Язиката Хвеська

0

Майор міліції Петро Швидкий, якого навіть ненароджені діти всіх кримінальних злочинців світу будуть знати як Шаленого Майора, мовчки переводив погляд з опера на прізвище Немирович на його напарника, опера на прізвище Данченко.

Хвилину тому він звелів обом замовкнути. Поспішаючи швидше доповісти останні новини, отримані під час спостереження за банкіром Семеном Котовським, вони то говорили хором, то разом замовкали, розуміючи, що перебивають один одного, то знову починали і знову — в унісон. Так нічого і не зрозумівши, Шалений Майор грюкнув кулаком по столу, наказав підлеглим заткатися, і тепер визначався, кому ж із них дати можливість викласти все толково, розважливо і неквапно.

Зупинивши після нетривалих коливань свій вибір на Немировичі, майор Швидкий жестом дав йому знак починати з початку.

— Коля сказав, що не знає, як це розуміти, — видав Немирович.

— Це ти з кінця починаєш, — скреготнув зубами Швидкий. — Висновки я сам зроблю, коли ви не можете. Давай так: Микола Бережний, водій Котовського, завербований нами в якості агента, сьогодні вранці… Я сам твого кота за яйця тягнути повинен?

— Якого кота? — Немирович не зажди розумів свого безпосереднього начальника.

Пояснення цьому було досить просте: останніми тижнями Шалений Майор буквально заганяв людей, вимагаючи цілодобового спостереження за об'єктом і регулярного прослуховування його телефонних розмов.

Останнє нічого не дало, хоча Швидкий якимось дивом вибив собі спеціальну техніку, причому — на досить тривалий час. Проте ні про що суттєве та важливе Нетудимак не говорив. Навпаки, поводився з мобільним, стаціонарним офісним та стаціонарним домашнім телефонами досить дивно. Наприклад, на минулому тижні замовив собі послугу «Секс по телефону», і чергові оперативники п'ятнадцять хвилин слухали, як жіночий голос верзе якісь еротичні дурниці, від яких теоретично хтось повинен збудитися, а насправді обом оперативникам на четвертій хвилині стало просто нудно.

Данченко припустив, що в такий спосіб Котовський цілком може отримувати зашифровану інформацію, використовуючи телефонну сексуальну службу в якості безпечного каналу зв'язку. Від банкіра можна було чекати якої завгодно каверзи, тому Швидкий про всяк випадок дав завдання встановити за номером телефону адресу, навідатися туди і дізнатися, що там насправді відбувається.

Витративши на це добу, Немирович із Данченком у результаті накрили якусь приватну квартиру, де цілодобово по черзі чергували біля багатоканального телефону три групи жінок. Працювали вони добу через три, наймолодшій виявилося сорок шість, найстаршій — шістдесят два.

Вона, до речі, користувалася в клієнтів найбільшим попитом — її тут знали під іменем Стелла. Насправді ж звали її Галина Василівна Сторчак, і років двадцять тому вона працювала на радіо, начитуючи добре поставленим голосом вистави для циклу програм «Театр перед мікрофоном». Для неї спілкування з клієнтами секс-служби було не стільки задоволенням, скільки роботою, яку вона, професійна актриса, робила дуже сумлінно. Хоча загалом Галині Василівні подобалося, що чоловіки не бачать її і уявляють собі томну цицькату красуню, зображену на рекламному флаєрі цієї служби.

Зрозумівши, що час витрачений даремно, Швидкий, не покладаючи вже великих надій на прослушку, зосередився на результатах зовнішнього спостереження і, головне, інформації, яку зливав Коля Бережний.

— Забули про кота, — махнув рукою Шалений Майор. — Помовч трохи. Давай, ти Данченко, тільки внятно.

— Значить, так, — опер зосередився і заговорив, старанно добираючи слова. — Сьогодні, у вівторок, чотирнадцятого липня, по дорозі в офіс Семен Котовський звелів своєму водієві зупинити машину і підібрав якогось чоловіка. Чоловік стояв на узбіччі. Він не махав рукою, взагалі — не подавав жодних знаків для того, аби його хтось спеціально впізнавав. З чого Коля робить висновок, із яким ми погоджуємося: наш об'єкт знав цього чоловіка в обличчя, знав, де він стоятиме, а отже — був якимось чином попереджений про цю зустріч. По жодному з телефонів, які знаходяться на технічному контролі, Котовський про подібну зустріч ні з ким не домовлявся. З чого роблю висновок: він або користувався лівим телефоном, або посилав комусь чи отримав від когось sms-повідомлення. Читати есемески ми поки що не маємо технічної можливості.

Слухаючи цей рапорт, Петро Швидкий вкотре за останні тижні зловив себе на думці, вірніше — на двох: або він сам запрацювався і зовсім не розуміє, що відбувається і в чому суть доповідей підлеглих, або працювати доводиться з повними ідіотами, від яких він сам, Шалений Майор, поступово заражається ідіотизмом. Він хотів перепитати Данченка, чи розуміє той, про що зараз взагалі говорить, та, трошки подумавши, вирішив не загостряти і без того критичну ситуацію.

Тим часом Данченко рапортував далі:

— У машині пасажир нічого не говорив. Хто він такий — наш агент сказати не може, бо ніколи раніше його не бачив. Так вони приїхали на Поділ, де Котовський наказав зупинитися в районі Контрактової площі. Коли Коля зупинив машину, шеф звелів йому вийти і попити кока-колу. Коля зробив це неохоче, бо в салоні працював кондиціонер, а на вулиці — страшенна спека…

— Ближче до теми, — нагадав Швидкий, побоюючись, як би опер не почав докладно говорити, в якому кіоску Коля купляв кока-колу і скільки за неї заплатив.

— Значить, поки наш агент пив кока-колу, Котовський про щось переговорив із своїм пасажиром. Розмова тривала менше п'яти хвилин, після чого незнайомий чоловік вийшов і змішався з натовпом на самій площі. Хлопці з наружки чесно намагалися його простежити, але або вони проклацали, або той вміло відірвався. Що може означати дві речі. Перша — Котовський знає, що його пасуть і попередив свого співбесідника, аби той вжив заходів. Друга — Котовський не знає, що його пасуть, просто і він сам, і його контакти вживають заходи безпеки про всяк випадок.

— Дуже мудрий висновок, — гмикнув Швидкий. — Чим все скінчилося?

— Коля зрозумів, що вже досить пити кока-колу, — сказав Данченко. — Тому й повернувся назад. Саме тоді, коли він сідав за кермо, Нетудимак сказав комусь у мобільний: «Через два тижні», і заховав трубку в кишеню.

Шалений Майор глянув на Немировича, даючи зрозуміти — тепер його черга.

— Кому дзвонив Котовський — зафіксувати не встигли, — пояснив той. — Розмова вийшла дуже короткою, навіть не розмова — повідомлення. Але повідомлення досить важливе. З цього роблю висновок, який суперечить попереднім висновкам колеги, — Немирович скосив на Данченка. — Котовський не підозрює, що його трубка — на прослушці. Інакше не скористався б нею, аби повідомити важливу інформацію.

Зрозумівши, що більше від підлеглих нічого не добитися, Шалений Майор відкинувся на спинку стільця і замислено побарабанив пучками пальців по краю столу. Якщо відкинути полову, відомості, принесені оперативниками, насправді були досить цінними.

Нетудимак до чогось серйозно готується.

Не інакше, як це «щось» — та сама передача грошової готівки, яка осяде на легальних рахунках банку і відмиється через них від усіх ознак свого явно кримінального походження.

Іншої операції Семен Котовський не готував.

Більше того: гроші ці повине передати посередник, котрий зв'язує банк Нетудимака і потужний наркокартель. Таким чином, зв'язок банкіра і наркоторгівців у разі перехоплення кур'єрів і зриву операції буде доведений. Що дасть можливість Шаленому Майору нарешті закрити банкіра всерйоз і надовго.

Отже, до операції, на яку затятий борець із злочинністю давно чекав, лишилося, коли вірити Котовському, два тижні.

— Два тижні, — промовив сам до себе Семен Котовський, дивлячись з вікна свого кабінету на Київ, який о цій порі року потопав у зелені і потерпав від спеки.

За два тижні почнеться фінансова операція, яка не просто допоможе його банкові триматися на плаву і почувати себе комфортно в час, коли більшість банків стогне від кризи і просить допомоги в держави. Вона знову відновить процес, на якійсь час втрачений: колообіг грошей у природі. Це буде його перший мільйон у цьому сезоні, який непомітно для оточуючих, пройшовши всі потрібні кола, подвоїться, потроїться, словом — почне рости і пухнути. Він, Семен Котовський, уже до вересня зможе трошки розтермосити ринок нерухомості, почавши активно скуповувати дешеві квартири через підставну фірму, яка належить йому особисто. А потім, потримавши ці квартири, він почне потроху гратися з цінами, задавати їм тон, з рештою — регулювати. І буде не так, як вимагатиме ринок, а так, як захочеться йому, Семенові Котовському.

Що там казати — надлишок грошей у складні для економіки часи грамотна людина завжди може використати собі в прибуток.

— Два тижні, — повторив він.

Постукавши, до кабінету зазирнула секретарка. Повертати голову, аби переконатися в цьому, не треба: банкір упізнав її по парфумах. Сам вибирав, сам дарував.

— Ну? — запитав він.

— Вибачте, але сказали — це терміново.

— Поклади на стіл.

Котовський знав, що секретарка зайшла з пакетом, який у офіс доставив кур'єр дві хвилини тому. Банкір навіть знав, що у цьому пакеті.

Процокавши каблучками, секретарка перетнула кабінет, лишила пакунок на шефовому столі і вийшла. Коли двері за нею зачинилися, банкір підійшов до столу, взяв пакет, розгорнув його. Там була коробочка, в ній — дешевий мобільник. Настільки дешевий, що Семен Котовський уже забув про існування таких моделей. Ввімкнувши телефон і, оперуючи стрілочками, зайшовши в меню, вибрав розділ «Контакти». Як і очікувалося, там був забитий один-єдиний телефонний номер.

Натиснувши кнопку, банкір викликав на зв'язок абонента. Почувши відповідь, привітався. І так само отримав привітання, як завжди — сухе і ділове.

— Лінія не прослуховується, — нагадав співбесідник. — Але, Семене, все одно давай не довіряти випадковим телефонам абсолютно всі секрети. Коротко і по суті.

— Коли коротко — то план працює. Як я і здогадувався, мій водій Микола — міліцейська квочка.

— Перевірено? На шпигуноманію не страждаєш?

— Сам довго не вірив. Але сумнівів уже немає. Тому сьогодні я вже злив через нього інформація про те, що через два тижні повинно відбутися дещо важливе. Тепер менти на низькому старті.

— Правильно. Ти не перемудрив там? Дивись, часто таке буває — шифруєшся так, що в результаті сам себе намахуєш…

— Це геніальна комбінація! — не без гордості промовив Котовський. — Нехай менти чистять зброю та пір'ячко, нехай морально готуються брати мене за зябра. Напередодні «дня Ікс» Микола випадково довідається про час та місце проведення операції. Що саме відбуватиметься — ніхто далі не знатиме. Раз мене пасуть, значить готуються до того, що Нетудимак зібрався серйозну справу замутити. Тому міліція підніметься в ружьйо. Але сюрпрайз у тому, що засідка, яку вони старанно влаштують, чекатиме зовсім не там, де все справді відбудеться. Поки вони підтягнуть свою кінноту до місця, названого моїм водієм-стукачем, ми тим часом спокійно, без зайвого хіпіжу, провернемо оборудку практично в них під носом. Так, як ти і пропонував. Хай потім миють зади після начальницьких пістончиків.

— Логічно, — схвалив банкірів співбесідник. — Простенько, навіть без особливого смаку, зате — ефектно. Майже як обухом по голові. Ну, а після цього що думаєте робити з водієм? Закопаєте чи втопите?

— Втопити, закопати, спалити і попіл розвіяти — один чорт душа піде на небо! — реготнув Котовський. — Тільки хай стукач поживе. Бо якщо я накажу Колю грохнути, менти точно допруть — розкрив я його. А так просто вижену. Доколупаюся до чогось — і викину.

— Не будеш проти, якщо я його підберу? Корисно мати десь біля себе стукача, знати, що він стукач, і так само морочити лягавим голови.

— Запросто! Вважай, домовилися. Ну, все, відбій.

Закінчивши розмову, Котовський витер номер з пам'яті телефону, покрутив непотрібну вже трубку в руці, тоді жбурнув її в смітник. За нею полетіла зіжмакана коробка.

Вмостившись за робочим столом, він вирішив знову розважитись: набрав із стаціонарного офісного телефону службу «Секс по телефону», люб'язно погодився, аби йому передзвонили, і з задоволенням уявив, як міліцейські оперативники зараз слухають цей жіночий еротичний монолог, підвиваючи від збудження. П'ятнадцяти хвилин їм і цього разу досить.

Коли приємний грудний жіночий голос почав свою еротичну моновиставу, Котовський потер руки. Навіть хай лягаві будуть сто разів хитромудрими — ніколи їм його не перемудрити і не дістати.

— Цього мудака мені вже не дістати, — признався майор Павло Шалига майорові Петру Швидкому.

Друзі зустрілися на обіді в барі неподалік від міліцейського Главку. Тут навіть о цій порі не буває надто людно. Народ підтягується переважно ближче до вечора, причому ціни, проставлені в прейскуранті, передбачали — сюди ходять не дешеві алкаші. Викладаючи за горілку, коньяк, віскі чи текілу серйозні гроші, ці серйозні люди мали право розпускати тут язики більше, ніж будь-де. Адже вважалося: ніхто зайвий та надто випадковий сюди не зайде.

Цим користався бармен на прізвисько Джо Кокер, який вважав себе людиною без віку. Дещиця правди в цьом була: ніхто не міг впевнено сказати, скільки років цьому завжди гладенько вибритому, ідеально підстриженому, білозубому та напрасованому чоловікові. Навряд чи менше, ніж двадцять п'ять, але точно не більше сорока.

Правда, дехто з міліцейських оперів при бажанні міг зазирнути в його особисту справу і точно сказати, скільки насправді живе на світі цей вічно молодий чоловік. Справа в тому, що час відчасу він зливав певну інформацію до управління по боротьбі з організованою злочинністю. Зокрема, був на оперативному зв'язку у опера Данченка, хоча про цей факт біографії бармена знало кілька колег опера. Тому часом просили Данченка поділитися «барабаном», за що потім проставлялися Данченку в цьому ж барі, де міліцейські оперативники мали неофіційну знижку.

Власне, через це Швидкий іноді запрошував сюди Шалигу. Посидіти в затишному барі, в центральній частині Києва, та ще й заплатити менше — від такої спокуси відмовлятися не хотілося.

Саме сьогодні, у вівторок, Павло Шалига, випивши двісті грамів коньяку і запивши їх чашечкою «американо», скаржився Павлові Швидкому на свою вчорашню поразку із поганим журналюгою Максимом Біланом.

— Головне, Петя, я ж знаю — він винуватий! Усе було саме так, як нашептали… А посадити сцикуна не можу, хоч ти трісни!

— Аналогічна фігня, — погодився Швидкий. — Я тобі ще коли казав: є досконалі в нас закони. Ось не відмінили б смертну кару, так цей твій писака дужу добре подумав, перш ніж фармазонити в своїй газетці. Я ж читав, до речі…

— Не ти один, — гірко відповів Шалига. — Але що я зроблю, коли вчора справді було легше відпустити його разом з його солоденькою жінкою!

— Чому легше?

— А тому легше, Петю, що за інших обставин я по-любому підставлявся! Послухати ж все збоку, всю оту історію з прибиральницкю і томатним соком — ну бредятина, повна бредятина! Навіть якщо мені повірять, все одно реготатимуть: ось, мовляв, як преса ментів опускає! Вони, тобто — ми з тобою, Петю, такі дебіли, на всякі анекдоти кримінальні справи заводять. Ну, коротше, передбачив я нездоровий гармидер. Ще по п'ятесят?

— Пригощу, як хочеш. Сам поки що ні, від цієї чарки — сухий закон, — попередив Шалений Майор.

— Чого це раптом?

— Бо, Пашо, я, здається, свого банкіра скоро таки прищемлю.

— Іди ти! — Шалига вмів щиро порадіти за друга.

— Зуб даю, — Швидкий закопилив верхню губу, чиркнув себе кінчиком нігтя по краєчку зуба. — Якщо все піде без збоїв у системі, за два тижні я його накрию. А до того часу — як у чекіста: твереза голова і таке інше.

— Ну, за це я вип'ю.

Зробивши знак бармену, майор Шалига дочекався, поки той принесе йому коньяк, взяв бокал, урочисто гойднув ним:

— Бажаю тобі, Петя, таки закрутити своєму банкірові його поганий хобот! Погнали!

Не дивлячись на вчорашню поразку і необхідність цілий сьогоднішній ранок пояснювати доводити начальству, що від сьогодні «Фокус-плюс» припиняє писати про зниклі жіночі трупи, Шалига після коньяку відчув: життя не таке вже й погане.

1

Максим Бойко, навпаки, зрозумів — погані дні не завжди випадають на понеділки.

Взагалі, шкода від понеділків дещо перебільшена. Принаймні, сьогодні, у вівторок, він з'явився на роботу щасливим від усвідомлення думки, що може з'явитися на роботу, хоча мав учора реальну можливість переночувати у смердючій задушній камері з гратами на вікнах. Проте, щойно він потрапив на очі Валі Заєць, та не без злорадства промовила:

— А ось і третій…

— Ти про що? — не зрозумів Максим.

— Ні про що, жертва міліцейської сваволі. Давайте, ноги в руки — і до шефа. Він усіх вас трьох хоче бачити, всі тільки вашу величність і чекали.

Справді, Костя Бабкін і Сєва Присяжний уже тупцяли під дверима редакторського кабінету. Бойко сподівався перед заходом хоча б порадитися з колегами, але Заєць, очевидно випереджаючи його наміри, швиденько помудрувала з кнопками на телефоні і доповіла:

— Валентине Степановичу, вже комплект!

Тут же Ріг широко розчахнув перед трійцею двері, і нічого не лишалося, як зайти і приготуватися до серйозних розборок.

Коли всі розсілися, шеф традиційно пройшовся по кабінету і так само традиційно почав:

— Значить, мужчини, ситуація в нас є блядською, як сказав колись перший спікер українського парламенту Іван Степанович Плющ, — почав Ріг. — Навіть якщо Іван Степанович Плющ ніколи нічого такого не говорив, цю унікальну фразу треба було вигадати і приписати йому. Розумієте, що відбувається?

— Не зовсім, — признався Бабкін, хоча і він, і всі решта підозрювали, до чого веде Ріг — про свої вчорашні пригоди Максим уже встиг докладно розповісти їм по телефону.

— Зараз стане ясно, — Ріг зупинився біля столу, сперся на його поверхню кулаками. — Я визнаю, що ідея Максима Степановича Бойка спрацювала ефективно. Тираж газети справді зріс. Власник задоволений.

— Ну, так переможців же не судять, — нагадав Сєва.

— Правильно, — погодився Ріг. — Тільки ми сьогодні, на жаль, не переможці. А хочете знати, хто справжній переможець? Тьотя Галя наша!

Приятелі перезирнулися.

— Як це…, — почав Бабкін.

— Так це! — шеф не дав йому договорити. — Я скажу, що відбулося, і висновки робіть самі. Бо я свої зробив, скажу пізніше. Значить, учора ввечері до мене увірвалася наша улюблена тьотя Галя, почесна прибиральниця України.

— Є таке звання? — уточнив Максим.

— Для неї придумають, — промовив Бабкін. — Давно пора.

— Не смішно, — зауважив Ріг. — Отже, тьотя Галя сказала мені наступне: їй подзвонили з міліції і попередили, що там усе відомо. Зокрема, відомо, як вона погодилася за сто доларів позувати фотографу, залившись томатним соком. І в будь-який момент її посадять.

— От вовки! — вирвалося в Сєви.

— Це вона вас на понт узяла, — зробив висновок Бабкін. — Ніхто з нас не зацікавлений здавати інформацію в міліцію.

— Тим не менше, так тьотя Галя заявила: в міліції все знають, сідати в тюрму на старості років вона не має бажання. Звісно, сказала вона, це можуть бути міліцейські штучки. Вона не довіряє міліцейським штучкам. Тому повелася, як член нашого дружнього колективу — послала шантажиста подалі.

— Вона здорово це робить, — зауважив Сєва.

— Але, — шеф багатозначно підніс пальця вгору, — прийшла вчора і поставила мене перед фактом: якщо їй не підвищать зарплату і особисто я не складу документа, який зобов'яже мене тримати її на роботі навіть якщо скоротять всіх працівників редакції, вона, тьотя Галя, таки підтвердить міліції факт своєї участі в провокації. Якою цілком можна вважати історію зі зниклим жіночим трупом.

— От відьма! — вирвалося в Бабкіна. — Вона ж вас розвела на м'якушці!

Ріг зітхнув.

— Так чи інакше, прибиральниця не лишила мені виходу. Все через те, що я дозволив включити цю особу в розроблену тобою, Бойко, геніальну схему. Після чого схема відразу перестала бути геніальною.

Редактор знову почав походжати по кабінету, не припиняючи при цьому говорити:

— Всі ви мали змогу прорахувати подібний розвиток подій. Ніхто з вас цього не зробив. Я мушу піти на крок, від якого титанічними зусиллями втримувався цілий рік — підвищити заробітну платню прибиральниці до рівня зарплати кореспондента. Це вона сама так сказала. А це означає, мужчини, — шеф зупинився навпроти трійці, яка принишкла на дивані, — що за рахунок підвищення ставки прибиральниці будуть скорочені ваші зарплати. До речі, одна деталь: тьотя Галя заявила, що віднині митиме чоловічий туалет, коли захоче. Все одно вигнати її за це я не маю права. Тому, шановні колеги, вам доведеться або брати на себе цей труд по черзі, або звільнятися.

— Буду звільнятися!

Бабкін був налаштований рішуче, але Сєва з Максимом знали: так само рішуче їхній колега буває налаштований приблизно один раз на два місяці. Вогнище непокори спалахує в ньому весь час, що він працював у «Фокусі-плюс», і, як правило, довго не горіло. Колеги знали правила цієї гри і сумлінно їх дотримувалися: зараз налаштованого звільнятися Бабкіна треба почати заспокоювати та вмовляти залишитися. Як правило, він бере свої наміри назад.

— Шеф же сам сказав, що пожартував, — Присяжний легенько ляснув товариша по плечу. — Ми злякалися, йому це сподобалося, відтанув трошки…

— З рештою, за ті гроші, які тут тепер платитимуть прибиральниці, можна колись і справді туалет помити, — піддакнув йому Бойко. — Абсолютно безпечно, спокійно і ніхто сенсацій не вимагає.

— Стосовно тебе, Макс, він говорив серйозно, — нагадав Бабкін.

А ось це — правда. Оштрафувавши працівників і полякавши їх перспективою освоїти вдячну професію прибиральниці, Ріг поставив Максима Бойко перед несподіваним фактом: тому доведеться піти в відпустку. За власний рахунок. А якщо прийняти до уваги, що власний рахунок журналіста Максима Бойко складав тільки ту суму, яка після вирахування суми штрафу залишилася від зарплати, то особисто для нього найближчі перспективи виглядали абсолютно невтішними.

— Перестраховка, — бадьоро пояснив Максим, хоча навіть йому самому власна показна бадьорість видалася огидною. — Ну, раптом справді менти захочуть дати цій справі якійсь хід. Ріг усе звалить на мене. Мене не буде на робочому місці — у відпустці за власний рахунок. Маю право. Підписку про невиїзд я теж не давав, тому звалив зі спекотного Києва — теж маю право. Потопчуться менти, потикаються — а там нові проблеми в них намалюються.

— Ти справді звалювати зібрався? — поцікавився Бабкін. — Ляжеш на дно, мов підводний човен? Аби не запеленгували?

— Не знаю, — відмахнувся Максим. — Ще не придумав. Мене інше хвилює: той майор міліцейський точно, до коми, весь розклад знав. Аби сам прорахував, у деталях би точно помилився. А тут наче з листка читав.

— Значить, хтось таки злив їм усю твою схему, — Сєва не запитував — промовив це в впевнено, без тіні сумніву.

— Нашу схему, — поправив його Максим.

— Придумав ти, — уточнив Бабкін. — Нам чужої слави не треба.

Бойко зміряв його довгим поглядом. Прочитавши у його очах небажані для себе висновки, той надто поспішно, як здалося Максимові, відмахнувся від них:

— Навіть не думай, чувак! Нам воно не вигідно! Мені — так точно!

— І мені! — поквапився підписатися під цим твердженням Присяжний. — Ріг навряд чи, Смик — тим більше, його першого за фальсифікацію доказів загребуть в разі чого. Лишається, — він витримав театральну паузу, — тьотя Галя. Почесна прибиральниця України.

— Справді є таке звання? — вдруге за сьогодні уточнив Максим.

— Для неї придумають, — промовив Бабкін. — Давно пора! Мужики, це ж тільки їй, старій чекістці, вигідно! Он вона як піднялася!

— Чому ж тоді ми досі тут, а не разом із Максом у камері? — поцікавився Сєва.

— Тому, братику, що вона знає, як правильно людей здавати. Анонімно! — тепер Бабкін говорив упевнено. — Дивіться: вона ментам зерно сумніву закинула, більше нічого. Його до справи не підшиєш, так само, як фотку трупа без самого трупа…

— Трупа теж не підшиєш, — зауважив Максим.

— Це я образно, фігурально! — Бабкін заводився, вже збувши про своє непереборне бажання звільнятися. — Дивіться, комбінація наступна: тьотя Галя скидає весь розклад міліції, але доказів жодних не лишає. Бо в такому разі сама за співучасть піде. Міліція дзвонить нашому Рогові, а він, як відомо, вміє впиратися рогом: брехня це все, ваші спроби відбілитися! Будете тиснути, ми в газеті цю хріновину напишемо. І ви, українські правоохоронці, знову в какашках. Могло таке бути?

Сєва з Максимом дружно кивнули. Вони знали, як саме їхній шеф може поперти на тих, хто намагається перти на нього. Бабкін продовжив з таким захопленням, наче переповідав приятелям сюжет нового детективу:

— Отак! Далі аферистка тьотя Галя знову робить хід — приходить до Рога і починає його шантажувати. Бо вона, зуб даю, точно знає — йому з міліції вже дзвонили. І Ріг хоч і відбився від них, але знервований і на взводі. Ось так наша шановна прибиральниця і рибку з'їла, і…

Другу частину відомої приказки Бабкін в останній момент вирішив не озвучувати. Надто вже буквально і брутально вона могла прозвучати. Але колеги і так усе зрозуміли.

— Згоден, — промовив Бойко.

Він справді повірив цій версії — в світлі останніх подій інших кандидатів на язикату хвеську ані в нього, ані в колег просто не було.

— Ми можемо щось зробити? — запитав Сєва.

— Тільки відзначити нашу поразку, — розвів руками Максим.

— Тобі добре, — зітхнув Бабкін. — Тебе у відпустку виперли. А мені ще фотографію вовкулаки шукати.

У Бойка завжди була приготована купа аргументів на користь того, що пити пиво корисніше, ніж працювати. Особливо коли результатом твоєї праці повинна стати фотографія вовкулаки чи чергова вигадана для зацікавлення читачів байка. Він саме збирався викласти кілька цих аргументів, та з думки його збив дзвінок мобільного телефону.

Витяг трубку з кишені, глянув на дисплей.

«Коля» — висвітилося на ньому.

2

Прізвище Колі було Зубок.

Колись вони вчилися на одному курсі, дивилися одні фільми, сперечалися до ранку на одні й ті самі теми, мучилися по великих святах однаковим похміллям і навіть бігали за одними дівчатами. Та потім життя розвело друзів. Максим уписався в новий газетний проект, а Коля несподівано навіть для себе повернувся додому, на Полтавщину, де теж встряв у новий газетний проект, тільки з відвертим політичним присмаком.

Коли Коля Зубок наївся провінційної політики, аж у горлі стояло, вороття назад із провінції вже не було. Він одружився, зробив двох дітей, заробив, висвітлюючи провінційне політичне життя, на окрему хату, розлучився, обріс знайомствами. Тепер, ставши головним редактором провінційної газети «Наше життя», Коля Зубок далі не розумів, для чого йому все це колись було потрібно. Тим не менше, щось змінити в своєму житті вже не міг, і тішив себе тим, що як редактор газети «Наше життя» входить у двадцятку найвідоміших людей свого провінційного міста.

До Києва редактор «Нашого життя» навідувався досить часто, вирішував тут якісь безкінечні питання, причому всякий раз займався переважно тим, що шукав можливості відмінити результат, заради якого налітав на Київ і своїх київських друзів попереднього разу. Скажімо, в березні Коля Зубок збирав якісь документи, опублікувавши які на сторінках газети «Наше життя», можна було надовго посадити лідера місцевого осередку Партії регіонів за махінації із землею. Успішно впоравшись із завданням, Коля Зубок уже в травні гасав Києвом, шукаючи факти, які доводять абсолютну непричетність цієї людини до згаданих махінацій із землею: чоловік перейшов із Партії регіонів до місцевого ж осередку Блоку Юлії Тимошенко.

Словом, життя у Колі Зубка було активним і насиченим.

Уже за пару годин після його з'яви на обрій Максим зустрів старого друга і тягнув із ним пиво в Гідропарку. Бойко традиційно хотів заплатити, знаючи, що за тією ж традицією Зубок розрахується сам.

— То, кажеш, нудно у вас там, на Полтавщині? — ввічливо запитав Максим, хоча настрої Полтавщини його в цей момент дуже мало обходили.

— Ага, — визнав Зубок. — Оце Гоголь хіба що рятує. Микола Васильович. Двісті років йому, так висвітлюємо кожен тиждень. То там з цього приводу гуляють, то там — конференція, то хтось із депутатів приїде… Тільки Гоголь не вічний, на жаль, — Зубок зітхнув. — Не те, що ваш Білий Чаклун.

— А що Білий Чаклун? — не зрозумів Бойко.

— Ну як же! — Коля зробив серйозний ковток пива. — Ти ж сам дав відмашку, забув хіба?

— Яку відмашку?

— Що можна передруковувати інтерв'ю з ним, яке в вашій газеті. А наша газета, Макс, не те що ваша — її весь район читає. В кожну хату приносять. Правда, вашу теж читають, і вийшла нестиковочка… Коротше, закинули нам, що ми інтерв'ю у вас передерли.

— Так це ж правда, — Максим далі нічого не розумів.

— Правда, — погодився Зубок. — Тільки ж я написав, що Білий Чаклун погодився поговорити тільки з нашим кореспондентом. Бо він сам із Полтавщини родом…

— Хто? Ваш кореспондент?

— Та Білий Чаклун же… Полтавщина — містична Батьківщина великого містика Миколи Гоголя і все таке…

Нарешті до Максима Бойка дійшла вся глибинна суть вчинку Миколи.

— Ми хіба так домовлялися?

— Ми ніяк не домовлялися! — поспішив нагадати другові Зубок. — Все одно це ніколи б не випливло! Хто в Києві читає «Наше життя»? Ніхто б тут і не побачив! Мені довелося говорити, що це ваша газета в нас передрукувала, — трошки помовчавши, він ще ковтнув пива і додав: — Гм, без дозволу… А він, ну, власник наш, якій гроші на газету дає, відразу захотів з вашим «Фокусом-плюс» судитися. Давай, каже, з цих київських халявщиків бабла зрубаємо…

Бойко пожував губами, наче кролик, намагаючись зрозуміти, на що це все може кінець кінцем перетворитися.

— Ти, значить, — промовив він після важкої паузи, — приперся сюди і витягнув мене на пиво, аби це сказати?

Максим навіть уявити собі не міг, які проблеми почнуться не лише в нього, а й у всіх «батьків» Білого Чаклуна, щойно дядьки з Полтавщини вирішать судитися з редактором Рогом. Тимчасовим відстороненням від роботи під виглядом відпустки за власний рахунок тут не обійдеться. Навіть звільнитися, випереджаючи події — не порятунок. Краще звільнитися і відразу зникнути.

Бажано — всією компанією і бажано — на рік.

— Нє-нє-нє! — ніби читаючи його думки, квапливо виставив перед собою руки Коля, причому в правій руці він далі тримав пластиковий стакан із пивом, і від надто різкого руху воно вихлюпнулося через край, заливши не лише залишки шашлику, а й Максимове коліно. — Я ж сам тут підставляюся, ти що! Викрутився, не сци, ніхто ні з ким судитися не буде!

— Як же ти викрутився? — Бойко після вже почутого чекав ще більшої подлянки.

— Дуже просто: бабло перемогло зло!

Сповнений власної значимості, Зубок двома ковтками допив пиво, але залитий шашлик вирішив не доїдати — надто вже огидно він тепер виглядав.

— Ти заплатив, аби твій хазяїн до суду не ходив? — підозріло запитав Максим.

— У нас тепер у редакції — анонімна громадська приймальня Білого Чаклуна, — зараз Зубок виглядав утіленням світової скромності. — Це я такий бізнес-проект підкинув. Пояснив, що ви тут, у Києві, до подібного не дотумкаєте.

— І до чого ж ми не дотумкаємо? — відчувши помітне полегшення, Бойкові тепер стало справді цікаво, якій же благородній справі служить на Полтавщині їхнє воістину чарівне дітище.

— Значить, Макс, схема така, — підсунувшись до нього ближче, Коля чомусь стишив голос: — Ми відкрили певний рахунок. Кожен, хто хоче отримати пораду від Білого Чаклуна, може не дзвонити в редакцію і не морочити людям голову, а написати йому листа. Потім перерахувати на зазначений рахунок мінімум десять гривень. Можа, звичайно, більше, але не менше. У нас, тобто, в Білого Чаклуна, чіткої такси нема. Уявляєш — Білий Чаклун і прейскурант! Відразу недобре запідозрять…

— А так — нічого?

— Так — нічого! Навпаки: для народу десять гривень за пораду Білого Чаклуна — не гроші. Тому по двадцять листів на день приходить, а в понеділок, коли люди за вихідні більше часу знаходять і на роздуми, і на писанину, взагалі менше півсотні ніколи не було. Тепер рахуй: вартість кожного листа — десятка. Десять листів — сотня. Сотня листів — тисяча. Білий Чаклун, даючи анонімні поради, приносить газеті стільки ж грошей, скільки передплата. Кількість листів, які лжна особа може написати Білому Чаклуну, не обмежена. Ну, як тобі?

Тепер Максим знову замислився, жуючи губами. Масштаб мислення людей на Полтавщині починав справді вражати.

— Ну… А хто відповідає на листи?

— Всі по черзі. У нас уже чергування налагодилося. На минулому тижні я був, — зізнався Коля. — Прикинь, я одній тітці порадив прикласти до лоба її сина свіжий номер нашої газети. Син у неї, бач, алкоголік, бізнес пропив. Лікарі не допомагають, та він до них і не ходить. Я й відписую: мовляв, Білий Чаклун зарядив спеціально для лікування алкоголіків третю сторінку.

— І як?

— Після того вона дзвонила мені як редактору, кричал в трубку: «Все пройшло!» Вона коли синові почала до лоба газету тулити, він, бач, вирішив, що в матері зовсім дах потік. Злякався за неї і різко пити кинув! Просто в неї на очах водку з пляшки в каналізацію вилив!

— Завжди так щастить? Ну, не били вас іще за неправильні поради?

— За десятку дива ніхто не чекає! — філософські промовив Коля. — Ми теж моніторинг проводимо. Загалом працює п'ятдесят на п'ятдесят, але поскаржився тільки один. У дядька свиню вкрали, Білий Чаклун йому відповідає — він не міліція, а той образився… Словом, так і живемо. Ясно?

— Все з вами ясно, — махнув рукою Бойко. — Дурите ви там людей…

— А ви не дурите! — парирував Зубок. — Аби люди в це не хотіли вірити, їх би ніхто не обдурив. І розказав я тобі всю цю карусель із нашим представництвом Білого Чаклуна, Макс, не даремно. Не за тим приїхав. Справа є. На мільйон.

— Чого?

— Чого — «чого»?

— Мільйон — чого? Полтавських галушок?

— Дуже смішно, — буркнув Зубок, для чогось роззирнувся і знову перейшов на конспіративний тон: — Мені, Макс, американець потрібен. Чи інший іноземець.

— О! — вигукнув Бойко, ляснувши себе по мокрому від пива коліну. — Американець? А, наприклад, росіянин в Україні — це іноземець? У вас на Полтавщині їх нема?

— Постався серйозно, — тон Зубка справді свідчив про серйозність його намірів щодо пошуків американця.

Наступних двадцять хвилин Коля Зубок справді говорив дуже серйозно, хоча і плутано.

Насправді він хотів, аби Максим все зрозумів якнайкраще, тому вдавався в деталі, від чого сам починав плутатися і доводилося знову починати з початку. Бойку це набридло, але в тому, що намагався довести до його розуміння Микола, він задницею відчув золоту жилу.

Тому, жестом зупинивши потік свідомості, що ним фонтанував Зубок, Максим навіть не сказав — звелів:

— Тепер знову все з початку. Тільки я запитую, а ти відповідаєш.

— Ага, — кивнув Коля на знак згоди.

— Значить, раніше ваша газета «Наше життя» залежала від того, дадуть політики грошей чи ні. Так?

— Так. Хто фінансував, того і трибуна.

— За цей час вам вдалося розкрутити газетку, зробити її загальнолюдською, і ви відходите від прямого обслуговування місцевих політиків. Вірно?

Зубок мовчки кивнув.

— Через те останнім часом основний інвестор вашої газети «Наше життя» — місцева будівельна фірма. Директора якої звати Григорій Боженко, правильно?

— Президента, — уточнив Коля. — Я ж тобі говорив.

— В смислі? — Максим збився з думки. — Якого президента? До чого тут президент?

— Боженко — не директор, і тим більше — не голова, а президент. Бо директор — це на заводі. А голова — в колгоспі. У солідної фірми — президент.

— Нехай так, — зітхнув Максим. — Цей ваш президент Боженко на короткій нозі з вашим мером, правильно? Чи мер у вас теж президент?

— Ні. Мер у нас — мер. У нього статус вищий, ніж у президента. Мер Чортів.

Останнє слово Зубок проговорив, роблячи наголос на першому складі. Та Максим все одно не зовсім його зрозумів.

— Мер чортів? — він наголосив на другому складі. — Яких ще чортІв? Мер усіх чортів?

— Вимкни дурня, — сухо порадив Коля, не маючи жодного бажання жартувати. — Прізвище таке в нашого мера. Ілля Іванович Чортів, — він старанно наголосив на першому складі прізвища. — Мер нашого міста. Другий раз обирається. Друга каденція, як кажуть.

— Нехай собі, — ця інформація лише свідчила, що мер Ілля Чортів був у своїй вотчині достатньо сильною людиною, аби утриматися в кріслі міського голови і міцно тримати все місто. — Коротше, від цього чортового мера залежить, кому віддати тендер на будівництво в вашому місті великого розважального центру. Претендує на отримання цього тендеру пан Григорій Боженко, правильно?

— Так точно.

— Скільки ж у вас там населення?

— П'ятдесят чотири тисячі, — не без гордості мовив Зубок, і відчувши, що на київського жителя Бойка ця цифра належного враження не справила, тут же скоромовкою додав: — Це закруглено. І без заробітчан. До нас же на заробітки приїздять. Робота є ніби…

— Для чого вам розважальний центр? Я цього так і не вкурив…

— Розважатися. А для чого розважальні центри? Мер хоче, — Коля розвів руками. — Хоче, щоб такий був, як у Києві. Щоб кінотеатр, більярд, кеглі там всякі. Окремо — стриптиз, а як же!

— Стриптизерки до вас на заробітки поїдуть? — уточнив Максим.

— А чого ти шкіришся? Між іншим, це не проституція, все матиме, чувак, чітку межу! І робоче місце для талановитої людини, між іншим! У нас і чоловічий стриптиз планується…

— Нехай спочатку центр зведуть, — осадив його Бойко.

— Нехай, — погодився Зубок. — Головне — щоб люди з Києва до нас їхали. Подумаєш — двісті з гаком кілометрів! Якщо все піде, в перспективі мер обіцяє потрусити інвесторів і трасу від нас до Києва зробити. Європейського рівня, між іншим. І пустити спеціальні рейсові маршрутки.

— Маршрут «Київ — Стриптиз»? Із пункту А до пункту Б?

— А чого відразу так грубо?

— Грубо — але правда, — відрубав Бойко. — Скажи, у вас що там — вибори скоро? Під це діло хтось хоче на розважальному центрі добре ім'я собі заробити?

— Чому відразу вибори? У нас бізнес уже не прив'язується до політики, — горда заява Зубка, тим не менше, дала Максимові зрозуміти — той сам не вірить у те, що говорить. — Просто дехто може гроші дати. Є серйозні інвестиційні перспективи. У Чортіва там ще своя частка буде…

— З цього треба було й починати. Я, між іншим, так і зрозумів… Коротше, планів громаддя, перспектива є, проект вигідний. І твій Боженко дуже хоче цей тендер на зведення розважального центру отримати, — тепер Бойко підходив до головного: — Аби гарантовано виграти право та можливість будувати саме цей об'єкт, твій грошодавець Боженко хоче заручитися підтримкою когось із столиці.

— Ага.

— І підтримати ідею мусить не просто «хтось», а важливі бонзи. Які готові поручитися за Боженка і підтвердити: Київ, столицю України, цей проект зацікавить, якщо саме він, Григорій Боженко, буде займатися будівництвом.

— Так точно! — вигукнув Зубок, радий, нарешті, що його товариш розібрався в суті питання. — У нас же, в провінції, як: коли з Києва солідні люди приїздять і когось підтримують навіть на словах, це завжди дуже важливо. Хто — не має значення. Політики, бізнесмени, артисти, головне — київські.

— Ну, а іноземець для солідності потрібен, — уточнив Максим. — Типу, міжнародна підписка в твого інвестора є.

— Так ти, старий, точно все січеш! У нас же іноземець, особливо якщо воно зі справжньої Америки, більше важить, ніж навіть депутат Верховної Ради! — зрозумівши з виразу Максимового обличчя, що тут він дісно трохи загнув, Зубок кахикнув і виправився: — Ну, нехай так само, як депутат… Але за умови, що він не росіянин, не поляк і тим більше — не білорус. Німець, француз, а ще краще — американець. Приїдуть вони, значить. Міжнародним складом, гм… Надують перед Чортівим щоки. А привезе їх наш Гриша Боженко…

— Підписку свою солідну покаже. Групу підтримки представить. Ну, а раз у нього така солідна столична підписка, Чортів йому і тендер віддасть, — зробив остаточний висновок Максим. — Треба, коротше, баки вашому меру забити і при цьому не поколотися. Правильно?

— А за це Боженко всім нам, учасникам цієї рекламної акції, обіцяє цифру, яку я тобі написав на бумажці, — тут же додав Коля Зубок.

Справді, суму він написав, і Максим тут же з метою конспірації розірвав папірчик на шматочки. Кількість нулів, які стяли після двозначної цифри, на перший погляд здавалася не такою вже великою. Тим більше, що передбачалося поділити її на всіх учасників вистави.

Але навіть після розумного розподілу гонорару він, Максим Бойко, отримував на руки суму в американських доларах, яка дозволяла йому не просто пережити штрафи, накладені на нього Рогом.

Він навіть міг собі дозволити продовжити відпустку за власний рахунок, поїхати з Іркою на пару тижнів кудись за кордон, зробити деякі покупки, які він давненько відкладав, зважаючи на фінансові негаразди, і після того гроші ще навіть залишаться.

Для невідомого йому президента будівельної фірми з Полтавщини Григорія Боженка гра, котра передбачала витрачання такої суми, коштувала свічок. Але і Максима, і всіх, кого він, вписавшись у цю авантюру, міг затягти разом із собою, навіть частина цієї суми могла б реально виручити в нинішні скрутні фінансові часи.

— А не обдурить? — про всяк випадок перепитав Бойко.

— Як діло вигорить — не обдурить, — запевнив Зубок. — Нормальний мужик, я його знаю. Фінт із Білим Чаклуном йому сподобався, тому він мені і довірився. Бач, послав на розвідку. Навіть представницькі дав, аби я тут потрібним людей пляшки ставив. За них, до речі, все оце, — Коля широким жестом показав на залитий пивом недоїдений шашлик, який киснув на паперових тарілочках.

— Він, Боженко твій, правда думає, що в Києві такі справи досі за пляшку робляться?

— Перестань уже, Макс! — скривився Коля. — Ми ж ще питання з іноземцем не вирішили!

Бойко якось дивно подивився на старого товариша, навіть схилив голову набік.

Зараз мозок його працював на максимальних обертах, і рішення прийшло в голову саме собою, навіть швидше, ніж Максим усвідомив — це саме те рішення, яке ідеально підходить Зубку.

— Тобі негр потрібен, — промовив він.

— Який негр?

— Чорний. На крайняк — коричневий. Можна мулат, але краще — натуральний, чистокровний, африканський.

— На фіга? — Коля далі не розмів всієї геніальності Максимової ідеї.

— Поясню пізніше. Твою проблему ми зараз форсуємо. Давай, переміщаємося звідси кудись у затінок, а я поки потрібних людей підтягну. До речі, ти казав, у тебе десь тут бусик з водієм?

— Ну! Боженко виділив, фірма віників не в'яже…

— Так скомандую водилі, хай підбере моїх колег. Зараз скажу, де.

Максим витягнув телефон і набрав номер Кості Бабкіна.

3

Поки водій забрав Костю Бабкіна з Сєвою Присяжним, поки ті дісталися до Гідропарку, поки познайомилися з Колею Зубком, поки випили, і цього разу пивом не обійшлося, нарешті — поки новоприбулі усвідомили суть справи, збігло добрячих три години. Та й спекотний липневий київський вівторок почав поволі рухатися до свого завершення.

Фокус із негром тільки на перший погляд виглядав абсурдним, наївним і таким, який не має жодних підстав для успішного втілення та реалізації всіх бізнес-планів Григорія Боженка.

Звісно, погодився Коля з Максимом, у Києві чи, наприклад, Харкові або Донецьку чи Одесі реалізувати таку ідею досить складно. До темношкірих у великих містав уже давно звикли. Проте в містечку на Полтавщині негрів ще досі сприймають як стовідсоткових іноземців. Бо темношкірі мешканці планети Земля не живуть у містечках Полтавщини, Чернігівщини, взагалі — не освоюють українських містечок, осідаючи переважно в великих містах.

На цьому Максим Бойко і вирішив зробити свій основний розрахунок.

Він почав із того, що під поняттям «іноземна мова» наші люди, особливо — в невеликих містах, розуміють насамперед мову англійську. Проте сьогодні вже не кожен, хто вільно володіє іноземною мовою, легко зійде за іноземця. За одним винятком: якщо людина, котра говорить англійською, справді схожа на стовідсоткового іноземця.

Таким чином, логічно міркував Максим Бойко, негр — саме той іноземець, який потрібен Зубку. Ніхто навіть не запідозрить його в підтасовці фактів та грі крапленими картами. Адже більшість негрів, де б вони не жили, чудово володіє англійською мовою.

Отже, звідки б цей негр не був справді родом, його завжди можна видати за громадянина Америки.

Чому саме Америки? Бо коли хтось десь говорить про багату країну, перше, що приходить в голову — це Америка.

За умовами поставленої перед Зубком задачі, підтримати бізнесмена з Полтавщини Григорія Боженка повинен, крім інших, американець. Не просто американець, а багатий американець.

І тут, сам того не знаючи, на допомогу Максиму Бойку прийшли колишній український президент Леонід Кучма, діючий голова української держави Віктор Ющенко і новообраний президент Сполучних Штатів Барак Обама.

Якщо слідувати стереотипам мислення, за яким живе переважна більшість людей, і не лише — в Україні, той, хто опинився навіть при маленькій владі, дає трошки цією влади в першу чергу своїм родичам, кумам, друзям, землякам. Бойку стукнуло лише тридцять років, і як для свого віку йому пощастило благополучно оминути все, що навіть віддалено нагадувало політичне життя. Проте він досить щільно спілкувався з Колею Зубком, а той, його одноліток, свого часу досить глибоко загруз не просто в політику, а в провінційну політику. Як він сам пояснював, працювати журналістом у провінції і не мати стосунку до політики — все одно, що тримати свиней і принципово відмовлятися від м'яса, тримаючи поросят за домашніх тварин, наприклад, морських свинок. Причому у провінційній політиці діячі завжди знають про все набагато більше, ніж навіть у політиці столичній.

Та навіть не треба вгрузати в політику так глибоко, аби розуміти: свого часу Кучма перетягнув за собою в Київ із Дніпропетровська, де він керував заводом стратегічного значення, купу народу. Створивши, таким чином, легендарний «дніпропетровський клан» із політиків та бізнесменів.

Коли його змінив на посаді Ющенко, високі крісла та захмарні політичні й бізнесові бонуси отримали в першу чергу його куми та земляки.

Значить, користуючись цією самою логікою, незабаром в Америці темношкірі американці будуть користуватися значно більшою владою і будуть мати необмежені можливості: адже головою цієї супердержави більшість голосів обрала темношкірого, народженого в Кенії чоловіка.

Ось чому, думаючи, як би певніше допомогти інвестору Зубка і, відповідно, самому Зубку, а заодно і собі, Максима Бойка, одного з кращих спеціалістів по геніальних журналістських «фішках», миттєво осяяло: треба знайти в Києві негра і представити його меру Чортіву земляком американського президента.

Причому — подвійним земляком. Громадянином США, народженим колись у Африці. Багатим американцем, який тепер, з приходом до влади свого земляка, отримав у себе в Америці значно більші можливості.

Україна давно дружить з Америкою і хоче постійно зміцнювати стосунки.

Тому американський негр, солідний бізнесмен, наближений до американського президента, свого славетного земляка, якщо навіть узагалі — не родича, і приїхав сюди, в Україну, шукати нових можливостей для ведення свого бізнесу.

Чому б такому бізнесменові з далекої Америки не підтримати починання мера невеликого містечка на Полтавщині?

Чому б йому не відвідати містечко на один день, прийнявши запрошення місцевого бізнесмена Григорія Боженка?

Ось така складна мозаїка утворилася в голові Максима Бойка. І тепер він розкрив перед Колею Зубком та своїми товаришами, які так само сточили на подібних казках усі зуби, всі свої карти.

Він хотів почути, що це — геніальний план, тому що дотепер таких ходів ще ніхто не робив.

— Геніальний план, — погодився Костя Бабкін.

— Головне — дотепер таких ходів ніхто не робив, — піддакнув колезі Сєва Присяжний.

— Прокотить? — вкотре перепитав Максим Бойко, розливаючи рештки коньяку по пластмасових стаканчиках.

— Один раз проскочимо, це сто пудів, — запевнив його Бабкін. — Повторити навряд чи вдасться. Слухай, Коль, а ваш Чортів справді такий? Ну, в смислі, купиться на подібні фокуси?

— Саме на подібні й купиться, — кивнув Зубок. — А Боженко — того взагалі мало цікавить, яким способом тендер отримати. Він розуміє, що я йому тут так швидко справжніх, реальних перців не добуду. Тут, мужики, головне — швидко діяти. Приїхали вдень, туману напустили, шороху навели, копоті дали, побухали — і назад галопом. Від самого цього факту Чортів охрініє, тут його Боженко тепленьким і візьме. Головне — тендер виграти, роботу почати. Насправді Чортіву по барабану, кому об'єкт віддати, ось це й погано. Купити ж тендер неможливо: наш Чортів свого часу вже так хабарів набрався, що просто нема куди складати. Може, він і брав би… Але ж самі знаєте, яка тепер компанія міліцейська по викриттю хабарників. Хтось здасть, попадеться наш Чортів, усіх чортів на нього повісять… За всю батьківщину Миколи Гоголя хомут тягтиме… Нє, справа, мужики, вірна. Ризик мінімальний, гроші фірма платить.

Максим вирішив устрявати в гру. Адже саме зараз робити йому особливо не було чого. Влітку в Києві навіть для журналіста «Фокусу-плюс» наставав мертвий сезон, ти більше, якщо цей журналіст відправлений у відпустку за власний рахунок.

У Бабкіна з Присяжним теж азартно світилися очі. Свою роль грало і те, що діяти треба за межами Києва, де їх точно ніхто не знає і ніколи потім не знайде. Але реально останнє слово тут мав Костя Бабкін.

Бо Максим і висмикнув його лише тому, що Бабкін — єдиний, в кого був знайомий негр.

Причому не просто знайомий: африканець вважав себе зобов'язаним журналісту.

— Бабкін його на роботу влаштував, — пояснив Сєва.

— Ти не перекручуй фактів, Сєвич, — поправив Костя. — Просто в нього, в Марселя цього, певні проблеми з бізнесом виникли. Чомусь менти саме до нього приколупалися, хоча на базарі під Шулявським мостом таких, як Марсель, десятки. Ну, я колись написав у нашій газеті статейку, називалася: «З джунглів Конго у джунглі Києва». Класна, до речі, статейка вийшла, дам тобі, Коль, колись почитати…

— Коротше, — знетерпелився Зубок.

— Коротше, Марсель тут учився, закохався в когось, одружився. Вдома, в Конго, йому ловити нема чого. Батьки в халупі живуть, йому в нас краще. На кого вчився, тепер не важливо. Факт той, що почав Марсель займатися дрібним бізнесом, аби сім'ю прогодувати. Ну, і на нього якось наїхали. Будку спалили, самого в ментовці відковбасили… Словом, він у нашу газету подзвонив, поскаржився. Мені дівчатка з соціального відділу телефончик підкинули, бо самі не хотіли ним займатися. Я, значить, знаю кількох людей, туди-сюди, темку розкрутив… Свого бізнесу в Марселя далі нема, зате його взяли на роботу, він там, під мостом, місцевою знаменитістю став. Розумієш, так у нього все спалили і окремо працювати не дали б, а так працює з земляками на паях та ще ментів, які його торбили, мало не вздрючили за расизм. Це я до того, Коль, що Марсель тепер мій дружбан чи щось типу того…

— Годиться? — запитав Максим.

— А він того… справжній? — для чогось поцікавився Зубок.

Колеги багатозначно перезирнулися.

— Можеш пальця послинити, — серйозно відповів Бабкін. — І потерти його об щоку. Правда, Марсель не з Кенії, а із Конго, це я тобі нагадую. В Америці взагалі не був. Тільки там такі ж самі, можеш мені повірити — я в Штатах побував, — і для чогось додав: — Двоє дітей у нього. Тільки живе з жінкою на квартирі — теща такого зятя не прийняла.

— Расові забобони, — вставив Сєва.

— Жарти жартами, а цей Марсель краще, ніж зулус, — зауважив Бойко, відчуваючи, що алкоголю йому на сьогодні вже досить, хоча після вчорашніх пригод Ірка навряд чи щось йому закине через коньячно-пивні випари. — Значить, мужчини, виходить у нас, як і було задумано, солідна міжнародна делегація. Бабкін, зможеш умовити свого Марселя назватися пану Чортіву сином американського мільйонера?

— Чого ж сином? — озвався Сєва. — Мілко плаваєш. Давай уже відразу мільйонером.

— Ти бачив хоч одного негра-мільйонера? — Максим усім корпусом розвернувся до нього.

— Майкл Джексон, — спокійно відповів Присяжний. — Або Едді Мерфі. Чому Марсель не може бути власником одного з найбільших у Америці реперських клубів?

— Прокинься, Сєвич! — Бойко не мав жодного бажання жартувати. — На мільйонера він точно не потягне. Сином краще. Син багатого чорного тата, який приїхав сюди наводити якісь бізнес-кінці. Займається індустрією розваг, йєс?

Дивним чином усе відразу зрослося. Легенда тепер виглядала абсолютно правдоподібною.

— Так само, народ, як ми не тягнемо на народних депутатів, — вів далі Максим. — А ось помічниками запросто проскочимо. Знаєш, скільки в одного депутата помічників? І в кожного депутата є бізнес-інтереси. Значить, двоє помічників народних депутатів, журналіст відомої газети і син американського мільйонера, можливо навіть друга американського президента. Годиться така компанія?

4

Компанія ще добру годину не могла досягти остаточної згоди.

Якщо Сєві Присяжному навіть лестило видати себе за помічника народного депутата, причому — абсолютно все одно, від якої партії, то Костя Бабкін заявив: він не хоче, аби його навіть у маленькому містечку на Полтавщині і навіть один день вважали помічником депутата Верховної Ради України.

— Чому б тобі, Макс, не прикинутися наближеним до політики? — дещо агресивно запитав він. — Сєвичу все одно!

— А мені не все одно! — пішов на принцип Максим.

— Так і мені не все одно!

— Зате ти три місяці писав їм промови і програми. Значить, в разі чого зможеш народ відповідними фразочками завантажити, — не здавався Максим.

— Сам знаєш, я тоді за хату по кредиту був винен, — виправдовувався Бабкін дещо агресивно. — У виборчому штабі добре платили, і головне — не читали цих промов з програмами! Бо я передирав їх у конкурентів, а конкуренти, в свою чергу, потім передирали в нас! Ніхто ж насправді не збирався цього всього виконувати!

— Бачиш! Я навіть такого досвіду шарованки населення не маю! — Бойко стояв на своєму.

— Добре, — спокійно мовив Бабкін. — А чий Марсель?

— Тобто?

— Ну, без кого справа не вигорить? Без Марселя!

— Справа не вигорить для всіх! — втрутився Сєва. — Через твої дурні принципи, Бабкін, ми бабки зараз втрачаємо!

— А чого це — мої дурні принципи? У Бойка що, принципи розумніші?

Справа могла закінчитися, толком не почавшись. Розуміючи це, Зубок із добродушною розважливістю, характерною для мешканців Полтавщини, включився у розмову і легко помирив колег.

— Мужики… Костя, Макс… Якщо в Боженка це діло з моєю допомогою вигорить, він буде вічним спонсором газети. Я своє і без того матиму.

— І що? — підозріло глянув на нього Бабкін.

— А те, що я готовий з кимось поділитися належним мені гонораром. З тим, хто буде менш упертим і готовим до конструктивного діалогу.

— Просто Соломонове рішення! — розвів руками Максим. — Тільки врахуйте: я, мужчини, навіть за додаткову плату не погоджуся грати роль помічника народного депутата.

— Ну а мені, щоб ти знав, зайві гроші зайвими не будуть! — у тоні Бабкіна агресивність помінялася на поважність. — Я промови і програми, між іншим, теж за спеціальне бабло струячив… Коротше, мене абсолютно влаштовує такий правильний підхід!

— Це не зовсім чесно, — озвався Сєва. — Костику, ти ж тільки що залишив людину без живих грошей…

— Зате ми з Марселем забезпечимо йому безбідне майбутнє, чесний ти наш! — швидко парирував Бабкін.

Він уже зрозумів, що занадто нахабно поводиться по відношенню до чужих грошей. Навіть трошки протверезів від такого розуміння. Та відігравати все назад йому не дозволяли, знову ж таки, гонор і гордість.

— До речі, про твого легендарного Марселя, — згадав Максим. — Йому що, платити не треба? Навіть якщо ти його в оренду береш…

— Та ладно! — протягнув Бабкін. — Цей чувак мені взагалі до смерті винен!

— До чиєї? Твоєї? — уточнив Бойко.

— Слухай, ти щось сьогодні аж надто до слів чіпляєшся! — тепер Костя знову зайняв агресивну позицію. — Дивися: негра з-під Шулявського мосту прийматимуть на Полтавщині, як сина американського мільйонера. Нагодують, напоять, причому останнє Марсель дуже любить. До того ж протриматися доведеться максимум до вечора, так, Миколо? — Зубом ствердно кивнув. — І за ці всі радощі йому ще платити треба?

Із тиші, яка запала після цих слів, Бабкін зробив висновок — не всі його доводи подобаються товариству, яке, між іншим, підписалося на спільну з ним аферу. Тому вирішив відіграти назад.

— Ну, раз ви вважаєте… Баксів сто Марселю виділимо… Чи двісті… Скинемося…

— Ніхто скидатися не буде! — відрізав Бойко. — Зі свого підвищеного гонорару виділяй негрові стільки, скільки вважаєш за потрібне. Але врахуй — якщо ти його обділиш, або навіть не так — він вирішить, що ти його нажухав, у нас почнуться серйозні проблеми. Чого далеко ходити? Сьогодні вранці вистава за участю тьоті Галі тебе нічому не навчила?

— До чого тут…

— До того! Візьме тебе цей мавр одного дня за горло своїми чорними ручиськами і так, між іншим, поцікавиться: а чи молився ти на ніч, Костянтине?

Дискусія погрожувала зайти в нікуди. Зубок відчував це дуже гостро, але не мав ані права, ані можливості втручатися в розборки незнайомої йому компанії. Хто знає — раптом у цих київських журналюг так прийнято, зубами все один у одного вигризати. Проте Сєва Присяжний, так само відчувши, що розмова починає ходити по кільцю, рішуче простягнув руку, взяв недопиту пляшку коньяку, хлюпнув Кості й Максимові і зауважив:

— Ви, мужчини, спочатку ці гроші заробіть. А для цього, Бойко, мало все придумати. Якщо ти, Бабкін, з Марселем своїм не домовишся, доведеться або іншого негритоса шукати, або — інший план.

Його зауваження виявилися як ніколи вчасними. Враз почервонівши від власної значимості, Бабкін махом вихлюпнув у себе коньяк, зажував напій криво відламаним шматком шоколадки і підвівся, перекинувши при цьому пастмасовий стілець, на якому сидів.

— Так чого сидимо тоді? По конях! Базар під Шулявським мостом скоро буде розходитися!

Базар базаром, він справді прокидався і засинав за власним режимом. А ось компанія змовників розійшлася не скоро.

Негр Марсель виявився на диво компанійським хлопцем, легко погодився зганяти з Бабкіним та його друзями на Полтавщину, поїсти-попити там за рахунок спонсора, і головне — постаратися в більшості випадків краще жувати, аніж говорити. Новоспечену угоду вже добрече заведені коньяком журналісти вирішили негайно обмити, і тепер, уже взявши темношкірого Марселя на борт, вирішили продовжити культпохід по питних закладах.

Одначе саме Марсель як єдиний поки що тверезий з усіх присутніх попередив — хоч в Україні нема режиму апартеїду, не в кожному нормальному питному закладі будуть раді такому відвідувачу, як він. Свої слова відразу підкріпив прикладом: якось у кафе, куди вони з другом-китайцем зайшли просто випити соку, до них причепилася компанія, яка, на диво, теж пила безалкогольні напої. Коли бармен нарешті викликав міліцію, з'ясувалося, що компанія, з якою зчепилися іноземці, належала до якогось радикального націонал-патріотичного угрупування, де на алкоголь і наркотики накладено суворе табу. Звичаї там настільки суворі, що того з членів, кого зловлять бодай із пляшкою пива, здають у міліцейський відділок як алкоголіка. Ну а якщо, не дай Боже, когось запідозрять у вживанні наркотиків, додому до підозрюваного приходять працівники відділу по боротьбі з незаконним обігом наркотиків — його домашню адресу вчорашні однопартійці повідомляють по анонімній телефонній лінії, куди громадяни можуть дзвонити і здавати наркоторгівців.

Само собою, репутація в патріотів була бездоганною. Африканця з китайцем забрали до відділку і не випускали до тих пір, поки їх не викупили земляки. Так що зайвий раз в потенційно небезпечних місцях Марсель відмовився. Через брак іншого виходу Бойко запросив компанію до себе додому.

Пересувалися вони на таксі. З тактичних міркувань Зубок відправив водія разом із бусиком до його київських родичів. Хоча вони і діяли в інтересах Боженка, а водій працював на Боженка, все одно зайвих подробиць знати не мусив навіть замовник. Коля не був певен, що його інвестор, навіть маючи велике бажаня виграти тендер і готовність іти до кінця та не гребувати будь-якими методами, крім, звичайно, відвертого криміналу, нормально поставиться до того, що у ролі американського багатія виступає чорношкірий торговеь секонд-хендом з-під Шулявського мосту. Через те Зубок мусив трусити гаманцем, витрачаючи на таксі більшу половину своєї представницької суми.

Іра Бойко, хоч і попереджена, що чоловік везе додому гостей, все ж таки здивувалася, побачивши в не зовсім уже тверезій чоловічій компанії негра. Та після серії компліментів на свою адресу трошки поміняла своє ставлення до ситуації, і вже під вечір охоче підспівувала роздрібненому чоловічому хору, який врізнобій тягнув «Ой, чий то кінь стоїть», «Стюардесса по имени Жанна» і «На поле танки грохотали». Потім, коли компанія, нарешті, розійшлася, Ірина категоричним тоном почала вимагати від Максима бодай загальних пояснень, куди це вони всією гоп-компанією, включаючи негра, зібралися завтра з самого ранку. Максим, згідно домовленостей зберігаючи таємницю, обмежився тим, що побіцяв дружині дуже її здивувати вже до кінця тижня. Причому сюрприз буде неабияк приємним. І все ж атки не витримав — натякнув на можливість за кілька тижнів змотатися за кордон і відтягнутися там, ні в чому собі не відмовляючи.

А щоб заінтригована Ірка не тягнула з нього все до кінця, Бойко підхопив її на руки і поніс у спальню — закріпити майбутній успіх абсолютн надійної справи.

5

У тому, що їхня абсолютно надійна справа навіть серйозніша, ніж припускав Максим, стало ясно вже наступного ранку. В той самий час, коли бусик із київською групою підтримки підприємця Григорія Боженка під'їхав до пам'ятного знаку на трасі, від якого починалося потрібне їм містечко.

Напередодні Коля Зубок подзвонив йому та довго й плутано доповідав, кого вдалося вбовтати на групу підтримки. Причому основний ухил робив не на американця Марселя, а на те, що в Києві в середині липня важко знйти когось більш серйознішого за помічників народних депутатів. У результаті Боженко зрозумів: умовити навіть дві праві руки двох відомих політиків вартувало його посланцеві неабияких зусиль. Ну а негр Мерсель — це взагалі несподіваний успіх, американський друг того самого депутата, якого представляє Костянтин Петрович Бабкін.

Так що Костя, не дивлячись на спеку, мусив одягнути відповідний статусу костюм, який узяв напрокат у фірмі ніби на весілля і який мусив здати таким, як брав. Бо інакше доведеться платити повну вартість костюма. Сєва Присяжний дозволив собі вдягнутися більш демократично: хоч і почепив дорогу краватку на шию, але поїхав без піджака, лише в білій сорочці з короткими рукавами. Власне, так і повинно було бути: Сєва представляв демократичного політика, Бабкін — політика-консерватора.

Найскладніше було вдягнути Марселя. Виявляється, жоден із учасників операції, включаючи Миколу Зубка, навіть приблизно не уявляв собі, що носять тепер сини чорношкірих американських мільйонерів. Марсель теж не міг допомогти, і тоді Максим запропонував вихід — нехай той вдягнеться просто і акуратно. Нормальні мільйонери, а тим більше — діти нормальних мільйонерів, ніколи не стануть хизуватися багатством і шикувати, привертаючи до себе увагу. Звісно, одяг потрібен новий і бажано — не з базару.

Грошей на шопінг ні в кого не було. Довелося просити водія, аби той позичив у своїх київських родичів. Той лише поцікавився, коли борг повернуть і, головне, хто повертатиме. Зубок пообіцяв особисто залагодити це питання, якщо водій підтвердить Боженку: гроші витрачені на ресторан, а взагалі виділених шефом представницьких за київськими цінами просто не вистачило. Водій поцікавився, чи може він під це діло назвати шефові трошки більшу суму, аби теж мати хоч трошки собі зверху. «Тільки не наглій», — зітхнув Зубок. Після чого водій таки роздобув у родичів потрібну суму, а Зубок раненько перед дорогою завів Марселя у гламурний бутік і дуже попросив дівчину одягнути свого чорного друга скромно, але зі смаком.

Ось при такому параді вся компанія підїхала до знаку в'їзду до міста, перед яким їх уже чекали.

Сама назва міста та його герб, прилаштований на викладеному з цегли прямокутнику, були помітно вимиті та навіть освіжені фарбою. Зубок стиха поділився з гостями своєю підозрою: Чортів, мабуть, вночі вигнав якихось комунальників на роботи з облагородження міської атрибутики та геральдики. Бабкін відразу згадав історію про Львів, помитий шампунем з нагоди приїзду Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова.

— Національна традиція, — відповів на це Микола. — Думаю, це лише початок.

Тим часом бусик зупинився. По дорозі водій подзвонив Боженку, сказав, коли приблизно будуть на місці, і під цей самий час підігнали урочисту делегацію для зустрічі високих гостей. З великого автобуса, який маячив під деревом, струмочком витікли дівчатка молодшого шкільного віку в українському національному вбранні. За ними посунуло кілька дорослих. За прикидками Бойка, серед них були представники середньої ланки місцевого начальства і батьки якоїсь дитини або кількох.

Усю дорогу вчорашні гуляки обливалися потом. Зубок дуже просив не починати похмелятися по дорозі і дотерпіти, пообіцявши, що під вечір усім набридне не тільки їсти, але й пити. Проте сонце сьогодні пекло якось по-особливому немилосердно, тож витримати кілька годин у дорозі хоча б без крижаної мінералки було неможливо.

Найкраще почував себе Марсель: його пристойно вдягнули, від спеки не страждав та й випив порівняно з іншими напередодні не так уже й багато. Зате четверо журналістів вливали в себе мінеральну воду так спрагло і в таких кількостях, що вже відразу за Києвом усіх можна було викручувати, мов свіжовипрану білизну. Отже, вигляд уся компанія мала досить пожмаканий. Вони зовні абсолютно не відповідали загальним уявленням свідомого люду про солідних помічників впливових українських державних діячів.

— Вивантажуйтесь, — тяжко видихнув Зубок. — Це все до вас.

— Тоді хай Марсель першим іде! — порадив Бабкін. — Давай, Батончику, ти ж всю увагу на себе перетягнеш!

Ще вчора ввечері всі дізналися: Костя називає свого темношкірого приятеля Бетончиком, проводячи аналогію з батончиками «Марс». А назву батончиків, відповідно, асоціював із іменем Марселя. Той не ображався, бо взагалі за своєю природою був людиною добродушною.

Поцікавившись у Зубка, як себе треба вести і що робити, новоспечений син американського мільйонера вийшов на повітря, яке досить умовно можна було обізвати свіжим. Задуха поза салоном бусика стояла така сама, як у його жерлі. За Марселем, тяжко дихаючи, вибралися Бабкін з Присяжним. Зубок і Бойко, чиї ролі в обраній виставі взагалі були скромними та другорядними, трималися на задньому плані.

Поки гості виходили, дівчатка в національних костюмах встигли вишикуватися в рядок. Одна з них, тримаючи двома руками коровай із прилаштованою в його центрі дерев'яною солонкою, несміливо рушила назустріч Марселю. Той, в свою чергу, зробив кілька кроків до дівчинки. Побачивши, що темношкірий не стоїть на місці. А наближається, дівчинка зупинилася і шморгнула носом.

«Ще кілька секунд — і вона побіжить назад», — стрельнуло в голову Бойка, тож він швиденько розпорядився голосним шепотом:

— Не стій стовпом, блін! Бери хліб-сіль! Сєва, зробіть там щось!

Присяжний зрозумів ситуацію по-своєму і, ступивши півкроку вперед, підштовхнув Марселя в спину.

Поштовх вийшов надто різким. Та якби Марсель цього чекав, зміг би втриматися на ногах. А так, втративши рівновагу, син американського мільйонера похилився вперед. Простягнув руки. Намагаючись утриматися, схопився за дівчинку з короваєм — жодної іншої точки опори в радіусі одного метра не виявилося.

Дівчинка, яка теж подібного не чекала, швиденько витягнула руки з короваєм перед собою, одночасно вручаючи хліб-сіль гостеві і прикриваючись від нього.

Марсель машинально стиснув коровай обом руками за краї. Дівчинка відразу забрала руки, вважаючи свою місію виконаною. Тепер Марсель хитався вже з короваєм і в наступну долю секунди міг на очах у всіх заорати носом у придорожну пилюку разом із ритуальним дарунком.

Проте Сєва з Бабкіним, так само блискавично оцінивши ситуацію, зробили по одному синхронному кроку, спритно підхопили Марселя під руки і, смикнувши його за лікті, повернули в вертикальне становище.

У цей самий час місцевий фотограф зробив знімок: двоє гостей тримають під руки третього, який, у свою чергу, вчепився в краї короваю мертвою хваткою. З боку це виглядало, наче двоє здорових тримають інваліда. Або, що більш відповідало ситуації, що двоє братів-слов'ян не дають упасти сильно п'яному негрові.

Запалу тишу не порушувало нічого: машини, ніби змовившись, саме в цей момент трасою туди-сюди не їхали, пташки не співали.

— Пускайте його! — так само пошепки вигукнув Максим, розуміючи — щось відбувається не зовсім так, як мусить.

Сєва з Бабкіним розтиснули пальці, звільнивши лікті Марселя. Почесний гість, скориставшись нагодою, нарешті почав виконувати необхідний ритуал — відламав засмажену скоринку від хлібини, вмочив її в сіль, кинув до рота, прожував, передав коровай Бабкіну, окремо солонку — Присяжному. А тоді в якомусь невідомому пориві широким кроком подолав відстань між собою та дівчинкою, підхопив її на руки і поцілував.

Дівчинка в національному українському вбранні нарешті дала волю справжнім почуттям — задригала ногами так, що з лівої ноги злетів білий сандалик, і заплакала в голос.

Вирішивши — вона боїться впасти, Мерсель замість того, аби поставити дівчинку на ноги, стиснув її своїми ручиськами ще сильніше.

Дівчинка заверещала так, наче побачила павука в кутку над своїм ліжком.

— Постав її! — не стримався Бойко.

Почувши це, хтось із дорослих так само не стримався — реготнув.

Марсель нарешті поставив дівчинку на тверду землю. Вона крутнулася дзигою і побігла до гурту. Та назустріч їй, розсунувши ряд інших дівчаток, виступила сувора жінка, дуже схожа на типового директора школи, нахилилася до переляканої, щось їй коротко наказала. Після чого дівча витерло сльози, повернулося і так дзвінко, як могло, вигукнуло:

— Ласкаво просимо, дорогі гості, на нашу прекрасну Полтавщину!

Очевидно, ця фраза заздалегіть служила командою: не встигла дівчинка замовкнути, як на диво стрункий хор решти дівчаток затягнув арію Наталки-Полтавки з однойменної опери Івана Котляревського. Дівчачий хор обмежився одним куплетом, гості чемно поплескали в долоні, і нарешті офіційна частина зустрічі закруглилася.

Дорослі повели дівчаток до автобуса, по дорозі заспокоюючи потерпілу, а до гурту приїжджих підійшов чоловік середніх років, коротко стрижений і, так само не зважаючи на спеку, офіційно вдягнений. Хоча з усіх присутніх тут йому костюм пасував найменше — чоловікам із зовнішністю виконробів офіційно-діловий стиль одягу взагалі не пасує.

— Григорій Боженко, — той, заради кого все закрутилося, по черзі потиснув гостям руки, починаючи з Марселя. — Ну, хлопці, як доїхали?

— А чого? Нормально доїхали, — відповів за всіх Зубок. — Пісень співали…

— Так, народ у нас любить поспівати. — пояснив Боженко синові американського мільйонера так, наче вибачався перед негром за всю Україну. — Нічого, ще поспіваємо, ввечері, — і вже до Зубка: — Там Чортів таку діяльність розгортає — мама дорогая! Так, люди, давайте, значить, хто у нас є хто.

— Костянтин Бабкін, — назвався Костя і, подумавши, додав: — Петрович.

— Костянтин Петрович Бабкін, помічник народного депутата…, — включився Зубок. — Ну, я вам казав по телефону, кого саме, тільки ж просили не афішувати, гм…

— Та воно понятно, що просили. Нікому не скажу, але сам знаю. Не поб'ємося, всі ми українці.

Боженко перевів погляд на Присяжного.

— Це ось Всеволод Присяжний, — представив Зубок.

— А по-батькові? — поцікавився Григорій.

— Це зайве, — поважно відповів той. — Ми в партії за демократичні форми спілкування. Можна просто Сєва.

— Це у вашого шефа брат — віце-президент компанії «Релакс-фуд»? — поцікавися Боженко, хоча прекрасно знав відповідь. — Мережа мультиплексів та ресторанів швидкого харчування в Києві, Харкові, Донецьку, Єнакієвому…

Присяжний кахикнув. Як раз цього він не знав. Не вистачало, аби цей місцевий будівельний магнат був знайомий з кимось із родичів того бісового політика. Тоді все, капець, місія Штірліца провалилась, толком і не розпочавшись. Зробивши вигляд, що розмову в цьому напрямку вести не вартує, принаймі — при всіх, він красномовно скосував на Бабкіна, котрий формально працював на політичного опонента його нібито шефа, і багатозначно промовив:

— Подивимось, подивимось, що у вас тут за планів громадьйо…

— Поговоримо, поговоримо! — в тон йому відповів Боженко.

Далі він пересунув свій погляд виконроба на Максима, який виглядав на фоні решти гостей абсолютно непрезентабельно — старенькі, хоча й чисті джинси, стоптані кросівки та футболка із зображенням чиєїсь перекривленої пики.

— Це — Максим Бойко! — поспішив представити друга Зубок. — Я ж говорив вам, провідний київський журналіст. Той самий, пише в спеціалізовані видання про перспективи розвитку…

— Пише собі — хай пише, — як людина, фінансово причетна до засобів масової інформації в своєму регіоні, Боженко ставився до журналістів без симпатії, але з повагою: люди, яких він мало шанує, все одно роблять справу, без якої навіть йому не обійтися. — Ви пишете, так сказать. Ми, значить, читаємо.

Коротко потиснувши Максимову правицю, Боженко націлив свій погляд виконроба на головного члена групи підтримки. Всі відчули — зараз їхня «темна конячка» пройде перше серйозне випробування.

— Ну, і наш гість із міста Чикаго, — офіційним голосом представив Зубок. — Марсель Вашингтон, член ради директорів…

— Правильно казати — Уошингтон…, — встряв Бойко.

Боженко глипнув на нього, на короткий час замислився про щось важливе, птім кивнув, ніби досягнувши згоду з самим собою.

— Хоч Вашингтон, хоч Нью-Йорк. Хоч Уошингтон, хоч Уньюйорк. У нас тут по простому. В нас всі директори, всі один одному радять, і всі — добренні члени! Я — Гриша, Грицько, коротше!

Він стиснув праву руку Марселя, сильно труснув її, потім узяв його ліву руку своєї лівою, так само тряхнув, потім одночасно смикнув за обидві руки, при цьому не зводячи з обличчя Марселя свого фірмового погляду виконроба.

— Приємо, хлопці! Так, тепер гайда, гайда! Вйо, бо дощ, як кажуть! Там чекають уже!

— Там — це де? — поцікавився Бабкін, коли вони нарешті повернулися в свій бусик.

— Не знаю, — знизав плечима Коля. — Там…, — він непевно махнув рукою перед собою.

Бойко підсунувся до приятеля зовсім близько і одними губами, аби випадово не почув водій, промовив:

— Чого це тебе так понесло?

— Ти про що? — не зрозумів Зубок.

— Про Чикаго. Чому Марсель — із Чикаго?

— Вирвалося…, — Зубок знову знизав плечима. — Так… Просто… Хіба не все одно, звідки він з Америки? Думаєш, у нас тут хтось покаже на карті оте їхнє Чикаго?

Максим замовк — крити не було чим. Єдине, чого йому хотілося зараз, крім чергового кухля холодної води — аби вони всі в якійсь момент не почали перегравати.

А ось господарі міста, готуючись до зустрічі двох помічників депутатів Верховної Ради України і одного сина американського мільйонера, чий батько, за чутками, наближений до самого Барака Обами, явно перегравали.

Коли невеличкий кортеж в'їхав до цетру містечка і зупинився біля будівлі мерії, грянув духовий оркестр. Музиканти розташувалися на величезних сходах, побудованих, очевидно, в ті часи, коли сьогоднішня будівля з гучною назвою «мерія» була ще рядовим міским виконавчим комітетом. Стиль цієї забудови хтось мудрий обізвав «брежнєвським ампіром». Порівняно зі «сталінським ампіром» він виглядав помпезно та убого. Але якщо за часів правління Леоніда Брежнєва так виглядали всі офіційні забудови хоч у Росії, хоч в Україні, хоч у Молдавії, то навіть помпезна архітектурна убогість мусила мати своє стильове визначення.

Перпендикулярно до будинку мерії та оркестру, який викомарював козацький марш, так само вишикувалися дівчатка в українському національному вбранні з обремками квітів. За ними маячили дорослі, офіційно вдягнені та напружені. Одна дівчинка тримала на вишитому рушнику коровай із сільничкою по центру хлібини.

— Уже ж хліб-сіль були…, — вирвалося в Бойка. — Не перестараються?

— Там, на дорозі, устрічали дівчатка зі школи номер два, — пояснив Коля. — А ось ці — з ліцею номер один. Комерційного. Мерова сестра — директорка школи, а мерова жінка — директорка ліцею. Це політика, старий.

— Ну?

— Гну! — невміння старого друга давати оцінку подібним серйозним ситуаціям починала дратувати Зубка. — Баби між собою мало не побилися в кабінеті Чортіва! Як раз тоді, коли вирішували, дівчатка з якого навчального закладу будуть гостей зустрічать. Бач, консенсус знайшли: біля в'їзду в місто хліб-сіль дає школа, тут, біля мерії — ліцей. Ясно тепер? Тоді вперед!

Гості знову вибралися з автобуса. Дівчинка з хлібиною поспішила до Марселя. Пам'ятаючи невеличкий конфуз, той запитально глянув на Бабкіна. В свою чергу, Костя теж не хотів брати на себе відповідальність за повторний конфуз, тож штовхнув ліктем Бойка. Зрозумівши з його міміки — треба щось робити, Максим смикнув за лікоть Зубка. Тим часом дівчинка з короваєм уже наблизилася до гостей майже впритул і чекала, поки в неї заберуть важку хлібину.

— Бери, — розпорядився Коля.

Марсель відламав скоринку, вмосив у сіль, пожував, прийняв хлібину і відразу відступив убік. Дівчинка сміливо зробила несподіваний для дитини в українському національному вбранні реверанс, після чого, сповнена достоїнства, повернулася до гурту, гордо тримаючи голову. Коровай Марсль передав по ланцюжку, в результаті хлібина опинилася у водія, який прилаштував її в салон поруч із попереднім короваєм.

Тепер, коли з останніми урочистими формальносями було покінчено, музика замовкла і на передній план висунувся чоловік, дже схожий на бригадира передової тракторної бригади, на якого вдягнули костюм, куплений у центральному універмазі столичного міста. Гості правильно зрозуміли — з ними йшла знайомитися перша особа міста, міський голова.

— Як той казав, ласкаво просимо, назад не виносимо! Значить, оце наші гості, ага! — «бригадир» по черзі потиснув усім руки, скоромовкою промовляючи: — Чортів. Чортів. Ілля Іванович.

Біля Масреля «людина-бригадир» затрималася трошки довше.

— Ілля Іванович Чортів, міський голова.

На передній план висунувся Григорій Боженко, «людина-виконроб».

— Це, Івановичу, містер… Коротше, Марсель Вашингтон. Як американська столиця.

— Уошингтон, — поспішно виправив Зубок.

Про таке прізвище для сина американського мільйонера компанія домовилася ще вчора. Марсель навіть сам його вибрав, захопившись у якійсь певний момент грою. Але Зубок вцю хвилину зловив себе на думці: насправді ж він не знає, яке прізвище носить Марсель.

— Хай як кому зручно, — відмахнувся Чортів і прямо запитав у темношкірого гостя: — Не родич?

— Кому? — втрутився Боженко.

— А я хіба до тебе, Грицько, говорю? — мер навіть не повернув голови в бік «виконроба».

— Він усе розуміє, тільки говорить не тойво…, — прийшов на виручку Зубок.

— Головне, аби все розумів, — промовив Чортів і уточнив Марселю своє питання: — Президенту американському не родич?

Марсель, не витримуючи такого блискавичного напору, глянув на Бабкіна. Той зробив півкроку вперед.

— Ви якого президента маєте на увазі? Джорджа Вашингтона чи…

— Його, — кивнув Чортів. — То як, Марсель, Вашингтону не родич? Тому, на честь кого місто називається. Ну, американське, столиця ваша, де всі президенти сидять.

Бабкін кахикнув.

— Джордж Вашингтон, шановний Іллє Івановичу — той самий президент, зображений на купюрі достоїнством у один долар США. Ви хочете знати, чи не родич містер Уошингтон американському президентові Джорджу Вашингтону?

— Ну да, — відповів мер і додав: — Як той казав.

— Розумієте… Як би це пояснити… Джордж Вашингтон був білим. Але в Америці давно покінчено з расизмом. Про що яскраво свідчать результати останніх президентських виборів у цій країні. Тому з огляду на вимоги політкоректності не буде помилкою вважати, що наш Марсель може бути причетним до давнього роду тих самих Вашингтонів. До того ж мішані шлюби в Америці не рідкість.

— Ага, значить, — промовив Чортів.

Вся компанія дивилася на Бабкіна, роззявивши роти. Але навіть сам Бабкін не чекав від себе такої глибокої за змістом тиради. Причому тирада ця помітно вразила Іллю Івановича Чортіва — його нижня щелепа теж трошки опустилася донизу.

— Ну, значить, розібралися, як той казав, — промовив він, аби якось виборсатися з цих генеалогоічних нетрів. — Словом, товариство, програма в нас така. Зараз невеличка робоча нарада, послухаєте, чим наше місто живе, як той казав. Потім поїдемо в ліцей і в другу школу. Там теж не дуже довго, бо треба ще містом проїхатися. Заїдемо на арматурний завод, значить. Потім подивимося пам'ятник Шевченку, — якщо попереднє оголошення стосувалося всіх присутніх, то тепер мер знову звернувся персонально до Марселя. — У нас, знаєте, в Україні так само пам'ять шанують, як у Америці. Своїх геніїв шанують теж, і вони теж на наших грошах є. У вас у Америці поетів на грошах друкують?

— Тільки президентів, — поквапився відповісти за нього Бабкін. Марсель лише ствердно кивнув.

— О, бач, а у нас друкують! — Чортів витягнув з кишені гаманця, витяг дві купюри. — Диви, оце на сотці старого зразка — старий Шевченко, а на новішій — молодий Тарас.

Хазяйновито заховавши гаманця назад, мер знову звернувся до всіх.

— Ну, а потім — неофіційна частина, там заодно і поговоримо, скільки тієї ночі…

Бойко кахикнув і почав тупцяти на місці. Ночувати в їхні плни не входил, і максим відчув — ось він, перший невеличкий збій у чітко продуманому плані. Але те ж саме відчув і Боженко. Розуміючи, як це небезпечно — віддавати свою групу підтримки на поталу Чортіву в ситуації, яка до середини ночі вийде з-під будь-якого контролю, він нагадав:

— Івановичу, гості на ніч не лишаються… Будній день, в усіх справи…

— Ось ти і простежиш, аби вони нормально на Київ поїхали! — тицьнув на нього пальцем мер, знову повернувся до гостей. — То як, приймається план?

— Якщо тільки все оперативненько, — з поважною діловитістю промовив Бабкін. — Бо в нас, знаєте…

— Знаю, — сказав Чортів. — У нас те саме. Так шо, господа, як той казав, поїхали-погнали?

6

Від того, як вони поїхали-погнали, в Максима Бойка під кінець дня лишилися в голові лише якісь окремі фрагменти.

… Ось уся компанія сидить у актовому залі мерії, де розташувався весь керівний апарат. Чортів завів звітну промову хвилин на сорок, із якої Бойко запам'ятав лише чільну фразу: «…плануємо залучити в наше місто тих інвесторів, у тому числі — з-за кордону, які зрозуміють перспективи, що відкриває тут перед ними ця наша, як той казав, терра інкогніта разом із табулою расою, бо відносно недалеке географічне розташування від столиці…»

… Ось уся компанія піднялася в приймальню мера, де на секретарчиному столі, забравши з нього комп'ютерний монітор і телефонний апарат, розклали по тарілочках бутерброди з ікрою, порізану ковбасу, сир, цукерки, а в центрі столу щільно поставили чаки з коньяком….

… Ось у актовому залі ліцею номер один гості розсілися в першому ряду поруч із мером, а на сцені дівчатка в українському народному вбранні водять хоровод і співають народних пісень. Потім одна з них, та сама, яка підносила хліб-сіль біля мерії, заспівала арію Наталки з опери Івана Котляревського «Наталка Полтавка». Поруч із мером сиділа його дружина, директор цього ліцею, яка здалася старшому за колег Кості Бабкіну схожою на парторга часів розквіту брежнєвського застою. Жінка гордо дивилася то на своїх вихованиць, то на чоловіка. Сам же мер задоволено кивав у такт співу. Коли все закінчилося, завіса закрилася, аби потім під оплески знову роз'їхатися. Дівчатка за цей час уже звідкись взяли квіти, по невидимому сигналу збігли вниз і подарували по букету всім, хто сидів у першому ряду. Дружина мера після того піднялася на сцену і закликала:

— А тепер давайте подякуємо нашим талановитим дівчаткам і їхній виховательці, керівнику студії духовного розвитку Чортів Оксані Іллівні!

І цю мить Максим добре запам'ятав, адже саме тоді він, як і всі інші гості, вперше побачив її. Бо на сцену під чемні оплески випливла натуральна білявка з великими грудьми, проте на цьому чесноти закінчилися. В неї був задовгий ніс, криві ноги вгадувалися навіть під довгою спідницею. Одне око помітно косило. А коли жінка, якій з однаковим успіхом можна було дати як двадцять п'ять, так і тридцять п'ять років, заговорила, дякуючи у відповідь, всі почули — вона, до всього іншого, гаркавить та шепелявить.

— Родичка? — тихо запитав Максим у Колі.

— Дочка, — так само тихо відповів Зубок. — Проблема мера номер раз. Оксану Іллівну заміж ніхто не бере, навіть при тому, що тато — цілий мер.

— Ти ж наче поки холостяк у нас, — нагадав Максим. — Давай, вперед, усі проблеми вирішиш, для чого тобі тоді інвестор…

— Я стільки не вип'ю, ти що, — віджартувався Коля фразою зі старого анекдота.

… Потім — бутерброди під коньяк у кабінеті директорки ліцею…

… Наступний фрагмент — актовий зал школи номер два. Там дівчата в бальних сукнях плавали у вальсі з хлопцями в смокінгах. Гості так само сиділи в першому ряду, але тепер біля мера сиділа не рідна жінка, а рідна сестра — директорка школи. Зубок мимохідь пояснив Бойку, що бальні танці в цій школі — головна фішка. Вже третій рік міцеві танцюристи вважаються першими в області на різних конкурсах. І, наголосив Коля з якимось особливим нажимом, колектив на чолі з директором школи дуже хоче показати себе за кордоном.

Наприклад, у Америці.

Після цих слів Максимові стало недобре. І цей стан посилився, коли він помітив, з яким задоволенням Марсель дивиться на бальні танці. І з якою не менш помітною втіхою мер міста та його сестра дивляться на задоволеного бальними танцями місцевих школярів сина американського мільйонера…

…Ось обід, накритий у їдальні школи номер два. Всі сидять за зсунутими і накритими скатертиною столами, тепер пляшки коньяку перемішані з горілчаними…

… Ось — вечір у міському парку. Вся компанія вже впевнено перебуває в середній стадії алкогольного сп'яніння. Так і невідомо, хто запропонував гостям поїхати сюди і покласти всі подаровані протягом дня квіти до пам'ятника Тарасу Шевченку, але ініціатива була дружно підхоплена. Тут же, біля пам'ятника, швиденько випили ще по одній. Цей момент Максим закарбував, бо саме тоді вдруге побачив її — Оксана Чортів, донька міського голови, впевнено обнімала за талію Марселя, сина американського мільйонера, і охоче фотографувалася з ним як на колективних знімках, так і в індивідуальному порядку. Той не особливо заперечував, обіймаючи грудасту білявку за плечі…

— Це, як той казав, наш голоний спонсор! — нетверезо заявив міський голова, обнімаючи за плечі товстого дядька, якому краватка пасувала ще менше, ніж самому Чортіву.

Все це відбувалося пізно ввечері в невеличкому приміському ресторанчику «Тин», який дійсно був огороджений по периметру справжнісіньким тином. Тут Максим оговтався остаточно, і тепер перестав фіксувати довколишній світ фрагментарно, зосередившись нарешті на цілісному сприйнятті довкілля. До речі, саме в цей момент Зубок повідомив: ресторан «Тин» знаходиться на приватній території, і коли поважні гості заходять сюди, а господар більше нікого не чекає, крізь тин пропускається електричний струм.

— Тату, тепер уже так не кажуть, — делікатно поправила батька Оксана.

— О! Ну, доцю, вже звиняй, забув! Значить, нехай це буде не наш головний спонсор, а меценат нашого ліцею! — він дал обіймав товстуна. — Широкої души людина! Василь Макуха, головний тут у нас по різним залізобетонним конструкціям. У нього все таке міцне, хе-хе, як залізо і бетон!

При цих словах Чортів стиснув руку в кулак, демонструючи, наскільки в бізнесмена Макухи все міцне.

— А це, значить, Марсель у нас… Колега твій, Васю, американський бізнесмен…

— Це батько в нього…, — спробував пояснити Боженко.

— Ну чого ти, Грицько, перебиваєш оце старших! — перервав його мер. — Знаєш, як той казав: який батько, такий син! Батько, значить, мільйонер, ну і син, значить, такий… Мовчи мені!

Відпустивши Макуху, міський голова тут же обійняв іншого чоловіка. Цей не був товстуном, у нього просто випирало пузце на фоні загалом міцненької козацької статури.

— А це в нас, значить, міністр оборони! Отак! Знайомся, Марсель, це наш воєнком, воєнний комісар! Цілий полковник, як той казав! Аніфанов Микола Микитович, а це ось…

Поки відбувалося чергове представлення сина американського мільонера місцевій еліті, Максим стривожено прошепотів до Миколи:

— Ми не того? Не переграємо?

— Спокійно, селяни…, — стан сп'яніння додав Зубкові куражу. — Бачиш, у людей свято. До них політики і американці приїхали. Оно, Боженко цвіте і пахне, бо всі бачать, які в нього друзі в Києві і Америці!

Справді, Боженко виглядав абсолютно щасливим. Він ходив за мером, наче прив'язаний, і постійно крутився під ногами в його доньки Оксани. Вона ні на крок не відставала від Марселя, якого, в свою чергу, ані на крок не відпускав від себе її батько. Сам Марсель галантно тримав Оксану Чортів під руку.

Тим часом мер обійняв і відрекомендував наступного.

— А це у нас моя міліція мене береже! Начальник міліції Гліб Жеглов, ха-ха!

— Що, правда Гліб Жеглов? — здивувався Бабкін.

— Це я так із ним жартую, — пояснив мер. — Звуть його справді Гліб Георгійович. Тільки не Жеглов, а Товкач, — він зробив наголос на останньому складі прізвища.

Начальник міліції, привітавшись з усіма гостями по колу, назввся кожному, наголошуючи, навпаки, на першому складі свого прізвища:

— Товкач. Товкач. Товкач. Товкач.

— Між іншим, коли треба — чорта в ступі під землею знайде. Сам, — мер багатозначно підніс пальця догори і коротко обійнявся зі ще одним чоловіком. — А це ось наш, як той казав, сьогоднішній господар, Рикалов Антон Антонович. Цей весь «Тин» і все, що під тином — його. Він чесно сплачує податки, правда, Георгійович?

— Треба в податківців питать, — коротко відповів начальник міліції.

— А чого питать? — Чортів ляснув Рикалова по плечу. — Раз працює — значить, платить!

Власник ресторану «Тин» зовні дуже нагадував кримінального авторитета десятирічної давнини, яких дуже часто грає в російських серіалах актор Ігор Ліфанов. Зубок ніби прочитав Максимові думки, промовив тихо:

— Це — наш головний бандит. Тільки він уже давно не бандит. Колись кіоски в місті контролював. Потім міський базар у карти виграв. Ну, тепер ось котролює, крім базару, кілька ресторацій і сауни…

— І всі вони відкрито дружать? Мер, воєнком, головний мент, колишній бандит?

— А чого ти дивуєшся? Не воювати ж їм… У одному місті живуть, одну справу роблять. Знаєш, як Товкач начальником міліції став?

Приятелі зупинилися, аби трошки відстати від гурту.

— Значить, Товкач замом начальника був. А колишній начальник міліції почав забагато хотіти від Антона. Антон, ясно, платив, тільки начальник у якійсь момент зажрався. Ну, Рикалов одного разу тому начальнику хабаря зеленого заслав. А потім із його ж подачі ті, кому треба, про це дізналися.

— Підстава? — уточнив Бойко.

— Класична! — голос Колі звучав гордо. — Заловили колишнього начальника на гарячому. Тільки чомусь не посадили. Я чув краєм вуха, була домовленість — його не чіпають, він тихенько з міста линяє, а Товкач у його крісло сідає. І всіх наш Товкач зараз влаштовує. Його чотири роки вже не міняли, прикинь?

— Н-да, стабільність тут у вас, — зітхнув Максим. — Кину все, переберуся сюди. Рикалов офіціантом візьме?

— Вирішимо питання, — серйозно відповів Зубок.

Всі питання, як колективні, так і приватні, почали вирішуватися вже після третьої чарки.

Тут, у вихорі тостів, Бойко знову почав сприймати дійсність лише яскравими фрагментами.

… Ось Оксана Чортів про щось щебече з Марселем, підливаючи йому коньяку. При цьому її рука поводить себе під столом чимдалі, тим сміливіше. Марсель не заперечує ні проти чого, тільки киваючи, мов китайський бовдур…

… Ось почалися танці під магнітофон. Марсель і Оксана Чортів, забувши про все і ні на кого не звертаючи увагу, вистрибують у центрі кола танцюристів, мов два молоденьких цапки: один — смолисто-чорний, інший — яскраво-білий. Танцюють, правда, не всі: начальник міліції Товкач і воєнком Аніфанов, прилаштувавшись у кутку столу, випивають і говорять про якісь серйозні речі, час відчасу смикаючи один одного за рукави піджаків…

… Ось Рикалов і Товкач уже біля барної стійки, мирно випивають і ведуть дуже мирну розмову. Тим часом грає повільна музика: група «Лісоповал» зі своїм хітом «А белый лебедь на пруду качает павшую звезду». Оксана Чортів буквально прилипла до Марселя, і навіть п'яному оку помітно — ще трохи, і ця пара почне цілуватися взасос…

… Ось ресторанна зала здригається від гуркотіння улюбленої мелодії всіх часів, народів та ресторанів «Сім сорок», під яку зазвичай виконують танок із хустинкою. Всі учасники дійства тримаються за руки і стрибають по колу, один, із хустинкою в руці, танцює в середині кола, і робить вибір — кого хоче поцілувати, перед тим і махає хусткою. Відмовлятися не можна. Обраний теж виходить у коло, якійсь час пара пляше, тоді хустинка розстілається на підлозі, на неї обидва танцюристи стають колінами, цілуються, а потім свій вибір уже робить той чи та, кого вже обрали раніше. Партнер же знову повертається до гурту. Коли хустинка перейшла до Чортіва, він гоголем пройшовся з нею по колу, махнув нею перед своєю донькою. Оксана вибігла в коло, швидко цмокнула батька, схопила хустинку і майже відразу висмикнула в коло Марселя. Коли обоє стали на коліна на розстелену хустинку, Оксана Чортів уже без сорому та обмовок буквально впилася йому в губи.

… Ось усі знову за столом. Нестрункій п'яний хор виводить «Ой, чий то кінь стоїть». Правда, єдності між співаками нема: частина людей вперто виконує «Ой, на горі два дубки». Дивно, але така різниця в смаках не заважає нікому доспівати до кінця ту пісню, яку кожен із співаків обрав…

… Ось воєнком Аніфанов обнімається з Марселем і вимагає, аби їх сфотографували разом. Але коли виринає чоловік із фотоапаратом, Оксана виштовхує воєнкома з кадру і почуває позувати з Марселем. Воєнком намагається втиснутися третім. За столом тим часом знаходять спільну мову і дружно гаркають: «Розпрягайте, хлопці, коней»…

… Ось начальник міліції хоче подарувати Мерселю свою краватку…

Максим не помітив, коли і куди зникли з-за столу мер міста і власник ресторану.

Мер міста і власник ресторану зачинилися в кабінеті Рикалова.

Якби на них зараз хтось глянув збоку, не повірив би, що один із них цілий день тільки те й робить, що піднімає тости і випиває, а другий за вечірнім столом не відставав від начальника міліції та воєнкома. Обоє виглядали дуже тверезими і дуже серйозними. Обоє тримали в руках склянки, на півтори пальця, як у американському кіно про гангстерів, наповненому бурштинового кольору віскі. Сама ж пляшка віскі, з якої наливав хазяїн кабінету, стояла посеред столу, між чоловіками.

Саме так — між чоловіками.

Скинувши непотрібні папаери на підлогу, Чортів і Рикалов примостилися просто на столі.

— У мене молодша донька — студентка, — говорив Антон Рикалов. — Я її сам хотів у Америку відправляти. І тут — такий випадок. Гріх втрачати, Івановичу.

— А я тут — мер, — тримався свого Ілля Чортів. — Навіть у твоєму кабінеті і на твоєму столі — все одно мер. Це я його тобі в кабак привіз.

— А я, — Рикалов сьорбнув віскі, — перестану в бюджет перераховувати стільки, скільки перераховую зараз. Знаєш, що буде, коли я дам команду не перераховувати тобі в міській бюджет? Зберу кількох очкариків, вони так усе порахують, щ ти побачиш, Івановичу. Як по моєму бізнесу вдарила світова економічна криза.

— А у мене, — Чортів теж зробив ковток, — донька в дівках засиділася. Бачиш сам — діти вже познайомились і подружились.

— А моя молодша донька англійську мову знає! — виклав черговового козиря Рикалов.

— А моя з ним без мови — язиком говорити буде! — у Чортіва теж були козирі в цій грі. — І своїм язичком швидше з ним порозуміється, ніж твоя з ним — своєю англійською мовою!

— А моя молодша — молодша за твою! — не здавався Рикалов.

— А я — мер! — все одно Чортів тримав козирного туза в цій грі. — І все, як той казав!

— ДА?

— ДА!

Як людина, котра виграла свого часу в карти міський базар, Рикалов визнав — бити козирного туза можна тільки джокером, але джокера в цій колоді нема.

— Нехай, — здався він, проте остаточно зброю не склав. — У такому разі — сам знаєш, як такі справи робляться! Згоден?

— По руках. Скільки?

— Цього разу тариф подвійний, — Рикалов допив свій віскі. — Враховуючи критичний вік твоєї доці, критичні обставини і економічну кризу загалом.

Чортів покрутив свою склянку в руці. Йому раптом стало чомусь шкода Рикалова — адже вони від самого початку грали не на рівних.

— Може, в нього, Марселя цього, який брат є? — безнадійно запитав він. — Будемо родичами…

— А ми хіба чужі? — наїжачився Рикалов.

— Тоді чого ж ти, раз такий свій, подвійний тариф мені виставляєш? Криза в нього, шмиза в нього…

— Ну і хрін із тобою, — махнув рукою Рикалов. — Давай по звичайному!

Чоловіки в несподіваному пориві ніжності обнялися і поцілувалися.

Могло здатися, що Коля Зубок обнімає і цілує Максима Бойка.

Насправді біля ресторану, на подвір'ї, Зубок термосив товариша, який вийшов подихати і не помітив, як закуняв, присівши біля стіни і притулившись до неї спиною. Так Микола, протверезівши від переляку, знайшов його і почав смикати, виводячи з алкогольної нірвани.

Нарешті Бойко розтулив повіки і глянув на Зубка каламутним поглядом.

— У-у-у…, — прогудів він.

— Макс, ти говорити можеш? — тривожно запитав Коля.

— Угу, — почулося у відповідь.

— А слухати? — не вгавав Зубок.

— Угу.

— А думати? Тільки головою, а не жопою?

— Нє-а…, — чесно признався Максим. — Я вже все придумав.

Зубок голосно гикнув.

— Думай знову. Тільки головою. У нас у всіх проблема.

— У нашої з тобою країни, чувак, останніх триста років взагалі одні проблеми…

— Уф-ф-ф! — видихнув Зубок, обдавши приятеля перегаром, і з наступним видихом повідомив: Чортів Рикалову нашого… вашого негра — продав!

Глибинна суть сказаного не хотіла доходити до Максима.

— У рабство? — запитав байдуже.

— У зяті! — Зубок готовий був кричати від розпачу. — Ти можеш послухати чи ні?

— Говори, — так само байдуже кивнув Максим. — Тільки зрозумілими словами. І простіше. Хто кого кому продав?

Зубок про всяк випадок роззирнувся довкола — раптом у темряві хтось ховається і підслуховує їх.

— Мені тільки що Боженко п'яний похвастався! А йому — сам мер! Молодець, каже, Гриша, зятя мені з Америки привіз! Тепер, значить, проси, чого хочеш…

Потроху до Бойка починала доходити суть катастрофи.

— З якої Америки? Якого зятя?

— З мальованої Америки! — Микола ледь не плакав. — Ми ж їм сказали, що цей Марсель — син американського мільйонера.

— І вони… вони справді купилися?

Як би Максим не напився, він уже цілком усвідомлював: ситуація, яка склалася, мало чим відрізняється від результату, якого домагається кожен журналіст, причому — не лише «жовтих» засобів масової інформації.

Всі хочуть, аби їм вірили.

Між іншим, хочуть цього не тільки журналісти. Політики теж наввипередки змагаються за людську віру. Навіть письменники-фантасти, вигадуючи пригоди на інших планетах. Хочуть, аби в ці пригоди і ці планети хтось, крім них самих, щиро повірив.

Отже, і мер міста, і Григорій Боженко, якого не посвячували в подробиці всієї цієї операції, і бувалий у бувальцях бандит Рикалов повірили: негр Марсель, продавець секунд-хенду з-під Шулявського мосту — син американського мільйонера, який на короткій нозі з американським президентом, темношкірим Бараком Обамою.

— Значить, купилися? — повторив Максим.

— А ти думав? Ми ж так і хотіли, аби вони повірили! Бачив, як оте опудало, Проня ця Прокопівна, на негра запала? Отож! У Рикалова теж донька, тільки молодша за Чортіву і красивіша. Бандит холостого американця вже їй пригледів у чоловіки. Дарма, що кольоровий. Головне — американець.

— Ми їм…, — Бойко проковтнув невидимий комок, — Ми їм хіба сказали, що Мерсель холостий?

— Вони не питали, чи він жонатий, — пояснив Зубок. — Подробиць Боженко не знає, але загалом ситуація виглядає так: Чортів Рикалову відступного заплатив, щось біля півлимона «зелених».

— П'ятсот тисяч доларів за негра? — Бойко тільки тепер зрозумів, як це — коли очі лізуть на лоба.

— За сина американського мільйонера, — уточнив Зубок. — За право одружити його на своїй Оксані. Ну, не відразу заплатив і не все — готівкою. Думаю, вірніше… Словом, Боженко думає: Рикалов дасть Чортіву тисяч сто готівкою, а на решту суми частину свого бізнесу йому чи комусь із його великої рідні передасть. А Боженку, відповідно, тендер дає, як він і хотів. Той, звичайно, від радості кип'ятком пісяє. Обіцяв за годину гонорар нам… вам віддати. Заробили чесно. Оксана вже до весілля готується і в Америку чемодани пакує.

— Прямо зараз почала пакувати?

— Ну, це я образно… Фігурально…

Марсель, за відомостями Бойка, знімав однокімнатну квартиру разом із дружиною і навіть не мав українського громадянства. Якщо про це все дізнаються Чортів з Рикаловим, фігурально висловлюватися вже нікому не доведеться. З ними всіма, включаючи Колю Зубка, вчинять конкретно, реально і — без жодних перебільшень! — страшно.

Навіть уявляти не хочеться, що зроблять з ними мер, начальник міліції і колишній бандит, об'єднавши зусилля.

Максим подивився на годинник, відчуваючи, як алкоголь вивітрюється після всього почутого навіть у липневу вечірню задуху.

— Так, — промовив він рішуче, тоді повторив: — Так. Як раз нуль-нуль, нуль-нуль. З боєм годинника Попелюшка тікає з балу від прекрасного принца, бо карета перетвориться на гарбуза, коні — на щурів, а розкішне плаття — на лахміття. По конях! Командуй, Коля!

Завершення цього довгого дня так само фіксувалося Максимом певними короткими фрагментами.

… Ось воєнком Аніфанов і начальник міліції Товкач ведуть під руки помічника депутата Костю Бабкіна. За ними самотужки пересувається помічник народного депутата Сєва Присяжний. Вони горлають на чотири голоси пісню, причому — кожен свою.

… Ось Григорій Боженко одночасно, двома руками, обіймає Бойка і Зубка, щиро та захоплено дякуючи…

… Ось Оксана біля автобусу востаннє палко цілує Марселя в губи…

… Ось Рикалов пхає в салон автобуса плетений кошик, із якого визирають горлечка від пляшок шампанського, горілки й коньяку….

… Ось Марсель спить і мило посміхається уві сні, плямкаючи губами…

… Ось кожен із приятелів, перед тим, як теж закуняти, бере свою частку зароблених доларів і ховає подалі від сторонніх очей…

Але тепер не алкоголь заважав Максимові сприймати реальність як цілісну картину: мозок працював шалено, коліщатка крутилися, Бойко запустив його на всю потужність, шукаючи виходу.

Вихід знайшовся рано, коли Бойко, дочекавшись, поки Ірина щезне на роботу, аби уникнути зайвих розборок на тему: «Скільки можна пити, мудак?», виповз із стогоном з ліжка, потеліпав до ванної кімнати, постояв під душем, зварив собі кави і вмостився перед телевізором, від нічого робити перемикаючи канали.

На вісімнадцятій хвилині подібних страждань Максим натрапив на той самий американський серіал, від перегляду якого не далі як тиждень тому відірвав малоприємний візит бійців міліцейського спецпідрозділу. Він уже хотів клацнути далі, але раптом щось у сюжеті привернуло його увагу.

Чергові терористи викрали людину і вимагають за неї викуп.

Додивившись до кінця, Максим випив ще кави, остаточно прочистивши собі мізки, а після того набрав номер Колі Зубка.

— Слухай і не перебивай, старичок, — промовив він, боячись, як би проста до геніальності ідея не вилетіла з голови. — Ідея ось яка…

На тому боці дроту Коля Зубок, вислухавши приятеля, перелякався ще більше, ніж учора пізно ввечері в ресторані: адже тепер йому доводиться розрулювати все самому. І хоча, за великим рахунком, усе це було справедливо — сам закрутив, сам і розкручуй, — все ж таки Зубок перепитав, аби точніше зрозуміти хід своїй подальших дій:

— Ану, повтори ще разок…

— Повтори, що ти сказав, — глухим голосом не попросив — звелів Антон Рикалов.

У кабінеті міського голови вони зачинилися втрьох: сам Чортів, Рикалов і Зубок. У останнього зуб на зуб не попадав від неприхованого страху — кожен із цих двох міг одним рухом руки стерти його, редактора газети «Наше життя», на пральний порошок.

Але Бойко подарував йому хоча б маленьку надію врятуватися, тому Зубок повторив, затинаючись:

— Ну, значить, Марселя Вашингтона викрали невідомі. Вимагають викуп. Наказали не дзвонити в міліцію, в жодному разі не повідомляти американське посольство. Попросили тільки прямий контакт із його батьком… американським… Ну, наче все…

— Звідки інформація? — спитав Рикалов.

По суті, Микола повторював усе по третьому колу персонально для нього. Спочатку він усе розповів Чортіву, той негайно викликав до себе в кабінет ділового партнера, і коли Рикалов примчав, Зубок виклав йому все.

— Максим… той журналіст, що з нами приїздив… Він Марселя до себе ночувати забрав, бо не хотів у такому стані самого пускати… Вчора ж усі хороші такі поїхали…

— У нього охорони не було? — недовірливо запитав Рикалов. — Син мільйонера — без охорони?

— Не знаю… Він же сюди без охорони приїхав… У приватних справах, інакше б тато відстежив, знаєте, як вони там своїм синкам руки в'яжуть, пересуватися вільно не дають…

— Скільки вимагають? — у Рикалова прокинувся професійний рекетирський інтерес.

— Не знаю я… Мені Макс дзвонив із автомата, каже — з домашнього та мобільного боїться, можуть слухати. І говорив коротко.

— Як Марселя викрали? Як узагалі все це сталося? — не вгавав Чортів. — Що там у них у Києві взагалі робиться?

— Та не знаю я! — у щирості Зубка не виникало жодних сумнівів, і обоє, мер і бандит, це бачили.

— Добре…, — промовив Рикалов. — Нічого доброго, але… Чому Бойко твій саме тобі подзвонив?

— Ну як… Ми ж разом тут були… І потім, він сам розгублений…

Чортів грюкнув кулаком по столу.

— Не треба було його відпускати! Ось чуло моє серце! — він знову грюкнув. — Або хоча б сказати Товкачу, щоб машину міліцейську до самого Києва в супровід дав!

— Ми б так само вирішили проблему. З транспортом, з охороною. І що тепер? — він глянув на мера.

— Що тепер? — запитав Чортів у Зубка.

— Не знаю, — чесно відповів той.

— Ти нічого не знаєш! — безнадійно махнув рукою Рикалов. — Значить, так: я спробую свої київські зв'язки підняти. Хоча, якщо від серйозних людей була команда нікого не підключати…

— Як той казав, часи вже тепер не бандитські, нє? — мовив Чортів. — Не будуть же Марсельку різати на шматки… Для чого серйозним людям міжнародний скандал, тим більше — з Америкою. І бабла багато не запросять. Думаю, розуміють — краще трошки, зате надійно…

Рикалов подивися на мера — і той відразу замовк. Тепер дві пари очей дивилися на Колю Зубка.

— Не затримую, — сухо сказав міський голова тоном бригадира передової тракторної бригади.

Коли Зубок швидко вийшов з кабінету, щільно причинивши за собою двері, Чортів побарабанив по столу товстими пальцями, замислено і одночасно — з надією глянув на співбесідника.

— Ми можемо щось зробити?

— Для кого? Для негра, якого вкрали якісь київські відморозки, чи для тебе — ти ж, типу, зятя втратив…

— Якщо ми з тобою, дядьку, витягнемо сина американського мільйонера з задниці чи де він там сидить, він, а заодно — і татусик його, будуть нам із тобою зобов'язані, хіба не так? — Рикалов кивнув на знак згоди. — Значить, на моїй Оксані цей Марсель одружиться автоматично. Ну і твою меншу вже якось прилаштуємо. Коротше, візьмемо Америку і нагнемо її, хіба не так?

Антон Рикалов кивнув, витягнув із кишені мобільник.

— Це сталося не на нашій з тобою території, Івановичу, — з жалем промовив він. — Ось де головний головняк. Але спробую щось вирішити. Свисну декому, хай послухають-понюхають по столиці…

7

Максимові Бойку того вечора довелося слухати занудні нотації дружини.

Повернувшись із роботи, вона побачила чоловіка вдома, у спортивних штанях і капцях на босу ногу, в кріслі перед телевізором. Між кріслом і телевізором стояв скляний журнальний столик, на столику — почата пляшка коньяку і чарка. Поруч, просто на столику, лежала купка апельсинових шкірок — Бойко ласував цитрусовими під «Закарпатський».

Якби він учора не приперся глупої ночі на рогах, Ірина Бойко ще б промовчала. Якби сам на сам із пляшкою Бойко не сидів уже другу добу, вона б навіть запитала, що святкуємо і приєдналася. У тому, що чоловік тепер святкує, а не переповнений скорботою, було видно із його розслабленої та абсолютно задоволеної пики.

Саме ця пика і вивела Ірину Бойко з себе: скинувши туфлю, вона прицілилася і метнула нею, цілячись у пляшку і влучивши. Не закоркована пляшка повалилася на підлогу, коньяк вилився на паркет.

— Дура! — гаркнув Бойко і рибкою пірнув з крісла на підлогу, намагаючись врятувати хоч щось із пляшки.

Друга туфля, спрямована йому в голову, пролетіла над маківкою.

— Ти чого, ідіотка! — рявкнув Максим, визираючи з-за крісла.

— А ти чого, придурок! — крикнула навзаєм Ірина. — Скільки вже це терпіти?

— Що — «це»? От скажи, що — «це»?

— Бухалово твоє, алкоголік! То він з артистами, то купу народу в хату затягує разом із чорним бомжом, тепер — просто так! Тихо сам із собою!

— Твій побутовий расизм, Ірино Миколаївно, в європейській державі, якою намагається стати Україна, абсолютно не доречний! — спробував пом'якшити ситуацію Бойко.

— Ага! А твій, значить, побутовий алкоголізм — це нормальне явище в європейській державі? Взагалі, ти не був на роботі ці дні. Знаєш, як зараз, у кризові часи, важко її знайти і легко втратити?

— А ти знаєш, — Максим звівся на ноги, стискаючи в руці пляшку з решками коньяку, — що позавчора той, кого ти так гонорово обізвала чорним бомжем, наштовхнув мене на одну геніальну ідею? Яка вчора була успішно реалізована, а сьогодні, коли ситуація мало не вийшла з-під контролю, ось ця голова, — він постукав себе по лобі, — придумала, як врятуватися. І ситуація не просто розрулилася, Ірино Миколаївно: переможець таки отримав усе!

— Куди знову вляпався? — підозріло запитала Ірина. — Що ти там отримав і кого переміг?

Максим не поспішав. Театрально налив собі «Закарпатського». Демонстративно випив, жестом показавши дружині, що п'є за її здоров'я. А потім підійшов до книжкової шафи, під супровід маршу, який вибринькував губами, витяг стареньке видання «Хатинки дядька Тома», звідти — білий довгастий конверт.

Купюри з портретом американського президента Беждаміна Франкліна він тримав у руці віялом. Потім неквапом розклав їх на столику, відсунувши пляшку і взагалі скинувши на підлогу апельнинві шкоринки.

— Скільки тут? — вичавила з себе Ірина, хоча насправді першим запитанням у тких випадках мусить бути: «Де ти взяв?»

За дві години, лежачі в ванні, повній запашної піни, подружжя Бойків допивало просто з горлечка «Закарпатський».

Спочатку Максим підніс горлечко до губів Ірини, потім вона притулила пляшку до чоловікових вуст. Згадавши його розповідь, зокрема — уявивши, як Марсель цілується з воєнкомом Аніфановим, Ірина не витримала — вкотре за цей час вибухнула істеричним сміхом.

— Ну, а що тоді? Коли той чортів мер виторгував собі зятя в друга-бандита?

— Ось тоді, Ірко, справді нависла реальна загроза. Нам усім могли вкрутитися гайки. І тоді я, — Максим ляснув себе по лобі долонею, — придумав, ніби нашого негра вкрали. Витримав добу, навіть трошки більше. Сьогодні після обіду подзвонив туди і пояснив: усе хокей. Батько-мільйонер без скандалу переказав потрібну суму на якійсь рахунок, Марселя відпустили. Хто його викрадав — невідомо, мільйонер не хотів утягувати в історію правоохоронні органи. Американські б він ще втягнув, а ось наші, українські, гм… На це купилися: з нашими ментами і навіть з нашою службою безпеки ніхто навіть у нас мати справу не хоче. Не те що людина з-за океану. Коротше, без шуму все вирішили, бо викрадачі запросили толерантну суму. Саме для того, аби все без шуму і вирішити.

— Знаєш, — визнала Ірина, — я б сама в це на раз повірила…

— Ще не такому вірять, — погодився Максим. — Тепер тато, значить, заховав свого Марселя в посольстві. А завтра синок разом із ним повертається назад до Америки. Всі контакти з ним обмежені, так що нехай дочка мера, пані Оксана Чортіва, лупить своєю білявою головою об стінку!

— Е, я теж білявка! — Іра дала чоловікові жартівливого легенького щигля. — Слухай, а ну як вона, Оксана ця, сюди прискаче? В посольство, наприклад…

— Ага! Так її американці в посольство і пустили! Навіть її тато Чортів це розуміє. Знаєш, яка там, у американському посольстві, зараз ситуація? Вони всі терористів бояться уже восьмий рік. А ця Оксана страшніша за будь-якого терориста!

— Слухай, — Оксана повернулася в ванні, вмощуючись зручніше. — Невже ось так вони й купляться?

— В них варіантів нема, — впевнено промовив Максим. — Перевірити цю всю шнягу все одно неможливо. Зате ми з тобою за чесно розказану сказку заробили енну кількість мертвих американських президентів. Я вже перевірив через Інтернет, там є антикризові пропозиції в туроператорів. Гарячі путівки куди захочеш. До речі, куди ти хочеш?

— Куди нам гроші дозволяють?

— Треба подумати. Тільки раніше, ніж за два тижні, нічого не буде. Нормально?

— Чудово! — Іра повернулася, аби чмокнути чоловіка в ніс. — Можна навіть через три. Поки на роботі утрясу, поки путівки, поки новий купальник, те, се…

— Краще вибратися швидше, — серйозно сказав Максим. — Думаю, історія з отим жінчим трупом як раз уляжеться, треба буде повертатися до роботи. Куди ж ми можемо поїхати з тобою, давай прикинемо, — він теж умостився зручніше. — Ну, значить…

— … ну, значить, Ксюх, так вони цих провінційних лохів і розвели, — закінчила захоплюючу розповідь Ірина.

Максим, провівши третій за цей вечір бурхливий сексуальний раунд і остаточно вибившись із сил, уже спав і бачив кольорові сни. А Ірина, як завжди в таких випадках, зовсім утратила бажання спати. Накинувши халат і заваривши собі трав'яного чаю на кухні, вона щільно причинила кухонні двері, і, зовсім не боячись розбудити подружку, тут же, з кухні, набрала її номер.

Ірину перло від щастя та бажання похвалитися чоловіком, який заробляє нормальні гроші лише головою. Інформація текла з неї, мов бурхливий чистий потік гірської річки.

Закінчивши звітувати подрузі Ксенії, Іра Бойко налила ще чайку, витягла шоколадку — її в хвилини радісного збудження завжди тягнуло на солодке, щільніше закуталася в халат, хоча липневий вечір таки видався задушним, потягнулася і не стрималася — набрала номер подруги Каті.

А потім — подруги Тані.

А далі — подруги Олі.

Так вона закінчувала вечір п'ятниці.

Суботнім вечором, рівно за добу, у своєму робочому кабінеті Антон Рикалов мовчки слухав, що йому говорять по телефону.

Людина дзвонила з Києва, видала зібрану інформацію, і Рикалов попросив повторити її навіть не один раз, а двічі: йому вперто не хотілося вірити в почуте. Проте людина, яка роздобула ці відомості, користувалася в Рикалова повною довірою. Так само, як і її джерел інформації, витоки яких Рикалов не знав і не хотів знати. Бо його, Рикалова, це абсолютно не стосується.

На відміну від того, що він зараз почув: це все стосувалося Антона Рикалова і його ділової репутації в рідному місті напряму.

Єдине, про що він попросив і знав — його прохання виконають: тримати все в секреті. Бо якщо інформація про те, що він, Антон Рикалов — дешевий провінційний лох, піде гуляти далі, дуже скоро його не лише засміють. Аби просто засміяли, було б ще півбіди. Та з ним можуть перестати мати справу серйозні люди. Більше того: з часом знйдуться бажаючи повторити подібне.

Антон Рикалов пообіцяв співбесіднику: «Буду винен», і на тому боці дроту знали: Рикалов своєму слову хазяїн. Патякати ніхто не збирається, та й сам Рикалов не мав особливого бажання виносити свою дурість на люди.

Але покарати винуватців треба. Причому не вбивати. Навпаки: ці шаромижники повинні жити довго і кожен наступний день їхнього довгого життя мусить нагадувати їм про припущену один раз помилку.

Для початку треба знайти цього… як його… Колю Зубка…

8

— А, здоров, здоров! — відповів Максим. Почувши в трубці голос Колі Зубка.

Бойко саме виходив із офісу однієї туристичної фірми, тримаючи купу буклетів і флаєрів, де у кольорах розписувалися всі гарячі пропозиції за більш ніж доступними цінами. Вдома їм із Іркою буде з чого вибирати.

— Ну, є якісь новини? — голос Зубка звучав якось напружено, і Максим його розумів: напевне, виписав йому Чортів чортів. Та нічого: домовлялися вони з Боженкм про тендер, а не з мером — про зятя.

— Ну, новини… Полетів наш Уошингтон — джуніор до своєї Америки і більше сюди його батько не пустить. Він, узагалі, як я бачу, з вітром у голові, ага. Тому все так і склалося в нас… Так і передай своїм, задно — вітання вд мене своєму інвестору. Як треба що — хай звертається. Можемо, між іншим, мер вашому реально зятя знайти. Попрацюю свахою, чого ж. Домовляйся за бакшиш — і вперед!

— Ну, це все добре…, — здається, Зубка трохи попустило. — В нас усе по-старому. Я чого дзвоню: Гриша ще в одну тему пропонує вписатися. Йому дуже сподобалося…

— Знову тендер? Старий, два рази розказувати один і той самий анекдот про американського негра-мільйонера ніхто не буде.

— Та ясно. Тому треба щось нове придумати. Тільки не по телефону. Можеш приїхати сам сюди? Сьогодні? Маршрутки ходять регулярно навіть по неділях. Аванс отримаєш, Боженко вже тобі довіряє. Раз-два, туди-назад, вирішимо всі питання, по сто грам, і до роботи. Як?

— Може, завтра? — поцікавився Максим. — Неділя сьогодні. Я Ірині обяцяв те, се… Завтра понеділок, нормальний день для великих починань. Ага?

— Нехай так, — легко погодився Коля. — Гайда з самого раночку, маяснеш, ми зустрінемо. Є?

— Є, — кивнув Бойко.

— І той… Макс… Поки нікому нічого, добре? Раптом не домовимося чи ще там щось…

— Добре, добре, комерційна таємниця, — заспокоїв його Бойко. — Давай, до завтра. До понеділка.

Він, дотримуючись даної щойно обіцянки, нічого не сказав ні Ірині, ані Бабкіну, ані Присяжному. Перебував Максим у прекрасному настрої, і не чекав найближчим часом жодних неприємностей.

Між тим неприємності почалися відразу, щойно Бойко виліз із черева задушливої маршрутки на маленькому, не перебудованому з часів Радянської України, автовокзалі.

Побачивши Зубка, він привітно махнув йому рукою. Микола махнув у відповідь, але якось не надто впевнено і радісно.

Зробивши кілька кроків і дійшовши майже до середини автовокзального майдану, Максим раптом опинився затиснутим між двома похмурими амбалами в цивільному.

— Громадянин Бойко? — запитав один.

— Ну? — відповів той, шукаючи очима приятеля і не знаходячи — Зубок ніби розчинився в тутешній пилюці.

— Вам доведеться пройти з нами, — промовив амбал.

— Куди? — Бойко знав наперед — відповіді не отримає.

— Іди краще сам, бо понесемо, — добрим голосом порадив інший амбал. — А це гірше.

— Чому гірше, коли несуть? — бовкнув Бойко.

— Бо на ношах понесемо. — пояснив той. — Воруши копитами, чмо київське.

«Яке ти добре — чмо полтавське», — подумав Максим, та не сказав уголос — цілком справедливо вирішив поберегти язика.

Ще зрозумів — влип.

Та на скільки серйозно влип — дійшло лише в похмурому приміщенні з мурованими стінами та гратчастим вікном.

Куди його привезли, Максим не знав. У машині спритно накинули наволочку на голову, зняли її вже тут, у казематі. І то не відразу, а після того, як жбурнули, мов мішок картоплі, на підлогу і міцними копняками змусили повзти до стіни. Там заломили руку, провели якісь маніпуляції, зап'ясток обхопив сталевий браслет наручників. Друга їх половина наглухо приторочила полоненого до труби парового опалення.

Коли наволочку зісмикнули та Максим звик до тьмяного світла, вгледів навпроти себе недавнього знайомого — начальника місцевої міліції Гліба Георгійовича Товкача. В дальньому кутку, спершись плечем об стіну, розташувався ще один знайомий — Антон Рикалов. І Максим не знав, кого з них треба зараз більше боятися.

Зате знав одне: не далі як тиждень тому він опинився в такій самій ситуації. Ну, нехай приблизно такій самій, дуже схожій. Розібратися в ній він зможе по ходу, а врятуватися — якщо, так, як і минулого разу, буде триматися до останнього. Правда, в цих умовах доведеться, мабуть, негратися в партизана на допиті, а спробувати повторити подвиг героїв останньої війни в режимі реального часу.

Це лякало найбільше. Героєм Максим Бойко зараз бути не хотів. Але жертвою — так само. Через те приготувався до двобою.

— О, привіт! — вичавив він із себе посмішку. — Старі знайомі! Чого це ви так граєтеся? Це ж не смішно, люди добрі…

— А ми тут, хлопче, всі люди серйозні, — промовив Товкач. — І зовсім не добрі. Навіть зовсім без почуття гумору, робота в нас така. Це ти тут із дружеком своїм жартувати надумав. Серйозних людей, які твоїх жртів е розуміють, із пантелику збивати.

— Слухайте, давайте розберемося…

Спроба почати хоч якісь переговори тут же зарубалася на корню.

— Не перебивай старших! — гаркнув Товкач. — Ми і розбираємося. Вже кілька днів розбираємося. І розібралися. Всі твої придумки з американським негром, його викраденням і чудесним порятунком нам уже відомі. Так що працювати ми тут, у провінції, досить добре вміємо. Ситуйовина, значитьця, з «плюсами» і «мінусами». Спочатку «плюси», — начальник міліції почав загинати пальці. — Їх мало, але вони є. Перший «плюс» Оксана Іллівна Чортів, якій завдано моральної травми, нічого не знає. Навіть не усвідомлює, наскільки сильна ця сама моральна травма. Вона просто тужить за тим, у кого закохалася з першого погляду і кому, як ми всі тут бачили, сподобалася вона. Тобто, Оксана знає, що її коханого вкрали бандити. Що його атец заплатив викуп. І що той назавжди полетів до Америки з нашої лихої країни. Коротше, кіно без хепі-енду. Поплаче і перестане, вона не перший раз за великим коханням тужить. Зате дівчина не знатиме, що з неї поглумилися. І не буде знати, хто, що теж можна вважати «плюсом».

— Та вона тут ні до чого, Оксана ваша! — вигукнув Максим.

— Охоче вірю, — спокійно кивнув Товкач. — Далі — ще один «плюс». У тебе, синок, є чудова можливість признатися просто тут, як ти допомагав невідомим тобі бандюкам у організації викрадення американського громадянина.

Тільки тепер до Бойка почав доходити весь жах становища, в якому він опинився.

— Е, ви що! Яке викрадення! Нічого собі струя!

Рикалов відліпвся від стіни.

Карбуючи кроки, підійшов до Максима.

Замахнувшись, влупив йому болючого копняка, потім — ще одного, ще, ще. Рикалов ніби буцяв футбольного м'яча. Нарешті, обмежившись шостим копняком, він так само мовчки повернувся на своє місце. Бойко потішив його, старанно кричучи — бив Рикалов справді боляче, та ці крики навряд чи хтось колись почує. Лише луна відбивала їх від мурованих стінок каземату.

— Чого він? — запитав полонений.

— Він без настрою, — пояснив Товкач. — Зрозумій його правильно. В пана Рикалова із мером нашого міста була певна домовленість. Яку через обставини, про які не знає Оксана Іллівна, довелося розірвати. Це ж усе бізнес, синок. А ти в цей бізнес наплював. Ти його, синок, обговняв…

— Так давайте нормально поговоримо! Я грші поверну! — вирвалося в Максима.

— Кому? — щиро здивувався начальник міліції. — Ти ни мені, ні панові Рикалові, ні навіть меру нашому ні копійки не винен. Твої дружки теж ні до чого. Бо, за перевіреною інформацією, це ти все придумав. І потім, — наголосив Товкач, — з тобою, синок, поки що нормально говорять. Навіть дуже нормально. Якщо ти напишеш зізнання, ми тобі тут, спокійно, оформляємо справу. І термін покарання призначаємо.

— Без суду і слідства? — вирвалося в Максима.

— Чому? Зі слідством і судом. Справа буде, свідки, потерпілі, все, як треба. Розумієш, синок, у нас тут, через кілька камер, сидять двоє кончених наркоманів, які захотіли викрасти людину і збити в родичів викуп. Тебе вони готові назвати організатором та ідейним натхненником. Бо вони, синок, своїми головами до такого не дотумкають. Ти ж — людина головата. Підеш ти, синок, як керівник злочинної групи. І дадуть тобі на всю котушку. Тебе треба на якійсь час від суспільства ізолювати. Бо ти, синок, небезпечний тип.

Нахилившись до полоненого, Товкач лагідно промовив:

— Відморозок ти, синок. Гірший за відморозка.

— Давайте, я все поясню…, — відчай просто рвався з середини Максима.

— Пізніше, — зупинив потік відчаю Товкач. — Тепер я тобі про «мінуси» скажу. Якщо ти відмовляєшся тут, спокійно в усьому признаватися і цілим та неушкодженим за деякий час сісти на нашу лаву підсудних, я віддаю тебе ось цьому дяді, — він кивнув бік Рикалова. — Ти з ним уже знайомий, правда? Значить, віддаю — і забуваю про твоє існування. Не зовсім. На одну добу, або на дві. Потім згадаю — є такий Максим Бойко. Тобі, синок, насправді однієї доби спілкування з друзями пана Рикалова з головою вистачить. Знаєш, у у чому ти признаєшся, погостювавши в нього добу? Покажу тобі цілу купа нерозкритих злочинів. Там і на сексуальному грунті є. Можеш забути про історію з негром, її справді не було. Тобі її прощають. Зате після доби, яку ти проведеш в гостях у оцього дяді, я тобі букет реальних справ подарую. Ти підпишеш усі папери, які тобі підсунуть, тремтячою рукою. Дряпаючи язик об вибиті зуби. Потім ляжеш у лікарню, де будуть лікувати все, що тобі поламають. Але лікуватимуть погано — в нас ґвалтівників не дуже люблять. Деякі тілесні ушкодження не загояться до кінця твого життя. Бачиш, скільки «мінусів»?

Холодний страх скував тіло полоненого твердою кригою.

— Ви це що… серйозно? — вичавив він із себе.

— Я ж казав уже — в нас із почуттям гумору погано. Зате кодне слово — кремінь. Пообіцяли — зробили. Тут ніхто не заступиться. В цьому місті, синок, ми хазяї.

Бойко ковтнув слину. Жодних думок у голові не було, вперше за багато років він відчув порожнечу не лише під черепною коробкою, а й взагалі в середині себе. Тепер він здвався собі не людиною, а лише тілесною оболонкою.

— Я можу подумати? — тихо запитав він.

Товкач і Рикалов перезирнулися.

— Такі рішення швидко не приймаються, — погодився Рикалов. — Все ж таки про його подільші років десять життя йдеться. Тому, Георгійовичу, хай воно посидить тут до ранку. Аби рішення стало більш виваженим. Раніше проситися буде — не треба слухати. Справді, покисне тут добу, все як слід обдумає.

— Розумно, — погодився Товкач. — Бач, синку, цей дядько досвідчена людина. Він добре знає, які рішення приймаються в кімнатах із гратами на вікнах.

Мучителі вийшли.

Зачинилися двері, повернувся кілька разів ключ у замку. Щось брязнуло ззовні. Бойко залишився сам і тепер гостро усвідомив: він же нікому не сказав, куди збирається.

Ось тепер виходу точно не було. Навіть при бажанні ніхто не знатиме, де він.

— Де він? — у відчаї крикнула в трубку Ірина.

Впадати в відчай було від чого. Годинник показував дев'яту вечора, а від чоловіка, який з самого ранку подвся кудись в хорошому настрої, не було ні слуху, ні духу. На телефонні дзвінки не відповідав, абонент «Макс» знаходився поза зоною досяжності. Де ця зона. Іра Бойк навіть уявити не могла.

Тому, коли задзвонив домашній телефон, і в трубці почувся голос Колі Зубка, вона відразу зрозуміла — це новини або від чоловіка, або про чоловіка.

— Проблеми в Макса, — почулося у відповідь. — Я не можу довго говорити, але в двох словах ось таке…

— Що таке? — роздратовано запитав майор Павло Шалига.

Годинник на руці показував половин десятого вечора, він саме під'їжджав до свого будинку, думав про дві пляшки пива в холодильнику, які так розрадять його під кінець цього спекотного понеділка. І зовсім не хотів, аби його турбувала та хвойда, дружина, гори він вогнем, журналюги Максима Бойка. Якого він відпустив і дуже про це шкодував.

Та злитися Шалига міг в даній ситуації тільки на себе.

Це ж він сам дав Ірині Бойко візитівку зі своїми телефонними номерами, в том числі — мобільним. Дав, бо був певен: після всього, що трапилося, родина Бойків на його обрії більше не з'явиться.

— У Максима знову проблеми, — співбесідниця мало не плакала, причому досвідчений у всьому, що стосується розмов із потерпілими, майор Шалига відчував: заплаче вона будь-якої миті.

— Та він у вас ходяча проблема! — буркнув, аби щось відповісти.

— А може стати не ходячою!

Тепер Шалига почув справжню жіночу істерику.

Рука машинально крутнула кермо, розвертаючи машину буквально в ста метрах від свого будинку.

Уміє ж цей ідіот у історії влазити… Головне: всіх інших утягувати.

9

— От уміє ваш чоловік у історії влазити! — повторив майор Шалига, вислухавши все до кінця.

— Вибиратися не навчився, — покірно промовила Іра. — Що тепер робити?

— Нічого! — Шалига справді був роздратований. — Горбатого могила виправить!

Слово «могила» викликало нову хвилю жіночої істерики.

— Не треба! — вигукнула Ірина.

— Ясно, що не треба.

Насправді в цю хвилину майор Шалига намагався домовитися сам із собою і не міг. Бо, з одного боку, він, офіцер міліції, якого, як не крути, опустив цей поганий писарчук Бойко, має повне право не втручатися в те, що відбувається. Адже він, Шалига, не зміг з різних причин накрутити Бойкові хобот. Тому журналюга продовжив свої погані ігрища, загрався остаточно і тепер йому з повним на те правом загорнуть хобот позбавлені гальмів люди. В певних моментах більш первісні за способом мисленя та дії, ніж навіть у дикуватому Києві. Та якщо глянути на все це під іншим кутом зору, нахабного хитруна Бойка не просто відшмагають ременем по голій задниці. Аби все звелося до такого профілактичного покарання, Шалига навіть сам випросив би ременя і стьобнув кілька разів, та ще й хорошим чоловічим відтягом.

Одначе невідомий йому Коля Зубок ризикнув подзвонити Ірині і сказати: її чоловіком займається не лише тамтешня міліція в особі начальника. Там підключився якійсь місцевий ділок із явно кримінальним минулим. І не надто вже й прихованим кримінальним сьогоденням. Власне, це його репутація постраждала від невинних, на перший погляд, жартів Бойка.

Це означає: якщо він, майор Шалига, нічого не робитиме для порятунку Бойка, від журналіста може нічого не лишитися. Він не міг дозволити собі, аби з його відома і при його бездіяльності скалічили людину. Нехай навіть це Максим Бойко, через чиї фокуси він, майор Шалига, мав величезні проблеми і вони, до речі. не до кінця вирішені.

Саме тому про участь Шалиги у цій рятувальній операції ніхто сторонній знати не повинен.

— Коротше, спробую приватним порядком, поки не почалося…, — сказав він.

— Що почалося? — препитала Іра.

— Це приказка така є… Ваш чоловік, Ірино, будь-кого до білого каління доведе. Тому, поки пожежі нема, зроблю пару дзвінків. Я в тамошній міліції нікого не знаю, але система одна, люди в ній завжди є, невідомих солдат у нас не буває.

Вислухавши матюкливі тиради від кількох колег, Шалига вже протягом наступних двадцяти хвилин дізнався, хто з Головного управління свого часу вчився з Глібом Гергійовичем Товкачем, чиє прізвище може бути для нього авторитетним настільки, що він піде на поступки, а ще за півгодини з'ясував, що собою являє Антон Рикалов.

Таки треба витягати звідти Бойка, вирішив Шалига.

Заслужив цей придурок кари. Тільки не такої страшної.

— Поїхали, — мовив до Ірини, яка весь цей час мовчки стежила за ним і слухала уривчасті телефонні розмови. — Зараз, тільки жінку свою попереджу — і поїдемо.

— Куди?

— Туди! Ну, ви себе в порядок якось приведіть… Так, як тоді за чоловіком і міліцію примчали. Ви в мене, Ірино, будете як артилерія…

— Тобто?

— Красива жінка, тим більше — натуральна білявка, завжди секретна зброя.

— Хіба…

— А то! Проти неї навіть чоловік з гранатометом не встоїть, бо чоловік, розумієте? Ох і повезло ж вашому чоловікові з жоною! — розуміючи, що відходить від теми і дає волю особистим відчуттям, Шалига діловито розпорядився: — Десять хвилин на збори вам вистачить?

— Вистачить вам десять хвилин на прийняття рішення? — суворо запитав майор Шалига у Товкача.

Двом розумний та бувалим у бувальцях людям, котрим на початку другої ночі показали серйозне міліцейське посвідчення, а потім коротко виклали стуть справи, десяти хвилин на роздуми цілком вистачало. Ось тільки рішення, яке вони мусили прийняти, жодного з них не влаштовувало.

— Чого ти визвірився на мене? — роздратовано кинув Рикалову начальник міліції. — Я ж не знав, що у київських колег до нашого хлопчика оперативний інтерес! То-то він так борзо тримався! Добре хоч, що ти його відразу із собою не забрав, хоч не попсували його твої ці…

— Ми можемо якось розрулити ситуацію? — глухо запитав Рикалов, розуміючи — бодатися з київським міліцейським майором, який примчав серед ночі та ще з такою розкішною бабою в якості групи підтримки, він не в силах.

— Вважай, це тобі київський карний розшук у писок наплював, — похмуро відповів Товкач.

— А тобі — нє?

— А мені, до твого відома, постійно хтось плює. Чи в писок, чи в борщ, різниці нема. Я все одно своє місце займаю.

— Займаєш, — погодився Рикалов. — Поки я цього хочу.

У глибині душі Гліб Товкач усвідомлював: правий Рикалов. При його та Чортіва бажанні він зі свого місця швиденько полетить кудись у область, ніби-то на підвищення, а насправді — на посаду, яка нікому не потрібна і нічого в міліцейському табелі про ранги не важить. Та в нього теж був свій козир.

— Слухай, Рикалов, мене: я так добре тебе знаю, що тобі вигідно, аби мене на моєму місці ніхто не займав! А Чортіву — тим більше! Так що, дядьку, давай по-хорошому! Я теж хочу цього Бойка придушити. Але йому, по-моєму, вже без того все зрозуміло.

— Ти хочеш сказати, що хлопчик більше не буде?

— А ти хочеш сказати: розхитав оцю гойдалку, аби хлопчиків поганих виховувати? Скажи краще, що тебе жаба задавила — не вийшло з Чортіва чогось на свою кишеню отримати.

Повітря в кабінеті Товкача розкочегарилося до критичної риски, і начальник міліції першим вирішив спустити пару.

— Все, Антоне. Давай закриємо тему, добре? В мене тут інша ідея, компенсація, так би мовити…

— Кому? Нам?

— Чортіву. Значить, Гриша Боженко ніби як нормальний мужик. Іванович навіть не знає, що мільйонер — липовий. Він далі журиться — не вберегли, донька без зятя в котрий раз… Коротше, для чого нам із тобою заважати Гриші Боженку його бізнес робити? Мені навіть сподобалося, як оті пацани Чортіва нашого розвели…

— Вони нас із тобою розвели, — буркнув Рикалов.

— Погодься: матеріально ніхто не постраждав, — примирливо сказав Товкач. — Те, що ми з тобою тут закрутили з цим Бойком — компенсація моральної шкоди. І якби мер наш дорогий хай не підняв, мовляв, зятя в дитини забрали, та ще й американського, ти б пальцем не поворухнув і своїм дружбанам у Київ не дзвонив би. Та чи не так?

Рикалов мовчки кивнув. Він визнавав правоту начальника міліції, хоча ця правота в даному випадку була не його правдою.

— Значить, лишається нам забезпечити Чортіва зятем, — переможно мовив Товкач, і Рикалов щиро здивувався, як це мент усе так несподівано викрутив. — До того ж хтось таки справді мусить бути покараним за всі клопоти, завдані нам із тобою. Хто ж витягнув сюди цього Бойка разом із його негром?

Скупий на емоції Рикалов, миттю прорахувавши, до чого веде Товкач, не стримався, що бувало з ним украй рідко.

— Геніально! Гадом буду — геніально!

— Значить, — переможно завершив Товкач, — редактор нашої популярної міської газети Коля Зубок, чоловік молодий і не одружений, запропонує руку і серце Оксані Чортів, доньці мера, першій дівці нашого міста. Якщо він цього не зробить, тоді мер нашого міста дізнається, як насправді виглядає ситуація з американським негром. Ти, Антоне, порадиш переглянути рішення по тендеру і поміняти його. Інвестор газети «Наше життя» опиниться в прольоті. Йому дадуть зрозуміти, хто в цьому винен. Як думаєш, це Колі Зубку треба?

— Геніально! — повторив Рикалов. — Думаю, Колі Зубку простіше породичатися з мером. Тим більше, мер знає його з хорошої сторони. А Оксана буде втішена. То як, гуляємо на весіллі?

Так, у кабінеті начальника міліції липневої ночі були закладені основи для існування нової міцної української сім'ї.

А того ж таки липневого ранку інша українська сім'я проходила серйозне випробування на міцність.

Коли Максима вивели з міліції, зняли наручники і передали Шализі, він не сказав ані слова. Зате майор коротко і ясно пояснив йом деякі речі. Зрозмівши їх глибинну суть, Бойко вмостився на задньому сидінні його машини поруч із Ірою і подружжя мовчало весь час, поки їхали до Києва.

Та коли, подякувавши рятівникові, піднялися в квартиру і зачинили двері, Максим дав волю почуттям та праведному гніву.

— Отак, значить, у нас все відбувається! — кричав він, міряючи кроками велику кімнату. — А я тут думаю, хто ж це в нас така хвеська язиката! Тобі, виходить, і слова сказати не можна! Відраз язиком своїм дурним ля-ля-ля!

— Ти чого…, — спробувала боронитися Ірина.

— Того! Мені майор сказав: запитав у тебе, звідки ці козли могли про все дізнатися, ну ти йому і ляпнула — поджружкам похвалился! Ті Києвом рознесли, а в Києва, блін, вуха здоровенні! На Борщагівці чхнеш, а на Троєщині тобі «на здоров'я» скажуть! Це вже не перший раз таке, тільки я чогось не міг подумати на рідну жінку! Язика собі відкуси!

— А ти з задницю себе вкуси, гадина! — перейшла в наступ Ірина. — Це ти замість «дякую», морда твоя погана! Якби не я, ти б зараз гнив знаєш де!

— Та якби не твій язик поганий, як б туди, де мало не зогнив, не потрапив би ніколи! І взагалі — бач, вирядилася! — тільки тепер Максим звернув спеціальну увагу на зовнішній вигляд дружини. — Лягавий цей, Шалига, що — за «спасибі» весь цей час мене відпускає і витягає?

Зрозумівши, до чого веде чоловік, Ірина аж почервоніла від праведного гніву. Чого-чого, а такого від Максима вона не чекала.

— Ти на що це натякаєш? Ах ти ж скотина така! Ти на що натякаєш?!

Невідомо, як далеко б зайшла їхня сварка цього разу, якби в неї не втрутився телефонний дзвінок.

Максим вилаявся і зірвав трубку з важеля.

— Слухаю! Кому робити нема чого!

— Це я слухаю! — почулося в трубці. — Вже півгодини вас слухаю! Дайте доспати нормально, в нас тут діти! І нам на роботу! Якщо зараз не припините волати — міліцію викличу! Так і знайте, все!

Хто з сусідів це був, Максим зопалу не розібрав — кинув трубку, та сваритися далі вже розхотілося. Як, власне, і вибачатися: все ж таки Ірина своїм язиком створила йому проблеми. З яких вибрався хоч і не без її участі, проте все одно — дивом.

Тепер спливли з пам'яті інші подібні випадки, коли дружина не могла стримати свого язика за зубами. Не такі, звичайно, серйозні, але все одно — мало приємні. Якщо почати зараз усі ці випадки перераховувати і пригадувати…

Нема для кого: Ірина, голосно грюкнувши дверима, зачинилася в спальні.

Сьогодні він точн спатиме на дивані в залі — це раз. Завтра, мабуть, теж — це два. Поїздка за кордон під загрозою зриву, Ірка може піти на принцип і відмовитися — це три. Взагалі, коли їй щось потрапить під хвіст…

Словом, Ірина станнім часом почала погрожувати розлученням. Це — чотири.

— Та пішли ви всі…, — крізь зуби промовив Максим.

Більше нічого йому не лишалося.