Сонце сяяло. Сліпило очі, тому Диводан приклав до лоба руку, щоб краще бачити. І одразу зрозумів: добре зробив, що видряпався на це височенне дерево, яке самотньо стовбичило посеред степу. З півдня, наче чорний вихор, мчав гурт вершників — чаклун з прислужниками. По його душу, ясна річ.
Диводан ніколи не бачив, щоб хтось із чародійських челядників хоча б доторкнувся до своєї зброї. Схоже, цих кремезних хлопаків тримали при собі тільки задля величання та дрібних послуг…
На півночі також помітив силу-силенну кіннотників. Їх було дуже, дуже багато. На їхніх списах тріпотіли вовчі хвости. Люди Гайнелія!
Ламаючи віття, стрімголов кинувся вниз, та так прудко, що злякав свого коня. Чимдуж поскакав назустріч степовикам. Мчав разом з хвилями сильного попутного вітру. Вояки помітили його й загелкотіли, радо здіймаючи руки.
На чолі загону поважно похитувався в сідлі вбраний у розкішний одяг Тишко. За степовим звичаєм, привіталися, сидячи верхи, — скинули шапки й помахали ними, піднявши руки над головами.
— Куди це ти запропастився, Диводане? — ущипливо спитав Тишко. — Гайнелій уже відправив людей на пошук тебе та Віланди.
— То ви їдете за нами?
— Ні, ми тут Стратомира вистежуємо.
— А де Гайнелій?
— У своєму стані.
— Мені терміново потрібно його побачити.
— А де чарівниця Віланда?
Диводан скоса подивився на зацікавлених їхньою розмовою степовиків і сердито буркнув:
— Скоро повернеться.
— Гляньте-но, хто скаче? — несподівано дзвінко вигукнув зовсім молоденький хлопчина, який обома руками тримав списа із сірим вовчим хвостом.
Усі глянули туди, звідки хмарою летів загін одягнених у чорне вершників. Повернув голову й Диводан. Сідло під ним жалібно рипнуло. Пропав, майнуло в голові. Клятий чаклун наздогнав-таки. Але по тілу пробігла пружна хвиля веселого шаленства, коли траплялися такі напади, відчував себе безсмертним — здавалося, що його сотворили Сонце і пружний Вітер.
Коріель, залишивши свій почет стояти трохи осторонь, попрямував до них, летів, мов стріла, пущена вмілою рукою. Не встигла ця думка майнути в нерозважливій рудій голові, як усипані веснянками руки вже самі вихопили стрілу й натягли тятиву.
— Що ти робиш?! Зупинися! — несамовито закричав Тишко. Він стояв найближче, тож смикнув за рукав, та марно — стріла дзвеніла вже в повітрі.
Ніхто не встиг помітити, що зробив Коріель, схоже, просто змахнув рукою, але стріла застигла та безсило впала на землю біля копит його вороного коня. Яскрава, помітна (Диводан завжди старанно розфарбовував пір'їни), вона одразу привернула увагу всіх присутніх.
А чаклун, ніби нічого й не сталося, спокійно під'їхав до нього майже впритул, так, що можна було розгледіти найдрібніші деталі філігранного візерунка срібної застібки на плечі. Навіть у таку спеку він не зняв чорної накидки.
— Твоя прогулянка затягнулася, Диводане. Пора повертатися, — мовив неголосно, не вітаючись.
— Саме це я й роблю, — Диводан намагався говорити якомога спокійніше, але голос зрадливо тремтів.
— Поїдеш до замку.
— Ні, до своїх.
— Замок Вельфа не можна залишати без дозволу, доведеться поїхати назад, — мовив Коріель тоном, з якого усі зрозуміли, що він не потерпить спротиву, проте Диводан уперто дивився на блискучу срібну застібку чаклуна, боячись зустрітися зі страшним поглядом чорних очей. Спитав зухвало:
— Для чого?
— Щоб спитати дозволу.
— Знущаєшся?
Тишко сіпнув іззаду:
— Не сперечайся з ним, хлопче, накличеш біду на всіх нас.
— Заспокойтеся, не ви йому потрібні, — жваво повернувся до старого Диводан. — Він за мною полює. І я знаю — чому. Ну, чорна ґаво, — несподівано для себе так розвеселився, що аж обсипав Коріеля яскраво-бірюзовим сяйвом відчайдушного погляду. — На мишу мене перетвориш? Чи так зачаруєш, у своїй подобі? Добровільно я назад не поїду, — і, озирнувшись на закам'янілих кочовиків, схопив правицею руків'я меча.
Уперше на обличчі Коріеля з'явився людський вираз — він був здивований, навіть трохи спантеличений, мовчки розглядав Диводана, який клекотів, мов кип’яток: вогняні кучері вибилися з-під шкіряної шапки, на грудях ритмічно піднімалася нашита на куртці металева луска. Гострим полум'яним язиком блиснуло на сонці лезо вихопленого ним меча.
— Пожалій себе, хлопче, — мовив юний чаклун спокійно, але Диводана не можна було зупинити.
— Чого чекаєш? Виймай зброю! — і кінь під хлопцем танцював, нервово стукаючи копитами.
— Хочеш чесного герцю? Я переможу, навіть якщо битимусь сам з вами усіма.
— Ти настільки певен у своїй силі?
Замість відповіді Коріель розстібнув і скинув з плечей накидку. Зовні могло здатися, що він зовсім не готовий до бою — голова непокрита, комір сорочки розстібнутий. Проте дивної роботи меч, що невідомо як з'явився в його обтягнутій шкіряною пальчаткою руці, змусив усіх присутніх змінити думку.
Степовики похапцем подалися назад, створюючи живе півколо. Попіднімавшись над сідлами, захоплено стежили за тим, що відбувалося.
Леза супротивників схрестилися. І зненацька сильний подув вітру закинув сухий листочок просто в око Диводанові. Коріель опустив зброю та трішки від’їхав, даючи супротивнику можливість оговтатись і ніби натякаючи на те, що листок — то не його чаклунських рук справа. Диводан розлютився від цього ще більше.
За хвилину гострі клинки схрестилися знову, бризнули іскрами, і Диводана пройняв жах. Він не був досвідченим воїном, але одразу зрозумів, що не має жодного шансу — через метал відчув нелюдську міць свого ворога. А ще помітив незбагненну, дивну приреченість на суворому, наче витесаному з каменя обличчі. Чаклун не нападав — лише спокійно одбивав злі, відчайдушні удари, уста непомітно кривились у презирливо-веселій посмішці. Лезо Диводанового меча щоразу ніби само сприсало вниз, зустрівшись із зачарованою зброєю.
Хлопець рвався вперед усе несамовитіше, намагаючись хапати ротом шматки гарячого повітря — йому зовсім забило дихання. Вислизало з пальців руків'я обважнілого меча. Від звичайної нерозсудливості не залишилося й сліду, несподівано для себе став зібраним та зосередженим, пильно стежив за чаклуном — а той майже не рухався. Орудуючи мечем, задихаючись, Диводан раптом збагнув, що смерть підійшла до нього впритул. Похололи кінчики пальців… Ще кілька хвилин — і він попрощається зі світом… «Ну що ж, хоч загину красиво — від рук чаклуна». Вклав в останній удар усю силу — й приголомшено побачив, як меч, дзенькнувши, переломився навпіл.
Коріель сховав свою неушкоджену зброю в піхви, але Диводан вигукнув, вимахуючи уламком:
— Начувайся! Я й половинкою битимусь! — обсипав супротивника бірюзово-рудим приском шалених очей і зупинився, не зміг напасти на нерухомого й беззбройного.
Коріель різко випростав праву руку, розправив міцно стулені пальці, — Диводан заточився, здалося, ніби якесь невидиме лезо розчахнуло йому груди, хруснули ребра, і хлопець упав додолу, ослаблі руки судомно сіпнулися, ніби щось хотіли витягнути з серця. А з грудей гарячими цівками хлинула яскраво-червона кров.
Кілька десятків добре озброєних, відважних чоловіків німотно дивились, як молодий чаклун, зневажливо поглянувши на поваленого супротивника, звернувся до Тишка, безпомилково визначивши старшого:
— Тепер можете везти його до красуні Огнеслави — нехай покаже, на що здатна.
Вискочив на коня й швидко помчав до своїх чорностроєвих служників, на ходу прикріпив срібну фібулу до накидки, яка чомусь не впала з крупу його коня. Не озирнувся жодного разу.
Тишко важко зліз на землю та схилився над Диводаном, який лежав нерухомо. Обличчя орача було сіре, скрючені пальці — липкі від крові, а рана на грудях — страшна і глибока. Легенько струснув за плечі — прошита металевими пластинками шапка сповзла в траву з неприродно вигнутої назад голови, але хлопець не розплющив очей, здавався мертвим. Проте руки були теплими, пальці тремтіли, вії злегка тріпотіли.
— Він живий, — чужим голосом мовив старий. — Робіть волокушу, повеземо до стану.
Проте його наказ виконали не відразу — з ненавистю й розпукою довго дивились услід Коріелю. Вітер того дня був дуже сильний, і плащ чаклуна летів за ним, як крила зловісного птаха.
А лискучі трав’яні хвилі весело грали під сліпучими променями. У чародіїв свої, нічні боги, то чому ж вони зовсім не бояться Сонця?