Я 11–17… Небезпечний маршрут

Я 11–17… _{ПОВІСТЬ ПРО ПРИГОДИ КАПІТАНА ДЕМЕНТЬЄВА}

Кінчалася остання воєнна зима. Наша армія з боями пробивалася до Берліна, а тут, у глибокому тилу радянських військ, залишався цей мішок з гітлерівськими дивізіями, і вже давно тривали запеклі бої. Цілком боєздатні, добре озброєні гітлерівські дивізії не зуміли уникнути оточення і тепер виявляли велику упертість і військове мистецтво. Спочатку їм дуже допомагало і те, що в їхньому розпорядженні були порт і вільний морський шлях в Німеччину, — вони безперебійно одержували озброєння і боєприпаси.

Однак мішок поступово затягувався і становище оточених погіршувалось. Не приходили вже транспорти з Німеччини — гітлерівській ставці було не до цих оточених дивізій. Про контрнаступ з мішка німецьке командування більше не мріяло. У нього з'явилися зовсім інші турботи…

Теплої березневої ночі солдати розвідроти капітана Дементьєва, повернувшись з нічного рейду, притягли гітлерівського офіцера. Це був штабний капітан з красивим прізвищем Едельвейс.

Розбудили Дементьєва. Похитуючись спросонку, він ішов у штаб і з досадою думав, що йому доведеться зараз допитувати ще одного істерика. Цікаво тільки, якої цей заспіває: «Хайль Гітлер!» чи «Гітлер капут?» Дементьєва однаково дратували обидві категорії: він не вірив ні тим, ні іншим.

Німецький офіцер спокійно, але з цікавістю розглядав Дементьєва, поки той знайомився з відібраними у полоненого документами. Переглядаючи їх, Дементьєв задав німцеві кілька питань, і його вже в першу хвилину допиту вразило те, як спокійно поставився гітлерівець до свого полону. Поводився він вільно і охоче відповідав на запитання…

— За яких обставин вас узяли в полон?

Капітан Дементьєв завжди любив ставити це питання. Відповідь полоненого цікаво було порівняти з тим, що вже було відомо з рапорту розвідників.

— За звичайнісіньких… — Німець сумно посміхнувся. — Я повертався з передових позицій, у моєму мотоциклі заглух мотор. Я розібрав карбюратор, а зібрати його перешкодили ваші солдати. От і все…

— Видно, війна в тому й полягає, — посміхнувся Дементьєв, — що солдати обох сторін перешкоджають один одному жити. Але погодьтесь, що мої солдати обрали для вас перешкоду не найважчу.

— О, звичайно! — Німець посміхнувся, але одразу ж посмішка зникла з його обличчя. — Та, мабуть, ця найважча перешкода чекає на мене зараз?

З напруженого погляду німця Дементьєв зрозумів, що він запитує серйозно.

— У нас полонених не розстрілюють.

— О, звичайно! Їх вішають!

— Це залежить від того, наскільки тяжким був ваш злочин перед нашим народом, — суворо і трохи підвищивши голос, відповів Дементьєв.

— Кажуть, за найбільший злочин ви вважаєте приналежність до партії Гітлера. Чи не так? А я саме переконаний націонал-соціаліст. З тисяча дев'ятсот тридцять сьомого року.

— Переконаний? — Дементьєв допитливо подивився німцеві в очі. — Переконані мають не такий вигляд і поводяться інакше.

— Щохвилини кричать «Хайль Гітлер»?

— Або «Гітлер капут».

Німець засміявся, відкинувшись на спинку стільця. Разом з ним засміявся і Дементьєв.

— Ви не позбавлені дотепності, — сказав німець. — Між іншим, ви говорите по-німецькому, мов справжній берлінець. Звідки це у вас?

— Мій батько багато років працював у радянському торгпредстві в Німеччині. Я виріс в Берліні.

— Берлінський акцент, як слід віспи, витравити не можна. — Німець помовчав, потім допитливо подивився на Дементьєва: — Приємно, капітане, вигравати війну? Таку війну!

— Дуже! — щиро вигукнув Дементьєв.

— Вірю, вірю… — сумно промовив німець. — Адже ми це теж переживали і…

— Правда, трохи передчасно, — безжалісно зауважив Дементьєв.

В очах у німця блиснув і одразу ж згас злий вогник. Він нахилив голову, плечі його обм'якли, і він тихо промовив:

— Так, сорок п'ятий рік — це не сорок перший.

Як тільки він це сказав, Дементьєву ніби війнуло в обличчя жахливим вогнем сорок першого року. Він швидко спитав:

— Де були в сорок першому?

Від зовсім нового, сухого і злого голосу капітана німець одразу випростався. Він, мабуть, зрозумів хід думок радянського офіцера і відповів чітко, по-військовому:

— Брест — Мінськ — Смоленськ — Вязьма. Тут зимував… — Німець помовчав і додав: — Там ми і зазнали краху ілюзії швидкої перемоги. Далі була вже служба, почуття обов'язку, словом, робота. Частково успіх. Частішим поразка. А історія війни робилася вже без ЦІН».

— Проте зараз ваші дивізії сидять у мішку і не поспішають скласти зброю. На що ви сподіваєтесь?

— Я ж сказав: служба. Краще не думати і не розпитувати.

— Ви вірили в можливість перейти в контрнаступ?

— Ні. Але такий наказ, наскільки мені відомо, на початку оточення готувався. А тепер діється щось протилежне. Кажуть, нас повинні евакуювати звідси морем і перекинути на захист Берліна.

Дементьєв розумів усю важливість цієї новини, але запитав якомога недбаліше:

— Це чутка чи наказ?

— Напевне, наказ…

За вікнами будиночка, де відбувався допит, пролунав автомобільний гудок, почулися чоловічі голоси, сміх. Хриплуватий басок весело спитав:

— Де тут ваша дичина?

Німецького капітана повезли в штаб армії. Як тільки машина від'їхала, Дементьєв подзвонив своєму безпосередньому начальникові полковнику Довгальову і повідомив його про евакуацію військ із мішка.

— Так, ці відомості у нас теж є, — підтвердив полковник. — Дякую.

Ні полковник Довгальов, ні Дементьєв у цей час не думали, що вже вранці їм доведеться зустрітися спеціально для обговорення саме цього питання і що їхня розмова буде початком нової сторінки у військовій біографії Дементьєва.

Полковник Довгальов говорив, походжаючи по кабінету. Коло вікна він зупинявся, замовкав і кілька секунд дивився, як мокрий лапатий сніг падає і розтає на чорній спині автомобіля, що стояв під вікнами. Потім він круто повертався і знову починав говорити, повільно крокуючи до протилежної стіни. Уже не перший рік Дементьєв працював з полковником, добре знав цю сувору людину і тепер бачив, що Довгальов хвилюється…

Дементьєву було незручно сидіти у низькому, глибокому кріслі. Він просто не звик до таких меблів, не знав, куди подіти ноги, що раптом стали занадто довгі. Це дратувало, хоча все, що він чув, тішило його сміливе солдатське серце.

Дементьєву завжди подобалися складні завдання. Він був розвідник, а займатися цією справою без риску неможливо. Ну, а коли ще й самовіддано любити свою справу, то хіба не природно бажати найскладніших і найцікавіших завдань? Виконуючи завдання, Дементьєв не шукав легкого шляху. Він був переконаний у тому, що в розвідці найкращий результат дає найважче і найнебезпечніше. Він міг би розказати чимало різних історій, які підтверджували цю теорію. Але Дементьєв зовсім не збирався гинути. Він, майже як фаталіст, вірив у свою щасливу долю. Справді, він пройшов розвідником усю війну і навіть подряпини не мав. Була в Дементьєва кохана дівчина. Її звали Тамарою. Жила вона у Підмосков'ї. Познайомилися вони в ту тяжку зиму сорок першого року, коли Дементьєв опинився на постої в будиночку, де жила Тамара… Всю війну одержувала вона від Дементьєва листи Один з останніх його листів закінчувався так: «… ще раз кажу тобі —не хвилюйся. Гітлер не передбачив багато чого. І, зокрема, він забув виготовити кулю для моєї персони. Живу! І житиму! Разом будемо жити!..» Ні, ні, Дементьєв гинути не збирався.

Слухаючи зараз полковника Довгальова, Дементьєв чудово розумів усю складність і небезпечність особливого завдання, яке він мав виконати, і його охоплювало знайоме почуття радісного збудження.

— Ви повинні знати, — говорив полковник, що завдання це зовсім не схоже на всі ті, які ви мали досі. Не ліс, не болото, а велике портове місто. І вам треба буде діяти там не одну ніч, а може, тижні, якщо не місяці. У місті повно гітлерівської офіцерні.

— На цьому якраз і можна зіграти, — швидко вставив Дементьєв.

— «Зіграти, зіграти»… — поморщився полковник. — Обережніше, Дементьєв! Обережніше! За нашими відомостями, в місті скупчилася величезна кількість гестапівців, які втекли з Талліна, Риги і Каунаса. Багато гестапівців з розбитих військових частин. Всі вони розлючені, намагаються вислужитися перед начальством. Щодня в місті арештовують і розстрілюють десятки людей. Ми дамо вам кілька явочних адрес, але всі вони не зовсім реальні.

— Ненадійні люди? — насторожено спитав Дементьєв.

— Ні. Люди якраз надійні. З самого початку війни тримали зв'язок з нами. Виконували велику роботу. Але зараз ми про них нічого не знаємо. Переважно це латиші, і зв'язок з ними йшов через латиських партизанів. Тепер зв'язок втрачено. Одним словом, плануючи операцію, ми мусимо тверезо продумати і той варіант, що наші явки розгромлені. Але якщо навіть з ними все гаразд, жодна з них вашою постійною базою бути не може. Рискувати цими людьми нам не дозволено. Ви зможете одну з явок використати тільки як перший притулок на два-три дні. А потім повинні самі знайти собі надійну базу. На одній з явок є законсервована рація; ви її візьмете. Надалі зв'язок з підпільниками — тільки в крайньому разі. А краще без зв'язку з ними.

— А раптом явка з рацією розгромлена? Може, краще мені взяти рацію з собою.

— Ні. Рація — не сірникова коробка. А ваша перша поява в місті з чемоданом занадто рискована. Якщо протягом п'яти днів ви в ефірі не з'явитесь, ми скинемо вам рацію в умовленому місці.

— Ясно. А як я попаду в Н.?

— Вночі ми влаштуємо масовий наліт на місто, і під час переполоху ви сплигнете із спеціального літака.

— Коли?

— Завтра вночі.

— Завтра? — Дементьєв, не вірячи, дивився па полковника.

Довгальов підійшов до нього впритул. Капітан встав.

— Так, Дементьєв, завтра вночі.

— Ну що ж, завтра, то й завтра. Дозвольте йти до оперативників?

— Ідіть, Дементьєв.

Капітан вийшов з кабінету своєю швидкою і легкою ходою. Коли двері за ним зачинилися, полковник Довгальов промовив уголос:

— Він завдання виконає. І лишиться живий! — Полковник сказав це так, ніби хотів переконати не тільки себе, але й саму долю.

Наші бомбардувальники, прилітаючи невеликими групами, бомбили Н. понад дві години. Літак, на якому був Дементьєв, зробивши обманний маневр, наближався до міста з боку моря. Він летів на невеликій висоті. Притулившись до вікна, Дементьєв бачив пожежі в різних кінцях міста. В небі шастали промені прожекторів, вибухали зенітні снаряди.

Дементьєв стежив за всім так спокійно, ніби це не стосувалося його.

А думав він у цей час про найнесподіваніше… От досада — забув вичитати лейтенантові Козиркову за його неохайний вигляд. Просто дивно, як він не розуміє, що зовнішній вигляд офіцера — це його друге посвідчення особи… Шкода сержанта Малова — дуже сумного листа одержав він з дому. Ні кілка, ні дрючка. Половина великої сім'ї загинула. Як утішити людину в такому горі? Однак треба було поговорити з сержантом щиро… Цікаво, яким буде перший день миру? А раптом уперіщить дощ? Або вдарить гроза, і люди подумають, що б'є артилерія?.. Дементьєв задумливо посміхався.

Другий пілот вийшов з кабіни і торкнув Дементьєва за плече:

— Давай сюди. — Льотчик підвів Дементьєва до зяючого отвору відчинених дверей. Спокійно, ніби йшлося про щось звичайне і буденне, сказав: — Дивись на лампочку. Загориться — стрибай! — Він посміхнувся до Дементьєва, поруч з ним прихилився до стінки літака і почав дивитися на лампочку.

Тепер крізь двері Дементьєв бачив густу темряву ночі і більше нічого. Мабуть, літак віддалився од міста… Страшнувато було, хай йому грець, думати, що ось через цю чорну дірку треба ступити в невідому, темну прірву.

Лампочка повільно, ніби нехотя, зайнялася тьмяним жаром. Дементьєв кивнув льотчикові і ступив у безодню. У вуха вдарило ревіння моторів. Пружне повітря відкинуло його од літака. І ось моторів уже не чути. Залопотів, розкриваючись, парашут. Різкий ривок. Тиша. Спокій. Ніч…

Протягом кількох секунд спускання з парашутом Дементьєв подумав про дві речі. З досадою про те, що, поспішаючи, він не мав і п'яти хвилин, щоб написати листа Тамарі. Невідомо, скільки доведеться йому пробути в місті Н., а вона думатиме хтозна-що… І занепокоєно про те, як він приземлиться, — все-таки це був тільки третій його стрибок з парашутом…

Раптом Дементьєв побачив землю. Вірніше, він побачив чорні плями чагарника на білому снігу. Приземлився він, як і було розраховано, на засніженому болоті, недалеко від шосейної дороги. Загрузнувши в сніг до пояса, він підтягнув парашут, відстебнув його і затоптав у снігову яму. Потім обережно вийшов на шосе, висмикнув з-під ременя підібрані поли німецької офіцерської шинелі і неквапно рушив до міста.

По шосе йшов уже не Дементьєв. Це був капітан німецької армії Пауль Рюкерт, уродженець Берліна, віком — тридцять один рік, стаж військової служби — вісім років. Остання посада… На це питання Пауль Рюкерт міг дати кілька відповідей. І, що найдивніше, він міг витягти з різних кишень стільки ж документів, які з цілковитою достовірністю підтверджують кожну з його відповідей. Усі вони виготовлені чудовими майстрами графіки і літографії. Той німецький начальник, який у свій час підписав подібний документ, подивившись на цей, сказав би: «Так, це мій підпис». Більше того, якби ці документи серед інших показали спеціалістові і німецької воєнної документації, він навряд чи помітив би, що вони підроблені. Дементьєв міг свято вірити в непогрішимість своїх документів. І він вірив. Однак мільйон разів продумав, як уникнути занадто частого пред'явлення документів. У звичайних його рейдах по ворожих тилах, якщо доводилося зіткнутись з гітлерівцями, ситуацію миттю вирішувані за допомогою вогнестрільної або холодної зброї. Тут це виключалось, і до нового свого становища Дементьєву треба було звикати…

Увага, Дементьєв! Назустріч рухається колона машин.

Дементьєв заклав руки назад, зчепив їх там і йшов, утупивши очі в землю, йшов серединою шосе. Що ви хочете? Офіцер, ідучи в місто, задумався. Слава богу, фронтовикам зараз є про що думати. Ось він і задумався так, що нічого не бачить і не чує.

Уривчастий сигнал сирени. Дементьєв відскакує вбік і погрожує кулаком. Машини з ревінням пролітають повз нього, розбризкуючи мокру снігову кашу. Дементьєв устиг помітити, що машини навантажені ящиками з снарядами. Отже, в місті у них якісь запаси снарядів ще є. Ну що ж, спасибі й за це.

Місто наближалося. Звідти долинали глухі й важкі розриви фугасок, у двох місцях шугали в небо заграви величезних пожеж. Дементьєв почув рівне гудіння над головою і подивився на годинника. Так, в атаку на місто йшла остання хвиля наших літаків. «Щасти вам, рідні! І прохання — хоч одну фугаску покладіть ближче до їхнього штабу. Для мене дуже важливо, щоб вони нервували…»

Дементьєв увійшов у місто, коли бомбардування припинилося, а зенітки ще продовжували розстрілювати чорне небо. Та ось стрілянина враз припинилася і прожектори загасли, ніби місто відчуло, що Дементьєв увійшов у нього і притаївся перед цією новою для нього небезпекою, ще не знаючи, як проти неї діяти.

Вулиця, по якій ішов Дементьєв, була вузенька, кроків зо три в ширину. Старовинні, міцні будинки із скривленими лобами мансардних покрівель щільно тулилися один до одного. Вулиця була схожа на кам'яну траншею. Аж у кінці її видно було стрункий і гострий силует костьолу. Дементьєв ішов серединою вулиці, цокаючи підковами чобіт об присипаний снігом брук. Від його кроків котилася глуха луна, яку чути було ніби звідкілясь зверху.

Те, що Дементьєв потрапив у місто під час повітряної тривоги, мало і свій неприємний бік — його рух безлюдними вулицями був дуже помітний. Тільки-но Дементьєв про це подумав, як із темряви кам'яного тунелю воріт мого гукнув обережний голос:

— Пане офіцер, сховайтеся сюди.

Дементьєв на мить завмер, але зразу ж слухняно звернув до воріт. Біля кам'яної стіни стояли два солдати. Один з них виструнчився перед Дементьєвим і боязко, ніби пробачаючись, сказав:

— Повітряну тривогу ще не відмінили.

Дементьєв засміявся:

— Я бачу, у вас тут все, як по нотах. А у нас… там… — Дементьєв повів плечем, і солдат зрозумів, що офіцер говорить про фронт, — такого зразкового порядку нема. Прилітають і шпурляють на нас бомби без попередження. Вдень і вночі.

— Важко зараз… там? — помовчавши, запитав солдат.

— Все гаразд, мій солдате! — жартівливо відрапортував Дементьєв. — Скажи-но краще, як пройти на Шестигранну площу. Є тут така?

— Є, є! — з поквапливою готовністю відповів солдат. — Це недалеко. Ось цією вулицею до костьолу і праворуч. Вам, мабуть, потрібний об'єкт номер три?

— Що мені потрібно, я знаю. А ось тобі, мій солдате, не треба базікати у підворіттях про секретні об'єкти! — сердито промовив Дементьєв.

Солдат клацнув каблуками і став струнко. Дементьєв, не оглядаючись, пішов далі.

Таким чином, перша зустріч з німцями пройшла чисто. «Так, панове фашисти, — думав Дементьєв, — видно, вам тут не солодко, якщо перший стрічний солдат починає розмову про труднощі…» Дементьєв пам'ятав гітлерівців сорок першого року — ті про труднощі війни не думали.

Біля костьолу Дементьєв повернув праворуч і пішов іншою, такою ж вузенькою і темною вулицею, яка вела на Шестигранну площу. Солдат там, на воротях, міг не старатись: Дементьєв і без нього знав, що на Шестигранній площі, в приміщенні банку, розташований головний штаб оточених військ, який називається об'єктом номер три. Але було на цій площі й інше, що дуже цікавило Дементьєва: у маленькому двоповерховому будиночку, саме навпроти штабу, містилась та явочна квартира, де зберігалася законсервована радіостанція. Полковнику Довгальову дуже не подобалось, що Дементьєву доведеться одразу ж іти на явку, розташовану небезпечно близько від головного штабу, однак полковник погодився з Дементьєвим, що краще одразу, на самому початку операції, з'ясувати становище з радіостанцією…

Дементьєв ішов вулицею упевнено, як міг йти фронтовий офіцер, для якого місто зі всіма його страхами і перешкодами не більше, як частина фронту, і до того ж найменш небезпечна. В цей час він у своїй чіпкій пам'яті розвідника перебирав відомості про явку. Двоповерховий будиночок з конячою головою і підковою на фронтоні, квартира номер сім. Хазяїн квартири — Павло Арвидович. Його дочку звати Лідою. Крім них, у квартирі нікого не повинно бути. Пароль: «Скажіть, чи не у вас живе військовий лікар Нельке?» Відповідь: «Ні, у мене живе майор Фохт».

Дементьєв вийшов на площу. Вона дійсно була шестигранна. Одна її грань — великий похмурий будинок. Неважко було здогадатися, що це і є об'єкт номер три. Там біля під'їзду чорніли автомашини і маячив вартовий. А ось і будинок з конячою головою на фронтоні. Він стояв ліворуч, другий від рогу. Дементьєв зробив уже до цього будинку кілька кроків та раптом круто повернув і пішов через площу до штабу. Думка зайти спочатку в штаб виникла раптово, як завжди це бувало з Дементьєвим, коли він під час операції вмить змінював попередній план. І завжди ці сміливі експромти кінчалися для нього успішно.

Вартовий мовчки перегородив Дементьєву дорогу.

— Я офіцер штабу восьмої дивізії! — суворо сказав Дементьєв. — Мені терміново потрібно до полковника Гешке!

Такий полковник у штабі був, — Дементьєв знав точно. Знав він і те, що цей Гешке — німець, а це означає: в штабі його зараз нема. Вночі німці сплять. Цього порядку вони, по можливості, додержуються навіть на передньому краї.

Вартовий мовчав — видно, думав, що робити.

— Викличте начальника караулу, — підказав йому Дементьєв.

— Хвилиночку! — Вартовий кинувся до дверей і натиснув на кнопку.

Минуло хвилин п'ять, перш ніж прийшов заспаний фельдфебель.

— Що тут трапилось?

— Офіцер восьмої дивізії — до полковника Гешке! — чітко доповів вартовий.

Фельдфебель зійшов з ґанку, наблизився до Дементьєва і вдивився в його обличчя.

— Що ви, з неба впали? — насмішкувато запитав він.

— Я попросив би розмовляти зі мною, як належить розмовляти фельдфебелеві з капітаном армії рейху! — підвищивши голос, сказав Дементьєв.

Фельдфебель рушив до дверей:

— Ходімте зі мною…

Вони ввійшли в яскраво освітлений вестибюль. Після нічної темряви світло вдарило в очі Дементьєву — він затулився од лампи рукою. Фельдфебель пройшов за столик, позад якого стояло розібране ліжко. Сісти фельдфебель запропонував тільки після того, як Дементьєв стомлено опустився в крісло перед столиком.

— Зараз п'ята година. Мабуть, полковник Гешке на вас не чекав? — не без єхидства запитав фельдфебель.

— Війна… війна, — безтурботно промовив Дементьєв. — Але я не спав зовсім. У вас є готель для офіцерів, які приїздять з фронту?

— Є, — швидко відповів фельдфебель.

— Направте мене туди або подзвоніть.

— Це можна… — фельдфебель схопив телефонну трубку, але одразу ж її поклав. — Покажіть ваш документ…

— Тепер я знаю, навіщо нам видають посвідчення. На фронті про них чомусь не питають… — Посміхаючись, Дементьєв недбало кинув на стіл чорну книжечку.

Увага, Дементьєв! Адже це перша перевірка твоїх документів…

Фельдфебель з серйозним обличчям, не поспішаючи, розглядав посвідчення, йому, видно, не сподобались насмішки Дементьєва, і він, як це люблять робити штабні вояки, вирішив показати польовикові, що тут йому не бункер посеред поля, і що тут для всіх невблаганно діють свої закони і порядки.

— Скільки часу ви пробудете в місті, капітане?

— Не знаю, — втомлено відповів Дементьєв, а сам весь напружився од відчуття близької небезпеки.

— Якщо більше доби, то завтра вам треба зайти в комендатуру. На вашому посвідченні поставлять спеціальний штамп про перебування в місті. Такий порядок…

У Дементьєва відлягло од серця, і він вирішив підлестити фельдфебелеві в його штабній зарозумілості:

— Звідки я можу знати, на скільки днів мене викликали? Хто я такий? Генерал? Фельдмаршал? Скажуть у вашому штабі — назад, тільки й бачило мене ваше місто.

— Наказ є наказ… — доброзичливо згодився фельдфебель і знову взяв телефонну трубку. — Говорить черговий комендант об'єкту номер три. У вас є місце?.. Дуже добре. Зараз до вас прийде… Запишіть: капітан Пауль Рюкерт… Дякую… — Фельдфебель поклав трубку. — Ви місто знаєте?

— Я тут лише вдруге.

— До готелю звідси йти хвилин десять.

— Може, у вас є чергова машина?

— Нема. Вона чергує тільки до третьої години ночі.

— І за годину не дійдеш до вашого готелю. Адже на кожному розі — патрулі. Пояснюй кожному…

Фельдфебель вирвав папірець з настільного календаря, поспіхом щось на ньому написав і простягнув Дементьєву. Той хотів узяти його, але фельдфебель відсмикнув руку:

— Прочитайте і запам'ятайте.

— Дуже вдячний вам, — запам'ятавши пароль, промовив Дементьєв, важко підвівся, побажав фельдфебелеві на добраніч і пішов.

Усе гаразд. Тепер, якщо з явкою неблагополучно, є де провести решту ночі. Дементьєв подивився на годинника — скоро почне розвиднятися. Треба поспішати…

Дзвінок у явочній квартирі, мабуть, не діяв. Дементьєв натискував на кнопку кілька разів, у відповідь — глуха тиша сонного будинку. Дементьєв постукав рішуче і гучно. За дверима почулися кроки і обережний старечий голос:

— Хто там?

— Відчиніть! — владно наказав Дементьєв.

Двері прочинилися трохи, але хто там був у темряві, за дверима, Дементьєв розгледіти не міг.

— Скажіть, чи не у вас живе військовий лікар Нельке?

— Ні. У мене живе обер-лейтенант Грімм.

Дементьєв завмер. Початок пароля-відповіді було сказано вірно, а кінець не сходився.

Крізь прочинені двері висунулася сива голова, і Дементьєв почув шепіт: «Завтра в залі поштамту о чотирнадцятій годині…»

Двері захлопнулися. Дементьєв швидко пішов сходами униз. Думка його працювала швидкими поштовхами; ніби гострий промінчик світла, вона встромлялася в тривожну темряву небезпеки… Явка в руках гестапо? Але тоді навіщо їм було міняти пароль? Хіба не краще б для гестапо, якби він вірно сказав пароль і увійшов у квартиру, де б його можна було легко схопити? Може, вони спочатку хочуть узнати його зв'язки і спеціально для цього перекрутили пароль, а тепер за ним почнуть стежити?.. А може, явка просто в небезпеці і її хазяїн сповіщає про це зміною пароля? Але як розцінювати призначення зустрічі на поштамті?.. Чесне бажання хазяїна явки?.. Чи це зроблено під диктовку гестапо?.. Але навіщо гестапо відкладати його арешт на якихось десять годин і потім робити це в людному місці, а не зараз, тут, без свідків?.. Лишається одне: ці десять годин вони все-таки хочуть за ним постежити. І ось коли стане в пригоді готель для офіцерів…

Дементьєв ішов вулицею то швидко, то повільно, створюючи цим труднощі для можливого спостерігача. Навмисне пройшов крізь два патрулі, користуючись паролем, одержаним від фельдфебеля. Проминувши патруль, причаювався в ніші воріт, ждав, поки до патруля підійде спостерігач. Але ніхто не підходив. Ні, за ним ніхто не стежив, і це певною мірою підтримувало версію, що завтрашнє побачення на поштамті не зв'язане з гестапо. Так чи інакше, а швидше в готель. Треба відпочити. Крім того, ще тоді, коли заходив у штаб, він розраховував, що цей готель може йому знадобитися не тільки для відпочинку…

Коло під'їзду готелю «Брістоль» густо стояли автомашини. Смішно виглядала фронтова танкетка, що втиснулася серед них. З неї лунало богатирське хропіння — водій спав на передньому сидінні, висунувши через борт довгі ноги в стоптаних чоботях.

Крізь обертові двері Дементьєв увійшов у вестибюль. За стойкою портьє нікого не було.

— Чи є тут хто живий?

З-за гардини вийшов молодий чоловік. Кинувши на Дементьєва байдужий погляд, він розгорнув величезну книгу.

— Капітан Рюперт?

— Рюкерт! — сердито поправив Дементьєв.

— Пробачте. Триста п'ята кімната. Третій поверх. Ліфт, на жаль, не працює. І, будь ласка, тихенько, — там уже спить майор Зандель.

Дементьєв повільно піднімався сходами, обдумуючи, чим йому може загрожувати присутність в номері майора Занделя.

Майор спав, укрившись з головою. Не засвічуючи світла, Дементьєв роздягнувся. Кітель повісив на стілець так, щоб видно було пропущену в петельку стрічку «залізного хреста». Уважно оглянувши кімнату, Дементьєв ліг у постіль і почав думати.

Головне, що треба було обдумати, — завтрашнє побачення в залі поштамту. Все вирішувало — хто він, цей хазяїн явки. Дементьєв знав, що він латиш, що звати його Павло Арвидович, що в нього є дочка і що він майже два роки мав зв'язок з латиськими партизанами. Але хіба цього недосить, щоб вірити людині?.. Кінець кінцем Дементьєв за вихідну точку і взяв віру в хазяїна явки і почав обдумувати всі можливі для нього заходи обережності на той випадок, якщо його віра в цю людину не справдиться. Через годину Дементьєв заснув. Він просто наказав собі спати — до ранку в нього повинна бути свіжа голова.

Сусід Дементьєва прокинувся о восьмій годині ранку. Дементьєв повернувся обличчям до стіни і натягнув ковдру на голову. Майор Зандель проляпав босими ногами у ванну і довго хлюпався під душем. Потім повернувся в кімнату і, гекаючи, почав робити гімнастику. Вдягаючись, він бубонів щось собі під ніс. І раптом голосно промовив:

— Колего, так можна проспати всю війну!

Дементьєв повільно обернувся на спину, неохоче стягнув з голови ковдру і здивовано озирнувся навкруги, як завжди розглядаються спросонку люди, що проспали ніч в новому для них місці. Побачивши майора, він посміхнувся:

— Доброго ранку!

Майор засміявся:

— Ранок справді неначе добрий! А от ніч була люта. Наш готель не раз підстрибував… Коли ви прийшли, я не чув.

— Я прийшов удосвіта. — Дементьєв сів на ліжку і почав неквапливо одягатися, сподіваючись, що майор піде.

Але майор не поспішав. Він сів у крісло, простягнув худі ноги в новеньких лакованих чоботях. «Штабний», — відзначив сам собі Дементьєв. Умившись, Дементьєв одягнув кітель і підійшов до майора:

— Давайте знайомитись — капітан Рюкерт.

Майор підвівся:

— Майор Зандель.

Вони потиснули один одному руки.

— Рюкерт, Рюкерт… — пригадував майор, не випускаючи руку Дементьєва. — Звідкись я це прізвище знаю…

— Ви розпалюєте моє самолюбство! — розсміявся Дементьєв. — Я починаю нахабно думати про свою неіснуючу славу і популярність.

Майор відпустив руку Дементьєва, і його обличчя раптом набрало сумного і водночас суворого виразу. Він помовчав і, глянувши на годинник, сказав:

— Ходімо, капітане, снідати.

Вони зійшли в ресторан і зайняли столик біля великого дзеркального вікна. Офіціант узяв замовлення і пішов.

— Ось ви, капітане, сказали про неіснуючу славу… — Майор зітхнув і, дивлячись між фіранками на ще безлюдну площу, продовжував: — А була ж у нас у всіх слава справжня, велика. Була вона і у вас. Я бачу у вас горду стрічку — «залізний хрест» одержували найхоробріші…

Майор замовк. Дементьєв напружено обдумував, яку позицію він повинен зайняти в цій розмові. Напрям думок майора він угадував наперед.

— Відомий вам, капітане, воєнний геній попереджав, що тривалість війни неминуче вступає в протиріччя зі всіма її розрахунками, які на перших етапах війни пророкували успіх. Зараз ми цей фактор тривалості насамперед і відчуваємо. Чи не так, капітане?

В цей час Дементьєв уже вирішив, як поводитись, але йому треба було ще краще взнати настрій майора. На його питання Дементьєв не відповів, і за столом настала ніякова мовчанка.

— Я не люблю поквапливої відвертості. А до того ж воєнний геній Бісмарка для мене — лише історія. Моя віра сьогодні — геній фюрера… — тихо і переконливо промовив Дементьєв. Помітивши, що після останніх його слів у очах майора промайнуло занепокоєння, він, щоб трохи заспокоїти його, додав: — Я тільки-но пережив трагедію восьмої дивізії…

— О, ви з восьмої? Як же це ви уціліли? Адже дивізія, я чув, знищена.

— Це не зовсім вірно, — сумно відповів Дементьєв. — Нас кинули в контрнаступ без будь-якої підтримки. Операція була спланована вірно, але росіяни… — Дементьєв злегка вдарив кулаком об стіл. — Наші солдати билися, як леви, і гинули. Після блукання по лісах і болотах я вивів кількох своїх хлопців і, як бачите, вийшов сам. І прибув сюди, щоб розказати командуванню, що сталося з нашою дивізією. — Помовчавши, Дементьєв додав: — І просити призначення. До речі, ви не в курсі справ: реально зараз дістати призначення? Я чув, ніби таких, як я, тут більш ніж досить.

— Я сам такий, — задумливо сказав майор. — Але призначення вже дістав. Справа ця нелегка. Крім усього іншого, тут уже діє фактор паніки, він породжує безладдя в штабних справах. У вас якісь зв'язки в штабі є?

— Ніяких.

— Я спробую вам допомогти, — помовчавши, сказав майор і, посміхнувшись, додав: — Ви не дивуйтеся, що я одразу з вами занадто відверто розмовляю. Я люблю людей з відкритими обличчями і сліпо їм вірю. Може, даремно?

— Бувають обличчя, які відкриті навмисне, — посміхнувся Дементьєв.

— Я знаю, знаю! — злякано погодився майор.

— Якби ви допомогли мені влаштуватись, я був би вам дуже вдячний, — сказав Дементьєв. І це його «якби», здавалось, ховало в собі якийсь особливий зміст, що в ньому майор не міг не відчути ледь помітної погрози. — Я офіцер, який має погони і фронтовий досвід, але, на жаль, не має ніяких зв'язків. А тинятися в резерві без діла я не зможу, не витримаю. Піду на фронт рядовим!

Останні слова Дементьєв промовив так щиро, що майор подивився на нього з жалем і подумав: ось перед ним сидить чесний, в чесності своїй запеклий фронтовий офіцер, боятись якого не варто, а допомогти треба.

— Як з вами зв'язатись? — запитав майор.

— Якщо я не знайду житла дешевшого за готель, то ми будемо разом кожної ночі, — відповів Дементьєв. — А якщо я перейду на приватну квартиру, то через два-три дні зайду до вас увечері. Можна?

— Звичайно.

— Дякую.

Після сніданку Дементьєв розплатився за двох.

— Сьогодні — я. Поки я блукав болотами, у мене не було витрат і з'явилися заощадження.

Майор засміявся:

— Віддаю перевагу заощадженням без блукання болотами.

Вони дружньо попрощалися, і Дементьєв пішов у місто.

Насамперед треба сходити в комендатуру — відмітити посвідчення, про що попереджав фельдфебель. Так, порядок є порядок. Панове німці дуже не люблять, коли порушується порядок…

Іти в комендатуру Дементьєв не боявся. Адже він пред'явить там справжнє посвідчення офіцера восьмої дивізії. Його вибрали з цілої купи документів убитих і взятих у полон гітлерівців після того самого бою, про який Дементьєв тільки що розказував майору Занделю. У власника цього посвідчення виявилися ще листи й інші документи, які давали змогу взнати про нього те, що було дуже важливо для його двійника—Дементьєва. На посвідченні тепер тільки фотокартка була не справжня, але, зовсім випадково, у гітлерівця і в Дементьєва виявилася і деяка зовнішня схожість. Це теж було неабиякою обставиною. Про свого «попередника» Дементьєв знав багато що, він навіть навчився писати його почерком.

Словом, Дементьєв увійшов в комендатуру без найменшого побоювання. Офіцер комендатури, що відмічав посвідчення, взяв у Дементьєва книжечку, подивився в неї, зробив запис у гросбуху, поставив маленький трикутний штампик і повернув.

— Який відділ штабу викликав? — недбало запитав він, знову підсовуючи до себе гросбух.

— Я приїхав по призначення.

— Ага! Тоді пред'явіть картку відкріплення з попередньої посади.

— У мене її нема! — стримуючи тривогу, роздратовано відповів Дементьєв.

— Як це нема? — Очі в офіцера округлились: він зіткнувся з найстрашнішим — з порушенням порядку.

— Отак, — нема, і все! Ви чули, мабуть, про трагедію восьмої дивізії? Чи, може, вас якась картка хвилює більше, ніж загибель цілої дивізії фюрера?

Офіцер не збентежився.

— Мені відома ця трагедія… але порядок є порядок…

— Скажіть, хто повинен був підписати цю картку?

— Начальник штабу.

— Він убитий.

— Тоді — його заступник.

— Теж убитий. Хто ще?

Офіцер задумався і потім сказав:

— Гаразд. Я запишу так: картка відкріплення не одержана через особливі причини. І в дужках позначу — восьма дивізія.

— Пишіть як хочете, — насмішкувато кинув Дементьєв. — До побачення…

Дементьєв вийшов на вулицю. Ф-фу!.. Ну й бюрократи ж!.. Він розсміявся від думки, що обурюється бюрократизмом німців.

В залі поштамту було людно. «Молодець! — подумав Дементьєв про хазяїна явки. — Знає, де влаштовувати зустріч».

Дементьєв прийшов сюди за годину до призначеного часу: хотів подивитись, як Павло Арвидович буде поводитись, чекаючи зустрічі. А головне — Дементьєв усе-таки побоювався провокації. На вулиці нічого підозрілого він не помітив. Всевидющим оком розвідника він обшарив увесь зал поштамту. Нічого схожого на те, що готується засідка, він не виявив і тут.

За столом, де люди писали телеграми, Дементьєв вибрав місце, звідки він бачив майже увесь зал поштамту і вихід на вулицю. Купивши папір і конверт, він, довго обдумуючи кожну фразу, почав писати листа в Берлін дорогій і любій своїй дружині Лізетті. Найцікавішим було те, що коли б хтось вирішив перевірити, чи існує в Берліні за адресою Олександрплац, 4, квартира 15 така Лізетта, то він її там знайшов би. Більше того, вона сказала б, що вже давно чекає листа від свого чоловіка, Пауля Рюкерта. Дементьєв і весь апарат оперативного відділу на чолі з полковником Довгальовим, розробляючи операцію, подумали про багато що…

Павла Арвидовича Дементьєв упізнав зразу і цим засмутився: занадто було помітно, що він прийшов сюди на побачення. Дементьєв вирішив почекати. Хай старий трохи призвичаїться і перестане крутити головою на всі боки.

Павло Арвидович зробив круг по залу і зупинився коло кіоска, де весь час товпилися люди. «Оце вірно!» — в думці похвалив старого Дементьєв.

Заховавши недописаного листа в кишеню, Дементьєв підвівся і підійшов до кіоска. Старий кинув на нього насторожений погляд, але, мабуть, нічного гостя не впізнав. Купивши кілька газет і журнал «Сигнал», Дементьєв пильно подивився на старого:

— Пробачте, ви, здається, хазяїн квартири, де живе військовий лікар Нельке? Я не помиляюсь?

— Так, це я, — непевним голосом відповів старий.

— Ну, як він там? Живий, здоровий? Він зараз дома? — Дементьєв запитував голосно, щоб усі чули, про що він говорить. — Ви йдете додому? Ходімте, я хочу побачити вашого пожильця.

Не даючи змоги старому опам'ятатись, Дементьєв узяв його під руку, і вони вийшли з поштамту.

— Ліворуч, за рогом, — кафе «Місяць», — тихо промовив старий. — Заходьте туди через десять хвилин.

— Добре, — так само тихо промовив Дементьєв і пішов уперед.

Він проминув кафе, про яке говорив старий, дійшов до перехрестя, постояв там і рушив назад.

В кафе нікого не було. Дементьєв знову засмутився недосвідченістю хазяїна явки. Чому це в порожньому кафе німецький офіцер повинен сідати до стола, зайнятого старим штатським пацюком? На це одразу можуть звернути увагу. Та нічого не поробиш. Дементьєв швидко підійшов до стола, за яким сидів Павло Арвидович:

— Можна за ваш столик?

— Будь ласка…

Коли Дементьєв сів і взяв меню, старий тихо промовив:

— Не турбуйтеся, це місце надійне. Хазяїн кафе — наша людина… Так ось. Моя квартира зараз для вас непридатна. Я змушений був узяти на постій офіцера. В будинках поблизу штабу вони живуть майже в кожній квартирі. Зважте на це.

— Хто ваш пожилець?

— Гестапо. А ким він там, дідько їх знає… Дуже суворий пан. Іде рано, приходить пізно. І більше я про нього нічого не знаю.

— Так, ясно. А що ви поробляєте?

— Нічого. Зв'язку немає вже третій місяць.

— Є щось важливе?

— Так. Вони починають евакуювати війська морем.

— Це нам відомо. Далі!

— Почастішали арешти.

— Знаємо.

Павло Арвидович замовк, розглядаючи свої старечі, жилаві руки.

— Не журіться, Павле Арвидовичу. Я знаю, яку користь ви принесли нашій армії. Спасибі вам! Мені ви не потрібні. Я прийду до вас тільки для того, щоб забрати рацію. Вона ціла?

— Звичайно!.. Коли б ви прибули місяць тому, — винувато заговорив старий, — як добре можна було б усе влаштувати! Я б здав вам свою кімнату — і кінці у воду.

— Ні, все одно цього зробити не можна було б. У мене зовсім інший план. Прошу вас про одне — приготуйте рацію. Я зайду до вас, ніби розшукуючи кімнату. До побачення, Павле Арвидовичу.

Місто жило дивним життям. З ранку до вечора вулиці були заповнені військовими. В цьому сіро-зеленому натовпі коли-не-коли промайне штатський костюм. Військові скрізь — у крамницях, кафе, ресторанах, готелях, у трамваях. Та що б не робили ці військові, в їхній поведінці і навіть у їхній зовнішності відчувалися напруженість і тривога. Адже всі ці люди в шинелях, плащах, шкіряних регланах завжди пам'ятали, що вони в оточенні. А останнім часом вони вже знали, що війна докотилася до стін їхньої столиці і що звідси в них тільки одна дорога життя, дорога додому, на батьківщину — через морські ворота міста. І тільки військова дисципліна, якій вони підкорялися майже фанатично, стримувала їх від того, щоб не кинутися в порт захоплювати місця на морських транспортах. Кожного вечора в ресторанах, а то й на вулицях серед військових спалахували істеричні скандали. Вони виникали то через те, що хтось нешанобливо висловився про фюрера, то, навпаки, через те, що хтось комусь набрид вічними нагадуваннями про божественний геній Гітлера. Як висловився майор Зандель, паніка породжує безладдя. Саме на цей стан гітлерівців і покладало надії командування розробляючи операцію Дементьєва.

На площі перед портом Дементьєв підійшов до групи німецьких офіцерів, що стояли біля легкової машини. Їх було п'ятеро. Дементьєв запитав, чи не знають вони, де міститься комендатура порту.

— Он там.

Один з офіцерів указав на одноповерховий будинок. Всі офіцери дивилися на Дементьєва насторожено і водночас запитливо.

Один з них не витримав і запитав:

— Від'їзд?

— Та ні, — байдуже відповів Дементьєв, — не можу знайти вантаж, що прибув для мого полку.

— Невже сюди прибувають вантажі і вони комусь ще потрібні? — з недоброю посмішкою, звертаючись не до Дементьєва, а кудись убік, спитав високий офіцер з багровим шрамом на обличчі. Шрам у нього трохи сіпався, ніби офіцер увесь час комусь підморгував.

— Відповісти вам не можу, — сухо мовив Дементьєв. — Мені наказано знайти вантаж. Пробачте… — Дементьєв злегка вклонився і пішов.

У коридорі комендантського будинку кипіла нервова штовханина, тому Дементьєву неважко було загубитися і, не привертаючи до себе уваги, пробути там десять-п'ятнадцять хвилин. Дементьєв уважно прислухався: усі говорили про одне — про евакуацію з мішка.

Вийшовши з будинку коменданта порту, Дементьєв побачив, що офіцери, до яких він підходив, ще стоять на тому самому місці. Порівнявшись з ними, Дементьєв винувато посміхнувся до того, що зі шрамом, і сказав:

— Здається, ви мали рацію. Наді мною і над моїм вантажем там досить злісно посміялись.

— Все питання зараз у тому… — знову не дивлячись на Дементьєва і ніби продовжуючи розмову, яка тривала без нього, сказав офіцер із шрамом, — все питання в тому, коли настане стадія «брутто-Берлін».

— Як це розуміти?.. — На обличчі Дементьєва відбилася надзвичайна розгубленість, якщо не переляк.

Опецькуватий рожевощокий майор сухим, рипучим голосом вигукнув:

— Це треба розуміти так, що майор Рауд починає впадати в істерію, як жінка! — Він лютим поглядом вп'явся у високого зі шрамом.

— В той час як майор Ауербах, — насмішкувато дав відкоша той, — впав у дитинство з усіма наслідками, які з цього випливають.

Офіцери почали лаяти один одного.

— Пробачте, мені ніколи… — Дементьєв швидко пішов геть.

З протилежного кінця площі він озирнувся.

Офіцери ще лаялись. «Дуже добре, панове офіцери, дуже добре! — промовив сам до себе Дементьєв. — А коли саме настане стадія «брутто-Берлін», мене цікавить не менше за вас».

Дементьєв приступив до розшуків квартири. В тихій вузенькій вуличці недалеко від порту він увійшов у під'їзд першого ж будинку, зійшов на другий поверх і зупинився перед дверима п'ятої квартири. Натиснув кнопку дзвоника. Двері одразу відчинились, ніби людина чекала дзвінка, притаївшись за дверима. Перед Дементьєвим стояв чоловік з випещеним обличчям, одягнутий в дорогий волохатий халат.

— Кого вам треба? — спитав він ламаною німецькою мовою.

— Не кого, а що, — посміхнувся Дементьєв. — Мені потрібна кімната.

— Але…

— Не поспішайте говорити «але», зараз не той час, коли офіцери рейху можуть спокійно це вислухувати. — Відсторонивши чоловіка, Дементьєв зайшов у передпокій і зачинив двері.

— Вислухайте мене, пане оберст… — Чоловік у халаті говорив уже з проханням у голосі.

— Ну, ну… — Дементьєв розглядав розкішно обставлений передпокій.

— Моя квартира не підлягає заселенню. Досить високий чиновник гестапо, пан Мельх, на випадок чого дозволив мені посилатися на нього. Давайте подзвонимо йому.

— З цього і треба було починати! — Дементьєв недбало козирнув хазяїнові квартири і вийшов.

«З кімнатою не вигоріло, зате ми знаємо тепер про існування якогось Мельха, котрий займається квартирами. Може знадобитися…» З цією думкою Дементьєв ішов вулицею, наглядаючи собі будинок.

Тим часом день уже кінчався — лише перший день перебування Дементьєва в цьому місті, а скільки подій він уже пережив, скільки разів наражався на смертельну небезпеку! Про неї, звичайно, пам'ятав увесь час. Але ми знаємо, що не почуття небезпеки обумовлювало його вчинки. Адже він міг і не піти вночі в штаб, а потім у готель. Міг переночувати десь у безпечному місці, знайти яке у великому місті завжди можна. Побачивши на портовій площі офіцерів, він міг би обійти їх, а він не тільки підійшов, але й почав з ними розмову. От і зараз він міг би піти відпочивати в уже знайомий готель. А він туди не поспішав і хоче уже сьогодні мати своє власне житло.

Дементьєв стояв на площадці другого поверху іншого будинку. Перед ним — двері, акуратно оббиті чорною клейонкою, з старанно надраєною табличкою «Песіс А. А.» Хто він цей Песіс, який так любовно доглядає свої двері? Комерсант? Лікар? Чиновник? Дементьєв натиснув кнопку, яка була наче око в мідній голівці лева. Двері відчинила гарненька дівчина, її голубі заплакані очі, побачивши німецького офіцера, злякано розширились, вона мимоволі ступила крок назад і крикнула: «Мамо!»

Дементьєв, не роздумуючи, ввійшов у квартиру і зачинив двері. В передпокій вийшла висока сива жінка. І вона, побачивши німецького офіцера, завмерла на місці з переляканим виразом на обличчі.

— Даруйте, мадам, — звернувся до неї Дементьєв. — Мене привела до вас необхідність. Чи немає у вас для мене вільної кімнати? Тижнів на два… Я, звичайно, заплачу. Готелі переповнені, а жити десь треба… Місту доводиться якось ділити з нами труднощі війни… — Дементьєв промовив це з лагідною, чарівною посмішкою.

— Пройдіть сюди, — розгублено промовила жінка.

Вони ввійшли в просторий, зі смаком обставлений кабінет. На стінах були розвішані картини; їх було багато, і, як устиг помітити Дементьєв, усі вони були хороші. Жінка запросила Дементьєва сісти в крісло, а сама сіла на диван. Вона пильно розглядала Дементьєва і мовчала.

— Це квартира латиського художника Песіса… — заговорила, нарешті, вона, — але його нема… — Жінка піднесла до уст хусточку. — Він недавно помер…

Дементьєв підвівся:

— Я прошу пробачення, мадам. Щиро співчуваю вашому горю. — Він стояв, скорботно схиливши голову, думаючи, що саме в цій квартирі йому й треба поселитись. — Може, як ніхто інший, я розумію ваше горе. У мене в Берліні загинули всі мої близькі. Всі…—Дементьєв зробив рух, наче збирався піти.

— Одну хвилинку, пане офіцер… Сідайте, будь ласка… Я хочу пояснити вам… — Жінка підійшла до стола, відшукала там якийсь папірець і подала його Дементьєву. — Ось. Приблизно півроку тому мій чоловік одержав від ваших властей оцей охоронний документ.

Дементьєв швидко пробіг документ очима. В ньому було сказано, що художник Песіс А. А. — видатний живописець і що колекція картин в його квартирі перебуває під захистом адміністрації. Підпис під документом — Герман Мельх. Дементьєв стримав посмішку: цей Мельх попадається йому на кожному кроці, але зараз Мельх допоміг Дементьєву прийняти правильне рішення. Він почав уважніше придивлятися до картин.

— Яка краса!.. Великий майстер!.. О, як гарно!.. — тихо вигукував він, оглядаючи одну картину за другою. — Так, усе це велика цінність. Я тільки думаю: чи досить надійний — оцей папірець? Знайдеться якийсь хам, — а такі і в нашій армії, на жаль, є, — плюне на нього і вивезе всі ці картини. Адже хами, мадам, іноді теж розбираються в цінностях…

— Боже, що ви говорите! — з жахом прошепотіла жінка.

— Подібний інцидент був у Ризі. Там один професор п'ятдесят років колекціонував фарфор. Він збирав речі, яким немає ціни. І ось одного разу до нього на квартиру зовсім випадково зайшли два солдати — вони робили обхід. Їм сподобались красиві дрібнички, і невідомо, чим би все це закінчилося, коли б у квартирі професора не жив наш офіцер. Він почув шум, вийшов із своєї кімнати і, довідавшись, у чому справа, виставив солдатів. А уявляєте собі, що могло б бути? Італійський фарфор сімнадцятого століття в солдатському мішку… — Розповівши дружині художника цей трагічний сюжет з благополучним кінцем, Дементьєв старанно робив вигляд, що розповідь ніяк не стосується його візиту в цю квартиру і що він зараз попрощається й піде.

Принада зробила своє — дружина художника запропонувала Дементьєву поселитися в її квартирі. Дементьєв не заперечував.

— Інго! — голосно покликала вона.

До кабінету ввійшла дівчина, яка відчинила Дементьєву двері.

— Познайомся…

Дементьєв клацнув каблуками і схилив голову.

— Капітан Пауль Рюкерт.

— Інга Песіс, — ледь чутно промовила дівчина.

— Пан Рюкерт буде в нас жити, — сказала їй мати. — Так треба, Інго. Не бійся, все буде добре…

Так Дементьєв знайшов власне житло. Незабаром він уже ліг на дивані спати. Все складалося якнайкраще.

«На добраніч, Пауль Рюкерт!»—Дементьєв посміхнувся і враз заснув.

Три дні Дементьєв провів у порту і вивчив усю його величезну територію. А втім, ні, не всю. Незважаючи на всі свої хитрощі, він не зміг потрапити на так званий «оперативний причал», який був на вузькій косі, що далеко врізалася в море. Кораблі підходили тільки туди. Щоб пройти на оперативний причал, командування ще два тижні тому запровадило спеціальні перепустки. Дементьєв бачив, як ці перепустки пред'являли патрулеві, але бачив здаля і роздивитися їх як слід не міг. До того ж він установив, що такі перепустки має дуже обмежене коло людей і переважно офіцери із званням не нижче майора. Тим часом усе в порту свідчило про те, що евакуація військ повинна розпочатись найближчим часом.

Стривожений, Дементьєв повернувся на квартиру. Хазяйка покликала його вечеряти; він відмовився, пославшись на головний біль.

Запершись у своїй кімнаті, він сів до столу і почав напружено обдумувати своє становище. Щоб не викликати цікавості хазяйки, він погасив світло.

Цієї ночі Дементьєв не спав і двох годин. Рано-вранці він вийшов із дому і попрямував до готелю «Брістоль». На вулицях було багато військових. Неважко було помітити, що більшість з них тільки що прибула з фронту — вони ліниво блукали групками од вітрини до вітрини, як люди без усякого діла. Дементьєв мимоволі пішов швидше.

У готелі Дементьєв підійшов до портьє:

— Я записаний у вас в триста п'ятій кімнаті. Викресліть мене, я найняв квартиру. Майор Зандель ще й досі там живе?

— По-моєму, він тільки що пішов у ресторан.

Дементьєв здав шинель у гардероб і спустився в ресторан. Він зразу ж побачив Занделя, який сидів за тим самим столиком коло вікна, але зробив вигляд, ніби не помічає майора, і, оглядаючись на всі боки, повільно пішов через зал.

— Рюкерт, ідіть сюди! — крикнув Зандель.

«Чудово, прізвище моє він запам'ятав. Значить, не забув і про інше». Дементьєв підійшов до столика майора.

Вони зустрілися як старі друзі. Зандель гукнув офіціанта і замовив сніданок для Дементьєва:

— Сьогодні моя черга частувати…

Так, майор пам'ятав усе. І сьогодні в нього був значно кращий настрій, ніж тоді. «Цікаво, яка причина?» — думав Дементьєв.

— Наскільки я розумію, ви найняли квартиру. — Зандель погрозив Дементьєву пальцем. — І про мене, звичайно, забули.

— Так, квартира є. Живу в сім'ї. Нудно… Так і хочеться пустити кулю в скроню.

— Чому ж це?

Дементьєв сумно похитав головою:

— Виявляється, є ще на землі сім'ї, квартири, де вранці п'ють каву, вечеряють, читають книги. Я думав, що це буває тільки уві сні.

— Рюкерт, що з вами? За кілька днів ви стали песимістом.

— А ви, мабуть, дістали гарантію, що росіяни вас не вб'ють? — іронічно спитав Дементьєв.

— Погано жартуєте, Рюкерт, — помовчавши, серйозно сказав Зандель. — Просто я одержав листа од своїх. Вони переїхали до мого брата, в гірську місцевість Гарц. Там зовсім спокійно. Ось чому я і радію.

— Лишається тільки й вам щасливо вибратися звідси, а потім — хоч потоп. Мій рейх — моя сім'я, — так колись часто говорили в нас.

— Що з вами, Рюкерт? — У голосі Занделя прозвучав щирий жаль до озлобленого капітана.

— Що? Зараз, коли, судячи по всьому, починається евакуація військ із цього проклятого місця, я не можу не думати про мою рідну дивізію. Вона залишиться в цій чужій землі навіки. А я ж з цією дивізією марширував під Тріумфальною аркою в Парижі. Нас вітав фюрер… Скажіть, майоре, навіщо я вцілів? Я тепер ходжу по штабних канцеляріях, кабінетах з однією тільки справою — намагаюсь довести чиновникам у мундирах, що я живий і хочу щось робити. А вони дивляться крізь мене олов'яними очима, ніби мене немає, ніби я вбитий, як уся моя дивізія. Послати мене на фронт вони, мабуть, соромляться. Один так і сказав: «Не варто вам випробовувати долю…» А нічого іншого не пропонують. Живіть, кажуть, тут, відпочивайте. Ви, кажуть, достатньо вже пережили. А я не хочу відпочивати! Не хочу! — Дементьєв так ударив кулаком об стіл, що підскочили тарілки.

— Тихше, Рюкерт… — Майор Зандель сторожко озирнувся навкруги. — Поки ви пропадали, забувши про мене, я знайшов вам роботу. (Дементьєв подивився на Занделя радісно і ніби не вірячи). Так, так, знайшов. Правда, робота не дуже хороша, але все-таки робота. І ви раніше за інших матимете можливість вибратися звідси. Я служу у відділі по організації цивільного тилу. Ми займаємося вивезенням цінного майна. Цивільного майна. Розумієте?

— Звичайно, розумію. Але… хіба Німеччині це майно ще потрібне?

— Ми про це не думаємо, — насупившись, відповів Зандель, — і вам не рекомендую думати. Так ось, два дні тому гестапо забрало з нашого відділу одного офіцера.

— За що? — швидко спитав Дементьєв.

— Він відмовився виконати наказ. Взагалі він був істериком, наговорив чогось зайвого начальникові відділу… Та бог з ним! Я сказав начальникові відділу про вас. Сказав усе, що треба, і він згодився з вами поговорити. Ми підемо до нього зразу ж… Його прізвище Мельх. Герман Мельх…

Дементьєв трохи не розсміявся: «Знову Мельх!»

— Це дуже загадкова людина, — продовжував Зандель. — Я знаю його давно, ми вчилися разом в офіцерській школі. Під час війни він швидко зробив кар'єру, хоча на фронті не був. Усю війну він займається тільки цивільними тилами. Базікають, ніби він на цій роботі розбагатів. Я цього не знаю, і кінець кінцем це його особиста справа. У нього численні зв'язки. Я бачив у нього фотографію, де він знятий удвох із Борманом. А недавно він показав мені особистого листа від Розенберга. Він трохи хвалькуватий, але голова в нього розумна. Працювати вміє. Організатор, яких треба пошукати…

— А раптом я йому не сподобаюсь? — занепокоєно спитав Дементьєв.

Зандель співчутливо усміхнувся:

— Звичайно, такий песиміст, яким я побачив вас сьогодні, Мельху не потрібний.

— Та мені б тільки роботу!.. — запально вигукнув Дементьєв.

— От-от, капітане, так держати! Крім того, Мельх, як багато хто з тиловиків, дуже любить піклуватися про фронтовиків. Снідайте швидше і ходімо.

Через годину Дементьєв разом із Занделем ввійшов у кабінет Германа Мельха.

У просторій кімнаті за величезним столом сидів маленький чоловік. Над полірованою рівниною стола, мов сірий горбик, здіймалася його голова. Коли Зандель і Дементьєв увійшли, горбик ворухнувся, і одразу з-за столу вискочив Герман Мельх. Він скидався на підлітка, хоч і був уже сивий. Лагідні, мов у юнака, риси обличчя, рум'янець на гладеньких щоках, капризний рот. І тільки очі в нього були великі, глибокі й темні.

— Це той офіцер, про якого я говорив… — Зандель за лікоть вивів уперед Дементьєва.

Мельх поздоровкався з Дементьєвим, — рука в нього була тверда і сильна. Мельх провів офіцерів у куток кабінету, де стояв низенький столик і кілька крісел. Всі сіли. Мельх не зводив погляду з Дементьєва. Вони дивилися один одному в очі й мовчали.

— Зандель сказав вам, у чому полягає робота відділу? — запитав, нарешті, полковник.

— Так. Але не в деталях, — твердо відповів Дементьєв.

— У вас немає сумніву в необхідності нашої роботи для Німеччини?

Дементьєв мимоволі подивився на Занделя: невже він устиг сказати Мельху про їхню розмову під час сніданку? Але цей погляд на Занделя полковник розцінив по-своєму.

— Ви, я бачу, не розумієте мого питання. Поясню. Вакансія, на яку ви претендуєте, звільнилася недавно. Офіцер, який її займав, зробив висновок, що єдина національна цінність, яка тут лишилась і яку необхідно терміново вивезти в Німеччину, — це його власна персона. — Полковник довго сміявся і підморгував Занделю, а той схвально усміхався. Раптово обірвавши сміх, полковник повернувся до Дементьєва. — Хто вас знає і хто може порекомендувати?

Дементьєв сумно посміхнувся:

— Хто може знати солдата? Якщо командир моєї восьмої дивізії вибереться од росіян, як пощастило мені, він скаже вам про мене, що я солдат. Ця характеристика була в генерала Фельдмайєра найвищою.

— То ви з дивізії цього старомодного дивака?

Дементьєв різко підвівся і промовив:

— Пане Мельх! Де б я не служив, хто б не був моїм командиром, ім'я командира для мене святе, а його наказ — закон! І я нікому не дозволю компрометувати мого командира, за якого я йшов на смерть!

Дементьєв зробив цей сміливий хід і вп'явся відданими очима в Мельха.

Розрахунок Дементьєва був простий. По-перше, розмову про зв'язки і знайомства краще припинити — тут легко дати маху; по-друге, він вирішив, що Мельху найбільше мусить сподобатися саме такий старанний служака, готовий виконати будь-який його наказ.

Дементьєв у своєму розрахунку не помилився. Мельх схопився з крісла і, вказуючи Занделю на Дементьєва, з пафосом вигукнув:

— Саме такі офіцери і врятують Німеччину! Згадаєш, Зандель, мої слова!

Дементьєв, радіючи в душі, вирішив продовжити гру.

— Я прошу вас, — сказав він з допустимою дозою суворості, — взяти назад ваші слова про генерала Фельдмайєра.

— Беру, беру! — Мельх дружньо поплескав Дементьєва по плечу. — Беру, славний капітан рейху! Ваш командир — герой, якщо він виховав таких офіцерів.

Оформлення наказу не забрало й півгодини. І ось Дементьєв знову прийшов у кабінет Мельха, але вже без Занделя. Начальник зустрів його несподівано сухо, навіть не запросив сісти. Більш того, приголомшив Дементьєва несподіваним проханням:

— Розкажіть мені про матеріальне становище вашої сім'ї.

Проте Дементьєв миттю розгадав хід думок Мельха.

— У мене сім'ї, мабуть, нема, — просто сказав він. — Мати і дружина залишалися в Берліні. Уже сім місяців листів од них немає. Моє особисте багатство при мені, — Дементьєв усміхнувся, — і більше мені нічого не треба… крім перемоги над ворогом.

— Чудово! — вихопилось у Мельха, але він зразу ж зніяковіло заметушився і додав: — Я, звичайно, співчуваю вашому горю, але війна, капітане, є війна. Де ви живете?

Дементьєв усміхнувся:

— Я живу в квартирі художника Песіса, в квартирі, художні цінності якої охороняються вашим документом. Як бачите, я свої обов'язки почав виконувати ще до вступу у ваш відділ.

— Он як! Песіс, ви кажете? — Полковник вийняв з кишені маленьку записну книжечку і почав її проглядати.

— Ага! Бастіонна вулиця, будинок чотири, квартира дев'ять. Вірно?

— Так.

— Там усе гаразд?

— Ідеальний порядок!

— Майте на увазі, капітане, що колекція, яка там є… — Мельх зам'явся. — Ви розбираєтеся в живописі?

— Ні. Взагалі всі ці штуки для мене — пусте місце. Я солдат. Що ви накажете, те я й зроблю.

— Чудово! — знову вирвалося в полковника. — Ось вам, капітане, перше завдання. У мене є відомості, що в міському музеї цінні картини ховають, а на стіни вішають різний непотріб. Перевірте це ретельно і будьте нещадні. Заразом прикиньте, скільки потрібно буде ящиків для упакування всіх картин музею — без рам, звичайно.

Дементьєв ішов у музей з чудовим настроєм. Вранці він розраховував тільки на те, що майор Зандель має перепустку на оперативний причал і йому вдасться цю перепустку як слід роздивитися, а при нагоді і вкрасти. А все склалося значно краще: він дістав саме таку роботу, яка дасть йому змогу проникнути у святу святих евакуації.

У музеї Дементьєв дуже легко виявив підміну картин, його вразила недосвідченість, з якою це було зроблено. В одному місці люди, що підміняли картини, залишили табличку з підписом до попередньої картини. Дементьєва супроводжував по музею його доглядач — чистенький дідок з рожевою лисиною і віночком кучерявого світлого волосся навколо неї. Вікна музею були закладені мішками з піском, а доглядач музею, входячи в зали, засвічував не всі лампочки. Деякі картини просто не можна було роздивитися. Дементьєв вирішив перевірити доглядача: вийняв з кишені електричний ліхтарик і направив промінь на табличку, що лишилася тут і зовсім не відповідала новій картині. Він уважно прочитав табличку, подивився на картину і, швидко обернувшись, глянув на доглядача. Розширені від жаху очі доглядача сказали Дементьєву все.

— Хороша картина, — спокійно сказав Дементьєв і пішов далі, почувши позад себе полегшене зітхання.

Дементьєву стало жаль цього чесного, наївного дідуся. Оглянувши увесь музей, вони зайшли в кабінет доглядача.

— А де зберігаються фонди? — байдуже запитав Дементьєв.

— У підвалі, пане капітан, — догідливо відповів старий.

— Можна подивитися? — Дементьєв знову побачив круглі від страху очі старого. — А втім, у мене зараз немає часу. Іншим разом. Ваш підвал глибокий?

— Звичайно, там сотні картин.

— Строго секретно мушу попередити вас, що найближчим часом ми чекаємо інтенсивного бомбардування міста російською авіацією. Всі багатства вашого музею можуть перетворитися на попіл за одну годину. Треба зняти усі картини, упакувати їх без рам в ящики і скласти в підвал. Упакувати треба і те, що зберігається в фондах. Термін — два дні…

Доглядач мовчав, опустивши голову.

— Ну що, ви не зрозуміли?

— Чому? Все зрозумів.

— От і добре. Щоб швидше це зробити, описувати картини не треба. На ящику тільки позначати, скільки в ньому картин, і все.

Очі в доглядача повеселішали. Дементьєв ще раз переконався, що старий зовсім не вміє володіти собою.

— Добре, ми все так і зробимо. Післязавтра можете прийти і перевірити.

— Я зайду неодмінно. До побачення…

Незабаром Дементьєв доповідав Мельху про свою поїздку в музей.

— Слід гадати, — говорив він, — що кілька картин справді замінено. Зняті картини вони, мабуть, сховали в підвал, а там зберігаються сотні полотен і панує дикий хаос. Протягом двох днів ми всі картини упакуємо в ящики. Фонди — теж. Я поставив у музеї вартового — тепер вони не винесуть і ганчірки. Якщо я знайду неупакованим хоч один клаптик, — Дементьєв показав половину пальця, — я розстріляю всю їхню банду!

— Чудово, Рюкерт! — вигукнув Мельх. — Спасибі. Ну, а я, поки ви там були, відвідав вашу квартиру.

Дементьєв насупився, хоча знав, що полковник нічого небезпечного на квартирі виявити не міг.

— Пробачте, Рюкерт, але я вирішив зробити це сам. У моєму відділі гестапо — це я, і краще, що туди сходив я, а не хтось інший.

— Невже невіра одне в одного стала серед нас обов'язковою? — з обуренням спитав Дементьєв.

— Гестапо ніколи нікому не вірило. В цьому їхня служба. Взагалі вони вже зацікавилися вами, але я сказав, що за вас відповідаю я сам. І більше заради проформи вирішив з'їздити на вашу квартиру… Чому ви так сумно це сприймаєте? Адже нічого страшного не сталося. Навпаки, мати й дочка про вас прекрасної думки. Це ваш «залізний хрест» лежить там на столі?

— Мій.

— Чому ви не сказали мені про цю вашу нагороду?

— Солдати орденами не вихваляються, вони їх зберігають як спогад про битви.

— Ви молодець, Рюкерт!.. Між іншим, я б на вашому місці звернув увагу на дочку художника. Чарівна квіточка, га?

— На війні романи не передбачено солдатським статутом, — суворо промовив Дементьєв.

— Але якщо в даному випадку ви статут порушите, я не буду вас судити… — Мельх засміявся. — Ви вільні, Рюкерт.

— Я хотів спитати вас…

— Завтра, завтра, капітане. У мене дуже багато справ. Ідіть.

Дементьєв вийшов на вулицю і, задумавшись, зупинився коло під'їзду. В дивне потрапив він становище: здавалось, так вдало влаштувався в один із відділів тимчасового штабу, а вийшло навпаки, — наблизився до музею, а не до порту, який був головною його метою. Може, тільки через кілька днів, коли відправлятимуть фонди музею, він матиме доступ до порту. А вже сьогодні, мабуть, з порту відходять транспорти з солдатами, з технікою…

Дементьєв безпорадно озирнувся на всі боки.

— Весна, пане капітан… — тихо промовив вартовий.

— Так, так… весна…

А весна квапилась. Хоча день був зовсім не сонячний, уздовж тротуарів бігли струмки, із брязкотом падали бурульки, в ринвах гуркотіли льодяні обвали. Дементьєв якось одразу все це побачив і почув. Так, весна працювала з усієї сили, а він?.. Дементьєв поквапливо пішов вулицею. Але на першому ж перехресті зупинився. «Куди я так поспішаю? Куди?.. Треба хоч пообідати».

Кафе «Оріон» було серед рекомендованих німецьким офіцерам. Така рекомендація — теж частина прославленого німецького порядку. Поряд інше кафе — порожнє. А в «Оріоні» вільного місця не знайдеш. Тютюновий дим висить під стелею сизим покровом. Не змовкає гул від розмов. Дементьєв помітив вільне місце за столиком у далекому темному кутку — там сиділи три офіцери. Всі вони були з інженерних військ Тодта. Дементьєв попросив дозволу сісти за їхній стіл. Офіцери, як по команді, мовчки знизали плечима: мовляв, що поробиш, заборонити ми не можемо. Дементьєв сів і заглибився у вивчення меню. Офіцери мовчали. Замовивши, Дементьєв вийняв з кишені газету і почав читати.

— Що цікавого, капітане, знайшли в газеті? — насмішкувато спитав один з офіцерів.

— Молодці ваші колеги! — не відриваючись од газети, сказав Дементьєв. — За десять днів оперезали Берлін неприступним поясом із сталі та бетону.

Офіцери мовчки перезирнулись. Потім один з них сказав:

— Нашим колегам там добре, у них в руках уся техніка. Спробували б вони щось зробити голими руками, коли замість техніки тобі дають якийсь папірець з наказом, вважаючи, що він всесильний…

Знову, як по команді, офіцери зітхнули і надовго замовкли. Дементьєв насторожено, але терпляче ждав продовження їхньої розмови.

Раптом один з офіцерів вихопив з кишені папір і олівець.

— А що коли зробити так? — сказав він і почав щось креслити на папірці.

Інші два офіцери підсунулися до нього і стали уважно розглядати креслення.

Дементьєв чув потім тільки уривчасті фрази, з яких спочатку нічого не міг зрозуміти.

— … Скошений поміст великого запасу міцності… Просувається щільно до борту…

— А як він пересувається вздовж?

— Два тягачі. Максимум — три…

— А якщо різна висота бортів?

— Це треба обміркувати…

— Робити поміст із сегментів, які можна буде прибирати…

— Ідея. Саме так…

— А хіба можна такий поміст побудувати за одну добу?

— Якщо дадуть саперний батальйон — можна.

— А дадуть?

— Ходімо у штаб.

Офіцери розплатилися й пішли. Цієї ж хвилини їхні місця зайняли два майори і капітан. Зважаючи на все, це були фронтовики — обвітрені обличчя, огрубілі руки, втома і злість в очах. Вся їхня розмова точилася переважно навколо того, чим їх тут нагодують.

Дементьєв пішов. Звичайно, йому хотілося посидіти ще — може, фронтовики теж заговорили б про евакуацію, і він довідався б про щось нове. Але після того, як він поїв і розплатився, сидіти за столом, коли по кафе весь час у розшуках вільного місця тинялись офіцери, було неможливо: це могло викликати підозру.

Так, а офіцери інженерних військ напевне зв'язані з евакуацією. І для евакуації вони повинні щось зробити за одну добу. Одну добу… Що ж робити? Яких вжити заходів, щоб наблизитись до головної мети?.. Дементьєв, ідучи додому, думав тільки про це.

Зовсім несподівано ввечері в гості до Дементьєва прийшов майор Зандель. Прийшов похмурий і ніби за один цей день схудлий. Дементьєв уже помітив, що майор — вразлива натура з мінливим настроєм, і тепер дуже зацікавився, чому майор такий похмурий.

Зандель зачинив двері і підійшов дуже близько до Дементьєва:

— Вам полковник нічого не говорив?

— Радив позалицятися до хазяйської дочки! — засміявся Дементьєв.

Зандель навіть не посміхнувся; задумався на мить і сказав:

— Однаково секретом це лишитись не може… Здається, сьогодні вночі починається евакуація військ. Їх перекидають на захист Берліна.

«Ось воно!» — радісно і в той же час тривожно подумав Дементьєв, але байдуже спитав:

— Усіх військ?

— Очевидно.

— Ну що ж, верховному командуванню видніше! — безтурботно зауважив він. — Адже нас це не стосується?

— Ні, капітане, стосується. Наш відділ почне тепер працювати з максимальним навантаженням. Мельх сказав, що під наші вантажі приділятимуть місця на кожному транспорті.

— Нарешті робота! — весело вигукнув Дементьєв. — Бо від першого завдання я мало не засумував. Воювати з музейними дідусями я не вмію.

— Ця війна, Рюкерт, тільки починається. І поки ми не вивеземо звідси все, що можна вивезти, самі ми звідси не виберемося! — майже вигукнув Зандель.

— Треба постаратись виконати наше завдання якнайшвидше! — так само весело сказав Дементьєв, ніби не помічаючи нервовості Занделя. — Може, нам ще вдасться взяти участь у боях за наш Берлін. У мене сверблять руки провчити росіян. Вони не розуміють того, що Німеччина боротиметься, поки буде живий хоч один німець, і що останнє слово війни ще не сказане.

Зандель дивився на Дементьєва майже жалісно: він вирішив, що в особі Рюкерта він не знайде співрозмовника для відвертої розмови про те, що зараз гнітило його.

— У мене чогось страшенно розболілася голова, — сказав він. — Даруйте, капітане, я піду: мені треба лягти в ліжко. Не дай боже захворіти в такі дні…

Зандель пішов. Дементьєв сів за стіл і стиснув голову руками. Ну ось, почалося те, заради чого його послали в це місто. Швидко і дуже успішно зумів він легалізуватись, навіть заручитися довір'ям начальства. Волею випадку він влаштувався на роботу. Але всі його намагання марні, якщ він не зможе діставати точну і вичерпну інформацію про військові транспорти.

Правда, першу — хоч ще й неперевірену інформацію він уже має: евакуація починається сьогодні вночі. Про це негайно треба повідомити командування. Дементьєв швидко вдягнувся і пішов за рацією на явочну квартиру Павла Арвидовича.

Місто, оповите темрявою, здавалося мертвим. На вулицях ні душі. Проїде машина з пригашеними фарами — і знову темрява й тиша. Коло виходу на Шестигранну площу Дементьєва зупинив патруль. Почувши пароль, солдати козирнули, і він рушив далі.

Павло Арвидович чекав Дементьєва кожного вечора, давно приготував рацію, але дуже боявся, що його квартирант помітить прихід чужого і запідозрить щось недобре.

Цього вечора квартирант затримався на роботі довше, ніж звичайно, і Дементьєв зустрівся з ним коло будинку. Вони мовчки козирнули один одному і почали підніматися сходами. Разом вони зупинилися і перед дверима в квартиру Павла Арвидовича.

— Ви теж сюди? — здивовано запитав гестапівець.

— А ви, мабуть, і є мій суперник? — засміявся Дементьєв. — Сьогодні я шукав собі кімнату і зайшов у цю квартиру. Мені сказали, що тут уже живе офіцер гестапо. Щоб не тинятися по місту з чемоданом, я попросив у хазяїна дозволу залишити його до вечора. І тільки оце зараз іду за своїм багажем. Іду й боюсь, що хазяїн разом з квартирантом за такий пізній прихід спустять мене із сходів.

Нічого не відповівши, гестапівець натиснув кнопку. У дверях виросла постать Павла Арвидовича. Побачивши Дементьєва разом з квартирантом, він просто закам'янів.

— Здрастуйте ще раз і, будь ласка, пробачте! — весело сказав Дементьєв. — Я тільки зараз знайшов собі кімнату. Дайте мені, будь ласка, мій чемодан.

— Ах, чемодан! Зараз, зараз…

Павло Арвидович побіг у свою кімнату за чемоданом. Гестапівець ввійшов у передпокій, але зупинився біля відчинених дверей.

— Де ж ви влаштувались? — запитав Павло Арвидович, передаючи Дементьєву чемодан з рацією.

— Бастіонна, чотири, квартира дев'ять…

— У кого ж це? Я тут усіх знаю.

— Художник Песіс.

— Це той, що недавно помер?

— Вірно. Саме він і звільнив кімнату для мене! — Дементьєв засміявся. — Ще раз пробачте за пізній прихід. На добраніч!

Двері зачинилися, і Дементьєв почав спускатися сходами.

Вийшовши на площу, він вилаяв себе найгіршими словами: схвильований звісткою про початок евакуації, він вирушив за рацією, зовсім не подумавши, що тут його можуть підстерігати дуже небезпечні несподіванки. Просто дивно, що все минуло так щасливо. Та не встиг Дементьєв подумати про це, як перед ним, мов з-під землі, виросли два патрулі. Дементьєв сказав пароль, але солдати дороги йому не давали і про щось перешіптувались.

Командування оточених військ, побоюючись самовільної посадки офіцерів на транспорти, наказало комендатурі звернути особливу увагу на підозрілих військових. Дементьєв, що йшов у бік порту з чемоданом, викликав у патруля явну підозру. Солдати порадились і запропонували Дементьєву разом з ними йти в комендатуру.

— Якщо це необхідно, ходімте, — спокійно сказав Дементьєв.

Комендатури він не боявся — його легальне становище було досить надійне. Крім того, він догадувався, чому викликав підозру патрульних, їх, звичайно, бентежив чемодан. Черговому комендантові можна навіть дозволити заглянути всередину чемодана. Він побачить там чисту білизну, бритвений прибор, рушник, примірник «Майн кампф», ілюстровані журнали, розшарпану книжку… А рація надійно схована між стінками подвійного дна чемодана. Словом, Дементьєв ішов за патрулем, не відчуваючи особливої тривоги.

У комендатурі вже було кілька затриманих патрулями офіцерів. Їх по черзі запрошували в кабінет чергового коменданта. Викликали, нарешті, і Дементьєва. Він увійшов у кімнату з чемоданом. Черговий комендант глузливо глянув на нього:

— Ваші документи…

Дементьєв подав документи, і комендант довго їх роздивлявся.

— Так… А куди ж це ви зібрались?

— Перебираюсь з тимчасового житла на постійне. З готелю на приватну квартиру, де трохи дешевше.

— В якому готелі ви жили?

— «Брістоль», номер триста п'ятий.

Комендант подзвонив у готель і переконався, що затриманий говорить правду.

— Куди саме ви йшли?

— Бастіонна, чотири, квартира дев'ять.

Комендант викликав патрульних, які затримали Дементьєва:

— Де ви затримали капітана?

— На розі Бастіонної.

— Проведіть капітана до його квартири. Допоможіть донести чемодан… Пробачте, капітане, але служба це служба.

— Я все розумію. До побачення…

Патрульні йшли поруч Дементьєва; один з них ніс чемодан. Раптом Дементьєву пригадалися слова Маяковського: «Моргнув одним оком носій кмітливо — хоч речі знесе вам задарма». Дементьєв не втримався і засміявся.

Солдат, що ніс чемодан, зніяковіло промовив:

— Нам наказали, пане капітан. Наша справа така — накажуть, то виконуй.

— Нічого, нічого, солдате. На військовій службі всяке буває, я розумію…

І все-таки солдати дійшли з Дементьєвим до самих дверей квартири. Одне з двох: або вони хотіли вислужитись перед ним, або ж комендант наказав їм перевірити, чи піде капітан на названу ним адресу. Коли Дементьєв відімкнув двері своїм ключем, солдати побажали йому на добраніч і пішли, гупаючи по східцях важкими чобітьми.

Замкнувшись у своїй кімнаті, Дементьєв швидко встановив рацію і передав коротку радіограму:

Упакувавши чемодан, Дементьєв ліг на диван і задумався… Цікаво, чому про початок евакуації військ Мельх Занделю сказав, а йому — ні? А втім, — в кінці дня вони просто не бачились. Та це й не дуже важливо. Найголовніше: чи зможе він завтра потрапити в порт? Тривога довго не давала Дементьєву заснути.

Він уявив собі, як полковник Довгальов читає зараз його першу радіограму. Права брова у полковника піднімається вище за ліву — це завжди, коли він сердиться. Справді, хіба можна так повідомляти? «Можливо, починається…» Але розвідник мусить повідомляти тільки те, що він знає. Ні слова домислу! Дементьєв нещадно виганяв із своєї розвідроти кожного, хто, доповідаючи після виконаного завдання, намагався хоч трохи фантазувати. «Ви мені не потрібні, — говорив Дементьєв. — Ви не розумієте, що найменша ваша неточність може коштувати солдатам крові». Сам Дементьєв був надзвичайно точний. Одного разу, перебуваючи у ворожому тилу, він пристрілив гітлерівського полковника. Доповідаючи про це начальству, він сказав так: «Думаю, що це був полковник. Але не певний. Адже шинель з відзнаками полковника міг випадково або помилково одягти і хтось інший». — «Може, її генерал одягнув?» — засміявся начальник. «Може, й генерал», — зовсім серйозно згодився Дементьєв. З того часу в розвідроті ходив жарт. Притягне хтось «язика», у нього питають: «Кого спіймав?» Розвідник відповідає: «По шинелі наче рядовий, а проте — може, й генерал…»

Ні, ні, точність насамперед. Адже майор Зандель про початок евакуації сказав нетвердо. Він сказав: «Здається, сьогодні…» Більше ніяких підтверджень немає. Якщо не вставити слово «можливо», це значить, що полковник Довгальов одразу сповістить командування про початок евакуації. Надійде наказ авіації йти навперейми кораблям. Рискуючи життям, літаками, льотчики прориватимуться крізь зенітний вогонь лінії фронту. Назустріч їм вилетять ворожі винищувачі. Льотчики прорвуться до моря, а там немає нічого… Ні, ні, це слово «можливо» коштує надто дорого, щоб легковажно поставитись до нього. Так, евакуація починається. І, може, вже сьогодні вночі. Але точно він не знає. Не знає, і все…

Посильний солдат від Мельха підняв Дементьєва о шостій годині ранку. Коли Дементьєв прийшов у відділ, там були вже майже всі офіцери. Мельх давав накази, і офіцери майже бігом залишали його кабінет. Дементьєв ждав своєї черги, але Мельх ніби не помічав його. Закінчивши розмову з одним із офіцерів, Мельх повернувся до Дементьєва:

— Погасіть світло і підніміть штори.

Великий кабінет залило синювате ранкове світло. За вікном сипав мокрий сніг. Обличчя у всіх посіріли.

І ось у кабінеті залишилися тільки Мельх і Дементьєв.

— Капітане Рюкерт, з вами у мене особлива розмова… — Мельх вийшов з-за столу і сів у крісло навпроти Дементьєва. — Саме з вами, бо із усієї цієї когорти, — Мельх презирливо кивнув на порожні стільці, — тільки у вашій особі я бачу людину, котра знає, що таке наказ, і не любить питати зайвого. — Він говорив, не відриваючи очей від Дементьєва. — Загибель нашої імперії — маячня істериків. Цього не буде, капітане, якщо навіть росіяни розітруть на порох Берлін, якщо навіть вони виграють війну! Є люди, які її піднімуть так швидко, що ті самі ж росіяни не встигнуть опам'ятатись. Але ви розумієте, капітане, що зробити це голими руками не можна. Ці люди мусять мати кошти, щоб знову розпочати свою велику справу. Так ось, їм, цим людям, ми й відправляємо звідси все найцінніше. За це відповідає наш відділ — я і ви.

— Я виконаю будь-який ваш наказ! — урочисто промовив Дементьєв, віддано дивлячись Мельхові у вічі.

— В музеї все готове?

— Крім адреси на ящиках.

— Візьміть зараз солдатів з собою, вони напишуть адреси.

Мельх простягнув Дементьєву складений папірець. Дементьєв розгорнув його і прочитав: «Гамбург, Єлизаветштрасе, 7, Грінвальд».

— Це, як ви догадуєтесь, адреса умовна, але вантаж попаде саме туди, куди слід.

— Кому здати ящики в порту? — підводячись, спитав Дементьєв, напружено чекаючи відповіді, від якої могло залежати все.

— Пакгауз номер чотирнадцять, Ріхард Брандт. Одержите розписку: «Прийнято стільки-то ящиків». Потім розписку віддасте мені. І все. Можливо, що Брандт сам приїде в музей.

— А чи не краще буде, коли я сам одвезу ящики прямо на корабель? Це надійніше.

— Ви просто не знаєте, хто такий Ріхард Брандт, — Мельх посміхнувся, — і необережно висловлюєте до нього недовіру. Він — гестапо, і цим сказано все. Одним словом, робіть так, як я сказав.

Дементьєв вийшов з кабінету. Ось і сталося те, чого він боявся найбільше! Щоб краще засекретити свої справи, Мельх вирішив між ним і кораблем поставити Брандта, якого він, мабуть, знає краще і якому більше вірить. А може, це придумав і не Мельх. Просто секретну справу пущено через класичний ланцюжок виконавців, після чого знайти будь-які сліди неможливо. А може, у цьому ланцюжку є ланка і після Брандта. Та чорт з ним, з цим ланцюжком! Головне в тому, що він знову фактично відрізаний од порту. Пакгауз номер чотирнадцять містився за кілька кілометрів від оперативного причалу, де вантажитимуть кораблі.

Тривога Дементьєва посилилась, коли він вийшов з будинку. Вулиця була заповнена військами, і вся ця сіро-зелена мішанина, нашпигована технікою, рухалася в бік порту. Пробираючись назустріч потоку, Дементьєв відчув, наче він у хвилину бою залишив передову.

Надписування адреси на ящиках забрало майже годину. Так, Мельх був чудовим організатором: тільки-но встигли закінчити надписування, як уже прибула машина з солдатами-вантажниками. Дементьєв стежив за вантаженням ящиків і увесь час обмірковував, як пробратися в порт.

Кроків за десять від Дементьєва стояв, теж стежачи за вантаженням, високий, огрядний чоловік у шкіряному пальті без відзнак. Тільки кашкет на ньому був офіцерський. Він весь час крутив головою, наче йому давив комір. Коли вантаження закінчили, офіцер у шкіряному пальті підійшов до Дементьєва:

— Ви капітан Рюкерт? — І, не чекаючи відповіді, додав: — Я — Брандт. Ходімте.

За рогом він сів за руль малолітражного «оппеля», відчинив дверцята і вказав Дементьєву на місце поряд з собою. Пахло бензином і одеколоном.

— Скільки ящиків?

— Сімдесят дев'ять.

Брандт витяг з-під сидіння блокнот, вирвав з нього сторінку і розгонисто написав: «Одержано 79 ящиків спеціального вантажу».

— Ви забули підписатися, — суворо сказав Дементьєв, прочитавши записку.

Брандт подивився нерухомими очима:

— Віддайте це Мельху, і все. Можете йти.

— У порт мені їхати не треба?

— Ні. — Брандт відчинив дверцята. — До побачення.

«Оппель» зірвався з місця і зник. За ним рушили грузовики з ящиками.

Дементьєв повернувся у відділ і в коридорі зустрівся з майором Занделем.

— Як справи, Рюкерт? — поспіхом запитав Зандель і, озирнувшись навкруги, тихо сказав: — По-дружньому раджу: потурбуйтеся, щоб разом з ящиками забрали і вас.

— Не розумію, — сухо мовив Дементьєв.

— Я сказав досить ясно. — Зандель вклонився і пішов коридором.

Дементьєв зайшов у кабінет Мельха. Хвилин п'ять йому довелося стояти, чекаючи, поки Мельх закінчить розмову по телефону. Говорив він короткими словами: «Так…», «Так…», «Ні…», «Так…». Поклавши трубку, Мельх узяв у Дементьєва розписку Брандта, уважно її прочитав, зробив якісь позначки в своїй записній книжечці, а потім ретельно спалив розписку в попільниці. Нарешті він підвів очі на Дементьєва, що стояв перед ним:

— Ви хочете щось сказати?

— Ні… Хіба тільки те, що ваш Брандт міг би бути трохи ввічливішим.

Мельх посміхнувся:

— Я ж пояснював вам: він людина гестапо. У них ввічливість — недолік! Між іншим, саме він обов'язково хотів вас перевірити, коли ви до мене поступили.

— Значить, я відповідаю тільки за вантаження ящиків на машини?

— Так.

— Але, на мій погляд, цю роботу може виконати рядовий солдат.

— Он як? — Мельх підвівся. — У воєнній машині рейху ви, капітане Рюкерт, і є рядовий солдат! — підвищивши голос, сказав він.

— Ви не зрозуміли мене. Я просто хочу бути вам більше корисним! — Дементьєв виструнчився. Він зрозумів, що переграв, і намагався виправити становище.

— Це інша справа, — згодився Мельх. — Тоді їдьте ось на цю адресу з моєю машиною. Там проводить операцію капітан Лемке. Він мав доповісти про закінчення справи ще опівдні. Зараз — чотирнадцять двадцять. З'ясуйте, чому він затримався, і, якщо побачите з його боку нерозпорядність, від мого імені накажіть йому передати операцію вам, а він хай Негайно прибуде до мене.

— Зрозуміло. — Дементьєв повернувся і швидко вийшов з кабінету.

Капітанові Лемке було доручено упакувати і відправити в порт цінні фонди центральної бібліотеки, але він зустрів організований опір працівників бібліотеки, що вночі забарикадувалися в глибокому підвальному приміщенні і нікого туди не впускали. Дементьєв застав капітана Лемке, коли той, розгубившись, стояв перед товстими, оббитими залізом дверима в підвал. Солдати гатили в двері прикладами автоматів. Дементьєв миттю оцінив обстановку.

— Ви капітан Лемке? Мельх наказав вам повернутися у відділ. Своїх солдатів заберіть. Сюди йдуть мої люди, які вміють працювати… Що це за ящики лежать у дворі?

— Це все, що ми встигли винести, — злякано пробурмотів Лемке.

— Добре, повертайтесь у відділ. Коло воріт — машина Мельха, можете нею скористатися.

Лемке пішов, але одразу ж повернувся:

— Я забув вам сказати — через півгодини за вантажем приїде Брандт.

— Це вже не ваш клопіт, капітане! — сердито крикнув Дементьєв.

Лемке поїхав, пішли його солдати. Дементьєв залишився сам. За залізними дверима було тихо. Дементьєв присів на східцях і ще раз обдумав план врятування бібліотеки. «Не можу зробити головного, — думав він, — то зроблю хоч це… Моє завдання — не дати Брандту можливості перевірити підвали бібліотеки».

Дементьєв вийшов у двір і перелічив ящики, їх було тридцять два. Адреса на них була та сама: «Гамбург, Єлизаветштрасе, 7, Грінвальд».

Незабаром у двір бібліотеки в'їхали грузовик і «оппель» Брандта. Солдати мовчки почали вантажити ящики на машину. Брандт підійшов до Дементьєва.

— Що тут трапилось? Чому Лемке так довго не дзвонив?

— Не треба доручати серйозну справу слинькові, — недбало відповів Дементьєв.

Брандт схвально подивився на нього:

— Ви маєте рацію. Лемке — з інтелігентів. А де ваші солдати?

— Це я мушу вас запитати. Приходить сюди якийсь діяч гестапо і забирає моїх солдатів, а коли я посилаюсь на Мельха, він тільки нецензурно лається.

Брандт посміхнувся:

— Буває. Скільки тут ящиків?

— Тридцять два.

— Одержуйте розписку… Мені сказали, що ви скаржилися на мене Мельху. Мушу зауважити, що ви перший, хто на мене скаржився. Це мені подобається.

— Я просто звик, щоб зі мною поводилися грубо тільки тоді, коли я не виконую наказу. — Дементьєв віддано дивився в нерухомі очі Брандта.

— Чудово! — Брандт підняв руку до козирка. — Будемо виконувати наказ. До побачення.

«Оппель» Брандта помчав за грузовиками…

Мельх зустрів Дементьєва майже весело:

— Ви молодець, Рюкерт, а Лемке справді слинько. Це була прекрасна наука для Брандта. Лемке мав чудові рекомендації, його перевіряв сам Брандт —і ось, будь ласка… Поздоровляю вас, Рюкерт! Сподобатись Брандту — справа нелегка. А Лемке я вже вернув у комендатуру, йому там буде краще.

Мельх говорив бадьоро, весело, але Дементьєв помітив, що в цей час той думає про інше, що його явно турбує. Цікаво, про що саме?

— Я чекаю ваших наказів, — мовив Дементьєв.

— Так-так, наказів… наказів, — машинально повторив Мельх і подивився на годинник. — Ось що, капітане: ідіть відпочивайте, а завтра вранці — за роботу. Ви заслужили відпочинок, ідіть. До завтра. — Він вийшов із-за столу і майже виштовхнув Дементьєва з кабінету.

«Тут діється щось тривожне», — подумав Дементьєв і пішов до Занделя. Він застав його за дивним заняттям: в кабінеті горів камін, і майор витрушував у вогонь папірці з ящиків письмового стола.

— Ви тепер зрозуміли, що я сказав вам у коридорі? — усміхнувся Зандель.

— Чудово все розумів і тоді, — байдуже відповів Дементьєв.

— Ви від'їжджаєте з сьогоднішнім пароплавом чи завтра?

— Завтра…

— О, значить, мені зробили високу честь — я від'їжджаю разом з Мельхом. І на першому ж кораблі!..

Дементьєв намагався бути цілком спокійним:

— Я взагалі не розумію, чому така паніка з від'їздом? Фронт зовсім непорушний.

— Тут — так, там — ні… — Зандель махнув рукою вбік.

— Де це?

— Ви дитина, Рюкерт! Не сьогодні-завтра англосакси будуть там, куди ми з вами відправляємо вантажі. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

— Це по-перше. По-друге, Мельх турбується і про себе. Якого дідька йому сидіти в цьому мішку? Він свою справу зробив.

— Щасливої дороги, майоре! — сумно сказав Дементьєв. — А я піду спати.

— До нової зустрічі, капітане! — Зандель потиснув руку Дементьєву. — Ви все-таки хороший хлопець…

— Коли відходить ваш транспорт?

— Опівночі…

Дементьєв вийшов на вулицю і повільно пішов додому.

Так… Ситуація більш-менш ясна: зграя Мельха тікає. Але чому вони не беруть його і собою? Пояснення може бути тільки одне: Мельх боїться мати зайвих свідків своєї діяльності в цьому місті. Тим більше, що Рюкерт не своя, так би мовити, людина і новачок. Але Мельх міг би сказати прямо, що «відділ свою роботу закінчив, і ви, капітане Рюкерт, більше мені не потрібні». Навіщо йому ця гра? «Ідіть відпочивати, а завтра — за роботу». Чи не прихована тут небезпека? Адже свідок перестає бути небезпечним тільки тоді, коли він мертвий. Так, на квартиру, мабуть, іти не варто. Але куди ж іти?..

Роздуми Дементьєва були надзвичайно точні. За півгодини до того, як Мельх вирядив його відпочивати, він розмовляв з Брандтом. Той і справді похвалив Дементьєва, а Мельх вважав за свій приємний обов'язок нагадати йому, що слинька Лемке перевіряв саме Брандт. З цього і почалася розмова, за хвилину було вирішено долю Дементьєва.

Брандт іронічно запитав:

«Берете капітана Рюкерта з собою?»

Мельх подумав і заперечливо похитав головою:

«Ні, Брандт. Ми починаємо занадто велику гру і не можемо допустити ані найменшого риску. Рюкерт — людина не нашого середовища. Там нам будуть потрібні люди добірні, кожний найнезначніший виконавець мусить бути рицарем нашої ідеї».

«Але він лишиться живий і коли-небудь на дозвіллі почне пригадувати…»

Мельх перебив Брандта:

«Про це ви потурбуєтесь. Він нічого не повинен пригадувати… — Мельх помовчав і діловито додав — Заодно треба забрати картини в квартирі, де він живе. В метушні мало не забув про цю колекцію».

От і все. З капітаном Рюкертом було покінчено, і вони заговорили про інше.

Полковник Довгальов після вечері повернувся до себе у відділ і, як завжди, передусім зайшов на пункт зв'язку:

— Що-небудь є?

— Нема. — Радист добре знав, про що питає полковник.

— Слухайте уважно.

І цю фразу Довгальова радист чув уже не раз.

Двері за полковником зачинилися. Радист поправив навушники і поклав чутливі пальці на ребристий верньєр приймача. Ефір був забитий сигналами численних рацій: і наших, і ворожих. Іноді крізь цей хаос сигналів чути було голоси відкритого радіозв'язку. Але вухо радиста так уже влаштоване, що, коли б з'явилися в ефірі позивні Дементьєва, він почув би їх так ясно і виразно, ніби, крім цих позивних, в ефірі панувала цілковита тиша.

Полковник Довгальов сів за стіл і подивився на телефон. В цей час завжди дзвонив командуючий.

Пролунав дзвінок.

— Довгальов… Не одержано… Слухаємо цілу добу… Дякую.

Поклавши трубку, полковник підсунув до себе папку з повідомленнями фронтової розвідки. У них говорилося про одне й те ж — почалася евакуація військ з мішка. Чому ж мовчить Дементьєв? Невже він попався? Передав одне неперевірене повідомлення і більше нічого не встиг зробити? І хоч як полковник намагався прогнати цю думку, але вона ставала дедалі настирливішою…

Радист увірвався до кабінету Довгальова і, забувши про всі вимоги військового статуту при звертанні до офіцерів, вигукнув:

— Дементьєв!..

Полковник узяв бланк розшифрованої радіограми; руки у нього тремтіли.

— Дякую, ідіть, — сказав він радистові і вп'явся очима в текст радіограми.

Наступної хвилини полковник Довгальов уже говорив з командуючим. А ще через хвилину командуючий віддавав по телефону наказ командирові корпусу бомбардувальників. Ще за кілька хвилин у штабі авіакорпусу коло воєнної карти стояли командир, начальник штабу і екіпажі трьох літаків. Вони обчислювали, в якому місці може бути транспорт на світанку.

… Виряджений Мельхом відпочивати, Дементьєв опинився в дуже складному становищі. Іти на квартиру було небезпечно: якщо Мельх дав наказ ліквідувати його як небезпечного свідка, найкраще вони могли це зробити саме на квартирі — без шуму, без зайвих очей. Але Дементьєв мав тепер точну інформацію про відхід першого транспорту і вважав своїм воїнським обов'язком негайно передати відомості полковникові Довгальову. А рація на квартирі… Майже годину бродив по місту і, нарешті, прийняв рішення. Власне кажучи, він знав, що робити, одразу, як вийшов од Мельха, а потім тільки обдумував деталі. Рішення було таке: піти на квартиру, взяти рацію, сховатися десь у місті і звідти передати радіограму, а потім чемодан здати на зберігання портьє в готелі «Брістоль». А вранці, наче й не було нічого, прийти у відділ. Ну, а якщо на квартирі засада, сміливо прийняти бій і загинути з честю, як годиться солдатові. Страх перед смертю і на мить не проймав серця Дементьєва. Про можливу загибель свою він думав тільки як про прокляту обставину, яка не дасть змоги йому виконати наказ.

Так, розвідники — люди особливого складу характеру й розуму. Розповідають, у Франції один художник пропонував на безіменну могилу розвідників поставити такий пам'ятник: вузька стежка на гранітній скелі, що повисла над безоднею, а по стежці назустріч один одному йдуть Людина і Смерть, пильно дивляться один на одного й… посміхаються.

На вулиці перед будинком нічого підозрілого він не помітив. Дементьєв зайшов у двір — тут теж усе як завжди. Ввійшовши у під'їзд, він спочатку піднявся на найвищий поверх, а потім зійшов на свій — не було засади і на сходах. Двері в квартиру відчинила дочка художника. В її очах Дементьєв не помітив ніякого хвилювання, вона, як завжди, неуважно відповіла на його привітання і пішла в свою кімнату. Дементьєв відімкнув ключем свої двері, на мить затримався і потім швидко ввійшов у кімнату. Не було нічого підозрілого і тут. І все-таки Дементьєв гостро відчував якусь небезпеку. Схопивши чемодан, він майже вибіг на вулицю.

Швидким кроком він пройшов Бастіонну, повернув на набережну і попрямував до міської околиці.

Тут, коло морського узбережжя, місто несподівано кінчалося і починався дачний район. Саме сюди й поспішав Дементьєв, розраховуючи на те, що в цю пору року можна легко знайти безлюдну дачу. Він не знав, що тут майже всі дачі були зимові і в них жили протягом року. Він зрозумів це тільки тепер, коли побачив добре протоптані стежки.

На розі дачної вулиці Дементьєв зупинився коло забитої дошками крамниці. Позаду височіла купа порожніх ящиків. Дементьєв озирнувся, швидко зайшов за крамничку і просунувся у вузьку щілину між стіною і купою ящиків.

Не гаючи й хвилини, він розкрив чемодан, відсунув у ньому фальшиве дно, включив радіостанцію і поквапливо простукав ключем радіограму, на яку так чекав полковник Довгальов.

Передавши радіограму, Дементьєв пішов на берег. Сів там на кам'яних валунах, обдумуючи свої справи. «Зроблено, власне кажучи, зовсім мало, — гірко подумав він. — Хіба що сьогоднішня радіограма. А що буде завтра? Післязавтра?» З цією тривожною думкою Дементьєв і повернувся в місто.

В цей час наші бомбардувальники вже готувалися вилітати навперейми першому транспорту з ворожими військами, про вихід якого повідомив Дементьєв.

Вдало уникнувши зустрічі з патрулями, Дементьєв вийшов на площу перед готелем «Брістоль». Незважаючи на пізній час, біля готелю метушилися люди, під'їжджали і від'їжджали машини; в кузов грузовика, що виїхав на тротуар, солдати кидали офіцерські чемодани. «Тільки мене тут не вистачало», — посміхнувся Дементьєв і швидко пішов у готель.

Пощастило! Чергував той самий портьє, що приймав Дементьєва. Портьє впізнав капітана і охоче згодився зберегти чемодан до завтра. Дементьєв пробував тицьнути йому в руки гроші, але портьє категорично відмовився їх взяти і при цьому невідомо чого розсміявся. Тільки вийшовши з готелю, Дементьєв зрозумів, чому сміявся портьє: безглуздо давати людині гроші, які не сьогодні-завтра перетворяться на нічого не варті папірці.

Вночі Дементьєв зовсім не спав. Намагаючись бути якомога далі від своєї квартири, він бродив по вулицях, заходив у під'їзди будинків, сідав там на східці, але, як тільки відчував сонливість, негайно вставав, виходив на вулицю і рушав далі. Вранці, перш ніж піти у відділ, він вирішив зазирнути в порт.

Вся площа перед портом була забита військами. Дементьєв з величезним зусиллям протискувався крізь густий, гарячий, роздратований натовп. Звичайно, вже сама картина радувала Дементьєва. Він подумав, що при такому скупченні військ, навряд чи гітлерівці зможуть зберегти суворий режим при виході на оперативний причал, і вирішив спробувати пройти туди. Але його чекало розчарування. Чим ближче він проштовхувався до оперативного причалу, тим виразніше відчував, що з кожним кроком вируючий натовп усе помітніше підкоряється якомусь ще не зрозумілому для Дементьєва порядку. Та незабаром він збагнув: прославлена німецька організованість знайшла спосіб виявити себе і тут. Наближаючись до оперативного причалу, всі солдати і офіцери самі розбивалися на групи по дванадцять чоловік. Тринадцятий — старший у групі. Групи підбиралися із однополчан, які знали один одного. Якщо своїх на групу не вистачало, її поповнювали чужими, але вимагалося, щоб вони теж знали один одного. Формування груп провадилося швидко, на ходу, і до контрольного пункту оперативного причалу солдати підходили вже організовано. З технікою проходили тільки солдати і офіцери, які обслуговували її. Перша думка в Дементьєва — примазатися до однієї з груп. Ні, це було небезпечно. Крім того, могло так статися, що він не вибереться потім з порту — адже його можуть повантажити на пароплав або примусити ждати в строю. Простеживши, як проходять війська на оперативний причал, Дементьєв пішов назад. Іти проти течії було дуже важко.

Нарешті Дементьєв вирвався з порту і попрямував у відділ. Коло входу стояв вартовий. Він виструнчився, з-під каски на Дементьєва глянули тривожні очі.

В приміщенні було тихо. Пахло паленим папером. У кабінеті Мельха вся підлога була вкрита чорним попелом. Порожні ящики з письмового стола валялися коло грубки. Дементьєв зазирнув у інші кімнати. Скрізь така ж сама картина. І тільки в кімнаті технічного секретаря відділу на своєму звичайному місці, за друкарською машинкою, сидів худий фельдфебель Шірер. Він зустрів Дементьєва радісним вигуком:

— Здрастуйте, капітане Рюкерт!

— Здрастуйте… — стримано відповів Дементьєв. Він вирішив показати себе перед фельдфебелем, як поінформовану у всьому людину, що лишилася тут не випадково. — Як ваші справи?

— За наказом Мельха я знищив усю документацію. Дуже добре, що ви прийшли! Ріхард Брандт наказав, якщо ви прийдете, затримати вас до його приходу.

— Я з ним уже бачився в порту… — спокійно відповів Дементьєв. — Скажіть, чисті бланки у вас залишились?

— Сто шістнадцять штук, — з суто німецькою точністю відповів фельдфебель.

— Усе, що лишилося, принесіть у Мельхів кабінет і прийдіть туди з машинкою. Швидше!

— Слухаюсь!

Дементьєв сидів у Мельховому кріслі і диктував Шіреру текст розпорядження:

— «Пункт перший. У зв'язку з закінченням роботи, відділ по організації цивільного тилу ліквідується. Пункт другий. Фельдфебелю Шіреру здати мені чисті бланки і друкарську машинку. Пункт третій. Фельдфебель Шірер переходить у розпорядження комендатури міста…»

Дементьєв наказав фельдфебелеві третій пункт скопіювати на окремому бланку: цю виписку Шірер мав пред'явити в комендатурі. Увесь цей час одна думка живчиком билася в голові Дементьєва: зараз може ввійти Брандт… Запобіжника на пістолеті спущено. Спочатку — Брандта, а потім — фельдфебеля…

Закінчивши друкувати наказ, Шірер устав і виструнчився перед Дементьєвим.

— Дозвольте спитати?

Дементьєв кивнув.

— Мельх уночі сказав мені, що сьогодні мене евакуюють разом з другою групою офіцерів відділу.

Дементьєв зітхнув:

— З другою групою, Шірер, нічого не вийшло. Триматися за мене я вам не раджу. Я виїду звідси останнім. Якщо взагалі виїду. Не хвилюйтеся, ідіть в комендатуру. Ви будете евакуйовані на загальних підставах. Тут не залишиться жоден солдат рейху — такий наказ фюрера.

Шірер клацнув каблуками, обернувся і вийшов. Дементьєв поклав у кишеню чисті бланки, замкнув друкарську машинку у футляр, взяв її і вийшов на вулицю. «Перший бар'єр взято», — думав він, не наважуючись радіти з того, що тут усе обійшлося так добре.

Дементьєв ішов на квартиру, хоча там могла бути засада. Адже Брандт у місті. Дементьєв і цього разу йшов, готовий до всього. Але не йти він не міг. Як учора він не міг обійтись без рації, так і сьогодні для виконання задуманого плану йому був необхідний надійний притулок хоча б на годину. Але спочатку треба зайти за чемоданом у готель.

На площі перед готелем жодної людини, жодної машини коло під'їзду. Очевидно, протягом ночі всі штабні офіцери перебралися в порт.

Двері в готель були замкнені. Тільки цього ще бракувало! Дементьєв натискував кнопку дзвоника, стукав у двері ногою — ніхто не виходив. У Дементьєва похолоділо серце… Помилка! Сталася страшна помилка — він не мав права залишати чемодана. Не мав… Ніхто, і насамперед він сам, не пробачить цієї помилки. Якщо чемодана він не одержить, тоді… тільки куля, що призначалася Брандту, справедливо відплатить за помилку.

У дверях клацнув ключ, і вони відчинилися.

— О, капітане! Як добре, що ви прийшли! Я просто не знав, що робити з вашим чемоданом. Просив ваших колег, щоб вони його взяли, — ніхто не бере. А нам наказано готель запечатати.

Дементьєв слухав портьє і тихо сміявся:

— Дякую, дорогий… Дуже дякую!..

Хазяйка квартири зустріла Дементьєва якось дивно: не поздоровкалась, дивилася на нього з презирливою посмішкою. Її дочка прочинила трохи двері з своєї кімнати, але, побачивши Дементьєва, гучно грюкнула ними. Тільки увійшовши в свою кімнату, Дементьєв почав догадуватись, що сталося в квартирі. Стіни кабінету були голі, а на підлозі валялися рами од картин.

— А де картини? — суворо запитав Дементьєв у хазяйки, що стояла на дверях.

— Де? — хазяйка неприродно засміялась. — Це я у вас повинна спитати.

— Нічого не розумію… — щиро промовив Дементьєв, вичікувально дивлячись на хазяйку.

— Вночі з'явився ваш товариш по службі і пограбував квартиру.

— О котрій годині це сталося?

— Близько дванадцятої…

— Який він на вигляд? Смію вас запевнити, мадам, що це страшенне непорозуміння.

— Це був офіцер у шкіряному пальті, високий, з мертвими очима.

«Брандт», — одразу догадався Дементьєв, але й далі вдавав дуже здивованого:

— У шкіряному пальті?

— Так.

— Яке в нього звання?

— У нього не було відзнак.

— У нас таких немає.

— Дивно, а він вас прекрасно знає і дуже шкодував, коли довідався, що вас немає. Він навіть не повірив мені і якось по-дурному шукав вас за шафою і під ліжком.

— Ви, мадам, стали жертвою авантюриста, — переконливо промовив Дементьєв.

— Дивно, а він називав цим самим словом вас…

— Мене не цікавить, що він говорив. Але я не заспокоюсь, поки не знайду його! Пробачте, мадам, але немає нічого огиднішого за мародерів. А що він ніби знає мене, то погодьтеся, що взнати моє прізвище не дуже важко.

Дементьєв помітив, що хазяйка починає йому вірити.

— Яка гидота, яка гидота! — повторював пін, оглядаючи голі стіни. — Я сьогодні ж піду в штаб і, можете мені повірити, зроблю все, щоб повернути вам ваші речі. Слово офіцера!

Хазяйка знизала плечима і пішла до себе. «Головне, що остаточно встановлено, — думав Дементьєв, — і що дуже небезпечно — Брандт й досі в місті. Він був тут опівночі і тому ніяк не міг встигнути запакувати і повантажити на транспорт картини. Тепер про це треба пам'ятати кожної хвилини… Звичайно, Брандту і на думку не спаде, що я повернувся на цю квартиру. А це значить, що квартира поки що — найнадійніше місце. Так, це вірно, і треба діяти…»

Дементьєв замкнув двері, включив рацію і передав коротку шифровку:

Потім він витяг друкарську машинку і на чистому бланку надрукував собі заздалегідь продумане посвідчення. А втім, це було скоріше не посвідчення, а дещо незвичайний наказ…

«Капітан Рюкерт П. відповідає за санітарний стан транспортів, що подаються під вантаження. До відома капітанів транспортів, адміністрації порту, командування військових частин доводиться наказ: з метою попередження можливості виникнення серед солдатів епідемічних захворювань і перенесення цих захворювань на територію Німеччини необхідне беззаперечне виконання правил огляду трюмів та інших корабельних приміщень, що здійснюється пред'явником цього, капітаном Рюкертом П. Прийнято з Берліна по радіо за підписом генерал-полковника фон Ремера — командуючого особливим центром організації ближнього тилу оборони Берліна. Копія вірна…»

Далі йде нерозбірливий підпис. Документ скріплено печаткою. Справжньою печаткою з відділу Мельха, яку Дементьєв одержав з рук фельдфебеля Шірера

Що й казати, документ вийшов сміливий, рискований, але Дементьєв враховував психологію військового німця, який завжди ціпеніє перед розпорядженням начальства із ставки. Враховано було й загальну ситуацію війни: паніка, поява нових посад і нових генералів. А втім, фон Ремер був дуже реальною особою, і саме він займався в ставці справами штабної організації.

Перед тим як знову піти в порт, Дементьєв вирішив поїсти і трохи відпочити. Та тільки він приліг на диван, як миттю заснув. З ним це бувало. Одного разу він три дні бродив по ворожих тилах, вишукував «язика» з штабних офіцерів. Вистеживши одного, він заліг у канаві, щоб дочекатися темряви, і одразу ж заснув. Мабуть, так уже в нього була влаштована нервова система: перед серйозною справою вона вимагала відпочинку.

Дементьєв прокинувся від того, що хтось підкидав його разом з диваном. Схопився, нічого не розуміючи. Тиша. Землетрус, чи що, приснився? І раптом десь зовсім близько за-дзявкотіли скорострільні зенітки, і будинок задрижав од серії фугасних вибухів.

— Порядок! — весело промовив Дементьєв і подивився на годинника. — Оперативно справились, товариші льотчики! Спасибі вам і за те, що розбудили…

Бомбардування тривало майже годину. Було зрозуміло, що удар спрямований на порт.

Коли все затихло, Дементьєв пішов до моря. Так, льотчики попрацювали здорово! Ще здаля Дементьєв побачив палаючі пакгаузи. Чорний дим пожежі велетенським грибом висів над містом. Прилеглі до порту вулиці були забиті військами і технікою, очевидно, виведеними з порту. Серед солдатів, що перемішалися в паніці, снували офіцери. Вони вигукували номери військових частин. На ці вигуки збігалися солдати. Німецька організованість уже діяла.

На території порту зіяли величезні воронки від важких бомб. Трупи вбитих уже були складені акуратними рядами, мало не по ранжиру. В санітарні машини навалом вантажили поранених. Кисло пахло спаленою вибухівкою. Дементьєв вирішив, що зараз найзручніший час для того, щоб почати діяти в новій своїй ролі.

Три солдати тягли пораненого до санітарної машини. Здоровенний рудий чолов'яга, поводячи виряченими очима, ногами одбивався від солдатів і несамовито кричав. Мабуть, поранений він був легко, але ошалів від страху. Або просто боявся, що його одвезуть в госпіталь і він не зможе евакуюватись. Солдатам ніяк не вдавалося підтягти його до машини, на підніжці якої стояв офіцер, — очевидно, лікар. Саме до нього й підійшов Дементьєв.

— Через одного легкопораненого, — сердито сказав він лікареві, — ви затримуєте машину! За цей час ви могли б зробити два рейси до госпіталю.

Лікар зневажливо подивився на Дементьєва.

— Це не ваше діло, капітане.

— Ні, моє. Я санітарний інспектор особливого призначення.

Лікар вмить випростався. Машина зразу ж поїхала. Дементьєв пішов далі. Перша спроба пройшла вдало. Раптом Дементьєв коло напівзруйнованого пакгаузу побачив знайомі ящики, ті самі, які він вивіз із музею. Ящики лежали безладною купою, і біля них стояв вартовий з автоматом. Дементьєв протиснувся до вартового і суворо запитав:

— Чому вантажі й досі без руху?

— Не знаю, — байдуже відповів вартовий. — Офіцер, який відповідає за них, побіг у комендатуру.

Дементьєв пірнув у натовп. Від цих ящиків треба бути подалі. Напевно, офіцер, що побіг у комендатуру, — Брандт.

Коло входу на оперативний причал. порядку тепер було значно менше. Солдати вже не групувалися своїми чортовими дюжинами, вони стояли і сиділи де попало, раз у раз поглядаючи на небо. Мабуть, перебуваючи найближче від усіх до щасливої можливості евакуюватися, вони вирішили не залишати порту і під час бомбардування. А може, був такий наказ. Зате на територію оперативного причалу тепер нікого не пропускали.

Дементьєв підійшов ближче до контрольного пункту і почав пильно вдивлятися в обличчя солдатів.

— Дайте вашу руку, — сказав він одному з солдатів, у якого обличчя було темно-червоного кольору і запалені очі.

Солдат слухняно простягнув руку. Дементьєв намацав пульс і почав лічити удари.

— Хто ваш командир?

— В чому справа? — до Дементьєва підійшов низькорослий лейтенант на кривих ногах, його обличчя, задубіле на морозних вітрах, перетинав глибокий шрам. Видно, це був одчайдушний, бувалий вояка. — Що ви тут робите з моїми солдатами? — хрипким голосом спитав він.

— Поки що нічого, — усміхнувся Дементьєв. — Але жоден хворий солдат на борт транспорту не потрапить, За це відповідаю я, і такий наказ.

Навколо Дементьєва незадоволено загомоніли. Солдата, в якого Дементьєв мацав пульс, хтось спробував відтиснути вбік і сховати, але Дементьєв вчасно схопив його за руку і звернувся до лейтенанта:

— Покличте сюди старшого офіцера. Крізь натовп, що оточив Дементьєва, проштовхався офіцер з погонами майора:

— Що трапилось?

— Якийсь капітан оглядає наших солдатів, — пронизуючи майора відданими очима, доповів лейтенант.

Майор перевів погляд на Дементьєва:

— Хто ви такий?

— Я санітарний інспектор особливого призначення. Є наказ, щоб на транспортах не було жодного хворого. У Берліні не вистачає тільки епідемії!

Майор почав знімати рукавички, готуючись взяти від Дементьєва документи.

Дементьєв, вдавши з себе ображеного, вийняв свій папірець і простягнув його майорові. Той був далекозорий і читав документ, витягнувши руку. Дементьєв пильно стежив за виразом сухого обличчя майора, але воно анічогісінько не виражало. Прочитавши документ, майор акуратно склав його і повернув Дементьєву:

— Що ви знайшли в цього солдата?

— Перш за все в нього підвищена температура. Решту необхідно перевірити.

— Можна вас на хвилинку? — Майор узяв Дементьєва під руку.

Вони вийшли з натовпу і наблизились прямо до контрольного пункту, де їх могли чути тільки три солдати і лейтенант, що охороняли вхідна оперативний причал.

— Чи можете ви виконати моє прохання, прохання старого солдата? — сказав майор. — Солдат з температурою — один з ветеранів мого полку. Він був зі мною ще під Москвою. Залишити його тут, коли полк поїде, значить, зрадити його. Якщо ви хоч один день були на фронті, ви зобов'язані мене зрозуміти і зробите те, що я прошу: солдат повинен виїхати із своїм полком.

— Ні, майоре. Я такий самий солдат, як і ви, і я виконую наказ.

— Може, на транспорті є санітарний ізолятор? — не здавався майор.

Дементьєв задумався і сказав:

— Цей транспорт я ще не оглядав. Можу вам пообіцяти тільки одне: якщо на ньому є ізолятор мінімум на чотири місця, я вашого солдата пропущу.

— Коли ви це знатимете?

— Зараз.

Дементьєв пішов повз контрольний пост, але дорогу йому загородив лейтенант — рожевощокий хлопчак з голубими очима. Дементьєв помітив у його очах нерішучість. Але тут несподівано втрутився майор:

— Що ви робите, лейтенанте? Це санітарний інспектор, який відповідає за всю евакуацію.

— Повинен бути пропуск, — боязко мовив лейтенант.

— Будь ласка!

Дементьєв простягнув лейтенантові той самий папірець. Лейтенант навіть не дочитав його до кінця, повернув Дементьєву і взяв під козирок.

— Дуже прошу вас, капітане, знайдіть на причалі полковника Кунгеля і відрекомендуйтесь йому. Без його дозволу я не маю права…

— Мені не треба рекомендуватись полковникові Кунгелю, ми з ним давно знайомі… — недбало сказав Дементьєв і пішов до заповітного причалу.

Під навантаження тільки що був поставлений величезний транспорт під назвою «Аеліта». Матроси поспіхом прилаштовували широкі трапи. Це були ті самі зібрані з окремих сегментів трапи, про які в кафе говорили три офіцери інженерних військ. «Все-таки встигли…»— подумав Дементьєв. Коло транспорту стояла група офіцерів і, очевидно, капітан транспорту — огрядний чоловік у чорній морській куртці.

— Пробачте, панове офіцери… — Дементьєв увічливо козирнув усім, — мені потрібний капітан «Аеліти».

— Я капітан, — промовив чоловік у чорній куртці.

— Пробачте, панове офіцери… — Дементьєв простягнув йому свій папірець.

Капітан прочитав і поблажливо усміхнувся:

— Що ж ви від мене хочете?

— Я повинен оглянути корабель і головним чином ті приміщення, які займуть солдати. Коротше кажучи, трюми.

— Навіщо це? — втрутився в розмову полковник з холодним, трохи одутлим обличчям.

— Ви полковник Кунгель? — Дементьєв виструнчився.

— Так, я полковник Кунгель.

— Капітан Рюкерт, санітарний інспектор евакуації. Ось мій мандат.

Полковник гидливо одмахнувся від папірця:

— Гаразд… робіть своє діло, але пам'ятайте: солдати не нарікатимуть на те, що ми їх вивезли звідси не в каюті першого класу.

— Але ж ви розумієте, — палко заперечив Дементьєв, — яке небезпечне епідемічне захворювання в умовах…

— Робіть своє діло!.. — роздратовано перервав Дементьєва полковник Кунгель і повернувся до капітана «Аеліти»: — Хай йому покажуть трюми…

Дементьєв оглядав трюми в супроводі мовчазного помічника капітана, який ішов позад нього, пихкаючи короткою люлькою-носогрійкою і розносячи скрізь їдкий дим дешевого тютюну. Що б не говорив Дементьєв, — він мовчав. Нарешті, вони піднялись на палубу.

— Коли відходите? — запитав суворо Дементьєв.

— Мали о дев'ятнадцятій тридцять, та перешкодили російські бомбардувальники, — повільно, не виймаючи люльки, проказав помічник капітана. — Якщо не перешкодять, вийдемо в двадцять три нуль-нуль. Кажуть, є наказ виходити тільки в темряві.

— Скільки чоловік візьмете на борт?

— Скільки влізе. — Люлька запихкала, і Дементьєву здалося, що помічник капітана сміється.

— Сьогодні відійдуть й інші кораблі?

— Навряд… — Помічник капітана вихопив люльку з рота і раптом заговорив швидко і обурено: — Хотів би я бачити дурня, який придумав цю організацію! Бояться нальотів і десятки кораблів тримають на відкритому рейді, а сюди, під навантаження, ставлять по одному. Поки ми відійдемо та поки пришвартується інший транспорт, мине три-чотири години, а до цього причалу одразу можна ставити п'ять кораблів. Дурні! — Він сердито увіткнув люльку в рот і знову замовк.

Дементьєв розписався в судновому документі і зійшов на причал. Кунгель зустрів його глузливим поглядом:

— Ну, капітане, вдалося вам спіймати там заразну блоху?

— Трюми у задовільному стані, — сухо відповів Дементьєв і звернувся до капітана «Аеліти». — Зробіть усе можливе щодо вентиляції.

— Гаразд, — буркнув капітан і подивився на годинника. — Час починати…

Кунгель рушив до пропускного пункту, поруч з ним ішов Дементьєв. Полковник, ніби вибачаючись перед ним, сказав:

— Кожен з нас робить своє діло. Нам не треба тільки заважати один одному.

— Але ж ми повинні турбуватися про життя і здоров'я солдатів.

— Тоді треба почати з того, щоб заборонити росіянам користуватися авіацією! — Полковнику явно сподобався його жарт, і він довго сміявся, поглядаючи на Дементьєва. — Капітане, ви бували на фронті?

— Починаючи з Франції і весь час, — чітко, ніби рапортуючи, відповів Дементьєв.

— Дивно, що фронт не вбив у вас педанта. Ви розумієте взагалі, що відбувається?

— Іде війна. І ми зобов'язані зробити все для перемоги! — палко промовив Дементьєв.

Полковник подивився на нього, зітхнув і більше вже нічого не говорив…

Солдати сіро-зеленою лавиною ринулись на оперативний причал. Ревучи моторами, повзли танки, тягачі тягли гармати. Дементьєв разом з полковником стояв коло пропускного пункту, і лейтенант міг переконатися, що вони справді знайомі.

— Коли вантажитимуть наступний транспорт? — спитав у Кунгеля Дементьєв.

— Не знаю, — сухо відповів полковник. — Можливо, вночі.

— Помічник капітана «Аеліти» сказав мені, що організація евакуації погана.

— Та ну? — полковник потер долонею пухлу, до блиску вибриту щоку.

— Він сказав, що одночасно можна вантажити п'ять транспортів, — вів далі Дементьєв.

— А генерал Троттер вважає, що треба вантажити по одному, — з незрозумілою інтонацією сказав Кунгель.

— Треба повідомити йому думку спеціалістів-моряків.

— Це зробити дуже важко, капітане: генерал Троттер ще вчора вилетів у Берлін.

— Але ж хто-небудь залишився замість нього?

Полковник промовчав.

— Коли мені прийти, щоб оглянути наступний транспорт? — чемно запитав Дементьєв.

— Десь опівночі, — відповів полковник і повернувся до лейтенанта пропускного пункту.

— До побачення, полковнику Кунгель.

Полковник недбало козирнув, не обертаючись до Дементьєва і не перериваючи розмови з лейтенантом.

Три дні і три ночі Дементьєв оглядав кожний корабель, що ставав під вантаження, був присутній під час його відплиття — і негайно радирував про цю нову ціль для нашої авіації. Фашистські кораблі в порт призначення не прибували. Радянські бомбардувальники, торпедоносці швидко знаходили їх у відкритому морі і з'являлися на їхньому курсі так безпомилково, що гітлерівське командування не могло не подумати про те, що радянська авіація одержує точні відомості про вихід кожного корабля. Негайно з Берліна надійшов секретний наказ ставки — вжити необхідних і найсуворіших заходів обережності.

Дементьєв, звичайно, чекав, що в гітлерівців виникне такий здогад, але ніяких контрзаходів проти цього вжити не міг. Він сподівався тільки, що в паніці гітлерівці уже не будуть пеленгувати радіопередач. А взагалі треба було чекати і пильно стежити за подіями в порту і на випадок чого швидко приймати необхідні рішення…

Пізно вночі під вантаження став італійський транспорт «Венеція». Його чорне громаддя ледь виднілося в густій нічній темряві. Ні вогника навколо, заборонялося навіть запалювати сірники. Полковник Кунгель був дуже знервований. Дементьєв не знав, що сталося тут, на причалі, за півгодини до його приходу.

А сталося ось що… Як тільки «Венеція» пришвартувалась, Кунгель піднявся на капітанський місток. В цей час до корабля під'їхали три грузовики з ящиками. Солдати, що прибули на грузовиках, одразу ж почали тягати ящики на палубу. Помічник капітана пробував їх зупинити, але в ту ж мить з темряви виринув офіцер у шкіряному реглані, який назвав себе уповноваженим гестапо Брандтом. Він відштовхнув помічника капітана від трапа і сказав:

— Я дію за наказом рейхміністра Гиммлера. За опір — розстріл на місці!

Помічник капітана побіг на місток і застав капітана разом з полковником Кунгелем. Він розказав їм про свою сутичку з гестапівцем.

— Крім мене, тут ніхто наказувати не може! — сказав Кунгель і зійшов по трапу на причал.

Ящики вантажили. Кунгель підійшов до солдатів.

— Припинити вантаження! — крикнув він, і одразу перед ним виріс Брандт. — З ким маю честь? — спитав Кунгель.

— Брандт! Гестапо! А хто ви?

— Полковник Кунгель. Я відповідаю за вантаження.

— Дуже добре! — Голос Брандта звучав глузливо. — Це означає, що ви відповідаєте за вантаження цих ящиків секретного вантажу. Відправник і одержувач цього вантажу — гестапо. Вам усе зрозуміло?

Полковник Кунгель мовчав. Коли б усе це трапилося ще вчора, він, не задумуючись, викликав би солдатів із охорони порту і вишпурнув би і ці ящики, і цього гестапівця, який не пред'явив ніяких документів. В наказі, якому підкорявся і який виконував Кунгель, говорилося тільки про евакуацію військ… Але сьогодні ввечері в штабі Кунгель мав дуже неприємну розмову з своїм безпосереднім начальником, полковником Штраухом, про потоплення кораблів російською авіацією.

— Ви нічого не підозрюєте? — наполегливо запитував Штраух.

— Ні, я вантажу війська, і все.

— Даремно. Той, хто повідомляє росіян, повинен бути на оперативному причалі, поряд з вами, полковнику, його повідомлення дуже точні. Берлін шаленіє, і в нас з вами можуть бути великі неприємності.

Ось чому полковник Кунгель зараз мовчав, з усієї сили стримуючи в собі роздратування проти зухвалого гестапівця.

— Прошу вас припинити вантаження, — сказав Кунгель. — Я зв'яжуся із штабом.

— Робіть, що хочете, але не заважайте мені виконувати наказ рейхміністра!

Кунгель пішов до сторожки, де був телефон. Брандт наказав солдатам вантажити ящики далі. Час був пізній — Кунгель ледве додзвонився до квартири полковника Штрауха. Вислухавши повідомлення Кунгеля про самовільні дії офіцера гестапо, Штраух довго мовчав.

— Вирішуйте самі, зважаючи на обставини, — нарешті промовив він і повісив трубку, явно уникаючи продовження розмови.

Кунгель повернувся на причал, і саме в цей час до нього підійшов Дементьєв. Брандт був на кораблі.

На привітання Дементьєва Кунгель не відповів. Солдати, які тягали ящики, штовхнули їх.

— Що воно за ящики? — запитав Дементьєв у Кунгеля.

— Гестапо, — коротко буркнув полковник і відійшов.

У темряві Дементьєв не міг розгледіти написів на ящиках, а саме вони й були йому знайомі і могли попередити, що десь поблизу є Брандт.

Дементьєв по трапу вибіг на «Венецію» і почав уже звичний для нього огляд судна. Вибравшись з головного трюму, він пішов вузьким коридором уздовж матроських кают.

Коридор був ледь освітлений єдиною тьмяною лампочкою в сітчастому ковпаку.

Попереду почулися кроки: хтось ішов назустріч Дементьєву. Нез'ясовне почуття миттю попередило Дементьєва: небезпека! Він притиснувся в кутку коло дверей. Коридором ішов Брандт. Ще десять-п'ятнадцять кроків — і він побачить Дементьєва. Ці кроки вимірювались секундами, протягом яких Дементьєв мав вирішити, що робити.

Брандт усе ближче й ближче… Ось він уже підняв ногу, щоб переступити через високий полінгс корабельної перегородки. Він побачив Дементьєва… Та навряд чи Брандт устиг зрозуміти, що відбувається.

Дементьєв з силою ткнув йому пістолетом у груди і вистрілив.

Звук пострілу пролунав глухо. Брандт змахнув руками і важко повалився на Дементьєва.

Підхопивши обм'якле тіло гестапівця, Дементьев звалив його на плечі, підніс до дверей в трюм і кинув у чорну безодню. Потім повернувся в коридор переконатися, чи не бачив хто їх, і швидко спустився в трюм. Там він запхнув тіло Брандта під дошки, заставив його бочками.

Через кілька хвилин Дементьєв спустився на причал до полковника Кунгеля.

— Хто той офіцер у шкіряному пальті, що зійшов зараз з корабля по носовому трапу? — спитав Дементьєв.

— Хазяїн ящиків, якими ви цікавилися, — відповів Кунгель

Солдати спустилися з корабля на причал, щоб забрати нову партію ящиків.

Тепер Дементьєв уже знав, що це за вантаж, і гарячково обдумував, як перешкодити вантаженню. З борту «Венеції» Кунгеля покликав капітан. Дементьєв залишився сам… Солдати, лаючись, тягли ящики до причалу, і раптом перед ними виросла висока постать незнайомого офіцера. Це був Дементьєв.

— Де тут солдати, що працюють під командою уповноваженого гестапо Брандта? — суворо запитав він.

— Це ми, — незадоволено відповів один з них.

— Брандта терміново викликали в штаб. Він прислав мене з наказом припинити вантаження. Те, що на пароплаві, зняти назад на причал і скласти он там… Швидше! А потім самі зможете сісти на цей транспорт.

Останні слова Дементьєва вмить погасили у солдатів спалах незадоволення. Вони кинули ящики і весело побігли по трапу на борт «Венеції».

Вернувшись на причал, Кунгель здивовано поглядав на солдатів, які тягли ящики назад з пароплава на причал.

— Що тут трапилось? — запитав він Дементьєва.

— А хто його знає? — байдуже відповів Дементьєв. — Гестапо є гестапо. Прибігав якийсь їхній офіцер, наказав зняти всі ящики назад, а солдатам сісти на пароплав.

«Мабуть, Штраух усе-таки розпорядився», — подумав Кунгель.

«Венеція» відчалила о п'ятій годині ранку. Як тільки її чорний силует розтанув у передсвітанковій імлі, Дементьєв пішов з порту. А через півгодини його радіограма про відплиття «Венеції» вже лежала на столі Довгальова.

Передавши радіограму, Дементьєв хотів одразу лягти спати, але раптом відчув страшенну слабість. У нього не було навіть сили скласти рацію. Лоб вкрився холодним потом.

«Невже я захворів?» — з жахом подумав він.

Розстебнувши кітель, він приклав руку до серця. Воно билося різкими, уповільненими поштовхами. Але температури наче не було. І Дементьєв зрозумів: це нерви із запізненням реагували на все пережите ним цієї ночі. І тоді все, що сталося, знову пропливло перед очима. Тільки тепер події розгорталися неквапливо, а головне — попереду вже не було несподіванок. Поволі Дементьєв заспокоївся, закрив чемодан з рацією і ліг.

Цілу ніч йому снився один і той же страшний сон. Ніби він підходить до залізних дверей, на яких висить табличка з написом «Вхід заборонений», і прекрасно знає, що до цих дверей не можна навіть доторкнутись, і раптом там, де тільки що була табличка, з'являється обличчя Брандта, який щулить очі і питає: «Боїшся?»…

Дементьєв рішуче йшов до дверей і брався за мідну криваво-червону ручку. Його починав бити електричний струм. Дементьєв хотів відірвати руку, але не міг, непритомнів, падав і прокидався. Кілька хвилин він усвідомлював, що все це було в безглуздому, майже дитячому сні, заспокоювався, але потім знову засинав і знову бачив себе перед залізними дверима з табличкою «Вхід заборонений».

О сьомій годині ранку Дементьєв рішуче встав з ліжка. Щоб не будити хазяйку, він обережно пройшов у ванну кімнату, побрився і вмився холодною водою. Та коли він вийшов з ванної кімнати, хазяйка вже чекала на нього в передпокої. Відбулася ще одна неприємна розмова. Дементьєв запевняв її, що картини знайдуться.

На цю розмову було витрачено чимало часу. Нарешті, Дементьєв вибрався з дому.

Як і вчора, всі вулиці поблизу порту забиті військами, але вже був наведений порядок. Техніку розставили по дворах, і на вулицях уже не відчувалось вчорашньої штовханини. На воротах, на стінах будинків намальовано умовні номери або символічні позначки частин. Дементьєв усміхнувся, побачивши на облізлих воротах лев'ячу голову: царя звірів загнали на брудні задвірки.

Коло входу в порт Дементьєв побачив щось нове. На воротах стояли чотири есесівці з автоматами на грудях. На жаль, Дементьєв побачив їх, уже перетинаючи площу, і звертати вбік було пізно, — це могло викликати підозру. Дементьєв тільки трохи уповільнив крок, щоб устигнути обдумати цю нову ситуацію. Очевидно, командування вирішило посилити охорону порту і все. Сміливо вперед!

У нього навіть майнула горда думка: «Це через мене».

Дементьєв хотів пройти між есесівцями, ніби не звертаючи на них уваги. Один з них виставив автомат, і прохід було закрито.

— В чому справа? — запитав Дементьєв.

— Пропуск.

Дементьєв вийняв з кишені свій папірець, але есесівець навіть не взяв його: — Потрібно новий пропуск.

Інший есесівець додав:

— З сьогоднішнього дня введено нові пропуски. Зайдіть он у той будинок…

Це був уже знайомий Дементьєву будинок коменданта порту. Він заходив туди, ніби розшукуючи якийсь вантаж для свого полку. Тоді в коридорі було повно людей, а тепер — жодної душі. І відразу Дементьєв зрозумів, що тут оселилося гестапо.

— Де тут видають нові пропуски в порт? — звернувся Дементьєв до гестапівця, що проходив мимо.

— Кімната номер дев'ять, — навіть не глянувши на Дементьєва, відповів гестапівець.

Коли Дементьєв був уже за три кроки від цієї кімнати, двері з неї розчинилися навстіж і два гестапівці витягли в коридор літню людину в форменому морському кашкеті і кітелі.

— Вислухайте мене! — кричав той чоловік. — Я співробітник портової метеостанції… Мій обов'язок…

Які були обов'язки в цього чоловіка, Дементьєв уже не розчув — співробітника метеостанції штовхнули в іншу кімнату.

Заходити в дев'яту кімнату чи, поки не пізно, взагалі піти звідси? Але піти — це означає, що полковник Довгальов більше не одержить від Дементьєва повідомлень, транспорти без перешкод повезуть гітлерівські війська в Німеччину, і вони виступлять проти Радянської Армії. Піти звідси — значить, не виконати бойового наказу.

На ці роздуми Дементьєву було потрібно не більше хвилини. Картаючи себе за те, що в його думках могло хоча б на хвилину промайнути підле «або», Дементьєв рішуче відчинив двері і ввійшов у дев'яту кімнату. Кімната була велика. Посередині її стояв довгий стіл, за яким сиділи поруч два гестапівці. Навпроти дверей, в які увійшов Дементьєв, по той бік столу, були другі двері. Мабуть, раніше в цій кімнаті відбувався митний огляд морських пасажирів.

Дементьєв щільно зачинив за собою двері і, як усі бойові офіцери гітлерівської армії, що не люблять виструнчуватись перед гестапівцями будь-яких чинів, повільно підійшов до столу і без всякого звертання запитав:

— Тут видають нові пропуски в порт?

— Хто ви такий? — швидко спитав гестапівець.

— Капітан Рюкерт. Я відповідаю за санітарний стан кораблів евакуації.

Гестапівці переглянулись.

— Ваші документи, капітане?

Дементьєв вирішив спочатку пред'явити своє офіцерське посвідчення. Це був цілком надійний документ, бо на ньому навіть прізвище «Рюкерт» було справжнім.

— Тут указана дивізія, якої вже нема.

— Цілком вірно, — спокійно погодився Дементьєв. — Я один з небагатьох, яким пощастило прорватися.

— А чому ви раптом почали займатися санітарними справами?

— Повернувшись сюди, я одержав це призначення.

— З чого це видно?

Настає вирішальний момент — Дементьєв виймає з кишені свій саморобний папірець і протягує його гестапівцям.

Вічністю здалися йому хвилини, поки гестапівці кожний окремо, а тоді разом розглядали незвичний для них документ. Потім вони про щось тихо перекинулись кількома словами. Один з гестапівців поклав папірець у стіл і сказав:

— Ми повинні все перевірити. Ображатись не треба, капітане. Такий час і становище. В порту діє ворог, і це коштує життя тисяч і тисяч наших солдатів. Прийдіть сюди в шістнадцять нуль-нуль… — Гестапівець затнувся і додав: — За пропуском.

Дементьєв вийшов на площу. Ще не було дванадцяти годин. Попереду цілих чотири години чекання. Те, що він рівно о шістнадцятій увійде в дев'яту кімнату, він знав так само твердо, як своє ім'я. Але якщо вже дали йому ці чотири години, треба ними скористатися і проаналізувати всі можливі і неможливі варіанти того, що станеться в дев'ятій кімнаті о шістнадцятій нуль-нуль.

Дементьєв повернувся на квартиру і передав радіограму полковникові Довгальову:

За чотири години людина рівною ходою може пройти десять кілометрів. Мабуть, цю відстань Дементьєв і пройшов по своїй кімнаті. Заклавши руки назад, із скам'янілим обличчям, він ходив з кутка в куток, задаючи собі найскладніші, найкаверзніші питання і зразу ж на них відповідаючи. Іноді, якщо йому вдавалося придумати таке складне і небезпечне питання, що одразу не відповіси, він зупинявся і напружено думав. Відповідь знайдена!

На обличчі Дементьєва ледь помітна тінь задоволеної посмішки, і знову він рівною ходою крокує з кутка в куток…

О пів на четверту він вийшов з дому. Без трьох хвилин четверта він був уже перед дверима в дев'яту кімнату, але вирішив увійти туди точно в призначений час.

Повз нього в дев'яту кімнату пройшов один з тих двох гестапівців. Крізь двері Дементьєв виразно почув, як гестапівець, увійшовши до кімнати, здивовано промовив: «Він прийшов!» Немов холодним вітром війнуло в обличчя Дементьєву.

Двері трохи прочинилися.

— Капітана Рюкерта просять зайти.

Дементьєв увійшов у кімнату, подивився на годинника, усміхнувся.

— Мені наказано прийти в шістнадцять нуль-нуль. Зараз без однієї хвилини… — Говорячи це, Дементьєв устиг помітити, що, крім двох уже знайомих йому гестапівців, у кімнаті був третій. Всі вони з цікавістю поглядали на Дементьєва.

Третій, що сидів у кріслі по той бік стола, мовчки показав Дементьєву на стілець коло стіни. Дементьєв сів. Ясно: третій серед них — старший. Гестапівці уважно розглядали його. Потім той, третій, перестав на нього дивитися і з байдужим виглядом, піднявши золоті окуляри на лоб, почав роздивлятися нігті на своїх руках. Дементьєв уже безпомилково відчував, що головна небезпека — саме цей флегматичний, блідолиций гестапівець.

Нарешті заговорив один з гестапівців, якого Дементьєв уже знав:

— Капітане Рюкерт, пред'явлений вами документ викликає підозру. Хто вам його видав?

— Начальник відділу по організації цивільного тилу Герман Мельх, — миттю відповів Дементьєв. — А втім, усе це вказано в мандаті.

— Яке відношення названий вами Мельх міг мати до питань санітарного стану транспорту.

— Цього я не можу знати.

Блідолиций, все ще розглядаючи нігті, ліниво запитав:

— А яка історія вашого призначення на цей пост?

— Прошу пробачення, панове офіцери, — Дементьєв усміхнувся, — але я цю історію, мабуть, викласти не зможу. Я військовий офіцер, вперше потрапив у атмосферу великих штабів і, правду кажучи, не встиг розібратися в тонкощах структури навіть свого відділу.

Блідолиций облишив свої нігті, опустив окуляри і вп'явся в Дементьєва гострими, збільшеними крізь скельця очима.

— Коли ви потрапили в Н.?

Дементьєв точно назвав число:

— Я прибув сюди вночі і пішов у комендатуру штабу. Звідти мене направили в готель «Брістоль»…

— Хвилинку, — перервав Дементьєва блідолиций. — На якій ділянці фронту вам удалося прорватися до своїх?

— Лінію фронту я перейшов на ділянці дивізії «Гамбург». Добу після цього я був гостем заступника начальника штабу дивізії майора Борха.

— Чудово… — блідолиций встав, підійшов до телефону і набрав номер. — Говорить Крамергоф. Мені терміново потрібна довідка про командний склад дивізії «Гамбург». Насамперед — прізвище заступника начальника дивізії… Я жду…

Усі в кімнаті мовчали. Дементьєв ображено усміхався. Він прекрасно знав, що зараз почує по телефону Крамергоф. Він почує саме те прізвище, яке назвав Дементьєв. Якщо вся перевірка зведеться тільки до цього, гестапівці — бельбаси. Такі заздалегідь підготовлені дані хороший розвідник повинен мати обов'язково.

— Я слухаю… Так. Дякую… Крамергоф поклав трубку і знову сів у крісло.

Гестапівець, що сидів за столом, сказав:

— Ви зупинились на тому, що вас направили в готель «Брістоль». Продовжуйте.

— Я опинився там в одному номері з майором Занделем, номер кімнати триста п'ять. Ми, звичайно, познайомились. Зандель, узнавши мою сумну історію, мабуть, пройнявся до мене симпатією і допоміг влаштуватися при штабі. Вій сам працював якраз у відділі Мельха. Але спочатку я пішов просити призначення на фронт. На жаль, я цього призначення не одержав. У штабі всім було не до мене. Тоді мені довелося скористатися люб'язною допомогою майора Занделя. У відділі Мельха я займався евакуацією музею і бібліотеки. Працював разом з уповноваженим гестапо Брандтом.

— Брандт? — здивувався Крамергоф і перезирнувся з гестапівцями. — Це цікаво! Коли ви востаннє бачили Брандта?

— В той день, коли я евакуював фонди бібліотеки. Він прийняв від мене вантаж і повіз його в порт. Більше я його не бачив.

— Хіба ваша робота в Мельха на цьому й закінчилась? — запитав Крамергоф, тепер уже не спускаючи очей з Дементьєва.

— Так точно. Далі моя доля склалася так. Увечері Мельх викликав мене, вручив мені той самий документ, який викликає у вас підозру, і сказав, що вранці він мені пояснить мої нові обов'язки. А коли я на другий день прийшов, уже не було ні Мельха, ні його штабу. Він виїхав, здається, з першим транспортом. Навіщо йому було приховувати від мене від'їзд, мені незрозуміло. Він, звичайно, поставив мене в дурне становище. Проте свої обов'язки я виконував як міг.

— Під час прориву вашої дивізії ви до росіян не попадали? — швидко спитав Крамергоф.

— Якби це трапилося, — Дементьєв знизав плечима, — я б не сидів перед вами.

— Відповідайте, будь ласка, без «якби»: були ви в полоні хоч годину?

— Ані хвилини. Мій батальйон потрапив в оточення в районі торф'яних боліт. Тут нас утюжила авіація. Потім я з групою уцілілих солдатів вибрався з болота, і лісами, що лежать на південний схід від колишнього розташування моєї дивізії, ми вийшли прямо в район дивізії «Гамбург». Вночі з боєм прорвалися до своїх. Уціліло нас троє.

— Хто ці уцілілі? Їхні прізвища і де вони зараз? — швидко спитав Крамергоф.

— Йоган Ріхтер, капрал, — так само швидко відповів Дементьєв. — Він залишився в дивізії «Гамбург». Карл Ландхарт, лейтенант, поранений в плече; його поклали в госпіталь при штабі дивізії «Гамбург». Третій — я.

Крамергоф злісно розсміявся:

— Ах, яка точність! Ви ж прекрасно знаєте, що дивізія «Гамбург» евакуйована звідси, і тому не боїтесь перевірки.

Дементьєв ображено мовчав, дивлячись повз Крамергофа.

— Слухайте, як вас там… Рюкерт, чи що? Скажіть прямо: хто ви насправді? — спитав Крамергоф.

Дементьєв мовчав, не змінюючи пози.

— Може, ви просто дезертир? — злісно вигукнув Крамергоф.

Дементьєв різко повернувся і, вп'явшись у Крамергофа лютим поглядом, заговорив голосно й сердито, карбуючи кожне слово:

— Коли мій фюрер вручав мені в Парижі «залізний хрест», я сказав йому: «З вами до кінця!» Фюрер відповів: «Іти треба далеко…» І я пішов цим далеким шляхом, не уникаючи труднощів і не ховаючись од війни в штабах. Я завжди поважав людей гестапо, вважаючи їх за вірну охорону мого фюрера. І я не вірив вигадкам про гестапо, які поширювали неповноцінні німці. А ви, мабуть, добиваєтесь, щоб я їм повірив. Все одно не повірю, бо ви лише один з офіцерів гестапо. Більше я на ваші питання не відповідаю. Можете робити зі мною що хочете. Хайль Гітлер!

В кімнаті запала тиша. Куточками очей Дементьєв стежив за гестапівцями і бачив, що його гнівна тирада справила на них враження.

Крамергоф підвівся, взяв зі столу саморобний мандат Дементьєва і, гидливо тримаючи його за ріжечок, уже спокійно сказав:

— Погодьтесь, що цей документ дивний, і він викликає в нас підозру.

— Не знаю! — різко промовив Дементьєв. — Я вже сказав, що я не спеціаліст по штабних документах. На війні я звик виконувати накази. І цей папірець, що викликає у вас підозру, був для мене наказом, який я свято виконував. Якщо ви маєте право скасувати його, зробіть це і, заради всіх святих, допоможіть мені попасти туди, де воюють солдати, а не… — Дементьєв не договорив, твердо дивлячись в очі гестапівцю. Він внутрішньо торжествував, бачачи, що Крамергоф збитий з пантелику і не знає, як далі вести розмову.

— Повернемося до питання про Брандта, — помовчавши, заговорив Крамергоф. — Справа в тім, що на ім'я Брандта в Н. надходили дуже важливі розпорядження з ставки. Не пізніше як сьогодні надійшла радіодепеша за підписом самого Кальтенбруннера з наказом будь-що розшукати Брандта… Значить, коли ви бачили Брандта востаннє?

— В день евакуації фондів бібліотеки, — усміхаючись, відповів Дементьєв. — Він прийняв од мене ящики з вантажем і повіз у порт. Більше я його не бачив. До цього нічого не зможу додати, відповідаючи вам навіть в сотий раз.

— Ви полковника Кунгеля знаєте? — швидко спитав один з гестапівців.

Дементьєв насторожився:

— Полковник Кунгель… полковник Кунгель… — Виграючи секунди для обдумування цієї нової ситуації, Дементьєв удавав, що силкується пригадати це прізвище. — Дуже знайоме прізвище… Ах, так… Ну, звичайно! Він був відповідальний за вантаження військ на транспорти.

— Цілком вірно! — жваво підхопив Крамергоф. — Що ви можете сказати про нього?

— Дуже небагато. Я бачив його два чи три рази.

— Ви розмовляли з ним?

— Так.

— Чи не пригадаєте, які думки він висловив, наприклад, про хід війни?

— Таких широких розмов у нас не було. Хіба тільки… — З того, як насторожився Крамергоф, Дементьєв зрозумів, що він робить вірний хід. — Загалом, у мене склалося враження, що Кунгель в дорученій йому справі був зовсім не зацікавлений. Коли я одержав призначення, то, враховуючи воєнну ситуацію рейху, висловив Мельху своє здивування: навіщо цей санітарний бюрократизм? Але Мельх пояснив мені, що йдеться про небезпеку завезти в Берлін епідемічні хвороби, і я зрозумів, що моя робота серйозна, і взявся за неї з усією відповідальністю. А полковник Кунгель до моєї роботи поставився іронічно: він казав, що солдатів фюрера не цікавить, в яких умовах їх евакуюють, аби тільки втекти звідси. Далі… Моряки критикували організацію вантаження і давали поради, як прискорити евакуацію. Я переказав їхні поради Кунгелю, але він не схотів до них прислухатись…

— Які це були поради?

— Ну, наприклад, щоб вантажити війська зразу на п'ять пароплавів…

— Так… так… — Крамергоф усе записував.

Дементьєв уже ясно бачив, що його показання дуже зацікавили гестапівців, і догадувався, чим ця цікавість була викликана.

… Кунгель був арештований гестапо напередодні, але на допитах дуже вміло розбивав намагання гестапівців звинуватити його в усіх семи смертних гріхах. А Крамергофу, який головою відповідав за розслідування потоплення кораблів, треба було довести свою старанність і віддати до трибуналу кого завгодно, хоча б того ж полковника Кунгеля. Годину тому він думав зробити це з Дементьєвим, але зараз поки що відмовився од цієї думки. Дементьєв давав йому в руки козирі проти Кунгеля.

Записавши все, що повідомив Дементьєв, Крамергоф спитав:

— Ви підтвердите все це на очній ставці?

— Безумовно.

Крамергоф наказав привести Кунгеля. Чекаючи його появи, Дементьєв ще раз пригадав усі свої розмови з полковником на оперативному причалі.

Кунгеля посадили навпроти Дементьєва. Полковник кинув іронічний погляд на нього і запитав:

— Ви теж зараховані в п'яту колону рейху?

Дементьєв не відповів. Крамергоф, підвищивши голос, сказав:

— Не розмовляти! Ви відповідатимете на питання.

— Прекрасно. Розмовляти з вами у мене немає ані найменшого бажання! — Обличчя Кунгеля стало непроникливим і гоноровитим.

— Капітане Рюкерт, повторіть, що говорив вам Кунгель з приводу евакуації наших військ звідси.

— Він твердив, що солдатам фюрера байдуже, в яких умовах їх звідси вивезуть, важливо — втекти.

— Ви говорили це, Кунгель?

— Ні. Санітарний інспектор з… гестапо сказав неправду… — Тепер Кунгель з ненавистю дивився на Дементьєва.

— Гаразд. Я нагадаю нашу розмову точніше. — Дементьєв зморщив лоба. — Так. Ви хіба не говорили мені, що наші солдати не нарікатимуть на нас за те, що ми вивеземо їх звідси не в каютах першого класу?

— Говорив. Але ж це зовсім інше. Я думав…

— Абсолютно ясно, що ви думали! — грубо обірвав його Крамергоф.

— Я казав вам, — вів далі Дементьєв, — що моряки критикують порядок евакуації і дають поради, як краще її організувати. Пригадуєте, я просив вас довести це до відома вашого начальства? Ви зробили це?

— Ні, — твердо відповів полковник Кунгель.

— А чому б вам не прислухатися до порад спеціалістів і не поліпшити організацію евакуації? — швидко спитав Крамергоф.

— Я виконував наказ. В армійських умовах рекомендована вами самостійність неприпустима.

— Але ж ви не такі дурні, щоб не розуміти, що за краще проведення евакуації вас чекала тільки подяка.

— Ні, я саме настільки дурний, щоб беззаперечно виконувати той наказ, який я одержав від вищого командування.

— Все ясно. Виведіть його! — наказав Крамергоф.

Кунгеля вивели. Кілька хвилин Крамергоф мовчав, утупивши задумливий погляд кудись у простір. Потім він звернувся до Дементьєва:

— Зараз ми дамо вам пропуск, і ви зможете продовжувати виконання своїх обов'язків. А завтра о дев'ятій ранку прийдете до нас, бо на кожний день ми видаємо нові пропуски.

Дементьєв посміхнувся:

— Це неважко… Якщо, звичайно, кожного дня у нас не буде таких докладних розмов…

— Надалі наші розмови будуть коротші, — сухо кинув Крамергоф.

Дементьєв узяв пропуск, рушив до дверей, але одразу повернувся.

— Ви, часом, не знаєте: вдень будуть вантажити?

— Ні. Опівночі під навантаження поставлять зразу два транспорти, а може, й більше. Нам треба поспішати.

Дементьєв тривожно подивився на Крамергофа:

— Можна задати вам ще одне питання?

— Будь ласка.

— Як справи там, у Німеччині?

Крамергоф відповів не зразу. Дементьєв помітив, що обличчя його враз стало похмурим, але в цю ж мить гестапівець вдавано посміхнувся і сказав:

— Все гаразд, капітане. Війна триває, а наш фюрер сказав: «Поки є хоч один німецький солдат…

— … Є і велика Німеччина!» — швидко підхопив Дементьєв і викинув угору праву руку — Хайль Гітлер!

— Хайль! — глухо відповів Крамергоф.

Дементьєв вийшов. Коли двері за ним зачинилися, Крамергоф сказав:

— І все-таки з цим Рюкертом щось нечисто. Відчуваю, що нечисто.

— Може, краще його на всякий випадок арештувати? — запропонував один з гестапівців.

— Встигнемо. Давайте-но встановимо за ним нагляд. Одразу ж…

Дементьєв пройшов коридором кроків десять, і в цю мить пролунав оглушливий вибух.

Як потім з'ясувалося, важка авіабомба попала в сусідній будинок. Повітряна хвиля вирвала вікна і проламала стіну в коридорі. Дементьєва шпурнуло на підлогу. Маленький осколок скла встромився йому в щоку. Оглушений, він притиснувся до стіни і витяг скло з ранки, що дуже кровоточила.

Загрюкали двері, з усіх кімнат у коридор вибігали гестапівці. Не звертаючи уваги на Дементьєва, вони, гуркочучи чобітьми, бігли сходами до сховища. З дев'ятої кімнати вийшов Крамергоф. Він допоміг Дементьєву встати і повів його з собою.

У тісному підвалі гестапівці притискались до стін, напружено прислухались, але вибухів більше не було.

Крамергоф посадив Дементьєва на підлогу, взяв з аптечки санітарний пакет і подав його Дементьєву:

— Перев'яжіть рану.

— Дурниці, — відмахнувся Дементьєв. — Якась скалка. Чи немає в аптечці йоду?

Крамергоф подав йод.

Дементьєв продезинфікував ранку і наклав на неї пластирну латочку.

Незабаром у підвалі почалася розмова, з якої Дементьєв дізнався, що і гестапівців хвилює те ж саме питання: коли їх евакуюють? Розмова про евакуацію стала занадто голосною. Полковник Крамергоф підвівся і владно крикнув:

— Прошу припинити розмови! Ідіть працювати!

Гестапівці, похмуро перемовляючись, почали виходити з підвалу. Очевидно, Крамергоф був серед них начальником.

— Ви куди? — звернувся він до Дементьєва.

— Піду на квартиру. Може, вдасться трохи поспати.

— Скажіть мені вашу адресу… на випадок, якщо ви потрібні будете ще сьогодні,

— Бастіонна вулиця, чотири, квартира дев'ять.

Коли Дементьєв вийшов на площу, сусідній будинок, у який попала бомба, ще горів, і коло нього метушилися солдати й пожежники. Дементьєв швидко перетнув площу і звернув у вузеньку вуличку. Коли б він хоч раз озирнувся, то помітив би, що за ним невідступно йде людина в цивільному. Але Дементьєв ішов не оглядаючись. А втім, шпигун Крамергофа цього разу зміг встановити лише те, що Дементьєв полковника не обдурив і увійшов у будинок чотири на Бастіонній вулиці. Через хвилину шпигун доповів про це по телефону Крамергофу і дістав наказ стежити далі аж до завтрашнього дня.

Хазяйка квартири зустріла Дементьєва здивовано:

— Як? Ви ще не виїхали?

— А чому я повинен виїжджати раніше від усіх? — сердито спитав Дементьєв.

— Ми з дочкою тільки що слухали радіо… — Хазяйка злорадо посміхнулась. — Бої ідуть уже в Берліні.

— За слухання і розповсюдження московської пропаганди ми розстрілюємо! — Дементьєв швидко пройшов у свою кімнату і захлопнув двері.

З того, як обличчя хазяйки вмить почервоніло, він зрозумів, що вгадав, звідки в неї це радісне для нього повідомлення…

Бої під Берліном!..

Дементьєв пригадав сувору грудневу ніч сорок першого року. Він повертався з Москви на фронт, поспішав до ночі потрапити в свою частину. Це було під Новий рік. Вдень, закінчивши справи в Москві, Дементьєв кинувся на Можайське шосе ловити попутну машину. Сів на розбиту полуторку. У шоферській кабіні їхала жінка-лікар — йому довелося залізти у кузов. А мороз був лютий, та ще й завірюха так крутила, що хоч як сядеш, а сховати обличчя від злих уколів сухого колючого снігу неможливо. Та все це не страшне, коли знаєш, що попереду — вечір і ніч серед фронтових друзів, та ще ніч під Новий рік.

Але доля розпорядилася інакше. Десь за Голицином мотор полуторки раптом загуркотів, забрязкав і навіки замовк. Шофер необачно різко загальмував. Полуторку занесло на узбіччя, і вона звалилася в снігову канаву. Дементьєв вилетів з кузова і пірнув у замет. Шофер відкрив капот, оглянув мотор і радісно закричав:

— Чудово! Шатуни полетіли! А що я казав? — Він звернувся до лікарки: — Є правда на світі! Одержу тепер нову машину!

Швидко темніло. Тили, мабуть, уже підтяглися за наступаючим фронтом, і тому тут, недалеко від Москви, машини по шосе ходили рідко. А в цей вечір їх зовсім не було. Треба було шукати притулку.

Неподалік од шосе вони по запаху диму знайшли засипану снігом землянку, в якій жили два літніх солдати—обидва вусаті, обидва з бородами і обидва по-волзькому окали. Вони стерегли складені в лісі бочки з бензином. Власне, ті бочки можна було й не стерегти, бо глибоким снігом до них ні підійти, ні під'їхати. Але наказ є наказ, і старі солдати його виконували.

Одверто кажучи, вони були навіть задоволені, що доля відвела їм на війні таке тихе і безпечне місце. Дементьєв одразу це відчув і почав кепкувати із старих солдатів. Тоді один з них сказав:

— Тебе, товаришу лейтенант, у батька і в проекті ще не було, коли в мене вже стріляли німці. Це виходить, що на тій війні. А потім, на громадянській, в мене ще й інші пострілювали. Чи не досить головою в орла-решку грати? А бочки оці з бензином, і на тому бензині нам ще до Берліна їхати треба буде.

Солдат промовляв це спокійно і статечно, як звичайно говорять літні селяни. Про Берлін, до якого ще їхати доведеться, він сказав так просто, як, мабуть, говорив на селі, що навесні доведеться сіяти.

Протягом всієї війни пригадував Дементьєв ці слова бородатого солдата. Пригадав їх і зараз. Бої йдуть у Берліні! І хтозна, може, той старий служака зараз стереже які-небудь бочки уже під самим Берліном. І оскільки війна явно закінчується, він, мабуть, уже говорить про весняну оранку.

Дементьєв посміхнувся своїм думкам. У кімнату боязко ввійшла хазяйка.

— Вибачте мені, пане капітан… — Вона злякано дивилася на Дементьєва. — Може, ви мене не зовсім вірно зрозуміли?..

— Я добре вас зрозумів! — з погрозою промовив Дементьєв. — І, будь ласка, не заважайте мені відпочивати.

Хазяйка швидко зникла за дверима. Дементьєв замкнув двері. Включивши передавач, він задумався, а потім безшумним ключем швидко простукав радіограму полковникові Довгальову:

Якби хтось зараз запитав Дементьєва, чому він засумнівався, що уночі, як завжди, не передасть чергового повідомлення, він не зміг би відповісти. Засумнівався — і все. Якщо хочете, назвіть це передчуттям.

Закривши чемодан і засунувши його під диван, Дементьєв ліг і одразу заснув міцним сном дуже втомленої людини.

Об одинадцятій годині вечора Дементьєв вийшов на вулицю. На нього війнуло ніжним теплом весняного вечора. В темно-синьому небі скупо світилися рідкі зірки. Вологий вітерець з моря холодив обличчя. Дементьєв майже з подивом помітив, що весна вже в розпалі. Він повільно йшов темною вуличкою. Спостерігач гестапо йшов за ним кроків за п'ятнадцять. І знову Дементьєв його не помітив. Пригадалася йому зараз Тамара. Як вона там у далекому своєму Підмосков'ї? Турбується, мабуть, що немає від нього листів. «Не турбуйся, рідна, і жди. Терпляче жди…»

У ворота порту вливалася довга колона солдатів. Вони рухалися майже безшумно. Зрідка дзвякне метал об метал або злетить гостре слово лайки.

Новий пропуск діяв безвідмовно — Дементьєв увійшов у порт одразу за колоною. Ось і причал. Один транспорт уже стояв пришвартований, другий маневрував, підходячи до причалу. Там, у темряві, чути було уривчасті вигуки команди, брязкіт машинного телеграфу, плескіт води…

Дементьєв піднявся на причалений транспорт і, в супроводі помічника капітана, спустився в трюм.

Цей корабель був, очевидно, новий. У трюмі — сухо, чисто, кілька яскравих ламп освітлювали кожний його куточок. Причепитися не було до чого. Дементьєв піднявся до капітана. Неохайно вдягнутий, неголений капітан байдуже вислухав Дементьєва і поклав перед ним суднові документи.

Дементьєв розписався і сказав:

— Ваші трюми в зразковому стані.

— Чого не можна сказати про наш рейх, — відповів капітан і засміявся.

Дементьєв здивовано знизав плечима і вийшов з капітанської каюти. Прямо перед ним стояв Крамергоф.

— Працюєте, капітане Рюкерт?

— Якщо це можна так назвати, — невесело посміхнувся Дементьєв.

— Чого такі похмурі?

— А чого ж радіти? На кожному кроці тобі тицяють у ніс, що Німеччина загинула.

— Наприклад?

Дементьєв очима показав на двері капітанської каюти.

Крамергоф кивнув:

— Спасибі, капітане.

Дементьєв зійшов на причал. Другий транспорт уже пришвартувався, але трапів ще не спустили. Дементьєв ходив вперед і назад перед кораблем, обдумуючи свій несподіваний експромт з доносом на капітана транспорту. «Ні, ні, і зараз я зробив вірно». Після цього Крамергоф віритиме мені ще більше…»

До Дементьєва підійшов Крамергоф, що спустився з корабля.

— Ця брудна свиня не побоялася й мені сказати те ж саме, — мовив він, довірливо взявши Дементьєва за лікоть. — Час, певна річ, важкий, але не вірити — значить, зрадити. Так?

— Звичайно! — переконливо вигукнув Дементьєв.

— На жаль, з цією свинею нічого зробити не можна. Він поведе транспорт з солдатами. Але нічого, ми йому це пригадаємо!..

Дементьєв дивився на Крамергофа майже з відвертим здивуванням: невже він не розуміє, що гітлерівській Німеччині недовго існувати.

На причалі з гуркотом підсовували трапи до другого транспорту.

— Ходімте зі мною, — запропонував Дементьєв Крамергофу.

— Із задоволенням. Заодно побачу, яка у вас робота.

Вони піднялися на транспорт, і черговий матрос провів їх у трюм. Цей корабель був добре пошарпаний. На дні трюму поблискувала вода, а повітря стояло таке затхле, що важко було дихати. Крамергоф закашлявся. Дементьєв наказав матросові покликати в трюм капітана. Незабаром капітан прийшов. Це був богатир з русою кучерявою головою, його могутні груди обтягував чорний светр. Підійшовши до Крамергофа і Дементьєва, він викинув уперед праву руку:

— Хайль Гітлер!

— Хайль! — недбало озвався Дементьєв. Крамергоф не відповів.

— Ви що ж, капітане, в цьому вонючому хліві думаєте везти солдатів фюрера? — спитав Дементьєв.,,,

— А що я можу зробити? Я справді недавно возив з Данії корів.

— Даю вам, капітане, дві години. Організуйте відкачування води, відкрийте навстіж всі трюмні люки. Он із тих ящиків зробіть настил по дну трюму. Перед вантаженням я зайду перевірити.

— Буде зроблено! — Капітан пішов.

Крамергоф плеснув Дементьєва по плечу:

— Молодець, Рюкерт! Свій хліб їсте не марно.

До трьох годин ночі вантаження солдатів було закінчене, обидва транспорти вибрали якорі й пішли.

Дементьєв поспішив додому. І ось тільки тепер він помітив, що за ним стежать. Це сталося випадково.

… Дементьєв вийшов з воріт порту і пішов вздовж високого паркану. І раптом якась зірка повільно покотилася навскоси по чорному небу, лишаючи за собою блідий, швидко танучий слід. Дементьєв мимоволі притишив ходу. Агент, що намагався йти з ним у ногу, проґавив цю мить, зробив зайвий крок, і Дементьєв почув його. В такий пізній час іти за ним міг тільки шпигун. Дементьєв вирішив переконатися в цьому. Він зійшов з тротуару, швидко перетнув площу. Потім повернув за ріг і виглянув звідти — людина бігла через площу. Дементьєв пішов далі. Так, сумніву бути не могло, — за ним стежать.

Що це могло означати? Насамперед те, що Крамергоф веде подвійну гру. Та чи не простіше було б арештувати Дементьєва, коли він прийшов у гестапо за пропуском?.. Простіше, звичайно, та це нічого йому б не дало. Крамергоф переконався в цьому на першому допиті. Ну звичайно, вони вирішили спочатку дізнатися про нього все, що можна. «Що ж, будь ласка! Ми будемо поводитися якомога спокійніше і постараємось полегшити роботу шпигунові».

Дементьєв повернув на вулицю, паралельну Портовій, і пішов в напрямку до свого будинку. Він ішов, гучно цокаючи підборами, не поспішаючи, а перед своїм будинком уповільнив ходу рівно настільки, щоб шпигун міг точно встановити, в який під'їзд він увійшов.

Швидко піднявшись на один сходовий проліт, Дементьєв зупинився і завмер. Чи увійде шпигун у під'їзд? Ні. Ось він пройшов мимо дверей, зупинився… пішов назад.

Дементьєв вибіг на свій поверх і відімкнув двері ключем. Не запалюючи світла, він швидко висунув чемодан, відкрив його і увімкнув рацію. Треба негайно повідомити про вихід двох транспортів. Це найголовніше. Напевно, агент зараз доповість по телефону, що об'єкт дома. Навіть якщо вони негайно наскочать на квартиру, у Дементьєва є ще десять-п'ятнадцять хвилин, достатніх, щоб передати радіограму. І ще з двома транспортами буде покінчено. Ну, а після цього… Ключ звично і швидко вистукував точки і тире.

Радіограму передано. Дементьєв зсунув фальшиве дно чемодана, хотів його закрити, але передумав: хай стоїть коло дивана розкритий. Звичайний чемодан із звичайними речами, в яких хазяїн рився перед тим, як лягти спати.

Дементьєв зняв шинель, не поспішаючи роздягнувся і ліг у ліжко. Майже годину він не засинав, чекаючи візиту гестапо. Він був певний, що такий візит буде, але чомусь не вважав за потрібне рятуватися втечею. Мені, оповідачеві, який знає, що буде далі, хочеться крикнути Дементьєву: «Тікай!» Але він мене не почує. А заочно судити його за те, що він не рятується, я не збираюсь… Та наліт на його квартиру поки що не входив у план Крамєргофа. Дементьєв заснув.

Потім йому здалося, що решту ночі він бачив якийсь один дивний сон. З усіх боків його обступали невидимі люди, вони по черзі вимовляли його фальшиве прізвище: «Рюкерт, Рюкерт». Він намагався по звуку голосів побачити цих людей, але вони були невидимі.

І знову то за плечима, то звідкілясь зверху долинало одне й те саме слово: «Рюкерт, Рюкерт, Рюкерт!»

— Рюкерт, відчиніть! — раптом прозвучало виразно, голосно і вже наяву.

Дементьєв не встиг збагнути, що діється, як двері з тріском розчинилися. Виламаний дверний замок відлетів до стіни. В кімнату з пістолетами в руках вдерлися четверо гестапівців на чолі з Крамергофом. Один з них засвітив світло. Другий став у ногах Дементьєва, наставивши на нього пістолет. Дементьєв, не піднімаючись, здивовано дивився на них.

— Кінчайте, Рюкерт, спектакль! Де ваша радіостанція? — весело, майже дружелюбно сказав Крамергоф і сів на стілець за три кроки від ліжка, тримаючи наведений на Дементьєва пістолет.

— Я нічого не розумію, полковнику… Що це робиться? Поясніть… — Дементьєв повільно, ліниво спустив з ліжка ноги, сів і почав повільно вдягатися. — Пробачте, що приймаю в такому вигляді. Я зараз одягнуся… — Дементьєв подивився на годинник. Була п'ята година ранку.

Крамергоф махнув рукою гестапівцям.

— Шукайте!

Обшук був дуже ретельний. Гестапівці піднімали паркет, простукували стіни, скинули з полиць усі книги, розпороли м'які крісла. Крамергоф не зводив очей і пістолета з Дементьєва, який одягнувся і сидів на дивані, з посмішкою стежачи за гестапівцями, його попросили пересісти на стілець. Диван розпороли, як і крісла.

Гестапівці припинили обшук і вичікувально дивилися на Крамергофа.

— Обшукати всю квартиру! — наказав він.

Гестапівці пішли в хазяйські кімнати.

— Де радіостанція? — тихо, наче по секрету спитав Крамергоф.

— Яка радіостанція? — Дементьєв глянув на нього з посмішкою, яка обеззброювала своєю щирістю. — Слово честі, мені здається, що все це діється уві сні.

— Радіостанція, — так само тихо вів далі Крамергоф, — появу якої в ефірі було зафіксовано рівно через п'ять хвилин після того, як ви ввійшли в свою квартиру, і за сигналом якої навперейми транспортам, мабуть, уже вилетіли російські бомбардувальники.

— Найдивовижніше непорозуміння з усіх, які я пережив! — обурено промовив Дементьєв.

Погляд Крамергофа зупинився на розкритому чемодані. Дементьєв завмер.

— Можливо, звичайно, що я подав сигнал за допомогою брудної білизни… — Дементьєв вказав на чемодан і засміявся. — Після того, що сталося, вам лишається тільки переконати мене і в цьому.

Крамергоф ногою підсунув до себе чемодан і викинув з нього всі речі, гидливо беручи їх двома пальцями. Дно чемодана відкрилось, Крамергоф нагнувся і постукав по ньому пальцями. Мабуть, звук викликав у нього підозру. Він голосно крикнув:

— Прошу сюди!

Все інше вимірювалось секундами. Дементьєв схопився із стільця, з розмаху вдарив Крамергофа у висок, і той упав на підлогу. Двома стрибками Дементьєв досяг вікна, скочив на підвіконня, плечима проломив раму і стрибнув у двір.

Вірно кажуть, що в сміливого солдата воїнське щастя в кишені. Дементьєв упав на ноги і, ледве втримавши рівновагу, кинувся за ріг будинку.

І одразу з вікна загриміли постріли.

Бігти на вулицю не можна: там, напевно, розставлені люди гестапо.

Дементьєв заздалегідь вивчив свій двір. Він знав, що в лівому його кутку, у вузькому проході між будинками, де стоять залізні ящики для сміття, є паркан, за яким починається сусідній двір з виходом на паралельну вулицю.

Дементьєв побіг туди, але в цей час два постріли пролунали з протилежного боку двору. Пекучий біль опік Дементьєву спину.

В тунелі воріт почулися голоси, тупіт чобіт. Дементьєв біг далі. Позаду безперервно стріляли, але в передсвітанковій імлі гестапівці погано бачили глибину двору.

Ось і прохід між будинками. Дементьєв вискочив на ящики з сміттям, з розбігу схопився за верх паркану, хотів підтягтись, але від страшного болю в плечі ступив назад на ящики. Зібравши всі сили, він присів і пружинним стрибком, допомагаючи лівою рукою, виліз на паркан і перекинув тіло у сусідній двір. Через ворота він вискочив на паралельну вулицю і побіг направо, до центру міста. Він знав, що недалеко є вузенька крива вуличка. Швидше туди!

Згинаючись від болю в плечі, Дементьєв біг звивистою вулицею, потроху заспокоюючись: погоні позаду не чути.

Чому він біг до центру міста? Де він сподівався сховатися? Чи не краще було бігти на околицю?

Але десь там, у центрі, була явочна квартира Павла Арвидовича. Не так розраховуючи мозком, скільки відчуваючи серцем, Дементьєв біг саме туди — адже у всьому великому місті тільки там були його друзі, на допомогу яких можна розраховувати.

Невже в цю хвилину він забув наказ, що забороняв йому наражати на небезпеку явочну квартиру?.. А може, він забув слова полковника Довгальова: «Тільки в крайньому разі…»? Ні, ні і ні!

Дементьєв був із тих людей, для яких військовий наказ — свята і непорушна справа честі.

Тому хоч він і біг у напрямку до явочної квартири, та добре знав, що туди не зайде, і через те весь час гарячково думав: куди бігти далі, де сховатись?

Дуже швидко світало. Кожна зустрічна людина запідозрить щось недобре, побачивши, що німецький офіцер біжить без кашкета, в кітелі, стікаючи кров'ю. Крім того, Дементьєв знав, що зараз на ноги піднімуть усю міську комендатуру. Словом, в його розпорядженні були хвилини. І в цей час він пригадав чистенького дідуся—доглядача музею, того самого, який так невміло намагався приховати підміну цінних картин.

Вирішено. Дементьєв біжить у музей.

До величезного будинку музею у дворі тулився прихаток, в якому і жив доглядач.

Вбігши у двір, Дементьєв кілька хвилин прислухався: чи немає погоні? На вулиці було тихо. Дементьєв зійшов на високий ґанок прихатку і натиснув кнопку на дверях. Десь усередині будиночка ледве чутно прозвучав дзвоник. Тихо. Та ось Дементьєв помітив, що в наріжному вікні ворухнулась фіранка. Він подзвонив ще раз.

Голос з-за дверей:

— Хто там?

— Відчиніть, ваші друзі, — російською мовою промовив Дементьєв.

— Скажіть, хто?

— Радянський офіцер. Відчиніть швидше, за мною женуться…

Кілька хвилин за дверима було тихо. Потім різноголосо забрязкало залізо численних засувів, і двері відчинилися. Перед Дементьєвим стояв доглядач музею в халаті, із свічкою в руці. Він одразу впізнав Дементьєва і відсахнувся од дверей. Свічка погасла.

— Замкніть двері, — тихо, але владно наказав Дементьєв.

Старий слухняно замкнув двері.

— Засвітіть світло!

Старий довго шукав у кишенях сірники і, нарешті, засвітив свічку.

— Вибачте мені, але я справді радянський офіцер, і я потрапив у біду. Поранений. За мною — погоня.

Старий мовчав і дивився на Дементьєва, не зводячи з нього зачудованих очей. Видно було, що він не вірить Дементьєву.

— Я кажу правду. Мабуть, мені вдалося врятувати ваші картини. Ящики лишились у порту.

Але ще довго доглядач музею нічому не вірив і вперто мовчав. Дементьєву довелося розказати про себе трохи більше, ніж він мав право це зробити.

Згодом старий доглядач почав добирати, що до чого і, здається, повірив несподіваному гостю.

— Сховайте мене! — просив Дементьєв. — Мені більше од вас нічого не треба. Тільки сховайте і допоможіть зробити перев'язку.

Доглядач помовчав, потім узяв зі столу свічку:

— Ходімо.

Як виявилось, з прихатку був прямий хід у музей.

Доглядач провів Дементьєва у підвал-сховище і, показавши на затишну місцинку за купою ящиків, пішов. Незабаром він повернувся, приніс бинт і цілий згорток різних ліків.

Рана виявилася не дуже небезпечною. Куля по дотичній ударила в нижню частину правої лопатки, пошкодила її і, вже знесилена, неглибоко зайшла під шкіру.

Доглядач з допомогою ножиць сам вийняв кулю, залив рану йодом і вміло забинтував.

— Їсти хочете? — спитав він, закінчивши перев'язку.

— Ні, спатиму. Найкраще для мене зараз — сон. Якщо можна, приготуйте мені який-небудь цивільний одяг.

— Добре.

— Сюди ніхто не прийде?

— Ні. Музей закритий… з вашою допомогою… — Старий ледь помітно усміхнувся.

— Нічого. Скоро відкриєте, — сказав Дементьєв і теж усміхнувся.

Три дні пролежав Дементьєв у підвалі.

Доглядач годинами просиджував коло нього, і вони балакали про все на світі.

Рана заживала погано. Ночами Дементьєва виснажувала висока температура. На четвертий день йому стало зовсім погано. Іноді він відчував, що втрачає свідомість.

Доглядач одразу пропонував Дементьєву покликати свого друга, професора-хірурга, запевняючи, що це людина цілком надійна. Тоді Дементьєв рішуче відмовився, вважаючи, що чим менше людей знатимуть про його існування, тим краще. Але тепер він згодився.

В кінці дня доглядач привів похмурого, сухорлявого чоловіка з поголеною головою. Не поздоровкавшись, професор сів коло Дементьєва на ящик, поставив на підлогу маленький чемоданчик і взяв руку пораненого.

— Та-ак… — протягом мовив він і почав розбинтовувати плече. — Та-ак, — знову промовив він, оглянувши рану, і потім звернувся до старого доглядача латиською мовою.

Той швидко вийшов. Професор дістав з чемоданчика інструменти. Дементьєв лежав долілиць і чув лише уривчасте брязкання сталі.

Прийшов доглядач і приніс каструлю з окропом. Продезинфікувавши інструменти, хірург несподівано лагідним голосом попросив:

— Будь ласка, потерпіть трошки.

Але терпіти довелося довго: обробка рани тривала понад годину. Наркозу не робили, і Дементьєв від болю кілька разів втрачав свідомість. Та ось біль почав помітно стихати. Дементьєв відчув страшенну втому і непомітно для себе заснув.

Два дні полковник Довгальов не доповідав командуванню про те, що рація Дементьєва в ефірі не з'являється.

Він спочатку не хотів і думати, що з Дементьєвим трапилося щось погане. Була ж у нього вже перерва в зв'язку — правда, коротша, але була. Крім того, тривала робота з військовими розвідниками навчила полковника терпляче чекати навіть тоді, коли здається, що чекати немає чого.

Третій день мовчала дементьєвська рація.

Уранці Довгальов зайшов у апаратний зал радіозв'язку. Черговий оператор підвівся і, не знімаючи навушників, дивився на полковника запаленими від безсоння очима. Дивився і мовчав. Довгальов різко повернувся і, нічого не питаючи, вийшов. Вже у кабінеті він вирішив: «Чекатиму до дванадцятої години. Якщо нічого не зміниться, доповім командуванню».

Довгальов не знав, що командуючий ще вчора сам цікавився Дементьєвим, але не починав розмови з Довгальовим. Командуючий догадувався, як важко переживає полковник невдачу кожного свого розвідника.

Рівно о дванадцятій Довгальов підняв телефонну трубку і попросив з'єднати його з командуючим.

— Доповідає полковник Довгальов. Третю добу ми не маємо зв'язку з Н.

— Ну й що ж? — весело спитав командуючий. — Треба гадати, що ваша людина перебуває там не в ідеальних умовах. Їй, мабуть, заважають працювати. Але й те, що вже зроблено, чудово… Я Це до того: чи не збираєтеся ви влаштувати цьому товаришеві прочухана за перерваний зв'язок? Не треба цього робити.

— Я все це розумію, — втомлено сказав Довгальов. — Біда в тому, що ворожі транспорти проходять безкарно.

— Чому безкарно? За допомогою вашого товариша наші льотчики вже пристосувались переймати їх. Та й ночі зараз коротші. Якщо будуть новини, дзвоніть.

Полковник Довгальов був, звичайно, вдячний командуючому за цю розмову, але він не заспокоївся. Полковник дуже добре знав Дементьєва і зараз був майже впевнений, що тільки нещастя могло завадити розвідникові вести далі роботу.

Тяжко було усвідомлювати своє безсилля допомогти Дементьєву. І просто нестерпно було думати про загибель його в останні дні війни.

Минув ще один день. Радіостанція Дементьєва мовчала. А вночі Довгальов одержав радіограму від іншої своєї людини з Н., яка понад два місяці не з'являлася в ефірі. В цій радіограмі Довгальов знайшов звістку про Дементьєва:

Перша думка в Довгальова — наказати допомогти Дементьєву. Та, мабуть, нічого з цього не вийде. Людина ця працює техніком на телефонному комутаторі міста. Очевидно, йому лише вдалося підслухати розмову гестапівців. Та і як цей технік знайде у великому місті невідомого йому чоловіка?

Довгальов доповів про радіограму командуючому. Той помовчав і сказав:

— Будемо вірити, що Дементьєв сховався надійно. Будемо сподіватись на краще. Поздоровляю вас, полковнику, зі святом Першого травня! Між іншим, англійці повідомляють по радіо, що Берлін капітулював.,

Дементьєв загубив лік дням і ночам. Про те, що настало Перше травня, його повідомив доглядач музею. З нагоди свята старий приніс у підвал пляшку вина, і вони розпили її.

— Хай живе Перше травня! — урочисто промовив Дементьєв, випив і здивовано озирнувся навкруги.

Підвал із низькою склепистою стелею. Навколо — купи ящиків. Скупі відблиски позолочених рам. У кутку — постать рицаря в панцирі. Все це осяяне тьмяним миготливим вогником свічки. Не думав і не гадав Дементьєв, що в його житті буде такий Першотравень!

— Я слухав Лондон, — тихо промовив доглядач музею. — Вони сказали, що Берлін здався.

Дементьєв вірив і не вірив у те, що почув, по обличчю його текли сльози.

— А чого вам плакати? — глухим голосом запитав доглядач. — Хай вони плачуть.

Дементьєв, звичайно, розумів, що капітуляція фашистської столиці — величезна подія, але все-таки це ще не кінець війни.

Всі дні під час хвороби Дементьєв тяжко переживав свою бездіяльність; майже кожної ночі йому ввижалося нічне море, по якому безшумно рухаються і швидко зникають чорні силуети транспортів.

Але тепер Дементьєв знав: Берлін капітулював. І в цьому є крихта і його воїнської праці!

Від усвідомлення цього мимохіть потекли з його очей сльози — сльози радісного полегшення і втіхи…

8 травня 1945 року загнані в мішок гітлерівські війська капітулювали.

В ніч на 10 травня радянські війська вступили в місто Н.

З першими частинами мотопіхоти в місто приїхали полковник Довгальов і його люди. На площах міста вже збирали полонених у колони.

Це була дуже відповідальна справа, бо багато гестапівців, переодягнувшись у солдатську форму, намагалися загубитись в одноманітній масі полонених. Але вони не користувалися прихильністю навіть серед самих німецьких солдатів. Раз у раз до радянських офіцерів зверталися полонені німецькі солдати з проханням перевірити незнайомців, які пристали до їхніх груп.

Так попався і гестапівець Крамергоф, той самий, який намагався арештувати Дементьєва.

Починаючи допит Крамергофа, Довгальов не знав, що перед ним гестапівець, який більш за будь-кого знає про долю Дементьєва.

Це вже з'ясувалося під час допиту… Мабуть, у паніці капітуляції, а може, і з метою маскування, Крамергоф загубив окуляри, і тепер, сидячи перед Довгальовим, короткозоро мружив очі, нервував, роблячи автоматичні жести рукою, наче хотів поправити або зняти окуляри.

Перші тридцять хвилин допиту Крамергоф відповідав коротко, явно не бажаючи розказувати подробиці своєї біографії і діяльності. Він сказав, що його звання — капітан, а тут він наглядав за евакуацією.

Довгальов удавав, що вірить йому, а насправді був впевнений, що німецький офіцер назвав чуже прізвище і взагалі багато чого вигадує.

Розмова тривала довго, і Крамергоф почав плутатися в сітях, хитро розставлених Довгальовим.

— Значить, ви відповідали за евакуацію військ?

— Ні… Я був тільки одним з офіцерів у досить численній групі.

— Хто очолював цю групу?

— Полковник Кунгель.

— Де він тепер?

— Не знаю. Він був недавно арештований.

— За що?

— Ваші літаки щодня топили транспорти в морі. Хтось повинен був за це відповісти.

— Чому постраждав саме Кунгель?

— Він відповідав за евакуацію.

— І вам удалося довести, що Кунгель мав зв'язок з нашою авіацією?

— Ні, не вдалося… — Крамергоф ніяк не реагував на слова «вам удалося». Він просто не помітив цієї пастки в питанні радянського полковника і говорив далі: — Винен, звичайно, був хтось інший. Коли Кунгеля арештували і віддали під суд, незабаром був викритий якийсь капітан Рюкерт. Його забрали разом з радіостанцією.

Довгальов мусив зібрати всю силу волі, щоб не виказати свого хвилювання.

— Цей викритий капітан Рюкерт у всьому зізнався? — недбало спитав Довгальов.

Гестапівець помовчав і відповів:

— Він утік.

— Утік, з-під арешту? Неймовірно! І зовсім не схоже на гестапо.

— Він був поранений. Знайдено сліди крові. Треба гадати, що він сховався десь і вмер од рани.

— Звідки вам відомі усі ці подробиці? — Довгальов дивився Крамергофу прямо в очі.

— Я… — Крамергоф на мить замовк.

— Так, ви… Звідки ви все це взнали? Ви ж займалися евакуацією, а не ловили диверсантів! Думаю, що ви не будете мене запевняти, що про Рюкерта повідомлялося в пресі?

— Бачите… — почав виплутуватись Крамергоф, — мій друг працював у гестапо, і він розповів мені.

— Прізвище друга? — швидко спитав Довгальов.

Крамергоф не відповів.

— Вигадавши друга, треба було одразу вигадати йому і прізвище. Для працівника гестапо така помилка непробачна.

— Чому — гестапо?

— А тому… Ми з вами дорослі люди. Час почати серйозну розмову, — сказав Довгальов спокійно і впевнено. — Ви брали участь в операції проти капітана Рюкерта?

— Ні.

Довгальов посміхнувся:

— Тоді вам нічого не залишається, як посилатись на пресу.

— Я ж сказав вам про мого друга — майора Фальберга.

— Пізно. Майору Фальбергу зовсім ні до чого з'являтися на білий світ, тим більше з небуття.

В цей час двері розчинилися, і до кімнати зайшов чоловік у цивільному, явно не на його зріст костюмі.

Дивлячись на цього чоловіка, Довгальов і вірив і не вірив своїм очам. Так, це був Дементьєв! Тільки він був з вусиками і з дивною шкіперською борідкою золотистого кольору.

— Дуже добре, товаришу Дементьєв, що ви зайшли, — спокійно сказав Довгальов, так спокійно, неначе Дементьєв вийшов з його кімнати півгодини тому. — А то ось моєму співрозмовнику доводиться вигадувати всяку всячину. Проходьте, сідайте.

Дементьєв одразу все зрозумів, підійшов до столу і сів навпроти Крамергофа. Той зиркнув на Дементьєва і мимохіть відсахнувся.

— Думаю, що більше не будемо вигадувати? — звернувся до гестапівця Довгальов і натиснув кнопку дзвоника. (У кімнату ввійшов конвойний). — Ідіть, подумайте. Через годину ви будете з нами відвертіші. Так?

— Згоден… — Крамергоф не зводив очей з Дементьєва.

Гестапівця вивели.

Довгальов напружено чекав, поки зачиняться двері, потім схопився, перекинувши крісло, і кинувся до Дементьєва:

— Живий!

Полковник не зміг сказати більше ні слова. Він обняв Дементьєва і притиснув до себе, як рідного сина, що повернувся додому після довгої і небезпечної розлуки. Отак вони й стояли мовчки, міцно обнявшись, два солдати, для яких найбільше щастя — виконаний воїнський обов'язок.