Володар мух

Розділ другий ВОГОНЬ НА ГОРІ

Коли Ральф скінчив сурмити в ріг, на плиті вже зібрався натовп. Ці збори відрізнялися від ранкових. Вечірнє сонце кидало навскісне проміння з іншого боку плити, і більшість дітей, надто пізно відчувши біль опіків, повдягалися. Хористи поскидали плащі і вже не здавались окремою групою.

Ральф сів на повалений стовбур лівим боком до сонця. Праворуч опинилася більша частина хору, ліворуч – старші хлопці, до евакуації не знайомі один з одним, попереду в траві навпочіпки розсілися найменші.

Всі затихли. Ральф поклав на коліна рожево-кремову мушлю; вітрець дмухнув над плитою, засипавши всіх сонячними зайчиками. Він вагався – встати йому чи говорити сидячи. Поглянув ліворуч, до ставка. Поряд сидів Роха, та на допомогу не поспішав.

Ральф відкашлявся.

– Ну от…

І раптом він відчув, що зуміє говорити вільно і легко пояснить усе, що задумав. Провів долонею по ясному чубові й почав:

– Ми на острові. Ми були на вершині гори і бачили – вода з усіх боків. Ми не помітили ні будинків, ні диму, ні слідів, ні човнів, ні людей. Ми на безлюдному острові, де більше нікого нема.

Джек перебив:

– Але все одно нам потрібне військо. Полювати. Полювати на свиней…

– Так, на острові є свині.

Всім трьом захотілось водночас розповісти про рожеву тварину, що заплуталася в ліанах.

– Ми бачили…

– А вона верещить….

– Та як кинеться…

– Я не встиг її вбити… але… іншого разу!..

Джек угородив ніж у стовбур і оглянув усіх з викликом.

Збори знову притихли.

– Отже, ви бачите, – провадив Ральф, – нам потрібні мисливці, щоб добувати м’ясо. І ще одне.

Він підняв мушлю з колін і обвів поглядом попечені сонцем обличчя.

– Тут нема дорослих. Нам самим треба дбати про себе.

Збори загули і змовкли.

– І ще одне. Не можна, щоб усі говорили водночас. Треба спочатку піднести руку, як у школі.

Він тримав ріг перед обличчям і дивився понад його розтрубом.

– Тоді тому, хто піднесе руку, я дам ріг.

– Ріг?

– Так називається мушля. Я передам ріг тому, хто говоритиме після мене. Він має тримати його, поки говоритиме.

– Але…

– Послухайте…

– І ніхто не має права перебивати. Крім мене.

Джек підскочив.

– У нас будуть правила! – збуджено закричав він. – Багато правил! А коли хтось порушить…

– О-о-ох!

– Кайфово!

– Шик!

– Клас!

Ральф відчув, як хтось узяв ріг йому з колін. І ось уже Роха стоїть, гойдаючи в руках велику кремову мушлю, а галас ущухає. Джек, ще на ногах, запитливо глянув на Ральфа, а той тільки всміхався і поплескував долонею по колоді. Джек сів. Роха скинув окуляри, закліпав, витираючи їх об сорочку.

– Ви заважаєте Ральфові, не даєте сказати найголовнішого.

Зробив значущу паузу.

– Хто знає, що ми тут? Га?

– Там, в аеропорту, знають.

– Той, з мегафоном…

– Мій тато.

Роха начепив окуляри.

– Ніхто не знає, де ми, – сказав він і ще дужче зблід та засапався. – Можливо, вони знали, куди ми летимо, а може, й ні. Але вони не знають, де ми тепер, бо ми не долетіли, куди нас везли. – Глянув на всіх здивовано, хитнувся і сів, Ральф узяв у нього ріг.

– Саме це я хотів сказати, – повів він далі, – а ви всі, ви… – Він окинув поглядом їхні уважні обличчя. – Літак збили, і він згорів. Ніхто не знає, де ми. Може, ми тут пробудемо довго.

Стало так тихо, що можна було почути, як тяжко сапає Роха. Сонце спустилося ще нижче і затопило золотом півплити. Вітерці, що наче котенята крутилися над лаґуною, доганяючи власні хвости, тепер пробивалися понад плитою до лісу, Ральф відгорнув з чола скуйовджену чуприну.

– Може, ми пробудемо тут іще довго.

Ніхто не промовив ні слова. Раптом він усміхнувся.

– Але який гарний острів! Ми – Джек, Саймон і я, – ми злізли на гору. Чудово! Є вода, і їжа, і…

– Скелі…

– Голубі квіти…

Роха, трохи погамувавши хвилювання, показав на мушлю в Ральфових руках, Джек і Саймон замовкли. Ральф провадив:

– Ждучи порятунку, можна чудово побавитися на острові.

Він широко розвів руки.

– Як у книжці.

Знявся гамір.

– “Острів скарбів”…

– “Ластівки й амазонки”…

– “Кораловий острів”…

Ральф помахав мушлею.

– Це наш острів. Гарний острів. Будемо тут веселитися, доки дорослі не приїдуть по нас.

Джек простяг руку до мушлі.

– Тут є свині, – сказав він. – Є їжа, можна купатися он у тій річечці і взагалі. Може, ще хтось що-небудь знайшов?

Він простяг мушлю Ральфові й сів. Очевидно, більше ніхто нічого не знайшов.

Старші хлопці вперше помітили малюка, коли той почав пручатися. Кілька малюків виштовхували його на середину, а він не йшов. Це був малесенький хлопчик років шести, половину його обличчя вкривала бурякова родима пляма. Знітившись, стояв він у перехресті уважних поглядів, колупав ногою цупку траву, щось бурмотів і мало не плакав.

Інші малюки поважно щось йому нашіптували і підштовхували до Ральфа.

– Добре, – сказав Ральф, – підійди сюди.

Малюк перелякано озирнувся.

– Говори!

Малюк простиг руку по ріг, і збори вибухнули сміхом. Він зразу відсмикнув руку і заплакав.

– Дайте йому ріг! – гукнув Роха. – Нехай візьме!

Нарешті Ральф примусив його взяти мушлю, та вибух сміху вже відібрав дитині мову. Роха став коло нього навколішки, тримаючи в руці здоровенну мушлю, і переказував зборам його слова.

– Він хоче знати, що ви зробите зі змієм.

Ральф засміявся, інші хлопці підхопили його сміх. Малюк ще дужче знітився.

– Розкажи нам про змія.

– Тепер він каже, що це звір.

– Звір?

– Схожий на змія. Величезний. Він сам бачив.

– Де?

– В лісі.

Чи то сильніше дмухнув вітер, чи сонце спустилося нижче, але під деревами повіяло легкою прохолодою. Хлопчики відчули це і з острахом зіщулилися.

– На такому маленькому острові не буває звірів чи зміїв, – спокійно пояснив Ральф. – Вони трапляються тільки у великих країнах – в Африці чи в Індії.

Бурмотіння, голови поважно закивали.

– Він каже, що звір приходить поночі.

– Тоді він не міг його бачити!

Сміх, вигуки.

– Ви чули таке? Каже, бачив його поночі.,.

– Він знов каже, що бачив звіра. Той прийшов і пішов геть, вернувсь і хотів його з’їсти…

– Це йому приснилося…

Сміючись, Ральф обвів поглядом обличчя в пошуках підтримки. Старші хлопці погоджувалися, але то тут, то там малюки виказували непевність, що вимагала чогось більшого за розумне пояснення.

– Мабуть, йому приснився кошмарний сон. Після того як він виплутався з ліан.

Знову голови поважно закивали. Вони знали, що таке кошмари.

– Він каже, що бачив звіра, змія, і питає, чи той прийде сьогодні вночі.

– Але ж звіра немає?

– Він каже, що зранку той обернувся на линву, таку, як оці, що тут висять по деревах, і сховався між гілками. Він питає, чи звір прийде сьогодні вночі.

– Але ж звіра нема!

Сміху вже не було, всі лиш похмуро перезиралися. Ральф запустив обидві руки в волосся і дивився на малюка з насмішкою та обуренням.

Джек схопив ріг.

– Звичайно, Ральф має рацію. Змія нема. Та якби він і був, ми б його вполювали й убили. Ми будемо полювати на свиней і для всіх добувати м’ясо. І так само пошукаємо змія…

– Але ж змія нема!

– Перевіримо, коли підемо на полювання.

Ральф відчув роздратування і на якусь мить поразку.

Наче зіткнувся з чимось небезпечним. Очі, що так уважно дивилися на нього, були серйозні.

– Але ж звіра нема!

Щось зовсім йому не знайоме піднялося в ньому і примусило знову голосно всіх запевнити:

– Кажу вам, ніякого звіра немає!

Збори мовчали.

Ральф знову підняв ріг, і, на думку про те, що він має зараз сказати, до нього повернувся добрий настрій.

– А тепер перейдімо до найважливішого. Я весь час думав. Я думав, коли ми лізли на гору. – Він кинув змовницьку усмішку своїм двом товаришам. – І тут на березі. От про що я подумав. Ми хочемо побавитись. І хочемо, щоб нас урятували.

Палка підтримка зборів приголомшила його, як хвиля, і він забув, про що хотів сказати. Він знову замислився.

– Ми хочемо, щоб нас урятували, і нас, звичайно, врятують.

Заторохтіли голоси. Прості слова, не підкріплені нічим, крім нового Ральфового авторитету, несли спокій і радість. Довелося помахати мушлею, щоб примусити всіх слухати.

– Мій батько служить на флоті. Він каже, що вже давно не залишилося невідкритих островів. Він каже, що у королеви є велика кімната, обвішана картами, там намальовані всі острови світу. Отже, і цей острів є в королеви на карті.

Знову пролунали голоси, сповнені радості надії.

– Рано чи пізно сюди припливе корабель. Можливо, навіть корабель мого тата. Отже, як бачите, рано чи пізно нас врятують.

Він замовк, висловивши свою думку. Від його слів усім полегшало. Він зразу всім сподобався, а тепер його вже й поважали. Хтось мимоволі заплескав у долоні, і враз над плитою загриміли оплески. Ральф зашарівся, озирнувся на німий захват Рохи, а з другого боку – на Джека, що самовдоволено всміхався і так само підкреслено плескав у долоні.

Ральф помахав рогом.

– Тихо! Стривайте! Послухайте!

Захоплений своїм успіхом, він провадив у тиші:

– І ще одне. Ми можемо допомогти, щоб нас знайшли. Навіть якщо корабель підпливе до самого острова, нас можуть не помітити. Отже, треба, щоб на вершині гори клубочився дим. Треба розпалити вогонь.

– Вогонь! Розпалити вогонь!

Мить – і половина хлопців уже на ногах. Джек кричав між ними найголосніше, про ріг забули.

– Вперед! За мною!

Під пальмами загаласували, забігали. Ральф так само схопився, вимагаючи тиші, але його ніхто не слухав. В одну мить весь натовп колихнувся в глиб острова і побіг слідом за Джеком. Побігли навіть найменші, старанно продираючись між листям та поламаним гіллям. Коло Ральфа з рогом у руках залишився тільки Роха.

Той уже цілком віддихався.

– Як діти! – кинув зневажливо. – Чисто тобі зграя дітлахів!

Ральф із сумнівом глянув на нього і поклав ріг на стовбур.

– Пора ж вечеряти, – сказав Роха. – І чого їх понесло на ту гору?

Він з повагою гладив мушлю, раптом рука його завмерла, і він підвів погляд.

– Ральфе! Гей! Куди ти?

Ральф уже перелазив через першу смугу зітнутих дерев. Десь далеко попереду чувся тріск, хтось сміявся. Роха стежив за ним обурено.

– Чисто зграя дітлахів…

Він зітхнув, нахилився і зав’язав шнурки на черевиках. Галас натовпу завмер десь угорі. Тоді з мученицьким виразом, мов у батька, змушеного потурати бездумному запалові дітей, він підібрав ріг, повернувся до лісу і почав пробиратися між безладно поваленими деревами.

По той бік вершини, трохи нижче за неї, був укритий лісом уступ. Знову Ральф зробив той самий жест, ніби щось зачерпував.

– Там унизу скільки завгодно дров.

Джек кивнув і смикнув себе за нижню губу. Футів на сто нижче по стрімкому схилу гори починалась ділянка, наче створена для палива. Дерева, які гнала вгору волога спека, знаходили замало ґрунту для доброго росту, швидко падали й зігнивали, їх обсновували ліани, з-поміж яких п’ялися нові паростки.

Джек повернувся до хористів; ті стояли напоготові. Чорні шапочки позбивалися набакир, наче берети.

– Навалюй дров. За мною.

Знайшли щось схоже на стежку й потягли нагору сухе дерево. Навіть малюки, – вони теж вибралися нагору, – скочувалися назад, і ось уже всі, крім Рохи, при ділі. Переважна частина дерева геть зогнила, досить було доторкнутися до нього, як воно розсипалося градом порохна, стоног, гнилизни, та траплялися й здорові стовбури. Близнята Сем та Ерік перші знайшли потрібну колоду, але не могли дати їй ради, доки Ральф, Джек, Саймон, Роджер та Моріс не взялися за неї з усіх боків. Вони витягли мертве страховисько на скелю і повалили сторч на купу дров. Кожна група хлопців додавала свою частку, більшу чи меншу, і купа росла. За другим заходом Ральф опинився з Джеком коло одної дровиняки, і вони всміхнулись один одному, несучи спільний тягар. Іще раз на вітрі, серед галасу, під скісним сонячним промінням на вершині гори їх наче огорнули чари, дивовижне світло дружби, пригоду спільних радощів,

– Тяжкувате.

Джек усміхнувся на відповідь.

– Тільки не для нас двох.

Разом, тужачись і спотикаючись, вони виволокли свій тягар на кручу. Разом проспівали – один-два-три! – і жбурнули колоду на велетенську купу. Тоді відступили, переможно засміялися, і Ральфові тут-таки довелося стати на голову. Внизу хлопці ще морочилися над дровами, хоч деякі малюки вже охололи до цього діла і почали обстежувати новий ліс у пошуках плодів. Тож близнюки – несподівана завбачливість! – вийшли нагору з оберемками листя і вивалили його на купу. Один по одному, відчуваючи, що купа готова, хлопчики переставали спускатися вниз по нові дрова і зупинялися поміж рожевих розкиданих брил. Їхній віддих вирівнявся, піт висох.

Коли всі діти зійшлися, Ральф і Джек перезирнулися. У кожного в душі наростала думка, від якої палив сором, і вони не знали, з чого почати признання.

Ральф наважився перший, почервонівши, як мак.

– Ну, ти?

Він відкашлявся і вів далі:

– Ти запалиш вогонь?

Тепер, коли викрилось усе безглуздя становища, зашарівся і Джек. Пробурмотів щось невиразне.

– Треба потерти дві палички. Потерти…

Він глянув на Ральфа. Той вибовкав останній доказ своєї неспроможності.

– Хтось має сірники?

– Треба змайструвати лук і швидко крутити в ньому стрілу, – озвався Роджер.

Він потер долоні, показуючи, як це робиться – шурх-шурх!

Легкий вітрець повіяв над горою. Разом з ним з’явився Роха у сорочці та шортах, він обережно вибирався з лісу, вечірнє сонце відбивалось у скельцях окулярів. Під пахвою була мушля.

Ральф гукнув до нього:

– РохоІ Ти маєш сірники?

Інші підхопили той крик, аж гора задзвеніла.

Роха похитав головою і підійшов до купи.

– Ого! Якенна купа вийшла!

Раптом Джек простяг руку.

– Окуляри… скельцями можна розпалити вогонь!

Роху оточили, перш ніж він устиг відскочити.

– Ой!.. Пустіть! – Голос його переріс у крик жаху, коли Джек здер йому окуляри з обличчя. – Не займай! Віддай назад! Я ж нічого не бачу! Ти поб’єш мушлю!

Ральф ліктем відштовхнув його і став навколішки перед купою.

– Не заступайте світла!

Хлопці штовхалися, стусали один одного, щось запобігливо радили. Ральф крутив скельцями то так, то сяк, то вперед, то назад, доки глянсуватий білий образ призахідного сонця ліг на шматок трухлявого дерева. Майже відразу вгору здійнялася тонка цівка диму, і Ральф закашлявся. Джек так само вкляк і легко дмухнув, димок відхилився, загус, з’явився язичок полум’я. Полум’я, спочатку майже невидиме на яскравому сонці, огорнуло невелику галузку, розрослося, забарвилось, сягнуло більшої гілки і вибухнуло з різким тріском, шугонуло догори, а хлопці зняли гамір.

– Окуляри! – завивав Роха. – Віддайте мої окуляри!

Ральф відійшов від вогнища і тицьнув окуляри Росі в руку, яку той простяг, наче щось намацуючи. Його голос уже ледве бубонів:

– Самі плями перед очима. Навіть руки не бачу…

Хлопці танцювали. Дерево було таке трухляве і таке сухе, що ділі гілляки враз піддавалися навіженим золотим омахам, які огнистим снопом здіймалися вгору на двадцять футів. Навкруги від вогню віяло жаром, вітер рікою розносив іскри. Білою пилюгою розсипалися стовбури.

Ральф гукнув:

– Більше дров! Усі по дрова!

Почалося змагання з вогнем, і хлопці порозбігалися по гірському лісі. Тільки б чистий прапор полум’я майорів над горою – що далі, ніхто не думав. Навіть найменші, якщо їх не відвертали плоди, приносили палички і шпурляли в огонь. У повітрі повіяло сильніше, знявся легкий вітер, тож тепер виразно можна було розрізнити вітряний і завітряний бік. З однієї сторони повітря залишалося прохолодним, а з другої – вогонь дико вимахував своєю гарячою рукою і вмить обсмалював волосся кожному роззяві. Відчуваючи подих вечірнього вітру на спітнілих обличчях, хлопці зупинялися, щоб навтішатися його свіжістю, і враз відчували втому. Вони падали на землю в тіні порозкидуваних навколо кам’яних брил. Вогнистий сніп швидко опадав, потім купа осіла з м’яким, тихим стогоном, вибухнувши стовпом іскор, який захитався і розвіявся по вітру. Хлопці лежали, задихавшись, висолопивши язики, як собаки.

Ральф підвів голову, яку схилив був на плече.

– Ні, не те.

Роджер уміло й влучно сплюнув у гарячий попіл.

– Що ти хочеш сказати?

– Диму не було. Тільки полум’я.

Роха вигідно вмостився між двома каменями і сидів з рогом на колінах.

– Той вогонь, що ми розпалили, – зауважив він, – нічого не дає. Як не старайся, такий вогонь не втримаєш.

– Дуже ти старався, – кинув Джек презирливо. – Ти тільки сидів.

– Ми брали в нього окуляри, – заперечив Саймон, витираючи об плече чорну щоку. – Тому він також допомагав.

– У мене ріг, – обурився Роха. – Дайте мені сказати!

– На вершині гори ріг не рахується, – сказав Джек, – так що припни язика.

– У мене в руках ріг.

– Треба покласти зелених гілок, – порадив Моріс. – Так найлегше зробити дим.

– У мене ріг…

Джек люто обернувся.

– Заткни пельку, ти!

Роха похнюпився. Ральф взяв у нього ріг і обвів поглядом усіх хлопців.

– Маємо вибрати, хто стежитиме за вогнем. Будь-якого дня там може з’явитися корабель, – він махнув на туго, наче дріт, напнуту лінію обрію, – і якщо у нас завжди димуватиме сиґнал, до нас підпливуть і врятують. І ще одне. Нам треба більше правил. Там, де є ріг, там і збори. Що нагорі, що внизу.

Усі погодилися. Роха розтулив рота, хотів щось сказати, але, перехопивши Джеків погляд, знову стулив його. Джек простяг руку по ріг і підвівся, тримаючи гарну тонку мушлю в чорних від сажі руках.

– Я згоден з Ральфом. Нам треба мати правила і підкорятися їм. Врешті ми ж не дикуни. Ми англійці, а англійці завжди і в усьому найкращі. Тож-бо, треба поводитися добре.

Він повернувся до Ральфа.

– Ральфе, я розділю хор, тобто моїх мисливців, на дві групи, і ми будемо відповідати за те, щоб вогонь завжди горів…

Така великодушність викликала у хлопців бурю оплесків. Джек навіть усміхнувся їм і помахав рогом, вимагаючи тиші.

– Зараз нехай вогонь догоряє. Все одно, хто вночі побачить дим? Ми можемо знову розпалити вогонь, коли захочемо. Альти – ви пильнуватимете за вогнем цього тижня, дисканти – наступного…

Збори поважно згодились.

– А ще ми влаштуємо спостережний пункт. Як тільки побачимо корабель, – усі звернули очі туди, куди показувала його кістлява рука, – підкинемо у вогонь зелених гілок. Тоді буде більше диму.

Вони уважно вдивлялися в густу синяву обрію, наче маленький силует міг з’явитися там щохвилини.

На заході сонце краплиною вогненного золота все ближче й ближче підкочувалося до порога світу. Раптом усі збагнули, що настав вечір, поклавши край світлу й теплу.

Роджер узяв ріг і похмуро всіх озирнув.

– Я спостерігав за морем. Там нема й сліду корабля. Мабуть, нас ніколи не врятують.

Знявся гомін і зразу стих. Ральф забрав ріг.

– Я вже сказав – коли-небудь нас урятують. Треба тільки чекати. Це все.

Відважно, гнівно ріг схопив Роха.

– А що я казав! Я ж говорив про збори, про все, а мені – “заткни пельку”…

Від благородного гніву в голосі його почулися плаксиві ноти. Хлопці загомоніли і почали його перекрикувати.

– Ви казали, що хочете маленьке вогнище, а побігли і виклали гору, як скирта сіна. Досить мені сказати слово, – плакав Роха від гіркої правди, – ви кричите “заткни пельку”, а коли Джек, чи Моріс, чи Саймон…

Він затнувся від сильного хвилювання і глянув понад їхніми головами на інший, ворожий схил гори, в бік великого лісу, де вони збирали дрова. Тоді засміявся так дивно, що всі стихли і вражено дивилися на виблиск його окулярів. Вони простежили за його поглядом і збагнули причину цього гіркого сміху.

– Ось тепер і маєте своє маленьке вогнище!

З-поміж ліан, які гірляндами обвили мертві й присмертні дерева, то тут, то там здіймався дим. У них на очах вогонь спалахнув у корінні цілого жмута ліан, і дим погустішав. Язички полум’я заворушилися навколо одного поваленого стовбура, поповзли між листям та кущами, множились і розростались. Якийсь вогник торкнувся дерева і видерся нагору яскравою гілкою. Дим ріс, сочився, викочувався назовні. На крилах вітру”полум’яна білка перестрибнула на інше стояче дерево, пожираючи його зверху. За темною завісою листя і диму вогонь заволодів лісом, угризався в нього. Лавина чорного та жовтого диму невпинно котилася до моря. При вигляді полум’я та нестримного бігу вогню хлопці радісно, пронизливо заверещали. Вогонь хижим звіром, наче яґуар на животі, повз до молодих пір’ястих, схожих на берези, дерев, розсипаних навколо голих рожевих брил. Він наскочив на перше дерево, і його гілки зашуміли вогненним листям. Потім спритно перестрибнув проміжок між деревами і запалахкотів, заколивався, огортаючи цілий ряд. Під тим місцем, де тішилися хлопці, ліс на чверть квадратної милі скаженів од диму та полум’я. Окремі голоси пожежі зливалися в барабанний гуркіт, від якого, здавалося, стугоніла гора.

– Ось тепер маєте своє маленьке вогнище!

Переляканий Ральф помітив, як поступово хлопці нишкнуть і замовкають, відчуваючи жах перед страшною силою, що на їхніх очах вирвалася на волю. Побачене страхітливе видовище обертало його в дикуна.

– Та заткни пельку!

– У мене ріг, – образився Роха. – Я маю право говорити.

На нього дивилися й не бачили, прислухаючись до барабанного гуркоту. Роха нервово зиркнув у вогняне пекло і погойдав рогом.

– Тепер нехай горить. Нехай горять наші дрова.

Він облизав губи.

– Нічого вже не вдієш. Треба обережніше. Боюсь…

Джек відірвав очі від вогню.

– Ти завжди боїшся. Ти, Жирний!

– У мене ріг, – промимрив Роха. Він повернувся до Ральфа: – У мене ріг, правда, Ральфе?

Ральф неохоче повернувся, відриваючись від дивовижного, жахливого видовища.

– Що таке?

– Ріг. Я маю право говорити.

Близнюки захихотіли водночас.

– Хотіли диму…

– Тепер дивіться…

Димова завіса витяглася на милі від острова. Усі, крім Рохи, захихотіли, а незабаром уже тряслися від реготу. Роха розсердився.

– У мене ріг! Послухайте, ви! Перше, що ми мали зробити, це поставити курені там, на березі. Вночі у них не було б так страшенно холодно. Але тільки-но Ральф сказав “вогонь”, ви закричали і погнали нагору. Наче ватага дітлахів!

Тепер уже всі слухали цю тираду.

– Ви хочете, щоб нас урятували, а самі не робите спочатку те, що треба робити спочатку, і не поводитесь як треба!

Він скинув окуляри і хотів був покласти ріг, але передумав, побачивши, як декілька старших хлопців простягли до нього руки. Він узяв мушлю під пахву і знову сів на камінь.

– Тоді ви прийшли сюди й розпалили вогнище, яке до нічого. А тепер підпалили цілий острів. Добре ми будемо виглядати, коли цілий острів згорить. Будемо їсти печені плоди та смажену свинину. І нема з чого сміятися! Обрали ватажком, а не даєте йому часу подумати. Тільки він щось скаже, кидаєтесь, як… як…

Він зупинився перевести подих, і вогонь загарчав на них.

– І це ще не все. А малюки? Діти? Хто за ними пильнує? Хто знає, скільки їх?

Ральф раптом ступив крок уперед.

– Я ж казав тобі. Я ж казав тобі скласти список!

– Як я міг, – закричав обурено Роха, – усе сам? Вони дві хвилини посидять, потім стрибнуть у море, потім кинуться до лісу, вони просто розбіглися врізнобіч. Як мені знати, хто з них хто?

Ральф облизав бліді губи.

– Отже, ти не знаєш, скільки нас тут має бути?

– Як я можу, коли малі розповзаються, наче комахи? Коли ви всі троє повернулись, тільки-но ти сказав робити вогнище, вони всі побігли, і я так і не…

– Досить! – урвав Ральф і вихопив ріг. – Не знаєш – так не знаєш.

– …тоді ти підійшов і вхопив мої окуляри…

Джек повернувся до нього.

– Та заткни пельку!

– …тоді малюки лазили отам унизу, де тепер вогонь. Як знати, може, вони ще й досі там?

Роха підвівся і показав на полум’я й дим. Між хлопцями знявся гамір і стих. Щось дивне робилося з Рохою, він ковтав повітря.

– Той малюк… – задихався Роха, – отой, з плямою на обличчі, я його не бачу. Де він?

Залягла смертельна тиша.

– Той, що говорив про зміїв. Він був там унизу…

Якесь дерево вибухнуло в огні, наче бомба. На мить плетиво ліан підскочило вгору, засудомилось і знов упало. Малюки заверещали:

– Змії! Змії! Подивіться, які змії!

На заході, всього за дюйм чи два над морем, висіло сонце. Та ніхто його не бачив. Знизу всі обличчя відсвічували червоним. Роха притулився до скелі, обхопив її обіруч.

– Малюк з плямою… на обличчі… де… він… зараз? Кажу вам, я його не бачу.

Хлопці перезиралися з острахом, з недовірою.

– Де він зараз?

Ральф знічено пробурмотів у відповідь:

– Може, він пішов назад, на… на…

Під ними на чужому, ворожому схилі гори гримотіли барабани.