Вогнем i мечем. Том другий

РОЗДІЛ XIV

арешті під склепінням варшавського кафедрального собору зазвучало «Te Deum laudamus»[42] і «Монарх почав правити», били дзвони, вдарили гармати — і духом почали сповнюватися усі серця. Скінчився час безкоролівства, час заколотів і тривоги, тим страшніший для Речі Посполитої, що це була пора загального краху. Ті, хто тремтів на саму думку про небезпеки, що нависли над країною, тепер, коли вибори відбулися з дивовижною одностайністю, глибоко зітхнули. Багатьом здавалося, що безприкладна громадянська війна минула раз і назавжди і новому королю залишається тільки вчинити суд над винними. Сподівання ці підкріплювала й поведінка самого Хмельницького. Козаки під Замостям, запекло штурмуючи замок, однак уголос заявляли, що підтримують Яна Казимира. Хмельницький через ксьондза Гунцеля Мокрського посилав його величності листи, сповнені вірнопідданства, а через інших посланців — покірні прохання про ласку для себе і Війська Запорозького. Відомо було також, що король, у згоді з політикою канцлера Оссолінського, прагне зробити козакам значні поступки. Як колись, до розгрому під Пилявцями, всі говорили тільки про війну, так тепер слово «мир» було у всіх на вустах. Гадалося, що після стількох поразок Річ Посполита нарешті відітхне і під новим королем загоїть усі рани.

Наостанку до Хмельницького з королівським листом виїхав Смяровський, і невдовзі розлетілася радісна звістка, що козаки знімають облогу із Замостя й відступають в Україну, де спокійно чекатимуть королівських розпоряджень і ухвали комісії, яка має вивчити їхні претензії. Здавалося, що після грози над краєм зійшла семибарвна веселка, провіщаючи тишу і спокій.

Щоправда, не бракувало неприхильних ворожінь і передбачень, проте серед сприятливого благополуччя на них ніхто не звертав уваги. Король поїхав до Ченстохови, аби перед усім подякувати небесній заступниці за обрання на трон і ввірити себе її подальшій опіці, а звідти вирушив до Кракова на коронування. За ним потяглися й сановники. Варшава спорожніла. У ній лишилися тільки exules[43] з України, котрі ще не сміли повертатися до своїх зруйнованих маєтків, або ті, котрим вертатися не було по що.

Князь Ієремія, як сенатор Речі Посполитої, мусив супроводжувати короля, а Володийовський і Заглоба на чолі однієї драгунської хоругви вирушили швидким маршем до Замостя, щоб повідомити Скшетуському щасливу новину про пригоду з Богуном, а далі укупі з ним вирушити на пошуки князівни.

Пан Заглоба покидав Варшаву не без деякого жалю, бо у цьому з’їзді незліченної кількості шляхти, у передвиборній метушні, у безперервних гулянках і бійках, які вони влаштовували удвох із Володийовським, йому було так добре, як рибі у воді. Але він тішився думкою, що повертається до життя діяльного, до пошуків пригод і можливості вдаватися до всіляких хитрощів, на які обіцяв собі не скупитися, та й, зрештою, він мав свою думку про небезпеки столичного життя, яку й поквапився викласти Володийовському:

— Правду кажучи, пане Міхале, — почав він, — ми з тобою чимало у Варшаві зробили, але борони Боже затриматися там довше, так-так, повір, ми б зніжилися з тобою, як той славетний карфагенянин, котрий від солодкого повітря Капуї геть заслаб. А найгірше з усього — це жінки. Вони будь-кого доведуть до згуби, бо, зауваж собі, нема нічого на світі зрадливішого, ніж жінка. Чоловік старіє, а його все одно тягне…

— Ет, це ти, ваша милость, облиш! — перебив Володийовський.

— Та я й сам собі часто повторюю, що пора б уже вгомонитися, тільки кров у мене ще надто гаряча. У тобі більше флегми, а в мені холери. Та годі про це. Почнемо тепер інше життя. Зі мною теж уже так бувало, що раптом усе остогидає і тягне на війну. Хоругва у нас добре прикрита, а там, під Замостям, іще розгулюють розбійницькі ватаги, тож у пошуках князівни нам нудно не буде. І Скшетуського побачимо, і велетня нашого, журавля литовського, тичку хмелеву пана Лонгіна, бо ми його вже хтозна-відколи не бачили.

— Ти, ваша милость, скучив за ним, а як зустрінетесь, спокою йому не даси.

— Бо твій кінь швидше хвостом махне, ніж він слово скаже, а розтягує ті слова, як кушнір шкуру. Все у нього в силу пішло, а не в голову. Як обійме кого, то ребра крізь шкіру повитискає, зате в усій Речі Посполитій нема дитини, котра б його круг пальця не обвела. Нечувана річ, щоб чоловік із таким багатством був таким hebes[44].

— Невже він і справді такий багатий?

— Він? Та в нього, коли ми познайомилися, пояс був такий напханий, що він не міг ним підперезатися і носив його як копчену ковбасу. Можна було ним як києм махати — не зігнеться. Сам мені казав, скільки має сіл: Мишікишки, Собачікишки, Пігвишки, Сирутяни, Чапутяни, Капустяни (недарма у господаря капустяна голова), Балтупи — хто їх запам'ятає, усі ці поганські назви! Півсвіту йому належить. Великий це ботвинячий рід, Підбип’яти.

— А ти, добродію, не перебільшуєш про його маєтки?

— Анітрішечки. Я повторюю тільки те, що від нього чув, а він, скільки живе, ще ні разу не збрехав, бо, зрештою, і на це кебети не має.

— Ну, тоді буде наша Ануся панею на всю губу! А от щодо його розуму я з тобою, ваша милость, ніяк погодитися не можу. Чоловік він статечний і такий розсудливий, що при нагоді ніхто ліпше не порадить, а що не вельми красномовний — не біда. Не всякому Господь Бог дав такий гострий язик, як тобі, добродію. Та що й казати! Великий він рицар і чесна душа, а найліпший доказ цього, що ти, ваша милость, сам його любиш і радієш, що побачиш.

— Кара Божа, ось хто він! — буркнув Заглоба. — А радію я тільки тому, що Анусею його допікатиму. с?

— Цього я тобі робити не раджу — небезпечно… Його то взагалі хоч до рани прикладай, але тут він може легко втратити терпіння.

— То й нехай втратить! А я йому, як панові Дунчевському, вуха пообтинаю.

— Вгамуйся, ваша милость. Я й ворогові не радив би його чіпати.

— Ну, ну, тільки б його побачити!

Заглобине побажання справдилося швидше, ніж він гадав. Доїхавши до Кінської Волі, Володийовський вирішив зупинитися на відпочинок, бо коні були геть здорожені. Як же здивувалися обидва приятелі, коли, зайшовши у заїзді в темні сіни, вони в першому ж зустрічному шляхтичеві упізнали пана Підбип’яту.

— Скільки літ, скільки зим! Як ся маєш, добродію! — вигукнув Заглоба. — Невже тебе козаки не порубали у Замості?

Пан Підбип’ята почав по черзі обіймати й обціловувати у щоки обох.

— Оце так зустріч, ге! — радісно повторював він.

— Куди їдеш? — запитав Володийовський.

— У Варшаву, до ясновельможного князя.

— Князя у Варшаві нема. Поїхав із його милостю королем до Кракова, перед яким на коронуванні нестиме яблуко.

— А мене пан Вейгер у Варшаву з листом послав спитати, куди князівським рейментам іти, бо, хвалити Бога, Замостя їм уже не потрібне.

— Тобі не треба нікуди їхати — ми веземо накази.

Пан Лонгінус насупився, бо від душі бажав дістатися до князя, побачити його придворних і особливо одну маленьку особу.

Заглоба почав значливо підморгувати Володийовському.

— Я таки поїду до Кракова, — мовив литвин, трохи подумавши. — Наказано мені листа віддати, от я й віддам.

— Ходімо в хату, звелимо собі пива підігріти, — запропонував Заглоба.

— А ви куди їдете? — спитав дорогою пан Лонгінус.

— У Замостя, до Скшетуського.

— А поручика нема в Замості.

— От тобі й маєш! А де ж він?

— Десь під Хорощином, розбійницькі ватаги громить. Хмельницький відступив, але його полковники усе дорогою палять, грабують, стинають. Староста валецький послав Якуба Реговського, щоб він їх угамував…

— І Скшетуський із ним?

— Авжеж. Тільки вони у тих краях нарізно тримаються, бо затіяли між собою велике змагання, про яке я вашим милостям згодом розповім.

Тим часом вони зайшли до кімнати. Заглоба наказав підігріти три гарнці пива і, підійшовши до столу, за яким уже всілися Володийовський із паном Лонгіном, промовив:

— А ти ж, пане Підбип’ято, не знаєш найбільшої і найщасливішої новини: ми з паном Міхалом Богуна на смерть зарубали.

Литвин аж підскочив на лаві.

— Браття ви мої рідні, чи ж може таке бути?

— Як нас перед собою бачиш.

— І ви удвох його зарубали?

— Атож.

— Оце так новина! Ой Боже, Боже! — вигукнув литвин, плеснувши в долоні. — Удвох, ваша милость, кажеш? Як це удвох?

— А ось як: спершу я його хитрощами змусив нас викликати — розумієш, добродію? — а потім пан Міхал перший вийшов і так його покраяв на шматки, як великоднє порося, як смаженого каплуна розібрав. Зрозумів тепер, ваша милость?

— Так тобі, добродію, не довелося другим виходити?

— Ні, ви погляньте на нього! — скипів Заглоба. — Ти що, добродію, собі так кров пустив, що розумом заслаб? Що ж я, по-твоєму, з трупом мав битися чи лежачого добивати?

— Ти ж сам, добродію, сказав, що ви удвох його зарубали.

Пан Заглоба стенув плечима.

— Святе терпіння треба мати з цим чоловіком! Пане Міхале, скажи, хіба Богун не обох нас викликав?

— Обох, — підтвердив Володийовський.

— Тепер ти, добродію, зрозумів?

— Нехай буде по-твоєму, — відповів пан Лонгінус. — А пан Скшетуський шукав Богуна під Замостям, та його там уже не було.

— Як це — Скшетуський його шукав?

— Доведеться вже, бачу, вам, добродії, розповісти про все, як було, ab ovo[45], — мовив пан Лонгінус. — Тоді як ви вирушили до Варшави, ми, як ви знаєте, лишилися в Замості. На козаків ми довго не чекали. Сила-силенна їх прийшла з-під Львова, із мурів усіх не можна було оком окинути. Але князь наш так укріпив Замостя, що вони два роки під ним простояли б. Ми думали, що вони й штурмувати не наважаться, і вельми з цього приводу сумували, бо кожен у душі чекав їхньої поразки, а я, оскільки з козаками були й татари, теж сподівався, що Господь милосердний цього разу допоможе мені зітнути три мої голови…

— Ти б, ваша милость, ліпше попросив у нього одну, але тямущу, — перебив його Заглоба.

— А ти, добродію, так і не змінився!.. Слухати гидко, — сказав литвин. — Ми думали, вони не штурмуватимуть, а вони враз, мов шалені, заходилися будувати штурмівні машини, а потім ну штурмувати! Згодом уже з’ясувалося, що Хмельницький цього не хотів, а Чарнота, їхній обозний, почав на нього нападати і казати, що той злякався, з ляхами надумав брататися, тож Хмельницький погодився і першим послав у бій Чарноту. Що діялося, братики, цього я вам не переповім. Світу за димом і вогнем не було видно. Почали вони відважно, засипали рів, подерлися на мури, але ми їх так нагріли, що вони і від мурів, і від машин своїх повтікали. Тоді ми в чотири хоругви кинулися за ними навздогін і нарізали їх як худоби.

Володийовський потер руки.

— Ех! Шкода, що мене не було на тій святковій забаві! — гнівно вигукнув він.

— А найбільше відзначилися тоді пан Скшетуський і пан Якуб Реговський, — вів далі литвин. — Обидва достойні рицарі, але налаштовані один проти одного. Особливо пан Реговський кривився на Скшетуського і неодмінно знайшов би приключку його викликати, якби пан Венгер не заборонив поєдинків під страхом смерті. Ми спершу не розуміли, в чім тут річ, аж поки з’ясувалося, що пан Реговський родич пана Лаща, котрого князь через Скшетуського, як пам’ятаєте, з обозу вигнав. Відтоді Реговський затаїв злість на князя, на нас усіх, а надто на поручика, от і почалося між ними змагання, і обидва в тій облозі великою славою себе вкрили, бо один другого перевершити намагався. Обидва були першими і на мурах, і в вилазках, аж поки Хмельницькому остогидло штурмувати, і він почав регулярну облогу, щоразу пускаючись на хитрощі, щоб із їх допомогою здобути місто.

— Він найбільше сподівається на свою хитромудрість, — зауважив Заглоба.

— Шалений він чоловік, а до того ще й obscurus[46], — мовив далі Підбип’ята, — гадав, що пан Вейгер — німець, певно, не чув про воєвод поморських цього ж прізвища, бо написав листа, сподіваючись старосту, як чужоземця і найманця, до зради підбити… А пан Вейгер йому й відповів, хто він такий і що не того він спокушати взявся. І листа цього, щоб ціну свою показати, староста хотів через когось поважнішого, аніж сурмач, передати, але охочих серед товариства не знайшлося — хто доброхіть на вірну загибель дикому звіру в пащу полізе? Дехто нижче своєї гідності вважав іти, а я згодився. І ось послухайте, бо зараз найцікавіше почнеться.

— Слухаємо пильно, — промовили обидва приятелі.

— Приїхав я туди і застав гетьмана п’яного. Прийняв він мене в’їдливо, а коли листа прочитав, і взагалі булавою почав погрожувати — я ж, довіривши покірно Богові душу, так собі думаю: хай тільки торкне мене, я йому голову кулаком розтовчу. А що мені ще лишалося робити, братики любі, скажіть?

— Це була вельми слушна думка, — відповів зворушливо пан Заглоба.

— Полковники, щоправда, вмовляли його і дорогу до мене заступали, — вів далі пан Лонгінус, — а найбільше за всіх один молодий, такий сміливий, старався: обхопить його і від мене відтягає, примовляючи: «Не лізь, батьку, ти п’яний» Дивлюся я, хто ж мене так захищає, хто ж це такий відважний, що із самим Хмельницьким запанібрата? Аж це Богун.

— Богун? — вигукнули Володийовський і Заглоба.

— Атож. Я впізнав його, бо в Розлогах бачив, — і він мене теж. Чую, говорить Хмельницькому: «Це мій знайомий» А Хмельницький — у пияків, як відомо, швидкий присуд буває, і каже: «Якщо він твій знайомий, синку, то дай йому п’ятдесят талярів, а я одвіт дам» І дав мені одвіт, а щодо талярів я, аби звіра не дражнити, сказав, щоб для своїх гайдуків сховав, бо не гоже офіцерові подачки брати. Провели мене із шатра досить чемно, та ледве я вийшов, наздогнав мене Богун. «Ми, каже, бачилися в Розлогах» — «Авжеж, кажу, тільки не думав я тоді, братику, що в цьому таборі тебе побачу» А він на це: «Не зі своєї волі я тут, біда пригнала!» Розговорилися ми, і я нагадав йому, як ми його під Ярмолинцями побили. «Я не знав, хто на мене напав, — відповів він мені, — та й у руку був поранений, а люди мої порозбігалися, бо думали, що то сам князь Ярема їх побиває» — «І ми не знали, кажу, бо якби пан Скшетуський відав, що це ти, один би з вас уже не жив на світі».

— Напевно так би й було. А він же що на це? — спитав Володийовський.

— Збентежився дуже й перевів розмову на інше. Почав розповідати мені, як Кривоніс послав його з листами до Хмельницького під Львів, щоб він там перепочив трохи, а гетьман не схотів його відпускати, надумавши, як особу презентабельну, посланцем своїм зробити. А наостанці спитав: «Де пан Скшетуський?» Коли я йому відповів, що в Замості, сказав: «То, може, й зустрінемося» На тому ми й попрощалися.

— Я вже здогадуюся, що потім Хмельницький відразу ж послав його до Варшави, — мовив Заглоба.

— Твоя правда, але стривай-но, ваша милость. Я повернувся тоді до фортеці й доповів панові Вейгеру про своє послування. Була вже пізня ніч, а наступного дня вранці новий штурм, іще запекліший, ніж перший. Не мав я часу побачитися з паном Скшетуським, і аж на третій день розказав йому, що Богуна бачив і говорив із ним. А було при цьому ще безліч офіцерів і серед них пан Реговський. Той почув розмову і каже ущипливо: «Знаю я, між вами про панну йдеться; якщо ти, добродію, такий рицар, як слава про тебе йде, виклич Богуна на двобій. Будь певен, забіяка цей тобі не відмовить. А ми спостерігатимемо з мурів чудовий prospectus[47]. Тільки про вас, вишневечан, більше галасу, каже, ніж самого діла» Скшетуський як гляне на пана Реговського, мало поглядом його не зітнув! «Ти, ваша милость, викликати радиш? — питає. — Що ж, добре! Не знаю тільки, чи тобі, добродію, хоч ти нас і ганиш, не забракне сміливості піти до черні й викликати від мого імені Богуна?» А Реговський йому: «Сміливості мені не забракне, та я тобі, добродію, ні сват ні брат, а тому не піду» Тут і інші підняли його на сміх. «О, кажуть, тобі були смішки з бабиної кішки, а як своя здохла, то й плакати хочеш!» Реговський, амбітна штучка, тоді затявся: піду, мовляв, і край. Другодні й пішов із викликом, тільки Богуна вже не знайшов. Ми йому тоді не повірили, але тепер, після того, що ви мені, добродії, розповіли, я бачу, що він правду казав. Хмельницький таки послав Богуна з листом, а ви його там, добродії, забили.

— Так воно й було, — підтвердив Володийовський.

— Скажи нам, ваша милость, спитав Заглоба, — де нам тепер Скшетуського знайти? Він нам украй потрібен, щоб із ним негайно по князівну вирушити.

— Під Замостям ви про нього легко розпитаєте, там його всі знають. Вони з Реговським Калину, козацького полковника, ганяючи від одного до другого, ущент розбили. Згодом Скшетуський сам двічі татарські чамбули погромив і Бурляя змів, і ще кілька зграй розніс.

— А як же Хмельницький дозволяє таке робити?

— Хмельницький їх відцурався й каже, що вони грабують усупереч його наказам. Інакше б ніхто в його вірність милостивому королю й не повірив.

— Ох і гидотне ж пиво у цій Кінській Волі! — зауважив пан Заглоба.

— За Любліном ви вже, добродії, поїдете спустошеним краєм, — вів далі литвин, — бо козацькі передові загони аж за Люблін сягали, і татари ясир усюди брали, а скількох узяли під Замостям і Грубешовом, один Бог знає. Кілька тисяч відбитих полонених Скшетуський уже відіслав у фортецю. Працює він там з усіх сил, не дбаючи про власне здоров'я.

Тут пан Лонгінус зітхнув і замислено понурив голову, а по хвилі говорив далі:

— Я думаю, що Бог у найвищому своєму милосерді пошле втіху панові Скшетуському і дасть йому те, у чому він своє щастя бачить, бо великі заслуги цього рицаря. У нинішні часи зіпсованості й користолюбства, коли кожен думає тільки про себе, він про себе забув. Та ж він, братики, давно міг узяти відпустку в ясновельможного князя й вирушити на пошуки князівни, але він, коли для милої вітчизни настала лиха година, ні на хвилину не полишав служби і з душевними муками безнастанно трудиться.

— Душа у нього римлянина, що й казати, — мовив Заглоба.

— Нам треба брати з нього приклад.

— Особливо панові Підбип’яті, котрий на війні трьох голів шукає, а не можливості допомогти вітчизні.

— Бог бачить, що у мене в душі діється! — сказав пан Лонгінус, звертаючи очі до неба.

— Скшетуського вже Господь Бог винагородив Богуновою смертю, — мовив Заглоба, — і тим, що дав хвилю спокою Речі Посполитій, бо тепер саме настав час нашому другові взятися до пошуків своєї згуби.

— А ви з ним, ваші милості, поїдете?

— А ти, добродію, хіба ні?

— Я був би радий від усієї душі, але що з листами буде? Одного я від старости валецького його величності королю везу, другого князеві, а третього також князеві від пана Скшетуського із проханням дати відпустку.

— Дозвіл на відпустку веземо ми.

— Ну, а як же інших листів мені не відвезти?

— Доведеться тобі, ваша милость, їхати до Кракова, інакше ніяк не можна. Хоч, скажу тобі щиро, такі кулаки, як у тебе, ой як знадобилися б у експедиції по князівну, але більше ти ні на що не годен. Там доведеться симулювати, а, найпевніше, перевдягнувшись у козацькі свитки, за хлопів себе видавати, а ти зі своїм зростом тільки очі всім мулятимеш, кожен неодмінно спитає: а це що за здоровило? Звідкіля такий козак узявся? До того ж, ти й мови їхньої до пуття не знаєш. Ні, ні! їдь, добродію, до Кракова, а ми вже якось самі собі дамо раду.

— І я так гадаю, — згодився Володийовський.

— Либонь, так воно має й бути, — відповів пан Підбип’ята. — Нехай же Господь милосердний благословить і допоможе вам. А чи знаєте ви, де її сховано?

— Богун не схотів сказати. Нам відомо тільки те, що я підслухав у хліву, коли Богун мене ув'язнив, але й цього досить.

— Як же ви її знайдете?

— Це вже мій клопіт! — відповів Заглоба. — Я й не в таких тарапатах бував. Зараз у нас одна турбота — якнайхутчіше знайти Скшетуського.

— Поспитайте у Замості. Пан Вейгер має знати: вони підтримують зв'язок, і полонених йому пан Скшетуський відправляє. Нехай вам Бог помагає!

— І тобі теж, — сказав Заглоба. — Будеш у Кракові в князя, уклонися від нас пану Харлампові.

— А це хто такий?

— Литвин один вроди незвичайної, за яким усі панни із княгининої кімнати фрейлін голову втратили.

Пан Лонгінус здригнувся.

— Ти глузуєш, так, добродію?

— Бувай здоровий, ваша милость! Яке ж усе-таки паскудне пиво у цій Кінській Волі! — закінчив пан Заглоба, підморгуючи Володийовському.