.
Різноманітне полотно буття,
Бо сплетене із візерунків Долі
Де кожна нитка - то чиєсь життя,
Свобода вибору, свобода волі.
Глава 1
Женя
2016р
Світловолосий, спортивної статури чоловік 37 років, в одних джинсах стояв біля панорамного вікна і курив, задумливо вдивляючись в краєвиди столиці України. Ранок в Києві почався для нього, як завжди - до того, як про це повідомив телефонний будильник. Женя встиг прокинутись, поголитись, замовити кави, більш-менш привести до ладу кімнату, в якій будо проведено доволі насичену ніч, коли під класичну мелодію, яка, як на його думку, найбільше імпонувала ранку, прокинулась його прекрасна гостя.
- Вставай, сонечко. Я зробив каву і замовив легкий сніданок в номер. В нас пів години на збори, а потім мені потрібно на зустріч.- Женя лагідно провів по плечу сонної дівчини, яка зранку була не настільки вражаючою, як з вечора. Втім це було притаманно більшості дівчат.
- Добре…- Рудоволоса красуня, не соромлячись власної наготи (та таку красу виставляти напоказ як витвір мистецтва потрібно!) кивнула і пішла до ванної кімнати. Женя схвально провів поглядом довгі ноги, трохи скуйовджене волосся по плечі, третій розмір «душі», і вкотре подумав що дівчата в Україні гарнючі. Бери першу-ліпшу і маєш майже модель. У порівнянні з ними, жінки з Лондона, в якому від живе останні сім років, і його рідного Санкт-Петербурга, виглядали ну дуже скромно. Проте, хоч англійки, хоч росіянки, хоч австралійки, хоч українки – всі вони більш менш однакові як за інтересами так і в ліжку, жодна не залишала по собі бажання чогось більшого, ніж просто отримати чи доставити насолоду. Ну, майже всі… Але мрії юності, то таке… Хоча, щоб там не було, а та мрія була теж українкою. Можливо, саме тому, він так довго обходив стороною цю країну. Спочатку свідомо, потім – за звичкою. Але юні роки та іллюзії давно вже десь загублені на життєвому шляху. Роки, жінки, отриманий досвід, залишили від давньої занози лише легкий наліт романтики та світлого смутку за часами, коли він міг повірити у щось непідвладне логіці.
Женя повернувся до відмінного виду за вікном. Ще одне місто… В міру зелене, в міру брудне, напрочуд дешеве, цілком мирне, як для столиці країни, що веде війну з його батьківщиною. Батьківщиною, але не країною з якою він пов’язував своє життя. Росія - країна агресор… Ну, це ще якось… Можливо незвично агресивно, але відповідає дійсності, не дивлячись на всі «святі» аргументи. Все ж Росія постійно десь там воювала, і далеко не всі військові конфлікти можна було списати на «злих дядьків-загарбників», хоч як це намагалась зробити влада… Але війна в Україні… З країною рідні для такої кількості росіян, що сама думка про це здається ідіотською. Хто б міг подумати! Та якби йому сказали про таке колись, та навіть років п’ять тому, він би не повірив. Та розсміявся б такій думці, як дурному жарту! А зараз… Зараз, коли його рідна сестра потрапила до КПЗ за протест проти війни з Україною, коли його тітка відмовлялась з ним спілкуватись, бо він «не розумів величі Росії, бо проміняв її на поганську Англію»… Зараз, на жаль, він в це вірив і соромився. Але його батьківщина не зважала на сором якогось там громадянина Великобританії, як і на протести власних громадян. Взагалі ні на що не зважала, окрім якихось диких, середньовічних імперських міркувань правлячої верхівки.
Однією з причин, чому Женя свого часу покинув Росію, було саме розуміння того, що цивілізоване суспільство ще не скоро побудується в його країні. Бо воно там потрібно дуже невеликому відсотку людей. Більшість же жила і живе мислячи якимось штампами, які жодним чином не піддавались здоровій логіці. Байдуже ставлення до всього на світі, включаючи власні умови проживання, агресія на спроби змусити побачити наслідки власних нерозумних вчинків, схвалення захоплення державою нових територій і ресурсів при повному невмінні їх використати з розумом, відношення країни до власних громадян як до безкоштовного ресурсу, широко розповсюджена і занадто вільно себе почуваюча армія чиновників-хабарів, сповідування принципів «а після нас хоч потоп», «якщо не вкраду я, то хтось інший» – це все, що не влаштовувало особисто Женю. Але, якщо колись така ситуація змусила молодого хлопця просто шукати альтернативу для проживання, то зараз дикі, імперсько-агресивні амбіції батьківщини його просто жахали. Женя радів що він свого часу покинув Росію і щиро співчував українцям, які стали черговим об’єктом її уваги.
Проте, приїхавши до Києва, він був здивований – столиця України та її жителі не були схожі на пригнічених війною, що тривала вже другий рік. Дивлячись на них, взагалі здавалось, що ніякої війни і немає, немає загиблих, немає понівечених, немає людей втративших майно та домівки. Місто було цілком мирним, в міру гостинним, в міру байдужим, і на вигляд – цілком безпечним. Навіть безпечнішим за Європу, в якій вже з лякаючою стабільністю останнім часом відбувались теракти.
- О, диво-о! А ти ще й жайворонок!- дівчина, яка вже встигла вдягнутись, причесатись і взагалі напрочуд швидко привести себе до ладу, весело підморгнула Жені, поки той безрезультатно намагався згадати ім’я цієї німфи.
- Так, є трохи… Оля.- Женя полегшено зітхнув, згадавши таки ім’я красуні з якою провів досить гарну ніч.
-Та і взагалі ти диво дивне.
-Чому це?
-Ти ж одним своїм існуванням перекреслив для мене всі страшилки про «Гейропу», що йде до України семимильними кроками, і залишить нещасними всіх нас, представниць слабкої статі.
- Що за казки?
- Ну як же, традиційні страшилки любителів «руського миру», про те що в Європі одні геї та педофіли. А тут такий ти. Ну який з тебе гей?
-Так, мабуть гей з мене точно ніякий.- розсміявся від душі Женя, згадавши як один з друзів даної орієнтації колись сказав, що навіть якщо Женю перевдягти на жінку (з повним макіяжем, підборами та сукнею) і змусити використати всі свої акторські таланти (а їх він таки мав) то все одно, від нього за милю буде нести невгамовним гетеросексуалом. Один погляд на першу ліпшу жінку і все. Ну що поробиш, от такий він поціновувач прекрасної статі. І як їх можна замінити на у ліжку на чоловіків, в нього в голові не вкладалось, хоч він і визнавав, що смаки у всіх різні.
-А взагалі цю страшилку в нас і справді чомусь люблять. Причому нетерпимістю відрізняються до цих меншин саме чоловіки, хоча їм то якраз має бути навіть краще - менше конкуренції. Це ж нам жінкам, якщо вже на те, потрібно переживати, що буде менше вибір, більша конкуренція…
- Ну не знаю. По перше, не так їх вже багато, по-друге, яка різниця хто кого кохає, якщо ця людина гарна як людина? А як кажуть мої знайомі англійки - чоловік нетрадиційної орієнтації, як подруга на вагу золота. Бо в них такий потяг до прекрасного, що навіть найлютішого ворога не зможуть своїми порадами спотворити, не те що істинні жінки.
- Хм, цікава думка- розсміялась дівчина. Під таким кутом я на це ще не дивилась. Ну добре, мені пора. Подзвони мені, як будеш ще в нашому місті, - дівчина одним ковтком випила каву і побігла взувати черевики, говорячи вже від дверей.
- Ти вже йдеш? Може поснідаємо?- Женя облишив ноутбук, в якому саме сів проглядати пошту, і пішов за гостею.
- Вибачай, мені на роботу спізнюватись не годиться. Телефон я тобі на тумбочці біля ліжка залишила.- легковажно посміхнулась, Оля і, легенько поцілувавши його, вискочила з квартири.
- Яка швидка,- посміхнувся Женя і повернувся до своїх справ. Дівчина була гарна, весела, приємна, але на даний момент він нічим окрім звичної галантності не керувався і був щиро вдячний їй за швидкість і нагальні справи.
Десь за годину, проглянувши пошту, відповівши на термінові листи, відкоригувавши заплановані на сьогодні справи, Женя вирішив провітрити мозок перед діловою зустріччю з партнерами і прогулятись містом.
Вийшовши з готелю, який був розташований в історичному центрі міста, він попрямував по Володимирській вулиці в бік театру.
Червневий Київ був чудовий. І хоч кияни скаржились на холодне літо, йому така погода була дуже до душі. Можливо це для місцевих +18 чи навіть +25, але зі свіжим вітерцем- холодно, а йому, більшу частину життя проживаючого в більш північних та дощових містах, це здавалось найправильнішою температурою літа. Все зелене, яскраве, сонячні промені грають на листі, квітах, вітринах магазинів. Дівчата та молоді жінки в коротких спідницях, яскраві, красиві і легкі, як метелики. Ну от який нормальний чоловік зможе таке явище ігнорувати?! Він досі не розумів, як тут місцеві чоловіки взагалі можуть концентруватись на справах. А вони ж концентруються, ще й як!. Вчорашні переговори, де приткі ділки майже проскочили через незначну «шпарину» в домовленостях, були тому ґрунтовним підтвердженням.
Крокуючи по вулиці, Женя з насолодою розглядав місцевих представниць прекрасної статі і починав даний огляд з ніг. «Ноги- то ж така суттєва частина жіночої душі, а найчастіше - найкраща!» казав не рідко один його друг, і Женя в дечому був з ним згоден. Принаймі в тому, що огляд варто починати з них. Потім погляд перебігав вище по фігурі: талія, груди і насамкінець обличчя. Різні фігури, одяг, риси обличь, очі, губи, різний макіяж, колір волосся, але початок літа відображався в очах майже кожної красуні. Женя, справжній шанувальник жіночої краси, не оминав поглядом жодну. Що поробиш, якщо в жінках він цінував лише зовнішність. Інтелект у жінок це був радше приємним бонусом (хоча не рідко краще вже без такого), і не більше. Що ж до іншого… Ні він теоретично допускав існування в жінки безкорисної душі та серця, але йому занадто часто зустрічались досить практичні особи, які обходились без даних атрибутів. А всі «Я тебе кохаю більше за життя…», «Не розбивай мені серце…» і тому подібні аргументи, на перевірку виявлялись не більше аніж акторська гра заради власних інтересів. Тож Женя вже давно не забивав собі голову докорами сумління за чиєсь розбите серце (читай розачарування через вислизнувший з рук гаманець) чи пошуками кохання, а просто брав те, що пропонувало життя. Та і запропонований вибір був цілком пристойним.
Ось іще одна німфа йде назустріч. Легкі плетені босоніжки, небесно-блакитна сукня середньої довжини з нерівним подолом. Вітер грайливо тріпоче легку тканину, періодично інтригуюче відкриваючи огляду стрункі загорілі ніжки. Ніжки плавно вели до вельми рельєфної фігурки із тонкою талією та явно не менш ніж четвертим розміром грудей, від якиїх відполікало довге блискуче, трохи хвилясте темно-каштанове волосся. Тендітна, наче вирізьблена майстерним скульптуром шия, чіткий овал обличчя, ледь тронуті помадою спокусливі губи, класичний акуратний носик і … блакитно бірюзові очі під довгими чорними віями та такими ж бровами врозліт. Дівчина, ні, молода жінка, стрельнула бісиками в очах і іронічно посміхнувшись пройшла мимо, а Женя збився з кроку і так і застиг на місці розгублено озираючись на зустрінуту примару, яка стрімкою ходою промайнула і загубилась за юрбою студентів, що вигулькнули з-за рогу. Примару, погляд якої одним махом відкинув його на п'ятнадцять років назад…
Ліза
2016 р
Ліза сьогодні не поспішала. Зранку вона вже встигла заїхати до декількох магазинів їх фірми і оглянути як продаються її категорії товару, як їх розміщено і тепер могла, насолоджуючись погожим літнім днем, спокійно пішки прогулятись містом до самого офісу. Ну і що, що тут кілометра чотири – це ж така дрібниця! В неї зручне взуття, гарний настрій і бажання насолодитись життям! Робота в офісі гарна в негоду, але коли на вулиці така краса, споглядання її лише через вікно можна прирівняти до злочину. А сьогодні день просто чудовий. Спів птахів чути навіть попри гуркіт машин, дурманящі пахощі акації повертали в романтичні миттєвості минулого, а зацікавлені, але в рамках пристойності, погляди чоловіків (власники жадібно-похітливих поглядів не часто зустрічаються зранку, мабуть то не їх час) піднімали настрій. Адже це завжди приємно відчувати чоловічу увагу, і нехай при більш близькому вивченні одна половина цих чоловіків безнадійно одружена, а інша годиться в кращому випадку для нетривалих відносин (якщо взагалі тікати не прийдеться, гублячи капці), то вже дрібниці. Кожній жінці потрібна увага протилежної статі, різниця лише в кількості та межі її прояву. Комусь достатньо поглядів, комусь потрібні коштовності і квіти, комусь можливість вити мотузки з чоловіка.
На узбіччі стояла компанія хлопців, явно студентів, що дружно провели Лізу зацікавленими поглядами, які вона прийняла з ледь помітною, але щирою посмішкою. Так, вікова категорія явно не її, але ж приємно. Отже вона в свої тридцять два може конкурувати з сімнадцятирічними студентками. Таке спостереження не може не покращити настрій. Взагалі то, Ліза частіше намагалась уникати уваги більшості чоловіків, ніж шукати. Як показала її власна практика, зайвий клопіт у вигляді непотрібного залицяльника - то не найкращий здобуток. Лізі вистачило минулих двох чоловіків. Та і не любила вона просто так «динамо» розводити, бо вважала що то нечесно. Якщо чоловік її цікавив - вона йшла за ним, якщо ні - одразу давала зрозуміти, що не варто витрачати сили, час і гроші.
Назустріч молодій жінці по вулиці Великій Житомирській йшла молодь, діловий люд, студенти, бабуся з онукою, пара чоловіків в ділових костюмах, молодий світловолосий чоловік в світлих джинсах та тонкій світлій сорочці. «Ото вже морж», подумки здригнулась Ліза. Сама вона сьогодні була в сукні і накинутому поверх неї піджаку. Літо було в цьому році сонячне, але аж ніяк не спекотне. Мабуть, саме дякуючи легкому вбранню, вона звернула на зустрічного чоловіка увагу. І саме тому вона помітила його вельми цікаву манеру розглядати всіх зустрічних дівчат і жінок – знизу вгору. Одразу зрозуміло, цей «фрукт» із тих, для кого жінка в першу чергу красива лялька. Так, це був погляд не просто шанувальника, а професіонала. Та і судячи з його виду – жінки його не оминали. Простий, але явно дорогий прикид, спортивна статура, граційна, майже кошача хода, світле волосся, чіткі, приємні риси обличчя, усмішка схована в кутиках губ. Ні, він не був красенем в класичному розумінні, але від нього йшла суто чоловіча сила, чарівність, те, що полонить жінок незважаючи на зовнішність.
В очах чоловіка, поки він розглядав зустрічних дівчат, плескалась щира насолода від краси і суто чоловіча зацікавленість з легким відтінком оцінювання. Такий мабуть, по одній жіночій ході може визначити, яка вона буде у ліжку і наскільки легким буде прощання вранці. Лізу розглядати він, як і всіх, також почав знизу вгору. Схвально пройшовся поглядом по ікрам, стегнам, талії, ковзнув замріяно по довгому волоссю – гордості Лізи, затримався на огляді грудей (судячи з детальності огляду мабуть і розмір і марку білизни встиг визначити) і вкінці, майже ліниво, подивився в обличчя. Ліза морально підготувалась за цей час (не кожен день відчуваєш себе як на вітрині) і, виклично зустрівши виразний погляд сірих очей незнайомця, іронічно-лукаво йому посміхнулась. І то дрібниці, що відчула вона в цей момент себе так, наче, чи то еротичний стриптиз на відмінно станцювала, чи то співбесіду на обкладинку для всесвітньо відомого журналу пройшла. Чоловік здивовано округлив очі і здається навіть уповільнився, а Ліза, цілком задоволена власною витримкою, пішла далі з переможною посмішкою.
Дивне відчуття, за звичай вона терпіти не могла таких оцінювальних поглядів, а тут наче все як завжди (терпіти не могла, але потрапляла під них не так вже й рідко), а відчуття бруду, яке найчастіше після себе залишало таке ставлення чоловіків, не було. Було щире піднесення і майже непереборне бажання обернутись. Повернутись і уважніже придивитись до цього перехожого. З’ясувати, що в ньому таке особливе… Але ж тоді весь ефект від іронічної посмішки буде зведено нанівець… Ех, чого тільки не витримаєш за для «втримання обличчя»… Молода жінка майже нещасно зітхнула і змусила себе перебороти незвичний потяг, та дивне прискорене серцебиття. Так, той чоловік точно ловелас із стажем, якщо один погляд так подіяв на неї, то що б було, поспілкуйся вони довше? На таких жінки і так пачками вішаються, а бути однієї з багатьох Ліза ніколи не бажала. Тільки єдиною! Тож немає сенсу обертатись, заради однієї гарної ночі втрачати душевний спокій недоцільно. Плавали, знаємо.
Катя
2016р
Настрій з ранку зіпсувала якась дамочка в метро, що наче навмисно пройшлась своєю сумкою по світлій блузі Катерини. А потім, отримавши ввічливе прохання бути обережнішою, ще й визвірилась на Катю. От де вони такі беруться? Такі, що наче з ланцюга зриваються від ввічливого звернення? Такі, що ладні зненавидіти її просто за саме існування? Чому просто проїхати в метро чи іншому громадському транспорті для неї стає такою проблемою? Чому на деяких її гарний вигляд та інтелігентна поведінка це, наче червона ганчірка для бика?
Катя вийшла з метро і замість йти до офіса та свого кабінету, завернула в улюблене кафе. Документи в неї були з собою, тож і проглянути їх можна, і не зірвати на ні в чому не винних підлеглих власне роздратування. Підлеглі то не винні, принаймі в цьому. До підлеглих і так є багато питань, але то таке… Робочі моменти… Не варто мішати особисте і робочі відносини. Вони і так час від часу намагаються перемішатись, оскільки то деякі підлеглі цілеспрямовано намагаються затягнути її в ліжко, то розпускають плітки про її зв'язок з власником бізнесу (якби ж то!), то злобно шиплять услід, як зборище плазунів, бо бачите вона занадто гарно виглядає. І як вони не розуміють, що її вигляд то суттєва складова іміджу їх фірми, на який вона працює як проклята! Підйом кожного дня о п’ятій ранку за для того, щоб встинути зробити зарядку, провести всі косметичні процедури, та відповідати створеному образу, то ще те задоволення, але ж кого ця сторона медалі цікавить…
Вдихнувши гарний аромат кави в приміщенні кафе, Катя сумно посміхнулась і замовила трав’яний чай. Пройшли ті часи коли вона могла дозволити собі насолоджуватись міцною кавою тричі на день. На сьогодні власне здоров’я не схвалювало такого захолення, тож приходилось про улюблений напій згадувати лише у випадку повного завалу, коли очі просто злипаються, бо за вікном скоро світанок ( є у ранку така прикра звичка- несподівано підкрадатись)), а термінові справи ще не закінчено.
Молодий офіціант приніс чай, легке тістечко і тінню щез. Правильний тут підбір персоналу, не заважають, не строять бісики. Катя ненавиділа льстиву увагу обслуги… Були на жаль в її житті часи (молода дурна) коли вона на таке велась і могла опинитись в ліжку (диван у прийомній теж до нього прирівнюється) у симпатичного офіціанта, патрульного ППСника чи охоронця офісу. Хоча один охоронець і затримався в її житті. Покоривши її неймовірною увагою, здатністю прийти на допомогу посеред ночі, довготривалими залицяннями… Та і взагалі носився навколо неї кілька років так, наче в нього в сраку ракета була вставлена. Але, варто Каті було повірити, що її справді кохають, вийти за нього заміж, народити дитину (той факт, що то було одночасно, несуттєвий) як виявилось, що він такий же як і всі. Ще і інтелектом не сильно позначений. Тож зараз, прокидаючись зранку, Катерина першою справою ховала якнайдалі роздратування, що викликав в неї чоловік, дитина, зйомна квартира і взагалі власне життя, надівала життєрадісну ввічливу маску, готувала, піклувалась, допомагала порадами, керувала, вивчала, аналізувала, вела перемовини і взагалі вела життя успішної бізнес леді. Кому яка справа, що за тією успішною дорогою маскою? Точніше Катя точно знала - всім байдуже. Головне, щоб вона гарно виконувала свою функцію дружини, матері, керівника, працівника. І вона виконувала, на всі 100, якщо не 200! Вона сильна, вона все може! Хоча ні, була в неї подруга, яку не цікавили ці всі ролі, яка чомусь постійно намагалась познімати всі маски, докопатись до суті, розібратись де сама Катя і її бажання, а де – її незліченні личини. Так, личин було багато. Варто було зняти одну, як одночасно з’являлось дві-три нові – притаманна Каті манера самозахисту. Але чим далі по життю, тим менше Катя вважала за необхідне знімати їх і власне розбиратись де маска, а де сама вона. То було іноді занадто болісно і безрадісно… Це в юності було цікаво, іноді навіть корисно. Але отримавши кілька разів під дих від тих, хто бачив її без маски, Катя більше не допускала таких дурниць. Життя навчило її тримати удар. Удар від незнайомців, колег по роботі, удари від самих близьких людей… І маски в цьому ой, як допомагали. Тож чи варто знімати броню, якщо вороги навкруги?
Розклавши документи, Катерина заглибилась в контракт, який планували укласти її роботодавці. Контракт був як на зло багатомільйонний, зовнішньоекономічний і з купою підводних каменів. От де її роботодавці таке знаходять? Хоч би раз прозору поставку принесли, без космічних штрафних санкцій та купою обумовлень невинності контрагента! Ні, нам обовз’яково потрібно замовити будівництво цілісного комплексу в Литві, з замовленням обладнанні у німців, найманням працівників у Австрії, а керувати проектом поставити чергову бездарь з України! Бездарь, який може лише у відрядження раз на тиждень літати (звичайно, там же такі гарні добові), але по суті нічого не вирішувати, бо елементарно не розуміє тонкощів. Але ж якось перед власником він пояснює власну незамінність! І той йому вірить, хоча не перший рік знає, не перше будівництво веде і не вперше цей «професіонал» такі «дрова рубає», що потім її юридичний відділ тільки за голову хапається, думаючи, як врятувати підприємство від штрафів, скарг постраждалих та відшкодування спричиненої шкоди.
От як такі люди роками тримаються на своїх далеко не останніх посадах? І це ж не державний сектор! Це приватна структура з цілком реальним власником, який зацікавлений в економічній обґрунтованості діяльності власних підприємств! Чи варто тоді дивуватись, що по всій країні такий розгардіяш? Якщо в приватній структурі цілком пристойно себе почувають такі «прилипали» та любителі сидіти на «откатах», то що казати про державу, в якої красти кожний вважає чи не святим обов’язком? Катя, надивившись вдосталь на подібні ситуації, вже давно не вірила ні в світле майбутнє, ні в людей. Єдине, що собі дозволяла, так це відмічати, що, як то кажуть, «дна немає». Бо варто їй вирішити що ситуація і так вже така, що «на голову не надягнеш», що гірше просто нікуди, як життя знов доводить - гірше і дурніше не лише може бути, а і обов’язково буде.
Варто Каті було знайти гарного «лівого» клієнта, окрім основної роботи, та звикнути до нормального рівня достатку, як розвернулась війна на сході і клієнт, бізнес якого був весь там, тихо щез. Варто було повірити у власні сили та оформлення як професіонала, як держава на законодавчому рівні змусила всіх, хто приймає участь у судових процесах, терміново отримувати адвокатське свідоцтво. І нехай би для цього необхідно було здати лише кваліфікаційний екзамен. Так ні, як завжди в Україні це пов’язано з купою додаткових офіційних та неофіційних оплат (і не таких вже маленьких, облікованих далеко не в гривні, а в чомусь в доларах), витрачених нервів ( як тут не нервувати, якщо наприклад тільки в Києві швиденько «намалювалось» дві кваліфікаційних комісії, які сперечаються за повноваження), часу, вбитого на повторення вивчено матеріалу та вивчення нового, який їй при специфіці роботи задарма не був потрібен. І це ж ще не все! Ще потрібно пройти стажування (їй, котра сама кого хочеш повчити може!), оплачувати це стажування (рабська праця то дрібниці, тут пішли далі – працюй і плати за те що працюєш!), стати на облік як самозайнята особа і від того моменту регулярно, доки ти маєш статус адвоката, оплачувати державі гроші за те, що ти адвокат! Тобто українські законотворці (щоб їм до домовини потрапити та там і вертітись як пропелеру Карлсона) знайшли ще одну шикарну можливість «стригти шерсть» зі своїх громадян. От як можна поважати країну, керівництво якої таке чинить? Як поважати людей, що нічим окрім власних фінансових інтересів не цікавляться? А люди ж такі майже всі, ну хіба що окрім дітей та блаженних. Не дарма ж кажуть у кожного народу те керівництво, яке він заслуговує, бо воно вийшло з того ж народу!
Женя
2001р
Вони з друзями довго думали куди вони хочуть їхати відпочивати влітку і на скільки, але все, як за звичай, прийшлось вирішувати і планувати Жені, виходячи з наявних фінансів і доволі сумбурних побажань двох свої друзів. Андрій та Саня хотіли на курорт. Щоб було тепло, а краще спекотно, щоб дівчат було багато і якнайбільше оголених та засмаглих (в Пітері лише дуже морозостійкі дівчата могли засмагати, але засмагати до спокусливо-шоколадного відтінку навіть в них не виходило) щоб погудіти було де, щоб було недорого і весело. Сам же Женя просто хотів до теплого моря (Фінський залив, звичайно, красива штука, але з обігрівом в нього явні проблеми). Волів зустрічати світанки біля води, прогулятись по теплому піску, поплавати, порибалити, забути про буденне життя, відірватись від повсякдення повністю. Хотілось забути на деякий час про складні відносини в родині, навчання на таку, що йому подобалась, аде не дуже перспективну в Росії професію, скромно оплачувану роботу (мати власні гроші він звик з 14 років, тож вступ до ВУЗу вже нічого змінити не міг).
Після довгих суперечок і підрахунків скільки грошей на який час вистачить - вони зупинились на узбережжі Азовського моря в Україні. Державний кордон проблемою не був (та вони його ледве помітили!), ціни значно нижчі ніж на тому ж узбережжі, але в Росії, сервіс той же – тобто ніякого, (але кого то турбує?) та і дорога в поїзді – це ще та пригода на три доби.
З якогось дива, в дорозі вони виходили в Києві. Чи то стоянка була подовжена, чи просто щось комусь в голову стрельнуло, але Жені прийшлось ловити хмільних друзів по перону і вмовляти повернутись до вагону, поки вони замість моря не опинились на берегах Дніпра. Навіть зібрав докупи та повернув! От тільки циганка, що йому трапилась при цьому дійстві, зіпсувала майже неймовірний успіх (хто знав Андрія та Саню оцінили б подвиг). Стара гримза спочатку щось там розповідала про «позолоти ручку», але пересвідчившись що він зайнятий і нічого їй давати не планує, раптом вишкірилась на нього, як розлючена кішка та прошипіла:
- Ну то добре, красунчику! Я ж як краще хотіла, але ти сам обрав долю. Зустрінеш диво, та не побачиш! А як побачиш, то вже не отримаєш! Все життя тобі ця поїздка перекроїть!- хлопець здивовано обернувся на циганку. Але та тільки зиркнула чорними очима і зникла в натовпі.
- От чудна… - знизав плечима Женя, позбавляючись дивного відчуття, наче мороз по шкірі пробіг, та майже одразу і забув про неї, побачивши як Андрій знову чимчикує до виходу з вагону.- Ну, ні друже, води я вже взяв!
- Я хочу місцевого пива!
- І пива, і раків, і чебуреки. Все взяв. Пішли, все в мене є. - скоромовкою промовляв він, відтягуючи настирного друга від виходу. От дивно, пили всі разом, але Саня і Андрій вже вирішили гайнути на подвиги, а він знову в якості погонича. І завжди він самий здравомислячий та відповідальний, хоч і такий же п’яний!
Женя, опісля довго дивувався, як вони, перебуваючи під таким «градусом», взагалі доїхали до моря та ще й знайшли як нормально улаштуватись. Він пам’ятав, (хоч вже і доволі тьмяно) як оглядав запропоновані місцевими жителями флігелі/сарайчики/вагончики, гордо іменовані «кімнати для відпочиваючих» і знайшовши більш менш пристойну, одразу домовився про оренду на три тижні і оплатив всю суму наперед (білети назад вже були куплені, і все, що лишалось від їх заощаджень тепер можна було прогуляти з чистою совістю). Андрій та Саня в цей час куняли на пляжі в обнімку з флягою води та двома пляшками пива, не в силах не те що кудись іти, а взагалі нормально мислити.
Першу добу гості з північної столиці Росії просто спали, знесилені після своїх подвигів в дорозі, чим ввели в оману власницю зайнятих кімнат. Наївна жіночка вирішила, що до неї прибули стомлені інтелігентні хлопці. Ага, звичайно! Інтелігент з Пітеру, то така вибухонебезпечна мутація, що не дай Боже. Може як блювотою всю кімнату покрити, так і вірші читати, та оперувати цитатами класиків після стакану, пляшки горілки. А горілку вони пили, як справжні руські люди- майже відрами, тож і несли часом таку дурню розумними словами, що без пів літри і не оціниш.
Проспавшись, Саня та Андрій першим ділом знайшли магазин, потім місцевих ділків з вином, самогоном та різними наливками, підчепили пару засмаглих дівуль зі студентського пансіонату поблизу і лише потім, на ранок дійшли до моря. Їх радо зустрів, піщаний пляж з купою відпочиваючих, на якому де-не-де зустрічались старі радянськи облізлі «грибочки» та похилі навіси і мілке тепле море. Все це справило на хлопців цілком гарне враження, яке вони не припиняли покращувати вливанням спиртного.
Женя не настільки був зацікавлений в спиртному, хоча пив на рівні (практику нікуди не подінеш) а от дівчата… Да, дівчата тут були шалені… Гарячі, покірні, чуттєві, страсні… Це було щось. Друзі перший тиждень просто відривались – ночами гуляючи до ранку, а вдень досипаючи на пляжі в холодочку. Проте і вдень вони знаходили чим зайнятись. Женя примудрився «підсмажитись» попри дбайливо привезений з дому сонцезахисний крем, який напрочуд швидко закінчився (звичайно дівчат ним менше потрібно було натирати, але ж то такий привід – отримати прямий доступ до тіла), а шкіра, навіть після двох тижнів звикання до сонця- так і не звикла. Андрій і Саня взагалі ходили, як варені раки, проте це їх зовсім не бентежило- вони були щасливі так, як можуть бути щасливі двадцятирічні хлопці на курорті. Є з ким провести час, є що їсти і де спати, ніхто не шарпає на тему навчання, роботи, чи ще якоїсь бридоти – що ще потрібно для щастя?
В один з вечорів, який, як звичайно, почався з прогулянки по місцевим дискотекам, Женя в якийсь момент відбився від спіймавших собі по новій дівчині і чмихнувших «в номери» друзів, і залишився сам. Шукати когось на дану ніч чомусь не було бажання, заважати друзям також. Був якийсь філософський настрій. Прогулявшись біля моря він, не знаючи чого власне шукає, знову повернув до найближчої дискотеки в одному з пансіонатів, під зовсім неоригінальною назвою «Чайка» (куди не плюнь, на узбережжі одні чайки, сирени та дельфіни, яка бідна фантазія!). Тут збиралась більшість молоді зі студентського пансіонату поряд.
Пансіонат, що вдень виглядав як сотні таких же на азовському узбережжі, з доріжками викладеними бетонними плитами ще років тридцять тому, де-не-де покинутими будівлями незрозумілого призначення, клумбами з непримітними квітами, бридким будинком їдальні, з якої регулярно несло запахом підгорілої молочної каші (мабуть цих поварів спеціально вчать готувати так, щоб відпочиваючи, не дай Боже, не переїли норму), ввечері перетворювався на рай для молоді. Велика, бетонна площадка, на околиці пансіонату, біля самого моря, огороджена триметровим парканом з металевої сітки, з мінімальним обладнанням (яке складалось ледве не з одних величезних аудіоколонок та різнобарвних ліхтарів) перетворювалась на центр всесвіту.
Дискотека, організована тут спритними місцевими ділками, ставала ліхтарем, до якого стікалась з усієї округи молодь, як метелики на світло. Куди вночі подівались бабусі, дідусі і діти, які вдень точно були на пляжі (сам бачив!), незрозуміло, але навкруги була лише молодь. Шалена, переповнена життям, весела до дурості і дурна до наївності, молодь, якій достатньо літри вина, гучної музики і компанії одне одного для повного щастя. Тут їх було найбільше, бо ціна за вхід була суто символічна, така, яку могли собі дозволити навіть студенти, які, як відомо, були завжди в більшості своїй бідні, як церковні миші. Всі інші заклади в даному населеному пункті були розраховані на людей у яких хоч якісь гроші є, (наприклад те кафе, що було влаштовано просто над морем, чи диско клуб далі по пляжу, чи інші численні кафе та бари, що ростуть як гриби, варто з’явитись відпочиваючим).
Засліплюючи вогні прожекторів, до одурі гучна музика, різнобарвна юрба дівчат і хлопців на танцювальній площадці відривалась від душі, одночасно стріляючи оченятами, та вишукуючи собі пару. Бурління гормонів та адреналіну відчувалось ледве чи не на дотик. Життя вирувало довкола і манило, але потанцювавши трохи серед них, а потім ще відмучившись пару повільних танців з декількома, хіба що не роздягнувшими його прямо на місці, дівчатами (чи то він вже наситився, чи то нова зміна студенток приїхала…), Женя зрозумів, що настрій в нього сьогодні не той. Хотілось чогось іншого. От тільки хто б сказав чого саме?
Він розчаровано вийшов з танцювального майданчику і попрямував куди очі дивляться. Як завжди, варто було відійти метрів п’ятдесят від дискотеки, і він опинився на тихій алеї, що була ледве освітлена рідкими ліхтарями. Наче і іншу реальність потрапив.
-Почекай- почулось позаду і від здивовано обернувся на легкі кроки і несміливий дівочий голос. Тендітна постать наче світилась в ореолі світла одного з останніх на алеї ліхтарів.
-Я?
-Так… Я хотіла з тобою поспілкуватись… Ти незвичний…- Женя з цікавістю розглядав дівчину, що обережно підійшла і зупинилась перед ним. Вдягнена в яскраво-зелений з візерунком топ і спідницю до колін, середнього зросту, струнка, засмагла до кольору шоколаду, довге темне трохи хвилясте волосся, миловидні риси обличчя. На вигляд років 17-ть. Наче повнолітня. Все це він відмічав на автоматі, за звичкою.
- Добре. Привіт.
- Привіт.
- Пішли прогуляємось?
- Так. Можна туди, там лавочки є - показала дівчина в бік моря. Там і справді неподалік від моря була алея з побитою життям та відпочиваючими, доріжкою, та залишками лав.
- Пішли туди. – Женя кивнув головою. Йому було власне байдуже куди йти. Вроджена ввічливість не дозволяла просто розвернутись і піти, а цікавість чи бажання розважитись ще не активізувалась. Чому б і ні. - Як тебе звуть?
- Ліза… А тебе?
- Женя.
- В тебе вимова цікава. Звідки ти?
- З Пітера.
- Далеко… Цікаво…-дівча замовкло, задумливо покачало головою і проходячи під одним з небагатьох працюючих ліхтарів підняло на нього погляд. Женя роздивився великі, сяючі наче зірки в вечірньому освітленні, блакитно-бірюзові очі, довгі чорні вії, чорні брови, пухлі губи. Оце краса! Нічого собі щастя привалило! І що факт саме, йому навіть робити нічого не прийшлось. Оце дивина!
В погляді дівчини була цікавість, непевність, острах, невимовна наївність і якась дивна сила. Дійшовши до однієї з обідраних лав, хлопець і дівчина присіли. Вона його все так же мовчки роздивлялась, а він вперше за своє життя не знав що казати. Дівчина була незвична. Здавалось наче вона нічого від нього не хотіла, просто ось так поряд сидіти і мовчати. І так приємно було несподівано розслабитись, не виконувати обов’язковий «танок джентльмена» спокушаючи чергову дівчину, не відбиватись від уваги дівчини яка йому не дуже подобалась, не переживати, не грати… Просто бути собою… Вітер з моря, що долітав до алеї поривами, зашумів в гіллі тополь і зірвавши частину листви неквапливо осипав ними мовчазну пару.
- Так дивно…- Женя провів поглядом листя, що танцювало в повітрі, кружляло, і плавно опускалось навколо їх.
- Що?
- В мене вдома листя вже осипається від холоду, а тут від спеки…
- Так, справді…-дівчина нахиливши голову набік дивилась йому в очі, і попри те, що було доволі темно, настільки, що навіть її риси обличчя ледве можна було роздивитись, у Жені було таке відчуття наче вона до душі йому зазирає. І відшукує, бачить там щось таке, чого він і сам знайти не зможе при бажанні. Він не витримав і опустив погляд.
- Фєнєчка…- сказав він, просто щоб порушити тишу.
- Що?- вона не зрозуміла, про що мова.
- Ось це, в нас так називають. – Женя простягнув руку до плетеного браслету на руці дівчини і доторкнувся до бісеру та шовкової на дотик шкіри. Відчуття було дивним… Не звичайне бажання, не просто приємно, а так, наче він доторкнувся до теплого світла, з якогось дива обравшого подобу людини. Вона була якась неправильна, нереальна. Він обережно провів вказівним пальцем по зап’ястку і відняв руку, лякаючись, що зараз згребе її в обійми і повалить просто тут на пісок, просто щоб доторкнутись до неї всієї… А дівча тим часом навіть не помітило двозначності доторку.
- А, це. Це мені сестра сплела. Гарний вийшов.
-Так, гарний.- Женя заледве впізнав свій зненацька охриплий голос.- Пішли до моря прогуляємось?
- Пішли. Шкода, що сьогодні воно не світиться…- сказала Ліза, легко зіскакуючи з лави і, підхопивши рукою взуття, попрямувала по піску до полоси прибою.
- Світиться? – він ледве відволікся від її граційної фігури.
- Так, кілька днів тому воно так гарно світилось. Фосфорним зеленим світлом. Заходиш у воду, і від кожного руху твого тіла вода навкруги наче оживає, повторюючи все за тобою, осяюючи, надаючи містики… І відчуття від цього таке, наче не в морі пливеш, а в космосі. А які бризки! Вони так виглядали - наче салют! – дівчина захоплено прокружилась навколо своєї осі від надмірних почуттів захоплення.- Ми спеціально з подружкою купатись ходили вночі!
- Да? – Женя з подивом подивився на воду. Думки здивовано (ау, господар, там таке дівча, а ти тут про море?) попрямували в незвичному напрямку. Він не бачив. Якось вночі купатись він не подумав. Свіжо, темно, нічорта не видно, а якщо йти купатись з дівчатами то ще й нічого цікавого не побачиш, добре якщо саму дівчину не загубиш. Яскраво освітленої набережної (як власне взагалі облаштованої набережної) тут не було, був лише необлаштований піщаний пляж, до котрого де-не де діставало освітлення від якоїсь кафешки чи дискотеки. Та і дівчата, що з ними він вечори проводив, не поспішали до моря, швидше вже до хлопців та винця.
- Тут! Де ж ще!
- Цікаво було б подивитись.- Перед очима хлопця швиденько з’явилась картина, як це дивне дівча роздягається і заходить у воду що світиться і поступово розчиняється в світлі… Він здивовано помотав головою. Так, вже і глюки пішли (мозок таки вивернувся та скомбінував дивні запроси господаря в звичному напряму), а наче надмірна уява ніколи не була його проблемою. – Я чомусь думав що таке явище притаманне лише тропічним морям та більш південним широтам…
- Не тільки! В нас теж є така краса. Ти стільки втратив! - дівча, танцюючою ходою пішло по піску до кромки води. – Ой дивись, трохи ще лишилось! Хоча це світіння інше…- вона зупинилась в полосі прибою і зацікавлено задивилась під ноги. Женя підійшов ближче. Справді, там де хвиля залишала тонкий візерунок, на піску поблискували різнокольорові вогники. Вони то з’являлись то зникали, як якесь містично-магічне марево.
- Що це?
- Не знаю точно. Це вже не планктон, це здається якісь дрібні морські організми і маленькі медузи. – дівчина присіла і підняла один з вогників, що маленькою радугою померехтів у неї в руках.
- Хм.
- Морські вогники… - вона, розмахнувшись, закинула свою здобич у море, але її рука продовжувала світитись. Женя майже мимоволі доторкнувся до пальців дівчини і знову відчув те дивне тепло, а ще помітив, як і на його пальцях залишилися частини світла.
- Це ж треба…- він розглядав власні пальці і мерехтіння вздовж прибою. Вперше за час відпочинку йому було просто цікаво.
- Як ти міг пропустити таке видовище?...- Дівчина щиро дивувалась.
- Не знаю. Якось так вийшло… Гарно…
- Так, дуже красиво.- Ліза вже йшла вперед, роздивляючись море, а потім, піднявши голову, подивилась на зірки.- А ще дивись, як сьогодні зорі відображаються в воді. Он Кассіопею можна прямо в морі знайти!
-Ти знаєш сузір’я?- здивувався Женя. Більшість знайомих його дівчат щось чула про Велику ведмедицю чи полярну зірку, про сузір’я Персея чи Геракла (а хто про них не читав?), але вже знайти її на небі не змогли б. І це інтелігенція північної столиці.
- Так. Вони ж такі гарні! На них же можна годинами дивитись!
- Дивитись і знати різні речі.
- Якщо довго дивитись, то виникає бажання пізнати. – знизала плечима дівчина. – Я розглядала небо, потім звіряла з картою зіркового неба. Це ж просто.
- І які сузір’я ти знаєш?- запитав Женя, дивуючись ситуації. «Дивись, які зірки» не рідко працювало в нього як фраза з якої починався доступ до тіла чергової дівчини, але щоб дівчина йому про зірки розповідала…
- Небагато. Он Кассіопея, он Велика ведмедиця, он Персей, бачиш таке, на лапку схоже. От цікаво, яка ж то має бути уява щоб там людину побачити? А он там сузір’я Лебедя. – Ліза закинувши голову вказувала на зірки, а Женя мрійливо мружився від доторку довгого шовковистого волосся, яким вітер граючись пестив його обличчя. - А от Малу Ведмедицю і Полярну зірку я далеко не завжди знаходжу. Вони наче ховаються від мене, хоча в усіх книжках написано, що їх шукати легше за все! А ще дуже яскраве сузір’я Оріона, Лева, Великий пес – але ті взимку видно краще, або аж під ранок.
- Ти дивна…- Женя обережно взяв дівчину за руку і вона миттєво замовкла уважно подивившись на нього. В хлопця перехопило подих від того погляду – наче всі сузір’я, всі зірки, що вона тільки но назвала і просто побачила на небі, зараз були в тих великих довірливих очах. Він вперше бачив щоб в когось так сяяли очі…
- Можливо…
- Хочеш я покажу тобі де я живу…
- Так…
Вони йшли пляжем поміж відпочиваючої молоді, минаючи компанії, що сиділи просто на піску з вином, гітарою, піснями, пари, що без зайвої сором’язливості кохались просто на пляжі, компанії, що веселились чи просто гомоніли… Все, що вони проходили, майже не відбивалось в пам’яті Жені. Він сам не знав, яким дивом знаходив шлях до подвір’я, де вони з друзями зняли кімнату, бо майже втратив зв'язок з реальністю. Хлопець хотів і боявся відпустити руку дивної дівчини. Дотик до неї його наче пік, і одночасно зігрівав, наче через нього пропустили струм мінімум в 360 вольт. Вперше було з ним таке за 23 роки. А дівчина просто мовчки йшла, на диво покірна и тиха. І йому здавалось, що він веде за руку не людину, а якусь незбагненну дику силу, яка цілком і не усвідомлює себе, але уважно вивчає його, придивляється, і одночасно живить його. В голову лізли думки про Орфея з міфів, що виводив так за руку з пекла свою кохану. Але герой легенд так і не зміг довести кохану додому… Женя відігнав від себе сумну аналогію. Але дивні відчуття нікуди не поділись. Мабуть так почуває себе людина, що довго мучилась спрагою і нарешті дістала змогу напитися чистої прохолодної води. Та тільки чи вода це? А якщо вода, то якась вогняна. Бо на смак і дотик чиста як сльоза, а відчуття таке, що він п’яніє просто на очах.
- О, Женя! А ми думали ти сьогодні і до ранку не повернешся- почувся голос Андрія, що, як виявилось, стояв просто перед ним. Пальці дівчини вмить висковзнули з руки і тихе, «ой, мені треба йти» - вивели хлопця з прострації і одночасно вибило дух відчуттям величезної втрати.
- Андрій?
- О, а куди це твоя чергова красуня чкурнула? Невже я такий страшний? – здивовано провів поглядом його друг дівчину, що наче і не побігла, але на диво швидкою, просто летючою ходою зникла в одному з проходів в кам’яному заборі одного з пансіонатів.
- Лізо! – Женя кинувся навздогін, але, ускочивши у прохід, побачив перед собою лише пусті доріжки, десь здалеку лунав сміх, у кущах неподалечку чутно було пару, що явно не вірші одне одному читали, але дівчини і сліду не було… Лише мить…
- Що, втекла? Женя від тебе і втекла дівчина? В лісі помер останній мамонт?- друг вже опинився поряд, весело оглядаючи околиці.
- Дракон, Адрію, схоже дракон як мінімум…
- Думаєш вони існували?- розсміявся друг.
- Наскільки мені відомо, деякі археологічні знахідки та аналіз старих легенд наштовхують нас на подібні висновки.- на автоматі відповів Женя.
- О, ні тільки не твій улюблений коник,- закотив очі друг. Пішли краще вип’ємо, там Саня такий самогон з перцем надибав - в мене аж сльози на очах виступили!. Навіть боюсь питати з чого вони його тут женуть.
Глава 2
Ліза
2016р
Після освіжаючої прогулянки містом, офіс зустрів її рівним гомоном, помірною діловою активністю. Зайнявши своє робоче місце за столом біля вікна, жінка обвела поглядом доволі великий кабінет в якому, окрім неї, працювало ще п’ять співробітників. Керівник – чоловік сорока років якого майже ніколи не було на місці (весь час в переговорах і зустрічах) сидів, щось уважно читаючи з монітора. Ще двоє чоловіків приблизно її віку – Вася та Міша, завзято обговорювали якість кросівок. Інші двоє, співробітників (ну дуже креативних хлопців 23 та 26 років) активно спілкувались телефоном з контрагентами. І якщо не знати суть розмови, їх спілкування можна було б вважати суцільним набором нічим непов’язаних реплік. «так, лижі на Довженка, ні сноуборд на Бандері мені не потрібен, він там не йде, давайте на Академ…» От як тут сторонньому зрозуміти, що то не дивні прикраси на історичних постатях, а поставки товару на магазини, що знаходяться на вулицях с такими назвами? А фраза одного з молодих співробітників «добре, Наташа, я за пів години буду і ми будемо разом робити цих дітей!» розвеселила весь кабінет, попри те, що всі були в курсі, що мова про рекламний стенд з дітьми в одному з розважальних комплексів.
- Сашко, а ти не промах! Я і сам згоден робити з Наташою дітей. Може тебе підмінити? - відволікся від монітору навіть керівник з іронічною посмішкою, що заставила трохи знітитись молодого хлопця, що поклав слухавку, і тільки потім зрозумів подвійний зміст сказаної фрази.
- Та, ну вас.
- Сергію, ти не такий молодий, кастинг не пройдеш.- розсміявся Вася.
- Ех, де мої юні роки. - розсміявся керівник, знову кудись збираючись.- Добре, я на зустріч, а ви тут не бешкетуйте. А то від вас відвернись, а ви вже дітей одразу робить ладні. І Лізу не чіпайте, вона дівчина серйозна!
- Та її зачепиш- буркнув Міша, - проводжаючи шефа поглядом та кидаючи оком на ледь посміхнену жінку, яка працювала не включаючись до розмов, але була в курсі подій, що відбуваються в кабінеті. – Так Лізо?
- Та я ж біла і пухнаста. – посміхнулась вона, не відриваючи очей від монітора.
- Ага, коли спиш зубами до стінки. - хмикнув Вася. Ліза звично посміхнулась, не коментуючи.
В цілому відділ в них був гарний, веселий, і той факт, що вона в ньому була єдина жінка Лізу зовсім не турбував. Ще з часів навчання то було для неї звичне явище. Ще б пак, вона ж навчалась на фізика! А відсоток представниць прекрасної статі в групі студентів-фізиків був такий низький, що дівчина там була радше виключенням з правил, аніж нормою. Виключенням і звичайно, – об’єктом підвищеної уваги. Тож, за час навчання у ВУЗі, Ліза отримала таку багату практику спілкування з хлопцями різної ступені зацікавленості, що давно віртуозно вміла одразу окреслити межі допустимого, як панібратства, так і жартів. Іноді вона це робила свідомо, іноді вже просто на автоматі. Ось і тут, після тижня роботи, поки до неї тільки приглядались її нові співробітники, вона вела себе як звично, відповідала на жарти, мило посміхаючись ігнорувала дрібні пропозицію щось зробити (зварити всім кави, принести чаю і т.д.) але, тільки почувши від когось, мимоходом брошене «Ліза вам не дівчинка з бухгалтерії», зрозуміла, що мабуть знову суттєво відкоригувала чиїсь уявлення про поведінку милої та, на перший погляд, простої дівчини. Буває. Ну, не була вона природжена догоджати, не вважала за потрібне! Але і сваритись страх як не любила. От і виходила з ситуації вмикаючи гумор, гумор і ще раз гумор. І хлопці один, другий, третій раз напросившись на весело-іронічну відповідь, розуміли, що тут «каші не звариш» і залишали її в спокої.
Посаду категорійного менеджера в цій фірмі Ліза отримала не так давно, але вже встигла, як заробити повагу колег, так і сформувати прийнятну для неї манеру спілкування, яка б і всіх влаштовувала і роботі не заважала. Щоб вийти на звичний для неї рівень заробітної плати та прибутковості, приходилось, поки що, працювати втричі більше за інших, але нові категорії товару, які їх нещодавно дали на розробку, не могли не тішити. Особливо, сегмент косметики та засобів по догляду за тілом - це якраз той випадок, коли робота перетворюється майже на хобі, за яке ще й платять. Але, окрім них, були ще електронні пристрої, побутова техніка, освітлювані прибори, різний дріб’язок, які були не настільки цікаві, але суттєво впливали на рівень заробітку. А ще були приємні бонуси у вигляді можливості замовити у постачальників товари зі значною знижкою.
Нинішня робота подобалась Лізі, попри те, що колись вона вчилась зовсім не на це. Але у ті часи коли вона обирала куди їй поступати, ніхто не підказав, чим вона буде заробляти на життя. Та вона і сама не знала. І лише, закінчивши навчання та оббивши купу порогів у пошуках роботи за фахом, вона зрозуміла, що перспективи плачевні. А тому пропозиція її дальньої рідні приїхати до Києва і влаштуватись вчителем до школи, була прийнята, як то кажуть – «на ура». Юна випускниця легко гайнула до чужого міста, не сумуючи ні за рідним Донецьком, ні за матір’ю, яка жодної участі в її життя не приймала.
Робота шкільного вчителя не прийшлась їй до душі. Фізику діти не дуже розуміли, а ще менше вважали за потрібне вчити. Та і самій Лізі працювати з дітьми не дуже сподобалось. Ні, з тими, що хотіли вчитись, їй було цікаво і вона старалась їм донести інформацію, але ж було ще пів класу тих, хто бачив її предмет, хіба що «в труні і білих капцях». Отож, так сяк відпрацювавши навчальній рік, Ліза звільнилась та влаштувалась на одну невеличку фірму по реалізації білоруської косметики на посаду «принеси-подай». Грошей тут платили більше, а нервів витрачалось менше, та і дома вона почала проводити часу більше, а чоловік (який до того часу благополучно перебрався до неї у столицю) тільки це і помітив. При цьому, він взагалі вважав її роботу жіночою примхою, попри те, що грошей вона отримувала не менше за нього. Чоловік взагалі сприймав дуже критично всі її несміливі ідеї, раз за разом виставляючи все так, наче вона одну дурню несе і взагалі нічого путнього сказати не може.
Але то часи минулі… Зараз вона була цілком самостійна (трохи самотня, але краще так, ніж з якимось непорозумінням пов’язувати своє життя) і працювала там де їй подобалось, де до неї прислухались і поважали. Так, вона багато часу витратила не те, щоб відновити віру у власні сили, але воно таки було того варто.
Женя
2016р
Женя стояв посеред вулиці в стані шоку не так вже і довго, але цього цілком вистачило, щоб молода жінка, яка так вразила його, встигла загубитись серед перехожих. Ні, він спробував, чесно спробував наздогнати цю примару, але де там. Якщо то була не та, за яку він її прийняв, то він і не міг знайти потрібну особу серед перехожих, а якщо вона - тим більш. Що-що, а зникати та, його давня знайома, вміла неперевершено. Але навіщо вона знову ввірвалась в його життя? І та іронічна посмішка. Вона то була чи не вона? Якщо вона, то це вона так привіталась, чи просто не пізнала? Чи зробила вигляд що не пізнала? А якщо то була не вона, то чому ж йому так до болю знайома її посмішка і той стан присутності чогось більшого, аніж просто однієї з багатьох? Те відчуття, з тугою за яким він нерідко за останні п'ятнадцять років прокидався, відчуттям, що десь поряд є рідна душа, десь, варто лише заплющити очі та простягнути руку… Та потім зазвичай ранок плавно переходив в день зі своїми нагальними проблемами, питаннями, робочими моментами, а потім наступав вечір, друзі, гарні жінки, клуби, паби… І все губилось, лишаючи по собі стан легкого смутку за чимось невиразно прекрасним і таким же далеким… Він звик все списувати на сновидіння, вранішню мрійливість, як відголосок далекої юності. Це було досить зручно. Адже тоді питання, що там йому у ві сні з’являлось і чому, то питання не до долі, космосу чи інших вищих незбагненних сил, а просто до науковців, які вивчають роботу мозку людини у стані активного сну. А отже – можна не вишукувати якийсь потаємний сенс у того дивного душевного стану. Можна було, до сьогодні…
Пройшовши швидким кроком кілька вулиць, попетлявши між будинками, безрезультатно заглядаючи в обличчя перехожих, Женя зрозумів, що на ділову зустріч він сьогодні прийде не в кращому стані. Які ділові переговори, коли перед очима стоїть дівоче обличчя, коли він відчуває її присутність поряд, її дотик, її запах? Коли стоїш посеред міста, а перед очима світанок на морі, прохолодий пісок під босими ногами і дотик її губ?
Зайшовши в перше ліпше кафе, що виставило свої столики просто на тротуар, чоловік замовив кофе та коньяку. Так не професійно, неправильно, так… Але ж треба якось привести себе до тями!
Випивши залпом на диво пристойне спиртне (не справжній коньяк звичайно, та то не дуже важливо) він заплющив очі приклавши пусту чарку до чола. Перед внутрішнім зором так і стояли блакитно-бірюзові довірливі очі, несмілива, але таємнича посмішка і сьогоднішня іронічна вранішня перехожа. Обличчя та відчуття немов накладались одне на одне, не залишаючи сумніву, що то була одна і та ж дівчина. От же ж мара!
Телефонний дзвінок здивував його, кілька секунд Женя дивився на телефон, не розуміючи, що то таке і чого волає, та врешті, хоч і повільно повернувся до дійсності та взяв слухавку.
-Так..
-Жека, ти де?
-Та… Прогулятись вирішив трохи.
-То тебе десь підхопити?
-Та… так… я …здається на великій Житомирській.
-Хм… ти вирішив прогулятись в протилежну від місця зустрічі сторону?
- Ні… наче. – Женя з подивом зрозумів що те, що пів години тому було для нього дуже важливо, зараз втратило свою актуальність, а зустріч, до якої він так ретельно готувався, здається лише досадною перешкодою. Але перешкодою до чого?
-Так, щось ти мені не подобаєшся. Скинь мені геолокацію, я зараз буду.
- Добре. – Женя дав відбій та скинув другу і партнеру своє місце розташування. Гарна опція сучасних гаджетів була дуже доречна, бо навіть виходити дивитись де він знаходиться – бажання не було. Відпивши принесену офіціантом каву він мимоволі зітхнув – каву тут готувати не вміли. Так, одна назва. Хоча гордо іменується в меню «натуральна 100% арабіка»… Справжня арабіка в тому мішку там і не ночувала…
- Так, кава тут не дуже - змовницьки кивнула головою блондинка, що влаштувалась за сусіднім столиком і, судячи з кольору напою в чашці перед нею, замовила чай. Женя звично окинув оком жінку. Дорогі туфлі на високих підборах, стильна червона сукня середньої довжини, платинове волосся, зібране у просту але елегантну зачіску, витончений ретельно виконаний макіяж, спокусливо блудливі зелені очі - непогано. Трохи псували враження кирпатенький ніс та зверхній вираз обличчя, але в цілому особа була гідна уваги. Такі точно знають чого хочуть, в ліжку профі, а на ранок не задають зайвих питань. Білявка… Знову білявка… Дежавю в повному комплекті?
- Саме тому ви чай замовили?- прийняв Женя правила старої як світ гри.
- Саме тому. – Жінка схвально кивнула, посмішка ледь торкнулась тонких губ. – І вам рекомендую. З жасмином, з ромашкою тут непогані, проте є ще трав’яні збори і ягідні. Чаї з місцевих трав у них гарні, власник сам ними дуже цікавиться, тому даний сегмент представлений широко та якісним продуктом.
- І що тут в трав’яні чаї добавляють?
- Все що вказано в меню.
- Справді?- Женя відкрив меню і уважно (якою б дурнею ще голову зайняти, аби відволіктись?) вивчив перший ліпший склад трав’яного чаю з романтичною назвою «квіти полісся». – Зрозуміло, весь чортополох, що росте узбіччям. Ні, ну, може м’ята (ледь чи не єдина знайома назва) тут і є. Але, конюшина, цмин, волошка, троянда чайна, коров’як, аптечна ромашка, чебрець, льон, ехінацея… Щось дуже сумніваюсь, що вони справді все це збирають. Радше відкрили першу ліпшу сторінку Гугла та переписали симпатичні назви, розташувавши їх у довільному порядку.- він критично похитав головою.
- Дарма. Якщо це написано, воно і справді є. Замовте і наявність більшості компонентів можна перевірити наочно. Квіти розкриваються в воді і той самий гугл в поміч, якщо мені не вірите. - білявка посунула папери що перед нею лежали і кивнула на скляний чайник, в якому стояв чай перед нею. В посудині і справді плавали не дуже знайомі Жені, але на диво симпатичні квіти і наче навіть ягоди. Сюди б Андрія, той би на обидві лопатки вклав цю розумницю своїми знаннями, а Женя міг лице блимати очима та спиратись на загальне враження. Треба віддати належне - враження було непогане.
- А вам даний заклад за рекламу доплачує? – посміхнувся Женя, визнаючи якщо не перемогу, але і значну аргументованість доводів незнайомки.
- Ні. Просто не люблю, коли справді достойні речі не отримують відповідної уваги лише через упереджену думку більшості.- знизала плечима жінка і знову заглибилась у папери, проте Женя знав цей маневр. Вона просто давала йому можливість для начебто вільного вибору. А чому б і ні? Блондинки – то завжди було його спасіння… Особливо ось такі, в яких хіть і практичність в крові, які знають собі ціну, а інтерес мають суто фізичний або меркантильний.
Білявка невимушено поправила зачіску, манірно закинула ногу за ногу, відкривши зору Жені мереживо дорогих панчіх. І стільки в її повадках було невимовленого невгамовного бажання, що Женя звично, на автоматі вже прикидав, коли в його сьогоднішньому графіку є «вікно».
Андрій приїхав за двадцять хвилин і цього часу Жені було цілком достатньо щоб взяти у білявки телефон та призначити зустріч ввечері. Клин клином, будемо боротись з цією маною, як завжди…
Ліза
2016р
Занурившись в роботу, Ліза не зчулась, як підійшов до кінця робочий день. Від розрахунків її відволік телефонний дзвінок подруги.
-Ліза, А ми сьогодні зустрічаємось, чи я знову щось наплутала?
-А… Ой! Так, Катя. Звичайно Я вже збираюсь!- Ліза поспіхом почала складати хаотично розкидані на столі речі. – сьогодні вони з подругою планували нарешті зустрітись (останні пів року планували, але, то одне, то інше) і місцем зустрічі обрали піццерію. Нічого екстраординарного в цьому не було, окрім місця знаходження даного закладу харчування – на самому даху 17-ти поверхової будівлі, з якої відкривається, просто фантастичний вид на Київ. Ліза обожнювала таки панорамні місця, а Катю влаштовував рівень сервісу даного закладу, що теж було суттєвим моментом.
-Ну-ну. Добре. Все як завжди,- засміялась подруга, яка знала здатність Лізи зосередитись на чомусь і втратити відчуття часу, тому і подзвонила так, щоб і нагадати про себе і якраз надати Лізі можливість вчасно прибути на місце зустрічі. Пунктуальність була одним з «пунктиків» вимогливої до дотримання, принаймі зовнішніх, умовностей Каті.
Поспіхом зібравши речі, Ліза попрощалась з колегами і, перевіривши за інтернетом наявність потрібного тролейбусу біля її зупинки, прожогом кинулась на вихід, помахавши охороні на виході. Білявий охоронець провів її задумливо-замріяним поглядом, який Ліза відчула майже шкірою, але звично проігнорувала. Вона завжди помічала зацікавленість чоловіків, але, якщо не планувала ніяких стосунків (а нащо воно їй на роботі?), то майстерно робила вигляд, що нічого не бачить. І найчастіше даний «хід» допомагав, а якщо не допомагав цей, то в неї було ще з десяток простих, але не менш ефективних. Що поробиш, акуратно відсікати непотрібних кавалерів, то майже ціла наука, без якої успіху в цьому світі гарній жінці не бачити, як своїх вух. А Ліза була гарною, хоч більшу частину часу старанно це маскувала, бо їй комфортніше було бути «своїм хлопцем», аніж об’єктом жадання. І, можливо, саме тому чоловіки, які були з нею знайомі, завжди ставились до неї, в першу чергу, як до особистості, а вже потім – як до гарної жінки. Навіть, якщо знайомство починалось з і старої, як світ фрази – «О, яка краса до нас завітала».
За потрібною адресою Ліза була вчасно. Вдало застрибнувши в тролейбус, а потім ще проїхавшись на переповненому метро вона вискочила на станції метро «Виставковий центр» і стрімкою ходою попрямувала до 17-ти поверхового будинку, в якому розташовувалась піццерія. Свіже повітря та яскраві сонячні промені, після переповненої підземки, були таким чудовим подарунком, що насолода від них була фантастичною. Саме в такі моменти розумієш, чому тобі подобається просто жити.
Молода жінка вже майже зайшла до потрібної будівлі, як раптом в неї з’явилось дивне відчуття, наче хтось її погукав. Ні, вона не почула голосу, але… Відчуття було таке, наче до плеча хтось торкнувся легким теплим дотиком, намагаючись її зупинити. Дивно. Вона спантеличено зупинилась і оглянула вулицю. Численні байдужі заклопотані перехожі поспішали по своїх справах під гуркіт машин, що проносились по дорозі поряд. Нікого знайомого, навіть жодного зацікавленого погляду. Що ж то було? Вирішивши, що то вже провина перед подругою її починає катувати, Ліза тряхнула головою, відганяючи дивні відчуття присутності когось важливого поряд, і зайшла в будівлю. Двері, що зачинились, не дали долинути до її вух звукам клаксонів машин та гучну лайку водіїв.
Молода білявка з ідеально накладеним макіяжем в стильній червоній сукні вже ретельно вивчала меню за столиком, але на роздратовану не була схожа. Ліза потайки видохнула - Катя була чудовою людиною, але коли вона не в дусі, настроїти подругу на дружній лад то ціла пісня, на яку сама Ліза зараз не була певна що здатна. Адже після насиченого робочого дня ще зо дві години слухати скарги на «ідіотів керівників та козлів чоловіків» то ще те задоволення. А Катя, якщо вже починала розповідати чому не в дусі, то, поки все не виговорить – не зупиниться. І якщо її хтось роздраконить перед зустріччю, то Лізі приходиться вислухати спочатку все про справи та особисте життя подруги, і лише потім, десь там почути поблажливе «ну, як в тебе справи?». Ні, Катя так робила не навмисне. Просто розпочавши не могла зупинитись, а коли зупинялась, то власні справи Лізі здавались не такими вже і цікавими, щоб їх обговорювати. Проте, так було не завжди. Просто, чим далі тим більше подруга зросталась з обраним нею колись образом ділової леді, забуваючи часи, коли її цікавили душевні розмови, філософія, лірика. Катя наче і хотіла просто посидіти, потеревенити, помріяти з Лізою, як колись, але справи, постійні дзвінки від клієнтів, керівництва, рідних, долею яких вона вважала за обов’язкове опікуватись на рівні контролю кожного чиху, просто не залишали часу на подібне. Навіть дивно, що зараз вона не на телефоні (диктує підлеглим де лежить потрібна папка, чи терміново необхідний документ), а просто вивчає меню.
-Лізо, ти розбиваєш всі мої шаблони!- посміхнулась подруга, підіймаючи очі. Ти сьогодні вчасно, хвилина в хвилину! – Ліза подивилась на телефон. Час і правда був рівно 18.30.
- Привіт! Хто б міг подумати. Іноді і я буваю пунктуальна – посміхнулась Ліза і, підсівши до столика, який зайняла подруга, перевела погляд за вікно, на яскраво блакитне небо по якому пливли пухнасті хмари. Такі білі, легкі, гарні.
-Так, панорама тут справді чудова.- погодилась Катя, відкладаючи меню і схвально оглядаючи пейзаж за вікном, - маркетологи в них непогані.
- Вражає… - Ліза поступово опустила погляд вниз на вулицю Києва. Машини, люди, зелені дерева. Життя вирує. ЇЇ увагу мимоволі привернула постать чоловіка в світлому одязі, що якось розгублено ходив по парковці. Так, наче щось шукав.
- Катя, дивись - но, який загублений красунчик і такий якийсь нещасний...
- Боже, Ліза, ти з висоти сімнадцяти поверхів розгледіла якогось нещасного? Тобі не досить було твого першого чоловіка? – закотила очі Катя.- А чи красунчик він, то взагалі велике питання. В тебе звичайно стопроцентний зір, але ж не орлиний. Досить думати про людей авансом краще ніж вони є.- звично розкритикувала подруга.
- Хм, справді. Вибач- посміхнулась Ліза. Просто він мені когось нагадав, тільки не розумію кого…
- Угу, як звичайно мабуть когось з твоїх нещасних залицяльників, якого ти безапеляційно відшила, а потім мучилась відчуттям провини, через те, що вони такі бідні нещасні, на свою біду в тебе закохатись…- Хмикнула Катя, підзиваючи офіціанта і озвучуючи свій заказ.
- Та ні, наче таких блондинів в списку моїх недавніх прихильників не було – розсміялась Ліза, замовивши і собі, але сумнів чомусь залишився десь глибоко в душі. Наче не було… Чи були?
- Щось не пригадую.- скривилась наче від зубного болю подруга, - Твій Маттей, точно був зовсім не блондином, та і Сергій наче шатеном був. Знаєш Лізо, я до цих пір дивуюсь як ти з таким розбишакою зійтись могла. Він же, що таке відчуття провини, взагалі не знає! Навіть якщо кого випадково вб’є, буде вимагати щоб труп перед ним вибачався і аргументовано це викладе в претензії в трьох екземплярах! Та так аргументовано, що труп справді вибачиться! Та я б його в свій відділ юристів судовиків взяла з руками і ногами, якби в нього освіта відповідна була!
- І бажання. – розсміялась Ліза, згадуючи як Сергій зробив ну ду-уже великі очі, на озвучену пропозицію отримати освіту юриста і йти до Каті працювати. І як Сергій при цьому з невимовно-комічним виразом обличчя запевнив, що якщо в нього колись і проскакувала така думка, то тепер він її і близько на поріг не пустить, аби лишень триматись подалі від такої гюрзи, як Катя.
-Та да. Ледащо ще те він.- погодилась подруга.
- Ти права. Сергій такий. Але нащо йому юридична освіта, якщо він і без неї міг довести гаїшників до сказу? – розсміялась Ліза.
- І не тільки їх – закотила очі Катя, бо її він теж, граючись, міг довести до стану близького до вибуху.
– Як в тебе справи? Вигляд просто шикарний! Знову повернулась до білявого образу? – вирішила змінити тему Ліза. Їх доволі різні підходи до чоловіків були не тією темою де вони могли знайти порозуміння.
-Так, це таки моє. Люблю, коли чоловіки не вважають мене серйозним противником. Знаєш, на переговорах це дає відчутну фору. Поки ці півні розглядають мої ноги, намагаючись дістати поглядом до візерунку трусиків, та красуються одне перед одним, вважаючи що «оте блондинко всеодно нічогісінько не розуміє у контракті», я якраз встигаю і необхідні умови виторгувати і підписи отримати. В мене шеф і його партнер вже ставки почали робити, за скільки я «укатаю» чергову жертву. - королівським жестом відкинувши платинове волосся, розсміялась Катя.
- А мені ти більше з темним волоссям подобалась.
- Мені теж, але, робота вимагає жертв. Тим паче, що я там кредит взяла на нові меблі, та і дочці одяг до зими придбати не зайвим буде. А нормальної якості речі, сама знаєш, скільки зараз коштують.
- Здогадуюсь.
- Навряд чи. Легенька курточка середньої якості - півтори тисячі гривень, туфельки від двох!. Як на дорослих ціни, а вона ж росте!
- Розумію.- Ліза кивнула.
- А ще косметичні процедури. Я тут по акції на епіляцію записалась у зоні бікіні – жах. Відчуваю себе куркою гриль!
-Теж потрібно для роботи – не втрималась від шпильки Ліза.
-Та ну тебе. То вже для душі.
-Саме для душі?
-Ну звичайно. Моя душа цілком спокійна, коли я знаю, що у ліжку з чоловіком я буду виглядати на всі сто!
-З яким чоловіком? З Вадиком?
-Та… Облізе. А от сьогодні я зустріла такого іноземця…З такими сідницями…
-Катя, ти невиправна!- розсміялась Ліза.
- З Вадиком все одно розлучатись пора. Він весь час у своїх роз’їздах. От нашо мені чоловік, якого і вдома-то не застанеш? Я, щоб меблі зібрати винаймала людей, щоб електрику відремонтувати – наймала, кухню переобладнати – теж саме! Я вже знаю, що то за сервіс – «чоловік за півгодини»! Та в мене нормального сексу з ним вже пів року не було! Ті короткометражки, на які він може сподобитись, я до уваги не беру. Мені в ліжко чоловіка теж наймати? Краще вже провести гарну ніч з якимось гарячим незнайомцем. І проблем не буде і тіло отримає розрядку, що добре впливає на здоров’я.
- Все з тобою зрозуміло.
- Та я знаю, що ти не так все бачиш. – розсміялась Катя.- Тобі в монахині можна було податись, з твоєю здатністю сублімувати статеві потяги. А я так не вмію. Тож кожен крутиться, як може.
- Да, ти мені подобалась більше з темним волоссям, але білявкою мені звичніше тебе бачити. Стандартний розбитий шаблон про дурних білявок це саме ти. – розсміялась Ліза, вирішивши не коментувати свій більш стриманий підхід до вибору чоловіків. У кожного свої пріоритети.
- Намагаюсь тримати марку. На зустрічах з новими партнерами я навіть старанно граю наївну класичну блонду, кліпаю повіями, нахиляюсь демонструючи декольте, перепитую деякі слова – Катя скривилась- це найгірша частина маскараду. Але який ефект!
- Сподіваюсь, хоч премію тобі за наявність таких талантів платять?
- Звичайно. Певний відсоток від кожного контракту. Чого б я оце задарма імідж міняла та дурою прикидалась. – пожала плечима Катя.
- Пізнаю мою хватку подругу – щиро посміхнулась Ліза. От що в Каті викликало захоплення, так це вміння брати від життя своє. Катя могла отримане бажане від будь кого, будь то, хоч охоронець клубу, хоч міністр. Якщо Каті потрібно, то вона це отримає! Так, вона багато працювала, багато витрачала душевних сил, але ще зі студентських часів, ця дівчина отримувала все, що бажала. Не зважаючи на шипіння в спину та доволі специфічну думку про неї чоловіків.
-Та яке там. Відсоток доволі скромний, але більше я поки що не прошу, бо наш фінансовий директор і так кожного разу ледве свідомість не втрачає, виплачуючи його. Ти б бачила. Блідніє, пітніє, бурмотить щось з ненавистю собі під носа. Так, наче то я в неї з гаманця ці гроші забираю! Стара гримза. – скривилась Катя. Ліза посміхнулась, добре уявивши собі цю картину. Знайома картина, ще однією з постійно супроводжуючих бід подруги були заздрощі і нелюбов людей близько пенсійного та пенсійного віку. Це був просто якийсь дивний рок – пенсіонери Катю, таке враження, що ненавиділи поголовно і просто за саме її існування. Ліза нерідко втрачала мову, спостерігаючи дивні метаморфози в цілком милих бабусь та дідусів, варто було поряд з’явитись Каті. Тільки но ж бабуня мило щебетала, пропонуючи пригостити чаєм, а тут вже шипить, як заправська кобра і мало що не отрутою плюється! Але, зазвичай, Катя презирливо ігнорувала всі ці нападки, вважаючи їх негідними уваги.
- І з якого часу тебе бентежить таке ставлення?
- Та не бентежить, робить мені нічого, бентежитись через корчі якоїсь старої, просто руки ще не дійшли її на місце поставити. – відмахнулась подруга, та змінила тему - А в тебе як справи? Як на новій роботі?
– Все добре. Чудовий колектив, зручно добиратись.
– А зп?
– Ну, не така, як на минулій роботі. Все ж дуже шкода, що та контора закрилась. Не витримали іноземні партнери українського менеджменту…- зітхнула з жалем Ліза.
– Та, цієї кари Господньої, жодна фірма не витримає- скривила Катя, згадавши своїх представників подібної ланки.
– Та така ж гарна фірма була. Я ж, дякуючи їм, на квартиру заробила… - по обличчю Лізи на мить пробігла тінь, бо одночасно Ліза згадала як ледь не посивіла, коли буквально за день до оголошення банку банкрутом, встигла забрати свій, з таким трудом зібраний вклад.
– Так, це ти молодець – Катя розсіяно кивнула головою, заглибившись в меню.
– Але знаєш, ставка для початку непогана і є всі перспективи напрацювати гарний відсоток від продажу. Мені зараз якраз такий цікавий сегмент ринку доручили. До речі, що ти думаєш про такий засіб для шкіри… - Ліза миттєво залучила подругу до їх улюбленої теми обговорення косметичних засобів. У цьому Катя була ас, фанатка і профі в одній особі. Вона не гірше за професійного косметолога могла перелічити всі можливі процедури для обличчя, тіла, волосся, могла з закритими очима назвати десять найкращих салонів Києва, могла розказати про можливі плюси і мінусі тієї чи іншої косметики чи процедури стільки, що гугл, якби дізнався, вдавився б з сорому! Окрім того, подруга чудово орієнтувалась саме у дорогих косметичних засобах, і тому її думка була на вагу золота. Сама Ліза не була настільки претензійною в користуванні косметикою, але для її роботи, знання Каті зараз були безцінні. Адже подруга витрачала на місяць на косметику більше, аніж Ліза заробляла мабуть за пів року. Єдине, що дивувало Лізу – так це те, що попри наявний ефект від таких трат, Катя все одно було якась самотньо-невдоволена (і це за наявності чоловіка!) і одночасно нерідко скаржилась на суто плотські посягання чоловіків. Наче вони в ній окрім тіла і не бачили нічого. Один Вадик її кохав, але, Катя до нього ставилась так зневажливо, що в того кохання не так багато шансів було вижити. От який чоловік витримає коли його привселюдно (на нечисленних святах, де збирались їх друзі ще з часів студентства) мало що не кожні п’ять хвилин критикують і тикають носом у відсутність віщої освіти? Цей і так довго протримався… Майже п’ять років…
Розмови Каті про розлучення могли означити не лише її невдоволення чоловіком, а і відчуженість самого Вадика. Адже для подруги було найважливіше «тримати лице», тож визнати сам факт того, що від неї може піти навіть некоханий чоловік, було вище її можливостей. Хоча дарма. Навіщо триматись за те, що тобі не потрібно, Ліза не розуміла. Вона чесно намагалась. Намагалась розібратись у мотивації подруги, приймала її такою, якою вона була, намагаючись допомогти їй розібратись в собі, у власному житті. Та життя Каті, чим далі тим дужче, нагадувало самій Лізі павутиння, яке подруга сама сплела і сама ж в ньому заплуталась. І тепер воно її натурально душить, а Катя робить вигляд, що то така коштовна прикраса і саме так і має бути. Проте, можливо, Лізі було набагато простіше жити саме через те, що в неї не було ані дитини, ані чоловіка.
Женя
2016р
Женя весь день був наче сам не свій. Попри миле спілкування з блондинкою в кафе, та доволі напружені ділові переговори його так і не відпустило повністю.
Настільки не відпустило, що мало не провалив таки, переговори на кілька мільйонів. Ще б пак, пропонувати покупцям техніку і одночасно заявляти, що їх механіки такі crazy, що все одно використають її не за призначенням. І що з того, що то – чиста правда? Так, він сам особисто бачив, як вантажівку для газону ці божевільні використовували для розкидання піску та внесення добрив у газон, бо в них бачите, «ця клята сіялка до трактора не чіплялась!». Ні, Женя знав слов’янський менталітет, знав вміння поєднувати непоєднувані речі і »пахати поле на волзі, бо кінь здох», але ж це дурість! Тому механіку який це примудрився зобразити (бо цей гібрид бульдога з носорогом в них таки працював!), потрібно іти в конструктори і застосовувати свої унікальні вміння з більшою користю, а клієнтам варто просто купувати нормальну техніку. Але ж то не привід таку дурню городити на переговорах, де намагаєшся продати ту саму техніку. На щастя, напарник все це перевів в жарт, та так, що контрагенти навіть запишались власною дотепністю. Та Жені було дуже соромно, як перед самим собою, так і перед другом за власну дурість.
- Жека, що з тобою твориться!- звірів Андрій, намагаючись привернути увагу друга. –Де ти? В якому всесвіті застряг? Та заради Бога, прийди до тями! Якщо ми не отримаємо вигідні умови на наступній зустрічі, нам надбавки та премії не бачити як своїх вух! А сер Джон так подивиться на нас на нараді, що ми довіку будемо почуватись останніми сволотами!
-Так, так. Вибач. Я виправлюсь. Все гаразд… -покірно кивав Женя, розуміючи всю правоту друга. Кивав і обіцяв собі викинути з голови різню дурню. І справді, це ж ненормально, так пустити псу під хвіст всі справи через те, що йому там щось привиділось зранку. Так, він викине з голови думки про давню занозу, зустрінеться з білявкою з кафе сьогодні ввечері, підготується до наступної зустрічі з другими партнерами. Не діло, що Андрію сьогодні приходиться працювати за двох, навіть якщо за тиждень до цього майже все робив сам Женя, а Андрій просто відривався майже як у старі добрі часи. Так все собі розклав по полицях чоловік і майже відновив душевну рівновагу, але рівно до того моменту як не відвів очі і не побачив за другом, на іншій стороні восьмиполісної автостради, стрімко крокуючу вже бачену вранці молоду жінку в блакитній сукні. Спочатку Женя застиг як заворожений, проводжаючи ту легку ходу, а потім вискочив прожогом з машини, коли друг трохи пригальмував у світлофора.
- Жека! Твою ж… ! Куди ти? Що сталося?! Стій, придурку, там же рух на дорозі скажений!
- Ліза! – Женя кинуся посеред вулиці на іншу сторону. Вереск гальм, мати, сигнали водіїв, крики «здурів! Куди тебе несе, придурку?! Йолоп!» пройшли повз його уваги, як і той момент, що бетонну перепону посеред дороги він перескочив суттєво зачепивши джинси. Його мало цікавило що там навкруги, поки він бачив ту постать. Але тут машина, там людина, тут вантажівка – і дівчина щезла з поля зору. І коли він дістався іншої сторони вулиці там нікого схожого не було… Він пробіг в одну сторону, в іншу – марно. Жені здавалось що він сходить з розуму. Знову її побачив і знову вона зникла без сліду. Дівчина з минулого. З минулого, яке він до цих пір не знав, чи понад усе бажає забути, чи повернути…
Він стояв розгублено посеред якоїсь парковки, намагаючись заспокоїтись і почути щось окрім шуму крові у вухах.
-Ти що взагалі з глузду з’їхав? Кого ти там побачив? – підбіг до нього Андрій. Там підземний перехід в трьох метрах! На той світ поспішаєш?
-Лізу…
-Кого?
-Дівчину з Азовського моря…
-Яку ще дівчину?
-Ну згадай, ми з тобою колись відпочивали на морі два роки підряд. Саня ще був з нами. П’яний танок на шлюпці, облізла спина, мозолі на цікавих місцях…
-А…. Було таке… Ого! Ну ти згадав, то ж було п'ятнадцять років тому! В тебе ж тоді дівчат було як бичків в морі!
-Ні, така була одна…
-І це ж котра?
-Та, з бірюзовими очима…
-Та що я їх очі розглядав? От якби ти розмір грудей сказав.
-Так, вибач, дурню зморозив. Хоча з цією частиною в неї теж все добре було – кисло посміхнувся Женя. Він зрозумів, що Андрій Лізу не згадає, навіть, якщо його перед нею поставити. Адже друг тоді не просихав, і реагував виключно на жіночі ніжки та груди, а своїм враженням від Лізи він так і не поділився тоді з ним. Спочатку просто не міг обговорювати її, бо сам не розумів що то було, потім не вважав за потрібне, а потім…, потім просто сховав ці спогади, як дорогоцінність у самий дальній закуток пам’яті, і діставав лише тоді, коли було так непереливки, що гірше просто нікуди. Це було схоже на дивний амулет від неприємностей. Самі спогади, як амулет. У когось, брелок, у когось підвіска, у когось, бейсболка, а в нього спогади. І не загубиш і не втечеш…
- В будь якому випадку – тобі точно здалось. Ні, я пам’ятаю, що тебе тоді зачепило, але ж не настільки, щоб так повело після стількох років!
- Зачепило? – Женя здивовано повернувся до друга.
- Ну так, я згадав. Мабуть це та, що від тебе втекла? Це єдина дивність, яку я згадав серед твоїх красунь, бо дуже смішно то виглядало. Ні, саму дівчину я не пам’ятаю, а от твій стан через пару днів… Так, я був здебільш під мухою і з дівчатами, але коли твій друг замість душі компанії кілька днів прикидається відлюдьком, не реагуючи навіть на апетитну білявку, що майже до нього в труси залазить… Таке важко не помітити.
- Хм… Мабуть…
- Хоча ти так дивно тримався, що я не вважав за доречне щось питати. Вирішив, вважатимеш за потрібне - сам розповіси, а потім якось забулося.
- Так. Забулося…- Женя криво посміхнувся, згадавши як, рік промаявся, випробувавши все що можна, щоб викинути з голови спогади, але, попри все, чекаючи наступного літа, як мани небесної. Чекаючи, щоб знову поїхати до Азовського моря, плекаючи примарну мрію знову її зустріти… І зустрів же, але…, знову те «але»! Але знову вчинив так само… Знову намагався все викинути з голови… І майже вийшло, але знову літо і знову, з перших днів він подумки повертався до неї … Як потім ще три роки туди їздив і все марно… Як відчуваючи, що більше не взмозі жити як живе, все кинув і поїхав за кордон, приставши на, чесно кажучи, доволі дурну пропозицію Андрія, змінити звичне життя, на щось кардинально інше. Особливо, якщо те що є доводить до сказу. В нього власне тоді було лише два виходи: або втопити життя у пляшці, допившись до стану «в вашому спирті крові не знайдено», або заїхати світ за очі і зайняти себе настільки щоб голову ніколи було підняти. Спиватись не було ну дуже по дурному, і він поїхав. Куди, навіщо - чіткого плану у друзів не було. Був лише кураж, та бажання змін. І вони їх отримали. Перші кілька років були такими насиченими, що не до спогадів було, а потім якось наче відпустило… До сьогодні.
- Я і бачу.- засміявся друг.- Але навіть, якщо ти і побачив міраж власної юності, це не привід кидатись під колеса!
- То була вона. Не міраж. Я впевнений!
- Друже, та вона ж була з якогось там містечка неподалеку моря. Там всі місцеві були, окрім нас. Та, навіть якщо і з якогось дива переїхала б до Києва (допускаю провінціалки всі рвуться до столиці), вона мабуть давно заміжня з купою дітей і страшна, як смерть… Ти б її і зустрів не пізнав! Ти ж знаєш що сімейне життя з жінками робить! Правильно – перетворює німф на відьм, саме тому ти і не одружений. Твої ж слова?
- Андрію, то була вона! І вона майже не змінилась. Це вдруге я її бачу за сьогодні! Я не міг два рази помилитись!
- А оце вже точно маячня. Ми в місті, де живе лише офіційно, щось близько трьох мільйонів людей! Це не Пітер і не Лондон звичайно, але і зустріти випадково двічі в день в різних місцях одну і ту ж людину – нереальний збіг!
- Андрію, я знаю. Я не гірше за тебе можу порахувати вірогідність такого збігу, але там, де вона з’являється дивні збіги – це норма! Вона сама такий неможливий елемент, що на її фоні збіги, це така дрібничка…
- Та з чого ти так вирішив?
- Практика була.
- А детальніше?
- Довго розповідати. – відмахнувся безнадійно Женя. Як пояснити другові те, що і сам собі пояснити не взмозі. Ні п'ятнадцять років тому, ані зараз…
Глава 3
Женя
2001р
Дівчина зникла, як в воду канула. Женя обійшов всю територію студентського пансіонату тричі. Так його ще не дивували. Навіщо було самій до нього підходити, а потім тікати? Він же знав, що зацікавив її, таке він завжди відчував. І якщо спочатку він не був здивований (не вперше дівчата самі до його йшли), то тепер нічого не розумів. Чого вона від нього хотіла? Просто поговорили? Так вони не так багато і розмовляли. Отримати задоволення – так не дуже схоже. В якийсь момент йому взагалі здалось, що вона ще взагалі з чоловіком не була, але його особистий досвід у таку чудасію не дозволяв вірити. Зазвичай саме такі скромні на перший погляд, виявлялись такими досвідченними у ліжку, що і його могли чогось нового навчити. Але чого ж вона шукала? Ну не великого ж і чистого кохання вночі на пляжі в курортному поселенні!
День пройшов, як завжди в воді і тіні. Онука власниці їх «апартаментів» знову, наче випадково, весь час примудрялась бути поряд, знову й знову потрапляючи на очі. Женя вельми галантно з нею спілкувався, але не більше. Дівча ще школяркою було, і неповнолітньою. Проблеми з власною совістю, законом і власницею кімнати йому не були потрібні, та і розбиті серця це не те, що він вважав за доцільне залишати після себе. Йому подобалось залишати дівчат задоволеними, а не нещасними. Ну було звичайно різне, але, принаймі навмисне, ображати Женя нікого бажав.
На вечір він, загітований друзями, пішов на саму дальню дискотеку, туди, де майже не було студентів. Так, він майже (не згадувати, не дивуватись було складно, але цілком можливо) викинув з голови дивну вчорашню дівчину і був знову цілком налаштований знайти своє велике кохання на цю конкретну ніч. Але - не судилося…
Він вже перекидався бісиками з довгоногою шатенкою, що танцювала поряд, та кидав оком на недвозначно розглядаючу його білявку, як раптом до білявки «пританцювала» інша дівчина. Стрімкі, але при цьому, на диво плавні рухи дівчини, що спочатку танцювала до нього спиною, просто привернули увагу, бо закрили вид на білявку. Та сукня танцюючої, з візерунком, що нагадував поверхню якоїсь металевої рідини, вибірково світилась у ультрафіолетовому прожекторі, створюючи дивний ефект – наче це саме море втілилось в стрункій, стрімко рухаючись дівочій фігурі. Чергова пісня раптово закінчилась і він зупинився, вдивляючись у танцівницю, що щось розповідала подрузі і розуміючи вже, що і сьогодні знову все іде не так.
Дівчина, наче відчувши погляд, обернулась і він майже без подиву її впізнав. Чи то саме в цей момент прожектор так вихопив її погляд, чи то так уява його розігралась від недосипу та випитого вина, але йому знову здалось що в тих очах ховаються усі зірки їх всесвіту. Наче заворожений, він під перші ноти повільної пісні пішов до неї.
- Погодишся зі мною потанцювати? - простягнув Женя руку. Вона уважно на нього подивилась, знову,наче рентгеном, просвічуючи вся потаємні куточки його душі і після кількох миттєвостей роздуму простягнула руку з загадковою посмішкою.
- Так…
- Куди ти вчора зникла? – запитав Женя, обнімаючи руками її тонкий стан і відчуваючи, як хвилею накриває шалене бажання. Розмова допомагала відволіктись.
- Ти зустрів друзів, і я тобі була більше непотрібна.
- Не зрозумів.- Женя здивовано на неї подивився.
- Не звертай уваги. – посміхнулась ніяково дівчина, так, наче збовкнула щось зайве, і тут же безтурботно розсміялась -. Вважай це вивертом дівчачої логіки.
- Ні, я дівчачу логіку наче більш-менш знаю…- задумливо покачав головою Женя, але в тебе вона якась незвична, навіть для дівчини.
- Можливо. Ну то вже як є. – Ліза дуже плавно танцювала, легко, так наче не ступала, а ковзала по підлозі, кожен рух був продовженням попереднього, перетікаючим, ніжним. Женя вперше настільки відчував і не відчував партнерку по танцю. Наче він її веде, але одночасно його власні рухи змінились, стали лагіднішими, незвично ніжними, наче він не танцює, а спокушає невинною ніжністю. Це було дивне відчуття.
- Де ти навчалась танцю?
- Ніде.
- Не вірю.
- Не вірь. – легко погодилась вона.
- Як так?
- Я відповіла на твоє питання, а вірити чи ні - то вже твій клопіт. – вона загадково посміхнулась
- Більшість людей потребує, а то і вимагає, щоб їм вірили.
- Навіщо?
- Так, те що ти не більшість, я вже зрозумів,- розсміявся Женя, відчуваючи, як звичне фізичне жадання доповнюється інтригою розумовою. Йому хотіло зрозуміти, що то за рибка потрапила до його сітей. – бо людина потребує відчувати вагу своїх слів.
- Ні.
- Вважаєш не потребує?
- Слова не важливі, важливі емоції. Одні й ті ж слова несуть різний посил, різний зміст. Я можу відповісти «ні», але ж це може значити як «ні» так і «так».
- О, так це притаманне всім жінкам. В цьому ти не оригінальна.
- Так, мабуть.- дівчина зупинилась відступаючи від Жені на крок. Пісня скінчилась.
- Пішли прогуляємось?- запропонував він.
- Куди?
- До моря. Куди ж тут ще можна йти. – Женя посміхнувся не відпускаючи її руку.
- Добре, тільки подругу попереджу, щоб вона мене не шукала.
- Подругу?
- Так, а що тут дивного?
- Вчора ти сама була…
- Ти теж. – дівчина намагалась забрати руку, але Женя не відпустив.
- Добре, я з тобою іду.
- А твої друзі?
- Вони переживуть – Женя повернувся, помахав хлопцям рукою. Ті у відповідь схвально підморгнули і зробили умовний жест, повідомляючи, що сьогодні кімната за ним.
- Добре…
- То де твоя подруга?
- Там… О, Катя, ти вже тут? Я прогуляюсь.- звернулась Ліза до раптово вигулькнувшої поряд з ними білявки, яку по свійськи обнімав високий чорнявий хлопець.
- Впевнена? Дівчина окинула підозріло-оцінюючим поглядом Женю, наче він був якимось маніяком.
- Так. Звичайно. Все добре.
- Обіцяю повернути цілою і неушкодженою – розсміявся Женя, почуваючи себе напрочуд дивно. Подруга Лізи, викликала в нього якесь дивне відчуття відрази, але Лізі про це знати було не обов’язково.
- Дивись мені, якщо що - я тебе з під землі дістану.- грізно зблиснула очима білявка. Сама Ліза при цьому тільки посміхнулась і пішла за Женею, який потягнув її на вихід з танцполу, оскільки наступна пісня знищила сенс відповідати – його б просто не почули.
- Яка грізна в тебе подруга – розсміявся хлопець, коли вони відійшли на достатню для розмови відстань.
- Так, вона чомусь вважає за необхідне за мене переживати – розсміялась Ліза.- Хоча, то ще питання, хто кого оберігає.
- А ти вважаєш, що за тебе не потрібно переживати?
- Не потрібно.
- Чому?
- Це важко пояснити.
- А ти спробуй.
- Добре. Мене оминає небезпека, і я частіше ніж Катя притягую позитивних людей, події.
- Тобто з тобою ніколи нічого поганого не стається?
- Чому ж стається, але лише те, що змушує мене рухатись вперед, чогось вчить, до чогось стимулює.
- І завжди ти така мудра?
- Ні звичайно. Я іноді, як і всі, не дивлячись на всю інтуїцію «лізу в пекло, бо там тепло», але тоді вже претензії особисто до мене.
- Тобто ти вважаєш, що, апріорі, не можеш на безлюдному узбережжі зустріти маніяка, чи неадекватну людину?
- Можу, і навіть зустрічала, але це не призводить до тих наслідків, які звичайно від такої зустрічі очікують.
- Як так? Кого ти зустрічала? – ошалів від такої заяви хлопець.
- Якось так.
- Так кого ти зустрічала?
- А, кілька днів назад одного типа, коли гуляла сама по пляжу в бік Маріуполя. Була дощова погода і мені було нудно..- по обличчю дівчини неначе ковзнула легка тінь чи то розчарування, чи то смутку.
- І?- Женя чомусь відчув як у нього виступив холодний піт на потилиці. Він вірив їй, відчував що вона каже правду, і зрозумів, що ладен порвати на клапті будь-кого, хто навіть подумає погане про неї…
- Що, і? Нічого страшного – пішла від нього ціла і неушкоджена.- розсміялась неочікувано Ліза.- Чи ти хотів почути на криваво-слізну оповідь про дурну зґвалтовану студентку?
- Ні, не хотів… Точно не хотів. Але ти так впевнено сказала що зустрічала маніяка. Мені чомусь здалось що він і справді був маніяком, і саме це планував зробити.
- Так, але він передумав – відповіла Ліза, якось здивовано подивившись на свого супутника.
- Звідки ти знаєш? І якщо це так, то чому ти така спокійна?
- Спокійна що він передумав? Я мала бути розчарована?- розсміялась знову дівчина, хоча, що саме її так тішило Женя ніяк не міг зрозуміти.
- Що збирався…
- Він недвозначно себе повів. Не бери дурного в голову. – безпечно відмахнулась дівчина.
- Ти про що?
- В тебе такий вираз обличчя, наче ти зараз побіжиш шукати того чолов’ягу і розбиратись з ним.
- Але ж це нормальна реакція! Якийсь маніяк бігає на узбережжі, нападає на дівчат, а ти про це так спокійно розповідаєш, хоча з твоїх слів майже стала його жертвою! Та про нього треба повідомити правоохоронні органи як мінімум!
- Можливо. Тільки я робити цього не буду.
- Чому?!!!
- Він мені нічого поганого не зробив.
- Але ж хотів!
- Ти теж хочеш. Можливо не в тій формі, але ваші бажання не сильно відрізняються.- ошелешила Женю дівчина.
- Я… Та все не так! Я б ніколи… Як ти можеш навіть порівнювати!- Він відпустив її руку і відступив на крок, шокований таким підходом. Так, він бажав її, але б ніколи не силував. Але чи є велика різниця між спокусою і силуванням, якщо справа стосується жінки? Якщо по результату дівчина залишиться нещасною? Вперше він подивився на це питання під таким кутом зору Ні, звичайно є! В першому випадку все добровільно, в другому травма на все життя…
- Розбите серце не легше зцілити, ніж скалічене тіло. А іноді й важче…- промовила Ліза і, поки Женя шукав потрібні слова для заперечення, стрімко зникла за огорожею чергового пансіонату, просто перемахнувши через півтораметровий паркан, як тренована акробатка.
- Знову здорово…- хлопець навіть не намагався наздогнати чудне дівчисько. Це ж знову шукай вітра в полі. Та і треба?
Він навіть не здивувався, почувши голоси друзів за спиною.
- О, Женя. А ми тебе шукали. Нам тут одна сорока на хвості принесла, дивну історію. Наче вчора тебе шукала компанія місцевих хлопців, щоб популярно пояснити межі дозволеного доступу до тіл місцевих красунь, а коли знайшли, раптом передумали. О, а ти ж з дівчиною наче йшов? А де вона?
- Пішла, зітхнув Женя. Так що там за історія?
- Да? Дивно. – здивувався Андрій.
- Щось ти втратив сноровку, вже друга дівчина тебе покидає серед ночі на призволяще.- розсміялись друзі.
- А історія весела- продовжив вже Саня. - Хлопці були, кажуть, налаштовані, ну дуже рішучо, але чи то перепили, чи то накурились чогось не того, бо ти від них вчора, цитую: «в темній алеї зник в плямі світла, бо тебе сховала примарна дівчина».
- Не зрозумів? Це як?- Женя роздивлявся друзів, намагаючись зрозуміти, який цього разу розігриш вони намагаються з ним провернути.
- А хто його зна. Кажу ж, накурились чогось молодики.- підтвердив Андрій.
- Та ми б і не казали тобі нічого, але вони підійшли сьогодні до нас і спитали, чи знає наш друг з ким водиться? За їх словами ти пішов заледве чи не з Медузою Горгоною, погибеллю всіх ловеласів, від якої ще живим ніхто не повертався…
- А вона від тебе втекла! – розсміявся Андрій.
- То так діє твій неймовірний шарм на місцевих примар? Будемо знати!
- Хоча, вони ще висунули версію, що то ти в нас ілюзіоніст і вмієш так вправно ховатись, як місцева легенда.
- Ага, тут виявляється гуляє дитяча казочка про дівчину-примару, що дощовими днями гуляє по пляжу і зникає прямо на рівному місці, варто спробувати її наздогнати.- з підозріло щасливими очима повідомив йому Саша, великий любитель подібної чортівні. Цього хлібом не годуй, дай якусь містику розібрати на складові. От йому про Лізу, точно, краще нічого не казати, бо друг весь мозок винесе аналізом збігів та дивних відчуттів самого Жені, а потім, ще й реферат на цю тему по приїзду напише.
- Да, в кожній місцевості свої казки – закотив очі Женя, згадавши власні дитячи страшилки про дух, що живе у підвалі, чи привидів у покинутому будинку.
- Хлопцям схоже і правда пора обмежити вживання психотропних засобів, - розсміявся Андрій.
- Так, я, на жаль, вміння ілюзіоніста ще не опанував, і , на щастя, Медузу Горгону не зустрічав, а то знайшли б ви зараз таку симпатичну каменюку, і не зубоскалили б так. Та і взагалі, була б тут така «гарнюня», цей пляж не піщаним би був, а кам’яним. Уявляєш, скількох тут можна було вже перетворити на брилу, за любов до дівчат? – вже від душі розсміявся Женя.
- Так отож і ми посміялись. Але вони якісь нервові були, і на пропозицію тебе наздогнати та впевнитись в твоїй реальності та реальності твоєї чергової «любові» (ми ж її самі бачили), якось нервово посміхнулись і сказали, що за примарною дівою ганяється лише дурень, і ти сам собі неприємності знайшов.
- Ну не знаю. Здається цілком нормальна дівчина, просто з певними тарганами в голові, але ж то усім дівчатам притаманно.- знизав плечима Женя.
- Так де ж ти її подів разом з тарганами?
- Пішла. Не зійшлись в поглядах на моральну сторону курортного роману.
- Да? І таке буває? Я думав, тут у всіх одна думка на це момент – «гуляй поки молода!»
- Схоже не лише.
- Дивина.
- Женя, а може тебе таки прокляли? Ну, та, чи то примара, чи то Медуза Горгона місцева? Друга дівчина поспіль тікає до того, як опиниться в твоєму ліжку! - Саня вже з азартом потирав руки, передчуваючи -таки якусь містику.
- Та, я б більше нервував, як би від мене тікали після ліжка! Я б вирішив що втратив кваліфікацію!- розсміявся Женя
- І то правда. Пішли друже, ніч ще довга, а дівчат тут ще багато! – махнув рукою Андрій і скривив страшнючу рожу Сані. – А ти іди тренуйся на кошенятах,- любитель проклять та забобонів.
- А що я? Мені ж цікаво.- зробив той ображений вигляд.
- Та тобі дай волю, ти сам всіх проклянеш, а потім будеш бігати і досліди проводити, наскільки якісно та ґрунтовно хто проклявся. А як це впливає на основні характеристики мозку, а який психотип, як реагує на прокляття? А давайте ми вас ще і оцим прокляттям шарахнемо, може вам зовсім погано стане?… - перекривив Андрій манеру Сашка висувати пропозиції.
- Та я ж не вмію…
- Ото і є наше єдине щастя! Пішли вже містик-любитель, не збивай з пантелику єдину здравомислячу людину в нашій компанії.
- Тебе зіб’єш…
- Та я не про себе, а про Женю! Шут ти гороховий! Йому ще нас додому повертати!
Катя
2001р
Катя познайомилась з Лізою дуже давно і зовсім випадково. Приїхавши на першу начитку лекцій до університету де вона планувала отримати другу освіту, Катя планувала поселитись у кімнаті гуртожитку (подзвонила, попередила, отримала інформацію про вартість проживання та запевнення що кімнати є), але щось там хтось наплутав, чи не так порахував, але коли студентка-заочниця приїхала - вільної кімнати не знайшлось. Комендант гуртожитку з підозріло нещасним виглядом розвів руками і виставив оторопілу дівчину за двері. Він, судячи з усього, чекав якоїсь попередньої «дяки» за таку розкіш, як кімната на два тижні в гадючній чотирнадцятиповерхівці, але Катін бюджет цього не передбачав. В неї був, ну, дуже скромний бюджет, вирахований впритик, та зібраний зі своєї зарплати медсестри та скромної допомоги від батька (спробуй-но щось приховати від всюдисущої матері). Тож ковтаючи злі сльози під гуртожитком, Катя, мріючи про страшну смерть для корумпованого коменданта, паралельно прикидала, краще зняти квартиру та не їсти два тижні, чи скласти речі в камеру схову, а спати на вокзалі… Обидві перспективи були такі «райдужні», що хоч зараз в петлю лізь. Саме в такому стані, на неї раптом налетіла кудись стрімко прямуюча дівчина.
-Агов, обережно! Чи до офтальмолога вас проводити ? – гаркнула на автоматі Катя, повертаючи в вертикальне положення перекинуту валізу та поправляючи піджака.
-Ой, вибач.- незграбна студентка відскочила потираючи забиту руку і з цікавістю подивилась на Катю.- А ти вселятись приїхала?
-Так, приїхала. Тільки якось не склалось. – буркнула Катя, з неприязню розглядаючи незнайомку.
Струнка, середнього зросту дівчина була вдягнута в легку сріблясту куртку, коротку спідницю, дешеві туфлі на платформі. Сріблясті, але не факт що срібні, сережки з якимось дрібними прозорими камінцями, простенький годинник на зап’ястку, страхітлива і, знову ж таки, явно дешева жіноча сумка через плече. Єдине що більш-менш рятувало ситуацію, це красиве довге темне хвилясте волосся, зібране в «мальвіну» та доволі миловидні риси обличчя, навіть не тронуті косметикою. Проте чорні, занадто густі брови, не знали мабуть і слова такого «пінцет», а над мімікою варто було ретельно попрацювати – бо всі емоції відображались настільки явно, що останній дурень спіймає таку пташку на найменшій брехні. Оцінка цього незграбного непорозуміння в Каті проходила автоматично, але зустрівшись поглядом з уважно розглядаючою її дівчиною Катя відчула, що критично-іронічні, вже готові зірватись з язика слова (ну не дякувати ж її за позаплановий синець!) десь загубились, а вся злість наче випарувалась. Натомість виникло бажання просто сісти і розплакатись, можна навіть на плечі цієї незнайомки. Сварка з рідними вдома, не найкраща дорога (одна стара їй заледве все волосся не видрала, відвойовуючи місце в електричці, інша п’янь облила пивом спідницю), тепер цей жлоб комендант… А вона ж лишень хоче освіту отримати! Ту яку сама обрала!
-Чому не склалось?- відволікла її незнайомка і Катя титанічним зусиллям сили волі змусила відступити сльози та криво посміхнулась.
-Та як раптом з’ясувалось місць немає… Щось там в адміністрації не склалось з математикою.
-А ти мабуть з заочників? На начитку?
-Так.
-Здалеку?
- Ну, як подивитись… Три години на електричці.- Катя не розуміла, чого відповідає на всі ці питання, чого взагалі не пошле це цікаве і явно задоволене життям дівча, та не почне вирішувати власні проблеми, яких набралось цілий мішок та ще торбинка.
-Далеко. А хочеш в нашій кімнаті пожити? Моя сусідка якраз захворіла і поїхала, а ще одне ліжко в нас вільне.
-Так ваш же комендант сказав…
-А, просто заочників зазвичай не підселяють до денників, та і в мене є певні привілеї. Я на днях дізналась, що маю право на ще одне койко-місце як староста поверху. От і знадобилось! Пішли, до коменданта, зараз все вирішимо! Так, давай твою валізу тут залишимо… Дядь Саш, подивіться за торбинкою!- крикнула дівчина охоронцеві, що стояв біля вахтерки і, покинувши не саму маленьку валізу Каті просто посеред холу, потягла горе-заочницю за руку.
Катя ніколи наче не скаржилась на уповільнену реакцію, а тут наче стовбняк напав! Вона тільки здивовано кліпала, спочатку на раптом ставшого привітним та усміхненим охоронця, (та цей чоловік її до цього моменту в упор не бачив, ретельно вивчаючи з похмурим виглядом мух на стелі!) потім коли незнайома дівчина втягнула її до тільки-но покинутого кабінету коменданта, радісно (наче тільки цього і чекала!) повідомивши, що згодна взяти жити до себе в кімнату Катю. Тут же, якимось дивом отримавши договір на проживання, тимчасовий пропуск, та квитанцію на оплату (От наче всі саме її чекали і вже все приготували!). Комендант, схоже, навіть не здивувався такій невимушено активній поведінці і тільки з посмішкою побажав гарно облаштуватись. Катя дивилась на цього чоловіка і не пізнавала його. Де поділись байдужість, саркастична іронія, недвозначні погляди? Та перед нею тепер стояв просто рідний люблячий батько, згодний зробити будь що задля своїх студентів!
Витягнувши з кабінету очманівшу Катю, дівчисько радісно подякувало охоронцеві за доглянуту валізу і помахавши договором перед літньою вахтершою зі словами – « ми зараз розпакуємось, а потім все принесемо і на пропуск печатку поставимо та фото вклеїмо», втягла Катю до ліфта.
-До речі мене Ліза звуть, а тебе? – сповістила її нова знайома натискаючи на кнопку з 11 поверхом.
-Катя… Дякую…
Сказати що Катя була здивована, це нічого не сказати. Вона була просто в шоці!
ЇЇ нова знайома виявилась студенткою першого курсу фізичного факультету і проживала в невеличкій кімнаті, де стояло три доволі старих ліжка з побитими бильцями. Обстановка кімнати промовисто говорила про відсутність у її жителів хоч якогось достатку. Доісторичні порцелянові тарілки і чашки було складено просто стопкою на краю столу з суттєво обідраними ніжками. Сам стіл був накритий дешевою скатертиною, в ролі якої виступала різнокольоровий поліетилен. Найдешевший маленький китайський кип’ятильник опущений у пів літрову банку з водою просто на полу біля розетки, холодильник, що, мабуть, був ровесником бабусі Каті, шафа, обклеєна дешевими шпалерами під дерево, побитий життям невеличкий килимок на полу, що не закривав, а лише підкреслював щедро обідрану плитку на підлозі. Катя вважала, що в неї скрутне фінансове становище, але тут все було набагато гірше. От тільки дівча що її привело, це схоже зовсім не засмучувало. Вона радісно щебетала, вказуючи Каті де можна розкласти речі, яке ліжко зайняти, які порядки у гуртожитку, та який розпорядок пар у самої Лізи.
-Чому ти це робиш? Ти ж мене зовсім не знаєш.- нарешті змусила себе спитати Катя.
-Тобі потрібна була допомога і ти мені сподобалась. – посміхнувшись відповіла Ліза.
-Сподобалась? – Катя так здивувалась, що навіть присіла на ліжко. За її життя люди по різному реагували на неї. В неї як і у всіх були друзі (зовсім небагато), буди вороги (цих вистачало), були прохальники (так же зручно мати знайому медсестру), були залицяльники. Всі ці люди по різному приходили до свого статусу, але жодного разу вона не могла пригадати, щоб її знайомство з людиною почалось з фрази «ти мені сподобалась». Та навіть хлопці з нею так не знайомились! Щоправда, Катя одразу уявила, що б вона відповіла самовбивці, ризикнувшому так почати з нею знайомство і мимоволі криво посміхнулась.
-Ну так. Ти цікава. Дуже сильна і при цьому дуже тендітна.
- З чого ти так вирішила? – знов втратила ґрунт під ногами Катя. Дівчина її знала десять хвилин і це, враховуючи спільний підйом у ліфті до кімнати!
- Мені так здалось. - безпечно знизала плечима Ліза і, діставши з тумбочки ключа, вручила його Каті.- Ось, тримай. Дублікат можна зробити біля головного корпусу, договір потрібно занеси до бухгалтерії разом к квитанцією про оплату. Бухгалтерія знаходиться у корпусі філологічного факультету, це будівля що стоїть на вул. Університетській, впритул до головного корпусу. Ну все, я побігла, бо вже спізнююсь. Буду години через три, мабуть. Сподіваюсь, ти до того часу все встигнеш, бо мені прийдеться «козу водити» до твого приходу. Ключ в мене один.
-Козу водити?
-Ну, тобто по гостям ходити. - розсміялась Ліза, та вхопивши свою сумку вискочила, як метеор з кімнати, полишивши Катю саму.
Вставши, дівчина розгублено підійшла до відкритого вікна, що виходило до входу в гуртожиток. Вигляд відкривався гарний. Одинадцятий поверх це дуже високо – видно ледь чи не пів міста. Прямо навпроти, розташована під невеликим кутом, височіла така ж чотирнадцятиповерхівка, одразу за нею починались и простирались до самого обрію, гублячись у мареві, незчислені будівлі, справа височіла будівля головного корпусу університету, зліва, поміж будівлями гуртожитків проглядав якийсь ставок і зелень парку. З вулиці доносились звуки машин, чийсь сміх, крики, крики стрижів. Незабаром на порозі гуртожитку з’явилась її нова знайома і, піднявши голову, наче знала, що Катя за нею спостерігає, помахала їй рукою і попрямувала вверх по вулиці до головного корпусу Донецького національного університету. Катя спантеличено підняла руку у відповідь і, відвернувшись від вікна, знову здивовано оглянула кімнату. Її просто до глибини душі здивувала доброта і безпечність її нової знайомої. Поселити до себе в кімнату і майже тут же залишити саму зовсім незнайому людину! Як так можна? А якщо Катя виявилась би якоюсь злодюжкою? Щось (хоча, то ще питання, що) вкрала? Така дивне дівчисько. Скільки їй років 17-18? Та в такому віці вже варто скидати рожеві окуляри…
Ліза
2016р
Планова зустріч з подругою закінчилась пізно. Покинувши піццерію, вони проїхались на метро до центру і ще трохи вирішили прогулятись. Вечірній Київ поблажливо споглядав на двох подруг, які з насолодою неспішно йшли по місту, що сяяло вечірніми вогнями.
- Катя, дивись яка краса! – показала Ліза на спалахи на обрії, коли вони повернули на Андріївський узвіз.
- Так, гроза йде. Якщо до метро не дійдемо вчасно, мокрі будемо…- задумливо відповіла білявка, але ходу не прискорила.
- Не цукрові- не розтанемо. Пішли краще, он туди, наверх – звідти буде такий вид!
- Угу. Ти як завжди логічна…- похитала головою Катя, але покірно пішла в протилежний від метро бік. - От чоловік сьогодні повеселиться, принесли ж його чорти, – трохи п’яна з наших посиденьок я вже поверталась, а от мокра ще ні – розсміялась раптом жінка.
- В мене парасолька є. - підморгнула їй Ліза.
- Звідки вона в тебе? І нашо ти її брала? Дощ же не обіцяли зранку.
- Та, випадково поклала.- відмахнулась Ліза.
- Да-а, тільки в тебе може випадково опинитись в сумці зовсім недоречний предмет який терміново знадобиться.
- Ой, не починай.
- Та що тут починати? Так було завжди. Починаючи від туші для вій, якою ти не користувалась в студентські роки, і яка термінова потрібна була мені перед побаченням, і закінчуючи тією викруткою з моторчиком, яка в тебе була при минулій нашій зустрічі!
- Та тож випадковість!
- Закономірна випадковість! Я до сьогодні не розумію як ти при такій своїй підготовленості і щасливій вдачі примудрилась двічі невдало обрати чоловіка!?
- Мабуть так потрібно було…
- Кому?
- Мені, їм…
- Ні, ну нашо ти була потрібна була Маттею, я розумію, він же як заправський вампір-кровосос енергію з тебе пив, та і Сергій на твоїй вдачі в Америку виїхав, але нащо це було тобі?
- Щоб не розслаблялась. – розсміялась не дуже веселим сміхом Ліза, підіймаючись сходами на оглядову площадку біля Андріївської церкви. – В кожного своя роль, і те, що ми не розуміємо її суті, не змінює її необхідності. – відповіла Ліза, захоплено вдивляючись в грізні хмари.
Так, Ліза справді п’ять років власного життя «загубила» на проживання з Маттеєм, з чоловіком який її мабуть кохав (принаймі, багато що про це свідчило), але якимось дивним коханням. Як гарну річ, яка не має душі, не має власних бажань. І вона, якось непомітно, майже стала такою! Майже забула, як любила гуляти, подорожувати, спілкуватись. Жила лише тим, як догодити чоловікові, аж поки він сам не відкрив їй очі. Поки він сам не заявив їй «Та що ти? Що ти таке без мене?»… Навіть не хто, а що… І вона раптом, наче з розгону, наштовхнулась на кам’яну стіну і прийшла до тями, задумалась, і зрозуміла, що то правда. Вона з ним переставала бути, існувати, як особистість. Лише як додаток, служниця, гарна іграшка яку він обрав, приручив, приспав і… безсоромно експлуатував. І вона пішла від нього. Просто, в чому була, приїхала посеред ночі до Каті «випити чашку кави». Дякувати Богові, подруга в неї була чудова – незваній гості серед ночі якщо і здивувалась, то і вигляду не показала. Приготувала кави, зачинила двері в кухню і всю ніч веселила її розповідями про роботу, життя, відволікала спогадами, а потім постелила на канапі і залишила відсипатись на весь день. Тільки дякуючи їй, вона пережила ту ніч не наробивши дурниць про які потім шкодувала б.
Розлучення пройшло швидко і безболісно, оскільки дітей не було (Маттей же будував кар’єру, нашо йому ці спиногризи), а сам чоловік до останнього не міг повірити, що його покірна лагідна жінка не жартує. Це потім він оббивав пороги, дивився очима побитого собаки, розповідав як йому погано без неї… Але було вже пізно. Вона пішла. Схаменулась нарешті, відчула, що її роль відіграно до кінця, і більше вона йому просто фізично не може віддати. Важко було лише зробити перший крок, а потім вона втекла, як вода крізь пальці, варто було їй лише нагадати, що вона так може, що вона не застиглий навіки шматок льоду.
З другим чоловіком, Сергієм було все інакше. Вони познайомились на картингу, де Ліза, шукаючи адреналіну після років застою, ганяла як очманіла, дивуючи суперників. Особливо вони втрачали дар мови в той момент, коли вона знімала шолом і її довге волосся миттєво сповіщало програвшим, що їх «зробила» дівчина. Реакція була неймовірна. От і Сергій був вражений. Лізу ж він полонив гумором та авантюрною жилкою, своєю жагою до життя, своїм бажанням кудись їхати, випробувати щось нове, експериментувати, шукати. І вона пішла за ним. Чому ні? Ні, з ним вона нічого не втратила, бо з самого початку розуміла, що то вітер в полі. Свіжий, п’янкий, але занадто вільний, щоб бути чиїмось. Вона навіть не підіймала питання оформлення шлюбу, та навіть до сьогодні була здивована як вони взагалі три роки разом прожили. Прощаючись з ним перед поїздкою до Америки («та я до друга на місяць, може два, а як не складеться – повернусь»), вона навіть не тішила себе надією на продовження стосунків, не дивлячись на його «ти найкраща, я тебе кохаю». Так звичайно кохав, як і свою попередню дівчину, і наступну. Щиро, всією душею – просто душа в нього, ну, дуже широка, і місця в ній не на одну жінку, і мабуть не на десяток. Таких як він не можна прив’язувати, та і сенсу немає. На той момент, як він з’явився у її житті, Лізі потрібно було відчути саме життя, себе як частину вічного руху всесвіту. Зрозуміти, чого власне вона хоче, що може відчувати щось, окрім розчарування, вийти зі свого стану однотипної безпросвітної ролі – належної комусь речі, яку виконувала п’ять років. І саме це Сергій їй дав. Щедро, від усього серця. Але ж стабільності, захищеності, впевненості в майбутньому чи кохання до труни він їй не обіцяв. І досить чесно одразу повідомив, що то не його стихія. Тож вона йшла на такі яскраві, але явно недовговічні стосунки свідомо, за що була навіть вдячна.
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги