Якби

Частина друга

Я лежу у себе вдома.

З діагнозом «Зовсім здуріла». Його поставив Мирослав, щойно я переступила поріг квартири.

Цікаво, який би діагноз він дав собі, якби зробив такий стрибок, як я: від того гастроному, де він, дев’ятнадцятирічний, стояв у черзі за кавою, — до сьогодні, коли побачив на порозі ту саму «невідому» жінку, що вчила його зубрити тези давно померлого «генсека»!

А це ж для мене було просто «вчора»!!!

Побачивши Мирося таким, яким він був нині, я дійсно зареготала, як ненормальна, і кинулася до ванної, на ходу здираючи з себе брудні речі. Кілька разів він гукав до мене, чи все в порядку, погрожував негайно викликати Томочку (певно, для підтвердження свого діагнозу) і питав, що зі мною роблять в тому профілакторії — чи не застосовують електричний струм в голову?

Тепер, після ванної, я лежу в нашому поки що спільному ліжку, втупивши погляд в стелю. Заснути не можу. Просто лежу і дивлюсь, як по стелі повзуть тіні і скачуть кольорові коники. І думаю, думаю…

Ні, не про свої проблеми — до них я повернусь вчасно. На це у мене є в запасі майже два дні. Два дні до вистави, яку я пропустила багато років тому. І два дні на те, щоб тут зіграти свою найважливішу роль.

Я думала про інше.

Про те, як швидко у людей відбирає пам’ять.

Або — як швидко людина забуває погане.

В принципі і те, й інше — те саме.

Пам’ятаємо лише хороше. Ковбасу за «рупь двадцять», молоко в скляних пляшках за «двадцять дві», звісно, копійки… Суцільний спокій, зупинка посеред історії під назвою «застій».

Лише дві події коливалися на поверхні того спекотного літа — Олімпіада і смерть Висоцького.

В кого не питала — називають лише це.

І ціну на ковбасу…

Щоправда, деякі відхилення у спогадах громадян усе ж таки лишились.

Принаймні наш сусід — міцний старигань, що днює й ночує на лаві, пригадав ще одну урочисту подію — сто десяту річницю з дня народження Леніна, що якраз припала на той рік, і про грандіозний суботник на честь цього свята, в якому взяло участь 150 млн чоловік. І про три пляшки горілки, за які вони з «дружбанами» вивозили сміття за місто.

Мої, певно, в той час теж обкопували палісадник і білили стовбури дерев на чолі з тітонькою Ніною. Гомоніли «про хороше», пили горілку, закусюючи домашніми огірками і бутербродами в дерев’яній альтанці, співали, почувалися щасливими, вірили в краще…

А тим часом Сахаров уже сидів у засланні за критику вторгнення СРСР в Афганістан і виступи на захист «в’язнів сумління»:

«Надія людства — активні, відкриті, розумні дії людей доброї волі у всьому світі, що надихаються високими моральними принципами. Свавіллю, беззаконню, обмеженню прав людини не мусить бути місця на планеті, так само як війні, голоду та бідності…»

Зараз розбуди якого-небудь красномовного можновладця посеред ночі, і він скаже ще краще, з тою різницею, що не буде вірити в жодне своє слово.

І за це його не позбавлять посади, звання і батьківщини.

Ось про що я думала, втупившись у стелю.

Про свій особистий анабіоз і байдужість — анабіоз цілої купи розумних людей, яким все стало «до фєні» і «по фєні». Крім того аби напакувати свої квартири їжею і шматтям.

Моя душа давно вже вкрилася товстелезним панциром і розучилася плакати.

Останній раз це сталося за часів після Помаранчевої революції, коли по телевізору бачила, як відстояний народом (вже колишній) президент нагороджує орденами і посадами тих, кого мав би усунути раз і назавжди. Теперішній анабіоз — результат цих дій.

Анабіоз тридцятирічної давнини виглядав обнадійливіше.

Адже в зграї задоволених риб були ті, що вистрибували з цвілої води на поверхню і тим запалювали інших або хоча б розбурхували застійну воду.

Могли написати так: «Пане Брежнєв, мою діяльність ви оцінили незаслужено високо. Я не підривав престиж радянської держави. У радянської держави завдяки зусиллям її керівництва і вашому особистому внеску ніякого престижу немає. Тому за справедливістю вам належить позбавити громадянства себе!»[1]

Або так:

Отак живу: як мавпа серед мавп. Чолом прогрішним із тавром зажури все б’юся об тверді камінні мури, як їхній раб, як раб, як ниций раб. Повз мене ходять мавпи чередою, у них хода поважна, нешвидка. Сказитись легше, аніж буть собою, бо ж ні зубила, ані молотка. О Боже праведний, важка докука — сліпорожденним розумом збагнуть: ти в цьому світі — лиш кавалок муки, отерплий і розріджений, мов ртуть[2].

Або так:

«Коли для людини найголовніше — отримати свій дорогоцінний п’ятак, легко дати йому цей п’ятак, але коли душа зберігає в собі зерно полум’яної рослини — дива, зроби йому це диво, якщо можеш!»[3]

Хто знає, скільки людей зараз живе з цим п’ятаком в кишені, думаючи, що володіє світом!

Певно, це були запізнілі і несвоєчасні думки. Я мала думати про інше.

Але в мені дійсно назрівала та «душевна лихоманка», про яку говорив мій дивний і давній співрозмовник. Мій друг, що заронив у мені паростки тієї лихоманки і «нетутешності».

Думки скакали, мов навіжені коні. Щодо минулого — там мені лишалося кілька діб, щоб розв’язати загадку своєї хвороби. Щодо нинішнього я все вже вирішила.

Я прийму пропозицію Олега. Через два дні після того, як подолаю своє затинання, скажу йому «так». І буду боротися проти цього анабіозу, скільки і наскільки зможу. Якщо блазні вдають з себе розумників, а розумники — блазнів, кому нести істину?

…До кімнати зазирнув Мирось, я закрила очі, вдала, що сплю. Хоча б з годинку мала відлежатись, як звір у лігві, - відхекатись, зализати подряпини, впорядкувати думки. Лежала на м’якому широкому ліжку якоїсь іноземної фірми, на водяному матраці, вкритому шовковим простирадлом. Після ванни з піною-кремом на основі олії авокадо і миття голови австрійським шампунем, що «збільшує об’єм вдвічі».

І все це здавалося більш далеким і не менш дивним, ніж це дивне літо. Згребти б всі ці причандалля у великий пакет і винести туди, де запах зубної пасти «Поморин» і бадузана в пластиковій фігурці у вигляді качечки були символами безумовної дитячої радості. Кинути б це все посередині захламидженої кухні і сказати — ось, розбирайте! Це те, заради чого тривають ваші бездумні і безнадійні дні. Тому що далі цього «дорогоцінного п’ятака» не сягають мрії і бажання половини амнезованого населення…

Ліжко прогнулось — Мирось сів поруч.

Довелося розплющити одне око.

Уявила, що воно у мене зараз схоже на око схарапудженого коня, якщо його побачити зблизька, — велике і божевільне.

— Зараз прийде Тамара, — втомленим голосом повідомив Мирось. — Принесе щось заспокійливе.

Звісно, до кого ж іще він міг звернутися, як не до нашої «швидкої допомоги»!

Я хотіла подякувати за турботу, заспокоїти його, що зі мною все гаразд, але замість цього мої вуста несподівано вимовили:

— Мирославе, я тобі зрадила.

Заповнюючи досить довгу паузу, що виникла між цим повідомленням і першою реакцією, скажу, що у мене давно назрівало гостре і досить хуліганське бажання вимовити цю фразу — просто так, заради цікавості.

Якось Томочка, яка не полишала своєї соціологічної практики, розповідала, що залюбки провела б такий експеримент: люди з різних куточків світу вимовляють зізнання у зраді (причому його краще за все вимовляти безпідставно), а потім фіксують відповіді. На основі цього експерименту можна написати купу соціологічних досліджень. Це найкраща фраза, щоб перевірити, хто насправді живе поруч із тобою і що він (чи вона) про тебе думає.

Томочка вважала, що загроза розлучення може проявити людину в усій її красі або потворності. Багатодосвідчена і вельми серйозна Томочка наводила купу різних життєвих прикладів, найяскравішим з яких була історія зразкової подружньої пари, в якій все будувалося на дружніх, «партнерських» стосунках, цивілізовано і гуманно до того часу, коли дружина несподівано попросила розлучення, а отримала… ніж у живіт. Причому — миттєво, без жодного слова. Просто розмова відбулася на кухні, а ніж лежав на столі. В іншій історії — чоловік виставив свою кохану взимку на сходи, поздиравши з неї одяг. У кращому випадку зраджена половина переходила на ненормативну лексику. Одне слово, більше половини таких «досліджень» з приватного життя наших пересічних громадян не викликали надії на цивілізованість. Але раніше провести такий самостійний дослід у мене не було ніяких підстав. А брехати я не люблю.

Тепер у мене були підстави не брехати і втілити експеримент у життя в чистому вигляді. І я, затамувавши подих, чекала на відповідь.

Вона була настільки банальною, що мені здалося, що стала героїнею якогось серіалу.

Спочатку Мирось вимовив замислено-загрозливе і досить глибокодумне: «Та-а-а-ак…» Потім сказав, що він в цьому й не сумнівався, адже надто несподівано я «завіялася лікуватися». Далі йшло ще декілька коронних фраз із приводу мого морального стану, що саме зараз «проявився», адже моє виховання «завжди кульгало на всі ноги».

Була ще парочка уколів щодо чорної невдячності за все те, що він для мене зробив (перелік був велетенським — за все життя не відпрацювати і перших п’ятьох пунктів!). Остаточним вердиктом пролунало те, що недаремно Бог «шельму мітить». Мирось навіть спробував перекривити моє затинання, але плюнув, вхопив за плечі, вдавив у матрац, кілька разів добряче струсонув і шість разів повторив запитання: «Хто він?!»

Я підскакувала під його дужими руками, але була вже «не тут», тому що зловила себе на тому, що здатна бачити все це збоку і при цьому — думати!

В такій от ситуації! Я думаю і страшенно дивуюсь тому, що, як виявилося, у людини «не було жодних сумнівів» щодо мене. Жодних! Всі десять років — жодних сумнівів у тому, що «пригрів на грудях змію».

Це було так дивно.

Просто дивно, і більш нічого.

Але й прикро: а якби це був лише жарт, розіграш, той дурнуватий експеримент, про який говорила Томочка? Як би він зміг повернути все назад після сказаного?

— Дякую, — сказала я. — Дякую…

І почала вбиратися в перше, що потрапило до рук. Він висмикував речі і знову закидав до шафи. Я діставала інші.

За цим веселим заняттям нас і застав дзвінок у двері. Замкнувши шафу на ключ, Мирось кинувся до своєї «швидкої допомоги».

В коридорі залунали голоси — його новий, незнайомий, надто дзвінкий, істеричний і тихе туркотіння Томочки.

Потім все стихло.

Пішли на кухню, зачинили двері.

Я сіла на ліжко, важко дихаючи і міркуючи, як би мені вибратися звідси, адже вони там, певно, зайняли «кругову оборону».

Але за мить до спальні увійшла Томочка. Увійшла, як до палати з хворою, — зі співчутливим виразом обличчя і червоними від хвилювання щоками.

Я поглянула на неї новим зором. Вона досі була схожа на Одрі Хепберн, навіть виглядала набагато краще за неї в її роки, адже Одрі померла від раку і на останніх фотографіях виглядала надто висохлою і втомленою.

Томочка сіла поруч і взяла мою руку, мов добрий лікар.

— Це правда? — запитала вона.

— Що саме?

— Те, що ти сказала Миросику?

— Втілила твою ідею в життя, — посміхнулася я. — І можу сказати, що ти мала рацію: людина краще пізнається при розлученні.

— Отже, це неправда? — зраділа вона.

— Ні, це правда, — сказала я. — Коли будеш записувати свої дослідження, не забудь вказати, що такі експерименти не можна проводити безпідставно.

Вона провела рукою по моїй скуйовдженій голові:

— Я тобі не вірю.

Я розчулилась: виявляється, Томочка не вважала мене «пригрітою змією». Вона сказала і зробила те, що мав би сказати і зробити Мирось. Але його потяг вже був далеко позаду.

— Це правда, — повторила я. — І я хочу розлучитись, доки не пізно. І доки у нього є ти.

Вона почервоніла ще більше.

— Не верзи дурниць! У вас хороші багаторічні стосунки, стабільні, підкріплені матеріальними і духовними цінностями…

— …двадцять п’ятий з’їзд КПРС визначив подальшу програму послідовного підйому матеріального і культурного рівня радянського народу на основі пропорційного і динамічного розвитку народного господарства… — скоромовкою підхопила я.

— Що? Та ти хвора! У тебе гаряче чоло!

— Хіба не пам’ятаєш, як я тебе вчила? — зареготала я і додала цілком серйозно: — А про свою діру в серці теж забула? Діру, в яку я влізла п’ятірнею кілька років тому, га? Адже якби не я…

Томочка дивилася на мене широко розкритими очима і мовчала. Майже так само, як тоді, в гастрономі. Але тепер її обличчя не світилося такою бездоганною біло-рожевою порцеляною і кутики вуст давно вже опустилися донизу. А в розкішній і охайній зачісці я помітила срібну низку сивини, яку ніколи не помічала.

— От тепер є шанс усе виправити… — тихо сказала я. — Людина не може жити з дірою в серці — рано чи пізно це закінчується дірою в голові.

Вона похитала головою:

— Минуле виправленню не підлягає. А все вже давно в минулому…

— Підлягає! — весело сказала я. — Якщо ми того захочемо! Варто лише знайти потрібну лазівку…

Можна лише уявити погляд, яким окинула мене Томочка. В ньому була непідробна схвильованість — але не тим, про що я сказала, а скоріше станом мого психічного здоров’я. Якщо так піде далі, то вона цілковито впевниться в тому, що треба викликати «швидку».

Вона ніяково мовчала, перетравлюючи мою пропозицію. Звісно, рішення має прийти до неї не сьогодні і не завтра — я її не квапила, але знала, що воно напевно буде. І тому навіть зраділа, коли вона перевела розмову на те, заради чого сюди й примчала.

— А хто він, де ви познайомились — у лікарні? — запитала вона.

Питання, сформульоване майже так само, як його поставив Мирось, пролунало м’яко — на нього хотілося відповісти.

— Це було давно, в вісімдесятих… А він досі живе сам, без мене. І це теж треба виправити.

— Тобто ти хочеш сказати, що в дитинстві у тебе був друг, якого ти зустріла зараз?

Я просто диву далася, наскільки чітко і просто Томочка сформулювала таку заплутану історію. На позір все виглядало саме так — досить пересічно і зрозуміло.

Я кивнула:

— Так, в дитинстві у мене був друг… Справжній великий друг. Але його давно вже немає. Проте я знайшла іншого. І він є.

— Я нічого не розумію, але ти впевнена, що робиш правильно? — тихо запитала Томочка.

— Я впевнена, що роблю правильно, щодо тебе, — сказала я. — А щодо себе, то впевнена лише в одному: я знаю, що таке любити.

Більше я нічого не сказала.

Дала зрозуміти, що розмову закінчено, відвернулась обличчям до стіни. І тактовна Томочка, кинувши на мене розгублений погляд, ретирувалась із кімнати.

Поки вона тут, поки буде заспокоювати Мирослава, у мене є шанс непомітно вислизнути з квартири. Я більше не відчувала її своєю, бути тут стало нестерпно. Все в ній промовляло про мою тимчасовість. Тут не було жодної речі, котра б стояла на тому місці, на якому б хотіла я, — все обставляв Мирось. І не дай Боже було зрушити з місця хоча б тумбочку чи стілець або поміняти фіранки. Спочатку я бунтувала, потім змирилась, а потім все переводила на жарт. І намагалась більше часу проводити на роботі…

Я без жалю зачинила за собою двері.

У мене була ще одна важлива справа. Вона мала поставити остаточну крапку в сумнівах щодо реальності того, що відбувається.

Я взяла таксі і поїхала в університетський сквер.

Була майже та сама година, коли ми домовлялися зустрітися з Олегом кілька днів тому, а точніше — цілу вічність тому, коли все в житті здавалося мені суцільною маячнею, безладом і втратило будь-яку цінність.

На вулиці так само стояла спека, але тепер я її не помічала. Сквер був майже порожній: певно, люди зрозуміли, що ця аномальна погода — таки не жарти, і рятувалися від сонця за фіранками своїх помешкань.

Я мала надію, що старі люди не полишають своїх звичок, і не помилилася: фігурка в чорному, мов суха гілка, стирчала на тій самій лаві.

Внизу крутилися і туркотіли голуби, ліниво скльовуючи з гарячого асфальту крихти хліба.

Аделіна Паулівна!

Лікар четвертого управління.

Пенсіонерка «союзного масштабу»…

Щойно я опустилася на лаву, вона відірвалася від свого заняття — і на мене поглянули знайомі, вибілені часом очі. Я подумала, що мені варто нагадати про себе, але старенька приязно посміхнулась:

— О! Приємно бачити. Пам’ятаю: ви не любите голубів…

— Так, це я, Аделіно Паулівно, — промовила я.

Вона оглянула мене з ніг до голови професійним зором.

— Ви схудли? Так, так, дуже схудли. Але це вам до лиця. Здається, ви скаржились на хворобу? Як почуваєтесь? Тиск? Температура?

Ще мить, і вона відтягне мої повіки пальцями, змусить показати язика — «А-а-а!» — і постукає по зігнутому коліні ребром долоні.

— Дякую, — поквапилась відповісти я, — все в порядку. Я не була хвора. Якщо пригадуєте, вас зацікавило те, що я затинаюсь…

До речі, промовляючи це, я помітила, що говорю майже нормально, і повела далі:

— Ви дали мені пораду. Так от, я нею скористалася і…

— Що за пораду? — з цікавістю промовила старенька.

— Ну як же? — розгубилася я. — Ви сказали, що завжди практикували цей метод зі своїми пацієнтами — повертали їх в точку відліку початку хвороби…

— Невже? — знову жваво перервала вона мене.

Я терпляче переказала їй суть нашої минулої розмови.

Вона слухала і дивилася на мене з непідробним захватом.

Нарешті в її очах засвітилось розуміння, і вона промовила:

— Точно! Це мій винахід, який я назвала «ситуативна медитація»! На жаль, він ніде не зафіксований. В ті часи було досить важко пройти патентну комісію… — Вона тяжко зітхнула. — Тому я практикувала цю методу лише з тими, кому довіряла.

Вона ще трохи помовчала, а потім живо запитала:

— Ну і як? Ви спробували? Щось вийшло?

Я зніяковіла. Не могла вирішити, чи варто їй розповісти про те, що «вийшло».

Взагалі, коли я починала думати про те, що про мою пригоду рано чи пізно доведеться комусь розповісти, слова плутались в моїй голові і я не вірила самій собі. Тож як про це розповідати комусь іншому?

Як пояснити цій бабці, навіть якщо вона за свій вік звикла мати справу з психами, що це була ніяка не «медитація», а цілком реальне потрапляння в цілком реальний час?

Старенька терпляче чекала на відповідь.

І я наважилась.

Розповіла, як приїхала на місце, де колись стояв мій будинок, як відчула біль, який спочатку сприйняла за напад гастриту, як посеред новобудівель побачила зелену оазу свого дитинства, як увійшла до під’їзду, як подзвонила в двері…

І про те, що до кінця розв’язки ситуації з моєю вадою залишилося два дні, а я ще більше заплуталась і боюся, що цей останній день — «час Х» — буде для мене дійсно останнім днем перед закриттям «лазівки», а я так нічого не встигну зробити. Адже не знаю, що саме треба робити.

Звісно, я уникла особистих подробиць. Намагалася говорити якомога чіткіше, ніби дійсно сиділа в кабінеті перед лікарем.

Після того як вимовила останнє слово, зависла довга пауза.

Стара сиділа в щільному панцирі своєї зморщеної оболонки, мов черепаха Тортила. Я навіть злякалась: чи не задрімала вона, чи слухала мене?

Але, кілька хвилин пожувавши повітря і зробивши кілька конвульсивних рухів шиєю в мій бік, — ну точно, викапана Тортила, — вона взяла мою руку і професійним рухом одразу знайшла пульс, дослухалась до нього, ворушачи губами.

— Занизький тиск… — нарешті сказала вона.

Я ошаліла.

— Це все, що ви можете сказати?! Я ж прийшла до вас за допомогою! Зрештою, це ви порадили мені повернутися в свій старий двір!

— Тоді сформулюйте ваше занепокоєння чіткіше, — спокійним голосом відгукнулась стара. — Про наслідки і дії свого методу я знаю сама.

— Тобто вам зовсім не цікаво, що я ось так — ні сіло, ні впало — опиняюся в іншому часі, причому не в переносному, а в цілком реальному, фізичному значенні? Що я спілкуюся сама з собою?! І навіть можу… розшукати там і вас?

Я була обурена її залізобетонним спокоєм і майже заходилась в істериці:

— А хочете, я так і зроблю? Наприклад, передам вам від вас же цей чорний капелюшок?! Або краще навпаки: принесу вам ваші речі — просто сюди?!

Вона посміхнулась:

— О, ні. Не треба доказів. Ви ж прийшли сюди не за цим.

Я заспокоїлась і кивнула — так, не за цим.

Тоді — навіщо?

Певно, мені треба було повернутися до цієї «незворотної точки», від якої розпочалася вся ця історія. Але тепер я розуміла, що бабця нічим не допоможе мені, вона лише дала поштовх, яким я з необережності скористалась. А вірить вона мені чи ні — то було вже другорядне питання. Якби вона вірила усім своїм пацієнтам, то давно б сама збожеволіла. Тому й звикла нічому не дивуватись. Навіть якщо я б представилась Клеопатрою чи королевою Вікторією.

Я була пригнічена і розчарована.

— Отже, що ви хочете від мене почути? — запитала вона, побачивши, що дихання моє стало рівним.

— Тепер не знаю, — тихо сказала я. — Можливо, я хотіла б знати, скільки у мене лишалося часу — ТАМ. Тобто скільки це може тривати…

— Ну, це я можу теоретично визначити, — сказала вона. — Зазвичай всі повернення в ситуативних медитаціях тривають до пікового моменту — тобто того часу, коли людина усвідомлює початок своєї хвороби і усуває його джерело.

— Дякую, — сказала я. — Тоді мені варто поквапитись. До побачення.

— Справа не в тому, вірю я вам чи ні… - продовжила міркувати стара, не зважаючи на те, що я вже в нетерпінні ковзала по лаві. — Справа в тім, що часом, аби відчути себе щасливим, треба зробити крок назад. В цьому вся філософія мого методу. А це надто просто, щоб довести його науковість…

— Що ви маєте на увазі?

— Спробую пояснити, — посміхнулась вона. — Хіба ви самі не помічали: багато дверей відчиняються навспак — і тому часом треба відступити, щоб увійти в них? Правило, яким я користуюсь у своєму методі, просте: не відступивши — не увійдеш!

В цю мить мені здалося, що я почала розуміти те, що здавалося мені суцільною плутаниною. Я вхопила її за руку, благаючи пояснити мені суть сказаного.

— Що ж тут незрозумілого? — здивувалася вона і, на моє щастя, продовжила говорити: — Людина, власне, як і все живе, народжена задля того, аби перебувати в русі, якщо не фізичному, то духовному — напевно. Але кожна істота часом зіштовхується з відчуттям ступору, застою, безвиході. Це хворобливе, руйнівне відчуття, яке я вивчала і спостерігала протягом усіх років. І шукала виходу з нього. Ми звикли, що вихід — завжди попереду. Я дійшла іншого висновку — того, про який вам сказала: відступи, щоб рухатись вперед. Це може видатись парадоксальним, але це так. Варто лише навести прості приклади. Вони можуть видатись еклектичними, але це лише на перший погляд. Так от. Як правило, все, що відбувалося з людиною в минулому, ніколи не здається їй щасливим, адже щастя — це такий собі маячок, що завжди зблискує вдалині. Тому, повертаючись в минуле, ви надихаєтесь майбутнім і здатні по-справжньому оцінити його переваги. Така природа: «вчорашнє» завжди гірше, ніж «сьогоднішнє». Це вам підтвердить будь-який кухар! Виняток — хіба що борщ…

Вона посміхнулась.

— Але і сьогоднішнє, якщо ви в координатах свого руху опинилися «на нулі», може не радувати — до того часу, поки ви не зробите крок назад. Ну от, приблизно такою теорією я користувалась, коли лікувала своїх підопічних. А яким чином вони робили цей крок — байдуже. Вам пощастило зробити його в прямому сенсі. Але це вже подробиці. Головне — результат: видужання і усвідомлення подальшого руху. До речі, ця теорія стосується не лише людини — можливо, цілого людства.

— Тобто? — не зрозуміла я.

— Минулі часи завжди гірші від попередніх, як би обивателі не оспівували втраченого! Знаєте, я часто ставлю перед собою запитання: чи хотіла б опинитися в тому часі, коли за моїми батьками приїхав «чорний воронок» — так називалися авто, в яких возили політичних в’язнів. Відповідь однозначна. А в Середньовіччі, коли будь-кого могли спалити на вогнищі чи просто настромити на спис? Або…

Її очі знову засвітилися лукавою посмішкою:

— Або уявити, що не було каналізації, теплої води в крані і навіть світські дами, яких так гарно показують в кінофільмах, пахли, як смітникові баки, і носили під перуками рурочки для збору бліх!

Ми одночасно розсміялися, і це зняло деяку напругу, що виникла на початку розмови.

— Шкодувати можна лише за молодістю, яка так швидко минає, - продовжувала стара. — Я думаю, що щаслива саме тепер, в цьому часі — теж недосконалому, який комусь також буде здаватися жахливим. І саме тому, що попереду в них будуть інші, більш оптимістичні перспективи.

Вона тяжко видихнула, ніби скинула камінь, що котила вгору.

Ми трошки посиділи мовчки.

Навіть голуби принишкли біля ніг, витягуючи свої сіро-фіолетові шийки.

Я мала йти.

Ще раз подякувала їй, цього разу цілком щиро, і запевнила, що обов’язково приходитиму до неї в сквер.

Вона зітхнула і, як дитина, взяла з мене «чесне слово». Я поклялась, підкріпивши вислів певним жестом: даю голову на відсіч!

Ми знову розсміялися. Я почала підводитись, але, відчувши до старої довіру, наважилась на ще одне запитання, котре неймовірно хвилювало мене. Довелося додати до своєї розповіді іншу — про Івана.

— Ви говорили про оптимістичні перспективи, — закінчила свою розповідь я. — Але ми розійшлися в часі. Нині ми просто — сторонні люди. Я не знаю, що робити в такому випадку…

Вона поглянула на мене тим самим незворушним поглядом, котрий так здивував мене на початку, і знизала плечима:

— Буває, люди ніколи не знаходять одне одного лише через те, що хтось із них вийшов з будинку на десять хвилин раніше… А вам так шалено пощастило: віднайтися, долаючи час! Про що тут думати? Вибачте — не розумію…

Я поглянула в її очі. Зазирнула так глибоко, що мені здалося: бачу в них купу інших — очі Моєї Дівчинки, Богдана Ігоровича, Івана, всіх, з ким мені було добре останнім часом…

…Отямилася лише тоді, коли побачила, як маленька чорна фігурка Аделіни Паулівни, пенсіонерки «союзного значення», лікарки четвертого управління, зменшується і тане в спекотному мареві на тому кінці університетської алеї…

…Додому повернулася пізно, перед тим добряче «поводивши козу» містом.

Спочатку пішла до того самого гастроному на розі вулиць, де «позавчора» стояла в черзі за кавою разом зі своїми «юними друзями».

Тепер тут була затишна кондитерська без жодних черг і п’яниць, із італійською кавоваркою, меблями в стилі хай-тек і чемними юними офіціантками.

Але мені хотілося випити, і я рушила вниз вулицею до знайомого бару, де під здивованим поглядом бармена (в таку спеку п’ють лише самогубці, певно, думав він) випила сто п’ятдесят грамів коньяку і просиділа зо дві години.

І нарешті на мене зійшов спокій, як велика кольорова хвиля, в якій я попливла, поволі перевертаючись з голови на ноги і назад, втупившись очима у великий плазмовий екран, що висів на стіні, - в ньому все рухалось і мерехтіло, видавало звуки і тексти.

Мені знову не було куди йти і куди поспішати.

Як ТУТ — так і ТАМ. Хоча одну адресу я пам’ятала чітко. Але намагалася про неї не думати. Кому я потрібна? Не знаю. Ні в чому не впевнена. Вишу в повітрі — як тут, так і там.

І в очах мерехтить.

Підвелася, подякувала, вийшла на сонце.

Після кондиціонера тілом побігли мурашки — таке враження, що я розбиваюсь у повітрі на міріади холодних крапель. Додому йшла пішки, і це теж подовжило дорогу на півтори години.

Поки йшла, згадала, що перебуваю в своєму звичайному, але давно забутому стані: йду вулицею і дивлюсь, як під ногами, мов кіноплівка, тече стрічка сірого асфальту. Йти б так завжди, не зупиняючись…

…Не дуже приємно заходити в квартиру після сцен, до яких, як виявилось, не була готова. Всі роки, проведені тут, видавалися змарнованими.

Це стало особливо зрозумілим, коли побачила, як Мирось риється в моїх речах, розкиданих по всій кімнаті.

Певно, шукав «сліди злочину», які дали б йому відповідь на те запитання: «Хто він?»

Якби питання стояло інакше — «чому?», я, можливо, згодилася б відповісти на нього. Але тепер мені просто було прикро, що все виявилося таким фарсовим, несправжнім. Всі пояснення, котрі я заготувала, всі слова і доводи виявились зайвими.

Я вирішила мовчати.

Пройшла повз розкидані речі і лягла на ліжко просто в одязі. Хотілося одного — заснути.

— Нагулялась? — зловісно прошепотів Мирось. — Ти п’яна! Все за класикою, хто б сумнівався!

Так, у нього ніколи ні в чому не було сумнівів.

Я невизначено покрутила в повітрі рукою, мовляв, так, саме так, «все за класикою», і нагребла на голову подушку. Чомусь уявила, що зараз він сяде на неї зверху — і все буде скінчено…

Він ще з годину показово розкидував і шматував мої речі, потім вимкнув світло і вийшов, голосно грюкнувши дверима. А я вивільнилась із-під подушки і почала роздивлятися стелю без жодної думки в голові.

Я не люблю спати!

Мені здається, що це суцільне марнування часу…

…Вона не любить спати.

Їй здається, що це суцільне марнування часу.

До того ж вона боїться спати, адже в цей час стає нерухомою, наче лялька чи мумія. А що відбувається з людиною, коли настає ця нерухомість? В які світи вона потрапляє? Адже — потрапляє!

Їй сняться сни. Здебільшого вони тривожні і незрозумілі.

Ярик каже, що він любить «дивитися сни» — вони у нього завжди про війнушку, де він завжди когось перемагає. Або — керує літаком. Або потрапляє до казкових країн і там теж бореться з ворогами і теж перемагає їх. У нього — суцільні перемоги. Переповідає він про них завжди цікаво. Вона також хотіла б бачити такі сни! Але у неї таких немає. У своїх снах вона весь час то пливе посеред моря — великого безкрайнього простору, то падає з неба і довго стрімко летить вниз — і здригається, хапаючись руками за краї ліжка. Прокидається. Бачить у вікні місяць і вже не може заснути.

Починає думати.

Мама каже, що вона спить, мов цуцик, — весь час смикається.

Ні, вона не любить спати. І тому ввечері старанно відтягує час, коли треба розстеляти ліжко.

Спочатку акуратно розправляє простирадло, щоб на ньому не було жодної зморшки, довго розгладжує руками подушку, вкладає на неї ведмедика, зайця, їжачка. Ретельно і рівненько вкриває їх бабусиною хусткою.

Вона не дуже любить іграшки, але це вкладання — ритуал, котрий займає півгодини.

Так само повільно роздягається. Може просидіти зі спущеними колготками цілу годину — думає. Мама сердиться, час від часу заглядаючи до кімнати: «Ну, ти скоро ляжеш? Чи будеш так сидіти до ранку?!»

А вона б і просиділа, аби тільки не вкладатися. Її мати — найвідоміша актриса в найкращому театрі! Вона дуже красива. Така гарна, що навіть дивитись боляче. Їй ніколи не стати такою гарною, як вона! Друзі навіть дали їй прізвисько — Весна. Вона дійсно схожа на всі квіти одразу.

І пахне конваліями. Тато пахне тютюном. Він майже весь час слухає магнітофон і, слухаючи, ходить з кутка в куток, розсипає попіл по кімнаті. Мама свариться.

Останнє слово — за ним. От коли він каже: «Ану, негайно спати!» і гасить світло — тут вже нічого не поробиш: треба лягати. А вони ще довго сидять на кухні з тіткою Зоєю і говорять досить голосно.

Ніка не любить Зойку. Та увесь час намагається вщипнути її і регоче — їй здається це дуже дотепним. Ніка удає, що це їй подобається. Хоча зовсім не подобається! Часом уявляє, як сама щипає її у відповідь. Цікаво, чи засміється на те Зойка?

…Сьогодні вона вкладається досить швидко. Що швидше мине ніч, то скоріше настане ранок. А вранці свято: вони з Яриком та його батьками їдуть на дачу! Дача за містом — маленька хатка на дві кімнати і сад. Якщо ночі теплі, Яриків тато вішає два гамаки посеред дерев, а мати загортає дітей в теплі ковдри і вони гойдаються в них серед листя та зірок, як два кокони. Єдине місце, де сон не здається їй таким страшним.

…Ранком промінь лоскоче її щоки, мов Димка, котра любить вкладатися у неї в узголів’ї. Але промінь прокидається раніше за кішку. Раніше за маму. Але і мама вже встала і так само лоскоче її, мов промінь і Димка.

— Вставай снідати, бо мені вже час виходити, — шепоче вона. — Сьогодні я весь день зайнята в театрі. Візьмеш ключа. І тихо будь: Зоя ще спить. І тата не розбуди!

Прокидається вона легко. Влітку у неї багато справ. Особливо сьогодні!

Вона п’є чай з бутербродом і аж підстрибує на стільці — так кортить швидше потрапити на дачу! Вона почекає на Ярика у дворі. Потім вони сядуть до авто. Якби у неї було авто чи хоча б велосипед, вона, певно, поїхала б світ за очі, щоб самій побачити і почути, що відбувається за межами двору і міста.

Мама вішає їй на шию мотузку з ключем, і вони тихо-тихо виходять у двір.

Вона махає рукою, потім про всяк випадок погрожує пальцем — мовляв, дивись мені! - і зникає в арці.

У дворі тихо. Цвірінькають пташки. Потім їх не буде чути. Але зараз вони цвірінькають, накликають сонце.

Вона сідає на лаву і дивиться на Ярикові вікна: вставай, сонько, я вже тут!

Біля під’їзду стоять сині «Жигулі». Вчора увечері вони з Яриком старанно протирали вікна, по-хазяйськи буцали ногами тугі шини, і всі їм заздрили.

Вона дивиться на вікна і не витримує — бере камінець. Вона ж найвлучніший стрілець у дворі, тому одразу влучає у вікно. І одразу з нього виглядає скуйовджена голова Ярика. Він показує тарілку — мовляв, зараз доїм і вийду! Вона поважно киває. З-за його спини виглядає і його мати, посміхається і теж киває.

Хвилин за п’ять Ярик вибігає з під’їзду з двома персиками в руках. Один — для неї! Вони мчать на турнік — вчора відпрацьовували на ньому «сонечко». Тобто розгойдуєшся так, щоб зробити повний поворот. Нічого з того поки що не виходить. Ярик каже, що ще треба добряче «підкачати м’язи».

Вони мацають руки одне одного кожні десять хвилин — здається, що за день вони стають мов залізні.

Але наступного дня здуваються, наче повітряні кульки, і руки болять. Але попри це трохи вище ліктя все одно наростають кумедні горбики: рука худенька, а горбики видуваються і нагадують удава, що проковтнув кролика. Тітонька Ніна, сусідка з першого поверху, каже, що це дурне заняття для дівчинки, тільки фігуру псує. От, певно, вона нічим не псувала свою фігуру, тому зараз ходить така кругла, мов куля.

Потім вони їдять персики на верхній перетинці пожежних сходів. Звідти можна побачити — зовсім трішки, буквально краєм правого ока! — те, що відбувається в кімнаті Марти і Стасика.

Видно край великого дзеркала, що стоїть в кутку з правого боку вікна. Одного разу в ньому відобразилось, як вони цілуються…

Тоді Марта якраз примірювала нові сережки — великі червоні кільця, а Стасик підійшов до неї зі спини — Ніка бачила лише одну його руку на плечі Марти і те, як вона повернула обличчя…

Вона нікому про це не розповіла.

Марту в дворі не люблять.

Вона зустрічалась з Миколкою, сином тітоньки Ніни. Потім його забрали в армію, кудись дуже далеко, а Марта вийшла заміж за Стасика.

Гуляли тоді усім подвір’ям, і лише тітонька Ніна усіляко кривдила наречену, називала вертихвісткою.

А їй, Ніці, подобаються і Стасик, і Миколка. Стасик старший і гарний, ходить у всьому модному. А Миколка — просто смішний, завжди любив возитися з ними, наче малий, допомагав будувати халабуду за будинком.

На весіллі вона бачила, як Марта трохи поплакала. Певно, згадала Миколку, а потім — танцювала з усіма. Навіть з дядьком «Петром-барахлом», навіть з дядьком Ванею-«встань-з-диваня» і з Нахал Нахаличем теж. Увесь двір було всіяно цукерками і монетками — ледь до вечора позбирали. Весело було…

Коли виросту, думає Ніка, ніколи не забуду цей двір! Стану багатою, всім купуватиму цукерки — до старості. Варитиму велику каструлю борщу і виноситиму на той дерев’яний стіл, накриватиму його білим обрусом, як в кіно. Ми сидітимемо за тим столом і співатимемо пісень. І Богдан Ігорович буде з нами.

А Миколка повернеться з армії і одружиться зі Свєткою. Поки він служить, вона підросте, буде не така товста і конопата. Адже вона сама зізналась, що закохана.

— Щось вони довго… — каже вона, киваючи на Ярикові вікна.

— Ага, — каже Ярик.

…Нарешті на подвір’я виходять Ярикові батьки — дядько Микола та тітонька Іра.

Тітонька Іра несе кошик з продуктами, дядько Микола весело помахує в повітрі ключами від «Жигулів».

Вони з Яриком навперейми спускаються з пожежних сходів — хто швидше добіжить до машини?!

— Ну, банда, готові? — весело каже дядько Микола і відчиняє дверцята. — Залізай!!!

Вони стрибають на заднє сидіння — кожному дістається по вікну, сперечатися не доводиться!

Тітонька Іра сідає наперед.

Микола Іванович повертає ключ, авто здригається, і вони одночасно здригаються від радості — ура, поїхали!

— Стійте. Стійте! Стійте!!! — раптом кричить вона.

— Що трапилось? — кажуть всі водночас.

— Тедді! — пояснює вона. — Я забула взяти Тедді! А я йому обіцяла!

Ярик презирливо гмикає.

— Який ще Тедді? — питає тітонька Іра.

— Це її ведмідь, — пояснює Ярик і докірливо зиркає на неї, мовляв, дівчисько воно і є дівчисько.

Але їй байдуже — нехай спочатку навчиться так стрибати з турніка, як вона! А Тедді вона не залишить на цілих два дні!

— Ну, біжи. Тільки швидше! Чекати не будемо — потяг відходить за розкладом! — жартує дядько Микола.

Вона вискакує з машини, біжить до під’їзду.

Долає перший поверх, стрибаючи на правій нозі, другий — на лівій, на третій злітає на обох, перестрибуючи по дві сходинки.

Відхекується. Тихо встромляє ключ у шпарину: тітка Зоя любить довго спати — це вона знає. Колись почула, як та каже батькам: «Якщо мене розбудити зранку, стаю мов звір — покусати можу!» З неї досить і того, що тітка Зоя щипається.

Нечутно прокрадається коридором до своєї кімнати. І завмирає від несподіваного жаху: з кімнати, де спить тітонька Зоя, долинають приглушені крики. Взагалі звук йде моторошний, незрозумілий. Схожий на пташиний клекіт.

Зоя вмирає?

Вона розчахує двері.

І бачить щось жахливе: Зоя накинулась на батька і, навалившися на нього — безпомічно розпластаного на ліжку, — душить його! Вона зовсім гола, і довге руде розпатлане волосся, мов полум’я, стрибає по її круглій білій спині…

Вона кидається на цю ненависну білу спину, кусає, дряпає її.

Відчуває, як руки з довгими пазурами намагаються скинути її.

Зоя вскакує, і вона осипається з її гладкого тіла, мов тирса. Підводиться і знову кидається кусатись!

— Ох ти, мерзото! — кричить Зоя і киває батькові: — Вгамуй її, бо я за себе не ручаюсь!!! Це ж треба таке!

Крізь сльози вона бачить червоне батькове обличчя.

Він ще живий, тільки дуже червоний — навіть пурпуровий, ніби перестиглий помідор. Але — живий!

Він зіскакує, замотується Зойчиним халатом.

А потім…

Потім відриває її від Зойки. І замість вдячності і захисту вона відчуває його страх, ворожість, огиду, мов він бореться зі змією. Він з усієї сили жбурляє її в протилежний бік. Вона кулею відлітає просто до стіни. Дзвінко цокається головою. Їй навіть здається, що голова розколюється, мов яйце, і все, що знаходиться всередині, - стікає по стіні.

В голові дзвонять дзвони.

Дзвін вібрує у всьому тілі.

З носа тече струмок крові. Вперше вона бачить кров так близько. Вона така дивно-яскрава, мов калиновий сік. І така ж рідка. Не така, як в кіно, де кров схожа на мед чи чорнила…

Батько присідає поруч, щосили тормосить її за плечі. Що більше тормосить, то більше лунають дзвони. А крізь них долинає голос:

— Скажеш матері — приб’ю!

Тітка Зоя височіть над ними, загорнута в простирадло, мов статуя чи примара.

— А може, все на краще… — каже вона.

— Стули пельку, — каже батько.

Вона не хоче їх чути.

Голосніше вмикає дзвони. Вони рятують її від цих голосів.

Виривається.

Вона так міцно виривається з його рук, що з носа ще більше б’є червоний струмок. Б’є і потрапляє прямо до рота — солоний і гарячий.

Вона ковтає і спльовує його. І мчить до дверей, на сходи.

Мчить повз заведені «Жигулі», повз здивовані обличчя Ярика і його батьків за склом, повз усе це свято, котре вмить стає для неї чужим.

Мчить до арки — аби лише швидше зникнути з їхнього горизонту, від їхніх розпитів. Про це нікому не можна говорити! Нікому. Тепер ці дзвони бринітимуть в її голові завжди!

Мчить крізь дворики, ковтаючи горлом кров, — здається, вона тече всередині, по самому горлу, як вода. Вона дивиться на вікна, шукає одне — з порожньою кліткою…

Влітає на потрібний поверх, розчахує двері, знаючи, що вони завжди відчинені. На порозі над нею змахують крила чорного плаща — вона падає в них.

Чорні крила огортають її, здіймають високо в повітря. Вона гойдається в них, мов у гамаку — серед листя і зірок — там, в іншому житті.

— Що з тобою? Що трапилось? Що???

Вона вдивляється в обличчя.

Їй страшно. Вмить світ перевертається і стає ворожим, чужим. Якби бути кішкою — забилася б зараз під ліжко.

— Я-я-я-я-я… — каже вона, а потім просто хапає повітря ротом, мов риба.

Не може вимовити ані слова…

…Я-я-я… прокинулась від власного голосу.

Він жив сам по собі і намагався вирватись із гортані чи то стогоном, чи то словом. Від цього стогону і прокинулась. Серце калатало. Я глянула на годинник — третя година. Завжди не можу визначитись щодо часу — чи настає ранок, чи все ще триває ніч. Зараз мені краще було думати, що — ранок.

У квартирі тихо. Мирослав спав в іншій кімнаті. Я почала тихо збиратися: джинси, футболка…

Обережно пробралась до ванної — там в нижньому ящику шафи зберігалися інструменти. Я давно не заглядала туди і боялася, що не знайду там потрібного. Але все, що шукала, виявилось на місці — досить великий і важкий молоток і купа різних цвяхів. Але цвяхи були тоненькими. Натомість під руку потрапив якийсь грубий гак — загнутий літерою «г» і з досить гострим кінчиком. Не пам’ятаю, навіщо він був нам потрібен, мабуть, його лишили будівельники, коли робили ремонт. Я покрутила гак в руці і вирішила, що це те, що потрібно. Гак і молоток загорнула в рушник і поклала в полотняну сумку.

Все це робила тихо, в темряві. О пів на четверту вийшла з будинку.

Ранок видався прохолодним. Я вийшла на шосе. Вирішила йти пішки.

До п’ятої мала дійти до місця — раніше не треба.

Сумка з молотком відтягувала плече…

Місто було порожнім, в сірому мареві неба поволі танули останні зорі.

На початку шостої я дісталася околиці, але втоми не відчувала, була зібрана і зосереджена, як ніколи. Всі думки відступили. Боялася, як завжди, лише одного — чи зможу перейти лазівку.

Проминула новобудови.

Побачила дерево.

Перехрестилась і зробила крок вперед.

Біль і запаморочення зустріла з радістю: межу перейдено.

Зо п’ять хвилин приходила до тями.

Дворик знову відкрився перед моїм зором. Порожній, порослий деревами, з острівцем палісадника, старою гойдалкою і «грибком». Я втислась у стовбур дерева, оглядаючи дислокацію.

Сині «Жигулі» стояли під під’їздом. Цвірінькнула перша пташка, нагадуючи, що на роздуми немає часу — ще півгодини і засвітяться перші вікна, у двір заїде молочний візок, а той єдиний «цвіріньк» перетвориться на суцільний пташиний гамір.

Я витягла інструменти і, оглядаючись, побігла до авто. Присіла в його тіні. Перечекала хвилину — чи нікого немає? - і встромила гак в шину, обмотавши його рушником.

Тепер треба було вдарити по ньому якомога сильніше. Чи вийде? Шина здавалася залізобетонною. Вдарила. Нічого!

Вдарила ще, прокрутила гак — і почула, як з діри почало виходити повітря. З одним колесом було покінчено. Але замінити одне колесо — не проблема. Тому приступила до трьох інших. Наступні удари були влучнішими. Мені здалося, що авто «дихає» так голосно, що перебудить увесь будинок.

Молоток і гак я кинула біля нього. Так, як це роблять наймані вбивці — лишають зброю біля бездиханного тіла, з тією різницею, що це «тіло» дихало досить інтенсивно і навіть посвистувало, виганяючи з себе залишки повітря.

Добре, що немає сигналізації, як на нинішніх іномарках! Авто поволі осідало.

Чудово! Чотири зіпсовані колеса — це не жарт.

Відповзати від машини довелося ледь не навколішки.

Ранок вже вступив у свої права. Сонце лоскотало крони дерев, у яких все голосніше лунав пташиний хор.

Тепер треба було потурбуватися про наступне — зробити так, щоб мене тут не помітили. Зі мною не було жодної старої речі, яка б вивела мене до певного часу з цієї пастки. Отже, варто десь заховатися, перечекати до дев’ятої — до того часу, коли подвір’я оживе, привести себе в порядок (адже я добряче забруднилась, виконуючи свою чорну справу) і увійти у двір в потрібну хвилину так, ніби нічого не трапилось. Якщо бодай хтось помітить мене тут зараз — я пропала!

Сховатися в під’їзді? Сісти під «грибком»? Стати під деревом? Залізти під кущі бузку в палісаднику? Все це не здавалося мені надійним — помітять.

Вийти за межі і назавжди зникнути? Не підходить. Я точно знала, що сьогоднішній день — останній, а справу зроблено лише наполовину. Куди подітись? Куди?

Стоп! А «халабуда»? Як я могла забути про неї?

За будинком ми з Яриком побудували «халабуду» — таке собі шатро на чотирьох палицях, вкрите старими ковдрами і сухою травою! Як я могла про неї забути?! Хоча що тут дивного, якщо не пам’ятала головнішого? Очевидно, дитяча пам’ять, захищаючись, витерла з якихось мозкових звивин все, що не вкладалось в мої тодішні поняття. Звідки ж в ній могла лишитися згадка про «халабуду»?

Події цієї ночі повертали мене в потрібне русло.

Ховаючись під стіною будинку, я пробралася на задній двір і одразу побачила сховище. Пірнула в нього, мов лисиця в нору.

Ретельно відтерла руки. Дістала люстерко — ніс і щоки теж були замурзаними, але у мене купа часу виправити це неподобство.

Піді мною м’яко прогинався товстий шар сухої трави, я скрутилась калачиком і несподівано відчула, як на мене сходить сон. Млосний, розслаблений сон. Він входив у кожну клітину разом із ароматом трави.

Так, мабуть, почуває себе ще не народжене курчатко за стінками ще теплого яйця. Курчатко, котре не знає, які тоненькі і нетривкі ці стінки. Варто лише стукнути по них лезом ножа, і… зашквариш на сковорідці.

Тепер я розумію, чому не відчувала затишку навіть у власному ліжку з шовковими простирадлами, — певно, назавжди запам’ятала це відчуття спокою і захищеності саме тут, на трав’яній підлозі.

З вулиці долинали ледь чутні звуки, ставали все голоснішими.

Час від часу я поглядала на годинник, забороняючи собі засинати.

Нарешті «час Х» настав. Я це одразу зрозуміла, почувши крик тітоньки Ніни.

Чудово уявила, як на тому кінці двору, стоячи перед понівеченим автомобілем, задравши голову, вона кличе батьків Ярика:

— Ми-и-и-и-ко-о-о-ло-о-о!!!

Визирнула назовні — нікого. Можна виходити. Швиденько випірнула зі свого затишку, обтрусилася, пригладила волосся і легкою ходою вийшла на подвір’я.

Перше, що помітила, — Ярика і Ніку на пожежних сходах, вони навперейми спускалися вниз на крик тітоньки Ніни.

А вона стояла перед перекошеними «Жигулями» і репетувала на все подвір’я:

— От бандюки! Сволота!

До неї приєднався і «хор хлопчиків» — Нахал Нахалич, Ваня-«встань-з-диваня» і ще з десяток цікавих:

— В міліцію треба заявити!

— Та хто ж їх тепер знайде?!

— Треба зняти відтиски пальців з молотка!

— Руки таким рубати треба, а не пальці знімати!

— Краще одразу — голову!

— Дивіться — ось цим гаком прорубали!

— А чий це молоток?!

З під’їзду вже вибігали схвильовані Ярикові батьки.

Дядько Микола на ходу підсмикував сині спортивні штани, тітка Ірина — у фартусі, з руками, обсипаними борошном (певно, готувала млинці в дорогу).

Натовп розступився перед ними, як хвилі моря, відкриваючи їхньому зору страшну картину злочину — нещасне скособочене авто діставало черевом землі.

Тітонька Іра хитнулась і сплеснула руками. Її підхопили, почали дмухати в обличчя, хтось крикнув: «Води! Води!» Дядько Микола тричі оббіг своє дітище, присідаючи біля кожного колеса.

— Тату, ми поїдемо? — стрибав біля нього Ярик.

— З пічки на лаву! — відрубав Микола. — Тут роботи на пару місяців — на чотири колеса заробити — не жарт!

Сусіди знову загомоніли, кожен давав свої поради, хтось кинувся за дільничним.

— Бачте, що робиться? — штовхнула мене в бік тітка Ніна. — Певно, у вас в Прибалтиці такого не буває… Така біда людям, така гриза…

Я кивнула і сховала руку за спину, адже саме зараз помітила на ній недочищену масляну пляму.

Шукала очима Ніку і нарешті помітила її — вона стояла далі від всіх, і її очі було наповнено сльозами розпачу.

Вона теж помітила мене і посміхнулась крізь сльози.

Підійшла.

— Ми збиралися їхати на дачу… — тихо сказала вона.

— Я знаю.

Тітонька Іра припала до даху авто, мов до кришки труни, і ридала, приговорюючи, що це авто — єдине, що у них було цінного, кляла злочинців, а заразом і міліцію, і власне життя, в якому «пашиш, пашиш, а потім якісь виродки зводять все на пси!», і таке інше.

— Годі! — прикрикнув дядько Микола, взяв Ярика за руку, дружину — під лікоть і повів усіх додому.

Так вони втрьох і зникли в темряві. Невтішні. Ображені. Обурені. Ошукані. Вибиті з колії.

Якби…

Якби ж знали, що сьогодні мають святкувати свій День Народження…

Я посміхнулась і зітхнула з полегшенням, поглянула на Ніку. Вона ще ковтала сльози і виглядала розгубленою.

— Ніко, — сказала я, — хочеш, підемо до річки?

Відверто кажучи, спершу я хотіла повести її в кав’ярню, пригостити морозивом і лимонадом, але вчасно згадала, що не маю тутешніх грошей.

Ніка з подивом глянула на мене:

— А ти можеш?

Дійсно, подумала я, чи зможу вийти за межі двору? Але якщо вона буде зі мною, то, мабуть, вона мене і виведе.

— Спробую, — сказала я. — Сьогодні у мене вихідний. І взагалі — останній день мого відрядження. Маю на те повне право.

Очі дівчинки радісно зблиснули.

— Добре! — стрепенулася вона. — Тільки я збігаю за Тедді!

Я навіть рота не встигла розкрити, як вона опинилась біля під’їзду. Я ледь наздогнала її.

— Не треба!!!

Закричала так, що аж затих і завмер натовп біля машини, в наш бік повернулися голови, запала тиша. Я побачила купу здивованих, а потім і підозрілих поглядів. Крадькома кинула погляд на свою футболку: на ній залишилась свіжа руда пляма — мабуть, я випадково чиркнула рукою…

Зараз хтось першим вкаже на мене пальцем — і я пропала. Тим більше що мої долоні ще пахнуть машинною олією. Я приязно кивнула всім сусідам і, намагаючись поводитись якомога спокійніше, присіла біля дівчинки:

— Н-н-ніко, д-д-дорога, візьмемо Т-тедді наступного разу, д-добре?

Від хвилювання я знову не могла нормально вимовити жодного слова.

— Добре, — просто погодилась вона і взяла мене за руку.

І ми пішли з двору.

Я і дівчинка з цього будинку.

Спиною відчувала, що сусіди дивляться нам услід. Щойно ми скриємось із поля їхнього зору, як вони — хтось перший з них — висловить свою підозру, яка зараз лише витає в повітрі на рівні химерної здогадки.

На межі лазівки мені закортіло обернутися. Я знала, що назад Ніка повернеться сама, що я вже ніколи не побачу цього подвір’я — ані завтра, ані післязавтра. Тепер дівчинка була моїм провідником, з яким я востаннє вийду за ці межі.

Я міцніше стисла її руку, і ми благополучно оминули дерево.

Вийшли на шосе, за яким була річка. І пришвидшили кроки. Потім побігли — хто швидше?! Обганяючи мене, Ніка засміялась…

Я мимоволі поглянула на годинник — була десята ранку.

Тедді лишився вдома.

Цей свідок був німим від народження…

…Ми лежали в траві на березі річки і, заплющивши очі, ловили обличчям сонце. Я поставила запитання, яке досі не давало мені спокою:

— Ніко, навіщо ти хотіла неодмінно взяти Тедді?

— Не знаю, — сказала вона. — Просто так…

Я посміхнулась: от звідки виросли ноги в моєї інтуїції. Додому її гнала тривога, якої вона не могла пояснити. У матері ніколи не було таких передчуттів.

Дивна дівчинка. Що я маю зараз зробити? Адже головне зроблено: я, мов курка, відволікла курчатко від небезпеки. Що ж іще? Нині я лише трохи продовжила її дитинство, в якому не буде смерті друга і зради батька, не буде хвороби і того затьмарення, котре оселилося в дитячій уяві привидом «чорного чоловіка».

— Ніко, сьогодні я поїду, — сказала я, — далеко і надовго. Швидше за все — назавжди.

— Це обов’язково? — запитала вона.

— Це необхідно.

— Ми більше не побачимось?

— А нам і не треба бачитись. Просто будемо знати, що ми, я і ти — є. Ти це знатимеш напевно.

Вона засмутилася.

— З тобою лишаються твої друзі — Ярик, Богдан Ігорович, — додала я. — А попереду ще стільки всього!

— Ти — чарівниця? — скинулась вона.

— Будемо вважати, що так. Я все про тебе знаю. А тепер ти дала мені можливість дізнатися більше. І я тобі дуже вдячна. Навіть не уявляєш як!

— Ти говориш незрозуміло, як і всі дорослі… - сумно вимовила вона.

Я подумала, що варто викласти їй всю правду — ось тут і одразу.

Попередити.

Дати настанови.

Вберегти від помилок.

Напрясти з усіх боків по три короби м’якої вовни…

Можливо, навчити битися.

Надати список «необхідної літератури». Розповісти, що тоді, в перший день нашої зустрічі, загубила на сходах не «пудреницю», а мобілку, і пояснити, що це таке. Прочитати лекцію про комп’ютер і Інтернет. Натякнути про стосунки з чоловіками, попередити про наслідки. Застерегти від алкоголю, випадкових нічних авто, надлишкової відвертості, романтизму і невиправданих сподівань. Проінструктувати, за кого варто голосувати на виборах?!!

Цікава промова може вийти…

Ми лежали навзнак, взявшись за руки. Я дивилась на її довгі, розкидані по траві коси, худенькі, вкриті плямами зеленки, ноги, на довгі руки зі смішним горбком м’язів. Намагалась запам’ятати, адже у мене не лишилося жодної фотографії саме з того періоду — на межі іншого життя.

Завтра-післязавтра батьки почнуть довгий процес розлучення, а за ним не забариться решта — роз’їзд, зникнення Димки, пиятика жінки-Весни, обрізані коси, інтернат…

Я похитала головою: «Сама, дівчинко… Сама!»

Адже треба пройти багато етапів, на яких тобі дають по носі, коли тебе обманюють, цькують, б’ють, накривши мокрим рядном, — щоб у тобі визріла душа. Треба навчитися «тримати удар». Тепер я точно знаю: людину від загальної маси відрізняє одне — вміння тримати удар.

Сама, дівчинко, сама, подумки говорила я, стискаючи її маленьку теплу долоньку…

…Сонце починало припікати.

— Час, — сказала я.

Ми вже підходили до старого дерева, за котре я мала зробити хоча б декілька кроків, коли помітили, що під грибком сидить дільничний міліціонер в оточенні сусідів на чолі з тітонькою Ніною.

Навіть почула уривок фрази, що пролунала якраз в той момент, як ми увійшли в арку:

— …і паспорт її перевірте! Каже, що з Прибалтики…

Я опинилася в пастці: для того щоб повернутись, мені необхідно зробити кілька кроків уперед, а потім — назад, за дерево. Але таким чином я можу потрапити просто до рук дільничного. А щоб просто втекти за межі двору, в місто, треба потягти за собою Ніку!

І діяти миттєво!

Я потисла і відпустила руку дівчинки і, приязно посміхаючись, зробила два неспішні кроки назустріч служителю Феміди.

Два вперед. А потім три швидкі — назад!

Як в танці. Аби тільки спрацювало!

За спиною пролунали здушені вигуки і тупіт кількох ніг.

Я рвонула з усіх сил і одразу ж впала мов підкошена…

…Я ходила на те місце днів зо п’ять.

Ні про що не могла думати. Ось коли настало справжнє божевілля! Мов заведена, вставала о шостій ранку, виходила, сідала в метро, в тролейбус, їхала. Топталася серед висоток, мов у лісі.

Шукала бодай натяків на той давній острівець. Мільйон разів, умостившись під старим деревом навприсядки, відновлювала в пам’яті свій останній погляд — ТУДИ, де зараз височів «пентхаус» за вбудованими гаражами. Мов мара, переді мною поставала купка збуджених сусідів на чолі з тітонькою Ніною і дільничним в синій формі, зламане авто, а в руці зотлівав останній дотик дитячої долоньки, яку випустила з рук.

Відверто кажучи, тільки зараз починала розуміти, що сталося! Як кажуть, втративши — плачеш. «Плакала» не за минулим. А за всіма нереалізованими можливостями. От дурна! Могла б нанести Ніці різних книжок — тих, за якими їй невдовзі доведеться їздити до лісосмуги, де ними торгували спекулянти. Могла б писати плакати — «Свободу… (такому-то й такому)» і щоночі виставляти їх перед будівлею КДБ, все одно мені було куди тікати!

Могла б на тринадцять днів стати Касандрою і всім про все розповісти…

Нанести Весні гарних ганчірок — у мене їх повна шафа.

Обнадіяти Богдана Ігоровича щодо майбутніх подій у країні і особисто — з його «підопічною».

Умовити тітоньку Ніну бити на сполох щодо повернення з армії її єдиного сина.

Не впевнена, що все це було правильно і що я не опинилася б за ґратами чи в божевільні і там, не маючи доступу до «лазівки», просто розчинилася в повітрі, мов цукор у воді.

Хто його знає…

Могла б залишитись із Іваном — мов зірка з неба — без документів і певного місця проживання.

Чи надовго б вистачило йому такого щастя?…

Острівець зник назавжди…

Але більш за все мене мучило дещо інше, чого не могла збагнути. Я уявляла, що після цього стрибка в часі і благополучного повернення все в житті має змінитися. Абсолютно все, а не лише те, що я припиню затинатися.

А крім цього, більше нічого не змінилося! Я не змогла вплинути на стосунки батьків, про що мріяла більш за все, а разом з тим і на свою подальшу долю з усіма негараздами. Їхнє розлучення, мої інтернати лишилися при мені. І це здавалося несправедливим. Чомусь я була впевнена, що, повернувшись назад, застану іншу картину. Скажімо, свою вцілілу родину — батька і мати, — до яких буду їздити в гості, опікуватимуся ними, у мене будуть інші спогади і інша вдача, можливо, інша професія — та, яку вони оберуть для мене на «родинній нараді», як це буває зазвичай, і нізащо не викинуть у світ незахищеною. Нічого з того не відбулося. Все лишилося так, як є.

Певно, мені було дозволено зробити лише одне виправлення, одне дрібне виправлення, яке все одно ніяким чином не вплинуло на хід подій, на моє життя в цілому.

Проте я відшукала Ярика — Ярослава Миколайовича Сайка. Слава Інтернету і соціальним мережам! Він мешкав у цьому ж місті. Не скажу, що він надто зрадів, але згодився на зустріч. Вона була досить короткою і не такою веселою, як можна уявити.

Він зовсім не був схожим на того закоханого в мене хлопчика, з яким ми виховували метеликів і гойдались в гамаках серед зірок і дерев. Він не пам’ятав про той день, коли якийсь злодій зіпсував шини батькового авто. Після того воно псувалось тисячі разів, хіба запам’ятаєш один з них?…

Ми розмовляли на вулиці, адже він категорично відмовився прийняти моє запрошення посидіти в кав’ярні, хоча я сто разів натякнула, що «пригощаю». Він ніяково ховав ноги у старих кросівках під лаву, а на його щоках проступав нездоровий рум’янець, з рота пахло мандариновою шкоринкою, яку зазвичай жують, аби заглушити запах горілки. Повідомив, що закінчив льотне училище, встиг трохи попрацювати — зовсім трохи — і пішов обвал, з якого він так і не зміг виборсатись.

«Все, як у всіх». Двоє дітей. Дружина… Разом не живуть вже п’ятий рік. Батьки померли: мама від раку, батько пішов за нею рівно через рік.

— Ніби не жив… — похмуро додав він, коли ми прощались. — Тільки і згадок, що про наш двір. Там ми були щасливі. Пам’ятаєш, як сиділи на пожежних сходах і я сказав, що хочу з тобою одружитися? А як зустрічали перший сніг! Всім двором! Хіба зараз таке буває? Кожен за себе. З сусідами навіть не вітаюсь… Все набридло. Отако-о!

Я обняла його, поплескала по плечі і швидко пішла.

Якби…

Якби він знав, що йому випадково буде подароване життя, скористався б цим шансом?…

…Тимчасово перебуваю у Томочки.

Хотіла зняти кватиру, але цим треба займатися, а часу на оглядини помешкань немає — я прийняла пропозицію Олега і тепер шалено готуюсь до запуску програми.

Олежик задоволений, допомагає всім, чим може, облаштовує новий павільйон для зйомок і страшенно радіє, що я вилікувалась. Вбачає в цьому свою заслугу. Я, звісно, роблю вигляд, що так воно і є…

Я готуюсь до нової робити і переїзду. Хоча Томочка мене не квапить. Навпаки, хоче, щоб я залишилась в її охайному помешканні «на скільки треба, хоч назавжди». І поглядає винуватими очима. Вона завжди відчувала відповідальність за іншого.

А мені смішно. Я нічого у неї не питаю, але і так видно — вона світиться, хоча при мені намагається насунути на обличчя «маску скорботи». Таке вже виховання… А дарма!

Я теж свічусь. І цілком поділяю її емоції. Мені лишився тиждень до офіційного розлучення, їй, дасть Бог, стільки ж до бажаного заміжжя. Цього разу вона не пропустить свій шанс, і я її всіляко в цьому підтримую. Вона погарнішала, очевидно, порожнеча в її душі швидко заростає. Я теж виглядаю непогано. Адже і я повертаюсь до себе. Мені більше не сниться вежа — я дійшла до неї і зруйнувала. Мене більше нічого не стримує!

Це ні з чим не зрівнянне відчуття. Ніби довгі роки прожив в іншій країні, а тепер відкриваєш для себе рідну землю. Майже в прямому сенсі!

Впритул бачу кожну травинку і кожну краплю на ній. Кожен ковток повітря переповнює мене радістю і спокоєм. Скрізь я чую музику. Навіть якщо вона лунає з щільно припасованих до чиїхось вух навушників або за стінами багатоповерхівки. Ніхто її не чує — а я чую! Адже я чула її завжди. Тільки забула про це.

Десятки років я стрімко віддалялася від себе — від тієї Ніки, для якої було краще померти, ніж ворушити плавцями в теплій і каламутній воді, ковтати наживку і жиріти в тихій заводі.

Краще стати під холодний душ і змусити себе прокинутись.

Виявляється, якщо з усієї сили розчахнути двері, про які говорила Аделіна Паулівна, в напрямку «на себе», вони можуть здорово дати тобі по лобі.

Непогана терапія: поволі отямлюєшся і бачиш, що шлях за цими дверима не уривається. Не може урватися!

Певно, з цього я і почну свою першу програму. Мусимо тимчасово відступити, отримати «по лобі», щоб побачити перспективу.

І себе в ній — чи не зажиріли? І піти далі.

…На вулиці — дощ. Перший дощ після спеки. Мерехтить в повітрі, такий дрібний, без крапель, наче небесний садівник вирішив поприскати землю з пульверизатора.

Весь цей не такий вже й довгий час, доки вирішувала нагальні і тимчасові справи, не полишала думати про найголовніше…

Іван Олександрович Вільде, вулиця Жовтнева, 7.

«Любов з фантомами: міф чи реальність?» Таки знайшла цю свою давню вирізку з газетьонки, в якій перебивалася з хліба на воду багато років тому.

Ніколи не знаєш, чим озветься випадково сказане слово. В’їлась в цю статтю очима, мов домогосподарка, для якої і писала ті небилиці. Звісно, не знайшла там нічого корисного для себе. Крім кількох заключних рядків: «Можна прожити все життя і жодного разу не зіткнутися з дивом. Можна зіткнутися — і пройти повз нього з пучком редиски в сумці і думками про ціну на ковбасу. А можна просто піти назустріч…»

Але це написане так, між іншим і — для інших. Я вагалась: якою може бути ця зустріч? Тобто я маю «кинутися на шию» (а мене, до речі сказати, жодної хвилини не полишала ця думка!) людині, яка цього не чекає.

Отже, розпочати все заново? Навіщо?

І ще одне турбувало мене. Те саме: чи не нафантазувала я собі ось цю «любов з фантомами»?…

Раптом згадала, що у мене є остаточний тест на перевірку своєї ненормальності, на яку так промовисто натякав Мирось, коли ми подавали заяву на розлучення. Цей «тест» — мій лист.

Ось про що я забула! Лист, який писала тим ранком і який засунула за рамку фотокартки. Якщо він існує…

Але як має виглядати мій візит? Знову представлятися набридливою журналісткою і вигадувати, за чим прийшла цього разу? Чи не занадто?

Пригадала, він сказав, що чекатиме на мене. Здається, так? А чи можливо скористатися цим запрошенням?

Наприклад, сказати, що випадково проходила повз і вирішила заскочити «на вогник». Знову опинитися в кімнаті з круглим столом і зеленою лампою.

Розповісти все, як є. І про наше побачення в «лазівці».

Він, звісно, не повірить. Тоді попросити його власноруч розкрутити рамку фотокартки. Просто попросити це зробити — без жодних пояснень. Він дістане лист, почне читати…

І я…

І я згорю від сорому!

А якщо того листа там не буде?

Тепер все видавалося набагато складнішим. Таким, як і має бути.

«Чай-кава-капучино», «квитки в кіно»? Логічний розвиток подій. Стосунки?

Тоді чи не краще залишити все, як є?

Тисячі сумнівів терзали мене. І все ж таки вирішила «прогулятися». Ніщо не завадить мені круто розвернутися і піти, тримаючи в душі спогади про ту справжню і єдину зустріч.

Нехай буде так…

…Отже, на вулиці перший дощ за все літо — химерна срібляста сіть коливається у повітрі.

Вона надягає блакитну сукню.

Вона не любить носити суконь, але має зробити так, як навигадував ВІН.

На щастя, саме блакитна сукня в неї є! Залишилась, здається, ще з «випускного» в університеті — така собі шовкова хмаринка.

Вона оглядає себе в дзеркалі і посміхається: схожа на дівчинку, що балансує на кулі, з картини Пікассо. І не тільки своєю худобою і напруженим виразом обличчя — вона так само балансує на межі реальності і божевілля. І боїться назавжди впасти в це друге. Але їй необхідно зробити останню перевірку.

Необхідно.

Вона ступає за поріг і, вже стоячи під навісом під’їзду, згадує про… бублик. За парасолькою могла б і не повертатися — вона любить саме таку погоду, але той бублик, котрий досі лежав у задній кишені її джинсів, хоч як це смішно, а мусив бути з нею!

З досадою вона повертається до квартири, чудово розуміючи, що вчиняє «не за планом» — хвилин десять втрачено назавжди. Єдина надія на нього: він мусить — просто-таки зобов’язаний! — згаяти ці ж десять хвилин! Інакше вся його теорія полетить до біса!

Вона не знала, чи йти пішки, чи взяти таксі, чи під’їхати на метро або тролейбусі. Ніхто не міг знати про це. І вона поклалась на власне відчуття — як завжди, йти пішки, під дрібним літнім дощем. З бубликом-«сушкою» на пальці.

Що ближче підходила, то дурнішою видавалася їй ця забава. Вона точно хвора на всю голову! Треба нарешті це визнати, згодитись із усіма діагнозами Мирося і Томочки, зізнатися в них Олегові і від гріха подалі піти — скажімо, консьєржкою чи прибиральницею в якийсь офіс. Але один раз зіштовхнувшись із чимось незвичайним — потім все життя виглядаєш на небі НЛО чи шукаєш в горах йєті.

Це теж діагноз. Розуміючи це, вона йде далі. По калюжах. Повз будинки і вітрини такого рідного і такого нового для неї міста.

Вона вже була мокра з голови до ніг, бублик на пальці розкис і поволі почав розповзатися, в босоніжках хлюпала вода. Вулиці порожні — жодна нормальна людина не висуне носа, коли надворі така затяжна «мряка».

Вже на підході до потрібної вулиці розібрав навіжений сміх. Він так і пер з неї. Добре, що вона була сама і могла нареготатися вголос. Бачила себе збоку — мокра курка в сукні, більше схожій на марлю, що з усіх боків обплутала тіло, ще й з розкислим бубликом на пальці! Про решту краще помовчати, інакше сміх розірве її навпіл!

Дурна. От дурна баба! Знала б Томочка! Бачив би Мирось!

Вона заходилася сміхом, і краплі залітали їй прямо до рота. Срібне креслення дощу перетворилось на суцільне водяне полотно. Потоп. І вона почала тонути в ньому. Їй здавалося, що мокра земля затягує її в свої нетрі — лишилося пару ковтків повітря — і настає кінець. Кінець світу.

…Над нею розкрилася парасолька…

Ніка навіть не помітила, звідки вона взялася, — просто розкрилася, і потоки води пішли повз. І вона почала дихати. Підвела голову. І її освітила та сама осяйна посмішка.

— Ви сказали «після дощику в четвер», але забули взяти парасольку… — сказав він, підхоплюючи її під руку.

— Може, перейдемо на ти? — сказала вона…