Вождь справедливих

Хто зрадив? У підвали! Вождь Справедливих.

Мандрівку в підвали призначено на п’ятницю. Треба було поспішати. Капітан Антось уже кілька разів зачіпав Ягелла, Качура і Адама, погрожуючи, що заявить у міліцію. І коли досі він цього не зробив, то тільки тому, що, мабуть, не був цілком певен, чи дійсно Справедливі залізли тієї ночі в повітку. Але це могло бути й просто хитрістю.

Правду кажучи, останнім часом у Справедливих не все було гаразд із задуманою операцією. Щось дивовижне стало коїтись із Спілкою. Казик не міг забути Ягеллу тих образливих слів: «Легше нажалити собі лице кропивою, піж узяти участь у небезпечній вилазці». Він уже двічі не з’являвся на штабні наради, де розроблявся детальний план мандрівки. Спочатку Ягелло хотів вибачитись перед Врубелем. Він навіть прийшов до нього додому й завів обережну розмову на дражливу для обох тему. Казик терпляче слухав, намагався усміхнутись, ніби хотів підбадьорити товариша. І таки підбадьорив. Ягелло на мить забув про основну свою мету і сказав з помітною зачіпкою в голосі:

— Не думав я, що ти такий істерик… Поводився тоді в Адама, як справжня базарна баба.

Врубель владним жестом показав Ягеллу на двері:

— Геть з моїх очей! Ще бракувало, щоб мене ображали у моєму власному домі.

Відтоді Ягелло уникав зустрічей з Казиком, при кожній нагоді підкреслюючи, що не хоче мати нічого спільного з хлопчиськом, який удає із себе героя.

Конфлікт почав розростатись. Не всі Справедливі стали на бік Ягелла. Першим запротестував Качур. Йому вдалося добути від сторожа Миколая — свідка екзекуції над Казиком — кілька фактів, які незаперечно свідчили про те, що Врубель таки пережив у «Мавпячому гаю» трагічні хвилини. Пан Миколай ніяк не міг збагнути, чому жертва мовчить, чому з приводу цієї розбійницької справи досі не розпочато слідства… «Прив’язали його, бідолаху, до мученицького стовпа. Знущалися з нього, як людожери… вже мали палити, та я перешкодив…»

Розповідь пана Миколая, слово в слово повторена Качуром, не сподобалась Кальошеві:

— Хіба ви не знаєте нашого Миколая! Він завжди все перебільшує… І коли є хоч половина правди в тому, що я тільки-но почув, добровільно вип’ю цілу пляшку рицини.

В розмову втрутився Ластатий і зразу ж пригадав ту ніч, коли Кальош з акторською майстерністю розігрував мученика.

— Мабуть, тобі таки доведеться випити рицину… і після цього в тебе таки заболить живіт. До Казика сікаєшся, а сам повівся як боягуз.

Ось у такій атмосфері й готувалися хлопці до мандрівки в таємничі підвали. Треба ще додати, що Богдан Ліпка, великий мастак розвіювати бурі, був нині зайнятий приємнішими справами. Він навдивовижу наполегливо готувався до переекзаменовки, й до незгод між Справедливими ставився з явною байдужістю. Зате хлопцям гімназичне майбуття Богдана не було байдуже. Зразу ж після повернення з Варшави вони почали гуртом намовляти його взятися до книжок. Однак Ліпка був непохитний і сказав, що зробить вчительці Бродзіцькій неабияку несподіванку — не відповість на жодне запитання. Правду кажучи, це не було б несподіванкою ні для Бродзіцької, ні для Справедливих. Адже за весь шкільний рік Богдан і разу не опустився так низько, щоб добре вивчити урок. І раптом, коли вже навіть Адам утратив надію, що недавній ентузіаст подорожі до Америки скине з себе апатію і присвятить історії польської мови бодай п’ять хвилин у день, — почали діятись дивні речі. Ліпкою оволоділа гарячка науки. Ніхто досі не бачив такого Ліпки. Тож дивилися на нього товариші з радістю, але водночас і з неспокоєм. Пильно приглядались до сина і батьки. Цілими днями Богдан сидів за книжками. Коли наставав вечір, старанний учень обводив кімнату затуманеним поглядом, потім брів до ліжка і, не чекаючи на вечерю, поринав у сон.

Важко уявити, які сни снилися найгіршому учневі 1-А, проте нам здається: однією з найголовніших осіб, котрі приходили до Богдана з нічним візитом, був, певне, Ян Кохановський, який декламував свої фрашки…

— От, будь ласка, — скрушно говорив Ліпка часом, — кажуть: фрашка… а згодом виявляється, що звичайна та фрашка — не просто собі в житті коротенький віршик. Це ж справжня драма.

Але забудемо про той чорний день у житті Богдана. Бо вже настала середина серпня, і багато що за цей час докорінно змінилося. Справедливі стежать за Богданом з дедалі більшим піднесенням. Сперечаються, губляться в здогадах. Адже виходить, як у казці: ліг спати запеклий ледар, а прокинувся справжній титан праці. Хіба це не підозріло?

Ягелло намагався всіх переконати, що це саме він розпалив у серці Ліпки полум’яну любов до рідної літератури:

— Адже я був у нього кілька разів; ви ж знаєте — я вроджений педагог, незважаючи на моє письменницьке покликання. Коли я розповідав Богданові про фрашки, я бачив у його очах дивні вогники. От саме з цих вогників і спалахнуло полум’я…

Кальош перервав цю натхненну розповідь грубим хихотінням, а Ластатий сказав переконливо:

— Ти, Ягелле, обережніше з цим полум’ям… Тобі мало Казикової трагедії? Тепер хочеш нам і Ліпку спалити?

Отже, ніхто не міг здогадатися, чому Богдан так раптово змінився. Бо не було Справедливих при тій розмові, з якої, власне, все й почалося.

Богдан відвідав Довгоноса аж тоді, коли зовсім заспокоївся після невдалої подорожі до Щеціна. Довгоніс запросив гостя в садок, почастував насінням і, випльовуючи лушпиння, іронічно сказав:

— Недовго ти пробув у Америці. Не сподобалось тобі там, чи тебе вигнали?

Ліпка почав розповідати про свої злигодні, про втечу від кондукторів і товаришів, а Довгоніс весь час усміхався.

— Чого зуби щириш? — Богдан уже був ситий по зав’язку цими іронічними усмішками.

— Бо ти збрехати нормально і то не можеш…

— Не можу й не хочу. Я правду тобі кажу.

Довгоніс знову виплюнув лушпиння, витер долонею рот, підвівся з лавки й виголосив коротке, але вельми різке звинувачення:

— Я знав, що ти зламаєшся. Був певен — вернешся з півдороги. Батько мені казав, що Америка для сміливих. А ти злякався… Ну й розкошуй тепер у цьому чудовому місті, де чекає на тебе кілька автомобілів, мішок доларів і пані Бродзіцька, власниця фабрики, на якій виготовляються гарненькі двійки… А що тебе чекає? Працюватимеш у шевця, або вирядять тебе на село. Мені батько казав…

Проте Богдана вже не цікавило, що казав батько Довгоноса. Богдан відчував — у ньому зростає якась дика впертість. І він заговорив із злістю:

— Авжеж… твоя правда: ніхто за мною не гнався. Я роздумав, вернувся з півдороги. Перехотілось мені їхати в Америку. Чхав я на автомобіль! Краще буду із своїми друзями й нікуди від них не тікатиму. Що ти, Довгоносе, можеш знати про дружбу? У тебе ж немає друзів… Ніхто не приходить до тебе… Бо ти дереш носа, бо тобі здається, що ти наймудріший, що ти — пуп землі!

Він пішов був до хвіртки, але за мить обернувся:

— І не забудь спитати свого батька, чому він приїхав з тієї багатої Америки назад у Красностав, маленьке містечко, де навіть воду розвозять у бочках! Спитай його… Він стільки років пробув у Америці… А де ж ваші багатства? Купили півсадка та будиночок, який через кілька років завалиться від старості… А Бродзіцьку не чіпай! Я сам знаю, що мені робити. Ще покажу тобі, як складають екзамени. З блиском, без будь-яких поблажок! Ти підеш до шевця, а не я! Я вступлю до університету! Зрозумів, Довгоносе?

— Зрозумів…— пробелькотів Довгоніс, ураз збагнувши, що кожна спроба протесту закінчиться розмовою на кулаках. А в цьому рівних Богданові не було.

Мандрівка в підвали була призначена на п’ятницю, але в четвер уранці сталася катастрофа. Адам пішов до комірчини по дрова і раптом побачив — скобу на дверях зірвано, комірчина відчинена. Досить було десяти секунд, щоб перевірити, з якою метою це зроблено. В кутку, де було складено воєнні трофеї, лежала тільки стара ковдра. Зникли рюкзаки, мотузки й лампи.

— Кінець усьому! — прошепотів Адам у розпачі.

Через півгодини в комірчині відбулась надзвичайна нарада. Прибули всі, крім Казика. Навіть Богдан оцінив серйозність моменту і відірвався від історії польської мови, щоб познайомитися з історією рюкзаків, які або повернулися до своїх власників, або стали здобиччю якоїсь злодійської зграї.

— Якщо наша нічна здобич повернулася до капітана Антося, то в нас буде з біса клопоту, — міркував Качур. — Якщо ж рюкзаки потрапили в інші руки, то клопоту буде ще більше.

Врешті-решт дійшли висновку, що це таки діло рук Антося. Він дізнався про все, напав на слід, або йому хтось сказав. Виходить, зрада? Але хто ж тоді зрадник?

Хлопці міряли один одного підозріливими поглядами. Зрадника неодмінно треба викрити й покарати! Замкнути його в цій комірчині щонайменше на тиждень. Посадити на хліб і воду. А може, зрадника нема? Може, капітан сам усе пронюхав? Але як?..

— Слухайте, а може, це Казик? — раптом вихопилось у Ластатого. — Всі прийшли на нараду, а його нема. Може, не сміє нам у вічі глянути?

Запала могильна тиша. І так і сяк підходили до цього звинувачення, з усіх боків прикладали його до Врубеля. Але багато що говорило на користь Казика: адже він ніколи не зраджував, і хоч м’язи в нього не міцніші за комарині, проте вдача тверда. В різних побував він бувальцях, рідко вертався з бою зі щитом, але слова ще ніколи не ламав.

Проте був аргумент, який досить дошкульно бив по хирлявій постаті Врубеля. Якось Адам, Ягелло і Качур зустріли капітана Антося. Ягелло хотів довести Адамові, що Казик добряче передав куті меду, розповідаючи про трагедію в «Мавпячому гаю». Либонь, і була якась засідка, либонь, дійшло і до якоїсь сутички, але мотузки, кропива, середньовічне вогнище — то вже, мабуть, Казикова вигадка. Правда, сторож Миколай усе підтвердив, та чи можна йому вірити? Від Миколая ще й не такі казочки можна почути…

Приблизно так коментував розповідь Врубеля Ягелло. Проте коментар цей годилося підтвердити якимсь незаперечним фактом. І ось вони зіткнулись віч-на-віч з головним інквізитором, капітаном Антосем. Ягелло наскочив на капітана, як задерикуватий півень:

— Слухай, рудий капітане… якщо це правда, що наш вірний товариш, Казик Врубель, був прив’язаний до дерева твоєю варварською бандою, якщо це правда, що нашого найсердечнішого друга, Казика Врубеля, відшмагали кропивою твої холуї, якщо це правда, що наш найулюбленіший брат, Казик Врубель, мав бути спалений на вогнищі твоїми дикунами, то недовго тобі лишилося топтати землю. Це я тобі кажу, а в моєму довгому житті ще не траплялось такого, щоб я порушив клятву. А я клянуся помститися тобі…

Капітан Антось нервово закліпав повіками, але швидко заспокоївся і навіть зневажливо знизав плечима, що вийшло в нього надзвичайно невимушено.

— Дуже гарно говориш, зразу видно, що в літературі мастак, тільки я не дуже розумію, про що йдеться? Гаєвський, може, ти мені поясниш, бо твій товариш намолов сім мішків гречаної вовни? Про яке дерево мова? Що за кропива? Звідки ви висмоктали це вогнище? Не забивайте мені баки дурницями… мене на ваші дитячі хитрощі не купиш. Краще про рюкзаки поговоримо.

— Про які рюкзаки? — здивовано спитав Адам.

— Про звичайні, тобто про наші. П’ять рюкзаків… Три лампи… сокирка… шістдесят метрів мотузки…

— Ти хочеш усе це продати? — зацікавився Адам, а Качур, якого хлібом не годуй, тільки дай поторгуватися, навіть запитав про ціну пропонованого товару.

— Все продам, ще й з вигодою для вас, — буркнув капітан, — тільки спершу поверніть.

Після цієї розмови Ягелло тріумфував.

— От бачите… капітан навіть не зустрічався з Казиком… ви переконались, що я мав рацію… Мотузка, вогнище, кропива — і треба ж було нашому Врубелькові таке понавигадувати!

І ось тепер, коли Ластатий кинув серйозне звинувачення, всі подумали про ту розмову з капітаном. Якщо Казик тоді збрехав, якщо хотів так дешево похизуватися своїм геройством, то, може, й тепер… атож… може, й тепер сумління його не чисте? Може, він хотів помститися за глузування й під’юджування, на які не скупилися Ягелло і Кальош? Чому він сьогодні не прийшов? Знав, що сталося, знав про їхню біду… в такій ситуації всі особисті претензії треба викинути через вікно.

Адам був певен: вчинити таке паскудство Врубель ніколи не зміг би. Він вірив, що рано чи пізно ця неприємна справа остаточно з’ясується. Тож вирішив не нападати надто енергійно на Ягелла, Кальоша і Ластатого, щоб не поглиблювати конфлікту. Адже завтра вся Спілка Справедливих мала з’явитись в погребі Качура, де був тільки їм відомий хід у підвали.

— Нагадую… завтра п’ятниця… і та крадіжка не повинна нас стримувати. А рюкзаки ми однаково мали віддати капітанові. Погано, що він їх сам забрав. Тут ми явно дали маху, але шукати зрадників тепер немає часу. Якщо рюкзаки вернулись до капітана, це значить, що другокласники можуть з’явитися в наших підвалах будь-якої хвилини. Наголошую: в наших підвалах.

Ми їх відкрили, й ми повинні їх ретельно обстежити. Складемо детальні плани, назвемо нашими іменами підземні коридори. Ми не можемо дозволити, щоб капітан Антось на чолі своєї зграї удостоївся честі переступити поріг цих таємничих підвалів. У нас є над ними перевага. Вони мусять поморочитися з замком, а перед нами двері відчинені… навіть міліція про них забула. Отже, завтра… перемога буде за нами!

Адам говорив з таким піднесенням, наче від того, як швидко вони потраплять у підвали, залежало майбутнє батьківщини. Він запалив усіх до боротьби, окрилив. На якийсь час хлопці навіть забули про Казика Врубеля, над яким висіла дуже тяжка підозра у зраді.

Коли всі вже зібралися розійтися, підбадьорені картиною завтрашнього тріумфу, Богдан раптом поставив досить істотне для себе й своїх товаришів запитання:

— А якщо рюкзаки не вернулись до капітана? Якщо їх хтось інший виніс із комірчини? Ми будемо завтра лазити по підвалах, а злодій боки рватиме зо сміху. Може, спочатку перевіримо, чи рюкзаки повернулись до власників, а потім уже…

Його затюкали, не дали закінчити. Дурна пропозиція: стільки місяців комірчина була відкрита й ніхто до неї навіть не зазирнув, а тепер, коли її замкнули, хтось відразу вирвав скобу. Звичайний злодій тут не шукав би рюкзаків. Це напевно капітан Антось. Хтось йому доніс, та й по всьому. Але на перевірку зараз немає часу. Не підемо ж ми до нього й не запитаємо: слухай, капітане, ти був в Адамовій комірчині? Забрав свої рюкзаки? Це нас дуже тішить.

Богдан спокійно слухав галас і трохи зневажливо усміхався — мовляв, говоріть, галасуйте, а я знаю своє. Спочатку треба знайти злодія, і тільки потім можна обстежувати підземні коридори.

У погріб Качура Адам прийшов останнім. Його вже досить довго чекали і тепер зустріли збудженим гомоном. Він і не намагався виправдуватись, бо не міг сказати правди. Він ходив до Врубеля додому. Пішов туди, сподіваючись, що умовить Казика взяти участь у їхній операції. Це була б приємна несподіванка. Він уже уявляв собі здивовану міну Ягелла, знічену усмішку Ластатого.

Він сказав би їм усім: «Ось вам Казик, які ви маєте до нього претензії? Кажіть йому в очі… Казик іде з нами в підземелля. Я завжди в нього вірив».

Але Врубеля не було дома. Прочекавши його майже годину, Адам важкою ходою побрів на місце збору. І тепер придивлявся До зосереджених, серйозних облич своїх товаришів. Вони чекали на його наказ, а він зволікав, відтягував початок операції, ніби мав ще надію, що мине хвилина, дві, і застугонять сходи від швидкого бігу, і в погребі зненацька з’явиться стомлений, але усміхнений Казик.

Миготить світло ліхтариків, чути брязкіт лопаток… Надто багато часу на ретельніші приготування в них не було, але зробили все, що тільки могли, аби не йти, як торік, з голими руками. Качур постарався роздобути саперну лопатку з коротким держаком, Ластатий приніс кайло і великий моток вірьовки, на якій ще вчора сушилась білизна. Винести з дому вірьовку особливих труднощів не становило — сховати її можна було навіть під сорочкою. Але з кайлом так не вийшло. Лише перед самим приходом на збір йому вдалося витягти в комірчини цей дорогоцінний інструмент.

У них було кілька ліхтариків і рюкзак, у якому, крім буханки хліба, шматка грудинки і трьох пляшок лимонаду, лежала також скромна похідна аптечка. В ній — не зовсім чистий бинт, трохи йоду, порошки від головного болю і ще якісь порошки, призначення яких ніхто добре не знав, але Чорний казав — а саме він їх і приніс, — що це порошки від усіх болів. Вип’єш один і перестанеш думати навіть про зламану ногу.

— Пам’ятаєте, хлопці, — раптом розчулено мовить Богдан, що досить дивно, бо Ліпка уникає всіляких розчулень, як чорт святої води, — саме тут вирішувалась доля Гаєвського. Ми ламали нігті, видираючи це каміння, відгортали землю, а потім вбігли в підземелля й почали гукати: «Адаме! Адаме! Де ти?»

— Чого ми ждемо, — нетерпеливиться Качур, — спогади — річ гарна, але перед нами ще до біса роботи.

І ніби підтверджуючи, що кожна хвилина справді дуже цінна, вдаряє кайлом по купі каміння. Цей удар пробудив у хлопців раптове бажання діяти. Вже не чекаючи на наказ Адама, вони беруться відкидати каміння, відгортати землю, щоб дістатися до масивних низьких дверей, за якими — вхід у підземні коридори. Але щоб пройти через двері, треба низько зігнутися, присісти майже навпочіпки. Хтось пригадує, як Богдан у поспіху врізався головою в дубовий одвірок і закричав: «Стережіться, бандити б’ють дрючками!» Всі вибухають сміхом, сміється й Ліпка.

І саме в цю мить у погріб влітає Кальош, якого залишили вартувати надворі. Він такий збуджений, наче хвилину тому зустрівся віч-на-віч з голодним левом.

— Що сталося? — питає Ягелло, якому починає передаватися збудження товариша. — Міліція сюди йде чи що?

— Гірше… що там міліція, — випалює Кальош і показує тремтячою рукою на двері. — Сюди Антосева зграя суне з Антосем на чолі. Звідки вони дізналися, що в погребі Качура…

— Зрада! — горлає Богдан. — Приготуватись до бою.

— Спокійно! — уриває Богдана Адам. — Не піддамося на провокацію капітана. Першими бійки не розпочинати. Зустрінемо їх холоднокровно.

Богдан, Качур і Адам ідуть до дверей. Адже тут вони господарі, тож за давнім звичаєм гостей слід зустріти на порозі. Ягелло, обіпершись спиною об вологу стіну погреба, шепоче Ластатому:

— Не люблю я битися в таких умовах — темно, душно… треба б з ними якось домовитись.

Ластатий саме хотів сказати, що він такої ж думки, що сьогодні йому анітрохи не хочеться демонструвати силу своїх могутніх кулаків на Антосевій банді. Проте він не встиг поділитися своїми міркуваннями, оскільки банда капітана Антося вже стояла під мурами фортеці, чи то пак під дверима погреба. З обох боків блиснули ліхтарики і, ніби дзенькіт шабель, зазвучали перші слова.

Антось. О, вони теж тут…

Богдан. Кланяємося дохлим пацюкам… Що чувати, чи здорові тато й мама?

Піжон. Ви що, теж у підземелля?

Адам. Ні, ми на Мадагаскар…

Антось. І туди вам найближче?

Качур. В цьому погребі всіх пацюків уже знищили. Нічого вам тут шукати…

Піжон. Ми думали, що знайдемо тут свої рюкзаки… (Це була явна провокація, бо й Піжон, і його товариші тримали рюкзаки в руках).

Адам. Рюкзаки були в іншому місці. В цьому погребі можете хіба що на неприємність наскочити.

Тенісист. Господар тут, правда, Качур, але ви теж були у нас із візитом.

Антось. Моя повітка була для шановних Справедливих гостинніша. Ви погано виховані.

Богдан. Щоб ти знав, пацюче, я в твоїй повітці не був і запевняю тебе: цього порога ти теж не переступиш.

Качур. Звідки ви дізналися про цей хід, хто вам сказав?.. Назвіть нам ім’я зрадника, і ми дамо вам спокійно піти звідси.

Антось. Ми зовсім не збираємося звідси йти. Підвали — не ваша власність.

Качур. Зате погріб — моя власність.

Піжон. Приватна власність? Адже це капіталістичний пережиток. Оці гарні рюкзаки теж були нашою власністю, а ви прийшли по них, як по свої.

Богдан. Адаме, скажи їм, щоб вони звідси хутенько забиралися… я попереджаю, бо за хвилину тут діятимуться жахливі речі.

Антось. За хвилину? Ну, то в нас іще багато часу, можемо побалакати?

Але саме тепер раптом стає тихо. Закінчились погрози на словах, почалась психологічна битва. Хлопці стоять один навпроти одного, грізно насупившись, гнівно стиснувши губи. Хто почне перший, хто перший відступить? Чиї нерви виявляться міцніші? Пальці стискаються в кулаки, напружуються м’язи… серце в кожного б’ється зараз так швидко й гучно, як бойовий барабан, що кличе в атаку.

Ягелло, який досі стояв у глибокому резерві під самою стіною, помалу пересувається в напрямку першої лінії фронту. Це аж ніяк не означає, що «письменник» вирішив прийняти на себе перші удари ворога. Зовсім навпаки, в душі «письменника» саме народилися дуже гуманні й мирні прагнення. Ягелло зупинився біля Богдана й Адама.

— Облишмо, — шепнув він, — можна ж якось домовитись… Навіщо це кровопролиття?

— Геть! — загорлав Богдан.

— Геть! — приєднався до цього вигуку капітан Антось, даючи зрозуміти: ніякі мирні переговори його не цікавлять.

І тоді Ягелло наважився на останній відчайдушний крок. Він підскочив до дверей, зачинив їх і, припавши до них усім тілом, розпачливо закричав:

— Через мій труп!.. Тільки через мій труп ви сюди зайдете!

Тут треба сказати, що двері Качурового погреба збиті з не дуже товстих дощок. І шпарини між цими дошками достатньо широкі, щоб капітан Антось і його гвардія могли добре бачити все, що діється в погребі. А діялися там дуже цікаві речі. Ягелло мужньо відбивав атаки Богдана, який, виючи: «Вперед! Бий рудого Антека!» — силкувався відчинити двері. Між Ліпкою та Ягеллом втиснувся Адам, намагаючись утихомирити збунтовані ряди свого війська. Качур, очевидно, не був певен, що Гаєвський чинить правильно, бо вхопив його ззаду за піджак і енергійно зашарпав, повністю стаючи на бік Богдана. Ще й супроводжував свої дії бойовими вигуками: «Молодець, Богдане! Хай живуть відважні! Провчимо цих дохлих пацюків!»

Становище Ягелла з кожною миттю ставало трагічніше. З одного боку на нього напирав Богдан, рішуче підтримуваний Качуром, але й капітанові Антосю кінець кінцем набридла бездіяльність. Він просунув руку в щілину між дошками й почав штурхати в спину прибічника миру, а той повторював, як заведений» одні й ті ж слова: «Через мій труп… через мій труп…»

Друга лінія Справедливих, яка ще не брала участі в сутичці, складалася з трьох осіб. Найбільше нетерпіння виявив Чорний, теж пориваючись у бій, натомість Кальош і Ластатий були схильні стати на бік благородного Ягелла. Хоча, правду кажучи, незвична поведінка «письменника» їх неабияк дивувала. Якби Ягелло пропонував перемир’я, ховаючись за спиною Богдана, все було б ясно й зрозуміло. Алє він поводиться як славетний Рейтан[7]. Навіть сорочка у нього на грудях подерта, достоту як у того геройського шляхтича, увічненого на картині Матейка[8].

Рейтан відбивається з останніх сил. Вже кинувся в атаку Чорний, трохи присоромлений своєю бездіяльністю, вже Піжон почав наслідувати свого ватажка, штрикаючи Ягелла в спину кінцем гуральської палички, вже лунає бойовий клич, вириваючись із грудей двох армій…

І коли Ягелла нарешті відірвали від дверей, Богдан побачив перед собою не лице капітана Антося, а лице пана Новацького. Качурів батько блискавично оцінив ситуацію. І рішення прийняв теж блискавичне: припинити неподобство. Колись він був добрим солдатом і ніколи — дипломатом, тож, знехтувавши дипломатію, схопив за комір Піжона й капітана Антося й енергійним рухом відкинув їх назад. Авангард ворога був досить швидко ліквідований, і тепер настала черга Справедливих. Качур, правда, намагався втишити гнів батька, розповідаючи якісь казочки про потребу обстеження підвалів, але пан Новацький мав про цю незакінчену операцію і про сутичку, якою вона почалася, свою власну думку.

Тож довелося Справедливим тікати з погреба, як щурам з корабля, що тоне. На прощання пан Новацький погрозив кулаком і суворо попередив:

— Якщо ще когось спіймаю, начувайтесь, таке влаштую, що довіку пам’ятатимете!

Коли всі зібралися в своїй комірчині, Ластатий раптом згадав про кайло:

— Залишив у погребі… мені батько голову відірве.

— Більше нема про що журитися? — зневажливо скривився Ягелло. — Ми пережили справжній тайфун, всі нещастя звалились на наші голови… зрадник спокійно ходить собі по вулицях, а ти белькочеш про кайло.

— Який зрадник? — запитав Кальош, що досі не оговтався від надміру переживань.

— Який? — Ластатий іронічно всміхнувся. — Полічи, скільки нас… Семеро… Кого нема? Хто не прийшов у погріб? Хто показав дорогу капітанові? Тепер уже все ясно, але я не хочу вимовляти це ім’я, бо мені язик стане кілком.

У вікнах будинків відбивалося криваве проміння призахідного сонця. Тротуари були ще теплі від полуденної спекоти. Легенький вітерець приємно холодив обличчя. По не дуже чистій, вибоїстій вулиці бродили бездомні собаки.

Всіх цікавило, до ділася гвардія капітана Антося, але недавні зухвалі напасники, очевидно, вирішили тим часом вдатися до іншої тактики. Вони зникли так само блискавично, як і з’явилися біля Качурового погреба. І вся ця подія могла б здатися якимсь лихим сном, якби не пошматована сорочка Ягелла, що була німим свідком гучного конфлікту. Це була справжня трагедія: спершу у них забрали рюкзаки, а потім нахабно розкрили їхню святу таємницю. А вони так пишалися цим входом в підземелля!

Адам уважно спостерігає замислені обличчя товаришів. Неважко здогадатися, що їх зараз найбільше хвилює, не дає спокою.

— Слухайте, ця непевність нас замучить, — рішучим голосом каже Гаєвський. — Ми повинні негайно все з’ясувати. Пропоную всім піти до Казика. І саме зараз.

Богдан намагався переконати хлопців, що насамперед треба розправитися з капітаном Антосем, і лише потім можна буде притиснути до стіни підступного зрадника. Такої ж думки і Ягелло. І навіть коли Ліпка нарешті погодився з пропозицією Адама, Ягелло ще довго опирався. А потім ішов, похиливши голову, і лічив кроки, що наближали його до страшної невідомості: «Що коли це не Казик? Коли виявиться, що Врубель не винен, то…» — Думки Ягелла стають чорні, як траурна стрічка.

Казик був дуже замислений. Настільки, що вдруге ретельно помив обличчя і шию. В біографії Врубеля це безпрецедентний випадок. Він, безумовно, свідчив про те, що катастрофа близько. Ще вчора вранці все складалося нормально. Нормальний і вмотивований був гнів Казика, якого звинуватили в тому, що він незаконно вбрався в шати героя й мученика. Досить було йому заплющити очі — і в уяві поставали дика груша, орда троглодитів, що вимахували кропивою. Він виразно бачив вогнище, яке мало спалахнути під ним, і розлючене обличчя капітана Антося: «Кажи, де наші рюкзаки? Кажи, бо пропадеш ні за цапову душу…»

Нечасто траплялося Казикові гідно пережити такі жахливі й прекрасні хвилини, тому він не міг дозволити, щоб якийсь там Ягелло паплюжив ці історичні факти, називаючи їх казочками для малих діточок.

Щоб освіжити в пам’яті трагічні хвилини й підігріти в собі ще більший гнів до маловірів, учора Врубель вирішив прогулятися в «Мавпячий гай». Він ішов з гордо піднятою головою і навіть трохи дивувався, що ніхто не звертає на нього уваги. І раптом, коли вже доходив до вузенької вулички, що межувала з «Мавпячим гаєм», помітив Ягелла. В першу мить хотів підбігти до нього й сказати кілька неприємних слів, що їх він терпляче виношував глибоко в серці, але Ягелло наддав ходи й несподівано зник у якомусь садку.

В якомусь? Вже через кілька секунд Врубель усвідомив, що доля вручила йому чудовий подарунок. Ягелло, який посмів поставити під сумнів геройську, чесну поведінку Казика, опинився в Магдиному садку. В садку, який з певного часу став для Справедливих забороненою територією. Магда неодноразово намагалася довести Спілку до розколу. Була вона дуже лукавою дівчиною. Один час Магда сумлінно доносила Справедливим про всі воєнні готування капітана Антося. Але наставали й такі моменти, коли Магда докорінно міняла свої політичні погляди й починала виказувати Антосеві всі таємниці Справедливих. Робити їй це було дуже легко, оскільки Ягелло та Качур хвалилися перед нею кожним вчинком і кожним планом, який ще тільки мав утілитися в життя.

Але вже протягом трьох місяців, тобто від часу, коли Магда почала демонстративно висловлювати свої не дуже похвальні думки щодо Справедливих, хлопці вирішили порвати з нею будь-які стосунки. І ось тепер Ягелло вступив на територію ворога. Казика це заінтригувало, і він вирішив придивитися до цієї події пильніше. Вже й вираз обличчя Ягелла уявляв, коли він прилюдно припне його словами: «Я бачив тебе в Магдиному садку… зрадник ти… порушив слово… Адже ми домовились між собою, що після всіх пліток, якими вона нас обдарувала, будь-які зв’язки з лукавою дівчиною ми пориваємо».

І, окрилений прекрасним видінням майбутньої помсти, Казик продирався через кущі, повз по траві, повній колючого осоту, аж поки дістався до місця, де побачив двох ворогів: Ягелла і Магду. Став прислухатись до досить голосної розмови.

Ягелло. Я тобі казав, де ми заховали ті рюкзаки?

Магда. Казав… то й що з того?

Ягелло. А рюкзаки пропали. Якраз сьогодні вранці.

Магда. Справді? Цікаво. Просто детективна історія… Ланцюгова реакція… спочатку зникли рюкзаки з повітки Антося, тепер щезли з комірчини Адама. Цікаво знати, де вони зараз?..

Ягелло. Нам теж цікаво. Саме через це я до тебе й прийшов.

Магда. Я не ворожка й не детектив.

Ягелло. Магдо, не блазнюй. Це ти сказала цьому негідникові.

Магда. Якому негідникові?

Ягелло. Невже не ясно, що я кажу про Антося… Сама його так назвала два дні тому.

Магда. То було два дні тому. Дуже давно. А сьогодні я прошу не ображати товаришів із мого класу.

Ягелло. Гаразд… я їх не ображатиму, але скажи мені: це вони були в комірчині Гаєвського!

Магда. Я не знаю, відчепися…

Ягелло. Тепер я повинен відчепитись, а хто мене намовляв, хто просив забрати рюкзаки з комірчини цього нег… цього Антося? Хто мені розповів з усіма подробицями, як їх знайти?

Магда. Та й нудний же ти, згадуєш якісь давні справи.

Ягелло. Я жалкую, що прийшов сюди…

Магда. А я жалкую, що взагалі почала з тобою розмовляти.

Ягелло. Хай вони подавляться тими рюкзаками! І так не втраплять у підвали. Вхід закрито на чотири засуви.

Магда. А ви ж як, у дірку від ключа пролізете?

Ягелло. Ми? Не хвилюйся. У нас є інший вхід.

Магда. Мене не обдуриш… інший вхід… Все у вас інше.

Ягелло. Щоб ти знала. І ніхто тебе не збирається дурити. Ми вже один раз використали погріб Качура… пригадуєш, це було тоді, коли ми викрили банду Лисого…

Казик хутко поповз геть із небезпечного місця. Жах і лють охопили його. Він два дні не бачився з товаришами. Тож досі й не знав, що з Адамової комірчини винесено рюкзаки. Про це він почув хвилину тому. І без особливих труднощів збагнув, кому слід завдячувати такою ганебною історією.

«Як він міг…— гарячково думав він, — пліткар, зрадник… щоб отак дати себе ошукати дівчині… А тепер знову зробив їй подарунок — виказав ще одну таємницю. Капітанові Антосю не доведеться вже штурмувати окуті бляхою двері. На нього чекає Качурів погріб і безпечний вхід до підземелля».

Казик побіг до Адама. Треба застерегти його, сказати: «Стережіться, Ягелло зрадник! Магда взнала про нашу таємницю».

Проте двері квартири Гаєвських були замкнені. Казик стукав досить довго й голосно, хоча вже зрозумів, що ніхто йому не відчинить. Він вирішив прийти сюди перед самою вечерею. Нікому, крім Адама, про підслухану розмову Казик говорити не хотів. Адже тільки Адам від самого початку повірив у ту дику грушу, і в катування кропивою, і в пекельне вогнище. Тепер Казик віддячить йому за цю віру.

Але годиною пізніше виникла ситуація, передбачити яку Врубель не міг. Листоноша приніс телеграму із звісткою про тяжку хворобу дідуся. Казиків батько миттю зібрався і сказав синові: «Поїдеш зі мною. Дідусь тебе дуже любить і напевно зрадіє, коли побачить тебе».

Невдовзі вони вже були на Люблінському шосе. Дідусь жив у Ізбиці, не дуже далеко від Красностава. Доїхали вони туди розгойданим автобусом майже опівночі. Пішки, мабуть, швидше дійшли б.

Вони спізнилися… дідусь помер за півгодини до їхнього приїзду. В маленьку кімнатку набилося повно людей. Стояли над померлим і плакали так голосно, що часом цей плач перетворювався на жалобний хоровий спів. Казик теж намагався плакати, але тепер, коли його сльози були б цілком виправдані, не міг примусити себе бодай тихенько схлипнути.

До Красностава він повернувся тільки на другий день. Повернувся сам, тому що батько був зайнятий готуваннями до похорону. Мати вислухала Казикову розповідь, похвалила його, що він такий мужній, а потім розридалася голосно й невтішно, як ті жінки в кімнаті, де лежав дідусь.

Казикові захотілося тиші й спокою, щоб у самотині подумати над усім тим, що він побачив і пережив. Він пригадав веселого, жвавого дідуся, який ще за три місяці до смерті піднімав з землі важенні мішки з борошном і був найкращим рибалкою на всю околицю. Навіть до сторожа Теофіля, що був дуже високої думки про свій риболовецький талант, дійшла слава старого Яна Врубеля. Теофіль вважав, що велика риба вибирає тільки його гачок, і все-таки треба віддати йому належне: саме він привселюдно заявив: «Немає, скажу я вам, у цьому повіті справжніх рибалок… вимерли… зостався я та старий Врубель з Ізбиці. Ото мастак! Цей старий як сяде на березі Вєпжу та як заспіває що-небудь веселе, то п’ятикілограмові соми вискакують з води просто в його цеберко».

Казикові пригадалася ця розмова, бо він саме проходив повз будинок, у якому жив Теофіль, повз будинок з незабутнім горищем — свідком народження Спілки Справедливих.

Пригадалась Казикові ця байка про великі соми, бо він якраз переходив через міст і побачив на березі рибалок з вудочками.

Ще кількасот метрів, і він опинився на перехресті доріг. Праворуч — дорога на Замостя, ліворуч — на Хелм. Він пішов ліворуч. Хотів дійти до лісу. Досить було тільки вибратись на найближчу гірку, і вже видно темну стіну дерев. Він знав у цьому лісі майже кожну стежку. Колись вів Адама через сонячні галявини, через колючу гущавину дикої малини, через піщані пагорби, зарості вереску й кущі чорних ягід. Тут вони кілька разів ночували під відкритим небом. Було це зразу після врочистого народження Спілки Справедливих. Вони дивились на зорі й слухали вірші, які їм читав Адам. Тоді їх було четверо… Качур, Ластатий, Гаєвський і Казик… перша четвірка Справедливих. Адам розповідав їм про Варшаву, про повстання, про серпневі зоряні ночі, а потім несподівано почав читати вірш.

Як же він починався?

Казик голосно повторює цю першу і єдину, яку він запам’ятав, строфу. От якби його зараз міг почути Адам! Адамові дуже подобався цей вірш.

Спогади розчулили Казика. Він навіть не помітив, як його думки, що досі крутилися довкола улюбленого небіжчика-дідуся, раптом побігли до живих справ. Він уже далеченько відійшов від міста, ліс був зовсім близько, а подумки щораз частіше й наполегливіше вертався до залишених у місті товаришів: «Може, вони вже спустилися в підземелля? Може, продираються через таємничі коридори? Мабуть, капітан Антось не встиг їм перешкодити. А якщо ні, то я нікому не розповім про ту дурну розмову Ягелла з Магдою. Він їй повірив… Людям треба вірити. А що як його обдурили?.. Таке з кожним могло статися. Ягелло непоганий товариш; язик у нього трохи задовгий, любить вихвалятися, фантазувати, але ж усі ми маємо якісь вади. І Адам, і Богдан, і Чорний, та й у мене їх не бракує. Я ж боягуз, яких світ не бачив. Мабуть, ніколи від цього не вилікуюся. Я заздрю тим, у кого тугі біцепси й сталеві нерви. Заздрість… Може, саме через неї я й наробив стільки галасу після тієї смітної пригоди під дикою грушею? Мені хотілось бути героєм хоча б у власних очах. А тепер я майже певен, що якби тоді знав, де заховані рюкзаки, то від страху все б вибовкав. Щастя, що в нашому житті людей судять не тільки по геройських вчинках…»

Обіч шосе лежить залізнична колія. Саме пролунав протяжний гудок паровоза. Поїзд вигинається на закруті, як гігантський зелений вуж, і котить по блискучих рейках, набираючи дедалі більшої швидкості.

Між рейками на залізничній колії в цей час бавилася маленька дівчинка. До поїзда, що наближався, вона сиділа спиною. Вдаряючи лопаткою по сталевій рейці, дівчинка кумедно нахиляла голівку і прислухалася до металічного дзенькання. Блакитне платтячко, на голові біла хустинка… зелений поїзд, оповитий чорними клубами диму… чорне… біле… зелене… блакитне. Ці кольори замиготіли перед очима в Казика, на мить усе стало ніби нереальним, ніби вирваним з кошмарного сну.

«Треба скинути це заціпеніння!» — розпачливо думає Казик і по може зрушити з місця.

Чимраз голосніший стукіт коліс, щораз голосніше чахкання локомотива. Над локомотивом султан диму, чорні крила, що несуть смерть.

— Тікай! Поїзд! Тікай з колії! — відчайдушно закричав Казик і не впізнав свого голосу. Цей крик раптом визволив у ньому несамовиту енергію… Дівчинка гралася собі. їй було зовсім байдуже і до сталевого дракона, і до хлопця, який кричав щось незрозуміле.

Тридцять метрів, так, не більше тридцяти метрів. Вистачить кількох десятків секунд. Казик біжить, не дивлячись у бік поїзда. Він прикипів поглядом до маленької дитячої постаті.

Двадцять, п’ятнадцять метрів… Дівчинка підводить голову, з цікавістю дивиться на нього. Дуже швидко біжить цей хлопець, наче хтось за ним женеться.

Поїзд котиться швидше. Хто буде перший? І зненацька пронизливо заскреготали гальма. Очевидно, машиніст помітив небезпеку на колії, а може, його увагу привернув Казик, що біг навперейми? Довго не стихає гудок локомотива. Скрегіт гальм звучить якоюсь громоподібною тривожною нотою. Надто пізно?

Казик бачить великі колеса… потворно великі. І стрибок Казика теж великий. Мабуть, жоден легкоатлет не стрибав так майстерно і так далеко.

А потім все вкриває чорна ніч. Тільки замість неба над хлопцем висіло сталеве днище вагона. Колеса оберталися щораз повільніше, щораз тихіше, поки нарешті завмерли нерухомо.

Поїзд зупинився. З вагонів вискакували стривожені пасажири. Вздовж колії біг машиніст, на кілька метрів випереджаючи свого помічника.

— Що сталося? Чого ми стоїмо? — питали пасажири.

Машиніст не відповідав. Помічник машиніста на секунду затримався і схвильовано пояснив:

— Якийсь хлопець рятував дитину… вони під вагонами.

Тепер уже бігли всі. Нахилятися, шукаючи дітей на колії. Першим добіг машиніст. Він присів і заповз під вагон. Казик лежав нерухомо, придавивши своїм тілом дівчинку. Вона плакала, намагаючись вибратися з-під тягаря, що блискавично звалився на неї. Машиніст обережно витяг з-під вагона непритомного хлопця. їх оточив натовп пасажирів. Лунали схвильовані, занепокоєні голоси:

— Він живий?

— Лікаря, негайно лікаря!

— Молодець хлопчина…

— Гляньте, з дівчинкою нічого не сталося.

— Займіться дитиною…

— Хлопця треба в лікарню.

— Машина… машина на шосе… зупиніть…

Машину зупинили. Коли непритомного Казика обережно вкладали в тісній кабіні, біля поїзда раптом почувся нестямний крик. Якась жінка щодуху бігла до дівчинки в блакитній сукенці, вигукуючи: «Крисю! Крисю!» Машина рушила… До лікарні було кілометрів п’ять.

Найтривожнішими були перші три дні. Хлопці чергували біля воріт лікарні. Жоден житель Красностава не лишився байдужим до геройського вчинку Казика Врубеля. Всі в напруженні чекали звістки з лікарні. На четвертий день черговий лікар сказав з полегкістю: «Криза минула. Буде жити».

Щасливцем, якому випало першому принести цю звістку в місто, виявився Ягелло.

— Буде жити! Криза минула! — вигукував Ягелло, біжучи серединою тротуару й безцеремонно штовхаючи заінтригованих перехожих.

Ось він уже на сходах. Стукає, ні, гатить кулаками в двері Гаєвського. Слова, як прекрасна музика: «Буде жити! Так лікар сказав…»

Вони мчать разом. Плече в плече. Адам питає про подробиці, але Ягелло не знає подробиць. Завтра будуть детальніші відомості, а сьогодні досить цієї однієї, найважливішої. Вони влітають у квартиру Качура. Перекрикують один одного: «Криза минула! Ура-а! Чудовий день! Свято!»

Спринтерський біг трьох Справедливих. Качур стомлений найменше, він виривається на кілька метрів уперед. І перший помічає Богдана, що стоїть біля вікна. Він горлає так голосно, що його чути, мабуть, на всій вулиці: «Добра звістка! Хай живе Казик! Буде жити! Найгірше минуло!»

Згодом вони вчотирьох біжать до Кальоша. А потім уп’ятьох До Чорного, потім ушістьох до Ластатого. А ще пізніше семеро Справедливих з’явилися на Магдиному подвір’ї. Але Магда вже про все знала, та й весь Красностав, мабуть, знав, що Казикові Врубелю вже нічого не загрожує, що герой, про якого писали газети, щасливо пережив найбільшу в своєму житті небезпеку.

Увечері Справедливі зустрілися в Гаєвського дома. Протягом кількох днів головною темою їхніх розмов був, певна річ, Казик, але тепер ця тема набрала особливої привабливості. Спочатку був геройський вчинок… тепер настав щасливий кінець.

Вони пережили три страшенно довгі й кошмарні ночі. їх мучили докори сумління: вони запідозрили Казика в зраді, звинуватили в боягузтві, повернулись до нього спинами. А він усіх їх перевершив сміливістю. І не зрадив!

Через кілька годин після трагічного випадку, коли, приголомшені, вони стояли у приймальні лікарні й чекали на жахливий вирок, який міг прозвучати будь-якої хвилини, коли здригалися від хвилювання щоразу, як відчинялися двері, і з надією дивились на лікарів, що проходили мимо, Ягелло раптом розпачливо вигукнув:

— Це моя провина… тільки моя! Плюньте мені в обличчя! Я хотів усе звалити на Казика, щоб відвернути від себе всі підозри. Вибовкав усе Магді, а вона сказала Антосеві. Тепер ви вже знаєте, хто зрадник.

Богдан підскочив до нього, трусонув ним, мов ганчір’яною лялькою.

— Ах ти, нікчемний перодряп! Герой зачуханий! Голову тобі скручу!

У приймальні зчинився неймовірний рейвах, бо й інші хлопці рвалися покарати Ягелла по заслузі. Тільки Адам і Ластатий стримувались, намагаючись перешкодити учасникам самосуду.

Це було три дні тому. Але в нинішній урочистий момент про злочин Ягелла забули. Зараз вони ладні пробачити ще й більші гріхи. Говорять про Казика. У малому тілі великий дух. Говорять про Казика. Ніхто й ніколи ще в їхньому місті не здійснив більшого подвигу. Говорять про Казика. Хоробрий, як лев. Мудрий, як Сократ. Чуйний, великодушний і благородний.

Раптом виявляється, що в Казика ніколи не було ніяких вад; те, що часом називали вадою, при трохи глибшому аналізі ставало великим достоїнством. Золота людина — цей наш Врубель! Джентльмен, Монте Крісто, Орлиний Кіготь і взагалі…

— Ми пишаємось тобою, пишаємось, як не знаю ким, — прошепотів Ягелло, опускаючи голову й не наважуючись глянути на Казика.

Казик швидко-швидко закліпав повіками, безпорадно скривився. ніби збирався заплакати. Вираз обличчя в нього був не геройський.

— Що ж я міг ще зробити, хлопці? Іншого виходу не було. Я не мав вибору. Адже я мусив рятувати… адже кожен би так само…

Зайшов лікар, знайомий лікар, який рік тому вилікував Адамового батька. Він дуже уважно й турботливо подивився на Казика.

— Годі вже, хлопці… дайте йому відпочити. До нього ще кілька візитів буде.

— Ми вже йдемо, пане лікар! — вигукнув Адам. — Нам тільки ще одну важливу справу треба залагодити.

— Яку ви там ще новину вигадали? — занепокоївся лікар і подивився на них з неприхованою підозріливістю.

Новину? Можна й так назвати. А втім, якби хтось рік чи навіть місяць тому висунув таку пропозицію, то в найкращому випадку його зустрів би дружний сміх. Учора ввечері ніхто не сміявся. Адамові слова вислухали з повною повагою, а Богдан Ліпка був такий зворушений, що аж глибоко зітхнув. Обговорили деталі. Продумували кожне слово. Адже цей історичний документ мав звучати урочисто.

— Ну, починай, Адаме… А може, тобі води принести? — занепокоївся Качур цим надто тривалим мовчанням.

— Сам напийся, — буркнув Гаєвський. Він кілька разів кашлянув, ніби хотів випробувати силу й можливості свого голосу. На жаль, голос не прозвучав у всій своїй красі, і урочиста промова почалася майже пошепки:

— Ось, Казику, у нас один документ. Написали ми його тушшю на справжньому глянсовому папері. Можеш перевірити. Тут усі наші підписи. Може, для тебе це не така вже й велика радість… ти став дуже знаменитим… що тобі там якісь дворові почесті. Але ми… але нам здається… ми сподіваємось, що, може, це тебе порадує. Три роки тому ми створили Спілку Справедливих. Пам’ятаєш? Цей наш початок був трохи смішний. Згодом всяк бувало: і під конем і на коні. Ми сварилися, доходило й до бійок, але жити один без одного не могли.

— Та й гарно ж у тебе виходить…— зітхнув Ластатий, дивлячись на Гаєвського з таким захватом, наче перед ним був найуславленіший артист.

— Ет, розбираєшся ти! — озвався Ягелло, який, хоч і перебував ще в стані зворушення, відчув-таки легенький укол заздрості. Кінець кінцем, то він, Ягелло, вважався неперевершеним промовцем.

— Цитьте, хлопці, бо все зіпсуєте! — гримнув Богдан.

Але Гаєвський витав уже у високості, над головами товаришів, над лікарняним ліжком, на якому лежав герой Врубель. Ніякі слова не долинали до Гаєвського.

— Ця Спілка — чималий шмат нашого життя, — по пам’яті промовляв Гаєвський. — Вона розсипалась на порох і знову відроджувалась. Все, що було в нас найкращого, зв’язане із Спілкою Справедливих. Гуртом нам легше було переживати й поразки. І що ж? Ми вирішили, що й надалі будемо разом… зараз я само й хотів би сказати найважливіше. Коротко і ясно. Той, ну… якщо хочеш, стань вождем Справедливих. Дивись, ось сюди я кладу цей документ. Увага, хлопці. Перші слова нашого документа звучать: «Казик Врубель — вождь Спілки Справедливих».

— Дуже добре…— усміхається лікар. — Щодо мене, то я цілком схвалюю цей вибір. Ллє ви повинні вже дати вождеві спокій.

— Що вам спало на думку? — шепоче Казик, у якого зволожились очі. — До чого тут я… навіщо ви? Адже з мене ніякої користі не матимете.

Але Справедливі вже не чують цих слів. Лікар рішуче попросив хлопців з палати.

Вони йдуть, усміхаючись, голосно тупаючи підборами по сходах, забувши, що в лікарні треба дотримуватись тиші.

Перед лікарнею вони зустрічають гвардію капітана Антося. Антося ця зустріч захопила зненацька. Заклавши руки в кишені, він намагається усміхнутись, але усмішка виходить якась бліда.

— А ви чого тут? — вигукує Адам. — Може, мученицький стовп принесли? Кого ви сьогодні хочете спалити на вогнищі?

— А де ви кропиву залишили? — Голос Качура аж дзвенить від обурення. — Сорому у вас немає. Ви до Казика?

— Казика можуть відвідувати тільки порядні люди, — рішуче заявляє Богдан. — Герой не буде розмовляти зі своїми колишніми мучителями. Герой плювати хотів на банду капітана Антося.

І Богдан, заміняючи Казика, сплюнув убік, щоб у такий спосіб продемонструвати свою зневагу до ворогів.

Антось опустив голову й переступав з ноги на ногу, ніби йому муляли тісні черевики. Нарешті кашлянув раз, другий, набрав повні груди повітря й випалив одним духом:

— Забудьте ви вже про кропиву! Ми тепер від сорому не знаєємо, куди дітися. Поговоримо з Казиком, він великодушний… побачите, він махне на це рукою. А нас пустять у лікарню?

— Може, і пустять, — сміється Богдан і раптом пускається в дикий танок. Світ знову став прекрасним. Хлопці оточили Богдана тісним колом і плескають у долоні.

Все це відбувається на дорозі, що веде до лікарні. На дорозі, обсадженій шпалерами червоних квітів. Такі ж квіти несе маленька дівчинка. Такі ж квіти несе усміхнена жінка. Вони йдуть до лікарні. Мати і врятована донька. Йдуть відвідати вождя Справедливих.