Дмитро Білий Волонтер
ЧОРНЕ КРИЛО
ЧАСТИНА І
Посмішка Будди
У мертвій воді не ховаються дракони.
У мертвій воді не ховаються дракони.
Коли закінчуються війни, солдати переможених армій, немов дрібні бризки ртуті, розкочуються по земній кулі. Траєкторія їхнього руху неуявна й неосяжна. Вони прагнуть знайти затишне місце й завмерти, сподіваючись, що кров і жах минулої війни поступово щезнуть з їхньої пам’яті. «Тоді, — думають солдати зниклих армій, — ми зможемо знову зайнятися тим самим, чим і до війни. У нас знову будуть безтурботні вечори в колі родини (нехай би й нової родини), ми знову навчимося сприймати музику й будемо знов пити чай з друзями (нехай би й новими друзями). Наша війна, — міркують солдати таких армій, — уже закінчена, і поступово те, що було і про що згадувати так не хочеться, перетвориться на героїчний міф». У крайньому випадку їхня війна перестане бути кровожерливим, мерзенним і ненаситним чудовиськом. Вона перетвориться на кілька рядків у підручнику з пожовклими сторінками, цікавому тільки студентам, і то тільки в період складання нудотних іспитів. У це вірять солдати переможених армій. Та, мабуть, і солдати армій-переможниць теж…
Харбін, зима, 1936 рік
Щемливе почуття туги завжди охоплювало його, коли дивився він, з вікна на вулицю, яку повільно засипав білий лапатий сніг. Ліхтарі, здавалося, надавали повільному дійству якогось сакрального змісту. Сонце давно вже перестало освітлювати це суєтне місто, і тільки їх м’яке сяйво, що відбивалося на міріадах тихих срібних сніжинок, додавало вулиці таємничої неповторності зимового вечора. Унизу, під вікном, поспішали кудись пішоходи; везли, нечутно ступаючи сандалями, в’язаними з рисової соломи, своїх клієнтів рикші; розмірно відміряючи кроки, несли патрульну службу японські солдати місцевого гарнізону. Чоловік, що стояв біля вікна, закурив сигарету й завмер, зачаровано стежачи за каскадом сніжних клаптів. Вулична метушня не заважала йому радіти снігом, затишком кабінету і світлом незграбних ліхтарів уздовж вулиці. Він міркував про тлінність людського існування в порівнянні з незмінністю законів природи й незбагненним захопленням споглядання снігопаду.
— Пане Гоголю! — перервав його думки голос, що почувся від дверей. Чоловік обернувся — на порозі кабінету стояв, поправляючи пенсне, Ян Якубичек — завідувач філією Чехословацького національного банку в державі з екзотичною назвою Манчьжоу-Го.
Гоголь обернувся, намагаючись сховати у глибині душі відчуття забутих спокою й радості, пережитих ним за останні кілька хвилин.
— З нагоди майбутніх різдвяних свят керівництво нашої філії має честь запросити вас, шановний докторе Гоголю, на урочистий вечір, — тут пан Якубичек знову поправив пенсне й торкнувся краєм долоні своїх розкішних сивих вусів, — на жаль, ви післязавтра залишаєте нас, тому співробітники нашого банку хотіли б на прощання засвідчити вам свою повагу й подяку.
Господар зробив кілька кроків уперед і трохи розчулено потиснув руку керівнику філії.
— Не треба дякувати, пане Якубичек, я всього лише виконав свої формальні обов’язки інспектора центрального бюро нашого банку, а тепер сподіваюся повернутися до своєї викладацької роботи в Подебрадах. Щиро запевняю вас, цей тиждень співробітництва приніс нам обом взаємне задоволення.
— Часи зараз тривожні, пане Гоголю, і я захоплююся вашою відданістю обов’язку, що покликав вас здійснити таку тривалу подорож, — після цих слів банкір знову енергійно затряс рукою інспектора.
— Не варто подяк, я всього лише виконував свої обов’язки, — трохи втомлено повторив Гоголь.
— Дивний край, дивні часи, — задумливо вимовив Якубичек, машинально дістаючи з кишені люльку в оксамитному футлярі.
— Я тут уперше, — сказав Гоголь, протягаючи запальничку своєму співрозмовнику.
Той узяв її, вміло набив люльку тютюном, затягся й задумливо промовив:
— А мені в цих краях повоювати довелося, у складі Корпусу.
Інспектор-викладач з розумінням кивнув:
— За іронією історії і чехи встигли пережити колоніальні пригоди.
Якубичек розвів руками:
— Та й ваших русинів я чимало тут зустрічав.
— Українців, — уточнив Гоголь.
— Аякже, пам’ятаю, пам’ятаю — дуже непогано воювали. Якщо не забув: два полки, один імені Шевченка, а другий… зовсім забув… таке польське прізвище…
— Хмельницького.
— Так-так! — зраділо кивнув банкір. — До речі, давайте за фронтове братерство! — після цих слів у його руках несподівано з’явилася латунна фляга. — Прошу вас, дуже гарний коньяк, нещодавно замовив у японському гарнізонному магазині.
Гоголь зітхнув і витяг із шафи пару кришталевих чарок. Гість наповнив їх темною бурштиновою рідиною й урочисто підняв свою:
— За наше братерство! Пам’ятаю, у дев’ятнадцятому під Уссурійськом наш правий фланг добряче виручили два українських… як їх… — Якубичек задумався й ляснув пальцями…
— Курені? — підказав Гоголь.
— Точно, курені, — підхопив Якубичек.
Незабаром фляга спорожніла.
— Ви їдете післязавтра? — уп’яте перепитав Якубичек.
Інспектор кивнув головою.
Тоді Якубичек урочисто оголосив:
— Дозвольте передати вам подарунок від правління нашої філії.
Гоголь з підозрою глянув на співрозмовника. Але той недбало махнув рукою й запитав:
— А ви ніколи не пробували ловити уссурійських тигрів у Маньчжурії?
Гоголь трохи подумав і заперечливо мотнув головою:
— Я їх ніде не пробував ловити, думаю, справа ця невдячна.
Якубичек радісно махнув рукою: «Тоді одну секунду почекайте!» — і зник за дверима.
Господар закурив сигарету і глянув на двері, мабуть, очікуючи, що там зараз з’явиться Якубичек з диким уссурійським тигром. Однак гість повернувся без тигра, але зі старим офіцерським планшетом у руках.
Гоголь полегшено зітхнув:
— Дозвольте повідомити вам, пане Гоголю, що приблизно за місяць до вашого приїзду у відділення нашого банку звернулися два козаки-емігранти… — Якубичек замовк, потім покопирсався у внутрішній кишені піджака й дістав флягу. — Вип’ємо! — натхненно запропонував він.
— Вип’ємо, — підтримав його ініціативу господар, не відводячи очей від планшета. Безперечно, він розумів, що в цей планшет легендарний уссурійський тигр поміститися не може.
Вони випили, і Якубичек продовжив:
— Отож, як виявилося, ці козаки заробляли на життя ловами тигрів, живцем. Ви тигрів у Харбінському зоопарку бачили?
Гоголь заперечно похитав головою.
— На них за ґратами дивитися страшно, а ці козаки блукають маньчжурськими горами й ловлять цих чудовиськ живцем! — Якубичек багатозначно підняв келих угору. — Отож півтора місяці тому до мене в контору прийшов здоровенний козак з рудою бородою, з сережкою у вусі та назвався дивним ім’ям, напевно, литовським — Данилович — і розповів мені історію своїх мисливських пригод. Виявилося, що наприкінці двадцятих років він із… е-е… побратимами почав полювати на уссурійських тигрів. З’ясувавши, що живі тигри коштують дорожче, аніж шкури, ці козаки стали ловити тигрів живцем.
Тут Якубичек пересмикнув плечима й запропонував знову випити. Компаньйони перехилили чарки, і завідувач філією продовжив:
— Одного зловленого тигра вони продали японським негоціантам за ціною 1400 ієн. Негоціанти, зрозуміло, тигра перепродали за 6000 ієн, наваривши 400 відсотків прибутку. Другого разу козаки зловили двох тигрів. Як вони умудрилися це зробити серед маньчжурських хребтів, я не уявляю, хоча, судячи з того, що я бачив у дев’ятнадцятому, ці козаки здатні й не на таке. Але за двох тигрів негоціанти запропонували вже тільки одну тисячу ієн. От Данилович і звернувся до мене в пошуках розумної ціни. Зрозуміло, ми дійшли взаємовигідних умов, хоча я зважився на цю угоду виключно з почуття ветеранського братерства.
Зрозуміло, що далі пішов тост за фронтове братерство.
Господар тим часом продовжував уважно поглядати на таємничий планшет. Якубичек помітив його погляд і простягнув пакунок йому.
— Цей офіцерський планшет козаки-тигролови передали мені, повідомивши, що випадково знайшли його в якійсь печері, що розташована в одному з міжгір’їв Маньчжурського гірського хребта.
Гоголь узяв до рук планшет і розкрив його — усередині був зошит у шкіряній палітурці. Від нього пахло вогкістю, на деяких аркушах записи розпливалися й були укриті темними плямами.
— Я намагався читати, — сумно сказав банкір, — але погано знаю російську граматику, а тут, здається, написано русинською мовою.
— Українською, — машинально поправив Гоголь, перегортаючи злежані сторінки.
— Може, ви знайдете там щось цікаве, — радісно сказав Якубичек, але відразу з тривогою подивився на годинник. — Пане Гоголю, час іти, за кілька хвилин почнеться бенкет.
— Так, неодмінно, — відгукнувся той, зосереджений на записах. — Прошу вас, ідіть, я зараз підійду.
Гість вийшов, а Гоголь сів за стіл, клацнув вимикачем лампи й почав читати. На перших сторінках, що розпливлися від вогкості, рядки неможливо було розібрати, але далі цупкі аркуші зберегли текст майже неторканим.
Якийсь час із нижніх поверхів було чулися звуки бенкету, музики і співу, але доктора Гоголя, здавалося, цілком поглинули записи в зошиті. Опівночі настала тиша. Інспектор піднявся, побачив залишену Якубичеком флягу, побовтав її, вилив залишки коньяку в чарку й залпом випив, потім підійшов до вікна. На вулиці продовжував іти сніг, але від недавнього зачарування не залишилося вже нічого.
Гоголь знову сів за стіл і заглибився в читання. Дійшовши до середини зошита, він знову розкрив першу сторінку й почав читати спочатку…
Маньчжурія, літо, 1925 рік
…Я вже давно зрозумів, що час має прямий зв’язок з певною територією. Час пливе над землею, наче ріка і, залежно від підводних каменів, мілин, ширини берегів чи глибин донних ям, може вирувати, пінитися, кружляти у вирах або текти рівно і спокійно. Є ландшафти, що змушують час нестися навскач, нестямно прискорювати свій біг і миттєво пролітати, а є такі місця на землі, що втягують у себе час, і він майже завмирає, розтікаючись нудною тягучою масою, а то й зовсім зупиняється.
За своє життя мені довелося побачити багато земель, і відчути різну швидкість норовливого, і так прив’язаного до краю, часу, але ніколи я не відчував, що він зупинився. Тільки тепер, за той день чи два, чи тиждень, чи вічність, поки наш потяг тягся в глибину маньчжурської пустелі, мене не покидала думка про те, що час стоїть на місці. Як тільки потяг, пихкаючи, проскочив передмістя Харбіна, як тільки останні фанзи зникли жовтими крапками вдалині й коли ми виїхали на рівнину — тоді час зупинився. І навіть не тому, що рівнина була тьмяною й одноманітною. Швидше за все тому, що часу просто нічого тут було робити, а може він боявся потрапляти сюди, щоб не опинитися навічно в полоні цієї сіро-жовтої пустки. Відчуття відсутності часу звалилось на мене раптово, як зволюється вночі розвідник з ножем у руці на вартового, що задрімав. Мовчки дивився у вікно вагона, і здавалося, що наш потяг стоїть на місці, так само, як і застигле сонце, а з його боків повільно, з лиховісним скреготом обертається одноманітна нескінченна пустеля… Іноді це почуття було нестерпним і охоплювала божевільна думка, що в мене немає ні минулого, ні сьогодення, що все життя їду в цьому напіврозбитому вагоні пустелею, а все інше — дитинство, юність, навчання, любов, війни, що мені довелося пережити, — усього лише безглузді уривки сновидінь.
Навіть станції біля якихось міст, що раптово виникали на рівнині, немов примари, і де зрідка зупинявся наш потяг, і юрби пасажирів на перонах анітрохи не дисонували з цим позбавленим часу простором, навіть якимось дивним чином підсилювали відчуття нереальності того, що відбувається.
Не знаю, наскільки всі ці почуття були притаманні моїм супутникам. На їхніх обличчях вдавалося побачити хоч й приховувані, але все-таки помітні риси тривоги і непевності.
Деяких зі своїх теперішніх сусідів у вагоні я вже зустрічав на вербувальних пунктах у Харбіні. Здебільшого — офіцери армії Колчака, яким набридло безпросвітне емігрантське житіє, і які вирішили знову випробувати свою військову долю як найманці в арміях місцевих китайських Бонапартів.
Особливого бажання знайомитися ближче ні в кого не виникало. Хоча всі ми належали до вічного, як війна, стану солдатів, що програли. Хіба тільки на станції, перед завантаженням потяга, ми зненацька для себе, підкоряючись інстинктові, виробленому в людей, що звикли до фронтової злагодженості дій, згуртувалися на кілька хвилин, щоб пробитися через вируючу юрбу китайців до вагона й зайняти його, немов ворожу цитадель. Але тільки-но вагон був цілком окупований, тільки-но стих у сусідніх вагонах обурений лемент невдах, які зрозуміли, що ми міцно утримуємо оборону й не збираємося більше нікого сюди впускати, наше тимчасове воїнство розпалося. Щойно потяг рушив, тяжке відчуття того, що для всіх знову почалася подорож у невідомість, змусило кожного замкнутися у власній самітності.
Мабуть, єдиним винятком були п’ятеро уссурійських козаків. Величезного зросту, широкоплечі, з широкими бородами, одягнені в полинялі, але дбайливо збережені гімнастерки, у кашкетах з обов’язковими жовтими верхами, уссурійці миттєво утворили щось подібне до похідної станиці. Недовго порадившись, вони вибрали отамана — величезного рудобородого козака зі срібною сережкою у вусі і двома георгіївськими хрестами на гімнастерці, якого шанобливо іменували Даниловичем, склали в один мішок свої продовольчі запаси і статечно взялися грати в карти, анітрошки не звертаючи уваги ні на навколишніх, ні на рівнину за вікном. Надвечір козаки діставали сулію мутної китайської рисової горілки, помолившись, неквапливо вечеряли, випивали, а потім співали нескінченних козачих пісень, давніх, як вітер у степу. Їхні запаси провіанту, як, утім, і пісень, були невичерпними. Здавалося, ніщо у світі не могло похитнути їх мікрокосмос. Я, та й не тільки я, дещо із заздрістю поглядав на їхню громаду, громаду, якій незнане було почуття ні розгубленості, ні гнітючої самітності.
Я курив, стоячи біля розбитого вікна, або валявся на верхній полиці, намагаючись міркувати про те, що відбувалося зі мною останні сім років. У мішку з речами у мене лежала «Одиссея», точніше, половина книги. Знайшов її, коли відступали з Іркутська, у будинку міської гімназії. Так і тягав з собою з 1920 року. Тільки читання далі першої сторінки не просувалося. Другу половину, напевне, хтось із солдатів експропріював на самокрутки, і тому мій Одісей навічно застряг між Сциллою і Харибдою.
На станціях поповнював свої запаси, купуючи на отримані у вербувальника гроші трохи рису, риби й огидного тютюну. Із сусідами не розмовляв, хіба що перекидався кількома необхідними фразами.
Якось надвечір стояв біля вікна, набиваючи тютюном люльку. У сусідньому купе, не кваплячись, козаки розкладали на вишитому рушнику свої припаси перед вечерею.
— Але ж цим козакам байдуже, де і з ким воювати, аби їх було більше одного, — почув я поруч голос. Обернувшись, побачив високого підтягнутого чоловіка у вицвілій і полатаній чорній офіцерській формі та чорному каппелівському кашкеті. Несподівано для себе відчув радість від появи співрозмовника. Той тим часом продовжував:
— Конкістадори — такі з Єрмаком колись Сибір завойовували.
— Ви, гадаю, думаєте, що їм удасться завоювати тепер Китай? — запитав я.
Каппелівець здвигнув плечем і криво посміхнувся:
— Хто зна, хто зна…
Голос у нього був сухий, з якимсь металевим тембром. Блакитні глибоко посаджені очі, сухорляве, тверде обличчя, постава кадрового офіцера. Його я запам’ятав ще з Харбіна. Навіть серед інших, що пройшли вогонь і воду, офіцерів-емігрантів, він виділявся якоюсь відчуженістю і прихованою, але від цього ще більш небезпечною силою.
— Ротмістр Володимир Раух, — представився мій співрозмовник, протягаючи руку.
Я теж відрекомендувався, і ми потисли один одному руки — долоня в Рауха була вузька й дуже сильна. Ротмістр клацнув простим портсигаром і дістав цигарку, закурив, потім продовжив думку:
— Тільки, коли я бачу цих козаків — до кінця розумію, що ми знову опинилися в Середньовіччі. Козаки завжди залишалися наріжним каменем цієї епохи, тому почувають себе в часи нового Середньовіччя як риба у воді. А ми, діти Нового часу, нічого не можемо зрозуміти. Один раз опинившись у Середньовіччі, назавжди залишимося в ньому. Ви думаєте, ми подалися в найманці до цих божевільних генералів від безвиході й безгрошів’я емігрантського життя? Набридло працювати чорноробами й вантажниками в офіцерських артілях Харбіна? Та ні: потягнуло знову до тяжких спокус Темних віків.
— Можливо, — похмуро відповів я, — тільки-от у Китаї Середньовіччя, по-моєму, ніколи не було.
Ротмістр посміхнувся:
— А ви розумієте, що зараз відбувається в Китаї?
— Загалом.
— Китай переживає чергову «Епоху ворогуючих царств». Усякий генерал вважає себе феодальним князьком, і весь Китай поділений між десятками таких князьків-маршалів. Чан Кайши, цей китайський Троцький, контролює тільки частину Південного Китаю, кількість диктаторів у Центральному і Північному Китаї порахувати неможливо: ну, з маршалом Сунь Чуанфаном ви, ймовірно, вже мали честь познайомитися в Шанхаї, північніше Янцзи у провінції Ханькоу простягається царство маршала Бейфу; шибеник Чу Юпу править між Пекіном і Тяньцзином; Шаньдун належить якомусь маршалу Чань Цуньчану. Зрозуміло, що всі вони різняться зазвичай тільки улюбленим способом страти злісних неплатників данини. Природно, що всі вони запекло борються один з одним, і міста десятки разів переходять із рук у руки. Чи не правда, знайома картина? Зневірені городяни зміцнюють міста зубцюватими вежами і стінами з бійницями. Рівнинами бродять тисячі банд, уздовж доріг можна побачити прикраси з тисяч голів, насаджених на палі. До того ж, усі ці армії кишать совдепівськими радниками, яким не терпиться перетворити Китай на чергову радянську республіку. До речі, серед них і наш давній друг, Блюхер.
— І ми їдемо зараз в самий центр цього Нового Середньовіччя, — байдуже промовив я.
Ротмістр затягся цигаркою.
— Як вам стало відомо на вербувальному пункті, ми будемо мати честь боротися в рядах доблесного правителя Маньчжурії Чжан Цзоліня. Там нині чимало наших офіцерів. Використовує їх як гарматне м’ясо. Що й говорити — горе переможеним.
— Весело, мабуть, має бути.
— Авжеж.
Ми мовчки курили. Козаки тихими милозвучними голосами затягли пісню. У цій пісні оживала їхня станиця, степові передзвони острогів і тупіт коней.
— А ви де служили, ротмістре? — запитав я.
Раух мить мовчав. Машинально поправив свій кашкет і поліз у портсигар за новою цигаркою.
— Та так, звичайна історія: сам я родом із остзейських німців, закінчив Київське юнкерське училище, воював тут, у Маньчжурії, у дев’ятсот п’ятому, потім Велика війна, поранення в Карпатах, далі — гарнізон у Іркутську, ну, а потім, коли почалася Смута, служив у Каппеля, після його смерті потрапив в Оренбурзьку армію генерала Бакича. У двадцять першому відступили до Чугучака, думали відсидітися за китайською границею. А вже через місяць до Чугучака стали підходити червоні, для яких границь, здається, не існує. Ні в чому. А що було далі? Ви, напевне, чули про «Голодний похід» Оренбурзької армії?
Я оторопів. Наскільки відомо, з восьми тисяч, що пішли в цей приречений марш степами Монголії, живими не залишилося майже нікого.
— Ви брали участь у поході? — запитав я, намагаючись зберігати спокійний тон.
Ротмістр Раух ледь кивнув головою. Риси його обличчя загострилися, а очі, здавалося, перестали сприймати навколишнє. Я розумів цей стан: мені самому довелося пережити дещо, про що не хотілося ні згадувати, ні розповідати.
Треба віддати належне Раухові, він досить швидко отямився й посміхнувся:
— Ваша військова стежка, осавуле, очевидно, теж вас не леліяла?
— Бувало всяке. У шістнадцятому році мобілізували, після відрахування з Харківського університету потрапив служити на КВЖД. Брав участь як представник Далекосхідної Української Ради у формуванні українських куренів у складі армії Колчака. Так у Першому Курені до 1920 року і провоював. До двадцять другого жив у зоні відчуження КВЖД, працював чорноробом, потім почалася евакуація. Під Зеленсько-Київським, де збиралися біженці, увійшов у групу військ генерала Смоліна, під час переходу біженців у Хунчун командував козачою сотнею. Після того як китайці нас інтернували, рік пробув у таборі, ледве не помер від голоду, але перебрався в Харбін. Нічого особливого…
За вікном було темно. Ми мовчали. У вагоні всі вже спали жадібним, переривчастим сном утомлених солдатів, готових щосекунди до болісного пробудження.
Я не намагався рахувати дні й тижні нашого неймовірно довгого шляху. Здавалося, усі супутники звикли до думки, що ця подорож ніколи не закінчиться. Можливо вони й не хотіли, щоб вона коли-небудь закінчилася. Час від часу розмовляв з Раухом. Ми говорили про війну і про світ, хоча частіше все-таки про війну. Тільки ніколи не торкалися теми «Голодного походу» Оренбурзької армії, хоча, чесно кажучи, мене роздирало прагнення довідатися побільше про обставини цього походу. Та видно було, що будь-який спогад про той час дуже гостро зачіпає ротмістра. Розумів це й не намагався розпитувати Рауха. І він був вдячний за моє мовчання.
Але тепер щоночі думав про той похід, що канув у Лету. Намагався скласти з уривчастих, відомих мені фактів зв’язану картину тих подій. Не знаю тільки навіщо. Може в мені прокинулася давно забута честолюбна мрія описати події громадянської війни, поки вони не стали здобутком всепоглинаючого часу, і брехливих пер ідеологів-істориків? Може я відчув у інтонації Рауха прихований натяк на якусь таємницю, з якою він зіткнувся під час того божевільного походу?
Так чи інакше, годинами намагався згадати все, що колись чув про «Голодний похід». Але завжди ритм моїх міркувань переривала одна коротка й безжалісна думка: вони всі загинули.
За чотири роки, що минули відтоді, я зустрічав багато людей, що чули й розповідали про «Голодний похід» Оренбурзької армії. Офіцери в китайському концентраційному таборі, козаки, що осіли в Монголії й Маньчжурії, політикани, що безцільно дебатують про майбутнє Імперії, люди, що були свідками чи учасниками подій, гідних Апокаліпсиса, і ті якось переказували про цей похід, як про ледве не містичне явище…
Отже, вони всі загинули…
…Наприкінці травня 1921 року з військового табору на ріці Емиль, розташованого неподалік від міста Чугучака, виступив на схід загін з восьми тисяч осіб. У нього входили залишки Оренбурзької армії генерала Бакича й повстанської Народної дивізії хорунжого Токарьова. Перед ними лежали безводні монгольські степи. Загін не мав ні запасів продовольства, ні достатнього озброєння. Хоча й військовим загоном його можна було назвати тільки з дуже великим перебільшенням. З усіх людей лише шістсот осіб володіли вогнепальною зброєю. Запас патронів мінімальний. Про важке озброєння не було й мови. Значна маса утікачів — жінки й діти. Виступати в похід у такому складі було божевіллям, але до Чугучака вже підходили частини Червоної Армії, й іншого вибору не залишалося.
І зважилися на цей безвихідний шлях. Що ними керувало? Сліпа безпідставна віра у фортуну? Пройти через монгольські степи, прорватися в Китай, який охоплений полум’ям громадянської війни? Вони виступили. Виступили назустріч смерті від голоду і спраги, назустріч кулям червоних, монголів, китайців, японців, сотеням банд, що панували на Рівнині.
Ті, кому страх скував волю, залишилися в Чугучаку, очікуючи милості переможців. Ті, хто вибрав страждання нескорених, вирушили за генералом Бакичем.
Вони — приречені.
Літо в пустелі. Безжалісна спека, голод і спрага. Спочатку довелося прориватися через заслони червоних. До Шарасуме добралися, прорвавши червоний заслін, утративши тисячу осіб. До вересня рухалися пустелею, щодня втрачаючи сотні людей, які вмирали від голоду й розпеченого сонця. Найгірше було дітям. Шлях перетинали заслони монгол і банди китайських солдатів-дезертирів. Ті вимагали за вільний перехід золото, у крайньому випадку — жінок. Кожну сопку доводилося брати штурмом, ціною десятків нових смертей. Кочівники, у яких сподівалися одержати провіант, почувши про наближення Урус-Орди, розбігалися. На початку вересня, не витримавши, половина загону, в основному старі, жінки й діти — близько трьох тисяч осіб — здалися червоним. Що з ними сталося, ніхто так і не довідався.
Коли утікачі дійшли до Монгольського Алтаю, виявилося, що очікуваного порятунку не настало, кільце навколо загону продовжувало стискатися. Найбільш боєздатні частини відкололися наприкінці вересня й розсіялися по степу, намагаючись добратися до Китаю.
Наприкінці жовтня кілька сотень людей, що залишилися живими, зовсім без боєприпасів, поранені й виснажені, були оточені червоними під Уланкомом. Усіх їх стратили. Генерала Бакича та інших командирів розстріляли в Кяхті в 1922 році. Подейкували, що три сотні козаків і офіцерів змогли все-таки прорватися до Гучена й до літа 1923 року добратися дрібними групами до Китаю, але нікого з них ніхто ніколи не бачив.
Вони всі загинули…
Ротмістр Володимир Раух мовчав. Мовчав і я.
Час зупинився…
Ознакою того, що наближаємося до мети нашої подорожі, були чорні клуби згарищ на обрії. Міста, біля яких зупинявся потяг, мали свіжі сліди від вогню, бомбувань і вуличних боїв. Цивільна балакуча китайська публіка в сусідніх вагонах поступово змінилася на похмурих жовтолицих солдат та мовчазних китайських офіцерів. Потім уздовж залізниць потягнулися ґрунтовими дорогами, здіймаючи куряву, довгі колони солдатів, найчастіше одягнених у порваний селянський одяг, але при зброї. Удалині, у степу, з’явилися ланцюжки кавалерійських ескадронів і лафети зі снарядами.
— Дивися, як у вісімнадцятому, — з якимись радісними інтонаціями в голосі сказав капітан Ліхницький, колишній денікінський піхотинець, уважно розглядаючи мілітаризований пейзаж, що відкривався перед нашими очима. Останнім часом, непомітно для себе, ми встигли перезнайомитися. Напевно, відчуття війни, що наближається, знову змусило нас рефлекторно згуртуватися в подобу військового з’єднання.
Ніхто вже не думав і не мріяв про мирне життя. Швидше за все, забуті мирні роки здавалися нам чимось нереальним, примарним і стосувалися іншого, потойбічного існування.
Незабаром, довго не затримуючись, проскочили досить велике місто Гирин, що вважалося основним тиловим містом військ Чжан Цзоліня, і тепер наближалися до кінцевого пункту подорожі — містечка Цзяохе — навколо нього й дислокувалася дивізія, у складі якої ми мали воювати.
Я знову відчув рух часу і, як не дивно, полегшення. Що стосується Рауха, то він спохмурнів, став мовчазним, знову замкнувся в собі. Проте я бачив, що він, хоч і приховуючи це від інших, з нетерпінням чекає прибуття на передову лінію.
В останній день нашої мандрівки ми почули глухий гуркіт гарматних залпів, а армійські колони йшли вже нескінченними юрбами.
Рано-вранці мене пробудив голосний лемент у вагоні:
— Ну, нарешті, добродії, прибули!
— Збирайте речі — фронт!
— Лейб-гвардія, по конях!
Я звично вискочив з липких тенет досвітнього сну, механічно запхав руку під мішок з речами, що був мені за подушку, але револьвер не знайшов (його продав у Шанхаї ще роки два тому), і сів на лежаку, озираючись навколо. У вагоні йшла звична метушня, характерна для закінчення будь-якої подорожі, нехай навіть цю подорож здійснюють колишні дисципліновані вояки. За вікном ледь-ледь сірів невеселий ранок. Я натягнув на себе давно вицвілу гімнастерку, кашкет, підхопив мішок з речами й вискочив з вагона. Офіцери звично шикувалися, з радістю вдихаючи на повні груди вологе ранкове повітря.
— Поздоровляю з поверненням у Темні Віки! — Раух привітно ляснув мене по плечі.
— Взаємно, — буркнув я.
Вишикувалося нас біля паровоза приблизно чоловік шістдесят. Уздовж ешелону ще штовхалися китайські солдати й офіцери. Удалині, скільки можна було побачити, виднілися солдатські намети й гарматні позиції. На сусідніх коліях блищали від ранкової роси сталеві велетенські бронепоїзди. Далі, на сході, хмуро сутеніли гірські пасма Чачгбей.
Перед нами стояв офіцер у френчі з нашивками полковника китайської армії, на боці в нього сріблом блищала кавказька шашка, а на грудях висіли два георгіївські хрести й великий блискучий китайський орден. У полковника була сива, акуратно підстрижена борода-еспаньйолка й монокль.
— Та це ж полковник Солодньов! — вигукнув хтось із шеренги.
Солодньов поправив шашку й витягнувся, ми теж звично виструнчилися й завмерли.
— Добродії офіцери, — трохи охриплим, але гучним голосом гаркнув полковник, — радий бачити, що ви не втратили виправки і, сподіваюся, своїх чудових бойових навичок, набутих на полях боїв Великої Війни і Смути.
Отут він закашлявся й менш бадьорим голосом продовжив:
— Добродії офіцери, поздоровляю вас зі вступом у лави доблесної армії маршала Чжан Цзоліня!
Ми мовчали.
Полковник трохи збентежився, а потім зовсім по-цивільному махнув рукою:
— Сподіваюся, розгромивши червоні китайські війська, ми зможемо почати визвольний похід з метою звільнення нашої нещасливої Батьківщини!
Офіцери незлагоджено й не зовсім упевнено гримнули звичним «ура».
Солодньов трохи збадьорився:
— Спасибі вам, дорогі соратники за те, що прибули в цю тяжку годину на діючий фронт. Разом ми будемо непереможні!
Полковник зняв монокль, протер його хусткою і вже менш урочисто оголосив:
— Прошу зареєструватися в штабі нашого корпусу й одержати призначення у відповідні військові підрозділи.
До вечора ми одержали пайок, плату за два місяці вперед (чомусь у мексиканських доларах), і були розподілені в частини. Так почалася моя служба в китайсько-маньчжурській армії…
Основу ударних частин Третьої Маньчжурської армії маршала Чжан Цзоліня складали загони, майже цілком укомплектовані з офіцерів і козаків-емігрантів. За моїми підрахунками, їх було не менше шести тисяч. Тому Третя армія вважалася найбільш боєздатною. Вона могла б вести воєнні дії набагато успішніше, якби її командувач, генерал Лі, не настільки сильно захоплювався китайською класичною філософією й літературою. До цього його зобов’язувало аристократичне походження. Нам протистояли дві червоні китайські армії, тож генерал Лі вважав не гідним своєї гідності й походження застосовувати «плебейські» методи ведення війни. Невичерпним джерелом його стратегічних ідей були трактати Сунь-Цзи, У-Цзи та інших геніїв китайської військової думки, що спочили в мирі кілька тисяч років тому.
За кілька місяців до нашого прибуття генерал Лі вирішив цілком позбавити супротивника запасів снарядів і патронів. Для цього він скористався стратегією Юе-Фея — Переможця Чжурчженей. Той наказав виготовити опудала своїх солдатів, прив’язати до коней і пустити на супротивника, що витратив на ці муляжі всі свої стріли.
Натхнений генерал Лі, недовго думаючи, наказав усе запасне мундирування напнути на мішки із соломою, прив’язати до коней і погнати на червоних. Єдине, що він не врахував, так це наявність у супротивника цейсівських біноклів і чудового знання джерел стратегічного мислення нашого командувача. Унаслідок, близько тисячі коней і комплектів мундирування потрапило в розпорядження червоних частин.
Однак генерала Лі ця невдача анітрошки не засмутила, він уже захопився ідеєю затопити позиції супротивника, вичитавши про таку тактику в Сима-Цяня. Два офіцери інженерних частин були викликані до генерала й одержали розпорядження підірвати дамбу, що розташовувалася неподалік від позиції супротивника. Річка, вийшовши з берегів, повинна була затопити весь укріплений район, що утримували червоні. На обережне зауваження одного з офіцерів, випускника Петербурзького університету, що ми самі перебуваємо в низині, на відміну від супротивника, генерал Лі нагадав йому про спосіб страти, що застосовувалася імператором У-Ді до непослухів і тих, хто сумнівається. Зрештою, інженерна рота, утративши половину складу, зуміла підірвати дамбу й успішно затопила власні позиції, що важкою працею зводилися упродовж року. Тому довелося відступити на місцевість, абсолютно не придатну ні для оборони, ні для наступу…
Тепер генерал був одержимий новою стратегією, що, як були переконані всі наші офіцери, і призведе до остаточної загибелі армії.
Я намагався не задумуватися над цим. Ще з часів Великої Війни набув переконання: для ведення успішних бойових дій спочатку треба перестріляти всіх генералів.
Нас з Раухом призначили в ударний батальйон, що складався з колишніх колчаківських і денікінських офіцерів. Водночас ми, як досить непогані знавці китайської мови, виконували обов’язки інструкторів у двох батальйонах, сформованих із китайських новобранців, котрі прибули на фронт під посиленим конвоєм наших козаків-уссурійців.
Потягнулися одноманітні сірі дні. Зранку я намотував десятки кілометрів від одного батальйону до іншого і старанно втовкмачував новобранцям — ще недавнім селянам — основи дій батальйону в умовах позиційної війни. Перекладач намагався перекладати мої накази китайською, новобранці старанно слухали й нічого не розуміли, або, скоріше за все, розуміли, але все робили навпаки.
До того ж почалися нескінченні дощі…
Воєнні дії майже припинилися. Час від часу ліниво гухали артилерійські залпи, на які, утім, ніхто вже не звертав уваги.
І тільки вечорами, трохи озвірівши від невдячної інструкторської служби, ми збиралися у великому польовому наметі, призначеному для офіцерських зборів. Часто до нас приєднувалися офіцери кількох бронепоїздів, що дислокувалися поблизу на станції. Збори відбувалися досить одноманітно і традиційно. Офіцери розділялися на звичні групи: грали в карти, співали пісень, загравали із санітарками, вели нескінченні розмови про долю Батьківщини, й усі разом напивалися — благо, запаси мутної китайської горілки були невичерпні. Правда, зранку голова від цього пійла нагадувала поле бою двох зневірених армій, але на це ніхто особливо не скаржився. Коротко кажучи, ми знову повернулися до того способу життя, що стільки років проклинали. Але вже й не уявляли для себе іншого.
Володимир Раух нечасто відвідував офіцерські збори, а якщо відвідував, то, як правило, мовчки сидів, уникаючи п’яних розмов, пив китайську горілку, але не п’янів.
Одного разу він сказав мені, кинувши погляд на задимлений бліндаж:
— Бальгалла — уночі бенкет, удень — смерть.
Так минуло тижнів зо два нашої військові служби. На світанку, тільки-но замерехтіли відблиски вранішнього сонця, я вийшов з намету, міркуючи над тим, що кашкет придумали військові, щоб уберегти свої голови від небезпеки розвалитися після офіцерських зборів на десятки скалок.
Біля сусіднього намету вже сідлав коня ординарець Рауха — повненький сяньцзинець Ван. Капрал Ван належав до породи вічних китайських солдатів-ландскнехтів. Почавши воювати з 1911 року, він умудрився залишитися живим, побувавши в усіх арміях і на всіх фронтах як китайської, так і нашої громадянської війни. Ван непогано говорив російською, розумів усі китайські діалекти, був, як і слід сяньцзинцю, правовірним мусульманином, не любив інших китайців, що поки що не увірували в Аллаха, і був цілком задоволений своїм відносно безпечним становищем ординарця. До того ж Ван був перекладачем під час наших занять з новобранцями. Якби Раух хоч трохи нагадував Дон Кіхота, то Вана можна було б вважати класичним китайським Санчо Пансою.
Щодо мого ад’ютанта, то ним виявився мій старий знайомий, ветеран Першого Українського куреня колчаківської армії Іван Багуляк. Його я пам’ятав ще з 1918 року, коли тільки починав набір у курінь.
Іван Багуляк був родом звідкись зі Східної Галичини, з околиць міста Станіслава. На початку війни його рідних запідозрили австрійські жандарми в москвофільстві, й ті ледве не потрапили на шибеницю. А коли прийшли війська Брусилова, то двадцятилітнього Івана Багуляка, як і десятки тисяч його земляків, вислали, запідозривши в сепаратистських настроях, у центральні райони Росії.
Як і більшість вихідців із селянських родин, Іван був широкоплечий, дуже сильний, неквапливий і в характері своєму дивним чином поєднав риси селянської хитрості, самовпевненості, впертості й дитячої відкритості. Коли Багуляк прийшов записуватися в курінь, то на моє питання, чому він не повертається назад, простодушно відповів:
— Так, пане офіцере, що там воювати треба буде, що тут. Так хоч на проїзд не витрачатимуся.
Солдат з нього вийшов чудовий. З таких, утім, гарні солдати й виходять. Вчувалася в ньому надійність і статечність. Він і воював так, начебто працював на своєму полі. Як його занесло в Маньчжурську армію, Багуляк довго пояснювати не став, обмежився переконливим аргументом:
— Та от, хотів разом з чехами повертатися, але трохи затримався. На карту глянув, яким шляхом надійніше буде до Карпат добиратися — вирішив, що через Маньчжурію буде коротше.
Більш докладно про свій маршрут, обраний для повернення, мій ординарець не розповідав…
…Світанок тільки починав забарвлювати степ у рудуваті розмиті тони. Я закурив свою люльку і став очікувати появи Рауха. Той, усуперек своєму звичаю, затримувався. Як правило, доводилось йому очікувати мене. Чесно кажучи, завжди захоплювався його звичкою щоранку робити зарядку й обливати себе холодною водою — давався взнаки вишкіл кадрового офіцера. Але сьогодні, очевидно, мій товариш вирішив зрадити свої звички. Та нарешті він з’явився. Обличчя здавалося змарнілим, наче цю ніч він не спав зовсім.
Ми обмінялися короткими вітаннями, підхопилися на коней і рушили до навчальних позицій. Ординарці їхали позаду й ліниво перемовлялися якимось дивним китайсько-російсько-українським діалектом. З моменту прибуття на фронт наші приятельські стосунки майже не послабшали (хоча я так і не зрозумів, чому з усіх офіцерів ротмістр відчував особливу прихильність саме до мене), хіба тільки між мною й Раухом виник ледь помітний елемент відчуженості. Можливо, ця відчуженість викликана особливим душевним станом Рауха, якоюсь таємницею, без знання якої мені була б недоступна душа ротмістра…
Якийсь час Раух мовчав. Раптом, несподівано й пильно глянувши мені у вічі, сказав:
— Здається, осавуле, настають веселі дні.
Я знизав плечима:
— Що, готується новий наступ?
Ротмістр засміявся коротким різким сміхом, від якого мені стало трохи моторошно.
Я коректно витримав паузу, потім сказав:
— Ви останнім часом якимись загадками говорите.
Раух їхав, похиливши голову, плечі його, усупереч бездоганній поставі, були опущені, а спина зігнута. Здавалося, за минулу ніч незбагненна вага звалилася на його тіло й душу.
Минуло не менше чверті години, поки ротмістр заговорив, так і не піднявши голови:
— Послухайте, осавуле, чому б вам не забрати свого ординарця й не повернутися в Малоросію з цього проклятого Китаю?
Це питання мене дещо здивувало.
— Ротмістре, як у вас немає Батьківщини, так і в мене вже немає моєї Малоросії — залишилися тільки дві окупаційні зони.
— А чим є Китай?
Я промовчав, і Раух продовжив:
— Невже ви не почуваєтеся безпорадним у цих краях? Я завжди боявся Китаю, — Раух повернувся до мене, обличчя його здалося божевільним, — цей страх у мені жив завжди. Колись, дуже давно, у Петербурзі був на виставці одного художника, і мене вразила картина. Уже не пригадую її назви. Пам’ятаю, як я, молодий юнкер, години дві простояв перед тим полотном. На ньому: зображена Велика китайська стіна, посередині її зіяв гігантський пролом, крізь який повільно сунув величезний крокодил, на його спині височіла статуя Будди із застиглим, байдужим і відстороненим обличчям. За зруйнованою стіною палахкотів огидний багряний колір пожежної заграви. Не знаю точно, що відбулося зі мною тоді, можливо, це був момент, коли людина бачить свою долю.
Я розумів, що ротмістр свідомо зводить стіну між нами, і вирішив сказати:
— Володимире, ми всі втомилися, але повинні зрозуміти, що тут відбувається те ж саме, що й там, звідкіля ми прийшли.
— Там було інакше, там була наша трагедія. Тут ми чужинці. Тут ми будемо глузувати з командуючого армією за його захоплення стратегами Сунь-Цзи, але ж він набагато мудріший, ніж усі європейські військові генії минулого й майбутнього.
— Чому?
— Тому що він дійсно живе в Китаї, у просторі Китаю. Тому він усе одно переможе, навіть якщо програє. Він розуміє, що, борючись із комуністами, допомагає їм, і розуміє, що комуністи, борючись із ним, допомагають йому. Разом вони одне ціле й досягають власної загальної мети.
За гірським пасмом піднімалася багряна заграва сонця. На мить мені здалося, що зараз я побачу, як з-поміж двох гір виповзає крокодил, що несе Будду на спині. Мене пересмикнуло. Я озирнувся. Повз нас брели нескінченні колони китайських солдатів; наші ординарці, що їхали віддалік, мляво перекидалися з ними лайливими словами. Щоб остаточно повернути світ на своє місце, я запитав у Рауха:
— І що залишається нам, прибульцям з чужого світу?
Ротмістр довго мовчав. І тільки тоді, коли перед нами з’явився плац, на якому вже починали невміло шикуватися новобранці, сказав:
— Стати частиною цього світу, або вмерти і стати частиною іншого світу…
Моя рука мимоволі стиснула повіддя, і вигукнув:
— А до якої частини належите ви?
І отут Раух повільно підняв голову, його погляд з-під козирка кашкета, здавалося, прострелив мене наскрізь, тонкі губи скривилися, і ротмістр процідив:
— А ви як думаєте?..
Увечері наші офіцери, очманілі від нескінченних навчань, як завжди, зібралися на звичне застілля. Я сидів спиною до виходу навпроти Рауха. У наметі було задимлено, дзенькали склянки, а на імпровізованій сцені грав невеликий оркестр, зібраний із солдатів нашого полку.
Останнім часом, серед офіцерів ходили чутки, що підпільна комуністична організація, яка діяла серед китайських солдатів, готує повстання. Незважаючи на те, що запідозрених у організації регулярно страчували, очевидно, підпілля підсилювалося. Спочатку головною темою розмов за столами була ймовірність повстання — говорили про кількох наших офіцерів, знайдених зарізаними недалеко від табору, — але потім великі дози спиртного зменшили песимістичні настрої. Було вже близько десятої вечора. І, відчуваючи сильну втому, я вирішив піти до себе у бліндаж. Раптом помітив, як обличчя Рауха сполотніло, і він різко підхопився зі свого місця. Я здивовано глянув туди, куди дивився мій друг. Біля входу стояв (напевне, щойно увійшов) начальник нашої санітарної служби, полковник Рожковський. По-під руку з ним була молода красива жінка в охайному вбранні, що нагадало мені про забуті часи мирного життя, про скромні студентські бали й поетичні салони. Рожковський потискував руки офіцерам і представляв свою даму, якою всі милувалися.
Раух стояв, стискаючи спинку стільця з такою силою, що його кулаки здавалися виточеними з білого мармуру. Зіниці його розширилися. Рожковський тим часом вів свою супутницю до столика, що стояв недалеко від нас. Я встав і підійшов до нашого начмеда:
— Добрий вечір, полковнику. Сподіваюся, ви представите свою чарівну супутницю?
Рожковський по-молодецьки провів долонею по своїй сивій борідці-буланже й потис мені руку.
— Будь ласка, осавуле, мій новий заступник, прибула вчора в розташування нашої дивізії — Ольга Дашевська, прошу, як кажуть, любити й жалувати. А то в мене весь особовий склад сестер милосердя з китаянок.
Тепер я міг краще роздивитися незнайомку. Трималася вона дещо непевно, хоча було видно, що в житті їй довелося пережити чимало.
Коли мені доводилося знайомитися з красивими жінками, завжди трохи розгублювався, починав бурмотіти якісь стандартні компліменти, коротко кажучи, на сором собі починав зображувати із себе якогось чехівського чиновника, несподівано допущеного в райський сад.
От і тепер я вкрай ніяково поцілував простягнуту мені руку й нерішуче глянув на даму. Дійсно, краса її була приголомшливою: довге, усупереч сучасній моді, темно-русяве волосся, величезні зелені очі. Уся вона світилася якимось невимовним світлом мудрості, трагізму й любові.
Я взагалі не майстер описувати жіночу красу. Скажу тільки, що вперше в житті подумав: заради такої жінки було би щастям піти на смерть…
Ольга м’яко посміхнулася, протягаючи мені руку:
— Рада познайомитися з вами, осавуле, тим більше, що полковник устиг дати вам найкращу характеристику.
Раптом замовкла. Обличчя сполотніло. Вона дивилася на Рауха. Рожковський з подивом смикав свою борідку. Я спробував виправити ситуацію, але не зважувався просто запропонувати полковнику піти до стійки бару й випити. Здавалося, що й Ользі і Рауху буде легше пережити момент зустрічі без нашої присутності.
Вони стримано привіталися.
— Вас, здається, представляти один одному немає необхідності, — промимрив полковник. Дашевська, явно пересилюючи себе, простягнула руку Раухові. Той якимсь механічним рухом узяв протягнену долоню і злегка нахилив голову. Відчуття, що між цими людьми схована якась темна історія, навалилося на мене. Помітив, що на очах Ольги блиснули сльози.
— Вибачте, полковнику, дозвольте вас залишити. У мене сьогодні нічне чергування, — тремтячим голосом сказала вона і, різко повернувшись, швидкими кроками покинула намет. Кілька секунд тривала мовчазна сцена. Раух із блідим обличчям сів на свій стілець.
— Полковнику, мені здається, треба випити, — сказав я й потяг старого до столика, за яким сиділа компанія знайомих офіцерів, уже досить ґрунтовно накачана спиртним. Рожковський, найдобріший старий, ошелешено пішов за мною. Через якийсь час оглянувся: Раух, не відриваючи очей від виходу, налив собі повну склянку горілки й залпом спорожнив його. Ще через якийсь час я знову обернувся — ротмістра ніде не було.
Цієї ночі мені приснився сон: я плетуся морським берегом. Дме холодний вітер, від хвиль, що розбиваються об кам’яні валуни, на мене летять солоні крижані бризки. Намагаюся загорнутися в обірваний одяг, але вони не рятують від холоду. Наді мною сяє синє небо з яскравим розпеченим сонцем. Відчуваю сильний голод і спрагу. Раптом переді мною з’являється фігура жінки, огорнута довгою напівпрозорою тканиною. Зненацька розумію, що від цієї фігури залежить мій порятунок, і намагаюся з усіх сил прискорити кроки. Жінка стоїть нерухомо, тільки вітер м’яко колише край її одягу. Я не бачу обличчя, але знаю, що це Ольга. Я намагаюся бігти до неї, але дивна приголомшлива тиша тисне на мої плечі, і я розумію, що не можу зрушити з місця. Жінка піднімає руки й заклично махає мені. Я в розпачі намагаюся закричати, але з мого горла виривається лише хрип. Здається, це продовжується цілу вічність. Раптово море вибухає, і з його зяючої безодні посередині палаючого багряного полум’я з’являється нерухома фігура Будди. Моторошний, непередаваний жах! Жах, що буває тільки у снах, сковує мене. Будда вже наполовину піднімається над водою, я заціпенілий чекаю, коли він покажеться весь, знаючи, що це принесе мені й Ользі смерть. Гарячково я намагаюся зрозуміти, що мені треба зробити для порятунку, але не встигаю. Тиша вибухає страшним гуркотом…
— Пане осавуле, лихо! — чиясь рука вп’ялася мені у плече. Я миттєво підхопився з лежанки. Іван Багуляк трусив мене. У руці він стискав свій японський карабін «Ари-саку». Уперше побачив на завжди спокійному, іронічному обличчі Багуляка вираз крайнього розпачу. Я швидко натягнув чоботи, накинув френч і схопив портупею із шашкою та револьвером. За цей час Багуляк устиг, заганяючи обойму в карабін і неспокійно озираючись, крикнути:
— Дивізія повстала, червоні наступають, у таборі бій!
— Давай коней! — крикнув я.
П’ять рятівних хвилин, як інструктори, ми отримали завдяки тому, що, розбили свої намети за межами табору. Коли через півхвилини після пробудження вискочив з намету, стискаючи в руках револьвер, мене оглушив гуркіт пострілів, вибухів і криків: у таборі палали вогні, при світлі яких металися юрби солдатів, миготіли кавалеристи зі смолоскипами в руках, тріскотіли постріли, у районі цейхгаузу бахкали вибухи. Біля свого намету вже стояв Раух, стискаючи гвинтівку й напружено вдивляючись у хаотичний бій. Ситуація була зрозуміла без слів: табором заволоділи повсталі китайські солдати, тільки біля офіцерських наметів ще тріскотіли постріли — очевидно, наші офіцери намагалися чинити опір. З боку станції, де розташовувався бронедивізіон, теж доносилися звуки запеклого бою. Усе розташування дивізії нагадувало гігантський мурашник, у який встромили запалений смолоскип. Там, де були позиції червоних, розносився степом глухий тупіт кінноти, що наближалася. У наш бік бігла безладна юрба, душ двісті. Нас розділяла відстань у кількасот метрів. Над головами засвистіли кулі. Навіть подумки зрадів, що так і не встиг навчити новобранців правильно регулювати планки прицілів.
Багуляк і Ван тягли за вуздечки від конов’язі хрипучих коней. Раух присів на коліно й кілька разів вистрілив у бік юрби, що наближалася на нас. Він-то вже вмів стріляти.
— Їдемо! — крикнув я, підхопившись на неосідланого коня. Ротмістр підхопив протягнену йому Ваном сумку з гранатами й теж злетів у сідло. Наші коні рвонули від наметів. У Рауха був чудовий скаковий кінь, у мене й ординарців — низькорослі монгольські конячки. Ротмістр відразу вирвався вперед. Я зрозумів, що він уже давно вирахував ситуацію і твердо знав, що робити. Обговорювати стратегічні плани часу не було. Як завжди буває в таких випадках, відчуття реальності того, що відбувається — зникло. І я, підкоряючись якимось древнім інстинктам, утратив здатність відчувати те, що діється зі мною у звичному ритмі. Це було мов уві сні. І тільки після «пробудження» зміг усвідомити те, що сталося.
Отже, ми поскакали щодуху за ротмістром, який з незворушною впевненістю очолив наш невеликий загін. А Раух гнав свого коня до лазарету, що розташовувався на протилежному боці табору. Якісь люди з криками попадали під копита наших коней, у нас летіли палаючі смолоскипи й кулі. На щастя, повсталі солдати ще не встигли розібрати патрони з цейхгаузів, тому їх вогонь був не таким уже і щільним. Я встиг розрядити свій револьвер і тепер пришпорював коня, низько пригнувшись до його шиї, стискаючи в руці шашку. Високий широкогрудий скакун Рауха, як таран, пробивав скупчення людей, що намагались перегородити нам дорогу. Ван і Багуляк грізно розмахували гвинтівками, як стародавніми алебардами, збиваючи прикладами солдат, що чіплялися за повіддя. Ми проскочили плац і понеслися до лазарету. Він розташовувався у великому, збитому з дощок бараці. Навколо лазарету вирувала юрба солдатів. Тріскотіли безладні постріли, вікна барака світились рідкими спалахами, крізь вибиті шибки валили клуби диму. Пізніше я довідався, що Рожковський устиг організувати оборону з охорони лазарету й кількох десятків поранених.
Коли ми з’явилися біля бараку, китайці вже встигли виламати двері й увірватися всередину.
Я побачив, як Раух підняв дибки коня і жбурнув у юрбу кілька гранат, висмикуючи кільця зубами. Спалахи вибухів розсіяли солдат, що не очікували такого нападу. Повстанці почали розбігатися. Ми проскочили в барак через утворений пролом, збиваючи загаяних заколотників.
— Охороняйте вхід! — крикнув Раух, зіскочивши з коня і жбурнувши Ванові підсумок із гранатами, що залишилися. Вихопивши маузер, він кинувся у двері лазарету. Я побіг за ним, на ходу вставляючи в барабан револьвера патрони. Усередині стояли густі клуби диму, якісь тіні металися перед нами, чулися крики китайських солдатів і несамовитий жіночий вереск. При світлі полум’я я побачив Рожковського, що скорчившись сидів біля стіни, затискаючи рану на животі, і хапав повітря ротом, з якого по білій борідці текла, пузирячись, кров. Спотикаючись об мертвих, задихаючись від диму, ми металися по лазареті, перестрибуючи через перевернені лежаки. Переді мною виникали розлючені обличчя солдатів з червоними пов’язками (очевидно, червона пов’язка на кашкеті була покликана вирізнити заколотників), і я стріляв у ці обличчя. Десь попереду блиснула жіноча фігура в білому халаті, я кинувся до неї, позаду різко ляскали постріли маузера Рауха. Я підбіг до жінки, схопив її за руку, вона обернулася — на мене глянули широко розкриті від жаху очі Ольги.
— Біжімо звідси! — крикнув я й потяг її до виходу. Назустріч нам з диму вискочила фігура із занесеним для удару багнетом. Я підняв револьвер і натиснув на курок, кілька разів сухо клацнув бойок — у барабані не було патронів. Раптово звідкись збоку на заколотника налетів Раух, збив з ніг і вистрілив у нього з маузера. Ми кинулися до виходу. Тут важко вовтузилися Багуляк і Ван, відмахуючись прикладами від китайців, що юрмилися на виході з бараку. Раух розрядив у напосідливих усю обойму маузера. Від пострілів упритул солдати попадали, мов дерев’яні ляльки. Дверний прохід спорожнів, переступаючи через убитих, вискочили з бараку й завмерли.
За нашою спиною полум’я поступово охоплювало лазарет. Перед нами, оточуючи підковою, нерухомо стояла щільна юрба солдатів — націлено не менше півсотні дул гвинтівок.
Наші оборонні позиції були явно програшними. На флангах стояли Ван і Багуляк, стискаючи гвинтівки без патронів. Раух застиг, виставивши вперед маузер і, ймовірно, прикидаючи, чи залишилися в нього патрони в обоймі. Я відпустив руку Ольги, відкинув непотрібний вже револьвер і повільно потягнув шашку з піхов. Тільки зараз відчув нестерпну спрагу й жар. Лезо шашки повільно й м’яко висковзувало зі свого сховища. Здавалося, усі були зосереджені на цьому русі. І я зі сліпучою ясністю зрозумів, що, тільки-но оголю лезо, пролунає залп. При світлі вогню напружені обличчя китайців, що стояли навпроти нас, схожі були на виліплені з воску маски. Я повільно видихнув, і цей видих заповнив увесь світ. Видихнув і витяг шашку…
…Спочатку здалося, що в багряному світлі заграви лезо відбилося десятками відображень над головами заколотників, що оточували нас. Ніби величезна хвиля врізалася в солдатів, миттєво зім’явши їх. Тиша вибухнула хрипом коней, пронизливим свистом і гиканням козаків, хрускотом розрубуваних тіл. Я побачив здиблених коней, люті бородаті обличчя і блискавичні відблиски шабельних ударів. Козаки — їх було не менше півсотні — надзвичайно швидко висікли й розігнали юрбу, що оточувала нас. Вів козаків знайомий мені ще з подорожі з Харбіна рудобородий козак Данилович.
На секунду він підскочив до нас і, стримуючи здибленого коня, оглушливо гаркнув:
— Вашбродь, їдемо в степ, давай за нами! — і, ляснувши по крупу жеребця закривавленою шашкою, блискавкою метнувся разом зі своєю півсотнею в чорну ніч. Під час цього короткого бою Багуляк і Ван уже встигли казна-звідки привести наших коней. Раух стрибнув на свого й підхопив, саджаючи перед собою, Ольгу.
За мить ми мчали степом, сподіваючись, що не відірвемося від півсотні, що неслася попереду. За нашою спиною чулися постріли і крики.
Ми неслися за козачою півсотнею. Тобто могли тільки сподіватися, що скеровуємо наших коней у правильному напрямку: попереду чули глухий тупіт копит по степу й вірили, що встигаємо за козаками. Тоді ми ще не знали, що кавалерія червоних (кілька тисяч кіннотників з допотопними мечами) спробувала перерізати шлях відступу уссурійцям. Тільки можу здогадуватися, що відбулося з червоною китайською кавалерією, але думаю, що козаки поскакали далі і що ми, намагаючись визначити шлях півсотні, залишилися одні.
Додам ще одне: у скакуна Рауха під час нашого відступу поцілили кулею, і він упав у степу. Я зіскочив зі своєї монгольської конячки, підхопив Ольгу й посадив на неї.
Вірний зброєносець Рауха, Ван, віддав свого коня ротмістрові й повідомив, що, попрацювавши у свій час рикшею, звик долати бігцем і не такі відстані.
Уже світало. Ймовірно, козаки знову десь запекло рубалися. Де саме, ми не знали, та й розуміли, що ці півсотні пішли своєю дорогою, незалежною від нашої карми. А нам залишилося тільки прямувати своїм шляхом, покладаючись на власну інтуїцію. І я, і Раух, та й наші ординарці повинні були непогано знатися на географії руху нашого загону. Але, на подив досить швидко, всі втратили уявлення про напрямок пересування. Після короткої наради вирішили йти в бік гірської гряди Чачгбей, тому що на відкритій рівнині залишатися було небезпечно.
Сонце піднялося вже досить високо, коли підійшли до гір і, петляючи кам’янистою дорогою, пробралися до невеликої ущелини, по дні якої протікала вузенька річечка. Настав час відпочити, і ми організували привал, вибравши місце, зручне для оборони, якщо раптово доведеться прийняти бій.
Маленький табір розташувався за невеликим кам’янистим пагорбом, порослим деревами й густим чагарником. Утім, підрахувавши набої, що залишилися (п’ять для маузера Рауха, два для мого нагана, дві гвинтівкові обойми), ми зрозуміли, що шансів протриматися більше за десять хвилин навіть на найвигіднішій позиції в нас немає. З провізією було краще: запасливий, хазяйновитий Багуляк устиг прихопити із собою торбинку з консервами (як виявилося, переплутавши їх у поспіху з гранатами), а Ван повідомив, що навколо повно їстівних ягід, назву яких мені так і не вдалося запам’ятати.
Ситуація очевидна й без довгих пояснень: усі розуміли, що найкращим виходом буде перечекати кілька днів у горах, поки становище на фронті проясниться, а потім спробувати розвідати, де перебувають наші частини.
Ольга, варто віддати їй належне, досить швидко відновила, свій звичний, наскільки я зрозумів, спокій. Запасливий Ван вирушив збирати ягоди, Багуляк і Раух уважно оглядали місцевість, прикидаючи місця, відкіля було б найбільш зручно відстрілюватися в разі оборони.
Постаралися ретельно замаскувати наш притулок. Іван обережно розпалив багаття із сухого хмизу, і ми трохи перекусили. Було невідомо, скільки часу нам довелося б ховатися в горах, тому продовольство намагалися заощаджувати.
До вечора визначили час чергування — першим на вершину пагорба відправився, озброївшись карабіном, Раух. Ван і Багуляк миттєво захропли.
До речі, варто згадати обставину, на яку ми не звернули спочатку належної уваги, але яка згодом відіграла помітну роль у тому, що сталося. Усе почалося з того, що крім казанка ягід, Ван притяг цілий оберемок якоїсь трави, що мала дивний білий колір, і почав розкидати траву навколо нашого привалу.
— Що за укріплення ти тут городиш? — запитав я, ліниво спостерігаючи за зосередженими діями Вана.
— Не треба жартувати, осавуле, — дуже серйозно відповів сяньцзинець, не перериваючи своєї роботи, — нам, людям Рівнини, не варто потрапляти в ці прокляті гори.
— Ну, а якщо потрапили, то що ж робити? — підхопила нашу розмову Ольга.
Ван уважно подивився на нас, і цього, разу його, зазвичай кумедне, кругле обличчя не викликало добродушного сміху.
— Ви не смійтеся, панове, — повільно сказав він, — бо тут таке водиться, що ваш револьвер мало допомагатиме.
Промовивши цю дивну фразу, Ван продовжив розкладати кругом нашого місця розташування обруч з білих стебел. Вечоріло, і моя іронія якось поступово вивітрилася.
— І що тут водиться? — уже серйозніше запитав я. Можливо це було викликано моєю звичкою завжди уважно проводити розвідку місцевості.
Майже відразу пошкодував, що спитав про це. Але Ван почав докладно розповідати про те, що ми потрапили на територію, куди забиратися людям не варто. Про те, що ці гори мають досить погану славу, тому що кишать усякими небезпечними тваринами, такими, як одноногі кровожерливі куй, що вміють надзвичайно швидко пересуватися на своїх трьох кінцівках і заподіювати всіляку шкоду мирним мандрівникам, про гірських духів ван-лян, які вправно збивають подорожніх із правильного шляху, про людиноподібних, але таких, що більше нагадують мавп, демонів сяо і про хитрих людожерів фей-фей. Крім того, вище в горах жила сила-силенна привидів: мей, бродячих духів шень, тигрів-перевертнів чаньгуй та інших істот, протистояти яким набагато важче, ніж усій китайській червоній армії.
Закінчивши свою тираду, Ван рішуче попросив Рауха звільнити його від нічних чергувань, обґрунтувавши це тим, що місцеві демони в першу чергу будуть переслідувати саме його, Вана, хоча він і сяньцзинець, а вже потім нас, тому що всі білі теж належать до різновиду привидів, але набагато більш безпомічного, ніж справжні. Закінчивши цю тривалу тираду, Ван питально уп’явся в ротмістра. Багуляк уважно вислухав цей монолог і потайки кілька разів швидко перехрестився.
Я кілька хвилин роздумував, чи сміятися мені над цими байками, але нічна пітьма вже накрила верхівки дерев. Гори, здавалося, спохмурніли і зрушилися навколо нас, і вся місцевість невпізнанно змінилася. Будь-яке бажання глузувати із забобонів Вана у мене зникло, й отут почув голос Рауха:
— Добре, Ване, відсипайся, але на світанку — на пост.
Я розтягся на своєму ложі з соснових гілок. Думки про події минулої ночі не давали мені заснути. Та й розповіді ординарця не залишали мою уяву. Відчуття гострої небезпеки, приглушене коротким нічним боєм і нашою втечею, охопило мене. Раптом усвідомив, що мій страх викликаний насамперед думками про Ольгу. Відверто кажучи, я зрозумів, що вперше зустрів жінку, яка викликала в мені почуття замилування, але в той же час я боявся, що не зможу захистити її.
— Осавуле, ви не спите? — почув тихий голос Ольги, у якому читалося не питання, а швидше ствердження. Я піднявся на ліктях. Галявина була освітлена примарним місячним сяйвом, у небі густо мерехтіли зірки. Ольга сиділа, тулячись спиною до дерева, обхопивши коліна руками. У її голосі було щось заворожливе.
— Важко заснути після таких бурхливих пригод, — відповів я.
— Якби мені років вісім тому сказали, що коли-небудь я буду сидіти в Маньчжурії й міркувати про те, чи є в нас шанси дожити до світанку… — Ольга замовкла.
— Іноді думаю, що наші долі визначаються книгами, які ми читаємо.
— І яка ж книга визначила вашу долю? — запитала Ольга.
— Цю книгу я залишив минулої ночі, хоча не розлучався з нею вже років п’ять. Одну стару книгу, написану сліпим мандрівником, у якій були визначені долі всіх наступних книг і людей. На щастя, я закінчив реальне училище, і тому інтерес до неї мені на уроках грецької відбити не змогли.
— І це книга про одного воїна й мандрівника, що все намагається повернутися додому, — у голосі Ольги я почув розпач.
— Будь-яка подорож завершується. Питання тільки в тому, наскільки довго ця подорож триватиме.
— Але в кожного є своя Ітака.
— Чесно кажучи, Ольго, мене захопила ваша сміливість.
— А на що ви чекали, що буде нескінченна істерика салонної дамочки? — Ольга замовкла, потім сумно додала: — Просто я вже давно втомилася боятися.
Будь-яке випробування, пережите разом, надзвичайно швидко зближує людей. Мені здавалося, що знаю цю жінку цілу вічність. Від неї йшла якась спокійна й у той же час ніжна сила. Я мимоволі зітхнув і несподівано для себе сказав:
— А ми, чоловіки, так і не змогли вберегти вас від лих, хоча, мабуть, усі ці роки ми за вас і боролися.
Я більше відчув, ніж побачив, що Ольга посміхнулася:
— Лицарі будуть завжди, тільки лицарі завжди самотні.
Я промовчав. Подумав про ротмістра й запитав:
— Ольго, вибачите за безтактне питання, ви давно знаєте Рауха?
Запала тиша. Я вже пошкодував про своє питання, коли жінка заговорила, і її розповідь змусила мене зрозуміти, що таємниця, яку я відчував у Раухові, починає й мене втягувати у свою темну безодню…
— Ми познайомилися тоді, у 1921 році в Чугучаці. Мій чоловік, полковник, загинув під час відступу залишків каппелівського полку. Кілька офіцерів-каппелівців, серед яких був і Володимир, намагалися врятувати офіцерські родини при переході в Чугучак. Раух командував цим невеликим загоном. Ми всі тоді думали, що врятувалися, але коли червоні почали підходити до міста, а кілька наших таборів були вирізані китайцями, нас охопила справжня паніка. Тільки завдяки волі Рауха ми змогли зберегти хоч якусь організованість… А потім почався цей моторошний похід. Уже через два тижні наша армія нагадувала величезну колону примар, що йде степом. Обоз із жінками й дітьми був у середині колони. Нескінченні бої й постійне очікування смерті. Нестерпно було бачити, як умирають від голоду і спраги діти. Та більше за все ми боялися потрапити в руки китайців чи червоних живими. Раух сказав мені, що дав наказ своїм офіцерам, якщо ситуація виявиться безвихідною, перестріляти нас. Про це знала тільки я, але це мене заспокоювало. Чи не правда, дивовижно? Наприкінці жовтня ті, хто ще був живий, потрапили в оточення. Кільце червоних ще не замкнулося, але продовжувати похід ні в кого не залишалося сил. Тоді Володимир зібрав офіцерів — їх залишилося не більш як п’ятнадцять чоловік — і жінок з родин каппелівців. Ми завжди трималися разом. Він сказав, що в нас є тільки два виходи: умерти відразу чи спробувати врятуватися, відколовшись від інших, і піти в степ. Я не знаю, на що він розраховував, але ми всі вірили йому, і він став для нас символом віри. Як я вже сказала, офіцерів було чоловік п’ятнадцять і щось близько тридцяти жінок і дітей. Уночі ми, залишивши основну частину, пішли в степ. До цього деякі бойові загони, починаючи з вересня, пішли від нас. Але це були козаки, офіцери, не зв’язані обозом. Зараз я розумію, що цей відчайдушний крок був самогубством, але наш розпач не мав ані меж, ані місця для здорового глузду… Утім, усі вже давно забули про те, що таке здоровий глузд… Спочатку пощастило. Ми змогли за кілька днів відійти досить далеко. У тому безкрайньому степу нам здавалося, що ми залишилися одні в цілому світі. З’явилася якась надія. Однак наші сподівання в одну мить розлетілися.
Пам’ятаю, це сталося рано-вранці. Ми знялися з привалу й почали просування. Раптом Раух наказав зупинитися. Виявилося, що ми оточені з усіх боків. Більше двох сотень вершників були розсипані кільцем за триста метрів від нас. Вони не рухалися, наші офіцери приготувалися до оборони. Володимир узяв білий прапор і виїхав назустріч невідомому загону. Від них відокремилися два вершники й під’їхали до Рауха. Вони довго про щось говорили. Потім кудись від’їхали. Минув день, настала ніч. Раух не повертався, наша напруга досягла межі. Я дивилася на офіцерів, розуміючи, куди вони будуть спочатку стріляти, якщо вершники почнуть атакувати. Тільки почало світати, з’явився Раух. Мене вразило його бліде, як у мерця, обличчя. Під’їхавши, нічого не сказав, тільки махнув рукою, і наш загін повільно рушив уперед. Вершники розступилися, даючи дорогу. Раух їхав першим, опустивши голову. Пройшло ще кілька днів, але Раух нічого не розповів ні про те, хто ж оточував нас, ні про те, як йому вдалося домогтися для нас вільного шляху. Здавалося, після цього дня він цілком змінився, замкнувся в собі, майже не розмовляв і їхав, занурений у якісь похмурі думи. Так ніхто й не довідався, що ж сталося з ним. Усі бачили, наскільки він змінився, але ніхто не наважувався запитати, що саме він пережив. Повернулася його тінь. Напевно, ви вже здогадалися, що між нами був зв’язок, але після цього повернення все скінчилося. Здавалося, що його страждання чи жах, що поглинули його з того дня й тієї ночі, поставили між нами нездоланну перешкоду. Одного тільки разу, та й то чи в півсні, чи в маренні, він кілька разів простогнав одне ім’я «Дагоєв» — і все… Це ім’я стало єдиним, що давало мені натяк на те, що там сталося.
Незабаром ми натрапили на великий козацький загін, що відстав від Оренбурзької армії. Разом з козаками ми добралися до якогось містечка, яке було, на щастя, під контролем японських військ. А далі… Далі були звичайні дороги вигнанців. Більше я не бачила нікого з тих людей, з якими ми пройшли той божевільний похід. І от учора, Господи, невже це було всього лише тільки вчора, я знову зустріла його. І знову почався цей жах…
Ольга замовкла. Тільки зараз я відчув невимовну самотність, яка охоплювала цю жінку. Я розумів, що її розповідь була звернена не тільки до мене, і навіть не стільки до мене, скільки до свого душевного болю, що його відчувала Ольга. Поглянув на годинник. Підходив час мого чергування.
— Прийшла моя черга охороняти наш табір, та й вам треба відпочити, — сказав я, звично перевіряючи наявність патронів у барабані револьвера.
— Вибачте, осавуле, що через мене ви не змогли поспати.
— Нічого, на посту відісплюся, добраніч, Ольго, — промовив я й пішов до місця, де мав бути Раух, роздумуючи над почутим.
Чергування своє я провів, вдивляючись у нічну пітьму й міркуючи над розповіддю Ольги. Раух, здавалося, відчув мій стан, але нічого не сказав.
Наступний весь день ми просиділи у своїй схованці. Ставлення Рауха до Ольги було ввічливим, але трохи відстороненим. У той же час і я відчув, що між мною і ротмістром пролягла невидима стіна відчуження. Він, і так не особливо говіркий, цілком замкнувся в собі. Ще й поступово в мені стало наростати відчуття, що гори, оточуючи нас, начебто все більш зловісно нависали над нами, чужинцями в цих краях.
Наступного дня, ще тільки почало світати, ми почули віддалені постріли: десь у горах ішов бій. Відлуння далекої сутички тривало приблизно годину. Увесь цей час ми провели зі зброєю напоготові. Потім усе стихло, але розуміли, що й у цих горах зовсім не безпечно. Увечері ми заговорили з Володимиром про необхідність продумати можливості повернення на рівнину для розвідки. Через день мали закінчитися наші убогі припаси, а на ягодах, зрозуміло, довго не протягнеш, до того ж на нас щохвилини могли натрапити збройні загони, в існуванні яких ми переконалися зранку.
Раптом із гребеня гори, де чергував Багуляк, почулися кроки, через хвилину він скотився до нашого табору.
— Начебто якісь люди сунуть у нашому напрямку, — засапавшись, але напрочуд спокійно повідомив він.
Підхопивши зброю, ми вискочили з ущелини й залягли, сховавшись за поваленими буревієм деревами. Приблизно в кілометрі від нас, по стежці вздовж гірського струмка, їхали десятеро вершників. Хоча сонце вже схилялося до заходу, було ще досить світло, але на такій відстані визначити, хто ці люди, було неможливо.
Я подивився на Ольгу, її обличчя було нерухоме, тільки в очах наростало почуття страху.
— Ніппон, — прошепотів Ван.
Я, на відміну від нашого китайця, відчув полегшення: японські війська дотримувалися в Маньчжурії нейтралітету й без якихось своїх вигод у бойові дії не втручалися. Я подумав, що непогано було б поспілкуватися з ними й дізнатися, що діється на рівнині. Утім, звик, що в цій країні від кожного можна чекати чого завгодно.
Через якийсь час вершники наблизилися настільки, що можна було роздивитися: семеро з них одягнені в жовті мундири й сукняні шоломи, а троє інших — у цивільному, кілька коней нав’ючені тюками, з яких стирчали якісь штативи. В одного з японських кавалеристів поперек сідла лежав ручний кулемет. Попереду їхав офіцер з лейтенантськими петлицями, на боці в нього висів самурайський меч. Деякі солдати були поранені, про що свідчили плями крові на мундирах. Їхні змучені коні ледве пленталися. Було зрозуміло, що цей загін нещодавно вів бій і, швидше за все, саме його відлуння ми чули ранком. До того ж вони, судячи з усього, готувалися до привалу й запросто могли натрапити на наш притулок.
Про всяк випадок, ми взяли вершників на приціл. Тепер вони їхали схилом, витягнувшись ланцюжком навпроти нас. Ідеальні мішені.
— Може варто вийти до них? — тихо сказав я Раухові. Той мовчав, хоча я розумів, що він думає про те саме, що і я.
— Я спробую з ними поговорити, — нарешті відповів ротмістр.
— Може я? — несподівано запропонувала Ольга. — Жіночий голос їх не так насторожить, а японську я трохи знаю.
Особливого вибору в нас не було, і ми наважилися зав’язати переговори. (Можливо, це рішення і привело нас до тих жахливих подій, що розгорнулися далі…)
Як і кожен емігрант, що побідував у Китаї, я теж знав кілька фраз по-японськи, утім, половина з них належала до категорії брутальних. Однак змушувати ризикувати жінку ми не могли й не хотіли.
Раптом Ольга підхопилася на весь зріст і щось вимовила дзвінким голосом. Вершники зупинилися, схопилися за зброю й миттєво взяли її на приціл. Моя душа завмерла, стиснув рукоять нагана, намагаючись точніше взяти на мушку вершника з кулеметом. Японський офіцер дав знак своїм солдатам не стріляти і щось крикнув у відповідь. Кілька хвилин тривала ця розмова. Мені здалося, що вона тягнеться нестерпно довго. Я відчував, як по моєму обличчю стікають струмки гарячого поту.
Нарешті Ольга обернулася до нас і сказала:
— Офіцер готовий обговорити з вами деякі питання й хоче розбити табір біля нас…
Спочатку до нас, тримаючи карабін наперевіс, під’їхав один з японських кавалеристів. Уважно оглянувши місцевість і переконавшись, що крім нас поблизу нікого немає, він кілька разів махнув карабіном над головою. Невдовзі весь японський загін уже був на місці нашого табору. Офіцер наказав солдатам розбити місце для стоянки й виставити вартових. Незважаючи на крайню втому, діяли вони чітко і злагоджено — видно було, що бувалі вояки.
Тим часом японський офіцер, віддавши необхідні команди, щось сказав Ользі.
— Тепер старший лейтенант запрошує вас на нараду, — переклала вона.
Японець був років тридцяти, досить високий на зріст, широкоплечий, з відмінною поставою. Він козирнув нам і відрекомендувався:
— Старший лейтенант Імамура.
Ми теж представилися й коротко розповіли про обставини, через які опинилися в цих горах. З’ясувалося, що старший лейтенант супроводжував зі своїм загоном топографічну експедицію. Під ранок вони потрапили в засідку. Невідомі обстріляли їх і якийсь час переслідували вздовж ущелини. Велика частина загону Імамури була перебита. Хто були ті, що нападали, капітан не знав, але підозрював, що якась банда. Тепер він розраховував відпочити тут зі своїм загоном, а ближче до ранку спробувати вивести експедицію з гір. Він не сумнівався, що переслідувачі йдуть слідами його невеликого загону. Тому, надії відсидітися в нашому притулку нам не залишалося. Про останні події на маньчжурському фронті Імамура нічого не знав, але був упевнений, що червоні перейшли по всьому фронту в наступ і повертатися на рівнину не варто.
Судячи зі слів лейтенанта, становище наше було паскудним. Про те, що відбувається на рівнині, так і не довідалися, а небезпека зіткнутися з якоюсь бродячою зграєю виявилася дуже реальною. Ми з ротмістром перезирнулися.
— Лейтенанте, може, ви дозволите приєднатися до вашого загону? — спитав Раух. — Четверо бійців, якоюсь мірою, допоможуть і вам.
Імамура замислився. Було зрозуміло, що за інших обставин він навряд чи ризикнув би зв’язуватися з нами — офіцерами китайської армії, але тепер у нього теж альтернативи не залишалося. Він сказав, що обміркує нашу пропозицію, а поки запросив нас разом повечеряти. З припасами в них справи були не набагато кращі, ніж у нас, однак лейтенант почастував нас саке й запропонував непогані сигарети.
Наскільки пам’ятаю, мені здалося, що доля нарешті подала нам надію на порятунок.
Якби ж я знав, наскільки ця надія була примарною!
Ще була ніч, коли наш загін виступив назустріч невідомому. За своє життя я вже звик до найнесподіваніших поворотів, але до таких кульбітів доля ще не вдавалася. Тому скорився перед її загадковим вихилясам і спробував іти за провидінням без особливих емоцій.
Отже, ми виступили. Імамура вів загін, керуючись своїм власним розрахунком. Нам він коротенько пояснив, що має намір обійти небезпечне місце, де, на його думку, можна було натрапити на банду. Тому він обрав маловідомий, але, ймовірно, більш спокійний маршрут. З’ясувалося, що майбутній шлях пролягав через хребет Чжангуанцайлін, здолавши який, ми мали вийти до міста Хуанніхе, контрольованого японськими військами.
Нас забезпечили патронами, і капітан запропонував мені, Раухові й нашим ординарцям виступити в ар’єргарді. Ольга мала йти разом з топографами в центрі колони.
До півдня сонце вже палило нестерпно, розріджене повітря викликало запаморочення. Природа навколо ставала все більш суворою: ми просувалися вздовж стрімких гір, перебиралися через бурхливі потоки, часом опускалися в низини, вкриті густим туманом, чи продиралися крізь лісові хащі. Ван уважно прислухався до дивних звуків, які віддалено нагадували то протяжне виття, то пронизливий лемент, і все більше хмурнів. На груди собі він повісив якийсь дивний амулет і міцно стискав карабін, уважно оглядаючи місцевість. Та й мені, зізнаюся чесно, було трохи не по собі. Повоювати у своєму житті довелося чимало, але отут я став відчувати страх, викликаний передчуттям небезпеки не від живих істот. Можливо так подіяли на мене розповіді Вана, але, швидше за все, вплинула та похмура природа навколо, що живе за своїми законами, і серед якої ми явно були чужими й небажаними гостями.
Схоже, що й супутники мої переживали подібні тривожні відчуття.
Одного разу, здається, на третю ніч нашої мандрівки, ми побачили відблиски кількох вогнів, що горіли серед дерев. Імамура наказав усім бути в бойовій готовності, а Ван відразу повідомив мені й Раухові, що це душі загиблих у цих краях солдатів гріються біля примарних багать.
Щодо Рауха, то він, здавалося, не звертав ніякої уваги на слова Вана й занурився у свої міркування. За ці дні він цілком поринув у себе, але я бачив, що якась тривога наростає в його душі. До того ж здавалося, що ця дорога була знайомою ротмістрові. І, можливо, саме це найбільше насторожувало його.
Одного разу, немов прочитавши мої думки, Раух сказав мені:
— Думаю, що основною метою експедиції нашого Імамури є не топографічні дослідження.
— Так, я теж здогадуюся про це. Не кращий час проводити топографічні зйомки в цьому районі.
— Ви знаєте, осавуле, я тут колись воював. Вам відомо, як місцеві китайці називали перевал, яким ми йдемо?
— Щось похмуре?
— Загалом, так. Фен-по. Приблизно перекласти можна як «перевал похмурих душ».
— По-моєму, ця назва нам якнайкраще підходить саме нам.
Увечері на привалі Імамура запросив нас на нараду. Узагалі, відчувалося, що він ставився до нас з повагою, як до досвідчених офіцерів. Ольга, як завжди, виступала в ролі перекладачки. Імамура повідомив нам, що залишився останній, але найбільш важкий перехід через ущелину, позначення якої на японських і китайських картах потребувало уточнення. Також він сказав, що під час російсько-японської війни тут безвісти зникло кілька японських підрозділів, висланих для розвідки місцевості. Тому лейтенант попередив нас про необхідність дотримуватися особливої обережності.
Несподівано Раух сказав:
— Пане лейтенанте, через цю ущелину нам іти не слід.
Імамура спокійно подивився на нього:
— Я знаю.
Ольга сполотніла, а Імамура, трохи помовчавши, додав:
— Але в нас немає іншого виходу.
Так, невеселе враження справляв хребет Чжангуанцай-лін. Але перевал, який чекав на нас, перевершив найбільш похмурі прогнози. Відразу, як тільки почали спускатися, ми опинилися в густому тумані, крізь який я ледве міг бачити силуети своїх супутників. Кожен звук стукоту копит, кожен падаючий камінь викликали справжній гуркіт, що раптово стихав, неначе поглинутий навколишнім туманом.
Надвечір туман розсіявся, ми спустилися в низину, і маленька гірська стежинка перетворилася на відносно широку кам’янисту дорогу. Їхали серед дерев. Утома і скорочення нашого щоденного раціону вже давалися взнаки. Ольга поступово відстала від топографів і тепер їхала біля нас. За час переходу ми не перекинулися з нею й парою слів. З усіх нас тільки Багуляк щось наспівував собі під ніс, глибоко насунувши на очі кашкет.
Він один почував себе досить природно в цих горах, що, напевно, нагадували йому рідні Карпати.
Ми проїхали низиною кілька кілометрів, коли дорога стала ширшати. Я зрозумів, що попереду має бути якесь поселення. Машинально витяг наган, перевірив, чи заряджений барабан, і поправив ремінь, на якому висіла шашка. Раух помітив мій рух і поклав долоню на дерев’яну кришку кобури свого маузера. Багуляк і Ван теж напружилися: Іван по-козачому начепив на підборіддя ремінець кашкета, а китаєць клацнув затвором карабіна. Ольга тривожно подивилася на нас.
Невдовзі ми виїхали на узлісся. Між дерев виднілися обриси присадкуватих дерев’яних будиночків — фанз, що звичайно будували в Маньчжурії китайські колоністи. Однак від китайського села не чулося жодного звуку.
Імамура зупинив свого коня, піднявся на стременах і здійняв руку. Солдати заклацали затворами карабінів.
Увесь загін перетворився на єдину стиснуту пружину. Я намагався не дихати, прагнучи уловити найменший шум з боку села. Однак, крім шелесту вітру в соснах, не було чути нічого. Лише зрідка хропіли коні, тривожно переступаючи копитами.
Солдат з кулеметом під’їхав до капітана й зупинився, направивши свою зброю в бік будиночків. Імамура кивнув йому головою, і солдат попрямував до села. Ми завмерли, тривожно очікуючи, що ось-ось пролунають постріли й почнеться бій. Минуло приблизно десять хвилин (мені здалося, що кілька годин). Кулеметник вийшов із-за сусідніх будинків, обличчя його було гіпсово-блідим. Він качався за сідлі, учепившись у свій кулемет. Під’їхавши до Імамури, знесилений, солдат щось зашептав на вухо своєму командирові.
Імамура поліз у кишеню френча і неспішно натягнув білі рукавички, потім провів рукою по перев’язі меча й повільно пустив свого коня вперед. Торкнувши поводи, ми пішли за ним. Я мимоволі простягнув руку і притримав коня Ольги, залишаючи її позаду.
Далі можна було б написати, що село було вимерлим. Можна було б написати, якби село дійсно — буквально — не було б мертвим.
Запах, жахливий запах тіл, що розклалися, міріади мух, зруйновані і спалені фанзи, а головне — десятки трупів, що вистеляли вулиці і двори, зустріли нас у цьому поселенні мертвих. Ми повільно їхали, стримуючи коней, що злякано шарахалися від вигляду й запаху мертвих тіл.
Мені доводилося бачити багато вбитих. За ці роки я часто бачив мертвих людей — загиблих у бою, розстріляних і повішених, замерзлих, померлих від голоду, від хвороб.
Але ці люди вмерли від страху.
Обличчя їх були викривлені невимовним, диким жахом. Обличчя чоловіків, старих, жінок і дітей. Судячи зі ступеня розкладання трупів, усі вони умерли кілька днів тому. Якщо ви хочете одержати уявлення про те, який був вираз їхніх облич, подивіться картину Верещагіна «Апофеоз війни». Я бачив колись цю картину і все життя думав, що тільки черепи можуть передати всесвітній жах. У цю хвилину я зрозумів, наскільки помилявся.
Обернувся до Ольги.
— Вам краще не дивитися, — тихо сказав я, розуміючи, що вона ось-ось знепритомніє. Ольга, з останніх сил утримуючись у сідлі, дістала хустку і приклала її до обличчя.
Вирази лиць цих покручених жахливими судомами тіл назавжди викарбували в моїй свідомості нову, досі невідому для мене грань між минулим уявленням про реальність і майбутніми нескінченними нічними кошмарами.
Поселення, судячи з усього, було досить великим, нараховувало більше сотні будинків, віддалік я побачив гострий дах буддистського храму. Ми просувалися вулицею мертвих, і цей жах продовжувався, аж поки ми виїхали на центральний майдан села.
На площі лежало з десять мертвих тіл — над чорними калюжами засохлої крові вилися хмари мух. Це були трупи чоловіків, деякі стискали в руках сокири й коси. Тіла їх були покалічені, начебто всі вони потрапили в жорна чи під гігантські леза. Усюди валялися відрізані чи вирвані кінцівки. Я побачив кілька тіл, буквально розірваних навпіл.
Обличчя Імамури залишалося наче спокійним, солдати тривожно оглядалися, один з інженерів-топографів, схилившись, натужно блював. Я відчув, як і мені в голові запаморочилося. На мить у очах усе стемніло. Захотілося пришпорити коня і швидше вискочити з проклятого поселення.
Імамура під’їхав до краю майдану й натягнув поводи, про щось роздумуючи.
І тоді почалося…
Першим загинув кулеметник. Я побачив, як на спині в нього, між лопатками, раптово утворилася велика рвана діра. Він відкинувся на спину коня, закидаючи голову. Повільно, дуже повільно його кулемет падав на землю, а коли впав, і пил піднявся маленькими фонтанчиками довкола нього, я почув сухий звук пострілу.
Відразу після першого пострілу затріщали пострілами всі будинки, що оточували нас. Переді мною метнувся кінь, на спині якого висів вершник — обличчя солдата чорніло закривавленою суцільною раною. Інженери були вбиті в перші секунди.
Мені здалося, що всі вони миттєво перетворилися на дерев’яних ляльок, збитих одним ударом. Десь на рівні інстинкту самозбереження я зрозумів, що по нас б’є кулемет. Перед копитами коней забили аж до краю майдану фонтанчики пилу, начебто невидима голка гігантської швейної машинки прострочила впоперек увесь майдан. Я рвонув поводи на себе, піднімаючи коня дибки й закриваючи ним Ольгу. Коня різко кинуло вбік, і він почав завалюватися, я висмикнув чоботи зі стремен і встиг зіскочити, перед тим як він упав. Вихопивши револьвер, я обернувся на Ольгу — її кінь крутився, як ужалений, на одному місці. Раух, розмахуючи маузером, уже висів на його поводі. Ван і Багуляк, присівши за крупами своїх убитих жеребців, стріляли в когось із карабінів.
Я не пам’ятаю, як ми опинилися біля найближчого будинку. Пам’ятаю тільки, як ударом ноги вибив двері і стріляв у тіні озброєних людей, що виднілися між сусідніх будинків, поки повз мене не проскочив Раух, тягнучи за руку Ольгу, а потім Ван і Багуляк, що задкували й безупинно стріляли. Нарешті заскочив і я. У фанзі було темно. Я відразу кинувся до світлого прорізу вікна, спіткнувся через труп, що лежав прямо на порозі, і, не втримавшись на ногах, відразу впав. Бамбукові стіни фанзи миттєво покрилися десятком пробоїн від пострілів, крізь які вдарили сонячні промені. Відчувши тишу, я підхопився на ноги — і крізь вікно побачив зігнуті фігури людей, що бігли до нас через майдан. Я, Раух, Багуляк і Ван почали стріляти одночасно. Нападаючі миттєво зникли, але п’ятеро залишилися нерухомо лежати посеред майдану.
Тріск пострілів стих. Від загону Імамури нікого не залишилося. Якийсь солдат повз до нашої фанзи. Звідкись пролунав постріл — і солдат завмер, впавши обличчям у землю. Тільки кілька переляканих коней гасало майданом…
Револьвер системи наган — машина гарна, та тільки патрони швидко закінчуються. Я клацнув барабаном і почав гарячково ритися в кишенях, сподіваючись знайти хоча б кілька набоїв.
Багуляк закричав:
— Амба! Набої скінчилися!
У темряві почувся голос Рауха:
— У кого скільки залишилося? — прохрипів він.
— Три! — відповів Ван.
Я нарешті намацав трохи патронів у нагрудній кишені френча.
— Штуки чотири, — сказав я, заряджаючи барабан.
— І в мене два, — голос ротмістра пролунав разом з клацанням затвора маузера.
Мені здалося, що у фанзі навпроти сковзнула тінь. Я підкинув наган і вистрілив — почувся чийсь здавлений лемент.
— Не стріляти! — крикнув ротмістр.
— А що робити? — почувся розгублений голос Багуляка. Я відчепив свою шашку і, не оглядаючись, кинув її товаришові.
Знову запанувала ненависна тиша. І тільки вітер здіймав клуби пилу й десь віддалік чулося іржання коней, що рятувалися втечею. Я оглянув наш прихисток. Втиснувшись у кут, затуливши обличчя руками, сиділа Ольга, її губи щось нечутно шепотіли. Ван стояв спиною до мене, висунувши карабін у протилежне вікно, Багуляк задумливо поглядав то на клинок шашки, то на проріз дверей. Раух стояв поруч зі мною, приклавши маузер дерев’яною кобурою-прикладом до плеча. У зубах у нього блиснула латунь патрона.
Я перехопив рукоять нагана двома долонями, до різі в очах вдивляючись у будинки, що стояли навпроти.
— Не стріляйте! — почув я голос, що доносився звідкись із боку протилежного провулка.
Ми завмерли. Із-за будинку навпроти вийшла людина, тримаючи в руці якийсь круглий предмет. Я очікував побачити кого завгодно — китайського червоного офіцера, маньчжурського бандита, навіть комісара в будьонівці й лискучій шкірянці — але не цю дивну фігуру. На середину майдану повільно, але без ознак страху вийшов чоловік, одягнений у чорний піджак і вигладжені штани, щоправда, заправлені у високі м’які монгольські чоботи.
— Не стріляйте, — повторив він, піднявши над головою круглий предмет.
Я жахнувся, зрозумівши, що круглим предметом була людська голова. З неї на білу сорочку чоловіка хльостала кров, але він не звертав на це ніякої уваги. Розмахнувшись, він жбурнув голову в напрямку до нас. Та з глухим стукотом покотилася по землі. Я відчув крижаний холод — це була голова лейтенанта Імамури.
Я почув, як Раух повільно звів курок. Погляд ротмістра був прикутий до парламентера.
— Не стріляйте! — знову крикнув той. Одночасно з цим лементом Раух вистрілив. Я теж кілька разів натиснув на курок. Затріщали постріли. Порив вітру підняв на місці парламентера хмару пилу. Ще кілька разів клацнув спусковим гачком, але барабан револьвера був порожній — і в ту ж мить град куль прошив наш притулок. Я кинувся до Ольги, обхопив її, і ми впали на підлогу. Чув, як кулі проштрикують стіни будинку, на спину мені сипався сухий пил з потрощених пострілами дощок. Мені здавалося, що фанза от-от розвалиться від цього свинцевого шквалу. Ольга тремтіла.
Знову настала тиша. Через хвилину почувся сміх, від якого в мене мороз пройшов по шкірі, і я знову побачив того ж самого чоловіка — він знову виходив на середину майдану.
— Не стріляйте! — здавлюючи сміх, повторив він. Раптом Раух висмикнув порожню обойму з маузера й миттєво вставив у неї останній патрон, який тримав у зубах.
Він відскочив від вікна й підняв маузер. Погляд ротмістра, божевільний погляд останнього розпачу, метався між фігурою людини у вікні й Ольгою. Кілька разів він підкидав маузер, цілячи то у вікно, то в Ольгу. Ольга приречено дивилася на Рауха. Раптово ротмістр застиг — його маузер був спрямований на Ольгу. Лівою рукою він повільно пересмикнув затвор. Я зрозумів, що зараз має статися, і кинувся на ротмістра. Пролунав постріл, куля пробила дах. Ми разом впали на землю. Я відразу підхопився. Від вікна було чути сміх. Устав, важко дихаючи, і побачив, як Раух повільно піднявся й несподівано з усіх сил жбурнув свою зброю об землю. Ми мовчки дивилися на нього. І ротмістр видавив з ненавистю крізь зуби:
— Дагоєв.
Чинити опір далі не було ніякого сенсу — у нас закінчилися патрони, а нападників, наскільки я визначив, було не менше двох десятків. Фанза була оточена з усіх боків. Ван і Багуляк запитально дивилися на нас з Раухом, Ольга сиділа, закриваючи обличчя долонями. Ротмістр низько опустив голову й першим приречено пішов до виходу. Я взяв за руку Ольгу. Вона слухняно піднялася, похитнулася і, ледве утримуючись на ногах, пішла поруч зі мною. За нами вийшли Багуляк і Ван.
На площі нікого не було.
— Кидайте зброю! — почули ми голос, що, здавалося, разом з вітром нісся над землею. Я кинув до ніг свій револьвер, поруч з ним упала шашка й карабін Вана. У ту ж мить з-за будинків, що оточували площу, з’явилося більше двох десятків озброєних людей. Тримаючи зброю напоготові, вони почали повільно наближатися, охоплюючи нас кільцем. Я намагався зрозуміти, хто ці люди. Більшість із них була одягнена в монгольські халати й хутряні малахаї, але були серед них і солдати в гімнастерках; і цивільні. Серед характерних монголоїдних облич я побачив і кілька європейців. Але всіх їх поєднували якийсь непритомний погляд і повільні скрадливі рухи. Ми стояли мовчки, Раух, сумно схиливши голову, дивився на тих, хто наближався. За хвилину нас щільно оточили. Я затулив спиною Ольгу і спробував відіпхнути ліс рук, що зімкнувся над нами. Жінка пронизливо крикнула, і я вже хотів було схопити шашку, що лежала біля моїх ніг. На мить я побачив приклад, що промайнув перед моїми очима, потім спалахнуло яскраве світло, сильний удар відключив мою свідомість, і я провалився в безодню…
…Спочатку відчув різкий біль, що розколював мій череп навпіл, потім пітьма поступово розсіялася. Спробував підняти руку й піднести її до очей. На превелику силу мені це вдалося. У всьому тілі почував неймовірну важкість, начебто воно було придавлене страшним тягарем. Дуже повільно, долаючи біль, я почав відчувати простір навколо себе. Швидше за все, це був дерев’яний сарай. Я сидів на брудній циновці, тулячись спиною до стіни. Через невелике віконце пробивалися сонячні промені. Поступово очі звикли до напівтемряви, хоча дивитися заважала запечена кров на обличчі. Спробував піднятися, але навіть не зміг поворухнути онімілими ногами. Узагалі їх не відчував. Спробував дотягтися до ніг рукою, але долоня натрапила на масивний дерев’яний брус. Виявилося, що ноги були закуті в колодки. Подібні бачив колись на малюнках у книгах з історії Середньовіччя.
«Ну, от ти й добрався до Темних віків,» — спробував я посміхнутися, згадавши свою першу розмову з Раухом у потязі.
Придивившись, я побачив фігуру, що нерухомо сиділа навпроти мене й теж була закута в колодки.
— Раух? — тихо запитав я і у відповідь почув спокійний голос:
— Здається, осавуле, ми досягли завершального етапу наших мандрівок.
— А де інші? — тривога за Ольгу й наших ординарців здавила моє серце.
— Вони живі, осавуле, поки живі, — голос Рауха здавався байдужим.
— Що сталося, ротмістре?
Почувся тихий сміх, від якого кров застигла в жилах.
— Це все через мене, — раптово перервавши сміх, сказав з розпачем Володимир.
— Про що ви? — здивовано промовив я.
— Вам не поталанило, осавуле, нікому не таланить з моїх друзів.
— Годі вам, ротмістре, не кращий час для покаяння.
— Як знати…
— Хто такий Дагоєв? — несподівано для самого себе запитав я.
Якийсь час стояла тиша. Нарешті Раух заговорив:
— Хотілося б вірити, що все це всього лише страхіття, що прийшло з божевільного сну. На жаль, у цей жах виявилися втягненими багато людей. А почалося це років двадцять тому. Відразу після японської війни я служив у гарнізоні, що дислокувався в Хабаровську. Я і до війни цікавився деякими окультними питаннями, а після війни, та ще після Ляоляна… ну, ви самі розумієте…
Я замислився. Війна завжди ставить людину перед вибором — думати про те, що значить убивати й залишатися живим чи не думати ні про що взагалі.
— Отож, — я знову почув тихий голос ротмістра. — Коли довідався, що в Харбіні організувався гурток людей, що цікавляться окультними вченнями, я став його членом. Такі осередки тоді виникали по всій імперії, там, де опинялося більше трьох людей, достатньо мислячих, щоб шукати джерела агонії Імперії. До речі, одним з активних учасників гуртка був і герой минулої війни, ваш земляк, барон фон Унгерн. Головою нашої групи був такий собі цивільний Олександр Дагоєв. Відкіля він з’явився незрозуміло. Він поєднував у собі риси столичного літератора-ілюзіоніста, що начитався популярних брошурок Бадмаєва, тибетця, лікаря імператорського будинку, і… — Раух на мить задумався, підбираючи правильне визначення, — і демона, що зумів оволодіти нашими свідомістю й помислами. Не знаю чому, але Дагоєв виділив мене серед усіх інших і одного разу натякнув, що має стародавній китайський текст, який дозволяє йому одержати необмежену владу. Через якийсь час я зрозумів, що Дагоєв прагне спрямувати нашу зацікавленість від простого вивчення східних філософських систем до кривавих практик східної чорної магії. Йому просто необхідні були люди, яким відомі смерть і убивство. Йому була необхідна наша енергія й наше прагнення пізнати таємницю життя і смерті. Коли я зрозумів, що ми просто матеріал для дослідів Дагоєва, то перестав відвідувати гурток. Як він називався? Так — «Братерство Діамантової Дхарми». Через кілька місяців після того, як я залишив гурток, товариство було закрите, говорили про якісь загадкові чи ледве не ритуальні вбивства. Але це вже була справа поліції. Дагоєв зник з Хабаровська, когось посадили під домашній арешт, піднявся галас у газетах. Потім я перевівся в інший полк, що дислокувався в Благовєщенську, і начебто забув про цю сторінку свого життя… Послухайте, осавуле, а ви ніколи не думали про те, що деякі, здавалося б, скороминущі події у нашому житті визначають долю?
Я замислився, хоча біль у ногах заважав мені зосередитися.
— Іноді нашу долю можуть визначати і книги, які ми читаємо.
Раух засміявся.
— А іноді люди, яких ми зустрічаємо… Потім я знову зустрів Дагоєва.
— Під час відступу Оренбурзької армії? — запитав я. Володимир якийсь час мовчав. Потім продовжив:
— Так, тоді він запропонував мені вибір — або його люди виріжуть мій загін, який я намагався врятувати, або я візьму разом з ним участь у якомусь божевільному обряді, пов’язаному зі східною чорною магією. Як тільки настала ніч, ми виїхали на невеликий схил. Горіли смолоскипи, і я чув розмірений стукіт барабана. На схилі стояли в ряд на колінах близько трьох десятків людей — китайці, монголи, європейці. Вони молилися, кожен по-своєму. Дагоєв сказав, що я маю всіх їх принести в жертву маньчжурському дияволу. Життя тридцяти незнайомих мені людей в обмін на тридцять життів інших людей, яких я колись заприсягся врятувати за будь-яку ціну. Але я не міг передбачати саме таку ціну! Я злякався своїх сумнівів, хоча розумів, що насамперед убиваю свою душу. Вочевидь, Дагоєв саме цього й домагався. Я взяв меч, якийсь дивний, швидше за все ритуальної форми, і встав за спиною крайнього з приречених. Дагоєв стояв біля багаття і протяжно читав якийсь текст, здається, на північно-китайському діалекті.
«Час!» — закричав Дагоєв. Я махнув мечем і почав рубати потилиці людей, що стояли на колінах. Монгол, який ішов поруч зі мною, збирав у велику срібну таріль кров із розрубаних голів. Інший, здається, китаєць, після кожних трьох убитих брав у мене меч і нагострював його шліфувальним бруском. Азіати вмирали мовчки, європейці кричали і проклинали мене. Я чув російські, англійські, французькі, чеські прокльони. Але найстрашнішим було те, що я перестав відчувати себе — я раптом відчув неймовірну радість і звільнення. І в цей момент я зрозумів, що мене вже немає… і ніколи не буде. Потім Дагоєв розгорнув сувій і занурив його в чашу з кров’ю убитих. «От і все, до наступної зустрічі,» — сказав він. Мені підвели коня, і до ранку я повернувся до своїх. Після цього я вже не уявляв, як зможу жити далі. Хотів умерти, покінчити із собою, але не міг. Щось заважало мені — може, розуміння того, що я вже не належу собі…
— Чому ви не виїхали в Європу, а повернулися сюди? — запитав я.
— Злочинець завжди повертається на місце злочину, — спокійно відповів ротмістр.
— А чого домагався Дагоєв?
Раух не встиг відповісти — зарипіли двері сараю, і на порозі в сутінках заходу з’явилася фігура в чорному сюртуці.
— Здрастуйте, добродії, — вимовив чоловік. — З вами, ротмістре Раух, я вже мав честь бути знайомим, а от ви, пане осавуле, поки що граєте тільки роль статиста… Та, сподіваюся, я зможу змінити ваш статус у цьому спектаклі. Дозвольте відрекомендуватися — Олександр Гордійович Дагоєв. Думаю, що ротмістр уже встиг вам коротенько розповісти про мене.
Дагоєв стояв, картинно спираючись на одвірок, у руках у нього димілася китайська трубка з довгим мундштуком, з якої він час від часу випускав клуби солодкуватого на запах диму.
— Утім, добродії, особливого часу на сентименти в мене немає. Дозвольте перейти до справи. Шкода, пане Раух, що ви не стали моїм рівноправним партнером, інакше мені не довелося б грати цей вульгарний спектакль. А так вийшло, як у дешевому романі: повстання китайських солдатів, порятунок прекрасної дами, цей дурний Імамура, якого мені довелося вивести на вас, і який теж прагнув — аж ніяк не з метою топографічних досліджень — до цієї ущелини.
Раух опустив голову. Дагоєв підійшов до нього ближче і присів навпочіпки.
— Ви потрібні мені, Володимире, як і ваші супутники, — сказав він, випускаючи кільця диму, — пам’ятаєте, я ризикнув вам розповісти про Маньчжурського демона?
Раух подивився на Дагоєва.
— Ви божевільні, Дагоєв, — прошепотів він.
— Божевільний кожен, хто намагається піднятися над рештою — сірою людською масою. До моїх рук потрапив стародавній китайський трактат, у якому був опис справжньої історії великих завойовників, що прийшли зі сходу. Усі вони були тут, і всі вони змогли скорити світ завдяки Маньчжурському демонові, чи, як його називають у своїх легендах тубільці, Шень-мей. Європа вмерла тільки тому, що відкинула своїх демонів. Схід такої помилки не зробив. Усі вони — великий шаньюй сюнну Моде, завойовник Китаю, каган гунів і всієї Східної Європи Атілла, великий Чингізхан, владика світу, маньчжурський полководець Нурхаци, що скорив із тридцятьма тисячами воїнів трьохсотмільйонний міньський Китай, — усі вони, перш ніж досягти свого панування, були тут. Тепер настала черга прибульця із землі північних варварів. І ви маєте мені допомогти.
— Ви вірите цим казкам, Дагоєв? — тихо запитав Раух. Я уважно дивився на них і з жахом усвідомлював, що останні події, мною пережиті, можуть змусити повірити у що завгодно.
— А ви бачили мерців у селі? — сміючись, запитав Дагоєв. — їхня смерть стала першим жертвопринесенням. Я викликав Його, і Він убив усіх цих нещасних колоністів. Тепер мені потрібні помічники.
— І тоді він стане вашим, — сказав Раух.
— Звичайно, поки в мене немає підстав сумніватися в достовірності цього китайського тексту. Ми заженемо цього демона в пастку і змусимо служити нам.
— Кому «нам»? — спробував я посміхнутися.
— Осавуле, — повчально промовив Дагоєв, — Демон буде служити мені, але він знадобиться і вам, тому що під час церемонії ви зрозумієте, що він вам теж необхідний.
— Для чого? — запитав я.
— Для того щоб, заповнити той вакуум, який ви вважали душею. Утім, настав час братися за справу.
— Так навіщо ми вам потрібні? — простогнав у розпачі Раух. — Вам що, місцевих окультистів мало?
— Йдіть ви, пане… — не вдаючись у зайві суперечки, вилаявся я.
— Облиште ви ці сентименти, у вас усе одно іншого виходу немає. За ординарців, я думаю, ви особливо турбуватися не будете, а от прекрасна Ольга Миколаївна Дашевська ваші серця зачепила. Хоча б про неї подумайте. Тим більше, що багато від вас не вимагається, хоча й роботу цю, крім вас, ніхто не зробить. Добре, час ставати до справи.
Дагоєв обернувся до виходу і щось крикнув, як мені здалося, по-монгольськи. У дверях з’явилося кілька присадкуватих широкоплечих фігур. Монголи зняли з нас колодки й потягли до виходу. Я майже не міг іти, ноги оніміли. Вечоріло, хоча виднівся криваво-червоний сонячний диск, що ховався за навислими горами. Майдан був уже очищений від трупів. Навколо площі нерухомо сиділи, схрестивши ноги, близько двох десятків людей Дагоєва. У руках вони тримали гвинтівки. Ці фігури були нерухомі, з дивним відчуженим виразом облич. Я глянув на середину майдану й завмер — там стояли три вкопаних стовпи, до яких були прив’язані Ван, Багуляк і Ольга.
— Отже, добродії, — почувся за спиною голос Дагоєва, — доля нам сприяє. Раз у сто років Шень-мей пробуджується на один місяць, тоді він жадає руйнувань і хазяїна, якому міг би служити. Власними силами мені вдалося спрямувати його на це нещасливе селище, але тепер мені потрібні ваші сили й енергія. Першу частину ритуалу, у сувої вона назвалася «розчистити лігвище для Шень-мея», ми з вами, пане Раух, провели тоді, восени 1921 року: нам вдалося зробити те, що приверне до нас демона. Другу частину — «покликати Шень-мея» — я зробив кілька днів тому, принісши в жертву демону місцевих селян. Залишилася остання, найважливіша частина — «стати хазяїном Шень-мея». Її ми з вами разом і проведемо…
— Ви справді думаєте, що я буду брати участь у ваших божевільних церемоніях? — поцікавився я.
— Аякже! — радісно вигукнув Дагоєв. — Серед моїх людей знайдеться кілька спеців із катувань, і вони не відмовлять собі в можливості позмагатися у своїй майстерності на ваших друзях. Думаю, особливе задоволення принесе їм Ольга.
Я спробував оцінити свої шанси: одним стрибком добратися до горла цього божевільного. Відразу на моє плече важко лягла вузлувата долоня охоронця, що тяжко сопів за спиною.
— Не треба, — тихо сказав Дагоєв, — усе одно не встигнете. Отже, ви згодні?
— Так, — прохрипів Раух.
Дагоєв махнув рукою і швидко заговорив. Я не розумів його мови, швидше за все, це був якийсь місцевий діалект.
Двоє монголів винесли на середину майдану великий мідний казан, розписаний ієрогліфами. Один з них, одягнений у темний плащ буддійського ченця, із гвинтівкою на ремені через плече, витяг з полотняної сумки великий бубон і почав розмірно бити в нього, повторюючи низьким горловим співом одноманітні заклинання. Почувся глухий гул барабанів, але я не міг визначити, відкіля він іде.
Лице Дагоєва змінилося, воно стало таким же відчуженим, як і обличчя людей, що оточували нас. Він сів на коліна біля розстеленого на землі великого шматка чорної парчі зі срібним кантом по краях. Чернець, не перестаючи, читав свою тужливу молитву. Дагоєв вклонився, торкнувшись чолом землі, і відкинув парчу. Під нею лежав пожовтілий від часу сувій, велика чаша з якогось чорного металу, довгий ніж із хвилястим лезом, масивний пензель, перев’язаний золотим шнуром, і два срібних дзвони на довгих рукоятях. Дагоєв узяв сувій і доторкнувся до нього губами, потім розгорнув його й почав співучо читати.
Сонце вже сховалося за верхівками сосен, що густо вкривали гори. Голова в мене розколювалася від болю, але я намагався не зважати на нього. Я відчував, як страх і чекання чогось жахливого охоплює мене. Я озирнувся на Рауха. Він дивився на Дагоєва, зіниці його були розширені. Випрямившись, Дагоєв узяв ніж і поцілував його, потім підніс до чола чашу, ще раз уклонився й піднявся на ноги. Він підійшов до стовпів із прив’язаними бранцями й довго розглядав їх. Я побачив, як очі Ольги закотилися, і вона мляво повисла на мотузках. Ван несамовито засмикався, намагаючись вирватися, і закричав. У руках Дагоєва блиснув ритуальний клинок — з перерізаного горла Вана бризнула цівка крові. Підставивши чашу, Дагоєв зібрав кров Вана. Потім поклав на парчу закривавлений ніж, узяв пензель і занурив його в чашу, наповнену кров’ю. Викрикуючи слова на незрозумілому наріччі, Дагоєв почав креслити в повітрі якісь знаки, начебто малював у небі невидимі тенета. Я застиг — з пензля в небо летіли краплі крові, але жодна з крапель не падала на землю. Закінчивши креслити невидимі ієрогліфи, Дагоєв повернувся в бік сонця, що сіло за високу гору, і щось різко прокричав. Зараз, описуючи це, я не можу описати той крик, але тоді мені захотілося впасти на коліна й затиснути вуха руками — цей божевільний крик паралізував і тіло, і волю. Раптом від гори донеслося протяжливе виття у відповідь. Начебто відлуння, викликане криком Дагоєва, повернулося сюди, але це було відлуння, що в тисячу разів перевершувало первісний заклик невимовним жахом. Люди, що сиділи навколо майдану, різко схилилися в єдиному поклоні. Дагоєв завмер і щось крикнув — до Ольги й Багуляка, підхопившись з колін, кинулося з десяток людей.
— Ні! — закричав я й рвонувся до них. Удар прикладом у спину змусив мене, задихаючись, упасти на коліна. Позаду я почув іржання коней. Я озирнувся — кілька чоловік утримували чотирьох жеребців.
Нас усіх підтягнули до коней. Раух підхопився в сідло. Я вставив ногу в стремено. За спиною почув голос Дагоєва, який теж підхопився на коня:
— У вас є шанс урятувати їх, ротмістре! Ви знаєте, що робити!
Нас оточило чоловік десять збройних вершників, і ми понеслися в бік навислого над селом гірського хребта.
Ми вискочили за село й поскакали між рідких дерев. Вирватися зі щільного кільця охоронців, що оточили нас, було неможливо. Замикав коло Дагоєв.
— Що це було? — крикнув я Раухові. Той обернувся до мене — у сутінках його обличчя нагадувало маску мерця.
— Я ніколи не вірив, що це правда! Але він дістався сюди! Тепер я маю замкнути тенета, що утримують Демона.
— Звідки ви знаєте про церемонію? — прохрипів я, пригинаючись до шиї коня, щоб урятуватися від хльостких ударів соснових гілок.
— Навіщо вам це знати, осавуле? — цього разу ротмістр навіть не повернув до мене голову.
Ми скакали щось із півтори години, піднімаючись невидимою стежкою на вершину. Нарешті охоронці зупинилися й почали спішуватися. Я розгледів невеликий чорний отвір, майже непомітний збоку.
— Сюди, за край виступу! — крикнув Дагоєв.
Ми зіскочили з коней, охоронці, плескаючи в долоні, прогнали наших скакунів у хащу.
— Якщо хтось закричить чи почне голосно дихати — усі помремо, — тихо сказав Дагоєв. Ми притулилися до стрімкої скелі. У тиші я чув тільки відлуння ударів у бубон. Біля мене стояла Ольга, втиснувшись спиною в кам’яну брилу. Очі її були напівзакриті. Я простягнув руку і взяв її долоню. Вона якось по-дитячому схопила мої пальці, і я знову відчув, що готовий віддати за цю жінку своє життя.
Так пройшло приблизно з півгодини. Було вже зовсім темно, хіба лише повний місяць освітлював білі виступи краю скелі, що ховала чорне провалля. Раптом зі скельного отвору вилетіла чорна тінь, я встиг тільки побачити різкий змах химерних крил, і якесь примарне тіло, зі свистом розсікаючи повітря, майнуло в небо. Зметнувшись по крутій дузі, тіло стрімко злетіло вгору, а потім, падаючи, почало знижуватися в бік села, відкіля доносився стукіт бубона.
— Сюди, у печеру! — здавленим голосом викрикнув Дагоєв і першим кинувся до входу. Ми подалися за ним — охоронці підштовхували нас прикладами в спину. У печері запах сирої гнилизни вдарив мені в ніздрі. Блиснув вогонь, і в руці Дагоєва замерехтів, розпалюючись, смолоскип. Полум’я освітило вузький тунель, яким ми, пригинаючись, пробиралися вперед. Десь за кількасот метрів ми опинилися в печері, склепіння якої танули в пітьмі. Я озирнувся — наскільки можна було роздивитися, уздовж стін лежало безліч кістяків, на деяких розпізнавалися клапті японських військових мундирів часів штурму Порт-Артура і наступів під Ляояном. Майже біля всіх кістяків валялися гвинтівки.
— Зараз Шень-мей повернеться, — квапливо мовив Дагоєв. — Ротмістре, приступайте.
З цими словами він простягнув Раухові пензель і закриту чашу. Сам Дагоєв сів, схрестивши коліна, у глибині печери й заплющив очі. Його губи щось беззвучно шепотіли. Чернець, що їхав з нами, почав бити в бубон, щось розспівуючи. Відлуння його співу оточило мене невидимим павутинням. Володимир узяв пензель і підійшов до причілка печери. Він рухався, як механічна лялька, у яку злий геній з казок Гофмана вклав частку чужого й незрозумілого життя. Я міцно стиснув холодну долоню Ольги. Раптом з боку села до нас донеслися передсмертні крики жаху.
Раух узяв пензель і почав креслити на стіні, освітленій кількома смолоскипами, ієрогліфи. Почасти ці ієрогліфи нагадували китайські, але було в них щось моторошне, подібно до того, якою стає звична картина, але побачена через призму примарного місячного світла. Не відриваючись від своєї роботи, Раух вимовив:
— Осавуле, візьміть дзвони й починайте в них бити. Зараз Демон повернеться.
Немов під гіпнотичним впливом, я ступив до так само непорушного Дагоєва і взяв із сумки, що лежала біля нього, важкі срібні дзвони. Зробивши крок до входу в печеру, я завмер, напружено вслухаючись у тишу. Через кілька хвилин почувся шурхіт, начебто великий, дуже великий птах нісся в печеру, зачіпаючись усім тілом об стіни переходу.
Я зробив ще один крок і опинився біля виходу в тунель. Шурхіт швидко наближався. Підняв руки, але щось мені заважало вдарити у дзвони.
— Бийте ж! — у спину мені вдарив скажений крик Рауха. І тоді я почав бити. Усе сильніше й сильніше. І в ту ж мить я побачив Шень-мея…
…Я зник, я перестав відчувати себе, мої очі були широко розплющені, але нічого не могли бачити. Десь у душі, у маленькому куточку, не вбитому війною, не зруйнованому пережитими мною жахами і стражданнями, у єдиному моєму притулку, можливо, збереженому молитвами моєї матері, зберігалася запекла віра в порятунок.
І я ще несамовитіше забив у срібні дзвони.
Кришталеві звуки розлетілися, заповнивши собою всю цю прокляту печеру, заповнивши собою весь всесвіт, увесь космос. Моторошне ревіння, що виходило з пащі Демона, пронизало мене, але не змогло заглушити срібних дзвонів.
Скільки тривало це протистояння, я не знаю. Упевнений тільки в одному: все моє минуле й майбутнє життя, як виявилося, ніколи не зрівняється з одним цим моментом, коли побачив Демона, а Демон побачив мене…
…Коли Демон зник, я все бив у дзвони й відчував, що мої руки стали непідвласними мені.
Але цей оглушливий дзвін був розбитий страшним криком Рауха:
— Кидай зброю! Я вб’ю його!
Різко обернувшись, я побачив, що ротмістр стоїть на одному коліні за спиною Дагоєва, обхопивши його голову руками. Охоронці стояли, як сомнамбули, їхні руки, тримаючи зброю, тремтіли.
Дагоєв захрипів. Я побачив, як Багуляк вириває гвинтівку в найближчого охоронця, як чернець, відкинувши свій бубон, зриває з плеча гвинтівку і стріляє в Рауха. Смолоскипи попадали на землю, печеру струснув гуркіт пострілів. При мерехтінні вогнів, що загасали, було видно, як із плеча Рауха вилетіли бризки крові, як він відкинувся горілиць, і як Багуляк упритул стріляє в охоронців.
Я покотився по кам’яній підлозі до карабіна, який стискала кістлява рука давно померлого японського солдата.
Не пам’ятаю, чи молився я, щоб карабін виявився зарядженим…
Але карабін мене не підвів…
Першим я застрелив ченця…
Щойно гуркіт пострілів затих, тримаючи карабін напоготові, я піднявся й підійшов до Дагоєва. Той сидів на схрещених колінах і продовжував шепотіти свої божевільні заклинання. За його спиною лежав Раух, з його лівого плеча, пульсуючи, струменіла кров. Багуляк сидів, притулившись до стіни, і ловив повітря губами, затискаючи долонями прострелений живіт. Кругом лежали мертві охоронці.
Раптом Дагоєв підняв на мене скляні очі.
— Допиши ієрогліф, Шень-мей повернеться й уб’є тебе, — ледве чутно прошепотів він.
Я підняв із землі обойму, перезарядив карабін і вистрілив йому в скроню. Голова Дагоєва відкинулася, він трохи завалився набік, але так і залишився сидіти на схрещених колінах.
Я почув сміх і підскочив до Рауха. Ротмістр сміявся, стискаючи рукою прострелене плече. На губах його пузирилася кров.
— Що тепер? — запитав я. Мій голос охоче підхопило відлуння й понесло кудись у безодню.
— Він сказав правду, — заговорив ротмістр, захлинаючись кров’ю, — візьми пензель. Якщо ти не продовжиш риску вниз, Демон буде метатися в печерах до ранку, потім увірветься сюди й уб’є всіх нас…
Раух закашлявся.
— І це все?! — закричав я.
На мертвенно-блідому обличчі Рауха з’явилася моторошна посмішка:
— Відведи риску ліворуч — і Демон стане твоїм… Думай, осавуле, за хвилину він повернеться…
На мої плечі лягли м’які руки. Я повільно обернувся. Ольга дивилася на мене божевільними очима:
— Врятуй їх, врятуй нас, тепер ти можеш! — задихаючись, шепотіла вона.
Я відвів руки Ольги і, хитаючись, підійшов до стіни, біля якої валявся пензель і чаша із залишками крові.
Підняв пензель, відчуваючи за спиною погляди найближчих для мене людей, і застиг.
— Ми доберемося до України, пане осавуле? — почув стогін Багуляка, що задихався.
Я зціпив зуби. Раптом десь у свідомості ніжно задзвеніла одна невимовно сумна, давно забута мелодія, і в цій мелодії м’яко віяв вітер, стелилася ковила й самотня верба гнулася над білою хатою, біля якої чекала мене стара мама…
…Я ще раз опустив пензель у чашу й доторкнувся до риски ієрогліфа, яку мав продовжити.
…За стінами печери чулося наростаюче виття…
Харбін, зима, 1936 рік
На цьому рукопис обривався. Наступні кілька аркушів були безнадійно зіпсовані. Доктор Гоголь глянув у вікно — холодний світанок поступово стирав зачарування нічних вулиць. Він згорнув зошит і відклав його на стос європейських газет, що майоріли тривожними заголовками. Знизу доносилися звуки танго — банкет підходив до свого неспокійного завершення. Доктор Гоголь знову глянув у вікно. На мить йому здалося, що вдалині, за дахами будинків, мелькнула чорна тінь, залишивши тривожний слід, окреслений гострим крилом.
ЧАСТИНА II
Два китайські медальйони
І в сухому стовбурі дерева можна почути ревіння дракона, й у старому черепі можна побачити око тигра.
Прага, травень, 1945 рік
1
Медальйон з драконом
Уранці 9 травня 1945 року авангардні танкові частини Першого Українського фронту ввійшли до Праги. Місто горіло. Останні німецькі загони генерала Тусена та залишки гарнізону, виконуючи умову з Чеською Національною Радою, уже покинули охоплену повстанням Прагу. Але в місті не вщухала безперервна стрілянина — десь відчайдушно відбивалися оточені рештки загонів Вермахту, десь чехи розстрілювали військовополонених та мешканців районів, населених німцями.
Танки генерала Рибалки на мить завмерли перед містом. Тяжкі сталеві колони нагадували лапи гігантського тигра, що застиг перед стрибком. Як би азартно не рвалися вперед машини наступаючої армії, яким би не був дух війська, що вже приміряло на себе лаври переможця, яким би не виглядало безборонним місто перед ворожими лавами — завжди знайдеться та невловима мить, коли потік зупиняється, щоб із новою силою впасти на голови приречених на поразку. Одна-єдина мить, та можливо саме в ній існує вічність і нездоланна прірва між життям і смертю, між перемогою та поразкою, між минулим і майбутнім. Щаслива та людина, яка може сховатися в цій вічності, але чи є такі люди? У цю мить завмирають серця й подихи сотень тисяч: і тих, які стоять перед містом, і тих, хто дивиться через амбразуру оточеної цитаделі. І ця мить з’явилася, коли перше військо вирушило на штурм першої твердині…
— Байдаче, підеш зі своїми попереду батальйону через Влтаву в центр міста, по карті зорієнтуєшся, — майор Черепахін витер спітніле чоло й суворо, як і належить командирові, якому задарма світить черговий орден, подивився на лейтенанта Івана Байдака. А тут ще невеличка примітка в особовій справі лейтенанта: «Був на окупованій території». Старший лейтенант мовчки порожніми очима дивився на батальйонного. Ніколи не міг побачити майор у цих очах ні покірливого самоприниження, ні бажання вислужитися заради командирської поблажливої посмішки. Ховалося десь у глибині лейтенантського погляду щось таке, від чого в майора іноді мороз йшов поза шкірою. І це завжди дратувало його і, до речі, кожного разу позначалося на кількості стягнень Байдака, хоча кращого розвідника в усій дивізії не було. Тому комбат ще раз згадав суворе попередження комдива: «Дивися, Григоровичу, там, у секторі твоєї дивізії банк буде. Якщо не буде належного контролю до підходу смершевців, буде тобі білка, буде і свисток, на х…»
Що стояло за цією обіцянкою, майор занадто добре розумів, тому так суворо дивився на цього клятого лейтенанта Байдака.
— Значить так, старший лейтенанте, проведеш розвідку місцевості, у центрі, ось тут, — майор тицьнув пальцем у червоне коло на карті, — тут якийсь чеський банк, візьмеш під охорону, залишатися там до особливих розпоряджень, потім мають підійти смершевці, вони в тебе банк приймуть, але дивися… — Черепахін багатозначно похитав головою. — Ти й так у мене наувазі. Завдання у тебе є, так що у дрібні сутички бажано не вплутуватись. Зв’язок підтримувати регулярно.
— Дозвольте виконувати? — підкреслено офіційно виструнчився й козирнув Байдак, але вираз його очей не змінився.
Майор мовчки кивнув і довго дивився в спину лейтенантові.
* * *
Байдак стояв біля бронемашини, курив цигарку й розглядав Прагу. Над містом сірів травневий ранок. Старший лейтенант думав про безліч армій, які ось так, як і їхня, зупинялися перед чехословацькою столицею. Він думав також про те, що кожне місто має свої таємниці, але Прага зберігала їх аж надто багато. Старовинне місто немов зачарувало його. Воно притягувало до себе й відштовхувало водночас…
Залишалося кілька хвилин до початку наступу. Розвідники мовчки перевіряли зброю, час від часу кидаючи запитальні погляди на лейтенанта. Але Байдак мовчав. Солдати вже вмостилися на борту «Скаута», коли він уважно подивився на недопалок, кинув його на землю, проводжаючи поглядом тоненький струмінь диму, і стрибнув у кабіну. Шофер, колишній штрафбатівець, подивився на лейтенанта.
— Куди ідемо, командире? — запитав він.
— У Прагу, — коротко відповів Байдак.
За кілька годин «Скаут» розвідників торохкотів розбитими празькими вулицями. Лейтенант сидів біля шофера, тримаючи автомат на колінах, пихкав «Біломором» і уважно вдивлявся в почорнілі від згарищ остови розбитих будинків. Ситуація на вулицях особливого занепокоєння в Байдака не викликала, наскільки було відомо, великі бої в місті вже закінчилися, німці уклали з чехословаками договір про безперешкодний вихід з міста й вирушили здаватися американцям, чехи святкують перемогу, радянські танки добивають оточених німців, які не встигли відступити. Більша частина власовців, солдатів першої дивізії генерала Буняченка, яка входила до складу РОА, похмуро тягнулася колонами здаватися радянським військам, що вже наступали.
Інколи назустріч машині розвідників траплялися загони озброєних чехів, які привітно махали руками. Одного разу прямо перед машиною, потрощивши будинок, тяжко виповз танк Т-34. Ствол його загрозливо розвернувся й палахнув пострілом уздовж вулиці. Шофер «Скаута», матюкаючись, об’їхав танк і погнав далі.
Байдак витягнув карту із планшетки і спробував визначити напрям, де мав знаходитися банк. Раптом машина загальмувала. Байдак побачив, що на дорозі попереду навалена велика груда каміння — рештки розваленого будинку. Серед нього вовтузилося півтора десятка озброєних людей у цивільному, безладно стріляючи в будинок навпроти. З вікна час від часу хтось відстрілювався.
Байдак висунув голову з вікна машини і крикнув кулеметнику на борту, який вже розвертав на турелі кулемет:
— Василю, дай пару черг по тому вікні, — потім повернувся до шофера. — Спробуй наліво, Михайловичу, може, дворами проскочимо.
Шофер кивнув і закрутив баранку, зверху тяжко заторохкотів кулемет. «Скаут» затрясся, перевалюючись через уламки цегли й розбиті балки. Невдовзі машина вже крутилася вузькими вуличками, уперто вибираючись до площі, на якій мав бути банк.
Лейтенант ще деякий час намагався розібратися в карті, потім тицьнув її шоферу:
— Розбирайся сам, сержанте, тільки дуже не плутай.
Через десяток хвилин машина виїхала у стару частину міста. Здавалося, час заблукав і застиг серед цих старовинних будинків, і машина просто безцільно кружляє залами велетенського музею.
— Здається, зараз виїдемо куди треба, — буркнув Михайлович. Лейтенант полегшено зітхнув — тепер він і сам бачив, що попереду, між будинками, жовтіє широка площа.
— Тут повільніше, щоб по нас на цьому просторі хтось фаустом не шандарахнув, — сказав старший лейтенант, зручніше перехоплюючи автомат.
Вільний простір і справді приховував у собі не дуже веселі сюрпризи. Раптом попереду залунала густа стрілянина. Гуркнув вибух і затріскотіли кулеметні черги. Навколо бронемашини, немов з-під землі, виникли постаті озброєних людей у цивільному. На грудях у декого Байдак побачив червоні шеврони. Люди безладно метушилися і стріляли в різні боки. Лейтенант на мить подумав, що навряд чи ці натовпи цивільних, які дуже войовниче, але зовсім невміло розмахували зброєю, змогли вибити німців із Праги. Михайлович різко загальмував «Скаут».
— Тут уже не проскочимо, лейтенанте! — крізь зуби процідив він.
— А ну давай за будинок, спробуємо цим воякам дати раду, — вигукнув Байдак, зручніше перехоплюючи автомат.
Тим часом до машини вже бігли чехи. «Скаут» заїхав за ріг будинку, грізно виставивши частину борта з кулеметом на турелі. Десятеро бійців звично пострибали з бронемашини. Один з чехів уже щось розповідав лейтенантові, збуджено жестикулюючи. Але Байдакові вже вистачило часу зрозуміти ситуацію — у старовинному будинку навпроти, де, як виявилося, і розташовувався банк, зайняло оборону не менше двох десятків людей, які досить уміло відбивалися від повстанців. Ще зі слів чеха старший лейтенант зрозумів, що в будинку навпроти відбиваються «руські німці».
«Так, земляки, — подумав Байдак, — тим вже нема чого втрачати».
Коли б воля лейтенанта, наказав би він шоферові й далі плутати празькими завулками, залишивши чехам самим добивати залишки дивізії Буняченка, але рація вже розривалася від матюків Черепахіна, який надто переживав за долю непідконтрольного банку. Чехів було не менше сотні.
Рядові дивилися на лейтенанта поглядами, у яких виразно можна було побачити запитання: а якого дідька нам класти життя в останній день війни?
Лейтенант клацнув пачкою «Біломору» й пересмикнув затвор автомата.
— Треба, хлопці, — тільки і сказав він.
Бійці швидко розсипалися між деревами й залишками паркана. Кулеметник почав бити короткими чергами по вікнах оточеного будинку. Байдак упав у пил. Чехи попереду безладно бігали і було видно, що, як і годиться в подібних ситуаціях, кожен намагався керувати. З вікон, немов граючись, захисники клали нападаючих один за одним. Байдак сумно оглянувся, але танків, як на лихо, ніде не було.
«Підігнати сюди б якийсь ІС та гахнути по вікнах!» — мрійливо подумав старший лейтенант. Але омріяних «ісів» ніде не було видно. Тому Байдак махнув автоматом. Це означало для вишколених хлопців його відділення (а підбирав лейтенант їх зерно до зерня) — «Досить гратися у війну — час воювати».
Знак цей став фатальним для оточених. Черги тяжких кулеметів зі «Скаута» почали вибивати на сторічних стінах своє похмуре плетиво. Вогонь з вікон прищух і солдати кинулися до вхідної арки. Байдак підняв свій ППШ і почав садити по вікнах, з яких уже валив чорний дим. Захисники не відстрілювалися. «Ще банк спалять, охламони,» — подумав старший лейтенант і крикнув кулеметникам:
— Куди запалювальними садите?!
Перша трійка розвідників кинулася в арку. Потім ще двоє. Байдак підхопився й побіг до будинку. Раптом він побачив, як у вікні на четвертому поверсі щось блимнуло. Він занадто добре знав, що це означає. Ще зі Сталінграда. Але зробити він уже нічого не міг. Байдак сумно озирнувся на «Скаут» — постріл з «Фаустпатрона» був напрочуд вдалим. Бронемашину підкинуло в повітря — уламки кулемета, шматки кулеметника та частини бронемашини розсипалися подвір’ям.
«Прощавай, Михайловичу», — майнуло в голові лейтенанта й він побіг за рештою свого взводу. Арка входу до будинку розверзлася й поглинула його…
Чехи довго спостерігали за бійцями: деякий час в будинку йшла стрілянина, доносилися незрозумілі вигуки. Потім вибухи припинилася, але з розвідників так ніхто й не повернувся…
2
Байдак забіг у темний хол; попереду й десь нагорі тріскотіли автоматні черги, хлопали вибухи гранат, тобто відбувалася звичайна симфонія, характерна для кожного будинку, який один озброєний хоче захопити, а інший озброєний — захистити. На поверхах стояли важкі хмари диму. Будинок горів. Байдак побіг уздовж коридору. Попереду він побачив незграбне мертве тіло. Це був Іван Кулагін, відчайдушний снайпер, різник і п’яниця, що народився для війни десь у Сибірі й загинув у останні її години. Байдак звичним рухом, присівши на коліно, закрив мертвому очі і зняв автоматний диск з його пояса.
Далі в кімнаті чулися два голоси, які матюкалися однією мовою. Байдак заскочив у кімнату — на підлозі лежав труп у німецькому есесівському камуфляжі, посеред кімнати каталися двоє, лаючись і намагаючись перерізати горлянки один одному блискучими фінками. Байдак, недовго думаючи, садонув прикладом автомата по потилиці верхнього в німецькому камуфляжі, ніж якого вже діставав до шиї сержанта Шевченка.
Сержант тяжко підвівся, незграбно підхопив автомат і, шкутильгаючи, побіг за Байдаком. Позаду вже чулися голоси чехів. Кілька куль свиснуло над головою лейтенанта. «Тільки б ці союзники нас тут не поклали,» — промайнула в голові думка. Тому залишалося бігти далі. Уздовж коридору валялися стоси паперу, перевернуті ящики, уламки меблів. Кілька разів лейтенант перечепився через мертві тіла в німецьких одностроях, у деяких на рукавах білили шеврони «РОА». Попереду почувся вибух ручної гранати, з новою силою затріскотіли автоматні та кулеметні черги. Лейтенант від цього гармидеру майже зовсім оглух, очі роз’їдав густий дим.
Але поступово картина бою прояснювалася. Кілька розвідників поливали вогнем коридор, у кінці якого у великому залі засіло кілька останніх оборонців.
— Патрони в них закінчуються, — радісно крикнув лейтенантові один з бійців.
— Давай гранати і вперед, — наказав Байдак.
Розвідники підскочили ще ближче, один з них немов спотикнувся і впав горілиць, на його лобі з’явилася цівка крові. «Відвоювався,» — якось відсторонено подумав старший лейтенант. У зал полетіли гранати. Розвідники, поливаючи все навколо автоматним вогнем, увірвалися до залу. Позаду вже чулися войовничі вигуки чеських повстанців.
«Здається, все,» — подумав Байдак.
Коли дим трохи розсіявся, старший лейтенант побачив кілька тіл. Один важко ворушився. Шевченко підійшов до пораненого власівця й короткою чергою розніс йому голову.
— Ти що робиш, сержанте! — несподівано для себе вигукнув Байдак. Розвідники здивовано озирнулися на лейтенанта.
— Хіба вперше, товаришу лейтенанте, — із якоюсь дитячою посмішкою відповів сержант.
Байдак стиха вилаявся і втомлено сів на дивом уцілілий диван. У залі вже товклися галасливі чехи. Лейтенант похмуро подивився на них і підвівся.
— Так, панове чехословаки, банк перебуває під охороною радянської армії, пізніше він буде переданий законному чехословацькому уряду, прошу залишити будинок.
Не слухаючи обурливі вигуки, старший лейтенант озирнувся на сімох уцілілих своїх бійців і наказав:
— Сидюк, Малихін, Коробов, Адоєв — прочесати будинок, потім занесете сюди наших убитих. Шевченко, Пугач, Летченко — нехай чехи допоможуть загасити вогонь — пожежі ще нам тут не вистачало, а потім охороняйте вхід до банку.
Солдати вирушили виконувати накази.
Пронизливо заверещала рація. Байдак підвівся і взяв слухавку, заздалегідь передчуваючи неприємну розмову з майором. Зі слухавки почулися обурливі вигуки, перемішані з лайкою. Лейтенант похитав головою й неспішно почав відповідати:
— Так, так, банк захопили, довелося вибивати — з десяток власівців і німців, полонених нема, загинули шофер, кулеметники і три розвідники… «Скаут»? Що «Скаут» — спалили з «Фаустпатрона»… Так що мені, фаустпатрони руками ловити?… Слухаю… за три години підійдуть, так… Охорону виставили… так точно…
Байдак кинув слухавку й сумно подивився у вікно. «Гарне місто Прага,» — промайнула в голові думка. Незважаючи на стовпи чорного диму й юрби озброєних людей, місто зберігало якийсь дивний непохитний спокій. Здавалося, його величі не можуть загрожувати ніякі війни, артилерійські обстріли чи танкові колони.
Лейтенант закинув за спину автомат і, намагаючись забути про обіцяний Черепахіним штрафбат за спалений «Скаут», вирушив оглянути банк, який найближчі три години до підходу смершевців перебував у його розпорядженні.
Будинок банку був, судячи з усього, досить давнім. Стіни прикрашені тяжкими барельєфами, і тільки деінде на них висіли обгорілі картини із нивами, що розквітали під сонцем чи то Чехословацької Республіки, чи то Третього Рейху.
Але не встиг старший лейтенант як слід оглянути поверх, як зі сходів, що вели до банківського сховища, почулися вигуки. Байдак схопив автомат і кинувся туди. Назустріч йому двоє розвідників тягнули молодого хлопця в цивільному — по обличчю його текла кров.
— Ховався у сховищі, мабуть, один із власівців або мародер! — крикнув розвідник.
— Без зброї був? — запитав Байдак.
— Може, десь кинув і переодягнутися встиг.
— Зачекай, зачекай, Малихін, зараз розберемося.
Лейтенант підійшов до хлопця. Обличчя його було розбите, швидше за все бійці погарячкували. Юнакові — років дев’ятнадцять-двадцять, не більше. Одягнений він був досить пристойно, як на воєнні часи. До грудей притискав невеликий чорний саквояж. «Мародер? Коли він уже встиг у сховище залізти, поки ми тут воювали?» — подумав лейтенант. Але на мародера хлопець аж ніяк не був схожим. Занадто перелякано дивилися його майже дитячі сині очі. Але тонкі пальці намертво вчепилися в потерту шкіру саквояжа.
Байдак спробував згадати кілька чеських слів. Хлопець перелякано мовчав, губи його тремтіли.
— Може, його прикладом тріснути, щоб розбалакався? — запропонував один з рядових.
— Не бийте мене, я не власівець, — запинаючись, сказав хлопець.
Розвідники запитально подивилися на лейтенанта. Байдак уважно глянув на юнака, потім наказав:
— Продовжуйте огляд, а я з ним сам побалакаю.
3
Відчував себе старший лейтенант Іван Байдак не те, щоб погано, але якась порожнеча, що завжди виникала в нього в душі після кожного бою, важким тягарем тиснула на мозок. Утім, старший лейтенант давно вже почав сумніватися — а чи є в нього взагалі душа? Занадто багато вже бачив у своєму житті й занадто багато вже встиг сам наробити. На війні доля розвідника коротка, а якщо якимось дивом затримується на цій грішній землі, то залишається йому тільки тягнути й тягнути на собі тягар і своїх, і чужих гріхів.
А старший лейтенант воював уже три роки. І війна почалася для нього з того дня, як вирушив разом з іншими нашвидкуруч мобілізованими новобранцями щойно звільненого Лівобережжя на Лютезький плацдарм. Тоді ж з’явилося в Байдака дивне відчуття — немов він один у світі, а навколо стріляють та вбивають один одного примари, бо занадто швидко вмирали вони, так, що й сам лейтенант достеменно не розумів — чи живий він сам? А з того часу, коли був Іван Байдак не командиром відділення полкових розвідників-горлорізів, а студентом Київського інституту сходознавства, минула, як йому здавалося, ціла неосяжна вічність.
Але в очах цього дивного хлопця раптом побачив старший лейтенант давно забутий відблиск життя й тому сидів навпроти нього, мовчки палив цигарку і згадував часи, коли, можливо, і в його власних очах світилися почуття, ще не затьмарені видовищем смерті. Наказав би Іван Байдак своїм відпустити юнака, але знав, що за таке свавілля пряма дорога йому буде до трибуналу.
— Не бійся, чоловіче, а краще розкажи, чим ти тут займався і що за саквояж у тебе, — дивуючись дружній інтонації у власному голосі, спитав старший лейтенант. Можливо дійсно відчув хлопець якийсь відблиск щирої приязні в запитанні, можливо, в хаосі, який довелося пережити за останній час, лейтенант, з його такою мирною посмішкою, почав здаватися йому єдиним рятунком.
Тому ще деякий час мовчав, а потім глибоко зітхнув і почав говорити. Вимова його була чиста і якась дивна, видно, що позначилася на ній відсутність знайомства з мовою політінформацій та партійних гасел.
…Звали хлопця Петро Дашевський. Мати його була емігранткою, яка наприкінці двадцятих років перебралася до Праги. Про громадянську війну і свої блукання її шляхами мати синові майже нічого не розповідала. Батька свого ніколи не бачив, єдине, про що повідомила Петрові мати, — що він був колишнім офіцером і помер через рік після народження сина. Мати була жінкою стриманою, із сильною волею, загартованою під час минулих поневірянь. На життя заробляла, працюючи викладачкою музики та іноземних мов у якійсь гімназії для емігрантів. З часом Петро почав помічати, що вона чогось дуже боїться, але старанно приховує причину своїх періодичних нервових нападів, під час яких її охоплював панічний жах. Петро здогадувався, що таємниця цього закладена десь у минулому, і якимось чином пов’язана з тим, що довелося пережити під час перебування десь у Китаї. Натяком на це стала стаття в одному з україномовних празьких часописів, у якій розповідалося про долю українців, що брали участь у громадянській війні на Далекому Сході. Автор статті підписався «Др. Г-ль». Стаття надзвичайно зацікавила матір. Коли Петро сам прочитав статтю, то побачив, що мати підкреслила червоним олівцем невеличкий уривок з рукопису якогось осавула, наведений автором. У цьому уривку розповідалося про бойові дії між китайськими мілітаристами в Маньчжурії в 1926 році. Мати розшукала в редакції автора цієї статті. Після того кілька днів вона була занурена у свої думки, і її страхи значною мірою посилилися. У 1938 році, перед самою окупацією Чехословаччини, вона тяжко захворіла. Напередодні смерті сказала Петрові, що далі він буде жити на рахунок відсотків з грошей, які вона зібрала та поклала в банк. Окрім того, він мав після досягнення повноліття забрати саквояж, переданий на зберігання в той же банк. Мати просила, щоб Петро уважно прочитав документи, які знайде в саквояжі.
Під час окупації закінчив гімназію уступити до університету йому не вдалося, працював клерком у одній торговельній фірмі. Коли почалося антифашистське повстання, хлопець спробував забрати таємничий саквояж, але банк не працював. Майже випадково йому довелося взяти участь у кількох боях з німцями. Саме в цей час власівці перейшли на бік повстанців і вибили німців зі старої частини міста. Петро заскочив до банку, де знаходився штаб одного з власівських полків. Штабісти вирішували — чи спробувати відходити до американців, чи здаватися Радянській армії. У загальному безладі на хлопця ніхто не звернув уваги. Петро, який знав, де знаходиться ящик з саквояжем, мав ключ, забрав документи. Але вийти не встиг — у цей час загін чеських комуністів підійшов до банку й почав бій із власівцями. Петро просидів у підвалі, аж поки його не знайшли радянські розвідники…
Лейтенант уважно дивився на хлопця. Розповідь здавалася занадто неймовірною. Настільки неймовірною, що старший лейтенант їй повірив. Під час війни Байдак зрозумів одне — найбільше здається ймовірною відверта брехня, а правда частіше здається брехнею. Але залишалося останнє — перевірити, що ж у саквояжі. Навряд чи думав Байдак побачити там секретну документацію власівської дивізії або пакунки з грішми. Утім, пізніше скільки разів кляв він себе, що відразу не відправив хлопця йти своїм шляхом разом із загадковим саквояжем. Але лейтенант сказав:
— Ну що ж, хлопче, подивимося, що в тебе там, — вибачай, але перевірити все ж треба.
Сказав це старший лейтенант Іван Байдак і тим самим навічно пов’язав себе з історією, яка почалася в далекій Маньчжурії в 1926 році…
…Через півгодини ознайомлення з вмістом саквояжу, лейтенант зрозумів, що все би віддав за те, щоб повернути час назад і ніколи в житті не торкатися цієї клятої валізи. Він повільно підняв голову й уважно подивився на хлопця:
— А ти сам знаєш, що тут?
Петро Дашевський заперечно похитав головою. Іван Байдак тяжко зітхнув:
— А що ти мав далі робити з цим саквояжем?
Петро поліз до кишені, витягнув великий металевий медальйон і протягнув його лейтенантові. Байдак узяв його в руки. На краях плаского, швидше за все бронзового, диска були вирізані дрібні ієрогліфи і значки гексаграм, а в центрі кола звивався золотий дракон, який стискував лапами ще один великий ієрогліф.
— Мати казала, що я маю зберігати його в себе, поки не з’явиться людина, яка покаже мені такий самий, тільки із зображенням тигра. Тоді я мушу передати саквояж цій людині. Мати не назвала мені імені цього чоловіка.
Іван Байдак замислився. Витягнув з трофейного портсигара цигарку й довго уважно дивився на неї.
— Слухай, хлопче, думаю, що тобі й мені буде краще, якщо ти якнайшвидше підеш звідси, — нарешті сказав він. Хлопець кивнув головою й підскочив:
— Дякую вам! Ви дуже хороша людина.
«Хороша людина — це обережна людина,» — трохи сумно подумки констатував лейтенант.
Але хороший учинок лейтенантові Байдакові так і не вдалося вчинити — у ту ж мить до дверей кабінету ввійшло троє.
— Майор Самохін, — недбало козирнув перший і тицьнув лейтенанту посвідчення «Смерш».
Лейтенант, як і більшість фронтовиків, смершевців і на дух не переносив, але занадто добре розумів, кому тепер належить влада в цьому місті.
Він козирнув у відповідь.
— А це хто такий? — майор хижо кинув очима на хлопця.
— Так собі, відвідувач банку, випадково опинився тут під час бою, — несподівано для себе сказав старший лейтенант.
— Розберемося, — коротко сказав майор і обернувся до свого напарника, — Петренко, до машини цього клієнта.
Тут би і промовчати Байдакові, але він не стримався:
— Товаришу майоре, я допитав цього хлопця, нічого підозрілого немає.
Майор косо й недобре подивився в очі лейтенантові і сказав з притиском:
— Не беріть на себе зайві функції, товаришу лейтенанте, розбиратися з людьми — це наш обов’язок. Петренко, виводь цього громадянина, а ви, товаришу лейтенанте, покажіть мені, будь ласка, приміщення банку.
Коли Дашевського виводили, той на секунду затримався у дверях і озирнувся на Байдака. І старший лейтенант зрозумів — скільки б спирту за своє життя він не випив, скільки б не довелося йому жити — цей погляд назавжди залишиться на його сумлінні…
…Під вечір їх невеличкий загін повільно крокував до місця дислокації штабу. Повз них торохкотіли нескінченні колони бронетехніки. Байдак поліз у кишеню гімнастерки за портсигаром і раптом зупинився. Повільно розтиснув кулак.
На долоні його лежав бронзовий медальйон — золотий дракон продовжував стискати загадковий ієрогліф…
4
Україна, наш час
Мисливець за минулим
Усі люди за чимось полюють. Полюють за дичиною і за щастям, за грошима і знаннями, за іншими людьми, за життям і смертю. Жінки полюють за чоловіками, а чоловіки за жінками. Урешті-решт полюють за можливістю взагалі не полювати. Коротко кажучи, усе в цьому світі може перетворитися на об’єкт полювання. Проблема тільки в тому, що обрати для себе за цей об’єкт. Хоча частіше мисливець непомітно для себе сам перетворюється на жертву. І нікуди від цього не втечеш.
Щодо мене, то я полюю за рукописами. Борони Боже, шановний читачу, сприйняти мене за видавця, який хижо позирає на графоманів, сподіваючись приватизувати чийсь ще не відкритий конкурентами талант. Об’єкт моєї пристрасті — спогади і щоденники. Історія — ця хитра дівуля — морочить нас своїми оманливими привидами, яких старанно заганяють у академічні томи поважні вчені, що годуються з її примх і вибриків. До речі, до числа істориків належу і я. Принаймні так занотовано в моєму університетському дипломі. А втім вперто йду по слідах Історії, розшукуючи їх у пожовклих і нерозбірливих рукописах, які навряд чи колись потраплять до друкарень. Занадто вже іншою виявилася б історія. А це вже було б досить небезпечно для тих, хто прагне стабільності, навіть і в минулому, — мешканців двадцять першого сторіччя.
З чого все це почалося? З якої миті я перетворився із самовпевненого власника колекції записів, що повідомляли про болі та страждання минулого, на жертву полювання, яку почали переслідувати привиди колишніх часів, немов би заганяючи мене в пекло своїх пристрастей? Як сталося так, що моя пристрасть до рукописів призвела до початку цієї божевільної гонитви, причому тікати довелося мені самому?
А почалося все з одного дуже невчасного телефонного дзвінка…
Найбільш вишуканим приладдям для тортур, як на мене, є дві речі — телефон і будильник. Думаю, що зі мною погодяться ті страждальці, щасливе забуття яких неодноразово і брутально розбивало на друзки мерзенне телефонне дзеленчання. Екзистенційна сутність телефону й будильника схожа. Обидва ці потворні прилади існують, щоб висмикувати людину зі стану ілюзорної стабільності і вперто ставити свою жертву перед фактом, що світ змінився, розпочався день, повний небезпек і всілякої різної гидоти, що тебе очікують нові невтішні новини і твоєму спокою взагалі настав гаплик. Уже сама потворна антигармонія цього пронизливого дзеленчання несе не тільки образу для людини, яка може відрізнити Моцарта від Армстронга, а й руйнує уявлення про світовий порядок речей, якщо ти є, наприклад, послідовним прихильником принципу недіяння — у-вей. Це дзеленчання завжди нагадувало мені відірваних північних варварів, які нахабно вдираються в затишний вишневий садок філософа, заглибленого в чайний церемоніал. Тому вперто відмовляюся від мобілки, а наворочений тайванський будильник — спадок від своєї колишньої дружини — заховав серед мотлоху в шафі. Щоправда, регулярно чую з-за дверей шафи, як будильник голосом китайської красуні ніжно повідомляє, що «рівно друга година», але я вже до цього звик і навіть можу пофантазувати, що ув’язнений під старими светрами будильник може перетворитися на тайванську красуню, й одного разу із шафи вийде, граційно обтрушуючи залишки нафталіну з довгої китайської сукні, зачарована принцеса міньської династії…
Але того дня в забуття моє увірвалася, на превеликий жаль, не східна діва, а наполегливі й невідворотні трелі, народжені серед загадкових механізмів телефону, необачно залишеного поблизу ліжка. Між нами кажучи, телефон свій, старий і надійний я колись потрощив об стіну, намагаючись цим переконати одного опонента в хибності наведеної аргументації з приводу буцімто неврівноваженості мого характеру. Потрощений телефон, клянучи свою схильність до суперечок, я потім перемотав скотчем, і він, попри мої сподівання, запрацював. Хіба що до дзеленчання його, яке вже саме по собі вводило мене в стан глибокого й безнадійного песимізму, додалися якісь мстиві і пронизливі інтонації, немов телефон уже років десять тому присягнувся доносити до мене виключно неприємні повідомлення і зловтішно попереджував мене, що нічого доброго я в рурі не почую. Здебільшого він не помилявся…
Я закліпав очима, потягнувся до слухавки, згадав, що не пам’ятаю жодних обставин свого повернення додому минулого вечора, і відразу зрозумів, як мені погано. Безнадійно підняв трубку, сумніваючись, чи зможу щось почути крізь дзвін, який, вдало копіюючи нескінченний свист падіння нутрощів тяжких бомбардувальників, заповнював порожнечу моїх думок. Крізь цю кляту сирену до мене донісся голос мого друга Сергія:
— Доброго ранку, старий, треба терміново зустрітися.
Спробував згадати, чи є в мене плани на вечір, або чи є в мене будь-які плани взагалі. Голова, тяжко спокутуючи вчорашнє, відмовлялася надавати будь-яку інформацію.
Здавалося, що в мене між вилицями тупоче невеличкий динозавр і з кантівською послідовністю намагається пробити тараном мій бідолашний череп. Я притиснув долоню до правої вилиці, через яку саме в цей час мав бути найбільш потужний вибух болю, і жалібно прошипів:
— Вибач, друже, але навряд чи я зможу до вечора оклигати.
Та голос Сергія більш поблажливим не став.
— Слухай, здається, я знайшов для тебе дещо цікаве, і мені вкрай потрібно з тобою переговорити.
У його словах відчув занепокоєння. Позіхнувши, промимрив:
— Добре, години через півтори. Згода?
— Бажано було б раніше… Та що з тобою зробиш, я навіть через слухавку перегар чую. Коротше, через півтори години в центрі, кав’ярню «Верона», напевно, знаєш? Там поблизу сквер. Тільки не запізнюйся.
Я кволо буркнув і поклав трубку. Робота слідчим таки далася Сергію взнаки, хоча б у командирських інтонаціях голосу. Ось так завжди — у когось виникають якісь проблеми, і ти обов’язково повинен прокидатися, збирати по атомах свій розшарпаний організм і плентатися невідомо куди й невідомо нащо. Отаке: рік не бачилися, і ось закортіло йому побалакати зі мною в такий час, коли я до балачок був аж ніяк не годен.
Я сів на ліжко і спробував згадати — а чого це я, власне, так учора нарізався? Але від того що я згадав, мені краще не стало, навпаки, знову захотілося впасти в провалля безпам’яття.
Саме так, три дні тому мене покинула Марина… І я два дні марно намагався затопити горілкою своє кохання. Але, знов відчувши тяжку порожнечу в душі, зрозумів, що мені це не вдалося. Клянучи свою душевну нестійкість, я поплентався приймати душ. Ось тобі і всі дзенівські техніки збереження душевного спокою, думав я — як припече, то тільки горілка в пригоді стає. І то не завжди…
Через годину я вже сидів на лавці у сквері, неподалік від «Верони», кволо клянучи горілку, зрадливих жінок, Сергія, якому чомусь терміново забажалося висмикнути мене зі стану тимчасової нірвани, а також свою звичку завжди з’являтися на зустрічі на півгодини раніше домовленого терміну.
Сліпуче травневе сонце аж ніяк не зважало на мій похмільний синдром, а цитрамон ще й не думав починати свою рятівну діяльність. Повз мене кудись прямували юрби людей, і я із легкою заздрістю споглядав їх самовдоволені обличчя, явно зорієнтовані весело провести недільний день. Єдине, від чого мене починало нудити, так це від закоханих парочок. Але вголос своє співчуття чоловікам я не висловлював, адже нещодавно був сам таким ідіотом, якому ввижалося, що світ належить саме йому, а кохана дівчина поруч — і поготів. Що стосується самітних дівчат, які поодинці і зграйками хижо курсували сквером, маскуючи свою цікавість до самотнього чоловіка, то тут, я сподіваюся, на моєму обличчі з’являвся зловтішний вираз, який промовляв — шукайте, шукайте собі інших йолопів, я вже достатньо наловився на ваші короткі спідниці, топіки, макіяжі та розпатякування про свою беззахисність і потребу в надійному супутникові життя, якому, зрозуміло ж, вірна Киркея буде відданою до сирої могили… Раптом я зі здивуванням відчув, що несамовита чорна туга, яка жерла мене три дні, поступово зникає разом із похмільними симптомами. Трохи за інерцією останніх двох днів я вже задумався, а чи не продовжити мені свою алкоголетерапію до переможного завершення, як з-за рогу найближчого будинку з’явився Сергій.
5
Шаолінське братерство
З Сергієм ми познайомилися років п’ятнадцять тому — разом ходили в секцію у-шу.
Тоді, у передостанні радянські часи наприкінці вісімдесятих, карате ще було під забороною, і тому, користуючись ліберальними вигинами партійного керівництва, немов гриби після дощу, рясно почали з’являтися секції з екзотичними й таємничими назвами «Кун-фу», «Тайзі-цюань», «Шаолінське кемпо», у яких обіцяли за кілька місяців зробити адепта непереможним і втаємниченим у всі секрети Сходу. Але я, тоді ще студент-випускник університету, досить скептично ставився й до цих секцій, і до всіх східних таємниць. Я був упевнений, що і в Європі достатньо вистачить на мій вік нерозкритих скарбів духовних, а що стосується бойових мистецтв, то чотири роки занять тяжкою атлетикою встигли сформувати мою самоповагу до власних м’язів і їх могутності.
А загнали мене до секції дві обставини. Уже набагато пізніше я зрозумів, якщо доля й викидає різні вибрики, то варто бути мудрим і йти за її вказівками та натяками. Тоді ж я, щоправда, був переконаним волюнтаристом з елементами анархізму (навіть нелегально писав дослідження про батька Махна), але фортуна своїми незрозумілими розрахунками занадто вперто спрямовувала мене на свої таємничі шляхи.
По-перше, виявилося, що в моєї подружки Аліни (фізичний факультет, І курс) є ще один бой-френд, який намагається з’ясувати, що то за історик Павло крутить роман із його подружкою. Як я дізнався, бой-френд був досить рішучий і мав багато рішучих друзів. До того ж, мої надії на те, що вміння штовхати штангу вагою в центнер може захистити у всіх екстремальних випадках, значною мірою підірвав досить дружній двобій з однокурсником-боксером, під час якого друзяка, граючись відправив мене у нокаут. Це примусило мене затриматися перед оголошенням, що висіло у вестибюлі університету і пропонувало записатися у секцію у-шу.
По-друге, якось випадково потрапив я до відеосалону, яких на той час чимало повідкривалося в нашому місті. Вибір був, як годиться, стандартний — на першому сеансі йшов гонконгівський бойовик типу «кун-фу», потім карколомний блокбастер із непереможними Шварценеггером або Сталлоне, а на «десерт» — еротика або фільм жахів. Ось мене доля й занесла на фільм з гонконгівськими кунфуїстами. Зачарований, я дивився на дивовижні викрутаси, що виробляли актори, досить суворо з’ясовуючи між собою питання, чий же стиль кращий. Те, що я побачив, примусило мене з годину зачаровано проблукати по місту. Незнаний до того світ раптом захопив мене, і я відчував, що чим далі, тим більше він буде мене поглинати. Тому я наступного дня вирушив записуватися в секцію із загадковою назвою «Тайзі-цюань».
Перші заняття з у-шу мене трохи розчарували. Тоді я ще не розумів, як мені пощастило з сенсеєм, але спочатку було невтямки, нащо кілька місяців вчитися правильно дихати, стояти в незручних стійках і робити вкрай повільні рухи, що аж ніяк не нагадували хвацькі стрибки і блискавичні прийоми кіношних шаолінських монахів. Утім, заняття в секції вирішили назріваючий конфлікт з моїми конкурентами. Одного разу, поки я був на тренуванні, до моєї кімнати в гуртожитку заявився з відверто войовничими намірами хлопчина. Номер моєї кімнати він знав і знав, як мене звуть, але не знав, що мого сусіда звали теж Павло. На відміну від мене, сусід мій мав зріст набагато вище середнього (2 м 5см) і важив чимало. На запитання: «Ти Павло?» — мій сусід відповів, що він Павло й до того ж не любить, коли невідомо хто заважає йому готуватися до іспитів.
Порівнявши шанси, суперник вирішив дійсно не заважати людині готуватися до сесії і поспіхом ретирувався. А я в цей час спокійно займався дихальними вправами на тренуванні. Так, сам того не відаючи, отримав свою першу перемогу.
Ось у цій секції ми з Сергієм і познайомилися. Він на кілька років старший за мене, встиг відслужити у війську й закінчував школу міліції. Хлопець він був досить статечний, цікавився історією, вже кілька років займався східними єдиноборствами й ми з ним щиро заприятелювали.
Треба додати, що через рік секція наша закрилася, я закінчив університет і пустився бурхливими життєвими хвилями, щоправда, у полон східних єдиноборств потрапив назавжди, але це вже зовсім інша історія. Сергій пішов працювати в міліцію слідчим, займався особливо важливими справами, і спочатку кар’єра його йшла непогано, але в останні роки у нього почалися якісь непорозуміння з новим керівництвом і бачилися ми вже з ним не так часто, як раніше. Пройшов рік, і ми з ним зустрілися знов. Тільки відчув я, що нічого доброго мені ця зустріч не принесе.
Виявилося, що я не дуже помилявся, точніше, я навіть уявити не міг, до чого призведе ця зустріч.
6
Вибух у шурфі
«Що ж могло такого трапитися?» — замислився я, споглядаючи, як до мене наближається Сергій. Уже здалека було видно, наскільки він змінився — кудись щезла колишня впевнена хода, від постаті віяло якоюсь хворобливою напруженістю. Сергій нервово потиснув мені руку. Я відразу звернув увагу на його погляд — особливий погляд вовка, що потрапив у пастку.
Ми зайшли в кав’ярню, Сергій замовив горілки, я з жахом відмовився й вирішив зупинитися на пиві. Мовчки випили.
— Мобілка з тобою? — нарешті порушив мовчанку приятель. Я здивовано подивився на нього.
— Витягни сім-карту, — коротко сказав Сергій.
Я знизав плечима й невміло почав колупатися в кришці свого мобільного телефону. Сергій мовчки дочекався, поки я закінчив цю справу, і закурив цигарку, а на мій здивований погляд сухо промовив:
— Про всяк випадок — можуть прослуховувати. — Здається, його нервова напруженість почала передаватися й мені. Знову запала мовчанка.
— Ти нарешті скажеш, що трапилося? — трохи роздратовано сказав я.
Сергій з-під лоба подивився на мене, потім знов запалив цигарку.
— Слухай, старий, — нарешті промовив він, — здається, я вляпався в досить неприємну історію.
— Уважно слухаю, — відсторонено сказав я. Неприємне почуття того, що я встряю в небажану ситуацію, посилювалося в мені з кожною хвилиною. «Скільки ж можна! Спочатку кохана дівчина промінює мене на якогось хлюща в „мерседесі“, а тепер напівзабутий друг намагається звалити на мене свої проблеми!» — з розпачем подумав я.
— Вибач, що звертаюся до тебе, але іншого виходу в мене немає. Знаєш, з часом починаєш розуміти, нащо по-справжньому потрібен друг… у мене є тільки один друг, і цей друг, — ти, — немовби читаючи мої думки, промовив Сергій.
— І чим я тобі можу допомогти? Що у тебе за неприємності? — обережно запитав я. Сергій опустив голову, і я помітив, що його рука з цигаркою тремтить. Раптом мені стало соромно за себе. Я зрозумів тоскну самотність свого друга і його відчай.
— Добре, друже, кажи, чим зможу — допоможу, — намагаючись максимально пом’якшити свій голос, промовив я.
Сергій озирнувся довкола й тихо, так тихо, що я ледве чув його голос, почав розповідати:
— Пару місяців тому кинули мене на одну справу. Мені вже давно одні «висяки» чіпляють. Ну, сам знаєш, що таке «висяк» — труп є, а жодних зачіпок, щоб справу розплутати, немає. А тут взагалі муть якась — коротко кажучи, на пустоші за Грушівкою якийсь дивний вибух стався, у закинутому шахтному шурфі. Почали розбиратися: шурф закинутий і, як годиться, затоплений, вибух сам по собі не міг статися. Полізли рятівники з’ясовувати, що ж там сталося — виявилося, що там один штрек відходив — і щось на зразок печери. У тій печері й вибухнуло. Більшу частину печери вибух завалив, трохи покопали — знайшли обгорілу людську руку, покопали далі — шматки людського тіла. Виявилося, що там троє людей загинули, наскільки можна було по кінцівках порахувати. Справу й закрити можна було б — мовляв, троє полізли ліве вугілля довбати, але ж треба було трупи, тобто те, що від них залишилося, ідентифікувати, до того ж, де ці «шахтарі» могли б вибухівку дістати. Ось я цією справою і зайнявся. Але так старанно зайнявся, що зараз і сам не радий. Коротко кажучи, в усі подробиці тебе вводити не буду — часу немає й тобі це знати не обов’язково. Скажу тільки, що почали ми перевіряти, хто з тої Грушівки щез. Виявилося, що якраз напередодні вибуху пропав один пенсіонер, такий собі Іван Степанович Байдак. Працював він до пенсії гірничим інженером, а останні десять років жив собі тихо у Грушівці. Ось підозра з’явилася, що він один з тих мертвяків, що хотіли собі вугілля на дурняк нарубати. Але в мене вже тоді думки виникли — пенсія була в нього непогана, будинок пристойний — нащо це йому було в той покинутий штрек лізти? До речі, у самому будинку дідугана я знайшов досить цікаву бібліотеку — і більшість книг була з історії та культури Сходу, головним чином Китаю. Половина книг іноземними мовами. Тут я ще більше зацікавився. Прийшов до цього будинку якось увечері та без свідків зробив повторний обшук. Знайшов одну хитру схованку, досить професійно, до речі, зроблену, але в мене на схованки чуйка досить сильна… Знаєш, що я там знайшов?
Сергій затягнувся цигаркою і в його очах запалав уже забутий мною войовничий вогник. Я подався вперед — цікавість уже перекрила мої страхи.
— А знайшов досить цікаві папери і ще дещо. Повернувся додому й читав до ранку. Тільки відчув, що ці папери до справи додавати не варто. А вранці на службі мені й кажуть — усе, справу закривай, пиши звіт — нехай один з трупів буде цей пенсіонер, два інших бомжі безіменні. Заходжу я в свій кабінет і отримую відповідь на запит, що про цього Байдака до СБУ надіслав. А у відповіді написано, що такий і такий Байдак Іван Степанович, двадцять третього року народження тягнув строк за п’ятдесят восьмою статтею як контрреволюціонер, і загинув під час повстання в сибірському таборі в 1953 році. Посмертно був реабілітований у 1960 р. Так виходить, що цей чолов’яга встиг двічі загинути!
— Ну, якщо примудрився один раз воскреснути, може, і вдруге зможе. Слухай, а якщо це дійсно той самий каер або хтось інший, то як він зміг під своїм ім’ям на шахті працювати?
— Це не питання, працював він з 1954 року, а тоді ще шахти Донбасу відновлювали, нові відкривали, потреба в працездатних руках була, а тут ще Сталін помер, шахта периферійна, запросто міг проскочити, тут і так ледь не половина колишніх каторжан працювала. Так ось, прийшов я додому ввечері, а квартиру мою хтось потрусив добряче, добре, що я за своєю звичкою важливі речі вдома не залишаю й документи, що в цього Байдака знайшов, уранці по дорозі на службу в надійне місце відправив. З того часу почав відчувати, що мене пасти почали і до того ж досить нахабно. А тиждень тому підкатують до мене двоє, одягнуті так офіційно і, не представляючись, запитують — а чи не знайшли ви в будинку Івана Степановича Байдака якісь цікаві документи? Ну я їх, зрозуміло, послав подалі, тобто до себе на службу, мовляв, у справі все записано. Відчув я, що не прості хлопці за мною стежити почали.
— А хто це може бути, есбеушники? — запитав я.
Сергій знизав плечима:
— Хто його знає, в усякому разі професійно стежили…
— А ти не думаєш, що вони й зараз нас випасають?
— Зараз ні, думаю. Я їх за цей тиждень задовбав — навмисно ледь не з сотнею народу зустрівся, до того ж вони ще не впевнені, чи знайшов я те, що їм потрібно. У всякому випадку — шукають ретельно, я дізнався: хату хтось купив і зараз перебудовує, якщо я правильно думаю, не стільки перебудовує, скільки схованку шукає. От якщо її знайдуть і побачать, що вона порожня, ось тоді мені непереливки буде.
Сергій замовк і в його очах знов майнув страх.
Я замислився — розуміння того, що я потрапив до якоїсь загадкової і вкрай цікавої (ще й небезпечної) історії, породжувало в моїй душі азарт і водночас досить обґрунтоване занепокоєння.
— А що ж там за папери були, у цього Байдака?
— Сам дізнаєшся.
— Яким чином? — запитав я, хоча вже почав здогадуватися, нащо я знадобився своєму товаришу.
— Зі мною нічого не трапиться, поки вони шукають документи, тому я думаю, що найкраще буде передати ці документи тобі. Є ще одне міркування, мабуть, набагато більш важливе.
— …?
— Розумію, ти думаєш, нехай і далі собі лежать у цій схованці, так тобі спокійніше буде — і я не я, і хата не моя.
— Авжеж.
— Так ось, — Сергій нахилився ще ближче до мене, — те, що є серед цих документів, має знати ще хтось, вони не повинні зникнути разом зі мною. Підозрюю, що далеко не все так просто, я туди ще дещо поклав, деякі фотки з місця вибуху… а головне, ти саме та людина, яка повинна знати все, думаю, що ти зможеш дати раду цій справі. Ти ще хист до авантюр не втратив? — Сергій досить різко ткнув кулаком у моє плече. Автоматично я відвів його удар м’яким блоком.
— Ну ось, — він задоволено хмикнув, — бачу, що не кидаєш свої вправи.
— А що мені залишається? Книги та у-шу.
— Еге ж, були часи! — з ностальгією зітхнув Сергій, мабуть, згадавши наші заняття в секції. — А з жінками як?
Я знов пригадав Марину, але ця згадка вже не принесла мені болю.
— Та ніяк, — махнув рукою. — Не витримують того, що я вічно перебуваю у світі своїх книг та Тайзі-цюань. Ну, усе на краще, нарешті заживу життям просвітленого даоса.
Тут я згадав про пропозицію Сергія і подумав, що найближчим часом мені таке щастя не світить. Я вже хотів сказати, що кілька днів подумаю, чи мені погоджуватися, чи ні. Але Сергій знов заговорив, тепер про місце, де були заховані документи. Я мовчки слухав і розумів, що в цій історії став невід’ємним персонажем.
Закінчивши розповідь, Сергій підвівся і простягнув мені руку:
— Сподіваюся, зустрінемося, — промовив він і посміхнувся, але мені здалося, що посмішка в нього вийшла досить невпевнена…
7
Як можна потрапити в пастку
Я сидів удома й намагався осмислити — у яку історію втрапив і які наслідки можуть з цього вийти. Нарешті до мене дійшло, що ця історія тільки починається, а як воно далі вийде — час покаже. Принаймні, як казав один французький артилерійський капітан: «Головне розпочати битву, а там буде видно». Тут я подумав, що вже не згадую Марину. Це мене неабияк утішило. «Усе дійсне — розумне,» — згадався мені ще один вислів. Тепер треба було подумати, як діяти далі. За документами я зібрався йти, не гаючи часу, уже сьогодні ввечері. А поки необхідно було навести хоча б якийсь лад у кімнаті. Часу в мене було досить.
Жив я на відсотки, що отримував з порівняно невеликої суми, досить вдало вкладеної в одну прибуткову справу. Це дозволяло мені себе занадто не обтяжувати роботою й тільки для душі почитувати на півставки лекції в одному приватному вузі. А тут дівчина, з якою я досить непогано прожив останні півроку, несподівано для мене подалася шукати долі з іншим, і тому я вже відчував, що важкі брами знову впали й широкі шляхи пролягли для мене по всьому неосяжному Всесвіті.
Поступово в голові склався план — увечері вирушити до місця, де, за словами Сергія, були заховані таємничі документи, а потім упасти подалі, десь на дно, і спробувати спокійно розібратися, у чому ж полягає ця справа. Десь у глибині душі сподівався, що весь цей трилер виник завдяки гіпертрофованій затурканості Сергія. «Попрацює людина в міліції, з нею й не таке може трапитися», — намагався втішити себе, збираючи речі. Свого часу довелося багато поблукати по світу, тому збори в мене були недовгі. Тепер треба було подумати про певну конспірацію, про всяк випадок я виходив з найгіршого варіанту: якщо за Сергієм дійсно стежили й бачили нашу зустріч, то, можливо, за мною вже стежать. Звісно, поки ще не цілодобово, тому краще буде податися з хати пізніше, уночі. Я не був упевнений, чи не прослуховується мій домашній телефон, тому почав телефонувати своїм знайомим, розповідаючи, які в мене плани на завтра (зрозуміло, вони не мали нічого спільного з моїми справжніми задумами), на це пішло майже дві години.
Розрахунки були досить прості. Жив я на околиці міста, відразу за моїм будинком починалися старі гаражі та уламки потрощених будинків колишнього шахтарського селища, а за ними розташовувався досить густий ліс, який чомусь називався парком. Саме в цьому лісі й заховав документи Сергій. Я подумав, що він передбачив мій план, тому й вибрав для схованки саме це місце. Я розрахував: заберу документи, вийду через ліс на об’їзний шлях, там, якщо пощастить, зловлю таксі або маршрутку до найближчої приміської станції, а тоді — шукай вітру в полі!
Потім я завалився спати, бо ця ніч мені солодких снів аж ніяк не обіцяла. Прокинувся я близько сьомої години вечора. За вікном було світло, але вже поступово сутеніло. Щоб підняти тонус, я почав робити бойовий комплекс у-шу «Гарматні удари». Через якийсь час відчув, що залишки втоми та пиятики в моєму тілі кудись зникли, натомість сила енергії, породжена десятиріччями наполегливих тренувань, знову прокинулася.
Час було вирушати.
Я одягнув джинси, вельветову сорочку, у кишеню якої поклав документи і всі свої грошові заощадження — пару сотень гривень і п’ятсот доларів, трохи провагавшись, сунув у невеличку торбу на ремені свій старий «магнум-38» (щоправда, стріляв він тільки гумовими кулями).
Для порядку я присів біля порога й подивився на годинник — десята вечора. Усе — час, сурми заграли. Я підійшов до дверей і в ту ж мить пронизливо заверещав дверний дзвінок.
8
Стратегема «Красуня»
Спочатку я витягнув револьвер і звів курок, потім, сховавши револьвер за спину, подивився крізь вічко — коридор був темним. Дзвінок заверещав знов.
— Хто там? — обережно запитав я.
За дверима зависла тяжка тиша. Мені стало не по собі — занадто швидко вже розгорталися події. Раптом я зрозумів, що до цієї хвилини просто грався в пригоди. Відтепер пригоди почали гратися зі мною.
— Хто там? — знову обережно запитав я.
Знов мовчанка. Як не дивно — не відчував жодного хвилювання. Мабуть, тому, що розумів — якщо вже ти почав гру, то треба грати.
Раптом почув, як хтось обережно вставляє ключ до замка. Той клацнув, і двері почали відчинятися. Я відступив на два кроки вбік, стискуючи за спиною револьвер.
Двері відчинилися. На порозі стояла… Марина. У руках вона тримала торбу, з якою три дні тому вирушила до свого нового щастя.
Не знаю, що вона подумала, побачивши такий вираз мого обличчя. Кілька довгих секунд дивилися одне на одного. Очі її були заплакані, а в постаті відчувалася якась дитяча невпевненість і надія. За ці кілька секунд я спробував надати своїй фізіономії більш індиферентного виразу й непомітно запхати револьвер позаду за пояс.
— Любий, у мене залишився ключ від твоєї квартири, — ніяково промовила вона і знов замовкла, очікуючи на мою реакцію.
— Двері зачини, будь ласка, — єдине, що я спромігся сказати.
Марина прикрила двері й посміхнулася своєю найбільш небезпечною чарівною посмішкою, від якої жодне чоловіче серце не могло не розтанути.
— Милий, я так скучила за тобою, вибач, я зрозуміла, що у мене тільки ти, я так кохаю тебе, — з цими словами Марина простягнула руки й обійняла мене. Я спробував відвести їх, але вона вже повисла на мені й гаряче заговорила, цілуючи мене в обличчя:
— Вибач, вибач мені, це була дурна дитяча помста, але ти, ти все для мене, ми створені один для одного, я кохаю тебе, я хочу тебе.
Так, коли вона хотіла чогось добитися, вона завжди добивалася, але зараз ця чарівниця обрала не найкращий час. Мені знов згадалася ще одна цитата (здається, я взагалі розучився мислити без посилань): «Жінка як тінь — коли ти доганяєш її, вона від тебе тікає, коли ти тікаєш від неї — вона женеться за тобою».
Приблизно це я і промимрив, кволо намагаючись звільнитися від палких обіймів Марини.
— Ти не можеш так, ти завжди чинив правильно, ти можеш все зрозуміти, ти єдиний, хто мене розумів, — відразу перейшла в контрнаступ Марина. Тут сталося те, чому я намагався запобігти, вириваючись із усе тіснішого кола її рук. Її долоні намацали руків’я «магнуму», що стирчало у мене з-за пояса.
Марина відскочила і притиснулася спиною до дверей, на її обличчі з’явився вираз непідробного жаху:
— Ти хочеш мене вбити? — запитала вона. Урешті-решт це мене остаточно дістало.
— Аякже, — проричав я, намагаючись надати своєму голосу максимальну зловісність, — я збираюся тебе розстріляти гумовими кулями, потім розрізати пилкою, а потім розчинити у ванні з сірчаною кислотою.
— Як у фільмі про Нікіту? — машинально запитала вона, потім полегшено зітхнула. — Не лякай мене, любий, я і так, коли йшла до тебе, перелякалася.
— Що трапилося? — насторожився я.
— Та там, біля твого будинку, за рогом, стоїть якась дивна машина з вимкнутими фарами.
Так, справа набирала нових обертів — Марина стала ще однією фігурою цієї гри.
На своє щастя, Марина поки що цього не розуміла. Вона торкнулася моєї руки і, зазирнувши мені у вічі, запитала:
— Так ти вибачив мені?
Я мовчав, міркуючи над можливим подальшим розвитком подій. Поглянув на Марину — коротка спідничка, блузка з відвертим декольте, черевички на високих підборах. «Звідки ж ти на мою голову впала!» — у відчаї подумав я. Але вже треба було грати, враховуючи й цю нову діючу фігуру.
— Так, перевдягайся! — наказав я.
— Ти хотів сказати — роздягайся, — спробувала перейти на звичний грайливий тон Марина.
— Роби, що я кажу, — одягай джинси, кросівки, сорочку! Зараз ми звідси забираємося.
— Відпочивати?
— Так!
Марина радісно шугнула в кімнату.
Я обережно підійшов до вікна — подвір’я біля під’їзду було геть порожнє. Місяць яскраво освітлював високі тополі і старі обвалища, що вже починалися за дорогою навпроти.
Я сів на табурет біля дверей і перевірив шнурки на своїх кросівках.
— Скоро ти там? — крикнув я до кімнати, де продовжувала копирсатися Марина.
— Зараз, любий, — з-за дверей висунулася напівгола Марина, — почекай хвилину.
Розрахунок мій був простий: вийти з Мариною на вулицю, сісти на таксі, а там десь по дорозі вискочити серед будинків.
Але в мої плани знову втрутилися нові обставини. І, як завжди, ці обставини розпочалися з нового дзвінка у двері…
9
Схованка в лісі
— Не відчиняй! — почув я розпачливий вигук Марини. — Це він!
— Хто — він? — трохи приречено запитав я.
— Владік! — перелякано відповіла вона.
Тим часом у двері продовжували нахабно дзвонити, час від часу додаючи удари ногами.
З мене було досить. Я відчинив двері — здоровенний голомозий амбал постав переді мною, немов чудовисько з темряви. Амбал, не звертаючи на мене уваги, ввалився до кімнати.
— Де Марина? — грізно запитав він.
— А ти хто такий? — утомлено запитав я.
— Слухай, мужик, у мене часу немає з тобою тюльку травити, де ця чувирла? Я ж бачу, що її туфлі в тебе стоять.
— Слухай, приятелю, ти все ж у чужій квартирі, може спробуєш бути більш увічливим? — у глибині душі я сподівався, що зараз Марина кинеться йому на шию, і я нарешті залишуся знов один.
З кімнати вискочила Марина — на ній — одна сорочка, а її напрочуд довгі ноги були взуті в мої капці. Узагалі, я завжди підозрював, що вона буває щирою тільки коли спить або коли виходить з себе.
— Слухай, Владік, я сказала тобі, що ти повний урод, і я не хочу навіть дихати одним повітрям з тобою! Забирайся з моєї квартири!
За інших обставин я просто замилувався б її гнівним тоном і від того ще більш чарівним обличчям, стрункою фігурою, яка, здавалося, ось-ось позбудеться цієї фланелевої сорочки й майне кудись до обріїв. Але у Владіка почуття прекрасного було, вочевидь, повністю атрофоване.
— Ах ти, б…! — заревів він і кинувся до дівчини. Особливих заперечень у мене не було, але й такі форми поведінки, особливо у власній квартирі, я не вітав.
— Охолонь, братан! — сказав я і спробував стати перед грізним Владіком, який, немов тяжкий панцир, пер уперед, намагаючись покарати за невідомі мені гріхи тремтячу Марину.
— Пішов ти..! — тяжкий кулак накреслив блискавичну траєкторію над моєю головою. Невеличка шафа для одягу, що, на своє нещастя, опинилася на цій траєкторії (я встиг пригнутися) розлетілася на всі свої складові. Мені нічого не залишилося, як буцнути ногою войовничого Владіка в пах. Дуже не благородно, але надзвичайно ефективно.
Бідака зігнувся, заскиглив, деформувався і впав на лінолеум. Я озирнувся на Марину. І мені на мить здалося, що в неї на пальцях поблискують сталеві нігті. О, що таке її подряпини, я знав занадто добре! Тому я втішив своє сумління думкою, що Владік порівняно легко викрутився. Про всяк випадок я нахилився над ним і рубанув ребром долоні по потилиці. Хвилин десять відключки тепер йому було гарантовано.
— Він ніколи один не ходить, — холоднокровно повідомила мені Марина.
— Одягайся швидше, нема часу ґав ловити! — гаркнув я на дівчину й кинувся до вікна. Як я й передбачав, на вулиці перед під’їздом похмуро чорнів силует «БМВ».
— Скільки їх може бути? — запитав я.
— Троє.
Я знову вискочив в коридор і випхав тіло нещасного Владіка через поріг. Марина вже одягнулася.
— Слухай, дитинко, — сказав я, взявши її за плече, — ти сама не підозрюєш, у яку історію ти вляпалася, тому від того, чи будеш ти мене слухатися чи ні, буде залежати твоя подальша безпека. Ти мене зрозуміла?
Марина мовчки кивнула головою.
— Ти знаєш, де в нашому лісі криниця? Пам’ятаєш, ми туди ходили? — Марина знов кивнула.
— Так ось, я виходжу першим, потім ти з нашими торбами, думаю, що від тих биків я якось утечу, а ти спробуй добратися до тієї криниці. Через двадцять хвилин я тебе там чекаю. Не забудь зачинити двері. Ферштейн?
Я спустився сходами і вийшов на вулицю. Витягнув цигарку, спокійно підійшов до «БМВ», постукав у тоноване скло й запитав:
— Хлопці, вогню не знайдеться?
Скло трохи опустилося, і звідти висунулася волохата рука з запальничкою. Я затягнувся, сказав:
— Дякую, — і вже з-за спини кинув: — а, ледь не забув, Владіка свого заберіть, він там десь на площадці валяється.
Коли захлопали дверцята іномарки, я вже встиг підійти до остову колишнього будинку.
— Гей, лох, стояти! — почувся позаду крик. Давно я не грав у квача. Довелося пограти.
Коротко кажучи, вони програли…
10
Через півгодини я сидів біля джерела. Навколо звисали важкі крони дерев. Я подивився на годинник. Марина вже повинна була підійти. Хлопці з «БМВ» мали ще блукати між зруйнованими будинками.
Перш ніж полізти до схованки, а вона мала бути в п’яти кроках від мене, за одним з гранітних блоків, якими було обкладено джерельце, я вирішив упевнитися, що навколо нікого немає. Обережно видряпався на невеликий схил і зачаївся між кущами. Хвилин через п’ять почулися тихі кроки. Але замість Марини на галявину перед джерельцем вийшов середнього зросту чоловік — він озирнувся навколо і… поліз на протилежний бік схилу.
«Скільки глядачів заради однієї красуні!» — подумав я.
Невдовзі з’явилася й сама красуня, щоправда, було видно, що вона занадто перелякана й тяжко дихає після бігу. До того ж тягнула вона на собі дві торби. Вийшовши на середину галявини, Марина почала розгублено озиратися, потім вронила торби й сіла на них, обхопивши голову руками. Тепер я знов побачив, як темна постать з протилежного схилу почала безшумно наближатися до Марини. Хто це міг бути? Якийсь маніяк, з тих, що чатують на необачних дівчат посеред темного лісу опівночі? Маловірогідне припущення: як правило, красуню легше опівночі знайти в центрі міста, ніж у занедбаному лісі. Скоріше за все, це був хтось з невідомих, які стежили за Сергієм.
Тим часом чоловік нечутно підібрався ззаду до Марини. Я витягнув револьвер і приготувався до стрибка. Здається, Марина щось відчула, вона перелякано озирнулася і в ту ж мить незнайомець стрибнув на неї. Чоловік явно був професіоналом — дівчина не встигла навіть смикнутися, як уже опинилася на землі із заломленими за спину руками й затиснутим ротом. Чоловік нахилився над її вухом і щось прошепотів. Але бути свідком цього спілкування мені аж ніяк не кортіло. Мені вистачило двох стрибків, щоб дістатися їх. Чоловік спробував вскочити й сунув руку під свою куртку, але перевага у швидкості все ж була на моєму боці. Перший удар ногою в живіт чоловік встиг відбити, але наступний — стволом револьвера по голові — звалив його з ніг. До речі, досить дієвий прийом. Я про нього вичитав у якомусь романі-вестерні. На Дикому Заході він називався «завалити бізона».
Тепер я переможно стояв над «бізоном», який не подавав жодних ознак життя. Марина вчепилася мені в рукав:
— Треба тікати! — придушеним голосом сказала вона Але цей акт гри треба було доводити до кінця. Я нахилився над незнайомцем і обшукав його — як я і здогадувався, під курткою в нього виявилася кобура із здоровенною «береттою», більше нічого — жодних документів, ключів і так далі. Раптом мої пальці відчули в боковій кишені «бізона» якийсь круглий предмет — я витягнув його — це був досить масивний значок, але часу роздивлятися цей значок у мене не було. Я поклав його собі в кишеню, сунув «беретту» за пояс і тицьнув свій револьвер Марині:
— Стій над ним, якщо очухається — лупи стволом по черепі.
Марина схопила револьвер: було помітно, що мої інструкції вона буде виконувати зі щирим ентузіазмом.
Я підскочив до гранітного блоку, під яким розраховував знайти схованку. Мені ледь вдалося відсунути його — там дійсно був ретельно запакований у целофан згорток.
— Усе, тепер тікаємо! — я схопив Марину за руку, підхопив торби й побіг углиб лісу.
У голові майнула думка: «Чи не забагато переможених ворогів для однієї ночі?»
11
Карпати, Різдво, 1946 рік
Сотенний Шугай
З кінця 1945 року частина, з якій служив старший лейтенант Байдак, стояла в невеликому чехословацькому містечку, яке розташовувалося в Карпатах на кордоні з УРСР. Розвідники, які традиційно займали неофіційне місце привілейованого підрозділу, відверто нудилися в очікуванні демобілізації. Особливих справ не було, начальство частини було зайняте, головним чином, морокою з новим поповненням, тому рядові регулярно пиячили, зваблювали місцевих дівчат і полювали в горах.
Іван Байдак помітно змінився, більшу частину часу він проводив на самоті. Замислено сидів десь у лісі й дивився на гірські схили. Війна закінчилася. Ні особливих нагород, ні чинів лейтенант так і не отримав, але це його бентежило найменше. Тільки все частіше й частіше дивився він на старовинний китайський медальйон, заглиблюючись у дивовижні ієрогліфи й малюнки, немовби намагаючись розплутати таємницю, приховану за цією важкою бронзою.
Інколи далеко в горах, по той бік кордону, спалахувала стрілянина — чи то частини НКВС ганялися за куренями таємничої Повстанської Армії, про яку серед розвідників ходило немало чуток, чи то навпаки. Але старший лейтенант немов відсторонився від тої крові, яка ще густо продовжувала поливати карпатські схили. Де блукали його думки? Можливо, він очікував того часу, коли медальйон проявить себе?
І такий час настав…
* * *
…Підполковник Черепахін тицьнув у карту:
— Ось цей сектор вам належить перекрити. Повторюю ще раз: озброєна банда німецько-українських буржуазних націоналістів прорвала заслони й тепер намагається перетнути радянсько-чехословацький кордон. Недооцінювати небезпеку не слід — банда добре озброєна, ці фашисти в партизанській війні досить досвідчені. Якщо банда прорветься на твоєму секторі — будеш відповідати головою.
Лейтенант Іван Байдак (якого вже встигли в полку охрестити «вічним лейтенантом») похмуро кивнув головою. Відпочинок для розвідників закінчувався…
Смереки нависали зверху, немов вороги, готові кожну мить стрибнути на голову необережному розвідникові. Невеличкий ланцюжок бійців у білих маскхалатах обережно просувався в бік визначеного сектора. Десь попереду, метрів за тридцять від головної частини, обережно пересувалася трійка бійців.
«Дідько його знає, нащо ми тут човгаємо», — похмуро думав лейтенант, уважно вдивляючись у навколишні засипані пухнастим снігом хащі. Якщо Бог і створив куточки природи навмисно для засідок, то тепер відділення розвідників потрапило саме в такий край.
Через півкілометра розвідники мали дістатися позиції для засідки. Та поки що вони йшли по самому дні глибокого байраку. «Не дай Боже ті хлопаки дісталися сюди першими!» — знов дурні думки пхалися в лейтенантову голову. Навколишній ліс дихав дивовижним спокоєм, але досвідчений старший лейтенант розумів, що ось так дихає сама смерть.
Коли до місця розташування залишилося близько двохсот метрів, Байдак підняв руку. Вишколені розвідники завмерли. Щось небезпечне відчув старший лейтенант у повітрі, у цьому навколишньому спокої…
Сержант Шевченко зупинився біля лейтенанта.
— Передових зачекаємо, — тихо відповів Байдак, не дивлячись у його бік. Шевченко зняв з плеча автомат і озирнувся навкруги.
Минуло кілька хвилин. Раптово піднявся вітер і повалив густий сніг із гілок. Лейтенант, стримуючи подих, напружено вдивлявся в білий туман попереду. Нарешті він побачив дві білі постаті, які йшли в їх бік, каптури маскхалатів закривали їх обличчя.
— О, наші! — радісно вигукнув Шевченко, закинув ППШ за спину й пішов їм назустріч.
Лейтенант хотів його зупинити, але не встиг. Він побачив, як сержант підійшов до першого, як тіпнувся, намагаючись зірвати автомат, як у світлі такого яскравого зимового сонця зблиснув ніж у руці «розвідника».
— До бою! — загорлав Байдак, перехоплюючи автомат. Сержант зі здивованим виразом обличчя повільно сідав на сніг, на його маскхалаті повільно розпливалася червона пляма.
Лейтенант побачив, як навколо нього, збиваючи фонтанчики снігу, почали робити свої фатальні креслення кулеметні черги. Він стрибнув, щоб вирватися із цього погибельного рисунку. Позаду нього, мов ляльки в якомусь пекельному театрі, валилися цвіт і краса полкової розвідки, і на їх маскхалатах невидимий, але напрочуд здібний майстер гаптував червоні стрічки. Байдак підхопився і, випустивши навмання кілька черг, кинувся до невеличкого потічка, що тік між схилами гір. Чоботи його пробили тонку кригу й він побіг, грузнучи в потічку, угору, на ходу відстрілюючись від білих постатей, які, немов примари, виникали позаду. Потім він оступився й покотився кудись униз. Зрештою, у горах так інколи буває — тобі здається, що дерешся вгору, а виявляється, ти сходиш до її підніжжя. Щось біле з чорною зброєю в руках метнулося йому навперейми. Вони зчепилися й покотилися донизу вже разом. Автомат лейтенанта залишився позаду, загрузнувши в снігу. Супротивник Івана, невпинно лаючись відбірними вологодськими матюками, вже тримав лейтенанта за горлянку. Байдак захрипів, він механічно вихопив фінку, руків’я якої звично стирчало з-за халяви і пхнув лезом у бік ворога. Сталевий хват на горлянці послабшав, і старший лейтенант, ледь вивернувшись з-під здоровенного тіла, сів на коліно й кілька разів, тяжко хекаючи, увігнав лезо в білу спину. Байдак відчував себе геть сп’янілим За ці роки його рятувало тільки одне — стан хмільної озвірілості, який находив на нього у хвилини найбільшої небезпеки. Тоді всі почуття вкрай загострювалися, а тіло переповнювала первісна й нестримна сила. Треба було тікати далі, але лейтенант на мить зупинився. Йому вистачило кількох секунд, щоб перевернути вбитого й розідрати маскхалат. Під білим камуфляжем він побачив загальновійськову гімнастерку. Позаду лейтенант почув вигуки. Він скочив, підхопив автомат убитого й побіг далі. Єдине, на що він сподівався, так це на хуртовину, що все більше й більше перетворювала світ навколо на суцільний білий вихор…
Через півгодини шаленої втечі лейтенант вирішив, що відірвався від переслідувачів. Байдак знеможено прихилився до стовбура велетенського бука. Від довгого бігу та навколишньої тиші голова його йшла обертом. Тепер залишалося вибратися з цієї хащі. Він звично перевірив кількість набоїв у магазині автомата й побрів, провалюючись, у глибоких снігових заметах, насторожено вдивляючись у навколишні дерева.
Заметіль ущухла так само швидко, як і почалася. Лейтенант пройшов уже близько двох кілометрів, як знов гостре відчуття небезпеки охопило його. Він почав вибиратися на гірський схил, як раптом позаду почув тихий голос:
— Стій, руки вгору!
Байдак зупинився, стиснувши автомат. Прямо перед ним виникли, немов з-під снігу, дві постаті. Чорні стволи автоматів похмуро дивилися йому в обличчя. Лейтенант повільно підняв руки. Позаду почулися кроки і хтось невидимий зняв у нього з плеча автомат, вправними рухами обшукав, витяг з внутрішньої кишені медальйон і висмикнув з кобури ТТ.
— Пішли! — знов почув він голос за спиною. Незнайомці були одягнуті в короткі кожухи, на шапках були начеплені кокарди з тризубами.
«Тепер гаплик, що ж, невдовзі зі своїми хлопцями-розвідниками зустрінуся,» — без жодних емоцій подумав старший лейтенант.
Не встигли вони пройти й сотні кроків, як назустріч їм вийшли ще близько двох десятків озброєних людей — попереду йшов сивий чоловік з довгими вусами.
— Пане сотенний, — звернувся до нього один із тих, що вели Байдака, — захопили неподалік цього, здається, один з тих, що мали нас чекати вздовж кордону.
Сотенний уважно подивився на лейтенанта.
— Що за стрілянина була неподалік з годину тому? — жорстким голосом запитав він.
Байдак криво посміхнувся:
— Хіба не ваші проривалися?
Сивий переглянувся з іншими. На мить по його обличчю ковзнув здивований вираз. Він замислився, потім знов уважно подивився на Байдака. Здається, він зрозумів, що більше від лейтенанта нічого не довідається.
Сотенний підійшов ближче до лейтенанта, вдивляючись йому в очі. У погляді старший лейтенант ясно прочитав свій смертельний вирок. Він знав, що повстанці, як правило, полонених червоноармійців не розстрілювали, але тепер вони таємно намагалися проскочити через кордон і тому свідків не залишали. «У будь-якому разі не відпустять. Швидше б пристрелили!» — втомлено подумав Байдак.
Сотенний кивнув головою охоронцям Байдака. Лейтенант відчув поштовх у спину і слухняно пішов у напрямі дерев, що біліли над яром.
— Знімай маскхалат, — спокійно сказав один з охоронців. Байдак побачив, як другий тягне з-за халяви широкий мисливський ніж.
— Зачекайте, хлопці! — почувся позаду голос сотенного. Лейтенант озирнувся. Сотенний ішов до них. «Що їм ще треба?» — майже невдоволено подумав Байдак. Сотенний підійшов до них і протягнув лейтенанту долоню, на якій лежав медальйон:
— Звідки в тебе?
Їх розмова не зайняла й кількох хвилин.
— Хлопця не Дашевським звали? — наприкінці короткої розповіді лейтенанта несподівано запитав сотенний Шугай. Байдак ошелешено подивився на нього й кивнув головою. Той помовчав якусь мить, здавалося, його думки раптом понеслися кудись у довгі краї і минулі часи.
— Слухай, — несподівано м’яким голосом запитав сотенний, поклавши руку на плече лейтенанта, — ти обіцяєш, що до своїх тільки вранці вийдеш?
Байдак мовчки кивнув головою.
— Друже Гомін, — звернувся Шугай до одного зі своїх бійців, — віддай лейтенантові автомат.
Повстанець простягнув йому зброю.
— Слухай, твоїх хлопців перебили не наші, бережи медальйон, — тільки і сказав Байдаку сотенний.
Через кілька секунд повстанський відділ зник у білій імлі…
Уранці наступного дня старший лейтенант Байдак повернувся до місця дислокації своєї частини й відразу був заарештований, ще через місяць — засуджений на десять років за п’ятдесят восьмою статтею…
12
Україна, наш час
Тремтіння землі
Маршрутка, яку ми зловили на об’їзній дорозі, неслася порожньою трасою, за пару годин ми мали під’їхати до невеличкої приміської залізничної станції. Марина, незважаючи на карколомні події цієї ночі, спала, схиливши голову мені на плече й міцно охопивши мою руку. Згадалися ті минулі недовгі місяці, коли вона засинала, немов дитина, обнімаючи своїми тонкими руками мій лікоть… «Утім, — думав я, дивлячись на вогники, що блимали вздовж траси, — Марина й зараз залишається дитиною. Гарненькою двадцятирічною дитиною. Яскравою, спонтанною, живою й дуже наївною. Дитиною, що не розуміє, які страждання вона приносить іншим людям, дитиною, що відчайдушно дряпається крутими сходинами життя, не розуміючи, до якої прірви ці сходини ведуть…» Але цієї ночі вона поводилася досить гідно, і я вже не так шкодував, що вона звалилася мені на голову в такий незручний момент.
Потім згадав про пакунок, який лежав у внутрішній кишені моєї куртки, і думки мої знову зосередилися на тому, що відбулося. Я все ніяк не міг позбавитися відчуття, що вир останніх подій, який втягував мене все більше й більше, пов’язаний з таємницею, розв’язання якої знаходилося далеко поза межами моїх уявлень про природу звичного світу. А коли з’явилися в мене сумніви щодо реальності звичних уявлень про навколишній світ? Чомусь пригадав розмову, яка відбулася минулої зими з колишнім однокурсником, більш відомим серед кола моїх друзів під прізвиськом «історик N1». Я дивився на дорогу, якою неслася машина, і поступово поринав думками в той зимовий вечір, коли ми, давні приятелі, зібралися за старою традицією випити спиртного й потеревенити…
— Так ви що, справді вважаєте, що все має свій початок і свій фінал? Щодо мене, то я цей погляд, породжений гнітючою добою позитивізму, абсолютно не приймаю… — історик N войовничо підніс свій келих із «Шабським рубіном», і з викликом подивився на нас, — колись комусь прийшла в голову божевільна ідея, що все можна стратифікувати, розділити на класи, підвиди, епохи й періоди, а отже, усе стає зрозумілим і все людство з його минулим, сучасним і майбутнім опиняється під рукою, немов альбом із колекцією метеликів.
— Але наукове дослідження, тим більше історичне наукове дослідження вимагає періодизації! — трохи ображено заперечив аспірант Брутенко, який нещодавно отримав грант Сороса за розробку теми «Досвід подолання тоталітаризму на пострадянському просторі».
— Юначе! — грізно зауважив історик N. хоча сам випереджав аспіранта на життєвих перегонах не більше ніж на десять років. — Юначе! — повторив він і уважно подивився на аспіранта крізь келих примруженим оком, яке відразу запалало трансцендентним червоним кольором. — А вам ніколи не здавалося, що це допомагає замести сліди?
— Ну, я розумію, що ти в інституті внутрішніх справ лекції читаєш, але прошу конкретніше… — утрутився в розмову лікар Щаденко.
— Що ж не зрозуміло? — історик N повільно випив вино й заплющив очі, потім поставив келих на стіл і трохи рвучко нахилився до співрозмовників. — Дуже просто. Наприклад, була революція, а потім терор, а потім війна..
— Ну так що? — запитав лікар.
— У тому то і вся справа — у тому, що були, але немов минули! Ми, історики, поставили дати початку й кінця цих невеселих подій і тим самим закрили справу за давністю часу. Читає людина, наприклад, підручник, гортає сторінки, і це все для неї відбувається в якомусь віртуально-книжковому просторі. Коротше — що було, те загуло. І ми не те що забули, а вже й не віриться, що це справді колись відбувалося.
— А хіба не так? Усе тече, усе змінюється, тобто в одну річку два рази не влізеш, — не вгамовувався Щаденко.
— Не влізеш… — саркастично вимовив історик N і задумливо покрутив порожньою пляшкою. — Тут хоча б взагалі з неї вилізти.
— Що там! Треба жити сьогоденням, а історія так собі — Палп Фікшн, — безтурботно закинув колишній інженер, а нині людина із загадковим фахом шоу-мейкера Ед Ребров. — А щодо війн чи революцій народна мудрість узагалі каже — «Врем’я таке було».
Історик N, який традиційно опинився в облозі критичних зауважень товариства, вронив:
— Народна мудрість… Народна мудрість… Народна лоботомія це, а не народна мудрість!
Диспут перервала поява фермера Чумаченка, який стабілізував ситуацію пляшкою традиційного високоякісного домашняку й доброю торбою плодів своєї хуторянської праці. Але не встигла піти по колу і друга чарка, як невгамовний аспірант Брутенко за інерцією піддав куті меду:
— Ну то добре, ми ж розуміємо — причинно-наслідкові звязки, пам’ять про минуле, формування історичної свідомості й таке інше…
— Ні чорта ми не розуміємо! — раптово вибухнув від цих слів історик N, який весь цей час про щось напружено думав. — Невже ви не розумієте, що все минуле тільки починається?!
Товариство завмерло, а лікар Щаденко замислено глянув на повну чарку історика.
Розмова далі не в’язалася. Трохи погомоніли, трохи поспівали, але всім було якось ніяково — може, від того, що весь час історик N попри свою колишню товариську й веселу вдачу зберігав вперту мовчанку й зосереджено розглядав спалахи електричного каміну. Я здогадався, що в такому стані його думки і спогади блукають у якихось далеких і потойбічних світах. Раніше за всі п’ятнадцять років нашої щирої дружби я ніколи не бачив його таким.
Невдовзі компанія почала розходитися. Історик N збирався останнім. Хтось переможно кинув йому пару кпинів, але історик N ніяк на них не відреагував, мовчки надягнув старе пальто, ніяково кивнув нам і пішов темним провулком.
На вулиці м’яко падав сніг. Ми розпрощалися й розбрелися засніженими вулицями. Трамвайна зупинка, де я мав шанс дочекатися чергового транспорту, була за три квартали. Я вже майже дійшов до неї, як дивний неспокій примусив мене розвернутися, і я швидко пішов навздогін історикові N. Причиною того, мабуть, була його остання загадкова теза. Через п’ять хвилин я побачив темну постать, що повільно шкандибала по напівзаметеному тротуарі вздовж широкої центральної вулиці. Була досить пізня година — випадкові машини зі сліпучими фарами проносилися крізь лапатий сніг, що все густіше валив з темних небес. Дивно було споглядати трохи згорблену поставу мого старого друга. Історик N зупинився — спалахнув вогник запальнички. Вітер кілька разів гасив її, але історик N мав досить уперту вдачу й невдовзі побрів далі вже із запаленою цигаркою, немов Діоген із ліхтарем.
Я наздогнав його й необачливо ляснув по плечах. Через мить на моєму горлі опинилася холодна п’ятірня, а перед обличчям загойдався занесений для нокауту кулак. Через мить історик N ввічливо і трохи зніяковіло витрушував від снігу моє пальто:
— Ну, попереджати треба, узагалі.
— Не знаю, який з тебе історик, а от каратист в тобі дійсно пропадає… — пробурмотів я, вочевидь, шкодуючи про свою непомірну цікавість.
— Нічого, не пропаде, — зронив мій друг, витягнув з кишені пачку цигарок, замислено покрутив головою і запхав її назад.
— А чи не здається тобі, друже, що ти за осінь… м’яко кажучи, трохи змінився? — обережно запитав я.
Історик N зітхнув і запропонував:
— Я знаю тут досить пристойну пивничку… Сподіваюся, вона ще не зачинилася…
За якихось п’ять хвилин ми сиділи в пивниці із досить сумною репутацією, і історик N почав свою розповідь:
— Мабуть, ти єдиний вважаєш, що зміни, які відбулися в моєму характері, не пов’язані з моїми сімейними проблемами, — історик N шкрябнув п’ятірнею по неголеному підборіддю і продовжив, — хоча те, про що я хочу зараз розповісти тобі, почалося саме із тих проблем. Як ти пам’ятаєш, у моєму родинному житті цим літом сталися певні зміни, які, утім, до цієї розповіді мають тільки опосередковане відношення. Коротко кажучи, я опинився тоді в повній самоті й вирішив податися кудись світ за очі, виходячи із мудрої поради, мовляв, дев’яносто відсотків проблем із часом вирішаться самі собою, а решту вирішити взагалі неможливо. Так чи інакше, але я взяв відпустку й гайнув до одного свого друга, що мешкав і охороняв порядок у одному з невеликих наддніпрянських містечок.
Товариш мій працював інспектором карного розшуку. Більше за все він нагадував мені шерифа часів Дикого Заходу. Містечко було невелике, і коли він їхав на своїй машині його вузькими вулицями, усі злочинці тікали світ за очі. Варто нам було проїхати кілька кварталів, як він встигав розкрити парочку квартирних крадіжок і запобігти скоєнню ще безлічі злочинів. Шериф, як я його подумки й називав, був міцної статури й мав могутні кулаки, цілком здатні на тайсонівський нокаут. Козацька вдача його сприяла нашому довгому та щирому приятелюванню. До себе в гості він запрошував мене вже давно, і, зважаючи на те, що саме центральна Україна залишилася для мене терра інкогніта, я вирішив провести частину своєї відпустки у його затишному містечку. За кілька днів ми випили незліченну кількість пива й обговорили всі деталі нелегкої служби Шерифа. Але більшість часу я проводив на самоті. Поки мій господар розплутував чергові злочини, я тинявся сосновим лісом поблизу його дачі або ходив на берег великого дніпровського водосховища, щоб посидіти із обов’язковими вудками й поміркувати над вибриками непевної долі українського історика. Утім, моя самотність продовжувалася недовго.
За нелегку справу покращення мого самопочуття взявся батько Шерифа — Степанович. Старий належав до породи класичних українців-наддніпрянців. Був приземкуватий і кремезний, із довгими козацькими вусами, засмаглим обличчям і широкою козацькою вдачею. Зрозуміло, що Степанович багато поїздив, багато побачив, усе вмів робити, любив співати й чудово грав на гармошці. Я, наскільки ти знаєш, завжди люблю поспілкуватися із бувалими людьми, а зі Степановичем ми добре заприятелювали й були задоволені взаємним товариством. Я сам, немов знов повернувся в далекі часи дитинства із рибальством і теплим селянським небом. Відчувши мою схильність до ностальгії, Степанович запропонував мені покинути містечко й вирушити разом із ним на кілька днів у село до родичів. Так я опинився у місці, де все і трапилося…
13
Історик N замовк, поринувши кудись подумки. Пивничка звично вирувала, і її відвідувачі вже дійшли стадії своєї суєтної і закуреної нірвани…
— Так ось, — історик N запалив цигарку, але так і тримав її в руках, жодного разу не затягнувшись, — Степанович і я приїхали до родичів Шерифа, які були представниками сучасної селянської буржуазії, тобто мали свій магазинчик-добудову біля хати, попри всі рішучі ліві погляди, що черговий раз переконало мене, що буття не завжди визначає свідомість.
Справа наближалася до президентських виборів і вони були щирими прихильниками кандидата, який прямим текстом обіцяв відправити всіх подібних представників буржуазії до буцегарні. На жаль, поспілкуватися з ними часу в мене не було, бо, привітавши нас, підприємницька родина від’їхала по своїх бізнесових справах, залишивши нам у повне користування свій просторий п’ятикімнатний будинок і все господарство із сауною включно. Так почалося наше селянське життя-буття. Удень Степанович вдосконалював крамничку-добудову, а я або допомагав йому в міру межі своєї некомпетентності, або ж грівся на осінньому сонці із книжкою в руках. Останню справу Степанович заохочував найбільше, і не стільки із почуття гостинності, скільки із побоювання руйнівних наслідків моєї допомоги.
Вечорами ми розтоплювали лазню до температури розпаду нейтронів і парилися до одуріння, а потім сиділи на веранді й пили неповторний напій, вироблений генієм Степановича. Напій був настояний на безлічі інгредієнтів, серед котрих були дубова кора, калган, горіх і ще «дев’ять секретних трав». До того ж напій мав обертів сімдесят щонайменше. Я не сумнівався, що його рецепт передавався і вдосконалювався в роду Шерифа, починаючи з якогось просвітленого і втаємниченого предка-характерника. Від напою думки ставали ясними й мудрими, а тіло пронизували промені дивної сили. До напою Степанович віртуозно готував силу-силенну страв, починаючи з класичного борщу й закінчуючи запеченими качками.
Щодо качок, то вони стали для нас фірмовою стравою. Хтозна й скільки бігало їх у дворі, і я нерідко прокидався від голосної паніки, яку качки починали, коли грізний Степанович із вилами обирав чергову жертву для нашого столу. Поступово Степанович у пошуках компонентів для нових кулінарних винаходів почав придивлятися до загону, в якому зосереджено вовтузилося з півдесятка свиней. Не сумніваюся, що, прожили ми б там ще пару тижнів — ця «буржуазія» змінила б свою класову приналежність.
У цілому я вважав, що доля, як компенсацію, подарувала мені кілька найкращих днів у моєму житті, і відчував себе цілком щасливою людиною…
Одного погідного дня я стояв на даху комори й силкувався задля здійснення дивних для мене інженерних задумів Степановича розпиляти, як мені здавалося, титановий сплав «уголка». Підозрюю, що Степанович навмисно завантажив мене цією роботою, щоб нейтралізувати черговий напад мого трудового ентузіазму. Коли третє полотно пилки розлетілося навпіл у руках, я вирішив відпочити. Ледве розігнув спину й озирнувся навколо.
Сонце повільно сідало, і все навколо було просякнуте його м’яким вересневим теплом. Здавалося, що теплом дихає і просмолений брезент, яким був застелений дах, і сама комора, і будинок, і подвір’я, і всі сусідні хати, і все село, і взагалі весь світ. Дім, у якому ми жили, розташовувався на краю села — за ним починалися довгі городи, далі зеленів комиш і блимало дзеркало ріки, що крутилася між чагарниками. Сухий і лагідний вітерець ніжно торкався мого обличчя. Я із насолодою розправив плечі й подивився на вулицю. Там мене очікувало ще одне надзвичайно приємне видовище — провулком гордовито йшла дуже красива молода жінка. Це був класичний наддніпрянський тип української красуні, який зустрічається зараз усе рідше і рідше, — із ніжними рисами обличчя, у яких так дивно поєднується селянська природна краса й успадкована від предків-козаків витонченість. Жінка була гарно одягнута і тримала в руках букет квітів. Сонце кидало свої останні промені на світле волосся, забарвлюючи його в тяжкий мідний колір… «Що, друже, замилувався?» — несподівано почув я за спиною голос Степановича. Я мовчки кивнув головою. Так ми і простояли з ним на дасі, аж поки струнка фігура не зникла за поворотом. «Учителька — нещодавно розлучилася», — сказав Степанович, для якого таємниць у світі не існувало, і хвацько провів долонею по вусах. «Отож!» — відповів я і спробував відсунути вбік поламане полотно…
Увесь наступний день Степанович ходив глибоко замислений, кудись зник увечері на півгодини, а вранці майже урочисто повідомив, що поки я спав, він дізнався, що вчительці край необхідно допомогти по господарству, і саме ми можемо зробити всю необхідну роботу. Я відразу зрозумів, що мій щирий приятель Степанович вирішив якось зарадити моїй самотності, але сперечатися з ним не став, тим більше, що через день ми збиралися вже вирушати назад — моя відпустка закінчувалася. Під вечір, коли сонце загойдалося над обрієм, пішли в гості до прекрасної вчительки. Жила вона на іншому краєчку села, і для того щоб дійти до її хати, нам довелося зробити добрячий гак через городи. Я не дуже звертав увагу на звивисті стежки, заглиблений у роздуми про обставини свого «ходіння в народ». Зустріла вчителька — припустимо, її звали Тетяна — нас досить привітно. Далі зробили абсолютно нікчемну столярну роботу, але після її виконання були гостинно запрошені до столу, який більше нагадував виставку народної кулінарії в усіх її варіаціях. Ми для виду почали запевняти вчительку, що нам час уже додому, але, зрозуміло, довго не опиралися. Після першої чарки, принесеного Степановичем «коньяку», розмова пішла собі досить вільно, а після третьої я взагалі відчув у своєму серці глибоку приязнь до нашої чарівної господині. Але не встигли ми допити пляшку, як Степанович похапцем витяг другу, поставив її на стіл і поспіхом почав збиратися, повідомивши нам, що йому терміново треба йти годувати свиней. Я теж підвівся, але Степанович запевнив, що впорається сам, а я вже доберуся пізніше, бо він піде коротким шляхом, а мені треба буде пиляти обхідною дорогою через півсела. Я не став заперечувати, і через хвилину Степанович зник у темряві. Почувався досить непогано — повний стіл, розумна красуня, вечір надворі, зіроньки сяють і так далі… Коротко кажучи, Тетяна і справді виявилася досить цікавою співрозмовницею, і я почувався з нею спокійно й затишно. Від її очей та слів віяло добрим і лагідним теплом, а побілені стіни хатини із рушниками, іконами і старими фотографіями відновлювали в моїй душі солодке відчуття віднайденого хуторянського раю, відчуття, властиве кожному українцю. Коротко кажучи, через мить зрозумів, що хочу перебувати в цьому вечорі і з цією жінкою вічність… Але, пам’ятаючи про пуританські звичаї нашого вітчизняного села, я вирішив не затримуватися для першої зустрічі надовго і приблизно опівночі через силу розпрощався із господинею, домовився про обов’язкову зустріч наступного дня й вирушив у зворотну дорогу.
На небі яскраво сяяв повний місяць і гостинець сільський був залитий рівним сріблистим світлом. Я дійшов до розвилки й зупинився в роздумах. Було між чим обирати — з одного боку, мені надзвичайно кортіло взагалі повернутися до хати, чиї віконця привітно запрошували мене, з іншого боку, міг добратися додому довгою центральною сільською вулицею або значно зрізати шлях, гайнувши прямо понад берегом річки, через балку й городи. Зрозуміло, що за інших обставин я, керуючись принципом, що «козаку сто верств не гак», пішов би собі вздовж вулиці, але душу мою в той час переповнювали такі радісні почуття, що я вирішив закінчити цей день нічною прогулянкою рідною природою. Місяць жваво освітлював усе навкруги, збитися з дороги здавалося неможливим, і до того ж усе було переповнено такою загадковою чарівністю, що я знов згадав про свій намір написати дослідження про роль містики у вітчизняній історії. Таким чином, сміливо вирушив убік від села, подумки складаючи план майбутньої роботи.
Ну далі, як кажуть китайці, «чим вище підіймаєшся на гору, тим вищою вона стає». Шлях, який здалеку та ще при світлі сонця здавався таким простим і коротким, почав поступово перетворюватися на якийсь лабіринт: виникли якісь звивисті додаткові стежки, а берег ріки, такий рівний удень, виявився всіяним якимись ковбанями й густими кущами. Устиг кілька разів улізти в якесь болото й ледь не заплутатися в хащах терну. А тут, немов у стандартному готичному романі, місяць закрили підступні хмари, і все навколо затягнулося чорним мороком. Рештки мого ентузіазму випарувалися із залишками хмелю, і я б давно вже повернувся назад, якби не боявся заблукати ще більше. Тому вперто просувався вперед, щосекунди наштовхуючись на якісь пеньки. Нарешті добрався до балки, пройшов ледь не навпомацки стежиною, яка вела між дерев, і вийшов на відносну рівнину. На моє щастя, хмари трохи розсіялися й зорієнтувався на місцевості. Тепер я перебував у широкій впадині, що більше нагадувала неглибокий кар’єр. За моїми розрахунками, саме за нею й починалися городи, що вели до нашого подвір’я. Хмари зовсім розсіялися й навколо місяця рясно висипали зірки. Я витер піт з лоба й вирушив далі…
14
Історик N замовк і трохи пожадливо допив своє пиво. Риси обличчя його відразу загострилися, а очі немов затягнув туман. Його мовчанка випромінювала якусь глуху темну енергію. Я терпляче очікував продовження перерваної розповіді.
— Браткі, огню не найдьотся? — голомозий у шкірянці матеріалізувався з тютюнового туману пивниці перед нашим столом. У його жирних розчепірених пальцях була цигарка. Я почав трохи запопадливо копатися у своїх кишенях, скоса споглядаючи на цей типовий доказ теорії Ламброзо.
— А кореш твой шо — отморожений? — історик N, як сомнамбула, розвернувся на ці слова й мовчки втупився у братка. Запала мовчанка, що могла закінчитися чим завгодно. Моя рука машинально потягнулася до важкого кухля. Історик N застиглим поглядом дивився на ламброзіанця. Раптом безформне обличчя того посіріло, і браток розчинився в тютюновому тумані…
— …Я витер піт з чола й вирушив далі. Через пару хвилин дійшов до середини кар’єру. Раптом мені здалося, що земля почала дрижати. Я зупинився — тремтіння ґрунту посилилося, немов хтось намагався під землею розхитати її поверхню. Спочатку я вирішив, що це наслідки чудодійного напою Степановича. Але тремтіння землі посилювалося. Несподівано я відчув сильний поштовх прямо під собою й ледь утримався на ногах, але не встиг я відновити рівновагу, як щось знов сильно струсонуло ґрунт. Я впав, усім тілом відчувши удари, сила яких швидко наростала. Жах майже паралізував моє тіло — я підхопився, пробіг, балансуючи, кілька кроків і знову впав — за ту мить, що я лежав, моє серце дивом не луснуло, а кров, що вдарила в голову, ледь не розірвала череп. Сказати, що мені було страшно — нічого не сказати. У ці долі секунди, що я пролежав на сухому глинястому ґрунті, прокусивши собі до крові губу, щоб не закричати й не добити себе власним криком, я ясно, занадто ясно, відчув, як безліч рук під землею намагається вирватися на поверхню. Мої вуха, що дивом не оглухли від ударів крові у скронях, уловили тріск підземних коренів, які розривалися під натиском чиїхось скрючених пальців, уловили моторошні звуки, немов чиїсь роти пожадливо хапали під землею глину. Я скочив і побіг, кожен мій крок по землі обпалював мої стопи. Я падав, тіло моє пронизували удари знизу, я підхоплювався й біг далі… Мені привиджувалося, що з-під землі вихоплюються висохлі покручені руки, тисячі, десятки тисяч жовтих рук — чоловічих, жіночих, дитячих. А далі почалося найстрашніше… З-під землі почувся стогін, крик, волання відчаю, смертної муки і прокляття… Я затулив вуха — одна секунда цього стогону могла б відібрати в людини свідомість і розум. Я не пам’ятаю, як дістався краю кар’єра і виповз на його поверхню. Уже світало. Наш будинок темнів попереду на відстані кількох сотень метрів. Я зайшов на подвір’я, намагаючись не шуміти, довго мив біля колодязя руки й обличчя, вичищаючи кожну піщинку зі страшного кар’єру, що в’їлася мені в руки й обличчя. Потім я спробував заснути, переконуючи себе, що все, що відбулося зі мною там, було марення, галюцинація, усе що завгодно, але не дійсність…
Наступного дня я зібрав свої речі й заявив Степановичу, що терміново мушу їхати додому. Степанович здивовано подивився на мене, але я запевнив його, що мій терміновий від’їзд аж ніяк не пов’язаний з Тетяною. Тут він заявив, що й сам збирався повертатися до містечка. До електрички залишалося ще кілька годин, і я зайшов до Тетяни попрощатися. Скажу, що вона була здивована й помітно засумувала від такої звістки. Ми розпрощалися, розуміючи, що ніколи більше не зустрінемося… Було тяжко на душі. Коли я вже виходив, вона тихо запитала мене: «Ти… через кар’єр?..» Питання вдарило мене, немов струмом. Я зупинився й озирнувся. Вона говорила, ледь вимовляючи слова, губи тремтіли й по обличчю текли сльози: «Там… умерлих закопували… в тридцять третьому…»
…Знов запала мовчанка. Лише з сусідніх столів доносилася звична балаканина та про щось по-блатному віщало «Рус-скоє Радіо»… Історик N продовжив, не дивлячись на мене, — у ту хвилину він взагалі нікуди не дивився:
— А далі… далі через два дні я вже був удома. І все немовби закінчилося… Немовби… А знаєш… — погляд мого співбесідника встромився в мої зіниці, — я думаю: а скільки їх, наших, там, під землею? Мільйони, десятки мільйонів! Сконцентрована енергія, породжена незбагненними для нас стражданнями, болем і жагою помсти. Рано чи пізно вона вирветься на поверхню, просякне нашу кров і наші душі. І це буде жорстока і справедлива Істина. А ми, непевно відчуваючи її наближення, намагаємося втекти й заховатися у примітивних теоріях. Тільки не Бог готує для нас Страшний Суд, а саме вони… ті, що там… Тому що тридцять третій не закінчився ні для них, ні для нас…
Ми вийшли на вулицю. До ранку було ще далеко. І схоже було, що ранок не наступить ніколи. Ми мовчки потиснули руки й розійшлися. І наче життя розділилося навпіл.
Розпалося, немов розрубане яблуко. Я йшов, відчуваючи крижаний подих майбутнього в себе за спиною, і підняті заметіллю снігові вихори низько неслися над землею…
15
Таємниця золотого дракона
…Містечко, куди ми з Мариною добралися наступного вечора після довгих пересадок з однієї електрички на іншу, належало до типових шахтарських міст, що виникли як житловий додаток до тутешніх копалень.
Невдовзі знайшли невеликий готельчик і зняли там кімнату. Марина переодягнулася і впала на ліжко. Мабуть, від утоми вона навіть не розпитувала мене про причини останніх карколомних пригод. За своєю звичкою вона, щоправда, кілька хвилин покрутилася на ліжку, сонним голосом натякнула мені, що їй холодно, але мені було не до її тілесних принад. До того ж, не в моїх звичках було колисати дівчину, яка мене таким нахабним чином зрадила. За кілька хвилин Марина рівно задихала, я не витримав і озирнувся на неї. Коли вона спала, то дійсно нагадувала маленьку дівчинку, не вистачало тільки плюшевого ведмедика під ліктем. Можливо, за це я так колись любив її. Підійшов до вікна й відкрив кватирку — густі пахощі травневої ночі майнули в обличчя. Я зітхнув і повернувся до свого столу. Прийшов час загадкового пакунку зі схованки.
Для початку я витягнув значок, який реквізував минулої ночі в невідомого ворога, почепив на ніс окуляри (користувався я ними тільки в особливо важливих випадках) і став розглядати свій трофей. Значок був доволі великий, явно не сувенірний. На поверхні його тьмяно блищало вигравіруване чорне гостре крило чи то нічного упиря, чи то летючої миші. По краях темного металу звивався якийсь східний орнамент (можливо, китайський?), а внизу були вирізьблені дві літери — «О. Д». Номерного знака на звороті не було. Я поклав значок на край столу й витягнув згорток, знайдений у схованці.
У пакунку був стос паперів і якийсь окремий предмет, старанно загорнутий у шкіряну ганчірку. Я розгорнув обгортку й завмер. У моїх руках був значок, який своєю формою нагадував той, який я щойно уважно розглядав. Хіба що трохи більший, і посередині поміж гексаграм та дрібних ієрогліфів був викарбуваний золотий дракон, який стискав у лапах великий ієрогліф. Значок чи медальйон здавався стародавнім. Неважко визначити вік будь-якої речі — варто тільки на мить зосередитися, тримаючи її в руках. Від медальйона випромінювала якась дивна сила. Чи це мені тільки здавалося? Утім, я поклав загадковий медальйон на інший край столу. Два значки тепер тьмяно світилися під настільною лампою, але чомусь я відчув, що вони ставляться один до одного досить вороже.
Так, два полюси на своєму столі я створив, тепер настала черга паперів.
Частина з них була рукописами, частина — видрукована на друкарських машинках. Більшість аркушів були дуже старими та пожовклими. З десяток дрібних листків щільно вкривали японські ієрогліфи з дивними малюнками й таблицями.
Я заглибився в читання…
…Не знаю, скільки минуло часу, бо чим довше я читав, тим більше здавалося, що час зникає, повільно розчиняючись у темряві. Не знаю, за годину чи дві підвів голову і здригнувся — навпроти, на темній стіні кімнати розпливається зображення китайського медальйона. Я підхопився й подивився на стіл — медальйони лежали на тих місцях, куди я їх поклав.
Я знову подивився на стіну — марення зникло. Полегшено зітхнув і в ту ж мить відчув, що хтось торкається моїх плечей. Миттєво озирнувся — позаду мене стояла Марина. Спочатку вона відсахнулася, але відразу знов поклала руки на мої плечі.
— Любий, що з тобою, чому ти не лягаєш? — ніжно запитала вона.
Я уважно подивився на неї — дивовижний світ, у якому я щойно перебував, розтанув. Залишилася тільки ця дівчина й сутінки готельної кімнати. Багато б віддав, щоб повернути старі добрі часи, коли міг розповісти Марині за пляшкою пива про свої справи. Тепер ці часи минули. Вона мовчки дивилася мені в очі, і я добре розумів, що означає цей погляд. Але часи мого кохання до неї вже минули. Здається, і вона це зрозуміла.
— Марино, — намагаючись надати своєму голосу лагідності, сказав я, — зрозумій мене, я ніколи не зможу ставитися до тебе так, як раніше. Ти хороша й розумна дівчина, але ти ще не розумієш, хто тобі насправді потрібен, а я не Твій герой.
Вона сіла на ліжко й заховала обличчя в долонях, плечі її тремтіли.
Я зітхнув і повернувся до документів.
Звідки приходить кохання й куди воно зникає?
16
Таємничі папери
На жаль, у мене немає ні часу, ні можливості переповісти тут зміст усіх прочитаних мною за ту травневу ніч паперів. Найбільший за обсягом зшиток був копією рукопису невідомого автора і, судячи з контексту, належав до двадцятих років минулого сторіччя. У ньому розповідалося про якісь фантастичні пригоди емігрантів у далекій Маньчжурії в період безкінечних війн між китайськими феодалами-мілітаристами. Про ці часи я трохи знав, але описи якогось зловісного демона — Шень-мея і криваві ритуали, пов’язані з ним, нагадували мені якийсь химерний містичний роман. Але, читаючи інші документи, починав розуміти, що все це якоюсь мірою стосується реального життя.
Друга за обсягом частина паперів була записами, наскільки я зрозумів, самого Івана Байдака. Старий виявився напрочуд обізнаним з китайською міфологією та демонологією. Більшу частину записів складали незрозумілі мені таблиці сонячних ритмів, астрономічних даних, звірених, згідно з китайськими уявленнями про коливання інської та янської енергії в космосі. Інші замітки були вкрай заплутаними й вимагали для аналізу набагато більше часу. Але останній аркуш записів привернув мою особливу увагу. Я зрозумів, що всі ці записи є нічим іншим як примітками до загадкового рукопису.
«Що сталося з осавулом, залишилося невідомим. Вірогідно, він загинув або в 1937, або в 1938 році. Можливо до цього часу йому вдавалося тримати Шень-мея під контролем (?). Обставини загибелі осавула залишилися таємницею. Вірогідно, за ним полювали. Хто саме? Швидше за все, загадковий 18 відділ НКВС, який, наскільки мені відомо, займався розслідуваннями й обробкою всіх паранормальних явищ. Дізнатися — у чому була причина закриття цього відділу в 1945 році…»
Кілька документів, зрозумів я, додані Сергієм. Це були ксерокопії карних справ, які стосувалися загадкових убивств останніх років. Усі вбивства були об’єднані спільними рисами: з особливою жорстокістю одночасно було вбито кілька родин і випадкових людей, які перебували в будинках, де були скоєні вбивства. Злочини скоєні без зрозумілої мотивації. Останній подібний злочин — убивство родини — стався саме в Грушівці за тиждень до вибуху в покинутій шахті. Читаючи жахливі описи вбивств, я вже не міг позбутися думки про їх ритуальний характер.
…Під ранок закінчив читати документи. Потер утомлені очі. Треба було хоч трохи поспати, щоб наступного дня продовжити роботу над паперами: їх необхідно було класифікувати й побудувати якусь більш-менш ясну логічну систему, яка б дозволила пов’язати всю інформацію в єдину схему…
Ліжко в кімнаті було одне, тому я примостився скраю, намагаючись не зачепити Марину, яка спала, скрутившись біля стіни, сунув револьвер під подушку й заплющив очі…
— Ти не спиш? — тихий голос Марини вивів мене з похмурих роздумів. Я нахилився над нею. Урешті-решт, на тлі тої зловісної, ще остаточно не осягнутої мною таємниці (а хіба людина взагалі спроможна осягнути світ потойбіччя?), ця дівчина з її дурною зрадою здавалася мені такою безпомічною і слабкою. Я поцілував Марину, і вона радісно потягнулася до моїх обіймів…
17
Пастка
Уранці я відіслав Марину за харчами, а сам сів працювати з паперами. Треба було навести якийсь лад у всій цій містичній історії.
Для початку я записав на папері імена, які так чи інакше могли бути пов’язані з Шень-меєм.
«Осавул, Дагоєв, Ольга Дашевська, Багуляк, Раух, Іван Байдак».
Виходило, що найбільше мені було відомо про Івана Байдака. Щоправда, і в цій інформації було аж занадто багато незрозумілого. Дагоєв загинув. Вірогідно, загинув тоді в Маньчжурії і Багуляк. Осавул, якщо виходити з записів Байдака, вмер десь у 1938 році, що сталося з Дашевською — було невідомо.
Яким чином могла вся ця історія мати своє продовження тут, в Україні, та ще втягнути мене у свій вир?
А можливо, демона Шень-мея взагалі не існує, і просто рукопис давнього художнього твору став детонатором, що й закрутив усю цю веремію?
Питань було занадто багато. У мене розболілася голова, тим більше, що я так досхочу й не виспався. Я потягнувся, дістав цигарку й закурив. Демон Шень-мей. У ньому полягало головне розв’язання цієї таємниці. Але чи існує він насправді?
Можливо, заплутані таблиці старого гірського інженера могли б допомогти. Останній рік я досить старанно досліджував китайську філософію. Що поробиш — п’ятнадцять років занять у-шу зобов’язували.
Я викинув цигарку і, тяжко зітхнувши, сів за таблиці. І тут згадав про китайський медальйон. Він лежав на столі. Узяв його в руки й замислився. Раптом згадав, що бачив у документі з японськими ієрогліфами малюнок з подібним драконом та ієрогліфом. Справді, на старому папері був намальований цей символ. Але не встиг я пожалітися на свої лінощі — скільки разів збирався вчити японську! — як у двері постукали.
Уже звичним рухом запхав у кишеню револьвер і підійшов до дверей.
— Любий, це я! — почувся з-за дверей голос Марини. Я полегшено зітхнув і повернув ключ.
Двері відчинилися, і переді мною постала картина, немовби цілком перенесена з якогось дешевого голлівудського фільму.
Переді мною стояла тремтяча Марина. Позаду неї стирчав якийсь здоровань у спортивному костюмі, його руки міцно тримали дівчину за плечі. Біля Марини стояв інший кремезний чоловік у синій джинсовій куртці. Він з недоброю посмішкою дивився на мене. Здавалося, що саме його я відрубав тоді в лісі.
Сунув руку в кишеню, але не встиг навіть ухопити руків’я револьвера. Могутній аперкот примусив мене зігнутися навпіл, світло в моїх очах спалахнуло дивними плямами, і я впав на підлогу, ловлячи ротом повітря.
Прийшов до тями, сидячи на стільці. Руки мої були скуті позаду наручниками, ребра нестерпно боліли. Я кволо повів головою. Мій знайомий не поспішаючи копирсався в моїх речах. Документів на столі вже не було. Другий стояв навпроти мене й байдуже дивився у вікно. У руках тримав мій револьвер. Марина, зіщулившись, з крейдяним обличчям сиділа на ліжку.
— Ну що, каратисте, прийшов до тями? — голосом, сповненим майже непідробного співчуття, запитав мене чоловік у джинсовій куртці.
Я спробував йому пояснити, що не каратист, але вирішив зараз не вдаватися в тонкощі східних бойових мистецтв. Чоловік присів біля мене й пильно подивився мені в очі. У його погляді занадто явно проступали всі його наміри. І вони нічого доброго не обіцяли…
Мені нічого не залишалося, як мовчки чекати дальшого розвитку цих невтішних подій. Принаймні, я спромігся згадати один зі своїх улюблених висловів: «Якщо довго сидіти на березі річки — рано чи пізно повз тебе пропливе труп твого ворога». Можливо згадуючи це, я занадто виразно подивився на свого супротивника. Той, здається, добре зрозумів мій погляд. Поклав руку мені на плече й неквапно промовив:
— Слухай сюди, хлопче, зараз ми повільно вийдемо звідси й сядемо в машину. Якщо ти чи твоя тьолка почнете рипатися — ваші обидва трупи стануть для місцевих ментів неприємним сюрпризом. Зрозумів?
Я похмуро кивнув головою, не зводячи очей зі свого ворога. Добре розумів, що це прості виконавці, і мені навіть було цікаво — хто ж так хотів зустрітися зі мною.
— От і добре, — промовив той і кинув напарникові, — ідемо, Сєрий.
За кілька хвилин ми вийшли з готелю. Навпроти входу стояла велика машина із тонованими вікнами. Біля машини стирчав ще один гевал, пихкаючи цигаркою. Нас штовхнули на заднє сидіння. З обох боків втиснулися охоронці. Марину відразу скинули під ноги. Дівчина спробувала промимрити щось заперечливо, але один з охоронців мовчки нахилився й ледь доторкнувся до її шиї. Тіло Марини відразу обм’якло, і вона втратила свідомість. «Навчитися б і собі так, — подумав я, — з жодною балакучою подругою проблем би не було».
Велетень у спортивному костюмі натягнув мені на голову якийсь темний мішок. Машина легко зрушила з місця й ми поїхали.
18
Тіні минулого
Їхали приблизно з півтори години. За цей час, прикинув я, можна було б це містечко об’їхати разів десять. Утім, здається, навколо цього міста й не гасали. Уже хвилин через десять я перестав чути шум інших машин. Охоронці сиділи мовчки, тільки іноді палили цигарки й перекидалися нічого невартими фразами. Чи шкодував я в цей час, що вв’язався в історію, яка вже принесла стільки проблем, обіцяла принести далі ще більше і яку я так і не міг осягнути? Напевно, що ні. Можливо тому, що розумів — марно нарікати на ті шляхи, які нас обирають…
Нарешті машина зупинилася. Мене вивели, не знімаючи з голови мішок, на руках знову клацнули наручники. Рука охоронця жорстко тримала мене вище ліктя. Позаду почув легкий стогін Марини, але яким способом її приводили до тями, побачити, на жаль, не міг.
Дорога під ногами була добре асфальтована, а повітря навколо — чистим і свіжим, можливо, лісовим. Попереду почувся стукіт залізних воріт, а ще через кількадесят кроків відчув, що мене заводять у якийсь будинок. Потім піднялись не дуже довгими сходами й зупинились на пухнастому килимі.
— Сідай, — почув я голос охоронця. З голови нарешті зірвали мішок — озирнувся довкола.
Кімната, у якій я опинився, нагадувала апартаменти кіношних мафіозі з російських серіалів. Найцікавішим було те, що якраз навпроти мене за великим столом сидів усміхнений сивий бородань, надзвичайно схожий на Антибіотика — головного антигероя серіалу «Бандитський Петербург», який викликав таке щире захоплення в Марини. До речі, де Марина? Я озирнувся, але її в кімнаті не було. Охоронці теж кудись поділися.
«Антибіотик» щиро посміхнувся і, немовби читаючи мої думки, промовив:
— А ви справжній герой, Павле Сергійовичу, романтик. Але не переймайтеся дурницями, дівчина ваша зараз відпочиває після перенесених пригод. Погодьтеся, занадто багато їх уже звалилося на її чарівну й не обтяжену зайвими рефлексіями голівку. Що поробиш, сучасна молодь, на жаль, продукується кліпами «МТУ», але ви людина поважна, і чи варто вам звертати увагу на цих масово клонованих ляльок?
Бородань з усмішкою дивився на мене. Я знизав плечима:
— Думаю, що ви наказали притягнути мене сюди не для того, щоб обговорювати кризу сучасного світу й молоді зокрема.
«Антибіотик» лагідно засміявся. Він якось радісно потер долоні й дістав з ящика довгу сигару.
«Це вже переходить усі межі, — сумно подумав я. — „Хрещений батько-3“, якась дурна голлівудщина!»
— Я сам не палю, це так, для гостей, пригощайтеся! — мій співрозмовник явно читав думки.
Я повів руками в наручниках, позаду почулися тихі кроки й чиїсь руки відімкнули сталеві браслети в мене на зап’ястях. Сигара виявилася досить пристойною.
— Добре, ближче до діла, — голос мого співрозмовника змінився, і я відчув у ньому інтонації, які не обіцяли мені нічого доброго.
— Сподіваюся, — продовжував він тим часом, — ви вже зрозуміли, що потрапили в історію, змісту якої не знаєте, але, подальший розвиток якої, загрожує вам великими неприємностями.
Витримавши багатозначну зловісну паузу, бородань заговорив знову:
— Але ви людина, наскільки відомо, досить розумна, щоб оцінити ситуацію й обрати правильну стратегему для своїх наступних дій. Для того, щоб ви трохи краще могли зорієнтуватися в тому, що відбувається, я спробую пояснити деякі дрібні деталі історії, дійовою особою якої ви, на свою голову, опинилися.
Після цих слів «Антибіотик» узяв невеликий пульт і натиснув на кнопку. На стіні засвітився великий екран, і я побачив старе, ще дагеротипне фото чоловіка у військовій формі, здається, офіцера козацьких військ. Тим часом бородань байдуже коментував зображення:
— Це автор рукопису, який ви нещодавно прочитали, — осавул Першого Українського куреня армії Колчака Петро Семенович Галаган. Усе, що він описав, на жаль, відбулося насправді. Він зміг використати демона, щоб урятувати своїх супутників — Ольгу Дашевську й Івана Багуляка. Діставшись з ними до Харбіна, він знову повернувся в гори, напевно, для того щоб краще зрозуміти ту силу демона, яка тепер супроводжувала його. Нам вдалося вийти на його слід тільки в 1935 році…
На екрані з’явилося інше фото — доволі поважного пана, одягнутого в строгий європейський костюм. Видно було, що фотограф намагався непомітно зняти чоловіка — чорно-біла світлина була дуже нечітка…
— На жаль, люди, які шукали Петра Галагана, як правило, зникали, і ми втратили своїх найкращих професіоналів.
— Я перепрошую, але хто «ми»? — нарешті втрутився в цю розповідь я.
Бородань засміявся:
— Вважайте нас благодійною організацією, щоправда, до певного часу ми працювали під державною егідою, але останні півсторіччя вже не обтяжені жодним офіційним та іншим контролем. Справа в тому, що багато проблем у світі і в Європі, зокрема, виникло через наївне бажання Галагана самотужки утримувати ту вкрай небезпечну силу Шеньмея, якою він заволодів. Особливо справи загострилися в 1938 році, коли, як стало нам відомо, осавул таємниче загинув. Він уміло переховувався, відмовляючись навіть від зустрічей з Ольгою Дашевською і своїм сином, якого вона народила у Празі…
На екрані знов з’явилася нова світлина — молодий хлопець у гімназійному вбранні.
— Петро Дашевський у 1945 році був заарештований у Празі, щось йому там інкримінували, але це вже не має значення. А ось ще одна дійова особа.
На екрані я побачив лейтенанта радянської армії, світлина явно була зроблена в останні роки війни — ще не звичні погони, хрестоматійний ППШ у руках, жорсткий погляд з-під кашкета.
— Старший лейтенант Іван Байдак, розвідник, випадково познайомився з Дашевським у Празі й дізнався про деякі обставини цієї історії з Маньчжурським демоном. До речі, мушу вам зауважити, що кожен, хто так чи інакше торкався цієї історії, мав великі неприємності.
Бородань знов багатозначно подивився на мене. Я похмуро мовчав.
— Так ось… Байдак уже після війни потрапив у дуже прикру історію, якось пов’язану зі співробітництвом з УПА. Його звинуватили в тому, що він за власної необережності втратив все своє відділення в гірському бою. Насправді його підрозділ був знищений спецзагоном НКВС через якусь плутанину. А хто тоді розбирався в цих дрібницях… До речі, ось уже його табірне фото.
На мене дивилася вкрай виснажена людина в сірій куфайці, але погляд залишався той самий — можливо, ще більш жорсткий і невблаганний.
— А що з ними сталося в таборах? — запитав я, згадуючи записи, які мені вдалося прочитати.
— До цього року вважалося, що вони обидва загинули під час великого повстання в таборах поблизу Владивостока. Там така історія була — повстанці захопили шістнадцять таборів і намагалися пробитися до міської пристані, щоб захопити кораблі. Байдак був одним з керівників повстання, здається, він останнім і загинув, разом з Петром Дашевським. Принаймні, ми так вважали. Але кілька місяців тому з’ясували, що якийсь колишній гірський інженер Іван Байдак проводить таємничі дослідження, пов’язані з китайською магією та демонологією. Нам вдалося вийти на нього. Виявляється, що він мав у своєму розпорядженні ті матеріали, яких нам не вистачало, щоб підкорити й контролювати демона. Байдакові вдалося втекти, але ваш приятель зміг віднайти схованку із надзвичайно важливими для нас матеріалами, які згодом опинилися у вас, а тепер, нарешті, ми маємо їх у своєму розпорядженні.
— Послухайте… вибачте, я не знаю, як вас звуть… — обережно почав я.
— Жодних проблем, — бородань радісно посміхнувся. — Сергій Борисович Самохін, до ваших послуг.
— Так ось, Сергію Борисовичу, нащо ви мені про це все розповідаєте? Матеріали ви вже маєте, нащо я та Марина вам потрібні?
— Прошу вас набратися терпіння й дослухати мою розповідь.
На екрані з’явилося зображення великого медальйону — саме такого, який я знайшов, тільки замість дракона великий ієрогліф міцно стискав пазурами тигр.
— Тоді, в 1926 році, осавул знайшов у мертвого Дагоєва два медальйони — один із зображенням тигра, а другий — дракона. Відомо, що на Сході дракон символізує темну, холодну енергію інь, а тигр — яскраву, дієву енергію янь. Відповідно до цього, на медальйоні з тигром були викарбувана інструкція пробудження Шень-мея, а на медальйоні з драконом — інструкція з оволодіння силою цього демона й нейтралізації його. Медальйон з тигром перебував у нашому розпорядженні з кінця тридцятих років, а ось медальйон з драконом опинився в нас тільки зараз… А що стосується вас, хлопче… А ви самі як гадаєте?
Я ніяково знизав плечима.
— Так ось! — Самохін урочисто підвівся. — У мене до вас дуже важлива пропозиція. Розумієте самі, ви вже знаєте надто багато… У вас залишається два варіанти — про перший я казати не буду, самі розумієте, а другий… Другий досить почесний — співпрацювати з нами. Ви людина учена, добре орієнтуєтеся у східній філософії, історії та міфології, добре володієте східними єдиноборствами, ви непоганий аналітик.
Тому ми пропонуємо стати нашим співробітником. Тим більше, що доля сама дає вам шанс, а ви знаєте, усе, що з нами відбувається, аж ніяк не може бути простою випадковістю. Так що особливого вибору у вас немає, до того ж, у ваших руках і життя вашої дівчини.
«Ну скільки всім пояснювати, що вона не моя дівчина!» — тужливо подумав я.
— Тому ми вам пропонуємо допомогти нам і цим підтвердити свою згоду, — завершив свою тираду мій співрозмовник.
— Чим саме допомогти? — обережно запитав я.
— Ви маєте допомогти нам приборкати демона, — Самохін посміхнувся і протягнув мені медальйон, на якому зловісно зблискував дракон.
19
Відпочинок перед стратою
Охоронець, який знов непомітно виник у мене за спиною, завів мене в якусь кімнату. Я сів на диван і спробував зосередитися. Усе, що відбувалося, здавалося мені якимось тягучим моторошним сном. Але прокинутися я все ніяк не міг. В кімнаті була напівтемрява. Важкі гардини надійно закривали вікна від сліпучого травневого сонця. Я подивився на годинник — сімнадцята година. Сергій Борисович Самохін, чи хто він там був насправді, дав мені дві години відпочинку. Потім мене мали відвезти на місце, де повинен був відбутися ритуал викликання і приборкання демона. Цікаво, куди вони поділи Марину. Раптом я відчув, як у мене стиснулося серце. Раптом стало боляче, і зрозумів, що цей біль викликаний жалем за нею. Навряд чи вірив, що ми зможемо виплутатися живими з цієї історії.
Я помітив, що й досі стискаю у долоні медальйон і уважно подивився на нього. Якщо вірити буддистам, що у світі немає якихось розрізнених подій, а є тільки одна, глобальна Подія, то нема чого дивуватися, що ця Подія втягнула й мене у свої оберти.
Необхідно було підготуватися, я спробував викинути всі думки з голови. Через деякий час мені це вдалося. У тому, що вимагали від мене, зайвий хаос думок був аж ніяк не потрібен.
* * *
— Уставай, приятелю, час їхати, — чийсь голос вивів мене зі стану напівзабуття. Переді мною стояв мій давній знайомий-охоронець.
Я мовчки підвівся, стримуючи бажання зарядити йому аперкотом у шлунок. Той багатозначно поклав руку собі на лівий бік — під курткою явно виступала кобура.
Ми вийшли з будинку й сіли в машину. На задньому сидінні побачив Марину — руки її були скуті наручниками, а рот заліплений скотчем. Очі перелякано дивились на мене.
— Вибач, але задля перестороги, — з цими словами один з охоронців клацнув на моїх зап’ястях наручниками. Нам знову нптягнути на голови чорні мішки й машина зрушила з місця.
Скільки ми їхали, я не зміг визначити — приблизно години три чи чотири. Останні півгодини машину досить сильно підкидало на вибоїнах — здається, ми довго плутали якимись ґрунтовими дорогами.
— Здається, приїхали, — нарешті почув я голос шофера. Ми вибралися з машини. З моєї голови зняли мішок і розімкнули наручники. Я озирнувся — навколо було вже темно, подивився на годинник — 22:30. Десь удалині можна було побачити при світлі місяця залишки покинутого шахтарського селища, тільки в двох чи трьох будинках лякливо мерехтіли вогники. Машина наша стояла між високими териконами, повітря було чисте, але до нього примішувався так добре знайомий мені, як, зрештою, і кожному мешканцю нашого краю, запах жужелиці та відвального шлаку.
«Ось так, зараз скинуть у шурф, як тих молодогвардійців,» — із сумом подумав я, розтираючи закляклі від наручників зап’ястя. Марина підійшла до мене і вчепилася мертвою хваткою мені в руку. Вона тремтіла.
— Пішли, — махнув рукою охоронець і подався, звично відшукуючи якусь непомітну стежку, що петляла кудись між дерева. Позаду нас човгали ще два «цербери». У руках одного зловісно виблискував пістолет, другий ніс велику валізу.
Різні плани втечі виникали в моїх думках, але було зрозуміло, що вони усі невдалі. Утім, я знав, що для того щоб нас убити, не обов’язково було їхати майже чотири години. Отож цю гру треба було довести до фіналу.
Невдовзі ми вийшли до темного провалля, швидше за все — входу до шурфу закинутої копальні. Вхід перегороджували сталеві грати. Біля шурфу стояло ще двоє і нервово курили. На їх плечах я побачив десантні автомати з укороченими стволами. Один з них, наскільки мені здалося, нагадував китайця. Другого я впізнав відразу. Це був… Владік. Я зупинився — раптом мені здалося, що повітря навколо насичується недоброю пульсуючою енергією.
І тут до мене остаточно дійшло, що все це не сновидіння, що все прочитане мною є правдою, правдою, що вивела мене за межі звичного світу і все ближче і ближче штовхає до таємниць, здатних зламати всі мої уявлення про реальність…
Один з охоронців напрочуд легко відкрив ґрати і включив ліхтарик:
— Сюди, — махнув він нам рукою.
Я на мить завагався. Охоронець підійшов до мене — обличчя його було напружене, страх, причина якого була поки що не зрозуміла, а від того ще більш відчутний, здавалося, передавався всім навкруги.
— Давай, не вагайся, — з цими словами «цербер» поклав мені руку на плече. Я вже зібрався зробити перший крок, як охоронець застиг на місці й почав повільно опускатися на землю — на грудях у нього з’явилася червона цятка, поступово розпливаючись плямою крові.
20
Поки б’ються тигр та дракон…
Я схопив Марину за руку і впав разом з нею на землю. Охоронці попадали поруч, у їх руках була зброя. Але навколо стояла тиша. Пройшло кілька хвилин. Один з охоронців витягнув мобільний телефон, але навіть не встиг натиснути на кнопку. Голова його тіпнулася, і він завмер.
Мені пригадалася стара китайська стратегема, яку інтерпретував приблизно так: «Поки між собою б’ються тигр та дракон, мавпі краще подивитися на цей бій з іншого берега».
Тому, не довго вагаючись, схопив Марину за руку й потягнув до чорного провалля. Зрозуміло, що краще було б гайнути кудись удалечінь за терикони, але виходи на простір прикривали охоронці. До того ж, підставлятися під кулі невідомого снайпера в мене жодного бажання не виникало.
Ми підповзли до входу в шурф, я відчув під ногою сходинки, і ми, сподіваюся, нечутно, сковзнули вниз.
— Тихо, ані пискни мені, — прошепотів я Марині, і ми почали спускатися, кожну мить ризикуючи зірватися й полетіти в похмуру безодню. За якийсь час я озирнувся — малого шматка зоряного неба позаду вже не було видно.
Легені стиснула холодна сирість. Я йшов попереду дівчини, обережно намацуючи підошвами нові й нові сходини — здавалося, вони ніколи не закінчаться. Але вже через пару десятків кроків я відчув, що ступив на рівну поверхню. Обняв Марину за талію — мені здалося, що вона ось-ось може знепритомніти, — і повів її далі довгим, вузьким штреком. Розраховував пересидіти в темряві якомога більше часу, поки всі ці божевільні перестріляють один одного. З іншого ж боку, я боявся заблукати — легенди про таких загублених у забутих шахтах я чув з дитинства.
Ми зупинилися — відчувся легкий сирий продув. Якщо мої висновки були правильні, попереду мав бути ще один тунель. Найрозумнішим в цій ситуації було, на мою думку, причаїтися в якійсь ніші і припинити блукати далі. Що я і зробив. Намацав руками якусь брилу, за якою було щось на зразок невеликого гроту, завів туди Марину, скинув з себе куртку й постелив на кам’янисту підлогу.
— Сідай, — коротко наказав я дівчині, а сам застиг, напружено дослухаючись до тяжкої тиші.
Чомусь мені згадалися розповіді про злого демона, що жив у шахтах, — Шубша. Я спробував відігнати ці думки, але на зміну їм прийшов ще один спогад. Колись я мандрував Карпатами, і один старий гуцул розповідав про Довбуша (ро речі, там усі старі гуцули, як я помітив, розповідають про Довбуша). Так ось, той старий розповідав мені, як опришки ховалися в печерах. «Найстрашніше, — казав він, — це тиша, два дні — і можна збожеволіти».
Зараз тиша була приголомшлива, але до неї з новою силою додавалося відчуття, яке я помітив ще на поверхні, відчуття наближення злої, нелюдської енергії Я механічно стиснув медальйон, який і досі лежав у мене в кишені. Знов спромігся відкинути всі думки й зосередився на тиші.
Раптом почулися тихі кроки, і вдалині зблиснуло світло ліхтарика.
Хтось наближався до нас.
Я спробував максимально розслабити м’язи, хоча це було зробити дуже важко — вологе холодне повітря вже примусило мене добряче змерзнути. Тоді обережно вивільнив долоні з рук Марини й зігнувся, готуючись до стрибка.
Кроки наближалися, я побачив промінь, що пробивався крізь густий пил. Сподівався, що людина пройде повз нас. Так би, можливо, і сталося, але в цю мить (а коли ж іще, як не зараз?!) Марина чхнула.
Людина, що стояла в якихось трьох кроках від мене, різко повернулася. Я вискочив йому назустріч, викинувши вперед руки. Ліва рука наштовхнулася на сталевий ствол автомата. Я вчепився у ствол і різко розвернувся вбік. Черга над моєю головою не зачепила мене, але на деякий час зробила глухим. Ліхтарик упав на підлогу… Утримуючи чужий ствол рукою, я щосили рубонув ребром правої долоні в горло нападника. Він коротко захрипів і повільно сповз додолу. Я забрав автомат, схопив ліхтарик з підлоги, висмикнув зі схованки Марину, і ми побігли вперед…
Позаду почулися голоси, я обернувся, присів на коліно й пустив навмання коротку чергу. Потім ми знову бігли, чіпляючись за гострі виступи стіни.
«Шахта має бути затопленою,» — раптом зблиснула думка в мене в голові. Але роздумувати далі часу не було. Захлинаючись від бігу й густого пилу, ми знов завернули в якийсь штрек. Здається, нам вдалося відірватися від гонитви. Під ногами валялися наче уламки крокв та іншого гірничого мотлоху. Ми навмання зробили ще один поворот і застигли: перед нами відкрилася велика печера — мабуть, колись початий та не прорубаний штрек.
Печеру освітлювало м’яке полум’я від трьох смолоскипів, прикріплених до стіни. Але найбільше мене вразили написи на стінах — численні ієрогліфи та гексаграми. На протилежній від нас стіні було накреслене велике коло, що складалося з орнаментів, які я бачив на китайському медальйоні. Під стіною лежав великий пензель, а поряд з ним валіза з двома великими срібними дзвонами й ваза з якоюсь темною фарбою. Мені здалося, що я опинився в останньому розділі рукопису таємничого осавула. Усе було як тоді, в Маньчжурії. Тільки ось біля стіни сидів сивий чоловік, на колінах якого я помітив снайперську гвинтівку. Я механічно пересмикнув затвором автомата.
— Доброї ночі, — втомлено сказав чоловік. Я зустрівся поглядом із його очима і зрозумів, що не зможу натиснути на гачок.
— Я знаю, хто ви, — ледь зміг промовити я.
21
Хто сьогодні має вмерти, або
Що може розповісти двічі воскреслий
Чоловік уважно дивився на мене. Я добре бачив його сині очі, які не змогли зачепити ні час, ні жорстке життя. Сиве волосся спадало йому на високе чоло. Обличчя нагадувало мармурові обриси давно забутих римських імператорів, полководців та тираноборців.
Досить давно я привчив себе нікого й нічого не боятися в цьому світі. Але ця людина викликала невідворотне відчуття жаху, але жаху, який міг і спалити, і відновити водночас.
Я опустив автомат, здивовано відчуваючи, що мої руки тремтять. Марина вчепилася обома руками за моє плече.
— Ви Петро Дашевський? — несміливо запитав я.
Чоловік опустив голову. Його рука повільно торкнулася пальцями гвинтівки. Він повільно захитав головою.
— Ні, — тихо промовив він.
— Ні, — знов, як відлуння, донеслися до мене його слова, — ти здогадливий, але занадто стереотипно уявляєш світ.
Петро Дашевський умер. Я ніс його на собі двадцять кілометрів по тайзі. У мене було шістдесят набоїв. Два ріжки для автомата. Не знаю, скільки я вбив цих нещасних мобілізованих хлопців. Я стріляв їм у голову. Їх було багато, а в мене всього тільки шістдесят набоїв. Цієї кількості надто мало навіть для годинної розвідки боєм, а я утікав, відстрілюючись, тиждень. Тому бачив, як бризкали мізки з їх голів…
Чоловік знов замовк, потім, не розплющуючи очей, продовжив:
— Як дивно — ти все життя несеш відповідальність за людину, про яку мало що знаєш. І в той же час ти можеш убити заради неї людей, про яких не знаєш нічого, але які могли б викликати в тебе, за інших обставин, не менше співчуття… та каяття…
Чоловік замовк. Потім знову почав розповідати. Він не звертався ні до кого, він був занадто втомлений, він просто говорив:
— Я тягнув мертвого Петра ще три дні. Я тягнув його труп через болота, тягнув, обдираючи його і себе, крізь дерева непролазної тайги. Я довго не вірив, що він умер. А далі… далі були занадто хороші стрільці. Місцеві. Їм давали дві щоденні пайки вертухая за дві відрізані долоні втікача… Благородні туземці… Я б кинув його, але не міг знайти таке болото, звідки вони не могли б витягнути його й відрізати руки. Тому я тягнув його далі. Я залишав вогнище, саджав біля нього труп Петра й ховався, а потім розстрілював їх, коли вони збиралися навколо вогнища й померлого. Останніх, коли в мене закінчилися набої, я вбив ножем. Потім я знайшов трясовину. Скинув туди його. Поховав. Навіть намагався згадати молитву, коли труп засмоктувала трясовина… Він так і не встиг прочитати записи свого батька, він так і не встиг зрозуміти, за що його запроторили в Сибір, він так і не збагнув, що від нього хотіли дізнатися на нескінченних допитах. Тому я і став вічним відповідальним за рукопис його батька… І за ці два кляті медальйони… А потім я добрався до Владивостока. Єдиний, хто залишився живим з п’ятнадцяти тисяч повсталих. А потім, потім я вирішив випробувати цю посмішку Будди, я добрався до Донбасу, прийшов на шахту й назвався своїм справжнім ім’ям. І все…
Старий засміявся. Від цього сміху мороз продер мене поза шкірою.
— Хто вони, — я кивнув головою назад.
— Дагоєвці, — коротко відповів чоловік. — Дагоєв був агентом НКВС, він керував 18-м відділом, який займався паранормальними явищами, Шень-мей мав стати їх найбільшою здобиччю, але перетворив їх самих на здобич. У п’ятдесят четвертому цей відділ попав під роздачу разом з рештою берієвців. Двом керівникам вдалося втекти, вони на той час вже контролювали певні сили, які давали могутність і без санкції КПРС. Головною метою організації, яку створили колишні енкавеесники, було захопити контроль над силою Шень-мея. От з ними ви й зіткнулися.
— Тут не Маньчжурія! — прохрипів я. Сивий чоловік подався вперед:
— Маньчжурія тут! Ця копальня існує дуже давно, у вісімнадцятому сюди червоногвардійці і чекісти скидали розстріляних, потім гестапівці й зондеркоманди. Потім сюди лягли полонені німці, потім… Що казати — найкраще місце для нової появи демона…
— А демон, він є насправді? — заздалегідь знаючи відповідь, запитав я.
— Демон — це енергія плюс наша уява, але часу пояснити все це в мене немає. Вони зараз будуть тут.
— Треба йти звідси! — крикнув я. Чоловік знов засміявся:
— Кожен розвідник має рано чи пізно загинути, від кулі чи від ножа — різниці немає. Це була пастка, я намагався зупинити їх, але попав під кулю сам…
Після цих його слів я зробив два кроки вперед. Тільки після цього побачив, що навколо його ніг вже зібралася велика калюжа крові, струмки її обтікали його взуття і розпливалися по пилюці.
— Тікайте звідси, тут пастка, вас порятує лівий штрек, — сказав чоловік. Кров пухирями підіймалася навколо його рота.
Позаду почувся гомін і чиїсь кроки. Я різко обернувся. Першим до печери увірвався охоронець, якого я відразу ідентифікував як китайця. За ним ввійшло ще кілька «церберів», а між ними — Самохін-«Антибіотик» і… Сергій.
22
Маньчжурський демон
Я підкинув автомат, але вистрілити не вдалося: китаєць різким ударом ноги вибив «АКС» у мене з рук. Ледь зміг відбити ногою удар, спрямований мені в голову. Наступні два блискавичні удари вже не встиг блокувати, але прокрутив корпусом. Китаєць знов кинувся на мене і я спромігся зустріти його прямим ударом ногою в живіт. Швидкий стрибок назустріч — і мій лікоть з хрустом опустився на верхню частину його хребта. Іншого б цим убив, але китаєць витримав. Він присів, пом’якшуючи удар і швидко крутнувся на нозі, виставивши іншу. У мене не було часу згадувати, що цей прийом називався у шаолінських монахів «залізна мітла», бо після нього я на мить підлетів і тяжко гепнувся на підлогу.
Хапаючи ротом повітря, я побачив свій автомат, що лежав за кілька метрів від мене, майже біля ніг Марини. Китаєць відійшов від мене і стояв, стискаючи кулаки. Він повільно, дуже повільно, немов у кінозйомці рапідом, розвертався на нозі. Я знав, що його удар ногою з розвороту стане фатальним для мене.
— Марино! — захрипів я. — Автомат! Дай автомат!
Марина рвучко схопила автомат і… пожбурила його кудись убік…
Я спробував перевернутися на спину й у відчаї захиститися жорстким перехресним блоком від ноги китайця, хоча добре розумів, що обвальний удар п’ятою з розвороту переламає і мої руки, виставлені для блоку, і все, що я буду ними закривати.
Сухо клацнув постріл, і китаєць з занесеною для останнього удару ногою закрутився на місці і, затиснувши прострілені груди, впав біля мене.
Іван Байдак кинув під ноги гвинтівку.
— Останній набій… — тихо сказав він.
— Ну що ж, історія завершується… або починається, — «Антибіотик» підійшов до Байдака і штовхнув його черевиком в бік. Байдак байдуже дивився перед собою, життя повільно покидало його.
— Тепер у нас є обидва медальйони, а наш шановний опонент зараз умре, — констатував Самохін.
Я дивився на Сергія. Той підійшов до «Антибіотика» і вони про щось тихо почали розмовляти. Охорона стояла нерухомо. Тепер мені стало все зрозуміло — я став звичайним пішаком у цій грі. Я мав стати приманкою, на яку зловиться Байдак. А що стосується Марини… Утім, до жіночої зрадливості я вже звик…
Тим часом двоє охоронців відтягнули вмираючого Байдака вбік. Самохін узяв пензель і опустив його у вазу з червоною рідиною — я зрозумів, що це була кров.
— Так, ледь не забув, — Самохін озирнувся на Марину, яка стояла із непроникним обличчям біля Сергія, — приготуйте й нашу чарівну пані до ритуалу.
На її обличчі проступив переляк.
— Сергію Борисовичу, ви ж обіцяли! — закричала вона, але охоронці вже здирали з неї одяг і почали прикручувати мотузками до стовпа, що стирчав навпроти стіни з ієрогліфами. Вона знову пронизливо заверещала, і це був крик останнього, тваринного відчаю. Але крик відразу перервався — охоронець сунув їй до рота велику ганчірку.
Самохін, не звертаючи на неї жодної уваги, підійшов до мене:
— Медальйон, — коротко промовив він, простягаючи до мене руку. Я витягнув медальйон і кинув йому під ноги.
— Починай! — наказав Самохін комусь із охоронців. Сергій витягнув з валізи два срібних дзвони. Звідкись почувся рівномірний гуркіт барабана. Марина перестала кричати й безсило повисла на мотузках.
Самохін, тримаючи в руках медальйон, почав промовляти якийсь довгий речитатив, здається, китайською.
Один з охоронців витягнув довгий ніж і нахилився наді мною, він озирнувся на «Антибіотика», очікуючи наказу. Але той читав, заплющивши очі, немовби входячи в стан трансу. Потім він почав креслити в центрі кола на стіні ієрогліф, ретельно звіряючись з малюнком на медальйоні. Коли він закінчив малювати, почулося глухе, спочатку тихе, а потім наростаюче гудіння. Воно доносилося десь з глибини шахти, немов це ревли стіни, обурені нашим втручанням. Самохін читав далі, не звертаючи уваги на цей рев. Я бачив, як затремтіли стіни, зі стелі посипалися струмки пилу і дрібного каміння.
Раптом ревіння припинилося, і по стіні, прямо вздовж кола, в центрі якого вже був намальований ієрогліф, закрутився чорний вихор. Поступово він набирав оберти. Тяжкий вітер ударив мені в обличчя.
Самохін відскочив від стіни й закричав щось. У вихорі тепер можна було побачити якесь темне створіння, яке все збільшувалося, наближаючись із чорного отвору, утвореного в стіні.
Дагоївець простягнув руки назустріч потворі. Почувся пронизливий свист, що вгвинчувався у скроні. Я побачив гостре, немов у кажана, чорне крило. Воно легко, не зустрічаючи жодного спротиву, пройшло крізь Самохіна. Тінь завмерла, чоловік ще на мить залишився стояти на ногах, а потім поступово розвалився надвоє.
У тиші почувся сміх — сміявся Байдак.
Охоронець, який тримав мене, закляк. Часу замислюватися над тим, що відбулося, в мене не було. Я перехопив руку з ножем, що завмерла наді мною, і рвонув на себе. Охоронець покотився кудись убік, а ніж упав коло мене. Я підхопив його і скочив на ноги, готуючись чим дорожче продати своє життя.
Чорна потвора, склавши крила, завмерла, немов жахлива химера, висічена з тяжкої кам’яної брили майстрами якоїсь давно забутої демонічної цивілізації.
— Забирайтеся звідси, зараз він оживе! — несамовито закричав Байдак. Я подивився на нього — в руках він тримав невеликий довгастий предмет, на якому кліпала червоним вогником кнопка. Охоронці, штовхаючись, кинулися врозтіч. Сергій підхопив автомат і почав всаджувати чергу за чергою у Шень-мея, але кулі проходили крізь нього й відбивали гострі крихти на стіні.
Я стрибнув до Марини й розрізав мотузки, якими вона була прив’язана до стовпа.
— Тікай звідси! — гаркнув я прямо в її біле, немов крейда, обличчя й підскочив до Байдака.
— А ви? — крикнув я, схопивши його за плече.
— Медальйон, я підробив медальйон, — прохрипів він. — Штрек замінований.
Чорна «статуя» демона раптом ожила — повільно, дуже повільно вона почала витягувати крила. Цього було досить. Я схопив Марину й потягнув її до виходу. Під ногою щось дзенькнуло — це були срібні дзвони. Я нахилився й підхопив один з них. Сильним поштовхом мене віджбурнуло до стіни. Шень-мей обхопив крилами одного з охоронців. Пронизливий крик обірвався, і почувся моторошний хруст кісток. Інші охоронці зупинилися, всаджуючи в демона автоматні черги.
Я вискочив до чорного отвору бічного штреку. Гаряче повітря штовхнуло мене у спину — за нами крутилося чорне марево, простягаючи до нас чорні крила.
І тоді я щосили закалатав дзвоном по стінах штреку. Невідома сила відкинула марево назад. Я пробіг ще кілька метрів, вдаряючи дзвоном об стіни. З кожним кроком демон робив стрибок за мною, але дзвін щоразу спиняв його.
Та з кожним кроком відстань між нами зменшувалася. Настала мить, коли чорна крилата хмара нависла наді мною — і тоді я пожбурив срібний дзвін їй у пащу.
Почулося ревіння, і водночас там, де була печера, спалахнуло полум’я. Землю під ногами затрясло. Чорна хмара покотилася назад, назустріч полум’ю.
Я перекинув Марину через плече й побіг до виходу…
23
Коли прийшов до тями, наді мною сяяли зірки і прохолодне чорне небо похмуро споглядало, як останні кам’яні брили скочуються у ще тремтячу після вибуху печеру. Ми сиділи за сотню метрів від шахти, тримаючи одне одного в обіймах. Здається, окрім нас, із шахти ніхто не вибрався.
Я хапав ротом повітря й намагався знайти в собі ще хоч трохи сил, щоб забиратися звідси. Марина тремтіла й майже не реагувала на те, що відбувається навколо.
Несподівано між деревами, які поодиноко росли навпроти заваленого штреку, я почув чиїсь кроки. Сергій… Він ішов, хитаючись, одяг на ньому був обгорілим, а сам він трусився, немов у лихоманці.
— Старий, закурити не знайдеться? — тихим голосом запитав його я.
Він здригнувся, дивлячись на нас. Потім сів навпроти мене й дістав з кишені пачку цигарок. Ми мовчки запалили.
— Слухай, Павле, — перервав мовчанку Сергій, — усе, що сталося, це фортуна, тепер тільки ми володіємо таємницею Шень-мея, розумієш?
Я затягнувся і, видихаючи тютюновий дим, сказав:
— Ти все одно не залишиш мене живим…
Сергій засміявся:
— Справді, старий.
Я ледь устиг відбити його руку, що стискала гострий блискучий предмет. Ми підскочили разом. Сергій посміхався. При світлі місяця я помітив, що блискучі леза були в обох його руках.
— Ти програєш, — напрочуд спокійно навіть для себе сказав я. — Ти почав грати не в ті ігри. Могутності схотілося?
Кілька його ударів я прийняв на жорсткі блоки, але він устиг мене полоснути по ліктю своєю зброєю. Та ближній бій Сергій ніколи не витримував. Коли його кулак з блискучим лезом знов пронісся над моєю головою, я встиг перехопити його. Рука Сергія зігнулася, лезо зблиснуло біля його горлянки, він захрипів і впав навколішки. Зброя його впала перед ним. Я підняв її. Це був уже знайомий мені китайський медальйон. Другий він ще продовжував стискувати в долоні.
Тільки зараз я зрозумів, наскільки вони гострі.
— Збирайся, Марино, треба звідси йти, — я підняв дівчину, і ми пішли у глибину балки, що темніла за териконом…
Десь з боку траси вже блимали, наближаючись, вогники пожежних машин…
І в сухому стовбурі дерева можна почути ревіння дракона, й у старому черепі можна побачити око тигра.
Прага, травень, 1945 рік
1 Медальйон з драконом
Уранці 9 травня 1945 року авангардні танкові частини Першого Українського фронту ввійшли до Праги. Місто горіло. Останні німецькі загони генерала Тусена та залишки гарнізону, виконуючи умову з Чеською Національною Радою, уже покинули охоплену повстанням Прагу. Але в місті не вщухала безперервна стрілянина — десь відчайдушно відбивалися оточені рештки загонів Вермахту, десь чехи розстрілювали військовополонених та мешканців районів, населених німцями.
Танки генерала Рибалки на мить завмерли перед містом. Тяжкі сталеві колони нагадували лапи гігантського тигра, що застиг перед стрибком. Як би азартно не рвалися вперед машини наступаючої армії, яким би не був дух війська, що вже приміряло на себе лаври переможця, яким би не виглядало безборонним місто перед ворожими лавами — завжди знайдеться та невловима мить, коли потік зупиняється, щоб із новою силою впасти на голови приречених на поразку. Одна-єдина мить, та можливо саме в ній існує вічність і нездоланна прірва між життям і смертю, між перемогою та поразкою, між минулим і майбутнім. Щаслива та людина, яка може сховатися в цій вічності, але чи є такі люди? У цю мить завмирають серця й подихи сотень тисяч: і тих, які стоять перед містом, і тих, хто дивиться через амбразуру оточеної цитаделі. І ця мить з’явилася, коли перше військо вирушило на штурм першої твердині…
— Байдаче, підеш зі своїми попереду батальйону через Влтаву в центр міста, по карті зорієнтуєшся, — майор Черепахін витер спітніле чоло й суворо, як і належить командирові, якому задарма світить черговий орден, подивився на лейтенанта Івана Байдака. А тут ще невеличка примітка в особовій справі лейтенанта: «Був на окупованій території». Старший лейтенант мовчки порожніми очима дивився на батальйонного. Ніколи не міг побачити майор у цих очах ні покірливого самоприниження, ні бажання вислужитися заради командирської поблажливої посмішки. Ховалося десь у глибині лейтенантського погляду щось таке, від чого в майора іноді мороз йшов поза шкірою. І це завжди дратувало його і, до речі, кожного разу позначалося на кількості стягнень Байдака, хоча кращого розвідника в усій дивізії не було. Тому комбат ще раз згадав суворе попередження комдива: «Дивися, Григоровичу, там, у секторі твоєї дивізії банк буде. Якщо не буде належного контролю до підходу смершевців, буде тобі білка, буде і свисток, на х…»
Що стояло за цією обіцянкою, майор занадто добре розумів, тому так суворо дивився на цього клятого лейтенанта Байдака.
— Значить так, старший лейтенанте, проведеш розвідку місцевості, у центрі, ось тут, — майор тицьнув пальцем у червоне коло на карті, — тут якийсь чеський банк, візьмеш під охорону, залишатися там до особливих розпоряджень, потім мають підійти смершевці, вони в тебе банк приймуть, але дивися… — Черепахін багатозначно похитав головою. — Ти й так у мене наувазі. Завдання у тебе є, так що у дрібні сутички бажано не вплутуватись. Зв’язок підтримувати регулярно.
— Дозвольте виконувати? — підкреслено офіційно виструнчився й козирнув Байдак, але вираз його очей не змінився.
Майор мовчки кивнув і довго дивився в спину лейтенантові.
Байдак стояв біля бронемашини, курив цигарку й розглядав Прагу. Над містом сірів травневий ранок. Старший лейтенант думав про безліч армій, які ось так, як і їхня, зупинялися перед чехословацькою столицею. Він думав також про те, що кожне місто має свої таємниці, але Прага зберігала їх аж надто багато. Старовинне місто немов зачарувало його. Воно притягувало до себе й відштовхувало водночас…
Залишалося кілька хвилин до початку наступу. Розвідники мовчки перевіряли зброю, час від часу кидаючи запитальні погляди на лейтенанта. Але Байдак мовчав. Солдати вже вмостилися на борту «Скаута», коли він уважно подивився на недопалок, кинув його на землю, проводжаючи поглядом тоненький струмінь диму, і стрибнув у кабіну. Шофер, колишній штрафбатівець, подивився на лейтенанта.
— Куди ідемо, командире? — запитав він.
— У Прагу, — коротко відповів Байдак.
За кілька годин «Скаут» розвідників торохкотів розбитими празькими вулицями. Лейтенант сидів біля шофера, тримаючи автомат на колінах, пихкав «Біломором» і уважно вдивлявся в почорнілі від згарищ остови розбитих будинків. Ситуація на вулицях особливого занепокоєння в Байдака не викликала, наскільки було відомо, великі бої в місті вже закінчилися, німці уклали з чехословаками договір про безперешкодний вихід з міста й вирушили здаватися американцям, чехи святкують перемогу, радянські танки добивають оточених німців, які не встигли відступити. Більша частина власовців, солдатів першої дивізії генерала Буняченка, яка входила до складу РОА, похмуро тягнулася колонами здаватися радянським військам, що вже наступали.
Інколи назустріч машині розвідників траплялися загони озброєних чехів, які привітно махали руками. Одного разу прямо перед машиною, потрощивши будинок, тяжко виповз танк Т-34. Ствол його загрозливо розвернувся й палахнув пострілом уздовж вулиці. Шофер «Скаута», матюкаючись, об’їхав танк і погнав далі.
Байдак витягнув карту із планшетки і спробував визначити напрям, де мав знаходитися банк. Раптом машина загальмувала. Байдак побачив, що на дорозі попереду навалена велика груда каміння — рештки розваленого будинку. Серед нього вовтузилося півтора десятка озброєних людей у цивільному, безладно стріляючи в будинок навпроти. З вікна час від часу хтось відстрілювався.
Байдак висунув голову з вікна машини і крикнув кулеметнику на борту, який вже розвертав на турелі кулемет:
— Василю, дай пару черг по тому вікні, — потім повернувся до шофера. — Спробуй наліво, Михайловичу, може, дворами проскочимо.
Шофер кивнув і закрутив баранку, зверху тяжко заторохкотів кулемет. «Скаут» затрясся, перевалюючись через уламки цегли й розбиті балки. Невдовзі машина вже крутилася вузькими вуличками, уперто вибираючись до площі, на якій мав бути банк.
Лейтенант ще деякий час намагався розібратися в карті, потім тицьнув її шоферу:
— Розбирайся сам, сержанте, тільки дуже не плутай.
Через десяток хвилин машина виїхала у стару частину міста. Здавалося, час заблукав і застиг серед цих старовинних будинків, і машина просто безцільно кружляє залами велетенського музею.
— Здається, зараз виїдемо куди треба, — буркнув Михайлович. Лейтенант полегшено зітхнув — тепер він і сам бачив, що попереду, між будинками, жовтіє широка площа.
— Тут повільніше, щоб по нас на цьому просторі хтось фаустом не шандарахнув, — сказав старший лейтенант, зручніше перехоплюючи автомат.
Вільний простір і справді приховував у собі не дуже веселі сюрпризи. Раптом попереду залунала густа стрілянина. Гуркнув вибух і затріскотіли кулеметні черги. Навколо бронемашини, немов з-під землі, виникли постаті озброєних людей у цивільному. На грудях у декого Байдак побачив червоні шеврони. Люди безладно метушилися і стріляли в різні боки. Лейтенант на мить подумав, що навряд чи ці натовпи цивільних, які дуже войовниче, але зовсім невміло розмахували зброєю, змогли вибити німців із Праги. Михайлович різко загальмував «Скаут».
— Тут уже не проскочимо, лейтенанте! — крізь зуби процідив він.
— А ну давай за будинок, спробуємо цим воякам дати раду, — вигукнув Байдак, зручніше перехоплюючи автомат.
Тим часом до машини вже бігли чехи. «Скаут» заїхав за ріг будинку, грізно виставивши частину борта з кулеметом на турелі. Десятеро бійців звично пострибали з бронемашини. Один з чехів уже щось розповідав лейтенантові, збуджено жестикулюючи. Але Байдакові вже вистачило часу зрозуміти ситуацію — у старовинному будинку навпроти, де, як виявилося, і розташовувався банк, зайняло оборону не менше двох десятків людей, які досить уміло відбивалися від повстанців. Ще зі слів чеха старший лейтенант зрозумів, що в будинку навпроти відбиваються «руські німці».
«Так, земляки, — подумав Байдак, — тим вже нема чого втрачати».
Коли б воля лейтенанта, наказав би він шоферові й далі плутати празькими завулками, залишивши чехам самим добивати залишки дивізії Буняченка, але рація вже розривалася від матюків Черепахіна, який надто переживав за долю непідконтрольного банку. Чехів було не менше сотні.
Рядові дивилися на лейтенанта поглядами, у яких виразно можна було побачити запитання: а якого дідька нам класти життя в останній день війни?
Лейтенант клацнув пачкою «Біломору» й пересмикнув затвор автомата.
— Треба, хлопці, — тільки і сказав він.
Бійці швидко розсипалися між деревами й залишками паркана. Кулеметник почав бити короткими чергами по вікнах оточеного будинку. Байдак упав у пил. Чехи попереду безладно бігали і було видно, що, як і годиться в подібних ситуаціях, кожен намагався керувати. З вікон, немов граючись, захисники клали нападаючих один за одним. Байдак сумно оглянувся, але танків, як на лихо, ніде не було.
«Підігнати сюди б якийсь ІС та гахнути по вікнах!» — мрійливо подумав старший лейтенант. Але омріяних «ісів» ніде не було видно. Тому Байдак махнув автоматом. Це означало для вишколених хлопців його відділення (а підбирав лейтенант їх зерно до зерня) — «Досить гратися у війну — час воювати».
Знак цей став фатальним для оточених. Черги тяжких кулеметів зі «Скаута» почали вибивати на сторічних стінах своє похмуре плетиво. Вогонь з вікон прищух і солдати кинулися до вхідної арки. Байдак підняв свій ППШ і почав садити по вікнах, з яких уже валив чорний дим. Захисники не відстрілювалися. «Ще банк спалять, охламони,» — подумав старший лейтенант і крикнув кулеметникам:
— Куди запалювальними садите?!
Перша трійка розвідників кинулася в арку. Потім ще двоє. Байдак підхопився й побіг до будинку. Раптом він побачив, як у вікні на четвертому поверсі щось блимнуло. Він занадто добре знав, що це означає. Ще зі Сталінграда. Але зробити він уже нічого не міг. Байдак сумно озирнувся на «Скаут» — постріл з «Фаустпатрона» був напрочуд вдалим. Бронемашину підкинуло в повітря — уламки кулемета, шматки кулеметника та частини бронемашини розсипалися подвір’ям.
«Прощавай, Михайловичу», — майнуло в голові лейтенанта й він побіг за рештою свого взводу. Арка входу до будинку розверзлася й поглинула його…
Чехи довго спостерігали за бійцями: деякий час в будинку йшла стрілянина, доносилися незрозумілі вигуки. Потім вибухи припинилася, але з розвідників так ніхто й не повернувся…
2
Байдак забіг у темний хол; попереду й десь нагорі тріскотіли автоматні черги, хлопали вибухи гранат, тобто відбувалася звичайна симфонія, характерна для кожного будинку, який один озброєний хоче захопити, а інший озброєний — захистити. На поверхах стояли важкі хмари диму. Будинок горів. Байдак побіг уздовж коридору. Попереду він побачив незграбне мертве тіло. Це був Іван Кулагін, відчайдушний снайпер, різник і п’яниця, що народився для війни десь у Сибірі й загинув у останні її години. Байдак звичним рухом, присівши на коліно, закрив мертвому очі і зняв автоматний диск з його пояса.
Далі в кімнаті чулися два голоси, які матюкалися однією мовою. Байдак заскочив у кімнату — на підлозі лежав труп у німецькому есесівському камуфляжі, посеред кімнати каталися двоє, лаючись і намагаючись перерізати горлянки один одному блискучими фінками. Байдак, недовго думаючи, садонув прикладом автомата по потилиці верхнього в німецькому камуфляжі, ніж якого вже діставав до шиї сержанта Шевченка.
Сержант тяжко підвівся, незграбно підхопив автомат і, шкутильгаючи, побіг за Байдаком. Позаду вже чулися голоси чехів. Кілька куль свиснуло над головою лейтенанта. «Тільки б ці союзники нас тут не поклали,» — промайнула в голові думка. Тому залишалося бігти далі. Уздовж коридору валялися стоси паперу, перевернуті ящики, уламки меблів. Кілька разів лейтенант перечепився через мертві тіла в німецьких одностроях, у деяких на рукавах білили шеврони «РОА». Попереду почувся вибух ручної гранати, з новою силою затріскотіли автоматні та кулеметні черги. Лейтенант від цього гармидеру майже зовсім оглух, очі роз’їдав густий дим.
Але поступово картина бою прояснювалася. Кілька розвідників поливали вогнем коридор, у кінці якого у великому залі засіло кілька останніх оборонців.
— Патрони в них закінчуються, — радісно крикнув лейтенантові один з бійців.
— Давай гранати і вперед, — наказав Байдак.
Розвідники підскочили ще ближче, один з них немов спотикнувся і впав горілиць, на його лобі з’явилася цівка крові. «Відвоювався,» — якось відсторонено подумав старший лейтенант. У зал полетіли гранати. Розвідники, поливаючи все навколо автоматним вогнем, увірвалися до залу. Позаду вже чулися войовничі вигуки чеських повстанців.
«Здається, все,» — подумав Байдак.
Коли дим трохи розсіявся, старший лейтенант побачив кілька тіл. Один важко ворушився. Шевченко підійшов до пораненого власівця й короткою чергою розніс йому голову.
— Ти що робиш, сержанте! — несподівано для себе вигукнув Байдак. Розвідники здивовано озирнулися на лейтенанта.
— Хіба вперше, товаришу лейтенанте, — із якоюсь дитячою посмішкою відповів сержант.
Байдак стиха вилаявся і втомлено сів на дивом уцілілий диван. У залі вже товклися галасливі чехи. Лейтенант похмуро подивився на них і підвівся.
— Так, панове чехословаки, банк перебуває під охороною радянської армії, пізніше він буде переданий законному чехословацькому уряду, прошу залишити будинок.
Не слухаючи обурливі вигуки, старший лейтенант озирнувся на сімох уцілілих своїх бійців і наказав:
— Сидюк, Малихін, Коробов, Адоєв — прочесати будинок, потім занесете сюди наших убитих. Шевченко, Пугач, Летченко — нехай чехи допоможуть загасити вогонь — пожежі ще нам тут не вистачало, а потім охороняйте вхід до банку.
Солдати вирушили виконувати накази.
Пронизливо заверещала рація. Байдак підвівся і взяв слухавку, заздалегідь передчуваючи неприємну розмову з майором. Зі слухавки почулися обурливі вигуки, перемішані з лайкою. Лейтенант похитав головою й неспішно почав відповідати:
— Так, так, банк захопили, довелося вибивати — з десяток власівців і німців, полонених нема, загинули шофер, кулеметники і три розвідники… «Скаут»? Що «Скаут» — спалили з «Фаустпатрона»… Так що мені, фаустпатрони руками ловити?… Слухаю… за три години підійдуть, так… Охорону виставили… так точно…
Байдак кинув слухавку й сумно подивився у вікно. «Гарне місто Прага,» — промайнула в голові думка. Незважаючи на стовпи чорного диму й юрби озброєних людей, місто зберігало якийсь дивний непохитний спокій. Здавалося, його величі не можуть загрожувати ніякі війни, артилерійські обстріли чи танкові колони.
Лейтенант закинув за спину автомат і, намагаючись забути про обіцяний Черепахіним штрафбат за спалений «Скаут», вирушив оглянути банк, який найближчі три години до підходу смершевців перебував у його розпорядженні.
Будинок банку був, судячи з усього, досить давнім. Стіни прикрашені тяжкими барельєфами, і тільки деінде на них висіли обгорілі картини із нивами, що розквітали під сонцем чи то Чехословацької Республіки, чи то Третього Рейху.
Але не встиг старший лейтенант як слід оглянути поверх, як зі сходів, що вели до банківського сховища, почулися вигуки. Байдак схопив автомат і кинувся туди. Назустріч йому двоє розвідників тягнули молодого хлопця в цивільному — по обличчю його текла кров.
— Ховався у сховищі, мабуть, один із власівців або мародер! — крикнув розвідник.
— Без зброї був? — запитав Байдак.
— Може, десь кинув і переодягнутися встиг.
— Зачекай, зачекай, Малихін, зараз розберемося.
Лейтенант підійшов до хлопця. Обличчя його було розбите, швидше за все бійці погарячкували. Юнакові — років дев’ятнадцять-двадцять, не більше. Одягнений він був досить пристойно, як на воєнні часи. До грудей притискав невеликий чорний саквояж. «Мародер? Коли він уже встиг у сховище залізти, поки ми тут воювали?» — подумав лейтенант. Але на мародера хлопець аж ніяк не був схожим. Занадто перелякано дивилися його майже дитячі сині очі. Але тонкі пальці намертво вчепилися в потерту шкіру саквояжа.
Байдак спробував згадати кілька чеських слів. Хлопець перелякано мовчав, губи його тремтіли.
— Може, його прикладом тріснути, щоб розбалакався? — запропонував один з рядових.
— Не бийте мене, я не власівець, — запинаючись, сказав хлопець.
Розвідники запитально подивилися на лейтенанта. Байдак уважно глянув на юнака, потім наказав:
— Продовжуйте огляд, а я з ним сам побалакаю.
3
Відчував себе старший лейтенант Іван Байдак не те, щоб погано, але якась порожнеча, що завжди виникала в нього в душі після кожного бою, важким тягарем тиснула на мозок. Утім, старший лейтенант давно вже почав сумніватися — а чи є в нього взагалі душа? Занадто багато вже бачив у своєму житті й занадто багато вже встиг сам наробити. На війні доля розвідника коротка, а якщо якимось дивом затримується на цій грішній землі, то залишається йому тільки тягнути й тягнути на собі тягар і своїх, і чужих гріхів.
А старший лейтенант воював уже три роки. І війна почалася для нього з того дня, як вирушив разом з іншими нашвидкуруч мобілізованими новобранцями щойно звільненого Лівобережжя на Лютезький плацдарм. Тоді ж з’явилося в Байдака дивне відчуття — немов він один у світі, а навколо стріляють та вбивають один одного примари, бо занадто швидко вмирали вони, так, що й сам лейтенант достеменно не розумів — чи живий він сам? А з того часу, коли був Іван Байдак не командиром відділення полкових розвідників-горлорізів, а студентом Київського інституту сходознавства, минула, як йому здавалося, ціла неосяжна вічність.
Але в очах цього дивного хлопця раптом побачив старший лейтенант давно забутий відблиск життя й тому сидів навпроти нього, мовчки палив цигарку і згадував часи, коли, можливо, і в його власних очах світилися почуття, ще не затьмарені видовищем смерті. Наказав би Іван Байдак своїм відпустити юнака, але знав, що за таке свавілля пряма дорога йому буде до трибуналу.
— Не бійся, чоловіче, а краще розкажи, чим ти тут займався і що за саквояж у тебе, — дивуючись дружній інтонації у власному голосі, спитав старший лейтенант. Можливо дійсно відчув хлопець якийсь відблиск щирої приязні в запитанні, можливо, в хаосі, який довелося пережити за останній час, лейтенант, з його такою мирною посмішкою, почав здаватися йому єдиним рятунком.
Тому ще деякий час мовчав, а потім глибоко зітхнув і почав говорити. Вимова його була чиста і якась дивна, видно, що позначилася на ній відсутність знайомства з мовою політінформацій та партійних гасел.
…Звали хлопця Петро Дашевський. Мати його була емігранткою, яка наприкінці двадцятих років перебралася до Праги. Про громадянську війну і свої блукання її шляхами мати синові майже нічого не розповідала. Батька свого ніколи не бачив, єдине, про що повідомила Петрові мати, — що він був колишнім офіцером і помер через рік після народження сина. Мати була жінкою стриманою, із сильною волею, загартованою під час минулих поневірянь. На життя заробляла, працюючи викладачкою музики та іноземних мов у якійсь гімназії для емігрантів. З часом Петро почав помічати, що вона чогось дуже боїться, але старанно приховує причину своїх періодичних нервових нападів, під час яких її охоплював панічний жах. Петро здогадувався, що таємниця цього закладена десь у минулому, і якимось чином пов’язана з тим, що довелося пережити під час перебування десь у Китаї. Натяком на це стала стаття в одному з україномовних празьких часописів, у якій розповідалося про долю українців, що брали участь у громадянській війні на Далекому Сході. Автор статті підписався «Др. Г-ль». Стаття надзвичайно зацікавила матір. Коли Петро сам прочитав статтю, то побачив, що мати підкреслила червоним олівцем невеличкий уривок з рукопису якогось осавула, наведений автором. У цьому уривку розповідалося про бойові дії між китайськими мілітаристами в Маньчжурії в 1926 році. Мати розшукала в редакції автора цієї статті. Після того кілька днів вона була занурена у свої думки, і її страхи значною мірою посилилися. У 1938 році, перед самою окупацією Чехословаччини, вона тяжко захворіла. Напередодні смерті сказала Петрові, що далі він буде жити на рахунок відсотків з грошей, які вона зібрала та поклала в банк. Окрім того, він мав після досягнення повноліття забрати саквояж, переданий на зберігання в той же банк. Мати просила, щоб Петро уважно прочитав документи, які знайде в саквояжі.
Під час окупації закінчив гімназію уступити до університету йому не вдалося, працював клерком у одній торговельній фірмі. Коли почалося антифашистське повстання, хлопець спробував забрати таємничий саквояж, але банк не працював. Майже випадково йому довелося взяти участь у кількох боях з німцями. Саме в цей час власівці перейшли на бік повстанців і вибили німців зі старої частини міста. Петро заскочив до банку, де знаходився штаб одного з власівських полків. Штабісти вирішували — чи спробувати відходити до американців, чи здаватися Радянській армії. У загальному безладі на хлопця ніхто не звернув уваги. Петро, який знав, де знаходиться ящик з саквояжем, мав ключ, забрав документи. Але вийти не встиг — у цей час загін чеських комуністів підійшов до банку й почав бій із власівцями. Петро просидів у підвалі, аж поки його не знайшли радянські розвідники…
Лейтенант уважно дивився на хлопця. Розповідь здавалася занадто неймовірною. Настільки неймовірною, що старший лейтенант їй повірив. Під час війни Байдак зрозумів одне — найбільше здається ймовірною відверта брехня, а правда частіше здається брехнею. Але залишалося останнє — перевірити, що ж у саквояжі. Навряд чи думав Байдак побачити там секретну документацію власівської дивізії або пакунки з грішми. Утім, пізніше скільки разів кляв він себе, що відразу не відправив хлопця йти своїм шляхом разом із загадковим саквояжем. Але лейтенант сказав:
— Ну що ж, хлопче, подивимося, що в тебе там, — вибачай, але перевірити все ж треба.
Сказав це старший лейтенант Іван Байдак і тим самим навічно пов’язав себе з історією, яка почалася в далекій Маньчжурії в 1926 році…
…Через півгодини ознайомлення з вмістом саквояжу, лейтенант зрозумів, що все би віддав за те, щоб повернути час назад і ніколи в житті не торкатися цієї клятої валізи. Він повільно підняв голову й уважно подивився на хлопця:
— А ти сам знаєш, що тут?
Петро Дашевський заперечно похитав головою. Іван Байдак тяжко зітхнув:
— А що ти мав далі робити з цим саквояжем?
Петро поліз до кишені, витягнув великий металевий медальйон і протягнув його лейтенантові. Байдак узяв його в руки. На краях плаского, швидше за все бронзового, диска були вирізані дрібні ієрогліфи і значки гексаграм, а в центрі кола звивався золотий дракон, який стискував лапами ще один великий ієрогліф.
— Мати казала, що я маю зберігати його в себе, поки не з’явиться людина, яка покаже мені такий самий, тільки із зображенням тигра. Тоді я мушу передати саквояж цій людині. Мати не назвала мені імені цього чоловіка.
Іван Байдак замислився. Витягнув з трофейного портсигара цигарку й довго уважно дивився на неї.
— Слухай, хлопче, думаю, що тобі й мені буде краще, якщо ти якнайшвидше підеш звідси, — нарешті сказав він. Хлопець кивнув головою й підскочив:
— Дякую вам! Ви дуже хороша людина.
«Хороша людина — це обережна людина,» — трохи сумно подумки констатував лейтенант.
Але хороший учинок лейтенантові Байдакові так і не вдалося вчинити — у ту ж мить до дверей кабінету ввійшло троє.
— Майор Самохін, — недбало козирнув перший і тицьнув лейтенанту посвідчення «Смерш».
Лейтенант, як і більшість фронтовиків, смершевців і на дух не переносив, але занадто добре розумів, кому тепер належить влада в цьому місті.
Він козирнув у відповідь.
— А це хто такий? — майор хижо кинув очима на хлопця.
— Так собі, відвідувач банку, випадково опинився тут під час бою, — несподівано для себе сказав старший лейтенант.
— Розберемося, — коротко сказав майор і обернувся до свого напарника, — Петренко, до машини цього клієнта.
Тут би і промовчати Байдакові, але він не стримався:
— Товаришу майоре, я допитав цього хлопця, нічого підозрілого немає.
Майор косо й недобре подивився в очі лейтенантові і сказав з притиском:
— Не беріть на себе зайві функції, товаришу лейтенанте, розбиратися з людьми — це наш обов’язок. Петренко, виводь цього громадянина, а ви, товаришу лейтенанте, покажіть мені, будь ласка, приміщення банку.
Коли Дашевського виводили, той на секунду затримався у дверях і озирнувся на Байдака. І старший лейтенант зрозумів — скільки б спирту за своє життя він не випив, скільки б не довелося йому жити — цей погляд назавжди залишиться на його сумлінні…
…Під вечір їх невеличкий загін повільно крокував до місця дислокації штабу. Повз них торохкотіли нескінченні колони бронетехніки. Байдак поліз у кишеню гімнастерки за портсигаром і раптом зупинився. Повільно розтиснув кулак.
На долоні його лежав бронзовий медальйон — золотий дракон продовжував стискати загадковий ієрогліф…
4 Україна, наш час Мисливець за минулим
Усі люди за чимось полюють. Полюють за дичиною і за щастям, за грошима і знаннями, за іншими людьми, за життям і смертю. Жінки полюють за чоловіками, а чоловіки за жінками. Урешті-решт полюють за можливістю взагалі не полювати. Коротко кажучи, усе в цьому світі може перетворитися на об’єкт полювання. Проблема тільки в тому, що обрати для себе за цей об’єкт. Хоча частіше мисливець непомітно для себе сам перетворюється на жертву. І нікуди від цього не втечеш.
Щодо мене, то я полюю за рукописами. Борони Боже, шановний читачу, сприйняти мене за видавця, який хижо позирає на графоманів, сподіваючись приватизувати чийсь ще не відкритий конкурентами талант. Об’єкт моєї пристрасті — спогади і щоденники. Історія — ця хитра дівуля — морочить нас своїми оманливими привидами, яких старанно заганяють у академічні томи поважні вчені, що годуються з її примх і вибриків. До речі, до числа істориків належу і я. Принаймні так занотовано в моєму університетському дипломі. А втім вперто йду по слідах Історії, розшукуючи їх у пожовклих і нерозбірливих рукописах, які навряд чи колись потраплять до друкарень. Занадто вже іншою виявилася б історія. А це вже було б досить небезпечно для тих, хто прагне стабільності, навіть і в минулому, — мешканців двадцять першого сторіччя.
З чого все це почалося? З якої миті я перетворився із самовпевненого власника колекції записів, що повідомляли про болі та страждання минулого, на жертву полювання, яку почали переслідувати привиди колишніх часів, немов би заганяючи мене в пекло своїх пристрастей? Як сталося так, що моя пристрасть до рукописів призвела до початку цієї божевільної гонитви, причому тікати довелося мені самому?
А почалося все з одного дуже невчасного телефонного дзвінка…
Найбільш вишуканим приладдям для тортур, як на мене, є дві речі — телефон і будильник. Думаю, що зі мною погодяться ті страждальці, щасливе забуття яких неодноразово і брутально розбивало на друзки мерзенне телефонне дзеленчання. Екзистенційна сутність телефону й будильника схожа. Обидва ці потворні прилади існують, щоб висмикувати людину зі стану ілюзорної стабільності і вперто ставити свою жертву перед фактом, що світ змінився, розпочався день, повний небезпек і всілякої різної гидоти, що тебе очікують нові невтішні новини і твоєму спокою взагалі настав гаплик. Уже сама потворна антигармонія цього пронизливого дзеленчання несе не тільки образу для людини, яка може відрізнити Моцарта від Армстронга, а й руйнує уявлення про світовий порядок речей, якщо ти є, наприклад, послідовним прихильником принципу недіяння — у-вей. Це дзеленчання завжди нагадувало мені відірваних північних варварів, які нахабно вдираються в затишний вишневий садок філософа, заглибленого в чайний церемоніал. Тому вперто відмовляюся від мобілки, а наворочений тайванський будильник — спадок від своєї колишньої дружини — заховав серед мотлоху в шафі. Щоправда, регулярно чую з-за дверей шафи, як будильник голосом китайської красуні ніжно повідомляє, що «рівно друга година», але я вже до цього звик і навіть можу пофантазувати, що ув’язнений під старими светрами будильник може перетворитися на тайванську красуню, й одного разу із шафи вийде, граційно обтрушуючи залишки нафталіну з довгої китайської сукні, зачарована принцеса міньської династії…
Але того дня в забуття моє увірвалася, на превеликий жаль, не східна діва, а наполегливі й невідворотні трелі, народжені серед загадкових механізмів телефону, необачно залишеного поблизу ліжка. Між нами кажучи, телефон свій, старий і надійний я колись потрощив об стіну, намагаючись цим переконати одного опонента в хибності наведеної аргументації з приводу буцімто неврівноваженості мого характеру. Потрощений телефон, клянучи свою схильність до суперечок, я потім перемотав скотчем, і він, попри мої сподівання, запрацював. Хіба що до дзеленчання його, яке вже саме по собі вводило мене в стан глибокого й безнадійного песимізму, додалися якісь мстиві і пронизливі інтонації, немов телефон уже років десять тому присягнувся доносити до мене виключно неприємні повідомлення і зловтішно попереджував мене, що нічого доброго я в рурі не почую. Здебільшого він не помилявся…
Я закліпав очима, потягнувся до слухавки, згадав, що не пам’ятаю жодних обставин свого повернення додому минулого вечора, і відразу зрозумів, як мені погано. Безнадійно підняв трубку, сумніваючись, чи зможу щось почути крізь дзвін, який, вдало копіюючи нескінченний свист падіння нутрощів тяжких бомбардувальників, заповнював порожнечу моїх думок. Крізь цю кляту сирену до мене донісся голос мого друга Сергія:
— Доброго ранку, старий, треба терміново зустрітися.
Спробував згадати, чи є в мене плани на вечір, або чи є в мене будь-які плани взагалі. Голова, тяжко спокутуючи вчорашнє, відмовлялася надавати будь-яку інформацію.
Здавалося, що в мене між вилицями тупоче невеличкий динозавр і з кантівською послідовністю намагається пробити тараном мій бідолашний череп. Я притиснув долоню до правої вилиці, через яку саме в цей час мав бути найбільш потужний вибух болю, і жалібно прошипів:
— Вибач, друже, але навряд чи я зможу до вечора оклигати.
Та голос Сергія більш поблажливим не став.
— Слухай, здається, я знайшов для тебе дещо цікаве, і мені вкрай потрібно з тобою переговорити.
У його словах відчув занепокоєння. Позіхнувши, промимрив:
— Добре, години через півтори. Згода?
— Бажано було б раніше… Та що з тобою зробиш, я навіть через слухавку перегар чую. Коротше, через півтори години в центрі, кав’ярню «Верона», напевно, знаєш? Там поблизу сквер. Тільки не запізнюйся.
Я кволо буркнув і поклав трубку. Робота слідчим таки далася Сергію взнаки, хоча б у командирських інтонаціях голосу. Ось так завжди — у когось виникають якісь проблеми, і ти обов’язково повинен прокидатися, збирати по атомах свій розшарпаний організм і плентатися невідомо куди й невідомо нащо. Отаке: рік не бачилися, і ось закортіло йому побалакати зі мною в такий час, коли я до балачок був аж ніяк не годен.
Я сів на ліжко і спробував згадати — а чого це я, власне, так учора нарізався? Але від того що я згадав, мені краще не стало, навпаки, знову захотілося впасти в провалля безпам’яття.
Саме так, три дні тому мене покинула Марина… І я два дні марно намагався затопити горілкою своє кохання. Але, знов відчувши тяжку порожнечу в душі, зрозумів, що мені це не вдалося. Клянучи свою душевну нестійкість, я поплентався приймати душ. Ось тобі і всі дзенівські техніки збереження душевного спокою, думав я — як припече, то тільки горілка в пригоді стає. І то не завжди…
Через годину я вже сидів на лавці у сквері, неподалік від «Верони», кволо клянучи горілку, зрадливих жінок, Сергія, якому чомусь терміново забажалося висмикнути мене зі стану тимчасової нірвани, а також свою звичку завжди з’являтися на зустрічі на півгодини раніше домовленого терміну.
Сліпуче травневе сонце аж ніяк не зважало на мій похмільний синдром, а цитрамон ще й не думав починати свою рятівну діяльність. Повз мене кудись прямували юрби людей, і я із легкою заздрістю споглядав їх самовдоволені обличчя, явно зорієнтовані весело провести недільний день. Єдине, від чого мене починало нудити, так це від закоханих парочок. Але вголос своє співчуття чоловікам я не висловлював, адже нещодавно був сам таким ідіотом, якому ввижалося, що світ належить саме йому, а кохана дівчина поруч — і поготів. Що стосується самітних дівчат, які поодинці і зграйками хижо курсували сквером, маскуючи свою цікавість до самотнього чоловіка, то тут, я сподіваюся, на моєму обличчі з’являвся зловтішний вираз, який промовляв — шукайте, шукайте собі інших йолопів, я вже достатньо наловився на ваші короткі спідниці, топіки, макіяжі та розпатякування про свою беззахисність і потребу в надійному супутникові життя, якому, зрозуміло ж, вірна Киркея буде відданою до сирої могили… Раптом я зі здивуванням відчув, що несамовита чорна туга, яка жерла мене три дні, поступово зникає разом із похмільними симптомами. Трохи за інерцією останніх двох днів я вже задумався, а чи не продовжити мені свою алкоголетерапію до переможного завершення, як з-за рогу найближчого будинку з’явився Сергій.
5 Шаолінське братерство
З Сергієм ми познайомилися років п’ятнадцять тому — разом ходили в секцію у-шу.
Тоді, у передостанні радянські часи наприкінці вісімдесятих, карате ще було під забороною, і тому, користуючись ліберальними вигинами партійного керівництва, немов гриби після дощу, рясно почали з’являтися секції з екзотичними й таємничими назвами «Кун-фу», «Тайзі-цюань», «Шаолінське кемпо», у яких обіцяли за кілька місяців зробити адепта непереможним і втаємниченим у всі секрети Сходу. Але я, тоді ще студент-випускник університету, досить скептично ставився й до цих секцій, і до всіх східних таємниць. Я був упевнений, що і в Європі достатньо вистачить на мій вік нерозкритих скарбів духовних, а що стосується бойових мистецтв, то чотири роки занять тяжкою атлетикою встигли сформувати мою самоповагу до власних м’язів і їх могутності.
А загнали мене до секції дві обставини. Уже набагато пізніше я зрозумів, якщо доля й викидає різні вибрики, то варто бути мудрим і йти за її вказівками та натяками. Тоді ж я, щоправда, був переконаним волюнтаристом з елементами анархізму (навіть нелегально писав дослідження про батька Махна), але фортуна своїми незрозумілими розрахунками занадто вперто спрямовувала мене на свої таємничі шляхи.
По-перше, виявилося, що в моєї подружки Аліни (фізичний факультет, І курс) є ще один бой-френд, який намагається з’ясувати, що то за історик Павло крутить роман із його подружкою. Як я дізнався, бой-френд був досить рішучий і мав багато рішучих друзів. До того ж, мої надії на те, що вміння штовхати штангу вагою в центнер може захистити у всіх екстремальних випадках, значною мірою підірвав досить дружній двобій з однокурсником-боксером, під час якого друзяка, граючись відправив мене у нокаут. Це примусило мене затриматися перед оголошенням, що висіло у вестибюлі університету і пропонувало записатися у секцію у-шу.
По-друге, якось випадково потрапив я до відеосалону, яких на той час чимало повідкривалося в нашому місті. Вибір був, як годиться, стандартний — на першому сеансі йшов гонконгівський бойовик типу «кун-фу», потім карколомний блокбастер із непереможними Шварценеггером або Сталлоне, а на «десерт» — еротика або фільм жахів. Ось мене доля й занесла на фільм з гонконгівськими кунфуїстами. Зачарований, я дивився на дивовижні викрутаси, що виробляли актори, досить суворо з’ясовуючи між собою питання, чий же стиль кращий. Те, що я побачив, примусило мене з годину зачаровано проблукати по місту. Незнаний до того світ раптом захопив мене, і я відчував, що чим далі, тим більше він буде мене поглинати. Тому я наступного дня вирушив записуватися в секцію із загадковою назвою «Тайзі-цюань».
Перші заняття з у-шу мене трохи розчарували. Тоді я ще не розумів, як мені пощастило з сенсеєм, але спочатку було невтямки, нащо кілька місяців вчитися правильно дихати, стояти в незручних стійках і робити вкрай повільні рухи, що аж ніяк не нагадували хвацькі стрибки і блискавичні прийоми кіношних шаолінських монахів. Утім, заняття в секції вирішили назріваючий конфлікт з моїми конкурентами. Одного разу, поки я був на тренуванні, до моєї кімнати в гуртожитку заявився з відверто войовничими намірами хлопчина. Номер моєї кімнати він знав і знав, як мене звуть, але не знав, що мого сусіда звали теж Павло. На відміну від мене, сусід мій мав зріст набагато вище середнього (2 м 5см) і важив чимало. На запитання: «Ти Павло?» — мій сусід відповів, що він Павло й до того ж не любить, коли невідомо хто заважає йому готуватися до іспитів.
Порівнявши шанси, суперник вирішив дійсно не заважати людині готуватися до сесії і поспіхом ретирувався. А я в цей час спокійно займався дихальними вправами на тренуванні. Так, сам того не відаючи, отримав свою першу перемогу.
Ось у цій секції ми з Сергієм і познайомилися. Він на кілька років старший за мене, встиг відслужити у війську й закінчував школу міліції. Хлопець він був досить статечний, цікавився історією, вже кілька років займався східними єдиноборствами й ми з ним щиро заприятелювали.
Треба додати, що через рік секція наша закрилася, я закінчив університет і пустився бурхливими життєвими хвилями, щоправда, у полон східних єдиноборств потрапив назавжди, але це вже зовсім інша історія. Сергій пішов працювати в міліцію слідчим, займався особливо важливими справами, і спочатку кар’єра його йшла непогано, але в останні роки у нього почалися якісь непорозуміння з новим керівництвом і бачилися ми вже з ним не так часто, як раніше. Пройшов рік, і ми з ним зустрілися знов. Тільки відчув я, що нічого доброго мені ця зустріч не принесе.
Виявилося, що я не дуже помилявся, точніше, я навіть уявити не міг, до чого призведе ця зустріч.
6 Вибух у шурфі
«Що ж могло такого трапитися?» — замислився я, споглядаючи, як до мене наближається Сергій. Уже здалека було видно, наскільки він змінився — кудись щезла колишня впевнена хода, від постаті віяло якоюсь хворобливою напруженістю. Сергій нервово потиснув мені руку. Я відразу звернув увагу на його погляд — особливий погляд вовка, що потрапив у пастку.
Ми зайшли в кав’ярню, Сергій замовив горілки, я з жахом відмовився й вирішив зупинитися на пиві. Мовчки випили.
— Мобілка з тобою? — нарешті порушив мовчанку приятель. Я здивовано подивився на нього.
— Витягни сім-карту, — коротко сказав Сергій.
Я знизав плечима й невміло почав колупатися в кришці свого мобільного телефону. Сергій мовчки дочекався, поки я закінчив цю справу, і закурив цигарку, а на мій здивований погляд сухо промовив:
— Про всяк випадок — можуть прослуховувати. — Здається, його нервова напруженість почала передаватися й мені. Знову запала мовчанка.
— Ти нарешті скажеш, що трапилося? — трохи роздратовано сказав я.
Сергій з-під лоба подивився на мене, потім знов запалив цигарку.
— Слухай, старий, — нарешті промовив він, — здається, я вляпався в досить неприємну історію.
— Уважно слухаю, — відсторонено сказав я. Неприємне почуття того, що я встряю в небажану ситуацію, посилювалося в мені з кожною хвилиною. «Скільки ж можна! Спочатку кохана дівчина промінює мене на якогось хлюща в „мерседесі“, а тепер напівзабутий друг намагається звалити на мене свої проблеми!» — з розпачем подумав я.
— Вибач, що звертаюся до тебе, але іншого виходу в мене немає. Знаєш, з часом починаєш розуміти, нащо по-справжньому потрібен друг… у мене є тільки один друг, і цей друг, — ти, — немовби читаючи мої думки, промовив Сергій.
— І чим я тобі можу допомогти? Що у тебе за неприємності? — обережно запитав я. Сергій опустив голову, і я помітив, що його рука з цигаркою тремтить. Раптом мені стало соромно за себе. Я зрозумів тоскну самотність свого друга і його відчай.
— Добре, друже, кажи, чим зможу — допоможу, — намагаючись максимально пом’якшити свій голос, промовив я.
Сергій озирнувся довкола й тихо, так тихо, що я ледве чув його голос, почав розповідати:
— Пару місяців тому кинули мене на одну справу. Мені вже давно одні «висяки» чіпляють. Ну, сам знаєш, що таке «висяк» — труп є, а жодних зачіпок, щоб справу розплутати, немає. А тут взагалі муть якась — коротко кажучи, на пустоші за Грушівкою якийсь дивний вибух стався, у закинутому шахтному шурфі. Почали розбиратися: шурф закинутий і, як годиться, затоплений, вибух сам по собі не міг статися. Полізли рятівники з’ясовувати, що ж там сталося — виявилося, що там один штрек відходив — і щось на зразок печери. У тій печері й вибухнуло. Більшу частину печери вибух завалив, трохи покопали — знайшли обгорілу людську руку, покопали далі — шматки людського тіла. Виявилося, що там троє людей загинули, наскільки можна було по кінцівках порахувати. Справу й закрити можна було б — мовляв, троє полізли ліве вугілля довбати, але ж треба було трупи, тобто те, що від них залишилося, ідентифікувати, до того ж, де ці «шахтарі» могли б вибухівку дістати. Ось я цією справою і зайнявся. Але так старанно зайнявся, що зараз і сам не радий. Коротко кажучи, в усі подробиці тебе вводити не буду — часу немає й тобі це знати не обов’язково. Скажу тільки, що почали ми перевіряти, хто з тої Грушівки щез. Виявилося, що якраз напередодні вибуху пропав один пенсіонер, такий собі Іван Степанович Байдак. Працював він до пенсії гірничим інженером, а останні десять років жив собі тихо у Грушівці. Ось підозра з’явилася, що він один з тих мертвяків, що хотіли собі вугілля на дурняк нарубати. Але в мене вже тоді думки виникли — пенсія була в нього непогана, будинок пристойний — нащо це йому було в той покинутий штрек лізти? До речі, у самому будинку дідугана я знайшов досить цікаву бібліотеку — і більшість книг була з історії та культури Сходу, головним чином Китаю. Половина книг іноземними мовами. Тут я ще більше зацікавився. Прийшов до цього будинку якось увечері та без свідків зробив повторний обшук. Знайшов одну хитру схованку, досить професійно, до речі, зроблену, але в мене на схованки чуйка досить сильна… Знаєш, що я там знайшов?
Сергій затягнувся цигаркою і в його очах запалав уже забутий мною войовничий вогник. Я подався вперед — цікавість уже перекрила мої страхи.
— А знайшов досить цікаві папери і ще дещо. Повернувся додому й читав до ранку. Тільки відчув, що ці папери до справи додавати не варто. А вранці на службі мені й кажуть — усе, справу закривай, пиши звіт — нехай один з трупів буде цей пенсіонер, два інших бомжі безіменні. Заходжу я в свій кабінет і отримую відповідь на запит, що про цього Байдака до СБУ надіслав. А у відповіді написано, що такий і такий Байдак Іван Степанович, двадцять третього року народження тягнув строк за п’ятдесят восьмою статтею як контрреволюціонер, і загинув під час повстання в сибірському таборі в 1953 році. Посмертно був реабілітований у 1960 р. Так виходить, що цей чолов’яга встиг двічі загинути!
— Ну, якщо примудрився один раз воскреснути, може, і вдруге зможе. Слухай, а якщо це дійсно той самий каер або хтось інший, то як він зміг під своїм ім’ям на шахті працювати?
— Це не питання, працював він з 1954 року, а тоді ще шахти Донбасу відновлювали, нові відкривали, потреба в працездатних руках була, а тут ще Сталін помер, шахта периферійна, запросто міг проскочити, тут і так ледь не половина колишніх каторжан працювала. Так ось, прийшов я додому ввечері, а квартиру мою хтось потрусив добряче, добре, що я за своєю звичкою важливі речі вдома не залишаю й документи, що в цього Байдака знайшов, уранці по дорозі на службу в надійне місце відправив. З того часу почав відчувати, що мене пасти почали і до того ж досить нахабно. А тиждень тому підкатують до мене двоє, одягнуті так офіційно і, не представляючись, запитують — а чи не знайшли ви в будинку Івана Степановича Байдака якісь цікаві документи? Ну я їх, зрозуміло, послав подалі, тобто до себе на службу, мовляв, у справі все записано. Відчув я, що не прості хлопці за мною стежити почали.
— А хто це може бути, есбеушники? — запитав я.
Сергій знизав плечима:
— Хто його знає, в усякому разі професійно стежили…
— А ти не думаєш, що вони й зараз нас випасають?
— Зараз ні, думаю. Я їх за цей тиждень задовбав — навмисно ледь не з сотнею народу зустрівся, до того ж вони ще не впевнені, чи знайшов я те, що їм потрібно. У всякому випадку — шукають ретельно, я дізнався: хату хтось купив і зараз перебудовує, якщо я правильно думаю, не стільки перебудовує, скільки схованку шукає. От якщо її знайдуть і побачать, що вона порожня, ось тоді мені непереливки буде.
Сергій замовк і в його очах знов майнув страх.
Я замислився — розуміння того, що я потрапив до якоїсь загадкової і вкрай цікавої (ще й небезпечної) історії, породжувало в моїй душі азарт і водночас досить обґрунтоване занепокоєння.
— А що ж там за папери були, у цього Байдака?
— Сам дізнаєшся.
— Яким чином? — запитав я, хоча вже почав здогадуватися, нащо я знадобився своєму товаришу.
— Зі мною нічого не трапиться, поки вони шукають документи, тому я думаю, що найкраще буде передати ці документи тобі. Є ще одне міркування, мабуть, набагато більш важливе.
— …?
— Розумію, ти думаєш, нехай і далі собі лежать у цій схованці, так тобі спокійніше буде — і я не я, і хата не моя.
— Авжеж.
— Так ось, — Сергій нахилився ще ближче до мене, — те, що є серед цих документів, має знати ще хтось, вони не повинні зникнути разом зі мною. Підозрюю, що далеко не все так просто, я туди ще дещо поклав, деякі фотки з місця вибуху… а головне, ти саме та людина, яка повинна знати все, думаю, що ти зможеш дати раду цій справі. Ти ще хист до авантюр не втратив? — Сергій досить різко ткнув кулаком у моє плече. Автоматично я відвів його удар м’яким блоком.
— Ну ось, — він задоволено хмикнув, — бачу, що не кидаєш свої вправи.
— А що мені залишається? Книги та у-шу.
— Еге ж, були часи! — з ностальгією зітхнув Сергій, мабуть, згадавши наші заняття в секції. — А з жінками як?
Я знов пригадав Марину, але ця згадка вже не принесла мені болю.
— Та ніяк, — махнув рукою. — Не витримують того, що я вічно перебуваю у світі своїх книг та Тайзі-цюань. Ну, усе на краще, нарешті заживу життям просвітленого даоса.
Тут я згадав про пропозицію Сергія і подумав, що найближчим часом мені таке щастя не світить. Я вже хотів сказати, що кілька днів подумаю, чи мені погоджуватися, чи ні. Але Сергій знов заговорив, тепер про місце, де були заховані документи. Я мовчки слухав і розумів, що в цій історії став невід’ємним персонажем.
Закінчивши розповідь, Сергій підвівся і простягнув мені руку:
— Сподіваюся, зустрінемося, — промовив він і посміхнувся, але мені здалося, що посмішка в нього вийшла досить невпевнена…
7 Як можна потрапити в пастку
Я сидів удома й намагався осмислити — у яку історію втрапив і які наслідки можуть з цього вийти. Нарешті до мене дійшло, що ця історія тільки починається, а як воно далі вийде — час покаже. Принаймні, як казав один французький артилерійський капітан: «Головне розпочати битву, а там буде видно». Тут я подумав, що вже не згадую Марину. Це мене неабияк утішило. «Усе дійсне — розумне,» — згадався мені ще один вислів. Тепер треба було подумати, як діяти далі. За документами я зібрався йти, не гаючи часу, уже сьогодні ввечері. А поки необхідно було навести хоча б якийсь лад у кімнаті. Часу в мене було досить.
Жив я на відсотки, що отримував з порівняно невеликої суми, досить вдало вкладеної в одну прибуткову справу. Це дозволяло мені себе занадто не обтяжувати роботою й тільки для душі почитувати на півставки лекції в одному приватному вузі. А тут дівчина, з якою я досить непогано прожив останні півроку, несподівано для мене подалася шукати долі з іншим, і тому я вже відчував, що важкі брами знову впали й широкі шляхи пролягли для мене по всьому неосяжному Всесвіті.
Поступово в голові склався план — увечері вирушити до місця, де, за словами Сергія, були заховані таємничі документи, а потім упасти подалі, десь на дно, і спробувати спокійно розібратися, у чому ж полягає ця справа. Десь у глибині душі сподівався, що весь цей трилер виник завдяки гіпертрофованій затурканості Сергія. «Попрацює людина в міліції, з нею й не таке може трапитися», — намагався втішити себе, збираючи речі. Свого часу довелося багато поблукати по світу, тому збори в мене були недовгі. Тепер треба було подумати про певну конспірацію, про всяк випадок я виходив з найгіршого варіанту: якщо за Сергієм дійсно стежили й бачили нашу зустріч, то, можливо, за мною вже стежать. Звісно, поки ще не цілодобово, тому краще буде податися з хати пізніше, уночі. Я не був упевнений, чи не прослуховується мій домашній телефон, тому почав телефонувати своїм знайомим, розповідаючи, які в мене плани на завтра (зрозуміло, вони не мали нічого спільного з моїми справжніми задумами), на це пішло майже дві години.
Розрахунки були досить прості. Жив я на околиці міста, відразу за моїм будинком починалися старі гаражі та уламки потрощених будинків колишнього шахтарського селища, а за ними розташовувався досить густий ліс, який чомусь називався парком. Саме в цьому лісі й заховав документи Сергій. Я подумав, що він передбачив мій план, тому й вибрав для схованки саме це місце. Я розрахував: заберу документи, вийду через ліс на об’їзний шлях, там, якщо пощастить, зловлю таксі або маршрутку до найближчої приміської станції, а тоді — шукай вітру в полі!
Потім я завалився спати, бо ця ніч мені солодких снів аж ніяк не обіцяла. Прокинувся я близько сьомої години вечора. За вікном було світло, але вже поступово сутеніло. Щоб підняти тонус, я почав робити бойовий комплекс у-шу «Гарматні удари». Через якийсь час відчув, що залишки втоми та пиятики в моєму тілі кудись зникли, натомість сила енергії, породжена десятиріччями наполегливих тренувань, знову прокинулася.
Час було вирушати.
Я одягнув джинси, вельветову сорочку, у кишеню якої поклав документи і всі свої грошові заощадження — пару сотень гривень і п’ятсот доларів, трохи провагавшись, сунув у невеличку торбу на ремені свій старий «магнум-38» (щоправда, стріляв він тільки гумовими кулями).
Для порядку я присів біля порога й подивився на годинник — десята вечора. Усе — час, сурми заграли. Я підійшов до дверей і в ту ж мить пронизливо заверещав дверний дзвінок.
8 Стратегема «Красуня»
Спочатку я витягнув револьвер і звів курок, потім, сховавши револьвер за спину, подивився крізь вічко — коридор був темним. Дзвінок заверещав знов.
— Хто там? — обережно запитав я.
За дверима зависла тяжка тиша. Мені стало не по собі — занадто швидко вже розгорталися події. Раптом я зрозумів, що до цієї хвилини просто грався в пригоди. Відтепер пригоди почали гратися зі мною.
— Хто там? — знову обережно запитав я.
Знов мовчанка. Як не дивно — не відчував жодного хвилювання. Мабуть, тому, що розумів — якщо вже ти почав гру, то треба грати.
Раптом почув, як хтось обережно вставляє ключ до замка. Той клацнув, і двері почали відчинятися. Я відступив на два кроки вбік, стискуючи за спиною револьвер.
Двері відчинилися. На порозі стояла… Марина. У руках вона тримала торбу, з якою три дні тому вирушила до свого нового щастя.
Не знаю, що вона подумала, побачивши такий вираз мого обличчя. Кілька довгих секунд дивилися одне на одного. Очі її були заплакані, а в постаті відчувалася якась дитяча невпевненість і надія. За ці кілька секунд я спробував надати своїй фізіономії більш індиферентного виразу й непомітно запхати револьвер позаду за пояс.
— Любий, у мене залишився ключ від твоєї квартири, — ніяково промовила вона і знов замовкла, очікуючи на мою реакцію.
— Двері зачини, будь ласка, — єдине, що я спромігся сказати.
Марина прикрила двері й посміхнулася своєю найбільш небезпечною чарівною посмішкою, від якої жодне чоловіче серце не могло не розтанути.
— Милий, я так скучила за тобою, вибач, я зрозуміла, що у мене тільки ти, я так кохаю тебе, — з цими словами Марина простягнула руки й обійняла мене. Я спробував відвести їх, але вона вже повисла на мені й гаряче заговорила, цілуючи мене в обличчя:
— Вибач, вибач мені, це була дурна дитяча помста, але ти, ти все для мене, ми створені один для одного, я кохаю тебе, я хочу тебе.
Так, коли вона хотіла чогось добитися, вона завжди добивалася, але зараз ця чарівниця обрала не найкращий час. Мені знов згадалася ще одна цитата (здається, я взагалі розучився мислити без посилань): «Жінка як тінь — коли ти доганяєш її, вона від тебе тікає, коли ти тікаєш від неї — вона женеться за тобою».
Приблизно це я і промимрив, кволо намагаючись звільнитися від палких обіймів Марини.
— Ти не можеш так, ти завжди чинив правильно, ти можеш все зрозуміти, ти єдиний, хто мене розумів, — відразу перейшла в контрнаступ Марина. Тут сталося те, чому я намагався запобігти, вириваючись із усе тіснішого кола її рук. Її долоні намацали руків’я «магнуму», що стирчало у мене з-за пояса.
Марина відскочила і притиснулася спиною до дверей, на її обличчі з’явився вираз непідробного жаху:
— Ти хочеш мене вбити? — запитала вона. Урешті-решт це мене остаточно дістало.
— Аякже, — проричав я, намагаючись надати своєму голосу максимальну зловісність, — я збираюся тебе розстріляти гумовими кулями, потім розрізати пилкою, а потім розчинити у ванні з сірчаною кислотою.
— Як у фільмі про Нікіту? — машинально запитала вона, потім полегшено зітхнула. — Не лякай мене, любий, я і так, коли йшла до тебе, перелякалася.
— Що трапилося? — насторожився я.
— Та там, біля твого будинку, за рогом, стоїть якась дивна машина з вимкнутими фарами.
Так, справа набирала нових обертів — Марина стала ще однією фігурою цієї гри.
На своє щастя, Марина поки що цього не розуміла. Вона торкнулася моєї руки і, зазирнувши мені у вічі, запитала:
— Так ти вибачив мені?
Я мовчав, міркуючи над можливим подальшим розвитком подій. Поглянув на Марину — коротка спідничка, блузка з відвертим декольте, черевички на високих підборах. «Звідки ж ти на мою голову впала!» — у відчаї подумав я. Але вже треба було грати, враховуючи й цю нову діючу фігуру.
— Так, перевдягайся! — наказав я.
— Ти хотів сказати — роздягайся, — спробувала перейти на звичний грайливий тон Марина.
— Роби, що я кажу, — одягай джинси, кросівки, сорочку! Зараз ми звідси забираємося.
— Відпочивати?
— Так!
Марина радісно шугнула в кімнату.
Я обережно підійшов до вікна — подвір’я біля під’їзду було геть порожнє. Місяць яскраво освітлював високі тополі і старі обвалища, що вже починалися за дорогою навпроти.
Я сів на табурет біля дверей і перевірив шнурки на своїх кросівках.
— Скоро ти там? — крикнув я до кімнати, де продовжувала копирсатися Марина.
— Зараз, любий, — з-за дверей висунулася напівгола Марина, — почекай хвилину.
Розрахунок мій був простий: вийти з Мариною на вулицю, сісти на таксі, а там десь по дорозі вискочити серед будинків.
Але в мої плани знову втрутилися нові обставини. І, як завжди, ці обставини розпочалися з нового дзвінка у двері…
9 Схованка в лісі
— Не відчиняй! — почув я розпачливий вигук Марини. — Це він!
— Хто — він? — трохи приречено запитав я.
— Владік! — перелякано відповіла вона.
Тим часом у двері продовжували нахабно дзвонити, час від часу додаючи удари ногами.
З мене було досить. Я відчинив двері — здоровенний голомозий амбал постав переді мною, немов чудовисько з темряви. Амбал, не звертаючи на мене уваги, ввалився до кімнати.
— Де Марина? — грізно запитав він.
— А ти хто такий? — утомлено запитав я.
— Слухай, мужик, у мене часу немає з тобою тюльку травити, де ця чувирла? Я ж бачу, що її туфлі в тебе стоять.
— Слухай, приятелю, ти все ж у чужій квартирі, може спробуєш бути більш увічливим? — у глибині душі я сподівався, що зараз Марина кинеться йому на шию, і я нарешті залишуся знов один.
З кімнати вискочила Марина — на ній — одна сорочка, а її напрочуд довгі ноги були взуті в мої капці. Узагалі, я завжди підозрював, що вона буває щирою тільки коли спить або коли виходить з себе.
— Слухай, Владік, я сказала тобі, що ти повний урод, і я не хочу навіть дихати одним повітрям з тобою! Забирайся з моєї квартири!
За інших обставин я просто замилувався б її гнівним тоном і від того ще більш чарівним обличчям, стрункою фігурою, яка, здавалося, ось-ось позбудеться цієї фланелевої сорочки й майне кудись до обріїв. Але у Владіка почуття прекрасного було, вочевидь, повністю атрофоване.
— Ах ти, б…! — заревів він і кинувся до дівчини. Особливих заперечень у мене не було, але й такі форми поведінки, особливо у власній квартирі, я не вітав.
— Охолонь, братан! — сказав я і спробував стати перед грізним Владіком, який, немов тяжкий панцир, пер уперед, намагаючись покарати за невідомі мені гріхи тремтячу Марину.
— Пішов ти..! — тяжкий кулак накреслив блискавичну траєкторію над моєю головою. Невеличка шафа для одягу, що, на своє нещастя, опинилася на цій траєкторії (я встиг пригнутися) розлетілася на всі свої складові. Мені нічого не залишилося, як буцнути ногою войовничого Владіка в пах. Дуже не благородно, але надзвичайно ефективно.
Бідака зігнувся, заскиглив, деформувався і впав на лінолеум. Я озирнувся на Марину. І мені на мить здалося, що в неї на пальцях поблискують сталеві нігті. О, що таке її подряпини, я знав занадто добре! Тому я втішив своє сумління думкою, що Владік порівняно легко викрутився. Про всяк випадок я нахилився над ним і рубанув ребром долоні по потилиці. Хвилин десять відключки тепер йому було гарантовано.
— Він ніколи один не ходить, — холоднокровно повідомила мені Марина.
— Одягайся швидше, нема часу ґав ловити! — гаркнув я на дівчину й кинувся до вікна. Як я й передбачав, на вулиці перед під’їздом похмуро чорнів силует «БМВ».
— Скільки їх може бути? — запитав я.
— Троє.
Я знову вискочив в коридор і випхав тіло нещасного Владіка через поріг. Марина вже одягнулася.
— Слухай, дитинко, — сказав я, взявши її за плече, — ти сама не підозрюєш, у яку історію ти вляпалася, тому від того, чи будеш ти мене слухатися чи ні, буде залежати твоя подальша безпека. Ти мене зрозуміла?
Марина мовчки кивнула головою.
— Ти знаєш, де в нашому лісі криниця? Пам’ятаєш, ми туди ходили? — Марина знов кивнула.
— Так ось, я виходжу першим, потім ти з нашими торбами, думаю, що від тих биків я якось утечу, а ти спробуй добратися до тієї криниці. Через двадцять хвилин я тебе там чекаю. Не забудь зачинити двері. Ферштейн?
Я спустився сходами і вийшов на вулицю. Витягнув цигарку, спокійно підійшов до «БМВ», постукав у тоноване скло й запитав:
— Хлопці, вогню не знайдеться?
Скло трохи опустилося, і звідти висунулася волохата рука з запальничкою. Я затягнувся, сказав:
— Дякую, — і вже з-за спини кинув: — а, ледь не забув, Владіка свого заберіть, він там десь на площадці валяється.
Коли захлопали дверцята іномарки, я вже встиг підійти до остову колишнього будинку.
— Гей, лох, стояти! — почувся позаду крик. Давно я не грав у квача. Довелося пограти.
Коротко кажучи, вони програли…
10
Через півгодини я сидів біля джерела. Навколо звисали важкі крони дерев. Я подивився на годинник. Марина вже повинна була підійти. Хлопці з «БМВ» мали ще блукати між зруйнованими будинками.
Перш ніж полізти до схованки, а вона мала бути в п’яти кроках від мене, за одним з гранітних блоків, якими було обкладено джерельце, я вирішив упевнитися, що навколо нікого немає. Обережно видряпався на невеликий схил і зачаївся між кущами. Хвилин через п’ять почулися тихі кроки. Але замість Марини на галявину перед джерельцем вийшов середнього зросту чоловік — він озирнувся навколо і… поліз на протилежний бік схилу.
«Скільки глядачів заради однієї красуні!» — подумав я.
Невдовзі з’явилася й сама красуня, щоправда, було видно, що вона занадто перелякана й тяжко дихає після бігу. До того ж тягнула вона на собі дві торби. Вийшовши на середину галявини, Марина почала розгублено озиратися, потім вронила торби й сіла на них, обхопивши голову руками. Тепер я знов побачив, як темна постать з протилежного схилу почала безшумно наближатися до Марини. Хто це міг бути? Якийсь маніяк, з тих, що чатують на необачних дівчат посеред темного лісу опівночі? Маловірогідне припущення: як правило, красуню легше опівночі знайти в центрі міста, ніж у занедбаному лісі. Скоріше за все, це був хтось з невідомих, які стежили за Сергієм.
Тим часом чоловік нечутно підібрався ззаду до Марини. Я витягнув револьвер і приготувався до стрибка. Здається, Марина щось відчула, вона перелякано озирнулася і в ту ж мить незнайомець стрибнув на неї. Чоловік явно був професіоналом — дівчина не встигла навіть смикнутися, як уже опинилася на землі із заломленими за спину руками й затиснутим ротом. Чоловік нахилився над її вухом і щось прошепотів. Але бути свідком цього спілкування мені аж ніяк не кортіло. Мені вистачило двох стрибків, щоб дістатися їх. Чоловік спробував вскочити й сунув руку під свою куртку, але перевага у швидкості все ж була на моєму боці. Перший удар ногою в живіт чоловік встиг відбити, але наступний — стволом револьвера по голові — звалив його з ніг. До речі, досить дієвий прийом. Я про нього вичитав у якомусь романі-вестерні. На Дикому Заході він називався «завалити бізона».
Тепер я переможно стояв над «бізоном», який не подавав жодних ознак життя. Марина вчепилася мені в рукав:
— Треба тікати! — придушеним голосом сказала вона Але цей акт гри треба було доводити до кінця. Я нахилився над незнайомцем і обшукав його — як я і здогадувався, під курткою в нього виявилася кобура із здоровенною «береттою», більше нічого — жодних документів, ключів і так далі. Раптом мої пальці відчули в боковій кишені «бізона» якийсь круглий предмет — я витягнув його — це був досить масивний значок, але часу роздивлятися цей значок у мене не було. Я поклав його собі в кишеню, сунув «беретту» за пояс і тицьнув свій револьвер Марині:
— Стій над ним, якщо очухається — лупи стволом по черепі.
Марина схопила револьвер: було помітно, що мої інструкції вона буде виконувати зі щирим ентузіазмом.
Я підскочив до гранітного блоку, під яким розраховував знайти схованку. Мені ледь вдалося відсунути його — там дійсно був ретельно запакований у целофан згорток.
— Усе, тепер тікаємо! — я схопив Марину за руку, підхопив торби й побіг углиб лісу.
У голові майнула думка: «Чи не забагато переможених ворогів для однієї ночі?»
11 Карпати, Різдво, 1946 рік Сотенний Шугай
З кінця 1945 року частина, з якій служив старший лейтенант Байдак, стояла в невеликому чехословацькому містечку, яке розташовувалося в Карпатах на кордоні з УРСР. Розвідники, які традиційно займали неофіційне місце привілейованого підрозділу, відверто нудилися в очікуванні демобілізації. Особливих справ не було, начальство частини було зайняте, головним чином, морокою з новим поповненням, тому рядові регулярно пиячили, зваблювали місцевих дівчат і полювали в горах.
Іван Байдак помітно змінився, більшу частину часу він проводив на самоті. Замислено сидів десь у лісі й дивився на гірські схили. Війна закінчилася. Ні особливих нагород, ні чинів лейтенант так і не отримав, але це його бентежило найменше. Тільки все частіше й частіше дивився він на старовинний китайський медальйон, заглиблюючись у дивовижні ієрогліфи й малюнки, немовби намагаючись розплутати таємницю, приховану за цією важкою бронзою.
Інколи далеко в горах, по той бік кордону, спалахувала стрілянина — чи то частини НКВС ганялися за куренями таємничої Повстанської Армії, про яку серед розвідників ходило немало чуток, чи то навпаки. Але старший лейтенант немов відсторонився від тої крові, яка ще густо продовжувала поливати карпатські схили. Де блукали його думки? Можливо, він очікував того часу, коли медальйон проявить себе?
І такий час настав…
…Підполковник Черепахін тицьнув у карту:
— Ось цей сектор вам належить перекрити. Повторюю ще раз: озброєна банда німецько-українських буржуазних націоналістів прорвала заслони й тепер намагається перетнути радянсько-чехословацький кордон. Недооцінювати небезпеку не слід — банда добре озброєна, ці фашисти в партизанській війні досить досвідчені. Якщо банда прорветься на твоєму секторі — будеш відповідати головою.
Лейтенант Іван Байдак (якого вже встигли в полку охрестити «вічним лейтенантом») похмуро кивнув головою. Відпочинок для розвідників закінчувався…
Смереки нависали зверху, немов вороги, готові кожну мить стрибнути на голову необережному розвідникові. Невеличкий ланцюжок бійців у білих маскхалатах обережно просувався в бік визначеного сектора. Десь попереду, метрів за тридцять від головної частини, обережно пересувалася трійка бійців.
«Дідько його знає, нащо ми тут човгаємо», — похмуро думав лейтенант, уважно вдивляючись у навколишні засипані пухнастим снігом хащі. Якщо Бог і створив куточки природи навмисно для засідок, то тепер відділення розвідників потрапило саме в такий край.
Через півкілометра розвідники мали дістатися позиції для засідки. Та поки що вони йшли по самому дні глибокого байраку. «Не дай Боже ті хлопаки дісталися сюди першими!» — знов дурні думки пхалися в лейтенантову голову. Навколишній ліс дихав дивовижним спокоєм, але досвідчений старший лейтенант розумів, що ось так дихає сама смерть.
Коли до місця розташування залишилося близько двохсот метрів, Байдак підняв руку. Вишколені розвідники завмерли. Щось небезпечне відчув старший лейтенант у повітрі, у цьому навколишньому спокої…
Сержант Шевченко зупинився біля лейтенанта.
— Передових зачекаємо, — тихо відповів Байдак, не дивлячись у його бік. Шевченко зняв з плеча автомат і озирнувся навкруги.
Минуло кілька хвилин. Раптово піднявся вітер і повалив густий сніг із гілок. Лейтенант, стримуючи подих, напружено вдивлявся в білий туман попереду. Нарешті він побачив дві білі постаті, які йшли в їх бік, каптури маскхалатів закривали їх обличчя.
— О, наші! — радісно вигукнув Шевченко, закинув ППШ за спину й пішов їм назустріч.
Лейтенант хотів його зупинити, але не встиг. Він побачив, як сержант підійшов до першого, як тіпнувся, намагаючись зірвати автомат, як у світлі такого яскравого зимового сонця зблиснув ніж у руці «розвідника».
— До бою! — загорлав Байдак, перехоплюючи автомат. Сержант зі здивованим виразом обличчя повільно сідав на сніг, на його маскхалаті повільно розпливалася червона пляма.
Лейтенант побачив, як навколо нього, збиваючи фонтанчики снігу, почали робити свої фатальні креслення кулеметні черги. Він стрибнув, щоб вирватися із цього погибельного рисунку. Позаду нього, мов ляльки в якомусь пекельному театрі, валилися цвіт і краса полкової розвідки, і на їх маскхалатах невидимий, але напрочуд здібний майстер гаптував червоні стрічки. Байдак підхопився і, випустивши навмання кілька черг, кинувся до невеличкого потічка, що тік між схилами гір. Чоботи його пробили тонку кригу й він побіг, грузнучи в потічку, угору, на ходу відстрілюючись від білих постатей, які, немов примари, виникали позаду. Потім він оступився й покотився кудись униз. Зрештою, у горах так інколи буває — тобі здається, що дерешся вгору, а виявляється, ти сходиш до її підніжжя. Щось біле з чорною зброєю в руках метнулося йому навперейми. Вони зчепилися й покотилися донизу вже разом. Автомат лейтенанта залишився позаду, загрузнувши в снігу. Супротивник Івана, невпинно лаючись відбірними вологодськими матюками, вже тримав лейтенанта за горлянку. Байдак захрипів, він механічно вихопив фінку, руків’я якої звично стирчало з-за халяви і пхнув лезом у бік ворога. Сталевий хват на горлянці послабшав, і старший лейтенант, ледь вивернувшись з-під здоровенного тіла, сів на коліно й кілька разів, тяжко хекаючи, увігнав лезо в білу спину. Байдак відчував себе геть сп’янілим За ці роки його рятувало тільки одне — стан хмільної озвірілості, який находив на нього у хвилини найбільшої небезпеки. Тоді всі почуття вкрай загострювалися, а тіло переповнювала первісна й нестримна сила. Треба було тікати далі, але лейтенант на мить зупинився. Йому вистачило кількох секунд, щоб перевернути вбитого й розідрати маскхалат. Під білим камуфляжем він побачив загальновійськову гімнастерку. Позаду лейтенант почув вигуки. Він скочив, підхопив автомат убитого й побіг далі. Єдине, на що він сподівався, так це на хуртовину, що все більше й більше перетворювала світ навколо на суцільний білий вихор…
Через півгодини шаленої втечі лейтенант вирішив, що відірвався від переслідувачів. Байдак знеможено прихилився до стовбура велетенського бука. Від довгого бігу та навколишньої тиші голова його йшла обертом. Тепер залишалося вибратися з цієї хащі. Він звично перевірив кількість набоїв у магазині автомата й побрів, провалюючись, у глибоких снігових заметах, насторожено вдивляючись у навколишні дерева.
Заметіль ущухла так само швидко, як і почалася. Лейтенант пройшов уже близько двох кілометрів, як знов гостре відчуття небезпеки охопило його. Він почав вибиратися на гірський схил, як раптом позаду почув тихий голос:
— Стій, руки вгору!
Байдак зупинився, стиснувши автомат. Прямо перед ним виникли, немов з-під снігу, дві постаті. Чорні стволи автоматів похмуро дивилися йому в обличчя. Лейтенант повільно підняв руки. Позаду почулися кроки і хтось невидимий зняв у нього з плеча автомат, вправними рухами обшукав, витяг з внутрішньої кишені медальйон і висмикнув з кобури ТТ.
— Пішли! — знов почув він голос за спиною. Незнайомці були одягнуті в короткі кожухи, на шапках були начеплені кокарди з тризубами.
«Тепер гаплик, що ж, невдовзі зі своїми хлопцями-розвідниками зустрінуся,» — без жодних емоцій подумав старший лейтенант.
Не встигли вони пройти й сотні кроків, як назустріч їм вийшли ще близько двох десятків озброєних людей — попереду йшов сивий чоловік з довгими вусами.
— Пане сотенний, — звернувся до нього один із тих, що вели Байдака, — захопили неподалік цього, здається, один з тих, що мали нас чекати вздовж кордону.
Сотенний уважно подивився на лейтенанта.
— Що за стрілянина була неподалік з годину тому? — жорстким голосом запитав він.
Байдак криво посміхнувся:
— Хіба не ваші проривалися?
Сивий переглянувся з іншими. На мить по його обличчю ковзнув здивований вираз. Він замислився, потім знов уважно подивився на Байдака. Здається, він зрозумів, що більше від лейтенанта нічого не довідається.
Сотенний підійшов ближче до лейтенанта, вдивляючись йому в очі. У погляді старший лейтенант ясно прочитав свій смертельний вирок. Він знав, що повстанці, як правило, полонених червоноармійців не розстрілювали, але тепер вони таємно намагалися проскочити через кордон і тому свідків не залишали. «У будь-якому разі не відпустять. Швидше б пристрелили!» — втомлено подумав Байдак.
Сотенний кивнув головою охоронцям Байдака. Лейтенант відчув поштовх у спину і слухняно пішов у напрямі дерев, що біліли над яром.
— Знімай маскхалат, — спокійно сказав один з охоронців. Байдак побачив, як другий тягне з-за халяви широкий мисливський ніж.
— Зачекайте, хлопці! — почувся позаду голос сотенного. Лейтенант озирнувся. Сотенний ішов до них. «Що їм ще треба?» — майже невдоволено подумав Байдак. Сотенний підійшов до них і протягнув лейтенанту долоню, на якій лежав медальйон:
— Звідки в тебе?
Їх розмова не зайняла й кількох хвилин.
— Хлопця не Дашевським звали? — наприкінці короткої розповіді лейтенанта несподівано запитав сотенний Шугай. Байдак ошелешено подивився на нього й кивнув головою. Той помовчав якусь мить, здавалося, його думки раптом понеслися кудись у довгі краї і минулі часи.
— Слухай, — несподівано м’яким голосом запитав сотенний, поклавши руку на плече лейтенанта, — ти обіцяєш, що до своїх тільки вранці вийдеш?
Байдак мовчки кивнув головою.
— Друже Гомін, — звернувся Шугай до одного зі своїх бійців, — віддай лейтенантові автомат.
Повстанець простягнув йому зброю.
— Слухай, твоїх хлопців перебили не наші, бережи медальйон, — тільки і сказав Байдаку сотенний.
Через кілька секунд повстанський відділ зник у білій імлі…
Уранці наступного дня старший лейтенант Байдак повернувся до місця дислокації своєї частини й відразу був заарештований, ще через місяць — засуджений на десять років за п’ятдесят восьмою статтею…
12 Україна, наш час Тремтіння землі
Маршрутка, яку ми зловили на об’їзній дорозі, неслася порожньою трасою, за пару годин ми мали під’їхати до невеличкої приміської залізничної станції. Марина, незважаючи на карколомні події цієї ночі, спала, схиливши голову мені на плече й міцно охопивши мою руку. Згадалися ті минулі недовгі місяці, коли вона засинала, немов дитина, обнімаючи своїми тонкими руками мій лікоть… «Утім, — думав я, дивлячись на вогники, що блимали вздовж траси, — Марина й зараз залишається дитиною. Гарненькою двадцятирічною дитиною. Яскравою, спонтанною, живою й дуже наївною. Дитиною, що не розуміє, які страждання вона приносить іншим людям, дитиною, що відчайдушно дряпається крутими сходинами життя, не розуміючи, до якої прірви ці сходини ведуть…» Але цієї ночі вона поводилася досить гідно, і я вже не так шкодував, що вона звалилася мені на голову в такий незручний момент.
Потім згадав про пакунок, який лежав у внутрішній кишені моєї куртки, і думки мої знову зосередилися на тому, що відбулося. Я все ніяк не міг позбавитися відчуття, що вир останніх подій, який втягував мене все більше й більше, пов’язаний з таємницею, розв’язання якої знаходилося далеко поза межами моїх уявлень про природу звичного світу. А коли з’явилися в мене сумніви щодо реальності звичних уявлень про навколишній світ? Чомусь пригадав розмову, яка відбулася минулої зими з колишнім однокурсником, більш відомим серед кола моїх друзів під прізвиськом «історик N1». Я дивився на дорогу, якою неслася машина, і поступово поринав думками в той зимовий вечір, коли ми, давні приятелі, зібралися за старою традицією випити спиртного й потеревенити…
— Так ви що, справді вважаєте, що все має свій початок і свій фінал? Щодо мене, то я цей погляд, породжений гнітючою добою позитивізму, абсолютно не приймаю… — історик N войовничо підніс свій келих із «Шабським рубіном», і з викликом подивився на нас, — колись комусь прийшла в голову божевільна ідея, що все можна стратифікувати, розділити на класи, підвиди, епохи й періоди, а отже, усе стає зрозумілим і все людство з його минулим, сучасним і майбутнім опиняється під рукою, немов альбом із колекцією метеликів.
— Але наукове дослідження, тим більше історичне наукове дослідження вимагає періодизації! — трохи ображено заперечив аспірант Брутенко, який нещодавно отримав грант Сороса за розробку теми «Досвід подолання тоталітаризму на пострадянському просторі».
— Юначе! — грізно зауважив історик N. хоча сам випереджав аспіранта на життєвих перегонах не більше ніж на десять років. — Юначе! — повторив він і уважно подивився на аспіранта крізь келих примруженим оком, яке відразу запалало трансцендентним червоним кольором. — А вам ніколи не здавалося, що це допомагає замести сліди?
— Ну, я розумію, що ти в інституті внутрішніх справ лекції читаєш, але прошу конкретніше… — утрутився в розмову лікар Щаденко.
— Що ж не зрозуміло? — історик N повільно випив вино й заплющив очі, потім поставив келих на стіл і трохи рвучко нахилився до співрозмовників. — Дуже просто. Наприклад, була революція, а потім терор, а потім війна..
— Ну так що? — запитав лікар.
— У тому то і вся справа — у тому, що були, але немов минули! Ми, історики, поставили дати початку й кінця цих невеселих подій і тим самим закрили справу за давністю часу. Читає людина, наприклад, підручник, гортає сторінки, і це все для неї відбувається в якомусь віртуально-книжковому просторі. Коротше — що було, те загуло. І ми не те що забули, а вже й не віриться, що це справді колись відбувалося.
— А хіба не так? Усе тече, усе змінюється, тобто в одну річку два рази не влізеш, — не вгамовувався Щаденко.
— Не влізеш… — саркастично вимовив історик N і задумливо покрутив порожньою пляшкою. — Тут хоча б взагалі з неї вилізти.
— Що там! Треба жити сьогоденням, а історія так собі — Палп Фікшн, — безтурботно закинув колишній інженер, а нині людина із загадковим фахом шоу-мейкера Ед Ребров. — А щодо війн чи революцій народна мудрість узагалі каже — «Врем’я таке було».
Історик N, який традиційно опинився в облозі критичних зауважень товариства, вронив:
— Народна мудрість… Народна мудрість… Народна лоботомія це, а не народна мудрість!
Диспут перервала поява фермера Чумаченка, який стабілізував ситуацію пляшкою традиційного високоякісного домашняку й доброю торбою плодів своєї хуторянської праці. Але не встигла піти по колу і друга чарка, як невгамовний аспірант Брутенко за інерцією піддав куті меду:
— Ну то добре, ми ж розуміємо — причинно-наслідкові звязки, пам’ять про минуле, формування історичної свідомості й таке інше…
— Ні чорта ми не розуміємо! — раптово вибухнув від цих слів історик N, який весь цей час про щось напружено думав. — Невже ви не розумієте, що все минуле тільки починається?!
Товариство завмерло, а лікар Щаденко замислено глянув на повну чарку історика.
Розмова далі не в’язалася. Трохи погомоніли, трохи поспівали, але всім було якось ніяково — може, від того, що весь час історик N попри свою колишню товариську й веселу вдачу зберігав вперту мовчанку й зосереджено розглядав спалахи електричного каміну. Я здогадався, що в такому стані його думки і спогади блукають у якихось далеких і потойбічних світах. Раніше за всі п’ятнадцять років нашої щирої дружби я ніколи не бачив його таким.
Невдовзі компанія почала розходитися. Історик N збирався останнім. Хтось переможно кинув йому пару кпинів, але історик N ніяк на них не відреагував, мовчки надягнув старе пальто, ніяково кивнув нам і пішов темним провулком.
На вулиці м’яко падав сніг. Ми розпрощалися й розбрелися засніженими вулицями. Трамвайна зупинка, де я мав шанс дочекатися чергового транспорту, була за три квартали. Я вже майже дійшов до неї, як дивний неспокій примусив мене розвернутися, і я швидко пішов навздогін історикові N. Причиною того, мабуть, була його остання загадкова теза. Через п’ять хвилин я побачив темну постать, що повільно шкандибала по напівзаметеному тротуарі вздовж широкої центральної вулиці. Була досить пізня година — випадкові машини зі сліпучими фарами проносилися крізь лапатий сніг, що все густіше валив з темних небес. Дивно було споглядати трохи згорблену поставу мого старого друга. Історик N зупинився — спалахнув вогник запальнички. Вітер кілька разів гасив її, але історик N мав досить уперту вдачу й невдовзі побрів далі вже із запаленою цигаркою, немов Діоген із ліхтарем.
Я наздогнав його й необачливо ляснув по плечах. Через мить на моєму горлі опинилася холодна п’ятірня, а перед обличчям загойдався занесений для нокауту кулак. Через мить історик N ввічливо і трохи зніяковіло витрушував від снігу моє пальто:
— Ну, попереджати треба, узагалі.
— Не знаю, який з тебе історик, а от каратист в тобі дійсно пропадає… — пробурмотів я, вочевидь, шкодуючи про свою непомірну цікавість.
— Нічого, не пропаде, — зронив мій друг, витягнув з кишені пачку цигарок, замислено покрутив головою і запхав її назад.
— А чи не здається тобі, друже, що ти за осінь… м’яко кажучи, трохи змінився? — обережно запитав я.
Історик N зітхнув і запропонував:
— Я знаю тут досить пристойну пивничку… Сподіваюся, вона ще не зачинилася…
За якихось п’ять хвилин ми сиділи в пивниці із досить сумною репутацією, і історик N почав свою розповідь:
— Мабуть, ти єдиний вважаєш, що зміни, які відбулися в моєму характері, не пов’язані з моїми сімейними проблемами, — історик N шкрябнув п’ятірнею по неголеному підборіддю і продовжив, — хоча те, про що я хочу зараз розповісти тобі, почалося саме із тих проблем. Як ти пам’ятаєш, у моєму родинному житті цим літом сталися певні зміни, які, утім, до цієї розповіді мають тільки опосередковане відношення. Коротко кажучи, я опинився тоді в повній самоті й вирішив податися кудись світ за очі, виходячи із мудрої поради, мовляв, дев’яносто відсотків проблем із часом вирішаться самі собою, а решту вирішити взагалі неможливо. Так чи інакше, але я взяв відпустку й гайнув до одного свого друга, що мешкав і охороняв порядок у одному з невеликих наддніпрянських містечок.
Товариш мій працював інспектором карного розшуку. Більше за все він нагадував мені шерифа часів Дикого Заходу. Містечко було невелике, і коли він їхав на своїй машині його вузькими вулицями, усі злочинці тікали світ за очі. Варто нам було проїхати кілька кварталів, як він встигав розкрити парочку квартирних крадіжок і запобігти скоєнню ще безлічі злочинів. Шериф, як я його подумки й називав, був міцної статури й мав могутні кулаки, цілком здатні на тайсонівський нокаут. Козацька вдача його сприяла нашому довгому та щирому приятелюванню. До себе в гості він запрошував мене вже давно, і, зважаючи на те, що саме центральна Україна залишилася для мене терра інкогніта, я вирішив провести частину своєї відпустки у його затишному містечку. За кілька днів ми випили незліченну кількість пива й обговорили всі деталі нелегкої служби Шерифа. Але більшість часу я проводив на самоті. Поки мій господар розплутував чергові злочини, я тинявся сосновим лісом поблизу його дачі або ходив на берег великого дніпровського водосховища, щоб посидіти із обов’язковими вудками й поміркувати над вибриками непевної долі українського історика. Утім, моя самотність продовжувалася недовго.
За нелегку справу покращення мого самопочуття взявся батько Шерифа — Степанович. Старий належав до породи класичних українців-наддніпрянців. Був приземкуватий і кремезний, із довгими козацькими вусами, засмаглим обличчям і широкою козацькою вдачею. Зрозуміло, що Степанович багато поїздив, багато побачив, усе вмів робити, любив співати й чудово грав на гармошці. Я, наскільки ти знаєш, завжди люблю поспілкуватися із бувалими людьми, а зі Степановичем ми добре заприятелювали й були задоволені взаємним товариством. Я сам, немов знов повернувся в далекі часи дитинства із рибальством і теплим селянським небом. Відчувши мою схильність до ностальгії, Степанович запропонував мені покинути містечко й вирушити разом із ним на кілька днів у село до родичів. Так я опинився у місці, де все і трапилося…
13
Історик N замовк, поринувши кудись подумки. Пивничка звично вирувала, і її відвідувачі вже дійшли стадії своєї суєтної і закуреної нірвани…
— Так ось, — історик N запалив цигарку, але так і тримав її в руках, жодного разу не затягнувшись, — Степанович і я приїхали до родичів Шерифа, які були представниками сучасної селянської буржуазії, тобто мали свій магазинчик-добудову біля хати, попри всі рішучі ліві погляди, що черговий раз переконало мене, що буття не завжди визначає свідомість.
Справа наближалася до президентських виборів і вони були щирими прихильниками кандидата, який прямим текстом обіцяв відправити всіх подібних представників буржуазії до буцегарні. На жаль, поспілкуватися з ними часу в мене не було, бо, привітавши нас, підприємницька родина від’їхала по своїх бізнесових справах, залишивши нам у повне користування свій просторий п’ятикімнатний будинок і все господарство із сауною включно. Так почалося наше селянське життя-буття. Удень Степанович вдосконалював крамничку-добудову, а я або допомагав йому в міру межі своєї некомпетентності, або ж грівся на осінньому сонці із книжкою в руках. Останню справу Степанович заохочував найбільше, і не стільки із почуття гостинності, скільки із побоювання руйнівних наслідків моєї допомоги.
Вечорами ми розтоплювали лазню до температури розпаду нейтронів і парилися до одуріння, а потім сиділи на веранді й пили неповторний напій, вироблений генієм Степановича. Напій був настояний на безлічі інгредієнтів, серед котрих були дубова кора, калган, горіх і ще «дев’ять секретних трав». До того ж напій мав обертів сімдесят щонайменше. Я не сумнівався, що його рецепт передавався і вдосконалювався в роду Шерифа, починаючи з якогось просвітленого і втаємниченого предка-характерника. Від напою думки ставали ясними й мудрими, а тіло пронизували промені дивної сили. До напою Степанович віртуозно готував силу-силенну страв, починаючи з класичного борщу й закінчуючи запеченими качками.
Щодо качок, то вони стали для нас фірмовою стравою. Хтозна й скільки бігало їх у дворі, і я нерідко прокидався від голосної паніки, яку качки починали, коли грізний Степанович із вилами обирав чергову жертву для нашого столу. Поступово Степанович у пошуках компонентів для нових кулінарних винаходів почав придивлятися до загону, в якому зосереджено вовтузилося з півдесятка свиней. Не сумніваюся, що, прожили ми б там ще пару тижнів — ця «буржуазія» змінила б свою класову приналежність.
У цілому я вважав, що доля, як компенсацію, подарувала мені кілька найкращих днів у моєму житті, і відчував себе цілком щасливою людиною…
Одного погідного дня я стояв на даху комори й силкувався задля здійснення дивних для мене інженерних задумів Степановича розпиляти, як мені здавалося, титановий сплав «уголка». Підозрюю, що Степанович навмисно завантажив мене цією роботою, щоб нейтралізувати черговий напад мого трудового ентузіазму. Коли третє полотно пилки розлетілося навпіл у руках, я вирішив відпочити. Ледве розігнув спину й озирнувся навколо.
Сонце повільно сідало, і все навколо було просякнуте його м’яким вересневим теплом. Здавалося, що теплом дихає і просмолений брезент, яким був застелений дах, і сама комора, і будинок, і подвір’я, і всі сусідні хати, і все село, і взагалі весь світ. Дім, у якому ми жили, розташовувався на краю села — за ним починалися довгі городи, далі зеленів комиш і блимало дзеркало ріки, що крутилася між чагарниками. Сухий і лагідний вітерець ніжно торкався мого обличчя. Я із насолодою розправив плечі й подивився на вулицю. Там мене очікувало ще одне надзвичайно приємне видовище — провулком гордовито йшла дуже красива молода жінка. Це був класичний наддніпрянський тип української красуні, який зустрічається зараз усе рідше і рідше, — із ніжними рисами обличчя, у яких так дивно поєднується селянська природна краса й успадкована від предків-козаків витонченість. Жінка була гарно одягнута і тримала в руках букет квітів. Сонце кидало свої останні промені на світле волосся, забарвлюючи його в тяжкий мідний колір… «Що, друже, замилувався?» — несподівано почув я за спиною голос Степановича. Я мовчки кивнув головою. Так ми і простояли з ним на дасі, аж поки струнка фігура не зникла за поворотом. «Учителька — нещодавно розлучилася», — сказав Степанович, для якого таємниць у світі не існувало, і хвацько провів долонею по вусах. «Отож!» — відповів я і спробував відсунути вбік поламане полотно…
Увесь наступний день Степанович ходив глибоко замислений, кудись зник увечері на півгодини, а вранці майже урочисто повідомив, що поки я спав, він дізнався, що вчительці край необхідно допомогти по господарству, і саме ми можемо зробити всю необхідну роботу. Я відразу зрозумів, що мій щирий приятель Степанович вирішив якось зарадити моїй самотності, але сперечатися з ним не став, тим більше, що через день ми збиралися вже вирушати назад — моя відпустка закінчувалася. Під вечір, коли сонце загойдалося над обрієм, пішли в гості до прекрасної вчительки. Жила вона на іншому краєчку села, і для того щоб дійти до її хати, нам довелося зробити добрячий гак через городи. Я не дуже звертав увагу на звивисті стежки, заглиблений у роздуми про обставини свого «ходіння в народ». Зустріла вчителька — припустимо, її звали Тетяна — нас досить привітно. Далі зробили абсолютно нікчемну столярну роботу, але після її виконання були гостинно запрошені до столу, який більше нагадував виставку народної кулінарії в усіх її варіаціях. Ми для виду почали запевняти вчительку, що нам час уже додому, але, зрозуміло, довго не опиралися. Після першої чарки, принесеного Степановичем «коньяку», розмова пішла собі досить вільно, а після третьої я взагалі відчув у своєму серці глибоку приязнь до нашої чарівної господині. Але не встигли ми допити пляшку, як Степанович похапцем витяг другу, поставив її на стіл і поспіхом почав збиратися, повідомивши нам, що йому терміново треба йти годувати свиней. Я теж підвівся, але Степанович запевнив, що впорається сам, а я вже доберуся пізніше, бо він піде коротким шляхом, а мені треба буде пиляти обхідною дорогою через півсела. Я не став заперечувати, і через хвилину Степанович зник у темряві. Почувався досить непогано — повний стіл, розумна красуня, вечір надворі, зіроньки сяють і так далі… Коротко кажучи, Тетяна і справді виявилася досить цікавою співрозмовницею, і я почувався з нею спокійно й затишно. Від її очей та слів віяло добрим і лагідним теплом, а побілені стіни хатини із рушниками, іконами і старими фотографіями відновлювали в моїй душі солодке відчуття віднайденого хуторянського раю, відчуття, властиве кожному українцю. Коротко кажучи, через мить зрозумів, що хочу перебувати в цьому вечорі і з цією жінкою вічність… Але, пам’ятаючи про пуританські звичаї нашого вітчизняного села, я вирішив не затримуватися для першої зустрічі надовго і приблизно опівночі через силу розпрощався із господинею, домовився про обов’язкову зустріч наступного дня й вирушив у зворотну дорогу.
На небі яскраво сяяв повний місяць і гостинець сільський був залитий рівним сріблистим світлом. Я дійшов до розвилки й зупинився в роздумах. Було між чим обирати — з одного боку, мені надзвичайно кортіло взагалі повернутися до хати, чиї віконця привітно запрошували мене, з іншого боку, міг добратися додому довгою центральною сільською вулицею або значно зрізати шлях, гайнувши прямо понад берегом річки, через балку й городи. Зрозуміло, що за інших обставин я, керуючись принципом, що «козаку сто верств не гак», пішов би собі вздовж вулиці, але душу мою в той час переповнювали такі радісні почуття, що я вирішив закінчити цей день нічною прогулянкою рідною природою. Місяць жваво освітлював усе навкруги, збитися з дороги здавалося неможливим, і до того ж усе було переповнено такою загадковою чарівністю, що я знов згадав про свій намір написати дослідження про роль містики у вітчизняній історії. Таким чином, сміливо вирушив убік від села, подумки складаючи план майбутньої роботи.
Ну далі, як кажуть китайці, «чим вище підіймаєшся на гору, тим вищою вона стає». Шлях, який здалеку та ще при світлі сонця здавався таким простим і коротким, почав поступово перетворюватися на якийсь лабіринт: виникли якісь звивисті додаткові стежки, а берег ріки, такий рівний удень, виявився всіяним якимись ковбанями й густими кущами. Устиг кілька разів улізти в якесь болото й ледь не заплутатися в хащах терну. А тут, немов у стандартному готичному романі, місяць закрили підступні хмари, і все навколо затягнулося чорним мороком. Рештки мого ентузіазму випарувалися із залишками хмелю, і я б давно вже повернувся назад, якби не боявся заблукати ще більше. Тому вперто просувався вперед, щосекунди наштовхуючись на якісь пеньки. Нарешті добрався до балки, пройшов ледь не навпомацки стежиною, яка вела між дерев, і вийшов на відносну рівнину. На моє щастя, хмари трохи розсіялися й зорієнтувався на місцевості. Тепер я перебував у широкій впадині, що більше нагадувала неглибокий кар’єр. За моїми розрахунками, саме за нею й починалися городи, що вели до нашого подвір’я. Хмари зовсім розсіялися й навколо місяця рясно висипали зірки. Я витер піт з лоба й вирушив далі…
14
Історик N замовк і трохи пожадливо допив своє пиво. Риси обличчя його відразу загострилися, а очі немов затягнув туман. Його мовчанка випромінювала якусь глуху темну енергію. Я терпляче очікував продовження перерваної розповіді.
— Браткі, огню не найдьотся? — голомозий у шкірянці матеріалізувався з тютюнового туману пивниці перед нашим столом. У його жирних розчепірених пальцях була цигарка. Я почав трохи запопадливо копатися у своїх кишенях, скоса споглядаючи на цей типовий доказ теорії Ламброзо.
— А кореш твой шо — отморожений? — історик N, як сомнамбула, розвернувся на ці слова й мовчки втупився у братка. Запала мовчанка, що могла закінчитися чим завгодно. Моя рука машинально потягнулася до важкого кухля. Історик N застиглим поглядом дивився на ламброзіанця. Раптом безформне обличчя того посіріло, і браток розчинився в тютюновому тумані…
— …Я витер піт з чола й вирушив далі. Через пару хвилин дійшов до середини кар’єру. Раптом мені здалося, що земля почала дрижати. Я зупинився — тремтіння ґрунту посилилося, немов хтось намагався під землею розхитати її поверхню. Спочатку я вирішив, що це наслідки чудодійного напою Степановича. Але тремтіння землі посилювалося. Несподівано я відчув сильний поштовх прямо під собою й ледь утримався на ногах, але не встиг я відновити рівновагу, як щось знов сильно струсонуло ґрунт. Я впав, усім тілом відчувши удари, сила яких швидко наростала. Жах майже паралізував моє тіло — я підхопився, пробіг, балансуючи, кілька кроків і знову впав — за ту мить, що я лежав, моє серце дивом не луснуло, а кров, що вдарила в голову, ледь не розірвала череп. Сказати, що мені було страшно — нічого не сказати. У ці долі секунди, що я пролежав на сухому глинястому ґрунті, прокусивши собі до крові губу, щоб не закричати й не добити себе власним криком, я ясно, занадто ясно, відчув, як безліч рук під землею намагається вирватися на поверхню. Мої вуха, що дивом не оглухли від ударів крові у скронях, уловили тріск підземних коренів, які розривалися під натиском чиїхось скрючених пальців, уловили моторошні звуки, немов чиїсь роти пожадливо хапали під землею глину. Я скочив і побіг, кожен мій крок по землі обпалював мої стопи. Я падав, тіло моє пронизували удари знизу, я підхоплювався й біг далі… Мені привиджувалося, що з-під землі вихоплюються висохлі покручені руки, тисячі, десятки тисяч жовтих рук — чоловічих, жіночих, дитячих. А далі почалося найстрашніше… З-під землі почувся стогін, крик, волання відчаю, смертної муки і прокляття… Я затулив вуха — одна секунда цього стогону могла б відібрати в людини свідомість і розум. Я не пам’ятаю, як дістався краю кар’єра і виповз на його поверхню. Уже світало. Наш будинок темнів попереду на відстані кількох сотень метрів. Я зайшов на подвір’я, намагаючись не шуміти, довго мив біля колодязя руки й обличчя, вичищаючи кожну піщинку зі страшного кар’єру, що в’їлася мені в руки й обличчя. Потім я спробував заснути, переконуючи себе, що все, що відбулося зі мною там, було марення, галюцинація, усе що завгодно, але не дійсність…
Наступного дня я зібрав свої речі й заявив Степановичу, що терміново мушу їхати додому. Степанович здивовано подивився на мене, але я запевнив його, що мій терміновий від’їзд аж ніяк не пов’язаний з Тетяною. Тут він заявив, що й сам збирався повертатися до містечка. До електрички залишалося ще кілька годин, і я зайшов до Тетяни попрощатися. Скажу, що вона була здивована й помітно засумувала від такої звістки. Ми розпрощалися, розуміючи, що ніколи більше не зустрінемося… Було тяжко на душі. Коли я вже виходив, вона тихо запитала мене: «Ти… через кар’єр?..» Питання вдарило мене, немов струмом. Я зупинився й озирнувся. Вона говорила, ледь вимовляючи слова, губи тремтіли й по обличчю текли сльози: «Там… умерлих закопували… в тридцять третьому…»
…Знов запала мовчанка. Лише з сусідніх столів доносилася звична балаканина та про щось по-блатному віщало «Рус-скоє Радіо»… Історик N продовжив, не дивлячись на мене, — у ту хвилину він взагалі нікуди не дивився:
— А далі… далі через два дні я вже був удома. І все немовби закінчилося… Немовби… А знаєш… — погляд мого співбесідника встромився в мої зіниці, — я думаю: а скільки їх, наших, там, під землею? Мільйони, десятки мільйонів! Сконцентрована енергія, породжена незбагненними для нас стражданнями, болем і жагою помсти. Рано чи пізно вона вирветься на поверхню, просякне нашу кров і наші душі. І це буде жорстока і справедлива Істина. А ми, непевно відчуваючи її наближення, намагаємося втекти й заховатися у примітивних теоріях. Тільки не Бог готує для нас Страшний Суд, а саме вони… ті, що там… Тому що тридцять третій не закінчився ні для них, ні для нас…
Ми вийшли на вулицю. До ранку було ще далеко. І схоже було, що ранок не наступить ніколи. Ми мовчки потиснули руки й розійшлися. І наче життя розділилося навпіл.
Розпалося, немов розрубане яблуко. Я йшов, відчуваючи крижаний подих майбутнього в себе за спиною, і підняті заметіллю снігові вихори низько неслися над землею…
15 Таємниця золотого дракона
…Містечко, куди ми з Мариною добралися наступного вечора після довгих пересадок з однієї електрички на іншу, належало до типових шахтарських міст, що виникли як житловий додаток до тутешніх копалень.
Невдовзі знайшли невеликий готельчик і зняли там кімнату. Марина переодягнулася і впала на ліжко. Мабуть, від утоми вона навіть не розпитувала мене про причини останніх карколомних пригод. За своєю звичкою вона, щоправда, кілька хвилин покрутилася на ліжку, сонним голосом натякнула мені, що їй холодно, але мені було не до її тілесних принад. До того ж, не в моїх звичках було колисати дівчину, яка мене таким нахабним чином зрадила. За кілька хвилин Марина рівно задихала, я не витримав і озирнувся на неї. Коли вона спала, то дійсно нагадувала маленьку дівчинку, не вистачало тільки плюшевого ведмедика під ліктем. Можливо, за це я так колись любив її. Підійшов до вікна й відкрив кватирку — густі пахощі травневої ночі майнули в обличчя. Я зітхнув і повернувся до свого столу. Прийшов час загадкового пакунку зі схованки.
Для початку я витягнув значок, який реквізував минулої ночі в невідомого ворога, почепив на ніс окуляри (користувався я ними тільки в особливо важливих випадках) і став розглядати свій трофей. Значок був доволі великий, явно не сувенірний. На поверхні його тьмяно блищало вигравіруване чорне гостре крило чи то нічного упиря, чи то летючої миші. По краях темного металу звивався якийсь східний орнамент (можливо, китайський?), а внизу були вирізьблені дві літери — «О. Д». Номерного знака на звороті не було. Я поклав значок на край столу й витягнув згорток, знайдений у схованці.
У пакунку був стос паперів і якийсь окремий предмет, старанно загорнутий у шкіряну ганчірку. Я розгорнув обгортку й завмер. У моїх руках був значок, який своєю формою нагадував той, який я щойно уважно розглядав. Хіба що трохи більший, і посередині поміж гексаграм та дрібних ієрогліфів був викарбуваний золотий дракон, який стискав у лапах великий ієрогліф. Значок чи медальйон здавався стародавнім. Неважко визначити вік будь-якої речі — варто тільки на мить зосередитися, тримаючи її в руках. Від медальйона випромінювала якась дивна сила. Чи це мені тільки здавалося? Утім, я поклав загадковий медальйон на інший край столу. Два значки тепер тьмяно світилися під настільною лампою, але чомусь я відчув, що вони ставляться один до одного досить вороже.
Так, два полюси на своєму столі я створив, тепер настала черга паперів.
Частина з них була рукописами, частина — видрукована на друкарських машинках. Більшість аркушів були дуже старими та пожовклими. З десяток дрібних листків щільно вкривали японські ієрогліфи з дивними малюнками й таблицями.
Я заглибився в читання…
…Не знаю, скільки минуло часу, бо чим довше я читав, тим більше здавалося, що час зникає, повільно розчиняючись у темряві. Не знаю, за годину чи дві підвів голову і здригнувся — навпроти, на темній стіні кімнати розпливається зображення китайського медальйона. Я підхопився й подивився на стіл — медальйони лежали на тих місцях, куди я їх поклав.
Я знову подивився на стіну — марення зникло. Полегшено зітхнув і в ту ж мить відчув, що хтось торкається моїх плечей. Миттєво озирнувся — позаду мене стояла Марина. Спочатку вона відсахнулася, але відразу знов поклала руки на мої плечі.
— Любий, що з тобою, чому ти не лягаєш? — ніжно запитала вона.
Я уважно подивився на неї — дивовижний світ, у якому я щойно перебував, розтанув. Залишилася тільки ця дівчина й сутінки готельної кімнати. Багато б віддав, щоб повернути старі добрі часи, коли міг розповісти Марині за пляшкою пива про свої справи. Тепер ці часи минули. Вона мовчки дивилася мені в очі, і я добре розумів, що означає цей погляд. Але часи мого кохання до неї вже минули. Здається, і вона це зрозуміла.
— Марино, — намагаючись надати своєму голосу лагідності, сказав я, — зрозумій мене, я ніколи не зможу ставитися до тебе так, як раніше. Ти хороша й розумна дівчина, але ти ще не розумієш, хто тобі насправді потрібен, а я не Твій герой.
Вона сіла на ліжко й заховала обличчя в долонях, плечі її тремтіли.
Я зітхнув і повернувся до документів.
Звідки приходить кохання й куди воно зникає?
16 Таємничі папери
На жаль, у мене немає ні часу, ні можливості переповісти тут зміст усіх прочитаних мною за ту травневу ніч паперів. Найбільший за обсягом зшиток був копією рукопису невідомого автора і, судячи з контексту, належав до двадцятих років минулого сторіччя. У ньому розповідалося про якісь фантастичні пригоди емігрантів у далекій Маньчжурії в період безкінечних війн між китайськими феодалами-мілітаристами. Про ці часи я трохи знав, але описи якогось зловісного демона — Шень-мея і криваві ритуали, пов’язані з ним, нагадували мені якийсь химерний містичний роман. Але, читаючи інші документи, починав розуміти, що все це якоюсь мірою стосується реального життя.
Друга за обсягом частина паперів була записами, наскільки я зрозумів, самого Івана Байдака. Старий виявився напрочуд обізнаним з китайською міфологією та демонологією. Більшу частину записів складали незрозумілі мені таблиці сонячних ритмів, астрономічних даних, звірених, згідно з китайськими уявленнями про коливання інської та янської енергії в космосі. Інші замітки були вкрай заплутаними й вимагали для аналізу набагато більше часу. Але останній аркуш записів привернув мою особливу увагу. Я зрозумів, що всі ці записи є нічим іншим як примітками до загадкового рукопису.
«Що сталося з осавулом, залишилося невідомим. Вірогідно, він загинув або в 1937, або в 1938 році. Можливо до цього часу йому вдавалося тримати Шень-мея під контролем (?). Обставини загибелі осавула залишилися таємницею. Вірогідно, за ним полювали. Хто саме? Швидше за все, загадковий 18 відділ НКВС, який, наскільки мені відомо, займався розслідуваннями й обробкою всіх паранормальних явищ. Дізнатися — у чому була причина закриття цього відділу в 1945 році…»
Кілька документів, зрозумів я, додані Сергієм. Це були ксерокопії карних справ, які стосувалися загадкових убивств останніх років. Усі вбивства були об’єднані спільними рисами: з особливою жорстокістю одночасно було вбито кілька родин і випадкових людей, які перебували в будинках, де були скоєні вбивства. Злочини скоєні без зрозумілої мотивації. Останній подібний злочин — убивство родини — стався саме в Грушівці за тиждень до вибуху в покинутій шахті. Читаючи жахливі описи вбивств, я вже не міг позбутися думки про їх ритуальний характер.
…Під ранок закінчив читати документи. Потер утомлені очі. Треба було хоч трохи поспати, щоб наступного дня продовжити роботу над паперами: їх необхідно було класифікувати й побудувати якусь більш-менш ясну логічну систему, яка б дозволила пов’язати всю інформацію в єдину схему…
Ліжко в кімнаті було одне, тому я примостився скраю, намагаючись не зачепити Марину, яка спала, скрутившись біля стіни, сунув револьвер під подушку й заплющив очі…
— Ти не спиш? — тихий голос Марини вивів мене з похмурих роздумів. Я нахилився над нею. Урешті-решт, на тлі тої зловісної, ще остаточно не осягнутої мною таємниці (а хіба людина взагалі спроможна осягнути світ потойбіччя?), ця дівчина з її дурною зрадою здавалася мені такою безпомічною і слабкою. Я поцілував Марину, і вона радісно потягнулася до моїх обіймів…
17 Пастка
Уранці я відіслав Марину за харчами, а сам сів працювати з паперами. Треба було навести якийсь лад у всій цій містичній історії.
Для початку я записав на папері імена, які так чи інакше могли бути пов’язані з Шень-меєм.
«Осавул, Дагоєв, Ольга Дашевська, Багуляк, Раух, Іван Байдак».
Виходило, що найбільше мені було відомо про Івана Байдака. Щоправда, і в цій інформації було аж занадто багато незрозумілого. Дагоєв загинув. Вірогідно, загинув тоді в Маньчжурії і Багуляк. Осавул, якщо виходити з записів Байдака, вмер десь у 1938 році, що сталося з Дашевською — було невідомо.
Яким чином могла вся ця історія мати своє продовження тут, в Україні, та ще втягнути мене у свій вир?
А можливо, демона Шень-мея взагалі не існує, і просто рукопис давнього художнього твору став детонатором, що й закрутив усю цю веремію?
Питань було занадто багато. У мене розболілася голова, тим більше, що я так досхочу й не виспався. Я потягнувся, дістав цигарку й закурив. Демон Шень-мей. У ньому полягало головне розв’язання цієї таємниці. Але чи існує він насправді?
Можливо, заплутані таблиці старого гірського інженера могли б допомогти. Останній рік я досить старанно досліджував китайську філософію. Що поробиш — п’ятнадцять років занять у-шу зобов’язували.
Я викинув цигарку і, тяжко зітхнувши, сів за таблиці. І тут згадав про китайський медальйон. Він лежав на столі. Узяв його в руки й замислився. Раптом згадав, що бачив у документі з японськими ієрогліфами малюнок з подібним драконом та ієрогліфом. Справді, на старому папері був намальований цей символ. Але не встиг я пожалітися на свої лінощі — скільки разів збирався вчити японську! — як у двері постукали.
Уже звичним рухом запхав у кишеню револьвер і підійшов до дверей.
— Любий, це я! — почувся з-за дверей голос Марини. Я полегшено зітхнув і повернув ключ.
Двері відчинилися, і переді мною постала картина, немовби цілком перенесена з якогось дешевого голлівудського фільму.
Переді мною стояла тремтяча Марина. Позаду неї стирчав якийсь здоровань у спортивному костюмі, його руки міцно тримали дівчину за плечі. Біля Марини стояв інший кремезний чоловік у синій джинсовій куртці. Він з недоброю посмішкою дивився на мене. Здавалося, що саме його я відрубав тоді в лісі.
Сунув руку в кишеню, але не встиг навіть ухопити руків’я револьвера. Могутній аперкот примусив мене зігнутися навпіл, світло в моїх очах спалахнуло дивними плямами, і я впав на підлогу, ловлячи ротом повітря.
Прийшов до тями, сидячи на стільці. Руки мої були скуті позаду наручниками, ребра нестерпно боліли. Я кволо повів головою. Мій знайомий не поспішаючи копирсався в моїх речах. Документів на столі вже не було. Другий стояв навпроти мене й байдуже дивився у вікно. У руках тримав мій револьвер. Марина, зіщулившись, з крейдяним обличчям сиділа на ліжку.
— Ну що, каратисте, прийшов до тями? — голосом, сповненим майже непідробного співчуття, запитав мене чоловік у джинсовій куртці.
Я спробував йому пояснити, що не каратист, але вирішив зараз не вдаватися в тонкощі східних бойових мистецтв. Чоловік присів біля мене й пильно подивився мені в очі. У його погляді занадто явно проступали всі його наміри. І вони нічого доброго не обіцяли…
Мені нічого не залишалося, як мовчки чекати дальшого розвитку цих невтішних подій. Принаймні, я спромігся згадати один зі своїх улюблених висловів: «Якщо довго сидіти на березі річки — рано чи пізно повз тебе пропливе труп твого ворога». Можливо згадуючи це, я занадто виразно подивився на свого супротивника. Той, здається, добре зрозумів мій погляд. Поклав руку мені на плече й неквапно промовив:
— Слухай сюди, хлопче, зараз ми повільно вийдемо звідси й сядемо в машину. Якщо ти чи твоя тьолка почнете рипатися — ваші обидва трупи стануть для місцевих ментів неприємним сюрпризом. Зрозумів?
Я похмуро кивнув головою, не зводячи очей зі свого ворога. Добре розумів, що це прості виконавці, і мені навіть було цікаво — хто ж так хотів зустрітися зі мною.
— От і добре, — промовив той і кинув напарникові, — ідемо, Сєрий.
За кілька хвилин ми вийшли з готелю. Навпроти входу стояла велика машина із тонованими вікнами. Біля машини стирчав ще один гевал, пихкаючи цигаркою. Нас штовхнули на заднє сидіння. З обох боків втиснулися охоронці. Марину відразу скинули під ноги. Дівчина спробувала промимрити щось заперечливо, але один з охоронців мовчки нахилився й ледь доторкнувся до її шиї. Тіло Марини відразу обм’якло, і вона втратила свідомість. «Навчитися б і собі так, — подумав я, — з жодною балакучою подругою проблем би не було».
Велетень у спортивному костюмі натягнув мені на голову якийсь темний мішок. Машина легко зрушила з місця й ми поїхали.
18 Тіні минулого
Їхали приблизно з півтори години. За цей час, прикинув я, можна було б це містечко об’їхати разів десять. Утім, здається, навколо цього міста й не гасали. Уже хвилин через десять я перестав чути шум інших машин. Охоронці сиділи мовчки, тільки іноді палили цигарки й перекидалися нічого невартими фразами. Чи шкодував я в цей час, що вв’язався в історію, яка вже принесла стільки проблем, обіцяла принести далі ще більше і яку я так і не міг осягнути? Напевно, що ні. Можливо тому, що розумів — марно нарікати на ті шляхи, які нас обирають…
Нарешті машина зупинилася. Мене вивели, не знімаючи з голови мішок, на руках знову клацнули наручники. Рука охоронця жорстко тримала мене вище ліктя. Позаду почув легкий стогін Марини, але яким способом її приводили до тями, побачити, на жаль, не міг.
Дорога під ногами була добре асфальтована, а повітря навколо — чистим і свіжим, можливо, лісовим. Попереду почувся стукіт залізних воріт, а ще через кількадесят кроків відчув, що мене заводять у якийсь будинок. Потім піднялись не дуже довгими сходами й зупинились на пухнастому килимі.
— Сідай, — почув я голос охоронця. З голови нарешті зірвали мішок — озирнувся довкола.
Кімната, у якій я опинився, нагадувала апартаменти кіношних мафіозі з російських серіалів. Найцікавішим було те, що якраз навпроти мене за великим столом сидів усміхнений сивий бородань, надзвичайно схожий на Антибіотика — головного антигероя серіалу «Бандитський Петербург», який викликав таке щире захоплення в Марини. До речі, де Марина? Я озирнувся, але її в кімнаті не було. Охоронці теж кудись поділися.
«Антибіотик» щиро посміхнувся і, немовби читаючи мої думки, промовив:
— А ви справжній герой, Павле Сергійовичу, романтик. Але не переймайтеся дурницями, дівчина ваша зараз відпочиває після перенесених пригод. Погодьтеся, занадто багато їх уже звалилося на її чарівну й не обтяжену зайвими рефлексіями голівку. Що поробиш, сучасна молодь, на жаль, продукується кліпами «МТУ», але ви людина поважна, і чи варто вам звертати увагу на цих масово клонованих ляльок?
Бородань з усмішкою дивився на мене. Я знизав плечима:
— Думаю, що ви наказали притягнути мене сюди не для того, щоб обговорювати кризу сучасного світу й молоді зокрема.
«Антибіотик» лагідно засміявся. Він якось радісно потер долоні й дістав з ящика довгу сигару.
«Це вже переходить усі межі, — сумно подумав я. — „Хрещений батько-3“, якась дурна голлівудщина!»
— Я сам не палю, це так, для гостей, пригощайтеся! — мій співрозмовник явно читав думки.
Я повів руками в наручниках, позаду почулися тихі кроки й чиїсь руки відімкнули сталеві браслети в мене на зап’ястях. Сигара виявилася досить пристойною.
— Добре, ближче до діла, — голос мого співрозмовника змінився, і я відчув у ньому інтонації, які не обіцяли мені нічого доброго.
— Сподіваюся, — продовжував він тим часом, — ви вже зрозуміли, що потрапили в історію, змісту якої не знаєте, але, подальший розвиток якої, загрожує вам великими неприємностями.
Витримавши багатозначну зловісну паузу, бородань заговорив знову:
— Але ви людина, наскільки відомо, досить розумна, щоб оцінити ситуацію й обрати правильну стратегему для своїх наступних дій. Для того, щоб ви трохи краще могли зорієнтуватися в тому, що відбувається, я спробую пояснити деякі дрібні деталі історії, дійовою особою якої ви, на свою голову, опинилися.
Після цих слів «Антибіотик» узяв невеликий пульт і натиснув на кнопку. На стіні засвітився великий екран, і я побачив старе, ще дагеротипне фото чоловіка у військовій формі, здається, офіцера козацьких військ. Тим часом бородань байдуже коментував зображення:
— Це автор рукопису, який ви нещодавно прочитали, — осавул Першого Українського куреня армії Колчака Петро Семенович Галаган. Усе, що він описав, на жаль, відбулося насправді. Він зміг використати демона, щоб урятувати своїх супутників — Ольгу Дашевську й Івана Багуляка. Діставшись з ними до Харбіна, він знову повернувся в гори, напевно, для того щоб краще зрозуміти ту силу демона, яка тепер супроводжувала його. Нам вдалося вийти на його слід тільки в 1935 році…
На екрані з’явилося інше фото — доволі поважного пана, одягнутого в строгий європейський костюм. Видно було, що фотограф намагався непомітно зняти чоловіка — чорно-біла світлина була дуже нечітка…
— На жаль, люди, які шукали Петра Галагана, як правило, зникали, і ми втратили своїх найкращих професіоналів.
— Я перепрошую, але хто «ми»? — нарешті втрутився в цю розповідь я.
Бородань засміявся:
— Вважайте нас благодійною організацією, щоправда, до певного часу ми працювали під державною егідою, але останні півсторіччя вже не обтяжені жодним офіційним та іншим контролем. Справа в тому, що багато проблем у світі і в Європі, зокрема, виникло через наївне бажання Галагана самотужки утримувати ту вкрай небезпечну силу Шеньмея, якою він заволодів. Особливо справи загострилися в 1938 році, коли, як стало нам відомо, осавул таємниче загинув. Він уміло переховувався, відмовляючись навіть від зустрічей з Ольгою Дашевською і своїм сином, якого вона народила у Празі…
На екрані знов з’явилася нова світлина — молодий хлопець у гімназійному вбранні.
— Петро Дашевський у 1945 році був заарештований у Празі, щось йому там інкримінували, але це вже не має значення. А ось ще одна дійова особа.
На екрані я побачив лейтенанта радянської армії, світлина явно була зроблена в останні роки війни — ще не звичні погони, хрестоматійний ППШ у руках, жорсткий погляд з-під кашкета.
— Старший лейтенант Іван Байдак, розвідник, випадково познайомився з Дашевським у Празі й дізнався про деякі обставини цієї історії з Маньчжурським демоном. До речі, мушу вам зауважити, що кожен, хто так чи інакше торкався цієї історії, мав великі неприємності.
Бородань знов багатозначно подивився на мене. Я похмуро мовчав.
— Так ось… Байдак уже після війни потрапив у дуже прикру історію, якось пов’язану зі співробітництвом з УПА. Його звинуватили в тому, що він за власної необережності втратив все своє відділення в гірському бою. Насправді його підрозділ був знищений спецзагоном НКВС через якусь плутанину. А хто тоді розбирався в цих дрібницях… До речі, ось уже його табірне фото.
На мене дивилася вкрай виснажена людина в сірій куфайці, але погляд залишався той самий — можливо, ще більш жорсткий і невблаганний.
— А що з ними сталося в таборах? — запитав я, згадуючи записи, які мені вдалося прочитати.
— До цього року вважалося, що вони обидва загинули під час великого повстання в таборах поблизу Владивостока. Там така історія була — повстанці захопили шістнадцять таборів і намагалися пробитися до міської пристані, щоб захопити кораблі. Байдак був одним з керівників повстання, здається, він останнім і загинув, разом з Петром Дашевським. Принаймні, ми так вважали. Але кілька місяців тому з’ясували, що якийсь колишній гірський інженер Іван Байдак проводить таємничі дослідження, пов’язані з китайською магією та демонологією. Нам вдалося вийти на нього. Виявляється, що він мав у своєму розпорядженні ті матеріали, яких нам не вистачало, щоб підкорити й контролювати демона. Байдакові вдалося втекти, але ваш приятель зміг віднайти схованку із надзвичайно важливими для нас матеріалами, які згодом опинилися у вас, а тепер, нарешті, ми маємо їх у своєму розпорядженні.
— Послухайте… вибачте, я не знаю, як вас звуть… — обережно почав я.
— Жодних проблем, — бородань радісно посміхнувся. — Сергій Борисович Самохін, до ваших послуг.
— Так ось, Сергію Борисовичу, нащо ви мені про це все розповідаєте? Матеріали ви вже маєте, нащо я та Марина вам потрібні?
— Прошу вас набратися терпіння й дослухати мою розповідь.
На екрані з’явилося зображення великого медальйону — саме такого, який я знайшов, тільки замість дракона великий ієрогліф міцно стискав пазурами тигр.
— Тоді, в 1926 році, осавул знайшов у мертвого Дагоєва два медальйони — один із зображенням тигра, а другий — дракона. Відомо, що на Сході дракон символізує темну, холодну енергію інь, а тигр — яскраву, дієву енергію янь. Відповідно до цього, на медальйоні з тигром були викарбувана інструкція пробудження Шень-мея, а на медальйоні з драконом — інструкція з оволодіння силою цього демона й нейтралізації його. Медальйон з тигром перебував у нашому розпорядженні з кінця тридцятих років, а ось медальйон з драконом опинився в нас тільки зараз… А що стосується вас, хлопче… А ви самі як гадаєте?
Я ніяково знизав плечима.
— Так ось! — Самохін урочисто підвівся. — У мене до вас дуже важлива пропозиція. Розумієте самі, ви вже знаєте надто багато… У вас залишається два варіанти — про перший я казати не буду, самі розумієте, а другий… Другий досить почесний — співпрацювати з нами. Ви людина учена, добре орієнтуєтеся у східній філософії, історії та міфології, добре володієте східними єдиноборствами, ви непоганий аналітик.
Тому ми пропонуємо стати нашим співробітником. Тим більше, що доля сама дає вам шанс, а ви знаєте, усе, що з нами відбувається, аж ніяк не може бути простою випадковістю. Так що особливого вибору у вас немає, до того ж, у ваших руках і життя вашої дівчини.
«Ну скільки всім пояснювати, що вона не моя дівчина!» — тужливо подумав я.
— Тому ми вам пропонуємо допомогти нам і цим підтвердити свою згоду, — завершив свою тираду мій співрозмовник.
— Чим саме допомогти? — обережно запитав я.
— Ви маєте допомогти нам приборкати демона, — Самохін посміхнувся і протягнув мені медальйон, на якому зловісно зблискував дракон.
19 Відпочинок перед стратою
Охоронець, який знов непомітно виник у мене за спиною, завів мене в якусь кімнату. Я сів на диван і спробував зосередитися. Усе, що відбувалося, здавалося мені якимось тягучим моторошним сном. Але прокинутися я все ніяк не міг. В кімнаті була напівтемрява. Важкі гардини надійно закривали вікна від сліпучого травневого сонця. Я подивився на годинник — сімнадцята година. Сергій Борисович Самохін, чи хто він там був насправді, дав мені дві години відпочинку. Потім мене мали відвезти на місце, де повинен був відбутися ритуал викликання і приборкання демона. Цікаво, куди вони поділи Марину. Раптом я відчув, як у мене стиснулося серце. Раптом стало боляче, і зрозумів, що цей біль викликаний жалем за нею. Навряд чи вірив, що ми зможемо виплутатися живими з цієї історії.
Я помітив, що й досі стискаю у долоні медальйон і уважно подивився на нього. Якщо вірити буддистам, що у світі немає якихось розрізнених подій, а є тільки одна, глобальна Подія, то нема чого дивуватися, що ця Подія втягнула й мене у свої оберти.
Необхідно було підготуватися, я спробував викинути всі думки з голови. Через деякий час мені це вдалося. У тому, що вимагали від мене, зайвий хаос думок був аж ніяк не потрібен.
— Уставай, приятелю, час їхати, — чийсь голос вивів мене зі стану напівзабуття. Переді мною стояв мій давній знайомий-охоронець.
Я мовчки підвівся, стримуючи бажання зарядити йому аперкотом у шлунок. Той багатозначно поклав руку собі на лівий бік — під курткою явно виступала кобура.
Ми вийшли з будинку й сіли в машину. На задньому сидінні побачив Марину — руки її були скуті наручниками, а рот заліплений скотчем. Очі перелякано дивились на мене.
— Вибач, але задля перестороги, — з цими словами один з охоронців клацнув на моїх зап’ястях наручниками. Нам знову нптягнути на голови чорні мішки й машина зрушила з місця.
Скільки ми їхали, я не зміг визначити — приблизно години три чи чотири. Останні півгодини машину досить сильно підкидало на вибоїнах — здається, ми довго плутали якимись ґрунтовими дорогами.
— Здається, приїхали, — нарешті почув я голос шофера. Ми вибралися з машини. З моєї голови зняли мішок і розімкнули наручники. Я озирнувся — навколо було вже темно, подивився на годинник — 22:30. Десь удалині можна було побачити при світлі місяця залишки покинутого шахтарського селища, тільки в двох чи трьох будинках лякливо мерехтіли вогники. Машина наша стояла між високими териконами, повітря було чисте, але до нього примішувався так добре знайомий мені, як, зрештою, і кожному мешканцю нашого краю, запах жужелиці та відвального шлаку.
«Ось так, зараз скинуть у шурф, як тих молодогвардійців,» — із сумом подумав я, розтираючи закляклі від наручників зап’ястя. Марина підійшла до мене і вчепилася мертвою хваткою мені в руку. Вона тремтіла.
— Пішли, — махнув рукою охоронець і подався, звично відшукуючи якусь непомітну стежку, що петляла кудись між дерева. Позаду нас човгали ще два «цербери». У руках одного зловісно виблискував пістолет, другий ніс велику валізу.
Різні плани втечі виникали в моїх думках, але було зрозуміло, що вони усі невдалі. Утім, я знав, що для того щоб нас убити, не обов’язково було їхати майже чотири години. Отож цю гру треба було довести до фіналу.
Невдовзі ми вийшли до темного провалля, швидше за все — входу до шурфу закинутої копальні. Вхід перегороджували сталеві грати. Біля шурфу стояло ще двоє і нервово курили. На їх плечах я побачив десантні автомати з укороченими стволами. Один з них, наскільки мені здалося, нагадував китайця. Другого я впізнав відразу. Це був… Владік. Я зупинився — раптом мені здалося, що повітря навколо насичується недоброю пульсуючою енергією.
І тут до мене остаточно дійшло, що все це не сновидіння, що все прочитане мною є правдою, правдою, що вивела мене за межі звичного світу і все ближче і ближче штовхає до таємниць, здатних зламати всі мої уявлення про реальність…
Один з охоронців напрочуд легко відкрив ґрати і включив ліхтарик:
— Сюди, — махнув він нам рукою.
Я на мить завагався. Охоронець підійшов до мене — обличчя його було напружене, страх, причина якого була поки що не зрозуміла, а від того ще більш відчутний, здавалося, передавався всім навкруги.
— Давай, не вагайся, — з цими словами «цербер» поклав мені руку на плече. Я вже зібрався зробити перший крок, як охоронець застиг на місці й почав повільно опускатися на землю — на грудях у нього з’явилася червона цятка, поступово розпливаючись плямою крові.
20 Поки б’ються тигр та дракон…
Я схопив Марину за руку і впав разом з нею на землю. Охоронці попадали поруч, у їх руках була зброя. Але навколо стояла тиша. Пройшло кілька хвилин. Один з охоронців витягнув мобільний телефон, але навіть не встиг натиснути на кнопку. Голова його тіпнулася, і він завмер.
Мені пригадалася стара китайська стратегема, яку інтерпретував приблизно так: «Поки між собою б’ються тигр та дракон, мавпі краще подивитися на цей бій з іншого берега».
Тому, не довго вагаючись, схопив Марину за руку й потягнув до чорного провалля. Зрозуміло, що краще було б гайнути кудись удалечінь за терикони, але виходи на простір прикривали охоронці. До того ж, підставлятися під кулі невідомого снайпера в мене жодного бажання не виникало.
Ми підповзли до входу в шурф, я відчув під ногою сходинки, і ми, сподіваюся, нечутно, сковзнули вниз.
— Тихо, ані пискни мені, — прошепотів я Марині, і ми почали спускатися, кожну мить ризикуючи зірватися й полетіти в похмуру безодню. За якийсь час я озирнувся — малого шматка зоряного неба позаду вже не було видно.
Легені стиснула холодна сирість. Я йшов попереду дівчини, обережно намацуючи підошвами нові й нові сходини — здавалося, вони ніколи не закінчаться. Але вже через пару десятків кроків я відчув, що ступив на рівну поверхню. Обняв Марину за талію — мені здалося, що вона ось-ось може знепритомніти, — і повів її далі довгим, вузьким штреком. Розраховував пересидіти в темряві якомога більше часу, поки всі ці божевільні перестріляють один одного. З іншого ж боку, я боявся заблукати — легенди про таких загублених у забутих шахтах я чув з дитинства.
Ми зупинилися — відчувся легкий сирий продув. Якщо мої висновки були правильні, попереду мав бути ще один тунель. Найрозумнішим в цій ситуації було, на мою думку, причаїтися в якійсь ніші і припинити блукати далі. Що я і зробив. Намацав руками якусь брилу, за якою було щось на зразок невеликого гроту, завів туди Марину, скинув з себе куртку й постелив на кам’янисту підлогу.
— Сідай, — коротко наказав я дівчині, а сам застиг, напружено дослухаючись до тяжкої тиші.
Чомусь мені згадалися розповіді про злого демона, що жив у шахтах, — Шубша. Я спробував відігнати ці думки, але на зміну їм прийшов ще один спогад. Колись я мандрував Карпатами, і один старий гуцул розповідав про Довбуша (ро речі, там усі старі гуцули, як я помітив, розповідають про Довбуша). Так ось, той старий розповідав мені, як опришки ховалися в печерах. «Найстрашніше, — казав він, — це тиша, два дні — і можна збожеволіти».
Зараз тиша була приголомшлива, але до неї з новою силою додавалося відчуття, яке я помітив ще на поверхні, відчуття наближення злої, нелюдської енергії Я механічно стиснув медальйон, який і досі лежав у мене в кишені. Знов спромігся відкинути всі думки й зосередився на тиші.
Раптом почулися тихі кроки, і вдалині зблиснуло світло ліхтарика.
Хтось наближався до нас.
Я спробував максимально розслабити м’язи, хоча це було зробити дуже важко — вологе холодне повітря вже примусило мене добряче змерзнути. Тоді обережно вивільнив долоні з рук Марини й зігнувся, готуючись до стрибка.
Кроки наближалися, я побачив промінь, що пробивався крізь густий пил. Сподівався, що людина пройде повз нас. Так би, можливо, і сталося, але в цю мить (а коли ж іще, як не зараз?!) Марина чхнула.
Людина, що стояла в якихось трьох кроках від мене, різко повернулася. Я вискочив йому назустріч, викинувши вперед руки. Ліва рука наштовхнулася на сталевий ствол автомата. Я вчепився у ствол і різко розвернувся вбік. Черга над моєю головою не зачепила мене, але на деякий час зробила глухим. Ліхтарик упав на підлогу… Утримуючи чужий ствол рукою, я щосили рубонув ребром правої долоні в горло нападника. Він коротко захрипів і повільно сповз додолу. Я забрав автомат, схопив ліхтарик з підлоги, висмикнув зі схованки Марину, і ми побігли вперед…
Позаду почулися голоси, я обернувся, присів на коліно й пустив навмання коротку чергу. Потім ми знову бігли, чіпляючись за гострі виступи стіни.
«Шахта має бути затопленою,» — раптом зблиснула думка в мене в голові. Але роздумувати далі часу не було. Захлинаючись від бігу й густого пилу, ми знов завернули в якийсь штрек. Здається, нам вдалося відірватися від гонитви. Під ногами валялися наче уламки крокв та іншого гірничого мотлоху. Ми навмання зробили ще один поворот і застигли: перед нами відкрилася велика печера — мабуть, колись початий та не прорубаний штрек.
Печеру освітлювало м’яке полум’я від трьох смолоскипів, прикріплених до стіни. Але найбільше мене вразили написи на стінах — численні ієрогліфи та гексаграми. На протилежній від нас стіні було накреслене велике коло, що складалося з орнаментів, які я бачив на китайському медальйоні. Під стіною лежав великий пензель, а поряд з ним валіза з двома великими срібними дзвонами й ваза з якоюсь темною фарбою. Мені здалося, що я опинився в останньому розділі рукопису таємничого осавула. Усе було як тоді, в Маньчжурії. Тільки ось біля стіни сидів сивий чоловік, на колінах якого я помітив снайперську гвинтівку. Я механічно пересмикнув затвором автомата.
— Доброї ночі, — втомлено сказав чоловік. Я зустрівся поглядом із його очима і зрозумів, що не зможу натиснути на гачок.
— Я знаю, хто ви, — ледь зміг промовити я.
21 Хто сьогодні має вмерти, або Що може розповісти двічі воскреслий
Чоловік уважно дивився на мене. Я добре бачив його сині очі, які не змогли зачепити ні час, ні жорстке життя. Сиве волосся спадало йому на високе чоло. Обличчя нагадувало мармурові обриси давно забутих римських імператорів, полководців та тираноборців.
Досить давно я привчив себе нікого й нічого не боятися в цьому світі. Але ця людина викликала невідворотне відчуття жаху, але жаху, який міг і спалити, і відновити водночас.
Я опустив автомат, здивовано відчуваючи, що мої руки тремтять. Марина вчепилася обома руками за моє плече.
— Ви Петро Дашевський? — несміливо запитав я.
Чоловік опустив голову. Його рука повільно торкнулася пальцями гвинтівки. Він повільно захитав головою.
— Ні, — тихо промовив він.
— Ні, — знов, як відлуння, донеслися до мене його слова, — ти здогадливий, але занадто стереотипно уявляєш світ.
Петро Дашевський умер. Я ніс його на собі двадцять кілометрів по тайзі. У мене було шістдесят набоїв. Два ріжки для автомата. Не знаю, скільки я вбив цих нещасних мобілізованих хлопців. Я стріляв їм у голову. Їх було багато, а в мене всього тільки шістдесят набоїв. Цієї кількості надто мало навіть для годинної розвідки боєм, а я утікав, відстрілюючись, тиждень. Тому бачив, як бризкали мізки з їх голів…
Чоловік знов замовк, потім, не розплющуючи очей, продовжив:
— Як дивно — ти все життя несеш відповідальність за людину, про яку мало що знаєш. І в той же час ти можеш убити заради неї людей, про яких не знаєш нічого, але які могли б викликати в тебе, за інших обставин, не менше співчуття… та каяття…
Чоловік замовк. Потім знову почав розповідати. Він не звертався ні до кого, він був занадто втомлений, він просто говорив:
— Я тягнув мертвого Петра ще три дні. Я тягнув його труп через болота, тягнув, обдираючи його і себе, крізь дерева непролазної тайги. Я довго не вірив, що він умер. А далі… далі були занадто хороші стрільці. Місцеві. Їм давали дві щоденні пайки вертухая за дві відрізані долоні втікача… Благородні туземці… Я б кинув його, але не міг знайти таке болото, звідки вони не могли б витягнути його й відрізати руки. Тому я тягнув його далі. Я залишав вогнище, саджав біля нього труп Петра й ховався, а потім розстрілював їх, коли вони збиралися навколо вогнища й померлого. Останніх, коли в мене закінчилися набої, я вбив ножем. Потім я знайшов трясовину. Скинув туди його. Поховав. Навіть намагався згадати молитву, коли труп засмоктувала трясовина… Він так і не встиг прочитати записи свого батька, він так і не встиг зрозуміти, за що його запроторили в Сибір, він так і не збагнув, що від нього хотіли дізнатися на нескінченних допитах. Тому я і став вічним відповідальним за рукопис його батька… І за ці два кляті медальйони… А потім я добрався до Владивостока. Єдиний, хто залишився живим з п’ятнадцяти тисяч повсталих. А потім, потім я вирішив випробувати цю посмішку Будди, я добрався до Донбасу, прийшов на шахту й назвався своїм справжнім ім’ям. І все…
Старий засміявся. Від цього сміху мороз продер мене поза шкірою.
— Хто вони, — я кивнув головою назад.
— Дагоєвці, — коротко відповів чоловік. — Дагоєв був агентом НКВС, він керував 18-м відділом, який займався паранормальними явищами, Шень-мей мав стати їх найбільшою здобиччю, але перетворив їх самих на здобич. У п’ятдесят четвертому цей відділ попав під роздачу разом з рештою берієвців. Двом керівникам вдалося втекти, вони на той час вже контролювали певні сили, які давали могутність і без санкції КПРС. Головною метою організації, яку створили колишні енкавеесники, було захопити контроль над силою Шень-мея. От з ними ви й зіткнулися.
— Тут не Маньчжурія! — прохрипів я. Сивий чоловік подався вперед:
— Маньчжурія тут! Ця копальня існує дуже давно, у вісімнадцятому сюди червоногвардійці і чекісти скидали розстріляних, потім гестапівці й зондеркоманди. Потім сюди лягли полонені німці, потім… Що казати — найкраще місце для нової появи демона…
— А демон, він є насправді? — заздалегідь знаючи відповідь, запитав я.
— Демон — це енергія плюс наша уява, але часу пояснити все це в мене немає. Вони зараз будуть тут.
— Треба йти звідси! — крикнув я. Чоловік знов засміявся:
— Кожен розвідник має рано чи пізно загинути, від кулі чи від ножа — різниці немає. Це була пастка, я намагався зупинити їх, але попав під кулю сам…
Після цих його слів я зробив два кроки вперед. Тільки після цього побачив, що навколо його ніг вже зібралася велика калюжа крові, струмки її обтікали його взуття і розпливалися по пилюці.
— Тікайте звідси, тут пастка, вас порятує лівий штрек, — сказав чоловік. Кров пухирями підіймалася навколо його рота.
Позаду почувся гомін і чиїсь кроки. Я різко обернувся. Першим до печери увірвався охоронець, якого я відразу ідентифікував як китайця. За ним ввійшло ще кілька «церберів», а між ними — Самохін-«Антибіотик» і… Сергій.
22 Маньчжурський демон
Я підкинув автомат, але вистрілити не вдалося: китаєць різким ударом ноги вибив «АКС» у мене з рук. Ледь зміг відбити ногою удар, спрямований мені в голову. Наступні два блискавичні удари вже не встиг блокувати, але прокрутив корпусом. Китаєць знов кинувся на мене і я спромігся зустріти його прямим ударом ногою в живіт. Швидкий стрибок назустріч — і мій лікоть з хрустом опустився на верхню частину його хребта. Іншого б цим убив, але китаєць витримав. Він присів, пом’якшуючи удар і швидко крутнувся на нозі, виставивши іншу. У мене не було часу згадувати, що цей прийом називався у шаолінських монахів «залізна мітла», бо після нього я на мить підлетів і тяжко гепнувся на підлогу.
Хапаючи ротом повітря, я побачив свій автомат, що лежав за кілька метрів від мене, майже біля ніг Марини. Китаєць відійшов від мене і стояв, стискаючи кулаки. Він повільно, дуже повільно, немов у кінозйомці рапідом, розвертався на нозі. Я знав, що його удар ногою з розвороту стане фатальним для мене.
— Марино! — захрипів я. — Автомат! Дай автомат!
Марина рвучко схопила автомат і… пожбурила його кудись убік…
Я спробував перевернутися на спину й у відчаї захиститися жорстким перехресним блоком від ноги китайця, хоча добре розумів, що обвальний удар п’ятою з розвороту переламає і мої руки, виставлені для блоку, і все, що я буду ними закривати.
Сухо клацнув постріл, і китаєць з занесеною для останнього удару ногою закрутився на місці і, затиснувши прострілені груди, впав біля мене.
Іван Байдак кинув під ноги гвинтівку.
— Останній набій… — тихо сказав він.
— Ну що ж, історія завершується… або починається, — «Антибіотик» підійшов до Байдака і штовхнув його черевиком в бік. Байдак байдуже дивився перед собою, життя повільно покидало його.
— Тепер у нас є обидва медальйони, а наш шановний опонент зараз умре, — констатував Самохін.
Я дивився на Сергія. Той підійшов до «Антибіотика» і вони про щось тихо почали розмовляти. Охорона стояла нерухомо. Тепер мені стало все зрозуміло — я став звичайним пішаком у цій грі. Я мав стати приманкою, на яку зловиться Байдак. А що стосується Марини… Утім, до жіночої зрадливості я вже звик…
Тим часом двоє охоронців відтягнули вмираючого Байдака вбік. Самохін узяв пензель і опустив його у вазу з червоною рідиною — я зрозумів, що це була кров.
— Так, ледь не забув, — Самохін озирнувся на Марину, яка стояла із непроникним обличчям біля Сергія, — приготуйте й нашу чарівну пані до ритуалу.
На її обличчі проступив переляк.
— Сергію Борисовичу, ви ж обіцяли! — закричала вона, але охоронці вже здирали з неї одяг і почали прикручувати мотузками до стовпа, що стирчав навпроти стіни з ієрогліфами. Вона знову пронизливо заверещала, і це був крик останнього, тваринного відчаю. Але крик відразу перервався — охоронець сунув їй до рота велику ганчірку.
Самохін, не звертаючи на неї жодної уваги, підійшов до мене:
— Медальйон, — коротко промовив він, простягаючи до мене руку. Я витягнув медальйон і кинув йому під ноги.
— Починай! — наказав Самохін комусь із охоронців. Сергій витягнув з валізи два срібних дзвони. Звідкись почувся рівномірний гуркіт барабана. Марина перестала кричати й безсило повисла на мотузках.
Самохін, тримаючи в руках медальйон, почав промовляти якийсь довгий речитатив, здається, китайською.
Один з охоронців витягнув довгий ніж і нахилився наді мною, він озирнувся на «Антибіотика», очікуючи наказу. Але той читав, заплющивши очі, немовби входячи в стан трансу. Потім він почав креслити в центрі кола на стіні ієрогліф, ретельно звіряючись з малюнком на медальйоні. Коли він закінчив малювати, почулося глухе, спочатку тихе, а потім наростаюче гудіння. Воно доносилося десь з глибини шахти, немов це ревли стіни, обурені нашим втручанням. Самохін читав далі, не звертаючи уваги на цей рев. Я бачив, як затремтіли стіни, зі стелі посипалися струмки пилу і дрібного каміння.
Раптом ревіння припинилося, і по стіні, прямо вздовж кола, в центрі якого вже був намальований ієрогліф, закрутився чорний вихор. Поступово він набирав оберти. Тяжкий вітер ударив мені в обличчя.
Самохін відскочив від стіни й закричав щось. У вихорі тепер можна було побачити якесь темне створіння, яке все збільшувалося, наближаючись із чорного отвору, утвореного в стіні.
Дагоївець простягнув руки назустріч потворі. Почувся пронизливий свист, що вгвинчувався у скроні. Я побачив гостре, немов у кажана, чорне крило. Воно легко, не зустрічаючи жодного спротиву, пройшло крізь Самохіна. Тінь завмерла, чоловік ще на мить залишився стояти на ногах, а потім поступово розвалився надвоє.
У тиші почувся сміх — сміявся Байдак.
Охоронець, який тримав мене, закляк. Часу замислюватися над тим, що відбулося, в мене не було. Я перехопив руку з ножем, що завмерла наді мною, і рвонув на себе. Охоронець покотився кудись убік, а ніж упав коло мене. Я підхопив його і скочив на ноги, готуючись чим дорожче продати своє життя.
Чорна потвора, склавши крила, завмерла, немов жахлива химера, висічена з тяжкої кам’яної брили майстрами якоїсь давно забутої демонічної цивілізації.
— Забирайтеся звідси, зараз він оживе! — несамовито закричав Байдак. Я подивився на нього — в руках він тримав невеликий довгастий предмет, на якому кліпала червоним вогником кнопка. Охоронці, штовхаючись, кинулися врозтіч. Сергій підхопив автомат і почав всаджувати чергу за чергою у Шень-мея, але кулі проходили крізь нього й відбивали гострі крихти на стіні.
Я стрибнув до Марини й розрізав мотузки, якими вона була прив’язана до стовпа.
— Тікай звідси! — гаркнув я прямо в її біле, немов крейда, обличчя й підскочив до Байдака.
— А ви? — крикнув я, схопивши його за плече.
— Медальйон, я підробив медальйон, — прохрипів він. — Штрек замінований.
Чорна «статуя» демона раптом ожила — повільно, дуже повільно вона почала витягувати крила. Цього було досить. Я схопив Марину й потягнув її до виходу. Під ногою щось дзенькнуло — це були срібні дзвони. Я нахилився й підхопив один з них. Сильним поштовхом мене віджбурнуло до стіни. Шень-мей обхопив крилами одного з охоронців. Пронизливий крик обірвався, і почувся моторошний хруст кісток. Інші охоронці зупинилися, всаджуючи в демона автоматні черги.
Я вискочив до чорного отвору бічного штреку. Гаряче повітря штовхнуло мене у спину — за нами крутилося чорне марево, простягаючи до нас чорні крила.
І тоді я щосили закалатав дзвоном по стінах штреку. Невідома сила відкинула марево назад. Я пробіг ще кілька метрів, вдаряючи дзвоном об стіни. З кожним кроком демон робив стрибок за мною, але дзвін щоразу спиняв його.
Та з кожним кроком відстань між нами зменшувалася. Настала мить, коли чорна крилата хмара нависла наді мною — і тоді я пожбурив срібний дзвін їй у пащу.
Почулося ревіння, і водночас там, де була печера, спалахнуло полум’я. Землю під ногами затрясло. Чорна хмара покотилася назад, назустріч полум’ю.
Я перекинув Марину через плече й побіг до виходу…
23
Коли прийшов до тями, наді мною сяяли зірки і прохолодне чорне небо похмуро споглядало, як останні кам’яні брили скочуються у ще тремтячу після вибуху печеру. Ми сиділи за сотню метрів від шахти, тримаючи одне одного в обіймах. Здається, окрім нас, із шахти ніхто не вибрався.
Я хапав ротом повітря й намагався знайти в собі ще хоч трохи сил, щоб забиратися звідси. Марина тремтіла й майже не реагувала на те, що відбувається навколо.
Несподівано між деревами, які поодиноко росли навпроти заваленого штреку, я почув чиїсь кроки. Сергій… Він ішов, хитаючись, одяг на ньому був обгорілим, а сам він трусився, немов у лихоманці.
— Старий, закурити не знайдеться? — тихим голосом запитав його я.
Він здригнувся, дивлячись на нас. Потім сів навпроти мене й дістав з кишені пачку цигарок. Ми мовчки запалили.
— Слухай, Павле, — перервав мовчанку Сергій, — усе, що сталося, це фортуна, тепер тільки ми володіємо таємницею Шень-мея, розумієш?
Я затягнувся і, видихаючи тютюновий дим, сказав:
— Ти все одно не залишиш мене живим…
Сергій засміявся:
— Справді, старий.
Я ледь устиг відбити його руку, що стискала гострий блискучий предмет. Ми підскочили разом. Сергій посміхався. При світлі місяця я помітив, що блискучі леза були в обох його руках.
— Ти програєш, — напрочуд спокійно навіть для себе сказав я. — Ти почав грати не в ті ігри. Могутності схотілося?
Кілька його ударів я прийняв на жорсткі блоки, але він устиг мене полоснути по ліктю своєю зброєю. Та ближній бій Сергій ніколи не витримував. Коли його кулак з блискучим лезом знов пронісся над моєю головою, я встиг перехопити його. Рука Сергія зігнулася, лезо зблиснуло біля його горлянки, він захрипів і впав навколішки. Зброя його впала перед ним. Я підняв її. Це був уже знайомий мені китайський медальйон. Другий він ще продовжував стискувати в долоні.
Тільки зараз я зрозумів, наскільки вони гострі.
— Збирайся, Марино, треба звідси йти, — я підняв дівчину, і ми пішли у глибину балки, що темніла за териконом…
Десь з боку траси вже блимали, наближаючись, вогники пожежних машин…
Епілог
Що розповідати далі? Довгий час я намагався забути цю історію. Квартиру свою в центрі міста я продав і купив собі невеликий будинок в одному із тихих центрально-українських містечок. Навколо пролягають степи. Вони дихають спокоєм і тишею. Щоправда, я багато читаю і тренуюся. Час летить непомітно.
Я цілком задоволений своїм життям. І немовби все добре, якби не сни. У них я дуже виразно бачу свою кімнату й кут навпроти мого ліжка — між стелею та стінами… я відчуваю наближення жаху, і коли жах стає нестерпним, кут розкривається і в проваллі виникає чорна тінь, що крутиться по колу, стрімко наближаючись до мене. Тоді я прокидаюся й довго дивлюся в цей кут. Потім я курю і споглядаю зоряне небо у вікні. Боюся, що одного разу не встигну прокинутися… Тому посилено вивчаю китайську мову, систему гексаграм і східну астрологію, перечитую свої записи та креслення. Від минулого не втечеш, проте, і минулого немає. Я боюся, що минуле, наче в засідці, чатує на мене десь у майбутньому… Але коли наблизиться це майбутнє, в якому зустрінуся з минулим?
Вечорами я сиджу на своєму подвір’ї і дивлюся на рівнину, яка розкинулася прямо за моїм будинком. Дивлюся, як сідає сонце, як сутінки забарвлюють степ у таємничі відтінки сірого. Узагалі люблю дивитися на вечірній степ. Хіба що тільки інколи несподівана думка торкається спокою — а раптом десь на обрії я побачу, як майне на мить чорне крило?
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги