Володар Туману

Розділ третій

Удосвіта Максові здалося, що якась огорнута нічним туманом фігура прошепотіла щось йому на вухо. Хлопець підскочив, серце в нього калатало, йому перехопило подих. У кімнаті нікого не було. Той образ, що наснився йому, – образ темної постаті, яка промимрила щось у мороці, за мить зник. Макс простягнув руку до нічного столика й увімкнув лампочку, яку Максимільян Карвер полагодив напередодні.

У вікно пробивалося перше світло нового дня, що розвиднювався над лісом. Заросле дикими травами поле поволі огортав туман, а легкий вітрець робив у ньому дірки, крізь які невиразно бовваніли фігури в саду статуй. Макс узяв із нічного столика кишенькового годинника й відкинув покришку. Усміхнені місяці сяяли, наче золоті. До шостої години ранку залишалося кілька хвилин.

Макс тихенько вдягнувся й спустився сходами, намагаючись нікого не розбудити. Він попрямував до кухні, де на дерев’яному столі залишилися рештки вчорашньої вечері. Потім прочинив двері, що виходили на заднє подвір’я, і вийшов із дому. Холодне й вологе світанкове повітря пощипувало шкіру. Макс так само тихенько перетнув подвір’я, відхилив хвіртку в паркані й, зачинивши її по собі, занурився в туман, прямуючи до саду статуй.

Дорога крізь туман виявилася довшою, ніж він уявляв. З вікна кімнати здавалося, що оточена кам’яним муром територія всього за якихось сотню метрів од дому. Однак, продираючись крізь зарості диких трав, Макс мав враження, що подолав метрів триста, коли нарешті крізь туман розгледів ґратчасту брамку саду статуй.

Почорніле залізне пруття оперізував заржавілий ланцюг – на ньому кріпився старий навісний замок невиразного кольору, якого надав йому плин часу. Просунувши лице між ґратами, Макс оглянув територію. Рік за роком її завойовували бур’яни, і тепер територія стала схожою на занедбаний зимовий сад. Макс подумав, що сюди, либонь, давним-давно вже ніхто не заходив, а сторож, який пильнував сад статуй, кудись подівся багато років тому.

Макс обдивився навкруги і біля муру побачив камінь завбільшки з кулак. Схопивши його, хлопець щосили вдарив по замку, який з’єднував кінці ланцюга, потім ударив удруге й бив отак, поки старий механізм не піддався. Тепер замок погойдувався на ґратах, наче шпилька на залізних косах. Макс сильно штовхнув брамку і відчув, що та трохи піддалася. Коли прохід зробився достатньо широким, Макс, перепочивши якусь мить, проник усередину.

Територія виявилася більшою, ніж йому здалося спочатку. Він був ладен заприсягтися, що в саду близько двадцятьох напівприхованих за буйною рослинністю статуй. Хлопець зробив кілька кроків і заглибився в сад. Фігури були мовби вписані в концентричні кола, і Макс уперше завважив, що всі вони дивляться на захід. Статуї ніби створювали єдиний ансамбль і скидалися на циркову трупу. Проходячи повз них, Макс помітив фігури приборкувача, факіра з гачкуватим носом і тюрбаном на голові, акробатки, силача й інших артистів, які наче втекли з примарного цирку.

У центрі саду статуй на п’єдесталі височіла велетенська фігура усміхненого блазня з настовбурченим волоссям. Одна його рука була витягнута вперед і стиснута в схований під гігантською рукавичкою кулак: здавалося, він завдає удару якомусь невидимому предмету в повітрі. Біля ніг блазня Макс завважив велику кам’яну брилу, на якій було нанесено якийсь малюнок. Опустившись навколішки, хлопець відсунув бур’ян, що затуляв холодну поверхню брили, і виявив на ній обведену колом велику шестикутну зірку. Макс упізнав символ: такий самий, як на ґратчастій брамці.

Роздивляючись зірку, Макс збагнув: те, що попервах здалося йому концентричними колами, в які були вписані статуї, насправді також шестикутна зірка. Кожна фігура в саду була розташована на перетині ліній, які складали зірку. Макс підвівся, щоб обдивитися примарний краєвид довкола себе. Він обвів поглядом кожну статую в оточенні диких трав, які колихав вітер, а потім знову втупив очі у велетенського блазня. По тілу хлопця пробіг морозець, і він відсахнувся. Щойно стиснута в кулак, рука фігури тепер була простягнута й наче кудись надила. Макс відчув, як холодне світанкове повітря обпікає горло, удари серця відлунювали йому в скронях.

Повільно, мов боячись розбуркати статуї від їхнього вічного сну, хлопець попрямував до загорожі, озираючись на кожному кроці. Коли він ступив за поріг ґратчастої брамки, йому здалося, що до їхнього будинку дуже далеко. Довго не роздумуючи, Макс щодуху побіг, цього разу не озираючись, аж поки не досягнув паркана, що оточував заднє подвір’я. Коли він нарешті добіг, сад статуй знову стояв занурений у туман.

Кухню заповнював запах масла та грінок. Алісія без апетиту дивилася на сніданок, а маленька Ірина накладала своєму недавно усиновленому котові в тарілку якусь молочну суміш, до якої той навіть не доторкнувся. Спостерігаючи цю сцену, Макс подумав, що гастрономічні уподобання кота зовсім інші, в чому він переконався напередодні. Максимільян Карвер, тримаючи у руці чашку з кавою, радісно поглядав на родину.

– Вранці я обдивився гараж, – сповістив він, наче проголошуючи «зараз ви почуєте щось надзвичайне» – таким тоном годинникар говорив щоразу, коли хотів, аби хтось запитав його, що ж такого він виявив.

Макс так добре вивчив його хитрощі, що часом запитував себе, хто з них двох батько, а хто син.

– І що ти знайшов? – зглянувся Макс.

– Ти не повіриш, – відказав батько, а Макс подумав: «Ще б пак», – два велосипеди.

Макс запитально звів брови.

– Вони старі, але якщо змастити ланцюги, їх можна перетворити на ракети, – розтлумачив Максимільян Карвер. – І там було ще дещо. Знаєте, що я знайшов у гаражі?

– Мурахоїда, – пробурмотіла Ірина, погладжуючи кота.

У свої вісім років наймолодша дочка Карверів застосовувала нищівну тактику, щоб підірвати дух батька.

– Ні, – заперечив вочевидь засмучений годинникар. – Ну, хто відгадає?

Краєчком ока Макс завважив, що мати спостерігала цю сцену, й оскільки, здавалося, присутніх не надто цікавили детективні подвиги її чоловіка, поквапилася прийти йому на допомогу.

– Альбом зі світлинами? – солодким голосом запитала Андреа Карвер.

– Майже, майже, – відповів годинникар, до якого повернувся добрий гумор. – Максе?

Мати нишком глянула на хлопця. Макс прийняв гру.

– Не знаю. Може, газету?

– Ні. Алісіє?

– Я здаюся, – відповіла Алісія, думки якої вочевидь витали десь далеко.

– Ну, гаразд. Приготуйтеся, – почав Максимільян Карвер. – Кінопроектор. І коробку з кіноплівкою.

– Що за плівка? – Ірина вперше за чверть години відвела погляд від кота.

Максимільян Карвер стенув плечима.

– Не знаю, плівка. Хіба це не чудово? Ми матимемо в домі кіно.

– Якщо проектор працює, – уточнила Алісія.

– Дякую за оптимізм, доню, але хочу нагадати тобі, що твій батько заробляє на життя тим, що лагодить поламані механізми.

Андреа Карвер поклала руки чоловікові на плечі.

– Приємно це чути, пане Карвер, – мовила вона, – бо хтось-таки мусить побалакати з котлом, що стоїть у підвалі.

– Обов’язково, – відказав годинникар, підводячись.

Алісія підвелася й собі.

– Доню, – перепинила її Андреа Карвер, – спочатку сніданок. Ти навіть не доторкнулася до нього.

– Я не голодна.

– Я його з’їм, – запропонувала Ірина.

Андреа Карвер категорично заперечила такий варіант.

– Вона боїться погладшати, – злостиво прошепотіла Ірина котові.

– Я не можу їсти, коли він ворушить хвостом і з нього лізе хутро, – відрубала Алісія.

Ірина й кіт з однаковим презирством подивилися на неї.

– Привереда, – підсумувала Ірина і вийшла з котом на подвір’я.

– Чому ти завжди їй потураєш? Коли я була в її віці, ти не дозволяла мені й половини того, що дозволяєш їй, – невдоволено проказала Алісія.

– Ти знову починаєш, – спокійно мовила Андреа Карвер.

– Це не я почала, – запротестувала старша дочка.

– Гаразд, вибач, – Андреа Карвер погладила довге волосся Алісії, яка опустила голову, намагаючись уникнути заспокійливих ніжностей. – Але поснідай, будь ласка.

У цю мить у них під ногами почувся металевий грюкіт. Вони перезирнулися.

– Ваш батько у своєму амплуа, – прошепотіла Андреа Карвер, допиваючи каву.

Алісія машинально почала жувати грінку, а Макс намагався викинути з голови образ блазня з простягнутою рукою і виряченими очима, який посміхався в огорнутому туманом саду статуй.