Втеча майстра Пінзеля

Володимир Єшкілєв. Втеча майстра Пінзеля

[Вілла Трифоне, Монтемаріо поблизу Риму, 5 березня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

— Ти запізнився, Бомбаро. Раніше ти ніколи не запізнювався.

— Раніше я був молодшим і спритнішим, conzopatrono.

— Як-як? Чому ти так нас називаєш?

— Вибачте мені, padre mio[1], я не хотів Вас образити. У моєму рідному містечку так називають найшанованіших людей. Я хотів… Пробачте. Я з роками дурнішаю. Ще раз пробачте…

— Вибачаю, Бомбаро. Quern poenitet pecasse, paene est innocenc[2].

— Ваша Еміненціє, до всіх моїх недоліків… Я з дитинства зле знаюся на латині.

— Хто відчуває каяття, той уже майже невинний. Майже.

— Дякую Вам conz… Перепрошую, Ваша Еміненціє… Ви завше були такими добрими до дурного Бомбари, такими добрими…

— З волі Божої, сину мій, тобі випадає щаслива нагода відплатити за наші благодіяння.

— Я розумію. Ви хочете, щоб старий Бомбара нову зіграв з кимось у «швидку комету».

— Так.

— Де і з ким?

— Далеко звідси. Але твоя мужня готовність прислужитися святій справі нам подобається, сину мій.

— Треба йти до Алеманії, до тих диких німців?

— Ще далі. До Транскарпатії.

— Святі праведники! Це ж у Тартарійських землях, на краю світу!

— Ми давно не давали тобі доручень.

— Так, padre mio, це свята правда. Давно. Старий Бомбара незле пригрівся біля принад своєї Антонії, йому добре відпочивалося, але… Але він знову готовий до праці. Так. Як у старі часи.

— От і добре. Антонія буде в цей час під нашою опікою.

— Треба, padre mio, просто таки необхідно. За нею треба наглядати, пильно наглядати. Вона ж така молода й гаряча, моя Антонія. Вона й тепер заглядається на того брудного крамаря Козімо Россі. А якщо мене тут не буде?

— Про це не треба турбуватися.

— Дякую, Ваша Еміненціє… А про що треба?

— Чи пам'ятаєш ти, сину мій, такого собі Іоанна дель Пілзо?

— Пілза?

— Пілз, Пензе або Пінзель. У зла, що ховається від Христового Світла, багато облудних імен. Ти маєш пам'ятати його. Коли в Празі ти зіграв у «комету» з клятвопорушником Цивілієм, біля нього вештався як компаньйон один молодий скульптор…

— Так-так. Тепер згадую, Ваша Еміненціє. Тож був Пенсес. Так. Був такий собі спритник Джованні Пенсес. Він різьбив таких спокусливих голих німф на дверцята карети сеньйора графа Нольде… Спритник Джованні, га! Мені той хитрун здався уродженцем Кампанії, хоча базікав він лише алеманською говіркою. В нього темна шкіра і чорне волосся. Але ж хитрун не був молодим. НІ-ні, padre mio. Йому ж тоді вже було за тридцять.

— А тепер цей овоч зла повністю визрів для врожаю диявола.

— Господи, помилуй! Він пішов стежками Цивілія?

— Ще далі.

— Біда. Двадцять років пройшло.

— Двадцять один, Бомбаро, двадцять один. Тепер Пілз сіє отруйні зерна єресі серед племен хитких і довірливих. І зовсім він не Пілз. І не Пінзель, і не Пенсес, і не кампанець… Але про це потім. Ми вже приготували для тебе, сину мій, подорожні й особливі листи. Ось це — лист до брата-провінціала Станісласа Вацеби. Вчений брат Станіслас керує підрозділами нашого ордену на схід від Карпатських гір. Він людина надійна, рішуча, досвідчена. Він сприятиме в усьому й відпускатиме тобі гріхи. А цей ось лист — до нашого резидента у Леополі отця Тобіаса. Особисто в руки. Особисто. В нього отримаєш гроші…

— Але ж, Ваша Еміненціє…

— Ми дамо тобі в дорогу до Леополя аж десять повноважних цехінів. Цього тобі стане, Бомбаро.

— Ви не довіряєте мені?

— Ми пам'ятаємо один випадок.

— Я покаявся. Я ж тоді щиро покаявся, pad…

— Так, сину мій, і ми прийняли твоє каяття як щире та глибоке. Але ми пам'ятаємо… Й ще: листа до отця Тобіаса зачинено не тільки орденською, але й нашою великою гербовою печаткою. Якщо вона буде зламана раніше, аніж лист потрапить до рук отця, тебе негайно покарають як відступника, негайно й невідворотно.

— О, padre mio, старий Бомбара берегтиме той віск, немов скарб, немов честь Антонії, padre mio, присягаюся святою Лючією, яка своїм дивом відновила мій зір, і святим Марсіно…

— А ще у цій справі ти матимеш помічника.

— О ні, padre mio, прошу Вас, ні, тільки не це. Я завше працюю сам.

— Це наказ, сину мій. Наш наказ. Ти навчиш його грати в «комету».

— Це заважатиме. Це дуже заважатиме.

— Ми дамо йому гроші окремо. Він не уриватиме від твоїх заробітків.

— Ваша Еміненціє!!!

— Добре-добре, Бомбаро, не треба… Підведися, сину мій, підведися, ми тобі наказуємо… Отже це не обговорюється. Ти навчиш його грати в «комету», як умієш це ти. Й він продовжить нашу справу тоді, коли ти достойно й щасливо відпочиватимеш у гарячих обіймах Антонії. Вона ж у тебе гаряча жінка, Бомбаро?

— Вона гаряча, немов нова пічка в пекарні Лисого Джеромо.

— Головне, що вона є доброю християнкою і вірною дружиною. Я пам'ятаю її побожну матінку. Цю достойну жінку, здається, теж звали Антонією. Мир їй… До речі, нам подобається, що ти називаєш справу «кометою». Ти сам це придумав?

— Я колись усіх обігравав у «комету». Були часи, так… Тобто обігравав не в нашу «комету», а в карти. Якось у Барселоні я обіграв самого пірата Скіапареллі, якому в картах допомагав диявол. Самого Восьминога Скіапареллі! Я виграв тоді у нього такий здоровенний золотий хрест. Той неспокутний грішник зняв його з мексиканського біскупа… Я відніс хреста до монастиря… Я радий, що ця назва тішить Вас, найдобрішого…

— Гру в «комету», Бомбаро, придумав сто років тому великий кардинал і великий гравець Мазаріні. Наша мати з роду Мазаріні.

— Яка достойна кров! У нас кажуть, що в крові родичів князів Церкви живе Боже благословення… Ваш родич, певно, був дуже розумною й вигадливою людиною.

— Дуже розумною і дуже вигадливою, твоя правда, сину мій. У баккару він обігравав весь Париж. Усю Францію. А ще він був дуже побожним і — свого часу — дуже прислужився Святій Справі.

— Ми теж послужимо їй, Ваша Еміненціє.

— Послужимо. Так, так, звичайно. Підійди до нас, Бомбаро… Нехай Бог благословить тебе, сину мій…

[Буданів на Сереті, Подільське воєводство, 2 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

— Святі праотці, хто до нас завітав! Хаво, життя моє, ти тільки подивися, хто до нас завітав!

Старий єврей вистрибнув з-за великої чорної шафи назустріч Майстрові Пінзелю, розлякуючи цілу зграю смугастих котів. Він був голомозим і довгобородим. Колись Майстер Пінзель саме з нього зробив велику статую Пророка Авраама для Бучацького костьолу. Десять років, що минули, змінили модель на гірше. Зуби в старого повипадали. Всі, окрім двох, що стирчали з-під зарослої губи загрозливими жовтими стрижнями. Сивий вінчик нечесаного волосся став ріденьким — чисто тобі очерети, потовчені мисливським рушенням Канівського старости.

— Сервус! Як твій ґешефт, Цві, як родина?

— Богу дякувати, Майстре, Богу дякувати. А я Ви живете-поживаєте? Як дорогоцінне здоров'я Вашої дружини, шляхетної пані Ельжбети? Як діти?

— Всі здорові. Діти підростають. Доля мирна — талан обраних.

— О-о! Як мудро сказано, Майстре, й так чітко, немов це Ви псалом читаєте. Доля мирна! Біля нашого пана старости це ж дійсно — талан. Ясновельможний все ще замість вепрів відстрілює бідних євреїв?

— Вепрам також перепадає.

Співрозмовники перезирнулися і помовчали. Майстер Цві вважався одним з найкращих таксидермістів[3] воєводства. Виготовлені ним опудала і макети тварин прикрашали замки та палаци магнатів від Умані до Варшави. Канівський староста Микола Базилій Потоцький подарував королеві Авґусту опудало впольованого величезного вепра, зроблене Цві. Дубовий каркас для опудала та ліпну форму допомагав робити Пінзель. З того часу між майстрами встановилося щось на кшталт конспіративного порозуміння.

Час від часу Майстер Пінзель навідував Майстра Цві. Вони зачинялися в домі опудальника, жодне вікно якого не виходило на двір. Ніхто не знав, що роблять за глухими жовтими мурами таксидерміст і скульптор. Кушніреві й шинкарчині діти, котрі товаришували з синами Цві, намагались вивідати цю таємницю. Але численні сини і доньки опудальника мовчали мертво, а їхня мати Хава недобро зиркала на малолітніх шпигунів. Ті ж від ії чорних поглядів нітилися і тікали.

«Відьмаки», — зрозуміли у Буданові й заспокоїлися. З півночі знову підповзала європейська війна, дорожчав хліб, і посполитим було не до чаклунських справ.

Тим більше, що чаклунство в ті часи не було дивиною. Відьмаками і чаклунками кишіла та непевна доба. Знаним відьмаком був покійний вояк короля Ліщинського, колишній коронний гетьман і воєвода Юзеф Потоцький. Відьмаками були радник короля Авґуста коронний підканцлер Вожицький та конфідент[4] могутніх князів Чарторийських Франтішек Скриман. І сущою відьмою усі вважали старезну графиню Мнішек, тещу коронного гетьмана, сестру сандомирського воєводи Тарла та матусю коронного гофмаршала.

Середній клас чаклунів умираючої Речі Посполитої становили незліченні астрологи магнатів, усілякі моріси варлети та янеки пассемевські, а серед ходачкової шляхти тулилися провидці й пристрічанки найнижчого ґатунку: бабки-ворожки, циганки-пророчиці і греки-пройдисвіти, які видавали себе за афонських ченців, екзорцистів та тлумачів Арканів. Серед цього потопу підозрілої людності неважко було сховатися справжнім містикам. Несплячі очі Риму втрачали проникливість у туманах, вавилонських стовпотворіннях і кочових пригодах степового прикордоння. Тут, на меж цивілізованого світу, з давніх часів від Святої Інквізиції ховалися найнебезпечніші вороги Апостольського Престолу.

Отже, у того теплого червневого дня, коли Майстер Пінзель завітав до опудальника Цві, ніщо не віщувало їм біди. Небо було безхмарне і високе. Світило літнє сонце. Гуділи хрущі. Підпаски гнали з пасовиськ роздуту від свіжої трави худобу, квоктали і порпалися кури, велика свиня мирно дрімала в калабані перед костьолом. У шинку заводили тужливі співи вузька еліта буданівських міщуків. І серед усієї тієї тихої провінційної ідилії, в темній, освітленій лише трьома сальними свічками майстерні опудальника Майстер Пінзель поклав на стіл перед Цві важкий пакунок.

— Це те, за що в нас колись ішла мова? — спитав єврей.

— Так.

— Ви так довго не наважувалися принести це до мене. Так довго. Чому тепер принесли?

— ВОНА почала гнити. З'явилися плями.

— Де ви її ховали?

— У домовині, в крипті святого Йосипа.

— Там вогко.

— Так.

— Розгорніть.

Цві відчув, як щось в єстві Пінзеля запротестувало, потім було переможене, відступило і сховалося. Майстер розгорнув полотно і витяг ЇЇ — бридку на вигляд, пом'яту й розхристану. Запахло цвіллю.

— Предивна шкіра, — сказав опудальник.

— Ти не вірив.

— Ці істоти вимерли ще до сефардійського вигнання[5].

— Значить, не всі вимерли.

— Не всі.

Цві вправно розтягнув її на широкому столі і зафіксував краї кілками. Це була шкіра великої хвостатої істоти. На тому виступі шкіри, який мав покривати її голову, виднілися два потовщення. Істота за життя мала крила, але від них мало що збереглося: лише дві довгі й тріснуті променеві кістки та шматок тонкої напівпрозорої шкіри між ними, подібної до кажанячої. Кігті теж збереглися не всі. Але ті, що вціліли, були видатними: довгими, загненими і гострими. Ця істота була страшним хижаком: удар такої лапи міг розірвати ведмедя.

Шкіра немовби виблискувала. На ній не видно було хутра і колір її був незвичайним для тварин Півночі — сіро-сріблястим.

— Ти врятуєш її від гниття?

— Це буде не важко. Тут лише трохи плісняви. Отут і тут.

— Я буду вдячний.

— Чому Ви не хочете зробити опудала? Ми могли б відновити вигляд цієї істоти майже повністю.

— А твій народ зберіг згадки про подібних істот?

— Ми пам'ятаємо про арі-реша, летючих «левів зла». Наші предки вперше зустріли їх у розсіянні, перетнувши хребти Кавказу. Але ніхто ніколи не згадував про те, що десь збереглися рештки арі-реша. Чому, Майстре, Ви так шануєте цю реліквію?

— ЇЇ мені передав Учитель і висвятив мене на охоронця Паладіуму[6].

— Оце — Паладіум?

— Цю істоту впіймали і приручили Лицарі Храму. Там, де жили такі істоти, їх називали грифами або альшимургами. Вони були тямущими, немов люди. Лиш не читали книжок і не розуміли накреслень. У них очі для такого не пристосовані. Лицарі навчили приручених грифів розмовляти і деяких охрестили. Ось ця побожна істота, за переказами, супроводжувала Великого Магістра храмовників Армана де Перігора й тричі рятувала йому життя у війнах за Гріб Господній. А перед смертю істота явила з себе дар пророцтва. Через неї невідомий добрий дух попередив Лицарів-тамплієрів, що через сімдесят років нечестивий та сріблолюбний Папа знищить їхній орден. І пророцтво збулося з дивовижною правдивістю. З того часу опудало стало Заповіданим Паладіумом гнаних Лицарів. Про нього дізналися у Римі й шукали як ідола диявола Бафомета, якому нібито служили Лицарі. Це було б для них доказом, імператором доказів…

— Вони таки вміють шукати, — раптом вставив Цві.

— Але ж не знайшли. З того часу Паладіум передається у глибокій таємниці від охоронця до охоронця. Тепер це мій обов'язок.

— Важкий обов'язок.

— Мої попередники ризикували значно більше. Значно. Хто шукатиме її в цих місцях? — Пінзель зробив павзу і додав: — Принаймні, поки що не шукали.

— Ви приїхали сюди, рятуючи ЇЇ від папістів?

— Так.

— У цьому я бачу прикрість для Вас… На Батьківщині ви таки стали би знаменитим скульптором. З Вашим талантом, Майстре, Боже ти мій! Славетним, як Берніні, — опудальник розвів руки, показуючи розмір можливої слави. — Різали б мармур, білий, як молоко, заробляли б купу золотих талярів. Такому Майстрові не місце серед тутешніх незграбних штурпаків[7]. А дерево — не мармур. Далеко не мармур. Горить, гниє…

— Тут теж є храми, які потребують прикрас в Ім'я Єдиного. Задумів Великого Архітектора Всесвіту не можна зрозуміти таким простим людям, як ми з тобою. У всьому існує прихований сенс.

— Таки так, наш премудрий ребе з Вами би погодився, — усміхнувся Цві.

— Скоро я почну шукати наступника.

— Боже ти мій, Ви ще молоді.

— В мене передчуття. Щось має статися.

— Це тільки нічні страхи.

— Ні, я відчуваю, що цей Паладіум продовжує жити пророчим життям. Він дедалі частіше посилає мені погрозливі сни. Треба шукати наступника.

— Серед наших Вам не поможуть.

— Я знаю, Цві, я знаю…

Коли Хава запросила Майстра до столу, на містечко наповзли сутінки. Музика в шинку стала веселішою. До рогатки на Бучацькій дорозі вийшла змінна сторожа — сивий кульгавий Михась з відставних гайдуків Канівського старости, міщук Наснага та молодий здоровань Петро, небіж чинного Буданівського війта. У вартових були рушниці і шаблі.

Часи були неспокійні, опришки знову почали турбувати подільських дідичів і дрібні єврейські містечка. Країною гуляли ватаги найманців з колишнього війська Моріца Саксонського, здичавілі і небезпечні. Інші волоцюги також збивалися у зграї і мали зброю. Тож варта при рогатці була настороженою й добре спорядженою. Щоб їх не застали зненацька, вартові ховалися на дерев'яному помості, укріпленому між гілок велетенського дуба та замаскованому плотом і листям. З цієї позиції було добрі видно шлях і поле перед густою дібровою.

Вже визоріло на небі, коли вартові побачили на шляху двох перехожих у крислатих капелюхах. Такі капелюхи полюбляли носити найманці, тому вартові приготували рушниці, запалили ґноти і прицілилися у зайд. Коли ті дійшли до рогатки, Наснага крикнув на все горло:

— Стій де стоїш!

Перехожі перезирнулися й зупинилися. Кремезніший, непомітно зробив півкроку назад й тим переніс вагу тіла на праву ногу.

Наснага запалив смолоскипа й зістрибнув на дорогу. Михась і Петро не опускали рушниць. Міщук підніс вогонь до облич перехожих, роздивився.

Найбільші підозри викликав у нього старший з перехожих. Кремезний і широкий, він чимось нагадував велетенського павука. В нього було обличчя старого розбійника: жорстоке, з важким підборіддям, порізане не тільки глибокими зморшками. Два виразні шрами тяглися через його підборіддя, від чого воно здавалося ще масивнішим, червоні кола від запалення оточували вибляклі байдужі очі. Під простою полотняною сорочкою відчувалися могутні напружені м'язи. Зате молодий виглядав на святенника. Худий, з видовженим млявим обличчям пісника. Старий дірявий капелюх наповзав йому на вуха. Його блакитні очі дивилися на вартового зі співчуттям та втомою. Так істоти високих світів дивляться на чергу праведників перед брамою Раю.

— Хто такі? — спитав Наснага.

— Ми прочани, — сказав молодший. — Ідемо додому від Почаєва, від святої Лаври.

— А де той Ваш дім?

— Ми литвини, з володінь ясновельможної доміни Радзивіллової.

— А називаєтеся як?

— Я Тадей з фамілії Родків, а мого батька звати Мартином. Він німий, не говорить, — додав білявий прочанин.

У Наснаги виникли нові сумніви і підозри. Син був разюче не подібний до батька. Вартовий міг би заприсягтися, що ці двоє є дітьми різних народів. Той, хто назвався Тадеєм, був з півночі, можливої що й з Литви. Але шкіра татуся Мартина явно зістарілася під південним сонцем. Одне тільки те, що перехожі назвалися прочанами, стримували Наснагу від рішучих заходів. Прочан у містечку приймали з християнською любов'ю. Плебанія утримувала великий заїзд, де паломникам за кошт громади давали нічліг, воду та поживне вариво. Громада з дозволу старости брала з місцевих євреїв додатковий податок, більша частина якого йша на побожну справу.

Зважаючи на такі обставини, вартовий продовжив розпитування.

— Чи є у Вас відпускні папери?

— Ми, прошу пана, не хлопи, — зауважив Тадей. — Ми маємо лист до самого пана ліценціата Яздзовського від нашого владики Григорія з його благословенням.

Прочанин витягнув з-під свитки складений кувертою[8] пергамент і дав Насназі. Той обережно розгорнув, посвітив смолоскипом. Рекомендацію прикрашав великий печатний — у три кольори — герб Могилівського єпископа, приклеєний до пергаменту і прошитий тонким червоним шнуром. Але така респекція тільки збільшила підозри вартового. Гербовий папір аж ніяк не пасував до вигляду двох дранів у селюцькому одязі з мотузяними пасками на стегнах.

«Вельми підозрілі кнурики, — визначив проникливий міщук. — Підозрілі й дуже-дуже небезпечні. Треба їх зв'язати, а зранку відправити на допит до катів пана старости».

Татусь Мартин, певно, щось побачив в очах вартового. Щось таке, що змусило його діяти. Його хворі буркала не втратили гостроти, а руки — вправності. Не встиг Наснага дати умовний сигнал своїм товаришам (торкнутися руків'я шаблі), як обидві руки старого розбійника стрибнули уперед. Ліва з розчепіреними пальцями — твердими, немов цвяхи, з гострими товстими нігтями — вп'ялася в очі Насназі, осліпила його й паралізувала болем. З рукава правої вилетіло трикутне лезо, ковзнуло долонею й шугнуло до засідки.

Здоровань Петро так і не встиг зрозуміти: що ж вкоротило йому життя. Коли лезо пробило здорованеві горло, відставний гайдук Михась вистрелив. Він стріляв інстинктивно, ще не второпавши, що ж таке сталося. Він ще не бачив ані закривавленого обличчя Наснаги, ні сталі під щелепою Петра. Але вояцький досвід підказав йому, що там, на дорозі, раптом виникла смертельна небезпека. Вистрелив старий правильно, прицільно, враховуючи дурний правий закрут старої німецької рушниці, яку роками чистили товченою цеглою. Рушниця не підвела й гримнула на весь повіт. Михасева куля, напевно, пробила б таки голову молодшому «литвинові», але той навдивовиж спритно хитнувся, затуляючись від засідки, немов щитом, тілом напівмертвого Наснаги. Куля тільки чиркнула по щоці блакитноокого й закривавила його ліве вухо.

Наснага раптом закричав. Його страшний крик досяг містечка, майже випередивши звук пострілу. Загавкали пси. «Литвини» відстрибнули у темряву. Перед тим, як залишити осліпленого вартового, старий розбійник зламав йому шию. Міщук так і не встиг витягти шаблі.

Михась встиг ще раз вистрелити, але вже не так правильно. Постріл він зробив просто в темряву. Потім ворожа пістолетна куля пробила йому легеню. «Литвини» побігли до лісу. Бігли вони довго, перебралися через неглибоку, зарослу очеретами річку, знову бігли. Зупинилися, коли стали відмовляти ноги. Відсапавшись, прислухалися: чи не чути псів?

— Mannaggia la miseria[9] … Святий Марсіно, це ж якесь прокляття, — сказав Бомбара, розглядаючи пошкоджену під час втечі пістолетну люфу[10], — йти, йти, нарешті дійти до самісінького лігва хитрунів, а на рівному місці потрапити у таку халепу! Рогса troia![11]

— Чому ти напав на нього? — спитав учень старого вбивцю.

— Він нас викрив.

— Як?

Бомбара знизав плечима.

[Будинок скульптора Іоанна Георга Пінзеля, м. Бучач, Подільське воєводство, 2—3 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Дружина славетного скульптора Іоанна Георга Пінзеля Маріанна Ельжбета стежила за модою. Тому вона знала, що найчарівніші й наймогутніші жінки Європи утримують салони, де відбуваються різні захоплюючі події: дипломатичні інтриги, любовні романи, дебюти геніальних митців, імпрези мандрівних містиків та несподівані з'яви галантних і палких молодих шляхтичів. Першим чоловіком Маріанни Ельжбети, уродженої шляхтянки Маєвської, був шотландський лейтенант Мак-Кейт. До того, як вступити на службу до польського короля Авґуста, лейтенант поблукав світами. Він часто розповідав юній дружині про розкіш паризьких салонів часів Регентства. Коли старий найманець врізав дуба, уява Маріанни була розпалена цими розповідями, десь правдивими, а десь і фантастичними.

В маленькому Бучачі, задуреному святенниками трьох релігій та заляканому дикими забавами Канівського старости, створити справжній салон годі було й сподіватися. Але дійова та пристрасна натура пані Пінзелевої все ж таки викликала до життя маленький салонний привид. Він, зрозуміло, не міг конкурувати з паризькими, але, тим не менш, став предметом чорної заздрості двох найбагатших бучацьких метрес — дружини воєводського коморного Граноцького та перестарілої діви Мантшиковської, останньої представниці колись славетної і численної землевласницької фамілії, бічної гілки Остророгів.

Пані Граноцька одної глупої ночі викликала до себе практикуючого містика Пуцея і замовила йому зліпити з жовтого воску ляльку — магічного двійника Маріанни Пінзелевої. Дружина коморного власноручно встромила у ляльку тринадцять довгих сталевих шпильок, але сподіваних наслідків ця чорна магія не мала: дружина скульптора на зло всім своїм воріженькам аж світилася від тілесного здоров'я та свіжого настрою.

Граноцька внаслідок цього зненавиділа практикуючого містика Пуцея, відібрала гонорар і наказала домашнім гайдукам добряче його побити. На своє виправдання нещасний маг заявив, що родину Пінзеля, швидше за все, охороняє якась таємнича могутня реліквія, здолати силу якої його пізнання у вроках не здатні. «Але, — казав Граноцькій практикуючий містик, — як тільки ця реліквія залишить дім Пінзеля, вчинені прокляття накинуться на цю родину, як зграя скажених гарпій». Ці жалюгідні теревені розгнівану пані аж ніяк не переконали. Її ненависть зросла, практикуючи містик Пуцей отримав додаткових канчуків.

Отже, незважаючи на підступні дії заздрісників, пані Пінзелева продовжувала тішитися своїм салоном. Того чудового літнього вечора, коли її чоловік зустрічався з Цві, в салоні чарівної Маріанни зібралася така цікава компанія, котра б прикрасила будь-яку вечірку у палацах Варшави і Кракова, окупованих в описувані часи нудьгою, пустими страхами та дешевими плітками.

Окрім господині салону і двох молодих симпатичних панянок Зосі і Стасі (котрі відігравали в салоні пані Пінзелевої ту ж роль, яку настромлені на гачок хробаки виконують у рибальстві), за щедрим столом дружини скульптора у той вечір мали сидіти: відомий католицький богослов, висвячений у східному обряді отець Мартинович, куртуазний та натхненний — хоча й далеко не юного віку — мальтійський кавалер Анцо Фіеделлі, молодий одописець і літерат Фердинанд Гнояк, офіцер для особливих доручень генерала Лаудона Андреє фон Керм, імпресаріо славетного мандрівного цирку Константінос Ніфонтопуло та у всіх сенсах «коронний гість» вечора самозванець Іван Пупков, котрий уже кілька років видавав себе за скинутого з російського престолу імператора Іоанна Антоновича.

Кожного з цих достойних людей привела до забутого Богом Бучача своя окрема життєва стежка. Найстарішим і найдосвідченішим завсідником салону пані Пінзелевої був галантний кавалер Анцо. Його повний пригод життєпис був переплетений з одною давньою інтригою, в якій були задіяні найвідоміші магнатські фамілії Речі Посполитої.

Інтрига була така. Останній із славетної фамілії князів Острозьких — Януш ще у 1609 році з неозорих своїх володінь на Волині та в Подолії влаштував ординацію, яку, не маючи спадкоємців чоловічої статі, передав доньці — княгині Заславській. Згідно із заповітом останнього з Острозьких у випадку згасання роду Заславських землі ординації мали бути передані Мальтійському командорству. В часи, про які йде мова, ординацією володів Януш Санґушко, нащадок Заславських по жіночій лінії. Цей Санґушко був страшним гультяєм, нестримним пияцюрою та марнотратником. Аби спекатися кредиторів, Санґушко продав землі ординації кільком магнатам, з яких наймогутнішим був воєвода руський Авґуст Чарторийський. Незаконна оборудка обурила всю Польщу і коронний гетьман Браніцький силою захопив та утримував за собою найсильніший замок спірної ординації — Дубненський.

Потоцькі виступили на боці корони, назрівала війна, в Дрездені повільно помирав старий невдаха Авґуст Третій, а родич Чарторийських — Станіслав Понятовський готувався на російських багнетах переможно ввійти до Варшави. Серед цієї веремії Мальтійське командорство теж не хотіло втрачати права на землі, законно заповідані Христовому лицарству. Тому Великий Магістр Ордену послав в Україну мальтійского кавалера Анцо Фіаделлі з повноваженнями Орденського посла. В Дрездені і Варшаві Фіаделлі не зміг нікому нічого довести, побував на межі загибелі, а тепер спостерігав за перебігом війни за спірну ординацію з Бучача, де староста Микола Базиль Потоцький поклявся на Святому Письмі до кінця стояти за права мальтійців. Виглядав кавалер Фіаделлі вельми велично: сивий, високий і прямий, як меч, він здавався древнім хрестоносцем, що воскрес у недоречній для таких героїв епосі.

Красень і ловелас Андреє фон Керм потрапив до Бучача завдяки Європейській війні. Австрійський командувач генерал Лаудон відправив його з розвідувальною місією за турецький кордон. Але фон Керм у дорозі підхопив лихоманку і потрапив до церковного шпиталю, яким керував брат отця Мартиновича канонік Дамазій. Тепер фон Керм поборов хворобу й швидко одужував. Можливо, його здоров'я вже й дозволяло йому вирушити у пограничні степи назустріч новим пригодам і турецьким ятаганам, але чарівні очі та мармурові плечі панянки Зосі затримували процес повного повернення сил до тіла хороброго офіцера.

Менш захопливими були пригоди Гнояка і Ніфонтопуло. Одописець ховався від княжича Адама Чарторийського, який чомусь приревнував до Гнояка одну зі своїх наложниць. На вигляд втікач-літерат був дрібним та миршавим. Холерична вдача робила його майже нестерпним співрозмовником.

Тілесна протилежність одописця — товстий флегматичний Ніфонтопуло — став жертвою розбійників-опришків, утратив коней, реманент і гроші. Його актори тепер жили у приймах у того ж таки доброго каноніка Дамазія і харчувалися при його шпиталі. Імпресаріо другий місяць чекав грошей з Відня, які мав передати через гарантований вексель банк братів Штайнів. Якби пан староста не поклав око на юну акробатку Діоніджію, становище грека стало б зовсім катастрофічним. Але Бог цього разу був на боці Ніфонтопуло: акробатичні вправи малої Діоніджії так сподобались нащадку великих князів з Потоку, що той позичив грекові певну суму. Цих грошей було недостатньо для відновлення гастролей, але на сите життя самого імпресаріо їх поки що вистачало.

Самозванець Пупков був чоловіком химерним. Страшним на вигляд, худим, з блідим видовженим обличчям та довгими патлами жирного волосся. Говорив він не менш химерною сумішшю польської, черкаської та російської мов, розповідав зловісні байки про Шліссельбурзьку тюрму-фортецю та своїх визволителів. Ці таємничі визволителі — за його розповідями — геть усі загинули, рятуючи свого законного імператора від посіпак «узурпаторки Лісавєти».

Самозванець володів дивним даром притягувати до себе увагу. Його розповіді були цікавими і детальними, а манери дикими. Завсідникам салону попри все це було приємно почуватися співтрапезниками коронованої персони. Панянка Стася навіть закохалася в цього монстра, незважаючи на його бридку звичку кидати шмарклі на підлогу. Фон Керм, який, навпаки, чомусь зненавидів самозванця, кпив зі Стасі, називаючи її «імператрицею Анастасією Казимирівною» та «Вашою Величністю». Щоправда, господиня салону за столом до таких злих жартів не допускала. До красивого австрійського офіцера Маріанна Ельжбета ставилася навдивовиж стримано.

Салонну компанію органічно доповнював отець Мартинович, знавець церковних догматів і християнських легенд. Незважаючи на огрядність та задишку, отець був надзвичайно рухливою, енергійною людиною. Більшу частину життя він мандрував, побував в Єрусалимі, Римі, Константинополі, пережив татарський полон і завдячував Канівському старості своєю свободою. Його проникливість увійшла у місцеві легенди, а до скульптора Пінзеля він ставився з надзвичайним пієтетом. Отець Мартинович вважав, що подібного до нього майстра не було ані в землях короля Авґуста, ані в Росії, ані на Сході.

Окрасою салону, як завжди, був стіл на веранді будинку, накритий на десять персон. (Порцеляновий сервіз вишуканої дрезденської роботи прикрашали вензелі чинного короля і курфюрста Фрідріха Авґуста, покійної королеви Марії Йозефи Доброї, кронпринца Фрідріха Християна, кронпринцеси Марії Антонії, принцеси Марії Анни, принца Авґуста та герби Альбертинської лінії Саксонського Дому. В обрамлених золотом медальйонах були зображені спокусливі німфи, хтиві фавни, задумливі дріади, буколічні підпаски, індрики, козороги та інша аркадійська фауна. Велетенські срібні підсвічники стояли немов колони, начищені до нестерпного блиску.

Центральну вісь столу займали три довгасті срібні тарелі зі столітніми коропами, засмаженими і нафаршованими за рецептами знаменитої бучацької кухарки Товстої Цилі. Коропи були политі ромом та імбирними настоянками й обкладені шматочками тушкованих у світлому пиві вугрів, звареними у гусячому жирі грушами, волоськими горіхами та червоними перчиками. На менших тарелях кухарчуки розмістили вдягнену у власні пір'я дичину, дорогоцінні гусячі паштети, смажену голуб'ятину і чорну ікру. В соусницях, що стояли на срібних підігрівачах з вугіллям, апетитно булькали сирні, трав'яні та пивні соуси. На трикутних тацях волого виблискували свіжі овочі і фрукти. Біля столу стояли величезні оплетені бутлі з винами та наливками. З пивниці принесли охолоджені іскристі вина у пляшках, встромлених до срібних відерець з покришеною підвальною кригою. Десять високих золотих келихів, зроблених майстрами знаменитої віденської майстерні Лейби Махгойдера, споряджених хризолітами, рожевими агатами та бірюзою, чекали наповнення і спорожнення.

На кожного з гостей передбачалося аж двоє з прислуги — дівчина й хлопець. Хлопці-козачки були одягнені у червоні атласні жупанчики і сині шовкові шаровари, дівчата — у червоні камкові сукні з такими глибокими декольте і високими розрізами, які навіть у розбещеній столиці Людовіка XV викликали б неабиякі пересуди. Всі дівчата були русинками, напрочуд гарними чорнявками, в їхні коси були вплетені золоті стрічки і польові квіти.

Музики-євреї були сховані за оксамитовою завісою, де для них накрили кошерний стіл і поставили міцнішу горілку в квадратових штофах[12]. Музики грали на альтах імпровізації, які дивно пасували до червоно-золотого згасання червневого дня.

На центральному майданчику веранди, там, де починалися дві дуги широких сходів, височіла обгорнена білим полотном споруда. Гості вже знали, що це нова скульптура Майстра Пінзеля, яку їм першим покажуть під час банкетної кульмінації. Сам Майстер, згідно із запевненнями Маріанни Ельжбети, мав до того часу повернутися додому й отримати належну овацію від перших поціновувачів скульптури.

Єдине, чого не вдалося у той вечір пані Пінзелевій, був феєрверк. Місцевий спеціаліст вогняної справи запив і перебував у нетямущому стані. Але цю прикрість мало компенсувати колективне споглядання комети, котра влітку 1761 року лякала Європу, щоночі зависаючи над південним обрієм. З цього приводу знаний у штабних колах куртуазний дотепник фон Керм вродив жарт, заявивши: є великим щастям та обставина, що небесні комети за натурою своєю непитущі. Салонне товариство на цю заяву чемно засміялося, але кавалер Анцо й господиня дому перезирнулися з розумінням: що ж, мовляв, з нього взяти, з цього дурного австрійського солдафона…

При перших сутінках гості сіли до столу. Козачки запалили ароматичні палички і товстелезні свічки в канделябрах. Настрій був пречудовий у всіх, окрім Зосі. Та прийшла у червоній сукні, фатально подібній до нових суконь прислуги пані Пінзелевої. Тепер бідна Зося з ненавистю дивилася на дівчат-русинок, вишикуваних на веранді, і втішалася лише тим, що була, на відміну від ці хлопок, природною білявкою.

Перший тост з мозельським підняли за здоров'я Його Величності короля і курфюрста Авґуста. Шістдесятип'ятирічний суверен Польщі і Саксонії довго й важко хворів, уся Річ Посполита очікувала його швидкої смерті. Кавалер Анцо зацікавив усіх присутніх повідомленням, що, незважаючи хворобу, король зробив вагітною свою нову фаворитку, шістнадцятирічну баронесу фон Нетцдорф, казкової краси моравську білявку, наближену до Дрезденського Королівського Двору під час останніх Різдвяних карнавалів. Він також розповів про щасливого батька юної баронеси, який кілька місяців тому отримав від корони у відкуп багатющі срібні копалини. Товариство обмінялося принагідними репліками. Отець Мартинович закурив довгу вишневу люльку. Запах медового тютюну швидко перебив запах сандалових і мускатних паличок.

Гнояк виявив доречну поінформованість, розповівши, що молодший з Чарторийських минулого року отримав з Парижу велику гравюру, що повторювала знамениту еротичну картину академіка Буше «Одаліска зі світлим волоссям», яка дев'ять років тому викликала скандал у Паризькому Салоні. Гравюру, за твердженням одописця, супроводжувала письмова плітка (чи то анекдот), котра стверджувала, що метрові Буше позувала не якась там повія, але дванадцятирічна мадемуазель О'Мерфі, коханка самого Людовіка XV, золотоволоса окраса королівського гарему з Оленячого парку. Гнояк також повідомив, що серед наложниць Чарторийського є одна юна дівчинка з міщанської родини, яка надзвичайно подібна до моделі метра Буше, й князь із того неймовірно тішиться.

Зося подумки зауважила, що якби вона жила не в цьому прикордонному свинарнику, а в галантній Європі, то теж могла би сподобатися якомусь королю, князеві або принцу, танцювати на карнавалах, позувати академікам й отримувати коштовні подарунки. Від цієї думки вона ще більше засумувала. Фон Керм почав розважати її перевіреними штабними жартами, але навіть вони не змогли втішити прекрасну шляхтянку.

Тим часом «імператор Іоанн Антонович», достатньо оцінивши гусячий паштет, підтримав розмову в тому плані, що, на відміну від старого мудрого Авґуста та куртуазного Людовіка, пришелепкуватий наступник російського трону має за фаворитку не чарівну дівчину з порядного дому, а страшну потвору Лізку Воронцову, яка виглядає як дешева трактирна повія і цілодобово пиячить з голштинськими офіцерами. Кавалер Анцо підтвердив правдивість повідомлення «імператора», але зауважив, що особисто знає канцлера графа Романа Воронцова, батька російської фаворитки, і вважає його не тільки порядним шляхтичем і видатним державним діячем, але й глибоким містиком. «Імператор» набундючився й наказав козачкові негайно вкраяти для нього шматок фаршированого коропа.

Щоб змінити настрій розмови, пані Пінзелева проголосила тост за присутнього монарха, законного російського імператора. Всі стоячи сказали «Віват!», музики заграли «Глорію», і насуплене обличчя «Іоанна Антоновича» пом'якшало. Він розповів присутнім про смішну пригоду, яка сталася з ним у Львові. Пригода була направду смішною, навіть Зося припинила злісно зиркати на прислугу.

Третій тост проголошував імпресаріо. Він робив це з таким акцентом і говорив так заплутано, що гості не зовсім зрозуміли, за що ж їм пропонується пити. Більшості здалося, що Ніфонтопуло підняв застільну чашу за чарівну господиню дому та її видатного чоловіка, але Гноякові і Стасі примарилося, що грек п'є за швидше закінчення Європейської війни. Тому Стася, спорожнивши кубок іскристого вина, не зовсім доречно припустила, що Росію у найближчий час таки переможуть, а присутній тут «Антонович» нарешті посяде престол своїх предків. Фон Керм злобно пхикнув.

Він нагадав «шановній панянці Анастасі» та шановному товариству, що Священна Римська імперія, офіцером якої він є, в цій довгій та кривавій війні стоїть на одному боці з Росією проти божевільного Прусського короля Фрідріха, а тому він не допустить за цим столом образи союзної держави.

Мальтійському кавалерові довелося рятувати ситуацію четвертим тостом, у якому він запропонував усім присутнім випити за здоров'я гостинного володаря Бучача Канівського старости Миколи Базиля Потоцького, нащадка могутнього роду воєвод і гетьманів, непереможного вояка, славетного мецената та видатного мисливця.

Гнояк тим часом накинув оком на одну з прислужниць, яка виділялася з декольтованого загону ростом, вродою і спокусливо гнучкою талією. То одна, то друга з великих грудей холопки час від часу повністю вивалювалася з розрізу сукні. Ще один хитрий розріз під час руху повністю відкривав її довгу струнку ногу, розкішне круте стегно, а іноді й ніжні виголені глибини, споглядання яких змушувало літерата нервово соватися на оксамитовій подушці. Дівчина теж зауважила Гноякові погляди й навмисно так вихиляла стегнами, доливаючи вино до його келиха, що сукно літератових штанів почало зазнавати значних випробувань на міцність. Великі очі русинки заклично блищали, обличчя розчервонілось, а рука час від часу таємничо занурювалася під сукню.

Ця диспозиція не лишилася без уваги отця Мартиновича. Оточений густими хмарами тютюнового диму, богослов спостерігав за відвертим фліртом. Спочатку його погляд перехопила Стася. Вона ніби вперше побачила красиву холопку, котра якраз нахилилася над Гнояковим кюветом. Тонюсінькі брови Стасі зійшлися в гнівний трикутник. Адже, незважаючи на вродливе тонке личко, Стася була пласкогрудою. Її вузькі стегна і кістляві плечі також програвали у порівнянні з планетарними рубенсівськими формами, котрими неуважна природа аж занадто обдарувала юну русинку.

За поглядом Стасі до принад холопки помандрував і погляд «російського імператора», вже затуманений винними випарами. Гнояк і німфа опинилися майже в центрі уваги. Літерат це помітив, запанікував і несподівано вигукнув:

— Так, панове, оця комета, що, ніби рука непереможного Марса, вийшла на небо за волею Творця, віщує страшну поразку ворогам Великого Фрідріха Прусського, нашого нового Олександра!

Фон Керм рвучко піднявся, шукаючи руків'я шпаги. Красива холопка відсахнулася від столу. Пані Пінзелева дала знак козачкам, які непомітно ззаду наблизилися до розлюченого й уже п'яного офіцера. Кавалер Анцо також напружився, але різьблене обличчя його залишилося незворушним. За своє довге життя мальтійський лицар бачив багато застільних сварок і знав, що не так уже й багато з гучних банкетних полемік закінчується дуелями.

— Ви мусите вибачитися за ці слова! — крикнув Гноякові фон Керм.

— Вибачитися? Ая! Ми у вільній Речі Посполитій, — відповів поет, гордо задираючи своє гостре підборіддя, — я можу тут казати те, що думаю.

— А я можу вимагати від Вас сатисфакції!

— Вимагати можете, а отримати — ні!

— Ви — підлий боягуз!

— Я вільний шляхтич!

— Ви — лайно собаче!

Фон Керм нарешті знайшов ефес своєї зброї, але кавалер Анцо поклав на нього свою тверду руку.

— Кавалере! — заверещав фон Керм, намагаючись звільнити шпагу.

— Заспокойтеся, мій друже, — примирливо сказав мальтійський лицар. — По-перше, ми не повинні засмучувати наших дам сварками, а, по-друге, ми ж достеменно не знаємо, чи пан Гнояк направду шляхтич. Ви ж, друже мій, не будете дуельно битися міщуком?

— Я спадковий шляхтич герба Абданк, і це підтверджено хартією від Collegium Statuum[13]! — закричав Гнояк.

— Тоді я буду Вашим секундантом, — посміхнувся до нього кавалер Анцо.

Гнояк замовк і тільки вирячував очі. Фон Керм знизав плечима і сів. Пані Пінзелева вдячно подивилася на кавалера. Стася тим часом підвелася і вдарила красиву холопку по щоці. Гнояк сіпнувся, але змовчав.

— Вона нахабно дивиться на мене, — повідомила Стася.

Пані Пінзелева дала знак, і красуня-русинка вибігла до саду. Її місце біля столу зайняла інша хлопка.

— Стасю, дорогенька, Ви занадто переймаєтеся дурницями, — холодним менторським тоном зауважила господиня дому.

— Вона нахабно дивилася на мене! — повторила Стася, але вже не так впевнено. Її обличчя вкрилося плямами, але не втратило привабливості. Присутні чоловіки особливо зауважили, як спокусливо гнів напинає крильця тонкого римського носика Стасі.

Тут миролюбний отець Мартинович підвівся з наповненим келихом і з поважним виглядом проголосив тост за незмінну й всюдисущу благодатну силу Вселенської Церкви та за здоров'я Римського понтифіка Найсвятішого Папи Климента XIII. Всі присутні стоячи випили, перехрестилися, промурмотіли amen і розмова повернула на мирні теми. Небо темнішало, козачки і прислужниці продемонстрували неабиякий вишкіл, швидко й вправно зробивши першу переміну страв.

На столі з'явилися молочні підсвинки, нафаршировані курячими паштетами, сардини у білому вині і маринована гусятина, залита липовим медом і посилана шавлією. До цих страв подали густе чорне корсунське вино, солодкі наливки та свіже листя салату. Тости йшли один за одним. Оратори виголошували спічі на честь присутніх дам і семи класичних мистецтв. Гнояк читав вірші.

Вино і наливки тим часом робили свою справу. Гості вже не підтримували загальної бесіди, пліткували, перебиваючи одне одного, і підвищували голос. Музики за завісою випорожнили штофи і заграли стакато. Ніфонтопуло непомітно погладжував обтягнені атласом стегна гарного козачка, коли той підливав до його келиха. Козачок млосно мружився і облизував випнуті губи. Гнояк на якийсь час зник у глибині саду й повернувся звідти з переможним втомленим виглядом. Зося й фон Керм переплітали під столом ноги й змовницьки перезиралися.

Відчувши настрій компанії, на веранду забігли хазяйські пси і вчинили гармидер. Кавалер Анцо кинув їм недоїдки. Один з псів застрибнув на коліна Зосі й та, п'яно регочучи, обцілувала собачу морду. Ніфонтопуло дав симпатичному козачкові срібного флорина[14] і торкнувся пальцями зав'язок його шароварів. «Іоанн Антонович» важким поглядом дивився кудись у темряву, губи його нервово рухалися, а чоло вкрилося потом.

Раптом пси зірвалися і з радісним гавкотом побігли до брами. Почувся шум, браму відчинили. До двору вбігли босі козачки і холопи зі смолоскипи, за ними в'їхала зграбна шкіряна бричка. До свого дому нарешті повернувся Майстер Пінзель. Музики заграли щось урочисте, пані Пінзелева йшла до сходів зустрічати чоловіка. Майстра привітали гучною овацією і розкиданням квітів. Навіть «імператор» вийшов з трансу й спромігся набути величної постави.

Усе товариство залишило стіл і півколом оточило загорнуту в полотно статую. Іоанн Георг Пінзель, підморгнувши дружині, попросив «Його Величність Іоанна Антоновича» розрізати мотузку, що стягувала полотно. Гості зааплодували. «Імператор» незграбно махнув шпагою, ледь не заваливши всієї споруди. Полотно впало, і гості завмерли у захопленні. Хто у справжньому, а хто й в удаваному.

На круглій високій тумбі застигли в обіймах дві постаті — дівчини і чудовиська. Дівчина була зображена майже оголеною, спірально розгорненою у пароксизмі чи то жаху, чи то пристрасті. Її чудова голівка хилилася на напруженій шиї, ніби квітка, обпалена вогненним подихом пекла. Гнояк відразу впізнав ці буйні вигини дівочого тіла, ці довершені лінії стегон і ніг. Прообраз статуї він лише годину тому обціловував у садовій альтанці. Вкриту тілесною фарбою жіночу фігуру огортали крила і лапи небаченої потвори —рогатого лева з могутнім хвостом і кажанячими пристроями для літання. Ця фігура була посрібленою й теж розгорталася в динамічну й напружену форму.

— Що це за алегорія? — спитав Майстра отець Мартинович.

— Це алегорія під назвою «Дві Величні та Рівнославні Свободи, що вбивають одна одну», — відповів Пінзель і звелів подати гостям келихи.

«Це ж та хлопка!» — здогадалася Стася, розглядаючи жіночу половину скульптурної групи. Вона уявила, як прекрасна рабиня голою позує Майстрові і гаряча болісна хвиля прокотилася усім її тілом. Вона раптом гостро позаздрила нікчемому Гноякові, який міг встромити прутня у таке досконале тіло. Вона вирішила, що випросить у Пінзелевої цю хлопку для себе. Пінзелевій віддавна подобався її перстень з великим сапфіром. Добре, вирішила Стася, ця самовдоволена корова отримає персня.

Отець Мартинович тим часом спохмурнів. Якісь недобрі передчуття виникли в нього, й він вирішив обдумати все, що сталося сьогодні, на самоті, у перервах між ранковими молитвами. Цю переміну у настрої священика помітив мальтійський лицар, гострі кути його обличчя ще погострішали.

[Майстерня таксидерміста Цві, Буданів на Сереті, Подільське воєводство, ніч на 3 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Цві розставив на столі скляні пляшечки з розчинами. Розклав ножі і скребки. Його обличчя було зосередженим, він молився. «Передвічний Ашем, Батько Десяти Світів, Боже Аврама, Іцхака і Давида, поможи своєму мандрівникові у прикрощах темного Малхуду[15]», — шепотів старий єврей, і полум'я свічок коливалося у ритмі його молитви.

Він вже дослідив сріблясту шкіру чудовиська. Плями «плісняви» при найближчому вивченні виявилися колоніями якихось мікроскопічних шкірожерів, котрі виділяли їдкий кислий слиз. Цві професійним оком оцінив роботу тих, хто обробляв шкіру після смерті чудовиська.

Ті давні майстри були фахівцями, але не мали достатньо часу, визначив Цві. Вони не пошкодували сулеми[16] для зовнішньої поверхні, але не змогли ретельно обробити жирові шари мездри[17]. Таку незвичну шкіру для повного знежирення треба було витримати під гіпсом упродовж чотирьох сеансів. Принаймні чотирьох. Але в тих давніх майстрів, судячи з усього, не було часу чотирьох сеансів. Певно, їх переслідували безжальні вороги. Й ті вороги будь-якої миті могли знайти їхню лабораторію. Тому майстри економили час на другорядних операціях.

Якби шкіру препарував Цві, він би використав арсеновий натр, розчинений у теплій воді до однієї сорокової від первинної емульсії, або — й навіть радше! — розчин арсенового мила з камфорою. Але ці тонкі технології просвітленого XVIII століття давні майстри не застосовували. Вони використали погано відфільтрований розчин арсену і зіпсували ним мездру. Невідфільтровані часточки отрути випалили непомітні для ока дірочки. Шкіра стала вразливішою для вологи і шкірожерів. Шкіра вже давно вимагала форми. Зберігання в рулоні вбивало її невідворотніше за вологу.

Цві протер плями слабеньким розчином камфори, потім обережно провів по них золотим ножем. Понюхав лезо. Запах йому не сподобався. Це був запах повільного тління, вікового занепаду, неспішного, але впертого. В цьому запаху не було надії. Шкіра тікала від свого охоронця в ніщо.

Хтось обережно постукав у двері майстерні. Цві накрив шкіру полотном і підкрався до дверей. Прислухався. За дверима дихали люди. Не Хава не діти. Інші люди. Чоловіки.

Цві витяг з-за пояса і сховав у рукаві ніж з довгим і тонким лезом. Ніж, зроблений з доброї сталі. Цим ножем він не зміг би відбитися від найманих убивць або від гайдуків старости. Але міг, у випадку чого, швидко вбити себе й уникнути тортур. Майстер сказав коротку молитву, відчинив двері й зітхнув з полегшенням. На порозі стояли старійшини юдейської громади — лихварі Моше і Шемаес. Від Шемаеса тхнуло часником, і цей запах, який завжди дратував Цві, сьогодні здався йому рідним і заспокійливим. Вони привіталися.

Цві не запросив старійшин увійти. Ці гості були некликаними. А ті намагалися одночасно й зберегти гідну поставу, і подивитися на ЩОСЬ, розкладене на столі.

— Біля південної рогатки повбивали вартових, — повідомив Шемаес.

— Боже Праведний, рятуй нас! Я теж чув постріли, — скрушно похитав головою Цві.

— В ім'я Господа, ти нічого не хочеш нам сказати? — спитав Моше.

— Ні.

— Ті, хто вбив вартових, були дуже вправними вбивцями. Надзвичайно вправними. Один з вартових чудом вижив та розповів війтовим людям дивовижні речі.

— Й що з того?

— Нащо таким посланцям зла наше тихе, мирне містечко? — спитав Шемаес і наставив на Цві прямий погляд великих темних очей.

— Нащо? Ви таки не знаєте? Як завжди — грабувати євреїв, гвалтувати наших жінок.

— Це не були грабіжники. Це не були гвалтівники.

— А звідки в тебе така впевненість, достойний Шемаесе?

Старійшини не відповіли. Роздивитися ЩОСЬ вони теж не змогли. Цві був вищий за них, і його постать затуляла надра майстерні.

— Той, хто приходив до тебе… — почав Моше.

— А то вже не Ваша справа, достойні.

— Нехай Господь буде свідком, кров наша й кров дітей наших впаде на… — почав Шемас.

Цві раптом зробив півкроку вперед і долонею затулив рота Шемаесові.

— Мовчи, — сказав він. — Мовчи в Ім'я Ашема Істинного і Прихованого. І в мене є діти. Таки є. Але Сила Невимовного нас врятує. Моліться.

[Будинок скульптора Іоанна Георга Пінзеля, м. Бучач, Подільське воєводство, ранок 3 червня 1761 року від Різдва Христового]

— Клята, клята комета, — сказав самозванець «Іоанн Антонович» перед тим, як впасти носом у миску з гірчичним соусом. Козачки взяли його під пахви, підвели, обтерли рушником обличчя і понесли в будинок.

За столом залишилися отець Мартинович, Майстер Пінзель, його дружина і кавалер Анцо. З глибин саду долинув п'яний жіночий сміх. Отцеві далося, що це сміється Зося.

— Скоро світанок, — сказав Анцо. — Ваше свято, як завжди, вдалося, мадам і мес'є. Браво!

— Шкода, що не було феєрверку, — зашарілася ані Пінзелева.

Чоловік весело подивився на неї. Він настроєво наздоганяв гостей, борзо перехиляючи черговий келих корсунського.

Отець Мартинович вибив люльку на спорожнілу тацю і відкрутив чубук. Йому кортіло задати кавалерові одне запитання, але він вирішив дочекатися, коли вони з Анцо залишаться на самоті.

— А де ж наша Стася? — раптом схопилася господиня дому.

— Здається, у них з віршомазом з'явилися спільні зацікавлення, — з дивною посмішкою повідомив мальтієць.

— Невже? — здивувався скульптор.

— Так, панове. Земна краса, посилена юністю, має дивовижну владу над простими натурам, — кивнув Анцо і примружив розумні очі.

— Jezus Maria! Гнояк закохався у Стасю?

Кавалер не встиг відповісти. Пані Пінзелева раптом густо почервоніла, підвелася й рішуче попрямувала до садової альтанки. Так рішуче, що зачепилася шлейфом плаття за кущ і відірвала від шлейфа шматок. Пінзель проводив дружину здивованим поглядом.

— Все добре, повірте мені, — заспокоїв його Анцо. — Ці обставини, пане Майстре, аж ніяк не зачіпають респекції Вашої достойної родини.

— Розбещені часи, — промурмотів богослов.

Господар дому не почув його репліки й допив вино. Козачки підбігли і наповнили келихи. Гості зауважили, що вся прислуга жіночої статі кудись пощезала. Не видно було й того приємного козачка, якому імпресаріо подарував флорин.

— У Вас, Майстре, була чудова модель для Першої Свободи, — констатував мальтієць.

— Так, непогана, — підтвердив Пінзель.

— Так вип'ємо, панове, за її непереможну вроду! — підняв дорогоцінний виріб віденських ювелірів Анцо.

— Чи доречно за цим столом пити за вроду позувальниці? — спитав Пінзель.

— За вроду Вашої Першої Свободи, Майстре.

— Й за потворність Другої, — раптом втрутився богослов.

— Вона не потворна, — заперечив Пінзель.

— Всі богопротивні істоти є потворними, — з притиском сказав отець Мартинович. — На цих істотах лежить печать прокляття, означена через відразливий вигляд. А найпотворнішим є диявол…

— Ви його бачили? — спитав Пінзель і прикрив очі.

— Його бачили інші, наприклад, святии Ізидор Севільський…

— Я, панове, запропонував тост, — нагадав кавалер і відпив зі свого келиха.

Пінзель випив свій келих до дна. Отець Мартинович до свого не доторкнувся. За столом вкотре вже запала прикра мовчанка. Богослов видихнув з легень повітря й звернувся до кавалера Анцо з тим запитанням, яке вже кілька годин крутилося, бігало й підстибувало в нього на язиці:

— Кавалере, а де це Ви були представлені канцлеру графові Воронцову?

— Я вже казав Вам колись, отче, що був офіційно прийнятий при Імператорському дворі у Санкт-Петербурзі, — з незворушним обличчям відповів мальтієць.

— А правда, що… — богослов зробив павзу, але продовжив: — Подейкують, що так розхвалений сьогодні Вами граф Воронцов є одним із затятих отаманів таємної організації франкмасонів, двічі проклятої Апостольським Престолом.

— Вперше чую, — всміхнувся Анцо.

Якби цієї миті отець Мартинович дивився не на обличчя мальтійця, а на Пінзеля, він би міг зауважити непідробне зацікавлення, змішане із здивуванням, яке промайнуло в очах скульптора. Але знавець догматів продовжував свій саморобний допит і голос його твердішав:

— Так, панове, цю організацію прокляв Папа Климент XII у буллі In Eminenti Apostalatus Specula, а потім і Блаженний Папа Бенедикт XIV це підтвердив. А в едикті кардинала Фіррао від січня 1739 року, між іншим, зазначено, що достеменно виявлені члени цієї організації мають бути піддані смертній страті, конфіскації майна та повному відчуженню від Божої Благодаті!.. — отець обвів товариство переможним поглядом. — До речі, Ви, кавалере, якось згадували як свого чи не найкращого друга — так-так, друга! — саксонського міністра графа фон Вінцеля-Менка, якого архиєпископ-примас[18] також підозрює у причетності…

— Я маю багато впливових друзів, отче, — перервав монолог Мартиновича мальтієць. — Дуже багато. Серед них є також кардинали і архиєпископи Римської Церкви. Кардинал Урбіні, до речі, є моїм родичем, щоправда вельми віддаленим.

— О, я не хотів Вас образити підозрами…

— Ви поки що, отче, не зробили цього, — сказав кавалер, підвівся і повідомив:

— Я, з Вашого дозволу, панове, подивлюся, що там діється в садовій Аркадії. Можливо, що нашим дамам усе ще необхідні співрозмовники.

Шинок Гершеля Неймана на Бучацькому тракті біля Золотого Потоку, Подільське воєводство, 18 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Придорожній шинок кілька десятиліть розростався вшир, отримував нові прибудови й врешті-решт став подібним до лабіринту з кімнатами, хідниками й темними закутками. Пожежі обминали цю грішну споруду. В усіх приміщеннях прокуреного галасливого вертепу стояли масивні дубові столи, дубові лави, дубові колоди та дубові кругляки, спроможні витримати і безнадійну лють сільських пияків, і бійки завсідників, і розваги шляхти. Порізані ножами, багнетами, шаблями, палашами, ці чорні від часу та пролитих напоїв меблі переживали вже третє покоління шинкарів родини Нейманів.

В одному з найдальших закутків веселого закладу пили темне пиво і заїдали його товстими шматками шинки старий пірат Бомбара та його блакитноокий учень. Вчитель називав його Джіованотто[19], що свідчило про добрий настрій пірата. Бомбара щойно розміняв золотий цехін і тепер уважно вивчав отримані від шинкаря злоті, флорини і гроші.

— Клятий юдей, всі ці срібняки обрізані, немов його родичі, — бідкався пірат. — Джіованотто, подивися, хлопче, що це за дикунську песетину підсунув нам той христопродавець. Мої очі вже нічого не бачать.

— Це півфлорин старого австрійського карбу, пояснив учень. — Он, бачите, на ньому двоголовий орел та імператор Леопольдус.

— Але ж цей Леопольдус геть стертий, наче срака в старої курви. А тут відрізано, подивись-но. Це ж не чесна-ясна песетка, а суцільне дурисвітство для довірливих християн. Accidenti![20] Оці такі розміни, малий, нагадують мені людське життя. Так. Спочатку маємо новісінькій круглесенький золотий цехін Божої благодаті, а потім поступово розмінюємо його на півсотні отакого різаного дрантя… А це що за чудо?

— Десять грошів.

— Це не десять грошів, Джіованотто, це цілих десять смертних гріхів. Й, певно, фальшивих. От зараз на зуб спробую… Та тут олова втричі більше ніж срібла!

— Король сам наказує псувати срібло.

— А я тобі так скажу, Джіованотто: якщо вже тутешній король сам псує гроші зі своїм портретом, то всій цій державі незабаром прийде гаплик, згадаєш мої слова! Я бачив колись таких гонорових supremi[21] на півдні. Таких гонорових, що тобі, Джіованотто, й не снилося! Проголошували себе імператорами цілих провінцій на Ріо-Ґранде, одягалися в оксамит та атлас, називалися «Фернандо Перший», «Родріґо Перший», карбували отакі-от фальшиві песети та реали з портретами. А через три роки, дивишся, а цей «імператор Фернандо» вже жебракує в Каракасі й за півпінти дешевого рому готовий рідного батька зарізати… А це що таке квадратове?

Учень не встиг відповісти. На порозі кімнатки виникла молода служниця з повнісінькими глиняними кухлями. Вона була симпатична й вертка, у білому чепчику і коралях. Служниця побачила гірку срібла на столі, й очі її заблищали.

— О, Маріє, маленьке поросятко, йди до татуся Марсіно, йди сюди, bella carina[22] — заквохкав старий пірат й спробував посадити служницю собі на коліна. Та вивільнилася звичним рухом і поставила на стіл кухлі.

— Може Вам принести гарячих ковбасок? — питала Марія й хитро подивилася на гостей.

— Ти ж сама як та гаряча ковбаска, — вищирився Бомбара, коли учень переклав пропозицію італійською. — Краще скажи нам, а що то за добрі люди приїхали сюди півгодини тому? В мене геть хворі очі, але я ніби впізнав серед них давнього знайомого.

Учень переклав польською його запитання.

— То якісь люди здалеку, певно, литвини, — відповіла служниця, нахабно розглядаючи учня. Молодий їй подобався більше. В нього було таке ніжне обличчя, таке м'яке на вигляд волосся.

— О, ще одні литвини! Литвини, ти чуєш, Джіованотто! — звеселився старий пірат. — Слухай-но, carina, я дам тобі оцю от песетинку — бачиш? — дам, якщо ти зробиш так, що я зможу побачити тих добрих литвинів зблизька, а вони, навпаки, не будуть бачити що я їх бачу, бачив… Тьху! Заплутався… Ваш юдей додає, певно, якоїсь дикунської настоянки до цього пійла…

— Там у стіні є дірочка, — погодилася Марія, коли почула розтлумачення, й потяглася за грошиком.

— Ні-ні, поросятко, не так, — Бомбара накрив монетку могутньою волохатою долонею. — Спочатку я хочу побачити зблизька литовські мармизи тих заброд. Зблизька.

[Середмістя Станиславова[23], Руське воєводство, опівдні 18 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

— Дякую Вам Майстре, що Ви наважилися так далеко супроводжувати такого небезпечного гостя — сказав кавалер Анцо, вистрибуючи з карети Іоанна Георга Пінзеля.

— Ваше товариство для мене тим приємніше, що людям Великої Традиції рідко щастить у наші часи впізнавати одне одного, — зауважив Майстер і теж вистрибнув. — Нас, кавалере, несправедливі обставини і забобони змусили ховатися у шпаринах цього світу, маскуватися й носити личини. Якби не ця раптова проникливість отця Мартиновича…

— Його проникливість, за певних обставин, може коштувати мені свободи. Свободи як мінімум… Але ж Ви теж потім мусите якось пояснити цю подорож до Станиславова…

— Це не важко, кавалере. Тутешні вірмени та магістратський радник Якубович вже давно обіцяли мені розкішне замовлення для нового костьолу. Як тільки нова володарка Коссаковська[24] порозуміється з магістратом щодо податків, я почну робити для вірменів великі фігури Євангелістів.

— То Ви офіційно із візитом до пана радника?

— Так, кавалере, — з жартівливим напівпоклоном підтвердив Пінзель.

Анцо і Майстер вийшли на Ринкову площу. Тут було малолюдно. Від того часу, як нова володарка додала до ординарних зборів нові податки і переглянула привілеї, євреїв на ринку поменшало й центрові торгові шереги перейшли до вірменської громади.

Посеред розжареної сонцем площі стояла смугаста караульна буда, де грали в кості угорські найманці у синьо-блакитних жупанах. Навпроти них, в меншій буді, сидів напівсонний магістратський вартовий з митною книгою, гирями і червоним жезлом. На фарному[25] майдані вірмени продавали молдавських волів. Під дашком навпроти загонів здоровенні драби на чолі із знаменитим Грицьком Козорізом рубали овечу тушу. Зграя псів крутилася навколо в очікуванні тельбухів, підбігала до кривавих калюжок і злизувала суміш крові та пилу. Хмари мух зависали над псами.

Кавалер випив на півгроша свіжого молока, купив у лахмітника тонкий шкіряний ремінець, а в старого гуцула шабатурку. Пінзель придбав для дружини мішечок стеклярусу. Відчувши щедрі руки, до них підбігли торговки хустками, циганчата і жебраки. Раптом Анцо зробив знак рукою й очима показав Пінзелеві на людину в чорному, яка прямувала до них від занедбаного замку Потоцьких. Серед жовтих і сірих кольорів Ринкової площі чорна фігура виглядала посланцем з іншого світу.

Коли чорна постать наблизилася, Майстер побачив, що це худий сивий пан, обличчя якого до самих вилиць заросло бородою. В розпаху чорного плаща було видно темно-зелену оксамитову сорочку з блискучими ґудзиками й срібний медальйон. Руки сивого закривали чорні замшеві рукавички, під якими вгадувались масивні персні. В руках він тримав лаковану тростину, котрою відганяв жебраків і псів.

Анцо і сивий потисли один одному руки. Пінзель помітив, що потискання було особливим: незнайомець тричі натиснув великим пальцем верхню фалангу середнього пальця кавалера.

— Так цій людині можна довіряти? — спитав сивий замість вітання. Запитуючи, він навіть не дивився на Майстра.

— Так, брате, — запевнив його мальтієць.

— Ходімо звідси, — сказав сивий, вціляючи тростиною найнахабнішого з циганчуків. — Тут забагато зайвих очей. А ще більше псів. Гицлі[26] теж занедбали справу. Але Вам, кавалере, поки що нема чого боятися. Ніхто з папіжників не насмілиться образити застільного друга великих світу сього, допоки володарка Катажина присутня у місті.

— Я сподіваюся, — коротко відповів Анцо. Всі троє пройшли повз нові муровища замку, проминули ріг бастіону і зійшли вулицею до великої кам'яниці з рустованим[27] порталом, масивними контрфорсами і широким каретним в'їздом, збудованим у вигляді подвійної арки. Над аркою було вирізьблено щит з гранатом, левиками й Андріївським знаком малого начерку.

В арці сивий повернув наліво, відімкнув ключем низькі металеві двері і повів прибулих сходами униз. Звідкись знизу блимало червонувате світло. Сходи повертали спіраллю. За другим поворотом відкрилася глибока ніша, обкладена цеглою. В ніші стояли дерев'яний стіл і лави. За столом сиділо четверо у масках. Перед ними на столі лежали короткі шпаги. Нішу освітлював нафтовий смолоскип.

— Брати мої, до уваги! Це ретельно перевірений мною брат, котрий знає належні знаки впізнання, — сказав сивий, вказуючи на кавалера. — А цей пан є тим невідомим, за надійність якого наш брат двічі поручився своїми життям та честю. Перший раз поручився у зашифрованому третім регулярним шифром листі, який ми отримали від нього на тому тижні, а другий раз щойно, на площі.

Майстер побачив, що сивий ховав під плащем кинджал з гострим лезом у формі видовженого трикутника. Тепер кинджал був спрямований на Пінзеля і в світлі смолоскипа виблискував золотом і червінню.

[Шинок Гершеля Неймана на Бучацькому тракті біля Золотого Потоку, Подільське воєводство, 18 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

— …Я таки не помилився, Джіованотто! Не зовсім ще зосліп старий Бомбара! — повідомив пірат, повернувшись до столу. — Ці люди такі ж «литвини», як і ми з тобою. Одного з них я добре знаю. Він спритник з клану Блодо. А другий — його родич. Така сама свиняча пика, як і в інших з тієї сімейки.

— Їх теж найняли вбити нашого хитруна? —

— Навряд чи, — розсміявся Бомбара і випив півкухля, _ вони полюють на свою здобич. На якусь свою товстеньку дурненьку здобич. І ми скоро дізнаємося, Джіованотто, що це за здобич.

— Нащо це нам?

— Ми перехопимо в них замовлення.

— А наш хитрун?

— Наш Джованні, як тобі відомо, раптово кудись поїхав. І невідомо куди. Отак. Одні кажуть, що до Monastyrisiko, інші, що до Stanislaffo. О, які варварські назви в цих тутешніх курників, і не вимовиш! Так-от, кажу я, нашого хитруна наразі немає. Й ми не будемо гасати за ним усією Тартарією, ні, ми з тобою будемо чекати його вдома. Чекання — це наша робота, Джіованотто. Вперте чекання у темряві… Але нащо сидіти отак дурно та проїдати останні гроші? Ми знайдемо виконавчі листи, які везуть ці спритники, дізнаємося, на кого вони полюють і хто замовники, вб'ємо цих Блодо, а потім швиденько самі виконаємо їхню роботу. Змовники заплатять нам. Так усюди роблять.

— Метре, мені це чомусь дуже не до вподоби.

— Ehi guagliol'o[28], ти ще малий і дурний. З кланом Блодо, аби ти знав, ніхто вже не рахується. Ніхто й ніде! Вони зневажені. Клан Блодо втратив честь, не відімстивши за своїх хлопців тридцять років тому. Корпорація нам тільки подякує.

— А Його Еміненція?

— А звідки він знатиме?

— Та тут повно шпигунів.

— Вони шпигують не за нами, а за магнатами і військовиками. Ми з тобою їм до дупи.

— Це все дуже ризиковано. Скільки їх?

— Три спритники. Там на столі стояли три гальби з пивом.

— А нас двоє.

— Я вартую п'яти таких вар'ятів[29] Блодо, запам'ятай це, Джіованотто. Добре запам'ятай це!

— Я не сумніваюся у Вашій вправності, метре Бомбаро, але ж нам з Вами не можна ризикувати Святою Справою. Якщо ми відволічемося на інше, хитрун втече.

— Куди це він втече, що ти таке верзеш, Джіованотто? В нього тут багатий дім, товстозада дружина, маленькі діти, замовлень на десять років наперед. І він нічого не підозрює, думає, що сховався у цьому смітті до самого Страшного Суду. Він вже забув Прагу, а його приятель хитрун Меретин узагалі встиг померти своєю смертю. Не дав нам на собі заробити, хе-хе…

— А якщо у цих… Блодо немає виконавчих листів? Якщо вони працюють на слово?

— Так ми ж спочатку все перевіримо. Якщо листів у них немає, ми тоді лишимо одного живим. Трошки живим. І в лісі ми його розпитаємо. Побачиш, як старий Бомбара вміє розпитувати таких от спритників. Як швидко вони починають розповідати про все-все. Плакати отакенними слізьми і розповідати. Як нерозкаяні грішники на сповіді у Святого Лоренцо.

— Так усе буде легко?

— А що тут складного? Джіованотто, хлопче, не бійся! Ми ж маємо перевагу, бо вони про нас навіть не здогадуються. Хто й у кого питатиме потім, куди це поділися якісь там зайди-«литвини»? Тут у лісах повно торборізів… А ми з тобою заробимо грошенят. Моя Антонія так любить золоті прикраси. Ти ще не знаєш жінок, Джіованотто. Без песет і талярів ти для них ніщо. Якщо ти без грошей, то твоя жінка відразу стрибає в ліжко до іншого. До якогось смердючого Россі…

— То як поступимо?

— Почекаємо. Нехай вони нап'ються. Ти домовишся з Марією, щоб вона насипала до їхніх кухлів мого насонного порошку. Потім вони підуть спати до тієї хати, яка стоїть біля самого лісу. Тільки до тієї хати, не до іншої. За це треба буде віддати оці фальшиві десять грошів товстому Шиманові, він брат господаря, ти з ним теж побалакаєш. Коні Блодо з сідловими торбами стоять на подвір'ї…

— Я не думаю, що вони тримають листи у тих торбах…

— Може, ні, а може й тримають. Може, вони тримають там не тільки листи, але й той аванс, який їм заплатили замовники… Ті Блодо всі якісь простуваті. Це в них родинне. Вчу ж тебе: не переоцінюй ворогів. Це властивість боягузів.

— А той Шиман і Марія не викажуть нас?

— А що вони з цього матимуть? Ми ж їм платимо. А потім, після всього, вони вважатимуться нашими спільниками і мовчатимуть мертво… Хоча на всяк випадок я таки прослідкую за Шиманом. Ці шинкарські родини — кубла найгірших пройдисвітів і зрадників. Мене колись виказав шинкар Лідо у Барселоні. Потім його шмаркатим дітвакам згодували яйця їхнього батька… Так-так, за Шиманом слід тримати око…

[Підземелля будинку північніше Тисменицької брами, м. Станиславів, Руське воєводство, опівдні 18 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

— Отже, пане Яне, Ви хочете, щоб Братство взяло опіку над шкірою істоти альшимургу, яку Ви називаєте Священним і Заповіданим Паладіумом Ордену Храму і яка була Вам цілком законно передана для збереження прецептором Східного Прецепторату Лицарів-тамплієрів Гісом Цивілієм двадцять років тому в Празі? Я все правильно зрозумів?

Питав добродій у масці, який сидів просто під смолоскипом. У нього були довгі відвислі вуса, що в поєднанні з вузькою маскою і чорним плащем робили його схожим на зловісного персонажа італійської комедії. Казав він доброю польською, а титул реліквії вимовив латиною з правильними закінченнями та наголосами.

— Так, панове, ви все правильно зрозуміли, — підтвердив Майстер Пінзель і додав:

— Прецептор Ордену Цивілій призначив тоді трьох охоронців Паладіуму. Першого з нас — медика Вацлава Мрага через чотирнадцять днів після того призначення застрелили наймані вбивці. Певно, ті самі, які вбили й самого прецептора. Другий — архітектор Бернард Меретин — нещодавно віддав Богові душу у Львові у природний спосіб; і от лишився тільки я.

— Чи є у Вас, пане, письмові або ж накреслені іншим способом знаки Ваших повноважень як охоронця такої давньої і шанованої реліквії? — спитав Майстра гладкий добродій, голову якого закривав каптур з прорізами для очей і рота. Гладун від того здавався катом.

— Так. Прецептор Цивілій дав Меретинові цей значок, а той перед смертю передав його мені.

Пінзель вийняв з потаємної кишені вкритий потрісканою червоною емаллю срібний хрестик. Гладун взяв значок, повернув його реверсом до світла й вголос прочитав літери, вибиті на раменах хрестика: «N.A.N.»

— Цього достатньо, — раптом сказав третій добродій, який сидів у темному кутку підземної ніші. Роздивитися його Майстер не міг. Судячи з того, що ніхто з присутніх не наважився ані спростувати його заяви, ані додати до неї свого судження, цей третій був тут найголовнішим. Третій спитав:

— Ви знаєте, охоронцю, хто найняв тих убивць, які вкоротили життя лицареві і медику?

— Достеменно — ні, не знаю.

— Але маєте щодо цього припущення?

— Так. Це, швидше за все були люди Святої Інквізиції або ж якоїсь іншої церковної конгрегації, подібної до неї.

— А на чому, пане, базоване це Ваше припущення?

— Цивілій неодноразово казав нам, що Свята Інквізиція чотири століття полює за реліквією, що це полювання коштувало життя не одному охоронцеві й не меншому числу мисливців. Цивілій був останнім лицарем-охоронцем Паладіусу. Ми вже не були лицарями. Прецептор не встиг нікого з нас ритуально посвятити, тільки Меретинові через доторк меча дав чин zelator'a, себто «кандидата». Він перший з нас мав бути посвячений у лицарі.

— А як було вбито Цивілія?

— Тіло прецептора знайшли зранку 9 лютого 1740 року у воді біля річкової запруди. Йому перерізали горло. А перед тим піддали страшним тортурам. На його тілі було безліч порізів та опіків. Певно, вбивці хотіли знати, де Паладіум. Допитували його в закинутій халабуді, біля старого млина. Там знайшли плями крові. Багато плям. На підлозі, на стінах… До речі, ніхто тоді не міг зрозуміти, як тим убивцям вдалося викрасти прецептора з будинку. Жодних слідів не було. Охорона нічого не чула й не бачила. Тільки в кімнаті відчувався такий дивний запах. Солодкуватий, немов турецькі пахощі… То взагалі, панове, було моторошне, страшне,звіряче вбивство. Видовище зарізаного прецептора й досі стоїть перед моїми очима. Горло його перерізали так, що голова трималася лише на шматочку шкіри. Майже відтяли йому голову. А всі скрині і шафи в його кімнаті вбивці обшукали.

— А як потім убили медика Мрага?

— Його застрелили з пістоля у передмісті, куди він приїхав до хворого. До свого пацієнта. Застрелили в спину, Можливо, він тікав від убивць і вони його вбили. Слідів та свідків теж не було. Жодних. А через два тижні хтось уночі підпалив нашу майстерню. Все згоріло… Тоді ми з Меретином утекли з Богемії. Навіть не розрахувалися із замовниками.

— А прецептор часом не називав імен тих інквізиторів і шпигунів, котрим у ті часи було доручено полювати за реліквією? — спитав гладун у каптурі.

— Ні, але у Празі ми з Меретином найдужче боялися монаха домініканського чину Станісласа. Його часто бачили біля будинку Мрага, де переховувався Цивілій. Люди розповідали нам, що Станіслас розпитував про прецептора квартальних вартових та майстрів будівничого цеху.

— Що Ви, пане, про нього знаєте?

— Станіслас був молодим, не старшим за двадцять п'ять років, малого зросту, худим, вертким із дуже-дуже світлим, майже білим волоссям. У нього було таке видовжене носате обличчя — «щуряче». Його називали то «мазуром», то «литвином», то «рутеном», але він вільно балакав богемською говіркою і добре — латиною. Він крутився між будівничих, художників і різьбярів, цікавився ремеслом. Навіть, здається, сам намагався малювати ікони… Так, пам'ятаю, він розпитував мене про лаки. Питав мене, якими лаками краще вкривати живопис, щоб не тріскав на холоді, а якими — дерев'яні багети. Мої відповіді завжди записував. Мав він такий записничок — шкіряний, чорний, зі срібними планками по обрізах шкіри. Доброї роботи записничок… Я вперше побачив Станісласа восени 1739 року, коли він супроводжував отця-настоятеля домініканців Йонку. Той замовляв різьблену вівтарну огорожу в нашій робітні. Поки Меретин з Йонкою домовлялися про ціни, Станіслас устиг обнишпорити всю майстерню, перебалакати зі всіма нашими робітниками. В нього були такі швидкі очі: такі, що все бачать. Якщо хтось і шпигував за нами тоді, у Празі, то це був він — монах Станіслас.

— А після того Ви не помічали, що за Вами стежать?

— До останнього часу — ні.

— До останнього часу?

— Саме останнім часом, панове, я маю погані передчуття.

— Тільки передчуття?

— Так.

— Ви надаєте цим передчуттям вагомості?

— Так, панове, надаю.

— Чому?

— Бо вже мав подібні у Празі, тоді, перед убивствами. Такі самі сни. Такі самі… Окрім того, я переконаний, що Дух Паладіуму продовжує пророкувати. Він посилає мені ці застережні сновидіння… Я розумію, що ви можете —навіть маєте цілковите право! — бути скептично налаштовані до подібної аргументації, але повірте мені, я не страхополох й ще, Богу дякувати, при своєму розумі. Зрештою, я почав шукати Людей Традиції під впливом тих снів. І раптом знайшов Вас. Не вважаю це випадковістю.

— Ми Вам дякуємо, Майстре. Ми врахуємо це Ваше повідомлення, — почув Пінзель голос того, що ховався в темряві. Потім голос промовив: А тепер брат Михал зачитає нам свій реферат про дивовижних альшимургів і грифів. Отримавши листа від брата Анцо, ми як змогли дослідили історію цих дивовижних істот за давніми книжками і свідченнями авторитетних географів. Брат Михал глибоко проникся цими речами і всі ми зараз уважно послухаємо його доповідь. А Ви, майстре Яне Юрію, сідайте на ослінчик, послухайте з нами. Даруйте, що ослінчик не дуже зручний… Ви, кавалере, сідайте поки що поряд з братом-тайлером[30]… Можливо, пане Яне, Ви захочете потім щось доповнити чи, скажімо, вдосконалити доповідь нашого брата. Ми будемо Вам за це вдячні.

Той, кого названо було братом Михалом, вусатий «герой італійської комедії», підвівся, приставив ребро долоні правої руки до горла і сказав, звертаючись до невидимого керівника:

— Достойний Майстре і ви, мої брати! Дозвольте мені почати доповідь.

— Кажи, брате мій, — дозволив Достойний Майстер Ложі.

[Шинок Гершеля Неймана на Бучацькому тракті біля Золотого Потоку, Подільське воєводство, вечір 18 червня 1761 від Різдва Христового за новим стилем]

Коли Бомбара казав, що простуватість — родинна риса Блодо, він мав рацію. Двоє із сімейного клану найманих убивць Блодо — Ґаспаро і Кармініто, які сиділи у шинку Неймана того фатального вечора, направду не відзначалися ані гострим розумом, ані кмітливістю. Зате м'язи в них були міцні, як коріння дуба, а шиї були товщими за поперек прислужниці Ориськи, яка носила їм пиво. Ті, хто бачив їх уперше, зазвичай були переконані, що бачать батька й сина. Насправді ж ці Блодо були рідними братами.

Гаспаро, котрий був старшим за Карменіто аж на двадцять сім років, народився від першої дружини Ґаспаро-старшого, схожого на ведмедя душогуба, уродженця крихітного сицилійського містечка Кастеламаре. Молодший — Кармініто — був його ж сином, але від четвертої дружини. Поміж цими двома синами три покійні й одна чинна дружина Ґаспаро-старшого народили ще вісімнадцять доньок, не потрібних у родинній справі. Всім цим «сеньйоритам Блодо» треба було забезпечити пристойні посаги. Тому простуваті брати бралися за роботу по всій Європі, не гребуючи ані вбивствами жінок, ані викраденнями дітей. Їм щастило. Вже десять сестер вони видали заміж за людей поважних та статечних. Залишалося ще вісім. Їхні імена (Сільвія, Розалінда, Амалія, Франческа, Прісцилла, Орделія, Марцілія, Патріція) були вигравіювані на срібних пряжках широких розбійницьких поясів братів Блодо.

Але щодо третього в цій компанії, то тут Бомбара помилився. Він не належав до клану Блодо й, відповідно, не страждав на простуватість. Третього звали Василем Многогрішним, і був цей добродій прямим нащадком гетьмана Дем'яна Многогрішного, колишнього нещасливого правителя Лівобережної України.

Довгий шлях пройшов правнук гетьмана, перш ніж опинитися у подільському трактирі в компанії сицилійців. Цей шлях почався за два роки до того на берегах Амуру, пройшов через кабінет князя Шаховського, шефа Таємної Канцелярії Її Величності Імператриці Єлизавети Петрівни. А на Різдво 1761 року шлях добіг до самого Гамбургу.

Там гвардії підпоручник Василь Многогрішний зустрівся з російським резидентом Яковом Головкіним, який повідомив йому, що небезпечний державний злочинець Пупков, котрий «злозатєйно і прєдєрзостно» видає себе за принца Іоанна Антоновича, вже залишив непривітне для нього Прусське Королівство і перебуває десь на землях Речі Посполитої. Де саме, агенти Головкіна якраз з'ясовували.

Для того, щоб гвардії підпоручник Многогрішний спромігся успішно виконати секретне завдання Таємної Канцелярії, резидент Головкін найняв йому на допомогу братів Блодо, котрі щойно перед тим передали замовникам викрадену ними доньку гамбурзького негоціанта[31], отримали за неї гроші і звільнилися для нових заробітків. Братам резидент видав аванс у п'ятсот гульденів (суму, що дорівнювала посагові Сільвії і Розалінди) і персону Многогрішного як старшого компаньйона. Окрім того, до компанії Блодо вперше в їхньому розбійному житті долучилася жінка. Це була китаянка Мао Мянь, яку нащадок гетьмана для зручності називав Манькою і котра супроводжувала його в мандрах від самого Нерчинська.

Спочатку ця супутниця страшенно нервувала братів. Щодо жінок, та більше — язичниць, сицилійці мали вікові забобони. Але невдовзі, після нічної кабацької бійки, Блодо раптом виявили дивовижну річ. Косоока Манька знала дивовижні способи виводити здоровенних хлопів поза межі свідомості за допомогою різких ударів ногами в голову і груди. В цих ударах сицилійці відчули щось рідне. Після того вони цілу добу тільки й робили, що спілкувалися з Манькою. Переважно на мигах і пальцях. З тих перегукувань-перемигувань їм стало ясно, що китаянка також належить до шанованого стародавнього клану спадкових професійних убивць, а її батька Мао Чана влада Китаю стратила, неквапно зрізавши з живого тіла сто одинадцять шматків грішної плоті.

Блодо сповнилися повагою до родини Мао. Маньку вони оточили сентиментальною увагою. Кармініто навіть закохався в неї і питав у мандрівних ченців-францисканців: чи є можливим для чесного католика одружитися із жовтошкірою. Мандрівні монахи мали щодо цього глибокі сумніви, підкріплені відповідними уривками з писань святого Ампілогія Равенського. Ці сумніви вберегли компанію від конфлікту. Манька продовжувала час від часу ділити ліжко з Многогрішним. А Карменіто ревно молив Мадонну і святих покровителів клану Блодо послати йому хоч якесь знамення.

На початку травня в Кракові компанія отримала повідомлення від Головкіна, що його агенти натрапили-таки на слід самозванця. Слід вів до Бучача, в корінні володіння Потоцьких, затятих ненависників Росії. Це ускладнювало завдання. Але Блодо були людьми самовпевненими, а Многогрішному з Манькою вдавалися й небезпечніші авантюри.

Тому, отримавши від резидента підробні рекомендації і паспорти, компанія бадьоро вирушила в дорогу. За паспортними реєстраціями вони були вільними литвинами з володінь Любомирських. Манька реєстрацій не отримала. Її ховали у великому плетеному кошику, притороченому за спиною гвардії підпоручника.

Вже біля Бучачу Многогрішний розробив загальний план операції. Щоб арештувати самозванця, якого пильно охороняли гайдуки Канівського старости, він вирішив вчинити відвабливий маневр. Таку тактику часто-густо застосовували амурські козаки, грабуючи склади з хутром у прикордонних китайських фортечках. Задумано було найняти місцевих опришків, які мали вчинити напад на передмістя, підпалами підняти рейвах поміж тамтешніх лихварів. Якби гайдуки були зайняті опришками і пожежами, компанія — за сприяння Фортуни — встигла б захопити Пупкова. Адже секретне завдання Таємної Канцелярії полягало в тому, щоб самозваного Іоанна Антоновича живого й при повному розумі доправити до Санкт-Петербургу, де кати князя Шаховського мали намір детально розпитати крамольника про його спільників, меценатів і доброзичливців.

У ніч на 19 червня 1761 року, в шинку Неймана гвардії підпоручник Многогрішний чекав на таємничого ватажка опришків отамана Гната. Ватажок через вірну людину обіцяв з'явитися проти ночі, коли темрява впаде на Темний гай біля Потоку і зробить його ще темнішим і безпечнішим для змовників. Час від часу Многогрішний відходив від столу. Він придивлявся до лісу, перевіряв коней біля перев'язу і носив шматки баранини та пиво Маньці, котра терпляче сиділа в своєму кошику.

Коли Бомбара зазирнув у дірочку, вказану йому Марією, гвардії підпоручник вчергове вийшов до коней і китаянки, і старий пірат, на свою біду, побачив лише те, що й сподівався побачити. За столом, немов загримовані в людську подобу ведмеді, сиділи два вусаті бурмилисті Блодо. Старший розкурив люльку і пускав у віконце димові кільця. Молодший грався ножем. Обидва були напідпитку. Й від того мали ще тупіший вигляд, аніж зазвичай.

Задоволений Бомбара повернувся до свого учня й до свого пива. А через кілька хвилин у тому закутку, де сиділа компанія, ніби нізвідки виник малий кухарчук Лейба Фройдус. Він тремтячим голосом спитав у Ґаспаро:

«Ясновельможний пане, якщо я Вам скажу щось дуже-дуже для Вас важливе, ви дасте мені три флорини?»

Ґаспаро не розумів польської. Але добре знав мову людських очей. Важка долоня сицилійця лягла на плече Лейби і притиснула кухарчука до лави.

«Посиди поки що тут, ragazzo[32]. Скоро сюди прийде наш патрон. Він побалакає з тобою по-вашому».

[Вільномулярський реферат достойного брата Михала Бобковського (3*), прочитаний ним для братів Достойної ложі «Озирис до Білого Пелікана» на Сході м. Станиславова у підземеллі будинку північніше Тисменицької брами, Руське воєводство, 18 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Свідоцтва про істоту Ucello Grifone, або ж персидського і гіперборейського Альшимурга, Птахолева та агресора Сходу, ретельно зібрані шляхтичем Михалом Б[обковським] у славетній Книгозбірні Опинських з дозволу преподобного отця-настоятеля Яна Самійла Гарбарки

Найпершим, хто дав знати народам Європи про існування грифа (гриффа, грипа), був дивовижний еллінський медик Ктесій з Кніду, що вісімнадцять років був лікарем при Царському дворі славетного і благодійного Персидського монарха Артаксеркса Другого, відомого тим, що одружився на юдейці Естер та винищив рід злого Амана.

Ктесій вважав грифа старожитньою індійською твариною. Він залишив нам вельми детальний опис цього монстра: «Істота з чотирма ногами, нагадує лева. Кігті має надзвичайно сильні, теж подібні до лев'ячих. Розповідають, що спина його вкрита чорним пір'ям, а груди — червоним. Крила ж він має білі. Ті, хто бачив грифа, запевняли Ктесія, що пір'я на шиї в нього — темно-синє. Отже, істота ця вельми строката. Вогненні очі грифа, про які подейкували очевидці, ми віднесемо до фантастичних і казкових перебільшень, якими переповнені літературні твори давніх авторів. Далі Ктесій розповідає, що гнізда грифів розташовані в горах. Дорослого грифа, стверджували його інформатори, впіймати надзвичайно важко, тому ловлять пташат. У країні Бактрії, яка знаходиться в неприступних горах між Північною Карманією, Аріаною і Тураном, грифи нібито охороняють багатющі золоті копалини. Власне це одна з численних згадок про те, що грифи якось пов'язані із золотом. Святий Парамоній Дамаський, зокрема, припускав, що для виведення або вигодування пташенят грифам потрібне рудне золото. Можливо в золоті, як хімічному елементі, сховано конфіденцію їхньої могутності. Вони здатні подолати будь-яку істоту, окрім Слона і Лева.

Візантійський ерудит Тимофій Газький у своєму енциклопедичному творі «Про тварин» пише таке: «У грифа грудина й верхня частина тіла нагадують коня. Дзьоб та крила — пташині, а хвіст і спина — як у Лева. Люди ловлять грифа і з його пір'я роблять дорогоцінні сагайдаки, а з його кігтів — кубки. Коли він старіє, тоді його дзьоб викривляється і не дає йому споживати їжу. З часом він помирає від голоду».

Римський книжник Марк Сервій Гонорат Граматик вважав, що грифи живуть у Гіперборейських горах на північ від Танаїсу. Він називав їх «посвяченими Аполлону» та «знаними ненависниками коней». Його повідомлення підтверджують виписки святого Ізидора Севільського. Географ Полікарп повідомляє, що грифи можуть злягатися з кобилами і мати від них нащадків. Цих нащадків Полікарп називає напівгрифами і грифонами. На відміну від правдивих грифів, грифони не вміють літати, хоча мають невеличкі крила. Зате грифони швидко бігають і в степах доганяють степових Барсів. Кобили, які народжують грифонів, вмирають при пологах. Полікарп вважає, що це відбувається від того, що рудиментарні крильця маленького грифона розривають тіло кобилиці. Грифони, немов мули, неспроможні мати нащадків.

Повідомлення Гонората про те, що грифи були особливими істотами, присвяченими Аполону, наводить на думку, що живих грифів, або ж реліквії, виготовлені з їхніх трупів, мешканці давньої Гіпербореї використовували у містеріях та відправах на честь небесного божества Дангара (Танхери), якого античні ерудити, традиційно схильні до всеможливих екстраполяцій і порівнянь, зазвичай ототожнювали з Аполоном і Мітрою. Можливо також, що грифи були священними тваринами Дангара і дресировані представники цього племені утримувалися при храмах Дангара.

Знаменитий італійській мандрівник Марко де Поло за довгі роки своїх дивовижних мандрів Азією і Тартарією жодного разу не зустрів грифа у тій строкатій і синтетичній подобі, яку йому так вперто й наполегливо приписують стародавні авторитети на чолі з Ктесієм Книдським. Він писав, що насправді гриф є гігантським орлом і живе він на випалених сонцем островах Південного Океану. Варто зауважити, що шляхи знаменитих подорожей Марка проходили набагато північніше за ті бактрійські та індійські землі, де мав би звивати свої неприступні гірські гнізда легендарний гриф Ктесія і Тимофія.

У славетних персидських поемах гриф згадується як Альшимург. Східні поети, котрі надзвичайно схильні до використання у своїх поемах метафор і гіпербол, називають його Винищувачем слонів та Залізнодзьобим Володарем Небес. Вони настільки обожнюють цю істоту, що навіть екскременти альшимурга називають священними і помічними від усіх хвороб, які насилають демони Ночі.

Один з цих персидських поетів, Пірдос[33], описує бій Іранського героя Аспандара з Альшимургом. Це дуже дивна оповідь. Герой Аспандар у ньому поводиться зовсім не героїчно. Принаймні, негероїчно з точки зору освіченого європейця, звиклого до розуміння героя, як шляхтича і безумовної людини честі. Аспандар, як про нього оповідає Пірдос, сховався у величезній залізній скрині і звідти — захищений нездоланним залізом — штрикав в Альшимурга гострими списами. Скалічений і скривавлений Володар Небес стає потім легкою здобиччю цього, з нашого погляду радше хитромудрого, аніж хороброго, мужа.

Можна також згадати уривок з Павсанія, якого всі відомі та визнані дослідники Стародавніьої Еллади вважають незаперечним авторитетом та сумлінним фіксатором достовірних подій і фактів. Павсаній у Восьмій книзі своїх «Описів Еллади» зазначає: «У пустелях Аравії серед інших диких тварин зустрічаються птахи, яких називають Стимфалідами. Для людей вони не менш небезпечні, аніж Лев і Леопард. Ті мідні кольчуги і лати, які носять люди, ці птахи пробивають; але якщо сплести товстий одяг, зробивши його з кори, тоді дзьоби Стимфалід застрягають в корі. Ці птахи подібні до ібісів, але дзьоби й кігті в них набагато коротші й не загнені, як в ібісів».

Відомий Майстер Кабали та Маг Алойз Руллій цікавився метафізичною природою грифів. Відомо, що згідно з магічною теорією, людина фізично складається з п'яти елементів, психічно — із семи планетарних сил, а духовно — з дванадцяти зодіакальних первнів. Руллій стверджував, що природа грифів відмінна від людської і психікою грифа керують не планети, а нерухомі зірки Кришталевого Неба (що перебуває під впливом енергій Сфіри Тіферет[34]). Відповідно психічно грифи складніші за людей і мають нахил до вшанування Краси. Психічна досконалість компенсує їм відсутність духовної природи, належної — за промислом Духа Святого — лише людям, котрі створені за Образом і Подобою Божими.

Легенди тамплієрів згадують принаймні трьох грифів (Птахолевів). Відомим є гриф незрівняного воїтеля та захисника пілігримів Великого Магістра Армана де Перигора. Шкіра цього грифа, як бачимо, так несподівано знайшлася тепер в наших землях. Живого грифа привіз до Європи (як стверджує «Велика порічна хроніка Великих Магістрів Храму») шляхетний Лицар-тамплієр на ім'я Дітмар Вольф. У Неаполі в часи короля Манфреда згаданого грифа виставили на розважальний бій проти знаменитого в ті часи Лева Боніфація. Величезний Лев ударом лапи збив грифа, але той своїми страшними кігтями теж устиг смертельно поранити Боніфація. Весь Неаполь тоді оплакував безглузду загибель двох красивих і сильних істот. Організатора цього бою Домініко Фареллі розлючені неапольці закидали камінням до смерті. Ще одного грифа згадують «Аннали облог Акри та Останніх Лицарів Храму». В цій хроніці анонімні історики Ордену повідомляють про войовничого грифа, якому дали ім'я Жан-Філіп. Під час оборони маленької фортеції Цефори у Палестині гриф Жан-Філіп сміливо нападав на каравани сарацинів, лякав їх раптовими атаками з неба й, навіть, роздер обличчя одному з ворожих керівників — емірові Мелікару. Але невдовзі невірні його підстрелили. Зберіглася (щоправда, частково, у трьох уривках) довга та велемовна поема-тренос, авторство якої історик Бостаній приписує Лицареві Гуго де Авандо де Роу. В цій поемі оплакується загибель грифа-воїтеля й наводиться видіння, в якому автор бачить світлоносний образ грифа, що перебуває поряд з Християнськими Святими у благословенному Богом місці.

Хоча ми, люди освіченого XVIII століття, безперечно, далекі від некритичного ставлення до повідомлень про Хрещення грифів та Слова грифів, все ж таки мусимо визнати грифів не тільки істотами, існування яких підтверджено численними авторитетами та згадками в історичних хроніках, але й тваринами розумними і благодатними, здатними до дивовижних вчинків.

Якщо реліквія грифа Армана де Перигора направду збережена, то вона може добре прислужитися славі нашого Братства. Й не тільки як могутній талісман, але й як матеріальне свідчення існування Тамплієрського Спадку для Братства, про що віддавна говорять у Братньому Середовищі, — але поки що без достатніх доказів та підтверджень.

[Шинок Гершеля Неймана на Бучацькому тракті біля Золотого Потоку, Подільське воєводство, вечір 18 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Гвардії підпоручник Василь Многогрішний відзначався швидким розумом та блискавичною реакцією під час небезпеки. Коли кухарчук Лейба розповів йому, що якийсь небезпечний на вигляд чужинець підглядав за компанією через дірку в стіні, він майже відразу розробив відповідний план. Але спочатку треба було визначити ступінь небезпеки. Він дав Лейбі три флорини і пообіцяв ще один, якщо той знайде таку саму дірку в закапелку Бомбари.

Разом з Ґаспаро і Лейбою підпоручник прокрався до тієї частини шинка, де сиділи старий пірат з учнем. Але добре роздивитися їх не виходило. В закапелку було темно і доречної дірки в стіні не знайшлося. Тоді Многогрішний вирішив відправити на розвідку до закапелка Маньку. Її нашвидкуруч одягли жебрачкою.

Жебраки час від часу забігали до шинку і канючили у відвідувачів гроші. Гершель та його брати проганяли їх звідти, але без особливого успіху. Поява ще однієї потворки з простягнутою рукою не привернула уваги завсідників. Манька, закутана у дві драні хустки, прослизнула до закапелку.

Підпилий Бомбара спочатку теж не звернув на неї уваги. Манька мугикала щось міжнародне-жалісливе, і пірат сунув їй в руку шматок хліба. Тільки коли «жебрачка» щезла, він ніби проснувся.

— Що за свиняча дівка? — спитав він чи то Джіованотто, чи то самого себе. — Я таких жовтопиких бісиків бачив колись у Лісабоні… Гм… Спочатку ті здоровенні кастельмарійські Блодо, тепер ця жовта… Accidenti! Невже ця смердюча таверна стоїть на перетині всіх проклятих шляхів світу?

Він ще трохи посидів, заскочений якоюсь думкою. Потім подивився на учня майже тверезим поглядом і сказав:

— Тут щось не те, Джіованотто.

— Давайте підемо звідси, метре Бомбаро. Ну їх до біса, тих ваших Блодо.

— Підемо, кажеш?.. Почекай, малий, почекай. Невже ці спритники нас переграли при такому ясному флеші? Святі угодники Божі! Джіованотто, коли мене тут не було, сюди заходили ще якісь жебраки?

Учень заперечно похитав головою. В їхньому закапелку була одна жебрачка за весь вечір — Манька. Бомбара подивився на віконце. Воно було крихітним. Учень ще зміг би пролізти крізь нього, але піратові було зась. «У випадку чого доведеться прориватися через кімнати», — зрозумів Бомбара і настрій його зіпсувався остаточно.

Цієї миті за віконцем промайнула чиясь тінь. Бомбара сховав у правому рукаві ніж і виклав на стіл обидва заряджені пістолети. Один з них був чотириствольним, зробленим в Англії на замовлення. В очах учня промайнув страх. Він уперше побачив, як метр запанікував.

— Слідкуй за вікном, малий, — наказав пірат. Сам він обернувся в бік дверей і взяв в ліву руку свій чотириствольник.

Так вони сиділи довго. Сутінки наповзали на без того темну кімнатку. Свічка на столі згасла. Нічого не відбувалося. Ніхто з прислуги не заходив до закапелка, не приносив пива, не міняв свічку. Ані Марія, ані Ориська. Тепер уже Бомбара остаточно зрозумів — їх оточено. Штурмувати кімнатку вороги бояться, бо неминуче зазнають втрат. Вороги чекатимуть доти, доки вони самі вийдуть.

Бомбара подивився на стелю. Стеля кімнатки була складена з товстих соснових дощок, обмащена глиною й помальована крейдою. Прорватися крізь неї на горище, де шинкарі клали на ніч пияків, було майже неможливо. Майже. Він підморгнув учневі. Той скочив на стіл, вперся плечем у стелю і спробував підняти середню дошку. Марно. Дрібна глина, крейда і пил попадали вниз і перетворили пірата на білу статую. Бомбара прислухався. Йому здалося, що на горищі хтось шарудить. Він подумав, що якби він сам планував оточення, то послав би на горище вертку жовтолицю «жебрачку». Так само мовчки він наказав учневі полишити спроби підняти дошку.

«Якщо їх четверо, — міркував Бомбара, — то жовта, ясне діло, засіла на горищі, молодого Блодо вони посадили з пістолями навпроти вікна, а старий кнур Ґаспаро і той третій Блодо, котрого я не бачив, чатують у коридорі. Він вузький, темний і важко мені буде захопити їх там зненацька. Стріляти Блодо вміють. Розуму тут не треба».

Старий пірат відчув холодну присутність смерті.

Хвилини, ніби нечутні краплі, зникали одна за одною у зловісній тиші. Шинок наче вимер. Бомбара уявив, ніби побачив, як хутко розходяться завсідники, як втікають до сусідніх хат кухарчуки, жінки та шинкареві діти.

Раптом з вулиці почулися гикання, команди і крики. Учень обережно заглянув у віконце. На подвір'я заїжджав цілий кінний поїзд — вершники зі смолоскипами, карети, ще й ще карети. Гавкали псячі зграї, співали п'яні голоси. Сам ясновельможний пан Канівській староста повертався з полювання. «Найсвятіша Мадонно і Святий Марсіно, дякую Вам!» — прошепотів Бомбара і подумки поклявся після повернення збудувати у рідному місті капличку.

Гершель Нейман, біліший за обсипаного крейдою пірата, вибіг назустріч Миколі Базилеві Потоцькому, впав на коліна перед розкішною, розцяцькованою пилявами, амурчиками та однорогами каретою. Прислужник виніс за Гершелем кубок з горілкою, тримав його на срібній таці і перелякано обертав очима.

Відкрилися скляні дверцята позолоченого екіпажу. З карети вистрибнули дві голі дівки, а за ними, сповнений неземної величі, неосяжно товстий, одягнений у шовк і атлас, всипаний діамантами, рубінами та смарагдами, намащений єгипетськими й сирійськими парфумами, виступив сам славетний Бучацький дідич.

Від світла смолоскипів та блиску діамантів перед шинком стало ясніше за день. Голі красуні підняли над головою володаря золоті віяла у вигляді усміхнених сонць. Мисливці-шляхтичі, гості володаря і гайдуки тричі крикнули «Віват!» так, що затремтіли вікна і рвонулися коні на перев'язі. Дами зааплодували. Потоцький привітав їх монаршим порухом руки, побачив вкляклого шинкаря, прислужника з кубком, хитнувся, зареготав і крикнув:

— Рушницю мені!

— Не вбивайте, ясновельможний пане! — заверещав Гершель і кинувся до високих мисливських ботфортів Канівського старости. — Заради Бога Святого, не вбивайте!

— Не вб'ю тебе, с-с-сатаниську, помилую, якщо з-зараз ох-х-хрестишся! — натужно вимовив Потоцький. Він був п'янезний і ледве тримався на ногах. Старший над гайдуками сотник Свир подав йому заряджену рушницю, від люфи до приклада інкрустовану золотом, бірюзою і діамантами. Староста став подібний до грізного Юпітера, котрий узяв у правицю смертоносну блискавку.

— Ви ж мене вже тричі хрестили, ясновельможний! — заплакав шинкар.

— А ти знову пр-р-родав Христа, я зна-а-аю! — сказав староста і ремигнув. Рушниця випала з його рук. Юпітер забув про Гершеля, випив до денця горілку, покликав до себе німф з віялами, сперся на їхні лілейні плечі і рушив до шинку. Мисливці, гості, дами і гайдуки посунули за ним.

Сотник Свир за вухо підняв шинкаря від землі.

— Щастить тобі сьогодні… Скажи своїм курвам, щоб негайно вимили карету пана старости, — наказав він Гершелеві й теж зайшов до шинку. Не встиг він переступити через поріг вертепу, як до нього кинувся товстий Шиман і щось швидко зашепотів йому на вухо. Той узявся за шаблю.

Гершель тим часом обтрусив пил з одягу, помацав вухо, сплюнув і крикнув прислузі нести цебра і щітки. З карети на все подвір'я пахло зовсім не єгипетськими парфумами.

Як пошепки розповідала потім Ориська, такого засцяного та оббльованого купе вона в своєму житті не бачила.

Поява старости і його п'яних компаньйонів змусила Многогрішного зняти облогу з кабацького закапелка. Він, старший Блодо і китаянка миттєво змінили диспозицію й прошмигнули надвір через задні двері. Нащадок гетьманів пішов за кіньми, а брати перебіжками дісталися Темного гаю. Звідти Блодо уважно слідкували за дверима і вікнами Нейманового вертепу. Вони не випускали з рук рушниць, будь-якої миті готові зустріти ворога. Китаянка кудись щезла, від чого Кармініто нервово роздував ніздрі і чухав плечі підборіддям.

Ще напруженішим був гвардії підпоручник, коли наблизився до перев'язу. Там уже чатували тверезі й уважні гайдуки Свира. Це були відбірні «лейб-гвардійці» Канівського старости, досвідчені воїни, які за службу отримували вп'ятеро-вшестеро більше, аніж гренадери саксонських штандартів короля Авґуста. Гайдуки уважно слідкували тим, що робить Многогрішний. Коли він почав відв'язувати рисаків, один з гайдуків підійшов ближче і сказав:

— Зачекай-но, паничу.

— Це мої коні, — пояснив підпоручник.

— А сам ти з яких будеш?

— Я є шляхтич Голинський з Литви.

— А нащо ж ти зараз тікаєш звідси, шляхтичу Голосрацький? Чого так злякався? Ясновельможний пан староста щедрий, любить гостей, чого ж ти не хочеш випити горілки з паном старостою, га?

— Маю справи, — сказав Многогрішний, роблячи вигляд, що не помітив образи. Одягнений він був небагато, на штанах ясніли заплати. Отже, гайдук міг легко прийняти його за збідованого і лякливого ходачкового шляхтича.

— Які ж такі справи вночі? — спитав другий гайдук, що непомітно підійшов до підпоручника ззаду. — Тут у нас неспокійно, паничу. В лісах гуляють опришки отамана Гната. А ти вночі хочеш їхати через ліс… Яка в тому потреба?

— Мене чекають у Городенці. Маю встигнути До переправи.

— У Городенці, кажеш? А може, тебе розбишаки чекають з вістями у лісі? Може, ти ніякий не шляхтич, а харцизяка із Гнатових…

Раптом хтось відчинив зсередини двері шинку. Двері ляснули, немов вистрелили. Надвір з вертепу вирвалися крики і шум.

— Агов хлопці, мерщій сюди, мерщій! — гукнули з шинку. — Свир опришка впіймав!

Гайдуки втратили інтерес до підпоручника й побігли на крик. Многогрішний відв'язав коней, застрибнув на свого рисака, повернув на дорогу і побачив Маньку. Китаянка причаїлася за рогаткою. В руці вона тримала дерев'яну трубку, а в зубах стискала пласку коробочку. Підпоручник знав, що в коробочці — голки, а кінці тих голок намащені смертельною отрутою, рецепт якої вже кілька століть зберігався в родині Мао.

Тим гайдукам пощастило, зрозумів нащадок гетьмана.

Китаянка вийняла з рота коробку. «Щунь шоу цянь ян», — тихо сказала вона, не залишаючи своєї засідки. Це була назва Дванадцятої Хитрості з давнього китайського трактату про військову мудрість. Многогрішний читав цей трактат. Перекладалася назва: «Вкрасти вівцю щасливою рукою». Китаянка рідко згадувала давню мудрість Чжун-го. Тільки тоді, коли бачила щось зрозуміле їй і незбагненне для європейців.

Многогрішний зупинив коня. Поки що він второпав лише те, що його Манька побачила певний шанс для компанії. Якусь щасливу нагоду, якою варто скористатися, щоб не образити божеств Долі. Саме такі обставини мали на увазі давні мудреці, формулюючи Дванадцяту Хитрість.

— Кажи! — звелів підпоручник.

— Мій пане, мені треба кинути палички «і»-

— Мать твою… Але вибрала ж ти час для кидання.

— Це дуже-дуже потрібно, мій пане.

— Тут будеш кидати?

— Так.

— Тоді роби швидше. Вони можуть повернутися.

— Я швидко, пане мій.

Трубка з коробкою миттєво щезли в широких рукавах одягу китаянки. Натомість з'явилися маленька дощечка та шкіряна торбинка, з якої Манька видобула кістяні палички — короткі й довгі. Вона щось прошепотіла і кинула палички на дощечку.

— Бачиш, мій пане, — прошепотіла китаянка, — це випала «сюй». Очікування на узбіччі. Так. Не треба залишати шлях. Зручним буде брід через Велику Річку. Наближаються розбійники. Прийде троє гостей. Їх треба прийняти з повагою.

— Що ти там бурмочеш? Які ще гості?

— Гості, мій пане. Поважні гості… А в одному з тих візків, — Манька пальцем показала на карети мисливців, — сюди приїхала та людина, яку ти шукаєш.

— Самозванець Пупков?

Китаянка ствердно хитнула головою.

[Підземелля будинку північніше Тисменицької Брами, м. Станиславів, Руське воєводство, сполудня 18 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

— Шкіра, яка є Паладіумом, — сказав Майстер Пінзель, — не дуже-то й підходить під ті описи грифа, які нам тут цитував високовчений пан Михал. На шкірі немає ніякого пір'я, ані червоного, ані чорного, ані білого. Це така гладенька срібляста шкіра з дрібними чорними цяточками. А голова в реліквії така, яку мають звірі, а не птахи. Тіло того грифа, з якого після смерті зняли Паладіум, було організоване за геометричними принципами тіла тварини, подібної до росомахи. Я фаховий скульптор, панове, й, повірте мені, трохи розуміюся на подібних речах.

— Можливо це був не класичний гриф, а напівгриф, грифон? — припустив добродій у катівському каптурі.

— Хай там як, але ми тепер знаємо з чим маємо справу, — зауважив Достойний Майстер. — Я так вважаю, мої достойні брати: сам факт того, що якісь люди століттями полюють на цю реліквію, підтверджує її неабияку метафізичну цінність. Ми зараз не будемо робити здогадок: Інквізиція, скажімо, чи не Інквізиція полює за реліквією… Це, зрештою, не так вже й важливо. Важливо те, що наші брати у Німеччині і Франції давно здогадувалися про існування врятованого від Філіпа Довіку Проклятого[35] та збереженого у таємниці містичного Спадку Тамплієрів. А нам з Вами пощастило зустріти охоронця частини того Спадку. Й сталося так, що цей охоронець потребує нашої негайної допомоги. Брати мої, ми мусимо надати йому допомогу.

— Перепрошую, Достойний, але ж… При всій моїй повазі, ми не зможемо самостійно ухвалити такого рішення, — похитав каптуром брат-тайлер.

— Дозвольте до слова, брати, — рішуче втрутився кавалер Анцо й не чекаючи дозволу висловився, супроводжуючи свої зауваги емоційними жестами:

— Вважаю, що ще небезпечніше почати зараз от листування з Великою Ложею. Шпигуни австрійської поліції перечитують майже всю кореспонденцію, яка йде через землі Імперії. А серед кур'єрів можуть виявитися зрадники. Брати мої, я наголошую на тому, що ціна помилки надзвичайно висока. Надзвичайно… Я дозволю собі нагадати цьому шанованому зібранню, що у випадку нашого провалу реліквія Гіса Цивілія може стати страшним знаряддям боротьби проти всіх гностиків[36].36 Якщо святенники, не допусти Боже, заволодіють реліквією, вони негайно проголосять її горезвісною шкірою демона Бафомета, речовим та незаперечним свідченням диявольського походження нашої Традиції. В них навіть з'явиться підстава скликати спеціальний Собор або ж щось подібне для оголошення екуменічного прокляття[37] усім древнім та новітнім гностичним згромадженням, що нині працюють на поширення Світла. Під ударом опиняться не тільки залишки Ордену Храму, але й уся наша європейська мережа, розенкройцери, філалети та брати-гормогони. Справа Свободи зазнає втрат у всій Європі.

— Та й у всьому світі. — додав Достойний Майстер.

У підземеллі запала мовчанка. Всі відчули тягар тієї вселенської відповідальності, що впала на маленьке товариство станиславівських гностиків. Полегшало тільки Майстрові Пінзелеві. Він знову почувався частиною Великої Справи. Часи самотності минули, і Майстер із задоволенням сказав самому собі: «Все було недарма, Хуане. Недарма».

— Можна, поки що, сховати реліквію тут, у наших землях, — припустив Михал.

— Можна, — погодився Достойний Майстер і звернувся до Пінзеля: — А ви, охоронцю, що думаєте з цього приводу?

— Я довго міркував про це, — сказав той. — Ба, більше, я, здається, знайшов оригінальний спосіб, як зберегти Паладіум у таємниці. Його вже не можна зберігати згорнутим у скрині. Він від того гниє. Тому я зробив скульптуру з двома фігурами: жіночою і грифа. Цю скульптуру я назвав «Дві Величні та Рівноправні Свободи, що вбивають одна одну». Кавалер Анцо її бачив. Фігура грифа помальована срібною фарбою. Якщо натягти на неї шкіру і закріпити, то ніхто ніколи не здогадається, що це справжня шкіра, а не покриття. Тільки треба, щоб скульптура стояла в сухому провітрюваному приміщенні; й так стояла, щоб ніхто не замацував шкіру доторками. Й не дихав біля неї. А ще слід призначити молодих охоронців Паладіуму на майбутні десятиліття.

— Ми знайдемо таке приміщення, — пообіцяв Достойний.

— Може в палаці пані Яблоновської? — запитав тайлер.

— Подумаємо, — сказав Достойний і запропонував: — Отже, закінчимо, брати, нашу розмову. Нехай ніхто з присутніх жодним словом не обмовиться про те, що тут почув і побачив. Нехай ці таємниці уникнуть запису прямого і шифрованого. А також уникнуть будь-якого способу накреслення на папері, пергаменті, мідних пластинах і каменях. Поклянемося, брати мої, у цьому і розійдімося в мирі. Нехай невимовна ласка Великого Архітектора перебуває з нами й надалі!

— Клянемося! Нехай буде так! — відгукнулося товариство.

Пінзеля і кавалера Анцо таємничий брат-тайлер повів підземним ходом. Пінзель уперше відвідував цю частину Станиславівського підземелля. Його вели широким проходом, склепіння та стіни якого було викладені з великих цеглин. У проході відчувався протяг, повітря було свіже. Час від часу по боках основного проходу виникали темні глибокі ніші та відгалуження, що свідчило про знамениту складність системи хідників, прокладених під цегляною фортецею давніх гетьманів.

На стінах де-не-де було видно іржаві тримачі смолоскипів, написи та залізні кільця. Пінзелеві залишалося тільки здогадуватися, кого припинали ланцами до тих кілець. Для відводу води будівничі передбачили ринви і рівчаки, складені з керамічних ланок. Судячи з рівномірного дзюркотіння, що супроводжувало їхній похід, водовідвідна система Станиславівських катакомб усе ще працювала справно. Калюж під ногами Майстер не побачив.

Раптом брат-тайлер зупинився і посвітив смолоскипом на стіну. Там, між цеглин, було вмуровано Керамічну плиту із системою символів. Посередині містився трикутний щит, вертикально розділений рискою. На щиті було зображено лицарів, які вдвох їхали на одній коняці. Над щитом було вміщено рівнопроменевий хрест, кожен промінь якого закінчувався кулькою. Під щитом вирізьбили: Nil nisi clavis deest.

— «Не шукайте нічого, окрім ключа», — переклав написа Пінзель, обернувся й зустрів очі кавалера Анцо.

— Або, панове, я чогось не розумію, або ці підземелля були побудовані тамплієрами, — сказав скульптор. — Цю символіку й це гасло я бачив у книжках Ордену, які давав нам читати прецептор Цивілій.

— Нам не все відомо про будівничих, — пояснив брат-тайлер, — але з того, що ми знаємо, виходить таке: якесь відгалуження Ордену Лицарів Храму планувало зробити Саниславів своєю таємною столицею, Містом Ключів[38]. Ми називаємо цих Лицарів Antecessoris — Попередниками. Місто цілеспрямовано будувалося згідно з принципами гностичної геометрії. Особливо це стосується підземної частини. Так продовжувалося десь років зо двадцять, приблизно до року смерті короля Яна Собеського[39]. Потім щось таке сталося і розбудову підземної частини припинили. Але набудувати дечого таки встигли. Ми знайшли навіть підземний храм. Він восьмикутний у плані, за Традицією тамплієрів. Туди було вже занесено вівтарний камінь, але слідів служб ми не помітили. В ніші за храмом Попередники обладнали велику лицарську крипту. Але жодного поховання там немає. Тільки брила чудового коштовного жадаїту[40].

— Може, їх вбили? — припустив Пінзель.

— Нам, пане, про це не відомо, — знизав плечима брат-тайлер. — Між часом зникнення Попередників і внесенням Світла до Станиславова вільними мулярами пройшло майже шість десятиліть профанічної темряви. Традицію було перервано… Тоді, коли зникли Попередники, були зовсім непевні часи: війни, повстання. Майже як от тепер.

Вони продовжили шлях підземним лабіринтом. Цегляний прохід закінчився. Почався довгий земляний лаз, закріплений дерев'яними підпорами і дубовими дошками. Останні сто кроків гностики пройшли, низько схиляючись і зачіпаючи ліктями глиняні стіни хідника.

Вийшли вони далеко за стінами фортеці. Навколо виходу, замаскованого кущами, росли яблуні. Тут був сад, доглянутий і плодючий. Помальований на біло двоповерховий будинок стояв неподалік. Неквапно наближався вечір. Сонце гарбузового кольору сповзало до обрію між деревами. Все дихало золотавим літнім спокоєм. Вдоволено гули комахи.

— Це, панове, будинок одного з наших надійних братів, — пояснив тайлер. — Там на Вас чекає вечеря. Мир Вам.

Не знімаючи каптура, таємничий брат зник у підземеллі.

[Шинок Гершеля Неймана на Бучацькому тракті біля Золотого Потоку, Подільське воєводство, вечір 18 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Бомбара мав обмаль часу, щоб продумати план порятунку. Він зрозумів, що від гайдуків старости та ворогів йому не втекти. Тому він вирішив сховати хоча б учня. Переконавшись, що коридорчик між закапелками очистився від компанії конкурентів, він наказав «Джіованотто» пробратися на кухню.

— Там зараз нікого немає, повтікали, — сказав він учневі. — Але не встигнеш порахувати до десяти і там знову з'являться кухарчуки. Мерщій, Джіованотто.

А того не треба було вмовляти. За кілька хвилин, що минули між втечею компанії Блодо і поверненням прислуги, покликаної шинкарем зустрічати Потоцького, учень пірата встиг перебігти через кухню і сховатися у кладовці з харчами. Там у стіні він знайшов гнилувату дошку і став її розхитувати. Дошка тріснула. Через дірку він вибрався надвір, але не побіг до лісу, знаючи, що Блодо чекатимуть його саме там. Натомість він змішався з посіпаками старости, які розміщували подвір'ям карети.

За каретами до двору обережно втягли дві фіри з великими залізними клітками. В клітках сиділи щойно впіймані Канівським старостою ведмеді. Величезні звірі оскаженіло ревіли й кидалися на кожного, хто наближався до кліток. Один із пахолків втратив пильність, підставив руку і ведмежа лапа розідерла її до плеча. Хлопець заверещав, до нього кинулися слуги і гайдуки. Гості якраз кричали «Віват!» Миколі Базилеві Потоцькому. Хрипіли злякані коні.

В Серед усього того рейваху учень дістався довгого воза, на якому стояли скрині з посудом та персидськими килимами для мисливських забав. Ті килими, що не влізали до скринь, було накидано зверху. Учень забився між ними і вирішив чекати. Тим часом Свирові гайдуки витягли з-під столу Бомбару, якого вони спочатку прийняли за опришка. Запопадливий Шиман знайшов його пістолети, ножі й розміняне срібло. Все це він виклав на великий стіл у головній залі перед Канівським старостою. До зали тим часом набилося незліченно люду. Всі тягли шиї, хотіли подивитися на «опришка». Подільський Юпітер кілька хвилин очманіло переводив погляд з пістолетів і кинджалів на гроші, з грошей на обмащеного крейдою пірата, знову на пістолети й врешті-решт спитав:

— Він х-х-хотів мене вбити? Х-х-хто він?

— Це розбійник з лісу, ясновельможний. Душогуб, відразу видно, — визначив Свир. — Он, подивіться, мій пане, яка морда в нього порізана. З ним, кажуть, ще один був. Утік. Ми тепер його шукаємо.

— Він не з тутешніх, ясновельможний. Марія мені казала… — спробував пояснити Шиман, але отримав від сотника запотиличника й замовк.

— Д-д-добре допитайте його, знайдіть др-р-ругого, а п-потім обох з-з-згодуйте ведмедям, — розпорядився Юпітер.

Бомбара нічого з того, звісно, не зрозумів, але почав сіпатися, вириватися з рук гайдуків і лаятися італійською. Раптом акробатка Діоніджія — одна з тих двох чарівних німф, які підтримували стомленого Юпітера, — сказала:

— Він з Італії, мій принце, він циркач.

— Га? — не зрозумів Потоцький. Він хотів, було, повернути голову, щоб подивитися на нахабну наложницю, але товста шия пана старости чомусь не поверталася. Юпітер ремигнув.

— Він кумедний, він може Вас розважити, мій принце, — швидко пояснила Діоніджія, граційно вигнула своє довершене тіло і сама заглянула в обличчя земного бога. В неї були глибокі тосканські очі — темнозелені, зі спокусливим вологим блиском.

— Кум-м-медний? То він не оп-п-при-шок? — здивувався блискучий нащадок магнатів з Потоку.

— Він мій краянин, принце, — прошепотіла німфа.

— Тоді нех-х-хай роз-з-зважає, — дозволив земний бог. — Нехай ср-р-ракою вб'є їж-ж-жака. Як т-тебе звати? — звернувся він до пірата.

Діоніджія переклала його запитання італійською. Бомбара перестав вириватися і подивився на неї, як на пекельне видіння.

— Звідки ти? — спитав він.

— З Тоскани.

— Ma che cazzo vuoi da me?[41]

— Ти не питай, бевзю, а відповідай, — сказала акробатка. — Назви принцові своє ім'я, tempo[42]!

— Бомбара, о сіятельний принце! — розплився у найпривітнішій усмішці старий пірат.

— В нього таке смішне ім'я! — затанцювала, закрутила твердими стегнами Діоніджія. — Бомбара! Це ж ніби «жучара», якщо по-вашому.

— Де їж-жак? Їж-жака с-сюди, швидко, засранці! — наказав Юпітер. — Пос-садимо ж-жука на їжака… А якщо їж-жак буде потім жив-вим, то посад-д-димо тебе на н-нього, — вказав він на акробатку. Подумав і додав: — А цього Бом-м-мбу зг-год-дуємо моїм новим ведмедям.

Діоніджія силувано всміхнулася. Мисливці, гості і дами зааплодували. «Як цікаво!» — вигукнула панянка Стася. Вона теж була серед гостей Потоцького і тримала за руку самозванця Пупкова, червонопикого з перепою. Стасі так сильно захотілося побачити кругленьку задницю красивої акробатки на їжакових голках, що вона стиснула кулачки й зовсім некрасиво закусила губи.

Столи в залі розсунули. Для пана старости поставили величезне червоне крісло з гербом, навмисно замовлене Гершелем для таких випадків. Перед подільським Юпітером на найширшому столі розгорнули найдорожчу скатертину. На ній за лічені хвилини збудували піраміду з глибоких срібних тарілок, наповнених соусами і шматками маринованої та обсмаженої дичини. До одного з келихів налили дорогоцінної суміші з п'яти сортів вин двадцятилітньої витримки, до іншого — особливої вимороженої ягідної настоянки. Завбачливий Юпітер спочатку дав спробувати напої наложницям. Діоніджія, якій дісталося вино, витримала дегустацію, але в її товарки від міцнющого виморозка підкосилися ноги. Слуги винесли непритомну німфу під регіт присутніх.

Тим часом притарабанили їжака. Шиман обніс його колом перед гостями, щоб усі пересвідчилися: це справжній великий лісовий їжак. Діоніджія пояснила Бомбарі, що від нього хочуть і чим загрожує відмова. Очі старого пірата налилися кров'ю. Він озирнувся навколо — жодної надії вирватися з кола гайдуків і уникнути ганьби він не побачив. Один з гайдуків вийняв ніж і розрізав Бомбарі штани іззаду. Їжака поклали на підлогу.

— Вбий його, — сказала Діоніджія піратові. — Вбий цього клятого їжака, заклинаю тебе, бо інакше нас обох згодують ведмедям. Декого вже згодували. А так ти врятуєшся і вивезеш мене з цієї клятої країни.

— Що ти його там вм-м-мовляєш, — насупився грізний Юпітер. — Нехай тільки спр-р-робує бити мого їж-жака своєю брудною дуп-п-пою, чи вс-сією ваг-гою впасти на нього. Сл-лідкуйте, хлопці, щоб він дав-в-вив їж-жака повільно.

Гайдуки схопили Бомбару за плечі і підштовхнули до їжака. Але піратові не судилося зазнати ганьби. Загорнута у драні хустки дівчина, дрібна, немов дитина, прошмигнула між ногами гостей. На неї ніхто не звернув уваги. Всі дивилися на влаштовану паном-старостою «їжакомахію». Тому Манька без поспіху, лежачи на підлозі під широкими шароварами гайдуків з княжої охорони, налаштувала свою смертоносну трубку, прицілилася, набрала в легені повітря і вистрелила голкою прямо в піратову задницю, що вже зависла над їжаком. Зробивши справу, китаянка швидко відповзла до коридору.

Спочатку ніхто нічого не второпав. Бомбара, малиново-синій від напруженої боротьби з гайдуками, раптом зблід і прошепотів: «Vaffan'culo»[43]. Хтось помітив голку і закричав: «Дивись!» Серед гостей і прислуги вчинилася метушня. Бомбара заточився й осів на їжака боком. На губах у нього виступила піна, очі закотилися.

— Він махлює! — заревів пан-староста.

— Помер він чи шо? — здивувався хтось із гайдуків.

— Опришки! Вбивають! — крикнув один з мисливців, і паніка почалася.

Діоніджія вирішила скористатися метушнею і вибігла із зали. Дорогою вона спритно здерла з якоїсь дами пелерину і загорнулася в неї. «Лови її!» — почула вона жіночий вереск. Уже в дверях шинку її схопили за поперек чиїсь міцні руки. Пелерина сповзла зі стегон. Акробатка навмання копнула нападника. Той скрикнув і відпустив дівчину. Але наступної миті Діоніджія відчула сильний удар у потилицю. Світ перекрутився перед її очима, і вона впала в темряву.

Китаянці пощастило більше. Вона добігла до придорожніх дерев, де на неї чекав Многогрішний, знаком показала йому, що Бомбара мертвий. Тепер гвардії підпоручник міг спостерігати наслідки спланованого ним убивства. З шинку, як він і передбачав, почали вибігати гості, челядь і гайдуки. Те, що вони з'являться у такій кількості, він чомусь не передбачив. Смолоскипники метушилися подвір'ям, загрожуючи спалити вертеп Неймана. Ведмеді скажено ревіли. Ориська ошелешено виглядала з недомитої карети. Гайдуки сотника Свира навмання стріляли в лісову темряву.

Многогрішний уважно вдивлявся у цю метушню. Десь там, серед п'яних переляканих людей, мав перебувати державний злочинець Пупков. Ще в Гамбурзі резидент Головкін ознайомив підпоручника зі словесним портретом самозванця. Але впізнати його в цьому метушливому натовпі за словесним портретом було справою майже неможливою. Многогрішний вже втратив надію на успіх, аж раптом його увагу привернула дивна група втікачів, яка просувалася до екіпажів. Попереду групи йшов здоровань-лакей у смугастій лівреї й ніс голу дівчину з пір'ям, встромленим у пишну зачіску. За ним, підстрибуючи, ледь встигала молода білява пані. За білявкою, похитуючись, йшов одягнений жупан і мисливські чоботи цибатий шляхтич. Він кричав у спину білявці: «Скажи йому, нехай він її кине! Анастасія, що ти робиш, вона ж князева наложниця?! Кинь її! Нащо тобі здалася та клята курва!?»

Щось у тих криках підпоручника насторожило. Шляхтич вигукував польською з характерним і сильним акцентом. Зростом та поставою він також підходив під словесний портрет самозванця. «Была — не была!» — сказав собі правнук Лівобережного гетьмана і свиснув. За цим сигналом до нього підбігли брати Блодо, які до цього ховалися у Темному гаї. Многогрішний вказав на цибатого шляхтича. Блодо хижо перезирнулися і знову щезли в темряві.

[Будинок шляхтича Володислава Ондзера, східне передмістя Станиславова, Руське воєводство, вечір 18 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Господаря будинку, оточеного яблуневим садом, звали братом Володиславом. Це був показний чоловік років п'ятдесяти. На його обличчі залишився давній слід військової служби: страшний шрам від шаблі, що йшов через усе обличчя — від підборіддя до правого вуха. Шрам стягував шкіру під правим оком. Від того здавалося, що брат Володислав постійно підморгує.

Господар відразу ж повідомив гостям, що ця бойова відмітина лишилася в нього на згадку про буремний 1739 рік. Тоді російські війська під проводом фельдмаршала Мініха недружньо пройшли землями Речі Посполитої. Пінзеля та кавалера Анцо також було поінформовано, що того ж року старий будинок Ондзерів спалили козаки Кантеміра. Господар тоді служив під хоругвами знаменитого Подільського воєводи Ржевуського. За відсутності господаря фундамент зруйнованого родинного гнізда, як це часто бувало, каштелян забрав під фортечні потреби. А цей новий будинок, пояснив брат Володислав, було зведено вже сорок сьомого року на землі, виділеній магістратом під час компенсаційного розслідування.

Як тільки дружина брата Володислава Софія впевнилася, що гості задоволені наїдками та вином, вона залишила чоловіків для розмови. Служниця після того теж не заходила до обідньої зали. Гностики, самі собі доливаючи вино з товстостінних зелених графинів, розпочали вчену бесіду.

— Ми бачили знаки тамплієрів у підземеллі, — почав Майстер Пінзель. — Мені дивно, що славетні Лицарі Храму обрали для своєї таємної Резиденції цю фортечку.

— Ви кажете про Попередників, — кивнув брат Володислав. — Ми завжди називаємо їх Попередниками, адже згадувати вголос про «тамплієрів» і досі небезпечно. Правда ж, кавалере?

— Авжеж, — посміхнувся Анцо. Від експресії, виявленої під час підземної розмови, в нього не лишилося й сліду. Це знову був незворушний воїн, куртуазний і стриманий. Він підняв кубок з вином і співрозмовники насолодилися вишуканим букетом, у якому відчувались присмаки й аромати лісових ягід.

— Щодо Станиславова, то тут не все так просто, — зауважив брат Володислав після довгого ковтка. — Зовсім не все просто, панове. Я думаю, що тут уся справа у воді.

— У воді? — перепитав Пінзель.

— Так, панове! Знавці й тямущі натурологи кажуть, що вода — це не просто рідина. Вода має характер, настрій і пам'ять. Так, панове, вода ніби жива істота. Вона відчуває і розуміє те, що відбувається навколо. Якщо ви довго сваритеся над чашею з водою, то вона стає отрутою. А в храмі під час Літургії вона, навпаки, набуває благодаті. Попередники знали науку води. Знали її таємниці, відкриті прадавніми мудрецями на Сході. В їхньому Ордені зберігався дивовижний трактат Авероеса про воду та її властивості. Цей трактат сарацини втратили у часи війн та здичавіння. Зберегли його від знищення лише Кордовські юдеї. А в них трактат викупив за цілий мішок золотих дукатів Сьомий Великий Магістр Попередників Бертран де Бланфор, котрий жив у часи Папи Адріана Четвертого. Ніхто в Європі, окрім Попередників, не мав цього тексту. Й тепер не має. Попередники, як кажуть, використовували властивості води, зокрема, для боротьби із сарацинськими отруйниками колодязів. Послідовники Мухамеда часто-густо труїли колодязі на паломницьких шляхах в Палестині. Прочани тисячами помирали від спраги, не дійшовши до Святих Місць. А Попередники — уявіть, панове! — вміли відживлювати в тих колодязях воду. Вони також завжди пили посріблену воду. Тільки посріблену, зауважте, панове! Хто був на Сході, той знає — вода там нагло скорочує життя європейцям. У нирках з'являються і виростають болетворні камені, у стравоході ще швидше ростуть бридкі хробаки-кровопивці. А спасіння від тих східних хвороб — срібло. Нехай кавалер Анцо підтвердить мої слова.

— Підтверджую, — сказав Анцо. — Але мушу тебе, достойний брате, виправити в іншому. Бертран де Бланфор, якщо мені не зраджує пам'ять, був не Сьомим, але Шостим Великим Магістром Ордену Храму. Сьомим був Філіпп де Міллі.

— Нехай буде так, — легко погодився брат Володислав. — Покладаюся на твої, брате, легендарні вченість та обізнаність у старовині… Так от, панове, я переконаний, що славетний гетьман Анджей Потоцький заснував нашу фортецю у межиріччі двох річок не випадково. Тут, окрім мочарів, є вельми благодатні джерела. Властивості тутешньої води дивовижні, панове. А недалеко звідси, в горах, є ще благодатніші джерела, які, за переказами, в давні часи були присвячені фракійському і сарматському Марсові. Наші предки сармати приносили криваві жертви божкам тих джерел, а воду звідти брали для купалень своїх королев. Я думаю, панове, що цілющі властивості місцевої води мали велике значення для Попередників. Принципове значення! Адже Місто Ключів, ідеальне місто гностиків, має стояти на білих водах. На визначених та освячених Потоках Життя. У підземеллі, до речі, є кілька джерел. Попередники уладнали там справжні купальні, виклали їх сірим мармуром і коштовною керамікою.

— На них можна подивитися? — поцікавився Пінзель.

— Тільки з дозволу Достойного майстра, — відповів брат Володислав. — Там, до слова, теж можна побачити знаки і написи Попередників… Ми навіть обговорювали потребу заліпити вапном деякі з тих знаків. Святенники теж можуть добратися до цих тайників.

— Такі заходи були б вельми доречними, — запевнив брата Володислава кавалер. Товариство приклалося до кубків і вчергове віддало належну шану Бахусові.

— Достойний майстер згадував про «палац пані Яблоновської» як можливе укриття для однієї цінної реліквії, — раптом згадав Пінзель. — Хто так ця пані? Це раптом не родичка коронної княжни Теофілії, господині Яблонівського ключа? Химерна була стара. Я кілька разів бачив її у Львові.

— Химерна? О, це дуже поблажливе визначення, панове! Дуже! Багатюща й зажерлива відьма! Гекуба і Прозерпіна[44] в одній подобі! Багатша за Сангушків, багатша за Калиновських! А ця, згадана Достойним, — Анна Стефанія — вона ніби небога Теофілії, — повідомив брат Володислав. — Ніби. Але вона насправді вже не є справжньою Яблоновською, ні. Сейм і король, панове, не визнали за нею права спадкувати ані ґрунтів, ні прізвища великого коронного гетьмана Олександра. Мир його пам'яті! По чоловікові вона Тичковська, але, не дай вам Боже її так назвати. Що таке Тичковські, панове?! Це лише Тичковські Нащадки якогось свинопаса Тичка, що ходив, сарака, в залатаній свитці. Анна Стефанія це розуміє. Тому ходить у кольорах і гербах Яблоновських і наказує всім називати її коронною княжною, як тету. Кумедія! Усі сміються! Тим більше, що статки тому її гонорові аж ніяк не дорівнюють. Зрозуміло, що таких апартаментів, почту, карет та виїздів, які мала ясновельможна княжна Теофілія у Львові, вона не має. Але, слід сказати, нам вона дуже симпатизує. Покійний Тичковський возив її Європою, вона там приятелювала з Вольтером. Відповідно пані Тичковська вважає себе ясною лібертенкою, читає заборонені Церквою книжки, трактати Руссо, ревно служить Природі, утримує цілий гарем наложників і наложниць…

— Jezus Maria! — спохмурнів Пінзель.

— Кажуть, панове, — тим часом ввійшов у відвертість брат Володислав, — що вона ховала у своєму замку опришків, коли грізний комендант Пшилуський виступив з великим рушенням проти розбійників і понищив їхні гнізда.

— Опришків, себто отих лісових листриґонів? — здивувався досі незворушний кавалер.

— Ну не всіх, зрозуміло, — розсміявся брат Володислав, і шрам його химерно викривився, — а тільки молодих і гарних. Куртуазні пригоди з вільними розбійниками, подейкують, тепер у моді серед аристократок Італії і Франції.

— Аж ніяк, мій достойний брате, — заперечно похитав сивою головою Анцо. — Це вже якісь, перепрошую, тутешні провінційні перебільшення, книжкова романтика. Італійські нобіліси[45], смію обох вас запевнити, неймовірно перебірливі й гордовиті. В них над ліжками замість гобеленів висять древні гербові щити, портрети предків і таблиці з пишними родовими деревами. А у Франції тепер важко знайти розбійників романтичного типу. Судові виконавці ретельно винищили цю породу.

— Отже, Ваш, пане, Достойний Майстер готовий довірити такій непевній персоні утримання такої реліквії? — роздратовано спитав Пінзель. Його обличчя розчервонілося, кріплене вино розпалило в ньому полум'я підозр та незгоди. — Я, панове, до речі, вже згадав, — так, згадав, — що теж дещо чув про цю вільнодумну та розбещену жінку. Чув, чув! Просто досі не здогадався, що Тичковська й нова Яблоновська — одна й та ж особа. Хто ж у цілій Речі Посполитій, панове, не чув про лібертенку Тичковську? Про удовицю Тичковську! Ха!

Пінзель від надміру почуттів зачепив рукою графин і перекинув його на рожеве желе з коропа. Желе стало пурпуровим. Анцо несхвально подивився на Майстра. Краплі вина потрапили на білосніжні мереживні манжети кавалера тепер розпливалися там бузковими плямами. Брат Володислав поставив на стіл новий графин. Він зауважив з дивовижною для нетверезої людини розсудливістю:

— Дорогий пане Пінзелю, ми за жодних обставин не повинні критикувати наміри Достойного чи то пак брати під сумнів його проникливість. Він, немов сонце, освітлює зі свого престолу нашу Достойну Ложу, він уособлює в ній премудрого Царя Соломона. Біля нього під час вільномулярських праць запалюють Світло Мудрості. Він передбачливий та глибокодумний. Отже я, дорогий пане Яне, погоджуюся з ним: тепер нам не знайти схованки надійнішої, ніж розпусний та знеславлений серед профанів дім лібертенки Тичковської.

— Але Ви, пане, висловлюєтеся парадоксами! — обурився Пінзель.

— Не зовсім, пане, не зовсім…

— Парадокси, панове, смію Вам нагадати, у таких бесідах недоречні й неприпустимі!

— А який Ви, пане, бачите парадокс у тому, що знана приятелька Вольтера і ненависниця святенників буде доброю хранителькою реліквії?

— Такі розбещені жінки, пане, мінливі й легковажні. Вони звикли лише потурати своїм бажанням і дбати про свою тілесну природу.

— Я не став би так однозначно судити щодо жінок, — втрутився кавалер.

— Мені важко уявити Анну Стефанію Тичковську на сповіді в єзуїтів, — запевнив брат Володислав. — Вона ж так любить читати філософів.

— Такі речі, перепрошую шановне панство, я не вважаю переконливими аргументами. Тут потрібно більшого. Потрібні надійність і відданість, панове. Віра, панове, посвята й відданість справі!

— Залишмо, поки що, цю розмову, — сказав Анцо, уважно вдивляючись в обличчя скульптора. — Адже тутешній Достойний Майстер, наскільки я розумію, не ухвалив ще ніякого рішення. Також зрозуміло, що без Вашої повної та свідомої згоди, пане Яне, ми не зробимо жодних кроків. Адже Ви й тільки Ви, пане Яне, є охоронцем реліквії.

— Так, панове, — підтвердив Пінзель. — Я й тільки я. Так і тільки так!

— Нам, певно, вже час повертатися, — нагадав йому Анцо.

— Ви, достойні мої гості, можете заночувати тут, у цьому будинку, — запропонував господар. — Шляхи ж бо тепер стали небезпечними. Три дні тому, казав мені комендант, опришки знову патрали голосіївських лихварів.

— Це де? — спитав Пінзель.

— Недалеко звідси. У Коломийському повіті.

— Але ж, пане Володиславе, ви щойно казали, що цей ваш грізний Пше… Пшер…

— Комендант Пшилуський.

— Так, перепрошую, саме він… Що він винищив гнізда розбійників.

— Волоцюги, пане, знаєте, немов ті кроти на городі. Вчора їх винищили, а сьогодні вони знову підривають. Селяни дають тим листригонам нічліг, і в горах є де сховатися.

— Бідні, бідні ті лихварі! — посміхнувся Пінзель, піднімаючи кубок. — Давайте, панове, вип'ємо за упокій у Шеолі і Дааті їхніх лихварських душ.

— Вперше п'ю за те кляте поріддя, — щиро засміявся брат Володислав і спорожнив свій кубок. Він виставив на стіл черговий штоф з вином і забрав звідти порожній графин.

— Певно, брате, лихварі залили тобі сала за шкіру, — припустив Анцо.

— О, так, твоя правда, брате. Що було — те було, — кивнув господар. — Особливо після Кантемірової навали тридцять дев'ятого. Тоді вся шляхта Станиславівського ключа потрапила до них у боргову кабалу. Шалені були збитки і руйнування. Челяді також повтікало немало… Але, як бачимо, видурені шляхетські гроші не йдуть на користь здирницькому поріддю.

— Й багато тепер тих розбійників? — запитав скульптор. Було видно, що він стривожився.

— Дві ватаги постійно чинять шкоду на шляхах між Станиславовом і Жукотином. Ще одну ватагу бачили місяць тому біля солеварень, вони там тривожили орендарів і нападали на профосів. Ще одна компанія торборізів сидить у горах за Болеховом. Там, у скелях, у них ціла фортеця збудована.

— Тоді лишаємося тут, — вирішив Пінзель. Голова його всупереч волі хилилася на груди.

— Як скажете, пане Майстре, — знизав плечима кавалер Анцо. Він перезирнувся з братом Володиславом. Той на знак згоди примружив очі. «Який усе ж таки потворний у нього цей шрам!» — укотре вже подумки поспівчував кавалер.

Господар покликав служницю. Разом вони відвели стомленого скульптора на другий поверх будинку. Там йому приготували затишну кімнату. Анцо затримався за столом. Він налив собі ще вина, дочекався повернення брата Володислава і сказав йому:

— Дякую тобі, брате, за цю пречудову історію про помічні води. Було так переконливо оповідано. Але ж… Чи не траплялися часом вам біля тих цілющих джерел накреслення таких літер: Т.О.Н.Р.А.

— Правдива розповідь цінніша за старе вино, — знову скривив свій страшний шрам брат Володислав і випив до денця свій кубок. Вино змочило його довгі вуса. Анцо зрозумів сказане як каламбур і відповів доречною мімічною вправою.

— Отже, там були такі літери? — перепитав він.

— Мені відомо, — сказав брат Володислав, ніби не чуючи запитань кавалера, — що ти, брате Анцо, є великим знавцем та тонким поціновувачем поезій незрівнянного Гая Валерія Катулла[46].

— Я зустрічав і глибших за себе знавців цього поета.

— Тим не менше я дозволю собі запитати тебе, брате, що означають такі от рядки Катулла:

— Ці рядки, брате, перекладаються приблизно так: «Кожен з нас мусить, пишучи різні віршики, гратися віршованими розмірами в різний спосіб, вживаючи вино, влучно відповідати на кпини». Ці слова, на мою недосконалу думку, є певною вимогою до застільного товариства, якщо, звісно, воно достойне, шляхетне і складається з правдивих поетів.

— Хіба я не виконав сьогодні всього, що вимагав від застільного товариства великий Катулл?

— Я щось не чув сьогодні твоїх віршів, мій брате… До речі, в цього віршика неперевершеного Гая Валерія, якщо ти знаєш, вельми цікаве закінчення, — повідомив кавалер після певної паузи, допив вино з кубка і розсміявся.

Брат Володислав спрямував на мальтійця важкий погляд. Тепер його шрам нагадував гебрейську літеру «гімел», а мокрі вуса мишачими хвостами звисали нижче від підборіддя.

— Яке ж там закінчення? — спитав він.

— Est vemens dea: laedere hanc caveto! — «He дратуйте богиню, яка тепер несамовита!»

[Темний Гай біля Золотого Потоку, Поділля, ніч на 19 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Крики й постріли навели учня Бомбари на думку, що трапилося щось фатальне. Він намагався роздивитися те, що відбувалося навколо вертепу Неймана після акції, вчиненої китаянкою. Але оскаженілий ведмідь не дав йому вилізти з-під килимів і здійснити рекогносцирування. Одна з кліток опинилася якраз між шинком і возом, де сховався Джіованотто. Віз від клітки відділяла відстань, менша ніж півтора ліктя. Як тільки втікач вистромлював носа з панських лахів, люте звірище кидалося в його бік, тягло могутні лапи, і страшні пазурі дерли на шмаття відгорнені краї килимів.

Тільки коли рейвах вщух, а частина карет знялася з двору й втекла в бік Бучача, Джіованотто наважився злізти з воза. Він дуже ризикував, зістрибуючи на землю з того боку, що був обернений до Темного гаю. Але нічого страшного не сталося. Ніхто не вистрелив з темряви, не кинув ножа. П'яний челядник, що звіддаля стежив за ведмедями, проводив його очманілим поглядом до самого лісу. Свирові гайдуки зовсім не зауважили втечі молодого убивника. Вони й далі тримали оборону від удаваних опришків навколо шинку. Там, усередині, все ще перебували пан староста, княжа челядь та найвідданіша частина гостей-мисливців.

Темний Гай зустрів учня Бомбари різким запахом глиці і мертвою тишею. Джіованотто на мить завмер і прислухався. Шум каретного поїзда втікачів ущух, стишився собачий гавкіт. Перешіптувалися поранені під час стрілянини дерева. Десь далеко гукали сови. Над головою убивника щось тихо шкреблося, певно білка. Намагаючись не видавати себе жодним звуком, учень пірата рушив на схід уздовж Бучацького шляху. Найдужче він боявся засідки. Час від часу під його ногами тріскало сухе віття. Це тріщання у лісовій тиші здавався гучнішим за постріли.

«Якби ті наймані вбивці ще були тут, я був би вже мертвим!» — зрозумів Джіованотто. Тепер він направду злякався і вкрився потом. Спочатку він вирішив зачаїтися й дочекатися світанку. Але, добре розміркувавши, передбачив, що на світанку Свир може почати облаву або для певності випустити псів. Залишатися біля Потоку було небезпечно. Отже, молодий убивник і далі йшов у бік Бучача. Майже усі гроші найманців залишилися в Бомбари. Від арсеналу зостався тільки кинджал.

«В Бучачі можна буде зв'язатися з нашими й отримати допомогу», — вирішив Джіованотто. Про те, що жадібність старого пірата поставила під загрозу всю їхню справу, молодий убивник намагався не думати. Так само він гнав від себе всі припущення щодо долі Бомбари. Він заклявся, що буде думати про це вже у місті, на затишному ліжнику в притулку каноніка Дамазія.

Раптом йому почулося, що хтось плаче. Джіованотто стиснув руків'я кинджала і рушив на звук. За кілька кроків він перечепився за людський труп. На краю галявини лежав мертвий лакей у закривавленій лівреї. Трохи далі, під розлогим деревом, сиділи дві молоді жінки. Одна була вдягнена як шляхтянка, друга була майже гола. Золота пудра на її зачісці, на обличчі й на тілі химерно виблискувала в місячному сяйві. Та, що була одягнена, тихенько рюмсала. Ані коней, ні карети не було й сліду.

Це видовище трохи заспокоїло молодого убивника.

«Хтось зробив свою справу», — зрозумів він. Помацав труп. Лакея вбили десь півгодини тому. Красивих жінок не забрали до лігва на ґвалт, отже, вирішив Джіованотто, це зробили не лісовики Гната й не приблудні найманці. Це могли зробити Блодо.

«А якщо ці жінки — приманка?» — подумав учень пірата. Останні події змушували його бути дуже обережним.

Він уважно придивився до протилежного краю галявини. Навіть принюхався. Почекав. Нічого підозрілого за час того чекання не визріло. Рюмсання стишилось. Убивникові навіть здалося, що жінки заснули.

Але коли він вийшов на відкрите місце, шляхтянка скрикнула.

— Не бійтеся, чарівна панно, — миролюбно всміхнувся убивник. — Я Вас не скривджу.

— Ти чий, холопе? — спитала Стася.

— Я не холоп, панно, не розбійник, але людина духовного звання.

— Чим доведеш?

— А тим, панно, що виведу Вас з цього лісу в ім'я Боже.

— Ти одягнений в холопське.

— Це лише за потребою. Довіртеся мені, мила панно, і я доведу Вас до Бучача.

— Jezus Maria! Я не можу йти так далеко пішки!

— А де ж Ваша карета?

— Карета? — Стася зайшлася плачем. — Вони вкрали мою карету, вони вбили Митрича!

— Хто «вони», моя панно?

— Опришки!

— А як вони виглядали?

— Страшні, смердючі, п'яні і брутальні, як звірі! В них були такі великі ножі. Як у м'ясників. О, Jezu! Вони забрали із собою принца Яна!

Тепер Джіованотто не сумнівався, що нападниками були Блодо. «Вони таки дісталися до здобичі, до якогось принца», — визначив учень пірата. Він остаточно заспокоївся. Найманці вже далеко. Везуть здобич замовникові.

— Моя панно, ці розбійники, певно, хочуть отримати викуп за Вашого принца. Вам уже нічого не загрожує.

Стася подумала, що невідомий юнак має рацію. Він сподобався їй — симпатичний і ввічливий. Ясно, що він не холоп. Але до Бучача вона повертатися не хотіла. Вона ж вкрала у пана старости його живу іграшку. Акробатка притискалася до її тіла, ніжно, гаряче й довірливо дихала під пахву. Стасі це подобалося. Страшенно подобалося. Було лише одне місце на світі, де вона могла сховатися від невдоволення Бучацького дідича і погратися його іграшкою. Цим місцем був дім її родички-лібертенки. Стася була з роду Тичковських.

[Дім таксидерміста Цві, Буданів на Сереті, Подільське воєводство, ніч на 23 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Знаки з'явилися на шкірі раптово. Це сталося після того, як Цві протер її сумішшю камфори, живиці й лаймової олії. Спочатку проступили темні лінії хреста, пізніше з'явилися вписані в нього літери — юдейські, грецькі, латинські й зовсім не відомі Цві. Дещо з того він розібрав. Напис вказував на якийсь священний глечик чи то келих, названий «Рашит Га-Галгалім» і «Ауфанім» та схований у місці, названому Elia.

Цвіові стало зовсім страшно. Він розумівся на багатьох таємних речах. Він знав також, що існують такі таємниці, які вбивають усіх, хто до них причетний. Також сім'ї тих причетних. Також сусідів причетних. Також усіх, хто розмовляв з причетними та їхніми сусідами. Всіх.

Ще літнє сонце не з'явилося на східному обрії, а таксидерміст вже закладав бричку. Стривожена Хава метушилася поряд. Заглядала в посіріле обличчя чоловіка.

«Ти надовго?» — спитала вона врешті-решт.

«Це відомо лише Йому, жінко», — Цві очима вказав на небо.

Хава заплакала. Потім заплакали діти.

[Руїни старого замку в околицях Овруча, ніч на 23 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Правнукові гетьмана Многогрішного тієї ночі наснився дивний сон. Перед літнім сонцестоянням йому завжди снилися дивні й довгі сни. З року в рік. Цей сон переніс підпоручика у Двори Хаосу. Він ішов безкрайнім полем, яке було всіяне сміттям. Тут лежали уламки мармурових колон, уламки меблів, уламки зброї і уламки людей. Коли він проходив повз них, вони ворушилися, ніби намагалися встати. Це було моторошно.

З неба на Двори Хаосу падало нове сміття. Обгоріле й сіре, вкрите плямами і блискуче. Різне. Чим далі йшов Многогрішний під тим сміттєпадом, тим вищими ставали купи уламків. Ці купи не були мертві. Вони дихали, немов тіла гігантських істот. Вони випускали з себе гази розпаду. З глибин сміттєвих гір доносилося бридке шарудіння. Підпоручник не бачив щурів, але знав, що вони десь поряд — хижі й величезні. Шлях між купами уламків обірвався. Многогрішний видерся на сміттєву гору. Попіл падав на його волосся. Він не побачив обрію. Двори Хаосу зливалися з обернутою куполом чашою неба. Сірого одноманітного неба, окупованого вічним присмерком.

Десь там, де сутінки ховали сміттєву неозорість, він побачив вежі. Вони височіли далеко. Страшні і темні. Він знав, що до них йому не дійти. Що до тих веж не зможе дійти жоден із смертних. Що навіть побачити ці вежі можуть лише найвиразніші з грішників, багатогрішники. Він дивився на передвічні вежі Володарів Хаосу й не смів озирнутися. Він був упевнений, що зграя гігантських щурів підкрадається до нього ззаду. Він відчув запах їхніх жорстоких тіл — відчув царя смородів і приготувався до загибелі. Коли цар смородів став нестерпним, він прокинувся.

Блодо сиділи біля ватри, курили люльки. Зв'язаний самозванець тихо скиглив крізь кляп. Сморід ішов від нього, певно, знову наробив у штани. Манька, котра тулилася поряд, відкрила очі й питально подивилася на свого пана.

— Й де ж ті три гості, що ти їх мені напророчила? — спитав він китайською.

Мао Мянь не відповіла. Вона не хотіла засмучувати свого доброго пана. Адже вона ще раз кидала палички «і»[47] і вже знала правдиві імена тих гостей. Їх звали: Перемога, Невдячність, Забуття.

[Помістя Анни Стефанії Яблоновської-Тичковської, селище Княгинин-Бичів, Руське воєводство, ранок 23 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

— Jezu! Стасю, дівчинко моя, як Ви виглядаєте! — сплеснула руками лібертенка Яблоновська.

— Я рятувалася від опришків, тето, — прошепотіла крізь сльози застиджена дочка коронного шляхтича Казимира Тичковського і долонею затулила дірку на сукні.

— А це Ваш рятівник? — усміхнулася лібертенка в бік симпатичного білявого юнака, одягненого по-простацьки.

— Так, люба тето.

— А оце що за чудо, Matka Boska? — усмішка Яблоновської стала ще ширшою, коли вона подивилася на Діоніджію.

Акробатка й дійсно виглядала неземною істотою. Бруд і розірвана пелерина, яка була її єдиним одягом, дивовижно пасували юній італійці. Вона була з тих рідкісних жінок, класична краса яких тільки підкреслюється випадковим вбранням. Залишки машкарадної позолоти на її зачісці виглядали настільки доречно, що здавалося: їх наклав у модній паризькій цирульні вишуканий митець-маньєрист. Величезні зелені очі Діоніджії світилися тією веселою готовністю до всього, яка так збуджує колекціонерів тілесних розваг, пересичених і вигадливих.

Яблоновська миттєво оцінила цей скарб насолод, що невідомо як опинився у загребущих рученятах її молодшої родички. Хлопець їй теж сподобався, хоча в ньому тонке єство лібертенки відчувало небезпечну темряву. Зрештою, небезпека теж була однією із збудливих речей світу сього. Тридцятишестирічна Яблоновська йшла назустріч небезпекам з тим бадьорим настроєм, з яким зазвичай входила до домашньої Зали Оргій. Чого боятися, коли на твоїх очах збігає короткий вік жіночого тіла? Коли починають відвисати колись бездоганні груди, важчають стегна і талія зникає під упертими набряками сала…

— Ви всі мої гості! — сказала лібертенка і покликала прислугу. Челядь отримала накази й розбіглася гріти воду для двох ванн, готувати спальні і накривати на стіл. Господиня дому поцілувалася з родичкою й непомітним рухом торкнулася пружного стегна акробатки. Та примружила зелені очі в бік «любої тети» й провела губами кінчиком язика.

Змучена пригодами Стася нічого не зауважила. Зате зауважив Джіованотто і зробив певні висновки. Він був страшенно голодний і, майже не криючись, принюхувався до запахів з кухні. Судячи з тих пречудових запахів, найближче майбутнє визначалося тими зірками і планетами, що протегують убивцям та шпигунам.

[Дім Іоанна Георга Пінзеля, місто Бучач, Подільське воєводство, сполудня 23 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

— Я не бачу жодних підстав для переляку, шановний Цві, — сказав Майстер Пінзель, коли вони вдвох розгорнули шкіру на столі в майстерні скульптора.

— Святі Праотці! Ви що, пане Яне, направду не розумієте, про ЯКИЙ келих ідеться? Рашит Га-Галгалім! Келих Перших вихорів Творіння! Ауфанім! Колеса в колесах Херувимів! Не розумієте, ні? — обличчя Цві, здавалося, ось-ось вистрибне з власної бороди.

— Не виголошуй цих страшних назв, Цві. Вони не повинні бути виголошені за межами таємних святилищ…

— За межами святилищ?! Вони написані на цій шкірі. Святою мовою Авраама та Ісаака! Ось і ось, бачите? Бачите? Отут, між «Ях» та «Разіїль». Так-так! Не відводьте очей, пане, не відводьте, Ви ж розумієтеся на нашому письмі! Ось і ось, га?

— Розуміюся, так. Але це лише твої припущення, Цві. Це поки що лише твої припущення.

— Господи Боже мій! Горе мені! Пахад! Нащо я взявся за цю прокляту шкіру, горе мені, горе моїм дітям!

— Це можуть бути лише особливі клейма майстрів-опудальників Ордену Храму.

— Пахад! Горе мені, дурному, горе!

— Припини негайно!

— А Ви, пане, припиніть казати бозна-що. Які ще там «клейма»? Я що, не бачив ніколи клейма? Я сорок років, аби Ви знали, реставрую шкіри, це таки так!

— Не кричи так. В домі повно прислуги. Зараз вони всі збіжаться під двері слухати твої крики… Чому ці знаки не проявилися раніше?

— Хіба я знаю? Я обробляв її три тижні. А з'явилося тільки сьогодні вночі.

— Ти змінив складники розчину?

— Ні!

— Добре подумай!

— Кажу ж: ні!

— А хтось із твоїх дітей не лазив часом до робітні?

— Вона завжди міцно зачинена.

— Чи не пов'язане це раптом з наближенням свята Дня сонцестояння?

— Яке таке свято? Сонцестояння? Тьху! Поганське свято зебулітів-язичників, що скачуть через вогнище…

— Помовч! Краще скажи, чим треба намастити шкіру, щоб знаки знову стали невидимими.

— Звідки я знаю?

— Ти пробував щось з ними робити?

— Пробував розчином оцту.

— З глузду з'їхав?!

— Слабеньким розчином, не турбуйтеся.

— Не вийшло?

— Самі бачите.

— Добре…

— Нічого доброго. Всі загинемо.

— Помовч!

— Все йдно… Може, Ви мені скажете, що ми тепер робитимемо.

— Ми спочатку перемалюємо знаки і літери…

— Заради Бога, пане Пінзелю!

— …Перемалюємо, кажу, а потім замастимо малюнок срібною фарбою і натягнемо на фігуру грифа.

— Та дурна фарба колись злізе.

— Колись усе злізе. Не нам з тобою, Цві, думати про «колись».

— Добре, не нам… Але, заради всього святого, пане, не треба нічого звідси перемальовувати і переписувати. Не треба нікому нічого казати, заклинаю Вас кров'ю дітей наших! Нехай тільки ми вдвох знатимемо…

— Тільки ми, Цві, тільки ми… Не плач, старий, ці знаки не згіршили нашої долі… Певно, ті, хто полює за Паладіумом, краще нас знають про ці знаки. Про їхній сенс і значення. Про той келих… А тепер і ми знатимемо. А знання, як відомо, це сила.

[Середмістя королівського міста Львова,сполудня 1 серпня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Кавалер Анцо і брат-тайлер причаїлися під аркою старовинної вірменської кам'яниці. Йшов набридливий холодний дощ. На Львів з північного заходу наступали сірі авангарди ранньої осені. Кам'яне середмістя ніби зіщулилося під лантухами низьких хмар, безсило обвисли прапори на вежах Ратуші і Високого Замку. Тільки невтомні кузні на Королівській площі розганяли морок червоними сполохами горен і брязкотом заліза. Там ремонтували візки, брички, карети і тарантаси, немилосердно розхитані ґрунтовими дорогами Галичини.

Мальтієць і франкмасон вже другу добу полювали на людину, яку тут називали Станісласом Вацебою. На його слід вийшли довірені люди мальтійця у Празі. Довірені люди переконалися, що саме Вацеба був тим молодим ченцем, котрий вистежував Гіса Цивілія два десятиліття тому. Тепер він заможно жив у Львові як вчений поліглот і викладав латину в бенедиктинському Колегіумі. Станіслас вже не носив сутани, мав жінку з місцевих патриціанок і цегляний будинок у передмісті. В тому його будинку, окрім родини, жили войовничого вигляду слуги. Інші викладачі Колегіуму не приятелювали з поліглотом. Міські пліткарі подейкували, що час від часу месіра Вацебу навідували суворі люди у темних плащах. Ці таємничі гості з'являлися переважно проти ночі і залишали будинок латинознавця перед світанком.

— Jezus Maria! Цей Вацеба не людина, а химера якась, — промурмотів з-під мокрого каптура брат-тайлер. — То був ченчиком, а тепер — диви! — вже маєтний патрицій. То завжди виходив до брами цією вулицею, а то вже два дні не ходить. Я завдяки тому Вацебі вже дістав вітровий нежить.

— Ми вже про це балакали, брате, — відповів на те кавалер. — Ви з Вашим Достойним Майстром дуже хотіли мене перевірити, і я погодився. Перевіряйте. Але тепер ти, брате, мусиш виконувати мою диспозицію. Будемо чекати, поки він не з'явиться. Ми доконечно мусимо дізнатися від нього, хто й навіщо полює за Реліквією.

— Чорти б його побрали!

— Чорти своїх не чіпають.

— То свята Ваша правда, кавалере! Matka Boska, як я змерз у цій дірі. І яка б то добра душа насюркала мені оковитої?

— Нехай тебе, достойний мій брате, зігрівають думки про незбагненну та всюдисущу Гармонію Всесвіту.

Тайлер пирхнув. Потім підозріло завовтузився під широким плащем. Кавалер зрозумів, що фляга з оковитою таки була припасена життєлюбним братом. Анцо несхвально підтис губи. Якби дійшло до бійки, то він волів мати поряд тверезого компаньйона.

Під аркою запанувала тиша. Лише дощові струмені співали свої мокрі пісні. Пройшло із півгодини і почулися кроки. Анцо приготував мотузяну петлю та обмотану ганчір'ям довбню. Брат-тайлер під плащем розгорнув міцну рибальську сітку. Але стривожилися вони надарма. Попри них повільно й поважно пройшли чинбарі у важких кованих чоботах. Вони поверталися з цехових зборів, мовчазні й підпилі. Запах вичиненої шкіри на віддалі виказував їхній фах. Чинбарі підозріло оглянули зволожені постаті кавалера і тайлера.

— Зараз повідомлять про нас міським стражникам, і почнуться для нас із Вами пригоди, — припустив тайлер, коли пильні чинбарі завернули за ріг кам'яниці.

— Це було б зле, — погодився кавалер.

— Я думаю, що той упир сьогодні вже не виповзе. Може, він пішов до якоїсь тутешньої кралі. Ці львівські знавці латини, вони такі… Почитають трохи з Горація, позакочують очі? а дівка вже мліє і розсуває ноги.

— Ти, певно, вчився у таких знавців латини, брате.

— Я вчився рубати шаблею бусурманів у хорунжого Шліхтера, — гордо сказав тайлер. — I все ж таки, кавалере, я думаю, що маємо з тим дощем повну комплікацію: сьогодні упир сидітиме в норі.

— Чекаємо, брате, чекаємо.

— Як скажете, кавалере.

Знову потяглися довгі нудні хвилини. Дощ не вщухав, небо темнішало і насуплювалося новою зграєю хмар. Вода капала зі склепіння, затікала під одяг. Тайлер час від часу прикладався до фляжки і висловлював сумніви. Потім знову почулися кроки. Легші й швидші за попередні.

Людина, одягнена у зелений плащ з дорогої вовни, впевнено крокувала львівською бруківкою. Плащ був майже сухий, людина щойно вийшла з Колегіуму. Під спорядженим тороками капелюхом видно було лише кінчик хрящуватого носа й міцно стиснені губи. Тінь ховала верхню частину обличчя. Анцо придивився до ґудзиків. Саме ґудзики мали виявити месіра Вацебу. Вони мали бути срібні, шестикутні і з вензелями S.W.J. Але перехожий застебнув плаща на всі принагідні гачки, і камзола роздивитися не вдалося.

Анцо вже почав відступати назад, у темряву, коли його нетерплячий компаньйон раптом викинув сітку. Зробив він це спритно і точно. Сітка впала на голову і плечі перехожого, реакція якого на напад виявилась несподівано різкою. В руці власника зеленого плаща миттєво виник ніж. «Ховав у рукаві!» — зрозумів кавалер. Він знову зробив крок уперед і замахнувся довбнею. Перехожий відстрибнув убік і довбня вдарила в мур навпроти. Поки Анцо замахувався вдруге, перехожий встиг зробити розріз у сітці і частково вивільнити руку з ножем.

Невдаха тайлер якраз попався під цю руку. Ніж розпанахав йому плече, коли він намагався збити перехожого з ніг. Тієї ж миті довбня кавалера зачепила потилицю ворога. Той хитнувся, але не впав. Він закричав на все горло, закликаючи стражників. Крик відбився від стін будинків, над головою хряцнули жалюзі. План Анцо провалився. Захопити живим Станісласа не вдалося. Він відкинув довбню, вихопив шпагу й одним ударом леза в груди вбив перехожого. Перед втечею кавалер таки подивився на ґудзики. Вензель був той самий, з потрібними літерами. Він відірвав один ґудзик, стер кров з леза плащем мерця. Потім подумав і прихопив ніж убитого.

Підтримуючи пораненого тайлера, мальтієць побіг вузькими вуличками в бік Арсеналу. Мокрі вулиці були майже безлюдні і не чулося звуків погоні.

[Зелена спальня в палаці Анни Стефанії Яблоновської-Тичковської, селище Княгинин-Бичів, Руське воєводство, вечір 14 серпня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

— У Вас, ясновельможна пані, така оксамитова шкіра і такі гарні парфуми! — сказала Діоніджія, встаючи з ліжка лібертенки. Вона погладила свій пружний живіт і повідомила: — Ви така неймовірна жінка, що з мого тіла, мила пані, вже тричі витікав любовний сік. Мені так добре з Вами, так добре.

Яблоновська дала знак кріпачці, котра тримала віяло. Та змочила губку розчином лавандової олії і почала розтирати заціловані до червоного стегна і груди княжни. А та дивилася, як акробатка п'є вино з високого кришталевого кубка. Розпухлі губи Діоніджії не трималися купи, червоне вино проливалося на її підборіддя, капало на живіт і текло до западини між ногами. Намащене олією тіло акробатки вилискувало наче світла латунь. Вона здавалася статуєю, під металевою оболонкою якої хтивими хвилями переливалися натреновані м'язи.

— Ти, дитино, ще не бачила моєї Зали Оргій, — з лінивою впевненістю промовила лібертенка. — Там тебе, ласочко, розігріють так, що ти вся стечеш соком.

— Там будуть і жінки, і чоловіки?

— О так! Молоді, могутні й пристрасні чоловіки.

— Як цікаво!

— Ти колись бувала на оргіях?

— Так, ясновельможна, багато-багато разів. Я народилася у родовому замку графа дель Онтезі. Моя мати була його домашньою танцівницею і навчила мене розважати нашого пана, як тільки мені виповнилося шість років. Старий граф дуже любив мене, пестив і робив коштовні подарунки. Навіть його рідні онуки не мали таких прикрас які мала я. Але його синові більше подобалися хлопці. Коли старий дель Онтезі помер, новий граф відібрав усі подарунки і продав мене разом з мамою до мандрівного цирку. Він ненавидів нас. Ще добре, що не наказав закрити нас у підвалі або отруїти. Там, у замку, були страшні підвали. Вороги родини дель Онтезі там повільно вмирали з голоду. їм щомісяця зменшували порції хліба, а потім переставали давати зовсім. Вони від голоду гризли власні руки і кричали.

— Jezu! Дитино, не кажи мені таких жахів! Які жорстокі люди! Скільки ж тобі тоді було?

— Дванадцять років, ясновельможна. Це сталося позаминулого року.

— Це ж звірство, продати до вертепу таке мале кошеня! Але ти мусиш розповісти мені про все-все, що робив з тобою твій старий граф. Все-все-все розповісти. Мене страшенно розважають такі розповіді. Шість років! Старий веселун був нівроку. Ти вже тоді була такою красунею?

— Так, моя пані. В мене було м'якеньке золоте волосся. Дуже гарне. Хвилясте і довге. Граф любив ним гратися… Тільки я вміла розігрівати його тіло своїм, коли кров переставала гріти його зсередини. Йому було вісімдесят вісім років, коли він помер. Він перед смертю вже не міг ходити і піднімати голову, але ще входив у моє тіло тричі за добу і мав від того задоволення. Мама навчила мене таємницям любовного пробудження старечої плоті. Інші красиві й дуже молоді дівчата теж намагалися зігріти його, але марно: прутень старого графа піднімався лише назустріч моїм губам і моєму лонові. Граф казав, що я для нього дорожча, аніж Авісага Самаритянка для древнього короля Давида.

— Ще б пак! Я його розумію… А що потім сталося з твоєю матір'ю?

— Вона померла від застуди у перший рік мандрів. Була дуже холодна зима… Її поховано на цвинтарі оголошених, під Ковном.

— Бідна сирітко! Я потурбуюся про тебе.

— Дякую Вам, моя найдобріша пані! — акробатка впала на коліна. — Я до скону Ваша найвірніша рабиня!

Яблоновська подумала, що попереду її чекає істерика ревнивої зарозумілої Стасі. Це, безперечно, будуть неприємні, навіть бридкі хвилини. Але, вирішила лібертенка, вона таки змусить родичку відступити їй Діоніджію. Нехай навіть у спільне володіння. А потім цій малій спокусниці треба буде трошки змінити зовнішність і дати нове ім'я. Нове красиве ім'я. Анна Стефанія вже придумала, що нарече акробатку Карбонадо — «чорним діамантом». Всі — а найперше той розбіяка-староста — мають думати, що акробатка з мандрівного вертепу Ніфонтопуло загинула в лісі від рук опришків. А велику розвагу в Залі Оргій княжна тепер вирішила не відкладати. «Завтра конче треба прийняти того скульптора, про якого мені торочив пан Володислав, а через три дні…»

Вона вдихнула лавандові пахощі і прийняла правицею келих з вином, піднесений незрівнянною Карбонадо.

[Вулиця За Святим Мартином, м. Львів, пізній вечір 14 серпня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Бронзовий кльоцок тричі вдарив у чоло залізну лев'ячу голову. Учень пірата тепер чекав, коли вузькі, ковані металом двері відчиняться. Натомість у тих дверях на рівні його обличчя відкрилося маленьке заґратоване віконце.

«Хто там?» — запитав звідти низький чоловічий голос.

«Мир Вам, отче! Це до Вас бідний прочанин, що йде від гори Кармелю і гори Сіону».

Це був пароль. Двері почали відчиняти. Якщо слух не підвів убивника, було відсунуто та піднято не менше п'яти засувів і клямок. За дверима його прийняв товстий похмурий чернець у грубій сутані. Він уважно придивився до обличчя Джіованотто, мовчки кивнув і провів гостя через ошатний дворик до кам'яної каплички. Двері приміщення були відчинені, теплим світлом світила лампада, перед іконами молився ще один монах. Учень пірата застиг у шанобливому чеканні. Він молитовно склав руки, але не молився. В цій резиденції він був уперше. Його очі ретельно обстежили навколишні предмети. За низькими деревами було видно вкриту слюдяними пластинами двоповерхову споруду, високий цегляний мур, дровітню і металеву скриню для вугілля. Все дихало спокоєм, добротністю, впорядкованістю і заможністю. Люди, які тут мешкали, не відволікалися на марноту навколишнього світу.

Нарешті чернець підвівся з колін й обернувся. Він мав надзвичайно шляхетне обличчя: римській ніс, різко окреслене підборіддя і високе чоло. Глибоко втоплені очі дивилися проникливо. Довге сиве волосся ченця, ретельно розчесане і викладене на манер старосвітської перуки, надавало йому патріаршої величі. Ланцюг золотого хреста на його сутані перечеплювався за агатові ґудзики і звисав красивими петлями.

— Jezus Gloria magna![48] — прошепотів Джіованотто, впав на праве коліно і поцілував сапфір на персні ченця.

— Niech bedzie pochwaliony Jezus Krystus па wieki wieczne![49] — відповів чернець і допоміг Джіованотто підвестися. — Ти, сину мій, прийшов у скорботні часи. Десять днів тому ми поховали нашого Станісласа.

— Jezu! Авво Тобіасе, я теж приніс Вам гіркі звістки!

— Розповідай! — звелів чернець.

Вони сіли на ослінчик під деревом. Товстий монах підніс авві лаковану патерицю, запалив смолоскип і вирушив перевіряти мури. Тобіас уважно вислухав звіт Джіованотто. Слухав він із заплющеними очима, поклавши легкі пещені долоні на посох, час від часу киваючи величною головою. Кілька разів він перепитував і задавав уточнювальні запитання. Як не дивно, але звіт про дні перебування Джіованотто в маєтку Яблоновської зацікавив Тобіаса чи не більше, аніж розповідь про загибель зажерливого пірата.

— Ти не був достатньо наполегливим, — підсумував Тобіас звіт учня. — Тепер тобі доведеться доводити справу до кінця самому.

— Бомбара був старшим. Я змушений був коритися.

— Мартін Бомбара (нехай спасеться у Бога грішна душа його!) був лише простим найманцем. Живою зброєю, яка зіпсувалася від неробства. На жаль, на жаль… Тобі ж, сину мій, була довірена таємниця Реліквії.

— Але ж, отче, я не отримав належних повноважень.

— Так. Це була помилка наших начальників.

Якійсь час вони сиділи мовчки. Потім Джіованотто наважився спитати:

— А що сталося з братом Станісласом?

— Його вбили.

— Хто?

— Вороги Господа Бога нашого.

— Це якось пов'язано з Реліквією?

— Ти, сину мій, задаєш забагато запитань.

— Вибачте, отче.

— Про Реліквію небезпечно казати вголос навіть за цими мурами, зважай на це. Сьогодні відпочинеш, а завтра, після Служби Божої, я поміркую щодо подальшого. Ночуватимеш тут, тобі приготують кімнату і підігріють воду. Виходити в місто тобі суворо заборонено… До речі, за тобою не було очей?

— Я був обережний.

— Станіслас теж був обережний, упокій Боже душу його! Й що? А він, до речі, був утричі досвідченіший і спритніший за тебе. Ми осиротіли.

— Якщо вже у Львові, отче…

— Що «у Львові»? У Львові! Львів ніколи не був нашою надійною твердинею. Це місто пихатих патриціїв і зажерливих крамарів. Усі продажні, всі гордовиті. Всюди зрада, єресі, юдейські інтриги, звіряча хтивість і вільнодумство… Йди!

— Благословіть, отче.

Тобіас махнув рукою на знак закінченню аудієнції. Джіованотто ще кілька хвилин чекав на благословення, не дочекався і засмучений рушив за товстим монахом. «Відмовився благословити!» — не міг заспокоїтися він. Їжі він теж не отримав, лише воду для пиття і миття. Кімната була крихітна і темна. А ще Джіованотто ніяк не міг відбутися від підозри, що десь у стіні кімнати є хитра дірочка для стеження за гостями. Тому перед сном він ревно став до молитви і півтори години провів на колінах.

Заснув він миттєво.

[Бузкова спальня в палаці Анни Стефанії ЯблоновськоТ-Тичковської, селище Княгинин-Бичів, ніч на 15 серпня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Анастасії Тичковській тієї ночі наснився страшний сон. У сні до неї прийшла бридка кішка, зовсім без шерсті. В неї був голий рожевий хвіст. Як у щура. Тільки два клапті смуху стирчали за вухами потвори. Очі кішки вилискували металом, наче зроблені з живого срібла. Вона застрибнула на коліна Стасі і вищирилася на дівчину. Та хотіла скинути бридоту з колін, але руки не слухалися.

«Ти грішниця і невдаха, Стасю, — мовила кішка польською. — Велика грішниця і смішна невдаха. Твого принца вкрали і вбили. Одну іграшку тобі не віддали, іншу скоро відберуть. Вони ж усі тут такі маєстатні та владні, а ти сирота і в приймах. Батьківський спадок вітром пішов. Тобі, збоченій дурепі, залишається тільки одне: вийти заміж за якогось старого пияка з чиншових[50] і змарніти у варварстві».

Кішка широко розкрила зубатий писок. Замертвіла від жаху Стася почула диявольський регіт. Цей регіт змусив вібрувати її тіло. Серце підкотилося під горло, живіт звели судоми. З кашлем і криком молода Тичковська випірнула у реальність. У Бузковій спальні нікого не було. Сітка, що захищала ліжко від комарів, була відгорнена. За вікном тріскотіли цвіркуни. На комоді сходила сальним смородом нічна свічка. Дорогу воскову поставити пошкодували.

Стася подивилася на ту частину ліжка, де мала спати Діоніджія. Подушка була ледь прим'ята, мускатний запах акробатки майже вивітрився.

«Jezus Maria! Мене, правдиву гербову шляхтянку, тут за останню нікчему мають!» — зрозуміла дівчина. Вона впала обличчям на холодну подушку зрадниці і зубами роздерла напірник. Очі її наповнилися пекучою вологою, рот — дрібним пір'ям з подушки, а серце — бажанням помсти.

[Будинок шляхтича Володислава Ондзера, східне передмістя Станиславова, Руське воєводство, ніч на 15 серпня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

— Отже, у Вас, месіре, все готове для сьогоднішньої візитації? — спитав Достойний Майстер Іоанна Георга Пінзеля.

— Я, пане, вважаю, що так.

— А де ж Ваша славетна скульптура?

— Запакована, лежить у візку.

— Я хотів би на неї подивитися. Чи Вас, месіре Яне, не обтяжить таке моє прохання?

— Аж ніяк, пане. Нехай тутешні слуги допоможуть встановити її у залі.

Брат Володислав покликав садівника і сина покоївки. Під наглядом Пінзеля вони обережно перенесли розібрану на три частини скульптуру до обідньої зали дому Ондзерів. За півгодини композицію було змонтовано для огляду. В залі запалили з півсотні свічок. Гриф переможно і хижо блищав та мінився у їхньому світлі свіжим сріблом.

— Його вже одягнено? — спитав Достойний.

— Так.

— А де скріплюються краї шкіри?

— На спині. Там замащено левкасом, шнурівки не видно.

— Дивовижно! — втрутився брат Володислав. — Так Реліквію можна зберегти довший час.

— Це ілюзія, — сказав Пінзель. — Панове, повірте людині, яка все життя має справу з матеріалами. Все матеріальне руйнується, старіє та занепадає за задумом Єдиного. Це блискуче срібло скоро стане тьмяним, потім обсиплеться… Це все земне, тимчасове, здобич жучків та молі. За три-п'ять років ви мусите спорудити надійне сухе сховище. Не тільки для Реліквії, але й для цього мого грифа.

— Ми зробимо це разом із Вами, Майстре.

— Я так думаю, пане, що мені звідси слід тікати.

— Не конче. Того, хто виказав Цивілія, страчено.

— Як?

— Він останні роки жив у Львові. Можливо знову почав полювати. Ми хотіли спершу допитати його, але нам не вдалося… Він дійсно був небезпечним пацюком. Ви не помилилися.

— Пацюки живуть зграями.

— Ми, як виявилося, теж не беззахисні.

— Смерть, смерть, — Пінзель закрив обличчя долонями. — Одна смерть притягує іншу а та ще одну… Фатум! Краще кудись поїхати. До Петербургу, Стокгольму, Константинополя… Байдуже. Я митець, моя справа — різець, а не кинджал.

— Сьогодні в нашої вельможної Яблоновської Ви матимете ясну овацію, як майстер над майстрами, як глоріант Цеху. Княжна запросила на презентацію вишукане товариство.

— До неї не бояться приїжджати?

— Дехто не їздить. Особливо ті, хто одружений на молодих. Але є любителі. У княжни добірна жіноча прислуга. Та й хлопці підібрані не без гламуру. Самі скоро побачите. Може, знайдете там моделі для Ваших янголів.

— Радше для бісенят.

— Так-так, — втрутився брат Володислав. — Хвости в них чималі. От тільки ростуть не з того боку.

— Після цього візиту, — зауважив Пінзель, — більшість з кліриків і побожних патриціїв не матиме зі мною справ. Лишиться хіба що пакувати куфри[51].

— Я не думаю, що все таке фатальне. Ви славетна людина, клір закриє очі на неблагословенні захцянки генія.

— Ви мені лестите.

— Це не компліментація, месіре. Таким вважають Вас люди доброї слави.

— А кавалер Фіаделлі буде на тому збіговиську?

— Буде. Подякуєте йому.

— Він був у Львові?

— Так.

Гностики кілька хвилин мовчали. Достойний Майстер обійшов навколо статуї.

— Дві величні рівноправні Свободи, які вбивають одна одну, — промовив він, ніби смакуючи назву композиції. — Чи не відмовите у поясненнях, месіре?

— Не відмовлю, Достойний Майстре. Першою величною Свободою вважаю ту, яку числимо у вільномулярській трійці разом з Рівністю і Братерством. Це Свобода вибору між добром і злом, дією і бездіянням. Це та Свобода, яка повстає проти свавілля і самовладдя, монархів та сатрапів, проти забобонів святенників і невігласів. Вона у цій скульптурі означена Дівчиною.

— Чому?

— На честь прекрасної юдейки Естер, котра перемогла свавільного деспотичного сатрапа Амана.

Достойний Майстер схвально кивнув, а брат Володислав накрутив вуса на пальці і сказав:

— Перфекційна дівчина.

— Так, — погодився Пінзель, — дуже красива. Мені вона вдалася. А от Друга велична Свобода, це ніщо інше, як прадавня Свобода Хаосу, стихії древньої, хижої й ніким ніколи не підкореної. Ця Свобода, так би мовити, абсолютна, на відміну від Першої, яка може сама із себе породити колись несвободу. Це Свобода екстазів і оргій, Свобода митців і поетів. Її в цій скульптурі презентує гриф.

— А чому ж ці Дві Свободи вбивають одна одну?

— Бо між Хаосом і Порядком ніколи не буде примирення.

— А Ви філософ, месіре. Ви повинні глибоко відчувати підземні течії нашого світу.

— Я, високовчений Майстре, служу двом богиням-ворогиням, але якій з них відданіше, мені важко сказати.

— Другій Свободі Ви віддали цілий Абсолют.

— Я митець.

— Ну, тоді Ви порозумієтеся із нашою доброю Яблоновською. Вельможна княжна теж полюбляє екстази та оргії.

— Є оргії духа, а є оргії тіла.

— А Ваш Древній Хаос, месіре, теж визнає таке розділення? Я дивлюся на цю Вашу скульптуру і мені здається, що грифові подобається тіло дівчини. Він ніби й не проти нею оволодіти.

— Що думає Хаос, мені, на жаль, не відомо… А щодо хтивості мого срібного грифа… Вас либонь вводить в оману динаміка форми.

— Так, у тому є правда. Ваші скульптури, месіре, надзвичайно динамічні і неспокійні. Й, так би мовити, дуже якісь кутасті. Я, до прикладу, більше звик до круглявих і пишних статуй.

— Форму скульптури, Достойний Майстре, створює не матерія, з якої робимо фігуру, а та порожнеча, яку нам вдається огорнути фігурою. Чим більше простору ми огорнемо бганками, зборками і вигинами, тим цікавішою буде форма. Я в Римі бачив Piet'y незрівнянного Мікеланджело. Там мармуром захоплено удвічі більше навколишнього простору, аніж є самого того мармуру. Надзвичайно глибокі зборки одягу Мадонни, химерні вигини кінцівок. Оце, пане, і є робота справжнього скульптора.

— А звідки віє той вітер, що розгортає одяг Ваших фігур?

— З моря, пане Майстре, з моря. Я народився на березі моря і провів юність у портовому містечку. Там будували кораблі. Великі військові фрегати і рейдери. Я працював у майстерні, де вирізали дерев'яні фігури для корабельних форштевенів. Замовники завжди просили, щоб дубовий «одяг» тих фігур немов віявся за вітром. Відтоді я полюбив кутасті і гострі форми неспокою.

— Тепер я нарешті зрозумів, чому Ви так прихильні до дерева. До речі, кажуть, що до Львова привезли кілька великих брил карарського мармуру для оздоблення нового костьолу. Розповідають що він сніжно-білий, цей король каміння, цей князь мармурів. Це ж, напевно, Вам доручать із ним працювати?

— Можливо. Але, перепрошую пана, у Львові є й кращі за мене скульптори.

— Ви таки скромна людина, месіре. А я чув від багатьох тямущих людей, що кращі від Вас скульптори є хіба що в Римі.

— Це перебільшення.

— Але так кажуть. Вашому вітрові з моря серед наших вітрів немає рівного.

— Тільки Перші вихори Творіння з писань Кордовських Учнів — тільки Рашит Га-Галгалім перевищують силою та хижістю вітер з моря, — сказав Пінзель і уважно подивився в очі Достойному Майстрові.

Той ніяк не відреагував на назву. Достойний торкнувся кінчиками пальців крил грифа і сказав:

— Досконала робота, месіре. Сьогодні ввечері на Вас чекатиме сама богиня Глорія. Вона вже готує лаври і пальмове листя.

[Дзеркальна зала в палаці Анни Стефанії Яблоновської-Тичковської, селище Княгинин-Бичів, вечір 15 серпня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Назвати «палацом» дім Анни Стефанії можна було лише з огляду на вбогість навколишніх сільських халуп. Він не міг змагатися ані розмірами, ані пишнотою з тими розкішними «степовими версалями», які вибудували у присмерках Речі Посполитої для втішення своє пихи Любомирські, Потоцькі, Чарторийські, Замойські чи Понятовські.

Дім мав три поверхи, але тільки на першому були справжні зали, які могли вмістити понад два десятки гостей, були оздоблені бронзовими люстрами, венеційськими дзеркалами та куртуазними меблями в стилі Філіппа Іспанського, оббиті блакитним шовком. Центральну залу Яблоновська назвала Дзеркальною на честь великого (у півтора людські зрости) дзеркала, вправленого у важку позолочену раму. Меншу залу в лівому крилі було задраповано червоними оксамитовими гардинами. Це була знаменита на весь край Зала Оргій, опоряджена небуденним каміном із чорного мармуру та сороміцькими гіпсовими статуями німф і фавнів, зробленими вельми посереднім скульптором, ім'я якого справедлива історія не зберегла.

Залу в правому крилі використовували переважно для господарських потреб. Вона була захаращена старими меблями, скрученими турецькими килимами, кальянами, опудалами ведмедів, вовків і вепрів, мідними казанами, лицарськими панцирами, складними наметами, порожніми пляшками й іншим непотребом, що залишився теперішній власниці з тих славних часів, коли пишний підмагнатчик Анджей Тичковський посідав чільні місця у комітетах Галицького сеймику та здавав за великі гроші в посесію свої села.

На другому поверсі обладнали чотири затишні будуари, які називалися Зеленою, Блакитною, Бузковою й Сепієвою спальнями відповідно до кольору шпалер. Найпишнішу й найбільшу, Зелену, займала сама господиня дому. В Блакитній самотньо жила вічно заплакана молодша сестра Анни Стефанії, незаміжня, товстезна та пришелепкувата. Добра княжна іноді запрошувала сестру на свої свята, де та мовчки насолоджувалася наїдками і напоями. У Бузковій тепер мешкала Стася, а Сепієву Яблоновська відступила чарівній Діоніджії-Карбонадо, обдарувавши її окремою служницею, гардеробом, колекцією парфумів та підробними коштовностями.

Це відразу зробило юну фаворитку предметом щирої ненависті всього жіночого населення дому. Колишню перлину Сепієвої спальні, повногруду і волооку волошку Домну, відселили на третій поверх, де в крихітних кімнатках мешкала весела й сита комуна другорядних наложників і наложниць княжни. Відселення супроводжувалося відчайдушним спротивом й дикими криками волошки, котра кидала в Карбонадо коробками від парфумів та погрожувала акробатці здоровенним кухарським ножем.

Княжна наказала висікти крикуху, що й було негайно зроблено. Після екзекуції, яка всім слугам додала святкового настрою, в домі продовжили готуватися до приїзду гостей. Привезені зі Станиславова перукарі чаклували над зачісками дам з другого поверху, кухарі готували вишукані страви, а наложниці з наложниками намащувалися оливковим маслом, фліртували поміж собою, смакували подробиці несподіваного приниження Домни й не без натхнення проводили репетиції сороміцьких «живих сцен», які мали стати однією із цікавинок званої вечері. Під час репетицій мистецтво часто-густо оберталося життям, юні тіла з'єднувалися надто щільно й щасливий сміх наложниць відволікав кухарів від казанів і каструль. Тож не дивно, що частину м'яса, пересмаженого й підгорілого, довелося віддати собакам, які теж таким чином відчули наближення свята. Дворецький Тадеуш змушений був пообіцяти кухарям, що після банкету до них пришлють дівчат, так щоб на кожного з майстрів друшляка і пательні припало аж по дві дівки. Наложницям цей задум спочатку не сподобався. Вони відправили до кухні розвідницю, й та повідомила веселухам, що всі кухарі старі, смердючі, волохаті й череваті. Але запахи з кухні линули що далі, то звабливіші, і наложниці «розподілили» між собою старих кулінарів. Для сміху найстаршому з них гаремний комітет призначив двох восьмилітніх сикух. Також вирішили переодягти дівчиною одного з наложників і підсунути найп'янішому з кухарів. Тадеуш про всі ці витівки та плани повідомив ясновельможній. Та довго сміялася.

О шостій годині сполудня до палацу Тичковської-Яблоновської почали під'їжджати лаковані карети і шкіряні тарантаси. Прибували запрошені гості. Їх було менше, ніж очікувала княжна. Не приїхали Колендовські, Гедзінські, Ястешемські, Парлацькі, Вітовські. Натомість прибули земський галицький писар Комаровський з молодою коханкою, калуський мечник Зуб у супроводі красивого юнака, мальтійський кавалер Анцо Фіаделлі, подружжя вільнодумців Сіромських, Володислав Ондзер з двома юними дамами, хорунжий Кшиштоф Ланський із сестрою, подружжя Бальманських і радник Сімакович. Останній, як перешіптувалися слуги, відразу поцікавився: чому це не видно Домни? Пишні стегна й кармінові губи відставної фаворитки давно хвилювали уяву підстаркуватого радника.

Бричка Іоанна Георга Пінзеля прибула однією з останніх. Анна Стефанія, котра приймала гостей на половині сходів палацу, поцікавилася, чому не приїхала дружина славетного майстра. Скульптор передав вибачення Маріанни. «Вона нездужає», — не став удаватися в подробиці Пінзель. Він одягнув темно-червоний камзол зі срібними воланчиками, а всіяну гранатами парсуну[52] старости Потоцького повісив на шию, немов орден. Пряжки на його оксамитових туфлях були золоті, а кишеню відтягувала «цибулина» срібного годинника доброї нюрнберзької роботи. Рукавички Пінзеля сяяли неземною білизною і цеховими гербами. На кожному з пальців виблискували важкі персні з емалями, камінням і сканню. Темна дрібнокучерява перука молодила бліде обличчя Майстра.

Скульптуру «Дві Свободи» не без пригод установили в Дзеркальній залі і загорнули в білий вісон. Анна Стефанія втішилася, що срібний гриф добре пасує до її срібно-блакитної сукні та сапфірового кольє. Одночасно тілесна фарба, що вкривала статую Дівчини, добре згармонувала із світло-коричневою сукнею та підробним бурштином Карбонадо. Акробатка сяяла переможною юністю, розбещеністю, екзотичними контурами тілесних принад і глибоким декольте. Її пишне волосся було розчесане, розкладене по плечах і виблискувало природним золотом. Навіть намисто з фальшованого бурштину світилося правдивим медвяним світлом, вбираючи в себе енергію Карбонадо. В тіні її тріумфу стискала губи бліда й нещасна Стася, на яку ніхто не звертав уваги. Навіть Пінзель досить стримано привітався з цією завсідницею салону Маріанни Ельжбети.

Не встиг скульптор зайти до центральної зали, як до нього підпливло величезне черево Леха Бальманського. Його дружина також відзначалася тілесною пишнотою, але поряд з монументальною статурою чоловіка вона виглядала либонь дрібним поросям, що ризикує бути розчавленим неуважною льохою. Пан Бальманський прогудів вітання і спитав:

— Чи Ви вже бачили тутешніх фавнів, пане архіскульпторе?

Черевань мав на увазі неоковирні скульптури в Залі Оргій, але Пінзель не зрозумів його, знітився й без доречної куртуазії відійшов від Бальманського. Після відступу він опинився поряд з химерним кріслом, на якому невеликого зросту дідок — пан Сіромський прилаштовував свою симпатичну дружину, молодшу за нього на понад півстоліття. При наближенні скульптора Сіромська вистромила з-під пишної спідниці ніжку в блакитній панчосі. Ніжка була маленька, з бездоганними лініями, немов перемальована з картини Фрагонара.

— Яка чарівна у Вас донька, — зробив Пінзель компліментацію, думаючи, що дівчинка в кріслі є онукою, якщо не правнучкою дідка.

Юна пані Сіромська весело розсміялася і показала чоловікові язика. Той відповів вольтерівською усмішкою і легким нахилом голови привітав скульптора. Пан Сіромський зауважив:

— Ця «донечка», шановний пане, й направду випромінює любовні чари, — погодився він з компліментом Пінзеля, — особливо коли насаджена на мій спис кохання.

— Мій чоловік перебільшує, пане, — не припинила сміятися пані Сіромська. — Він лише дивиться, як мене проштрикують списи інших.

— Ви направду оригінальна особа, пані, — знайшовся скульптор.

— Приємно чути, пане, — підморгнула йому Сіромська. — Але ж Ви поки що не знаєте, наскільки оригінальна.

— Ми запросимо пана скульптора до нашого маєтку? — спитав дружину Сіромський. Його обличчя з маски Вольтера потроху трансформувалося у маску Пріапа[53]. Якраз цієї миті Ондзер задер спідницю в старшої зі своїх супутниць, демонструючи Ланському її рожеві сіднички. Молодша, котрій на вигляд було років з десять, перехопила хтивий погляд дідка Сіромського і показала йому язика.

Пінзель не почув відповіді пані Сіромської. Тієї миті, коли ніжні губки юної звабниці відкрилися для запрошення, розгубленого скульптора підхопив за лікоть кавалер Анцо.

— Вечір добрий! Я хочу познайомити Вас, пане Яне, з радником Сімаковичем, — сказав кавалер, відтягуючи Пінзеля від Сіромських.

— Дякую Вам за львівські справи, — прошепотів той на вухо мальтійцеві.

— Немає за що. Я, на жаль, не зміг зробити того, що мусив би зробити.

— Але ж пацюк мертвий.

Анцо примружився. Вони наблизилися до величного сивого вірменина в чорному оксамитовому береті, чорно-срібному жупані і чорних панчохах з химерними бантами. На череві радника висіла золота магістрацька бляха.

Анцо представив радникові Пінзеля. Той відповів, що чув про Іоанна Георга від свого колеги, також радника, Якубовича. Ще кілька хвилин вони вели респектну розмову про замовлення, ціни, скрутні часи та будівельні плани тутешніх єзуїтів. Зала тим часом наповнилася гостями і слугами, які розносили на тацях аперитиви. Яблоновська у супроводі Карбонадо і Ланських обходила залу. Вона розповідала їм про щойно прочитаний французький роман:

— …Так ось, справа в тому, що над родиною графа Поцці нависає злий фатум. Колись, у забуті часи, предок графа вбив свою дружину. З того часу прокляття переслідує рід Поцці. Тінь вбитої графині Прісцилли блукає залами старовинного замку… Ти ж у такому народилася, так, Карбонадо? Так-от, згідно з прокляттям тому жахливому привидові заповідано мандрувати до того часу, доки не зникне нещасний рід Поцці. У графа двійко дітей — син Адольфо і дочка Аманта. Сина ще маленького вкрали розбійники і виховали жорстоким убивцею. Потім він зустрічає свою сестру… О, пане раднику, Ви вже познайомилися із нашим сьогоднішнім глоріантом?

— Мав приємність, ясновельможна, — нахилив берет Сімакович.

— Ви сьогодні чомусь сумуєте?

— Я не бачу Вашої південної перлини, ясновельможна.

— Ви кажете про Домну?

— Так.

— Вона нездужає. Певно, застудилася, коли перевертала пляшки у пивниці.

— Може, вона впала у немилість?

— Аж ніяк. Як Вам відомо, я ціную красу понад усі досягнення Природи.

— Але ж, ясновельможна, двом сонцям тепер тісно на Вашому небосхилі.

— Сонце на ньому одне, — всміхнулася Анна Стефанія, прихилила до себе чарівну голівку Карбонадо і поцілувала її в губи. Тіло акробатки всіма вигинами пригорнулося до княжни. Юні супутниці Ондзера, котрі підкралися до компанії ззаду, зааплодували. Золоте волосся італійки гіпнотизувало маленьких красунь.

— Тоді, — сказав радник, — я хотів би проспівати пісню Місяцеві, з Вашого дозволу, ясновельможна.

— Ми про це ще з Вами поговоримо, — пообіцяла княжна. Вона вже думала, скільки захоче заплатити за колишню фаворитку цей скупий станиславівський патрицій.

— Я хочу показати панові Пінзелю свою колекцію корсетів і суспензоріїв, — сказала Яблоновська. — Вона у бічній залі.

— Я мало розуміюся на корсетах, ясновельможна, — всміхнувся Пінзель.

— Ви ж скульптор!

— Й зовсім не петраю в суспензоріях.

— Це, скульпторе, такі маленькі пов'язки, що підтримують джерела чоловічої сили. Їх надягають танцюристи.

— Це мені відомо, ясновельможна, але ж… Ціла колекція… Я розгубився.

— А Ви не губіться, месіре, не губіться. Немає потреби… Тим більше, що я не тримаю свою колекцію в шафі.

Яблоновська всміхнулася Ланському і рушила до бічної зали. Гості рушили за нею. Юна Сіромська опинилася в тому поході поряд з Пінзелем. Вона схопила скульптора під лікоть і поправила ліф так, щоб Пінзель міг побачити розкішні опуклості під мереживом і атласом.

У бічній залі, тимчасово звільненій від старих меблів, стояли живі манекени — наложниці і наложники Яблоновської. На дівчатах були лише корсети, а на хлопцях — суспензорії. Їхнє волосся було намащене й присипане золотою пудрою. Лех Бальманський вигукнув, немов прогула велика полкова труба:

— Хо-хо!

— Вони такі гарні! — підтримала череваня юна Сіромська і подивилася на Пінзеля, ніби закликаючи його у свідки. Живі манекени й справді виглядали розкішно.

Корсети, одягнені на їхні тіла, презентували моду різних країн та епох. Зроблені з китового вусу, шкіри і сталі, вони затягували талії дівчат та підкреслювали груди і стегна. Наложниці ледве дихали, але виглядали як райські гурії. Гості підійшли до живих манекенів, жваво обговорюючи особливості і таємниці корсетів. Мечника Зуба, сестру Ланського і Сіромську більше зацікавили суспензорії. Пінзель зробив вигляд, що захоплений складною конструкцією з китового вуса і китайського шовку, яка перетворювала на рожеву вазу тіло молодої білявки з виголеним міжніжжям. Корсет зробили неабиякі майстри, ребра конструкції вони обшили кількома шарами шовку та спорядили амортизаторами з морської губки, ремінці вирізали з тонкої і майже прозорої шкіри оленяти, кінці шовкових шнурів вправили в крихітні срібні патронники. Пряжки і пластини корсета виблискували щирим золотом і темною сталлю. Цей корсет коштував шалені гроші. Він був дорожчий за невеликий будинок, вартісніший за чотиримісний екіпаж з парою рисаків. Скульптор подумав, що колекція ясновельможної є для нього певним знаменням. Адже він також одягнув грифа в своєрідний корсет.

Прислужники принесли гостям кришталеві келихи з мадерою. Пінзель обережно надпив. Він боявся, що до вина домішано щось на штиб шпанської мушки. Але на смак вино було добрим і чистим. Гості тим часом оглядали не так колекцію, як її носіїв. Сіромська кумедно верещала, обмацуючи суспензорії. Подружки Ондзера мавпували порухи її пальчиків і змовницьки переглядалися поміж собою. Коханка Комаровського дозволила Ондзереві дослідити власний корсет, зроблений у Парижі, і щось йому пояснювала, а сам Комаровський з упевненістю колишнього кавалериста загравав з Карбонадо. Яблоновська спостерігала за цим фліртом і дражнила Комаровського, голосно розповідаючи Сімаковичу про таємні принади юної італійки. Серед цього бедламу настрій скульптора поволі змінився на краще. «Це лише грішний вертеп вільнодумців. Нехай собі бавляться», — казав він собі, дивлячись, як Зуб і Ланська пригощають вином і пестять напудрених «фавнів». Тут його очі зауважили Стасю, яка стояла осторонь, не беручи участі у веселощах. На її обличчі застигла суміш презирливої відчуженості й відрази. Скульптор уперше помітив, що в Стасі великі хрящуваті вуха. Молода Тичковська ніби відчула погляд Майстра, повільно повернула до нього бліде обличчя під високою зачіскою і подивилася на Пінзеля з такою відвертою ненавистю, що скульптор ледь не закашлявся, вино повернулося йому до горла. Це здивувало Пінзеля. «Скільки ж навколо безглуздої злості!» — сумно констатував він. А потім забув про Стасю, мимохідь захоплений вродою юнака, якого явно вподобала безсоромна Сіромська. М'язи на животі хлопця нагадали йому класичні взірці Берніні. Сонце облило тіло юнака засмагою рідкісного відтінку: немов хтось розхлюпав горіховий тон на рисовому папері. Спокусниця вправно віддавала шану цьому чудовому тілові — пальчиками ворушила-пестила вміст суспензорію і уважно спостерігала за реакцією мускулястого фавна. Обличчя її розчервонілося.

— Касю, вважайте, ремінці цієї колекційної речі можуть розірватися, — зауважив її чоловік, також спостерігаючи, як невблаганно напинається атласна пов'язка.

— Ясновельможна мені вибачить!

— Ми їй вибачимо? — спитала Анна Стефанія в Карбонадо.

Та замість відповіді поцілувала княжну в шию.

— Вибачимо, — вирішила княжна.

— Таки розірвалися, — повідомив спостережливий пан Сіромський. — Але ж, ясновельможна, у Вашого фавна вельми могутній спис!

— Ви, мила пані, спричинилися до визрівання цього овочу, — зауважила в бік тріумфуючої Сіромської княжна, — й саме Ви тепер мусите подбати про наслідки. Всеблага Природа, як стверджує Бернардо Грасіні, не вибачає смертним марного напруження.

— Із неабияким задоволенням, ясновельможна, я здійсню перед Вами перетворення на найпокірнішу й найхтивішу з лісових німф Пріапа. Напруження такої природи, як ви невдовзі переконаєтеся, не залишиться марним, — мовила Сіромська й почала розшнуровувати на собі плаття. Її чоловік кинувся допомагати. Подружки Ондзера, які одночасно досягли успіху з іншими фавнами, також почали роздягатися. Шурхотіння шовку наповнило залу.

Пінзель відвернувся і побачив кавалера Анцо.

— Я зараз можу повернутися до центральної зали? — пошепки спитав він мальтійця.

— Так, звісно, ходімо, — відповів той. — Ясновельможна, зрештою, нікого не примушує до забав. Вона ж є шанувальницею не тільки Грасіні, але й Жана-Жака Руссо.

[Подільське воєводство, м. Бучач, каплиця Святих Дів Мироносиць у притулку каноніка Дамазія, вечір 15 серпня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Отець Мартинович тільки розпочав вечеряти, коли служка повідомив йому, що вельможна Теодорина Мантшиковська просить отця приділити їй дещицю часу. Стара діва щомісяця офірувала на притулок півсотні злотих. Тому отець Мартинович залишив холонути политу сливовим соусом щойно засмажену качку, розігнув хвору спину і почвалав до каплиці Святих Дів Мироносиць, де чекала на нього незаймана спадкоємиця занепалої слави Остророгів.

Вона, як завжди, була вся у чорному, безгруда, худа і пряма, немов палиця. Високий мереживний комір плаття Мантшиковської огортала подвійна нитка перлин, до якої було причеплено крихітний золотий релікварій зі шматочком мощей святої мучениці Теодорини. Мощі, як знав отець Мартинович, стара діва купила колись за ціну шести прибуткових сіл Турівського куща. Обличчя її було аскетичне, жовтаво-воскове. Отцеві здавалося, що шматок мовчазної і холодної темряви завжди передує цьому обличчю.

Мантшиковська чорною вороною сиділа на твердому ослінчику за плетеною ширмою. На цьому ослінчику в притулку сповідали тих, хто був у потребі. Отець потягся до шухляди за єпітрахиллю, але стара діва зупинила його:

— Не маю наразі, отче, належної для сповіді ясності духу. Також маю свого духівника, висвяченого в правдивому римському обряді… Але невідкладно потребую Вашої мудрості, — голос у неї був сухий і владний.

— Всі мої нужденні і вбогі знання, панно Теодорино, відкриті для Ваших потреб, — сказав отець Мартинович, присідаючи на ослінчика. — Незважаючи на те, що мене висвячено в обряді східному.

— То направду не важливо.

— Ви згадали…

— О ні, я не хотіла образити Вас…

— Я не образився.

— Але те, про що ми говоритимемо, отче, має вмерти за цією ширмою.

— Так і буде, вельможна панно.

— Покляніться.

— Господом присягаю.

— Дякую Вам, отче, що не гордуєте забаганками такої грішниці, як я.

— Не кажіть такого, панно, бо ж мені добре відомо, що Ви ведете направду побожний та благодійний спосіб життя. Тепер це рідкість.

— Рідкість, бо князі розбестилися, забули Слово Боже і ввели у спокусу малих та залежних своїх. Ікони плачуть кривавими слізьми, війська схизматиків плюндрують землі Речі Посполитої. То впав на грішні наші голови справедливий гнів Божий. Новітні Валтасари пиячать і блудять, не бачачи, що загибель прийшла вже під мури сього Вавилону!

— Ваша правда.

— Але є щось страшніше за валтасарові гріхи пана старости та інших сліпих поводирів царства сього, — урочисто промовила Мантшиковська, дивлячись кудись повз отця, і темрява перед її обличчям напружилася.

— Що саме?

— Голос пекла, отче.

— Як?

— Чи знаєте Ви, отче, що таке «голос пекла»?

— Знаю, вельможна панно, що так посполиті називають звуки, що виникають при сильній пожежі, коли горять церква або костьол з кам'яними мурами. Тоді вогонь гуде, немов гадська труба. Також у Константинополі чули ніби диявольський регіт, коли славетну церкву Святих Апостолів бусурмани перетворювали на мечеть. Праведний Владика Неофіт казав тоді вірним еллінам, що це також був «голос з пекла».

— Можливо. Але правдивий голос пекла я чую щодня у цьому грішному місті.

— ?

— Так, отче. Й Ви, маю певність, теж знаєте, звідки лине той голос. Міські патриції злочинно пригріли чорнокнижників; диявольські чаклуни-пентаграмники опосіли сей проклятий Бучач.

— Це тяжкі підозри, панно. Для офіційного формулювання таких звинувачень у нашу освічену добу потрібні вагомі докази. Дуже вагомі. Адже іноді, за старих часів, невинні забави та простацькі забобони сприймали за інвазії Диявола і страчували як винних, так і невинних.

— Невинних, кажете? А чи можете Ви означити, що є злом, отче?

— Я лише бідний отець-декан, вельможна панно, і не є авторитетом у теології. Але святі Отці Церкви в минулі епохи вже зробили таке означення. І я у своїх визначеннях і спробах спираюся на ясну правду їхніх богонаснажених праць.

— А кого, прошу отця, з Отців Ви маєте за найбільшого авторитета?

— З допомогою праведних книжників Агафона і Григорія, афонських старців, котрі знаються на екзегетиці[54] та розумному робленні чернечої аскези, сподобився я зрозуміти складні богословські писання святих Діонісія Ареопагіта, учня Апостола Павла та святого мученика Максима Сповідника. На предивних писаннях цих достойних мужів Церкви стоїть стовп мого осягнення Божої Істини.

— А цих достойних мужів визнає святими й авторитетними Вселенська Церква чи лише Східна?

— Корпус творів святого Діонісія визнано канонічним за часів святого Римського Папи Григорія Великого.

— Це добре. І як ці достойні мужі тлумачать сутність зла?

— Все суще, пише святий Діонісій, створено Богом для Себе, себто для блага і блаженства, для миру і краси. Бог створив усе таким чином, щоб усе прямувало до Нього, з'єднувалося з Ним. Навіть на останніх кордонах небуття ми бачимо здійснення цієї Божої волі. Всі лінії світу сього та інших світів, немов зворотні радіанти, сходяться до єдиного центру. Бог, відповідно, не може бути причиною зла. Благо завжди породжує лише благе. Тому зло не має власного самобутнього сущого. Воно має лише «втратний» сенс, воно є зменшенням, згіршенням, відокремленням. Зло існує не само в собі, а паразитує на іншому бутті і є чимось випадковим для буття. Не може бути чистого зла, «самозла». Навіть демони не злі за природою своєю. В них є щось позитивне — буття, рух, життя. Зло — це псування. Це зіпсуте творіння Всеблагого. Це розлад, хаос, атапсія. Тут Діонісій підходить до самої суті зла — de malorum subsistentia — до останньої долі зла. Він каже, що на шляху безконечного розпаду, змішання неподібного, зло — при викупленні часів Господом нашим Ісусом Христом — таки зіллється з повнотою буття і щезне яко зло…

— Щезне само собою?

— Так, вельможна панно.

— Jezu! То, по-Вашому, отче, ми не повинні докладати зусиль, борючись зі злом?

— Повинні, панно, повинні. Але завжди пам'ятаючи, що ми йдемо не на війну із самобутньою силою Всесвіту, а лише допомагаємо добрим за природою Божим творінням звільнитися від тимчасової зіпсутості.

— То демони тимчасово зіпсуті?

— Для Господа й сто тисяч років є тимчасовістю.

— Я не хочу чекати сто тисяч років.

— А чого ж Ви хочете, вельможна панно?

— Я хочу, отче, щоб чаклуни, юдеї та демонолюбці, яких гуртує навколо себе затятий єретик Пінзель, разом із ним отримали покарання ще за свого земного життя.

[Зала Оргій у палаці Анни Стефанії Яблоновської-Тичковської, селище Княгинин-Бичів, пізній вечір 15 серпня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Після колекції корсетів лібертенка запропонувала гостям нову розвагу. В Залі Оргій, яку навмисно для цього задрапували чорною тканиною, їх чекав таємничий гість Яблоновської — маг Паскуалес, мандрований містик, слава якого в середині XVIII століття стала всеєвропейською. Маг розповідав, що отримав посвячення у найвищі ступені гностицизму від самого Верховного Ієрофанта в Єгипті. Як цей славетний маг прибув до палацу й де він ховався від цікавості його мешканців, залишилося нез'ясованим.

До гостей Паскуалес вийшов у білому жрецькому одязі із золотим Колесом Фортуни на грудях і білим жезлом, який увінчувало золоте зображення єгипетського хреста. Він всівся на високому позолоченому троні і мовчки чекав, поки одягнені молодшими жрицями наложниці ясновельможної обкурювали його східними пахощами та обкидали квітами. Це дійство, повідомила пошепки присутнім Анна Стефанія, носило назву «Відкриття брами Фів». Церемонія проходила майже у темряві. Тільки трисвічник Верховної Влади горів перед троном Паскуалеса.

Під час церемонії Пінзель нишком підглядав за реакцією кавалера Анцо. Незворушний мальтієць не виказував жодної емоції від видовища, у той час, коли всі інші гості витріщалися на мага і перешіптувалися. При кінці церемонії до зали зайшла одягнена в прозору накидку Карбонадо з високим келихом у лівій і черепом у правій руці. Голову акробатки прикрашала золота діадема. Величною ходою вона тричі обійшла трон Паскуалеса, стала перед ним на коліна і простягла магові келих і череп.

Паскуалес залишив трон, прийняв з рук Карбонадо означені предмети і зловісним низьким голосом закликав до зали могутнього Архангела Метатрона. Він тричі повторив заклик, скропив череп вином з келиха і встановив його на троні.

Потім маг розпочав здійснення ритуалу, який відомий усім кабалістам як Мінорний Ритуал Пентаграми. Перший етап ритуалу (творення Кабалістичного Хреста) Паскуалес провів за традицією давнього німецького Ордену «Rosae Rubeae et Aurea Crucis».

Він узяв у праву руку сталевий кинджал, став обличчям до Сходу, доторкнувся кинджалом до чола і сказав: «АТО». Потім руків'ям кинджала доторкнувся до грудей Карбонадо і промовив: «МАЛКУТ». Потім доторкнувся до правого плеча вістрям кинджалу і сказав: «ЙВЕ-ГЕБУРА». Потім до лівого і сказав: «ЙВЕ-ГЕДУЛА». Наостанок він з'єднав руки перед собою і проголосив: «ЛЕ-ОЛАМ» («Во віки вічні!»)

Як тільки маг закінчив ритуал, Залу Оргій заповнили хаотичні звуки, сухі і клацаючі. Немов до неї залетіла зграя величезних невидимих жуків. Пінзель відчув, що у кінчики його пальців вдаряють крихітні блискавки. Прозора мантія Карбонадо напнулася, немов дзвін і, здавалося, сяяла блакитним світлом. Тканина, якою були завішані стіни зали, тріпотіла, розбурхана незнаними енергіями.

«Метатрон, це Метатрон!» — зашепотіли перелякані гості. Юні подружки пана Ондзера заплакали. Жінка Бальманського знепритомніла, сестра Ланського впала на коліна, шепочучи молитви. Раптом Стася дико заверещала. В її руці блиснуло тонке лезо, вона кинулася в бік Карбонадо. Маг цієї миті продемонстрував неймовірну спритність. Він стрибнув назустріч Стасі і перехопив її руку, озброєну ножем. Дівчина скрикнула, ніж випав з руки, що безсило повисла. Слуги Яблоновської підхопили молоду Тичковську під пахви і винесли геть.

Паскуалес показав жестом схрещених рук, що припиняє подальше здійснення ритуалу. Пінзель, шокований вчинком Стасі, так і не зрозумів, куди потім зник маг. Перестрашені і збуджені гості мовчки вийшли з темряви до розкішно освітленої Дзеркальної зали, де на них вже чекали щедро накриті столи. Скульптор наблизився до кавалера і спитав:

— Анцо, Ви мені поясните, що то було?

— Не зараз, Яне, не зараз, — відповів кавалер, дістаючися столу. Не чекаючи служки, він налив собі чималу чарку горілки й випив її одним духом. Пан Бальманський зробив так само.

— Ця прикра пригода, — голосно промовила господиня дому, — не завадить нашому святові. Стася останні дні була сама не своя. Бідолашне дитя! Зараз їй зроблять кровопускання, а завтра до неї закличемо лікаря Венгеля.

— Jezu! Він зламав панні руку! — вигукнув Комаровський.

— Вона була тієї миті небезпечною, — з притиском мовила Яблоновська. — Навіжені можуть наробити багато лиха. Маємо щодо цього біблійні свідчення про біснуватих. А в Галичі минулого року навіжена холопка зарізала двох своїх дітей і завдала шкоди війтові.

— То, перепрошую ясновельможну, невдалий і образливий для панни Анастасії приклад! — невгавав Комаровський. — Панна Анастасія є шляхтянкою з доброго роду. Її батько і брат Вашого покійного чоловіка, пан Казимир Тичковський, віддав життя за свободу Речі Посполитої. А той чаклун — якийсь зайда, певно, юдей. Він не мав жодного права піднімати руку на шляхтянку, тим більше її калічити!

— О, прошу пана, він перш за все є великим магом, — зауважив Сіромський.

— Могутнім магом, — підтримала чоловіка Сіромська.

— Так-так, — промимрила Ланська.

— Прошу шановне панство до столу, — сказала лібертенка, відвертаючись від Комаровського.

— Ми з Марисею ідемо звідси, прошу панство вибачити! — сказав Комаровський. — Я аж ніяк не можу толерувати такої наруги над вольностями й гідністю шляхетства.

Він підхопив під лікоть свою коханку, ледь відкланявся товариству і покинув залу. Надворі вже була суцільна темрява. Навколо палацу слуги запалили смолоскипи.

[Подільське воєводство, м. Бучач, каплиця Святих Дів Мироносиць у притулку каноніка Дамазія, пізній вечір 15 серпня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Така сама вогка серпнева темрява панувала в каплиці, де дівиця Теодорина Мантшиковська мала бесіду з побожним і вченим отцем Мартиновичем.

— Я прийшла сюди не тільки для того, щоб послухати Вас, отче, — повідомила Мартиновичеві стара діва, — але й для того, в першу чергу для того, щоб попередити Вас про небезпеку. Адже мені відомо, що Ви захоплені творивами цього скульптора й відвідуєте нечестиві синкліти[55] зарозумілої дружини.

— Ви, вельможна панно, отак просто звинувачуєте не якогось там скульптора-партача[56], але найвидатнішого майстра…

— Так ви вважаєте, отче? Нехай. Але навіть найбільший мистецький талант не може виправдати тих злочинів і блюзнірств, що обтяжують душу Пінзеля. Я маю листа від надійної людини зі Львова, котра повідомляє про минуле того, хто називає себе Пінзелем.

— Хто ж ця «надійна людина»?

— Це довірена особа Його високопреосвященства кардинала Де Спетті дель Сорджіо. Цю важливу особу знають як брата Станісласа, хоча він тепер вже не є чинним монахом.

— Не знаю такого. Де Спетті, до речі, як пише мені з Риму один з моїх учнів, тепер виїхав з Італії нунцієм[57]. Вже й не згадаю, до якої країни. Кудись до Америки.

— А брат Станіслас, отче, про Вас знає і високої думки про Вашу вченість. Він доручив мені попередити Вас від імені Римської Церкви.

— Від імені Церкви, вельможна панно, тепер іноді виступають сумнівні люди та різні неканонічні згромадження. Про це мені прикро говорити. Але це правда. До прикладу, в Бучачі діє такий собі добродій Анцо Фіаделлі, котрий називає себе Мальтійським кавалером, хоча давно вже втратив зв'язок зі своїм Орденом і всі права на його представництво. А чи має Ваш так званий «брат» Станіслас законні повноваження офіційно діяти від імені високої церковної влади? Якими рекомендаціями, патентами чи ліцензіями підтверджено такі його преференції? Я можу їх подивитися?

— Буду з Вами, отче, відвертою, — нащось стишила голос стара діва, — Станіслас не в усьому погоджується з політикою теперішнього Понтифіка. Але в минулі понтифікати він завжди знаходив розуміння в Римі.

— В минулі понтифікати, панно, розуміння в Римі знаходили ще й не такі «надійні люди». Можу Вам також навести приклади…

— Облишмо ці суперечки, отче. Я краще дам Вам прочитати листа. Пінзель, як установив Станіслас, насправді є розшукуваним іспанським чорнокнижником Хуаном Хорхе Моліною, учнем магістрів проклятого ордену, пам'ять про яких має бути стертою з обличчя Землі. Ось звідки задум щодо інсталяції того вертепу, куди Вас щомісяця заманює гріховодниця Пінзелева!

— Страшні звинувачення, панно… Дуже страшні та вельми претензійні… Добре, нехай буде так, я прочитаю того листа. Коли Ви мені його дасте?

— Ось він, — сказала стара діва, виймаючи з прихованої кишені зелений паперовий трикутник із залишками червоної сургучної печатки. — Але Ви, отче, мусите прочитати його тут, при мені. А потім повернути листа.

Отець Мартинович довго запалював свічку, потім витяг з футляра скельце для читання й уважно вивчив печатку та складні чорнильні вензелі на звороті листа. Тільки після зовнішнього обстеження зеленого трикутника він розгорнув його й заглибився у довгі вишукані латинські речення, притаманні стилеві тієї маньєристичної доби…

[Дзеркальна зала в палаці Анни Стефанії Яблоновської-Тичковської, селище Княгинин-Бичів, ніч на 16 серпня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Поки гості лібертенки віддавали належне наїдкам і напоям, наложники та наложниці розважали їх сороміцькими живими картинами. Серед них були «Фавни залицяються до німф в Аркадійському лісі», «Олена, шаленіючи від пристрасті, віддається Парисові», «Тріумф Пріапа», «Юпітер і Ганімед», «Оглядини Естер», «Гарем царя Соломона» та інші маньєристичні комбінації переплетених голих тіл. За інших обставин товариство приділило б більше уваги цим порноскопічним вправам. Але після того, що сталося в Залі Оргій, настрій у більшості присутніх був пригнічений. Тільки невгамовна Сіромська не без дотепності коментувала живі картини. Особливо вона знущалася з хлопчика, котрий зображав Ганімеда, присилуваного хтивим Юпітером.

Яблоновська з іронічною посмішкою на обличчі витримувала коментарі Сіромської, але на запитання: «З якого це пациківського стійла, люба княжно, вишкребли цього Ганімеда?» зауважила, що хлопчик гарний, а критичне ставлення до нього Сіромської пояснюється лише її особливими смаками.

— Щоб відрізнити криві ноги від струнких, не треба мати ніякого «особливого смаку», — відбила контратаку лібертенки Сіромська.

— Може пані Сіромська хоче роздивитися Ганімеда детальніше? — припустив Зуб.

— Тільки разом з Вами! — знайшлася Сіромська. — Тоді це буде глибоке дослідження!

Присутні розреготалися, а обличчя юнака, що супроводжував Зуба, вкрилося червоними плямами.

В останній з живих картин, що була присвячена любовним пригодам Царя Соломона, радикально звільнена від одягу Карбонадо грала роль Цариці Савської, й усі присутні змушені були одностайно визнати, що врода акробатки надзвичайна, рідкісна і досконала. Сіромська навіть підбігла до живої картини, щоб зблизька роздивитися поміжніжжя акробатки.

— Божественні форми! Діана і Венера в одному тілі! — визначила вона.

Анна Стефанія просяяла й навіть дозволила Сіромській поцілувати Карбонадо в губи. Та, під схвальні вигуки товариства, обцілувала усе.

— Пане Пінзелю, — голосно звернулася вельможна лібертенка до скульптора, — я тут і зараз, при всьому присутньому панстві, замовляю Вам статую Карбонадо з білого мармуру в повний зріст! Я хочу увіковічнити цей шедевр Всемогутньої Природи! Така краса заслуговує на Вічність!

— Віват ясновельможній! — вигукнув пан Ондзер і всі підхопили його вигук.

— Скільки ж то коштуватиме така статуя? — спитав в Пінзеля радник Сімакович.

— Залежно від якості мармуру.

— А приблизно?

— Кілька тисяч злотих.

Гості перезирнулися. Тепер настав час тріумфу Пінзеля. До столу на знак Яблоновської служки підкотили платформу з його шедевром. Білий вісон сповз з «Двох Свобод», і Майстра огорнули оваціями. Гриф і дівчина знову підкорили глядачів. «Яка краса, яка грація!» — вигукувала Сіромська, підстибувала й аплодувала. Її чоловік нахилився до Пінзелевого вуха і сказав:

— Наступне замовлення Вам буде від мене.

— Яка глибока символіка! — висловила своє остаточне захоплення Анна Стефанія. — Я поставлю цю статую у своєму будуарі.

Раптом Пінзель почув тихий голос мальтійця:

— Ви таки мали рацію, Яне. Вічності спекотно в оселі Хаоса.

Цієї миті з чаркою підвівся Сіромський і оголосив тост:

— Шановне панство! Бачимо, що сьогодні воскресла велич давнього світу, явивши нам нового Фідія (Сіромський повів чаркою в бік Пінзеля) та нову Сапфо[58] (вклонився ясновельможній), вип'ємо ж за плідне й глорифікантне з'єднання Краси й Майстерності, що явить світові таку статую, яка славою своєю переважить Венеру з Мілосу і «Давида» Мікеланджело!

— Глорія! — підтримали гості.

— О яке вдале й доречне порівняння ясновельможної з великою Лесбійкою! — зауважила Сіромська. — Я дивуюся, чому серед живих картин, що ми бачили, не було «Сапфо й Анакторії[59]»? Якби ця юна італійка Карбонадо явила нам образ ніжної Анакторії, я б не погордувала взяти на себе роль Сапфо.

— Наш друг Комаровський запитав би Вас, пані, чи доречно для правдивої шляхтянки з доброго роду оголеною та намащеною представлятися у живих картинах, — пожартував Зуб.

— Ми всі служимо Красі і Природі, — відповіла Сіромська. — Все натхненне Природою — доречне. Я знаю, що тіло моє молоде, прекрасне і звабливе. Я не боюся показати його Вам, навіть поряд з видатними принадами Карбонадо. До речі, кавалере, — звернулася вона до Анцо, — ви як відомий знавець давньої поезії могли б нам прочитати щось із Сапфо? Кажуть, Ви написали цікаві коментарі до поем Лесбійки?

— Так, чарівна пані, написав. Мене зацікавили порівняння, які зустрічаються в поезіях Сапфо.

— О, як цікаво! — зааплодувала Сіромська.

— Сапфо, наприклад, порівнює молоду дівчину з колісницею.

— З колісницею? — здивувався Ланський.

— Коли в дівчини довгі ноги, то таке порівняння вдале! — розсміялася Сіромська. — Трійко жеребців якраз уміщується між двома її ніжними голоблями.

— В давньогрецьку квадригу запрягали чотирьох, — нагадав дружині Сіромський.

— Треба спробувати, дорогенький, — Сіромська погладила чоловіку лисину. Зуб і Ланський зареготали.

— Ще одне цікаве порівняння, — продовжив мальтієць. — Сапфо порівнювала любовну жагу зрілої жінки до юної дівчини з містеріями зніяковілого тяжіння Землі до свіжості молодого Місяця.

— Невже так було, кавалере, — спитала Анна Стефанія, — що так званий любовний «філотос» лесбійок часів Сапфо передбачав навіть спільне кохання трьох дівчат, так би мовити, «а trois»?

— Такі свідчення існують, ясновельможна. Зокрема, у відомих «Листах Алкефона» згадуються священні троїсті шлюби дівчат в ім'я Деметри Елевсінії, давньоеллінської богині таємних посвят.

— Ці містерії слід негайно відродити, — запропонувала Сіромська. — Ми з Карбонадо та ясновельможною вступимо в троїстий шлюб й утрьох станемо Великими Жрицями Деметри. А пан Пінзель побудує для нас храм богині.

— Я не дам тобі розлучення, — сміючись, зауважив її чоловік.

— Одне одному не заважає. Ти теж будеш жерцем, мій котику. А в еллінської Деметри були жерці-чоловіки, кавалере?

— Здається, тільки кастрати.

— О, яке доречне співпадіння! Мій чоловік — старий імпотент. Це майже те саме, що кастрат, правда ж дорогенький, — Сіромська цьомнула чоловіка в щоку.

— Лишилося запитати в Карбонадо, чи вона погоджується на посвяту в жриці, — підтримала Сіромську лібертенка.

— Так покличте її!

За кілька хвилин акробатка приєдналася до товариства. Вона знову була у тій прозорій накидці, в якій подавала магові келих і череп. Накидка не приховувала жодної з принад Карбонадо. Пан Бальманський, по праву руку від якого посадили акробатку, нервово засовався, а його дружина втратила настрій.

— Дівчинко, — звернулася до Карбонадо Сіромська, — чи готова ти вступити зі мною і ясновельможною в троїстий Деметрійний шлюб?

— Я буду там, де буде моя ясновельможна пані.

— Віват! — вигукнула Сіромська і зобразила пафосну фігуру. — Ми втрьох відродимо містерії Деметри! Я замордую Вас коханням, о мої наречені панни, о мої жриці! О, мої чарівні наречені, мій клітор вже напружився й зволожився, наче жрецький жезл, занурений у вівтарний мед.

— Мені вже страшно, — Яблоновська кумедно закотила очі.

— Тортури ці будуть солодші за мед. Солодші за шербет і халву, — проспівала Сіромська адажіо з модного міньйону й отримала належну овацію.

— Яка у Вас талановита дружина, — зробив Сіромському комплімент Зуб.

— Вона просто чудо, — погодився старий імпотент і зайнявся гусячою печінкою під хересом.

Ця страва була особливою «перчинкою» кухаря Яблоновської. Такої печінки під хересом не готували навіть у Львові. Пінзель теж віддав належне цій страві. Але невдовзі відчув у роті неприємний присмак. Він вирішив, що не варто було запивати горілкою страву з хересом.

Кавалер Анцо на прохання дам з пам'яті продекламував гімн Сапфо «До Афродіти». Давньоеллінська в його виконанні звучала велично і загадково.

— Я не зрозуміла, кавалере, що значить «калос дес агон окейес стройто»? — спитала Анна Стефанія після декламації.

— Це можна перекласти як «тебе везли прекрасні горобці».

— Горобці? Як оригінально! — вставила свої п'ять грошів пані Бальманська.

— Може, це натяк на любовну невтомність цих птахів? — припустила Сіромська. — Горобці ж можуть кохатися безкінечно.

— Це місце не до кінця прояснене, — сказав мальтієць.

— Ясно, що це якийсь еротичний натяк, — невгавала Сіромська. — А ти як вважаєш, о прекрасна Карбонадо?

— Я? — здивувалася актобатка.

— Ти. Адже сьогодні серед нашого товариства саме ти є втіленням Богині Кохання, якій присвятила свій гімн Лесбійка.

— Я лише вірна рабиня ясновельможної.

— О дівчинко, не псуй нам настрою такими старосвітськими словами! «Рабиня»! Ми всі вільні перед обличчям Еросу, в його царстві немає рабів.

— Я не розумію Вас, панно.

— Я поясню тобі, дівчинко. В звичайному світі ми з тобою стоїмо на різних щаблях поваги і родовитості, але тут я готова знову обцілувати все твоє тіло і виконати всі твої любовні бажання… Якщо, звісно, наша вельможна господиня не буде проти.

— Я проти, — сказала Анна Стефанія. Сіромська створила на своєму обличчі розчаровану гримаску. Її чоловік поклав перед нею розетку з суфле.

— Це дуже смачне суфле, моя кицю, — сказав він. — Просто диво, а не суфле.

[Подільське воєводство, м. Бучач, каплиця Святих Дів Мироносиць у притулку каноніка Дамазія, проти ночі 16 серпня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Прочитавши листа, отець Мартинович довго мовчав. Дівиця Мантшиковська терпляче чекала. Нарешті священик промовив:

— Якщо навіть третина з написаного тут правда, то мусимо визнати, що поряд з нами визріло отруйне сатанинське кубло, а ми нічого не бачили й не чули. Але я втримаюся від остаточних висновків до особистої бесіди з тим Вашим Станісласом. Я хочу в дечому переконатися.

— Таку зустріч неважко влаштувати, — погодилася стара діва.

— Лист підписаний Пріоратом Гори Морія. Я дещо чув про цей давній Орден, але його діяльність настільки втаємничена…

— Орден Гори Морія, отче, за переданням, з дозволу Найсвятішого Папи Калікста III, заснував побожний лицар Гвідо, а тридцять років тому один з попередників чинного Понтифіка реформував його та знову підтвердив його преференції своїм секретним Едиктом. В Ордені Гори Морія перебувають як чоловіки, так і жінки. Вони живуть немов миряни серед мирян, відмовляються від спокус світу сього, вистежують і карають зло.

— Я чув, що Орден Гори Морія був створений на противагу Орденові Сіону, котрий за прадавніх часів збочив з Христового шляху та наповнився кабалістами, пентаграмниками і сповідниками вчення Таро.

— Я, отче, не можу сказати Вам більше за те, що можу сказати.

— Вибачте, вельможна панно. Але за останні години я дізнався про такі приголомшливі речі, що мій розум намагається осягнути нові горизонти знання.

— Я залишу Вас у роздумах, — повчальним тоном промовила Мантшиковська, сховала листа і залишила каплицю.

Як тільки її кроки стали нечутними, отець Мартинович схопився з ослінчика й через бічні двері перейшов до бібліотечної кімнати. Він закрив низьке вітражне вікно, зачинив усі двері на замки та клямки і вийняв з книжкової шафи частину книг. За порухом секретного важеля задня стінка шафи відкрилася. Священик вийняв з тайника рукописну книжку in octavo, зачинив шафу й поклав книжку біля запаленої свічки. Він довго гортав фоліант, аж поки не натрапив на гасло «Ordo del Monte Moriae»[60]. Під цим гаслом він прочитав:

«У 1173 році від Різдва Господа нашого Ісуса Христа лицарі, котрі порушили Васальну присягу Антіохійському принцові Боемунду, синові Констанци Норманської та Раймона де Пуату, зібралися на Кіпрі, в місті, яке називається Нова Юстиніана. Ватажком бунтівних лицарів був Гуго де Гіар, а його найближчими помічниками — Гвідо де Авіло (Авалон) та Енно де Шатільйон. Вони під протекторатом місцевого митрополита Антима оголосили себе «лицарями-монахами Святої Гори Морія» і поклялися мстити тому, хто викрив їхню ворожість до сина Констанції — Командорові Антіохійської командорії Ордену Сіона Сімонові дель Прінчіпато. Вони відрядили до Равенни і Риму високоосвіченого Гвідо де Авіло, який за допомогою не відомих нам аргументів переконав Папу Калікста визнати їхнє згромадження чинним войовничим орденом Вселенської Церкви. 1176 року дель Прінчіпато підступно отруїли у Тессалоніках; й відтоді почалася таємна та безжальна війна лицарів Сіону проти лицарів Гори Морія. Лицарі обох орденів зв'язали себе страшними присягами помсти, зверненими до Могутніх і високих Сил, що не личить справжнім Лицарям Христа. Війна йшла зі змінним успіхом, але Орден Сіону був чисельніший, багатший й мав власний флот. Незважаючи на підтримку морійців від Кіпрських королів та прихильність до них суверенів і принців з Анжуйського Дому, сіоніти перемогли. 4 серпня 1203 року лицарі Сіону під орудою знаменитого авантюрника Генріха Мопса Бастарда через підземний хід увірвалися до фортеці Кразо, де переховувалися залишки морійців. Їхній тодішній Великий Магістр Аморі Нардон та шістнадцять його лицарів були оточені у головній вежі фортеці і перебиті. Хроніст Танно пише, що зрадником, який вказав сіонітам на підземний хід, був молодий раб Великого Магістра, калабрієць Пауло. З того часу про Орден Гори Морія достовірних свідоцтв немає. Переказували, що скарбницю й архіви Ордену сіоніти не знайшли. У 1357 році при дворі Волоського деспота Ніколає Алесандру з'явився мандрівний воїн, який називав себе Магістром Ордену Морії Людвіком Ропоні. Він жив при дворі деспотів до 1368 року, а потім виїхав на Схід. Це була остання згадка про Орден».

«Щось тут не те», — сказав собі Мартинович. Він знайшов серед фоліантів книгу Баронія «Історія Римських Понтифіків» і подивився до переліку Пап. Калікст III значився там Папою між 1455 та 1458 роками. А між 1168 і 1178 роками згадували лише антипапу Джованні Струмі, котрий узяв собі ім'я святого Калікста.

Отже, з полегшенням зрозумів священик — лицарське братство Гори Морія затверджене в орденських агрегаціях не законним Патріархом Заходу, а антипапою.

«Є якісь люди, які називають себе ім'ям винищеного і згаслого Ордену, неканонічного та сумнівного за походженням, — підбив підсумок священик. — Ці люди, прикриваючись авторитетом Римської Церкви й окремих її архикнязів, десятиліттями переслідують Пінзеля. Певно, він приховує щось таке, що потрібне цим людям. Пінзеля слід попередити».

Цей висновок повернув священикові душевну рівновагу. Він не любив Мантшиковської і давно відчував небезпеку, яка струмувала від Чорної Ворони. Йому було б боляче, якби Чорна Ворона довела свою рацію. Але, дякувати Богові, все закінчилося якнайкраще. Книжки, яким отець Мартинович довіряв більше, ніж людям, викрили зграю пройдисвітів, і священик подякував за це книжкам.

Він покликав служку і розпорядився негайно розбудити його, якщо Майстер Пінзель повернеться зі Станиславова вже цієї ночі.

[Будинок скульптора Іоанна Георга Пінзеля, м. Бучач, Подільське воєводство, 18—21 серпня 1761 року від Рідзва Христового]

Пінзель повернувся додому стомлений і хворий. В дорозі двічі ламалося колесо шкіряного купе. Ті короткі години сну в смердючих готелях, які вдавалося відкраяти від шляхової нудьги, отруював нав'язливий привид Анастасії Тичковської з перекривленим обличчям і кинджалом у занесеній для удару руці. На довершення всіх прикрощів у скульптора відкрилася гемороїдальна кровотеча, його лихоманило і пересихало горло. Він майже не їв, пив лише розведене тепле вино і мріяв залізти у велику купальну діжку з гарячою водою. Реліквія відпустила його на волю, він перестав бути Охоронцем Паладіуму. Але замість очікуваного полегшення Майстер відчув лише прикру порожнечу. Немов якась сила, яка підтримувала і захищала його довгі роки, відступила за обрій.

По приїзді до Бучачу його відразу оглянув лікар Потоцького, викликаний переляканою Ельжбетою. Це був добрий лікар, майстер фармакології і вправний хірург. Він залишився незадоволений від огляду. Купатися в гарячій воді суворо заборонив. «Вам треба відпочивати, Майстре. Це лише втома», — сказав лікар, але на його обличчі Пінзель прочитав зовсім інше. Невдовзі після лікаря його навідав отець Мартинович. Очі Пінзелевої, яка провела священика до кабінету, були червоні.

— Прийшли мене соборувати?

— Це недоречний жарт, пане Майстре.

— Ви чимось стурбовані, святий отче?

— Маю до Вас важливу розмову.

— Щось сталося?

— Так.

— Що?

Священик перевірив, чи не стоїть хтось за дверима кабінету, заглянув у вікно і спитав пошепки:

— Чи каже Вам щось таке ім'я: брат Станіслас.

— Jezus Maria! — зблід Пінзель. — Цей пацюк переслідує мене навіть після своє смерті!

— Він помер? — здивувався Мартинович.

— Наткнувся на шпагу в темному провулку. Таке нещастя!

— Це Ви?..

— Побійтеся Бога, отче! Я що, подібний на вбивцю?

— Тихше, заради Бога, тихше! Чи Вам відомо, що в хазяїв Станісласа й тут є вуха і очі?

— Здогадуюся.

— Вам треба тікати. Це страшні люди.

— Вам щось про них відомо?

— Це не важливо. Вони смертельно небезпечні і спробують Вас убити.

— Запізнилися!

— Тобто?

— Це теж не важливо, святий отче. Дякую за попередження.

— Як тільки одужаєте, пане Майстре, збирайте свою мізерію. Я допоможу Вам.

— Чим?

— У мене є друзі на Сході.

— А може, я поїду на Північ? До Стокгольму!

— Як тільки одужаєте.

— Так, отче. Як тільки одужаю.

Але з кожним днем йому ставало дедалі гірше. Лихоманка посилилася, сильний біль раптово виникав у різних частинах тіла й так само раптово зникав. Легені стискала якась сила, немов хтось клав каміння на груди Майстра. Лікарський консиліум не вніс ясності у природу захворювання. Лікарі довго розпитували скульптора, що він їв і пив перед тим, як захворіти. Кровопускання, промивання шлунка та блювотні засоби полегшення не принесли. Сіра завіса стояла перед очима Майстра, заважаючи чітко бачити навколишнє.

На третій день до Пінзеля завітав кавалер Анцо. Майстер спромігся підняти голову і сказати: «Сервус, друже!» Мальтієць присів на кріселко біля ліжка хворого.

— Ваша дружина, Майстре, сказала, що Ви скоро одужаєте, — повідомив скульпторові кавалер замість привітання. — Принаймні, такий висновок учених лікарів.

Пінзель лише сумно посміхнувся.

— Дозвольте розважити Вас останніми новинами, мій друже. Після того, як Ви поїхали з палацу Яблоновської, там сталася маленька катастрофа. Ця чарівна циркачка Карбонадо вночі втекла разом з магом Паскуалесом. Княжна відправила погоню, але нікого не впіймала. Певно, маг застосував свої надприродні здібності. Йому можна лише позаздрити, правда ж? Така неймовірна красуня! Але ж Ви, мій друже, залишилися без замовлення від ясновельможної. Наша новітня Сапфо розлючена, немов левиця! Співчуваю, співчуваю… Бідолашну Стасю я привіз сюди, їй вже значно краще. А ще я маю для Вас ґречне запрошення від Сіромських. Наші бадьорі вільнодумці (а першою з них — юна німфоманка) пропонують Вам пожити в їхньому маєтку на повному пансіоні до листопада. Я б на Вашому місці погодився…

— Анцо, друже, послухайте, — Пінзель з чималим зусиллям підвівся на подушках, кавалер допоміг йому сісти. — Я маю передати Вам малюнок… Коли опудальник протер шкіру Паладіуму камфорою з лаймовою олією, то на ній означилося послання. Ось воно.

Скульптор витяг з-під подушки пергамент, на який було перемальовано знаки Паладіуму. і Кавалер Анцо обережно взяв пергамент й уважно і продивився всі накреслення та літери.

— Це Грааль, кавалере? Це Грааль, правда ж? — очі Пінзеля намагалися проникнути за незворушне уважне обличчя мальтійця.

— Я не готовий відповісти Вам, але все це дивовижне… Так, ідеться про якусь чашу…

— Це те, про що нам не встиг тоді розповісти Цивілій.

— Я подбаю про цю таємницю, присягаю Вам. А коли Ви одужаєте, мій друже, ми разом з Вами відправимося на пошуки Граалю.

— Навряд чи, кавалере. Шкода, що я вже ніколи не побачу моря…

[Вулиця За Святим Мартином, м. Львів, ранок 21 серпня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Учня пірата покликали до отця Тобіаса ще до сходу сонця. За тиждень послушницького життя учень схуд, вилиці напнули шкіру під його очима. М'яке біле волосся щільно вкрило підборіддя того, хто називав себе багатьма іменами, з котрих жодному не вдалося причепитися до нього надовго.

Отець Тобіас уперше прийняв убивника в своєму кабінеті, заставленому темними книжковими шафами. Над його троноподібним кріслом висіла стара гравюра, що зображала Єрусалим. Купол Скелі і Місто Давидове на гравюрі були зображені так, як їх бачили прочани з терас Оливної гори. Убивник впав на коліна перед різьбленими тумбами величезного дубового столу.

— Підведися. Настав твій час, сину мій, — сказав Тобіас. — Вірна нам людина з Бучача готова допомогти тобі. Ця людина має там вплив і владу.

— В тому Бучачі, святий отче, владу має тільки одна людина — Канівський староста Потоцький. А він оголосив себе покровителем єретика.

— До того дикого старости, сину мій, ми теж доберемося, прийде час. А наша людина є вельможною панною, доброчесною дівицею, яка сповідує вчення святого праведного Якова Афраата, котрий прославив незайманість серед мирян. Вона має великий будинок, де у підвалі можна буде спокійно, неквапно допитати єретика про те, що він ховає. Ця вельможна дівиця має надійних слуг, які допоможуть тобі схопити єретика, зв'язати і доставити до будинку дівиці.

— Схопити? — із сумнівом перепитав убивник. — Так відразу ж підніметься рейвах. Містечко маленьке, це ж не Львів. А гайдуків Потоцького не зупинять чесноти Вашої вельможної конфідентки…

— Ми вже витратили на цю справу людей, сили, час і гроші. Ми не винні, що Бомбара з'їхав з глузду від зажерливості. Ти мусиш докінчити справу. Ти мусиш відомстити за брата Станісласа.

— Якби того Пінзеля якось виманити з Бучача…

— Роби те, що вважаєш за потрібне, сину мій. Дівиця дасть тобі стільки грошей, скільки буде треба. Вона багата й віддана нашій справі. Але пам'ятай: жодна жива душа не повинна дізнатися про те, що тобі розкаже єретик під час допитів. Тільки ти допитуватимеш єретика. На самоті. А потім він мусить замовкнути.

— Зрозуміло, святий отче.

— Дівиця також писала нам, буцімто вже переконала кількох тамтешніх священиків, що Пінзель — єретик і чорнокнижник. Ці священики потім пояснять людям, що нагла смерть такої людини є покаранням від Бога. А ти залишиш Бучач відразу після допиту. Ми подбаємо про твою безпеку, сину мій.

— Мені потрібні спеціальні знаряддя для допитів, нова зброя і документи.

— Йди тепер до брата Миколая, в нього отримаєш усе необхідне. Отримаєш подорожню на ім'я Сигізмунда Ковальського, вільного шляхтича. Нехай брат Миколай підбере тобі пристойний одяг. Вийдеш звідси через підземний хід і будеш обережним.

— Я все зроблю. Благословіть, авво.

— Мир тобі, сину мій, — Тобіас підвівся і склав пальці для благословення. — Нехай Сила Божа буде з тобою, благословен же будеш во всіх починаннях в ім'я Отця, Сина і Духа Святого.

Уві сні він таки побачив море. Тепле море Півдня, на березі якого він народився і яке встиг забути. Воно було кольору синього агата, кожну хвилю його просотувало свіже ранкове сонце, а світло грало в серпики на гребінцях хвиль і сліпило очі. Дув легкий вітерець. Тіні здавалися різкими і чорними, як це буває лише на Півдні. Майстер ішов берегом до Сходу, і його босі ноги загрібали гарячий пісок, дрібні мушлі і висохлі водорості. Йому легко дихалося. Він був спокійний. Назустріч йому вийшли Дівчина і гриф.

Дівчина була сліпучо гарною. Її золотаве тіло випромінювало власне світло, а довге волосся підкорялося вітрові. Гриф блищав на сонці сріблястою лускою, а крила його огортало райдужне пір'я. Дві Свободи підійшли до Майстра. Гриф заклекотів по-орлиному. Дівчина всміхнулася Майстрові і сказала:

«Він каже Вам, що йому добре у новій шкірі».

Гриф подивився Майстрові в очі. Його око було чорне і глибоке, немов безодня Всесвіту. В тій безодні щезали події і справи, біль і радість. Навіть спокій щезав у тій безодні. Заглянувши до неї, Майстер зрозумів малість свою і свою велич.

І здобув рівновагу.

Дві Свободи пройшли повз Майстра, він довго дивився, як вони йдуть до обрію, освітлені сонцем.

Коли він знову обернувся до Сходу, то побачив три людські постаті. Вони наблизилися. Він упізнав Цивілія, Меретина і Мрага. Мраг був одягнений у сірий плащ, підбитий рудими лисицями, а на Цивілії і Меретині неземною білизною сяяли лицарські мантії Тамплієрів.

«От ми усі знову разом, як тоді, у Празі», — сказав Цивілій і обняв Майстра. Він відчув, яка колюча в Прецептора борода.

«Куди прямуєш, брате?» — спитав Меретин.

«До Сходу».

«Тут тільки Вічний Схід, брате. Іншого Сходу тут немає».

«А мені туди можна?»

«Ми тебе проведемо, брате, й свідчитимемо про тебе перед Престолом Предвічного Майстра», — сказав Цивілій.

«Тоді ходімо».

Й усі четверо рушили туди, де ставало сонце.

[Будинок дівиці Теодорини Мантшиковської, м. Бучач, Подільське воєводство, ніч на 27 серпня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

— Ви запізнилися, пане Ковальський, — суворо повідомила Чорна Ворона вбивникові. — Єретик Моліна-Пінзель позавчора помер.

— Як це сталося?

— Кажуть, що його отруїли чорнокнижники на банкеті в удови Тичковської, знаної курви, збоченки і єретички.

— Отруїли? Чорнокнижники?

— Певно відчули небезпеку й вбили того, хто міг розповісти про їхні таємниці.

«Пан Ковальський» полегшено зітхнув. Тепер не треба було ризикувати життям у володіннях дикого старости. Він поставив до кута вітальні свій дорожній куфер і сказав:

— Я маю усе перевірити.

— Що тепер уже перевіряти?

— Маю наказ наших старшин дослідити коло знайомих єретика. Ми підозрюємо, що тут діяв не лише Хуан Хорхе Моліна.

— Jezus Maria! Ясно, що не лише. Але вони вже всі повтікали.

— Хто?

— Той фальшивий мальтієць, поет Гнояк, лицедії з грецького цирку, потім той смердючий єврей з Буданова. А московський принц щез ще раніше.

— Чимала була компанія.

— Кубло, пане Ковальський. Справжнісіньке пекельне кубло!

— Мені потрібно все це з'ясувати. Я можу зупинитися у Вашому домі?

— О ні! Я не ризикуватиму своєю репутацією, пане Ковальський, на таке навіть не сподівайтеся. Тут один юдей тримає заїзд, я дам Вам гроші на повний пансіон. Там добре готують завиванці й щотижня міняють постіль. До речі, я знаю, куди поїхав Гнояк.

— О, це дуже добре, вельможна панно, дуже добре, — сказав убивник, беручи до рук куфер. — Так де, Ви кажете, той юдейський заїзд?

[Підземне святилище в місці, яке втаємничені називають Elia, час невідомий]

Великий Ієрофант налив червоного вина до Чаші Граалю. Він по черзі дав відпити з неї всім присутнім. Одинадцятим у цій черзі був той, кого в Речі Посполитій знали як Мальтійського кавалера Анцо Фіаделлі.

За правилами Рубінової Церемонії всі, хто відпив з Чаші, мали мовчки покинути святилище й не розмовляти потім сім діб. Кавалер вийшов з підземелля і рушив пустельними пагорбами на північ. Десь у темряві чувся гавкіт шакалів.

Таємнича енергія Грааля наповнювала тіло і розум кавалера. Він немов торкався зірок, що палали діамантами на нічному небі. Минуле і майбутнє розкривали йому свої таємниці. Він чув ревіння вихорів на світанку галактики і бачив сяючу темряву, яка настане після завершення всіх закінчень. Він знав задуми володарів світу і дивувався спокоєві святих відлюдників. Він радів красі янголів і співчував демонам. Він відчував утому пірамід і радість білого слоненяти, народженого в джунглях Сіаму. Якоїсь миті чийсь звільнений від тілесної оболонки розум торкнувся його свідомості.

«Хто ти?» — спитав він, не розкриваючи уст.

«Ти мене знав», — ніби щось перейшло з холодного боку Всесвіту на його теплу сторону.

«Це ти, Майстре?»

«Ти мене знав».

«Як тобі ТАМ?»

«Є Третя Свобода».

«Яка вона?»

Відповіді не було. Тільки щось майже невідчутне знову покинуло теплу сторону Всесвіту і відійшло туди, де немає ані тепла, ані холоду.

Івано-Франківськ, 30 травня 2007 року