Володар Туману

Розділ четвертий

Велосипеди, що їх Максимільян Карвер визволив із лімба[1] в невеличкому гаражі на подвір’ї, були в кращому стані, ніж Макс сподівався. Здавалося, ними практично не користувалися. Озброївшись парою клаптів замші та спеціальним розчином для очищення металів, який мати завжди мала вдома, Макс виявив, що під шаром бруду й плісняви обидва велосипеди насправді нові та блискучі. З допомогою батька він змастив ланцюги та коліщата й підкачав колеса.

– Можливо, доведеться замінити камери, але поки що на них можна їздити, – уточнив Максимільян Карвер.

Один велосипед був менший за другий, і Макс, чистячи їх, весь час запитував себе, чи не купив їх Річард Фляйшман багато років тому, щоб їздити на прогулянки з Якобом дорогою, що простяглася вздовж берега. Максимільян Карвер завважив у очах сина тінь провини.

– Певен, старому лікарю сподобалося б, що ти катаєшся на його велосипеді.

– А я не певен, – пробурмотів Макс. – Чому їх залишили тут?

– Можливо, через прикрі спомини, – відказав Максимільян Карвер. – Гадаю, ними ніхто більше не користався. Ну, сідай. Випробуємо їх.

Вони поставили велосипеди на землю, і Макс підігнав висоту сідла, а заразом перевірив тиск у гальмах.

– Треба ще трохи змастити гальма, – мовив він.

– Так я й думав, – згодився годинникар і взявся до справи. – Слухай, Максе.

– Так, тату.

– Не надто переймайся цими велосипедами, гаразд? Те, що сталося з тими бідолахами, нас не стосується. Не знаю, чи варто взагалі було вам це розповідати, – додав годинникар; на його обличчі відбилося занепокоєння.

– Байдуже, – Макс знову натиснув на гальмо. – Ось так добре.

– Тоді вперед.

– Ти не поїдеш зі мною?

– Ввечері, якщо в тебе ще залишаться сили, я задам тобі жару. Але об одинадцятій маю зустрітися в селищі з таким собі Фредом, він здасть мені приміщення під майстерню. Треба думати про бізнес.

Максимільян Карвер заходився збирати інструменти, тоді клаптем замші витер руки. Макс, дивлячись на батька, запитував себе, яким був Максимільян Карвер у його віці. У родині вважалося, що батько й син схожі між собою, але так само вважалося, буцімто Ірина схожа на матір, а це була одна з тих дурниць, що їх бабусі, тітки і всі ці нестерпні брати й сестри у перших, які з’являються на різдвяних обідах, повторюють рік у рік, наче квочки.

– Макс, як завжди, у роздумах, – усміхнувся Максимільян Карвер.

– А ти знав, що за нашим будинком, біля лісу, є сад статуй? – поцікавився Макс і сам здивувався тому, як сформулював своє запитання.

– Гадаю, тут є чимало такого, чого ми не бачили. У тому ж гаражі повно якихось ящиків, а вранці я помітив, що підвал, де стоїть котел, схожий на музей. Якби продати весь непотріб, що є в цьому домі, мені, мабуть, не довелося б відкривати майстерню; ми б жили на ренту.

Максимільян Карвер запитально подивився на сина.

– Слухай, якщо його не випробувати, велосипед знову вкриється брудом і перетвориться на мотлох.

– Авжеж, – мовив Макс і натиснув на педаль велосипеда, яким Якоб Фляйшман так ніколи й не скористався.

Макс їхав дорогою, що простяглася вздовж берега, повз довгу шерегу будинків, схожих на нову оселю Карверів; дорога вела просто до невеличкої бухти, де розташувався рибальський порт. Біля старих причалів погойдувалися на хвилях чотири чи п’ять баркасів, але переважали тут невеличкі дерев’яні човни, завдовжки не більш як чотири метри, – тутешні рибалки використовували їх, прочісуючи старими сітями море неподалік берега.

Макс проминув на велосипеді човни, що ремонтувалися на причалах, і купи дерев’яних ящиків, які належали місцевій бакалійній крамниці. Не спускаючи очей з невеликого маяка, Макс поїхав до кривого як півмісяць хвилеріза, яким закінчувався порт. Тут Макс притулив велосипед до маяка і сів перепочити на великий камінь – їх було багато по той бік дамби, і море раз по раз лизало їх своїми хвилями. Звідси хлопець бачив океан, що безкінечною смугою світла простягнувся ген за обрій.

Макс просидів отак лише кілька хвилин, коли раптом завважив інший велосипед, що наближався до нього по причалу. Рулював високий худорлявий хлопець, котрому Макс дав би років шістнадцять-сімнадцять; хлопець спрямував свій велосипед до маяка і поставив поряд із Максовим. Тоді повільно відкинув з обличчя пасмо густого волосся й попрямував до Макса.

– Привіт. Це твоя родина оселилася в будинку в кінці берега?

Макс ствердно хитнув головою.

– Мене звати Макс.

Засмаглий хлопець з пильними зеленими очима простягнув йому руку.

– Роланд. Ласкаво просимо в місто нудьги.

Усміхнувшись, Макс потиснув Роландові руку.

– Як дім? Сподобався? – запитав хлопець.

– Думки розділилися. Батько в захваті. Решта дотримуються іншої думки, – пояснив Макс.

– Я познайомився з твоїм батьком кілька місяців тому, коли він приїхав до селища. Він здався мені цікавим типом. Здається, він годинникар?

Макс знову ствердно кивнув.

– Авжеж, цікавий тип, – згодився Макс, – тільки часом. А часом йому западають у голову різні ідеї, як оце, приміром, перебратися сюди.

– А чому ви приїхали до селища?

– Через війну. Батько вважає, що зараз не варто жити в місті. Гадаю, він має рацію.

– Через війну, – повторив Роланд, опустивши очі. – У вересні мене призвуть до війська.

Макс онімів із подиву. Роланд завважив, що той замовк, і знову всміхнувся.

– У цьому є й позитив, – проказав він. – Можливо, це моє останнє літо в селищі.

Макс усміхнувся й собі, але якось ніяково – він подумав, що, коли за кілька років війна не закінчиться, йому також пришлють повістку. Можливо навіть, що такого самого сяйливого дня, як цей, невидимий привид війни огорне майбутнє запиналом мороку.

– Гадаю, ти досі не бачив селища, – мовив Роланд.

Макс заперечливо хитнув головою.

– Що ж, новачку, бери велик. Розпочинаємо туристичну екскурсію на колесах.

Макс їхав за Роландом алеєю, що простяглася вздовж берега, а потім звернула до селища. Коли Макс почав відставати, Роланд збавив швидкість, і незабаром вони зупинилися біля великого кам’яного фонтана, що височів у центрі якогось майдану. Доїхавши до нього, Макс залишив велосипед на землі. З фонтана била напрочуд прохолодна вода.

– Не раджу, – проказав Роланд, читаючи його думки. – Живіт обдує.

Макс глибоко зітхнув і підставив голову під струмінь.

– Їхатимемо повільніше, – згодився Роланд.

Кілька секунд Макс тримав голову під струменем фонтана, а тоді зіперся на камінь, з голови на одіж крапала вода. Роланд усміхнувся.

– Правду кажучи, я не сподівався, що ти стільки витримаєш. Тут, – показав він рукою, – центр селища. Ратушна площа. Це будинок суду, але його вже не використовують як такий. Щонеділі тут базар. А влітку вечорами на стіні ратуші показують фільми. Зазвичай старі й на обірваній плівці.

Макс хитнув головою, відсапуючись.

– Привабливо звучить, еге ж? – засміявся Роланд. – А ще тут є бібліотека, але даю руку на відсіч, у ній не назбирається і шість десятків книжок.

– А що ти тут робиш? – насилу вимовив Макс. – Окрім того, що катаєшся на велику.

– Гарне запитання, Максе. Бачу, ти починаєш дещо розуміти. Їдьмо далі?

Макс зітхнув, і хлопці сіли на велосипеди.

– Тільки тепер я визначатиму швидкість, – зажадав Макс. Роланд стенув плечима й натиснув на педалі.

Години дві Роланд катав Макса вздовж і впоперек невеликого селища та його околиць. Вони оглянули крутосхил на південному кінці, і Роланд відкрив Максові таємницю, що тут найкраще місце для підводного плавання – поряд зі старим, затонулим у 1918 році кораблем, який перетворився на справжнісінькі підводні джунглі з різними химерними водоростями. Роланд пояснив, що під час жахливої нічної бурі корабель наштовхнувся на небезпечні рифи, які стирчали під водою за кілька метрів од поверхні. Через негоду й нічний морок, що його раз по раз протинали блискавки, всі члени екіпажу потонули. Всі, крім одного. У цій трагедії вижив тільки інженер, який на знак вдячності провидінню, що врятувало йому життя, залишився в селищі й побудував великий маяк на крутому схилі гори, яка була свідком трагедії, що розігралася тієї ночі. Тепер цей чоловік постарів, він залишався доглядачем маяка і був «названим дідусем» Роланда: після корабельної аварії одне місцеве подружжя доправило інженера до лікарні й доглядало його, поки він повністю не одужав. За кілька років подружжя загинуло в автокатастрофі, і доглядач маяка став опікуватися маленьким Роландом, якому виповнився лише один рік.

Роланд жив із ним у будинку при маяку, хоча більшість часу проводив у побудованій власноруч халабуді, що стояла на березі під скелями.

Хай там як, а доглядач маяка став йому справжнім дідусем. У Роландовому голосі вчувалися гіркі нотки, поки він розповідав цю історію, яку Макс вислухав мовчки, не ставлячи жодних запитань. Коли Роланд скінчив свою розповідь про корабельну аварію, хлопці ще пройшлися вуличками, прилеглими до старої церкви, де Макс познайомився з деякими тутешніми мешканцями – людьми приязними, які тут-таки привітали його з приїздом.

Нарешті стомлений Макс вирішив, що зовсім не обов’язково спізнати ціле селище за один ранок, бо скидалося на те, що йому доведеться провести тут кілька років, тож він матиме вдосталь часу, щоб розкрити усі тутешні таємниці, якщо такі існують.

– Твоя правда, – згодився Роланд. – Слухай, влітку я майже щоранку плаваю під водою біля затонулого корабля. Хочеш завтра поплавати зі мною?

– Якщо ти плаваєш під водою так, як їздиш на велосипеді, я втоплюся, – пожартував Макс.

– Я маю зайві окуляри й ласти, – уточнив Роланд.

Пропозиція здавалася привабливою.

– Гаразд. Я повинен щось привезти?

– Я все візьму сам. Утім… прихопи сніданок. Я приїду по тебе о дев’ятій.

– О пів на десяту.

– Не будь соньком.

Коли Макс на своєму велосипеді вирушив у зворотну путь до будинку на узбережжі, церковні дзвони саме пробили третю годину дня, і сонце сховалося за темними хмарами, які, здавалось, передвіщали дощ. Макс озирнувся. Роланд стояв біля свого велосипеда й махав йому рукою.

Гроза налетіла на селище, наче в жалюгідній ярмарковій виставі мандрівного театру. За кілька хвилин небо перетворилося на свинцеве склепіння, а море набуло каламутного металевого забарвлення і нагадувало величезну водойму, наповнену ртуттю. З першими блискавками налетів вітер, який гнав грозу з моря. Макс щосили натискав на педалі, проте злива наздогнала його, коли до будинку на узбережжі залишалося якихось п’ятсот метрів. Коли він доїхав до білого паркана, то був такий мокрий, наче щойно виліз із моря. Хлопець поквапився залишити велосипед у гаражі й зайшов у дім через чорний хід. У кухні було порожньо, але тут витав апетитний запах. На столі Макс виявив тацю, на ній канапки з шинкою та глечик із домашнім лимонадом. Біля таці лежала записка, написана вигадливим почерком матері.

Максе, це твій обід. Ми з батьком цілий день будемо в селищі у справах. Не користуйся туалетом на горішньому поверсі. Ірина з нами.

Макс поклав записку й вирішив віднести тацю до своєї кімнати. Після ранкового веломарафону він почувався виснаженим і голодним. Алісії не було, або вона зачинилася у своїй кімнаті. Макс пішов напрямки до своєї, перевдягнувся та вмостився у ліжку, щоб поласувати смачними канапками, що йому залишила мати. Зокола періщив дощ, від перекотів грому тремтіли шибки. Макс запалив лампочку, що стояла на нічному столику, і взяв подаровану батьком книжку про Коперника. Він чотири рази починав читати той самий абзац і раптом зрозумів, що йому страшенно хочеться поплавати завтра під водою біля затонулого корабля разом зі своїм новим приятелем Роландом. Менш ніж за десять хвилин він проковтнув канапки й заплющив очі, слухаючи шум дощу, що порощив по даху й шибках. Йому подобався дощ і звуки води, що стікає по ринвах.

Коли дощ був сильний, Максові здавалося, що час зупинився. Це скидалося на перерву, під час якої можна було робити все, що спаде на думку, або просто підійти до вікна і годинами спостерігати цю безкінечну запону із небесних сліз. Хлопець поклав книжку на столик і вимкнув світло. Повільно, заколисуваний дощем, він поринув у сон.