Волонтер

1. Волонтер (РСК.[1] 4 серпня 1995 року)

У тяжкому передсвітанковому балканському тумані, натужно долаючи звивисту, укриту воронками, трасу Книн[2] — Петрина,[3] повільно повз «Ікарус», залишаючи за собою хмарки сизого диму. Незважаючи на своє мирне походження, автобус виглядав досить войовниче. Уздовж бортів чорніли сліди від автоматних та кулеметних черг, ледь замазані білою фарбою; жовтий первісний колір давно вже перетворився на камуфляжні плями від порохового нагару, близьких вибухів та від вогню. Своїх вікон він позбувся ще в 1991 році, десь в Словенії, і взагалі встиг повозити у своїх нутрощах солдатів ледь не всіх ворогуючих сторін за останні чотири роки. Про це свідчили й численні написи, сяк-так зафарбовані супротивниками. Останні гасла «ЗБРОЙНІ СИЛИ СЕРБСЬКОЇ КРАЇНИ» та «НА ЗАГРЕБ! НА БИХАЧ!» однозначно показували, що саме того ранку належав «Ікарус» збройним силам РСК. Так, мужньо долаючи шлях, і зневажаючи всі закони механіки (двигун вже років п’ять тому мав би опинитися на металобрухті), віз він у місто Петрину на лінію оборони Сербської Країни поповнення для 39 Баньского корпусу генерала Слободана Тарбука.

Поповнення складалося із 1-го взводу Ударного батальйону. Власне, цей взвод і був усім батальйоном — усе, що могли зібрати в Книні й відправити до Петрини, — півтора десятка дезертирів («Або назад на позиції, або до стінки»), стільки ж десь мобілізованих і ще десяток добровольців.

Усередині автобуса тяжів густий запах вихлопів (звісно, солярки), зброї, перегару, тютюнового диму та драпу… Якби не вибиті вікна, скрізь які пробивалося прохолодне і свіже ранкове повітря, довелось би одягати протигази. Половина взводу спала, половина ще знаходила в собі сили передавати з рук в руки великі, обплетені лозою пляшки з ракією та тліючі самокрутки з драпом… Підлога автобуса вся була заставлена цинками з набоями, кулеметними стрічками, ящиками зі снарядами для мінометів, на яких примудрилися зручно влаштуватися та безтурботно хропіли декілька солдатів.

Під час посадки вояки ледве впихалися всередину з усією своєю зброєю та іншими військовими лахами, але вже за годину якось утряслися, утрамбувалися й почувалися так-сяк комфортно (наскільки можливо в таких умовах). На передньому сидінні сидить капітан Горан. Здоровенний, під два метри ростом; на худорлявому довгому обличчі з орлячим носом пара шрамів; чорні очі похмуро дивляться у вікно. Рукави військової куртки захисного кольору закочені до ліктів; на жилавих, могутніх передпліччях синіє татуювання — сербський хрест та двоголовий орел з короною… Капітан Горан — один з небагатьох, хто справляє враження старого, досвідченого вояки — справжній вовк останніх балканських війн… Хіба що трохи схожий на нього — сержант Бук. Він трохи менший за зріст, рудобородий, такі ж хижі та холодні очі, як у капітана, тільки сині. На голові пілотка із білим сербським хрестом на червоному тлі. Та ще три четника,[4] які вже не можуть без війни. Решта солдат, хоч і обвішані тяжкими кулеметними стрічками та різномастою зброєю, якось розгубили своє войовниче завзяття, немов розтрусили його на вибоїнах від вибухів, що густо всіяли шлях.

Усі вони добре знають: не сьогодні-завтра хорвати та боснійці почнуть наступ та зметуть і РСК, і їх. Учора довго пили, обіймались та клялися битися до останнього, розгромити босняків та усташів,[5] узяти Загреб та повісити Туджмана.[6] Співали «Марш на Дріну» та «Тамо далеко…»[7] і багато пили. Але над усіма тяжко нависало — дуже скоро все погано закінчиться. Відчай зависав над Книном, він прочитувався у скляних очах його мешканців і його розбомблених вулицях, він розповзався у повітрі та підступно пробирався в бадьорі героїчні пісні. Від нього не рятувала ні ракія, ні драп…

Волонтер сидів біля вікна, поклавши руки на старий АК-47. Автомат йому видали учора на складі. Автомат тяжкий, надійний. Такий був у школі на уроках військової підготовки. Тільки з розточеним стволом. Тоді розбирав і збирав його за сім секунд… Цей справжній. Ще три магазини набоїв. Про колишніх господарів свого «Калашнікова» волонтер намагався не думати, як і про шість зарубок на тяжкому дерев’яному прикладі. Не думати допомагає сильний головний біль від випитої вчора ракії… Він уже три дні, як волонтер. За ці три дні він зрозумів одне: якщо хочеш вижити, треба забути, ким ти був до цього. Весь романтично-героїчний запал давно минув. У перший же день перебування у Книш. Не треба було бути особливо досвідченим, щоб зрозуміти: РСК переживає останні дні свого існування. Сотні дезертирів, відчай політиків, ворожість, або, у кращому випадку, байдужість світу, нульові шанси на можливість успішної війни. Власне, уся Сербська Країна була гігантською пасткою із приреченим населенням та приреченими солдатами. І серед них опинився він.

Поруч із волонтером сидить його земляк — донський козак Петро (з-під Новочеркаська), якого незрозуміло якими шляхами занесло сюди «захищати братушек слов’ян». Петро спить, похнюпивши чубату голову, хропе, однією рукою стискаючи ствол ручного кулемету МГ-42, іншою — кашкет із червоним окраєм та синім верхом. Час від часу Петро завалюється набік, крутить головою та знов завмирає.

Волонтер не спить. Щоправда, йому вдалося поспати кілька годин, але довелося вилазити, допомагати штовхати автобус, який застряг у черговій воронці. А потім уже заснути, як не хотів, не вдалося. Він дивився у вікно, підставляючи обличчя нічному повітрю, яке хоч трішки охолоджувало голову. За вікном чорнів ліс і смутно, трохи далі виступали гори.

— На, бра,[8] пригощайся! — почувся голос і відірвав його від вікна. Прямо перед ним сидів, хитаючись, солдат в окулярах і співчутливо протягував йому напівпорожню пляшку з ракією. Як і більшість, в автобусі, він, попри потертий камуфляж та портупею з кобурою, мало нагадував солдата. Скоріше університетського старорежимного викладача з акуратно підстриженою академічною борідкою, чомусь одягнутого у військовий стрій та запханого в цей автобус. Явним дисонансом до камуфляжу і взагалі цього войовничого становища на носі в нього блимало старосвітське пенсне.

«Мо’ горілка поможе?» — у голові у волонтера виплила рятівна цитата з улюбленого кінофільму.

Він вдячно кивнув і взяв протягнуту пляшку.

Пересилюючи нудоту, що миттєво накотила від запаху ракії, волонтер зробив великий ковток. Рідина продерла наждаком горлянку, обпекла шлунок. На чолі виступили великі краплі поту, він ледь стримався, щоб відразу не висунутись у вікно й не виблюватися.

— Дякую… — ледь вимовив він, закрутивши головою.

Його сусід спробував посміхнутись.

— Дякую, дякую… — повторив він, ідентифікуючи почуте слово. — Ви українець?

Волонтер ствердно кивнув.

— Я колись розбирав тексти українською мовою… Етнографа Калігуси… У нього є праці з південнослов’янського фольклору… Не чули про такого?

Заперечне хитання головою.

Помовчали. Зробили по ковтку ракії.

— Так ви українець… — продовжив сусід. — Дивно, більшість ваших воює за хорватів.

Волонтер знизав плечима:

— Нащо воювати за сильних?

Сусід кивнув головою і протягнув руку:

— Милован Стретич, викладач Белградського університету, тобто колись ним був.

Волонтер потис його руку й теж представився. Ракія діяла — головний біль поступово розсіювався, хоча особливого бажання теревенити з новим приятелем усе одно не виникало.

«Тобі б зараз лекції читати, пане професоре, а не на фронт пхатися… Утім, як і мені..» — тупо подумав волонтер.

Стретич у свою чергу приклався до пляшки і, немов би вгадавши похмурі думки супутника, промовив:

— Я колись проводив тут польові дослідження… Збирав місцевий фольклор. Це було давно. А тепер їду його захищати.

— Кого?

— Фольклор… Така вже в нас нафака…

— Вибачте, я поки що погано розумію сербську… — волонтер здивовано подивився на нього.

— Нафака… Так кажуть боснійці. Мабуть, з турецької мови… Але пояснити це слово неможливо… Це щастя, але не зовсім щастя… Це доля, але не зовсім доля… Це те, що Бог дарує, але не зовсім це… Це вдача, але не зовсім… У кожного є своя нафака, і як вона складеться, так і буде… Це те, від чого людина не зможе втекти… Якщо ти гинеш, то кажуть — «така в нього нафака», якщо тобі щастить, то кажуть — «він нафакалі»… Ти або нафакалі, або ні — третього не дано… Якщо ти робиш хорошу справу, то робиш її для своєї нафаки, але яка вона буде, ніхто не знає… Це слово не зрозумієш, поки не відчуєш…

— Так, — стиха промовив волонтер, — така вже в нас нафака…

Чомусь на його душі стало легше — чи то від ракії, чи то від нафаки.

— Але чи вартий фольклор вашої можливої загибелі? — запитав волонтер.

Стретич на хвилину замислився, підбираючи слова:

— Розумієте, фольклор — це не текст. Фольклор — це жива реальність… Просто дещо інша… Власне, ми всі його захищаємо в цих безнадійних умовах… А потім він захистить нас… І тоді наші мерці, вовкулаки й упирі встануть зі своїх могил і помстяться за нас…

Волонтер мовчки дивився в напівбожевільні очі Стретича… І чомусь йому вірив… У голові крутились слова Висоцького — «Наши мертвые нас не оставят в беде»…

І тут автобус…

2. Волонтер і операція «Олуя»[9]

…Автобус зупинився, і розмова перервалась. Волонтер визирнув у вікно і здригнувся — уздовж дороги в протилежному напрямі повільно чвалали сірі похмурі люди із блідими обличчями. Старі, молоді, діти… Сірі, майже прозорі постаті й повільні, неприродні рухи… Вони тягнули тачки, доверху завантажені якимось шматтям, гнали змучених коней, впряжених у мажі, завалені домашніми речами. Переважна більшість їх була в цивільному, але поміж них відсторонено брели й солдати, недбало тягнучи на собі зброю.

Стретич теж визирнув у вікно й відкинувся на спинку сидіння, на якому ще висіли почорнілі клапті дерматину.

— Це ще не мерці, бра! — тяжко промовив він. — Це біженці… і ще дезертири…

Капітан Горан, розстібнувши кобуру, легко вискочив у розчинені двері автобуса (вони й не закривались зі самого початку подорожі). Сержант Вук, перекинувши зручніше «Калашникова», вистрибнув за ним.

Капітан підскочив до найближчого озброєного солдата, що повільно плентався за біженцями, і спіймав його за комір. Той відбив руку і схопився за гвинтівку… Солдати в автобусі (ті, хто не спав, і хто вже встиг прокинутись) кинулись вилазити з «Ікарусу».

Між капітаном і дезертиром спалахнула суперечка і швидко набирала оберти. До дезертира почали підтягуватись інші озброєні. Волонтер, спостерігаючи, висунувся з вікна, навіть не помітивши, як пересмикнули його пальці затвор автомата. На брудну підлогу автобуса з магазину АК вискочив набій та весело застрибав по цинках. Волонтерові здавалось, що він спостерігає якийсь проймаючий епізод з югославського «партизанського» фільму часів свого дитинства (можливо через ці фільми він і потрапив сюди?).

Волонтер зміг тільки вловити уривки розмови — переважно слів, які викрикував дезертир капітану Горану: «Босняки!.. Бихач!.. Усташі!.. Кралевиця!.. Зрада!.. Милошевич!..»… Потім запала мовчанка… Капітан Горан, опустивши голову і зчепивши зуби, із ненавистю дивився на дезертира, його пальці стискували застібку на кобурі. Запала тиша, готова в будь-яку мить вибухнути пострілами… Але капітан плюнув під ноги дезертирові і скочив назад у автобус, розштовхуючи солдат свого взводу, що скупчились навколо…

За хвилину «Ікарус», натужно загурчавши двигуном, рушив з місця і продовжив свій шлях. Волонтер не відриваючи погляд дивився на дезертира, що, опершись на гвинтівку, мовчки проводжав від’їжджаючий автобус. Помітивши це, дезертир скривився, тицьнув пальцем у нього й повільно провів по своїй горлянці великим пальцем… За декілька секунд він зник за поворотом…

— Усе, це кінець… — тихо промовив десь за півгодини мовчанки Стретич. — Вони починають генеральний наступ. Хорвати з Кралевиці, босняки з Бихача… Слободан Милошевич[10] не надасть нам допомоги… Навколо повсюди ліси, напхані боснійськими та хорватськими диверсантами… Усі вже знають, що…

Але він не встиг завершити свою думку…

Земля під автобусом здригнулася. Грім? Так, це був грім, і грім не переривався, він напливав, від нього тремтіла земля, хоча жодна хмара не чорніла в ранковому небі, і небо не рвали блискавки…

Капітан Горан, який уже почав куняти, підхопився з місця, ледь не впершись коротко стриженою головою у стелю, підняв руку і щось загорлав… Але що саме — неможливо було розчути…

І в ту ж мить ветеран «Ікарус» потрапив під блискавичний рух голки гігантського оверлока, який із незбагненною швидкістю почав наскрізь прошивати його червоними нитками…

…Слух — справа ненадійна… Ти можеш побачити, як з твого друга вилітають мізки й тільки за секунду почути звук пострілу… Але й зір справа ненадійна — ми всі бачимо світло від зірок, які припинили своє існування кілька мільйонів років тому… І що залишається? Без сумніву, волонтер зміг би відповісти на це питання. Але за інших обставин… Він навіть не став розмірковувати про мінливу долю старих АК — 47 та їх колишніх володарів, коли важка кольба його «Калашнікова» розлетілася на друзки від кулі. Так, як і не став міркувати над питанням — краще вмерти з недопитою пляшкою в руках, чи, мирно сплячи із недопалком самокрутки драпу в пальцях?

Він просто стрибнув у вікно «Ікарусу», сподіваючись, що оверлок вишиває червоними нитками все ж з іншого боку.

Потім він (як колись лазив до доброї мамки під бік) поліз під колеса автобуса, утискуючи розщеплений приклад автомата у плече… Волонтера врятував капітан Горан — важка капітанова рука висмикнула його з-під колеса автобуса й відкинула подалі на всіяне щебенем узбіччя траси…

— Б…ть! Уроди! Ма…ь ва…у Й…6! Геть від автобуса! — горлав капітан, висмикуючи з-за борта і з-під коліс «Ікаруса» ошалілих бійців і кидаючи їх за дорогу.

Утім, роботи у нього було небагато — більша частина солдат 1-го взводу Ударного батальйону так і не встигла вибратися з «Ікаруса». Так вони й зависли — по двоє, по троє в кожному вікні — зелені, мережовані червоними нитками невидимого оверлока, незграбні й нерухомі силуети. А ще з десяток уже скрючились, так і не прокинувшись, на підлозі автобуса… Лише четники, декілька колишніх дезертирів та ще з півтора десятка новобранців звично повистрибували з вікон та дверей та бігли до найближчих дерев, час від часу пускаючи навмання назад черги з автоматів.

…І в цю мить на волонтера, який уже відкотився під дерево і стиснув незграбно свій автомат (а чи може він стріляти без приклада?), навалився Звук. І чого тільки не було в ньому — гуркотання далекого грому, від якого продовжувала дрижати земля, тріск петард… Так, саме так тріщали саморобні петарди, які продавали цигани, що жили на околицях селища, де колись він жив. У ті щасливі дитячі часи, коли ще не був солдатом…

Нарешті, смикаючи затвором, наважився глянути на дорогу…

«Ікарус» продовжував незворушно й героїчно стояти на місці, хоч з нього іще летіли прошиті кулями клоччя корпусу, тіл та залишків дерматину із сидінь…

До волонтера, шкутильгаючи на одну ногу, добіг козак Петро і впав на коліно, ладнаючи свій машингвер.

— Зараз ми їм, козлам, б…ь, покажемо… — хрипів він, намагаючись упхати кулеметну стрічку із набоями зовсім іншого калібру під відкидну скобу магазину.

Волонтер бачив «Ікарус» і бачив скельця пенсне Стретича на скривавленому асфальті. А ось і борода самого Стретича, ось його вирячені очі і кволі руки, що безпорадно намагаються ухопити повітря. Волонтер, закинувши автомат за спину, біжить до «Ікаруса», стрибає над фонтанчиками, які вибиває під ногами голка незримого оверлока, хапає Стретича за руки й висмикує, немов корок із пляшки, з вікна автобуса… Вони разом падають на асфальт і, час від часу падаючи на карачки, біжать-повзуть-шкутильгають до дерев, де вже намагаються стріляти невідомо в кого й куди залишки їх взводу…

А позаду «Ікарус» припиняє свій, без сумніву, гідний і героїчний життєвий шлях… Волонтер чує пронизливий свист, потім хлопок… Дуже сильний і гучний хлопок, немов би самого його бахнули двома долонями по вухах… Він втикається обличчям у вологу землю, потім продирає очі, очманіло крутить головою…

Автобуса на дорозі вже немає. Замість нього на трасі димиться воронка та чорніють плями й невеличкі шматки, про походження яких у волонтера немає жодного бажання здогадуватись. Повз солдата прокочується колесо і мирно лягає під дерево…

За інших обставин, волонтер напевно би прочитав чутливу промову на згадку про славетний «Ікарус» та його бойовий шлях, але то за інших…

Зараз же він чує лише несамовите горлання капітана Горана:

— Міномети, б…ь! У ліс!…

Власне, волонтер нічого немає проти такого наказу. Він підхоплює автомат (а чи зможе, зрештою, цей автомат без кольби колись стріляти?), смикає за плече Стретича (пропаде дідуган без пенсне) й біжить у рятівну гущину дерев, між якими майорять постаті колишніх пасажирів неіснуючого вже «Ікаруса»… А за втікачами квітнуть розриви мінометних залпів, немов би невидима рука посилає їм навздогін свої смертельні подарунки. Почувши свист, волонтер падає, потім під сухі вибухи розривів підхоплюється біжить далі-далі-далі в гущавину лісу… «Раз, два, три…» — рахує вибухи… Тільки ось четвертий залишається поза вербальним усвідомленням, натомість підхоплює волонтера вибуховою хвилею й несе в невідому далечінь… Утім, волонтерові вже все однаково… Світ навколо зникає, свідомість відключається, і лише його тлінне тіло, підкинуте вгору вибухом, вдаряється об покручений чорний стовбур сухого дерева і стрімко котиться вниз по крутому схилу глибокого яру…

3. Волонтер і серпнева балканська ніч

…Перше, що почув волонтер, був дзвін… Йому знадобилося кілька хвилин, щоб зрозуміти: дзвін ішов зі самої його голови й заповнював усе навколо. А перше, що побачив волонтер, — яскравий повний місяць, прямо над його головою. Він спробував поворушитися — і все його тіло затремтіло, здалося, що воно зараз розлетиться на шматки від гострого болю. Волонтер зчепив зуби і, спираючись об вологу землю тремтячими руками, сів. При світлі місяця він ясно побачив, що глибокий яр, де він знаходився, був всіяний трупами. Десятків два, не менше… Волонтер байдуже дивився на мерців, він і сам відчував себе мертвим… Але вже перша думка нагадала, що він ще живий… І, як не дивно, хоче жити й далі…

«Автоматі Де автомат?..» — волонтер хитаючись підвівся й побачив поруч свій АК-47 із розщепленим прикладом. Він підняв його і притиснув палаюче обличчя до холодного магазину. Ніби стало легше… Треба було йти… Але куди? Волонтер подивився на правицю — годинник із компасом був розбитий. Постояв трохи, але зібратися з думками не міг. Він взагалі не міг думати. Усі думки були заглушені цим клятим дзвоном. І тоді волонтер, ледь тягнучи ноги, просто побрів по дну яру, намагаючись не дивитися в обличчя мерців. Про те, щоб видряпатись на його обривисті схили годі було й думати…

…Повний місяць, чорне небо, усіяне величезними срібними зірками. Виходить, провалявся він тут цілий день, весь вечір і початок ночі. Зараз приблизно північ. Треба просто йти… І волонтер просто йшов, чіпляючись ногами об чорне покручене коріння. Яр здавався нескінченним. Він вже йшов не менше години, а по обох боках усе так само похмуро звисали й розчинялися в нічному небі його височезні схили, порослі густими кущами та понурими деревами. Раптом волонтер згадав про фляжку з ракією, яку сунув йому перед виїздом з Книна якийсь добросердечний міщух. Волонтер, тяжко переводячи дихання, запхав руку до кишені куртки та витягнув пляшку. Ковток пекучої рідини трохи стишив біль. І дзвін, здається, почав поступово вщухати. Натомість він відчув страшну спрагу… Волонтер почвалав далі, помічаючи, що стежка пішла вгору… Невдовзі попереду він помітив невеличкий струмочок, що бив з-під коріння на схилі яру. Волонтер пришвидшив ходу, упав на коліна й занурив голову у воду, потім кволо набираючи її долонями, почав жадібно ковтати…

…Нарешті він дістався краю урвища і, упираючись автоматом у землю, видряпався з нього. Навколо чорнів ліс. Йти стало значно легше. І дзвін припинився. Волонтер навіть почав чути звуки нічного лісу — хруст сухих гілок під ногами, шарудіння невидимих тварин, пронизливе голосіння якогось птаха. Поступово хащі рідшали, і волонтер вийшов на галявину, за якою темнів силует якоїсь будови. Він вже подумав, що варто десь загальмувати й відпочити, але ніч ще тривала, і варто було продовжувати свій шлях — подалі від людей, що так несамовито знищували один одного.

…Будівля виявилася старою церквою. Дуже старою. При світлі місяця випиналися старі облуплені, колись білі стіни. Лише три — замість воріт і передньої стіни зяяло чорне провалля, скрізь яке мінливе місячне сяйво вихоплювало похмурі обриси старовинного розпису.

Купол теж уцілів лише наполовину. Збитий, тяжкий хрест лежав поруч із церквою… Здавалось, за довгий час земля майже втягнула, всмоктала його в себе. Перед церквою чорнів ще один високий покошений кам’яний хрест. Ось тільки кам’яна фігура Христа була перекинута головою донизу… Волонтер машинально перехрестився і, не наважуючись зайти всередину церкви, обійшов її…

За церквою біліли кам’яні хрести над могильними горбами… Хрестів було багато, вони доходили до лісу й губились між дерев… Місяць закрили хмари… Усе навколо потемніло… А цвинтар треба було пройти — далі, у лісі, волонтер сподівався зупинитись на довгоочікуваний відпочинок. Наштовхуючись на хрести, в’язнучи ногами у глинистому ґрунті, він повільно пробирався серед могил. З-під його ніг вихопився птах і щез. Волонтер застиг на місці, учепившись у автомат. Утома кудись поділась, як і відсторонена байдужість… Йому стало страшно… Витерши брудним рукавом спітніле обличчя, волонтер зробив декілька кроків і завмер… Десь попереду він почув слабкий протяжний стогін… Стогін, плач, тужлива пісня, тонке голосіння… Немов би людський, але щось було надприродне в цьому стогоні-голосінні…

…Волонтер опустився на ватяних ногах, прихилившись плечем до кам’яного холодного хреста. Навіть у цій темряві він помітив, як побіліли пальці, стискаючи автомат. Він сидів заворожений, поглинутий цим скигленням, яке лякало й гіпнотизувало водночас.

Знову блідо засвітив місяць, уже схиляючись додолу. І волонтер наважився визирнути зі своєї схованки…

За двома могильними пагорбками від нього біля масивного кам’яного хреста, загрузлого в землю і вкритого мохом, сиділа молода жінка в темно-зеленому кітелі стародавнього армійського покрою, накинутому на білу мережану сорочку… Дівчина, повністю поглинена своєю піснею, повільно розгойдувалась, немовби в такт своєму тужливому голосінню. Її довге чорне блискуче волосся тяжкими хвилями коливалось по плечах, майже закривало обличчя, ледь не торкаючись могильної землі. Дівчина протягувала свої тонкі білі руки до хреста, не наважуючись його торкнутись. На мить пасмо, немов би за чиїмсь могутнім подихом відкинулося від її обличчя, і волонтер ясно побачив її великі очі, бліде чоло, рот, з якого вихоплювався цей моторошний стогін-плач… Заворожено дивився на неї, приголомшений і дивною красою дівчини, і цим потойбічним видовищем. Раптом усе знову почорніло навколо, хоча на обрії вже сірів ранок. Волонтер заплющив очі. Але перед очима все залишалась постать дівчини біля хреста… Декілька хвилин він не рухався. Раптом стрепенувся — голос, який чарував і лякав його водночас, стих… Коли волонтер відкрив очі й наважився знову подивитись — ніч танула, відступаючи перед ранковим світлом… Дівчини ніде не було…

4. Волонтер та іржавий серп

Він розумів, що необхідно йти далі, якомога далі від цього місця. Але сил не залишалося, до того ж повернувся біль. Тіло ломило, немов би його прокрутили крізь м’ясорубку. У голові все гуло — здавалося, що череп ось-ось лусне від гострого болю. Волонтер обхопив скроні долонями. Зібравши останні сили, він витягнув пляшку, тремтячими руками відкрив її і зробив добрячий ковток. Потім заплющив очі й ліг навзнак, радісно відчуваючи, як поступово напливає рятівний сон…

Прокинувся волонтер від яскравих променів сонця, що били йому просто в обличчя. Він озирнувся навколо і з жахом згадав дивну дівчину і її стогін-плач.

«А мене, мабуть, добряче вибуховою хвилею довбануло! — подумав він, протираючи очі. — Могло ж таке примаритись!» Він взяв автомат і так-сяк перев’язав розщеплений приклад брезентовим ременем. Пару разів клацнув затвором — здається, не клинить… Хлопнув долонею по підсумку з двома магазинами — нормально. Як там Миколайчук співає? — «Гори Карпати, два автомати». Попри обставини, у яких він опинився, десь в глибині душі блимнув вогник оптимізму…

Здалека долетіло гуркотання грому… Ага… Як же… Грім… Хорвати з боснійцями шинкують тяжкою артилерією залишки Сербської Країни. «Пропали, як Сірко в базарі! Готуйте шиї до ярма!». І куди далі чвалати? Компасу немає, провіянту, окрім півфляги ракії, також… Кому на очі не потрапиш — капець… Не сьогодні-завтра тут за кожним деревом буде по два усташа з босняками на додачу. Дезертирам теж краще на очі не потрапляти… Тут вже і привидам будеш радий…

Хлопець згадав учорашню дівчину-примару… Він підвівся й озирнувся. Під сонячним світлом цвинтар вже не виглядав так похмуро… Навіть дещо мальовничо, як на любителя старовини… В інший час волонтер охоче поблукав би між кам’яних хрестів, намагаючись розібрати напівстерті слова й дати. Цвинтар стародавній і, судячи з усього, давно закинутий і забутий. Він спробував визначити, біля якого саме хреста бачив (а чи бачив насправді?) дівчину, але даремно — усі хрести виглядали однаково похмуро, тяжко і всі однаково були вкриті чорно-зеленим мохом…

Закинувши автомат за плечі, волонтер кинув останній погляд на покошені стіни церкви із перекинутим розп’яттям і закрокував, петляючи між могил, у бік дерев, що привітно зеленіли за цвинтарем…

«Якось вирулимо… Спробую лісами пробиратись до Книна… Ні, дурна думка! — напевне, Книн уже оточений, і з дня на день капітулює… Скоріш за все, коридор для відступу буде відкритий через Лапац — Срб… Але як туди дістатися? Ні компасу, ні карти… Що ж, спробую пробиратися на південь… Ось і мені тепер буде „Марш на Дріну“…».

Із такими невеселими думками волонтер, про всяк випадок знявши запобіжник і тримаючи «Калашнікова» напоготові, запетляв між могилами до лісу.

Ліс був не так щоб і густим, але за першими зеленими деревами все частіше почали траплятися чорні покручені стовбури, між якими стирчали хащі непролазних кущів. За кілька годин блукання по лісу, геть обдершись, у наскрізь змоклому від поту одязі, волонтер видерся на край галявини…

Вона виникла перед ним несподівано, наче ліс раптом розтанув: чорні дерева та покручені кущі зникли, і народилися із полуденного марева обриси широкої галявини, порослої високою густою травою… Посеред неї стояв великий дерев’яний будинок. Трохи далі відблискувала вода невеликого озерця…

Розпечене повітря коливалося. І волонтерові здалося, що коливається і тремтить сам будинок, бо виник з нізвідки, і ось-ось може розчинитися. І галявина, на якій він стоїть, щезне і знову перетвориться на непролазні хащі…

Волонтер уже хотів зробити крок, щоб піти з цього триклятого місця, як відчув, що десь з глибин його генної пам’яті підіймається та зростає відчуття хижої настороженості… Він ліг на землю, затаївшись за деревом. Необхідно було добряче роздивитися й вичекати певний час. Але й подвір’я, і сама хата здавалися безлюдними. Напевне, садиба колись належала лісникові або якомусь відлюдкуватому мисливцеві. Поруч з будинком стояла стара гарба без одного колеса, на стіні темніла пара хомутів. Вікна були хрест-навхрест забиті трухлявими дошками, але двері відчинені. Волонтер пролежав, мабуть, вже годину, пильно вдивляючись у садибу, але жодного руху не помітив. Хіба що кілька разів з густої трави підхоплювалися птахи і щезали в лісі.

Нарешті волонтер наважився вирушити до будинку. Він зручніше перехопив автомат і вже майже зробив перший обережний крок, як на протилежному боці, там, де ліс підступав до краю галявини, над деревами полохливо залопотали крильми і злетіли декілька птахів. Волонтер знову впав на землю. Вказівний палець торкнувся курка. Крізь приціл він побачив, як між деревами майнув зелений френч і на галявину вискочила дівчина… Та сама дівчина… Він одразу впізнав її.

Чорне волосся було сплутане, поли завеликого френча тріпотіли за спиною, немов крила, обідрана довга біла сорочка заляпана чорною землею. Обличчя дівчини рясно вкривав піт, вона задихалася й жадібно хапала ротом повітря. Сил у неї не було, і тільки жах ще дозволяв їй бігти. Але не встигла вона подолати й десяток метрів, як з лісу вискочило двоє озброєних чоловіків… Дівчина озирнулась, заціпеніла у відчаї, заточилась на ногах, сплутаних високою травою, і впала. Переслідувачі за кілька секунд підскочили до втікачки й накинулись на неї…

Волонтер стиснув зуби. Серце відчайдушно закалатало. Тримаючи автомат, готовий вистрілити в будь-яку мить, він підвівся, спостерігаючи за боротьбою. Утім, сил відбиватися в дівчини вже не залишилось. А якби й залишилося, то це б їй мало допомогло — кожен з чоловіків важив рази в два більше, ніж їх жертва. І з нею вони не панькалися… За хвилину чоловіки скрутили їй руки й запхали до рота якусь ганчірку. Поки один затягував мотузку на її зап’ястях, другий підвівся й з автоматом (укороченим десантним «Калашніковим») напоготові повільно озирнувся… Був одягнутий у камуфляжну куртку без жодних шевронів чи нашивок і камуфляжні штани, заправлені в кирзові чоботи. На мить волонтер побачив його обличчя — жорстке, неголене; довге сиве волосся, зав’язане на потилиці… Здалося, що чоловік побачив його, і волонтер щільніше притиснувся до стовбура дерева. Його руки затремтіли, стискаючи автомат… Коли він знову визирнув з-за дерева, чоловіки вже тягнули дівчину до будинку. Точніше, тягнув, міцно схопивши за викручені зв’язані руки, чоловік у цивільному одязі — теж худорлявий, сивий. За його спиною бовталась двоствольна мисливська рушниця. Чоловік у камуфляжі йшов за кілька кроків позаду. Він продовжував тримати автомат напоготові, час від часу зупинявся й кидав назад насторожений погляд. Дівчина намагалася опиратись, її ноги волочились по траві… Вона озирнулась і… волонтер був упевнений, що їх погляди зустрілися… Він відчув німий гострий відчай у очах дівчини, почув слабкий тонкий крик, який ледь пробивався крізь ганчірку-кляп…

На обличчі волонтера виступили краплі холодного поту. Його тіло тремтіло. Декілька разів він підносив автомат, вперши приклад у плече, але розумів, що не зможе вистрілити…

Чоловік вже затягнув дівчину до будинку. Перш ніж щезнути в чорному отворі дверей, дівчина знову озирнулася… і знову її погляд був звернений до волонтера… Тепер був впевнений, що вона знає про його присутність, і що погляд був німим благанням про допомогу… Зверненим саме до нього…

Той, що був у камуфляжі, трохи затримався біля дверей, ще раз уважно озирнувся навколо, нахилився, підхопив оберемок довгих шкіряних ременів — напевно, залишків збруї, що валялася біля порога, — і теж зник за дверима…

Ноги волонтера раптом зробилися мов ватяні, перестали його тримати, і він опустився на землю… Десь поділися й хижацький інстинкт, і чіткість думок… Він намагався вгамувати хаос почуттів, що поглинули його, зціпив зуби, ледь стримуючи виття, що рвалося з його грудей…

…Тікай звідси, війна для тебе закінчилася… це чужий світ і чужі люди… ти дивом залишаєшся живим… нащо лізти під кулі… тікай знову в ліс… іди на південь… ти викарабкаєшся…

А як потім будеш жити?

Остання думка блискавкою випалила всі інші. Він знав, що благальний погляд дівчини назавжди залишиться з ним, він вже викарбувався десь там всередині його душі, і позбавитися його ніколи не вдасться… Так, він піде і, напевне, врятується… А потім, невдовзі, просто пустить собі кулю в скроню, не в силі втекти від цього погляду…

…З будинку знову вийшов чоловік в камуфляжі, нервово озирнувся і почав щось поквапом шукати на землі серед мотлоху якогось реманенту. Відчувалося, що віч квапиться і нервує. Коли він обернувся, в руках його був довгий іржавий серп…

Як тільки його постать розчинилася в дверях, волонтер підхопився, перевів свій автомат у режим одиночного вогню і швидко закрокував до входу…

Що відбулося в будинку, він потім ще довго намагався відтворити у своїй пам’яті. Але так і залишився невпевненим, що точно зміг пригадати все, що відбулося в ті кілька хвилин. Пам’ять навідріз відмовлялася співпрацювати з ним, і волонтер ледь міг витягнути з неї лише декілька статичних картин…

…Він стоїть в дверях, тримаючи перед собою «Калашнікова»… Напівтемна кімната пронизана кількома слабкими, майже сизими від пилу, променями сонця, що ледь пробивається крізь забиті вікна… Задуха, стійкий запах сирості й відчаю…

…На підлозі лежить дівчина, усе її тіло туго сповите чорними ременями… Її оголене тіло ледь-ледь прикрите пошматованою сорочкою, зібганий френч валяється на підлозі… Над нею нахилився, присівши на коліно чоловік у камуфляжі, він тримає чорний, іржавий серп біля її горла… Поруч стоїть чоловік у цивільному, у його руках мисливська рушниця… Вона націлена на волонтера…

…Він щось намагається сказати, його слова тонуть у гуркоті пострілів… Двох пострілів — мисливської рушниці (з її обох стволів вихоплюються вогні й білий дим) і його автомата… Постріл вириває дошку в одвірку поруч із головою волонтера (ліву частину голови дрібно січуть дерев’яні скалки), але сам чоловік із рушницею вже нерухомо лежить біля протилежної стіни…

…Він знову щось намагається кричати, але не чує власного голосу… Чоловік у камуфляжі вже стоїть, стискаючи білими пальцями руків’я серпа… Ось він дивиться на свій автомат, що лежить на дерев’яному столі, ось він дивиться на дівчину, ось він дивиться на волонтера… Він щось говорить, але волонтер не чує його…

…Чоловік у камуфляжі рвучко нахиляється над дівчиною й заносить серп над її головою… Волонтер знову стріляє…

Коли знову почав усвідомлювати власні дії, дим від пострілів уже розсіявся, залишивши в кімнаті запах пороху. На підлозі лежало три тіла…

Волонтер хитаючись підійшов до дівчини… Йому здалося, що вона теж мертва… Очі заплющені, високі груди, жорстко перетягнуті ременями, нерухомі… Волонтер висмикнув кляп, яким був забитий рот нещасної, і нахилився до її обличчя, намагаючись відчути хоча б легке дихання. У відчаї він підхопив її обм’якле тіло і поклав на дерев’яне ліжко, застелене трухлявим подертим килимом. Обдираючи нігті, спробував розплутати вузли на її путах, згадав про штик-ніж, який висів у піхвах на поясі, кваплячись, перерізав ремінь, що стягував груди дівчини, плутаючись тремтячими руками в довгих пасах, звільнив її тіло… Знову застиг над нею… Нарешті йому вдалося вловити ледь чутний подих — вона дихала…

Витягнув з хати важкі тіла вбитих. Мрець у камуфляжі продовжував стискувати в руці іржавий серп, аж поки той не зачепився за жмут трави й лишився обабіч стежки.

Хлопець знайшов за будинком глибоку яму — вочевидь колись туди зсипали золу — і скинув їх у чорний отвір. Трупи глухо вдарилися, і над ними здійнялось біла хмарка попелу…

Він безсило опустився біля ями й довго сидів, охопивши руками голову…

5. Волонтер, дівчина й озеро

Коли він повернувся до хати, дівчина сиділа на ліжку, ніяково озираючись навколо, машинально перебираючи тремтячими руками ремені, якими була щойно зв’язана. Її обличчя майже не було видно з-за пасм розтріпаного чорного волосся. Почувши кроки волонтера, дівчина зойкнула й заметушилась, намагаючись прикрити тіло уривками сорочки та притиснутись до стіни. Волонтер завмер, обережно зняв зі спини автомат і повільно поклав його на стіл. Спробував посміхнутись і підняв руки.

— Не лякайся, дівчино, — підбираючи сербські слова, заспокійливо промовив він, — хороший…

Дівчина, зіщулившись, застигла, між чорним волоссям блимнули насторожені величезні очі. Волонтер підняв френч і кинув їй, потім повільно сів на широку лаву біля столу. Декілька хвилин вони мовчали, дивлячись один на одного.

— Не бійся, — лагідно промовив волонтер і знову спробував посміхнутися. На цей раз вдалося краще. Дівчина перелякано озирнулась по кімнаті.

— їх немає, — сказав він і, повагавшись, додав, — вони пішли і вже не повернуться…

Здавалося, дівчина поступово заспокоювалась. Вона швидко накинула на плечі френч і прибрала волосся з обличчя, звичним рухом закинувши його за плечі. Вона була дуже гарна. Навіть, не зважаючи на замурзане обличчя, на якому пролягали доріжки від сліз…

— Ось і добре, — волонтер усе намагався посміхатися, — усе буде добре, заспокойся… Ти сербка?

Дівчина помовчала… і слабко, ледь помітно посміхнулась…

Волонтер полегшено зітхнув.

— Так ти сербка?

Дівчина, посміхаючись, потисла плечима.

— Хорватка?

— Боснійка?

— Влашка?

— Циганка?

— Македонка?

— Як тебе звуть?

І на кожне запитання — у відповідь легка посмішка й такий же — і не ствердний, і не заперечний — рух.

— Ну, не кажи, як не хочеш, — примирливо промовив волонтер, — а я…

Тут він зам’явся — дійсно, а хто ж я? Руснак?

— Тоді і я тобі не скажу…

Вона знову посміхнулася. Майже весело. Волонтер засміявся:

— Ось і познайомилися! Знаєш, мені подобається твій стиль спілкування.

Посміхаючись, вона кивнула головою. Напруга в її постаті щезла. Дівчина спустила ноги з ліжка і примостилася зручніше, запахнувши френч. Струнка постава, але без зайвого гонору, обличчя прояснилося, і, якби не сліди від сліз на щоках, ніщо б не нагадувало те, що менше години тому їй збиралися перерізати горло іржавим серпом…

— Ось, а тепер я, як порядний залицяльник, маю запропонувати дівчині вечерю, хоча, зважаючи на годину, скоріше обід.

Волонтер, дивуючись власній балакучості (от так — «На війні як на війні!»), підвівся й озирнувся. На столі стояла порожня глиняна миска, з якої стирчало декілька дерев’яних ложок, поруч валялись розбитий глиняний келих та старовинна гасова лампа. Усе вкрито товстим шаром пилу. Сама кімната — простора похмура світлиця — аж ніяк не нагадувала зручну для побачень кав’ярню. На облуплених стінах де-не-де висіли якість чорно-білі малюнки, напевне, вирізані зі старих журналів, пожовклі фотографії в рамках, розбитий годинник без стрілок, з черева якого звисала на пружині бронзова зозуля. Під стіною — запилений стародавній комод, викладена кахлем висока пічка… У куті декілька почорнілих ікон з латунною лампадкою. «Та тут років шістдесят ніхто не жив!» — ледь не присвиснув волонтер.

Підійшов до малюнків на стінах. Найбільший — старе фото, вирізане з журналу, — зображувало огрядного вусатого чоловіка в мундирі, оточеного пишними військовими. Під малюнком чорнів підпис сербською «Король Петро II Карагеоргієвич приймає військовий парад в Белграді. З квітня 1940 року».

Він підійшов до комоду й відкрив дверцята… Зверху лежало кілька акуратно складених, колись білих, але давно вже пожовклих полотняних сорочок. У нижньому відділенні стояли якісь жерстяні банки. Він взяв одну з них. На запиленій обгортці була намальована життєрадісна корова й надпис англійською, який повідомляв, що це найкраща «тушонка» і що на цю партію, 1943 року виготовлення фірма робить колосальні знижки… Поруч із банками лежало декілька пачок галет. Волонтер спробував узяти пачку, але вона розсипалась у його пальцях на порох… У куті, над яким висіли ікони, темнів чорний квадратний отвір підвалу — частина дерев’яної дощатої долівки, яка його відкривала, була притулена до стіни. Волонтер нахилився в отвір, чиркнув сірником — на мить у темряві проступили обриси драбини та пощерблених глиняних стін. Схованка — криївка?

Волонтер винно озирнувся на дівчину. Та широко посміхалась — марні пошуки їжі її рятівником явно веселили.

Він ще раз замислено озирнувся — у куті стояв старий, захисного кольору армійський наплічник. Волонтер обережно взяв його за лямки, розкрив — там лежало кілька ребристих гранат із викрученими запалами, кілька магазинів для «Калашнікова» і — нарешті! — декілька плиток шоколаду, три банки тушонки (із полегшенням волонтер прочитав на них дату виготовлення — «Белград», 1991 рік) і чотири пачки печива («Загреб», 1995 рік).

Волонтер радісно обернувся до дівчини, тримаючи в одній руці плитку шоколаду, а в іншій банку консервів:

— Що ж, дівчино, з голоду ми не помремо!

Дівчина нерухомо сиділа, на її губах блукала все та ж відсторонена посмішка.

— Зараз, почекай хвильку, я піду наберу води… — Волонтер закинув за спину автомат і вийшов з хати.

Старий колодязь — зруб кількох дерев’яних колод — закривав так-сяк сколочений з трухлявих дощок щит. Над ним густо роїлися мухи… Волонтер не наважився навіть підняти щит та зазирнути в середину. Він уважно роздивився навколо — здавалося, від полуденної спеки навіть листя на деревах лінувалося зробити зайвий рух.

Волонтер підхопив відро й поплентався до озера. Навколо берега тихо шелестіли зарості очерету. У прозорій, чистій воді мінливими обрисами віддзеркалювались комиші та найближчі дерева. «Ой, у полі озеречко, там плавало відеречко…» — згадалася волонтерові улюблена пісня. Від озера віяло прохолодою та свіжістю — такими бажаними в цю спеку і в цей божевільний, кривавий день…

Раптом волонтер відчув, як втома і спрага впали на його плечі… Власне тіло, брудне і збите, у скривавленому і наскрізь просякнутому потом одязі, здалося йому невимовним тягарем. Він підхопив долонями воду й довго пив, захлинаючись від її солодкої чистоти. Потім скинув з плечей автомат, розстібнув ремінь… За хвилину, залишивши весь свій одяг на березі, він вже входив у воду, не в силі опиратися такій бажаній прохолоді… Пірнув, не заплющуючи очей, — вода миттєво огорнула його, ласкаво прийняла у свої обійми, і він занурювався все глибше і глибше, радісно відчуваючи, як минуле і бруд щезають, немов шкіра, яку скидає змія… Він перестав відчувати своє тіло, залишилася тільки дитяча радість і світло… Народжуючись заново, він волів назавжди залишатися тут, під рівною гладдю цього чарівного озера. Він плив, легко розсікаючи широкими замахами рук поверхню озера… Здавалося, час зупинив свою ходу…

Але треба було повертатися. Волонтер знову глибоко занурився у воду, марно намагаючись дістатися дна, розвернувся й поплив назустріч сонячним променям, що м’яко гойдалися у світло-блакитній товщі води. Він вже бачив сонце над поверхнею води, прибережні комиші, невиразні контури берега. Волонтер на мить закрив очі, насолоджуючись срібним світлом, що переповнювало його, а коли відкрив, то побачив крізь сріблясте водяне світло постать дівчини…

Волонтер відчув під ногами пісок, і його торс піднявся над поверхнею озера. Дівчина, недбало тримаючись за поли френча, накинутого на плечі, мовчки спостерігала за ним. Її голі ноги по кісточки були занурені у воду, у руках вона тримала білий згорток.

Волонтер зніяковіло дивився на неї. По його тілу сковзали краплі води й миттєво висихали під пекучими променями. Він на секунду занурив голову у воду й вихопив її, витираючи долонями обличчя. Дівчина не рухалася, її погляд був спрямований на рятівника, та вона не посміхалася — дивилась просто і спокійно. Але від цього погляду хлопцеві стало дещо не по собі, він пішов прямо до неї — голий, вкритий сріблястими краплями (на шиї бовтається срібний ланцюжок із кельтським хрестиком). Він зупинився перед нею, дивлячись прямо у її великі карі очі, що поглинали його, як щойно поглинало озеро. Дівчина протягнула йому згорток — полотняну чоловічу сорочку й полотняні штани. На мить він торкнувся тонких пальців дівчини, і цей дотик пронизав його тіло, немов легкий удар струму…

Волонтер взяв речі й тільки тут побачив, що його власний одяг вже випраний і акуратно розкладений на зеленій траві. «І коли вона встигла?» Він одягнув сорочку і штани, які подала йому дівчина, і відразу став схожим на якогось селянського парубка, що відпочиває після довгої і виснажливої праці. Волонтер сів на траву й поклав автомат на коліна. Він навіть здивувався, що пам’ятає — десь поблизу йде війна… Та зараз війна мало хвилювала його. Він дивився на дівчину.

Вона деякий час стояла, заворожено дивлячись на озеро. Потім повільним рухом скинула з плечей френч… Її оголене тіло лагідно обвили сонячні промені, укривши золотим подихом… Дівчина заходила у воду, немов поступово розчиняючись у цій порцеляновій блакитності. Коли її голова зникла під водою, волонтерові здалося, що дівчина примарою зіллється із цим озером і зникне назавжди. І буде виходити з нього тільки ночами, сумна і срібна при світлі повного місяця… Він уже підвівся, щоб зачаровано піти за нею й теж назавжди розчинитися в первісності озерної води, але дівчина знову з’явилася. Вона повільно виходила, погляд її міцно тримав волонтера, а струмені води сумно залишали її тіло, укрите дивною засмагою — не від сонця, але від сяйва повного місяця…

«Гомер ніколи не намагався описати красу Єлени, він просто передав слова, які вихопилися з уст втомлених ахейців, ахейців, що десять років скиглили під стінами Трої — а чи варто вмирати за цю Єлену? Гомер просто розповів: коли вона з’явилася перед військом на згарищах та руїнах конаючої Трої, ахейці зрозуміли — за таку красу було варто вмирати»…

Так думав волонтер, не маючи сил погляд відірвати від тендітної постаті.

…Сонце, не кваплячись, і милуючи оцей тимчасовий острівець затишку серед світу, залитого війною, червоніло, збираючись зникнути за верхівками дерев. Мир і спокій, та ще призабутий солодкий щем любові панували в душі волонтера. Вони повертались до будинку, і дівчина в білій довгій сорочці, крізь яку проступали обриси її вологого тіла, обережно несла випраний одяг волонтера… Сам він йшов поруч, тримаючи в одній руці автомат, а в другій — повне відро води. Він майже не дивився на дівчину, але відчував її дихання, її погляди, які та кидала на нього. Відчував, власне, кожну клітинку її єства… Намагаючись повернути до себе реальність, волонтер уперто повторював подумки: «усе, повернуся… з нею… якщо врятував когось від смерті, маєш відповідати за нього до кінця свого життя…», але перебиваючи цей речитатив, уперто втручалися, безкінечним повтором слова з пісні: «А з нашого коханнячка не вийде нічого».

…Вони повечеряли. «Сім’я вечеря коло хати», — згадав волонтер… А потім сіли поруч на призьбі, не торкаючись один одного, і довго дивились, як важко хилиться до обрію криваво-червоне балканське сонце…

6. Волонтер, дівчина й ніч

Із поверненням темряви до волонтера повернулося й відчуття небезпеки, що могла чатувати за кожним деревом навколо його мирного і щасливого світу, який так дивовижно подарувала йому, на короткий час ця загадкова дівчина…

Він перевдягнувся у свою захисну форму, висмикнув ріжок з автомату й деякий час дивився, як масляно жовтіють у ньому набої. Потім із сухим ляском вставив ріжок на місце. Дівчина сиділа на лаві, склавши руки на колінах, її губи тремтіли. На широко розкритих очах зрадливо виступили безпорадність і сльози.

«Ось і закінчився наш день, дівчино...» — подумав волонтер і тихо промовив, провівши долонею по плечах дівчини:

— Не хвилюйся, маленька, сама знаєш, як тут навколо невесело… Спи, я трохи початую та прийду… Нічого не бійся, я ж з тобою…

Він посміхнувся, і дівчина відповіла йому несміливою посмішкою…

Волонтер ліг біля порога навпроти відчинених дверей. Галявина перед хатою була геть темна, і ліс навпроти вже стирчав чорною зловісною стіною, сповнений пронизливих зойків невідомих тварин… Та невдовзі мав з’явитися місяць, і тоді можна буде помітити будь-який загрозливий рух.

Хлопець поклав долоню на заспокійливий холод автоматного затвору. За його спиною, у світлиці лежала на ліжку дівчина, і він був готовий убити кожного, хто насмілиться стривожити її. Власне, він вже мав у цьому досвід…

Думок не було, почуттів теж. І місяць усе ніяк не міг виборсатися з-поміж хмар… І волонтер не помітив, як заснув… Можливо на хвилину може на дві години… Коли він стрепенувся, напружуючи очі, клянучи себе і відчайдушно придушуючи залишки сну, від дерев одна за одною відокремились тіні, повільно поповзли по галявині. Біля десяти зігнутих постатей, напружених і сповнених зловісної загрози…

…Волонтер, затамувавши дихання, підхопив автомат, заздалегідь розуміючи, що не протримається, вступивши в бій при такому розкладі, і хвилини. Але час ще був… Точніше один химерний шанс… Волонтер тихо, як кішка, підхопився і прослизнув у світлицю. Дівчина не спала. Вона сиділа на ліжку, і тіло її тремтіло від жаху.

— Тихо, тихо, — зашепотів волонтер і схопив дівчину за руку, — швидше в погріб…

Вона нечутно підхопилась, підкоряючись його владному руху, і перша ступила на сходинки драбини. Волонтер майнув за нею. Опинившись унизу, він підхопив заслін і обережним рухом (уперше в житті він щось робив так обережно) закрив заслінку… Залишалося тільки сподіватися, що ті, хто наближалися до хати й ось-ось мали зайти сюди, не зауважать цей підвал.

Волонтер почув у темряві дихання й обійняв однією рукою плечі дівчини. Другою рукою намацав у кишені гранату. Він щось нечутно шепотів їй — хіба що коливання його дихання вона могла відчути… Хвилина, друга, третя… Десь у них над головами скрипнула дошка… Тяжкі й обережні кроки… Одна чи дві людини? Кроки міряли світлицю, і коли хтось важкий зупинився прямо над їх головами, рука волонтера відчула, як плечі, усе тіло дівчини заколотилося… Боячись, що це тремтіння перекинеться й на нього, він ще міцніше стиснув її плечі, напружив м’язи, щоб не допустити цей переляк до свого тіла, своєї душі і свого розуму… Та раптом він із жахом відчув, що зараз дівчина заб’ється у приступі несамовитого жаху, а з її грудей вихопиться пронизливий зойк…

І тоді волонтер зробив єдине, що міг зробити. Його долоня жорстко лягла на рот дівчини, придушуючи крик, іншою рукою він перехопив її тремтячі руки й наліг усім тілом на неї, притискаючи до холодної землі. Вона намагалася видряпатися, вигиналася, на мить її очі спалахнули жахливим світлом повного місяця. Потім застигла, підкоряючись його силі… Жодного звуку… Волонтер лежав і не знав — чи залишилося серед звуків всесвіту щось інше, ніж стук їх сердець та шелестіння їх дихання?

Над головою знову зарипіли дошки, потім кроки почали віддалятися, і все стихло. Волонтер відчув, як глухне від цієї тиші…

А потім він повільно прибрав руку і ясно побачив її обличчя — воно світилося. Світилося дійсно місячним сяйвом, рівним, сріблястим і спокійним. Відчув усе її тіло, що пульсувало під ним, — кожен міліметр, кожну клітину — і це тіло поглинало його, сповнюючи божевільною жагою… Волонтер відсахнувся від дівчини, переляканий незнаними до того силою й гостротою бажання. Боячись збожеволіти, він притиснувся до стіни, та, попри холод, що панував тут, його тіло охопив жар… І тут на обличчя ліг легкий і ласкавий дотик її пальців…

Волонтер заплющив очі…

…Яскраве світло, пронизлива, сумна й весела водночас музика — скрипки, цимбали, труби, бубни; білі пелюстки рясно кружляють між столами, розставленими між вишневих дерев безкрайнього саду; за столом сидить він і поруч вона, уквітчана весільним вінком. А навколо музика, співи, церковні святкові дзвони та заздоровні келихи… «Як ми кохалися, то дуби хиталися…»

…Він першим вийшов на поріг хати. Біля призьби лежав іржавий серп. Волонтер байдуже відкинув його носком чобота й сів на поріг, тримаючи автомат. Дівчина вийшла й сіла поруч, поклавши долоні на його передпліччя. Світанок повертав на місце звичну галявину, похилені жердини паркану та дерева навпроти. Волонтер сидів на порозі будинку й дивився на ліс. Подумки він ще залишався там, у тій такій виразній миті абсолютного щастя, у якій грала музика й вони сиділи поруч за весільним столом…

Усе зникло, коли він побачив, як на галявину спокійно виходить капітан Горан…

7. Волонтер і капітан Горан

Капітан йшов тяжкими повільними кроками. Правою рукою він тримав автомат, утомлено сперши його на плече, ліва висіла уздовж тіла, і по рукаву розповзлася темно-багряна пляма.

Волонтер, не рухаючись, дивився на нього. Відчув, як його руку стиснули тремтячі пальці дівчини.

Капітан став навпроти волонтера й дівчини, його погляд випромінював божевілля і втому.

— Тут тільки ви двоє? — запитав він.

— Так.

Горан кивнув, помовчав, потім перевів погляд на дівчину:

— Хто вона?

Волонтер мовчав.

— Хто вона? — повторив капітан.

— Моя наречена…

— І як звуть?

— Не знаю…

— Давно її знаєш?

— Давно… Майже добу.

Капітан кивнув… Він взагалі не був схожий на людину, яку можливо чимось здивувати, цей капітан Горан.

Він озирнувся до лісу й майнув рукою. На галявину вийшли ще троє. Точніше, вийшли двоє — третього вони тягнули, ухопивши попід руки… Зовсім як двоє приятелів тягнуть хмільного товариша після добрячої пиятики… Четник — волонтер ледь пам’ятав його — і сержант Вук. А тягнули вони Стретича, знавця балканського фолку, а нині просто тяжкопораненого бійця, напевне, уже неіснуючого ударного батальйону можливо, вже неіснуючої Сербської Країни…

Стретич ледь переступав ногами, його голова мотлялась по плечах…

Дівчина підхопилася і зникла в хаті. Капітан Горан сковзнув за нею поглядом, і у волонтера майнуло недобре передчуття…

Стретича поклали на ліжко. Лівий край його кітеля був просякнутий чорною кров’ю. Сержант Вук витягнув з кишені бинтпакет і глянув на дівчину, яка сиділа, забившись у кут і з-під лоба перелякано дивилася на прибульців. Волонтер стяв поруч, поклавши руку їй на плече.

— Перев’язки робити можеш? — крізь зуби процідив сержант.

Дівчина кивнула головою.

— Тоді давай, — сержант кинув їй бинт і повів головою в бік Стретича.

Дівчина підхопила бинт пакет, підвелася й підійшла до пораненого.

У світлиці панувала похмура мовчанка. Четники втомлено посідали, майже попадали на лаву. Зголодніло відкривали ножами, на яких ще чорніли плями присохлої ворожої крові, банки тушонки, жадібними ковтками хапали прозору воду. Дівчина, перев’язуючи пораненого, час від часу кидала на них переляканим оком, хіба що присутність волонтера трохи заспокоювала її. Непритомний Стретич тяжко дихав, під ребрами в нього пузирився кров’ю широкий шрам, кров виступала з кожним подихом і на його губах.

Капітан Горан наказав четнику лягати спати, а сержанта Вука відправив на горище:

— Побачиш будь-кого поблизу — стріляй…

Капітан коротко розповів волонтерові, що під час засідки на дорозі більша частина їх узводу загинула… Ніч і день десяток тих, хто залишився, проблукали по лісах, орієнтуючись за розкатами далекої канонади, а другої ночі наштовхнулись у якомусь ярі чи то на усташів, чи то на дезертирів, зійшлися врукопаш, різалися ножами, потім, уже учотирьох блукали в темряві, аж поки не вийшли на цю галявину й до цієї хати…

Волонтер не знав — чи радіти йому, чи бути напоготові, очікуючи чогось поганого… Він відразу відчув, що дівчина у присутності цих оскаженілих від поразки вояків аж ніяк не може бути в безпеці.

Капітан зрозумів напружений погляд волонтера.

— Нічого, бра, разом вийдемо з оточення, а там ще повоюємо, — промовив він і ляснув волонтера по плечу, — відпочинь трохи, а там у мене є для тебе завдання.

— Яке? — похмуро запитав волонтер.

— Бачив, звідки ми прийшли? — капітан Горан дивився на волонтера поглядом, у якому вже не залишалося простору для суперечок чи додаткових пояснень.

«Це незрозуміле диво — дисципліна», — згадався волонтерові вислів одного мудреця, прочитане в товстій книзі, купленій за десять рублів у 1990 році. Власне, в останній книзі, яку волонтер встиг купити, поки за рублі ще можна було щось купити.

— Ось підеш, бра, у тому напрямку, — сухо казав капітан, — там встановиш розтяжку на стежці, також розвідаєш ситуацію, бо якось дивно — вони мали б зачищати весь простір, але канонади не чути… Коротше, повернешся — відзвібуєтся.

— Вибачай, бра! — капітан Горан підвівся, знов хляснув його по плечу, і волонтер зрозумів, що в цьому наче дружньому, жесті було більше погрози, ніж намагання підбадьорити. Він устав, закинув за спину наплічник із гранатами, зірвав із вікон тонкий дріт, на якому дивом ще теліпалися колись білі занавіски, і глянув на дівчину. Вона сиділа на ліжку біля старанно перев’язаного Стретича, склавши руки на колінах, і дивилась на волонтера. Від її погляду волонтер здригнувся…

— Я зараз повернусь. — Волонтер спробував покласти свою долоню на руку дівчини. Вона рвучко підхопилась. Її губи тремтіли. Вона заперечливо похитала головою. У її очах палав відчай і благання… Це був погляд, що прирікав волонтера на вічне каяття… Він це зрозумів. Капітан Горан дивився на них. Сумно дивився…

Волонтер вийшов з хати. Стежка (так — «Немає лісу без стежки») петляла між покручених стовбурів — дерева, переживши страшний вихор, не впали, але зачаїли в собі відчуття приниження та помсти…

Він майже біг стежиною, несподівано для себе звично і зручно ступаючи по глинястому ґрунту. Швидко, швидко, ось тільки два стовбури над стежиною — так, саме такі… Закрутити дротом один стовбур, присипати землею гранату, зачепити кільце іншим краєм дроту… Усе, справа зроблена — «Рука тверда, дух черен, верен яд…» І вірна загибель тобі, необережний веприк чи олень, що насмілилися ходити там, де ходять оскаженілі та підступні хижаки — люди…

Волонтер повернувся на пару сотень метрів і почав ладнати нову розтяжку. Він відкинув добрий шмат минулорічного пожовклого, майже прозорого листя. З-під розбурханої його рухом купи випала рука. Він підвівся, носком чобота відкинув решту листя. Ледь притрушений, кволо відкинувши руку, долілиць лежав чоловік у новенькому камуфляжі, перетягнутому портупеєю із підсумками, набитими набоями. Його русява чуприна занурювалася в розкішні зарості папороті… Волонтер присів і, схопивши мерця за плечі, перекинув його на спину. Відсахнувся й застиг… На нього дивилося обличчя мумії — жовто-зелене, напівпрозоре, із вишкіреним ротом, із тонкими чорними рисами колишніх губ, із запалими у впадинах обтягнутого висохлою шкірою черепа скляними очами. Але найстрашнішим було поєднання невимовного жаху і блаженства, зафіксоване на обличчі, немов геніальним пензлем геніального митця. На камуфляжі червоніла хорватська «шахівниця». Ще один «домобран»[11] лежав неподалік, навзнак… І єдиний промінь сонця, що безнадійно пробивався крізь гущавину, безжально блукав по його напівобличчі-напівчерепі… Ні ран, ні крові, ні подряпин. Бери й виставляй у музей воскових фігур. Новенькі однострої — взірцеві усташі «домобрани». Ось тільки з обличчями що робити?

Далі, у затишку тіні високих кущів дерну лежав ще один. У цивільному. Із великим хрестом у руках.

Волонтер підхопився, стискаючи автомат. Почав відступати, аж поки не вперся спиною у стовбур. І скроні пронизало голосіння. Саме те, що чув тоді, коли ховався за кам’яним хрестом на цвинтарі. І від цього голосіння голова ось-ось мала вибухнути… Побіг назад… Захлинаючись слиною, закинувши торбу з гранатами десь у зарості папороті, гулко човгаючи тяжкими чоботями по землі, плутаючись у траві, він вибіг на галявину й увірвався до хати.

Сержант Вук, перекинувши дівчину через стіл, затягував останній вузол на її зап’ястях. З кутків її рота струменіла кров. Посуд котився по підлозі… Капітан Горан, опершись однією рукою на стіл, іншою, скривавленою, тримав дівчину за підборіддя.

— Зараз, сука, усе розкаже… — тихо і впевнено бурмотів четник, тримаючи довгий ніж над язиками полум’я, що вихоплювалися із пічки…

…Ударом ноги волонтер вирубав сержанта Вука. Той гримнувся навзнак. Обличчя від удару тяжким армійським чоботом заюшила кров. Волонтер рвучко смикнув дівчину до себе, підвів її тонкі руки, немов би збираючись підвісити її на дибу, і одним блискавичним рухом руки із затиснутим (а коли я встиг вихопити?) у п’ятірні ножем розрізав мотузку…

— У що лізеш, бра? — голос капітана був втомленим і спокійним.

Волонтер нічого не відповів. Загнаним вовком, зацьковано блимаючи з-під лоба очима, виставивши перед себе штик-ніж, він закрутився по світлиці, стискуючи іншою рукою правицю дівчини.

Четник неквапом пішов від грубки на волонтера. Лезо в його руках було білим, прозорим і розпеченим.

— Досить, бра… — капітан Горан підняв долоню і втомлено підвівся, — ти не знаєш, хто вона така, ми не знаємо, хто вона така… це ж війна, бра… на війні наречених не буває…

Волонтер випустив ніж на підлогу і схопив автомат, пальці пересмикнули затвор. Здоганяючи ніж, по глиняній долівці покотився набій. Автомат майже вперся стволом у груди четника із розпеченим ножем. Хоча дивився волонтер саме на капітана Горана…

— Вона моя… — ледь вимовив хлопець. Він боявся, що його тіло ось-ось заколотиться, і руки перестануть йому підкорятись. І тоді… але за себе він не боявся…

Він навіть не встиг помітити, як у руці капітана Горана з’явився автомат. Важкий АК-47, такий же як у волонтера, хіба що кольба не була розколота. Капітан тримав зброю легко, однією рукою, і волонтерові здалося, що ствол дихає, — принаймні, ясно відчув холодне металеве дихання, що вихоплювалося із чорного отвору…

Повільно відступаючи, він відсахнувся назад, спиною штовхаючи дівчину до дверей і закриваючи її своїм тілом. Відчув, як її пальці вчепились у його плечі. Волонтер смикнувся, скинув їх, почув шелест трави, зім’ятої бігом босих ніг.

Три чорних стволи похмуро дивились на нього своїми сталевими чорними зіницями…

— Спокійно, спокійно, бра, — капітан Горан миролюбно підніс долоню. Поміж пальцями капітана чорніла кров.

За мить автомат волонтера полетів на підлогу, вибитий непомітним рухом капітана. Наступний удар примусив хмарку зірок спалахнути в голові, і він покотився по підлозі. Останнє, що він зміг побачити, — окутий залізом приклад автомата, який раптом закрив весь світ, а потім і загасив його…

8. Волонтер і Мора

Повернення до тями було повільним і болісним…

…Здалеку доплили слова:

— А ти міцний, бра, до вечора встиг отямитись…

Капітан сидів за столом і дивився на волонтера. Сержант Вук звично набивав магазин набоями. Його обличчя було зосереджене й байдуже.

— Ти ще живий, бра, тому що нам потрібен кожен боєць, — майже привітно промовив капітан, звертаючись до волонтера. — До того ж, ти ще молодий і дурний і нічого не тямиш у війні… У нашій війні…

— Де вона? — через силу прохрипів волонтер.

Капітан Горан промовчав.

— Десь по лісу бігає, якщо вже комусь до рук не втрапила, — не відриваючись від своєї справи, сказав сержант.

— На, випий, — капітан Горан протягнув волонтерові флягу, — і перевір зброю. Як остаточно стемніє — будемо вирушати.

Хлопець, хитаючись, і намагаючись вгамувати біль, що розколював його голову, підвівся. Підійшов до лави, тяжко опустився на неї, витер з обличчя вже загустілу кров і взяв флягу. Ракія обпекла горлянку.

Волонтер почув глухий хрип. Він озирнувся в бік ліжка — Стретич сидів, привалившись спиною до стінки, на його губах пузирилась кров.

— Не треба було її чіпляти, — просипів поранений, — вона не людина… тобто, не зовсім людина…

Капітан криво посміхнувся:

— Ми вже давно самі не люди…

— Ви нічого не зрозуміли, — ледь вимовив Стретич, — ми всі приречені… Мора[12]…

Сержант Вук і капітан Горан здивовано перезирнулись. Волонтер, нічого не розуміючи, подивився на Стретича… Вони всі втрьох не зводили очей з пораненого, очікуючи, коли той продовжить. Але Стретич востаннє захрипів, смикнувся, і його очі закрились назавжди.

Сержант Вук перехрестився.

— Недовго ж він провоював, — сухо промовив капітан.

Разом вони винесли мертвого з хати й нашвидкуруч викопали неглибоку яму. Хреста не ставили.

«Тут хрести не допомагають,» — здається, це була перша чітка думка, яка виринула у свідомості волонтера в цей вечір…

Швидко сутеніло. Повний місяць стрімко підіймався поміж чорними верхівками дерев. Капітан Горан закинув автомат за спину.

— Погано — ніч місячна буде… Усе, сержанте, йдемо, по дорозі заберемо Претича…

Волонтер озирнувся на хату, обриси якої швидко танули в темряві, та поплентався за двома постатями, які нечутно ступали через галявину до лісу.

Вони вийшли на вузьку стежку й обережно попрямували вперед. Місяць вже завис над їх головами й заливав білим світлом ліс. Волонтер знову відчув, як хижацька напруженість переповнює його. І був радий цьому. Принаймні, це відчуття не залишало простору для думок та інших почуттів.

Постаті попереду зупинились. Волонтер підійшов до них. Наскільки він розумів — тут їх мав зустріти Претич, якого капітан ввечері відправив перевірити стежку. Та нікого на місці зустрічі не було. Вони постояли хвилину й вирушили далі. Але не встигли пройти й кілька сотень метрів, як зупинились знову.

Прямо посеред стежки долілиць лежав, розкинувши руки, чоловік. Сержант нахилився й обережно повернув його голову. Четник Претич. На білому обличчі застиг вираз, який волонтер бачив вдень у мертвого хорвата. Сповнений водночас жаху й насолоди…

Сержант торкнувся двома пальцями до шиї четника й похитав головою.

У повітрі зависла напружена тиша.

Капітан на мить завмер, озираючись навколо, потім махнув рукою. Обережно переступивши через мертвого, вони повільно пішли далі, стискаючи зброю, спрямовану у стіну дерев.

Минуло ще з півгодини — стежка не закінчувалась, дивно плутаючись поміж покручених дерев. Несподівано для себе волонтер відчув, як втрачає сили. Місяць закривав півнеба, він завис прямо над головою, засліплюючи очі своїм тяжким сяйвом, позбавляючи тіло будь-якої енергії, а душу — волі. І тиша, тиша тиснула не менше, ніж цей клятий місяць. Автомат у руках перетворився на непомірний тягар, чоботи загрузали в землю, немов волонтер долав розпечену пустелю. Піт гарячими краплями заливав обличчя, він вже ледь міг йти і щось бачити навколо. Його супутники почувались не краще. До хлопця доносилось їх тяжке дихання, а кроки помітно уповільнились.

…І вони зупинилися знову. На краю невеликої галявини, затопленої місячним сяйвом. Звідти линув тихий і ніжний дівочий спів… Він причаровував і навіть не руйнував тиші, але від нього тиша вже не була ні тяжкою, ні нестерпною.

Посередині галявини стояла оголена дівчина. Його дівчина… Вона стояла, огорнута пеленою місячного світла, яке прозорими хвилями струменіло навколо неї. Її чорне волосся, укрите срібними цятками, легко колихалось, підхоплене місячним подихом. Повільно, обома руками вона черпала срібне світло і вбирала у своє тіло. Вона засмагала й купалася водночас.

Волонтер відчув, що божеволіє.

Сержант Вук випустив свій автомат і, немов дитина, плутаючись ногами у траві, пішов до дівчини, простягаючи до неї свої руки. Він йшов, і на його обличчі розпливалась божевільна щаслива усмішка.

Волонтер, заворожений і цим видовищем, і дивним співом, закляк на місці. Автомат випав з його рук і нечутно зник у траві.

А сержант Вук вже стояв на колінах перед дівчиною, охопивши руками її стегна, притиснувшись обличчям до її лона. Дівчина засміялась і нахилилась над ним. Її чорне волосся закрило його голову…

— Ні! — закричав капітан Горан. — Ні! Мора!

Цей крик вивів волонтера із стану заціпеніння. Він озирнувся — капітан Горан повільно підіймав свою зброю.

Коротко торохнула автоматна черга. Сержант Вук коротко тіпнувся й повільно завалився на бік, розкинувши руки. На його почорнілому обличчі, немовби пофарбованому волоссям дівчини, закляк вираз жаху й насолоди…

Капітан Горан безсило опустив автомат. Дівчина стояла над мертвим сержантом. Вона дивилась на капітана й посміхалась. Той тремтячими руками знову підняв автомат. Але вистрілити не встиг. Волонтер кинувся на нього, збив з ніг, і вони, учепившись в горлянки один одному, покотились по землі…

Усе щезло. Місяць, спів, галявина, ліс. Все закрутилось і звелось у одне божевільне чорне коло. Потім знову спалах засліпив волонтера. І знову запала темрява й тиша…

Волонтер відчув, що його горлянку вже ніхто не тримає. Сам капітан десь щез. А він сидів на землі. Навколо панувала така темрява, що він ледь міг побачити власні долоні. Тримаючись за горло, хриплячи, ледь ковтаючи повітря, волонтер підвівся й пішов навмання, раз у раз наштовхуючись на дерева.

За кілька годин блукання він знесилено зупинився. Перед ним чорніла галявина й будинок, звідки вони втрьох вирушили на початку ночі… І волонтер зрозумів, що він потрапив у прокляте коло, сповнене страждання й відчаю, смерті та безвиході… Він постояв декілька хвилин і вперше в житті відчув, що хоче вмерти, бо вже знав якимось знанням, яке народилося задовго до нього, що тільки смерть, хоч і ненадовго, але допоможе йому видертися із цього кола…

Волонтер безсило опустив руки й нахилив голову, байдуже дивлячись у темряву, яка заманливо коливалась під ногами…

Він згадав про гранати, які ще залишались у хаті.

Тремтячими ногами ступив вперед.

Так… дійти до хати… одягнути білу сорочку… сісти за стіл… згадати музику, яку чув вночі… Подумати про всіх хороших людей, яких знав у своєму житті… А потім висмикнути кільце… І знов побачити дівчину…

Але побачив її раніше. Точніше, спочатку почув спів, і заворожено підняв очі. На цей раз не було сліпучого місячного світла, і тиша не примушувала божеволіти.

Дівчина стояла посеред галявини… Не зловісне сяйво огортало її — воно було м’яким і лагідним… На ній була довга біла сорочка, вона знову співала… Хіба що тільки чорне волосся так само коливалось, буцім ніжні невидимі руки грали із ним…

І волонтер побачив, як світла срібляста доріжка пролягає від неї до нього. Він обережно ступив на цю доріжку. Навколо знову зависла темрява. Щезли й галявина, і будинок, і ліс навколо…

…Він ішов хитким світлим місточком до неї, обережно, але нестримно крокуючи до дівчини посеред безмежної безодні всесвіту. На його обличчі грала божевільна усмішка. До неї залишалося всього кілька кроків, але він все не міг подолати їх. Йшов і йшов… А вона все віддалялась і віддалялась, не зрушуючи з місця… Волонтер майже біг, простягаючи до неї руки, з його грудей вихоплювався німий крик… Вона теж тягнулася до нього. Її пальці були білі, майже прозорі. Волонтер прагнув одного — добігти до неї, стати на коліна, обхопити стегна, примусити заклякнути на місці й не відпускати, аж поки цей всесвіт не зникне. Наздогнати, схопити, тримати, забути про себе, знайти спокій і безпеку, міцно обійнявши свою наречену…

…Він не наздогнав її…

…Ще усього кілька міліметрів залишалось між кінчиками їх пальців…

…Вона зникла…

…Останнє, що він почув — «Дем…»

…Вона щось намагалася сказати? Чи кликала його якимось забутим ім’ям?

…Він не знав.

…Але вона зникла, а навколо сірів ранок, і розбитий асфальт простягався перед ним…

На дорозі стояв бронетранспортер із блакитними емблемами миротворчих сил ООН. Два солдати в синіх касках виникли десь з-поза зеленого борту, підійшли до нього, похмуро й ліниво штовхали стволами автоматів, ламаною англійською мовою, крізь яку пробивався виразний польський акцент, запитували — хто ж він такий…

…Коли волонтер зміг повернутись до буття, підняв голову, й на чергове запитання, знайоме ще зі школи — What is your name? — тихо відповів: «Дем»…