Яром–Долиною…

ЧАСТИНА ПЕРША

— І все—таки богові богове, кесарю кесареве, Шагі—нові Шагінове, а нам наше!..

Так промовив сам собі гетьман Михайло Дорошенко.

Великий, могутній, важкий, мов степова кам’яна баба, сидів він у сідлі свого білого коня Сніжка, мов зрісся з ним.

Зелені степи закотилися за обрій, котилися й котилися все на південь і південь, і дороги було не видно, вона лише в останній момент підкочувалася під Сніжкові копита, але кінь, хоч і не дивився вниз, відчував її. Гетьманському коневі треба не вниз дивитися, а на обрій і за обрій, а все інше хай само стелиться йому під ноги.

Бахмат Урхан, на якому сидів Андрій Закривидорога, певне ж, відчував, їло трохи попереду і збоку біжить не простий, а гетьманський кінь. Він це бачив оком, чув.

А тому й не поспішав вибігати наперед, знаючи, що господар не дасть цього зробити.

Обличчя гетьмана було задумане, чорні широкі брови, мов крила небаченої птиці, піднялися над очима, густі вуса стирчали в різні боки. Щойно поголені щоки віддавали все—таки синизною. А очі були світлі — сіро—каруваті, залежно від душевного стану гетьмана. Коли гнівався — темніли, коли задумувався — темніли теж. А коли веселився чи виступав перед товариством — тоді вони світлішали, яснішали, сяяли блиском і теплотою.

Голос був — мов камінний. Низький, важкий, гучний. Здавалося, що, маючи такий голос, пісні не заспіваєш, а проте любив гетьман поспівати з товариством, тільки брав на октаву нижче, ніж усі.

— І все—таки, — повторив він ізнову, — богові богове, кесарю кесареве, Шагінові Шагінове, а нам—таки наше!..

І знову — повторив, але не обернувся. Тобто до розмови Андрія не запросив. Хоче сам з собою помудрувати гетьман.

Військо йде ізбоку, звичною дорогою, а вони з Андрієм, усамітнившись од усіх, їдуть просто зеленим степом, де теж є свої дороги, що їх угадують Сніжко й Урхан…

Закривидорога знає, про що думає Дорошенко. Думає він про Шагіна і Магомета. Шагін—Герай — калга, друга особа після хана в непростій ієрархії Кримського ханства. Магомет—Герай — хан, особа перша, але фактично керує Кримом талановитий, діяльний, упертий, хитрий і жорстокий Шагін—Герай. Всіма силами бореться він за те, щоб Крим вирвався з—під влади Османської імперії. Чотири роки тому він повикидав турків з Криму, але це налякало нікчемних кримських мурз, вони почали плести змови, почали передавати листи до Стамбула. Ма—гометові б виявити характер та й повністю відділитися від турків — так ні, почав хвостом туди—сюди крутити. Від страху все, від нерішучості. А великий візир Устреб—паша, побачивши цей страх, тут же почав тиснути на Магомета, лякати його, і почав віддавати хан кримський Магомет—Герай одну завойовану висоту за другою…

Закривидорога знає, про що думає Дорошенко, але не знає він того, що в потайному місці лежить у гетьмана лист від калги, в якому дійсний керівник Крим}’ Шагін—Герай пише:

Розумно, вельми розумно мислить Шагін—Герай.

Шагін—Герай, Шагін—Герай…

Його думки про незалежний від османів Крим відомі на Україні, де теж шириться думка про незалежну від Речі Посполитої руську землю, що широкими крилами небаченого птаха розкинулася по обидва боки могутнього Дніпра. Шагін—Герай мріє про тісну спілку зі своїми північними сусідами і все робить для того, щоб відірвати Крим із зони впливу Османської імперії. Але трудно, дуже трудно йому. Брат його — Магомет—Герай, хан Криму, людина менш рішуча, менш діяльна, довкола Ма—гомета — різні родичі, порадники, шпигуни Баба—Алі, і всіх їх він слухається. Шагіну—Гераєві доводиться викручуватися і перед Стамбулом, і перед Бахчисараєм, виявляти одночасно і хитрість, і жорстокість. Він тримає в кулаці кримських мурз, але вони, силою змушені слухатися і підкорятися, тільки чекають нагоди, щоб повстати проти братів — Магомста й Шагіна. У 1624 році Шагін—Герай викинув з Криму турків. Залишилося їх там зовсім небагато — та й то не військових. Але Стамбул не думав примирюватися з цим. Тут же розпочалася підготовка до відплати. Знайдено було серед кримських мурз найбільш хороброго й найсильнішо—го — Кантеміра, знайдено було в Стамбулі одного з Гераїв — Джанібека, який, звісно ж, погодився з турецькою допомогою повернутися на бахчисарайський трон, з якого скинули його Магомет і Шагін. І розпочалася хитра, підступна, далекоглядна боротьба за розхитування внутрішнього порядку в Криму, за стикання лобами Магомета й Шагіна, за провокування інцидентів між Кримом и Річчю Посполитою… І турки уже через два роки зуміли дечого досягти.

У лютому 1626 року у Варшаві засідав сейм, на якому розглядалися й українські справи. Козаки вимагали від короля й сенаторів поваги до православної релігії, компенсації за самочинно поруйновані польськими військами будинки й господарства козацьких родин, підвищення платні реєстровим козакам, свободи у стосунках з Москвою, яка допомагала викуповувати з неволі християн. Сейм уже схилявся до того, щоб задовольнити бодай дещо з козацьких вимог, тільки коронний гетьман Конецпольський усе протестував… І тут, як на замовлення коронного гетьмана, що був протурецької орієнтації, приходить вістка, що кримські татари здійснили напад на Україну!

Дорошенко розумів, що цей напад переслідував кілька цілей. Це була далекоглядна інтрига турків і Конецпольського, спрямована на те, щоб посварити козаків з Кримом. Адже татари не йшли на Польщу, а йшли на Україну, і воювати з ними довелося передусім козакам — і вже потім польському війську. Про те, що татари пішли на Україну не з власного бажання, а за наполяганням Стамбула, повідомив Шагін—Герай. Хан Магомет—Герай очолив похід великої орди на Поділля й Галичину, а Шагін—Герай, найкращий полководець Криму, відмовився від керівництва походом і переслав Конецпольському султанський фірман, де чорним по білому було написано:

Власне, Дорошенко знав про хитру дипломатичну гру з донесень агента Йова Борецького у Стамбулі. З донесень поставала досить непроста картина. Шведам потрібно було, щоб Польща воювала на два фронти, на двох морях — Чорному та Балтійському. Тоді шведам було б легше перемогти Річ Посполиту. Туреччина ж, розбита у Хотинській війні, а потім у морських битвах на Чорному морі, не мала сили в ці роки нападати на державу Сигізмунда Третього. Вона могла напасти тільки силами Криму. А Кримське ханство не хотіло більше бути маріонеткою Османської імперії! І от знадобилося чимало зусиль чималої кількості дипломатів та шпигунів, щоб підштовхнути Магомета—Герая на цей похід. Тут діяли сили Іспанії, діяли агенти Відня, добре знали про ці справи посли інших держав. Тут же діяв і відомий шпигун Кемаль Сус, один з найталановитіших агентів таємної дефтерхани Баба—Алі!..

Кемаль Сус, сигнали про діяльність якого дійшли до Дорошенка, був той самий Реньєро Гаспареоне, який силкувався свого часу зірвати похід Ях’ї — Олександра Чорногорського — на Османську імперію і який утрапив до рук керівника козацької розвідки Петра Скрипника. Здавалось би, на цьому й закінчилася кар’єра шпигуна, — але ні! Незрівнянний жмикрут, син шайтана і змії сеньйор Реньєро Гаспареоне урятувався й цього разу. Утрапивши до міцних рук Петра Скрипника, Реньєро Гаспареоне не малював у темниці морських хвиль та корабля, на якому, кажуть, козаки—характерники втікали з неволі по воді; не малював він і коня баского, на якому ті ж характерники вискакували з хурдиги і мчали додому широкими степами і глибокими байраками; він і крил собі не приробляв, щоб на них летіти попід хмарами від заслуженої кари, — але ж викрутився все одно. Він, власне, і в темниці гаразд не посидів, і на дибі скільки треба не повисів, і канчуків на спині вдосталь не скуштував, і рук йому не викручували, і приску в чоботи йому не сипали, — а треба б, ой, як треба б було!.. Утрапивши до рук Петра, сеньйор Гаспареоне сказав: «Усе, що належиться гобі про мене знати, ти вже знаєш і так! Навіщо тобі знати більше?! Багато знатимеш — рано зістаришся, Авди—торе, а в тебе молода жінка!» — «А таки знатиму!» — мовив Петро. — «Хвалив хвалько колись, а зараз знов хизується… Ти ж розумний чоловік, Авдиторе, і знаєш, що в мене друзів та заступників ще більше, ніж ворогів… Навіщо тобі зайвий клопіт? Відпусти мене, козаче, на цей раз ти переміг, — але ж життя не з одних перемог іскла—дається!..»

У Києві сеньйора Гаспареоне було посаджено до міської темниці, а через кілька днів увірвався туди разом зі своїми розбишаками сам коронний стражник Самійло Лящ. В’язничну сторожу було пов’язано і загнано в порожні камери, де й замкнено, а з в’язнів було забрано саме отого, якого наказано було пильнувати якнайбільше — хитромудрого турка Кемаля Суса (він же — неменш хитромудрий італієць Реньєро Гаспареоне). Коли зв’язаний начальник охорони, виштовхнувши язиком ганчірку, якою йому заткали рота, закричав: «Не маєш права! То є тяжко великий злочинець!» — Лящ зареготався і сказав: «Цить! Маю розказ од самого коронного гетьмана!» — «Покажи!» — вигукнув старий тюремник, який добре розумів, що буде йому непереливки за те, що не встеріг такого злочинця. «Не перед твоїми поганими очима розгортати гетьманів пергамен!» Та й на цьому — все!

Чи був той папір, чи ні, — ніхто того не знав, а Ляща на спит не потягнеш, на дибу не почепиш — то такий, що й увесь Київ догори ногами поставить зі своїми розбишаками, а зробить усе так, як йому забагнеться. Втрапив би він на Січ — там би з нього весь отой кураж хлопці давно б вибили разом з зайвими клепками, — а в Києві — не те. У Києві навіть наближені митрополита, а в Каневі навіть сам гетьман Дорошенко закликають до лояльності, до послуху, хоч на думці в них інше, і це всі знають. Та от же поки що не наважуються, бо певності після Куруківсь—кої перемоги все одно не мають, іти на одверту боротьбу з королівською владою — та ще й під час війни зі шведами! — не хочуть, нема бажання плямувати себе всілякими ребеліянтськими штуками, повстаннями та заколотами… Петро Скрипник точно довідався, що наказ звільнити сеньйора Гаспареона йшов від Конецпольського, який вів подвійну гру і проти Криму, і проти України і робив усе для подальшого зближення Речі Посполитої з Османською імперією… Як би там не було, а племінник єхидни й шакала сеньйор Реньєро Гаспареоне — тю—тю! — повіявся в напрямку, відомому тільки йому самому та тому шайтанові, чиїм виплодком він за правом найпідлішого й найпідступнішого був від самого свого нечистого зачаття…

Одне слово, чутки про те, що в усіх цих дипломатичних інтригах замішано й сеньйора Гаспареоне, дійшли до Дорошенка вже 1626 року. Потім дійшли чутки, що сеньйор об’явився в Криму. Після того як козаки дали знати про турецького шпигуна й інтригана Шагінові, його ледь не було заарештовано в Бахчисараї, та він вчасно умудрився зникнути. А торік, 1627 року, він об’явився в Ячакрві. Що він там робив, невідомо, але погано те, що Гаспареоне взявся знову нюшити біля кордонів з Річчю Посполитою…

Та Дорошенко знову повернувся думками в 1626 рік…

Тоді зимовий похід—наскок кримських татар, що про нього повідомив Шагін—Герай, зрештою, не увінчався будь—яким успіхом. Весь ясир відбили у кримчаків козаки й жовніри Хмельницького, та схоже було й на те, що татари не вельми й дорожили цим ясиром — від турків вони отримали компенсацію грошима… Турки відчули, що удар, завданий ними через Крим, не сильний, тому вони дали команду готуватися до нового наскоку. На цей раз Магомет—Герай виявив істинно кримсько—татарську хитрість і разом з Шагіном підняв до походу всі військові сили, які гуртувалися довкола Кантеміра. Було назбирано десь вісімдесят тисяч тих, хто завтра за наказом чи кличем із Стамбула міг би підняти зброю проти Магомета—Герая і калги — Шагіна — і все це було післано на Україну.

А на Україні всі ці сили було знищено Дорошенком та його козаками. Та татари прийшли на Україну у вересні, а у серпні, тобто за місяць до того, поляків здорово побив у Пруссії знаменитий Густав—Адольф — і польський круль Сигізмунд мусив для протидії військам шведського короля забрати з України все кварцяне військо і кинути на Прибалтику. Щойно забрав Сигізмунд кварцяне військо, як прийшло вісімдесят тисяч кримських татар під проводом нуреддіна—султана, другого принца Криму після Шагіна…

Зараз Дорошенко, їдучи на своєму коні, думав про дивовижний збіг подій на північному й південному театрах війни. Якби він був наївним, він подумав би про перст долі, про промисел божий. Але Михайло Дорошенко був реалістом і дивився на події тверезими очима, тому в усьому, що відбувалося, він бачив не збіги, не випадковості, а причинні зв’язки. Османська імперія, знесилена, але все одно могутня і страшна для всієї Європи, умудряється об’єднати свої зусилля з зусиллями інших держав цієї частини світу у боротьбі проти Речі Посполитої. Тут, очевидно, діє добре відрегульований координаційний механізм, який поставив собі завданням знесилити і розчленувати найсильнішу в даний момент державу середньої Європи — Річ Посполиту. Османська імперія хоче досягти своєї мети діями Швеції, Криму, Богданії, Московії. Щоправда, Московія не піддається на хитрощі турків, вона всіляко допомагає «черкасам» — так у Москві звуть українців. Богданія допомагає туркам, як то кажуть, з—під батога. Ніколи озброєні люди з богданської землі не йшли на Україну та її людей. Швеція воює проти Речі Посполитої — це так. А от Крим — Крим не хоче бути ворогом ні поляків, ні українців, ні московитян — але на це штовхають ханство Османська імперія та підкуплені нею люди — серед них і яскравий, сильнодухий, жорстокий і нещадний Кантемір—мурза.

Треба не допустити до трону Кантеміра! Якщо цей мурза дорветься до влади, то доля Криму (і тепер, і в майбутньому) повисне на волоску.

А тепер — щодо фортеці Іслам—Кермен, що її побудували ще турки на переправі через Дніпро, а потім віддали кримським татарам, щоб вони загороджували козакам дорогу до Чорного моря. Як би там не було, але цю фортецю збудовано на українській землі. Нічийна земля? Ні, не нічийна. Тут не було ще татар, тут не було ще тз’рків, а слов’яни ходили цим шляхом «із варяг у греки», і був це не просто використовуваний, а освоєний, опанований людьми Давньої Русі шлях. Тут жили наші люди, і тільки після приходу Батия, після захоплення цих просторів новими кочовими племенами, ці краї стали ніби не нашими… Отже, не можна допустити, щоб фортеця навіть дружньо настроєного Шагіна стояла на українській землі. Треба цю фортецю зруйнувати. Ліпше це зробити полюбовно, тобто зв’язатися з Шагіном і випросити в нього розпорядження на здачу фортеці в руки козаків… Але де зараз Шагін—Герай? Він зник з поля зору Дорошенка та його розвідки. Десь проґавили свого друга козаки… Що ж, доведеться зробити геть усе, щоб татарський гарнізон без бою здав фортецю Іслам—Кермен. Колись це була турецька фортеця, її справді побудували турки ще в минулому віці. Півсторіччя тому ще козаки запорізькі разом з козаками московськими ходили на Іслам—Кермен. Року 7084, а від народження Христа — 1576, Іван Грозний наказав післати на Січ з Москви «козакам усім по три карбованці грошей на чоловіка, а іншим по чотири карбованці добрим козакам та по зипуну», порох, зброю і хліб «по три чверті запасу на чоловіка». Того ж таки року 7084 прибули на Дніпро на допомогу запорожцям великі загони вільних донських та московських служилих козаків. І ось усе це військо, з’єднавшись, пішло на Іслам—Кермен. Хоч і сильно оборонялися турки, та ніщо їм не допомогло — три козацькі загони взяли штурмом Іслам—Кермен і зруйнували фортецю до фундаменту… Та минули роки — і знову піднявся Іслам—Кермен, і знову був він кісткою в горлі українським козакам. Був би весь час володарем Криму Шагін—Герай — то можна було б усе якось і потерпіти, хоч… Але ж якщо стане тим володарем Кантемір?! Що тоді?! Ні, не можна тримати цю фортецю!..

Інтересна річ відбувається! Якби Іслам—Кермен був турецькою фортецею, то Конецпольський мовчав би — він вельми добре ставиться до турків, іноді навіть аж занадто. Козацькі посли якось сказали у Варшаві: коронний гетьман більше любить Османську імперію, ніж Річ Посполиту! А От коли Іслам—Кермен став фортецею кримців — тут уже Конецпольський почав наполягати на захопленні цієї фортеці. Щоправда, Дорошенко запитав: може, пан коронний гетьман видасть наказ про взяття фортеці? Конецпольський такий наказ видати відмовився — не хотів лишати слідів (бо так, як ото турецький фірман султана опинився в його руках, так і польський наказ гетьмана може опинитися в руках Баба—Алі!), але від думки стукнути лобами козаків і татар не відмовився. Дуже йому вона, ця ідея, до вподоби, вона керує мало чи не всіма вчинками славного коронного гетьмана…

Гетьман Дорошенко їхав степом і думав про те, чи вдасться йому умовити татар здати фортецю полюбовно, без пострілів та кровопролиття. Адже гарнізон прина—добиться Шагінові в боротьбі з Кантеміром. А в тім, що ця боротьба ось—ось криваво розгориться у Криму, Дорошенко мав певність. Донесення козацького агента зі Стамбула не залишали ніяких сумнівів, що Туреччина на повну силу готується до розпалювання міжусобиці в Криму. А інтуїція підказувала гетьманові, що цього, 7136, а від дня Христового народження — 1628, року відбудуться головні події.

А вірний воїн гетьмана, завзятий сотник війська реєстрового і полковник війська нереєстрованого Андрій Закривидорога думав зовсім про інше.

Андрій думав про те, чому людське кохання вважається гріхом. Не було б кохання — не було б людства. Так який же це гріх?.. Просто в очі йому дивилися очі сестри Єфросинії.

Торік, коли вони, не пустивши на вкраїнські землі військ Бекіра—баші, поверталися до Канева, то заїхали — перед тим наробивши шелесту в Умані, що про нього було говорено навіть на сеймі, — до жіночого монастиря. Андрій скочив тоді з коня — й побачив радісні—радісні очі сестри Єфросинії. І такою ж радістю запалала й його душа. Хотілося йому підскочити до цієї жінки, обняти її, взяти на руки й понести в сад, — і щоб сад отой, осінній монастирський сад, раптом розцвів по—весняному! Але ж… Але ж цього не можна! Сестра Єфросинія належить одному Богові.

А він, грішний раб божий Андрій, хоче, щоб сестра Єфросинія — до чернецтва Галя Шлапаківна — належала не тільки Богові!..

І він сказав про це сестрі Єфросинії того ж таки вечора.

Стояли вони в саду, безсило опустивши руки, боячись одне до одного дотикнутися, і щось велике, святе й прекрасне витало над ними…

Почула це сестра Єфросинія і заплакала:

— Грішниця, грішниця велика я, Андрійку. Замолюю гріхи свої в монастирі цьому, а душею все одно грішу. Пісні складаю, сама того не бажаючи, — пісні не про славу Богову, а просто про те, що болить у душі. Не можна цього, гріх!..

— Ну, який же це гріх — пісня? — ніяк не міг погодитися Андрій. — Адже хтось її десь до нас іще придумав, і всі люди співають… Хіба ті, що склали її, хіба ті, що співають її, — грішники?

— Ті, що склали, весь гріх на себе взяли…

— Ні. щось тут не так, — заперечив Андрій. — Я спитаю в самого митрополита про це… А ще спитаю…

— Про що? — аж видихнула з себе запитання сестра Єфросинія.

— А ще запитаю: чи не відпустить він гріхів одній чесній черниці, якщо вона піде з монастиря і вийде заміж за одного чесного козака…

Ще дужче заплакала сестра Єфросинія — до чернецтва Галя Шлапаківна — і побігла, побігла, побігла до себе в келію — ревно молитися, просити прощення в Бога, щоб простив їй мимовільний гріх. Не сотворений, а тільки подуманий. Але ж і це гріх. Бо на початку ж, як відомо, було Слово. А думка про любов — то хіба не Слово?!

Уранці, коли козаки виїздили з монастиря, щоб прямувати на Канів, сестра Єфросинія не вийшла проводжати Андрія та його орлів. І Закривидорога розумів, чому це так. Не хотіла давати сестра Єфросинія хоч малого натяку козакові, що любий він їй… А вийшло так, що всі це зрозуміли — і в монастирі, і в чесному козацькому товаристві…

І як це воно виходить — ніби ж жодного ніжного слова одне одному за весь час не сказали, а душі переповнилися такою ніжністю, що будь—яка зима, стрівшися з нею, тут же задзюркотить весняними водами?!

І як же сталося, ідо побачилися двічі, а в душах тих зустрічей — мільйон! Бо ж кожного разу уявляєш зустріч, яка була вперше чи вдруге, по—новому, кожного разу повторюється вона в пам’яті якимось дивним, раніше не заприміченим поворотом?!

— І все—таки богові богове, кесарю кесареве, Шагінові Шагінове, а нам наше!.. — втретє повторив Михайло Дорошенко і озирнувся на замисленого Андрія Закривидорогу.

На обрії показалася висока вежа татарської фортеці Іслам—Кермен…

Якраз о тій порі, коли Андрій Закривидорога, їдучи

поряд з гетьманом, думав про черницю Єфросинію, тая черниця думала про козака з синюватим шрамиком над правою бровою. Власне, вона не так думала про козака, як відганяла від себе думи про нього. Бо ж знала, що не судилося їй з’єднати свою долю з ним…

За зиму черниця Єфросинія змарніла. Вона молилася й молилася, просилася в матері Параскеви на найважчі роботи, мучила своє тіло голодуванням та безсонням, — та все одно думи про Андрія не кидали її. Він приходив до неї навіть у сни, і тоді сестра Єфросинія прокидалася в холодному поту і шепотіла сама на себе: «Грішниця! Грішниця!»

Ігуменя — чесна мати Параскева — надумала навесні: нехай сестра Єфросинія сходить на день додому, нехай погляне на своє дитя. Чесна мати Параскева знала з досвіду, що мати, побувши зі своїм малям, заспокоюється, забуває про кохання і ще ревніше молить Бога, щоб нис—послав милість і благодать на рабів своїх, на землі й води та на все, що там жизе і множиться…

Кілька днів ішла сестра Єфросинія разом зі своїми двома монастирськими сестрами до Сугак. Одного разу їм трохи було поталанило: подорожніх підвезли вірменські купці, що везли свій крам із Умані на Львів. Вони посадили черниць на свої вози і не взяли з них ніякої плати: яка може бути платня, коли у нас із вами, добрі сестри—черниці, один Бог, одна віра; а те, що мова різна, то те не біда, ми по—вашому вміємо — на вашій же землі живемо і на хліб заробляємо собі.

А далі довелося йти пішки… Не так страшно, що пішки, а те, що на порожній дорозі хтось лихий чи недобрий може перестріти їх, шкоди завдати, поглумитися… Але ж так хотілося сестрі Єфросинії — колишній Галі Шлапа—ківні — поглянути на свою дитину, на свого манюнько—го Тодорчика! Так хотілося побувати в рідних краях, що ні про які небезпеки й не думалося.

Один день пройшли самі, переходячи з села в село. Було все—таки страшно. Тут ходили розбійники, грабували людей. Щоправда, більше — багатих, а не бідних, та все ж…

Потім довелося йти цілим гуртом — жінки, чоловіки, молоді дівчата і хлопці. Кожному треба було чомусь іти на захід — от і збиралися групи по постоялих дворах та при корчмах… До однієї з таких груп пристали й сестри Єфросинія, Любов і Софія.

І от, нарешті, спускаються вони дорогою в рідні для сестри Єфросинії Сугаки!

Що було далі — вона ледь—ледь пам’ятала. Пам’ятала тільки, як бігла покрученою вуличкою до рідної хати, як, перестрибнувши через перелаз, побігла городами, щоб — навпрошки, щоб — скорше, борше! І ось він, рідний двір, а у дворі грається на травичці біляве дитинча! Боже мій, яке воно велике!

— Тодорчику! — задихаючись, промовила вона і кинулася до дитини. — Тодорчику!

А малий побачив чужу тітку в чорному (а за нею, перескакуючи через перелази, бігло ще двоє таких же в чорному жінок), закричав: «Баба—яга!» — і щосили метнувся в розчинені двері хати.

Стривожена баба — мати Галі Шлапаківни, а нині сестри Єфросинії, — налякана криком дитини, вискочила надвір і ледь не впала непритомною, пізнавши в черниці свою доньку — схудлу, з гострими вилицями й гарячковим блиском очей.

— Галочко моя, дитино моя! — вигукнула вона й припала до своєї нещасливої дитини.

— Мамо, — не втираючи сліз, попросила сестра Єфросинія, — дайте мені мого Тодорчика! Скажіть, хай не боїться мене!

А малий стояв у кутку, махав манюньою дерев’яною шаблючкою і казав:

— Баба—яга! Баба—яга!

— Ти що ото кажеш, халамиднику?! — обурилася баба Пріська. — Це не баба—яга, це твоя мама прийшла в гості, гостинців тобі принесла!

Почувши про гостинці, малий перестав говорити про бабу—ягу і, приступивши трохи ближче, став роздивлятися чужу тітку в чорному, що її бабуся назвала чомусь його матір’ю! Ось як дасть гостинця, тоді Тодорко й повірить, іцо це не баба—яга, а його мама. Тільки ж він, чуючи бабині розповіді про маму, уявляв її зовсім не такою…

Тітка в чорному, іцо її баба назвала мамою, перехрестилася на ікони, вклонилася хаті. Тут з’явилися у дверях ще дві жінки в чорному, теж перехрестилися, теж уклонилися. Баба негайно стала їх запрошувати до хати…

— Ну, йди до мене, синочку, — відкинувши з голови чорну накидку, ласкаво сказала жінка, яка спочатку здавалася Тодоркові бабою—ягою. — Ось подивись, яких я тобі солодких півників принесла, та сорочечок, та штанців! А ти у мене виріс такий великий, я думала, що ти трохи менший! Ану, давай приміряємо!

Та малого цікавили солодкі півники. Він підійшов і простяг руку — і тітка, що назвала себе мамою, дала йому аж два півники! Ні, вона таки справді, мабуть, мама—онде які в неї ласкаві очі, тільки чому в тих очах у неї все сльози й сльози, і чому ці сльози все котяться та й котяться у неї по щоках?

А вона тут же розв’язала свій вузлик та почала на Тодорчика приміряти сорочечки та штанці — і все було якраз, а може, іноді й трохи завелике — ну, та це нічого, він підросте — то й буде якраз.

Вона переодягала його, а він тим часом смоктав півника, — переодягала й милувалася сином своїм, і бачила, що схожий він не на неї, а на батька—яничара, зачатого бозна—коли в цій ось хаті, де вони зараз зібралися!.. Боже мій, як усе обертається на світі — обертається дивовижно! — і як воно ще обертатиметься далі! Ніхто нічого не знає!..

Стара Пріська Шлапачиха сиділа на лаві і плакала, дивлячись на свою змарнілу донечку, на оту свою Галочку, що на неї півсела задивлялося! Півсела задивлялося, а дісталася вона — нікому! Дитину онде від яничара привела, а сама в монастир утекла — гріх свій (який там гріх, як вона ж ні в чім не винна?!) замолювати!..

— Донечко, — простогнала мати, — ти так змарніла! Чи не хвора ти? Чи не наслано на тебе яку хворобу? Ти ж була в мене як квіточка!..

— Нічого, мамо, все в мене гаразд! — відповіла черниця Єфросинія. — Роботи багато, молитов багато… Та й не про плоть ми думаємо — про душу…

— Дитино моя, та в чому ж тій душі триматися, як плоті не буде?.. Ти ж у мене — найкраща в світі, та ти б і з цим малятком знайшла собі пару! А ти — в монастир! Живою себе поховала!..

— Не кажіть так, мамунечко! Я молитимуся за вас і за Тодорчика… І за Олелька, і за тата нашого…

— Батько аж увечері прийде. На пана—шляхтича працює… Якраз сьогодні такий день, що треба на пана… А Олелько відділився од нас, до Каті у прийми пішов. Живуть на віру, а восени, мабуть, і весілля справлятимуть…

Перехрестилися всі три черниці, осудливо поглянули на стару Шлапачиху.

— Та я й сама йому казала: почекай до осені! А вони…

— Розтління серед молоді пішло, — прошепотіла сестра Софія, ще дужче збліднувши при цьому.

— Недобре все це, — погодилася й черниця Любов.

— Ми помолимося за спасіння його душі, — прошепотіла сестра Єфросинія.

Помовчали. За вікнами вицвірінькували горобці, ме—кекекало чиєсь козеня, десь далеко дзявкнув собака. Малий Тодорко, кинувши на долівку недосмоктаного півника, побіг за котом, піймав його і тут же приніс до матері: «А це — киця!»

— Мій ти золотий, — прошепотіла черниця Єфросинія і взяла малого на коліна. — Я твоя мама. А ти мене не забув? — питала вона, добре знаючи, що малий Тодорко забув її бозна—коли, а зараз тулиться до неї, бо мало від кого знав ласку…

Тодорко сидів на колінах матері і не знав, що відповісти…

— Там Василь Тягниборода про тебе питав, — почала стара Шлапачиха…

— Знаю я його, — м’яко, але рішуче перебила матір донька. — Приходив до мене в монастир. Говорив… Не треба про нього, мамо… Я порадила йому знайти собі пару. І молитимуся за нього, щоб він щасливим був…

— Про всіх ти, доню, молишся, тільки хто для тебе щастя вимолить…

Потім вони з сином ходили по селу, вийшли на поле, у степ, на гору, де ріс старий—старий берест. Поволі йшла з сином Галя по тих же невидимих доріжках, якими ходила вона шість літ тому… Ось тут ішла вона, несучи братикові й дідові обід у горщику, а ось отам, якраз над берестом, хмарка—хмариночка непорушно летіла, аж сяяла якимось своїм дивним світлом… Онде — ціла гора білого каміння: це отой безрукий божевільний чоловік наносив його, і здається воно й зараз не камінням, а людськими черепами. Чоловік отой, що його звали божевільним Додою, був зовсім не Дода, а Тодор Трагіра, богомаз, і ото син його Никодим одружився з Устею, і весілля було в тій хаті, де зараз живуть Шлапаки. А син Усті й Никодима Тодорко став яничаром Селімом. І ось цей яничар і став батьком її, Галі Шлапаківни, Тодорчика! Три Тодори: прадід, батько й син!.. Аж у монастирі усе це збагнула Галя, аж у монастирі відчула, ставши черницею Сфросинією, як вона вросла через свою дитину в непростий рід ікономазів та скрипників, ковалів і воїнів… Боже, дай щастя моєму Тодорчикові, моєму сироті, що ні в чому не винен, хай зазнає він хоч трохи щастя, але все—таки хай зазнає!

— А що ти, синку мій, любиш? — запитала вона Тодор ка.

— Солодкі півники!..

— А що робити любиш?

— Кицю ловити…

Малий ще… Не розуміє ще багато чого!..

Дійшли до береста. Старий—старий, кора потріскана, покручені звивини. Старіє й старіє берест. Одне скільки сухих гілляк з’явилося на нім, — а все одно могутній! Шість літ тому теж здавалося, що він от—от усохне. А — не всох!.. Дай Боже, щоб жив він довго—довго, щоб і Тодоркові онуки ним милувалися…

Не знає Тодорко, що ось отут, неподалік, звела колись доля його матір із його батьком. Ось тут, неподалік, схопили яничари дівчину Галю Шлапаківну та й повезли в неволю. Десь тут безрукий чоловік — Тодор Трагіра — біг за кіньми, поки не впав у пилюку… Де він зараз, той безрукий? У матері би треба запитати. Може, ще живий? А може, вже упокоївся в безвісній могилі — нещасний чоловік, що знав на своєму віку тільки нещастя за свій хист та за свою чесність…

— Мамо, а чому ти плачеш? — знову, в котрий уже раз, перепитує малий Тодорко. Вже звикся з тим, що вона — його мати, а не баба—яга. Тільки ніяк не може звикнутися з її слізьми — та ще й у такий радісний весняний день, коли все довкола видзвонює весняним співом. Чи то — птиці? Чи то — срібні джерела скресають у глибинах гір? Чи то — золоті струни від сонця простяг—лися аж до землі, і птахи, літаючи, задівають крильми за ці струни?..

Музика—музика над світом… А мама чомусь плаче й плаче…

А плаче вона, бо взавтра вранці треба їй буде йти назад…

Над високими, червоними від вогню мурами Іслам—Кермена клубочився дим. Дим був чорний і підіймався аж під хмари. Хмари стояли в нічному небі високо, і якби їх не підсвічував вогонь від фортеці, їх зовсім не було б видно. Не було видно зір, не було видно місяця…

Постріли гриміли з усіх боків, кулі пролітали із свистом біля вух. Одна з них зірвала з Яремка шапку. Але Яремко не боявся — він разом з іншими козаками ліз по драбині на високий мур фортеці. Вогонь вирував збоку і вгорі, мури були розпеченими, і Яремко на якусь мить навіть іздивувався, чому не димиться край драбини, приставлений до кам’яної стіни.

Козаки лізли чимдалі вище, затуляючись від каміння, що летіло згори, дерев’яними щитами, мішками з соломою, якимись уламками, знайденими на березі Дніпра…

Дніпро мовчав унизу, а може, він і ревів, та тільки за громом, гуркотом і галасом, за шумом пострілів з пістолів, рушниць, гармат його ревіння не чути було.

Нічний штурм Іслам—Кермена нагадав Яремкові оту першу нічну баталію під Трапезонтом чи Синопом, коли все море було осяяне вогнями палаючих галер, карак і нефів, коли то тут, то там гриміли вибухи і літали палаючі уламки, мов рукотворні комети… О так, це було таки під Синопом — саме ж там Яремко, рятуючись від сеньйора Гаспареоне, стрибнув у чорне, холодне, розхльостане ураганом битви море…

Зараз, якщо доведеться летіти вниз, то вже не врятуєшся. Внизу — не вода, а тверда, кам’яниста земля. Якщо впадеш на неї, то — смерть!.. Щоправда, внизу підстрахо—вують хлопці—козаки. Вони тримаються за довгі вірьовки, прив’язані до верхньої частини драбини. Якщо вороги й захочуть відштовхнути завантажену людьми драбину від муру, їм не вдасться — міцні вірьовки мало чи не на смерть припинають драбини до мурів!

Яремко лізе й лізе вгору. А повз нього пролітають камені, кожен з яких, якби він поцілив його в голову, тут же обірвав би козакові життя. Але Яремко прикривається дерев’яним щитом — каміння тільки відлітає від нього. Кулі, потрапляючи в щит, втрачають свою силу, одна з них навіть ударила Яремка в плече, але хіба то удар? Навіть не подряпала. Тільки синець і лишиться на день—два!

І тут Яремко побачив, що довга рогатина з—за муру уперлася у верхню перекладину його драбини. Оборонці Іслам—Кермена намагаються драбину відсунути. Але вірьовки знизу повинні тримати міцно. І саме цієї миті Яремко відчуває, що щось негаразд. Глипнув униз — і побачив, що внизу ніхто не тримає вірьовок, — козаки, які тримали їх, кудись поділися! Чи то їх поранено, чи то вони кудись побігли, забувши про своїх товаришів.

Рогатина — її, видно, штовхають кільканадцять ворожих рук! — висовується все далі й далі. А це означає, що драбина відпихається від муру фортеці. А це означає, що незабаром вона, обвішана людьми, стане вертикально, а тоді… А тоді вона повільно—повільно, а потім швидше й швидше, а потім — мов блискавиця, під крики й постріли, упаде на тверду, мов гарматне ядро, землю.

— Хлопці! — кричить Яремко, але крику свого не чує. І здається, що він і справді нездатен подати голос, здається, що все пересохло в нього в роті!..

— Хлопці! — уже не кричить, а думає Яремко і відчуває, що драбина стала вертикально. Ось вона стоїть, стоїть, мов не знає, куди їй іти! Рогатина вже не може штовхати її далі, рогатина у оборонців Іслам—Кермена виявилася не такою довгою, як їм би хотілося! Драбина стоїть, мов роздумує, куди ж їй падати! І, нарешті, вона зважується — ех, якби оце зараз хто—небудь, хай навіть найменший, стояв унизу й підстраховував, якби ж отой найменший потягнув за вірьовку! — і починає падати назад…

Останній крик виривається з грудей Яремка…

… і він прокидається! Протирає сонні очі й нічого не бачить. Нарешті, збагнув: над ним спить ніч. Висока—ви—сока, чорпо—прозора ніч…

Він поклав голову на сідло, укритий своїм жупаном. ‘Грішки прохолодно, але в душі — якийсь жар, і тому Яремко весь дрібно—дрібно дрижить.

— Якої холери кричиш? — питає поряд козак Дерикіт, і Яремко бачить, що в того, як у кота, зеленаво світяться в темряві очі.

— Та… сон смішний приснився!.. — буркнув Яремко, продовжуючи тремтіти.

— Добрий мені сміх! Кричав, наче його на палю посадили… Ще, диви, татар і в перелякаєш на смерть…

— То я так сміявся уві сні…

— Та чую — зуб на зуб не попадає…

— Спи, ще до ранку довго, — позіхнувши, наче йому й справді так сильно хотілося спати, мовив Яремко…

Дерикіт повернувся на другий бік і тут же захріп. Гм, він каже, що Яремко налякає татарів. Уже якщо чим кого й лякати, так це Дерикотовим хропінням. Онде коні пасуться й голови підіймають — думають, що хтось усе поривається заіржати, а ніяк воно в нього не виходить… Чи не виходить, чи просто передумує в останній мент…

Лежав Яремко на землі і дивився на зорі, на оті дивовижні сузір’я—грона в небесах. Онде — Леміш, а ось — Чепіга… Просто над очима — Великий Віз. А онде — Малий Віз… А де ж Зінське Щеня? Щоб побачити Волосожар, треба підняти голову й подивитися над обрій… А ще ж десь тут Утяче Гніздо… Мамаєва Дорога простяглася над Яремком; якщо йти нею щоночі, то прямісінько утрапиш у Крим…

З положення зір на небі бачив, що до ранку ще довгенько — годин зо три. Треба, отже, спати.

Трохи зручніше намагався вмоститися на землі. І згадався щойно забутий сон. Це об цю тверду, мов ядро, землю мав ударитися Яремко, падаючи разом з драбиною! Відчув, як аж закололо у п’ятах. Слава тобі, Господи, що це тільки сон!..

На відстані трьох пострілів з лука височіли вежі Іслам—Кермена… На вежах не спали. Яремко, ледь—ледь примружуючись, бачив, як під сяйвом місяця мовчки ходили вартові зверху. Ходили, чекаючи на козацький штурм…

Не спав у своєму наметі Михайло Дорошенко. Всередині намету світилося. Біля гетьмана сиділи Карпо Недайборщ, Андрій Закривидорога, Павло Мізерниця. Останній був схожий на якогось отця—єзуїта, навіть вуса в нього росли не так, як у інших козаків, — вони були тоненькі, мов щурячі хвостики. Щоправда, Мізерниця останнім часом завів люльку — таку ж, як у Недайборща. Така велика люлька, як у Недайборща, Мізерниці не личила, і все ж він весь час носився з нею, наївно вірячи в те, що й його козаки полюблять, як Карпа. Мізерниця був чоловік славолюбний і мріяв про великі висоти в житті. За це його не вельми любив Дорошенко, зате не раз обдаровував своєю увагою і навіть ніби повагою коронний гетьман Конецпольський…

Завтра будемо говорити з усіма полковниками, — промовив Дорошенко, намагаючись подавати свій голос не так гучно, як завше. Йому важко було стримуватися. — Завтра будемо говорити, але мою думку я вам хочу сказати зараз. Треба все зробити, щоб татарський гарнізон без опору здав нам фортецю. Був би тут Шагін—Герай, я би з ним про це домовився, їй—богу ж. Але раз його немає, то доведеться про все це домовлятися з комендантом… Як ви вважаєте, товариство?

— А чому б не піти на штурм? — пригладжуючи тонкого вуса, запитав Мізерниця.

Людей жаль. І тих, і цих… Довкола стільки крові… — пробасив Дорошенко.

— Ну, це така справа… — ворухнув своїм вусом Мізерниця. — Війна є війна, на війні треба проливати кров.

— А хто сказав, що зараз війна? — здивувався Дорошенко. — Це не війна. Ми просто прийшли зруйнувати Іслам—Кермен, бо ця фортеця нам не потрібна. А війна… Якщо війна й буде, то не тут…

— А де? — нашорошився Мізерниця.

— Мабуть, у Криму… — відповів Дорошенко і тут же перевів розмову на інше: — То як ви щодо спроби мирно полагодити наші справи з Іслам—Керменом?

— Думаю, що спробувати треба, — сказав Недайборщ. Пане гетьмане, — мовив своєю чергою Закривидорога. — Доручіть мені піти до коменданта і провести переговори… Я знаю по—турецьки й по—татарськи… Міг би спробувати дещо таке їм сказати, щоб вони, може, й переконалися в найліпшості мирного варіанту…

— Маєш досвід ведення мирних переговорів, — погодився й гетьман. — Бекір—баші, мабуть би, довго тебе згадував, якби господь Бог дав йому триваліше життя…

— А що з Бекіром—баші? — запитав Мізерниця. Дали йому шовковий шнурок, — відповів гетьман. Він так гарненько про все доповів у Стамбулі, що хоч роби його великим візиром замість Устреба—паші. Але через день чи два після доповіді на дивані хтось із таємної дефтерхани зумів переконати Устреба в тім, що Бекір—баші все набрехав, що ніяких фортець не побудовано і що взагалі Бекір не перемагав поляків та козаків, а сидів під арештом у Закривидороги і грав із ним у шахи…

— Вони й про шахи довідалися? — здивувався Андрій. — Еге, так у них розвідка працює ще ліпше, ніж у нас!

— Може, й так… Ми ж, наприклад, не знаємо, яку гурію сьогодні милує сам Устреб—паша, — усміхнувся Дорошенко. — Отже, Андрію, завтра ми порадимося з усіма полковниками і спробуємо післати тебе до коменданта фортеці…

Блимав каганчик у наметі. Тіні людей, які бесідували про завтра, були химерні. Але чимось вони були схожі і на людей, і на дивних тварин. Дорошенко — на ведмедя, Недайборщ — на носорога, а Мізерниця — на довгого худого пацюка, що взяв у зуби власного хвоста. Андрій чимось нагадував лиса…

— Кого візьмеш із собою на переговори з комендантом Іслам—Кермена?

— Яремка Ціпурину, — не задумуючись, тут же відповів Закривидорога. — Хлопець добре знає їхню мову, та й узагалі — надійний козак.

Одна з тіней ворухнулася, мов би принюхуючись до повітря і дослухаючись до таємних звуків, чутних тільки їй одній…

Двоє вершників з білими прапорами з’явилось під мурами Іслам—Кермена. За сотню кроків від них їхала сотня козаків. Коні весело вимахували хвостами, сонце було тепле, вітер бадьорий.

Двоє вершників усміхалися. Вони їхали з місією миру…

Біля рову вершники зупинилися. Вони чекали, коли буде спущено підйомний міст та відчиниться брама.

Проте брама не відчинялася, підйомний міст не опускався. Татари мовби не збиралися реагувати на появу під своїми мурами козацького війська.

Закривидорога приклав до вуст дві долоні й гукнув по—турецьки, щоб спустили міст і впустили посланців гетьмана Дорошенка до фортеці. Фортеця не реагувала.

Тоді Закривидорога сказав, що козаки будуть скаржитися своєму великому другові Шагінові за те, що комендант Іслам—Кермена не хоче відчинити браму для козаків.

Нарешті загриміли ланцюги, завищали талі та підойми. Міст опустився перед Андрієм Закривидорогою та Яремком Ціпуриною. Розчахнулася брама.

Двоє козаків повільно в’їхали до фортеці. Сотня козаків залишилася чекати під мурами…

Покинувши коней у дворі замку, Закривидорога разом Яремком зішли крученими сходами вгору, куди їх повів один з офіцерів гарнізону Іслам—Кермена. Він вів їх усе вгору та вгору і коли нарешті привів куди треба, Андрій і Ярема побачили, що вони — на маківці вежі. Крізь вузькі вікна побачили і свою сотню, що супроводила їх, і далі — все військо запорізьке. Картина була досить—таки переконливою… Офіцер постукав у двері і через дві—три секунди впустив Закривидорогу й його супутника до кімнати, в якій сидів комендант.

Це був огненно—рудий чоловік із—світлими очима. Він зовсім не був схожий ні на турка, ні на татарина. Скидалося на те, що був він із німців чи голландців, утрапив у полон до турків, став мусульманином, а далі перейшов на службу до властителів Криму. Бо ж воно й справді — де знайти татарина, який би погодився сидіти в фортеці замість того, щоб гасати верхи по степах і горах, по лісах та байраках, шукаючи здобичі?

Вислухавши Закривидорогу, який сказав, хто він такий та хто — його супутник, комендант мовчки вказав на два пуфики під стіною. Андрій і Яремко сіли, підгорнувши ноги по—турецькому.

— Я слухаю, — сказав комендант.

Нас прислав сюди гетьман Михайло Дорошенко, великий друг і союзник найяснішого Магомет—Герая, а також найхоробрішого Шагін—Герая.

— І чого ж хоче ваш світлодумний володар? Якщо він хоче спитати в нас дозволу на прохід на південь, то ми готові пропустити його разом з військом, бо знаємо, що наш друг іде сюди не для того, щоб чинити зло народові нашої держави.

— Наш гетьман не хоче йти на південь. Він може туди піти тільки тоді, коли прикличе його разом з військом запорізьким ваш найясніший государ. Та й то — з дозволу його королівської милості найяснішого Сигізмунда.

— То які ж іще причини привели ваше хоробре військо на чолі з таким світлодумним полководцем під скромні мури нашого тихого замку?

Ого! Цей рудий, не схожий ні на татарина, ні на турка, комендант умів висловлюватися так, ніби вчився цього мистецтва в якому—небудь єзуїтському колегіумі! Ритор!

— Нас привело сюди бажання забрати під обладу війська запорізького оцей ваш тихий замок та його скромні мури.

Комендант заяснів усмішкою. Ну, звісна ж річ, він цілком розуміє бажання козаків, але навіщо їм оці старі, давні руїни, які нікому не заважають, а тільки прикрашають довколишній краєвид?! А крім того, якщо у хоробрих воїнів Речі Посполитої є таке непереборне бажання, то нехай вони поїдуть до Бахчисарая — до хана Ма—гомета. Якщо він дасть дозвіл козакам, а комендантові наказ, то хіба ж воїни цієї скромної фортечки будуть упиратися? Та ніколи!

— А якщо буде дозвіл найхоробрішого Шагіна? — поцікавився Закривидорога.

— Дозвіл найхоробрішого калги — це наказ для нас, — погодився комендант. — У вас він є?

— На жаль, немає, — похитав головою Закривидорога. І признався. — Ми не зовсім добре знаємо, де зараз може бути калга — Шагін—Герай. Якби він був десь тут поблизу, то ми б одразу домовилися з ним про цю вельми нескладну справу.

— Можливо, — погодився комендант. — Але найхоробріший Шагін—Герай зараз далеко — аж за Дунаєм.

— Що, неслухняний Кантемір і досі не вгамувався?

— І досі, — погодився комендант, не дивуючись прозорливості Закривидороги.

— Шкода все—таки! — зітхнув Андрій. — Такий хоробрий і вмілий воїн Кантемір—мурза, а не хоче підкоритися ханові й калзі…

Комендант промовчав. Він не мав бажання обговорювати характер Кантеміра, тим паче, що неслухняний мурза, незважаючи на те, що позаминулого року втратив під Білою Церквою та Роштним десятки тисяч своїх найкращих вояків, ізнов підняв айякланму.[8] За Дунаєм зібралися його сили — щоправда, там половина — турки, а не татари. Про це знали й козаки. Але не знали вони, що Шагін—Герай вирішив іти за Дунай, щоб розбити Кан—теміра в бою… Чи не на занадто великий ризик пішов хоробрий Шагін? Треба ж бути й обачнішим! А втім, може, ліпше спалити сарану в її гніздов’ї, ніж випускати її у степ. Там уже не наздоженеш!

— Так, до хороброго Шагіна їхати зараз далеко, — промовив Андрій. — Хоч я й не сумніваюся, що він дав би наказ вам, стійкий Акраме—баші, здати нам вашу фортецю.

— Не знаю, не знаю, — відповів стійкий Акрам—баші. Знову запала тиша. Вона була не вельми зручною ні для коменданта, ні для Андрія з Яремком.

— Я хотів би подумати разом з вами, Акраме—баші, над такою проблемою, — нарешті, порушив тишу Закривидорога. — Оскільки все в руках Аллаха, то можливі різні варіанти. Якщо хоробрий Шагін—Герай розгромить до ноги Кантеміра, то він, повертаючись назад, стріне нашого гетьмана і, керуючись найдружнішими почуттями, віддасть нам цю фортецю. Вона будувалася ще турками, вона стоїть не на вашій землі… Тепер — другий варіант. Припустімо, хороброго Шагіна спіткає невдача за Дунаєм. Усе на світі можливо. Хіба завадять тоді йому хоробрі воїни на чолі зі стійким Акрамом—баші? Не засадять! Отже, зберігаючи життя своїм воїнам і собі, ви досягаєте великої користі для Кримського ханства. Отже, чи так, чи інак, а цю фортецю треба здати… Ми не зачепимо жодного вашого воїна. Ми залишаємо за вами всю зброю, яка є у воїнів, і половину гармат. Ми не чіпаємо ні ваших прапорів, ні ваших скарбів, ні навіть запасів їжі, які зберігаються в підвалах цього скромного замку, що прикрашає довколишній краєвид… Наш гетьман, я думаю так, погодиться написати послання до хана в Бахчисарай з вираженням своєї найглибшої поваги і готовності допомогти йому в будь яку хвилину…

Комендант замислився. Аргументи Закривидороги були вельми переконливі, але…

Але у мене на руках немає наказу, — сказав, нарешті, він. — Мені було сказано раніше, щоб я стеріг зі своїми воїнами дорогу на південь і не пропускав нікого. Я й стеріг і не пропускав…

— Але ж зараз ви нас вирішили пропустити, — м’яко нагадав Закривидорога.

— Щодо цього маю пряму вказівку від калги…

— Отже, — ще м’якше підвів підсумок Андрій, — фортеця уже не виконує своїх завдань. А коли так, то навіщо тримати в ній гарнізон? Га?

Різні відтінки настроїв відбивалися на обличчі коменданта. Яремко не спускав очей з рудого турка чи татарина, який не був ні тим, ні тим.

Шпрехен зі дойч?[9] — запитав раптом Закривидорога.

— О, я, я![10] — усміхнувшись, відповів комендант, і стало ясно, що він — із німців.

— Ви ж розумієте, — продовжував далі по—німецьки Закривидорога, — що це просто дуже невигідно: в той час, коли ханові й калзі потрібен кожен воїн, отакі великі сили тримаються для виконання нікому не потрібних завдань. Безглуздя!.. Ви повинні здати нам фортецю Іслам—Кермен.

— Хочете взяти — візьміть! — сухо відповів, переходячи на татарську мову, стійкий Акрам—баші.

— Щодо цього — можете не сумніватися. Але навіщо нам лити свою і вашу кров, та ще й порох даремно витрачати? — теж перейшов на татарську Закривидорога. — Адже наші сили значно переважають ваші. Але нам не хочеться воювати з хоробрими воїнами дружнього нам Кримського ханства! Нехай ліпше вони віддають свої життя, ллють кров і витрачають порох задля щастя і благоденства премудрого й справедливого Магомет—Герая і хороброго та вмілого Шагін—Герая…

Комендант мовчав. Але не давав розуміти, що аудненцію закінчено…

Тоді Закривидорога сказав:

— А чи не погодився б Акрам—баші на такий варіант? Комендант був готовий милостиво вислухати й таку комбінацію.

— Варіант такий. Ми обстрілюємо зі своїх гармат Іслам—Кермен. Іслам—Кермен обстрілює нас. Але якщо у вас закінчиться порох, то ви маєте право здати нам свою фортецю. Ніхто не звинуватить стійкого Акрама—баші, що він не чинив опору…

— У нас багато пороху! — відповів комендант. — Ми можемо безперестанно стріляти цілих півроку, а то й рік.

Це просто чудово, — усміхнувся Закривидорога. — У нас теж пороху не менше. Ми теж можемо цілий рік стріляти. Але ми цього не будемо робити. Ми пропонуємо вам почесний варіант: цілий день, аж до вечора, ми стріляємо з гармат. Ми — по вас, ви — по нас. Точніше: ми у вашому напрямку, ви — у нашому… А завтра вранці весь ваш гарнізон у бойовому порядку виходить з фортеці. Ми з почестями пропускаємо вас через наші ряди. Гетьман вручає вам листа до хана Магомета, де пише про ваше геройство, про те, що ви стійко трималися, і про те, що ми, вражені вашою мужністю, з почестями пропускаємо ваш гарнізон через наше військо. Майте на увазі: жодна волосинка не спаде з жодної голови ваших воїнів… Я прошу — від імені мого гетьмана — подумати над нашою пропозицією. Якщо ви згодні, то опівдні можете розпочинати канонаду. Ми в боргу не залишимося. Увечері ми першими припиняємо стрілянину. Після нас припиняєте її й ви. Я разом з моїм воїном під’їжджаю до фортеці. Ви чи ваш офіцер виходить нам назустріч — і ми обговорюємо порядок вашого завтрашнього виходу з фортеці. Ви віддаєте нам половину своїх гармат — і йдете в напрямку на Ор—Капу.

— Мова може йти тільки про третину гармат, — сказав раптом комендант. — Ми їх можемо вивезти завтра з фортеці. А сам замок ми можемо самі висадити в повітря. У нас пороху досить. Не треба, щоб ваші воїни казали: нам дісталася фортеця! Нехай вам дістануться руїни!

— Нехай, — погодився Андрій. І підвівся. Підвівся й комендант.

— Отже, до завтра? — запитав Андрій.

— Ми подумаємо, — відповів стійкий Акрам—баші.

Опівдні розпочалася канонада. Заговорили гармати Іслам—Кермена. Ядра летіли у всі боки, але козаки заздалегідь відійшли на безпечну відстань.

Так само заговорили й козацькі гармати. Але їх було менше, ніж на мурах Іслам—Кермена. Вони відповідали зрідка, їхні ядра теж не долітали до цілі.

Так стріляли аж до вечора.

Як тільки зайшло сонце, стрілянина припинилася. Муедзини покликали до вечірнього намазу. Козаки посідали вечеряти.

А Закривидорога разом з Яремком Ціпуриною, взявши білі прапорці, поїхав до мурів Іслам—Кермена на переговори з комендантом Акрамом—баші…

Уранці тисячний гарнізон Іслам—Кермена в повному порядку залишив фортецю.

Козацькі лави розступилися — і татари пройшли повз них під своїми прапорами і при своїй зброї. Сам Дорошенко під’їхав до Акрама—баші і вручив йому пергамен для хана Магомета—Герая.

Ґноти, які вели до порохових складів під кожною вежею, були запалені самим комендантом. Через годину почнуться вибухи…

Того ж таки дня Михайло Дорошенко послав полк Павла Мізерниці до Дністра — назустріч військові Шагіна. Якщо Шагін—Герай переможе, Мізерниця першим привітає його. Якщо калгу поб’є Кантемір—мурза, то полк Мізерниці допоможе Шагінові принаймні втекти від переслідувачів…

З полком Мізерниці пішов на Дністер і Яремко Ціпурина…

Уже на теплу землю впала просяяна зорями ніч, коли Шагін—Герай зі своїми джигітами дістався Турли.

Коні потомилися, з них клаптями летіла піна, і вершники запитливо позирали на свого проводиря — треба відпочити, треба сил набратися хоч трохи; але хоробрий Шагін гукнув: «Не зупинятися! Перейдемо Турлу — аж потім спочинемо!»

Орда Шагінова лягла за Дунаєм під шаблями та стрілами Кантеміра—мурзи, і тепер славетний Шагін—Герай летів з рештками свого воїнства, кинувши злото, ясир, табуни, летів Шагін—Герай на схід, на Крим, мов вистрілений з небаченого, велетенського лука, летів стрілою, перескочивши Дунай, перескочивши Прут і наближаючись до Турли, як татари називали Дністер… А за ними, мало чи не вхопившись за довгі хвости їхніх невтомних, хоч уже і в милі, коней, летіли джигіти Кантеміра…

Страх робить ноги довшими. Од радості коні швидше втомлюються. Бо радість — то золота ноша. А страх — то крила. Бо радість, як кажуть козаки—уруси, то могутні, але важкі весла. А страх — то вітрила. Галерам треба йти на могутніх веслах три дні й ночі від Ячакова до Стамбула. А чайка на легких вітрилах дістанеться при попутному вітрі за півтори доби…

Вершники Кантеміра розледачіли від радості перемоги —’і їхні коні відстали. Застряли десь. А потім заплуталися у травах за обрієм…

Але вони женуться за рештками Шагінового війська. Шагін—Герай мов чує хрипіння та іржання Кантеміро—вих румаків. Нічого, він ще почує, як передсмертно хрипітиме Кантемір—мурза, він ще побачить, як оці ру—маки, що мчать десь за обрієм по слідах решток Шагінової орди, розриватимуть на сім частин собаче тіло мерзотного Кантеміра!

Шагін—Герай та його люди мчали степом, а їхні коні вже чули пахощі річкової води і з останніх сил іржали, мовби закликаючи одне одного гнати, гнати скоріше.

Вони мчали степом, Турли ще не видно було, але річка десь була поряд — ось почнуть вони спускатися з кручі вниз, до води, до броду!

І вони справді почали спускатися вниз, мчали по нерівностях, ледь не ламаючи ніг, мчали, просяяні чистим, невтомленим, свіжозоряним небом — великим небом, що бачить усе і знає все…

Ах, якби небо сказало Шагінові, що його чекає в майбутньому! Мовчить небо! Та й ніколи ханові дивитися сьогодні на зорі. Ніколи! Не до зір лисиці, коли їй наступлять на хвіст. Не до великого неба баранові, коли його смажать на вогнищі. Не до пісень солов’єві, коли над ним завис на крилах крук!

Еге ж, мав би зараз перемогу султанський шакал Кан—темір, якби йому не допомога Баба—Алі! Не забули в Стамбулі, як чотири роки тому Шагін—Герай та Магомет—Герай дали чосу туркам. Спочатку уруси й касапчі, об’єднавши свої флоти, розгромили всю морську силу Османської імперії в Караденгізі та Мармарі, а потім Шагін—Герай разом з братом Магометом вибили всіх турків з Криму. Вибили з Криму, вибили і з інших місць. Турків тоді не важко було вибивати звідусюди. Дурні фаранги, дурні ляхи, — якби вони подбали про своє майбутнє, то чотири літа тому в Османії з Баба—Алі могли б лишитися тільки нікчемні жарини в велетенському попелищі! Після Хотинської війни, після походу Ях’ї Османська імперія була схожа на пораненого слона, що упав у яму з кіллям, — налітай, добивай, донищуй! Не налетіли, не добили, не донищили. Польський круль Сшїзмунд Ваза знов напався на козаків, не даючи їм нищити Османську імперію, та не словами ж напався, а збройно почав угамовувати їх. Фаранги воювали між собою, б’ючись за нікчемні шматенята землі, — а під боком лежав, чекаючи смерті, напівздохлий велетенський слон, — і вони не додумались, що навряд чи буде ще така нагода, як чотири роки тому!..

А слон відлежався, поволі піднявся, поволі виліз із ями, і хоч він зараз іще слабкий, проте сила прибуває, рани гояться. Баба—Алі ще не може лізти в кримські землі, де владарюють Шагін і Магомет, які не хочуть бути підданцями Османської імперії; але великий візир Османської імперії уже знайшов мерзотного шакала Кантеміра, уже допомагає йому!

О, якби не турецька допомога Кантемірові отам, за Дунаєм, — не зазнав би Шагін—Герай гіркої й ганебної поразки, не лягло б його військо під кривими турецькими шаблями Кантемірових найманців, не довелось би тікати зараз до Криму!

О, тільки б утекти, о, тільки б доскакати до Бахчисарая!..

…Попереду радісно заплюскотіла вода. Але воїни мовчали. І коні мовчали. Вони знали, що води їм зараз буде небагато, знали, що зупинки й відпочинку майже не буде…

Шагін умив на ходу розпашіле своє обличчя. Умив, проказуючи подумки слова молитви… Вони так поспішали, вони так утікали від мерзотного шакала Кантеміра, що відклали свій вечірній намаз на трохи пізніший час. Саме це й дало можливість відірватися від переслідувачів. Тепер Шагін—Герай сотворював намаз на ходу. Гріх перед Аллахом. Та ще більший буде гріх, якщо він дозволить, щоб божественний край Кирим—Адаси став знову провінцією Османської імперії.

Ріка була швидкою й широкою, але, слава Аллахові, в цьому місці, де вони переправлялися, — не глибокою. Добре було б, якби джигіти Кантеміра не знали про цей брід. Тоді би вдалося відірватися від підлого Кантеміра. Але переслідувачі, напевне ж таки, знають, де цей брід… Якби цієї ночі та вдарила гроза, якби полила злива та підняла ріку — о, тоді було б добре!

Так завше: слабкий сподівається на волю божу, а дужий — на себе самого. Так завше: Аллах дарує свою милість, але слабкий не встигає її вхопити в руки, а дужий уже заволодів нею!

Шагін—Герай і досі дивувався, як йому вдалося не втрапити в полон до мерзотного Кантеміра. Там, за Дунаєм, його воїни билися хвацько, і перемога, здавалося, була вже близько, вже Кантемірові вершники кинулися врозтіч, а Шагінові богатирі—палвани взялися наздоганяти їх, — з—за порослих кущами горбів вискочила кіннота, і Шагін—Герай, почувши вигук Амета, озирнувся. Озирнувшись, він усе збагнув одразу: пастка!

І тоді він негайно повернув своїх вояків, свою вірну тисячу назад — і проскочив (дивом проскочив під самим носом у ворожих вершників!) рівним, вільним від ворога місцем до обрію! Кіннота, що вискочила з засідки, уже розігналася, вона мчала згори вниз, коней зупинити було важко, — і саме тут Шагінові та й вдалося виграти якусь мить, якщо не півмиті, й промчали його вірні кіннотники під самими носами ворожих румаків, залишивши за собою на вірну загибель всю орду з усім, що було.

Шагін—Герай їхав на коні через Дністер, він змокрів по пояс і думав, що ось—ось доведеться плисти водою, тримаючись за повід чи ще ліпше — за гриву коня. Ось так йому доводиться зараз рятувати своє життя. Але — хвала Аллахові — воно, це життя, ще при ньому… А його ігят—надцятитисячна орда за Дунаєм, певне ж, полягла геть уся. Не залишить у живих жодного з його воїнів мерзотний Кантемір, лютий на те, що Шагін—Герай живцем вискочив з мішка…

Коні тривожно форкали, хлюпотіла вода, воїни мовчали. Десь попереду тільки почулося кілька голосів. Шагін—Герай з досадою скривився — йому не хотілося, щоб його воїни подавали голоси в цьому темному степу, над цією чорною водою. Ворога треба боятися навіть тоді, коли його поряд немає.

Ііхо там, попереду, за голоси? Шагін—Герай у темряві позирнув у той бік, де мав бути його Амет. І хоч було темно, Амет піймав погляд свого повелителя, прочитав у нього запитання і відповів:

— Здається, на березі уруси! Козаки!

Урусів нехай боїться Кантемір. Він, Шагін—Герай, урусів не боїться, бо він з ними дружить. Скільки їх, цікаво? Він тільки подумав про це, а Амет уже відповів:

— Небагато, але десь попереду, напевне, їхній табір.

Цікаво, яким це побитом козаки опинилися на землях Буджацької орди?! А ще цікавіше, що вони опинилися так вчасно, так доречно!..

Шагінові довелося трохи проплисти в воді, тримаючись за кінську гриву, але це не страшно, вода його трохи освіжила. Вода була ще холодна — весна ще не розтеплі—лася настільки, щоб вода лоскотала тіло. Ця вода била по тілу, мов палюгою, але це ліпше, ніж тебе вдарять стрілою з орлиним пером…

Нарешті, кінь відчув під копитами землю, дозволив Шагінові вилізти на себе і пішов до берега, відфоркую—чи воду, що втрапила йому в носа, і мотаючи головою, намагаючись витрясти воду з ушей. Шагін—Герай, як і всі кримські татари, вірив у те, що коли кінь набере води у вуха, то потоне. Очевидно, в цю прикмету вірив і Шагінів румак, а тому щосили витрушував із своїх вух воду…

Кілька козаків стояло на березі. їхні коні були спокійні. Постаті козаків та коней вирізьблювалися на тлі темного, але все ж світлішого, ніж земля, неба.

Шагінів кінь — чудовий, витривалий кінь арабської породи — різко відрізнявся від інших коней, що були у війську. Він був красивий, стрункий, тонконогий, бігав прудко й багато, сидіти на ньому було зручніше, ніж на мишастих, низеньких, череватих татарських кониках, шерсть у нього була коротка, гладенька, мов єдвабна. Єдиний недолік мав цей коник — міг простудитися. Особливо зараз, коли він, розпашілий від довгого бігу степом, кинувся в холодну воду. Треба б його негайно обтерти. Добрий кінь — це половина воїна в бою.

Амет перейшов на мову урусів і почав говорити, що вони поспішають до Бахчисарая, що треба їм іти дуже швидко… Він не сказав про погоню за ними. Він поки що й не збирається про це говорити, бо в нього є не тільки своя воїнська гідність. Є ще гідність володаря Криму хана Шагін—Герая, отож принижувати її перед кожним стрічним не годиться.

Щоправда, козаки — це не ті люди, яких треба називати простими стрічними. Це — воїни, які ведуть багаторічну й запеклу боротьбу проти Баба—Алі. І вони ж, будучи підданцями польського короля, ведуть боротьбу за свободу свого народу. Складно все в них з поляками. Проводирі Ляхистану хочуть урусів ополячити й окатоличити, а уруси цього не хочуть. Майже так само, як не хочуть киримли ставати османли, тобто: як не хочуть кримські татари ставати підданцями Османської імперії.

Один з козаків перейшов на татарську мову. Молодий, видно, козак. Чути з голосу. Літ йому, напевне, з вісімнадцять.

І, напевне, з кількома розвідниками він опинився отут у степу біля броду через Турлу. Молодий козак сказав:

— Наш табір неподалік. Можемо дати вам свіжих коней — нагодованих, непотомлених. Можемо допомогти їжею та зброєю.

Отже, вони недаремно тут. Вони вже знають про розгром, що його позавчора зазнали за Дунаєм Шагін—Герай та його орда. Але звідки? Але як?

— Якщо великий володар Криму Шагін—Герай, — далі козак перелічив усі титули хана Шагіна з роду Гераїв, — має бажання стрітися з полковником Мізерницею, то ми можемо зараз поїхати в наш табір…

— А де гетьман Михайло? — запитав Шагін—Герай. — Де друг мій, де побратим наш Дорошенко?

— Гетьман Михайло Дорошенко зараз там, де й належить йому бути, — на Запоріжжі, — скупо відповів козак. І через мить додав: — Гетьманові й товариству на Січі ще невідомо про те, що сталося позавчора за Дунаєм. Якщо великий володар Криму Шагін—Герай має намір повідомити нашому гетьманові щось надто важливе, то він може вислати з нами до полковника Мізерниці своїх людей.

— В моїй пам’яті не затрималося прізвище полковника Мізерниці, — відповів Шагін—Герай, хоч йому й не годилося відповідати простому козакові. Проте хан відчув і з голосу, і з досконалої мови, що перед ним — не простий козак і не простого походження юнак. — Чи багато коней може дати нам полковник Мізерниця?

— На всю вашу тисячу, з якої залишилося не більше половини, — ввічливо і коротко відповів козак.

— Він на мене чекає?

— О так, ваша милосте!

— Гаразд, — відповів Шагін—Герай. — Я хотів би познайомитися з полковником…

— Мізерницею, — ввічливо підказав козак.

Амет, який стояв поряд і слухав, тут же свиснув по—своєму, і вся тисяча джигітів хана Шагіна, тисяча, від якої ледве лишилася половина, рушила за козаками в ніч.

Шагін—Герай відчув, як напруга поволі стала відпускати його душу й тіло. Стріча з козаками в такий лихий час віщувала порятунок від біди, що гналася по п’ятах.

Проте Шагін—Герай чудово розумів, що у козаків полковника Мізерниці зараз у степу не так багато воїнів, щоб вони могли протистояти цілій орді Кантеміра. Питати в козака, чи скоро переправляться через Турлу кантемі—рівці, Шагін—Герай не хотів. Не хотів він показувати себе перед спільниками таким уже дощенту розгромленим, переляканим і слабким…

І все ж — треба буде сказати геть усю правду. Звісно ж, не полковникові з таким важким для татарського язика прізвищем. Треба буде сказати геть усю правду Дорошенкові. Треба посилати на Січ найвірніших людей. Кого? Амет буде з ним, з Шагіном. А до гетьмана Михайла треба буде післати братів його дружин Османа і Рефіка… Хоробрий, надто хоробрий і жорстокий щодо тих, хто порушує умови, гетьман Михайло Дорошенко. Два літа минає відтоді, як неподалік від Білої Церкви положили козаки величезну татарську орду. Всі лягли в болотах біля Рокитного, як один. І все тому, що порушили давню союзницьку умову, все тому, що без дозволу козаків поперлися на землю урусів. Жорстокий гетьман Дорошенко. Але умов дотримується чесно. Так чесно, що ханові Шагінові від тієї вірності аж у п’ятах коле. Як істинний кримський татарин, він ніяк не міг до кінця зрозуміти, навіщо оцим хоробрим урусам бути такими чесними з друзями й ворогами…

Але це добре, що вони чесні… Бо якби у них була вдача Шагіна, то вони могли б узяти зараз у полон, побити й пов’язати його нукерів і розпочати торги з Кантемі—ром: дай нам, мовляв, стільки—то мішків з золотом, дай нам, мовляв, стільки тисяч коней, віддай нам, мовляв, увесь ясир, — а ми тобі дамо калгу Шагіна: хочеш, дамо тільки голову, а не хочеш тільки голову, то віддамо з ногами й руками, живого—живісінького…

Калга Шагін—Герай відчув, як по мокрій шиї його побігли мурашки. Поворухнув плечем, відгяняючи від себе думи боягуза і нікчеми. Бо ж у кожному — навіть най—величнішому й найхоробрішому — воїні та володареві мусить жити й боягуз або нікчема. Бо людська натура складається з доброго й лихого, високого й низького, безстрашного і боязкого, шляхетного й нікчемного. Навіть божественна суть світу складається з аллахового й шайтанового…

Темрява була густа, ледве прозора, і Амет умудрявся все в ній бачити. Він сказав півголосом, що вже бачить козацький табір, — хоч у таборі було тихо і не світилося.

Навіть коні козацькі не озивалися на форкання коней Шагінової охорони.

Світили в небі зорі, а степом їхали, скрадаючись, люди.

Козацький полковник Мізерниця стояв біля низенького намету (щоб ні татарські, ні які інші вершники, навіть ізлізши з коня й припавши до землі, не помітили його на тлі світлішого неба) і чекав на своїх розвідників. Полковникові кортіло засмалити люльку, але він цього не хотів робити — пахощі диму можуть дійти до розвідників Кантеміра чи ще до когось…

Нарешті, він побачив, що до табору наближається велика група вершників. їхали вони спокійно, але не повільно.

— Хто йде? — пошепки запитав вартовий.

Ярема Ціпурина з хлопцями, — озвався голос того, що кілька хвилин тому розмовляв з самим ханом Шагі—ном татарською мовою. — Великий володар Шагін—Герай з нами прибув на короткий час…

— Пропусти володаря та його слугу, — сказав Мізерниця. — А інші хай почекають кроків за п’ятдесят.

Шагін—Герай з Аметом спішилися і, залишивши коней та зброю при вході до табору, пішли назустріч козацькому полковникові Павлові Мізерниці…

Орта сейменів — ханських стрільців, татарських яничарів — відділилася від переслідувачів Шагіна і пішла Покутським шляхом шукати собі ясиру. Той шлях проходив у міжріччі Дністра та Пруту, тобто по землі, де жили молдавани. І хоч молдавські господарі були у васальній залежності від Османської імперії і служили туркам, для кримських татар Богданія теж була полем, на якому вони промишляли, полюючи за живим товаром. Шапн—Герай утікав на схід, за ним гналися Кантемірові воїни, гналися, мов собаки за оленем, а орта сейменів пішла на північ, вибираючи по молдавських селах жінок та дівчат.

Набравши досхочу ясиру, орта повернула на схід, перейшла Дністер і пішла по українській землі, налітаючи на села й забираючи живий товар і тут. На Сугаки сеймени не налетіли, але сестру Єфросинію разом з двома її попутницями наздогнали за кільканадцять миль від її рідного села.

— Не чіпайте нас! — вигукнула сестра Єфросинія. — Ми — служительниці господа Бога нашого християнського. Ми ніколи не станемо вашими наложницями!

Є ото слова про голос волаючого в пустелі. Так і тут. Якщо душі всіх оцих сейменів — пустеля єгипетська, кричи не кричи — все одно не почують. Бо й чути не хочуть!

Одне тільки знають: «Яхши ханим, біюк бакшиш!».[11] Людолови прокляті, та коли вже вам кінець настане?! Та що ж це за світ, де людина за скотину вважається?!

Разом з іншими нещасними, як і вони, жінками пішли в бусурманську неволю й три черниці: Єфросинія, Любов і Софія.

— Сестричко, — просила вночі, коли вони спали під рідними зорями, сестра Софія, — задуши мене, щоб я не мучилася. Задуши мотузкою, якою нас зв’язали. Я зубами перегризу тобі мотузку, а ти розв’яжися і задуши мене…

— Не гніви Бога, сестро Софіє, — шепотіла Єфросинія. — Молися — Бог почує і виручить нас. А не почує—то така, отже, його воля, таке випробування він нам післав в ім’я віри Христової…

— Я не витримаю цього випробування, сестро Єфросиніє, — благала сестра Софія.

— Ти не знаєш меж силі свого духу, — відповідала Галя—Єфросинія. — Ісус не таке витерпів, і ми, отже, терпіти мусимо. Терпи, сестро, додавай духу тим, що нині поряд з тобою страждуть. їм потрібне твоє слово, твоє терпіння, твій приклад!

— В ім’я чого? — вигукнула Софія, аж кілька вартових сейменів підійшло ближче: поглянути, про що там оті ханим між собою сперечаються! Нічого, опиняться на благословенній кримській землі — затулять обличчя яшмаками[12] — та й угамуються! Не такі вгамовувалися — ого—го!

— В ім’я Бога! — промовила сестра Єфросинія.

— Єфросиніє, — знову зашепотіла Софія. — Може, в тебе є трута хоч яка — дай мені, я не хочу жити…

— Не дам, хоч би й була…

— То, може, в тебе, Любове?

Люба мовчала. Вона подумки молилася Богові. Молилася без кінця, молилася, забувши про весь світ, молилася, не чуючи ні благань подруги по нещастю, ні її сліз…

Шагін—Герай разом з рештками свого війська помчав на схід, а небавом перед розташуванням полку Мізерниці появилася орда Кантеміра.

Був ранок, трави були в росі, сонце світило косооко, по—татарськи, а Мізерниця сидів верхи і загадково ворушив своїм тонким вусом.

Ось під’їхали кантемірівці до Мізерниці. Сам Кантемір—мурза — здоровий, опасистий, лихоокий — підскочив на своєму коні до козацького полковника. А з ним — його сеймени, а за ним — турки. Еге—ге, та чимало турків у Кантеміра — прислали йому підмогу зі Стамбула. Не було б цієї підмоги — дідька лисого б переміх він Шагіна!

Як ото й годиться, почав Кантемір чемно вітатися, подарунки вручати козацькому полковникові. Вручає, а сам лихим оком дивиться. Шагін—Герай не вручав, йому було не до церемоній. А цей вручає…

Яремко Ціпурина — серед тих, хто стоїть неподалік від Мізерниці, полковника козацького. Павло Мізерниця — тонкий, стрункий, гарний, обличчям красивий, очима лукавий, — Кантемір одразу ж це запримітив. А лукавий очима Мізерниця мовби й не здогадується, що ж саме може цікавити Кантеміра. Та це ж і Яремкові ясно: чи післав своїх родичів до гетьмана Дорошенка Шагін—Герай? Якщо післав — то треба негайно мчати на Ор—Капу,[13] увірватися на плечах розгромленого Шагіна у Крим, захопити Бахчисарай. Що далі планував Кантемір, Яремкові не було відомо. Не було відомо йому, що на західному березі Чорного моря уже стоять галери з великою кількістю турецьких воїнів, що на одній з галер — колишній кримський хан Джанібек. Стамбул знову хоче його посадити на кримський престол. Не знав Яремко, що як тільки підійде Кантемір до Бахчисарая, то з західного берега Криму має відплисти швидкохідна галера з цією вістю — і тоді турецька ескадра, яка має на борту двадцять тисяч озброєних турків і хана Джанібека, рушить на Крим. Не знав про це Яремко, не здогадувався навіть про це. Йому здавалося, що тут усе простіше: Кантемір—мурза не поділив чогось із Шагіном; посварилися між собою двоє кримських можновладців…

Мізерниця про щось незначне говорить із Кантеміром, лукаво позирає туди—сюди, а правди татаринові не каже.

Сонце піднялося трохи вище, вже не так косооко, вже не так по—татарськи дивиться на землю. Мізерниця післав Яремка та інших молодих козаків — перевірити, чи стоять запорожці на своїх місцях, по своїх засіках та шанцях…

Метнулися молоді козаки та джури туди—сюди. За півгодини все перевірили, геть усе було, як і належиться. А Мізерниці на колишньому своєму місці вже не було: перебрався в намет вести переговори з Кантеміром. Не сам на сам, а ще з якимось третім чоловіком, який під’їхав з татарсько—турецьких лав уже після того, як Яремко та інші козаки поїхали виконувати дивне розпорядження пана полковника Мізерниці. Бачив того чоловіка звіддаля й Дери кіт. Ще й запитав у Яремка: а що, мовляв, Кантемір не вміє по—нашому чи Мізерниця не може по—їхньому, що їм іще й тлумач знадобився? А що Яремко міг відповісти? Нічого особливого, крім того, що Кантемір добре вміє руською мовою говорити, а Мізерниця непогано по—турецьки…

Цілу годину щось говорили між собою полковник і двоє бусурманів… А тим часом Шагін—Герай разом з рештками свого війська усе ближче й ближче був до Ор—Капу!..

Хитрий Мізерниця! Може, він морочить голову Кан—темірові, може, пускає пилюку в очі отому другому, що із мурзою зайшов до намету, а тим часом Шагін—Герай відривається від переслідувачів і має хоч якийсь виграш у часі! Якщо так, то нехай морочить, нехай затуманює Кан—темірові його немудру голову!..

Та ні, не такий уже він немудрий, цей Кантемір! Бачив його лихі очі Яремко! Хитрий Кантемір. Але хитрий і Мізерниця!

Через годину Кантемір та його «тлумач» вийшли з полковничого намету. Яремко здаля побачив, як скочили вони на коней. Опасистий Кантемір не скочив — влетів у сідло. Як птиця! Аж дивно при його тілі — важкому й неповороткому!

А супутник Кантеміра (чомусь край чалми впав йому на лице) хоч і тонший, хоч і легший, а проте не так хвацьки влетів на коня. Не татарин, видно, не татарин…

Шкода, лиця його Яремко не зміг роздивитися… А втім…

Скільки тисяч вояків у Кантеміра?! Ого! Хіба всіх роздивишся?

Хоч Петро Скрипник наказував: «Яремку! Вчись дивитися й запам’ятовувати! Навіть двадцять тисяч турків ітимуть перед тобою — дивись і запам’ятовуй! Згодиться! Кожне обличчя, кожна постать може залишитися в пам’яті. Отак поглянеш, а потім ніби забудеш; і раптом ні з сього ні з того стрінеш того чоловіка — і все згадаєш!.. Учись, Яремку! Для козака це необхідно! А для козацького розвідника — у стократ!» — «Та який же з мене розвідник?» — «Еге ж! А Кемаля Суса, сеньйора Гаспареоне, упильнував?!»

Яремко вирішив знову поглянути на двох вершників, які виїхали з намету Мізерниці.

Але вони вже змішалися з натовпом.

І все ж таки щось штовхнуло Яремка в серце…

Орда Кантеміра розтягнулася повз козацький полк, що стояв на узгір’ї. Яремко дивився на вершників і думав, що дуже нелегко доведеться Шагінові разом з йог© братом Магометом, ханом Криму. 1 ще він думав про те, що недаремно гетьман послав їхній полк сюди. Напевне, доведеться козакам утрутитися в міжусобицю, яка розгоряється в Криму між Шагіном та Магометом з одного боку і Кантеміром та Джанібеком — з другого.

Яремко не знав, що Дорошенко доручив Павлові Мізерниці разом з його полком пройти далі на захід — до самого Дунаю, перейти ріку і розвідати, що робиться на західних берегах Чорного моря…

Дорошенко — цього не знали ні Мізерниця, ні тим більше Яремко — отримав сигнал від козацького агента у Стамбулі, що треба остерігатися нового морського походу турків на Крим, на допомогу Кантемірові. Не знав тільки Дорошенко, звідки буде той похід — зі Стамбула чи з якогось іншого місця. У Стамбулі було ніби спокійно, — але це не означало мир. Турки вміли проводити свої операції приховано. Щоправда, й козаки вміли розгадувати турецькі таємниці…

Орда Кантеміра йшла і йшла повз козацький полк — і, здавалося, немає їй кінця! Велика сила йшла, добре вишколена! Їхали сипахи,[14] красуючись своєю зброєю та кіньми. Їхали яничари, поміж яких особливо виділялися чауші[15] які й на марші слідкували за порядком, не спускали колючих очей з вояків, весь час сподіваючись, що вони зрадять, злякаються, хитритимуть.

Диво дивнеє — вся орда пройшла перед очима Яремка, але він уже більше не побачив того чоловіка, що був разом з Кантеміром на переговорах у Мізерниці. Мов крізь землю той чоловік провалився…

За наказом полковника Мізерниці Дерикіт разом із своїми хлопцями гайнув аж на Дунай. Військо Кантеміра помчало на схід, навздогін Шагінові та решткам його армії. Од Дністра, через Прут до Дунаю не видно було жодного татарського чи турецького вершника, — так що козакам ніхто не заважав швидко виконати завдання, тим паче що Павло Мізерниця наказав: «Як до Дунаю нічого не буде, то й повертайтеся назад — далі що там буде, нас не цікавить!»

Дерикіт доїхав зі своїми орлами до Дунаю, а там і справді вже хотів повертати назад, та надумався порозмовляти з місцевими волохами. А треба сказати, що Дерикіт був могилівським чоловіком, а той, хто родом з Могилева на Дністрі, той обов’язково вмітиме вести розмову з волохами та молдаванами. Стрівся, розговорився: «Кум траєшті?» — «Фарте біне».[16] Слово за слово — та й пішло! Згадав Дерикіт якогось Гугуце та якусь Лянуцу, що полюбила того Гугуце, — а дунайський волох сказав, що його сестра Віоріка — якраз же й є замужем за троюрідним братом Лянуци! Ну, коли пішла розмова про родичів, то тут уже й про інше можна поговорити!

Турки за десяток фарсахів відси, — сказав волох Штефан, брат Віоріки, що вийшла заміж за троюрідного брата Лянуци, яка дуже—дуже вподобала непутящого Гугуце, що, їй—бо ж, не вартий такої красуні, як Ляну—ца, — за десяток фарсахів турки на Дунаї — по той бік — будують флот для походу на Крим.

— Та не бреши! — аж підскочив Дерикіт, і очі його засяяли по—котячому — ласкаво, аж моторошно!

— Я ж тобі не циган — брехати! — захотів був образитися Штефан, та Дерикіт тут же його перепросив і ледь не пробив кулаком свої груди, бабахнувши в них від повноти душі. — Там будується флот, а на березі Чорного моря шкілюються сеймени й яничари. І, кажуть, там із ними й отой…

— Хто — отой?

Штефан озирнувся сторожко. Дерикіт підлив йому оковитої з недоторканних запасів, про які не знав навіть гетьман, не те що полковник, — і сказав пошепки:

— Та отой, що ви йому вуха нам’яли разом з Османом, — Джанібек!

— Тю на нього! Та його що — яничари на кіл не посадили?!

— Не знаю! Може, посадили, а потім зняли, бо дуже розкарякувато ходить!..

— Го—го—го! — підтримав волоха Дерикіт.

— Га—га—га! — вдячно відповів козакові Штефан.

— Слухай, братику, а чи не допоміг би ти мені з хлопцями на той бік Дунаю перебратися, га?

Замислився Штефан.

— Та вас же сотня чи скільки?.. Я можу п’ятьох перевезти… А для чого це тобі?

— Та ніколи в житті не бачив Джанібека! Так же хочеться подивитися — хоч раз! Може, похоробрішаю!.. Може, швидше бігати навчуся!

— О! Той швидко біг од козаків, куди там тобі! — засміявся Штефан.

— Так перевезеш?

— П’ятьох! А решта — хай тут почекають!

— От фіул дракулуй![17] Ну, нехай! Тільки — сьогодні ж!

— Біне![18]

Перевіз Штефан п’ятьох козаків разом з кіньми аж на той бік Дунаю, провів плавнями, очеретами вгору по течії до тих місць, де будувалися галери для плавання по Чорному морю. Великі галери то були, добре рихтовані гарматами, здатні взяти чимало піших та кінних воїнів. Будівництво вже закінчувалося. На Дунаї вигойдувалося чотири десятки великих бойових та вантажних суден…

Ще три дні знадобилися Дерикотові для розвідки на березі Чорного моря. Побачив там табір сейменів та яничар. На плацах вони робили вправи, готувалися до гарячих боїв. Видно було, що не всі ще яничари й сеймени зібралися — нові сили надходили зі Стамбула…

Переправилися уп’ятьох (а Штефан — шостий) через Дунай, обнялися й поцілувалися зі Штефаном — доброю душею — та й погнали своїх коней до місця стоянки полку.

Приїхали по обіді, тут же пішли доповідати Мізерниці.

Полковник сидів у наметі, смалив люльку — таку ж, як у Недайборща; тая люлька немилосердно чаділа, аж вус полковника, схожий на пацючий хвіст, скручувався, мов щойно виплетена з дівочої коси стрічка.

Дерикіт доповів:

— Турки готують цілий флот, який мав піти на Крим. Готується й сильна армія. І все це — на Дунаї й за Дунаєм!..

— Нащо їм туди ще й морем плисти? — заперечив Мізерниця. — Пішли сушею разом з Кантеміром — та й досить того…

— А якщо Кантеміра поб’ють? — відповів Дерикіт.

— А… Ще телятко бозна—де, а ти вже з довбнею…

— Не я з довбнею… А турки! Надто серйозно вони взялися за Крим!

— Ну, ти вже, я бачу, такий у нас полководець і дипломат, що ну!

— Треба гетьманові на Січ передати!..

— Та він про це знає й так! — засміявся Мізерниця, але очі його дивилися без сміху.

— Пане полковнику, всі мої хлопці кажуть, що треба передати!

Мізерниця відклав люльку вбік, відмахнувся від диму, від якого йому на очі аж сльози набігали, і знову уважно подивився на козака. Щось немилосердне прочитав у цьому погляді Дерикіт, але душа його була зайнята зараз одним: як дати знати гетьманові про своє відкриття на Дунаї та поза Дунаєм.

— Моє тобі завдання, — урочисто мовив Мізерниця. — Негайно, не даючи ні собі, ні коням спочинку, летіть на Січ!

— Я й п’ятеро козаків, які були на Дунаї й за Дунаєм?

— Ні, всі до одного!

— Нетудихата трохи заслаб…

— Вилікується на Січі!.. Негайно!.. Чого сидиш?

— Я стою!

— Ну, так чого стоїш?! Треба мчати на Січ! Гетьман про це все здогадується, але про це все треба й знати! І точно!

— Я би на вашому місці, пане полковнику, з двадцятьма сотнями козаків пішов зараз за Дунай — і, поки там яничари й сеймени тільки збираються до походу, побив би всіх.

— Двадцять сотень на двадцять тисяч?

— Вони ж поки що не готові! Вони не думають, не чекають і зброї не мають!

— Ось так! — знову засмалив свою дурну люльку Мізерниця. — Про все розкажеш гетьманові. Може, пришле ще сотень з двадцять козаків. Тоді й нападемо!

— Тоді вони будуть уже готові до походу! Треба зараз!

— Що я можу зробити зараз? У мене дев’ятнадцять сотень. Без твоїх хлопців. Не зможу!.. Ти от що, — поклав люльку вбік Мізерниця, бо знову сльози набігли на очі, — будеш їхати на Січ через урочище Темне?

— Та певне ж… А зрештою, є трохи пряміша дорога — через Орішки…

— Їдь через Темне!

— Чого?

— Там тебе чекатимуть хлопці гетьмана.

— А звідки це ви знаєте?

— Знаю! Мені, ще коли ми йшли сюди, сам Дорошенко сказав!..

— А—а–а! — полегшало Дерикотові на душі. — Тоді добре…

І Дерикіт зі своєю сотнею, навіть не встигши перекинутися кількома словами з іншими козаками та сотниками, помчав на схід…

В урочищі Темному хлопців гетьмана Дорошенка не виявилося. Зате виявилися татари. Не Шагінові, а Канте—мірові. І видно було по всьому, що вони на козаків чекали. Тут же почали запрошувати до дастархану.

— Спасибі, але. нам ніколи, — відповів Дерикіт. — Будемо їхати назад — заїдемо!

— Ні, ти сядеш з нами за дастархан, — відповів татарин з нашивкою турецького ода—баші.[19]

І тут же всі, хто стояв за його спиною, оголили шаблі…

— Хлопці, вперед! — гукнув Дерикіт і кинув свого коня просто на татарів.

І тут же задзвеніли шаблі!.. Загриміли постріли!.. Заіржали поранені коні!.. Закричали люди!..

І закружляла люта січа. Сотня козаків — проти тисячі ворогів, які чекали на них, які навмисно засіли в урочищі Темному, щоб перестріти хлопців Дерикота й не пустити далі. Про це Дерикіт здогадався одразу, як почався бій. Татари були готові до бою і розмову про дастархан завели тільки тому, щоб приспати пильність козаків… Ех, треба було б їхати через Орішки! Треба б! Так полковник же наполіг, щоб їхали саме через урочище Темне… Щось темне й лихе було в цій його пораді… Як дасть Бог вирватися з цього пекла, то він, Дерикіт, скаже Мізерниці просто в вічі, що він погнав козаків у пастку!

Спочатку козакам удалося пробитися до краю урочища і стати в коло. Так вони відбивалися від ворогів години дві. Проте сили танули. Хоч і падали татари один за одним, але гинули й козаки…

— Отамане, — прошепотів Нетудихата. — Треба пробитися бодай одному. Треба передати гетьманові нашу таємницю, бо чує моє серце: полковник не передасть! Зрада, отамане! Хіба не бачиш?

Зрада! Дерикіт бачив, що зрада, й напружено думав над тим, як урятувати бодай одного козака, який би зміг донести Дорошенкові оту недобру вість про Дунай — та й про Мізерницю…

Але порятунку не було.

— Хлопці, пробиваймося до кручі! — гукнув Дерикіт. Круча була недалеко. Він, Дерикіт, запам’ятав її ще відтоді, як козаки їхали на Дністер. Там, під кручею, є щось схоже не то на борсучі, не то на лисячі нори. Може, хтось із козаків там сховається, а потім таки вибереться ізвідти й добереться до своїх, на Січ!..

І хлопці почали пробиватися до кручі. Повільно йшли, втрачаючи товариша за товаришем, обливалися кров’ю, але знали: треба дійти, що б там не було!

Та й під кручею легше буде вести останній бій…

І пробилися вони до кручі, і було їх уже зовсім небагато—з півтора десятка поранених козаків. І саме тут ударом татарської шаблі відбатувало Дерикотові пів правої руки. Нетудихата зняв свій очкур і перев’язав руку вище рани — щоб кров не текла.

— Ну й добре, отамане, — прошепотів він. — Ти вже воювати не зможеш — лізь у борсучу нору. А я тебе прикидаю!..

— Лізу, — промовив Дерикіт, аж скрегочучи зубами. Скреготів він зубами з трьох причин: перша — що став жертвою зради, друга — що доводиться не стрічати смерть у бою, а лізти в нору, мов останньому боягузові, а третя — що боляче ж і що більше не буде з нього вояки!

Вліз Дерикіт у борсучу нору, навіть упхнувся в бічний хід, закидав його Нетудихата бур’яном і землею, — і настала для козака ніч і тиша.

Ні, тиша настала потім. Бо спочатку до нього долунювали звуки бою, якісь відзвуки криків, гуків, тупоту. А потім стало тихо—тихо…

Боліла рука, але потім вона мовби вщухла. Та й не диво ж: отерпла, перетягнута Нетудихатиним очкуром…

Згодом Дерикіт почав розгрібати бур’ян та землю й вибиратися назовні. У борсучій норі було жарко, хоч повітря й вистачало: борсук — звір розумний і хитрий, у нього завше є кілька виходів з нори, отож є йому під землею чим дихати… Вилазити було трудно — одна ж рука залишилася при козакові, та й та — ліва. Але зрештою Дерикіт вибрався на поверхню.

При світлі ущербного, старіючого місяця побачив: лежать побиті коні, а між ними — трупи обезголовлених людей, трупи його товаришів. Спробуй тепер пізнати, де лежить Нетудихата, де лежить Цикоза, спробуй розрізнити, хто з них, безголовий, Баландюх, а хто Анцибор; ось лежить, розкидавши руки, Сявавко чи Стангрит, а може, й Шуповал; ні, Шуповал упав раніше, ще на початку бою, разом з ним упали тоді Солонець, Нечухрай і Шайдюк; а це, мабуть, лежить або Зателепа, або Кметик; а десь же, по дорозі до цієї кручі, лягли і лежать тепер, обезголовлені, Хаджі—Іван і Понежда, Коханець і Пікож, Деребера й Бебко, Тягун і Голінько, Криклій і Перескока, Собі—пані, Дірконіс і Джоденчук… Збирали їхні голови Кантемірові вояки, рахували, а про те, що однієї не дорахувалися, мабуть, і не здогадалися. Ех, якби вони ще руки збирали та знайшли зайву правицю — Дерикотову, — то тоді б і здогадалися, що треба ще одного шукати…

Дерикіт обережно виліз із—під кручі і поповз у степ. Він міг і йти, хоч і втратив чимало крові, але поки що йти він боявся: може, татари десь тут поблизу чатують на нього… Але потім, відповзши подалі й вгледівшись, вирішив перевірити, чи татари ще й досі сидять в урочищі. Заіржав — заклично, весело, мов молода кобила. І лежав, чекав відповіді з урочища. Іржати Дерикіт міг так здорово, що навіть татари не могли здогадатися, що то ірже не кінь, а людина. Навіть на тихе його іржання озивалися жеребці, що паслися за милю від Дерикота…

Зараз було тихо. Не озвався жоден кінь…

Дерикіт ще трохи почекав, ще раз поіржав… Потім визначився по зорях, підвівся і пішов на північний схід. До Січі йти далеко, ой, як далеко! Але треба дійти, що б там не було…

І він ішов, хитаючись від болю, від утоми, від голоду й від безнадії.

Хитався, але йшов, бо більше йти було нікому…

Якби ж він знав, що козаки з Січі мають ось—ось виступити в похід на Крим, то він пішов би їм напереріз, може б, виграв півдня, і хлопці знайшли б його дорогою на Ор—Капу…

Але він не знав того. І козаки ще того не знали…

Шагінові свояки Осман і Рефік сиділи перед гетьманом Михайлом Дорошенком.

Осман був маленьким, кругловидим, косооким. Рефік був теж малим, але лицем і тілом хоровитий, худий. Щоки були жовті, очі — мов притрушені попелом. Недавня поразка за Дунаєм, а потім утеча від Кантеміра, добирання на Запоріжжя — все це відбилося на Рефікові тяжко. У нього болів шлз’нок, щось там гризло йому, наче він проковтнув щура і той намагається виборсатися, прогризти всі загорожі і вискочити на волю. Від того, що Рефік дослухався до свого болю, він здавався глибоко замисленим і розумним. Та врешті він і не був дурним — був би дурним, не зумів би зіпхнути на голову самого Шагіна—Герая свою меншу сестру. Красуня — це так, але ж красунь у Криму — як цвіту! Недаремно ж про кримських татарів у всьому світі мовлять, що це чи не найкрасивіші люди з усіх тюрків…

Осман дивився на козацького проводиря хитро, його очі, мов намащені жиром, бігали туди—сюди, вони все бачили, але їх погляду ніяк було впіймати, цей погляд випорскував з рук, мов риба. Рефік не спускав з гетьмана очей, але їх погляд був якийсь відсутній, самозаглибле—ний.

Голос у Дорошенка був цілком відповідний його зростові та статурі. Він говорив важко, слова клав пудові, і голос був — мов з глибини найглибшого колодязя.

— Нам відомо, панове посланці любленого нами Шагіна—Герая, в якому становищі ви всі опинилися, — не—поспішливо казав він.

Тлумач (а в його ролі виступав Яремко Ціпурина) так само непоспішливо, але дзвінким юнацьким голосом перекладав на татарську мову слова гетьмана.

Пан Михайло замислився на хвилину. Брови зійшлися на переніссі, наче дивна птаха ось—ось мала злетіти у вись, але в останню мить передумала.

— Дуже тяжке становище у вас, панове… Наш великий і щирий друг Шагін—Герай, якщо говорити мовою військових людей, розгромлений до ноги. Півтисячі вершників при нім — це не сила… Щоправда, літ десь отак за шістдесят тому у війську молдавського господаря Йона Воде Лютого служило тисяча двісті козаків під командуванням полковника Свірговського. Хоробрий Йон сказав, що дванадцять сотень козаків воювало, як дванадцять тисяч найхоробріших вояків… Можливо, що й п’ять сотень джигітів нашого великого друга Шагіна—Герая здатні воювати, як п’ять тисяч…

Осман з готовністю закивав головою, а Рефік сидів зіщулившись — він розумів мову урусів і чекав, що Дорошенко скаже: «Я поки що не бачив, щоб п’ять сотень охоронців—мухафизларів билися, як п’ять тисяч левів, — я бачив, що вони втікали, мов п’ятдесят тисяч сайгаків!» Як тоді реагувати? Підвестися, сказати, що це образа?.. Але ж Шагін сказав: «Терпіть будь—які образи, але козаків на поміч приведіть! Інакше вам голови постинаю вже не я, а мій найлютіший ворог — мерзотний Кантемір!» І Рефік готовий схилити свою поки що живу голову перед будь—якою образою, яка злетить з вуст Дорошенка.

Але образа з вуст гетьмана не злетіла, вона мов застряла десь у його пишних чорних вусах, вона тільки змигнула іскоркою в його карих очах. Дорошенко зажурено покивав головою і сказав:

— Зрештою, що таке п’ять сотень чи навіть п’ять тисяч воїнів—мухафизів супроти двадцятип’ятитисячної орди Кантеміра? А вона ж росте. І в міру того як звістка про поразку славетного Шагіна котитиметься по Криму, ця орда збільшуватиметься з кожним днем!..

— Ми чимось прогнівили Аллаха, — мовив Рефік, — тому він і не дав нам перемоги у битві за Дунаєм. Але ми віримо, що Аллах з нами, що він нам допоможе. Він і вам, шановні панове козаки, пішле щастя, якщо ви станете в оборону Криму від супостата, вірного блюдолиза Османської імперії — мерзотного Кантеміра. Ми уповаємо на ласку Аллаха!

— У нас є приказка: на Бога надійся, а сам не плошай!

Яремко переклав цю приказку так:

— Славний гетьман, що радиться зі своїми людьми, вважає, що, надіючись на Аллаха, треба й самим битися. От тоді Аллах і допоможе.

— Немає нам чим битися, — коротко відповів Рефік і подивився просто у вічі Дорошенкові. Рефік навіть не постеріг, що мовив це мовою урусів. Очі його зблиснули, хоч раніше здавалися присипаними попелом…

Яремко тут же переклав Рефекові слова — для Османа.

Османові очі перестали бігати. Він перелякано позирнув одним оком на Рефіка, сказав щось про велику Аллахову мудрість, яка дозволяє мати надію навіть тоді, коли надії нема. Але тут знову втрутився Рефік і додав — уже своєю мовою:

— Нам немає чим битися зараз. Але якщо ви допоможете, якщо ми вистоїмо перші тижні, то тоді ми знайдемо воїнів. До нас прийдуть татари зі степу, прийдуть з берега, прийдуть з яйли… Але для цього нам треба протриматися кілька тижнів, великий гетьмане!

— Я не великий гетьман, Рефіку, — промовив Михайло… — Наш козацький реєстр польська корона зменшила до краю. Страшно подумати, але зараз під моєю рукою — після отих осоружних Куруківських угод — усього чотири тисячі козаків…

— Це — сорок сотень, тобто сорок тисяч, — намагався підлестити Осман.

— Це — дуже мало, лукавий мій Османе. Ти сам знаєш, як це мало!..

«Що можуть вдіяти чотири тисячі козаків проти двадцяти п’яти тисяч воїнів Кантеміра, воїнів, які знають смак перемоги, воїнів, яких на кожному кроці у Криму тепер підстерігатиме удача, бо завше не таланить тільки переможеним, а не переможцям!.. Власне, порівняння чисел — це справа не така вже й проста. Все залежить від того, як і за яких обставин протистоятимуть оті числа. Триста спартанських воїнів під орудою царя Леоніда, як оповідав мені колись Клюсик, зупинили велетенську перську армію і врятували Грецію. А в перській армії було, напевне ж, не двадцять п’ять тисяч вояків, а ще більше. Якщо їх було, скажімо, тридцять тисяч, то на одного воїна царя Леоніда припадало сто персів. І вони перемогли…»

— Про що задумався, Яремку? — запитав Михайло Дорошенко.

— Про різне… Про царя Леоніда і трьохсот спартанців…

— Я теж подумав про них.

— Перекласти посланцям Шагін—Герая?

— Переклади. Те, що подумав, те й скажи.

Рефік та Осман вислухали розповідь Яремка з належною увагою, але видно було по них, що вони не вірять у повторення подвигу Леоніда з трьомастами спартанцями на кримських степових просторах.

— Чотири тисячі вояків… Навіть не повні, — промовив сам до себе гетьман. — А щось діяти треба.

— Так, треба діяти, — повторив Рефік.

— Так—так—так, — стиснувши дві великі руки в один здоровецький кулак, мовив гетьман.

— Треба швидко вирішувати, найясніший гетьмане, — нагадав Рефік.

— Я — не найясніший. — Це — царі та хани найясніші. А я — простий козак. Мені не треба, щоб мене називали найяснішим. Я хочу, щоб у моїй голові була яснота…

— Ви надто скромні, хоробрий гетьмане, — запетляв зизими очицями Осман. — Чи ж не пам’ятаємо ми всі, як жорстоко побили ви нерозумних наших земляків біля Білої Церкви?! У вас завше яснота в голові.

— Великий наш проводир Шагін—Герай, — втрутився Рефік, — наказав нам погоджуватися з усіма вашими побажаннями й вимогами, — аби лиш ви погодилися вступити зі своїм переможним військом до Криму і врятувати його. Шагін—Герай обіцяє найкоштовніші подарунки, але найбільший його подарунок — це вічна дружба з хоробрими запорозькими козаками… Ви бачите, хоробрий гетьмане, що ми сьогодні забули про нашу традиційну хитрість. Ідеться про історичну долю нашого народу: чи буде він вічним вашим другом, чи стане заклятим ворогом під яничарськими знаменами кольору щойно пролитої дитячої крові…

— Ми обговоримо це питання на раді, — коротко сказав Дорошенко…

Рада всіх козаків, що були на той час на Січі, зібралася по обіді. Били—били тулумбаси, майоріли знамена, козаки голосно обговорювали новину, яка вже була відома, щойно тільки татари переступили поріг гетьманського куреня.

Ситуація в Криму була козакам добре відома. Всі вони чудово знали, що там уже кілька літ точиться боротьба між двома силами: протурецькою та самостійницькою. Протурецькі сили очолює Кантемір—мурза, який мріє зробити Крим провінцією Османської імперії. Інші сили, які борються за Крим незалежний і дружній до північних сусідів, очолюють брати—хани Шагін—Герай та Магомет—Герай. Шагін—Герай просить допомогти… А у козаків зараз нікчемно малі сили. Та ще й польський король категорично забороняє без дозволу йти в походи. Може, він дозволив би зараз такий похід, але ж треба посилати тоді до нього послів від Січі! А доки ті посли прибудуть туди, потім назад, то вже йти в похід буде пізно — Шагін і хан Магомет будуть розгромлені.

— Слухайте гетьмана! — пролунало над майданом. Гамір на площі стих. Гетьман Дорошенко — високий,

могутній, зовні спокійний — вийшов на підвищення, щоб його бачили й чули всі. Позаду нього стали Рефік та Осман.

— Товариство! — мовив гетьман, обводячи карими очима сорок сотень козаків. — Є нагальна потреба в раді.

Кажи, пане гетьмане! — дружно озвався майдан.

Щойно прибули до нас посланці славетного Шагін—Герая, найпершого помічника і брата володаря сусіднього нам Криму великого хана Магомета. Магомет—Герай і Ш чгін—Герай просять про допомогу… Двадцять п’ять тисяч вершників лихого й немилосердного Кантеміра, перемігши за Дунаєм військо славетного Шагіна, мчать по його п’ятах, аби захопити Крим. Усе вирішується протягом найближчих днів. Що нам робити, товариство, — дивитися, як перемагає супостат і слухняна лялька в чужих руках — ми знаємо, чиї то руки, — Кантемір чи, не жалуючи живота свого, піти на допомогу нашому союзникові великому ханові Магометові та його братові Шагінові?

Майдан не шумів, але й не мовчав. Тихий гомін покотився по ньому. Справді ж бо — сили у Кантеміра значні, козаків же зараз мало. Та й перебувають вони на Січі не задля походу, до якого кличуть їх посланці Шагіна, а задля іншої справи, про яку вголос не говорилося… Польща в цей час воювала зі Швецією — отож її особливо цікавив спокій на південних кордонах, мир із Османською імперією. Щойно навели лад із турецькою ідеєю щодо побудування нових фортець, як почалася нова колотнеча — уже між турецьким ставлеником кримським мурзою Кантеміром і ханом кримським Магометом, а фактично його братом і справжнім володарем ханства Шагін—Гераєм… І ось Шагін—Герай зазнав страшної поразки. Якщо йому не допомогти, то Кримом заволодіє Кантемір — і знову з—за Перекопу дихне на Україну страшною загрозою. Хай це буде не тепер, а, як ото кажуть, у четвер, але ж ліпше сьогодні вирвати з коренем лиху бадилинку, ніж чекати, коли вона виросте у велетенське дерево, що його й сокирою не врубаєш і сотнею волів не викорчуєш!..

— Треба йти татарам на поміч, — почув Яремко голоси з правого боку. Та й з лівого боку залунало те ж саме…

— Ви знаєте, товариство, силу Кантеміра — і знаєте нашу силу! — промовив Дорошенко.

— Ми знаємо розум Дорошенка, — озвалися козаки. — Веди нас на Кантеміра!

— Веди нас на Кантеміра! — заревів майдан. — Веди! Веди! Веди!

Пан Михайло стояв і слухав, як бушувало людське море. Щоправда, було воно не таке велике, як хотілось би для такого походу. Стояв, услухався до цього гомону, намагаючись розгадати, що там переважає: справжня готовність до важкого походу чи просто бажання розім’яти кості в такій собі веселій бійці. Було й те, і те, і все ж відчув Дорошенко, що більшість його невеликого воїнства розуміє, на що наважується: на нерівні бої з переважаючими силами противника, на виснажливий похід по чужій землі, серед чужого народу, де якщо ти впадеш у степу, то рідної душі, яка б дала води, перев’язала твої рани чи просто поховала твоє бренне тіло, не знайти. Більшість наважувалася на важкий похід, на рани і смерті, — але щоб тільки на багато літ уперед мати не лихого ворога за плечима, а спільника в боротьбі з Османською імперією, з польськими панами та королями, які вирішили покатоличити й ополячити українську людність…

Дорошенко підняв лівицю — всі знали, що він лівша, що саме в цій руці тримає і шаблю, й булаву. Гомін стих.

— Товариство! — грімотливо, мовби перекидаючи віз із важенним камінням, промовив гетьман. — Не хваліть мого розуму, бо якби я його мав, то мав би й обачність. А мавши обачність, я не мріяв би про похід проти Кантеміра. Бо в Кантеміра он які сили, а в нас ушестеро чи й усемеро менше… Не хочу ж я, щоб про мене казали: хвалько, у нього одним махом сімох побивахом!..

— Ми все знаємо, — знову завирз’вав майдан. — Веди нас, пане Михайле! З тобою ми переможемо!

Знов Дорошенко підніс лівицю — і на тлі жовто—блакитного неба ота лівиця з кулаком здавалася булавою — такий великий і вузлуватий кулак був у Дорошенка.

— Тихо, хлопці! Тихо, браття! — почулося довкола.

— І все ж, — голос Дорошенка понижчав ще дужче, став трохи тихшим. — І все ж, товариство, треба йти на Кантеміра — і йти негайно! Треба вдарити тією силою, що є. Це велика сила, якщо її з розумом використати. Але попереджаю: за непослух каратиму смертно. Це тяжко, але без цього не можна. Згадаймо пана Сагайдачного — жорстокий був гетьман, неправедно Бородавку скарав, і все ж без цієї жорстокості ба навіть неправедності ми б не перемогли в Хотинській війні. Отака істина. Такий закон війни. Згодні на такий закон?

— Згодні! — без радості, але одностайно відповів майдан.

— Тоді готуйтесь до походу!

— Коли?

— Скажу увечері!

— Чи є дозвіл його королівської мості? — вигулькнув із запитанням козак Почемуко. Козак Євстигней був родом з далекої Московщини і перші дні все питав у товаришів: «Што?» та «Почему?» — от на нього й стали козаки казати: «Почемуко». Так і з’явився на Січі хоробрий козак Євстигней Почемуко, який вічно невчас і невлад вискакував зі своїми запитаннями. От і зараз — геть усі козаки знали, що ніякого королівського дозволу на цей похід нема й бути не може, і всі мовчали, не запитуючи, а Почемз’кові заколотило в голові запитати… Можна було б і не відповідати, але звичай козацький треба було шанувати, а за звичаєм треба в усе вносить ясність, бо якщо чоловікові не все буде ясно, то він у поході може такого натворити, що не приведи господь…

— А, це ти, Почемуко? — всміхнувся Дорошенко. — Відповім. Тільки щоб менше на цю тему розмовляли і тут, і далі… Немає позволення їх королівської милості на цей похід. Та й не може так швидко воно прийти… А час не терпить. Ми повинні вирушити в похід, доки Кантемір не добив дощенту Шагіна… Нам потрібно, щоб Шагін—Герай вистояв у цій боротьбі, тому ми, вірні союзницькому обов’язкові, йдемо ханові Магометові й його братові Шагінові на поміч. Ми сподіваємося, що се не стягне на нас неласки його королівської мості та його регімен—тарів, бо діємо ми однаково в інтересах української людності, польської корони і бахчисарайського престолу.

— Чи великі гроші обіцяв Шагін—Герай за поміч? — виринуло ще одне запитання в того ж таки Почемука. — А то вже не варто ні питати, ні відповідати, — сказав Дорошенко. — Усі гроші підуть на розвій християнської науки й мистецтв у Києві. Та й не варто лічити бариші перед походом. А крім того, не за гроші йдемо воювати!

Більше запитань не було. Справу про похід було вирі—інєно на раді, залишилося чекати на день і годину рушання.

…Рушили рано—вранці наступного дня.

Роса, мов золоті іскри, вилітала з—під кінських копит…

У Стамбулі цього чоловіка, який прибув із Анатолії, звали Абу Ахмадом ібн Аль—Джасасом. Він з’явився у столиці літ п’ять тому. Називав себе арабом, хоч навряд ним був. Але по—арабськи говорив ліпше за будь—якого бедуїна. Скоріш за все він міг бути левантинцем, або ж, по—турецьки кажучи, франком, фараигом, з тих, що живуть у Стамбулі. Але цей чоловік уперто називав себе Абу Ахмадом ібн Аль—Джасасом, ревно молився Аллахові — і, зрештою, незабаром геть усі звикли до того, що він таки араб.

Цей араб умів дружити з багатьма людьми. Навіть великий візир Устреб—паша не раз користався його послугами — Абу Ахмад ібн Аль—Джасас умів прокладати собі шлях до людських сердець не тільки небаченими коштовностями, якими він уміло вмів торгувати, а й розумом. Та не тільки розум у додачу до коштовностей тут грав головну роль: Абу Ахмад ібн Аль—Джасас був надзвичайно компанійським і винахідливим у чоловічих забавах та розвагах. Він умів дуже добре грати в шахи та ставити мати своїм високопоставленим супротивникам. Програвав він тільки великому візирові, хоч деякі злі язики й намагалися довести, що Устреб—паша, мовляв, зірок з неба не здіймає і пороху не вигадує. Що ж, якби йому вдалося перемогти ще й великого візира, то Абу Ахмад ібн Аль—Джасас був би неперевершеним інтелектуалом у колах стамбульської знаті. Зате неперевершеним він був у іншій справі. Каймакан — перший помічник великого візира, що вічно готував для Устреба—паші найважливіші державні документи, любив розважатися за картами й вином. Зрозуміла річ, Коран забороняє розваги подібного кшталту, але що поробиш, коли сильна спокуса та ще й добрий співтрапезник? Отож каймакан проводив весь вільний час за забороненими Кораном розвагами. Каймакан, коли грав у карти, міг пити, не кривляючись і не п’яніючи. Абу Ахмад ібн Аль—Джасас спокійнісінько сидів напроти раптом сп’янілого каймакана і відмахувався рукою від його верзякання. А ніс п’яний каймакан про недозволенні речі. Про те, наприклад, що великий візир Устреб—паша наполягав на будівництві Амурат—Кермена та ще п’ятьох фортець у північному Причорномор’ї, про те, як готуються скинути з бахчисарайського престолу Маго—мета—Герая, та інше, що про них не повинен знати ніхто, крім тих, хто брав участь у засіданні дивану. Це добре, що торговець коштовностями Абу Ахмад ібн Аль—Джасас нічим на світі не цікавився, крім своїх золотих та діамантових штучок та ще розваг та ігор, а то б… Якось кайма—кан, проспавшись, почав розпитувати у свого співтрапезника, про що він варнякав, перепившись, а той співтрапезник довго чухав бороду, намагався хоч щось пригадати та так і не зумів. Сказав тільки: «Нічого цікавого! Ні про коштовності, ні про вино, ні про карти, ні про шахи! А решта у мене з голови вилітає!» — «Але ж «літає?» — підозріливо подивився на свого компаньйона по нічних пиятиках каймакан. «Мабуть, і не влітає!.. Бо якби хоч щось влетіло, то я б згадав!» — «А ти спробуй!» Бідний Абу Ахмад ібн Аль—Джасас! Він думав три дні, а потім у сльозах прийшов до каймакана і став просити його не приймати більше в себе, бо він, бідолаха, ні до чого не здатен, бо в його голові — суцільна дірка і ніякої пам’яті!.. Каймакан не міг позбутися такого доброго компаньйона, йому було нудно без Абу Ахмада ібн Аль—Джасас а, отож перший помічник і заступник великого візира став сильно перепрошувати свого приятеля, щоб той ні в якому разі не піддавався негідним думкам. Ну, що з того, що його голова нездатна розуміти хитрощі державної політики? Зате ж Абу Ахмад ібн Аль—Джасас знається на коштовностях, на вині та інших веселих речах, — а це ж теж мистецтво! Для цього теж треба мати голову на плечах!

Ось отак вони й дружили — славний каймакан і скромний торговець коштовностями. Власне, особливо великого вибору коштовностей у Абу Ахмада ібн Аль—Джасаса й не було, але він знався з усіма ювелірами та торговцями Стамбула, Адріанополя, Траиезонта, а дещо міг дістати і в Кафі, і навіть (але це вже знав тільки каймакан!) у Кам’янці чи Могилеві на Поділлі, ну й, звісна річ, у Варшаві чи Кракові! Ха—ха! Одного разу каймакан навіть використав наївного Абу Ахмада ібн Аль—Джасаса з метою розвідки! Він попросив передати у Варшаву для однієї придворної дами, чоловік якої був наближеним до короля Сигізмунда Третього, коштовну річ із золота й діамантів (її, власне, дістав для каймакана сам Абу Ахмад ібн Аль—Джасас). Наївний торговець коштовностями навіть і не здогадався, що дама, не побажавши прийняти коштовної речі, всунула в тайничок вельми цікавий для каймакана лист про таємну нараду в короля. Абу Ахмад ібн Аль—Джасас скуб собі в розпуці бороду, бив себе кулаками по голові, скреготів зубами і відмовлявся пити навіть улюблений його шлункові сайталаш.[20] Він поклявся, що знайде надзвичайну коштовність, перед якою не встоїть ніяка дама, і він дістав її, і він поїхав з нею до Варшави сам (хоч і тяжко було йому там, бідному, — не знав же він ні польської мови, ні латини, ні французької, хоч дехто й називав його не арабом, а фарангом—левантинцем). Каймакан і досі самозадоволено всміхався, згадуючи, як тяжко страждав Абу Ахмад ібн Аль—Джасас і не постеріг, що його співтрапезник вклав у ту коштовну річ нову цидулу до своєї варшавської агентки. Поїхав торговець коштовностями до столиці гяурського Ляхистану, а коли через півтора місяці приїхав — то трудно було його впізнати: так він змарнів! А крім того, його місія не увінчалася успіхом і на сей раз — дама, докладно роздивившись коштовну річ, наступного дня повернула її нещасному Абу Ахмадові ібн Аль—Джасасові, насмішкувато кинувши: «Такого мотлоху не тримають у себе навіть мої служниці!» Бідний торговець не їв і не пив два тижні підряд, він благав шляхетного співтрапезника свого дати з сайталашем якоїсь отрути, бо не хоче жити. А каймакан був задоволений: наївний друг його, картяр і шахіст, привіз із Варшави такий важливий сеунч,[21] який не снився всій таємній дефтерхані разом з усіма її агентами, розкиданими по Європі й далі. Але ж наївний друг його про це не знав: він з горя—розпуки програв каймаканові і в шахи, і в карти, та до того ж і з ніг звалився після першого десятка ратлів[22] сайталашу, — а наступного дня принижено благав високого покровителя свого нікому не оповідати про його ганьбу і про його нещасливу подорож до розпроклятої Варшави, де нещасному правовірному ніяк і помолитися, і словом людським з одновірцем перекинутися: одні гяури, одні гяури, і як їх земля на собі ото носить?!

Довго сміявся каймакан, довго заспокоював безталанного й наївного партнера свого, та все розпитував його про політику, про те, що почув Абу Ахмад ібн Аль—Джасас, проїжджаючи до Варшави, проживаючи певний час там і їдучи назад, — але торговець коштовностями дивився на каймакана такими дитячими очима і ляпав такі дурниці, що залишилось тільки махнути на нього рукою й назаише відмовитися від думки зробити з нього джасуса. Каймакан навіть зрадів каламбурові: «Аль—Джасас — не джасус!»

Образа, що її завдала Абу Ахмадові ібн Аль—Джасасові варшавська красуня, надто поранила серце торговця коштовностями, і він присвятив не один місяць пошукам такого ювелірного виробу, який міг би підкорити її серце. Та — дарма! Ніде, навіть у Персії та Індії, звідки щойно прибули найкращі й найудатніші торговці, такої речі не було. Каймакан сміявся, угадуючи наперед, чим закінчаться пошуки бідного Абу Ахмада ібн Аль—Джасаса: що б він не знайшов, вередлива варшавська красуня відішле назад (якщо, звісно, не прочитає в каймака—новому сеунчі розпорядження взяти собі коштовну річ, а натомість вислати до Стамбула щось інше — зі своїм, звісно ж, сеунчем!).

І от одного разу, вже цієї весни, коли каймакан прийшов після засідання дивану втомлений і переповнений враженнями (говорилось—бо про дуже багато речей — зокрема, й про те, що вдалося завести в козацькій верхівці своїх людей, які постараються підставити під кулі гетьмана Дорошенка; якщо Дорошенко загине, то цей чоловік, агент таємної дефтерхани, стане гетьманом!), Абу Ахмад ібн Аль—Джасас сказав, що він, здається, набрів на слід надзвичайної речі, перед якою варшавська красуня впаде на коліна, якщо не більше! Каймакан добродушно махнув рукою і запропонував відпочити від справ за дастарханом. Торговець коштовностями погодився зіграти в карти і випити, але пив небагато, а тому грав блискуче.

— Це я тому так зіграв, — скромно мовив Абу Ахмад ібн Аль—Джасас, — що Аллах став до мене прихильним. Він підказав мені, де я можу знайти оту чарівну річ, від якої прийде в захоплення шановна пані з Варшави!

— І де ж? — поцікавився каймакан.

— Майже під вашим благородним носом — у Кафі!

— Не треба зараз у Кафу, — став відмовляти від поїздки свого друга каймакан. — Там зараз не приведи господи що діється…

— Нічого там не діється! — запротестував Абу Ахмад ібн Аль—Джасас. — Усі кафинські ювеліри на місці — і нікого з них, слава Аллаху, не пограбовано!

— Є важливіші справи, ніж ювелірні!

Абу Ахмад ібн Аль—Джасас підняв руки вгору, повернувшись у бік Мекки, де зберігається камінь господень, і вигукнув:

— О гордосте людська! Яка ж велика ти, що навіть якісь дрібниці, вигадані пустим розумом, вважаєш важливішими, ніж створені Аллахом коштовні камені, злото й срібло!..

Засміявся каймакан, махнув рукою. Нічим не переробиш цього наївного чоловічка! Ні, не був Абу Ахмад ібн Аль—Джасас малим на зріст, ні! Він, навпаки, був нормальний на зріст, якби, скажімо, займався не продажем та купівлею коштовностей, то міг би стати яничарським агою! Чоловічком каймакан назвав свого співтрапезника за те, що він надто дрібно й однобоко мислив, навіть не намагаючись зануритися в глибини політичних та військових пристрастей доби. Каймакан намагався якось прилучити цього смішного чоловічка якщо не до шпигунства, то бодай до примітивного розуміння політичних подій, — але нічого не виходило.’ Абу Ахмад ібн Аль—Джасас жив явно не в тому світі і все бачив явно не в тому світлі.

От і зараз він хоче їхати до Кафи, не розуміючи, що там уже йде війна між Магометом—Гераєм і силами турецького ставленика Джанібека — теж Герая, але вигідного для Османської імперії Герая! Та там же його можуть і пограбувати, і вбити! До того ж — не якісь там козаки, а свої, турки!..

Але Абу Ахмад ібн Аль—Джасас уперся на своєму! Він навіть сказав, що піде з життя, якщо йому не вдасться задовольнити своїм крамом вередливу польську красуню. Отже, він повинен з’їздити в Кафу, бо там, саме там є дивовижної краси діадема, яка неодмінно підкорить серце неприступної варшав’янки.

— Але ж у Криму зараз небезпечно! — знову почав умовляти каймакан, якому страшенно не хотілося втрачати такого безкорисливого співтрапезника. Скільки літ Абу Ахмад ібн Аль—Джасас грає з ним у карти й шахи, п’є вино і веде розумні розмови про красу й поезію, — а ні разу ще не попрохав у каймакана анічогісінько!

І тоді каймакана осінило! Він зробить послугу безкорисливому Абу Ахмадові ібн Аль—Джасасові! І це буде всім послугам послуга! Він дасть йому галеру, він дасть йому команду, він дасть йому капітана, а самому торговцеві коштовностями він дасть на цей час звання баші! Абу Ахмад—баші — хіба погано звучить! Хай з’їздить його друг у Кафу, хай дістане там діадему (о, цю діадему пані Ванда повинна буде прийняти, каймакан не хоче втрачати такого каналу зв’язку, яким став наївний торговець коштовностями!), хай приїде назад, хай подумає над політичними пристрастями доби! Треба виховувати людей, і не треба на це шкодувати гроші!

Абу Ахмад ібн Аль—Джасас відмовлявся від галери, це у нього виходило так смішно й наївно, що каймакан аж пожалкував: як він раніше до такого фокуса не додумався!

Араб, не схожий на араба, Абу Ахмад ібн Аль—Джасас стояв на палубі галери і дивився на чудо—місто, що його вже скоро два сторіччя люди, що живуть в Османській імперії, називають Істанбулом — чи по—європейськи: Стамбулом.

Коли розвідники великого султана Мехмета Другого, якого потім стали звати Мухамедом—Фатихом, тобто Завойовником, наблизилися до Константинополя, то вони вже здаля побачили: перед ними велике і прекрасне місто. Султан, може, й знав, як воно називається. А втім, Мехмет Другий не був надто освічений навіть для своїх часів. Його ж хоробрі вояки взагалі не знали, що відбувається за обрієм. І от вони побачили дивне місто за дивною солоною рікою! Селянин—грек, якого вони стріли і який сідав у човен, щоб плисти до міста, на запитання, куди він збирається, відповів, показавши на високі будівлі, храми, купи дерев:

— Ейс тен полін![23]

«Ейстенполін» у вимові розвідників Мехмета переробився, відповідно до законів тюркської мови, в «Істанбу—лін», а потім закінчення відпало — і з’явилася прекрасна назва: Істанбул. Прекрасна, чарівна і клична, як усе незрозуміле чи малозрозуміле. Істанбул. Стамбул.

Чоловік, якого всі в Стамбулі знали як араба Абу Ахмада ібн Аль—Джасаса, стояв на палубі і дивився на чудо—місто, яке колись називалося то Візантієм, то Новим Римом, то Константинополем, то Цареградом. І кожна назва свідчить про велич, царственість, могуть… Галера відпливала з бухти дивовижної краси, що називалася Золотим Рогом. Був ранок. Сонце вставало за солоною диво—рікою, що зветься Босфором, сонце дивилося на блакитні хвилі та на білі мури фортець, мечетей, золотило місяці—молодики на Айя—Софії, Ахмедіє, Сулейманіє, вирізьбляло на тлі свіжого, аж запашного неба гострі, мов ратища, мінарети.

Галера пливла швидко, хоч і проти течії, а чоловік, якого звали Абу Ахмадом ібн Аль—Джасасом, згадував, як кілька літ тому мчав цією дивною рікою під шаленим гарматним обстрілом, під хмарою стріл, під роями розлючених куль…

Ніколи тоді було роздивлятися красоти берега, чари цієї течії, незглибимість неба над Босфором.

Та, власне, тоді небо було низьким і важким, бо його заклали великі сірі хмари.

Сьогодні — гарно. Сьогодні — сонячно й весело.

Сонячно й весело відбивається—віддзеркалюється в водах Босфору комплекс султанських палаців Топ—капу. Світлі стіни, чіткі обриси — все це, мов українська пісня—вишиванка на далекій чужині…

Біжать хвилі Босфору, біжать, мов дні, місяці, літа людського життя…

Чув він нову пісню, коли ходив по базару, де продавалися невольники… Почув пісню з цими словами, аж сльозою йому серце пропекло… Спитав у заплаканої невольниці, звідки в неї ця пісня. «Іди звідси, чоловіче, як не можеш мене викупити… Ізвідки знати мені, чия це пісня… Біля міста Гумані монастир жіночий є, і є там черниця, яка пісні складає, бо сама була в неволі…»

Цілий день ходив він Стамбулом — і переслідувала його ця пісня… І все крутилося в голові, і все ранило його ніби ж давно зачерствіле серце:

Береги Босфору то зближуються, то розходяться, то вони положисті, то круто здіймаються ввись. І галера пливе собі на північ, немов не солоною рікою, що єднає моря, а наче б ланцюгом озер, дивовижних озер, що з’єднані між собою каналами. Минули озеро, а далі — начеб ущелина, яка затисла і Босфор, і все, що пливе по ньому на північ чи на південь… Тут, в ущелинах, вода бурхотить, наче десь на дні господь Бог поставив велетенську жаровню — і от усе кипить, кипить, кипить!

О, зараз уже нічого, а як було тоді, коли в Дунаї, та в Дніпрі з Бугом, та в Дону з притоками навесні починалися повені! Тоді Караденгіз — Чорне море — переповнювався блакитною водою з слов’янських земель, і тоді турки, стоячи на берегах Босфору, шепотіли з жахом і подивом:

— Шайтан акинтиси![24]

Старі, досвідчені рибалки кажуть, ніби в Босфорі — не одна, а цілих дві течії: верхня йде з Чорного моря, а нижня — навпаки. Отож і недаремно так кипить тут вода, особливо навесні; течія йде проти течії, як ото йде шайтан проти Аллаха, як іде ненависть супроти любові, як іде життя супроти смерті, як християнська гяурська віра супроти істинної віри пророка йде…

— У—у–у, шайтан акинтиси…

Кипариси й чинари поставали тут і там на прибережних схилах.

Зараз день — то вони не мають такого загадкового вигляду, як уночі. Уночі ряди кипарисів нагадують собою ряди ратищ велетенських воїнів минулого. Отак — ішли воїни, піднявши ратища, засипало їх шарами віків ще й тисячоліть. Тільки ратища виглядають і висяюють під місяцем.

Інтересно, чи була ота черниця отут, на Босфорі?! Якби була, то, може б, написала й про те, як риби серед ночі лишають мерехтливі сліди, і ті сліди якийсь час не пропадають, а залишаються, мов загадкові риси арабського письма…

Сонце піднялося вже високо, і вода в Босфорі — дивовижно блакитна й прозора. Таких рік не буває — щоб у них була така блакитна вода. Босфор — це єдина така ріка в світі. Та й та — солона! Хоч і має такий радісний вигляд.

Знову вгору піднялися високі круті береги. Мов фортечні мури, поставали вони з обох боків. Дивишся на них — і починаєш думати про фортеці Румелі—Хісари та Анадолу—Хісари, що поставали з обох боків — з берега європейського (румелійського) та берега анатолійського. Стоять вони в найвужчому місці — і трудно тут прорватися ворогам…

Трудно, але можливо! Ще й як можливо! Скільки разів чайки запорожців та лодії донців проривалися аж до самого Стамбула. І не допомагали тоді ні Румелі—Хісари, ні Анадолу—Хісари, ні інші хісари та кермени, що стоять на берегах Босфору…

Абу Ахмад ібн Аль—Джасас ходив по палубі, обдумуючи свої наступні дії.

Каймакан подумав би, що наївний торговець коштовностями бачить перед очима дивовижну діадему, яка ви—сяює всіма кольорами веселки. Каймакан подумав би, що Абу Ахмад ібн Аль—Джасас обмірковує деталі майбутньої торгової операції з якимось там кафським ювеліром.

Проте Абу Ахмад ібн Аль—Джасас мріяв зараз не про Кафу, а про Бахчисарай. Чоловік цей насправді носив зовсім інше ім’я, і був він не арабом. Не був він також і фарангом—левантинцем. Батьківщина його була на півночі. Щоправда, на батьківщині всі були переконані, що він мертвий. Всі — крім одного чоловіка. Але той чоловік не ділився своїми таємницями ні з ким…

Зараз той, кого звали Абу Ахмадом ібн Аль—Джасасом, поспішав до Кафи. Поспішав для того, щоб зірвати операцію по вбивству гетьмана Дорошенка. І щоб не дати агентам таємної дефтерхани поставити свого чоловіка на чолі реєстрового козацтва. Хто він, отой чоловік, на якого робить ставку таємна дефтерхана, про якого знають каймакан і великий візир Устреб—паша?

Абу Ахмад ібн Аль—Джасас здогадувався, хто це такий. Здогадувався він і про те, що з тим чоловіком має зв’язки Камаль Сус, він же — сеньйор Реньєро Гаспареоне…

Сімнадцять веж стоїть на Ор—Капу. Сімнадцять веж треба козакам узяти з боєм, перш ніж пройти у Крим. Треба взяти вали й рови, треба пройти під гарматами, кулями і стрілами, перш ніж твої коні відчують під копитами священну землю Кирим—Ади.[25]

Кілька днів тому через Ор—Капу пройшла частина орди Кантеміра. Услід — сеймени та яничари.

Кантемірова орда пройшла через Ор—Капу не зупиняючись. Гарнізони сімнадцяти веж зрозуміли: за Кан—теміром, а не за Шагіном сила. Кантемір сипнув оркапинцям курушів — і пройшов через фортеці, як стріла крізь туман, — легко, красиво, з висвистом!

«Козаки так не пройдуть, — подумав Кантемір. — А втім, якщо й пройдуть, то вони йому не страшні. їх зараз на Січі небагато — щонайбільше шість тисяч. Доки вони зберуться йти на допомогу ханові Магомету й калзі Шагіну, Кантемір устигне все зробити, як йому хочеться. Він поставить Дорошенка перед доконаним фактом».

Але на цей раз Кантемір помилився.

Козаки пройшли так само легко, як і його армія. Дорошенко вислав сотню реєстровців наперед — на чолі з Андрієм Закривидорогою, і той швидко владнав усі проблеми. Андрій Закривидорога вмів переконувати. Це оркапинці знали — минулого року саме він разом з поляками під проводом Хмелецького не пропустив на Україну велику сухопутну експедицію Бекіра—баші, підкріплену не меншою морською експедицією. Закривидорога примусив турків піти на Ячаків, а Бекіра—баші відправив аж у Стамбул, де йому благополучно і вкоротили віку… Отож коли зараз в Ор—Капу з’явився саме Закривидорога, оборонці перешийку тут же збагнули: будь—який спротив безнадійний.

Отже, через Ор—Капу козаки промчали так само, як і кантемірівці, — легко, красиво, з висвистом!

Вони перестрибнули через Ор—Капу і приземлилися на зелених травах весняного степового Криму.

Приземлилися — і пішли! Пішли на Бахчисарай!

Дорошенко добре розумів: боротьба точитиметься не за старий Солхат — нинішній Ескі—Кирим, — а за нову столицю — за Бахчисарай!

Хто оволодіє Бахчисараєм — той володітиме й Кримом!

Та вже перші милі походу по степовому Криму виявилися нелегкими. На бік Кантеміра стали степові мурзи разом зі своїми військами.

З боєм довелося долати майже кожну милю — Кантемір залишив позаду заслони, і козакам довелося буквально прорубуватися крізь них.

Можна було б зупинитися в якому—небудь селі — були тут і українські села з недавніх невольників — та хоч трохи відпочити, але треба було мчати на Бахчисарай. Невідомо було іще: стоїть Бахчисарай чи впав уже під копита Кантемірових коней, — але Дорошенко вірив, що Магометові й його братові Шагінові усе ще всміхається доля. Звісна річ, тая доля довго всміхатися не буде — надто благенькі сили у Шагіна—Герая, але ж нехай він вистоїть хоч кілька днів!

О, якби не Кантемірові заслони, якби не палаюча земля під копитами, то козаки за день—півтора були б уже в Бахчисараї! А так доводилося затримуватися: то тут, то там!

Треба було берегти гарячі козацькі голови! Не штука загинути в геройському герці! Треба вціліти! Твоя голова, твоя рука потрібні біля Бахчисарая — там буде головна битва з ордами Кантеміра—мурзи…

Біля Сарабуза Дорошенка стріло семитисячне військо, залишене Кантеміром для затримки козаків.

У Дорошенка було вдвічі менше. Мізерниця й досі ще не наздогнав його, хоч і мав би вже наздогнати. Щоправда, у Мізерниці війська було зовсім небагато — сама мізерія, але ж козаки були добрі, один десятьох вартий. Згадати хоча б сотню Дерикота!..

Біля Сарабуза заночували табором — з тим, щоб уранці піти в бій відпочивши, з новими силами.

Ніч була тиха, мирна, весняна, трава зелена, яка влітку вигорить, а замість неї лишаться тільки колючки.

Козакам, що полягали спати, чутно було, як муедзин виголошував з мінарета свій езан.[26] Що ж, кожному мусульманинові належить з чотирнадцятилітнього віку творити по п’ять разів на добу свою молитву — намаз. Намаз треба творити до сходу сонця, опівдні, по обіді, після заходу сонця і на початку ночі, перед сном. Можна молитися в мечеті, але якщо не встиг туди, то можна молитися і вдома. А не встиг дійти до домівки, то можна ж сотворити намаз і у дворі, і на вулиці, і біля дороги, і навіть посеред річки, як довелося це робити Шагінові, коли втікав—він од Кантеміра і переправлявся через Дністер. Переправлявся — аж тут сонце зайшло… «Ля ілляги іль Алла ве Мухамеден ресуль Ілля…»[27]

Перед сном Дорошенко віддав розпорядження полковникам та сотникам і пішов спати. Знав: перед битвою треба обов’язково добре виспатися. Щоб ясною була голова, щоб рішення, які приймаються під час бою, були точними, безпомильними.

Покликав до свого намету Закривидорогу:

— Лягай зі мною! Самому мені якось ніби нуднувато… Може, словом перекинемося.

Закривидорога попередив своїх хлопців, що спатиме у гетьмана, узяв своє сідло й прийшов до Дорошенка…

У темряві, пошепотівши молитви, полягали. Дорошенко спочатку лежав мовчки, не перевертався, намагався заснути, але це йому не вдавалося. Нарешті, запитав у темряві:

— Слухай, Андрію, а що ти думаєш про…

І замовк. Чи то хотів тихше запитати, чи то вважав, що Андрій і сам знає, про кого йдеться.

— …Про Мізерницю? — запитав Закривидорога.

— Ага, — підтвердив гетьман.

— Не знаю, — чесно признався Андрій.

— І я так само, — підтвердив гетьман.

— Трохи такий… ну, як би його… вициндибасний, чи що…

— Я такого слова й не чув, — промовив Дорошенко. — А що воно означає?

— Я й сам не знаю… Ну, сказати б, себе на перше місце виставляє, а іноді, може, й не треба б…

— Ну, це таке, Андрію… Кожен козак отаманом стати мріє…

— Та отож—бо…

— А чому ти здогадався, що я хотів спитати про Мізерницю?

— Не знаю… Просто й я сам про нього подумав…

— Добре було б, якби він сьогодні був тут… «Можливо, що й так, — подумав Андрій, уявивши

Мізерницю та його вуса й люльку. Чомусь йому згадалася його тінь на стіні намету. І було в цій тіні щось загадкове, щось насторожливе. — Можливо, що й так», — повторив сам собі Андрій.

Він незабаром заснув. На його сідлі гарно спиться, зручно голові, сни хороші сняться.

І на цей раз приснився йому хороший сон.

Привиділася йому черниця Єфросинія. Ніби мчить він на коні — на своєму бахматі Урхані — і бачить чисте поле, всіяне червоними маками, а полем тим біжить черниця Єфросинія. Але біжить не в чорній своїй одежі, а в білій фаті, ніби виходить вона заміж. Побачила Андрія Закривидорогу — і до нього! Він тільки нагнувся — а вона вже в нього в руках! І мчить кінь, і мріють довкола кримські степи, а попереду встає Чатирдаг, і каже йому Єфросинія: «Рятуй мене, Андрію! Рятуй! Мене віддають заміж за твого заклятого ворога, і хоче той ворог убити тебе й Дорошенка! Забери мене до себе, Андрію, я стану твоєю жоною!» І ніби каже Андрій: «Як же ти станеш чиєюсь жоною, якщо належиш Богові?» А вона каже: «Не богова вже я, Андрію! Поглянь на мою одежу!» — «Еге ж, — каже Андрій. — Не чернецьке на тобі вбрання, чернице Єфросиніє!» — «Галею мене звуть…» І наче тягнеться вона розцілувати Андрія, а Андрій не знає, що діяти, а кінь його бахмат летить крізь червоні маки, летить, і стріли татарські довкола свистять, і всі оті стріли, — це Андрій знає! — в Галю його націлені!..

Прокинувся Андрій, здригнувшись. Бо перед тим, як прокинутись, побачив у спині коханої татарську стрілу. І так же зрадів, що прокинувся…

У наметі хропів гетьман. Хропів, як грім…

Гетьманові такі солодко—страшні сни, як Андрієві, вже не снилися. Він не міг би вже відповісти, як іноді відповідають на Сході, коли питають про кількість прожитих літ, — «Менше сорока». В Корані ж бо сказано, що сорок літ — це фортеця людського віку. Гетьманові було вже більше. Хоч був він здоров’ям іще міцний. Йому приснився його манюній онучок, що народився торік у Петрівку, а тому й названий Петром. Так оцей маленький Петрик ніби сидить уже на коні, ніби тримає в руках булаву — і не випустить! Такий дужий, хоч і малий! — тримає цю булаву й сміється. Тільки чомусь на ньому вбрання яничарське — і думає уві сні гетьман Михайло: «Що б то мало означати?!» Придивляється гетьман Михайло до свого малолітнього онученяти — а над тим онученям козацький стяг має—майорить, тільки чомусь на тому знамені місяць—молодик турецький сяє—висяває…

Сонце ще. не сходило, ось—ось—ось воно мало зійти… Від татарського табору почулися крики муедзина. Муедзин кликав творити намаз. І воїни Кантеміра благали Аллаха післати їм перемогу. Благали, а проте ж знали, що зараз рушить на них не хтось інший, а сам Дорошенко зі своїм військом. І першим піде добірний Київський гетьманський полк, кожного козака з якого добирав сам Дорошенко.

Отець Павзаній вийшов з хрестом перед військом, закликав своїм гучним голосом, чутним на півкримського степу, помолитися господові Богові, аби післав він перемогу над супостатами…

Сонце почало сходити з лівого боку, і тоді гетьман гукнув товариству: ‘

— Нас чекають у Бахчисараї! Кожному з вас, хлопці, досить двічі добре махнути шаблею — і дорога вільна! Вперед!

Сонце сходило з лівого боку. І шаблю гетьман тримав у лівиці. І була вона в нього могутня — підняв, і небо наче повищало!

І задвигтіла земля під копитами козацьких коней. Завше, як правило, козаки, коли їх було менше, чекали нападу татар, щоб потім, відбивши перший натиск, зчепитися в рукопашному бою. Але на цей раз гетьман повів козаків першими. Пішли козаки вперед колоною, мов тараном, щоб одразу ж пробити діру в ворожих лавах. Давній спосіб, ще німецькими рицарями випробуваний, — клином! Правда, на руських і той спосіб не подіяв — знайшли вони протидію на нього. А чи знайдуть протидію Кантемірові вояки?

Ближче, ближче, ближче! Гуде земля під копитами, гуде, мов велетенський барабан. І небо скаче десь угорі. Але це не важливо! Головне — пробити одним ударом татарську лаву!

Просвистіли вгорі стріли та опустилися в хмарі пилюки — так швидко мчали козацькі коні!

Заіржали їм назустріч коні татарські, заіржали в стра—хові—тривозі, закричали воїни Кантеміра, залишені мурзою, аби затримати козаків, — і коли, нарешті, врізався клин у трепетне тіло татарського військового строю, то вихопилося козацьке: «Сла—а–а—ава!!!»

І розчахнулося татарське військо, мов колода під сокирою!

І клин став ширитися, роздаватися вправо і вліво, і ось уже двома велетенськими крилами настигають козаки втікаючу, перелякану, деморалізовану кінноту супротивника — і тут уже все вирішує те, про що казав перед боєм Дорошенко: «Кожному з вас, хлопці, досить двічі добре махнути шаблею — і дорога вільна!»

Перелякані коні без вершників мчали шляхом на Бахчисарай, розбігалися по степу рештки кантемірівського заслону, і воїни Аллаха, приголомшені силою і швидкістю удару, поспішають за обрій, щоб там заховатися від смерті…

І котиться кримськими степами страшна звістка: «Іде Дорошенко! Іде друг Шагіна! Дрижи, Кантеміре!»

Уже далеко за Сарабузом наздогнав—таки Дорошенкових козаків Павло Мізерниця зі своїми вояками.

Наздогнав гетьмана, привітав його.

Дорошенко зупинив коня. Зупинилося і все військо. Справді, вже ж і відпочити б треба. І людям, і коням.

Мізерниця — веселий, засмаглий, мов татарин, з лихуватим блиском в очах — не злазячи з коня, кинувся обіймати гетьмана…

— Ну гаразд, — добродушно всміхнувся Михайло Дорошенко, мимоволі обтираючись рукавом, — ми ж не баби, щоб як що — то й цілуватися!..

Окинув оком лави війська, приведеного Мізерницею.

— А де мій неслухняний Дерикіт? — запитав. Невинними—невинними, наївними—наївними, аж наче блакитними стали очі Мізерниці.

— Пане гетьмане! Я думав, що Дерикіт зі своєю сотнею з тобою! Я ж післав його на Січ з донесенням!

— А що було в донесенні?

— Нічого особливого. Був Дерикіт на Дунаї й за Дунаєм. І нічого там не побачив. Спокій!..

…Все вище й вище здіймався попереду Чатирдаг.

Все ближче й—ближче був Бахчисарай.

А маків — червоних весняних маків — був повен степ!

Навесні коронний гетьман Конецпольський дав рішуче розпорядження Дорошенкові: понищити козацькі чайки і не випускати запорожців на Чорне море. І мусив Дорошенко понищити чайки, щоб не йти на конфронт із Річчю Посполитою.

Ех, як би ті чайки знадобилися зараз, коли добрався на Січ Дерикіт!

Довелося спішно вистругати кілька чайок, довелося спішно зібрати Недайборщеві кількасот екіпажу з вільних, нереєстрових козаків. Це вже не те добірне товариство, яке було з Недайборщем у попередніх морських походах.

А які ж походи були! І колись, і зовсім недавно! Два літа тому козацька флотилія під проводом Миська громила турецькі флоти в Чорному морі, нападала на міста, визволяла невольників. Потім Олекса Шафран з товариством ходив до Мінгрельської землі, до Трапезонту. Це було ранньої весни. А потім у Стамбулі рознеслася вістка, що козаки хочуть повторити свій похід 1623 року. Стамбул огорнула страшна паніка. Говорили про тисячу козацьких чайок, що мають ось—ось напасти на столицю. Конецпольський писав королеві: «Од нас велькатам тривога настомпіла, бо знаць пришла певна вядомосць о готових тисьонцу чолнов козацкіх і о нашим войску вєлькім». І він же ж, Конецпольський, тут же ж добився, щоб король видав віц[28] понищити човни і прислав своїх комісарів на Січ, аби пропильнували виконання королівської волі.

Ось так козакам і доводилося обороняти Україну, відбиваючись з одного боку від королівських віців та розпоряджень коронного гетьмана і від турків та їхніх найманців з боку другого…

Супроти дев’яти козацьких чайок сунуло сорок п’ять галер з сейменами та яничарами. Відійти б козакам убік, дати б дорогу туркам — і врятували б свої життя, і пожили б іще на світі, і покозакували б іще на морі і на суші. Ні, не відійшли вбік, не втекли, а стали до бою.

— Підемо на нічний бій! — вирішив Недайборщ.

Битися вдень — це підставити себе під мушкети й гаківниці, під луки й арбалети яничар та сейменів. Турецькі й татарські яничари битися вміють знаменито, стрільці з них неперевершені, та й у рукопашному бою вони дивовижно винахідливі й небоязкі. Особливо, коли бачать, що їх більше і їхня бере!..

А вночі — трохи легше буде козакам. Хоч і тут у рукопашному бою буде дуже й дуже нелегко, але ж зате яничари втратять перевагу в стрільбі. Крім того, вночі яничари не побачать, що козаків усього півтисячі — супроти вісімнадцяти — двадцяти тисяч воїнів, на галерах, не рахуючи веслярів.

У Недайборща була, власне, єдина надія на невольни—ків—веслярів. Треба в першу чергу визволяти їх…

Послідовно підіймалися весла. Підіймалися й опускалися у воду. Турецька флотилія повільно пливла, бо назустріч їй віяв вітер. На найбільшій галері, в оточенні найнадійнішої яничарської охорони, повертався до Криму колишній володар Джанібек—Герай.

Одні зорі сяяли в небі. Темно. Море було чорне, і з галери нічого на ньому не можна було побачити. Зате з чайки було видно добре…

Крайню галеру брали дві чайки. Недайборщ та його хлопці тихенько підтягнулися, ухопившись за грубі дерев’яні бруси, обминули людну палубу з яничарами та сейменами, а вздовж бортів іззовні полізли, шукаючи отворів для весел. Там можна було прокрастися до веслярів…

Недайборщ залишився назовні.

Барабан вибивав дріб. Свистів вітер у снастях. Зорі споглядали на турецькі галери та козацькі постаті. Барабан бив і бив…

Та от він замовк. І перестали рухатися весла. Галера йшла ще за інерцією, але козаки, що поприлипали до борту, почули: ось—ось вона стане, зупиниться, завмре.

Хтось вигукнув на палубі: чого зупинилися?! Але з трюму — ніякої відповіді. А потім — переляканий крик десь ізсередини судна:

— Урусчі![29]

Тепер усе завирувало на судні. Залунали постріли, прокльони, заклики, погрози! Крики страху й ненависті, крики болю й торжества…

Недайборщ прислухався до веслярів. Що діється там? Чи розкувалися невольники, чи й досі сидять на ланцюгах? Саме вони — найголовніша сила в бою на галері. Саме їх треба визволяти до бою — їм так накипіло від мучителів, вони так добре знають обстановку на галері: де що лежить, де хто спить, де тут порох, де гармати, де припаси їжі і таке інше.

Нарешті, загуло й у трюмі. Затрясло галеру від двиготу сотень ніг. Це невольники — голі, розпатлані, бородаті, мов пекельні чи цвинтарні примари, — вилетіли напалубу, покотилися по коридорах та проходах, — і полетіли в чорні хвилі ті, хто вважався господарем становища на судні. Полетіли яничари й сеймени, полетіли, як правило, цілі, з руками, ногами та головами, а за ними вслід летіло шмаття тіл — це так рубали озброєні вояки неозброєних веслярів!.. Та вже й веслярі озброїлися — і вже перелякано вигукують яничари й сеймени, і вже кричать останнім криком хоробрі воїни пророка, і вже ллється їхня кров.

Недайборщ перескочив борт і почав орудувати своєю шаблюкою. Не та була в нього сила, зате ж був досвід, зате ж було вміння побачити навіть у темряві, де хто іцо робить, побачити й куди треба йти!

Люто відбивалися вояки Кантеміра, але довелося їм летіти у хвилі, а там сподіватися на те, що їх витягнуть інші галери, ще не зайняті козаками.

— До гармат, хлопці! — гукнув Недайборщ. — Б’ємо по найближчій галері! По палубі!

Найближча галера чорною громадою проходила поряд. І їй у правий борт вліпили хлопці Недайборщевої чайки такий заряд в упор, що половину яничарів та сейменів змело у воду.

І тут же кинули гаки на сусідню галеру, почали підтягуватися до неї, аби перестрибнути на її палубу, поки яничари та сеймени ще не прочухалися після залпу.

— Скоріше, хлоп’ята, скоріше, товариство! — стогнав від збудження Недайборщ і аж скреготів зубами з досади, що він уже немолодий і перестрибувати з борту на борт для нього вже марна справа.

Хлопці поперестрибували і розпочали бій з рештками яничарів та сейменів, але тих було ще багато. І тут Недайборщ побачив, що йде ще одна галера, відчув — не побачив, а тільки якимось відчуттям відчув! — що турецькі гармаші зараз дадуть залп по палубі, де вже перемагають козаки, — і закричав, перекриваючи все:

— Хлопці, негайно униз, до веслярів, а то вас зараз з гармат як цуциків у море викинуть!..

Хто почув, хто ні, хто у трюм, а хто ні, але гахнув залп — повз Недайборща наче вихор страшенний промчав (як отоді, торік!), і відчув старий отаман, що його прибило чимось до щогли. А вже потім відчув біль у правому плечі. Хотів узяти люльку в зуби (він її тримав у правій руці), та відчув, що ні люльки, ні правої руки десь немає. Немає — і все!..

До самого ранку кипів бій у морі. Дев’ятьом чайкам удалося захопити п’ятнадцять галер із сорока п’яти. Але більшого досягти вони не змогли.

Недайборщ наказав перев’язати йому плече, щоб зайве кров не лилася, і попросив собі чиюсь люльку в зуби.

— Прив’яжіть мене до щогли, а то я можу впасти, — сказав він. — Мені ще й у ногу поранило, але то вже таке…

— Може, ляжете, батьку?

— Ні, тільки стоячи!

Тридцять галер, перегрупувавшись, пішли на п’ятна—дігять суден з козаками та невольниками. Тепер уже бій був вигідний для яничарів та сейменів. Збиті в купу, оточені, пошкоджені галери виявилися чудовими мішенями для гармат, мушкетів та гаківниць…

Залишався останній варіант: сідати на весла і йти на таран.

Турецькі галери стріляли по зайнятих козаками суднах, а козаки разом з невольниками розганяли свої галери на повний хід. І от одна вже пробилася до найбільшої галери — з Джанібеком на борту. Удар! У пробоїни одного й другого судна пішла вода. Захиталися галери, почали стрибати турки у воду. Ех, якби більше було суден у козаків! Ех!..

Джанібека витягли з води яничари, що стрибнули за ним з іншої галери. Порскаючи, мов кіт, що скуштував купелі, Джанібек—Герай кричав:

— Жодного гяура не рятувати! Хай тонуть!

І козаки тонули. Одна за одною билися галери об галери, тріщали, переверталися, лунали крики, постріли, вибухи…

Недайборщ уцілів у цій веремії. І його галера була останньою, що залишилася на плаву.

— Хлопці, відчіпляйте чайку — і між турецькими галерами — у Крим! Скоріше! — кричав він. — Турки зараз усі на мене дивляться!

Він не помилився! Туркам дуже хотілося взяти живцем козацького адмірала! Хотілося взяти живцем, відвезти в Стамбул, показати його всім, а вже потім зідрати з нього шкуру й набити соломою!

Турки вже залазили на його галеру, вже бігли до нього, радісно роззявляючи роти. І тоді він кинув тліючий гніт у пороховий погріб, на розсипаний порох.

Кинув — і засміявся радісно, що так ловко в нього вийшло!

І гримнуло!..

Воєвода сандомирський, великий коронний гетьман, староста бузький, барський, ковельський та інший — пан Станіслав з Конецполя Конецпольський — ніяк не міг усидіти в розкішному кріслі напроти його королівської милості Сигізмунда Третього. Старий король намагався хоч якось угамувати пристрасті, які аж розривали душу хороброго гетьмана, — але йому це не вдавалося.

— Ці схизмати полізли в Крим — допомагати, бач, нікчемному Магометові й його братові — цьому катові Шагіну!.. І все це — без мого відома, все це без відома вашої королівської милості! Доки це буде? Ось буде сейм — і я ставлю на сеймі питання!..

Конецпольський аж задихнувся і на якусь мить припинив свою гнівну тираду. В цю тираду негайно включився зі своїм словом король:

— І яке ж питання хоче поставити пан гетьман, воєвода і староста?

— Яке? Звичайне питання, що його ваша королівська милість ніяк поставити не наважиться, — про ліквідацію Запорізької Січі і про переведення козаків у стан залежних селян! Хай сіють гречку і курей щупають, сто дяблів кожному з них у печінку!

Король Сигізмунд набурмосив свої брови. Йому подобалася відданість Станіслава Конецпольського, але не подобалося його бажання вирішувати проблеми замість короля. А крім того, к чому весь оцей фейєрверк пристрастей?! Він, Конецпольський, державний муж чи звичайний хлоп’як?

— У короля теж є голова на плечах, — різко відповів він, перебиваючи дальші слова, які вже хотіли злетіти з вуст Конецпольського. — І король цією головою думає!.. і з яких це пір Шагін—Герай, який чотири роки тому викинув турків з Криму, став вважатися катом? Що — Кантемір не є катом разом з Джанібеком?

— Кримські мурзи скаржилися! — почав доводити Конецпольський. — Шагін—Герай нещадно рубав їм голови!

— Хай не продають Крим туркам — то й голови не летітимуть!

— Але ж… Але ж Річ Посполита підписувала договір не з татарами, а з турецьким султаном!

— Так, із султаном Османом Другим… — почав король і хотів був закінчити фразу: «…у полоні в якого перебував нинішній пан коронний гетьман Станіслав Конецпольський», — та вчасно передумав, щоб не викликати у свого співбесідника бурі гніву. — А Османа Другого давно вже нема!..

— Але ж договір — чинний!

— Звісна річ, пане коронний гетьмане!

— А чи є чинним сеймове затвердження ординації Війська Запорізького? Ота сама ординація, яку склав я скоро три роки тому? Я пам’ятаю кожне слово в ній, бо я сам її складав!

І Станіслав Конецпольський тут же процитував:

— Прийнявши ординацію, стверджуємо цілком волею нинішнього сейму, що вона для них, згідно з вищепойме—нованою постановою, буде достатньо в усьому виконуватися нами і Річчю Посполитою. А якби козаки, зневаживши цю нашу прихильність (у чому ми щодо них не поручимося), не захотіли поводити себе, як написано в ординації, тоді оголосимо їх відкритими ворогами нашими і Речі Посполитої і для покари їхньої накажемо виступити гетьманові та військові нашому…

Король поглянув на Конецпольського з докором.

— Хоч я і в літах, — спробував пожартувати він з певною дозою сумовитості, — але пам’ять іще маю. Пам’ятаю свої віци, пам’ятаю і рішення сейму, пам’ятаю й багато чого — і серед усього цього Хотинську перемогу, здобуту нами разом з козаками…

— Ми перемогли б і без козаків… — почав було Конецпольський. — Надто багато вони стали брати на себе після тої перемоги.

— Бо треба признатися і в тім, що надто багато вони взяли на свої плечі і для цієї перемоги… Вся Європа, весь світ і досі шле свої захоплені вітання з приводу порятунку християн завдяки Речі Посполитій, — і тільки пан коронний гетьман Станіслав Конецпольський з приводу й без приводу лютує на моїх вірних підданих!

— Пан Конецпольський не лютує, — трохи збавив свій гнів коронний гетьман. Але здаватися він не збирався. І тому сказав: — Пан Станіслав Конецпольський обстоює інтереси Речі Посполитої. Пан Станіслав Конецпольський не хоче, аби в нинішній тривожний час, коли ми тяжко воюємо зі шведами, Османська імперія розірвала договір і пішла на нас із півдня!

— Османська імперія давно б уже розірвала договір і пішла на Річ Посполиту війною, якби її з нашого півдня й зі сходу не стримували козаки, що їх пан коронний гетьман зволить називати схизматами, здрайцями й розбійниками. Чи не так? Хіба торік не козаки разом з Хмелецьким не пустили турків на наші землі і не дали їм набудувати там фортець? Якби вони на кожне «апчхи!» чекали від нас «будьте здорові!», то ті фортеці давно б уже стояли, а турецькі гармати вже дивились би на Київ, а може, й Варшаву!..

— Ваша королівська милість зволить жартувати, — відповів Конецпольський, — але сьогодні нам не до жартів. Козаки без дозволу вашої королівської милості, без дозволу великого коронного гетьмана полізли в Крим. їх треба негайно повернути назад і перепросити турків…

— Щоб зглянулися на Річ Посполиту, щоб не ображалися на неї, — так, пане гетьмане? — круто повернув голову до Конецпольського король Сигізмунд.

— Не зглянулися, але… Але ж договори треба дотримувати…

— Дотримувати? — перепитав Зигмунт. — А коли вони пишуть у договорі, що обіцяють стримувати татарів від нападів на наші землі, а самі тим часом посилають величезну татарську орду під проводом родичів Кантеміра на Україну, — то це що? Дотримання договору? Та якби два роки тому Дорошенко чекав, поки пан коронний дозволять йому бити бусурманів (і де? Під Білою Церквою! Майже під Києвом! Не на Дикому полі, а на питомих землях Речі Посполитої!) — то Кантемір розкинув би свої шатри отут—о, на березі Вісли! Пан коронний гетьман ненавидить козаків, це я знаю, — і ця ненависть заважає йому бачити, звідки йде справжня гроза для Речі Посполитої!

— Я був би нещирим, якби сказав, що козаків люблю, — відповів Станіслав Конецпольський, і його правий вус нервово смикнувся. — Але я був би нещирим, якби не сказав вашій королівській милості, звідки йде справжня гроза для Речі Посполитої.

— І звідки ж? Не зі Стамбула, який мріє захопити всю Європу і ось уже яке сторіччя не дає вільно дихнути ні Відневі, ні Парижу, ні навіть Мадріду й Лондону? Хіба не Річ Посполита й не оті, як пан коронний зволив висловитися, здрайці—козаки, схизмати ет цетера, своїми грудьми й своїми серцями стримують наступ мусульман на Європу?

— Справжня гроза йде на нас від Москви й від Києва, ваша королівська милосте! Це — моє переконання!

— Нехай пан коронний гетьман і залишається при своїх хибних переконаннях, але нехай це не дає йому сповняти своїх прямих обов’язків, — сухо відповів король.

— Ми маємо дані, ваша королівська милосте, що козаків на всі отакі кроки підбиває Москва!

— На які кроки? На втручання у справи Криму?

— Так! Москва прислала велику грошову допомогу Магомету—Гераю.

— Оце по—християнськи! А пан коронний весь час орієнтується на Стамбул!.. Що — те, що добре для Стамбула, те погане для Москви?.. Та доки ми будемо чубитися з Москвою, турки дійдуть до Мадріда!.. Нам об’єднувати свої сили треба! Християни ж ми чи ні! Але при чім тут московські гроші й наступ Дорошенка на Крим?

— Все збігається! Все! Крим хоче вирватися з—під опіки Стамбула, а козаки — з—під опіки Варшави. Крим хоче мати незалежне ханство, а козаки — незалежну Річ Посполиту Українську. Незалежну козацьку республіку хочуть мати вони — от що! І Москва їм у цьому допомагає!

Король про такі розмови серед козацтва вже чував. І вони, оті розмови, не подобалися. Він не хотів розпаду Речі Посполитої. Він, навпаки, мріяв про приєднання до неї ще й Московії. Недаремно ж його син Владислав іменувався ще й московським царем…

— Нічого, — промовив король Сигізмунд. — Ось закінчимо справи зі шведами, тоді пішлемо козаків і нашого коронного гетьмана з хоробрими жовнірами — та й посадимо на російський престол царя Владислава Першого!

Смикнувся правий вус Станіслава Конецпольського. Хотілося йому закричати просто у вічі королеві, що той втратив час, трагічно втратив його ще двадцять—п’ятнадцять літ тому. Не так треба було завойовувати Москву, як завойовували за допомогою Лжедмитріїв… Але сказав тільки одне:

— Не підуть зараз козаки на Москву!

— Як то не підуть? — здивувався король Сигізмунд. — Пан коронний гетьман любить наказувати — то козаки й не підуть. Але якщо їх попрохає їхній батько — король Зигмунт, — то підуть залюбки!

Конецпольський наважився заперечити:

— Ваша королівська милість добре знає мою відданість. Тому я й кажу тільки правду, тільки те, що думаю. Не підуть козаки проти Москви і проти царя Михайла Федоровича. Двадцять років тому вони могли піти, п’ятнадцять — теж, навіть десять літ тому. Сагайдачний ходив. Але побачив, що це, як сказав він сам, братовбивство. І став під кінець життя поборником дружби з Москвою. А для козаків заповіти Сагайдачного — священні. А Йов Борецький! Це не тільки ворог святого престолу в Римі! Саме ж він доводить козакам, що вони повинні боротися за єднання з Москвою! Щоправда, слава Йсусові, Москва нині боїться цього. Допомагати допомагає, підбурювати підбурює, але про єднання — ані ніц. Так вони зі своїм Дорошенком узялися мріяти про свою Річ Посполиту із гетьманом на чолі!.. Дорошенко неначе б заперечує, але його люди ведуть розмови про свою Річ Посполиту. Я маю великого листа від Сондецького з Канева — він був навіть заарештував одного з найбільших прихильників окремої Речі Посполитої, так той умудрився втекти. А то б — сидіти йому на палі!

— І хто ж то такий завзятець, холера ясна?! — зовсім уже по—польськи відреагував на щойно почуте, але, власне, давно вже знане король Сигізмунд. — Кажу: завзятець, бо втік від самого Сондецького!

— Є один розбійник. Закривидорога. Андрій.

— Це той хоробрий пан Анджей, що разом зі Стефаном Хмелецьким торік турків побив?

— Він… Нікого він не бив. Він просто розбійницькою хитрістю своєю змусив турків відступити. А інші розбійники потопили беззбройні, як стало мені відомо, турецькі кораблі…

— От що безборонних топлять — то це недобре. І багато?

— Щось із півтисячі…

Тут уже й королеві перехопило подих. Півтисячі кораблів — це не дрібничка.

— Як? За що?

— Та так собі — потопили і все… А ваша королівська милість каже, що я даремно нападаю на козаків…

Король подивився втомленими очима на коронного гетьмана.

— Ну, гаразд, — промовив він. — Бувають і в них випадки розбійництва… Хоча топити півтисячі мирних кораблів… А чому нічого не сказав мені про це посол Османської імперії шляхетний Гусейн—ага?

Тут уже було незручно панові коронному гетьманові.

— Не знаю, ваша королівська милосте… Але незабаром шляхетний Гусейн—ага попросить у вашої королівської милості аудієнції і буде скаржитися на розбійництво козаків, які не дають спокійно жити мирним людям у Криму…

Король промовчав. Він знав, що відповість Гусейнові. Спочатку він тижні три не зможе прийняти шляхетного Гусейна—агу. А потім, прийнявши, не повірить у те, що почує. А не повіривши, тут же пообіцяє, що негайно ізв’яжеться з самим великим коронним гетьманом Станіславом Конецпольським і якнайсуворіше накаже перевірити підлеглих йому козаків, — і якщо тії козаки і справді опинилися в залежному від Османської імперії Криму, то вони будуть повернуті назад, і якнайборше… Щоправда, для здійснення всієї цієї акції знадобиться після прийому посла не один тиждень, а тим часом козаки і самі повернуться з походу…

— Не такі вже вони й мирні, оті люди в Криму, — пробурчав король навмисне, щоб почув коронний гетьман. — Не такі вже вони й мирні, особливо деякі — як, наприклад, надто вже люблений паном коронним гетьманом Кантемір—мурза.

— Але його підтримує Стамбул, — випалив Конецпольський.

Король Сигізмунд, який і сам був любителем прямих і грубих у своїй простолінійності висловів, на цей раз не схвалив одвертості свого полководця. Вона його навіть розізлила. І тому він тут же пустив шпильку:

— Пан Станіслав Конецпольський поки що не є великим візиром Османської імперії…

Смикнувся вус, сталево блиснуло око гетьмана. А король продовжував:

— Та я його й не відпустив би до невірних. Мені самому потрібен такий Соколович — тільки із прізвищем Конецпольський.

Мусив великий коронний гетьман уклонитися і прийняти в серце з дякою комплімент великого короля Польщі. І водночас прийняти і шпильку — щодо того, що інтереси Османської імперії пан Станіслав часом пильнує з більшою ревністю, ніж інтереси Речі Посполитої…

Коли через три тижні благородному Гусейнові—азі, послові турецькому, вдасться—таки стрітися з польським королем, то йому буде вручено лист отакого змісту:

«Про те ж, що стосується теперішнього стану справ у володіннях і тієї, і другої сторони, ми докладно описали в наших листах до найсвітлішого турецького імператора. Ми звертаємо увагу вашого високороддя тільки на те, щоби ви побажали схилити свого найсвітлішого повелителя, аби він наказав тримати татарів у суворій слухняності, щоб вони не були винуватцями вторгнень та набігів. Ми ж, своєю чергою, настійливо зобов’язали ясновельможного Станіслава Конецпольського, воєводу сандомирського, командувача наших військ, аби він зі свого боку уважно стежив за козаками і звернув увагу на їхні таємні наскоки, що стали для них звичними».

Власне, це була частка великого листа, в якому уряд Речі Посполитої від імені короля багатослівно запевняв уряд Османської імперії у своїй любові, шані ет цетера, ет цетера.

Але про похід Дорошенка у тій цидулі нічогісінько не було. Король Сигізмунд сказав послові:

— Ми негайно надішлемо комісарів і депутатів на Січ, які докладно й ретельно перевірять ваш сигнал, і якщо сталися вказані вами порушення, то, о найблагородніший Гусейне—аго, винні у всіх оцих порушеннях будуть покарані!.. Дружні стосунки між Річчю Посполитою й Османською імперією — то наріжний камінь нашої політики!

Найблагородніший Гусейн—ага буде довго кланятися королеві Сигізмундові.

Коли великому коронному гетьманові Конецпольському розкажуть про цю аудиєнцію, він заскрегоче зубами.

Але зрештою він мусив би берегти свої зуби. Знав бо ж: їхня королівська милість зайняла позицію невтручання в події — тобто: що буде, те й буде! А щось же ж обов’язково має статися!

Загнавши добру тисячу коней, рештки війська Шагіна—Герая дісталися столиці — Ескі—Кирима.[30] Магомет—Ге—рай, ясна ж річ, не здогадався втекти до Бахчисарая, де оборонятися від Кантеміра було б, безумовно, легше, та й знайти прихильників, які стали б під прапори братів, було набагато більше…

— Брате, — ледь стоячи на ногах від утоми й недосипання, від голоду й розпуки, вигукнув Шагін, — брате мій! Невже ти не чув про нещастя, яке спіткало мене й наше військо?

— Чув, — тихо й безнадійно відповів Магомет—Ге—рай: — Усе — в руках Аллаха!

Шагін—Герай щосили стьобнув гарапником, наче стрілив з пістоля.

— При чім тут Аллах, брате?! При чім?! Нам треба діяти! Нам треба збирати військо і оборонятися!

— Де військо? Яке військо? — запитав блідий Магомет. — Скільки залишилося твого війська?

— П’ять сотень…

— І це — все?

— Але ці п’ять сотень дійдуть із нами до Бахчисарая! Нам треба достояти до того часу, коли прийде нам на поміч Дорошенко.

— Чи ж прийде? — засумнівався хан.

— Обов’язково прийде! Поки він живий, він не дасть туркам топтати землю Криму…

— Твій Дорошенко, поки ти воював за Дунаєм, захопив і знищив Іслам—Кермен! — люто витріщившись на молодшого брата, крикнув Магомет.

— А Акрам—баші і тисяча його воїнів? Загинули? — Щось важке, страшне й холодне стисло серце Шагіна. Про фортецю він зараз не турбувався. Вона йому була, власне, й не потрібна. Вона навіть заважала зміцненню дружніх стосунків з козаками. Але тисячний гарнізон Акрама—баші?..

— Мерзотний боягуз Акрам—баші здав фортецю гяурам! Він прибіг сюди, як боягуз, він просився до мене, хотів щось пояснити! Які можуть бути пояснення у боягуза! Я наказав відрубати йому голову і настромити на пакіл, а його боягузи—вояки зараз обеззброєні і сидять у зіндані…

— Чому я не бачив голови Акрама—баші, коли їхав сюди? — запитав Шагін—Герай.

— Його буде страчено за півгодини. Він вимолив у мене, сподіваючись, напевне, на твою загибель, відстрочки у виконанні вироку до твого приїзду. Я сказав: гаразд, почекаємо прибуття калги, але май на увазі, хан своїх рішень ніколи не скасовує; через півгодини після прибуття мого брата твою голову буде виставлено на палі — і всі милуватимуться нею…

Шагін—Герай перечепився через килим і впав. Упав не тільки тому, що перечепився, не тільки тому, що був смертельно втомлений, а й тому, що його потрясла дурість свого вінценосного брата. Воістину, Аллах, якщо хоче когось покарати, то він відбирає у того розум. Аллах уже відібрав волю і хоробрість у Магомета! А тепер починає забирати розум!..

— Брате, — безсило сидячи на підлозі, тремтячим голосом мовив Шагін—Герай. — Віддай наказ про відстрочку страти Акрама—баші. Нехай його приведуть негайно до тебе. І ти його помилуй, брате, помилуй в ім’я мене, помилуй в ім’я порятунку свого престолу, помилуй в ім’я волі й незалежності Криму!..

— Ти що так пишно? — здивувався Магомет—Герай. — Ти довго не спав — і тепер нездатен думку до думки притулити? Поспи, спочинь!..

— Через три—чотири години ось тут, в Ескі—Киримі, будуть воїни Кантеміра, будуть його сеймени й турецькі яничари! — закричав Шагін—Герай. — Ми повинні негайно втікати до Бахчисарая! Негайно!.. І разом з нами Акрам—баші та його воїни. Яке щастя, що Дорошенко вмовив його здати Іслам—Кермен без бою й залишив життя і зброю його воїнам!.. Брате, я благаю тебе помилувати їх і збиратися в дорогу. Негайно!..

Через годину кіннотники Шагіна—Герая, що їх аж хитало на потомлених конях, а також піші воїни Акрама—баші, яким було зле від голоду і недавнього страху смерті, вирушили разом з братами Гераями на Бахчисарай. Крім них було ще півтисячі чоловік з двірцевої охорони та особисті охоронці хана Магомета. Звісна річ, везли також гарем, везли всю челядь. Везли ще тюремників та катів — один з них навіть не встиг зняти з себе ритуального вбрання: сьогодні він мав відрубати руду голову високого злочинця Акрама—баші, який не виявив героїзму при обороні від невірних якоїсь там фортеці. О Аллаху, тих фортець у хана так багато — на Ор—Капу тільки сімнадцять!.. А все одно трудно оборонитися від недолі!..

В останній мент Шагін—Герай післав кількох вояків на Карадаг — до розбійника Амета—Киримли. Записка, яку йому мали передати, гласила: «Розбійнику Амете! Рятуй мене і мого брата! Кантемір іде разом з турками на Бахчисарай! Удар по ньому з тилу. Шагін—Герай».

Ех, якби ж ото в розбійника Амета—Киримли та була не сотня—дві хлопців у ватазі, а хоча б разів у десять! Що можуть вдіяти вони проти величезних сил Кантеміра?

І все ж — хай навіть ця невелика сила, і то — поміч…

Згадав тепер Шагін—Герай, як колись він збирався ізнищити розбійницьке гніздо на Карадазі, та все було якось ніколи, та все було якось ніяк. Думав: ось доведу війну з турецьким засиллям у Криму до кінця — тоді візьмуся й за Амета—Киримли. Жорстокий був Шагін—Герай з непокірливцями, а особливо жорстокий був з тими мурзами, які молилися на Османську імперію. Не жалував їх, нищив, як нещодавно у Московії цар Іван Грозний нищив бояр. Правда, Іван нищив їх і за діло й без діла, навіть сина власного вбив ні за що, але це для Шагіна — річ звичайна. Хіба не прирікають на смерть своїх синів османські султани? І серця в них за своїми дітьми не болять. Кантемір, мерзотний Кантемір, хоче встановити в Криму османські закони та звичаї, хоче, щоб Кримське ханство, яке зараз виривається з—під турецької залежності, стало звичайним бейлербейством.[31] Не хоче цього Шагін—Герай, не тому що сам не такий жорстокий, як османські правителі, — він такий же в жорстокості, як і вони, — а тому, що розуміє: якщо Крим не вирветься на шлях самостійності, то це буде смерть ханству. Ну, чому не розуміє цього Кантемір, чому не розуміє цього Джанібек? Адже Кримові та його народові жити й після них! А вони про це не думають!..

Дорогою до Бахчисарая Шагін—Герай подумки благав Аллаха, аби той дав сили ханові й калзі врятуватися, заховатися за мурами нової столиці, втриматися хоч кілька днів, — а там прийде поміч з півночі, прийде поміч від Дорошенка.

Згадувалися слова гетьмана, мовлені при зустрічі в степу. Дорошенко — здоровенний, замислений, густобровий, чорнявий із світлими очима богатир — говорив непоспішно, але вагомо:

— Нам, людям, кажуть, не дано збагнути те, що замишляють боги на небесах. Але якщо добре подумати та порівняти те, що було зрозуміти… Я думаю ось про що. Якби ми, козаки і взагалі вся людність України, об’єднали свої зусилля з вами, татарами, і спільно вирвалися з неволі — ви з неволі османської, ми з неволі католицької! Ніхто нашого народу не перенесе ні на північ, ні на захід, ні на схід — жити йому тут вічно. Так і вашого Криму не перетягнеш ні на Босфор, ні на Кандію, ні в Новий Світ. Жити вам тут — під боком у нас. А коли так — то навіщо нам воювати? Дружити треба. У вас своя мова, свої звичаї, віра своя. А у нас — усе не таке, як у вас. А жити треба! Бо всі ми люди. Від ваших жінок гарні козаки народжуються. А від наших жінок у вас красиві татарчуки виходять. Щороку воюємо і щороку родичаємося. То ліпше — родичатися, Шагіне…

Шагін—Герай думав те ж саме. І проникливий Дорошенко бачив, що Шагін не викаже його ні Конецпольсь—кому, ні Сигізмундові. Немає такої потреби, немає такої причини.

І зараз Шагін—Герай знав, що Дорошенко негайно прийде йому на допомогу. Треба тільки протриматися бодай кілька днів!

Ох, які ж важкі вони виявилися, ці кілька днів!

Щодня оборонці Бахчисарая відбивали по кілька штурмів військ Кантеміра. Шагін—Герай, залишивши свого безвільного брата Магомета в палаці, дні й ночі проводив на мурах міста, вислуховував донесення розвідників, радився з Акрамом—баші щодо тих чи інших деталей оборони. Військо Акрама—баші виявилося дуже доречним. Кантемірівці не мали досвіду штурму фортець — вони були сильними у степу, на відкритому полі бою. Акрам же добре вишколив свій тисячний гарнізон в Іс—лам—Кермені — і тепер цей вишкіл дуже й дуже придався при обороні Бахчисарая.

Шагін—Герай рахував дні, навіть години, поглядаючи на північ, звідки мала прийти — в цьому він був твердо переконаний — підмога. А підмога була конче необхідна. Зараз під мурами Бахчисарая зібралося Кантеміро—вого війська удвадцятеро більше, ніж було в Шагіна—Герая. Ночами під Бахчисараєм розливалося море вогнів — і оборонцям аж страшно було дивитися вниз. До Кантеміра сходилися ті мурзи, які раніше дотримувалися невтручання, — тепер вони бачили, що Кантемір ось—ось переможе, й поспішали йому на допомогу, щоб потім, після взяття Бахчисарая, поживитися й собі від здобутого пирога. Палали вогні під мурами, дим підіймався вгору й доносив у Бахчисарай пахощі смаженого м’яса.

А вранці, після намазу, орди Кантеміра йшли на приступ. І вже якось, на п’ятий день, коли оборонці смертельно потомилися від невщухаючого наступу ворога, кантемірівцям удалося здолати мури. Але й тут сталося чудо, яке, мабуть, востаннє врятувало Шагіна.

Раптом у тилу Кантемірових військ почалося замішання. Якісь вершники, стріляючи та рубаючи шаблями направо й наліво, пробивалися до брами Бахчисарая. Наскок цих вершників був такий несподіваний, що ті сеймени й яничари, яким удалося вибратися на мури, застигли від подиву й розгубленості. Це, між іншим, коштувало їм життя. Бо воїни Акрама—баші негайно поскидали ворогів з мурів, поперекидали їхні штурмові драбини, обвішані цілими гронами вояків. І знову мури Бахчисарая стали неприступними, і знову відхлинув вал тих, хто штурмував нову столицю Кримського ханства…

Зверху Шагін—Герай дивився на тих сміливців, що намагалися прорватися до брами. Хто вони? їх зовсім небагато — душ із двісті! Але як завзято прорубуються вони крізь лави яничарів, сейменів, сипахів до брами!

— Їм треба допомогти! — сказав Акрам—баші. Акрам був уже не рудий — він посивів у темниці, коли

чекав смерті від Магомета—Герая. Вчасна поява Шагіна врятувала йому життя, але пам’ять про несправедливість хана ятрила серце. І Акрам тепер з більшим розумінням ставився до тих, хто потребував допомоги…

— Кому допомогти? — обернувся Шагін—Герай. — їм? — він кивнув головою вниз, де одчайдушно рубалися сміливі вершники.

— Так, їм! — відповідав Акрам—баші. — Вони нас щойно врятували!

— Але як ми їм допоможемо?

— Відкриємо браму й вийдемо на допомогу. Вдаримо по сейменах ізвідси! — сказав Акрам—баші.

— А якщо сеймени на наших плечах увірвуться в Бахчисарай? Ми не можемо ризикувати собою заради тих двохсот чи ста п’ятдесяти.

— Вони щойно врятували нас! Ми не можемо платити чорною невдячністю тим, хто прийшов нам на допомогу!

Шагін—Герай з досадою поглянув на Акрама, якого він нещодавно врятував од страти. Тепер, дивись, цей врятований вояка хоче рятувати й інших! Але ж є питання доцільності! Відкриваючи браму тим нещасним, які увірвалися в ряди Кантемірового війська, Шагін ризикує Бахчисараєм і ханством! Ні, тільки не це!

— Ні, — промовив Шагін—Герай. — Я не можу ризикувати Бахчисараєм і всім ханством!

Лице Акрама—баші налилося кров’ю. Він схопився за шаблю…

Оті хоробрі воїни, що врятували Бахчисарай у п’ятий день облоги й штурму, були розбійниками, що їх привів сюди з Карадагу ешкийя Амет—Киримли.

Розбійницький ватажок, побачивши довкола Бахчисарая таку силу—силенну війська, не розгубився. Він, знаючи, що серед Кантемірової орди вештається чимало різного прийшлого люду, наказав хлопцям зі своєї ватаги розсипатися серед шатрів, вивідати що тільки можливо. Хлопці й доповіли, що п’ятий день може стати вирішальним для долі Бахчисарая. На цю днину намічався генеральний штурм міста, в якому засіли ненависний Кантемірові хан і ще ненависніший калга.

Хоробрий ешкийя знав, чим він ризикує. Якщо навіть вдасться у вирішальний момент ударити кантемірівцям у спину й зірвати штурм, то це не гарантує порятунку Бахчисарая, але це майже гарантує загибель усієї ватаги. Бо розлючені кантемірівці накинуться на розбійників і розірвуть їх живцем. Що таке двісті розбійників, навіть найхоробріших, супроти у сто крат із гаком більшого війська Кантеміра й тих мурз, які приєдналися до нього?! Єдиний порятунок — це якщо Шагін—Герай, який покликав розбійників на допомогу, відкриє міську браму…

Амет—Киримли знав, що великі державці Криму (та й хіба тільки Криму?!) часто не люблять дотримувати своїх обіцянок, посилаючись на вищі інтереси держави та її політики. Він розумів, що для Шагіна життя якихось двохсот розбійників не варте нічого, — і все ж сподівався, що калга не забуде, що він сам запросив хоробрих хлопців з Карадагу рятувати життя хана Магомета й його молодшого брата Шагіна.

Момент для удару по кантемірівцях та їхніх союзниках розбійницький отаман вибрав найкращий. Якраз тоді, коли в одному місці сеймени з яничарами вже вибралися на мур і стали порядкувати там, а в трьох інших місцях воїни Кантеміра вже ось—ось мали ступити на вершини мурів, — от саме тоді з розбійницьким свистом і гиком смільчаки з Карадагу налетіли на штурмові порядки атакуючих. І почалася січа! Під шаблями розбійників лягла не одна сотня добірних воїнів мурзи Кантеміра та султана Амурата, перш ніж хтось із командирів збагнув, що коїться щось не те. Зверху, з мурів Бахчисарая, все це було видно, як на долоні, саме це й додало сміливості та відваги оборонцям, а атакуючі ще не могли збагнути, що сталося! Але що сталася якась незбагненна річ, вони відчули!

І тільки аж потім, коли штурм зірвався, коли з мурів полетіли тіла тих, хто уже побував і встиг зрадіти довгоочікуваній перемозі, — тільки аж тоді збагнули кантемірівці, що в їхні лави затесався ворог! І, не чекаючи команди, облишивши мури, кинулися тисячні юрми розлючених вояків Кантеміра на ненависну жменьку розбійників.

Але сліпа лють дуже багатьох людей — не підмога в битві. Кантемірівці лізли, не розбираючи дороги, давили один одного, підставлялися під шаблі хлопців з Карадагу, а тим нічого не залишалося, як прорубуватися до брами. Крок за кроком, мов крізь густі зарості очерету, прорубувалися вони до рятівної брами, яка, звісно ж, розкриється, розчахнеться, коли вони до неї проб’ються!.. Ось уже залишилося якихось сто кроків, ось іще менше лишилося їх! Але ж і воїни Кантеміра рвуться, мов потік з гір, і падає то один, то другий розбійник їм під ноги! Ех, зараз би якби хтось прийшов на допомогу їм!.. Коли ж, коли ж розчахнеться рятівна брама — і вискочать ізвідти воїни Шагіна!..

Але воїни не вискакують! Брама не розчиняється!

І тоді Амет—Киримли розуміє: Шагін не відчинить браму!..

Можна було б у розпачі впасти на землю і чекати смерті, можна було б загнати собі в серце ножа, щоб умерти й не бачити торжества ворога!

Але найбільший ешкийя Криму, сміливець з Карадагу Амет не знає, що таке безнадія. Він звик до всього — навіть до зради тих, кому приходив на допомогу.

Кинув оком на мури. Побачив кілька штурмових драбин, залишених атакуючими. Там повинно лежати ще кілька! Ну, що ж, треба пробитися до них!

Розбійницький ватажок гукає своїм спільникам: «За мною!» — і ватага, що зменшилася вже на третину, пробивається до мурів. Кантемірівці, впевнені, що розбійникам потрібна брама, а не драбини, спочатку розгубилися. Вони нічого не можуть збагнути. А розбійники, напруживши останні сили, прорубуються до драбин. І от уже оіжать вони один за одним нагору, біжать чимдуж, а розгублені кантемірівці навіть не пускають стріл, бо ті, що подалі, не можуть збагнути, хто ж це біжить і навіщо…

Внизу, біля драбин, залишаються тільки коні й кілька розбійників на чолі з ватажком. Ще кільканадцять секунд — і вони врятуються!

Та саме тоді з задніх рядів кантемірівців бахкає гармата — і важке ядро розбиває драбину. Кілька розбійників падає вниз. Всі інші — на мурі.

Аметові—Киримли не пробитися до іншої драбини. Доведеться дорого віддавати своє життя чи кінчати життя самогубством.

Але розбійницький ватажок — не з тих, хто поспішає розлучитися з найсолодшим даром Аллаха — життям. Розбійницький ватажок вважає, що людину не повинна лишати надія навіть тоді, коли її саджають на палю. А зараз до палі ще далеко. Треба відбиватися до кінця! Може, вдасться все—таки пробитися до другої драбини!..

Та пробитися не вдається. Втомилася вже рука ватажка карадазьких сміливців. Не так м’яко йде крізь ворожі тіла його шабля — уже пощербилася на яничарських кістках. Навіть дамаська сталь пощербилася. Ех, була б у нього переяславська шаблюка, зроблена під дамаську, — ця б не пощербилася ніколи! Ця рубала б і кості, і кольчуги, і лати. Чув про такі шаблі Амет—Киримли, але, на жаль, не тримав у руках!..

Чимдалі — ближче вороги. Ось—ось знесуть гарячу голову розбійницького ватажка! Але не зносять!

— Беріть живцем! — кричать аж троє чаушларів на кольорових конях.

Шкода — далеко вони від нього! А то б навчив їх, як кричати, щоб брати розбійника живцем!

Нарешті, на Амета накидають сітку. Де вона в них узялася — бозна! Накинули сітку, а потім накинулися всі! Накинулися — і розірвали б разом із сіткою, якби не скажений крик чаушларів:

— Беріть живцем!

Акрам—баші з ненавистю поглянув на Шагіна. Підступний татарин, хоч і з каплями чінгізханової крові в жилах! Злякався відкрити браму і врятувати свого ж рятівника! Мерзотно!.. Дорошенко так не зробив би ніколи!

Шагін—Герай відвів очі вбік. Він розумів, що мав кинути йому в обличчя Акрам—баші. Закипіло бажання знести з полководця голову за такі думки. Та — стримав себе. Після поразки за Дунаєм, де командували його військом слухняні нездари, Шагін—Герай дійшов висновку: ліпше полководець хай буде й неслухняний, але розумний. Треба було б послухатися Акрама—баші…

— Акраме, — сказав Шагін—Герай, пересилюючи себе. — Я був винен. Але побачив це тільки зараз.

— Я думаю, — трохи заспокоївшись, промовив Акрам—баші, — що полководцеві й державцеві ніколи не треба запізнюватися в своєму думанні. Можна запізнитися з думкою на одну хвилину — і втратити свою державу, свою честь і свою голову.

— Я поки що не втратив ні голови, ні держави… — почав був Шагін—Герай.

— А честь?.. — запитав Акрам—баші.

Сказав — і одвернувся, навмисне підставивши не—захищену спину озброєному Шагінові. Мабуть, розумів, що калга не насмілиться завдати йому підступного удару!

«А честь?..» І це питає вчорашній гяур, який мусить до кінця своїх днів дякувати Шагінові за врятоване життя!

На шостий день Кантемір знову кинув свої війська на Бахчисарай. Але яничари й сеймени, які вчора були вже майже переможцями — і в них із рук вирвали ту перемогу, — на цей раз ішли до бою не з таким завзяттям, як раніше. Військо, яке переважало сили Шагіна—Герая, утомилося. Йому треба було дати спочинок.

Але Кантемір затявся. Йому здавалося: іще один ривок, іще одне зусилля — і все! І він знову посилав своїх воїнів на бій. І воїни йшли, а потім відступали, залишаючи під мурами вбитих.

Кантемір стояв біля свого шатра й дивився, як його воїни намагаються прорватися в Бахчисарай — і не можуть. Турецькі яничари — воїни, перед завзяттям яких схиляється вся Європа й Азія, — не можуть подолати малий гарнізон Бахчисарая! Яничари, які з дитинства пройшли девшірме,[32] які звиклися з своєю почесною роллю грози гяурів, зараз не можуть подолати невеликого гарнізону — решток розгромленого ними ж великого війська Шагіна—Герая.

«Ті, що пройшли девшірме, — думав Кантемір, — стали гордістю Османської імперії. Не тільки великих воїнів виховано в яничарських ортах. Грек Сінан, пройшовши девшірме, став найбільшим турецьким мімаром — зодчим. Його будови прикрашають Анатолію і Крим… Та хіба тільки Анатолію і Крим? А інші місця! Та якби Османська імперія простяглася до Серендіпу, Голконди, Індії й Нового Світу, то й там би стояли творіння великого Сінана! А колишній грек—християнин Пірі Реїс — великий мореплавець і картограф, що зафіксував на папері навіть нікому ще не відомі землі! А колишній хорват, що став великим візиром за часів Сулеймана Кануні — Рустем—паша! А Мехмед—паша Соколлу — великий візир після Сулеймана, що був дійсним господарем Османської імперії цілих одинадцять літ! Він же — серб на прізвище Соколович!.. Весь світ повинен пройти девшірме і віддати найкращих своїх юнаків Османській імперії… Чом же зараз яничари й сеймени не можуть узяти Бахчисарай? Невже й залізо може втомлюватися? Невже й дамаська шабля може щербитися! Може, навіть дамаська сталь може…»

Вчора воїни показали Кантемірові ту шаблю, якою відбивався отой розбійник, що стільки літ воював проти можновладців Криму і ховався на Карадазі! Пощербленою виявилася шабля, хоч і дамаської сталі…

Втомлюється навіть метал…

І Кантемірові захотілося побесідувати з полоненим розбійником.

Цікаво, що скаже путнього ця приречена людина.

Та й розважитися якось треба.

Сьогодні вночі він пофілософствує зі смертником.

Слуги принесли зв’язаного Амета—Киримли та кинули перед Кантеміром. Важкий, опасистий Кантемір прослідкував очима, куди покотився зв’язаний і знебезпечений розбійник, і аж потім підвів очі на своїх ушаків.[33]

— Могли б обережніше, — гарикнув на них Кантемір, і у слуг від переляку забігали очі та затряслися руки. Чому це раптом він, жорстокий і безжальний, чому це раптом він, що любить милуватися муками катованих людей, раптом заговорив про обережність? Напевне, хоче вельми вишукано помучити бранця. — Підведіть його і обережно покладіть на подушки. Я буду з ним вести бесіду…

Ушаки тут же забігали довкола Киримли, підвели його, віднесли трохи вбік, легесенько, наче переповнену вином чашу, опустили на подушки. Щоб вино — хай навіть і уявне! — не прохлюпнулося й не зачервонило дорогих убрань майбутнього хана всього Криму. їхні руки були червоні, але не від вина, а від крові Ризи та його спільників; слугам не хотілося каляти кров’ю дорогі подушки, але ж наказ Кантеміра—мурзи, ось—ось уже хана Кантеміра, треба сповняти, інакше — секім—башка!

Кантемір зробив жест рукою — і слуги тут же вийшли. Посидів мовчки з хвилину чи півтори, мовби дослухаючись до важкого, переривчастого дихання Амета, потім підвівся, пройшовся по намету, переніс світильник ближче до зв’язаного бранця, оцінив оком, чи добре буде йому видно обличчя розбійника, — і аж після того всівся на своє місце.

Амет лежав із заплющеними очима. Обличчя було все в синцях, ріденька борідка була наполовину вискубана… Чи йому не хотілося дивитися на Кантеміра, чи він просто був тяжко втомлений своїми муками, але розплющувати очей він явно не хотів. І справді — для чого? Щоб іще раз подивитися на торжествуючу фізіономію одного з численних ворогів своїх, щоб ловити в його очах злорадний блиск?!

Кантемір почав свою мову, не чекаючи, коли Амет забажає на нього поглянути. Рано чи пізно, але розбійник того забажає. Все залежить від того, що він, Кантемір, скаже.

— Я не знаю, що їм потрібно, твоїм катам, — почав Кантемір. — Твої спільники або мертві, або поволі вмирають. Оте нікчемне золото, срібло й каміння, яке ми знайдемо у вашому розбійницькому кодлі на Карадазі, буде в наших руках. Я не розумію, що їм потрібно іще.

Амет мовчав і очей не розплющував. Він добре знав, що Кантемір юродствує, прикидається. Кантемірові дуже хочеться побачити на власні очі, як плаче і проситься ще учора грізний розбійник. О, якби Амет почав плакати і проситися, він, Кантемір, сам би побіг до місця тортур, щоб зблизька, на повні вуха й очі, насолодитися зойками й слізьми поверженого розбійника. Він не раз насолоджувався отак. Після таких картин Кантемір з особливою охотою йшов до своїх гурій і тішився їхніми танцями та піснями…

— Не будемо говорити про катів, — промовив Кантемір. — Я просто хочу поговорити з тобою про життя і смерть. Наостанок хочу з тобою поговорити, бо ж протягом усього твого неправедного життя не було в тебе розумного співбесідника…

— А пророк Мухаммед і Коран? — раптом запитав Амет і вишкірив наполовину повибивані зуби.

— Мовчи, кяльб—ібн—кяльб![34]

— Собака — теж священна тварина!..

— Якої б ти хотів кари: на палі здохнути чи щоб тобі кат розпоров живіт, вирвав з тебе нутрощі й кинув собакам, а тебе жбурнув на вила — здихати?!

Амет мовчав. Очі його дивилися на Кантеміра, мов на щось пласке, що прилипло до стіни. І була в тих очах насмішка… І Кантемірові дуже захотілося зараз же, ось тут, вирвати з корінням оці насмішкуваті очі плебея, що вимріяв себе — подумати тільки! — властителем Криму!.. Він навіть хотів було скочити з місця, як колись, у молодості, це робив, — але передумав. І тому, що не хотілося рук каляти, і тому, що знав: після цього розмови з Аметом не вийде ніякої. А йому хотілося побесідувати — перед тим як він, Кантемір, стане повновладним володарем Криму.

— Ну, і як же ти хотів би правити Кримом, вельми наділений мудрістю Амете, якби Аллах на день чи два забув про справедливість і надав тобі, пастухові гяурських свиней, можливість владарювати в нашій державі?

Кантемір зробив паузу, чекаючи на відповідь Амета, але той мовчав.

— Я питаю тебе, Амете, як полководець полководця, а не як кат бранця. Я не кат, Амете, я проводир свого війська, я борюся не за те, щоб когось там катувати, я борюся за те, щоб узяти собі владу, яка зараз опинилася в нікчемних руках. Ти ж так само боровся за владу, Амете. Яка дума була з тобою при тому: думка про Аллаха чи думка про себе?

Амет тяжко заворушився на подушках, перевернувся на спину, а потім одвернувся в куток.

— Ти хочеш мене образити, Амете—Киримли, але даремно ти так чиниш. Тобі ж іще ніколи не випадала нагода поговорити як рівний з рівним із тим, хто завтра стане ханом і вседержителем Криму. Скористайся з цієї нагоди, скористайся із щастя, яке зараз випало тобі, бо більше — я запевняю тебе — такого щастя ти не матимеш. Крім того, якщо ти добре говоритимеш зі мною, я обіцяю тобі швидку смерть…

Амет не хотів дивитися на Кантеміра і не хотів слухати його ласкавого, вкрадливого голосу.

— Даремно… Ти знаєш, що колись зробив у греків їхній філософ на імення Сократ? Не чув про такого? А я чув і читав. Десять скринь мудрості! І всі ці десять скринь — плід його розуму й серця… Він так, як і ти, великих державців не поважав. І коли його за ту неповагу було присуджено до смерті, то ти знаєш, чого він забажав перед стратою?

Амет лежав мовчки. Його, певне, не цікавив Сократ, тим більше коли слова про десять скринь його мудрості злітали з вуст Кантеміра.

— Даремно ти отак, Амете!.. Сократ попросив почитати цікаву, вельми розумну книгу, щоб розпочати з неї одинадцяту скриню своєї мудрості. Та вельми розумна книга була не Коран, тоді Корану ще не було записано з вуст Аллаха пророком Мухаммедом. І Мухаммеда тоді ще не було, Амете, бо дуже давно все це відбувалося. І нас не було тоді в Криму… Дуже давно було це, Амете, а люди запам’ятали. Так от, запитали тоді Сократа: як же так, ти ж через годину вмреш, навіщо тобі ця книга?! А він відповів: я хочу мати насолоду…

Так само важко, як і кілька хвилин тому, знову заворушився на окривавлених подушках Амет—Киримли.

Кантемір замовк і не спускав з нього очей. Амет склався удвічі, різко крутонувся, — і, нарешті, сів. Сів на зв’язаних ногах. Це було незручно, але розбійник, навіть повержений, не хотів вести бесіду з ворогом навлежачки… Він довго вовтузився, але, нарешті, сяк—так сів, подивився на мурзу (і той знову відчув себе чимось пласким і несправжнім) й запитав хрипко:

— Тобі ж, Кантеміре, через годину не вмирати, а ти, я бачу, теж хочеш мати насолоду, як Сократ.

— Яку насолоду? Я розповідав не для себе, а для тебе і не про себе, а про Сократа — тобі в науку, Амете. Щоб ти послухав моїх мудрих слів і мав від того насолоду хоч перед смертю…

— Ну, навіщо ж розкидуватися діамантами слів із ста скринь твоєї премудрості, Кантеміре, перед нікчемним гяурським свинопасом? Він же, свинопас, не здатен збагнути й осягти всю велич твоєї високої премудрості. Ти ж думаєш про велич віри мусульманської на нашій землі під верховенством каблука турецького султана — недоумка чи малолітка… А я думаю тільки про себе і про своє марнославство. От і все! Так?

— Ти хитріший і розумніший, Амете—Киримли, ніж прикидаєшся! І думав ти, як воював проти заведеного Аллахом порядку на нашій землі, не про себе.

— А тобі що до того, султанський гуламе?[35]

Кантемір хотів заперечити, але зрозумів, що Амет висловився точно. Тому відповів:

— А нічого… Тільки я знаю, про що ти думав, коли розпочав свою безнадійну боротьбу. Ти думав так: повбиваю всіх мурз, візьму владу, — і тоді всіх овець, усіх коней, усе злото голодранцям повіддаю. А там — хай навіть Аллах увесь Крим на друзки розтрясе — мене вже ніщо не цікавить. Я золото забрав, людям віддав, славу вдячну здобув — от і все!.. Ну, й чого ж би ти цим досяг? Ну, роздав би всі гроші, і всю худобу, і весь ясир голодранцям, — а далі? А за що військо тримати, а за що кораблі будувати, та палаци зводити, та канали рити, та фортецями володіння обставляти, — ти про це подумав?.. Голодранці в нас не від того, що Кантемір чи ще хтось — та й той же Шагін—Герай! — усе в них позабирав, а від того, що голодранці — це ледацюги, які готові стати розбійниками, а не працювати!.. Аллах так звелів, бо люди є різні, неоднакові!

— Брешеш, Кантеміре! Брешеш і про мої думки, брешеш і про те, що ти люд не обідрав, брешеш і про Аллаха.

Насмішкуваті очі Амета—Киримли мов побільшали, а Кантемірові відчулося, що він ніби ще дужче потоншав і попласкішав…

— Можеш базікати, я сьогодні милостивий. Мені цікаво тебе послухати. Бо завтра буду тільки дивитися на твоє опудало, набите соломою, — а з опудалом багато не погомониш… А щодо пастуха гяурських свиней — то тут я, звісно, сказав зайве. Пробач мені, Амете—Киримли!

— Я прийняв би твої пробачення, якби ти потрапив до моїх рук, Кантеміре, на Карадазі. А зараз чи пробачити, чи не пробачити — мені все одно…

— Ти що — про велике думаєш? — насмішкувато запитав Кантемір. — Ти?!

— Про більше, ніж ти.

— Більшим за мене є зараз великий хондкар! А над хондкаром — Аллах! А більше — нічого.

— Є — більше.

— Що?

— Тобі не дано цього збагнути.

— І все ж таки?

— Тобі що — скоро вмирати, що ти хочеш конче довідатися?

— А ти хочеш смерть відтягти, як ота рабиня, що оповідала щоночі правителеві по казці, та так і не закінчувала їх до ранку? Не відтягнеш, Амете—Киримли, не відтягнеш… А що ти маєш вважати більшим за хондкара і навіть Аллаха, — я знаю. Це — почуття справедливості… Ха—ха!.. Ну й що ж би було, якби ти став ханом і роздав усі скарби голодранцям? Покликав би гяурів і сказав: беріть оце моє ханство голими руками, бо лінивий народ, розпаскудившись коло дармового злота, не думає ні про справедливість, яка на нього зійшла, ні про оборону, ні про своє минуле та сучасне, ні про майбутнє…

— Не роздавав би я голодранцям злота, якби став ханом, — похмуро, але з підкресленням незалежності власної думки промовив Амет. — Я би просто роздав їм землі: нехай кожен здобуває собі їжу не розбоєм та грабунком, а працею.

— Щодо розбою та грабунку, — то ти тут правильно кажеш! — з єхидством підкреслив Кантемір. — Тільки ж як воно в тебе виходить, що ти на словах проти розбою та грабунку, а сам у розбійники та грабіжники подався?!

— Не про той грабунок і не про той розбій я тобі кажу, нездогадливий Кантеміре—мурзо! — гостро кинув поглядом на супротивника Амет—Киримли. — І ти мусив знати, що йдеться не про той розбій.

— Ну, я справді—таки не знаю, що саме маєш на увазі, — зізнався Кантемір—мурза. — Поясни. Я прошу тебе. Ось я стану ханом — то, може, згадаю у своїх щоденних справах і твою пораду?!

Амету—Киримли було все—таки важко й незручно сидіти зі зв’язаними руками й ногами, хотілося обпертися об щось плечима, але до стовпа було далеченько. Можна було б покотитися до нього й там сісти, але не хотілося валятися перед Кантеміром. А втім… Він ще трохи подумав, а потім завалився—таки на бік і покотився до стовпа. Просити Кантеміра, аби той дав розпорядження розв’язати бодай руки, Амет—Киримли не хотів. Не бажав принижуватися. Та й просити про якусь, навіть найменшу, милість — означало би брати на себе й якісь зобов’язання. Якщо він, Амет—Киримли, осквернить свої уста просьбою розв’язати себе, то він відбере в себе моральне право, будучи розв’язаним, кинутися на Кантеміра і вхопити його за горлянку. Власне, підступність і невиконання обіцянок була найголовнішою рисою Кантеміра—мурзи й таких, як Кантемір. Напевне, всі мурзи й хани Криму відзначалися підступністю й невірністю. Він, простий пастух Амет, він, розбійник Амет—Киримли, зневажав підступність, що подекуди стала вважатися мало чи не найголовнішою національною рисою його народу. І якби принизився до прохання: розв’яжіть руки, — то після цього на мурзу він не кинувся б ні з кулаками, ні з ножем… Отож він без дозволу котився до стовпа, а Кантемір, густо холонучи й обливаючись липким потом, відсувався й відсувався і полохливо думав: викликати чи не викликати слуг!.. Нарешті, Амет докотився до свого місця, із зусиллям сів, упершись спиною об стовп, і після цього, нарешті, підвів на мурзу, що майже дорвався до ханського престолу, втомлені, ніби аж спітнілі очі. Кантемір дивився на Амета стривожено й напружено. Гарикни на нього — і зірветься з місця, й метне, не думаючи про наслідки, ножем чи ратищем у тебе.

Амет—Киримли нарешті вмостився, як хотів. Тепер спині стало легше. Тепер, отже, й говоритиметься, і думатиметься легше. І вільніше…

— Я скажу тобі, що я маю на увазі, — почав Амет. — Тільки не знаю, чи згадаєш ти мою щиру пораду, будучи ханом. Та й не знаю, чи станеш ти ще ханом. Доля нона дуже непевна річ. Навіть тоді, коли здається тобі, що ти її міцно тримаєш у руці…

— Кажи, кажи, — квапливо проговорив Кантемір. Думки про долю не здавалися йому зараз надто доречними.

— От так, — Амет знову спробував спиною та плечем стовп. — Якби я був ханом, то я примусив би всіх киримли чи працювати на землі, чи ловити рибу, чи добувати сіль, чи пасти овець і коней, чи займатися ремеслом, чи розвивати торгівлю… Я видав би фірман, який рішуче забороняв би ходити за Ор—Капу і розбійничати в краю урусів, у Ляхистані, в Московії, в богданських та мунтянських землях. Народ тоді буде народом, повним сили й гідності, коли він їстиме своїми руками вирощений хліб, а не награбований… Ти придивися, Кантеміре, з чого і як живуть люди на Україні, в Росії, в молдавській, польській, німецькій землях! З того, що самі надбали, з праці своїх людей!..

— І добре їм отак живеться? — з насмішкою запитав Кантемір.

— Як би не жилося, але душа в них чиста!

— Ха—ха—ха! Чиста душа! Ти думаєш, що на землі урусів усі однаково живуть? Одні гнуть спини на полях, а інші, багаті, не гнуть, а мають усе!.. От і ми, киримли, не хочемо гнути спини на полях, але хочемо мати все!

— А в нас що — всі однаково багаті? — запитав Амет. — Ні, не всі. І ти не зводь розмови на манівці. Кожний народ складається з тих, хто працює, і з тих, хто грабує. Але щоб ціла держава жила тільки з грабунку — то це вже страшно. Для цієї держави. Османська імперія — така. І наш Крим — теж така держава. І тому я боюся за наше майбутнє.

— Не бійся, — насмішкувато відповів Кантемір. — Ти не побачиш майбутнього. Тебе не виручать гяури, хоч ти і повторюєш їхні вигадки. Те ж саме, що говориш ти, говорив шість літ тому й негідний Ях’я—зрадник, що водив запорожців та донців на свою батьківщину.

— Ях’я — святий чоловік, якщо він таке казав. І не в гяурах суть. Суть у тім, що ті народи, які працюють, а не грабують, з кожним роком усе міцнішають, стверджуються, хоч ми й чинимо весь час грабіжницькі набіги на них. Ми весь час приходимо жнивувати на чуже поле — більше витопчемо, ніж візьмемо, а те, що лишиться невзятим, з вогнем пустимо! А нам же з цими народами доведеться сторіччя й тисячоліття сусідувати. Не вік і не два, а всі віки, які нам належить прожити… Ти говорив про Сократа і про греків. Не війнами та грабунками вони тобі, Кантеміре, запам’яталися, а розумом своїм, книгами, вченими і зодчими своїми…

— Звідки ти знаєш про них?

— Всі знають — і я знаю… Так от. Якщо ми житимемо так, як живемо досі, то колись ізнищать нас, як варварів, що колись у Римі, у храмах їхніх дивних, на священних вогнях перед вівтарями поросятину смажили, — фе!

Амет—Киримли не втримався і сплюнув убік.

— І справді, — здивувався Кантемір. — Звідки ти це все знаєш? Де ти навчився, свинопасе?

— Не я свинопас, а ти, Кантеміре! У моїй ватазі були порядні люди, а хто йде за тобою’ Свині!.. У мене був різний нарід. Не тільки наші пастухи. Греки були, ляхи, серби, уруси були, касапчі Асан був у мене. Багато про що оповідали вони мені дуже цікавого. Про різні народи, про їхнє життя в різних землях… Ми, киримли, живемо поки що, як дикуни—хижаки. Ми кусаємося навсібіч, крадемо, грабуємо, убиваємо всіх і все. Нас не люблять за це. Нас за це ненавидять, Кантеміре. Нашим ім’ям дітей лякають на Україні, Польщі та Московії…

— А їхніми іменами лякають татарські матері наших дітей, — негайно озвався Кантемір. І тут відчув, що його всього трясе від гніву. — Не те говориш! Сам Коран велить нищити ворогів ісламу — і нищити доти, доки зелене знамено пророка не замайорить над цілим світом!..

— Покинь! — хотів махнути рукою, та руки були зв’язані, і тому Амет різко ворухнув плечем. — Якби ти, Кантеміре—мурзо, знав, який він великий, цей світ, то ти збагнув би, що ніколи наше зелене знамено не зможе над цим усім замайоріти! Ніколи!..

Кантемір з презирством і ненавистю хотів дивитися на Амета—Киримли, та десь усередині відчував, що полонений ешкийя[36] у чомусь, йому, великому державцеві, не доступному, має рацію… Єдине, що втішало, — що цьому розбійникові недовго жити. Але ж… але ж істина не зникає, якщо речникові її відрізати язик чи навіть відрубати голову. Подумалося Кантемірові: ці гяури чинять дурниці, спалюючи своїх єретиків. Єретик згорить, а істина залишається. Як звали отого, що в Римі на Площі Квітів спалили?.. Забув ім’я… Йому навіть язика вирізали, щоб він з вогню не кричав своїх єретичних істин про те, що не Сонце довкола Землі обертається, а навпаки! Ну й що? Інші кричать! У Києві, казали, кричав якийсь звіздар на площі про те ж саме. І в Стамбулі хитрі греки та вірмени шушукаються, те ж саме кажуть…

— Що ти ще хотів би мені побажати, як майбутньому ханові всього Криму?

— А що ж тобі бажати? Якби ти думав про долю свого народу, то я б тобі порадив одне, Кантеміре—мурзо. Крим, хоч про нього ми й кажемо «ада»,[37] островом не є. Він частина землі, на якій живуть уруси, ілляхи, касапчі. Він не є частиною Османської імперії, і ми — киримли, а не османли. Ти, Кантеміре, яким би сильним і мудрим не був, не перетягнеш Крим до Трапезонта, до Сінопа чи до Стамбула. Цього навіть Аллах не зробить. Так я би, ставши на те місце, про яке ти мрієш, зробив би геть усе, щоби з’єднатися з урусами — нашими найближчими сусідами.

— Вони — наші вороги, вони — гяури! — різко відповів Кантемір. — Не може бути міцної держави там, де намагаються подружити хрест і півмісяць!

— Чому? А Османська імперія? Скільки християн живе в її межах! І греки, і болгари, і серби, і богданці, і вірмени…

— Ти — підступний! Ти — страшніший ворог, ніж здавався мені раніше!

— Нещасні роки чекають мою батьківщину, якщо тобі, Кантеміре, вдасться заволодіти престолом! Ти продаси Крим туркам, як сам їм продався, — і не побачить моя батьківщина тієї величі, якої гідний її нарід.

— Що ти знаєш про нарід, розбійнику?

— Я знаю, що я сам — нарід!

— Ти ж сам лаяв свій нарід, називав його народом розбійників і грабіжників, а тепер кажеш, що ти сам — нарід! Та ще й говориш про велич для народу—розбійника.

— Не збираюся нічого тобі пояснювати, Кантеміре! Ти слухняна лялька в турецьких руках, отой Карагьоз, що його виставляють, аби посміятися з його недоумкуватості! Що б я не казав про свій нарід, ти нічого не зрозумієш. Бо ти розуміти не хочеш!.. Скажи своїм слугам: нехай скоріше вони ведуть мене на страту.

Бо я не хочу дожити до ганебної днини, коли володарем Криму стане шмат лайна турецької собаки.

За тонкими ганчір’яними стінами намету вже світало. Ось—ось почується крик муедзина.

Та замість муедзинового крику розлігся інший звук.

Зовсім неподалік ударила гармата. Потім — друга…

Проте то були не козаки. То з переляку вдарили сонні турецькі гармаші, прийнявши своїх за чужих. Але зрештою вони підняли тривогу… — Примчало щось біля сотні кінних вояків з—під Сарабуза з лихим сеунчем. За такий сеунч їм треба було негайно позрубувати голови. Але Кантемір вирішив їх помилувати — зрештою, хоча б за те, що вчасно попередили про біду.

— Їх не можна нічим спинити, — доповідав поранений сейменський юзбаші.[38] — Біля Сарабуза вони вмить розрубали наші ряди і розкидали в обидва боки. Ми не встигли збагнути, в чім річ, а кожен козак уже встиг двічі змахнути шаблею. їхній Дорошенко, як довідався, що нас удвічі більше, гукнув гяурам: кожному з вас досить двічі махнути шаблею — і шлях на Бахчисарай вільний…

— А вам же варто було б по одному разу махнути шаблею, — блиснув лютим оком Кантемір. — Заслухалися слів Дорошенка?

— Він же говорить, як грім, — винувато поглянув на грізного мурзу сейменський юзбаші.

— Ви що — кинулися в бій, а він витримав ваш наступ і вже потім пішов уперед?

— Ні, все було зовсім не так, як при Білій Церкві. Дорошенко не ждав, коли ми кинемося в бій. Ми ще молилися, а його кіннота, мов таран, налетіла на нас! І що було далі — ніхто не може нічого згадати! Нас просто розметало в різні боки. Наче пороховий погріб вибухнув поряд…

— Боягузи! — прошипів Кантемір. Піймавши його лютий погляд, сеймен упав на землю і поповз задки — подалі від грізного мурзи, грози гяурів і непокірливців. — Геть ізвідси! Не заважай мені думати!..

Поранений у голову сеймен зник. Грізний войовник залишився наодинці зі своїми думками. Він сидів у кутку свого шатра, грізний Кантемір Дивеєв — ватажок Бєлгородської орди, що кочувала на побережжі Чорного моря від Дніпра до Дунаю. Десять літ тому Кантемірові остогидло залежати від кримських ханів — і він пере—йшоз у пряму залежність від Османської імперії. Він і раніше, і потім був грізним бичем Стамбула! Його імені боялися українські, польські та молдавські матері. За допомогу туркам у війні з Річчю Посполитою султан Осман призначив Кантеміра пашею Ячакова, Силістрії й Бабадагу. Йому навіть титул такий дав султан: «пильнувач польсько—турецьких кордонів та князівств»! Грізним ворогом для Польщі був Кантемір, але коли поляки полізли були в Росію, щоб поставити Лжедмитріїв, а потім щоб скинути Михайла Романова, то Кантемір був разом з ними! Еге ж, куди кінь з копитом, туди й рак з клешнею!.. Дали йому в Москві по клешнях, дали йому і під час Хотинської війни по панцеру, обірвали йому вуса й під час недавніх битв під Білою Церквою та Рокитним. Але все одно не вгамувався Кантемір — тепер він поліз у Крим, щоб стати там фактичним господарем. Бо Джанібек, якого буде поставлено в разі перемоги, — хіба то хан?!

Отже, Дорошенко повним ходом мчить на Бахчисарай! І нехай у нього три з половиною чи чотири тисячі козаків — це не має значення. Грізна сила йде з Дорошенком. Кожна сотня його воїнів варта тисячі Кантемірових кіннотників. Отже, у Дорошенка більше сил, ніж у Кантеміра!..

Треба вислати розвідників на найбистріших конях — і якщо все, про що сказав поранений сеймен, відповідає істині, то треба лишати цей шайтанів Бахчисарай і битися з Дорошенком на півдорозі…

Та не встиг він дати розпорядження, бо біля його шатра затупотіли копита, хтось упав і закричав:

— Гяури йдуть!

Кантемір вискочив з намету. Гяурів він не побачив. Побачив тільки переляканого вершника, якого вхопили вартові. Кінь упав і конвульсійно дриґав ногами та головою…

— Я — з—під Каяша! — закричав вершник, змучений не менше, ніж його змилений кінь. — Шайтан Дорош іде на Бахчисарай!

— Ви чому не зупинили його біля Каяша? — різко запитав Кантемір.

— Він умить знищив нашу орду. Ми не встигли вихопити шаблі з піхов, як його коні вже промчали по наших кістках!

Кантемірова шабля свиснула в повітрі. Сплюнув Кантемір, гидливо змахнув шаблею своєю, і відпустили вартові розгубленого вершника. Упало криваве шмаття на зелену траву…

— Шайтан Конецпольський! Таки не зупинив шайтана Дорошенка! — вилаявся Кантемір.

Він сподівався, що Конецпольський, вірний друг Туреччини, а отже, й його, Кантеміра, вірного васала Стамбула, не допустить, щоб Дорошенко йшов у Крим. А великий коронний гетьман Конецпольський допустив! Проґавив Конецпольський Дорошенка — і стрибонули козацькі коні через Ор—Капу, і летять тепер, мов на крилах, на Бахчисарай!

Рішення прийшло одразу. На Бахчисарай не тратитися! Залишити під столицею трьохтисячний загін під командуванням свого сина Іштерека — хай тримає Бахчисарай з Шагіном та Магометом в облозі, — а він, Кантемір—мурз а, вождь Білгородської орди, паша Ячако—ва, Силістрії й Бабадагу, пильнувач польсько—турецьких кордонів та князівств, негайно йде назустріч Дорошенкові і б’є його, як бив колись Конецпольського під Цецо—рою! Він їм покаже, хто такий Кантемір! Тільки якщо пана Станіслава Конецпольського було викуплено з полону, то з Дорошенком Кантемір зробить інакше — він не ганятиметься за грішми, він посадить козацького гетьмана на палю і милуватиметься його муками, доки той не здохне! А потім накаже порубати його тіло — ні, він сам його порубає! — і розкидати воронам—трупоїдам!

Від Кантемірового шатра в усі боки помчали вершники з одним наказом: негайно знімати облогу Бахчисарая і чекати наказу про марш на північ, назустріч Дорошенкові; наказ про марш на північ може бути будь—якої миті. Іштерекові було наказано: розосередити три тисячі своїх вояків так, щоб облога чи принаймні видимість облоги тривала! Все це треба зробити негайно!

Іштерек — молодий, плескатолиций, з чорними густими бровами, які зрослися на переніссі, малорослий, кривоногий, бо виріс верхи на коні, — вислухав батьків наказ, вищирив зуби, побажав Кантемірові успіху в боротьбі з розпроклятим гяуром Дорошенком і помчав до своїх.

Іштерек — то найталановитіший із синів Кантеміра, надія мурзи. Йому, Іштерекові, мурза Кантемір мріє передати владу перед смертю. Шкода, що життя людське таке коротке, шкода! Він, Кантемір, хотів би жити значно довше, хай не безкінечно, але принаймні кілька сторіч! Він мріє ще завоювати Москву й Варшаву і віддати їх великому хандкарові в обладу! Він, мурза Кантемір, разом зі своїм сином Іштереком міг би довершити те, чого не довершили до кінця Чінгізхан і Батий, Мехмет—Фатих і Сулейман—Кануні!..

Помчав Іштерек до своїх, з—під кінських копит тільки груддя полетіло. Дивився йому вслід Кантемір, і якимось незрозумілим передчуттям раптом ізтислося його серце, чуже будь—яким ніжностям і сантиментам…

Немолодий уже Кантемір, та дав Аллах — хвала йому! — Кантеміровому тілу силу й витривалість, а Кантеміровій душі — вічну молодість! Любить походи Кантемір, саме в походах міцнішає його тіло й молодшає душа. Джанібек—Герай, якого він, Кантемір, має посадити на бахчисарайський трон, молодший за Кантеміра, але гидко дивитися на його ніжне тіло вагітної баби! І ось отаке ніщо він, Кантемір, має посадити на трон Кримського ханства! Але що ж! Це — наказ Стамбула, не для того в Баба—Алі пишуться фірмани, щоб їх не виконувати!

… Через дві години воїнство Кантеміра, залишивши облогу Бахчисарая, рушило на північ. Коли татари залишали облогу того чи іншого міста, вони робили це, як правило, вночі. Щоб ворог не бачив їхніх коней, повернутих до нього хвостами. Кантемір же вирішив не чекати вечора і не церемонитися перед своїми нікчемними душманами.[39] Нащо ці церемонії перед тими, кого він глибоко зневажає? Не сьогодні—взавтра і Магомет—Герай, і Шагін—Герай опиняться в його руках — і то їм дуже—дуже поталанить, якщо великий візир Устреб—паша відправить їх досиджувати в кандійському зіндані[40] те, що вони не досиділи раніше!..

А тим часом — нехай постереже їх Іштерек!

Кантемір не знав, про що говорили між собою Акрам—баші й Шагін—Герай, коли з мурів Бахчисарая дивилися на відступ Кантемірового воїнства. З мурів це мало вигляд вельми переконливий…

Акрам—баші зняв шолом, витер піт з лоба і промовив:

— Одне з двох: або Кантемір занадто вже хитрує, що аж себе перехитрив, або ж…

— Або ж — уже прийшов Дорошенко!

— Або ж — прийшов Дорошенко! — погодився Акрам—баші.

— Але чому Кантемір нас не соромиться? Забирає військо у нас на очах і просто тікає на північ? Так і хочеться йому вслід свиснути!

— Не треба, — попросив Акрам—баші. — Він нас не соромиться з двох причин. Або він вважає Нас мертвяками. Або ніколи йому нас соромитися. Або — й те, й друге!

— А може, це пастка? — поскуб ріденьку свою борідку Шагін—Герай.

— Не знаю, — відповів Акрам—баші, колись рудий, тепер зовсім білий колишній гяур, нинішній оборонець Бахчисарая…

Відступ Кантемірових військ спостерігали зі стін і вчорашні розбійники Амета—Киримли. Тут же кілька найза—взятіших з них прийшло до Шагін—Герая з проханням.

— Які ще можуть бути прохання? — нахмурив брови Шагін. — Ви — розбійники! Вас судити треба!

— Ми разом з Аметом—Киримли прийшли врятувати тебе, о найхоробріший, — відповів найстарший з них. — Зараз ми не розбійники, а оборонці хана Магомета й кал—ги Шагіна. Ми прийшли з проханням до тебе і з вірою, що твоя мудрість така велика, як і хоробрість!

— Що вам треба?

— Ми хочемо вночі вийти за мури і пошукати нашого ватажка. Його ще не страчено — отже, він іще живий! Він повинен жити й бити турецьких прихвоснів…

— Я не хочу ризикувати вашими головами заради однієї голови Амета—Киримли.

— Не бійся за нас, о найхоробріший і найсправедливіший! Одна голова одного Амета—Киримли варта сотні наших голів!

— Мені потрібні ваші голови й ваші руки, — відповів Шагін—Герай. — Не пущу вас за мури!

— Не поспішай відмовляти, о найхоробріший! Ми тобі в придачу до Амета—Киримли постараємося ще щось принести!

— Що? — запитав Шагін.

— Не скажемо, поки не принесемо! Тільки дозволь вийти за мури!

— Треба їм дозволити, — втрутився Акрам—баші. — Вони не хочуть нічого казати, бо бояться сполохати Удачу…

— Гаразд, — неохоче відповів Шагін—Герай і знову поскуб свою ріденьку борідку.

Якась думка була в голові, тільки яка — ніяк не міг згадати. Сердито смикнув себе за бороду і заскреготів зубами від болю. Згадалося йому, як тягав за бороди московських послів Прончищева й Болдирєва, як ображав їх словами й ділом, як позабирав собі їхні гроші та речі… Дурниці робив калга, наслухавшись, що Москва ображає астраханських татар і віру мусульманську їхню зневажає. Хіба послам за це треба скубти бороди? Треба скубти бороду московському цареві — от кому! А втім… Шагін—Герай — не Кантемір. Він не хоче бути вільною чи мимовільною зброєю в руках Османської імперії. Він хоче остаточно вирвати Крим з—під Стамбула, а отже, не підлягати султанові та його Устреб—паші, не йти за їхніми наказами воювати з Москвою — Москва, між іншим, забула про те, що він, Шагін—Герай, скуб бороди її послам, і надіслала якраз перед самим вторгненням Кантеміра добрі гроші в Бахчисарай. Буде чим розплатитися з вояками, якщо вдасться перемогти Кантеміра! Тільки б витримати, тільки б вистояти оці найважчі дні!

Посланці від розбійників усе ще стояли перед Шагіном, чекаючи на його дозвіл. Виявляється, що своє «гаразд» Шагін—Герай мовив подумки, а злодії та розбійники, хоч і вміють читати людські думки, усе ж воліють, аби ці думки було висловлено вголос.

— Яхші![41] — коротко кинув він. Повітря пахло свіжою водою, хоч небо було чисте…

Знову повернув свій погляд на обрій. На північ, на північ ішла, мчала, летіла, лилася, мов Салгір—ріка, кіннота Кантеміра…

Увечері Іштерек об’їхав свої війська. Все було гаразд, усі воїни знали, що їм належить робити, скрізь, як водиться, палали вогнища. Форкали коні, передчуваючи грозу. Але небо було безхмарне.

Іштерек ліг у своєму наметі. Сьогодні він вирішив лягти раніше і добре виспатися. Він з гуріями побачиться завтра, після того як візьме Бахчисарай.

Так, так, Іштерек вирішив узяти Бахчисарай. Оборонці його, побачивши, іцо Кантемір з основними військами пішов на північ, звісно ж, зраділи й послабили пильність. Люди Іштерека є в Бахчисараї. Вони давно чекали сигналу, вони давно чекали тої години, коли оборонці втратять пильність. Військо Іштерека увірветься в Бахчисарай не через головну браму, яка найбільше охороняється, і не через бічні. Люди Іштерека зробили підкоп під мури, сьогодні під ранок буде запалено гніт, який підірве порох, — і в отвір ринуть сили Іштерека. Навіть батько, навіть сам Кантемір не знає про цей задум! Порадив Іштерекові цей план, знайшов відповідних людей хитрий чоловік із самого Стамбула, який ходить в одягу фаранга і називає себе сеньйором Гаспареоне!..

Іштерек ніколи не наказував, щоб його хтось будив у визначений час. Він сам прокидався тоді, коли визнавав сам собі. Він взавтра прокинеться за дві з половиною години до світання. А ще через годину гримне вибух. Саме в цей час треба бути Іштерекові біля отвору в мурі й повести своїх джигітів на штурм Бахчисарая. Перш ніж муедзин вийде на мінарет виголосити свій ранковий езан, Бахчисарай буде взято! Батько думає про те, щоб передати Шагіна й Магомета султанові та великому візирові, — хай думає! А він, Іштерек, позрубує їм голови — та й усе! Не сам позрубує, а його воїни це зроблять. А він, Іштерек, позрубує голови тим воїнам за хановбивство. Власною рукою позрубує!..

З цією думкою він заснув.

Але прокинувся раніше, ніж сам собі призначив. Бо пролунав вибух, про який він думав перед сном.

І тільки тоді, коли прокинувся, то зрозумів: це не вибух, це — грім. За тонкою перегородкою намету шумів веселий дощ. Пахло грозою і свіжою небесною водою.

Знову вдарив грім. Лило як із відра. Увечері коні форкали, передчуваючи грозу, але щоб таку грозу?!

Блиснуло десь у небесах. Іштерек враз побачив чотири постаті в його наметі. Вони були з ножами в руках. Це не були люди з його охорони, це були якісь інші люди, яких він досі ніколи не бачив!..

Наче підкинутий пружиною, скочив Іштерек з твердого ложа свого, та тут же чиясь невидима тверда рука вибила шаблю з його правиці. Він хотів стрибнути вбік, щоб під наметом вислизнути назовні, під дощ, під грозу, до вогнищ (він ще не збагнув, що вони всі залиті дощем!), — як його просто в повітрі щось підхопило й перевернуло на спину, і не встиг Іштерек іще вихопити ножа з—за пояса, як той ніж уже було кимось відібрано, а руки йому ізв’язано. Він ще відбивався ногами, але й ноги вже щось оплутало, він хотів крикнути, але його розпачливий крик заглушив удар грому, страшний удар — це його блискавка так осяяла внутрішність намету, що Іштерек устиг побачити ворогів!.. Але — тільки побачити!.. Ще мить — і в рот йому запхали якусь ганчірку. Зрозумів, для чого: щоб не кричав!..

Потім його винесли з намету під зливу, і він, ізв’яза—ний, дивився в темряву, і коли цю темряву знову розпанахала блискавка, то побачив мертвих своїх охоронників, що валялися біля шатра в найстрашніших позах. Під сяйвом блискавки він спочатку побачив цю картину, а вже потім збагнув, що то таке…

Його вороги бігли то полем, то кущами, бігли крізь темряву — вони мовби нюхом чули дорогу, не спотикалися, не кидалися в різні боки. Вони добре знали свою справу. І Іштерек здогадався: це оті самі розбійники з Карадагу, яких привів Амет—Киримли, ті самі бандюги—ешкийя, що зірвали позавчора штурм Бахчисарая… Та через мить ця думка вилетіла з його голови, бо зрозумів: його несуть до Шагіна чи Магомета! Він — бранець! Він нє виконав наказу свого грізного батька, він проспав свою свободу й свою перемогу!..

Але й ця розпачлива думка зникла, коли знову блиснуло й шарахнуло громом угорі. Люди, яким належало підірвати мур, свою справу зроблять. А ті, кому належить іти на штурм, підуть на штурм! Вони виручать Іштерека! Коли Шагін—Герай побачить біля своєї горлянки ножа, то він тут же заговорить по—іншому, він десять Іштереків віддав би за одне своє нікчемне життя…

Розбійники бігли, а позаду крізь громи лунав лемент: Іштерекове військо виявило, що в його тилах шастають люди Амета—Киримли, і тепер під зливою намагається виловити зловмисників… Може, щось і вдасться, тільки Іштерека вони вже не врятують…

Кантемір віз свсю орду цілу ніч. Треба було стріти

Дорошенка якомога далі від Бахчисарая. Знав—бо — козаки навряд чи йтимуть уночі незнайомою землею. Та й треба їм набратися сили перед останнім кидком — на Бахчисарай.

Позаду, десь над Бахчисараєм, виблискували громовиці…

За Бахчисарай Кантемір був спокійний — брати Гераї — Магомет і Шагін — замкнені там надійно. Іштерек їх із міста не випустить.

Хоч військо у Кантеміра було велике, проте хотілось би, щоб було його більше. Особливо не вистачало сейменів та яничар — тих, що мали прибути морем. їх щось затримало? Що? Буря? Козаки?

Але ж його люди перехопили ту козацьку сотню, що їздила на розвідку на Дунай. Перехопили і знищили геть усіх. Вірніше — майже всіх. Бо чомусь, коли перерахували геть усіх убитих і поранених (поранених серед козаків не було — всі були вбиті), то знайшли зайву руку. Зайву відрубану шаблею руку… Чия вона була, та рука?.. Обшукали всі закутки, перевернули всі трупи, але власник відрубаної руки мов крізь землю провалився. Вирішили, що десь сконав, але де?

Так розповіли Кантемірові його нашіптувачі… Кантемір тоді не надав особливого значення цим нашіптуванням. Тепер йому стає не по собі — ану, якщо хтось із козацької сотні вцілів і передав запорожцям вістку про плановану морську експедицію з гирла Дунаю на західний берег Криму? Запорожці — то такий народ. Можуть спорядити свої чайки й піти напереріз флотилії з сейме—нами та яничарами…

Кантемірове військо поспішало на північ. Кантемір знав, якою дорогою може йти Дорошенко, і тому поспішав зайняти найвигідніше місце.

Те місце міг знати й Дорошенко: тіснина між скелями, коні не розженуться, в усі боки не побіжать. В цій тіснині кожна стріла знайде свою ціль.

Якщо Кантемір займе тіснину, а зверху посадить своїх найкращих лучників, то Дорошенко не пройде. А якщо й пройде, то ляже кістьми з усіма своїми воїнами й кіньми.

Що Дорошенко ще не зайняв цієї заповітної тіснини, було зрозуміло хоча б з того, що Кантемір за всю ніч не стрів у дорозі жодного вершника, який мчав би на Бахчисарай з лихою вістю. Ніхто цієї ночі не їхав йому назустріч, — отже, заслін, що стоїть у тіснині, ще не вступив у бій з ворогом.

ЧАСТИНА ДРУГА

Перед сходом сонця військо Кантеміра зупинилося. Муедзини почали вигукувати перший езан…

До того урочища, яке треба було зайняти Кантемірові, залишалася година неспішного ходу…

«Ля ілляги іль Алла ве Мухамеден ресуль Ілля…»

Воїни Кантеміра не спали цілу ніч. Навіть шепчучи молитви, вони мріяли про спочинок. Вони молилися, а підсвідомо мріяли про сон…

І саме тоді почули, як двигтить земля.

Просто на Кантемірове військо летіла, вгинаючи землю, розкидаючи копитами коней червоні маки, лава запорожців.

Спочатку здавалося, що ці безумці летять на смерть, — їх, вершників Кантеміра, у кілька разів більше! Безумство — меншими силами йти на більші сили! Адже, коли маєш менші сили, можеш заховатися від ворога за завалами, у шанцях, на скелях, куди не видряпається ворожий кінь…

Військо Кантеміра ішло не відпочиваючи цілу добу. А крім того, це військо розсипалося, розгубивши бойові порядки, на рівнині.

Безумці Дорошенка летіли на смерть, але в шаблі козака було по сім смертей для воїнів Кантеміра!

— Рубонути по сім разів — і ми в Бахчисараї! — сказав гетьман Михайло.

І кожен з його воїнів був упевнений, що йому судилося сьогодні знести сім ворожих голів з плеч! Інакше — перемоги не буде!

Якби Кантемір зі своїм військом устиг зайняти оте вимріяне ним місце, якби! Не встиг, не зайняв! «Не встигли!» — мов блискавка, промайнуло в головах його вояків. А степ же ж довкола широкий, і якщо зараз скочити на коня, то можна і втекти!

Кому першому прийшла в голову ця думка? Ніхто не знає! Але вона вже заволоділа мізками воїнів!

І ось завороженими очима дивляться вони, як вривається козацька лава в ряди кантемірівців, як летить вона, мов стріла крізь туман, не зупиняючись. І якби зупинилася хоч на мить, то це було б надією на перемогу, — але ж вона не зупиняється, вона рине, мов хвиля, — і зникає надія на перемогу, з’являється страх, тільки містичний страх, і тоді стає все байдужим, крім власного життя!..

«Ля ілляги іль Алла…»

Немає бога, крім Аллаха… Немає в битві більшого бога, крім страху і байдужості до всього!..

— Стояти на місці! — реве Кантемір.

Та хто його почує в цьому іржанні коней, у гуркоті копит, у криках «Алла!» і у торжествуючому рeвищі: «Слава!»?!

Хвиля переляканих людей і коней перекидає Кантеміра, але він не один день живе на світі, він має досвід не однієї битви, — і тому з ним живе надія якщо не. на перемогу в цій битві, то на життя задля битви другої.

Він вилазить на вільне місце, де не б’ють ногами повержені коні, не тіпаються в переляку поранені боягузи. Він вимахує своєю шаблею, вік скликає до себе тих, хто не втратив голови, — і ось уже збирається довкола Кантеміра якась сотня воїнів, які не хочуть показувати супротивнику хвостів своїх коней, і ось уже ця сотня, оговтавшись, б’є збоку по козаках і перебиває велетенське ратище, що пронизало Кантемірову орду. І в торжествуючий крик «Слава!» тепер вплітається давнє, ще Чінгіз—ханове: «Урагх!» — люте й непокірне, затяте й смерто—любне «Урагх!».

Озирнувся Кантемір — і бачить: уже не сотня, вже тисяча його вояків ощетинилася шаблюками на козаків, і бій уже йде на рівних, уже летять не тільки татарські, уже й запорізькі буйні голови з оселедцями котяться в траву!..

— Вперед! — гукає Кантемір і чує з вигуків «Урагх! Алла!», що за ним уже стільки вояків, скільки за Дорошенком козаків! Нехай решта тікає, нехай решта розбігається, перелякано каляючи землю кизяком кінським та людським, поливаючи її червоною кров’ю й білою солоною піною з кінських ротів і крупів, — нехай! Зараз Кантемір розрубав військо Дорошенка на дві частини, він б’ється з ним на рівних, — і нехай Аллах пошле його руці силу, а його воїнам — удачу!

Уже півдня кипить битва на широкому полі, і знає Дорошенко, що треба її чимпошвидше закінчувати, що тільки блискавичність — запорука його перемоги! Треба кінчати, бо ті Кантемірові воїни, які розбіглися після першого приголомшливого удару, зараз можуть уже і оговтатися, ті мурзи, які повтікали за обрій, уже, певно, отямилися і перегруповуються! І тепер держись, Дорошенку! Можуть—бо ті мурзи зайти тобі в спину, і буде Кантемір, п’ючи із твого черепа, хвалитися, що так було й замислено: він, мовляв, Кантемір, зв’язав основні сили Дорошенка, а ті, що розбіглися, вдарили по ньому в спину!

Кінь Дорошенків Сніжко — біло—червоний: і круп, і грива, й холка, й ноги в крові! Вже й не пам’ятає, скільки ворогів збив він на землю, вже в голові дзвенить від напруги й перенапруги. Поряд із ним б’ються Закривидорога й Яремко, неподалік — Ляскало й Цабекало! Ех, немає Дерикота з його сотнею — він би показав зараз Кантемірові! А де полк Мізерниці? Ага, його відрізано від Дорошенка! Але видно, що б’ються хлопці — орли!..

Кантемір не звик битися в лавах своїх вояків. Він, як справжній полководець, звик командувати збоку, позаду. Так само треба б і Дорошенкові діяти — не раз про це казав йому Андрій Закривидорога, не раз докоряв йому й старий Олефір Голуб, колишній гетьман, який зараз теж на рівні з простими воїнами б’ється проти турецьких попихачів Кантеміра… Але що поробиш, коли зараз доля змушує і Кантеміра, і Дорошенка битися на рівні рядових вояків?.. Де знайти зараз Кантемірові таке місце, щоб він стояв і дивився, а інші щоб билися?!

— Вперед! — гукає Кантемір, і бачать його вояки, що рветься несамовитий мурза до того місця, де мають бунчук та інші клейноди Дорошенка. Ось він та кілька його батирів уже пробилися до Дорошенка. Хто з полководців не упаде — тому й належатиме перемога!

Батирі б’ються з Закривидорогою та Яремком, з Ляскалом та Цабекалом, з Олефіром Голубом, з Тягниборо—дою та Гостинським. Кантемір схрещує шаблі з Дорошенком.

Кантемір — лівша так само, як і Дорошенко. З Кантеміром дуже важко битися на шаблях — надто незвичний він для противника. Доки той роздумує, як би взяти шайтана—мурзу, що б’ється не тією рукою, як Кантемір уже лівицею зчесує йому голову!.. А тут — найшла коса на камінь! Дзвенять шаблюки, летять іскри, іржать коні, кусаючись. Міцна шабля в Кантеміра — дамаська. Така ж шабля і в Дорошенка — теж дамаська, тільки переяславського кування. І коли рубонув щосили по Кантеміровій домасі Дорошенко, то прорубав її до половини, до середини вищербив її крицю! Та все ж і щербатою шаблюкою несамовито б’ється татарський доводця, бо думає, що й Дорошенкова домаха вищербилася!.. Та от якось зиркнув — і побачив шаблю ворога: ціла—цілісінька, ще й весела, як шайтан у пеклі! Штриконув він тоді шаблюкою щербатою своєю Дорошенка у груди, мов якийсь фаранг шпагою другого фаранга, — та тільки ж забув Кантемір, що на гетьманові — кольчуга з нагрудником! Брязнула шабля, пішла вбік, щербиною за кольчугу зачепилася, і відмахнув би к бісу ліву руку Кантемірові Дорошенко, якби на татарському мурзі не було кольчуги, нагрудника й наплічників, та ще й шолома з сіткою! Але прорубав наплічник Дорошенко, заіржав кінь Кантемірів, відскочив назад, збивши одразу трьох батирів і чотирьох палванів.[42] Цим і врятував обеззброєного мурзу, бо ж пощерблена шаблюка повисла на кольчузі Дорошенковій. Тим часом Кантемірові хтось із батирів дав нову домаху в руку — і кинувся мурза, хоч і боліла лівиця його в плечі, на Дорошенка. І — даремно! Бо розрубав своєю переяславською домахою гетьман кольчугу на грудях Кашемірових, а за другим ударом відбив убік нагрудник — кольчуга з одного боку вже не тримала, — і встромив свою гостру й холодну, мов смерть, шаблюку ворогові в груди.

Ахнув Кантемір кров’ю з рота, і поточився, і похилився, і став падати на круп своєму коневі… А палвани й батирі, щосили відбиваючись від козаків, винесли свого доводцю з—під Дорошенкової шаблі і поволі, а потім і швидше, але не втрачаючи гідності, почали відступати. Захопився був Олефір Голуб переслідуванням пораненого Кантеміра, — та попав необачною головою під шаблюку одного з батирів. Злетіла голова і в батиря, і в двох палванів — це Закривидорога якраз наскочив, тричі махнув, — та немає вже з товариством Олефіра Голуба, полетіла душа козацька в рай чи в пекло — хто його знає?! А жаль козака, жаль недавнього кошового, за гетьманування якого Недайборщ із товариством, Петрунін з донцями та Олександр Чорногорський з повною душею мрій робили славний похід через Трапезонт, Синоп і Кафу аж на Стамбул!..

Відступало Кантемірове військо — спочатку повільно, а потім уже бігом, навскоки, та козаки наздоганяли вершників, що втікали на перевтомлених, охлялих конях, — і рубали, рубали, і летіли голови в зелену траву, між червоні маки!..

«Ах, як це добре, — подумав Шагін—Герай, — що вдалося нам узяти в свої руки цього Кантемірового сина! Тепер не Кантемір, а ми диктуватимемо супротивникові, що робити, а чого не робити… Ну, першим ділом треба їх змусити забратися зі своїми військами від Бахчисарая. А взагалі — треба примусити їх зовсім піти з Криму!..»

Він ходив по кімнаті туди—сюди і думав.

Ситуація, що позавчора була катастрофічною, сьогодні повернулася іншим боком. Тепер не Кантемір на коні, а він, Шагін—Герай.

Зайшов Магомет—Герай. Обличчя змарніле, очі каламутні. Знову, певне, не спав цілу ніч. Молився, напевне.

— Непогано почався день, слава Аллаху, — у відповідь на німе запитання брата—хана сказав калга—султан.

— Бачу, — слабким голосом відповів Магомет. — Дощ пролився на ниви, сонце сяє…

— Сонце — це так, — погодився калга. — А є ще одна радість: нам удалося викрасти з ворожого табору дуже важливу для нас людину.

— Кого ж? — неуважно запитав Магомет, думаючи про щось своє.

— Кантемірове щеня — Іштерека—мурзу… Його Кантемір залишив командувати військом біля Бахчисарая.

Магомет—Герай з подивом поглянув на Шагіна. В його пригаслих очах ізнову з’явився інтерес до життя.

— Ко—о–ого? — не повірив своїм вухам Магомет—Герай. — Повтори, будь ласка!

— Іштерека!.. Щойно я розмовляв із цим хлоп’яком. Я наказав кинути його до в’язниці. Нехай посидить з пацюками, а вже потім ми покажемо його Кантемірові!.. І продиктуємо Кантемірові наші умови.

Хан Магомет—Герай з докором поглянув на свого меншого брата. О, цей Шагін! Вічно він зі своїми вигадками! То колись скуб бороди російським послам та бив нагайками, а він, хан Магомет, мусив якось усе це владнувати, бо ж і цар російський Михайло, який іноді допомагав Кримському ханству, не вельми ласкавий був з послами—татарами!.. А тепер — Іштерек!.. Та треба його негайно привести до хана, та дати йому добру кімнату в палаці, та бесідувати з ним відповідно до його сану…

Шагін—Герай, уважно слідкуючи за виразом на обличчі свого брата, тут же здогадався, про що той думає.

— А як ми з тобою, два хани, а не мурзи, сиділи в кандійському зіндані, — так ніхто не думав про наш з тобою сан?! — аж заскреготів зубами Шагін. Його борідка виставилася вперед, сам він пригнувся, мов пантера, що збиралася ось—ось стрибнути на свого ворога. — Ти що — не розумієш, за що розгорілася в нас війна? Чи ти думаєш, що Кантемір не відправить нас назад, у кандійський зіндан, як тільки вдасться йому перемогти?! Це — в кращому випадку!

— Вони — це вони, — слабко відмахнувся рукою Магомет. — Але ж ми повинні бути шляхетними…

— Задля якої речі? — задихнувся від люті Шагін—Герай. — Це щеня Іштерек прискакало сюди зі своїм батечком скинути тебе з трону, а я мушу з цим щеням бути шляхетним!

Магомет збагнув, що його брат затявся. Сперечатися з ним зараз нічого. Сперечатися з ним нині, в той час, коли військо Кантеміра стоїть під мурами Бахчисарая—це відволікати увагу від головного. Магомет—Герай подивився розгублено й докірливо на свого рішучого брата і мовчки вийшов…

— Шляхетними… — пробурчав Шагін—Герай з іронією. — Якби все будувалося на благородстві… Та й де воно, те благородство? Тільки в нікчемних віршах отих блюдолизів, що крутяться в Стамбулі довкола трону.

Важко грюкаючи своїми фарангськими чоботищами, увійшов без попередження Акрам—баші.

— Що таке? — підняв голову Шагін—Герай.

— Парламентери…

— Ясно… Що вимагають?

— Віддати Іштерека.

— А навзамін?

— Обіцяють віддати Амета—Киримли…

— Що?! — аж сіпонувся лівою щокою Шагін. — А ще що?

— Нічого…

— Вони що — сказилися? Вони хочуть, щоб я їм повідрубував зараз голови й повиставляв на мурах?

— Вони — люди підневільні, — рівним голосом сказав Акрам—баші, — їм сказали — вони виконують…

— Ану, Акраме, введи їх сюди!.. Я з ними поговорю!..

Ввели парламентерів. їх було троє. Дивилися насторожено. Знали, що прийшли туди, звідки живими можуть і не вийти. Але наказ є наказ. їм наказали передати такі й такі умови — от вони й прийшли.

Шагін двічі пройшовся перед парламентерами — і знов мов пантера перед смертельним стрибком.

— Що пропонують ваші начальники? — запитав він, зупинившись.

Середульший із парламентерів сказав:

— Пропонують віддати нам Іштерека. А ми вам — Амета Киримли, через розбійницькі дії якого нам не вдалося заволодіти Бахчисараєм.

— І це все?

— Поки що все, — неохоче відповів середульший, — Але ви можете передати нами свої вимоги.

— А в нас одна вимога — щоб Кантемір разом з усіма своїми військами пішов з Криму і більше ніколи сюди не приходив. А як прийде — ми посадимо на палю його сина Іштерека. Він сидітиме у нас аманатом.[43] Ясно?

— Ясно, — відповів середульший. — Нам сказали ще таке: міцні мури Бахчисарая, але й вони можуть упасти перед військом Кантеміра. І ще сказали, аби ми передали: якщо хоч волосина впаде з голови Іштерека, то з вас упадуть голови.

— Ти сам собі підписав вирок, нікчемо, — з задоволенням мовив Шагін—Герай. — Я хотів тільки вискубти твою бороду й виколоти тобі око й пустити з богом, а тепер я з насолодою відрубаю твою голову й викину твоїм собакам за мур!

Шагін тут же вхопився за шаблю. Акрам—баші гукнув з переляку: «Гальт!»[44] — та було вже пізно: голова парламентера покотилася по килиму, і кров з неї хлюпала, мов червоне вино з перевернутого глека…

— І цих — так само! — ревонув Шагін варті. — А голови — за мур!

Він ходив по кімнаті, аж бігав, і його м’які чобітки залишали на килимі червоні сліди — він таки вступив у кров…

Вартові та служники винесли безголовий труп, винесли й голову, що дивилася загасаючими очима на Шагіна, витерли кров. Шагін ходив узад—вперед… Нарешті, зупинився напроти Акрама—баші.

— Ну? — запитав. — Чого мовчиш?.. Ну, як?

— Зер шлехт,[45] — відповів Акрам—баші. — Яман![46]

О, як набридла Акрамові—баші вся оця служба, все своє життя бозна за скільки миль від рідного краю! Власне, не так і далеко від Криму його Бремен, а здається: на другому кінці нічного неба. Що його тримає в цьому пекельному краю? Гроші? Віра? Становище? Та його ж власна голова ще тиждень тому могла отако дивитися, як голова оцього парламентера, з кілка на стіні! Дякуючи, звісно, Шагінові, що врятував від неправедного гніву Магомета. Шалений Шагін, сумирно—набожний і нерішучий Магомет… А голови летять однаково…

— Яман! — твердо відповів Акрам—баші.

Так само твердо він знав, що Шагін—Герай його не зачепить ні за які слова. Він потрібен Шагінові.

Амет—Киримли конав. Він стояв на помості, прив’язаний руками до перекладини. Ноги, щоб він не дригався й не відбивався ними, були затиснуті в спеціальних колодках.

Кат підійшов іззаду і провів ножем по голій спині Аме—та. Ешкийя навіть не здригнувся. Темно—червона кров закапала на поміст. Кат провів ножем іще раз… Амет—Киримли подивився на мури Бахчисарая. На мурах стояли його занімілі хлопці. Він знав: цієї ночі вони пролізли в ворожий табір, вони всі шукали його, але не знали, в якому місці його тримають, вони вкрали Іштерека, але зробили помилку: віддали цього Іштерека, сина мурзи Кантеміра, Шагінові. А той не захотів міняти Амета—Киримли за Іштерека. Тепер Аметові доведеться тяжко вмирати…

Кат різонув ножем упоперек — і потягнув пас шкіри зі спини. Амет—Киримли, хоч і не бачив, але чудово знав, що це таке. Боляче, звісно, аж дзвенить у голові, але треба терпіти…

Шкода, що хлопці не зуміли обміняти його на Іштерека… Шкода, що хлопці повірили Шагінові. А хіба він, Амет—Киримли, не кинувся, не роздумуючи, на заклик Шагіна—Герая: порятуй мене?! Не Шагіна кинувся він рятувати, а незалежний Крим. А як точніше: то й Шагіна, бо ж саме Шагін, який би він не був, стоїть на чолі тих, хто бореться за незалежний Крим!..

Кат узявся різати ще один пас зі спини. Боляче, але й до болю треба звикати, все—таки вже скоро буде той час, коли й болю не буде чути… Правда, кати знають свою справ}’, і якщо є в твоєму розтерзаному тілі, яке вже нічого не чує, хоч одне макове зерно, яке той біль відчуває, то він знайде й те зернятко, і довго буде його плекати, щоб біль розрісся на всесвіт. Ой довго ще доведеться Аметові терпіти біль, ой довго!..

Піт тече по обличчю, але мов крізь туман бачить Амет на стіні високого сивоголового фаранга. Це той самий хоробрий Акрам—баші, який керує обороною Бахчисарая. Він був рудий, а знедавна посивів.

Амет бачить, як фаранг наводить фальконет. Що там далі — він побачити не встигає, бо перед обличчям, закриваючи мур, з’являється мавпяча пика ката… Ага, зараз він почне різати Аметові вуха, ніс, язик… У, м’ясницька порода, у, кассапчі,[47] у, кровопивцю, чекай, піймають тебе колись мої хлопці, вони помстяться тобі за Амета—Киримли!

І тут пролунав постріл Акрама—баші з фальконета. Невелике свинцеве ядро знесло одразу дві голови — катову й Аметову…

Шагін—Герай покликав Акрама—баші до себе, посадив поряд, налив вина і сказав:

— Спасибі тобі, вчорашній гяуре, за той постріл, Ти врятував мою душу від сили—силенної прокльонів, які міг вилити на неї Амет.

— Ти міг би виручити його — і не було б прокльонів…

Шагін—Герай подивився на Акрама—баші, мов на дитину:

— Ти вже сивий, Акраме, а мислиш, мов дитина. Ти хоробрий і розумний, а серце в тебе дівоче. Не віддав би я Іштерека і за сто Аметів. Іштерек — це політика, а Амет — це жалість… А крім того, Акраме, якби нам удалося перемогти, то через місяць після перемоги довелося б рубати голову Аметові. Ми в одному з ним зійшлися: він не хоче, щоб наш Крим сквернили чоботи яничар та яничарських прихвоснів, і я цього не хочу. А в усьому іншому ми — вороги. Він — пастух, який хоче правди. А правди немає — такої, якої він хоче. Є правда моя. І я знаю її. Бо в моїх жилах тече чінгізханова кров, а не в Аметових…

Кантемір розплющив вічі лише на хвилину. Він побачив зорі, які скакали в очах, а потім зупинилися, розгледів обличчя свого вірного Халіда і промовив:

— В Кафу!

І знову зомлів.

Але це був наказ. І армія повинна була його виконувати. Власне, вцілілі воєначальники Кантеміра теж думали вже про це. Треба було залишати Бахчисарай, відступати на Кафу, а там збирати сили для дальшої боротьби з братами Гераями.

Кантемірове військо тут же звернуло в лівий бік і пішло на схід.

Втомлені коні ледве брели. Втомлені вершники ледве трималися в сідлах. Пройшовши отак з фарсах, військо зупинилося і впало на нічліг…

І тільки зорі сяяли зверху, знаючи те, чого не знають і не знатимуть люди…

Запорожці теж розташувалися табором на спочинок. Дорошенко здогадувався, що орда Кантеміра пішла на Ескі—Кирим чи на Кафу. Шукати її зараз, серед ночі, він не захотів, хоч Закривидорога й наполягав на цьому.

— Пане гетьмане, — казав він, — Кантеміра поранено, якщо не вбито, військо розхитане. Я думаю, що Кантемір зазнав поразки в оцій битві тільки тому, що не чекав нас зустріти так рано. Він, мабуть, ішов цілу ніч — а перед тим цілий день вони товклися біля Бахчисарая, — коні втомилися, вершники — теж. А тут ми — із свіжими силами! Я сам бачив: у них здоровля не було битися! У них рухи були не такі бистрі, як завше!.. Вони втекли, щоб поспати, а вже потім підуть на Ескі—Кирим чи на Кафу. От треба зараз їх і дорубати.

— Андрію, — терпляче пояснював Дорошенко, — якби ж ти точно знав, де вони поховалися, якби ж не довелося їх шукати цілу, ніч — і дурно, то тоді б я тебе послухався… А так ми не дамо відпочити ні людям, ні коням і втратимо час. На нас чекає Бахчисарай! Там ми з’єднаємося з військом’ Шагіна…

— Там того війська — кіт наплакав, — вкинув слівце й Мізерниця, загадково всміхаючись у свій хитрий вус, і було незрозуміло: чи то він підтримує гетьмана, чи навпаки…

— Ну й що, що кіт наплакав? — иезадоволений, що його перебив Мізерниця, сказав гетьман. — Кіт наплакав, а Шагін—Герай тримається. Онде ж полонений сказав, що тримається. Та й чому йому брехати? Якби Кантемір зайняв Бахчисарай, то він би зі своїм військом спокійнісінько чекав нас за міськими мурами. А то ж 6а — гасає то туди, то сюди! Не смачно, видно, поки що йому!.. Мабуть, іще підмоги не діждався…

— Звідки підмога? — знизав плечима Мізерниця. Закривидорога подумав: прикидається, аж занадто!

Гетьман втомленими очима позирнув на Мізерницю.

— Звідки підмога? А то ізвідти, звідки мав її розвідати Дерикіт… Шкода, що десь він пропав, наш Дерикіт, а то б я його розпитав…

— Дерикіт сказав, що нічого не побачив… — ображеним тоном мовив Мізерниця.

— Хотів би я сам поговорити з Дерикотом, поглянути в його очі… Ну, нічого, якщо він живий, — поговоримо! Дай боже, щоб і справді нічого там не було…

Дорошенко кашлянув, і чути було навіть у темряві, як він усміхнувся:

— Але недаремно козацтво каже: на бога надійся, а сам не плошай!..

І після паузи:

— Одне слово, нам треба негайно бути біля Бахчисарая.

Яремкові все щось не спалося сьогодні. Чи то таке велике хвилювання після бою, чи ще щось… Лежав і дивився на зорі. Поряд спали Ляскало й Цабекало. Інтересні люди — ніби в них і проблем ніяких немає й не було. А обидва ж повтікали від своїх панів: Ляскало від Пото—цьких, Цабекало від Вишневецьких. І то — магнати, й це — магнати. Тільки Потоцькі — поляки, католики, а Вишневецькі — ніби українці й ніби православні. Але один чорт, що ті, що другі…

Згадалося Яремкові, як Ляскало й Цабекало виручали його, коли треба було вирятувати Ганнулечку—Бібігу—лечку. Згадалося, як мчали вони шляхом від Канева на Переяслав, як відбивалися від гайдуків Сондецького… Справжні козаки…

А що там Бібігулька, його кохане дівча? Хоч і обвінчали їх у церкві, хоч і стала вона його дружиною Гак ною, — а все згадує Яремко її отією дівчинкою, що стоїть на чорноморському березі біля Синопу і виглядає вітрила свого батька Абдалли!..

І так Яремкові захотілося побачити ізнову свою кохану Бібігуль, так забажалося притиснути її до себе!.. Ех, і коли вже скінчиться ця кримська колотнеча, ця війна мурзи Кантеміра проти хана Магомета? Еге ж, якби це була тільки війна Кантеміра! А то ж за ним стоїть Туреччина з одного боку і Польща — з боку другого. А за Магометом і Шагіном — козаки під командуванням Дорошенка. Шкода, не встигли домовитися з донцями про спільний похід — надто швидко треба було мчати на допомогу Магометові й Шагінові…

Ах, Бібігулько, Бібігулько! Скільки хочеться їй сказати! Як хочеться цілувати її дивовижні чорні коси, дивитися в її очі, слухати її голос, коли вона тихенько співає — чи українські, чи турецькі пісні.

Нехай Бібігулька народить йому, Яремкові, багато синів та дочок. Нехай рід Ціпурин не переводиться ніколи й живе на славу рідного краю…

Колись Яремко не розумів, що то воно таке — рідний край. Колись, у дитинстві, думав: а яка різниця — якою мовою говорити, якою славою пишатися? Є, мовляв, у нас Річ Посполита, всі пани й підпанки по—польськи мувяць, і гарно воно по—польськи згучить, та так ще й складно, мов латиною, чи що. А що таке мова українських хлопів? Щось таке нечисте, засмічене, щось не польське й не російське, а бозна—що; ото треба його чимдуж забувати та й прибиватися до польського берега! Так думалося колись, у зеленому дитинстві. А потім хлопці—козаки розказали, що воно таке — Україна. Це не просто той терен, де живе всіляке бидло на двох ногах, що на нього полюють то поляки, то татари, то турки, то москалі, — а це народ, у якого, виявляється, є своя мова, своя пісня, своя історія і своя гордість; є в цього народу доконечна потреба жити своєю державою, — а отже, треба вирватися йому з—під польського ярма. Така ж потреба — і в татар. їм теж треба вирватися з—під ярма турецького. І вони, козаки, зараз у Криму тільки тому, що треба допомогти ханові Магометові та калзі Шагінові відбити страшний напад турецького прислужника Кантеміра…

Сказав один чоловік: Яремку, та яка, зрештою, різниця, якою мовою говоритимуть на Україні люди? Хай говорять польською, а кров же в них українська! Головне — що в нас шабля в руках, братове—козаки! А мова — то діло десяте!.. «Ні, — сказав тому чоловікові Яремко. — Якщо ми втратимо мову, то хто ми такі будемо? Ми будемо оте ніхто, що тільки живе на цій землі. Чому всі інші народи мають право на свою мову, а ми, українці, не маємо? Тому, що наша земля така гарна, тому, що наші дівчата такі красиві, тому, що наші люди такі роботящі та хазяйновиті, так кожен загарбник хоче нас своїми назвати, до своєї віри пригорнути, свою мову нам накинути, щоб ми своєю чисельністю його народ збільшили — чи польський, чи турецький?! Не буде цього!»

…А десь далеко, в Переяславі, не спить, напевне, його Бібігулька, його кохана подружка, його туркенька, що хоче стати матір’ю козацьких дітей…

Складний світ, все непросто в ньому… З неба світили зорі. І відома була їм, тим зорям, така висока мудрість, яка людям і не снилася…

Опівдні військо Дорошенка показалося біля Бахчисарая. Кам’яниста руда земля усе ще не просохла після тієї зливи, що була позаминулої ночі, — тому за кіньми не вставало хмаровище пилюки. Але кантемірівський трьохтисячний загін, який тримав в облозі столицю, збагнув, що в Дорошенковому війську досить шабель, аби порубати на капусту не тільки три тисячі, а й десять тисяч ворогів. Знаючи звичаї козаків та інших християн, кантемірівці вислали назустріч Дорошенкові кількох вершників з білими прапорами.

Дорошенко наказав своєму військові зупинитися.

— Хто ви такі? Від чийого імені говорите? — різко запитав він.

— Наш найголовніший баші Кантемір—мурза пішов тобі назустріч, але не зумів спинити тебе. Син Кантеміра—мурзи Іштерек потрапив у полон до хана Магомета й калги Шагіна. Ми говоримо від імені нашого війська, що зараз стоїть біля Бахчисарая, — хвилюючись, говорив найстарший з вершників. — Ми готові здати зброю, аби лиш козаки зберегли нам життя.

Насупився Дорошенко, поглянув на парламентерів.

— А чому ви не здаєтеся ханові Магометові?

— Ми присягали Джанібекові.

— Так от, доведеться присягнути Магометові. І здати зброю йому. І виконувати все, що він вам накаже.

— Він накаже всіх нас порубати.

— Йому видніше.

Татари зійшли з коней і впали на землю:

— Помилуй, пане гетьмане! Візьми нас з собою! Ми підемо на бій проти осоружного Кантеміра!

— Гаразд, — сказав Дорошенко, не сходячи з коня. — Тільки спочатку складіть зброю, а там я вирішу, як з вами бути…

Били барабани, вигравали сурми — козаки вступали в Бахчисарай. Білий кінь Дорошенка Сніжко, мов розуміючи важливість моменту, поважно йшов перед палацом. Народ, військо — в курі рожевої пилючки, просякнутої передзахідним сонцем.

З’явився калга Шагін—Герай. Веселий, усміхнений, щасливий, у військовому парадному вбранні, він вискочив на чорному коні на майдан, скочив на землю — назустріч Дорошенку.

— Я прийшов на твій клич і на клич твого брата, Шагіне! — голосно мовив Дорошенко.

— Рахмет! Спасибі! — відповів Шагін—Герай. — Нехай Аллах пішле щастя нам у спільній боротьбі проти ненависного турецького ярма!

— Нехай!.. — погодився пан гетьман.

Абу Ахмад ібн Аль—Джасас, найкращий друг самого каймакана, прибувши на своїй галері до Кафи, тут же був допущений до ложа пораненого Кантеміра. Наївний торговець коштовностями обіцяв дістати хороброму войов—никові камінь, який сприяє загоюванню навіть найважчих ран. Але, звісно ж, найліпшими ліками для білго—родського мурзи було б визволення його сина Іштерека, з яким він пов’язував дальші плани свого життя й діяльності. Добрий Абу Ахмад ібн Аль—Джасас запропонував Кантемірові:

— Я в політику не втручаюся, мене цікавлять тільки коштовності — то, отже, я міг би прибути на своїй галері до табору гяурів та їхнього союзника — як його? — Шагіна?

— Шагіна, — підтвердив Кантемір. Йому було все—таки важко говорити, а вимовляти ненависне ім’я — й поготів.

— Я поїду до них, запропоную свою торгівлю, стрінуся з їхніми полководцями та й між іншим поцікавлюся долею Іштерека… А може, мені вдасться когось там підкупити? За гроші ж дістати можна все!..

Кантемір хотів дати Абу Ахмадові ібн Аль—Джасасові одну адресу, назвати одне прізвище, та обережність — хоч вона в даному разі й здавалася недоречною — не дозволила йому цього зробити. Та ж сама обережність не дозволила Кантемірові дати наївному торговцеві ще дві адреси. Поспішати не треба! Таке було правило Кантеміра за будь—яких обставин, і зраджувати його навіть зараз він не хотів. Звичка виявилася сильнішою за будь—які емоції…

Допущений до ложа самого Кантеміра, Абу Ахмад ібн Аль—Джасас став шановним серед мурз, які під тримували білгородського войовника, а коли неговіркий араб усе—таки натякнув їм, що має виконати й якусь вельми таємну місію, вони взагалі стали довіряти йому геть усе, крім хіба що своїх гаремів, — ну, та торговець коштовностями цікавився жіноцтвом тільки з погляду мистецтва.

Саме від мурз він і довідався, що незабаром має прибути зі Стамбула новий караван військових суден з яничарами й сипахами і що Кантемір вирішив: караван вночі вийде з Кафи в море, відійде на кільканадцять миль у бік Карадагу — і яничари з сипахами висадяться в тилу козаків і Шагіна—Герая. Наступного вечора вони пройдуть у розташування козацького табора — і… Що може бути за тим «і…», Абу Ахмад ібн Аль—Джасас розумів чудово. І що повинен зробити він, торговець коштовностями розумів нє менш чудово. Але як прибути до козацького табору? Розмови з Кантеміром про те, що Абу Ахмад ібн Аль—Джасас може прибути до гяурів, — то були тільки розмови, до того ж хитрі. Наївний араб не міг прибути в козацький табір тільки тому, що його могли б упізнати запорожці — і тоді вся багаторічна робота цього чоловіка виявилася б даремною…

Отже, треба було знайти людину, яка погодилась би і змогла б передати Дорошенкові — і більше нікому! — таємну цидулу від Абу Ахмада ібн Аль—Джасаса…

Минали дні, минали тижні, козацькі й татарські війська обложили Кафу, але ніяк не могли її взяти. До Шагіна з кожним днем приходили нові війська — кримські мурзи, побачивши, що Кантеміра затиснуто в Кафі, почали перекидатися на бік його супротивника.

Дорошенко не хотів даремно жертвувати життям своїх козаків. Він вирішив зробити таємний підкоп під кріпосні мури Кафи, закотити туди барила з порохом і підірвати. Власне, те ж саме хотів колись зробити в Бахчисараї Іштерек, та ота нічна гроза, яка коштувала йому свободи, зірвала й вибух кріпосного муру Бахчисарая—промокли ґноти, мокрий порох не загорівся…

Ночами козаки рили підземний хід до мурів — і з кожною ніччю підбиралися все ближче і ближче. Дорошенко доручив цю справу Закривидорозі та його хлопцям. Козаки робили підкоп таємно — не тільки від союзників—татар, а й навіть від своїх, яких це не стосувалося. Закривидорозі навіть довелося посперечатися з Мізерницею, до якого все—таки дійшла чутка про цей підкоп, — і він, приїхавши з тилів, де перебував його полк, захотів подивитися, чи правильно козаки копають і куди. Закривидорога заявив, що ніякого підкопу нема і що взагалі він нічого Мізерниці показувати не збирається. Мізерниця, завше такий обережний і делікатний, на цей раз розлютився, схопився за шаблю, почав кричати:

— То є непослух! Та ще й за умов походу! Ти знаєш, що за це тобі належиться?!

— Я все знаю, — спокійно відповів Закривидорога. — Я виконую наказ пана гетьмана. Можеш іти до нього й питати.

Побіг Мізерниця до гетьмана. А гетьман йому:

— Тобі сказано стерегти тили — от і стережи. Закривидорога у твої справи не лізе? Не лізе! То чого ти лізеш до нього?

Сильно набурмосився Дорошенко, аж очі його світлі потемнішали. Якби йому зараз у руки пістоль — то переламав би к бісу.

Шагін—Герай, якому остогид опір оборонців Кафи, вивів під мури міста зв’язаного Кантемірового сина Іштерека. І тут же післав своїх парламентерів з листом: якщо Кантемір не здасть Кафи, Іштерека буде страчено. Кантемір з парламентерами обійшовся ласкавіше, ніж колись Шагін—Герай, він залишив їх живими. Вони принесли йому листа: «Шагіне, ти — невірний раб великого хондкара. Підкорись йому добром. Може, він змилується над тобою і захистить від гніву хана Джанібека, який незабаром посяде належний йому трон. А за сина мого відповідатимеш перед великим султаном, царем світу, перед яким ти — ніщо. Кантемір Дивеєв, мурза білгородської орди, паша Ячакова, Силістрії й Бабадагу, оберігач польсько—турецьких кордонів та князівств».

Шагін прочитав відповідь Кантеміра й гукнув:

— Гей ти, турецький прислужнику! Покажись нам хоч зараз! Знаємо, як ти ночами втікаєш у море, щоб тебе не впіймали й не привели до мене!

Це було правдою. Кантемір боявся нічного штурму або ж нічної зради свого ж гарнізону. Ночами його вивозили в море, і він там перебував до ранку. А вранці знову з’являвся в місті, знову командував обороною…

Кантемір з’явився на мурі. Не удостоївши Шагіна відповіддю, мовчки дивився на Іштерека.

Іштерек, побачивши батька, дзвінко гукнув:

— Не здавайте Кафи!

І впав на землю після удару Шагіна.

Його підняли, поставили на ноги. Та він гукнув ізнову:

— Не здавайте Кафи!

Кантемір мовчки дивився. Мовчки дивилися й його мурзи та воїни. Дивились і думали. А про що думали — того на татарських обличчях не вчитаєш.

— Гей ти, Кантеміре! — гукнув Шагін—Герай. — Подумай про свого сина. Сьогодні він іще живий, хоч і побитий, а завтра він може бути мертвим!

Нічого не відповів Кантемір. Але і з муру не сходив. Просто дивився в інший бік — у бік моря.

Мимоволі поглянув туди й Шагін—Герай. І побачив: на обрії маячили кораблі.

Це йшла до Кантеміра підмога з Стамбула..

Ні Дорошенко, ні Шагін—Герай іще не знали, що на одному з кораблів турецької ескадри був і хан Джанібек. Скупавшись у морі кілька тижнів тому, він після битви з Недайборщем та його хлопцями на вцілілій галері повернувся в гирло Дунаю. Звідти Джанібек сяк—так дістався до Стамбула, розповів про те, що з дунайської флотилії пуття буде небагато: половину сейменів та яничар потопили в морі козаки, а другу половину, змучену негодами морської путі, розгромлять на суші війська Шагіна та Дорошенка.

Великий візир Устреб—паша слухав скарги цього чоловічка з бігаючими очима і думав: от з яким лайнем доводиться мати справу в великій політиці; але нічого не вдієш! Так воно завше! Магомет—Герай — слабовільний хан, ним командує сильна фігура — Шагін—Герай! Якби брати Магомет і Шагін трималися турецького боку, ліпшого хана й калги і не треба було б бажати! Але ж вони — проти Османської імперії та її влади в Криму! Отже! їх необхідно за будь—яку ціну скинути, знищити, розтерти з землею! І хто має розтерти? Джанібек? Та він взагалі — ніщо, а без Кантеміра — подвійне ніщо! А тут уже й Кантемір — полководець сильний, мудрий, жорстокий — нічого не може подіяти проти Шагіна й Дорошенка!.. Треба негайно слати велику підмогу!

І от десятитисячне військо пливе на Кафу, яка ось—ось впаде. Разом з цим військом їде новий хан — Джанібек—Гєрай.

…Джанібек—Герай не вийшов на берег. Він залишився на галері. Так порадив йому Кантемір — пожовклий, зігнутий після поранення в груди. Він весь час задихався й кашляв. Голос його шелестів, мов пергамент.

Разом з Кантеміром прибув на галеру й Абу Ахмад ібн Аль—Джасас. І виявилося, що Джанібек з ним давно знайомий і теж приятелює, як і каймакан, ба навіть великий візир Устреб—паша. Абу Ахмад ібн Аль—Джасас повідомив Джанібекові, що знайшов він тут, у Кафі, предивної краси ювелірний виріб, який обіцяв каймаканові для однієї дами надзвичайної краси. Так от, знайдення саме в Кафі такого дива є знаком, що й для Джанібека—Герая перебування в Кафі буде щасливим…

Але, хоч знак і був сприятливий, Джанібек—Герай висаджуватися в Кафі поки що не наважився.

Висадилися яничари й сипахи. Вулиці Кафи наповнилися військовими людьми в турецькій формі, які тут же кинулися добувати собі харч, питво і різні радощі. То тут, то там залунали розпачливі крики. Яничари й сипахи поводилися в Кафі, як на завойованій території.

Ніч була бурхливою. Ніхто в Кафі не спав. Наступної ночі кораблі з яничарами й сипахами підуть на північ від Кафи й висадяться біля підніжжя Карадагу — в тилу козацьких військ.

А вдень невелика частина сипахів зробить вилазку з обложеної Кафи проти козаків. Вийде їх п’ять сотень. Назад ніхто не прийде — Дорошенко зробить для них дотепну пастку, сипахи опиняться в оточенні, і їм залишиться або здаватися, або гинути. Сипахи вибрали останнє — вони, напевне, сподівалися, що їм допоможуть кіннотники Кантеміра, але ті вже знали, чим закінчуються подібні вилазки, і з Кафи носів не витикали.

Цього ж таки дня в розташуванні козаків появиться невідомий чоловік з Кафи. Він не зможе перейти через мури, а тому йому доведеться проплисти човником кільканадцять миль, перш ніж висадитися вдалині від турецьких вартових.

Яремко разом з Ляскалом і Цабекалом якраз патрулювали на березі, коли побачили, що з моря підходить човен. Чоловік у човні не злякався козаків, а навпаки, замахав їм руками.

— Яремку, — сказав Ляскало, — ти вмієш по—їхньому, так що давай бери цього бусурмана в свої руки й допитуй, чому він до нас пливе!

— Еге ж! — погодився Цабекало.

Але знання ні турецької, ні кримсько—татарської мови не знадобилося. Чоловік, вийшовши на берег, усіяний різнокольоровими камінчиками, тут же сказав:

— Добридень вам, козаки! Я — з Кафи! Мене треба негайно одвезти до Дорошенка!

Видно, був він з давніх невольників, які в Кафі здобули потім свободу, потурчилися та так і залишилися жити на кримській землі.

— Хто тебе послав? — тут же запитав Яремко. — З чим?

— А це я скажу тільки Дорошенкові, — весело дивлячись на Яремка своїми блакитними очима, сказав чоловік з Кафи.

— Та мало кому забандюриться побачити Дорошенка? — розсердився Яремко. — Кажи мені тут же: з чим й від кого?!

— Твоє прізвище — як?

— Ну, Ціпурина…

— Ото як буде гетьман Ціпурина та як він обложить Кафу, то я йому й скажу, з чим я й від кого. А зараз негайно вези мене до Дорошенка! Бо через кілька годин буде пізно!

— Ану, хлопці, обшукайте його, чи немає в нього ніякої зброї! — попросив Яремко Ляскала й Цабе—кала.

— Нічого в нього нема: ні пістоля, ні ножа, ні навіть хреста на грудях, — відповів через хвилину Ляскало й додав: — У, чортів бусурман!

— Еге ж! — додав Цабекало, — і як таких земля носить?!

— Носить поки що, — відповів чоловік із Кафи. Яремко дав Ляскалу й Цабекалу запасного коня, вони посадили чоловіка з Кафи в сідло й помчали на південь, до Кафи. А сам Яремко залишився патрулювати на березі. Мало що може ще бути? Може, ще хтось на човні припливе сюди й зажадає, щоб Яремко відвіз його до гетьмана чи полковника…

Ляскала, Цабекала й чоловіка з Кафи перестріли козаки з полку Мізерниці й тут же запитали:

— Куди? І хто це з вами?

— Це чоловік з Кафи. Висадився на берег. Треба негайно відвезти його до Дорошенка, — відповів Ляскало.

— А хіба ти не знаєш, що полковник наказав ще позавчора, щоб жодна миша й навіть муха без його відома тут не проходила?

— Знаю, — не змигнувши оком, відповів Ляскало, а сам подумав про те, що якось воно дивно: пан полковник віддає розкази,[48] про які знають тільки його наближені, а всі інші козаки й не знають. їй—богу, щось тут негаразд! Коли воював торік Ляскало у полку Закривидороги, то там усе було йому ясно, а тут, у Мізерниці, все якісь загадки, таємниці, недомовки, натяки й бозна—що…

— Еге ж, знаємо, — підтримав свого товариша Цабекало і тут же подумав те ж саме, що й Ляскало: про те, що, їй—богу, щось тут негаразд!

— Ну, так поїдемо до полковницького куреня! — наказав старший з козаків.

— Хлопці, — сказав чоловік з Кафи, — нам треба поспішати, у нас надто мало часу!..

— Полковник надовго вас не затримає. Може, треба цидулу яку написати, щоб тебе до гетьмана допустили!

— От холера! — вилаявся чоловік з Кафи. — Тут треба якомога скоріше, а вони в киці—баби граються! Матері його ковінька!

— Ге—ге—ге! — засміялися козаки. — Обусурманився, а наших лайок не забув!

І всі гуртом вони поїхали до полковницького куреня.

…Полковник, довідавшись, що до нього привезли чоловіка з Кафи, тут же вийшов сам зі свого намету. Вуса, вигинаючись, мов два тонкі вужі, чіплялися за плечі. Люлька, яку тримав полковник у руці, немилосердно смерділа. Десь під Києвом чи на Січі вона була б до речі — принаймні, комарів та мошву відганяла б, а тут же — ні комарів, ні мошви, а тільки дим, як із кузні. Коли смалив люльку Недайборщ, то це було якось природно, а Мізерниці більше личив би каламар, та гусяче перо за вухом, та шмат пергамену писати донесення панові Конецпольському чи ще комусь…

— Так, — сказав Мізерниця, — ви, хлопці, вільні, — він кинув очима на Ляскала й Цабекала, — марш назад, на берег, до вечора побудете — та й гайда в курінь, спати… А з цим чоловіком ми зараз поговоримо!..

— Я говоритиму про діло тільки з гетьманом, — тут же відповів чоловік з Кафи.

— Це ми побачимо, — засміявся Мізерниця. — А ви, хлопці, бігом на берег.

— Гаразд, — мусив озватися Ляскало.

— Гаразд, — так само мусив сказати й Цабекало. Вони повернули своїх коней і помчали на берег,

до Яремка.

Більше вони чоловіка з Кафи не бачили.

Літня ніч — коротка. Отже, турецькі галери, які вийшли з Кафи з настанням темряви, прибули в затоку біля Карадагу після півночі. Яничари й сипахи тут же почали висаджуватися на берег. Море було не вельми спокійне, була висока хвиля, і висадка пройшла не так швидко, як планувалося в Кафі. Коли всі війська висадилися, настав ранок.

Яничари й сипахи відійшли у скелі і вирішили дочекатися вечора, щоб розпочати свою операцію, яку так ретельно обдумали Кантемір та його помічники й радники.

А власне, їм можна було б і не йти в скелі — полковник Мізерниця дав наказ: не чергувати козакам на березі.

Чоловік з Кафи кілька годин підряд доводив полковникові Мізерниці та двом його людям, що йому необхідно стрітися з гетьманом, — але вони мов не чули його. їх цікавило інше: хто прислав цього чоловіка з Кафи, як того, хто прислав, звуть, в яких він стосунках з Кантеміром і Джанібеком, де живе. Чоловік з Кафи відповідати на такі запитання відмовився.

Тоді, як тільки стемніло, його відвели з розташування полку за гору, в татарську мазанку під скелю, біля невеликого водоспаду. Ним зайнялися двоє людей полковника Мізерниці. Вони стали піддавати його тортурам.

Чоловік з Кафи признався: його послали до гетьмана, аби він сповістив, що сьогодні вночі в тилу козацьких військ, у бухті біля Карадагу, висадяться п’ять тисяч турецьких яничарів та сипахів. Вони мають ударити в тил козакам. Це, так би мовити, само собою. А основне їхнє завдання — вбити чи вкрасти гетьмана. Якщо це вдасться, то новий гетьман, імені якого чоловік з Кафи не знає, припинить облогу, забере з Криму своє військо і розірве будь—які стосунки з Шагіном та Магометом. Чоловік з Кафи вирішив признатися бодай у цьому, бо вже настала ніч і яничари й сипахи ось—ось почнуть свою висадку. Цьому чоловікові весь час здавалося, що трапилося якесь непорозуміння, що його вважають за провокатора, а тому мучать і не хочуть звести з гетьманом. Він вирішив: ось вони пішлють своїх людей на берег, побачать, що посланець з Кафи казав правду, — і відпустять його з богом, ще й спасибі скажуть… Але новина про висадку турків у тилу козацьких військ не справила на мучителів ніякого враження. Вони продовжували мучити добровільного помічника Абу Ахмада ібн Аль—Джасаса і вимагали, щоб він признався, хто його сюди післав.

Особливо старався один з цих катів — чоловік явно не козацького вигляду, одягнутий під венеціанця чи генуез—ця, з довгим волоссям, з невеличкою гострокутною борідкою, з закрученими вгору вусами. Спільник цього чоловіка якось назвав був його сеньйором… Так от, цей сеньйор особливо винахідливо допитував чоловіка з Кафи — він пік його тіло вогнем, він заганяв йому під нігті дерев’яні голки, але той мовчав. Він зрозумів, що втрапив до турецьких шпигунів, зрозумів, що живим уже додому ке повернеться — навіть тоді, коли скаже ворогам правду, — так ліпше буде вмерти чесно і гідно. Тим паче, що назвати ім’я торговця коштовностями, який прибув зі Стамбула, він не міг, бо не знав, як цього чоловіка звуть. Та навіть якби й знав, то не сказав би. Цей чоловік, що колись потрапив був до турецького полону, був перепроданий татарам, не один рік пробув невільником у Кафі, потім омусульманився, змінив ім’я, одружився з татаркою, діти його — татари, дасть бог — і онуки татарами будуть. Але любов до своєї втраченої батьківщини — України — цей чоловік зберіг у душі навіки. Кримську ж землю і кримський люд він полюбив теж навіки, а тому й не хотів, щоб Кирим—Ада знову опинився в турецькій неволі.

— Ага! Плачеш! Плачеш! — закричав сеньйор, побачивши сльози на очах чоловіка з Кафи.

— Не радій, нікчемнику, — тихо відповів катований. — Плачу не тому, що кінчається моє життя. Плачу тому, що не встиг попередити гетьмана Дорошенка про біду, яка нависла над його головою… Над його головою — і над великою справою кримського люду… Вам, безбатченкам, цього не зоозуміти!.. А сльози — що сльози?!

— Ось ми зараз випечемо тобі очі — то й сліз не буде! — зареготався сеньйор…

Все цієї ночі було дивним і незрозумілим для козаків полку Павла Мізерниці. Десь біля півночі було наказано всім знятися зі своїх місць і перейти на півмилі вбік. Ніяких пояснень при цьому, звісно, не було, крім одного: це — наказ гетьмана.

— Ясно, — сказав Яремко. — Це той чоловік з Кафи стрівся з гетьманом і щось важливе йому розповів.

— Я теж так думаю, — погодився Ляскало. — Ті/іьки що таке він міг сказати Дорошенкові, що треба нас на півмилі відсовувати вбік?

— Еге ж, — підтвердив Цабекало. — Але я думаю так: щось та має статися!.. Одно тільки мене турбує…

— Що? — в один голос запитали Яремко й Ляскало.

— Таке враження, що те місце, де ми були, повинні зайняти якісь вояки. Звісно ж, не ворожі, бо то була б зрада, а наші… А звідки можуть прийти ще наші загони? На Січі було всього чотири тисячі — от вони й пішли в Крим… Може, донці прийдуть? Ото було б здорово!

Цабекало аж употів — так довго він говорив. Весь час—бо він тільки підтакував та підегекував Ляскалові, а тут висловився!

— Ех, — зітхнув Яремко. — Якби донці… Але ж я знаю, що Дорошенко навіть гінців туди післати не встиг. Та й цар московський Михайло Федорович, хоч і тезко нашому гетьманові, а на Крим ходити донцям не дозволяє. Все указ за указом пише: не можна — і все!

— Та якби донці прийшли — то не з Кафи прийшли б вісті про це, — зітхнув Ляскало.

— Еге ж, не з Кафи, — погодився Цабекало.

— Той чоловік міг би принести вісті про наміри турків…

Якась тривога огорнула душу Яремка. Він не міг пояснити, що то за тривога, чому вона, — але все в душі тремтіло й намагалося вирватися назовні. Яремко не раз переживав подібний стан душі — і щоразу перед якимись важливими справами, перед пам’ятними подіями. Отаку тривогу відчував він шість літ тому, коли вперше стрівся на Дністрі з сеньйором Гаспареоне й татарами, які ганялися за Олександром Чорногорським та його товаришами. Потім була тривога в його душі в Києві — теж майже шість літ тому, — коли сеньйор Гаспареоне й оті троє польських панів вислідили Яремка й його старших товаришів і була стрілянина в завулку біля Софії. Потім — п’ять літ тому — Яремко відчув цю тривогу, оце тремтіння душі, коли разом з Бібігуль почули голос сеньйора Гаспареоне в отій фортеці, що її будував Мусій Ціпурина на Босфорі; вони тоді з Бібігуль залізли в начинену порохом фелуку, заховалися між мішків і попливли разом з сеньйором Гаспареоне у відкрите море. Боже мій, це тільки діти здатні на такий ризик, адже варто було кому—небудь із них кашлянути чи чхнути — і все! А ще — торік! Тремтіння душі він відчув, як тільки виїхали вони з Ляскалом та Цабекалом на Переяславський шлях. І сам не знав, а відчував, що з Бібігуль щось негаразд!.. І вгадав усе точно!.. Правда, там, здається, все обійшлося вже без осоружного сеньйора Гаспареоне… Але зараз! Зараз десь тут має бути цей осоружний сеньйор! Шкода, що Петро Скрипник, замість того щоб бути в поході з козаками, виконує якусь важливу місію від Йова Борецького в Москві!..

Яремко скочив з місця, взяв шапку, сідло.

— Що таке? — тривожно запитав Ляскало.

— Еге ж, що таке? — з другого боку озвався Цабекало.

— Треба мчати до пана гетьмана. Треба попередити про біду!

— Про яку біду? Той же чоловік йому вже все розповів!

— Я не знаю, чи розповів, — озвався Яремко. — Мені треба самому побачитися з паном гетьманом або принаймні з Закривидорогою…

— Ну, і що ти їм скажеш, хлопче?! — допитувався Ляскало.

— Еге ж, — підтакував Цабекало.

— Що скажу? Скажу, що чую біду. Скажу, що десь тут шастають турецькі шпигуни — от що я скажу.

— Про біду й про шпигунів пан гетьман знає й без тебе. Якби ж ти пальцем на когось указав — то була б інша річ… — не заспокоювався Ляскало. Цабекало навіть не підегекнув, але було ясно, що й він так само думає…

Через кілька хвилин Яремко вже летів на своєму коні в напрямку до Кафи…

— Тривожиться хлопець, — скрушно похитавши головою, мовив Ляскало і признався: — Ти знаєш, Мех—тодю, а воно й мені якось на душі не того…

— Еге ж, — озвався Цабекало. — Мені — теж…

Якраз тоді, коли Яремко скочив на свого коня, Андрій Закривидорога доповідав гетьманові:

— Підкоп нарешті зроблено. Оце мої хлопці, чорні, як… не при ночі згадуючи, повилазили з—під землі. У двох місцях — під самі мури підкопалися. Я сам бачив… Тепер треба туди порох закочувати…

— То й закочуйте! Багато вам для всього цього діла часу треба? — стишивши голос, щоб його ніде ніхто, крім намету, не чув, запитав гетьман.

— Та з півдоби… Воно ж таке діло — нора! В ній можна вдвох розминутися, але все одно тісно… А мури міцні, пороху треба багато… Боюся, що й півдоби буде мало для всього цього діла…

— А так, щоб увечері бабахнути? Щоб так: тільки стемніє, тільки турки та Кантемірові вояки сотворять свій вечірній намаз і душами умиротворяться — аж тут щоб і бабахнуло! І щоб наші тут же — в проломи! І щоб до ранку Кафа наша!..

— До вечора все буде готово.

— Гаразд! Тоді хутко за роботу! А як я дам сигнал, тоді й підпалюй ґноти чи що там у тебе буде.

— Будуть ґноти, буде й просто порохова доріжка… Аби тільки дощ не пішов…

— Та, певно, не буде, — заспокоїв Андрія гетьман. — У мене перед дощем кості трохи ниють. А зараз — нічого… Тільки якась тривога… Ну, та це… Треба б перевірити, як там стоїть у тилу Мізерниця. Завтра перед заходом сонця його полк повинен буде прийти сюди…

— Завтра вранці Мізерниця має бути тут, — сказав Закривидорога.

— І справді… Я й забув!.. Ну, йди до своїх хлопців, а я подрімаю та трохи подумаю…

— Стій! — загукало з трьох боків. — Хто їде?

— Та свої, свої, — озвався Яремко. — Козак Ярема Ціпурина з полку полковника Мізерниці. Не знаєте, чи що?

З темряви виринуло кілька вершників.

— Ми всі — з полку Мізерниці, Яремку, — сказав один з них. Яремко пізнав його з голосу: це був Кіндрат Собіпан. — Але хіба ти не знаєш, — викрешуючи вогню, щоб запалити люльку, сказав Кіндрат, — що є дуже сердитий розказ від пана полковника: нікого нікуди не. пропускати?!

— Я — до гетьмана, хлопці!

— А цидула од пана полковника є?

— Та ми ж свої! Ви що — не знаєте мене?!

— Та всі ми свої! — запаливши нарешті люльку, загримів голосом Кіндрат, — а полковницький розказ не розбирає ні своїх, ні чужих. Не можна — й квит!

— Дуже треба, хлопці! Так треба, що аж—аж—аж…

— Розказ є розказ, Яремку! — категорично сказав Кіндрат. — Чи ти хочеш, щоб ми тебе зараз одвели до полковника?.. Ану, злазь з коня та повертай назад!..

Мусив Яремко злізти з коня і під конвоєм козаків повернути на своє місце.

Ліг між Ляскалом та Цабекалом. Ліг обережно, щоб не побудити товаришів…

— Не пропустили? — запитав Ляскало.

— Не пропустили… — прошепотів Яремко.

— Я так і думав, — позіхнув Ляскало.

— Еге ж, я теж, — озвався Цабекало…

Гетьманові довго не спалося, а потім—таки перед ранком — задрімав. Приснився йому Дніпро, а на дніпровому березі — дружина Ганна. Стоїть по коліна в прозорій воді, що плине і плине з віків і в віки, однією рукою від сонця прикрилася, а в другій цілий жмут різної білизни тримає — оце випрала, а зараз прийшла полоскати.

І дивиться Дорошенко — а Ганна його красива, гарна, аж сяє на сонці. Боже мій, як рідко він бачив свою дружину—красупю — все походи, все бої, все військові клопоти! А вона родила йому дітей, на ноги ставила їх — бо батькові ж усе ніколи та й ніколи, — виховувала, щоб любили рідну Україну, як сонце в небі… І краса її квіт—ла для нього, для Михайла, а він, Михайло Дорошенко, надто мало дивився на цю красу, — а Бог же все це для нього, її коханого, сотворив!.. А тепер їй уже багато літ, уже й бабою стала вона, та все одно як багато від краси її лишилося ще в ній і на ній!.. Стоїть його Ганна, виглядає свого Михайла з походу!..

І бачить гетьман сум у її очах, і вдивляється в ці дивні карі очі, і здається йому, що він більше їх ніколи не побачить!.. І моторошно стало Дорошенкові, і скрикнув він уві сні, мов поранений ведмідь. Прокинувся, помацав довкола себе, прийшов до тями…

— Уф—ф–ф! — зітхнув на повні груди. На душі трохи полегшало. Це ж сон, усього—на—всього сон. Жива його Ганна, дай боже їй ще сто літ життя!..

Але треба б їй з походу написати цидулу та й післати з оказією!..

Ось сьогодні вибухнуть порохові заряди під мурами Кафи — і ринуть козаки у проломи, і поведе їх у нічний бій гетьман Михайло Дорошенко!.. А взавтра уранці, як Бог допоможе й вони візьмуть Кафу, він напише своїй Ганні листа з походу — хай не турбується, хай береже себе — і для дітей, і для онуків, і звісно ж, для нього, чоловіка свого, Михайла, Федорового сина…

Ранок розгорявся над світом. Сонце ще не встало, але воно вже золотило рожевим сяйвом недалеке море і далекі хмари в небесах…

Для п’яти тисяч яничарів та сипахів, що затаїлися у скелях Карадагу і чекали вечора, день тривав надто довго. Турки боялися одного: як би Дорошенко та Шагін не дізналися про те, що вони висадилися в цій місцині. Якщо довідаються — буде непереливки! Місцина пустельна, дика; куди тікати — яничарам та сипахам не відомо. Якщо налетять козаки чи татари — то трудно буде відбитися…

Амурат—баші, що командував цим військом, був спокійний. Він пересвідчився, що люди, на яких покладався Кантемір, слова свого дотримують. По—перше, на березі вночі не було варти, яка могла би підняти тривогу. По—друге, і вдень ніхто сюди не з’явився. А раніше проїздило по кілька козаків, пильнувало. Про це знав сам Кантемір. Отже, все йде, як задумано. Тепер треба думати про третє. А третє — таке: щойно зайде сонце й почне темніти, загін рушить уперед, на Кафу. Отже, загін Амурата—баші йде прямо на гетьманський курінь! Ну, й там треба зробити все, щоб Дорошенко не вийшов живим із тієї веремії, яка розкрутиться! Тут же повинні розчинитися ворота — і ще п’ять тисяч яничарів та сипахів накинуться на гетьманський полк! Ворога буде перемелено! Гетьманську голову буде виставлено над брамою Кафи! Всі мурзи, які підтримували Шагіна, перебіжать на бік Кантеміра! А новий гетьман, якого козаки навіть не встигнуть обрати, гетьман, який сам себе оголосить доводцею козацького війська, зніме облогу з Кафи, забере рештки свого війська і піде на Україну… Так гарно все розписано в Кантеміра, так воно й буде, якщо Кантемірова агентура в козацькому війську не підведе!

Десь під вечір Амурат—баші виліз на високу гору, що підіймалася над морем і над степом, і, приклавши до ока зірну трубу, намагався роздивитися, що воно відбувається біля Кафи. Нічого не відбувалося. Козаки явно дочогось готувалися, і він, Амурат—баші, повинен їх випередити.

Злазити з гори було значно важче, ніж вилазити на неї. Кілька разів його ноги ослизалися на камінні, і Амурат—баші ледь не загримів униз. Коли думав про це — то йому аж у п’ятах кололо. Це ж треба — отаке! Пройти стільки походів, здобути стільки перемог — і зараз, перед однією з найважливіших перемог його життя, зірватися з каменя і розбитися! Що ж тоді робило б його військо? Чи пішло б воно з таким завзяттям на ворога, як ходило, коли вів його Амурат—баші?!

Після вечірнього езану, сотворивши намаз, п’ятитисячне військо Амурата—баші рушило вперед, на Кафу.

Попереду риссю йшла кіннота — важко озброєні сипахи повинні були за годину добутися до козацьких лав.

За сипахами швидким кроком ішла піхота. Час від часу вони змінювали—свій крок з ходи на біг. Вони досягнуть мети трохи пізніше. Якраз тоді, коли між козаками й сипахами розгориться бій і ніхто не знатиме, на чий бік хилиться перевага, за діло візьмуться яничари — і хай тоді дрижить ворог!..

Сонце зайшло, надходив вечір, але ще було видно.

Армія Амурата—баші йшла мовчки, мов кожен з воїнів набрав у рот води. Тому вона здавалася чимось потойбічним, чимось наче побаченим уві сні чи маренні…

Яремко побачив, що невідомий чоловік у козацькому вбранні вискочив з намету полковника Мізерниці і підбіг до свого коня. Підбіг, озирнувся — шлик чомусь упав на обличчя, — скочив у сідло… І тут Яремко згадав: він бачив цього чоловіка десь іще, бачив його не в козацькій, а в татарській чи турецькій формі! І обличчя було прикрито — там краєм чалми, тут шликом! Це ж треба умудритися так одягти на голову шапку, щоб шлик падав на лице, а не на тильний бік голови!.. Та найголовніше: цей чоловік сідав на коня не так, як татари, і не так, як козаки. Він скочив у сідло — це так, але було щось невловиме в цьому скокові, що свідчило: цей чоловік не є надто досвідченим вершником і вчився верхової їзди не в наших краях!..

Але хто ж це, хто? Чому він разом із Кантеміром заходив до шатра полковника Мізерниці на Дністрі, чому він зараз, у Криму, знову заходить до козацького полковника, мов свій чоловік? Чому він тоді намагався приховати обличчя од чужих очей і робить те ж саме зараз?

Невідомий чоловік у козацькому вбранні промчав між скель та кущів. Ніхто не зупиняв, козаки вже до нього звикли. Так, так, звикли — Яремко згадав, як кілька разів цей чоловік приїздив у їхній табір і вільно проходив до полковника Мізерниці… Хто ж він є?..

Яремко стрибнув у сідло і помчав навздогін.

— Яремко, куди? — вигукнув Ляскало.

— Еге ж, куди? — озвався Цабекало.

— За мною! — не так вигукнув, як показав рукою Яремко.

І вже далі помчав, не озираючись…

Той, що вискочив з намету Мізерниці, мчав швидко. Ось він, не озираючись, вискочив на гору — доброго коня, одначе, має, але це не той кінь, що був у нього на Дністрі! — і помчав далі по гребеню…

Яремко вирішив не відставати — тут же пустив свого коня тим же шляхом.

Мчав, а за собою чув цокіт копит. Озирнувся — побачив Ляскала. Ну, раз Ляскало тут, то й Цабекало десь неподалік!..

Але що він зібрався чинити? Чому він погнався за цим чоловіком?

Ну, припустімо, наздожене він його, а далі що? Ну, запитає, хто він такий, а той йому скаже, що захоче, — та й усе?!

Кінь, відчувши, що господар у чомусь сумнівається, трохи притишив свій біг…

Е ні, коню, давай скоріше! Головне — наздогнати цього підозрілого чоловіка, а там розберемося!

Позаду гриміли копита Ляскала.

Незнайомий вершник мчав убік від козацького табору, але ж так само віддалявся він і від табору військ Кантеміра. Війська Шагіна — зовсім з іншого боку…

Ні, що б там не було, але він, Яремко, мусить таки наздогнати цього вершника!

І саме тієї миті, коли він, Яремко, про це подумав, незнайомий вершник озирнувся!

Він побачив, що за ним женуться!

Не зупиняючи коня, він став на ходу повертати його праворуч, і кінь, що не гірше за господаря знав свою звичну дорогу, почав збиватися зі скоку, немов говорячи господареві: куди ти мене повертаєш, дурню? Таж дорога наша осьде, а не онде!

Ляскало, а вслід за ним і Цабекало, що з’явився на гребені гори, разом з Яремком пішли віялом — напереріз невідомому вершникові! Тепер їхні коні не мчали — летіли! І Яремко думав тільки про одне: якби тільки кінь не втрапив ногою в якусь яму чи бабакову нору! Бо тоді на ходу виламає собі ногу ще й вершником гепне об землю, що той і кісточок не збере!

Той чоловік у козацькому одягу, що вийшов з намету Павла Мізерниці і зараз утікав від Яремка та його друзів, нарешті, справився зі своїм конем, примусивши мчати його у напрямку до Кантемірового табору. Але вже Ляскало йшов напереріз по довшій дузі, а Цабекало по коротшій. І Яремко гнався просто слід у слід. Гнався — і бачив, що його кінь скаче частіше, ніж кінь невідомого вершника, отже, незабаром він його наздожене!

Тепер Яремко вже не думав, що він питатиме в цього вершника. Йому треба наздогнати його, збити з коня, схопити і обшукати. А далі — допитати. Бо він явно мчав до когось із важливою вістю, одержаною в наметі полковника Мізерниці.

Краєм ока побачив, що з правого боку наближається, скажено скачучи, Ляскало. Десь ізник Цабекало, та раптом він вискочив із—за недалекого горбка — попереду вершника.

Так! їх троє, він один! І їм треба взяти його живим! Та й самим не нарватися на його шаблю чи пістоль.

Яремко пригнувся над гривою коня, він уже мчав майже поряд з незнайомцем, коли той, не озираючись, вихопив шаблю і махнув нею над Яремком. Яремко відскочив трохи вбік — і тут почувся постріл. Стріляв Ляскало. Шабля вилетіла з правої руки вершника, а сама рука смикнулася неприродно й повисла, мов нагайка… Добре стрельнув Цабекало — ледь у Яремка не влучив! Куля прострелила вершникові руку і просвистіла над головою Яремка. Добрий пістоль!

Яремко спрямував свого коня просто на невідомого вершника, який тим часом вхопив лівою рукою пістоль і націлився в Ляскала. Цабекало махнув своєю довгою пугою — і вона, ляснувши звуком, подібним до пострілу, вибила пістоль із руки вершника. А Яремко тим часом стрибонув зі свого коня на коня ворожого і міцно обхопив пораненого вершника обома руками.

Той намагався вирватися, боротися, але нічого подіяти не міг. Ляскало й Цабекало, зіскочивши зі своїх коней, тут же стягли Яремка й незнайомого вершника на землю.

Яремко почав шастати по його кишенях, але поки що нічого не знайшов. Тоді підвів голову й уважно поглянув в обличчя пійманого.

Їхні погляди схрестилися. І Яремко засміявся від удачі:

— Добридень, пане Коломайку! Ти вже не глухонімий чи ще й досі дурня з себе корчиш?

Коломайко мовчав.

Не мовчи! Твій сеньйор Гаспареоне давно нам розказав, що ти не глухонімий, — тут же збрехав Яремко. — Так що він тебе пускав до нас на явну смерть, а ти про це й не знав!

Коломайко скривився — видно, заболіла рука, прострелена Ляскалом. Справді, з неї юшила кров, треба було перев’язати.

— Товариство, перев’яжіть його, а я тим часом іще дещо запитаю!

— А може, він і справді глухонімий? — запитав Ляскало, вовтузячись біля руки вершника, поверженого на землю.

— Ні, не глухонімий, — твердо сказав Яремко. — Гаспареоне сам про це сказав іще п’ять літ тому. Це — раз! По—друге, зараз ми його поведемо до гетьмана Дорошенка, а той покличе полковника та й розпитає, на яких це мигах розмовляли між собою Коломайко й Мізерниця!.. Я тебе ще з Дністра запримітив, Коломайку, хоч ти там і закривав свою пику краєм чалми, а зараз шлик на обличчя кидав, щоб тебе раптом ніхто не пізнав!

— То що будемо робити з цим гадом? — запитав Ляскало, закінчуючи перев’язувати прострелену руку Коло—майка. — Поведемо до гетьмана, щоб його на палю посадили?

— Дорошенко такий, що посадить, — підтвердив Яремко. — У нього вдача — як у Сагайдачного. Той, кажуть, був жорстокий. А із зрадників та ворожих підслухачів шкуру живцем здирав… Отак, пане Коломайку! Вставай!..

Коломайко, похитуючись, підвівся. Обличчя перекривлене, бліде…

— Нічого, не корч із себе бідолаху, турецький прислужнику! Будеш уже сьогодні на палі!..

Вони посідали на коней, а зв’язаного Коломайка повели назад — але вже не до намету полковника, а до намету гетьмана.

І тут Яремкові зринула думка.

Він зупинився. Зупинилися й Ляскало та Цабекало. Зупинився кінь Коломайко. І Коломайко зупинився…

— Слухай, продажна шкуро, — сказав Яремко, — У тебе є можливість залишитися живим! Га? Жити хочеш?

Коломайко мовчав.

— Хочеш жити, питаю? Зараз не відповіси — втретє не сцитаю. Ну?

— А що ти хочеш мені запропонувати? — запитав Коломайко.

— От же холера! Говорить, гад! — ледь не впав з коня Ляскало.

— Атож! Еге ж! — погодився Цабекало.

— Пропоную таке. Тебе чекає сеньйор Гаспареоне. Ти нас ведеш до нього. Якщо ми його візьмемо, я тебе відпущу на всі чотири сторони!

— Поклянись! — люто зблиснув очима Коломайко.

— Ти диви! — ахнув Ляскало.

— Еге ж! — так само ахнув Цабекало.

— Перед такими, як ти, не клянуться. Я тобі сказав — от і все! Я присягався перед військом запорізьким і перед гетьманом. А не перед зрадниками… Так ведеш?!

— Веду, — відповів Коломайко.

— Охорона в нього є?

— Навіщо йому охорона? — зацьковано вишкірився Коломайко.

— Правду кажеш чи знову брешеш?

— Кажу правду… — закліпав він очима і знову скривився.

Яремко, Ляскало й Цабекало переглянулися. Так, є шанс уполювати дуже велику птицю — самого сеньйора Гаспареоне. І треба брати цю птицю в оту мить, коли вона ще не затурбувалася зникненням Коломайка і чекає на його прихід з вістями від полковника.

Посадили Коломайка на коня, поїхали. Дорогою Яремко розпитував:

— Де тебе чекає сеньйор Гаспареоне?

— В татарській мазанці під скелею… Там такий гай і водоспад.

— Він побачить, що ти не сам?

— Якщо й побачить, то в останній мент… Тим часом втрутився в розмову Ляскало. Його не так цікавило питання, де сидить сеньйор Гаспареоне, як інше: про що агент Кантеміра міг наодинці говорити з полковником Мізерницею.

— Казати? — запитав у Яремка, ніби він тут був найстаршим, Коломайко.

— Кажи, — зажадав і Яремко.

— Ми говорили про різне… Про те, що нам потрібно знати було. І про те, що треба панові гетьманові…

— Чекай—чекай, — почав здогадуватися Яремко. — Так це з вашої намови полковник Мізерниця сказав нам, що ніяких турецьких морських сил на західному березі Чорного моря немає?

— З нашої.

— Але ж сотня Дерикота виявила їх?

— Виявила, — спокійно відповів Коломайко. — А Мізерниця післав усю цю сотню відомою нам і йому дорогою. Кантемір залишив тисячу своїх вояків — і вони знищили цю сотню до ноги. Разом з нею загинула й таємниця… Ох, — зойкнув Коломайко.

— Що?

— Рука болить. Ви ж її мені перебили к бісу…

— Не треба було шабелькою махати біля мого носа… Так оце, значить, ви з Мізерницею вирішили загнати козаків у пастку?

— Не я з Мізерницею, а сеньйор Гаспареоне і Кантемір… Ми тільки виконували те, що нам сказали…

— А коли ж це Мізерниця став вашим помічником?

— Давно, — неохоче відповів Коломайко.

— Все—таки…

— Він під Цецорою утрапив до полону. Сидів у темниці. Козаки зробили підкоп і вже мали втікати — так він їх виказав, а за це його нагородили й випустили.

— А ті, що робили підкоп? — втрутився Ляскало.

— їх на палі посадили…

— Так—так… — зітхнув Ляскало.

— Авжеж, — погодився й Цабекало.

— А потім я його побачив біля Дністра. Сказав Кантемірові, що це — наш чоловік. Ми взяли мішок цехінів і принесли йому. Він спочатку хотів нас вигнати зі свого шатра. А Кантемір йому сказав, що це гроші — за тих козаків—утікачів, яких посаджено на палі. І ще сказав, що нам відомо геть усе. А якщо він не захоче робити те, що зажадаємо ми, то це все стане відомим Дорошенкові. Пан полковник тут же скисли і здалися на милість переможця… Отакі вони, ваші полковники…

— Мехтодю, — сказав Ляскало.

— Що, Якиме? — тут же озвався Цабекало.

— Завертай свого Муцика — і негайно до самого Дорошенка. Все, що почув, розкажи йому.

— А як же ви? Вам же тяжко буде удвох проти двох…

— Усе може бути, Мехтодю! Ти повинен передати панові гетьманові про полковника все, що почув! Зрозумів? Може бути, що, крім тебе, ніхто не передасть! Ясно?

— Еге ж!

— Тоді бувай!

— Бувайте, хлопці!

І Цабекало тут же чимдуж помчав назад.

Коломайко — блідий, з перекривленим лицем, лютий на долю, що повернулася до нього спиною, — якось нерівно сидів на своєму коні, все совався в сідлі, наче з того сідла стирчав гвіздок.

— Що — все думаєш про палю, пане Коломайку, що соваєшся на коні то так, то сяк? — єхидно запитав Ляскало, — Крім палі є ще й інші кари. Можемо тобі зробити, як Пекарському, якщо спробуєш нас одурити!

Коломайко тільки глипнув на нього та й промовчав.

Про справу Пекарського добре знали й пам’ятали геть усі в Речі Посполитій та й поза нею, хоч відтоді й минуло майже вісім літ. Шляхтич Пекарський підняв у кафедральному соборі Святого Іоанна в Варшаві руку на самого короля Сигізмунда Третього. Він, цей шляхтич, як тільки король зайшов у собор, вийшов йому назустріч і вдарив чеканом по голові. Король Сигізмунд був міцний чоловік, він витримав перший удар. А другого удару Пекарський завдати не встиг, бо королевич Владислав, вихопивши шаблю, збив зловмисника з ніг і хотів уже зовсім його порубати. Та Сигізмунд не дав йому цього зробити. Пекарського зв’язали й посадили у вежу. Там його страшно допитували, намагаючись довідатися про причини замаху, але Пекарський затявся і ні в чім не признався… Страчували Пекарського страшно. На двох санях спорудили поміст, на той поміст посадили Пекарського, прив’язали до руки йому чекан, яким він хотів убити короля Сигізмунда, а під рукою розвели вогонь у жаровні. І от над цим вогнем прилаштували цю руку — і вона повільно перегоряла над полум’ям. Коли перегоріла кістка і рука з чеканом відпала, взялися за другу руку. її перепалили так само… Все це Пекарський витримував ще живим. А потім його, ще живого, розривали розпеченими кліщами і частини тіла залишали на окривавленому помості. І він ще жив. Далі — відпиляли обидві ноги нижче колін. І вже аж потім, щоб припинити його муки, прив’язали Пекарського до чотирьох коней — і розірвали на чотири частини. Потім усе це спалили і вкинули в Віслу…

Яремко мимоволі подумав: усе—таки ліпше було б отому дурному Пекарському, якби круль Сигізмунд дозволив Владиславу вдарити по зловмисникові шаблею іще раз. Відрубав би голову — та й кінець мукам! А то…

І дрож пройшов по шкірі: а що, як Коломайко заведе їх зараз у пастку?!

— Ну, далеко ще до тієї татарської мазанки? — запитав він у Коломайка.

— Недалеко. Осьде він, цей гай, а там трохи далі і ліворуч — скеля…

Тепер уже їхали, обачно придивляючись до всього довкола…

Було тихо. Тільки якісь птахи цвірінчали в надвечірньому гаю.

Нарешті, показалася скеля. Під скелею, між кущами та деревами, стояла мазанка з під сліп куватим віконцем. Неподалік і справді шумів водоспад.

Усе було так, як казав Коломайко.

— Він — у мазанці? — запитав Яремко.

— У мазанці.

— Озброєний?

— Звісно…

— Двері на засуві?

— Ні, — ніби повагавшись, відповів Коломайко.

— Ти дивись мені! Як тільки щось зі мною станеться — твоя голова он у ті кущі полетить! — пообіцяв Яремко. — Чув?

— Чув, — пробурчав Коломайко.

— Ще один вихід із мазанки є?

— Є… З того боку… Лава, а під лавою дірка. її й не видно, бо закрита очеретяним матом.

— На яке слово чи стук він відгукується?

— Ну, я стукаю: раз, два, три! Він питає, хто це. Кажу: козак.

— І що?

— Ну, й заходжу…

— А він нічого не перепитує?

— Ні… Він мене добре знає…

— Так… — промовив Яремко. — Якиме, ти разом з цим гадом іди до запасного виходу. Тільки тихо. А я тим часом піду в двері…

Він постукав так, як і сказав Коломайко: раз, два, три. У мазанці було тихо. Яремко постукав знову.

— Кім бу?[49] — почулося з мазанки. Голос був знайомий. Справді — Гаспареоне!..

— Козак! — відповів Яремко, намагаючись наслідувати голос Коломайка. І обережно потяг на себе двері. Відчув — вони на засуві.

Чортів Коломайко! Таки набрехав!

Гукнути, щоб відчиняв? Може з голосу здогадатися, що це — не Коломайко. Ярема кашлянув…

За дверима почулися кроки. Задвигтів засув.

І враз — немов бабахнули з гармати! Двері бабахнули Яремка в обличчя. Він відлетів у сінях од стіни, ледь не вибивши її спиною. Стіна його й порятувала. Він не впав. Хоч у голові запаморочилося від удару, а по лобі ось—ось — це він відчув! — потече кров…

Але він стояв і тримав заряджений пістоль у руці.

У відчинених дверях стояв сеньйор Гаспареоне.

В руках у нього було два пістолі. Очевидно, двері він відчинив сильнющим ударом своєї правої ноги…

Андрій Закривидорога мчав степом разом із десятком своїх козаків.

Настрій у нього був дивовижний. Все змішалося в душі: і чекання бою, і розпука, і радість, і надія, і тривога, вогненна тривога.

… Сьогодні, по обіді, як було уже все зроблено з підкопом під мури, Андрій за дорученням гетьмана помчав до Шагіна. Треба було відкрити йому таємницю вибухів, які пролунають сьогодні увечері, і передати гетьманове розпорядження, щоб татари одразу ж після вибухів ішли на штурм Кафи.

Шагін—Герай розташувався зі своїми військами порівняно неподалік, військ у нього було багато, але належного порядку там не було. Власне, з татарських лавах завше чимало було стороннього люду, який в бою був останнім, але першим — під час грабежу…

Доїжджаючи до пишного шатра Шагіна—Герая, Андрій раптом почув, ніби хтось його покликав. Ніби чийсь голос гукнув: «Андрію!» Він не встиг одразу зупинити коня, він крутив головою на ходу, оглядаючись на всі боки й думаючи, хто б це міг його покликати. Згадалося повір’я: якщо хтось навесні тебе покличе і ти озирнешся, а нікого не побачиш, то знай — це тебе покликала смерть, значить, ти цього року помреш. Андрієві аж трохи моторошно стало від цієї думки, та згадав, що зараз уже не весна—провесна, а повне літо!.. Проте тієї людини, яка так дзвінко й виразно покликала: «Андрію!», він не побачив…

У Шагіна—Герая Андрій був завсім недовго. З півгодини. Часу було обмаль. Розповів йому про підкоп. Акрам—баші, який був при цьому, поцікавився, скільки пороху заклали, Закривидорога відповів — і недавно рудий ще німець, перейшовши на свою мову, поцікавився, чи взяли б козаки його до себе на службу. Закривидорога німецькою ж відпобів, що так, — узяли б, тільки нехай про цей перехід хоробрий Акрам домовляється з самим ханом чи з кал гою… Шагін—Герай пообіцяв, що його воїни, хоч і не вельми звичні до ведення нічних штурмів укріплених міст, підуть на бій сьогодні увечері — так що нехай Дорошенко не сумнівається!

Розпрощалися. Андрій сів на свого бахмата Урхана і разом зі своїми хлопцями попрямував додому. І тут, від’їхавши від шатра калги—султана кроків за сто, він знову почув оте: «Андрію!»

Різко зупинив коня, відпустив поводи, поплескав Урхана по шиї, сказавши: «Шукай, Урхане!»— і кінь, мов собака по сліду, поніс Андрія на собі за одно із шатер. Тільки зараз побачив Андрій, що поряд з вояцькими шатрами неподалік від резиденції кал ги стояло й шатро, де розмістився гарем,

Андрій кивнув своїм хлопцям: «Повартуйте, а я тим часом…»— й заїхав за шатро. Але там теж не було нікого.

І тут він утретє почув: «Андрію!» Але на цей раз — тихо—тихо.

І тут же побачив невелику щілину в цупкій тканині шатра. А в щілині — око. І він уже бачив колись це око! Але де?! Де?!

— Хто ти? — запитав Андрій, підійшовши ближче.

— Це я, Андрійку! — почувся шепіт із—за тканини. Десь там, у глибині шатра, чулися звуки музики, чиїсь голоси. — Це я Андрійку, згадай монастир!

Волосся піднялося на Андрієві. Господи! Та невже це ота черниця Єфросинія, личко якої так часто снилося йому в поході? Яким чином, яким побитом вона тут опинилася?

Андрій вихопив ножа з—за пояса і розрізав тканину шатра. Перед ним стояла колишня черниця Єфросинія, а в дівоцтві Галя Шлапаківна! Тільки тепер вона була не в чернецькому одязі, а напівроздягнена, як оті дівчата, що їх купують для своїх розваг татарські мурзи й хани.

— Не дивись на мене отаку, Андрійку! — попросила Галя—Єфросикія. — Рідний мій! Коли я побачила тебе, я ледь не збожеволіла! Я гукнула на тебе, але ти не почув!..

Він дивився на неї й не вірив очам — така вона була молода!

— Дівчатко моє, — ледь не ридаючи, мовив Андрій. — Я чув, що ти мене гукнула. Але не побачив! Я мчав до Шагіна—Герая в справі!..

— Мене разом з іншими людьми захопили сеймени і яничари Кантеміра, — гарячково зашепотіла вона. — Я ходила додому — побачитися з сином своїм. А коли йшла назад — мене вхопили. Не зглянулись ні на одіяння моє, ні на хрест, ні на плат. А потім сеймени перекинулися на бік Шагіна — і подарували йому мене… Він хоче, щоб я стала ще однією його наложницею. Я просила, я благала, я казала, що я черниця, що в мене дитина є, що я не годжуся йому в наложниці, але він… Він крикнув: «Ях—ші ханим!» — і все!.. Андрійку, Богом прошу—благаю: врятуй мене!.. Відкупи мене в Шагіна, відбий чи укради, Богом благаю — рабинею твоєю стану, тільки забери мене ізвідси!.. Одна з моїх товаришок задушила себе вночі… А інша — збожеволіла.

Все це вона випалила одним духом — і тепер дивилася на Андрія, не спускаючи з нього очей.

Що ж робити? Треба негайно вирішувати! Можна зараз украсти її і, відстрілюючись, помчати до козацького табору. Але що це дасть? На Січі чи в козацьких таборах під час походу жінок бути не може. Закон… Що робити?..

— Андрійку, — зашепотіла вона. — А якщо… а якщо… якщо ти скажеш, що я — твоя дружина?! Я скажу Шагінові: я дружина Закривидороги. Не буде ж він допитуватися у сейменів, де вони мене взяли!.. Га?.. Врятуй мене, благаю!.. Чи в тебе є хтось у душі?.. Так не бійся!.. Я стану тобі за рабиню, за прислужницю чи знову піду в монастир, не бійся мене!..

Боже мій, вона мусить так принижуватися! Таж нікого в його душі не було, крім неї!..

— Галочко… Єфросиніє… — заплутався він.

— Кажи: Галочко!

— Галочко, хай буде так, як ти сказала. Ти — моя дружина. Я сьогодні ж скажу про це гетьманові, а він постарається тебе виручити. Наш піп підтвердить Шагінові, що він нас вінчав… Тільки потримайся!

З—за шатра пролунав свист.

— Це — за мною! — сказав Андрій. — Я біжу. Сьогодні у нас важкий бій! Молись за мене!

І, сам того не розуміючи, як воно сталося, він раптом поцілував її. Відчув, як стрепенулися її гарячі вуста, йому стало жарко, — але другий свист примусив його відірватися від обличчя коханої жінки. Він скочив на коня і одним духом вилетів з—за шатра.

Біля козаків стояв харем—агаси і лаявся, що вони тут зупинилися. Закривидорога гарикнув на головного євнуха, вилаяв його по—татарськи останніми словами ще й замахнувся нагайкою. Харем—агаси відскочив убік і щось пискляво прокричав навздогін козакам…

… Тепер Андрій мчав степом разом зі своїми товаришами. І настрій у нього був то хмаряний, то сонячний. У душі була несподівана радість від зустрічі з Галею, щастя від її признання — і водночас тривога, сум, печаль. її треба виручити! Але як?..

Вік пришпорив свого Урхана — і той, прищуливши вуха, полетів, мов стріла…

Сеньйор Гаспареоне стояв у розчинених дверях і тримав у руках по пістолю. У сінях було темно. І сеньйор Гаспареоне у темряві не міг роздивитися, хто ж це до нього прийшов. А те, що прийшов до нього «не зовсім Коломайко», він тільки запідозрив. Хоч у цьому й не був переконаний, а проте тут же бабахнув пришельця дверима. Якби це був Коломайко, то сказав би йому, що про кашляння не домовлялися. А якщо ворог, то, оглушивши його, легше потім з ним розправитися.

Сеньйор зробив помилку, виставивши себе на світло, тим часом як супротивник його був у темряві.

Яремко міг би тут же застрілити сеньйора Гаспареоне. Але він не хотів цього робити — Гаспареоне потрібен був йому живий.

Промигнула одна мить, коли Яремко побачив свого супротивника. Та за цю мить супротивник збагнув, що вчинив щось не так.

Відштовхнувшись від стіни, Яремко стрибонув на Гаспареоне — і вони обидва полетіли в кімнату. Стрілило одразу два пістолі — один Яремків, другий сеньйорів. Але кулі полетіли в стіни. Ще один пістоль залишився в руці сеньйора Реньєро, і Яремко хотів його в нього відняти. І вже відняв, та не остерігся, — і цієї миті Гаспареоне викрутив Яремкові руку, кидонув через себе, Яремко полетів під вікно, а пістоль — у сіни. Але, полетівши під вікно, Яремко тут же скочив на рівні і хотів вихопити правою рукою ножа. Та права рука не слухалася — чортів сеньйор здорово її крутонув. Правда, сеньйор не знав, що в Яремка є ще й ліва рука і що цією рукою він добре тренувався і рубати, і різати, і колоти. Він вихопив ножа і приготувався до бою, думаючи тільки про одне: Гаспареоне треба брати живим!

А сеньйор Гаспареоне знав інше: супротивника треба залишати тільки мертвим, і скоріше! Бо, напевне, в нього є спільники — не полізе ж він сам на герць із самим Камалем Сусом, найдосвідченішим джасусом таємної деф—терхани Османської імперії!

Він уже пізнав, з ким має справу: з отим сопляком, який не дав йому вбити Ях’ю, з отим малим мерзотником, який умудрився передати його, найбільшого джасуса серед правовірних, отому Скрипникові! Еге ж, якби не зв’язки сеньйора Гаспареоне з найбільшими державцями Польщі, зокрема з самим Конецпольський, то вже згнили б його кісточки в якійсь темниці над Дніпром!..

Але ж цей малий шминдрик добряче—таки підріс — і сильний же він, шайтан! Чому ж він не застрелив його, сеньйора Гаспареоне, коли побачив у дверях?

Ага! Джасусові стало все ясно! Цей сопляк хоче взяти його, Кемаля Суса, живцем! Взяти живцем і привести до самого Дорошенка! Скрипника в цьому поході немає, Скрипник — у Москві! Це добре, що Скрипник у Москві!

Ну, коли він хоче взяти його живцем, то це ліпше для сеньйора Гаспареоне. Йому нічого боятися за своє життя — і він може йти на свого ворога сміливо й певно…

Отак вони стояли якусь мить одне проти одного, видивляючись слабких місць супротивник у супротивника. Яремко вже збагнув, що сеньйор Гаспареоне здогадався про його замір: брати супротивника живцем. Отже, буде важко!..

Саме цієї миті зашаруділо під лавкою. Сеньйор Гаспареоне зрозумів: у Яремка є спільники, вони йдуть на допомогу. Він спочатку хотів було кинутися до того, хто ліз другим виходом, але тут же збагнув: Яремко стрибне йому на спину. Гаспареоне заметався по кімнаті.

— Кинь ножа! — наказав Яремко.

— Ти свого кинь! — відповів Гаспареоне.

— Кинь ножа й здавайся! — озвався з—під лавки Ляскало і вистрибнув на середину хати.

Ляскало був із шаблею. Він міг би одразу ж або пришпилити сеньйора клинком до стіни, або зрубати йому голову. Та Яремко застережливо гукнув:

— Беремо живцем! Сеньйор показав дулю:

— Ось як ти візьмеш мене живцем!

Орудував ножем він хвацьки. Підступитися до нього було ніяк.

— Навіщо він тобі живий? — запитав Ляскало, коли Гаспареоне черконув його ножем по лівій руці, розпоровши рукав від плеча й до кисті, а з ним і шкіру.

— Потрібен, гад, потрібен! Ми його на палю посадимо! Чи зробимо йому таке, як Пекарському, — відповів Яремко, теж уже двічі зачеплений ножем Гаспареоне.

— Здавайся! — крикнув Ляскало.

— Не здамся! А вас приведу до Кантеміра!

Темнішало надворі і в хаті. Довкола було тихо. Тільки важко дихали Ляскало, Яремко і сеньйор Гаспареоне.

Потім вони знову почали водитися по кімнаті, не спускаючи очей одне з одного. Ясно було, що рано чи пізно доведеться сеньйорові здаватися, але він сподівався на щастя. І Яремко, і Ляскало були поранені, з обох юшила кров, а він, сеньйор Гаспареоне, був цілий—цілісі—нький…

За стіною мазанки щось важко гупнуло. Потім почувся тупіт ніг. Хто це був — ніхто не знав. Сеньйор Гаспареоне боявся, що прийшла підмога козакам, Яремко й Ляскало боялися, що прийшли турки чи татари. Озиратися було ніколи, бо можна було отримати удар ножем у серце…

— Еге ж! Та вони тут! Еге ж! — почувся знайомий голос Цабекала — і тут же кілька козаків з ратищами увірвалося в мазанку.

— Не вбивайте його! — закричав Яремко.

Через кілька хвилин козаки виносили зв’язаного турка з мазанки. Коні хропли, — напевне, тому, що бачили таку ношу. Так подумав Яремко.

Насправді ж вони хропли з інших причин. Уже проїжджаючи повз кущі, Яремко побачив: з бур’яну виглядають чиїсь ноги.

— Хто це там?

Ляскало позирнув на Цабекала. Мехтодь опустив очі і скромно мовив:

— Еге ж!

— Що — «еге ж»? — не зрозумів Яремко.

— Та… це він Коломайкові голову відчесав, — пояснив Ляскало.

— Справді? — жахнувся Яремко. — Я ж обіцяв йому життя!

— Так то ж ти, не я! — промовив Цабекало. — А він якраз біг кликати Кантемірових вояків на допомогу! Ну, я його й того… Еге ж…

Був уже зовсім вечір. Правда, зірок на небі, здається, ще не було. Яремко, Ляскало, Цабекало, четверо козаків та зв’язаний Гаспареоне вискочили на гору…

І тут вони побачили щось таке, що змусило їх зупинитися.

Напереріз їм, відділяючи сімох козаків і одного зв’язаного турка від табору Дорошенка й Шагіна, мчали кінно й бігли пішо сипахи й яничари.

Звідки вони тут узялися, ніхто поки що не знав. Власне, один з восьми вершників тільки й знав. Це був Гаспареоне.

Та ще знав один чоловік по той бік — Мізерниця!

Це прийшли на допомогу Кантемірові, подолавши сотні миль по морю, оті самі сипахи й яничари, яких зараз умудрився «не побачити» Павло Мізерниця…

Спочатку Андрій Закривидорога не зрозумів, звідки сунуть турки. Здавалося, що вони лізуть звідусіль. Здавалося, що немає куди відступити навіть на крок.

І тільки через кілька хвилин бою Андрій збагнув, звідки йдуть вороги, — від того місця, де має бути полк Мізерниці.

Десяток тих козаків, з якими Андрій їздив до Шагіна, залишився при ньому, і вони, утворивши коло, відбивалися на всі боки шаблями. Тепер стало трохи ніби спокійніше — спину принаймні було захищено товаришами, а спереду ні яничари, ні сипахи так собі одразу козаків узяти не могли. Турки лізли одне за одним — і один за одним падали на землю, вже рясно политу кров’ю.

Де гетьман? Ось думка, яка невідступно трималася Андрія. Треба було, відбившись від першої хвилі наступаючих сипахів, пробитися до Дорошенка…

І раптом, перекриваючи гук битви, десь із правого від Андрія боку пролунав гетьманів голос:

— Хлопці, та нам тут роботи на три удари шаблею! І залунали у відповідь крики козаків:

— Чуємо, батьку Михайле! Б’ємо бусурманів! Якби ж то ворогів було тільки на три удари! їх, здається, було все—таки значно більше!

І все ж козаки встояли перед натиском першої хвилі — вони відбили хвилю сипахів — і тепер, уже перешикувавшись, чекали на нову хвилю: на яничар.

Висипали зорі на небі, засяяв місяць. І стало видно, як біжать степом на козацьку оборону піші яничари, а поміж них — кінні сипахи.

Але що сталося? Чому зараз ніде не видно полку Мізерниці? Ніч, звісно, не день, усього не роздивишся, але куди подівся Мізерниця зі своїми козаками? Він же повинен був прикривати гетьманський полк з тилу, від моря! Як же так вийшло, що Мізерниця пропустив таку силу турків? Проґавив? Чи, може, вони вже знищили і його полк разом із ним самим?!

— Уперед, хлопці! — почувся голос гетьмана. — Як при Сарабузі й Каяші!

Ясно! Треба могутнім зустрічним ударом розколоти турецькі лави і кинути одну частину турків у море, а другу — на полк Мізерниці, якщо він чомусь відступив управоруч!

— Вперед, товариство! — гукнув Андрій Закривидорога і пришпорив свого Урхана. І той, уже знаючи, що таке козацька атака, заіржав несамовито і поніс свого вершника в гущу ворогів, топчучи їх передніми ногами та відхвицуючи задніми!

Заіржали козацькі коні звідусіль, задвигтіла кримська тверда й суха земля, загриміло козацьке «слава!».

І через якусь хвилину заверещали в прозорій імлі яничари та сипахи. Хоробрий та досвідчений проводир яничарсько—сипахського війська Амурат—баші не побачив, а відчув, як його лави мов розрубує велетенська сокира. Він відчув, що козаки ось—ось ізчепляться з його охоронцями, з його відбірною тисячею…

Рух яничарських лав загальмувався. Ще через якусь хвилину Амурат—баші побачив уже, що його хоробрі воїни мусили зупинитися й битися з козаками вже на одному місці, топчучись довкола свого доводці. Амурат—баші знав, що його воїни стоять, мов криця, і це вселило в нього надію на успіх. Ось вони витримають удар, затримають ніби нестримну козацьку лаву — і знову перейдуть у наступ, тим більше, що ось—ось має відкритися брама Кафи і звідти повинні ринути в бій ті п’ять тисяч яничарів та сипахів, які залишилися у фортеці!..

Дзвеніли шаблі, іржали коні, лунали крики козаків і турків, воїни Амурата—баші стояли, мов криця.

Та раптом почувся крик переляку. І Амурат—баші зрозумів: на його крицю знайшлося щось іще сильніше за крицю. Лави його крицевої тисячі розкололися — і козацький клин увірвався в середину, і тільки темрява врятувала Амурата—баші від негайного полону — козаки не роздивилися, хто це перед ними, — і турецького доводцю понесла до моря хвиля людських тіл. Кінь його мчав, перестрибуючи трупи, воїни його падали і вже не підводилися, Амурат—баші тікав до моря, власне, він не тікав, а його несла стихія відступу, стихія втечі, стихія паніки…

А ззаду мчали козаки, іржали коні і свистіли шаблі — і кожен свист закінчувався хрускотом розрубуваних кісток і зойком та хрипінням…

— Де Закривидорога? — залунав гетьманський голос.

— Я чую, батьку Михайле! — " відізвався Андрій.

— Мій наказ: запалюй! — гукнув на півстепу гетьман. І ніхто з козаків не знав, про що йдеться, — відали тільки ті, хто копав підземний хід та закочував барила з порохом під кафські мури. Зараз ці козаки охороняли вхід до підземелля.

Вчасно, ой, як вчасно дав свій наказ Михайло Дорошенко! Бо ж уже гримлять ланцюги підіймального мосту, відкривається брама фортеці — і ринуть на козаків, що добивають Амурата—баші разом з його п’ятьма тисячами, нові п’ять тисяч затятих вояків!

Швидко мчить кінь—бахмат Урхан, швидко летять за Андрієм його хлопці — всі десять, поранені, потовчені в битві, але живі!.. Треба скоріше доскакати до того відомого тільки їм, козакам Закривидороги, місця, де чаїться вхід у підземелля. Там вони запалять порох, вогонь побіжить до барил під мурами — і держись тоді, розпроклята Кафо!

Але де подівся Мізерниця? Де його полк? Що за дивовижні речі? Адже Мізерниця повинен був, як тільки стемніє, прибути під мури й чекати вибуху, щоб кинутися у пролом! А він не прибув, та ще й пропустив через свої порядки п’ять тисяч турків!.. Холера! Невже турки умудрилися винищити весь його полк? Не може такого бути! Не бездарний полководець Павло Мізерниця, обачніший за будь—кого в війську Дорошенка… Що ж тоді? Зрада?..

Андрій та його хлопці доскакують до входу в вириту козаками печеру, але там уже кипить бій. Яничари, що їх випускають із брами, наткнулися на тих козаків, що рили підземний хід, — і тепер тут гаряче! Не пробитися Андрієві, не прорватися! Хлопців, що прискакали з ним, усього десять, а турків уже більше сотні зібралося біля входу в печеру…

— Гостинський! — кричить Закривидорога. — Запалюй порох! Наказ гетьмана!

— Чую, сто дяблув їм у печінки! — озивається пан Владек Гостинський.

Спалахує порох, на мить осяває постаті тих, що б’ються біля печери зі свіжою землею. Побіг у печеру веселий та швидкий вогонь — і заревіли яничари, зрозумівши, що через якусь там хвилину бабахне над Кафою!..

— О, сто дяблув! — зойкнув знову пан Владек. Кілька яничарів, відкинувши від входу в підземну нору козаків, побігли туди — щоб наздогнати й загасити вогонь. Ну, один би поліз — Аллах з ним, — але ж полізло їх з десяток!

Знову темрява, і знову — битва в темряві…

Де ж усе—таки полк Мізерниці? Хто ж кинеться у проломи, якщо немає тут козаків, яким доручено ще зранку це зробити?!

Струсонуло землею. Зблиснуло, мов при грозі! З нори вилетіли, мов з гарматного дула, безрукі, безногі, безголові тіла яничарів. Під грім вибуху, в сяйві спалах}’, побачили і козаки, і турки, і татари, що мур фортеці в двох місцях піднявся на два десятки людських зростів і, розсипаючись іще на льоту, гепнув униз. Над головами про—свистіли осколки каміння й цегли.

— Алла! Алла! — залунало з боку Шагінового табору. Татари пішли на приступ.

А де ж Мізерниця зі своїм полком?

— За мною! Вперед, козаки, на Кафу! — Закривидорога рвонувся просто на лави яничарів, ошелешених від несподіваного для них вибуху.

Десятеро козаків, що були з Андрієм, пірнули за ним у товпища ворогів. Ті козаки, що відбивалися біля підземного ходу, оговталися й теж поспішили за своїм ватажком. Хто піший, хто кінно, але кожен з одним бажанням: першим увірватися в ненависну Кафу!..

Почувши грім і побачивши два вогняні стовпи над Кафою, Дорошенко припинив переслідування розбитого бьолюка[50] Амурата—баші і повернув своїх козаків назад — на штурм фортеці.

І знову мчали коні крізь ніч, і знову світив дорогу козакам ясний місяць з непорушного неба…

Так куди ж подівся полк Мізерниці? Невже його вирізали яничари?

Гетьман зупинив Сніжка. І справді, де Мізерниця зі своїми людьми? Що за дива?

Повз нього мчали козаки.

— На Кафу! В проломи, хлопці! — ревів гетьман, махаючи лівицею. — Я зараз вас наздожену.

Озирнувся. Уві тьмі, яка була прозорою, побачив своїх охоронців.

— Ану, хлопці, негайно злітайте за ту гору! Якщо Мізерниця там, то нехай негайно веде свій полк куди треба!

— Пане гетьмане! Не маємо права вас залишити на самоті, — озвався старший.

— Залиш зі мною трьох, я з ними наздожену хлопців, а самі хоч під землею, а Мізерницю знайдіть!

— Гаразд, батьку Михайле!

І майнули в ніч. Дорошенко погнав свого Сніжка в напрямку недавніх вибухів. На руїнах мурів спалахували вогники — це стріляли козаки в турків, а турки — в козаків…

— Холера! — вилаявся Яремко. — Там іде бій, а ми, як дурні, тут стоїмо з цим чортовим сеньйором Гаспареоне! Кудись його треба подіти, щоб не розв’язався й не втік!

— А якщо ми йому голову відчешемо? — поцікавився Ляскало.

— Еге ж! І не втече, — погодився Цабекало.

— Слухай, Мехтодю, а ти бачив Дорошенка? — запитав Яремко.

— Не встиг! Треба було вам допомагати!

— От, прости господи! Ну, як же це так?! Там зараз бій, а гетьман нічого не знає про зраду!

— А хто ж знав, що бій буде зараз? Ну, що з’являться яничари й сипахи з боку моря? — ніяк не міг заспокоїтися Цабекало.

— Отож—бо й воно ж бо! — і Яремко важко зітхнув. — Тепер я знаю, про що хотів сказати Дорошенкові чоловік з Кафи. Поїхали до гетьманового шатра й здамо джурам оцього гада на збереження, а самі підемо в бій! їй—богу, там ми потрібніші, ніж тут…

І вони помчали степом до місця бою…

Сеньйор Гаспареоне, зв’язаний, трясся на коні й думав про те, що все йде так, як вони з Кантеміром та Мізерницею задумали. За винятком отих вибухів. Але полк Мізерниці поки що так і не бере участі в штурмі — козакам наказано від імені гетьмана сидіти в засідці. Козаки — народ дисциплінований, от вони й сидять. А гетьман, від імені якого Мізерниця віддав цей фальшивий наказ, зараз нервує, першим усюди кидається в бій — от і наткнеться або на кулю, або на клинок… А може, бьолюк Амурата—баші вже знищив гетьмана? Зараз ніч, ніхто нічого не знає…

Дорошенко з козаками уже перелізли через підірвані мури й вели бій на вуличках Кафи. Бій був нелегкий, бо Дорошенко мав зовсім небагато козаків. Проте гетьман у цьому бою вдався до тактики, яку застосовував ще Недайборщ при взятті Трапезонта й Синопа, — він тут же почав підпалювати будинки. Полум’я загоготіло над Ка—фою. У ворога це викликало паніку, у козаків — упевненість у своїх силах. Та й видніше ж, коли десь поряд горить…

З іншого боку — й татари Шагіна—Герая запалили кілька будинків. Татарам вдалося подолати мури, бо основні сили Кантеміра були зосереджені з того боку, звідки штурмували козаки…

Уже попадали оті троє козаків, які залишилися охороняти гетьмана, уже попадали й інші, а Дорошенко рвався усе вперед і вперед, і йшли за ним визволені невольники, татари, яким остогидло турецьке ярмо…

Уже пів—Кафи було освітлено вогнями пожарищ. Уже пів—Кафи було в руках козаків та воїнів Шагіна—Герая…

Дорошенкові охоронці відшукали, нарешті, полк Мізерниці. Знайшли й Мізерницю.

— Пане полковнику! — гукнув старший з охорони. — Чому ваші люди не в бою?

— Я маю відповідати кожному драбові? — вхопився за шаблю полковник. — Такий наказ гетьмана!

— Гетьмана, навпаки, дивує, чому ви не виконуєте наказу, даного ще вранці. Ваші люди повинні бути на мурах Кафи! Гетьман післав нас, щоб ви негайно виступали!

— А гетьман що — живий?

— Аякже?! Виконуйте наказ!

— Мені потрібно, щоб він був на письмі! Начальник охорони гетьмана вийняв пістоля.

— Якщо ти, стерво, зараз не піднімеш свого полку, я тебе застрелю! Рахую до трьох! Раз!

Мізерниця пильно зиркнув довкола. З усіх боків дивилися на нього пістолі.

— Два!

— Гаразд! Зараз підіймаю! Тільки відведіть свої пістолі, я теж стріляти вмію!

— Не встигнеш, пане полковнику! А завтра ми з тобою поговоримо!.. Ой, поговоримо!

Через дві хвилини полк Мізерниці вже мчав із—за гори, де ховався ніби в засідці, до бою…

Дорошенко озирнувся — а за ним не більше десятка людей! Всі інші, що йшли з ним, упали: той на тій, той на іншій вулиці.

Надто захопився боєм гетьман, відірвався від своїх козаків. І тепер уже й козаки не знають, де він!

Та через якусь хвилину він почув цокіт копит — і на освітлену пожежею вулицю вискочили Яремко, Ляскало, Цабекало та інші козаки.

— Мехтодю! — тут же обернувся Яремко до Цабека—ла. — Біжи назад, веди сюди наш полк!

— Ти з полку Мізерниці? — запитав гетьман, важко дихаючи. — Чому полк і досі не бере участь в бою?

— Зрада, пане гетьмане! Полковник Мізерниця вчора вашим наказом пересунув наш полк подалі від моря, зняв варту з моря на ніч. Через це турки змогли висадитися в нашому тилу й піти просто на ваш курінь…

— Що ти говориш, хлопче?! — обурився гетьман. — Як смієш ти таке казати на достойного полковника?!

— Пан полковник переслав до вас чоловіка з Кафи, який мав попередити про турецький напад іззаду? Ні! Він віддав цього чоловіка турецьким шпигунам! Одного з них ми спіймали — сеньйора Гаспареоне. Його спільник Коломайко розповів усе про зраду Мізерниці.

— Досить! — загримів Дорошенко. — Зараз треба воювати, а не збирати плітки!

Навперейми козакам бігли татари з Шагіном—Гераєм на чолі.

Уже світліло небо, і гетьман гукнув калзі:

— Гайр олсун![51]

Татари пішли далі, беручи вулицю за вулицею, а Дорошенко з товариством зупинився під муром з кам’яниць, чекаючи на підмогу…

І раптом поряд свиснула стріла.

Яремко кинув оком у тому напрямку, звідки вона летіла, — і у відсвіті пожежі у вікні будинку напроти побачив обличчя сеньйора Гаспареоне! Та ж він же, Яремко, кілька, годин тому зв’язав цього триклятого турка і віддав гетьманським джурам!

— Пане гетьмане! — почав було Яремко і тут побачив, що Михайло Дорошенко важко опускається додолу. — Батьку Михайле! — закричав козак Ярема Ціпурина, намагаючись підвести свого гетьмана. Але не міг. Стріла втрапила в сонну артерію…

А козаки полку Мізерниці вже дісталися пристані, де згрудилися турки та кантемірівці, намагаючись зайняти кораблі і таким чином порятуватись.

І тут пролунало:

— Гетьмана вбито! Гетьман загинув!

Очі всіх повернулися на полковника Мізерницю, який вискочив разом зі своїми охоронниками на берег.

Мізерниця відкинув люльку вбік — надто вона йому остогидла своїм димом та кричущою недоладністю — і гукнув:

— Нам потрібен наказний гетьман! І його охоронці тут же закричали:

— Волимо наказним гетьманом Павла Мізерницю! Слава!

— Хай буде Мізерниця! — дружно гукнув полк.

Всі інші козаки билися — хто тут, а хто там, а хтось іще десь—інде…

Яремка та ще двадцятьох козаків вели на розстріл.

Як тільки поховали біля Кафи гетьмана Михайла Дорошенка, вночі було пов’язано найближчих товаришів полководця. Така була воля Павла Мізерниці.

Це був другий наказ нового гетьмана.

А перший гласив: негайно залишити Кафу.

Зі сльозами на очах залишали козаки уже захоплене місто, центр работоргівлі, юдоль сліз та печалей свого народу. їм було незрозуміло, чому вони мусять чинити так, чому мусять залишати без підтримки Шагіна—Герая в його справедливій боротьбі проти турецького поневолення.

— Зрада! — вирвалося з вуст Яремка.

— Зрада! — гукнули Ляскало й Цабекало.

— Зрада! — закричав Закривидорога, а з ним і його хлопці.

— То є політика! — відповіли ті, хто оточив нового гетьмана, — нова старшина. — А хто кричить «зрада!», той виявляє в поході непослух!

Та що вже кричати! Мізерниця сам оголосив себе гетьманом — тепер його сила, його й воля.

Після того як Дорошенка поховали в підземному ході, а хід потім завалили, щоб ніхто з турків не дошукався тіла, Закривидорога сказав тайкома Яремкові:

— Я сьогодні ж зі своїми хлопцями йду на Запоріжжя. Моя сотня не визнає Мізерницю. І я повинен розповісти на Січі, що сталося! Чув, Яремку?!

— Чув! Але з тобою не піду. Я ще хочу знайти сеньой—ра Гаспареоне і тих, хто його розв’язав і випустив.

— Оце мені відомо точно. Джури Дорошенкові сказали. Наказав розв’язати твого сеньйора Мізерниця. І в бій з собою взяв…

— І той, гад, і вцілив гетьмана в шию!..

— Ех, Яремку, Яремку, якби ти знав, кого і що ми втратили зі смертю Михайла Дорошенка!

— Знаю, Андрію!..

— Так ти не хочеш зі мною йти?

— Не можу… Треба добути до кінця…

А вночі прийшли люди Мізерниці і вхопили Яремка. Коли його почали в’язати, він запитав: «За що?» Йому відповіли: «За те, що такий розумний! Ось голову знімуть — то й порозумнішаєш!»

— Я теж такий розумний! — промовив Ляскало. — В’яжіть і мене!

— І я, — додав Цабекало. — Не хочу, щоби мною командував зрадник.

Пов’язали й їх. Тієї ж ночі передали туркам. Було їх двадцять та ще й один. Усі — козаки, гартовані в боях. Але саме їх боявся й ненавидів Мізерниця. Кожен з них щось знав, кожен був проти нового гетьмана.

Вранці їх, пов’язаних, побитих, повели вулицями Кафи. Ось, мовляв, свідчення нашої перемоги — полонені козаки! На мурі стирчало кілька козацьких голів — на одну показували, що то — Дорошенкова голова. Але Яремко та його товариші добре пам’ятали, де поховано їхнього гетьмана. А на палі.стирчала голова Кіндрата Собіпана — він надто багато знав, а тому в бою його було вбито в спину пострілом з пістоля: Кіндрат височів на палі і мовби сміявся з турків: ага, а я теж побував у гетьманах, хоч і після смерті, це ж не кожному випадає така честь —.Дорошенком бути!

Біля пристані побачили — з галери сходив Кантемір. Старий, зігнутий, жовтий, злий. Його підтримували під руки мурзи, що прийшли служити йому. Трохи осторонь стояв Гаспареоне. Очі Яремка й очі сеньйора стрілися. Підійшов Гаспареоне ближче, щоб роздивитися на бранців. По—турецьки мовив до Яремка:

— Я тебе, щеня, замучив би найстрашнішою смертю. Але я вмію бути вдячним. Ти не мучив мене, коли я був у тебе в руках. Ти не вбив мене, а тому я й зумів виконати завдання таємної дефтерхани. Тому я дарую тобі й твоїм товаришам легку смерть — вас просто розстріляють.

— Я пішов би на найважчі муки, аби бачити тебе, собако, здохлим, — відповів Яремко. — Шкода, що я тебе в тій мазанці не вбив — був би живим Дорошенко.

— Не був би живим Дорошенко. Крім мене, були люди, які б його вбили в цьому бою, Яремо Ціпурино! Так що не проклинай себе перед смертю… Може, в тебе є якесь бажання? То я по давній дружбі можу прислужитися…

— Єдине в мене бажання: щоб ти в свої груди отримав належне! — відповів Яремко й відвернувся…

…І от ведуть їх на страту. Ведуть вулицями Кафи — пов’язаних, побитих. З мурів усміхаються мертві голови їхніх товаришів. Онде — Собіпан. Онде — пан Гостинський. А ось — Оксен Цьопа чи хто?

Тяжка дорога на смерть. Згадуються батько й мати. Згадується Бібігуль. Яремкові тяжко думати про її сльози та про сирітство його дитини, яку має народити Бібі—гуль—Ганнуся, його вірна й добра дружина… А ще тяжче, що загинув Дорошенко. Був би Крим вільним від турків, якби він жив. Була б Україна вільна, якби не загинув славний Дорошенко. А так — усе пропало, все загинуло…

Це раптом заспівав Мехтодь Цабекало. Ніхто з козаків і не здогадувався, що гарно так він уміє співати. Знали тільки, що він любить казати «еге ж!» та «авжеж!» та вслід за товаришами гарно рубати шаблюкою ворогів…

підхопив Ляскало, і всі почули, що й він не тільки добрий рубака, а й співака завзятий. І тоді заспівали всі:

Полинула пісня до моря… Ось десь тут, на березі, й доведеться їм, молодим і старшим, чорнявим та рудим, високим та низьким, скінчити свій вік…

Процокотіли копита поряд. Якийсь турецький баші наздогнав групу приречених до смерті та їхніх конвоїрів. Відвів убік яничарського юзбаші і почав з ним про щось говорити.

Ой, як ріжуть тіло турецькі пута з сириці! Руки, зв’язані за спиною, давно вже поніміли. Ну, та яка вже різниця? Все одно — смерть!

А далеко десь — Україна!

А море — таке гарне, таке красиве, і хвилі на ньому — мов мережка…

І ніякого над тим морем чорного ворона…

Та все одно тільки про чорного ворона й співається пісня. Не придумали ще пісні про Дорошенка та про його славне, хороше військо запорозьке!..

Юзбаші дав команду зупинитися.

Що? Просто тут будуть розстрілювати їх? Ах, як шкода! А думалося: ще трохи пройдуть понад морем…

Стали козаки. Дивляться на яничар. Яничари стоять з рушницями—гаківницями, такими ж, як і в козаків. Тільки нині козаки беззбройні, та ще й з пов’язаними руками.

Юзбаші дав команду яничарам стати напроти приречених. Стали.

Тоді юзбаші сказав по—турецьки:

— Володар галери і друг каймакана, а також найліпший друг Джанібека—Герая й Кантеміра Дивеєва Абу Ахмад—баші приніс мені папір, з якого я бачу, що він може купити приречених до розстрілу розбійників—козаків. Він дає мені за кожного з вас, гяури, по двадцять курушів.

Турецький баші з дивовижним арабським ім’ям та прізвищем Абу Ахмад ібн Аль—Джасас закивав головою й бородою і тут же вручив юзбаші мішечок з курушами.

Юзбаші урочисто заявив:

— Ці гроші буде порівно розділено між мною та моїми воїнами. А ви, найшановніший Абу Ахмад—баші можете брати собі своїх майбутніх веслярів!

Баші з арабським іменем швидко закивав і миттю опинився на коні — Яремко аж здивувався, як такий поваж ний баші може отако: р—р–раз — і в сідлі? Хтось із його знайомих теж так хвацьки стрибав у сідло! Хто?

То що це виходить? Вони викуплені — і тепер підуть на галеру веслярами? Отже, смерть відступила й на цей раз?

Баші з арабським іменем махнув рукою і погнав своїх невольників далі берегом.

А потім підвів до якоїсь печери. Озираючись, козаки пішли туди…

У печері він вийняв ножа і почав розрізати пута на руках козаків. Робив цю справу мовчки. За кілька хвилин упорався.

Яремко стояв і намагався поворухнути бодай одним пальцем. Сириця так перетисла жили на руках, що вони затерпли, а шкода: можна було б кинутися на цього чортового турка та й задушити в цій печері — ач, знайшов собі робітників! Але подумав: він же подарував нам життя! І за це — спасибі!

— Я теж такої думки, — мовив Ляскало. — Хай живе турок!

— Еге ж! — додав Цабекало. — Хоч і тяжко буде на галерах — а все ж надія…

Турок з арабським іменням викресав вогню, запалив свічку.

Повернувся до козаків і сказав українською мовою:

— Ходімо за мною!

Куди? В яму? В підземну дірку? Навіщо?

— Берегом не можна! Там далі — яничари. Вони вас не пропустять!..

Чоловік явно старався говорити не своїм голосом, але щось дуже знайоме було в його голосі.

І раптом турецький баші відкинув з лиця кобеняк, опустив униз свічку, прикрив її полум’я рукою…

Щось дуже знайоме знову озвалося у найдальших глибинах Яремкової пам’яті, — але що саме? Зараз не було часу думати над цим. Треба було вирішувати: чи йти за турком у печеру, чи йти на смерть. Що їх чекає: порятунок чи хитра пастка?

Турок раптом вишкірив зуби і промовив:

— То що, Яремку, будемо фуга самотем петере?

— Пішки чи екво вегі? — мимоволі вирвалося з вуст Яремка — і тільки після того він відчув, як у нього від містичного жаху піднялася вгору чуприна.

«Фуга самотем петере» — це ж улюбленою латиною козака Тимоша Клюсика означало: «Шукати рятунку у втечі». А «екво вегі» — «їхати верхи»! Шість літ тому в Києві, коли за Яремком гналися люди сеньйора Гаспареоне, запорозький козак Тиміш Клюсик, колишній спу—дей братської школи, виручив його, посадив на свого коня і хутко домчав до Лаври, де був тоді Олександр Чорногорський — султан Ях’я. Як вони тоді летіли крізь ніч і як услід їм гналися крики та постріли!

Шкода Клюсика! Загинув він у морській битві при Си—нопі. Турецька шаблюка знесла голову хороброму й жартівливому козакові Тимошеві Клюсикові — і впала вона з корабля в оту чайку, на якій був Яремко… Боже, як він тоді перелякався, як він тоді не міг повірити, що Клюсика вже немає на світі!..

Яремко мимоволі перехрестився затерплою рукою. Хлопці мовчали. Яремкові пересохло в роті. Серце мов зупинилося. А на спині… А на спині мов одразу виросла вовча шерсть і заворушилася. На Яремка дивився Клюсик, живий Клюсик — трохи, щоправда, змарнілий! — і всміхався, показуючи зуби! Онде один іще — трохи кривуватий!

— Г—г–г—господ—д–д—и, сохрани й помилуй, — хотів прошепотіти Яремко, але не зміг. З грудей тільки хрипко вирвалося: — 3–г—г–гинь, нечис—с–ста с—с–сил—л–о!

Турок, дивно схожий на постарілого Клюсика, зробив крок назустріч. Яремко вихопив пістоль. Нечиста сила!

— Якщо я — нечиста сила, — ще дужче вишкірився турок, — то мені твоя куля не страшна, Яремку Ціпурино. Але я живий чоловік, хлопче!..

І тут же наказав хлопцям, що стояли за спиною Яремка:

— Ану, відійдіть подалі! У нас із Ціпуриною є пильна розмова!.. На п’ятдесят кроків!

— Тут усі свої і таємниць у товаристві немає! — заперечив Ляскало.

— Еге ж! — підтвердив Цабекало.

— Я кому сказав — відійдіть на п’ятдесят кроків! Ви що — порядку не знаєте? Холле—ррра!

Чи то від категоричного тону, чи то від смачно мовленого останнього слова — козаки таки відійшли у глиб печери…

І знову вони залишилися наодинці. Це було ще страшніше.

— Т—т–ти х—х–то? — нарешті, спромігся на слово Яремко.

— А то ти не знаєш?

— Я не вірю! — вигукнув Яремко.

— Не треба галасувати, хлопче! Я не хочу, щоб твої товариші знали більше, ніж треба… Воно й так вийшло не вельми… Ти кажеш, що не віриш своїм очам. Але ж ти бачиш! І чуєш!

— Ні, такого не може бути, Клюсику!

— Може бути все! Навіть найнеймовірніше! Ти ж ось повірив у це неймовірне?! Так, Яремку, я Тиміш Клюсик…

— Але ж…

— Потім розповім… Як вийдемо з печери. Зараз — ніколи… Клич своїх — треба йти. Часу в нас зовсім мало…

Він підійшов ближче до Яремка і шепнув:

— При них не називай мого імені. Ніхто не повинен чути тут, як мене звуть по—справжньому…

Ох, як довго повзли вони, і йшли, і пробиралися на—вкарачки отими печерами! Здавалося, що Клюсик завів їх у саме пекло — на страшну і мученицьку смерть. І якби не віра Яремка в Клюсика, то він би вже сто разів ударився в розпач, у безнадію… Здавалося, що в цих підземеллях навіть повітря не вистачає. А ще здавалося: ось—ось земля здвигнеться, все зрушиться — і зійдуться її страшні зубчасті щелепи! І буде кінець!..

Нарешті вони вибралися на поверхню — і ніч видалась Яремкові такою ясною й радісною, мов Великдень. Він дивився на зорі та на місяць і не міг надивитися, він хапав на повні груди повітря і не міг, надихатися!

— Ой, як гарно! — прошепотів позаду Ляскало.

— Еге ж, — підтвердив Цабекало. — А я вже думав — кінець!

— Кінець буде попереду, — пообіцяв Ляскало.

— Авжеж, — погодився Цабекало.

Вони пішли між скелями. Спускалися вниз і підіймалися вгору, але це вже було зовсім не страшно. Ішли мовчки, зосереджено сопіли, думаючи тільки про одне: куди нас веде оцей дивний чоловік?!

Уже ранок починався на сході, коли вони нарешті вийшли до моря. На хвилях гойдалася, мов уві сні, невелика галера.

— Ось отам, хлопці, — вказав Клюсик на галеру, — і відпочинете. Там — моя команда. Ні про що з ними не говоріть. Скажете тільки по—турецьки, куди вам треба. Вони можуть відвезти вас до того місця, де Арабатська стрілка виходить напроти українського берега. Або ж підійдуть до донського гирла і висадять у безпечному місці біля Азова. А далі — добирайтеся самі: чи до донських козаків, чи до себе, на Січ!.. Скажете команді — ни від Нуріддіна—баші.

Козаки уплав кинулися до галери.

— Нуріддін—баші — це ти, Клюсику? — не втримався Яремко.

— Ні, Яремку, Нуріддін—баші — це мій підлеглий. Мене звуть інакше…

Яремко не знав, що робити. Ніби треба було б і йому йти на галеру, але не хотілося: як же це не поговорити з давнім приятелем, якого бозна—коли поховав, а тепер… Ні, він не піде звідси, доки не довідається, як воно все сталося. Невже це все йому тільки сниться?

Клюсик відвів Яремка за кущ кизилу — очевидно, для того, щоб його не бачили з галери, — і запитав:

— А тобі обов’язково геть усе потрібно знати, Яремку?

— Необхідно! Геть усе! Бо я не повірю в те, що ти — живий чоловік, а не нечиста сила!

— А ти віриш у нечисту силу? — і в котячих очах Клюсика заграли вогники.

— А хто в неї не вірить?

— Ну, я… — всміхнувся Клюсик.

— Еге ж! Сам — потороча, а не вірить! Я й досі опам’ятатися не можу… Невже ти живий?!

— Та поки що живий! Можеш помацати!.. Яремко мимоволі простяг руку, але відсахнувся. Не від

страху, а якось незручно було мацати чоловіка. Клюсик підійшов, поклав йому руку на плече.

— Клюсику, — здригнувся Яремко. — Я ж оцю твою голову тримав у оцих своїх руках. Відрубану… Вона й досі мені ночами ввижається… А Недайборщеві ти живий снишся…

— Немає вже Недайборща. Потопили турки всі чайки наші в морі, якими Недайборщ командував… А самі вони, правда, ледь—ледь допливли до Криму, — та допливли—та—ки. Так їх розтріпав наш Недайборщ зі своїми орлами. Половину турецької ескадри з сейменами та яничарами на дно пустив… А на більше — сили не стало…

Збоку море шуміло. Козаки дерлися на галеру. Обрій зеленавий раптом засвітився під рожевим. Яремко все життя знав, що на світанні обрій мусить бути рожевим, а не зеленавим, — а от маєш… Таке тільки на морі буває. І хто побачить оту зеленавість, отой зелений промінець — той, кажуть, зазнає щастя… Все здавалося примарним, дивним, несправжнім. І сам Яремко здавався собі несправжнім. І Клюсик, і оце навіть море з галерою — все ніби чарівний сон, який ось—ось має скінчитися, а після сну почнеться страшна й безнадійна дійсність. Зараз, зараз хтось тебе штовхне — і ти прокинешся…

Господи, ну, якщо це навіть сон, то нехай Клюсик уві сні розкаже, що ж то таке сталося, що він не мертвий, а живий…

— Клюсику, а ми ж за тебе молебень відправили. За твій упокій свічки у церкві ставили. І батюшка Григорій на Січі так же ж тебе згадував гарно, аж ми всі плакали… А як же ж це воно вийшло? Що — ми Бога обманювали, чи що? І я ошукав. Бога теж?

— Диви, який правовірний наш Яремко!.. Не переживай! Ніхто Бога не обманював, бо його й не обманеш. Християнина Тимоша Клюсика і справді нема на світі…

— А ти що — не Клюсик чи що?

— Нема християнина Клюсика, а є мусульманин на ім’я…

Та й замовк. Яремко почекав—почекав, а коли не дочекався, запитливо поглянув на Клюсика. І той відгукнувся:

— А навіщо тобі знати моє мусульманське ім’я? Я й так надто багато відкрив тобі…

— Та ти ж мені ще нічогісінько не сказав! Я й досі не можу зрозуміти, хто з нас на яком}’ світі: ти на нашому чи я — на твоєму?

— А що — я не схожий на живого? — бісівські іскорки кресонулися в очах, а вуса заворушилися по—тарганя—чому.

— Та схожий же! Навіть більше ніж схожий!.. Але ж я тримав твою голову в руках — відрубану!

Клюсик уважно поглянув на Яремка і мовби знічев’я запитав:

— А ти точно знаєш, що мою?

— Так точно, як оце я тебе бачу!

— Справді? Перехрестись!

Яремко хотів перехреститися, але Клюсик не дав, ухопив за руку.

— Іди ти знаєш куди, бусурмане чортів?! Тьфу, нечиста сила! — вилаявся Яремко.

— Сідай на камінь, хлопче, — щось вирішивши в душі, промовив Клюсик. — У ногах правди немає. Сідай і слухай мою оповідь. Тільки заприсягнись, що нікому нічого про це… Тільки одному Авдиторові.

— Нікому — нічого, їй—богу!..

Клюсик зміряв Яремка довгим поглядом. Знову подумав — і почав:

— Тоді слухай…

Вони повсідалися на каменюки. Море, що виглядало з—за куща кизилу, кидало свої важкі хвилі на берег, летіли бризки на кольорові камінці, хоч вітру й зовсім не було. Світання було тихе й ласкаве, навіть не вірилося, що довкола стільки трагедій, стільки крові та мук… Десь — напевне, посеред моря, — був шторм, і оце тільки зараз докотилися сюди хвилі тієї веремії…

— Ти, Яремку, напевне, не забув, що перед боєм при Синопі я зголив свій оселедець?

— Зголив?.. Забув!.. А взагалі…

— Та я ж тобі ще показався без оселедця і запитав: чи схожий я на турка. А ти відповів: як свиня на коня. Я тобі ще по шиї дав за це… Ну, не дуже, а так… Ти ще запитав, чому я без оселедця, а я…

— А ти сказав… Чекай, я згадав… Ти сказав, цирульник схибив — хвиля гойднула чи що — і відчесав половину оселедця; то ти сказав: ріж і далі, новий нарощу, якщо голову збережу… Пообіцяв, а голову не зберіг…

— О! Все правильно!.. Я в твою душу заронив це зерно… І в душі всіх хлопців із чайки. Всі вже настроїлися на те, що із Клюсиком може статися якесь нещастя: голову голив — і невдало, без оселедця залишився, а потім сказав, що новий виросте, якщо голову збереже… Якщо… Всі мовчали, щоб біду на мою голову не закликати, але думали про одне… Ясно?.. Розумієш?

— Щось розумію, а щось і ні… До чого тут одне до другого?

— А до того… До того, що коли я кинув вам мішок із золотом, а з ним і турецьку голову в моїй шапці, то ви тут же повірили, що то — я!.. А воно ж була ніч, хіба роздивишся гаразд? А коли я не повернувся на чайку і ніде мене не знайшли, то ви всі й вирішили, що то — моя голова!..

— Та це неймовірно! — махнув рукою Яремко. — Як це так?! Ти що — отак біг та й побачив схожого на себе турка? Узяв — і голову йому стяв? Та не може бути такого, Клюсику! Це тільки в казках таке буває!

— Ну, якби я не зустрів турка, хоч трохи схожого на себе, то я би просто повернувся до себе на чайку… А тут мені поталанило. Дивлюся — лежить на полубі убитий. Не те, щоб надто схожий на мене, але… Ну, ніс трохи кирпою стирчить з пиптиком на кінці, як у мене, а все інше… Та ще вуса тарганячі, як у мене… Ну, махнув шаблею, вхопив ту голову, натяг на неї мою шапку — ледь налізла, думав, що доведеться збоку трохи розпорювати… Але обійшлося… Ну, а далі — все дуже просто: кинув отой мішок, а за ним — і голову… Навіть твій страшний крик почув — аж пожалкував і за тобою, і за собою…

Яремко сидів, не ворушився, не спускаючи очей з Клюсика.

— Ну, а навіщо було тобі робити оце все?

— Авдитор — ну, Петро Скрипник, — сказав, що ліпше буде, якщо всі.знатимуть, що я загинув… Ну, от я й придумав таку штуку!.. А сам тим часом переодягся в турецьке вбрання — там і клопоту ніякого — чалму на голову, та й…

— Чекай, чекай, а турецька мова?!

— А ти думав, що я тільки латину й знаю?

— Але навіщо тобі здалася ота Туреччина?

— А навіщо вона потрібна була Авдиторові? Як по—твоєму?

— Так ти… — і Яремкові перехопило подих.

— Еге ж!.. Козацький джасус! — закінчив за Яремка Клюсик. — Оце і все, що я тобі можу сказати. Все інше ти міг би довідатися в Авдитора. Але навряд чи Авдитор тобі хоч щось розповість. Ти ж його знаєш. То й питати не будеш!

— Та вже ж… — неохоче озвався Яремко. А потім глянув на Клюсика і почав витирати сльози.

— Чого ти плачеш, дитино?

— Та — яка там дитина?

— А все одно ж я тебе впізнав!.. То чого плачеш?

— Бо не можу собі повірити… І простити собі не можу, що колись повірив… — І він укляк на коліна, а потім обняв Клюсика, уткнувшись йом}’ у груди мокрим лицем…

Клюсик мовчки гладив його по плечу і посмутнілими очима дивився на море… Зовсім недалеко — його Україна. Як хотілося йому хоч на часинку, хоч на хвилинку опинитися на рідній землі, почути рідну мову, побачити рідні обличчя…

— Яремку, — мовив він трохи не своїм голосом. — Маємо мало часу… Як там твоя сестричка?

— А що їй зробиться? Живуть з Петром, двох дітей уже мають, дасть Бог — то й третє буде, тебе часто згадують — усе Марійка, звісно, та й Петро… Марійка все журиться, що ти так невчасно пішов на той світ…

— Як же так? А вона ж думки читати вміє… А тут і не вчитала, що…

— Може, й не вчитала… А може, щось і вчитала… Але все одно згадує тебе…

— Спасибі їй… Хороша в тебе сестриця, Яремку! Жаль — не мені дісталася!.. Дуже вже ж вона мені до серця припала, — і він торкнувся свого лоба, де колись сяяли аж дві гулі, набиті Марійкою в день їхнього першого знайомства над Дністром.

— Не забув навіть цього? — мимоволі всміхнувся Яремко.

— Таке ніколи не забувається… Аж іскри з очей сипонули. І досі сипляться, як згадаю…

Вони ще трохи посиділи мовчки… Яремко хотів багато розповісти Клюсикові, але розумів, що часу обмаль і нічого не встигнеш…

Одне тільки запитав:

— Ти ж, як я розумію, був у Стамбулі… А чому ти тепер тут?

Клюсик подивився важко.

— Треба, і я тут… Треба було запобігти смерті гетьмана Михайла, треба було ще дещо зробити… Але на цей раз не вдалося… Зрада одного чоловіка, нерозумність і непослідовність другого, гарячковість третього — все це дуже нашкодило нам… А ще більше нашкодить у майбутньому татарам… Не змогли ми відвести біду від них… А втім — будемо думати про майбутнє з надією. Може, потім удасться те, що не вдалося цього року…

— Я знаю, хто зрадник, Клюсику! — похмуро мовив Яремко.

— І я знаю… Тепер він гетьман. Він слухняно робить те, що наказують йому турки й поляки… Але недовго йому гетьманувати. Авдитор довідається — і злетить зрадницька голова…

— Авдитор зараз у Москві… Затримався надовго, не зміг піти з нами в похід…

— Нічого, скоро буде в Києві…

Клюсик поглянув ласкаво. Підійшов до Яремка ближче, обняв.

— Ну, малий, заспівай мені тихенько—тихенько пісеньку на прощання. Коли ще побачимося?

— Не знаю…

— Пісні не знаєш?

— Пісню знаю… Тільки не співається…

— Заспівай, щоб мені веселіше на чужині жилося. Яремко зазирнув в очі Клюсика і тихенько завів:

І Клюсик підхопив:

Скупа сльозина покотилася по його щоці. Хлопці з галери махали руками: скоріше, мовляв. А Яремко нічого не помічав. Він бачив тільки Клюси—кову сльозину. І чув тільки пісню, що лилася з його вуст…

Це — епілог нашої розповіді. Але не епілог подій, які відбувалися 1627–1628 рр. на Україні та в Криму.

Ще будуть битви на кримській землі між військами Шагіна та Кантеміра.

Того ж таки дня, як Яремко і його товариші попливуть на галері до рідних берегів, Шагін—Герай виведе під мури Кафи Кантемірового сина Іштерека. Ось що напише про це пізніший історик: «Один з Кантемірових синів попав у руки Шагіна живий — він наказав стяти його голову під мурами Кафи, на очах старого Кантеміра, що дивився з мурів».

Саме тієї ж години Закривидорога викраде з гарему Шагіна—Герая найкращу наложницю — Гал. ю Шлапаків—ну і, незважаючи на дві рани, понесе свою суджену аж до Арабатської стрілки, а потім стрілкою, а потім через протоку, яка з’єднує Азовське море з Сивашем, переправиться з товариством і Галею на український берег…

Гетьман Мізерниця приведе військо запорозьке на Січ. А там козаки, обурені його зрадою, скинуть Павла Мізерницю з гетьманства, засудять до смерті — і втоплять…

…На березі Дніпровому стояли дві жінки. Що одна—Ганна Дорошенкова, гетьманова дружина, а що друга — то козачка Мокрина Закривидорожиха. Стояли вони по коліна у теплій дніпровій воді й дивилися на південь.

Ганна ще не знала, що вже вона вдова, але серце її чуло біду для себе та своєї родини. Стояла вона й дивилася вдалину, а серце віщувало: більше не побачить вона До—рошенкових ясних очей…

Закривидорожиха стояла і чекала на сина… Та не знала вона того, що їде син додому поранений, але живий, та ще й везе невісточку Галю. Не відала вона, що з цією невісткою—грішницею не схоче вінчати Андрія канівський піп, але все одно житимуть вони щасливо й довго і матимуть дітей та онуків багато…

Сидітиме Галя у світлиці, згадуватиме свої дві бусурманські неволі, згадуватиме жіночий монастир і, дивлячись на своїх дітей, співатиме пісні,які сама ж і придумала. А пісні придумувати — то теж гріх… Та все одно Галя гріха не боятиметься… І казатимуть через багато літ люди, що то вона й склала оту пісню про те, як на горі женці жнуть, а попід горою, яром—долиною козаки йдуть. Казатимуть, що то вона придумала слова про козацького полководця Михайла:

А все, що є далі в тій пісні, то це вже придумали інші люди.

Над Трубежем стоятиме Ганя—Бібігуль і, поклавши руку на живіт, чекатиме на свого коханого чоловіка Яремка. Ой, як багато хотілося їй йому розповісти, ой, як довго б дивилася вона в його добрі очі…

А хвилі Трубежу—Трубайка плинуть—плинуть у Дніпро, а Дніпро — в далекий світ, у Чорне море…

1987.