Володар мух

Розділ дев’ятий ОБЛИЧЧЯ СМЕРТІ

Над островом громадилися хмари. Потік спекотного повітря цілий день піднімало й викидало на висоту десять тисяч футів; газова круговерть тиснула на нижній, нерухомий шар повітря, і здавалося, воно от-от вибухне. Мідяний поблиск з’явився на зміну чистому денному світлу. Навіть вітер з моря був гарячий і не відсвіжував. Вода, дерева, рожеві площини скель наче вилиняли, втратили колір, зверху нависли білі й бурі хмари. Раділи тільки мухи, вони зачорнили свого володаря, а викинуті нутрощі через них стали скидатися на купу лискучого вугілля. Мухи навіть не звернули уваги, коли у Саймона в носі луснула судина і пішла кров; вони віддавали перевагу добірному свинячому духові.

Кровотеча допомогла Саймонові, він опритомнів і запав у знеможений сон. Він лежав на килимі з ліан, тим часом насувався вечір, а в хмарах усе ще гриміло. Нарешті він прокинувся і, наче в тумані, вгледів коло своєї щоки темну землю. Та він не рухався, полежав ще, притулившися щокою до землі й тупо дивлячись уперед. Потім перевернувся, підібгав під себе ноги, схопився за ліани, щоб підвестися. Ліани здригнулися, мухи люто задзижчали й зірвалися з нутрощів, потім обсіли їх знову. Саймон звівся на ноги. Світло було якесь неземне. Володар Мух висів на своїй палиці, як чорний м’яч.

Саймон уголос запитав галявину:

– Що можна зробити ще?

Жодної відповіді. Саймон відвернувся від галявини, проповз крізь ліани, опинився в лісових сутінках. Понуро чвалав між стовбурами, обличчя безвиразне, навколо рота й на підборідді запеклася кров. Тільки зрідка відсуваючи вбік линви ліан, щоб вибрати дорогу, він ворушив губами, вимовляючи якісь безгучні слова.

Ось ліани вже не так густо обсновують дерева, між ними з’явилися просвітки перламутрового неба. Це хребет острова, тут починався схил горн й кінчалися непролазні джунґлі. Широкі галявини чергувалися з густими кущами та величезними деревами; стежка сама привела Саймона до місцини, де лісові дерева розступалися. Він пробирався вперед, часом хитаючись від утоми, але ні на хвилину не зупинявся. В його очах уже не було колишнього світла, він ішов з якоюсь похмурою рішучістю, наче старий дід.

Заточився під різким поривом вітру і помітив, що стоїть на голій скелі, під мідяним небом. Відчув, що ноги його обм’якли, язик болів. Коли вітер сягнув вершини гори, там щось сподіялося – щось голубе стрепенулося проти брунатних хмар. Він посунув далі, а вітер війнув ще раз, цього разу сильніше, труснув верховіттям дерев, аж вони захиталися й зашуміли. Саймон побачив горбату постать на вершині гори. Та постать раптом сіла і зирнула вниз прямо на нього. Саймон схилив голову і примусив себе йти вперед.

Мухи вже давно знайшли цю постать. Сполохані її рухами, що нагадували рухи живої людини, вони на мить злітали догори і чорною хмарою роїлися навколо голови. Коли голубе полотно парашута опадало, огрядна постать наче зітхала, схилялася вперед, а мухи обсідали її знову.

Саймон відчув, як ударився коліньми об землю. Він поповз далі, й невдовзі все стало ясно. Заплутані стропи розкрили перед ним механіку цілого непорозуміння; він довго розглядав білі носові кістки, зуби, кольори тліну. Він побачив, як безжально ремінці й брезент не давали розпастися цьому жалюгідному тілові. Знову повіяв вітер, тіло підвелося, вклонилося, дихнуло на Саймона бридким смородом. Саймон упав навкарачки, довго блював, доки не виблював усього, що було в шлунку. Тоді він узяв у руки стропи, виплутав їх з-під каміння, і тіло звільнилося від примх вітру.

Нарешті відвернувся й поглянув на берег. Вогонь коло ґранітової плити не горів або принаймні не димів. Далі понад берегом, за річечкою, коло величезної пласкої скелі тонка цівка диму соталася в небо. Забувши про мух, він прикрив очі долонями і дивився на дим. Навіть з такої відстані можна було побачити, що більшість хлопців – можливо, навіть усі – там. Виходить, перенесли табір туди, чимдалі від звіра. При цій думці Саймон озирнувся на нещасну смердючу руїну, що сиділа у нього під боком. Звір був нешкідливий, тільки відразливий; треба розповісти про це іншим чимхутчіш. Саймон побіг униз, ноги під ним підтиналися. Він набрався духу, та все ж ішов, щокроку затинаючись…

– Скупаймося, – запропонував Ральф, – що нам ще робити?

Роха вивчав крізь своє скельце грізне небо.

– Не подобаються мені ці хмари. А пам’ятаєш, як лило, коли ми приземлилися?

– Знову буде дощ.

Ральф пірнув. Якісь малюки гралися коло самого берега, намагаючись освіжитися в воді, теплішій за температуру тіла. Роха скинув окуляри, акуратно ступив у воду, тоді знову наклав їх на носа. Ральф виплив на поверхню і хлюпнув на нього водою.

– Вважай на окуляри, – сказав Роха. – Бризнеш мені на скло, доведеться вилазити й протирати його.

Ральф знову хлюпнув на нього, та не поцілив. Він засміявся, сподіваючись, що Роха, як завжди, замовкне ображено й покірно поступиться. Роха натомість почав гамселити руками по воді.

– Облиш! – кричав він. – Чуєш?

Він люто бризнув водою Ральфові в обличчя.

– Гаразд, гаразд, – сказав Ральф, – не дурій.

Роха перестав товкти по воді руками.

– Голова болить. Якби стало хоч трохи прохолодніш.

– От якби пішов дощ.

– От якби поїхати додому.

Роха розлігся на положистому піщаному дні ставка. Живіт його стирчав над водою і швидко обсихав. Ральф пустив у небо струмінь бризок. Де сонце, можна було вгадати за рухом ясно! плями поміж хмарами. Ральф укляк у воді й озирався.

– Де всі?

Роха сів.

– Може, лежать у куренях.

– Де Ерікісем?

– І Біл?

Роха махнув рукою кудись за ґранітову плиту.

– Всі пішли туди. До Джека на бенкет.

– Хай собі йдуть, – Ральф похнюпився, – мені байдуже.

– Щоб дістати шматочок м’яса…

– І щоб полювати, – проникливо додав Ральф, – і щоб бавитися в плем’я, і щоб розмальовувати обличчя.

Роха длубався в піску під водою, відвернувшись від Ральфа.

– Може, й нам піти?

Ральф зиркнув на Роху, той зашарівся.

– Ну, щоб переконатися, що там усе гаразд.

Ральф знову хлюпнув на нього водою.

Ральф і Роха ще не дійшли до Джекового табору, як здалеку почули гамір учти. Там, де пальми залишили широку смугу землі між лісом та берегом, росла трава. Всього за крок від неї трохи нижче лежав білий пісок, нанесений припливами, теплий, сухий, утоптаний. Ще нижче скеля уступом спускалася до лаґуни. Під нею була коротка смужка піску, а далі вже вода. На скелі палав вогонь і смажилося м’ясо, з нього в невидиме полум’я капав жир. На траві зібралися всі хлопці острова, крім Рохи, Ральфа, Саймона та ще двох – тих, хто клопотався коло свині. Вони реготали, співали, сиділи навпочіпки чи стояли на моріжку, кожен у руках тримав м’ясо. Однак, судячи з облич, замащених жиром, трапеза майже скінчилася; дехто мав у руках кокосові шкаралупи і сьорбав звідти воду. Ще до початку учти вони приволокли на середину галявини величезну колоду, на ній тепер сидів Джек, розмальований і обвішаний вінками з квітів, наче ідол. Коло нього на зелених листках лежали цілі гори м’яса, і плоди, і кокосові шкаралупи, наповнені питвом.

Роха з Ральфом підійшли до краю трав’янистої галявини, і хлопці, зауваживши їх, один по одному замовкали: врешті стало чути голос лиш одного хлопця, що стояв коло Джека. Але й він замовк. Джек обернувся. Якийсь час він дивився на них; тишу порушували тільки рев води навколо рифу та тріск вогнища. Ральф відвів погляд; Сем вирішив, що Ральф дивиться на нього з докором, нервово захихотів і кинув на землю обгризену кістку. Ральф якось непевно ступив крок уперед, показав на пальму, прошепотів щось невиразно до Рохи; тоді обидва захихотіли так само, як Сем. Високо піднімаючи ноги над піском, Ральф пішов собі далі. Роха намагався висвистувати.

Два хлопці, які поралися коло вогню, саме відбатували здоровий шмат м’яса і побігли з ним до галявини. Вони наткнулися на Роху й обпекли його, той підскочив, зарепетував. І знову напруження спало, всіх об’єднав вибух сміху. Роха знову був загальним посміховиськом, і всі знову відчули себе веселими й нормальними.

Джек підвівся і помахав списом,

– Дайте їм м’яса.

Хлопці, які принесли рожен з м’ясом, дали Ральфові та Росі по соковитому шматку. Ковтаючи слину, ті прийняли дарунок. Отак вони стояли і їли під мідяним небом, у якому гримотіло, віщуючи наближення бурі.

Джек знову помахав списом.

– Всі наїлися, ніхто не голодний?

М’ясо ще залишилося: шкварчало наколоте на дерев’яних рожнах, купами громадилося на зелених тарелях. Не наситивши свого черева, Роха шпурнув обгризену кістку на берег і нахилився по новий шматок.

Джек знову перепитав нетерпляче:

– Всі наїлися, ніхто не голодний?

В його тоні звучала погроза, пиха власника, хлопці заквапилися, почали давитися їжею, поки був час. Побачивши, що їді нема кінця, Джек підвівся з колоди, яка правила йому за трон, і повільно пройшов до краю трав’янистої галявини. З-під фарби зверху вниз він дивився на Ральфа та Роху. Вони стояли на піску віддалік від галявини, Ральф їв і дивився на вогонь. Він зауважив, не надаючи цьому значення, що полум’я вже добре видно проти тьмяного світла. Отже, наближався вечір, та він не ніс тихої краси, а тільки загрозу насильства.

Джек сказав:

– Дайте мені пити.

Генрі приніс йому шкаралупу, і він відпив з неї, пильнуючи за Ральфом та Рохою з-понад кострубатого краю кокосової лушпайки. В м’язах його рук грала сила; влада огорнула плечі й щось нашіптувала на вухо, наче мавпа.

– Сідайте всі.

Хлопці рядами посідали перед ним у траву, на фут нижче Ральф із Рохою зосталися стояти на м’якому піску. Якийсь час Джек не помічав їх; повернувшись своєю маскою до тих, хто сидів, він махнув на них списом.

– Хто вступає до мого племені?

Раптом Ральф порвався вперед, спіткнувся. Деякі хлопці повернули до нього голови.

– Я вам дав їжу, – сказав Джек, – а мої мисливці захистять вас від звіра. Хто вступає до мого племені?

– Я ватажок, – заявив Ральф, – бо ви мене обрали. Ми збиралися пильнувати вогню. А тепер ви погналися за шматком м’яса…

– Ти ж сам погнався! – закричав Джек. – Подивися, у тебе в руках кістка!

Ральф зачервонівсь, як мак.

– Ви ж мисливці. Це ваша робота.

Джек знову наче не помічав його.

– Хто вступає до мого племені, хто хоче повеселитися?

– Я – ватажок, – Ральфів голос тремтів. – А що буде з вогнищем? Крім того, у мене ріг…

– Ти ж забув його прихопити, – вишкірив зуби Джек. – Ти залишив його там. Ясно, розумнику? І взагалі в цій частині острова ріг не рахується…

Зненацька вдарив грім. Не просто десь угорі гримнуло, а бабахнуло так, немов вибухнув снаряд.

– Ріг і тут рахується, – заперечив Ральф, – і на цілому острові.

– Ну й що ж ти збираєшся робити?

Ральф оглядав ряди хлопців. Та не знаходив у них підпори, тож відвів очі вбік, засоромлений, спітнілий. Роха прошепотів:

– Вогонь – порятунок.

– Хто вступає до мого племені?

– Я.

– І я.

– І я.

– Я засурмлю в ріг, – сказав Ральф, захлинаючись повітрям, – і скличу збори.

– А ми не почуємо.

Роха торкнувся Ральфового зап’ястя.

– Ходімо звідси. Тут пахне смаленим! Тим більше, ми вже наїлися.

За лісом яскраво спалахнула блискавка, і загриміло так, аж якийсь малюк розплакався. Сипонули перші великі краплі, було чути, як кожна падає на землю.

– Збирається буря, – сказав Ральф, – дощ буде, як тоді, коли ми сюди приземлилися. Ну, хто тепер розумник? Де ваші курені? Куди заховаєтеся?

Мисливці занепокоєно поглядали на небо, кулячись під ударами крапель. Вони захвилювалися, заметушилися безцільно, їхні ряди розпалися. Блискавки замиготіли яскравіше, громи били немилосердно. Забігали, заверещали малюки.

Джек стрибнув на пісок.

– Танцюймо наш танок! Давайте! Наш танок!

Спотикаючись у глибокому піску, він побіг до відкритої голої скелі коло вогню. Між спалахами блискавок повітря було темне й страхітливе; з галасом хлопці побігли за Джеком. Роджер удавав свиню, захрюкав, кинувся на Джека, той ухилився. Мисливці схопилися за списи, кухарі – за свої рожни, решта – за кілки з дров для вогнища. Поставали в коло, завели спів. Поки Роджер імітував жах зацькованої свині, малюки гасали й стрибали поза колом. Небо було таке страшне, що навіть Росі та Ральфові захотілося належати до цього божевільного, але хоч почасти безпечного товариства. Вони б радо доторкнулися до брунатних спин живого частоколу, який зімкнувся зі страху і в такий спосіб подолав його.

– Звіра бий! Горло – ріж! Кров спусти!

Їхні рухи набрали розміреності, спів утратив якусь початкову штучну знервованість і бився рівним ритмом, наче пульс. Роджер уже не був свинею, а знову став мисливцем, тож посеред кола зяяла порожнеча. Кілька малюків утворили власне коло; постали ще нові кола, вони кружляли й кружляли, немовби монотонний рух ґарантував безпеку. І все пульсувало й тупотіло, наче єдиний організм.

Темне небо розпанахав синьо-білий шрам. За мить їх шмагонуло громом, наче велетенським батогом. Спів зіп’явся на тон вище, спів агонізував.

– Звіра – бий! Горло – ріж! Кров – спусти!

Тепер від переляку виростала інша жадоба – липка, палюча, сліпа.

– Звіра – бий! Горло – ріж! Кров – спусти!

Знову синьо-білий шрам роздер над ними небо, вони оглухли від вибуху. Малюки зарепетували, наосліп кинулися з галявини і тікали чимдалі від лісу, один зі страху проламав коло старших хлопців.

– Це він! Він!

Коло вигнулося підковою. Щось виповзло з лісу. Темне, невиразне. Попереду звіра стелився пронизливий, наче біль, крик. Хитаючись, звір заскочив у підкову.

– Звіра – бий! Горло – ріж! Кров – спусти!

Синьо-білий шрам уже не зникав з неба, ґвалт стояв нестерпний. Саймон щось викрикував про мертвяка на горі.

– Звіра – бий! Горло – ріж! Кров – спусти! Смерть йому!

Кілки опустилися, з криком та хрустом зімкнулося нове коло. Посередині навколішки Стояв звір, він затуляв обличчя руками. Силкуючись перекричати огидний шум, він горлав щось про труп на горі. Ось звір видерся, прорвав коло, впав зі стрімкої скелі на піщаний берег. І зразу весь натовп ринув за ним, зіслизнув униз, накотився на звіра і верещав, бив його, кусав, рвав на шматки. Не було ні слів, ні жодних інших рухів, тільки шарпанина зубів та пазурів.

Тоді хмари розверзлись, і дощ хлюпнув з неба, наче водоспад. Вода мчала з вершини гори, зривала з дерев листя й гілки, холодним душем шмагала клубок сплетених тіл на піску. Зненацька клубок розпався, постаті відступили. Тільки звір нерухомий лежав за кілька ярдів від моря. Навіть під дощем вони могли побачити, який він маленький, цей звір; і вже його кров заплямувала пісок.

Сильний порив вітру розметав дощові потоки, струшуючи з дерев каскади води. На вершині гори парашут набрав повітря, зрушив з місця; постать зворухнулася, зіп’ялась на ноги, закрутилася навколо себе, рушила вниз у безмір вологого повітря, побігла, незграбно теліпаючи ногами, по верхівках високих дерев; летіла вниз, падала, падала, опустилася на берег, а хлопці з галасом порозбігалися в темряві. Парашут поволік її вперед, зорюючи нею води лаґуни, шпурнув об риф, потяг далі у відкрите море.

Близько півночі дощ перестав, хмари розкидало, а небо знову засвітилося неймовірними каганцями зірок. Тоді й вітер завмер, стало тихо, тільки з розпадин понад узбережжям цідилась і хлюпала вода, з листка на листок падали краплі и скочувалися в руду землю острова. Повітря було прохолодне, вологе й чисте; і ось уже й плюскоту води не чути. На блідому піску безладно розплатався звір, а криваві плями навколо нього розповзалися далі й далі.

Край лаґуни засяяв блискучою стрічкою, яка щохвилини насувалася разом з великою хвилею припливу. В чистій воді віддзеркалювалося чисте небо та яскраві гострокутні сузір’я. Блискуча смуга бучавіла, сягала кожної зернини піску, кожного маленького камінчика; спочатку покривала їх неспокійними брижами, тоді несподівано й нечутно поглинала й котилася далі.

Чистота, яка насувалася на прибережну мілизну, повнилася якимись дивними, місячними створіннями з полум’яними очима. То тут, то там більші камінчики зблискували в світлі, наче вкрившись перламутром. Приплив накочувався на побитий дощем пісок, усе вирівнював, наче срібним котком. Ось він торкнувся першої кривавої плями, що стекла з побитого тіла, і лискучі створіння рухливим відблиском світла замайоріли на краю. Вода піднялася ще вище, прибрала пасма шорсткого Саймонового волосся яскравим світлом. Засріблилася лінія його щоки, плече засвітилося мармуром скульптури. Дивні приблудні істоти з полум’яними очима й розпливчастими обрисами запорались навколо його голови. На якийсь дюйм тіло піднялося над піском, повітряна бульбашка вирвалася з рота з м’яким сплеском. Потім тіло легко повернулось у воді.

Десь за темним вигином світу невпинно працювали місяць та сонце; з поворотом могутньої тверді плівка води на планеті Земля злегка здіймалася з одного боку. Величезна хвиля припливу насунулася на острів ще далі, вода прибувала. Облямоване китицями цікавих блискучих істот, а саме посріблене світлом вічних сузір’їв, мертве тіло Саймона повільно попливло у відкрите море.