Пригода четверта ІТІЛЬ

Я вышел в ночь — узнать, понять

Далекий шорох, близкий ропот,

Несуществующих принять,

Поверить в мнимый конский топот.

И вот, слышнее звон копыт,

И белый конь ко мне несется…

И стало ясно, кто молчит

И на пустом седле смеется.

А. Блок


Теплохід «Мария Ульянова» мав одійти від причалу Хімкинського порту рівно о шістнадцятій, а ще за півгодини до відплиття не прибуло кілька республіканських представництв, а найголовніше: досі не прибув сам товариш Хомухін, заступник союзного міністра, натхненник і організатор цієї, сказати б, історичної подорожі по Волзі від Москви до Горького, де під головуванням того ж таки Хомухіна відбудеться Всесоюзний форум енергетиків, присвячений п’ятдесятиліттю радянської влади, яка, будучи приплюсованою до електрифікації, за мудрим висловом вождя, є не чимось, як мрією всього прогресивного людства — комунізмом.

Шульга з Давтяном сиділи у зручних шезлонгах на палубі першого класу, попивали (за рахунок союзного міністерства) «Столичну» з льодом і відчували себе повноправними предтечами вимріяного майбуття, бо вже мали каюту першого класу на двох з усіма зручностями, а ще ж були каюти другого й третього класу, і не тільки на двох, а й на чотирьох і на шістьох, і без будь–яких зручностей, і в геть непрестижних частинах судна. Давтян був заступником міністра. Шульга — лиш начальник управління, але Україна — це не Вірменія, не ті виміри і не ті авторитети, до того ж Україна мала «Інтеренерго», яким саме й відав Шульга, а «Інтеренерго» — це валюта, це форпост комунізму в Європі, це прорив у Європу, проникнення до самих її печінок–селезінок, до найнедоступніших надр.

Вони сиділи на палубі першого класу під спокійним хімкинським сонцем, до пасажирського дебаркадера одна за одною під’їздили чорні урядові машини, з них вистрибували жваві чоловіки і випливали розманіжені жінки, Давтян коментував для Шульги цей номенклатурний ярмарок марнослав’я майже так, як Вадим Синявський переміщення гравців на футбольному полі:,

— Увага! Прибули «робкие грузины». їхній представник займає каюту на одного. Це пояснюється не рівнем грузинської енергетики, а тим, що в жовтні товариш Хомухін запрошений бути почесним гостем республіки вина і шашлика. Але ще більша увага! Прибув сам товариш Хомухін, а з ним всі його підлабузники, лакизи, підхлібці, починаючи з його вічного помічника Фелікса, в якому є все, що було в Феліксі Дзержинському, та, окрім того, є ще стільки всього, що про це краще помовчати, отож ми починаємо з Фелікса, а кінчаємо… Ні, ні, насправді ось це і є початок усього, що зосереджується довкола товариша Хомухіна. Машина в його супроводі не перша і навіть не друга, але з неї виходить… з’являється… виникає… Ми,, примітивні, жалюгідні технократи, за своїми кіловатами забули про енергетику найголовнішу, найпривабливішу, найпрекраснішу, енергетику людську, а товариш Хомухін за своїми державними клопотами не забув і, спасибі йому, привіз для прикраси нашого пісного енергетично–чоловічого форуму, лиш погляньте, кого він привіз! Неймовірно сексуальна хода. Верхня частина дужого повного тіла гордо непорушна в просторі, зате могутні стегна в розквіті плодородно! сили (запорука легких і швидких пологів) рухаються з такою сміливою відвертістю, що викликають холодну блідість у заздрісних худих жінок і полум’я в крижах у чоловіків.

— Дозволяю перепочити, — сказав Шульга. — Далі не треба, бо я знаю цю жінку.

— Тобто? — добродушно примружився Давтян. — Ти вже встиг закинути свої сіті в коридори влади і вловити цю золоту рибку? Те, чого досі не вдавалося нікому?

— Ні, не те. Чхав я на коридори влади. Я знав цю жінку двадцять п’ять років тому!

— Ти водив її до дитячого садочка?

— Я знав її такою, як оце сьогодні!


Мудрий Давтян не став заперечувати. Все ж таки сонце тут хоч і не таке, як у Вірменії, але діє на людину відповідно, а до того ж, коли ця людина вже впродовж кількох годин сидить і п’є «Столичну». Вірменський коньяк діє на Психіку набагато делікатніше, але український колега навідріз відмовився від вірменського коньяку, навіть від найрідкіснішого, ну, а горілка, це відомо всьому світові, вона викликає в чоловікові процеси непередбачувані, каламутні, вже не кажучи про первинно–дикі. Давтян витримав потрібну (не тільки в театрі, а й у житті) паузу, налив Шульзі й собі, вони повільно випили, спостерігаючи, як люди супроводу повільно зближувалися з Хомухіним, тоді, ніби між іншим, затуливши очі п’ятірнею, сміючись крізь пальці, поцікавився:

— Це вірменське радіо чи український гумор?

— Коли я кажу, то ти слухай. Рушимо до парадного трапа?

— Вірнопіддана зустріч товариша Хомухіна?

— Не Хомухіна — Юлії.

— Ти знаєш, як її звати?

— Сказав же: я знаю її.

— А ти знаєш, що в такій жінці може втонути європейська частина Радянського Союзу? Плюс країни соціалістичного табору.

— Не кажи непристойностей, Ашот. Ти йдеш зі мною чи не йдеш?

Парадний трап був вистелений широкою килимовою доріжкою. Мідні поручні надраєні до золотого блиску. Капітан судна, два його помічники, міністерські лакизи–розпорядники закам’яніли в стовбняку перед начальством, але начальство не квапилося ступати на килими, вимотувало кишки й жили в запопадливих служак, розводило внизу перед трапом нудні церемонії привітань–представдянь, впивалося своєю значущістю, занудствувало й висвинячувалося нестримно й безкарно.

— А–а, наші колеги з України й Вірменії? — побачивши Шульгу й Давтяна, вигукнув Хомухін і здійняв догори руки, розкрйлив їх привітально, мовби для обіймів, водночас закликаючи й усіх, хто його оточував, продемонструвати привітність. — Прошу, прошу, дорогі колеги!

Хомухін сидів у міністерстві так давно, що вже ніхто не пам’ятав, хто він і що, він скористався з цього і вигадав собі «наукове» походження, буцімто його забрали до столиці з якогось уральського вузу, де він очолював кафедру, а раз так, то й у звертанні до підлеглих — не «товариш», не прізвище або ім’я та по батькові, а «колега», як заведено в наукових колах, хоч насправді Хомухін ніякого стосунку до науки ніколи не мав, був простим клерком у службі головного енергетика на металургійному комбінаті, який споживає (пускаючи левову частку димом!) електроенергії набагато більше, ніж Бельгія або Греція, сидів там довго і затято, як шашіль у дереві, виписував квитанції заводським службам і цехам на сплату витрат за користування електроенергією, маючи твердий зад, пересиджував усіх своїх співробітників, сунувся–пересувався далі й далі, поки досунувся до стільця головного енергетика, а чиясь номенклатурна рука висмикнула його, як ріпку, з уральської грядки і посадила в грядці московській, столичній, щедро зрошуваній, удобрюваній і плеканій зусиллями всіх трудящих неозорої Країни Рад.

— Колеги, — до безмежжя розкрилюючи руки перед Шульгою і Давтяном, розплямкувався Хомухін. — Яка радість! Яка радість! Такі республіки! Такі шановні їхні представники! Прошу знайомитися з нашими колегами з міністерства. Все це надзвичайно цінні й достойні працівники, але не викрию недозволеної таємниці, коли скажу, що всі вони, як справжні мужчини, поступляться місцем перед дамою, тому я з особливою приємністю хочу представити нашим дорогим колегам з України й Вірменії головного спеціаліста нашого міністерства Юлію Никонівну Никонову.

Хомухін уже не розкрилював рук, тепер вони застигли в просторі, мов шлагбаум, після ритуально–милостивих слів «представлення» одна половинка шлагбаума піднялася, так званих «колег» було пропущено й допущено в святая святих, в замкнене коло супроводу Хомухіна, а найперше до тої, що була найбільшою цінністю того кола, власне, становила його справжню цінність, як рідкісний коштовний камінь визначав вартість золотої або навіть платинової каблучки, до Юлії Никонівни (для всіх), просто до Юлії (для Шульги), до так званого головного спеціаліста для всіх тих, хто живе і вмирає в нікчемному світі субординацій, ієрархій і суєти.

Шульга непомітно для всіх штовхнув у плече Давтяна: іди, поцілуй ручку, а вже тоді я. Ашот усе зрозумів (о, тисячолітня мудрість вірменського народу), цілував пещену столичну длань, квапливо бурмотів вірші Нарекаці, Сільви Капутікян і Ашота Граші, свого тезки, добре знаючи, що все це вірменське красномовство столичній високономенклатурній дамі, як кажуть енергетики, «до лампочки», та все ж у ті короткі хвилини дозволеного Хомухіним представлення мудрий Ашот Давтян встиг вимовити найголовніше:

— Приготуйтеся! Гряде ваша судьба! А коли хочете знати, що я думаю про Хомухіна, то я вам скажу від імені всього вірменського народу, що я б теж благодушествував, як Хомухін, маючи біля себе таку жінку…

Вона нічого не відповіла. Не захотіла, не встигла, не змогла? Була іконою, статуєю для поклонінь, жертовним капищем, яким володів столичний жрець Хомухін…

Жилаве Ашотове тіло відвихнулося, поступаючись місцем біля «головного спеціаліста», Шульга опинився око в око з жінкою, яку знав уже двадцять п’ять років (в іншому втіленні?), але яка, звісно, не тільки не знала його, а й не здогадувалася ні про що, розгубленість, збентеження, тривога, паніка вмить охопили його, і в марних спробах порятунку він тільки й спромігся, що незграбно пожартував:

— Ви справді спеціаліст і… головний?

Вона не підхопила жарту, збула його слова мовчанкою, тільки креснула по Шульзі скісним поглядом знизу догори, гострим і нищівним, мов удар шаблі, і вже не було надії, що тонке лезо має на собі бодай краплину меду, — тільки отрута, гірка, ядуча, вбивча.

— Я повинен з вами поговорити, — квапливо прошепотів Шульга.

— Ви? — Нарешті ці безсоромні губи розтулилися, щоб випустити цей короткий звук, кинути Шульзі як найвищий дар, та одразу й зімкнулися, бо їхня господиня, мабуть, вважала, що цього досить, що й так занадто багато уваги даровано якомусь українському нахабі з його примітивним провінційним зальотництвом, адже в неї тут були набагато вищі й почесніші обов’язки, заступник міністра Хомухін, її шеф і повелитель, не зупиняючись, просувався далі, мов ядро велетенської комети, затягував у орбіту свого руху всіх наближених, хто не встигав прилучитися до ядра, ризикував опинитися в хвості, в розпорошенні, в безвістях, а вона цього не хотіла, та й сам Хомухін ніколи б не дозволив.

Ядро столичної комети вже котилося вгору по парадному трапу, по килимах, повз навіки закляклих безхребетних прислужників. Шульгу й Давтяна всемогутні сили субординації з мовчазною жорстокістю відкидали назад, у хвіст комети, недоступне ядро лиш мріло їм перед очима жіночим повабом «головного спеціаліста», унікальним сексуальним втіленням для Ашота і Юлією з ташкентської ночі, єдиною жінкою на світі, божеством і щастям, для Шульги.

— Столична стерва! — шепотів йому за плечем Ашот. — У нас у Вірменії такі йдуть по три штуки за гривеник!

— А де ви берете здачу? — спокійно спитав Шульга.

— Яку здачу? Про що ти, дорогий?

— Копійка здачі. Три за гривеник маємо дев’ять копійок. Копійка здачі. Де ви берете копійки? І куди вони йдуть? В республіканський бюджет? На відвойовування в турків гори Арарат? Чи в фонд всесвітньо відомого вірменського радіо?

— Слухай, Шульга! — вхопив його під лікоть Давтян. — Я починаю вірити в легенди про український гумор. Ти мене переграв з цією столичною секс–дамою. Але вірменське радіо всесильне, як марксизм, бо воно правильне. Вірменське радіо питають: що повинна робити антилопа, за яку гризуться два велетенські африканські леви? Вірменське радіо відповідає: коли в антилопи є цілих чотири ноги, то треба бути ідіоткою, щоб стояти й ждати, чим скінчиться ця левина гризня. А тепер, мій іронічний український друже, поглянь довкола і скажи мені: де наша антилопа?

Шульга засміявся.

— Вона побігла слідом за своїм антилопом, але від левів однаково ж не втече.

— Не втече? Ти так сказав, Шульга? Скажи ще раз!

— Я сказав, що від справжніх левів антилопа ніколи не зможе втекти.

— Геніально! — скинув догори руки Ашот. — Тепер нам залишилося визначити, хто з нас справжній лев. Є лев вірменський, є лев український, Хомухіна хтось захотів би назвати левом московським, але це ж не лев! Це шакал, який обгризає кістки.

— Кістки? — сумно усміхнувся Шульга. — Я б цього не сказав. Тим часом цей кастрований чинодрал пасеться коло розкішного м’яса.

— А ми зоставимо йому самі кістки!

— Так, як ти мені від курки в барі?

Вони познайомилися вранці в барі «Марии Ульяновой». Шульга спитав бармена, що в них є з’їсти, окрім традиційної ікри і баликів, бармен дістав з холодильника варену курку, тут несподівано з–за спини в Шульги вистрибнув худий, як чорт, чорний чоловік, з вигуком: «Дорогий друже, дозволь шматочок бідному вірменському брату!» — відщипнув у курки, здавалося, справді тільки шматочок, та коли бармен подав Шульзі те, що залишилося, то вже то була не курка, а самий, сказати б, фюзеляж від неї з додатком двох синіх жилавих ніг і так само жилавої шиї. Вся грудинка, все біле м’ясо з ніжними крильцями вмить відлетіло до сина мудрого вірменського народу.


Ось там вони й познайомилися: українська простодушна щедрість і вірменська мудрість і меткість.

— А хоч би й так! — вигукнув Ашот. — Не станеш же ти заперечувати?

— Інший, може, й став би, та не я. Біографія не дає змоги.

— Біографія? Ах, Шульга! Як сказано, як сказано! Ти великий чоловік, і народ твій великий!

— Народ — так. А я? Що я? Раб оцієї жінки навіки.

— Ти раб? Ти не можеш бути рабом, Шульга!

— Не можу — це точно. Не маю права і все таке інше. Але скажу тобі по секрету: хочу бути рабом. Розумієш: хочу!

— Хочу — це страшно, — прошепотів Ашот. — Хочу — це вже кінець усьому. І тут тобі не поможе ніхто і ніщо. Навіть чоловіча дружба. І навіть — знаєш що?

— Що ж, коли не секрет?

— Навіть інтернаціоналізм і дружба народів!

Вони досхочу посміялися, поволі просуваючись слідом за кометним хвостом Хомухіна, тоді Шульга, враз ставши серйозним, сказав Давтяну:

— Ти повинен зрозуміти, що в цій жінці моя судьба. Згодом я тобі все поясню. Може, тут містика, може, ще щось. Не знаю. Але коли я з цією Юлією Никонівною спробую… Одним словом, ти повинен знати, що це не дешевий флірт, а все моє життя… Може, потрібна буде твоя поміч. Поможеш мені?


Ашот мовчки подав йому руку.

— Шульга, я бачив цю жінку, і я все розумію. О жінко, що означає твій крик?

— Але вона не кричала, Ашоте. Ох, коли б же вона кричала, побачивши мене!

— Однаково їй нікуди подітися. Ми пвпливемо по Волзі, і треба буде припливати. Ти припливеш, і вона припливе. Ти знаєш, як звалася колись Волга? Ітіль. Тисячу років тому. І тоді так само, коли чоловік і жінка опинялися в тому самому човні на Ітілі, то вони… «От Танаида до Итили коман, хазар и печенег таких могил наворотили, каких не видел человек…» Це вірші Заболоцького. Люблю вірші. Наш Нарекаці не написав про Ітіль. І про любов над могилами не писав. А на цій воді вбивали і любили. Більше вбивали — більше любили. Така дивна вода. Ти вбивав, Шульга?

— Я? — здивувався Шульга. — Чому я мав когось убивати? Я не вбивав нікого.

— А на війні ти був?

— Ну, був на війні.

— Ким ти там був?

— Танкістом.

— І не вбивав нікого?

— Я не вбивав. Я воював з ворогом.

— О жінко! — молитовно здійняв догори руки Давтян. — Що означає твій крик?..

Коли вже пливли по Рибінському водосховищу і поминули затоплену церкву (незбагненність похмурих диктаторських душ: з 80 тисяч церков Ленін, Сталін і Хрущов знищили понад 60 тисяч, а цю, затоплену, зберегли, і тепер байдужі води, які накрили її, зоставивши на поверхні лиш шпиль дзвіниці, здавалися морем сліз, пролитих за навіки втраченою красою і святістю), і коли хто повечеряв у ресторані з багатим вибором страв, а хто, як Шульга і Давтян, засів унизу в барі біля вірменських коньяків і московських та українських горілок (на українські тут налягали з особливою охотою, смакуючи чистою, як сльоза, вінницькою, настояною на поліських травах чернігівською, калиново–горобиновою сумською і, звісно ж, легендарно–унікальною з перцем), а ще хто вже лаштувався в своїх каютах до спочинку, щоб назавтра схопитися з самого досвітку і милуватися волзькими берегами і давніми городами на тих берегах, Ярославлем, Костромою, Угличем, — і саме тоді нечутно, непомітно, з номенклатурно–московською загадковістю повсюди, біля всіх став виникати помічник Хомухіна Фелікс і з притаманною тільки володарям столичних кабінетів спесивістю і тоном, який не визнає жодних заперечень, повідомляв, що товариш Хомухін просить шановних колег зібратися в салоні першого класу, щоб обмінятися думками щодо проведення їхнього симпозіуму в Горькому, визначити, намітити, узгодити…

— Хочеш, то йди, — сказав Шульга Ашотові, — а я посиджу тут.

— А як же головний спеціаліст міністерства? — прискалив хитре вірменське око Давтян.

Шульга й без нього гаразд відав, що там буде ВОНА. Він рвався туди з дикою силою і пристрастю і водночас лякався чогось. Може, не хотів необачним вчинком передчасно сполохати несподіване щастя, що так зненацька звалилося на нього, мов Божий дарунок.

— Ти йди, — глухо промовив він до Ашота, — а я, може, згодом. Мені треба подумати і… зосередитися…

У салоні він з’явився, коли дисципліновані «товариші узбеки» вже повгніздювалися у зручних кріслах, не лишивши жодного вільного місця, Хомухіна з його супроводом ще не було, лиш спесивий Фелікс ширяв на чорних міністерських крилах у тісному просторі, звіряючи, перевіряючи, уточнюючи, хто з’явився, хто присутній, хто наявний, а хто змаловажив, зневажив, здисидентствував уже напочатку і… Шульга достоту відав, які суворі оргвисновки загрожують усім, хто потрапить до проскрипцій цього дрібненького чоловікоподібного чортика з жіночою спиною і майже жіночим задом. Він по–панібратськи підмигнув Феліксові, який окислився від того підмигування, бо тепер уже не міг записати в каральні списки противного «хохла», і з залізною настирливістю колишнього танкіста впевнено пройшов у перші ряди, підсвідомо вірячи, що син мудрого вірменського народу встиг захопити там місце і для себе, і для свого товариша.

Ашот перевершив усі сподівання. Він сидів у першому ряду, саме навпроти тієї точки, з якої мав промовляти до них товариш Хомухін, а з обох боків товариша Давтяна, — предмет неймовірної, мало не інтернаціонально–зарізяцької заздрості, — красувалися незайняті крісла, що призначалися, звісно ж, не «товаришам узбекам» і не «товаришам молдаванам» і навіть не нашим «щирим друзям українцям» або «рідним білорусам», а тільки тим, хто входив у сяйливу орбіту товариша Хомухіна, в оте майже космічне кільце, що нагадує кільце довкола загадкової планети Сатурн.

Шульга підійшов До Давтяна, усміхнувся до нього, Ашот усміхнувся до Шульги (як казали російські класики: «И звезда с звездою говорит…»), вони зайняли крайні з зарезервованих Давтяном трьох крісел, залишивши середнє вільним, і спокійно стали ждати.

Хомухін з’явився в салоні, ніби втомлена далека зірка, якій уже давно пора згаснути, але вона вперто тримається на орбіті завдяки роям сателітів і зоряному пилу, розсіяному в холодних просторах. Послужливий Фелікс шанобливо попровадив начальство на його чільне місце, де стояло тільки одне крісло, сателіти супроводу заметалися по салону, шукаючи, де притулитися, лише Никонова спокійно зупинилася коло передніх крісел, мовби хотіла недбало обдарувати тих, що сиділи, чаром своєї повільної краси, в сяйві якої ще мить тому нахабно розкошував бляклий Хомухін.

Опинившись у мертвій зоні під картечним обстрілом жадібних чоловічих поглядів, сповнених захвату, хтивості і вічного вовчого голоду, жінка могла б розгубитися, але Юлії розгубленість не личила, та, власне, вона й не мала часу на почуття безсилості, бо тої самої миті, мов вірменський камінь, вистрілений з пращі, біля неї зродився Ашот Давтян і в лицарському поклоні запросив у крісло, так передбачливо і мудро зарезервоване і збережене від «товаришів узбеків».

— Спеціально для вас, — прошепотів Ашот.

Вона сіла, мовчки подякувала ледь помітним вигином своїх безсоромних уст, була в синьому (о Боже! Як у Ташкенті!) платті, з коротенькими рукавчиками, голі руки, гола шия, неповторний дух її тіла і млосний запах дорогих паризьких парфумів…

— «Дыша духами и туманами», — тихо продекламував Давтян.

— Не треба, Ашоте, — попросив Шульга.

Давтян приклав руки собі до горла.

— Німотствую, як народ у «Борисі Годунові»!

Юлія ліниво повела оком на Шульгу.

— Здається, ви хочете взяти на себе роль мого добровільного охоронця? Може, треба було б спитати моєї згоди?

— Такої потреби не виникало, — спокійно відмовив Шульга, хоч все в ньому дрижало від дикої, майже неземної радості (нарешті, нарешті вона знов біля нього, вона жива, воскресла і тепер буде вічно, власне, й була весь час і вічно, тільки чомусь уникала його, трималася осторонь, в затаєності й невідомості), і водночас крижаний страх, ця остання істина метафізики, що вічно живить знання, страх втратити знайдене і віднайдене, сумнів, вагання, недовіра…

— Вам не здається, що ви занадто самовпевнений? — далі допитувалася вона.

— Ні, не здається.

— Дозволите поцікавитися, чому саме?

— Бо я маю виняткове право.

— Право на що?

— На вас.

— Ми що — повертаємося в рабство?

— Навпаки — в царство свободи.

— Ну, гаразд. Я втомилася від вас. Давайте краще послухаємо Хомухіна.

— А що там слухати? Гасло «слава КПРС» можна прочитати на кожному паркані поруч із загальновідомим словом з трьох літер, а бухгалтерські одкровення кожен з нас слухає двічі на місяць, розписуючись у відомості на одержання авансу і зарплатні.

— Звідки ви взяли, що Хомухін — бухгалтер?

— А хто ж він, по–вашому? У нього фізіономія московського чиновника, готового проповзти по всіх електричних проводах Радянського Союзу і перелічити всі електрони, які пролітають по тих проводах, щоб згодом виставити рахунки за електроенергію заводам, установам, громадянам, живим будівникам комунізму і навіть усім умерлим за торжество всесвітньо відомих і всесвітньо проклятих ідей…


Хомухін тим часом заливався зі свого президентського місця, мов глухар у любовному токуванні посеред непрохіддя російського лісу. «Завдання полягає втому…» «Постанови партії й уряду…» «Мудрі вказівки й настанови…» Словесна потерть, січка, силос слів, «такт запыленных слов»[14]… З хрущовських часів заведено було серед начальства не читати з широких аркушів, як за Сталіна, а тільки з вузеньких паперових стьожечок, які вміщувалися в долоні партійного оратора, або з маленьких блокнотиків, щоб створювати ілюзію, ніби ідіотизми, виголошувані тою чи іншою посадовою особою, належать не казенним писаристам, оплачуваним робітничо–селянським потом країни соціалізму, а саме їм, так званим слугам народу, плоть від плоті, кров від крові, та тільки не рот від рота, бо рот номенклатури завжди був роззявлений незмірно ширше, ніж біблійна паща Левіафана… Хрущов у нестримних і безконтрольних розпатякуваннях мав звичку, длубаючись у своїх бездонних кишенях–торбах, видобувати звідти якісь шпаргалки і цидули, то зненацька потрясав над державною трибуною звичайним футляром від окулярів, знаходив там папірець, вичитував з нього для одної шостої земної кулі: скільки стебел кукурудзи завдяки квадратно–гніздовому способу може бути посаджено на одному гектарі, скільки качанів можна виростити завдяки мічурінському способу на одному стеблі, скільки кукурудзи може бути в одному качані і скільки центнерів можна зібрати з одного гектара і з сорока мільйонів гектарів на Україні, і з трьохсот мільйонів гектарів у Радянському Союзі, тоді як у японців на їхніх сто мільйонів ротів лише два мільйони гектарів орної землі, а в Скандинавії кукурудза й зовсім не росте, і в Англії не росте, і…

Хомухін виховувався під хрущовськими барабанами. Він з радістю засвоїв манеру пустопорожнього московського базікання вже не з сталінських розлогих паперових аркушів, а з вузеньких блокнотиків, таких натуральних, таких справжніх, таких достовірних…

Але вузенький блокнотик, створюючи ілюзію начальницької самочинності, водночас ставав мовби несвідомими кайданами для тих, хто ним користався. Бо тут немає простору, жорстока обмеженість, не відірвеш погляду від написаного, не побачиш, хто перед тобою, хто слухав, хто не слухав, хто є хто і що є що…

І хоч Юлія сиділа просто за кілька метрів од Хомухіна, той не знав про це, не бачив її, не відчував, не…

— Ви знаєте, що таке Хомухін?

— Наприклад?

— Це мільйони тонн узбецької бавовни, придатної лиш на вироблення генеральської вибухівки… Це…

— Ви заздрісний, як усі українці?

— Ніде правди діти. Ми справді заздрісні. Може, ще до біблійних часів. Може, ми найзаздрісніші на світі. Та тільки щодо жінки. Бо це для нас найвища святиня, найдорожче божество, найфантастичніше блаженство…

— Слухайте, у вас якась священницька термінологія!

— А може, я справді священик біля такої жінки, як ви?

— Ви що? Дешевий провінційний зальотник чи просто примітивний нахаба? Слухайте Хомухіна!

— Чхав я на вашого Хомухіна і на все, що було й буде довкруг цих хомухіних! Ви дозволите доторкнутися до вашої руки, до плеча, до…

— І що це вам дасть?

— Ви дозволите одне запитання?

— Наприклад?

— Ви народилися не в Ташкенті і не в сорок другому році?

— Як смішно! До чого тут Ташкент і сорок другий рік?

— Бо коли все це, то може бути інцест.

— Інцест? А що це таке? Я не знаю.

— Юліє, — тяжко зітхнув під номенклатурним словоливством Хомухіна Шульга, — я вас прошу, заприсягаю всіма силами своєї слов’янської душі, послухайте мене, повірте мені, віддайтеся і здайтеся мені, моїй силі, моїй сназі, моїй знемозі, коли хочете…

— О Боже, спаси й помилуй! Ви таки справді божевільний! Коли ви не замовкнете, я встану і піду від вас.

— Ви від мене нікуди не підете. Це можна було робити, доки я не знав про ваше існування. Але тепер…

— Тепер? Що тепер?

— Я знав вас у Ташкенті, тоді в Європі, в Судетах, знав на Дніпрі, тепер Волга… Тяжіння материків, гір, великих гір… Все тяжіє… Подібне прагне до подібного. В «Бенкеті» Платановім запитання: «Чи любиш мене?» — означає: чи бачиш ту саму істину?..

— Залицятися з допомогою Платона? І вас тримають на роботі?

— Зрозумійте мене правильно. Я незмірно далекий від вульгарних пожадань… Ви для мене справді спокуса, найбільша і найстрашніша з усіх можливих спокус, але не просто фізична, тілесна, а найперше духовна. Бо що таке фізичний світ? Це тільки символ світу духовного, і цей символізм пронизує все живе. Платон знав про це, як видно з його двічі розділеної лінії, що згадується в шостій книзі його «Республіки…». На цей закон вказують і Якоб Беме, і майстер Екгарт, і всі містики в своїх темних, загадкових писаннях. Печать і відбиток, природа й істина, Бог блажен у чоловікові, а чоловік блажен у Богові, і в обох саме блаженство…

— Яке ж місце відводите ви для мене в своїх божевільних координатах? Що я — печать чи відбиток?

— Ви спокуса і блаженство. Сила жінки в силі спокуси. Спокуса вища від влади, це панування над символічним всесвітом, тоді як влада — це панування лише над світом реальності, який завжди обмежений, нудний і, зрештою, набридливий. Жіночність спокушає тому, що ніколи не опиняється там, де мислиться. Сьогодні ми спостерігаємо еротичну полівалентність, безмежну потенційність пожадання, лібідінозні розгалуження, заломлення, напруження — всі багаточисленні варіанти, одної визвольної альтернативи, що випливає із сфери психоаналізу, звільненого від Фрейда, або з сфери пожадання, звільненого від психоаналізу, і за зовнішнім роздуванням сексуальної парадигми всі вони змикаються, засвідчуючи можливу нейтралізацію структури, втрату нею відмінностей, які її організують…

Вона поглянула на Шульгу з неудаваним острахом.

— Ви таки справді ненормальний?

— Це не я. Це французький філософ Бодріяр.

— А ви?

— А я ждав і шукав вас двадцять п’ять років. І тепер вимушений на цій ідіотській нараді… З цим кретином Хомухіним…

— Не забувайте: він мій шеф.

— Плювати! Я повинен вас побачити без шефів і без нікого…

— Окрім того, я мати сімейства, в мене у Москві чоловік, шестирічний син…

— Це не має значення! Ніщо не має значення після того, як я вас знайшов!..

Але тут Хомухін добурмотів свою шпаргалку, кинув керівний погляд на аудиторію, вмить відзначив, у якій небезпечній близькості до двох цілковито небезпечних чоловіків перебуває його «головний спеціаліст», і негайно зробив відповідні оргвисновки.

— Запитання в письмовій формі, — поважно промовив Хомухін, — а тим часом попросимо висловитися нашого колегу з України товариша Шульгу!

О, прокляття!

Та Хомухіну й цього було не досить.

— За ним, я думаю, — насолоджуючись своєю владою, з усміхом василиска прорік він, — скаже свою думку наш колега з Вірменії товариш Давтян, а всіх бажаючих виступити ми попросимо зафіксувати шановну Юлію Никонівну… Прошу, Юліє Никонівно…

Послужливий Фелікс уже тягнув звідкись крісло, щоб поставити поряд з кріслом Хомухіна… Торжество демократичного централізму…

— Швидше електрона не побіжиш і вище максимальної напруги не стрибнеш, — втішав Шульгу Ашот, коли вони за годину знов опинилися в барі і пили шовковистий вірменський коньяк, який, щиро кажучи, іноді може замінити навіть жінку, та тільки не для Шульги і не Юлію.

Роки, десятиліття цілі він був мовби в летаргії, ніби мумія фараона в скляній музейній труні. Зовні неначе, як усі, щось робив, навіть досягнув чогось у житті, та водночас знав, що це тільки сплячка, анабіоз, якась містична гібернізація[15], мов занесений снігами вербовий прутик, спав він, і всі живі соки в ньому завмерли, не струменіли, не народжували бруньок, пухнастих котиків, ніжних листочків… Та ось могутній клич пробивався крізь сніги і вічну завмерлість, і все оживало, здригалося, росло, розквітало. Бо він знов зустрічав ту саму жінку! Що це? Як пояснити, як розгадати цю тайну, що спалювала його думку і знищувала саму плоть? Це була якась містика. Жінка могла бути тільки одна–єдина, тоді виявилося, що їх може бути кілька, та однаково вони неминуче зливалися в ту саму, і не тільки зовнішня подібність, а навіть звук голосу, аромат і тепло тіла, сухий шелест тонкого волосся, розметаного в темряві перед його ошалілим од щастя лицем, немов золототканий покров захвату й знемоги, — все було те саме, дане й дароване йому спервовіку, найвищий дар і найвище блаженство!

Шульга хотів сп’яніти і не міг. Він пив, обіймав Ашота за маслакуваті плечі, допитувався:

— Ну, Ашоте, ти ж мудрий чоловік, ну що це таке, можеш ти мені пояснити?

— Теорія форм.

— Яких форм? До чого Тут якісь чортові форми?

— Хіба я знаю? Це не я, це, здається, Декарт. Природа — мов велетенський ливарний цех… Одне слово, форма, в неї заливається розтоплений метал, і одержуємо потрібний виливок… Коли художнє литво, то там бронза, срібло, золото, може, й платина… Люди — це, мабуть, не чавун і сталь, за деякими ішнятками, як, скажімо, наш залізний Фелікс або незабутній товариш Сталін, а художнє литво. І от коли тебе вилили, то в тобі пам’ять про форму, чи там про опоку, і пам’ять не проста, навіть не на молекулярному рівні, як відкрили недавно французи, а на рівні надприродному, і ти протягом цілого життя пам’ятаєш про свою форму, думаєш, як її знайти, влягтися в неї, з’єднатися, ну, сам розумієш…

— Ашоте, але ж люди Цього не знають, і виходить, що практично всі вони трагічно нещасливі? Ми не знаємо цих посланих нам небесним Творцем форм, у крайньому разі ми можемо підсвідомо відчувати їх, але тут кінчається будь–яка закономірність і починається містика, хаос…

— А ти на мить уяви собі, що ця закономірність стала відома нашому урядові й партії. Що б вони з нами виробляли? Ти ж пам’ятаєш, як Сталін колись наказав вашому Корнійчукові одружитися з Вавдою Василевською? А Микита хіба не поженив космонавтів Ніколаєва і Терешкову? Любов за наказом. Кінець вже й не свободі — кінець самій людині. Ти, може, найщасливіший з людей, що тобі послано таку велику любов на ціле життя…

— Ашоте, це не любов! Любов — це дух, це вознесіння духу, а тут найперше плоть і тільки плоть, тіло, неймовірне тіло, без розуму, без високих почуттів, тільки найнижчі інстинкти, чад, одур, звірячість…

— А що тобі від твого розуму? — засміявся Давтян. — Яка користь, яка радість? Може, для людства жіночий зад фантастичної краси незмірно цінніший за вашого електрозварника Патона, який зварює корпуси ракет, і за Келдиша, який нагвинчує на ті ракети ядерні боєголовки? Знаєш, що сказав один мудрий чоловік? «Дух виникає або народжується на вершинах насолоди. Плоть, доведена до крайнього напруження, сягнувши своєї межі, стає духом. Свідчення того і мало не символ — у пораненої тварини з’являється майже людський вираз. Як і в мить статевого акту»[16]. Ти звернув увагу, що всі жінки в мить статевого акту стають прекрасні й молоді?

Шульга слухав мудрого вірменина, чув і не чув його, а сам думав про своє, знов про неї, про Юлію з далекої ташкентської ночі і про ту нову Юлію, що десь тут поруч, зовсім близько і водночас недосяжно далеко… Ця жінка йшла за ним ціле життя, супроводжувала його, майже не наближаючись, тільки світила своїми далекими очима, як вовчиця з темної. зимової ночі, і була тут, мабуть, хоч як би пробував Ашот втішати його словами філософа… Він і сам пробував знайти відповідь на свої нестерпно болісні запитання у філософів, зібрав за ці роки величезну бібліотеку, передплачував філософські журнали, багато читав (до того ж різними мовами), хоч ніколи не пробував ділитися думками з людьми однозначними, обмеженими своїми професійними й сімейними інтересами, власне, спримітивізованими і майже скаліченими душевно. Всі книжки були про жінку. Чи то була історія, чи філософія, чи література, — скрізь так чи інакше йшлося про жінку, про її присутність і всюдисущість, він знаходив жінку і в законах біології, фізики, механіки, її невловний, але всемогутній дух пронизував навіть, здавалося б, сухі математичні формули, в яких відкривалися від того божевільні безодні, він незримо, але невідступно витав над найграндіознішими відкриттями людського (чоловічого! Чомусь завжди чоловічого!) розуму: теоремами Евкліда і Піфагора, ентелехіями Арістотеля, занебесними ідеями Платона, законами Ньютона і Кеплера, монадами Лейбніца, «демонами» Максвелла, зрештою, над, здавалося б, неперевершеною теорією відносності Ейнштейна, а тоді ще над одною теорією, несміливою, сказати б, суто по–жіночому сором’язливо–скромною квантовою теорією Макса Планка, яка перевертала весь досі знаний нам світ, але де знов, як і справіку, над усім сущим панувала енергія, енергію ж у світі предметів і сутностей неживих можна було називати так чи інак, а в світі живому (одухотвореному), право на який люди привласнили на тій підставі, що людину сотворено за образом і подобою Божою, здавалося б, людина енергію підкорила собі, хоч світ уже в перші дні творіння вирвався за вузькі межі людських можливостей, бо в ньому всі закони енергетики життя замикаються на незбагненній, нерозгаданій таємниці зачаття і народження, на правічному могутті самиці, жінки, матері, праматері… Чоловіків мільйони або й цілі мільярди, як у Китаї або Індії, а жінка завжди тільки одна, мов ота первозданна Єва, доля й недоля всіх чоловіків — знайти її, зустріти, простягнути до неї руки, доторкнутися, бодай приторкнутися, хоча б відчути той приторк, бо саме в ньому щастя і суть існування племені Адамового, суть і сенс, і виправдання, хоч, коли поглянути на історію роду людського, криваву й безглузду, то немає йому ні з’ясування, ні виправдання, ні прощення… Хіба що в самій жінці.


— Ти ж бачив цю жінку, Ашоте, скажи, бачив? — вже майже сп’яніло допитувався Шульга.

— Дуже сексуальна. Вона варта гріха.

— Я зовсім не про це… Ось її не було, і мене теж ніби не було… Я жив і не жив… Ні сім’ї, ні жінок, ну… нічого…

— Річка не може текти в саму себе…

— Річка — це не я, а вона, а я лиш берег, покинутий і безсилий… Ця жінка несподівано з’являється, майже одразу вмирає, воскресає, щоб знову вмерти і воскреснути, а я самовбиваюся щоразу, разом з її зникненням, прикутий навіки до неї і тільки до неї, і не можу пояснити, збагнути, знати: чому?

— І ніколи не знатимеш!

— Але чому?

— Жінка як музика. Хіба ми можемо пояснити, чому вірменам подобається Комітас, німцям Бетховен, а комсомольським керівникам Пахмутова?

— Тоді чому ж моєю музикою може володіти такий злидень, як Хомухін?

— Хто платить за музику, той її й слухає.

— Я розламаю всі їхні каюти: і люкс Хомухіна, і нору його помічничка, і…

— Терпіння, Шульга, терпіння! Наш великий Нарекаці, на жаль, нічого не сказав про це, зате сказав Брюсов: «Я войду — и мы медлить не будем! Лишний взгляд — и минута пропала! Я скользну под твое одеяло. Я прижмусь к разбежавшимся грудям. Здесь ты ночь провела. Ароматны испаренья желанного, тела. Требуй знаками вольно и смело, но молчи: все слова непонятны!»

— Ашоте, хіба я про це?

— І про це, Шульга, і про це. Чоловік не може вибухати в самого себе. А тому ми підкладемо вибуховий заряд під Хомухіна. Дай тільки мені зійти на берег!..

На березі їх ждала радянська влада з усіма її привабами плюс байдужа електрифікація, яка від електрифікації нерадянської різниться хіба що ідіотськими нарадами: на кожну вироблену кіловат–годину енергії припадає мінімум одна нарада.

Їхня нарада мала ранг всесоюзної. Учасників оселили в найпрестижнішому готелі: «Інтурист» (без інтуристів, бо Горький належав до закритих для іноземців міст), на високому березі Волги, зовсім поряд славетний нижегородський Кремль, тут же й центр мільйонного міста, а ще ближче непролазні хащі, бур’яни, пустирища, дика занедбаність. Хомухін, ініціативний і невтомний, як усі нездари, не тільки примушував усю різноплеменну свою дружину з ранку до вечора вислухувати нікому не потрібні доповіді, повідомлення, виступи й висловлювання, але ще й організовував відвідини «найважливіших промислових об’єктів»: звісно ж, найперше славетного горьковського автомобільного, де саме була «получка» і п’яний пролетаріат кинув напризволяще навіть серце велета — заводський конвеєр; і «Красное Сормово», де щось ніби ще клепали, але вже й не клепали, звідки щось ніби й пливло, та вже, мабуть, і не пливло так само, як з київської «Ленінської кузні»; тоді ще й поблизьке місто Дзержинськ, де було стільки жахливої хімії, що нею могла б отруїтися вся Європа, а також добра половина Азії… Була й «культурна» програма. Відвідини домика Каширіна, рідного дідуся Альоші Пешкова, що згодом став великим пролетарським письменником Максимом Горьким, на честь якого вождь усіх народів перехрестив російське місто Нижній Новгород на город Горький; ознайомлення з місцями, пов’язаними з життям і діяльністю великого громадянина Нижнього Новгорода купця Козьми Мініна, який разом з князем Пожарським врятував Москву і всю Росію від самозванців; зустріч московського керівництва і керівників республіканських делегацій з членами бюро обкому, завершенням якої стала так звана «товариська вечеря» у великому залі готельного ресторану, де панівний принцип радянського суспільства «народ і партія єдині» був дотриманий цілковито й безповоротно, всі учасники хомухінської наради мали свої законні місця: і «гордый внук славян, и финн, и ныне дикий тунгус, и друг степей калмык», або, як писав наш геній, «од молдаванина до фіна» все сиділо там, де звелено, начальство гніздилося мовби й поруч, але незримо відділене від підлеглих частоколом незграбних чотирикутних колон, і там за довгим столом, де всі місця наперед роздано, визначено і затверджено, царствував Хомухін, по праву руку від нього — місцевий Перший, по ліву — головний спеціаліст міністерства, окраса сірої чоловічої маси, далі з одного й з другого боку по два нейтральних «лімітрофи» з місцевого керівництва, а вже тоді представники республік, але хтось розпорядився так хитро, що навпроти Хомухіна (отже і Юлії) по той бік столу опинилися представники Киргизії, Естонії, Туркменії, Молдавії, а Шульга, хоч і «удостоєний» сидіти поруч з місцевим Першим, був незмірно далекий від Юлії, вже не кажучи про Ашота, якого відтіснили на самий край безконечного столу поруч із таджиком, мовляв, обидва ви хвалитеся багатотисячолітньою своєю історією, то ось і маєте, щоб не пишалися занадто і не забували, хто ви, і де ви, і на якій великій річці перебуваєте, бо хоч і звалася юна колись Ра, Ітіль або й ще якось, а тепер Волга, яка впадає в Каспійське море і не розокремлює Європу й Азію, а поєднує в безмежних межах великої Росії, в межах двох океанів, вічної криги і вічної мерзлоти, в межах вулканів і землетрусів, в межах гігантських рівнин, тайги, тундри, «разгулья удалого и безудержной тоски», колючих концтабірних дротів і сусловських гасел, Волга–Волга, Волга — мать родная, Волга — русская река… Ох, недаремно якесь московське свиняче вухо вигадало провести цей ідіотський всесоюзно–енергетичний сабантуй саме на Волзі, щоб ткнути мордою всіх «молодших братів» у так звану велику руську ріку, ще раз нагадати, що непокірливих топили в цій байдужій тисячолітній воді, може, втоплювали в ній не просто окремих непокірливих, а цілі цивілізації, невідомі, загадкові, прекрасні та водночас і безсилі, бо краса завжди безсила і безборонна перед тупою, вульгарною силою, як ось ця фантастична, послана йому небесами жінка перед усіма хомухіними Радянського Союзу…


Місцеве начальство, звикле якомога більше ковтати не розжовуючи, звеліло виставити на стіл бездонні кришталеві келихи, але Хомухін недремним московським оком одразу спостеріг цю диверсію і негайно наклав столичне вето, скомандувавши замінити бездонні провінційні келихи на номенклатурно–столичні чарочки завбільшки з ніготь, коли ж хтось з «волгарів» спробував обережно обуритися, Хомухін вельможно підніс свою пухку правицю:

— Прошу заспокоїтися, колеги, всі ви зараз переконаєтеся в доцільності мого розпорядження…

І без загайки проголосив тост за Першого.

Ну, гаразд. Господар є господар, хтось там поставив цього рудого чоловіка над цими волзькими просторами, а ми тут тільки гості, привезені сюди згідно з рішенням ЦК КПРС на подання Міністерства енергетики і особисто товариша Хомухіна і так далі, і тому подібне, ми слухняно прискочили сюди з безмежних просторів країни соціалізму, послані своїми так званими урядами, а тепер повинні слухняно грати роль статистів у кретинському спектаклі, зрежисерованому вже й не живими людьми, навіть не стократно проклятими урядовими структурами, а якимись недовідомими космічними силами, вільними від бажань, надій і страхів…

Далі запанувала якась ганебна нудотність. Хомухін в інтервалі тридцяти секунд проголошував тости за членів бюро обкому, за керівників республіканських делегацій (звісно, найпершим було названо Шульгу), за, за, за, пильнував, щоб у всіх були повні чарки і щоб усі щоразу випивали, собі ж наливав не горілку, не коньяк, навіть не вино, а… кефір (кефір у таку чарочку!), бо міцні напої йому протипоказані, здоров’я своє він віддав на вівтар Вітчизни і тепер здатен хіба що простежити, щоб його підлеглі зробили те саме. Перехиляючись правобіч і лівобіч, щоб проконтролювати кожного, Хомухін мовби заливав своїм каламутним поглядом довгий безладний стіл, за яким сиділи після двадцяти чи тридцяти мікрочарочок люди у позах, що нагадували пози баламутних купальників у міській лазні, час від часу його каламутно–сиві, мов кефір, очі напливали й на Шульгу, і той насилу стримувався від дикого бажання коли й не проткнути їх виделкою, то принаймні плюнути в оту безвиразність, вихлюпнути в них і з своєї ідіотської чарочки, і з одної або й одразу з двох пляшок, якими вщерть було заставлено їхній стіл.

З жахом відчував він, що на нього напливає озвіріння, якого він зазнавав дуже давно, ще на фронті, і лише двічі чи тричі в житті, коли вони, молоді офіцери–танкісти, обпечені пекельним вогнем, оббризкані гарячою кров’ю, чужою і своєю власного, озвірілі від видовища смерті і від дикої радості самозбереження, вже не могли вдовольнитися тим, щоб після того страшного бою випити належні їм «наркомівські» сто грам, а наливали в алюмінієвий солдатський півторалітровий казаінок літр спирту, накришували туди чорного фронтового хліба, а тоді по черзі сьорбали те кошмарне «хлебово» ложкою, п’яніючи, чманіючи, доходячи до тих меж озвіріння, коли здатен був голими руками роздерти не тільки тигра в клітці, а й лева на свободі, як той Самсон на пам’ятнику.

За інших обставин Шульга чхав би на всі так звані стримуючі фактори, на всесоюзний рівень наради, на присутність московського і місцевого керівництва, на славу КПРС і «плюс електрифікацію», але тут він був зневладнений присутністю жінки, заради якої досі жив і щось робив на цім світі, він був її рабом, підніжком, сміттям, гряззю, щоранку бачачи Юлію, він народжувався в радості й умирав од безнадії, серце підстрибувало в ньому до самого горла і не давало дихати, жорстоким і жадібним хвилюванням дивилося на нього її прекрасне лице, а ЇЇ золоте тіло щодень розквітало більше й більше від його мовчазних божевільних захватів…

І майже жодної нагоди не те що побути вдвох без свідків, без Хомухіна або Фелікса, а навіть обмінятися двома–трьома словами!

Сьогодні Шульга хотів нарешті напитися і зробити спробу прориву. Привселюдно. Нехтуючи так званою пристойністю. Змаловаживши Хомухіна. Начхавши на все! Ось він ще присьорбне дюжину цих хомухінських «шкаликів», дійде до точки, озвіріє остаточно, а тоді і підведеться над цими дрібноголовими, протупає кроками Командора до Юлії, схилиться перед нею в лицарському поклоні і скаже щось такеє, як уміли казати колись лицарі–запорожці перед найрозкішнішими красунями Європи…

Жінки володіють не тільки чуттям, а й передчуттям, Юлія підсвідомо вгадала наміри загадкового «київського Командора», як прозвала вона Шульгу з першої хвилини знайомства, досі вона тримала його на припоні самим поглядом своїм, але сьогодні цей норовистий велетень порве всі припони, забуде про стриманість, знехтує сором’язливістю, а тоді крах, пропад, катастрофа, і не так для нього (бо він заправляє «Інтеренерго», а це валютні надходження, це номенклатура самого Політбюро, де безсилий навіть Хомухін), як для неї, для її становища, для надій, для…

Вона виставила три пещені пальчики над своїм довгим оком, злукавлено повела поглядом по Хомухіну, тоді й по Першому і, одержавши безмовний дозвіл свого покровителя на тост, позачергову заяву або просто якийсь жіночий вибрик, зманіжено вигнула безсоромні уста:

— Доки вже ми засідатимемо в цьому городі Горькому? Чи не варто б перенести наш товариський обід на берег красуні Волги? Я пропоную продовжити товариське застілля товариським купанням!

— Тобто? — подивувалося місцеве начальство. — Товаришу Хомухін, невже досі ваші товариші не ознайомилися, так сказати, з принадами нашої красуні Волги? У нас же в програмі…

— Програма виконується послідовно, — заплямкав кефірними губами Хомухін. — Автозавод, «Красное Сормово», домик класика пролетарської літератури Максима Горького, нижегородський Кремль, гордість радянської хімічної промисловості Дзержинськ…

— А Волга?

— Волги ще не було. Заплановано.

— То от і здійснюйте плани, втілюйте, так би мовити, в життя… Ми з членами бюро відправимося вирішувати проблеми, а вам зоставимо свого ідеолога, він у нас і за ідеї, і за культуру, і за фізкультуру, так що можете плавати і навіть — го–го–го! — поринати…

— Але ж… — Хомухін ніяк не міг стямитися. Від будь–кого міг він ждати здоровенної свині, але щоб від головного спеціаліста! — Але ж… серед нас дама… а для неї потрібен купальний костюм…

— Все на мені, — вже неприховано знущалася з свого рабовласника Юлія. — Труси, бюстгальтер… Тепер це зветься «бікіні»… Тут всі свої… Співробітники… А які можуть бути умовності серед співробітників?

— Але я не вмію плавати! — зробив останню спробу врятувати ситуацію Хомухін. — Я сибіряк!

— А вам і не треба плавати, — заспокоїла його Юлія. — Ви можете посидіти на березі.

Чи знала вона, що сидітиме на березі не тільки Хомухін, а й Шульга?

Готель стояв майже на краю крутого урвища, річка хлюпотіла далеко внизу, щоб добратися до води іноземним постояльцям, інтуристівське начальство розщедрилося і спорудило на тому урвищі міцні дерев’яні східці, а внизу влаштувало так званий «пляж»: одгородили з двох боків дротяною сіткою шматок вузького берега і поставили там два дерев’яні «грибки». Під одним таким «грибком» прилаштувався товариш Хомухін, під іншим засів Шульга. Він, щоправда, був не в костюмі з галстуком, як Хомухін, встиг залишити в готелі піджак і галстук, але до купання не рвався, демонструвати свої фронтові шрами й рубці не хотілося, а ще більше не хотілося змішуватися з отою безладною купою самців, на яку вмить перетворилося їхнє високоповажне товариство, щойно блиснуло перед ними звабливе жіноче тіло, досі всі ці занудливі дні засідань сховане від них, закрите, прикрите строгими, як московські кабінети, костюмами, а тепер несподівано, запаморочливо, майже вибухово оголене в усій своїй звабі і знаді і зухвало виставляюче дві свої найзабороненіші зони, ледь заховані за вузькими стьожками так званого бюстгальтера, ще так званіших трусиків.

Плавали, пірнали, брьохалися у воді, здіймали міріади бризок, колотили брудну волзьку воду «на шампанське», галас, вереск, іржання… Вірний Фелікс вистрибував у самому центрі вирування, щоб простежити, проконтролювати, не дати перейти межу… Шульга тільки посміювався, спостерігаючи все це. Голі люди — це тільки голі люди, і панує над ними тільки первісний інстинкт, основний інстинкт, зосереджений в отому жіночому тілі, в його вологих гарячих глибинах, в первісних хащах, в правічній дикості. Людина народжується для світла, а її одразу ввергають у тьму, щойно вона видасть свій перший крик. То чи не краще добровільно повернутися в своє правічне лоно, плюнувши на всіх самозваних повелителів, розпорядників, доктринерів і наставників, і може, й до жінок пориваємося ціле життя з такою несамовитою сліпою пристрастю тільки тому, що знов жадаємо повернутися туди, звідки прийшли, втонути в первісному океані вічного життя, з якого випливли тільки на коротку мить, мов незвані робінзони, і в який знов готові зануритися щомиті з величезною насолодою, з незбагненним захватом, з неймовірним залассям, немилосердно ламаючи, трощачи, нищачи всі застереження, заборони релігій, урядів, філософів, моралістів… Зрештою, все тоне в жінці… Держави, уряди, ідеології, вірування, філософії, команди поліцейських наглядачів, жезли первосвящеників, катівські сокири…

Юлія зробила несподіване відкриття. Не тільки для себе, а й для всіх, хто бовтався у воді довкола неї: не купається не тільки Хомухін; а й Шульга.

— Шульга! — загукала вона до нього з води. — Ви теж не вмієте плавати, як сибіряки?

Шульга не відповів. Тільки усміхався загадково.

— Вам не подобається волзька вода? Дніпровська краща?

Шульга мовчав. Не Волга, а Ітіль, і не Дніпро, а Борисфен були в його крові, але про це не скажеш коротко, а довго говорити не хочеться.

— Ви мене чуєте, Шульга?

Їй потрібна була причіпка, щоб вибрести на берег і підійти ближче до цього дивного українця.

— Ви не хочете відповідати чи не чуєте мене? Шульга!

— Я чую, — сказав він з силуваним спокоєм.

— Тоді чому ж?..

Вона підходила вже небезпечно близько. Тільки тепер Шульга збагнув, який він п’яний, п’яний і від горілки, і від цієї жінки, що жила в його душі вже цілі десятиліття, він злякався, що вчинить зараз щось безрозсудне, майже зрозпачено дивився на Юлію, на те, як вона переступає по піску, легко, летючо, навіть не лишаючи слідів, він хотів застерегти її, втримати на безпечній відстані, але не знав, як це зробити, не бачив, хто б поміг йому, виручив його, порятував… Тут можна було б згодитися навіть на послуги нікчемного Фелікса, але міністерський лакиза не кинувся слідом за жінкою, а й далі зоставався серед купальників, зате справжнім лицарем виявився грузин Робакідзе, який перший кинувся слідом за Юлією, подаючи приклад усім іншим.

— О, генацвале! — картинно здіймаючи руки, вигукував син грузинського народу. — Наша цариця покинула нас! Що ми готові зробити для неї, щоб вона знов стада нашою водяною царицею?

Гола чоловіча юрба посунула на берег, вмить оточила Юлію (Шульга ще встиг подумати, хто там серед них отой обласний «ідеолог», щедро пожертвуваний місцевим керівництвом) з жереб’ячим іржанням, блазнюванням і клоунствуванням, клоуни білі і клоуни чорні, розум і дурість, сміх і сльози, надія і розпач, світло й пітьма…

— Генацвале! Колеги! — перебравши на себе роль розпорядника, розкланювався навсібіч грузин. — Попросимо нашого великого мудрого друга, нашого товариша Хомухіна, щоб він дозволив нам перед московською царицею… як синам своїх народів… і як мужчинам…

Хомухін мляво помахав рукою: дозволяю, не заперечую, але щоб усе було пристойно…

Білорус випередив усіх. Шульга добре знав його. Партизан. «Можно вдарить, можно втечь…». В мирний час надавав перевагу «вдарить» першим. Білорус галантно розкланявся перед Юлією, заявив:

— Звеліть: і я порину в цій Волзі і не вирину!

— Ну, що ви! — засміялася Юлія. — Волга — це ж не болото, з якого не виринають. Я не хочу вашої смерті.

Почувши слово «смерть», поперед усіх вискочив кругловидий узбек з зарізяцькими очима, підняв над стриженою головою руки, заворушив пальцями:

— Покажи, кого треба зарізати, — заріжемо!

— Я проти кроволивства! — відтрутила його владним порухом руки Юлія.

— Але ви не проти нашої «Дойни», яку я вам заспіваю і затанцюю? — закричав чорнявий молдаванин, вродливий і ставний, ніби давній римлянин.

— Танці мене не цікавлять, — сказала Юлія. — Досить з мене балету Великого театру.

— Ах, цариця! Ах, ах, ах! — закружляв довкола Юлії грузин. — Нас багато, ти одна, ми готові для тебе на все, а ти владна приймати чи не приймати наші дари. Я вже знаю, з чим прийду до цариці. А з чим прийде мій великий друг з Вірменії?

Шульга, попри своє сп’яніння, з приємністю відзначив, що для мудрого чоловіка не важить: голий він чи зодягнений. Ашот, худий, як чорт, чорноволосатий, майже як мавпа, в примітивних чорносатинових трусах, геть недоречний на цьому багатонаціональному ярмарку самців, несміливо висунувся десь збоку, поцілував руку (перший з усіх!) Юлії, скромно потупився, довго мовчав, тоді сказав:

— Наш великий Нарекаці, на жаль, не зоставив нам тих слів, які б нам хотілося виповісти перед жінкою… Тому мені доведеться навести слова поета не нашого, а російського, надто що сьогодні наша цариця теж російська:

Если б я был твоим рабом последним,

Сидел бы я в подземелье

И видел бы раз в год или в два года

Золотой узор твоих сандалий,

Когда ты случайно мимо темниц проходишь,

Стал бы счастливей всех, живущих в Египте.[17]

Дружба народів, як усім відомо, велике діло, але щоб грузин дозволив перевершити себе вірменину?

— Не той раб у цариці, хто клянеться словом, — вигукнув Робакідзе, падаючи на коліна перед Юлією, — а той, хто показує, який він раб! Я поцілую в нашої цариці її найбільшу дорогоцінність!

І він став п’яно обціловувати стегна жінки, а тоді припав губами до безсоромно оголеної з–під вузеньких трусиків сідниці. Юлія, сміючись, відбивалася від грузина, безладно змахуючи руками, тоді нарешті вирвала свої стегна з його обіймів і кинулася втікати, і сталося так (чи то випадково, чи, може, й навмисне), що опинилася не біля Хомухіна, де найперше слід було шукати захисту, а перед Шульгою, але це не збентежило жінки, навпаки, вона мовби зраділа, що має перед собою ще одного кандидата в добровільні раби, а може, й жертву, і лукаво вигнула перед ним свої любострасні уста.

— А ви? Що ж ви, Шульга? Українці перед жінками що? Співають. «Розпрягайте, хлопці, коні»?

Шульга ще сидів, хоч все в ньому клекотіло. Головне: стриматися і не накоїти дурниць. Спокійно, Шульга.

«Пушки к бою едут задом…»

— Можна й заспівати, — тихо сказав він їй, — у нас для такої нагоди й пісня підходяща є. «Я ж тебе, милая, аж до хатиночки сам на руках віднесу…» Але я не співатиму, а краще зроблю так, як у пісні.

І він рвучко підвівся і простягнув Юлії свої міцні руки.

— Це що — жарт? — скинула вона на нього недовірливий погляд.

— Та ні. Серйозно.

— А коли… а коли я повисну вам на шиї?

— Прошу!

Вона стрибнула йому на руки, і дивно: він зовсім не відчув тягаря її тіла, навпаки — тільки несподівана прекрасна легкість, і м’які шовкові руки довкола його твердої шиї, і палюче дихання, і її очі біля його очей, і губи біля його губів…

— Шульга винесе мене на самий верх! — гукнула пустотливо Юлія. — Давтян, принесете мій одяг!

Хомухін сполошився.

— Колего Шульга, — поважно промовив він. — Не слід наражати шановну Юлію Никонівну на небезпеку. Тут же високо! Феліксе, скільки тут східців?

— Дев’яносто три! — не гаючись жодної секунди, видав інформацію підчихвіст. Може, й брехав, та це не мало значення. Головне — догодити начальству.

— Ви чуєте, колего Шульга? Дев’яносто три східці! Юліє Никонівно, це ж небезпечно! — Хомухін навіть удав, ніби хоче сам особисто наздогнати і спинити неслухняних втікачів. — Ви чуєте, Юліє Никонівно! Я не можу взяти на себе відповідальності за таке… за це… за…


Юлія сміялася на грудях у Шульги і не відповідала. Шульга вже подолав перший десяток східців, відчуття легкості не зникало, з’явилася летючість у всьому тілі, золоті сурми гриміли в душі і золоті сонця перед очима… Він ніс свою дорогоцінну ношу вище й вище, до самих небес, і над ним співали фенікси.

— Ви справді намірилися знести мене на самий верх? — спитала Юлія.

— Ну!

— Але ж це безумство!

— А що може бути прекрасніше за безумство? І я не тільки знесу вас нагору.

— А що ще?

— Я цілуватиму вас на кожній приступці!

— Я не дозволю!

— А я без дозволу!

Він поцілував її волосся.

— Я забороняю! Чуєте?

— Не чую!

Він поцілував її чоло, тоді щоки, ніс, підборіддя, нарешті губи…

— На нас же всі дивляться! Хомухін…

— Хай дивляться.

Він обціловував її шию, плечі, груди.

— Поцілуйте мене, Юліє!

— Я не можу. Серед білого дня! Кошмар!

Він цілував її живіт, стегна.

— Поцілуйте мене, Юліє, Юлю, Ю!..

— Але ж це такий сором!

— Ледь доторкніться губами мого підборіддя… Отак… Боже, — яке блаженство! Невже це знову ви, невже все повертається, невже?..

— Ви знову за своє?

— Цілуйте мене, Юліє, щоб я повірив… Ці сходи вже кінчаються… їх надто мало… Треба було б до самого неба… Я вас занесу і на ваш третій поверх… Без ліфта… По сходах…

— Не смійте! Що ви собі надумали!

— Тоді в мій номер. На четвертий поверх. Ще краще.

— Шульга, я кричатиму! Ви забули, що за нами йде Хомухін.

— Він десь ще далеко внизу.

— А Фелікс? Ви забули про Фелікса. Мій номер між їхніми номерами. Вони не спускають з мене очей. Сьогодні за все, що було на березі, і за цю вашу витівку… Я навіть не знаю, що тепер буде… Вони обидва не спатимуть, стерегтимуть мене, як у тюрмі…

— А завтра? Завтра ви зможете вирватися? Тільки скажіть — я щось вигадаю…

— Завтра я буду в поїзді.

— Але ж наша нарада ще не закінчилася.

— Хомуха мене відпускає. Повертається з Сєверодвинська мій морський майор, і мені треба бути вдома, щоб він нічого не знав про моє так зване службове відрядження.

— Може, дозволите мені стати під вікном вашого вагона з букетом троянд?

— Виключено.

— Тоді хоч з плиточкою шоколаду «Сказки Пушкина»?

— Ви нестерпний, як усі хохли!

— Звідки вам відомо про нашу так звану нестерпність?

— Ну… вважайте, що це російський державний фольклор.

— Може, великодержавний?

— Коли хочете, хай. буде великодержавний.

Він уже доніс її до готелю, обережно поставив на землю, як дорогоцінну порцелянову статуетку.

— Я не можу відпустити вас до Москви… Ми повинні поговорити… Це надто важливо, зрозумійте, Юліє… Може, після вечері?

— А що скаже Хомухін?

— Чхати на Хомухіна!

— Зрозумійте ж нарешті: Хомухін — заступник міністра.

— Я теж заступник міністра, чорти його бери! То й що з того?

— Ваше так зване міністерство? Воно рівно на п’ятнадцять (за числом республік) нижче московського. Невже ви цього не знаєте?

— Я нічого не хочу знати після того, як побачив вас… І не можу втратити вас… Коли не сьогодні, то завтра я подам вам плиточку шоколаду у вікно вагона.

— Ви забули, що тепер у вагонах вікна не відчиняються.

— Я з тих часів, коли всі вікна були навстіж.

— І двері?

— Не тільки двері! Ви ще матимете змогу пересвідчитися… Я щось вигадаю… Я повинен щось вигадати…

— Ви божевільний, — засміялася вона, — я ніколи не зустрічала такого божевільного… Але ви мені чимось подобаєтеся, Шульга. Чуєте?..

— Це не те слово, — пробурмотів він, бо вже підскочив до них Фелікс, і Ашот з одягом Юлії ішов слідом за ним, а далі й уся безладна «інтернаціональна дружина» енергетиків з Хомухіним у центрі.

В Конституції запишуть: «Основой советского общества является трудовой коллектив».

Шульга знав, що бути людиною можна тільки тоді, коли зумієш стати над отим «трудовим колективом». Тоді що ж: і над Конституцією? Коли треба, то й над Конституцією.

Поїзд «Горький — Москва» відходив десь після одинадцятої вечора. Отже, в своєму розпорядженні Шульга мав більше доби. І коли до впертого українського розуму додати тисячолітню вірменську мудрість, то можна перевершити не тільки кефірного чинодрала Хомухіна і його міністерську рать, а й усе, що Москвою зветься…

Ніхто нічого не знав, нічого не підозрював, ні про що не здогадувався…

Звісно ж, Хомухін не міг проводжати до поїзда свого головного спеціаліста, не той ранг і статус, але для цього був вірний помічник Фелікс, який усе забезпечив, здійснив і проконтролював. У касі обкому партії він придбав за безготівковий рахунок два квитки (нижні місця) в п’яте купе м’якого вагона поїзду «Горький — Москва», взявши в обкомівської касирки урочисте запевнення і службову обіцянку, що два інші місця в цьому купе не будуть продані, отже, номенклатурному пасажирові гарантовано купе в його цілковите розпорядження. Тоді було подбано, щоб у персональному купе на столику була не казенна посудина, а справжня кришталева ваза з букетом свіжих троянд, на підлозі ж не затоптана і запльована підстилка, а новий барвистий килимок, як належиться для важливих осіб, бо в тому купе тої ночі повинна була їхати дуже важлива особа.

Фелікс привіз Юлію до поїзда, вручив ще один сніп квітів «від товариша Хомухіна», ще раз пересвідчився в надійності, ізольованості і неприступності головного спеціаліста, вигинаючи свою підлабузницько–жіночу спину, розкланявся з Юлією і злиняв, розчинився в надволзьких сутінках, дрібненький бісик у трагічних пеклах…

Юлія ще нічого не знала. На притемненій платформі з’явився чоловік–паяц у червоному картузі, з якимсь ідіотським круглим жезлом у руці, тоді щось засвистіло, захурчало, під вагоном важко загриміло залізо, розкарякуватий чоловік у червоному картузі кудись поплив, і все попливло і відпливло, поїзд вирвався з станційних стисків і, набираючи швидкість, помчав у темні російські простори.

Юлія відвернулася від вікна, і в цей час у відчинених дверях її купе виникла висока чоловіча постать.


— В чому справа? — невдоволено вигукнула жінка. — Це купе…

Вона недоговорила, бо чоловік несміливо ступнув усередину купе і винуватим голосом повідомив:

— Пробачте, це я, Шульга…

— Ви–и? — Юлія не могла стямитися. — Але ж ви… Мені сказали, що вас негайно викликали до Києва і ви вже вранці вилетіли з Горького…

— Нельотна погода.

— Не розповідайте казок! Таке сонце — і нельотна погода?

— Тут сонце, а в Києві дощ і туман…

— Але як ви опинилися в цьому поїзді?

— Додайте: і в цьому вагоні, і в цьому купе… Маленькі українські хитрощі… У вас два нижні місця, у мене — два верхні…

— Ці місця не продавалися!

— Все на світі продається і купується… На жаль… Ви дозволите?

— Це… це… насильство?

— Я ж вам казав уже: судьба і божевілля…

Він поставив у вузькому проході пузатого командировочного портфеля, безпорадно виставив до неї долоні.

— Куди мені від вас?

— Сядьте, незграбний ви чоловік? — тихо звеліла йому Юлія. — Провідниця ось–ось з’явиться за квитками, а ви тут зображуєте сцену біля фонтана!

Вона засунула його портфеляку під столик, сіла, глянула на Шульгу знизу вгору:

— Ну, чого ж ви?

— Біля вас?

— Гаразд, гаразд, сідайте, де хочете!

— Я повинен вам усе сказати…

— О Господи! Незносний ви чоловік! Вже все сказали на теплоході. Невже вам ще не досить?

— Але ж це зовсім не те, що ви думаєте!

— А що повинна думати молода розбещена жінка, опинившись наодинці з таким чоловіком, як ви, в безнадійно замкненому просторі?

— В безнадійно?.. Та ви смієтеся з мене, Юліє!

— А вам хотілося, щоб я плакала?

Він ще досі сидів осторонь, не наважуючись присунутися бодай на сантиметр.

— Ви дозволите хоч доторкнутися до вашої руки?

— Почекайте, поки провідниця забере квитки і гроші за постіль і принесе традиційний чай.

— До всіх чортів її чай! У мене в портфелі шампанське і вірменський коньяк.

— Але без чаю нам не дадуть спокою.

— Я піду до провідниці і все влаштую!

— Не смійте!

Він безпорадно розвів руками.

— Я не знаю, як з вами поводитися.

— Спробуйте, як нормальний чоловік з нормальною жінкою.

— А що це і як?

— Ну, ось провідниця принесе чай, і ми питимемо чай, а тоді спатимемо до самої Москви, а тоді…

— А тоді не буде нічого, а тому все повинно бути не так, а зовсім інакше!..

Нарешті прийшла провідниця з чаєм, забрала їхні квитки і чотири карбованці за постелі, і тепер до самої Москви вони лишалися самі.

— Питимемо чай? — запропонувала Юлія.

— Я віднесу й виллю його в туалет!

— Не зліться, Шульга! Чай тут не винний.

— Я не злюся.

— А що ж ви робите?

— Як бачите: сиджу і не смію зворухнутися.

— У вас є прекрасна нагода зворухнутися: вийдіть у коридор і дайте мені змогу переодягтися.

Шульга вийшов, засунув за собою двері, став біля вікна, дивився в ніч, нічого не бачив… Цілий день просидів він у ресторані горьковського аеропорту і пив горілку, коньяк, шампанське, поки Ашот десь метався по місту, здійснюючи задуманий ними план ошукування Хомухіна і взяття нічним штурмом неприступної фортеці під іменем «Юлія».

Пиятика ославила вже нас

На всі народи Заходу і Сходу;

Нас мають за п’яниць,

Нас дражнять свиньми.

Цей звичай всяке наше добре діло

Знеславлює і зводить нанівець…[18]

Пиятика давно вже стала для всіх пароксизмом відчаю і безвиході. Тільки напившись, можна було полюбити себе бодай на коротку мить, вишкрібши десь на самому дні душі залишки цього великого людського почуття. Бо кожного з нас учили любити не себе, не найближчих і найрідніших, а Батьківщину, Комуністичну партію, вождя всіх народів товариша Сталіна, а тоді ще й секретаря обкому, райкому і навіть парткому, хоч ти прекрасно знав, яке гівно цей наш секретар парткому, це суцільне ніщо, це жалюгіддя, яке тільки тому й стало секретариком, що жодна порядна людина не згодилася зайняти той так званий пост.

Шульга вважався добрим працівником і добропорядним членом того, що звалося «колективом», він умів вловлювати суть проблем, був здатний передчувати небезпеки, неприємпості й катастрофи, знав наперед, де можна досягнути успіху, а де загрожує програш. За це його цінували, бо люди, з якими він працював; досконало знали все про електрони, але мали доволі тьмаві уявлення про людську природу. А він відзначався всіма тими властивостями не завдяки причетності до колективу, до–загалу, до натовпу, а тому, що був завжди самотній, аутсайдер, ніхто і ніщо не впливало на нього, не скаламучувало йому душі, і в залізно–тоталітарній державі, де люди зчеплені між собою ще міцніше, ніж атоми в світобудові, і в пародійно демократичному суспільстві, яке намагалося перестрибнути само себе, він уперто обирав позицію спостерігача, тримався осторонь, і ніхто б не зміг звинуватити його в дворушництві, бо про те, чим була постійно сповнена його душа, ніколи не йшлося ні на яких засіданнях, а тим часом саме засідання були не просто стилем життя, а його суттю, релігією і своєрідною філософією. Чи міг би хто–небудь навіть з найнесамовитішою комуністичною уявою запропонувати внести до порядку денного якогось з мільйонних засідань пункт під назвою: «Питання про затаєну пристрасть Романа Шульги до образу жінки, який переслідує його, починаючи з березневої ташкентської ночі 1942 року»? На щастя, існують межі не тільки для дрібних чиновничків, а й для всемогутніх диктаторів. І вже коли в його душу не продерлися ні Сталін, ні Гітлер, то що там казати про Микиту, безвільного Леоніда Ілліча або про їхнього апаратного секретаря парткому?


Нестерпно було жити в цьому середовищі, зовні належати до нього, виконувати всі його приписи, скорятися його законам, а насправді бути не просто стороннім аутсайдером, а противником, антагоністом, ворогом, ненавидіти доброчинство, здоровий глузд, закони і водночас бути їхнім рабом, сповитим, як дитя, пелюшками, безвільним знаряддям, жалюгідним попихачем… Тисячі й мільйони чоловіків і жінок змушені в затаєності, самотою, відчаєно долаючи нерозуміння, забобони, ворожість, дотримуватися вірності своєму високому людському чуттю, яке є не чим, як неповторно прекрасною тьмою людського життя, грішного, жорстокого, божевільного, але й божемилого, обсипаного золотими іскрами вищої милості, які прозирають і сяють навіть крізь найгрубіші звалища щоденного дріб’язку і бруду. Обов’язки тільки для дрібних душ, а для великих характерів правда. Найвищою правдою для Шульги стала та жінка з ташкентської ночі. Тільки заради неї варто було жити і треба було жити. І вже після тоґо, як він знайшов її раз і вдруге і втратив, здавалося б, навіки, він однаково ж не міг жити далі тільки заради неї. Він часто думав, чи є ще. вона на світі, чи була справді, а чи то тільки мана, маячня, тяжке божевілля, розумів, що вже–ніколи не побачить, не почує її, але, всупереч здоровому глузду, знов і знов ждав і надіявся, що ось почує її голос, побачить її обличчя, вона пройде перед ним неуявленно нецнотно, і він безтямно впаде їй до ніг і з радістю принесе в жертву (вже вкотре!) свою невинність, бо невинні тільки ненароджені.


Позаду пролунав ледь чутний звук, але Шульга весь стрепенувся: Юлія відсунула (всього лиш на вузьку щілинку) двері! Могла б тримати його в коридорі до самої Москви, і він був би безпорадний, але змилостивилася, змилосердилася, зжалилася…

Він несміливо ввійшов до купе. Юлія була в рожевому нейлоновому халатику, якась ніби геть невагома і небезпечно, до скаламутніння розуму молода.

Тепер він зрозумів, чому двері купе відсунулися мовби самі собою, без слів, без запросин, з якоюсь ніби образливо–механічною байдужістю. Юлія поралася зі своїм волоссям. Вона вийняла з зачіски два гребені (лежали на столику, звичайне індустріальне твориво, але «під черепаху») і кілька шпильок, які затискувала в губах, коли Шульга ввійшов, Юлія саме діставала останні дві шпильки, і волосся, нічим більше не стримуване, обрушилося темним водоспадом, могутньою лавиною, яка вмить поховала під собою, мов невдаху–альпініста, знетямленого чоловіка, загорнула своїми нестримними валами, безслідно й, здавалося б, навіки, та якимось чудом в тій таємничій катастрофі вціліли його очі, збереглися всупереч усім законам природи, врятувалися, може, саме завдяки цій дико хтивій жінці, тепер уже Шульга дивився на неї майже з містичним жахом. З жахом за себе і за своє нетерпіння. Юлія злякалася його погляду.

— Шульга, що з вами? У вас такі очі…

— У мене немає очей, — прошепотів він, — у мене нічого немає…

— Зачиніть все ж таки двері і не будьте диким чоловіком. Мені подобалося, що ви настирливий, але не нахаба… Не псуйте цього враження…

Він не чув нічого, наосліп простягнув руки, і вона опинилася в його обіймах.

— Шульга, ви мене чуєте? — зробила вона останню спробу захиститися. — Вам же не хочеться, щоб я перестала вас поважати!

— Нас немає, — глухо промовив він, обережно пригортаючи її до своїх широких грудей.

— А де ж ми? — засміялася вона.

— Немає нічого, — тупо пробурмотів Шульга. — Тільки вищі сили. Відтоді, як я вас побачив, і всі ці страшні дні, і як цілував ваше лице на волзьких сходах, — вже тільки вищі сили…

Він цілував її волосся, очі, губи, легенький халатик розлетівся коротенькими полами нарозхрист, під ним не було вже ніякого одягу, ніяких перепон, ніяких заборон…

— Світло! — відчаєно шепотіла Юлія. — Погасіть світло, Шульга! Я не можу так! Я не хочу! Я не!..

Вона то відбивалася від нього, впираючись йому в груди руками, то розгублено смикала ґудзики його сорочки, щоб швидше розстебнути її, розстебнути всього цього замашного чоловіка так само, як розстебнена вона вся, швидше, швидше, швидше, бо такий нестерпний сором, і це ще нестерпніше світло, і гіпнотично–нестерпна повільність цього дивного в своїй важкій і темній пристрасті, власне, зовсім чужого їй та водночас чимось ніби й знайомо–рідного чоловіка…

А Шульга вже нічого не бачив, остаточно осліпнувши чи то від казенного тьмяного світла, чи від сліпучого сяяння жіночого тіла, але, й невидющий, він бачив і знав, що перед ним золоті брами раю, і що вони відчиняються для нього, і готові впустити його, Прийняти в блаженство, і він увійшов у них повільно, обережно, з найбільшою ніжністю, яка лиш є на землі і на небі... ...І тоді вибух, безодні, хаоси, і вже не вузька вагонна полиця, не тісне купе, не зміїно–залізний поїзд, не темні російські, простори, прострочені сталевими рейками, а гігантський електричний розряд, магічна вогняна сфера, в якій заховалися дві неприкаяні в нелюдському щасті душі, і мчать у світи, в незнаність, в безконечність, в дику Азію, де знищуються всі відстані і губляться всі початки, але вічно зберігається їхнє справжнє народження, їхня пристрасть і їхнє щастя…

Клубок ураганів, і в ньому їхні тіла. Земля опускається на води — чоловік на жінку. Електричка важко стогнала, мов каторжники на царській Владимирці, і сліпо мчала в порожнечу. А лиш жінка здатна заповнити найбільші порожнечі, єдиний порятунок від прірв і безодень. «Не висоти лякають, а схили»[19]. Слова для втішання нездатних… Людство не жило на вершинах. Тільки в долинах, на рівнинах, в степах, у преріях, в пампасах. І жінка в її фантастичній розлогості — це плодючі долини, широкі степи, безмежні рівнини, щедро осонцені джерела священних запліднень, народжень і проростань.

— О Боже! — обурено стогнала Юлія. — Тебе так багато в мені… Я не можу… Я не можу… Я не мо!.. Я не…

— А мені тебе мало! — лоскотав їй шепотом вухо Шульга. — Мало, мало, і вічно буде мало, порятуй мене від цього недоситу, порятуй і спаси…

— Але ж я не можу! Ця полиця… Вона така вузька!

— Зате ти широка! Ширша за все на світі!

— І нікого тобі не нагадую?

— Тільки саму себе. Ти єдина і неповторна. Ти… Мені б хотілося… Саме від тебе… Почати всі початки…

— Помовч. Це просто ефект перенесення любові. Бо любов переноситься так само, як вірус «Гонконг». Розкажи мені про жінку, на яку я схожа.

— Ти і є тою жінкою.

— Це не те… Коли ти розказуватимеш, нічого не втаюючи, тоді я… Ну, ти цього не можеш знати… Це тільки жінки…


Він жив у ній і вмирав, він ставав неймовірно ніжними слідами її таємничих глибин, він радісно самознищувався в цій первісній вологості, в цих диких мавпячих стінах, перетинках, мембранах, здриганнях… О, здригання вічності!

Здригання її розлогого тіла мовби передавалося всьому поїзду, його залізним зчепленням, сталевим колесам, тугим ресорам.

— Ти на фронті ґвалтував? — несподівано спитала вона.

— Ну!

— А бачив, як Гвалтують? Німкень, коли ви вдерлися туди як переможці?

— Ну, чому я повинен був це бачити?

— А коли б побачив?

— Я ж на танку. Наїхав би на цих… танком…

— На ґвалтівників?

— Ну!..

— А на жінку?

— Ну, чому на жінку? Навіщо таке питати?

— А тоді й сам би?.. Ґвалтував?

— Ну… Чому ґвалтував? Мені жінки й самі… З охотою…

— Знаєш, хто ти?

— Наприклад?

— Ти тварюка! Ти брудне, тупе створіння! Ти!.. Але я шалію від тебе! Обніми мене! Обхопи за стегна! А тепер вище!.. Ширше! А тепер… Розчахни мене!.. Всю! Роз…

Він дихав над нею легко, радісно, піднесено. Щедро віддавалися сили, снага, поцілунки, слова…

— Ти про жінок… чи ґвалтував… Я ніколи не розмінювався… Тілом своїм не… Міняти можна душу, життя, але не тіло! Ніколи!.. Моє тіло призначене тільки для твого тіла… для тебе… і я готовий був ждати тебе хоч і тисячу років! Готовий на страждання, на муки, на життя неповне, вкорочене, скалічене, коли хочеш…

— Ти знов за оті свої дурниці про перевтілення? Про якусь жінку, що звалась Юлія… Чи скільки їх було в тебе?

— Це була завжди ти! Зрозумій, повір…

— Хотіла б я бачити жінку, яка готова пожертвувати собою. Заради іншої! Хоч би й заради рідної сестри! А тобі самому? Коли вєе це правда, і ти… Ну, зустрів мене… Ну… Але ж одна коротка ніч… Що вона тобі? Проблисне — і не помітиш…

— Слід залишиться навіки. Золотий слід у душі. Мов золота нить, шо веде на небеса.

— Я — і небеса?

— А ти ж думала!

— Ой, Шульга, Шульга! Коли б я могла не піддатися. Але я згоріла, спопеліла, розвіялася вітром… Коли ти ніс мене по сходах, від тебе бив такий страшний вогонь, що я вже там згоріла без решти, спопеліла, знищилася, пропала, і коли ти там, нагорі, вже в готелі, звертався до мене, я не чула твого голосу, не розрізняла слів, нічого не тямила, окрім того, щоб бути з тобою, а ти не чув того чи не хотів чути, ти приніс мене від Волги майже голу, тільки вузенький ліфчик і ще вужча стьожка трусиків, які ледь прикривали моє розвожене лоно, але ще оголенішою була тоді моя душа, безнадійно і беззахисно оголенішою, але ти не помітив того…

— Юлько, я все тоді помітив і все знав, і… але не хотів зловживати твоєю беззахисністю…

— Ти що — просто кретин чи надзвичайно терплячий кретин?

— Вважай, надзвичайно терплячий…

— А яка нагорода за цю надзвичайну терплячість?

— Ти!

— Я?

— Ти!

— Боже! Невже треба було жити, нікчемствувати, підлотствувати, вмирати від сорому й ганьби, спати з імпотентами, божеволіти від безнадії тільки для того, щоб зрештою… Ти мене не дуриш? Ти, Шульга, ліворукий, тобі не можна вірити, хоч як же хочеться вірити, ой, як хочеться! Поцілуй мене ще раз! Цей поїзд летить, як шалений!..

Її рожевий халатик лежав на підлозі, як великий ніжний метелик. Юлія сягнула рукою вниз, Шульга перехопив її руку.

— Не треба одягатися. Я хочу, щоб ми посиділи, як у раю. І щоб я міг вмирати й воскресати в німбі твого тіла…

— А коли хтось постукає?

— Хто може стукати посеред ночі? Весь поїзд спить, спить Європа і Азія, всі сплять, як апостоли в Гефсиманському саду, весь світ спить, тільки Христос пильнує в смертній тузі перед своїм мучеництвом… А я пильную перед святістю твого тіла…

— Ти що, Шульга, піп чи, може, дяк?

— Я мужчина! Хіба ти не відчула цього?

— Ох, відчула, відчула! Не те слово — відчула! Хіба це можна передати будь–яким словом? Ти хочеш, щоб ми пили шампанське? Ні, з тобою — тільки коньяк! Досить з мене Хомухіного кефіру по саму зав’язку! Коли ти ніс мене по східцях від Волги вгору і вгору, вище і вище і коли цілував на кожній приступці так, як не цілував мене ніхто й ніколи, ти мовби возносив мене тими неймовірними поцілунками вже й не над берегом, не над цим шматком землі, не над «дружбою народів», що галалайкала десь унизу довкола сірого Хомухи, а над усією землею, над материками, над віками, над часом, над вічністю, і кров у мені гриміла й клекотіла вже не просто кров’ю матері й батька (а в мене мати, щоб ти знав, казанська татарка Алія, а батько руський Никін Никонович Никонов, може, від вашого київського літописця Никона), а сотень і тисяч незнаних, таємничих предків, імена яких розлунювалися в мені, може, так само, як назви оцієї вічної ріки, що ділить дику, жорстоку Азію і ще жорстокішу, як подумати, Європу… Ітіль. Ра. Волга… Що б ти вибрав для мене з цих назв?

— Юлю, — обійняв її тепле плече Шульга. — Ти дуже розумна, мабуть, розумніша за мене… Я капітулюю… Але ти не знаєш головного.

— Ти назвеш це головне?

— Твоє тіло розумніше за твій мозок.

— Це що — образа?

— Для головного спеціаліста Міністерства енергетики — так, а для справжньої жінки — найвища похвала.

— І ти наважуєшся розставляти оцінки?

— Для тебе тільки найвищі!

— А тобі не здається, що ти надзвичайно самовпевнений тип? До речі, як усі ви, українці.

— Іноді доводиться бути самовпевненим. Іноді ти просто приречений на це.

— І ти приречений?

— Коли хоч.

— Я готова вбити тебе за твою самовпевненість!

— Убити — найпростіше… А полюбити?

— Ну, чому, чому я повинна полюбити тебе, грубого, незграбного хохла, фантастичного, ніби з африканських джунглів, самця з дикою потенцією, випадково, по–ідіотському зустрівшись на цьому ідіотському збіговиську, вигаданому безнадійним імпотентом Хомухою, чому я повинна зламати все своє життя, зламати свою душу, знищити себе, самознищитися, і все це, — який жах і яка ганьба! — добровільно, з радістю, з хтивим нетерпінням?..

А поїзд гримів далі, уздовж прадавньої Ітілі з жовтою, як в азіатських тигрів очі, водою, може, по рейках, прокладених по страшній Владимирці, дорозі, по якій гнали з Москви каторжан за цю ріку, за Урал, в Сибір, у вічну мерзлоту, в смерть і непам’ять…

Шульга тулився своїм великим, потужним тілом до цієї мудро–прекрасної жінки, він хотів би сказати їй про те, що "все своє життя любив тільки її, навіть не знаючи, бо тільки в ній уся жіночність світу. Як кажуть японці: «Одна квітка краще, ніж сто, передає квітковість квітки».

— Ти для мене не квітка, а квітковість квітки, — обціловуючи Юлію, прошепотів Шульга.

— А що це таке?

— Ну, це трудно пояснити. Давай здалеку. Які найбільші святині в людства? Вітчизна, держава, релігія, сім’я. Все споконвіку визнане, узаконене, освячене, і все, зрештою, вороже і чуже людині, яка народжується і вмирає сама по собі, безнадійно, вічно самотньою, спершу вирвавшись з дикого світу, а тоді знов поєднуючись з ним неминуче і безповоротно. То, коли так, може, природніше було б і жити диким життям? У нас у Києві, може, найзнаменитіша в світі Києво–Печерська лавpa. Лавра означає великий монастир з особливим статутом. Але Печерська — це печери, це видовбані в київській глині тисячу років тому печерки–сховища, куди втікали від принад і всього зла світу схимники, які, замуровуючись там, сподівалися знайти праведне життя. Куди ж вони втікали — в святість? В підземелля, в глину, в первісний світ, у дикість. То, може, святість і дикість — це те саме? І, може, їх не слід розділяти, як, скажімо, розділяють тварин на травоїдних і м’ясоїдних. Всеїдна людина, всеїдні домашні тварини, а над усіма ними найвсеїдніша свиня, що за своєю біологічною будовою найближча до людини. Людина ж страшна у своїй всеїдності, надто чоловіки, які кидаються на жінок за принципом «аби жінка».

— Ти, звичайно, не такий?

— Уяви собі.

— І що ж ти — м’ясоїд чи травоїд?

— Ну, як сказати…

— А я — трава чи м’ясо?

— Ти над цим. Над усе.

— їжа богів?

— Можна сказати й так.

— Почув би це мій морський майор!

— Пробач. Це хто?

— Ну, хто, хто? Мій чоловік!

— Ти мені про нього ще нічого…

— Нічого, нічого! А про Хомухіна ти що–небудь знаєш?

— Хомухін ніщо.

— Чому ти так думаєш?

— У нього, по–моєму, штук шість цілунків, і він те й знає, що зранку до вечора прислухається, як у них перетравлюються ікра, балики, жульєни, шашлики, біфштекси, ростбіфи, курчата табака, люля–кебаби…

— Ти вже встиг зауважити, що він, крім кефіру, обожнює баранину?

— А в нього баранячі очі!

— Ох, які ви всі хоробрі перед голою жінкою! А де ти був, Шульга, коли дурненька випускниця Ленінградської політехніки, познайомившись на танцях з курсантом військово–морського училища, вискочила за нього заміж і, як вірна радянська жона, поїхала разом з ним туди, де пасуться олені, де на все небо виграє північне сяйво, де в холодному морі плавають тюлені й атомні підводні човни, а в сотвореному чи то Сталіним, чи Микитою Хрущовим городі Сєверодвинську ці підводні човни клепають? Ну, звісно ж, ти скажеш, що нічого не знав і не міг знати, бо секретність, державні таємниці, трам–тарарам, ти був як усі, ти ховався під отим цирковим куполом шапіто всезагального незнання, ти робив собі кар’єру, насолоджувався життям у його прекрасних щоденних виявах (я недурна жінка і можу уявити, що в Києві можливості для цього коли й не в мільйони, то принаймні в тисячі разів більші, ніж у Сєверодвинську!), а в цей час я з моєю вищою освітою рабствувала перед нікчемами з адміральськими погонами, а мій нещасний Боря, задихаючись од нестачі кисню, сидів під арктичною кригою, тримав під прицілом своїх атомних ракет Аляску, Канаду, Каліфорнію, до самої Мексики, Гватемали і вічно нейтральної Коста–Ріки… Ти що–небудь знаєш про це, Шульга?

— Не знаю і не хочу знати!

— Але ж це наше життя!

— Яке життя? Імітація. Зрозумій: ти вища за все оце так зване життя.

— Ах, вища! Ах, як це прекрасно! А чи знаєш ти, Шульга, як мені довелося жити заради так званої любові за полярним колом? Ти знаєш, що таке полярне коло?

— Я знаю, що таке ти.

— І що ж це таке?

— Це знада, зваба і згуба.

— Тебе слід було б перейменувати, якось на «З», — так ти любиш ці ідіотські слова! Отже, не Шульга, а Зульга. Як?

— А ніяк. Шульга — це тільки в нас тепер означає «ліворукий», а в прадавніх шумерів Шульга був найславетніший цар. Сім або десять тисяч років тому. Тисячоліття тут не мають значення.

— Зате ти маєш зі своєю дикою потенцією.

— Ну, це для історії байдуже. Це просто полиновий світ… Полин–трава… У нас вона зветься євшан–зіллям, це наша незбагненність і наш відчай…

— Чому ти звешся Шульга, а не Євшан? І чому жоден з українців не здобувся на таке ім’я? Чи, може, я дурна і нічого не знаю? Скажи мені: був у вас бодай один українець з таким прізвищем: Євшан?


Він накинувся на неї, на її дикі хащі з своєю первісною дикістю, він ні про що не питав і не хотів відповідати на будь–які запитання, здивування і неусвідомлення, далі й глибше, геть усе людське, геть, пріч, до бабуїнів, павіанів, орангутангів, у темнощі, в каламуть, у хаос, бо тільки там блага надія на вибавлення, і, може, нарешті (нарешті, нарешті!) болісні розшматування його душі, породжувані безконечною жаждивістю, яка вічно впирається в межі дозволеного і можливого, чудодійно припиняться оцим безумним зануренням в ніщо, в мільйонні безодні жіночого повабу, де все знищується, щоб народитися, і народжується, щоб негайно знищитися, де зустрічаються і зіштовхуються всі крайнощі, спалахи, вибухи, нелюдська енергія і прострація, жертовність і жадоба обпадання, ненависть, ніжність, радість і печаль, мудрість і безумство, життя і смерть.

Вони були над просторами, над світами, над усім можливим і неможливим, залізний поїзд десь далеко внизу під ними гримів, стогнав, рвався на волю, а сталеві рейки не пускали, і поїзд бився у відчаї, а відчаєні душі, замкнені в ньому, билися у відчаї ще безнадійнішому, і безнадійно чужа та водночас і найрідніша своїм неповторним тілом жінка вистогнувала під Шульгою, знищувалася, але тільки на мить, потопала й виринала і хотіла жити, радіти, насолоджуватися веліннями, бо жінка — цариця життя, а всі так звані закони природи і закони всіляких держав (який глум і яка ницість!) — ніщо, як чоловіча нікчемність, кинута богами до жіночих ніг.

— О, яке щастя і нещастя! — стогнала Юлія. — Ти можеш зупинити цей поїзд, Шульга? Я не хочу до Москви, я не хочу, я не можу, я не мо!.. Зупини, затримай, ти ж енергетик, затр–р!

Він став чарівником, магом, великим чудотворцем, він володів космічними силами і необмеженою владою над усім сущим, над часом і простором, він зупинив час і знищив простір, і тепер залізний нічний поїзд безсило й безпорадно кружляв в енергетичному кільці між сонними містами і сонними водами, поїзд ще був залізний, і ці двоє в ньому ставали залізними і самознищувалися в залізі, опинившись всередині самих себе, в самому центрі внутрішнього стану, непевності, розгубленості, запаморочення, і вже не знали вони, куди несе їх невідома залізна сила, де вони, що з ними, чи ще живі, чи вже давно мертві, чи летять у чорне, бездонне вирло, що зветься кислим, як оскома, словом «Москва», куди вже віки цілі провалюються статки, здібності, кров і піт, надії й зрозпачення, а чи, може, вознесені на золоті гори праслов’янського града Києва і смутні води Дніпра–Борисфену вспокоюють їхні душі, а покриті плівкою нафти води Ітіль–Волги, масні, мов очі Батиєвої орди, коли вона споглядала золоті київські собори, зосталися десь в азіатських просторах назавжди й навіки, тої ночі сталося чудо з чудес, любов чоловіка й жінки подолала нездоланне, піднеслася вище небес, знищила все незнищиме, породила навіть те, що не могло з’явитися на світ згідно з законами природи. А що таке закони природи і що таке закони? У них якось можна вірити навіть тоді (недозрілим умам, недозрілим умам!), коли в твій танк б’ють стодвадцятиміліметровими набоями або навіть набоями підкаліберними, від яких не захищає ніяка броня. Та коли в твоїх обіймах жінка, до якої ти йшов ціле життя, заради якої жив і, може, народжувався на світ, то які тут закони, які уряди, боги і їхні святителі?

Коли згодом Шульга пробував відтворити в пам’яті все те шаленство, яке почалося в електропоїзді «Горький–Москва», він щоразу відступав безсило, безрадно, безнадійно, що було, а чого не було? Може, вони з тої божевільної волзької електрички, перескочивши з Ярославського вокзалу до Київського, знайшли собі купе в несподіваному поїзді «Москва–Львів» (літній сезон, наказ міністра Бещева про додаткові поїзди на Україну), і був ще цілий день і півночі, а тоді розставання в Бориспільському аеропорту, і Юлія так і не побачила Києва, не побачила Шульги там, де він хотів, щоб вона його побачила, однак вони заручилися обітницею нової зустрічі, невідкладної зустрічі, негайної зустрічі, вона брала все на себе, бо вона в Москві, а Москва — це столиця, це володарка не тільки просторів, а й душ, а жіноча душа — це суцільні темнощі, загадковість і морок.

Була вона тоді після поїзда з берегів дикої річкй Ітіль в поїзді до річки Дніпра чи не була? Про це Шульга не міг би сказати навіть на Страшному суді.

Та згодом рік чи два, а то й більше вона зваблювала його обіцянками–цяцянками, що ось приїде до Києва, вихитривши в Хомухіна відрядження, і тоді вже їм ніщо не стане на заваді, ніщо, ніщо, і вони нарешті належатимуть собі самим, і брами раю відчиняться перед ними, для них і тільки для них, брами раю, брами раю!

Він ждав, терпів, ненавидів. Київ — вічна провінція. Москва — столиця світу, ах, ах, ах! Жінки Москви — це особлива раса. Європа — тьху! Азія взагалі не для імпотентів, решта, як кажуть мудрі люди, — мовчання й мовчання.

Він жив, сказати б, в одному напрямку: в напрямку жінки, схованої в просторах. Ні Бог, ні люди, ні держава, ні високі теорії не могли схвалити такого способу життя, та водночас вони й не могли стати між ним і жінкою. Ніяких посередників («Дай Бог, природа или кто, живую женщину в постели, чтоб нас любили ни за что, а мы любили, как хотели…»[20]).


Юлія зваблювала його здалечі, в її нещирості, крутійстві, дрібній брехливості виразно прочитувалася азіатсько–московська затаєна меланхолія (нічого спільного з дюрерівською!) і жадоба просторів, які не об’єднують, а роз’єднують, вона обіцяла бути з ним, ось ще трохи терпіння, ще якийсь час, і вони знов будуть, як тоді, в залізнім вагоні, в ошалілій електричці, в безконечному нічному кружлянні, мов темний біг електронів у енергетичному кільці, але ж навіть у методичному бігові електронів іноді відбуваються цез’ясовані збурення, і тоді запановує хаос у цій точній, математично вивіреній системі, тоді що ж можна сказати про людські взаємини, надто про зіткнення чоловіка й жінки, де немає рятунку від пристрастей, стихій і хаосів, ні рятунку, ні захисту, ні надії, а де тільки велике не терпіння і безмежна жага. Адже навіть суворий шотландець Джеймс Клерк Максвелл, який відкрив струми зміщення, може, вперше в діях світової науки керувався не категорією розуму, а категорією краси, коли зухвало стверджував, що розв’язувана ним система диференціальних рівнянь з суто естетичних позицій мала б набагато привабливіший вигляд з струмами зміщення, ніж без них.


Юлія докликалася до його розуму, розум міг виправдати її побоювання, обережність, виваженість, а душа, слов’янська душа, — яка споконвіку звична до дихання хаосу і живе презирством до будь–яких обмежень, бунтувалася і несамовитіла. Коли б ми жили тисячі років, як наші праотці, коли б не знали жорстких обмежень земного круга, тоді могли б спокійно ждати співу сирен або феніксів. Та ми не вічні, вічне тільки наше ждання, наша пристрасть і наша знемога. Шульга рвав телефонні проводи між Києвом і Москвою: коли ж ти будеш? О, приїдь, приїдь, прибудь, прилинь і ощаслив!

Він дзвонив їй, я приїду, і ми зустрінемося, ні, ні, тільки службове, ніяких побачень, ніяких інтимів, Хомуха мене вб’є, він простежує в Москві кожен мій крок, ось я сама приїду до тебе, і тоді… Він їхав до Москви, казенне відрядження, ходіння коридорами влади, безконечні приниження перед кожним міністерським клерком, Хомухін частував міцним московським чаєм і шоколадними цукерками фабрики імені Карла Маркса, а головний спеціаліст Міністерства енергетики щоразу перебувала десь у відрядженні — чи то в середньоазіатських республіках, де зазвичай дарують сановитим москвичам шовкові халати і гаптовані золотом тюбетейки, чи в одній з країн соціалістичної співдружності, де ми вимінюємо за наші електрони жіночі колготки, фарбу для волосся і зубну пасту.

Шульга важко ступав по міністерських коридорах і тужив за своїми фронтовими тридцятьчетвірками. Підвести сюди навіть не батальйон, а лише танкову роту, і вдарити, і, як кажуть у нас на Україні, зробити грязь. Цей кефірний негідник Хомухін, сховавши від Шульги фантастичну жінку, на яку не має ніякого права, має нахабство просторікувати про якусь інтеграцію, якісь паритети, переваги, привілеї, всі слова на «п», і сам Хомухін ставав мовби Гіомукін, Пукін, Перепукін…

І не спитаєш цього слизня: де Юлія, куди ти її відпровадив, де заховав, а вона сама з її азіатською кров’ю, перейнявшись до іііпіку кісток азіатським духом Москви з її Арбатами, Балчугами, дико розмальованими маківками Василія Блаженного, — хіба вона могла збагнути з тих відстаней стихію праслов’янського Києва, поставленого мудрими пращурами в самому серці тої частини континенту, що назоветься іменем жінки, яка для верховного давньогрецького бога Зевса перевершила своєю принадливістю всіх богинь Олімпу, іменем Європи, а стихія Європи, надто ж в її слов’янській іпостасі, — це правічне дихання хаосу і всіляке презирство до обмежень.

Іноді Шульга думав про те, що відстань, яка пролягла між ним і Юлією, хоч і завдає йому нестерпних мук, має в собі щось рятівне. Конфуція спитали: що таке знання? Робити належне стосовно до людей, шанувати богів і демонів і тримати їх на відстані. Бог, наближений занадто, — це страшно, це катастрофа. А він безтямно наближав СВОЮ жінку, що звалася Юлією і була нею щоразу, і щоразу це кінчалося катастрофою. Шульзі приходили в сни всі вони ще живими: і Юлія з Ташкента, і Ульріка, і Олька, і він не знав, хто з них хто, не знав, живі вони чи мертві, розгублений і розпачений прокидався в темряві, в холодній самотині, і йому здавалося, що він теж неживий і блукає в позасвітті, потрапляє до Азії, яка розляглася біля самого порога України і зазирає туди своїми жовтими очима, як міфічні ящури з трипільських фібул; тоді опиняється в Європі, зрадливій і захланно–зажерливій, мов пожадливе лоно Ульріки, а звідти переноситься туди, де була його страшна втрата, і туга, жах і безнадія зустрічають його, котяться степами, кучугурами, горіховою водою Дніпра–Борисфену, вічною водою, над якою туга, жах, безнадія, і тисячолітній відчай, якому немає кінця, чому ми народилися над цими жовтими водами, од яких жовкнуть не тільки листя восени і не самі трави в степах, а жовкнуть серця і наші душі? О Борисфене, ріко жовтої води, ріко води каламутної, де спасіння й помилування, на яких відстанях, в якій далечині?

Життя поштовхами, ті поштовхи були його судьбою, вони вели його й заводили — заводили, заманювали в чужі міста, в незнайомі вулиці і будинки, в подорожі, шукання, метушняву, в сни і прозріння, гармонія загубилася на війні тепер уже навіки, та й чи була гармонія, хіба що в дитинстві, коли ще не відчував у собі поклику статі, не мав цього звіра в своїй крові, а тепер вимушений був годувати його, приборкувати, запобігати перед ним і вдовольняти його дикі примхи.

Тугу за Юлією Шульга пробував збувати іронією. «Россия — родина слонов», а ми лиш кормова база для тих слонів. І що для сановитої москвички якийсь сумний «хохол» з Києва? Знайшов якусь химерну російську писанину з XVIII століття «Лиодор и Юлия, или Награжденная постоянность»: «Прошла зима, и возлюбленный Лиодор вернулся к прекрасной Юлии. Отдыхая, при корне черемух благоухающих обонялй они весенние амбры. Короткая луна плавала в эмалевой гемисфере.

— Сколь восхитителен феатр младых прелестей натуры! — восклицала Юлия, в объятиях своего Лиодора предаваясь живейшей томности…»

Іронія не допомагала. Знов і знов летів він у божевільному електричному кільці, і в залізному стогоні електричок поставало з пітьми незабутнє жіноче лице, і хтиві очі з масним, як у татарської орди, поглядом, і безсоромні губи, що доводили його до відчаю. Була для нього матір’ю і коханою, Богородицею і дитиною, святинею і звіром, душею і безмежністю. Вона була з ним, біля нього, в ньому, а він був у ній, зоставався в ній назавжди, навіки, і що там тимчасові розлуки, що відстані, що розбіжність часів і можливостей? Віддалившись од її тіла, він міцно тримав її душу і вів з нею безконечну розмову. Вона знов і знов переповідала йому банальну історію свого падіння, яке в жіночому засліпленні вважала вознесенням, про те, як вони животіли у Сєверодвинську, як її нещасний лейтенант по три місяці «лежав на ґрунті» в радіоактивній могилі підводного атомохода з ядерними ракетами, націленими на Америку, «лежав», зберігаючи радіомовчання, не знаючи, що діється на світі, перечитуючи старі газети, прокручуючи ззаду наперед фільми, які їм дали на базі, щодня на політзанятгях проробляючи «исторические высказывания» Микити Сергійовича Хрущова, і це тоді, коли Микиту «в связи с состоянием здоровья» вже потурили з усіх постів, і вже був новий вождь Леонід Ілліч, а її великий мореплавець Боря привіз з морських глибин безнадійну атомну імпотенцію, за яку йому заплатили третьою зірочкою на лейтенантські погони, і життя попереду таке безнадійно похмуре, що не розвіє тої похмурості навіть північне сяйво, але тут «луч света в темном царстве», з Москви прибуває важлива делегація, — і її, Юлію, виберуть, зважаючи на її зовнішні дані, для супроводу столичного начальства з усіма можливими наслідками, з глибоко провінційною покірливістю і безвідмовністю, але все добровільно, без будь–яких порушень морального кодексу, добровільно–індивідуально або індивідуально–добровільно, ось тут її й побачив кефірний Хомуха і роззявив свого індивідуального столичного рота: «А чому б вам не перейти в апарат міністерства, шановна Юліє Никонівно!» — «А тому, що я мужня жона, в мене трирічний синочок, а чоловік плаває на ракетному атомоході під кригою Північного океану». — «Немає проблем, ми переведемо вашого чоловіка з підвищенням у званні до Головного морського штабу, а вас запросимо до нашого міністерства, де для вас знайдеться робота, гідна вашої освіти, ваших знань і вашої особистості».

— Ах, як турчала мені в вуха ця сирена в столичних штанях, як вона зваблювала мене, хоч не треба було й зваблювати, бо з–за полярного кола я готова була йти пішки будь–куди, втікати, рятуватися, затуляючи очі від мертвих спалахів північного сяйва, пісні Візбора й Пахмутової, тувдра, олені, аеродроми, геологи, болото, чергові комсомольські й партійні гавкуни на трибунах, щоб викрикувати гасла для ідіотів, даздравствуеть–пусьжівоть, генерали й адмірали, які точно знають, скільки грамів пороху й заліза треба, щоб убити людину, а хто знає, що треба молодій жінці, у якої душа рветься вище небес, а тіло шматують дикі пристрасті, жінка лише зовні схожа на чоловіка — голова, дві руки, дві ноги, вертикальна постава, насправді ж це зовсім різні істоти, як кажуть китайці: шкіра тигра й леопарда така сама, як у собаки й вівці, але не така шкура, хто з чоловіків знає, що треба справжній жінці? — таких одиниці, Хомухін був саме такий, він сказав: «Вам треба бути не тут, а в Москві, в столиці, бо це оточення не для вас». Я подумала: чергове базікало, поїде й забуде, але він не забув, влаштував так, що мого атомного старлейта справді перевели до столиці, за три роки він став (фантастика!) капітаном другого рангу, хоч я зву його «морським майором», ми одержали двокімнатну квартиру на вулиці Чкалова біля Курського вокзалу, я з провінційної дурки вискочила в головні спеціалісти союзного міністерства, і все це тільки за так звані карі очі, мені навіть здалося, що я нічим не пожертвувала, а здобула майже все, відчайно кинувшись у столичні вири, я готова була платити найдорожчим, втрачати те, що всі жінки вважають своєю найбільшою цінністю, тобто тіло, але згодом виявила, що доводиться втрачати душу, ось тут я й пропала, і вже ніщо мене тепер не порятує. — А гідність? — нагадав їй Шульга. — Може, ти покажеш, де вона в мені ховається? — гірко засміялася вона. — Моє тіло — ось воно. А так звана гідність? Її вигадали чоловіки, і вигадали для себе. Хомуха ще торочить про престиж! «Працювати в апараті нашого міністерства — це так престижно, Юліє Никонівно». Супроводити мене у відрядженнях — це надзвичайно престижно… І він тягне мене на Кавказ, до Середньої Азії, там усі ці чорні мужчини пожирають мене поглядами, потай поцмакують: ах, який щасливчик товариш Хомухін, ах, яка женщина, ах, ох, а того й не знають, що для Москви головне зовсім не в жінці, хай вона буде навіть міс краси, а головне в самій ідеї супроводу, ескорту, супутниках, обрамленні. Сатурн і його кільця — ось що головне в Москві. Вам не видно цього навіть з Києва, а що вже там казати про Кавказ або Середню Азію… Сатурн і кільця… — Коли б я знав, що тебе треба шукати в астральних світах, я б давно кинув енергетику і став астрономом, пішов до Всехсвятського або Барабашова хоч і підмітальником у їхніх обсерваторіях… — А хто це такі — Всехсвятський і Барабашов? — Наші великі астрономи. — Боже, ти такий великий, а я ніби мала дитина. То філософи, то астрономи… Коли ти спробував залицятися до мене з допомогою філософії, я подумала: ой, який же божевільний чоловік, але потім подумала, що ніхто ніколи до мене ще так не звертався, всі кидаються на моє тіло, а тут — до моєї душі, скажи правду: невже ти хотів моєї душі, а не мого тіла? Чи, може, ти й не чоловік, а диявол? — Коли хочеш знати, жіноче тіло завжди заповнювало всю мою уяву, але не просто жіноче тіло, а тіло твоє, в усіх твоїх з’явленнях переді мною, починаючи з Ташкента, а душа — це форма тіла, це та іскра, яка запалює в тілі вогонь гріха і вогонь святості водночас. Коли б навіть Адам не согрішив, Бог однаково б утілився в людині. Бог не може обійтися без нас, як і ми без нього. Він повинен втілитися в людині так само, як людина повинна обожествитися. Для мене Бог — це жінка, що зветься Юлією, може, тому так тяжко, так болісно і безнадійно я йду до тебе ціле життя, і не можу дійти, і відстань між нами не тільки не знищується, а навіть не зменшується, не скорочується, мов у тій безнадійній античній притчі про Ахілла і черепаху…


Вона втішала його: тепер московська черепаха приповзе до київського Ахілла, нарешті доповзе, попри всі розумові спекуляції античних мудреців, жди! Він ждав, і не міг діждатися, демони знемоги шарпали й шматували йому душу, він уже не вірив, що знов колись побачить Юлію і триматиме в обіймах її золоте тіло; не повірив навіть тоді, коли вона подзвонила і сказала, що приїздить, що вирвала у Хомухи відрядження і до Києва, і до Львова, в «Інтеренерго», і Шульга повинен її супроводжувати, бо це ж його парафія, і вона така щаслива, і…

Вона подзвонила вранці, а по обіді покликав Шульгу міністр і сказав, що завтра приїздить Хомухін з командою, в готелі «Жовтневому» вже замовлено «люкс» і три «напівлюкси», а тоді Шульга полетить з начальством до Львова, треба там організувати поїздку в Карпати до гуцулів, може, полювання, як захоче начальство, то хоч і на ведмедя, ну, як водиться, сувеніри, здається, з Хомухіним буде дама, то для дами відповідно…

Шульга мало не закричав міністрові в обличчя: черепаха! Не дама, а московська черепаха, а він не Шульга, а київський Ахілл на безнадійному калиновому мості… Але міністрам у обличчя кричати не годиться, Шульга згідливо кивнув головою, і ніякі найточніші вимірні прилади не змогли б показати, що діялося в його душі.

Юлія відчувала свою провину і в ресторані за сніданком, поки Фелікс водив Хомухіна до туалету мити руки, спробувала виправдатися: в останню мить Хомуха передумав і вирішив «очолити» її поїздку, ще й по–єзуїтському спитав: «Ви не проти, коли я буду вас супроводжувати у вашому відрядженні?»

«Ти повинна вирватися тут від нього, — сказав Шульга. — У Львові не знаю, чи вдасться, а тут ми повинні щось придумати». — «Але що, що?» — «Поїдемо вночі до мене додому». — «Фелікс помітить і донесе! Цей гад все бачить навіть крізь сон. Наші номери знову поруч». — «Тоді давай поїдемо кудись ніби в справах. У район, у глибину. Щоб Хомухін туди не захотів…» — «Але він не відпустить мене! Він попреться й до чорта в зуби!..» — «Ага, а на атомні станції він їздить?» — «На атомні?» — «Ну, я скажу, що хочу показати тобі Чорнобильську атомну, і скажу, що там у нас не все гаразд з радіацією. Як він щодо радіації?..» — «Ти не повіриш, але він боїться побувати навіть у Обнінську, хоч там станційка на якихось п’ять тисяч кіловат, ти геній, Шульга, ми втечемо від Хомухи в радіацію, і вже там… але він знайде мене й там… Фелікс простежить кожен наш порух…» — «Хай простежує! Я пошлю свого водія Миколу з машиною до Чорнобиля, там у нього теща, хай поїсть вареників із сметаною, а на другу годину ночі щоб прибув до мене додому, і тоді я завезу тебе до готелю. Всі міліцейські пости, коли цей гад Фелікс щось запідозрить, доповідатимуть про те, коли моя машина (тобто я з тобою) пройшла в напрямку атомної і коли повернулася, а тим часом…»

Вона не повірила, коли побачила його помешкання.

— Це справді твоя квартира?

— А чия ж? Ось мій одяг. Ось книжки. Фотокартки. Батько й мати. Сестра. Я малий. Я на фронті. Дурень, а тоді студент. У польових експедиціях… У закордонних поїздках…

— І жодної жінки поруч з тобою! Невже ти не брехав мені, коли казав, що ніколи не одружувався?.. Але в тебе й житло… В ньому нічого від жінки… Навіть ліжка немає, самі дивани…

— Не муч мене, — прошепотів він. — У нас так мало часу! Зроби, як тоді у вагоні! З волоссям своїм… Зроби!

— А чого в нас ще мало? Чого в тебе мало, Шульга?

— О Господи! Тебе мені мало! Мало, мало і вічно буде мало!

— Що ти пропонуєш?

— Ну, я все розумію… Я вже безнадійно старий, а ти… Ти в самому розквіті… Але… Невже ти не змогла б?..

— Що?

— Ну, я не знаю, як про це… Мені ще ніколи не доводилося… Ти, звісно, скажеш, що Москву на Київ Ніколи не…

— Київ — це фантастично золота казка, а Москва — просто всесоюзний смітник. Там підмітають тільки Красну площу і вулицю Горького, а решта — суцільний смітник…

Шульга вхопив її руки, притиснув собі до грудей.

— Чуєш, як калатає моє змучене серце? Кинь усе і переїзди сюди, до мене, назавжди, на все життя!

Вона обережно вивільнила руки з його стиску.

— Я тебе люблю, Шульга… З тобою в мене було… Ох, я не можу навіть сказати!.. Це якесь страшне божевілля! Це!.. Я приїздитиму до тебе!.. Приїздитиму, прилітатиму, приповзатиму, розумієш! Черепаха до Ахілла… Гублячи свій твердий панцир і беззахисно оголюючи своє вразливе, ніжне тіло… Ти мене чуєш, Шульга? Без панцира до тебе… А, ти до мене… Чуєш?

— Любов у відрядженнях? Юлю, про що ти?

— Інакше не можна.

— Але ж ти сама… Тоді, у вагоні… Що твій чоловік…

— Морський майор? Імпотент? Хомуха теж імпотент. Від народження. Ще внутрішньоутробний. Бувають внутрішньо–утробні дебіли, і бувають такі самі імпотенти. Хомуха з них. Ну, то й що? А ти знаєш, що буває, коли жінку стережуть аж два імпотенти? Це в тисячу разів страшніше за шекспірівського Отелло. Навіть у султанських гаремах на одну одаліску ніколи не припадало по два євнухи…

— Ти жартуєш, а мені…

— Коли без жартів, то не забувай, що в мене син. Ти ще зустрінеш десяток таких Юльок, як я, а в мого сина може бути тільки один батько… Що ти про це можеш знати, коли не мав ні дружини, ні дітей?..

Шульга не знав, що відповідати, і мовчки став обціловувати її лице, шию, груди, живіт, стегна, Юлія вдавано пручалася і від того ставала ще принаднішою, в лінивих вигинах її молодого дикого тіла таївся страшний дурман, загрозливий, смертельно небезпечний чар, втікати б, рятуватися, відчаєно виборсуватися з чіпких тенет темного шалу, та чоловік уже був отруєний, зневладнений, знетямлений і з радісною бездумністю кинувся в розставлені з умілим недбальством жіночі сіті, в хитрі пастки, в хащі первісних світів, у розкішні безодні, звідки немає вороття.

— Шульга, — покликала Юлія з незнаних і з неможливих далечей. — Шульга, ти мене чуєш?


Він нічого не чув, нічого не знав, нічого не тямив, невагомо нависаючи над жінкою, як Бог у хмарі, і ввійшов у неї твердо, бурхливо, без жалю, майже жорстоко.

— Божевільний! — застогнала вона. — Ти просто варвар! Скіф. Тобі потрібен цілий гарем! Ох! Ох! Ох!

— Стогни! Плач! Гинь! — він видихав із себе ці жорстокі слова, вціловував їх то в одне її вухо, то в друге, від чого слова мовби змінювали свою суть і ставали шовковисто ласкавими, вже й не якісь там окремі згуки, а суцільне любострастя, безтямне плетиво скриків, жагучі поклики первісного світу, аромати захвату, джунглі, ліани, орхідеї…

— Ти ненаситний, як звір! — знеможено скинула руки догори Юлія.

— Ненаситець, — поправив він.

— Що це за слово?

— Так звався найбільший з дніпровських порогів. А я народився біля нього. Під ним. Дніпрогрес затопив усі пороги, а я виринув і став Ненаситцем.

— Яка жахлива символіка! Ти що, може, Камінний Господар?

— Коли вже містика, то не жахлива, а прекрасна. І не просто камінний, а гранітний!..

— Я вмру від твоєї гранітності! Пусти мене! Пусти! Ох, який жах і яке блаженство. Не відпускай мене! Люби мене! Люби!..

Її витке, як дика ліана, тіло грало й вигравало під ним стобарвно й стозвуко, мов космічні оркестри, в своїй азіатській хтивості вона безконечно перевершувала Шульгу і знов, як тоді в божевільному електропоїзді, ставала Юлією з ташкентської ночі, його Юлією, його життям, бо чоловік може жити тільки в жінці, а все інше — безнадійна омана, страхітливий злочин так званих цивілізацій, філософій, не знати ким укладених моральних приписів і затверджуваних самозваними урядами цнот.

Вони лежали на вузькому, як вагонна полиця, дивані знеможені, вичерпані до краю, нещасні від безсилля і щасливі безмірно тим, що сталося, що було між ними, було, пребуло і ще буде й пребуде, повинно бути, статися, відбутися, тривати без кінця і без краю, в любові, божевіллі, аж до кінецьсвітності, до загибелі, До радісного самовбивства…

Бо хіба не самовбиваються щоразу чоловік у жінці, а жінка в чоловікові, і хіба любов не є самовбивством, бо сказано ж: любов, як смерть, страшна!


Шульга ще не знав тоді, не відчув, не відкрилося йому, де починається його кінець. Бо починалося в неземній радості, перед якою людина безсила, і коли здається, що радості цій ніколи не буде кінця.

Юлія ліниво куйовдила йому волосся на потилиці, не розплющуючи очей, говорила мовби сама до себе, а може, просто спроквола думала вголос:

— Коли ти сказав тоді у вагоні, що неодружений і ніколи не був… Я й на макове зернятко тобі не повірила, бо ви ж усі, оці паскудні радянські чиновнички, в службових відрядженнях, на курортах, за три метри від свого дому вже неодружені, вже святі та божі, і всі забріхані по самі вуха, і добре знають, що жінки, яким вони брешуть, теж знають про цю брехню, але брешуть далі нахабно, гидко і навіть радісно…

— І ти вважала, що я теж забріханий по самі вуха?

— А чому ти повинен був стати винятком?

— Ну, ти ж сама казала…

— Про філософію? Що залицявся містиками? А хіба це не могло бути хитрою димовою завісою?

— Ну, гаразд. А тепер ти мені віриш?

— Тепер, побачивши твої пенати, я справді… Ти що, холостяк за переконанням, чи, може, це якийсь київський чиновний шик?

— Я ж казав… Єдина жінка, з якою я справді міг би, і хотів, і…

— Це ота, з Ташкента… А тепер ніби я… Дублер. Як Герман Титов у Юрія Гагаріна…

— Вона — це ти. А ти — це вона. Ви обидві єдиносущі.

— І скільки нас ще є і скільки може бути?

— Кожної даної миті на світі для мене може бути лиш одна така жінка. Одна–єдина. На всіх континентах, на суші і на водах, аж до чорної Африки, до островів Японії й Полінезії, Індонезії, Мікронезії, мільярднолюдного Китаю!

— Ти забув про ескімосів і наших чукчів.

— Коли хочеш, то й до чукчів, де красуні, щоб привабити чоловіків, намащуються риб’ячим жиром.

— А коли ця жінка несподівано… Ну, зникне?

— Вона не може зникнути!

— І все ж таки.

— Неодмінно зродиться знову. Негайно.

— Переселення душ?

— Ні. Перевтілення тіл.

— Шульга, ти божевільний! Може, й у Горькому сподобався мені, що божевільний. Ти перевершив і піфагорійців, і буддистів, і містиків, і алхіміків. А що скаже товариш Суслов?

— Хіба я думав, що скаже товариш Суслов, коли ніс тебе на руках від Волги по ста дев’ятнадцяти східцях?

— Я тоді теж не думала про це, а пробувала полічити східці. Я рахувала і сміялася. А ти обціловував мене з голови до ніг, і все жіноче населення великого індустріального центру Росії дико заздрило мені. Як і всі двадцять мільйонів незаміжніх жінок Радянського Союзу. Я забула, як звали того давнього героя, якого розшматували жінки.

— Орфей. Після смерті його коханої Евридики він зненавидів жінок і за це був розшматований фракіянками. Ти вважаєш, що таких, як я, радянські незаміжні жінки мали б розшматувати? Повір мені: я пробував…

— Одружитися?

— Ну, не зовсім так… Життя довге, ти не в порожнечі, довкола так багато зваб… Але… Хоч з якою жінкою я пробував бути, насправді був тільки з Юлією… З тобою… Знаєш, як у поета: «С еврейкой бешеной, простертой на постели, как подле трупа труп, я в душной темноте проснулся, и к твоей печальной красоте от этой — купленной — желанья полетели»[21].

— Тебе найчастіше пробували спокушати еврейки? Ти ж номенклатурний, а вони занадто розумні, щоб розмінюватися на якихось мугирів. І закабалити тебе їм не вдалося тільки завдяки ЇЙ?

— Так.

— Завдяки ЇЙ чи мені?

— Я ж сказав: ти — це вона.

— Навіть коли мене ще не було на світі? Навіть коли ти з отою німкенею?

— Ти вже була тоді в доконечності буття.

— І ти зрівнював усіх зі мною, не відаючи про моє існування?

— Тоді ще була вона.

— Але ж ти сам сказав, що ВОНА вмерла в Ташкенті від тифу.

— Я не знав про її Смерть. В моїй свідомості вона жила, аж поки я зустрів її в іншому місці, в іншому втіленні… Вона не зникала ніколи… Тобто в даному разі не зникаєш ти… А всі інші жінки… Уяви себе на моєму місці. Жити з жінкою і зраджувати її у своїй уяві? Щоразу потайки, не питаючи згоди, виставляти її на аукціон пам’яті, заздалегідь знаючи, що там їй судилося лиш принизливе знецінення?.. Я так не міг. Я ждав тебе.

— А коли б не побачив мене тоді в Хімках? Ще десять або двадцять років не побачив?

— Хоч і всі сто років!

— Ти сподіваєшся стільки прожити?

— Я житиму вічно. Бо коли жінка вічна, то чоловік біля неї теж вічний.

— Бідний, бідний Шульга! Ти вигадав собі цю чорнокосу, з сексуальними ногами, повірив у її вічність і навіть не помічаєш, що вона щоразу вмирає, покидаючи тебе. Ти помітив це?

— Вона не може вмерти.

— Ну, як же не може? — Юлія підняла догори ліву руку, стала загинати пальці. — Поглянь. Перша Юлія вмерла в Ташкенті від тифу. Німецька Юлія втопилася в млинових лотоках, злякавшись свого есесівця. Юлія з–над Дніпра загинула під колесами поїзда, зіштовхнута невідомими… Тепер що? Моя черга? Варто лиш вибрати вид смерті? Вибирай, Шульга!

Він злякано затулив долонею її уста.

— Мовчи! Не будь дурною, як усі москвички!

— Ти так багато знав москвичок?

— Сама казала, які вони дурні й самовпевнені.

— І я одна з них?

— Сказав уже: не будь, як вони. Ти не можеш такою бути… І ніхто не знає, якою ти можеш бути… Тільки я… Тільки зі мною, біля мене, в мені, коли я в тобі, коли, о Боже, мені тебе мало і вічно мало, Юлю, Юлько, ю… ю… ю…

— Люби мене, — шепотіла вона знеможено, — люби мене… і вбий вже отут зразу… вбий… вбий… щоб не мучитися, щоб не ждати, щоб… щоб… ю… ох, ніколи не знала, що все на ю, і я сама на Ю, може, й ти не Шульга, а Юльга, будь мені Юльгою, вільгою, росою, окропи мене, обкупай, потопи!

Ніхто не знає, що таке час, але всім відомо, що час — найневблаганніша річ на світі. Микола подав машину точно о другій ночі, став не коло під’їзду, а осторонь, щоб не колошкати сонних київських обивателів, Шульга з Юлією спустилися тихими сходами, вийшли з під’їзду, одразу побачили чорну «Волгу» в золотій прозорості вересневої ночі.

— Яка краса! — не стрималася Юлія. — Я починаю тебе розуміти, Шульга. В цьому місті справді хочеться вірити у вічне життя.

— Хіба я не казав тобі?

— Казав, а я не вірила. Тепер починаю вірити.

До ранку Шульга вже не заснув. Тинявся по своїх двох холостяцьких кімнатах, завалених книжками, вдихав мало не до спазмів у легенях дух жінки, який витав у цьому замкненому просторі, жив ще в кожній речі, до якої доторкалася Юлія, в тих меблях, якими вона користувалася цієї ночі, у книжках, які тримала в руках, у кавказькому килимкові, на який ступали її неповторні ноги, в китайському махровому рушникові, що ним вона переперезала собі груди, вийшовши з ванни, від чого її стегна стали ще ширшими, могутнішими, вбивчими для його чоловічого нетерпіння, для його багатолітнього, мало не містичного ждання в безнадії. Ходив по кімнатах, як дикий звір, хижо роздував ніздрі, був тут вже й не сам, а знов з нею, з Юлією, був і не був, повзав по землі, жадібно призбируючи крихти, що позоставалися від неї, від духу і запаху її тіла, від звуку її голосу, від її гарячих доторків, а тоді недбало жбурляв усе назбиране в принизливому плазуванні й безконечному пониженні, щоб знову — бодай у короткочасній уяві — опинитися в обіймах тої неповторної жінки, бути в її обіймах, обіймаючи її, переживаючи разом з нею крайню напруженість одночасних відчуттів безконечного буття й небуття, що створює в їхніх охоплених майже неземною пристрастю тілах ілюзію містичного польоту, який заносить їх по той бік добра і зла, мовби стверджуючи гіркі слова Бодлера про те, що від самого народження чоловік і жінка вже знають, що насолоду слід шукати у злі.


Зло ждало Шульгу вранці; за сніданком у готельному ресторані Хомухін, споживаючи свій кефір, об’явив своїм «дорогим українським колегам» (на сніданку був, крім Шульги, й міністр), що до Львова він полетить сам із своїми спеціалістами, а колега Шульга хай залишається в Києві й «вирішує проблеми». У Шульги в машині лежав портфель з піжамою й туалетним причандаллям, в депутатській кімнаті аеропорту Жуляни на його ім’я ще вчора виписано квиток на рейс «Київ — Львів», у львівському готелі «Жорж» замовлено «люкс» поруч з «люксом» для Хомухіна і «напівлюксом» для Юлії, з командуючим Прикарпатським військовим округом вже домовлено про те, щоб Хомухіна закинути вертольотом днів на три в заповідну зону Карпат (а Шульга тим часом мав «показати Львів» головному спеціалісту міністерства Юлії Никонівні), — тепер весь цей геніально продуманий план нищився під булькання кефіру в широкій горлянці московського чина, і Шульга не міг проронити бодай звуку на його захист. Лиш коли супроводжував Юлію до машини, встиг сїштати її: «Ти що? Покаялася Хомухіну?» — «Він сам відчув. Ти не уявляєш, який він підозріливий! В ньому щось атавістичне. Від плазунів і рептилій. Може, навіть від динозаврів. Але ми з тобою ще надолужимо втрачене!» — «Я не хочу втрачати тебе навіть на день». — «Ти ж сам казав: перед нами вічність». — «Вічність — це коли з тобою. А без тебе — тільки навіки замерзлі всесвіти». — «Я їх розтоплю! Подивися на мене: хіба не зможу розтопити весь вічний холод?» — «Ти розтопила мене. А це ще більше, ніж крижані космоси!..»


В Жулянах Шульга стояв на злітному полі поруч з привітно–вродливою господинею депутатської кімнати аеропорту Ольгою Білобородовою, стежив, як сірий Ан–24 викотився на злітну смугу, гаркнув турбінами, розігнався, і злетів, і набрав висоту, і взяв курс на захід, і розтанув у блакитному київському небі, а в грудях у Шульги не тануло, а крижаніло, тяжко наростали льодові глиби, гнітили; душили, він був мало не на межі втрати свідомості, як колись на кладовищі над могилою Андруші Супруна, і блідий диявол, і червоні хризантеми, і втрати невідшкодовані, і вічна туга, і вічна розпука…


— Може, ще щось? — делікатно нагадала про свою присутність Оля Білобородова. — Повернемося до депутатської? Я зроблю вам каву. Може, ще щось…

Він давно знав цю привітну молоду жінку, в неї руки були, як у Юлії: зграбна долонька, делікатні короткі пальчики, ідеально випуклі нігтики. Якось, проводжаючи на літак зарубіжну делегацію і випивши в депутатській кімнаті трохи більше коньяку, ніж кави, Шульга навіть сказав Олі про її руки, але нічого іншого собі не дозволив, а тепер дивився на ці жіночі руки з якимсь нез’ясованим, мало не містичним жахом, бо чомусь видалося йому, ніби Юлія злетіла в голубе київське небо, злетіла й полетіла на захід сонця, а її неповторні руки зосталися тут, на землі, на цьому сірому бетоні, і вродлива білява жінка, усміхаючись до нього, намагається (не своїми — Юліїними!) безсилими руками погамувати буйне волосся, розкошлане аеродромним вітром (о, ці вічні вітри аеродромів!), і з небесним усміхом питає: «Може, ще щось?».

— Коньяк там у вас в депутатській є? — спитав Шульга.

— Знайдеться.

— Цей рейс до Львова — скільки часу?

— П’ятдесят хвилин.

— І вже будемо знати про прибуття?

— Будемо знати.

— Ну, тоді давайте витратимо ці п’ятдесят хвилин на каву і коньяк!


У депутатській кімнаті були дивани, крісла, килими, важкі штори на вікнах, кольоровий телевізор, «Огоньки» й «Крокодили» на столиках. Оля принесла каву і пляшку «Арарату», пити на службі не могла, тому Шульга замінив для неї коньяк на дві тахлі шоколаду «Сказки Пушкина», прослизнула через депутатську весела компанія донецьких лідерів (шахтарі десь глибоко під землею довбають антрацит, а ці збадьорені галстучники ніби представляють їхні інтереси в столицях), зраділо впізнали Шульгу, висипали йому на голову все каміння своїх претензій до енергетиків, які те й знають, що споживати, але не платять, не відшкодовують, не, не, не. Шульга спокійно пояснив їм, що відповідає не за східну орієнтацію української енергетики, а за орієнтацію західну, з сорока п’яти мільйонів кіловат, вироблюваних українськими електростанціями, ми споживаємо двадцять п’ять, а двадцять женемо за рубіж, продаємо, віддаємо, даруємо, жертвуємо — хто ж то знає, як це назвати? — і його поставлено над цим страхітливим потоком, то до чого ж тут донецьке вугілля, і хто там за нього платить, а хто не платить. А вже минуло п’ятдесят рейсових хвилин, і шістдесят, і більше, й більше, а Львів мовчав, і Оля Білобородова, безпорадно притискуючи до повних грудей зграбні руки з делікатними пальчиками (руки Юлії, Юлії!), мовчазно поставала перед Шульгою: знов нічого, ніяких повідомлень, щось незрозуміле: «Борт сімсот два не відповідає».

Він мовчки вклонився їй і пішов униз, де перед головним входом до аеропорту ждав його вірний Микола.

Микола, перш ніж потрапити до міністерських «недоторканих», служив водієм автобату в Вірменії, саме в тих місцях, що їх описав Пушкін в «Путешествии в Арзрум», Шульзі порекомендував Миколу прикордонний генерал Козлов: мовляв, золотий хлопець, візьми, не пошкодуєш, Шульга не був вразливий на чоловічу вроду, навпаки: до вродливих чоловіків, пам’ятаючи досвід Стародавньої Греції, ставився з підозрою, але Микола йому сподобався саме своєю суто мужською красою: лице гостре, мов на іконах, чорні очі й розльотисті брови, хижо–прекрасний хрящуватий ніс, твердо різьблені губи, до того ж уся постать мов туго напнутий лук, і коли десь там у Парижі зберігається в планетарній недоторканності іридієвий еталон метра, то чом би не зберігати там і чоловічий еталон планети з неповторними вимірами українського Миколи?


Згідно з принципами системного аналізу, в такого хлопця, як його водій, дружиною повинна бути коли не сама «міс Юніверсум», то принаймні міс Європи або міс соціалістичного табору, хоч там ці конкурси ще не влаштовувалися, бо, як вважав Леонід Ілліч Брежнєв, а також його генеральний ідеолог Суслов, вони суперечили основним принципам марксизму–ленінізму…


Не маючи доступу до зарубіжних «міс», Микола зачепився за невеличку поліщучку з Чорнобиля, яка не відзначалася особливою вродою, зате мала майже бездонне лоно і груди такої вибухової сили, що перед ними могли б нікчемствувати навіть тротилові еквіваленти Хіросіми й Нагасакі, на таких грудях могла б утриматися не тільки європейська частина Радянського Союзу, а й уся Західна Європа з її свободою, благополуччям і вседозволеністю, і Микола, мабуть, підсвідомо відчував це і пишався своєю дружиною, тому познайомив свого начальника з нею, а тоді й з чорнобильською тещею, в якої груди начинені були ще потужнішими зарядами, та навіть біля таких грудей не втримався її чоловік: утонув у Прип’яті, замогоричений чи то київськими дачниками–напівінтелігентами, чи то п’янюгами з атомної станції, які вже й Чорнобиль перейменували на Чорнопій.

— Чим ото літати до Львова, повіз би я вас, Романе Даниловичу, з Юлією Никонівною до своєї тещі в Чорнобиль на свіженького судачка, — сказав Микола.

— Втрачено зв’язок з сімсот другим бортом, — Шульга не чув Миколиних слів, здається, й не говорив до нього, а просто думав уголос.

— У міністерство? Чи ще трохи пождемо? — Микола вмів миттєво перейматися настроєм і тривогою свого шефа.

— Давай у міністерство. Може, звідти щось вдасться видзвонити…

Секретарка зустріла Шульгу налякано–розширеними очима.

— Міністр питав вас… Просив, щоб негайно…


Енергетика вся на нервах: аврали, зриви з паливом, порушення графіків, частотність, нестача енергії — погано, нічні надлишки — ще гірше, крім оперативок у міністра, засідань колегії, селекторних перекличок, нарад за квадратним столом, ще неодмінне доктринування (цінні вказівки!) міністром своїх заступників за обідом у їдальні Ради Міністрів на вулиці Кірова (всі керівні вказівки краще засвоюються в процесі споживання калорійної їжі), але сьогодні Шульга на обіді не був, отже, не одержав чергової порції цінних вказівок, може, тому й кликав його міністр. Прізвище в їхнього міністра було типово українське — Макушенко, сам він вважав, що походить воно від слова «мак», а міністерські дотепники виводили його від слова «макуха», прозоро натякаючи, як багато в їхнього високого начальника спільного з цим побічним продуктом олійного виробництва.

— Сідай, Шульга, — сказав міністр якимсь сірим, як макуха, голосом. — Я тебе шукаю.

— Я ж проводжав гостей.

— Хомухіна ти проводжав, — уточнив міністр.

— Ну, так.

(А душа кричала: не Хомухіна, а Юлію, її, її, і тільки її ти проводжав, і більше нікого, бо ніхто тебе більше не цікавить, ніхто не потрібен, ніхто й ніщо, хай навіть згине весь світ, аби тільки була вона, нині, і прісно, і вовіки…).

— У сорочці ти народився, Шульга, — ще сірішим голосом сказав міністр, — у сорочці, от що я тобі скажу… Мені подзвонили зі Львова: Хомухін розбився…

— Роз… — Шульга не міг вимовити цього страшного слова. — Де? Як? Що?

Він не тямив, які слова кидає в обличчя міністрові, підхопившись із стільця, підбіг до міністра майже впритул, ладен був вчепитися йому в сіре, байдуже обличчя, м’яти, місити його, кришити, як макуху, домагатися правди, жахливої правди, ні, примусити його, щоб він сказав, що то неправда, що він пожартував, просто хотів налякати Шульгу.

— Розбився літак, — так само сіро повідомив міністр. — Заходами на посадку. Там ці наші Ан–24 весь час б’ються. Чи посадочна смуга якась не така, чи з диспетчерською службою щось… З обкому подзвонили, що створюють комісію для розслідування… Нашої вини тут ніякої… Для цього я тебе й запросив… Ти ж і сам повинен був летіти, та Хомухін закомизився: хай колега Шульга лишається на місці і вирішує проблеми… Ось тобі й проблеми… Ну, в сорочці, значить, ти народився… Ти мене чуєш, Шульга?

Шульга не чув, не слухав, не розумів, дика розпука роздирала йому груди, відчай, безсилля, безвихідь, що робити, куди подітися, хоч головою об стіну, хоч біжи світ за очі, хоч самовбийся, заточуючись, спотикаючись, мало не падаючи, наосліп посунув він по кабінету, натикався на стільці, на столи, на стіни, двері, вікна, безпорадно бився в цьому ворожому замкненому просторі, мов великий незграбний птах, що залетів сюди не знати як і не може знайти виходу, нарешті він знову опинився біля сірого чоловіка, біля урядових телефонів, селекторів, символів всемогутньої влади, яка виявилася такою нікчемною перед лицем смерті, вхопив міністра за плечі, потряс його, прошепотів:

— Хомухін розбився… Хто розбився? Хто?

— Всі, — прикрив повіками очі міністр. — В тому–то й справа, що всі… і пасажири, і екіпаж… Там якась яма… літаки не сідають, а падають і — вщент… Та ще й загорівся… Грандіозний скандал… Москва скаже, чому не спецрейс… А спецрейс що? До речі, я не радив Хомухіну летіти. Осінь, тумани, краще поїздом… Але він уперся, як осел. Ти ж знаєш, Шульга, який осел цей Хомухін… Та ще ця дамочка… Ти її в Чорнобилі радіацією зарядив, чи що. По–моєму, це вона: тільки літаком! Поїзд їй не до смаку, повільно йде, зупиняється коло кожного стовпа… Ти, Шульга, не береш у відрядження жінок і правильно робиш…

— Мені треба було бути там… в тому літаку, — глухо промовив Шульга.

— Ти що? — здивувався міністр. — В тебе були особливі контакти з Хомухіним?

Шульга мовчки пішов до дверей. Вже звідти обізвався до міністра:

— Мені треба було бути в тому літаку. Там! І тільки там! І коли справді на землі буде колись Страшний суд, то я волію опинитися в тому літаку Ан–24, що розбився сьогодні у Львові!

— Що з тобою, Шульга? — занепокоєно поплямкав тонкими губами міністр. — Може, дати тобі позачергову відпустку? Поїдеш на Кубу в Варадеро, або, коли хочеш, до Кардових Вар у «Брістоль», або на Балатон до мадярок, чи на Золоті піски у Варну, а то й до Дубровника…

— Мені треба було бути в тому літаку! — вперто повторив Шульга.

— Так переживаєш за Хомухіна? Думаєш, Москва нам не простить? Про людське око трохи покривляться, а тоді й забудуть. Він там їм усім осточортів!

Шульга не слухав, не чув, не відповідав. Мовчки вийшов, не знав, куди йти, що робити, куди подіти себе. Юлія, Юлія, алілуя… Ще одне щастя і ще одна смерть,. знов загибель… Чому? За віщо? Жінки його долі з’являлися на обрії життя несподівано й негадано і так само несподівано зникали, бо він чи то не владен, чи неспроможен був їх затримати, не відстоював, не боровся за них, не боровся і не виборював у суворої долі, а тому щоразу втрачав, хоч і знав, які болісні й тяжкі ті втрати, які невідшкодовні й трагічні. Дбав про власне задоволення, про власний спокій, захищав себе, а слід було захищати їх, відстоювати, битися, розпанахувати душу, лягати трупом!

Чого не бережеш, те втрачаєш. Назавжди. Навіки. Не вони спровинені перед ним, а він перед ними.

Винний і проклятий!




Загрузка...