Вогонь з Холодного Яру. Спогади

На підпольській Волині

Вже на польському боці, ідучи швиденько вночі, щоб від’їхати подаль від кордону, потрапили на розсвіті до якогось фільварку. В розмові ми довідались, що „управляющій"-„жонца" цього фільварку наш чоловік — сотник української армії. Він тепло прийняв нас, нагодував, у нього ми й відпочили. На наше запитання куди нам найперше треба зголоситися, він порадив нам їхати до коменданта поліції в Корці. Хлопці з кіньми залишилися ще на фільварку, а я поїхав до коменданта в Корець. Вислухав мене той комендант і сказав мені їхати до полковника КР (контррозвідки) в Рівному.

Ідучи до Рівного, мені спало на думку чи добре я зробив, що залишив своїх хлопців із кіньми на фільварку. Але тоді я думав, що коли я зголошуся до коменданта поліції в Корці, то він мене задержить до вияснення справи нашого переходу кордону і мені одному вигідніше буде відповідати на всі запитування, ніж кільком; відповідаючи гуртом, могли ми нехотячи й заплутатися, бо в кожній голові свій розум. Тепер же, ідучи з Корця до Рівного, я не знав чим пояснити таке не зацікавлення поляків нами. Таж большевики, впіймавши чужинця в себе, замкнули б його на три замки і заборонили б кілька років на світ Божий показуватися. А я тут їжджу сам, без жодного поліційного супроводу. Чи то справді повна демократія у Польщі, чи то, може, виняткова толеранція українців, як союзників Польщі, роздумував я і сам себе упевнював, що так воно і є: це тільки українці користуються у поляків такою шаною…

Приїхавши до Рівного, почав я мотатися сюди й туди по місті, розпитуючи і розшукуючи цього полковника КР, бо ні папірця, ні адреси його корецький комендант мені не дав. Нарешті, таки допитався я до цього полковника. Зайшов до його канцелярії і розповів йому хто я. На диво привтний полковник. Розмовляючи зі мною по-українському, в першу чергу запитав:

— Що ж там діється під большевиками? Розказуйте…

— Краще, — кажу, — давайте мені запитання, а я вам буду відповідати на них, бо, правду сказавши, сам я не знав з чого почати, як також не знаю, що вас найбільше цікавить. Всього ж не розкажеш…

— Правильно, правильно, — погодився полковник.

Так ми і зробили. Він мені ставив запитання, а я розказував йому все, що знав на цю тему. Коли вже вичерпалися запити й відповіді, він глянув на мене та й каже з неприхованою ноткою співчуття в голосі:

— Пане отамане, таж ви, не в гнів кажучи, не маєте навіть штанів путящих на собі. Скидайте все своє дрантя, купайтесь, і вам дадуть усе нове, чисте й свіже.

І мені справді видали чистеньку білизну і нову-новісіньку англійську військову уніформу. Я викупався, одягнувся і себе не впізнав. Полковник обійшов довкола мене, похвалив, що мундир „добре лежить" на мені, та й питає:

— Куди ви думаєте чи хочете йти — до отамана Петлюри чи до української КР?

Я сказав, що перше кочу піти до української КР, можливо там мені підкажуть куди йти або порадять, що мені робити, бож я тут у вас необізнаний новачок, не знаю куди кинутись і за що взятись. Дякуючи полковникові за його людяність і таку сердечну щирість до мене, я запропонував йому на пам’ятку свій кортик з інкрустованою золотом і сріблом ручкою.

— Грошей не взяв би, а це візьму, бо це безцінна річ для моєї колекції — сказав полковник, обертаючи на всі боки чудовий кортик і тішачись ним, як дитина цяцькою.

Ми розпрощалися, дякуючи один одному, і я пішов.

В павутинні української КР

Зайшов я до бюра української КР. Розповів допитливим панкам хто я, звідки прийшов і чого. Це їх, видно було, не дуже здивувало, бо щодня приходили до них утікачі з окупованої большевиками України, але те, що я очолював загін повстанців, їх зацікавило.

— Ви з дороги, втомлені, — сказали мені. — Ми вам дамо приміщення. відпочинете, підкріпитесь трохи, зберете думки докупи і тоді розкажете нам усе про повстанський і партизанський рух і про ситуацію під большевиками взагалі.

Привели мене до цього приміщення і замовили для мене вечерю. Повечеряв я і пішов спати. Пробув я в тому приміщенні з тиждень, розповідаючи хитрим і недовірливим розвідувачам про все, що я робив, що бачив, що чув, що знаю і що пережив під большевиками. Нарешті, вони попросили, щоб я подав їм певних, загартованих національно людей під большевиками для наладнання зв'язку з ними. Я подав їм свої паролі Войнаровському (Орел) і Литвиненкові (Мама) і поїхав до Львова.

Автор отаман Іван Лютий-Лютенко після прибуття на еміграцію з України до Польщі в 1924 році.

Ходив я по Львову, як приблуда, розпитував, рознюхував, прислухався де б якось причепитися тимчасово до якогось зайняття, щоб оббутися, а тоді вже думати про якесь краще влаштовання. Нічого не виходило. На десятому дні моєї метушні по Львову мене заарештували і відправили до Перемишля в тюрму, де й просидів я чотири дні, не знаючи чого і за що. Звільнившись із тюрми, я хотів їхати до отамана Петлюри, але мене не пустили: відпровадили під ескортом до Каліша, за колючі дроти концентраційних таборів, куди загнали поляки залишки „союзної" армії УНР після підписання Ризької угоди Польщі з большевиками.

Я попросився до 3-ої Залізної дивізії ген. Удовиченка. Там я зустрів Кузьміна, того самого, що в „добровольческой" армії був хорунжим, а тепер він тут, серед українців та ще й у ранзі полковника. „Що за чудо?" — думав собі я. Пробув я в таборі мабуть, з тиждень, спіткав чимало знайомих, а між ними й кількох полковників, і раптом мене заарештувала таборова КР і посадила до „паки". Сиджу я в тій „паці" та й думаю, чому я з Рівного не поїхав просто до отамана Петлюри? Не поневірявся б так… Але тоді думалося мені інакше: чому я маю турбувати своїми особистими справами Отамана. Піду звичайною дорогою через урядові інстанції і якось сам собі дам раду, десь поволі влаштуюся. Мені тоді й на думку не спадало, що серед козаків і старшин недавньої геройської армії УНР вже розпаношилася страшна пошесть інтриг, наклепів, донощицтва, ненависти і всього зла, що чесних і дисциплінованих вояків перетворює на отару безсовісних шарлатанів. І саме з цього, що я в таборі побачив і дізнався, в мене зродилася підозра, що причиною моїх арештів та незрозумілої тяганини мусять бути чиїсь наклепи і доноси. Так воно й було. На мене були зроблені донесення, що пізніше виявилося і ствердилося.

Це був час ще не вигаслої голосної і широкої розпропагованої большеаицької амнестії, і з Каліша, з-за дротів концернтраку, верталося багато вояків і старшин армії УНР на Україну під большевицький режим. Верталися ті, що як союзники геройською відвагою в бою допомогли польським військам розгромити большевиків і вписати до Історії Польщі славну перемогу — „Цуд над Віслою". Замість подяки і людяного трактування, поляки загнали своїх учорашніх союзників за колючі дроти концентраційних таборів як полонених і зумовили таке нещасне життя, що чимала чистина колишніх завзятих бійців воліла вертатися на підбольшевицьку Україну. Тепер я зрозумів правдиве ставлення поляків до українців і бештав себе в думках за свою недавню наївність в оцінці поляків.

Серед такої метушні в таборі мною ніхто з моїх знайомих не цікавився, і я просидів у „паці" зо два тижні. Відтак перевезли мене до польської тюрми, щоб, як підозрілого, передати большевикам. Про це довідалися від Пономарьова жінки високих польських службовців, яким мої люди ще в 1919 році допомогли переїхати фірами кордон до Польщі. Ці жінки, що не бачивши мене і не говоривши зі мною, пішли до старости і розповіли йому, що завдяки мені вони врятувалися від большевиків і що мої люди допомогли їм переїхати кордон до Польщі. А те, що мене заарештували і тримають у тюрмі як підозрілого чи большевика, то це звичайний брехливий донос, і вони, якщо цього потрібно, беруть мене на поруки. Староста приїхав із цими жінками до тюрми, наказав привести мене з камери до канцелярії. Жінки зразу мене пізнали. Тоді староста розпорядився, щоб на свідчення жінок мені видали особистий документ, і я став вільним чоловіком Жечи Посполітей Польскі. Взяли мене мої добродійки-жінки з собою. Забезпечили мене одежею і грішми. По мене прийшов Пономарьов, і ми пішли з ним просто до табору. В таборі пішов я перше всього до полковника КР Павловського і кажу:

— Панове, що ви робите? Що ви собі думаєте? Де ж ваша лицарськість, честь вояцька? Де ваше сумління?..

Старшина, почервонівши від вуха до вуха, почав виправдовуватися, що, мовляв, вони не могли нічого в мою користь зробити, бо на мене прийшло донесення, що я підісланий большевиками коляборант, тому й прийшло розпорядження „згори" мене заарештувати й віддати большевикам.

— Ми не мали сили ані доказів вашої невинности, щоб вас рятувати, — аргументував мені полковник КР.

На Поліссі

Я не схотів далі бути в таборі, дармувати і просякати безперестанними склоками. Щоденне вправляння скакати на дерев'яну кобилу та перескакувати через неї мене не захоплювало. Мене тягнуло до реального життя, до якоїсь не вимріяної, а конкретної праці: щось продукувати або торгувати. А щоб почннати щось, я вже мав „основний капітал" — особистий документ. І я написав листа до інж. О. Добровольського, що був директором тартака. Не проминуло й тнжня як Добровольський листовно запропонував мені працю на Поліссі. Так я й опинився на Поліссі. Розглянувся, ознайомився з місцевістю, розпитав у людей про все, що мене цікавило, і влаштувався на працю „плицового".

За кілька днів мого перебування на Поліссі я, не гаючи часу, написав листи кільком знайомим до табору в Каліші. Повідомив їх, що я на поліссі, живу в лісі вільний, як пташка, і вже працюю. Радив їм, якщо хочуть, залишити своє розкладнизьке таборування і приїжджати на Полісся до мене. Не обіцяв їм в листах якогось раювання тут, навіть не розхвалював життя-буття, а просто писав, що тут можна влаштуватися на працю і жити вільно, незалежно і вигідніше під кожним оглядом ніж у таборі. Незабаром отримав я лити з Каліща. Просили мене мої знайомі приїхати до них і розказати про все особисто, бо листах усього не напишеш …

Поїхав я до Каліша. Виявилося, що мої знайомі, отримавши від мене листи, розтарабанилн між приятелями новинку про он які можливості влаштуватися на добру роботу і заробляти великі гроші. Мене обступили кілька десятків таборовиків і зосереджено слухали мої інформації та відповіді на запитання про Полісся. Хоч мої інформації про Полісся не були такі звабливі, як ті, що їх передавали один одному в таборі до мого приїзду, то охочих залишити табір і їхати на Полісся назбиралося чимало. Вертався я з Каліша вже не сам. Зі мною їхало десь коло сотні колишніх козаків армії УНР, що їх так лукаво зрадила Польща Ризьким договором з большевиками.

Велика громада калішських таборовиків, що несподівано з’явилася в Івацевичах, зразу оживила всю околицю. Місто клекотало новинкою. Та це й не дивно. Така кількість свіжих людей, що приїхали зі мною з Каліша, і ще приїжджали, не могла бути непомітною в невеликому місті, де один одного знали від дітей до старців, і будь-яка новинка в одну мить ставала відома всім мешканцям. Щодня під вечір збирався натовп людей і розмовам та пісням не було кінця. Так проходили дні за днями. Таборовики поволі влаштовувались на працю. Повеселішали, пожвавішали, приміщувалися по одному — по два на квартири, розширювали знайомства, зживалися з місцевими людьми. Мало-помалу почали активно проявляти свої таланти, здібності, за воєнні й повоєнні роки заниділи, призабулися. Незабаром виявилося, що між калішськими козаками є не аби-які фахові і з природнім даром майстрі всіх мистецтва: малярі, дириґенти, режисери, музиканти і „пописущі", як жартом називали тих, що писали свої спогади, статті до селян, вірші тощо.

Український емігрантський комітет

Дивлячись на працьовитих і непосидющих колишніх військовиків-таборовиків, кожний з яких по своїй щоденній праці брався за своє улюблене „гобі" або шукав чогось побічного, щоб „за щось руки зачепити", мені спала на думку потреба заснувати якесь товариство. Аджеж колишні козаки — це національно свідомі люди, і шкода було б допустити до того, щоб зони жили самопасом, не організовані в якесь національно-культурне об'єднання чи товариство. Поговоривши на цю тему з місцевими інтелігентами, я зрозумів, що засновувати філію „Просвіти" чи якогось іншого вже добре відомого товариства, що були під „пильним оком" польської поліції, нам не можна. Тож порадилися ми гуртом та й уклали коротенький змістом і нікому нічого не винний статут Українського емігрантського комітету, який мені вдалося зареєструвати у Старостві без перешкод, дякуючи знайомству. Маючи легалізований статут, дозвіл на легальне існування і діяльність, наш комітет загримів культурною працею.

Розпочалися співанки — проби хору, складеного з 38 голосистих співаків під рукою вправного диригента Швайківського, родом із Ковля. Режисер і диригент церковного хору Кононено взявся за підготову вистав, „обтісуючи з грубшої тріски майбутніх акторів" до відповідних ролей. Малярі, що малювали портрети і краєвиди з натури і з цього жили, взялися разом і розмалювали розкішні полотнища на декорування окремих сцен майбутнього „театру". Робота кипіла! Наш Український емігрантський комітет став центром особливої уваги для всіх мешканців міста і, розуміється, для польської адміністративної влади також…

Згодом організували ми ще й школу для дітвори емігрантів-утікачів з підбольшевицької України, що вже раніше осіли в Польщі та й далі щодня потайки переходили большевицько-польський кордон.

„Хоїнкі"

Саме в цей активно-діяльний період нашого Українського емігрантського комітету і одружився з Ольгою Лавренчик. Залишив тартацьку справу і взявся за комерцію, яка здавна, ще змалечку, манила мене до себе. Торгував я деревом. Але одного разу, їдучи пізньої осени в поїзді, почув я розмову двох жидків про якісь „хоїнки", що, продаючи ці „хоїнки" у Варшаві, можна вторгувати добрі гроші. По-польському я вже трохи ганделяпав, але, почувши вперше слово „хоїнки", не міг добрати що воно. Зацікавившись почутим, запитав я знайомих, що це таке „хоїнки"? Сміючись з мого польського лексикону, мені сказали, що „хоїнка" — це звичайнісінька наша ялинка, які декорують цукерками та різними цяцьками на Різдво. „Хе! Таке гарне слово «я л и н к а» і так скапарали — „хоїнка", подумав я собі.

Не довго думавши, я домовився з хлопцями, щоб приготували для мене молодих сосен на два вагони, а сам розпочав старання, щоб дістати в кредит два вагони, бо грошей у мене не було. З великим трудом та ще й допомогою знайомих начальник станції відпустив для мене два вагони з такою умовою, що належні кошти заплачу йому після розпродажі „хоїнок". Позвозили з лісу ялинки, завантажили вагони, і їду я до Варшави щоб „уторгувати добрі гроші".

В дорозі до Варшави, дрімаючи, думав, що я буду перший з ялинками на ринку, бо до латинського Різдва було ще далеченько. Та як же я вибалушив очі, побачивши, що у Варшаві ліцитують 20 вагонів ялинок! В додаток ще виявилося, що мої соснові ялинки — не ялинки, звичайне ніщо, і що їх і даремно ніхто не захоче брати, не те що за гроші… Ну й заробив „добрі гроші"! — дурняв сам себе подумки. Що тепер робити?..

Думав і сяк і так, нічого не виходило. Нарешті, додумався і вирішив: треба відріктися від своїх „ялинок". А за ті гроші, що треба було б заплатити за розвантаження двох вагонів куплю з ліцитації справжні ялинки і продаватиму їх у роздріб. Так і зробив. Купив чимало ялинок, найняв і фірмана з возом, а тут нова біда! Нема місця, де можна було б скласти ялинки і продавати. Всі відповідні місця для цього вже зайняті варшав’яками, що мають дозвіл працювати. На хідниках не можна ялинок розставляти, бо поліція гонить і штрафує…

Але й тут мені повезло. При одному будинку, що стояв фронтом до рухливої вулиці, була вузенька площа під будову, і я упросив господаря дому, щоб дозволив мені примістити ялинки в цьому закапелку. Торг ішов понад усякі сподівання! Після всяких неприємностей, клопотів, неув'язок та метушні я гіги справді вторгував „добрі гроші" — мільйони марок! Вернувся з Варшави додому веселий і задоволений. Розплатився з начальником станції за відпущені мені вагони і зарікся: більше ніколи в моєму житті не продаватиму „хоїнек"!

Автор на вулиці Варшави в 1928 році.

Популярність нашої культурної праці

Наша організована діяльність, особливо хор і вистави, ставала щораз популярнішою. Членів нашого комітету, як військовиків, запрошували на дефіляду „3-го мая" та інші державні святкування. Часто, маршуючи, доводилося нам і співати. Польських пісень ми знали дві-три, то надолужували своїми — українськими. На початку, здавалося, ніхто на це не звертав уваги, але до нас прилітали чутки, що воєводі це не подобається. Згодом я став помічати, що ставлення до мене місцевої влади холоднішає. Час від часу ближче знайомі й одвертіші службовці казали мені, що вища влада староства і воєвідства „держить мене на очах". Причина — казали — та, що „ви тут організували своє національне життя, ігноруючи факт, що ви не в себе вдома, а в Польщі"…

В неласці влади

Справи наші значно погіршали з появою нової поправки до закону, що забороняв українським і білоруським утікачам з-під большевиків, а тим більше військовикам, жити на прикордонних територіях, тобто на українській і білоруській землях, окупованих поляками. Хто мав дозвіл жити в Польщі, мусів шукати собі місця в корінній Польщі. На додаток до всього злого, що ставила супроти нас польська влада, наш Український емігрантський комітет відвідала сенаторка Кисілевська. Ми її зустріли і прийняли з великою шаною, почестями та мистецькими виступами. Це на сенаторку вплинуло дуже зворушливо, бо вона не чекала такого прийняття і навіть не сподівалася, що таке їй може трапитися — як усі чомусь казали — „в глухому Поліссі"…

І цього й почалися „запрошування" мене до Староства на різні допитування, а трохи згодом „запросили" мене і до Воєвідства. Прийняв мене сам воєвода, нелюдяний, суворо насуплений Костек-Бернацький. Говорив люто і зухвало, з підкресленою згірдливістю високого польського урядовця, витикаючи мені правдиві й придумані „гріхи мої" супроти польської влади. Докоряв мені сухо і колючо за мою невдячність демократичній Польщі, що дала мені затишний притулок у себе і сприяла своїм устроєм і законами моєму вільному, незалежному та заможному життю. Наганивши мене досхочу, воєвода втомлено, але сердито вигукнув: „Тут вам не Україна!.." і пообіцяв, що я незабаром отримаю урядове розпорядження на письмі про виселення мене з Полісся.

Так і сталося. За кілька днів після цього мене й справді „демократично" і „законно" прогнали з Полісся на територію корінної Польщі, ніби потверджуючи цим незаперечну істину, що Полісся таки не польське. Моя дружина. Ольга, як місцева „обивателька Польскі", користуючись друкованими законами конституційної Польщі, почала добиватися права для мене, щоб легально жити з нею на Поліссі, але всі старання її не мали успіху. Їй сказали: „Як ти хочеш жити зі своїм чоловіком разом", то їдь до нього і там живіть собі, але чоловік твій до тебе на Полісся не має права й носа показати, бо заарештуємо і посадимо в тюрму".

Довелося мені майже два роки жити без сталого пристановища, переїжджаючи з місця на місце та відвідуючи час від часу потайки свою дружину. За порадою і рекомендацією знайомих людей мені поталанило влаштуватися на роботу до фабрики фанери Конопацьких у Мостах, де я згодом, „набивши руку", заробляв добрі гроші. Саме в той час принесли мені з України потішну вістку, що моя колишня дружина з дітьми живе під своїм дівочим прізвищем Колос. Це доводило, що мої протибольшевицькі дії впродовж кількох років щасливо обминули мою родину і не відбились на ній страшною помстою большевиків. Врадуваний цією новинкою, я щиро дякував Богові, що врятував мою родину від большевицьких знущань і страждань за мої вчинки. Згодом я довідався, що моїх стареньких батьків большевики викинули з хати і вони жили в дочки.

За довший час моєї волокити з поліцією та викликів то до старости Корчицького, то до воєводи Костка-Бернацького праця нашого Українського емігрантського комітету, що вже мав свою „Хату козака" в будинку Шкабая і розгорнув свою культурно-мистецьку діяльність на довколишні місцевості — Косів Поліський, Святу Волю, Телехани, сягаючи аж до Берестя Литовського, раптом стала підупадати. Дивлячись на мою тяганину з адміністративною владою, всі виразно побачили, що поляки „закручували мутерку" з єдиною метою — ліквідувати будь-які, навіть найменші прояви організованого українства і що „проти рожна перти" не було рації, тому саме роботящі і організовані члени Українського емігрантського комітету свідомо сповільнювали свою активність і тим самим припиняли культурно-мистецьку діяльність. Коли ж мене адміністративна влада виселила з Полісся і я опинився „на колесах", без сталого приміщення й адреси, тоді вже мені не до комітету було, і я навіть не знаю докладно про долю моїх розумних і працьовитих друзів. Правда, десь у 1940-му чи в 1941-му році хтось мені розповідав, що большевики, „визволивши" Полісся в 1939 році, всіх „петлюровцев" постріляли, а жінок і дітей (бо декотрі з них уже поодружувалися на Поліссі) вивезли безслідно.

Перед війною

Як ті спасівчані мухи бувають кусливі й докучливі, такі були й поляки перед війною. Про війну люди тихцем говорили всяку всячину, але конкретно ніхто не знав коли вона вибухне, де саме і хто її спровокує. Коли ж гітлерівська Німеччина зненацька напала на Польщу і зухвалі поляки не мали часу й подумати як їм боронитися, я вирішив навідатися до жінки на Полісся, щоб допомогти їй запастися дечим, особливо харчами, бо ніхто не знав як довго триватиме ця війна. Я з певністю думав собі, що тепер поляки мають набагато важливіші проблеми перед собою і на таку незначну дрібничку, як моє порушення адміністративного розпорядку, не звернуть уваги. Їхав я обережно, до хати йшов покрадьки, і мені здавалося, що ніхто мене не бачив, але, як тільки ввійшов я до хати і привітався з дружиною, зразу примчала поліція і забрала мене просто до староства. Сидів я в почекальні, нервуючись, мабуть, із півгодини. Нарешті покликали мене до кабінету старости.

— На якій це підставі пан живе на території мого староства? — суворо запитав мене староста польською мовою.

— Я тут не живу Я тількищо приїхав. Хочу жити разом із дружиною. Хочу забрати її з собою…

— Зараз, тут таки з місця, візьміть свої документи в мого заступника і негайно, без найменшого зволікання, виїжджайте звідси й ніколи більше сюди не показуйтесь! Зрозуміло?..

— Так, пане старосто, розумію, — відповів я спокійним голосом, тамуючи в собі кипіння лютого гніву.

Узяв я свої документи і поїхав додому. А тут, слідом за мною і комендант поліції в хату! (Між іншим, українець з Галичини. що він чомусь це затаював.) Прийшов, каже, щоб пригадати мені, якщо я забуду, що я негайно мушу залишити територію цього староства. Розпрощався з жінкою, не встигнувши й порадитися що і як нам робити, бож війна, пішов я з хати. Тяжко й боляче було на душі. Гонять як розбійника чи конокрада, думав я і не знаходив м'якого виправдання для польської адміністративної влади в її нелюдяній поведінці супроти мене. Я ж у всьому був льояльний і вдячний подякам за те, що дали мені притулок у Польщі. Бунтувати когось проти польської влади чи пропагувати відірвання від Польщі української території, як це при допитах мені витикали, в той час мені й на думку не спадало.

На дорозі чекали мене мої друзі-козаки. Зібралося їх, здається, шістдесят. Стояли похнюплені, невеселі. Щиро стискали мою руку, вітаючись без слів, без розмов. Коли ж рушили з місця мене провожати — розговорились, навіть заспівали, Провели мене, співаючи. до самої станція, і я поїхав…

Війна

Громове вищання й дзижчання німецьких літаків дразливим болем свердлило вуха. Бомблення не вгавало. Щодалі ставали помітніші руїни міст, фабрик, заводів. Майже всі високі й великі об'єкти були вже сплюндровані або жахливо знівечені, покалічені бомбами. Зарозумілість, зухвальство поляків принишкли. але ненависть до українців не згасала. З трудом добився я до Володави Підляської, де колись займався торгівлею лісоматеріялу і карпину (соснових пнів із грубим корівням, що мають дуже багато живиці, терпентини та інших речовин). і тут застав уже німців. Знана мені місцевість, людність знайома; вирішив тут і залишитись. Зустрів знайомих, почалися розмови, наради. Щоб не дармувати, я взявся організовувати Повітовий кооперативний споживчий союз.

Війна, непевність, нові закони й порядки завойовника — все це сповільнювало ритм життя, переінакшувало людей, утруднювало працю. В таку несприятливу пору наш молоденький Союз почав спинатися на ноги. Тяжкий був початок, але не легшою була й дальша щоденна праця в супроводі нестач, клопотів і перешкод.

Познайомили мене добрі люди з одним ряйхсдойчем, який продав мені піввагона солі й піввагона гасу (дефіцитні товари!), яких тоді не було на ринку. Це зразу підняло і скріпило наш Союз. Цей самий райхсдойч при іншій нагоді порадив, де можна купити більшу кількість таких товарів. „Поїдь. — каже, — до Кракова і звернися до референта „Ернерунґсвіртшафту" Шмідта".

Нові знайомства. Зустрічі

Поїхав в до Кракова. Знайшов потрібну мені установу і познайомився із Шмідтом. Цей Шмідт. як виявилося з розмови, був галицьким німцем і почував себе більше українцем, ніж німцем. Тепер йому як німцеві німецька окупаційна влада довірила посаду референта відділу постачання й розподілу товарів на ціле Генеральне Губернаторство. Я розповів йому, що приїхав до нього аж із Володави від Повітового кооперативного споживчого союзу з проханням прийняти мою пропозицію, як директора цього союзу: обміняти збіжжя за сіль і гас, бо цих товарів союз дошкульно потребує. Вислухав мене Шмідт і каже: „Прийдіть до мене о другій годині по обіді; я подумаю і скажу вам так чи ні. Це перша трансакція такого роду, мушу подумати". Я подякував і вийшов.

Мавши кілька годин вільного часу, мені спало на думку відвідати централю Українського допомогового комітету, що його очолював проф. Володимир Кубійович. Представившись у Комітеті хто я і чого приїхав з Володави до Кракова, почав просити, щоб Комітет допоміг, хоча б харчами, урядові УНР і його діячам, що сидять у Варшаві в холоді й голоді, забуті всіма, без найменших засобів для існування!

— Як довідаються про це німці, то нас заарештують і комітет закриють, — випереджаючи Кубійовича, сказав інж. О. Бойдуник. — Небезпечно…

— Та то ж зрадники! Вони продали Галичину полякам! — викрикнув якийсь невідомий панок-комітетчик.

— Таж і я старшина армії УНР, то, по-вашому, виходить, що й я зрадник, чи як? — сказав я спокійно в формі запиту.

— Ну, не всі ж поділяли їх думку… — почулася чиясь також спокійна репліка.

В той час Бойдуник, показуючи у вікно на ген. Капустянського, німецького полковника Бізанца та інших старшин, які товпилися біля будинку, що напроти через вулицю, задоволено мовив:

— Гляньте на цих! Скільки там старшин зібралося… Вербують наших людей. Може, ось-ось, і ми підем воювати!

— Побачимо… — нехотячи сказав я і, прощаючись, подав руку тільки Кубійовичеві, який під час моїх перших відвідин Комітету і недовгої розмови ніяково мовчав.

Вийшов я на вулицю. При дверях до канцелярії Бізанца і Сушка стоять: командарм М. Омелянович-Павленко, полк. Дяченко, Рибачук та інші знайомі й незнайомі старшини.

— Чого ви тут стоїте? — запитав я, привітавшись.

— Таж набирають… Набирають наших людей! Будем воювати… — відповів, усміхаючись, Омелянович-Павленко.

„Блаженні віруючі", подумав я, але не сказав нічого. Звідти пішов я просто до Шмідта, бо вже наближалася година домовленої зустрічі. І в коридорі, поблизу дверей до Шмідта, зненацька наткнувся я на Бойдуника, що йшов напроти мене й зупинився, питаючи:

— А ви куди, сотнику?..

— До Шмідта, — кажу.

— Не йдіть до нього. Він тепер не наш, він уже німець. Із них краще не мати нічого спільного…

— То нічого, я йду до нього в моїх, а не ваших справах, — відповів я трохи з „фуком".

Нашу розмову, мабуть, почув Шмідт, бо двері до нього з коридору були трохи відхилені і коли я ввійшов, постукавши, він зразу почав не про нашу з ним справу, а про Бойдуника.

— І що собі він думає, той Бойдуник?! Думає, мабуть, що він уже більший німець за справжнього німця! Думає, що як прийшли німці, то вже й Україна буде? — сердито бурчав Шмідт не то до себе не то до мене, й замовк.

Щоб заповнити павзу, що була трохи задовга, я почав:

— Я не знаю, що він думає і чого він хоче чи сподівається… Я до вас у тій справі, що вже згадував раніше: ласкаво прошу дати вагон солі й вагон гасу для нашого Союзу, а я вам дам збіжжя.

— Добре, — погодився (втішно для мене) Шмідт. — Я дам вам „бецугшайни" (дозвіл на закуп), а все, що треба буде, ви вже самі полагодите з поляками на місці. Щодо збіжжя, то я пошлю до вас урядовця. Бажаю вам успіхів. — і простягнув мені руку.

Я подякував йому за його прихильне полагодження справи і пообіцяв, що постараюся, щоб і з боку Союзу було все честь-честю.

Полагодивши справу з сіллю у Велічці, а з часом у Яслах, я вернувся до Кракова. На обід поїхав до українського казино, бо мені треба було проводителів. Коли я оповістив про це в касино, до мене зразу зголосилося чимало охочих супроводжати вагони з сіллю і гасом, не зважаючи на те, що до Володави треба було їхати не менше десяти днів. Я вибрав собі двох провожирів — мґр. Крушельницького з жінкою і, здається, дитиною та його колегу. Дав їм на дорогу гроші й, потрібні папери. Вони купили „теплушку" й вугілля і цим уможливили собі свою подорож зимою в товарному вагоні до Володави, супроводячи „дефіцитні твари" — сіль і гас для Союзу. Пізніше я порекомендував їх Надзірній раді як фахових працівників і їх прийняли на становища директорів окремих відділів Союзу. Так ми разом працювали й розгортали діяльність Союзу зо три місяці.

„Рідні" інтриги і доноси

Буваючи у Варшаві по службових справах, я завжди відвідував президента екзильного уряду УНР Андрія Лівицького і ген. Сальського та привозив їм гостинні, переважно харчові продукти, і то невеличкі, бо німці забороняли, конфіскували і карали. Президент Лівицький перебував тоді в моральному пригнобленні і крайньо нужденному матеріяльно му стані, бо всі уенерівці, турбуючись кожний собою, щоб якось вижити, забули про нього. Бачачи це, я почав частіше допомагати президентові грішми і продуктами, обминаючи різними комбінаціями пильне слідкування німців. Але одного разу, повернувшись із Варшави додому, я був викликаний до гестапо. Це була для мене немила і підозріла несподіванка, і я ніяк не міг додуматися, що могло стати причиною цього виклику.

— Куди ви так часто їздите? — грізно й докірливо запитав мене гестапівець.

— Куди їжджу, питаєте? Я ж директор, відповідальний ксрівник Союзу. Мушу їздити в різних справах та розшукувати потрібні товари для Союзу, яких на ринку немає. Хочне-хоч мушу їздити куди треба, — відповів я на запитання гестапівця трафаретно й непереконливо, інтуїтивно відчуваючи, що він мені не вірить.

— А крім торговельних справ куди ще їздите? Кого відвідуєте?..

— До знайомих. Знайомих відвідую інколи, — кажу я. — І раптом збагнув, що гестапівець знає про мене і мої поїздки багато більше, ніж мав би знати. Хтось його інформує… І хто цей „рідний" стукач, що доносити на мене в гестапо?..

— А хто це такий Лівицький у Варшаві? Ви його знаєте?..

— Знаю. Це наш екзильний президент, — відповів я не скриваючи правди.

— Ага… Дайте мені свої документи. — Взявши мої документи, продовжував у формі приказу: — Коли будете збиратись кудись у дорогу як от, наприклад, до Варшави, то зверніться до нас по дозвіл, розумієте? Документи ваші будуть у нас. Пам’ятайте, без документів і без нашого дозволу нікуди з Володави не вибирайтесь. Це все.

Зухвалість шефа гестапо зачепила мене за живе, і я постановив не коритися його примхам. Наш ляйтер німець урядував у Холмі, я й поїхав до нього. Розказав йому докладно про виклик до гестапо та обмеження мого руху наказом шефа гестапо. Вислухав мене ляйтер та й каже:

— У вашій справі я особисто поговорю з шефом гестапо. А ви зі свого боку начхайте на цих типів, що оббріхують вас, і переїжджайте сюди, де Холма. Тут вас потребують, а навіть, правду кажучи, домагаються місцеві люди. Хочуть, щоб ви були директором Союзу тут, у Холмі.

Увечорі до мене справді прийшли холмщани і просили, щоб бути в Холмі директором кооперативного союзу. Казали, що від ляйтера на цю територію, барона Тайхмана, вони вже дістали потрібні папери для мене. Барон потелефонував до гестапо у Володаві і йому сказали, щоб я прийшов і забрав свої документи. У Володаві я здав усі свої союзові обов’язки всупереч настирливим проханням не залишати володавського союзу. Повертаючи мені мої документи, шеф гестапо вибачливо сказав по-польському, щоб я не дуже нарікав на його поведінку зі мною, бо підставу до такого трактування мені зробили в гестапо мої „союзні" колеги — українці…

Не ловилося довго чекати і слова шефа гестапо підтвердилися. Мої колишні співробітники у володавському союзі, підляшшяни, розповіли все докладно про те, що донесення в гестапо на мене зробили партійці-націоналісти. І зробили вони це свинство за те, що я допомагав президентові УНР Лівицькому, уенерівським діячем, колишнім військовим і наддніпрянським емігрантам взагалі, яких націоналісти вважали за ніщо, за непотріб. Не вірити підляшшянам не було підстав тим більше, що я вже мав своє переконання в тому, то від наших революційних націоналістів можна сподіватися всього, навіть найгіршого і найганебнішого. Давненько, ще перед випадком з моїми документами, що опинилися в гестапо, трапилось таке.

Прийшов я до Союзу і бачу, що в моєму кабінеті висить портрет отамана Симона Петлюри перевернений догори ногами. Я скипів і, не гаючись, покликав усіх працівників до свого кабінету. Вказуючи на „патріотично-геройське" хуліганство на стіні, я гнівно запитав:

— Хто це зробив? Признавайтесь!.. Я цього хуліганства не прощу безкарно! Не забувайте, що я холодноярський повстанський отаман Гонта, що я ризикував своїм життям у запеклій боротьбі з большевицькимн горлорізами-народовбивцями і безглуздого хуліганства таких „революціонерів з-поза плота", як ви, терпіти не буду … Мовчите, боягузи миршаві! Де ж ваша мужність, де це геройство ваше, про яке теревените днями й ночами? Попереджую і клянусь (хрестячись) хрестом святим, що я однаково довідаюсь хто це зробив і — не з медом йому буде!

На другий день двоє моїх урядовців не прийшли до праці. Вночі кудись утекли. На цьому все закінчилось, але опінія моя про наших революційних націоналістів не покращала ні на крихітку; від них можна чекати в кожну мить і ножа в спину.

Із Володави до Холма

Кооперативний союз у Холмі був набагато заможніший за володавський, мав усього вдосталь: хліба, яєць, борошна, меду, сиру, масла, сала. Згодом я влаштував на працю в Союзі 175 урядовців, а загально Союз забезпечував працею три тисячі душ. Крім цього, я ще організував добування і сушення торфу, що давало багатьом людям працю, а Союзові чималий прибуток. За мого директорства Союз придбав одно особове авто і три тягарових автомашини. До мене приїжджали наші люди з усіх кінців Генерального Губернаторства, і я всім допомагав чим міг. Це всі знали, а дехто й зловживав моєю добродушністю.

Одного разу приїхав до мене д-р Щурат із райхсдойчем Павлом Дмитренком і представив мені його як великого приятеля Миколи Андрійовича Лівицького. В розмові райхсдойч Дмитренко співчутливо турбувався мізерним матеріяльним станом президента Андрія Лівицького й інших моїх знайомих уенерівців, умовляючи мене, щоб я скомбінував для нього вагон борошна і вагон яєць.

— З половину борошна і яєць роздам нашим людям, що голодують і потребують допомоги. Кажу „з половину", бо з цієї половини доведеться дати дещо й німцям, щоб „не бачили" мого „ґешефту". А другу половину продам на чорному ринку і всеньку виручки (вторговану суму) передам вам. Цієї виручки напевно вистачить вам, щоб покрити вартість яєць і борошна. Мені ж за реалізацію цієї операції дасте… що ласка ваша, — здавалося щиро й логічно викладав свої пляни Дмитренко. Я й повірив. Та й як було не повірити такому доброзичливому і „великому приятелеві" Миколи Андрійовича Лівицькото, що так співчутливо бідкався долею його батька — президента Андрія Лівицького та старшин і діячів УНР.

Автор з членами управи українських кооперативних союзів та викладачами й інструкторами кооперативних курсів у Холмі (1942 рік).

„Великодушний" Дмитренко

Дмитренко роздобув у губернатора дозвіл на перевезення 4-х вагонів продуктів до Варшави, але я „скомбінував" і відправив до Варшави на мою відповідальність тільки два вагони — вагон борошна і вагон яєць. Як райхсдойч Дмитренко реалізував цю „операцію", я не знаю. Але знаю, що тільки президент Лівицький і ген. Сальський дістали по мішку борошна і ящик яєць на двох, а більше ніхто, і що я мусів честь-честю заплатити Союзові за вагон яєць і вагон борошна своїми грішми. Незадовго після цього телефонує до мене з Варшави Дмитренкова жінка-німкеня і просить, плачучи, щоб я допоміг їй викупити з-під арешту її чоловіка — Дмитренка. Але я, співчуваючи їй, сказав, що для Дмитренка я вже все зробив, що міг, більше допомагати йому не можу і не хочу…

З цієї розмови я догадався, що Дмитренко, продаючи на чорному ринку мої продукти, не дав німцям хабара, щоб „не бачили" його „ґешефту", і німці його заарештували. Як Дмитренко визволився з-під арешту, я також не знаю, але, вийшовши з арешту на волю, Дмитренко не шукав мене, щоб повернути мені вторговані гроші за борошно і яйця. Він купив автомашину, накупив у Берліні голок і поїхав до Кисні торгувати. Торг у Києві йому вдався: царські голки поламалися, зужилися, а соціялістичннх чи комуністичних голок большевики за 20 років існування не спромоглися наробити, і кияни „імпортовані" Дмитренком берлінські голки вмить розкупили. За якийсь час після цього ярмаркування в Києві зустрів я Дмитренка та й кажу: Де ж ті гроші за яйця і борошно? Я ж витратився, — кажу, — той твій „ґешефт" не по моїй кишені, поверни мені хоч частину того, що я заплатив.

— Я не маю грошей, — каже Дмитренко. — Я геть усе витратив: на мантію для єпископа Мстислава, на ризи, на облачення для архиєреїв, — я голий як турецький святий! На тобі на пам'ятку образочок із Софійського собору в Києві.

Взяв я цю маленьку іконку як реліквію і подумав: за вагон яєць і вагон борошна попала в мої руки маленька іконка з Софійського собору в Києві, а куди ж ділися і за які суми грошей більші й цінніші ікони з київських святинь, що їх не порозкладали большевики і німці до висвяти єпископів у Києві 1942 року? І чи повернуться вони колись назад до Києва, як безцінний скарб славної минувшини українського народу, як зразок і свідок творчого генія наших мистців і культури старовинної України?..

Сама висвята єпископату 1942 року для розстріляної большевиками Української Автокефальної Православної Церкви відродженої 1921 року радувала всіх свідомих українців і тішила надіями на краще майбутнє. Тоді нікому і на думку не спадало, що єпископат варшавської благодатности з 1942 року буде блюзнірським запереченням київської благодатности з 1921 року і що соборноправний устрій УАПЦ з 1921 року змодернізують і підмінять синодальним устроєм єпископи з 1942 року. Не сподівався ніхто з православних українців і того, що єдиного живого й останнього єпископа УАПЦ київської благодатности, рукоположеного митрополитом Василем Лнпківським і архиєпископом Нестором Шараївським у Києві 1921 року, який зберігся від большевицького морду виїздом на еміграцію, будуть пересвячувати на вимогу єпископату варшавської благодатности з 1942 року і що на це священне душогубство піднесеться рука Степана Івановича Скрипника — теперішнього митрополита у квадраті Мстислава Діяспорського.

Концтабори полонених

Я завжди думав і діяв у цьому напрямку, щоб розширювати засяг праці Союзу. збільшуючи його засоби й діяльність та затруднювати працею більше і більше ватах людей. В мене вже працювало багато колишніх старшин армії УНР, а між ними і полк. Михайло Крат, як також багато місцевих людей, втікачів з-під большевиків та полонених із совєтських армій, яких мені таланило час від часу визволяти з-за колючих дротів німецьких концтаборів смерти. В самому Холмі нараховували 150 тисяч полонених червоноармійців, а в околичних місцевостях стільки саме, якщо не більше. І ніхто їх звільненням не турбувався — ні комітети, ні повстанські чи партизанські загони, що зводили старі порахунки з поляками, паралізували постачання німецького фронту та перестрілювалися з невеликими німецькими протипартизанськими частинами.

З-поміж старих і нових емігрантів, що поселилися з Холмі, були деякі жінки, що подружили з моєю жінкою, Ольгою. Одні з них, жінка нашого сотника. Надія Квітка — археолог і художник (одягалася якось по-своєму, оригінально), дуже розумна й культурна жінка працювала в нашому Допомоговому комітеті референткою суспільної опіки. Доречно тут згадати, що під час виїзду більшости службовців і робітників Союзу з Холма на Захід Надія Квітка в Горлицях Краківського воєвідства, розпростерши навхрест руки, впала на могилу свого чоловіка: „Далі звідси не піду!" — сказала, і там померла. Вона єдина завжди думала про полонених, страждально переживала їх долю, часто відвідувала їх, а коли зустрічала мене, казала:

— Директоре, помагайте нещасним полоненим як можете і чим можете, вони ж гинуть, як мухи… Серед маси цих полонених можуть бути і наші знайомі, родичі або й син. Чому б не поїхати і вам до концтабору — подивитись, розпитати? Їдьмо!..

Одного якогось дня ми й поїхали. Надія Квітка в конятаборі була наче „своя": все знала — куди йти, до кого по чергі звертатися. Знала й „закони" та всі „порядки" концтабору. До того й говорила непогано по-німецькому. Вона й представила мене начальникові концтабору капітанові Трішманові. Знайомлячись, я сказав йому, що я директор кооперативного Союзу в Холмі і що я хочу розпитати й пошукати, чи нема когось із моїх родичів або знайомих серед полонених: Капітан не тільки що дозволив, але й пішов з нами по таборі. Проходячи по таборі, я почув ж хтось не то про себе сказав, не то вигукнув: „Отаман Гонга! Отаман Лютий!"… Я, здивований цим, зупинився і став розглядатися чи хтось не подає мені якогось знаку, але нічого ніде не помітив, хоч побачив, як до нас поміж полоненими наближається такий самий нещасний полонений. Трішман запитав його чого він хоче і сказав йому почекати поки ми обійдемо табір і будемо вертатись назад.

Як ми вертались, то цей чоловік, який упізнав мене, сказав мені, що він син мого товариша, сотника Барабаша. Я попросив капітана Трішмана звільнити нього чоловіка і взяв його з собою додому. Вдома з розповіді вияснилося, що це син того управляючого Барабаша, що що його большевики були вже прив’язали до яблуні, щоб розстрілювати, а я, сам-один як палець, розполохав їх і врятував йому життя.

Жінка розпорядилася, щоб звільнений із табору Барабаш поскидав із себе геть усе, добре викупався в гарячій воді з милом і взяв чисту білизну та новий костюм. Повечеряли всі разом і пішли спати. Пробув у нас він гостем два дні, а на третій день узяв я його на працю до Союзу.

— А я так і не спитав, розмовляючи з тобою. Де ж твій батько тепер? — запитую його.

— Батько мій не живе… вже давно. Його розстріляли.

— Хто, большевики-комуністи? — допитувався я, запримітивши, що цих слів у негативному значенні Барабаш оминає.

— Так. Це вже давно…

Прожив у нас Барабаш два місяці. Я й дружина опікувалися ним, як рідним. Я брав його з собою на суспільно-громадські й мистецькі підприємства, возив щонеділі і щосвята до церкви, хотів щоб він став християнином, людиною як і всі люди. Але одного вечора в довшій і щирій розмові він мені признався, що він комуніст. Це мене зірвало:

— Як це?.. Батька розстріляли большевики-комуністи, а ти — син його — комуніст?!

— Так, я комуніст. І не водіть мене до церкви, бо це мені нічого не дає. Ви, якщо хочете й можете, допоможіть мені вернутися додому, — мовив сухо, без жалю в голосі, без роздуму Барабаш.

Неприємність…

Я постарався де було треба, виробив йому документи, і він пішов. Ідучи від мене, Барабаш зайшов ще до концтабору полонених і там — із дуру чи з вірности своєму начальству — розказав політрукові, хто його звільнив із концтабору, а той політрук доніс про це СС-ам на капітана Трішмана і на мене. Офіцер СС написав про це, обминувши Трішмана, вищому начальству. Це нас і врятувало, бо це вище начальство очолював дядько Трішмана в ранзі генерала, і коли він отримав це донесення, то зразу потелефонував до Трішмана: „Що там у тебе діється?.. Чекай мене. Виясню цю справу в тебе на місці особисто". І приїхав він до Трішмана, викликав того офіцера-есесівця і почав його ганити за те, що він понад голову свого начальника Трішмана насмілився турбувати його своїм донесенням. Після цього почали розмотувати цю справу і по нитці, як то кажуть, дійшли до політрука-жида 6-ї советської армії, який на допиті признався, що зробив це він свідомо, для провокації.

У якійсь важливій і невідкладній справі я мусів їхати до Кракова. Чи полагодив я цю справу чи ще ні, бо тількищо приїхав, як телефонує до мене з Холма полк. М. Крат і каже: „Негайно приїжджай додому. Неприємність"… І втяв. Що воно таке? — думаю собі і не можу додуматися, що за неприємність. Коли я приїхав до Холма, то мені кажуть — телефонуй або їдь, не гаючись, до капітана Трішмана. Телефоную. Трішман каже, щоб приїхав до нього, бо по телефону він не хоче говорити про цю неприємну справу. Нічого не вдієш, їду. Їдучи далі перебираю в голові всі можливі й неможливі мої потягнення, що могли б послужити за причину для цієї неприємної тяганини, суті якої ще насправді не знаю. Приїжджаю до Трішмана, а він каже:

— Вгадай, що нас чекало — розстріл чи тюрма?.. Щастя наше, що мій дядько так „вияснив" цю справу, що все закіичилося розстрілом того провокатора, що спровокував цю неприємну і небезпечну для нас справу. — І оповів мені все докладно, що і як сталося, бо мені й на думку не спадало, що Барабаш від мене піде ще до концтабору і наробить нам стільки лиха. Мені було неприємно перед Трішманом за цей клопіт, що трапився через того комуніста Барабаша, і я почав перепрошувати його і вибачатися, але він перебив мене та й каже: „Я знаю, що ти не винен, але так буває, що когось рятуєш і можеш за це своєю головою наложити." Капітан Трішман був добрячий чоловік, не гітлерівець. Між іншим, він показував мені в концтаборі полонених людоїдів — азіятів. Їх розпізнають по зубах і розстрілюють. Розповідав мені Трішман, що ці типи, які їдять людське м'ясо, мають неймовірно білі зуби; саме ця білість зубів непомильно виявляє канібалів…

Мушу тут підкреслити, що з багатьох наших політичних, суспільно-громадських і церковних діячів, яких я зна, крім Надії Квітки, мене, Теребуса, братів Григоровичів (два брати-буковинці), інж. Драбатого, ніхто не відвідував приречених на смерть полонених у німецьких концтаборах, не допомагав і не цікавився ними. Я не раз собі думав, що ті полонені, колишні червоноармійці, яких гноїли німці живцем, це найкращі й найвірніші були „рекрути" для повстанських загонів. Чому наші націоналісти-революціонери не думали про їх визволення із концтаборів смерти, не знаю. Визволити їх від німців можна було без великої озброєної сили.

Арешт і тюрма

4-го червня 1942 року, десь так о годині 10-ій, прийшли до Союзу два есесівці і „попросили" мене до шефа гестапо „на побачення". В гестапо, замість до шефа, повели мене інших два есесівці в кінець коридору, відімкнули двері до підвалу і сказали мені йти в темноті сходами вниз. Замкнули двері на ключ, а я стояв на сходах, що вели в льох, як у мішку — темно-претемно. Нащупуючи ніском черевика в заглибинах сходи, почав я сходити вниз, повзучи рукою по клейкій від бруду вологій стіні. В підвалі було якось сіро, не так темно як на сходах. Переді мною бовваніла якась жива постать, але нерухома й мовчазна, розпізнати вже і зблизька не можна було — чоловік це чи жінка. На мої звернення й запити жодного звуку-відповіді не було. Аж за годин дві, а може більше, мовчазна ця постать озвалась пошепки, і я дізнався, що це був полковник Трейко. Його так стортурували, що він не міг чи боявся слова промовити.

Іван Лютий-Лютенко з дружиною Ольгою і сином Юрієм у Холмі (1943 рік).

Відчинилися з коридору двері і сказали мені йти нагору. Один есесівець спереду, а другий за мною, йдемо довгим коридором до закритого „подвір'я", куди заїжджали з вулиці автомашини і де вешталися день і ніч есесівці з заарештованими людьми. На цьому „подвір'ї", освітлюваному день і ніч разючо-яскравим електричним світлом, привели мене вартові під каюту, яка мала тільки одну стіну муровану, а три інших стіни були з суцільних вікон. Есесівець відімкнув двері і сказав до в'язня, що сидів з опущеною на груди головою — „Виходь!" В'язень вийшов, а мене впустили на його місце в каюту. Замикаючи на ключ двері, есесівець сказав до мене по-польському: „Там било цємно, а ту бендзє ясно". Я не збагнув чому й для чого він це каже, але за годин дві я вже почав роздумувати, де ліпше: в темному підвалі чи в ясній каюті? Ця каюта була навидноті для всіх, що ходили по „подвір'ї" чи в'їжджали з вулиці або виїжджали. Яскраве світло так било з усіх боків, що в очах пекло ніби кропивою. Очі самі заплющувалися, але спати не можна було.

На допити мене не викликали, це значить — не били, не мучили, бо допити велися завжди після биття і страшних тортур. Я вже губив орієнтацію коли день, а коли ніч, бо світло безперестанку різало очі і рух на „подвір'ї" ніколи не вщухав. На сон не збирало. За якийсь час я почав розрізняти коли день, а коли ніч: як тільки за стіною, при якій стояло моє ліжко, розпочинався стукіт, гримання, крики, стогін, янчіння, то це починалася ніч, бо есесівці почали допити, тобто — катування нещасних людей. Коли мої нерви вже не витримували, я розкутував із простирала голову й зривався на ноги, щоб пройтися по каюті, тоді до мене прибігав той есесівець, що говорив по-польському, і кричав:

— Спи! А як не спиться, то заплющ очі й лежи! Чуєш? Спи!.. Їж часник. На! — і давав мені жменьку зубків часнику.

Лежачи отак із заплющеними очима днями й ночами безсонний, думаєш, роздумуєш і передумуєш усе, що збереглося в пам'яті ще від дитинства. Раптом думка-запит: Чого я тут?.. І починаю перетрясати в думках усі випадки та мої вчинки, що могли стати причиною мого ув'язнення. Спадає на думку здогад, підозра: „Це хтось набрехав". „Хтось щось доніс". Були ж уже такі випадки, що в мене гестапо забрало документи, бо свої донесли, що я відвідую президента Андрія Лівицького і ношу йому гостинці… Носили ж до староства усне донесення Остап Луцький і Зенон Пеленський, що „директор Лютий продає контингентові товари" (горілку, цукор і т. д.). Коли ж староста зажадав, щоб вони зробили донесення на письмі і підписалися, то вони, як ті шельми, тишком-нишком повтікали…

Але хто це і за що тепер мене сюди посадив? Чи не шкіри спричинили мені ці муки? Це тоді, як мґр. Крушельницький похвалився мені, що купив для Союзу шкіри на чоботи, яких на ринку вже бракувало. Добре, що купили, — кажу, — але трохи задорого, переплатили. „Може й так, — каже Крушельницький, — але то свій чоловік, посол Скрипник, хай заробить." Я нічого не сказав; не лаяв ні його, ні Скрипника, за що тут доносити?.. А може це хтось із галичан мститься за те, що я однаково, по-соборницькому, ставлюся і до уніятів, і до православних; що не цькую православних, петлюрівців, на яких скоса, принизливо дивляться націоналісти розколеної ОУН, що позбігалися з усіх кінців на Холмщину після пакту Ріббентроп-Молотов, бо вона стала найбільшим скупченням українців під німецькою окупацією.

Пригадалось також як наші старшини підлесливо нагороджували хрестом шефа гестапо, а я протестував проти цього, за що той шеф Кріґер пізніше погрожував мені двома пістолями в руках. Проповз як кіноплівка перед очима випадок із жидами, що їх моя жінка Ольга потайки від мене переховувала вдома… Або ніби вчора: йдучи на працю, бачу коло юденрату сидять жиди, а трохи сто даль — лежить дитина-жидівочка вбита. Я й кажу до жидів: „Чого ви тут сидите?.. Чого ви чекаєте? Втікайте в ліс!" Хтось із жидів доніс, і мене того ж таки дня мало-мало не розстріляли, чудом врятувався від смерти. Але думки-фільми не заглушують есесівського катування в'язнів за стіною. Це вже хтозна котра доба мого безсоння, моєї муки без води і без убиральні, бо шлунок зовсім не працює. Чи не жде мене тут божевілля?..

Автор після звільнення з німецького ув’язнення в Люблині, де перебував шість місяців

Думки перервав раптовий виклик есесівця, що відмикав двері — „Виходь!" Загнали нас душ тридцять в тягарову автомашину і їдемо. Куди? — ніхто не знає. Світає. В'їжджаємо в якесь місто чи містечко. Придивляюсь крізь дірку в брезенті, здається Люблін. Стаємо. Так. ми в Любліні. Тюрма. Розподілили нас по камерах. Німецька жорстокість на кожному кроці, але мені здається, що все це не таке вбивче, не таке пригнобливе, як жахливі муки, тортури та рев і вереск за стіною при разючому світлі вдень і вночі.

Під час моїх страждань холмська громада зі своїм улюбленим архиєреєм Іларіоном (Огієнком) та моїми приятелями — Борисом Ржепецьким, Іваном Драбатим, Іваном Крамаренком, Володимиром Буткевичем, Антоном Гулем та іншими, ризикуючи своїми підписами, внесли прохання за моє звільнення. Управа Союзу від себе звернулась з проханням до губернатора, доводячи, що „Лютий ніколи не був ворогом німців, а навпаки, — він постачав німецьку армію торфом"…

І ось викликають мене з камери з речами. Приводять до авта, відчиняють двері і кажуть мені сідати на задньому сидінні, де вже сиділо дві жінки таких об'ємистих, що третьому сісти поряд із ними було неможливо. Есесівець через двері почав човпти чоботом крайню жінку, а потім зайшов з другого боку і почовп чоботом другу, „сідай!" — каже до мене. Я сів унизу посередині, де були ноги жінок, бо на сидінні „гуманний" есесівець місця для мене чоботом таки не зробив. У дорозі я довідався, що це дві полячки. Їх так есесівці збили, так скатували, що вони порозпухали як бочки! Привезли нас до гестапо; мене висадили, а жінок повезли далі. Заходжу до гестапо і прошу, щоб мені дали якийсь документ, що я вільний.

— Нащо тобі документ? — питає гестапівець.

— Щоб знов не арештували, — кажу.

— Крім нас тебе ніхто не може арештувати. Йди додому.

Несподівана зустріч

Якось одного дня збирався я їхати в комерційних справах до Володави. Їдемо з фурманом бричкою. Доїжджаємо до станції Холм і що це? Станція і все довкілля станції залюднені. Довідуюся, що це втікачі з Полісся й Вопині, що їх зайняли вже большевики. Втікачів було, мабуть, зо дві тисячі. Ми зупинилися. Ходжу я поміж натовпом, розпитую звідки хто, розгляддаюся на всі боки, чи не натраплю на когось знайомого, і раптом мій зір зупинився на знайомому обличчі. А-а, та це ж той пан староста, що прогнав мене з Полісся! А поруч — його референт. Але й він упізнав мене, ховає голову в комір і втікає, тиснучись у натовп, — Чого пан спроста втікає? — гукнув я здалека, прямуючи до нього.

— Я?.. Я не втікаю. Я хворий, — відповів нервово загробним голосом пан староста і ще глибше втягнув голову в комір між підняті вгору рамена й горблячись, — Я минулої ночі перейшов нелегально кордон. Не називайте мого прізвища ні титулу мого, бо я вже ним не користуюсь. Польщі вже нема!..

— Ходіть зі мною. Ідіть обидва. — запропонував я.

Староста і його референт якось неохоче, непевно, скрадаючись, ніби щось підозріваючи, пленталися за мною. Я догадався, що вони були заскочені моєю пропозицією і не знали що в мене на думці з ними робити і куди я їх поведу. Так привів я їх зо своєї брички та й кажу:

— Прошу, сідайте…

Я відпустив їм своє заднє сидіння, в сам сів на козли, поруч кучера.

— Вези нас додому. — сказав кучерові.

Приїхавши додому, а в першу чергу запропонував панам покупатися, а служниці Гелі сказав, щоб наготувала панам чисту білизну, нові костюми й давала їм їсти й пити та доглядала їх два дні, аж поки я повернуся з Володави.

Приїхати з Володави додому, застав я „моїх панів" справжніми панами, не такими, як підібрав їх по дорозі. Геля їм розповіла про мене, який то я „добрий, чесний, справедливий", і вони, як це поляки вміють, почали панкати мені за кожним словом, солодко й улесливо дякувати за білизну і костюми.

— Ми не чекали і не сподівалися від вас такого піклування й добродійства. Як, чим і коли ми віддячимось вам? — турбуваляся вголос мої пани.

— Ну, а що ж ви думаєте робити, панове? — запитую їх.

— Ми ще нічого не вирішили. Куди йти і з чого почати, — самі не знаємо. Ми без документів… Документів нам треба…

Пішли ми всі троє до мого знайомого фотографа-жида (тоді жиди ще не сиділи в ґетто), зробили фотографії Після того пішов я з фотографіями і потрібними даними до бургомістра Холма, попросив і дістав документи. Один із них захотів їхати до Варшави, а другого, що родом був із Холма, влаштував я через знайомих поляків у Любліні в Центральштелле, де майже всі становища займали поляки-райхсдойчі. Так я розпрощався з моїми колишніми гонителями, ні одним словом не натякнувши їм, що я все пам'ятаю, що не забув того, як вони мене розлучили з жінкою, як „учціво" вигонили з хати як собаку.

Коли цей колишній референт старости розказав своїм колеґам на праці в Любліні, як староста і він „по-панському" актували мене на Поліссі та як я „по-хлопському" відплатив їм за це в Холмі, то авторитет мій у Центральштелле виріс аж он як! Двері мені відчинялися навстіж, і все, чого я потребував для Союзу, завжди безперешкодно діставав. Крім цього, поляки мене прикривали в моїх ґешефтах, що не завжди вважалися легальними, особливо щодо різних допомог харчами вашим людям, що були в біді.

Їх приловили „на гарячому"

Десь перед самим виїздом із Холма, коли большевики зайняли Ковель, мені один знайомий німець сказав, що в холмській тюрмі сидять заарештовані 42 українці-націоналісти, переважно бандерівці, присуджені до розстрілу. І що завтра, здається, їх Усіх постріляють. Я негайно, взявши з собою Бориса Павловича Ржепецького, поїхав автом до коменданта СС на Генеральне Губернаторство в Любліні, мого знайомого, і запитав його, це правда, що заарештовано українців і що їх завтра мають Розстрілювати.

— Так, — каже, — правда. Їх приловили „на гарячому" як вони роздавали листівки з закликами до повстання проти німців.

— Пане коменданте, і ви вірите цьому?.. Кому тепер спаде на голову революцію робити чи повстання! Це чиясь провокація. Ви ж самі знаєте, яка тепер „любов" між українцями і поляками… Випустіть їх, прошу вас. Там же серед них чимало моїх працівників Союзу. Вони нічого не винні. Це якась провокація.

— Якщо підпишетесь за них, то я розпоряджуся і їх випустять. Але пам'ятайте і нарікайте на себе, не на мене, як щось вийде з ними не так, як ви кажете. А підпис є підпис… Добре?..

І я підписався за всіх, хоч між ними були й такі, що не варті були моєї поруки. Коли ми з Борисом Павловичем приїхали з Любліну додому, то всі „арештанти" — і хлопці, і дівчата — були вже в Союзі і, скиглячи та заливаючись сльозами, дякували мені за те, що я вирвав їх із лабет неминучої смерти.

„Мир" архиєреїв

Праця й обов'язки директора Союзу не залишали мені вільного часу для церковних справ, якими я завжди цікавився і в міру можлнвости анґажувався в активну працю, тому моя церковна активність тепер зводилась тільки до матеріяльної допомоги. Крім катедрального собору в Холмі, ніде не бував, але приятелі та знайомі, що приїжджали до мене з усіх кінців Генерального Губернаторства, розповідали неймовірні новинка про наших нововисвячених архиєреїв: інтриги, наклепи, сварки і всяку всячину, а спричинником цього розгардіяшу мав бути, нібито, єпископ Мстислав (Скрипник). Мене турбувала незлагода між православними архиєреями, але, не знавши причин, не міг я судити хто з них винен, бо всі вони були, здавалося, порядні люди, добрі патріоти і винуватити когось із них я не наважувався. Але якось у 1944 році потелефонував до мене президент Андрій Лівицький і сказав, між іншим, щоб я, коли буду у Варшаві, зустрівся з ним. При зустрічі президент мені розповів, що єпископ Мстислав бунтує своїх собратів-єпископів проти митрополитів Полікарпа й Діонисія. І що митрополит Діонисій жалівся йому на єпископа Мстислави і митрополита Полікарпа за неправдомовність і незаслужені звинувачення (чи й доноси). При цьому митрополит Діонисій просив президента Андрія Лівицького вплинути своїм авторитетним словом на розбриканих архиєреїв, бо це дуже шкідливий об'яв для Церкви і небезпечний приклад своїми наслідками.

— Зробіть мені прислугу, Іване Макаровичу, — каже президент. — Замовте в господині пенсіону, де ви зупиняєтесь ночувати, якусь перекуску або обід і запросіть до себе всіх архиєреїв, а особливо трьох — Полікарпа (Сікорського), Мстислава (Скрипника) та Ігоря (Губу). Кажіть їм, що я хочу їх помирити.

Я замовив обід і взявся скликати архиєреїв. Прийшли всі три. Прийшов ще священик Ведибіда-Руденко (пізніше єпископ Палладій). Президент Лівицький прийшов з Аркадієм Валійським і Яковом Фартушним. Трохи пізніше прийшов ще Борис Ржепецький. Посідали до столу всі, крім Фартушного і Валійського, бо вони мали подавати на стіл обід. Тут і почалася „мирова":

— Високопреосвященіший і преосвященіші владики! З болем серця мушу просити на хвилину-дві вашої уваги. Жаліється митрополит Діонисій, що ви злословите, обмовляєте, звинувачуєте, а то й доносите куди не треба про його гріхи, яких він не чинив і на душі не має. Чому це такі неподобства діються? В чому тут оті брудні справи? Митрополит Діонисій не був і не є ворогом автокефалії нашої православної Церкви, ні вашим, бо дав нашій Церкві український єпископат. То ви так відплачуєте йому? За хліб — камінням?! А зачинщиком того хуліганства був ти, політичний спекулянте! — звернувся президент до єпископа Мстислава. — Яким правом пішов ти в єпископи? Які твої кваліфікації, освіта, мораль? Це ти бунтуєш своїх собратів проти митрополитів — і Полікарпа, і Діонисія! Яка в цьому гидкому ділі твоя політика? Що ти задумав зискати з цього? — гримав сердито президент Лівицький на єпископа Мстислава.

Єпископ Мстислав підвівся і почав „очищатися":

— Ви мене ображаєте!.. Ви…

Але тут його перервав президент:

— Бачиш, отам стоять наші старшини. Ти, може, хочеш, щоб вони тебе покликали до порядку? — сказав президент притишеним голосом, але з протяжною чіткістю.

Єпископ Мстислав замовк і сів.

— А ти, чиновнику 16-ої категорії! Що ти собі думаєш? Чим тебе скривдив митрополит Діонисій, що ти на нього вовком виєш? — взявся президент і до митрополита Полікарпа, і тут зразу звернувся до владики Ігоря (Губи).

— Та й ти, херсонський парубче, нічим не ліпший! За нормального часу в своїй державі вас би і в паламарі не пустили! Дякуйте українській стихії за те, чим ви стали і ким ви є. А чи думаєте ви про те, які обов'язки ваші перед Богом і перед народом на тих становищах, що ви посіли? Не думали ви про це і не думаєте, бо у вас ні духовних покликань, ні побожно, сті, ні моралі, ні сорому. Ставайте на коліна і просіть прощення один у одного!

Єпископ Мстислав перший став на коліна, за ним став і єпископ Ігор, а потім і митрополит Полікарп. Перепросилися поцілувалися. Президент потиснув їм руки.

— Вибачте! Простіть і мені за мою грубість до вас, але я інакше не міг. Те, що мені розповідали наші люди про вас і те, що мені, жаліючись, розказав митрополит Діонисій, вивело мене з рівноваги, і я мусів так і не інакше звертатися до вас. Пробачте! Надіюся, що моя грубість буде вже непотрібною, бо ви будете такими архиєреями, як Бог приказав, і ви будете користуватись ласкою Божою та любов'ю і пошаною нашого народу.

Почався „мировий" обід, що його після молитви поблаго-; словив митрополит Полікарп.

Я, що сидів увесь час за столом, слухав усе це, не мав де очей своїх подіти, паленіючи від сорому за наших владик, що їх так безцеремонно чухрав президент Андрій Лівицький, думав, що після цього вони стануть, якщо не янголами чи святими, то такими архиєреями, що до своєї смерти не будуть кривдити Церкви Христової своїми негідними вчинками.

Нічого подібного! Сподівання мої не здійснилися. Минуло небагато часу після цього „мирового" обіду, як єпископ Мстислав прославився знову.

Одного разу адвокат-поляк Кемський запросив мене у Варшаві на сніданок. Їдучи до ресторану „Гастрономія" при вул. Новий світ і Єрусалимська, я спіткав єпископа Мстислава, який напросився й собі на сніданок. У шикарному ресторані я познайомив його з адвокатом Кемським. Почали снідати з випивкою. Насмоктавшися „вудкі чистей" до безтями, єпископ Мстислав і адвокат Кемський почали дебошувати. Побили геть усе! Дзеркала, канделябри, посуд і все, що б'ється. Бешкетуючи, набили всього й понищили на тисячі злотих. Покликано польську поліцію, господар домагався відшкодування в сумі 27 тисяч злотих або арешту дебошерів. Щоб не допустити до скандалу і компромітації єпископа Мстислава, я заплатив цю суму.

На другий день дзвонить до мене єпископ Мстислав і запитує чи я взяв у ресторані його течку. Я не брав, але, подзвонивши до господаря, довідався, що течка є. Пішли ми удвох по течку, в якій було повно грошей, хоч перед тим єпископ Мстислав казав, що не має й цента при душі.

— Що ж це за гроші в тебе? — не без здивування запитав я.

— Та мене ж вибрали секретарем нашого єпископату… Це не мої гроші…

Втеча — світ-заочі

Німці відступали й відступали. Правда, відступ німців не був хаотичний; навпаки — зразково організований, але це був таки відступ, а не наступ. І це було помітне на всьому, навіть на кислих пиках німців. Колись вони, наступаючи, гналися наздогінці за большевиками, що втікали, і з радости землі під ногами не чули, а тепер, утікаючи від большевиків, вони, здавалося, міряли, рахували і карбували з болем серця крок за цюком українську землю, як свою власність, пообіцяну їм Гітлером на віки вічні. Кожному було ясно й зрозуміло, що німці відступають востаннє; надій на їх повернення на Україну ні в кого вже не було. Безглузда політика хитрого ідіота Гітлера добігала стрімголов до цілковитого краху, спалюючи за собою всяку перспективність на відновлення гітлеро-нацизму в майбутньому.

Дороги на Захід загачені валками підвід, декотрі з прив’язаними ззаду або збоку коровами, невеличкими візками, що їх тягнули впряжені люди, пішоходами, обвантаженими клунками на плечах та з вузликами в руках, здавалося, повзли довжелезними вужами. Плач дітей, ревіння корів, блеяння овець, рохкання свиней, кудкудакання курей, іржання коней свідчили всіма голосами, що це не сон, не ілюзійний привид, але реальна дійсність. Страшна, жахлива дійсність! Так можуть люди втікати тільки від очевидної і неминучої смерти: від пожежі-вогню. від заливу водою, від пошести чуми чи холери, від лави з активного вулкану; точнісінько так само втікали люди від ідеї неживого вже Маркса і Леніна, що взявся було ці ідеї з теорії уводити практично в життя. Так тікали люди від дозрілого вже соціалізму, що тисячами й тисячами тисяч замучених людей торував дорогу для вимріяного і ніколи нездійснимого, утопійного комунізму! Смуток стискав горлянку і зволожував сльозами очі при спогляданні на живі вужі-дороги, що простяглися ген-ген уперед, куди зір сягає, скиглячи й клекочучи різноголоссям людей і худоби. Тяжко і моторошно було йти чи їхати за валками втікачів, але проти валок іти було неможливо: якось підсвідомо мережилось у голові, що там, де кінчається валка, обривається дорога і починається трясовиння-твань, що всмоктує в себе, ликає безслідно живих істот.

Чимало службовців Союзу, що з власного досвіду знали большевиків, їхали до Кракова шукати доріг далі на Захід. Відвіз і я свою родину до Кракова, примістив на квартирі, а сам вернувся на день-два до Холма, щоб полагодити, якщо встигну, деякі незакінчені справи. Із Холма я, нічого не полагодивши, насилу з душею вирвався та з тяжким трудом і небезпеками добився до Кракова. Тут застаю людей — знайомих і незнайомих — збентежених, нервових, а то й переляканих: нема транспорту! Тут навинувся і біжить до мене єпископ Мстислав:

— Біда! Рятуй, Іване! Маю повен потяг набитий утікачами, а начальник станції не дає льокомотиви. Пропадуть люди! Змилуйся, Іване, рятуй! Підіпхни!.. Ти можеш…

Що ж, треба було „підіпхнути". Дав я два ящики горілки, два мішки цукру, один мішок борошна. Завезли все це на станцію, і потяг із єпископом Мстиславом і його людьми покотився далі, на Словаччину. Аж оце недавно прочитав я в „Українському православному слові" (ч. 6, за 1982 р.), що в цьому потязі, який я випхав із сліпого кута краківської залізниці, було (…) „Сімсот осіб, серед яких було 12 православних єпископів, 120 православних і 30 греко-католицьких священників, ведені невтомною енергією, жертвенністю і відданістю Владики Мстислава, зупинились на деякий час у Словаччині, а потім вирушили далі на Захід" (д-р Ю. Криволап). Нехай буде й так! Я однаково радий, що якщо вже не я, то моя горілка. Мій цукор і моє борошно врятували 700 душ від большевицького знущання, а може й смерти!

Мюнхен: ратуша і Фрауенкірхе.

В окупованій Німеччині

Не без перешкод і клопоту добився я до Криниці. Із Криниці разом із родиною пробивалися далі — Бад-Кіссінген, Шваб-Мюнхен, Берлін і, нарешті. Мюнхен, де ми зупинилися на довший час. Переїжджаючи з місцевости до місцевости в окупованій Німеччині, я з родиною не тинялись по численних Ді-Пі таборах; мавши посвідку переслідуваного і в'язненого гітлерівським режимом, я й родина користувались в американців привілеєм безплатного приміщення. Це саме було і в Мюнхені, де мене обрали в 1947 році головою парафіяльної ради парафії УАПЦ св. Покрови, зобов’язавши мене водночас опікуватися студентами Богословської Академії УАПЦ, — дбати про безплатні обіди і приміщення для них, що дуже улегшувало з матеріального боку їм навчання.

Перша українська церква Св. Покрови, збудована вигнанцями, після освячення 1945 року.

Будинок у Мюнхені на Дахауерштрассе 9, в якому містилася УАПЦерква Св. Покрови

На одному із засідань парафіяльної ради було схвалено постанову влаштувати в Мюнхені наскільки можна численнішу панахиду за незчисленні жертви Великого голоду 1932–1933 років і за всіх українців, що полягли на Україні і поза межами її за волю України. Панахида мала закінчитися публічною маніфестацією проти большевицького народовбивства. Тож перше всього треба було здобути дозвіл американської окупаційної влади на проведеним такої маніфестації. Виделеґувалн нас п'ятьох: три священики — Дубицького, Долинського і ще одного (прізвищв не пам'ятаю) та мене і Саюка, як голову і секретаря парафіяльної ради. Говорити за нас мали о. Дубицький і секретар Саюк, бо вони найкраще знали німецьку мову і по-англійському торопали. Прийшли ми до коменданта, американського жида, що відав цивільними справами в Мюнхені. Просячи дозволу на маніфестацію, Саюк мусів пояснити коменданттові з приводу чого і для чого вона організується. І Саюк сказав, то панахида буде за тих українців-селян, що померли від штучно вчиненого Москвою голоду на Україні в 1932–1933 роках, а маніфестація — як протест проти такого народовбивства і пересторога для вільного ще Заходу що несе людству комунізм. Тільки но закінчив Саюк свою репліку, як комендант оскаженіло вибухнув крикливою лайкою і погрозами:

Парафіяльна рада і причет Св. — Покровської церкви в Мюнхені весною 1949 р. (зліва направо): Іван Лютий-Лютенко (голова), протодиякон Віталій Коваленко, диригент Петро Курнленко, п. Саюк (секретар), протоієрей Палладій Дубицький (настоятель), диякон Микола Поліщук, Олександер Теребуш (член).

— Як ви наважились знеславлювати найбільшого і найвірнішого союзника США у війні проти найстрашнішого ворога людства — гітлерівської Німеччини?! Ви коляборанти Гітлера! Ви нацисти! „Раша" величезні людські І матеріальні втрати понесла у війні з наці-фашизмом, а ви будете її оплюгавлювати, ганьбити?! Я накажу вас заарештувати й передати совєтскій комісії для покарання!..

Почувши такий лайливий ораторський виступ американського большевика-жида, о. Долинський і його собрат (прізвища не пам'ятаю) підібрали поли в руки і втекли. Залишилося нас троє — о. Дубицький, Саюк і я. Не час і не місце відсварюватися чи сперечатися було нам із свідомим американ-большевиком. Це був час, коли ніхто з утікачів від комунізму не знав, що його чекав і яке його буде завтра. Совєтчики потайки й одверто полювали за тими, що не хотів вертатися „на родіну", а союзники їм якщо не помагали, то й не перешкоджали. Як-не-як — союзники, тож ішли їм на руку!

Та я таки заперечив. Добув із кишені посвідчення, що я сидів у гітлерівській тюрмі, тицьнув його ближче до комендантового носа, кажучи:

— Я не нацист! Я не колаборант Гітлерів!..

Комендант, пробігши очима посвідчення, узяв пальцями за ріжок, але я смикнув його до себе і сховав у кишеню. Моя нечемність супроти коменданта і його замішання, що відбилося на обличчі після прочитання мого посвідчення, придало відваги о. Дубицькому і Саюкові, й вони взялися виправдовувати себе від його закидів. Комендант зм'як, ніби не той став, і каже:

— Добре, я дам дозвіл на маніфестацію, але на твою відповідальність! Ти мусиш підписатися, що береш на себе відповідальність за все, що може статися під час маніфестації! Згода?

— Так, — кажу. — Я підпишуся.

Узявши папірця-дозвіл, подякували і вийшли в коридор. А тут вам назустріч та сама панянка, що сиділа в куточку канцелярії і щось писала не підносячи очей на нас, коли комендант лякав нас погрозами.

— Не бійтеся. Не звертайте уваги на його залякування. За день-два його вже тут не буде. Це я напевно знаю від полковника, що займе його місце. Він тут наробив немало поганого… — мовить до нас панянка по-російському з українським наголошуванням деяких слів.

Ми подякували їй і, догадуючись, що вона, мабуть, секретарка цього полковника, який буде комендантом, попросили число її телефону. Вона без викрутасів дала нам свій телефон, ще й сказала: „Якби щось сталося, я вам допоможу".

В парафіяльній канцелярії застали ми чимале зборище людей. Священики, що втекли від нас, очевидно, розповіли як нас приймав комендант-большевик, а може ще й від себе щось прибавили. і люди насуплені щось собі бурчали потиху. Голосно й одверто виступив проти нас наш владика Михаїл (Хороший):

— Нащо це все здалося? Якась маніфестація, протести, крики, хуліганство. Відслужити панахиду, помолитися за покійних, як Бог приказав, і все. А то ще якусь маніфестацію задумали, якесь хуліганство…

— Ніякого хуліганства ніхто не збирається робити. Буде панахида, яка закінчиться маніфестацією нашого протесту проти большевицького народовбивства. Така була постанова і так буде. Ми вже й дозвіл на це маємо. Для цього ми й пішли на скитальщину, щоб за безправний народ наш голос підносити, за Україну заступатись. А хто пішов на еміграцію для того, щоб себе самого зберегти, то нехай сидить тихо і не перешкоджає нам робити нашу роботу! — відповів я трохи грубовато на виступ владики Михаїла.

Почувши, що ми маємо дозвіл на маніфестацію, люди побадьорішали. голосніше заговорили поміж собою, а дехто й похвалив мене за те, що я сказав — наш обов'язок і завдання заступатися за наш народ і Україну.

Почалися приготування. Промовці були в нас і духовні, і політичні. Хор Городовенка був до нашої диспозиції. Все інше також було, або не становило особливих труднощів його набути. Потрібно було великої маси людей. Якнайбільше людей, щоб надати маніфестації імпозантний вигляд загального протесту проти большевнків-народовбивців.

Похорон митрополита Александра Пінського (Іноземцева) в Мюнхені.

Більшість українців, як і всюди на еміграції, становили галичани і закарпатці — уніяти чи греко-католики, які до трагічного голодомору православних українців ставились тоді не дуже співчутливо, а то Д критично. Велика більшість із них була в полоні ідей донцовського націоналізму, що сепарувався під проводом Степана Бендери від решти українців у „блискуче відокремлення" в „таборових республіках" окупованої Німеччини, і не брала участи в цих імпрезах, що не мали бандерівського духу. Заініціювавши панахиду і маніфестацію від Свято-Покрівської парафії УАПЦ, ми боялися, що нашого почину греко-католики не підтримають, а залякані большевицьким терором православні „східняки" також зі страху не прийдуть. І наш задум буде малопомітний або й провалиться цілковито. Тож основною проблемою перед нами стояло настирливе питання: де взяти людей, маси народу?..

Хтось порадив звернутися до проф. Івана Вовчука, що був тоді довіреним у Бандери вождиком для „східняків" і діяв тільки в загороді „блискучого відокремлення", пройнявшись ученням націоналістів-католиків, що православ'я — московське, а все, що московське — отже й православ'я — треба ненавидіти, заперечувати, нищити. Зустрівшись принагідно з Іваном Федоровичем, я натякнув йому, що наша Свято-Покрівська парафія готується до панахиди за жертви Великого голоду 1932–1933 років, але він, не дослухавши до кінця моєї думки, якось індиферентно сказав:

— Ми, як відомо, панахидна нація, і чи буде в нас у загальному рахункові одна панахида більше чи менше, це не матиме ніякого значення і на українській справі не заважить ані трохи.

Коли я таки закінчив свою думку і сказав, що панахида повинна закінчитися величезною, якнайчисленнішою маніфестацією нашого протесту проти большевиків, то Іван Федорович умить змінився на обличчі й бадьоро схвалив:

— Оце діло! Прекрасна ідея! Це обов'язково треба зробити в якнайширшому засязі і якнайголосніше. Я поговорю з Михайлом Сердюком, що відає справами молоді, і він, якщо погодиться, зробить маніфестацію масовою.

Найближчої неділі прийшов Сердюк до церкви, і ми обговорили все детально, радіючи захопленням енергійного й ініціативного Сердюка, що справді щиро і з цілковитою посвятою віддався справі організування масової маніфестації, ангажуючи до цього кипучо активну Спілку української молоді.

Панахида і маніфестація

У найбільшій у Мюнхені протестантській кірсі почалася дуже врочиста вийнятково багатолюдна панахида. Два єпископи — Михаїл та Ігор і двадцять священиків, понад триста хористів із різних хорів під магічною рукою славного дириґента Нестора Городовенка. Півтори сотні вінків, хоругви й прапори. Кірхе не вміщає людей, що в молитовній екстазі зі свічками в руках слухали жалібно-благальне священнослужіння в супроводі чарівного співу потужного хору. Перед кірхе і на вулиці маса народу з прапорами, транспарантами, плякатами з написами протикомуністичних закликів чекає закінчення панахиди, щоб вийти на вулиці Мюнхену і задемонструвати перед чужинцями протест українців проти комуно-московських народовбивців. Промови, оркестра і співи влили в маніфестацію — своїх і чужих — понад сім тисяч народу! Це було, з погляду численности, здається, перше українське чудо на еміграції. Бурґомістер Мюнхену дав безкоштовно для користування маніфестантів 180 таксі і харчі для хористів та гостей. Маніфестація проходила зразково, за пляном, без ніяких перешкод чи конфліктів, під наглядом військово! міліції МР, як і пообіцяв нам американський полковник, що зайняв місце коменданта большевнка-жида. Коли ж маніфестанти проходили повз жидівський табір, то на них посипалось із цього табору каміння, пляшки та інші тверді предмети. В одну мить МР (міліція) кинулась до жидівського табору; що вона там робила, я не знаю, але каміння більше на маніфестантів не летіло.

Українці масово збираються перед церквою Св. Луки на панахиду за жертви голоду 1933 року й за поляглих у боротьбі за українську самостійність.

Урочиста панахида 14 березня 1948 року в німецькій кірсі Св. Луки за мільйони замучених голодом 1933 року й поляглих за волю України.

Українці, що не вмістилися в церкві під час панахиди 14 березня 1948 року.

Похід з вінками вулицями міста Мюнхену до церкви Св. Покрови на поминальний обід. Ця маніфестація зібрала понад сім тисяч людей.

120 вінків у пам’ять жертв штучного голоду і поляглих у боротьбі за волю України складено в церкві Св. Покрови. Перед іконостасом стоять організатор маніфестації отаман Іван Лютий-Лютенко і секретар ПРади п. Саюк.

І панахида, і маніфестація пройшли понад усі сподівання: блискуче! Можливо, що з'єднанню всіх українців як на панахнді, так і маніфестації багато допомогла широкоохопна акція, що велася за об'єднання всіх українських політичних фракцій в реорганізованому Уряді УНР, що в 1948 році остаточно оформився в Українській Національній Раді зі своїм Виконавчим Органом. Але без активної участи СУМ, тобто бандерівців, масовою маніфестація не була б.

Документ німецького політв’язня, виданий авторові американською окупаційною владою в Мюнхені 19 серпня 1948 року.

Похід з вінками вулицями міста Мюнхену до символічної мотиля на цвинтарі Вальдфрідгоф. Зелені свята 1948 року.

Символічна могила на цвинтарі Вальдфрідгоф у пам'ять жертв боротьби за волю України, насипана українськими скитальцями в Мюнхені 1948 року за ініціативою отамана Івана Лютого-Лютенка й п. Саюка.

Була ще одна спроба заманіфестувати силу всеукраїнської єдности: насипання і посвячення символічної могили в пам'ять поляглих борців за волю України, що відбулося в Мюнхені на Зелені свята 1948 року, але тут всеукраїнська єдність показала себе дуже кволою, покаліченою і немічною… Не досягнено всеукраїнської єдности і не створено всеукраїнської сили і на плятформі УНРади, хоч усі політичні фракції, крім гетьманців, увійшли до складу УНРади. Найдовше зволікала ОУНр (бандерівці), домагаючись зміни національного прапора: замість жовтоблакитного, зажадала галицького — синьожовтого. Коли ж фракції УНРади після довгих торгів пішли на компроміс і прийняли вимогу ОУНр, тобто — що синьожовтий галицький прапор стає українським національним прапором, то ОУНр (бандерівці) увійшли до складу УНРади, але місця там не загріли: зфальшували український національний прапор і вийшли з УНРади.

Час проминав. Політичні втікачі з європейських країн зголошувалися на стале перебування до заокеанських держав, а я обрав собі Марокко, куди й виїхав з дружиною і сином Юрієм в 1951 році.

Марокко

Автохтони території Марокко є араби, що примандрували сюди зі Сходу кількома етапами. Автохтонів Марокко розрізняють на чотири племінні групи: бербери, шльо, араби і ріфи. Найстарішим плем'ям Марокко вважаються бербери, що живуть у горах. Це дуже гарне кельтсько-арійське плем'я, горде і войовниче. Бербери займаються скотарством і хліборобством. Плем'я шльо заселює підніжжя гір Марокко і займається городництвом, хліборобством і торгівлею.

Найчисленнішим плем'ям Марокко є властиві араби, що прийшли сюди з Малої Азії найпізніше і поселилися на низинах та вздовж побереж. Араби принесли з собою магометанську віру і поширили її на всі інші племена Марокко. Араби займаються ремісничим промислом, рибальством і торгівлею. Ріфи, правдоподібно, нордійське плем'я, що своїми початками сягає часів Римської імперії, прийняли магометанську релігію вже в Марокко, живуть у горах як також заселюють приморську смугу. Ріфи найбільш войовничі з-поміж усіх інших племінних груп Марокко. Ріфи також найактивніші претенденти на султанський трон. Шейк (провідник) ріфів — Абдель Крим.

Територія Марокко поділяється на три частини: інтернаціональну, еспанську і французьку. За своїм розміром територія Марокко втроє менша за Україну та приблизно в півтора рази менша за територію Франції. Населення Марокко доходить до десяти мільйонів.

В 1912 році французи окупували більшу частину Марокко. Меншу частину території окупували еспанці, а Танжір з околицями підлягає інтернаціональному контролеві. Представник французького окупаційного уряду називається генерал-губернатор. Франція окупувала територію Марокко за згодою Німеччини, Італії, Росії, Еспанії і Австрії. Англія відмовилася підписати умову французької окупації. Репресальська окупація Марокко мала приборкати морські розбишацтва марокканців. У 1870 році Марокко просилося під протекторат Америки.

Перед окупацією. Адміністративно Марокко розподілялося на кілька султанатів. Цей розподіл був не племінний, а територіяльний та подекуди й расовий. На чолі султанатів були султани й каліфи, або духовні провідники. Тому що розподіл був територіяльний, то султанати адмініструвалися начальниками племен — шейками. Садиба кожного султана була укріплена на зразок фортеці. Кожний султан замешкував у місті, мав свою садибу з великими майданами, гаремами і військом. Всі султани підлягали найстаршому султанові, що був з роду Магомета і замешкував спочатку в Фезі, а потім у Рабаті — столиці Марокко. Як бачимо — устрій наскрізь февдальний.

Після окупації. Після окупації в Марокко були введені адміністративні зміни. Султанати були ліквідовані. Султаном цілого Марокко був затверджений султан з роду Магомета з садибою у столиці (Рабаті). Це був Сіді Магомет Бен Юзеф V. При цьому султанові був запроваджений новий державний уряд. На чолі Марокко стояв султан із правами монарха та з обов'язками релігійного опікунства. Щаблем нижче стояв каліф (духовннй провідник). Далі йшов уряд, призначений султаном та духовенством і затверджений окупаційною владою. Уряд очолює гранд-візір (прем'єр-міністер). Інші міністри називалися візіри. Вся територія поділяється на пашівства (губернаторства), на чолі яких стоять паші, призначені султаном. Пашівства поділяються в свою чергу на каїдства (райони), якими управляють, каїди. Каїдства поділяються на племена, що їх очолюють напальники племен — шеріфи та шейки.

Судівництво існує тільки при пашівствах. Судді називаються каді. Регулярного війська Марокко не має. При дворі султана є тільки султанська гвардія, що має охоронні й церемоніальні функції. Всі марокканські установи обслуговуються вояками, які називаються махадзі, з поліційними обов'язками.

Усі марокканці визнають магометанську віру і її пророка Магомета. За фундамент віри та основу звичаїв марокканцям служить Коран — свята книга, написана Магометом у VI столітті по Різдві Христовім. Тому що магометанство набагато молодше від християнства, то воно мало і має великі впливи християнського вчення та визнає Ісуса Христа за одного із пророків Аллаха. Марокканці як і всі араби мають чотири головних свята в році: Ґранд-кібір, Ромодан, Мутон і свято Магомета. Ґранд-кібір це еквівалент нашого Нового року, Ромодан — це свято посту, що триває 30 днів, Мутон — це свято Авраама. Свято Магомета є одночасно і святом Трону. Замість хрещення у марокканців за семітським звичаєм відбувається обрізання хлопчиків.

Цікаві звичаї магометан пов'язані з народженням і смертю людини. При народженні дитини всі родичі плачуть, коли ж людина вмирає, то всі радіють, веселяться. Причина цього, мабуть, у глибокому фанатизмі, в їх віруванні в позагробове життя як також у низькому культурному й економічному стандартах життя. До мечеті ходять тільки чоловіки; жінкам молитися в мечеті Коран забороняє. Жінки не беруть участи в похоронних процесіях і ходять із закритим чадрою обличчям.

Весілля відбуваються в марокканців досить оригінально, але в церемоніяльній частині є дещо подібне до українських весільних звичаїв. За жінку, наприклад, платиться викуп. Релігія дозволяє марокканцям женитися з кількома жінками. Останнім часом помічаються зміни і в духовості марокканців; багатоженність як і вживання чадри повільно виходять із моди й обов'язку; відбувається модернізація життя в широкому розумінні.

В Марокко діють три партії: націоналістична, демократична і комуністична. Остання, щоправда, заборонена не тільки окупаційною владою, але й султаном. Найпопулярнішою і найчисленнішою вважають націоналістичну партію. Прагнення націоналістів — цілковита самостійність і незалежність Марокко. Пляни цієї партії прогресивні й модерні, але методи боротьби — безкомпромісові й терористичні. Демократична партія малочисленна і не має впливу на політику Марокко. Комуністів серед марокканців дуже мало.

Першим французьким адміністратором Марокко був генерал, а згодом маршал Люї Леоте. Він урядував у Марокко від початків окупації (1912 р.) аж до 1925 року. За час його урядування султаном був Сіді Магомет Бен Юзеф V. Леоте вважається найкращим політиком. Характерною рисою його тактики було те, що він робив усе або майже все в порозумінні з марокканцями Він приготував пляни розбудови Марокко, запровадив європейські дільниці, розпочав будову автострад і залізно-дорожної мережі, запроектував парки, врегулював лісову господарку, підніс до належного рівня аграрну продукцію, побудував шпиталі, сиротинці та приюти для бідних. Усе це, розуміється, обійшлося Франції дуже дорого, і ця мудра та занадто добродійна для марокканців політика Леоте не сподобалася Франції, і маршала усунули. Помер Леоте у Франції, але його тіло перевезено до Марокко і поховано в Рабаті. Марокканці називають маршала Леоте своїм батьком.

Роботу, яку розпочав Леоте, продовжували різні губернатори, але вже повільніше, а чималу частину заплянованої праці було перекреслено цілковито. Такі зміни в політиці Франції супроти Марокко не сподобалися марокканцям, і події в Марокко почали набирати протилежного курсу, а дещо згодом почалася фаза визвольної боротьби. Цьому зворотові особливо сприяла Друга світова війна. Під час цієї війни, коли Франція сама опинилася під німецькою окупацією, сталося так, що Марокко окупували американці. Тоді саме появився в Марокко генерал де Ґоль з метою творити на території приязної колонії новий французький уряд в противагу урядові Петена, що пішов на коляборацію з гітлерівською Німеччиною. В склад нового французького уряду ввійшов — не без ролітичного тиску Москви — французький комуніст Торез, як міністер внутрішніх справ. Новий уряд де Ґоля в Марокко зайнявся збільшенням французької армії за рахунок марокканців і французів. Не спав і Торез: він обсадив усі адміністративні уряди, інстанції та стратегічні пости своїми і чужими комуністами! В цій роботі допомагали Торезові советські спадуни і зв'язкові, що безконтрольно вешталися слідом за альянтами. Коли альянти звільнили Францію, Торез вернувся до Парижу, а насаджені ним комуністи Марокко там і залишилися, щоб робити свою деструктивну роботу. За цю їх роботу Франція тяжко платила і платить ще й досі …

В часі війни ситуація в Марокко була тяжка. Всі продукти були на картки і населення жило впроголодь. По закінченні війни ситуація поправилася. Завдяки кліматичним умовам Марокко почало розвиватися швидшим темпом, ніж європейські держави, Піл натиском Москви і її агента Тореза комуністи пробували організувати й легалізувати в Марокко комуністичну партію, але султан не дозволив. Як наслідок цієї заборони в Марокко часто виникали інспіровані комуністами повстання. У цих повстаннях були замішані і росіяни, жиди та інші чужинні. Ці перші комуністичні заворушення треба відрізняти від пізніше повстань, що ними керували націоналісти в марокканських, а може й загальноарабських інтересах.

Зрозумівши ситуцію в Марокко, створену заграванням де Ґоля з Москвою та юдиними акціями Тореза, новий французький уряд, що його очолював Оріоль, змінив генерал-губернатора Марокко, зняв з високих посад деяких комуністів і призначив новим генерал-губернатором Марокко генерала Жуєна. Жуєн продовжував почату роботу уряду — прогнав із Марокко французьких комуністів, комуністів і прокомуністів росіян та всіх жидів-комуністів.

Після економічної та політичної стабілізації в Марокко почали напливати чужі капітали, в основному — швейцарські, шведські, французькі, бельгійські, американські, і Марокко вступило в фазу всебічної розбудови і розквіту. Але внутрішня національно-марокканська проблема та європейсько-марокканські взаємини не були добрі. Національна чуйність марокканців постійно зростала, і вони домагалися урівноправнення з європейцями все більш настирливо. Виникали ускладнення і незадоволення населення.

Дім султана, в протилежність іншим султанам, які висдужливо співпрацювали з Францією, став на боці свого народу. Султан Бен Юзеф V категорично домагався від генерал-губернатора зміни політики — задоволення потреб, що їх добивалися марокканці. Коли напруження між генерал-губернатором і султаном стало нестерпним, Франція, давши Жуенові титул маршала, відкликала його з Марокко, і вимоги марокканців повисли в повітрі. На місце Жуена генерал-губернатором Марокко Франція призначила генерала Ґійома; замість поліпшитись, ситуація при новому генерал-губернаторові ще погіршилася. Криза цим разом перекинулась на самих марокканців. Через внутрішні тертя між собою марокканських провідників сталося так, що деякі шейки на чолі з марокканським пашею Ґляві виступили проти султана, ставши на французький бік. Не зважаючи на це, султан на коронаційній урочистості вимагав від французів зміни політики і самостійности для Марокко. В своїй промові султан одверто домагався, щоб французи — якщо не хочуть задовольняти вимог марокканців, — залишили Марокко. Напруження було небезпечно велике! В Маракеші марокканські змовники разом із французами підготовляли скинення султана, що й сталося згодом. Новим султаном Марокко став Сілі Арафа. Він у супроводі війська і своїх прихильників пішов походом до столиці Марокко — Рабату Султана Бен Юзефа V усунули тихенько і вивезли спочатку на Корсіку, а потім на острів Мадагаскар.

Новий султан був старшого віку й індиферентний, тому й виконував усі директиви французів беззастережно. В адміністративних урядах Марокко також зайшли зміни. Прихильники Бен Юзефа V відмовлялися співпрацювати з новим султаном — Сіді Арафом. Марокканці глибоко пройнялися зміною султана і почали бойкотувати всі зарядження нового султана і французьку владу. Відмовлялися працювати, не купували французьких виробів, перестали курити, не їздили автобусами й залізницею, працювали під час національних свят, закривали торгівлю на кілька днів чи тижнів, не працювали в п'ятницю тощо.

Все це дошкульно відбивалося на бюджеті Марокко. Пізніше було ще створено широко розгалужену таємну організацію націоналістів. Кільканадцять тисяч молодих націоналістів заприсяглися вмерти за волю своєї Батьківщини і підписали присвяту власною кров'ю. Як наслідок цього почалася терористична діяльність у Марокко. Терор стосовано спочатку тільки до мароманців-зрадників, але згодом було його поширено і на французів; дещо пізніше терор набрав масового характеру. Така ситуація тривала два з половиною роки. Після кількох агентатів султан Сіді Араф залишив трон і виїхав до Танжеру. На трон султана повернувся Бен Юзеф V. Повернення улюбленого султана до Марокко було тріюмфальним! За тиждень перед приїздом Бен Юзефа V до Рабату всі готелі були зайняті, а народ три дні чекав надворі, щоб привітати султана. Це свято радости тривало два місяці — день і ніч — без перерви для багатьох тисяч народу з цілого Марокко. Так шанобливо вітали марокканці свого улюбленого султана, що твердо й непохитно захищав права свого поневоленого народу і добивався державної незалежности Марокко.

Чисельно найбільший чужий народ у Марокко — іспанці. Велика кількість еспанців поселилася у Марокко після громадянської війни в Еспанії та приходу Франка до влади. Більшість із них — прокомуністи і комуністи. Другий за кількістю чужий народ, що живе в Марокко, це португальці. Далі йдуть італійці, греки та інші.

Зі східньоєвропейських народів найбільші російська і так звана малоросійська еміграції. Це в основному залишки „добровольческой армии", що після поразки на Україні розмістилися вздовж середземноморського побережжя в Тунісі, Альжірі й Марокко. Може 30 % цих поселенців це росіяни, а 70 % становлять зросійщені українці та інші. Більша частина цих колишніх солдатів і старшин пішла добровільно до французького легіону, а решта розпорошилася робітниками на різних фізичних роботах та службовцями по урядах ті установах. Діставши громадянство після шести років життя в Марокко, більшість їх влилася в потік французького життя, але не асимілювалася. До Другої світової війни ця еміграція була більш-менш організована і нараховувала кілька тисяч осіб, але в дальшому ході часу стала підупадати, нидіти. Під оглядом релігійним і культурним ця еміграція занепадає, пускається на крадіжки і пияцтво.

Після Другої світової війни, коли большевики досягли апогею перемоги, біля 80 % цієї еміграції стали звеличниками червоних. Чимала частина їх добровільно зголосилася до совітського консула та совєтської місії, що приїхала до Рабату, і взяли совєтські пашпорти, прийнявши совеєське громадянство, Ці люди настільки вчаділи комуно-російською перемогою, що влаштовували коштовні бенкети на честь совєтської місії та консулів, де на сміх виявляли своє безглуздя, вивішуючи поруч портрети царя і Сталіна.

Коли ж французи заборонили совєтській місії приїжджати до Марокко та взяли під нагляд нових совєтських громадян, частина з них повернула совєтські пашпорти назад і відмовилася їхати „на родіну", до СССР; виїхало тільки декілька родин. Цікаво, що після цих подій ці „русскіє люді" вернулися знову до монархістичного табору і взялися за реорганізацію.

Членська посвідка Об’єднання комбатантів Армії УНР при Федерації Французьких комбатантів, видана авторові на 1950 рік.

Української громади в Марокко до приїзду нових емігрантів після Другої світової війни не було. В 1949 році в Марокко заснувалася перша українська громада з одинадцяти осіб, переважно комбатантів. З бігом часу громада збільшилася до 16-ти осіб. Члени громади збиралися щороку декілька разів — на збори, наради, реферати-доповіді, національні свята. Важкі умови життя не дозволяли на активнішу працю. В 1951 році було вперше в Марокко влаштовано свято Симона Петлюри з панахидою. В Рабаті були вивішені афішки французькою й українською мовами про цю академію і панахиду. Завчасу українці домовилися з російськими священиками про відслуження панахиди. На академію і панахиду запрошено американців, поляків, французів та інших чужинців. Коли ж українці й гості прийшли до церкви, то застали її замкнуту на два замки… Сумно й соромно признати, що до цієї російської церкви належать також і підсовєтські українці! Цим своїм лукаво-єхидним учинком росіяни хотіли зірвати свято Петлюри, але зірвали тільки панахиду, яка не відбулася, а свято-академію відсвятковано як належиться. Таких фокусів і провокацій з боку старої й нової, білої і червоної російської і малоросійської еміграції було чимало, але вони не захитали єдности і національної свідомости української громади. Перед марокканцями, які ніколи не бачили в Марокко організованих українців, навіть невеличка українська громада зуміла заманіфестувати свою окремішність від росіян і виробити добру опінію для українців серед чужинців у Марокко.

Організована й очолювана автором українська громада у столиці Марокко місті Рабат у день 25-ліття загибелі Головного Отамана Симона Петлюра.

Українська громада складалася переважно з робітників за вийиятком кількох осіб з вищою освітою. Натомість стара російська еміграція, крім офіцерів різної раиги, мала й таких тузів, як граф Шереметьєв, граф Ігнатьєв (брат колишнього київського губернатора), князь Долгорукій, що жили в Рабаті, та Зноско-Боровський (малорос), що жив у Касабланці. Нова підсовєтська малоросійська еміграція до української громади не пристала; пішла вислужуватись російським монархістам, що займали до українців вороже становите.

За шість років мого перебування в Марокко (1951–1957) я пильно спостерігав усе і до всього приглядався, бо підневільне Марокко нагадувало мім невільну Україну, хоч окупанти були тут абсолютно нічим не подібні один до одного: в Марокко гуманні, людяні, а в Україні — безоглядно жорстокі, звиродніло-дикі, безбожні. Збираючи дані про минуле Марокко й сучасне, я часто порівнював патріотизм марокканців з патріотизмом українців; національну свідомість їх і нашу. І як у першому випадку, так і в другому мушу визнати першість марокканцям. Патріотизм і національна свідомість марокканців одвертіші й очевидніші. Їх видно кожному, хто побув у Марокко навіть день-два. У нас натомість про національну свідомість треба розпитувати в людей, бо її голим оком не вловиш. Та й патріотизм наш законспірований, затаєний десь глибоко всередині. Назовні він проривається не часто, не завжди в пору й не належно обдумано; частіше спалахує для того, щоб блиснути і погаснути, не спаливши своїм спалахом зла і не принісши добра Україні.

Тут я описав коротенько в загальних рисах арабську країну Марокко та змагання марокканців за визволення своєї Батьківщини. Я вказав і третього чинника, що нацьковував одних на одних, щоб самому запанувати. Але марокканці зрозуміли це, духовно об’єдналися й обрали собі одну-єдину мету: визволення з неволі й самостійність! Чого й добилися. Цей чин марокканців дає нам хороший приклад і здоровий розсудок на наше сьогодення і наше майбутнє, бо ми й досі ще не здали патріотичного іспиту перед своєю поневоленою Батьківщиною.

Ми щороку святково відзначаємо роковини відновлення державної самостійности України 1918 року, а червона Москва І далі тримає нашу Україну закутою, як безвольну колонію, держить її в цупкому зашморзі, як циган ведмедя на ярмарку, і дурить наївний світ суверенною самостійною Україною. І в той самий час розкрадає духовні й матеріяльні багатства України, денаціоналізує українців насильним переміщуванням по загарбаних чужих землях „нєісходімой і нєоб'ятной родіни", мучить смертельною каторгою по тюрмах і концтаборах найкращих синів і дочок України, тероризує, морить голодовою смертю, калічить дитячі душі атеїзмом і рабським вислужннцтвом перед загребущою Москвою — цим наснажним джерелом атеїзму і утопійних марксо-ленінських ідей.

Тепер ми живемо у вільному світі й на нас спадає ввесь тягар патріотичного обов'язку допомогти нашому народові визволитися з комуно-московської неволі. Тож мусимо придивлятися і вчитися як досягали визволення інші народи. Для цього мусимо вивчати й методи наших ворогів і бути завжди однодушно готовими до лицарського чину, бо самостійність без жертви крови й життя нікому не дається. Нашим завданням було і є освідомляти і попереджати вільний, світ про те, що несе йому безбожний московський комунізм, яка справжня дійсність комунізму прихована червоними прапорами і чорною брехнею безсовісної пропаганди!

Якою ж дорогою нам іти?.. Розум і досвід кажуть: дорогою всеукраїнської єдности, однодушної згоди, одностайного чину, а не дорогою партійщини і реґіонально-земляцького дроблення! А як у нас?. Замість єдности і створення потужної сили, ми — розсварені партійними баламутами, поділені на галичан, волинян. лемків, буковинців, наддністрянців, наддніпрянців і т. д. Замість плекати й виховувати щирих патріотів Матері-України, ми вирощуємо сварливих партійців та патріотів рідних загумінків, то зменшують у своїй вузькій уяві велику й багату Україну до своєї волости. В цьому розумінні марокканці нас переросли і перегнали! Марокканці — одновірці, в них одна віра, не таке роздвоєння християнства як у нас, тому й з релігійного погляду вони монолітніші за нас. Це ті плюси марокканців, то допомогли їм стати вільними в самостійному Марокко!

Хто з нас не провинився перед Батьківщиною? Всі провинилися! Кожний зокрема, і всі разом. Без нашої провини не була б Україна в неволі. Але хто з нас до вини признається? Ми винуємо воріженьків, звинувачуємо чужі ідеї, спихаємо вину одні на одних, а себе робимо чистими і безвинними перед Батьківщиною. Ми хвалимо, прославляємо, окаджуємо димом тиміяму своїх партійних і церковних кумирів, не помічаючи того, як самі чадіємо в цьому кадильному димі, втрачаємо здоровий глузд, логіку й відчуття міри, прирівнюючи наших немічних ідолів до неповторно великих мужів минулого України! Чіпляємо своїм вождям ярлики незаслужених заслуг перед Україною, кривдимо Богдана Хмельницького і Петра Могилу безглуздим прирівнюванням до них наших безкебетних пігмеїв у політиці й вірі. Погляньмо на інші народи, хто в них за політичним стерном. А в нас як? Кожний Степан — сам собі пан! Кожний Грицько чи Стецько робить, що хоче, їде куди хоче, торгується й домовляється з ким сам хоче і то як представник України… Це ж абсурд! Нащо дурити чужинців і себе самих? Хто з чужинців не знає того, що поневолена Україна не може делегувати свого представника до чужих держав чи релігійних центрів. Брехнею, лукавством, заздрістю і ненавистю не допоможемо Україні визволитися з ярма неволі!

Не можна любити Бога справжньою любов'ю ненавидячи рідного брата. Не можна говорити про справжню любов до України ненавидячи брата свого, що живе своїм розумом, що має свої особисті смаки й уподобання, своє цінування і свої критерії. Засобами щурячої конспірації можна вибороти тільки владу рідної кліки чи мафії, але волі при ній Україна не буде мати. Змовою з чужими інтервентами також не принесемо Україні втіхи, бо — „хто визволить кого — в неволю візьме". Отже, воля і самостійність України тільки в любові нашій, в отому братолюбному закликові нашого Пророка — „обніміте ж, брати мої, найменшого брата"! Запалаємо щирою взаємобратерською любов'ю — настане всеукраїнська єдність, згода, однодушне прагнення, і Україна буде такою, як повинна бути — рівною між рівними — суверенно-вільною, самостійною, ні від кого незалежною. Злобою ж у сліпій ненависті брата до брата волі Україні не здобудем і душі свої запропастимо в гріхах тяжких перед Богом.

Приїхав я з родиною 1951 року до Марокко. Хоч це вже було на шостому році після капітуляції розгромленої нацистської Німеччини, але Марокко, як і всі інші країни, латало свої фізичні й економічні діри і працю чужинцеві знайти було не легко. Довелося немало находитися та постукати не в одні двері. Нарешті, завдяки знайомим американцям, а ще більше, мабуть, своїй непосидющості, я влаштувався на працю у великій французькій фірмі в Федала, що заготовляла фрукти, овочі й городовину для постачання ринків та оптових крамниць. Я мав доглядати за доброякісним виконанням праці робітників, чистотою, ретельним сортуванням та солідним опакуванням продуктів. Перебирали, сортували і складали городину й овочі жінки. Кожна жінка-мати могла брати з собою на працю дочку-підростка, як допоміжну силу. Цим підросткам платили мізерні сантіми або й зовсім нічого не платили, хоч їхня шустра вправність давала інколи більшу й кращу продукцію, ніж старших віком робітниць; їхня праця йшла цілковито на рахунок матерів. У фірмі панував суворий „закон", що ніхто з робітників не мав права їсти жодних продуктів. Для того, щоб ніхто з робітників не ігнорував „закону", фірма оплачувала потрібну кількість арабів-марокканців, і вони сумлінно стежили, щоб ніхто з матерів чи підростків не наважився їсти продуктів фірми. Коли ж приловили когось на гарячому „злочині", що кинув ягоду в рот чи горошину, то, хто б він не був, карали биттям. І били брутально, без найменшого милосердя навіть до підростків-дітей!.. В мої обов'язки входив і нагляд за цими гарапниками-арабами, і там, де було треба, я мав би їх підбадьорювати, щоб міцніше били… Виходило, в моєму розумінні, що я також мав бути гарапником, але старшим — не цим, що б'є, а цим, що підбадьорює бити.

З усім у фірмі я погоджувався і все в мене там ішло добре, але з обов'язковим „законним" биттям робітників я не міг ніяким чином погодитися. Це огидне биття жінок і підлітків мучило мене і нервувало, але я старався його „не бачити". І хто кого бив?.. Марокканці — марокканців! Свої — своїх… НІ, я проти такого „закону"! Дивлячись як араб-марокканець періщить без жалю таку арабку-марокканку як і він, мені спало на думку, що й на моїй Україні ворог-окупант, проти якого я кілька років боровся зі зброєю в руках, так само наймає бездушних покидьків суспільства з-поміж українців, щоб били українців — жінок і дітей, які відробляють кріпацьку повинність на ланах державної панщини, щоб вони не збирали колосків на стерні „не обкрадали держави дозрілого соціалізму і недозрілого ще комунізму".

Довгенько терпів я, тамуючи в серці обурення проти заведеного в фірмі „порядку", а нарешті не стерпів і пішов до господаря. Почав йому доводити, що тепер уже 20-й вік, що биття вийшло з моди давним-давно, як нерентабельний засіб корегування людських вад. Зрештою, кажу йому, це гріх перед Богом і сором перед людьми бити людей!

— Що, що?.. Кажеш, не бити? — вилупив очі на мене француз, упевняючись, мабуть, чи я жартом, а чи серйозно почав із ним розмову. — „Не бити", — повторив із сарказмом і зайшовся, червоніючи на обличчі, диким реготом. — Не бити — це значить дати волю цим свиням, хай жеруть досхочу, чи не так? Та вони ж усе стереблять, а для мене це — знаєш що? Банкрутство! Банкрутство, якого я боюся й не хочу. Тому тре= ба бити, бити!

— Я й на мислі не мав того, чого ви боїтеся і чого не хочете, — почав я. — Я просто казав і кажу не бити і не звертати ніякої уваги на те, чи хто що їсть чи не їсть. Хай їдять. Поїдять два-три дні й перестануть. А якщо й їстимуть, то дуже мало; вони не з'їдять ні десятої частини того, що фірма витрачає на цих наглядачів, що б'ють жінок і дітей, щоб не їли, а самі їдять, ще й додому носять.

Так і залишилось — не переконав ні я його, ні він мене. Але після того биття для мене стало ще більш огидним, нестерпним. Одного дня, вже перед вечором, помітив гарапник, що дівчатко-підліток тримало в руці жовту сливу і як звичайно, взявся її бити. Підбіг я до нього і так пощирому обкалатав його з усіх боків кулаком, що мені аж на душі полегшало. Це був для мене прощальний день із фірмою „Джан". На другий день мене звільнили з праці, бо не впорався з завданням: замість підганяти араба, щоб дошкульніше бив жінок, — найняв боки арабові!

Так я залишився без праці. Почалося знову ходіння та розпитування як би то де влаштуватися на працю. За недовгий час мого перебування в Марокко нажив я собі чимало приятелів, а ще більше знайомих, І всі вони хотіли допомогти мені своїми порадами. Серед них найшлися й фахові будівельники-столярі, що радили мені купити землю під будову житлових будинків та спільно з ними взятися за це прибуткове, як вони казали, підприємство. Саме трапився відповідний участок землі в гарній комерційній зоні, і я дав завдаток. Коли ж я сказав про це майстрам і запропонував, що можемо починати працю з будовою мешканевих домів, то мої дораджувачі-фахівці почали чухатися і нарікати, що не мають грошей, що хтозна чи той задум буде мати успіх і т. д. Я побачив, що треба мені думати самому і не покладатися на чужий розум і поради.

Думав я, передумував і сяк і так, і вирішив таки братися за комерцію, яку я змалечку полюбив. Добре, але до комерції з голими руками не візьмешся; для комерції треба мати гроші, в комерції ж основне — гроші, а в мене їх немає… Але тут же песимізм десь подівся, а на його місце прийшла оптимістична думка: „Маючи гроші, хтобудь може почати комерцію, але спробуй зробити це без грошей!.. " І я остаточно пустився йти в комерцію так як є, без грошей. Відкрию харчову крамницю, — постановив собі твердо і невідклично. Місце для крамниці я вже мав, і то не абияке місце, — напроти багатющого люксусового маркету „Калльо", через дорогу. Величезний контраст між крамницями-сусідами — люксусовим маркетом Калльо і моєю бідною, примітивною крамничкою — шкодити не буде, особливо мені.

Купив я молотка, пилку, гибля, дощок і цвяхів та й почав майструвати: збивати риштовання, гиблювати й прибивати полиці для розміщення товарів, скалатав і прилавка-лялу, ще й холодильню сам придумав, бо без неї в Марокко не обійдешся: теплого пива араб не купить! Правду сказавши, майстер із мене незавидний. Я старався різати дошки рівненько та збивати цвяхами їх якомога акуратно, а воно чомусь виходило в мене навпаки, не так, як я хотів. Спочатку я сушив собі голову, що меблі мої виходять у мене якісь карикатурні, а потім махнув рукою, сказавши: „Як би ти. Іване, не старався, то таких меблів, як Калльо має, ти не змайструєш!" І я з цією думкою погодився. Чим кривіше — тим смішніше, — кажуть, то нехай буде смішне — веселіше буде…

Так поволі я вмеблював і помалював свою майбутню крамницю, вже й патент на торгівлю викупив, залишилося тільки купити крам, і — торгуй, Іване! Купити крам, але за що? Останні франки повитрясав на дошки та цвяхи. Кажуть, що гуртівні дають товари на кредит, і це правда, але це стосується до старих комерсантів, які давно вже працюють у комерції, що виробили собі добру марку, а я ж — новачок та ще й чужинець, що не дає собі ради з французькою мовою.

— Ольго, — кажу я до своєї жінки, — продавай свої вишивки, нема ради.

— Що, що? Вишивки продавати? А хто їх тут купить? Хто їм ціну знає? А за будь-що я їх не продам! Я десятки років стьобала, сліпала над ними…

Це правда. Я й чекав, що Ольга таке мені скаже. Я її розумів. Але мало-помалу розійшлася чутка, що Ольга продає свої вишивані хатні речі: настільники, серветки, рушники, фіранки, пошивки, простирала, доріжки тощо, і почали знайомі жінки приходити, щоб подивитися. Оглядали й охали, ахали, цмокали з дива, хвалячи, впивалися красою кольорів і якістю роботи, але на оглядах все і кінчалося. Аж одного дня приїхав автом якийсь панок із молодою жінкою (здається, обоє жидівського роду) і просить, щоб їм показати вишивані речі. Коли вони побачили вишивки, що грайливо мерехтіли кольорами веселки, то очам своїм не вірили в захопленні, особливо молода пані.

— Купимо все! — кажуть — Кажіть ціну за все разом…

Ціну сказати… Так то сказати, як ми й не думали над цим ніколи, а тут так раптом: „Кажіть ціну". Яку ж ціну подати?.. Але вмить мені пригадалися Ольжині слова: „За що-будь не продам", і я сказав таку ціну, що веселі купці посумніли з ляку й поїхали.

— Та й зацінив же ти, як за рідну маму! — ніби гнівно сказала Ольга, приховуючи цим своє задоволення, що не розлучилася зі своїми вишивками.

Але не довго Ольга любувалася вишивками. Не минуло й тижня, як зачарована красою вишивок молода пара знову приїхала, і ми, поторгувавшись трохи, продали їм дещо. Так вони приїжджали майже щотижня, поки не викупили всіх вишивок, що були призначені для продажу. З жалем і зідханням розлучалася Ольга з кожною вишиваною річчю, але вторговані гроші скріплювали базу та підштовхували вперед мою крамницю. Це мене радувало, але денні торги мої не більшали, і це мене не тішило. „Багатіння" моєї крамниці асортиментом товарів не могло конкурувати з багатющим і люксусовим „Калльо", і всі клієнти, що могли б бути й моїми, йшли до „Калльо", а до мене потрапляли випадкові подорожні та араби, навіть ті, що працювали в „Калльо", щоб випити „з-під поли" пива. (Арабам заборонялося продавати пиво, але знайомі поліцаї казали мені: „Продавай так, щоб не було свідків".) Тож мій сусід через дорогу, Калльо — власник шикарного маркету „Калльо", — не мав причини гніватися на мене, бо клієнтів його я не переманював до себе, але на мої привітання Калльо не відповідав, — просто „не бачив" мене. Це, мабуть, із гордощів француз у Марокко ігнорував мене, як бідного чужинця, не вважаючи себе чужинцем у Марокко…

Час ішов. Минали дні й тижні, а мої прибутки не кращали. Хоч я й любив комерцію, але ставши реальним комерсантом без капіталу, без знання мови, серед чужого оточення і звичаїв, я вже починав нарікати на себе, чому я взявся за торгівлю, коли вона така скнара, що не дає мені належного прожитку. Сиджу в крамниці, ніхто не перешкоджає думати й передумувати невеселі думки, що насідали на голову, як раптом перебив їх (може, новий клієнт?) несподіваний чоловік, увійшовши до крамниці.

— Ви русскій? — запитує, привітавшись.

— Українець, але по-русскі розумію і можу говорити, — відповідаю — Ето всьо равно, — з усмішкою на веселому обличчі сказав інтелігентний і симпатичний з виду чоловік.

„Ну то й чорт з тобою, як для тебе „всьо равно", — подумав я, але не сказав нічого.

Так почалося наше знайомство і розмова. Цікавий і допитливий Іван Федорович (так, знайомлячись, він себе назвав) розпитував мене з якої місцевосте я родом, коли і де і проти кого воював, коли і як дістався на еміграцію і куди саме. При цьому і про себе розповів дещо. Казав, що він капітан чорноморського флоту і що після поразки першим його пристановищем на чужині був Париж. А на мої нарікання, що тяжко живеться, що комерція „не йде", Іван Федорович зареагував щирим сміхом-реготом.

— Іване Макаровичу! Скажіть мені — чиє це приміщення, чия крамниця?

— Моє, — кажу.

— І ви нарікаєте, що вам біда?! А що б ви сказали, бувши на моєму місці? Слухайте. Опинився я на еміграції зовсім не приготований до неї. Фаху — ніякого. Гроші, які мав — розійшлися. Їсти нема за що купити, переспати нема де, костюм і білизна тільки ці, що на мені… Що ви скажете? Правда, і ліовою в мене було добре, дякуючи ґувернантці-француженці, що з дитинства мене виховувала. І ось у такому мізерному становищі — в Парижі! — пішов я з моїм товаришем по недолі шукати якогось заробітку. Трапилась праця: бити каміння на шосе; іншої не було. Бити каміння треба було або сидячи, або стоячи на колінах. Так чи так, то штаням моїм амба, а вони ж у мене одні! Пробували ми з товаришем обмотуватись грубим папером від черевиків аж до пояса, щоб цим рятувати штани від нищення, але папір швидко дерся, не витримував. Бити тяжким молотком каміння голодному і невиспаному чоловікові, уявіть собі, навіть при найкращому оптимізмі, не легко і не весело. При такій безперспективності підштовхнула нас думка кинутись на хитрість. Тратити ми не мали чого, бо все вже втратили. Зароблені солоним потом кількаденної праці гроші ми щадили, відганяючи голод сухим хлібом і водою, а в суботу винайняли для себе бальові костюми і пішли до клюбу морських офіцерів на танці. Пристойности нам не бракувало, уміння тримати себе в рамках доброго виховання серед вищої соціальної сфери мали з дитинства, з мовою, особливо в мене, клопоту не було; єдине, що кидало підозру на нашу аристократичність, були руки — покалічені, побиті, з синяками наші руки! І що ви думаєте? — нам повезло! Я в першому танці полонив, як пізніше виявилося, молоду вдовичку морського офіцера. З нею й одружився. Дякуючи її широкому знайомству і впливам, я сьогодні на доброму становищі й живу, так би сказати, у вибагливих достатках. І товариш мій одружився. Так то ми звільнилися від биття каміння на шосе. Тож і ви, Іване Макаровичу, не беріть глибоко до серця своїх невдач. Час і терпіня все міняють, змінять і ваші теперішні недостатки. Дечим і я вам поможу: замовлю для вас ікру й рибу з Ірану. Ці продукти приваблять до вашої крамниці багату клієнтелю. Будьте певні. Я вам пошлю таких клієнтів, що вам і на гадку не спадало!

Отак, хто його знає звідки взявся незнайомий чоловік, познайомилися, наговорив мені „сім верст до небес" про себе, та ще й мене підбадьорював, скріпляв надії, пообіцяв дещо і поїхав, може, й не побачимось більше, — думав я, сидячи в крамниці після того, як розпрощалися з говірливим і веселої вдачі русаком (а може й нашим?) Іваном Федоровичем. — А все ж таки, хоч вій балакун, але не чванько, не задавака і по очах видно, що не жульман.

Як і передніше я щоранку вставав, снідав і йшов до крамниці. На пальцях рахував нових клієнтів, що мало-помалу прибували: американці бігли на коньяки, а французи на віскі. Мої денні торги помаленьку соліднішали. Коло моїх знайомих у Рабаті більшало. Про симпатягу Івана Федоровича я вже почав навіть забувати. Аж одного якогось дня під'їхала вантажна автомашина і зупинилсь перед моєю крамницею. Заходить шофер з накладною в руці й запитує чи я Іван Лютий-Лютенко, а почувши від мене, що так, взявся зносити з автомашини пачки й пакунки Дав мені підписати копію накладної та й поїхав.

— Що воно таке? Звідкіля і що? — запитую сам себе. — Я ж, здається, останнім часом нічого не замовляв… — Оглядаю пачки-пакунки, дивлюся на адресу: Іран. — Я ж з Іраном не маю ніяких контактів. Що це може бути? — напружую пам'ять. — А-а-а, це певно те, що пообіцяв Іван Федорович! — вигукнув я. Так воно й було. Це була дорога й прехороша риба та червона ікра з Ірану. Накладна вказувала ціни риби й ікри та загальну їх суму, вже заплачену кимсь. Ясно: все це замовив і заплатив за нього Іван Федорович, адреси якого я не мав і навіть прізвища його не знав, щоб розшукати в телефонній книзі.

Розпакувавши все це, купив льоду, пообкладав довкола, щоб не псувалося, поставив потроху всього у вітрині на показ: дивіться, мовляв, що я маю; такого добра і в „Калльо" не купите! Клієнти мої з дива не виходили, цмокали, дивлячись на рибу та ікру, але купували на дека. Я вже й побоювався, що я так ітиме торг, то я тільки на лід уторгую. Але за два чи три дні після цього приїхали до мене дві пані автом із шофером. З розмови стало відомо, що це росіянки, мати і дочка — жінка еспанського амбасадора в Марокко. Вони й зробили в мене перший закуп ікри й риби на таку суму, що я з утіхи аж шД стелю підскочив! Від'їжджаючи дочка сказала, що вони справляють якесь прийняття і що в них будуть всі амбасадори та інші визначні гості з Рабату і що вони будуть усім рекомендувати мою крамницю. І це справдилося. Вони мені зробили таку рекляму, що я не встигав замовляти в Ірані рибу й ікру. В мене робили закупи риби й ікри майже всі амбасадори й багачі з Рабату. Сам султан Марокко відвідував мою крамницю. Тож імпортованою рибою, ікрою, коньяками, віекі та найкращими винами я обслуговував заможну й вибагливу „знать" Рабату й околиць. Я вже випростався, підняв голову, не кулився, не горбився як спочатку було; почав багатіти. Вже й Калльо, що колись не помічав мене і не відповідав на мої привітання, почав „бонжурити" мене при зустрічах.

Найгірше вже пережилося, найтяжче було вже за нами. Саме почали жити спокійніше й заможніше, як прийшло повідомлення з американської амбасади, що нам прийшла черга виїжджати до США, бо ми записалися на квоту кілька років тому. Що було робити? Обидва сини — Олександер і Юрко — були вже в Америці. Так ми в 1956 році спродали все, що мали, в Рабаті та й поїхали до Америки.