Юлія, або Запрошення до самовбивства

Пригода остання ВІЗАНТІЯ

Цей стамбульський ресторанчик на нижньому поверсі Галатського мосту чимось схожий був на паризькі галабурди п’ятнадцятого століття, коли весь християнський світ в потрясінні від взяття Царгорода турецьким султаном Мехмедом Фатіхом (1453 рік) мовби збожеволів, забув про устійнені моральні засади, про святість, про звичайну людську порядність і коли в самому центрі Парижа найпопулярнішим був готель і ресторан якоїсь пані де Брюєр, що звався «Під чортячим бздом».

Тут було справді чортяче бздо, на горішньому поверсі мосту котилася нескінченна залізна армада автомашин і автобусів, все це гриміло, гучало, чхало, плювалося, смерділо майже пекельними димами, свинцевою безнадійністю і приреченістю, а внизу, за маленькими столиками, поставленими майже над самою водою Золотого Рогу, з раннього ранку до пізньої ночі висиджували чоловіки, пили «єні ракію», дуже багато пили, але ще більше їли (масні руки, масні губи, масні очі), гриміли голосами гучніше за іноземні туристські автобуси вгорі на мосту, але не обговорювали світових проблем, не було мови про валютні заробітки в рабських наймах у Німеччині або Франції, ісламська порядність забороняла навіть щонайменші згадування про жінок, які не належать співрозмовникам, бо жінка належить чоловікові, який може їй належати за його згодою і бажанням, але не за її примхами і веліннями, хоч би вона була найбагатшою в світі.

А що таке наш світ? Це велика гра, в якій досягає успіху той, хто засвоїв і опанував усі її правила.

Шульга шкодував, що не знає турецької. На чужині людина живе лише частиною душі. Є мова буденного спілкування, яку досить просто вивчити, але є ще мова роздумів, і мова снів, і мова спогадів, все це дається від народження з таємничих глибин материнського лона, тйму ніякі переселенці, емігранти, перебіжчики й перекинчики ніколи не зможуть досягнути повноти життя в чужій землі і так і вмруть там людьми ніякими. Бо національна душа може бути тільки в національному тілі.

Власне, Шульга прибув до Стамбула не ради того, щоб розв’язувати проблеми адаптацій, пристосувань і людської безпритульності. Це була суто ділова поїздка, та водночас вона не належала до поїздок звичайних, сказати б, рутинних, бо досі він мав справу з Європою, а Туреччина, ця химерна, загадкова країна, зачепившись за маленьку закраїну Європи, належала все ж таки Азії, а до того була трагічно пов’язана історичною долею з його Україною.

Київський князь Олег, прибивши свій щит на брамі Царгорода, примусив всемогутніх візантійців укласти з ним мирний договір. Тоді великий гетьман України Богдан Хмельницький, скориставшись з того, що матір’ю малолітнюю турецького султана Мехмеда була українка, звана в Туреччині Турхан–хатун, продиктував пихатій Порті свої умови про поділ Чорного моря між двома державами: султанською Туреччиною і незалежною Україною. І все. Більше нічого. Україна зблиснула на тисячолітніх обріях, мов загадкове небесне тіло, і щезла на віки цілі, провалилася в безвісті, і тільки стогін з безодень, плач і зойк, «плачуть–тужать козаченьки в турецькій неволі…».

Шульга приїхав до Стамбула від незалежної держави Україна, по–справжньому незалежної за всі віки і тепер уже навіки. Два роки тому Радянський Союз розвалився остаточно й безповоротно, Україна обрала президента, парламент, розсилала по всьому світу своїх повноважних представників, тоді настала ера (в темпі крещендо, як сказали б музиканти) офіційних і державних візитів, парламентських і урядових делегацій, банального ярмарку марнослав’я, де нічого не купують (бо ні за що) і не продають (бо нічого), а тільки хизуються так званою незалежністю, все демонстрування якої зводиться до американських піджаків з натиканими на них до самих вух голови парламенту ґудзиками та змінюваних по п’ять разів на день американських же галстуків президента… Здається, в Туреччині незалежні українці вже встигли покрасуватися американськими галстуками і гудзиками ще до приїзду сюди Шульги, та це його, власне, й не обходило, бо він прибув сюди вже не від кіл урядових і офіційних, а від ділових кіл, як президент концерну «Інтерелектро», для переговорів з двома турецькими транспортними компаніями про відкриття залізничного сполучення між Києвом і Стамбулом. Мова йшла про експрес майже такої ваги, як легендарний експрес Берлін — Багдад. Але тоді йшлося про елементарну німецьку експансію на Близький Схід, а тепер тільки про нове партнерство новонародженої європейської держави з одним з найбільших центрів азіатської цивілізації.

Шульга прилетів до Стамбула разом з залізничним генералом. Мізерний чоловічок з мізерним світосприйманням. «Рухомий состав ми забезпечимо, — белькотів він, — знайдемо вагони–люкси і все, що треба, а остальне — це вже хай турецька сторона…» У Шульги була енергія. Без енергії сьогодні немає нічого. Навіть ота продубльовано–президентська (Америка — Росія) «червона кнопка» без енергії, як хук у шашках. Кілька днів їм показували Стамбул, тоді возили в прадавню турецьку столицю Бурсу, в славетну персикову долину, на Дарданелли і острови Мармари, перемови про експрес Київ — Стамбул (для турків навпаки) велися в суто східній манері: повільно, зовні мовби ненав’язливо, але згодом ти відчував, ніби занурюєшся в якусь трясовину, в медузячі драглі, в бездонні пропади, тебе заколисували словами, з тобою не сперечалися, з тобою ніби згоджувалися і навіть дякували за твої надзвичайно розумні пропозиції, та згодом непомітно все поверталося на круги своя, вирішене й узгоджене вчора виявлялося і невирішеним, і неузгодженим, колгоспна корова повинна була знов пережовувати вчорашній силос, український Рябко знов і знов ловити свій хвіст, і вже виявилося, що запевнення українського залізничного генерала щодо «рухомого складу» не варті понюшки тютюну (який, до речі, вже замінено американським вірджинським), бо вже є рішення якихось там спільноєвропейських структур про те, щоб українських вагонів через їхній троглодитський технічний рівень не пускати на європейські колії, отже, експрес Стамбул — Київ зможе народитися тільки завдяки тому, що турецька сторона забезпечить вагони, електровози і все інше, Україна ж може дати тільки те, що вона може дати: енергію. Шульга поцікавився: звідки в (гм… гм…) турецьких друзів така впевненість щодо енергетичних можливостей України? Турецькі друзі, які представляли дві зацікавлені фірми, звалися Самім Еміроглу і Некаті Алтан, перекладачем був «наш» азербайджанець Герай Мамедов, який після горбачовських катастроф переїхав до своїх родичів у Туреччині і тепер заробляв собі на хліб, вибудовуючи словесні мости між людьми Сходу й Заходу, всі троє були молоді (може, вдвічі молодші за Шульгу), звісно ж, вусаті (в Туреччині безвусі хіба що футболісти «Галатасарая»), страшенні чепуруни і модники мало не по–жіночому, що не заважало їм бути надзвичайно поінформованими, і саме цією поінформованістю Саміма й Некаті пояснювалося, як згодом зрозумів Шульга, і те, що його запросили для переговорів про центральноєвропейський експрес; і те, що саме він, а не залізничний генерал, попри всі сподівання, став головною дійовою особою на цих переговорах і головним суб’єктом уваги турецьких друзів; і те, що переговори про фантастичний експрес, в самому задумі якого було щось так само авантюрне, як у сумнозвісному експресі Берлін–Багдад на початку двадцятого століття, непомітно пересунулися в зовсім іншу площину, в площину енергетики, Самім і Некаті недвозначно дали зрозуміти Шульзі, що залізничний генерал їх, власне, зовсім не цікавить, як не цікавить їх і Україна як велика залізнична держава, хай і з найгустішою в світі мережею залізниць, їхні ж інтереси спрямовані на енергетичний потенціал України, яка поряд з Францією є на сьогодні унікальною європейською державою, що виробляє електроенергії майже вдвічі більше, ніж потребує. І коли досі українська електроенергія йшла в Польщу, Чехословаччину, Румунію, Угорщину, Болгарію, то чому б вона не могла так само йти й до Туреччини, звісно ж, за відповідну плату у відповідних цінах, про які вони могли б домовитися, не відкладаючи в довгий ящик, надто, що містер Шульга є президентом концерну «Інтерелектро» і може вирішувати всі проблеми самостійно і незалежно.

Ці вусаті чепуруни знали все, що треба знати, тому й носилися з Шульгою, як з писаною торбою: він не захотів поселитися ні в «Хілтоні», ні в «Шератоні» на Істікляль[22] — вони зробили йому розкішний трикімнатний люкс в п’ятизірковому готелі «Етап» неподалік від історичної Галатської вежі; він досить скептично поставився до вечері в англійському ресторані «Чотири пори року» (вечеря коштувала пів річної платні турецького робітника) і до відвідин так званого російського ресторану «Рижанс» на Істікляль–Каддесі, надто ж до обіду в найдорожчому стамбульському ресторані на верхньому поверсі Галатської вежі, де гості мали змогу виходити на галереї (або, як казали у нас в давнину, на гульбище) і милуватися неповторними видами Стамбула, а Шульга дивився вниз і бачив іржаві плями на кам’яному тілі цієї проклятої споруди, іржаві плями, що значили страхітливі залізні гаки, якими колись їжачилася ця споруда і на які нанизували нещасних приречених жорстокі візантійці, а тоді ще жорстокіші турки–османи, — мабуть, і нашого пісенного Байду зачепили за ребро гаком саме на цій Галатській вежі, але Шульзі вже не судилося побачити ті варварські іржаві гаки, передбачлива стамбульська адміністрація акуратно поспилювала їх, і тепер ця історична вежа стала вежею псевдоісторичною, як стає псевдоісторичним майже все довкола нас, і тому Шульга, виявляючи типово українську делікатність, натякнув, що не дуже поривається відвідати всі ті історичні пам’ятки Стамбула, які показують тут ідіотам, звезеним автобусами й літаками з Європи й Америки; що ж до вишуканих ресторанів, то він залюбки б відвідав прості турецькі харчевні. Його не стали мордувати туристською програмою для ідіотів, та все ж показали гробницю славетної українки Роксолани, що була улюбленою жоною наймогутнішого турецького султана Сулеймана Пишного і єдина за всю османську історію удостоїлася окремої гробниці, що розмірами й пишнотою перевершує навіть султанські, показали колишній караван–сарай Валіде на Довгому ринку Узун–чарші, збудований у сімнадцятому столітті ще одною українкою, султанською матір’ю Турхан–ханум, загадковою могутньою жінкою, що походила з якогось вельможного українського роду (ім’я Турхан означає «вельможа»), зачарувала своїм розкішним тілом розпусного султана Ібрагіма, а тоді намовила євнухів убити султана і стала правителькою при своєму малолітньому синові Мураті, сприяла по змозі нашому великому гетьману Богданові Хмельницькому. Від Роксолани лишилися гробниця і мечеть у стамбульській дільниці Хасекі, від Турхан–валіде ці вічні кам’яні аркади велетенського караван–сараю, в якому колись одночасно могли стояти тисячі коней або віслюків, а тепер знайшли притулок сотні ремісничих майстерень, крамничок, шинків. Роксолана стала легендою не тільки для українців, а й для всієї Європи; про Турхан–валіде в її рідній землі ніхто й не згадає, бо ту пам’ять потоптав копитами свого коня народжений нею жорстокий син. Щойно зіпнувся він на коня і змахнув шаблею, то й посунув з чорним своїм військом на степи його матері, палив городи й села, велів яничарам кидати під ноги його коневі ікони у здобутому штурмом неприступному Кам’янці, а його головна жона Кая–султанша, дика гаремниця черкеська, веліла напихати сіном засолені (щоб довезти цілими з України до Стамбула!) козацькі голови, насаджувати там їх на яничарські піки і проносити в урочистому поході перед падишахом. Страшна історія і страшні нагадування про неї. Після безконечно–заморочливих переговорів, де, як на стамбульському Капали–чарші, всі намагаються обдурити один одного, і після тяжких згадок з минувшини Шульга трохи відходив душею в нічних ресторанчиках–локантах в Чичек–пасажі, в забігайлівках дільниці Еміненю, за столиками закусочних на нижньому ярусі Галатського мосту. Шульга виріс на Дніпрі, з дитинства над усе любив рибу, останнім часом риба в Києві чомусь майже зникла, на Чорноморському узбережжі вже давно забули не тільки про кефаль і скумбрію, а навіть про примітивного бичка, а тут ти мовби потрапляв до морського царства, кожен ресторанчик найперше зустрічав тебе не бутафорською вітриною, не муляжами окороків, ковбас, риб і раків, а відкритими стелажами, на яких сріблясто вилискували щойно виловлені в морі тугі, ніби вгодовані підсвинки, тунці, звабливі макрелі, делікатні барабульки, загадкова меч–риба, смаглява кефаль, баламутна скумбрія, і тобі варто лиш тицьнути пальцем в рибину, яка припала до вподоби, і вже за кілька хвилин ти матимеш її чи то засмажену, чи нафаршировану, чи в юшці, рибу на сковорідках і в мангалах на розжареному вугіллі (Шульга бачив цілі гори мішків з деревним вугіллям під візантійськими мурами імператора Феодосія, куди звозять його на продаж вуглярі з фракійських лісів), найчастіше це відбувається перед твоїми очима, але в Чичек–пасажі кухні або ж підняті над столиками на другий поверх, або заховані в якихось нескінченних печерах, і там, ніби в таємних лабораторіях алхіміків, відбувається священнодійство творення казкових страв, яких не знає світ: фаршированих мідій, смаженої на мангалах барабульки, плову з мідій, приправленому трьома тисячами прянощів і знадоб, серед яких шафран, імбир, перець, кардамон, кориця, гвоздика, ревінь, нард і навіть алое, незмога перелічити все те, що з’їдається чоловіком непомітно і безслідно, а до риб, крабів і молюсків неодмінно додавалися цариці південних морів — устриці, надто ж устриці суто, турецькі лакос, з зеленим, а не білим, як звично, слизом, датовані Аллахом плоди моря, що укріплюють чоловіка, який хотів би аж так порадувати свою жону, щоб вона підскакувала.

Все це був чоловічий світ, жорстко обмежений, може, навіть примітивний через цю обмеженість, але Шульзі він подобався, бо це відповідало настроєві його чоловічої самотності, в якому він прожив усе своє життя, лиш іноді продираючись до звабливої жіночності та одразу й втрачаючи безнадійно й безповоротно знайдене і віднайдене і від того щоразу глибше й розпачливіше занурюючись в отхлань самозневаження, самозаперечення, самознищення. В цих турецьких мужчинах він несподівано для себе коли й не знайшов казкового еліксиру молодості, то принаймні відчув у собі предківську жагу життя і велику дію первісних сил.

І в нічних ресторанчиках Чичек–пасажу, і в локанті риб’ячої дільниці Еміненю, і за чотирикутними столиками, на перший погляд, найубогішого, а насправді, може, наймальовничішого стамбульського «храму для жертя» було цілковите й неподільне панування чоловічого світу. Жодної жінки! Коли хто приводив з собою дитину (вдень на Еміненю або на мосту), то це мав бути неодмінно хлопчик. Це нагадувало війну, де життя так само жорстоко переполовинене на світ чоловічий і жіночий (поодинокі жінки у війську не бралися до уваги), де люди живуть у залізі і самі стають залізними, забуваючи про ніжність, ласкавість і красу, замінюючи все те лиш словами, грубими, брутальними, часто жорстокими, бо чоловіки соромляться один одного і неохоче відкривають свої душі в суворому товаристві. Шульга мовби повертався в свою далеку молодість, знов оточували його дужі, жилаві тіла, знову вхлинали його ніздрі тяжкий дух чоловічої плоті, знов бив у вуха безугавний гамір мужніх голосів, гучний сміх, молодецькі вигуки, похвальба, освідчення в вірності й любові. Чоловіки пили розбавлену водою ганусову горілку ракі (коли додати води, ракі ставала білою, як молоко, а молоко правовірним Коран пити не забороняв), чай у маленьких, мов чарочки, кришталевих скляночках, шербети й новітні фруктові соки, їли ягнятину, смажену з баклажанами, шиш–кебаб, варений телячий мозок, фали в карти, нарди, шеш–і–беш, гамір, сміх, стискання піднятих над головами рук, нескінченні чоловічі поцілунки–цмокання (як між членами московського Політбюро), а тоді, впиті й пересичені, виснажені до краю крикнявою, похвальбою, погрозами й каяттями, втомлені своєю чоловічою обмеженістю і осхлістю, вони починали несподівано тонкими, зривистими голосами співати любовних пісень, і Герай пробував перекладати для Шульги деякі з них, хоч це й незмога було зробити, бо хоч любов спільна для всіх людей на світі, та слова для неї кожен знаходить свої, неповторні, і, може, саме це й рятує нас від загибелі в світовому океані байдужості й зоднаковіння. Як казав колись Жан–Жак Руссо: «Природа сіє для всіх однаково, але врожай ми збираємо різний». «На моє гаптування сіла пташка, — співалося в одній з пісень, — спалахнуло моє сердечко, наповнилося кров’ю. Ліки від моєї недуги знайшов Кельоглан. Ах, мій Бахтіяре, ти занапастив мене, через тебе зів’яло моє тіло, що колись цвіло, мов троянда…» Були пісні й цілком несподівані для мусульманського світу, де чоловік не обмежений у своїх статевих забаганках, а жінка приречена дотримуватися вірності: «З гір тече вода, вода, я заміжня, я вдова, вдова, мій Кереме, хоч і вдатна я за тебе, та Хасан покликав — лину я до нього…»

Дивний світ, дивні люди. Шульга не дуже й поривався до Стамбула. Власне, їхав і не до Туреччини, а до Візантії тисячолітніх згадок, бо Візантія більше пасувала його вікові, ніж Туреччина. Він давно вже належав–до людей, яких називають літніми, а то й просто старими, був ветераном усього на світі: війни, праці, партії, заслуг, страждань, — та водночас відчував у собі ніби помолодіння, давні рани зацементувалися, хворощі вже не докучали, сил не меншало, а прибувало, він старішав тільки календарно, але не фізично і не біологічно, всупереч усім відомим законам природи, тому коли йому обережно запропонували очолити концерн «Інтерелектро», Шульга не став відмовлятися, надто що це була та сама робота, яку він виконував у міністерстві, а тепер ішлося тільки про зміну вивіски. Вивіски стали гарячково міняти, щойно затріщала неоковирна радянська імперія, підрита під саме коріння, мов криловський дуб свинею, горбачовською перебудовою. Вивіски міняли люди, установи, підприємства, цілі міністерства, директори заводів–велетів пускали димом свої технічні голіафи, створюючи на їхній базі так звані малі підприємства, на чолі яких опинялися їхні найближчі родичі й друзі; партійні й комсомольські секретарі, запускаючи руки в партійні каси, засновували біржі й комерційні банки; голови колгоспів і директори радгоспів, зрадівши узаконенню загадкової операції під назвою «бартер», донищували й дограбовували недонищене й недограбоване в нещасних селах; навіть інтелігенція, яка не мала нічого власного, крім штанів та того, що в штанях, і яка найбільше галасувала на підтримку «прорабів перестройки», а тепер виявила, що її ошукано, державний пиріг розділено між тими, хто всіляко зневажав і топтав інтелігенцію, а їй не дісталося навіть крихт, — і ось тоді ця так звана інтелігенція кинулася (яка ганьба!) обслуговувати всіх отих, що міняли вивіски: дворушників, ренегатів, відступників. У Корані сказано: «Відступництво тяжче за вбивство». Чому в наших кримінальних кодексах не передбачено такої норми?

Ще за багато років до краху радянської системи Шульга передчував неминучість катастрофи. Все неправедне рано чи пізно повинно бути знищене. Чи то силами зовнішніми, а чи самою своєю неправедністю. Він був начальником управління, тоді вже й заступником міністра, мав кабінет у Києві на Хрещатику, а вся його діяльність була націлена не на Київ і не на Україну, а на так звані країни соціалістичного табору, на вдоволення їхніх потреб в енергоресурсах: соціалістична кооперація, соціалістична інтеграція, мир — дружба, п’ять пунктів Бандунга і ще там чогось, кожен робить свою справу, і все гаразд, та з часом Шульга став помічати, що якась невидима підступна сила мовби навмисно підбирала в його управління не просто фахівців, а найзапекліших демагогів, лицемірів і дворушників, нікчемних людців, що знай били себе в груди і розпиналися на всіх трибунах за високі ідеали, а поза трибунами, активами, нарадами, засіданнями, коли кінчалися всі ритуальні дійства, поза показушною чистотою ідеологічних риз, ідейні однодумці враз ставали жорстокими хижаками з первісних нетрів і з диким гарчанням, клацаючи зубами, наставляючи гострі ікла і ще гостріші пазурі, рвали кожен собі найласіші шматки здобичі, а здобиччю тут були найперше зарубіжні відрядження, престижні поїздки, валюта, розкішні прийоми, коштовні сувеніри, іноземне «барахло»… Шульга пояснював це духом Києва. Київ — столиця (хай і не світова), а до столиці завжди тягнуться кар’єристи, циніки, нахаби, пройдисвіти, красуні, авантюристи, ідеал Києва: галичан більше, ніж у Галичині, подоляків більше, ніж на Поділлі, волиняків більш, ніж на Волині, степовиків більше, ніж у степах, надто що там людей майже не зосталось, самі трактори–та комбайни, та й ті поламані, і над усім цим всеукраїнським Вавилоном земляцтва, клани, касти, громади, гурти, а над ними гуртоправи, скотоправи, повелителі, керівники, вожді, Київ давав великі надії, майже безмежні шанси, тут треба було лиш замаскуватися під марксиста (хоч ніхто не знав, що то таке), і вже графомани ставали геніями, ремісники — академіками, п’яні комбайнери — державними діячами, затуркані провінційні задрипанки володарками сердець і повелительками моди… А матері вечерять ждуть…

Пращури з сивої давнини тільки й могли, що з правічних далечей безмовно спостерігати неправедне вознесіння своїх правнуків поганих, дивуючись, лякаючись і жахаючись… Треба було б тим нащадкам молитися, каятися в гріхах, хреститися «свят–свят–свят», але молитви були вже давно відмінені революційними декретами, і тому пращури, хоч і мали безмежні чорноземні сили, сили карпатських духів і прадавніх пущ, були цілковито безпорадні і тільки й могли, що мовчки стежити за вируванням і клекотнявою ярмарку марнослав’я і нікчемності на величезних просторах України.

З чорних московських «Волг» київське начальство мерщій пересідало в «мерседеси», «вольво» і «БМВ», міністр звелів Шульзі за валюту, отриману від продажу електроенергії зарубіжним сусідам, придбати два десятки «мерседесів» для керівництва, і хоч Шульга знав, що всі «мерседеси–600» будуть негайно викрадені «особами кавказької національності» і ніколи не будуть знайдені доблесною українською міліцією, він виконав розпорядження міністра не так від слухняності, як з байдужості до всього, що відбувається, бо всі ці роки й цілі десятиліття він тільки вдавав свою присутність і зацікавленість у діях цього викривленого світу (хоча й чесно виконував усі свої фахові обов’язки), а насправді жив своїм затаєним, беззахисновразливим життям, ховаючи його від грубих сторонніх поглядів під удаваною байдужістю, як ховає свою фантастично ніжну плоть черепаха під дарованим їй мудрою природою непробивним панциром. Атараксія. Стародавні греки звали цим словом стан душевного спокою, незворушність. Протиставити божевіллю двадцятого віку атараксію давніх? Страшно опинитися між двома епохами, це страшніше, ніж дві водяні стіни Червоного моря, між якими Мойсей вів євреїв, утікаючи»від фараона, а що ж казати про тих, кого безжально розчавлювали вже й не дві, а три, чотири, сорок чотири епохи: останній російський цар і Ленін, Ленін і Сталін, Сталін і Хрущов, Хрущов і Брежнєв, Андропов і Горбачов, тисячолітня Російська імперія і українська незалежність, хто й коли питав нас, чого ми хочемо, чого нам треба, хто ми і що ми, чи ми є, чи, може, нас немає і ніколи не було й не буде, було прекрасно відомо, що думають уряди, про це невтомно сповіщалося по радіо й телебаченню, в газетах, з трибун, на всіх перехрестях і навіть у космосі, коли добралися туди, і в жахливій німотності чорнобильського атомного вмирання, за цим пильно стежили наймані гавкуни, втовкмачували всім, вдовбували в найдубовіші мізки, це було як молитва, як хліб щоденний, як повітря для дихання і вода для пиття, і нікому не було діла до того, що насправді думають люди, народи, нації, що думає людина вулиці, людина звичайного натовпу (а не так званого трудового колективу), віддресированого, як циркові коні, відрежисерованого, мов нещасні маріонетки на мотузочках, і, може, тому Нобелівський комітет, втомившись від дешевого політиканства, згадав про совість і нарешті викопав серед літературних гімалаїв понаписуваного несамовитими графоманами всіх континентів дивовижну книжку Еліо Канетті, химерного чоловіка, може, так само наднаціонального й інтернаціонального, як марксистські ідеї й американські долари, загадкового єврея, який народився чи то в Болгарії, чи то в Румунії, жив то в Швейцарії, то в Англії, писав усіма можливим європейськими мовами, здається, навіть циганською, а його книжка звалася «Самотня юрба» — краще не скажеш про наш час і про нас у ньому, та й не треба казати; а поряд з літератором Канетті після модних екзистенціоналістів К’єркегора, Сартра, Камю стала роалунюватися посмертна слава австрійського філософа Вітгенштейна, який проповідував ідею достовірності, здавалося б, навіки втрачену людством після Декарта, Паскаля, сімнадцятого століття, яке для України було століттям гетьманів, було, та не затрималося, не втрималося, пролетіло, пролинуло, розвіялося пилом..! Тоді, крім Декарта й Паскаля, був і великий Ньютон, і одкровення на межі божественного про масу і земне тяжіння — найдостовірніше з усього сущого, але вік двадцятий проголосив новий термін: — швидкість, за словами йдуть пророки (може, навпаки?), так з’явився Ейнштейн з його формулою енергії, де маса знищувалася в швидкості світла, і швидкість опанувала все суще, і хоч ми були свідками, сучасниками й співучасниками (жертвами і винуватцями) подій, якими можна б наповнити не роки, а цілі тисячоліття, але фантом несамовитої швидкості, який опанував людську свідомість, пожирав усе безслідно, як Кронос своїх дітей, загрожуючи пожерти й нас самих, а може, й справді давно пожер і нас нема, від нас лишилася сама шкаралуща, як ті химерні мушлі, що їх викидає на береги прибій великих океанів, ніжно–барвні мушлі, прекрасні, як лоно народженої з морської піни грецької богині, та, на жаль, мертві навіки, безнадійно й безповоротно, і все довкола теж тільки омертвілі мушлі, покидьки, сміття історії, все пролітає, провалюється в безвісті, кам’яніє, мов гроби поваплені: кузьчина мать Хрущова і червоний цитатник Мао, молитовно піднесені руки Мартіна Лютера Кінга і деголлівська велич Франції, «Слава КПРС» і потоплені ескадрою мадам Тетчер аргентинські моряки на Фолклендах, розстріляні арабськими терористами ізраїльські важкоатлети на Мюнхенській олімпіаді і три згорілі радянські космонавти Добровольський, Волков, Пацаєв, новітній Христос Че Гевара і Мерилін Монро, брати Кеннеді і якийсь Менгісту, син ефіопської прачки, який згноїв у ямі Хайле Селассіа, імператора найдавнішої на земній кулі династії, що вела свої початки від царя Соломона і цариці Савської, а ще ж були фізики і лірики, генетики і кібернетики, резиденти й дисиденти. Берлінська стіна і чучхе, тигри в моторах Марінетті й реактивні літаки, швидкісний стриптиз жінок і змагання машин у Формулі–1, натовпи прочан, що летять до Рима й Мекки, переганяючи ангелів у небесах, і мільйони байтів інформації в комп’ютерах, покоління яких намножуються навальніше за людські покоління, все мчить, летить, шаленіє, стукотить і грюкотить, як кобиляча голова з страшної дитячої казки, цілі епохи спресовуються до років, днів, хвилин, знищуються вчення, які потрясали держави й континенти, западають у безодні непам’яті пророки й провісники, адепти й авторитети, мелодії й ритми, тварини й рослини, занесені в Червону книгу, а старий чоловік жив далі, тільки став обережніший і повільніший в рухах та розважливіший в судженнях, а в душі так само горів вулканічним жаром, і мисль билася в льому неприборкана, мов дикий орел у сталевій клітці. Тепер він жив, як пам’ятник на майдані, на якому іде безконечна революція, — заглиблений у себе, навіки замкнений у собі, мов гірський кам’яний масив. Що є людина і навіщо вона на сім світі? Перебороти непереборне, досягти недосяжного, витерпіти нестерпне, знести незносне — і все те лиш для того, щоб зрештою скласти свої кістки і вже ніколи не мати змоги вигукнути разом з пророком: «Чи ж оживуть кості сії? Чи ж оживуть?».

До Стамбула вони з залізничним генералом летіли, звісно ж, першим класом, безплатна випивка, персональні стюардеси, залізничник налягав на французькі коньяки. Шульга посьорбував віскі і читав книжечку (мав звичку завжди брати собі в дорогу щось до читання — кишеньковий формат, бібліотечка «Иностранной литературы», 1986 рік, Герман Гессе, «Последнее лето Клингзора»),

— Ви мені налийте з нерозпечатаної бутилки! — вимагав

залізничний генерал, а Шульга читав тим часом: «Наш прекрасный разум стал безумием, наши деньги — бумаги, наши машины могут только стрелять и взрываться…»

— Турки — вони ж голі! — турчав на вухо Шульзі залізничний чин. — У них зверху вроді там щось і є — Стамбули, курорти, фісташки, чи я там знаю? — а в землі ж чортма! Нафту качали з Іраку, а президент Буш цикнув — і крапка! Російський газ котився з самого Уренгоя, а газопровід де пролягає? По території суверенної незалежної держави Україна. А держава Україна має свого президента, не треба нам ніяких Бушів. Наш президент сказав: газ іде по нашій суверенній території? То візьміть цей газ для наших потреб. І турки зосталися при своїх інтересах. Ти думаєш, чого вони вчепилися в цей експрес, на переговори про який ми з тобою летимо? Вони хочуть щось висмоктати з України! Ти мене слухаєш, Шульга? Турки — це…

А Шульга читав Германа Гессе: «… это человек, esse homo, усталый, жадный, дикий, инфантильный и изощренный человек нашей поздней эпохи, умирающий, желающий умереть европейский человек, утонченный всеми порывами, больной от всех пороков, воодушевленный знанием своей гибели, готовый ко всякому прогрессу, созревший для всякого регресса, весь — огонь, но и весь — усталость, покорный судьбе и боли, как морфинист яду, одинокий, опустошенный, древний, Фауст и Карамазов одновременно, зверь и мудрец, совершенно обнаженный, совершенно без честолюбия, совершенно голый, полный детского страха перед смертью и полный усталой готовности умереть».

Шульга не знав цього письменника, але тепер здивувався незмірно збігові своїх думок з його словами про готовність умерти, він жив досі не завдяки вірності ідеалам, а тільки всупереч їм, бо людське життя — це життя душі, а його душа стала жити далекої ташкентської ночі, і все, що було потім, було трагічними втратами, тяжкими спогадами, історією, і, може, коли б не Київ з його загадковими тисячоліттями, то навряд чи вдалося б Шульзі уберегти свою нещасну покраяну душу.

Стамбул нагадував Київ. Тут з особливою силою розумієш, що таке історія, припускаєш навіть, що окрема людина може обійтися без історії (бо не всім пощастило жити в Києві або в Царгороді), але народ — ніколи. Схожість між Києвом і Стамбулом виявлялася також у натовпах на їхніх вулицях. Це були, сказати б, натовпи історичні. І не важить, що на київських вулицях були переважно жінки (вродливіші за жінок на вулицях Парижа і Варшави), а тут панував чоловічий світ, — золотий гомін давнини таємничим чином поєднував ці різноликі натовпи, їхній невпинний рух і їхнє вічне існування, а ще поєднувало їх забуття. Так само як у Києві вуличними натовпами навіки були забуті князі в соборах, схимники в печерах, гетьмани на майданах, лицарі духу державної незалежності і «підніжки трону, грязь Москви», — у Стамбулі, який колись хотів тільки воювати, а тепер торгувати, забуття громадилося, мов Софія, що була перетворена колись Мехмедом–завойовником з візантійського храму на мечеть, щоб знищити всі спогади про казкову тисячолітню імперію, а тепер стала гігантським монументом забуття імперії Османської і, мліючи під пекучим стамбульським сонцем, додивляється свої тисячолітні сни понад мурами Костянтина і Феодосія, обелісками й кам’яними цистернами, золотими султанськими палацами і забутими султанами в замшілих гробницях, величними мечетями і найбільшими в світі базарами, де сяє мідь, вирита з надр усієї Азії, пишно купчаться хутра й шкури, здерті з усіх тварин у лісах і степах, лежать піраміди килимів, якими можна вистелити цілі материки; і велетенські ріки людських натовпів, багатомовних, як на вавилонськім румовищі, обтікають Софію, мечеті, палаци, заповнюють торговища, майдани, розкішні магістралі, старовинні вулиці, круті, як баранячі лоби, тісні завулки, що нагадують сліпу кишку, горби й падоли, мости й пристані, і скрізь клекіт, метушнява, вічний поспіх, двигтіння натовпів, землі, води, повітря, страхітливі машини, може, найбільші і найне зграбніші в світі, розлогі, як невільничі галери, гарчать зношеними двигунами, їдуть, розгойдуючись, заповнюючи собою вузькі вулички, крешучи бортами об стіни будинків, дим од бурого вугілля, солодкий і гнітючий, завис над містом, хмари налягають над Босфором, густа імла, змішана з бензиновим чадом, наповзає на аромати лавру, троянд і жасмину, дорогих парфумів і вбивчих запахів смаженого й печеного: смажений мигдаль і печені каштани, величезні шматки жирного м’яса, мов для голодних тигрів, і риба, запечена з баклажанами, фарширована ягнятиною, і все з вибухово–гірким перцем, після якого сниться вогонь і чоловікові хочеться жінки, а жінці чоловіка, але тут це нагадує вулицю з одностороннім рухом, попри велику революцію, здійснену Ататюрком понад сімдесят років тому, право на вільне бажання зостається за чоловіками, а жінки майже так само безправні, як і за султанів, і турецьку жінку побачиш хіба що в офісах могутніх фінансових корпорацій або на вулиці мільйонерів Істікляль, де можна сидіти в дорогих цукернях за свіжою баклавою і крізь вимиті спиртом дзеркальні вітрини пожадливим поглядом гнатися за справжніми туркенями, красою Азії і пишнотою Сходу; в бідних кварталах жінок немає, хіба що ті, які, скрадаючись, несуть воду з фонтанів до своїх домівок (відрами, глеками, пластиковими каністрами), або продажне м’ясо в притонах Юксек Калдирим, крутої вулички, що веде від розкішної Істікляль до Галатського мосту. А Галатський міст — мовби Вавилон у Вавилоні, верхній ярус віддано в жертву знесамовитілій техніці: автобусам, автомобілям, мотоциклам — і знетямленим перехожим, на нижньому ярусі з одного боху пристань для морських трамваїв і поромів, дрібних човників–каїків і річкових катерів, тут з раннього ранку до пізньої ночі товчеться люд в строкатих американо–європейських обносках, зоднаковілий так, що вже не розрізниш стамбульця від анатолійського селянина, кочовика–юрюка від язида — шанувальника диявола, бедуїна з південних рубежів від гордого курда, вірменського торговця з Карса від єврея–сефарда або грека з Ізміра; а з другого, босфорського, боку мосту невеличкі столики на чотирьох, і за столиками вусаті чоловіки, схилені над округлими склянками з ракією, грають в шеш–і–беш, в карти, в кості, читають газети, гарячково жестикулюючи, сперечаються про віщось, просто сидять, втупивши погляди в масну воду Золотого Рогу, який уже давно перестав бути золотим, перетворившись на зливище нафти, мазуту, каналізаційних нечистот, і Шульга, сидячи за одним з тих столиків із своїми турецькими знайомими, спостерігаючи це дивне життя, думав: чому в цьому фантастичному місті, яке тисячі років з’єднувало і роз’єднувало не просто два материки, не тільки великі цивілізації Сходу і Заходу, а життя й долі мільйонів звичайних людей, — чому тепер тут опинився він, звичайний, примітивний технократ, а не славетний письменник, визначний політик, вже не кажучи про новітніх мудреців? Але де вони, і хто вони, і чи й існують взагалі? Він пробував поглянути на себе стороннім оком і внутрішньо усміхався. Зовні спокійний, пристойний, діловий чоловік. Тепер у моді бронежилета для бізнесменів і політиків, у людей його штабу–броньовані душі. Абсолютна незворушність. Що їм Гекуба, що вони Гекубі? Ви можете вільно мислити і так само вільно говорити, Суслова над вами вже давно немає, політбюро вмерло, кремлівські мури не кидають уже на вас свою похмуру тінь, але кантівського категоричного імперативу (Боже, яка наївність!) теж не існує, бо все полонив інтерес і жорстокі вимоги вигоди перш за все, понад усе, всупереч усьому на світі: богам, царям, героям, плебеям і всьому тому, що урочисто зветься народом, а насправді є звичайною здобиччю новітніх хижаків, жертвою їхнього цинізму і їхньої захланності.

За сусіднім столиком сиділо двоє молодих чоловіків, маленький хлопчик (здається, син одного з них) і ветхий турок, осоловілий від склерозу, збляклий і зсірілий, мов побите шашелем старе дерево. Дідуганові, мабуть, було холодно навіть на сонці, він зодягнений був у просторий старовинний каптан з грубого брунатного сукна, мав на собі широченні шаровари (з вшитою в них подушечкою для сидіння) з такого самого сукна, на голові теплу повстяну шапочку, та однаково мерз і пробував зігрітися теплим димом з кальяна — чудернацької череп’яної люльки, що являла собою доволі складне поєднання власне люльки, довгих чубуків, посудини для води, бо дим, перш ніж дійти до курця, мав пройти крізь воду в отих череп’яних посудинах і чи то очиститися, чи то сконцентруватися для відповідної дії на курця, бо в люльці горів не тільки тютюн — туди в тютюновий жар хлопчик час від часу підкладав сірувато–зелені кульки опію, які давав йому дід. Коли хлопчик барився, дідуган нетерпляче тупав ногою і гнівливо крутив своїми більмастими вирлами, йому, мабуть, кортіло нагримати на онука, але він не хотів випускати з рота обслиненого чубука, тому тільки глухо мукав, надимав щоки, ось–ось лусне. Було щось символічне в цьому неприродному поєднанні двох світів — давнього, вже, власне, відмерлого, і молодого, який ніби у грі й пустощах глушить цю згасаючу свідомість отруйним димом наркотику.

Задивившись на цю сцену, Шульга не помітив, як між їхні столики влетів справжній вихор туристсько–джинсових молодих жінок (мабуть, пустили свій автобус по верхньому ярусу мосту, а самі вирішили подивитися на життя внизу), спам’ятався лиш, коли почув німецькі слова «вундербар», «майне траум», «шрекліх», «віайне вулькан»[23], ну, що ж, ще один туристський десант на береги Босфору, і знов німецький, як скрізь у Європі, до цього вже всі звикли, те, чого не змогли свого часу завоювати доблесні німецькі вояки, завоюють німецькі туристи, поперед яких іде всемогутній німецький капітал, і німецький орднунг, і німецька траум, спроможна позмагатися навіть з легендарною мрією американською… Німецькі туристки налинули на столики, за одним з яких сидів Шульга, і пролинули, мов сірі стамбульські горлиці, що налітають і пролітають безслідно, та несподівано серед німецьких слів пролунали слова, від яких Шульга весь стрепенувся, слова рідною мовою, і не на «языке межнационального общения», а саме рідною, українською мовою говорила чорнява невисока жінка до тоненької русявої дівчини, яка тримала за руку зовсім мале дитя — дівчинку дво або трирічну: «Поглянь, Галю, на отого старого паралітика! Таке ж страховисько, три чисниці до смерті, а воно ще й з хлоп’яти збиткується!..»

Чорнява жінка повернулася в бік Шульги, він побачив її обличчя і тільки тоді зрозумів, де й коли чув цей голос, і цей сміх у голосі, і невимовлений поклик, все, що здавалося навіки вмерлим, знову оживало, воскресало, поверталося, жінка, в якій тонуть спогади про всіх інших жінок, знаних і не знаних тобою, можливих і неможливих, реальних і уявлюваних, жінка, вже втрачена безповоротно і безнадійно, знов була перед ним, мов чарівне золоте видиво, зіткане з його болю, туги й знемоги.

Це вже був не кантівський категоричний імператив, а всемогутній імператив людської жаждивості. Шульга, мовби катапультований незримими силами, вмить опинився перед тою, яка була НЕЮ, захриплим від хвилювання голосом промовив до неї: «Даруйте», — а коли вона, здивовано вигнувши соковиті червоні уста, цікавим поглядом таких знайомих Шульзі загадково темних очей провела по його масивній постаті, він, може, вперше у житті по–справжньому злякався, його опанувала тиха паніка, все залежало від якогось слова, жесту, поруху.

Шульга сказав:

— Здається, ми земляки.

— Все може бути, — сказала вона. (І це була ВОНА, Юлія, Юлія, Юлія, ще одна Юлія — його жінка на всі часи, на всі віки і на всі можливості).

Він не знав, як йому повестися, длубався в кишенях і кишеньках, нарешті знайшов твердий чотирикутник глянцевого паперу — готельна візитка «Етапу».

— Ви могли б мені подзвонити в готель? Може, у вас якісь проблеми, я міг би…

Вона взяла картку, знов вигнула свої неповторні уста, тепер уже не здивовано й не зацікавлено, а з прихованою глумливістю сказала:

— Я подивлюся, що можна буде зробити.

Шульга прагнув запевнень, уточнень, гарантій, але вона, зміїно вигнувшись своїм звабливим тілом, зникла так само несподівано і непростежувано, як і з’явилася, і він навіть подумав, що це якесь прекрасне наслання, та, на жаль, не тверда дійсність, заради якої всі наші терпіння, страждання і надії.

Все сталося так непростежувано швидко, що за столиком, здається, навіть не помітили його короткої відсутності, та все ж Шульга пояснив азербайджанцеві:

— Зустрів землячку.

— З Києва?

— Ну!

Чи він знав, звідки вона? Може, навіть з Німеччини, бо хіба ж не занесла лиха доля українців і туди. Коли б не бачив тоді мертвої Ульріки, міг би подумати, що це її донька… Божевільні думки…

— Світ тісний, — зауважив Самім.

Шульзі хотілося сказати: «А життя безмежне», — але він стримався. Хотів тепер тільки одного: якомога швидше опинитися в своєму готельному номері, замкнутися в своїй душі, знов і знов переживати те, що сталося ось тут над байдужою чужою водою, вірити й не вірити, ждати й не ждати…

Вважалося, що готель «Етап» міститься на Рефік Сайдам Кадцесі, звивистій магістралі, що в своїй горішній частині майже стикалася з вишуканою Істікляль, а внизу майже доходила до мосту Ататюрка через Золотий Ріг. Насправді «Етап» стояв осторонь від задимленої магістралі, на белебені, де ні мечетей, ні горлиць, ні кипарисів, ні розтелесованих стамбульських натовпів і несамовитої залізної орди автомобілів, зате була інтернаціональна юрба туристів з одурілими очима, дико розмальовані автобуси з усієї Європи, розкішні лімузини для багатих пожильців. Шульга належав до багатих, щодня зранку його ждав перед готелем темно–синій «мерседес» з ввічливим вусатим Мустафою, можна було їхати будь–куди, по всій Туреччині (територія навіть трохи більша за Україну), хоч на край світу, ясна річ, в такій їзді не було нічого спільного з нашим мовчазним пересуванням по вибоїстих українських шосе, тут усе відбувалося в дикому ревінні автомобільних сигналів, іще з дикішими швидкостями, з баламутним чханням і плюванням на всі правила їзди, здорового глузду і звичайного самозбереження. Шульга не боявся чужого божевілля, бо сам жив у ньому вже багато років і не знав, коли настане (і чи ж настане взагалі?) кінець цього страшного божевілля, чи прийде коли–небудь вибавлення, порятунок, спасіння?

Стамбул великий, дуже великий, але на цій землі ніщо не може бути більше за людину. І саме в Стамбулі відчуваєш це з особливою силою, опинившись в таємничій точці зіткнення, мільйоннолітньої загадкової Азії і молодої легковажної Європи. З вікон його номера було видно азіатський берег Босфору, султанський Стамбул з мечетями, палацами й гробницями, і далекі пагорби Ейюба на заході з візантійськими кладовищами. Фантастичний краєвид, може, єдиний на світі. Відчуття, що ти ніби стоїш над двома материками, не зникало й уночі, бо тоді центральні дільниці Фатіх, Еміненю, Хасекі, Аксарай (головна магістраль мала назву Яничарська!) мінилися спазматично–голубуватим світлом Європи, а з Босфорського порту гіпнотично–жовтими очима протитуманних ліхтарів некліпно вдивлялася в розгублені душі європейців спокійна Азія.

Шульжин номер в «Етапі» теж був як Азія. Все безмежно просторе (аж до безглуздя) і оранжево–золотисте, як золоті сни про минулу велич. Волохатий бобрик на підлозі оранжевого кольору. Золотисті шпалери на стінах кімнат. Все оранжеве у ванні: стіни, сантехніка, мармурові плити підлоги, що підігрівається, мов у турецьких лазнях — хамамах. Жовтогарячий світ. Власне, Шульга не звертав уваги на цей колір, і тільки цього вечора після пригоди на Галатськім мосту розкішні жовтогарячі апартаменти вжахнули його своїми нутрощами. Війнуло жаротою спаленої пустелі, майже пекельним вогнем, безнадією самотини. Він проклинав себе за розгубленість, нерішучість на мосту з тою жінкою, в якій відродилася для нього Юлія, нічого не зумів, не встиг їй пояснити, не наважився затримати її, утримати біля себе, не відпускати…

Тепер приречений ждати. Чи ж подзвонить, чи обізветься, чи відчує його душу? Він жив, здавалося, вже цілу вічність і мовби став забувати Юлію, та побачив її нове втілення, і знов одкрилося йому в запамороченні й знетямленості: був він неповний усі ці роки, як хлібина з відрізаним окрайцем, як Адам з вийнятим ребром, що з нього ще не сотворена Єва, як материк, що в нього велетенським океаном відторгнено не скелю, не мис, не виріжок суші, а величезний півострів, як Індостан, Аравія або Мала Азія, і в тій неповноті таїлося таке незносне страждання, від якого можна порятуватися лиш відновленням своєї первісної цілості, поєднанням з тим, що здавалося навіки втраченим: втрачена повнота часів, втрачений рай. Втрачаєш не рай — втрачаєш жінку як найвищу досконалість світу. І ніхто не знає шляхів повернення. Навіть премудрий Соломон не розумів чотирьох речей: шляху орла під небесами, дороги гадюки на скелі, дороги корабля на морі і дороги чоловіка до жінки.

Іти до жінки повинен чоловік, а він ждав, що жінка прийде до нього. Чи не безглуздя?

Телефонів у номері було натикано скрізь: у вітальні, в кабінеті, в спальні, навіть у ванній кімнаті, апарати з цифровим набором, всі жовтогарячого кольору, як і все тут, всі обпікали Шульгу своїм жовтогарячим мовчанням, він знетямлено блукав од одного телефону до іншого, мовби шукаючи, де мовчання не таке страшне, не таке безнадійне… Подзвонить не подзвонить, обізветься не обізветься, буде не буде? Він жахався самої думки про те, що її не буде. Втратити Юлію тут — однаково, що людству було втратити Візантію. Це те, що ніколи не повертається.

Чому він не пояснив їй там, на мосту, не розповів, хто вона для нього і для себе самої теж? Адже це було б так просто. Просто? А може, цілого життя не вистачить, щоб розповісти? Всі ті жінки, які значилися для нього іменем Юлії, власне, були й не жінками, а мовби простором, диким, темним, страхітливим, як Азія, і всі зникали в тому просторі, поглиналися ним, як поглинається загадковим космосом галактика Великої Магелланово! хмари, як буде поглинатися колись жахливими виплодами мільярднолітніх космічних катастроф і наша Галактика з нашим дрібненьким і, по суті, нікчемним, як комариний писк, життям.

Стамбул гримів десь унизу, а тут панувала тиша. Не гарчали машини, не туркотіли горлиці, не шуміло море, зачаїлися вітри… Згадалася прочитана колись фраза: «І краплини тиші спадають у тиші…»[24] Мабуть, читав у літаку під ревіння реактивних двигунів, і тому запам’яталося. Тут тиша не дробилася на краплі, зливалася в жовтогарячий первісний океан, як у «Солярісі» Тарковського, і Шульга потопав у тому океані, захлинався, гинув, пропадав…

Його врятував ледь чутний звук. Не телефонний дзвінок, не людський голос, не музика (він не вмикав ні телевізорів, ні радіо), а звичайний стукіт у двері, тихий, делікатний, далекий.

Шульга був такий знесилений очікуванням і такий розгублений, що навіть не міг згадати, чи замовляв він привезти йому в номер вечерю на двох? Чи, може, замовляв квіти для дами?

Чи ще щось? Хоч у номері, власне, все було. Холодильник–бар повен найвишуканіших напоїв і закусок, щодня менеджер готелю разом з своєю візиткою присилав штуцерний кошик, повен розкішних плодів турецької землі, і до них дві малесенькі пляшечки шампанського, у бронзових вазах завжди свіжі квіти. Та все ж йому, мабуть, принесли ще щось, бо стукали в двері.

Шульга поволі пішов з глибин своїх апартаментів до високих білих дверей. Цивілізація вже докотилася й сюди. Двері зсередини яскравіли новісінькими електронними замками, строкатими текстами інструкцій і застережень, багатомовними нагадуваннями не відчиняти незнайомим, здіймати тривогу у разі небезпеки, дзвонити по телефону, подавати аварійний сигнал…

Він відчинив двері, не питаючи.

У пустельному, як безнадія, готельному коридорі стояла темноволоса, темноока жінка в чорному тонкому платті. Його ніби вдарило в саме серце. Все те саме: і ретельна зачіска, і стривожені очі, і полохливий розхил безсоромних уст, і це чорне плаття з тонкого шовку, — Ульріка, Ульріка, Ульріка? Мить поєднання — і втрата навіки, а тепер це містичне повернення… Що це — марення, а чи, може, нагадування про неминучу відплату, Немезида, втілена в нещасну німкеню, що стала колись жертвою його вояцької мстивості, заповіданої йому його похмурим жорстоким вождем? Йому здалося, ніби він серед розкричаних німецьких туристок несподівано побачив свою Юлію, а насправді її там не було, як уже давно немає на цім світі, а було видиво загубленої ним Ульріки — знак і символ відплати й покарання, яке може запізнюватися на роки, десятиліття, може, й на століття, та однаково приходить, настає, торжествує!

— О Господи! — простогнав Шульга. — Ви ж Юлія? Ви ж не?..

В неї здивовано здригнулися брови:

— Звідки ви довідалися, що мене звуть Юлією?

— Хіба я не сказав вам про це, на мосту?

— Ви попросили подзвонити, але ви ж, мабуть, знаєте, які в Стамбулі телефони… Я подумала, що простіше ось так… Як казали колись більшовики, «в явочном порядке»… Ви ж, мабуть, більшовик?

— Ох, про що ми говоримо? Ви не можете уявити, який я вдячний, що ви… Прошу вас… О Господи… світ починається й кінчається ось тут, де ступає ваша нога…

Вона не слухала, не чула його розгубленого белькоту, пішла поперед нього в жовтогарячу пустелю величезних кімнат, здивувалася, злякалася, вжахнулася: «І все це для одного чоловіка?» Він не знав, що відповісти. Тоді вона проникла в безбереговість ванної кімнати, гралася, мов мале дитя, водоспадами холодної й гарячої води, допитувалася в нього: а чи може бути щось незбагненніше і прекрасніше, ніж вода холодна і вода гаряча, а чи може?..

Він мовчки стояв за порогом, і жінка, мабуть, збагнула недоречність своїх захватів, вийшла до нього, глянула знизу йому в обличчя, знизу й навскіс, погляд — як зблиск азіатської шаблі з далекої ташкентської ночі, з якої почалося вознесіння і руйнування його життя. Він вірив досі, що саме пам’ять про Юлію, золотий блиск її тіла крізь простори й часи зберегли йому життя, вберегли його від старощів, від знікчемнення й смерті душі, а тепер, знов побачивши перед собою її такою самою, як цілі віки тому, розгубився, злякався, ладен був панічно відступати, втікати, рятуватися. Що він був? Мов брунька турецької смокви, яка народжує плід, не розквітаючи, не оголюючи перед світом своєї первозданності. Для людини розквіт дав славу, та водночас і марноту, людина квітне і в’яне на відміну від дерев і левів, які не відають безсилля, тому треба бути смоквою з чистою таїною зародження, і він намагався бути таким, бути невтомним шукачем душевної досконалості, втіленої в образ єдиної жінки, яку знав і яку тільки й хотів знати, так ніби жив не в сучасному збаламученому світі, населеному мільярдами чоловіків і жінок з гарячою кров’ю, а в тому неможливому Ццемі, де було лиш дві невинні й безмежно щасливі істоти з ангельською вічністю в ніжно–прозорих жилах. Він не здогадувався, що райське блаженство Ацама і Єви тривало всього–на–всього один день! Один день — і цілі тисячоліття розпуки й туги за втраченим раєм…

— Я вам усе розповім, — сказав Шульга, — я про все… але найперше про вас і про ваше ім’я… Бо ви і ваше ім’я — це для мене як віднайдений рай… пробачте за таке пишне висловлювання, але я… Де ми з вами? Кабінет — це завжди надто офіційно… У вітальні? Мені здається, тут для вас буде затишно і…

Він був увесь у здриганнях і затуманеності. Бачив і не бачив, як вона йде поперед нього, виблискуючи чорним страшним шовком, вбиваючи його до смерті, навіки, безнадійно, без вороття.

— Боже, ви такий великий і такий смішний, — вже на порозі вітальні креснула вона по ньому поглядом своїх відьомських очей, — я думала, що ви генерал міліції, який приїхав сюди ловити всіх жінок з України… А тоді згадала, що в нас у Харкові генерал міліції дрібненький і трохи смішний… Хоч я й не знаю… Яви он який великий… Як пам’ятник… А я теж із Харкова, і ви вгадали (я вже й не знаю, як саме), що мене звуть Юлією, це все моя мама, вона бібліотекарка і була в дикому захваті від Гофмана, а в його «Коті Муррі» героїню звати Юлія. «Мов якийсь несміливий, переповнений передчуттями вигук духів, лунало ім’я «Юлія». Уявляєте? І я теж, як моя мама, бібліотекар, закінчила бібліотечний факультет інституту культури, але не стала ні вигуком духів, на жаль, ні ангельськими покликами, а радше темною чортицею, отакою, як оце перед вами, якою ви мене бачите, яка… У вас знайдеться щось випити?

— Знайдеться? — Він зміг нарешті відітхнути, полегшено засміявся. — Сідайте, прошу, ось на цей диван, а я зараз… Тут є все, що може бути на світі… Все до ваших послуг. Найкращі коньяки, найдорожчі сорти віскі й джинів, екзотичні горілки, мартіні, лікери, вина, ну, і все, що треба до них… Але, звісно, ніде в світі, навіть у «найпроперченіших» країнах, таких, як, скажімо, Угорщина або Мексика, ніхто навіть не чув про існування горілки з перцем. Тому я, коли мені доводиться бувати в чужих землях, прихоплюю з собою кілька пляшок нашої єдиної в світі української — і вже тут, як казали класики, фурор!

— Ну, коли так, коли у вас є горілка з перцем, якої немає навіть у турецького президента Тургута Озала, — лукаво вигнула вона свої звабливі уста, — тоді я пропоную вам… Вам доводилося коли–небудь пити горілку з перцем, змішану з шампанським? Мовчите? Ніколи не чули про таке? А хочете спробувати? Вважайте, що така несподівана суміш — це, власне, я, жінка з ім’ям, яке нагадує гофманівський вигук духів… Боже, який ви слухняний і який добрий! Заради мене, моїх дурних примх ви готові на все… Звідки у вас шампанське в таких маленьких пляшечках? Я навіть не уявляла, що може бути таке шампанське… Наливайте фіфті–фіфті, тобто наполовину горілки й шампанського, або ж для себе горілки на три чверті, бо ви мужчина, а мені досить і фіфті–фіфті, або й ще менше, бо я така виснажена, так убита цим Стамбулом, доведена до такого відчаю, що… Господи, куди я попала? Хто ви і що ви? Я й досі не знаю навіть, як вас звати, а ви вже одразу вгадали, що я Юлія… Давайте вип’ємо, і скажіть мені, хто ви і що ви?

— Шульга, — сказав він.

— Це що — партійна кличка? Пароль? Код. А ім’я? У вас може бути ім’я?

Ім’я може бути, — сказав він. — Але воно не має значення. Я звик, щоб просто — Шульга. А ім’я — Роман, і я жахаюся його дотичності до імені Юлії…

— Над вами тяжіють шекспірівські Ромео і Джульетта?

— Це набагато страшніше. Там була якась заморока, трагічне непорозуміння, а тут сама судьба з її чорними крилами, які огортають не тільки нас самих, а й усю землю, і всі понадземні простори, і…

— Слухайте, Шульга, вам ніколи не казали, що ви божевільний?

— Ну… Я не знаю… Може…

— І хто це казав? Жінка?

— Ну… Може…

— Бачите: я вгадала… Я ж просиділа в бібліотеці он скільки років і читала книжки, а в книжках усе написано. Вже нічого не зосталася на світі, що не було б написане в книжках… Все наймудріше і найбожевільніше… І ось сьогодні переді мною те, чого не було і не могло бути в усьому мною прочитаному… Хто ви, Шульга?

— Я ваш раб, — затулив він долонею очі. — Раб, але й повелитель…

— Ну, гаразд, — вона пересунулася по широкому дивані, ледь креснула гарячим стегном по закам’янілій нозі Шульги, війнула на нього своїм гарячим духом, — ви не станете заперечувати, щоб я скористалася вашою розкішною ванною?

— Про що мова? — безсило підніс він руки. — Тут усе для вас, до ваших послуг… Там халати зелені, оранжеві, вони чисті, я ними не користався, ну, а все інше…

Вона цмокнула його в щоку, грайливо, мов дівчинка, підстрибнула, зникла в безмежжях цього ненормального готельного номера, Шульга провів її поглядом, у якому розгубленість межувала з переляком і майже жахом. Що з ним діється? Чого чекати від цієї нової зустрічі з Юлією, на яку вже ніколи не сподівався: ще одного дива, перестороги, загрози, катастрофи? Він давно вже впокоїв свою зболену душу, і та єдина для нього жінка жила тільки в його спогадах, тому, коли вона зненацька об’явилася тут, у Стамбулі, в Царгороді, у Візантії, він спершу зрадів, як мала дитина, що вві сні опинилася на небі, а тоді розгубився, злякався, вжахнувся. Хто ця жінка для нього і що вона для нього — розкішна бронзова брама в давнину, в золоті сни Візантії, а чи темна загроза, печать гріха, заборонене знання, початок і кінець?

«Юліїн коктейль» горілки з перцем і шампанського не діяв. Шульга знову взявся за віскі. В його скомп’ютеризованому міні–барі були тільки пляшечки з ординарним віскі трирічної витримки, тому він, ждучи Юлію, замовив собі з ресторану «Гленвілет» — дванадцятилітнє унікальне віскі, яке варять з малта–солоду, отримуваного з ячменю, що проростає під водою. Здається, це був єдиний напій, од якого Шульга міг іноді сп’яніти навіть дужче, ніж від славетного українського перваку, жорсткого, як терпуг, але сьогодні не діяв і «Гленвілет», бо неусвідомлена загроза, яку випромінювало звабливе тіло отієї жінки, що хлюпосталася десь у духмяних водах жовтогарячої ванни, пересилювала всі енергетичні поля людської долі і космічної судьби. Зринали в пам’яті рядки з пісень–севдалінок у нічних кафе Стамбула. О, перлина в черепашці любові, о, океан краси, о, сонце з небес жіночності, напої друга шербетом стрічі і даруй йому зцілення… Любов — це безмежне тепле море, в якому купається людство. А він так і не зазнав справжньої любові. Може, хоч тепер? Боявся й подумати, бо чомусь боявся цієї жінки. Знову настирливо пхалося в пам’ять східне пишнослів’я: гіацинт кучерів, рожеві троянди щік, амбра родимки, рубіни уст, неторкані перли зубів, чорний мускус кучерів, білий сандал чола, мигдаль очей, фісташковий горіх рота, яблуко підборіддя, золота фольга тіла, корали рук, сріблястий цинк ніг, ароматне вино дихання… Яка марнота слів!

Він не помітив, як з’явилася в кімнаті Юлія. Побачив, коли вона вже наближалася до нього. Скупавшись, жінка загорнулася в широкий жовтогарячий халат, але, щойно переступивши поріг вітальні, стала скидати його з себе і тепер волокла одіж по кошлатому жовтогарячому килиму, а тоді недбало відкинула геть, щоб ніщо не заважало її оголеності, не було поневолення для її наготи, і вже ніби й не йшла до Шульги, а напливала на нього, оточувала звідусіль, як вибухова хвиля, виникала з простору, зроджувалася з отого жовтогарячого вогню кошлатої підлоги, нага, як полум’я, безсоромно–пречиста в своєму наготствуванні, це була мовби втілена сутність наготи в її безсмертній кріпості й красі, ніколи ще Шульга не бачив такого жіночого тіла, йому навіть здалося, що воно звучить, неначе високі дзвони, і звук наповнює йому душу, густий, червоний, знадливий і водночас жахкий.

— Ти міг би зняти хоч оцей свій дурний галстук? — почув він гарячий шепіт Юлії і вже більше нічого не чув, не бачив, не знав, не розумів… Солодка, як смерть, любов. Він вмирав у цьому буйному жіночому волоссі, в цих палючих устах, в цих міцних, як бронзові чаші, грудях, на розложистих стегнах, на точено–круглих колінах, в кільці витких рук, у запаморочливих пахощах жіночого тіла, у її скриках, зойках, стогонах, шепотах, а тоді воскрес і пробудився від її сміху і від її голосу, такого близького, ніби він не йшов від неї, а жив у Шульзі завжди, але вмер надовго, на багато років, на цілу вічність, а тепер оживав і сміявся, радів і в радощах воскресіння навіть кепкував і знущався.

— Кріпкий дідуля! — знеможено розпросталася під ним Юлія, вдаючи, ніби хоче визволитися з–під його чоловічої влади, але й далі залюбки і в залассі лишаючись його рабинею.

— Не називай мене так, — попросив він її.

— Боїшся? Так і я ж не піонерка!

— І про себе не треба так.

— А як же?

— З ніжністю.

— Ти мов цілий материк, а сам про ніжність? Хто ти, Шульга? Де ти взявся? І невже це правда, що я з таким чоловіком? Боже! Нарешті, нарешті! Шульга… Що це таке — Шульга? Звідки це слово і чи воно насправді існує. Чому я досі не прочитала про нього в своїх книжках? Я ж прочитала тисячі книжок, Шульга, а про тебе ніде нічого… Як же так? Як це назвати?

— Я хочу назвати тебе, — шепотів він їй, — я б назвав теое Візантією, бо ми на її землі, і всі імена відлітають від тебе, як осіннє листя з дерев; і навіть найдорожче ім’я, яким ти звешся…

— Тобі не подобається моє ім’я?

— Хіба я казав таке?

— Але ти хочеш замінити його Візантією…

— Юлю! Ми з тобою на її землі, в її серці, в її величі, пристрастях і знемозі. Може, вона вже давно забула про свою велич, але ми нагадаємо про неї, воскресивши не тільки неповторний дух Візантії, який колись панував над усім зримим світом, а й панування, культ, розкошування і деспотію людського тіла, його потреб, домагань і пожадань…

— Шульга! О Боже, я вперше з таким чоловіком!.. Ти зі мною і в мені, а сам про Візантію! Що це? Нащо? Ну, ще б про султанів, там були хоч гареми з такими, як оце я… А ця твоя Візантія… Я була з німецькими туристками в султанських гаремах,.. Там навіть не зосталося жіночого духу… Ніби й не було нічого. Все мертве, не лишилося нічого, ніякого живого сліду… Мені стало так страшно… Німкені, як сороки, те й знали, що «вундербар» та «вундерліх», а мені здавалося, що я теж вмерла і вже ніколи не затепліє, не загориться моє лоно і не стрепенеться душа…

— Ти живіша за всіх живих!

— То тільки омана. Що ти в мені бачиш? Тіло? Воно, може, ще й живе, а душа давно вмерла. Ти знаєш, як я опинилася в Туреччині?..

— Ну… Я думав… туристка… або… ти ж бібліотекарка… Може, бібліотечний обмін… Ну, одне слово, ділова поїздка…

— Ділова поїздка?.. Справді ділова… Ти вже мене відпускаєш? Ми щось вип’ємо? Може, знов нашу горілку з перцем і французьке шампанське, а може, ще якусь зарубіжну гидоту на твій вибір…

— Може, я замовлю вечерю в номер? — запропонував Шульга. — Або спустимося в ресторан… Як ти?

— Хіба я ще не наїлася? Я вже проковтнула тебе всього без решти, хоч і не вірила, що таке може бути…

— Це не ти мене, а я тебе, і тепер ти в мені вже навіки…

Він гладив її тіло, не міг відірватися від нього, навіки ув’язнений, навіки прикутий, навіки в рабстві..

— Можна тебе попросити? — доторкнулася вона йому до плеча своєю м’якою рукою, суцільна ніжність і суцільне здригання…

— Хіба я не казав тобі? Все, що зможу… Для цього ж і знайшов тебе!..

— Знайшов? — Вона гірко засміялася. — Хто кого знайшов? Ти ще й досі нічого не знаєш… Там десь мій халат. Я його загубила. Може, принесеш, бо мені не можна голою… Перед тобою не можна… А тобі треба так, як оце ти зараз… як в раю… Боже, я навіть не знала, що на світі може бути такий чоловік!.. Ти міг би мене поцілувати?.. Ось так… А тепер принеси, будь ласка, отой турецько–інтернаціональний сіро–буро–волохатий халат…

Він приніс і вгорнув її і, взявши на руки, переніс туди, де почалося їхнє безумство, всадовив у зручне крісло й спитав, що вони тепер питимуть, але вона рішуче наставила на нього ніжну долоньку ї знов повторила те, з чим зверталася на ложі любові:

— Я могла б тебе попросити?

— Але ж про що? Я жду! — вигукнув Шульга. — Я ж казав тобі, що можу допомогти, зможу допомогти, все можу зробити…

— Не треба всього, — втомлено усміхнулася вона. — Все досить просто. Там, унизу, в готельному холі моя донька Галина і маленька внучечка Юльця. Можна, щоб вони сюди… і щоб покупалися в гарячій воді? Бо в Стамбулі все таке холодне: і вода, і турки, і вся оця твоя Візантія… Ти дозволиш, щоб Галина і Юлька?..

Він спантеличено дивився на неї.

— Стривай… Про що ти? Там, унизу, в холі… твої… Але чому ти там їх залишила? Як можна?

— А ти хотів, щоб я з’явилася сюди з усім своїм сімейством? Ти ж хотів мене! Там, на мосту, ти ж тільки мене!..

Шульга квапливо одягався.

— Ми підемо з тобою разом і… Ти вже одягаєшся?

— Тобі туди не треба. Я сама. Головне, щоб ти не заперечував…

— Ні, ні, я з тобою! Як можна, щоб я не?.. Треба буде попросити в рецепції, щоб у номері постелили ще постелі на диванах… і вечерю… Можемо в ресторан або замовити сюди…

— Нічого не треба! їм аби гаряча вода… Ми не бачили її вже три місяці… Тільки ванна, а тоді ми підемо…

Він не слухав її слів. Швидше вниз! Ще швидше, майже бігцем до ліфтів і шугнути в прірву, заплющивши очі, без віддиху, без мислі в голові…

Внизу була звичайна колотнеча. Прибуло два автобуси з Іспанії. Галас, гармидер, метушнява, розкричані роти, розвогнені очі нетерплячих ідіотів, готових посеред ночі бігти по Стамбулу, дивитися, фотографувати, пожирати враження, запихатися враженнями, ковтати враження, хмари сигаретного диму, пронизливі запахи парфумів, дезодорантів, екзотичних квітів, кави з автоматів, у пластикових чашечках, коктейлі з соломинками, східні солодкі напої і замериканізовані фруктові соки, виготовлені з концентрованої хімічної гидоти, цілі скирти видобутих з автобусного підчерев’я дорожніх валіз, уджинсовані чоловіко–жінки і жінко–чоловіки і вишукана публіка в дорогих вечірніх вбраннях, що прямувала до ресторанів і нічних клубів, — все змішалося в просторих холах «Етапу», і на самому дні того майже вавилонського стовпотворіння, вмостившись у глибоких розлогих кріслах, спокійно дивилися на цей чужий світ дві жінки, доросла й маленька, мати й дочка, та сама білява струнка жінка, якій Юлія на мосту казала про склеротичного турка з кальяном, і дитя, на яке Шульга тоді не звернув уваги, а тепер мало не закричав, глянувши уважно, мало не вмер від несподіванки: мала Юля була викапана Юлія велика, так ніби відлиті обидві з тої самої небесної форми, з того самого тигля з золотим литвом!

Він щось безладно бурмотів, брав руки Галини і малої Юлії, навіщось з’єднував їх з руками Юлії–старшої, перепрошував, про щось питав, тоді кинувся замовляти вечерю, подбати про нее необхідне для всіх трьох жінок у своєму номері, хотів навіть зняти для них окремий номер, але Юлія запротестувала, нарешті він згадав, що їм треба нагору, в номер, бо це ж головне, і в ліфті нетерпеливився майже по–хлоп’ячому, забувши, хто він і що, а коли вже Галина з малою зачинилися в ванні, а Шульга лишився віч–на–віч з Юлією, він був такий розгублений, зляканий і розтерзаний, що жінці стало його шкода, вона ласкаво доторкнулася йому до щоки, тихо промовила:

— Ти заспокойся. Я все поясню.

— Хіба я чогось вимагаю від тебе? — погладив він її руку. — Я прийняв тебе без пояснень. Коли зустрів, то прийняв назавжди. Це судьба. Я ж казав тобі…

— Боже, який же ти смішний, Шульга! Мабуть, і всі чоловіки були б смішні, коли б не були жорстокі.

— Я не жорстокий, повір мені!

— Ти ні, а всі чоловіки, весь чоловічий світ жорстокий. Мені до того остогидли чоловіки, що я мрію про Гуллівера.

— Про Гуллівера?

— Коли він потрапив до країни гуїнгнмів. Він купався в річці, і на нього напала хтива самиця йєху. І що ж? Він не кинувся на неї, а став відбиватися…

— Відбиватися від тебе? Тоді навіщо жити? Я не Гуллівер.

— Але мені чомусь здалося, що ти на нього схожий. А коли нас сьогодні відпустиш, то будеш Гуллівером справжнім…

— Про це не може бути й мови! Зараз привезуть вечерю, тоді я влаштую вас у спальні й у цій кімнаті, а сам у кабінеті, а вранці ми вирішимо, як бути далі…

— Але ти нічого про мене не знаєш!

— Я знаю тебе, а про тебе мені не треба нічого!..

У двері номера постукали. Два накрохмалені вусаті кельнери привезли на хромованих візках вечерю, швидко і вміло накрили на стіл, — щезли, розкланюючись, мовби їх тут і не було, Юлія пішла поглянути, як там її купальниці, і незабаром привела обох, загорнених у халати, з намотаними, ніби кольорові чалми, махровими рушниками на головах, рум’янощоких, з зазорілими від вдоволення очима.

— А я вже спатки не хо! — заявила мала Юлія, а тоді побачила те, що на столі, і заляпала в долоньки: — О, халава, халава!..

— Ми її привчили тут до халви, — сказала Юлія. — Навіть до халви в шоколаді. Здається, єдина розкіш, яку ми собі дозволили, але це заради Юльці…

— Мамо! — осудливо глянула на неї Галина. — Ну, навіщо?

— Я щоб пояснити… Бо наш добрий господар не все… власне, нічого ще не знає…

— І не треба, — втрутився Шульга. — Не треба нам нічого знати, а треба вечеряти, а тоді спати, а тоді…

— Халава! Халава! — ляскала долоньками маленька Юлія, а в Шульги від того дитячого ляскання мовби розполовинювалося серце, і ставало отими двома маленькими ніжними долоньками, і вже не пульсувало в звичному ритмі біологічного насоса, а все було в здриганнях, у захватах, у надчуттєвості, він злякався, що не зможе витримати того огрому несподіваного щастя, яке зненацька звалилося на нього, і безпорадно, навпомацки, наосліп блукав у просторі, шукав доторків, дотиків, опертя, а коли знайшов і знову помандрував у золоту Візантію, то не знайшов там радості, а лиш темний, несвідомий ляк і розпачливе моління не знати до кого: «Спаси мене від того, чого я хочу!..».

Юлія попросила погасити світло, їй хотілося темряви, хотілося сховатися в тьму, десь за вікнами горів мільйонними вогнями Стамбул, у темних небесних просторах плавали підсвічені прожекторами мечеті, палаци, монументи, мертві й примарливі, ніби велетенські історичні привиди, а тут панував заспокійливий морок, і навіть близька й тривожна присутність Галини і її донечки в сусідній кімнаті не порушували спокою, бо коли Шульга знов спробував завести мову про стад, Юлія поклала йому короткопалу ручку на уста і прошепотіла:

— Мала вже спить, а Галина все знає… То ти про нас нічого, а ми все про всіх… про чоловіків і все оте паскудство, що довкола них…

Він знов у темному безладному бурмотінні спробував розказати їй, хто вона для нього, продовженням яких жінок призначена стати, які простори в ній, які незвідані землі й материки, які таємничі мандри у тропічні країни, в джунглі, до нічних водопоїв, де леви, жирафи, зебри, антилопи і буйволи, в савани, прерії, степи, де кольорові пташки, ніжні метелики, хижі орли, змії з рубіновими й смарагдовими очима, саламандри, народжувані з вогню, і містичні орхідеї, що в’януть не тільки від доторку, а й від самого погляду… Путь змії на скелі, путь орла в небі, путь жіночого серця до серця чоловічого… Вона для нього ось тут, і ось тепер, немов гірський обвал, все руйнується в ньому, все нищиться, але не злими стихіями, а в радісній добровільності і в сліпучому сяйві щастя… Для нього це щастя вперше відкрилося в далеких просторах Азії (палючі поцілунки і ще палючіший шепіт: «О, мій хлопчику–лопчику–опчику!»), і згодом він уперто й безнадійно намагався вернути втрачене і не знав, що це станеться нарешті ось тут, на грані материків, просторів і віків, і все замкнеться й зосередиться в ії неповторному тілі, яке заступило йому сонце і місяць і замінило цілий світ, бо що таке наш світ, як не жінка, жіночність, всемогутнє жіноче тіло? Колись жіноче тіло було просто плоть, тоді греки зробили його граматикою, кібернетичне осхле суспільство звело це чудо природи до примітивної інформатики, а політичні діячі — до цинічних спекуляцій, чи то йшлося про вигідний продаж кавказькими племінними князьками гаремного жіночого м’яса для османських султанів, чи про обмін на африканські діаманти румунських солодкотілих дів між режимом Чаушеску і першим і останнім імператором–людоїдом Центрально–Африканської імперії Бокассою.

Юлія гірко сміялася в темряві. Які простори, які віки, яка Візантія, о Боже, про що це він тут над нею, коло неї, понад нею, Босфор, Золотий Ріг, султани, мечеті, тигрячі примружені очі хижого Сходу, зелене золото далеких вітрів, Стамбул, Царгород, Константинополь, Візантія… А в неї від Стамбула тільки одне: як цмокають у захваті вусаті турки, забачивши розкішний слов’янський зад, і як мало не кожен норовить жадібно обхопити той зад, відчути в твердих долонях пружне солодке тіло, вхопити диким стиском чи бодай доторкнутися або зробити несміливий округлений жест руками, щоб хоч на відстані, хоч самими кінчиками пальців уловити солодкі струми, які йдуть від цієї чужинки, її мед, шербет і мускус… Екзотика майже як у романах П’єра Лоті або в французькому фільмі Робб–Грійє «Невмируща»… Він тут лоскотав їй вуха своїм палючим шепотом про її тіло, про те, що все на світі втрачає своє значення перед таким жіночим тілом: шовки, самоцвіти, золото, бронза, мармури, небесна лазур, бірюза морів, зелені шуми лісів, вогненні сплески гейзерів і навіть сонячні протуберанці тьмяніють перед сліпучістю цього тіла… Ну, то й що? В Святому письмі є гіркі рядки: «Де ти був, Адаме?» А де був він, Шульга, і де були всі ті, хто ще вчора порядкував у нашому житті, керував, очолював, визначав, спрямовував? Коли цей лисий кремлівський ідіот з своєю «гадостью на курьих ножках» розвалив величезну державу, під її уламками, звісно ж, опинилися жінки і їхні діти, але до цього нікому не було ніякого діла, мовчали всі парламенти, так звані правозахисницькі організації, гуманіста і, щоб їх усі чорти побрали, ексгібіціоністи, новоявлені марксисти, мусульманські фундаменталісти і арабські терористи, мовчала чорна Африка і жовта Азія, товариство, яке мені діло, чи там перші жінки чи останні на останках величезної нелюдської імперії, а нам треба було жити далі на тих страхітливих уламках, під уламками, понад усіма мислимими й немислимимй світами, ми були найпершими жертвами, висловлюючись твоєю технократською мовою, енергоносіями для великих державних перетворень, а насправді для нашого самознищення, самогубства, самовбивства… Ми вже думали колись, що не може бути нічого гидкішого за наших харківських сусловців, отих продажних сіроштанників і невдашківців, а тут ніби визволення від комуністичної імперії, ніби незалежна Україна, а гавкунів наплодилося в один рік ще більше, ніж за сімдесят років комунізації, і гавкуни ще продажніші, ще підліші, ще злочинніші… Якась м’ясоноса (хобот, як у морського слона) дамочка, куплена за долари, розпатякує впродовж кількох вечорів по українському телебаченню про бібліотеку Конгресу США, про мікрофільмування книжок, про декислотизацію, яка вберігає книжки від згубної дії атмосфери, зіпсованої індустріальною діяльністю… І — ах! — у нас нічого такого немає, і не було, і не може бути, бо ми ж моголи, ми моголи, ми гомо совєтікус, ми нікчемні уламки того людства, яке десь там, і щось, і якось пробувало, хотіло, прагнуло, але через своє віковічне плебейство не змогло (і ніколи б не змогло!) сягнути й досягнути навіть такої найменшої вершини, як бібліотека Конгресу США зі її суцільною комп’ютеризацією, ще суцільнішим мікрофільмуванням і деклотисацією всіх книжкових фондів… І все це ніби в гуморесці Ковіньки: штрикни батькові в очі. Чим вони шт]рикали і що вони штрикали? Де ще в світі було стільки бібліотек, як у нас? В коЗкній школі, в кожнім селі, на заводах, в райцентрах, в інститутах, сотні тисяч бібліотек з мільярдними книжковими фондами… В бібліотеці, якою я завідувала, було півмільйона книжок! Ну, так, поганий папір, погане оформлення, недбало видано, але ж мільйони людей мали доступ до знань! А нам штрикають у очі бібліотекою Конгресу США! А тоді ще якимсь духовним відродженням! Духовне відродження, духовне відродження… Нудить уже від цього їхнього відродження… Комусь там, чи то у нас у Харкові, чи й у самому Києві, припало до вподоби приміщення нашої бібліотеки, і ось уже розпорядження: бібліотеку закрити і на її базі створити центр духовного відродження! На бібліотеку замок, всіх шістнадцять співробітників з вищою освітою на вулицю, ми не змогли навіть зібрати книжок, які були на руках у абонентів… Замок, мабуть, висить там на дверях і досі, ніяким центром духовного відродження там і не пахне, бо закриваються навіть величезні заводи, науково–дослідні інститути, театри… Моя Галина два роки тому закінчила політехнічний, інженер–конструктор, її завод теж закрили, і ось ми обидві безробітні, з малою дитиною на руках, і нікому не потрібна наіпа вища освіта і ми самі не потрібні… Зате духовне відродження… Про exodus єврейського народу з Єгипту людство згадує тисячі років й уславляє пророка Мойсея, а де наші пророки і хто згадає про той страшний і ганебний exodus нашого народу, який розпочався непомітно, затаєно і не знати, скільки триватиме і скільки тисяч і мільйонів жертв затягне в свій чорний потік… А найжахливіше, що в тому потоці майже самі жінки — основа нації, основа життя. Жінки завжди стають першими жертвами. Коли нещасна жінка, тоді нещасна й держава, нещасний цілий світ… Може, він, Шульга, з іншої половини світу, прихованої від звичайних людей, як зворотний бік Місяця, може, він не все знав там у себе вдома, то хай тепер почує хоч тут, у своїй золотій Візантії… Як вони опинилися тут, в цьому пеклі для жінок з слов’янського світу? Покійна мама моя часто повторювала слова мудрих євреїв про те, що пекло — це місце, де немає жодної книжки. Коли в Україні почали закривати бібліотеки, перестали друкувати книжки, практично знищили всіх живих письменників, не випускають навіть шкільних підручників, я зрозуміла, що ми прямуємо до пекла. І тоді кинулася в оце чуже життя, як в ополонку. І вже тут справді потрапила в пекло. Бо в тих місцях, де нам доводиться «працювати», немає жодної книжки і взагалі не може бути ніколи. Навіть їхнього Корану. Та й навіщо там книжки. Пекло — це царство нагих тіл та й годі… А ми не маємо нічого, крім своїх тіл і своєї наготи, більшої за будь–яку іншу наготу, що будь–коли існувала на світі… І все починається з відчаю… Вони з Галиною піддалися на вмовляння доньчиної подруги Лери, яка кілька разів їздила до Туреччини, возила продавати електропобутові прилади, дитячі іграшки, горілку, заробляла на цьому долари і так трималася вже цілих півроку. Лера повезла їх через Грузію, за десяток кілометрів од Батумі прикордонна застава в Сарпі, далі річечка, на тім боці мовби друга половина Сарпі, але вже інша назва — Кемальпаша, — бо там уже Туреччина, хоч живуть у цих селищах родичі, ну, і все ж так просто, ніяких формальностей, ніяких віз, кордон — суцільна умовність… Ну, а в Сарпі наша Лера кудись зникла, а нас грузинські митники посадили на хліб і воду, а тоді стали втішатися з нами на міру своєї чоловічої потенції і знущалися так п’ять днів, аж поки приїхала з Батумі дружина начальника митниці, і тоді нас мерщій переправили в Кемальпашу, де з нами стали втішатися вже турецькі митники, але не таким варварським звичаєм, як учорашні гомо совєтікус, а за ринковими законами, тобто пояснили нам, що місячні візи, яких у нас немає, треба заробити і заробляти, доки не приїде сюди з міста Різе якийсь Мустафа, щоб забрати нас і повезти туди для бізнесу чи там для чого, і ми знов були жертвами, знов той жах тривав кілька днів, тоді нарешті приїхав Мустафа, заплакав, побачивши малу Юльку, всадовив нас у свій іржавий драндулет і повіз до портового міста Різе, де він був господарем «Кафе Дігіл», де мають роботу всі жінки–втікачки з колишньої великої країни соціалізму, бо він сам переконаний соціаліст, запеклий ворог капіталізму, цього мерзенного породження людської історії, читає праці Леніна і Горбачова, а роман Горького «Мати» читав п’ять разів і щоразу гірко плакав… Сто кілометрів від кордону, де ми з Галиною були знищені як люди назавжди, навіки, тепер від нас лишилися самі оболонки, нічого людського, тільки мале дитя ще тримало нас на цьому світі і, може, й цей добрий Мустафа, який міг п’ять разів плакати над романом Горького, зненавидженого й проклятого всіма радянськими школярами і студентами… Ох, який же добрий був цей шанувальник Горького, що проливав сльози над долею Павла Власова, Андрія Находки і Нилівни, а тепер готовий був проливати сльози над нашою долею і хвалився, що добув для нас візи на цілий місяць, — яке щастя: місяць в Туреччині! — і зробив це тільки тому, що ми з країни Леніна і Горбачова і в нас був такий великий письменник Горький… Від кордону до Різе їхати, може, трохи більше, ніж від Харкова до Мерефи, але дорога так само жахливо вибоїста, доброплачливий Мустафа влаштував нас у так званий готель з гучною назвою «Кент», примітивний барак, вода в колонці на вулиці, всі інші зручності невідомо де, три долари за добу — і ніяких скарг. «Кафе Дігіл» нагадувало явочну квартиру для підпільних революціонерів. Може, тому Мустафа був такий зачарований горьківськими героями. «Робота», запропонована Мустафою, виявилася такою самою, як і на кордоні у ґвалтівників–митників. Жінки з кафе повинні вступати в контакт з чоловічим населенням Різе, плату за це бере Мустафа, жінкам видає тільки на харчі, і все це зветься «відробити візу». Ми спробували бунтувати, але Мустафа застосував геніальний принцип соціалізму: «Хто не працює, той не їсть», — до того ж у нас на руках було безвинне дитя, зрештою, я махнула на все: що там якась збезчещена жінка, коли збезчещена культура цілого народу, збезчещене саме його життя. Місяць жаху. Ми втратили все, навіть власні імена, всіх нас звали Наташами, Наташа–яташа, тобто: Наташа, в постіль! — турки виспівували модний шлягер сезону «Московська Наташа», всі притони Різе, Трабзона, Стамбула були переповнені охочими до «легких» грошей з Росії, України, Грузії, Вірменії, Азербайджану… Коли кінчилися наші візи, ми вирвали у Мустафи паспорти, пригрозивши заявити в поліцію, і поїхали сюди, до Стамбула, сподіваючись, що у великому місті зможемо якось заробити бодай на дорогу додому… І потрапили ще в страшніше пекло… Знов готельний барак з шикарною назвою «Маркіз», тільки тут десять доларів за ніч, знов «Наташа–яташа!» і хоч з мосту та в воду… В воду — насправді. Тільки за цей останній тиждень поліція виловила в Босфорі й Мармарі вісімнадцять трупів наших дівчат. Чи то їх утопили, чи самі кинулися в воду… Як вона зраділа, коли почула на Галатському мосту: «Землячка… Може, я вам чимось допоможу…». Це вже коли суцільний глум і наруга, коли все розтоптано, коли ніякої надії, а тут слово «поможу… допоможу…». Вони тоді пристали до автобуса з німецькими туристками, щоб «на халяву» поїздити по Стамбулу, подивитися на палаци й мечеті, і ось така несподіванка! Ми й удома ніколи не жили по–людськи. Квартира, правда, на Сумській, у самому центрі Харкова, але одна кімната в комуналці з чотирма сусідами. Кімнату одержав мій батько, такий самий бравий офіцер–фронтовик, яким, мабуть, був і він, Шульга. Ну, а коли я народилася, батько змандрував «на просторы родины чудесной» і більше не об’являвся. Мій чоловік помер в тридцять два роки від алкоголізму. Галина привела дитину вже без законного чоловіка, бо в кімнаті на Сумській не було місця для любові… Три покоління в одній кімнатці комунальної квартири!.. Тільки й того, що був хліб. А коли нова держава позбавила й шматка хліба, тоді що ж? Як у Блока? «И ангел опускает крылья, и женщина теряет стыд». Покійна мама любила повторювати шістдесят шостий сонет Шекспіра:

Стомившися, вже смерті я благаю,

Бо скрізь нікчемність в розкоші сама,

І в злиднях честь доходить до одчаю,

І чистій вірності шляхів нема,

І силу неміч забива в кайдани,

І честь дівоча втоптана у бруд,

І почесті не тим, хто гідний шани,

І досконалості — ганебний суд,

І злу добро поставлене в служниці,

І владою уярмлені митці,

І істину вважають за дурниці,

І гине хист в недоума в руці.

Стомившись тим, спокою прагну я,

Та вмерти не дає любов моя.[25]

Написано чотириста років тому, а ніби сьогодні. Люди живуть вічно, і нещастя їхні так само вічні, виходить? Ти щось міг би сказати, Шульга?

Для своєї страшної сповіді Юлія вибрала крісло в протилежному від Шульги кінці кімнати, але він легко знайшов її в темряві, сів на бильце крісла, обійняв жінку за плечі, поцілував її чоло, щоки, губи.

— Не треба, — прошепотіла вона. — Ти повинен гидувати мною.

— Я винний перед тобою.

— Чим же ти винний?

— Усім своїм життям.

— Але ж ти не продавався так, як ми, жінки…

— Може, ще гірше. Жінки продають тіло, а чоловіки — душу. В людях ця потреба, мабуть, живе справіку. І коли нас ще вчора дресирували, як циркових коней, на відданість ідеям, партії, урядові, то мали на увазі нашу потребу і жадобу продаватися, бо, тільки продавшись, маєш змогу купувати, а це ми вважаємо головною ціллю свого життя. Ти бачила, як тут у ресторанах показують рибу, яку тобі хочуть продати? Її викладають на похилих решітках, оздоблюють зеленню, прозорі куби льоду, все таке привабливе… Про чоловіків часто кажуть: службісги, кар’єристи, чинодрали… А їм просто хочеться бути отакою рибою на продаж, вони продані вже від народження, і все їхнє життя — це суцільне державне рабство. А жінка від народження вільна, і жадоба продатися — це теж від свободи. Я хочу робити те, що мені до вподоби. Я повинна мати свободу для моїх бажань, примх, навіть для ідіотизмів…

— А коли від нужди, то яка ж тут свобода?

— Жінці прощається все!

— Це поки не знаєш про її гріх.

— На тобі немає гріха. І нічого немає. Ти для мене — як палімпсест. Знаєш палімпсест?

— Пергамент, на якому написали новий текст, позішкрібавши все, що було давніше.

— І читається тільки останній напис. Так і жінка. Я нічого не хочу знати. Я тільки хочу тебе мати біля себе і більше нічого.

— А тоді?

— А тоді знов і знов біля себе і вже не відпущу тебе… Іди до мене. І не плач.

— Який жах! — простогнала вона, заливаючи слізьми його шорсткі щоки.

— Як я тебе люблю! — шепотів він, переносячи Юлію на диван. — Ти навіть не уявляєш, як я тебе люблю. Я любив тебе ще до твого народження, любив твоє ім’я, саму твою суть, був тобою, твоїм тілом, і наші тіла — одне тіло, і душі — одна душа…

Він обіймав її, вона йшла назустріч його обіймам в солодких стогонах, в зляканих скриках, у безтямних здриганнях, і в спільній засліпленості темною пристрастю так і не знали вони, чи то любов, чи тільки дика стихія, незбагненна і несподівана, як велетенська блискавиця, що переперізує темні небеса, розпанахує їх, розверзаючи бездонні глибини, повні пекельного сяйва і білого жаху…

Він дбайливо накрив Юлію тонкою шовковою ковдрою і навшпиньках пробрався до кабінету. Знав, що не засне, тому влаштувався в кріслі біля низенького столика, поставивши на нього пляшку з віскі, лід, содову воду. На робочому столі була купка книжок, взятих з Києва для читання в дорозі, і на підставці — подарована колись прекрасною Регіною мідна копія «Меланхолії» Дюрера. У нього тут книжки, отже, немає пекла, про яке казала Юлія. Та від того його меланхолія не менша, а незмірно більша і тяжча за дюрерівську. Бо там є райдуга і сяйво комети, а в його душі тільки темний хаос. Такий, як майже півстоліття тому на краю війни в розтерзаній Європі з розтерзаними беззахисними жінками. Як усе повторилося, в якій жахливій реальності і в жахливій, майже фотографічній точності! Ульріка і Юлія. Покинуті напризволяще своїми державами. Кинуті на мордування. Безмовні жертви. Навіть оте плаття з чорного шовку — мовби те саме на обох жінках… І те, що він знайшов Юлію серед німкень, в звуках німецьких слів «вундербар», «шрекліх» на краю Азії, як тоді на краю війни. Материки, хоч і найбільші, нездатні захистити жінок і дітей, вони тільки поглинають їх, а держави, самим призначенням своїм покликані оберігати власних громадян, в часи занепаду, поразок і ганьби відмовляються від своїх обов’язків, і першими жертвами стають жінки. А нещасна жінка — нещасний весь світ. І чи ж варто тоді жити?

Шульга сидів, пив, намагався оглушити себе алкоголем, але ніщо не допомагало, збавче сп’яніння не приходило, свідомість працювала чітко, гостро, болісно, була суцільною раною, і він сам був мов великий смертельно поранений звір, що конає поблизу водопою, неспроможний доповзти до води, яка його порятує.

Те, що сталося колись, що повинно було б давно забутися, відійти в непам’ять, оживало знов і знов, починало самозмінюватися, варіюватися, пред’являтися йому як наслідок діяння відокремленого від нього, мовби навіки втраченого, але тепер віднайденого (на радість чи на згубу?) світу з своїми законами, нормами, примхами, з своїми радощами і своєю тугою, з якими, виходить, весь час співвідносилося його життя. А що таке життя? Життя окремої людини і цілих народів, уся світова історія суворо обмежувалися, навіки замикалися в Книзі — ведійські тексти, Біблія, Тора, Коран, — все наперед визначене, все регламентоване, нормоване, все вибудуване в єдину ієрархічну лінію з точно вказаними початком і кінцем, з суворими приказаниями заборон, пересторог і забобонів. Допоки жив, був ніби старовинна книга між двох мідних дощок, обіпнутих шкірою вбитих тварин, вмираючи, так само опинявся між двох дощок дубової труни. Все записано в книгу життя або, як її назвали п’ять тисяч років тому китайці, Книгу Перемін І–Цзин. Ким і чому записано? І чи немає справді в тому письмі «отруйності», про яку попереджував ще Платон? Свідомо чи несвідомо, але Шульга, може, починаючи від тої далекої ночі в Ташкенті, порушував канонічний текст, виприсав з обкладинок книги життя, рвався на свободу, він відважно вирушав у далекі, повні пригод мандри, в яких не гарантовано безпеки, де мовби відсутня мета, а є тільки бажання зайти якомога далі і звідати якомога більше вражень. Він став вічним кочівником, відважним номадою, він сміливо звертав з тисячолітніх караванних шляхів на ледь помітні путівці й непротоптані стежки, він не надавав переваги так званому головному перед другорядним, тотожності перед відмінністю, загальному перед окремим, «прийнятному», «належному», заздалегідь визначеному перед непередбачуваним, неконтрольованим, свавільним. Життя сприймалося ним не як конституційований, даний найвищим законом текст, а як вільна гра, окремі епізоди якої, ніби у велетенському комп’ютері, вільно розташовувалися в топологічному просторі, і в тому просторі можна було легко і просто переходити від одного епізоду до іншого, не дотримуючись суворої послідовності, не обмежуючись тільки суміжними епізодами, бо між ними немає відстаней, не існує ієрархії, всі вони рівноправні, однаково досяжні й приступні, велика, безмежна, прекрасна гра, гра в гру, кінець віковічному примітиву, облудно званому простотою, геть понуру серйозність, обставлену щільним частоколом заборон і обмежень. Так він жив і в самозасліпленні вважав себе вільним, може, навіть щасливим, і здавалося, що ніколи не шкодуватиме ні за чим, не знатиме розчарувань, але з роками дедалі гостріше відчував, що втеча від точної визначеності й простоти може давати якусь радість хіба що в молодості, для недозрілого розуму й недосвідченої душі, згодом же ти стаєш заложником власного схиляння перед ускладненістю, до якої так поривався. Розучившись дивитися на речі в їхній природній простоті, ти сам для себе сотворив культ подробиць, твань дрібниць, у якій тоне все найдорожче. На що він згайнував своє життя? Хіба тільки на те, щоб зрештою усвідомити, який гнітюче складний світ, і додати до його шаленої склубоченості ще дві чи три замороки — так само багатозначних, як і безвартісних? Шульзі здавалося, ніби вільна гра темної пристрасті, народжена в азіатській ночі, виведе його, зрештою, на давно забуту і втрачену людьми Велику Шовкову Путь краси, пристрасті й щастя, насправді ж ця гра, обрушування ієрархій, вседозволена насмішкуватість, життя, мов пам’ятник на площі, лиш ускладнили і внутрішньо змінили його існування, так що воно взагалі перестало бути чимось, що можна схвалювати або засуджувати, все стало ніби частиною чогось невідомого й непотрібного, все стало несуттєвим і безглуздим.

Який тут міг бути вихід? Тільки єдиний: поставити крапку.

Не спати в Стамбулі. Тут і треба не спати. Він сидів цілу ніч біля вікна, ніч була синя, як небесні глибини, в сусідніх кімнатах тихо спали три жінки, він оберігав їхній сон, на одну ніч оберігав, ну, ще на одну, на дві, на п’ять–десять ночей, а далі? Життя їхнє він міг захистити? І не тільки їхнє, а всіх жінок України, його рідної землі міг захистити від ганьби, принижень, нещасть? Тисячі років вибудовує людство незграбні, страхітливі споруди, звані державами, і що ж виходить? Держава, висмоктуючи з людини всі соки, випиваючи її мозок і кров, нездатна захистити ні жінки, ні дитини… Держава, політичні крикуни, дрібні ошуканці, гендлярі народною довірою, і він теж серед них, він теж був ціле своє життя з ними, і тому тепер, коли він знайшов нарешті вихід, він спокутує не чиїсь злочини, фальш і ошуканство, а розплатиться за провини власні.

Досвітнє небо глянуло йому в очі з–за Босфору мертвою свинцевістю, холодне передранкове світло сягнуло самого дна його душі, і душа здригнулася від того незнаного холоду, а тоді стрепенулася від суворо–усміхненої радості безсмертних, яка може бути дарована людині тільки в таких вічних містах, як Стамбул або Київ.

Рішення виникло, як блискавиця, вибухнуло, засліпило, знетямило і вже не згасало більше, дедалі світилося в його мозку, двері долі стояли навстіж, і чорний вітер приреченості стугонів над ними, як безнадія.

Був би він на Україні, соколи б кричали йому з небес:

«Зупинися! Стривай, Шульга!»

Був би він удома, степи б загриміли розкотисто: «Схаменися, Шульга!»

Чом ти кинувся в цей чужий дикий вітер, чом покинув Київ на ласку й розтерзання самозванців і пройдисвітів? Де твої Ольги і Олеги, Володимири і Ярослави, де собори і саркофаги, гетьманські булави, золоті гривни і срібні хутра векш?

Він не знав ніяких богів, крім жінки, якою був зачарований навіки, він творив для себе у цій жінці Бога, насправді ж творив себе Богом для неї, для них, щоразу вбиваючи їх тільки своїм доторком, бо кожен, хто вбиває Бога, сам стає Богом, і хто творить Бога, теж стає Богом, а тоді рано чи пізно неминуче відомщення. Жінка може врятувати чоловіка від усього на світі, навіть від самовбивства, може, найперше — від самовбивства. А в нього виходило навпаки. Може, так і треба? Може, це доля точних інженерних розумів, як у інженера Кирилова з «Бісів» Достоєвського: «Я вбиваю себе, щоб показати непокірливість і нову страшну свободу свою».

Йому треба було дуже багато встигнути за день. Він почав з того, що вкинув у склянку з содовою дві великі таблетки «Алка–зельцер», щоб протверезитися, став під холодний колючий душ, швиденько поголився, одягнувся по–спортивному, щоб без галстука і без офіційності, подзвонив Гераю і попросив передати Некаті й Саміму, що він ще два дні не зможе займатися справами, бо виникли сімейні клопоти, машини йому присилати не треба, і взагалі на ці два дні нічого не треба, донт дістарб, як кажуть американці, в такому місті, як Стамбул, це легко зрозуміти. Тоді став переглядати книгу інформації, щоб замовити рент–кар, тобто машину напрокат. Ставши на ціле життя забобонним щодо жіночого імені Юлія, Шульга вірив і в магію чисел, несвідомо надаючи перевагу дев’ятці й п’ятірці, і тепер, переглядаючи адреси й телефони прокатних автомобільних контор, він вибрав Генсо на Шегіт Мухтар Кадессі не тому, що вона була найближче (контори Гекатай і Кайхан були так само поруч з «Етапом»), а тому, що в номері її телефону була дев’ятка і цілих три п’ятірки. Він попросив простору машину типу «Плімута», тоді передзвонив у рецепцію готелю, щоб вони прийняли машину і записали на його рахунок не тільки суму за прокат, а й усю заставну суму, щоб вільно почувався серед шаленого дорожнього руху на вулицях Стамбула.

Тоді вони снідали внизу в ресторані. Уперше в житті Шульга снідав мовби з власним сімейством, він нарешті мав сім’ю бодай на один чи два дні, міг вдовольняти забаганки малої Юльки, виявляти батьківську турботу до Галини, яка, мабуть, не здогадувалася про нічну материну сповідь, і, звісно ж, запобігати перед Юлією, вестися з нею надзвичайно обережно і делікатно, остерігаючись не те що необережного доторку до її оголених нервів, а навіть випадкового подиху…

В кінці сніданку він обережно запропонував свій план. У нього вже є машина, яку він вестиме сам. Вони незалежні віднині ні від кого. Він повезе їх, щоб вони забрали свої речі в тому готелі. З платою ніяких проблем. Тоді він повезе їх на Капалі–чарші, на Єгипетський базар, в магазини на Істікляль–Кадцесі, щоб вони купили собі і малій Юльці все, що треба, що їм хочеться, і навіть те, що й не треба. А тоді він зможе влаштувати для них ексклюзивний тур по Стамбулу, а сам трохи попрацює над вирішенням деяких проблем з тим, щоб вони вже завтра вранці змогли з Єшількйою вилетіти додому, де він теж постарається забезпечити їхнє нормальне життя, гідне людини життя, скажемо прямо, а сам тим часом спостерігатиме за ними звідси, радіючи і втішаючись, бо вони для нього все на світі і весь світ…

Він не хотів влаштовувати свої справи в «Етапі», тільки замовив квитки на завтрашній авіарейс до Києва, а тоді, поки жінки блукали по елегантних магазинах на Джумхурієт Каддесі, зайшов там до нотаріального бюро і послав завірені факси до своїх банків і до себе на роботу в концерн, потелефонував представникові авіаліній України і домовився про візи для Юлії і Галини (натякнувши про готовність сплатити турецьким чиновникам штраф або бакшиш — на вибір), тоді знайшов «свою сім’ю», як він називав їх сьогодні зранку, і повіз обідати в ресторан «Орієнталь» там–таки, на Джумхурієт. Щоб лишити від Стамбула не самі тільки лихі згадки.

Увечері мала засіла біля телевізора дивитися мультики. Шульга замовив для неї й Галини вечерю, а вони з Юлією спустилися вечеряти в готельний ресторан. Для хоробрості Шульга випив ще в номері, в ресторані вони пили тільки вино, але Юлія несподівано сп’яніла і сказала, що зможе протверезитися тільки тоді, коли Шульга з нею потанцює. Він вважав, що танцювати люблять лише фізично незахищені і душевно недозрілі люди, але Юлії не міг відмовити. Коли «Титанік» потопав у холодній Атлантиці, на ньому теж танцювали.

Він обіймав Юлію в ресторані, обіймав у ліфті, обіймав у темній просторій кімнаті, — гостре, до здригання, відчуття заплутаності в сітях і очікування загибелі. Він нагадував того японця Тамікі Хара, який пережив Хіросіму, а коли почалася війна в Кореї і з’явилися повідомлення, що американці можуть застосувати там атомну зброю, покінчив самовбивством. Його останні нічні думки були, як останні думки Тамікі Хари: «Лежачи в постелі без сну, я раптом уявляю собі земну кулю. Нічний холод пробирається в мою постіль. Моє тіло, моя істота, моє нутро — чому я весь так промерз? Я волаю до земної кулі, яка дала мені життя. І тоді обрис земної кулі повільно виникає переді мною. Печальна земна куля. Промерзлий ґрунт. Але це ще не знана мені земна куля через тисячі мільярдів років.

Перед моїми очима похмурою глибою виникає ще одна земна куля. В її ядрі вирує яскраво–червоний згусток вогню. Що може існувати в цьому палаючому горнилі? Може, ще не відкрита матерія або незнана тайна і вони змішані там в суцільну масу? Яким стане світ, коли вони вихлюпнуться на земну поверхню? Всі люди мріють про підземні втечища, вони дивляться в майбутнє, не знаючи, що їх жде — загибель чи порятунок».

Юлія вже давно спала, вистраждана, вимучена кошмарами, які обступали її навіть тут, у, здавалося б, неприступному втечищі, а Шульга знов сидів безсонно біля вікна, свідомість у ньому була мертва, як місячне сяйво над цим вічним городом, місяць світив у Душу і назад у тисячоліття і висріблював смерть, як сухі кістки, і народжував примари й химери, позбавлені погляду й руху, позбавлені знання і сенсу. Може, то химери Візантії? Візантія — це краса і смерть. Краса повинна вмерти — в цьому її найвища принадливість. Ми жертви світової провокації сил земних і космічних, людських і сатанинських. Жертви здатні врятуватися від мучеництва, тільки зумівши кинути виклик темним силам, посміятися з них, щезнувши, обравши невловимість. Тільки тепер він збагнув нарешті незворотно–трагічну помилку свого життя: жінка, до якої він ішов крізь роки й десятиліття, яку вперто шукав, яку ждав і жадав, насправді ніколи не існувала. Він її вигадав. А жінку не можна вигадати. Все можна вигадати, окрім жінки й смерті.

Тепер неминуча розплата. Ціна свавільства. Юлія примандрувала до нього вдосвіта. Він обіймав її, обціловував, бурмотів щось нестямне: «Для чоловіка жінка — це найкраще з усього, що є в обох світах. А для жінки?» — «Коли ти входиш у мене, мовби мед вливається, солодкі річки, моря, океани втікають у мене, я глуха, німа, сліпа, я тільки відкрита порожнина, і немає земних сил перенести ненаповненість, і скімлення в усьому тілі, в кожній клітині, скімлення в мені й довкола мене, ох, яке ж нестерпне скімлення!..» — «Викрикуй його своїм голосом, — просив він, — не мовчи… не мовчи… не мов…» — «Ох, мій великане! Жінці завжди хочеться великана! І мені!.. І мені!.. І в мене він є!.. Є!.. Є!.. О, яке щастя!»

В аеропорту Єшількйой Юлія ніяк не могла повірити, що він не летить з ними до Києва.

— Як же так? — розгублено дивилася вона на Шульгу. — Ти з нами стільки тут клопотався, а тепер…

— В мене тут ще справи, тоді поїцу до Болгарії, тоді… — Він спробував пожартувати: — Слідом за електронами… Для мене головне, щоб ти запам’ятала, що я сказав. Всі телефони, номери рахунків, адреси я вам з Галиною позаписував. В моїй квартирі почувайтеся господинями. Я дав факс до себе на роботу, там про все подбають. Моя сусідка через стіну збирається до Ізраїлю, пропонувала мені купити свою квартиру, щоб з’єднати. Але мені велике помешкання було ні до чого, ну, а тепер у мене велика сім’я… Ти можеш домовлятися з сусідкою… Ну, там зорієнтуєшся…

Юлія плакала, плакала й мала, ще не знаючи чому, Галина нічого не могла зрозуміти… А хіба він сам розумів що–не–будь?

Літак, рейс 1331, полетів з Єшількйою на Київ, а Шульга сів у велику стару машину і поїхав через весь Стамбул, до нового мосту через Босфор, на той бік протоки, в жовту Азію, в тьму віків, туди, де був колись рай, але де, як стверджував славетний римлянин Пліній, було і жерло пекла. Зішестя в пекло. Найкраще було б загинути в літаку. Впасти з неба і вбитися. Прекрасна смерть, як на війні. Але в літаку ти не сам, а смерть вимагає самотності.

Коли вони були в стародавній столиці османів Бурсі, їх повезли через гори до поблизької Муданії, де на самому березі Мармурового моря був історичний будинок. У ньому 1922 року соратник Ататюрка Ісмет Іненю підписав з державами Антанти угоду, після якої Туреччина стала вільною і незалежною. Шульзі тоді чомусь укарбувалося в пам’яті і згодом весь час стояло перед очима гірське вікно на море по дорозі від Бурси до моря. Крутий віраж серпантину — і. зненацька пролом у гірському кряжі, ніби кінчався один світ і починався інший, зовсім новий, мов царські врата на небеса, і в них бірюзова клекотнява, і все бірюзове: вода, небо, гори довкіл, скелі, шосе і навіть кам’яний пил на узбіччях, море здіймається до самого неба, заливає обрій, ллється тобі в очі, в душу, дикий тріумф хаосу в нелюдській красі й величі, хижа приваба пучин і безодень.

Тоді він ще не знав, що ця безодня затягне його в себе, що повернеться туди знов і навіки, а тепер повертався добровільно, без примусу, з мужньою радістю. Низвергнутися в безодню — опинитися над безоднею, подолати її, зрівнятися з планетами, які через віки вернулися на місце їхнього сотворіння, заповнити безодню своїм відчаєм і своєю мужністю. Дві сотні кілометрів від Стамбула до Бурси, шосе ліниво визміюється серед азіатських передмість мегаполісу, проходить через Ізміт (давня Нікомедія), Ізнік (давня Нікея з її славетними вселенськими соборами), в цій землі поховано половину історії людства, тут могили Богородиці й філософа Геракліта, великого Ганнібала і троянських героїв, найбільших зарізяк і найбільших мучеників. Шульга вів машину, майже звеселений у душі. Глина кладовищ йому не загрожує. Чомусь на кладовищах завжди глина. І в Азії, і в пісній Європі, і в чорноземній Україні. Але не буде в нього могили, не буде глини, не буде кладовищ, а тільки воля, безмежність і прекрасний хаос, над яким не владне ніщо. Хаос не страшний, він не відлякує, не жахає, він вабить, прикликує, в ньому чар, чудо, в ньому обітниці таких безконечних перемін, яких не зможе тобі дати ніщо. Бо істинне буття — це суцільний хаос, це всезагальне лоно, це вічне входження, занурення, розчинення. Великий дар мати несхоже життя, але дар ще вищий — мати несхожу смерть. Хто не думав ніколи про самовбивство — не людина. Коли б не звірячий інстинкт самозбереження, всі самовбивалися б у п’ять років. Покінчити з собою на берегах Середземного моря, де людство живе вічно і вічно мучиться, — що може бути прекрасніше? Сама думка про самовбивство приносить майже таке визволення, як самовбивство. Хто божевільний? Той, що далі живе, коли вже незмога жити, чи той, хто кінчає цю комедію? Апостол Павло казав, що справжня свобода в свободі від гріха. Сьогодні гріхом стає покірливе ждання раю або пекла. Бо навіть у пеклі запанував той самий лад державного пригнічення, насильства, панування посередності, демагогії й холуйства, а справжня воля тільки в хаосі.

Він вів машину повільно, часто зупинявся в придорожніх кафе, сидів, пив єні–ракі, спокійно дивився на людей, на машини, на будинки, дерева, траву на узбіччях. Після безнадійної пустелі нескінченних стамбульських передмість потягнулися виноградні пустелі, персикові пустелі, інжирові пустелі, гранатні пустелі, а над ними жах безбарвного неба і тільки звук ангельської сурми, яка возвіщає. Що вона возвіщає для людини двадцятого віку, яка кінчає цей вік і кінчається сама, полишаючи по собі тільки комп’ютер, це страшне породження осатанілого людського розуму, де немає ні добра, ні зла, де все однакове і безнадійне: боги, люди, звірі і навіть мертве каміння.

Шульга мав ще час, щоб заїхати в Бурсу і там з Челік–готелю подзвонити до себе додому в Київ. Минуло чотири години, відколи літак покинув Єшількйой, коли все гаразд, Юлія з дівчатами вже повинна бути на місці, номер відповів одразу, це був її голос.

— Все гаразд? — спитав Шульга.

— Ми ніяк не можемо спам’ятатися…

— Не забудь, що я тобі казав. І пам’ятай, що я тебе люблю. Чуєш мене?

— Я тебе теж люблю. Чую і люблю. Але ми ніяк не можемо спам’ятатися… Тут самі вітряки. Я хочу великана. Коли ти приїдеш?

— Вже їду, — сказав Шульга. — Я тебе дуже люблю і вже їду…

Він обережно поклав трубку. Не відступати. Колись йому довелося бути танкістом, а танкісти не відступають ніколи. Тільки наступ! Тільки вперед! Тільки до кінця!

Він заглибився в гори і навіть злякався, коли майже одразу опинився на тому закруті шосе, де розверзалася бездонна прірва. Клекіт, піна, бірюзова стіна води, хвилі, кинуті в пролом між сухими скелями, водяний пил над гребенями, гриміння валів, що котяться і розстеляються вже ніби по цих горах, по їхніх голих вершинах, і сіль на скелях, ніби засохлі сльози. Шульга вийшов з машини і став на самому краю прірви.

Прірва була морем, небом, лазурною бірюзою, світовим смарагдом, крізь який, ніби з–під густих жіночих вій, прозирнуло його ясно–зелене серце з дитячих снів, а тоді тихі води дніпровські, і в їхній повільній течії тисячократно віддзеркалювалося жіноче лице, одне–єдине і тисячоповторене, мовби сотворене з вод ріки, моря, з вічних вод буття, і воно усміхалося до нього, кликало, заманювало, і в тому мовчазному вічному усміхові співали для нього фенікси і жар–птиці розсипали золоті райдуги свого казкового пір’я.

Мотоциклістка–поліцейська, вся в чорній шкірі, витка й прекрасна, як чорна змія, вискочила з–під повороту, різко загальмувала біля його машини, щось казала Шульзі, мабуть, нагадувала, що тут не можна зупинятися. «Тешеюор едерім»[26], — сказав він їй єдине, що знав по–турецьки, усміхнувся і пішов до машини. Спокуса жінкою — спокуса життям. Але він повинен перебороти спокусу.

Мотоциклістка погриміла далі, а він ніяк не міг потрапити підошвою черевика на педаль акселератора. Пальці його ніг стали чомусь липучі, так ніби між ними проступала кров. Він ворушив ними, тер один об один, як у дитинстві, коли снилося щось страшне і йому хотілося захиститися; тоді стало пекти в підошвах, так ніби сидить у запаленому німецьким термітом танку і вогонь охопив уже всю машину, підібрався йому до ніг, сягає вище й вище, він знає, що ось–ось вибухне боєкомплект, треба рятуватися, вистрибувати з баштового люка, летіти вниз, сторч головою на землю, забувши про триметрову висоту, про те, що весь простір довкола танка прошитий німецькими кулями і порятунку немає ніде, та однаково інстинкт самозбереження виштовхує його назовні, надто що так пече йому в підошвах, тому треба летіти, не гаючись, не вагаючись, не роздумуючи, летиш, як ангел, падаєш, як чорт, але падати будеш згодом, а спершу треба летіти, треба летіти, треба ле… і він кинув машину в прірву, і полетів, і вистрелив собі в голову, коли машина вже була в повітрі і коли за здивованим гарчанням двигуна і ревінням моря пострілу не було чутно зовсім, і нічого не було йому чутно, він летів у пучину, в хаос, летів у тишу, збавчу, вічну, неймовірно прекрасну.

Востаннє здригнувся для нього світ і згас навіки.

А тоді перед його духом, який у небесній легкості й радості злетів над умерлим тілом, непростежувано (в безнадії часів) і незбагненно (в тісняві земної юдолі) виник і вознісся її всемогутній жіночий дух, і сміявся, і плакав, і кликав, заманював за собою, до себе, у себе, і було в ньому таке нестерпно сліпуче сяйво і така незмірна ласкавість любові, що земною людською мовою і назвати їх незмога, бо немає в ній для того ні слів, ні захватів, ні печалей і зітхань.

«Сіється у зотлінне, устає у нетлінні…»[27]

1.VIII.1993–15.XII.1994.

Конча–Озерна