Волонтер

ВІД АВТОРА

Не знаю, чи варто викладати на папір цю історію… Дехто мене попереджав, що краще притримуватися офіційної версії тих подій, які на короткий час стали сенсацією в наших краях… і не тільки в наших… Але я все ж наважився занотувати те, чого свідком був сам, чиїм свідченням довіряю і що можливо допоможе наступним сміливцям, якщо такі з’являться, зберегти своє життя або власний розум… Отож кажучи по-старосвітськи, узявся я за перо із трьох міркувань, кожне з яких є рівноцінним…

По-перше, як я вже казав, нещодавно мене попередили, щоб я і надалі зберігав мовчанку про ці перипетії… Це, якоюсь мірою, пробудило в мені, здавалось би, вже давно згаслий бунтарський дух. Тим більше — цілком можливо, що вони знайдуть спосіб змусити мене замовчати. Назавжди. І тоді останній свідок зникне, а з ним і таємниця Степового Каменя, яка стала головним смислом і жахом мого життя. Та я не дуже якось бажаю щезнути назавжди. Разом із Таємницею, зберігачем якої залишаюся… Це буде моя посильна помста — і Таємниці, і тим людям (хоча я не зовсім впевнений, що серед них тільки люди), які не бажають, щоб таємне врешті відкрилося. Адже ніщо так не підсилює їх, як ілюзія і впевненість інших, що в світі все зрозуміло, а в будь-якій газеті можна прочитати про розгадку будь-якого «секрету»…

По-друге, спроба записати все мною побачене і пережите, має допомогти мені зберегти дуже хитку рівновагу між безумом і здоровим глуздом (принаймні, я все ж зберігаю надію, що досі її не порушив). Сподіваюся, що поки я буду все це занотовувати, — деякі, поки малозрозумілі для мене фрагменти Таємниці зможуть вповні розкритися. А як може бути інакше, бо маю хитку надію, що створення цього Тексту стане остаточною крапкою в Ритуалі, який так і не був тоді завершеним… А отже, і я не встиг стати посвяченим, що продовжує мене наражати на страждання і фізичні, і душевні…

Ну і, по-третє: не маю жодного сумніву, що Степовий Камінь буде продовжувати шукати й нових претендентів на посвячення, і на нові жертви, і на нових дослідників, і на нових зберігачів Таємниці. Є дуже слабка надія, що, коли доля допоможе їм ознайомитися з цим Текстом, то він стане вагомим застереженням для цих безумців… Хоча, хіба можна від чогось застерегти безумця?.. Але спочатку я розповім з чого все почалося…

Глава І Про «Панцир від долі»

Усім втаємниченим у глибини наукового життя відомо, що головна цінність кожної Конференції полягає в кулуарних бесідах. Ну, а яке кулуарне спілкування може обійтися без коньяка? Ще одна особливість полягає в тому, що під час таких бесід вчені, які у виступах на пленарних засіданнях так палко запевняли, що кожну мить свого життя присвячують роздумам та наполегливій праці над проблематикою своїх досліджень, аж ніяк не бажають хоч словом обмовитися про цю сакральну проблематику. Вони можуть говорити про що завгодно, окрім своїх, так би мовити, власних наукових зацікавлень.

Здається, єдиним винятком, на моїй пам’яті, була студентська Наукова конференція, десь наприкінці 80-х років в Ужгороді, після якої ми завалили в ресторан «Скеля» і під чарівну музику скрипалів довго теревенили на тему — «Чи існував дійсно Азіатський спосіб виробництва?»… Але чим далі від студентських років, тим менше місця займала наукова чи біля-наукова тематика в кулуарах, аж доки майже зовсім не щезла…

Отже, як і годиться, випивши достатню кількість коньяку, обмінявшись візитками та телефонними номерами, наукова братія залишала банкетну залу й повільно розчинялася в зимовій темряві…

Мені якось не дуже кортіло залишалося на самоті, але вічна магія стародавнього Міста, яка тримала мене в своєму полоні вже чверть сторіччя, примусила стишити ходу від галасливої юрби колег і зачаровано втупитися в дивовижну картину — «Повільне осідання сніжинок на високі кам’яні стіни величних споруд»… Навіть легкий вітерець стих, щоб не заважати снігу повільно фарбувати будівлі у сріблястий колір. Десь двоє співців тихими тенорами виводили якусь давно вже забуту пісню, вулиці швидко порожніли — мешканці цього Міста, давно вже відвиклі від замилування його чарами, розбігалися по домівках, готуючись повечеряти та зручно вмоститися перед телевізорами.

…Але для мене це Місто, на щастя, було далеко не буденним. Я беріг його для себе, намагався не обтяжувати своєю присутністю, і воно завжди віддячувало мені за таке шанобливе ставлення до нього. Але годі про це… Завтра я мав повертатися додому і, як завжди, мене охопило нестримне бажання дихати повітрям Міста й чути власні кроки на його старовинній бруківці.

Мої колеги вже остаточно розчинилися між сніжинок, мабуть, геть поглинуті новими хвилями науково-творчого ентузіазму, який так старанно приховували на бенкеті. Я не без задоволення визначив, що, незважаючи на майже нічний час, для мене відкривається безліч можливостей — наприклад, ще пару годин походити нічними вулицями, намагаючись оживити в собі щемливі та солодкі спогади, або зайти в якусь нововідкриту креативну кнайпу і спробувати за келихом пива назавжди зафіксувати в собі цю чудову мить чергового прощання з Містом.

До квартири, знятої мною на час Конференції, залишалося кілька кварталів, але вирішив все ж завернути до однієї досить пристойної кнайпи, яка в денні часи зазвичай була переповнена публікою (переважно з приїжджих), але зараз мала бути напівпорожньою. Як не крути, але сумна церемонія розлуки мала відбутися… До того ж, ця погода, яка так несподівано, попри всі прогнози, впала снігом на Місто, навіяла на мене спогади двадцятирічної давнини і, як наслідок, увела мене в майже забутий сентиментальний і сумний стан душі… Ну, і мої легкі чоботи були розраховані все ж на весну, а не блукання засніженими вулицями. Коротко кажучи, весь цей набір обставин (у якому далеко не останню роль відіграло хлюпання води у взутті) примусив мене повернути до під’їзду, в якому і знаходився давно вже віднесений до моїх улюблених місць гостинний притулок — саме для таких як я.

…«Немає панцира від долі,» — казали античні герої… Але іноді просте рішення: піти прямо, чи звернути — і визначає твою долю. Чи доля визначає твоє рішення. Не хочу я над цим думати, тим більше, що легкі демісезонні чоботи виявилися аж занадто нетривким панциром… Так чи інакше, але я вирішив все ж випити кухлик пива в теплі й затишку… Знав би я… Хоча… Вже згадуючи цей вечір потім, коли ця історія втягнула мене у свою невблаганну крутіж, я зрозумів, що мене немов магнітом потягнуло туди, де все й почалося…

Глава II Кнайпа «Торквемада»

А почалося все досить прозаїчно. Яким і повинен бути прозаїчним вхід до креативного закладу, який, зазвичай, втрачає свою креативність біля опівночі. Двоє вельми втомлених офіціантів у фірмових чорних балахонах втомлено курили, прихилившись тружденними спинами до сходових поручнів. Ну, зовсім, як два катівських підручних, що вискочили перекурити в перерві між допитами. У під’їзді відчувалися пахощі минулих черг до входу, сирої штукатурки та диму дешевих цигарок.

— Ще відкрито? — запитав я…

— Зайдіть перевірте… — ліниво мотнув головою в напрямі дверей один з офіціантів.

— Добре, — я штовхнув двері й опинився у кнайпі. У денний час і ввечері, не кажучи вже про вихідні, вона була вщерть заповнена публікою, яка прагнула пива, горілки та екзотичного антуражу. Але на цей раз у темних залах було майже порожньо, а звичний гамір, який, здавалося, ніколи тут не вщухав, кудись випарився, немовби похмурі стіни без сліду всмоктали його в себе…

Тут варто сказати декілька слів про самий заклад. Належав він до відомої мережі «тематичних» кнайп, які давно вже стали однією з візитівок Міста. На цей раз фантазія його творців майнула у глибоке Середньовіччя. І хоча це Місто в далекі часи оминула така «родзинка», як бурхлива діяльність Інквізиції, креативники вирішили остаточно й показово підкреслити стародавню природу Міста за рахунок і такого бренду. Ну, і назву, відповідно, скреативили — «Торквемада». Утім, величезна кількість відвідувачів своїм гамором і товкотнечею завжди якось нівелювала неабиякий талант того, хто спроектував кнайпу. І того, хто відтворив в ній якесь своє божевільне (або «кітчеве», як тепер кажуть) відчуття зловісних сторінок доби західного Середньовіччя.

Раніше я любив до неї заходити й намагатися вловити досить виразний настрій, вкладений творцем «Торквемади» в її антураж. Зазвичай, мені це вдавалося… Але саме цього разу, опівночі, у порожній кнайпі весь задум її творця проявився в повній мірі свого задуму й реалізації.

«Торквемаду» облаштували в старовинному будинку XVI сторіччя. Викупили підвал, дещо його розширили та, відповідно, перебудували. Оголошення у всіх газетах Міста про її відкриття повідомляли, що спочатку був запланований якийсь інший бренд, щось на кшталт «Схованки Батяра» або «Еліксиру Алхіміка», утім, під час будівельних робіт виявилося, що там дійсно знаходилися таємні підвали, де утримувалися та допитувалися в’язні Інквізиції, яка, попри заборону Магістрату, облаштувала там свою в’язницю. Про це свідчили віднайдені надписи на стінах, залишки ґрат та кільця із іржавими ланцюгами… Містом навіть пішли чутки про знайдені кістяки, що розсипалися на порох, як тільки до них доторкнулися руки будівельників.

Але жодного відгуку серед поважного наукового товариства ці звістки не викликали, бо були сприйняті як реклама чергової креативної кнайпи. Навіть мій старий друг, і знавець майже кожної цеглини Міста, щиро поплескав мене по плечах на мій здивований відгук, що це сенсація і що негайно треба проводити ретельне дослідження, і спокійно промовив: «Ех, друже, та вони задля піару й не таке вигадають!»…

…Але, спускаючись глухими сходинами у кнайпу саме цієї ночі, мені здалося, що чутки про її розташування в колишньому підвалі для тортур були не такими вже й вигаданими… На цей раз антураж «Торквемади» аж ніяк не здавався мені, як у попередні відвідини, бутафорським.

Над головою того, хто спускався сходами до підвалу, тяжко звисала замислена Химера. Освітлювали спуск сутінкові смолоскипи (насправді, звичайні жарівки в хитромудрих скляних ковпаках із червоними ганчірками). Кожен крок відвідувача вводив у дію сенсори, які примушували ганчірки похитуватися, кидаючи на сходи тремтливе світло палаючих смолоскипів.

Тяжкі, з дубових дощок двері, похмуро рипіли; ледь вкритий порепаною шкірою бутафорський кістяк, прикутий за гортань до кам’яної стіни, благально (чи безжально?) протягував білі кістки колишніх пальців до тих, хто входив. Зазвичай тендітні жіночки та дівчатка зойкали, на радість мужніх кавалерів, і ті заради жарту кидали під ноги кістякові якийсь грошовий дріб’язок… І ось, нарешті, відвідувачі потрапляли у просторі зали із високими, похмурими стелями, вкритими декоративним павутинням. Уздовж стін висіли середньовічні деревороти та пожовклі жовті сторінки давно забутих інкунабул… А між ними все те заіржавіле знаряддя, за допомогою якого можна було видерти будь-яке й будь у кого зізнання… Відвідувач сідав не за звичний стіл, а за довгу широку дошку, яка могла бути й лавою засідання Церковного Трибуналу й Лавою підсудного єретика… Мабуть, відчуваючи конкуренцію із сусідньою кнайпою «Венера в хутрі», цей заклад надавав набагато більше вибору… Один зал розкривав тематику переслідування відьом — можете собі уявити велику нішу за вашою спиною, у якій хлюпала вода і в яку час від часу опускали красиву (зрозуміло, що декоративну) жіночку в середньовічному вбранні на предмет виявлення її відьомських здібностей. Інший зал (вірогідно, розрахований на спраглих статусу мучеництва як підтвердження власного високого рівня професіоналізму) реконструював добу брутального переслідування усіляких астрологів, хіромантів та інших парацельсів.

Нарешті, просто для любителів усіляких псевдоготичних жахіть, була окрема зала, де на голографічних великих картинах були досить виразно представлені усі етапи визнання єретиками своєї неспроможності осягнути сакральну Трансценденцію — від початку допиту до його завершення (зазвичай — аутодафе). Було також багато інших, менших закутків — і для тих, хто хотів бути членом Інквізиції, і для тих хто прагнув відчути себе утаємниченим у ритуали «чорної магії», вигаданої, згідно тверджень незабутнього Мірче Еліаде, самою Святою Інквізицією…

…Але детальніше розписувати «Торквемаду» я не буду, виходячи з міркувань, що більшість читачів її вже відвідали, а решта сприйме мій опис просто як щедро проплачену її власниками рекламу…

Зазвичай, у кнайпі постійно звучали якісь зловісні поховальні псальми «Gregorian», але в цей пізній час втомлені офіціанти врешті-решт вимкнули їх і просто включили звук телевізорів, гігантські екрани яких були старанно обтягнуті блискучими ланцюгами… Утім, дивовижним чином відеоряд останніх новин та бадьорі голоси коментаторів ще більше надавали якогось жахливого відтінку атмосфері «Торквемади». Але з мене було досить всього цього…

…Так ось. Особливого бажання обирати залу в мене не було, тим більше що я себе якось не ідентифікував ні з однією з категорій бажаючих причаститися до моторошного Середньовіччя… Я просто сів за стіл і ліниво притягнув до себе меню…

Меню за кожним столом мало вигляд товстелезного фоліанту у квазішкіряній обгортці із пошкрябаним золотим тисненням, на якій темнів надпис «Торквемада — Молот відьом». Я погортав цупкі зшитки, перегорнув листи «Перерва інквізитора», «Вечеря відьми», дійшов до аркуша «Свинець у горлянку», подумав і замовив у байдужого гарсона, чорний балахон на якому виглядав скоріше кумедно, ніж зловісно, сто грам фірмового напою «Сльози єретика». Пиво «Стогін спокути» мене не привабило — і через недолугу назву, і через мокрі чоботи… Чого, чого, а добивати себе холодним пивом я аж ніяк не бажав…

Отже, я замовив собі порцію бронебійного фірмового напою і спробував знов налаштуватися на сентиментальний настрій… Але той все ніяк не бажав повертатися… Я притулився спиною до стіни, але замість холодної кам’яної поверхні відчув м’яку тканину. Обернувшись, трохи закляк — за мною тяжко звисала велетенська тінь жінки… Половина тіла була ледь загорнута в довгу полотняну сорочку (об її краї я і спирався), але решта тьмяно сяяла на тлі темної стіни. Жінка немов вилітала на мітлі з отвору каміна і її воскове обличчя, навколо якого зміями звивалися темно-русяві коси, замріяно дивилося в далечінь… Якось рефлекторно зігнув плечі, вдивляючись у груди й довгу шию манекена. Позаду себе почув втомлений запитальний голос:

— Тільки «Сльози єретика»? Більше нічого не бажаєте?

Перед моїм носом на грубо обтесані дошки тяжко стала фляга з прозорою рідиною…

— Та ні, дякую, — пробурмотів я, відчуваючи себе підсудним, — хіба що чимось загризти?

Офіціант подивився на мене з підозрою й витер спітнілий лоб каптуром свого балахону… У його очах виразно проступала щира ненависть до мене.

— «Хрустики на дибі»? — похмуро запропонував він.

— Якщо небагато, будь ласка, — несміливо, не без деякого сумніву погодився я.

Офіціант похмуро кивнув і зник, розчинившись у примарному світлі декількох смолоскипів. Раптом я відчув, що мені якось моторошно. Мене морозило, дія бенкетового коньяку щезала. Я вхопив флягу із напоєм і двома ковтками випив усе, що хлюпало всередині. Напій був гірким, але швидкодіючим. Тіло спочатку здригнулося від пекучої і терпкої рідини, але відразу розслабилося і, водночас, спалахнуло внутрішнім палким і збуджуючим вогнем. У голові все поплило, і я навіть співчутливо поплескав манекен наді мною по прегарному незворушному личку. Мовляв — «не бійся, дівчинко, літай собі на мітлі. Я тебе жодному інквізитору не віддам!»… Напій, як це зазвичай і відбувається, активізував у моїй душі бажання позбавитися самотності і знайти поблизу якусь рідну душу. Бажано — жіночу… Я озирнувся навколо — декількох дівчат у коротеньких спідничках (і як вони отак на снігову погоду?) уже впевнено виводили з залу спритні та ініціативні молодики.

Навколо мене знову запанувала порожнеча.

— Немає «Хрустиків на дибі»! — урочисто пролунав над моє головою голос офіціанта. — Можу запропонувати вам «Ковбаски ката»!

— Ні, дякую, — я похитав головою, намагаючись не замислюватися над природою походження такої креативної страви, — просто повторіть ще подвійну кількість фірмового…

— Без проблем, — процідив офіціант і відразу поставив переді мною ще одну флягу.

«А от який ти передбачливий!» — байдуже подумав я і ковтнув нову порцію напою… і, навіть, не здивувався, що побачив за столом навпроти незнайому чарівну дівчину, яка із великим зацікавленням дивилася на мене…

Глава III Дівчина

Ну не така вона і вже незнайома… З деяким напруженням, відкривши файли пам’яті у своїй свідомості, я із здивуванням пригадав, що бачив цю дівчину, коли під час Конференції на мить заскочив на засідання Секції з історії Середньовіччя. Здається, там щось доповідали про переслідування відьом в Україні в буремному XVII сторіччі.

…Вона сиділа на стільці в останньому ряді конференц-зали, чемно склавши вузенькі долоні на колінах, і уважно слухала доповідача. Мій погляд тоді на мить сфокусувався й застиг на її тонкій стрункій поставі, скромному вбранні, довгому темно-русявому волоссі, яке хвилясто скочувалося на худорляві плечі, на стиснуті коліна, обтягнуті чорними панчохами, на зосередженому гарненькому обличчі. А потім я повернувся, намагаючись десь у глибинах власної пам’яті зберегти постать цієї дівчини. Гарну, ніжну й таку недосяжну…

І ось тепер вона сиділа навпроти мене… Така самотня, така близька… Утім, вона була не зовсім самотня… Якийсь гидотний тип сидів поруч з нею і щось теревенив без упину, намагаючись нахилитися все ближче і ближче до її ламкого стану. Проте вона не звертала жодної уваги на співрозмовника, погляд її великих очей був зосереджений на мені… На пухких губах, витончених і спраглих, блукала загадкова посмішка. Помітивши моє зацікавлення, трохи нахилила голову набік, дозволивши своєму волоссю розсипатися водограєм по довгій білій шиї та плечах. Дівчина знов посміхнулася, не зводячи з мене очей, і легким граціозним рухом тонкої руки поправила волосся. Скоріше просто занурила в нього свої довгенькі білі пальчики.

Одним словом, я зробив те, що зробив би на моєму місці кожний притомний чоловік (особливо після певної дози коньяку та інших креативних рідин). Я підвівся, дивуючись твердості власних кроків та вправності рухів, підійшов до столу й сів навпроти дівчини та її залицяльника. Він взагалі нагадував класичного бовдура, яких чимало вештається по нічних кнайпах, — тяжко знедоленого життям і власними амбіціями, не без грошей (напевне, дармових), але й не без цілої низки комплексів неповноцінності. Одним словом, вічний серфер на сумних хвилях безкінечного самоствердження. Мені навіть стало його трохи шкода, але, в той же час, я із полегшенням дійшов висновку, що ніяку конкуренцію скласти він мені не може. Ні за яких обставин, і ні в якому відношенні.

— Привіт! — я це промовив, намагаючись відтворити на обличчі максимально приязну посмішку. Сусід дівчини вкрай неприхильно зиркнув на мене…

— Давно не бачились! — посміхнувся я дівчині, демонстративно не звертаючи уваги на її сусіда. — Як вам Конференція? Переосмислюєте почуте та побачене?

— Бачу, що не тільки я одна, — люб’язно промовила дівчина із неповторними протяжними і вкрадливими інтонаціями, що свідчили про належність їх власниці до довготривалої і казкової історії краю, центром якого було Місто…

Нарешті, її сусід отямився й гаркнув нерозбірливо щось на кшталт — «А ти шо за чмо і звідки ти нарисувався?»

У наших краях, не обтяжених високою Традицією, після такого звернення ти мав або стерти негідника на порох, або назавжди втратити обличчя чоловіка, здатного відстояти свою честь… Власне, так було й тут колись. У старі добрі часи. Але зараз… Тому я обрав дещо іншу стратегію протистояння… Ну, всім зараз відому — не зауважувати супротивника, через що примусити його зрозуміти всю ілюзорність власного існування… Прийом і на цей раз подіяв, хоча я краєм ока таки оцінив усі можливості тяжкого кухля з пивом у випадку переростання холодного протистояння в бойові дії.

Дівчина теж не звернула жодної уваги на свого сусіда, хіба що майже непомітно, презирливо й багатозначно скривила куток рота:

— Знаєте, нема з ким поговорити…

— Ну, то я до ваших послуг, колего! А то, якось на конференції не познайомилися… — Я спробував максимально тверезо посміхнутися. — Мене звуть Дмитро.

Дівчина посміхнулася у відповідь. У її очах блимнув певний острах, цікавість і багато чого іншого. Є такий затертий від вживання де треба й де не треба вислів — «потонути в її очах»… Так ось, погляд її очей поглинув мене, немов падіння в солодку безодню… Я навіть не визначив колір її очей — просто відчув, що вони набагато більш красномовні, ніж усі її слова й рухи…

Вона ледь посміхнулася і простягнула мені руку:

— Христина.

Я торкнувся її пальців, імітуючи рукостискання. Долоня була гаряча, але кінчики тонких пальців виявилися прохолодними. Мене це трохи збентежило. На вказівному пальці темно блимнув срібний важкий перстень. Мабуть, важчий за всю її тендітну ручку. Ледь відірвавшись від її очей, я скоса глянув на сумного залицяльника дівчини. Той зосереджено, з п’яним похитуванням, підводився. У його поставі зчитувалася велич невизнаного й недоступного для невдячних сучасників генія. За мить він десь зник, промимривши щось образливе…

Я спробував не видати своє полегшення із його відбуттям, але підозрюю, що від її погляду навряд чи можна було щось приховати…

Ну що робити в таких випадках? Я раптом перетворився на балакучого дурника, який ховається за зливою незграбаних промов. Христина слухала мене й мовчала, не намагаючись додати ані слова. Хоча я все зчитував з її очей. Отже — я безперервно про щось теревенів, вона мовчала, але справжній діалог відбувався між нашими поглядами. І був він досить красномовним. Нарешті я замовк, уважно подивився їй в очі і стишено, відчуваючи, як пересохло в мене в роті, наважився сказати:

— Може продовжимо нашу розмову в мене у квартирі?

Христина на мить завагалася, по обличчі майнула тінь сумніву, трохи страху, але все це переважила якась холодна рішучість. Вона кивнула головою і сказала:

— Добре.

Глава IV Тавро на стегні

Ми йшли темною вулицею, і сніжинки повільно вкривали наші плечі. Сніг засипав бруківку й порожні лави, осідав на середньовічних барельєфах будівель, тьмяних ліхтарях і темних скелетах безлистих дерев. На диво, небо не було повністю заслане хмарами, і повний місяць досить виразно завис поміж вузьких дахів, немовби навмисно обирав диспозицію над вузькими вулицями, аби поступово прокладати стежку, якою я вів свою супутницю. Або вона вела мене? Так, дійсно! Раптом я збагнув — хоча вона і взяла мене під руку, але якось залишалася навдивовижу легкою й невагомою. Христина немовби пливла по білій засніженій бруківці, майже не торкаючись землі. І в той же час я відчував, що її плавна хода (ледь відчутне торкання до моєї правиці) дуже впевнено спрямовує мене у визначеному напрямі.

Я багато разів бував у Місті. І кожен раз примудрявся заплутатися у його вузьких і хитросплетених вуличках. Ці вулиці, які, здавалося, були чимось на кшталт зачарованого лісу із казок братів Грімм, могли змінювати свої напрями та маршрути, перекручуватися та розпрямлятися, мінятися місцями, відштовхувати або навпаки — утягувати в себе. Узагалі, Місто володіло впевненою здатністю панувати й над своїми давніми мешканцями, і над новоприбульцями. Але на Христину його влада наче не розповсюджувалася. Навпаки, її впевненість, легка й ніжна, непомітна оволоділа мною, і я, тримаючи легеньку ручку, покірно йшов за її легким подихом. Було саме так — моя супутниця впевнено вела мене до будинку, загубленого в цих вузьких закапелках, де я знімав на час конференції квартиру.

Квартира була у старій кам’яниці часів старої доброї «санаційної» архітектури. Сам будинок стояв старий і занедбаний, ще не викуплений під чергову креативну кнайпу. Я довго возюкався із ключами, намагаючись відкрити вхідну браму, аж поки не відчув руку Христини на своїй змерзлій долоні. Кінчики її пальців були так само холодні, як і раніше у кнайпі, але якимось дивом вони зігрівали. Іще м’яко спромоглися спрямувати мою долоню із ключем у дивовижний — потрібний — напрям, від чого дубові ворота зарипіли, замок обнадійливо клацнув, і ми опинилися на темних сходах. Я зупинився. Ось бувають такі секунди в житті, коли, ніби ти й маєш йти далі, але світ навколо тебе зникає, згаснувши у світлі незбагненного сяйва твоєї супутниці. Я й сам не встиг отямитися, як її руки опинилися на моїх плечах, а мої руки на її талії.

— Не поспішай, любий… — тихо прошепотіла вона.

І я потопав у пахощах її волосся, у теплі її обличчя, яке незбагненно ніжно притулилося до моєї щоки, і в мелодіях її голосу над моїм вухом.

— Не буду… — пообіцяв я і, знову увібравши її тонкі пальці до своїх рук, продовжив свій шлях сходинами…

У квартирі панувала темрява, і в мене не було жодного бажання порушувати її мінливу непроглядну екзистенцію. Тим більше, що місяць вдало заявляв про свої права крізь відкрите вікно, а дихання Христини, тонкі руки якої міцно й легко тримали мою правицю чітко визначали мій шлях. Прямо до ліжка.

— Дмитре, — почув я голос Христини, — я читала твої книги…

Я зупинився. І відчув, як її пальці зімкнулися із несподіваною силою на моїй долоні.

— Про книги зараз розмовляти будемо? — запитав я.

— А ти правда віриш у те, що ти пишеш?

Водночас я відчув, як її руки обійняли мене.

Моя вільна рука, намагаючись увімкнути світло, мляво хлопала по стінці.

— Не вірив би, не писав… — стишено буркнув я, відчуваючи, що її голос і тепло рук перетворюють мене на безпорадне створіння, що остаточно втрачає контроль над ситуацією. Це було для мене нестерпно й одночасно солодко.

Я врешті намацав вимикач, клацнув, але світло так і не блимнуло.

Щоб якось повернути себе до тями, я кволо перепитав:

— Щось хочеш уточнити?

…Зазвичай алгоритм подібної ситуації досить простий — ніч, сходи, холодна квартира, ліжко, ніжне тіло у твоїх обіймах. Але тут щось явно вибивалося із звичного ритму. Її питання?

— Та ні… — Вона засміялася. — А ти не боїшся власних Текстів?

Я рвучко повернувся до дівчини… Її руки миттєво сплелися на моїй шиї. Її дихання поглинуло мене. Я відчував себе безпорадним перед ніжними й сильними рухами.

Треба було рятуватися. Я відсторонився, наскільки дозволяла мені моя чемність.

— А тобі самій, дівчинко, не страшно залишитися наодинці з автором таких страшних Текстів?

У темряві задзвенів її сміх. І її губи торкнулися мого обличчя:

— Я рятуюся, притискаючись до тебе, Дмитрику…

— А сам я не страшний? — запитав, відчувши, як мої руки сковзнули під її легку куртку, охоплюючи талію, затягнуту у шовкову сорочку.

Доторк гарячих губ на мить обпік мою щоку.

— Ванна, кава, ліжко, — промуркотіла Христина, вислизнувши з моїх неоковирних обіймів, — а ще ти мені будеш розповідати весь цей час про свій останній Текст.

— Який саме? — тупо запитав я, дослуховуючись до її впевнених кроків у цій поглинутій темрявою квартирі. (А, між іншим, у кімнатах і коридорах цього помешкання я сам міг загубитися і при денному світлі).

— Ну… Про Степовий Камінь… Місце Сили, коротше…

Її прохання чомусь не викликало в мене жодного здивування. А може я обмовився їй про свої творчі плани трохи раніше? Неважливо… Я чув її голос і водночас шелест її одягу, який спадав з неї, немов пелюстки із повністю розквітлої гарячої квітки. Дійсно, вона вільно орієнтувалася у темряві, а її голос ставав для мене орієнтиром простого і зрозумілого шляху її пересувань. Хол, короткий спалах світла й потім дзюрчання води у ванні… Я тихо присів на табуретку в холі… Голова паморочилася. Спробував підібрати слова:

— Та все просто, Христиночко… Просто, поки Текст у голові… Ну, є така легенда… чи то переказ… Що в степах є Центр Сили… Якесь святилище, із стародавніх часів… Ну, може якась антена, чи то генератор… Хто його знає, що там предки в допотопні часи мудрували? Якось думаю інтерпретувати у своєму новому Тексті, тим більше, що видавці чекають…

Я говорив це й повільно стягував з себе чоботи, куртку… Майже навпомацки пройшов у кімнату. Сумно замислився, згадавши, що в Місті давно вже не можна придбати пляшку алкоголю в такий час… Заразом продовжував свій монолог:

— Ти, напевно, читала фрагмент у «Мамаєвому Кургані»? То я так, накалякав частину думок… Так інтерпретував свої враження від того, що побачив. Я сам там лише один раз був… Ось трохи й наважився це все в невеличкому есе передати. Але ж це так — як-то кажуть: «Автор за свій Текст жодної відповідальності не несе»…

Не знаю, скільки б часу я ще розпатякував, уважно прислуховуючись до плесків води у ванні, але вона увійшла до кімнати…

Повний місяць за вікном ніби очікував на її появу — виплив з-за хмари і вкрив кімнату примарним білим сяйвом. Навіть цісарські гусари на фаянсових плитках, якими була прикрашена стародавня висока грубка, здавалося, бадьоро й беззвучно заграли на своїх золотих сурмах…

Було від чого! Дивлячись на білосніжне, матове тіло Христини, лагідно обгорнуте місячним сяйвом, я застиг… Вона, опустивши голову, замислено дивилася на мене. У її погляді була чарівна дитяча наївність, запитання і знання відповіді… Її мокре волосся звабливо звивалося на її плечах, опускалося на високі груди, стиснуті чорним бюстгальтером.

— Будемо вкладатися? — затинаючись, промимрив я, ледь почувши свій голос крізь ритмічний гул власного серця. Христина повільно підійшла до мене. Я ледве зміг сісти, простягнув свої руки до неї, обхопив її стегна, відчув долонями вологу тканину її чорних трусиків і тепло її тіла. Останнє, що мені вдалося побачити, мружачи очі від сліпучого сяйва тіла дівчини — невелике тату на її стегні, точніше, його верхню частину, яка виднілася над вузькими лямками її білизни — декілька закручених по колу звивистих ліній…

— Ну, Дмитреня, — від її гарячого дихання в мене паморочилася голова і я вже нічого не бачив, окрім її величезних зелених очей…

Я намагався щось сказати й з жахом відчув, що не можу не тільки говорити, але й взагалі ворушитись. Більше того, моя свідомість стрімко провалювалася в безодню…

Глава V Поцілунок

…Я отямився, відчуваючи себе геть знесиленим. Тіло моє ще здригалося в безтямних конвульсіях насолоди. Вона поступово втрачала свою гостроту, немовби розчиняючись навколо ліжка. Насправді, її вбирала в себе Христина, яка лежала на мені, міцно охопивши мене своїми тонкими руками. Її довге волосся закривало моє обличчя, і від його духмяних пахощів я знову готовий був поринути в терпке й солодке безумство. Тіло Христини було легке, але якимось дивним чином паралізувало мене. Відчував його повністю, кожною клітинкою свого єства, і мені здавалося, що вона — частина мене самого і, насичуючи мене потойбічною пристрасною енергією, водночас, позбавляє останніх сил.

— Дмитренятко, — почувся гарячий шепіт, і я відчув дихання Христини. Жадібно ловив його, вбираючи в себе. Воно було гаряче й паморочило голову. Здається, я нагадував спраглого блукача пустелею, який нарешті дістався до живого джерела. (Зараз, коли я намагаюся передати це словами, приречено розуміючи, що мені і близько не вдасться описати свій тодішній стан, мені згадується стародавня арабська казка про джерело в пустелі, у якому замість води струменіло вино, але тоді мені взагалі не йшло про жодні асоціації та метафори). Я вагався між безумством і здоровим глуздом, і, попри палке бажання залишатися в цьому солодкому божевіллі, намагався зібрати по клаптиках залишки своєї свідомості.

Христина легким рухом відкинула голову. Нарешті я зміг побачити її обличчя. Зелені очі уважно й зосереджено дивилися на мене. І я бачив себе в них — щасливого, виснаженого й безпорадного. Спробував підвести руки, щоб знову притягнути її до себе. Мені здавалося, що я задихнуся без її дихання й пахощів цього чорного волосся. Дівчина посміхнулася — насправді посмішка ледь ковзнула по губах. Вона схопила мене за руки й м’яко завела за голову. Довгі вологі пасма знову впали на моє спітніле обличчя. Я намагався схопити їх губами, спробував вигнутись тілом, знов почув гарячий шепіт:

— Тихо, тихо, моє серденько… Не треба… Зараз.

Я відчував її пальці — тонкі, прохолодні й на диво сильні. Відчував залізну високу спинку ліжка і… як на моїх зап’ястях затягується тонкий шкіряний ремінець… Боронитися в мене не було сил. Моє вкрай розслаблене тіло було не здатне чинити жодного опору. Я спробував щось сказати, але з мого рота вирвався тільки хрипкий стогін, який м’яко закрили її губи.

Христина сіла на мої стегна, трохи відкинулася назад, закидаючи волосся за спину. Її очі дещо іронічно дивилися на мене. Раптом до мене дійшло, що я дійсно опинився в геть безпорадному й незвичному для себе становищі підкореного.

Дівчина мовчала, замислено дивлячись на мене — і я теж не міг відвести від неї очей. Чарівне тіло, сповнене неосяжної жіночої звабливості і краси, струменіло під місячним сяйвом, крапельки поту, що рясно вкривали її плечі, високі груди й живіт, кришталево блищали. Мені здалося, що вона ось-ось перетвориться на веселковий потік, закрутиться срібними мерехтливими метеликами й розчиниться легким маревом.

Щоб скинути із себе оці химерні чари, я спробував звільнити руки. Безрезультатно — свідомість дещо прояснилася, але руки анітрохи не стали вільніші. Покрутив головою. Нарешті зміг промовити:

— Дівчино, я в такі ігри не граюся… Принаймні, не в такій ролі…

Христина засміялася. Дзвінкий сміх покотився по кімнаті й розтанув.

Мені стало страшно. На мить згадав, як колись відпочивав в одному санаторії й відправився пройтися з двома дівчатами в ліс понад річкою. Сутеніло, дерева навколо ставали все більш похмурими і зловісними. Я щось теревенив про відьом та іншу нечисть, розповідав усілякі історійки, які мали забезпечити мені поважну репутацію знавця потойбічних справ. І раптом дівчата водночас почали сміятись. Просто — вони стояли, дивилися на мене і сміялися… Сміх їх лунко відбивали дерева й водяна гладінь. Мені тоді стало якось не по собі… А потім, на зовсім короткий проміжок часу я відчув, що ціпенію від страху. Якогось архаїчного страху, котрий з давнини живе в кожному чоловікові перед чимось таємним, незбагненним і переможним, що таїться в кожній жінці… Тоді це була лиш коротка мить…

Але тут, тепер, підстав злякатися в мене було значно більше.

Христина помітила мій страх. У моїх очах, у тому, як моє тіло марно намагалося напружитися, збираючи сили для звільнення. Вона нахилилася наді мною і приклала палець до моїх губ:

— Тихо, тихо… Не хвилюйся, серденятко… Просто тепер ти повністю мій…

Вона знову притулилася до мене, міцно сповивши руками й ногами. Її волосся знову закрило моє обличчя. Втрачаючи свідомість від її солодкого й п’янкого дихання, я заплющив очі і її поцілунок знову відправив мене в забуття…

Глава VI Загадковий рукопис

За вікном сірів ранок. Сніжинки повільно вкривали підвіконня пухким білим шаром. Я сидів на ліжку, намагаючись отямитись і відновити цілісну картину того, що сталося вночі. Реальний світ поступово проступав із хаосу відчуттів і марень, як проявляються світлини у фотолабораторії. Похмура світлина. Сіра, нерухома й байдужа. Я відчув, як зимно в кімнаті, і як із щілин підвіконня віє вологою прохолодою. Невже я дійсно тут всю ніч потопав у спекотних вигинах тіла Христини? Я озирнувся — дівчини ніде не було, ні поруч зі мною на ліжку із зім’ятими й перекрученими простирадлами, ні в глибині коридору, наскільки його було видно з кімнати. Деякий час я напружено й безнадійно прислуховувався, сподіваючись почути, як вона виходить із ванни.

Я вийшов на балкон, похмуро закурив, дивлячись на сніжинки, що повільно спускалися у квадрат внутрішнього двору, затиснутого високими сірими стінами.

Коли вона встигла зникнути? Може дійсно розчинилася в місячному сяйві, перетворившись на «веселковий потік сріблястих метеликів»? А може її і не було, просто Місто зіграло зі мною один зі своїх жартів, котрі водночас дарували щастя й тяжку тугу?

На душі було дуже сумно. Немовби повернувся із далекої чарівної мандрівки в давно звичну й ненависну буденність, у якій маю доживати останні роки свого безрадісного життя. Я докурив, повернувся в кімнату. Подивився на зім’яте ліжко. Знову відчув гостру самотність і спустошеність. І з чого б це так? Хіба вперше? Знайомство, квартира, шалена ніч, ранкова сигарета, розставання назавжди… Ось тільки не зараз. Чим Христина могла так прив’язати мене до себе?

Я безпорадно опустився на зім’яту постіль. Безтямно підняв свій наплічник, який недбало кинув ввечері поруч із ліжком. З нього випав і розсипався по підлозі стос пожовклих аркушів. Я здивовано дивився на них. Підняв один листок. Якийсь машинопис. Стародавній, скоріше за все, десь початку минулого сторіччя, шрифт. Звідки цей рукопис опинився в моєму рюкзаку?

Я зібрав аркуші — добре, що на кожному стояв порядковий номер. Уривок з якогось роману? На першій сторінці темніли великі літери — «Розділ X. Графиня Баторі Н-ського повіту».

Я заглибився в читання…

«…Господиня маєтку міцно вхопила Інгу за руку і стрімко потягнула за собою, наполегливо минаючи якісь коридори та сходи нагору і вниз. Гостя ледь встигала помічати антураж середини маєтку, слабо освітлений мерехтінням свічок у старих канделябрах…

— Мене звуть Тереза… Таке дивне ім’я подарували батьки, — графиня посміхнулася, на мить повернувшись до Інги. На кістлявих плечах Терези, ледь тримаючись, звисала довга коричнева шаль із китицями, іншою рукою господиня маєтку недбало стискала тонку папіроску, устромлену в довгий кістяний мундштук. Урешті-решт вони опинилися у великій залі, зігрітій вогником каміна, із довгим столом посередині, потертим диваном, обтягнутим темно-жовтою шкірою, та розвішаними по всіх стінах портретами набурмосених чоловіків у мундирах з медалями.

Тереза відразу всілася у крісло й затягнулася цигаркою. Її, дотепер відсторонені, очі зиркнули на столик, на якому стояла срібна таця із двома білими доріжками якогось порошку…

— Ох, ви знаєте, опіум зараз не в моді, — млосно протягнула графиня, — а ось засіб від головного болю — кокаїн — уже випереджає морфій за популярністю. Тим більше, що його можна придбати в будь-якій аптеці… Як там у нашого генія? „Улица, фонарь, аптека…“

Інга стояла посеред зали, учепившись руками у свій ридикюль. Чорний блискучий, важкий ридикюль. Вагу йому надавав маленький дамський револьвер „Дилінжер“, і це заспокоювало.

— Та роздягайтеся, роздягайтеся, — помітивши напругу гості, промовила Тереза.

Раптом дівчина відчула м’який доторк долонь на своїх плечах. Хтось позаду допомагав їй зняти задубіле від морозу пальто. Вона здивовано озирнулася — позаду стояла красива жінка із жовтим азійським обличчям та довгим чорним волоссям, зібраним у високу чудернацьку зачіску.

— Не лякайтеся, це Аюмі, японка. Коли мій дід був губернатором у Сибірі, він привіз звідти її батьків…. З того часу й вони, (нині, на жаль вже покійні), і Аюмі, їх донька, яка народилася тут, віддано служать нашій родині, — затягнувшись цигаркою і замріяно випустивши дим у стелю, промовила Тереза…

Інга, дещо зніяковіла, дозволила японці зняти з себе пальто, хутрову шапочку і, залишившись у гімназійній сукні із чорним атласним комірцем, сіла у крісло, поклавши ридикюль на коліна.

— Ох, це були такі дивні часи, — мрійливо закотивши очі, сказала господиня, — знаєте, Інгочко, раніше наші предки вміли жити і вміли насолоджуватися… Ось зараз — емансипе, літературні та теософські салони, декаданс, срібний вік та інша дурня… Усе це з безвиході та відчаю… Погодьтеся, від відчуття неминучої катастрофи… Усе почалося із скасування кріпацтва… Уже тоді можна було зрозуміти, що світ, його устрій, його розумну ієрархію невідворотно зруйновано…

Тереза почала скручувати у трубочку якийсь зелений папірець.

Інга озирнулася — Аюмі в залі не було. Вона щезла так само непомітно, як і з’явилася.

Помітивши її здивування, графиня кволо посміхнулася:

— Минулі, славні часи… Часи, коли в розпорядженні мого діда знаходилося безліч людей. Усе навколо було наше. Вся ця земля і всі ці люди. А зараз… хто ми без них, і хто вони без нас?

Жінка нахилилася, уклала трубочку в одну ніздрю і пройшлася по білій доріжці, утягуючи в себе порошок.

Закінчивши, вона відкинулася на спинку крісла й заплющила очі.

„Красива, але за собою не слідкує, — мимоволі зауважила гостя, — утім, як для цієї глухомані виглядає досить ефектно — японка, мабуть, непогано про неї дбає“.

— Вам треба поїсти, — почувся за спиною Інги тихий і тонкий — майже дитячий — голос японки. Аюмі нечутно поставила перед дівчиною декілька запашних страв і налила повний келих червоного вина. Тільки зараз Інга відчула, наскільки вона стомилася, змерзла та зголодніла.

— Спочатку випийте вина, — не розплющуючи очей сказала Тереза, — воно допоможе вам розслабитись і швидко зігрітися.

Дівчина взяла келих і не без вагань випила його до дна, відразу відчувши, як напруга останніх божевільних днів щезає. Потім узялася за страви, що виявилися надзвичайно смачними. І вже, угамувавши голод, Інга знову випила вино, дбайливо налите Аюмі.

Господиня вже сиділа перед великим роялем, замислено поклавши довгі бліді пальці на клавіші.

— Моєму дідові пощастило. Він жив у звитяжні часи, які пульсували справжнім життям…

Вона почала тихо награвати. Легкі звуки ноктюрну наповнили зал…

— У ті часи господарі вміли підтримувати заведений порядок. Особливо складно це було зробити в цих диких краях, де ще відносно недавно буянили ці безжальні гайдамаки… Але дід вмів навести справжній лад…

Інга здивовано дивилася на графиню — здавалося, та вся охоплена збудженим маренням.

— Але менше з тим, — Тереза припинила свою гру і впритул подивилася на гостю. — А ви дуже гарна!

Дівчина відчула, що її обличчя чи то від вина, чи то від погляду господині, палає жаром. Тереза протягнула до неї руку, ніби збираючись торкнутись високих грудей, але відразу прибрала її.

— Вам необхідно відпочити. Аюмі проведе вас до вашої кімнати, допоможе переодягнутись, прийняти ванну, а завтра вже ми з вами весело проведемо час, — Тереза провела очима Інгу, яка, подякувавши, пішла за китаянкою до спальні…

…Декілька хвилин жінка нерухомо сиділа із заплющеними очима, з її вуст вирвався тільки тихі слова:

— А часу в нас буде достатньо…

…Інга стояла перед великою ванною, наповненою гарячою водою. Аюмі поклала на полицю біля ванни великий махровий рушник із вишитими на ньому ієрогліфами. Гостя вже почала розстібати ґудзики на комірці, але сором’язливо озирнулася на японку.

— Дозвольте мені допомогти вам, — ніжним голосом із майже непомітним акцентом промовила Аюмі і, усупереч несміливим запереченням гості, почала допомагати їй знімати одяг. Та навіть не відчувала її доторків, здавалося, що одяг, немов підкоряючись чарівній силі, сам повільно полишає тіло.

Від гарячої пари з ванни, від червоного вина та тонких хмаринок диму, які повільно розпливалися по кімнаті з тліючих паличок (вони стояли в чудернацьких вазах по всій ванній кімнаті) в Інги задурманилося в голові. Аюмі повністю роздягнула її і розплела дві довгі чорні коси. Наче в стані глибокого трансу, гостя, покірна ледь відчутним дотикам рук помічниці, ступила у ванну. І відчула, як японка повільно ллє з великого фарфорового глеку гарячу воду на її плечі. Підкорившись м’якому натиску струменів, Інга опустилась у воду, відкинувши голову на виступ з каучуковим валиком. Аюмі щось промовляла по-японськи. В інтонаціях її лагідного голосу відчувався віршований речитатив на межі зі співом. Цей ритм, запаморочливі пахощі, гаряча вода й долоні Аюмі, якими та почала ніжно розминати плечі Інги, загіпнотизували дівчину. Аюмі торкалася її ледь чутно, але ці дотики сповнювали тіло гості млосним відчуттям солодкого безсилля. Раптом дівчина зрозуміла, що японка керує нею, як вправний ляльковод своєю маріонеткою. Аюмі знову примусила її підвестися й почала розтирати її смагляве тіло — спину, високі пружні груди, живіт, стегна… Інзі здалося, що ось-ось втратить свідомість… Вона отямилась, зібравшись з останніх сил і відвела руки японки від своїх стегон.

— Дякую, Аюмі, — ледь рухаючи губами промовила Інга, — далі я сама.

Японка, не змінюючи спокійного виразу обличчя, склала перед собою руки, долоня до долоні, вклонилася й нечутними дрібними кроками вийшла з ванни…

Тереза знову нахилилася над тацею з кокаїном і втягнула в себе другу доріжку… Із забуття її вивів тихий голос Аюмі:

— Господине, дівчина у своїй спальні, я провела її до ванної кімнати й дала їй ту нічну сорочку, що ви наказали…

Тереза повільно підвела на японку свої очі:

— Ми могли б зробити це вранці, але ти знаєш, на цей раз я не зможу очікувати. За три дні ми вже маємо передати її Вану, він уже дав завдаток, тому не будемо гаяти часу…

Господиня підвелася, розкрила шухляду у старовинному комоді, витягнула звідти декілька в’язок жорстких конопляних мотузок і протягнула їх Аюмі:

— Ти знаєш що робити, — промовила вона, відчувши, що серце заколотило в грудях, — Тобі допомогти? Дивись, ця дівчинка сильна й хоробра, до того ж, скоріше за все, у неї в ридикюлі револьвер.

— Я впораюся, господине, але якщо вам буде приємно…

Тереза кивнула:

— Я піду з тобою…

Спальня, виділена гості, була досить велика, але половину її займало ліжко, біля якого на підлозі лежала кошлата шкіра білого ведмедя. Весь простір кімнати освітлювало всього лиш декілька свічок, і по стінах, завішаних пухнастими килимами, повільно розпливалися і зникали тіні.

Інга сиділа на ліжку й розчісувала мокре волосся. На дівчині була вдягнута тільки тонка, майже прозора шовкова нічна сорочка, яка приємно облягала тіло. Інга відчувала, що, незважаючи на божевільні, смертельно-небезпечні пригоди, у вирі яких вона опинилася за останній місяць, і котрі вкрай виснажили її, година, проведена у ванні, повернула їй сили. Невже вона нарешті знайшла безпечний притулок для себе? Перебути в цьому, хоч і похмурому, маєтку декілька днів… а потім все повернеться до звичного життєвого ладу…

Дівчина загасила свічки, лягла в ліжко, накрилася пухкою ковдрою й миттєво заснула…

Серед сну вона раптом відчула, що якась вага тисне на її коліна… Спробувала прокинутися, але марево сновидіння в’язкими пеленами щільно огортало тіло та розум. Не у змозі поворухнутися, Інга намагалася хоча б відкрити очі. Тільки після надзвичайних зусиль їй це вдалося. Те, що вона ледь змогла розглянути в темряві, крізь мінливий похмурий туман перед очима, примусило дівчину заціпеніти від жаху. На її колінах сиділо моторошне створіння — горбатий карлик, не вищий за метр на зріст, із тулубом, вкритим кошлатою шерстю, і неприродно довгими м’язистими руками, якими він спирався на ноги Інги. На бугристій голові стирчали довгі гострі вуха. Але найстрашнішими були очі, що дивилися прямо в дівчину: дві гострі пронизливі точки світилися пекельним червоним вогнем…

Інга щосили стрепенулася. Видиво, як і залишки сну, миттєво щезли. Відчуваючи, як серце відчайдушно б’ється у грудях, а чоло вкривається холодним потом, вона тремтячими руками запалила свічку. Жодного бажання залишатися тут на самоті в неї не залишилося. Дівчина вже вирішила спуститися вниз — можливо, Тереза ще не спала — як у двері обережно постукали, і почувся голос господині:

— Можна на хвилину до тебе?

— Так, звісно! — з великим полегшенням відповіла гостя.

Двері розкрилися. Спочатку до спальні нечутно увійшла Аюмі, а вже за нею Тереза. Інга мимохіть зауважила щось недобре у їх постатях. Господиня мовчки сіла в крісло й затягнулася папіроскою з довгим мундштуком. Її очі із неприродно розширеними зіницями холодно й байдуже дивилися на зніяковілу гостю. Та інстинктивно прикрила груди схрещеними руками. Тим часом японка повільно наближалася до неї, тримаючи в руках згорнуті мотузки. На тонких губах грала привітна усмішка, але очі дивилися холодно й жорстко. Інга, відчувши небезпеку, старанно гамуючи тремтіння, зробила кілька кроків назад, поки не вперлася спиною в один з високих різьблених стовпів, що по чотирьох кутах оточували ліжко.

Аюмі кинула під ноги дівчини згорток мотузок, від яких Інга мимоволі сахнулася, як від кубла бридкого холодного гаддя. У руках японки залишився короткий товстий мотуз із трьома зашморгами — одним посередині і двома на кінцях.

Від непомітних рухів служниці він звивався, немов дійсно був живою, огидною та смертельно небезпечною змією.

— Не лякайся, мила дівчинко, — ніжним голосом заговорила Тереза. На її блідих щоках заграв нездоровий рум’янець. — Аюмі може зробити це швидко й непомітно, так що ти майже нічого й не відчуєш. Але якщо будеш пручатися, вона може зробити це дуже боляче й жорстко…

Паралізовану жахом Інгу пронизала проста, але від того болюча й нестерпна думка — вона у пастці! Дівчина рефлекторно піднесла руки, намагаючись захистити обличчя, яке вже обпікало гаряче дихання японки…

— Краще сама ляж на ліжко й заведи назад руки — не хочу, щоб Аюмі зробила тобі боляче, — ласкаво промуркотіла Тереза, хоч у її голосі явно відчувалося зростаюче збудження. — Ім’я Аюмі перекладається, до речі, як „дитя кохання“, але ж кохання може бути й нестерпно болючим!

Обличчя гості спалахнуло гнівом, і вона щосили відштовхнула японку — та від несподіванки заточилася і, ледь утримуючи рівновагу, відскочила назад. Інга кинулася до свого ридикюлю. За мить вона вже тримала тремтячими руками револьвер.

— Облиште мене, я буду стріляти! — владним голосом, ледь намагаючись вгамувати свій розпач, який вже примусив колотитися все тіло, наказала вона.

— О, так ти зовсім неслухняна панянка! — імітуючи розчарування, промовила господиня і сплеснула руками. — Мені дуже шкода, але Аюмі тепер вимушена бути не такою поблажливою… Аюмі, зв’яжи її, як оту, — пам’ятаєш? Оту норовливу брикливу селяночку. Що ти навіть не змогла впоратися з нею без моєї допомоги!..

Японка похитала головою і знову повільно почала наближатися до дівчини. Тепер у її рухах красномовно вимальовувалася гнучка й заразом невблаганна сила. Інга зчепила зуби й натиснула на гачок.

Сухо клацнув бойок револьвера, спрямованого прямо в груди японки. Але пострілу не було. Аюмі посміхнулася, засунула руку до кишені й висипала на підлогу декілька тьмяно-блискучих набоїв… І тут же блискавично підскочила до Інги.

Нападниці вистачило лише однієї миті, щоб перехопити руку, у якій дівчина тримала револьвер, і вправним, відточеним рухом заломити її за спину. Револьвер м’яко впав на ведмежу шкіру. Інга зойкнула від пронизливого болю, що примусив вигнутися дугою все її тіло… Але крик, який відчайдушно намагався зірватися з уст, раптом завмер і перетворився на тихий болісний хрип — зашморг блискавично стиснув шию. Інга відчула, як її, боляче заламана рука, яку тримала Аюмі на рівні лопаток, потрапила у другу петлю. Дівчина спробувала простягнути іншу руку, але японка, не напружуючись, м’яко схопила і її та сунула в зашморг. Вузол затягнувся, боляче зімкнувши перехрещені зап’ястя, і жертва, щоб хоч якось пом’якшити біль, була готова підкорятися владним рухам Аюмі. Нещасна дівчина знову відчула себе звичайною лялькою в руках японки. А та знову щось тихо заговорила-заспівала. Майже не відчуваючи свого тіла, Інга вже лежала на животі, занурившись у ведмежу шкіру… Японка підхопила її ноги, і третя петля затягнулася на щиколотках дівчини. Витонченим жестом вона відпустила знерухомлену безпорадну жертву й почала перебирати мотки мотузок.

Тереза, закинувши ногу на ногу, відкинулася на спинку крісла. Її обличчя знову зблідло, але в очах запалав зловісний вогонь. Вона, ледь тамуючи переривисте дихання, заговорила:

— Це геніальний винахід, створений предками Аюмі вже дуже-дуже давно… Він називається „Три пелюстки сакури“. Погодься, Інгочко, скільки поезії в цьому! Призначення поезії, на мою думку, полягає в тому, щоб висмикнути людину з профанної буденності, примусити її відчути, що десь поза межами цього примарного буття є інша реальність. І тільки вона — справжня… Уяви собі! — короткий мотуз, усього три петельки, три таємничі вузли, але світ навколо тебе… і ти сама також! — змінилися!.. Я знаю, що це таке, — колись Аюмі довелося випробувати „Три пелюстки сакури“ на мені, тоді, коли я була такою ж наївною дурепою, як ти…

Інга намагалася поворухнутися, але Аюмі, сором’язливо оголивши з-під своєї червоної спідниці коліно, натиснула ним на талію зв’язаної, цим остаточно паралізувавши всі і без того безсилі спроби нещасної вибратися з тенет. Не прибираючи коліно, японка продовжувала розбирати мотузки, оцінюючи їх довжину та зрідка кидаючи оком на тремтяче смагляве тіло перед собою. Обличчя служниці було сповнене натхненням та зосередженістю…

Тереза запалила ще одну папіроску, помовчала, ніби насолоджуючись видовищем, що поволі розгорталось перед нею, і заговорила:

— Завжди люблю дивитися, як Аюмі застосовує своє диявольське мистецтво. Це у неї в крові — вона походить із давнього роду японських викрадачів жінок та работоргівців, — неквапом розповідала жінка, затягуючись папіроскою, — її батьки вірою і правдою служили моєму дідові, а вона служить мені. Тоді в них було багато роботи… А втім, і зараз залишається широке поле для застосування її навичок… Я нічого не знала про розваги свого діда, училася у Сорбонні, була суфражисткою, навіть захоплювалася марксистським рухом. А потім… потім, може Верлен, пам’ятаєш, Інгочко: „…я пішов на ринок і купив ланцюги для тебе, моя кохана…“ — а може, потяг крові… Коротше, коли дід помер, я збиралася побути тут, у цій глухомані, не більше кількох днів, ну, може, тижнів, щоб скоріше прийняти спадок, продати його й повернутися до Франції… Але, але… Аюмі, я тебе прошу, тугіше, не забувай, що ця норовлива панночка щойно збиралася нас застрелити… Так, саме так, тугіше… добре… Ось… Але вже перші два дні, проведених тут, повністю змінили моє життя. І я залишилася… Уся справа у щоденниках діда — скільки в них було всього!.. А потім Аюмі, хоч і не без застосування своїх переконливих методів, увела мене до справ, так би мовити, до секретів нашої родової розваги… Мила Інго Рудницька, я захоплена вашим спротивом, ви б’єтеся за свою свободу до останнього! Але ти втомлена, моя мила… У тебе не вистачить сил пручатися… А коли я тоді побачила таємний підвал, у якому розважався дід із норовливими кріпачками… І який так чудово був доповнений досвідом батьків Аюмі… Першою в мене була непокірна, гонориста селючка… Ах, що ми з нею тільки не робили, перш ніж продати Ван Сану!.. Такий досвід… Я спочатку просто була асистенткою Аюмі… Іноді, проте, траплялися і шляхетні панночки… Недаремно про наш маєток ходили такі зловісні чутки… Завтра обіцяю показати тобі все, і не тільки показати… Ти навіть не уявляєш, які відчуття тебе очікують… І ми з Аюмі продовжили старі традиції: спочатку декілька дівчат з навколишніх сіл, зниклих безвісті… А та нещасна панна Закревська, чарівна наречена!… Вона щезла за день до весілля… Ти не уявляєш, Інго, як ефектно виглядали чорні мотузки на тлі її чудесної білої сукні! Так, цей маєток зберігає багато захопливих таємниць… Здається, ти впоралася, Аюмі, і все ж ти її дещо пожаліла, дозволь мені затягнути останній вузол…

Тереза підвелася й уважно розглянула полонянку, котра лежала на ведмежій шкірі, міцно сповита з голови до ніг мотузками. Тугі пута жорстко впивалися в її тіло, ледь прикрите залишками подертої нічної сорочки. Мотузка, міцно зав’язана на щиколотках, була протягнута до голови й декілька разів обкручена навколо рота, відтягуючи голову назад, там же, до стоп були прикручені і її зап’ястя. Єдине, на що була здатна Інга ув такому стані, — це безсило стискувати пальці та тяжко дихати. Утім, кожен порух посилював нестерпний біль — численні вузли, зав’язані на путах, миттєво починали впиватися в найбільш чутливі точки тіла… З рота, перетягнутого мотузками, вихоплювався тяжкий, скупий хрип — ні кричати, ні стогнати вона вже не могла — груди та ребра були стиснуті цими клятими путами, до того ж, окремий зашморг перетягував горло, а петля стягувала лоб, заважаючи навіть поворушити головою…

— Так, і який це ієрогліф ти виклала на її тілі? — запитала Тереза, обернувшись до японки, яка, завершивши справу, немов звичайну буденну роботу, стояла поруч.

— Це ієрогліф, який означає „Початок великої подорожі“, — тихо відповіла Аюмі.

— Сама досконалість! — захоплено, мов юна курсистка, вигукнула господиня, рвучко нахилилася над Інгою, видихнувши їй в обличчя дим від папіроски, потім із вдаваним співчуттям запитала:

— Боляче тобі, серденько, незручно? Сама винна, я тебе попереджала. Ось лежала б зараз, ну, теж не в змозі поворухнутися, але б навіть не відчувала своїх пут. Аюмі знає більше двадцяти способів зв’язування. І хоча вона чомусь виявила до тебе поблажливість, я все ж дещо виправлю, — з цими словами Тереза на диво міцним і вправним рухом затягнула вузол на мотузці, яка з’єднувала щиколотки та зап’ястя Інги. Зв’язана вигнулася ще більше, її м’язи пронизали біль та судоми. Вона хрипко застогнала.

— Ну що ти, дурненька! — Тереза ніжно провела по гарячій щоці Інги крижаними пальцями, — якби ти себе зараз бачила! Ти сама досконалість — таке гаряче, сильне, молоде тіло, сповнене пристрасті та жаги… Утім, здається, ми припустилися помилки: до твого смаглявого тіла більше би пасували білі шовкові мотузки…

Тоном плаксивої та вимогливої дівчинки вона звернулася до японки:

— Аюмі, дозволь мені наступного разу зв’язати її… І обов’язково білими мотузками!!!

Японка поблажливо кивнула головою.

Тереза заплескала в долоні й підхопилася, застрибавши, немов дитина:

— Так славно! Чуєш, Інго! Я дуже вправна учениця Аюмі! Хоча, на відміну від неї, я ніколи не вміла сам-на-сам впоратися із нерозумними дівками! Але я навчуся! Може ти мені допоможеш? У нас з тобою стільки всього попереду! І вранці ми з Аюмі віднесемо тебе до підвалу — там на тебе очікує стільки сюрпризів!

Раптом жінка засмутилася, на її очах ледь не виступили сльози:

— Але уявляєш, у нас тільки три дні… За три дні з’явиться цей мерзенний Ван Сан… І ми з тобою розстанемося, моя люба. Як я його ненавиджу! Але у нас контракт. Він, — Тереза по-змовницьки, немов гімназистка, що довіряє свою головну таємницю найкращій подрузі, зашепотіло на вухо нерухомої Інги, — продає після мого вишколу дівчат. Куди? Можна тільки здогадуватися. А може розірвати контракт? Може ти назавжди залишишся в нас? Ні, сімейна традиція не дозволяє. А може, дійсно залишити тебе? Мені вже давно кортіло випробувати на практиці досвід великої графині Ельжбети Баторі!

Тереза позіхнула:

— Але потім, потім! Ти дуже мила, але, вибач, ти покарана. До ранку ти пролежиш тут, можливо, це допоможе тобі зрозуміти своє негідне ставлення до таких милих господарів, як ми з Аюмі.

Інга безсило поворушилася, застогнавши від болю. З її очей котилися сльози.

— Ну не плач, Інгочко, — жінка витягнула хустку і провела по її обличчю, — я зараз і сама почну плакати… І, якщо моє чутливе серденько вкрай розм’якне, я закину свої принципи і прийду години за дві-три розтерти твоє так жорстоко покаране затерпле тіло…

Тереза ніжно поцілувала зв’язану в чоло й підвелася.

— Аюмі, тобі треба підготувати підвал для наших солодких триденних забавок! І всім нам треба відпочити!

Потім господиня знову нахилилася над Інгою:

— А може тебе зараз розважить сам пан Туруханов? Отой, із полум’яним поглядом?

Очі Інги розширилися від жаху, з горла вихопився заглушений мотузками крик розпачу…

— О, так ти його вже бачила? — замислено промовила Тереза і стривожено озирнулася на темні стіни спальні, — тоді не будемо заважати… Нам скоріше треба йти звідси!

З цими словами обидві мучительки нечутно залишили кімнату. Незабаром свічка згасла, і в спальні запанували темрява й тиша, яку ледь порушували звуки слабкого дихання полонянки, змішаного із стогоном розпачу та беззвучних ридань…»

Далі текст уривався…

Я одягнувся й вийшов на вулицю. Сірий ранок поступово перемагав ніч. Місто похмуро та іронічно дивилося на мене. Я повільно йшов вулицями, не звертаючи уваги на вологий холод. І в мене не було жодного сумніву, що це лише початок історії, з якої вороття вже не буде…