Я 11–17… Небезпечний маршрут

Розділ перший

Переді мною товста папка з написом «Справа». У цієї «Справи» є свій номер, і складається вона майже з двохсот сторінок, акуратно підшитих і підклеєних. Впоперек папки написана розгониста недбала резолюція: «В архів».

І ця акуратна папка, і резолюція «В архів» ніяк не в'яжуться в моїй уяві з тим, що розповідає мені зараз про цю справу ще зовсім молодий чоловік з розумними втомленими очима. Розказуючи, він раз у раз несподівано замовкає, відкриває папку, відшукує потрібну сторінку, вдивляється в неї, і на обличчі в нього з'являється невдоволений вираз, ніби те, що він прочитав, йому або незрозуміле, або чомусь не задовольняє його. Тоді він закриває папку і відсуває од себе, щоб через кілька хвилин знову взяти її в руки. Потім я зрозумів: так, цей чоловік ніколи не зможе байдуже читати сторінки «Справи», і йому завжди здаватиметься, що сухий протокольний текст, яким густо списано сторінки документів, усього не розкаже, бо в цій папці була частка життя цього чоловіка, його серце і нерви…

Підсунувши папку до мене трохи ближче, він сказав:

— Загалом тут є все, крім… — Він не договорив, помовчав, махнув рукою і розсміявся — Загалом тут усе.

Я розгорнув справу на першій сторінці…

Всі ці телефонограми були прийняті одного літнього дня 195… року. І ось я перегортаю «Справу» — сторінку за сторінкою.

Літак ішов у безодні нічного неба. Летів він, немов забутий землею. Радіомаяки не подавали йому сигналів. Авіаційні диспетчери, що зобов'язані турбуватися про всі літаки, про цей літак навіть не думали. Аеродромні радисти переговорювались з радистами всіх про-літаючих крізь ніч машин, а з радистом цього важкого корабля вони зв'язку не мали.

Інші літаки летіли із засвіченими сигналами, і людям із землі здавалось, що в чорному небі пливуть різнобарвні зірки. А цей летів, загасивши вогні, летів на величезній висоті, і його ніхто не бачив і не чув.

Якби розбився цей літак, ніхто б не взнав ні прізвищ загиблих, ні навіть того, якій країні належить літак. У членів екіпажу в кишенях не знайшли б документів, а на уламках крил не побачили б розпізнавальних знаків. На штурманській карті не знайшли б маршруту польоту, і не можна було б навіть встановити, звідки і куди летіла ця машина.

А втім, у єдиного пасажира літака документи можна було б знайти, та, переглядаючи їх, люди здивовано б питали: хто ж він, цей чоловік? — адже в їхніх руках виявилося б одразу кілька документів, усі на різні прізвища, але з фотографією однієї й тієї ж сорокарічної людини з красивим мужнім обличчям і напрочуд спокійними очима.

Але з літаком поки що нічого не сталося, і він летів далі в нічному небі. Самітний пасажир — власник кількох документів — дрімав, відкинувшись на спинку сидіння, затиснутого в тісному відсіку позаду пілотської кабіни.

Перед обличчям пасажира заблимало червоне вічко сигнальної лампочки — льотчик хотів розмовляти з пасажиром. Лінивим рухом пасажир узяв з колін радіонавушники.

— Слухайте! Слухайте! — голос льотчика низький, хриплий, навушник з ним ледве справлявся, і пасажир мусив напружено прислухатися. — Зараз година сімнадцять хвилин. Починаю знижуватись. За десять хвилин можна зняти кисневу маску і приготуватися до стрибка. Через сорок хвилин будьте готові стрибати.

Червоне вічко ще раз блимнуло і погасло. Пасажир подивився на годинник.

В ту саму мить на землі молоденький офіцер засік і квапливо записав час — нарешті земля виявила дивний літак! Це була вже радянська земля. Локаторний пост намацав літак невидимим променем, і на екрані літак з'явився ледь помітною рухливою крапкою. Одразу задзвонили телефони і по проводах полетіли стрімкі слова наказів.

Літак швидко йшов на зниження. У пасажира закололо у вухах, і він перестав чути рев моторів. Глянувши ще раз на годинник, він зірвав з обличчя маску. Мабуть, літак був ще дуже високо — пасажирові було важко дихати: він судорожно хапав повітря відкритим ротом, його рука вже потяглась за маскою, але в цей час дихати стало легше, і він кинув маску за спинку сидіння.

Кілька хвилин пасажир сидів нерухомо. Матовий круг у стіні відсіку скупо освітлював його напружено зосереджене, мов у глухого, обличчя, на якому туга киснева маска лишила червоні смуги. Обличчя його було не тільки красиве й мужнє, але й розумне. Високий, опуклий лоб обрамляло густе каштанове волосся, ледь посріблене на скронях сивиною. Рівний з маленьким горбиком ніс. Вольове підборіддя. Пильні сірі очі. Досі він був закутаний у хутряну запону, а зараз він її скинув і зостався в поношеному сірому піджаку, під яким видно було вишивану українську сорочку. Зім'яті штани були заправлені в прості чоботи.

Під стелею спалахнула яскрава лампочка. Пасажир, не встаючи з крісла, розсунув ноги, зігнувся і почав відгвинчувати замки люка, вробленого в підлогу. Потім він устав, підняв з підлоги туго напханий рюкзак і старанно приладнав його на спину. Він навіть пострибав, щоб перевірити, як підігнані заплічні ремені. Потім витяг з-під крісла плоский ранець з парашутом і, підперезавшись ременями, прилаштував його на грудях. До пояса він пристебнув лопатку з коротким держаком.

Лампочка під стелею заблимала. Пасажир ривком відкрив люк, насунув на очі автомобільні окуляри, став на коліна і швидким, спритним рухом, головою вперед, пірнув униз.

Душної серпневої ночі сорок першого року на Західному фронті сталася трагічна подія, що коштувала життя багатьом радянським воїнам. У штабних документах вона була зафіксована коротко: «Саперна рота лейтенанта Окайомова майже вся загинула під час виконання бойового завдання…»

А сталося це так:

Лейтенант Окайомов одержав наказ — вночі переправити роту на протилежний берег річки і замінувати прибережну смугу.

Переправлялися на човнах. Лейтенант Окайомов стояв на носі першого човна. В дрібних брижах швидкої річки дробилися і танули зірки. На заході чорне небо наче трохи піднялося — там, над обрієм, ворушилася темно-червона заграва війни. Десь зовсім недалеко часто била одинока гармата; коли вона замовкала, можна було чути безладну стрілянину з гвинтівок. З усієї роти тільки Окайомов знав, що означали ці звуки, — там, праворуч від лісу, коло берега річки, рештки нашого полку з останніх сил стримували атаки гітлерівців, які рвалися до прибережної смуги. «На світанку вони пустять танки, — сказав Окайомову командир дивізії. — І якщо ви не встигнете замінувати смугу від річки до лісу, противник одріже рештки полку, і зайде нам у тил»…

Низько над річкою пролетів ворожий літак і розвісив у небі гірлянду освітлювальних авіабомб. Від їх білого світла річка здавалась молочною. Окайомов подивився на білі обличчя своїх солдатів, зустрівся з їхніми насторожено очікуючими поглядами й швидко одвернувся. Ворожа артилерія почала обстрілювати річку. Перші снаряди підняли гейзери води коло берега, од якого відпливли сапери. Невидимий в нічному небі ворожий літак, мабуть, корегував вогонь: наступні два снаряди накрили човен, який замикав стрій тих, що пливли, — за мить не стало видно ні човна, ні тих, хто був у ньому. Окайомов побачив, як вниз за течією річки з води виткнулася чиясь голова і одразу зникла.

Та ось човни уткнулися в піщану обмілину, і сапери, штовхаючи один одного і стиха лаючись, збігли на берег. До Окайомова підійшли командири відділень.

— Міни залишимо тут, — тихо наказав Окайомов. — Тут лишається і відділення Пушнова. Решта заходить у ліс на глибину сто метрів і займає оборону. Вирити індивідуальні окопи. За лісову групу відповідає сержант Гурко. Ніяких дій без мого наказу. Я йду на зв'язок з полком. Ясно?

— Ясно, — відповіли командири відділень.

— Виконуйте наказ! — уривчасто промовив Окайомов.

Командири відділень покликали своїх солдатів. З Окайомовим залишився тільки сержант Гурко.

— А я чув… — нерішуче сказав він, — ніби мінувати берег треба отам… — і показав рукою в темряву.

— Сержант Гурко, — підвищив голос Окайомов, — виконуйте наказ!

— Єсть виконувати наказ, товаришу лейтенант! — Сержант зник у темряві.

Окайомов піднявся на берегову кручу і швидко пішов уздовж річки. Відійшовши од місця переправи кроків на п'ятсот, він круто повернув ліворуч і побіг до лісу. Зупинився тільки тоді, коли відчув, що позад нього зімкнулась густа темрява лісу. Постояв, прислухався і потім, обережно ступаючи, пішов лівіше від того напрямку, де стріляла самітна гармата. Так він ішов годину, другу… Гармата глухо ухала вже десь далеко позад нього…

Починало розвиднятися, коли Окайомов підійшов до великої галявини, за якою вгадувалося узлісся.

Вийшовши з лісу, Окайомов сховався за кущем і подивився в бінокль. Перед ним простягалася безкрая зелена рівнина. Приблизно за кілометр від лісу рівнину перетинав яр, по краю якого вигиналася добре наїжджена дорога. На самому обрії зліва, там, де непомітно починався яр, тяглося шосе, позначене ланцюжком телеграфних стовпів. На всьому цьому просторі не було жодної живої душі.

Окайомов сів на траву і закурив цигарку…

З перших днів війни він чекав зручного моменту, щоб перебігти до ворога. Про те, що він неодмінно це зробить, Окайомов вирішив ще на світанку двадцять другого червня, коли радіо повідомило про початок війни. Тоді він з вдячністю пригадав своїх батьків, які ще в дитинстві навчили його німецької і англійської мов… Потрапивши на фронт, він більш за все боявся, що його вб'є якась випадкова куля і він не здійснить задуманого плану. Він одступав з військами і тікати не поспішав, вичікував для цього зручного моменту, коли можна було б прийти до ворога не з порожніми руками, а заслуживши особливу прихильність.

… І ось цієї серпневої ночі і трапився зручний момент. Тепер він має можливість повідомити ворожому командуванню корисні відомості про оборону річкового району, він не виконав наказу про мінування берегової смуги і фактично віддав до ворожих рук свою саперну роту. Окайомов був певний, що за все це його приймуть з пошаною, негайно одвезуть у штаб, де з ним шанобливо розмовлятимуть високі гітлерівські чини.

Але нічого цього не сталося. Захоплені першими військовими успіхами, вже наперед тішачись швидким взяттям Москви і цілковитою перемогою, гітлерівці не звернули уваги на Окайомова — він був для них лише ще одним полоненим молодшим офіцером, не більше. А коли Окайомов надто рішуче зажадав, щоб його негайно доставили в штаб, рудий прищавий капрал, якому він здався в полон, здивовано подивився на нього і розсміявся:

— Фюрер сьогодні зайнятий. Він доручив мені побалакати з тобою в усіх важливих питаннях… — Промовивши це, рудий капрал свинцевим кулаком збив Окайомова з ніг.

Засинаючи на ходу, Окайомов брів у колоні полонених курним шляхом. «Не впасти, не впасти…» — повторював він сам собі у ритм кроків. Тих, що падали, пристрілювали. Потім в ешелоні Окайомов лічив хвилини життя стукотом вагонних коліс. Коли з вагона викидали черговий труп, він говорив собі: «А я живий!» Потім три місяці в концентраційному таборі він кожної хвилини думав тільки про одне: як зберегти життя? Перші два тижні в таборі не було серед ув'язнених стараннішого і ретельнішого за Окайомова. Полонені виконували дурну роботу — з ранку до вечора переносили з місця на місце важке каміння. Окайомов переносив каміння майже бігом. Охоронники дивилися на нього й реготали. Полонені приймали його за божевільного. Незабаром Окайомов зрозумів свою помилку і більше не старався. Почалася осінь. Вночі неможливо було заснути від холоду і надсадного кашлю нещасних жителів барака. Поряд Окайомова на нарах лежав літній солдат, якого всі називали Степановичем. Це він перший сказав Окайомову, щоб той перестав старатись на каменоломні, якщо хоче жити. Почувши вночі, що Окайомов цокотить зубами від холоду, Степанович підсунувся до нього і прошепотів:

— Давай ляжемо разом під дві шинелі, грітимемо один одного…

Окайомов притулився до нього і швидко заснув. Потім вони так спали завжди.

Коли Окайомов довго не засинав, Степанович шепотів йому:

— Ти про Батьківщину думай, одразу душа заспокоїться…

Окайомов мовчав.

З часом у табір почали доходити чутки про те, що блискавичне просування гітлерівської армії затрималось. Нові партії полонених ставали дедалі менші. Про те, що на фронті справи в німців погіршали, можна було прочитати і на обличчях охоронників табору.

Ввечері другого листопада Окайомов виліз на нари і притулився до Степановича. Вони накрилися шинелями.

— Слухай мене, — зашепотів Степанович. — Ми тут вирішили відзначити Жовтневе свято. В ніч на сьоме тікати збираємось. Підеш?

Окайомов удав, ніби одразу заснув, і не відповів. Уранці на каменоломні, опинившись коло охоронника, Окайомов тихо сказав йому німецькою мовою:

— У мене є дуже важливе повідомлення для начальника табору. Я з сьомого барака. Номер 57689.

Охоронник негайно доповів кому треба, і після вечірньої перевірки в сьомий барак прийшов начальник табору. О, цей білявий пес знав, що робити, — він узяв з собою з барака не одного Окайомова: для маскування разом з ним у комендатуру погнали ще п'ятьох чоловік…

Степановича повісили на другий день під час ранкової перевірки. Окайомов стояв у строю полонених і думав: невже й тепер начальство табору ним не зацікавиться?..

Незабаром Окайомов довідався, що з партією полонених до табору в формі рядового прибув якийсь радянський полковник. Довідався — доповів. Після цього Окайомова перевели робітником на кухню. Взимку почалася вже його велика кар'єра. Він став провокатором-гастролером, його «підсаджували» у ті табори, де виникали організації Опору, і він ці організації провалював.

Останні місяці війни він «працював» у таборі, розташованому в Західній Німеччині. Коли війська західних держав були за сто кілометрів од цього табору, Окайомов відправив на розстріл сімнадцять ув'язнених і вирішив: досить! Тепер треба чекати. Приходу чужих військ він майже не боявся. Відчував більше інстинктом, ніж розумом, що вони його не зачеплять.

Окайомов сидів перед сухорлявим флегматичним полковником. Допит відбувався в приміщенні школи. На заляпаному чорнилом учительському столі стояв сифон із зельтерською водою, освітлений сонячним променем. Окайомов стежив, як у сифоні піднімалися з дна прозорі бульбашки. За вікном галасували вдягнуті у незвичну форму солдати. Позаду Окайомова за партою, як школяр, сидів якийсь чоловік у цивільному. В допиті він участі не брав, але Окайомов чомусь відчував, що головна небезпека в нього за спиною. Та й полковник, ліниво задаючи питання, раз у раз поглядав на цивільного.

— Значить, ви зрадником не були?

— Не був і не міг бути…

І це питання, і спокійна відповідь Окайомова пролунали в цій кімнаті втретє. Полковник подивився на цивільного і раптом різко свиснув крізь зуби. На дверях з'явився солдат.

— Хай зайде…

Солдат зник за дверима, і до класу увійшов начальник табору, майор гестапо Фохт. На ньому був хороший цивільний костюм; в руках він тримав крислатого капелюха. Фохт підійшов до стола і подивився на Окайомова, що згорбився од жаху.

— Він? — спитав полковник.

— Він, — відповів Фохт.

— Дякую. Ідіть.

Фохт вийшов.

— Ну? — іронічно промовив полковник.

Окайомов заговорив швидко, плутано, пересипаючи англійську мову російськими і німецькими словами. Він розповідав про своє життя. Полковник байдуже слухав його хвилини зо три, потім подивився на цивільного і підняв руку:

— Досить! Усе це описано тут… — Він постукав пальцем по синій папці, що лежала перед ним. — Це ваша особиста справа… з гестапо… — Полковник знову перезирнувся з цивільним, устав і вийшов з кімнати.

На його місце за столом сів цивільний. Це був трохи обрезклий чоловік років сорока п'яти. Тоненькі вусики під горбатим носом і смаглявий колір шкіри робили його схожим на жителя півдня Америки. Він був би красивим, коли б не очі, які ніби помилково потрапили до нього зовсім з іншого обличчя, — ясно-сірі, водянисті, які не висловлюють жодного почуття і надають обличчю якоїсь невиразності.

— Передавати вас росіянам ми не збираємось. Це — перше, — сказав він тихим, приємним голосом. — Друге: ви хочете працювати у нас?

— Безумовно, — поспіхом відповів Окайомов, уже добре розуміючи, про яку роботу йдеться.

— Ну от і чудово! Ви голодні?

— Я нічого не їв з учорашнього дня, — майже сердито відповів Окайомов і простягнув руку до сифона. — Дозвольте?

— Ми зараз поїдемо до мене обідати.

Маленький будиночок, куди вони приїхали, стояв на околиці міста. Висока й кремезна, як чоловік, німкеня провела їх у вітальню і спинилася біля дверей, чекаючи розпоряджень.

— Обід на двох. Французького вина. Сигарет.

Німкеня пішла. Цивільний запросив Окайомова сісти за низенький столик.

— Давайте знайомитись. Моє прізвище Барч.

Вони потиснули один одному руки і посміхнулись.

— Ось що робить війна, містер Окайомов, — все ще сміючись, сказав Барч. — Вона не тільки перетворює на порох держави, але й хитро перетасовує людей. І не тільки хитро, але й розумно. Чи не правда?

— Я б сказав інакше, — Окайомов, хитро примружившись, дивився на Барча: — Вона призводить до розумних випадковостей.

— Випадковостей?.. — Барч задумався.

— Розумних випадковостей, — повторив Окайомов.

Барч махнув рукою і розсміявся:

— Я ще в коледжі ненавидів філософію. По-моєму, вся вона складається з мудрувань, які так само легко довести, як і спростувати.

— Одне можу сказати, — Окайомов усміхнувся: — з таким поглядом на філософію в Росії ви не мали б успіху…

— Звичайно! — Барч зареготав. — Марксисти з'їли б мене з тельбухами!

Поки німкеня накривала на стіл, вони мовчали. Потім Барч налив у бокали вина й промовив:

— Давайте вип'ємо за наше знайомство!

Вони випили й закурили сигарети. Барч сказав:

— А тепер розкажіть мені про своє життя. У вашій особистій справі німці з властивим їм педантизмом пронумерували дати і події вашої біографії, а мене цікавлять живі деталі, психологія, загалом те, що люди називають долею. Часу в нас достатньо. Прошу вас…

Окайомов почав розповідати. Вперше за все своє життя він розказував про себе правду. У анкетах, які він заповнював там, у Радянському Союзі, він усе вигадував. Спершу говорити йому було важко, раз у раз на правду наповзала брехня, і він збивався, але потім вперше пережите відчуття, що перед ним сидить людина, якій він може сказати все, ніби відсвіжило його пам'ять, брехня неначе відступила, і все його життя постало перед ним у своїй жорстокій правді…

Григорій Окайомов пам'ятав два дитинства. Одне — затишне, тепле, світле. Друге — тривожне, холодне, зле. Перше минуло у великому білокам'яному особняку, що стояв на Соборній площі багатого сибірського міста. Взимку він любив з величезного вікна напівкруглої вітальні дивитися, як на площі танцювала люта хуртовина, як безжалісно шмагала вона пішоходів і швидко намітала ребристі замети. А у вітальні було тепло і тихо; кругом, наче лаковане, блищало листя фікусів; ззаду в каміні весело потріскували сухі дрова… Рівно о четвертій буланий жеребець із завитою гривою виносив на площу розмальований візок, на якому, неприродно випроставшись, сидів батько, його полковницька папаха хвацько заломлена назад, руки в білих рукавичках складені на ефесі срібної шаблі. Візок зупинявся коло ґанку, кучер відкидав килимок-запону, і батько важко сходив на присипаний пісочком тротуар. Григорій біг йому назустріч…

До найменших дрібниць пам'ятав Григорій одне різдво — останнє різдво затишного дитинства. У вітальні, маківкою впершись у стелю, стояла густа, пахуча ялина. Ввечері на ній засяяло безліч свічок, і запах хвої змішався з запахом воску. Зарослий бородою дідусь грав на піаніно вальс. Гості строкатим натовпом стояли навколо ялинки і ахкали. І тоді батько взяв його за руку і підвів до ялинки.

«Ну, синку, — сказав він, — давай подивимося, що приніс тобі Дід Мороз…» — Він трохи підняв нижні гілки ялинки — там, у синій тіні, стояв, поблискуючи нікелем, триколісний велосипед. Ще не зовсім вірячи своєму щастю, Григорій кинувся батькові на шию, і в цю мить пролунав дзвін розбитого скла, на вулиці загриміли два гучні постріли. Батько схопився за плече і, хитаючись, пішов на ялинку. Крики, жіночий вереск. Мати підхопила Григорія на руки і понесла в дитячу…

Це було різдво сімнадцятого року. І, власне, з цих двох пострілів у вікно і почалося друге, зле дитинство Григорія, назавжди зв'язане в його пам'яті з перестуком вагонних коліс, із страшенним холодом і безладною стріляниною.

Тільки через багато років Григорій дізнався, чому доля дала йому два таких різних дитинства. Дізнався — і зрозумів усе. А найголовніше і найжахливіше те, що його батька більшовики розстріляли разом з адміралом Колчаком, у контррозвідці якого працював полковник. Григорій дізнався про це, коли йому було сімнадцять років. Жив він тоді у материного брата на Орловщині. У двадцять четвертому році його привезла туди мати. Через рік вона померла від тифу. Дядько його усиновив і дав своє прізвище — Окайомов. Тривожне дитинство переходило в юність у міцному п'ятистінному дядьковому будинку, в якому все дихало достатком. Дядько мав сукновальню, що вивергала кислий сморід, і млина з нафтовим двигуном, який діловито пихкав на всю округу. Своїх дітей у дядька не було, і він частенько, із сумом дивлячись на Григорія, говорив: «Усе буде твоє, з рук у руки передам…» У двадцять дев'ятому році дядька розкуркулили.

— Що це значить — розкуркулили? — спитав Барч.

— Що? Більшовики вирішили всю сільську голоту зібрати в колгосп, а багатих селян знищити — словом, ліквідувати як клас…

Окайомов бачив, що Барч не розуміє його, та й самому йому про ті події хотілося розказати не цими словами, а повідати те, що він сам пережив, як людина, котру теж мали «ліквідувати».

… Сумовито, ніби нехотя, тягнувся дощовий вересневий день. Григорій Окайомов сидів дома і, притулившись до лутки, читав заяложений комплект журналу «Нива». Дядьків будинок стояв на горбку, і з вікна відкривалася заштрихована дощем сумна далина смугастої землі. Григорій читав оповідання про те, як в осінній глушині у збіднілому поміщицькому маєтку помирав гвардійський офіцер, що колись красувався при царському дворі. Над його головою протікала стеля, і набридливі краплі ляпали в калюжу біля ліжка. А помираючий старий офіцер перегортав альбом і плакав над фотографіями, що безжально нагадували йому веселе й бурхливе життя в Петербурзі. Побачивши фотографію, на якій цар милостиво поплескував його по плечу, він помер… І раптом Григорій Окайомов відчув тривогу. Він відклав журнал і озирнувся. Ні, все стояло на своїх місцях. А тим часом явно щось трапилось. Григорій обійшов увесь будинок, повернувся в світлицю і почав дивитися у вікно. Тривога не минала. І ось він зрозумів нарешті, звідки це занепокоєння: невчасно припинився стукіт двигуна.

У світлицю, важко дихаючи, ввалився дядько, його обличчя було біле-білісіньке, ніби він викачався в муці. Стоячи коло порога, він дивився на Григорія страшними, нерухомими очима. Потім, не кажучи й слова, відімкнув скриню, вийняв звідти маленький згорток і підійшов до Григорія.

— Гришо, загибель наша прийшла, — хрипко промовив він. — Ось тобі золоті десятки: тут сотень п'ять, не менше. Хутко одягайся тепліше, бери коня і мчи на станцію. Там коня покинь, а сам сідай на перший-ліпший поїзд і їдь світ за очі. А я зустріну їх картеччю і помру разом з моїм добром…

За три дні Григорій Окайомов був уже в Москві і ніби розчинився в кипучому громадді столичного міста. Затаївши непоборну злість у найдальшому тайнику душі, він чіпко і хитро «робив» своє життя. Думаєте, це легко? Думаєте, легко старатися на роботі, всім усміхатися, ненавидячи і працю, і всіх людей, що тебе оточують? Думаєте, легко було підготуватися, а найголовніше, вступити в інститут і стати інженером? Але в ті роки кожного нового інженера цінували як золото, і ті, що з ним працювали, навіть не подумали ретельно перевірити, хто він такий, цей новоспечений інженер Окайомов. Так нерозгаданим він і ввійшов у ненависне йому радянське життя. Можливо, він прожив би так, не зазнавши насолоди від помсти, але почалася війна…

Барч слухав розповідь Окайомова із щирим співчуттям і цілковитим розумінням — ну звичайно ж, саме так, як оцінював Окайомов, уявлялася йому революція і всі плани комуністів. І ось перед ним сидить жива людина, яка про комуністичну країну знає «всю страшну правду»! Такі люди дуже потрібні. Барч вважав, що йому пощастило, — наказ шукати потрібних росіян надійшов недавно, а він уже знайшов таку людину.

Окайомов закінчив розповідь і очікувально подивився на Барча.

— Але росіяни — наші союзники?.. — чи то спитав, чи то нагадав Барч.

— Німці для розмінування доріг використовували навіть свиней, — посміхнувся Окайомов, усім серцем відчуваючи, що він говорить те, чого від нього чекають…

Півтора року Окайомов учився в секретній розвідувальній школі, шліфував знання мов, вивчав спеціальні дисципліни, пов'язані з шпигунською і диверсійною роботою. Начальником школи був Барч. Він знайшов у Окайомові талановитого учня, особисто піклувався про нього. А коли викладачі хвалили Окайомова, Барч з гордістю говорив: «Це мій учень!» Коли Окайомов закінчив школу і за завданням розвідки мав вирушити в першу подорож, Барч запросив його до себе додому.

— Запам'ятайте, Окайомов, — зворушено говорив Барч: — моя батьківщина — благословенна країна для людей розумних, діяльних і цілеспрямованих. Але вона безжальна до слабких. От і вас, Окайомов, моя країна полюбить і приголубить тільки сильного. І ще одне. В небезпечній праці розвідника, як і в кожній царині нашого життя, діє жорстокий закон конкуренції. Пам'ятайте це і будьте завжди напоготові. У нас поважають людей, яким щастить. Але завжди знайдуться охочі пхнути таку людину в каналізаційну яму.

Окайомов слухав і думав: «Усе це я вже засвоїв, поки вчився у школі, а тому я і вам, містер Барч, ніколи не довірятиму до кінця».

І от почалася робота Окайомова. Справжнє його прізвище сховали в сейфі розвідки. Він то Вольфганг Рітц — німецький інженер-емігрант; то Луї Дюменіль — французький комерсант, захоплений пристрастю збирати поштові марки; то Ральф Уітсон — англійський спортсмен, готовий заради полювання в горах здійснити кругосвітню подорож; то Вацлав Михацький — чернець у краківському монастирі.

Перша подорож до Єгипту — завдання знешкодити ватажка однієї мусульманської організації, який відмовився служити хазяям Барча. Не минуло й тижня після появи Окайомова в Каїрі, як єгипетські газети повідомили про наглу смерть ватажка. Потім — Мадрід. Треба було перехопити німецького хіміка, який разом із своїми секретами виїхав до Іспанії. Хімік повинен був змінити маршрут і їхати зовсім в іншу країну. Якщо не захоче — знешкодити… Проте знищити хіміка не прийшлося: довідавшись про умови, він охоче змінив маршрут. Потім — Іран. Це була найважча подорож. Головне — Окайомов був позбавлений тут самостійності. В Тегерані сиділа група розвідників, очолювана жовчним і дуже дурним полковником… У групі до Окайомова ставилися з гидливою байдужістю. І тільки Барч, коли Окайомов повернувся з Ірану, сказав йому, що він працював чудово, краще за усіх інших, разом узятих. Ця похвала була тим приємніша, що Барч у цей час був уже одним із заступників начальника європейського відділення розвідки.

Окайомов швидко вивчив польську мову, і його переправили в Польщу. Він — чернець краківського монастиря і, за сумісництвом, тимчасовий резидент розвідки. Ночами в келії ченця мерехтять радіолампи передавача і чути стук ключа радіотелеграфу. Погано тільки, що польські органи безпеки раніше, ніж передбачалось, почали цікавитись дивним ченцем, і довелося накивати п'ятами.

Скрізь він працював безстрашно, зухвало і винахідливо.

Страх він переживав, уже повертаючись. Ні, ні, це не був страх перед начальством. Боявся він іншого — боявся, що одного разу він повернеться з чергової подорожі і Барч скаже йому: «Тепер — у Радянський Союз».

Цього, тільки цього він боявся і не міг заспокоїтися: страх жив у його крові. У Чехословаччині в поїзді Окайомов опинився в одному купе з радянською кіноактрисою, яку знав по фільмах. Вони розмовляли німецькою мовою, і він поводився так по-дурному, що артистка, сміючись, зауважила: «Ви неначе боїтеся мене». Так, він боявся і її. Він боявся кожної радянської людини.

Тисячу разів обдумуючи можливість подорожі в Радянський Союз, Окайомов говорив собі: «Накажуть — поїду. Відмовитись не можна. Але краще, якщо цієї подорожі не буде…»

Повернувшись із Чехословаччини, Окайомов гостював на дачі у Барча. Тихими весняними днями вони гуляли в чистенькому, ніби підстриженому і причесаному лісі. Вечорами грали в шахи. 1 весь час Окайомов відчував, що Барч щось не договорює.

Розставляючи шахи, Барч говорив:

— Все-таки найсерйозніший наш ворог — росіяни. А ми діємо там страшенно бездарно. Марне тупцювання на місці, провали — гидко думати про це… — Барч замовк.

Окайомов насторожено чекав — так, мабуть, оце зараз і прозвучить воно: «Тепер — у Радянський Союз».

Тепла ніч підступила до самої веранди. М'яке зеленкувате світло настільної лампи відбивалося на полірованій шаховій дошці, заставленій фігурами. За верандою чорніла ніч, і тільки над обрієм тремтіла оранжева заграва — там було велике місто.

Партія тільки почалась. Барч неуважно дивився на дошку, чекаючи ходу Окайомова, що грав дуже обережно, довго обдумуючи кожний хід. Раніше Барчу це подобалось, але сьогодні йому хотілося швидше закінчити гру і перейти, нарешті, до тієї найголовнішої розмови, заради якої він покликав Окайомова в гості. А партія, як на лихо, розгорталася ліниво, нецікаво і могла затягтись на кілька годин.

— У мене є пропозиція, — відкидаючись на спинку крісла, сказав Барч, — відкласти нашу партію. Адже це роблять навіть гросмейстери.

— Можна й відкласти, — байдуже відповів Окайомов, дивлячись на дошку.

Барч підвівся:

— Давайте включимо радіо. Послухаємо, що балакають ваші російські друзі…

У неспокійному шурхоті ефіру почулася російська мова. Говорила Москва. Окайомов підсунувся до приймача і почав слухати. Розповідали про від'їзд на цілинні землі першої партії молоді, про урочисті проводи її на вокзалі. Потім виступила іванівська ткаля і розказала про свій новаторський почин, що дав велике підвищення продуктивності праці. Потім говорили, що незабаром відкриється Всесоюзна сільськогосподарська виставка, повідомляли про завоювання радянськими хокеїстами першості світу, про прем'єру в театрі оперети. У повідомленнях з-за кордону наводили відгук французької газети на досягнення радянських учених в галузі атомної фізики. Передача вістей закінчилася, почався концерт китайської музики.

— Це хай слухають росіяни. Виключіть, — сказав Барч. — Ну, що вони там розповідають?

— Звичайна пропаганда, — відповів Окайомов. — У нас, мовляв, усе добре.

— А ви вважаєте, що в них усе погано? — усміхнувся Барч.

— Ні, я так не вважаю. Вони знають, чого хочуть, і роблять усе з такою завзятістю, що їм можна позаздрити.

— І саме вони, Окайомов, — підхопив Барч, — найбільша небезпека для всього світу цивілізації. Я не схвалюю дії тих наших газетярів, які запевняють, ніби Ради — слабкий противник. Гітлер теж говорив, що Росія — колос на глиняних ногах. Хіба можна не рахуватися хоча б з тим фактом, що вони зробили атомну і водневу бомби?

— Але, з другого боку, прикро, коли їх так вихваляють. Ось зара вони навели відгук французької газети, що Радянський Союз — наймогутніша атомна держава…

— Ну, французи! — Барч зневажливо махнув рукою. — Ми ж з вами повинні дивитися на речі по-діловому. 1 ми бачимо два небезпечних для нас фактори. Москва тепер — це не тільки Москва, але й Пекін, і Прага, і Варшава, третина людства, чорт забирай! І в них є атомна й воднева бомби. І є дещо інше, про що ми, на жаль, майже нічого не знаємо. Ми взагалі про них дуже мало і не дуже точно поінформовані. От іще рік тому люди з нашого посольства в Росії пронюхали про інститут якогось професора Вольського. Минув цілий рік, а єдине, що ми змогли взнати, це назву міста, де організовано інститут. Усі спроби взнати більше закінчилися скандальними провалами. Пригадуєте шум, коли висилали з Москви співробітника нашого посольства? Хлопець скрутив шию на цьому ділі. А всі дані говорять, що професор Вольський — об'єкт величезної ваги. Учора приїхав начальник нашого центру. Лається, називає нас неробами, боягузами. Мабуть, йому добре перепало від начальства. Адже його викликали туди спеціально з цього приводу.

Вони замовкли. Окайомов уже все розумів, але мовчав.

— Чи не хотіли б ви, Окайомов, трохи ближче познайомитися з цим професором? — швидко спитав Барч, пильно дивлячись на співрозмовника. Окайомов відповідати не поспішав. — Я гадаю, що тільки вам під силу це знайомство. І хіба вам не хочеться розрахуватися з тими, хто заподіяв вам стільки горя?.. — Окайомов мовчав. — Як людина, я прекрасно розумію, що Росія для вас — важке місце. Але це необхідність, Окайомов. І я справді не можу назвати, крім вас, нікого, щоб бути певним в успіху. Я даю вам слово — повернетеся звідти, і я доб'юсь, щоб вас перевели в головне управління. У мене є зв'язки, і я це зроблю.

— Я зовсім не збираюсь кидати, оперативну роботу, — з образою в голосі промовив Окайомов.

— Але ж не можна рискувати без кінця. Звичайно, ця операція — найважча, але зате її успіх дасть вам такі переваги перед усіма, що…

— Гаразд, — перебив його Окайомов. — Я зроблю це. Тільки одне прохання — не квапте мене з підготовкою і накажіть апаратові вважати мою операцію справою номер один.

— Безперечно! Усі ваші прохання будуть виконуватись. І давайте на сьогодні з цим покінчимо. Продовжимо партію?

— Я грати не хочу.

— Може, вип'ємо?

— Не хочеться.

— Спати?

— Я піду погуляю в саду.

— Підемо разом?

— Я хотів би сам. Пробачте…

Окайомов готувався до операції майже два місяці, дивуючи всіх ретельністю, з якою він передбачав кожну дрібницю. Начальник центру бурчав з приводу повільної підготовки, але Барч свою обіцянку виконував неухильно, приймаючи на себе і бурчання, і насмішки начальника.

Нарешті Окайомов повідомив, що він готовий. В той самий день він розповів про розроблений план Барчу і начальникові центру. Справді, план був розумний, хитрий і передбачав усе, що можна було передбачити. Окайомов ставив перед собою три мети: викрадення даних про роботу інституту Вольського, знищення інституту і знищення самого Вольського. Але план був побудований так, що, на випадок непередбачених ускладнень, Окайомов міг вибрати один із трьох варіантів і цим обмежитись.

Начальник похвалив план, узявши під сумнів тільки два його пункти.

— Я щось не розумію… — сказав він. — Чи, може, я недочув? Ви на початку операції з'являєтесь під своїм справжнім прізвищем?

— Так. І це теж тактична хитрість, — відповів Окайомов. — По-перше, вони такого кроку не чекають. Якщо вони розкриють мою гру, то вважатимуть це за помилку недосвідченого розвідника і складуть про мене думку, яка мені ж буде вигідна. По-друге, це дає мені надійний захист на перші дні, поки я зорієнтуюсь, щоб потім зникнути і з'явитися в зовсім новому і несподіваному для них вигляді.

— А раптом жінка, до якої ви хочете з'явитись, померла або виїхала з цього міста? Або ж вона візьме і викаже вас.

— Останнє виключається. Я її добре знаю і прийду до неї з таким ключем, який відкриє для мене її серце. Ну, а якщо її не буде, тоді почне діяти варіант другий.

— Припустімо. Друге — так далеко в глиб їхньої країни наші літаки ще не літали. Що буде, коли на літак нападуть до того, як ви залишите його?

— Я консультувався з авіаційними спеціалістами. Вони твердять: якщо ми підемо на максимальній висоті, напад майже виключено.

— Майже?

Окайомов посміхнувся:

— Це «майже» є у всіх наших справах.

— Ну гаразд… — Начальник центру пильно подивився на Окайомова. — День вильоту визначено?

— В ніч на найближчу неділю, — сухо відповів Окайомов.

— Ми приїдемо на аеродром проводжати вас.

— Не треба. Я не люблю проводів.

Виникла незручна пауза. Окайомов підвівся:

— Я можу йти?

— Якщо у вас немає до нас запитань. — Начальник центру теж встав. — Дозвольте потиснути вам руку і побажати удачі. Всі ми будемо думати про вас кожної хвилини. І ми гідно віддячимо вам.

— Я про це не думаю, — сердито сказав Окайомов і повернувся до Барча. — З вами я ще побачусь?

— Неодмінно…

Окайомов вийшов. Начальник центру сів за стіл:

— Так, Барч, хочеться вірити, що він справиться.

— В усякому разі, він передбачив усе.

— Крім одного, Барч. — Начальник усміхнувся: — Тієї обставини, що радянська контррозвідка так схожа на іранську, як лев на жабу.

— Не зовсім так. Саме враховуючи це, він і вирішив в разі ускладнень обрати один із варіантів.

— А ось мені це якраз і не подобається. — Начальник центру ребром долоні ударив по столу. — Треба, щоб зроблено було все. Все! Розумієте?

— Якщо буде хоч найменша можливість, він зробить усе. Я знаю його не перший рік. Такі, як він, на дорозі не валяються. До речі, нам треба подумати про спосіб його повернення звідти.

Начальник центру задумався:

— Не будемо поспішати з цим. Поки що він навіть не відбув туди. Я бачу, Барч, ви закохані в нього, як у своє дітище, а я мушу вас запевнити, що серед наброду переміщених росіян таких, як він, можна знайти десятки. Ми просто погано шукаємо. Думати про його повернення варто тільки в тому випадку, якщо він дістане креслення. Якщо дістане, робіть усе, щоб він повернувся, не чекаючи моїх розпоряджень. А якщо не дістане… — Начальник засміявся. — Тоді він уже — спрацьована пара. Його фотографії і так, мабуть, є уже у всіх розвідках.

У суботу, о двадцять третій годині п'ятнадцять хвилин, десь у Європі з аеродрому піднявся і зник у чорному небі той самий літак, про який ішла мова раніше. Лишається тільки уточнити, що пасажир, який вистрибнув у люк, і був Григорій Окайомов.

Розділ другий

Майор Потапов хотів у суботу повернутись додому трохи раніше, щоб разом з дружиною поїхати на дачу. Обіцяв їй прийти в чверть на сьому, а прийшов о дев'ятій. На столі знайшов записку:

На дачу Потапов приїхав о десятій. На нічному столику лежала нова записка:

Вітька вже спав, розкинувшись упоперек ліжка. Потапов поклав його на подушку — хлопчина незадоволено побурчав, але не прокинувся.

«До дідька рибальство!» — вирішив Потапов і пішов на веранду. На столі лежав згорток з провіантом і коробка з гачками. Під шпагатом, яким був перев'язаний згорток, стирчала ще одна записка:

«Що ж, по рибу, мабуть, не поїду», — подумав Потапов і пішов на кухню вечеряти.

У відкрите вікно долинав сміх і уривчасті вигуки: «пас!», «беру!», «ходжу!..» Кожної суботи на веранді сусідньої дачі різалися в карти. І як тільки не набридне їм це заняття! По шосе промчала машина; від її фар у гущавині саду метнулися швидкі тіні. Десь далеко-далеко протягло крикнув паровоз і долинув, швидко стихнувши, розмірений гуркіт поїзда.

Потапов задумався. Сьогоднішня розмова з полковником Астанговим настільки стривожила його, що, повернувшись од полковника у свій кабінет, він забув про все на світі, і про обіцянку дружині бути дома трохи раніше. Майже дві години він міряв кроками кабінет. Полковник говорив з ним у своїй звичайній манері — різко і з іронією. «Деякі чекісти, — говорив він, — хотіли б уподібнитись рибалкам, які до вудлища чіпляють дзвіночок, вважаючи, що риба сама збудить їх, якщо вони задрімають. Ви, Потапов, рибальську справу знаєте краще за мене, але я переконаний, що рибу треба шукати. Треба шукати і вивчати заводі, які любить риба. І тоді можна обійтися без дзвіночків…»

Ця неприємна розмова почалася з того, що полковник Астангов запитав: «Як справи? Що нового?», а Потапов відповів: «Нічого. Повне затишшя». Полковник, примружившись, подивився на Потапова і попросив сісти. Потапов зрозумів, що зараз буде прочуханка. Ні, ні, полковник голосу не підвищить, та легше від цього не буде…

Так і сталось. Полковник розказав притчу про попа, до якого люди перестали ходити на сповідь, і через це піп вирішив, що в його парафії більше нема грішників. Він повідомив начальство, що віднині його парафію слід називати раєм. Начальство послало ревізію, але поки ревізори їхали, попа-оптиміста вбили розбійники.

— Ви розумієте мене, Потапов? — спитав полковник, продовжуючи насмішкувато мружитись. — Це до питання про ваше «повне затишшя…»

Уся розмова зводилась до того, що пильний чекіст має не оборонятись, а нападати.

— На-па-да-ти! — роздільно промовив полковник і стукнув по столу долонею.

Задумавшись, Потапов не помітив, що його друг, старший лейтенант Павло Гончаров, уже давно стоїть під вікном. Побачивши його, Потапов мимохіть відхитнувся.

— Нерви, товаришу майор! — засміявся Гончаров. — І здається мені, що від розмови з полковником Астанговим ви не дістали великого задоволення…

— Та ну тебе!.. Шастаєш по саду, як примара.

— Та у вас усі двері навстіж, можна всю дачу забрати. Ну як, ідемо?

— Я, мабуть, не піду.

— Та ти що — серйозно? Хіба так можна? Братуха цілий день ловив для нас живців, а тепер їх на смітник?

— Кого це на смітник? — із-за спини Гончарова несподівано виглянула дружина Потапова.

— Олено Романівно, — звернувся до неї Гончаров, — це не ви часом поламали наше рибальство!

— Я? І не думала. Я все зібрала. Колю, що з тобою? Ти не захворів?

— Здоровий, як завжди.

— Тоді слухай начальство. На веранді згорток з провіантом. Бери ватник — і марш на озеро. Завтра ти мені потрібний на цілий день, приїдуть родичі. А сьогодні ти однаково до світанку сперечатимешся з Гончаровим. То сперечайтеся краще не в тютюновому диму, а на лоні природи. Словом, марш, і ніяких розмов!..

Друзі йшли до озера молодим сосновим ліском, наповненим пряним ароматом хвої. Навкруги стояла така спокійна тиша, що її не хотілося порушувати розмовою.

Над заснулим озером клубочився туман. У його білому молоці полоскала свої тонкі віти верба, що схилилася над озером. Вода вкрадливо хлюпала під корчем; здавалося, що там обережно ворушиться величезна рибина.

— Спершу кружки поставимо, — тихо сказав Гончаров і витрусив з рюкзака цілу купу дерев'яних дисків.

Вони пішли вздовж берега. Потапов ніс кружки і відро з живцями. Зробивши кроків десять, Гончаров брав новий кружок, чіпляв на гачок живця і зникав у прибережних кущах, що спускались до самої води. Потім вони йшли далі. Поставивши останній кружок, друзі повернулися назад.

— Хоча б не забути, дев'ятнадцять штук закинули, — сказав Гончаров і знову зник у кущах.

Незабаром він з'явився з оберемком хмизу і почав розкладати багаття. Він усе робив швидко, вміло і з задоволенням. Коли багаття розгорілося і його веселе полум'я розпливлося по озеру оранжевою плямою, Гончаров ліг навзнак і підклав під голову руки.

— І чого я став чекістом, сам не розумію, — усміхаючись чорному небу у зірках, сказав він. — До дванадцяти років, знаєш, про що я мріяв? — Він подивився на Потапова, що сидів перед багаттям. — Побачив одного разу у кіно, як сибірські мисливці стріляють білок, і просто захворів. Кожного дня казав матері, що в Сибір поїду. Може, я і в педагогічний пішов, думаючи, що в Сибіру потрібні вчителі. Та раптом викликають у райком партії… І — маєте! — ми мобілізуємо вас в органи безпеки. І всі мої мрії про сибірську білку полетіли геть. Ось тільки біля річки і відпочиває душа… — Гончаров зітхнув з удаваним сумом.

Потапов мовчав. Він і зараз думав про розмову з полковником Астанговим, і те, що говорив Гончаров, його дратувало. «Сказав би ти про свою мрію полковникові, — подумав Потапов, — він розповів би тобі казку про білочок».

Гончаров, немов підслухавши його думки, спитав:

— Полковник лаявся?

— Він ніколи не лається… — неохоче відповів Потапов.

— Знаю. А краще б лаявся.

Потапов замовк. Гончаров зрозумів, що майор про справи говорити не хоче, і більше ні про що не питав.

Багаття догоріло, жар вкрився сірим попелом, і одразу відчутною стала холодна волога, що поповзла з озера на берег. Потапов розстелив ватник, і вони лягли на нього, щільно притулившись один до одного. Зверху накрилися плащем Гончарова. І одразу денна втома немов притиснула їх до землі. Вони заснули.

Готуючись до операції, Окайомов зробив чотирнадцять нічних стрибків з парашутом, його скидали над лісними масивами. Приземлення було досить просте, і Окайомов страшенно лаяв тих, хто насадив цей рівненький, підстрижений ліс, такий не схожий на ті бурхливі лісові океани, в які він мав спуститися там, у Радянському Союзі.

… Парашут розкрився вмить. Окайомова труснуло і відкинуло повітряною течією від літака. Рев моторів швидко стих, і Окайомов поринув у суцільну темряву і тишу. Він подивився вниз — глибоко, немов на дні темного колодязя, він побачив ланцюжок вогників, що повільно відпливав убік. «Скинули точно, — відзначив Окайомов. — Залізниця повинна бути саме там». В далині стояла бліда заграва над якимось великим містом. Окайомов знав, над яким: саме це місто і було його метою.

Але зараз він думав про те, що внизу під ним на десятки кілометрів розкинулось кошлате море дикого лісу, що зветься Чорний бір, — це вам не підстрижений німецький лісок. Окайомов перевірив, чи міцно тримаються окуляри, які повинні захистити очі від гілок. І в цю мить над самою його головою промчали чорні тіні, його обдало гарячим повітрям, замотало, закружляло, оглушило ревінням і свистом. Окайомов від страху зіщулився, не розуміючи, що сталося. Напружене ревіння через секунду стихло і перетворилося в характерний звук реактивних літаків. Окайомов усе зрозумів і полегшено зітхнув: «Добре, що я встиг вистрибнути». Про долю свого пілота він навіть не подумав.

Знову Окайомова з усіх боків обступила глуха тиша…

Перш ніж побачити Чорний бір, Окайомов його почув — знизу швидко насувався рівний шум. Поруч промайнула, злітаючи вгору, верхівка височенної ялини, і одразу ноги Окайомова загрузли у пружну масу гілля. Тріск обламаних гілок. Удар об міцний сучок відкинув Окайомова вбік, але в цей час купол парашута ліг на крони дерев — падіння припинилось. Окайомов повис на стропах. Побачивши поблизу стовбур дерева, він розгойдався і схопився за нього. Вилізши на міцну гілляку, Окайомов обрізав стропи і стягнув парашут з верхівки дерева. Потім по стовбуру він обережно спустився на землю. Прислухався — ліс гудів рівно, спокійно, жодного небезпечного звуку.

І ось Окайомов зробив перший крок по землі, яку він зрадив. І земля немов розверзлась під ним. Він клубком скотився в глибоку яму і на її дні вдарився головою об камінь. Окайомов злісно вилаявся. Хотів спертися на руку — з-під долоні з писком рвонулася шершава жаба. Окайомов схопився на ноги і бридливо витер руку парашутом. «Спокійно, спокійно, — сказав він сам собі. — Знадобиться нам і ця яма». Він затоптав ногами парашут присипав його землею і вийняв карту, освітивши її тоненьким променем електричного ліхтарика. «Я приблизно тут», — промінь ліхтарика, немов кінчик указки, зупинився в центрі кучеряво-зеленої плями на карті. «Місто з професором Вольським прямо на південь», — промінчик світла вперся в місце на карті, де недалеко від коліна морської затоки було нарисоване велике чорне коло. «Але я піду на північ, прямо осюди», — промінчик підповз туди, де Чорний бір звужувався і під гострим кутом перетинав шосе і залізницю. Місце ідеальне: близько і шосе, і залізниця. Тут я сховаю спорядження, а потім зникну. Вперед!..»

Окайомов енергійно вибрався з ями. Вийнявши з кишені плисковатий металевий флакон, він сів на землю і рідиною з флакона змочив підметки чобіт. Потім ще раз зорієнтувався по компасу і попрямував у густу темряву лісу.

Він ішов, виставивши вперед руку, щоб не натикатися на дерева. Спочатку дуже часто зупинявся і напружено слухав, але мирний шум лісу дедалі більше заспокоював його, і він зупинявся рідше і рідше. Пройшовши кілометрів з п'ять, він потрапив у смугу дикого бурелому. Дерева, падаючи, валилися одне на одне і тепер лежали криво й косо. Окайомов раз у раз натикався на брили землі, вивернуті кореневищами звалених велетнів, йому доводилося то перелізати через напівзогнилі слизькі стовбури, то проповзати попід ними, притискаючись до мокрої землі, задихаючись од затхлого повітря. Спина в нього змокла, солоний піт біг по обличчю і щипав очі. «Вперед! Вперед! Все йде чудово».

Раптом коло самого обличчя Окайомова метнулося щось біле. Він долілиць упав на землю, наче краб, — боком, боком — відповз убік і завмер. Серце часто і судорожно калатало. Від страху миттю висох піт. А те невідоме прошурхотіло в гілках, затихло і раптом закричало майже людським голосом: «Гу-гу-у-у-у!..» Окайомов тихо засміявся — сова, чорт би її забрав! Він підвівся і пішов далі.

Коли над верховіттями дерев ледь проглянув світанок, Окайомов прийшов до наміченого місця. На маленькій галявині з надійною прикметою — тристовбурна ялина — він швидко зарив у землю свої речі, залишивши тільки старий портфель, чисту пару білизни і папку з папером. Востаннє він уважно роздивився карту і потім спалив її. Лопату і компас кинув у яму з водою. Коло цієї ж ями він умився, почистив одяг і швидко пішов до залізниці.

Рано-вранці з протилежного лісові боку, в селище при станції Лісній увійшов високий чоловік у сірому піджаку. Весело помахуючи портфелем і висвистуючи бадьору мелодію, він попрямував до базару, де вже зібралися люди.

На довгі дощані столи наче лягла райдуга: яскраво-зелена цибуля, червоні помідори, оранжево-гаряча морква, жовта ріпа, сині баклажани. Пахло свіжим сіном і молоком. Уздовж столів снували домогосподарки із зосередженими обличчями.

Окайомов просто з глечика випив молока і закусив теплим житнім хлібом. Відійшовши вбік, він сів на колоду й задумався. Поява винищувачів, які погналися за літаком, порушила чіткість задуманого плану. Це означало, що його висадку вже розкрили і з хвилини на хвилину тут почнуться розшуки. Не можна було й думати, щоб скористатися залізницею. Зараз треба як завгодно вибратися звідси, йти в будь-якому напрямку і якомога далі, а вже звідти пробиратися в місто. Окайомов вийшов з базару на вулицю, сподіваючись сісти на якусь попутну машину. Попутна машина для нього будь-яка — аби тільки вона їхала подалі звідси.

До базару на мотоциклі під'їхав юнак у запорошеній лижній куртці. Залишивши мотоцикл, він підбіг до базарних столів, за одним духом випив кухоль молока і повернувся до машини.

— Куди їдемо? — привітно спитав його Окайомов.

— У Островськ. А що?

— Може, підвезеш? Не скривджу.

— Мене й чорт не скривдить! — Хлопець засміявся, завів мотоцикл і крикнув: — Сідай! Та держись міцніше… — Окайомов швидко заліз на заднє сидіння. — Хочеш за скобу держись, хочеш — за мене!

Мотоцикл рвонув з місця і, здійнявши хмару пилу, помчав вулицею. Окайомов уявив собі вивчену напам'ять карту місцевості. «Островськ… Островськ… — трясучись на жорсткому сидінні, пригадував він. — Так. Це на північний захід. Кілометрів п'ятдесят. Чудово…»

Юнак гнав машину на граничній швидкості, не думаючи про свого пасажира, який підскакував на кожній ямці.

— Куди так поспішаєш? — заблагав Окайомов.

— На весілля. Дружок мій в Островську жениться. Теж тракторист, — не обертаючись, прокричав юнак.

Швидко пролітали мимо кущі, стовпи, вітер бив в обличчя, викликаючи на очах сльози… «Добре б на цьому мотоциклі добратися й до самого міста», — подумав Окайомов, і думка його запрацювала в цьому напрямку. Спитати в хлопця — чи не довезе до міста?

Ні, куди там, весілля у дружка для нього значно дорожче від усяких грошей. Окайомов виглянув з-за плеча хлопця і побачив, що попереду дорога зникала в лісному масиві. Треба захопити мотоцикл! І хоча в це рішення входило вбивство хлопця, про це Окайомов думав найменше. Це само собою зрозуміло — залишати живого свідка не можна. Окайомов думав про інше: чи вистачить в мотоциклі бензину, щоб добратися до міста? І що зробити з мотоциклом потім?

— Далеко ти від дому їдеш! — прокричав Окайомов на вухо юнакові. — А як бензину не вистачить?

— А шофери навіщо? — сміючись, відповів той.

Вони в'їхали в ліс, і зразу довелося зменшити швидкість. Розбита ще з весни лісна дорога була вся в ямах. Стукіт мотора відгукувався в лісі тріскучою луною.

Коло маленького поламаного місточка юнак зупинив мотоцикл:

— Злазь. Міст форсуємо пішки.

Окайомов зліз і оглянувся — навкруги ні душі. Юнак взявся за руль і покотив машину через міст. Окайомов, що ішов трохи ззаду, швидко вийняв пістолет і вистрілив у голову юнакові. Пістолет був з глушителем, і постріл прозвучав зовсім тихо, наче хтось плеснув у долоні. Окайомов підхопив юнака на руки, стягнув його з дороги і запхнув під міст.

У Островськ Окайомов не заїхав. Не доїжджаючи до нього кілометрів зо три, він прямо полями перебрався на іншу дорогу, яка вела до потрібного йому міста. Ця дорога була краща, і він дав максимальну швидкість.

Опівдні Окайомов в'їхав у місто. На околиці, де трамвай робив круг, він зупинився коло поштового відділення, приставив мотоцикл до стіни і зайшов усередину. Кілька хвилин поштовхавшись там, він вийшов і, наче забувши про мотоцикл, перейшов вулицю і сів на трамвай, що їхав у центр міста.

Рано-вранці черговий по управлінню, чекаючи зміни, сидів у кріслі, спершись руками об край стола, очі його були заплющені, але мозок фіксував кожен звук, що долинав з відчиненого вікна. Черговий почув ритмічне шарудіння мітли по асфальту. «Двірники вже вийшли на роботу, — подумав він, — незабаром змінять».

Задзвонив один з телефонів. Черговий безпомилково схопив потрібну трубку.

— Черговий по управлінню слухає!.. Так-так… Одну хвилинку… — Він підсунув аркуш паперу, затиснув плечем телефонну трубку і почав записувати. — Так… так… — В цей час задзвонив другий телефон. Черговий схопив другу трубку: — Заждіть хвилинку… — Він поспіхом закінчив розмову по першому телефону. — Черговий слухає! Так… так… Все ясно. Поздоровляю… Добре. Ясно. Дякую! — Черговий зняв трубку третього телефону: — Дайте квартиру полковника Астангова… Товаришу полковник, доповідає черговий по управлінню. Тільки що дзвонили з Лісного району. Один колгоспник, що повернувся з нічного, повідомив: приблизно в дві години ночі над Чорним бором кружляв літак, який потім полетів на захід. І водночас подзвонили з авіації — за сімдесят кілометрів од Чорного бору збито невідомий літак. З'ясовують — чий. За всіма даними, з цього літака скинули… Слухаю вас… Так-так-так… — Черговий знову записував. — Усе ясно… — Настала черга четвертого апарата: — Гараж?.. Говорять з управління. Терміново машину полковника Астангова до нього на квартиру. Чергову машину на дачу за Потаповим і Гончаровим. Негайно. Алло! Комутатор? Спите?.. Стежте за з'єднанням! Експедицію!.. Говорить черговий. Посильного — до мене і приготуйте йому мотоцикл. Швидше!

Залишивши на хвилинку телефони в спокої, черговий написав записку і вклав її в конверт. Увійшов посильний.

— Оце — майору Потапову. Особисто. У власні руки. Знаєте, де його дача?

— Знаю… не вперше.

— Полковник Астангов думає, що Потапов і Гончаров рибалять. Озеро знаєте?

— Знаю.

— От і добре. Швидше!..

Потапов і Гончаров з вудочками в руках сиділи на березі невеличкої затоки, серед густих верб. Перед ними лежало рожеве від світанку озеро.

— Зараз тільки і клює, — пошепки сказав Потапов, щулячись од ранкової прохолоди.

Гончаров засміявся:

— Чув про це не раз, а переконатися ніяк не можу. Вся надія на кружки!

— Не знаю, як би ти стріляв білок у Сибіру, а до риби твій характер не пристосований. Риба не любить неврастеніків. Ну чого ти щохвилини вудочку витягаєш?

— Черв'яка перевіряю, — а раптом зжерли?

— Закинь і сиди тихо.

— Єсть сидіти тихо, товаришу майор.

Хвилин десять вони мовчки дивилися на свої поплавки, але ті були нерухомі, мов забиті в стіну цвяхи.

У прозорій тиші ранку почулося тріскотіння мотоцикла. Гончаров прислухався і підморгнув Потапову:

— Б'юсь об заклад на місячну зарплату — це за нами.

— Невже за одне літо нас втретє з озера знімуть? — Потапов поклав вудочку і піднявся на горбок.

Мотоцикл вилетів із соснового переліска і, притишивши хід, котився вздовж озера. Побачивши Потапова, мотоцикліст збільшив швидкість і вихором домчав до затоки. Потапов прочитав записку чергового:

— Змотуй вудочки, Павле. Треба їхати в місто.

— Машина чекає вас на дачі. — Посильний козирнув, скочив на сідло, круто розвернувся і швидко зник у сосняку.

З кожною хвилиною мимохіть прискорюючи ходу, майор Потапов і старший лейтенант Гончаров мовчки йшли до дачі, забувши, що, на радість дітям, вони залишили в озері дев'ятнадцять запущених кружків.

Розшуки в Чорному бору почалися вранці і тривали цілий день. Попереду повільно рухались прибулі з міста провідники з собаками За ними, розтягнувшись на цілий кілометр, шеренгою йшли понад сто чоловік. Старший лейтенант Гончаров, який керував розшуком, весь час ходив вздовж цепу, йому здавалося, що розшуки провадяться неуважно і тільки тому протягом усього дня немає ніяких результатів.

Ліс шумів рівно і спокійно, наче хотів ошукати пильність людей, вдаючи, що нічого тут не трапилось, — усе, мовляв, тут, як і сто років тому, і даремно ви там щось шукаєте, погляньте, який я спокійний. Гончаров сердився. Чекіст він був молодий і ще не навчився хоча б зовні зберігати спокій.

Першим помітив щось підозріле мобілізований для участі в розшуках місцевий учитель. Він гукнув Гончарова і показав на верхівку високої осики, де серед зеленої крони видно було зламану гілляку з зів'ялим листям.

— Передайте по цепу — зупинитись! — крикнув Гончаров.

І одразу одна з собак загарчала, зупинившись на краю ями.

Це була та сама яма, колись вирита мисливцями на вовків, у яку впав Окайомов.

Гончаров кілька разів сфотографував місцевість, потім обережно спустився і виміряв сліди, що виднілися на дні ями. Земля під ногами м'яко пружинила. Гончаров поворушив землю носком чобота і одразу відкрився ледь присипаний білий парашут. Гончаров обережно витяг зібганий шовк, передав його нагору і почав ретельно оглядати кожен сантиметр землі. Але більш він нічого не знайшов, тільки жаба безперестану кидалася на стінку ями і скочувалася під ноги Гончарову. Лейтенант люто поглядав на неї: «Ця потвора знає все, що тут сталося, а я — нічого…»

Гончаров виліз із ями і наказав провідникам шукати слід. Собаки знову заметушились по лісовій гущавині, але, покружлявши, поверталися назад до ями. Незабаром до Гончарова підійшов один провідник і мовчки подав плискавий металевий флакон, знайдений собакою.

— Добре, — кладучи флакон у кишеню, несвідомо промовив Гончаров.

Він у цей час уже думав про те, що лише щойно найбільшою радістю здавалося йому знайти місце висадки диверсанта, і ось це місце знайдене, а замість радості його мучить розуміння того, що найважливіше і найважче — розшуки таємної бази диверсанта — попереду. Спробуй знайди її! Диверсант звідси міг піти в напрямку будь-якого з трьохсот шістдесяти градусів. З досвіду Гончаров знав, що база схована не менше як за десять-п'ятнадцять кілометрів від місця висадки, а вже за п'ять кілометрів звідси градуси кола розійдуться на сотні метрів. А база — це лише квадратний метр старанно замаскованої землі, точка в безбережному лісі. І знайти цю точку він зобов'язаний!

Гончаров розбив загін на чотири групи; вони будуть рухатись в чотирьох напрямках, а потім повернуться до ями і підуть по нових. І тільки тепер Гончаров помітив, що швидко темніє. Провадити розшуки вночі було нерозумно. Наказавши людям розташуватись на нічліг, Гончаров узяв парашут і рушив до дороги, де його чекала машина. Він вирішив побачитися з Потаповим, який мав бути на найближчій до бору станції Лісній.

Потапова на станції не було. Співробітник оперативної групи, який там чергував, сказав, що Потапов поїхав у місто — треба було обстежити поїзд. Обіцяв до ранку повернутися на станцію.

Маленька, глуха станція здавалася зовсім безлюдною. Світло горіло тільки у вікнах будиночка за станцією. Тісний зал для пасажирів був тьмяно освітлений ліхтарем зі свічкою, що висів над дверима.

— Ну й глушина, ніби всі повмирали. Хто ж тут поїзди зустрічає? — спитав Гончаров, сідаючи на твердий диван. Він вирішив дочекатися Потапова.

— А тут на добу один поїзд проходить, — відповів співробітник. — Це ж дорога не наскрізна, вітка до лісозаводу, і все. Ну, а як ваші справи?

— Під кінець дня знайшли місце приземлення. Тепер треба знайти голку в стогу сіна, — роздратовано відповів Гончаров.

— Знайдемо, — упевнено промовив співробітник.

— «Знайдемо»! Шапками закидаємо! — розсердився Гончаров.

Співробітник замовк і за хвилину вийшов на перон.

У цей час Потапов входив до кабінету полковника Астангова.

— Доповідаю — поїзд обстежили ретельно. Нічого…

— Нічого не знайшли, знаю, — перебив його Астангов. — І не могли знайти. Той, хто вас цікавить, уже на місці. Ось читайте…

Потапов прочитав запис двох телефонограм. У одній повідомлялось, що на околиці міста, поблизу сто першого почтового відділення, знайдено мотоцикл іжевської марки. У другій говорилось, що за двадцять кілометрів від Островська колгоспний пастух знайшов у лісі під містком тіло юнака — тракториста з Понизов'я.

— Я вже говорив з Понизов'ям, — вів далі Астангов. — Тракторист Сергій Любченко на світанку виїхав у Островськ на власному мотоциклі марки ІЖ. Півгодини тому повернулися з Островська люди, яких я туди посилав. Нічого істотного не привезли. Любченка вбито пострілом у потилицю. Пастух чув тільки шум мотоцикла. Загалом ясно — прибув агент кмітливий і добре споряджений. І невипадково стрибав він проти неділі — розраховував на те, що ми в цей день не працюємо. Ясно, що він поставив перед собою завдання — за всяку ціну протягом дня дістатися до нашого міста. Тут йому і сховатися легше, місто велике… Що там у Гончарова?

— Не знаю. Я його не бачив.

— Їдьте зараз на станцію Лісну, знайдіть Гончарова, хай продовжує розшуки і двічі на день дзвонить мені. Подивіться, як він там все організував, і повертайтесь. Я жду вас не пізніше десятої години ранку…

Майже в цей самий час Окайомов зупинився коло маленького будиночка на околиці міста. Оглянувшись на всі боки, він підійшов до воріт і взявся за кільце кособокої хвіртки, над якою висіла табличка: «Першотравнева вул., б. № 6, А. П. Гурко».

Хазяйка цього будинку Адалія Петрівна Гурко крізь вікно здивовано дивилася на незнайомого, що зайшов у двір і впевнено прямував до ґанку.

Окайомов переступив поріг і зупинився, з посмішкою дивлячись на Адалію Петрівну:

— Не впізнаєте?

— Пробачте… ні… — розгублено промовила вона.

— Окайомов. Григорій Максимович Окайомов.

— Григорій Максимович? — вигукнула Адалія Петрівна і, немов перелякавшись своїх слів, затулила уста рукою.

— Я, я, Адаліє Петрівно, я — власною персоною, — добродушно сміявся Окайомов.

Адалія Петрівна підійшла до нього впритул, пильно подивилася йому в обличчя:

— Не вірю… Не може бути… — прошепотіла вона, і враз її очі округлились: — Він! Він! Григорій Максимович!.. — Вона заплакала і ткнулася обличчям у плече Окайомова.

О, він прекрасно знав, чого ця стара жінка плаче, і терпляче ждав, поки вона заспокоїться!..

І ось вони сидять за столом один проти одного, і Адалія Петрівна, ніби ще не вірячи, не спускає з Окайомова сяючих очей.

— Дивлюся, дивлюся на вас, Григорію Максимовичу, і все не можу зрозуміти — уві сні це чи наяву?

— Ні, ні, Адаліє Петрівно, я не привид…

— Ви зрозумійте мене. Мій Саня через місяць, як поїхав на війну, прислав листа, що ви з ним в одній частині. А ще через місяць пише — Окайомов загинув під час відступу. А більше листів від нього і не було… — Ладна заплакати, Адалія Петрівна піднесла до очей хусточку.

— Війна, Адаліє Петрівно, війна… — Окайомов замовк, тривожно думаючи про те, що, виявляється, частина його саперів тоді коло річки все-таки врятувалась. — Кращі сини народу гинули першими. Санею ви можете пишатись. Про його хоробрість говорив увесь батальйон, його любили, і хто лишився живий — ніколи його не забуде.

— Дякую, рідний, — крізь сльози бурмотіла Адалія Петрівна. — Кожне слово про Саню — моя єдина втіха… — Заспокоївшись, Адалія Петрівна ніяково спитала: — А як же це ви?

— Як я воскрес? — допоміг їй Окайомов. — Досить звичайна історія. Тоді в серпні мене тяжко поранило. Фронт відкотився. Мене підібрали і сховали колгоспники. Вони мене й виходили. Потім — партизанський загін, армія і з нею похід до Берліна. А там, на колоні рейхстагу, поряд із своїм прізвищем я написав і прізвище вашого Сані: сержант Олександр Гурко…

— Ви кажете правду? — очі Адалії Петрівни знову наповнилися слізьми.

— Адаліє Петрівно, в таких справах…

— Не ображайтеся на мене, дуриу. Можна мені вас поцілувати? — Адалія Петрівна поривчасто обняла Окайомова і поцілувала його в лоб. — А я думала, що про Саню тільки я пам'ятаю…

— Як вам не соромно!.. — Окайомов трохи помовчав, як личить для такого моменту. — Ну ось… А знаєте, ким я став? Книжки пишу.

— Книжки? Та що ви? Як же це?

— Війна, Адаліє Петрівно, багатьох зробила письменниками. Ми стільки пережили там… на війні. Дуже багато пережили. Важко мовчати. Народ мусить знати, чого варта наша перемога. Знати і завжди про це пам'ятати. А книжку, над якою я зараз почав працювати, я хочу присвятити світлій пам'яті вашого Сані.

— Я просто не знаю, що й сказати вам… — Адалія Петрівна задихнулась від хвилювання. — Я — мати, що втратила єдиного сина. А ви така людина, така людина!..

— Та облиште ви, їй-богу. Я звичайнісінький чоловік, котрий не забуває дорогих і близьких людей. І все. От, скажімо, їхав я у ваше місто збирати матеріал для книжки, а думав: чи зумію сказати те, що зобов'язаний сказати про вашого славного сина? А тепер мов камінь з душі звалився…

— Спасибі, рідний. Материнське спасибі. А де ж ви зупинились? Мабуть, у готелі?

— Ні. Якраз я і хотів запитати вас: чи не можете ви дати мені притулок хоча б на тиждень?

— Як ви можете сумніватись?

— Я не хочу жити в готелі. Мені треба небагато — тихий і скромний куточок, щоб спокійно попрацювати.

— Мій будиночок, Григорію Максимовичу, у вашому розпорядженні.

— І ви розкажете мені про Саню. Я ж його дитинства зовсім не знаю. Коли до війни бував у вас, бігав тут такий… білявенький. І все.

— Так, бігав… — Адалія Петрівна схлипнула. — І нема його.

— Ні, Адаліє Петрівно, він… Є! Він живе в серцях усіх, хто його знав, він житиме в моїй книзі.

— Я вам усе-усе розкажу про нього. Він і в дитинстві був надзвичайним хлопчиком. Коли помер мій чоловік, ви в нашому місті вже не жили?

— Я виїхав раніше.

— Отож Саня залишився без батька в п'ятнадцять років. Повернулися ми з кладовища, а він і каже мені: «Мамо, не хвилюйся, тепер про тебе я піклуватимусь, і все буде добре, ось побачиш». Я йому сказала…

— Адаліє Петрівно, — обережно перебив жінку Окайомов, — все це ви розкажете мені по порядку. Ми присвятимо цьому всі вечори.

— Гаразд… Боже мій, чого ж це я не спитаю вас, ви ж, мабуть, з дороги не їли нічого?

— Не відмовлюсь, Адаліє Петрівно.

— Я зараз, зараз.

— Дайте мені поки що почитати Санині фронтові листи. Можна?

— Звичайно! Вони отут. — Адалія Петрівна поставила на стіл дерев'яну шкатулку і пішла на кухню.

Окайомов відкрив шкатулку. Зверху в ній лежали паспорт і пенсійна книжка Адалії Петрівни. Він швидко проглянув їх і з задоволенням відзначив, що штамп прописки в паспорті був точнісінько такий, як і в його паспортах, виготовлених у розвідувальному центрі.

«Все йде чудово, — думав він. — І, головне, я на перший час уже маю надійний захисток».

Коли Адалія Петрівна повернулась, Окайомов читав Санині листи, зігнутим пальцем змахуючи непрошені сльози.

На столі була розгорнута велика карта міста і його околиць. Косий промінь вранішнього сонця падав на карту і, відбиваючись од її глянцевої поверхні, сліпив очі Астангову і Потапову, що схилилися над картою.

Астангов випростався і потер пальцями втомлені від сонця очі.

— На жаль, карта не відповідає на питання: чого він сюди прибув? І чим довше я дивлюсь на карту, тим більше бачу об'єктів, які можуть його цікавити. Так, чого він прибув?

Це питання, поки на нього немає ясної відповіді, і визначає перший етап нашої роботи.

— А можливо, наше місто — це тільки обманний маневр, і він перебереться кудись інде? — висловив припущення Потапов.

— Не думаю, — помовчавши, сказав Астангов. — Якщо вже вони вирішили скидати його так далеко від кордону, то їм не було потреби рискувати тільки заради того, щоб нас обдурити, їхній розрахунок, по-моєму, такий: висадка в глибині нашої території з метою якнайшвидшого наближення до об'єкта. І до великого міста, де можна легше сховатись. Так чи інакше, ми повинні за вихідну точку взяти те, що він прибув саме до нас. Не забувайте Потапов, що в нашому місті інститут Вольського, а для них це дуже ласий шматочок. Може, інститут Вольського. — Астангов синім олівцем обвів на карті кілька кварталів міста. — Це зона діяльності вашої оперативної групи. Але згадаємо й інші об'єкти. — Астангов зробив на карті ще кілька кружечків. — Залізничний вузол… Військовий аеродром… Артилерійський полігон… Тут працюватимуть інші групи. Але інститут Вольського — це головне. Переконаний. Організуйте найпильніший нагляд за інститутом і його заміським філіалом. Проведіть бесіди з людьми: з шофером Вольського, з його секретарем — всі повинні бути напоготові. Подивіться його дачу. Встановіть нагляд і там. Поговоріть і з самим Вольським. Його теж треба попередити.

Довідавшись, що Вольський приїздить в інститут об одинадцятій годині, Потапов вирішив побачитися з ним і одночасно оглянути його дачу.

Дача Вольського була за містом, у виселку, і прямо перед воротами починався сосновий ліс. Дача була обгороджена високим, глухим парканом, з колючим дротом угорі — це Потапову сподобалось. Але зовсім не сподобалося те, що хвіртка була навстіж розчинена. Потапов пройшов через увесь садок до майданчика перед будинком і тут побачив Сергія Дмитровича Вольського. Професор учив сина їздити на двоколісному велосипеді. З мокрою спиною він бігав слідом за вихляючим велосипедом, щось кричав, сміявся. Потапов зупинився за кущем жоржини. Він не хотів заважати професорові. «Моєму ще й триколісний не під силу», — подумав Потапов про свого сина і, ніби засоромившись від цієї непотрібної думки, рішуче вийшов з-за куща.

— Дурненький, ти їдь сміливіше! Отак! — Професор Вольський поставив ногу на педаль і хотів уже відштовхнутись, але в цей час побачив Потапова. — Ви до мене?

— Так, професоре. Пробачте, розмова термінова…

Вольський здивовано подивився на Потапова і знизав плечима:

— Ну що ж, проходьте на веранду, я тільки руки помию.

Потапов зійшов на веранду. В цей час професорів син з веселим відчаєм на обличчі промчав на вихляючому велосипеді повз веранду і у хвіртку виїхав на вулицю. Вийнявши блокнот, Потапов записав: «Хвіртка. Хлопчик».

— Я слухаю вас. — Професор Вольський стояв на дверях, непривітно розглядаючи Потапова, який незграбно засовував блокнот у кишеню. — Ми можемо розмовляти тут?

Вони сіли за круглий стіл. Потапов назвав себе, Вольський здивовано підняв брови.

— Виникла необхідність, Сергію Дмитровичу, негайно посилити вашу охорону, — сухо сказав Потапов.

— По-моєму, інститут охороняється досить добре, — сказав Вольський.

— Йдеться і про охорону вас особисто. І коли б не було для того підстав, ми б не дозволили собі вас турбувати. — Потапова трохи сердило, що професор слухає його підкреслено байдуже.

— Ну, гаразд, що я маю робити? — уже люб'язніше промовив Вольський.

— Ми повинні заздалегідь знати про те, де ви будете протягом дня. Хай про це дзвонить нам ваш секретар. Це — перше. Потім ми просимо вас на цей період дещо обмежити свої стосунки із сторонніми людьми. І, в усякому разі, бути завжди насторожі.

Вольський посміхнувся:

— Добре. Далі!

— Поки що все, Сергію Дмитровичу.

— І як довго триватиме цей ваш… період?

— Точно не знаю.

— Чорт забирай! — щиро вирвалося у Вольського.

Потапов розсміявся:

— Не треба було вам робити винаходів, які дуже турбують різних панів за кордоном.

— Гаразд, підкоряюсь. Чаю хочете?

— Дякую. У мене ще безліч справ. Пробачте за турботу. До побачення. — Потапов зійшов з веранди і обернувся: — Між іншим ваш хлопчик виїхав на вулицю. Краще було б туди його не пускати. І хвіртку замикати.

Професор Вольський промовчав.

Потапов у машині повертався в місто. По обидва боки, наче кольорова кінострічка, милувала око різнокольорова картина дачного передмістя. Майнули, підстрибуючи коло сітки, волейболісти, дама в строкатому халаті з рушником на плечі, велосипедист (чи не син Вольського? Ні…), шеренга піонерів перед щоглою з прапором, дівчина і юнак коло ганку тримаються за руки, сонце хлюпнуло полум'ям у кольорове скло веранди… Потапов усе це бачив і не бачив. У його мозку невідступно і тривожно билася одна думка: де зараз той поки що не відомий йому чоловік, якого він повинен знайти?

Розділ третій

Професор Вольський вів депутатський прийом у приміщенні райвиконкому. Виборці, що прийшли до нього, сиділи в коридорі і неквапно розмовляли про свої справи.

Окайомов сидів коло дверей першим. Сусідкою його була літня жінка з орденом «Знак Пошани» на лацкані синього бостонового костюма. Вона раз у раз поглядала на ручний годинник і зітхала. Уже давно в кабінет до депутата зайшов старенький біленький дідусь, що займав чергу перед Окайомовим.

— Щось дід застряв там… — промовив хтось із черги.

— Мабуть, складна, справа, — відгукнулась сусідка Окайомова. — А наш депутат такий — поки до правди не докопається, справи не облишить. Ось у мене таке вже складне питання було, сам прокурор міста несправедливість допустив. А депутат і до прокурора добрався, підправив його як треба. Я спеціально прийшла подякувати йому. Хоч і часу немає, а діждусь.

— І я до нього вдруге йду, та тільки не за тим… — втрутився в розмову юнак у червоній футболці. — Він написав про мене прохання у міністерство, а там ніякої уваги.

— Ох, він не любить цього! — вигукнула жінка. — По моїй справі він прокуророві спочатку подзвонив. Той, як і ведеться, пообіцяв, а потім і пальцем не повів. Я знову до товариша Вольського: так, мовляв, і так — справа моя не посувається. У нього аж обличчя посіріло. І такий він папірець прокуророві одписав, що той миттю справу мою вирішив.

Двері розчинилися, у коридор вийшов сивенький дідусь, якого проводжав Вольський.

— Будь ласка, хто ще, — звернувся Вольський до присутніх.

І ось вони сиділи один проти одного: Вольський і той, хто хотів його знищити. Але робити це сьогодні Окайомов не збирався — він прийшов сюди зовсім з іншою метою.

Окайомову треба було будь-що наблизитися до інституту Вольського і до нього самого. Довідавшись, що Вольський як депутат регулярно приймає відвідувачів, Окайомов вирішив насамперед використати цю можливість. Під час відвідання Вольського він розраховував або вкрасти його депутатський бланк, або домогтися, щоб Вольський написав на бланку яку-небудь записку. Одним словом, іменний бланк Вольського, його особистий підпис, його почерк Окайомову могли дуже знадобиться…

Вольський вибачився перед Окайомовим і почав дзвонити по телефону:

— Завідуючий міськвідділом соцзабезпечення? З вами говорить депутат Верховної Ради Вольський… Здрастуйте. Зараз до вас з моєю запискою прийде персональний пенсіонер товариш Сугробов (Окайомов відзначив про себе: «З моєю запискою»). Прийміть його, будь ласка, без черги і уважно вислухайте — ваші люди неуважно поставилися до старого… Ну от і добре. До побачення. — Вольський поклав трубку і повернувся до Окайомова — Я слухаю вас.

Ідучи на прийом до Вольського, Окайомов до найменших дрібниць продумав, як і про що буде з ним розмовляти. Він вирішив по можливості не називати жодного прізвища, але на випадок, якщо це доведеться зробити, узнав із старих газет округ, де балотувався Вольський, в списку мешканців одного з будинків вибрав собі звичайне прізвище — Єгоров — і запам'ятав адресу цього Єгорова. Коли б Вольський почав перевіряти, він переконався б, що така людина справді існує. До того ж, Окайомов придумав хитрий привід для відвідання депутата…

Поклавши зціплені руки на стіл і розглядаючи їх, Окайомов заговорив із стриманим хвилюванням і чарівливою щирістю:

— Я людина маленька. Всього-на-всього бухгалтер у промартілі. Але і в маленької людини можуть бути великі неприємності…. Все почалось майже рік тому, коли до нас в артіль прибув новий технорук. Людиною він виявився спритною, знає, як робити гроші і для держави, і для себе. Спершу все йшло нормально і нічого нечесного він не робив. Але потім почалося… І, правду кажучи, я не зразу в цьому розібрався. Все зрозумів тільки тоді, коли він вручив мені перший подарунок — п'ятсот карбованців. Сім'я в мене чимала — вісім душ. Один одного менший. Старший цього року ходитиме в десятий клас. Мишком його звати. І ось з ним і сталася вся драма… — Окайомов зітхнув і вів далі: — Одержавши перший подарунок, одержав і другий, і третій. Словом, у хаті з'явилися невеликі, але гроші. І от одного разу дружина причепилася до мене: звідкіля гроші? А я візьми та й скажи їй усю правду. А Мишко цю розмову випадково почув. Незабаром він спіймав мене сам на сам і каже: «Я комсомолець і не хочу, щоб батько в мене був злодієм. Одне з двох, каже: або ти підеш куди слід і все розкажеш, або я піду з дому…» Так, легко йому це сказати, а як мені таке зробити? Це ж, значить, суд і тюрма, а сім'я залишиться без годувальника. Отож син на минулому тижні пішов з дому і живе в товариша. Кажуть, шукає роботу. Я прийшов до вас, Сергію Дмитровичу, за порадою — що робити?..

Вольський слухав Окайомова, трохи розгубившись: вперше до нього прийшов виборець з такою несподіваною і складною справою. Він зовсім не уявляв собі, як можна допомогти цій людині.

— Не знаю, що вам і порадити, — сказав Вольський. — Я розумію і вашого сина, і вас. Тобто я, звичайно, не виправдую вас…

— Я й сам знаю, що винен, — вставив Окайомов. — І знаю, що покарання мені не уникнути. Але сім'я… четверо малих дітей…

— От-от, саме це… — Вольський подумав і запитав: — Багато ви так… заробили?

— Багато не багато, а тисячі три перепало.

— А якщо ви ці гроші внесете одночасно із заявою в прокуратуру.

— Ви так радите? — Окайомов дивився на Вольського з таким виразом обличчя, наче напружено обдумував цю пораду.

— По-моєму, це єдиний вихід. Тоді я зможу вам допомогти. Подзвоню прокуророві, попрошу його поставитися до цієї справи не формально, а по-людському. Адже ж і законники не повинні забувати вашу сім'ю.

— Саме так. Ви це зробите? Правда?

— Так, так. Твердо вам обіцяю.

Окайомов підвівся.

— Сергію Дмитровичу!.. — Очі його зволожилися. — От відчував я, що зустріну тут людину, якій можна все розповісти. Величезне вам спасибі. Я ще зайду до вас, як зроблю все, що ви порадили. Можна?

— Обов'язково. Я прямо при вас і подзвоню кому треба.

— До побачення, Сергію Дмитровичу… — Окайомов рушив до дверей і раптом зупинився. — Мало не забув. Тут ще така біда — прийшов я до вас в робочий час, можуть в артілі галас зчинити. Чи не дали б ви мені записочку, що я був у вас на прийомі. Дуже прошу.

— Це можна. — Вольський підсунув до себе депутатський блокнот і задумався, як писати. — Кому ж писати? Директорові?

— Так. Голові промартілі імені Першого травня…

— Так… Голові промартілі… Імені… Першого… травня, — повторював уголос Вольський, надписуючи адресу.

— А знаєте, чому я вирішив іти саме до вас? (Вольський перестав писати і слухав Окайомова). Пригадав, як ви, виступаючи перед виборцями, — він і це вичитав у старих газетах, — сказали, що в депутата не може бути справ великих і малих, усі — великі!

— Дурниці! — різко промовив Вольський і поклав ручку на стіл. — Я цього ніколи не говорив.

— Як не говорили? Що ви, Сергію Дмитровичу? Я ж сам чув. — Окайомов усміхався.

Але у виразі його обличчя Вольський бачив незрозумілий переляк.

— Та отак — не говорив, і все. Це в газеті таку нісенітницю написали! Я говорив зовсім інше: що для депутата не може бути поділу виборців на людей великих і маленьких. Людей — розумієте? — Вольський розсердився. Він раптом пригадав цю історію, як лаявся з газетою, як редактор обіцяв вмістити поправку і не вмістив. Одночасно йому раптом і цей відвідувач став чомусь неприємним, а його справа якоюсь достоєвщиною для бідних. — Отак… І якщо у вас там в артілі заговорять з приводу вашої тимчасової відсутності сьогодні, хай мені подзвонять по телефону, я скажу все, що треба. Писати не обов'язково.

— Добре, добре, — швидко згодився Окайомов. — До побачення.

Окайомов вийшов з кабінету злий і розгублений. Ідучи сюди, він передбачив багато що, але ніяк не чекав, що його план зірветься через несумлінну роботу якогось газетного репортера. Він утішав себе тим, що все-таки користь від цього візиту є — він побачився і поговорив з людиною, заради якої його сюди послали. Адже це все знадобиться.

Окайомов вийшов на вулицю. Біля під'їзду, виблискуючи на сонці лаком, стояв темно-синій ЗІМ. «Мабуть, його машина, — вирішив Окайомов. — Треба перевірити».

— Дорогий товаришу, — звернувся він до шофера, — ви, часом, не з нашим депутатом їздите?

— А що таке? — насторожився шофер.

— Та от був зараз у нього на прийомі. Горе в мене — сина втратив. Звелів мені в суботу заяву принести. Що Вольський і що Сергій, це я пам'ятаю, а як по-батькові — не знаю. Спитати не наважився. Незручно якось…

— Дмитрович.

— От спасибі, дорогий. Авжеж, Дмитрович. Як вибирав його — пам'ятав, а тут враз вилетіло.

— Буває…

«Так. Машина — його, — думав Окайомов, повільно йдучи вулицею. — Номер десять сорок сім… десять сорок сім. Водієві років тридцять. Коло правого ока маленький шрам. На розмову йде…»

Потапов уже давно думав про депутатські прийоми Вольського і зараз поспішав у райраду, щоб подивитися, в якій обстановці вони відбуваються і чи не може тут ворог знайти якусь щілину.

— Товаришу начальник, можна вас на хвилинку?

Потапов удав, що нічого не чує, і обернувся, тільки відкриваючи двері райради, — його кликав шофер Вольського, який сидів у машині.

— А, товариш Ільїн! — Потапов підійшов до машини. — Здрастуйте. Що нового?

— Зараз підходив до мене громадянин — цікавився, як по батькові професора. Сказав, що був на прийомі, мовляв, син у нього пропав, і що йому треба заяву професорові писати.

— Так, так. І давно це було?

— Ну, хвилин п'ять тому.

— Куди він пішов?

— От туди. Ви саме звідти йшли.

— А який на вигляд?

— Та звичайний собі. В сірому піджаку, штани заправлені в чоботи.

— Так… так… — Виробивши в собі звичку запам'ятовувати все, що потрапляє на очі, Потапов пригадав, що на перехресті він тільки що зустрів високого на зріст чоловіка в сірому піджаку і звернув увагу на те, що був цей чоловік у чоботах. Правда, обличчя він не запам'ятав. — Дякую, товаришу Ільїн. Подумаємо…

У черзі до Вольського залишалось чотири чоловіки. Потапов підсів п'ятим. Приблизно через годину надійшла його черга, і він увійшов до кабінету. Побачивши його, Вольський нахмурився:

— Ну, а ви що проситимете?

— Те ж саме, Сергію Дмитровичу, — усміхнувся Потапов. — Пильності.

— Може, поставимо сюди вартового з гвинтівкою?

— Хай краще вартовий цей буде у вас всередині, — сухо промовив Потапов і, помовчавши, спитав: — Хто ж із цікавих людей у вас сьогодні на прийомі?

Вольський здивовано підняв брови:

— Ну, голубе мій, додумались. Як завжди, багато різних людей. А що таке?

— Та… дрібниці. Один відвідувач вияснив у вашого шофера, як вас по батькові. Син у нього пропав, чи що?

— Не пропав, а пішов від нього… Дивно — тут він увесь час звертався до мене на ім'я і по батькові.

— Він був у сірому піджаку і в чоботах? — швидко спитав Потапов.

— Так, так.

— Ваш виборець?

— Так. Бухгалтер з промартілі… — Вольський заглянув у блокнот. — З промартілі імені Першого травня.

— А як його прізвище?

— Прізвище? Він не назвав. Не встиг назвати. А мені питати було незручно — міг подумати не те, що треба. Я хотів написати йому записку, потім передумав.

— Яку записку?

— Що він був у мене на прийомі. Він прийшов до мене в робочий час.

— Він у вас довідку просив?

— Так.

— А чому ж ви передумали?

— А так. Розгнівався… Зовсім з іншого приводу.

— Можна знати, з якого?

Вольський розсердився:

— Ну, це вже не стосується того, чим ви займаєтесь! — уже сердито промовив Вольський.

Адалія Петрівна зустріла Окайомова несподіваною і страшною новиною:

— Вас тут цілу годину один чоловік чекав…

Окайомов повільно обернувся до хазяйки будинку. Вираз на його обличчі був такий, що вона розгубилась.

— Не турбуйтеся, дорогий Григорію Максимовичу, — забелькотіла вона. — Він у вас багато часу не забере. Це наш сусід. Тут я у всьому винна. Ненароком сказала йому, що ви пишете, і він хоче розказати вам щось дуже важливе…

Окайомов полегшено зітхнув, облизнув пересохлі губи.

— Адаліє Петрівно, — заговорив він хрипким від люті голосом, — я просив би вас і найкатегоричніше — не робити мені базарної реклами! Я ж ясно вам сказав — мені тихий куточок для роботи потрібен. Інакше б я зупинився в готелі. Мені треба працювати, а не патякати з вашими сусідами. Ну як ви могли…

Окайомова перервав рішучий стукіт у двері..

— Це він, — пошепки сказала Адалія Петрівна. — Григорію Максимовичу, рідний мій, ну, лайте мене, стару дурепу. Але не виганяти ж людину. Сусід. Поговоріть з ним хоч кілька хвилин.

Двері відчинилися, і увійшов кремезний чоловік років п'ятдесяти з жовтими, обкуреними вусами.

— Ласкаво прошу! — сказав він самому собі і церемонно, в пояс уклонився Окайомову. — Пробачте, звичайно, але не знаю, як вас звати-величати.

— Заходьте, заходьте. — Окайомов подружньому взяв сусіда під руку і провів до стола. — Сідайте.

Від захожого відгонило вином, і це трохи заспокоїло Окайомова. Адалія Петрівна навшпиньки вийшла з кімнати.

— Спасибі вам, знову ж, не знаю, як вас звати-величати. А я буду, значить, Горбильов. Кирило Євгенович Горбильов. Сусід вашої хазяйки, Адалії Петрівни. А до вас справу маю. Можна сказати, секретну справу.

— Слухаю вас, товаришу Горбильов. — Окайомов пильно дивився на гостя, думаючи: «А раптом цей чоловік підісланий чекістами?»

— Ви, значить, письменник і можете прописати в газеті про наші неподобства.

— Цікаво, які ж це неподобства? — механічно спитав Окайомов.

— Які? А ось послухайте, товаришу письменник. Вони хочуть проценти з пальця висмоктувати і за це преміальні одержувати, а я їм заважаю.

— Нічого не розумію. Які проценти? Хто вони?

— Вони — це, значить, Пириков — голова нашої промартілі. А я там, знову ж таки, майстер. Так от, значить, артіль плану не тягне. Тоді Пириков винайшов, значить, обман — як роздути проценти з нічого, перевиконати, мовляв, план і загребти преміальні. А я йому заважаю, оскільки я людина чесна. Він, значить, почав мене улещувати — так, мовляв, і так, хороший мій, підпиши дуту рапортичку, і я тебе не забуду. Ну, а я…

— Послухайте, товаришу Горбильов! Я письменник. У газетах не співробітничаю, і такі факти мене зовсім не цікавлять.

— Як це — не цікавлять? — Горбильов від здивування навіть підвівся. — Тут ми маємо шахрайство, і, знову ж, за рахунок держави. А вам, значить, не цікаво? Не розумію — як це так?

— Дуже просто. Я пишу про війну, і мені…

— А це хіба, знову ж, не війна? Тільки тут ворог, значить, внутрішній. Може, ви ще не розібрали, в чому тут сіль? То слухайте… Артіль за квартал повинна дати три тисячі двісті штук жерстяної посуди по чотирьох артикулах. Так? А дає, значить, щонайбільше дві тисячі з гаком. А якщо взяти і один артикул викинути, наче, значить, його й не було…

— Досить, товаришу Горбильов! Мене це зовсім не цікавить! Розумієте?

— Ну гаразд, — несподівано згодився Горбильов. — Про бідони і каструлі нецікаво. Але ж він вирішив зжерти живу людину! Лю-ди-ну! Мене тобто. Раз я, знову-таки, на його комбінацію не йду, значить, мене треба витурити на вулицю — та й кінець. Це вас теж не цікавить?

— Послухайте, Горбильов! — Окайомов підвівся. — У мене нема часу слухати ваші історії. Розумієте? Нема часу. Прошу вас — дайте мені спокій.

— Виганяєте, значить? — сумним голосом запитав Горбильов.

— Розумійте як хочете. До побачення.

Горбильов насунув картуза.

— Ех ви, письменник! Спільно із злодіями думаєте! — він махнув рукою і вийшов, грюкнувши дверима.

Окайомов ледве затамував гнів, викликаний цим безглуздим візитом, і задумався.

Дурна історія! Якийсь Пириков… артикули… бідони. А через цю дурницю притулок Адалії Петрівни перестає бути надійним. Про існування тут письменника вже знає цей тип. Завтра він скаже ще кому-небудь. Шкода, звичайно, але рискувати не можна — треба зникати. Треба пробиратися до бази, взяти там усе, що потрібно, і змінити шкуру. О, чорт!.. І все зіпсувала оця балакуча баба! Окайомов знову розгнівався.

— Пробачте мені, Григорію Максимовичу… — у дверях стала Адалія Петрівна.

— Що ж вам пробачати… Можу вас тільки ще раз попросити про те ж саме — не робити мені базарної реклами, — ледве стримуючи себе, сказав Окайомов.

— Ніколи і нікому! — урочисто промовила Адалія Петрівна.

— От і чудово! — Окайомов подивився на годинника. — Через годину я їду в Борськ. Днів на два. Треба побачитися там з однополчанином. Ви вже, якщо можна, нікому мій диван не здавайте.

— Ох, Григорію Максимовичу, навіщо ви так говорите?!

— Ну добре, добре, мир. — Окайомов простягнув хазяйці руку. — Пробачте, Адаліє Петрівно, якщо я зопалу сказав що-небудь різке. І до побачення.

— Я чекатиму вас, Григорію Максимовичу.

— У вівторок над вечір повернусь, дасть бог.

— А втім, добре, — згоден. Пошукайте цього бухгалтера. Скільки в місті артілей імені Першого травня?

— Одинадцять.

— Скільки це забере часу?

— Думаю, до вечора вправлюсь.

— Гончаров дзвонив? Що в нього?

— Нічого. Нервує він, товаришу полковник.

— Я теж нервую… Скільки людей беруть зараз участь в розшуках?

— Чоловік двадцять. Решту довелося відпустити — людей зірвали з роботи, думали, на два-три дні… Гончаров сказав, що в неділю дасть відпочинок усім. Адже там багато хто вже по тижню в лісі живе, обросли, як партизани…

— А сам він хоч спить?

— Я думаю, що він спати взагалі розучився, товаришу полковник.

— Ну, добре. Ідіть…

Побувавши в чотирьох артілях, Потапов почав думати, що полковник Астангов мав рацію, коли сумнівався в необхідності цього розшуку. Адже на прийомі у Вольського міг бути і справжній бухгалтер. І якщо він цього бухгалтера знайде, то це нічого не дасть. А якщо бухгалтером назвався хтось інший, то його не буде в артілях. Тільки дві деталі кінець кінцем схилили Астангова до рішення провести розшук: а раптом диверсант справді переховується в артілі? І, друге, чому він розпитував шофера, як по батькові Вольського? Це підозріло, і якщо в жодній з артілей не виявиться бухгалтера, який минулого четверга був на прийомі у Вольського, тоді можна буде зробити не дуже певний висновок: на прийомі у Вольського був саме той, кого вони шукають.

І ось Потапов ще в одній артілі імені Першого травня.

Він пройшов у комірчину, на дверях якої позначено: «Голова Г. Г. Пириков». У великій кімнаті, в кутку якої притулилася комірчина, стояв такий гуркіт молотків по жерсті, що Потапов не знав, як йому розмовляти.

— Що у вас? — крикнув йому Пириков.

Потапов мовчки простягнув голові артілі своє посвідчення. Пириков судорожно ковтнув повітря і вмить зблід.

— Мені треба поговорити з вашим бухгалтером, — схилившись через стіл прямо до обличчя Пирикова, сказав Потапов.

— Він на бюлетені, — запинаючись, відповів Пириков.

— Давно?

— Третій день… Але я вас розумію. Можливо, ми припустили помилки. Ми…

— Дайте мені його домашню адресу, — перебив голову артілі Потапов.

— Зараз! — Пириков схопив зі столу зошит, але руки його трусилися так, що він не міг знайти потрібної сторінки. На обличчі в нього виступив піт. — Ось. Нагірна вулиця, двадцять, Прохор Онисимович Кучин. — Пириков встав: — Мені йти з вами?

— Спочатку я поїду до товариша Кучина, — ледве стримуючи посмішку, сказав Потапов і швидко вийшов.

Бухгалтер Кучин, що виявився зовсім не хворою людиною, розказав Потапову про темні справи голови артілі і попередив, що майстер артілі Горбильов уже ходив кудись скаржитись. Саме тому він і вирішив «забюлетенити», боячись, що Пириков примусить його оформити незаконні документи.

— До кого ходив майстер Горбильов?

— Він сказав мені: «Іду до однієї великої людини».

— Горбильов зараз в артілі?

— Як — в артілі? Пириков його звільнив…

Будиночок майстра Горбильова, сусідній з будинком Адалії Петрівни Гурко, потопав у густих кущах бузку. Потапов ледве розшукав на ньому номерний знак.

Шукаючи на дотик двері у темних сінях, Потапов почув, як низький жіночий голос докірливо сказав:

— Ех ти, старатель! Тобі більше за всіх треба.

— Мовчи, кажу! — відповів чоловічий голос. — Не твоє, знову ж таки, бабське діло.

— Не моє? А чим я тепер тебе годуватиму? Либонь, спитаєш?

— З голоду не помремо…

Потапов постукав. Пауза, а потім чоловічий голос:

— Заходьте. Хто там?

Потапов назвав себе Горбильову, який вийшов назустріч. Той переможно подивився на дружину:

— Бачиш? Є, знову ж таки, правда на землі? Є! Ви з приводу фокусників з нашої артілі?

— Про фокусників потім, Кириле Євгеновичу, а зараз я хотів би знати: ви минулого четверга були на прийомі у депутата Верховної Ради товариша Вольського?

— У четвер? У депутата? — Горбильов здивовано подивився на Потапова, на дружину, і раптом лице його похмурніло. — Значить, він ще й депутат?

— Хто?

— Хто-хто! Письменник, що живе в сусідки. — Горбильов крізь вікно показав на сусідній будинок. — Так, був я, знову ж таки, в нього, був, а він мене вигнав. От і вся пісня.

— Заждіть, заждіть, мене цікавить не письменник, а депутат Верховної Ради професор Вольський. У нього ви були?

— Професор! — посміхнувся Горбильов. — Усі вони професори. Приходить до письменника жива людина, каже, що її хотять зжерти шахраї, а письменник ту саму живу людину виганяє в шию. От і мене з'їли — з артілі мене, значить, витурили. Професор! Тьфу!

— А як прізвище цього вашого письменника?

Горбильов махнув рукою.

— А хто його знає! Знову ж таки, і знати не хочу. Одягається під народ — штани в чоботи, а народу цурається. Професор!..

— Так, так. А в професора Вольського в Зарічній райраді ви не були?

— Не був. Не зібрався. У письменника був, і то вигнали. То, значить, і вас наші акули не цікавлять? Чи коли акула зветься головою, то їй уже боятися нічого?

— Не турбуйтеся, Кириле Євгеновичу. — Потапов вирвав з блокнота папірець і написав на ньому номер телефону. — Подзвоніть завтра вранці по цьому номеру, вас негайно приймуть і все, що треба, зроблять. А зараз, пробачте, мені треба їхати.

— Зроблять? — недовірливо розглядаючи папірець, спитав Горбильов. — Ну що ж, знову ж таки, подивимось, побачимо.

Потапов вийшов на вулицю і сів у машину. Шофер завів мотор.

— Зажди-но, Колю, виключи, дай подумати. — Потапов дивився прямо перед собою, напружуючи пам'ять, — якась фраза, сказана Горбильовим під час розмови, трохи царапнула тоді свідомість і зразу ж проскочила мимо, а тепер вона турбувала Потапова, турбувала і щось обіцяла. Він почав пригадувати всю розмову по порядку: «Одягається під народ — штани в чоботи, а народу цурається».

— Колю, я зайду ще ось у цей будинок.

Потапов виліз із машини і пішов до будинку Адалії Петрівни Гурко, на ходу придумуючи привід для виправдання свого візиту.

Адалія Петрівна у дворі розвішувала білизну. Побачивши Потапова, що зайшов у хвіртку, вона вирішила, то це прийшов ще один візитер до Окайомова, і рішуче пішла йому назустріч.

— Ви до кого? — сердито спитала вона.

— Чи можу я побачити письменника, який живе у вас?

— Григорія Максимовича?

— Так.

— Ви його знайомий?

— З письменниками, можна сказати, знайомі всі його читачі, — привітно посміхнувся Потапов.

— Він поїхав, — помовчавши, непривітно промовила Адалія Петрівна.

— Коли?

— Вчора.

— Куди?

— А навіщо вам знати. Поїхав, і все. — Адалія Петрівна демонстративно повернулася до білизни.

Але саме це її небажання сказати, куди поїхав письменник, здалося Потапову підозрілим, і він попросив Адалію Петрівну зайти в кімнату.

— Нам треба поговорити…

Спочатку розмова в них не клеїлась, але поступово питання Потапова і відповіді жінки почали проясняти досить дивну історію.

— Отже, його прізвище Окайомов? Григорій Максимович Окайомов? Щось я такого письменника не знаю. Одну хвилинку, пробачте… — Потапов підійшов до вікна і покликав шофера: — Колю, миттю злітай у Спілку письменників і хай по всесоюзному списку перевірять, чи є такий письменник — Окайомов Григорій Максимович! Запиши. Тільки швидше! І повертайся сюди… Так, Адаліє Петрівно. І ви давно його знаєте?

— Що він — письменник, я узнала тільки тепер, коли він до мене приїхав. До війни був інженером-будівельником. Він пише зараз книгу про мого загиблого на війні сина.

— Вони були знайомі?

— Разом воювали… — Адалія Петрівна розказала всю історію знайомства їхньої сім'ї з Окайомовим, і як він, воскреснувши, з'явився тепер у її вдовиній хаті.

— Коли він до вас приїхав? — спитав Потапов і завмер, чекаючи відповіді.

— В передостанню неділю.

— Вранці? Ввечері?

— Над вечір.

— Так… — Потапова від хвилювання почало морозити.

В цей час у вікні з'явився шофер:

— Ось, товаришу майор. Кажуть, що такого не було і немає.

— Звичайно, немає і не могло бути, — відповів Потапов, навіть не глянувши на шофера.

Адалія Петрівна ще нічого до пуття не розуміла, але вже відчувала — трапилося щось тривожне.

— Не хвилюйтеся, Адаліє Петрівно, — заспокоював її Потапов, сам хвилюючись від того, що майже впевнився у своїх здогадах. — Значить, він поїхав учора?

— Так, так… Сказав: «Іду днів на два у Борськ побачитися з однополчанином». З ним щось трапилося? Чи він…

— Заспокойтесь. Скажіть, живучи у вас, він багато бував дома?

— Так, більше дома сидів. Газети читав. Писав.

— Ніяких своїх речей чи паперів він, звичайно, не залишив?

— Навіть газети і ті забрав з собою.

— А які в нього були речі?

— Все, що на ньому, і портфель. Більше нічого. Він казав, що речі його йдуть багажем з Ленінграда.

— Ясно. Опишіть мені його зовнішність.

— Боже мій, ну як це зробити? Я не вмію…

— Як він був одягнутий?

— Дай, боже, пригадати. Значить, піджак… сірий. Штани в чоботи. Українська сорочка, така… з тасьмочками на комірі…

— Ясно. А яке в нього обличчя, очі, волосся?

— Ой! — Адалія Петрівна схопилася, побігла в сусідню кімнату і повернулася з товстим родинним альбомом. — Тут є його фото. З моїм чоловіком. Це давно ще фотографувалися. На курорті, де познайомились. Ще до війни. Ось…

Потапов вп'явся очима у фотографію. Адалія Петрівна хотіла показати, де на фотографії Окайомов, а де — її чоловік, але Потапов зупинив її.

— Окайомов оце? — спитав він голосом, що урвався від хвилювання.

Фотографія точно підказала обличчя людини, яку він зустрів на перехресті, коли йшов на прийом до Вольського.

— Так, це він.

— Проти цієї фотографії він дуже змінився?

— Ні. Тільки сивина в волоссі з'явилася.

Потапов заспокоївся і встав.

— Ну от і все, Адаліє Петрівно. Я візьму у вас до завтра цю фотографію. Вранці ви одержите її цілісіньку.

— Будь ласка, будь ласка. Але що ж все-таки трапилось?

Обдумуючи відповідь, Потапов пильно подивився на стривожену жінку. І він вирішив сказати їй усе.

— Хоч як вам це буде прикро, Адаліє Петрівно, але ви повинні знати, що дали притулок небезпечній людині. І, звичайно, він ніякий не письменник і не друг вашого сина. Він хитро і підло обдурив вас, спекулюючи вашим материнським почуттям, йому потрібний був ваш будинок, щоб на деякий час сховатись. Оце і все…

Адалія Петрівна слухала Потапова із закам'янілим обличчям. У її спрямованому мимо Потапова погляді світилися подив і страждання.

— Навіщо? Боже мій!.. Я ж мати… — тихо промовила вона.

— Для таких людей, Адаліє Петрівно, нічого святого не існує.

— Що ж тепер робити? — розгублено спитала Адалія Петрівна, і враз у її очах спалахнув гнів. — Він же має повернутись!

— Цього, Адаліє Петрівно, не буде. Сюди він не повернеться. Ну, а якщо повернеться, то ви повинні, і це ваш обов'язок, не показати, що ви щось знаєте. А всіх необхідних заходів уживемо ми. І взагалі, прошу вас: нікому ні слова про те, що я у вас був, і про те, що ви сьогодні довідалися. — Звичайно, звичайно…

Розділ четвертий

Полковник Астангов проводив нараду з оперативною групою Потапова. Всі сиділи навколо стола, перед кожним — аркуш паперу. Можна було подумати, що ці люди сидять на тихому і спокійному занятті. Тим часом тут аналізували бойову операцію, до кінця якої ще було далеко. Кожний увесь час пам'ятав, що ворог зник, і де він тепер, у цю хвилину, — невідомо. Весь сенс наради зводився до одного: як випереити ворога і завдати йому удару раніше, ніж він зробить свій злочин.

На фотографії, взятій Потаповим у Адалії Петрівни, Вольський і його шофер одразу впізнали того чоловіка, що приходив на прийом. Тепер Потапов був певний, що Окайомов саме той, кого скинули над Чорним бором і кого він повинен знайти. І його дратувало, що полковник Астангов і досі дотримується, як він каже, «двох версій, при можливості ще й третьої». От і зараз полковник знову заговорив про це.

— Проаналізуємо, товариші, першу з цих версій, для нас найвигіднішу. — Полковник навіть не глянув на Потапова, але всі зрозуміли, що наголошене слово «найвигіднішу» адресоване саме Потапову. — За цією версією, скинутий у Чорному бору агент — убивця тракториста Любченка і пожилець Гурко. І що цей самий чоловік на прийомі у Вольського намагався одержати іменний бланк професора. Переляканий відвідинами майстра Горбильова, він зник. Прізвище його Окайомов. Це той самий Окайомов, якого у сорок першому році призвали в діючу армію, а зараз він лічиться у списку загиблих.

— Це саме так, — тихо промовив Потапов.

— Можливо, можливо, — миролюбно згодився Астангов. — Підкреслюю — можливо. Та хіба ви маєте хоч один доказ, що скинутий у Чорному бору диверсант і Окайомов це одна й та ж сама особа?

— А те, що Окайомов з'явився у Гурко тієї ж неділі, коли був скинутий диверсант! — гарячкуючи, відповів Потапов. — Нарешті, мотоцикл, що опинився в місті тієї ж самої неділі?

Слухаючи Потапова, Астангов на згоду кивав головою, а потім сказав:

— А давайте уявимо собі таку ситуацію: ворожа розвідка задумала диверсію проти інституту Вольського. Ми знаємо, що цей об'єкт для них дуже важливий. І ми знаємо, що саме тут вони вже із скандалом провалились. І ось тепер вони вирішили успіх диверсії застрахувати всіма можливими засобами. Послали, наприклад, не одного виконавця, а двох, трьох. І скинули у Чорному бору — одного, а Окайомов — це другий. Прибули вони в наше місто різними шляхами, але в один призначений їм час. Ви можете, Потапов, спростувати цю версію?

Потапов посміхнувся:

— Звичайно, ні. Але з таким самим успіхом можна припустити, що в місто прибуло двадцять виконавців.

— Це не спростування. Двадцять — абсурд! А два, три — варіант допустимий. Хіба не могли вони скинути в Чорний бір не одного, а двох або навіть трьох чоловік?

— Але ж парашут знайшли один, — зауважив Гончаров.

— Знаю, товаришу Гончаров. А може, другий і третій парашути ви не змогли знайти, як не знайшли ще таємної бази? Хіба таке припущення не має підстав?

Гончаров опустив голову і вмить почервонів. Викликаний на цю розмову з Лісного, він уже давно чекав докору полковника за безрезультатні розшуки бази. І ось маєш, сам нарвався…

— Ні, товариші, — вів далі Астангов, — ми просто не маємо права все зводити до однієї гіпотези і не передбачити всього, що треба передбачити… Ось вам, наприклад, ще одна версія — скинутий або скинуті в Чорному бору діють самі по собі, а Окайомов — окремо, і один з одним вони не зв'язані. Хіба не може бути і такої ситуації?

— Це малоймовірно, якщо їх випустили з одного барлога, — ніяковіючи, промовив молодий співробітник із групи Потапова. — Ви ж самі сказали, товаришу полковник, що їм треба застрахувати свій успіх, отже, всі вони повинні діяти організовано.

— За логікою, це так, згоден. Ну, а коли барлоги різні? Хіба інститут Вольського може непокоїти тільки один барліг? Крім того, може бути і таке: до нас у місто прибули, скажімо, два виконавці, один з них займається інститутом Вольського, а другий… Наприклад, артилерійським полігоном. Ми повинні думати і про таку гіпотезу…

Астангов дуже любив такі аналізи операцій. Він розумів, що це важливо для всіх співробітників. Проводячи такий аналіз, він, звичайно, добре розумів, що потаповська версія — найнадійніша. Однак він невтомно пропонував нові й нові гіпотези, висловлював сумніви, ставив питання, бо знав, що в цій суперечці кристалізується і відточується думка людей, і вони привчаються робити свої припущення на основі найбільш точних, старанно відібраних даних. Нарешті, повністю підтримати версію Потапова полковник Астангов просто не мав права, бо він відповідав не тільки за охорону інституту Вольського, а повинен був передбачити будь-який крок ворога.

Потапов, у свою чергу, добре розумів полковника Астангова, розумів його сумніви. Зараз його турбувало інше — напередодні полковник сказав йому, що має намір забрати в нього двох співробітників для зміцнення іншої оперативної групи, а от з цим він ніяк не міг погодитись.

Перехопивши погляд полковника, Потапов сказав:

— А чи не вийде так: ми почнемо розробляти кілька версій, розпорошимо на це сили і загубимо те, що вже досить ясно визначилось? Я маю на увазі реального Окайомова.

— Я повинен думати про всі версії, — сухо відповів Астангов. — А щодо вашої групи, то ви займетесь лише Окайомовим. І забирати у вас людей я передумав.

Потапов не стримався і полегшено зітхнув. Астангов засміявся:

— Камінь з серця звалився?

Посміхнулись і всі, хто сидів за столом.

Тільки Гончаров сидів, опустивши голову.

— Але повернемось до версії з Окайомовим. Ваші міркування, Потапов! — Астангов підсунув до себе папір.

— Отже, етап перший — висадка, — упевнено заговорив Потапов. — Записуємо відомі нам дані на цьому етапі. Час висадки. Це ми знаємо більш-менш точно. Далі — місце висадки. Знаємо. Це нам Гончаров знайшов. Відзначаємо перший випадок такої далекої від кордону висадки. Враховуючи те, що літак збитий, вони навряд чи зроблять таке вдруге. Мета такої глибокої висадки одна — швидше дістатися до міста, в якому працює інститут Вольського. Все в ім'я цього, аж до вбивства власника мотоцикла. Вбивство здійснене з глушителем. База схована добре. Словом, перший етап подій свідчить, що ворог досвідчений, сміливий і енергійний. Що ми не знаємо? Де він обладнав свою базу. Але розшуки бази тривають… Етап другий — Окайомов у місті. Поява його в Гурко…

— А як ви розцінюєте, що він з'явився під своїм справжнім прізвищем? — перебив Потапова полковник.

— Я вважаю це за серйозну помилку ворога, — відповів Потапов, — адже йдеться про розкриття не тільки прізвища, але й зовнішності.

— Я думаю інакше, — сказав полковник Астангов. — Такий досвідчений диверсант не міг не знати, до чого приведе розкриття прізвища. Пригадайте, який хитрий ключ знайшов він до серця Гурко. Абсолютно безпомилковий і тонкий хід! Щоб він не продумав питання з прізвищем?! Неправдоподібно! Ні, товариші, він жертвував розкриттям прізвища. Заради надійної явки на перший, найважчий для нього час. Все це розраховано з початку до кінця, і з усіх точок зору нам краще думати саме так, а не тішити себе його помилками… Продовжуйте, Потапов.

Потапов помовчав, обдумуючи те, що сказав Астангов, і вів далі:

— І все-таки на цьому етапі він припустився безперечних помилок. Усвідомлення цих помилок, очевидно, і примусило його так швидко зникнути. Тепер я хочу викласти план дальших дій своєї оперативної групи…

— Заждіть хвилинку, — знову перебив Потапова полковник. — Мені хочеться звернути вашу увагу на дві повчальні деталі в операції. Чи завдяки звичайній випадковості знайшли ми майстра Горбильова і Адалію Петрівну Гурко? Ні, товариші, тут ми повинні віддати належне майору Потапову. Це він наполіг на перевірці артілей і натрапив на Горбильова. І далі він проявив справді чекістську увагу до дрібниць. Він запам'ятав фразу шофера Вольського про костюм незнайомця і не пропустив її повз увагу в розмові з Горбильовим. Те, що могло здатися випадковістю, насправді стало результатом розумної роботи. Запам'ятайте це, товариші. Але поки ми розмовляємо, Окайомов діє, і йото треба шукати кожної години, кожної хвилини. Займемося тим, що нам слід робити. Прошу вас, Потапов, викласти ваш план…

В обговоренні плану взяли участь усі, крім Астангова і Гончарова. Полковник слухав, що говорили інші, щось записував і непомітно поглядав на похмурого Гончарова, який, здавалося, взагалі нічого не чув.

— План хороший, — сказав, нарешті, Астангов. — Були і розумні зауваження товаришів.

Він замовк, і Потапов занепокоєно помітив, що на обличчі полковника з'явився вираз, з яким він звичайно говорить дошкульні зауваження.

— Шкода тільки, що ми не можемо погодити цього плану з Окайомовим, а він якраз і може порушити його чіткість. Інакше кажучи, в плані я бачу істотний недолік — в ньому все обгрунтоване, але не визначено тото головного, що ми повинні робити завтра. Ні, не завтра, а сьогодні… — Астангов подивився на годинника. — Товаришу Гончаров, мене непокоїть ваш настрій. (Гончаров здригнувся і хотів підвестися). Сидіть, сидіть. Справа в тому, що ваша ділянка, товаришу Гончаров, сьогодні, саме сьогодні, головна. Ви встигли відмінити відпочинок групи розшуку на неділю?

— Не зовсім: мене пізно повідомили про ваш наказ. Але чоловік двадцять працюватимуть.

— Двадцять… — Полковник помовчав. — Ось що, Потапов: одразу з усією групою їдьте в Чорний бір. Справа у тому, товариші, що, за всіма об'єктивними даними, Окайомов зараз кинеться до своєї бази. Ми ж пам'ятаємо, що в нього з собою був тільки портфель з паперами. Це означає, що без бази він обійтися не може. Погано, що зараз літо, — воно дає Окайомову можливість обходитись без житла і маневрувати часом. Словом, або тепер, або трохи згодом він піде до своєї бази, і тому Чорний бір — для нас найголовніший об'єкт. Це безперечно, і це треба підкреслити в плані операції.

— Знімемо нагляд і за інститутом? — схвильовано запитав Потапов.

— Ці дні за інститутом наглядатиме група капітана Орлова. Товаришу Гончаров, карта Чорного бору у вас з собою.

— Завжди.

— Тоді зробимо так: усі, крім Потапова і Гончарова, вільні. Годину на збори…

Коли співробітники опергрупи вийшли, Астангов узяв у Гончарова карту і розгорнув її на столі:

— Давайте подумаємо, як перекрити всі підходи до Чорного бору. Ваші пропозиції, товаришу Гончаров.

Вважаючи, що з тривожної ситуації він вийшов вчасно, Окайомов діяв досить сміливо. Кілька днів після зникнення з будинку Гурко він прожив у дачній місцевості, ночуючи під відкритим небом, потім повернувся до міста, купив на вокзалі квиток до станції, першої після Лісної, і сів у поїзд. Він вирішив, що найбезпечніше дістатися до Чорного бору саме поїздом, у якому завжди багато людей.

У поїзді йому одразу ж пощастило — він опинився у вагоні з бригадою естрадних артистів. Окайомов умить збагнув, що ця весела компанія може йому стати в пригоді. Враз він швидко перезнайомився з усією бригадою, привабивши всіх своїм наївним захопленням з приводу того, що уперше в житті розмовляє з артистами. Ще один вдалий момент — з'ясувалося, що бригада їде з концертом саме на станцію Лісну. Поважна естрадна дама, життя якої почалося явно на світанку нашого століття, закочуючи очі під лоба, пояснила Окайомову, що вона — ілюзіонний номер.

— Що це означає? — з дитячою зацікавленістю спитав Окайомов.

— Я можу зробити все, що захочу, — пустотливо відповіла дама.

— Як же це так?

— Апаратура… — таємниче промовила дама і показала на засунутий під лавку великий обдертий чемодан.

«Знадобиться й мені ця апаратура», — зауважив сам собі Окайомов і заговорив з керівником бригади — маленьким вухатим чоловічком у шкіряній курточці на «блискавці». Дізнавшись, що Окайомов теж їде в бік Лісної, вухатий чоловічок по секрету взяв Окайомова за руку і, злодійкувато озирнувшись, швидко промовив:

— Можемо обслужити.

— Як — обслужити? — не зрозумів Окайомов.

— Блискуче. Ви в якій установі працюєте?

— У школі, — без запинки відповів Окайомов.

— Чудово! — пискнув чоловічок. — Шкільний коридор — це ж прекрасна площадка! Парти виносяться в коридор, і публіка сидить, як на уроці. Хе-хе-хе! Ви, як тільки приїдете, шепніть своїм людям — є, мовляв, концерт. Прекрасний, веселий естрадний концерт. Квитки по десять карбованців — дешевше дірки з бублика. Одержите свою сотнягу. Розумієте? Шукайте нас в клубі селища Лісне. У нас там плановий концерт. А вам ми дамо гала-виставу на три відділи. А після концерту посидимо, пісень поспіваємо… — Вухатий чоловік потер ручками. — Розумієте?

Окайомов розсміявся:

— Он як це робиться. Ну що ж, я обов'язково скажу. Шукати вас, значить, у клубі? Чудово… — Окайомов умить зміркував, що він далі робитиме. — А можна мені подивитися ваш концерт? Я ж повинен знати, що радити. Правда?

— Про що розмова? — підстрибнув вухатий. — Ви наш почесний гість, і все. Не хвилюйтесь — концерт перший сорт!..

Поруч із залізницею простягалося шосе. Поїзд раз у раз обганяв уквітчані стрічками підводи і грузовики з святково вдягнутими людьми. У відкриті вікна вагона долинали пісні, переливи гармошок — у селах святкували старовинне народне свято на честь літа.

Окайомов і на це розраховував — чим більше людей на дорогах і стежках, тим легше буде йому ховатись. У артистів естради на свято був свій, вузькопрофесійний погляд. Дама-ілюзіон, провівши жадібним поглядом низку переповнених людьми грузовиків, сплеснула пухкими руками:

— Що робиться. У таке свято їхати з одним тільки плановим концертом. Це ж неподобство! — Вона презирливо подивилася на вухатого чоловічка.

Той, мабуть, відчував себе винним і, наче відмахуючись од погляду дами, крутив вухатою головою…

Поїзд підходив до станції Лісної. Артисти з чемоданами товпилися коло виходу. Серед них був і Окайомов. Він тримав у руках найважчий чемодан дами-ілюзіон, яка стояла поруч, багатозначно заглядаючи в очі Окайомову.

На пероні артистів зустрів завклубом, який повів їх повз вокзал прямо у селище.

На станції Лісній, крім артистів, ніхто не зійшов. Гончаров зачекав, поки поїзд рушить, і на машині поїхав до Потапова, який ждав його в лісниковій хатинці на узліссі Чорного бору.

Потапов зустрів його там, де дорога повертала у ліс. Вони відпустили машину і сіли на лузі під кроною могутнього дуба.

— Ну що?

— Нічого. Концерт приїхав.

— Який концерт?

— Бригада естрадників. Сьогодні в Лісному концерт.

— Розумієш, Павле… — Потапов поклав руку на коліно Гончарову, — мені оця доба здається найвідповідальнішою. А завтра, коли в бору знову діятиме твоя група розшуку, нам буде легше.

— А я, як на лихо, групу розшуку послабив саме в цей день, — засмучено сказав Гончаров. — Полковник мені цього не пробачить…

— Ну що ж, люди повинні відпочити. — Потапов вийняв з кишені карту Чорного бору і розгорнув її на колінах. — А тут підходу до лісу нема? — Він указав на зелену смужку зі сходу.

— Я ж говорив: тут майже непрохідні болота. Тутешні мисливці і ті обходять це місце. Крім того, тут починаються ділянки лісозаводу, де завжди є люди, яких я попередив. Ти що, не віриш мені?

Потапов подивився на друга:

— Даремно нервуєш, Павле.

— Спокійним мені нема чого бути. Я ж знаю, що думає Астангов про мене: довірив, мовляв, таку відповідальну справу тюхтієві…

— Полковник прекрасно розуміє, як важко вести пошуки в такому лісі. Мене хвилює зовсім інше. От ми розставимо пости навколо бору. Вважаємо, що підходи до нього перекриті. Але ж від поста до поста відстань он яка! Отут, наприклад, кілометрів п'ять — не менше. А Окайомов не дурень — він може намацати наші пости і пройти між ними.

— А що коли пости весь час рухатимуться? — запропонував Гончаров.

— Я вже думав про це. Є серйозне «але». Тоді Окайомову легше буде виявити наших людей. Прислухається, визначить, що пост пройшов, зачекає і ввійде в ліс.

— Я особисто весь час ходитиму.

— До речі, про твою дільницю. Всі дані свідчать, що після висадки Окайомов вийшов із Чорного бору в напрямку на селище Лісне. Мотоцикліста місцеві жителі бачили, коли він вранці в'їжджав у селище сам. А Окайомову заблудити в такому лісі так само легко, як і нам. Отже, якщо він хоче добратися до бази, то зробить усе, щоб піти тим самим шляхом, яким він уже один раз ішов. Отже, я думаю, що селище і станція — найвідповідальніша зона. Дивись, Павле, пильно. З усієї групи я поставив сюди тебе, бо покладаюсь на тебе, як на самого себе

Гончаров вдячно подивився на друга…

Сонце швидко спускалося за темне громаддя лісу, з якого вже виповзали сині тіні і поступово заливали рівний луг перед лісом. Неначе прийнявши вахту від заснулих птахів, у лузі заскрипів самітний деркач.

Друзі ще кілька хвилин посиділи мовчки, Потапов підвівся:

— Пора, Павле… Бажаю тобі успіху. — Він за руку притягнув до себе Гончарова і ніяково обняв: — На все добре…

У клубі вже готувалися до концерту. Артисти розпаковували свої чемодани, розвішували на стінах убиральні яскраві костюми Завклубом сам сидів у касі, радіючи, що люди так жваво розкуповують квитки.

Окайомов підійшов до керівника бригади артистів:

— От що я вирішив: чим сидіти мені тут склавши руки, я краще піду і домовлюся з ким треба у школі про ваш концерт.

— Оце добре! — Вухатий чоловічок потер руки. — Тільки нікому, звичайно, про це ні слова. Справа ліва, розумієте? Про концерт повинні знати я, ви і та людина, яка дасть приміщення.

— Розумію. Можете не турбуватись…

Окайомов вийшов з клубу чорним ходом, пробрався в глиб садка і ліг у густому малиннику.

Завклубом, продавши всі квитки, радісно прибіг за куліси:

— Повний збір! Можна починати!

— Де ми — там завжди повний збір! — поважно промовив вухатий.

— А ви, я бачу, ще не всі зібралися?

— Як не всі? — Вухатий придивився до артистів, що товпилися коло сцени. — Всі, як один. А! — Він, нарешті, догадався, про кого питає завклубом. — Він не виступає. Просто так приїхав з нами, повітрям подихати.

Концерт почався о дев'ятій годині. Завклубом провів Гончарова в зал, і вони стали коло дверей. Виступала співачка. Притиснувши руки до грудей, вона млосно співала про побачення з коханим, про місяць, про зорі… Гончаров просто не міг цього слухати.

— Сторонніх серед них нема? — роздратовано спитав він у завклубом.

— Де? — не зрозумів той.

— Серед артистів.

— А! — завклубом засміявся. — Одна компанія. Я їх уже не перший раз запрошую…

Не дослухавши пісні, Гончаров вийшов з клубу.

Селище поринуло у тишу і суцільну темряву. Нерухомо розкинулось над заснулою землею оксамитове зоряне небо, тільки Чумацький Шлях перетинав його, сиплючи білий пил на темне пасмо лісу.

— І ніч, як на лихо, безмісячна, — вголос сказав Гончаров і, тримаючись трохи ближче до будинків, пішов на станцію.

Співробітник, що чергував на станції, раптово виріс перед Гончаровим з темряви.

— Пост чотирнадцять на місці, — тихо сказав він і пішов поряд з Гончаровим. — Все спокійно. Тільки парочка закоханих пройшла.

— Закохані? — неспокійно запитав Гончаров.

— Точно, товаришу старший лейтенант. Хлопчина років сімнадцяти і дівчина до пари. Про зорі розмовляли. Вона собі зірку на все життя вибирала — просто сміх…

— Куди вони пішли?

— Он туди, за водокачку…

Гончаров вирішив перевірити. За водокачкою стежка пролягла через канаву і вела на невеликий горб, увінчаний сосною. Звідти чулися голоси.

Хлопець і дівчина сиділи на корінні, прихилившись до стовбура сосни. Гончаров причаївся за кілька кроків од них.

— А ти не забудеш мене? — спитала дівчина. — Дівчат на цілину он скільки поїхало!..

— Надю, не треба т-так говорити, — трохи заїкаючись, сказав хлопець.

— Якщо почнеш забувати, — помовчавши, сказала дівчина, — подивись на мою зірку. І я буду кожного вечора дивитися на неї. Добре?

— Д-добре. Ти краще скажи: приїдеш?

— Приїду! Випускні екзамени здам і диплома не чекатиму. Туди хай присилають.

— А коли м-мати не пустить?

— Вона вже перекипіла. Сьогодні каже: «Приміряй-но мої валянки, там, мабуть, лютий холод».

— Сп-правді? Так і сказала?

— Еге… У кіно завтра підемо?

— Н-не можу, Надійко. Завтра знову йдемо на розшуки в ліс.

Гончаров усміхнувся — він пригадав хлопця Днів зо три тому він підійшов у лісі до Гончарова і, заїкаючись, спитав: «А чи м-мож-на дістати нам м-міношукачі? Вони ж під землею бачать…»

Гончаров безшумно зійшов з горба і пішов далі вздовж залізниці, поступово заглиблюючись у чагарник понад лісом.

Окайомов повернувся в клуб, коли концерт уже кінчався.

— Все гаразд, — сказав він вухатому. — Влаштувати можна завтра. Але не в школі, а на лісозаводі. Це звідси кілометрів п'ять.

— На лісозаводі? — Вухатий здивовано знизав вузенькими плечима. — Там же нема де виступати. Я цю точку знаю.

— Коли ви були там востаннє?

— На травневі свята. Я вів переговори з директором заводу.

— Ех, ви! — засміявся Окайомов. — Там уже готовий літній клуб на п'ятсот чоловік.

— П'ятсот?.. — Вухатий підстрибнув. — Красота!

— Домовляємося так: завтра о дванадцятій приходьте на станцію, я познайомлю вас із представником заводу. Ясно?

— Цілком. Завтра о дванадцятій.

— А зараз я піду спати до приятеля. Голова розболілася.

— А ми ж збиралися після концерту того… — Вухатий ляснув себе по горлу.

— Не можу. Отже, завтра о дванадцятій. На все добре…

Окайомов догадувався, звичайно, що Чорний бір під наглядом. Це лякало його так само, як думка, що тайник знайдений, ліквідований і що там чекає засада. Він підбирався до лісу з максимальною обережністю. Перш ніж переповзти через залізничну колію, він майже годину пролежав за насипом. Добравшись до чагарника, він повз далі і підвівся тільки тоді, коли до лісу залишилося не більше п'яти кроків.

Темрявою, рівним гомоном дерев ліс обступив Окайомова з усіх боків. У перші хвилини дерева здавалися йому живими істотами, що йдуть по його слідах, і він раз по раз оглядався і слухав. Але поступово він звик до лісної темряви і рухався дедалі впевненіше і швидше. Ішов він, майже інстинктивно вгадуючи знайомі місця, точно тим самим маршрутом, яким після приземлення вибирався з лісу до залізниці. Ось повна канава води і навислий над нею гриб — коріння величезної ялини — саме тут він перестрибнув тоді через канаву. Ось зламана бурею сосна—стовбур, мов самітна колона, і зависла на ялинах засохла крона. Ось струмочок, що оббігає величезний замшілий камінь.

Усе ближче заповітне місце коло тристовбурної ялини. Окайомов просувався з величезною обережністю. Крок, зупинка, і весь він перетворюється на слух. Ще крок, зупинка… Потім він поповз далі…

Побачивши тристовбурну ялину, він завмер і довго лежав, затамувавши подих, прислухаючись до кожного шурхоту.

Нічого підозрілого. Окайомов швидко підповз до ялини і великим мисливським ножем розрив землю. Він узяв згорток з рацією і одягом, вибухівку, документи, а решту знову загорнув. Встав і пішов далі — до шосе.

Іти тепер було важче. Втомлював досить важкий згорток, і дорога була нова, невідома — весь час треба було думати про те, щоб не збитися з потрібного напрямку. Доводилося часто зупинятись, шукати просвіти в кронах дерев і перевіряти шлях на Полярній зірці.

Ось він знову зупинився, і в ту ж мить, коли затихли його кроки, позаду почувся хрускіт зламаної гілки. Окайомов завмер — цей несподіваний, ледве чутний звук сказав йому все: його переслідують!

Стиснувши в кишені піджака пістолет, Окайомов пішов далі, весь перетворившись на слух, — так, там позаду йшов чоловік… Чоловік, який не вміє безшумно ходити лісом. Як він не помітив його раніше? Так, абсолютно точно — його переслідують.

Трапилось це так… Гончаров пройшов до сусіднього поста за поворотом залізничної колії, поговорив із співробітником, який там чергував, і пішов назад до станції, ідучи тепер уже узліссям. Коли, за його розрахунком, до водокачки лишалося кілометрів зо два, він зупинився під старою ялиною і почав прислухатися до тихого й рівного гомону лісу. І раптом кроків за десять від нього з кущів до лісу метнулась чорна тінь, а потім з лісу долинув шурхіт, який швидко віддалявся. Гончаров уже вийняв пістолет, щоб подати умовний сигнал пострілом, але одразу передумав: «Візьму сам». Гончаров обережно почав заглиблюватися в ліс. Він тепер увесь час чув шелест попереду і його все дужче охоплювало пекуче відчуття близькості ворога і радісний трепет від думки, що він його спіймає.

Зрозумівши по звуках, що ворог вовтузиться коло своєї бази, Гончаров вирішив атакувати його після того, як той візьме свої речі. Але Окайомов порушив його план, коли, залишивши базу, пішов уперед, а не назад, і пішов дуже швидко.

Окайомов ішов, гарячково обдумуючи, що робити.

Вирішено. На ходу Окайомов вийняв з потайної кишені папірець із записом шифру, порвав його на дрібні клаптики і розкидав — за будь-якої ситуації це не повинно потрапити до чужих рук. Потім Окайомов круто повернув і пішов назустріч своєму переслідувачеві.

Гончаров притулився до дерева. Окайомов ішов прямо на нього.

— Стій, стріляю! — крикнув Гончаров, зовсім не уявляючи собі, що зробити наступної секунди, і думаючи тільки про те, що повинен узяти ворога живим.

— Що значить стій? Хто це кричить? В чому справа? — спокійно обізвався Окайомов, ідучи прямо на Гончарова.

У цю мить Окайомов зробив кілька майже беззвучних пострілів на голос і почув, як глухо упало на землю тіло.

Гончаров лежав лицем до землі, викинувши вперед руку, що стискувала пістолет…

Окайомов вийшов до шосе, коли ніч ще панувала у притихлому бору. Аромат лісу змішувався з гірким запахом розігрітого за день гудрону. Чорна стрічка шосе була схожа на річку, що витікала з лісу. І знову Окайомову страшенно пощастило — він вийшов до шосе за п'ятсот метрів лівіше від поста, що стежив за дорогою.

Не виходячи на шосе, Окайомов пішов уздовж нього в напрямку міста. Позаду почувся наростаючий гул. Окайомов ліг у кювет і почав чекати. В далині, в лісовій гущавині, загойдалася жовта пляма світла; вона ставала дедалі яскравішою і, нарешті, з-за повороту випливло двоє очей автомобільних фар. Машина одразу зупинилася і коло неї замиготіли тіні. Окайомов зрозумів — машину зупинив патруль. Справді, це так і було. Співробітник, який там чергував, причепливо оглянув увесь грузовик, зазирнув навіть у залізну бочку, що качалася по кузову. Перевіривши документи, він відпустив машину, зробивши при цьому серйозну помилку: він не сказав шоферові, що шукає людину, і шофер поїхав, переконаний, що на дорозі шукають якесь украдене добро.

По шосе до Окайомова наближався, гуркочучи порожньою бочкою, грузовик. Коли машина була вже зовсім близько, Окайомов побачив, що шофер у кабіні сам. Він швидко вийшов на шосе і підняв руку. Розрахунок його був сміливий і рискований: якщо в машині будуть чекісти, він стріляє і знову тікає в ліс; зате, якщо все складеться благополучно, він матиме надійний і швидкий спосіб добратися до міста. Варто було рискувати. — Знову перевірка? — крикнув шофер.

Окайомов, не відповідаючи, підійшов до машини, відчинив дверцята кабіни і виліз на сидіння поруч із шофером.

— Швидко… в місто.

— У місто — можна, а швидко — ні, — пробурчав шофер, включаючи швидкість, — Машину на утиль пора.

Проїхавши кілометрів п'ять, шофер спитав:

— Що шукаєте?

— Що потрібно, те й шукаємо. Балакай менше, краще буде.

Мовчки вони доїхали до міста.

— Куди вам треба?

— На Східний вокзал…

До третьої години ночі на ноги підняли усе селище Лісне.

Потапов переговорив по телефону з трьома сусідніми районами і подзвонив у місто полковникові Астангову:

— Що трапилося, я ще не знаю. Годину тому я послав зв'язкового на пост Гончарова, але той його не знайшов. Слід веде в ліс.

— Дійте блискавично! — наказав полковник. — Я виїжджаю.

Собаки-шукачі взяли слід дуже швидко, але, заглибившись у ліс, почали поводитися менш упевнено, кидалися на всі боки, кружляли на одному місці. Потапов зрозумів: в лісі два сліди. Однак собаки вели людей далі і далі в гущавину бору.

… Павло Гончаров лежав навзнак — його перевернув Окайомов. По мертвотно-білому обличчю повзали мурашки. Потапов насамперед побачив цих мурашок і, опустившись на коліно, змахнув їх з обличчя друга. Потім він трохи підняв і акуратно опустив на землю важку руку, що вже не згиналася, і трохи підняв повіку над скляним оком… І все ще не хотів повірити, що Гончаров мертвий. Розстібнув йому сорочку, хотів послухати серце і відхитнувся: на нього чорними очицями глянули дві кульові рани з лівого боку.

До Потапова підійшов міліціонер:

— Товаришу майор, ось папірці якісь…

Потапов, узявши на долоню дрібні клаптики паперу, одразу зрозумів, що це таке, і наказав двом співробітникам ретельно обшукати місцевість.

До Потапова підбіг один з провідників:

— Товаришу майор, собаки взяли слід, ведуть до шосе.

Потапов востаннє подивився на мертве обличчя друга. Дивна річ: трагічне, непоправне сприймалося немов якоюсь другою свідомістю, і біль у серці був тупий, невиразний. Потапов повільно йшов від мертвого друга, не розуміючи в ту хвилину, що нестерпний біль від цієї втрати ще прийде до нього, але значно пізніше, коли на могилі вже засохнуть квіти і коли і ці події завершаться папкою з шістьма літерами «Справа», впоперек якої полковник Астангов розгонисто напише синім олівцем: «В архів…»

На шосе вже стояли машини, що примчали з міста і з сусідніх районів. Потапов побачив полковника Астангова. Він сидів на краю кювету і, здавалося, милувався картиною раннього лісу, пронизаного косими променями ранішнього сонця. Потапов підійшов до полковника.

— Убитий Гончаров!

— Загинув Гончаров?! А той знову втік…

У цей час Астангов стежив за собакою, який, покружлявши на шосе, почав рватися назад до лісу, не розуміючи, що знайшов саме той слід, який привів його з лісу на шосе.

— Заспокойте собаку! — гукнув Астангов.

Помовчавши, він повернувся до Потапова:

— Все питання в тому, куди він зник: туди? — Він махнув рукою у бік моста. — Чи туди?

— Я думаю, після того, що трапилось, він не наважиться йти в місто.

— Думаєте? Ех, Потапов, Потапов!.. Ви розумієте, що, поставивши нервового і малодосвідченого Гончарова на найвідповідальнішу ділянку, ви допомогли йому загинути? — сказавши ці жорстокі слова, від яких у Потапова потемніло в очах, полковник Астангов устав і пішов од Потапова. Зробивши кілька кроків, він обернувся і, майже підбігши до Потапова, заговорив швидко і гаряче:

— Та зрозумійте мене, Гончаров! Сильний і хитрий звір у хвилину небезпеки йде на мисливця, і це однаково небезпечно і для звіра, і для мисливця! Невже ви цього не знали?..

Не помічена полковником обмовка з прізвищем сказала Потапову все — Астангов теж увесь час думав про загиблого.

— Я майже переконаний, — помовчавши, вже спокійно говорив Астангов, — що він уже в місті. Постовий, який чергував тут на шосе, доповідає, що вночі пройшла тільки одна машина — грузовик з автобази «Сільгосппостачання». От що: беріть мою машину — і блискавкою в місто. Найдіть цей грузовик. О чотирнадцятій ноль-ноль доповісте результат. Я поки що залишуся тут…

«Победа» мчала в місто на граничній швидкості. Але якби вона навіть відірвалась од землі і полетіла, Потапов не помітив би цього.

… Автобаза «Сільгосппостачання». Диспетчер спить на вузенькій лавці, поклавши руку на телефон. Спросоння він довго не може зрозуміти, що від нього вимагають.

— Ваші машини сьогодні вночі працювали? — підвищивши голос, наче розмовляючи з глухим, втретє запитує в нього Потапов.

— Он що! — зрозумів, нарешті, диспетчер. — Тільки Кисляков був у рейсі. У Савелово їздив. Он його машина — коло паркану. Він її ремонтує.

Потапов підійшов до грузовика. Шофер сидів на підніжці і сумно дивився на розібраний карбюратор, що лежав перед ним на газеті.

— Що з карбюратором, товаришу Кисляков? — вдавано весело спитав Потапов, вдивляючись у землисте після безсонної ночі обличчя шофера.

— Що, що!.. — з досадою промовив шофер, навіть не глянувши на того, хто питав. — Замість пального дають дьоготь, а потім питають.

— Ви їздили в Савелово?

— Авжеж, не в любимчиках ходжу — як у Савелово, так мене женуть.

— Ви їхали вночі через Чорний бір?

Аж тепер, нарешті, шофер підвів очі на Потапова.

— Їхав. А що?

— От що, товаришу Кисляков: я — з держбезпеки.

— Розумію. Ваші в мене на шосе щось шукали. Тільки…

— Стривайте, товаришу Кисляков… — Потапов сів поруч з ним на підніжок. — Ми ловимо небезпечного злочинця, ворога нашої Батьківщини. 1 ми гадаємо, що він сьогодні вночі в районі Чорного бору скористався попутною машиною.

Шофер широко відкрив очі:

— Та що ви, їй-богу! Я ж віз вашого, — не дуже впевнено сказав він.

— Як нашого? Кого?

— А що він мені — документ чи що показував? Наказав везти, я й віз.

— Так, так… — квапився Потапов. — Розкажіть, який на вигляд цей чоловік.

Шофер почав розповідати. Око в нього виявилося пильне, і з кожною фразою перед Потаповим усе ясніше поставав образ Окайомова.

— На цього схожий? — Потапов показав шоферові фотографію.

— Він! Точна копія!

— Куди ви його відвезли?

— На Східний вокзал. Підвіз прямо до під'їзду.

— Він пішов у приміщення вокзалу?

— Ще при мені покликав носія і дав йому гроші на квиток.

— Куди?

— Не чув. Я вже розвертався.

— Що в нього було з собою?

— Згорток. Видно, важкий і цінний, бо жодного разу з рук не випустив.

— Дякую, товаришу Кисляков.

Розшукати на Східному вокзалі носія, який купував Окайомову квитка, було не дуже важко. І ось Потапов уже знав, що квиток куплено в купірований вагон до міста Борська і що клієнт подякував носієві не щедро, а в руках у клієнта був той самий згорток, і ніс він його сам.

— В управління, швидше! — крикнув Потапов, сідаючи в машину.

Шофер, який вже давно звик до таких наказів, глянув на площу і, всупереч усім правилам, перетнув її по прямій. Регулювальник уже підніс до рота свисток, але побачив номер машини і швидко перекрив в'їзд на площу.

За двадцять хвилин до другої Потапов доповідав про все полковнику Астангову.

— Чому в Борськ? Чому в Борськ? — нетерпляче, немов підганяючи власні думки, повторював полковник. — Так… Поїзд ще в дорозі. У Борську він буде через годину і сорок хвилин. Негайно зв'яжіться з Борськом, повідомте прикмети, хай пильно перевірять увесь поїзд. Вокзал оточити.

— Може, мені вилетіти туди літаком? Я ще встигну.

— Не треба. Я не дуже вірю, що він доїде до Борська.

Подзвонивши по селектору в Борськ і на всі проміжні станції, Потапов зайшов у свій кабінет і втомлено сів за стіл.

У розчинені вікна вривався шум вулиці. Ось почувся гучний сигнал піонерського горна. «Піонери їдуть у табори». Потапов виразно уявив собі, як мчать вулицею грузовики з веселою дітворою і на передній машині — горніст із сяючою на сонці сурмою. Він і сам колись їхав цією ж вулицею і теж сурмив у горн, і міліціонер на перехресті, посміхаючись, віддавав йому честь. Невже в його житті справді був цей безтурботний час? А зараз… Зараз десь недалеко перебуває людина, про яку він знає тільки одне — це ворог. Ворог його особистий, ворог усього його життя, ворог усього, що входить у святе слово Батьківщина. І одразу немов дикий вихор розкидав усе пережите ним за останню добу: перед очима Потапова безладно замиготіли люди, пейзажі, біле обличчя Гончарова…

Втричі важче зносити горе одному, коли не тільки близьким своїм про те горе не розповіси, коли навіть полковникові не скажеш того, що ти зараз переживаєш. Але Лена ніби відчула недобре. Півгодини тому Потапов подзвонив їй, щоб не чекала його вечеряти.

— Гаразд, — відповіла вона спокійно і, помовчавши, запитала: — У тебе неприємності?

— Ніяких. Просто дуже складна справа.

— Не хвилюйся, Колю. Ти ж знаєш себе. І я тебе знаю. 1 твої товариші знають. Ну, а неприємностей не буває тільки у тих, хто нічого не робить.

— Та звідки ти взяла? Завела: «Неприємності, неприємності»! — Потапов не міг приховати роздратування.

— Добре, добре! — засміялася Лена. — Неприємностей нема. А ночувати прийдеш?

— Не знаю.

На цьому розмова й кінчилась.

Скрипнули двері, і до кабінету увійшов полковник Астангов. Він сів на диван і, ніби продовжуючи перервану розмову, сказав:

— Ми, Потапов, складаємо зараз дуже серйозний іспит. Може, найсерйозніший за останні роки. І справи у нас складаються зовсім не так, як у книжках і фільмах на цю тему. Поки що в цьому поєдинку перевага на боці ворога. І це, незважаючи на те, що ми досить швидко натрапили на його слід. Він зробив кілька тактичних помилок, але й ми в боргу перед ним не залишились. От Гончаров!.. Непробачна помилка!

— А може, в Гончарова не було можливості зв'язатись з іншими людьми, і він змушений був піти за ним сам?

— Я допускаю це, Потапов, хоча думаю, що трапилося інакше. Але перед нами простий факт — убитий Гончаров, а той живий і знов зумів утекти.

Полковник Астангов устав, підійшов до Потапова і поклав йому на плече руку:

— Я знаю, Потапов, що він був вашим другом. Я теж любив його… — Полковник різко одвернувся і пройшов до стола. — Сідайте, прошу. Давайте ще раз проглянемо хід операції. — Поклавши перед собою аркуш паперу, полковник узяв олівця. — Що в нас зараз нового? Ми знайшли рештки його бази. Це послуга Гончарова. Рацію він, звичайно, забрав… — Полковник зняв телефонну трубку і назвав номер: — Весьолов? Це Астангов. Попередьте контрольний радіопункт — в ефірі мають з'явитися нові позивні. Розумієте? Стежити цілу добу. Доповідати мені негайно… Далі, Потапов. Ми маємо, нарешті, кілька клаптиків паперу з записом його шифру. — Полковник стукнув долонею по бильцях крісла: — Бачте, який хитрий тип? Ідучи назустріч Гончарову, він передбачив буквально все, встиг навіть знищити шифр. Якщо наші шифрувальники по цих клаптиках прочитають хоч що-небудь, їм треба за життя пам'ятник поставити! Так… А в Борськ я не вірю! Не вірю, і все. Адже ж він відчув нас у себе за плечима! Відчуває, сволота! І розуміє, що йому треба поспішати. А для цього йому не можна їхати від об'єкта так далеко. Не можна! Ось де логіка його поведінки… На всякий випадок, зробимо так: за сьогоднішній вечір і ніч перевіримо в місті всі вокзали, готелі, бульвари, ресторани, пивнички — словом, усі місця, де він може знайти притулок на ніч або хоча б на частину ночі, щоб не тинятися по вулицях. Він, мерзотник, не спить, і ми з вами теж не маємо права спати!

Окайомов зійшов з поїзда на глухому полустанку, який пам'ятав ще по своїй довоєнній роботі — їздив сюди колись за будівельним матеріалом.

Усі служби полустанка містилися в знятому з коліс товарному вагоні. Вздовж колії височіли чорні штабелі приготованого для вантаження торфу. Зразу за полустанком починалося торф'яне болото, заросле густим вільшняком. Окайомов знав, що кілометрів за три болото перетинає шосейна дорога. Саме тут він і вирішив влаштувати свою нову оперативну базу.

Зайшовши в кущі, Окайомов сів на суху, оброслу мохом купину. Втома вмить скувала його, страшенно захотілося спати. Він швидко зжував плитку шоколаду з сильним тонізуючим засобом і за кілька хвилин відчув наростаюче збудження: в голові зашуміло, мов після горілки. Окайомов устав і пішов крізь кущі, вишукуючи місце для бази.

Приблизно через годину з кущів на шосейну дорогу вийшов високий чоловік у темно-синьому костюмі і штанях навипуск. На руці він ніс уже не новенький плащ. Він озирнувся навкруги і поважно попрямував до стовпа з табличкою, де, чекаючи автобуса, стояло кілька чоловік.

— На автобус, товариші?

— На автобус.

— Скоро він буде?

— А хтозна. Це ж стихія!.. Ха! Дивіться — йде!

Старенький, запорошений автобус забрав пасажирів і, присідаючи на вибоїнах, покотив далі — до міста.

Окайомов сів на переднє місце і, поклавши плащ на коліна, дивився у вікно. «Все йде чудово, — думав він. — Якщо вони знову натрапили на мій слід, то кинулися в Борськ. Але навіщо ж, дорогі добродії? Я ж їду назад — до вас. І оселюся я у вас під самим носом. Де? Вам і на думку не спаде…»

У надвечірній час, коли присмерк уже спустився на місто, але світло на вулицях ще не засвітили, Окайомов увійшов у вестибюль готелю «Центральний» і звернувся до портьє:

— Вільний номер є?

— Нема і не буде. Он бачите? — Лисяча фізіономія портьє повернулася в бік темного кутка вестибюля, де в кріслах дрімали претенденти на номери.

— А сподіватись можна? — усміхаючись, спитав Окайомов.

— Будь ласка, це ваше право, — байдуже кинув портьє, уткнувши хитру мордочку в товсту реєстраційну книгу.

— Але якщо я можу сподіватись, — тихо промовив Окайомов, — то можете сподіватись і ви. Давайте сподіватись разом. Га?

— Залиште ваші документи! — наказав портьє.

Окайомов поклав на конторку свій паспорт.

— І сядьте отам. — Портьє показав на окремий стілець, що стояв коло самого входу.

Портьє розгорнув паспорт Окайомова — всю його першу сторінку закривала складена навпіл сторублівка. Портьє зсунув її рівно настільки, щоб прочитати прізвище власника паспорта, і крикнув:

— Філатов по броні міністерства тут?

— Я — Філатов… — Окайомов підійшов до конторки.

— Чого ж ви не сказали, що по броні? Заповніть анкету.

«Філатов, Іван Ілліч, рік народження 1910-й, — писав Окайомов. — Уродженець міста Демидова, Смоленської області. Місце роботи — агент постачання Ярославського шинного заводу. Термін перебування — п'ять днів…»

… Окайомов прийняв ванну і ліг у ліжко. Шоколад ще діяв, і спати йому не хотілося. «Ну що ж, містер агент постачання, давайте поговоримо на дозвіллі. Підсумуємо. Наслідки поки що невеликі: на одного шпига поменшало. Це, звичайно, добре, але не за цим ми сюди їхали. Не за цим.

І хоча все у нас посувається досить вдало, ми мусимо визнати, що ні на крок не наблизилися до головного. Правда, перше знайомство з об'єктом відбулося. Але й це виявилося дуже небезпечною справою… Щось, містер агент постачання, ми думаємо з вами не так, як треба. Чи не боїмося ми, часом, коли передусім треба думати про Вольського. Так, час іти в атаку. Тепер можна виграти тільки швидкістю і точністю дій. Але для цього треба знати, що в тебе за плечима все спокійно… Так, треба влаштуватися на роботу. Легалізувати своє існування, і тоді прощавайте, панове чекісти. Шукайте вітру в полі! Так і вирішуємо. Насамперед трошки тут відлежимось. Хіба не міг агент постачання схопити грип на своїй неспокійній роботі? За цей час виросте в нас рятівна борідка. А потім ми пускаємо в хід документи номер три — шофер другого класу Сергій Михайлович Гудков шукає роботу! Точка. Можна спати…»

Коли Окайомов поринув у неміцний, тривожний сон, до готелю «Центральний» зайшов Потапов. Портьє, дізнавшись, з ким він має справу, закрутився в'юном, і його обличчя видовжилося ще дужче.

— Що ви, що ви? — белькотів він пересохлими губами. — Уже другий день у нас немає жодного вільного номера. Бачите, де сплять люди?

Потапов попросив запалити світло і пильно придивився до обличчя кожного бездомного командировочного.

Ні, ні, Окайомов міг спати спокійно: його сон оберігав мерзотник з лисячою фізіономією.

Розділ п'ятий

Агент постачання Ярославського шинного заводу хворів цілий тиждень, не виходячи з номера. Нарешті настав ранок, коли він видужав і вирішив вийти погуляти.

— Як ваше здоров'ячко? — зустрів його портьє з лисячою фізіономією, що чергував цього ранку, — О, то ви й бороду у нас придбали!

— Поки валявся, виросла клята, — сміявся Окайомов. — Оце йду голитися. Можна мені одержати свій паспорт? — І ось вам ще за три дні за номер. Здачі не треба.

— Будь ласка. — Портьє віддав Окайомову паспорт і прошепотів: — Я його на прописочку не здавав. Щоб галасу не було. Тієї ночі, коли ви приїхали, мені дзвонили з міліції: просили номер для їхньої людини, а я відмовив — сказав, що немає вільних номерів. І раптом… прописочка. Розумієте? — Маленькі очиці портьє дивилися на Окайомова лукаво і підлесливо.

— Мені однаково, — усміхнувся Окайомов. — Вам так зручніше? 1 добре. Якщо мене питатимуть, я повернуся години через дві. Усього найкращого…

Портьє провів Окайомова до дверей, не догадуючись, що свого приємного з усіх поглядів мешканця він бачить востаннє. А втім, несподіване зникнення агента постачання анітрохи не засмутило портьє, він просто не вніс у касу гроші, залишені Окайомовим за номер, і пройнявся до нього ще більшою повагою.

Навкруги Окайомова шумів ранок великого міста. Розсипаючи трелі дзвінків, котилися переповнені трамваї. На перехрестях, лякаючи квапливий натовп, ревли потужні грузовики. Над вулицею велично розверталася стріла підйомного крану, і люди з повагою дивилися, як ціла пака бетонних плит легко злітала на висоті риштування нової будови. А ще вище, зачепивши на кінчики крил сонячні промені, робив над містом коло пасажирський літак. Окайомов сприймав усе це не так, як інші. Проходячи перед радіатором потужного грузовика, він запам'ятовував його марку і прикидав у думці тоннаж. На паркані ново будови він прочитав плакат: «Закінчимо мурування стін до першого липня!» Кинувши на новобудову кмітливий погляд інженера, він відзначив: «Будівельники поспішають, треба буде з'ясувати, що вони будують». Усе, що бачив Окайомов, становило для нього інтерес тільки як матеріал у майбутніх повідомленнях центру. Єдине, що цього ранку цікавило Окайомова особисто, були вітрини з об'явами про наймання робочої сили. Таких вітрин було багато, і всі об'яви на них починалися сухим словом «Потрібні». Потрібні інженери, техніки і робітники. Потрібні водопровідники. Потрібні перекладачі з англійської мови. Потрібні досвідчені педагоги. Місто вимагало, кликало до себе працьовитих, корисних людей.

Та ось Окайомов знайшов об'яву, яку він шукав:

Незабаром Окайомов стояв перед віконечком відділу кадрів театру:

— Я читав вашу об'яву про шофера. А може, вам потрібний механік.

Дівчина за віконечком сердито подивилася на Окайомова:

— Нам потрібен шофер.

— Шкода, — сумно промовив Окайомов, не поспішаючи йти.

Там, за віконечком, до дівчини підійшов працівник відділу кадрів:

— Заждіть, ви — механік?

— Взагалі я шофер другого класу, — наче нехотя відповів Окайомов. — А тільки останнім часом я більше працював механіком. 1 зарплата більша, і метушні менше.

— Ну, а якщо ми домовимося так: зарахуємо вас шофером, місяців зо два ви поїздите, а потім у нас передбачається одна комбінація, і ми переведемо вас на посаду механіка. А зараз ми дамо вам гуртожиток.

— Не обдурите?

— А навіщо ж дурити людину? Згодні?

— Спробуємо!

— У вас документи з собою?

— З собою.

— Тоді заходьте он у ті двері.

Увечері заміський гуртожиток працівників оперного театру приймав у свою сім'ю нового мешканця—шофера Сергія Михайловича Гудкова. А втім, прийом цей був ані урочистий, ані велелюдний; більшість мешканців барака в цей час була на роботі. Папірець про надання місця в гуртожитку Окайомов, за відсутністю іншого начальства, пред'явив голові санітарно-побутової комісії Колі Боркову, учневі кравецької майстерні театру. Моторний зизоокий хлопчина боком глянув на папірець і на Окайомова:

— Новий шофер, значить?

— Шофер.

— Ну то добре. Ходімо… — Борков повів Окайомова до його койки. — Це буде твоє, значить, місце. Білизну треба міняти не рідше як раз на тиждень. А прати її власноручно у пральні, що в кінці барака. Коли грошей, значить, не шкода, можна віддавати Марусі з жіночого барака. Влаштовуйся…

Окайомов сів на тверду койку і обдивився. Шеренга койок тяглася через увесь барак. На сусідній койці, накрившись з головою, спав довгий чоловік, його босі гулясті ноги стирчали в проході. І хропів він так тріскуче, що могло здатися, ніби він під ковдрою заводить мотоцикл. Окайомов з жахом уявив собі, як на всіх цих ліжках хропітимуть люди, і обличчя його скривилось у гидливій гримасі.

За допомогою Колі Боркова він роздобув бритву, скалку дзеркала, окріп і почав приводити до ладу свою борідку. Коля стояв позад нього і, взявшись у боки, скоса дивився, як голився Окайомов.

— Невже бороду залишите? — здивувався він.

— Борода прикрашає чоловіка, — відповів Окайомов.

— Таке скажете! — усміхнувся Коля Борков. — Порох у ній збирається, і все. У нас на все село тільки піп бороду носив, і завжди у нього в бороді лушпиння з насіння плуталось.

— Може, ти займешся якимсь ділом? — спитав Окайомов, примруживши очі і дивлячись в дзеркальце на Колю.

— Мені на роботу на дев'яту годину ранку, — не зрозумів Коля Борков.

— Ішов би спати, чи що!

— Я раніше одинадцятої не лягаю. Останні вісті послухаю, а тоді бувайте здорові!

Окайомов замовк, злість розбирала його дедалі дужче. Коля Борков не йшов. У цей час у дальньому, темному кутку барака зарипала гармошка. Видно було, що гармоніст тільки починав освоювати інструмент. Він весь час виводив той самий мотив і ніяк не міг підібрати до нього басового акомпанементу, сповнюючи барак дикими звуками.

— От витинає Петька! — захоплено промовив Коля Борков. — За один місяць навчився! Його оце на свята гармошкою преміювали. Правда, гарно, коли музика?

— Гарно, коли гарна! — злісно відповів Окайомов.

— Так він тільки вчиться, — заступився за гармоніста Коля Борков. — З нього вимагати ще рано.

— Міг би тренуватися і в іншому місці! — Окайомов підвівся і пішов до умивальної.

Коля Борков здивовано подивився йому вслід, знизав плечима і попрямував до гармоніста.

Умившись, Окайомов швидко роздягнувся і ліг у постіль. Гармоніст продовжував підбирати басовий акомпанемент.

«Щоб ти пропав разом із своїм баяном! — з люттю подумав під ковдрою Окайомов і постарався забути про цю музику, яка шматувала йому нерви. — Ну що ж, перехід на нове становище відбувся більш ніж вдало. І якщо косоокому ідіотові та його братії подобається, як виграє гармоніст, то ця какофонія мусить подобатися й мені. Чудова музика! А ви, містер Барч, змогли б спокійно слухати цього гармоніста? — Отже, завтра о восьмій ранку новий шофер оперного театру приступить до роботи. Я не заздрю вам, панове чекісти. Вам уже здавалося, що ви загнали мене в куток, а я взяв і зник. Я тільки що був — раптом мене більше нема. І знайти мене неможливо. Я перетворився, як ви висловлюєтеся, у члена колективу, а це означає, що я став невидимкою. Ви не зможете роздивитися мене крізь натовп людей, які мене обступили. Ці люди сховали мене. Вони охороняють мене. А щоб ви не могли підслухати навіть моїх думок, зараз поруч зі мною хропе на весь барак невідомий мені здоровило. І поки ви, добродії чекісти, будете сушити свої голови над задачкою, яку я вам задав, я почну діяти…»

Інститут, яким керував Вольський, містився на бульварі. Окайомов довідався про це, проїхавши на грузовику слідом за знайомим йому ЗІМом професора.

Вечоріло. Тінь від дерев на бульварі прикрила всю вулицю і почала волохатою смугою лізти на стіну інституту. Співробітник держбезпеки Кудрявцев, який зранку стежив за під'їздом інституту, раз у раз поглядав на годинника — скоро його мають змінити. Кудрявцев був схожий на молодого модника, що знічев'я фланірує по бульвару. Він то зникав у натовпі перехожих, то знову з'являвся. То він стояв на розі і наче чекав на дівчину, то, розгорнувши перед собою газету, сидів на лавці. Він побалакав трошки з продавщицею морозива і допоміг сліпому перейти вулицю. Він вивчав афіші і годував хлібом голубів на тротуарі. Він наводив блиск на черевики у вуличного чистильника і милувався грою дітей на купі піску. І нікому не було втямки, що молодик, який бив байдики, ні на мить не зводив очей з під'їзду інституту і щохвилини готовий був діяти.

Ось літня жінка з кошиком зупинилася коло інституту і роздивляється номер будинку. Кудрявцев квапить чистильника: черевики і так блищать, мов сонце. Жінка зайшла в інститут. Кудрявцев уже стоїть коло інституту і читає газету на вітрині. Жінка вийшла на вулицю, знову подивилася на номер будинку і, пробурмотівши щось собі під ніс, пішла в бік площі. Кудрявцев іде за жінкою. На розі площі стоїть просто вдягнений хлопець у сандалях на босу ногу. Кудрявцев зупинився поруч: «Бачиш жінку з кошиком? Простеж». Хлопець іде за жінкою, а Кудрявцев швидко повертається до інституту. Через годину хлопець у сандалях підходить до нього. «Жінка пішла в райсобез. Лаялася з приводу пенсії. Вона сплутала номер будинку і помилково зайшла в інститут. Живе на Казарменій вулиці, будинок сім, квартира одинадцять».

І знову Кудрявцев стовбичить коло інституту.

Грузовик, що віз театральні декорації, ще на перехресті почав судорожно смикатися, оглушливо стріляти, видно, маючи намір зупинитися. Ривками проїхав він перехрестя і притиснувся до кромки бульвару якраз навпроти інституту. Кудрявцев негайно залишив своє місце на лавці серед няньок і пройшов мимо грузовика, водій якого, чортихаючись, відкривав капот мотора. Кудрявцев підійшов до регулювальника руху на перехресті, показав своє посвідчення і попросив з'ясувати, що трапилося з грузовиком.

Коли міліціонер підійшов до машини, Окайомов, одкрутивши бензобак, продував його ротом. Міліціонер увічливо запитав про причини зупинки.

— Ти б поїздив на такій машині! — закричав Окайомов на всю вулицю. — Не бачиш, чи що? Подача відмовила! Чи, може, ти думаєш, що я бензин ради задоволення ковтаю?

— Ви не кричіть, — спокійно сказав міліціонер, — а швидше справляйте і їдьте. Тут стояти не можна. Бачите знак?

— Не турбуйся, я ночувати тут не збираюся! — крикнув Окайомов, до пояса залізши під капот.

Тепер до грузовика підійшов Кудрявцев. Він мимоволі усміхнувся, побачивши в кузові машини позолочений царський трон.

У цей час з дверей інституту ринув потік людей. Окайомов подивився на ручний годинник: «Так… робота в них кінчається, як і скрізь, о шостій. Чудово. Скільки співробітників? Приблизно сотня… Ні, мабуть, трохи більше. Ну що ж, тепер можна і їхати».

Окайомов виліз з-під капота і озирнувся — перед ним стояв Кудрявцев і з посмішкою дивився на замащене мазутом шоферове обличчя. Кудрявцев помітив, що шофер здригнувся.

— Чого лякаєшся? — Я — не міліція… — Кудрявцеву набридло тинятися мовчки, захотілось побалакати з шофером. — Застопорило?

— Третій раз за день! — Окайомов плюнув на мотор і з гуркотом опустив капот. — Машині давно час у капіталку, а начальству, хоч кажи, хоч не кажи, виїжджай, і все. — Окайомов виліз на сидіння і натиснув на стартер — мотор не завівся. От чорт!

— Ти запалювання не включив! — засміявся Кудрявцев.

— Чи ти ба! Вірно! — Окайомов постукав себе пальцем по лобі: — Зарапортувався.

Тепер машина одразу завелась. Підморгнувши Кудрявцеву, Окайомов включив першу швидкість.

— Якому цареві трон везеш? — навздогін йому крикнув Кудрявцев.

— Оперному! — приглушено долинуло у відповідь.

Кудрявцев попрямував до перехрестя. Там уже видно було знайому постать змінника. Кудрявцев пройшов повз нього. На мить вони зустрілися поглядами, і це означало: «Пост здав» — «Пост прийняв»…

«А раптом цей хлопець од них? — думав Окайомов, ведучи машину до театру. — Все можливо. Якого чорта він стовбичив там, наче йому робити більше нічого, як лупати очима на грузовик? Так, цілком можливо, що він од них. Ну що ж, запам'ятаємо: років йому двадцять п'ять — двадцять сім, блондин, очі ясно-сірі. Дуже привітно сміється. Запам'ятаємо. У господарстві все знадобиться. Якщо він од них, то в цьому немає нічого дивного. Інститут вони охороняють — це зрозуміло…»

Коли у дворі театру робітники розвантажували царський трон, Окайомов знову пригадав сіроокого хлопця: «Він помітив трон, а я, мов дурень, відповів, що це трон оперного царя… Оце промах…» Ця сама думка не давала йому покою і тоді, коли у вагоні електрички їхав він у гуртожиток: «Може, варто, поки не пізно, перейти в інше автогосподарство? Ні, не треба: театр для мене — ідеальне місце. І не можна жахатися кожного зустрічного. Хлопець був одягнутий для них занадто елегантно. Мабуть, чекав дівчину, і все. Одне ясно — треба бути обережнішим…»

У бараку було душно, як у бані. Тютюновий дим нерухомою сизою хмарою висів під стелею. Сьогодні спектаклю не було, і тут зібралися майже всі мешканці барака. На про ході, сидячи навпочіпки навколо дерев'яної скриньки, різалися в «козла» робітники сцени. Вони з таким запалом били кісточками, наче поставили собі за мету розтрощити скриньку.

На двох зсунутих койках розмістилися картярі, їх оточив натовп болільників. Гармоніст, підібравши, нарешті, басовий акомпанемент, грав «Давай закуримо, товариш, по одній».

На правах старого знайомого на койку до Окайомова підсів Коля Борков.

— Як справи, водію?

— Справи як справи… — незадоволено відповів Окайомов. — А тобі що?

— Мене своє кровне, значить, цікавить: ти з будинку культури тільки декорації привіз чи забрав і реквізит?

— Не знаю. Що навантажили, те й привіз.

— Як це так? — здивувався Коля Борков. — Ти ж не кустар — у театрі працюєш. Адже тоді за реквізитом ще раз їхати доведеться.

— Скажуть — поїду. Подумаєш, подія!

— А бензин державний, не твій…

Окайомов обурився:

— Ти що — з глузду з'їхав? Три літри бензину! При чому тут держава? Язиком ляпати за ці три літри і то соромно!

Коля Борков підвівся, здивовано скосив очі на Окайомова і, нічого не сказавши, пішов геть.

Минали дні за днями, не приносячи нічого нового. У ці дні Потапов відчував значно сильніше напруження, ніж тоді, коли що-не-будь відбувалося. З самого ранку, тільки прокинувшись, і до пізньої ночі, коли його мозок обгортав димок тривожного сну, він безперервно думав про Окайомова; часто Окайомов вривався і в сни, і тоді майор прокидався серед ночі з болісною думкою про тільки що зроблену непробачну помилку. І хоча видіння сну в ту ж мить відокремлювалися від реальних подій дня, заснути вік уже не міг… У ці дні Потапов ночував у місті. Дружина знала, що в такому стані йому краще бути самому: вона приїжджала тільки готувати йому вечерю й сніданок і, залишивши записку, їхала назад на дачу. Їхній синок лежав у ліжку, лікарі побоювались, що в нього запалення легенів, але й про це Потапов нічого не знав. «На дачі все добре», — писала йому дружина і бігла в поліклініку за лікарем.

Рано-вранці Потапов виходив з дому і через усе місто повільно йшов на роботу, досадуючи на безтурботну метушню: як можуть люди жартувати, сміятись, балакати про всякі дрібниці, коли десь серед них ховається ворог?! Співробітники, які стежили за інститутом Вольського, звикли, що о пів на дев'яту ранку повз інститут проходить майор Потапов і, думаючи, що він перевіряє їхню роботу, намагалися не попадатися йому на очі — адже робота спостерігача тоді хороша, коли його самого не видно.

Полковник Астангов у ці дні жив ще більш напружено, ніж Потапов, хоча зовні це ніяк не виявлялось. Потапова мучили справи тільки його оперативної групи, а полковник безперервно думав про дії всіх п'яти груп. Адже він відповідав за охорону від можливої диверсії п'яти найважливіших об'єктів міста. Лише як більш досвідчений працівник він умів розвіювати за допомогою спокійного аналізу обстановки оте напруження, що заважало роботі. Розповідь шофера автобази «Сільгосппостачання» підтвердила версію полковника. Це значно спростило розшуки. Зрештою, полковник твердо знав, що тепер Окайомов ховається в якомусь колективі радянських людей, які можуть допомогти знайти шпигуна. Зараз його найбільше тривожила думка, що Окайомов міг відмовитись од атаки на інститут Вольського і обрати собі нову ціль. Тому, цілком покладаючись на Потапова, який займався інститутом, полковник Астангов причепливо стежив за роботою інших оперативних груп.

Кудрявцев докладно доповідав Потапову результати спостереження за інститутом і трохи ображався, що майор слухає його неуважно, — адже ж він не винен, що вже стільки днів спостереження нічого не дає.

— Ясно, ясно, далі… — підганяв його Потапов.

— Ну, загалом, вона помилилась: їй потрібний був будинок номер тридцять шість, а вона зайшла в інститут — номер двадцять шість.

— Ясно, ясно. Далі.

— Напроти інституту зупинялася вантажна машина. Мотор зіпсувався.

— Час? — уривисто запитав майор.

— О шостій.

— Мотор справді не працював?

— Так. Водій прочищав бензосистему. Я спершу попросив орудівця перевірити. Він підтвердив.

— Номер машини записали?

— Ні, я думав…

— Номер треба було записати.

— Допустився помилки, — тихо промовив Кудрявцев.

— У вас усе?

— Усе.

— Дякую.

Потапов неуважно дивився на двері, що зачинилися за Кудрявцевим, пригадуючи, яка це деталь у повідомленні спостерігача чимось зачепила його свідомість.

Задзвонив телефон. Потапов схопив телефонну трубку і почув несподівано веселий голос полковника Астангова:

— Що ви робите?

— Думаю, товаришу полковник, — швидко відповів Потапов.

— Що й казати, заняття корисне, — сміявся полковник. — Може, ви зайдете до мене, і ми разом подумаємо?

— Іду.

Останнім часом полковник Астангов був мовчазний і непривітний, розмовляв стримано, ніби нехотя. А зараз Потапов побачив його в чудовому настрої, полковник жартував, сміявся. «Невже що-небудь прояснилося?» — хвилюючись, подумав Потапов і чекав, коли Астангов скаже про це.

— Ну, Потапов, нам лишається признатися, — все ще сміючись, сказав полковник: — рибалки ми з вами нікудишні. Окайомов виявився розумнішим за нас і знайшов собі таку заводь, про яку ми і уявлення не маємо.

Потапов мовчав, все ще чекаючи радісних новин.

Але полковника просто турбувало те, що останнім часом Потапов помітно нервував, і він побоювався, що в такому стані майор може зробити помилку.

Поглянувши на мовчазного Потапова, полковник вів далі:

— В ефірі Окайомова нема — значить, рацію свою він поки що законсервував. А це, в свою чергу, означає, що пірнув він надовго, розраховуючи як слід врости в життя і стати для нас зовсім невидимим.

— Може, варто перевірити в усіх установах і на підприємствах, кого цими днями взяли на роботу? — запропонував Потапов.

— Та що ви! — полковник засміявся. — Ви, я бачу, зраділи і вирішили, що він сидітиме у своїй заводі рік або й два? На таку перевірку треба мінімум два місяці. Не можна, Потапов. Він почне діяти раніше. А ми в цей час вигадаємо собі з десяток фальшивих шляхів і поженемося за непотрібними людьми.

— А що ж ви пропонуєте? — майже визивно спитав Потапов.

— Вам особисто я пропоную зараз поїхати на дачу за дружиною і йти в театр. Ось квитки…

Потапов, здивовано дивлячись на полковника, машинально взяв квитки:

— Ви жартуєте?

— Аж ніяк, Потапов, — сухо відповів полковник. — Їдьте за дружиною. Її попередили, і вона чекає вас.

Потапов мовчки поклав на стіл квитки. Обличчя полковника стало суворе. Він підвівся.

— Ми з вами втомилися, Потапов. І це стає нашим серйозним недоліком. Ми нервуємо, не маючи на цю розкіш ніякого права. Треба трохи відпочити. Їдьте на дачу. Завтра в цей самий час зустрінемося тут. Все. До побачення.

Потапов устав і попрямував до дверей.

— Квитки, Потапов! Ви що, хочете, щоб ваша дружина вважала мене за обманщика?

Дружина Потапова, коли їй подзвонив полковник Астангов, спочатку злякалась — чи не трапилося чогось з чоловіком. Але потім вона почула ще більш несподіванішу і незрозумілішу річ, — полковник тоном наказу запропонував їй піти сьогодні з Потаповим у театр.

— В який театр? — здивувалась вона.

— У який? — перепитав полковник і засміявся. — Слово честі, не знаю. Я наказав дістати два квитки в найкращий театр. Але квитки ще не одержав. Я віддам їх Потапову. Отже, приготуйтеся. Форма одягу — театральна.

Але Лена дуже добре знала свого чоловіка, щоб зустріти його вже у вечірньому платті. Вона все приготувала, але зустрічати його вийшла в своєму звичайному літньому халатику.

— Ти знаєш… — розгублено сказав Потапов, — нам треба їхати в театр.

— У театр? — Лена зробила здивований вигляд.

— Ой, невже в оперу? Це ж чудово! Я вмить одягнусь. А ти сідай і обідай. Я зараз!

— А хто ж буде з Вітькою? — спитав Потапов, коли дружина повернулася вже у гарному платті.

— Я одвела його до Горюнових. Він там і спатиме.

Потапов розсміявся.

— Чого ти смієшся?

— Як ти добре розіграла здивування, що ми їдемо в театр. Ну добре — поїхали!

… Йшла вже друга дія опери, а Потапов ніяк не міг розібрати, що відбувається там, на сцені. Окремо він чув музику — вона то тривожила, то заспокоювала. І окремо — розрізнено і туманно — він бачив, як на сцені якісь старомодні люди ходили, співали, сміялися, сперечались… І раптом на якусь хвилину виразно побачив усе: похилений млин у сніговій шапці, ліс в далині, а поблизу на витоптаному снігу стоять двоє, цілячись один в одного з пістолетів. Вмить це злилося з іншою картинок, коло дерева лежить Гончаров, у нього біле-біле обличчя, по якому лазять мурашки… Потапов мимоволі стиснув руку дружини.

— Як чудово співає… — прошепотіла вона. У цей час в оркестрі наростала тривожна музика, вона ширилась, злітала дедалі вище і враз обірвалася страшенним ударом пострілу.

Потапов здригнувся. Один з тих, що стояли на снігу, впав, і одразу завіса закрила сцену. Потапов здивовано озирався на присутніх, що захоплено кричали і плескали.

— Який чарівний голос у Ленського. Правда? — спитала Лена.

— Так. Прекрасний… — розгублено відповів Потапов.

— Може, пройдемось?

— Давай краще посидимо, — механічно промовив Потапов, дивлячись у якусь точку на завісі, яка ще злегка гойдалася.

І Лена слухняно лишилася сидіти. Вона терпляче мовчала, бо знала — Микола зараз думає про своє, і те, що він думає, дуже далеке від цього залу…

Окайомов уперше дивився спектакль у своєму театрі. Оперу він ніколи не любив — йому просто захотілося трохи пізніше приїхати в гуртожиток. Білетерка посадила його на вільне місце в бічній ложі.

— Звідси дуже добре видно, — сказала вона. — «Євгеній Онегін» — наш кращий спектакль, і сьогодні співає Соколов. Вам пощастило, дістанете велике задоволення.

Але ніякого задоволення Окайомов не дістав. Навпаки, як зазвучала задумлива мелодія увертюри, Окайомова охопило дивне відчуття, зрозуміти якого він не міг. У цьому відчутті якось незрозуміло поєднувалися роздратування і страх. Коли завіса піднялася, зі сцени полилася весела і в той же час сумна пісня селян, і обличчя глядачів у залі від цієї пісні наче проясніли, у Окайомова аж мороз по спині пройшов. Він глянув на сивого чоловіка, який сидів позад нього, і той, кивнувши на згоду головою, захоплено прошепотів:

— Яка музика!..

Окайомов зрозумів, що його дратує: він просто не міг примиритися з тим, що в цій країні може бути щось хороше, — нема і не може, не повинно бути! Але він не розумів, чого йому страшно. Тим часом природа цього страху була звичайна — у музиці Чайковського звучало безсмертя народу, проти якого боровся Окайомов, вважаючи себе в цій боротьбі великою і грізною силою, а музика нагадувала про його нікчемність і безсилля, але саме цього він і не розумів.

Під час антрактів старенька білетерка зустрічала Окайомова коло дверей ложі незмінним запитанням:

— Ну що скажете?

— Здорово, здорово!.. — сердито відповідав він і поспішав швидше відкараскатися од неї.

Окайомов давно міг піти з театру, але вирішив, що це буде необережно — спробуй потім пояснити косоокому Боркову, чому він не дослухав чудового спектаклю.

Коли опера закінчилась, Окайомов вийшов з театру і зупинився біля колони, стежачи, як роз'їжджається публіка. Страх проймав його і тут — неначе всі ці люди, що виходили з театру, несли з собою те, що лякало Окайомова там, у залі для глядачів. Окайомов придивлявся до облич людей, що проходили повз нього. Це були найрізноманітніші обличчя — веселі і задумливі, молоді й старі, але у всіх було щось спільне — невловиме і страшне.

І ось Окайомов побачив похмуре обличчя молодого чоловіка, що виходив з театру під руку з красивою жінкою. Цей чоловік ішов опустивши голову, наче більше за все На світі боявся спіткнутися.

Окайомов провів очима цю пару, поки вони не зайшли за ріг театру… Хіба могло спасти на думку Окайомову, що цей чоловік з похмурим обличчям — той самий, котрий думає про нього вдень і вночі, котрий думав про нього і в ту хвилину, коли виходив з театру.

Так, це був Потапов…

Зовсім несподівано в театрі на п'ятницю призначили виробничу нараду технічного персоналу.

— Тобі треба бути обов'язково, — попередив Окайомова Коля Борков.

І по тому, як він це сказав, Окайомов відчув щось недобре.

— А якщо не прийду — розстріл? — невесело посміхнувся він.

— Навіщо розстріл? А бути треба — от і все. — Коля Борков метнув на Окайомова косим оком і відійшов.

«Чорт би вас забрав з вашими нарадами!» — злісно подумав Окайомов. Нарада могла порушити продуманий ним на цей день план дій.

На нараді йшлося про зменшення витрат на постановочні роботи. Старий тесля лаяв на всі заставки двох молодих робітників, які «не бережуть брусок і ріжуть його як заманеться». Завідуючий постановочною частиною звинувачував робітників сцени в тому, що вони «халтурно згортають задники», які після двох спектаклів «перетворюються на пом'яті ганчірки».

Окайомов сів у кутку і слухав усе це, тамуючи в собі лють.

Несподівано він з досадою і здивуванням виявив, що нерви його нікуди не годяться. В чому справа? Він був спокійний, перебуваючи в інших країнах і у значно небезпечніших обставинах, а тут з ним ще нічого особливого не трапилось, а нерви вже напружені до краю. Так можна й зірватись.

Нарада відбувалася за кулісами театру, в червоному кутку, зі стін якого на учасників наради дивилися колись знамениті тенори з ніжними обличчями, красені баритони, похмурі баси і опасисті колоратурні сопрано. Окайомов дивився на нерухомі обличчя оперних корифеїв і, щоб забути про те, що відбувається навколо нього, почав придумувати їм характери і звички. «Цей був добряга і більш за все на світі любив випити», — думав він про баса. В цей час попросив слова Коля Борков, і Окайомов почув таке, що примусило його завмерти.

— Я хочу розповісти про дивну політику нашого нового шофера Сергія Гудкова…

Всі учасники наради подивилися на Окайомова, а він втупив очі в оратора.

— Для всіх нас, — говорив далі Коля Борков, — дорога державна копійка, коли вона, значить, державна. А недавно ось що вийшло: Гудкова послали за нашим майном у Палац культури, де в нас був виїзний спектакль. Треба було привезти декорації і реквізит. Наш колишній шофер Савелій, бувало, сам усе подивиться, чи не забули щось, а потім уже везе. А тепер я питаю Гудкова: «Реквізит привіз?» — «Не знаю», — відповідає. — Тоді я йому кажу… — Коля Борков точнісінько переказав свою розмову з новим шофером і виступ свій закінчив так: — Вперше за все моє життя я бачу таку політику! І хай товариш Гудков роз'яснить нам: що воно за політика?

Коля Борков сів. Голова зборів сказав:

— Давай, Гудков, відповідай: заявляв ти?

Окайомова душила лють. Він боявся встати, йому здавалося, що коли він підведеться, то кинеться з кулаками на усіх цих ненависних йому людей. Насилу стримавшись, він повільно підвівся і з жахом зрозумі: він не знає, що треба говорити.

— Ну, давай, Гудков, — добродушно квапив голова.

— Не було цього! Борков бреше! — вигукнув Окайомов, підкоряючись першому поштовху думки: треба все заперечувати.

Обличчя Колі Боркова почервоніло, він скочив:

— Тут усі знають, що Борков ніколи не бреше.

— А якщо й було таке, Гудков, то чого відкараскуватися? — миролюбно докоряв головуючий. — Було, але більше не буде. Так і скажи.

Окайомов оглянув кімнату порожніми очима. Він знав, що йому робити, коли в Лондоні його притиснула до стіни англійська контррозвідка. У Кракові він зумів виплутатися із становища, яке здавалося безнадійним. А ось як тут повестися, він не знав, йшлося про три літри бензину, а він нічого не розумів, наче говорили на невідомій йому мові.

— Ти, Гудков, не бійся. Скажи чесно, — підтримав Окайомова голова зборів: — так, мовляв, і так — було, але тепер ти зрозумів, як треба працювати…

— Я тепер зрозумів… як треба працювати, — механічно повторив Окайомов і додав ще слова, які несподівано спливли з давніх часів: — Я визнаю свою помилку…

— Значить, Борков не бреше?.. — переможно крикнув Коля.

— Так, було… — Окайомов сів.

— Не можна ж так, товаришу Гудков! — знову вигукнув Коля Борков. — Ти наче з місяця впав…

Усі засміялися і, може, саме цей сміх і врятував Окайомова — люди вволю посміялися над «чоловіком, що впав з місяця», і більше про нього вже не хотіли думати.

— Як там, на місяці, бензин дурно дають? — підштовхнув Окайомова ліктем старий тесля.

— Дурно. — Окайомов посміхнувся.

У цей час уже виступала дівчина-прибиральниця. Поглядаючи смішливими очима на теслю, вона робила вигляд, що щиро дивується, звідки це стільки гвіздків береться у смітті, коли вона підмітає сцену? «За тиждень цілий кілограм намітаю!..»

Нарада закінчилася о четвертій годині. Коло виходу з театру Окайомов зіткнувся з Колега Борковим, який пропустив його повз себе, проводжаючи пильним косим поглядом. Окайомов зіщулився од цього погляду; йому здавалося, що Коля дивиться кудись убік, а бачить його — Окайомова.

Накрапав дощ. Окайомов перебіг через вулицю і ввійшов у кафе.

Йому треба було чекати майже дві години. У кафе було безлюдно, але він зайняв найдальший столик, за мармуровою колоною. Там його і офіціантка побачила не одразу.

Трохи заспокоївшись після наради, Окайомов прийшов до висновку, що він вчасно визнав свою помилку перед зборами.

За десять хвилин шоста Окайомов вийшов з кафе.

За п'ять хвилин він був на перехресті, поблизу інституту Вольського. Рівно о шостій він був од нього за п'ятдесят кроків. У три хвилини на сьому він порівнявся з дверима інституту, і саме в цей час на тротуар ринув потік працівників інституту.

Окайомов опинився в центрі цього натовпу і пішов з ним тротуаром.

Він ішов з виглядом людини, що глибоко замислилася над своїми справами, яку ніщо на світі не цікавить. А насправді він напружено прислухався до розмов навколо себе. І ось що він почув:

— Ні, дорогий Петре Олексійовичу, ваш «Спартак» горить, як свічка. Програти «Локомотиву» — це ж треба вміти!

— Нічого, любий, курчат, як відомо, восени лічать. Мене хвилює інше — Аксенчука-то нашого звільнили? Звільнили.

— А хто ж тепер діставатиме нам квитки на стадіон?

— А ви зверніться на цій підставі до Вольського, щоб він переглянув наказ.

— Авжеж, ходак за квитками з Аксенчука був чудовий.

— Принциповий ледар і базікало!

— Давно його треба було вигнати…

— Я його бачив зараз. Пішов у кабінет до Вольського відхідну слухати. Блідий, мов небіжчик.

— Тут збліднеш. Вилетіти з інституту з характеристикою ледаря. Спробуй влаштуватися куди-небудь.

Окайомов раптом зупинився коло афішного щита, і натовп співробітників проминув його. Такої удачі він не чекав. Він збирався багато днів отак змішуватися з натовпом співробітників інституту, які йшли з роботи, і поступово взнавати корисні відомості. А щастя прийшло одразу в перший день. «Аксенчук… Аксенчук…» — повторював про себе Окайомов…

Розділ шостий

Микола Аксенчук міг розраховувати тільки на всім відому людяність професора Вольського. Увійшовши до нього в кабінет, Аксенчук схопився рукою за лоб і похитнувся.

— Що з вами? — стурбовано запитав Вольський.

— Нічого, нічого… — Наче зібравши останні сили, Аксенчук підійшов до стола.

Вольський подав йому склянку води:

— Сідайте, випийте.

Аксенчук судорожними ковтками осушив до дна склянку і благально подивився на Вольського:

— Сергію Дмитровичу, я пропав. Мені краще не жити, — заговорив він тихо і жалібно. — Я винний. Знаю. Але я благаю вас по-людському задуматися над моєю долею. Піти з такого інституту! Це ж кінець. Так, так, Сергію Дмитровичу, кінець. А я ж тільки почав жити. От я вийду зараз з інституту, і за його дверима лишиться все — і минуле, і майбутнє. Що робити? Лізти в петлю? Так, так, лізти в петлю… — Аксенчук замовк, обхопивши голову руками.

— У петлю — це дурниця. Ви молодий, у вас попереду все життя… — Для Вольського ця розмова була тяжким випробуванням. Ще зранку він думав про неї як про необхідність, котрої не можна уникнути, і збирався закінчити розмову швидко й рішуче. Але так не вийшло, і ось тепер треба втішати цього Аксенчука. — Ви прекрасно влаштуєтеся в іншому місці і будете працювати.

— Та хто ж мене візьме, Сергію Дмитровичу? — майже ридаючи, вигукнув Аксенчук.

— Вірно, влаштуватися буде нелегко. Але покарання є покарання. І воно вас, молодого спеціаліста, навчить на все життя. А кінець кінцем ви все-таки влаштуєтеся і будете працювати.

— Сергію Дмитровичу, я вам даю слово! Слово честі! Таке ніколи більше не повториться. Ну оголосіть мені найсуворішу догану. Тільки не виганяйте! Не губіть мого життя!

— Ні, товаришу Аксенчук, наказ уже підписано, — як тільки міг, рішуче промовив Вольський. — Інакше зробити я не можу. Ви тільки вдумайтеся у все. Ви знаєте, над чим працює наш інститут. І раптом співробітник такого інституту не виконує доручення і через те тільки, що забув про нього.

— Сергію Дмитровичу, я не забув! Адже доручено було мені і Добровольському.

— Облиште! — Вольський розгнівався, він більш за все на світі ненавидів брехню. — Як це можна?!. Турбуватися про свою долю і при цьому говорити неправду? Говорити неправду не тільки мені, але й самому собі! Ви ж чудово знаєте, що доручення давали вам. Саме вам… А Добровольський мав як старший науковий співробітник тільки простежити за вами. Ви зрозумійте тільки, що означає ваша забутливість, коли ми зайняті такою важливою для всієї держави справою!

— Сергію Дмитровичу, пробачте за мимовільну неправду. Я рятую життя, чіпляюся за що попало… — хитрував Аксенчук. — Але ж факт, Сергію Дмитровичу, що доручена мені справа становила таку маленьку і таку незначну часточку, що…

— У нашій справі маленьких часточок нема, — перебив його Вольський. — Словом, ми з вами марно гаємо час. Наказ підписаний, і відміняти його я не збираюсь. Здавайте секретареві усі службові документи.

— Тоді все. Кінець! Кінець!.. — Аксенчук підвівся, хитаючись, наче від болю.

Вольський намагався на нього не дивитись, боявся, що в останню хвилину зглянеться і зробить поступку.

— Все. Пробачте, професоре, за турботу, — прошепотів Аксенчук і, хитаючись, пішов до дверей.

І тут Вольський не витерпів.

— Будете влаштовуватись на роботу, хай звідти мені подзвонять, я вас підтримаю.

Аксенчук, нічого не сказавши, вийшов з кабінету…

Катастрофа, що спіткала Аксенчука, була не випадкова. Із усього, що з ним трапилося, найстрашніше було те, що він не усвідомлював до кінця своєї провини і не розумів, що до катастрофи він сам ішов усі останні роки свого життя.

Микола Аксенчук втратив матір, коли йому не було ще й десяти років. Батько вдруге не одружився і всю свою любов віддав єдиному синові. Відомий хірург, який врятував від загибелі сотні людей, своєю сліпою любов'ю і переконаністю, що виховує незвичайного хлопчика, поступово вів сина до загибелі. Не знаючи ні в чому відмови, Микола був упевнений, що кожний його вчинок знайде схвалення, і ріс з переконанням, що йому призначене якесь особливе, легке й красиве життя. Власне, так він і жив аж до несподіваної смерті батька, що сталася два роки тому. Микола був здібний юнак, без особливих труднощів учився в школі, а потім в інституті. Він навіть був по-своєму талановитий — на останньому курсі інституту запропонував ідею нового вимірювального приладу для випробування металу на міцність, за що й був премійований і що, зрештою, допомогло йому влаштуватися в інститут Вольського.

Але помер батько і одразу виявилося, що життя нелегке… На веселе життя Миколі вже не вистачало своїх грошей. Сама квартира забирала третину його зарплати. Одразу зменшилося коло його веселих друзів — усі вони ще вчора набридали Миколі дзвінками, пропонували мільйон «вечірніх ідей», — любили похвалятися тим, що в їхньому товаристві є «молодий фізик із засекреченої галузі», а тепер почали йому дзвонити дедалі рідше: «секретний фізик» без грошей був їм непотрібний. Якось Аксенчук зустрів на вулиці одного із своїх недавніх друзів і спитав, куди вони всі запропастилися.

— Усе наше життя — гра, — п'яно посміхаючись, відповів той. — Твої акції на нашій біржі впали… оскільки ти банкрот…

— Сволота ви всі! — тужливо сказав Микола.

— Сволота? Можливо. Але в нас є гроші. Є гроші, розумієш?

Дівчина, що подобалася Аксенчукові, віддала перевагу синові відомого художника. Офіціанти в ресторані перестали називати його на ім'я й по батькові.

Злісна образа викликала в Миколиній душі люті заздрощі до всіх, кого він про себе називав щасливчиками в житті. Аксенчук заздрив навіть професорові Вольському. «Ну, гаразд, — вирішив він, — ви ще про мене почуєте». Він уявляв собі, як придумає в інституті якусь «штуку», після чого сам Вольський зробить його своїм найближчим помічником. Але минали місяці, роки, а ніякої «штуки» він придумати не міг. І тоді з'явилася зневірлива байдужість до роботи, що викликала кінець кінцем і ту фатальну забутливість, за яку його й вигнали з інституту.

Аксенчук вийшов на вулицю і зупинився, не знаючи, куди піти. Окайомов насторожився, мабуть, це і є той, кого він вистежував уже кілька днів. Сунувши руку в кишеню, Аксенчук намацав там гроші: «Зайду в ресторан…» Ця тупа, безсила думка повела його до центру міста.

Окайомов ішов позад нього, не відстаючи ні на крок. Він був уже майже переконаний, що попереду нього, сутулячись, іде потрібна йому людина.

У ресторані «Якір» було порожньо і похмуро. Світло ще не засвітили, і в сутінку довгого залу барабан на безлюдній естраді скидався на бліде коло місяця. Аксенчук сів за перший столик, що попався йому на дорозі.

— Коньяк і фрукти, — недбало сказав він офіціантові.

— Скільки накажете коньяку?

— Пляшку! — роздратовано крикнув Аксенчук. У запитанні офіціанта йому вчулося старе: не вірить, що в клієнта є гроші.

— Пробачте, якої марки накажете? — не відставав офіціант.

— Кращої і якомога швидше!..

Пляшка була вже майже порожня, коли Аксенчук побачив, що за сусіднім столом так, як і він, самотньо сидить за пляшкою коньяку якийсь симпатичний незнайомий чоловік. Їхні погляди зустрілися. Окайомов співчутливо посміхнувся Аксенчукові і підняв чарку:

— За ваше здоров'я, сусіде!

— За ваше! — охоче відповів Аксенчук і хвацько перехилив свою чарку.

— Давайте об'єднаємо наші зусилля, — запропонував Окайомов: — пересідайте за мій стіл.

— Ні, ви за мій, — з п'яною вразливістю заперечив Аксенчук.

— З охотою, — згодився Окайомов і, забравши з собою майже непочату пляшку, перейшов до Аксенчука. — Мене звуть Віталієм Олексійовичем…

— Аксенчук… Микола Євгенович Аксенчук. — Він хотів церемонно підвестись, але це в нього не вийшло — його хитнуло на стіл.

Окайомов непомітно підтримав його і допоміг сісти.

Випили за знайомство. Окайомов сперся лобом на кулак і похмуро дивився на порожню чарку.

— Про що ви… так думаєте? — затинаючись, спитав Аксенчук.

— Життя, дорогий мій, — складна річ. І не завжди приємна, — не змінюючи пози, відповів Окайомов.

Ці слова зачепили в серці Аксенчука туго натягнуту струну, і вона забриніла сумно й жалібно. Похмурий незнайомець став раптом таким неймовірно близьким і дорогим, що він не міг промовити жодного слова: у горлі заважав гіркий клубок і на очі наверталися сльози.

— Так… це так… Істина! — прошепотів він, готовий зразу ж викласти на стіл усі свої біди і кривди.

Але Окайомов неначе відчув це і заговорив перший:

— Дружина від мене пішла. Шість років жили душа в душу. Разом працювали в науці. Я її любив. А вона ні. Тобто я думав, що вона любить, але страшенно помилився, тепер я все зрозумів. Вона пішла від мене. Те, що пішла, — чорт з нею! Важко пережити обман, якого я не заслужив. Я так любив її. Я жив тільки для неї…

З усього цього Аксенчук запам'ятав тільки одне: його нового друга, так само як і його, обдурило життя, і він теж людина науки.

— Я теж… Ох, як я розумію вас!.. — пробелькотів Аксенчук.

— Тоді вип'ємо за нашу сумну зустріч. — Окайомов наповнив чарки. — Як здорово підстроює іноді доля: ходиш із своїм горем сам, здається, на всьому світі немає людини, якій ти міг би про все розповісти, не боячись, що тобі засміються в обличчя. І раптом приходиш у порожній шинок, і раптом тебе чекає саме така людина. За нашу зустріч!..

Що було далі, Аксенчук не пам'ятав. Він прокинувся вранці у своєму ліжку. Одяг його хтось акуратно склав на стільці. На тумбочці біліла записка:

Поступово немов із туману почали проступати деталі вчорашнього вечора. Пригадалося похмуре обличчя незнайомця… Стривайте, як його звати? В. О. Важко пригадати… Так, здається, від нього пішла дружина… Більше Аксенчук нічого згадати не міг. Він подивився на будильник і… завмер від жаху — перша година дня. Спізнився на роботу! Але, скочивши з ліжка, він згадав, про звільнення.

У голові, що гула на похмілля, заворушилися важкі думки про життя: що ж тепер з ним буде?

Окайомов подзвонив о другій годині. У цей день роботи в театрі не було, і Окайомов відпросився у начальника гаража.

— Як почуваєте себе, Миколо Євгеновичу? Мабуть, лаєте мене?

— Ну що ви? Це я повинен просити у вас пробачення.

— Тоді, може, ми не будемо розводити дипломатію і зробимо, як справжні російські люди, — візьмемо й похмелимося? Га?

— Я не проти. Тільки…

— Я дзвоню з автомата коло вашого будинку, і у мене в кишені є все, що треба. Можу я зайти до вас?

— Звичайно, заходьте! — Аксенчук щиро зрадів можливості знову відігнати од себе важкі роздуми про майбутнє.

Окайомов був зовсім не такий, як учора. Він жваво розмовляв і без кінця говорив про щасливу долю, що звела їх учора з Аксенчуком.

— Після того, як пішла дружина, — весело говорив він, — сьогодні я вперше почуваю себе людиною. Як, виявляється, важливо поділитися своїм горем! Правда? — Аксенчук кивнув на згоду. — Я взяв в інституті відпустку — просто не уявляв собі, як у такому стані працюватиму, дивитимуся в очі колегам. А сьогодні все це мені вже не здається страшним. Дякую вам, Миколо Євгеновичу, від усього серця!

— За що? — зніяковіло спитав Аксенчук.

— Як за що? За те, що ви є на світі і взяли в своє добре серце частину мого горя.

— Та я сам…

— Не заперечуйте, не заперечуйте! — Окайомов навмисне не дав Аксенчукові говорити, вважаючи, що час для його сповіді ще не прийшов. — їдьмо зараз за місто. А над вечір повернемося. Адже сьогодні субота, і я запрошую вас у «Гранд-готель». Згодні?

— Та я з охотою, але…

— Пробачте, Миколо Євгеновичу, за відвертість. Скрутне становище з грошима? Забудьте. Тисячі дві у мене в кишені і шістнадцять на книжці. Збирав на «Победу», але тепер сімейні подорожі на машині анулюються! Отже, ніяких розмов! їдьмо!

Цілий день у найнятому Окайомовим таксі вони роз'їжджали по дачних місцях. Обідали на озері в ресторані «Поплавок». За пропозицією Окайомова, під час обіду не пили.

— Побережімо сили для вечора, — сказав він.

Після обіду вони з годинку поспали в сосновому лісі, а потім подивилися змагання яхт. У місто повернулися о дев'ятій годині вечора, на квартирі в Аксенчука поголилися і пішли до ресторану.

Всі столики були зайняті, але Окайомов переговорив з метрдотелем, і столик вмить знайшовся.

Поглянувши навколо, Аксенчук побачив, що за сусіднім столиком бенкетують його колишні друзі. Він удав, ніби не впізнає їх.

Цього вечора Окайомов дізнався від Аксенчука про все, взнав навіть про легковажну дівчину, яка віддала перевагу синові художника, а зараз сиділа в компанії за сусіднім столиком. Вислухавши його сповідь, Окайомов поклав свою холодну руку на руку Аксенчука і сказав:

— Вчора ви втішили мене. Сьогодні я втішатиму вас. Є сильне слово — помста. І ми почнемо з цих вичепурених гиндиків. — Він кивнув на сусідній столик.

Заграв оркестр. Окайомов встав, підморгнув Аксенчукові і, підійшовши до сусіднього столика, запросив танцювати ту саму дівчину. Протягом усього танцю вони про щось жваво розмовляли. Наступний танець Окайомов знову танцював з нею. А потім дівчина пересіла за їхній стіл і попросила Аксенчука пробачити їй.

Вранці Аксенчук прокинувся вдома, знову не пам'ятаючи, як він опинився в своєму ліжку. Повернувши важку, мов свинцем налиту, голову, він побачив Окайомова, який сидів за столом і щось писав.

— Доброго ранку, колего, — сухо і майже сердито промовив Окайомов.

І Аксенчук відчув себе винним.

— Не вмію я пити, як ви, — сказав він.

— Наука не хитра, а головне — не обов'язкова. — Окайомов підвівся з-за стола і потягнувся: — Вставайте, нам треба поговорити…

Аксенчук одягався, поглядаючи на свого друга: сьогодні він був зовсім не такий, як під час першої зустрічі і вчора, його сьогоднішня суха діловитість чимось тривожила. Аксенчук швидко вдягнувся, і вони сіли за стіл.

— Я весь час думав про вас, Миколо Євгеновичу… — почав Окайомов. — Я дружбу уявляю собі як щось дійове, таке, що допомагає жити друзям. Застільна дружба — дим, не більше. Так ось… Ви, гадаю, розумієте, що означає для вас звільнення з такого інституту, як ваш, та ще з поганою характеристикою… (Аксенчук опустив голову). Я хочу влаштувати вас на роботу в наш інститут. Звичайно, наш інститут має не таке значення, як ваш, але мені здається, зараз вам не варто перебирати. Директор нашого інституту — мій приятель. Дайте мені ваші документи, і я одразу до нього поїду.

— Але ж сьогодні неділя, — нагадав Аксенчук.

— І добре. Із такою справою до директора треба приходити на дачу, а не в кабінет, де з ним і п'яти хвилин не дадуть спокійно поговорити.

— І ви думаєте, може щось вийти?

— Не знаю, але я за безнадійні справи ніколи не беруся.

Передаючи Окайомову документи, Аксенчук сказав:

— Ви можете сказати директорові, що Вольський обіцяв підтримати мене, якщо йому подзвонять.

— О, це дуже важливо… — задумливо промовив Окайомов. — Одним словом, план наших дій такий: зараз я їду до директора, а о десятій годині вечора ви чекаєте на мене там, де ми познайомились, у «Якорі».

Коля Борков усе-таки вирішив про випадок з шофером Гудковим написати в стінгазету. У понеділок він зайшов до завідуючого відділом кадрів театру, маючи на меті поговорити з ним про нового шофера.

Завідуючий відділом кадрів кудись поспішав:

— Звідкіля він узявся? — поквапно перепитав він, складаючи в папку папери. — Зголосився на об'яву, і все. А що?

— Дивний тип, слово честі.

— Чим?

— Міркує так, наче з місяця впав. Завідуючий відділом кадрів розсміявся:

— Ну, ти у нас відомий марксист. — Він обняв Колю за плечі і повів з кабінету. — Ти хочеш, щоб кожен наш робітник робив доповіді про міжнародне становище.

— Так, хочу! — запально сказав Коля.

— Хочеш? Тоді і займись вихованням свого шофера. — Він підштовхнув Колю в спину, а сам пішов коридором.

У той час, коли Коля розмовляв із завідуючим відділом кадрів, Окайомов вів грузовик по тому самому шосе, по якому він на автобусі повернувся в місто з глухого полустанка.

Настрій в Окайомова був чудовий — знайдено єдино правильний шлях до виконання операції. І тепер не можна гаяти жодної хвилини. «Ну, містер Барч, ви, мабуть, думали, що мене вже давно немає на світі? Адже скільки часу ваші радіоконтролери не чули моїх позивних. Так, до сьогоднішнього дня мій радіоголос був заритий у землі. А сьогодні ви його почуєте, містер Барч!» — Думаючи так, Окайомов, сам того не помічаючи, дедалі збільшував швидкість, грузовик немилосердно підкидало на вибоїнах старого шосе. І раптом попереду він побачив небезпеку — коло повороту, піднявши руку, стояв міліціонер.

Зупинивши машину, Окайомов виглянув з кабіни:

— Що, товаришу начальник?

— Покажіть путівочку.

— З охотою, товаришу начальник, — Окайомов, усміхаючись, подав дорожній лист.

— Опера, кажеш? — повертаючи путівку, спитав міліціонер.

— Вона, товаришу начальник.

— Ого, куди тебе твоя опера ганяє!..

— За піснями їду, товаришу начальник! — Окайомов підморгнув міліціонерові і включив швидкість.

Знову грузовик заторохтів по розбитому шосе. «Ні, ні, це звичайнісінька перевірка», — заспокоював себе Окайомов.

Окайомов проїхав повз знайому зупинку автобуса. Як і тоді, коло стовпа нудьгували люди, чекаючи машину. Незабаром він зупинив грузовик на узбіччі. Сплигнувши на землю, він знайшов зручне місце, щоб з'їхати з шосе.

Грузовик обережно перебрався через розмиту канаву і зник у густих кущах. Окайомов поставив машину так, щоб її не видно було з шосе, відбіг убік, швидко викопав рацію і сховав її під сидіння. На стелі кабіни він протягнув антену і через хвилину застукав радіотелеграфним ключем.

«Радійте, містер Барч, — думав Окайомов під дрібний стук ключа. — «Три ікс» в ефірі. Я воскрес і починаю операцію. Стежте за ефіром увесь час. А тепер я переїду в інше місце, бо обережність — рідна сестра успіху».

Окайомов вивів грузовик на шосе і, проїхавши ще кілометрів з десять, зупинився і знову запрацював ключем: «Говорить «три ікс»! Починаю операцію. Термін операції — три-чо-тири дні. Висилайте за мною транспорт в умовлене місце. Стежте за ефіром увесь час!..»

Потім грузовик повернувся в місто, перетнув його з півночі на південь і виїхав на інше шосе. Кілометрів за двадцять від міста він зупинився, і знову в ефір полетіли позивні «три ікс». Потім Окайомов акуратно запакував рацію і поклав у ящик з інструментом. Грузовик повернувся в місто.

Увечері, поставивши машину в гараж, Окайомов, перед тим як їхати в гуртожиток, забіг до Аксенчука, переодягнувся і залишив у нього згорток з рацією.

— Всі канати обрубано… — весело сказав він Аксенчукові. — Квартиру залишив дружині, а в цьому згортку — все моє майно. Хай вона подавиться барахлом, яке ми разом наживали!

Аксенчук почав умовляти Окайомова поки що оселитися в нього. Окайомов не заперечував, але сказав, що сьогодні він ночує у директора свого інституту і, до речі, закінчить з ним переговори про влаштування Аксенчука. Все складається прекрасно — через пару днів вони працюватимуть разом. А з завтрашнього дня Окайомов бронює за собою оцей диван…

У гуртожитку, як тільки Окайомов ліг на койку, до нього підійшов, дивно посміхаючись, Коля Борков.

— Товаришу Гудков, начальник кадрів просив вас завтра вранці зайти до нього, — сказав він, уп'явшись в Окайомова косим оком.

Це запрошення Окайомова у відділ кадрів мало свою історію. Кудрявцев, котрий ще тоді, коли стежив за інститутом, не записав номера вантажної машини, що зупинилася напроти інституту, не міг пробачити собі цього недогляду і весь час думав, як його виправити. І раптом він пригадав — у кузові грузовика стояв трон і шофер сказав, що цей трон належить оперному цареві. Кудрявцев пішов у гараж театру — так, того дня театральна машина перевозила декорації «Бориса Годунова» після спектаклю в Палаці культури. Кудрявцев зайшов у відділ кадрів театру і узнав прізвище шофера…

Тільки після цього начальник відділу кадрів вирішив поцікавитись анкетою нового шофера: що він, зрештою, за людина? То він не дає спокою Колі Боркову, а то ось і з держбезпеки питають… Анкета була в цілковитому порядку. Начальник уже хотів був сховати особисту справу, як раптом, перебігаючи поглядом автобіографію, написану шофером, помітив давно вмерле позначення «Крим АРСР». Так, шофер Гудков власною рукою написав, що з сорок дев'ятого до п'ятдесят першого року він працював шофером у «Союзтрансі Крим АРСР». А Крим у цей час автономною республікою вже не був. Начальник відділу кадрів розшукав у театрі Колю Боркова і попросив його сказати новому шоферові, щоб той уранці зайшов до нього.

Потапов і далі жив у страшному напруженні. Окайомов зник. Уже скільки часу не було й натяку на появу його в зоні інституту Вольського. Знову й знову годинами Потапов продумував розстановку сил своєї групи: чи немає десь непомітної щілини, в яку може пролізти ворог. Адже коли що-небудь трапиться, то ніхто його не переконає в тому, що він не винний, що він, мовляв, зробив усе можливе. Винний буде він і тільки він. Відчуття незмірної відповідальності за можливу провину Потапов ніяк не зв'язував із особистою долею. Що усе його життя перед можливим нещастям?! Серце його завмирало від думки, що ось зараз, поки він безпорадно думає, десь діє ворог.

Стук у двері перервав роздуми Потапова. У кабінет зайшов Кудрявцев:

— Дозвольте доповісти, товаришу майор. Я узнав номер машини. Пригадуєте, тієї, що зупинялася коло інституту? Це була машина оперного театру. Номер МЕ-64–07. Прізвище водія — Гудков. Він віз царський трон з опери «Борис Годунов».

— Ну й що? — Потапов роздратовано дивився на Кудрявцева.

— Нічого, товаришу майор. Доповідаю… Царський трон… опера «Борис Годунов» — Це вже було схоже на нісенітницю.

Потапов зайшов до полковника Астангова. І як тільки відчинив двері кабінету і побачив його, одразу ж відчув — трапилося щось дуже важливе. Полковник сидів за столом із скам'янілим обличчям, тримаючи перед очима аркуш паперу. Він наче не помітив Потапова. Але, побачивши його коло столу, анітрохи не здивувався і передав Потапову папірець:

— Дивіться.

На папері трьома акуратними стовпчиками були записані п'ятизначні цифри.

— Розумієте?

— Шифровка?

— Так, Потапов. Наш підшефний з'явився в ефірі, його рація протягом дня працювала тричі з перервами.

— Запеленгували?

— Так. І кожного разу він передавав з іншого місця. Причому перерва між другою і третьою передачею зовсім не велика, а з'явився він хтозна-де. Ось що: подзвоніть-но в міліцію — чи ведуть вони облік машин, що виїздять з міста?

— Заждіть! — майже крикнув Потапов. — Пригадуєте, я доповідав вам про вантажну машину, що зупинялася напроти інституту? Зараз мені сказали, що це була машина оперного театру. — «Царський трон… опера «Борис Годунов», — промайнуло у нього в думці.

— Так? Ну що ж, перевірте і цей варіант. А поки що подзвоніть в міліцію. Дзвоніть звідси…

Черговий з відділу регулювання вуличного руху монотонно диктував Потапову номери машин, що пройшли через приміський контроль.

— Швидше, швидше, — квапив його Потапов.

І ось він чує: «МЕ-64–07, оперний театр, північне і південне шосе…»

— Стоп! Поки що досить. Дякую. — Потапов кинув трубку і занепокоєно подивився на полковника. — Машина оперного театру була на північному і на південному шосе.

— Так… — Полковник повільно пройшов по кімнаті, не дивлячись на Потапова. — Цікаво. Ану лишень подзвоніть у відділ кадрів оперного театру — довідайтесь, хто водій машини.

Потапов ще не встиг пояснити начальникові відділу кадрів, що йому треба, як той сам запитав:

— Вас, мабуть, цікавить наш шофер Гудков?

— Мене цікавить водій вашого грузовика, що їздив на північне і південне шосе.

— На північне і південне? Не розумію. У нас у театрі тільки одна вантажна машина.

— Який номер?

— МЕ-64–07.

— Прізвище водія?

— Гудков. Сергій Михайлович Гудков.

— Коли взяли на роботу?

— Недавно. Але ось яке діло: сьогодні він не вийшов на роботу. З гуртожитку виїхав о пів на шосту і на роботу не з'явився. Я його на ранок викликав до себе, та він не прийшов ні до мене, ні в гараж.

— Навіщо ви його викликали?

— В його анкеті я помилку знайшов. Хотів з'ясувати.

— Негайно зайдіть до нас з особистою справою Гудкова. Негайно! — Потапов кинув трубку.

— Спокійніше, Потапов. Що там?

— Він, здається, знову зник… Він у місті! — Потапов попрямував до дверей.

— Заждіть, Потапов, — спокійно сказав полковник. — Він справді в місті. Зараз ми з вами подивимося цікаві фотографії. Пригадуєте, ви доповідали мені про співробітника, якого звільнили з інституту Вольського?

— Звичайно, пригадую — Аксенчук.

— Спостереження за цим Аксенчуком показало, що в неділю він пиячив з невідомим громадянином. Пиячили вони в «Гранд-готелі». Платив горілчаний брат звільненого. Після недільної пиятики цей тип з-під нагляду висковзнув. Випадковість: він на таксі одвіз п'яного Аксенчука додому, ночував у нього, а вранці знову взяв таксі і поїхав до центра міста. На перехресті таксі встигло проїхати перед трамваєм, а наша машина затрималась. Коли трамвай пройшов, таксі вже зникло, і наші його не знайшли.

До кабінету зайшов співробітник, несучи розгорнуту газету, на якій лежали ще мокрі фотографії.

Потапов подивився на першу фотографію.

— Це він! — шепнув він самими губами.

Так, за ресторанним столиком сидів Окайомов, тільки тепер він був з акуратною борідкою і одягнутий інакше.

— Не помиляєтесь? — Полковник пильно подивився на Потапова.

— Ні.

— З бородою?

— Він, товаришу полковник!

Полковник Астангов і Потапов дивилися один одному в вічі, даремно намагаючись приховати хвилювання.

— Ну, Потапов, що ми тепер зробимо?

— Треба його брати разом з Аксенчуком і якомога швидше! — миттю відповів Потапов.

Полковник довго мовчав, потім сказав:

— Ні, Потапов. У цій операції треба буде спертися на Аксенчука.

— Як на Аксенчука?

— Він зараз дома сам… — Полковник, ніби не чуючи Потапова, зняв телефонну трубку і набрав номер. — Товариш Аксенчук? Здрастуйте, товаришу Аксенчук. З вами говорять з Управління держбезпеки… Так. Полковник Астангов. Чи не змогли б ви зараз приїхати до нас? Нам треба з вами порадитися з приводу однієї справи… Добре. Візьміть таксі. Входьте прямо в головний під'їзд, пропуск не потрібний, охорона буде попереджена… Дякую. Ми чекаємо на вас. Третій поверх. Кімната тридцять. Чекаємо…

— Тепер зникне і він, — сказав Потапов.

— Наші люди підуть за ним слідом… — усміхнувся полковник.

— А трамвай? — насмішкувато нагадав Потапов.

— Він приїде, Потапов. Я вже вивчив його особисту справу і все продумав. Приїде!

Ще не відійшовши од телефону, Аксенчук чомусь відразу подумав, що дзвінок із держбезпеки зв'язаний з його новим другом. Виходячи з дому, він більш за все боявся зустрітися з ним.

У таксі Аксенчук трохи заспокоївся: зрештою він із своїм новим другом нічого поганого не робив — пиячив, і все, а це хіба злочин? І вже зовсім він заспокоївся, побачивши полковника Астангова, який ішов йому назустріч, весело, по-дружньому посміхаючись…

— Добрий день, Миколо Євгеновичу. Даруйте, будь ласка, що потурбували. Знайомтеся — це наш співробітник, товариш Потапов. Сідайте, прошу вас. Нікого по дорозі не зустріли?

— Ні.

Аксенчук вичікувально дивився на полковника.

— Ми запросили вас, Миколо Євгеновичу, в дуже важливій державній справі. Розраховуємо на вашу допомогу.

— Якщо я зможу, то, звичайно… — пробурмотів збентежений Аксенчук.

— Ви знаєте, Миколо Євгеновичу, оцього чоловіка? — Полковник передав Аксенчукові фотографію Окайомова в ресторані.

— Так, знаю. Це знято у суботу в ресторані «Гранд-готель». Оце — моя спина.

— Розкажіть усе, що ви знаєте про нього. Повторюю: усе, що ви скажете, для нас винятково важливо.

— Власне, я знаю про нього дуже мало… — Аксенчук зам'явся, він справді майже нічого не знав про свого несподіваного приятеля. — Від нього недавно пішла дружина. Працює він у якомусь науковому інституті. Звати його Віталій Олексійович.

— З розмови з ним відчувалося, що він справді науковий працівник? — спитав майор Потапов.

— Так, він дещо знає…

— А як ви з ним познайомились? — поцікавився полковник.

— Мене звільнили з інституту. Настрій був жахливий. Я пішов у «Якір». Добре там випив. І він теж туди прийшов. У нього своє горе — дружина кинула, у мене — своє. Ми почали пити разом. Отак і познайомились.

— Ви з ним пиячили і у суботу, і у неділю? — твердо запитав Потапов. — І ще одне: хто платив?

— Так, я був з ним і в неділю. Платив він. Коли б навіть у мене були гроші, то він не дозволив би мені платити. У нього багато грошей. Він мені і в борг дав.

— Чому ж це він вирішив узяти вас на своє утримання? — посміхнувся Потапов.

— Чому утримання? Хіба не можуть люди подружитися і в скрутний час виручити один одного?

— Для того, щоб подружитися, треба як мінімум знати одне одного. А ви нам не назвали навіть прізвища свого друга. Ви прізвище його знаєте?

— Ні… — Аксенчук почервонів. — Сам він прізвища не називав, а питати було незручно. Він стільки для мене зробив.

— В питаннях пиятики? — Потапов ледве стримував себе.

— Він взявся влаштувати мене на роботу.

— Куди?

— У свій інститут.

— Який це інститут?

— Здається, по телебаченню…

— Здається? Оце так!..

— У моєму становищі треба влаштовуватися, куди беруть, і не питати.

Полковник Астангов бачив, що Потапов злиться дедалі дужче, і вирішив втрутитись у розмову:

— А він справді міг вас влаштувати?

— Він обіцяв твердо. Директор інституту — його приятель. Я йому вже й документи віддав.

— Як віддали документи? — Потапов навіть трохи підвівся. — Які документи?

— Диплом. Трудову книжку. Заяву. Копію наказу з інституту.

— З підписом Вольського?

— Так.

Потапов шпурнув олівець на стіл, схопився і почав ходити по кімнаті, багатозначно поглядаючи на полковника.

— Ну, і в якому стані справа зараз? — поспішив розрядити обстановку полковник.

— Він уже кілька днів веде переговори з директором свого інституту. Повинен сьогодні-завтра остаточно домовитись.

— Коли він має прийти до вас?

— Сказав, що сьогодні в мене ночуватиме. А коли прийде — не сказав. Адже я запропонував йому жити поки що в мене.

— Так ось, товаришу Аксенчук, — помовчавши, почав полковник Астангов, — ви повинні знати все. Ми вам довіряємо і нічого приховувати од вас не збираємось: людина, про яку ви нам розказали, небезпечний ворог нашої Батьківщини… Так, так! Ворог небезпечний і хитрий. І він хоче використати вас у своєму злочинному задумі. Як це він зробить, поки що невідомо. Але тепер справа вже не в цьому, йдеться про те, що ви можете серйозно нам допомогти.

— Я готовий. Але невже?.. — Аксенчук дивився на полковника круглими від страху очима.

— Так, Миколо Євгеновичу, ми сказали вам правду…

Через годину Аксенчук пішов додому.

— А раптом він?.. — Потапов не договорив.

— Ні, Потапов. Усе буде гаразд. — Полковник сердито подивився на Потапова. — При всій нашій чекістській пильності ми мусимо довіряти радянським людям. Ну чому він обов'язково повинен стати зрадником? В інституті він учився непогано. Увесь його злочин поки що тільки в тому, що він погано працював у Вольського, за це й покараний.

— На мій погляд, це розкладений тип, якому немає нічого дорожчого за ресторанну гулянку.

— Це в якійсь мірі вірно, але це питання виховання. Винен і його батько, винні люди, з якими він стикався, — люди, які люблять базікати про комуністичне виховання, та не люблять або не вміють по-справжньому ним займатися. А ви задумайтесь на хвилинку — яку науку на все життя дістане тепер Аксенчук!

О пів на одинадцяту вечора Окайомов підійшов до будинку, де жив Аксенчук. Він пройшов спочатку мимо, потім круто повернув назад — перевірити, чи не стежать за ним. Вулиця була тиха і безлюдна. Окайомов зайшов у під'їзд і через хвилину виглянув звідти — усе спокійно. Він піднявся аж на найвищий поверх, і уже потім зійшов на другий, де була Аксенчукова квартира. Кілька хвилин стояв перед дверима, прислухаючись, а потім натиснув кнопку дзвоника.

Од дзвінка водночас здригнувся і Аксенчук, який уже кілька годин чекав Окайомова, і Потапов, що був у сусідній квартирі, де дзвінок пролунав у радіодинаміку на столі.

— Приготуватись, — тихо сказав Потапов технікові, який схилився над чемоданом з магнітофоном.

У динаміку віддалено почулася розмова двох чоловіків. Потім їхні голоси наблизилися і лунали зовсім виразно.

— Включайте, — наказав Потапов. Диски магнітофона почали повільно обертатись.

… Аксенчук провів Окайомова в їдальню.

— Вважайте, Віталію Олексійовичу, цю кімнату своєю. Я вам і постіль уже приготував.

— Дякую, дорогий. Та тільки я думаю, що нам не слід поспішати в ліжко. У нас відбудеться зараз чудова чоловіча бесіда. — Окайомов пішов у передпокій і повернувся з пляшкою коньяку. — А у вас, мій друже, щось поганий настрій?

— Хвилююся за роботу. Як там? — Аксенчук подивився на нього з надією.

— Все гаразд! — розкорковуючи пляшку, відповів Окайомов. — Давайте-но замочимо ваше призначення. Отже, мій друже, кожна історія має свій кінець. І першу чарку ми вип'ємо за щасливий кінець нашої історії! Хильнули?

— Хильнули, — хрипким голосом промовив Аксенчук і випив.

— Ну, а другу — за саму справу… — Окайомов налив чарки, встав, пройшов по кімнаті і зупинився позад Аксенчука. — Незаперечний факт, мій друже, полягає в тому, що з вашими документами ви нікуди не влаштуєтеся. Ні-ку-ди!..

Аксенчук через плече злякано і здивовано подивився на Окайомова.

— Відтепер, мій друже, великий Радянський Союз у вашій особі дістає безнадійного безробітного. Вам це ясно?

— Я сам так думав… Але ви сказали…

Окайомов сів поруч і повернув Аксенчука до себе:

— Далі, мій друже… за вами плаче в'язниця і військова колегія Верховного суду… Ради бога, перестаньте тремтіти і витріщати очі!.. Що вас дивує? Хіба не ви віддали сторонній людині диплом, трудову книжку і копію наказу на бланку найсекретнішого інституту? Хіба не своєю власною рукою ви написали заяву з проханням узяти вас на роботу? На яку роботу, дозвольте вас запитати? Чому в заяві це не уточнено? Нарешті, тій самій сторонній людині ви розповіли дещо і про справи вищезгаданого інституту.

— Я нічого особливого не розповідав… Я взагалі не розумію, що ви говорите…

— Ага, не розумієте? А те, що винні мені майже десять тисяч карбованців, це ви розумієте?

— Віталію Олексійовичу, киньте жарти! Ви ж самі запропонували… в борг. Я можу ці гроші одразу ж повернути…

— Добре, мій друже. Облишмо жарти. Слухайте мене уважно. Зараз ви почуєте найголовніше. З вами зараз розмовляє посланець могутньої держави. Якщо хочете ясніше — розвідник…

Зобразивши жах, Аксенчук одхитнувся від Окайомова, намагаючись підвестися. Різким рухом Окайомов притиснув його до стільця.

— Спокійно, друже. Давайте говорити, як належить чоловікам, — спокійно і мужньо. Я не падлюка і не розбійник з великої дороги. Я таємно представляю тут державу не тільки могутню, але й благородну. Ось чому військовій колегії не пощастить відправити вас на розстріл. І ви не станете вічним безробітним. Ви разом зі мною поїдете далеко-далеко від усіх цих неприємностей. Ви поїдете туди, де ваша послуга моїй державі буде гідно оцінена, а це означає, що вам житиметься там чудово. Ну, що ви на це скажете, мій друже?

— Я не вірю… я… — Аксенчук тремтів, як від холоду. — Я увесь час думаю, що ви жартуєте…

— Жарти ми давно облишили! — з похмурою посмішкою промовив Окайомов. — Знаєте, коли ми будемо з вами жартувати? Коли проминемо кордони вашої країни. Вирішуйте. Або ви зі мною, і це для вас означає життя з усіма радощами… Або… — Окайомов не договорив, уп'явшись в Аксенчука крижаним зловісним поглядом. — Звичайно, я сам не бруднитиму рук. Це за мене охоче зроблять ваші товариші чекісти. Я їм тільки допоможу трохи… Ну! Вирішуйте!

Аксенчук довго не відповідав, поринувши у важкі роздуми.

— Я з вами, — сказав він нарешті.

— Молодець! — Окайомов поривчасто обняв Аксенчука за плечі. — Ви не уявляєте, що я пережив, поки ви думали! Бачите? У мене піт на лобі виступив. Ну, тепер ми друзі на все життя! — Він тремтячою рукою налив коньяк у чарки. — За успіх нашої справи і нашої подорожі! За нового громадянина моєї великої держави!

Вони випили, Аксенчук спитав:

— Коли ми поїдемо? І як? Це ж так важко за кордон…

— Ми поїдемо завтра вночі. На морському узбережжі нас візьмуть на борт підводного човна. І прощавай, радянська земле!..

— А ви… не залишите мене?

Окайомов устав:

— Слухайте, мій друже, не вірте пліткам про нас. Через кілька днів ви самі переконаєтеся, яка це брехня. Про вас уже повідомлено, і мені просто наказали взяти вас із собою. Ми люди слова і діла. І ми вміємо працювати.

Ми ненавидимо вашу країну. Тому, перш ніж залишити її, ми з вами дуже гучно грюкнемо дверима. Грюкнемо, мій друже?

— Можна, звичайно. Але як?

— А так, наприклад, щоб від усього вашого інституту разом з Вольським лишився тільки порох. Не погано?

— Як? — Це «як» у Аксенчука не вийшло, воно прозвучало дуже неприродно.

Окайомов пильно подивився на нього і сказав:

— У вашій записній книжці є три телефонні номери Вольського. Серед них є квартирний?

— Так. Три сімнадцять ноль один.

— Ви зараз подзвоните йому.

— Уже пізно. Він не захоче говорити зі мною.

Окайомов підняв руку:

— Припиніть дискусію! Треба діяти, а не базікати! Ви подзвоните йому і скажете, що влаштовуєтеся на роботу. Адже ж він обіцяв вам підтримку? Попросіть пробачення за те, що пізно подзвонили, і скажіть: йдеться про ваше життя або смерть. Благайте його, щоб він прийняв вас завтра на п'ять хвилин: мовляв, у зв'язку з вашим влаштуванням виникли такі обставини, які ви можете пояснити йому тільки особисто. Благайте! Якщо треба, пустіть сльозу… Дзвоніть! — Окайомов показав на телефон.

Аксенчук підійшов до телефону і зняв трубку. Окайомов став позад нього.

Розмову з Вольським Аксенчук провів дуже майстерно. Професор зупинив його голосіння і сказав:

— Гаразд, товаришу Аксенчук, можете прийти до мене завтра о другій годині сорок хвилин.

Аксенчук поклав трубку і озирнувся на Окайомова:

— Завтра о чотирнадцятій сорок…

— О'кей, мій друже! — Окайомов знову витер піт з лоба. — Вважайте, що ви уже вчинили подвиг. Де мої речі?

— У тій кімнаті, у шафі, де ви поклали їх.

— Несіть усе сюди!..

— Погасіть світло! — розпаковуючи згорток, тихо наказав за хвилину Окайомов і включив рацію. У напівтемній кімнаті зачервоніли вогники радіоламп. — Сядьте, мій друже, і мовчіть. Я зараз доповім про все начальству й уточню, коли приходить за нами підводний човен.

Кілька хвилин Окайомов сидів нерухомо, в думці складаючи текст радіограми, а потім швидко почав стукати ключем:

Окайомов переключив рацію і надів навушники.

Аксенчук бачив його напружене обличчя, ледь освітлене тьмяним світлом радіоламп.

У цю хвилину Окайомову здалось, що він немов бачить, як Барч і начальник центра читають радіограму. Ось вони прочитали фразу про креслення і перезирнулись. Барч сказав: «Бачите, я був правий, коли настояв, щоб заздалегідь відправили човен у той район».

Окайомов посміхнувся: «Я ж чудово розумію, містери начальники, що моя диверсія для вас дорожча за сотню таких, як я. І коли я все зроблю, ви охоче мною пожертвуєте. Але креслення вам дуже потрібні, дуже! Правда, я потім вас трохи розчарую, повідомивши вже особисто, що креслення загинули, скажімо, разом з Аксенчуком, який зробив непростиму помилку. Але все буде зроблено, і я стоятиму перед вами. І вам нічого не залишиться, як подякувати мені…»

Окайомов здригнувся і притиснув рукою навушники — йому відповідали:

Зірвавши з голови навушники, Окайомов схопився на ноги:

— Засвітити світло і налити чарки! Дорогий Аксенчук! Мені й вам бажають успіху. Нам надають двомісячний відпочинок. Це і є моя країна! За неї! — Вони випили. — А тепер, мій друже, спати! Спати! Завтра у нас нелегкий деньок!

— А все-таки, що мені треба завтра зробити? — тривожно запитав Аксенчук.

— Не хвилюйтеся, мій друже. Дрібничку! Вам не доведеться ні стріляти, ні кидати бомби, ані підливати отруту. Зараз ми лягаємо спати. На світанку я піду. Ви знаєте кафе на бульварі, навскоси від інституту?

— Знаю.

— Рівно о першій годині тридцять хвилин вам треба туди прийти. Я вас чекатиму.

— І все?

— Усе. — Окайомов зареготав. — Усе, дорогий, робиться дуже просто у наш вік атома. А тепер усі свої документи, разом із паспортом, знищіть. Ваш диплом у мене, а там тільки цей документ буде потрібний, щоб одержати гідну вас роботу. Давайте останню чарку вип'ємо за чоловічу хоробрість! І б'юся об заклад, що там, далеко звідси, ви ще не раз піднімете келих за нашу дружбу!

— Я за це хочу випити вже зараз. І за наш успіх!

— Молодець! Амінь!

Розділ сьомий

— Ну, Потапов, що ви тепер скажете про Аксенчука? — вигукнув полковник Астангов, коли вони прослухали магнітофонний запис. — От молодець, га? Ви думаєте, йому було легко вести таку бесіду?

— Не думаю…

— Після цієї історії він усе своє життя побачить в іншому світлі.

— Ви генералові доповідали? — ухиляючись од цієї розмови, спитав Потапов.

— Так. Вирішили Окайомова брати в останню хвилину. Так би мовити, з максимумом доказів. Цілком ясно, що в годину тридцять він передасть Аксенчукові міну і накаже покласти її в інституті. Цілком зрозуміло і те, що механізм вибуху буде поставлено на такий час, щоб міна вибухнула, коли Аксенчук буде ще в інституті. Аксенчук потрібний йому і його начальству, як торішній сніг. І ось цей вузлик з часом вибуху нам треба розв'язати.

Адже він може поставити запал і з таким розрахунком, щоб вибух стався в наступну хвилину після того, як Аксенчук з'явиться в інституті. Про це нам треба добре подумати.

— А що коли ми візьмемо його там, у кафе? — запропонував Потапов.

— Думаєте, коли ми його візьмемо, він не схоче зробити собі приємність, підірватися разом з нами? Адже механізм він установить ще зранку, в кафе він цього не робитиме. А наше прохання розрядити міну він може й не виконати.

— Але це зможе зробити наш інженер.

— Рисковано, Потапов. У інженера буде дуже мало часу, а міна може виявитися з секретом.

— Але коли Аксенчук внесе міну в інститут, у інженера буде ще менше часу!

— От саме в цьому, Потапов, і вузлик. Ми мусимо продумати, як дістати додатковий час на знешкодження міни…

Незабаром у кабінеті полковника Астангова зібралася майже вся оперативна група Потапова. Всі намагалися триматись спокійно, але збуджений блиск в очах виказував, яке хвилювання переживали ці люди.

— …З квартири Аксенчука він вийшов уранці без чверті п'ять, — доповідав далі Потапов. — Ось знімок, як він виходить з дому.

Полковник Астангов узяв фотографію.

— Нахаба! Він абсолютно спокійний! — Полковник гидливо кинув знімок на стіл. — Далі…

— Пішки і зовсім не ховаючись він дійшов до приміського вокзалу і сів на першу електричку. Зійшов на дачній станції Академічний посьолок. Ми вже було перелякалися — чи не змінив він рішення і чи не зібрався атакувати дачу Вольського? Але він пішов у ліс і пробув там майже дві години. Працював над міною. Ось знімок, зроблений за допомогою телеоб'єктива. Потім…

— Стривайте… — перебив Потапова полковник. — Інженер Короленко, візьміть цей знімок. Подивіться, яка в нього міна? Може, знайома вам? Продовжуйте, Потапов.

— Потім він повернувся на станцію. Годину пробув у буфеті. Добре поснідав. Ось знімки… Поснідавши, він вернувся в місто і пішов у кіно на денний сеанс. Зараз він удруге дивиться «Ушакова»… Спостереження за ним триває.

— Чудово. Коли востаннє говорили з флотським начальством?

— Півгодини тому. Підводний човен у зануреному положенні увесь час курсує в нейтральних водах. Зрідка лягає на грунт.

— Чудово. Хай відпочиває, він теж матиме великі неприємності… — Полковник Астангов звернувся до інженера Короленка: — Ну, як? Знайома вам ця штука?

— Наче ні, товаришу полковник. — Кругле, як місяць, добродушне обличчя інженера почервоніло, мов у школяра, спійманого на невивченому. — Коли б у руках її потримати…

— Прийде час — потримаєте… — сказав полковник і замовк, щось обдумуючи.

— У мене є пропозиція, — сказав Потапов. — Аксенчук приходить у кафе в годину і тридцять хвилин. Він прийде, коли в кишені Окайомова лежатиме міна уже з підготовленим терміном вибуху. Скажімо, цей термін — дві години сорок хвилин, тобто час прийому Аксенчука Вольським…

— Ну-ну… — підганяв Потапова полковник.

— Так ось… Аксенчук приходить у кафе і повідомляє Окайомову неприємну новину — Вольський переніс час прийому: він повинен бути в нього за чверть друга.

— Так-так… далі…

— Перезарядити міну Окайомов уже не зможе, і ми виграємо цілих тридцять хвилин для обробки міни. Навіть на випадок, коли інженер Короленко одержить від Аксенчука міну і побачить, що загадка йому не під силу, в нього буде час вивезти міну в безпечне місце.

— Що ж, Потапов, це вихід! Дзвоніть Аксенчукові!

Окайомов справді був абсолютно спокійний. Він прекрасно знав цей уже не раз пережитий стан непохитної упевненості в успіху, який наступав у вирішальні години операції. Все, що мало статися, було перевірено найточнішими розрахунками і жило в ньому, немов поза його волею, коли мозок і нерви були вже вільні.

Він сидів у літньому кафе, з цікавістю розглядаючи навколишнє життя. Ось він подивився, як на підлозі кафе ворушаться сонячні плями променів, що пробилися крізь листя дерев. Потім з усмішкою стежив, як дві школярки, приставивши пошарпані портфельчики до ніжок стола, зосереджено їли морозиво: з'їли по одній порції, перезирнулися і замовили по другій. На піщаній стежці коло веранди поважно прогулювались голуби. Він накришив їм печива і дивився, як вони клюють крихти. У кутку кафе про щось теревенили з дуже серйозними обличчями офіціантки. З білими наколками на волоссі, вони були схожі на ромашки. На лаві перед кафе, впустивши газету, дрімав дідусь, його бриль зсунувся набік, і через це він мав вигляд бравого гульвіси. А трохи далі, з рогаткою в руках, причаївся хлопчина — він вистежував на дереві горобців.

Окайомов, спостерігаючи все це, раптом подумав: а що тут робитиметься, коли вибух висадить у повітря кам'яне громаддя інституту, що виднілося в далині. Що станеться з цими дівчатками? Як здіймуться голуби? Як упаде з лавки дідусь… Окайомов тихо засміявся і в цей час побачив Аксенчука, який поспішав до кафе. «Ну, мій любий Аксенчук, запам'ятовуйте ці хвилини, вони у вашому житті останні!»

Аксенчук, не здоровкаючись, підсів до Окайомова.

— Біда, — сказав він тихо: — Вольський переніс прийом.

Окайомов зблід, обличчя його скривилося від люті:

— Що-що?..

— Переніс, і все. Сам подзвонив. Треба йти зараз. Він чекає на мене за чверть друга.

Окайомов швидко прикинув час і заспокоївся.

— Ну що ж, хай буде так… — Він замовк, обдумуючи, як би, не викликавши підозри в Аксенчука, сказати йому, щоб він затримався в інституті якомога довше — словом, до вибуху. — Слухайте, дорогий друже. Говоріть з Вольським не поспішаючи, інакше він може відчути щось недобре. Спершу розкажіть йому, яких митарств ви зазнали, поки знайшли роботу. Наплетіть йому цілий мішок переживань. Потім… потім попросіть у нього поради — як вам, молодому вченому, знайти вірний шлях у науці. Усі вчені світила страшенно люблять повчати молодь. Потім — старе прохання про підтримку. Загалом, у мене все так розраховано, що ви повинні попрощатися з Вольським не раніше як у дві години сорок п'ять хвилин. Ясно?

— Ясно. А якщо він не підтримає розмови і все відбудеться швидше?

— Ну що ж, не вийде, то не вийде. Трошки порушиться мій план. А все інше без змін. Знаєте стоянку таксі коло булочної?

— Знаю.

— Коли вийдете з інституту, швидко — туди. Я чекатиму вас уже в машині. Зрозуміло?

— Зрозуміло.

— Не хвилюєтесь?

— Анітрохи. Сам дивуюсь.

— Ви — справжній герой. Тепер так… — Окайомов вийняв з кишені плисковатий предмет, схожий на коробку від акварельних фарб. — Це треба непомітно залишити там… Киньте в урну для сміття. Або забудьте в гардеробі. Можна упустити вже в тамбурі парадного, коли будете виходити. Одним словом, це повинно залишитись.

— Розумію…

— Ну, вперед, мій друже! Ідіть! — Окайомов підштовхнув Аксенчука, і той швидко пішов через бульвар до інституту. Окайомов дивився йому в спину і мимоволі лічив його кроки: «… Шістнадцять… дев'ятнадцять… тридцять…» Ось він перейшов вулицю і зник у під'їзді інституту.

Окайомов покликав офіціантку, розрахувався і повільно попрямував до стоянки таксі.

У тамбурі парадного Аксенчука зустрів інженер Короленко.

— Швидше давайте! — шепнув він і, схопивши міну, тут же в тамбурі розкрив її і, вставивши в око лупу, «як у годинникаря, почав розглядати механізм капсуля.

— Так, так… — шепотів він, і лоб його в цей час вкривався потом. — Контакт хімічний… новинка не дуже свіжа… Так, так… А де ж вхідний канал? Ось він, любий!.. — Короленко зробив щось у міні і, трохи прочинивши двері в вестибюль, гукнув: — Порядок!

Короленко й Аксенчук пройшли в вестибюль. Полковник Астангов потиснув руку Аксенчукові:

— Все йде прекрасно, Миколо Євгеновичу!.. Короленко, дякую вам!..

Окайомов, дотримуючись усіх правил вуличного руху, кругом обійшов перехрестя і підійшов до таксі. За ним з воріт будинку, що був трохи далі від стоянки машин, стежив Потапов.

Окайомов сів у таксі поруч з шофером:

— По західному шосе!

— А далеко? — перепитав шофер. — У мене бензину малувато.

Окайомов вилаявся, виліз із машини і підійшов до іншої:

— А у вас бензин є?

— Повний бак! — весело відповів шофер. — І на той світ вистачить! Сідайте!

Вирушивши зі стоянки, машина помчала в бік західного шосе.

І одразу з глибини двору в тунель воріт, де стояв Потапов, в'їхала «Победа», Потапов скочив у неї.

— Швидше! Он за тим таксі!

У цей час з інших воріт виїхали ще дві машини і пристроїлися вслід за потапівською… Таксі вирвалося на шосе, і тільки тут Окайомов помітив погоню. Він не зразу повірив у це.

— Збільшити швидкість, — спокійно сказав він шоферові.

— Це можна, шосе чудове!.. |

Окайомов крізь заднє вікно бачив, що три «Победи» відстали і незабаром сховалися за поворотом шосе. Минула хвилина, друга, і ось з-за повороту вилетіли всі три «Победи», вони невблаганно наближалися.

— Швидкість! — хрипло крикнув Окайомов.

— Даю на весь клапан, — похмуро відізвався шофер, який уже зрозумів, що відбувається щось недобре. Попереду виднівся ліс. Він був тепер для Окайомова єдиною надією на порятунок. Швидше до лісу і сховатися в ньому.

— Швидше! — люто прохрипів він і, вихопивши з кишені пістолет, сунув під бік шоферові. — Швидше, або… Я сам поведу! Швидше!

Шофер додав швидкості, стрілка спідометра переповзла через цифру «90».

Стиснувши руль побілілими від напруги руками, шофер пильно дивився вперед. Коли б Окайомов у цю хвилину подивився в його очі, він побачив би в них таке, що не дозволило б йому зволікати з пострілом.

Швидко наближався поворот, де шосе поринало у ліс. Поворот ближче, ближче, і… раптом ніби відмовив руль — машина не зробила повороту, диким стрибком перелетіла через глибокий кювет, перевернулася догори колесами, вдарилася об дерево, ще раз перевернулася і лягла набік.

Коли Потапов і три його співробітники підбігли до таксі, його верхні колеса ще крутилися. Потапов зазирнув крізь розбите бокове скло — Окайомов лежав, навалившись на шофера, обидва були непритомні.

— Швидко відчиняйте двері! — наказав Потапов.

Але не так-то просто було відчинити перекривлені від ударів дверцята — це забрало хвилин п'ять. Потапов не зводив очей з Окайомова; той лежав нерухомо. Нарешті дверцята відчинили, витягли з машини Окайомова і шофера і поклали їх на траву. Один із співробітників припав до грудей Окайомова.

— Що? — тихо спитав Потапов.

— Живий… Мабуть, струс…

Першим опритомнів шофер. Він трохи підвівся, побачив чекістів, усміхнувся і знову впав горілиць.

До місця аварії, завищавши гальмами, підлетіла санітарна машина, підбігли лікар і санітар.

— Шприц… ампулу… бинти… — наказував лікар.

І санітар, мов фокусник, блискавично діставав із сумки те, що було потрібне.

Окайомов поворушив рукою, трохи розплющив очі і його погляд зустрівся з поглядом Потапова. Диверсант заплющив очі.

Шофер в цей час уже сидів, притулившись до дерева, і очманіло поглядав на всі боки.

— Ну й номер! — сказав він.

Всі засміялись. Тільки Потапов напружено дивився в заплющені очі Окайомова.

Окайомов уже прийшов до пам'яті, але симулював непритомність: думав виграти на цьому час.

— Він опритомнів, — шепнув лікар Потапову.

— Я бачу, — голосно сказав Потапов. — Ну, Окайомов, годі! Однаково нічого не придумаєте!

Окайомов зробив різкий рух до коміра сорочки, де була зашита ампула з отрутою. Але Потапов вчасно перехопив його руку:

— Не треба, Окайомов, — вам шкідливо робити зайві рухи. Лежіть спокійно або ж киньте строїти дурня, вставайте і поїдемо в місто. Ми ж з вами дорослі люди і чудово розуміємо один одного. Гра скінчена!..

Окайомов підвівся на лікті. Санітар хотів йому допомогти, але шпигун відштовхнув його і повільно встав сам.

На міському кладовищі так тихо, що чути, як з розлогого клена падає багряний лапчастий лист. Вже по-осінньому холоднувате сонце, пробившись крізь поріділе листя, розкидало навколо золотисті плями. Сонячний промінь заграв на полірованому мармурі могильної плити, на якій вирізьблено:

Коло могили, обкладеної давно зів'ялими вінками, на незручній, маленькій лаві сиділи полковник Астангов і майор Потапов. Вони прийшли сюди вже годину тому і весь час отак сидять, — не розмовляють, але, мабуть, думають про одне і тому не відчувають своєї мовчанки.

Зрідка Астангов поглядає на Потапова, бачить його зсунуті брови, уперто стиснуті губи і спрямовані в одну точку примружені очі…

На алеї почувся шелест листя під ногами людини, що швидко наближалася до могили. Астангов озирнувся — алеєю йшов чоловік у військовому й пильно поглядав на всі боки.

— Боюсь, Потапов, що це нас розшукують, — підводячись, тихо промовив Астангов.

— Так… час іти… — так само тихо відізвався Потапов і теж устав.

Полковник не помилився — чоловік у військовому шукав саме їх: начальник управління наказав терміново прибути до нього.