Якщо подолаєш прокляття

24

Земля здригнулася. Замок захитався — й осів, розсипався.

Величезні брили, падаючи, загуркотіли так, що заглушили кінське іржання та зойки.

Падаючи, Диводан устиг схопитися за вуздечку і тепер намагався втримати й заспокоїти свого огира, який ставав на диби з переляку. Хлопець поздирав шкіру на пальцях, проте вдержав-таки коня, погладив йому голову й шию, спантеличено озираючись на руїни замку.

— Не можу повірити! — крикнула Віланда до Коріеля. — Вони таки… зробили це! — кінь гарцював під нею, крутився, вона тупцювала довкола брата. — Ти вчасно… попередив нас! А я не вірила… Не могла повірити…

Але юний чаклун дивився не на неї, а туди, де щойно височіла фортеця, а тепер здіймалась лише безладна купа каміння.

— Тобі це нічого не нагадує? — спитав байдуже, але за вдаваним спокоєм відчувалася прихована лють.

Віланда зупинила коня.

— Нагадує… Жахливо.

Її лице стало суворим, як у крейдяного ідола.

Несподіваний вітер приніс з собою куряву, зів'яле листя, гілочки, травинки, він завивав, скиглив серед свіжих руїн, зі стогоном терлися об каміння підняті в повітря піщинки.

Віланда раптом пожвавішала, ніби щось придумала. Енергійно повернулася до брата, притримуючи рукою пасма волосся, що вперто шмагали обличчя:

— Годі стояти, збирай своїх людей!

— Куди поспішати? — відповів він тепер уже й справді безбарвним тоном, дивлячись у далечінь.

— Знайдемо.

— Не хочеться шукати.

Віланда під’їхала ближче, зупинилась — очі навпроти очей — поклала руку на плечову застібку його плаща.

— Коріелю! Що ти кажеш?

— Я відчуваю себе стрілою, що пролетіла повз ціль. Це кінець.

— Стріли використовують не один раз.

— Ти слушно кажеш: використовують. Щоразу хтось повинен натягати тятиву.

— Хіба не ти сам це завжди робив?

— Схоже, що ні.

— Невже Вельф?

Він лише презирливо скривив губи. Сестра здивовано струснула головою.

— Мені здавалося: ти його зовсім не слухав. Навіть робив усе наперекір.

— Мені теж так здавалось…

— А якщо… — Віланда дихала уривчасто, постійно ловлячи руками тріпотливе волосся, що било її по лицю, бо вітер дув іззаду. — А якщо… я спробую?.. Натягти?

— Спробуй, — ледь чутно мовив брат, але вона почула.

— Ти не опиратимешся? Чому? — питання потонуло в темряві його розширених зіниць, розчинилося повільно й лагідно.

Розгублена Віланда ще раз уривчасто зітхнула й облизала губи. Прошепотіла з надією:

— То ти мене любиш? Справді?

Коріель досить довго прислухався до скавучання вітру й вигуків спішених прислужників, які допомагали один одному ловити наполоханих коней.

— Якщо хочеш, можеш називати це й так.

Віланда дивилась на нього і вже не поправляла з обличчя пружні пасма волосся. Очі налилися слізьми, але вона закинула голову — і вони не стекли вниз по щоках, а закипіли й висохли, тільки повіки злегка почервоніли.

А брат почав говорити безбарвно й монотонно — згадував вивчене колись напам'ять:

— Те, чого не зуміли здолати завойовники, зробила природа. Велика ріка раптом змінила своє річище й відступила від стін міста на два дні шляху на схід. Не можна було прожити без води в розпеченій пустелі. Довелось залишити виплекане тисячоліттями місце, і горда фортеця за кілька десятиліть перетворилась на скупчення безликих пагорбів піщаних сіро-жовтих відтінків… Буря гніву Господнього знищила країну Авілар…

— Що це? — тон Віланди був незадоволений, але сумний речитатив заспокоїв її.

— Уривок з літопису про загибель Авілара — «Довгі сутінки магів».

Дівчина довго мовчки розглядала його — ніби бачила вперше. Вітер стих, став майже помірним. Тепер лише величезна безформна купа каміння нагадувала про недавню трагедію.

— Я зберу людей, — сказав Коріель просто й буденно і помчав у степові простори. Його кінь красиво вигнув шию, радо перебираючи стрункими ногами.

Диводан постійно був поруч. Він не зрозумів ані слова з розмови на авіларському наріччі, але здогадався про її зміст і сам здивувався своїй несподіваній спостережливості. І коли Віланда звернула на нього увагу й байдуже кинула: «Ти тут…» — відповів тихо, проте чітко вимовляючи кожне слово:

— Хтось повинен бути поблизу… — і подумки додав: «У такі хвилини» — і, впіймавши вдячний погляд, помітив, що вона зрозуміла.

Недосвідчена, зовсім юна дівчина з розкуйовдженим волоссям і вологими очима. На ній немає того крижаного карбу відшумілих віків, що помітний у кожному русі її гордовитого брата.

Подумки назвав її не чаклункою, а дівчиною. Дивно. Схопив уздечку ближче до гриви й легенько вдарив коня по шиї — рушив навздогін Віланді, замріяно поглядаючи на мерехтіння діамантових разків, що легко ковзали по шовковистій спині її коня.

Згадав Зорицю й уперше спокійно, без відчаю й роздратування подумав, що з Політком їй буде добре. Навіть і в такий страшний час, коли світ стає дибки.

Вітер на очах слабшав, зашелестіла під копитами вигоріла від жагучих степових променів ковила, почувся звичний запах диму.

Фортеці розсипалися, а вітри, сонце, трави — залишилися. Як і вічний щем невиразної надії. Надії на що?