Якби

Частина перша

Був перший день відпустки. Відпустки, до якої я доживала на останньому подиху. В прямому сенсі, адже літо впало на місто зненацька у вигляді вогненного простирадла, і від першого ж дня почало випалювати все живе під собою.

Трава, не встигнувши набратися соковитості та зеленої барви, вже стирчала з побілілої землі, мов солома. Асфальт охопив мерехтливий жар. А мені треба було змусити себе йти на «ділову» зустріч. Причому не в офіс, а до центрального скверу міста. Адже, як попередив Олег — той самий, з яким було призначено зустріч, — в офісі телеканалу багато зайвих вух, а в сквері ми зможемо нормально поговорити, не переймаючись тим, що нас можуть підслухати.

Я приблизно здогадувалася, про що піде мова, і могла б відмовити одразу, але Олег наполіг на зустрічі. Погодилася тільки через те, що він був моїм давнім товаришем, колишнім однокурсником, від якого я нічого, крім добра, не бачила. Довелося зібратися і випірнути з будинку в хвилі задушливої мерехтливої спеки.

Доїхала до центру на метро і поповзла вгору по сонячному боці вулиці, відчуваючи, як на ходу разом із підборами, що вгрузали в розпечений асфальт, плавляться мізки.

Домовились, що зустрінемося на нашому «старому місці». Я чудово пам’ятала, що це сьома лавка по лівому боці алеї — та, на якій в студентські роки ми зазвичай пили пиво, прогулюючи лекції.

У сквері було порожньо. Лише під деревами сиділо кілька божевільних матусь із візочками, в яких спали оголені до памперсів немовлята.

Руху в цій гарячій воді не було ніякого, але я звернула увагу, що переді мною повільно, мов у сні, кульгає якась бабця. Відверто кажучи, я б її і не помітила, якби не вбрання.

Вона була вся в чорному. Старенькі полюбляють цей колір навіть у спеку. А ще мене зворушив її старомодний чорний капелюшок, з-під якого виглядало охайне кільце закрученого сивого волосся. На ногах — стоптані закриті туфлі.

Зворушена цим видовищем, йшла за нею і помітила, як з її пластикового пакета випало яблуко. Певно, десь була дірка. Яблуко покотилося вниз, до дороги. Старенька розгублено зупинилася і дивилася йому вслід, не в змозі кинутися навздогін. Я могла б зробити вигляд, що нічого не помітила, адже перспектива бігти на дорогу за яблуком і змокріти до нитки мене зовсім не приваблювала. Але я усе ж таки кинулася і спіймала втікача просто на середині вулиці, вислухавши ліниву лайку таксиста.

Я дійсно спітніла й піднімалась нагору в досить розлюченому настрої. Краще дала б їй «п’ятерик» на нове яблуко! Старенька дивилася на мене згори вниз з-під мережаних крис свого архаїчного капелюшка і лагідно всміхалася, чекаючи, поки я доповзу до неї.

Я простягнула їй яблуко. Вона вчепилася у нього своєю висохлою лапкою, подякувала і попросила довести до лавки. Саме тієї, на якій мала відбутися зустріч!

Це мене теж роздратувало. Але не просити ж її пересісти! Довелося посадити її саме на цю лавку. Нехай уже!

А потім було вже не до неї: поруч зі мною шубовснуло Олегове тіло — таке ж розпашіле, як і всі інші тіла в місті, огорнутому вогненним простирадлом.

— Вибач, що змусив тебе йти по такій спеці, - сказав він. — Але справа важлива. Дуже важлива. І перспективна. Навіть більше, вона — твоя! Я це відчуваю всіма тельбухами.

Він важко дихав, і я подумала, що у порівнянні з ним виглядаю вдвічі молодшою, хоча ми й однолітки.

Олег нещодавно отримав посаду генерального директора одного з телеканалів і прагнув доленосних змін. Те, що він згадав про мене, було приємно і зворушливо. Та, на жаль, зовсім для мене неперспективно.

Бо я давно міркувала про те, щоб піти з професії. Піти в нікуди, повністю змінивши фах.

Для мене потрапляння в десятку кращих політичних оглядачів країни було суцільною випадковістю. Навіть відчувала деяку провину перед колегами, які, можливо, більше заслуговували на таку славу. Чи більше її прагнули? Чи більше мріяли саме про таку кар’єру?

Я ж про неї ніколи не мріяла! Але кілька років тому у виданні, куди я влаштувалася, вільне місце було лише у відділі політики.

От і довелося робити не те, що хочеш, а те, за що платять.

Зрештою, як не дивно, у мене почала виходити досить пристойна аналітика. Настільки пристойна, що під час різних політичних катаклізмів чи виборів я отримувала досить красномовні пропозиції про співпрацю від різного роду бонз. Але не приймала жодної.

Років через десять вдячні читачі почали впізнавати мене на вулицях, наче якого-небудь депутата, ставлячи ледь не месіанські запитання про подальшу долю країни. Часом це здавалося мені кумедним, часом — дратувало. І страшенно втомлювало. Тому я розмірковувала про кардинальні зміни. І якісь ділові «перспективні» пропозиції колишнього однокурсника, якою б чудовою людиною він не був, не змусили мене бігти до нього, задерши на радощах хвіст.

Я слухала Олежка внапіввуха, зберігаючи на обличчі привітну посмішку, котра зрештою змінилася на знущально-саркастичну.

Одне слово, Олежик пропонував мені вести популярне ток-шоу з «сильними світу цього». Перспектива дійсно була цікавою: гостями студії будуть відомі діячі світового рівня. Кажучи «світового», Олежик гордовито і хитро посміхався. І в цій посмішці я вбачала істину, а не пустопорожню побрехеньку новітнього Остапа Бендера.

Олежик був людиною слова і діла.

— У тебе буде повна свобода дій! — говорив він. — Будеш зіштовхувати їх, як більярдні кулі. На цьому місці всі, включно з інвесторами, бачать лише тебе!

І ось тут моя привітна посмішка змінилася на саркастичну.

— Пацан, ти жартуєш? — процідила я зі своєю звичною інтонацією, де була повна і незворотна байдужість.

Треба було б сплюнути собі під ноги, як я це робила в інституті, незважаючи на вроджену чемність і стареньку даму, що тихо куняла на іншому кінці «нашої» лавки.

Олежик спохмурнів і ніяково прокашлявся.

— Не жартую, — серйозно сказав він. — Я все розумію. Не вважай мене нетактовним…

Тут варто зробити деяке пояснення.

Пояснення, котре розставить на майбутнє всі крапки над «і».

Отже, моя фраза, якщо записати її на папері, пролунала так: «П-п-паццан, т-ти ж-ж-жартуєш?»

Зрозуміло?!

Так, так. Я, Вероніка Вадимівна Івченко, «зірка політичної аналітики», «блискучий політичний оглядач» і таке інше, за словами моїх друзів і недругів, мала одну маленьку ваду. Одну кляту ваду, яка заважала мені рухатися далі паперового простору.

Так, я затиналася.

В принципі, в цьому не було нічого огидного чи відверто хворобливого. Як казав чоловік, в моєму затинанні була своя родзинка, деякий шарм і ще якісь додаткові «бонуси», про які кажуть, аби втішити. Хоча я давно вже не переймалась з цього приводу.

І все ж таки ніколи не могла позбутися того огидного відчуття, що мова, яку я так любила, виписуючи слова на папері, не підкорялася моєму язику. Ніби десь в гортані жив огидний колючий троль, якого я ненавиділа. В глибині душі я вважала, що багато чого в житті не відбулося саме через нього. Особливо цей троль заважав мені в найважливіші часи, коли думка, яскрава і чітко сформульована, у живому спілкуванні перетворювалася на жалюгідне белькотіння. Гадаю, саме через це я і почала непогано писати — так, щоб висловлене на папері не поступалося тому, що можна вимовити вголос.

Мій начальник, головний редактор газети, людина розумна і відверта, колись так і сказав: «Ти перетворила свій найбільший мінус на найбільший плюс. Якби не твоя вада, невідомо, чи могла б так писати!»

І от сьогодні Олежик наступив на мій «мозоль» обома ногами, взутими в туфлі від Армані. І мені страшенно закортіло плюнути на їхні лискучі носаки.

Попри це я продовжувала сидіти, слухаючи його умовляння.

— Ти не думай, що покликав тебе, щоб знущатись, — казав він, — ти ж знаєш, як я тебе люблю! Тому вислухай уважно. Ось тут, — він розгорнув якийсь папірець, — адреса кращого лікаря, якого мені порадили не останні в цій країні люди. Самі в нього лікувались! Кілька сеансів — і ти наша! Тільки не заперечуй. Оплату лікування канал бере на себе, скільки б воно не коштувало! Я тебе дуже прошу, мала… Ну?

Чим він вирізнявся з-поміж усіх інших моїх знайомих, так це тою дитинною емоційністю, котра якимось дивом лишилася в цьому великому тілі, впакованому за останнім писком моди. Він ледь не плакав. І я припинила посміхатися.

— Розумієш, Олежку («Р-р-розззумієш, О-о-олежжжку»), — сказала я, — за всі ці роки я не раз намагалася вилікуватися. І сьогоднішній результат — остаточний і найкращий, якого можна було досягти. Це правда. Більше я не погоджусь на жодні експерименти. Облиш…

Він ніяково засопів. Розв’язав краватку, зняв її і сунув собі в кишеню, поклав свою велику долоню на мою.

— Слухай, мала, надія вмирає останньою. Не хочу лізти тобі в душу, але мені завжди не давало спокою запитання: звідки це у тебе? Ти була найкращою на курсі. Але це я знаю лише тому, що — згадай-но! — скільки чудових годин ми провели ось на цій лаві, скільки було між нами сказано. І ти чудово розмовляла, коли тебе не чули викладачі! Ніколи тобі не говорив, але у мене ще тоді стискалося серце від того, що ти не можеш показати себе у всій красі. Завжди ховалася у свою халабуду, наче равлик…

— Не розчулюй мене, старий, — сказала я.

Зависла пауза.

Вона висіла в повітрі нерухомо, як і саме повітря.

Я відвела погляд.

Не хотіла, щоб Олег бачив, як він згасає. Відволікла себе видовищем старечих рук, що кришили шматок булки голубам.

Я не помітила, як стара дістала з кишені окраєць булки і кришила її собі під ноги, спостерігаючи за ледачими тлустими птахами. Її обличчя було сховане за широкими крисами капелюха. Бачила лише пальці, що колупали булку. Білі крихти сипалися з неї, мов сніг…

Олежка допитливо глядів на мене.

— Ну, добре, — сказала я. — Якщо ти мучився стільки років, варто задовольнити твою цікавість. Власне, це ціла історія.

Чесно кажучи, нічого такого мені згадувати не хотілось. Але, якщо вже сказав «а», треба дійти до кінця алфавіту.

— Знаєш, у життя немає способу «якби», — подумавши, продовжувала я. — Але скажу відверто, якби не ця моя вада, моє життя склалося б інакше.

— Що ти маєш на увазі?

— Поясню. Тільки коротко. Мені було дев’ять років, коли на мене напав якийсь збоченець. Мені вдалося втекти. Але на якийсь час я взагалі втратила мову. Тобто те, що ти чуєш зараз, — неабиякий прогрес! А тоді кожне слово я вимовляла по п’ятнадцять хвилин. Хто це мав вислуховувати?! А от якби він мене не налякав, я б змогла розповісти матері про витівки її найкращої подруги, через яку батьки того ж літа й розлучилися. Якби вони не розлучилися, мати не померла б так рано від пиятики. І ми б не жили в злиднях. Я б ходила до нормальної школи, як всі діти. А не боролася за життя в ідіотському інтернаті для дітей із психічними вадами. Певно, можна додати, що якби не той день літа тисяча дев’ятсот вісімдесятого, то зараз я б… не відмовилася від твоєї королівської пропозиції, пане генеральний директоре!

Я розсміялася.

Олежик дістав з кишені краватку і витер нею червоне мокре чоло.

— Ось воно як… — промимрив він.

— Саме так, — весело кивнула я. — Не думай, ніби я вередую. Я просто знаю, що краще вже не буде. Лікарі зробили все можливе. І, в принципі, мене це влаштовує. Життя вдалося, старий! Не переживай за мене! І — дякую.

— Ну, гаразд, — сказав Олег. — Але все ж таки дуже прошу: подумай. Я лишу тобі цю адресу. Повторюю, оплата лікування — за каналом в будь-якому випадку. Давай поговоримо про це через місяць. Ми будемо чекати. Час є. Можеш мені пообіцяти, що хоча б скористаєшся цією нагодою?

— Не знаю… — чесно сказала я.

— А я знаю! — посміхнувся він, підводячись з лави. — Я знаю, що тобі варто спробувати. Хоча б заради нашої дружби. Ти потрібна! Знаєш, нещодавно я почув такий вислів: «Коли блазні вдають із себе розумників, а розумники блазнів — кому нести істину?» Усєкла, маленька? Ти потрібна. Щоб нести істину. Тобі вірять. Ти не повинна здаватися.

Він чмокнув мене в чоло, розкланявся і побіг до авто, котре чекало на нього на узбіччі.

Відверто кажучи, остання фраза зачепила мене за живе.

Клятий троль! Я ледь не вкусила себе за язик.

Втупилася поглядом в руки старої, з яких сипався сніг.

Намагалася сконцентруватися на них і на зграї голубів, яких набралося, певно, з півсотні. Ціле море.

Топчуть одне одного, хапають їжу…

…Все, що вона сказала Олегові, було правдою і неправдою водночас. Правдою — тому що так воно і було, а неправдою — тому що все минулося і будь-які спомини не мали жодного сенсу, крім деструктивного.

Ніка міцно стисла зуби, спостерігаючи за голубами. Це бурхливе живе море, з якого виринали окаті верткі голівки з роззявленими дзьобиками, нагадало інтернат, в якому вона перебувала до сьомого класу. Сіра маса, заклопотана лише одним: вирвати свій шматок, затоптуючи інших.

Але в цій стихії вона таки навчилася боронитися і до того ж, маючи інтернатівський досвід, в разі чого ніколи не лізла до кишені за кулаками. Вони у неї завжди були стиснуті — і напоготові. Якби ще тоді знати, що ними часом так просто вирішити питання, скористалася б цим набагато раніше.

Можливо, одразу після того літа, тисяча дев’ятсот вісімдесятого, коли першого вересня пішла до школи в третій клас.

Школа знаходилася поблизу їхнього нового помешкання (тоді батьки вже розлучилися) і вважалася «бандитською», адже туди здебільшого ходили діти зі «Скотохатки» — особливого одноповерхового району, де, як подейкували, жила «верхівка» місцевого криміналітету.

Вранці вона надягла білі гольфи і білий фартушок. На голову начепила два ненависні й завеликі капронові банти. Все було, як у інших.

Молода вчителька (зараз вона б одразу розкусила її, помітивши брудні нігті і порепані п’яти, що нависали над задниками босоніжок) завела їх до класу і викликала по черзі, попросивши голосно називати свої імена і прізвища.

Ніка розхвилювалась. Адже за день-два перед тим, заспокоюючи її, мати запевнила, що на перших порах її не викликатимуть, — вона домовилась про це з самим директором!

Але коли черга дійшла до Ніки, вчителька змусила її підвестися. З того часу, до речі, у неї досі залишалась ненависть до будь-яких черг.

Вона підвелася.

— Ну? — сказала вчителька.

Вона спробувала щось вимовити.

Вийшло якесь незрозуміле мукання.

— Ну? — повторила вчителька.

Певно, вона була не в курсі того, про що мати домовлялася з директором школи. І чи домовлялась взагалі?

Від жаху її язик розрісся в роті до неймовірних розмірів, хотілося просто виштовхнути його звідти з бодай одним словом.

Але, крім мукання, знову нічого не вийшло!

Діти зареготали. Сміх стояв такий, що, здавалося, від нього ось-ось розлетиться віконне скло. Найгіршим було те, що разом із дітьми сміялась і вчителька…

Вдосталь насміявшись, вона постукала по столі указкою і дозволила сісти. І Ніка сіла. І уявила, як стілець її парти перетворюється на візок «американських гірок» і мчить звідси в підземелля, у прірву, темряву, з якої тепер їй доведеться дивитися на свято життя — з його білими бантами, гольфами, червоними піонами і пустотливими веселощами, де для неї немає вже місця.

Через тиждень чи два її відправили до спеціалізованого закладу, де з такими, як вона, займалися логопед и психолог. Хоча «займалися» — голосно сказано.

Так, забавлялися, змушуючи по сто разів вимовляти слово «параход» і скоромовку про «бика, який був тупогуб».

Але, певно, «тупогубий бичок» поволі зробив свою справу, і після сьомого класу вона пішла в «нормальну», хоча й ту саму школу на «Скотохатці». Повернулася в той самий клас. І, звісно, не з ким там так і не потоваришувала — не могла забути того веселого реготу. Хоча розуміла: діти не винні…

Винним був Той Чоловік.

Часом їй снився той самий сон: вона сидить під деревом на лаві і чекає, доки з будинку вийде родина Ярика. У неї чудовий настрій, адже їй дозволили їхати з сусідами на дачу.

Вона бовтає ногами, гризе яблуко і помічає, як через арку у двір заходить високий чоловік з довгим сивим волоссям, зібраним в «хвостик». На його голові, незважаючи на спеку, «ковбойський» капелюх з широкими крисами. Обличчя сховане в тіні, але воно здається красивим, загадковим і нетутешнім.

Він сідає поруч.

Його губи ворушаться.

Світлі, як вода, очі — такі прозорі, що вона бачить переплетіння червоних і синіх судин всередині його потилиці.

Його голос заворожує.

Він говорить щось незрозуміле, якоюсь пташиною мовою — з присвистом і горловим клекотом.

Але вона все розуміє. І йде за ним, мов за чарівною сопілкою.

Якби не він…

Якби не він, вона б сіла в те авто — з Яриком і його батьками.

І розбилася б разом із ними!

Адже саме того ранку всі вони загинули в автокатастрофі, так і не доїхавши до дачі…

…Голуби крутяться вже довкола й моїх ніг. Я б з задоволенням хвицьнула нахаб ногою! Але не можу — стара жінка несамовито кришить і кришить булку. Вона мене б не зрозуміла.

Все.

Зараз я встану і піду. Струсивши з себе всю цю давню луску. Ще п’ять хвилин, і я буду в нормі.

Взагалі-то нема чого переживати. Дякувати Богу, мої руки ще не схожі на ті, що кришать булку. У мене купа часу. Я подумаю над чудовою пропозицією старого друга. Як він сказав? «Коли блазні вдають з себе розумників, а розумники блазнів — кому нести істину…» Теж мені, знайшов «промінь світла в темному царстві»!

— Ви не любите голубів.

Голос пролунав несподівано.

— Перепрошую?…

— Ви не любите голубів… — з упевненою інтонацією повторила стара.

Я знизала плечима. Що їй відповісти? У мене зовсім немає бажання розмовляти. Хоча я поважаю стареньких. Розумію, що годування голубів — чи не єдина втіха, ще не відібрана у них часом. Я могла чемно відповісти, що обожнюю голубів, люблю їх, мов рідних, що готова віддати за них життя, що сама готова стати одним із них, аби поклювати ті крихти. А потім швидесенько підвестися і піти, поки стара не зачепила мене на інший гачок. Адже любов до голубів — лише «пробна куля» для продовження розмови.

Старенька серйозно дивилася на мене з-під крис свого смішного капелюха. А я зі спазмом в серці позирала на її руки, на білий плетений комірець, на шию, схожу на коричневий стовбур старого дерева.

Брехня, що світ належить молодим! Це лише так здається перші тридцять років, доки ти летиш згори вниз, мов на авто, і нічого не встигаєш, бо немає коли натиснути на гальма. Летиш, в принципі, назустріч своїй старості.

Старість — це «два в одному»: можна бути дитиною і дорослим водночас. Однією ногою стояти в колисці, іншою — самі знаєте де…

І збирати довкола себе птахів і звірів.

І подумки подорожувати «згори вниз» і в зворотному напрямку так, як тобі заманеться.

І псувати своїм виглядом естетику бурхливого молодого життя.

І тихо посміхатися, знаючи напевно, що цього нікому не уникнути.

Я не встигла відповісти, як вона знову заговорила:

— Я теж їх не люблю. Але ходжу сюди щоденно. Треба ж про когось дбати.

Я кивнула і посміхнулася. Дбати про когось, бути хоч трошки потрібними — це теж ознака старості.

Старенька жінка ще поплямкала губами, очевидно, наважуючись на ще одну репліку. І нарешті вимовила:

— Перепрошую, але я чула вашу розмову… Знаєте, часом на старості літ слух загострюється. Хоча вважають, ніби навпаки…

— Нічого страшного, — сказала я і почала підводитись з лавки.

— Ще хвилину, — попросила стара.

Довелося присісти.

— Вибачте ще раз, — продовжувала вона, — але не можу лишити вашу проблему поза увагою. Справа в тому, що я лікар.

Я підвела очі догори: о, Господи, зараз причепиться до мене зі своїми нафталіновими порадами.

— Так, так. В минулому я працювала в четвертому управлінні. Ви знаєте, що таке четверте управління?

— Звісно. Обслуговування «вищого ешелону партії»? — посміхнулася я.

— Авжеж. У свій час була непоганим психотерапевтом… — Вона опустила очі, а потім знову підвела їх — у них світилася гордість. — Точніше — не «непоганим», а… одним з найкращих в Союзі. До мене навіть приїздили з-за кордону.

Ага, подумала я, ось пояснення її досить вишуканого, хоча й старомодного вбрання: партійна лікарка! Певно, могла б розповісти багато цікавих історій…

— Дайте-но мені глянути на той папірець, — попросила вона, вказуючи очима на записку, котру тицьнув мені до рук Олежка.

Я б могла їй взагалі його подарувати!

Піднесши аркуш ближче до очей, старенька прочитала прізвище лікаря, ворушачи губами, ніби куштувала його на смак. Я навіть подумки розсміялася: зараз скаже, як сержант з фільму «Діамантова рука»: «Шанель номер п’ять!»

— Зрозуміло… — зневажливо промовила вона, повертаючи папірець. — Сашко гарно кодує від алкоголізму… Це завжди було його найбільшим досягненням. Сподіваюсь, ви не п’яничка?

Я глибокодумно підвела очі і знизала плечима — все може бути!

Ми разом посміялися.

— Так-от, почувши про вашу проблему, — продовжувала стара, — не можу промовчати й не поділитися методом зі своєї практики. Він не новий, але багатьом допоміг. Тільки варто поставитись до всього серйозно і добре налаштуватися.

— Який ще метод? — спроквола запитала я. — На мені ставили повно різних експериментів. І я задоволена результатом.

— Розумію… — тактовно промовила стара. — Тоді просто вислухайте мою пораду — зробите, як знаєте. Отже, ви кілька разів повторили це магічне слово, яке ми всі так полюбляємо…

— Яке слово? І хто — «ми всі»? — перепитала я.

— Люди, — пояснила стара. — Ми, люди. А наше улюблене слово — «якби». Я чула його тисячі, а можливо, і мільйони разів від своїх пацієнтів. І не тільки пацієнтів. Якщо замислитись, кожен подумки вимовляє його по сто разів на день! Приклад? Я впевнена, що зранку ви думали приблизно так: «Якби не домовленість з другом, я б нізащо не вийшла з хати!» Чи не так?

Розмова почала мені подобатися.

Дуже подобатися.

У відповідь я кивнула головою: саме так я і подумала, проклинаючи спеку.

— А якби не те яблуко, за яке я вам, до речі, дуже вдячна, — я б не наважилася з вами заговорити. Розмова зі старою бабцею — не найкраща розвага для такої молодої і енергійної пані, як ви.

Я ввічливо похитала головою.

Але вона не дала мені мовити і слова, просто вела далі:

— Не заперечуйте. Так воно і є. А якби… — тепер вона поглянула лукаво і очі її стали зовсім молодими, — ми з вами любили голубів, то зараз балакали би про цих нахаб з фанатичністю членів клубу захисту тварин.

І ми знову спільно розреготалися.

Чудова жінка!

Навіть відійшли сумні спогади.

— Ну от. Тепер, бачу, ви готові вислухати мене, — сказала стара і повела далі: — Я б вам порадила таке. Спробуйте повернутися на те місце, де, як вам здається, вас спіткала невдача. Спочатку зробіть це фізично — просто пройдіться тим самим шляхом. Зробити таке просто. А вже потім зосередьтеся і спробуйте увійти в той стан, в якому були тоді. Згадайте все похвилинно! Це завдання набагато складніше.

— Ви говорите про самогіпноз? — не зрозуміла я.

— Я категорично проти гіпнозу! — чомусь розсердилася стара. — Я таким цирком ніколи не займалася! Я вважаю, що коли людина захоче, то сама витягне себе з будь-якої прірви. А якщо є певна мета — то взагалі гори переверне. Так що спробуйте.

— Навряд це вийде, — сказала я. — Справа в тому, що подумки я не можу повернутися туди, звідки все пішло шкереберть. На жаль, я роблю це досить часто, але безуспішно. А повернутися саме на те місце неможливо — за ці роки його розбудували і воно геть змінилось.

— Але щось мало залишитися? — не здавалася стара. — Сквер, стежка, хоча б одне дерево…

— Не впевнена. Можливо. Хоча, відверто кажучи, мені б не хотілося туди повертатися. Я не була на тому, як ви кажете, «місці» сто років. І такого бажання не маю.

— От бачите! — чомусь зраділа стара. — Значить, воно вас досі бентежить! А це означає, що якимось центром мозку ви ще досі там. І це дуже добре. У вас є шанс.

Розмова почала мене втомлювати.

Особливо після цього її «рецепту». А ще я боялася, що вона почне мене розпитувати. А з мене було досить того, що я сказала Олежикові. Стара ніби відчула мить відчуження і першою важко підвелася з лави. Я допомогла їй. Голуби спурхнули і сірою хвилею відкотилися від наших тіней, що виросли над ними. Я ще раз оцінила тактовність цієї старої жінки. Вона знову уважно і серйозно поглянула мені в очі і повторила:

— У вас є шанс. На все.

— Добре… — невизначено сказала я.

— Чи добре, чи погано — не знаю. Згодом самі дізнаєтесь. Якщо захочете. Дякую за приємне спілкування і… за яблуко.

Вона вже відступила на два кроки, збираючись йти.

— Перепрошую, — зупинила її я. — Ми не познайомились… Я нечасто буваю в цьому сквері, але, якщо раптом ще раз буду тут, було б приємно знову поговорити з вами…

Стара повернулася.

— Мене звуть Аделіна Паулівна…

Вона кивнула головою і пішла.

Я навіть не встигла назвати себе. Тільки подумала: цікаво, як звали її батька — Пауль, Паоло чи просто Павло?…

…Вона лишилася сидіти на лаві.

Сум вливався в неї крізь тонку голку, що завжди стирчала в її судині на руці трохи нижче згину ліктя. Звісно, голка — то була її віднайдена для змалювання подібного стану метафора.

Вона знала, що треба терпляче прийняти «дозу», перетравити її, а потім все минеться. Відійде. Розсмокчеться. Попустить.

Знала, як з цим боротися: просто варто поставити собі запитання — а, власне, що поганого відбувається?

І відповісти: нічого. Починається літо, відпустка. Їй запропонували нову цікаву роботу. Вона непогано виглядає. У неї є друзі. Дах над головою. Цей перелік позитиву можна продовжувати.

Але… Але чому ця «доза» в небесній крапельниці ніколи не вичерпується?

І доводиться гнівити Бога — шукати добра від добра і весь час відчувати себе неприкаяною.

Цікаво, чи мандрує її нова знайома в своє минуле так само, як запропонувала їй? Ніка заплющила очі.

Куди б хотіла повернутися?

За великим рахунком — нізащо і нікуди!

А за малим — туди, де їй було дев’ять чи десять. І з нею відбувалися різні дива, що дозволяли зухвало вважати себе «не такою, як усі».

Ніка посміхнулась: от коли починаєш думати саме так — тоді вибиваєшся зі зграї, в якій тобі затишно і звично. І тоді Бог дає тобі по носі!

Сонце лоскотало обличчя, як у дитинстві, коли її ліжко стояло близько до вікна — так, що зранку, особливо влітку, сонце падало на щоки і ніс, лоскочучи їх до «пчиху», ніби його промені були тілесними.

Після тих дотиків включався слух і вона починала чути, як на кухні брязкає посуд і шкварчить олія на пательні. Потім «прокидався» нюх — вона розуміла, що мама смажить налисники.

Випірнувши зі своїх нічних польотів, вона в першу ж мить розуміла, що світ належить лише їй. І вона в ньому — наче центр. Центр Всесвіту. Все крутиться довкола неї! З таким відчуттям, певно, прокидаються мільйони дітлахів у всіх куточках світу. На якусь мить, що настає вранці на межі сну і прокидання, вони відчувають саме так: я — центр Всесвіту, що приготований для мене, як цей налисник.

Можливо, з таким самим відчуттям прокидаються і старі люди. Їм здається, що, розплющивши очі, вони побачать перед собою свою дитячу кімнату і почують, як на кухні смажаться налисники. Їх смажить мама. І тому вони — захищені і несамотні. Зі здоровими суглобами і міцними серцевими судинами. Щоб це відчути, варто лише скинути ноги на підлогу, пробігти босоніж на кухню, і, сміючись, стягнути гарячий млинець зі столу, і помчати назад, під ковдру, під лоскіт сонячних променів. Але ця мить минає. І вони розуміють, що «звісити ноги з ліжка» — неабияка робота.

…Тому їм нічого не залишається, як годувати голубів і роздавати дивні, нікому не потрібні поради.

А може, з поваги до старості все ж таки скористатися нагодою і дійсно з’їздити туди, де жила раніше?

По-перше, цікаво побачити, як там все розбудували, по-друге, все ж таки це ж не в іншу країну мандрувати — лише кінцева метро і три зупинки тролейбуса. Далеченько, але час є.

Звісно, я не збираюся займатися самокопанням, я не мазохістка. Але цікавість до свого найпершого в житті помешкання час від часу виникає у кожного. І в цьому я нічим не відрізнялася від інших. Чому б не задовольнити її сьогодні?

Як сказала Аделіна Паулівна — «маю шанс».

Ш-ш-шанс…

А ще маю час і певний настрій.

Я рішуче підвелася і пішла до метро, долаючи деякий спротив організму: тривога, котра скрутилася десь на рівні шлунка, ворухнулася і я відчула легку нудоту. Дурна звичка — не снідати, подумала я…

Доїхала на метро до потрібної станції. Тоді, тридцять років тому, вона була, здається, кінцевою, а тепер після неї набудували ще сім. Ледь не проїхала. Перейшла на тролейбусну зупинку. Вона залишилась на місці. Тільки тепер до тролейбуса додалися маршрутки. В яку з них сідати, я не знала, тому дочекалася звичного сьомого маршруту…

Можна було доїхати і на таксі, але, відверто кажучи, не могла згадати назви вулиці — вона давно вже змінилась.

Одне слово, я вийшла на третій зупинці і роздивилась довкола. Скрізь височіли новобудови. Як я і передбачала! Все заасфальтоване, зацементоване, запаковане в пластик і метал.

Сучасний «спальний район» для тих, хто має автівки.

Але побачене не викликало жодного оптимізму. Замість затишних зелених двориків і зворушливих п’ятиповерхових «хрущовок» бачила перед собою голомозі башти на двадцять поверхів, довкола яких не було жодного дерева.

І жодної живої душі.

Спека позаганяла всіх під кондиціонери.

Одразу пошкодувала, що приїхала. Вирішила пройтися трохи вперед, пригадуючи, де б мав стояти мій колишній будинок, а потім якнайшвидше взяти таксі.

Йшла, примруживши очі, адже сонце невблаганно сліпило навіть крізь «поляроїди».

Від зупинки треба було пройти трохи вліво, завернути за ріг, де колись росло дерево, під яким стояла лавка.

Ще не завертаючи, загадала, що дерева за ним не побачу, — тут взагалі не було дерев, то хіба могли залишити мого «стариганя»?

Стежка була новенькою, щойно заасфальтованою, і тому я вирішила заплющити очі — зіштовхнення з невідомим об’єктом у цій урбаністичній пустелі мені не загрожує, а от одразу не побачити дерева було б прикро.

Хороше було дерево. Моє…

…Дерево дійсно належало їй.

Їй одній.

І більше нікому.

Хіба що Ярик був причетний до великої таємниці: якщо прикластися до стовбура вухом, можна було почути, як всередині лунають голоси, записані на спіральних смужках, мов на вінілових платівках. Ніка уявляла, як багато тих «платівок», щільно припасованих одна до одної, - аж до самої крони, як змішуються і зливаються звуки, накладаючись один на інший. Вона запевняла Ярика, що може запросто розшифрувати їх усі. Прикладалась вухом до кори, виставляла палець — «Тихо!» — і Ярик нетерпляче завмирав поруч. А вона, витримавши паузу, починала переповідати безліч історій, почутих зсередини.

Якось, наприкінці другого класу, в останній день занять, їм видали перше в житті важливе посвідчення з золотими тисненими літерами на «корочці» — «Зелений патруль». Кожен з учнів здав по дві копійки першого внеску, вчителька поставила свій розчерк в графі «Сплачено» і шкільну печатку.

Це означало, що віднині всі вони причетні до важливого товариства захисників природи. Вчителька пояснила, що це дуже важлива справа і тепер вони мають захищати все живе від знищення або пошкоджень. А вже самим вирізати ножиком на дереві свої імена, виколупувати равликів з їхніх домівок чи витоптувати траву — зась! Більше того, маючи таке посвідчення, юні захисники природи можуть самі брати штраф зі шкідників або одразу викликати міліцію. З того часу, страшенно горді своїм новим призначенням, Ніка і Ярик нишпорили по своїй околиці з надією викрити і знешкодити ворогів природи. Як на гріх, всі вороги ніби поховались від пильного ока захисників — ніхто не ламав дерев, не рвав квіти, не мучив їжачків, не витоптував палісадників.

Першим шкідників природи помітив Ярик. Це було в неділю увечері. Червоний, як помідор, він, не роззуваючись, вбіг до квартири Ніки і закричав страшним голосом: «Нахалич та інші палять Твоє Дерево!!!» В руках у нього було зелене посвідчення, яким він розмахував перед носом дівчинки, мов прапором.

З’ясувалося, що ціла група зловмисників на чолі з Нахал Нахаличем і тітонькою Ніною, озброївшись дерев’яними сходами і палаючими смолоскипами, вже підступають до священного Дерева в кінці двору з наміром спалити його. «Хапай посвідчення — і гайда! — закричав Ярик. — Будемо штрафувати!!»

Щоб підкріпити своє право ще чимось серйозним, Ніка витягла дві металеві татові блящини-пов’язки з написом «ДНД» та викарбованим на них гербом. Пов’язки сповзали з худих дитячих рук, тому довелося начепити їх на голови. Так, тримаючи в руках посвідчення і з гербами на чолах, вони вибігли на подвір’я. І побачили дивну процесію: група сусідів наближалась до Дерева при світлі смолоскипів. Процесія була схожа на ходу американських «куклукскланівців».

Попереду йшов Нахал Нахалич з довгими сходами на плечах. Сили були явно нерівні.

— Ти їх затримай, — прошепотів Ярик, — а я збігаю, викличу міліцію.

І він помчав до телефонної буди, лишивши Ніку один на один, а точніше — один на сім — з ворогом. Ніка кинулась навперейми куклукскланівській процесії, перегороджуючи їй шлях розкинутими руками.

— Ти що, мала? Що таке? — здивувалась тітонька Ніна, обличчя якої майоріло червоними загравами палаючого смолоскипа і від того нагадувало обличчя тубільця-людоїда з якого-небудь безлюдного острова. Такі самі заграви вигравали на обличчях Нахал Нахалича, дядька Вані-«встань-з-диваня», Петра-барахла, який приєднався до них, і ще кількох сусідів з будинку навпроти. Всі вони здивовано вирячились на Ніку, намагаючись обійти її розкинуті руки.

Ніка вимахувала своїм першим важливим документом і чекала на допомогу. Та невдовзі прибула у вигляді міліцейського «газика», що зі свистом і вогнями в’їхав на подвір’я.

Сусіди отетеріли. Навіть застигли у повітрі вогні смолоскипів.

Ярик задоволено посміхнувся Ніці.

— Що тут відбувається? — козирнув сержант до завмерлого натовпу.

— Тут дерево хочуть спалити, — повідомив Ярик.

— Що ти таке верзеш, негіднику? — виступила наперед Ярикова матуся. — Теж мені Павлік Морозов вишукався!

— Ми давно збиралися обпалити з дерева кокони. Бачте, тут їх скільки, — сказала тітонька Ніна. — Бо гусінь на голову падає! Та й дерево через це хворіє…

Сержант підвів голову на листя, кхекнув, зняв і протер носовиком внутрішній ободок кашкета, незлобиво погрозив дітям пальцем (якраз в цю мить йому на погони звалилася кошлата зелена гусінь) і поліз до машини. Блимаючи інопланетними вогниками, вона відчалила.

А погляди сусідів спрямувались на переляканих дітлахів. Ніка втисла голову якнайглибше в плечі, Ярик виступив вперед, прикриваючи її можливий відступ своєю худенькою спиною.

— Тримайте сходи знизу, захисники природи! — наказав їм Нахал Нахалич і поліз нагору з запаленим смолоскипом.

За ним на дерево полізли інші, розподілились по гілках, і — пішла робота!

Ніка чула, як похрустують охоплені полум’ям кокони.

Дивилась вгору на блимаючі вогні серед розлогого віття, на чорні тіні людей, що повільно рухались вгорі, тицяючи тими вогнями в білі пухнасті кульки, — і вся ця картина назавжди закарбувалась в її уяві, як таємничий ритуал загальної справи, до якої була причетна і вона.

…Зайду за ріг і на рахунок «три» розплющу очі, вирішила я, уклавши сама з собою «парі»: буде дерево чи не буде?

Подумки промовивши «раз» і зробивши кілька кроків, я знову відчула легку нудоту. А за нею підступно спалахнула шлункова колька, з якої у мене зазвичай починався напад мого давнього друга зі студентських років — гастриту. Стало не до «парі». Я уявила, як падаю посеред цього марсіанського пейзажу сама-самісінька і корчусь на пательні розпеченого асфальту, мов черв’як. Мов кокон, підпалений смолоскипом.

Я скрутилася бубликом, намагаючись витягти з сумочки мобілку, і майже наосліп, механічно намацуючи собі шлях рукою, просунулась вперед. Різкий біль осліпив мене не гірше цього клятого сонця! Якби в цей час хтось вигукнув: «Три!», то я б програла парі: моя рука наштовхнулася на стовбур. Дерево було!

Моє дерево.

Хапаючи губами гаряче сухе повітря і майже непритомніючи, я все ж таки на якусь частку секунди зраділа: якщо помру — то під тим же деревом, під яким народилася.

Тобто народилася я, звісно, не під деревом, але напевне знаю, що з пологового будинку мене несли цією ж стежкою, і, можливо, тінь від тодішнього, ще молодого листя впала мені на обличчя.

Дуже р-р-р-романтично…

Стиснувши зуби, я посміхнулася. Якби ще вціліла та «моя» лавка, я б звалилася на неї — не лежати ж на голій землі!

Механічним рухом сперлася на стовбур і почала сповзати по ньому на землю. Але до землі не дісталася — опустилася на лавку, яку, певно, не помітила одразу. Зігнувшись у три погибелі із затиснутим телефоном у руці, я не могла розплющити очі, розгойдувалася взад-уперед і благала, щоб напад минувся сам по собі, без втручання «швидкої допомоги». Божилася, що завтра ж нарешті здамся лікарям.

Стукіт у скронях стишився.

Біль танув, зникав.

Я боялася поворухнутися.

Зараз минеться — викличу таксі.

Напад скінчився так само швидко, як розпочався. Фух! Боячись повторного, я все ще не розгиналася. Але біль минув. Все. Поволі до мене почав повертатися слух. Десь клямкнули двері, пролунав дитячий сміх, прошурхотіли шини велосипеда.

Отже, на цьому «Марсі» є життя.

Я поволі розпрямилася, дослухаючись до себе. Нічого страшного, попустило. Додому! А експеримент будемо вважати невдалим, дорога Аделіно Павлівно, тобто… Паулівно, найкраща лікарка четвертого управління!

Я розплющила очі.

Ух, ти! А дворик-бо мій якимось дивом зберігся!

Так, за моєю спиною височіли ті башти-монстри, а перед самим носом все було, як тоді: палісадники і «хрущовки», пісочники з «грибками», натягнуті у дворі мотузки, на яких сушиться білизна мешканців першого поверху. Я навіть забула, що кілька секунд тому збиралася романтично померти. Це ж треба таке! Подвір’я лишилося.

Певно, не дійшла ще черга. Але звідки взялася лавка під деревом? Точно пам’ятаю, як, спускаючись на землю по стовбуру, я подумала, що забрудню нові джинси. А тут — на тобі! — лавка! Така ж обдерта і беззуба — з двома виламаними бильцями. Вона завжди була такою.

Все ще тримаючись за живіт, я із задоволенням роздивлялася довкола і шалено раділа такому сюрпризу: мій дворик вцілів. Наступного разу треба прийти сюди з фотоапаратом. Адже хтозна, скільки тут ще протримається така доісторична оаза!

«Мій» будинок з жовтим цоколем не змінився. Я поглянула на вікна третього поверху. Цікаво, хто там тепер живе?

Зробила перший крок, зроби і другий, подумала я, вирішивши зайти хоча б до під’їзду. Звісно, мені було не до психологічних вправ Аделіни Паулівни, не до спогадів чи медитування.

Зайду до будинку! А якщо буде кураж, можна взагалі подзвонити в квартиру номер… здається, 8 і… ну, скажімо, запитати перше-ліпше, що спаде на думку. Надто вже хочеться зазирнути: як тепер там? Невже побачу той самий коридор, що веде до кухні? Мені він здавався таким довгим!

Я рішуче увійшла до під’їзду.

Після яскравого сонця очі кілька секунд звикали до темряви. Я почала підійматися на третій поверх, дивуючись тому, що тут нічого не змінилося. Сумно…

Сумно, що через стільки років люди живуть так само. І діти так само пишуть на стінах білою крейдою. А на стелі так само чорніють плями від кинутих догори запалених сірників. Була така розвага: запалювати і з усієї сили кидати сірники в стелю — вони там якимось дивом утримувались і висіли, мов зігнуті чорні голки. Вигравав той, у кого сірників на стелі зависало більше…

Рами на вікнах такі ж криві і потріскані. Цікаво, про що пишуть на стінах сьогоднішні дітлахи? Я поглянула на довгий кривий напис з багатьма помилками: «Ніка з’їла черевика». Трохи далі: «Сам ти з’їв і чаєм не запив». Теж з купою помилок і намальованою кумедною пикою.

Хотілося голосно розсміятися: це ж треба! Тут знову живе якась Ніка! Можливо — Ніна? Або моя тезка — Вероніка? І так само дражнять тою ж незграбною прозивалкою.

Більше того, ця Ніка відповідає як «по писаному», тобто так само, як колись писала я, тільки тридцять років тому! Адже не міг цей нетривкий крейдяний напис зберігатися стільки років. Навіть коли б цю стіну ніколи не мили і не фарбували! А про «черевика» писав, здається, Ярик…

Я не знала, розчулюватись чи сердитись на цей безпробудний застій. Чи пожаліти тих, хто досі живе в цих безнадійних «хрущобах». Не сумніваюсь, що мені відчинить якийсь старий п’яниця чи, ще гірше, — купа п’яниць або родина вампірів, які затягнуть мене до свого лігва, щоб наробити собі на вечерю смачненьких пельменів.

Я стояла перед дверима з номером 8. І вже напевно сердилась: за тридцять років навіть оббивку не змінили! Мабуть, вона вже вся прогнила зсередини. Дерматинова оббивка жахливого малинового кольору, за яку, пригадується, батьки віддали шалені гроші — рублів десять чи навіть дванадцять!

Але, якщо я вже вирішила сюди піднятися, треба дзвонити. У мене в руці все ще був затиснутий мобільний телефон — встигну набрати «02» в разі чого.

Я простягла руку і натисла на ґудзик дзвінка. Він неприємно різонув вухо: і дзвінок не змінили! Ну народ!

…За дверима пролунало дріботіння босих дитячих ніг. Чиїсь руки прогорнули ключ з того боку. Легке рипіння — двері прочинилися. З них висунулась хитрюща дитяча мордочка. Саме «мордочка», яка буває в дітей і звіряток. Кілька секунд на мене дивилися круглі сині очі.

Я бачила тільки їх, а ще — такий самий круглий рот, відкритий від здивування. Дитина просто поїдала мене поглядом і поволі розчахувала двері на повну. Додалося трохи світла, і я зрозуміла, що це дівчинка.

Довгі розпатлані коси, мов дві товсті зміючки, лежали у неї перекинутими наперед і сягали середини тулуба. Гарні коси. На малій була коротка сорочка — певно, вона щойно прокинулась. З-під сорочки, мов два сірники, стирчали перемазані зеленкою ноги.

Поки дівчинка, розкривши рота і вирячивши очі, оглядала мене з ніг до голови, я зазирнула за її спину. Коридор був довгим, але не таким, як здавалося в дитинстві, - я могла б пройти його за чотири кроки, а тоді долала за десять…

В кінці коридору, за скляними матовими дверима, світилася кухня. Шпалери… Хм…

Старезні, з грубого цупкого паперу. Ті самі. Стара бабусина шафа, яку ми лишили тут тридцять років тому. Клітка з папугою…

Гадаю, що мої очі і рот так само округлились. Неприємно ворухнулося в грудях серце. Неприємно і лоскотно.

Ця дівчинка…

Коси, мов живі, ворушаться від глибокого дихання.

Очі… Чистий синій колір — рідко зустрічається. Напівтемрява і світло в кінці коридору.

Легкий брязкіт посуду за матовим склом кухні, свист чайника…

Карбування на стіні — профіль Нефертіті.

Запах…

Щось знайоме. Від папуги? З кухні, де шкварчить пательня? Олія? Підгоріле молоко?

Я почала задихатися.

— Вірочко, кому ти відчиняєш? — почувся жіночий голос.

Дівчинка здригнулася і ожила:

— Тут тьотя в комбінації! — крикнула до кухні.

Ось що її так здивувало: мій шифоновий топ на тонких бретельках!

— Не вигадуй! — відповів їй жіночий голос з кухні.

Чоловічий голос пролунав з того боку, де, як я пам’ятала, була ванна кімната. Дійсно, з бокових дверей виглянув чоловік в довгих синіх трусах. Зиркнув на мене, зніяковів: «Ох, пробачте!» — і сховався у ванній.

— Ви до нас? — радісно запитала дівчинка, взявшись за коси обома руками, як за мотузки гойдалки.

Я хапала повітря ротом, мов риба.

Телефон висковзнув з рук. Хотіла щось вимовити, але відчула, що рівень мого затинання перейшов до найпершої стадії. Дівчинка затулила косами рота, її очі випромінювали сміх.

Я замахала руками, задкуючи, мов рак. Ледь не впала зі сходів. Потім розвернулася і помчала вниз, спираючись на стіну і розмазуючи по ній напис «Ніка з’їла…».

На першому поверсі зіштовхнулася з тіткою в синьому вилинялому халаті, що несла повний тазик білизни.

Механічно кивнула їй.

В голові майнула фраза: «Добридень, тітонько Ніно!» — від чого моє серце стрепенулося і покотило хвилю нового нападу болю до клятого шлунка. Яка ще «тітонька Ніна»? З першого поверху? Досі жива? Їй що — сто років?!

Я бігла подвір’ям, мов підстрелений заєць. Завернула за ріг. Добігла до дерева. Лави під ним не було.

Господи, я ж хвора! Мене везуть у «швидкій», і я марю.

Ну, нічого, нічого, заспокоювала я себе, колись здоров’ям треба зайнятися всерйоз. Давно обіцяла Миросю. Певно, його вже викликали з роботи і він сидить поруч із моїм тілом в машині, тримаючи його, це бездиханне тіло, за руку. Але чому такі тверді ноші? Тверді і вертикальні?

Я оговталась. Побачила, що стою під тим же деревом і спираюсь на стовбур.

І нікуди мене не везуть.

І ніхто не тримає мене за руку.

І я все ще знаходжусь в спальному районі: стою під деревом, важко хапаю ротом повітря, а переді мною — той самий урбаністичний марсіанський пейзаж: будівлі, залиті гарячим жовтком сонця. Викликати таксі неможливо, де мій телефон — невідомо. Мабуть, згубила, коли бігла сходами. Повертатися до під’їзду з сірниками і дивними написами — страшно. Навряд чи наважусь…

Я відштовхнулася від стовбура, надавши собі «інерційного руху», і, хилитаючись, побрела до зупинки, проголосувала на авто.

В таксі марила наяву. Добре, що дорога була довгою.

«Ніка з’їла черевика»…

Я поглянула на свою долоню — вона була замазана крейдою.

Жіночий голос… «Вірочко, кому ти відчиняєш?…»

«Ох, вибачте…» — чоловічий…

Сині сімейні труси, смаглявий оголений торс, родимка на плечі…

«Добридень, тітонько Ніно…»

Певно, вам, дорога тітонько, років дев’яносто, а як гарно виглядаєте…

А як Нахал Нахалич — так само п’є і лежить під своїм старим «Запорожцем»?…

Дитяча посмішка, обплетена волохатими «зміями» каштанового кольору… Ноги в «зеленці». Над коліном — довжелезне садно з засохлою кірочкою, яку так цікаво обдирати. Тому і не заживляє…

— Вісімдесят гривень!

Таксі стояло під моїм будинком. Я відрахувала гроші, відчуваючи страшенну втому. Мов уві сні, вибралася з авто, якось доповзла до дверей. Натиснути кнопку ліфту змогла лише з третьої спроби — палець тремтів і не потрапляв туди, куди треба.

З замком довелося помарудитися хвилини зо три, доки двері не розчахнув чоловік.

— Що з тобою? — одразу запитав він.

Певно, вигляд у мене був жахливий.

Я промовила приблизно таке: «Я-я-я-я-а-а-а…», хапаючи повітря, мов риба.

Мирось знав, що робити в таких випадках: взяв моє лице в долоні, притис до себе:

— Все, все, все. Заспокойся. Все, все…

Він проговорив це десяток разів, аж доки моє дихання вирівнялось. Я завмерла в його обіймах. На кухні затишно дзеленькнув посуд — у нас хтось був. Певно, Томочка. Пахло пиріжками, м’ятним чаєм. Все, все, все…

— Що сталося? — запитав Мирось, помітивши, що я заспокоїлась.

— Я… — Я набрала в груди якнайбільше повітря, щоб сказати все на одному диханні, і… передумала говорити, лише похитала головою: — Все в порядку. Це через спеку. Мені треба полежати.

І пішла до спальні.

Мирось допоміг дійти, уклав мене в ліжко.

— Поспи, — сказав він. — Це через спеку і через те, що ти перевтомилася. Не можна так багато працювати. Ти у відпустці.

Я кивнула і заплющила очі: світло різало очі.

— У нас Томочка, — додав Мирось, прикриваючи двері. — Принесла пиріжки. Відпочинеш — виходь пити чай.

Я кивнула і зарилася обличчям в подушку.

…Томочка. У них, як завжди, гостювала Томочка зі своїми фірмовими пиріжками.

Думатиму про Томочку, вирішила Ніка, адже інші думки, пов’язані із сьогоднішнім відвідуванням спального району, були надто тривожними. І, відверто кажучи, пов’язаними з чимось дуже неприємним — скажімо, початком психічного розладу.

Тому зараз їй краще відволіктися на щось інше — думати про погоду, домашніх тварин, про зливи в Австралії, про Томочку. Про її пиріжки і смачний «фіточай», трави на який вона збирала власноруч.

Відверто кажучи, їй давно було начхати на Томочку, на її майже щоденні візити, безцеремонні втручання в їхнє життя, а головне — стан здоров’я і розлогі розмови «про вічне». Вона просто її жаліла.

Але думати про неї, якщо вже прийшлася до слова, — краще, ніж поринати в аналіз сьогоднішньої події. Адже пояснення їй не було і не буде. В цьому Вероніка була впевнена. Просто треба відключитися, «порахувати слонів» — і все минеться, забудеться, зникне. Сни мають здатність розвіюватись…

Отже, вона лежала, дослухалась до ледь чутного шелестіння голосів, що линуло з кухні, і — думала про Томочку.

Раз Томочка, два Томочка, три…

Чи не забагато Томочки в їхньому житті?…

…Томочка була давньою «бойовою» подругою її чоловіка, вони разом вчилися в університеті, потім працювали в одній редакції — звісно, не за фахом, адже обоє закінчили філософський факультет.

Були часи, коли Ніка ненавиділа Томочку, а та в свою чергу так само ставилась до неї.

Але це було давно, років з десяток тому, коли вона прийшла до тої ж редакції, де Мирослав працював заввідділом.

Тоді Томочка і Мирось складали те, що називається «пара». Ніка на перших порах навіть була впевнена, що вони — подружжя. Але на перекурах співробітники швидко ввели її в курс «справи».

А справа полягала в тому, що між цією парою з давніх-давен відбувався важкий затяжний роман, котрий, як відомо, рідко призводить до якихось певних наслідків.

Людям, хоч як це дивно, завжди відомо більше, ніж їм належить знати, а в плітках і чутках часом міститься більше практичної мудрості і розумних висновків, ніж можуть зробити двоє, що заплутались у своїх стосунках.

Отже, Ніка дізналася, що Томочка давно, ледве не з дитинства, «впадає» за Мирославом, що свого часу обидва були одружені. Але Томочка прожила в шлюбі не більше року і розлучилася саме через те, що не змогла вжитися ні з ким іншим, крім свого «Миросика». І вирішила дочекатися, доки він відчує те ж саме. Але шлюб Мирослава протривав набагато довше, ніж розраховувала Томочка.

Коли нарешті Мирось опинився на волі, вона доклала всіх зусиль, аби їхні шляхи перетнулись в цій редакції. Покинула практику соціального психолога на якомусь досить успішному підприємстві і пішла на мізерну коректорську ставку, аби бути поруч із коханим.

З того часу минуло вже років зо п’ять, а Мирослав не квапився оцінити відданість Томочки. Але все ж таки щось почало поволі зсуватися в їхній дружбі в бік чогось більшого.

В цю саму мить і з’явилась Вероніка Вадимівна Івченко власною персоною. Персона була в обрізаних до коліна джинсах, з полотняним індійським наплічником, з велетенським «радійним» магнітофоном на плечі і вибіленим до голубизни волоссям з жахливими червоними пасмами. І рафінований естет Мирось не встояв.

Томочка боролась, мов лев, точніше — поранена левиця. Відверто кажучи, Ніка теж. Спочатку «заради спорту», адже Томочка, незважаючи на вікову перевагу нахабної суперниці в бік молодості, здавалася їй набагато кращою і гарнішою за неї.

Красива, елегантна, вишукана, з зачіскою жінок початку минулого сторіччя: завжди охайна «холодна» завивка (звісно, мало хто зараз може пояснити, що воно означає, але ті світлі кучері хвилясто обрамляли обличчя і виглядали, мов приклеєні), високі вилиці, великий, підведений контурним олівцем рот, довгі вії, крапельки діамантів у вухах, завжди класичний стиль одягу.

Словом, про таку жінку можна лише мріяти. А якщо додати до такої зовнішності її шалену відданість, вміння готувати вишукані страви і хобі — збирати зілля на дивовижні «оздоровлюючі» чаї, якими вона пригощала всю редакцію, то, відверто кажучи, Ніка сама не дуже розуміла Мирося. І навіть засуджувала, як всі інші колеги, — мовляв, що ще мужику треба?

Або: чому він стільки років маринує у власному соку таку дивовижну жінку, довкола якої, до речі, в’ється купа гідних претендентів?

Потім, коли всі пристрасті в їхньому трикутнику вгамувалися, Мирось якось сказав їй, що цінує дружбу більше за любов, а особливо — таку давню, яка була з Томочкою.

Ніку це образило, адже означало, що те, що відбувається між ними, — менше, ніж те, що існує між Миросем і Томочкою. Але Мирось швидко виправив помилку, навівши купу заспокійливих доказів того, що як жінка Томочка давно для нього не існує.

Тепер Ніка схилялась перед її відданістю. Розпрощавшися з райдужним сподіванням бути зі своїм коханим Миросиком, Томочка буквально вдочерила її.

Це сталося не одразу.

Проте сталося.

Ніка добре пам’ятала, як після великої перерви в стосунках Томочка з’явилася на їхньому порозі — бліда, схудла, ніби притрушена попелом, але все така ж вишукана — і сказала приблизно таке (тоді Ніці здалося, що вона переглядає сто двадцяту серію мексиканського серіалу): «Я довго думала і вирішила, що мені легше вас бачити, ніж не бачити. Знати, що ви здорові і щасливі. Причому — обоє. Так, так — обоє. Спочатку я хотіла знищити тебе, Вероніко. Навіть дістала отруту — у мене є знайома аптекарка…

Але потім зрозуміла, що тоді я б знищила і його. Він тебе любить — і в цьому, після багатьох спостережень і роздумів, у мене немає жодного сумніву. Тому дозвольте час від часу бувати у вас, допомагати вам і бути поруч у важку хвилину. Це все, що мені треба…»

Можливо, вона висловилась інакше, але суть була такою.

Одне слово, через пару місяців вся трійця вже мирно ганяла на кухні чаї. Навіть жартували на тему «секс де труа» та «якби я був султаном…».

Свята правда: щоб уникнути драми — зроби з неї комедію. І — доведи до абсурду!

Часом Ніка навіть сердилася на чоловіка: як він міг обрати її, таку не пристосовану до господарства, вічно зайняту роботою і своєю дорогоцінною персоною, зі страхом мати дітей, з цією вадою, якщо поруч була така надійна жінка, з якою він би жив, мов у Бога за пазухою, якби Ніка не з’явилася на його шляху…

Стоп!

А все ж таки Аделіна Паулівна мала рацію: сьогодні я промовила це слово не менше десяти разів!

Згадка про Аделіну Паулівну повернула мене до реальності. Я цілком заспокоїлась і вже могла зробити те, що хотіла і не наважилась зробити одразу, як увійшла до квартири.

Нечутно зіскочила з ліжка і полізла до шафи, в найдальший кут горішньої полиці, куди зазирала нечасто. Там лежав старий альбом з фотографіями. Точніше — просто старий альбом, з видертими сторінками і браком багатьох світлин. Альбом-каліка…

Тепер потреба зберігати світлини в альбомах щезла — все містилося на дисках, флешках і вінчестерах. Хоча мені це ніколи не подобалось. Я люблю роздивлятися світлини, тримаючи їх в руках. Цей альбом я виклеїла сама дуже давно. Навіть не уявляю, що були часи, коли могла займатися такою повільною і приємною справою: відбирати фотки, підписувати, вклеювати за хронологічним порядком, ще й робити до них гумористичні підписи. Тепер такі альбоми стали доісторичним раритетом.

Мій «каліка», наскільки пригадую, починався моїм зображенням у вигляді голого пупса, що лежить на животику, ледь тримаючи голівку, а закінчувався першим курсом університету. Більшість знімків, звісно, — чорно-білі.

Я не любила їх переглядати. Хіба що раз на сто років у нашій оселі з’являвся який-небудь зацікавлений шанувальник мого життя. Такий, як бідолашна Томочка, що буквально вициганила у мене ці свідоцтва мого дитинства і юності в перші ж дні нашого перемир’я і ледь не з лупою роздивлялася кожну світлину, цокала язиком і розпитувала про кожен знімок, ніби це були картини Рєпіна чи Сальвадора Далі.

Отже, я дістала альбом і по-турецьки всілася на підлогу…

Альбом розпочинався з «голого пупса» — зі стандартного знімка, який обов’язково мали зробити всі свідомі батьки в найближчій фотомайстерні. «Пупса» викладали животиком на принесену з дому пелюшку і трусили над вухом брязкальцем — пупс здіймав голівку на звук і посміхався. В цю мить підступний фотограф робив свій постріл, що називався «вилітає пташка». Немовля здіймало шалений лемент, відчуваючи страх перед спалахом, перед самотністю на круглому столі і прохолодою незнайомої кімнати.

Потім немовля загортали в пелюшку. Роль було зіграно.

Через місяць щасливі батьки отримували пакунок з чотирма чорно-білими світлинами свого усміхненого чада і розсилали їх родичам. Одну залишали собі.

Коли я дивлюсь на це своє фото, звідкись накочується почуття холоду і самотності. Якби дорослі пам’ятали цей страх — лежати голими перед вічком камери, покинутими, обдуреними звуком брязкальця і запахом домашньої пелюшки…

Під світлиною підпис кривим почерком: «Ось і я!» Число. Місяць. Рік.

На наступній сторінці — батьки під час свого весілля з коментарем: «Винуватці події». Тут їм обом по вісімнадцять. Ранувато. Але як на той час — нормально, якщо батьки не проти. Решта — «якось буде», «ми жили, і вони проживуть». Головне, утворити ще одну «комірку суспільства» у загальному вулику.

Світлина нечітка і єдина з усіх, що збереглися після маминого «аутодафе», яке вона влаштувала після розлучення на смітнику подвір’я.

Відверто кажучи, я її досі не розумію, так само як і інших, для яких розлучення символізує кінець світу.

Так, дивимось далі.

Чи — краще НЕ дивимось?

Чи робимо вигляд, що нічого не помічаємо?

Чи непритомніємо, викликаємо «швидку» або краще — санітарів з «психушки»?

Дякуючи професії і життєвій загартованості, я звикла до непередбачуваних ситуацій. Крім того, мала одну корисну рису: нічому ніколи особливо не дивуватись. Принаймні не вихлюпувати емоцій назовні. Я взагалі не сприймаю надто емоційних чи показово-захоплених людей. Не маю до них довіри. Моя стихія — іронічно налаштовані мовчуни.

Можливо, це через моє затинання, яке зробило з мене суперінтроверта.

Я вважаю, що справжнє життя — те, котре будуєш у собі в суцільній тиші.

Чим, власне, і займалась все свідоме життя…

Хитра лисиця! Я знову заводила себе в ліс заплутаних думок, ховалася за звивинами і кольоровими інтегралами приспаного мозку, рила нори і стрибала в них, аби не зізнатися: ця дівчинка на четвертій сторінці альбому… Ця дівчинка…

Вона надто схожа на ту, що стояла сьогодні в дверях моєї старої квартири.

Я ще раз схилилася над світлиною. Вона трохи поблякла, але деталі побачити можна.

Розпатлані коси, що звисають до талії.

З-під короткої смугастої спідниці стирчать два «сірники» — худі ноги, вкриті плямами зеленки.

Очі сховані під довгим чубом, але вони, я знаю, сині…

Я перегорнула ще одну вцілілу сторінку. Тут ми всі втрьох на тому ж подвір’ї. Підпис: «На прогулянку». Більше фоток немає.

Тепер можна і знепритомніти!

Або спокійно констатувати факт: чоловік в синіх трусах, що визирнув з ванної, - копія того, що стоїть на світлині тридцятирічної давнини зліва від дівчинки з довгими косами, а голос — «Вірочко, кому ти відчиняєш?» — голос матері. В такому випадку жінка з тазиком — дійсно тітонька Ніна. А напис на стіні під’їзду зробив Ярик.

Фу-у-ух!

Я відкинула альбом.

Про що думати?

Я потрапила в машину часу?

Пройшла крізь портал?

Маячня! Я не дуже сприймаю фантастику. Крім Бредбері, нікого не читала. Навіть Стругацьких завжди відкладала на користь інших книжок. Якщо напружитись, все одно пояснити для себе цю, прямо скажемо, дивну ситуацію з точки зору наукової фантастики я не зможу. Є, щоправда, ще кілька варіантів її пояснення: моя втома, спека, збудження пропозицією Олежки, що викликала не дуже приємні спогади. Зрештою — мій давній гастрит, який сьогодні дав про себе знати. А ще — розмова з бабцею, що назвалася лікаркою четвертого управління, а насправді могла виявитись звичайною шарлатанкою-гіпнотизеркою. Все вкупі призвело до марення. Якщо це було звичайне тимчасове запаморочення, то мій мобільний телефон має лежати в сумці.

Це треба перевірити. Чомусь мені здалося: саме наявність телефону може довести, що я просто захворіла.

Я тихо встала і прочинила двері. Не хотіла долучати до цієї історії Мирося, а тим більше Томочку, яка б одразу почала піднімати на ноги всіх знайомих лікарів. Навшпиньках почала прокрадатися в коридор, де кинула свої речі. З кухні лунали тихі голоси. Я дослухалась.

— Коли з тобою щось трапляється, завжди шукаєш винуватця. Якщо не знаходиш — шукаєш його на небі… - почула голос Мирося. — Але чи можна звинувачувати Бога у несправедливості? Адже її немало. Особливо зараз…

Вони, як завжди, філософствували.

Як каже Томочка, «моделювали ситуації» і варіанти виходу з них. Я в цій забаві завжди була «третьою зайвою». Адже з юності терпіти не можу тих, кого подумки називаю «інтелектуалами напоказ». В будь-яку розмову вони намагаються встромити цитати з К’єркегора чи Гайдеггера.

Кант, Сартр і дідусь Вольтер для них брати рідні. Бердяєв і Розанов — «атстой». Фройд — розвага для сексуально заклопотаних дебілів. Щоденне чтиво, без якого день прожитий намарне, — «Улісс».

Вони так і пересипають свою бесіду переліком імен, що мають ввести співбесідника в глибокий ступор.

На жаль, мій Миросик був саме з таких. Часом я піджартовувала над цим, часом це мене дратувало. І я на позір викладала на свою нічну тумбочку який-небудь детективчик, котрий діяв на нього, мов червона ганчірка на бика.

Зрештою все звелося до того, що будь-яку книжку я читала «з-під поли» і ніколи не брала участі в інтелектуальних розмовах моїх «вчителів» — Томочки і Мирося. Не могла ж я їм зізнатися, що перечитала все те також. Просто не вважаю за потрібне хизуватися цими, не набутими власним досвідом, знаннями. Ба більше, в мені йдуть шалені суперечки з прочитаним. Адже ніколи не створювала для себе беззаперечних кумирів і вперто намагалася переосмислити прочитане, а не сприймати його за непорушний постулат.

Часом мені здавалося, що Томочка навмисно вигадує для мого чоловіка «вічні» та доволі еклектичні теми, аби вести ці бесіди, на які у мене ніколи не вистачало ані часу, ані бажання. Тим більше що Мирось — коли мені все ж таки вдавалося вставити своє слівце — поблажливо називав мене «наше зіпсоване радіо» і я, звісно, «вимикалась».

Отже, мені треба було непомітно просковзнути до передпокою. В очікуванні на влучну мить мимоволі довелося вислухати Томочкину відповідь.

— Розповім тобі одну притчу… — сказала вона своїм рівним артистичним голосом, ніби говорила зі сцени в мікрофон. — Отже, в одного чоловіка був син — розумний і талановитий. В тринадцять років він видав збірку вражаючих віршів і екстерном закінчив школу. А в сімнадцять у нього виявили невиліковну душевну хворобу. Все почалося з того, що юнак, до того цілком адекватний, якщо не враховувати його особливий склад розуму, за який його хвалили вчителі, почав чути голоси і розмовляти з ними…

Браво, Томочко, подумала я, у тебе дійсно тваринна інтуїція — дуже вчасно ти розповідаєш про крейзанутих!

— Спочатку батько намагався його лікувати, — вела далі Томочка, — але лікарі лише розводили руками. Деякі з них просто знущалися, вимагаючи за свої послуги великі гроші. Багато хто пропонував помістити хлопця в клініку. Але батько категорично відмовлявся і продовжував купувати синові найдорожчі ліки, хоча їхня дія була тимчасовою. В періоди загострень юнак втікав з дому або поводився, мов звір, — ламав меблі, розбивав свою голову об стіну. Так проминули три довгі нестерпні роки. В цей час батько зустрів жінку, від чиєї любові мусив відмовитись. На роботі йому пропонували нову цікаву посаду, якої він чекав все життя. І теж отримали відмову, адже та забирала би багато сил і часу. Друзі поволі залишили його… Цей нещасний рано посивів, втратив смак до життя. Весь його час, усі його думки належали синові. Він з жахом думав про те, що станеться з юнаком після його смерті, хто буде піклуватися про нього, благав Бога, щоб той змилосердився над ними обома. Через три роки такого існування хлопець несподівано помер…

Вона сьорбнула чай і встала долити Миросеві «гаряченького».

Мені довелося відступити назад до кімнати.

— Горе батька було таким безмежним, що він впав на коліна і почав палко молитися, докоряючи Господу на несправедливість і благаючи повернути йому втрату. — Її голос досяг вершин артистизму. — Його роз’ятрена горем уява дійшла тої межі, що він почув у відповідь голос: «Ти так сильно цього хочеш, що я підкоряюсь твоїй волі. Але затям — вона твоя, а не моя…» В цю мить зателефонували з лікарні і повідомили, що у хлопця була тимчасова зупинка серця і зараз все налагоджується: він почав самостійно дихати, тиск нормалізувався. Одне слово, син повернувся до батька. Минув ще один нестерпний і важкий рік. Одного разу вночі батько прокинувся, відчувши на своїй шиї дужі руки. І в останню мить зрозумів, що тоді Бог дав їм обом звільнення: синові — від безуму і рослинного існування, батькові — від безвиході. Отже, Бог завжди знає, що робить.

— В чому ж тоді полягає його доброта?

— Миросю, дорогий, зрозумій одне: ВІН не добрий і не злий. Він дивиться на все це інакше, ніж ми. Інакше, ніж це може уявити найрозумніший філософ. Подумай: коли в людей трапляється щось трагічне, кожен питає: «Чому це сталося саме зі мною? Чому саме я?» А знаєш, що чує ВІН в такому запитанні? Ні? А я скажу: воно означає те, що людина хоче перенести своє лихо на когось іншого! Адже якщо проговорити цю фразу «Чому — я?» до кінця, вона лунатиме так: «Чому я, а не мій сусід?!»…

Ну, давай же, Миросю, подумала я, дай гідну відповідь, ти ж це любиш! Усі ці «бла-бла-бла». Зосередься, любий, і… дай мені непомітно пройти до передпокою.

Ніби почувши мене, чоловік підвівся і відійшов до вікна за сигаретами. Шлях було відкрито. Я блискавично майнула повз відчинені двері кухні, вхопила сумку і за секунду вже була в спальні. Витрусила весь вміст на ліжко. Мобілки там не було!

Вона залишилась там, на сходах під’їзду, де я її згубила.

Отже, я дійсно була там!

Але куди я втрапила — це ще треба з’ясувати. Спокійно і без зайвих емоцій. Якщо це якась дивовижна тотожність облич і обставин, подумала я, познайомлюся ближче з мешканцями своєї колишньої квартири, покажу їм свої родинні світлини, подивлюсь їхні.

Посміємось разом. Будемо дружити. Якщо доля підсовує таку несподіванку, варто прийняти її з радістю, як курйоз, як дивовижний збіг «парних випадків».

Прийнявши таке рішення, я заспокоїлась. Завтра знову поїду в той двір. Але цього разу спробую дізнатися більше: як звуть батьків цієї «Вірочки», уточню ім’я жінки з білизною, роздивлюся подвір’я. Побачу, до якої межі дивних збігів може дійти природа!

Можливо, знайду телефон…

Увечері я зійшла на зупинці тролейбуса номер 7 у спальному районі міста. Мене зустрів той самий пейзаж — круглі багатоповерхівки і закуті в бетон майданчики. Молоді, посаджені щойно дерева сиротливо стирчали на залишених земельних острівцях обабіч тротуарів.

Цього разу вулицями ходило більше людей, на майданчиках матусі вигулювали у візках немовлят. Я повільно йшла тою самою стежкою, крадучись, наче злодій, до чужої квартири.

Треба завернути за ріг, щоб відкрилася зору та вчорашня оаза мого дитинства. Метрів за п’ятдесят від наміченої мети знову відчула тривожний болючий поштовх у шлунку.

А далі вже кожен крок, так само як і вчора, відлунював наростаючим болем. Все повторилося: до дерева я дісталась майже навпомацки, зігнувшись в три погибелі і хапаючи повітря ротом.

Крізь примружені вії встигла відмітити те, що лави під деревом не було, — і… так само як і вчора, попри це опустилася не на голу землю, а на ту саму лаву…

Невже я її знову не помітила? Або вона з якогось дива щоразу виростає піді мною, мов гриб після дощу?

Як і вчора, кілька секунд посиділа, скрутившись бубликом, охоплена нестерпним болем, стуком у скронях і втратою зору. Потім напад минувся. І я змогла розігнутися.

Переді мною знову відкрилася зворушлива панорама цього вцілілого острівця: триповерховий будинок, палісадник з кущами бузку, дитячий майданчик, лабіринт з мотузок, на яких сушилися простирадла.

Легкий вітерець надимав їх, мов вітрила.

Довкола простирадл бігали, граючи в схованки, дітлахи. Біля під’їзду — старий зелений «Запорожець» на трьох колесах і новенькі сині «Жигулі». Під перекошеним грибком за дерев’яним столом сиділи чоловіки і забивали «козла».

Мене охопив приємний спокій. Взагалі від всього подвір’я віяло спокоєм і тишею, ніби воно знаходилося всередині скляної китайської пірамідки, які нині продаються на розкладках. Якщо таку пірамідку потрусити, знизу здіймається золотий вихор або сніг. Колись я мріяла про таку іграшку. Але тоді, коли я про неї мріяла, вони не продавались. Ярику таку дивовижу батько привіз з Болгарії, куди їздив як ударник виробництва…

Діти, що бігали і ховались в лабіринті простирадл, зірвали одне на землю. Воно зісковзнуло з мотузки і осіло в пилюгу.

Хлопчик і дівчинка кинулись в бік дерева. Я теж колись любила ховатися за його товстим стовбуром. Це була та сама вчорашня дівчинка. Тільки тепер на ній була смугаста спідниця і біла кофтинка, наполовину розстібнута, висмикнута з-під паска. Розпатлані коси стрибали на її плечах. Діти сховалися за деревом. Я чула їхнє уривчасте дихання.

Зараз з дверей має вискочити та тітка, яка нагадала мені тітоньку Ніну, з посмішкою подумала я.

І вона вискочила. Вхопила простирадло, заквоктала над ним, озираючись на всі боки, голосно промовила: «Ще раз побачу — вуха обірву!» — і зникла в будинку. Цей номер я бачила сто разів!

Дихання за деревом стишилось, почувся сміх. Потім з-за стовбура показалася розпатлана голова:

— А ви вчора щось загубили…

Я не встигла відповісти, як дівчинка майнула до під’їзду.

За дівчинкою з-за дерева вийшов хлопчик. Ми дивилися одне на одного майже так само, як вчора грали в «гляділки» з дівчинкою. Хлопчика дуже зацікавили мої джинси і кросівки — він не відривав від них погляду.

— Привіт, — сказала я і кивнула на будинок. — Ти звідси?

— Ага, — сказав хлопчик, — з дев’ятої квартири…

В цій квартирі, що була навпроти нашої, колись жила родина Ярика. Та сама, що загинула у повному складі 13 червня тисяча дев’ятсот вісімдесятого року.

— А з якого часу ти тут живеш? — запитала я.

Хлопчик знизав плечима і напружився.

— Не знаю…

— Як тебе звуть?

— За паспортом — Ярослав! — гордовито відповів він.

Я посміхнулася:

— А ти вже маєш паспорт?

— Поки що ні, - відповів хлопчик. — Але коли матиму, то там запишуть — «Ярослав».

— А-а, з-з-зрозуміло, — сказала я. — А твого тата як звати?

— А вам навіщо? — підозріло примружився хлопчик.

Наскільки пам’ятаю, той, другий, а точніше — перший Ярик мріяв бути міліціонером, тому в кожному перехожому вбачав шпигуна чи бандита.

— Його звати Миколою Івановичем? — поставила питання руба, вже знаючи напевно, що він відповість на нього новим запитанням.

Якщо це станеться, то…

— А ви з заводу?

Сталося! Улюблена гра: «Чорне-біле не беріть, «так» і «ні» — не говоріть»! Що ж, побачимо, хто кого. Треба продовжити.

— А маму — Ірина Володимирівна?

Я вже знала, що він нізащо не втратить пильності.

— А ви до неї?

— Маєш кота? — не вгавала я.

— А ви?

— Кота звуть Дизель?

— А вашого?

О Господи! Цей хлопець всіх доводив до шаленства. Всіх, окрім мене. Я засміялася:

— У мене немає ані кота, ані кішки!

— Чому?

— А чому в тебе є?

Так могло тривати до безкінечності.

Але з під’їзду знову вискочила дівчинка. Вона мчала до лави, і все довкола неї рухалось, ніби своєю стрімкістю вона змушувала планету робити на два оберти більше. Добігши і загальмувавши, здіймаючи пил і пісок, вона простягнула мені мобільний телефон.

— Ось! Ви вчора загубили!!! - І без найменшої перерви на те, аби віддихатись після бігу: — А що це — пудрениця? Чому в ній немає пудри, а тільки кнопки? А ви до кого? Ви зі школи? А це на вас дж… дж… джинси? А де ви їх взяли? У спекулянтів? Мама каже, що в них ноги не дихають. А як вони можуть дихати, якщо ніс на голові?!

Я взяла з її рук телефон.

— Дякую. Це не пудрениця.

Дівчинка замовкла, перевела дихання.

— А що ж це таке? — запитав Ярик.

— Хіба ви ніколи не бачили мобільного телефону? — сказала я.

Обоє закрутили головами.

Я сховала телефон в сумку, попередньо перевіривши, чи не розрядився, — звісно, він був мертвий! І уважно подивилась на дівчинку:

— Тебе звуть Віра?

— Вероніка, — сказала вона.

— Вона — Ніка, — поправив Ярик і додав: — «Вероніка» буде за паспортом.

Так, він дуже хотів мати паспорт.

Хотів швидше вирости, стати міліціонером і мати цю червону «серпасту і молоткасту» корочку. Якби не сів з батьками в авто 13 червня тисяча дев’ятсот вісімдесятого року…

Стоп. Стоп. Поєднувати побачене з почутим буду вдома.

Далі з мене посипались запитання, немов з Тіни Канделакі в телевізійному шоу «Найрозумніший».

— Як звати твого тата? — запитала я дівчинку.

— Вадим.

— А маму?

— Ліля.

Точно!

— Цей шрам на нозі ти заробила, коли стрибала з гаражів?

— Так.

— Мама працює в дитячому театрі? Тато — інженер? Ти не любиш морозива, бо колись об’їлася ним і потрапила до лікарні? Ти не боїшся темряви? Ти розмовляєш з Місяцем? Ти хочеш бути листоношею?

Так! Так. Так…

Ярик штовхнув дівчинку ліктем, і вона насупилась:

— Звідки ви все це знаєте?

З дитячою безпосередністю Ярик голосно шепнув їй на вухо: «Це — шпигунка…»

Діти з осторогою відступили на два кроки назад.

— Зачекайте, — сказала я, потираючи скроні долонями, аби вгамувати думки, котрі стрибали в голові, мов шалені коники. — Я нічого не знаю, лише здогадуюсь. Я ж не винна, що на всі питання ти відповідаєш «так».

Дівчинка замислилась.

Це був аргумент.

— Можна ще одне запитання?

Діти поважно кивнули.

— Який зараз рік?

Хлопчик взяв дівчинку за руку і відтягнув від мене на пару кроків. Певно, я їх налякала. Ярик щось знову зашепотів дівчинці на вухо.

Вона відмахнулась, вирвала руку, підійшла до мене і сказала:

— Тисяча… дев’ятсот… вісімдесятий…

Помітивши мою реакцію (роззявлений рот, вирячені очі, божевільна посмішка), дівчинка зробила ще один крок і, аби підбадьорити мене, тихо сказала:

— Ви дуже красива. Приходьте ще…

Потім повернулася і побігла додому, за нею побіг і хлопчик.

Я сиділа на кухні в темряві і дивилась на Місяць.

Як багато років тому.

Тільки тоді я лежала в своїй спальні з паперовими шпалерами в дрібну квіточку. Зараз такі шпалери не приліпили б і в провінційній їдальні.

Згадала свою мрію — побачити, куди вранці ховається Місяць. Чи є в нього хатка, де він відпочиває, коли настає день. Подумала про ту дівчинку — можливо, вона лежить в тій самій спальні і так само дивиться на Місяць…

Чи НЕ лежить і НЕ дивиться, а існує лише в моїй хворій уяві?

Я зачинила двері кухні, щоб не турбувати Мирослава, і ввімкнула ноутбук. Він заблимав, освітлюючи стіл тьмяним синім відблиском.

Посиділа, втупившись в екран.

Як завдати пошук того, про що хотіла дізнатися?

«Машина часу»?

Набрала в рамочці ці слова, і на екран одразу вистрибнули фотографії Макаревича та різні статті про улюблену «вокально-інструментальну» групу моєї юності…

Подумавши, написала у «віконці» пошуку інше: «Подорожі в минуле».

Теж купа посилань.

«Відомий ізраїльський професор Амос Орі створив математичну модель, що підтверджує можливість подорожі в часі. Світова наука має всі необхідні теоретичні знання для того, щоб з повним правом стверджувати — подорож у часі можлива…»

Ага, це ніби те, що треба! Пробігла очима далі:

«В основі роботи Орі лежить зроблений у 1949 році висновок колеги знаменитого Альберта Ейнштейна — Курта Геделя про те, що теорія відносності дає підстави припускати існування різних моделей часу і простору. Сам Ейнштейн відзначав, що при потужних силах гравітації відбувається вповільнення перебігу часу й викривлення простору. На думку Амоса Орі, у випадку надання викривленій просторово-тимчасовій структурі форми кільця або спіралі з’являється можливість подорожувати в минуле. При цьому з кожним новим витком у цій концентричній структурі людина буде усе далі заглиблюватися в товщу часу…»

Гм… Я перевела подих. Невже на мою долю випало щось подібне? Але ж я цього ніколи не бажала! Навпаки — усіляко уникала всього, що пов’язане з минулим, зі стресом дитячих років. Мені стало цікаво, і я продовжила читання.

«В недалекому минулому вчені наголошували, що однією з невирішених проблем для створення машини часу була потреба в екзотичному матеріалі з надзвичайними властивостями — речовина мусила мати негативну щільність, і лише за таких умов можна було б спробувати зробити петлю в часі. Проте це більше не проблема. Тепер можна сконструювати машину часу без екзотичної речовини. Зараз можна використовувати будь-який матеріал, навіть пил. Однак для створення цієї машини часу необхідні гігантські гравітаційні сили. Вони існують біля таких об’єктів, як чорні діри…»

Чорт забирай! Я ж не мала ніякого «екзотичного матеріалу», не уявляла, що таке «негативна щільність», і не відчувала над собою ніяких «гігантських гравітаційних сил». Взагалі — нічого, крім… Крім того нестерпного болю в шлунку! Можливо, я випадково потрапила в зону якогось таємного експерименту, що проводився на околиці міста? Але чому мене ніхто не зупинив, не попередив?

Я точно пам’ятаю, що довкола не було ніяких підозрілих об’єктів, які могли б вказувати на те, що в цій зоні проводиться експеримент…

Я пробігла очима кілька наступних посилань.

«В 2010 році відбулась подія, що змусила з новими силами народити дискусії про мандрівки в часі. Але і до 2010 року в нашій реальності відбувались речі, що ніяк не вкладаються в голови багатьох людей.

Наприклад, випадок з Джоном Тітором. Він зник в березні 2001 року, але перед тим устиг розповісти, що повернувся зі спецзавдання із 2036 року.

А в сьогоденні затримався, щоб відвідати родину.

У його розповіді було безліч «нестиковок». Але все ж таки у деяких дослідників подібних явищ виникла думка про те, що Тітор казав правду. Адже, за його словами, метою його місії була доставка схем комп’ютера IBM 5100 для начебто розшифровок кодів мов програмування APL і BASIC. Те, про що розповів Тітор в 2000 році, - а саме подробиці про комп’ютер — стало відомим лише в 2007-му…»

Отакої! Я почала натискати інші «лінки».

Переді мною відкрилися сотні форумів, обговорень і різного роду припущень.

Оскільки я ніколи не цікавилася подібним, голова моя пішла обертом. Несподівано згадала вчорашню балачку Мирося і Томочки: «Чому саме я?» Тобто чому це трапилося саме зі мною, а не з будь-яким зацікавленим в цій темі науковцем чи дописувачем цих божевільних форумів? Вони були б щасливі. Навіщо, навіщо це мені?!

«…Коли ми дивимося під збільшувальним склом на найрівнішу і гладеньку поверхню, то з’ясовуємо, що насправді вона дуже нерівна, груба, повна дір. У дуже малих масштабах ми завжди доходимо до межі, на якій стає очевидною зернистість матерії, її квантовий характер. Повірте мені, так само з часом — пише Гокінґ…»

Стівен Гокінґ! Попри мою цілковиту тупість в точних науках, це ім’я було мені знайоме. Юнак, що з дитинства був вражений аміотрофічним склерозом, закінчив Оксфордський університет, займався космологією та квантовою гравітацією, зробив у цих царинах чимало цікавих відкриттів і нині обіймає посаду професора математики Кембриджського університету — ту саму, на якій триста років тому перебував Ісаак Ньютон. Спілкується зі світом за допомогою мовного синтезатора. Попри невиліковну хворобу він здійснив політ у невагомості. Написав бестселер «Коротка історія часу»…

Ось хто міг би хоч щось пояснити! Принаймні — повірити.

Якщо, звісно, він ще живий.

Може, написати листа — «Шановний пане Гокінґу…»?

За спиною почулося шурхотіння. Це Мирось. Вийшов «попити», а насправді — загнати мене до ліжка, адже не терпить, коли я відокремлююсь на кухні. У нього взагалі дуже розвинене почуття колективізму.

— Скільки ти тут будеш сидіти? — каже він сонним голосом. — Ти ж у відпустці!

— Шановний пане Гокінґу… — замислено бурмочу я.

— Що? Ти в порядку?

— Так, так! — відмахуюсь я.

Мирось довго і багатозначно п’є молоко, довго миє склянку, незадоволено дихає мені в спину, намагаючись зазирнути в монітор. Я швидко закриваю всі посилання.

— Що за секрети? — підозріло каже чоловік.

— Жодних! Просто мені треба дещо з’ясувати, — нетерпляче кажу я. — Іди, я скоро…

Ображений Мирось демонстративно грюкає дверима.

Отже, що каже Гокінґ? Я знову відкрила посилання:

«…У невеликих масштабах час втрачає неперервність. На мікроскопічному рівні часопростір нагадує піну. Мініатюрні розриви і тунелі, які поєднують теперішній час із віддаленим на непомітну частку секунди минулим або визначають коротший шлях між двома точками у просторі, формуються в ньому і зникають. Теоретично такий тунель можна було б заморозити і збільшити до розмірів людини, щоб крізь нього міг пролізти мандрівник у часі.

Але навряд чи це коли-небудь вдасться. Чому? Тому що такі тунелі будуть живильним середовищем для парадоксів — наприклад, крізь такий тунель можна буде побачити себе кілька хвилин тому.

Ба більше, можна було б через тунель вистрілити та вбити самого себе. Але це означає, що «я загину на хвилину раніше, ніж сам у себе вистрілю». Можливість повернутися в минуле неминуче призводить до виникнення таких парадоксів, оскільки підриває священний принцип фізики, що наслідок не може передувати причині…»

Все це було страшенно цікаво і… дуже далеко від мого розуміння.

Я навіть пошкодувала, що я — скептик і прагматик, не люблю фантазій і всякого штибу вигадок. Звикла жити без пустопорожніх балачок. Хочу мати докази, вірю фактам, аксіомам і не терплю ніякого мракобісся.

Та дівчинка…

Хто б вона була — її НЕМАЄ. Не може бути!

Я НЕ ХОЧУ, щоб вона була і бентежила мене своїми розбитими колінами…

Я можу читати зараз все, що завгодно, будь-яку наукову чи псевдонаукову маячню, котра збуджує домогосподарок і божевільних. Я не належу ні до тих, ні до інших.

І хіба можна вірити всьому, що «висить» в мережі?

Тим більше що на всіх цих «космологічних» форумах замість фотографій користувачів стоять портрети якихось монстрів з мультиків із закликами «тікати з великих міст», пророкуванням кінця світу і власними спогадами про мандрівки в часі.

Я подумала, що не один з цих форумних монстрів віддав би половину життя, щоб хоч на мить зіштовхнутися з невідомим. Певно, і я б не відмовилася від зустрічі з інопланетянами, ельфами чи як там?… — гоббітами…

Залюбки поспілкувалася б з Білою Совою, відвідала Пандору чи пройшла б крізь стіну.

Все, що завгодно! Адже ельфи і гоббіти — милі «кіношні» вигадки, улюблені герої нинішньої дітлашні.

А що відбулося зі мною?

Я не потрапляла ні в які коридори, не проходила крізь заморожені часові отвори, мене не присипляли і не вживлювали в мозок чіп. Нічого такого зі мною не було!

Я просто поїхала на околицю міста і втратила здоровий глузд! Від спеки чи втоми.

Але чим пояснити, що це відбулося двічі? Нічим! А якщо це так, то краще все забути.

Викреслити з голови.

Вимкнути ноутбук.

Більше ніколи не їздити на ту околицю. І нікому про це не розповідати. Хіба що… піти до скверу, знайти бабцю-гіпнотизерку, взяти її за барки і повести до відділку міліції. Вона точно щось зі мною зробила. Як кажуть — «пороблено»…

Я поглянула на Місяць.

Він лежав на гладкій чорній поверхні, мов на воді, й дивився на мене. Скільки років я прожила без цього запитання: де він живе, чи має коли-небудь відпочинок? Це питання гостро хвилювало мене в дитинстві. Куди поділась та наївна дівчинка? Невже я змінилася настільки, що змусила її відділитися від мене фізично? Відірвала її від себе, мов присохлий струп з рани. Змусила існувати окремо. В іншому вимірі…

Стоп! Стоп. Стоп…

Я згадала, як кілька років тому мені довелося працювати в одній «жовтій» газетці і писати всяку маячню про аномальні явища природи. Ці теми були в моді. Газета розходилась «на ура».

Тоді один божевільний і невизнаний теоретик години чотири втовкмачував мені свої досліди щодо влаштування Всесвіту. Мовляв, Усесвіт складається з двох накладених один на другий світів. Вони прозорі і дуже слабо пов’язані між собою. Збіг є лише в «опорних» крапках. Один світ — звичайний, другий — «тіньовий».

В цьому тіньовому світі такий самий набір елементарних часток, атомних ядер, простих і складних молекул. За певних обставин і умов ці елементи ніби виходять на поверхню — і перед щасливцями (той теоретик вважав себе саме таким) відкриваються картини минулого.

Але він нічого не казав про те, що в цьому минулому можна існувати.

І запевняв, що може вести діалоги з Сервантесом.

Чудово. Я теж була б не проти побалакати з Сервантесом, але зустріти саму себе — це вже занадто!

Я пирснула і з острахом прикрила рот долонею. Згадала анекдот: в Петербурзі екскурсовод водить музеєм школярів, підводить до скляної вітрини, за якою — два кістяки: великий і малий. І каже: «Це кістяки Петра Першого: в дорослому віці і в дитинстві».

Треба випити ліки і лягти!

Але як заснеш?

І знову ж таки: чому це трапилося саме зі мною, що в мені незвичайного?

Може, в усьому винен той мій «ривок», котрий я здійснила років у тринадцять?

Знову — стоп. Як кажуть, звідси, будь ласка, повільніше…

…Суть того «ривка» полягала в тому, що одного чудового дня вона зібрала всі свої речі, всі, до найменшої дрібниці, у великий мішок.

Виїхала за місто, вирила яму, висипала туди вміст того мішка, підпалила. А потім засипала ту яму землею. В якусь мить з жахом подумала, що робить так само, як і її мати, — нищить минуле.

Саме так це було. Пояснення? Дуже просто: хотіла назавжди відрізати від себе все, що пов’язане з цією, як кажуть дорослі, «золотою порою» дитинства! Вона набридла їй, вона сиділа в її грудях, мов кілок або велика «циганська» голка, не даючи вільно дихати і рухатись вперед.

Це «відтинання» сталося миттєво.

Вона повернулася до міста з зовсім іншим відчуттям і іншим віком, ніби одразу стала старшою за своїх однолітків років на сто!

Щоб закріпити те відчуття, того ж вечора пішла до бару, скуштувала найдешевшої горілки (знову з жахом подумавши, що, певно, вірно кажуть люди: «яблуко від яблуні недалеко котиться») і познайомилась із старшим хлопцем, який, на її щастя, виявився непоганим товаришем і не сміявся з її вади, як інші. Власне, його цілком влаштовувало те, що вона мовчала.

Особливо після того, як все, про що її ровесниці шепотіли в шкільних коридорах, трапилось…

Але що незвичайного в цій історії?

Мені здається — нічого. Дівчатка з неблагополучних родин часто закінчують своє дитинство добровільно і раніше за інших. Словом, я жбурнула в прірву якийсь період свого життя, мов м’яч об стіну. І тепер він, підкоряючись закону фізики, полетів назад і влучив у мою бідну голову, розколовши її навпіл.

Отже, хоч би що це було — душевна хвороба, наслідки втоми, марення чи (прости, Господи!) реальність, я мушу щось з цим робити.

Я знову поглянула на Місяць за вікном:

— Може, ти знаєш, що саме?…

Колись ми з ним добре розуміли одне одного! Тепер я знаю, що Місяць ніколи не лягає спати, а просто тупо курсує довкола Землі, підкоряючись законам астрономії. І лише я збилася з орбіти.

Заради чого?

Несподівано я згадала про Ярика.

Як могла про нього забути? Думала лише про дівчинку і про себе! Як завжди, виявила свій неперевершений егоїзм!

Ярик.

Хлопчик, який хотів зі мною одружитись.

Перша незворотна втрата.

Раптом згадала, як приємно було бачити його сьогодні, не важливо де — у маренні, божевіллі, у сні…

Я ж зовсім забула, який він був. Зовсім. Його подарунок — ведмедик Тедді — згорів разом з іншими речами. З ним згорів і біль-спогад про Ярика.

Якби все, що трапилось зі мною, було правдою — якоюсь неймовірною правдою, непояснимою, незбагненною, якимось дивом, що зійшло на мене, не важливо, яким чином, за що і навіщо, — я б могла попередити те лихо, запобігти, врятувати. Я ледь не підстрибнула на стільці. Ось що я маю зробити! Ось в чому полягає сенс цього дивного випадку.

Я поглянула на електронний календар: 3 червня!

Тобто — десять днів до тієї трагічної дати. І рівно стільки ж — до дня, коли я почала затинатися. Якби того літнього ранку…

Я вскочила і нервово заходила по кухні.

Ось воно — те ЯКБИ, про яке говорила бабця: «кожен вимовляє його по сто разів на день»…

Тільки я не входила до числа тих тисяч чи, як вона сказала, мільйонів. Адже спалила всі можливості будь-якого повернення навіть до пам’яті. Я заплющила очі, намагаючись уявити те полум’я.

І уявила: в ньому потріскували і згорталися в чорні рурки шкільні зошити, куди я записувала свої фантазії, обвуглювався старий бабусин ридикюль із колекцією флакончиків від парфумів, корчились і смерділи пластмасові ляльки, зникали листівки, що малювала на свята мамі, сумно дивився одним розплавленим оком ведмедик Тедді, плавились капронові стрічки, значки, альбом з марками, потріскували сірникові коробки з «секретиками»: ґудзиками, підібраними на вулиці, мертвими метеликами, пластиліновими чоловічками.

Не помітила, як за вікном посіріло.

Я не прихильниця зустрічі сходу сонця, хоча через часті безсоння бачила його багато разів і боялася цієї тривожної години. На межі дня і ночі може статися все, що завгодно. На цій межі на мене завжди чатують найбільші жахіття — ліжко розверзається, і я падаю, падаю вниз…

Сіре полотно неба поволі почало рожевіти, ніби його краї вмочили в полумисок з кров’ю.

Цвірінькнула перша пташка.

За нею — друга. І третя. Я випила пігулку проти головного болю.

Тихо прокралась до спальні і підкотилася під бік Мирося, поглянула на його спокійне обличчя.

Подумала: якби тоді не прийшла в ту редакцію, з ним би зараз лежала зовсім інша…

Я проспала ледь не до полудня.

Але встала бадьора і готова до дій. Вже не мучила себе запитаннями — що зі мною трапилось і навіщо.

Мирось пішов на роботу. Я знову ввімкнула ноутбук. Набрала у віконці дати і числа.

«Тисяча дев’ятсот вісімдесятий»…

Але спочатку варто було перевірити себе — що лишилося в пам’яті?

Того літа відбулися Олімпійські ігри в Москві і помер Висоцький. Йшла афганська війна.

Була б тоді старша, мабуть, згадала б ще щось. А так про ігри знала лише тому, що на екрані весь час показували ведмедика з кільцями на паску. І він мені категорично не подобався — був надто пласким, великим, з банальною посмішкою і круглими очима. Як на дитячий смак — досить несимпатичний.

А смерть Висоцького майже увесь наш двір сприйняв, як власну, — весь день з вікон линули досить погані магнітофонні записи його пісень, утворюючи неймовірну какофонію. Чоловіки нервово курили і розливали горілку під дерев’яними дахами дворових альтанок.

Афганістан… З цієї далекої і невідомої країни, котру у дворі називали «Афган», наприкінці того жахливого літа привезли труну з тілом сина тітоньки Ніни, і вона одразу постаріла…

Це і всі мої знання з приводу «великого життя», адже моє, «мале» — з загибеллю Ярика, Людиною в Чорному Капелюсі, розлученням батьків, — затулило від мене все інше. Чи могло бути інакше?!

Що я бачила на екрані монітора?

Перелік подій того червня, котрі ніяк не зачепили мене тоді і про які я мало що знала навіть зараз:

«1 червня 1980 — кількість загиблих в Північній Ірландії за період з 1969 року перевищила дві тисячі чоловік…»

«3 червня 1980 — внаслідок помилки американського комп’ютера, що повідомив про радянську ядерну атаку, в США оголошена ядерна тривога…»

«9 червня 1980 — у промові, виголошеній в Лондоні, Рой Дженкінс висунув ідею заснування у Великій Британії нової радикальної центристської партії…»

Яке мені діло до цього всього — нині? І яке могло бути — тоді?

Пробігла очима далі.

«11 червня 1980 — полковник Каддафі призупинив «ліквідацію» лівійських емігрантів…»

Ги-ги! Дуже вчасна згадка про того Каддафі! Якби (якби!) тоді він знав, як повстане проти нього його відданий народ… Так, що далі?

«12 червня 1980 — помер прем’єр-міністр Японії Масайош Охіра…»

А тринадцятого зовсім нічого не зафіксовано. Загибель одного маленького хлопчика і хвороба однієї маленької дівчинки в одному крихітному дворі радянських «хрущоб» були мільйонним спалахом локальних і нікому не цікавих дрібних катаклізмів «місцевого масштабу».

Остання важлива подія того місяця і року була датована 26 червня і стосувалася Франції: тодішній президент Жіскар д’Естен цього числа повідомив, що його країна має все необхідне для створення нейтронної бомби…

Нижче йшов перелік подій липня.

«19 липня 1980 — в Москві відкрилися Олімпійські ігри, які бойкотували 45 держав світу…»

Про бойкотування ми нічого не чули. Принаймні ті, хто тоді мешкав у нашому дворі. Захопившись, я відкрила нове посилання, датоване нинішнім роком, і знайшла пояснення:

«Керівництво СРСР розглядало ці ігри як найважливішу ідеологічну акцію. Москву треба було показати всьому світові як головну вітрину соціалізму. Ідея олімпійського бойкотування належала Великій Британії, Канаді та США у зв’язку із протестом проти вторгнення радянських військ до Афганістану та переслідуванням радянських дисидентів…»

Так, про бойкот чи «вторгнення» ні в нашій родині, ні у дворі і гадки не було. Важливішим було те, що відбувається поруч.

Я подумала, що якби дійсно опинилася в тому році, то все одно нічого не могла б зробити в глобальному сенсі. Скажімо, зарадити смерті сина тітоньки Ніни чи попередити про Чорнобильську трагедію. Чи ще щось подібне. Хто б мені повірив? А от запобігти смерті Ярика — могла б!

Уникнути своєї хвороби — також.

Змогла б розповісти матері про її підступну подругу, тітоньку Зою, якої, до речі, ніколи не любила. Може, у мене дійсно, як сказала стара, є шанс?

А якщо він є — треба діяти.

Я почала хутко збиратися.

І розгубилася: з чим і в чому мені збиратися до ТОГО двору?

Звичайне жіноче запитання здавалося не таким вже й простим.

Звісно, джинси і шифоновий топ, який дівчинка сприйняла за комбінацію, — відпадають. Але це не головне.

Що взяти з собою?

Гроші? Ги-ги. Я навіть не пам’ятаю, як вони виглядали! Можна взяти долари. Але хто їх обміняє? І, здається, тридцять років тому долари мали інший вигляд. Хіба що потрапиш у відділок міліції за валютні махінації. Але якщо я там затримаюсь на кілька днів (принаймні до 13-го — точно!), на що житиму?

Я заметушилась, бігала по кімнатах, розкриваючи шухляди і шафи.

Можна продати якісь речі — здається, тоді все купувалося «з-під поли», недарма ж дівчинка казала про спекулянтів.

Я витягнула з шафи пару майже новеньких джинсів, загорнула їх в пакет, поклала на дно сумки. Що ще? Покрутила в руках крихітний плеєр у вигляді срібного човника, подарунок Мирося. Не впевнена, що тоді вони існували навіть за кордоном. Навіть наш звичайний магнітофон, якому вже років десять, може викликати підозру. Відпадає.

Що далі я думала, то більше розуміла — йти доведеться «голою і босою». Як при народженні.

Надія була на те, що я зможу повернутися, як минулого разу. Отже, треба спочатку піти в розвідку, а далі буде видно. Про можливість не повернутися думати не хотілося…

Хоча на всяк випадок треба написати записку Миросю. Навряд чи я зможу зателефонувати звідти з мобільного. Я взяла аркуш і ручку. Що писати? Що пішла в… 1980 рік? Я зареготала, наче справді збожеволіла.

Написала так: «Миросю! Хочу нарешті з’їздити на консультацію до лікаря, якого порекомендував Олежик. Не хвилюйся. Профілакторій у передмісті. Можливо, затримаюсь на кілька днів. Пробач, що не встигла попередити раніше».

Нічого собі — «не хвилюйся».

А якщо не повернусь?! Але ж — поверталася! Годі про це думати.

Я скинула сумку на плече. Виклала з неї мобільний телефон на стіл: нехай чоловік думає, що я його забула.

Отже, телефонувати нікуди.

Таксі не брала — знову їхала в тролейбусі довгою дорогою.

Відчувала, як всередині наростає тремтіння. Цього разу воно було не стільки тривожним, як приємним, мов перед першим побаченням.

Спогади гойдали мене, як хвилі в морі, і лоскотали своїми пінними «баранцями». Їх було не так вже і багато. Вони були нетривкими і уривались не за моєю волею, як стара кіноплівка.

Але був один, котрий лишався зі мною досі. Якби мене спитали, що пам’ятаю з найбільшою теплотою з того періоду, я б згадала свої ранкові прокидання, про які вже згадувала раніше, — смачний запах з кухні, промінь сонця на обличчі…

Схованка на задньому дворі.

Білі лабіринти простирадл.

Металеві проіржавілі сходинки пожежної безпеки, на яких гарно було висіти вниз головою, зачепившись за перетинку зігнутими ногами.

Вранішні крики продавчинь молока.

Лоскотні хвилі тополиного пуху.

Мурашник посеред палісадника.

«Війнушка» за гаражами…

Перший сніг вночі…

…Сніг чомусь завжди починав падати вночі. Цілий день небо було важким, вологим і сірим, як мокре рядно. «Певно, на сніг повертає…» — казала тітонька Ніна, і з нею сперечалися: який може бути сніг наприкінці листопада? Ще рано! Всі скаржились на тиск, виходили у двір з піднятими головами і кидали гнівні погляди на важке небесне вим’я, що аж провисало над головами, загрожуючи прорватися вологою заметіллю.

Але Ніка точно знала: це станеться вночі — і підморгувала Ярику, мовляв, дивись, сьогодні не засинай!

І сама не засинала, поглядаючи, як нічне небо поволі починає висвітлюватись, ніби рядно тоншає і рветься, пропускаючи крізь себе по одній-другій крихітній сніжинці. Вона помічала їх першою і босоніж прокрадалася до вікна, щоб побачити, як до цих двох сніжинок приєднується жменька, потім ще жменька — і ось уже хоровод цих жменьок крутиться в повітрі, шукаючи, куди б присісти. Ніці завжди було шкода цих перших жменьок снігу, адже вони швидко згасали на темному асфальті, аж доки несміливий хоровод перетворювався на суцільне полотно, котре не так легко поглинути вологій землі. Полотно висіло в повітрі, коливалось і за якихось півгодини округлювало всі гострі кути подвір’я, накриваючи його білими пухнастими капелюхами.

І тоді Ніка босоніж кидалася в батьківську кімнату і кричала мов скажена: «Сніг! Сніг!» І це був чи не єдиний священний випадок, за який її не сварили. Навпаки! Зустрічати перший сніг всім двором давно перетворилось на ритуал. У всьому будинку починали запалюватись вікна, за ними метушились тіні, змагаючись в тому, хто раніше вискочить освятити слідами перший сніг.

Ніка квапила батьків, натягувала лижні штани поверх піжамних, надягала товсті шкарпетки, шукала валянки, позираючи вниз, де на білому килимі лежало з десяток освітлених квадратів, що означало — сусіди не дрімають, а так само швидко натягують на себе будь-що, аби бути першими. Поволі вікна згасали, але світло не зникало — воно йшло від землі і від синього-синього нічного неба, що трусило і трусило над двором біле щільне рядно.

Вискочити з під’їзду треба було з відкритим ротом — так, щоб спіймати в нього молочний смак неба. По гулких коридорах лунали кроки, грюкали двері квартир, звідусіль чулися збуджені голоси і привітання. Дядько Ваня-«встань-з-диваня» виносив дротяний каркас для велетенської снігової баби — і закипала робота!

Діти плуталися під ногами дорослих, борсались в снігу, обростали бурульками і зжовували їх із задубілих рукавичок. І ніхто не смів у цю ніч зробити їм бодай найменшого зауваження!

Розходились по квартирах під ранок, коли посередині двору стояла велетенська снігова баба — з дірявим відром на голові, очима-вуглинками і довгою морквою замість носа, котру припасла тітонька Ніна з середини осені.

Розпашілі, гомінкі, щасливі, всі вони на якихось дві години забували, хто кого залив, хто кому «наврочив» і «поробив», а хто так і не віддав позичені торік десять карбованців.

…Ледь не проїхала потрібну зупинку!

Зійшла. З трепетом, котрий все ще наростав, дійшла до рогу і з радістю прийняла біль, який спочатку так налякав мене.

Відкрила очі на лаві під деревом.

Теплий літній серпанок окутував маленький двір. За столом під деревами сиділи дядьки: Петро-«брехло», дядько Ваня-«встань-з-диваня», дід Сергій Іванович і Кривий Митро. Постукували кістками доміно.

Простирадла, фанатично вибілені тітонькою Ніною, повільно дихали на мотузках, вбираючи своєю білизною рожево-золоту воду призахідного сонця. На пожежних сходах, мов кажани, висіло кілька дітлахів — троє хлопців і дві дівчинки (серед них я впізнала і своїх вчорашніх співрозмовників). Між ними тривало змагання, хто довше протримається догори дригом.

З сусіднього будинку вийшла пара — подружжя Сенчуків.

Вона, Марта, в кольоровій квітчастій спідниці, на якій екзотичні квітки і велетенські метелики переходили в чорно-білий напис «Борнео», у вухах — «циганські» пластмасові кільця червоно-золотого кольору.

Він, Стасик, в блакитних джинсах-«варьонках» власного виробництва і білій сорочці, розстебнутій майже до талії. На засмаглих широких грудях зблискував золотий ланцюжок з хрестиком. Довге волосся, на вилицях — романтична синява модної триденної неголеності. Одне слово, Бандерас відпочиває!

Навіть дядьки припинили стукати кістками, проводжаючи поглядами спідницю Марти.

Проходячи повз пожежні сходи, Стасик ліниво, крізь зуби, прокоментував: «Жити набридло?…» Марта хихотнула.

Вони зникли в арці, через яку я щойно увійшла. Діти на сходах, зробивши складні маневри, попереверталися і зачаровано дивилися їм услід. Кожен хлопчик точно знав: виросту і стану таким, як Стасик!

А вона, ТА дівчинка, думала: виросту — і дізнаюсь, що таке «Борнео»!

Я поглянула на годинник: пів на сьому. Час. Я вдихнула солодке повітря, просякнуте ароматом бузку, і підвелася. Попрямувала до знайомого під’їзду. Спиною відчула, що гравці і дітлахи дивляться услід. Звісно, тут всі знали одне одного і поява нової людини викликала неабияку цікавість. Я пришвидшила кроки, увійшла в напівтемряву під’їзду…

З кожним поверхом моя рішучість зникала. На стіні із крейдяним написом помітила розмазаний вчорашній слід від своєї руки. Отже, я дійсно була тут.

Стояла перед дверима, оббитими жахливим старим дерматином, і не наважувалася подзвонити. Дістала люстерко, прискіпливо огляділа себе: з ТІЄЮ дівчинкою нас поєднував хіба що колір очей.

Але це несуттєво.

Турбувало одне: аби не втратити свідомість, коли побачу ЇХ, молодших за мене… Ох…

Я натисла на дзвінок.

Почула голос: «Вадьку, відчини — я в ванній!» — і кроки за дверима.

Ще ковток повітря — цього разу вологого, просякнутого запахом льоху — і… двері відчинилися.

— Вам кого?

Я заклякла. Почувся жіночий голос зсередини квартири:

— Вадику, хто там?

Голос чоловіка, що відчинив двері:

— Ви до нас? З приводу Віри? Що вона ще утнула? Проходьте. Дружина скоро вийде.

Певно, я щось відповідала, але поки що не чула себе — надто задзеленчало у вухах. Пройшла до «зали», яка водночас була і спальнею.

Диван з синьою оббивкою.

Виводок кактусів на підвіконні.

Прибалтійський телевізор «Шиляліс».

Старий магнітофон «Весна».

Біля ніг закрутилася, замуркотіла Димка. Моя кішка.

— Вам зле? Це через спеку. Ліл, валер’янки!

Я обережно опустилася на стілець — він хитнувся. Авжеж, одна ніжка на ньому завжди кульгала! Втупилась поглядом у світлину, що висіла на стіні. Світлину з мого альбому — «На прогулянку»…

До кімнати увійшла молода жінка в сарафані, її волосся було мокре. В руці вона тримала чарочку з мутною рідиною і склянку води.

Передала все це чоловікові, той — мені:

— Випийте.

Жінка прискіпливо оглядала мене. Я поквапилась відвести очі, подякувала і випила краплі, запила водою, вдячно кивнула.

— Ви до нас? — запитала жінка.

— Т-т-так, — відповіла я, ледь ворушачи язиком. — У-у м-мене трохи н-н-незвичайна с-с-с-справа…

Вони сіли навпроти мене за стіл. Їхні обличчя були зосередженими. І… дуже молодими, без жодної хмаринки. Певно, я здавалася їм тіткою.

Хоча, як вже казала, ніхто не давав мені більше двадцяти п’яти. Але в цій досить незручній довгій сукні, яку я надягла, в грубих босоніжках, які не носила років десять і які шкода було викидати, я виглядала на всі свої роки. Гадаю, що ще й з «гаком». Тому вони так і дивилися — з шанобливою, але трохи відстороненою увагою.

— Отже… — почала я, намагаючись подолати своє затинання, яке щомиті посилювалось. — Мене звуть Вероніка…

Я хотіла назватись по батькові, але вчасно закашлялась. Представилась, назвавши прізвище чоловіка і вигадане прізвище. А потім почала брехати, як по писаному:

— Я працюю тут неподалік, у Вишневому, в науково-дослідній лабораторії…

Яка ще, до дідька, лабораторія, запитала саму себе, але на вагання і роздуми не було часу, і я сміливо повела далі:

— Обставини склалися так, що по кілька днів протягом місяця я мушу жити тут, в місті: по-перше, бути на курсах підвищення кваліфікації (яку, цікаво, кваліфікацію ти збираєшся підвищувати?), а ще треба вибити апаратуру для лабораторії (Господи, яку ще апаратуру?!)…

Вони ошелешено перезирнулися.

— Словом, — рішуче промовила я, — чи не могли б ви здати мені кімнату на ті дні, що я перебуватиму в місті?

В обох очі полізли до лоба.

— Здати?? Кімнату?? — майже хором вимовили вони.

— Так, так, — поспішила запевнити я. — Це ненадовго, обіцяю. Я заплачу.

Зависла пауза.

— Дозвольте ваш паспорт, — раптом сказав чоловік.

Я ледь не зомліла.

Стоп. Де може бути паспорт у радянської людини, коли його з собою немає? Я напружила мізки і вигукнула:

— Паспорт на прописці — я щойно отримала кімнату в… комуналці! Але… але я принесу вам своє посвідчення!

Ага, точно, завтра зварганю його вдома на компі за три хвилини! Не проблема.

— А чому ви звернулися саме до нас? — підозріло запитала жінка.

— Ну…У вас же є вільна кімната… — промимрила я.

Вони перезирнулися. І знову надовго замовкли.

— Це несподівано… — нарешті вимовила жінка. — Ми вас зовсім не знаємо і…

— …І, по-друге, — підхопив чоловік, — що ми скажемо сусідам? Дільничному? В ЖЕКу?

— Але ж це ненадовго! — жалібно промовила я. — Всього на кілька днів! Я дам вам всі гарантії! Завтра ж принесу документи і… оплату. Мені конче необхідно пожити саме тут — наш філіал зовсім поруч! Було б де переночувати… Я вам не заважатиму!

— А яку оплату ви маєте на увазі? — посуворішав чоловік.

— Почекай, Вадику, — сказала жінка, — в принципі, якщо це ненадовго…

— Кілька днів! — запевнила я.

— Мені це все, чесно кажучи, не дуже подобається, — пробурмотів чоловік. — Якось це дивно. І навіщо нам такий заробіток? Через десять карбованців потім гріха не оберешся…

Невже на цьому все скінчиться, з розпачем подумала я і продовжила:

— Я можу заплатити більше! Речами! Чесно. Мій друг щойно повернувся з плавання — багато чого цікавого привіз. От, погляньте!

І я виклала на стіл останній аргумент — дві пари новеньких фірмових джинсів, свої і Мирося.

— Ой! — сказала жінка, поїдаючи штани очима. — Це надто дорого. Ми не можемо їх взяти за якісь кілька днів.

— Не проблема, — весело запевнила я. — Для мене це не проблема. Мій друг має багато таких ганчірок. Не хочете взяти джинсами — можу принести вам шубку з шиншили.

Вони поглянули на мене, як на божевільну.

Я відчула, що зараз вони… ці люди… тобто — мої дорогенькі батьки просто виставлять мене за двері, як аферистку чи спекулянтку. Цього не можна допустити!

В мене вже проник запах цієї квартири, обплів нутрощі, увійшов у кожну клітину. Я ледве стримувалася, аби не пробігтися всіма кімнатами, впізнаючи найдрібніші деталі. Я не могла вийти звідти ні з чим!

Я напружила мізки і раптом вигукнула, звертаючись до чоловіка:

— Ну, хочете, я дістану вам три нові концерти Висоцького?!!

— Що? — зблиснули його очі.

— Так: три концерти Висоцького і пару джинсів на додачу! Хіба це мало за кілька днів нічлігу у вашій хаті?

— А звідки у вас ті концерти? — підозріло запитав чоловік (хоча — ох! — в цьому віці він виглядав хлопчиськом!).

— Яка різниця? — зовсім нешанобливо буркнула я. — Що скажете?

Вони перезирнулися. Джинси і концерти задурно — велика спокуса.

Жінка непомітно схрестила два пальці і потерла ними ліву брову. Це означало: ні в якому разі! Я це знала. Згадала цей втаємничений жест спільної домовленості. Сама пророблювала його сто разів…

— Ні… Ми не можемо взяти вас на квартиру, — нарешті вимовив чоловік. — Без паспорта. За… джинси… Навіть за концерти. Це дивно. Протизаконно. І незручно.

Господи, подумала я, що за, м’яко кажучи, страхополохи?!

— А якщо додам шубку? — не здавалася я.

Вони разом підвелися з-за столу і втупились в мене суворими поглядами: мовляв, час і честь знати!

- І дві платівки Галича! — з відчаєм торгувалася я.

— Галича? Звідки? — зі священним трепетом прошепотів чоловік.

Жінка штовхнула його в бік і додала безбарвним голосом:

— Ні. Нам нічого такого не треба. І Галича також. Вибачте…

Мені лишалося вилити на їхні молоді голови правду.

Мовляв, дорогі мої батьки, ось вона, я, ваша рідна донечка, прийшла відвідати вас у вашій безтурботній радянській молодості, принесла вам подарунки і готова винести зі свого нинішнього процвітання все, що маю, аби ви мені повірили і лишили у себе. А на доказ ще можу принести вам ваші ж фотографії і своє свідоцтво про народження. І розповім, «що було, що є і що буде…», якщо ви не виставите мене за поріг.

Маячня! Ось тут вони і викличуть міліцію чи «швидку».

Я готова була розревітися. Вони стояли і дивились на мене, красномовно вказуючи на двері. Стояли і дивилися…

Де ти тепер, тату, раптом подумала я. Якби сказати тобі, що через двадцять років ти житимеш в Америці в притулку для пенсіонерів-емігрантів, у так званому «кондомініумі»? І не впізнаєш мене так само, як і зараз, коли я приїду туди у справах і знайду тебе серед тамтешньої громади?… Безбарвним голосом ти запитаєш, де поховано матір, чи гарно я заробляю, і пригостиш ріденькою кавою без кофеїну. І будеш нервово чекати, коли я нарешті піду. Як чекаєш на це і зараз…

…Клямкнув замок, коридором пронісся ураган, лишивши по собі:

— Я — пити!

На кухні задзеленчав посуд, з крану полилася вода.

— Віро! — стрепенулася жінка. — Не смій пити сиру воду!!

Димка стрімко вискочила з кімнати, за нею вийшла і жінка.

Напруга розрядилася.

— Це — донька, — пояснив чоловік. — Весь час по воду бігає!

— Так, — сказала я. — Я познайомилась з вашою донькою ще вчора. Гарна дівчинка…

— То це вона вам сказала про вільну кімнату?

— Ага… — кивнула я і додала останній аргумент: — Я б могла в ці дні, що житиму у вас, позайматися з нею математикою.

Він поглянув на двері і тихо вимовив:

— Чесно кажучи, за Висоцького я б згодився… Але…

У двері зазирнула дівчинка, пропускаючи жінку вперед. Помітивши мене, вона роззявила рота:

— Ой, це ви? Ви будете у нас жити? — І, не очікуючи на відповідь, радісно застрибала на одній нозі: — Ура! Ура! Ура!

— Звідки ти це взяла? — суворо запитала мама.

— Здогадалася! — сказала дівчинка і підійшла до мене: — Пішли, я покажу тобі твою кімнату!

Батьки захитали головами, але дівчинка вже вчепилася в мою руку і тягнула за собою. Я могла лише озирнутися з винуватим виглядом, мовляв, ну, що візьмеш з дитини.

— Почекай, Вірочко, ми ще нічого не вирішили, — зупинив її батько і додав, звертаючись до матусі: — Громадянка обіцяє позайматися з Нікою математикою…

Жінка зітхнула і знизала плечима.

Треба було ловити влучну мить:

— До того ж я лишаю джинси, а завтра принесу касети з концертами. І, звісно, своє посвідчення. Все буде гаразд. Обіцяю.

Дівчинка потягла мене вглиб квартири. Батьки причинили за нами двері. Певно, зараз будуть обговорювати нову перспективу і її наслідки. Але це мене вже не обходило!

Я йшла коридором — повз клітку з папугою, холодильник «Дніпро», карбування «Нефертіті», — і він дійсно був довгим. Чи це мені лише здалося?…

…Повернулася додому того ж вечора. Встигла навіть раніше за Мирослава.

Прохід повз дерево і лавку був таким самим, як і минулого разу. Навіть напад болю виявився досить стерпним.

Отже, я можу повертатися!

Моя записка до Мирося ще лежала на кухонному столі. Я швидко зібгала її і вкинула до смітника. Сьогодні увечері у мене буде багато справ. По-перше, треба негайно виготовити якийсь документ — це не займе багато часу. Кольоровий принтер працював чудово, будь-яку печатку я «намалюю» за півхвилини. По-друге, треба зробити три касети з концертами Висоцького. Але проблема полягала в тому, що у нас були якісні сучасні записи на дисках, а як перегнати їх на допотопні касети? І чи лишилися у мене такі касети?

Я полізла на антресолі, повикидала звідти сміття, розсунула коробки з взуттям і старими речами і похвалила себе за завбачливість: в глибині стояв старий магнітофон «Sony» і коробка з касетами, на які я колись записувала свої інтерв’ю.

З цим скарбом я спустилася вниз і зачинилася в кабінеті. Що гіршими будуть записи — то краще, подумала я, вставляючи новенький лазерний диск до музичного центру і касету в старий магнітофон. В першому натисла кнопку «Відтворення», в другому — «Запис».

Касета в магнітофоні повільно закрутилася. Записавши одну пісню, перевірила запис. Все в порядку — він був. І, оскільки писала з мікрофона, був досить неякісним. Тобто таким, як треба.

З диска записала рівно три касети.

Дороблюючи останню, я не почула, як до кабінету увійшов Мирось.

— Що ти робиш?

Я притисла палець до вуст, благаючи не зіпсувати процес, і тихо вивела його до кухні.

Що йому відповісти?

— Проводжу експеримент, — сказала я.

— Який? Навіщо тобі цей вчорашній день?

Мені довелося вигадати історію, що саме цей «вчорашній день» я хочу подарувати одному зі співробітників на день народження, адже він дуже цінує ретро і не визнає сучасної техніки. Такий собі символічний подарунок, раритет…

— Тільки уяви, — сказала я, — він досі слухає вінілові платівки своєї бабусі і колекціонує старі касети.

— А-а… Ну-ну… — сказав Мирось і пішов до ванної.

Поки в кабінеті закінчувався запис і поки Мирось приймав душ після роботи, я встигла нашкребти на комп’ютері досить «солідне» посвідчення молодшого наукового співробітника Академії наук, приладила туди своє фото і знайдений в Інтернеті зразок печатки. Було б непогано вклеїти роздруківку в якусь червону чи синю «корочку»-обкладинку. Я порилася в шухляді і знайшла таку з напівзотлілим написом «Посвідчення», видерла звідти своє посвідчення десятирічної давнини — охайно вклеїла потрібне.

«Ксива» і касети були готові до того, як Мирось вийшов до столу.

Стіл, завдяки моєму незвичайному нинішньому стану, захотілося накрити бездоганно — навіть виставила пляшку чилійського вина і запалила дві свічки.

— Яке у нас свято? — запитав чоловік.

Я поглянула на нього зі щемом і страшенно пошкодувала, що не можу розповісти про свою неймовірну пригоду. Саме тому, що вона була неймовірною — тобто такою, до якої віри не може бути апріорі. Особливо у прагматичного Мирослава.

Тому я просто сказала, що ми давно не вечеряли в романтичній обстановці.

Він з вдячністю кивнув, поцілував мене в тім’я і відкоркував пляшку. Ми мовчки випили. Я відчула, що вся — вже ТАМ, у завтрашньому дні. У новому побаченні з минулим. Цікаво, подумала я, кому ще випадає така нагода: дивитися в минуле, як у майбутнє?…

— Щось не так? — запитав Мирось, помітивши, що шматок не лізе мені до рота — я тільки пила.

— Скільки років тобі було в 80-му? — запитала я.

— Дев’ятнадцять. А що?

— Дев’ятнадцять… — повторила я. — А що ти тоді робив?

Мирось задумався.

— Вчився на другому курсі університету…

— А можеш згадати, що тоді відбувалося? З тобою і… взагалі? Які події?

— Досить розмиті спогади вийдуть, — відповів він.

- І все ж таки? — не вгавала я. — Це мені мало що згадується, адже я була не такою дорослою, як ти.

Його обличчя стало серйозним і напруженим. На всі питання Мирось звик давати повні відповіді.

— Зараз… зараз… — забурмотів він. — Завдання складне… Отже, я вчився на другому курсі філософського факультету.

— Ти вже говорив. А що робив у вільний від навчання час?

— Важко сказати… Певно, ходив до бібліотеки.

— Який старанний! — пожартувала я. — Вчився. Ходив до бібліотеки. Просто пай-хлопчик! А як же громадська діяльність? Кухонні розмови? Радіо «Свобода»? Концерти в лісі? Походи в гори? Портвейн в підворітні? Танці-шманці? Любов-морков? Невже немає чого згадати?

— Ти вирішила погратися в «амаркорд»? — посміхнувся він. — Але для мене дійсно той час був абсолютно порожнім. Хоча все з переліченого тобою, певно, відбувалось. Особливо портвейн. Але не в підворітні, а на даху.

Він глибоко замислився. Мені чомусь здалося, що якби тут зараз була Томочка, то ці спогади за її активної допомоги полізли б через край.

А зі мною він жив тут і тепер і, здається, був усім задоволений. Лізти в закутки пам’яті йому було не так цікаво, адже у нас було різне минуле. Мирось взагалі був з благополучної родини. Його батьки досі перебувають в Англії. Тоді вони могли влаштувати сина на філософський факультет — царину «партійної еліти».

— Знаєш, — нарешті вимовив він, — а це питання не таке вже просте. Я дійсно не можу згадати нічого визначного, крім захоплення музикою, — тоді увійшла до моди прибалтійська група «Зодіак», а записи «Пінк Флойда» привезли батьки. Було таке відчуття, що живеш у банці з водою і час від часу вистрибуєш до її звуженого горлечка, щоб вхопити ковток повітря. І одразу — на дно, щоб не попастися на гачок. Звісно, були і «кухонні розмови», скажімо, про Афганістан — мало кому хотілося туди потрапити, але суті тої війни — її справжньої суті! — ми не знали. Посміювались над тодішніми «виборами», коли в папірці було лише одне прізвище і одна партія. Проте любили цей день, тому що на ділянках в буфеті було багато дешевого вина, горілки і бутерброди з червоною ікрою по п’ять рублів за штуку. Що ж іще? Ну, все було дефіцитом… На роботі батьки моїх ровесників отримували так звані «пайки», або «закази», — зелений горошок, курку, майонез у скляних банках, гречку, згущене молоко. Часом — кавалок вершкового масла, а під Новий рік — пляшку шампанського.

Я слухала його, роззявивши рота. Чесно кажучи, думала, що зараз він видасть купу суспільно-політичної інформації, а виявилося, що він так само жив у консервній бляшанці свого маленького життя. Але слухати було цікаво, я попросила його продовжити, запитавши, що таке «пайки». Мені треба було добре підготуватися до завтрашнього дня.

— О! — посміхнувся Мирось. — Пайки — це набір дефіцитних продуктів, які замовляло керівництво більш-менш пристойних підприємств для своїх робітників.

У мене очі лізли на лоба.

— Хіба в магазинах не було гречки? А майонез — це ж елементарно! А горошок! Зараз його, мов багна!

— Ага, все було дефіцитом. Одяг. Косметика. Книги. За книгами ми їздили до лісу — там на вихідні збиралися книгомани — і з землі купували у спекулянтів книги, яких не було в магазинах. А по скверах тинялися зграйки циганів, у них жінки купували тіні й колготки. Веселе було життя! — додав він і несподівано увірвав сам себе: — Слухай, мала, а навіщо це тобі треба?

— Просто цікаво, — сказала я. — Я ж була молодшою і не могла знати таких подробиць…

— Зараз сам не вірю, що таке могло бути! Якби тоді мені хтось сказав…

— Що? — перервала його я, почувши те магічне слово.

— Я кажу: якби мені тоді хтось сказав, що наші люди зможуть вільно подорожувати світом чи заробляти більше призначеного максимуму в сто двадцять «ре», — я б, певно, не повірив і здав ту людину в дурку…

«Еге… — зауважила я. — Отже, мені доведеться міцно тримати язика за зубами…»

— А тоді ти вже був знайомий з Томочкою?

Він посміхнувся.

— Звісно. Ми ж разом вчилися.

— А чому не одружився?

— Не знаю. На тебе чекав…

Він доїв. Витер рот серветкою. Вечір закінчився.

Я сказала, що, певно, на деякий час поїду лікуватися від затинання на прохання Олега, адже той пропонує мені роботу на телебаченні. Мирось кивнув і підвівся зі стільця. Пішов звичною дорогою до телевізора.

За мить з кімнати долинули позивні «останніх новин».

Я почала прибирати зі столу з дивним відчуттям, що була вже «не тут».

Сумка з касетами, білизною і деякими необхідними дрібничками стояла під вішалкою. Вранці варто вкинути до неї пачку гречки і пакетик майонезу, подумала я…

…Часом їй здавалося, що вона дійсно живе «не тут» — не в цій квартирі, не в цьому місті і навіть не в цій країні, яку любила до спазмів у горлі і не збиралася полишати. Але все одно — не тут! А де — не могла визначити напевно.

Часом бачила себе в незвичайних обставинах, ніби йде по залитому медовим світлом майдані, з усіх боків оточеному кам’яними, вирізьбленими в скелях, будинками. На ній яскраво-зелена спідниця і біла блузка з широкими рукавами. На шиї — низка червоних вишень. В голові — музика, під яку пружно ступають ноги в плетених сандаліях. Місто маленьке, швидше за все — селище. Вона виходить за його межі і бачить безмежний зелено-синій простір: широке поле, за яким тихо дихає океан. На його березі височіть вежа. Вона стоїть тут кілька сторіч — і притягує до себе, наче магніт. Самотня закоркована вежа. Що криється за її високими мурами?

Цей пейзаж був таким чітким і реальним, що де б вона була — скрізь шукала його: те селище посеред скель, той зелено-синій простір і ту тривожну, зачинену з усіх боків вежу.

Але де шукати ту вежу і той пейзаж, що приходив у снах, вона не знала. І кожного разу, коли у своїх мареннях вона наближалася до омріяного об’єкту, її охоплювала невимовна туга і вона прокидалась, так нічого і не дізнавшись.

…Сьогодні я вперше заснула на новому місці, якщо його можна назвати «новим», — у кімнаті своєї бабусі. І уві сні знову бачила вежу на березі океану. І знову мене мучило питання — що приховують її високі стіни…

Прокинулась від того, що почула, як збоку від мене трохи прогнулося ліжко. Очей не розплющила. Зібравши всю силу волі, просто почала тихо випірнати зі сну, аби не злякатися, не заверещати, не зробити якогось невірного руху. А ще боялася побачити перед собою щось більш неймовірне, ніж те приміщення, де я вчора влаштувалася на нічліг.

Прийшла сюди вчора ввечері. Вдала, що страшно стомлена після семінару, показала документ (він був сприйнятий з повагою), подарувала гречку і майонез, віддала касети. На більше у мене не вистачило сил: попросилась одразу лягти, хоча мене запрошували попити чаю. Я чемно відмовилась. І, опустивши очі долу, попрямувала до кімнати. Боялася, що просто вибухну чи то істерикою, чи то сміхом: все довкола підтверджувало шалену, нереальну, незбагненну думку: я дійсно знаходжусь у своїй старій квартирі!

Чесно кажучи, поки що не могла втямити, як мені ставитись до «цих людей»: вони, у своєму нинішньому віці, були мені зовсім незнайомі…

Не знаю, як вдалося заснути, адже мені здавалося, що я не сплю, що навіть крізь закриті повіки бачу стару шафу, металеві «шишечки» на ліжку, витерті моїми пальцями до тьмяної сірості, вишивки хрестиком на стінах, етажерку з книжками, накриту плюшевою скатеркою з френзлями, заплетеними (мною ж!) у численні косички.

І ось тепер, посеред ночі, збоку від мене тихо прогнулися пружини допотопного ліжка…

Краще зробити вигляд, що сплю, вирішила я і ледь-ледь розтулила повіки, вмовляючи серце не битися так шалено.

У світлі місяця на краю мого ліжка сиділа дівчинка! Я зітхнула с полегшенням і остаточно прокинулась.

Вона сиділа в нічній сорочці і розглядала мене.

— Ти чому не спиш? — якомога спокійніше сказала я.

— А я знаю: ти прийшла до мене! — несподівано сказала дівчинка.

Я ледь не задихнулась — невже вона здогадалась? Але це було неймовірно.

— Чому ти так вирішила? — обережно запитала я.

— Ти гарна. Наче фея. А феї приходять лише до дітей.

— Такий аргумент нема чим крити, — полегшено посміхнулась я. — Але мушу тебе розчарувати: у мене немає чарівної палички. І я не вмію робити ніяких чудес. А ось ти мене добряче налякала. Хіба так можна?

— Не можна, — згодилася вона. — Але я приходила сюди до бабусі і часом лягала з нею. Вона розповідала мені казки. Я люблю це ліжко. А відтоді, як бабуся померла, я на ньому навіть не сиділа. Тепер ти тут — і я не боюся. Можна я ще трішечки посиджу?

— Навіть не знаю, — завагалась я. — А якщо прокинуться батьки — що вони на те скажуть? І що скажу їм я?

— Вони скажуть, що не можна заходити до кімнати без стуку, а ти скажеш, що я постукала і ти дозволила мені увійти! — просто пояснила дівчинка.

— Ну добре, тільки трішки — і підеш спати! — згодилась я.

Дівчинка кивнула і всілася зручніше, зігнувши ноги і натягнувши на них сорочку. Місяць чітко висвітлював усю її фігурку, вона дивилася у вікно і мовчала. Я дивилась на неї, затамувавши подих, боялася навіть, що стукіт серця порушить або зруйнує цю мить. Мені закортіло доторкнутися до неї, перевірити, чи це не видіння, не фантом. Але не могла на те наважитись.

— У тебе є діти? — після паузи запитала дівчинка.

— Ні.

— Чому?!

Я замислилась. Такі прямі питання з цього приводу мені ще ніхто не ставив. Я завжди намагалася уникати цієї теми.

— Розумієш, я боюся, — сказала я.

— Хіба діти страшні?

— Ні, ні. Просто… Там, де я живу… Тобто той світ, у якому я живу… — Я невизначено кивнула за вікно. — Він такий… тривожний, і я боюся, що не зможу в ньому правильно виховати дитину.

— Що ж тут складного? — здивувалася дівчинка. — Хіба так важко нагодувати і відвести до школи?

Мені хотілося перевести розмову на щось веселіше, і я запитала, ким вона хоче стати, коли виросте.

— Це нудне запитання, — відповіла вона. — Всі дорослі його ставлять, коли хочуть відв’язатися. До того ж ти позавчора сама все сказала за мене. Хочу бути листоношею.

— Так, — згодилась я. — Це правда нецікаве запитання. Я його теж не любила. Але забула: чому ти вирішила бути листоношею? У них такі важкі сумки!

— Ну то й що? Проте вони гуляють самі по собі, заходять до будинків і квартир, бачать там різних людей, видають їм пенсії. А їх пригощають чаєм… Їм усі радіють. А ще можна зупинитися на сходах і почитати, що там написано в тих листах.

— Хіба можна читати чужі листи?

— Не можна, — зголосилась дівчинка і вперто додала: — Але я б читала! І погані б викидала на смітник. Лишала б тільки хороші. А іще, — сказала вона після паузи, — я б хотіла жити в відрі з чищеним насінням! Я б сиділа в ньому і їла б насіння просто звідти!

— Дивно… — сказала я. — Зовсім не пам’ятаю подібних бажань!

— Погано бути дорослим, — співчутливо сказала дівчинка, — нічого не пам’ятати. Ходити в окулярах. Бути сивим. Без зубів. І помирати.

— Дійсно, нема чому заздрити, — погодилась я.

— Ага, а от Ярик, дурний, хоче швидше вирости. Щодня вимірює себе лінійкою, уявляєш?! А я кажу, що він нізащо не виросте!

При згадці про Ярика серце моє затріпотіло ще сильніше, я мимоволі погладила дівчинку по руці, відчуваючи її нештучне тепло.

— Він обов’язково виросте, — сказала я. — Обов’язково.

— А я — ні! — сказала дівчинка і знову втупилася у вікно.

Я зітхнула.

— Тобі час йти до свого ліжка! — нагадала я.

Дівчинка зіскочила на підлогу. Трохи постояла біля мене.

— Добраніч…

— Добраніч…

На порозі вона озирнулася і запитала:

— А чому ти так дивно розмовляєш? Ти хвора?

Я розгубилась.

Але дівчинка, за своєю звичкою, не дала мені відповісти, відповіла сама:

— Я знаю, чому ти не хочеш заводити дитину: ти боїшся, що вона виросте і стане такою, як ти.

І зникла за дверима.

…Діти завжди викликали у неї священний трепет.

Крізь їхні зморщені личка проглядалися майбутні дорослі риси і навіть характер. Її кидало в жар, коли з чотирирічної гарнюні, що товклася ногами по сидінню в метро і ніби випадково зачіпала її своєю липкою долонькою, раптом — на якусь частку миті! — виглядала круглопика білявка, що звикла товкти чіпкими долоньками інших без жодного вибачення. Або в симпатичному, схожому на пекінеса, хлопчиськові проступав образ волоокого дурня, що колупається в носі, вважаючи, що його ніхто не бачить, а якщо і бачать — мліють від щастя, як це було в дитинстві.

У дітей дивна, зашифрована мова. Вони кажуть «ням», «дюка» і «кака». У них різкі клоунські голоси, ніби платівку пустили більше ніж на тридцять три оберти, і жахливі гримаси, котрі багатьом здаються кумедними. Але якщо вночі присниться — можна вважати, що потрапив у трилер Стівена Кінга.

Діти жорстокі. Вони впиваються у волосся, мов жувальна гумка, — не відірвати. Вони ляскають по щоках своїх бабусь, і ті, стримуючи сльози, промовляють: «Золотко моє, бабусі бо-бо!»

«Бо-бо»! Авжеж, з ними ніхто не розмовляє по-людськи! «Бо-бо», «ко-ко», «ням-ням», «пі-пі» — і світ переповнюється добровільними кретинами.

Діти ненавидять одне одного. Навіть можуть вбити, адже не відають смерті. І вбивають — гамселять пісочними лопатками по головах, молотять ногами, не важливо куди, пиряють олівцем в око, душать і патрають, мов курку, будь-кого, хто вліз не до своєї пісочниці.

Діти хитрі і підступні, вони завжди знають, як домогтися свого. Падають в калюжу, сучать ногами, репетують…

Дорослі вчать дітей ненависті, адже кажуть: «Ось той дядько тебе забере в мішок!» або: «Цьоця тебе зараз зачаклує!»

Якщо це не так, подумки посміхалась вона, нехай в неї кинуть камінь! Але ось після чого. Уявіть: ви їдете після важкого відрядження в потязі, а на сусідній полиці мама і тато плекають своє чадо — тим самим «хо-не-хо», «ту-ту» і «пі-пі». Чадо чіпляє вас ногами і долоньками — і йому це не забороняють, навпаки, ніжно спонукають іще й перелізти на вашу територію і бавитись металевою перетинкою для рушника, стукаючи нею о стіну — сорок хвилин поспіль. Потім з тою ж послідовністю чадо на різні лади вимовляє єдину фразу: «А куди ми їдемо?» — «До баби!» Це триває наступні сорок хвилин: «А куди ми їдемо? — До баби! — А куди ми їдемо? — До баби! — А куди… — До…»

І все це не дає жодної можливості прочитати бодай одну фразу вашої книги, адже, коли ви опускаєте очі на рядок, літери самі складаються у фразу: «А-куди-ми-їдемо-до-баби».

Потім чадо сідає на горщик. Мама і тато довго не закривають кришку, обговорюючи колір його вмісту.

Потім в купе пахне куркою. Чадо вижовує і плює шматки просто на стіл поруч із вашою склянкою з чаєм.

Мама і тато теревенять без зупину — їм, бачте, хочеться коментувати всі дії, кожен порух свого малюка. До них приєднується і провідниця (їй то що — погугукала і пішла собі в своє купе!):

— Не будеш слухатись — я твого тата до себе заберу!

Це видається їй дуже дотепним. Жах на все життя: як просто забрати тата!

— Не будеш спати — прийде бабай, хапне за ногу!

— Будеш плакати — віддам тебе тому дядькові!

Як вам така перспектива?

Отже, кілька годин дорослі усіляко збуджують чадо, не залишають у спокої ані на хвилину, доки не домагаються свого: чадо вкрай збуджене і починає згвинчувати тон. Це як грім посеред бурі. Потім починається сама буря — півторагодинне ревіння на одній ноті: «мі-ме-ма-мо-му-у-у-у…». А що ж, цікаво, ви хотіли, баламутячи це і без того бурхливе джерело?!

Продовжувати? Розповісти, як триває ніч? Ні?

Тоді сховайте свій камінь в кишеню!

…Ніка мала рацію: я боялася.

Але найбільше за все — боялася її…

Промінь сонця лоскотав моє обличчя.

Як же давно я не мала цього дивного відчуття матеріальності невагомих речей! Завжди здавалося, що вислів «промінь лоскотав» — з царини літературних метафор. Давно забула, що промінь дійсно може лежати на обличчі, мов рука Бога, а дощ має пальці, а запах може заповзати в ніздрі, мов вуж.

Тепер, поки мої очі не розкрились, ясно відчувала, що чола торкаються живі гарячі пальці, а в ніздрі вповзає медовий аромат свіжоспечених млинців. Крізь зачинені двері долинало ледь чутне подзенькування посуду і шипіння олії на сковорідці. Десь у глибині квартири награвало радіо давно забутими позивними. Відчула на ногах важкий клубок Димчиного тіла.

Почувши порух, кішка обережно пішла просто по мені, підбираючись до обличчя. Я вдала, що сплю, але Димку не обдуриш! Вона дісталася моєї шиї і зручно вмостилася так, як любила: у впадиці між щокою і плечем, блаженно замуркотіла. Під цю зворушливу котячу пісню з-під моєї лівої повіки виповзла довга зрадницька сльозина. Потекла на скроню, скотилася у вухо.

Я таки була вдома!

Зараз відкрию очі і побачу свої довгі коси-змії, худі ноги в синцях і подряпинах, «ципки» — такі собі загрубілі нашарування шкіри на згинах пальців рук, які мене змушували кожного вечора старанно терти щіткою в мильному розчині. Побіжу на кухню і розповім мамі, який дивний сон мені наснився…

Я розплющила очі.

І побачила те, що мала побачити: мої ноги майже впираються в металеві перетинки ліжка, а легке простирадло окреслює контури тіла дорослої жінки. Це не сон.

Поглянула на годинник — було пів на дев’яту ранку.

Отже, мушу вийти, невимушено привітатися і зробити вигляд, що у мене купа невідкладних справ.

Але я так і не визначилась, як ставитись до моїх «господарів» у цій непростій ситуації. Певно, буде краще, якщо сприйматиму їх відсторонено, як таку собі молоду подружню пару випадкових знайомих.

Загалом, якщо розібратися, так воно і є: дітям не дано знати, якими людьми є їхні батьки і які вони насправді. Для них вони просто батьки — люди, яким віриш, яким підкоряєшся, яких любиш, — без жодних пояснень.

Я вирішила абстрагуватися. Накинула халат, перехрестилась на бабусину ікону і пірнула в двері, мов у воду, в нове-старе життя.

Крізь прочинені двері кухні побачила мою нічну гостю, що сиділа за столом і доїдала млинці. Молода жінка стояла, обернувшись обличчям до вікна, обійнявши себе руками за тонку талію.

Помітивши, що я вийшла, Вероніка підморгнула мені:

— Доброго ранку!

Жінка повернулася і теж кивнула, додавши:

— Чистий рушник на правому гачку.

Здається, настрій у неї був не кращий.

Я подякувала і пішла вмиватися. Прийнявши душ, прискіпливо поглянула в запітніле люстерко. Від напруги цих днів довкола очей з’явилися темні кола, а обличчя змарніло і ніби опало. Треба зробити якусь поживну маску чи хоча б знайти якийсь крем (про це я і не подумала!). Я поглянула на полиці. Там стояв крем для рук у скляній пляшці і болгарський шампунь «Роза». Я посміхнулась: для того аби нормально скупатися і вимити голову, треба буде повертатися у двадцять перше сторіччя!

Я розчесалася і вийшла з ванної. Цікаво, які плани на сьогодні в цієї жінки? Мені варто швиденько перекусити і ретируватися з хати — підтвердити свою ділову заклопотаність неіснуючим семінаром. Але виходити з дому мені не хотілося.

До того ж не знала, чи зможу взагалі вийти за межі цього подвір’я, адже завжди, завертаючи за ріг, опинялася в сучасному спальному мікрорайоні. Буде досить дивно, якщо доведеться цілий день переховуватися за кущами на старому подвір’ї!

— Чай будете? — запитала жінка.

Вона все ще стояла біля вікна, навхрест обхопивши себе руками.

Дівчинки за столом уже не було. Певно, побігла на вулицю.

— Так, дякую, — відповіла я.

— Сідайте, зараз наллю, — не дуже привітним тоном сказала жінка, не обертаючись.

Я покірно сіла. Що довшою буде пауза — то краще.

Поки що я розглядала її спину і легкий відбиток обличчя в склі. Олія на сковорідці вже перестала шкварчати. У квартирі стояла неймовірна тиша, навіть папуга в коридорі ще спав, завішаний бабусиною хусткою. Тонкі білі руки жінки, котрими вона обіймала себе за талію, сходились на спині, підкреслюючи її гнучкість і якусь повітряну тендітність.

Господи, подумала я, кого вона мені нагадує? І одразу зрозуміла: боттічеллієву Весну! Навіть довге рудувате волосся лежало на спині і плечах такими самими звивистими хвилями. Попри те що я заборонила собі аналізувати цю реальність, з гіркотою подумала, що ця жінка була надто гарною, аби так рано і так безтямно піти з життя…

Вона нарешті повернулася, кинувши на мене пронизливий погляд, від якого я машинально втисла голову в плечі. Здавалося, що моя присутність в цій хаті недоречна. Три-чотири різкі рухи — і переді мною стоїть чашка чаю, тарілка з млинцями.

Так само поривчасто вона поскидала брудний посуд до рукомийника, дзенькнула переді мною чистими приборами. Я подякувала, розуміючи, що шматок не полізе мені до горла.

— Щось трапилось? — якомога спокійніше запитала я.

Жінка посміхнулася.

Я всотувала в себе риси її обличчя, як вранці всотувала проміння сонця: вона таки була дуже — просто нереально — гарною! Чіткі і тонкі риси обличчя, трохи вайлуваті очі медового кольору, з ледь помітними тінями під ними, вузькі стиснуті вуста, нервові ніздрі, високі вилиці. Але всі ті риси були надто дрібними, щоб помітити красу одразу.

— Вип’єте зі мною? — несподівано сказала вона.

І, не очікуючи на відповідь, полізла до високої шафи-пеналу, звідки дістала маленьку почату пляшку коньяку. Так от коли це почалося…

Побачивши мій досить здивований погляд, пояснила:

— Нервуюсь. Сьогодні у нас в театрі перша читка п’єси. Ну то що?

— Не знаю… — промимрила я. — Мені вже треба збиратись на… на семінар…

— Нічого, встигнете, — безапеляційно сказала вона і налила коньяк в маленькі скляні чарки. — За знайомство. До речі, дякую за майонез — ніколи не бачила, щоб його продавали в пакетиках. У вас, певно, зв’язки там? — Вона вказала пальцем вгору.

Я невизначено кивнула.

— Ви схожі на жінку високого польоту! — посміхнулась вона. — Ну, поїхали! За все хороше!

Такого я собі не уявляла. Хоча що я зараз взагалі могла уявляти?

Що вона змусить мене відтирати «ципки» в мильній воді?

— А де Ніка? — запитала я, аби не мовчати.

— Ніка? Ніколи так її не називаю. Мені взагалі не дуже подобається це ім’я. Чоловік наполіг, — сказала вона і додала: — Вона на вулиці. Вона завжди на вулиці — вже не знаю, що з цим робити! Одного разу знайшли її аж в аеропорту — роздивлялася літаки. Весь день шукали. Така дитина…

Говорячи це, вона знову полізла до верхньої шафи і, порившись там, витягла зібгану пачку сигарет «Салем». Запалила, випустила дим у хвіртку. Я закашлялась, але швидко опанувала себе.

Ледве стримувалась від того, аби не зареготати на повний голос. Ніколи не знала, що вона палить! Хоча їй це личило. Особливо тепер, коли вона дивилася на мене трохи примруженими очима і синя змійка виповзала з її вузьких вуст, мов у якоїсь міфічної горгони.

Під таким поглядом я відчула себе дурним дівчиськом. Або — як на допиті у слідчого.

— Ну, і за якою апаратурою ви сюди приїхали? — нарешті вимовила вона.

В цьому запитанні чітко простежувалося інше: «Якого дідька?…» Певно, відчувши це, вона додала:

— Можете не відповідати. Мені байдуже. Просто ви трохи дивна… Може, це на краще. Хоч якісь зміни в житті… Віра від вас у захваті. Вадим на сьомому небі від ваших касет, а я сьогодні надягну нові джинси — нехай заздрять! — І без жодного переходу, нервово додала: — Уявляєте, вчора мені дали роль Черепашки! Там дві репліки і абсолютно дурний костюм! За три роки — жодної нормальної ролі! Я скоро збожеволію.

— Ну… — промимрила я. — Може, варто почекати. Знайти себе в чомусь іншому… Поки є час.

А що я ще могла сказати? Те, що менше ніж через рік вона взагалі почне продавати газети у кіоску «Союздрук»?!

— Який час? На що? — різко сказала вона. — Якщо людина бездарна — їй нічого не світить!

Мені стало її шкода.

Я й гадки не мала, що вона може бути чимось незадоволена. Принаймні тепер. Тим, що вона працює в дитячому театрі, я, пригадую, шалено пишалася.

— Але ви така молода, гарна, у вас чудова родина…

Все це я мимрила з виглядом шкільної вчительки, чудово розуміючи, що все це — не те.

— «Кірха-кітчен-кіндер»! — майже вигукнула вона і переклала: — «Церква-кухня-діти»! Так? Або «від зарплати — до зарплати». Вам цього не зрозуміти! Ви на науковий семінар приїхали! Науковий! Здуріти можна! В свої роки ви все встигли! А я ніколи не мріяла народити у вісімнадцять… І все це, — вона обвела поглядом кухню, — мені в печінках!

Моє райдужне сприйняття новоспеченої реальності руйнувалося на моїх очах, мов карточний будинок. Я намагалася підперти хоча б одну його стіну брехливими репліками на кшталт:

— Але ж, здається, у вас все не так вже й погано…

— Певно, що так, — якось криво посміхнулася вона, ламаючи недопалок просто в тарілці з залишками сметани.

Вона почала прибирати зі столу, поглядаючи на годинник, відкинула ногою Димку, зчистила їй в блюдечко шматки підгорілого млинця.

— Хіба вона їсть млинці? — запитала я.

— Вона все їсть, — суворо сказала вона. — Скоро занесу її до дідька на роги. Один бруд від неї.

Ага, подумала я, так, значить, моя Димка не втекла в «кращі краї» — її просто кудись занесли, поки я спала. Мені стало прикро.

— Дякую за чай, — сухо сказала я. — Час збиратися.

— Мені теж, — сказала вона і додала, киваючи на велику стопку розпластаних картонних коробок і газет, що стояли в кутку кухні, зв’язані мотузкою: — Ще це треба занести на пункт, чорт забирай!

— А що це? — не втрималася я від запитання, хоча мені кортіло швидше сховатися в кімнаті і опанувати себе.

— А ви хіба не здаєте макулатуру?

— Що?

— Зараз всі здають! Якщо набирається двадцять кіло — на пункті дають талон на одну книжку.

У мене очі полізли на лоба, але я стрималась, лише запитала:

— А які книжки ви збираєте?

— Які дадуть. Зараз дають Моріса Дрюона. Минулого разу — «Анжеліку», повне зібрання.

Звісно, згадала я, томи Дрюона та «Анжеліки» стояли чи не в кожній порядній хаті.

— А Булгакова не дають? — іронічно запитала я.

— Я тільки чула про нього, але не читала. Кажуть, щось містичне. А ви читали?

— Ч-читала.

Вона з повагою поглянула на мене:

— А-а, то ви, певно, дуже начитана людина… — І додала: — Хоча зрозуміло, з вашою вадою легше читати, ніж розмовляти…

Влучила, можна сказати, в самісіньку маківку — і з виглядом переможниці повернулася до вікна, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Я вийшла, кинувши останній погляд на кухню, яка тепер здавалася досить вбогою, захаращеною і не дуже охайною. В мийці стояла гора посуду, по кутках я лише тепер помітила павутиння. Якщо вона піде раніше, подумала я, то наведу тут порядок.

Я пішла до своєї кімнати і сіла на ще не застелене ліжко.

Не знаю, скільки просиділа в повній прострації, коли з-за дверей почула голос: «Я пішла! Як будете виходити — заклацніть двері. У Віри є свій ключ!»

Процокотіли підбори, рипнули вхідні двері. Тиша.

Я кинулася на кухню до вікна. Побачила, як вона йде по дворі: струнка, в нових блакитних джинсах, з пачкою макулатури в руці — просто юна дівчина. Боттічеллієвська Весна… Черепашка…

…Діти завжди живуть в ореолі дорослої брехні. Навіть у досить непоганих родинах. Ще не бачила жодної сім’ї, в якій би не обманювали дітей.

Звісно, коли я про це говорила, обуренню моїх подруг не було меж. До того моменту, коли наводила вагомий аргумент: пити і палити, як кажуть дітям дорослі, не можна ні в якому разі — самі ж роблять і те, і інше. Не можна брехати, красти, зраджувати, заздрити, битися, ображати старших, лаятися, плювати на асфальт. Солодке — «тьху!», риб’ячий жир — «райська насолода», від манної каші — ростеш і стаєш розумним.

В якусь мить діти залишаються один на один з відкриттям, що дорослі брешуть. А головне — з тим, що вони не такі розумні, як здається на перший погляд. Щойно зробивши такі відкриття, діти й самі починають брехати дорослим і пускаються всіх заборонених берегів поза стінами власної хати. Потім починають брехати своїй малечі. І коло замикається.

…Скориставшись із того, що нарешті залишилася сама, я блукала квартирою, мов привид, торкаючись руками кожного кутка. Так, як це робила подумки все свідоме життя.

Мені завжди кортіло відновити в пам’яті те, що, як мені здавалося, вже ніколи не побачу: довгий тьмяний коридор — Царство Старої Шафи, в якій хтось завжди зітхав і покашлював, лякаючи мене, дерев’яні двері, пофарбовані кількома шарами фарби, — любила піддівати пальцями відстовбурчений шар, і фарба легко відклеювалась від поверхні сухими, схожими на осіннє листя, смужками і розсипалась в руках. Скільки разів я отримувала за це нагінки! Але нічого не могла з собою зробити — відшкрябувала ті засохлі шматочки, дивуючись тому, що під зеленим шаром криється жовтий, а під жовтим — білий…

Червона дерев’яна підлога рипіла під моїми ступнями. Я вже забула, що можуть бути такі підлоги — не паркет, не ковролін, не ламінат, а прості дошки, щільно припасовані одна до одної і пофарбовані в червоне. Йшла по них, мов по клавішах, — і кожна відгукувалась своїм звуком.

Відкинула хустку з клітки і подумала, що їй не місце в темному коридорі. Папуга стрепенувся, пурхнув на інший бік, вчепився тоненькими пальчиками в ґрати і, схиливши голівку набік, уважно поглянув на мене своїми чорними оченятами. Я зітхнула: ще пару тижнів, і він теж «полетить шукати собі пару», як і бідолашна Димка.

Обережно заглянула в кімнату батьків — «святую святих», куди не можна було заходити без стуку. Диван, який здавався таким величезним, виявився маленькою здвоєною тахтою фінського виробництва. На ньому валялися не прибрані в шафу речі, на підвіконні — магнітофон із розкиданими довкола касетами і забита недопалками велика попільничка у формі конячої голови. Навпроти ліжка стояв громіздкий програвач «Каравела», накритий оксамитовою шторкою.

Підійшла до книжкової шафи і заплющила очі, загадавши: четверта книга з лівого краю — «Теорія машин та механізмів». І — простягла руку.

Так і є!

На сто дванадцятій сторінці має бути намальований мною кістяк, що сидить верхи на кресленні якогось агрегату.

Точно: сидить!

Поставила книжку на місце. Вийшла, причинивши двері.

З кожним кроком і дотиком здавалося, що я входжу в море — поринаю все глибше і глибше. І якщо вчора вода часу ледь сягала ступнів, то зараз я вже стояла в ній по пояс.

Повністю освоївшись, я по-хазяйськи налила папузі води, насипала зерен, що стояли в горнятку біля клітки. І, засукавши рукави, пішла на кухню. Гадаю, господарі будуть тільки раді, що я наведу тут невеличкий порядок.

На столі лежала записка: «Помий посуд. На обід розігрієш суп. З двору — ані кроку! Цілую. Мама».

Як же я не любила мити посуд! Але тепер взялася до справи з радістю і неабияким ентузіазмом. Шкода тільки, що замість звичних миючих засобів на рукомийнику стояло лише блюдечко з содою. За півгодини кухня блищала. Можна було б щось приготувати, але, поглянувши по кутках, я знайшла лише дві морквини в ящику під столом і з десяток яєць на дверях холодильника. Вирішила більше не хазяйнувати.

Тепер треба було діяти далі — вийти за межі квартири. А головне — спробувати вийти за межі двору, в місто. Чи вийду?

Я лишила в кімнаті свої капці, розвісила на стільці халат, розіклала на підвіконні вміст косметички — раптом повернусь пізніше за господарів, нехай бачать, що я нікуди не ділась.

З деяким страхом заклацнула двері.

Одразу ж почула, як заскреготів замок у квартирі напроти, і боязко увібрала голову в плечі, в черговий раз почуваючи себе ніяково, мов упійманий на гарячому злодій.

З дверей визирнула жінка, з цікавістю зиркнула на мене:

— Вибачте, я думала, що це Ліля…

— Ні, - якомога спокійніше відповіла я, — Ліля вже пішла.

— А ви родичка? — запитала жінка.

Я не одразу впізнала в ній мати Ярика.

— Далека… — невпевнено відповіла я. — Приїхала на кілька днів на семінар.

— А-а… — сказала жінка. — Ну, всього найкращого…

Двері зачинилися.

Так, це була мати Ярика.

У тій катастрофі вона загинула миттєво, а хлопчик з батьком протрималися в лікарні ще кілька днів…

Я спустилася у двір. Яскраве сонце змусило примружитись. Вже вкотре на мене зійшло відчуття, що, змінюючи дислокацію, ніби пірнаю з кручі в незнайому воду.

На подвір’ї стояла тиша, жодної душі. Лише на мотузках, як завжди, коливались рушники і простирадла.

Що далі?

Не встигла зробити і два кроки, як мене наздогнала дівчинка. Коси в неї були розпатлані, не переплетені після ночі, щоки горіли, коліна і долоні забруднені свіжою глиною. Вочевидь, за ці півтори години вона вже встигла зробити купу невідкладних справ. На шиї бовталася мотузка з ключем.

— А ми риємо підземний хід! — доповіла дівчинка, киваючи на палісадник, і, як і раніше, без жодного продиху закидала мене питаннями: — Ти на роботу? Хочеш, я піду з тобою? А Ярику можна? Бачила, як мамі гарно в нових джинсах?

Я дивилася на неї і мовчала. Мені кортіло провести долонею по її розпатланій голові, розчесати і переплести коси. Я не знала, на яке з запитань вона чекає відповіді, а тому відповіла на перше:

— Так, на роботу…

— Ти повернешся? — запитала вона.

— Обов’язково.

— Коли?

— Увечері.

— Правда?

Вона серйозно подивилась на мене. Засліпила синню великих, трохи розкосих очей. Очі не змінюються, з гордістю подумала я.

Дві пари однакових очей схрестились однаковими поглядами і на якусь мить застигли у подиві.

Я швидко відвернулась.

— Правда.

— Добре. Я чекатиму на тебе. І прийду ввечері, розповім про підземний хід. Можна?

— Можна. Тільки не забудь зайти додому пообідати. Мама лишила тобі суп. А посуд я вже помила.

— Я ж казала — ти фея! — засміялась дівчинка.

Я погладила її по голові і повільно, мов по мінному полю, пішла до арки. Вона була в трьох-чотирьох метрах від «мого» дерева — треба дійти до нього, перейти межу і, якщо вийде, — опинюся на вулиці.

Дівчинка дивилася мені услід.

Стояла посеред двору, в колі яскравого світла, від якого довкола її голови утворився золотистий ореол. Виглядала, мов засвічений кадр на фотоплівці. Я обернулася, щоб помахати їй рукою. Точно: двір, вибілений сонцем, нагадав мені фотопапір, що лежить у розчині з проявником.

Ще мить, і картинка почне тьмяніти, чорніти і зникне.

Я хитнула головою: не зникне! І одразу помітила біля арки чорну тінь. Чоловік стояв і дивився туди, куди і я, — на дівчинку, залиту світлом.

Серце ледь не вистрибнуло в мене з горла. Це — він?! І він, виявляється, спостерігає за нею! Полює, вистежує, мов вовкулака.

Я кинулась до арки…

…І відчула такий шалений біль, ніби хтось розрубав мене навпіл гострою шаблею. Та так майстерно, що обидві половинки якусь хвилину ще стояли, щільно припасовані одна до одної.

А потім розпалися на різні боки.

Ох…

…Прийшла до тями від того, що хтось тормосив мене за плече:

— Дівчино, вам погано? Викликати «швидку»?

Я лежала під тим же деревом.

Наді мною схилилося молоде жіноче обличчя.

— Вставайте. Тут брудно. Ніяк сміття не вивезуть, — додала жінка. — Вже другий рік…

Вона допомогла мені підвестися.

Я озирнулась.

Довкола — спереду і позаду — височіли новобудови.

— Вам куди?

Я невпевнено махнула рукою вперед.

— Дійдете?

Я подякувала і жестом попросила залишити мене, мовляв, все в порядку, дійду.

Жінка взялася за візочок і покотила його ТУДИ, в той бік, з якого я так необачно рвонула. Але ніякого дворику з білизною там вже не було…

Я безсило сперлася спиною об дерево. Було зрозуміло, що вийти за межі подвір’я в той самий час мені не вдасться. Три кроки вбік — і я опиняюсь там, звідки прийшла, а потрібні п’ять чи шість кроків до арки — нездоланна межа.

Отже, чорна фігура біля неї залишилась на своєму місці — спостерігати за дівчинкою, що риє в палісаднику «підземний хід», абсолютно не зважаючи на те, що закоротка спідничка надто високо відкриває її перемазані зеленкою і глиною ніжки. Я ледь не застогнала від безсилля і розпачу.

Мені нічого не лишалось, як піти до тролейбусної зупинки і поїхати додому. Я ж мусила десь перебути до вечора. І знайти вихід, а краще сказати — вхід! Майже в прямому сенсі…

…Мирось був на роботі.

На столі стояли дві чисто вимиті чашки і плетений кошик з пиріжками, охайно накритий серветкою. Звісно, справа рук Томочки. Я здерла з себе огидну стару сукню, стала під душ. Прохолодна вода привела мене до тями, як п’яничку у витверезнику.

А, може, пішло воно все під три чорти, подумала я.

Умовлю Мирося взяти путівки і дременути куди подалі. В Італію. На Борнео. Чи хоча б до Хорватії. Це, як вважає Мирось, найкращий спосіб зняти стрес: поїхати світ за очі і ні про що не думати. Клацати фотоапаратом, сидіти в ресторанах, гомоніти з випадковими знайомими, збирати гербарій вражень. Але, як на мене, це була не надто гарна ідея…

…Її пригнічували розплановані маршрути, завжди було тісно в найкращих готелях, нудно на пляжах, несмачно в ресторанах і нецікаво в натовпі.

Вона любила прокладати свої стежки — по незнайомих і зовсім невизначних вуличках, відшукувати найдрібніші закутки, де на балконах висить випрана білизна — чиїсь сорочки, шкарпетки і ліфчики (її цікавило питання — хто надягне їх завтра?), сидіти в порожніх, віддалених від туристичних шляхів кав’ярнях чи на гарячих сходинках невеличких церков і розглядати бруківку, вичитуючи в ній чиїсь (чиї?!) сліди. І тоді — саме тоді! — світ вливався в неї, мов густий нектар, по самі вінця.

Мирослав сердився і казав, що вона не розуміє краси, що — дикунка і зовсім не вміє жити серед людей. І що, незважаючи на зовнішній блиск, їй ніколи не досягти злагоди між внутрішнім і зовнішнім світом.

Їй завжди хотілось якнайшвидше повернутися в свою нірку і, хоч як це дивно, розкрити книжку чи увімкнути автентичну музику.

Словом, коли Ніка вивчала світ наодинці, він здавався загадковим і незбагненним. Коли ж їй тицяли указкою в ліпнину храмів — загадка зникала.

А в крамницях взагалі сходила на пси!

Її дивували люди, що накуповують речі і повертаються до туристичних автобусів з великими паперовими торбами, на яких написано назви модних бутиків — таких самих, які є по всьому світі. Купувала лише наліпки на холодильник.

А більше за все втомлювала необхідність спілкування. Вона не уявляла, як можна вимовляти якісь фрази, аби лише прочистити горло і сколихнути повітря. Люди не можуть і не вміють мовчати — їм здається, що тоді вони втратять свою людську сутність, яка полягає в тому, щоб говорити. Скільки разів і вона штучно, як радив лікар, привчала себе вести «світські бесіди» — і все марно!

Намагалася вчитися в інших. Погода. Ціни. Якість харчування. Про все це треба було говорити, і коло цих розмов майже ніколи не розширювалось. Хіба що один раз вона ледь не втрутилася в бурхливу дискусію, котра стосувалася… миття волосся.

Тоді до юрмиська малознайомих людей, що зібралися під готелем в очікуванні на автобус, вийшла жіночка і одразу голосно сказала: «А я встигла ще й голову помити!» І вимовила це так значущо, ніби повідомляла про який-небудь світовий катаклізм. Здавалося б, люди мали поглянути на неї, як на несповна розуму, — але ні! Всі привітно посміхнулись, закивали головами, і хтось одразу додав: «А я помию вже після екскурсії, адже буде пил і спека — голова все одно спітніє і забрудниться!» Далі розгорнулась ціла дискусія на тему переваг немитого волосся над митим. Навіть чоловіки підтримали!

Їй здалося це дивом. Не меншим, ніж той туристичний об’єкт, до якого вирушав автобус. Наступного дня вона і сама вирішила зробити дослід. Вийшла і так само голосно, як і та жінка з вимитим волоссям, сказала, що півшляху від номера до автобуса через забудькуватість пройшла в готельних капцях. Їй здавалося, що цей «номер» публіка відіграє з не меншим ентузіазмом, ніж дебати з приводу стану зачіски. Але, очевидно, промовила це без значущості і ентузіазму. І жалюгідна репліка лишилась без уваги. Проте хтось загомонів про якість місцевого взуття, ціни на нього і доречність такої покупки. А вона знову програла…

Ні, вирішила я, поїздка відпадає.

Хочу тиші і спокою. Інакше мені загрожує психіатрична лікарня.

Не можна залишити без відповіді це довірливе «ти повернешся?…».

А при згадці про родину Ярика і чорну тінь біля арки я взагалі заборонила собі думати про спокій.

Мусила повернутись!

Треба ґрунтовніше підготуватися до наступних відвідин. Взяти з собою кілька пачок печива чи якоїсь іншої їжі, засоби для миття посуду і якісь необхідні дрібниці.

Я сиділа на кухні і пила каву, наминаючи Томчині пиріжки.

Моя кухня була чиста, світла, стерильна, з гарними вбудованими меблями, з ламінованою підлогою і величезними вікнами, над якими тихо працював кондиціонер. Вона не була схожа на ту, в якій я сьогодні вранці мила посуд, вмочаючи ганчірку в соду. Але яким чином вирватися за межі того подвір’я?

З ким порадитись? І чи взагалі існує хоча б одна людина в світі, яка б вислухала мене серйозно, крім Стівена Гокінґа, до якого — мов до Парижа рачки?

Навряд чи…

Стоп! Я згадала своє інтерв’ю п’ятирічної (чи більше) давнини з тим диваком, що розповідав для моєї тодішньої «газетьонки» різні небилиці про свої дослідження часу і простору.

Чи збереглися у мене його контакти?

Ледь не перевернувши на себе кухлик з кавою, я кинулася до кімнати, вивернула на підлогу вміст своїх шухляд. Взагалі-то я ніколи нічого не викидаю! Це страшенно не подобається Миросю, адже нотатниками забиті всі антресолі і старі валізи. Але нічого не можу з цим зробити. Кожен записник — це місяць чи два мого життя. Певно, років через десять зможу побудувати з них хату.

Отже, треба лише пригадати, якого кольору нотатник був у мене п’ять років тому. Я несамовито рилася в купі паперів. Гортала і гортала сторінки, втрачаючи надію відшукати номер телефону, адресу чи хоча б ім’я-прізвище того дивака.

Я відкинула черговий нотатник і заплющила очі.

І так, як це буває, коли «відпускаєш ситуацію», на мене сам вистрибнув досить яскравий спогад: невелика кімната, заставлена і завалена книгами та журналами, дерев’яний круглий стіл, затишний абажур якоїсь допотопної лампи, і в її світлі — красиве аскетичне обличчя чоловіка.

В таке обличчя можна закохатися і в п’ятнадцять, і в тридцять, тому що воно випромінює доброту і увагу. Пригадується, я просиділа, слухаючи ті коментарі, більше, ніж мені було потрібно, мов заворожена. А пригадавши той день, одразу, ніби на кіноплівці, побачила на краю столу свій диктофон, що лежить на червоному записнику. Отже, нотатник був червоним!

Вивудила з гори паперів червону потерту книжечку.

Знайшла потрібне: «Іван Олександрович Вільде». Почерк нерівний. А нижче шлунка навіть зараз розгорілось приємне тепло — згадала його обличчя, уважні очі і спокійний тихий голос. Номеру немає, тільки адреса: «Вулиця Жовтнева, 7». Нижче означена тема нашої колишньої бесіди, сформульована в дусі видання: «Любов з фантомами: міфи чи реальність».

Знайти б іще статтю в газеті, але на те не було часу.

Я підхопилася, натягнула джинси, першу-ліпшу футболку і вискочила на вулицю. Взяла таксі, продиктувала адресу і всю дорогу молилася лише про те, щоб цей Іван Олександрович був удома.

Будинок впізнала одразу і навіть згадала поверх — четвертий. Злетіла на нього, мов ракета, і натисла на дзвінок.

Двері відчинилися надто швидко, ніби на мене чекали.

З напівтемряви на мене допитливо дивився той самий чоловік. Я не могла помилитися — таке обличчя запам’ятовується раз і назавжди.

— Доброго дня, — привіталася я. — Ви мене пам’ятаєте?

Здалося, що він мене не чує. Адже зависла довга, досить дивна пауза, під час якої я не без задоволення вдивлялася в обличчя, яке ще тоді так сподобалося мені.

— Я брала у вас інтерв’ю п’ять років тому, — пояснила я і назвала себе.

Він мовчки відсторонився, пропускаючи мене в кімнату. О Господи, подумала я, він не тільки оглух, а ще й онімів.

Пройшла до кімнати, яка зовсім не змінилася, — ті ж книги, той самий круглий стіл і лампа під старовинним абажуром. І те ж відчуття затишку. Пригадується, я ще у перший візит зауважила, що запросто можу тут заснути, не думаючи про добування хліба насущного. Заснути, як Герда в квітковому саду чарівниці…

— Ви мене забули? — знову ввічливо запитала я, додавши, що знову хотіла б взяти у нього деякий коментар з приводу аномальних явищ.

Чоловік нарешті посміхнувся. Його посмішка, як і тоді, вразила мене — вона була осяйною. Обличчя ніби освітилося зсередини. Не в багатьох людей побачиш таку щиру посмішку.

— Не забув. Навіть сподівався, що знадоблюсь вам ще раз.

Я подумала, що мушу витримати все, навіть якщо він захоче помацати мене за сідниці — не відступлю ані на крок!

— Це добре, — якомога веселіше сказала я. — Тоді перейдемо до справи: я знову пишу статтю на тему подорожей в часі і просторі. Я її майже закінчила. Але хотіла б проконсультуватися з вами… Так би мовити — розставити останні акценти.

Він знову хитро посміхнувся:

— А я гадав, що вас цікавить лише політика…

Я зніяковіла. Отже, він стежить за пресою і, хоч як це дивно, за моїми публікаціями також.

Довелося пояснити, що нібито перейшла до іншого відділу і знову взялася «за старе».

— Чудово! — зрадів він. — Сідайте ось у це крісло. Піду поставлю чайник. Ви будете каву чи чай?

На це у мене зовсім не було часу, але відмовлятися незручно.

Я замовила «те, що швидше».

Чоловік пішов на кухню.

Я розглядала стіни, помахуючи ногою від нетерпіння. На стінах висіла купа вже знайомих мені світлин. Як і минулого разу, не могла відірвати погляду від чорно-білих свідоцтв минулого цього дивака.

У вісімдесяті він був молодшим науковим співробітником Академії наук, доки не почав вивчати усілякі аномальні явища і не вилетів з роботи.

Потім працював у котельній і складав гороскопи для різних видань. Через ті гороскопи, які йому замовляла і наша газета, я й вийшла на нього. Звісно, тоді він наплів мені три мішки гречаної вовни, з якої я — каюсь! — зробила непогану «лякачку» для довірливих домогосподарок.

Але тепер я просто не могла поставитись до нього так, як тоді, адже і сама втрапила в історію, гідну пера такого самого писаки-писайла, якою була в ті часи.

З ентузіазмом і новою цікавістю роздивлялася світлини на стіні. Це були вирізані з журналів або перезняті з листівок і репродукцій портрети відомих людей — певно, тих, з ким «спілкується» мій герой. Половина з них були мені незнайомі, але серед них я упізнала Марію і П’єра Кюрі, Фріду Кало, Розанова, Ахматову з Пастернаком і ще зо два десятки письменників, мандрівників і науковців. Звісно, була тут і знаменита світлина Ейнштейна, де той показував світові язика.

Серед них висіла і фотографія самого господаря, яку я тоді не дуже добре запам’ятала: він стояв над морем на гребені якогось валуна.

Біла сорочка, мов прапор, розвивалася за плечима, відкриваючи зору стрункий рельєфний торс. Він ніби зійшов зі сторінок книг Гемінґвея чи Джека Лондона — кращого порівняння не знайти. І при тому в його обличчі було щось дитяче, точніше — безборонне і навіть наївне. Він не був схожий на жодного з чоловіків, яких я знала. Я посміхнулась: якби зустріти такого раніше — атас: «Прощавай, Миросю!»

Господи, про що я думаю!..

…З кухні почулися кроки — господар повертався з тацею, на якій стояли дві чашки, цукорниця і вазочка з бубликами.

Я швидко перевела погляд зі світлини на господаря. Фланелева сорочка, протерті на колінах старі джинси…

Краще б він спалив це все і розвіяв попіл над тим морем, над яким він стоїть такий гарний, наче Аполлон Бельведерський. Фото — це мить солодкого обману на майбутнє…

Ось чому я не люблю фотографуватися! Просто ненавиджу стояти перед камерою! Ось чому в мене самої лишилося тільки кілька світлин у старому альбомі. Якби і їх не було — я б не поїхала в той двір.

Чоловік сів навпроти, посунув до мене чашку і бублики. Я поглянула на нього уважніше — чи лишилося в ньому щось від цього знімку?

Так, він і зараз виглядав досить оригінально. Певно, привертає жіночі погляди. І тим дивніше, що досі живе сам…

— Чим можу допомогти?

Збиваючись і затинаючись більше, ніж зазвичай, я почала пояснювати (краще сказати — брехати), що редакція отримала листа від однієї жінки, котра стверджує, що може переходити у своє минуле.

Навіть, втративши обережність, досить яскраво змалювала, яким чином це відбувається, — шлункові болі, що пронизують тіло, поява лави під деревом і спілкування з… собою ж і власними батьками. Він слухав мене, мов лікар, — спокійно і без особливої цікавості до теми розмови.

— Що ви хочете від мене почути? — нарешті сказав він, і в його голосі пролунала іронія.

— Ну як, — розгубилася я, — минулого разу ви досить цікаво розповідали про існування двох світів, що розташовуються один над одним… Ви більше в це не вірите?

— А ви — вірите? — посміхнувся він.

Я не знала, що відповісти.

Або він мене перевіряв, або просто знущався — тоді і тепер.

— Не знаю… — тихо відповіла я.

— Все ви знаєте! — жорстко сказав він. — Я тільки не розумію суті вашого питання. Ну, потрапляє та ваша… м-м-м… жінка в минуле. І що? Суть питання? Чи можливо це? Я і минулого разу вам казав: теоретично — так. Є гіпотеза, що простір спільно з часом має спіральну будову. Причому спіральну по часовій координаті… Це зрозуміло?

Я дивилась на нього широко розкритими очима, по яких можна було прочитати красномовне: «Ні!» Він зітхнув:

— О’кей! Не буду вам голову морочити термінами, простіше показати на пальцях.

І взяв зі столу газету, акуратно відірвав від неї довгу смужку і намалював уздовж стрілку. Поставив по всій довжині позначки: 1920, 1930, 1940… Я зрозуміла, що то — роки, і заворожено слідкувала, як на часовій лінії з’являються загадкові 2040-й, 2050-й. На більше смужки не вистачило.

— Уявіть собі, що це — вісь часу, — продовжував він. — Ви бачите, що на мандрівку в часі, скажімо, з 1950 року до 2010-го доведеться шістдесят років повзти уздовж цієї лінії. Плин часу тягне нас в одному напрямку — з минулого до майбутнього, і ми безсилі навіть пригальмувати в ньому. Але це у тому випадку, коли ви знаходитесь в межах цієї вісі і, звісно, не можете її покинути. А ваша… е-е-е… знайома отримала можливість залишити цю вісь і пішла не по прямій, а… перпендикулярно до неї. Якщо ж вважати, що лінія часу не є прямою, а ось так згорнута у спіраль… Хвилинку!

Він взяв олівець і намотав на нього паперову стрічку. З шухляди стола дістав звичайне шевське шило і проколов папір. Зняв смужку з олівця і знову розгорнув перед моїми очима: вздовж «лінії часу» з’явилася низка акуратних дірочок.

— Бачите? Оце, якщо хочете, і є «ворота часу» або, краще сказати, «лазівки», через які можна перестрибувати поміж витками спіралі. До того ж, зауважте, не в будь-яку крапку часу, а саме в ту, яка розташована навпроти на сусідньому витку, тобто на один виток у минуле чи у майбутнє… Так що ваша м-м-м… жіночка просто потрапила в таку часову вертикальну «лазівку».

Я спантеличено втупилася у «лінію часу». Одна пара проколотих ним дірочок ніби навмисно припадала на дві дати — «1980» і «2010».

— Тепер зрозуміло? — посміхнувся він, зібгавши смужку.

Я кивнула. Пояснення «на пальцях» здалося досить простим. Але мене хвилювало ще дещо:

— А… а чому це трапилося саме з нею? Вона звичайна, пересічна громадянка… Чи таке може трапитися з кожним? Що для цього потрібно?

— Не знаю. Це загадка. Якби я знав, то і сам би так мандрував, — усміхнувся він. — Розумієте, простір-час — то все-таки не смужка паперу. А кожна людина — такий складний механізм… Можливо, їй просто пощастило.

— П-п-пощастило… — з іронією повторила я.

— Саме так! — кивнув він. — Нехай сміливо користується шансом. І нікому про це не розповідає. Така моя порада.

— А скільки разів можна скористатися такою «лазівкою»? — запитала я.

Він здивовано поглянув на мене:

— А хто ж може знати, скільки людей повернулося, а скільки лишилося там? Такої статистики немає. І бути не може!

Пригадується, що минулого разу я вислуховувала його коментарі, як суцільну маячню, — і що її було більше, то краще: папір терпить, народ читає, «контора» пише. Якби ж знати, що сама втраплю в таку халепу! Тепер вже він дивився на мене, як на несповна розуму, навіть запитав:

— А ви що, дійсно захопилися цими дослідженнями?

Я підтвердила.

Він сумно похитав головою:

— Це як хвороба, стережіться… Я нею вже перехворів. І досить серйозно. На жаль, тепер мене ніщо з того не тішить.

— Чому? — здивувалась я.

— Перестав вірити. Адже теорія мусить підтверджуватися практикою.

— Пригадується, ви говорили про свої зустрічі з Сервантесом… — посміхнулась я.

— Говорити з Сервантесом досить просто… — Він кивнув на книжкові полиці.

Отже, тоді він брехав мені. Тепер я брешу йому…

Я була розчарована.

Вирішила більше ні про що не питати.

— Так, — сказала я, аби не мовчати. — Втратити віру — це прикро…

Він уважно поглянув на мене.

— З часом втрачаєш все. Віра йде останньою. Багато років я мріяв довести, що мандрувати в часі — можливо. І страшенно бажав цього.

— У вас були на те якісь особисті причини? — не втрималась я від запитання.

— Ніяких, — зітхнув він, — ніяких, крім бажання зробити переворот в науці. Але тепер я думаю: все, що ти робиш, мусить мати значне підґрунтя. Якийсь сенс. У мене його не було. Можливо, у вашої дописувачки він є. А що вона про це говорить?

— Ви завжди жили самі? — запитала я, зробивши вигляд, що не почула останнього запитання. Вдаватися до одкровень не хотілося, а вигадувати нову історію — лінь.

— У мене купа друзів, — знизав плечима він.

— А родина?

— Батьків своїх я не пам’ятаю, я був малим, коли вони загинули. А якщо ви маєте на увазі шлюб, то… — Він замислився і додав: — Знаєте, я ніколи не сприймав стосунків як форму спільного існування…

— Тобто?

— Якщо ви цього не розумієте, то, мабуть, щаслива людина… А ви щаслива? — додав він.

Я знизала плечима:

— Мабуть… Так. Не знаю… А ви?

Він долив у чашки вже охололого чаю, зробив іще кілька необов’язкових рухів — поправив скатертину, змахнув з неї крихти печива. Певно, я лізу не в свою справу. Мені стало ніяково.

Я підвелася.

— Дякую за корисну інформацію.

Він також підвівся і хитро посміхнувся:

- Історія вашої дописувачки, про яку ви говорили, — це чергова «качка» для читачів газети?

— Так, зараз це модно — «битви екстрасенсів», викрадення інопланетянами…

— Але я не сказав вам нічого нового.

— Авжеж, — не дуже люб’язно буркнула я, забираючи зі столу диктофон.

— А ви не увімкнули свій апаратик… — лукаво зауважив він, вказуючи очима на диктофон.

Мої щоки стали червонішими за стиглі помідори. Він сказав правду — диктофон я поклала так, для антуражу. Випереджаючи моє жалюгідне белькотіння, він весело поглянув на мене.

— Це все, про що ви хотіли дізнатися?

— Не все!

— А чому ж ідете?

— Тому що ви сказали, що все це маячня. Чи є сенс питати…

— Але ж, я бачу, ви не дуже задоволені нашою бесідою… — наполягав він.

Я обернулася вже з порогу і випалила майже з відчаєм:

— Скажіть, як можна вийти за межі тієї «лазівки», тобто — того місця, в якому опинився? Просто та жінка весь час перебуває в замкненому просторі тієї «крапки», в яку потрапила, а їй хотілося б… — Я замислилась і випалила перше, що спало на думку: — Провідати свою бабусю на іншому кінці міста!!

— Гадаю, що це можливо за допомоги будь-якого тогочасного предмету, — спокійно відповів він.

— Тобто?

— Нехай та ваша навіжена жіночка візьме з собою «на прогулянку» старий капець. Або щось подібне. Молоток. Рукавички. Чи поведе з собою за ту межу песика…

— Ви жартуєте?

— Аніскільки!

Попри це його обличчя знову освітилося такою посмішкою, що я мимоволі відвела погляд.

— Дякую, — чемно сказала я.

— Ну, якщо ви більше нічого не хочете… — сказав він голосом Кролика з «Вінні-Пуха» і пояснив: — Чаю. Кави. Бубликів…

— …старого капця… рукавичок… молотка… — зі сміхом сказала я і, злякавшись, що він образиться, додала вже серйозно: — Можна я візьму бублик?

— Звісно! — Він кинувся до столу і подав мені вазу. — Хоч усі!

Я взяла бублик і засунула його в задню кишеню джинсів, пішла до дверей.

— Це буде вашою перепусткою до мене! — відчиняючи їх, сказав він.

— Тобто? — не зрозуміла я.

— Ну, ТАМ ваша дописувачка візьме з собою капець, щоб розширити межу пересування, а ви взяли цей бублик, щоб розширити межі нашого спілкування. Коли на вас чекати?

Отакої! Що він з себе вдає, розізлилась я і випалила плаский жарт, якого не дозволяла собі років з п’ятнадцяти:

— Після дощику в четвер!

Він засміявся:

— Домовились! Можете не брати парасольку — я вас зустріну!

І обережно зачинив за мною двері.

…На вулиці пройшла кілька кварталів і сіла на лаву біля якоїсь старенької церкви.

Сиділа, оповита вечірнім серпанком, і розуміла, що мені немає куди повертатися: у свій надто стерильний дім з євроремонтом — нудно, в ТОЙ двір — страшно.

Таке відчуття, ніби не маю на те жодного права. Що робити? Я п’яна від чаю, що заварював мій співрозмовник. І божевільна від усього, що звалилось на мене. За які заслуги чи гріхи? Навіщо?

Я спокійно жила не тужила. Маю все, що має середньостатистичний громадянин цієї країни. Наді мною, як кажуть, не крапає. Можу купити десять кілограмів гречки, слоїк меду, сто пачок майонезу, якщо треба — меблі в магазині «Ікея», квиток на концерт якої-небудь Ірини Алегрової (прости, Господи, звісно, цього я ніколи не робитиму!), скачати «Аватар» у «ейч-ді» і дивитись його на екрані домашнього кінотеатру.

Можу поїхати до Єгипту, Іспанії, а якщо піднапружитись — у дивну країну під назвою М’янма.

Я все можу — заради цього віддала роки своєї безтурботності.

І… гідно поповнила лави звичайних обивателів.

Я сиджу біля напівзруйнованої маленької церкви (певно, її руйнують, аби побудувати нову, крутішу, або ще один хмарочос), і минуле — не таке вже й далеке — навалюється на мене і трощить кістки. Я ще не дозріла, щоб повернутися в нього аж до початку. Але відчуваю, як скрипить колесо, прокручується в зворотному напрямку на одну зазубрину і на мене зрушуються перші краплі спогадів. Як дощ посеред спекотного задушливого літа. А разом з ними — питання щодо сьогоднішнього мого існування.

Чим я пишалась? Ну, відбила Мирося у неперевершеної жінки, яку приготувала йому доля. Живу собі, як рибка в воді, заробляючи свої грошики на свідомості пересічних громадян. Це — правда?

Хто я? Те дівчисько з розпатланими косами, що мріяло про далекі країни, чи ось ця ляля в «комбінації» за сто баксів?

Яким Провидінням мені дано повернутися в ту «лазівку», в ту чортову далечінь, в якій була безтурботно щаслива і безкінечно нещасна?

Якщо так сталося, то варто зупинитися і обтруситися, як це роблять собаки, що потрапляють під зливу, — витрусити з шерсті всіх бліх.

Я поглянула на годинник — уже було досить пізно. Треба повернутися. Негайно! Я швидко підвелася і пішла на зупинку.

Потім — побігла. Навіть не подумала, що треба зайти додому і взяти все, що напакувала для зручнішого існування — ТАМ.

Нічого, все візьму наступного разу. Якщо вдасться. Адже цей дивак недаремно сказав, що статистики про тих, хто там залишився, — немає. І не може бути.

…Взяла таксі. Завдяки коркам у центрі міста ми рухались досить повільно. І я могла по-новому подивитися на цю ріку вогнів, реклам, вітрин і білбордів.

Відчула себе наче у батискафі, що все глибше і глибше занурюється в море вогнів.

Довгі вулиці міста були переповнені світлом. Гігантський спрут, в обіймах якого треба вижити. Чи є в його нетрях хоча б десяток сердець, що б’ються в унісон не заради здобування насущного хліба? Чи лишились у ньому мрійники, романтики, навіжені, що йдуть проти течії цієї привабливої світлової ріки?

Я пливу по ній, мов тріска. І нагадую вішалку із вишуканою сукнею, під якою — порожнеча. Куди я поділась? Невже так само відбувається з кожним, хто переходить певну межу, за якою твоєю найбільшою мрією стає думка про новий порохотяг?

Я згадала очі ТІЄЇ дівчинки, яку давно забула. Вона не могла бути мною!

Дівчинка з очима на пів-обличчя, з розпашілими щоками, довгими косами кольору старого гречаного меду. Це просто чиясь підступна гра.

Але як я мушу зіграти в неї? На це питання поки що не було відповіді. Знала одне: треба повернутися. Негайно. Бути поруч. І… зняти з себе ті рожеві окуляри — брехливі рожеві окуляри, які досі були на моєму дорослому носі. Хто ті люди, що народили її?

Згадала посмішку жінки-«Весни» і засипане попелом підвіконня. Чорну постать в арці. Але більш за все мене хвилював той нічний візит і обличчя, повернуте до Місяця у вікні. Було в цьому всьому щось незрозуміле.

Певно, мені треба взяти ножика і безжально обстругати себе з усіх боків, аби дійти самої серцевини, самого початку того стану, який буває лише у дитинстві: ти — без шкіри, ти сам на сам зі світом, ти любиш його, і тобі здається, що і він любить тебе. І навіть біль чи несправедливість сприймаєш як щось природне і лише дивуєшся тому, що і біль може бути невід’ємною складовою щастя, яке мусить бути трохи підгорілим, як манна каша в дитячому садку…

Корок на дорогах потроху розсмоктувався, і з наближенням до околиці спального району мене все більше охоплювало тремтіння, яке буває перед операцією.

— Де вам зупинити? — запитав водій.

Я вказала рукою тролейбусну зупинку.

— Ви впевнені? — здивувався водій. — Я можу — до самого під’їзду…

— Ні, дякую. Хочу пройтись… — сказала я.

— Неприємності? — чомусь запитав він, відраховуючи здачу.

Я стенула плечима і несподівано для себе запитала:

— Ви пам’ятаєте, ким хотіли бути в дитинстві?

Він здивовано поглянув на мене в дзеркальце.

— Юрієм Гагаріним! Тоді всі цього хотіли. А тепер мій син хоче бути менеджером компанії «Міцубіші»…

Я подякувала і вийшла з авто.

Щоразу, як наближалася до заповітного рогу, на мене навалювався страх не знайти цю, як сказав мій сьогоднішній співрозмовник, «лазівку». Тому так і спішила сюди — без грошей і не переодягнувшись у сукню десятирічної давності. Навіть не зауважила, що на мені знову були джинси і легенький шовковий топ.

Загортаючи за ріг, пришвидшила кроки. Потім побігла…

…І пірнула в шквал болю. Навіть не звернула уваги на тимчасову втрату свідомості. Хотіла одного: відкривши очі, побачити перед собою старий двір у бузково-рожевих сутінках.

Відкрила. Побачила.

І жадібно вдихнула повітря, ніби випірнула з-під товщі води.

Вдалося…

…У квартирі йшла вечірка.

Навіть не встигла забігти до своєї кімнати, як мене запросили за стіл. Ще б пак! Як не запросити до компанії незнайому панянку, одягнуту, як заморська кінозірка!

Стіл вже втратив свою первозданність, але, як годиться, для мене знайшлася добра порція олів’є і шматок пирога з капустою. І склянка нудотно-приторної «Варни», звісно, теж.

Я накинулася на все це, мов вовк. Тільки зараз згадала, що не їла майже добу. А чашка кави, випита ТАМ — на відстані тридцяти років уперед, — не рахується!

Я сиділа, затиснута з усіх боків галасливими незнайомцями, наставивши вуха і набравши до рота води. Голоси чула, мов крізь вату, — очевидно, так спрацював давно забутий приторний «шмурдяк» з красивою назвою болгарського містечка.

— …а всю шваль вже повивозили за сто перший кілометр. Сам бачив, як повій саджали до «газиків» і «жучків». Ну, я вам скажу — видовище! Вони верещать, ноги підіймають вище голови… — говорив молодик з розпашілим червоним обличчям, що сидів навпроти.

— Вся шваль лишилася там, де лишилася… — тихо буркнув мій сусіда зліва.

— Що маєш на увазі? — нашорошився мій візаві.

— Те, що чув. Уся, як ти кажеш, шваль лишилася у своїх кріслах. Місяць до Олімпіади, а вони, бач, уже місто чистять… Повії їм не догодили, навіть дивно…

— Митю, замовч!

Це вигукнула жінка з високою зачіскою — певно, дружина того «Миті» — і досить виразно штовхнула того ногою під столом, аж стіл здригнувся.

— Чому ж, нехай продовжує! — образився молодик. — Легко говорити, коли там не був. Я на відміну від тебе два місяці на будівництві олімпійського селища карячився і знаю, що кажу.

Він настромив огірок на виделку і смачно захрумтів ним, так, що бризки розсолу окропили моє обличчя. Жінка, що стояла біля вікна, перебираючи касети, повернулась в бік столу зі своєю реплікою:

— А мені здається це правильним: нема чого повій і бомжів іноземцям показувати. Це все одно, що продемонструвати зад замість обличчя. Сором для країни!

Молодик навпроти мене налив і простягнув їй через плече чарку з горілкою:

— Точно! Давай — за справедливість!

— А я за таку справедливість пити не буду… — буркнув той, кого назвали Митею.

— Тобі і не пропонується!

— Хлопці, не сваріться! — почувся жіночий голос з дальнього краю столу. — Краще скажи, Павле, чи правда, що у Москві тепер пепсі-коли хоч залийся?

— Ну, в нас на вокзалі її бабки теж продають. По десять «ре» за пляшку… — промовив хтось.

— Так то ж на вокзал треба їхати… — підхопила жінка з касетами.

— Так, люди, пепсі-кола є, - поважно сказав Павло. — Коли ми працювали, нам її привозили. Навіть у бляшанках! Щоправда, їх одразу розбирало начальство. Але в магазинах є. І фінська салямі теж з’явилася. Солона, як риба. Бр-р… Краще вже бутерброди з автоматів.

— Що за автомати?

— Стоять по гастрономах такі собі великі ящики, схожі на холодильник, з кількома відсіками для бутербродів з ковбасою, ватрушок та коржиків. Кидаєш монетку, відсік відчиняється — і бери бутерброд! Швидке харчування. Дуже зручно. Цивілізація! — захоплено розповідав Павло, буквально скроплюючи мене фонтанами огіркового розсолу.

— Кажуть, у нас теж скоро такі поставлять, — зневажливо пробурмотів Митя.

— А ще Паша звідти привіз соки в маленьких картонних пакетах. Смакота! — затуркотіла жінка, що сиділа біля мого візаві.

— Ага! — значущо підтвердив Павло. — Але лавочка зачинилась: тепер там бригада молдаванів працює. А я б, чесно кажучи, ще залишився. Поглянув би на відкриття Олімпіади хоч одним оком…

— «Цивілізація»! Я теж там відмахав три зміни — і завтра знову виїжджаю, — підхопив розмову мовчазний кремезний чоловік, якого я одразу не помітила. — Не знаю, як там у вас було, а я надивився на хабарництво, крадіжки і суцільне нехлюйство.

Він засопів, випив чарку і продовжував у шанобливій тиші: певно, він був тут найстаршим.

— Недооблицьовані стіни заливали білою фарбою, щоб було схоже на білу плитку, аби держкомісія прийняла. Думав: помітять. Ні фіга! Помітили — і прийняли, як миленькі. А вже скільки ментів переодягнених шастає — більше, ніж народу.

— Ну і правильно, а ти що хотів? Хіба безпека — це погано? — знову відгукнулась жінка біля вікна.

І далі загомоніли всі разом.

— А знаєте, що там кажуть: багато країн відмовились приїздити на Олімпіаду.

— Чому?!!

— На знак протесту…

— Проти чого протестують?

— Капіталісти завжди знайдуть причину вмочити нас…

— Проти війни в Афгані.

— Ну і правильно роблять! В наше село вже третю труну привезли. Пацанам по вісімнадцять років…

— Нудно, хлопці, нудно! — заплескала в долоні одна з жінок. — Ну про що ви завелися? Краще вип’ємо!! Пашо, Митю, дівчата — годі балакати! Танцювати хочеться! Я ж принесла нову платівку — закачаєшся!

Вигукуючи це (я помітила), жінка красномовно зиркнула в мій бік — і всі разом замовкли.

Жінка кинулася до своєї сумки, вийняла звідти платівку, по-хазяйськи протерла кришку програвача, поставила платівку.

Залунали звуки «космічної» музики.

Всі знову загомоніли, зарухались, зсуваючи стільці до стіни.

— Що це?

— Нова група з Прибалтики — «Зодіак».

— У-у-у… Схоже на «Пінк Флойд».

— А де ти чув «Пінк»?

— У театральному гуртожитку ще не таке почуєш! Відірвалась ти, Весно, від народу!

Я таки не помилилась — ЇЇ дійсно прозивали Весною.

Звільняючи місце для танців, я пересіла на зібраний диван. Все ще намагалася вгадати в цих людях колишніх знайомих — батькових співробітників чи материних колег по акторському цеху. Але марно. Всі вони були надто молоді і невпізнавані.

Все крутилося перед моїми очима — уривки фраз, сміх, вінегрет пар, що витанцьовували дивні «па» під кумедні звукові сигнали.

До мене несподівано підсів якийсь розпашілий хлоп у піджаку і білій сорочці, розчахнутій на круглому череві.

— А хто ця чарівна незнайомка? — грайливо запитав він.

Я пильно поглянула на нього.

Він єдиний здався мені більш-менш знайомим.

Невже — дядько Петро? Той самий, що відвідував мене в інтернаті? Якщо це так, то у нього мають бути спітнілі важкі долоні. О, я їх добре пам’ятаю на своїх тремтячих колінах…

Хлоп поклав свою руку мені на плече, і я здригнулася — долоня дійсно була вогка і важка, мов варена риба.

З його рота тхнуло алкоголем і тютюном. Я скинула рибу зі свого плеча і посміхнулась: зараз ніщо не заважає мені дати йому смачного ляпаса. Не те що тоді, коли сиділа в інтернатівській кімнаті «для гостей» і терпіла його слизькі прогладжування за пару яблук і плитку шоколаду, що він приносив. Хіба могла тоді сказати йому те, що сказала зараз?

А я красномовно процідила крізь зуби:

— П-п-пішов ти… — І почала збирати зі столу брудний посуд.

Це був єдиний спосіб вирватися з кімнати до кухні, де можна було б хоч трохи отямитись, ковтнути води з-під крану і переварити почуте і побачене.

— Нічого, нічого, облиште! — кинула мені через плече жінка-Весна, але за мить вже забула про мене, підхоплена до танцю кимось із чоловіків.

Я приязно кивнула, мовляв, нічого, я допоможу — і вийшла з тарілками на кухню. Звалила їх до рукомийника, відкрила кран, налила собі повну склянку холодної води.

І знову почула те ж запитання. Тільки цього разу голос належав тому, кого назвали Пашею:

— А ви хто? Щось я вас раніше тут не бачив…

Він пройшовся до вікна, відчинив хвіртку, закурив, розглядаючи мене крізь сині струмені ядучої «Прими».

— Приїхала на кілька днів, — пояснила я. — У мене тут неподалік семінар…

— А звідки? — не вгавав він.

— Я вже все пояснила господарям. Спитайте в них, — втомлено відповіла я. — Чи ви хочете подивитися мій паспорт?

Він зніяковів:

— Ну що ви. Вибачте…

Я теж вирішила дещо уточнити для себе і запитала:

— А ви, мабуть, розповідали про майбутню Олімпіаду?

— Звісно! — посміхнувся він. — А про що ж іще говорити? Зараз для всіх це подія номер раз!

— Так, «номер раз»… — іронічно промовила я. — Говорити — не робити. Говорити можна про все, що завгодно. Скажімо, про війну в Афганістані…

Він насупився.

— А що про неї говорити? Ми виконуємо свій інтернаціональний обов’язок.

— Ми? Свій? Обов’язок? Ви комусь зобов’язані? Це просто втручання в чужий дім! — сказала я.

— Але там геройськи гинуть наші хлопці! — вигукнув він і поглянув на мене з відкритою неприязню.

— Так… Але вони гинуть нізащо… — сказала я і вийшла з кухні.

Не чула, що він крикнув услід.

Не знала, куди мені подітися в цьому ґвалті, адже в моїй кімнаті на ліжку цілувалась якась парочка.

Подумала, що єдине місце, де могла б пересидіти цю вечірку, — дитяча кімната, де спить дівчинка.

Пішла туди. І з жахом побачила, що двері відчинено і там так само купчиться захмелілий народ.

Поглянула на годинник: пів на дванадцяту!

Я кинулася до зали. Там в напівтемряві танцювали парочки.

Біля вікна стояв той, кого слід би називати батьком. Перед ним вихилялася під музику руда жінка. В темряві не розгледіла її обличчя, але знала напевно: це — та сама тітка Зоя.

Я кинулася до нього:

— Де Вероніка?

Він поглянув на мене так, ніби бачив уперше.

— А-а, Вірка? — промимрив спроквола. — Певно, ганяє у дворі…

Я помітила, що він ледь тримається на ногах.

Дивно. Як це все було дивно…

Зовсім не схоже на те, що я могла собі уявити.

Я кинулася до дверей, швидко збігла униз, вискочила в чорнильну прохолоду охопленого ніччю подвір’я. Тьмяні відбитки вікон лежали на вологому асфальті, бузкові кущі в палісаднику розповсюджували свіжий густий аромат по всьому заокругленому просторі дворика, посеред якого самотньо висіла іржава гойдалка.

Я з тривогою роззирнулась довкола. Тиша. Двір виблискував зеленуватим світлом, приглушеним по кутках, ніби китайський паперовий ліхтарик. Зробила кілька кроків у бік арки, чудово пам’ятаючи, що за її межі мені не вийти, — і заклякла на місці від побаченого під деревом.

На лаві сидів той самий чоловік в темному плащі, а між його розсунутими ногами, повернута спиною до нього і обличчям до мене, стояла… Ніка, відкинувши голову назад. Її обличчям блукала відсторонена посмішка, голівка посмикувалась в руках незнайомця.

Страх і огида підступили до горла, мене ледь не знудило: чоловік незграбними рухами розчісував довге волосся дівчинки, намагаючись заплести його в косу. Захлинаючись від неприємного відчуття нереальності того, що бачу, я підбігла до цієї парочки.

— Ніко!

Обоє здригнулися, мов від пострілу.

Ніка неприязно зиркнула на мене з-під лоба.

— Ніко, що ти тут робиш? — строго сказала я, намагаючись роздивитися обличчя незнайомця.

Довге сиве волосся, досить охайне, рівною хвилею звисало з-під широких крис старомодного капелюха. Більше нічого не можна було розгледіти.

Ніка трохи відступила в мій бік, але дивилася набурмосено і винувато, ніби я відірвала її від якогось важливого потаємного процесу.

— Хто ви такий? — суворо запитала я, беручи дівчинку за руку.

— Це мій друг! — виклично сказала Ніка.

Але я хотіла почути його відповідь і з трепетом чекала на неї.

— Вибачте, — нарешті ніяково промовив чоловік, — я не хотів нічого поганого… Вона завжди така розпатлана…

Я розлютилася.

— А вам до цього яке діло?!

Чоловік опустив очі і мовчки знизав плечима.

— З вами я ще розберуся! — загрозливо промовила я і потягла Ніку до під’їзду.

Та неохоче поплелася за мною, махнувши чоловікові рукою.

Серце моє калатало, як перед інфарктом.

Що відбувається?!

Я силоміць затягла Ніку до під’їзду і знесилено зупинилася перед вікном на другому поверсі. Дихання у мене було таке, ніби я вантажила цеглу. Не знала, що їй сказати, про що запитати.

— Ніко, хіба тебе не вчили, що товаришувати з будь-ким не можна? — суворо сказала я. — Чому тобі розчісує косу цей старий маразматик?!!

В її очах засвітилися злі сльози.

— Він не математик! Він мій друг! — зціпивши зуби, промовила дівчинка. — А ти — ніхто…

Я вчасно зрозуміла, що суворістю нічого не доб’єшся, і обійняла її за плечі.

— Ну, добре, добре, вибач, — тихіше сказала я. — Просто я налякалась. Уже пізно, а ти не вдома. Сидиш із незнайомим дідом у дворі. Та ще він тобі коси заплітає… Погодься, це дивно.

Вона знизала плечима.

— Що тут дивного? Ми давно граємось разом.

Я з усіх сил намагалася стриматися, говорити якомога спокійніше:

— У що можна гратися з такою дорослою… я б навіть сказала — старою людиною? Що він з тобою робить?

— Нічого, — сказала дівчинка. — Розповідає різні історії, пригощає цукерками…

Ось, значить, як це почалося, подумала я — історії, цукерки… Все так, як буває!

Шкода, що я нічого цього не пам’ятаю. Все згоріло на тому вогнищі.

А ще шкода, що я не дитячий психолог і не знаю, як говорити на такі складні теми.

— Ніко, — ніжно промовила я, гладячи дівчинку по голові, - можеш мені розповісти, у що ви граєтесь? Можливо, я теж зможу погратися з вами? Будь ласка…

Дівчинка замислилась.

— Ну, добре, — нарешті вимовила вона. — Тільки не тепер. Потім.

Я сприйняла це за перемир’я і вирішила більше не турбувати її.

— Домовились, — сказала я. — Пішли додому. Вже пізно і час спати. Гості розходяться.

Якраз зверху залунали гучні голоси, цокання підборів, звук поцілунків, клацання замків. Повз нас пройшов веселий натовп, почулися вигуки: «О, Вірочко, як ти виросла!», «А де ж ти, мала, пропадала?», «Віршика нам не почитала!» і таке інше. Звісно, жодне запитання не передбачало відповіді. Натовп процокав повз нас.

Грюкнули двері.

Запала тиша.

Ми почали підніматися нагору. Перед останніми сходинками Ніка смикнула мене за руку і жалібно сказала:

— Будь ласка, не кажи нічого — там! — Вона кивнула на двері нашої квартири.

Звісно, я і не збиралася нічого говорити, але про всяк випадок запитала:

— Чому?

— Тому, що вони нічого не зрозуміють… — прошепотіла Ніка і додала з якимось недитячим сумом: — Як і ти…

— Але я спробую зрозуміти, — пообіцяла я і штовхнула двері.

…У квартирі витав застояний запах їжі і тютюну. Весна (для себе я вирішила називати її поки що так) і та руда жінка, Зоя, що лишилася допомагати, зносили на кухню посуд. Побачивши нас, вона радісно сказала:

— Нарешті! - І звернулась до мене: — У нас прохання: нехай Віра сьогодні поспить у вашій кімнаті, я поставлю розкладачку. А то вона, — Весна кивнула на руду Зою, — запізнилася на свою електричку. Не заперечуєте?

Звісно, я не заперечувала, а Ніка радісно кивнула у відповідь, змовницьки підморгнувши мені.

— Тоді швиденько вмиватися — і в ліжечко! — скомандувала жінка.

Я спіймала себе на думці, що сприйняла команду так само, як і Ніка, — ледь не кинулася до ванної наввипередки.

— Але ж, — зауважила я, — дівчинка не вечеряла…

— Точно! — схаменулася Весна. — Пішли, Вірочко, я тобі дам салату. Тільки тихо — тато спить.

Я пішла до кімнати. За якийсь час, поки дівчинка їла і вмивалася, в двері постукала Зоя, внесла розкладачку, почала застеляти енергійними рухами.

Я уважно стежила за нею. Вона була огрядна, з широкою спиною і масивними стегнами, литки ніг схожі на перевернуті пивні пляшки, волосся густе і, певно, жорстке, мов дріт. Від неї пашіло силою і здоров’ям.

Помітивши мій погляд, вона обернулася:

— Ліля сказала, що ви зняли кімнату на кілька днів…

Я втомлено кивнула.

День видався надто довгим, а враження від нього — мов дві непід’ємні валізи, котрі я ніяк не могла поставити на землю. Попри це вони продовжували накопичуватись.

Я дивилась на цю жваву молодицю і намагалась пригадати: чи з нею пов’язана вся подальша маленька трагедія нашої родини?

— Що ви на мене так дивитесь? — запитала Зоя, поправляючи простирадло.

— У вас гарний колір волосся… — сказала я.

— Це хна! — радісно повідомила Зоя. — Іранська хна! Чудовий засіб зробити волосся яскравішим.

— А ви часто тут ночуєте? — закинула вудку я.

— Часто. Я живу в передмісті, і, коли затримуюсь, Ліля з Вадиком лишають мене тут. Вони мені, як рідні.

Ще побачимо, подумала я, хто тут кому рідня!

— Ну от, здається, все, — сказала жінка, розправляючи ковдру. — Ви вже вибачте за тимчасову незручність.

О! Як я тебе скоро «вибачу», подумки посміхнулася я, мало не здасться! Але попри це чемно кивнула і побажала доброї ночі. Зоя пішла, граючи сідницями.

Я залізла під ковдру і почала чекати на Ніку. З ванної ледь чутно линув її сміх і плескіт води. Потім все стихло.

Швидше за все, це в мене просто відключився слух. Я вже ні на що не могла реагувати і закрила очі.

Заснула миттєво. Навіть не чула, як лягла Ніка.

Але день (а точніше — вже ніч) на цьому не скінчився.

Це лише здається, що втома спонукає до міцного сну. Насправді ж мій сон тривав не більше, ніж півгодини. Прокинулась я так само легко, як і заснула.

Розплющила очі і вперлася поглядом в дивні сплетіння тіней на стелі. Закортіло підняти руку, витягнути палець і поводити ним у повітрі, мов олівцем, повторюючи цей мудрагельний візерунок. Щойно я так подумала, як побачила, що це вже робить дівчинка на розкладачці. Її простягнута догори рука світилася, мов фосфорна, а тоненький вказівний пальчик виводив у повітрі складні вензелі…

— Ніко, — прошепотіла я, — чому ти не спиш?

— Я малюю, — так само пошепки відповіла дівчинка. — Бачиш, мій палець світиться?

— Це від місячного сяйва, — сказала я. — Треба повісити на вікно фіранку.

— Не треба. Тоді візерунки зникнуть.

— Але через це світло ти не спиш. А діти мусять гарно спати, адже уві сні вони ростуть! — пояснила я.

— Нехай собі ростуть, — сказала Ніка. — Якщо я завішу Місяць фіранкою, він образиться і більше не прийде.

Ну, так, як я могла забути — ми ж товаришуємо з Місяцем! Я сумно посміхнулась.

— Ніко! — знову пошепки покликала я. — А ти обіцяла розповісти мені про свого друга. Можеш зробити це зараз?

Я боялася, що дівчинка не захоче нічого говорити. Але вона повернулась до мене. Її підведене над подушкою обличчя засвітилося, мов намальоване.

— Можу, — довірливо сказала вона. — Але для цього треба спочатку щось показати.

Я зачаїлась, аби знову не налякати її своїми дорослими підозрами.

— Що ти хочеш показати?

— Зараз, почекай!

Вона тихо зісковзнула з розкладачки, навшпиньках пройшлася в куток кімнати, де стояла етажерка з книгами. Пройшлася пальчиками по книжках, навмання намацуючи потрібну.

Я напружено стежила за її рухами: що вона там шукає? Дівчинка взяла з нерівного ряду одну з книжок, погортала її і витягла зсередини невелику прямокутну картонку.

Швидкими кроками босих ніг продріботіла до мого ліжка.

Вмостилася поруч, турнула з подушки Димку, котра, до речі, пречудово влаштувалася там на ночівлю, і сунула мені до рук клаптик прямокутного картону. Я наблизила його до місячного світла.

Це було те, що з півсторіччя тому називали дагеротипом: на цупкому картоні було зображення якогось сімейства. Отже, це знімок. Він був укритий зеленкуватою патиною часу, але відчувалося, що картка зроблена сумлінно, «на віки»: картон не гнувся і не ламався. В кутку виведено вензель «Майстерня І. Сіренка». Світлина була досить чітка, подекуди старанно підмальована і відретушована.

Зворушливе сімейне фото початку сторіччя: батько, мати і дівчинка років десяти. Батько, як годиться, сидить у кріслі, позаду стоїть мати, поклавши руку йому на плече, дівчинка трохи виступає вперед. Усі вбрані так, мов зібралися до церкви. Певно, так воно і було — зайшли знятися після якогось свята. На батькові — довгий піджак без коміра, з-під якого видніється візерунок вишиванки, штани заправлені у високі і начищені до блиску чоботи. Голова поголена, над вустами — густі підкручені вуса.

На жінці ошатна сорочка, кілька низок намиста, на голові — хустка, накручена вигадливим тюрбаном, широкий пасок в кілька шарів щільно охоплює тонкий стан, з-під груботканої картатої плахти виглядає край мереживної сорочки.

Дівчинка одягнута так само. Тільки намиста менше, а трохи розпатлані коси вільно спадають аж до талії. Її рука лежить на коліні батька. Обличчя всієї трійці напружені, урочисті і якісь нетутешні — таких зараз днем з вогнем не знайдеш.

Я погладила світлину долонею. Вона була гладка, без жодної подряпини. От вміли ж робити! Давно вже немає на світі цих людей, а світлина лишилася майже такою, якою і була.

Я вже казала, що не люблю старих світлин, відчуваю до них пересторогу, замішану на страху, — через те, що ці шматки паперу здатні пережити закарбованих на них людей. І понести їхні образи по світу — безіменні і невідомі.

— Ну? — відірвав мене від роздумів шепіт Ніки.

— Що? — не зрозуміла я.

— Ти неуважна, — докірливо промовила дівчинка. — Ти…

Вона не встигла договорити, як я несподівано зрозуміла те, що вона намагалася пояснити без слів — цим шматком старого картону. І вкотре за цей короткий час задихнулася, мов ковтнула нерозбавленого спирту: дівчинка на фотокартці й дівчинка, що сиділа поруч зі мною, мали одне обличчя! Ні, помилитися я не могла, вони були схожі, як близнюки, як дві краплі води, — точніше і банальніше не скажеш!

Я піднесла фото близько до очей, жадібно всотуючи кожну знайому рису, і не могла знайти бодай двох відмінностей. Навіть коси розкинуті по плечах, мов дві подерті шуліками змійки.

Задоволена ефектом, Ніка забрала фотографію, ніжно обтерла її об сорочку.

І завмерла, очікуючи на запитання.

Доки воно пролунало, я мусила зібрати докупи всі свої мовні здібності. Запитала якомога спокійніше:

— Це наші… тобто ваші родичі?

— Не вгадала! — засміялась дівчинка. — Це Марія.

— Хто така Марія?

— Наречена Богдана Ігоровича.

— Хто такий Богдан Ігорович? — намагалася повільно докопатися до істини я.

— Мій друг, якого ти налякалась… — промовила дівчинка, кивнувши за вікно, ніби там на лаві досі сидів той чоловік в чорному плащі.

— Боже мій, дівчинко, що ти верзеш? — нарешті вибухнула я, затинаючись так, як ніколи, аж зуби цокотіли. — Благаю, поясни все негайно!

Я тормосила її за худенькі плічка. На якусь мить здалося, що в її очах промайнула недитяча зверхність.

Якби я могла надавати їй добрячих стусанів! Жахлива дитина! Чи — божевільна? Цього ще не вистачало!

Ніка обійняла мене за шию і почала заспокійливо гладити по спині.

Я дивилась на її освітлене Місяцем обличчя, тоненькі руки в широкому вирізі рукавів нічної сорочки, на довгі ніжки-патички, схрещені, мов у павучка.

Дівчинка в колі світла здавалася такою ефемерною, ніби зітканою з шовкової нитки.

— Ти вразлива, — нарешті вимовила вона. — Тому я тобі нічого не розповім.

Вона рішуче забрала в мене з рук фотокартку, перебралась на свою розкладачку і з головою накрилась ковдрою. І більше не видала ані звуку.

…Я заснула лише під ранок, коли місячне сяйво перетворилось на сірі рвані клапті. Копирсатися у власній пам’яті не мало ніякого сенсу — щось випало з неї незворотно. Мені лишалося тільки спостерігати, слухати і чекати…

Як цікаво влаштована дитяча пам’ять!

Згадала, як одного разу спілкувалася з безпритульним хлопчиком. З якою любов’ю він розповідав про свою матір — закінчену алкоголічку, про батька-рецидивіста, які посилали його на вулицю жебрачити і відбирали гроші, щоб купити пляшку. Якими цікавими видавалися йому вуличні пригоди, нові знайомства, дружба, набуття досвіду. Чи не подібне відбувалося з Нікою? Я поки що не могла відповісти на це запитання. Я лише змусила себе абстрагуватися від дивності ситуації.

Прокинувшись, довго лежала, слухаючи, як біля скроні вуркоче Димка. Розкладачка вже була зібрана.

З кухні линули приглушені голоси.

Двері тихо прочинилися — зазирнула Зоя. Помітивши, що я не сплю, зраділа:

— А ми снідаємо. Долучайтесь!

Я подякувала і вказала очима на зібрану розкладачку:

— Вероніка з вами?

— Ні. Її вранці сусіди забрали з собою на дачу. Пару днів нехай діти побігають на свіжому повітрі. Вам на котру на роботу?

Я відповіла, що скоро маю бігти на чергове засідання. Зоя кивнула і зачинила двері.

Отже, дівчинки не буде два дні. У мене є час провести інші дослідження.

Погано лише, що я забула переодягтися в стару сукню. Доведеться ходити містом в напівпрозорому топі, який Ніка цілком справедливо сприйняла за комбінацію.

Я швидко одяглась, вмилась, привела себе до ладу і вийшла на кухню.

За столом, заставленим вчорашніми салатами, сиділа вся трійця.

— О! А от і наша загадкова квартирантка! — радісно вигукнув Вадим. — Вчора ви зробили справжній фурор! Петро вже телефонував, цікавився вами! Каже: якась неземна істота!

— Сідайте! — сказала Весна. — Зараз швиденько поїмо, та треба розбігатися.

Вона поставила переді мною тарілку, налила чаю.

— Ви науковець? — запитала Зоя. — Чим ви займаєтесь?

— Плануванням майбутнього, — навмання відповіла я.

— Як цікаво! — вигукнули жінки.

— А що його планувати? — засміявся Вадим. — Його вже заплановано. Як сказав двадцять років тому товариш Хрущов: «У 1980 році радянський народ буде жити при комунізмі»! Певно, «фокус не вдався» і все перенесено ще на двадцять років? Нову версію готуєте?

— Ну, ми вже до того не доживемо… — розтягуючи слова, сказала Зоя. — Через двадцять років буде кінець світу…

— То ви плануєте кінець світу? — не вгавав Вадим.

— Ніякого кінця світу не буде, — посміхнулась я.

— А що ж тоді буде?

— Капіталізм…

— Ви жартуєте? — підозріло примружився він.

— Ні, - серйозно сказала я.

Всі трійця напружено принишкла.

— Цікаво… — промовив Вадим. — І що ж тоді будуть робити такі, як ми, — прості смертні?

— Такі, як ви? — зітхнула я і вирішила перейти на жартівливий тон. — Торгувати на ринках, потерпати від криз, носити марлеві пов’язки проти пташиного грипу, дивитися дурні серіали, говорити про ціни…

— Не дуже цікаві у вас прогнози, — посміхнувся Вадим.

— …їздити за кордон, навіть емігрувати, — додала я, згадавши, де і коли зустріну його через двадцять років, — розпродавати фабрики і заводи, купувати закордонних футболістів, пити коктейль «Малібу» на Канарському узбережжі…

— Та ви що?!! — цілком серйозно перейнялися обидві жінки. — І це все ви зараз прораховуєте? А хто ж таке дозволив?!

— Це поки не розголошується, — з таємничим виглядом сказала я. — Сподіваюсь на ваше розуміння.

Жінки кивнули, чоловік знову засміявся:

— Утопія! Зрушити з рейок цю машину неможливо.

— А проте вона зрушиться! — упевнено сказала я.

Більше я нічого не могла їм сказати. І прикусила язика.

— У нас тут неподалік живе один старигань, який розповсюджує подібні думки, — суворо сказав Вадим, — Тільки ви на семінари ходите і, судячи з вашого вигляду, не бідуєте, а він з десяток років відсидів за «антирадянщину». Лютий дід. Ми тримаємось від нього подалі…

— «Ми»! — гнівно зиркнула на нього очима Весна. — Ми — так, а от твоя донька бігає за ним, мов цуценя. — І, пояснюючи свою думку, звернулася до мене: — Вподобав Вірку цей дивак — нічого не можемо зробити! Вірка ходить за ним і ходить. То молоко йому треба купити, то хліба — «тимурівський рух» нібито. Але я відчуваю — тут щось не так! Задурить їй мізки…

— Вона така сама моя донька, як і твоя! — відказав Вадим. — А якщо заборонити — ще гірше. Нехай допомагає.

— А якщо він маніяк? Педофіл?!

Власне, вона озвучила мої перестороги.

— Хто-хто? Маячня! Він просто старий дурень.

Вони засперечалися.

А я подумала, що зовсім втратила будь-який контроль над своїм минулим. Ніби у мене його і не було.

Слава Богу, сніданок закінчився. Зоя зазбиралася на електричку.

Вадим взявся її проводити. Це не пройшло повз мою увагу. Весна почала складати брудний посуд до мийниці.

Я подякувала і теж заквапилась «на семінар».

В запасі було ще два дні, поки дівчинка повернеться з дачі. Вирішила перевірити теорію Івана Олександровича: перед тим як вийти з квартири, поклала в сумочку капець Ніки.

Якщо вже він сказав «капець» — нехай так і буде!

…Двір вже не дихав таємничою тьмяною прохолодою, як це було увечері. Залитий по вінця сонячним світлом, він нагадував поверхню люстерка, на якій, мов темні острови у воді, лежали глибокі тіні від кущів і дерев. Я забула взяти з собою сонцезахисні окуляри, і тому все світло, сконцентроване у дворі, вдарило мені в очі. І я побігла по розпеченому жовтку, наче по сковорідці, до спасенного острівця, утвореного тінню «мого» дерева довкола «моєї» лави.

Там сиділа тітонька Ніна з першого поверху і Нахал Нахалич (я його одразу впізнала. Звали цього старого Михайло Михайлович, але влучне прізвисько приклеїлось до нього раз і назавжди).

Біля тітоньки стояло її незмінне знаряддя — таз із білизною, яку вона щойно зняла з мотузок.

Я присіла поруч, щоб дати очам звикнути до світла.

Крім того, мені треба було налаштуватися на перехід в «старе місто» і я хвилювалась: не дуже-то вірилось в магічну силу старого дитячого капця.

Привіталася.

Обидва з величезною зацікавленістю поглянули на мене. Тітонька Ніна, оглянувши моє вбрання, поставила питання руба:

— Ви з Прибалтики?

Ага, у нашому дворі чомусь усі захоплювались Прибалтикою і все незвичайне пов’язували саме з нею. Парфуми «Дзінтарс», плетені вовняні пальта, шовкові хустки, окуляри-хамелеони і особливий акцент, який ми копіювали, здавалися верхом «красивого закордонного життя» і викликали повагу.

— Так, з Прибалтики! — з поважним виглядом відповіла я, й відповідь цілком влаштувала тітоньку.

Що я пам’ятаю про цю жінку? Тільки те, що її син — красень і розумник — загине на війні в Афганістані.

— Син пише? — ніби вгадуючи мої думки, звернувся Нахал Нахалич до сусідки.

Мабуть, своїм вторгненням на лаву я перервала плин їхньої бесіди.

— Пише, хоч і нечасто, — зітхнула тітонька Ніна. — Пише, що годують добре… Що все буде гаразд. Питає про Марту — цю вертихвістку. Я, звісно, не пишу, що вона вже заміжня…

— Нічо, хлопець молодий — все ще попереду, — сказав Нахал Нахалич.

Я опустила очі, відчуваючи заштрик гострого сорому за те, що знаю напевне: попереду на Миколку чекає куля. І тут я вже нічим не зараджу…

Пожувавши повітря губами, Нахал Нахалич цілком виправдав у моїх очах своє прізвисько.

— Наллєш борщику мені? — запитав він у тітоньки Ніни. — А я тобі тазика в дім занесу.

Сусідка кивнула, і вони підвелися.

Нахал Нахалич схопився за таз, але чи то випадково, чи навмисно зронив з нього на землю рушника. Довелося тітоньці самій перехопити своє багатство. Вони рушили до під’їзду і розтанули в світлі сонця, мов дві чорні цятки.

Я притисла до грудей торбинку з капцем і підвелася з лави. Мені треба було зробити три кроки в бік арки, до якої я ніколи не доходила.

Тепер мусила подолати цю відстань, вийти за рамки двору, не ламаючи межу часу. Я глибоко вдихнула гаряче повітря, заплющила очі, зробила три кроки вперед і…

…і вийшла!

Вийшла в інший маленький дворик, де так само під грибками стояли дитячі «пісочники», висіли на заіржавілих трубах старі гойдалки і мотилялася на вітрі білизна. Посередині височіли дерев’яні голубники, подекуди тулилися до під’їздів «Запорожці».

Перетнувши кілька подібних дворів, я вийшла до тролейбусної зупинки. Вона лишилася на тому ж самому місці.

Звісно, їхати довелося «зайцем», адже в кишені не було жодної радянської копійки. Кондукторка, поглянувши на мої джинси і топ, не наважилася підійти. А я відчувала себе голою, адже люди весь час позирали в мій бік — жінки підібгали губи, хлопці і чоловіки посміхалися. Один просто-таки прилип до мене, напираючи на спину.

І раптом я згадала трагедію всього свого життя, про яку з віком розповідала з посмішкою: коли вчилася в старших класах і долала відстань до школи в транспорті, жодного дня не обходилось без того, щоб до мене ззаду не притулився якийсь маніяк. Тоді мені здавалося, що увесь світ складається з таких тролейбусних маніяків.

От і зараз подих незнайомця за моєю спиною викликав той самий страх і ті ж неприємні асоціації: я стою в закороткій шкільній формі, ледь дихаючи, а хтось липкою долонею обмацує мої сідниці. Обернутися — лячно і соромно. Зробити зауваження — вище моїх сил. А сили зникають, випаровуються. Потім цілий день відчуваєш на собі огидну луску цих дотиків. І власне безсилля. Одного разу я таки наважилась обернутися і побачила над собою обличчя чоловіка років сорока, в окулярах, зі шляхетними залисинами на скронях. Воно було таким посереднім, звичайним і навіть доброзичливим, що я розгубилася, адже очікувала побачити за своєю спиною вовкулаку. Він зосереджено дивився за вікно, ніби його блудливі руки не мають до нього жодного стосунку.

Тепер мені навіть здалося, що упізнала цю огидну, тлусту, невиразну пику.

— Прибери лапи! — крізь зуби проциділа я.

Він злякався, відсахнувся.

— Я давно за тобою стежу, гнидо педофільська! — сказала я. — Торкнешся хоча б однієї дівчинки — урию!

Його чоло вкрилося дрібним потом.

Він відсахнувся.

Якби знати раніше, які вони лякливі!..

Цілком задоволена собою, я почала розглядати місто, що пропливало за вікном. Таким зеленим я його не бачила!

Більше того, дерева і кущі були розлогі, розкуйовджені, непричесані і саме цим — прекрасні і живі. Одна з вулиць рясно всіяна маленькими райськими яблучками. По ній ходили жінки і діти з кошиками, збирали їх на варення…

Вийшла там, де, пригадується, мав бути «центр». Роздивилася по усіх боках.

Не знаю, з чим порівняти те, що відкрилося моєму зору. Потрапляння на іншу планету?

Місто не було таким барвистим і калейдоскопічним, яким я його знала. За кольором — досить монотонне, з перевагою на користь сірого та зеленого. Менше скла і металу, менше блиску, менше тих речей, на яких можна було б зупинити око. Ніяких білбордів, рекламних щитів, мало вуличних кав’ярень під парасольками, ресторанів, менше машин. І, здається, людей так само вдвічі менше.

Я завернула до невеличкого скверу і сіла біля фонтана. Впізнавала і водночас не впізнавала цей сквер, повз який проходила майже щоденно. Посередині на невисокому п’єдесталі стирчав бюст Карла Маркса — синюшне, вкрите плямами патини, обличчя. Таке, певно, буває у мерців на стадії розпаду.

Бр-р-р… Мене охопила незатишна думка: а якщо я не повернусь? Навіть у свій старий двір! Я вийшла за його межі, а він — зник?! Що тоді робити?

А якщо дійсно лишуся тут назавжди — куди податися? До кого звернутись? Кому пояснити, хто я така?

Чи не загнала я саму себе в пастку, виходу з якої немає? А якщо немає, то… ох… як прижитися тут, коли у тебе немає жодного документа, грошей і житла?

Тепер я відверто пошкодувала, що наважилась на цей небезпечний експеримент. Хотілося пити. Через кілька годин захочеться їсти. Чи просто почути хоч один знайомий голос…

Ще ніколи не відчувала такої самотності.

Повз мене пройшла група молодих людей.

Ця весела балакуча зграя повернула мої думки в інший напрямок. Господи, десь тут ходить дев’ятнадцятирічний Миросик!! І Томочка! І ця дивна стара — Аделіна Паулівна. Вона, звісно, ще працює у своєму четвертому управлінні і фарбує вуста морквяною помадою. Певно, десь тут, в нетрях міста, є багато і інших людей, котрих я знаю.

Але — стоп! Вони ж не знають мене! А як пояснити їм, хто я така?

Це не можна пояснити навіть власним батькам!

Одне слово, я тут сама. Сама, мов Нейл Армстронг на Місяці! І всі люди для мене — інопланетяни. Я сиджу в центрі місячного кратера, де рухи уповільнені й тіні пропливають наскрізь, мов риби у водах океану. І моторошно дивитися на них, адже знаєш, що частково перебуваєш у місті мертвих…

Ось пропливла жіночка років сорока в яскраво-синьому «модному» костюмі: широкий блузон, скроєний за фасоном «летюча миша», спідниця-«олівець» до середини коліна, босоніжки на платформі. На вустах — яскраво-червона помада, довгі широкі «стріли» на повіках а-ля Нефертіті. Зачіска — «атомний гриб».

Красива жінка, сповнена енергії і сил. Я жахнулася: зараз, тобто в МІЙ час, їй — сімдесят чи більше. І все — в минулому: цей літній день, і цей синій костюм, і ці «стукалки» на платформі. І тонка талія. І вузькі литки…

Все спотвориться, все піде в пісок часу. І цей пісок обліпить її з усіх боків, притрусить лице, занурить у безвихідь туги і нездоров’я.

Я ковзала прискіпливим поглядом по перехожих. Подумки прибрала з вулиці тих, кому «за п’ятдесят», — доволі бадьорих чоловіків і жінок, що поспішають на роботу. І скверик спорожнів. Навіть немовлята в візках у моїх очах перетворилися на майже ровесників. Повилазили з пелюшок і засіли з сигаретами та пивом на сусідніх лавах. І над всім цим осередком часу височіла синя пика Карла Маркса…

Тікати! Негайно повернутися!

Розповісти про все Миросю, здатися лікарям! І більше ніколи не їздити на ту околицю.

Я встала з лавки. Страшно хотілося пити. Але навіть випити квасу з круглої бочки ціною в п’ять радянських копійок не було за що. Дивилася на людей божевільними очима, мов Іхтіандр, що надовго залишив свою водну стихію.

Хотілося несамовито закалатати у стіни будинків із криком: «Випустіть мене звідси!!» Ось що означає «нема з ким сісти — хліба з’їсти». Або попросити в когось хоча б ковток води.

Перед моїм внутрішнім зором, мов неонова вивіска, випливла адреса: «вулиця Жовтнева, будинок 7»…

Мов у гарячці, я вхопилася за задню кишеню своїх джинсів і намацала там… вчорашній бублик. Вчорашній? Тому бублику нині було плюс тридцять років! Від цієї думки я зареготала, мов божевільна, аж матуся з візком сахнулась і поквапилась швидко проїхати повз мене.

…В тролейбусі знову їхала «зайцем», сказавши кондукторці: «Икск’юз мі, ай дон’т андерстенд». Вона подивилась на мене переляканими очима і швидко пройшла далі. Я подумки посміхнулась. Мені були знайомі ці перелякані чи опущені долу очі «наших за кордоном». Звісно, звідси до того часу було ще далеко і народ їздив хіба що до Болгарії по профспілкових путівках, які дозовано видавали «передовикам виробництва». Але навіть через двадцять років тінь цих переляканих поглядів ще міцно лежала на обличчях наших туристів. Ніхто не звик дивитися прямо, а тим більше — посміхатися. Просто посміхатися перехожим чи вітатися в крамницях.

Я поглянула на пасажирів. Усі вони їхали з зосередженими обличчями, готові в будь-яку хвилину дати відкоша один одному чи здійняти ґвалт, видерти зубами своє «місце під сонцем» — ближче до вікна.

…На вулиці Жовтневій майже нічого не змінилось із «вчорашнього» дня, хіба що старенька церква мала більш пристойний вигляд і майданчик у дворі майорів білими прапорами білизни. Таке враження, що по всіх околицях тривала капітуляція. Звісно, подумала я, пральні машини з сушкою мали не всі…

Що ж я йому скажу? «Дайте мені попити»? Абсурд.

«Я вчора була у вас. А тепер прийшла повідомити, що ваша теорія цілком реальна?»

Теж абсурд на межі божевілля.

А якщо піти тим самим шляхом, знову представитись журналісткою газети і попросити коментар щодо аномальних явищ?

Але я не знаю: чи писали про аномальні явища тридцять років тому? Хоча, здається, були такі рубрики на зразок «Удівітєльноє — рядом».

Це слушне рішення. Зрозумівши, як діяти, я зайшла до під’їзду і одразу нерішуче зупинилася: сьогодні робочий день, якщо його нині ще не поперли з роботи, то навряд чи він буде вдома.

Доведеться чекати до вечора, доки я не помру від голоду і спраги. Але не тільки це змусило мене стишити кроки. Відчула неймовірне хвилювання, мов йду на побачення.

Дурна, сказала я самій собі, просто тобі до рук йде пригода — вперед!

Піднялася на потрібний поверх, ще раз прокрутила в голові першу репліку: «Доброго дня! Вибачте, що турбую вас без попередньої домовленості…» Далі скажу, що працюю в газеті… м-м-м… ну, скажімо, у «вечірці» і маю завдання зробити з ним, як із молодим перспективним вченим, невеличке інтерв’ю. А далі — побачимо. В кращому випадку — поставлю пару запитань і попрошу попити, в гіршому — просто не застану його вдома. Чи — навпаки.

Дзвінок на дверях не працював.

Довелося постукати…

Але перед тим я дістала з кишені бублик, ніби він дійсно міг бути символом довіри чи — як він там сказав? — перепусткою.

Начепивши бублик на палець, чекала, чим розв’яжеться ця задачка. Але, здається, вона не збиралася розв’язуватися. Я стукала і стукала. Аж доки не відчинилися двері навпроти.

З них визирнула бабця. В руці вона тримала ключ.

— Нарешті, - сказала вона без найменшого здивування. — А то я вже збиралася до магазину за молоком — думаю, ну, як ніхто не прийде протягом двадцяти хвилин, піду.

Вона простягнула мені ключ.

— А-а-аллле… — Від несподіванки мене знову заціпило.

Бабця лагідно поглянула на мене, вочевидь, вона не чекала пояснень.

— Заходьте, заходьте! Іванко скоро буде, він завжди залишає мені ключі — для своїх друзів. До нього багато людей приїжджає. Не стояти ж їм у під’їзді!

Нічого ж собі! Але я вирішила без жодних запитань прийняти «правила гри» і взяла ключ.

Бабця приязно покивала мені головою і зачинила двері.

Я лишилася стояти на сходах з чужим ключем в руках і не знала, що робити. Як взагалі можна лишати свої ключі — для будь-кого? Зараз би так вчинив хіба що хворий на голову.

Але цікавість взяла гору і я встромила ключ у шпарину.

…Все тут було, як і тоді. Трохи менше фотографій на стінах, трохи більше книг, той самий круглий стіл і зелений абажур лампи. Через те що я «нещодавно» тут була, відчула себе, мов удома. Пішла на кухню — там було чисто і прибрано. Щоб нічого не зрушити зі своїх місць, ковтнула води просто з носика чайника і повернулась до кімнати, присіла на край стільця.

Скільки доведеться чекати? Води я попила. Може, встати і піти, повернувши ключ тій же бабці?

На стіні тихо цокав годинник. Знову йти в місто у мене не було ніякого бажання. Принаймні тут я відчувала себе затишно.

Я схилила голову на руки.

…Здавалося, проминуло лише кілька хвилин, але, коли розплющила очі, кімнату вже огорнули сині сутінки. Розплющила — і одразу наштовхнулась на… погляд.

Навпроти мене за столом сидів чоловік. Він так само поклав голову на схрещені на столі руки і з цікавістю дивився на мене. Його очі були на рівні моїх очей. Я ще не могла втямити, чи це мені сниться, чи я дійсно прокинулась в цій кімнаті, куди увійшла, мов злодюжка.

Очі були ті самі — лукаві і хитрющі. Вони світилися посмішкою. Знайомою посмішкою. Якусь мить ми вивчали одне одного. Потім я поволі підвела голову. Він вчинив так само. Не вимовив жодного слова. Розглядав мене, навіть я б сказала — всотував моє лице цими лукавими очима.

Я зніяковіла.

Що маю сказати?

Все вилетіло з голови.

От дурна! Я ж щось мала сказати!

Пауза була така сама, як і вчора, тобто — тоді, коли він відчинив мені двері…

«Доброго дня! Вибачте, що турбую вас без попередньої домовленості…» Точно! Так я мушу розпочати свою промову. Але надворі вечір. А яка взагалі може бути «попередня домовленість», якщо я забралася в його квартиру самотужки та ще й заснула, мов у себе вдома?!

— Я хочу їсти… — сказала захриплим від сну і хвилювання голосом.

Вимовила це досить плавно, без звичного «заїдання платівки».

Він радісно посміхнувся (довкола його обличчя, як і вчора, засвітилися тисячі осяйних ліхтариків!) і зітхнув з полегшенням, ніби перед ним ожила воскова лялька.

Що він має на це зробити? Запитати — хто я, яким чином потрапила сюди. Попросити документи.

Перевірити, чи всі речі на місці.

Він кивнув на мою руку:

— Це обручка?

Я поглянула на свій палець — на ньому було надягнуто бублик (обручку, до речі, я ніколи не носила).

Я засміялася, вже знаючи, що він не питатиме документів.

— Це чарівний бублик, — сказала я. — Ним я відчинила ваші двері!

— Я люблю бублики, — сказав він.

— Знаю, — сказала я. — А крім бубликів у вас щось є?

Він заметушився:

— Зараз перевіримо! Принаймні в холодильнику вчора були яйця. Але я можу зганяти до магазину.

— Не треба нікуди ганяти. Обійдемося яйцями, — сказала я і додала з посмішкою: — Якщо вони там були… вчора.

Перейшли до кухні.

Він заметушився, дістаючи з холодильника продукти. Вивалив на стіл все, що там було, — сир, яйця, масло.

Я помітила, що у нього тремтять руки.

Він повернувся до плити.

Я дивилась на його спину, шию, окреслену двома зворушливими впадинками.

Він вправно готував яєчню, сковорідка шкварчала і розповсюджувала спокусливі аромати.

Мені здалося, що спостерігаю все це тисячу років.

— Чому ви не питаєте, хто я? — запитала я.

— Навіщо? Якщо ви прийшли — гадаю, ви знали, куди йдете…

Так, дійсно, я це знала. Тільки не знала — навіщо? Води попити? Чи побачити його знову — без фланелевої сорочки і стоптаних капців, таким, яким він був зараз і… на тій фотографії.

Певно, я дійсно втратила розум, адже мені здалося, що запросто можу підійти до нього і обхопити руками спину, притиснутися до неї щокою, відчути її тепло — і в цьому не буде нічого протиприродного.

Ніколи зі мною не траплялося нічого подібного. Щоб ось так — одразу?

З іншого боку, подумки посміхнулася я, нині мені все дозволено! Адже, за великим рахунком, — мене немає! Я бігаю десь там, по дачі своїх сусідів, збираю квіти, ловлю метеликів і п’ю на ніч молоко…

Справа була зовсім не в тому, що мені закортіло вагомого підтвердження присутності в цьому часі, чи есперименту, чи захисту. Ні. Відбувалося щось дивне: відчула себе так, ніби я давно жила тут.

Те ж саме відчула, коли прийшла сюди вперше, а згодом — удруге, але тоді це відчуття виникло на рівні підсвідомості. І часом виринало спогадом приємності, затишку, спокою, зацікавленості, якогось незрозумілого щему в грудях. Але ніколи не доходило до чітких думок, а тим більше — дій.

Як зараз.

А як же Мирось?! Ця невчасна згадка неприємно штрикнула серце.

Але інша послабила напругу: Мирось зараз сидить десь на даху — чи де, він казав, полюбляв пити вино з друзями? — і гадки про мене не має! Більше того — він ходить зі своєю Томочкою, можливо, спить з нею, обіцяючи одружитися після інституту. Чемний, правильний, іронічний, впевнений у собі Мирось, який завжди знає, чого хоче. Мирось, який не вагаючись здасть мене в «дурку», щойно розповім про свою пригоду. Ні, не думатиму про нього зараз! Подумаю потім.

Зараз же мене цікавило одне: чи відчуває цей дивак те саме, що я?

Міркуючи таким чином, не помітила, що на кухні все стихло — жодного звуку, навіть сковорідка припинила шкварчати. Він завмер, продовжуючи стояти до мене спиною.

Не знаю, скільки спливло хвилин, коли почула його стишений, тривожний голос:

— Ви — тут?…

Цього було достатньо, аби зрозуміти: відчуває!

— Може, перейдемо на ти? — сказала я.

Він обернувся до мене з полегшеною посмішкою:

— Думав, що ти мені примарилась. Примарилась — і втекла.

— У «лазівку»? — посміхнулася я.

— Що? — не зрозумів він.

— Хіба ти не знаєш? — лукаво промовила я і вирішила трошки пожартувати, повторивши те, що нещодавно чула в цій же квартирі: — Є гіпотеза, що простір спільно з часом має спіральну будову по часовій координаті… Це виглядає приблизно так…

І я зробила те, що робив він: відірвала від газети смужку, нанесла на неї «вісь часу», намотала на палець і проколола в одному місці зубцем виделки. Він дивився на мої маніпуляції широко розкритими очима і мовчав.

— Плин часу тягне нас в одному напрямку — з минулого до майбутнього, і ми безсилі навіть пригальмувати в ньому, — вела далі я, згадуючи і повторюючи його ж недавні слова, почуті тут. — Але якщо піти перпендикулярно — потрапляєш в «лазівку» і…

Очі його розширились, він хитнувся.

Навіть здалося, що він непритомніє. Це був чудовий привид підійти і зробити те, що хотіла зробити… Він міцно обійняв мене. Я відчула, як сильно він тремтить і… як затишно знаходитись в його обіймах.

— Ти… ти… сказала те, над чим я давно працюю, але не міг так точно і так просто сформулювати! Ти теж в це віриш?!

Тепер я відповіла цілком впевнено:

— Вірю.

— Це неймовірно! І все, що відбувається зараз, — неймовірно. Ти прийшла до мене… — Він обережно взяв моє обличчя в руки, повернув до себе, і мене освітило таким світлом, що я заплющила очі. — Я знав, що ти прийдеш…

…Його дотики проростали в ній, пускали корені, мов дерева, обплітаючи і проникаючи в кожну клітину. І вона поволі почала розчинятися в ньому, як цукор у склянці з водою. Танула, втрачала відчуття власного тіла, своє таке непересічне «я», давній егоїзм «брати і отримувати», дослухатися лише до себе. Все, все відпало.

Вона стала невагомою, як світло.

Адже він огортав її світлом.

Вона стала водою, адже він огортав її теплими хвилями — і сам був, як море.

Вона стала музикою.

Адже він грав на ній без жодної фальшивої ноти.

Ще ніколи у неї не виникало почуття такої шаленої, майже нереальної спорідненості. Завжди щось заважало — чи то запах чужого тіла, чи поквапливість, з якою до неї торкались, чи то якісь специфічні вигуки і слівця, що дратували. А тут було повне відчуття сполучених посудин.

Вони просто перетекли одне в одне без будь-якого зовнішнього подразника.

Все, що він робив, було заради неї.

Тільки заради неї…

Вона згадала, як в дитинстві падала в траву, обхоплюючи руками землю, і відчувала, як крізь переплетені судини цієї трави в неї втікає дивне і невідоме почуття повного злиття з природою, з чимось сильнішим і правдивішим, ніж те, що можна вимовити словами. Він дав назву цьому відчуттю — дар любити. І все стало на свої місця. Він сказав: «Є — стосунки, а є — любов. Стосунків в мільйон разів більше, ніж любові». Вона ніколи не замислювалася над цим!

Дійсно, все, що вона бачила довкола себе — серед людей, — усе, що здавалося любов’ю, цим затертим і тисячу разів повторюваним словом, котре вимовлялося без жодного сумніву на весіллях і усіляких родинних заходах, здебільшого виявлялось саме «стосунками». Сімейними, дружніми, скандальними, сталими, прагматичними, швидкоплинними, благородними, брутальними, обридливими, позашлюбними, діловими, партнерськими, високими і низькими, важкими і легкими, зацикленими, егоїстичними, виваженими, нудними, буденними. А любов була просто любов’ю і не потребувала епітетів…

…«Кожна мить з тобою — така щільна, мов крапля води, що плаває в невагомості. Не розтікається, не падає донизу, не розбивається, не спливає. Завдяки тобі я знаю одну важливу річ. Вона відкрилася переді мною, як найголовніша істина, як тлумачення Біблії, як розуміння усього потаємного, що може відкритися лише обраним: тепер я знаю, що таке любов. Як знаю і те, що її сутність і сенс відкривається далеко не всім. І не залежить від чогось зовнішнього. Любов — дар, який живе всередині кожного, але може ніколи не розкритися. Так і лишається до кінця життя — якоюсь мізерною, зіщуленою і навіть зайвою клітиною. Адже жоден промінь не освітив її, не дав їй життя, не окропив живою водою. Я не бачила жодної різниці між стосунками і любов’ю, як не бачать це мільйони інших. Ти навчив мене бачити цю величезну різницю. Стосунки — тривають, любов — живе. Вона завжди свіжа, її неможливо замулити ніякою буденністю. До любові неможливо звикнути! В цьому і полягає перевірка, що ти маєш — любов чи стосунки. Ти, саме ти, навчив мене цього.

Але якби в тобі самому не було цього дару — нічого б не відбулося!

Вибач, що піддаю нас такому випробуванню. Тобі знову доведеться чекати. А я не знаю, чи зможу повернутися…»

Поставила крапку.

Згорнула папірець трикутником і роздивилась по сторонах. Вранішнє світло вже повзло по стінах, ще п’ять хвилин, і настане новий день. Зовсім інший новий день, в якому і я буду іншою. І потім, коли він мине, і потім, коли минуть мільйони днів від цієї ночі.

Я зняла зі стіни фотографію, погладила її пальцем, перевернула і відтисла цвяшки, обережно вийняла скло і картон, що утримували його. Заклала лист між картоном і світлиною і так само обережно поставила все на свої місця, повісила картку назад, на стіну.

Більше за все мені хотілося повернутися до спальні, влізти під ковдру, пірнути під його руку, знову врости в нього, відчуваючи себе у безпеці.

Але у мене була ще купа невирішених справ, які не могла перекласти навіть на нього. Я тихо одяглася і нечутно вийшла за двері.

Замок клацнув надто голосно.

Я стрімголов помчала по сходах.

І мчала без зупинок ще пару кварталів, доки вистачало дихання і сил, аби не повернути назад…

…Було близько шостої ранку. Я не сідала в транспорт — куди поспішати? Якщо і варто кудись бігти — так це назад, туди, де зараз, певно, панує відчай. Але знала: це все зможу виправити пізніше. В цьому випадку не може бути ніяких «якби». І ця впевненість надавала сил просуватися все далі і далі від будинку.

Йшла, мов у невагомості чи уві сні, долаючи силу спротиву, яка тягнула мене назад. Так, певно, йдуть по пустелі чи по тундрі, вгрузаючи в пісок чи в сніг…

Тротуарами їхали поливальні машини, забарвлюючи повітря райдужними струменями води.

Вранішнє місто — порожнє, прозоре, гулке; я чула кожен свій крок. Треба було б десь присісти і нарешті поміркувати над тим, що відбулося і що буде далі. Повертатися до свого будинку зараз не має ніякого сенсу — що я там робитиму зранку? Але куди податися?

Мені спало на думку піти до університетського скверу — того самого, де усього кілька днів тому зустрічалася з Олегом. Трохи зорієнтувавшись на місцевості, зрозуміла, що пройшла вже чималий шлях і той сквер знаходиться зовсім поруч. Там можна буде просидіти до обіду, а потім вирушити «додому» — у мене ж є ключі. Ну і, звісно, перепустка-капець лежала в сумці.

Я почала підійматися вгору по алеї — тій самій, по якій покотилося те «яблуко спокуси», що за ним так необачно побігла…

У сквері вже вирувало життя: на лавах сиділи бабусі, для кого ця вранішня година була часом обіду, котили візочки молоді матусі, вигулювали песиків мешканці з ближніх будинків. І повсюди галасливими зграйками купчилася молодь — я пригадала, що зараз триває літня сесія.

Знайшла вільну лаву і сіла, дослухаючись, як гудуть ноги, — все ж таки я подолала чималу відстань. Тепер можна прийти до тями, навести лад в думках. Хоча ніякого ладу там не було! Не могло бути.

Я заплющила очі. Здається, тільки те й роблю, що сиджу на безкінечних лавах в безкінечному просторі, мов якась кішка, котра пересувається з місця на місце у пошуках свободи.

Що сталося цієї ночі?

Найбанальніше формулювалося просто: я вперше зрадила Мирославу.

Натомість тепер маю цілісність попри те, що втратила решту — здоровий глузд, стабільність і прагматизм. Але я втратила все це ще тоді, коли згодилась поїхати в двір свого дитинства. А, як кажуть, знявши голову — за волоссям не плачуть. І хіба можна плакати, якщо саме тут на мене зрушилась… любов?

У тому, що це любов, не було жодних сумнівів.

У тому, що з Мирославом стосунки, — теж.

Тепер я чітко розуміла шалену прірву між цими поняттями. Згадала, як поволі складалися ці стосунки, як шліфувався кожен камінчик спільного існування, як притиралися всі грані, згладжувалися кути, як виставлялися прапорці «моя-твоя територія», узгоджувалися звички. Це була шалена праця по виробленню сучасного партнерського існування за всіма законами науки про психологічну сумісність двох рівноправних сторін.

І в цьому було досягнуто неабияких успіхів. Навіть присутність у житті вірної Томочки ми з Мирославом розглядали з філософської точки зору. Ми ніколи не підвищували одне на одного голос, бо це було «неінтелігентно». Не ревнували, адже вважали це демонстрацією зневаги до «свободи особистості». Стримували емоції. На перших порах, коли вони в мене зашкалювали і я влітала до кабінету чоловіка, захлинаючись власним голосом, чула від нього розсудливе: «Тихіше і — по суті!» Потім взагалі навчилася «тихіше і по суті», тобто — ніяк.

Головними для нас були спокій і збереження «власних територій».

Я ледь не плюнула собі під ноги! Чорт забирай, як могла жувати цю траву?! Забути смак того, що бентежило з юності: навіжене, майже тваринне бажання жити лише на високих обертах — порушувати всі території і правила?! Можливо, мене просто здолав страх висоти і змін?

А чи була наша зустріч з Іваном випадком — тоді і тепер? Якщо сказати точніше: тепер і тоді?

…Вона запитала в нього про це вже під ранок, коли в обох склеювалися очі, але страх заснути пересилював сон і втому.

— Я думаю, що випадок — підрозділ закономірності, - серйозно сказав він, притискаючи її до себе так міцно, що вона знову почала задихатися.

— Так, як у нас із тобою?

— А хіба ні? — Він замислився і почав фантазувати: — Дивись: вранці ВОНА надягає блакитну сукню, і та здається ЇЙ недоречною, адже на вулиці йде дощ, і ВОНА повертається, аби переодягтися. В цей час ВІН виходить в якусь кав’ярню повечеряти, але згадує, що забув на столі гаманець, — і повертається за ним. Разом ВОНИ витрачають п’ять-десять хвилин — ті самі, невипадкові, що вплинуть на подальший розвиток подій. Потім ЙОГО улюблена кав’ярня — назвемо її… «Ля Перла» або «Синій кінь» — виявляється зачиненою, і ВІН прямує далі…

— А що в цей час робить ВОНА?

— ВОНА? Вона виходить на поріг свого будинку і йде в тому ж напрямку у якихось справах. Йде під дощем — сама на порожній вулиці.

— А далі?

— А далі відбувається так: «Любов вискочила на них з-за рогу і вразила, мов злодій…»

— Ого! Звідки ти знаєш?! Хіба ця книга надрукована?! Де?

Її зовсім не дивували його вигадки, адже сама наплела купу нісенітниць, від яких було солодко в роті. Її вразило те, що тут, у вісімдесятому, він читав «Майстра і Маргариту».

— А ти де її дістала? — лукаво запитав він, і вона зрозуміла, що ледь не втратила пильність.

Не очікуючи на відповідь, він додав:

— Я прочитав у «самвидаві» — за одну ніч.

Вона пригадала стос макулатури, яку батьки збирали, аби отримати талон на повне зібрання Анн і Сержа Голон.

Ніякого «самвидаву» у них не було…

— Отже, ми познайомились на вулиці? — прошепотіла вона в самісіньке його вухо.

— Ага. Сто років тому. Через те я одразу впізнав тебе, коли побачив сплячою за моїм столом…

Ох, якби вона могла сказати, як давно вони знають одне одного!

Але вона лише посміхнулась:

— Це нормально — знайомитись на вулицях?

— Зазвичай я не дивлюсь на перехожих. Але у тебе не було парасольки…

— Я була мокра і виглядала жалюгідно?

— Ми обидва були мокрі на порожній вулиці. Хіба поганий привід для знайомства?

— Тут вільно? Можна присісти біля вас?

Я розплющила очі.

Перед лавою стояв якийсь чемний старигань з шаховою дошкою під пахвою. Не одразу зрозуміла, чого він хоче. Ще була там, в спальні, в обіймах, у маренні наяву.

Я кивнула. І від цього поруху з-під моїх повік вилились два довгі струмки, скотились зі щік під підборіддя. Навіть не уявляла, що сльози можуть випікати на обличчі такі болючі стежки!

Старий вибачився і без жодного слова прошкандибав далі.

А на мене знову зрушився потік свідомості, який відкриває потаємні шлюзи лише в певні хвилини, аби винести на поверхню те, що в нормальному житті здається безглуздим і незрозумілим, — свої справжні бажання і мрії.

Чого вона хотіла?

…Мати великий дім, в якому безліч кімнат. Щоб в одній було розкидано фарби — мільйони різних тюбиків! І щоб в ній стояли мольберти із недомальованими картинами, адже закінчена картина означає маленьку смерть.

В іншій — все для шиття: клубки ниток і подушечки-їжачки, утикані срібними голками.

В третій вона різьбила б з дерева своїх маленьких божків, яких бачила серед лісу в дитинстві, в четвертій на дубовому столі стояв би великий «Ундервуд», на якому б вистукувала безкінечний роман, кожна частина якого починалася б словами: «Бог є любов…»

В п’ятій — всі стіни заставлені книжковими полицями без дверцят, аби вона могла витирати з книг пил якомога частіше, перебираючи їх. Старовинні і нові, вони б розмовляли з нею багатьма мовами — і з кожною вона б проживала нове життя.

В шостій вона поставила б величезне ліжко — таке широке, що на ньому вздовж і впоперек могло б улягтися з десяток людей. Адже вона любила спати, розкинувшись, як колись давно, коли, набігавшись у дворі, засинала просто на траві в палісаднику. І крізь сон відчувала, як в ній проростає трава.

Думала: чому світ сповнений всім, чим завгодно, — ворожнечею, заздрістю, пиятикою, бійками, побутом, плітками, очікуванням судного часу — всім, крім любові, яка могла б одразу поглинути, розтрощити весь цей непотріб на купу дрібних скалок?

Так, це було: вона лежала на пружній траві, занурювалась у неї, вкорінювалась пальцями в її рясне плетиво, і їй здавалося, що цей струм, що йде від землі і трави, проникає досередини і кожна клітина тіла вібрує в ритмі своїх тремтливих глибинних рухів.

Це було те саме відчуття, яке Ніка пережила сьогодні вночі! Так от звідки воно починається — з несвідомого дитинства. Коли ти ще не можеш дати назви своєму дару.

Ось чому вона завжди думала, що робить щось не те і не так, як усі, - і через це мусить соромитись і стримувати себе. Адже мало хто з мешканців двору чи навіть усього міста міг знепритомніти від любові. Не конкретно до когось, а ось так, впускаючи в себе землю, траву, повітря і зливаючись з усім цим, мов земля, трава, повітря. Це відчуття було настільки сильним і прекрасним, що вона хотіла роздати його іншим!

Всім. Найницішим — аби вони підвелися, найжорстокішим — аби вони стали воском, бридким — аби вони засвітилися зсередини, втомленим — аби вони відпочили, хворим — аби вони видужали. Її, ніби спиця, наскрізь пронизувала незбагненна любов до всього, на що падав погляд.

Могла годинами стояти, втупившись поглядом в якусь кольорову пляму на стіні, що потрапила під промінь сонця, або, задерши голову, застигнути під деревом і розглядати кору, мандрувати усіма її звивинами і борознами, уявляючи, що це шляхи в інші світи.

Вода і вогонь говорили до неї, скалка від розбитої пляшки світилася, мов діамант, а візерунки на старому килимі, що висів над ліжком, моделювали казкове майбутнє. Але так було лише у дитинстві. І все це називалось — любов…

…Все, про що я говорила до нього цієї ночі, падало на такий благодатний ґрунт, що могла б говорити і мовою ацтеків — він усе одно зрозумів би.

Суть і сенс того, що називається любов’ю, чітко постали переді мною, мов записані в якусь вищу книгу, — з такою ясністю і простотою, що я задихалася від глибинного пізнання і від цієї чіткої і зрозумілої простоти.

Любов не знає сумнівів, вагань, напівтонів, розрахунків. А присутність хоча б одного з цих чинників ставить її під сумнів. Єдине, що йде з нею в парі, - страх смерті…

Мені ще треба було пізнати суть смерті і слави. Не важливо, хто чи що дасть мені ці знання, — відчувала, що, відкривши любов, піду далі. Тим більше що саме любов була «ключиком» до всього іншого. Пізнавши суть любові — пізнаєш, що таке Бог. Пізнавши суть любові — пізнаєш музику і слово, зрозумієш мистецтво, без якого людина перетворюється на маленький сірник, що горить лише одну мить. І зникає безіменним.

Невже я знала це раніше?

Невже та дівчинка знає це — зараз? Адже звідки, з яких глибин я вирила всі ці думки? Любов виявилася лише каталізатором того, що я знала підсвідомо і про що свідомо забула.

Суть смерті і слави… Смерті, як рідної сестри любові, адже страх втрати надходить лише тоді, коли маєш, що втрачати.

Слави, як бажання жити вічно, або краще сказати — залишити бодай мізерний штрих на землі. І в жодному разі не треба плутати це з марнославством.

Стоп, стоп, стоп, подумки зверталася я до тих невідомих сил, що заволоділи мною, дайте ще трохи часу в цій «лазівці» — і я збагну все, що не встигла за роки своєї дорослості. Про що забула в метушні і гонитві за тимчасовим…

Вкотре я відчувала, що голова моя розколюється. Тяжко було від того, що залишила Івана. Але повернутися не могла. Тоді все піде не так!

Скажімо, дівчинка того нещасливого дня сяде в авто — і загине разом зі своїм другом та його родиною. Адже це життя, що тривало ТУТ, було її життям. Її, а не моїм. І я не могла забрати його собі! Інтуїтивно я розуміла, що перебувати в одному місці одразу в двох іпостасях неможливо — хтось один має зникнути. Мені просто ненадовго випав щасливий квиток, який маю використати з максимальною користю і — якнайшвидше.

Решта — потім.

Думаючи про це, я заспокоїлась.

…Університетський сквер вже був переповнений зграйками студентів. Одні чекали на початок іспиту, інші виходили на лави покурити і роздивитися свої оцінки в заліковій книжці.

Неподалік якась дівчина гірко плакала в оточенні подруг, поруч троє хлопців розпивали пиво «Жигулівське», ховаючись за відкинутими кришками пластикових портфелів-«дипломатів».

От було б кумедно, якби серед них був Мирослав, подумала я.

Юний, дев’ятнадцятирічний, можливо, навіть прищавий Мирослав, якому я запросто можу зробити зауваження суворим голосом «дорослої цьоці»: «Юначе, розпивати алкогольні напої в громадських місцях заборонено!»

А, власне, чому кумедно?!

Цілком реально!

Я весь час забувала про курйозність свого становища. Про те, що можу робити все, що завгодно, вдаватися до будь-яких містифікацій. Емоційна гойдалка кидала мене з боку на бік. Я ледь не заплескала в долоні: точно! Доки є час, вдамся ще до однієї пригоди. Зрештою, не можна втрачати таку можливість!

Отже, спочатку згадаймо, на якому курсі може вчитись мій майбутній чоловік. Він казав, що в тому році закінчував другий. Точно: другий курс філософського факультету. Вони ж з Томочкою неабиякі філософи! Навіть зараз не можуть обійтися без розлогих дебатів.

Я підвелася з лавки: досить сидіти! У мене є ще одна дивовижна можливість використати своє «цікаве» становище в цьому часі!

Вирішила зайти до університету, подивитися розклад іспитів другого курсу і навідатись до дверей екзаменаційної аудиторії.

Я йшла крізь гомінливі гурти студентів, що штовхалися біля розкладів, помічаючи на собі зацікавлені погляди, — все ж таки виглядала досить дивно. Для викладача — надто виклично, для студентки, що прийшла на іспит, — нетипово. Мій відкритий шифоновий топ відверто бентежив юнаків, це було очевидно. Дівчата теж пропікали поглядами мій «прикид» і «хаєр».

Другий курс складав іспит з політекономії на третьому поверсі, в аудиторії номер 304. Якщо врахувати, що Мирослав — людина обережна, не думаю, що пішов «здаватися» у перших рядах.

Я піднімалась знайомими сходами, безпомилково загортала в провулки довгих коридорів, доки не опинилася перед аудиторією з потрібним номером.

Стала біля вікна і дуже пошкодувала, що на мені немає звичних темних окулярів — крізь них я завжди влучно стріляла очима, підмічаючи те, що незручно роздивлятися впритул.

Добре, що на підвіконні лежала якась стара газета. Я зробила вигляд, що мені конче потрібно прочитати статтю. Поверх сторінки з цікавістю розглядала галасливий збуджений натовп, сприймаючи чи не кожного хлопця за Мирослава.

Нарешті серце шалено затріпотіло, підказуючи правильну відповідь: з аудиторії виходив юнак в окулярах. У нього була охайна стрижка, брюки з бездоганними «стрілками» і біла сорочка. Таким самим я його і уявляла! Мирось завжди опікувався своєю зовнішністю і здоров’ям, їв лише корисну їжу, тримався у формі. І зараз виглядав охайно, навіть святково.

З натовпу до нього кинулася дівчина, яку я не помітила одразу в барвистій зграї інших студенток. Невже — Томочка?!

Звісно, вона! Найвишуканіша дівчина на курсі, як з гордістю казав Мирось. У нього завжди все мало бути «найкраще» — оцінки, одяг, жінки. У Томочки вже тоді (тобто — зараз!) була гладка зачіска, а не ті «воронячі гнізда», через які я не помітила її одразу і котрими пишалися модниці. Сукня також вирізнялася стриманістю фасону і елегантним сірим кольором. Пригадую, вона розповідала, що шила сама і обирала фасони, розглядаючи фотографії голлівудських актрис. На шиї — низка штучних перлів. Усе — елегантне, витончене.

Ох, знову подумала я, ну чому він не одружився з нею? Чого йому бракувало?

Поверх газети з цікавістю спостерігала, як дівчина підбігла до юнака, схопила за обидві руки, з хвилюванням зазирнула в вічі. Він мовчки склав великий і вказівний пальці кружечком (його улюблений жест!) — мовляв, все «ОК».

Томочка радісно цьомкнула його в щоку. Вони про щось жваво загомоніли, обговорюючи свої оцінки. Їх обступило ще кілька студентів, розпитуючи Мирося про настрій викладачів.

А я напружено вирішувала, як зробити, щоб вони звернули на мене увагу.

Хто я для них — доросла тітка, нехай навіть і трохи дивна. І яке діло двом молодим людям до цієї тітки, чим я можу їх зацікавити?

Хіба що якоюсь оригінальною балачкою. Певно, вони і зараз полюбляють потеревенити про все незвичайне.

Зграйка студентів відкотилась від цієї пари, кинувшись до наступного щасливця, котрий виходив з дверей аудиторії.

Мирось дістав свою залікову книжку, і вони наблизились до широкого вікна, біля якого я й стояла. Я нашорошила вуха.

Томочка взяла з рук Мирося його «заліковку» і піднесла ближче до світла.

— «Добре», — розчаровано вимовила вона і зітхнула. — У мене «відмінно». На чому ти зрізався?

— Рішення двадцять п’ятого з’їзду КПРС, — сказав Мирось. — Але більше, ніж на «четвірку», я й не розраховував. Усе нормально.

— Ну, це треба було просто гарно зазубрити. Це питання чи не в кожному білеті…

Це було те, що мені було потрібно, аби невимушено вступити до розмови.

Згадала, як в шостому чи сьомому класі вчителька історії, досить навіжена жінка, змусила нас визубрити напам’ять кілька абзаців з промови генсека Брежнєва. Навіщо це було нам потрібно, вона не сказала, просто підіймала кожного, аби ми «відбарабанили» ці абзаци, мов «двічі по два».

Звісно, я зі своєю мовною вадою проголошувала зазубрене півгодини!

Це була така шалена муштра, що ті рядки пам’ятаю досі.

Вчителька мала рацію: потім, принаймні коли я «плавала» на якихось іспитах з суспільно-політичних наук, ті два абзаци (принаймні до певних часів) завжди рятували — вони були універсальні для будь-якої ситуації. Отже, тепер я вирішила поділитися своїм досвідом з «молоддю».

Я з поблажливою посмішкою відірвала погляд від газети (до речі, лише тепер помітила, що тримаю її «догори дригом»!) і, максимально стримуючи язик, аби він не поскакав попереду кожної літери, яку я вимовляю, повільно звернулась до Мирося:

— Д-д-дівчина має рацію! Якщо хочете знати, зубрити часом буває досить корисно!

Вони зі здивуванням поглянули на мене.

У Мирося був такий погляд, що я злякалася: невже він мене упізнав?!

Хоча це був погляд, яким на мене накидали всі особи чоловічої статі і який, швидше за все, стосувався вмісту мого викличного шифонового топу. Мирось не став винятком. Поки ця парочка не оговталась, я повела далі:

— Можу поділитися своїм досвідом!

І розповіла історію з навіженою вчителькою.

- І що, — здійняв брови Мирослав, — ці визубрені абзаци вам знадобились?

— Звісно! — посміхнулась я. — Я їх цитувала на кожному кроці! По-перше, це займало чималу частину часу на іспиті, по-друге, ніхто не міг сказати, що це невірно. По-третє, до цих формулювань я додавала свої коментарі. І «п’ятірка» гарантована!

— А що то за абзаци? — поцікавилась Томочка.

— Зараз виконаю цей номер! — змовницьки підморгнула я і проказала монотонним голосом: — «Двадцять п’ятий з’їзд КПРС визначив подальшу програму послідовного підйому матеріального і культурного рівня радянського народу на основі пропорційного і динамічного розвитку народного господарства…»

Все це я вимовила на одному подиху, без жодної зупинки, дивуючись тому, як довго може сидіти втовкмачена в юну і свіжу голову абракадабра. Адже ці завчені багато років тому фрази лізли з мене механічно, мов перекручене м’ясо з м’ясорубки.

Вони розсміялися.

— Хіба таке можливо повторити?!

Я додала ще два завчені абзаци з того ж репертуару.

— Ну от, вчіться, діточки, — серйозно промовила я. — До речі, це вам знадобиться року до… — я замислилась, — вісімдесят сьомого чи навіть восьмого включно!

— Дійсно, чудова порада! — згодилась Томочка. — Можна будь-який білет починати цим текстом — не промахнешся!

— А чому лише до вісімдесят восьмого? — підозріло запитав Мирось.

— Потім почнеться інше життя… — невизначено сказала я.

— В якому сенсі — інше?

Вони дивилися на мене двома парами розширених від цікавості очей — майже так само, як кілька днів тому мешканці квартири номер 8 на моїй околиці.

Я зробила вигляд, що пропустила питання повз вуха.

— Вибачте, — нарешті наважилась задовольнити цікавість Томочка. — А ви хто? Наш новий куратор? Чи вчитесь на заочному?

Я зрозуміла, що гачок закинуто, цікавість виникла і має перерости в дещо більше і що тепер можу клеїти будь-якого дурня.

І вже сьогодні ані Томочка, ані мій дорогенький Мирослав не зроблять мені жодного зауваження!

— Помиляєтесь, — загадково промуркотіла я. — Вважайте, що я ваш випадковий співрозмовник. А сюди мене занесла доля і… спека: в цих університетських стінах завжди прохолодно. До того ж немає нічого кращого, як погомоніти з випадковими співрозмовниками. Чи не так?

Вони слухняно закивали головами і обмінялися швидкими поглядами. О, я знала, що значить це переглядання: я здалася їм цікавим «людським матеріалом». Чудово!

І я повела далі:

— Принаймні я не знаю більшої комфортності, ніж говорити з людиною, яка тебе не знає і якої не знаєш ти. Але мусиш якийсь час перебувати з нею під одним дахом. Це все одно, що розмовляти з Богом. Ви коли-небудь розмовляли з Богом?

Здається, у Мирося відвалилася щелепа, він категорично похитав головою і хотів щось відповісти, але я не дала йому вимовити ані слова, махнула в повітрі рукою і посміхнулася:

— Неправда! Немає такої людини в світі, яка з НИМ не розмовляє!

— Я не розмовляю, — впевнено сказав Мирось.

— Неправда. А у кого сьогодні вранці ви просили гарної оцінки? — посміхнулась я. — Чи скажете, що такого не було?…

Мирось зніяковіло мовчав.

— А-а-але ж… — від хвилювання Томочка навіть почала затинатися так само, як я. — Але ж Бога немає.

Я знову зобразила котячу посмішку:

— Це ви кажете зараз. Після іспиту з політекономії. Цікаво, що ви скажете років через двадцять…

— Навряд чи ми змінимо свої переконання, — суворо сказав Мирось.

Я подумки розсміялася. Але навіть подумки це вийшло надто голосно: сміх так і стрибав з моїх очей. Згадала, як буквально позавчора він з розумним виглядом переконував Томочку в зворотному…

— Люди, що живуть на цій земній кулі, всі різні, - продовжувала я. — Серед нас є навіть папуаси! Вже не кажучи про різних диваків, злодіїв і збоченців. Є хворі, здорові, мільйонери, жебраки, грішники і святенники, вчені і кретини… Одне слово, можете розвинути цей перелік, як завгодно. Худі і опасисті. Брюнети і блондини. Американці і… албанці. І між всіма нами величезна різниця, часом — прірва. Нездоланна прірва у всьому. Але є лише одна схожість: з НИМ принаймні хоч раз говорив кожен!

— Точно!!! — розширила очі Томочка.

Вона дивилася на мене з захватом.

Мирось виглядав розгубленим. Він напружено шукав аргументів і нарешті вимовив приглушено:

- І… Сталін… розмовляв?…

— Ще б пак! — впевнено сказала я, хоча регіт просто душив мене зсередини. — Не сумніваюсь — була мить, коли він верещав до НЬОГО, мов пацюк!

Зависла пауза. Вони напружено осмислювали почуте.

Я тим часом поглянула за вікно, де на протилежному боці вулиці висіли плакати з портретами тієї когорти, яку мої батьки шанобливо називали «члени Політбюро». Сказавши «а», треба казати далі, подумала я і продовжувала говорити цілком серйозно:

— Якби всі вони, — вказала рукою за вікно на ті велетенські портрети, — одразу знали, що коли-небудь усе ж таки доведеться відповідати, у них би не було таких задоволених пик.

— Кого ви маєте на увазі? — запитав Мирось, простеживши поглядом за моєю рукою.

Я подумала, що перегнула палицю. Ще здадуть мене до найближчого відділку міліції за розповсюдження крамольних думок серед свідомої радянської молоді.

Я опустила руку і вирішила бути обережною.

— Всіх, хто вважає за можливе розпоряджатися чужим життям…

Вони були достатньо заінтриговані. Але збурити свідомість двох студентів-атеїстів не було моєю метою.

Вони дивилися на мене, як на слона, що несподівано з’явився посеред Хрещатика.

Томочка стояла з напіввідкритим ротиком, з якого мило поблискували її білі гострі зубки. В очах Мирося світився захват.

Вони були малі і наївні. І дуже підходили одне одному. А можливо, таку ілюзію створювала красуня Томочка. Принаймні в її присутності Мирось набував значущості і виглядав солідно.

Я бачила, що вони б залюбки поспілкувалися зі мною ще трошки, і вирішила віддати ініціативу в їхні руки. А тому глибокодумно замовкла, відвернувшись до вікна. Вони знову перезирнулися — я відчула спиною їхній мовчазний діалог.

За мить вони озвучили його:

— Чи можемо ми запросити вас на каву? — сказав Мирось.

— Відсвяткуємо іспит! — з благоговінням в голосі додала Томочка.

— Навіть не знаю… — з вдаваною неохотою відповіла я. — У вас, певно, купа своїх справ…

— На сьогодні — ніяких справ! — весело сказав Мирось. — Ходімо! Я пригощаю!

Остання фраза мені особливо сподобалась, адже у мене, як я вже зазначала, не було ані копійки.

І, відверто кажучи, страшенно хотілося випити кави…

Ми пішли довгим прохолодним коридором на центральні сходи, вкриті затоптаною килимковою доріжкою.

Я мимоволі поринула в цю призабуту наелектризовану атмосферу іспитів, коли здавалося, що твоє життя залежить від легкого розчерку в заліковці. А весь час до здачі ходиш на ватяних ногах, язик в роті розпухає від жаху. Хода моїх супутників була легкою: вони вижили!

Краєм ока я помічала, як Томочка весь час намагається вхопити Мирося за руку, а він з лагідною відстороненістю потискає і відпускає її тендітну лапку.

Пробившись крізь спітнілі натовпи студентів, ми нарешті вийшли на перехрестя. Мирось кивнув на протилежний бік — там на перетині вулиць містився гастроном. Біля нього купчились різного роду громадяни, здебільшого — ті ж студенти, що відбули навчальні тортури.

Я зрозуміла, що гастроном і є та «кав’ярня», де ми мали випити каву. Інших кав’ярень поблизу не спостерігалось.

Зайшли досередини. Біля прилавку вилася довга вервечка спраглих. Обслуговувала одна продавчиня в біло-сірому халаті і грайливій накрохмаленій короні в збитому коконі волосся.

Вона нагадувала багаторуку індійську богиню Калі, адже одночасно виконувала купу справ. Зі здивуванням я помітила, що кавового апарату тут немає — лише широка металева таця з розігрітим піском і десяток-другий маленьких «турок».

Приймаючи замовлення, продавчиня кілька секунд поводила «турками» в піску і майстерно відривала їх від цієї «пательні» рівно в мить кипіння, розливала по філіжанках з відбитими ручками (мені пояснили, що ручки філіжанок працівники гастроному псували навмисно, аби їх не крали). Одночасно продавчиня нарізала по два-три шматочки ковбаси чи сиру величезним кинджалом, загортала їх в цупкий сірий картон, зважувала на вагах, брала гроші, відраховувала здачу, відмірювала на око по п’ятдесят-сто грамів горілки, розливала в чарки коньяк, перегукувалась з завсідниками закладу, приймала товар — тістечка у великих картонних ящиках, підписувала накладні.

Гамір в черзі стояв неймовірний. Щасливці виринали з натовпу, несучи в руках паперові квадратні тарілки зі своєю здобиччю, і прилаштовувались з ними на високих круглих стійках-столиках, через які в гастрономі взагалі не було де яблуку впасти.

Мирось вказав нам очима на вільні місця довкола стійки, а сам пірнув у натовп. За моїми розрахунками, стояти йому випадало не менше сорока хвилин.

Так ось що означає тут «запросити на каву», подумала я. Вся ця атмосфера здавалася мені екзотичною.

Ми з Томочкою пробилися до стійки і зайняли ліктями побільше місця. На нас гнівно засопіла парочка синюшного вигляду, що поглинала з картону ковбасу, густо намащену гірчицею. З-під столу вони розливали у філіжанки горілку, яку, вочевидь, принесли з собою.

Побачивши мою розгубленість, Томочка підбадьорила мене:

— Тут чудова кава! А черги — завжди. Не зважайте, ми вже звикли. Інше місце — далеко. Та й не таке комфортне…

Отже, для них це було звичне і комфортне місце.

Нормальненько…

Запах розпеченого асфальту, рукотворна кава, ці побиті вищерблені філіжанки з розчерком «Общєпіт», хтиві роти, що припадали до кружалець рожевої, мов попка немовляти, ковбаски, шурхіт промасленого коричневого картону, тихий спів за однією з круглих стійок, блаженні вирази облич, об’єднаних під дахом цього доісторичного «сільпо», — все говорило про миті безхмарного і бездумного щастя, де немає місця боротьбі за життя, де завтрашній день гарантовано схожий на минулий. І через те єдина радість — ось так пити каву в гастрономі на розі вулиць, гомоніти і мати на те час. Купу часу, видовженого, мов тінь після полудня, часу безкінечного і не напакованого, мов валіза, мільйоном справ. Часу, що зупинився і стоїть, мов пам’ятник посеред скверу, — і не може зійти зі свого п’єдесталу, аби сказати: «Поховайте та вставайте…»

Хвилі запахів і звуків накривали мене з головою.

— Вам зле? — почула я турботливий голос Томочки.

Я поглянула на неї і в черговий раз замилувалась її вишуканістю, жіночністю і схожістю на голлівудську кінозірку 50-х.

Але серце стислось від жалю. Я таки не помилялась: ані тепер, ані потім в ній не було жодної зазубринки, що за них полюбляють чіплятися чоловіки. Це ніжне створіння, що стояло переді мною, думаючи, що знайшло собі оригінальну і освічену співрозмовницю, вже відтепер було приречене на самотність. Через свою правильність запеклої відмінниці? Надмірну відданість першому-ліпшому? Через легковажність свого обранця? Через брак досвіду? Через мене???

Треба негайно виправляти ситуацію! Доки Мирось стоїть в черзі, витираючи спітніле чоло бездоганно складеним в чотири рази носовичком.

І я поставила питання руба:

— Ви його любите?

Томочка перелякано зиркнула мені в очі і ніяково опустила погляд в кавову калюжу на столику, ніби хотіла остудити. Вона не звикла відповідати на такі прямі запитання.

Мені так закортіло говорити правду, правду і лише правду, що я вже не контролювала себе:

— Дорога моя, доки не пізно, тікайте від нього. Цей хлопець промучить вас все життя, до старості, до безвиході. Одружиться з молодою лише тому, що вона носить коротесенькі спідниці і брутально плюється крізь зуби, а ще тому, що з нею гарно займатися сексом. А ви будете носити пиріжки йому та його дружині й ніколи не дізнаєтесь, що таке справжнє щастя. Вам буде здаватися, що воно запечене у ваших пиріжках разом із печінкою, грибами чи сиром. Між вами немає нічого спільного, крім підпису викладача у заліковках. Це єдине, що вас об’єднує. Повірте, я знаю, що кажу. Вважайте, що я провидиця, гостя з майбутнього, відьма, старша сестра, стерво, — байдуже! Тільки тікайте. Бо бачити ваші чесні довірливі очі нестерпно навіть мені…

Вона стояла, низько опустивши голову. Незбагненний галас в гастрономі не заважав їй почути кожне моє слово, сказане досить тихо. Я знала, що вона мене чує. Більше того, згодна майже з кожним словом, ніби давно чекала на нього.

Потім вона зробила дивну річ — притисла долоню поміж своїх грудей і лише тоді підвела на мене досить спокійний погляд, котрий, відверто кажучи, збив мене з пантелику. Але заговорила вона уривчасто, з великими паузами, ніби у неї пересохло в роті.

— Тут… — сказала вона, маючи на увазі місце, до якого була прикладена її долоня. — Тут є така штука, в яку не вірять… Вона називається душа… Я намагалась йти, але… але тоді вона теж іде. І не повертається. А тут лишається діра. Наскрізна. Аж вітер свище…

З величезним здивуванням і без своєї звичайної зверхності я зазирнула в її очі — в них жеврів біль того кохання, яке усвідомлює свою безвихідь і разом з тим погоджується з нею, бо не може, не вміє жити інакше.

Чому я раніше цього не помічала? Як могла підсміюватись? Невже наша кумедна і доброчесна Томочка теж мала цей дар? Тільки для неї він не був таким добрим і благодатним, як для мене. Ось як буває…

Лише тепер можу собі уявити, як вона страждала, коли почали справджуватись мої щойно вимовлені «пророцтва».

Відчула провину перед нею, яка завжди здавалася мені ефемерною, адже з роками вона, певно, навчилася гасити цю жарину болю — ніби дійсно пустила весь її жар на випікання своїх смачних пиріжків.

Знову подумалось про те, що, якби Мирось не закохався в мене, Томочка б досягла своєї багаторічної мети. А чи була я для нього такою вже ідеальною парою? Я, що ніколи не могла вислухати його глибокодумних міркувань до кінця, погано готувала, не приділяла уваги родинним ритуалам…

Дивні гримаси долі. Це ми з ним були різні! А Мирось — просто сліпим.

— Вибачте, — сказала я, поклавши свою руку на її, - я не мала права так говорити з вами.

Вона посміхнулася до мене:

— Нічого. Ви така дивна… Ви з тих, які подобаються Миросику. Я б хотіла бути такою…

— Якою?

Вона помовчала, підшукуючи слова.

— Сміливою… Незалежною…

— Ну так і будьте! — сказала я.

— Тобто? — не зрозуміла вона.

— Якби я зараз була на вашому місці, не чекала б ані хвилини в цьому гадючнику! Втекла б! Ще й змусила б себе добре пошукати!

— Я так не можу… — розгублено сказала Томочка.

— Можете! — впевнено сказала я і, поглянувши на чергу, в якій Мирось плавився, мов шматок сиру у фондюшниці, рішуче взяла її за руку. — Ходімо!

Вона трохи повпиралась, але послухалась і пішла за мною до виходу.

Вивівши її на вулицю, я сказала:

— Увечері він прийде до тебе, мала! Головне, не вибачайся! І нічого не пояснюй. Затямила?

Вона боязко кивнула, все ще вагаючись, чи не повернутися їй назад. Але, вочевидь, мій авторитет вже став для неї безперечним. Я перевела її через дорогу і силоміць увіпхнула в переповнений тролейбус, щоб знати напевно: не повернеться! За склом пропливли її перелякані очі.

Я махнула рукою.

Точно знала: увечері він обов’язково прийде до неї.

Мирось не любить втрачати те, що належить тільки йому, і лякається незрозумілих вчинків.

Дивлячись в бік тролейбуса, що, мов комаха, повз угору, я думала, що багато чого встигла за час, доки дівчинка була на дачі.

Тепер маю повернутися до неї. А все, що стосується інших, хоча й не менш важливих подій, відкладу «на завтра».

Принаймні сьогодні Томочка — жива і здорова, пече свої пиріжки та філософствує з Миросиком на нашій кухні, а Іван…

Він поки що живе в своїй вежі на березі океану. А я йду до нього — і весь час прокидаюсь, так і не дізнавшись, що криється за її мурами.

…Вежа стояла на самісінькій маківці гори.

Гора здіймалась над океаном.

Океан з шипінням і піною, схожими на велетенське багаття, бився об гору, посилаючи потужні розряди хвиль аж до її зубчатої верхівки. Сіль вибілила стіни, але триметрові брили не піддавались ані солі, ані хвилям, ані вітру.

Ніхто не знав, що криється за цими щільними, круглими, сивими від часу і солі стінами.

…Це трапилось в один з найбільш тихих днів, коли сонце підсвітило воду і перший шар її був зовсім прозорим, а крізь сьомий світилася підводна біла пустеля, по якій снували каравани дрібних червоних риб.

Камінь випав сам.

Просто вивалився — і все.

Просто — посунувся зсередини, трохи подумав, утримуючись на краю своєї квадратної лунки, ще посунувся — з легким скреготом, ніби не було між брилами вапнякового і соляного склеювання без жодної щілини, — і тихо полетів у воду.

І лише там, унизу, вдарившись об синє скло, здійняв триметрові бризки з довгим тремтливим гулом, котрий розбудив білого кита за багато кілометрів звідси.

Хтось невідомий запустив цей механізм: брили почали вивалюватись самі по собі і падати в океан із закономірною періодичністю — з різних боків круглої вежі.

А в порожні квадратні віконця увірвались потоки світла.

Вежа стала решетом, драним капелюхом, одягнутим на місяць, фламандським мереживом, рибальською сіттю, каркасом єгипетського храму, переплетінням судин — чим завгодно, тільки не баштою. Камені випадали і випадали.

Струмені яскравого світла рвалися всередину, щоб омити те, що весь цей час перебувало в темряві: можливо, мертву траву, чи сторічний заіржавілий меч, чи слизьких і сліпих жаб із білою тонкою шкірою, чи потьмянілі кістки полонених, щоб нарешті як слід вибілити їх.

Але потоки світла нічого не знаходили в округлій порожнечі. Нічого, крім… світла. Такого ж, яким були і вони.

— Отже, за тими мурами ховалося світло?

Так, і світло, помножене на світло, давало такий сліпучо-білий колір, що його стовп, що вирвався назовні, на тому боці океану було сприйнято за нове, ще не вивчене явище природи. А пізніше в різних кутах світу — через належний проміжок часу — майже в один день народилося мільйон немовлят. Але це явище лишилося незафіксованим, адже діти — в тій чи іншій кількості — народжувалися завжди… Чому ти плачеш?! Я не хотів тебе засмутити! Навпаки…

— Я бачила цей сон сто разів! Я сто разів йшла до тієї вежі! Тепер я знаю, для чого — аби зруйнувати її! З мене так само вивалюються брили — просто зараз…

— З мене також…

…Коли я доїхала до знайомої зупинки на околиці, був уже кінець робочого дня. Я вийшла з тролейбуса, притискаючи до грудей сумку з дитячим капцем, і з задоволенням зауважила, що все тут лишилося таким самим, як і день тому: симпатичні триповерхівки, дворики, порослі хащами кущів і дерев, пісочники під проржавілими дашками, зграйки «козлістів», що з усієї сили стукають кістками доміно по неструганих поверхнях саморобних столів.

Я прожила без цих двориків лише один день, точніше — одну добу. Але скільки всього трапилось! В місті свого дитинства я зустріла того, на кого чекала все життя, і того, з ким прожила чималу його половину. Тепер я мусила винести все це «за дужки» іншого складного рівняння, яке маю розв’язати.

Я йшла, похитуючись, мов п’яна, і відчувала, що мій шифоновий топ теліпається на мені, мов на вішалці, - я не спала і не їла, скинула, певно, зо три, а то й більше, кілограмів. Найрозумніше, що могла зробити, — викинути капець біля дерева і пірнути назад у свій дім і час — поїсти, відіспатись, помитись і переодягтись. Обміркувати все, що відбулося, піднабрати харчів і таке інше…

Але я не могла, не могла цього зробити. Адже мені хотілося скоріше побачити дівчинку. Я скучила за нею.

Особливо тепер, коли носила в собі той давно забутий дар любові, що був у ній.

День перейшов на другу свою половину.

Мережані тіні дерев обплітали дворики синім павутинням, чіткіше проявився аромат бузку. Я помітила, що, переходячи з арки до арки, починаю впізнавати мешканців і вони приязно кивають услід. Певно, звикли.

У нашому дворі на звичному місці стояли сині «Жигулі». Це означало, що сусіди повернулися з дачі. Слава Богу!

Я вкотре оглянула двір. Увечері він був переповнений спраглим до вечірньої прохолоди людом. Так само в центрі купчились за столиком доміношники, на лавах сиділи бабусі на чолі з тітонькою Ніною. На пожежних сходах гронами висіла дітвора. З вікон линули спокусливі запахи — був час приготування вечері.

Моя дівчинка висіла вниз головою на металевій перетинці сушки для білизни. Впізнала її по квітчастій сукні, що повністю спадала на другу частину тіла, накриваючи її голову, мов парашут. Під перетинкою стояв Ярик і жував булку.

У мене завмерло серце: Ніка розгойдувалась на нетривкій перетинці, мов мавпочка, — все швидше і швидше, а потім, зробивши сильний поштовх вперед, стрибнула вниз і, зробивши у повітрі гак, приземлилася на обидві ноги. Ненормальна! А якби забилася?!

— Ніко! — не втрималась я.

Вона не одразу зрозуміла, звідки її гукають, озирнулась — розпашіла, з шаленими після стрибка очима, з ореолом скуйовдженого волосся довкола червоних від напруги щік. А потім вони з Яриком навперейми кинулися до мене.

— Ми щойно повернулися! — вигукнули майже разом.

І я дізналася купу важливих новин: тепер вони будуть виховувати метеликів! Метелики живуть в трилітрових слоїках, вистелених травою. Ярикового звуть Боб, у Ніки — «дівчинка» Мірабела.

Метеликів уже «виводили на прогулянку» — на нитках, прив’язаних до ніжок. Тепер вони втомилися, наїлися трави і сплять — кожен у своєму скляному будиночку. Почуваються добре. Завтра вони будуть вчити підопічних відгукуватись на імена, а потім дресирувати, щоб виступати з ними в цирку.

Від їхніх голосів у мене задзеленчало в голові, мов її переїхало два трамваї.

Я обійняла їх обох, погладила по головах.

Відчула, як запищало у вухах, — падав тиск.

— Ніко, дівчинко, я піду трохи посплю… — спроквола сказала я.

— Добре. Але я прийду до тебе, коли ти виспишся, — підморгнула вона.

Здіймалась сходами на свинцевих ногах, засинаючи на ходу. Треба щось сказати домашнім, якось пояснити свою відсутність цієї ночі. Хоча не думаю, що їх це сильно хвилювало.

Двері відчинив батько.

— О, а ми вже думали, чи не пропала наша квартирантка! — посміхнувся він.

— Довелося ночувати в інституті, - пояснила я. — Досліди затяглися. Треба було робити купу діаграм… Безсонна ніч.

Я ледь ворушила язиком. З кухні виглянула мати.

— Вечеряти будете?

Від втоми, котра несподівано зрушилась на кожну клітину мого тіла, я б не змогла проковтнути ані крихти. Тому я подякувала і попросила одного: спати. Вона знизала плечима і вказала на кімнату:

— Будь ласка. Кімната поки ваша. Відпочивайте…

Я була щаслива, що зараз не доведеться ворушити язиком, і поплелася до ліжка.

Причинила двері і впала, не роздягаючись…

— Слухай, Ніко, можеш принести щось поїсти?

Дівчинка, як і позавчора, сиділа на моєму ліжку. Вона радо кивнула і навшпиньках в темряві пішла до кухні. Повернулась із кавалками хліба і сиру.

Я аж слину проковтнула разом з язиком. Ми роздерли на шматки хліб, мов звірі, поділилися і почали жувати.

— Фух! — Я відкинулася на подушці.

Вона тихо засміялась. Звісно, вона теж полюбляла їсти вночі.

— Гарно було на дачі? — запитала я.

— Гарно. Ми спали в гамаках! А що робила ти?

Я замислилась, як відповісти на це складне запитання. Нічого вигадувати я не хотіла.

— Я знайшла людину, в яку закохалася з першого погляду, — сказала я.

— Ви одружитесь? — з тривогою запитала вона.

— Ми не можемо одружитись, — сказала я.

— Чому?

— Тому що… — Я не знала, як відповісти їй на це запитання, і замовкла.

Вона прискіпливо дивилась на мене, і її очі світилися в темряві, мов у кішки.

— Чому, чому???

— Тому що зараз я для нього надто маленька… — сумно посміхнулася я і поворушила її волосся. — А потім, коли я виросту, — він буде для мене надто дорослим…

— Хіба це заважає любити? — здивувалася вона.

Цим запитанням вона загнала мене в кут.

Я мовчала. Вона притислась до мене і прошепотіла в саме вухо:

— Я тобі теж скажу дещо… Ярик, дурний, думає, що одружиться зі мною, коли виросте. Він вчора сам про це сказав. Але я розкрию тобі секрет: коли я виросту, то одружуся тільки з Богданом Ігоровичем!!!

Знову цей Богдан Ігорович, з жахом подумала я, але спробувала не виказати жодним рухом своєї огиди чи здивування, хоча це повідомлення мене неприємно кольнуло, аж холод пішов до шлунка. Якомога спокійніше я сказала:

— Але ж він надто дорослий. Коли ти виростеш, він, певно, вже… Ну, розумієш? Його вже може не бути на світі…

Вона вмить сильно вхопила мене за обидві щоки, стисла так, щоб я не могла більше вимовити ані слова.

— Ні! Ні, - сказала вона, — не кажи так!

Я злякалась, що засмутила її, і поквапилась відступити:

— Це я сказала, не подумавши. А цей Богдан Ігорович знає про твої плани?

— Звісно, ні, - зітхнула вона.

Мені хотілося дізнатися якомога більше.

Одне запитання нестерпно мучило мене: якщо припустити, що цей блазень в чорному капелюсі дійсно не має до моєї вади жодного стосунку, — то хто тоді? Адже я пам’ятаю цю чорну тінь і свій жах, відчай, огиду, істерику — цілий букет почуттів, що вилились у душевну руйнацію. Згадаю навіть липку кров на своєму обличчі і долонях…

Але тепер, коли Ніка так спокійно і з такою ніжністю говорила про винуватця всього цього, я нічого не могла збагнути.

Невже він міг бути таким підступним — розповідав байки, дурив безборонній дитині голову, аж доки не досяг своєї мети?

— Ну от бачиш, — сказала я, — якби він знав про твої плани, він би посміявся.

— Напевно, що так, — серйозно відповіла вона і знову додала те саме: — Але хіба це заважає любити?

— Добре, мабуть, я чогось не розумію, — зітхнула я. — Дозволь, я завтра сама познайомлюсь із твоїм другом ближче. Можна?

— Можна.

— А де він мешкає? Ти була в нього? — Про це я запитала з деяким острахом, боячись почути впевнену відповідь, адже в голові попри мою волю малювалися огидні і жахливі картини зваблення дитини в лігві самотнього збоченця.

Ніка назвала адресу — це був будинок за квартал від нашого — і додала:

— У нього на вікні стоїть порожня клітка — в ній жила канарка. Потім померла. А клітка досі стоїть…

Принаймні тепер я знала, де його шукати, куди викликати міліцію.

Але зараз ніяких підстав для того я не мала.

Що ж, почекаємо…

З’їдений похапцем бутерброд робив свою справу — мене почало хилити на сон, голос дівчинки долинав мов крізь вату, її фігурка розпливалася перед очима, тоншала, перетворювалась на дим. Натомість бачила обличчя Івана, потім — сповнені смутку очі Томочки, відсторонену посмішку Миросика, потім знову відчувала на своєму гарячому чолі дитячу руку: «Ти така гаряча. У тебе температура?…» Голоси…

Це голос мами: «Ти така гаряча…», ні: «Вип’єте зі мною?»…

ЙОГО голос: «Я знав, що ти коли-небудь прийдеш…»

Голоси бриніли у вухах, наповзаючи один на інший.

…є така штука, в яку не вірять… Вона називається душа…

…ви коли-небудь розмовляли з Богом?

…ми спали в гамаку!!!

…хіба це заважає любити?…

Я поринула з головою в море гарячої ртуті, кожна краплина якої відскакувала від пальців, перетворюючись на купу дрібних щільних кульок.

У кожній знущально посміхався відбиток мого викривленого обличчя.

Ніко! Хочеш, я розповім, що буде з тобою? Зовсім скоро, якщо я зараз не допоможу тобі? Не буде ніяких фей, метеликів і добрих гномів! Так що гартуйся вже зараз. Вже за пару років… дай-но пригадаю дату… ти лежатимеш на підлозі загальної спальні на дванадцять ліжок — побита і накрита мокрим простирадлом.

І нікому про це не розкажеш, адже розказати — це розписатися у власній слабкості, краще — по черзі вбити противників. Повільно і по черзі. Але тобі це не вдасться, адже тебе переведуть до іншого інтернату, потім — до школи. Інтернат — це фронт, де все зрозуміло одразу, школа — «мирне життя», в якому важко визначити своїх ворогів.

Ще?

Буде купа стосунків. Ти завжди будеш пертися на ті проіржавілі перетинки і стрибати з них вниз головою. Потім отримаєш все, принаймні так тобі буде здаватися, візьмеш свій реванш у життя. І для тебе настане суцільне «теперішнє», без жодних сентиментів. І тобі стане тісно, адже ніхто не задоволений тим, що відбувається в «теперішньому часі». В тому даному сьогоденні, котре майже завжди здається суцільним хаосом, безладом і цілою низкою невирішених питань.

Усе теперішнє — темне і миготить перед очима, як зіпсований екран телевізора. Щоденно ми намагаємось упорядкувати у своїй голові все, що відбувається, потрактувати так, як можемо і вміємо, так, як нас вчили, розікласти все по полицях. Але «по полицях» розкладається лише минуле і майбутнє. Минуле — тому, що в ньому вже все відомо. Його можна прикрасити так, як хочеться. Адже хто перевірить, чи так воно було насправді? Свідків немає…

Майбутнє розкладати приємніше, адже воно — з царини мрій, фантазій і перспектив. У ньому ти завжди на коні і завжди приймаєш вірні рішення. Байдуже, що ніколи їх не виконуєш. Адже майбутнє в певний час стає теперішнім — тим же хаосом і тією ж низкою запитань.

А як бути, коли минуле стає теперішнім, але все одно ти не можеш використати в ньому набутий досвід?

Аж доки станеш перед вибором: вбити цю маленьку дурепу і лишитися тут — з тим, на кого так давно чекала, — чи зникнути самій?

Іншого вибору немає — «Болівар не витримає двох»…

І це вже цілком зрозуміло: тобі дано один шанс на кілька днів.

І один вибір: має лишитися хтось один. Відчуєш це шкірою, хоч ніхто тебе про це не попереджав…

Що ж мені робити, Ніко?

Посадити тебе в те авто — 13 червня, — і «гуд бай», а самій перескочити через твоє дорослішання? Почати все — звідси? З тієї кімнати на вулиці Жовтневій, де лишилася моя душа.

Якщо я вирішу саме так, ніхто не заборонить мені розпорядитися своїм життям!

…Ніко, може, тобі краще померти?…

…Прокинулася від власного стогону.

Подушка мокра. Я плавилась в гарячому ліжку, мов свічка. У вікно світило сонце. Кімната була вибілена його немилосердними променями.

В очах стрибали «мушки» та інтеграли, голова важка, наче кавун.

Двері кімнати ледь чутно відчинилися.

Увійшла жінка-Весна.

Я з подивом побачила, що у неї в руках таця, на якій пляшка з оцтом, клаптик марлі, склянка води і тарілка з манною кашею. Що це таке?!

Хотіла підвестися, але сил не було навіть ворухнутися.

Жінка заспокійливо махнула рукою, мовляв, «лежіть, лежіть», і присіла на край ліжка. Намочила марлю в оцті і почала обтирати моє чоло і плечі. Одразу стало прохолодніше. Потім вона простягнула кілька пігулок і допомогла запити їх ковтком води.

— Ви нас налякали, — сказала вона. — Позавчора Віра сказала, що у вас жар. Ви кричали… Ми хотіли викликати «швидку», але, самі розумієте, треба документів…

Думка про «швидку» і документи одразу поставила мене на ноги, я нажахано замахала руками — ні, тільки не лікарня! Але приголомшило інше.

— Що значить «позавчора»?! — скрикнула я. — Яке сьогодні число?

— Десяте червня, — посміхнулася жінка. — Ви проспали майже півтори доби. До того ж у вас температура. Тепер вам треба поїсти.

Вона взяла тарілку і ложку. Невже збирається мене годувати?

Каша була трохи підгорілою…

Зовсім трохи. Але я добре пам’ятала цей запах — запах підгорілої каші.

Вона завжди забувала вчасно зняти її з вогню.

Я слухняно відкрила рота і…

І сльози покотилися по моїх щоках.

Вона злякалась, відсторонилась.

— Що з вами?

— Н-н-нічого, в-в-вибачте. Таке зі мною трапляється… — ледь змогла вимовити я. — Певно, перепрацювала…

Вона сунула мені до рота ложку з кашею і звичним рухом провела нею по губах, прибираючи з губ невидимі крихти, — зовсім як у дитинстві.

Збоку все виглядало так — молода жінка годує свою старшу подругу чи сестру. Але переді мною не було дзеркала, щоб побачити це збоку. Відчувала все зсередини.

Бачила її ніжні тонкі руки, схилене схвильоване обличчя, хвилю світлого волосся, що світилось на сонці, кілька зворушливих веснянок (виявляється, у неї були веснянки!) на носі. Слухняно відкривала рота, разом з кашею ковтаючи ще щось — гаряче, невимовне.

Зараз їй двадцять сім. Отже, менше ніж за півроку життя круто зміниться.

І закінчиться через двадцять три…

Наші шляхи розійдуться за рік, адже для мене почнеться інтернат, потім ненависна школа, гуртожитки. Вона втратить зі мною будь-який контакт, почне пити, аж доки її співмешканець, якого я намагалась уникати, адже між нами існувала стійка ненависть, знайде її мертвою у ванній. Він відтягне її в загальний коридор — на більше у нього не вистачить ані сил, ані здорового глузду, адже буде вщент п’яний. Я в цей час перебуватиму за кордоном і дізнаюся про все лише за пару тижнів. І ніколи вже не побачу.

Але зараз, в цю мить, вона була зі мною — такою, якою я її не знала: юною і гарною, з веснянками на носі…

Гарячий клубок у горлі вже не давав мені дихати.

Я взяла її руку за зап’ястя, вийняла з неї ложку, поклала назад в тарілку, притягла руку до себе, погладила і припала губами, вкладаючи в цей поцілунок все своє вибачення, котрого не встигла попросити.

Її очі розширились. Вона висмикнула руку.

Тарілка перевернулася, ложка задзеленчала по підлозі, а її голос — в моїй голові:

— Ви!! Ви… І не думайте!!!

Вона задихалася, хапаючись за комір свого халатика.

Скочила з ліжка, кинулась до дверей.

Вже на порозі обернулася до мене палаючим від гніву обличчям:

— Майте на увазі — я не по ЦИХ справах!!!

І, трохи віддихавшись, додала офіційним тоном:

- І ще одне. Ви просилися до середини червня — вже майже середина!

Вона з гуркотом зачинила двері.

Я принишкла.

Мене паралізувало від сорому. Якби могла — кинулась би в кінець двору, ЗА межі всього цього абсурду, й ніколи б не поверталася!

Але я лежала гола і закам’яніла під вологим простирадлом і кров стукала у мої скроні — я чула тільки шум в голові.

Звісно, що ще вона могла подумати?!

Мабуть, я б подумала те саме…

Мені час забиратися звідси, це вона досить чітко дала зрозуміти. Тому треба опанувати себе ще на кілька днів. Як кажуть, позичити очі в Сірка і протриматися до кінця.

Слух почав поволі повертатися, кров уже не так вирувала, розколюючи голову навпіл.

Я прислухалась до розмови, що долинала з кухні. За сніданком вони обговорювали мене, голоси були неприязними і різкими.

— Мені це не подобалось з самого початку! — говорила вона. — Мало того, що взяли її як квартирантку, так вона ще хоче в ліжко затягти! Збоченка якась! Я таке вперше бачу. І, чесно кажучи, розгубилась.

— А ти не перебільшуєш? — пролунав його голос. — Ти у нас дівчинка з фантазією…

— Та куди перебільшувати! Я ж кажу: вхопила мою руку і давай… Якби не вирвалась — точно кажу: затягла б в ліжко!

— А ти і рада!

— Кретин! Який же ти кретин. Я поки що нормальна людина! Це, може, ти був би радий… Май на увазі, я бачу, як ти на неї дивишся!

— Знову починаєш?

— Ти перший почав.

— Я скоро збожеволію від твоїх істерик!

— А що я такого сказала?! Що?

— Повторити?…

— Все, що ти можеш повторити, я вже чула. Облиш. Зараз не про те йдеться.

— А про що?

— Про те, що мені ця квартирантка не подобається. Яке таке майбутнє вона планує? Ти чув про таку науку?! І, до речі, не хотіла тобі говорити, але Вєрка бігає до неї в кімнату! Чого вона її вчить?! По-моєму, треба в міліцію заявити. Віддамо їй ті джинси і касети — нехай задавиться! — і напишемо заяву. Нехай перевірять, хто вона така!

Така перспектива мене зовсім не влаштовувала.

Звідки сили взялися — я рішуче підвелася, натягнула джинси і вже досить брудний топ, розчесалась, навела на обличчі «бойове розфарбування». Рвучко розчахнула двері і увійшла до кухні з суворим діловим виглядом. Вони принишкли, мов діти.

— Доброго ранку, — сказала я. — Дякую за турботу. У мене сьогодні і завтра важливе засідання. Певно, знову залишусь в інституті. Сподіваюсь, потерпите ще кілька днів?

Я суворо посміхнулась, і вони зніяковіли, напружено гадаючи, чи чула їхню розмову. Розтягли губи у вимушених відповідних посмішках.

— Живіть… — промовила вона, не дивлячись мені в очі. — Але скоро ми вирушаємо у відпустку, тож самі розумієте…

— Так, звісно! Я вас не затримаю. Мені лишилося три дні.

Я махнула рукою і пішла до виходу.

Вони дивились мені в спину і мовчали.

Певно, не сьогодні-завтра доведеться відповідати, хто я така і якими справами займаюся. І тут вже джинсами та касетами не відкупишся!

Вийшла у двір з тим же відчуттям, з яким щоденно втікала з дому Ніка. Відчула полегшення і належність лише самій собі.

Напливами поставали переді мною картини, котрі я ще не могла з’єднати в одне ціле.

…Ось нас семеро. Семеро дівчаток, що сидять на лаві неподалік від арки і лузають насіння, переповідаючи — кожна по-своєму — якийсь індійський фільм про любов. Говорять про те, звідки беруться діти і яким чином цілуватися, аби не потрапляти носом у ніс, адже це виглядає кумедно. Про те, як добре було б вирости і вийти заміж за індійця, що має слонів і живе в палаці.

Точно так воно і було!

Я згадала, як ми голосно обговорювали ці теми, бовтаючи ногами і загрібаючи ними пил упереміж із купою чорно-білих лушпайок.

Незнайомця побачили одразу, щойно він з’явився в тіні арки, що вела в наш двір. Він був одягнутий в довгий чорний плащ і капелюх з широкими крисами, з-під яких вітер висмикував доволі довге сиве волосся. Незнайомець ішов, уважно розглядаючи нас. І посміхався.

Ми сильніше забовтали брудними п’ятами, з цікавістю зиркаючи на перехожого. Після перегляду індійського фільму кожен незнайомець здавався нам романтичним і таємничим прибульцем з іншого — великого! — світу. Кожен ніс за плечима шлейф пригод.

Коли він наблизився, ми загигикали. Ми хотіли, аби він швидше проминув, — тоді ми змогли б дати волю своїм фантазіям, висунути версії щодо його життя, позмагатися у спостережливості, обговорити його одяг і зачіску. Але незнайомець зупинився навпроти лави і почав розглядати нас так само, як ми роздивлялися його.

Ми зніяковіли. Припинили бовтати ногами і випльовувати лушпайки. Я навіть ковтнула одненьку…

Він пройшов повз наш ряд, як уздовж овочевого прилавку. Ніби товар вибирав — ось помідор, ось кавун, ось лимон.

Ковзнув таким поглядом по Марині, Соні, Галі, Свєтці, Ольці, Павлині…

Зупинився переді мною і почав розгойдуватись на п’ятах назад-вперед, з усмішкою спостерігаючи, як я давлюсь лушпайками, аби не сплюнути їх йому під ноги.

— Шкода… — нарешті промовив він тихо.

Так тихо, що його могла чути лише я, і те — дослухаючись. Я знала, що спілкуватися з незнайомцями — погано і небезпечно, але усе ж таки напружила слух, бо від незнайомця гарно пахло і голос у нього був зовсім не такий старий, як його волосся…

— Шкода… — знову промовив він.

В цю мить птахи з галасом здійнялися з дерева, а я аж підскочила на лаві — настільки цікаво було почути, про що він шкодує, щоб потім розповісти це подругам.

А він пробурмотів щось тривожне і незрозуміле.

— Парочку сторіч тому за тебе змагалися б найкращі лицарі світу, віддаючи за один твій погляд все своє багатство, — сказав він. — А нині ти сама будеш заробляти на себе у поті чола свого, не розуміючи, наскільки багата. Адже ти не схожа на інших. Що за несправедливість?! Але тобі воздасться. За ці сині вогні, якими ти блимаєш, зупиняючи човни… Я б украв тебе, але надто старий для пригод. Ніколи нічого не бійся. І — шукай своїх.

Він швидким рухом поклав руку на мою голову, потріпав по маківці і пішов далі, похитуючи головою, ніби продовжував говорити сам із собою.

Я не знала, що робити, як поводитись, і виплюнула цілу купу насіння собі під ноги. І помчала додому, аби уникнути розпитувань завмерлих від цікавості дівчат.

Відчувала, що в мені щось змінилося, і не могла зрозуміти, що саме. Дорослий незнайомий чоловік говорив зі мною, і кожне слово було схоже на дотик, що ним він майстерно перебрав усі мої нутрощі, лишивши їх світитися всередині тіла, мов я стала прозорим морським світляком.

Звідтоді я почала стежити за собою, ніби в мені дійсно оселилася інша людина — спостерігач і літописець моєї «інакшості».

Спочатку ретельно досліджувала, чи не помиляюсь, обережно розпитуючи подруг про те, чи відчувають вони те саме, що відчуваю я.

Зі здивуванням, яке згодом проминуло, я дізнавалася, що ніхто з них…

…не бачить карту світу на корі старих дерев,

…не чує музики, коли довго лежить навзнак, дивлячись в небо (власне, ніхто з моїх подруг так і не робив),

…не розмовляє з водою,

…не шукає серед опалого гілля чарівну паличку,

…не нанизує стиглі вишні на нитку перед тим, як їх з’їсти, тримаючи високо над собою, щоб бачити, як від них відходить червоне сяйво,

…не пив росу з листя латаття,

…не вітається з дощем,

…не обмазує білою глиною ноги, вдаючи, що це — чарівні чоботи,

…не розглядає свої пальці на нозі, котрі (якщо довго дивитися!) нагадують окрему істоту,

…не відчуває шаленого безупинного тремтіння всередині, коли ходить краєм моря,

і — нападів щастя, котре пронизує тебе гарячими променями навіть тоді, коли на вулиці йде дощ…

Вирости і вийти заміж — ось дві мети, які мали мої подруги: Марина, Соня, Галя, Свєтка, Олька, Павлина…

Навіщо, питала я, і вони відповідали: щоб надягати нарядні сукні на свята, йти по вулиці поруч із чоловіком, готувати вечерю і щороку знаходити на городі немовлят.

А потім?

Потім сидіти на німецькій тахті під телевізором, потім померти. Як всі…

Я дослухалась до себе — першим шаром у мене теж йшла така картинка: я йду вулицею в новій кримпленовій сукні, готую вечерю і знаходжу малюка під розлогим листям капусти.

Але крізь цю картинку, мов крізь молочний туман, який з кожним днем мого життя танув, бачилось інше: моря і океани, верхівки гір, звивисті стежки, що, мов маленькі струмки води, впадають у ріки доріг, а потім — у траси, по яких мчать автомобілі до незнайомих великих міст. Я сто разів уявляла, як сідаю з тим сивим незнайомцем на човен і переді мною відкривається інший світ.

А ще, зізнаюсь, я часто думала про смерть. Вірніше, про те, що буде, якщо я помру просто завтра? Тоді не буде ні морів, ні далеких міст, ані гір зі звивистими стежками. Нічого не буде. Навіть кольорової сукні, в якій ходитиму вулицями. Але, думала я, якщо моє життя — лише ходіння вулицями поруч із невідомо ким і обробляння капустяних грядок — і більше нічого, то яка різниця, коли я помру, завтра чи через п’ятдесят років?

Одне слово, звідтоді я почала мучитись невідомо від чого.

Мені хотілося всього — і разом. Я йшла на річки і на все горло виспівувала якісь одній мені зрозумілі фуги, на які реагували лише тлусті качки, а потім падала в траву і спостерігала, як спішать додому мурахи…

Я квапилася всотати і закарбувати в собі той маленький світ, в якому жила, — і там, всередині, зробити його великим і значущим, доки ще є час.

Доки є час…

Можливо, я вже тоді знала, що час спливає швидко, а головне — змиває зі своїми хвилями всю казковість дитячого існування. А натомість приходить реальність, в якій Чарівний Незнайомець перетворюється на підступного збоченця, люблячі батьки — на звичайних обивателів, а дар всеохоплюючої любові — на непримхливу нерозбірливість.

…Я знову стояла на порозі темного під’їзду перед острівцем яскравого світла, на який мала ступити ще з більшим острахом, ніж раніше.

Насправді ж я стояла перед дилемою: викинути з сумки капець і кинутись назад, до старого дерева, за яким побачу багатоповерхівки нового району, чи вийти за арку, де переді мною знову постане багато запитань.

У дворі чувся дитячий галас. Бачити Ніку зараз я не могла і не хотіла. Надто підступними і безсоромними були мої нещодавні міркування: посадити її в те авто і дати померти. Щоб лишитись тут самій.

І надто гострим був жаль до скорих змін в житті. Адже у нас лишалося усього кілька днів.

Я низько схилила голову і швидко попрямувала до арки. Я знала, якщо вона мене помітить — одразу кинеться назустріч.

А мені немає, що їй сказати. Поки що немає…

На моє щастя, дівчинка знову висіла догори дригом на пожежних сходах і спідничка спадала їй на обличчя. Отже, вона мене не помітила. І я вискочила за арку.

Старий капець «працював» безвідмовно — я знову мала вихід в сусідні дворики.

І почала шукати той — з будинком, у вікні якого стояла порожня клітка…

Йшла дворами, розглядаючи вікна, і думала про ту зустріч із Незнайомцем.

Можливо, я її вигадала, мов казку. Адже читала завжди багато і завжди порівнювала себе з якимись героїнями, примірюючи їх до себе, мов вишукані сукні чи робочі роби. Одні з них були затісними, в якихось почувалася добре, а інші приростали до шкіри і ставали нею.

Але до чого тут Незнайомець?

І чи був він тим самим Богданом Ігоровичем, з котрим товаришувала моя дівчинка? І що він хотів від неї?

Я вийшла на подвір’я — воно було третім після нашого, — де на вікні другого поверху побачила те, про що говорила Ніка, — порожню клітку.

Сіла навпроти будинку. Спіймала себе на думці, що вираховую кожен крок, мов у шаховій партії, хоча граю лише сама з собою. Заради чого прийшла до цього вікна? Познайомитись із кривдником? Знешкодити його, щоб захиститись від майбутньої хвороби?

В глибині душі я розуміла, що схильна довіряти дівчинці. Але мусила все перевірити.

Якщо чесно, я вже страшенно хотіла додому. От поговорю з ним, викину капець і побіжу назад, до свого помешкання з «євроремонтом» і білбордом навпроти вікна — «Купуйте італійську плитку зараз, завтра буде пізно!»…

Завтра дійсно може бути пізно, подумала я. Адже «час Х» невмолимо наближався. Думати про це було страшно. Не тільки через смерть Ярика, що її, невідомо в який спосіб, мушу відвернути.

Я сиділа і дивилась на вікно з мертвою кліткою, мов мисливець у засідці. Нехай би він сам вийшов зі свого лігва! Саме вранці старі люди зазвичай вирушають по магазинах, поки немає черг.

І він дійсно вийшов.

В тому ж самому капелюсі і довгому літньому, не дуже доречному в цю спеку плащі. Поозирався майже так само, як я, — ніби мав ступити з човна на сушу.

Я перебувала на видноті, і його погляд одразу зупинився на мені, взяв на приціл і тримав кілька секунд, аж доки я зіщулилась, зменшилась, мріючи перетворитись на невидимку.

Але було запізно.

Він попрямував до лави.

І що ближче підходив, то більше калатало серце — я впізнала цю ходу, цей капелюх і ці світло-блакитні очі, якими він оглядав сімох дівчаток багато-багато років тому.

— Доброго дня, пані! — сказав він, торкаючись краю свого капелюха. — Я гадаю, що ви прийшли до мене?

Це звернення мене не здивувало, адже вже стало звичним.

Хоча уявляю, як це «пані» звучить з його вуст десь у магазині.

— Вірно, — суворо підтвердила я.

- І, гадаю, через дівчинку? — посміхнувся він.

— З-з-звісно! І я…

— Розумію, — випередив він мою наступну репліку, — вас непокоїть наше спілкування. Що ж… Нарешті про неї є кому подбати…

— Я не думаю, що вона потребує чиєїсь опіки, — старанно вимовляючи кожне слово, промовила я. — І, погодьтесь, ваше, так би мовити… спілкування виглядає досить дивним. Якщо не сказати — неприродним! Що спільного може бути між такою дорослою людиною, як ви, і дитиною?

Він розсміявся:

— Але ж кажуть: старе, як мале!

— Не лукавте. Ніка показувала мені світлину, яку ви їй подарували. Навіщо ви забиваєте їй голову своїми байками? Вона і без того досить нервова дівчинка, погано спить. Дуже погано…

— А ви їй — хто? — увірвав він мене.

Я кілька секунд обмірковувала відповідь і все ж таки вирішила уникнути і брехні, і правди, тому невизначено мугикнула:

— Я квартирую в її батьків…

— А я гадав, що ви родичі, - розчаровано сказав він і додав: — У вас однакові очі.

Він був єдиним, хто це помітив.

— Можливо, — згодилась я. — І саме тому мене турбує ця дитина і ваші стосунки. Скоро я мушу їхати, й мені не хотілося б залишати її в небезпеці. Так що майте на увазі: перед тим як поїду — залишу заяву в міліції. Так, про всяк випадок.

Я думала, що він злякається. Але він поглянув на мене з дивним виразом жалю на обличчі.

— В міліції я давно на обліку. Певно, ще з кінця сорокових… Можете заспокоїтись, ваша заява спрацює якнайкраще. Вони на неї тільки й чекають. Пишіть, якщо це принесе вам заспокоєння. Дякую, що попередили! Як то кажуть, «попереджений — значить озброєний». Раніше про це не повідомляли.

Він знову торкнувся пальцями крисів свого капелюха, посміхнувся і вже збирався підвестися з лави.

Я розгубилася. Моя погроза виглядала якось підло, враховуючи його поведінку і приязнь, з якою він на мене дивився. До того ж розмова, яку я повела, здавалася мені штучною, ненатуральною — так могла б говорити з ним тітонька Ніна чи навіть жінка-Весна, тільки не я! Не я, котру захльостували емоції і почуття. Що я прийшла доводити — що я «буду скаржитись», як остання обивателька? Але на що?

Я мовчки торкнулася рукава його плаща, мовляв — не йдіть. Але що говорити далі — не знала…

Він заговорив сам. Так, ніби продовжував свій внутрішній монолог.

— Ця ваша дівчинка… В ній є щось таке, чого немає в інших. Справа навіть не в тому, що вона нагадує мені минуле, хоча це для мене дуже важливо… Певно, якщо вона показала світлину, то я можу говорити з вами, як з другом.

Я кивнула, і він повів далі.

— Все життя — а воно було надто довгим — я відчував себе білою вороною. Особливо гостро — в юності, яка припала на досить неромантичні часи…

Але жодні часи не мають влади над тією вдачею, з якою ти приходиш в цей світ, — чи зі срібною ложкою в роті, чи з непереборною жагою пізнання.

Він говорив так, ніби переповідав якусь історію, і голос його був тихим. Але таким, за яким хотілося йти, не обертаючись, — йти, мов у сні чи в гіпнозі.

Тепер я розумію, що кожним словом і кожною інтонацією він повертав мене туди, де був мій справжній дім, — в химерні звивини судин і нервів, схожих на доісторичні ліси, де в кожному стовбурі пульсує жива і гаряча кров.

Особливо яскраво відчула це після того, як зрозуміла: його розповідь не буде історією «пересічного радянського громадянина», від якої почну позіхати на третій хвилині.

— «Срібну ложку» мені запхали до рота одразу після народження, адже батьки були заможними. Мали маєток під Черніговом і давній родовий герб. На тій «срібній ложці» була викарбувана моя майбутня кар’єра успішного адвоката. Але ось шалена жага пізнання, яку я умовно називаю словом «літати», вкладаючи туди всі можливі сенси, притаманні цьому поняттю, не давала мені спокою, мов малярія.

Із заздрісною періодичністю, яка залежала чи то від місяця уповні, чи якихось інших внутрішніх і незрозумілих біоритмів, мене починало трусити, мов у лихоманці, від всього звичного і буденного, що оточувало мене. Запахи маринованих грибів і варення, побрязкування столових приборів, чемні розмови з додаванням іноземних слів, неспішний шурхіт коліс візка по бездоганно круглому дрібному гравію алеї, пухкання корків шампанського, усмішки панянок, мереживні носовички з вензелями, примірки карнавальних костюмів, розмови про освіту селян і майбутні зміни в суспільстві — все це фізично гнітило мене, ніби я був рибою, випущеною в болото. І я стрибав мов навіжений, намагаючись вхопити ротом хоча б ковток свіжого повітря.

Шалена жага жити захльостувала мене. Будь-яке коливання повітря, сторінка книги, новий запах, що линув з-за паркану, невибагливий мотивчик шарманки, віддалений наспів кочівників-циган, навіть споглядання ярмаркових картин кликали в путь.

Мені треба було самому пізнати всі стихії — море, ліс, гори і те, на що здатен, поки смерть не відібрала можливість рухатись. Чомусь вже в дитинстві мене душив страх близького кінця — і кожен день я проживав, як останній, з відчаєм констатуючи, що і цього дня лишився на місці…

Нарешті, ледве мені виповнилося сімнадцять, я таки втік з дому. Пішки дістався аж Камчатки, вступив до артілі, що мила золото. Не обтяжуватиму вас подробицями — вони гідні кількох томів! Але я ніде не залишався надовго — навчався одного і одразу брався до іншого. Якийсь час мене захопили мандри разом з циганським табором, потім потягло до моря, і кілька місяців я служив на рибальському човні в Балаклаві, ненадовго осів у Херсоні, де працював у фарбувальній майстерні, друкувався в місцевих «Відомостях», писав вірші, - і в залежності від заробітку міг жити і в найбіднішій хаті рибальського селища, і в готельному номері великих міст. Гроші йшли до мене, мов риби в нерестову пору, але ніколи не залежувались в кишенях.

Я був щасливчиком. У тому розумінні, що, зустрічаючись із людьми, приносив їм удачу. Чому так виходило — не знаю. Але після кожної зустрічі зі мною справи у людей йшли вгору. Це стосувалося будь-чого — у дрібному і великому, — від добрих уловів до отримання великих фрахтових замовлень. Тільки собі я не міг принести втіхи, адже згодом і цей світ став для мене замалим. Я дорослішав і починав розуміти, що мені не вистачає тих, з ким міг би розділити свої думки. Здебільшого люди хотіли грошей і не розуміли, як можна відмовитись від чистих простирадл і кар’єри в юриспруденції. Тим більше маючи вдачу і репутацію щасливчика!

Але попри це мене все одно не попускала «душевна малярія» і часом я відчував ту саму задуху, що і в себе в маєтку.

На якийсь час мені здалося, що вона може пройти завдяки вітру революції, котрий здіймався над просторами країни.

Схильний до романтики і авантюр, я вступив у партію соціалістів. Але не сприйняв руйнацію, котру несла ідея загальної рівності. Крізь решето того драного рядна, на яке поступово перетворювалась реальність, із усіх щілин полізло те, що доти перебувало на дні, - всі людські вади, а разом з ними — бідність, голод, руйнація на тлі пустослів’я про створення нового світу. Але я вже знав, що мені потрібно. Адже знайшов учителя. А разом із тим спосіб вгамувати мою душевну малярію. Я почав шукати не себе в світі, а світ у собі і людей того ж складу, що і я.

А все почалося з невеличкої брошури, датованої 23 роком. На обкладинці стояло дивне прізвище — Грін.

І тоді, і тепер я вважаю, що надзавдання кожного справжнього митця — довести читача до незручності від упізнавання себе в книзі, на полотні чи екрані. Чи бувало у вас таке відчуття, що читати якусь книжку стає нестерпно, незручно, ніби автор виставив на позір твою сутність без твоєї на те згоди? Більше того — не знаючи тебе особисто? Ось це і є диво. Попадання в «больову точку». Мистецтво знаходити її складніше за мистецтво голкотерапії: там всі точки означені, тут — колеш в темряву. Але коли влучаєш, це найбільше щастя. І… метод лікування також…

Таким лікуванням і виявилася для мене та невеличка брошурка з тим «іноземним» прізвищем.

Важко сказати, що я пережив, впізнаючи на кожній сторінці себе. Свої думки, своє сприйняття дійсності, свою лихоманку! Свою тугу по справжньому спілкуванню…

Посеред невігластва, словесної каламуті, голодних очей і брудних куфайок, запахів чобіт і обмоток цей дивний Грін майстрував свої палаци і човни, беззастережно не рахуючись із усіма цими реаліями.

Отже, це можливо?

Я зрозумів, що і сам давно живу в інших краях, що їх не варто шукати поза межами власної уяви, адже усе вже є в мені. А моя споконвічна «малярія» — це проникнення у внутрішній стан речей і стосунків, які не піддаються поясненню і не є зрозумілими для інших. Адже інші живуть лише зовнішніми проявами і тимчасовими відчуттями, з яких важливішими є звичайні фізіологічні чи соціальні потреби.

А я завжди хотів знайти гармонію між тим, що маю всередині, та всім зовнішнім, але не нав’язаним чи штучно побудованим, а з тим, що я назвав би ноосферою.

Одне слово, я почав пошуки того, з ким міг би поговорити на теми, що хвилювали мене. Тоді я працював коректором в харківській газеті. Це дало мені змогу дістати трохи відомостей про автора книги. Дізнався, що він живе в Криму. Почав писати листа. Досить дивного, який і послужив приводом для наклепу та арешту. Просидів пару років на казенних харчах, чому був навіть радий. Наприкінці досить дивного періоду, що називався «неп» — нова економічна політика, — мене несподівано випустили. Просто виставили за двері в’язниці в тому, в чому був, — протертих штанах і босоніж. Адже стало не до таких блазнів, як я.

Почалися інші часи. Згорталися синдикати, з промисловості витіснявся приватний капітал, почалася колективізація. Морок і відчай тривожно стелилися під ногами, мов дим, здіймаючись все вище і вище.

Я вирішив повернутися на малу батьківщину, з якої поїхав напередодні революції. Подітися було нікуди, писати — нікому. Адже, накинувшись на пресу, за якою скучив, дізнався, що письменник О. Грін вже помер…

Тоді я нічого не міг про нього знати, зовсім нічого. Мені просто було шкода, що так і не дійшов до нього.

Отже, роздобувши якісь чуні в знайомих і довідку, в якій домалював одну зайву літеру в своєму прізвищі, я вирушив туди, де на мене давно вже ніхто не чекав. За моїми плечима не було нічого, крім сумнівного життєвого досвіду і романтичних переконань про свободу особистості…

— Я вас затримую? — раптом запитав він.

Від несподіванки я здригнулась. Ніби з теплих хвиль його голосу випірнула під холодний душ. Я захитала головою і не змогла вимовити жодного слова.

Щось знайоме вчувалося мені в його голосі і розповіді — те, про що я давно забула.

Він кашлянув, дістав з кишені люльку і кілька хвилин ворожив із нею, набиваючи чорною смолянистою масою. Потім, випустивши в повітря кільце диму, безсило опустив руку з люлькою і продовжував говорити.

— Я дістався села, в якому колись стояв батьківський маєток. Звісно, над досить поруйнованою будівлею вже висів перекошений напис «Комбід» чи «Сільрада», точно не пам’ятаю. Це не мало значення.

Я намагався відганяти від себе ту реальність, а точніше ірреальність, в якій опинився. Цього мене навчив той невідомий мені Грін. І… одна дівчинка, про яку я чомусь завжди пам’ятав у своїх душевних пошуках.

Ну от, нарешті переходжу до того, що буде для вас більш цікавим. Але задля цього повернемось на десяток років назад — в той час, коли я, юний, блукав своїми угіддями, мов неприкаяний, розмірковуючи про марність життя, і мріяв про далекі незвідані світи.

Отже, тоді, пригадую, я сидів на березі нашого невеличкого ставка, дивився на високі щогли дерев, жував травинку і думав, що моє життя, мов цей ставок, — привабливий зовні і застійний зсередини.

Мені було шістнадцять, і я розмірковував, яким чином дістатися Африки, коли несподівано почув над собою голос:

— Вам погано?

Біля мене стояла дівчинка років десяти.

Розпатлані коси, стара свитка, трохи завелика біла сорочка, яка звисала зі смаглявого плеча, і намисто довкола худенької довгої шиї, зроблене з нанизаних на нитку червоних, трохи прив’ялих, ягід.

Звичайне сільське дівчисько. Але ця ягідна низка на шиї і колір очей — вони були сині без жодного домішку іншого відтінку! — робили її казковою лісовою істотою.

— Так, мені погано, — погодився я.

— Чому? — запитала вона, ступивши ближче.

Я і сам шукав відповіді на це запитання, хоча мені його ніхто не ставив, аби я міг сформулювати свої претензії вголос. Просте запитання дівчинки змусило мене замислитись.

Завжди важче відповісти на питання «чому», ніж на — «як»…

«Як» — це лише така чи інакша дія, вчинок. А от на запитання «чому» можна шукати відповідь все життя.

Тоді моє маленьке «чому» формулювалось досить просто:

— Тому що мені тісно… — сказав я, намагаючись пояснити свій стан.

— Тісно — тут чи в світі? — серйозно уточнила дівчинка, обдаючи мене своїми синіми вогнями.

Ох, як мене пересмикнуло від цього «в світі»! Адже я думав про те саме: чи скрізь мені буде так задушливо, чи варто лише ступити за паркан свого благополуччя, аби відчути велич відкритого простору, подих нового вітру і власну спроможність протистояти задушливій буденності.

— Ще не знаю, — чесно відповів я.

— Ну, то взнай! — посміхнулася вона.

— Як?

Моє маленьке «як» вирвалось назовні випадково, адже на нього моя відповідь була досить чітка. Лишалося тільки подолати страх. Але мені було цікаво, що скаже ця «лісова мавка».

— Дійди до того краю лісу, — сказала вона. — Він такий великий! Йти доведеться довго — день чи навіть два. А коли вийдеш з протилежного боку, одразу зрозумієш, чи хочеш йти далі, чи варто повернутися…

Який чудовий рецепт, подумав я. І який простий. Дійсно, треба хоча б випробувати себе, а не сидіти і нидіти біля цього ставка.

— А ще… — Вона глибоко замислилась і додала те, про що я почав думати лише згодом: — Якщо і в світі тобі буде тісно — можна уявити, що ти НЕ ТУТ!

— Тобто? — не зрозумів я.

Вона зітхнула і поглянула на мене, як на хворого або на дорослого телепня, котрий не розуміє простих речей.

— Ось, наприклад… — Вона ненадовго замислилась. — Коли я полощу білизну в ополонці, мені здається, що звідти до мене махають крилами морські ангели. Татова сорочка — найстарший Синій Ангел, вожак зграї, хустини і рушники теж мають свої імена. Всі вони — бранці води, а я мушу визволити їх з безодні. Коли я розвішую білизну — знаю, що янголи злетять… Розумієш?

Я не розумів, сприйнявши її туркотіння за звичайну дитячу маячню.

Потім, під час небезпек, хвороб, бідності і голоду, я багато разів уявляв це «НЕ ТУТ» — і все в житті ставало на свої місця.

Жити в собі — ось що мала на увазі дівчинка з синіми очима — і тоді ніколи не відчуєш тісняви!

Це був ще один простий і чудовий рецепт.

Але була в цій зустрічі і ще одна незбагненна річ. Можу здатися вам божевільним, але скажу: якимось дивом Бог послав мені, як сказали б зараз, — «негатив» або «виворітку» доленосної зустрічі Егля з Ассоль. Сподіваюсь, вам не треба пояснювати, хто це? От і добре…

Ця шалена думка прийшла мені в голову в одну з безсонних в’язничних ночей, коли уявляв, що лежу в каюті човна, що прямує до Пуерто-Ріко, і щасливо посміхався в стелю, наводячи жах на своїх співкамерників. Ось тоді і зрозумів, що означає її «не тут».

…Коли ми розпрощалися, я запитав, як її звуть, вона відповіла: Марія. І назвала прізвище одного з заможних хуторян.

Отже, вона не була лісовою істотою чи витвором хворої уяви. Цілком реальна дівчинка десяти років.

Я серйозно подякував їй за розмову і сказав, що негайно зроблю так, як вона радить, — піду на край лісу і зрозумію, чи зможу йти далі.

— Коли ти повернешся? — запитала вона.

— Коли навчуся жити так, як ти, — «не тут»! — пожартував я.

Вона кивнула і пішла.

Пішла в один бік лісу по стежці, що вела до її хутора, я — в інший…

…Він замовк. Здається, навіть дерево, що височіло над нами, затамувало подих. Я боялася, що він припинить розповідь, адже виглядав втомленим.

— Ви навчились? — запитала я, ледь стримуючи незрозумілу тривогу.

Про це можна було й не питати, але я хотіла, аби він швидше перервав паузу.

— Ви здогадливі… - посміхнувся він.

Я бачила, яке зусилля над собою зробив, аби знову заговорити.

— Колись про ті часи писатимуть книги і дослідження — і все стане на свої місця. Ви доживете до них. Світ здригнеться, і дороги назад не буде. Колись…

Але тоді ми мусили жити в запропонованих умовах. А вони були страшніші за найстрашніший сон. Та в цьому сні ми мусили жити, адже життя — одне.

Словом, я зареєструвався в тому «Комбіді». Мешкав разом із багатьма іншими членами комуни в своїй колишній спальні. Спав разом з іншими — покотом на підлозі, втупившись очима в стелю з облупленою і обстріляною ліпниною. Безносі янголи і сліпі купідони не впізнавали мене. Здавалося, що я просто заблукав у часі і треба лише перетерпіти, перечекати, доки зійде туман, а разом з ним зникнуть ці всі «продзагони», «продрозверстки», «комбіди» та інша диявольщина, налаштована на руйнацію.

Одного разу мене послали на хутір — той самий, з якого була та дівчинка.

Марія…

Я знову побачив її.

Вона була вже доросла. Але я одразу упізнав її. І вона упізнала мене. Ми пішли одне одному назустріч так, ніби я щойно повернувся «з того краю лісу», а вона просто швидко виросла.

Ми продовжили перервану тоді розмову без жодних здивувань.

— Ну, і як там у світі? — з посмішкою запитала вона.

В цю мить я відчув, що лещата, в яких перебувала моя грудна клітка, послабили свій тиск і в неї входить повітря, запах якого здався мені таким свіжим і густим, як аромат першого травневого меду.

— Завтра сюди прийде продзагін… — сказав я.

Так відбулася наша остаточна зустріч.

Ми почали жити так, як уміли, — «не тут».

На човнах і в палацах, на вершинах гір і в садах, в усіх можливих і неможливих часах та вимірах!

В Зальцбургу обідали з Моцартом, в Руані рятували Жанну д’Арк, в Африці полювали на тигрів, ловили рибу на березі Тихого океану і щоночі спостерігали, як небесні світила збираються в хорали, щоб проспівати для нас свою осанну.

Ми жили так тисячу років. Я шкодував лише про одне: що мої десять років з цієї тисячі не належали їй, що я втік на «той кінець лісу», не розуміючи, що найголовніше давно вже зустрів на своєму шляху саме тут, у себе під носом. Якби…

Якби знати, я б подарував їй десять років реального щастя — у вигляді… тарілки з курячим бульйоном і шматком білого хліба, про які ми забороняли собі говорити.

Вона танула у мене на очах, і, хоча від того ставала все красивішою, я не міг цього допустити. Я знав, що десь у стінах маєтку має бути золото. Ретельно ховаючи від інших свої наміри, я планомірно обстукував кожен міліметр свого колишнього помешкання. І одного разу натрапив на глухий звук, що линув від давно вмерлого каміна.

У мене з’явилась мета: дістати нам документи і виїхати звідси, адже на дорогах все частіше зустрічалися тіла померлих від голоду, а більшість сільських хат стояли порожніми — від них пахло свіжою смертю.

Я сказав, що повернусь якнайшвидше, і однієї ночі пішов до міста, щоб виміняти дорогоцінності на важливі для нашої втечі папери. Золото могло робити чудеса. Але мені це тільки здавалось…

Я здобув лише один кусень хліба.

Повертався, не знаючи, як погляну в її сині очі. Чи то час йшов повільно, чи мої ноги стали ватяними, але повернувся пізніше, ніж обіцяв. Останні кілометри до села дотягував ледь не рачки і що ближче підходив, то більше розумів, що, на відміну від мого сприйняття, тут час скакав, мов шалений вершник на збожеволілому коні: небіжчиків на дорогах побільшало втричі, а хати вже тхнули застарілою смертю, мов розриті могили.

І скрізь кружеляло вороння.

Вона теж лежала на дорозі. В роздертій сорочці і — без своєї розкішної коси, ніби якийсь звір роздер її на шматки, просто так, заради забави. Тепер вона дійсно була не тут.

Я ліг поруч.

І ми лежали так ще тисячу років.

Різниця між нами була лише в тому, що їй вже було добре…

Потім було різне, до якого мені стало байдуже.

Я воював у штрафбаті, відсидів у Печорському таборі, смертельно хворів, наривався на ножі. Але чомусь завжди виживав — я ж був щасливчиком і, як завжди, приносив усім удачу!

Всім.

Крім неї…

Навіть комендант нашого табору після зустрічі зі мною пішов на підвищення. Тоді за мною й закріпилось прізвисько Біт Бой.

Вперше я почув це ім’я щодо себе від бригади жінок, яка працювала поруч із нами на лісоповалі.

— Він щасливчик — Біт Бой!

Так чи приблизно так пролунала репліка, котра пронизала мене електричним струмом. Хтось із цих сірих, виснажених, зневірених тіней міг знати героя нетутешніх грінівських оповідань!

Я завжди знав істину свого невідомого вчителя: якщо маєш в душі бодай зернину віри в диво, воно приходить до тебе саме — рано чи пізно, в горі чи радості, в темряві чи у світлі. Бодай раз у житті воно виростає перед тобою, мов свіжий трояндовий кущ, і обдає своїм запаморочливим і справжнім ароматом.

Такий кущ постав переді мною посеред лютої зими і розпиляних соснових щогл. Хто міг знати про Біт Боя, міркував я в гарячці, зберігаючи в собі і смакуючи, мов вино, той несподіваний аромат свіжих квітів посеред зими.

Я знову, як вчила моя дорога дівчинка, опинився «не тут», і лещата, котрі тепер стали невід’ємною частиною моєї грудної клітки, ще раз послабили свій тиск.

Можна лише уявити, яким було здивування і якої глибини біль, коли я дізнався, що тут, в таборі, на його жіночій частині, перебуває та, у кого було стільки незвичайних імен. Ассоль. Таві Тум. Моллі. Дезі.

Але в одній особі її звали просто — Ніна. Ніна Миколаївна Грін. Дружина мого так ніколи і не побаченого вчителя…

І вона була тут! В цьому мороці. В цій знавіснілій «каперні», куди не досягає жоден човен і жодне живе слово.

При першій же нагоді (наша бригада пиляла дрова, а жінки збирали і зносили їх докупи) я знайшов спосіб заговорити з нею, хоча мій язик в шанобі прилип до піднебіння.

Якби не вертухаї — так ми називали наглядачів, — я мав би припасти на коліно і поцілувати край її куфайки. Але вона все зрозуміла і без цього!

Стільки років я йшов до того загадкового Гріна, але знайшов його в образі цієї жінки з відкритим і добрим обличчям, яку звинувачували у «посібництві німецьким окупантам». Вона також була з тієї невеликої людської зграї, котра вміла жити «не тут».

Поволі, уривками я дізнався про все, що мене цікавило. І реальність співпала з моїм уявленням, тільки вона була ще прекраснішою і більш трагічною. Про все це ви можете дізнатися й самі, якщо захочете…

Дивним було те, що, мандруючи країною, я ступав його слідами, але потрапляв у них на два-три кроки пізніше.

Якби не ці два-три дні розбіжності в часі, я б міг познайомитись із ним, бути поруч і, можливо, чимось допомогти. Принаймні показати, що він не сам…

…Протягом всіх тих років я чув до себе запитання: «Де ти?» Так запитували випадкові супутниці, котрі траплялись на моєму шляху, і нечисельні друзі. Майже таке запитання чув від свого різношерстого начальства на безлічі виробництв, де працював. Так питали сусіди, управдоми, робітниці ЖЕКів, кондуктори, міліціонери, продавщиці, клерки, вахтерки, діти. Навіть моя канарка — Царство їй Небесне! — часом дивилася на мене своїми оченятами з тим же німим запитанням: «Де ти, де ти, де ти?»

Увесь світ ніби зговорився питати мене про те саме, докоряючи відсутністю в активному суспільному і особистому житті. А я не міг пояснити, що, попри всі проминулі роки, я все ще лежу ТАМ — поруч зі своєю коханою. Я і досі лежав би на тій дорозі, якби…

…Він знову надовго замовк. І я більше ні про що не могла питати — лише терпляче чекала. Принишкла, мов археолог, який, розкопуючи Давню Трою чи шукаючи золото інків, нарешті наштовхнувся на елемент безцінної знахідки — і боїться копати далі, аби не зіпсувати її. І цією знахідкою була я сама…

Він поглянув на мене, помітив моє хвилювання і вперше посміхнувся, продовжуючи розповідь.

— …якби не зустрів цю дівчинку — тут, тепер. Живу, веселу, здорову, з тими ж синіми очима і розпатланими косами. Такою, якою я побачив її уперше в свої шістнадцять на березі ставка. Вона сиділа на лаві у сусідньому дворі останньою в довгому ряду своїх ровесниць і лузала насіння. Я одразу упізнав її, адже подібність була вражаючою!

З того часу я почав навідуватися в той двір, сідав на лаву і спостерігав за нею. Це може здатися старечим маразмом, блюзнірством чи божевіллям, але вона дійсно була схожа на Марію.

У мене лишилася стара світлина, яку я знайшов у її хаті на хуторі вже після того, як вона спорожніла, і це був кращий доказ того, що я не помиляюсь. Вона зійшла до мене з тієї світлини, ніби заспокоюючи наприкінці життя.

Потім трапилось те, що остаточно переконало мене в тому, що безкінечність існує.

Якось дівчинка сама підійшла до мене і запитала:

— Вам погано?

І голос, і манера заглядати в самі очі, і коси, недбало перекинуті на спину, а головне — те саме запитання, повернули мене до того далекого дня біля ставка, до моїх шістнадцяти…

Власне, в дитячому запитанні не було нічого дивного. Я стара людина, а старим людям часто буває погано.

І все ж таки запитання пролунало саме так.

І я відповів так само, як тоді, адже ніколи не забував ту розмову:

— Так, мені погано…

— Чому?

Тепер я знав надто багато різних відповідей.

Але знову розгубився, обираючи якусь більш-менш зрозумілу для дівчинки дев’яти-десяти років.

А потім вирішив сказати те саме, що промовив тоді:

— Тому що мені тісно…

Вона простягнула руку, поклала її мені на груди — зліва, на серце — і просто запитала:

— Тут?…

Звісно, у старих людей завжди тісно на серці.

Певно, вона знала і про це.

Але в її жесті я почув: «Тісно тут — чи в світі?»

А потім сказала, що їй так само тісно, тому вона хоче знати, що є за межами її двору, вулиці і там, «де закінчується ріка».

…Тепер у мене є втіха — спостерігати за нею і оберігати її. Коли вона втікає з дому на той кінець міста чи стрибає з турніка донизу головою, коли виходить з дому розпатлана чи голодна — у мене стискається серце.

Я не знаю, скільки мені відпущено оберігати її. І тому хотів би навчити того, що вмів сам: не боятися жити! А якщо буде надто тяжко — навчитися жити «не тут»! А це означає — мріяти, вірити і… любити.

Він зітхнув і додав з лукавою посмішкою:

— Прошу пробачити мене за сентиментальність. Це все, що я хотів вам сказати. Адже, гадаю, ви хотіли більше дізнатися про мене, ніж про неї, чи не так?…