Язиката Хвеська

0

Майор міліції Петро Швидкий, якого навіть через сто років кримінальні злочинці планети Земля будуть згадувати як Шаленого Майора, подивився спочатку на опера Немировича, тоді — на Данченка, його незмінного напарника.

Вірніше, його погляд блукав не стільки по операх, скільки стрибав із кулака на кулак. Доповідаючи останні новини з переднього краю боротьби із банкіром Семеном Котовським, організатором кримінальних схем для успішного відмивання мільйонів, отриманих від незаконного обігу наркотиків, обидва оперативники стиснули правиці в кулаки. Цей жест красномовно показував, де саме в оперів відтепер знаходиться і Котовський, і вся його шайка-лійка.

Надиханий прикладом та ентузіазмом підлеглих, Шалений Майор і собі мимоволі стиснув руки в кулаки. Спочатку — праву, ввігнавши нігті в долоні, потім — ліву.

— Значить, кажете, отут він у нас? — Швидкий підніс кулаки на рівень грудей.

— Так точно! — Немирович і Данченко не стрималися — стукнули один одного кулаком об кулак, наче підлітки, мавпуючи негрів-реперів.

— Повторимо ще раз, — Шалига розтиснув лівий кулак, хлопнув правим кулаком у розчепірену долоню, тоді, видно, зачудувавшись звуком, повторив так іще кілька разів. — Те, до чого ми вже давно готуємося, відбудеться завтра вдень.

— Не просто вдень — серед білого дня, рівно о дванадцятій нуль-нуль, — уточнив Немирович.

— Це в них фішка така: серед білого дня мільйонами ворочати, — пояснив Данченко. — Принаймні, я так собі зрозумів.

— Знущаються, падлюки, — додав Немирович. — Зовсім уже страх загубили.

— Отже, завтра рівно о дванадцятій нул-нуль спеціальний кур'єр, якого ми не знаємо, передасть іншому спеціальному кур'єру, якого ми теж не знаємо, крупну суму готівкою, — підсумував Швидкий. — Очевидно, це буде мільйон доларів США. Далі цей лимон легалізують, розкидавши по різним рахункам у певні відділення банку, який належить Котовському. Ще раз, мужики — інформація перевірена?

— Сто пудів, — кивнув Немирович. — Коля, особистий водій Котовського, маякнув. Як домовлялися, він же наш штірліц у ворожому тилу. На сороковому кілометрі Житомирської траси кемпінг є. Ресторан, сауна, окремі номери…

— Бордельєро, коротше, — вставив Данченко. — Ми заклад пробили через колег по області. Ще той гадючник. Контролює його такий собі Муса. Його персону теж встановили. У дев'яностих роках трошки постріляв, потім, коли прийшла пора брати за зябра, дуже вчасно кудись зник на кілька років. Повернувся, коли всіх основних бандитів або посадили, або постріляли. Тепер у Муси охоронна фірма, надає послуги тільки дуже важливим персонам. Словом, повне досьє на нього вже готове…

— Чув я про Мусу! — відмахнувся Шалений Майор. — Це ви, молодь, про нього лише в архівних папірцях читали. У Муси, аби ви знали, особлива прикмета є.

— Там не написано, — зауважив Данченко.

— Ясно, що не написано! — реготнув Швидкий. — Це ж вам не половина вуха підстрелена чи там шрам на щоці… Той, кого називають Мусою — паталогічно жорстока особа. Натуральний садист, отримує задоволення, катуючи людей. Особливо не пощастить жінкам, які потраплять в коло його професійних інтересів. Ох! — майор азартно потер руки. — Заловити б мені його на гарячому! Знаєте, по скількох нерозкритих справах проходить цей Муса? — Швидкий замовк, щось складаючи в голові. — Сам точно буде?

— Коля каже — ніби так.

— Хоче, значить, процес проконтролювати… До речі, відомості про Мусу — точні? Нічого не плутаєте?

— Це ім'я називав Котовський, — пояснив Немирович. — Коля почув…

— Переплутати нічого не міг? Чи недочути?

— Мене там не було, — знизав плечима Немирович. — Тільки ж Коля наш такий переляканий — навряд чи збреше.

Швидкий знову потер руки.

— Ну, все складається так, як у народних казках із хорошим кінцем! В одному місці Котовський, Муса, до якого купа питань, і два кур'єри з купою грошей явно кримінального походження. Значить, впізнати ми їх не зможемо все ж таки?

Оперативники перезирнулися і розвели руками.

— Вибачте, товаришу майор. Цього наш агент не знає.

— Не горе, — заспокоюючи швидше сам себе, ніж підлеглих, промовив Швидкий. — О дванадцятій нуль дна по моїй команді беремо всіх, хто буде в тому кемпінгу. Оточимо територію — комар не пролетить. І там уже розберемося.

Шалений Майор був готовий до вирішального бою. Лишалося дочекатися завтрашнього дня.

Банкір Семен Котовський теж був готовий до бою.

Правда, завтрішня операція була для нього не вирішальною, а лише початковим етапом. Тенета він розставив акуратно, і був задоволений сам собою: так тонко злив своєму водієві, ментівському стукачеві Миколі, потрібну йому інформацію, що той у якійсь момент навіть не міг приховати радощів. Хоча і старався з усієї сили вдавати, ніби йому не цікаво, про що шеф говорить по телефону. Треба віддати Миколі належне: якби Котовський не мав достатньо доказів, що його особистий водій насправді — засланий міліцейський козачок, він навіть не відзначив би особливої зацікавленості з його боку. Микола хоч і не професіонал, але все одно діяв досить акуратно як на дилетанта.

Постукавши, до кабінету зазирнула секретарка. Цього разу вона скористалася новими парфумами, які він презентував їй, повернувшись кілька днів тому з Італії. Вирішив, що секретарці пора поміняти запах, і тепер знову переконався — не помилився з вибором.

— Ну? — традиційно по-діловому запитав він.

— Вибачте, але тут кур'єр доставив терміновий пакунок.

— Поклади.

Каблучки секретарки процокали через весь кабінет до столу. Поклавши пакунок, дівчина посміхнулася шефові і процокала до виходу. У пакунку банкір традиційно знайшов дешевий мобільник, ввімкнувши телефон і, оперуючи стрілочками, зайшовши в меню, вибрав розділ «Контакти». Як завжди, там значився один-єдиний телефонний номер.

Натиснув кнопку. Пішов виклик. Почувся знайомий голос.

— Ну, як наші справи?

— Менти клюнули. Все в порядку. Думаю, завтра на них чекатиме чи не найбільше розчарування в поточному році.

— Ти впевнений, що вони дійсно клюнули?

— Микола, сучий син, уже доповів усе, що треба, тому, кому треба. Люди Муси. Які зайнялися цією справою, очей із скотини не спускали.

— Після цього куди його подінеш?

— Миколу? А нехай поки попрацює, — настрій у Котовського був на диво хороший. — Як водієм я ним задоволений. Розумієш, прибрати його відразу після провалу ментів означає відкрити карти. Так вони зрозуміють — я їх розкрив і просто граюся. Значить, вирішать поміняти тактику. І хер його знає, що вони там ще надумають. Так же можуть подумати, що я в останній момент із якихось причин поміняв плани. До речі, згодую їхньому штірліцу цю інформацію. Так можна ще трошки погратися. Годиться?

— Згоден, — трошки подумавши, відповів співбесідник. — Варить у тебе голова, Сьома. Тепер про місце справжньої зустрічі. Там же, тоді ж?

— Змінити не можна! — відповів банкір. — Як я собі й планував: рівно у той самий час, але — просто в них під носом! У самому центрі Києва! Поки Швидкий з компанією ловитиме комарів на сороковому кілометрі Житомирської траси, ми все проведемо чотко!

При цих словах банкір не стримався — реготнув.

1

А ось Максимові Бойку було зовсім не до сміху.

Після тієї нічної пригоди, яка закінчилася грандіозною сваркою, його особисте життя стрімко котилося під укіс. Зупинити процес Максим не міг — сам котився слідом, так само стрімко, і не було на ані ради, ані розради.

Подружжя не розмовляло вже третій день. Спали Максим з Іриною в різних кімнатах. Причому, повертаючись щовечора з роботи, дружина демонстративно зачинялася в спальні і вичікувала, поки чоловік засне. А точніше — відключиться: всі ці дні Максим не заливався коньяком, благо зароблених неправедним шляхом грошей ні його, ні його приятелів провінційний бандит Рикалов не позбавив. З чого б це йому забирати в них гроші, які йому, Рикалову, погоди не зроблять і навіть не потягнуть в якості компенсацію за нібито завдані моральні збитки… Ну а підприємець Боженко, який ці гроші заплатив, загалом лишився у виграші.

Ось тільки не радували вже Максима ці гроші.

Спроба помиритися з Іркою вже наступного ранку нічого не дала. Тоді він зірвався: кінець кінцем, він їй нічого поганого не зробив. Навпаки, крутиться, як може. Своїми талантами гроші заробляє. Навіть зібрався за кордон її везти, ось уже путівки оформляються… А вона чим віддячує? Мете своїм язиком, мов помелом, по всьому Києву. Ще й так мете, що далеко за місто луна відбивається. Один раз через дурний бабський язик його ледь тутешні менти не скалічили, не минуло й тижня — через той же язичок його взагалі викрали, ще трошки — на шматки б прорізали. І це тільки свіжі спогади. А як покопатися — скільки ще таких випадків згадати можна, на які він навіть уваги не звертав… Просто хоч не кажи їй нічого!

Та спроба згадати Ірчиному язикові всі його гріхи виявилися марними. Спочатку вона нагадала — це вона, саме вона протягом останнього часу врятувала його, буквально за шкірку з неприємностей витягла. Потім точно вказала те місце, куди він, Максим, може заснути оті легендарні путівки. Бо нікуди вона з ним їхати не збирається, тому що він — падлюка, скотина, потвора, мудак, козел, баран, свиня, дебіл, мавпа, гнида, ще раз козел, ще раз мудак, муфлон, ще раз падло і взагалі… Що взагалі — не сказала, жбурнула чашку з залишками кави об стіну, а Максим, коли вона пішла, хряснувши дверима, лишився збирати скалки.

Адже він, на відміну від дружини, тимчасово не працює. І хто знає — раптом його взагалі звільнять. Чорна смуга, яка почалася в його житті, мусить бути повноцінною. Чорною аж до густоти.

Хоча почалася ця смуга все ж таки через дурний бабський язик!

І вона ще щось із себе корчить…

Гроші в нього були, на роботу поспішати не треба. Максим Бойко сходив по коньяк і спілкування з пляшкою тривало вже третій день.

Прокинувшись черговий раз уранці в лункій порожній квартирі, він, стогнучи від похмілля, перевірив жінчині речі. Поки що всі на місці. Та краєм вуха він почув крізь туман, як Ірка з кимось із подруг по телефону обговорювала варіант переїзду. Поки, звісно, тимчасово, але далі видно буде…

Вона ще й робить його винним!

Спересердя плюнувши собі під босі ноги, Бойко поплентався до дзеркала, глянув на себе і побачене йому не сподобалося. Все, мужчина, треба брати себе в руки. Тільки взяти можна, а ось утримати — хріна з два: руки дрібно трусилися.

Цього дня на видалася на диво хороша погода. Спека кудись відійшла, втомлене сонцем місто розраджував легенький свіжий вітерець. Погода кликала до себе, і Бойко зрозумів — сидіти в чотирьох стінах і жлуктити коньяк, старанно пропиваючи весь зароблений гонорар, йому вже не хочеться.

Треба пройтися. Прогулятися хоча б до центру. Подумати про свої скорботні справи. З рештою, знайти якісь вихід: йому справді не хотілося втрачати Ірину, нехай навіть у неї шаленство язику. Кінець кінцем, хочеться трошки вийти в люди, посміхнутися їх, отримати посмішку у відповідь.

Та й коньяку з кавою, до речі, випити в пристойному закладі. Не все ж наливатися на власній кухні під супровід «Радіо Шансон».

— Вибачте, а можете ввімкнути «Радіо Шансон»?

Бармен подивися на Бойка поглядом людини, яка щонайменше десять останніх років не спілкувалася ні з ким, окрім п'яних придурків. Хоча аж таким п'яним о цій порі дня Максим себе ще не вважав. Але той факт, що він заговорив до бармена і почав чогось від нього вимагати, іншими словами — почав доколупуватися до сторонньої людини, красномовно говорив сам за себе: Бойко вже захопився алкоголем, і в цьому стані здебільшого ставав підкреслено ввічливим занудою.

Якби Максима запитали, чому він зайшов саме сюди, в цей бар, він не зміг би відповісти толком. Швидше за все, він просто вирішив погуляти містом і подумати про різні скорботні речі. Думки працювали лише в одному напрямку, і в цих думках фігурував майор Павло Шалига, чи то злий його геній, чи навпаки — добрий. Адже спочатку хотів розтерти журналіста об лінолеум, а потім висмикнув із полону, хоча міг би допомогти колегам із Полтавщини.

Працював Шалига, як знав Максим, у Головному управлінні внутрішніх справ міста Києва. Ось чому ноги мимоволі понесли його туди. Принаймні, так пояснив Бойко свою появу в околицях резиденції Шалиги. На ходу він уже встиг випити дві пляшки пива, і коли побачив, куди загуляв, здивувався сам із себе. Викинув спорожнену пляшку в смітник і погодився — пивом душу не обдуриш.

Пішовши геть від похмурої, як йому тепер здавалося, будівлі, Бойко за кілька кварталів знайшов ось цей бар і, не довго думаючи, зайшов. Тут було прохолодно, тихо, грала музика, здається навіть він упізнав характерну хрипкуватість Джо Кокера, і головне — в усьому барі нікого, крім бармена за стійкою, не було.

Замовивши коньяк з кавою і зручно вмостившись за барною стійкою, Максим знечів'я почав роздивлятися бармена. І зловив себе на думці: зараз він намагається вгадати, скільки з цьому гладенько поголеному, випрасуваному і акуратно підстриженому бармену років. Не менше двадцяти п'яти, це сто пудів. Та навряд чи більше сорока.

— «Шансон» тут не слухають, — нарешті відповів бармен.

Після чого Бойко вирішив називати його про себе не інакше, як Джо Кокер, навіть не здогадуючись, як точно він угадав тутешнє барменові прізвисько.

— Та тут же нікого зараз нема, — вперся Максим. — Нікому не заважатиме.

— Мені заважатиме, — коротко відповів Джо Кокер.

— А ви знаєте, що клієнт завжди правий? — поцікавився Бойко.

— А ви знаєте, що тут не дискотека? І нема музичного автомату, аби виконувати музичні замовлення клієнтів.

— Тоді ще сто грамів коньяку, — миролюбно промовив Максим і підсунув до нього пузатий бокальчик.

Джо Кокер зміряв його уважним поглядом.

— Це, звичайно, не моя справа, — сказав нарешті він.

— Що — «це»? — не зрозумів Максим.

— Ваші проблеми. Чомусь у першій половині дня люди останнім часом почали заходити до барів із поганим настроєм, а вечорами настрій не стає кращим.

— Ви філософ? — вирвалося в Бойка.

— Я — бармен, — пояснив той. — А ви клієнт, ви платите. Нема проблем, я наллю вам сто грамів коньяку, — він трошки помовчав, а тоді додав: — Тільки, по-моєму, вам уже досить.

— Вам шкода?

— Мені нічого не шкода. Просто такий момент, — Джо Кокер змовницьки нахилився до Бойка. — Тут ментовка зовсім поруч. Тому довкола від них чорно. Дуже люблять п'яних забирати, а вам воно треба?

Після такого попередження Максим проникся до цього бармена несподіваною симпатією.

— Мені треба ще сто грамів коньяку, — вперся він. — І послухати «Владимирский централ».

— Мені правда легше налити, — визнав Джо Кокер і за мить Максим отримав свій коньяк.

— Собі теж налийте, — сказав Бойко. — Я тут через те, що не хочу пити вдома і не хочу пити сам. Лікарі називають це алкоголізмом. Я правильно сказав?

— Ви правильно сказали, — кивнув бармен. — Але, на жаль, я не п'ю на роботі. Хоча в кінці робочого дня я міг би зробити виняток і дозволити собі якусь чарку-другу. Зараз же нема навіть полудня.

Справді — годинник показував одинадцяту п'ятдесят.

— Одинадцята п'ятдесят. Як там? — запитав у рації майор Петро Швидкий.

— Поки що все в порядку, — про шурхотіла рація у відповідь, і якби Шалений Майор не знав, що з ним на зв'язку Немирович, ніколи б не розпізнав спотвореного радіохвилями голосу.

— Об'єкти є на місці?

— Нема. Ані Банкіра, ані Космонавта.

Банкіром, ясна річ, оперативники зашифрували Семена Котовського. Яке кодове ім'я дати його спільнику на прізвисько Муса, вони не знали. Довго ламали голови, і тут Данченко запропонував наректи його Космонавтом. Коли Швидкий здивовано запитав, чому саме космонавтом, а н, наприклад, марсіанином, отримав ще біль несподіване пояснення: виявляється, Данченко ще пам'ятав такого радянського космонавта — Мусу Манарова. Не маючи, чим крити, Швидкий пристав на подібний аргумент. Так Муса, сам того не знаючи, став Космонавтом.

І якби він, цей самий Муса, якимось чином дізнався, що сищики нарекли його саме так, то повірив би в існування телепатії. Адже чоловік на прізвисько Муса в дитинстві мав нездійснену мрію — стати космонавтом і полетіти в космос, як Юрій Гагарін або індус Ракіш Шарма. Був колись і такий підкорювач космічних просторів. Та не склалося…

— Може, кур'єри вже там, просто ми їх не знаємо, — припустив Шалений Майор.

— Може й так, — погодилася рація.

— А наша солодка парочка з'явиться рівно о дванадцятій. З боєм годинника, так би мовити.

Швидкому дуже хотілося в це вірити. Бо коли за десять хвилин до призначеного початку операції основні фігуранти не виринали на обрії, це могло означати початок збоїв у старанно складеній програмі. Скреготнувши зубами від напруження, майор глянув на годинник.

Одинадцята п'ятдесят п'ять.

Об одинадцятій п'ятдесят, практично під акомпанемент фрази бармена, до прохолодного приміщення бару зайшов ще один відвідувач.

Це був молодий хлопець, котрий старанно поголив свій череп. Або таким чином боровся зі спекою, або просто вважав лисий череп частиною свого іміджу. Так само, як зелені армійські штани з безліччю кишень та блискавок, відкриті сандалети, камуфляжну футболку навипуск і темні окуляри. Окуляри він зняв лівою рукою, бо права стискала прямокутну і досить об'ємну спортивну сумку. Швидко оглянувши приміщення і переконавшись, що крім бармена і явно підпилого клієнта тут більше нікого нема, лисий пройшов до одного з центральних столиків, запхав сумку носаком під стіл і примостився на стільці.

— Можна одну еспресо? — голосно попросив він.

— Так, звичайно, — відповів Джо Кокер.

— А мені ще коньяку, — промовив Максим.

— Почекайте, — терпляче відповів бармен. — Бачте, у мене клієнт.

— А я хто? — трошки образився Бойко.

— Ми з вами вже познайомились, — бармен говорив до нього, наче до малої дитини. — Тепер я хочу приділити увагу новому клієнту.

— А мені?

Поки вони гарикалися, час невпинно рухався, спливло ще п'ять хвилин, і об одинадцятій п'ятдесят п'ять до бару зайшов ще один відвідувач.

Зовнішність у нього не була такою яскравою і прикметною, як у того лисого камуфляжника. Правда, кидалася в очі нехай легенька, та все ж таки — куртка, яку хлопець, трошки старший за голомозого, накинув поверх білої футболки, не зважаючи на спекотну липневу погоду.

Бармен, байдуже зиркнувши на нового відвідувача, повернувся спиною до залу, заходився чаклувати біля кавового автомату.

Випитий десять хвилин тому коньяк додався до випитих раніше порцій, змішався з ранковим пивом, це все спонукало старі дріжджі Максимового організму грати і бродити. Настрій не поліпшився, хоча легше йому таки стало. І бар, і бармен, і відвідувачі почали набувати трошки розпливчастих контурів, а самого Бойка легенький шторм почав погойдувати на круглому стільчику біля стійки.

Хлопець у куртці присів за столик, який стояв навпроти столика, окупованого лисим.

Вони зміряли один одного настороженими поглядами.

Годинник показував рівно дванадцяту.

— Дванадцята, — коротко сказав Швидкий рації. — Що там?

— Нічого, — про шурхотіло у відповідь. — Банкір і Космонавт так і не намалювалися.

— Хрін з ними. Що всередині?

— Людей небагато. Поки тихо, підозрілих контактів не помічено.

— Які, твою мать, підозрілі контакти? Що кур'єри повинні — паролями там обмінюватися чи в сортирі ховатися?

Швидкий і сам розумів — відбувається щось не те. Вірніше, не відбувається зовсім нічого, і це майора тільки напружувало. Але давати відбій бійцям спец підрозділу, які вже на низькому старті і чекають сигналу, він не хотів та й, за великим рахунком, не мав морального права.

З рештою, подумав він, не так важливо, що Котовський і Муса з якихось причин вирішили поміняти свої плани і не приїхати сюди, до місця зустрічі, особисто. Все одно відмінити свою операцію вони не могли так само, як і він — свою. Брати всіх, хто в кемпінгу. Перевірити документи, обшукати, ордером запаслися заздалегідь. Швидкість і натиск, ніхто нічого не зрозуміє, миттєво вирахують кур'єрів, візьмуть їх за хобот, як сказав би друг Швидкого, майор Шалига, трусонуть, як слід…

Нікуди ви, пане Котовський, від нас уже не дінетеся.

— Готовність — шістдесят секунд, — скомандував Шалений Майор, витягнув пістолет, зняв його з запобіжника.

«Ну, з Богом», — промовив він сам до себе подумки.

Зараз почнеться.

У те, що почалося буквально за якусь хвилину, Максим Бойко не зміг і не захотів вірити.

Йому і в голову не могло прийти, що ось такі речі, сотні разів бачені в кіно, здатні відбуватися серед білого дня в центрі Києва просто в нього на очах. Причому він так і не зрозумів, з якого це дива лисий, котрий весь час після появи хлопця в куртці, свердлив його очима. А тоді раптом сіпнув руку за спину, задер камуфляжну футболку і висмикнув з-за паска зелених армійських штанів пістолет.

Максимові з нетверезих очей навіть здалося, що він так грається.

Та коли одночасно хлопець у куртці так само сягнув рукою за спину, рвучко задер куртку і так само витяг з-за спини пістолет, Бойкові стало не до жартів. Не можуть двоє дорослих людей ось так гратися іграшками.

Бармен все ще стояв до них спиною — автомат саме завершував процес готування кави.

Все відбувалося так швидко, що Джо Кокер навіть не встиг обернутися.

Відвідувачі завмерли, націливши один на одного стволи своїх пістолетів. Здається. Вони не звертали увагу на присутніх і не збиралися зважати на них. Далі той, що в куртці, виплюнув коротке:

— Давай! Повільно!

— Спокійно! — так само відповів йому лисий. — Нормально все!

Тепер уже бармен почув їх і повернувся.

Зреагував миттєво — щучкою пірнув під прикриття стійки.

Озброєні відвідувачі не звернули на його порятунок жодної уваги. Їх цікавили лише власні, не зрозумілі стороннім справи та страхи. Лисий, не опускаючи зброї та не зводячи очей з хлопця в куртці, повільно потягнувся розчепіреною рукою до своєї спортивної сумки, підняв її, поставив на стілець порч із собою.

Приклад бармена надихнув і Максима. Нехай з запізненням на кілька секунд, але він теж вирішив поділі від гріха лягти на підлогу.

Бойко ковзнув зі стільця.

Стан середнього алкогольного сп'яніння не додав йому зграбності. Замість того, аби повільно опуститися на підлогу, він, забравши руки зі стійки, за яку, власне, і тримався увесь цей час, на мить втратив рівновагу. Тому замість сповзти неакуратно, мов набитий різним шматтям мішок, упав, зваливши заодно і круглий стілець, який виявився не пригвинченим до підлоги.

Різкий звук від падіння чогось важкого змусив і без того напружених супротивників здригнутися і повернути голови в бік, звідки, як їм здалося, могла йти загроза.

Але одночасно спрацювали інстинкти: вказівні пальці обох синхронно натиснули на спускові гачки.

Зброю один від одного противники не відвели.

Два постріли злилися в один. Кулі звалили зі стільців на підлогу обох клієнтів.

Падаючи, голомозий зачепив стілець, на якому стояла спортивна сумка. Вона з'їхала на підлогу, навіть трошки ковзнула вперед по гладенькій поверхні викладеної кахляною плиткою підлоги.

Все відбулося за якихось тридцять секунд, не довше. Запанувала тиша. В тиші надривався хрипуватим голосом Джо Кокер. А палкий шанувальник цього співака лежав нерухомо під стійкою, боячись висунутися. У нього в барі ніхто ніколи не стріляв.

Максим теж лежав на підлозі обличчям донизу.

У такому самому положенні лежали на підлозі ресторану в заміському кемпінгу всі відвідувачі, а також менеджер, офіціанти, навіть кухарі.

Між ними ходили, хижо водячи стволами автоматів, спецназівці з чорними масками на обличчях. По залу, службових приміщеннях, готельних номерах і навіть по сауні бродили сищики в цивільному. Майор Петро Швидкий, який командував усією операцією, готовий був визнати: він привів людей туди, не знати куди, і тепер вони шукають те, не знати що.

Затримані дві проститутки і їхні клієнти, котрі чомусь захотіли відпочити в сауні з дівчатками саме серед білого дня. Причому жоден із затриманих чоловіків не просив відпустити їх чи хоча б тримати все це в таємниці: один розлучений, другий — взагалі не жонатий, один — київський бізнесмен, другий — його друг із Донецька.

Ще затриманий відомий політик, який проводив тут дозвілля з коханкою, відправивши законну дружину за кордон. Але цей теж не піддався паніці, просто поцікавився, хто командує всім цим бардаком, а потім спокійно сказав Швидкому: «Ви ж сюди маски-шоу загнали не для того, щоб мене шукати. Значить, я можу не хвилюватися і не хвилювати ваше керівництво, правда?»

Правда, погодився Швидкий. І слова депутата — правда, і про бардак — теж правда. Бо ні в кого з затриманих не було при собі навіть тисячі доларів чи євро, хіба пару тисяч гривень знайшли в депутата і по три тисячі — в бізнесменів, любителів солоденьких дівчаток.

Якби кур'єри справді були тут, у кемпінгу, і якби дійсно збиралися передати один одному велику суму грошей, вони б не встигли так швидко позбутися їх чи хоча б заховати.

Значить, десь помилка. Якщо не гірше.

У цей самий час Максим теж боявся, аби не сталося нічого гіршого за те, що вже сталося.

Він обережно підняв голову.

Над головою щось заворушилося. Глянувши туди, Бойко побачив, як бармен, виткнувшись з-за стійки, гарячково шукає телефон. Трубку радіотелефону Максим помітив на лівому краю стійки, вона лежала окремо від бази, бо бармен саме з кимось розмовляв, коли він зайшов у цей, грім його побий, тихий бар.

Рука Джо Кокера ковзала по поверхні стійки. Наткнулася на трубку і за інерцією скинула її на підлогу. Стукнувшись об твердий кахель, трубка потрощилася. Принаймні, відскочила якась кришка, випав прямокутний акумулятор на коротких дротиках.

Бармен зпересердя вилаявся і поліз у кишеню по мобільник. Треба терміново викликати міліцію.

Тим часом Максим, керований одночасно невідомою силою, людською цікавістю і професійним журналістським інтересом, підповз на кілька метрів уперед, до спортивної сумки. Глянув на противників — не ворушаться, стікають кров'ю. Від вигляду крові Бойка пересмикнула, та нетверезий стан все ж таки пом'якшив гостроту сприйняття і додав куражу.

Джо Кокер, в свою чергу, не міг рівно стояти на ногах. Вони зрадницьки тремтіли, він присів на підлогу з того боку стійки і через те не бачив маніпуляцій Максима.

А той смикнув блискавку, розстібаючи сумку.

На нього глянуло намальоване на прямокутному зеленому папірці обличчя американського президента Бенджаміна Франкліна. Таких «бенджамінів» виявилася повна сумка, перетягнуті гумкою пачки «президентів» наповнювали її нутрощі, причому той, хто пакував, не відзначався акуратністю і бодай шанобливим ставленням до американської національної валюти — покидав у сумку ці пачки абияк.

Бармен з того боку стійки нарешті набрав потрібний номер, викрикнув у трубку:

— Міліція! Ало, міліція!

Саме цей заклик і вивів Максима зі ступору остаточно.

Далі він діяв блискавично: рвучко застебнув блискавку, скочив на ноги, підхопив сумку і прожогом вилетів з бару. Якби він ще був не таким п'яним і, головне, якби знаходився тут свій робочий час, діяв би напевне інакше: дав знати в редакцію, що став свідком такої пригоди, викликав би сюди фотографа, дочекався міліцію, охоче дав свідчення, а вже наступного дня газета «Фокус плюс» на першій сторінці друкувала б сенсаційний матеріал свого, поза сумнівом, кращого кореспондента. Який примудрився опинитися в потрібний час у потрібному місці.

А не навпаки, не там і не тоді, коли треба, як оце зараз.

На вулиці Максим зупинив перше-ліпше таксі, мало не кинувшись під колеса. Не торгуючись, назвав адресу, вчасно зупинившись і не сказавши свою, а вказавши номер будинку на паралельній вулиці. І з полегшенням видихнув лише тоді, коли машина вивезла його звідси.

Вже за сорок хвилин він, для чогось щільно засмикнувши завіси на вікнах великої кімнати, вивернув вміст спортивної сумки просто на підлогу.

Не повірив своїм очам. Навіть узяв один брикетик доларів, понюхав і для чогось полизькав кінчиком язика.

Тоді почав рахувати так нагло впалий на голову скарб.

2

А на голову начальника відділу з розкриття особливо тяжких злочинів майора Павла Шалиги впало не тільки подвійне убивство, скоєне до того ж буквально на очах у його секретного інформатора на прізвисько Джо Кокер.

Проблема навіть не в тому, що ці двоє постріляли один одного з доброго дива просто в центрі міста, та ще й в кількох кварталах від головного міліцейського управління. Всяке буває. Не так давно патруль затримав одного депутата Верховної Ради, який, будучи абсолютно тверезим, справляв малу фізіологічну потребу просто під стінами власне Верховної Ради України. Цим він хотів висловити своє справжнє ставлення до українського парламенту, законів, які ним ухвалюються, та корупції і кумівства, котрі в ньому квітнуть буйним квітом. Скориставшись недоторканістю, депутат вийшов сухим із води, отримавши в політичних опонентів прізвисько Сцикун і не надто цим переймаючись: в парламенті депутати взагалі не добирали виразів, звертаючись один до одного.

Проблема в іншому: буквально за кілька хвилин до того, як Шализі подзвонив переляканий бармен, майор закінчив розмову з майором Швидким. І Шалений Майор сказав: зірвалася в нього з якихось причин старанно підготована операція по перехопленню кримінальних кур'єрів. Про цю операцію другі колега йому давно всі вуха продзижчав, а вчора вони навіть пили за успіх операції.

За гримасою долю, пили тут-таки, в цьому барі, будь він не ладен!

Тому Шалига мимоволі опинився в курсі подробиць операції Швидкого. І тепер, коли дивне вбивство поставило весь Главк на вуха, Шалига вже до третьої години мав установочні дані на двох недоумків, які, коли вірити бармену, один одного з добрго дива постріляли.

Пробити їх виявилося не складно. Перший — Артур Лисий. Лисий — не кликуха, а оригінальне прізвище, записане в паспорті. Просто сам Лисий намагався відпвідати своєму прізвищу, тому і почав брити голову до дзеркального блиску. Другий — Сергій Покотило, працівик приватної охоронної фірми. І ось саме цей Лисий давно працює на такого собі Мусу. А фірма, де значиться Покотило, надає охоронні послуги банку Семена Котовського.

І Муса, і Котовський були неодноразово згадані вчора Шаленим Майором.

Люди Муси, за його словами, будуть забезпечувати передачу тих самих грошей з боку партнера Нетудимака. А люди, які працюють на банкіра, ці гроші від людей Муси приймуть.

Накресливши на клаптику паперу якусь тільки йому одному зрозумілу схему з геометричними фігурами, які з'єднують між собою стрілочки, досвідчений подібних обчисленнях Шалига міг дати руку на відсіч: саме тут, у центрі міста, в барі, практично під носом у керівництва столичної міліції, і мусила відбутися запланована злочинцями операція. Швидкого просто якимось чином збили з пантелику, відволікли його увагу на заміський кемпінг, куди він стягнув, без перебільшення, потужні міліцейські сили. При бажанні Шалига міг довести: у той самий час в околицях бару причаїлися бійці в машинах, котрі мусили забезпечувати прикриття обох кур'єрів: кожна сторона — свого. Ніхто просто не передбачав, що цих двох треба було рятувати один він одного.

Та всі розумові екзерсиси та висновки втрачали смисл без головного: грошей.

Бармен бачив у Лисого спортивну сумку. Коли все почалося і закрутилося, він, ясна річ, не стежив за нею. А коли подзвонив у міліцію і визирнув з-за стійки, вже не було ані сумки, ані ще одного свідка пригоди — якогось клієнта, який зайшов сюди хвилин за тридцять до появи парочки кур'єрів і почав поволі напиватися. Досвідчений бармен Джо Кокер стикався з подібними типами відвідувачів: цей заливав якусь депресію і точно не був схожий на спільника когось із злочинців.

Метким виявився невідомий п'яничка. Швидко сумці нозі приробив.

Так чи інакше, а майор Швидкий повинен знати про це. Нехай розгребе свої сьогоднішні проблеми, бо на його дії вже кілька людей, включаючи директора кемпінгу, подали усні скарги, і до кінця дня обіцяли занести письмові.

Все одно за сьогодні ніхто вже не в силах поміняти ситуацію.

Банкір Семен Котовський так не думав.

Коли йому доповіли про несподівану пригоду в барі, він негайно звелів припинити всі розмови навіть по секретному телефону, номер якого точно не прослуховувався і на який йому подзвонили з неприємними новинами. Потім він з цього ж таки телефону набрав Мусу, який, виявляється, теж усе вже знав. Вони домовилися про термінову зустріч, і на неї банкір поїхав на іншій машині, залишивши стукача Колю в офісі. З того, що сталося сьогодні, банкір розумів — гратися в шпигунів досить, бо тут справа надто серйозна.

Чоловік на прізвисько Муса чекав на компаньйона в наперед обумовленому місці. Це була маленька затишна сауна, яка обслуговувала винятково дуже важливих клієнтів і навіть не значилася в переліку київських саун, які можна знайти по оголошеннях. Чому невисокому, сутулому, схожому зовні на молодого самця-орангутанга чоловікові дали прізвисько Муса, банкір Котовський не знав і не хотів. Він чув дещо про його жахливу репутацію, і коли партнер повідомив, що зі свого боку бере посередником людей Муси, не заперечував. Тому що заперечувати проти кандидатури Муси вже означало нажити собі ворога в його особі.

Але зараз, побачивши, що навіть така людина-орангутанг, як Муса, може виглядати розгублено, Котовський вирішив спробувати перекласти всю відповідальність за інцидент на нього. Тому, привітавшись, відразу почав із заяви:

— Знаєш, Муса, давай ми не будемо зараз тут мірятися, в кого піпіська більша. Правильно?

Муса знав, з якою повагою ставиться той, хто найняв його, до банкіра. Сам він, у свою чергу, поважав свого наймача. Тому лише з поваги до нього вирішив дозволити Нетудимаку триматися ось так борзо, навіть вирішив називати його на «ви».

— Ви це до чого? — спокійно запитав він.

— Ні до чого! — спокій людини-орангутанга дещо заспокоїв і банкіра. — Це я так образно говорю. Пропоную не займатися дурнею і не розбиратися тепер, хто з нас кого кинути хотів. І, головне, звідки взявся той дебіл, який злиняв разом із моїм баблом…

Про невідомого, котрий поцупив сумку, він уже знав через свої альтернативні джерела в міліції.

— Я вас, звичайно, дуже поважаю, — мовив Муса. — Але бабло, якому хтось приставив ноги, ще не було вашим.

— Тобто, — негайно парирував банкір. — ти хочеш сказати, що воно було твоїм?

— Ні, — спокійно пояснив Муса. — Я не хочу цього сказати. Хазяїн у моїй присутності перерахував гроші. Я склав їх у сумку. Потім передав сумку Лисому. Справа не була аж такою складною: посередник забезпечує передачу грошей представнику іншої сторони, причому кандидатура посередника погоджена обома сторонами.

Котовський криво посміхнувся.

— Значить, для тебе мільйон доларів — це проста справа?

— Е-е, я не так сказав…, — виправився Муса. — Справа серйозна. Але не настільки, аби могла зірватися в будь-який момент. Лисий нервував. Ваша людина, мабуть, теж. Бо все ж таки центр міста, міліція поруч. Нарешті, вибачте за відвертість, у подібних ситуаціях всі учасники процесу бояться бути кинутими іншою стороною. Словом, хлопці насправді діяли правильно. Просто небо було проти нас. Якби там не опинився невідомо хто, випадковий свідок, усе було б або набагато краще, або набагато гірше.

— Поясни. Наприклад, що могло б бути в такій ситуації доброго?

— Хтось із наших міг, підкреслюю — міг встигнути побувати в тому барі до появи ментів і врятувати гроші. Чорт уже з ними, з кур'єрами.

У банкіровій голові крутилися десятки комбінацій, котрі дозволяли Мусі кинути обидві зацікавлені сторони. Та досвідчений махінатор уже бачив: швидше за все Муса таки тут ні до чого. Справді, він міг намовити свого Лисого до певних дій. Та навряд чи він міг домовитися про щось із Покотилом, його, Котовського, представником. Виходить, справді обоє надто нервували…

— Так, а який же, по-твоєму, гірший варіант міг спрацювати?

— Сумку, якій напакований один мільйон доларів, могли забрати самі менти, які приїхали на місце. І ось тоді ми б ці гроші точно втратили.

— А зараз? Хіба ні? — здивувався Котовський.

— Ні, — впевнено відповіла людина-орангутанг. — Сумка з мільйоном випадкової людини. Яку реально вирахувати і я спробую це зробити. Так я доведу вам обом, панове, що зовсім не мав намір кинути вас. Я поставлю на вуха весь Київ. Мої вуха слухатимуть кожну шпаринку: адже миша, яка сховалася з такою сумою, обов'язково десь прошарудить. І ось тоді я витягну цю мишу за хвоста з нори. Вам відома моя репутація? Ви можете уявити, що я зроблю з цією хитрою мишею?

Рішення Муса прийняв відразу, щойно дізнався про пригоду. Він вірно здогадався: його так чи інакше можуть звинуватити у спробі кинути партнерів на мільйон доларів. І тепер він тішився, стежачи за реакцією банкіра. Адже той напевне знав, як саме він, Муса, любить чинити з тими, хто всього лиш не вибачився, випадково штовхнувши його на вулиці.

А Семенові Котовському справа вже не здавалася такою аж безнадійною.

Чого не можна було з упевненістю сказати про Петра Швидкого.

Шалений Майор зібрав під вечір усю свою групу. На той час він, звісно, вже знав усі подробиці пригоди в барі, встиг послати туди Немировича з Данченком, ті вкотре за день допитали Джо Кокера, нічого нового не почули і, не бачачи нічого кращого, накатали своєму начальнику доповідну, долучивши до неї власноручні пояснення бармена. Настрій у Швидкого від цього аж ніяк не поліпшився, проте він до вечора вже взяв себе в руки, перекреслив ранковий програш, чітко сформулював свої думки і тепер викладав їх присутнім, підбивши підсумок пройденому етапу роботи.

— Значить, колеги, коротко про наші безнадійні справи, — говорив він. — Почнемо знову від початку. Пункт перший, — Швикий намалював у повітрі одиницю. — За оперативною інформацією, цими днями банкір Котовський повинен був отримати крупну суму готівкою у баксах. Схема дуже проста: той, хто передає йому ці гроші, згодом бере в його ж банку цілком легальний кредит. Причому, щоб не викликати підозри в часи загальної кризи, кредит береться підставними особами, а сума розбивається на частини. До того ж кожна позика повинна була оформитися на підставі купи паперів, як щось термінове, конче необхідне, мало не ексклюзивне. Кого цікавлять подробиці схеми, птім можуть лишитися, я намалюю, — Шалений Майор кахикнув. — А потім, через деякий час, ті самі позичальники повертають у банк позичені гроші, з відсотками. Звісно, це вже зовсім інші гроші, які треба так само відмити. Відбувається своєрідний колообіг кримінальних грошей у банківській природі. І ця схема відмивання «чорних» грошей працює вже досить давно та успішно. З цим усе ясно, сподіваюсь?

Відповіддю було мовчання. Майор продовжив.

— Друге, — тепер його палець намалював двійку, — Нам повідомляють про місце зустрічі кур'єрів. Так само ми дізнаємося, що посередником у цій делікатній справі став такий собі Муса, якого давно треба вже взяти за хобот, — тут Швидкий не втримався — вживу люблену приказку свого друга Шалиги. — Але у вказаному місці в зазначений час нічого не відбулося. Зате в той самий час, прямо тут, в центрі міста, буквально під носом у міліції, застрелено довірену особу Муси і довірену особу Котовського. Значить, нас розвели на рівному місці, аби передача грошей відбулася без проблем. Отже, злочинці знають або підозрюють, що поруч із ними є наші очі та вуха. Питання є?

— Взагалі-то це нормально, коли вони перестраховуються або підстраховуються, — озвався Немирович.

— Згоден, — кивнув Швидкий. — І це питання зараз повинно хвилювати нас найменше. Розшифрували вони нас чи просто вирішили про всяк випадок напудрити, для власного спокою — про це потім. Нас цікавить третє, — палець вивів у повітрі контури цифри «3»: — З місця злочину зникла велика спортивна сумка. Її бачив бармен і, очевидно, в ній була та сама крупна сума грошей. Забрала сумку випадкова людина чи планувався кидок — поки не має значення. Цей крадій нас, за великим рахунком, не цікавить. Тут головне — персонаж цей напевне цікавить Котовського, і особливо — Мусу. Їм дуже хочеться, я вам зуб даю, знайти втрачені гроші і показово покарати того, хто на них зазіхнув. Значить, пропажу будуть шукати. Думаю, в сумці лежало не менше мільйона.

— Доларів чи євро? — вирішив для чогось уточнити Данченко.

— Яка різниця? Мільйон — це мільйон. Не гаманець із десяткою. Коли починають активно шукати мільйон, бакси це чи єрики — не суть, завжди піднімається шум. Ось на цей шум, хлопчики, ми і будемо їх усіх ловити, — Шалений Майор азартно потер руки. — Де почнеться шум — туди нам треба летіти алюром. Тому підняти на вуха всю агентуру. Не спускати очей з Котовського. Мусу пасти вдень і ночі. Живою силою і технікою нам допоможуть. Контакти з тими, хто був задіяний у розробці банкіра до цієї хвилини, поки що припинити! Все, я готовий слухати ваші запитання.

Ось так, вивівши з гри, серед інших, свого агента — водія Миколу, майор Швидкий, сам того не розуміючи, врятував йому життя.

Тим часом Максим Бойко реальну загрозу своєму життю так до кінця і не усвідомив.

Зате зрозумів інше: факт володіння купою грошей, по суті — скарбом, який налічує один мільйон доларів США, не лише п'янить, а й навпаки — витвережує. Хміль випарувався з нього остаточно вже тоді, коли він перераховував купюри в останній, сотій пачці. Сто перетягнутих гумками цеглинок по десять тисяч доларів у кожній. Це все належало йому. Це послана вищими силами нагорода за всі страждання останнього часу.

Та разом із тим у тверезу голову почали приходити тверезі думки. І першою, ясна річ, була така: від Ірини мільйон доларів не приховаєш. Таємниця можна берегти від усього світу, тільки не від рідної дружини. Яку Максим навіть попри всі прикрощі останніх тижнів усе ж таки любив. Була б вона випадковою коханкою — гори все вогнем, не треба їй нічого знати.

Проте за час, що Максим знав свою жінку, він так само розумів — перевиховати її не вдасться. Вже сама необхідність тримати язика за зубами змусить її проговоритися швидше, ніж це траплялося з нею звичайно. Тоді як Бойкові менше за все хотілося, аби весь Київ знав про те, що в нього є мільйон доларів і за яких обставин він цей мільйон роздобув.

Із замисленим виглядом Бойко почав неквапом кидати пачки доларів одну за одною в сумку.

Казати не можна, не говорити — теж.

Що робити?

Коли всередині зникає остання пачка, вираз Максимового обличчя вже змінився. Розгубленість поступилася місцем зосередженості.

Він уже знав, що робити. З Іриною треба терміново миритися, спробувати поговорити з нею по-людські вже після замирення, і, значить, замирення повинна бути… скажемо так… не зовсім звичайне.

Не зовсім звичайне…

Гроші для того, аби влаштувати Ірині воістину казковий вечір, у нього тепер були. Звичайно, тоді мільйон уже не буде повноцінним мільйоном, та краще витратити якусь частину на власну безпеку, аніж втратити все.

У тому, що від примирення з Іркою залежить і його, і навіть її особиста безпека, Максим Бойко вже не мав жодних сумнівів.

Застебнувши сумку, він швиденько підхопив табуретку, дістався до антресолів, повикидав із них коробки, забиті барахлом невідомого призначення, сховав там сумку, щільніше підсунувши її до стіни. Потім поставив коробки на місце, перевів подих, вмостився у кріслі і взяв мобільник.

Не міг згадати потрібний номер відразу. Пошукав серед купи подарованих йому за роки візиток, знайшов потрібну, набрав номер.

— Привіт, це я. Впізнав? Ага, не впізнав, багатим буду. Макс Бойко. Ось бачиш, таки буду багатим… Слухай, мені потрібна допомога. Нічого серйозного, але… все ж таки серйозно. З дружиною погавкався. Ні, «ну її на фіг» — не той формат. Хочу зберегти сім'ю, в нас і так розлучень забагато… Ага, так слухай…

3

Цей вечір у родині Бойків почався так само, як кілька попередніх вечорів.

Повернувшись з роботи досить пізно, Ірина застала свого чоловіка Максима помітно тверезим, хоча все інше було те саме: диван і ввімкнений телевізор. Краєм ока побачила і краєм вуха почула — там, у новинах, показували і розповідали, як столична міліція невідомо з якого дива налетіла на заміський кемпінг, залучивши до цього ще й озброєний автоматами спецзагін.

Максим спробував привітатися, навіть квапливо підхопився, намагаючись влучити ногами в капці. Та Ірина традиційно ігнорувала його. Демонстративно хряснула кухонними дверима, побачила на столі полумисок із свіжим салатом — видно, Бойко так підлизується, салатику їй накришив. Їй хотілося салату, та Ірина, тримаючи характер, переставила його зі столу в холодильник, перекусила на швидку руку принесеним із собою йогуртом, випила зеленого чаю, взяла яблуко і мовчки пройшла в спальню.

Там, завалившись на ліжко, Ірина якійсь час дивилася в стелю, відганяючи від себе думки на кшталт «так далі тягнутися не може», а потім вирішила пошукати розради і поради в жіночих журналах: стопочка цього тоненького і пухкого глянцу чекала на неї на тумбочці з ї боку подружнього ліжка. Хоча саме поняття «подружнє ліжко» за останнім дні втратило пряме значення.

Перекотившись на живіт, Ірина взяла перший згори журнал, не дивлячись на назву. Перегорнула. Там радили при розлученні забирати в чоловіка квартиру і машину, не претендуючи при цьому на матеріальну компенсацію. Гроші, писали в журналі, в стосунках між чоловіком і жінкою не головне. Якщо чоловік, писали в журналі, відбувся, то лише завдяки жінці, яка була весь час поруч із ним. Автомобіль і квартира — ось складові успіху, а не зароблені гроші. Значить, писали в журналі, чоловік, якщо він — справжній чоловік, завжди залишить колишній дружині квартиру і автомобіль. Бо якщо він — чоловік, який відбувся один раз, він відбудеться ще раз, заробивши собі на нову квартиру і новий автомобіль.

У Максима не було машини. Взагалі-то була, але її не можна вважати автомобілем успішної людини. Значить, як давав зрозуміти журнал, її чоловік Бойко не відбувся. Або — відбувся не до кінця. Ірина взяла наступний журнал.

Там писали, що сучасній жінці комфортно лише поряд із лідером. Бо лідеру, в свою чергу, комфортно лише порч із сучасною жінкою. Але в новому тисячолітті жінки почали завойовувати лідерські позиції в усіх суспільних інституціях. Отже, соціальні акценти змістилися. І тепер сучасна жінка-лідер сама повинна бути ковалем свого щастя. Своєрідним продовженням теми стала розповідь про першу в Україні жінку-коваля, вміщена на наступній сторінці. Ровесниця Іриної матері, в чистому фартуху і з кувалдою в руках, яка посміхалася фотографу нафарбованими губами, її чомусь не привабила.

Відклавши і цей журнал, Іра потягнулася за третім, так і не вирішивши для себе, заговорити до чоловіка першою, дозволити йому заговорити з собою, не говорити з ним взагалі і, як радить одна з численних подружок, взагалі подавати на розлучення — без мужиків навіть краще.

Саме в цю мить у двері спальні обережно постукали. Не дочекавшись відповіді, Максим зазирнув усередину.

— Привіт, — промовив він. — Ти тут?

«Ніби сам не бачиш, козел», — подумала Ірина, хоча тут же вирішила: «козлити» його, мабуть, досить.

— Ні, — відповіла коротко. — Я там.

— Де — «там»? — не зрозумів Максим.

— Там. Куди ти мене послав сьогодні зранку. Похмільним язиком.

«Про язик уже хто б говорив», — майнуло в Максимовій голові, але вголос сказав:

— Слухай, Ір, ну давай вже не будемо…

— А ми і не будемо, — Ірина перегорнула сторінку, демонструючи всім своїм виглядом, що чоловік відволікає її від важливої справи. — Тепер мені нарешті стало ясно з тобою все. Як ти до мене ставишся, за кого ти мене маєш — все, коротше. І не треба тільки знову вантажити, що я сама в чомусь там винна.

— Раз уже ти сама почала, то…

Ірина не дала йому договорити:

— Я почала — я і закінчу! І розмову цю дурну безкінечну, і взагалі — ВСЕ!

— Ти про що? — підозріло запитав Бойко, заходячи в спальню.

— Про те саме! — Ірина різко і роздратовано відкинула від себе журнал, який тримала в руці, а потім скинула на підлогу решту глянцю. — Про те саме! Ти ніколи не дозволяв собі навіть думати про мене ТАК, як говорив уголос усі ці дні! Наче не я витягла його два рази з такої задниці, в яку…

— В яку загнала своїм же довгим язиком! — таки не стримався Максим.

— Ти глянь, він знову за своє! Знаєш, що? — Ірина сіла на ліжку, роззирнулася. — Знаєш, що? — нічого, крім стопки жіночих журналів, їй на очі не потрапляло. — Знаєш, що? Ось що!

Спочатку в Максима полетіло кілька журналів. Потім — подушка, за нею — ще одна. Все це Бойко ледь встигав відбивати руками. Але коли дружина замахнулася останнім журналом із колишньої стопки, він опанував себе, згадав, для чого прийшов, і виставив перед собою руки:

— Стоп, стоп! Ірко, стоп! Давай миритися!

Рука Ірини застигла в повітрі. Потім повільно опустилася. «Чоловік робить перший крок», — майнуло в голові. У таких випадках жіночі журнали радять давати чоловікам шанс.

— Що-що?

— З миром прийшов я, о жінко! Не правий я був, зрозумів це за довгі ці дні! — невідомо з якого переляку Бойко почав невміло, зате — щиро намагатися наслідувати віршований розмір, яким писали свої поетичні твори давньогрецькі митці. — Провину свою я готовий загладити, жінко!

Ірина, не знайома з віршованими розмірами, популярними в Давній Греції, була щиро і, ніде правди діти, приємно здивована чоловіковою поведінкою.

— Це щось нове у наших із тобою стосунках, Бойко. Ти вибачаєшся, цілу промову приготував… Тільки ти не думай, що я тобі вже повірила…

— Можеш не вірити, — зітхнув Максим. — Послухай і сама виріши. У нас завтра що? Субота? Значить, завтра я запрошую тебе в одне цікаве місце. На вікенд. Думаю, тобі там сподобається.

Ірина подивилася на нього з підозрою.

— Слухай, чоловіче, ти ж наче тимчасово без роботи…

— Я тимчасово не ходжу на роботу, сонце, — уточнив Максим. — А це різні речі.

Жіноча цікавість змусила Ірину забути про сварку.

— А за які гроші ми будемо вікендитися? За ті. Які ти хотів на якісь там путівки витратити?

— Ти, значить, не передумала їхати за кордон? — обережно запитав Бойко.

— Я ще не вирішила, чи йти з тобою кудись завтра, — Ірина все ж таки вирішила тримати чоловіка на певній відстані, аби зрозумів, нарешті, хто тут приймає остаточні рішення. — Так звідки гроші?

— Скарб знайшов!

Сказав — і завмер, чекаючи на реакцію.

— Знаєш, що? — втомлено сказала Ірина. — Іди в баню! Брехло!

Поки що реакція дружини Максима влаштовувала.

— Баня там теж є, — пояснив він. Сауна. Ще — номер «люкс» для закоханих, сауна входить у вартість послуг. До того ж романтична вечеря, приємна музика і лісове повітря. Мир?

Ірина уважно подивилася на чоловіка зі свого місця.

— Для закоханих, кажеш… А ми, типу, ще закохані?

— Завтра в нас буде день, аби перевірити це, — пояснив Бойко. — Сьогодні ж я далі сплю на дивані. Добраніч, налаштовуйся на завтра.

Пославши їй повітряний цілунок, Бойко вийшов і щільно причинив за собою двері. Ірина якійсь час посиділа, дивлячись на вчинений розгардіяш, тоді покрутила пальцем біля скроні, так і не пояснивши собі, кому адресує цей відомий жест, і почала збирати журнали та подушки.

Цікаво, як же сильно захоче її здивувати Максим.

Згадавши якусь пораду з жіночого журналу, Ірина вирішила принципово налаштувати себе на те, аби нічому не дивуватися. Хай старається, все одно нічого не вийде.

4

Недооцінила себе Ірина Бойко — все ж таки здивувалася.

На ранок Максим пояснив: збиратися треба ближче до обіду, причому речей з собою не брати жодних, крім зубних щіток та інших вкрай необхідних інтимних дрібничок. У результаті всі ці дрібнички легко помістилися в чоловікову сумку, а Ірина за звичкою прихопила з собою жіночу сумочку. Вдягатися теж слід простіше, порадив чоловік, адже їдуть вони за місто.

Ну, це ще нічого.

А ось коли подружжя ось так, по простому, вийшло з під'їзду, наче по команді з-за рогу викотив і підкотив до них величезний, до блиску вимитий чорний джип.

Максим спокійно, наче робив так щодня. Підійшов до машини і відчинив дверцята, як міг галантно запросив Ірину:

— Карету подано, принцесо!

Ірина не відразу наважилася залізти всередину цього прекрасного чудовиська. Та зсередини її підбадьорив чоловічий голос:

— Ласкаво просимо, пані Ірино! Сідайте, будь ласка!

І на довершення всього в салоні заграв бадьорий марш.

Під звуки цього маршу з під'їзду вийшла сусідка — та сама, яку кілька тижнів тому так налякали міліцейські спецназівці в чорних масках. Побачивши Бойків біля нереально величезної машини, вона вклякла на місці, в неї навіть відібрало мову. Помітивши глядача, Ірина не стрималася — крикнула сусідці:

— Добрий день, тьоть Поль!

Сусідка не відповіла — лише кивнула. На її очах подружжя Бойків, спочатку — дружина, потім — чоловік, зникли всередині «джипу». Дверцята зачинилися, машина повільно розвертається виїхала з двору.

У салоні, зручно вмостившись на обтягнутих шкірою сидіннях, Ірина опанувала себе, перехопивши задоволений Максимів погляд. «Ха, теж мені! — подумала вона. — Замовив десь джипа, оплата згідно антикризового прейскуранту… Ні, приємно, звичайно, але якщо він думав аж так здивувати чи вразити — обійдеться».

Вже за пару годин Ірин Бойко поміняла свою думку.

Як називається це справді затишне місце — вона не знала, не спитала і, трошки освоївшись, уже не хотіла. Для себе вона вирішила: нехай воно називається малесеньким Раєм. Таким собі окремо взятим райським куточком. Довкола розкинувся сосновий ліс, в залі ресторану, куди вони спустилися, грала жива музика. Велике світло під стелею не горіло: на кожному столику стояла невеличка лампа і підсвічник, зроблений під ампір. Ірина помітила: ніхто з відвідувачів лампою не користується, всюди палахкотять свічки.

Живий вогонь, жива музика.

Навіть у часи, коли вони з Максимом познайомилися і він таки намагався влаштувати для неї якісь оригінальний вечір, про подібну розкіш — побути серед лісу в затишку при свічках — вона навіть не мріяла. Хоча жіночі журнали писали: кожна жінка заслуговує на таке свято. І бажано не раз у житті, а раз на тиждень. Причому не обов'язково шукати щедрого чоловіка. Який би влаштував таке свято: сучасна активна жінка цілком здатна зробити це для себе сама.

Побачивши, куди їх привіз джип, Ірина розсердилася на Максима: в такому чудовому місці не ходять у джинсах та простеньких футболках і блузках. Той нічого не відповів, і дуже швидко Ірина зрозуміла, чому: в номері — «люкс», який призначався їхній парі, на них уже чекали елегантний чоловічий костюм і, що найбільше потішило Іру, вечірня сукня. Бойко пояснив: можна не вдягати, якщо не сподобається, і він костюм не вдягне — жаркувато. Та Ірина негайно приміряла сукню, переконалася — це її розмір, і наполягла, аби Максим вдягнув хоча б брюки та сорочку з коротким рукавом, краваткою і піджаком справді можна пожертвувати.

Поцікавилася, звідки тут знають її розмір. Почула у відповідь: він подзвонив і сказав по телефону. А звідки ж він знає, запитала Ірина. Виявляється, Максим дзвонив якійсь із її подружок, з якою дружина ходить по магазинах, пояснив, що хоче зробити жінці сюрприз, ось вона і сказала. Який саме сюрприз — не пояснив. «Правильно зробив», — подумала Ірина.

Коли подружжя Бойків повечеряли, випивши при цьому пляшку грузинського вина, Ірина, нарешті, визнала:

— Все дуже класно, Максиме. І якщо ти всякий раз, образивши мене, будеш у такий спосіб просити пробачення, то я тобі дозволяю посилати мене, куди завгодно, десь так раз на місяць.

— Правда? — посміхнувся Бойко.

— Правда. — відповіла його дружина.

— Тоді давай за це вип'ємо. Замовити ще вина?

— Мабуть…, — Ірина повела плечима. — Коли чесно, я не зовсім знаю, як треба себе поводити…

— Тобто?

— Я ж не так часто буваю в подібних райських куточках. Може, тут якісь особливі правила…

— Я теж не часто буваю в таких райських куточках. — посміхнувся Максим. — Але кажу тобі: якоїсь спеціальної поведінки від тебе тут ніхто не чекає. Звісно, не треба бити посуд і голосно матюкатися…

— Хто це б'є посуд і голосно матюкається? — підозріло запитала Іра.

— Це я так… Взагалі… Може, потанцюємо?

Ірина подалася вперед, аби опинитися до чоловіка ближче.

— Знаєш… Вибач, що нагадую… Але тюремні камери на тебе і твої манери вплинули явно позитивно.

— Якщо такі місця на когось впливають позитивно, — заважив Максим.

— А справді — запроси мене танцювати…, — ця ідея сподобалася Ірині. — Ми ж сто років не танцювали… Тільки крім нас тут, здається, ніхто не танцює…

— Значить, покажемо приклад іншим.

Бойко витер губи серветкою, підвівся, підійшов до Ірини, кивнув і простягнув руку. Вона взяла його руку в свою, відповіла посмішкою на посмішку і підвелася.

Але потанцювати в них не вийшло.

Не встигли вони зробити кількох кроків у бік відритого майданчику в середині ресторанної зали, як шлях їм заступили двоє чоловіків. Один носив окуляри в тонкій оправі, обличчя другого прикрашала мушкетерська борідка. Обидва якщо і випили, то дужу-дуже трошки.

— Добрий вечір! — привітався чоловік із борідкою.

— Добрий-добрий, — відповів Максим. — Проблеми?

Ірина помітила, як раптом напружився її чоловік. Ще не розуміючи, чим може загрожувати їм ця зустріч, вона інстинктивно притулилася до Бойка.

— Жодних проблем, — поспішив заспокоїти їх чоловік із борідкою.

— Вибачте, що втручаємося в вашу інтимність, — додав чоловік у окулярах. — Тільки в нас тут виникла суперечка. І нам потрібна стороння людина.

— Для чого? — сторожко запитав Максим.

— Незалежний експерт, — чоловік з борідкою простягнув йому руку. — Саша.

Тим часом чоловік у окулярах підхопив руку Ірини, торкнувся її губами, і молода жінка мимоволі відзначила: вони в очкарика досить м'які.

— Артем.

— Максим, — назвався Бойко. — Це — моя дружина Іра. А що…

— Не бійтеся, люди, нічого кримінального, — розвіяв його сумніви Артем. — Просто розсудіть одну нашу суперечку. Для цього треба вийти на двір.

— Люди, це лише десять хвилин, — додав Саша. — Ну? З нас при будь-якому вирішенні проблеми пляшка такого самого вина.

Він дав щигля пляшці, вже спорожненій Бойками.

Максим глянув на Ірину. Вона знизала плечима. Кінець кінцем, тут не таке місце і не така атмосфера, аби їх обох з доброго переляку втягували в якусь аферу.

— На вулиці, мабуть, комарі, — сказала Ірина.

— Це єдине, що вас хвилює? — здивувався Саша. — Я готовий ганяти від вас комарів до кінця свого життя, ось тільки ваш шановний чоловік навряд чи дозвлить…

— Комарів ганяти — легко! — посміхнувся Бойко.

Ірина вбила чергового комара на щоці. Довкола вже поволі сутеніло. Стояла тиша, пахло сосною.

Нові знайомі завели Максима з Іриною кудись за будинок, з тильної сторони. Саша видобув із кишені свого піджака апельсин, підкинув його на долоні.

— Ситуація, друзі, проста, як оцей апельсин, — він увігнав у шкоринку фрукта наманікюрені нігті, почав його чистити. — Мій друг Артем рік тому приїхав сюди вперше. Він святкував якусь урочисту подію. Не пам'ятаю, чи дружина пішла від нього, чи він — від неї, результат все одно один — мій друг Артем напився до стану, до якого ділові люди зазвичай не дозволять собі напиватися. Ось у такому стані мій друг Антон вилив десь тут, — Саша обвів рукою довкола, — пляшку дорогого коньяку. Вилив. Під дерево.

— Якого коньяку? — вирвалося в Максима.

— Французького. Справжнього. «Корвуазьє». Чи правильно — «Курвуазьє»?

— Тобі аби все про курву, — буркнув Артем.

— Для чого він це зробив? — не зрозуміла Ірина.

— Аби я, Ірочко, знав, — чесно признався Артем. — Повірте мені, в такому стані я міг начудити набагато більше і серйозніше. Що, власне, вже кілька разів мало місце.

— Але, друзі, дурість та дивацтво мого друга Артема полягає не в тому, що він вилив пляшку коньяку на землю, — пояснив Саша. — Навіть не в тому. Що він забув це місце. А в тому, що він переконує мне: пляшка пустила коріння.

За той час, поки говорив, він дочистив апельсин. Шкоринки зсипав у кишеню свого піджака. Сам апельсин розламав, простягнув кілька скибок Ірині, кілька — Максиму, решту розділив із Артемом навпіл, відправив свою частку до рота і смачно заплямкав.

Сутінки спустилися вже достатньо для того, аби максим не міг чітко розгладіти виразу облич цих дивних незнайомців.

— Я зрозумів, — промовив він нарешті. — Ви або зараз п'яні, мужики, або були п'яні рік тому.

— Мені, до речі. така поведінка дуже знайома. — додала Іра.

Артем прожував свою частину апельсина, витер губи тильним боком руки.

— Молоді люди, я не бачу в цьому нічого дивного. Рік тому, звісно, ми були ще які гарні. Але сьогодні мені стукнула в голову одна цікава думка. Ви чули про такого поета Булата Окуджаву? Він виконував свої пісні під супровід гітари…

— Про Окуджаву всі чули, — відповів Бойко дещо ображено. — Мої батьки, наприклад, його часто слухали… Навіть часом співали на кухні, коли в нас гості збиралися.

— А мої — ні, — вставила Ірина. — Хоча я теж знаю, хто такий був Булат Окуджава. Тільки до чого ви його зара всує згадали?

— В нього, Іро, пісня така була — про кісточку винограду, яку треба закопати в землю і з неї виросте лоза. Що там виноград: картоплину закопай — виросте клубень. З будь-якого зернятка може за рік вирости пагінець, трава крізь асфальт пробивається! Невже з вилитої пляшки коньяку в землі нічого не лишиться?

— А ви, значить, переконані — повинно лишитися?

Ірина завелася. Тепер їй уже не здавалося — вона була просто впевнена, що ці двоє граються з ними в якісь свої ігри. Ось тільки просто порозважатися, причому — в такий дивний спосіб, Саша з Антоном навряд чи хочуть. Та грошей із них з Максимом вони збивати так само не збиралися. В те, що дорослі люди можуть бути аж такими диваками, Іра Бойко повірити не могла.

— Тому ми тут, — промивив Саша. — Мій друг Артем, з усього видно, знає щось таке, про що ми з вами навіть не здогадуємося. Коли мій друг Артем хоче отримати підтвердження своїм знанням, він не зупиниться. Тому йому потрібні свідки. Незалежні, зовсім незнайомі нам люди. Ви, Іра з Максимом, такими людьми є. Ми ж з вами вперше бачимося. Ми жодним чином не залежимо один від одного. Більше того — здається, ви налаштовані до мого дрга Артема і його фантазій скептично, якщо не сказати — вороже.

— Вороже — навряд, — сказав Максим. — А ось скептично — це правда. Якби я сам не чудив по пьяній лавочці, зараз би розвернувся і пішов.

— Тому, — урочисто промовив Артем, — зараз Саша сходить у машин, принесе саперну лопатку, а хтось із вас, молоді люди, просто копне під будь-яким деревом. Бо, як відомо, я забув, де саме здобрив землю. Саша — особа зацікавлена. Нам же достатньо трьох спроб, згода?

Максим з Ірою перезирнулися.

— Цікаво, на який результат ви сподіваєтеся? — запитав Бойко.

— Незалежно від результату ви заробите на свій стіл пляшку хорошого грузинського вина, лише колупнувши кілька разів лопаткою, — парирував Саша і, наче наперед знаючи результат, розвернувся і зник у сутінках.

Чекаючи його, всі троє учасників дивного експерименту мовчали. За цей час Іра з Максимом устигли зжувати свої частинки апельсина. Артем же взагалі відвернувся від них, закурив і, здається, заглибився сам у себе, поринув у власний внутрішній світ. Той світ, у якому розлитий коньяк пускав коріння і запросто давав урожай.

Чекати Сашу, якого Ірина вже встигла подумки прозвати Мушкетером, довелося справді недовго. Він повернувся з невеличкою саперною лопаткою, яку врочисто простягнув Максимові зі словами:

— Пліз, сер! Переходяща червона лопатка! Вперед, і покінчимо з чим!

Знизавши плечима, Бойко покрутив лопаку в руці, простягнув її Ірині:

— Може, ти?

— Це глупство, — промвила вона. — Невже ти не розумієш, що тут відбувається ідіотизм. А ми, беручи в цьому участь, самі стаємо ідіотами.

— До вашого відома, Іро, — зауважив Артем, — одне зі значень слова «ідіот», котре має, між іншим, латинське коріння — «своєрідний». Тобто, інший, не такий, як усі. Не будьте такими, як усі, Ірино. Не ставайте схожою на загальну сіру масу. Вперед!

Дивно, але цей аргумент чомусь переконав Іру Бойко. Озброївшись лопаткою, вона зробил кілька кроків, підійшла до наближчого до себе дерева, повернулася до чоловіків.

— Тут?

— Де хочеш, — відповів Максим. — Можеш тут, можеш поруч, а можеш узагалі он там, він показав рукою у бік сосни, чий стовбур виглядав товщам за інші.

Трошки повагавшись, Ірина підійшла саме до цього стовбура. Нахилилася. Встромила лопату в землю. Копнула раз, другий, третій…

На четвертий раз вістря лопати наштовхнулося на щось тверде.

Грунт у лісі зазвичай піщаний, копався легко. Тому Ірина, не докладаючи особливих зусиль, обкопала свою знахідку. Потім нахилилася. Рука намчала целофан. Потягнула — целофан пішов угору досить легко, і ось уже Ірина тримала в руці пакет. Усередині угадувалися контури скляної пляшки.

Чоловіки, навіть у сутінках помітивши, як вона щось знайшла, не змовляючись, кинулися до Ірини. Артем буквально висмикнув з її руки поліетиленовий пакет з написом «BOSS». Обтрусивши землю, він засунув у пакет руку і з переможним вигуком витягнув пляшку.

— Нічого собі! — вигукнула Ірина. — А якби я не з того боку копала? Чи не під тим деревом?

— Але ж копала ти з того боку і там, де треба, — парирував Бойко. — Що там у нас? Золото інків?

Артем тим часом придивився до знахідки і розчаровано пурхнув.

— Слухайте, це якесь дешеве бренді! Я ж виливав французький коньяк!

— Або той коньяк все ж таки виявився підробленим, зробленим із дешевого бренді, або хтось інший вилив тут дешеве бренді, або цю пляшку тут просто закопали, — зробив висновок Саша. — Причому — ти сам і закопав, а потім затіяв усю цю каламуть.

— Мені теж так здається, — промовив Максим.

— Ха! — реготнув Антон. — Для чого, по-вашому, я це зробив? Між іншим, не я місце вказав, дівчина сама його обрала. Навіть, друзі, це ваш спільний вибір. Чоловік порадив, жінка зробила. Хоча мені здається — тут під кожним деревом можна знайти пляшку. Тільки кожен шукатиме свою…

— Під кожним, кажете?

Ірина побачила, як відразу завівся її чоловік. Вона сама не знала, як до подібної пригоди ставитися. З одного боку, так не буває. З іншого — їхні нові знайомі справді нічого не робили для того, аби підказати, де копати треба, а де — ні.

Бойко взяв у неї лопатку, підійшов до сусіднього дерева, хотів копати там, але потім сзунувся ліворуч і заходився поратися біля суіднього з тією сосною стовбура.

Цього разу йому він копав, поки не вирив невеличку ямку. Нічого не знайшовши, перемістився до протилежного боку стовбура, і тут на нього вже чекала удача: знайшов пляшку, правда — без пакета. І горілки. Нехай дорогої, але все ж таки — не французький коньяк. Причому в запалі Бойко так тицьнув у неї вістрям лопати, що відбив горлечко — спиртний напій витікав у ямку.

— Бачиш, аварію зробив…, — почав бідкатися Саша.

— Нічого, — спокійно промовив Артем. — Нова виросте. Бачите, моя теорія дає таки самі сходи, як і ось цей алкоголь. Ну, будемо мій коньяк шукати чи ви вже переконалися, що я правий?

Максим кинув розбиту пляшку назад у ямку, загріб її ногою.

— Якщо це фокус, то поясніть, у чому він, — почала вимагати Ірина.

— Я теж не розумію, де тут жарти, — признався Бойко. — Але точно знаю, що хтось із присутніх винен нам пляшку грузинського вина. Чи ви пропонуєте зараз пошукати під деревами, може, вона десь раптом проросла?

— Нічого я не пропоную, — сказав Артем. — Может, звичайно, копнути ще під будь-яким деревом. Тільки зверніть увагу: я не казав і не скажу, під яким треба. Хоча своєму другові Саші я довів усе, що хотів.

— Ви справді задоволені? — запитала Іра в Саші-Мушкетера.

— Я нічого не втратив, а значить — задоволений, — кивнув той. — Ми, здається, своїми дурницями перервали ваш намір потанцювати? Дякуємо, можете повертатися до своїх справ, відпочивайте. Пляшка грузинського вина чекатиме на вашому столі. Мій друг Артем потурбується, правда?

— Якщо я можу довзолити собі просто полити коьяком під сосною, значить, обіцяна пляшка таки чекатиме на вас, — відповів Артем.

Укотре за цей час знизавши плечима, Іра першою пішла назад до ресторану. Максим наздогнав її, дружина взяла його під руку, і вони вдвох зайшли до зали як раз під класичний джазовий мотив — «Маленьку квітку» Сіднея Беше.

Коли музиканти закінчили грати, Максим тихо мовив Ірині: «Лишайся тут» і попросив їх повторити «Маленьку квітку» Сіднея Беше.

Тепер, крім них, у залі ніхто не танцював. Дружина поклала голову чоловікові на плече, намагаючись пригадати, коли вони ось так повільно кружляли останній раз. Але замість цього з голови не виходила недавня «солодка парочка».

— Дивні вони якісь, — сказала Ірина.

— Хто? — не зрозумів Максим, але тут же здогадався: — А-а, ці… Чого тут дивного — звичайні підгулялі крутелики.

— Для кого вони цю виставу влаштували, ніяк у толк не візьму… Чи ми так схожі збоку на двох лохів, яких отак легко розвести?

— Поки що нас із тобою ні на чому не розвели, — цілком справедливо відзначив Бойко. — Навпаки, он уже офіціант нам пляшку на стіл поставив. Не хочу загосрювати на цьому увагу… Але знаєш, скільки вона коштує, тим більше — тут?

— Їм для чогось потрібі були глядачі! — вперто вела своє Ірина, навіть танцювати припинила, і тепер вони стояли і дивилися один на одного під музику. — Цими глядачами стали саме ми. Може, — вона раптом озирнулася в бік їхнього столика, — вони так ненав'язливо підсунули нам отруєне вино?

— Ти серйозно?

— А як же! Слухай, раптом ці бандити, ну, з Полтавщини, тебе в такий спосіб дістати хочуть? І мене заодно?

— Не мели дурні…

— Не дурня! — тепер Ірина налаштувала себе досить серйозно. — Я не питиму того вина. І тобі не раджу. Взагалі… Не подобаються мені чимось ті двоє коміків. Наче в кіно… Як Пьєр Рішар і Депардьє.

— Ну, припустімо, Депардьє не комік, а друг президента нашої держави. В президента нашої держави не може бути друзів-коміків…

— Тоді як Нікулін, Віцин і Моргунов!

— Наших Саші і Артема було двоє…

— Ну тебе, з тобою не цікаво! — Ірина напівжартома легенько відштовхнула чоловіка від себе. — Як клоуни Бім та Бом, годиться?

— Приймається! Ми танцюємо чи йдемо?

Музика тим часом закінчилася, і в подружжя Бойків не лишилося вибору. Підвівши дружину під руку до столика, Максим блазнювато вклонився.

— У нас на шкільних танцях такий був порядок: звідки взяв дєвушку, туди її назад і постав.

— Зовсім не уявляю тебе на таких танцях, — Ірина роззирнулася і Максим навіть у напівтемряві залу помітив — вона раптом стривожилася.

— Що сталося? — запитав швидко.

— Нічого… Бачиш?

— Що — «бачиш»?

— Вірніше — не бачиш?

— Бачиш, не бачиш… Кого?

— Наших Біма з Бомом. Вони так і не повернулися сюди.

Мимоволі Максим теж глянув у різні боки. Справді, Саші з Артемом у залі не помічался.

— То й що? Пішли люди по своїх справах… Побавилися в невідомі нам ігри — і пішли. Може…

Та він не договорив. Бо враз перехопив погляд Ірини. А та, в свою чергу, дивилася на стильно одягнутого чоловіка біля барної стійки. Той так само не зводив із неї очей, явно помітив, що жінка вловила його погляд і тепер дивиться на нього, і зовсім не приховував своєї зацікавленості.

Навпаки: щойно на нього звернув увагу Бойко, стильний відклеївся від стійки і рішуче перетнув зал, прямуючи просто до них.

— Добрий вам вечір. Вибачте, що порушую ваш тет-а-тет.

У незнайомця виявився на диво приємний голос, хоча Ірині здалося — в разі чого цим приємним голосом незнайомець може віддати жорсткі накази і не дуже приємні розпорядження.

— Нічого, — підтримав розмову Максим. — Ви за цей вечір не перший.

— В смислі — не перший? — трошки загальмував стильний.

— Це я так, думки уголос. Присядьте, — запросив вин, сідаючи сам і подаючи приклад дружині. — Що привело вас до нашого скромного столика?

Іра і стильний незнайомець присіли за столик одночасно.

— Почну відразу, не буду довго крутити, — промовив гість. — Моє прізвище Комаровський.

— Дуже приємно. А моє — Бойко, — в тон йому відповів Максим.

— І все? — стильний не приховував подиву.

— Чому все? Звати мене Максимом, це — Ірина, моя дружина. А що ще вас цікавить?

— Мабуть, ви не зовсім розумієте. Це моя провина, я не назвав свого імені. Артур Комаровський…

Почувши це, Ірина не стрималася — зойкнула і закрила рота долонею. Вже від самого прізвища їй стало трошки млосно, хоча вона була свідома того, що Комаровський — досить поширене прізвище. Он однокурсник у неї був Комаровській. В їхній школі вчилося аж два Комаровських, причому родичами вони не були. Але Артур Комаровський лише один. І усвідомивши це в повній мірі, Ірина знову не стримала зойку.

— Ти чого? — здивовано глянв на дружину Максим.

— Усе нормально, — жестом заспокоїв його новий знайомий. — Жінки, які читають жіночі глянцеві журнали, дуже швидко розуміють ситуацію.

Максим мусив визнати — його жінка справді регулярно і уважно читала жіночі глянцеві журнали. Кількома з них наіть кидалася в нього не далі як учора ввечері.

— Яку ситуацію? — все ж таки вирішив точнити він.

— Макс, — прошепотіла Ірина. — Макс, це той самий Артур Комаровський.

— Який «той самий»? — з боку було помітно, як у Бойка поступово уривався терпець. — Я, правда, чогось не розумію.

Комаровський зітхнув, у в цьому зітхання було втілення всієї світової скорботи: мовляв, є ж іще на світі такі бевзі, котрим його ім'я та прізвище нічого не говорять.

— Студія «Комар», — терпляче пояснив він — Ні з чим не переплутаєш — дуже просто.

— Агенція фотомоделей, Макс! — вигукнула Іра. — Я тобі вдома покажу купу журналів, де є їхні фотосесії! Це ж кузня зірок фешн-бізнесу! Ви, правда, той самий?

Хоча журналіст Бойко і розумів значення цих словосполучень, глибинна сутність їх для нього лишался загадкою. Яку, між іншим, Максим і не збирався найближчим часом розгадувати. Але якщо воно так діє на жінок…

— Не просто той самий — я той, хто вам потрібен! — заявив між тим Комаровський. — Ви, Ірино, я так розумію, знаєте мої роботи…

Їхня розмова почала набувати надто вже довірливого характеру. Хоча ще кілька хвилин тому жінка підзрювала двох випадкових знайомих у спробі фізичного усунення її чоловіка.

— Е, що відбувається? — підніс голос Максим.

Ірина відмахнулася від нього, наче від набридливої мухи.

— Мені дуже подобається «Віднесені вітром» і «Королева Марго»! Які потрясні там плаття! — вона повернулася до Бойка всім корпусом: — Макс, агенція «Комар» робить фотосесії на теми відомих класичних романів та фільмів! Ну, я ж тобі показувала!

— Ага, було щось таке, — невпевнено відповів той. — Я ж не по таких речах…

Від Ірини не сховався винуватий погляд, який її не просунутий у жіночих глянцево-журнальних справах чоловік кинув на Комаровського.

— Та ясно, я не ображаюся, — благодушно махнув рукой новий знайомий. — Ми працюємо з жінками і насамперед для жінок. Тому, раз додаткових поясень не треба, переходжу відразу до справи. Зараз, у даний момент, ми готуємо нову серію — «Анжеліка і король». Мені здається, Інно…

— Ірино…, — машинально поправила його жінка.

— Вибачте, Іро, мені здається, що сьогодні тут я знайшов Анжеліку. Ви розумієте, про кого я?

Ірині Бойко здалося, що зараз під її ногами розверзнеться підлога.

— Бойко…, — прошепотіла вона.

— Що?

— Бойко…

— Ну!

— Бойко, вщипни мене!

Максим перевів погляд із Ірини на Артура Комаровського.

— Слухайте, що відбувається? Чом я повинен її щипати?

— Можете не щипати, — знизав плечима Комаровський. — Але повірте моєму досвіду — помиляюся я не так же й часто. А в нинішні часи взагалі не маю права на помилку. Отже, Максиме, я готовий за кілька днів підписувати з вашою дружиною контракт. У моїй новій фотосесії Інга…

— Ірина…

— Ірина постане в образі маркізи Анжеліки Сансе де Монте-Лу, згодом — графині де Пейрак. Мені здається, їй пасуватиме і цей образ, і плаття, які будуть його підкреслювати.

Бойко бачив. Як дружині остаточно паморочилося в голові від несподіваного жіночого щастя.

— Слухайте, це…, — від надлишку почуттів вона задихалася. — Ну… Я ж ніколи…

— В цьому — основна ідея, — спокійно і діловито пояснив Комаровський. — Ви — та сама Анжеліка з Монте-Лу, яка ніколи не була при королівському дворі. Від розгубленості до впевненої величі, ось така задумка. Розгубленість у вас вийде, а велич з'явиться, повірте професіоналові. Аби не витрачати часу, я хочу на секунду вкрасти вас у чоловіка.

Демонструючи абсолютну серйозність намірів, Артур Комаровський підвівся і з усією властивою йому галантністю простягув Ірині руку. Слово «вкрасти» помітно збентежило її, вона глянула на чоловіка, шукаючи порятунку, і порятунок не забарився — Максим теж підвівся, сподіваючись, що у тьмяному інтимному світлі залу змій-спокуник із шоу-бізнесу помітить всю суворість його погляду.

— Для чого це? — поцікавися він, даючи зрозуміти — без його дозволу ніхто нікого не вкраде, а дозвіл на викрадення він давати не збирається. — Куди?

— Там, — кивнув Комаровський кудись у дальній куток, — є окремі кабінети. В одному з них сидять люди, причетні до мого проекту. Я хочу просто зараз показати їм діамант, який я знайшов у цьому місці. Вашу дружину, Максиме, це вона діамант, — уточнив він тоном, який означає «пояснюю для особливо тупих». — До речі, молоді люди, там є жінка, яка погодилася втілити в цьому проекті образ королеви-матірі. В класичному сюжеті Анн і Сержа Голон такого персонажа не було. Але я сам собі класика, ви ж мене розумієте?

Аби не здаватися абсолютним бевзем, Бойко кивнув. Насправді він опинився у дуже невигідній позиції: жодної з книжок про пригоди маркізи Анжеліки Максим не читав, навіть кіноепопею за їх мотивами ловив лише уривками по телевізору. Так що висхідного матеріалу не знав абсолютно і не дуже-то й хотів.

Тим часом Артур Комаровський уже форсував події на всіх обертах.

— Три секунди, Максиме! Якщо вона схвалить мій вибір, вважайте — все! Контракт у вашої дружині в сумочці! Знаєте, скільки за це платять?

Бойко не знав. Зате Ірина точно здогадувалася, який шанс у жодному разі не можна втрачати. Вона рішуче піднялася, і, вже повністю довіряючи новому знайомому, під розгубленим поглядом Бойка впевнено взяла Комаровського під руку. Під супровід живої музики стильний митець і білявка в ефектній сукні пройшли через весь зал до до VIP — кабінеті і зникає за дверима одного з них.

У цей самий час решта відвідувачів ресторану далі відпочивали, навіть не підозрюючи, які пристрасті тут і зараз розгоряються.

Аби хоч чимось себе зайняти, Бойко підійшов до бару, замовиви собі сто грамів горілки і, не спускаючи очей дверей VIP-кабінету, сьорбнув з чарки.

Ірини не було хвилин п'ять. За цей час Бойко примудрився розтягнути сто грам на три ковтки. Нарешті вона вийшла, покрутила головою, шукаючи чоловіка, помітила, підійшла до стійки. Коли наблизилася впритул, Максим побачив, як палахкотять її очі.

Бойко жодного разу не писав у «Фокусі-плюс» про людей, які зустрілися з інопланетянами. Цю ниву благодатно орав Сєва Присяжний. Отже, Максим жодного разу не бачив свідків приземлення чи, навпаки, відльоту марсіан або мешканців інших планет Сонячної системи. А значить, не міг описати виразу облич ціх людей. Але, побачивши вираз обличчя Ірини, він відразу зрозумів, що ці обличчя можуть виражати.

Одночасно подив, безмежне щастя і сумнів у справжності всього побаченого.

— Ну? — тільки й спромігся вичавити з себе Максим.

— А? — Ірина ніби не чула.

Бойко провів перед її обличчям рукою раз — потім другий, клацнув пальцями:

— Гей, ало? Ти де там?

— А-а-а…, — Ірина нарешті наче прокинулася, ніби вийшла з якогось гіпнотичного трансу. — Такого не буває, Макс.

— Чого не буває? — не зрозумів той.

— Такого не буває… Щоб за один звичайний вечір стільки всього… Ті клоуни, Бім і Бом, з їхніми пророслими пляшками, повний ідіотизм… Потім Артур Комаровський, сам Артур Комаровський… І нарешті… Знаєш, хто там з ними сидить? Із ким я, Ірка Бойко, в дівоцтві — Супруненко, буду в одній студії фотографуватися?

— Значить, ти вже готова фотографуватися? І прямо там контракт підписала?

— Контракт — пізніше, зі мною зв'яжуться. Бойко… Максику… Там Алла Пугачова!

А ось так виглядає німа сцена.

— Де Алла Пугачова? — перепитав Бойко.

— Там, — Ірина показала пальцем на кабінетик, з якого щойно вийшла. — Вона приїхала в Київ спеціально для переговорів. Про її приїзд не знає ніхто, тим більше — журналісти, проект тримається в секреті! Великий секрет Комаровського! Я буду позувати фотографу в одній студії з Пугачовою. Ми будемо в одному кадрі, Максику!

Аби якось прийти до тями, Бойко замовив ще сто горілки, цього разу перехилив одним махом.

— Значить, так, — промовив він, акуратно поставивши чарку на стійку. — Я зараз розплачуся, і пішли звідси. Досить на сьогодні приємних сюрпризів і цікавих знайомств.

— Макс, — Ірина, здвалось, далі лишалася в паралельному світі. — Він мені подзвонить.

— Хто?

— Артур Комаровський.

«Дожене і ще раз подзвонить», — мало не вирвалося в Бойка. та він учасно стримався: не хотів сваритися.

— Макс, я бачила Пугачову!

«А я Леніна. В гробу», — ледь не зірвалося з кінчика його язика, та замість цього Бойко сказав:

— Взагалі, на нас ще сауна чекає.

І не тільки сауна.

На них, розімлілих і розпарених, чекало широченне ліжко, про яке Ірина давно мріяла, та навіть якби мала змогу купити його, все одно б не купила: його ж треба не просто спробувати вмістити в їхній спальні, а й спробувати занести до їхньої квартири. Для цього потрібно зробити спробу заперти таке ліжко в пасажирський ліфт, бо вантажного в їхньому будинку не передбачено проектом. Словом, чим так мучитися, краще з таким не заводитися.

Коли потім, після всього, Ірина притулила голову в чоловіка на плечі, а Максим відсторонено пестив її волосся, дружина проговорила:

— Як думаєш, мені варто міняти роботу?

— Для чого?

— Контракт із «Комаром» — це серйозно, — Ірина заворочалася, вмощуючись зручніше. — Ти навіть не розумієш, наскілки серйозно. Уявляєш, я — в шоу-бізнесі!

— Не уявляю, — чесно признався Бойко.

— Побачиш: фотосесії, проекти, пропозиції… Мої дівки луснуть від заздрощів! Бач, яка в тебе дружина золота!

— Просто безцінна, — погодився Бойко. — Правда, в контракці все одно напишуть суму…

Іра жартома стукнула його кулачком.

— Касторка ти, Бойко…

— Не знаю, що там з Комаровським цим у тебе вийде, — розмірковував далі Максим: — Але на роботу і правда можеш, мабуть, не ходити. Незалежно від контаркту.

Наставав головний момент — момент існити. Бойко напружився, сподіваючись, що розслаблена Ірина цього стану не помітить та не відчує. Схоже, надії справдовувалися.

— Не треба тобі робота, — повторив він. — Хіба в Комарвського в агенції час від часу. Для розваги.

— Це ще чому?

— Дружини мільйонерів у всіх країнах світу не працюють. Хіба розважаються, позуючи для журналів.

Ірина підвелася на лікті. Потім сіла.

— Хто дружина мільйонера?

Максим Бойко зітхнув — пора.

— Мабуть, день сьогодні такий — день сюрпризів. Я насправді запросив тебе сюди не лише помиритися, хоча мир між нами — для мене, Іро, головне, — його голос звучав урочисто. — Я хотів скзати тобі цю новину у відповідній обстановці. Я не знав, що все так співпаде… Ну, що один вечір принесе стільки сюпризів. Мій сюрприз у порівнянні з пригодами цього вечора спрді дрібничка.

Ірина мовчала. Вон просто не знала, що гворити і чи треба щось говорити.

— Коли я сказав тобі про знайдений скарб, я не жартував. Я справді знайшов скарб, Ірино. Я знайшов мільйон.

Нижня щелепа Іри Бойко попри її волі повільно опустилася.

Простягнувши руку. Максим легенько закрив ї рота.

— Тільки відразу прошу тебе про дві речі, кицю. В світлі останніх подій. Про які я навіть згадувати не хочу… Будь розумна, добре?

Ірина, не знаючи, що відповісти, просто кивнул, погоджуючись: дурними тепер точно бути не треба.

— По-перше, кицю, не розпитуй мене, де я знайшов скарб і за яких обставин. Головне — він є, такими речами не жартують, і я тобі обов'язково цей мільйон покажу. Хай пройде якійсь час. Друге і головне, — Максим глибоко вдихнув і видихнув разом із повітрям: — Нікому. Нічого. Не кажи. Постарайся, Іро. Хоч деякий час. Зможеш?

Ірина Бойко змогла тримати язика за зубами.

Більше того — вона буквально виконала чоловікове прохання: нікому нічого не казала деякий час. Бо дві години — дійсно «деякий час». За ці дві години вона встигла прийти до тями, знайти в холодильнику пляшку шампанського, випити з чоловіком по келиху, ще раз зробити секс, а потім Максим повернувся на бік і заснув.

Ще якійсь час після того, як він рівно засопів, Ірина лежала на спині, дивлячись у стелю.

Та після всього, що сталося сьогодні, починаючи від величезного чорного джипу і закінчуючи приголомшливою новиною про скарб, жінку буквально розпирало.

Спати вона не могла. Підхопилася. Накинула легенький халатик, перейшла в іншу кімнату «люксу», підхопила зі столу недопиту пляшку шампанського, ковтнула просто з горлечка. А тоді знайшла в сумочці свій мобільний і набрала перший номер.

— Ало, Ксюх? Ти не спиш? Жива там? Так зараз помреш: я тепер мільйонерка! Натуральна! Тільки постарайся поки що нікому нічого, бо сама розумієш…

Про зустріч із Комаровським, а тим більше — з самою Аллою Пугачовою. Ірина поки що вирішила дійсно промовчати. Тим більше, що навіть ці події згасали в порівнянні з диким Максимовим везінням, яке буває лише раз у житті і з її, Ірини, принципово новим соціальним статусом.

Закінчивши звітувати подрузі Ксенії, Іра Бойко випила ще шампанського, взяла цукерки з коробки— в хвилини радісного збудження її знову потягнуло на солодке. Навстіж відчинивши балконні двері, аби пустити запах нічного соснового лісу, вона, як це завжди бувало, не стрималася — набрала номер подруги Каті.

А потім — подруги Тані.

А далі — подруги Олі.

Так вона закінчувала цей шалений, шалений, шалений вечір.

Через два дні, вранці, коли Ірина. Цмокнувши чоловіка-мільйонера в щоку, побігла на роботу, а він, поснідавши, пив каву під традиційний ранковий поліцейський серіал, у двері подзвонили.

Дзвінок відірвав Максима не від перегляду драматичного епізоду, в якому бандити розшифрували пліцейського, котрий працював під прикриттям, і тепер збираються катувати, а він, у свою чергу, сподівається викрутитися. Долею хороброго «хорошого хлопця» Бойко абсолютно не переймався: такі спритники завжди викручуються. Та ще, якщо пощастить, переведуть стрілки на когось іншого, як правило на свого головного ворога. Ні, Максим думав про те, наскільки він переконав Ірину не тріпти язиком на всі боки.

Поки що йому здавался — таки переконав. Бо дружина навіть не насідала, аби показав скарб, як обіцяв. Навпаки, погодлася сумлінно і терпляче чекати свого часу. Натомість дзвінка від Артура Комаровського чекала ой як нетерпляче, і Бойко вже починав побоюватися, як би його активна дружина не почала штурм офісу цього самого «Комара».

Ось від чого відволік Максима вранішній дзвінок.

Тримаючи чашку з недопитою кавою, він підійшов і відчинив.

Чоловіка, який постав у дверях, Бойко раніше ніколи не бачив. З першого погляду гість здався йому дуже схожим на орангутанга в людському одязі. Гість крім того був нижчим за Бойка на голову, тому глядів на нього з-під низького покатного лоба.

— Здрастуйте, — спокійно, навіть приязно, наскільки можуть бути приязними орангутанги, притався незнайомець. — Ви — Максим Бойко? Я вгадав?

— Вгадали, — кивнув той. — Є такий. Я тут живу.

— Я взагалі люблю вгадувати, — промовив гість. — Удома ще хтось є? Крім вас ще тут хтось живе?

— А ви вгадайте, — запропонував Максим.

— Хулі гадати, коли я можу глянути.

Однією рукою орангутанг вийняв з Максимової руки чайку. Іншою сильно штовхнув у груди.

Бойко не встиг ані злякатися, ані здивуватися: незномець уже зайшов усередину, а за ним — де не взялися ще четверо людиноподібних приматів такої самої похмурої зовнішності. Статура кожного з них яскраво свідчила про відсутність інтелекту, наявність величезної фізичної сили і бажання швиденько її застосувати до першого-ліпшого нещасливця.

Людина-орангутанг, очевидно, старший в цій зграї, різким рухом вихлюпнув залишки кави в обличчя полоненому.

Хтось із його підлеглих зачинив двері.

— Мене називають Муса, — преставилася людина-орангутанг.

У кухні з телевізора хтось закричав.

— Ви робите велику помилку, джентльмени!

5

— Мужики, а ви не помилилися?

Все, що відбувался з ним зараз, Максим уже десь бачив. Причому учасником цих подій був сам: свіжий синець на обличчі, поставлений для профілактики, треба арового опалення і наручники, якими його до труби пристебнули. Одна тільки обмовочка: відбувалося це все не десь у запльованому ментовському кабінеті чи тюремній камері провінційного міліцейського управління, а в його власній квартирі.

У його домі, який за всіма правилами повинен бути його ж неприступною фортецею.

Говорячи до Муси, Бойко розумів — ці людиноподібні не помилилися. Вони прийшли за вірною адресою. Проте це зовсім не означало, що їхній полонений повинен це визнати і взагалі здатися на милість переможця. Надія врятуватися все ж таки була, причому — не така вже примарна. Хоча доводилося ризикувати так, як він ще жодного разу в своєму житті не ризикував.

Навіть секс із проституткою без презерватива, який мав місце років сім тому, не видавався вже таким великим ризиком.

У плані порятунку, вибудуваному Бойком, було чимало слабких місць. Тим не менше, план склався, іншого просто не було, лишалося тільки триматися і сподіватися а власну винахідливість та Божу допомогу.

— Це добре, що в тебе телевізор працює, — Муса не звернув на полоненого увагу. — Ми ще зараз другий включимо. І музику. Я бачу, в тебе нормальна підбірка музики тут є. — лаписька людини-орангутанга перетасували диски з фонотеки Бойків. — Сусіди о такій порі на голосну музику і голосний телевізор не реагують. Зате якщо ти верещиш, наче різаний, точно ментів викличуть. Для чого нам тут менти, Максим Бойко? Ми без ментів розберемося.

— Я не збираюся верещати, — озвався з підлоги Максим.

— Це поки тебе не ріжуть, баранчику. М'ясник, — не повертаючи голови, звелів Муса, — покажи покажи баранчику свого ножичка.

Примат, кого назвали М'ясником, виступив наперед, дістав з-за пазухи здоровенного армійського тесака із зазубреним лезом і махнув рукою.

Вж-ж-жик! Вж-ж-жик! Вж-ж-жик!

Велетенське, як здалося полоненому, лезо зі свистом розсікло повітря просто перед його обличчям, у якихось трьох сантиметрах від очей. Це було страшно, і Бойко не соромився боятися за власні очі і взагалі — за власне життя: примружився з переляку.

— Ану, роззяв баньки, жаба! — рикнув Муса, супроводжуючи свій наказ болісним копняком. — Глянь на цей ножик уважно! Вивчи його, кожну зазубринку запам'ятай! Подружися з ним, баран! Бо коли тобі почнуть відрізати ним вухо, ти пошкодуєш, що не подружився: друзів цей ножик не чіпає. Правда. М'ясник?

Той прогуркотів щось на знк згоди. Ножик справді мав якусь гіпнотичну силу: Бойко прикипів до моторошного леза очима.

— Мужики…

— Мужики в колгоспі, — нагадав М'ясник.

— Ну, не знаю, як вас назвати… Коротше, чого вам треба?

Муса знову копнув полоненого — для профілактики.

— Ти конкретно запитуєш, жаба. Я конкретно відповідаю: один мільйон баксів. У такій спортивній сумці. Хоча сумку можеш лишити собі. Це бонус такий.

— Де я візьму? Ви точно помилилися!

Максим сподівався, що це прозвучить щиро. Хоча знав: поки йому ніхто не збирався вірити.

— Часу дуже мало, — Муса сказав це, навіть не глянувши на годинник. — Пацани, починайте шукати тут. Кругом. Дозволяю ламати все, що бачите. А якщо після цього нічого не знайдете, везіть сюди його бабу. Пако, — він знову не повернув голови до того, з ким говорив: — Ти ж бачив його бабу, Пако?

— Ага, — відповів примат, названий на іспанський манер Пако.

І хтиво облизнув губи. Раз, другий, третій. А тоді взагалі висолопив язика і поводив ним, лизькаючи невидиме морозиво.

До Максимового страху додалася непереборна огида.

— Бач, це наш Пако, — похвалився Муса. — У нього не все з головою добре. Пакові досить і того, що голова в нього взагалі є. Правда, Пако?

Тепер він повернувся, звертаючись до підлеглого, і той ствердно кивнув, навіть видав філософське:

— Поки башка є — ти живеш. А жити прикольно.

— О! За нашим Пако записувати треба. Ну, а поки що йому записали діагноз там, де треба. З таким діагнозом, ясна річ, на зоні не тримають. Правозахисники втрутилися, захистили права нашого доброго Пако. Випустили його по амністії. Правда, його б і так випустили — за Януковича на тих знаменитих виборах проголосував. А сидів він у нас, аби ти знав, за сексуальні злочини. Може, тебе, як всякого журналюгу, подробиці зацікавлять?

— Та нічого мене, бляха-муха, не цікавить! Крім того, аби ви розібралися швиденько і дали мені спокій!

— В чому розібралися? — поцікавився Муса.

— Що я — не той, хто вам потрібен, йолки-палки!

— А звідки ти знаєш, баранчику, хто нам узагалі потрібен?

Запала мовчанка, яку порушив сам же людина-орангутанг.

— Так, цей упертий поц мені вже набрид. Зараз він не буде таким упертим. Рашпиль, мотай до його баби, в той офіс, знаєш? — примат, якого назвали Рашпилем, ствердно кивнув. — Вези її сюди. М'ясник, дуй з ним. Погнали, раз-два!

Примати, як справжні солдати, кинулися викнувати наказ старшого.

Максим приречено завмер — почалася найгірша частина плану.

Тим часом Пако, побачивши на полиці в шафі фотографію Ірини Бойко в рамці, дурнувато зареготав, і цей звук лише збоченець міг назвати нормальним людським сміхом. Потім пхнув голу руку крізь скло, замість того, аби відчинити дверцята шафи, при цьому навіть не зойкнув від болю: просто слизав потворним язиком кров. Так, закривавленою рукою, взяв фото, легко розламав рамку, витягнув і почав уважно і зосереджено роздивлятися. Кров з порізу мастила фотографію.

Бойко відвернувся. Муса знову копнув його.

— Ти дивись, баранчику. Уважно дивись — шоу тільки починається. Ти можеш закінчити його просто зараз, сказавши мені, де гроші. Чи тобі, як всякому журналюзі, це все цікаво? Рубрика «Випробувано на собі», ага?

— Робіть, що хочете! — ці слова далися Максимові важко. — Все одно я вас не зупиню. Не знаю, як.

— Все ти знаєш, — тон мучителя став на дивл мирним. — Одне речення мені скажи. Про мільйон доларів у спортивній сумці — і ми підемо.

Максим нічого не відповів. Припинити цю гру можна хоч зараз, але в такому разі її краще взагалі бло не починати. Свій вибір Бойко вже зробив, і єдине, що його зараз хвилювало — навіть не доля Ірини, з якою, він був певен, нічого не встигне статися.

Його хвилювало, чи не вийде ситуація з-під його контролю і чи не вирішить цей орангутанг Муса вбити обох.

Просто так. Про всяк випадок.

Але полонений заспокоював себе тим, що в такому разі взагалі не треба виходити з дому: раптом на голову впаде цеглина, шалений водій на повному ходу заїде на тротуар і зіб'є всіх, хто йтиме по ньому чи літак упаде просто з неба прямо на нього.

— Я тобі, Максим Бойко, навіть пропозицію зроблю. Від себе, аби ти швидше думав, — Муса справді поміняв тон, тепер говорив абсолютно примирливо. — Особі, що знайшла скарб, належать невеличка сума. Не двадцять п'ять відсотків, звісно, але на тисяч десять можеш розраховувати. За збереження, так би мовити. Або навіть двадцять. Думай, баранчику: на рівному місці двадцять тисяч. Але. — він наголосив він, — це лише в разі добровільної видачі скрбу. Бо коли далі будеш таким упертим, гроші тобі не знадобляться. Навіть на ліки: мертвим ліки не потрібні.

Бойко проковтнув невидиму грудку, що утворилася в горлі.

— Мені страшно, — він зараз говорив чисту правду. — Я не герой по життю, не герой… Все б віддав, навіть до того, як ти послав цих мавп по мою жінку… Але, — він знову ковтув, — у мене нема того, що ви шукаєте. Ось це — для мене найстрашніше.

Він чекав нового удару.

Та замість того Муса відступив на середину кімнати, помовчав, дивлячись, як сонячні промені гуляють по стінах, тоді махнув рукою:

— Все. Дістав. Починайте!

Тепер він обвів помешкання чіпким поглядом.

Зупинив його на антресолях. Тицьнув пальцем.

— Мені здається, треба пошукати там. Такі лохи те бабло, яке здається їм аж надто великим, ховають або в книги, або за книгами. Сто пачок по десять тисяч баксів за книжками не розтикаєш. А там — можна. Скажи, Дебілик? — він глянув на четвертого примата.

— Моє прізвище — Білик, — нагадав той, і Бойку не без підстав здалося: його так завжди називають і він завжди виправляє, хоча на це всі плювати хотіли.

— Дякую, що нагадав, Дебіли, — підтвердив Муса висновки полоненого. — Пако, чого встали? Поклади фотку, тобі скоро живу привезуть! Вперед, за батьківщину!

Білик-Дебілик взяв стільця. Став на нього. Розчахнув дверцята антресолів. Побачив під зав'язку всякого барахла.

Максим прикипів до нього поглядом.

Голосно говорив телевізор.

Дотягнувшись до першої коробки з барахлом, Білик-Дебілик одним різким рухом скинув її на підлогу.

Помітивши, як напружився Максим, Муса задоволено кивнув.

По телевізору почався рекламний блок — пропонували виграти мільйон.

Пако копнув коробку з такою силою, що вона розламалася, і почав старанно топтатися по старих книжках, які повипали звідти. Бойко сам не знав, для чого він їх туди склав і що збирався робити з «Прапороносцями» Гончара, «Молодою гвардією» Фадеєва і особливо — зі «Що робити?» Чернишевського. Хоча назва роману зараз здалася Максимові як ніколи актуальною.

Білик-Дебілик тим часом скинув на підлогу другу коробку, потім — третю, останню.

За ними була стіна.

Запалу тишу далі порушували лише рекламні салогани з телевізора.

Помацавши в глибині антресолів рукою, ніби справді намагаючись знайти там сумку, повну грошей, Білик-Дебілик мовчки зістрибнув на підлогу, копняком перевернв стілець.

Обшук під супровід телевізора продовжився.

А Муса вирішив усе ж таки викликати сюди Котовського. Якщо вони нічого не знайдуть, нехай це станеться в його присутності.

Тим часом Іра Бойко намагалася зрозуміти, чого від неї треба чоловікові з грубими рисами обличчя, зовні схожому на поверхню якогось майстрового інструмента.

Коли вони робили ремонт і вона спілкувалася з майстрами, один із них сказав: «Тут, хазяєчко, треба рашпильком почухати», — показав їй отой самий рашпиль. Так, рашпиль — ось що нагадало їй це обличчя. А ще — типаж вишибали, розтиражований знятими в Росії бандитськими телесеріалами, які так полюбляв її тато. Сама його присутність такого типа в декораціях буржуазного офісу вже виглядала чимось аномальним. Та й дівчата-колеги здивованими поглядами обмінюються, нічого собі в Ірки знайомі…

— Вам точно мене? — про всяк випадок уточнила Ірина, хоча на весь офіс тільки вона одна відгукуваляся на Іру Бойко.

Обличчя відвідувача розтягнулося в посмішці, яка мусила, мабуть, заспокоїти молоду жінку, та замість цього зробила цього типа ще більше схожим на гобліна.

— Та вас же… Чоловік просив негайно приїхати додому. Там у нього неприємності.

Ось тут Іра повірила: якщо від імені Максима приходять такі гобліни, значить, він справді вскочив у щось недобре.

Вона далі не знала нічого про місце, де знаходиться хвалений скарб. Та щось підказало їй: неприємності в чоловіка напряму пов'язані з цією історією.

— Чому він сам не подзвонив? І ви хто взагалі?

— Давайте в коридорі поговоримо, ага?

У словах гобліна був смисл. При багатьох парах вух Ірина не хотіла дізнаватися жодних подробиць. Тому вийшла за незнайомцем, причинила за собою двері.

Вони відійшли до вікна. Посмішка далі не сходила с посіченого писку гобліна.

— Я, значить, його друг, коротше, — кострубато пояснив він. — Отакий собі друг, значить. Той самий старий друг, який кращий за нових двох! Той самий друг, якому дзвонять, коли хочуть виграти перший мільйон…, — посмішка сповзла з його обличчя. — Це я так пробую жартувати.

— У вас не виходить, — відказала Ірина.

— Нехай. — зизав плечима Рашпиль. — Дзвонити вам Максим не має можливості. І не хоче. Там таке закрутилося…

— Чому не може? Що закрутилося? — недобрі відчуття підсилилися. — Ви мене лякаєте…

— Ні, сонечко, ще не лякаю.

Тон його швидко помінявся. В порожньому коридорі слова прозвучали лиховісно. Раптом стало холодно, по Іриній спині побігли мурашки.

— Значить, так, слухай мене і роби, як кажуть, — Рашпиль стишив голос. — Краще тобі швиденько зібратися і просто поїхати зі мною до себе додому.

Це викрадення, подумалося Ірині. І жахливо те, що відбувається воно, викрадення, так буденно, серед білого дня, в офісі, повному людей.

— А якщо я…

— Кричати не треба, — випередив її Рашпиль. — Будь-який різкий рух з твого боку — і тоді в твого чоловіка почнуться справжні проблеми.

Іра глянула на наручний годиник.

Мозок працював на повних обертах.

Вона зрозуміла — у неї тільки один шанс, і за хвилину цього шансу не буде. До того ж сам Бог велів скористатися цим шансом: адже в коридор вони вийшли не на десять хвилин раніше, а саме зараз.

Вийди вони на десять хвилин раніше — і шансу б не було.

— Я все зрозуміла, — мовила вона. — Тільки мені треба в туалет. Можна?

Рашпиль простягнув руку долонею догори:

— Сюди.

— Пісяти сюди? — здивувалася Ірина.

— Мобільник сюди клади. І можеш іти, тільки швиденько. Часу мало.

«В мене — ще менше», — подумала Іра, а вголос сказала:

— Телефон у сумочці. Сумочка — в офісі, — і додала квапливо: — Можете обшукати!

Рашпиль уже встиг обмацати поглядом свою бранку. Коротка спідниця, тоненька блузка. Жодної кишені. Спека на вулиці, є такі дівки — взагалі майже голі ходять. Ні, вирішив він, нема в неї телефону.

— Вали.

Рашпиль не боявся, що Ірина спробує втекти — офіс на п'ятому поверсі. Та й попереджена про участь чоловіка, не ризикне.

Тут він вірно вгадав.

І хоча насправді Рашпиль знав у цьому житті дуже мало, одного він навіть при бажанні знати не міг — про звички Наталки Кузової з тутешньої бухгалтерії.

А ось Іра Бойко знала її дивні звички. Та й весь офіс знав: Наталка Кузова з якоюсь незрозумілою математичністю ставилася до часу. Вона в один і той самий час прокидалася, снідала в певний проміжок часу, не раніше і не пізніше, навіть сексом із чоловіком займалася в один і той самий час. Причому — через день і не більше одинадцяти хвилин на добу. Наталка Кузова підрахувала, що це виходить сто шістдесят п'ять хвилин на місяць, якщо в цей графік внести поправку на традиційні «жіночі дні».

У такому житті по годинах та хвилинах Наталя Кузова вбачала ознаку стабільності.

Та зараз Ірину ряувала не періодичність та тривалість, із якою колега по роботі займається сексом. Головне. Що рівно сім хвилин тому вона вийшла на традиційний щогодинний перекур, і курить вона в жіночому туалеті рівно десять хвилин. Отже, весь офіс, крім цього гобліна, знав, де зараз Наталя Кузова і коли вона звідти вийде. До того ж він не бачив, як вона туди заходила. А перевірити, чи є хто в жіночій вбиральні, навіть такій тип навряд чи наважиться.

Дві з половиною хвилини. Той випадок, коли треба стежити за секундною стрілкою.

Ірина зайшла в туалет, побачила колегу на її традиційному місці — біля вікна, і, не вдаючись у подробиці, не підійшла — підбігла до неї:

— Слухай, Наташ, я все потім поясню, а зараз виручай!

Кузова запитально підняла брову.

— Можна, я швиденько передзвоню з твого мобільного? Я говоритиму рівно одну хвилину…

Наталка нічого не спитала — просто витягла з кишені джинсів телефон, лиш нагадала:

— Не забувай: на розмови зі співробітницями я можу витратили лише півтори години на тиждень. Так що коли захочеш поговорити про свої проблеми — подумай, як витратити на патяки менше часу…

До дивацтв Кузової звик весь офіс. Шкідливими ці дивацтва не були. Її навіть перестли обговорювати і почали з нею та її розписаним часом рахуватися.

Іра схопила телефон. Номер майора Шалиги після останніх пригод вона знала напам'ять. Палець забігав по кнопках.

— Ало, це Іра Бойко! У нас дещо сталося! Не перебивайте! По-моєму, мене зараз викрадають, а Максима вже викрали! Мене везуть додому! Зробіть щось! Все!

Завершивши розмову, вона повернула телефон власниці.

— Це… гм… ну… я так одного придурка розігрую!

— Цей світ здурів, — Наталя зробила затяжку. — Витрачають час чорт знає на що…

Та час грав зараз неабияку роль.

Ірина повинна була вийти з цим гобліном так швидко, аби він не встиг помітити, що в жіночому туалті ще хотось був. Раніше, ніж за півтори хвилини, Наталя звідси не вийде.

«Хай живуть всі людські принципи на світі!», — пронеслося в Іриній голові.

Їй вдалося вкластися в дев'яносто секунд.

Рашпиль зовсім не здивувався її квапливості.

Чого не скажеш про майора Павла Шалигу.

Він був певен — родина Бой ків після останнього випадку заспокоїться і назавжди залишить його в спокої. І, що найбільш прикро, він не міг, не мав права зараз послати Ірину Бойко з її попередженями туди, куди одна половина людста щодня посилає іншу. І той, кого не послали сьогодні, буде неодмінно посланий завтра.

Навряд чи вона зараз подзвонила, аби пожартувати. Видно, її, чорти б його взяли, чоловік знову вступив у якусь смердючу купу. Та й слово «викрадення» не дуже подобалося досвідченому сищику.

Він підсунув до себе телефонний апарат.

— Шалига. Так. Надійшла інформація про викрадення людини… Правильно ти все розумієш: почнемо щось робити, якщо вона підтвердиться. Я на зв'язку. Пиши: Бойко, Ірина…, адреса…

А в цей самий час до кабінету майора Петра Швидкого влетів захеканий опер Немирович.

— Коротше… Той…

— Сядь, — розпорядився Шалений Майор.

— Нє… Значить, той… Наружка наша доповіла: об'єкт терміново кудись зірвався. Грамотно діяв, сучий син — вперше за весь час, поки щого водять, намагався від «хвоста» відірватися. Тільки наші його там обклали — він навіть не про все знає…

— Багато тексту! Ну? Куди він рвонув?

— Так той… відірвався… Кажу ж, грамотно спрацював…

Швидкий грюкнув кудаком по столу, і його намір розламати стіл навпіл був неприхованим.

— Грамотно, кажеш? І ти оце прибіг мені доповісти, що Котовський грамотно відірвався від наружного стеження?

— Та ні…

— Не відірвався?

— Відірвався, — визнав Немирович. — Тільки наші його знову пришили, хе-хе… Словом, ще одна група пасла Мусу. Той хоч і відривався. Але не так грамотно. Він взагалі якось менш обережний. Значить, кілька годин тому Муса і четверо четверо його довбодятлів вже скоро як сто двадцять хвилин сидять в одній адресі. І наші фіксують в тому районі нездорову движуху, шеф.

Немирович перевів подих і тепер доповідав чітко та зрозуміло.

— О дев'ятій сорок п'ятеро гоблінів з Мусою на чолі зайшли в під'їзд одного будинку. О десятій двадцять двоє вийшли. Об одинадцятій десять вони повернулися, привезли з собою молоду жінку, яскраву блондинку. І вже хвилин двадцять щось там роблять…

— Де — «там»?

— Шеф, наші швиденько пошустрили по сусідах і дізналися: в підїзді живе лише одна яскрава блондинка потрібного нам віку. У квартирі, яку їм вказали, прописані Бойко Максим Степанович та Бойко Ірина Григорівна. По всьому, ця комашка для чогось зачинилася саме в тій квартирі. Поки що імена і прізвища цих пасажирів ні про що не говорять. Але поки наші це все дізнавалися, біля того будинку виринув наш банкір! Вистрибнув із машини, забіг у той самий під'їзд!

Швидкий мовчки підвівся, витяг з сейфу наплічну кобуру з вкладеним туди пістолетом.

— По конях, мужики.

— Не поспішимо, як минулий раз? — спробував застрегти Немирович.

— Минулого разу в нас була інформація, отримана від сторонньої людини, — промовив Шалений Майор. — Тепер же ми вийшли на цю компанію самі. Вони вже кілька днів шукають зниклий мільйон, і не дарма раненько з'їхалися в одне місце. Та в хлопчиків Муси при собі зараз точно стволи є! Беремо за незаконне зберігання, решту — за компанію, а потім головне — все це розкрутити і дотиснути. Треба щось пояснювати?

6

Кому-кому, а Ірі Бойко нічого пояснювати не треба було.

Побачиши прикутого до батареї Максима і повний розгром у квартирі, вона остаточно зрозуміла: йдеться про той самий скарб. Ці потвори, інакше їх не назвеш, шукають гроші, судячи по всьому, не знайшли їх і тепер налаштовані дуже серйозно.

Вона не знала, чи повірив їй Шалига. Дуже хочеться, аби повірив. А якщо повірив — то як швидко наспіє допомога. Бо ці страшні непрохані гості виглядали так, що сумнівів не лишалося: вбити можуть в будь-який момент. Шалига може приїхати вже до трупів.

— Боже! — тільки й вирвалося в неї.

— Пако! — радісно вигукнув Рашпиль. — Дивися, старий кого я тобі привіз! Подобається?

Він виштовхав полонянку на середину кімнати.

Посмішка, яка враз розпливлася на Паковій пиці, налякала Ірину більше, ніж поява людини, схожої на рашпиль. В десять разів більше, ніж почута в сім років від бабусі казка про вурдалака. В сто разів більше, ніж миша, яка шурхотіла якось цілу ніч на кухні київської «хрущовки», яку вона студенткою знімала за шалені, як їй тоді здавалося, гроші. В тисячу разів більше, ніж перспектива залишитися неодруженою після першої серйозної сварки з майбутнім чоловіком Максимом за тиждень до весілля — він тоді грюкнув дверима і його не було цілу ніч.

Пако зробив крок до обіцяного йому ласого шматка.

— Вже можна? — з виразом дитини, яка просить чупа-чупс, запитав він у Муси.

— НАЗАД! — не стримався — рвонувся на своєму короткому ланцюгу Максим.

Муса вдоволено глянув на полоненого, потім — на Пако, який уже знаходився на низькому старті.

— Почекай, — зупинив він хтивця. — Ми запитаємо про це в нашого гостинного господаря.

Підійшовши до Максима впритул, Муса нахилився, згріб правицею його підборіддя, стиснув міцно, глянув просто у вічі.

— Як ти нам скажеш, баранчику? Що краще: різати тебе на очах у твоєї красуні-дружини чи віддати цю твою ляльку нашому Карабасу-Барабасу? Як швидше умовити тебе віддти нам золотий ключик, Буратіно дерев'яний?

— Макс, — озвалася Ірина слабким голосом. — Макс, про що вони говорять?

— Я не знаю, — помовив Максим. — Вони прийшли і шукають якісь гроші. Скажи їм, що вони помилилися, і вони підуть.

Останні сумніви Іри розвіялися: вони справді шукають той скарб, який знайшов Максим. До речі, вона справді не знала, де він знайшов ці гроші і де ці гроші тепер. Значить, врятувати їх обох і віддати цим людиноподібним їхній мільйон вона не може, інакше зробила б це, щойно побачила Пако та його посмішку.

Вона готова була віддати всі скарби світу, аби ця потвора навіть не намагалася наблизитися і просто вийшла б з квартири.

— Ні, лялько, ми нікуди не підемо без наших грошей, — Муса пустив максима, повернувся до Ірини. — Твій мужик дуже дурний. Він готовий віддати тебе на обід нашому другу Пако, аби не повертати нам мільйона! Ти з ним згодна? Цікаво, що, які пекельні муки люди готові терпіти всього лише за мільйон баксів?

Усе. З неї досить.

— Максиме, ВІДДАЙ ЇМ ГРОШІ! Якщо це їхні — віддай! Ти що, не бачиш, що робиться?

Зараз вона перекрикувала навіть телевізор.

Після короткої паузи Муса заплескав у долоні.

— Ну, нарешті! Хоч хтось визнав, що гроші десь таки є, і що ці гроші — чужі. Наші, — він тицьнув пальцем себе в груди. — А то «нема», «не знаю»… Зовсім не цікаві слова. Слухай, лялечко, може доведи справу до кінця? Сказала, що гроші є, покажи, де вони заховані. Обіцяю — з вами нічого не буде. Хочете поясню, чому?

Ірина активно закивала. Максим далі мовчав.

— В міліцію ви не побіжите, — впевнено сказав Муса. — Що ви їм скажете, на що поскаржетеся? Дяді менти, в нас погані хлопці мільйон доларів забрали, які ми в них украли… До того ж ви не знаєте про нас нічого. Кінець кінцем, сьогодні вже не часи моєї молодості, коли братва не лишала свідків. Крові я не хочу, зайвої крові, а ви в цій історії — люди, погодьтся, зайві. Так що давай — і розбіглися.

Ірина розгублено глянула на прикутого до батареї чоловіка.

— Так я не знаю… Чуєш, Макс, все буде нормально. Вони обіцяють і я вірю. Де гроші? Віддай, Макс, віддай їм. Хіба не бачиш…

— А ти хіба не бачиш?

Іра вражено замовкла.

Бо не до неї звертався зараз Бойко — до людини-орангутанга. А далі звернувся до всієї компанії:

— ВИ ХІБА НЕ БАЧИТЕ?

Розібратися в тому, хто що бачить і хто чого не бачить, зашкодив дзвінок у двері.

— Бачите? — почув Шалений Майор голос Немировича у тріскучому динаміку рації.

Спершу Швидкий не повірив, що потрібний їм під'їзд пасуть якісь двоє в непоказній запиленій старенькій «шкоді».

Коли група захоплення висунулся нарешті на позиції, він уже збирався віддавати команду починати операцію. Та раптом Немирович дав сигнал — підходи до підїзду або охороняються додатковими бійцями, або намалювалася невідома поки що третя сила, яка теж зацікавлена в їхніх «клієнтах».

— Бачу, — відповів він, і справді вже переконався — з'явилися додаткові проблеми.

— Як діємо? — потріщала рація.

— Поки що себе не виявляти. Чекати команди. Перевірити обережно, що то за клієнти.

Оперативні «Жигулі», форпост Немировича з Данченком, були припарковані поруч із дитячим майданчиком.

Тим часом один із пасажирів непоказної запиленої старенької «шкоди» так само доповідав по рації:

— Схоже, тут справді якась война починається. Движняк явно нездоровий. Що робимо?

— Не виявляйте себе, — скомандував своїм операм майор Шалига. — Чекайте команди. В разі виникнення нештатної ситуації дійте згідно обставин. Постараюся прокачати цих, які сидять у «Жигулях», біля пісочниці.

Сказавши так, один оперативник вийшов зі «шкоди», демонстративно похлопав себе по кишенях, потім неквапом перетнув двір від скверику біля будинку, де прилаштувалася їхня машина, до пісочниці. Наблизившись, постукав у вікно, зсередини скло опустили.

— Здоров, мужики, — приязно кивнув опер. — Товариш не курить, у мене цігарки вийшли, а тут район якісь лівий — купити нема де. Не виручите на пару цигарок?

Немирович, до якого звернувся опер, мовчки простягув йому пачку.

— Бери вже дві, — розщедрився він.

Оперативник витяг пару цигарок, подякував, прикурив від запропонованої запальнички.

— Не треба тут курити! — не стрималася Іра.

Але банкір Котовський плювати на всякі заборони хотів. Сьогодні — навіть на заборони лікарів щодо тютюну і алкоголю: сигарета потрібна зараз, як ніколи, аби спокійно розібратися з усім цим дурдомом. Та й випити б не завдило, ось тільки в цій поганій хаті нічого не було, крім батареї порожніх пляшок з-під коньяк на кухні, а флягу з віскі Котовський необачно лишив у бардачк своєї машини.

— Ще раз, — звернувся він до Муси, ігноруючи прикутого до батареї хазяїна квартири. — І вимкни «ящик», голова гуде.

— Він каже, що в цієї баби не всі вдома, — повторив той. — А баба, звісно, заперечує. І каже, що її чоловік справді знайшов гроші. Один мільйон доларів…

Тим часом Білик-Дебілик виконав наказ банкіра — телевізор замовк.

— Чому не два? — втрутився зі свого місця Максим. — Ні, ти поясни, Іро, чому не два? Два більше, ніж один! Але менше за три! Чому не три мільйони?

— Закрий рота, мудак! — зірвалася на крик Іра. — На мене тобі плювати! Тобі начхати, що ці потвори хочуть зімною зробити! Може, тоді приємно буде дивитися на це?

— Мені на тебе зараз дивитися неприємно! — крикнув у відповідь Бойко. — І тим більше неприємно, що про твої проблеми дізналися ці потвори, а не лікарі!

— Ах, лікарі! — Ірина стиснула кулачки. — Значить, лікарі?

— Бачиш, до чого твої фантазії привели? — не вгавав Бойко.

— Та я табе зараз…

Тепер для Ірини існував лише чоловік, який смертельно образив її в присутності ціх жахливих типів. Як раз на них вона і не зважала. Пошукала, чим би кинути в Бойка, нахилилася за першим-ліпшим предметом, розкиданим по підлозі. І злригнлася від викрику Муси:

— ЗАМОВКНІТЬ! ОБОЄ!

Глянула Іра на людину-орангутанга — і остовпіла.

Ще ніхто і ніколи в житті не наставляв на неї пістолет. Другий ствол Рашпиль націлив на Максима.

— Тепер так: кожен з вас відкриває рота тоді, коли я звелю, — промовив Муса. — Якщо згодні, кивніть.

Полонені кивнули. Максим — відразу, Ірина — трошки подумавши: навіть у такій ситуації небажання, аби їй хтось затикав рота, почало переважувати навіть страх перед Пако, з лиця якого не сходила жахлива хтива посмішка.

— Кажи, лялько, — Муса зробив пістолетом диригентський жест.

— Мій чоловік знайшов скарб, — слухняно повторила Ірина. — Він сам сказав мені про це два дні тому. Де він ці гроші знайшов і де вони зараз, я не маю жодного уявлення. Після того, як він вам їх поверне, я розлучаюся з цим…

— Досить, — перервав її Котовський. — Тепер послухаємо чоловіка.

Максим зітхнув. Під стволом пістолета справді почуваєшся незатишно.

— Запитайте в неї, чи бачила вона ці гроші.

— Ти їх бачила, лялько? — спитав Муса.

— Ні, — призналася Ірина. — Я їх не бачила. Але він сам казав…

— Тихо! — прикрикнув банкір. — Нехай він далі пояснює.

— Розумієте, останнім часом не лише в країні, а й в усьому світі відчувається певна соціальна напруга. Люди часто видають бажане за дійсне, і…

— Коротше! — перебив Котовський. — Без статей і лекцій про міжнародне становище.

— Якщо коротше, то нехай Ірина сама вам розкаже, де, коли і за яких обставин вона почула від мене про той мільйон. Нехай розкаже, особливо про те, як усе це було! Печи, Ірко, їм свої пиріжки, печи! Я цю історію вже чув, але не дмав, що вона сама настільки в усе повірить. Бач, кохана, до чого твій язик…

— Рота закрий! — знову зірвалася Ірина, і тепер її вже не лякав навіть пістолет.

— Вона права, — промовив банкір. — Ми з дівчиною вийдемо в іншу кімнату, і там вона розкаже все, що знає. Розкажете? — він вирішив перейти на «ви».

— Запросто! — відповіла Ірина. — Нехай знає! Тепер я на вашому боці, правда: заберіть у нього мільйон, і не буде в цього козла ні мільйона, ні дружини!

Гордо піднявши голову, вона прослідувала в спальню. За нею, заховавши пістолет, посунув Муса. Останнім з кімнати вийшов Котовський. Максим почув, як грюкнули двері спальні.

Почалося.

Тепер, коли його рідна жінка в такому стані, за її щирість та відвертість він був спокійний.

— Можете бути з нами абсолютно щирою та відвертою, Ірино Григорівно, — промовив Котовський, вмощуючись біля неї на краєчку ліжка. — Чоловік же зрадив вас заради купи якихось папірців. Дайте нам докази того, що він знайшов гроші, і ми вирвемо їх у нього. А ви при цьому не постраждаєте. Добро?

Ірина Бойко кивнула.

— Отже, почнемо з початку, — сказав Котовський. — Значить, два дні тому ваш чоловік признався вам, що знайшов гроші. За яких обставин це було? Ось так прокинувся і признався?

— Ні. Розумієте, — тут Іра трошки знітилася, — ми перед цим посварилися… Ну, і він запросив мене в одне місце, ніби, знаєте, на знак примирення. Роматична обстановка, все таке…

— Сюди? — Муса показав їй рекламний буклет, знайдений на тумбочці серед купи глянцевих журналів.

— Сюди, — підтвердила Ірина.

— Ви там його взяли? Буклет…

— Ні…, — тепер вона справді пригадала: ця яскрава рекламка вже була тут, принаймні, вона навіть думала, що непогно було б колись у цьому буржуйському місці відпочити. — Не знаю… Може, з журналу випала. Знаєте, влітку в глянцеві журнали вкладають такі штуки. Вони ж запаяні в целофан, ось вони і не випадають…

— Хто запаяний у целофан? — перепитав банкір.

— Журнали, — повторила Іра і додала для чогось: — Жіночі журнали. Для жінок.

— У кожному номері — жіноча мрія, — прочитав Муса на обкладинці одного з них, потім жбурнув його на підлогу. — Все ж таки мрія… І як же вна здійснилася?

— Коротше, так: два дні тому по обіді ми зібралися, вийшли з дому і за нами приїхав великий чорний джип, — почала свою оповідь Ірина.

— Карету, значить, подано, — відкоментував Нетудимак.

— Яку карету? Ага, схоже на те, — погодилася Ірина. — Ми сіли…

— І в джипі чоловік сказав вам про гроші?

— Ні, пізніше. Спочатку ми приїхали, потім в номері на нас чекав одяг…

— Ви голі в джипі їхали? — уточнив Муса.

— Кажі ж вам — приїхали ми туди по-простому, а там уже в номері все було. Вечірня сукня, костюм…

— Коротше, карета привезла Попелюшку на бал, — знову втрутився Котовський, в якого ледь-ледь зажевріла підозра: а цей хлопець, чоловік білявки, не такий вже й неправий…

— Схоже на це, — повгодилася Іра.

— І в такій обстановці він сказав вам про гроші?

— Ні, ви що, — Ірина вже захопилася спогадами з дуже недалекого минулого. — Потім ми спустилися вечеряти і познайомилися заодно з двома типами, справжні клоуни. Ну, як Бім і Бом. Один розказав, як вилив під сосну коньяк із пляшки, і виришив за рік перевірити, чи коньяк не пустив коріння, уявляєте? Пішли ми з ними в ліс, Максим копнів заелю і спраді викопав пляшку! Тільки не коньяку французького, як мусило бути, а бренді якогось…

Банкір і людина-орангутанг перезирнулися.

— Замість коньяку в землі виросло бренді? — перепитав Котовський. — І викопували все це два клоуни, Бім і Бом?

— Ні, викопував чоловік, — спокійно сказала Іра. — Клоунам потрібен був незалежний експерт. Тільки вони не те щоб клоуни…, — вона раптом замовкла: хто ці двоє, вони тоді так і не дізналися: — Вони… Саша і Артем…

— Клоуни Бім і Бом, які зовсім не клоуни, а Саша і Артем, полили землю коньяком, а виросло бренді. І то через рік, — підбив підсумок банкір. — Я правильно вас зрозумів?

— Там ще горілка була, — пробелькотіла Ірина, відчуваючи, що її заносить кудись не туди, при тому, що говорить вона чисту правду.

— Ага. Ще пляшка горілки від коньяку виросла, — сказавши це, Муса так само зловив себе на думці: хтось із присутніх таки не дружить із головою.

— Після цього ритуалу чоловік сказав вам про гроші? — банкір уже не посміхася і дивився на молоду жінку, як лікар — на безнадійного пацієнта.

— Ні, — невпевнено промовила Ірина, все ж таки бажаючи довести історію до кінця: — Потім ми танцювали, до нас підійшов Артур Комаровський, той самий, з агентства «Комар», знаєте?

— Чув. Фірма відома, — відповів банкір. — Підійшов — і…?

— І запропонував мені стати моделлю для його нової фотосесії… «Анжеліка і король» називається… Я буду Анжелікою…

— А королем хто? — поцікавився Муса.

— Про короля не знаю… Королевою буде сама Алла Пугачова. Нас навіть познайомили, — тільки тепер до Ірии почало доходити, як усе це виглядає, якщо історію про вечір виконаних бажань переповісти ось так, слово в слово.

— Значить, Алла Пугачова, — повторив Котовський. — Після того, як ви викопували з землі бренді, яке виросло з коньяку, під керівництвом двох клоунів, які не клоуни, вам зробив пропозицію керівник однієї з найвідоміших агенцій Києва. Він познайомив вас із Аллою Пугачовою, вона запросто візьме участь в фотосесії Комаровського разом із вами. Ну, Ірино Григорівно, — тепер його голос був підкреслено лагідним, — що ще відбулося того фантастичного вечора?

— Максим сказав, що знайшов мільйон доларів.

Тепер Іра сама в це не зовсім вірила.

А тим часом на вулиці випадкові перехожі теж не вірили своїм очам.

Бо просто перед ними розгорталася сцена з типового американського бойовика.

З одного боку до будинку підїхав мікроавтобус, із якого швидким ланцюжком вистрибнули бійці міліцейського спецназу в камуфляжі з чорними півмасками на обличчях. Побачивши їх, оперативники в запиленій «шкоді» хотіли вистрибнути назустріч, аби розібратися в ситуації, але двері їхньої машини з обох боків заблокували чоловіки в цивільному, наствивши на пасажирів пістолети. Тим ного не лишалося, як підняти руки.

Одночасно з іншого боку скрипнув гальмами чорний бус із емблемою спецпідрозділу «Беркут» на борту. Бус вивергнув озброєних бійців, які кинулися оточувати будинок з іншого боку, а оперативики з відділу майора Шалиги вже оточували «Жиглі» біля пісочниці, де сиділи Немирович із Данченком.

У цей самий момент на даху будинку з'явилися супергерої в камуфляжі і почали спускати вниз приготовані мотузки, збираючись штурмувати квартиру через вікно і виручати всіх, кого, за попередньою інформацією, тримають там заручниках.

Коли, нарешті, в полі зору один одного з'явилися майор Петро Швидкий і майор Павло Шалига, непорозумінням швидко поклали край: тепер уже це була їхня спільна операція.

А ось у квартирі Бойків непорозуміння лише починалися.

Звелівши Ірині сидіти в спальні, а Мусі — стерегти її і не давати розкривати рота, Котовський повернувся в кімнату, зміряв Максима уважним поглядом, поцікавився:

— Давно це в неї?

— Як почали про кризу говорити, — спокійно пояснив Бойко. — Вона все вам розказала? І про джип, і про клоунів, і про Аллу Пугачову, і про мільйон заодно? Бачу — розказала…

— Отже, всього цього не було, ти хочеш сказати?

— А ви хочете сказати, що таке буває? Причому — в один день? Ви ж розумієте: жінці якогось свята хочеться. Мене тим більше вже скоро другий тиждень як у відпустку за власний рахунок відправили…

— Бачу. По кількості випитого, — промовив банкір і замислено потер підборіддя: — Значить, фантазії, кажеш? Які вона видає за реальність?

— Ну, — зрадів Максим. — Нарешті до вас дійшло! Ще аби мовчала, а то ж язик бабський — помело. Язиката хвеська, інакше не скажеш. Де, кому і що ляпала, що аж до вас дійшло, тепер не простежиш. Розумію, буває таке, мільйон загубили, ви ж люди серйозні…

— Ми дуже серйозні люди, — не дав йому договорити банкір. — Тому підійдемо до справи серйозно. Її бредятину перевіряти не будемо. Ми тебе, Бойко, перевіримо. Є одна людина… Свідок… Вона бачила того, хто приробив нашому мільйону ноги. І дуже добре запам'ятала.

Максим знову напружився.

— Я дам команду, і свідка привезуть сюди, — Котовський дивився полоненому просто в очі. — Якщо він тебе не впізнає, ми підемо звідси. Вибач, моральних збитків не відшкодуємо…

— Та ладно…, — протягнув Бойко.

— Ну. А якщо впізнає…

Не договорив Семен Котовський.

Не встиг.

З веселим брязкотом розлетілося вікно, і через нього до кімнати влетіли троє бійців у камуфляжі. Двоє інших тим самим шляхом увірвалися в спальню, почувся крим Ірини, і в ту саму мить озброєні спецназівці ввалилися до квартири через двері, зносячи їх із петель.

Муса і його людиноподібні не встигають навіть спробувати опиратися — наступної миті вся компанія, включно з Семеном Котовським, лежала на підлозі обличчями донизу, по ним тупцяли важкі спецназівські черевики-берци, руки її крутили й сковували, обеззброюють, кладуть на підлогу обличчям донизу, сковують руки кайданками.

За цим дійством із великим задоволенням споглядали майор Швидкий і майор Шалига.

7

— Значить так, — сказав майор Шалига, подивившись спочатку на Максима Бойка, потім — на Ірину Бойко. — Ваша родина сидить мені глибоко в печінках. Дуже глибоко, глибше, ніж ота Маріїнська впадина чи як її там…

— Маріанська, — виправив Максим.

День, який став найважчим для нього за все не таке вже й довге життя, добігав кінця. Спочатку їх обох завезли в лікарню, аби переконатися, що обоє цілі, не ушкоджені, що синець абсолютно безпечний і підстав для госпіталізації нема. Ірині намагалися вколоти якесь заспокійливе, тільки вона рішуче відмовилася, погодилася тільки котнути кілька таблеток, після чого їх шлях лежав не потрощеної квартири, а в Головне міліцейське управління, де вже потирали руки Швидкий із Шалигою.

Після кількох годин усних пояснень і написання двох письмових питань до потерпілих все одно лишлося більше, ніж відповідей. Та запитувати не поспішали: розвели чоловіка з дружиною по різних кабінетах і ще кільа годин тримали так, аж поки, нарешті, не завели назад до кабінету Шалиги, де вже чекав на обох і Шалений Майор.

— Нехай хоч марсіанська, — зітхнув Шалига. — Суть не в тому. Ось тут ти, Бойко, пишеш: невідомі тобі злочинці увірвалися в квартиру, били тебе, погрожували зґвалтувати дружину в тебе на очах і вимагали один мільйон доларів. У тебе що, є мільйон доларів?

— Ми ж не перший день знайомі, — посміхнувся Бойко. — Ви, товаришу майор, на мене не так давно ціле досьє зібрали. Схожий я на підпільного мільйонера?

— Підпільні мільйонери, Бойко, як раз на мільйонерів і не схожі, — повчально мовив Шалига. — До затриманих у нас вої рахунки. Особливо ось у майора, — він кивнув на Швидкого. — Він давно хоче закрутити їм хоботи. Ось тільки тут одна загогулина. Малесенька, — він показав краєчок свого нігтя. — Зовсім мала. Кілька днів тому в центрі Києва сталося дивне подвійне убивство. Подробиці вам обом ні до чого, але, за оперативною інформацією, в одного з убитих справді була при собі спортивна сумка, а в сумці — один мільйон доларів. Ці ваші мучителі шукали свої гроші, вийшли на тебе. Бойко. А від тебе чекати можна всього, що завгодно. Якби твоя жінка не дала мені маячок, вас би все одно врятували — ось товариш майор би постарався. Але все одно питання про зниклий мільйон лишється відкритим.

Максим подивився на Ірину. Та відвернулася.

— Ви теж хочете грошей? — перепитав Бойко. — Слухайте, здається, це питаня ми закрили з тими бандитами буквально за кілька секунд до вашої появи…

— Не зовсім закрили, — вступив у розмову Шалений Майор.

— Тобто? — Максим здивовано глянув на нього.

— Свідчення затриманих, Семена Котовського і Ростислава Мусафірова на прізвисько Муса, ми порівняли з, гм, сповіддю вашої дружини, — Швидкий виклав на стіл тоненький стосик списаних аркушів. — Виглядає все до досить дивно і не надто переконливо. Чорний джип, вечурня сукня, клоуни, які не клоуни, пророслі в землі пляшки, пропозиція від такої собі агенції «Комар», про яку навіть у нас в міліції чули, Алла Пугачова власною персоною і, нарешті, мільйон доларів. Якого ви, Ірино, в очі не бачили. Чоловік ваш заявляє: це — плід вашої уяви. Правда?

— Не знаю, — почулося у відповідь, але якось дуже тихо.

— Не чую. Ще раз.

— Не знаю, — промовила Ірина, тепер — голосніше.

— А ще раз?

— НЕ ЗНАЮ! НЕ ЗНАЮ! НЕ ЗНАЮ!

Вихлюпнувши з себе всі емоції. Ірина знову замовкла і принишкла.

— Зате, Ірино Григорівно, ми все знаємо. Бо за цей час мої хлопці кожне ваш слово перевірили. Почнемо від самого початку.

Жестом фокусника майор Швидкий витягнув із чемоданчика, який до цього чекав своєї черги на підлозі біля столу, звичайну паперову теку.

— Отже, ви, Ірино, заявляєте, що два дні тому, вісімнадцятого липня, за вами заїхав чорний джип, номурів якого не пам'ятаєте. Водія не розгледіли, з салону вас запросили сідати. Все це відбулся на очах сусідки, яку ви назвали тьотя Поля. Вірно?

Іра кивнула.

Швидкий витягнув з теки перший аркуш.

— Ось протокол допиту Поліни Іванівни Біленко, пенсіонерки, що проживає в цьому ж будинку і в цьому ж під'їзді, тільки двома поверхами нижче. За її словами, в день, про який ідеться, тобто — вісімнадцятого липня, вона погано себе почувала. Прийняла ліки від тиску і взагалі не виходила з дому. Тому ніякого джипа, що нібито заїжджав за подружжям Бойко, з яким вона підтримує добрі стосунки, не бачила. Ось, підписалася власноручно.

Ірина пробігла очима протокол, поклала аркуш назад, промовчала.

— Продовжимо, — Швидкий витяг наступний аркуш. — Ось довідка: в указаному вами заміському елітному готельно-відпочинковому комплексі «Затишок» вісімнадцятого липня жоден із «люксів» не був замовлений та заброньований на прізвище Бойко. Згоден, забронювати номер можна під будь-яким прізвищем. Але фотографії подружжя Бойко, тобто, ваші, Ірино, і вашого чоловіка були пред'явлені для впізнання працівникам «Затишку». Вас ніхто не впізнав.

— Значить, — промовила Ірина сама до себе, — нас там не було…

— Не факт, — вступив у розмову Шалига. — Якщо ваш геніальний чоловік справді знайшов таку суму грошей і вирішив задурити всім голови, аби збити зі сліду, йому нічого не коштувало підкупити сусідку, аби мовчала, і щедро заплатити працівникам «Затишку» за те, щоб вони вас не згадали. Там оберігають приватність грошовитих клієнтів. Але є інші обставини. Давай далі, Петре.

Швидкий витяг наступний аркуш.

— Ідіотський папірець, але іншого в даній ситуації не отримаєш. Тут — протокол, яким засвідчується: мої опери копали під соснами в дворі «Затишку», і жодних пляшок під жодною з них не знайшли. Навіть більше того: жодних слідів того, що там недавно копалися в землі, теж нема. Крім того, що оцих ваших Біма з Бомом звати Саша і Артем, ви, Ірино Григорівно, нічого додати не можете. Поїхали далі? — до купки протоколів додався ще один: — Пана Артура Комаровського в «Затишку» добре знають. Він справді там частий гість. Але вісімнадцятого липня власник агенції «Комар» не міг бути в «Затишку». Його взагалі нема в Україні: вже другий місяць Комаровський за кордоном. Відень, Париж, Варшава, отаке. Як сказали в його агенції, повернеться за тиждень. І тепер — найцікавіше, громадянко Бойко. Про Аллу Пугачову.

Ірина благально подивилася на Максима. Той демонстративно відвернувся, хоча в ці хвилини ненавидів сам себе: з кутиків очей дружини текли сльози.

— Максе…, — пробелькотіла вона. — Ну я ж бачила там Пугачову…

— Де «там»? — холодно відповів Бойко. — В снах чи в паралельній реальності?

Швидкий виклав з теки станній аркуш.

— Цю довідку отримати було найважче. Бо з Москви. Але ось, копія факсу, отриманого півгодини тому: вісімнадцятого липня у співачки Алли Пугачової відбувся концерт у місті Нюрнберг, у Німеччині. Вона там укотре прощається зі сценою. Не було Алли Борисівни ні в Києві, ні в Москві. Її слухали колишні радянські громадяни в Нюрнберзі, в найбільшому концертному залі. Ось так, Ірино Григорівно, — і тут Шалений Майор не витримав, ревнув так, що, здалося, стіни здригнулися, опустивши при цьому кулаки на стіл з усього маху: — Якою хернею доводиться страждати через вашу дурість!

Ірина вже не стримувала сліз. Вона ридала в голос, ховаючи обличчя в долоні. З бойка цього виявилося вже досить: не стримався, погладив дружину по плечу, потім рвучко пригорнув до себе.

— Все, все, — заговорив тихо. — Заспокойся, сонечко, тихо, тихо… Зараз поїдемо додому, будемо порядки наводити…

Шалига та Швидкий перезираються.

— Ні, молоді люди. Це ще не все, — загадково проговорив Шалига.

Не випусаючи дружиу з обіймів, Бойко подивився на офіцерів міліції.

— Тобто — не все?

— А отак! Бо лишилося первірити одну маленьку деталь, — Шалига стежив за Максимовою реакцією. — Ти, Бойко, звичайно клієнт особливий, у цьому я вже не раз переконався. Казанок тебе нормально варить. За великим рахунком, ти міг це все чудово обставити, тим більше — маючи шалені гроші на руках і таке ж саме шалене бажання їх зберегти. Та не врахував тилише одного: знайшов ти ці гроші в такому місці… Там моя людина працює, моя, січеш? Чорта в ступі обдурить, мене не ризикне. Це мій агент. У ментів досить велика агентура, в різних місцях. Ця людина, мій агент, бачила того, хто опинився не в той час і не в тому місці. І готова впізнати цього щасливця… чи нещасливця.

По звершенні цієї тиради настала черга Шалиги робити правицею жести фокусника. Вийшовши з-за столу, він навіть не пройшов — протанцював до дверей, розчахнув їх широко, ледь не вигукнув: «Але-гоп». Стримався, просто запросив:

— Заходь.

До кабінту яксь невпевнено спочатку зазирнув, потім — зайшов бармен на прізвисько Джо Кокер.

Максим ще міцніше притиснув до себе Ірину.

— Пойнятих поки не запрошую. Треба буде — знайдемо, — сказав Шалига. — Ну, впізнаєте один одного? Бачилися? Де, коли, за яких обставин?

Серце Бойка шалено калаталося. В скронях стукало.

Відповідати треба негайно — незнайму людину впізнають, тобто, не впізнають, з першого погляду. Другого не дано.

— Ні, — заявив Максим Бойко.

І тут же всі пристні почули фразу Джо Кокера:

— Ні. Вперше бачу. У барменів професійа пам'ять, я б пригадав, якби…

«Все, — пронеслося в Максимовій голові. — Ось тепер — усе».

День, нарешті, закінчився.

Майор Павло Шалига признався чесно спочатку собі, а потім удома — дружині: Максима Бойка, коли діяти по уму, давно треба ізолювати від суспільства: за систематичне введення в оману правоохоронних органів. І пообіцяв спочатку дружині, потім — сам собі: перетнуться його шлях і шлях Бойка ще раз — придумає, як його посадити, і посадить. Ніхто не врятує.

Майор Петро Швидкий, навпаки, не переймався подружжям Бойків і їхніми стосунками з Шалигою. В нього нині випав щасливий день: Семен Котовський сидить у камері, намагажться пояснити, якого дідька робив у чужій квартирі в компанії бандитів, котрі силою увірвалися в квартиру, прикували хазяїна до батареї, вимагали з нього нереальну суму грошей, перевернули все догори низом і наагалися зґвалтувати дружину хазяїна. Останній пункт подобався Шаленому Майору найбільше: тепер банкіра можна тримати ще й за співучасть у спробі зґвалтування. Поки він відбрикується, Муса дає такі свідчення, що навіть як там лише половина правда, сяде не лише Котовський: як співучасники сядуть його адвокати і ще купа народу. Між іншим, Муса собі волосся на голові рве від того, що так по-дурному попався: повівся на бабські побрехеньки та фантазії. Навіть не стримвся — пожалів Максима: мучається з такої жінкою чоловік…

Ну, а сам мученик…