Все правильно

Вони досі переписувались і підтримували дружні відносини, не дивлячись на його шлюб з американкою і народження дочки. Ліза була рада за нього і ні про що не шкодувала.

- А то ж ти у нас така розслаблена була, ну прямо тюлень на пляжі! – закотила очі Катя, відволікаючи Лізу він думок. –Ти ж працюєш як проклята! Ні я розумію спочатку щоб Маттею догодити, потім щоб довести собі, що чогось варта і заробити на квартиру, потім щоб на ваші с Сергієм забаганки були кошти. Але оплатити йому поїздку до Америки! От навіщо?

- Все було чесно, попередній нашу поїздку до Китаю оплачував він.

- Так він чоловік! Це його обв’язок! Та і ідея була його…

- Мені теж було дуже цікаво.- знизала плечима Ліза. – А те, що він чоловік, не означає, що він постійно зобов’язаний за все платити. Коли в нього були гроші- він був щедрий. Чому я не могла так само вчинити?

- Бо ти йому не лише поїзду оплатила, а фактично вручила білет в нове життя!

- Воно його манило.

- А тебе?

- А то не моя доля.

- Звідки знаєш?

- Я так відчуваю.

- О, Боже, Лізо! Тобі 32 роки! Ти вже маєш спиратись на більш конкретні підстави при прийнятті життєво важливих рішень!

- А що є більш конкретним ніж власні почуття?

- Факти!

- Навіщо мені той мотлох. - фиркнула зневажливо Ліза. - Та і які такі факти? Подумай трохи наперед. Що було б, якби я не оплатила поїздку Сергія? Він би все одно, рано чи пізно, кудись поїхав, пішов. А так в мене залишився гарний друг, який отримав реалізацію однієї з мрій за моєї допомоги. Вони ж з Джесікою мене у гості запрошують регулярно.

- Ну Джесіку його я розумію – цікаво ж подивитись на таке чудо, яке власноруч відпустило від себе гарного чоловіка на всі чотири боки, та ще й дорогу оплатило! І це кохаючи! Ти ж його на той момент кохала! Ну, наскільки ти взагалі можеш кохати. – розсміялась Катя.- Ой, Лізо, якби тебе не було, мені б прийшлось тебе вигадати! Просто для розуміння того, що не всі люди корисливі сволоти.

- Кохала. А кохання - це бажання добра коханій людині, і не обов’язково поряд з тобою.

- Ні, в тебе якесь дивне уявлення про кохання. З коханою людиною воліють бути поряд, а не відправляти на всі чотири сторони!- закотила очі Катя. - От як ти вважаєш, ти його і зараз кохаєш?

- Ні, просто поважаю, як особистість.

- То куди ж поділось кохання? І чи воно було?

- Було. Розтануло, разом зі світанковим туманом, коли він полетів. Нащо кохати того, хто тебе не кохає?

- Десь я вже це чула…- задумливо похитала головою Катя. - Давно…

- Так, я давно так вирішила. Так простіше. - Ліза повернулась до Каті і з винуватою посмішкою.

- Ти досі вважаєш, що можеш наказувати власному серцю? - Склала руки на грудях Катя, розуміючи, що подруга в дечому не змінюється, не дивлячись на прожиті роки. Там, де сама Катя не раз наступала на граблі, опиняючись не в тому ліжку і потім нічого, окрім розчарування від швидкоплинних стосунків не отримуючи, Ліза йшла іншим шляхом. Іноді… занадто іншим.

- Ні, звичайно. Просто мабуть кохання в мене оселяється не в серці, а в голові.

- Та в тебе взагалі дивне серце, - похитала головою Катя. – Чи то серце з пультом із розуму, чи то розум і специфічні відчуття замість серця. Воно мені нагадує то безмежне море, то крижану каменюку. Дяка Долі, що це я не серед твоїх залицяльників!

- А, не перебільшуй мої дивацтва. - махнула рукою Ліза, піднявши голову до неба, яке раз за разом чимдужче прорізували блискавки то вздовж обрію, то вертикально, то спалахуючи на пів неба.- Дивись яка краса…

- Зараз такий дощ піде… І щось мені підказує, що і парасолька твоя нас не врятує - приречено видохнула Катя, зрозумівши на що вона добровільно пішла, і чому на них з таким подивом дивились зустрічні перехожі.

Перші краплі важко впали на обличчя Лізи і потекли, наче сльози. Дивне відчуття. Дуже давнє, забуте. Ліза так давно плакала, і небо це наче знало, а тому вирішило трішки поплакати за неї. А спробувавши, вирішило, що йому неймовірно подобається, а, чи то льодяну, чи то дурну жінку і її не менш незрозумілу подругу потрібно, хоча б скупати в імпровізованому душі. Дощ, неймовірно теплий, (наче його хто спеціально підігрів) ливонув стіною, і за мить подруги стояли мокрі до нитки, але навіть не намагались тікати. Не той в них був настрій. Ліза просто насолоджувалась вертикальною стіною води і спалахами блискавок, а Катя. Катя, як іноді з нею бувало в присутності Лізи, десь залишила свою практичність і розумність і знову, на деякий час, відчула себе юною студенткою, якій « море по коліно, гори по плече». Бо, саме через це відчуття, вона досі не могла відмовитись від регулярних зустрічей з подругою, з якою на сьогодні було, чесно кажучи, не так багато спільного. Тільки, ось це дивне відчуття, що поряд із Лізою життя йде якось інакше, а більшість статичних звичних явищ та понять втрачають свою чіткість і чомусь, попри власний довід і логіку, починаєш вірити в Долю, дива, в те, що світом правлять інші, вищі сили, а не звичні гроші, та зав’язки… В те, що обов’язки, що регламентують її життя, зв’язуючи крила, то лише слова, умовність і їх можна в будь який момент розірвати, як павутиння і стати вільною…

- Лізо, якщо я захворію, винна будеш ти! - сміючись прокричала Катя, ледве перекриваючи шум дощу та грім.

- Не захворієш! – розсміялась Ліза безпечним сміхом, і Катя їй повірила, попри логіку і здоровий глузд. Бо, коли подруга так впевнено, не думаючи щось казала – то те можна було прирівнювати до 100% пророцтва. Але попри віру, за звичкою вимагала доказів.

- Чому ти так думаєш? Чоловікові моєму будеш потім розказувати, навіщо його жінку з ладу вивела!

- Я просто знаю. Та хіба ж я проти? Тільки чим це тобі допоможе?

- Нічим… А тебе, якщо ти помиляєшся, замучить совість!

- Та вона ж в мене і не ночувала!

- Ночувала-ночувала, не прикидайся. Я знаю, що попри твою іноді до жуті холодну логіку і заяви про поховану совість, з часів студентського моря, ти не така!

- Добре тобі, ти знаєш яка я. А от мені аби хто розказав. – розсміялась від напливу почуттів Ліза. Стихія що вирувала навколо них наче додавала їй сил, енергії. Наче, ті блискавки її саму заряджали. В цей момент вона справді була впевнена, що ні вона, ні Катя не захворіють. Неможливо причепитись якійсь застуді до людини, яка в такому піднесеному стані! Хай би що там не казали, але настрій то суттєва складова. А в неї зараз був такий настрій, що, не те що застуду, пандемію пташиного грипу могла зупинити одним поглядом!

- Ліза, ти б бачила зараз свої очі! В них так блискавки відображаються, наче там в тебе свої власні електричні розряди!

Ліза рвучко повернулась до подруги. Вона вже чула ці слова. Точно чула. Саме, ці. Колись дуже давно… Так давно, що майже забула про них…

Глава 4

Женя

2016

Женя не хотів їхати до готелю, і запевнивши друга, що більше дурниць не накоїть, пішов пішки (невеличка прогулянка на півміста, те що треба, щоб привести до ладу думки). Навігатор показував, що до пункту призначення близько двох годин - достатньо часу, щоб і в голові прояснилось і тіло стомилось.

Та він і не поспішав. Ноги просто несли, не звертаючи уваги на голову, що раз за разом намагалась аналізувати ситуацію, але знову і знову збивалась зі струнко-логічної системи. Яка там вже логіка, коли твориться якась чудасія? Женя прокручував в голові сьогоднішні події, відчуваючи себе так, наче його повернули у свідомість того хлопця, яким він був п'ятнадцять років тому. І тепер він, цілком сформований чоловік, веде себе як підліток, що не вміє ні вгамувати власну емоційність, ні сформулювати власні бажання. Думки кружляли в голові, як потривожений бджолиний рій, а очі відсторонено роздивлялись місцевість, якою він прямував.

Це була не стара, історична частина міста, а якісь чи то трущоби, чи то промислова зона. Забудова радянських часів не викликала жодних гарних емоцій, як і якісь покинуті виробничі склади, автобази. Сумні промислові території, залишки тотальної індустріалізації Радянського союзу, змінювались яскравою зеленню чагарників, та загородженими, незрозуміло чим, невеличкими присадибними ділянками, біля більш ніж скромних будинків приватного сектору. Це були навіть не паркани, а витвори авангардного мистецтва! Поєднання, шин, дерева, якихось металевих обрізків, натурального українського плетення з гілок та пластику, було просто неймовірне. Чоловік навіть не представляв, яка має бути уява у людини, яка такий паркан витворила та ще прикрасила зверху все це саморобними розмальованими пластиковими флягами у вигляді мухоморів, гномиків, білочок. Зрозуміло, що то все було зроблено більше від бідності, але - яка творча думка! Який талант дизайнера пропадає в комусь!

Далі, вздовж дороги, то тут, то там йшли парки, (Київ – напрочуд зелене місто) які справляли гарне враження, навіть, попри дуже сумнівну роботу місцевих садівників. В Лондоні парки були всі, як картинки: підстрижені кущи, століттями відшліфовані газони, дерева, що не те що росли, мабуть і гілки рівняли ледве чи не під лінійку. Там все було ретельно прибрано, охайно підстрижено та впорядковано і взагалі паркове мистецтво є саме мистецтвом – строгим і лаконічним. Навіть ті парки, що виглядали як дикі, насправді були охайно доглянуті просто підтримувались саме в такому «традиційному» стані. В Києві ж парки, особливо на околицях, в більшості своїй представляли собою дикі чагарники, що відрізнялись лише віком і буяли вільною зеленню, яка росла, як їй на думку спаде, і навіть приблизно не знала, що то за звір такий - садівник. Милували око смарагдові галявини, щедро вкриті жовто-гарячими кульбабами, яскраво блакитними квітами цикорію, ще якимись дрібними білими квіточками. Часом парки (а може, то не і не парки зовсім, а просто незабудовані ділянки землі?) підступали майже до дороги, а іноді і наступали на дорогу (просто проваливши підпірну стіну). Не рідко в повітрі плив ледве помітний димок, що супроводжувався спокусливим ароматом смаженого м’яса, а іноді, можна було і побачити людей, які смажили шашлики просто у зеленій зоні. Женю відверто дивувала таке відношення до природи і взагалі безкарна наявність відкритих багать посеред парку і міста - судячи з усього, кияни не були скуті забороною розпалювати багаття в лісопарковій зоні.

В одному місці, в парку, біля проїжджої частини, він помітив невеличку споруду, а підійшовши ближче, здивовано спостерігав, як люди набирають питну воду у пляшки з любовно облаштованого джерела прямо посеред міста. Він навіть спробував ту воду (чи то – отриманий від англійців авантюризм, чи то вплив – радянського виховання відзначився) – справді смачна. Не факт, що на 100% питна, але місцеві явно її використовують як питну.

Потім навігатор завів Женю в приватний сектор, повів якимись вузькими, розбитими вуличками, вкритими старою, мабуть ще за царів, викладеною, бруківкою. Вулиці петляли, то повзли вгору, то збігали донизу, наче навмисне знущаючись з самовпевненого іноземця. Адже дороги тут місцями були такі, що Женя порадів, що йде пішки, бо по таким - тільки на позашляховику їздити, причому, на серйозному позашляховику. Такому, для якого дорога взагалі не потрібна. А місцями, до ям чи ритвин на дорозі, взагалі без обладнання альпініста мабуть не варто і підступатись. Цікаво, як тут аборигени до домівок добираються?

Приватний сектор змінився багатоповерховими будинками і знову безликими коробками промислово-адміністративних будівель, трохи згодом почали з’являтись будинки дореволюційної забудови. Женя йшов, розглядаючи доволі побиті життям мости, переходи, скляно-бетонного гіганта поверхів на тридцять з претензійним надписом - ДТЕК, що якось недоречно «виріс» посеред вулиці з будівлями початку 20 сторіччя.

Поступово будівлі навколо змінювали вигляд на більш виразно-історичний, навіть новобудови вже були, більш-менш, пристойно «вписані» в архітектурний ансамбль, і чоловік зрозумів, що підходить ближче до історично-туристичного серця міста. А потім, навігатор взагалі несподівано вивів його до ботанічного саду імені Фоміна - розташованого в самому центрі! Женя навіть не одразу повірив розумному гаджету, адже протоптана наче козами стежка, через «гризаний» вхід у метелевому паркані, не дуже асоціювала, у звиклого до інших реалій чоловіка, з входом до доволі відомого історично-культурного обєкту… Але, звірившись кілька разів з картою, а потім і побачивши знайомі магноліі, про які йому всі вуха кілька днів тому прожужжав Андрій, – Женя муситв визнати – реалії України часом чудні.

Ботанічний сад імені Фоміна, то було одне із перших місць в центрі Києва, куди Андрій покликав (читай поволік майже на зашморгу, без жодного права на відмову) Женю на екскурсію. Агрономи, вони такі агрономи, найцікавішим за все – вважають рослини. Проте Андрій так не лише вважав, а і вмів зацікавлювати цим всіх, хто мав необережність опинитись поряд. Тож Женя, який сам мабуть взагалі б не зрозумів, що можна дивитись в досить невеличкому парку, прогуляв по ботанічному саду майже пять годин, слухаючи на диво цікаві розповіді про історію висадки тієї чи іншої рослини, варіації поширення цих рослин, та їх здібності до адаптування. Та Женя вже звиклий до талантів друга, а от місцеві жителі не дуже - тож під кінець імпровізованої єкскурсії навкруги них вже була чималенька юрба киян, які засипали питаннями аматора- гіда. Ще трохи і Андрія, як якусь рок-зірку, почали б просити роздавати автографи! А все через те, що його друг, в першу чергу перед поїздкою ретельно вивчив (якщо вже кудись їду, то маю отримати максимум корисної інформації) які є в Україні ботанічні сади, розплідники рослин чи більш-менш цікаві дендрологічні парки. Історичні об’єкти то таке, всюди є подібний «мотлох», а от шістсотрічний дуб Крістера, (загублений серед обшарпаниїх «хрущовок», на самій околиці міста) знаменитого діяча- агронома 19 сторіччя, що професійно займався вирощуванням та селекцією плодових дерев та декоративних рослин – то святе! І то дрібниці, що це вже не повноцінне дерево, як воно б напевне виглядало в Великобританії, а обгризаний (по іншому і не скажешь) стовбур з заледь живими кількома гілками. Андрій був всеодно у захваті, і розглядов його з таким інтересом, який не виявляв ані до собору Святої Софії, ані до Києво-Печерської Лаври, ані до статуї «Батьківщина-Мати». А вже скільки розпачу було у друга, коли вони побачили соромязливо огорожені кривим парканом залишки маєтку, того самого Крістера. Частково збережені стіни ще являли світу загальне розуміння минулої архутектурної форми будівлі, деінде навіть були помітні залишки вищуканого різного деревяного орнаменту, але зрозуміло було, що вказаний історичній об’єкт вже не жилець. На жаль Україна не цінувала власну історію, пам'ять про власних знаменитих діячів. Все приносилось в жертву сьогоденним вигодам корисливих ділків… А так шкода… Все минає, а нащадки навіть пам'ять не воліють зберігати, вважаючи, що то неважлива справа… Це «різало очі» Жені, який бачив, і вже звик до протилежної картини в Великобританії, де сучасні тенденції органічно поєднували з історичними реаліями. Де архіви велись ледь чи не від існування Стоунхеджа, а людиній, при здоровому глузді, навіть на думку не спаде цілеспрямовано доводити двохсотрічну будівлю до занепаду за для корисливих цілей. Англійці цінували власне минуле, вчились на ньому, ретельно збирали та створювали всі умови для консервації як доствіду, так і знань. Нащадки шукали (і знаходили!) відповіді на питання - чому ії предки чинили так чи інакше, чим керувались, якими були людьми. Минуле, воно є фундаментом сьогодення, але, на жаль, це далеко не всі і не завжди розуміють… Як і він сам. Він тікав від свого минулого, вважаючи його перегорнутою сторінкою, а воно раз за разом доводить помилковість такої поведінки… Минуле не просто було, воно є істотною складовою кожного. Як не може вежа стояти, ігноруючи зруйнований фундамент, так і людина не може жити далі, поки не дійде згоди з власним минулим.

Петляючи вже в сутінках по асфальтованим доріжкам, молодий чоловік з якоюсь особливо відчутною тугою проводив очима закохані юні пари, що проходили повз нього. Наче і не старий, і все в житті непогано складається… І жінки в його ліжку є регулярно… То чому ж так щемить та плаче серце за чимось безнадійно втраченим? Що в ньому пробудила та примара в блакитній сукні? Величезне бажання, зайди до найближчого бару та напитись до свинячого вереску, що чим далі там частіше накочувало, як морська хвиля, дивувало і гнітило Женю.

Вийшовши с ботанічного саду Женя пішов повільною ходою по бульвару Тараса Шевченка, поглядаючи на грізне небо і байдуже прикидаючи, потрапить він під дощ чи ні. Важкі темно-сині хмари неквапливо, поважно, грізно кружляли, наче великі боси збираються на нараду, де планують вчинити показного прочухана якомусь молодому самовпевненому керівнику середньої ланки. Женя посміхнувся про себе – давно він так не розглядав та не олюднював сили природи. З ним справді щось дивне коїться. Пішов пішки через все місто, через такі місцини, куди не те що іноземцю, навіть місцевому, мабуть, не варто ввечері гуляти, розглядає небо, людей, так наче вперше бачить… Потягло на філософію… І все через ті бірюзові очі. А ще кажуть не від жінок всі біди…

Вже біля готелю Женю, таки, настигла гроза, але він встиг заскочити в будівлю перш ніж злива, що ливонула як з відра, змогла його намочити. Вже доїдаючи замовлену вечерю готельного ресторану, під зацікавлені погляди симпатичної рудоволосої офіціантки, він почув виклик телефону. На дисплеї висвітилось – «білявка». Сумно посміхнувшись, Женя, відклав виделку та прийняв дзвінок.

- Привіт. Зайнятий? – почулось в слухавці.

- Привіт. Ні. - Женя відкинувся на стільці, прикривши очі і згадуючи платинове волосся білявки, зелені з блудинкою очі. Гарна, зовсім не схожа на ту, іншу… Будить цікавість, жагу тіла, не чіпаючи душу. Саме така зараз і потрібна.