Вогонь з Холодного Яру. Спогади

Мої батьки і моє дитинство

Мій батько Макар Минович Лютий-Лютенко походив із бідної селянської родини. Був лагідної вдачі, поставний, вище середнього зросту, русявий. Замолоду ходив до дяка, щоб засвоїти писемну мудрість — аз, буки, вєдь, глаголь, добро, бо шкіл по селах тоді не було. І ця наука в дяка стала і корисною, і дуже придатною в житті; знавши читати, писати й рахувати, він без труднощів і перешкод влаштувався на посаду об'їждчика Капустянського лісу на Звенигородщині. Мама моя Євгена, навпаки, була дочкою заможної селянської родини Цибульських із села Товмач.

Я народився 24 червня 1897 року в Капустянському лісі, а хрестили мене в селі Капустинах. П'ять років мого безжурного дитинства пробігло в цьому ж Капустянському лісі. Мені й на думку ніколи не спадало, що й дальше моє життя, таке бурхливе й ризиковне, буде пов'язане з розкішними рідними лісами, а в тому й Холодноярським лісом, оспіваним нашим Кобзарем.

Згодом батька перевели з Капустянського лісу доглядати Скотаревський ліс. Тоді батьки купили в селі Товмач гарну садибу — хату з городом, гарний садок і три десятини землі. Село наше Товмач було все в садках, гарне, чепурне, як і всі українські села, мало й кілька ставків, але було бідне. Із придбаної в Товмачі хати я й пішов, десь у семи-восьми років, із старшою сестрою Наталкою до земської школи. До школи нам було далеченько, зо дві верстви, але втоми від ходу туди й назад якось не відчувалося.

Підробившись трохи на службі в лісництві, батько зайнявся відгодовуванням волів. Привозив із цукроварні жом, годував ним худобу і продавав. Це давало батькам чималий прибуток.

Саме в той час державні аґенти ширили по українських селах привабливу пропаганду, щоб наші люди їхали на Сибір, в Алтай і там заселювали незайману землю. При цьому аґенти обійми переселенцям державну допомогу грішми, ренаментом, різні привілеї та „льготи" на новому місці в Сибіру. Чимало наших селян зривалися з насидженої прадідівської землі. Покидали свою обдаровану Богом красою природи, голубінню неба й цілющим кліматом батьківщину і їхали в Суворий, далекий і незнаний Сибір. З нашого села виїжджали в Сибір два брати з родинами. Продавали свою садибу — хорошу нову хату з дерев'яною підлогою (тоді ще рідко хто з селян мав хату з дерев’яною підлогою), паровий млин і землю. Батько купив цю хату й землю за дві тисячі рублів: тисячу рублів дав готівкою, а решту мав сплачувати ратами. З цього часу в нас працювали два наймити. Батьки взяли ще й дівчину „за рідну дитину", бо господарство наше розросталося, роботи щороку було більше. В купленій новій хаті жилося нам дуже добре — вигідно, затишно, весело і в лостатках. Мені з сестрою було вже ближче ходити до школи. Вчителі впросилися до нас на столування, бо наша мама вміла добре варити страви та випікати різні смачні печива і дуже любила чистоту, охайність і порядок у хаті.

Куди? До якої школи?

За чотири роки я закінчив земську школу. Один із учителів — Денис Мефодійович — радив моїм батькам послати мене вчитися далі, бо я був дуже кмітливий у математиці. За науку треба було платити 150 рублів, а до того я належав до того „щасливого" прошарка „крестьян" (селян), перед яким після земської школи зачинялися двері до вищих шкіл. Подумавши, батько вирішив, що платитиме за моє навчання. Розпочалося клопотання, щоб мене прийняли до гімназії в Златополі. На жаль, нічого з того не вийшло: селянин — і до гімназії не прийняли, Але Денис Мефодійович десь розшукав програму освітніх курсів — у Києві за 50 рублів, а в Москві за 25 рублів, і ми гуртом вирішили, щоб я їхав учитися до Москви. Цілий рік підготовляв мене всебічно Денис Мефодійович, поглиблював і розширював мої знання, щоб я не провалився на екзамені в Москві.

До Москви

І ось я вперше в моєму житті їду сам-один у велике і чуже мені місто. Їду в Москву вчитися в комерційній школі. Безліч різних думок, солодких надій і млосних сумнівів. Та раптом, якось мимохіть, лізли мені в голову настирливі запитання, на які я не міг дати відповіді, і вони, ніби здивовані моєю неспроможністю, кудись зникали, щоб дати місце іншим. Я намагався не думати. Отак приплющити очі й нічого не думати. Але це мені вдавалося не надовго. Намагався зосереджуватись на краєвиді, що миготів і мінявся, наче в калейдоскопі, залишаючись позаду поїзда, що втікав від нього, мчав на північ. Але б бачене у вікні не розвіювало моїх думок. Щодалі яскравішою ставала мінливість усього: небо втрачало свою ніжну блакить, садки й будинки — свою чепурність, ліси й річки — привабну красу й веселість. Усе це бачене не збадьорювало моїх думок: як мені буде в тій Москві? Що мене в ній чекає?.. Тільки метушливість пасажирів на станціях, що всідали й висідали, відганяла рої настирливих думок, що меланхолійно томили мене без угаву.

Мої переживання й турботи в поїзді до Москви, як показалося, були зайві. Правда, до комерційної школи мене не прийняли, бо було вже запізно. Але при цій же дев'ятій „Мєдвєдєвскій купєческій гімназії" під час війни були курси для „вольноопредєляющіхся". так звані курси Паршіна, з оплатою, здається, 10 рублів на рік, а гуртожиток із харчуванням — 15 рублів на місяць. Там я й зупинився. Там жив і вчився. На курсах ми мали шість-вісім викладачів. Учні були переважно старші віком за мене. Одні з них училися як слід, інші трохи вчилися, а решта — більшість — зовсім не вчилися. Я скоро познайомився з цими парубками, а з декотрими й заприятелював. Але приятелювання це не легко мені давалося: я не вмів плавно говорити по-російському, а в добавок ще й наголоси в розмові ставив не там, де треба. За мою мову й вимову, спіймавши мене на слові „телехвон", так і прозвали мене — „Телехвон", хоч у них це слово так гладко не виходило, як у мене. Та це не тривало довго, бо слухом я сприймав вимову хлопців дуже уважно, запам'ятовував і з кожним днем все менше й менше „хохлачіл русскій язик", як констатували мої співрозмовники.

На курсах мене дуже полюбив Паршів за мою кмітливість. А коли траплялося, що ніхто з курсантів не міг вирішити задачі, то Паршін викликав мене до таблиці, кажучи:

— Лютєнко, покажіте нашім москвічам, как надо решать задачі.

Я йшов до таблиці й „рєшал задачу", пояснюючи своїй „хохлацкім нарєчієм", яке ні трохи не смішило і не дратувало Паршіна.

На квартирі в Морозових

Пробувши рік у Москві, я вже не погано говорив російською мовою. За той час на мене звернули увагу мої шкільні товариші. Затискалася дружба, товаришування. Ті з них, — а таких було чимало, — що не могли впоратися з задачами, прилещувалися до мене, щоб їм допомагати. І я, звичайно, допомагав їм. Дуже часто приходив до мене курсант кволого здоров’я, Ваня Морозов, що сидів поруч зі мною на курсах, і просив допомоги. Як ми заприязнились, він почав запрошував мене до себе в гості. Я обіцяв йому зайти колись, але свідомо зволікав, відкладав на. пізніше, не почуваючи себе ні зовнішньо, ні внутрішньо готовим гостювати в москвичів. „Я ж селюк, неотеса" — думав я собі. Згодом стало мені відомо, що старший брат того Вані Морозова (двоюрідний брат знаного великого багача Морозова) має у Москві чотири чи п’ять великих крамниць готового одягу, в яких працювало багато службовців і робітників — чоловіків, жінок і молодих дівчат.

Коли ж, нарешті, після стількох обіцянок, зайшов я до Морозових, то Ваня, перше всього, познайомив мене з своїм старшим братом. Михайлом Степановичем, і його дружиною — Варварою Полієвктовною. Вони були старообрядці (старовери). Михайло Степанович — пристійний, поставний чоловік, розумний і приємний, хоч, здавалося, суворої вдачі. Розмовляючи зі мною, запитав, чи може він мене називати так, як називає свого брата — „Ваня". Я не заперечував, сказав тільки, що в нас, у Малоросії, називають так, як і пишуть — Іван. Я ж малорос…

— Для мене це не має значення, хто ви. — якось під креслено сказав він. — Я хочу взяти вас до себе. Будете в нас жити, їсти разом з нами, і будете допомагати Вані вчитнсь. Згода?

Я притакнув головою. Так я перейшов жити до Морозових на Тверську, 68. З матері яльного боку це мене не абияк улаштовувало, бо квартиру і харчування мав я безкоштовно, але з морального боку було мені якось тіснувато і приголомшливо. Почував я себе в новій, пишній і багатій, справді панській обстановці ніяково. Усе тут було інакше, не таке і не так, як у себе вдома. Треба було до всього приглядатися, привчатися, засвоювати, щоб не смішити москвичів своїм невмінням у поведінці.

До столу в Морозових звичайно сідало обідати п’ятнадцять-шістнадцять душ, а до вечері ще більше. І хоч я ні до чого не поривався першим, не брав першим ложку чи виделку в руку, а приглядався крадьки, як це роблять інші, то все таки в мене виходило щось не так, як у людей, і за столом вибухав гомеричний сміх з приводу мого штурбацтва. Таке трапилось зі мною за столом два чи три рази, і більше сміху не було, бо Михайло Степанович підвівся і суворим тоном викрикнув:

— Ша! Щоб я ніколи більше не чув насмішок з Вані! Хто ще раз наважиться насміхатися з Вані, того випрошу геть з-за столу і більше він не буде обідати разом з нами. Зрозуміли? Кажу це перший і останній раз…

Після обіду Михайло Степанович покликав мене до себе і сказав, щоб я не соромився і про все, чого я не знаю чи маю сумнів, запитував його. Але я вже з дня на день помітно „розумнішав", приглядаючись, привчався і все менше й менше робив промахів; і просити в Михайла Степановича пояснень відпадала потреба.

Десь за півроку мого перебування в Морозових Михайло Степанович запропонував мені роботу: записувати все те, що зробили дівчата в його крамницях. Відтоді мене стали поважати всі службовці, робітники та дівчата. Морозов платив мені 18 рублів на місяць. Це був немалий заробіток на всьому готовому і безплатному для мене. Час від часу в Морозових гостювала вибрана „знать" — високі службовці, лікарі, адвокати, офіцери та інші вельможі, то й мене просили за стіл разом із ними.

— Ваня, садісь здесь, — казав Михайло Степанович, показуючи місце поруч себе.

Я далі вчився, а в вільні години і кожного третього дня записував і підраховував те, що зробили і що заробили жінки й дівчата. Інколи мені допомагала в цьому Варвара Полієвктовна. Я почав потроху „багатіти". Купив собі гарний і доброякісний костюм, купив і годинника. Наймав репетитора, щоб підтягав і шліфував літературно мою російську мову. Але чорта два… Даремно витрачався: на іспитах таки провалився, спотикнувшись на твердих і м’яких знаках, та заплутався між „и" восьмерічним, „і" дєсятєрічним та „ять". Після провалу на іспитах з російської мови мені вмить пригадалася анекдота, що її залюбки розповідали „вічні" студенти. Перед іспитами студент запитав учителя, чому і для чого в російській мові вживаються двоякі „и-і" — „восьмєрічноє" і „дєсятєрічноє"? А вчитель, вибалушивши на студента очі, відповів: „Чтоби поймать дурака!" Може й так, — подумав я про себе.

Паршін, на курсах якого навчалося 400 учнів, порадив мені подати прохання про переекзаменацію. Я й подав, і мене допустили. Але я знову наробив чимало граматичних і стилістичних помилок на папері. Підійшов до мене Паршін, глянув на моє „чістопісаніє" і скривився, ніби лімона лизнув, дещо поправив, і мені втелющили оцінку на цілих 4… Натомість з учбового округа Москви мене привітали як найкращого студента з математики. Мені видали „диплом" за 6 гімназійних кляс. Треба було вчитися далі, щоб здобути „атестат зрелості". Але саме тоді почали приймати в солдати, бо розпочалася російсько-австрійська війна. Ваня Морозов поїхав у своє село Сімбірськ Алаторського повіту. Михайла Степановича мобілізували і послали аж у Тифліс працювати в банку. Вдома залишилася сама Варвара Полієвктовна, і я вирішив іти в солдати.

Мрії бути офіцером

Ще на курсах я викладав теорію і практично вів фізичне виховання, бо дуже любив спорт і вмів добре подавати команду. Мені дали рангу старшого унтерофіцера. Інспекторами були в вас полковник і два офіцери. Той полковник часто намовляв мене не йти до війська і продовжувати далі навчання, але мені дуже хотілося бути офіцером, і я таки пішов у солдати.

На військовій комісії, побачивши будову мого тіла, мене хотіли причислити до артилерії, але я впросився до піхоти, бо в піхоті було багато моїх товаришів і знайомих. Мене приписали до 55-го полку піхоти на Ходинці під Москвою, в команду „вольноопрєдєляющіхся". Тут під Москвою пробув я зо два місяці. Подружив із москвичем Ваньою Язиковим, що його батько мав найкращі бані в Москві. Часто ходили з Ваньою до його заможних батьків, випивали, забавлялися. Але одного разу ми, загулявшись, запізнилися до полку: замість 11-ої години, прийшли о 1-ій годині ночі. Нас „попросили" на гауптвахту і там сказали, що ми вже ніколи не повернемось до своєї команди. Згодом виявилося, що хтось із солдатів зневажив ударом „в рожу" вартового офіцера. Про це донесли командувачеві Московського округа ген. Морозовському, і він приказав, щоб усіх, хто запізнився, вислати на фронт, без права повернення в школу прапорщиків.

На фронті

На другий день нас, як мальованих, посадили в ешельон, разом з маршовими ротами, і повезли на фронт. За тиждень ми були в Мінську, де нас приділили до 8-го Московського ґренадирського полку. Молоді офіцери, що потребували поповнення, дуже добре до нас поставилися. Командир роти розповів нам, що три дні тому відбувався завзятий бій з німцями.

— Ще й досі висять на дротах трупи наших офіцерів, — казав він, махн. вши рукою туди, де вони висіли, — і їх обов’язково треба якнайскоріше підібрати. Якщо ви це зробите, то негайно підете до школи прапорщиків і будете поставлені до нагороди медалями, — підкреслив командир роти.

Щоб добратися до тих трупів, що висіли на колючих дротах, треба було перебрести річку Шару, і ми пішли вбрід. Завдання було не з легких. Дія відбувалася в небезпечному місці, так би мовити, на очах ворога, що недалеко за дротами чигав у шанцях на нові жертви, на наше життя. До того ж ми були новачки на фронті; це було перше наше хрещення вогнем і кров’ю на фронті. Все ж таки, долаючи страх і перешкоди, ми досягнули свого коштом легкого поранення двох учасників. Трупи вбитих солдатів, а між ними і прапорщика Варшавського ми принесли.

Командир батальйону розпорядився службовою дорогу поставити нас до нагороди медалями. Небавом полк відправив нас до команди „вольноопрєдєляющіхся", що стояла у Ржеві Смоленської губерні. У Ржеві пробули ми не цілих два місяці. Там видали нам нове обмундирування і порозсилали нас у військові школи — кого куди. Мені випало їхати аж у Тифліс до школи прапорщиків.

З Тифлісу до Омська

При виїзді мені видали документи на руки і я, їдучи на Кавказ, заїхав додому. Це була неймовірна несподіванка. Мене ніхто не чекав і не сподівався зустрічати. І раптом я до хатні.. Радість, утіха, обійми, цілування і сльози, рясні сльози матері й сестри, що з радости й говорити не могли, а тільки ахали й охали, обціловуючи мене. Пробув я вдома два дні. Поплакали, наговорилися. Розповідали мені про все, що сталося в селі й околицях за час моєї відсутносте. Розпитували мене про моє життя-буття у школі та в „москалях". Почистили мене, очепурили як ляльку і я, звільнившись із цупких обіймів заплаканої матері й сестри, поїхав через Харків і Ростов-на-Дону до Тифлісу, Коли я приїхав до Тифлісу, то виявилось, що там у школі прапорщиків немає вже місця, і мене відправили аж до Омська (Сибір), Там приділили мене до школи прапорщиків ч. 2. В Омську я вперше в моєму житті зустрівся з галичанами. Це були полонені „австрійці". Вони там обслуговували нас, прибирали, чистили, огрівали школу тощо.

За вісім місяців я закінчив школу прапорщиків, але нас ще протримали там два місяці. Возили нас на тактичні вправи за 200 верст від Омська. Під час навчання у школі ставлення викладачів до мене було добре, прихильне, хоч мої топографічні завдання буди нікудишні. Мені завжди допомагав у цьому штабс-капітан — поляк. Шістьох нас і двох офіцерів двічі посилали аж до Іркутська по японську матерію яснозахисного кольору на обмундирування та інші речі для школи прапорщиків ч. 2.

Нарешті прийшов день розпуску школи прапорщиків. Командуючий військами Іркутського воєнного округа прочитав приказ про піднесення нас до ранги прапорщиків, зачитав наші прізвища і привітав кожного індивідуально з новою рангою. Так ми стали офіцерами. Не довго вчився, але наволочився, — каже наша пословиця.

До Києва…

Настав день розподілу кому з нас куди їхати на службу. Тягнемо жеребки. Мені попався жереб їхати до Владивостоцького округа, а моєму товаришеві — до Києва. Ми помінялися місцями призначення, бо мене тягнуло до Києва, а для нього Владивосток був вигідніший. Нам видали новеньке обмундирування, а дещо й самі собі купили. Як особисту зброю видавали кортики і шаблі. Я взяв собі кортика.

По дорозі до Києва довелося нам простояти дві доби в Челябінську. Там я побачив багатство Сибіру. Мішки й мішки рябчиків, гусей, качок та різної риби! В Омську на станції і на ринках також були гори мішків з їстивними продуктами, а масло і сир — бочками в кілька шарів. Та й не диво. Коли ми ще з Омська виїжджали на тактичні вправи, то вздовж 200 верст бачили польські й українські хутори, що власники їх випасали отари корів і по кілька тисяч овець. Удої молока вони відвіювали на центрофуґах. Сметана йшла на масло, з молока відігрівали сир, а сироватку пускали каналом у річку. І все це заготовлялося тодішнім способом примітивного господарювання і такого ж примітивного виробництва, а що б то було при теперішньому змеханізованому й раціоналізованому використовуванні сільського господарства!..

Приїхавши до Москви і скористувавшись нагодою кількагодинної затримки поїзда, я, уже в ранзі офіцера, відвідав декого з моїх знайомих. Із Москви поїхав просто додому і пробув у своєму селі цілий місяць. Гостював, кумував, був і старшим боярином, забавлявся. Мати моя дуже раділа, тішилася мною. А перед сусідами та знайомими вихвалялася гордовито своїм сином. Дивіться, мовляв, який син у мене — офіцер!..

Місяць мого гостювання вдома пробіг дуже швидко. Я й не оглядівся як прийшов час прощатися з рідними, сусідами, селянами і знову рушати в далеку дорогу на місце призивчення. Сумно було на душі розставатися з рідним і дорогим серцю куточком широкої, просторої, прекрасної, такої багатої і такої бідної України, не знаючи куди закине мене моя доля і що мене чекає в крутіжі воєнної хуртовини, де щастя і доля людини міняється в одній секунді… Зрештою, це природна річ: солодко зустрічатися і гірко розлучатися.

У Києві комендантом тоді був німець — Медер, а штабс-капітан Олександер Загродський був у нього одним із адьютантів. Медер був дуже суворий і вимогливий до солдатів. Мене призначили до складу 2-ої дивізії, то стояла в Ромні на Полтавщині.

Прибувши в Ромен, я зголосився у штаб дивізії. В канцелярії були офіцери — генерал і полковник, а збоку сиділи якісь дівчата-панянки. Мене запитали, де я хочу служити — в Умані, чи в Черкасах? Слухаючи нашу розмову, дівчата перекидалися стиха між собою словами, сміючись, а потім одна з них і каже до мене:

— А чого то ви цвенькаєте почужому?.. Ви ж українець!..

Тут і офіцер, що оформляв мої папери, заговорив до мене по-українському. Це було для мене дуже дивною і дуже милою несподіванкою, якої я й думкою не міг припускати, а не то що почути. Після оформлення паперів ми пішли всі разом на вечерю.

На службі в Черкасах

Мене призначили помічником командира 12-ої роти 290-го полку в Черкасах, де прослужив я шість місяців. Саме в той час цар Микола II зрікся царського трону Романових. Постало суцільне замішання: бунти, демонстрації, віча, промови-агітації. А трохи згодом вибухла і революція. В Петрограді зформувалося „Врємєнноє правітельство" на чолі з Керенським. У Києві діяла Центральна Рада. Прокинулися з вікового сну-летаргу поневолені народи Російської імперії і заходились як хто умів організовувати свої національні сили для самозахисту і відбудови своїх самостійних держав на своїх етнографічних територіях. З’являлися як гриби після дощу різні банди розбишак, що вбивали і грабували людність для власної наживи. Виникали озброєні і добре муштровані загони різних отаманів, що нікого над собою не визнавали, ніяких програм на майбутнє не голосили, заспокоюючи свою егоїстичну жадобу влади „нинішнім днем" і „роблю, що хочу"… Це був пострах для фільварків, заможніших селян і жидів, що жили по селах і малих містечках. Коли ж рушила сараною з фронту різнонаціональна мішанина вчорашніх солдатів — розбої, грабунки, терор і хаос набрали таких розмірів, що їх не можна ні описати, ні розповісти. Від цих останніх найбільше постраждали багаті жиди, купці, промисловці, фабриканти і комерсанти по більших містах України.

По селах і містечках почали спонтанно організовуватися озброєні ватаги людей різного віку під проводом обізнаних з військовим ділом для самозахисту. В деяких місцевостях самозахисні загони, що ними керували колишні військовики і ті солдати, що верталися з фронту додому, кількістю і вмінням дорівнювали невеликим військовим з’єднанням. Стрілянина лунала завжди і всюди: одні нападали стріляючи, інші відстрілюючись захищалися, ще інші в погоні за якоюсь бандою, що втікала, натрапляли, особливо вночі, на таку ж ватагу самозахисників, як і самі, і билися поки не збагнули своєї помилки…

Розпорядженням і заходами Української Центральної Ради розпочалася українізація солдатських частин великої армії недавньої імперії Романових. Українізація мала успіх, деякі частини з ентузіязмом ставали українськими, деякі без ентузіязму, а чимало було й таких, що ставилися індиферентно до українізації, зберігаючи якийсь нсвтралітет і тихцем або й одверто переходили на бік большевицької пропаґанди, що обіцяла рай і золоті гори пролетарям — солдатам і робітникам.

Перший бій з большевиками коло Гребінки. Моє поранення

Десь, може, за рік командиром 290-го полку став українець — полковник Сікевич (помер у Канаді). З наказу Центральної Ради наш полк вирушив проти большевиків, що наступали з Харкова. Коло Гребінки зустрілися ми з большевиками. Частини їхні складалися переважно з малоросів і свідомих українців, але збаламучених принадною пропаґандою большевицьких аґітаторів, які обіцяли їм безтурботне райське життя після остаточної перемоги радянської влади. Розгорівся завзятий бій, в якому я був поранений у ногу.

Пробувши коротко вдома після шпиталю, де я лежав умежу з ліжком Золотарьова — коменданта тієї большевицької частини, з якою ми билися коло Гребінки (він мене безперестанку намовляв, щоб я йшов із ним до большевиків), я вернувся у полк до своєї частини. Довкола шалів відкритий бандитизм. Через відсутність транспорту солдати, що масово залишали фронт, збиралися у великі ватаги і мандрували залізною дорогою від станції до станції, розграблюючи по дорозі все, що під руки попадало. За будь-який протест чи спротив або самозахист — убивали на місці. До цих озброєних банд приєднувались інколи і місцеві покидьки суспільства, бо в тих бандах недавніх фронтовиків працювали вже на всю пару кваліфіковані аґенти, пропаґатори комунізму, що обіцяли рай на землі для всіх працюючих, які, мовляв, упродовж віків працювали на царів і панів, а заплатою за це залишилися їм мозолі на руках. У деяких місцевостях України ці банди набрали таких розмірів, що без великих зусиль роззброювали і розбивали німецькі й австрійські військові з’єднання.

Бій з большевиками коло Бобринської станції

Наш полк ще тримався дисципліни, хоч триматися в хаосі того суцільного замішання було не легко. Ось подам один із сотні приклад. В нашому полку було троє братів Хоменків. Один із них. що приятелював зі мною, був українець, другий — „денікінець", утік до „Добровольчої армії" Денікіна, а третій — перейшов до большевиків.

Ми знову зударилися з большевиками коло Бобринської станції. Це були переважно червоні матроси з Чорноморської фльоти. І хоч вони були регулярні фронтовики, „купані в морі, сушені бурями і гартовані сонцем", як любили вони чванькувато підкреслювати, то на суші вони показалися неповороткими, а в деяких ситуаціях зовсім безпорадними, І ми їх розбили вщент!

Нове призначення

За Директорії УНР мене призначили командиром 23-го Черкаського окремого куреня і послали до Смілої. За яких два-три місяці, під безперервним вереском большевицької пропаґанди, в батальйоні залишилося всього-на-всього 27 козаків, і решта, здеморалізувавшися большевицькими обіцянками і кличами, порозбігалися „грабувати награбоване"…

Одного разу на вузловій станції Цвіткове зустрілися ми з дезертирами, що, залишивши фронт, зі зброєю і в повному виряді їхали цілим ешелоном. Просяклі наскрізь большевицькою пропагандою вони, в основному росіяни, взялися зривати з нас офіцерські погони і жовтоблакитні відзнаки. Мій товариш вихопив шаблю і відтяв нахабі ту руку, що простяглася до його мундира. Зчинився крик, гармидер з „общепонятними" матюхами, здавалося, спалахне бій і кровопролиття. Але зразу, ніби на якусь команду, дезертири притихли. Мабуть, побоялися битися з нами, бо нас було багато. Треба тут зазначити, що офіцери фронтових дезертирів давно вже позривали свої погони і ранги. В українській армії було навпаки: всі козаки носили жовтоблакитні відзнаки, а офіцери ще й старшинські ранги. Це дуже кололо в очі большевиків і фронтових дезертирів.

Тиф

Відступаючи разом із Запорізькою дивізією (недавно це був Запорізький корпус під командою полковника Петра Болбочана) під командою отамана Загродського через Цвіткове до Христинівки, я захворів на тиф. Із Христинівки мене напівпритомного завезли в Умань до шпиталю. За три-чотири дні після того до Христинівки прийшли большевики. „Навівши порядки" по-большевицькому в Христинівці, що вони робили перше всього в кожному селі чи місті куди приходили, прийшли в Умань. В першу чергу кинулись вони до шпиталю виловлювати хворих старшин, перевіряючи руки всіх хворих, що лежали на ліжках. „Діягнозу" при перевірці рук большевики ставили таку: якщо на руках були мозолі, тверді й порепані долоні, то цей для них був „свой", „наш". Коли ж руки були чисті, гладенькі, без мозолів, то власників таких рук большевики вважали за „білоручок", панів-неробів, експлуаторів „робочого класу", і як „трефних" — починали їх „кошерувати" на допитах, а непритомних і ослаблих, що не могли встояти на ногах, стріляли просто на ліжках. Мене врятувала від большевицької „діягнози" сестра милосердя, забинтувавши обидві руки аж по лікті, як „поранені, знівечені міною".

Пролежав я в уманській лікарні цілий місяць. Коли вже трохи очуняв, то мене знайомі завезли на хутір, на територію отамана „Марусі", де вона партизанила разом із двома братами Дерещуками і туди большевики не забігали. Ще за місяць мене з хутора перевезли до містечка Мокра Калигирка, що недалеко від мого села, а звідти я, вже майже здоровий, пришкандибав пішки додому. Тут у моїй місцевості вже „гуляв" повстанець Гризло, старий революціонер-есер, дуже толковий, розумний чоловік, родом із Калниболот на Звенигородщині.

Я вдома

По селах лунала стрілянина. Було чути крики, плач дітей, голосіння-благання жінок і гавкіт собак. Це розгул большевицьких „карательних отрядов". І так день-у-день. Жити мені вдома було небезпечно, бо — як-не-як — я ж таки був „охвіцир", як мені в очі казали наші селяни. І саме те, що я „охвіцир", будь-хто не хотячи чи й зумисне міг ляпнути большевикам. Тож я вирішив сконтактуватися з Гризлом і вирушив пішки до Мокрої Калигирки. Гризло мені розповів про своє „лісове мистецтво", про повстанський рух спротиву большевикам, про партизанські загони, що несподівано нападали на большевиків і щодалі завдавали їм болючіших ударів. При тому просив мене і настоював, щоб я перебрав на себе командування повстанцями, бо очолювати повстанців і займатися суспільно-політичною роботою по селах було для нього затяжко. Я в основному згоджувався, навіть пообіцяв, що очолю, але згодом, трохи пізніше. З тим і пішов я додому, щоб спокійно без поспіху подумати і обдумати Гризлову пропозицію, і якось довести до відома батьків мою відсутність удома, що незадовго мала стати реальною.

Коли я вернувся додому, то батьки дуже зраділи. Вони знали, що в такий бурхливий час моє перебування вдома дуже небезпечне, і журилися потайки за мою долю та догадувалися що я щось задумую, і думали, що я з Мокрої Калигирки вже не вернуся додому. Але, крім хатньої журби, небезпеки і загальної непевности про завтрашній день, мама нишком вела якісь тихі розмови з священиком нашого села. А трохи згодом почала принукувати мене, щоб я одружився з священиковою дочкою. Я не спішився женитися, бо те, що діялося довкола по селах і містах, відгонило думку про весілля, жінку і сім’ю. Перебуваючи вдома, я все обдумував, роздумував, передумував і знову думав як і що робити, щоб вийти на краще і щоб якнайменше помилок зробити, без яких ніяке діло не починається і не кінчається. А тут що день, то нові вісті. І всі сумні, страшні, жахливі. То тут, то там десь над селом чи хутором червонять небо заграви пожеж. Чути стрілянину. Виють собаки — довго й різноголосо, що аж лячно стає на душі. Збільшуються кількісно повстанські та партизанські загони. По селах гуртуються озброєні добровольці, щоб відбивати напади грабіжників і бандитів, що нападають вночі на села і розграблюють усе, що попаде під руки, а часто й підпалюють будинки і вбивають тих, хто ставить спротив або захищається.

Моє весілля

Та раптом якось трохи притихло. Про большевиків не було й слуху. І я вирішив оженитися. Але не з дочкою священика, як умовляла мене мама, а з селянською дівчиною — Валентиною Колос. Відгуляли весілля і я став кандидатом на батька.

Гризло при зустрічах уже не наполягав так на мене, щоб іти до нього партизанити, але до мене часто приїжджали посланці від інших повстанських отаманів з такими самими пропозиціями. Та я стримувався: старі батьки, молода жінка з признаками на те, що доведеться бути батьком. Як їх лишати самих і йти в ліс, шукати ризиковних пригод і безперервно заглядати смерті в очі?..

Безвладдя, свавілля, бандитизм

Влада міняється одна за одною. То денікінці, то махновці, то інші якісь отамани. І ні одна з них не засиджується довго — день, два, тиждень, і нова приходить, щоб знову за день-два дати місце іншій … Аж тут пішла чутка, що й большевики наближаються. Часті зміни влади, а фактично безвладдя, тільки сприяли бандам розбишак. По всій Україні розпаношився суцільний бандитизм! Наше село з населенням близько двох тисяч душ також мало свою байду, що складалася з 50–60 „мнсливців". Спочатку вони нападали і розграблювали поміщицькі маєтки, а потім взялися і до заможніших селян.

Одного разу ввечері сидимо ми в хаті з позавішуваними вікнами, розмовляємо про се — про те, аж раптом дівчина, що була в нас „за рідну дитину", зойкнула несамовито і вхопилася руками за ногу. Збіглися ми до неї й бачимо; нога й руки в крові… Виявилося, що чиясь куля заблукала, пролетіла крізь шибку і застряла в нозі дівчини. В той час у мене був мій товариш, підпоручник колишнього мого полку, Сергій Курінний. Ми з ним заходились коло пораненої дівчини, а тут — рип у хату два дядьки — наші селяни, і почали:

— Іване Макаровичу, ви ж офіцер… Робіть щось! Дивіться, що робиться на світі. Стріляють, грабують серед білого дня, на очах убивають людей, нікого не соромлячись і Бога не бояться… Організуйте нас! Згуртовані, разом захистимо себе від дикого свавілля. Дамо їм відсіч. Якщо не будемо організовано захитатися, то вони нас усіх ограбують, з димом пустять і вдів та сиріт у селі примножать… Подумайте!

— Мені не хочеться мішатися в громадські справи і ворогів собі наживати. — відповів я знехотя.

— Як то?.. Які ж тут громадські справи? Це ж грабіж! Бандитизм! Терор! А ви кажете „громадські справи"…

— Так, — кажу, — але ж ті, що грабують і вбивають — з нашого села наші люди. Якщо я очолю організований спротив, то вся їхня ненависть і помста спаде на мене, на мою родину і наше господарство.

— Ну, глядіть. Але подумайте, бо нас пограбують і вас не помилують. Бачите ж що робиться, — пригноблено казали дядьки. Випили по чарчині й пішли.

За якийсь час після того зчинився на селі крик, гармидер, гол осіння і постріли. Прибігли сусідські люди і кажуть, що вбили Василя.

— Як, де? Хто вбив?..

— Та наші ж. Свої бандити. Верталися з грабунку і вбили, бо Василь зчаста дорікав їм, присоромлював за їхню чорну роботу, і вбили. Помстились.

„Еге, подумав я, це вже не жарти. Такий добряга, чесний і працьовитий господар, і вже не живе, убили … Треба щось робити", — виріши я.

Селяни казали мені, що в селі вже зібралося до ста своїх бандитів. Банда щоночі „промишляла" — грабувала. Після пограбування збиралися на пир — їли, пили, гуляли, чинили оргії, не дуже окриваючись від посторонніх людей, що з цікавости поглядали здалека. Селяни вже не могли далі терпіти дикого розгулу, свавілля своїх сільських неробів, бандитів, для яких уже не було ні морального, ні законного стриму, і порадившись громадою, постановили заарештувати бандитів.

Самосуд

За декілька днів після цієї постанови, коли розбишаки верталися з грабунку додому, їх уже чекали коло тисячі озброєних селян. У кожний двір бандита поставили по п’ять-шість озброєних чоловіків, а решта заховалися уздовж вулиці, якою мали вертатися „мисливці" з „добичею". Так удосвіта, тихо, без крику всіх їх переловили і пов’язали. Зігнали їх до управи села, забравши все те, що вони награбували. Тут їх усіх пороздягали, як мальованих, і почали бити, випитуючи де, коли й чиє добро вони розграбували та кого вбили. Скликали „сходку" громади і громада в один голос кинула присуд: розстріляти всіх до ноги, не зважаючи на те, хто він і чий він! Принесли два відра, вузлик квасолі. Кожний узяв квасолину, щоб кинути її у відро з написом „за“ або „проти". „Проголосували" так, що всі квасолини опинилися у відрі „за"; у відро „проти" не попала ні одна квасолина. Отже, — розстрілювати! А було це саме у Великодню п’ятницю. Прийшов до зібраної громади священик і почав умовляти, щоб не робити самосуду, не вбивати людей. Але його слова на зібраних людей не впливали, на якесь милосердя познак не робили. Навпаки, з усіх боків почулися різкі й рішучі вигуки:

— Ні! Ні! Ніякого помилування! Ніяких „сочуствій"! Без „сожаленій"! Смерть „разбойникам"! Смерть банлитам! Смерть!

— Люди! Діти мої. Грішно так. Бійтеся Бога, — почав знову священик. — Якщо вже злоба диявольська затьмарила розум, а від помсти душі ваші стали камінні, то хоч пам'ятай те, що нині Великодня п’ятниця. Гріх великий самосуд чинити! Спам’ятайтеся, люди! Діти мої…

Постановили розстрілювати зразу ж після Великодніх свят. Довкола пов’язаних „мисливців" поставили варту і наказали, що якби хтось із пов’язаних дохитрився якось утікати, то — стріляти на місці…

Але на другий день Великодніх свят хтось приніс у село вістку, що в сусідньому селі „оперує“ частина якогось війська і що, нібито, має прийти і в наше село. Зібралися люди і постановили зараз таки пов’язаних постріляти, бо як прийдуть у село якісь солдати, то пустять бандитів на волю. Так і зробили. Поставили їх довкола глинища і постріляли. От до чого прислужилася большевицька наука: „Грабуй награбоване!.."

Большевицькі арешти

За тиждень у Товмачі громада знову розстріляла 17 своїх грабіжників-бандитів, яких не було в селі при першому розстрілі 35-ох злочинців. По інших сусідніх селах робилося те саме: карали банди грабіжників самосудом. Большевики, що прийшли після того в нашу місцевість, спочатку хвалили селян за те, що вони самі впоралися з бандитизмом по селах, але згодом почали заарештовувати заможніших селян, бити й випитувати, хто з них був ініціятором самосудів. „Уміле" большевицьке допитування заарештованих селян скоро дало свої результати: почалися численні арешти. До цього, безперечно, причинилися і ті селяни, які втратили когось із своєї сім’ї в самосудах.

Тоді я, щоб оминути хвилю большевицьких арештів, які набирали вже масового розміру, пішов у повстанці.

Отаман Ґонта — командувач повстанського загону

У містечку Мокра Калигирка перебрав я від Гризла командування українськими повстанцями, а Гризло з Карасем, що був його правою рукою, взялися за суспільно-громадську і політичну роботу по селах та вербування свідомих українців до повстанських загонів проти большевиків.

Обмундирування і чоботи для повстанців шили жидівські кравці й шевці, що жили в Мокрій Калигирці. Гризло брав у цукроварнях цукор і розплачувався ним і грішми з жидами за роботу. Коли зненацька прийшла в наші села 42-га чи 45-та большевицька каральна дивізія, під командою, здається, Антонова-Овсієнка, то згонили на вигін усіх чоловіків, ставили в ряди і рахували до десяти, а кожного одинадцятого виводили з ряду й розстрілювали. Так зробили большевики і в містерку Мокра Калигирка: розстріляли 17 українців і 5 жидів із тих, що шили для повстанців чоботи й одежу. Таке десяткування українців робили большевики в усіх селах і містечках за те, що вони сприяли українським повстанцям і партизанам, про що докладно інформували большевиків свої місцеві донощики.

За ту масакру — здесяткування наших людей по селах і містечках — було вирішено відплатити большевикам несподіваним і жорстоким ударом. Гризло на швидку руч зібрав до Сухої Калигирки 300 озброєних і добре муштрованих повстанців. До нього пішов і я з моїм загоном. Зібралося нас у Гризла майже тисяча повстанців. Послали десяток козаків на вивідки і почали підготову до несподіваного наскоку. Здобувши всі дані про розташування каральної дивізії, ми вдосвіта рушили на помсту. Десь о 3-ій годині, знявши тихцем застави червоних, наскочили ми на ту каральну дивізію сплячу і розторощили її вщент. Мало кому з червоноармійців, що втікали в білизні (деякі зо своїми дівками) пощастило врятувати своє життя, бо й тих, що поховалися в ярах і по кущах, ми добивали, розшукавши, як зійшло сонце. Цим наскоком показали ми большевикам нашу силу, і вони в своїй пропаґанді, лаючи нас, погрожували, що пришлють більші з’єднання червоноармійців і знищать кубло „петлюрівських наймитів", що не залишиться й сліду. Але цими погрозами все й закінчилось, — большевики не прийшли. Слава про те, що ми розгромили большевицьку каральну дивізію, блискавично рознеслася навсебіч на сотню кілометрів.

Комуно-московська пропаґанда дурила своїх підневільних і ввесь світ, що за советську владу в Україні боролися самі українці від початку революції 1917 року. Але інколи, може й не хотячи або підсвідомо, пробивається світло правди і з большевицьких матеріялів, що незбито вказують хто саме турбувався тим, щоб Україна мала комуно-московську владу. Ось витяг із книжки „Києвский краснознаменный" большевицького видання (Москва, 1974), де ясно і недвозначно вказується хто, крім кількох українців-ідіотів, організовував руїнно-сатанинські ватаги бандитів і грабіжників на Україні:

„С победой Великой Октябрьской революции, когда трудящиеся свергли эксплуататорские классы и взяли власть в свои руки, союз братских народов наполнился новим содержанием, стал одним из решающих факторов в борьбе за переустройство общества на социалистических началах.

Народы-братья, руководимне партией Ленина, виступили єдиним фронтом против интервентов и внутренней контрреволюции, поднявших руку на исторические завоевания рабочего класса и крестьянства. С октября 1917 г. по март 1919 г. на Украине происходили жестокие классовые битвы против буржуазно-националистической Центральной рады, немецких оккупантов, гетманства и петлюровской Директории. В это время шел процесс становлення и упрочнения Советской власти на Украине, создавалась регулярная Красная Армия.

В марте 1919 г. в центральной части Украины на основе местных органов воєнного управлення организуется Киевский военный округ. Это было одно из важних мероприятий Коммунистической партии, которая под руководством Владимира Ильича Ленина осуществляется строительство Вооруженных Сил молодого пролетарского государства.

В борьбе за власть Советов, в создании и укреплении вооруженных сил на Украине, в формировании Киевского воєнного округа и руководстве войсками принимали активное участие видние партийные, государственние и военные деятели: В. А. Антонов-Овсеенко. С. И Аралов, Р. И. Берзин. А. С. Бубнов, С. М. Буденний, К. Е. Ворошилов, С. И. Гусев, Ф. Э. Дзержинский, В. П. Затонский, М. И. Калинин, С. В. Косиор, Ю. М. Коцюбинский, Д. 3. Мануильский, В. И. Межлаук, Г. К. Орджоникидзе, Г. И. Петровский, Н. И. Подвойский, Ф. А. Сергеев (Артем), Р. Ф. Сиверс, Н. А. Скрипник, И. В. Сталин, И. П. Уборевич, М. В. Фрунзе, Е. А. Щаденко и другие. Частями и еоединениями командовали герои гражданской войны: В. Н. Боженко, О. И. Городовиков, И. Н. Дубовой, П. Е. Днбенко, В. И. Киквидзе, Г. И. Котовский, Н. Г. Крапивянский, И. С. Локагош, С. К. Мацилецкий, А. Я. Пархоменко, В. М. Примаков, Н. А. Щорс и многие другие отважные краскомы.

В округе в разные годи работали крупные воєначальники: И. X. Баграмян, В. К. Блюхер, Н. В. Ватутин, А. А. Гречко, А. И. Егоров, Г. К. Жуков, М. П. Кирпонос, П. К. Кошевой, В. Г. Куликов, К. С. Москаленко, К. К. Рокоссовский, С. К. Тимошенко, И. Ф. Федько, В. И. Чуйко, И. Э. Якир, И. И. Якубовский" („Киевский краснознаменный", стор. 5–6).

Ось, як бачимо, „братня допомога" Москви чималенька й очевидна і якби не вона, то комуно-московська влада не вкорінилася б на Україні.

Після розгрому большевицької каральної дивізії до Гризла почали щодня приходити нові люди з довколишніх сіл і кількість повстанців під моїм командуванням росла з дня на день як на дріжджах. Розгорілися знову запеклі змагання. То ми нападали зненацька і розбивали большевицькі частини, то нас большевики били і скубли з усіх боків. Та й сили не були рівні кількісно і якісно. Большевицькі частини складалися з ідейних добровольців, що відбули військову службу, велика більшість із них і на фронтах побувала, отже — фахова, кваліфікована армія забіяк та горлорізів А наші повстанці-партизани — це в основному „зелепухи", новачки у воєнному ділі Навіть не всі уміли орудувати як слід зброєю. Чимало було таких, що крім обріза ніколи не тримали в руках іншої зброї. Треба було навчати як користуватися рушницями та кулеметами різних конструкцій, як кидати бомби, щоб самому себе не зірвати і не покалічити побратимів, як закладати міни і як їх знешкоджувати. Все це забирало багато часу, напруження, уважности і терпіння. До того ще й муніції не було в нас під достатком, доводилось щадити. І коли, наприклад, один управлявся у стрілянні чи киданні гранат, то десяток інших приглядалися збоку як і що коли робиться, чекаючи нетерпеливо на чергу, коли й вони будуть практично виконувати те, що тепер спостерігають. З харчами клопоту в нас не було. Селяни в усьому нам сприяли. Ніколи ні в чому нам не відмовляли. Навпаки — самі допитувалися чого нам бракує і пропонували все, що мали, бо знали, що ми їх захищаємо від злочинних банд і большевиків, які давно вже розграбували б їх, якби не було нас. А от щодо зброї та амуніції, то було в нас скрутно. Рушниці, багнети, шаблі можна було ще роздобути без труду, але кулі до різних рушниць, гранати, кулемети тощо треба було здобувати в большевиків. Спочатку, як організувалися повстанці, то кожний, хто йшов до „яру", приносив з собою зброю, яку роздобув десь, і муніцію. Чимало і селяни привозили, що мали закопане, або те, що знаходили випадково, залишене чи загублене ще царськими військами. Але всі ці запаси швидко зужилися І для нас залишалося єдине „постачання" — відбивати зброю і муніцію в большевиків. Треба було добре й обережно слідкувати за якоюсь большевицькою частиною і наскочити зненацька так, щоб розбити її і захопити в свої руки обоз, де було все те, чого нам дуже дошкульно бракувало.

Не зайвим буде подати цитати з большевицької книжки „Киевский краснознаменный", що кидають світло на період нашої визвольної боротьби, як і на те, проти якоъ сили ми боролися і… чи могли ми перемогти.

„Великую Октябрьскую социалистическую революцию трудящиеся Украиньї, как и все народы России, встретили с огромиой радостью. Но Октябрь на Украине имел свои особенности. Здесь гражданская война, являющаяся наиболее острой формой классовой борьбы, носила особо ожесточенний характер, проходила в более сложной обстановке, имела рельєфно выраженные приливы и отливы, победы и поражения. Это усложняло утверждение Советской власти… " (Стор. 11.)

Із цитати бачимо, що „Октябрь" на Україні „имел свои особенности", яких, очевидно, Росія не мала, як не мала нічого, що б „усложняло утверждение Советской власти".

„31 декабря 1917 г. Народний секретариат по воєнным делам обратился к трудящимся Украины с призывом вступать в полки Червоного казачества. В призыве говорилось: „Все, кто желает победы революционному движению городской и сельской бедноты над помещичье-капиталистической контрреволюцией, кто не боится смерти за землю и волю, за мир и братство трудового народа, — все, как один, пойдут под наш Красный стяг в ряды Червоного казачества, на борьбу за избавление от панского ига“ (стор. 15).

І пішли. Багато пішло. Звільнилися від „панского ига" і стали рабами жахливої імперської панщини, в якій замість панів і дворян стали тивунами і гайдуками компартійні боси.

„В то время, когда Советское правительство Украины создавало вооруженние сили, буржуазно — националнстнческая Центральная рада, обосновавшаяся в Киеве, лихорадочно вела подготовку к удушенню Советской власти на Украине. Войска головного атамана Петлюри сосредоточивались против центра революционних сил — Харькова. Из Києва в Полтаву перебрасывались националистический полк и эшелон „Вольного казачества". Отряды гайдамаков постоянно совершали налеты на железнодорожные станции и поезда, разбирали пути, срывая подвоз продуктов в Харьков и другие города Левобережной Украини. Они врывались в населенные пункты, разгоняли местные Советы, зверски расправлялись с активистами" (стор. 16).

На корінній території Росії большевики такого спротиву не зустрічали і всі свої сили гнали на Україну. Про це правильно звітував ген. Нокс своєму англійському урядові, що послав його дораджувати адмір. Колчакові в боротьбі з большевиками:

„Можно разбнть миллионную армню большевиков, но когда 150 мнллионов русских не хотят белых, а хотят красных, то бесцельно помогать белым". (З рапорта ген. Нокса англійському урядові 1919 року.)

„По распоряжению В. И. Ленина в Петрограде, Москве, Костроме, Рязани. Бєлгороде, Пскове, Коврове. Воронеже, Брянске и других городах в спешном порядке формируются сводные отряды из красногвардейцев, революционных солдат, матросов. Они направляются на Украину для борьбы с контрреволюцией. Начальником по формированню этих отрядов, вошедших в историю под названием Северных, был Г. Н. Кудняский…

Первин на Украяну прибыл сводный отряд нз Петрограда — 300 человек под командованием матроса-большевика, члена Центробалта Н. А. Ховрина и его помощника матроса А. Г. Железнякова. Вслед за ним — сводний петроградский отряд во главе с бывшим прапорщиком, членом Воєнной Организации ЦК РСДРП(б) Р. Ф. Сиверсом. В его составе — 800 матросов, два батальона Финляндского полка и около 400 красногвардейцев. Отряд располагал 6 орудиями и бронепоездом. Из Москвы прибывают 1-й Московский отряд Красной гвардии П. В. Егорова и 1-й Московский сводный отряд революционных солдат Ю. В. Саблина. Из Минска — отряд численностью 3900 человек под командованием бывшего прапорщика-большевика Р. И. Берзина. Только в декабре 1917 г. из центральной России на борьбу против националистической контрреволюции на Украине направляется более 20 тысяч человек" (стор. 17).

Значить, „братня допомога" Москви Україні була не абияка…

„В трудную годину Украина получала различную помощь от Советской Россни: политическую, материальную, воєнную…" (Стор. 21.)

Так, так, що й казати!.. За ту „различную помощь" від Москви Україна донині ще харкає кров’ю.

Після визнання, 8 лютого 1918 р., Центральними державами — Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною — самостійною і незалежною Українську Народну Республіку, представники Совєтської Росі! підписали 9 лютого 1918 р. замирення в Бересті з Українською Народною Республікою. Щоб ще раз упевнитися в тому, як Москва шанує і дотримується підписаних умов, подаю твердження большевиків про себе самих:

„Летом 1918 г. создается повстанческий штаб Всеукраинкого центрального военно-революционного комитета. Нейтральная зона, установленная по Брестскому миру между Украиной и Россией, превращается в боевой центр повстанческях формирований" (там же, стор. 22).

Це значить, що фронтовий наступ на Україну большевики припинили після підписання замирення в Бересті, але натомість організували „повстанческий штаб" і послали проти українських прикордонних частин і в їх запілля своїх диверсантів-розбишак. А трохи згодом:

„Немецкий пролетариат сверг кайзера Вильгельма. Правительство РСФСР аннулировало Брестский договор. Создались благоприятные условия…" (Стор. 28.)

Зрозумію. Коли „создались благоприятные условия", тоді для Москви підписана в Бересті угода втратила будь-яку вартість і її (угоду) „РСФСР аннулировала", так би мовити, традиційно, як анулювала Москва і всі попередні угоди, підписувані впродовж віків свого загарбницького існування.

„4 января 1919 г. Реввоенсовет Советской России образовал Украинский фронт. Командующим был назначен В. А. Антонов-Овсеенко, начальником штаба — В. П. Глаголев. В состав фронта включились все повстанческие силн Украины, а также Московская рабочая дивизия, 43-й рабоче-революцион- ный полк, 2-я Орловская кавбригада и другие войсковые формирования. Фронт в январе 1919 г. имел 14 085 штыков, 350 сабель, 139 пулеметов, 20 орудий, а также 6220 организованных, обученных, но не вооруженных бойцов…" (Стор. 25.)

Отже, Український фронт організувала не Україна, а „Советская Россия" і то зі своєї московсько-орловської голоти, щоб бити українців і плюндрувати Україну.

„… На севере — Петлюра и галичане. В тылу — кулацкие банды, восстания, колокольный набатньїй звон, разрушенные мосты, нападения на склады, постоянные стычки с отдельными отрядами и зверское уничтожение отдельннх наших людей — связистов, продовольственников, агентов санитарной службы… И под конец новый „гость" на главной тыловой магистрали, на узловой станции Помошной — Махно с его всеразлагающей большой бандитствующей армией" (стор. 41).

„… На Украине вспыхивают контрреволюционные восстания, усиливается бандитизм. Во второй половине 1920 г. на территории округа действовало большое количество различных банд. Только на Киевщине их орудовало 15. Они имелн 500 штыков, 200 сабель, 8 пулеметов, 2 орудия. Особенно были поражены бандитизмом Радомишль, Тетерев, Бородянка, Васильков, Фастов. В районе Кошеватое, Березовка находилась банда Мартыновского (300 штнков, 200 сабель, 3 пулемета, 2 орудия). В Подольской губернии бродили банды Чуприны, Губенко, Кошевого, Заболотного, Антоновича. Немало их было на Житомирщине и Черниговщине. Бандиты, используя недовольство крестьян политикой военного коммунизма, пополняли свои ряди за счет деклассированннх элементов и дезертиров, в ряде мест поднимали вооруженные мятежи. В Киевском, Белоцерковском, Таращанском, Каневском и других уездах создаются так называемые повстанческие коммитеты, которые вступают в связь с петлюровским центром за границей" (стор. 48).

„Реализуя план разгрома бандитизме, разработаный М.В. Фрунзе и утвержденный ЦК КП(б)У, воинские части развернули активные боевые действия. В районах Александрии, Чигирина, Черкас красноармейцы окружили и полностью разбили крупные петлюровские банды Блакитного, Голого, Клепача и Лютого. Основные сили Махно были настигнуты в районах Федоровки и Акимовки. Здесь 16 декабря 1920 г. разгорелся ожесточенный бой" (стор. 60).

Безперечно, Україна в ті жорстокі часи була змережена вздовж і вшир бандами грабіжників-злодюг, але ці банди чисельно не були великі та кулеметами й гарматами не користувались, як пишуть большевики. Бандами большевики називають усі повстанські та партизанські загони, які ставили збройний спротив большевикам на Україні. Що це було так, то це большевики самі стверджують:

„За ходом борьбы против бандитизме на Украине неослабно следили ЦК нашей партии и лично В. И. Ленин. 6 февраля 1921 г. Владимир Ильич написал две записки в Реввоенсовет Республики. В первой из них, выражая неудовлетворенность ходом боев против Махно, он писал: „Закажите мне краткий доклад Главкома (с краткой схемой размещения банд и войск) о том, что делается.

Как используется вполне надежная конница? — бронепоезда? (Рационально ли они размещены?) — броневики? — аэропланы?

Как и сколько их используется?

И хлеб и дрова, все гибнет из-за банд, а мы имеем милионную армию. Надо подтянуть Главкома изо всех сил" (стор. 60).

Це було в 1921 році, фронтових боїв уже не було, то чи треба було аж „личной бдительности" Леніна, щоб ліквідувати банди злодюг? Ленін у своїх „записках" чухрав Главкома за повстансько-партизанський рух на Україні, що перешкоджав Москві „викачувати" хліб з України для голодної армії здачавілої босячні, матросів і горлорізів. Тим то Ленін вимагав схеми розташування Главкомом „конницы, бронепоездов, броневиков, аэропланов" червоноармійців, які не могли виконати своєчасно даного Москвою пляну „по ликвидации бандизма" тобто — організованого збройного спротиву на Україні.

Большевики пишуть, що після „великого октября" 1917 року на Україні йшла жорстока клясова боротьба. Але хто цю боротьбу організував, хто керував нею, з яких борців та боротьба складалася? Аджеж українських комуністів тоді ще не було. Комуністичну партію большевиків для України засновано на першому з'їзді 5 — 12 липня 1918 року в Москві. Запам'ятаймо: не на українській території, а в Москві! Про це надруковано в згаданій уже книзі:

„Таганрогское совещание, Киевская конференция и созданные ими партийные центры подготовили почву первого с'езда КП(б)У, который состоялся в Москве 5-12 июля 1918 г." (стор. 20).

І далі:

„Большую роль в развертывании массовой борьбы против оккупантов и гетманщины сыграл второй с'езд КП(б)У, проходивший в Москве 17–22 октября 1918 г." (стор. 23).

Отже й другий з'їзд КП(б)У відбувався у Москві, а не в якомусь місті на території України, мабуть, тому, що на Україні тоді ще не можна було зібрати потрібної кількости українців на членів компартії і Москва мусіла „позичати" Комуністичній партії большевиків для України своїх довірених людей.

„Воєнний вопрос занимал центральное место в работе ІІІ с'езда КП(б)У (1–6 марта 1919 г.). В принятой с'ездом конституции утверждались незыблемые ленинские принципы строительства Красной Армии. Защита Отечества провозглашалась свяшенной обязанностью всех трудятцихся, а служба в армии рассматривалась как всеобщая воинская повинность. В марте Совнарком Украинн принял Декрет „О создании РККА", положивший в основу организационного и политического строительства воинских частей на Украине принципы строительства Красной Армии в РСФСР. Устанавливалось, что армия республики (української) является составной частью общероссийской Красной Армии и на ее распространяются законоположення, касающнеся всей Красной Армии. В оперативном отношенин она полностью подчиняется главнокомандующему Вооруженними Силами Российской республики" (стор. 28–29).

От тобі й „самостійна", „незалежна" і „суверенна" УРСР! Та від комуністичної партії (КП(б)У), створеної в Москві для України, нічого іншого не можна було й чекати. Діяли „принципы Ленина"…

„С конца апреля по июнь 1919 г. в Киеве впервые проводился призыв в Красную Армню. При этом пришлось преодолевать серьезные трудности. В других губерниях призыв не проводился. Наличие внешних и внутренних фронтов наругало и затрудняло мобилизацию и формирование, снабжение, подготовку и продвижение частей. Политическая отсталость деревни и вражеская контрреволюционная агитация препятствовали мобилизации в армию" (стор. 31).

Так, так. У 1919 році на Україні була вже „українська" компартія, змонтована в Москві, були вже й „ударно" працювали підвали ЧеКа, але мобілізація не вдалася, стероризована Україна рекрутів большевицькій армії не дала!

Перший посланець

Восени 1922 року прийшов до нас із Польщі зв'язковий від Уряду Української Народної Республіки і сказав, щоб ми сконтактувалися якнайскоріше з повстанськими загонами інших отаманів, з якими ми пов'язані спільними діями, щоб усі вони зібралися разом на Херсонщині для інформативної наради з представниками УНР. Ми розіслали своїх посланців до тих отаманів, про яких знали, де вони тепер перебували, щоб вони не гаючись, прибули зі своїми людьми в село Велика Виска коло Єлисаветграду на Херсонщині для обговорення і вирішення дуже важливої справи з представниками УНР. А тому що справа дуже важлива і невідкладна, то щоб кожний отаман повідомив про це тих отаманів-„сусідів", які діють поблизу. Йшлося про те, щоб на тій нараді були особисто, по можливості, всі отамани повстанських загонів.

До Великої Виски з'їхалося нас чимало, бо кожний отаман мав два-три повстанці з собою. Не всіх отаманів пам'ятаю тепер, але згадаю тих, які збереглися в пам'яті: Загородній, Гризло, Лютий (Ґонта), Залізняк, Хмара, Кобець, Мелешко (Чорт). Орлик і два брати Дерещуки. Делеґати від Уряду УНР, було їх двоє, інформували дуже детально про все, що діється у світі, бо ми, повстанці, небагато знали та й те, що знали, було в перекрученому насвітленні, тенденційне. Розповіли нам, що після зради Пілсудського, коли Польща 18 березня 1921 року підписала в Ризі замирення з большевиками, Уряд УНР, що перебував у Польщі, фактично мав зв'язані руки й ноги, а всі вояки Армії УНР, що згідно з угодою УНР з Польщею мали спільно з польськими військами бити большевиків, опинилися роззброєні за дротами в таборах свого „союзника" в становищі полонених; допомоги нам від них не чекати, навпаки — вони самі її потребують і то невідкладно… Після загальних інформацій поставлено нам конкретну пропозицію, яку Петлюра і штабові офіцери Армії УНР просили нас не ігнорувати, бо приготовляється нова несподіванка для большевиків. Пропозиція була така, щоб отамани всіх повстанських загонів узгіднювали свої дії, щоб виступали чи нападали на большевиків разом, з'єднано. Не йшлося про об'єднання всіх загонів під команду якогось одного отамана, бо таке об'єднання повстанців було б кількісно завелике і незвинне для швидких партизанських дій, і його без труду розбили б большевики, сконцентрувавши більші з'єднання своїх червоноармійців. Отже, мова йшла про те, щоб усі отамани залишалися далі на своїх постах, але щоб діяли не індивідуально, кожний на свою руку, не знаючи нічого про те, що роблять і що думають інші отамани, а разом, об'єднано і координовано за певним пляном. Після кожної такої об'єднаної акції зразу ж усі отамани-учасники з своїми загонами повинні зникнути і заховатись у своїх „гніздах". Така боротьба буде більш ефективна: для большевиків завдаватиме більше поразок, а для нас, повстанців, зменшить жертви в людях. Якщо отамани пропозицію приймають і будуть далі боротися проти большевиків разом, пляново й узгіднено, то це буде дуже корисне і для самих повстанців, і для штабу Армії УНР в його підготові нових визвольних акцій, — казали нам представники Уряду УНР.

Роз'їхалися ми з опущеними носами, бо те, що ми почули від представників Уряду УНР, не бадьорило нас. Більше то-то, були навіть сумніви серед отаманів чи ці представники не підсунені нам самими большевиками. Але пропозицію було прийнято і вирішено продовжувати боротьбу скоординовано, пляново й узгіднено. З-поміж зібраних отаманів тільки Орлик не був надійним; він своєю вдачею І манерами недалеко відкотився від „батька" Махна.

Після вужчої наради отамани ідейно об'єдналися в дусі пропозиції УНРівських представників. Та єдність отаманів, щоправда, не була ідеальною, але навіть і в такому неідеальному стані били ми большевиків де було треба з більшими успіхами і меншими втратами для себе. Неідеальність нашого порозуміння була в тому, що після домовлення тільки справді ідейні отамани дотримувалися даного слова і співдіяли чесно, як годиться. А безідейні далі були самі собі панами, робили те, що їм на думку спадало, а про з'єднані виступи й слухати не хотіли. Взяти б, для прикладу, такого отамана як Коцур. Прекрасний „стратег", талановитий партизан, організатор, здібний під кожним оглядом, кмітливий і як людина добрячий чоловік. Він мав під своєю рукою десь так коло трьох тисяч своїх партизан, але нікого не визнавав і нікому не підлягав: тримався тільки „рідного запічка", як ми тоді казали, тобто — далі від тієї місцевости, з якої були його повстанці, він не ступав ні кроку! Він керувався своїм поглядом і своєю логікою: „Мене з мого місця і сам чорт не вижене, а не то що якісь голопузі босяки-большевики!" „Я нікуди не йду і до себе нікого не впущу. Так би всі села робили і було б добре" — доводив він і цього строго дотримувався. Натомість отаман Орлик був іншого „крою" чоловік. Загін його складався із всього-на-всього тридцяти табель, але прехороших, несхибних, неймовірно справних і загартованих у герцях одчайдухів, що вітер переганяли в херсонських степах; їх і „батько" Махно не міг наздігнати… Постачали Орлика німецькі колоністи і расовими кіньми, і харчами, і горілкою, і всім чого йому було треба за те, що він розганяв большевицькі частини, які грабували і пускали з димом колоністів.

Відвідування рідних

Мав і я кілька вибраних одчайдухів — хлопців-побратимів: Пугач, Чорний Ворон, Залізняк, підполковник Дорошенко і гвардійський офіцер-росіянин, що його прізвища не можу пригадати; він завжди в боях з большевиками викрикував: „Нє сдавайтєсь, братішкі, большевікам! Нє сдавайтєсь, оні пленних стрєляют!" Це були такі хлопці, що з ними — „у вогонь і в воду", як каже наша приповідка: вони не зрадять і в біді не покинуть! З ними я не раз майстрував большевикам такі „фокуси", що після всього при самій згадці вчиненого морозило спину…

Поблизу свого села я, з обережности, не оперував. Хоч мене називали „отаман Ґонта", то випадково хтось із селян зустрівши мене, міг би впізнати і не хотячи або й навмисне (а таких не бракувало!) розтарабанити в селі. Тоді б моїй родині не з медом було б… У нашому загоні, крім отамана Гризла, дуже мало повстанців знали, що я Лютий-Лютенко, а ті, що знали, знали тільки для себе. Та все таки я час від часу ночами навідувався додому з моїми хлопцями-побратимами. Але одного разу вирішив я поїхати додому сам-один і за дня. Було це в масляну. Одягнувся я по-селянському, сів охляп на коня і поїхав.

Поглядаючи на всі боки, щоб не було цікавих очей, в'їхав я чвалом на подвір'я, поставив коня у скирті соломи (у скирті була висмикана ніша на двоє-троє коней). Зайшов до хати, привітався. Мати саме вареники вибирала з окропу, і я зразу сів до столу. А тут, наче вихор, увігналися большевики на подвір'я, і то багато, десь з півсотні, зразу оточили хату. Мати, що йшла до мене з макітрою в руках, так і отерпла з переляку, стоїть нерухомо серед хати. Жінка в плач… Що робити? Втікати?.. Захищатися, відстрілюючись? Ні! — щось мені наче б шепнуло. А тут уже й „товариші" в хаті. Один до батька пристав, а другий до мене:

— Ти кто?..

— Наймит, — кажу.

І він, мабуть, повірив, бо раптом відвернувся від мене і повернувся до батька, якого щось розпитував, матюхаючись, другий большевик.

— Гдє бєлий офіцер?!

І вмить обидва підхопили під руки батька, що сидів на ослоні, та й простягли ницьма на тому ж ослоні. Вбіг до хати ще й третій большевик і, не сказавши й слова, витягнув з кобури револьвер та й по іконах — бах! бах! бах!..А з батька вже йштани здирають, щоб шомполи щільніше до тіла приставали. На постріли, що пролунали, до хати влетів якийсь старший „товариш" і зразу „общепонятним" національним матом до тих, що вовтузились коло батька:

— Вон, сукіни сини! Вон (туди через туди вашу мать), прохвости! Вон! вон! вон!..

Всі три большевики вибігли з хати. Батько підвівся, держачи в затиснених жменях обшивку штанів, став на ноги й, оідтягаючи штани на своє місце, мабуть, дякував подумки Богові, що врятував його від шомполів. Я в той час стояв отетерілий біля відчинених дверей до бічної кімнати А той старший чи командир, що повиганяв із хати своїх товаришів, глянув мовчки на образи на стіні та на стіл, побризканий дрібненькими кусничками скла, що поспадало від прострелених ікон, підступив до мене і раптово штовхнув мене так, що я, малощо не запоровши носом, опинився в бічній кімнаті. Штовхнув він мене так ловко і так несподівано для мене, що я, зиркнувши на поріг, за який я зачепився ніском чобота, вилаявся. А тут і він коло мене. Причинив двері та й каже:

— Пане курінний!.. Чи ви здуріли?! Чого ви тут?.. Ще не впізнали? Я ж ваш колишній бунчужний.

Я ошелешений не знав що думати і що казати. Чи це правда, що я чую, чи якась хитра провокація?..

— Негайно втікайте звідси! І то зараз! — підвищив голос. — Не бачите, що тут робиться?! Зараз мені… щоб вашого тут і духу не було!

Розпрощавшись швиденько з усіма, вибіг я до скирти, сів на коня та й через город на дорогу і погнав. Причвалав я до своїх козаків і розказав їм про все, що мені приключнлося. Посміялися з мене, що масляна не вдалася, але постановили цієї большевицької частини не переслідувати, з уваги на мого колишнього бунчужного, який врятував мені життя. Згодом стало відомо, що мій рятівник, бунчужний, наказав покарати того селянина який доніс на мого батька за мене і його покарали за… „фальшивий донос". Це, думаю, зробив бунчужний на пострах для селян, щоб тримали язики за зубами, щоб не доносили…

Попався большевикам у руки я й другий раз вдома. Мене і батька вели вже до управи на „допрос". В дорозі, йдучи, я переконував большевиків і доводив як міг, що я не син мого батька, а звичайний батрак, який працював у батька довгі роки. Але це большевиків не переконувало ні трохи.

— В управі розберемся. При свідках, — казали вони.

Аж тут навинувся якийсь матрос, що йшов нам назустріч і, не дійшовши до нас на яких десять-п'ятнадцять кроків, став:

— Ви куди?.. — запитав сухо й суворо матрос невідомо кого — нас чи большевиків чи всіх разом.

— Ведем до управи. Це бандит, — кивнувши головою на мене, буркнув один большевик, що йшов поруч зі мною.

— Що, що?.. Бандит?.. Я політкомісар Чорноморського флоту, — і тицьнув їм якусь „бумагу". — Обох арештованих знаю „лічно". Звільніть їх без зайвих балачок і йдіть шукати справжніх бандитів. Дивись, ухопили першого-ліпшого і кажуть „бандит". Тьфу!..

Большевики глянули один на одного і, не сказавши й слова, пішли. Ми повернулися додому. З нами прийшов і матрос. Мати вгостила матроса, що колись служив у нас наймитом, подякували йому, випили по чарчині. Відходячи, матрос намовляв мене йти з ним у матроси: „Ваня, я тобі добре раджу, подумай… Тут тобі бути — „опасно"… За моїми плечима ти спасешся, а тут… Ти сам знаєш…"

Дякуючи йому за його добре серце, я сказав, що подумаю, може й піду в матроси, і попросив його адресу. Він дав адресу, ще раз напімнув „подумай", і пішов.

Денікінці

Мені чомусь не таланило з відвідуванням родини. Рідко коли бувало так, що я без клопоту чи перешкод повертався до своїх козаків. Але кортіло відвідати родину, і я ігнорував небезпеку. І ось одного разу тишком-нишком напали на наше село денікінці. Було це по півночі. На селі тихо, ніякого руху, ні гармидеру не чути. А раннім досвітком кинулися денікінці по хатах „мобілізувати добровольців". Не минули вони й нашої хати, зайшли та ще й запитали батька, увійшовши, „де офіцер"? Хтось доніс. Викручуватися не було вже як, і мене „мобілізували". Мусів зробитися „льояльним" і чекати першої сприятливої нагоди, щоб чкурнути від них до своїх козаків.

Денікінці йшли облавою на большевиків і я з ними. Ішли на Лебедин. На хуторі коло села Сигнаївки денікінці (мабуть мали донесення) оточили якусь хатину і викликали надвір озброєного чоловіка. Але він уперся: до хати нікого не впускав і надвір не виходив. Денікінці були вже готові підпалити хатину, але в тій хатині, крім озброєного чоловіка, була ще й жінка з черідкою дрібних діточок. Денікінці залишили мене і ще одного солдата біля хатини, щоб таки вмовити впертого чоловіка вийти надвір і здати зброю, а самі подалися до цукроварні.

По довгій тяганині, проханні й умовлянні чоловік, бачачи, що нас тільки двоє, відсунув засув, відхилив двері, і я увійшов у сіни. Коли я переступив сінешний поріг до хати, на мене війнуло страшною біднотою, неймовірною нужденністю. Дрібні діти, як мишенята, здається шестеро, мізерні, голопузі, брудні, тільки очі світяться. І жінка худа, змарніла, облатана вся — латка на латці, і брудна, заяложена з червоними й закислими очима. Я взявся запевняти чоловіка й жінку, що тепер, коли він здав зброю добровільно, йому нічого страшного не загрожує. Заберемо чоловіка до цукроварні на кілька годин для „допросу", і він ще, може, й нині повернеться додому. Говорячи це, я не знав чи так воно буде, як я кажу, та й не знав я яка провина висить на цьому похмурому чоловікові. Чоловік мовчав, але не опирався, пішов з нами.

Коли ми прийшли до цукроварні, то застали денікінців, як вони саме „гостилися" і вже були добре під хмелем. Я відрапортував, що озброєний чоловік здав зброю і сам добровільно здався без найменшого спротиву і що він тут, у цукроварні, а сам пішов тамувати голод, бо голодний був, як вовк. Увечорі, коли денікінці вже „погостилися" і збиралися покидати цукроварню, нагадалися про заарештованого, але його вже не було. Не дочекався „допросу" та й утік. Я був радий, що справдилося те, що я йому казав у його хатині.

Згодом той самий чолов'яга попався в руки отамана Яблучка. і він хвалився, що завдяки мені він вислизнув із обіймів смерти. Але з рук Яблучка він уже не „вислизнув"; Яблучко його застрелив. Той чоловік, як виявилося, „промишляв": грабував і все награбоване пропивав, а про дітворуйб жінку зовсім не думав, морив голодом.

„Воював" я з денікінцями не цілих два дні й одну ніч. Утік. Подався до своїх „орлят". Вони не знали де я і що зі мною сталося.

Будьоновці

Ми з Гризлом та ще кілька отаманів зі своїми загонами опинялися аж на Херсонщині. Денікінці саме відступили, а на їх місце йшли большевики, і ми ввесь час товклися з ними. Одного разу нас повідомили посланці з інших заговів, що в цю місцевість підсувається армія Будьонного, яка довший час перебувала на польському фронті. Ми порозсилали розвідувачів, а самі засіли радити що робити. Більшість отаманів були за те, щоб зійти з дороги, бо армія Будьонного велика, і ми з нею не впораємось. Я доводив і обстоював свою думку, що якраз навпаки: засісти і всім разом напасти з усіх боків на Будьонного і розбити його армію. Свій погляд я спирав на тому, що та армія відступає вже з фронту, вона мусить бути виснажена, здебадьорена та ще й утомлена довгою дорогою, тому не витримає нашого несподіваного наскоку з засідки, і ми без великого труду її розторощимо.

Розійшлися ми з наради якісь похнюплені, з невиразними думками і неясним рішенням — ні так, ні сяк. Але я стояв на своєму — бити! „Язики", що їх упіймали наші розвідувачі, підтверджували те, що я доводив під час наради, а саме: будьоновців багато, але вони виснажені боротьбою на фронті і перевтомлені кількаденною дорогою. Це мене ще більш підбадьорило до наскоку на будьоновців, і я вперто стояв на своєму, тим більше що, як сказали нам „язики", мета Будьонного — „очистити територію від петлюрівських банд-повстанців". Отже, будьоновці йшли проти нас, і це знали всі отамани, тому я надіявся, що вони мене не покинуть напризволяще; коли я наскочу на будьоновців. то й вони, якщо не всі, то хоч декотрі, наскочать з інших боків мені на допомогу і буде по армії…

Порадившись і обдумавши з побратимами як і що кому робити, розподіливши ролі, ми — 800 бійців — пішли в наступ. Наскок наш був успішний. Лава будьоновців захиталась. Видно було, що ця армія вперше зіткнулася з партизанами, бо наш удар зчинив серед будьоновців замішання, хаотичний безлад. Треба було ще в двох-трьох місцях вдарити повстанцям по лаві будьоновців і було б по будьоновцях. І цього я чекав. Ось-ось, думав я собі, вдарять наші хлопці і становище мого загону покращає… Небавом будьоновці зорієнтувалися в чому справа, впорядкували свою захитаність і пішли в бій. Хоч вони були виснажені фронтом і втомлені довгою дорогою, але своєю численністю вони переважали нас, мабуть, один до восьмидесяти. Коли ж розгорівся завзятющий бій, будьоновці нас оточили. Сподівана допомога мені не прийшла. Мене залишили напризволяще навіть мої найближчі отамани Гризло і Яблучко, а не то що інші…

Сили були дуже-дуже нерівні, але билися ми так завзято, що коли б десь збоку вдарила на будьоновців хоч сотня повстанців чи партизанів, ми перемогли б. Та допомоги не було. Втікати було нікуди, бо ми були оточені, як у мішку. Сила наша слабнула, кількість щохвилини ставала меншою і потужний голос гвардійського офіцера „не сдавайтесь, братішкі, не сдавайтесь!" мало допомагав, та й голос той раптом обірвався… Бій тривав годин три, і прийшов кінець. Я приготувався вмирати. Підповз на якусь крислату й безверху деревину і сів на присторчі, підклавши під себе дві японських бомби. Вирішив умирати, але чекав, щоб довкола мене скупчилося яко мога більше будьоновців, а тоді зірву себе і їх повбиваю. Хотілося, щоб моє життя їм дорого обійшлося…

І… чудо! Будьоновці на різних віддалях обабіч мене проїхали й поминули, не помітивши, що я сиджу на присторчі, підібгавши ноги під себе як Будда. Мені аж соромно стало. Я ж приготувався вмирати, а тут… сталося з Божої волі навпаки. Я живу, та ще й у позі такій комічній сиджу, аж смішно. Сповзнувши з деревини на землю, перехрестився і подякував Богові за предивне спасіння. Підвісив свої гранати, зійшов на узбіччя яру і чвалав у той бік, звідки перед боєм ішли будьоновці. йдучи так поміж трупами, натрапив я на вбитого сотника Петріва зі Шполи. Розривна куля розшматувала його груди так, що серце було видно як на тарілці. Я став на коліна, поцілував його в чоло, перехрестив і пішов далі.

По дорозі збирав я своїх козаків-недобитків, але, на жаль преболючий, не багато їх живих і здорових назбиралося… Наблукавшись утомлені й голодні, добилися ми до свого „гнізда". Розшукав я і Гризла, полаявся з ним на смерть за його зрадливу втечу і залишення мене самого напризволяще.

Дальші бої з большевиками

Після цієї дошкульної поразки ми знову зібрали коло 500 бійців. Наша розвідка принесла нам новинку, що йдуть ешельони мобілізованих большевиками рекрутів з Волині й Поділля. Ми в Калниболотах зірвали динамітом залізну дорогу і в завзятому бою з большевиками захопили їх усіх у полон. В цьому бою з большевиками втратили ми з десяток бійців, було декілька й ранених, але в порівнянні з большевицькими втратами наша втрата була незначною. Відбитим у большевиків рекрутам ми запропонували добровільний вибір: або приставати до нашого загону, або йти додому. Чимала більшість їх пристала до нас, але тих із них, що не були обізнані з воєнним ремеслом, ми відпустили додому.

Після цього ми подалися на Вільшану, Христинівку, Ананьїв і на Херсонщину. По дорозі нас зустріла кавалерія червоних богунців і таращанців. Раніш вони були в армії Української Народної Республіки, але зрадили й перейшли до большевиків. Ми їхали на возах і вони, наскочивши, почали нас завзято сікти-рубати. Ми позіскакували з возів, добралися до якогось трясовиння і в тому болоті зробили каре.[1] Коні червоних ґрасували в болоті, застрягали по коліна, місили болото на місці, а ми відбивалися. Змагання тяглося довгий час. Червоні сиділи на конях дуже невигідно, бо їхні ноги в стременах бовталися в болоті і вони мусіли їх згинати в колінах та підтягати назад, або випростовувати і простягати наперед, що дуже сповільнювало рухливість вершників і робило їх смішними, бо з простягненими наперед ногами здавалося, що вони сидять на коровах, а не на конях. Врятувала нас наша розвідка, що була далеко десь спереду й натрапила на чугаївських розвідувачів. Зустрівшись мирно, вони обмінялися інформаціями: наші сказали чугаївцям про нас, як повстанців, а чугаївці розповіли, що вони з колишньої Української Галицької Армії, що перейшла до большевиків і тепер називається ЧУГА (Червона Українська Галицька Армія). Коли нас оточили червоні в тому болоті й почулася стрілянина, то чугаївці-галичани під командою отамана Шепаровича відкрили гарматний вогонь по большевицькій кінноті богунців і таращанців. Це спочатку зробило замішання серед червоних, але мало нам помагало. Визволила з-під шабель червоних богунців і тарашанців у болоті кіннота генерала Гулого-Гуленка, повідомлена нашою розвідкою. Заскочені несподіваною появою кінноти Гулого-Гуленка червоні богунцї й таращанці впали в непритомність з переляку. Їхня розгубленість підбадьорила нас розвернутися з каре в бойову лінію. Червоні кавалеристи, отямившись, кинулись утікати поодиначки хто куди, бо з досвіду вже знали, що з кіннотою ген. Гулого-Гуленка краще не займатися.

Підібравши вбитих, поранених і з десяток полонених, ми повернулися назад. Спершу розмістили по хуторах поранених, потім поховали вбитих, а тоді вже іншою дорогою подалися на Херсонщину.

Дошкульна втрата і трофеї

У 1920 році, під час наступу Добровольчої армії під командою ген. Шкуро, наші розвідувачі повідомили, що із Знам'янки, якось невиразно, ніби метушливо, відступають большевики, а денікінці пруть на Знам'янку. Большевиків було там приблизно три тисячі, але мали вони дуже багато зброї, боєприпасів, харчів та різних товарів і матеріялів. Я, не гаючись, зразу ж пов'язався з отаманами Загороднім і Заболотнім, які тоді стояли в Чорному лісі, щоб разом наскочити на большевиків і відбити в них усе те, що вони мають і чого нам тоді так дошкульно бракувало. Я з моїм загоном ішов із станції Цибульова, недалеко Знам'янки, а отамани Загородній і Заболотній Із своїми загонами вдарили на большевиків із правого боку. Большевики, мабуть, порахували нас за денікінців, бо без спротиву заметушились і, в паніці втікаючи, залишали нам усе своє добро. Але, втікаючи, большевики зорієнтувалися, що ми не регулярна армія, і невелика частина їх круто повернула назад та вдарила по нас. Ми большевиків перемогли, але в одчайдушно завзятому бою і з великими втратами в людях: в нас було коло 50 вбитих і дещо менше поранених, а большевики залишили на полі бою понад 200 трупів. Розділивши здобуті трофеї натроє, підібравши своїх убитих та поранених, ми рушили на свою постійну базу в Холодний Яр.

Минуло декілька днів як до нас примчали посланці від отамана Яблучка (Цвітковського), сповіщаючи нас, що на станції Бобринська якось дуже підозріло перемішуються большевики; мабуть, збираються відступати, і що Яблучко просить нашої допомоги. Він уже чекає нас у лісі. Ми зразу зібралися й вирушили разом з посланцями на те місце, де чекав нас Яблучко. Обміркувавши все як слід, розпланували наш наскок на большевиків так, щоб захопити в свої руки їхній ешельон з амуніцією, зброєю і харчами з найменшою втратою бійців. Наша атака була дуже вдала: все йшло за пляном, раптово й точно, без ніяких перешкод і недотягнень. Швидкий і несподіваний удар наш розполохав большевиків зразу, і ми, без ніякої втрати, здобули 50 осідланих коней, кулемети рушниці і багато ящиків патронів та гранат. Гармати, яких ми не могли взяти, понівечили як могли, замки повитягали з них і взяли з собою, щоб десь по дорозі викинути їх. Різних текстильних матеріалів, консерв, тютюну, вина тощо набрали зо два десятки підвід. На Бобринську станцію большевики приїхали з Харкова. тому й запаслися всяким добром не абияк. Куди вони розбіглися від нашого несподіваного наскоку, не знаю, бо ми їх не переслідували. Тріюмфально упоравшись з усім, без жертв у людях і без ранених, ми з багатющими трофеями вернулися до Холодного Яру.

Радісна зустріч і сумне прощання

На початку літа 1920 року ми демонстративно проїжджали селами на Херсонщину в напрямі Ананьєва. По дорозі зустрілися з частинами Зимового походу під командою ген. Михайла Омеляновича-Павленка. Ми дуже радий цією зустріччю і хотіли пристати до них, щоб іти й боротися разом з ними. Нам відмовили. Не прийняли, хоч ми й просилися. Ми пропонували вдарити спільними силами на Єлисаветград, де була червоноармійська кавалерійська школа. Там було дуже багато ще неоформлених солдатів та мобілізованих рекрутів. Ген. Омелянович-Павленко сказав нам так: „Ми маємо точно опрацьований плян і ні в якому випадку не можемо його міняти". Тоді отаман Чорт (Мелешко), дуже розумна людина, відданий український патріот, що завзято обстоював думку наступу ні Єлисаветград, запропонував такий варіянт наступу: „Ми самі підемо на Єлисаветград, а частини Зимового походу нехай тільки прикривають наш наступ". Але й ця пропозиція була відкинена. Командарм ще раз підкреслено заявив, що Зимовий похід відбувається за точно опрацьованим пляном і про якісь зміни чи додатки до цього пляну не може бути й мови. Він строго дотримувався свого пляну і ніяких пропозицій не приймав. Рішуча відмова командарма в усіх наших проханнях і пропозиціях недобре вплинула на повстанських отаманів і бійців. Ми фактично не знали плянів Зимового походу, але були певні того, що в його принципі було: бити большевиків. І ми з усіх сил намагалися допомагати йому в цьому шляхетному почині. Відкинення наших щирих бажань і пропозицій дуже негативно відбилося на бойовому настрої отаманів. Деякі з отаманів почали навіть гнівно бурчати. Добре, казали, не хотів генерал Омелянович-Павленко прийняти нас до себе, бо ми своєю кількістю робили б його похід важким, незвинним, але чим пояснити його нехіть бити разом з нами большевиків? Якщо справді наші прохання і пропозиції якоюсь мірою змінювали плян його рейду, то чому командарм не дав нам своїх фахових інструкцій? Чому не допоміг нам своїми порадами що і як робити і як нам бути взагалі? Безперечно, ці отамани, що бурчали, мали рацію, бо як-не-як повстанські загони становили вже готову, організовану і випробувану в боях силу, і командарм повинен би підбадьорити нас фаховими порадами чи конкретними директивами, а не зневірювати нас свою холодною індиферентністю і відмовою нам у всьому, про що ми просили і що пропонували. Це тим більше дошкуляло, бож ми, б'ючись день-при-дні з большевиками. думали про наш Уряд, про отамана Петлюру і всі надії свої покладали на армію Української Народної Республіки, що ось-ось, думали, вийде з-за колючих дротів польських таборів і прийде нам на допомогу. Інших надій у нас не було і не могло бути. Большевики нас у боях десяткували. рекрутів чи добровольців мали ми щодень менше, на кого ж було нам надіятись?

Махнівці

Так ми й розлучилися. Рейдуючі частини армії УНР пішли на Катеринославщину, а ми з опущеними носами далі на Херсонщину по німецьких колоніях. Колоністи нас радо приймали, давали фураж для коней та різні їстивні продукт для нас, а найбільше смачного хліба, смальцю і сала. Та ось одного ранку ми тількнщо зібрались рушати в іншу місцевість, аж тут невідь звідки взялися й женуться вихром просто нас махнівці, десь так зо тридцять-сорок вершників. Ми їх зустріли вогняним градом: три вершники вбили, а десяток поранили, а решта вершників повтікали. У нас обійшлося без жертв, навіть ранених не було. Німці-колоністи радили нам залишити цю місцевість, бо це, казали вони, „територія Махна". І тут, крій отамана Орлика і вас, ще ніхто й носа не показав. Ми, як казали нам колоністи, „нарушили закон" територіальної власности, і Махно нам цього не подарує. Ми й зникли, не гаючись. Махно тоді мав більше трьох тисяч бійців-одчайдухів і мірятися нам з його силою було б явним безглуздям. Колоністи говорили нам правду. Махнівці справді рушили в погоню за нами. Щастя наше, що вони загубили наш слід і погналися в інший напрямок, а ми подалися, оглядаючись, на Поділля.

Вже на Поділлі, трохи вище Умані, ми наткнулися на большевиків, що взялися бити по нас із гармат. Ми прийняли бій, але небавом наші розвідувачі донесли нам, що це 45-та дивізія під командою Антонова-Овсіенка, силу якої нам не здолати, і ми пішли на Вільшану, Звенигородку, Корсунь. По дорозі розбивали по селах і розганяли менші й більші большевицькі каральні загони. Декотрі большевицькі частини вперто боронилися і завдавали нам чимало болючих несподіванок. Ми мали кілька вбитих бійців і з десяток поранених. Але з-поміж полонених большевиків, яких ми багатенько набрали в боях, більшість приставала до нас, і загін наш кількісно не меншав.

Поблизу Корсуня ми перейшли залізну дорогу й пішли на Черкаси та Смілу, обминаючи зайняті большевикамн міста, що в деяких із них розташувалися цілі большевицькі дивізії. Так полями й дорогами повернулися ми до Холодного Яру, щоб хоч трохи відпочити від неймовірної перевтоми; помитися, обчиститись та змінити білизну і виспатись досходу, якщо не буде якоїсь несподіваної перешкоди.

Холодний яр

Наша „постійна" база-осідок — Холодний Яр — простягалася від Лисянки аж до Чигирина, до Мотриного манастаря. В околиці Мотриного манастиря, що в далекому минулому був осередком славної Гайдамаччини, зосереджувалися численні розгалуження глибоких і малодоступних ярів, до кілометра завдовжки, зарослих старезними лісами, кущами ліщини, глоду, тернини, шипшини. Це ідеальне сховище для повстанських чи партизанських загонів. Спочатку, як тільки появилася большевики на Україні, вони поривалися більшими з'єднаннями проникнути в гущу Холодного Яру з надією ліквідувати „петлюрівські банди". Але там вони всі й залишились… Ні один большевик із Холодного Яру живим не вийшов! Повстині заманювали большевиків як можна далі в гущу ярів і в тої же час брали їх у смертельний обруч. За годину большевики й не зчулися коли і як вони опинилися в обручі, з якого живим ніхто вже не виходив. Після кількох таких „операцій" і найсміливіші червоні частини здалека обминали Холодний Яр: боялися народних месників. У цих лісистих ярах були наші землянки, шалаші й кухні. Після кожної дальшої вдалої чи невдалої виправи ми верталися до Холодного Яру як додому, і тут їли, спали, зализували рани, охайлювалися та набиралися сил до нового рейду.

НЕП

Села й хутори, що прилягали до Холодного Яру, майже не знали большевицького розгулу — „продразверсток", убивств, грабування, насильств, арештів, бо червоні знали, що холодноярські месники пасуть їх очима і не дозволять їм кривдити невинних селян. Гірше нам стало після того, як Ленін проголосив Нову економічну політику (НЕП). Селянам зразу значно полегшало під кожним оглядом. Влада підбадьорливо закликала селян до праці, до вияву власної ініціятиви, до інтенсивного сільсько-господарського розвитку, обіцяючи селянам високі ціни за сільсько-господарські продукти, постачання хліборобам сільсько-господарського реманенту на догідних умовах, а незаможним ще й кредити. І селяни засукали рукава. Наполегливо і пощирому взялися за роботу. А роботи було куди не глянь і на що не глянь… Все просило вмілих і роботящих рук. Довгі роки війни, революції, повстань і партизанського неспокою позначилися руїною і занедбанням на всьому: на будинках, на полях, на дорогах.

Наслідків дбайливої праці не довелося довго чекати. Селяни почали розживатися, багатіти, як то кажуть, на очах. Не багатіли тільки ті, які не хотіли працювати — лінтюхн і п'яниці. Сільських банд, що займалися грабуванням, майже не чути було, але на їх місце прийшли банди містечкового пролетаріяту — різношерсної голоти й волоцюг, босячні.

Ставлення селянства до повстанців швидко й виразно мінялося на гірше. При зустрічах у селі з дядьками вже не помічалося колишньої приязні та щирости. Вони відвертали голови набік, розмовляючи, або дивилися в землю, а сміливіші з-поміж них одверто казали: „Покиньте, хлопці, своє діло, з нього нічого не вийде… Ідіть додому — оріть, сійте, збирайте і будете жити як люди. А жити вже можна, хто не лінується. Послухайте нашої ради. Ми зла вам не хочем… "

Терпко і прикро було слухати такі й подібні поради селян, в волю й долю яких ми, повстанці, жертвували себе самих — билися, вмирали, каліками ставали на все життя. Таж ми впродовж років терпеливо переживали неймовірні небезпеки та природні невигоди — бурі, дощі, осінні сльоти, сніговії й морози зимою без ніякого захисту на лоні природи. І за це нам селяни відплачували тепер згірдливою неприхильністю…

Але бійці трималися, не зневірювалися і далі переслідували та розбивали большевицькі каральні загони і пролетарські банди містечкової голоти, яких ставало більше й більше, бо життя по містах настільки гіршало, наскільки кращало по селах.

Поблизу Лебединського манастиря наш повстанський загіи наскочив на великий і добре озброєний каральний загін большевиків, який, замість утікати, як це часто бувало, коли ми нападали на них зненацька, пішов на нас протинаступом. Тількищо розгорівся бій, як ми помітили, що на нас наступає з протилежного боку інший большевицький загін. Збагнувши дурне наше становище, ми миттю відступили в балку, і два загони большевиків завзято стріляли один на одного. Коли ж зорієнтувалися і припинили стрілянину та почали зближатися одні до одних, то показалося, що їх небагато й залишилося. Тоді ми вдруге наскочили на них з балки і добили до решти. У цій сутичці не залишився живим ні один большевик. Поплатилися й ми кількома вбитими і пораненими. Після цієї дошкульної поразки большевики почали висилати на села більші каральні з'єднання, а разом із ними і пропагандистів, що в кожному селі „обробляли" наших селян на всі боки. Одні лаяли селян і залякували страшними карами з боку „справедливої совєтської влади", а другі дурманили хмільними обіцянками щасливого, веселого добробуту, безтурботного життя, як тільки закріпиться совєтська влада в центрі й на місцях.

Непівські полегші для селянства та неугавні вереск пропаґандистів-агітаторів по селах про майбутній рай на землі при „соціалістичній справедливості совєтської влади" робили своє. Селяни щодалі неприязніше дивилися на повстанців, і якщо б не банди містечкового голопузого пролетаріату, що нападали на села ночами, а то й серед білого дня. яких ми били, то селяни стали б уже одверто нашими ворогами. Щоправда, були вже села й збольшевичені, які зовсім ігнорували повстанських освідомлювачів. Колись наші освідомлювачі збирали тут по тисячі й більше слухачів, що уважно слухали інформаторів про те, що їх чекає, якщо большевицька влада вкоріниться і вхопить їх обіруч за карк; тепер селяни вже не збиралися їх слухати. Вони вже сприймали большевицьку пропаґанду, підсолоджену непівським багатінням, за чисту правду.

Ситуація для нас різко гіршала. Колись селянство сприяло повстанцям у всьому, співдіяло з ними, постачало харчами, людьми, зброєю, амуніцією. Було тепле й щире ставлення селян до повстанців, як своїх захисників, і раптом, піймавшись на Ленінів непівський леп, — похолодніло, ставало непривітним, а то й ворожим. Фізично виснажені неспокійним, небезпечним, завжди напруженим життям у невигідних умовах примітивного кочування, беззахисні від холоду, дощів, снігів і морозу, повстанці щодалі все з більшим трудом роздобували харчі й одежу. А села, понищені, спалені, розграбовані бандами, обдерті „продразверстками" большевиків, стероризовані, залякані, що ще недавно були такі принишклі, безгомонні, тихі як після похорону, тепер клекотали рухливим життям, гомоніли бадьоро, зализуючи свої рани, завдані війною, революцією, повстаннями та партизанщиною. Інколи вечорами вже й пісні лунали, а в дні святкові й музики грали до танців. Ми, повстанці, втрачали єдиного союзника, що мали, — село… До того ще й чутки день-у-день до нас прилітали про ліквідацію большевиками українських повстанських загонів у різних кінцях України. Ми не мали можливости перевіряти чи ці вісті були правдиві, чи придумані большевиками, але вони впливали дуже погано на настрій бійців. Та ніби довбнею по голові приголомшила нас вістка про розгром большевиками Блакитного, що командував, казали, потужною силою — 20 тисяч повстанців Безнадійність, зневіра підмінювали козацьку завзятість сумнівами, безстрашні бійці ставали боягузами…

Змучені, голодні, брудні, облатані переночуємо, бувало, покрадьки в стодолах селян, а вставши ранком, просимо, щоб дали поснідати, бо голод — не свій брат. Тут і починалося: господині, ставлячи на стіл те, що мали, починали нарікати — „Доки я воно буде так тягтися? Це ж не тиждень і не місяць, а роками вже тягнеться! Коли ж то цьому всьому кінець буде?!" А господарі дорікали нам, що ми не то що не захисники їх, а що ми хочемо знищити їх, кажучи: „Ось самі подумайте, хтось донесе владі, що ви ночували в стодолі та ще й снідали в хаті. Прийдуть, заарештують і зашморг на моїй шиї готовий!.. Ви нам не захисники, а кара Божа на ваші голови!" Дядькам вторували баби гостроязикої вдачі, що словами болючої образи і плачем ранили наші серця.

Все оберталося догори ногами й проти нас. Раніш селяни, йдучи чи їдучи на базар, мали при собі зброю і як зустрілися на дорозі з большевнками, то не втікали, а стріляли, нападали на них. Тепер вони зовсім не ті стали — примирилися, загосподарьовувались, стали багатіти і їхня ненависть на нас повернулась. Та все ж таки хоч бойовий запал бійців притуплювався, ущухав, але в загальному партизанські загони були ще пружинисті й активні. Не раз, об'єднавшись, нападали більшою силою на якусь міцну большевицьку базу і розбивали її, хоч селяни вже нічим не підтримували вас, навпаки, — лаяли:

— Ну й чого ви волочитесь, га? На якого чорта лихого ви людей тривожите і собак дражните?! Ішли б додому, працювали і жили, як люди… Досить уже! Майте совість… Ви ж, здається, господарські сини, а не міська босота. Доки ж можна?.. Люди!..

Ми змінили тактику. Старалися обминати села, щоб не стягати на селян большевицької помсти. Вистежували в яке село чи цукроварню їхали большевики робити „викачку". І коли вони навантажать „викачане" добро на сільські підводи і везуть, то ми наскакували на валку з усіх боків і забирали все на свою базу. Спочатку частину відбитого в большевиків зерна чи цукру ми віддавали селянам, але про це якось довідалися большевики і карали селян як „коляборантів з партизанами-петлюрівцями". Після цього ми не ділилися добичами з селянами; забирали все для себе і вимінювали за харчі, одежу, й часом і за зброю та амуніцію, хоч це рідко коли траплялося.

Маніфест

Та ось появився маніфест Троцького і Якіра про амнестію для повстанців, партизанів і всіх тих, хто виступав проти большевиків зі зброєю в руках. Отак, „маніфест" прощав усі провини повстанцям, якщо вони здадуть зброю і добровільно заявлять свою лояльність совєтській владі. До нашого штабу в Мокрій Калигірці приїхали большевицькі посланці — матрос Шинкар і ще два комісари на розмову „по душам". Намовляли нас „не гратися зі смертю", припинити збройний спротив, бо це даремна витрата зусиль і часу, аджеж „влада робітників і селян завдяки всенародній допомозі вже закріпилася незрушно і виступати проти неї можуть тільки нерозумні самогубці…" Продекламували нам усі „блага" і роз’яснили всі „добродійства" маніфесту, гарантуючи „словом солдатської чести" додержання „високогуманної законности маніфесту совєтською владою". Наобіцяли нам і від самих (крім маніфесту) чимало всякого „чуда й дива" і поїхали з тим, що чекатимуть нашого розумного і позитивного рішення.

Такі обіцянки ми вже чули. Ще раніш, перед появою маніфесту, посланці від ген. Антонова-Овсієнка і полк. — комісара Попова, штаб яких перебував у Звенигородці, умовляли нас скласти зброю і за це нам обіцяли „вольную волю", спокійне життя, працю за фахом або безкоштовну науку в школах, особливо військових, що випускали червоних командирів. На їхні обіцянки ніхто з нас тоді не спокусився. А тепер до Шинкаря і комісарів його їздили на розмову по 20–30 повстанців. Одного разу поїхав з ними і я. Шинкар, як і перед тим, вищебетав без передишки, мабуть, завчену напам’ять тираду добродійств, які нас чекають, згідно з текстом „високогуманного маніфеста", і просив нас позбутися будь-яких підозр, сумнівів чи страху.

— Ручаюся своєю головою, запевняв нас Шинкар, — що совєтська влада забезпечить нам хороше життя і подбає про те, щоб ви здобули бажану освіту чи фах і стали зразковими громадянами великої і прогресивної совєтської держави.

Коли ж у розмові, якось нехотячи, я натякнув, що ми наробили дуже багато збитків совітській владі і нам ніяк не вкладається вголови така можливість, що совєтська влада простить нам усі тяжкі гріхи наші та ще й забезпечить нас освітою, фахами і хорошим життям, то Шинкар підвищеним тоном із підкресленою виразністю сказав:

— Вам і волос не спаде з голови! Розумієте?.. Скоріше мене розстріляють, аніж нас! Совітська влада вас потребує. Ви розумієте це? Потребує!..

— Будемо радитись, що більшість скаже… — відповів я, щоб щось сказати, бо всі наші люди замислено мовчали.

— А ви й не радьтесь, — з підбадьорливою усмішкою каже матрос.

— Як це?.. — запитую здивовано.

— Дуже просто. Ви ж не бандити! Ваш загін складається з свідомих, ідейних людей; ваші бійці мало чим різняться від регулярних солдат, зразково здисципліновані. Складіть зброю ви, що тут присутні, повідомте про це своїх бійців, і вони, напевно, зроблять те саме. І вийде так, як у тій приказці: „Куди голка, туди й нитка…" — вдоволено захихикав Шинкар.

Те, що нас хвалив Шинкар, нас не дивувало; так йому треба було говорити, і ми це вже не раз чули, але його порада, не знаю як кого, а мене кольнула в серце: ми, такі „свідомі, ідейні, дисципліновані", як хвилину тому розцінював нас Шинкар, мали зробитися за його порадою баранами… Тамуючи гнів у собі, я лагідно відповів:

— Воно й справді дуже просто, як ви сказали, але ми такої методи ніколи не стосували, і бійці нам не повірять. Будемо з ними, як і досі було, радитись.

Зникла веселість з обличчя Шинкаря, і він, розвівши рухами, сказав:

— Робіть як вам здається краще, але я ще раз прошу — позбудьтеся будь-яких сумнівів чи підозр! Все, що я вам казав і кажу, кажу як рідним братам від щирого серця.

Так закінчилася розмова наша з представниками большевицької влади про амнестію і льояльність владі. Це була остання зустріч.

Делеґація

За якийсь час після цього примчав до нас у Мокру Калигірку отаман Загородній з такою новинкою, що нас запрошують на ширшу нараду до Великої Виски: прибула делеґація від головного штабу Армії УНР у Польщі. У Великих Висках зібралося чимало представників від багатьох повстанських загонів, але й від багатьох також — не було нікого. Чи їх большевики ліквідували, чи, здеморалізувавшись, отамани їх розпустили, а чи повірили амнестії, здали зброю і заявили свою льояльність большевицькій владі — невідомо, але їх уже не було. Це сумний факт.

Делегати від УНР були для нас незнані люди, тому й представилися уповноваженням від штабу Армії та особистими посвідками. І сказали вони нам таке: Армій УНР, інтернована в Польщі, зараз ще не готова йти війною проти большевиків на Україні. Ця справа ускладнилася останнім часом і відкладається на пізніше. А ви, хто хоче, переходьте кордон до Румунії або до Польщі, там наші люди заопікуються вами і скажуть що і як робити. Хто не хоче йти за кордон, нехай іде до Харкова чи до іншого промислового міста і влаштовується, вмістивши своє прізвище, на працю до фабрики, заводу чи якогось торговельного підприємства. Іншого виходу немає. Кого ж не влаштовує ні те, ні те, той може продовжувати боротьбу з большевиками на своє ризико, не розраховуючи, покищо, на будь-яку допомогу від Уряду чи Армії УНР.

На цьому й закінчилася „ширша нарада" (вірніше було б — коротенька розмова) представників повстанських загонів з делеґатами від УНР, якщо взагалі вони були від УНР…

Ми ще порозмовляли в окремих групах із знайомими з інших загонів, обмінялися останніми подіями та новинками і роз'їхалися. Коли ми вернулися до Мокрої Калигирки, то нам розповіли, що большевики порозвішували з містах, селах і хуторах об'яви про амнестію і що аґітатори настирливо закликають голоситися до совітської влади на місцях, добровільно здавати зброю та заявляти свою льояльність владі. Кажуть, що все те, хто що робив проти совєтської влади, все прощається всім і гарантується всім рівні права, воля і захист збоку влади. Нікому ніхто не буде пригадувати минулого, бо амнестія вибілює всі чорні плями минулого, хто добровільно зголоситься до советської влади…

— Що будемо робити? — розгублено запитують мене деякі повстанці, — Я большевицькій амнестії не вірю і ніколи не повірю. За кордон також не спішуся… Я ще буду воювати… Буду боротись із брехнею — комунізмом!

Такої думки, як виявилося згодом, трималися й інші командири — Гризло, Карась, Залізняк, Заболотний, Загородній та інші. Повстанців огортало нервове хвилювання. Вони сперечалися між собою, переконували одні одних, самі не знаючи того, чи добре чи правильне те, що вони доводили й обстоювали. Деякі і них ішли додому, щоб тихцем і поволі зжитися з селянами та якось приховати чи виправдати свою довгу відсутність у громаді; інші ж, що повірили в правдивість большевицької амнестії, йшли добровільно зголошувати свою льояльність советській владі. З останніми пішли і деякі старшини, а між ними й Пугач та Бойко.

„Гуманність" совєтської амнестії

Час від часу нас інформували з Києва, що всі ті „добровольці", які по амнестії зголосилися до большевицької влади, ходять ситі й необдерті вулицями Києва зовсім вільно, без ніякої охорони, ні нагляду… Минуло чимало часу. Інформації з Києва затихли, припинилися. І ось одного дня приклигав до нас у Кисілівку „доброволець" — командир Василь Бойко. Покалічений, потовчений, брудний і знеможений докраю! Він і розповів нам про все, що сталося в Києві з тими, які добровільно побігли по „добродійства високогуманної" большевицької амнестії. Спочатку, — розповідав нам Бойко, — заопікувалися ними в Києві по-людському, примістили всіх, досить добре годували, дали одежу тим, які були обдерті, в лахмітті; необмежена воля руху цілими днями; вимагалося тільки, щоб у визначені години сніданку, обіду й вечері всі були за столами, а після 10-ої години — лягали спати. Сказали і часто повторювали, пригадували, щоб усі були готові до виїзду у військову школу. Коли саме мали їхати і куди саме, ніхто не знав, тому, казали, треба бути готовими на виклик в кожну хвилину. Так було цілий місяць. І ось одної ночі спокійнісінько, без найменших підозрінь, усіх заарештували в сонному стані. Загнали всіх, дуже справно і швидко, по-фаховому, в товарні вагони поїзда, що йшов на Харків. Збагнувши чим це „пахне", Бойко скочив з вагона на ходу. Потовкся, покалічився і рештками зусиль добився до нас.

Усіх „амнестованих", як нам донесли пізніше, привезли до Харкова і там же зразу їх розстріляли. Смертний присуд їм підписали ті самі що й амнестію підписували; ті самі кати, що підписали вирок смерти учасникам Зимового походу під Базаром — Троцький і Якір!

Так шанують большевики свої власні закони і так дотримують свого слова чести…

Коло замикалося

Нас залишалося менше і менше. Новобранців уже не було, та ми вже їх і не потребували. Нас большевики били з усіх боків і гонили з місця на місце. Каральні загони большевики збільшили кількістю бійців удвічі, протиставитися їм ми не мали сили і мусіли втікати. В страху не раз, утікаючи від большевиків, що наступали нам на п'яти, пускалися на сміливі й ризиковані трюки. Втікаючи інколи від одного загону большевиків, потрапляли в пащу другого, що повз нам назустріч, і якщо не було можливости звернути з дороги на бік, або було вже запізно це робити, то ми, почіплявши собі большевицькі зірки й відзнаки, їхали просто на загін. Зустрівшись: „Какой часті?" — чуємо запит. „Развє нє відішь?.. По борьбє с бандітізмом!" — відповідає котрийсь із нас чітко й зухвало. Так нам щастило не раз і не два викручуватися з обіймів очевидної смерти, але це „геройство" рятувало нас не на довго. Небезпека згущувалася і з кожним днем ставала очевиднішою. До того ще й селяни починали цькувати нас большевиками, і ми змушені були обминати села. Це нас морально роззброювало цілковито, добивало…

Коло замикалося. Боротьбі нашій приходив кінець. Нашу ініціятиву й плянування відбили в нас большевики і перебрали в свої руки. Большевицький аркан шугав-свистав понад нашими головами, цупко стягаючи петлю, щоб ухопити наші шиї у смертельний зашморг. Перспектива групового самозбереження зникла безслідно. Треба було індивідуально самозахищатися; кожний думав про себе, як вислизнути з большевицького аркана неминучої мученицької смерти. Думав і я… Думав я не про себе. Себе я давним-давно віддав Божій волі: що Бог дасть, те й буде, — сказав я, хрестячись. Думав про родину: батьки, жінка, діти… Яка їх доля чекав? Що з ними буде?.. Того факту, що я такий довгий час був у повстанцях, партизанив, бився з большевиками, ніхто не міг заперечити ні затаїти. Большевики вже й моє правдиве прізвище знали. Тож доля моєї родини не переставала мене турбувати ні на мить.

Ще на початку, зустрівшись вічна-віч із большевиками, я збагнув суть комуно-большевизму, його безоглядну жорстокість, дику брутальність режиму і смертоносний терор його системи. Я вирішив боротися із злом-неправдою і знав, що ніякого помилування для мене в большевиків не існує. Всі большевицькі словесні обіцянки, стверджувані „словом чести", не мали ніякого значення і не могли мати при наявній відсутності самого поняття чести. Такою самою підступною і брехливою була їхня амнестія. Тож про добровільне піднесення рук перед большевиками не було ніколи в мене думки навіть у зародку. А щоб не потрапити якось несподівано в большевицькі руки живим, я завжди носив при собі в запасі два-три набої і гранату. За себе, якщо можна так сказати, я був спокійний, але родина… Родина? Що з нею станеться, якщо вона ще збереглася й живе?.. Ще коли я потайки навідував родину, то завжди благав, умоляв батьків і жінку, щоб відмовилися від мене; щоб пішли до сільської управи і міліції та й заявила, що я не тримаюся дому, невідомо де перебуваю, не піклуюся дітьми, жінкою, ні старими батьками. Просив і радив батькам і жінці, щоб звинувачували мене перед владою якнайтяжче, бо від моєї неґативної характеристики буде залежати в немалій мірі їх доля. Мої прохання й пораду родичі, особливо мама й жінка, рішучо відкидали, заперечували, і завжди кінчалося все це гіркими сльозами, лементом, риданням як на похороні. Коли ж одного разу натякнув я дружині, що задля святого спокою батьків і її та щоб діти в майбутньому не мали ніяких перешкод, нам треба добровільно розійтися, взяти розвід, бо… На цьому й обірвалася моя мова. Жінка знепритомніла. Не плакала, а якось тяжко застогнала і впала непритомна. Дружина не хотіла чи не могла розуміти того, що за мене большевики будуть тягати, мучити, катувати і батьків, і її. І що єдиний вихід для батьків — відмовитись від мене, а для неї — розвід зі мною. Тоді вся вина впаде на мене, а батьки і жінка звільняться від співвідповідальности за всі мої прогріхи перед большевиками.

Батьки і дружина не розуміли цього. Це мене мучало без угаву, і я в думках шукав розв'язки: що і як робити, щоб звільнити від відповідальности за мене батьків, жінку і дітей?.. Постановив ублагати за всяку ціну священика, щоб він переконав мою дружину в необхідній потребі розводу Зі мною. Діло показалося не легким. Священик замахав руками і не хотів навіть слухати до кінця мого прохання. Він, очевидно, не стільки пройнявся моїм проханням про його допомогу порадою, щоб розвестися з жінкою, як перелякався самої зустрічі зі мною.

Зосередивши думки, я трохи нервовим і більш розважливим тоном сказав: Всечеснійший і дорогий отче! Ви знайєте моїх батьків, знаєте і мене. Ви знаєте, то я не з босяцького роду, що я не бандит. Тож молю вас, отче, і благаю — рятуйте моїх батьків, жінку і дітей! За себе вас не прошу, бо помилування для мене немає. Умовте, прошу вас, мою жінку, щоб подала прохання на розвід зі мною. Ви знаєте як треба зробити і які причини подати, щоб розвід законно оформився і не зволікався довго. Отче, дорогий отче… Рятуйте мою родову! На єдиного Бога і на вас моя надія. Здаю на вас, на ваше сумління, на ваш розсуд долю моєї родини. Бог мені свідок! — закінчив я своє прохання-благання, хрестячись, і, не чекаючи відповіді ошелешеного священика, вийшов із хати.

Десь за рік-півтора після цього я довідався від своїх односельчан, що священик тричі оголошував у церкві мій розвід. Це трохи полегшило мої душевні страждання за долю моєї родини. Але я не знав чи батьки мої і жінка відмовились від мене у місцевій владі. Якщо ні, то самий розвід не знімав страшної небезпеки цілковитого знищення моєї родини, і меч Дамоклів далі висів над нею. Це мене гнітило.

У прикордонні на вивідках

Була сувора зима 1923 року. Троє нас, що вирішили бути разом до кінця, купили пару коней і сани, роздобули кілька мішків солі і так, „торгуючи сіллю", добралися аж до Новоград-Волинська, де я мав знайомого Черепенка. Нам треба було розглянути місцевість і розпитати потайки, де найбезпечніше місце для переходу кордону на польський бік. Зайшов я до Черепенка з думкою і надією довідатися про все, що нас цікавило, але з цього нічого не вийшло. В Черепенків застав я червоного отамана Котовського, що, як розповів мені Черепенко, залицявся до його сестри. Довідавшись про це, я нічого не сказав Черепенкові про мій замір і ні про що його не розпитував. Повернувшись до своїх, я сказав їм, що в Черепенків гостює-випиває „груба червона риба" — Котовський. „Треба вбити! Підстежимо і застрелимо як собаку!" — вигукнули. Але, подумавши і порадившись, прийшли ми до такого висновку, що за смерть Котовського червоні помстяться: розстріляють всеньку родину Черепенків, я то, може, й усіх сусідів.

Познайомився я з учителькою, сусідкою Черепенків, і одного вечора повела вона мене до священника, що, судячи по прізвищу, мав бути мій знайомий, але це був інший. У розмові із священиком я натякнув щось про кордон, а далі й одверто запитав про можливість переходу на польський бік. Він сказав до кого мені звернутись у цій справі за фаховою порадою або й конкретною допомогою. Користуючись щирою порадою священика, пішов я до того чоловіка — „кордонного фахівця", і ми цієї ж таки ночі переплигнули кордон до Польщі.