Юнаки з вогненної печі

1

Сьогодні я відчув себе старим. Здається, вперше. Ні, це не тоскне почуття безвиході чи якоїсь зломаності, це зовсім не втрата інтересу до життя та світу чи якісь дефекти у сприйнятті красивого й потворного, це щось, може, й гірше: мене потягло раптом на спогади, при тому, що назагал згадував про своє минуле вельми нечасто, хоч воно було, на мою думку, нерядове й неординарне з подіями, ба й потрясіннями, але я не переживав катастроф, зіткнень із злочинним світом, не потерпів тюремного ув’язнення, не воював, навіть не піддавався смертельному ризикові; хоч страждав через жінок, карколомних романів не заводив, а згодом щасливо зустрів одну із них, тих жінок, та й одружився, і живу з нею й досі, намагаючись переконати себе, що люблю її; діти мої інфантильні й нецікаві, вони наповнюють свою кімнату цілком ідіотичною музикою, з книжок зрідка читають детективи, хоч я за життя зібрав, як мені здається, чудову й на витончений смак дібрану бібліотеку, але та бібліотека пилиться без примінення, бо я й сам поступово відучився читати добрі книжки, а задовольняюся легкотравним чтивом, і то з тієї простої причини, що вечорами відчуваю себе глибоко втомленим; день у мене зайнятий роботою (працюю інженером на бетонному заводі), отож до вечора я вже такий випотрошений, що далі нікуди, а на суботу-неділю їжджу за місто, де в мене є малесенький літній будиночок, клапоть городу і садок, біля яких я радо пораюся. Колись любив настроєву, ба вишукану, музику, але груба, ідіотична, що нею захоплюються мої діти, вбила в мені той інтерес, тобто в мене практично не було можливості усамітнитися, щоб ту музику послухати, а дітей вона чомусь непомірно дратує, отож від якогось часу я збагнув, що тієї музики (тобто вишуканої) й сам не сприймаю, а може, знову-таки втомлений, щоб її сприймати,— дні течуть один за одним, жуючи мене, як корова жуйку, і от трава мого буття почала перетворюватися у збиту, перемнуту, перемішану, липку суміш, і ця суміш — сьогоднішній я; корові часу залишається одне: ковтнути мене в своє нутро, де я натурально перетворюсь, як усе живе, у гній. І у мені почав вряди-годи з’являтися якийсь оскаженілий протест, і я раптом збагнув, як це пишеться в одному вірші (забув чиєму): “Мені здається, я не жив, а тільки лиш збирався жити, і ненавидіть, і любити...” Зовнішність у мене також не вельми, я б сказав, запущена: огрядний, маю постійну турботу, що на животі у мене розстібаються гудзики сорочки і стає видно не першої свіжості майку, і я весь час лапаю себе по животі, застібаючи ті гудзики, а що пальці спітнілі та брудні, то сорочка в цьому місці швидко засалюється; на голові в мене найбридкіша лисина; корова часу, вибачайте за такий грубий образ, лизнула мене від лоба до тімені й виїла все волосся, хіба що над самим чолом лишилося трохи схожого на пух, і я прилизую його, розуміючи всю сміхотворність такого заняття; нормально волосся росте лише від потилиці до тімені і з боків, біля вух; обличчя в мене повне, з підгарлям — бридке обличчя; отже, я до нудоти стандартний літній чоловік: старий, гладкий і лисий — що може бути ганебніше; таким, до речі, мене й сприймають мої ліниві, мляві й інфантильні дочки, і я відчуваю їхнє презирство до себе щохвилини, бо вони мають одну активну рису — зневагу молодих до старих, хоч самі ніби чортополох на смітті: не хочуть ні вчитися, ні працювати, а тільки стримлять біля телевізора і безперестанно плетуть собі светри й кофти, рукавички й шкарпетки, шарфи і шапочки, а ще нещадно вичавлюють у мене гроші на вдягачку-взувачку — для цього одного я їм, здається, й потрібний. Жінка моя безумно їх любить, і все коло них товчеться, і все їм догоджає, щодо мене ж виконує свій обов’язок як з-під палиці, а уважна до мене стає лише тоді, коли я вибухаю й починаю сердитися чи лютитися, тобто коли перестаю бути спокійною приналежністю дому, як шафа, крісло, стіл чи той-таки ідіотичний телевізор, та й інтимні наші стосунки давно механізувалися: як тільки може, вона їх оминає, що й ставало причиною більшості моїх спалахів та обурень. Коли лягаю спати, вона затримується допізна на кухні, а вранці в домі звична товкітня, бо всі мають розбігтися по своїх роботах і навчаннях; ми вже з жінкою ніколи не сідаємо сам на сам потеревенити, відчуваючи при цьому милу подружню злагоду, а коли й починаємо таку балачку, вона, жінка моя, відразу ж починає мені суперечити, при тому з такою жахнючою алогічністю, що це мене починає дратувати, і я ховаюся в свою мікро-комірчину, тобто маленьку відведену для мене кімнатку, більшу займають діти, дружина в тій кімнатці тільки спить, бо її кабінет — кухня. Отож єдність наша звелася до несвідомої присутності одне біля одного під час сну, тобто я тільки й можу, коли припікає, прокинутися серед ночі й оволодіти байдужим, сонним і нечутливим її тілом — такі наскоки вона сприймає як даність, хоч часто й бурчить, аби я її не чіпав, бо вона погано почувається й хоче спати. Тоді щось брутальне бурчу і я, і все завершується новим актом несвідомої присутності одне біля одного, тобто ми одне біля одного спимо і, звісна річ, ніколи одне одному не снимося.

І от одного разу, пізно ввечері, коли я ліг спати, — дівчата у своїй кімнаті дивилися якусь телевізійну передачу, щось типу вікторини чи змагань допитливих, безперестанно мигаючи при цьому шпицями,— мені привиділося видиво трамвая, який уже давно, певне, списаний на металобрухт, старого такого, розхитаного, червоно-жовтого на вулиці мого рідного Житомира (зараз я живу чи, точніше, функціоную в Києві), малого й торохтливого, ще того трамвая, двері якого водієм не зачинялися, в який можна було заскочити й на ходу і на ходу ж зіскочити, так нешвидко він їхав, а коли бувало глітно, то на підніжках висіли, наче рій бджіл, що покинули вулика, люди, і були в того трамвая ручки з пасів, і була криклива кондукторка, і лави вздовж, а не сидіння, а коли дивитися з вулиці, то обличчя пасажирів у ньому виглядали як темні плями...

Юнак без шапки в короткому пальті стояв у розчинених дверях, а за спиною в нього світився сніг, юнак схопився за ручку з паса й похитувався, широко всміхаючись, а скраю на сидінні виструнчилося двоє юних, аж зелених: дівчина з бантиком і хлопець, у якого ледь-ледь почала засіюватися парость на підвуссі. Дівчина дивиться на юнака в короткому пальті, в очах її тріпотять сльози, а трамвай пливе і поторохкує, хитається й коливається.

— От я тебе й прихопив,— задоволено каже юнак.— Тепер розкажу батькові й матері. Баришня!

— Ну й розказуй, подумаєш! — сказала невпевнено дівчинка.

— Ха-ха! — засміявся юнак, коротке пальто його було розстібнуте й метлялося полами, так само метлялися кінці червоного кашне.

— Любов! — сказав, усміхаючись, хлопець на костурах. Він не сідає, а сперся на задню стінку, напівзвісившись на тих костурах.

— По-моєму, ти сьогодні й уроків не вчила,— сказав юнак, і поли його пальта мотнулися.

— А тобі яке діло! — огризнулася дівчинка.

— Дивись, вона каже: яке мені діло? — зчудовано повернувся до хлопця на костурах юнак.— Чув: яке мені діло? Мені?!

— Да,— сказав хлопець на костурах.— Як кажуть прості люди, любов — не картошка, ха-ха!

Біля дівчини сидить у кепці, насунутій до очей, молоденький, аж зелений, хлопець, в якого над губою висіялася перша парость, сидить серйозно, ніби не він оце їде з дівчиною і ніби не про нього оце мова.

— Прихопив я тебе, прихопив,— задоволено каже юнак у розстебнутому пальті.— Розкажу тепер батькові й матері, ото буде концерт!

В юнака насмішкувато розтягнуті губи. Голос скрадливий, глузливий. У дівчинки на величезних очах сльози. З-за хустини витинаються банти. Щоки вкриті рум’янцем — палають.

— А ти... ти підлий!..

“Підлий” юнак дивиться на товариша з костурами. Той сміється, струшуючись усім тілом. Обличчя похитується, пальці, що тримають костура, здригаються.

— Чув? Вона ще й обзивається,— каже здивовано юнак.— Ні, ти послухай!

— Афектація,— каже поважно хлопець із костурами.— Афектація з абдерацією...

— Що ти сказав? — обурено перепитує дівчинка.

Але хлопець із костурами не пояснює, що таке афектація з абдерацією, він сміється...

І все воно раптом застигає в моєму теперішньому визорі: насмішкувато розтягнені губи Артура, того, який стане згодом моїм приятелем, маленька дівчинка з бантиками, яку я тоді покохав так, що вона мені снилася щоночі, і яка зараз, певне, цілком так само, як моя жінка зі мною, несвідомо присутня біля якогось такого ж ординарного, тлустого, старого й лисого, як я, чоловіка, і ніколи ні їй, ні мені вже не повернутись у той трамвай, бо той трамвай — тільки сон далекої юності, такої далекої, що здається, ніби її й не було,— до речі, мої стосунки з тією дівчиною згодом ускладнилися і зробилися ледве не ворожі. Але тепер я, як дурний, дивлюся на неї й дивлюся і відвестися не можу: банти витинаються з-під хустини, широкі оченята, а в них — сльози, а поруч сидить страшенно юний хлопець у кепці, насунутій до очей, серйозний і мовчазний, і ніби його тут нема — не можу його побачити виразніше з цілком зрозумілої причини, бо це і є я. Хлопця із костурами звали Славком, він теж пізніше стане моїм приятелем, а зараз сміється безгучно, його тіло струшується, очі звелись у щілинку — такий дивний у нього був сміх, на нього так само вражено і уражено дивляться очі дівчини, а звали її Аллочкою, та й не очі в неї були, а прозорі кришталики, в яких срібно ламається світло. В хлопця з костурами довгий ніс й невеличкі очі. “Ха-ха-ха! — сміється він, трясуться плечі, а між них голова.— Ха-ха-ха!” — Пальці на ручках костурів трясуться, танцюють, тонкі й довгі пальці, ті пальці ловко й натхненно вміли перебирати гудзиками баяна, на якому Славко вмів грати, і хоч я терпіти не міг баянової музики, грав він по-особливому — в його музиці завжди відчувався відчай і смуток, а може, й біль — неприкаяна скарга на своє каліцтво.

Аллочка була вся червона. Неспокійно крутилася на сидінні. На цю групу ліниво дивилися пасажири: ліниві посмішки й байдужі очі.

Я бачу погано освітлені вулиці міста, чую, як віддалено вискнув інший трамвай — там круто розвертається лінія. Різко крикнуло сигналом авто. За вікнами світиться сніг, він недавно випав, ще не забруднився, не почорнів — білий пахучий сніг. На підлозі трамвая мокро: сніг, що розстав із взуття. А надовкіл — вечір, духмяний, свіжий, із тим незрівнянним запахом першого снігу, з прозорим, синім повітрям, з кулями ліхтарів, які крізь трамвайне скло ніби сонця із розсіяними променями. Серйозний і мовчазний хлопець із насунутою на очі кепкою, тобто я сам, думав про те, що сьогодні увечері у його дівчини будуть неприємності, а він нічого не може тут вдіяти, бо Артур, її рідний брат, як вона оповіла, страшенно єхидний. Я знаю, що батько в неї — бухгалтер, як дві краплі води схожий на мене теперішнього, він стулить вузькі губи, помовчить і скаже нещадно:

— О, ваша милість починає дівувати. Чи не зарано?

Десь такі самі слова я сказав своїй молодшій дочці, яка була того ж віку, як тодішня Аллочка, але це її не вразило, вона позирнула на мене вовченям і замкнулась у собі. На допомогу їй прийшла моя жінка, яка безмежно любила своїх дітей і в усьому їх виправдовувала.

— По-моєму, тату,— сказала дружина,— ти теж колись був молодий!

Сказано це було наївно, але вбивчо резонно, я махнув рукою й пішов у свою комірчину, але в ті часи, що оце мені привиділися, такі речі просто не збувалися: Аллочці таки добре виказали й заборонили зі мною зустрічатися, були настановні промови, був жах у материних очах і резонний висновок, що з таких ранніх зальотів добра не буває, що на все свій час і так далі, й тому подібне.

— Ввійшли в трамвай зако-о-ха-ані! — тихо проспівав хлопець на костурах.

— Сходимо! — наказує своєму супутникові, тобто мені, Аллочка.— Ану їх!

Пасажири ліниво слухають. Вони всміхаються. Аллочка підхоплюється, зараз має бути зупинка. Я неквапно зводжуся й собі. В мене низько насунута на очі кепка, отож я можу не дивитися на Аллоччиного брата і його приятеля, а майбутніх приятелів моїх. Я серйозний і спокійний, хоч у мене на душі шкребуть кішки. Ми йдемо до передніх дверей, бо задні заступив Артур, і зіскакуємо в темряву.

— З трамвая зійшли зако-о-ха-ані! — почули ми з трамвая, коли той рушив і поплив у ніч, щоб навіки зникнути в часі, а я вдихнув на повні груди свіжого запаху першого снігу і зирнув на свою супутницю...

І застигла вона в моєму визорі: великі очі й банти, що витиналися під хусткою, гостренький носик; ми стоїмо під ліхтарем, що обсіває нас жовтим промінням; у цей час знову починає йти сніг, лягає нам на плечі й на голови. Мені нестерпно хочеться запалити, бо я вже рік як таємно курю; виймаю сигарету, стуляю коло обличчя руки й запалюю. Випускаю дим і бачу, що трамвай уже далеко і що до заднього вікна притулилося два обличчя: Аллоччиного брата та його приятеля, які стежать за нами. Тоді я озирнувся й раптом уразився: сніг навколо світився, чистий, білий, невинний, як і ми, запашний сніг — було це на початку зими 1961 року. Незвідь-чому я не забуваю того незначного епізоду, незвідь-чому повертаюся до нього, особливо тоді, коли відчуваю себе розжованою, збитою, змішаною жуйкою, в яку перетворює нас, траву житейську, ота символічна “корова часу”.

2

У десятому класі я заявив батькам, що не хочу вчитися. Батько мій поблід, а мати заохала й закричала тим невиносно високим голосом, від якого мені завжди аж недобре ставало — вона кричала про мою невдячність, бо вони зі шкури лізли, щоб дати мені освіту, собі відмовляли, щоб бачити мене людиною, і що я взагалі невдячна свиня, яка зажене їх у могилу.

— Але ж ні ти, ні батько школи не кінчали,— мовив я, і це була правда: батько закінчив до війни сім класів, а мати тільки шість. Тому батько мій працював робітником на взуттєвій фабриці, а мати черговою на водогоні.

— Що ти рівняєш! — крикнула мати.— В нас не було можливості вчитися, а в тебе є.

їхню історію я знав добре: батько таки хотів учитися, але він був із багатодітної родини, а коли та позбулася годувальника, дід помер від тифу, то змушений був школу покинути й піти на роботу, щоб прогодувати родину, а мати, бувши в шостому класі, покалічилася, в неї й досі не згиналося кілька пальців на правій руці, і батьки її зі школи забрали, бо жили більш-менш заможно і ціни освіті не складали: ніхто в їхнім роді більше того, що читати й писати, не вмів.

Батько вирішив поговорити зі мною по-чоловічому, бо коли поруч кричить і шаленіє мати, розумної балачки не відбути. Він запросив мене поїхати з ним по рибу — було це восени. Дерева жовто палали, вода зробилася чорна й непрозора, і скрізь було розлито той чудовий сонячний смуток, яким багаті всі осені.

Ми виїхали на річкове плесо, було це в неділю, батько повільно опустив у воду прив’язану до шнурка каменюку, і ми заякорилися. Розгорнули вудочки й кинули їх у мертву, нерушну осінню воду.

— Що тебе вкусило з тією школою? — спитав спокійно батько.

Зирнув на нього: добре, поморщене, просте обличчя з карими очима, в яких світилася якась особлива мудрість, напівлиса голова, і ті добрі вогники в погляді, які я любив.

— Не хочу вчитися,— вперто сказав я.— Проживу й так!

— А я не кажу, що не проживеш.— Батько взявся за вудку, бо клюнуло.— Але мені хотілося б...— Він підсік, і маленька плотвичка за хвилю вже тріпалась у човні.

— Можна бути порядною людиною і без освіти,— сказав я.

— Можна,— згодився батько.— У школі в тебе все гаразд?

У школі в мене не було все гаразд. Я загризся з учителькою російської літератури, доказуючи, що російська література не найкраща в світі і що, взагалі, є багатші та бідніші літератури, а кращих і гірших нема й не буває. І чому я, українець, сказав тоді, мушу вважати, що література мого народу гірша чужої, хоч вона, може, й бідніша. Бідний і багатий, сказав я, це ще не значить, що поганий і добрий.

— А ти націоналіст,— мовила, пильно вдивляючись у мене, вчителька російської літератури.— Кто тєбє всєліл еті мислі? І почему тєбє русская література стала чужой?

— Кожна розумна людина може до того додуматися,— відрізав я.

— Значить, ти умний, а ми глупиє?— сказала вчителька.— Вон із класса!

Я з класу пішов, пішов у туалет, що стояв у нас у дворі, й нервово випалив там аж дві сигарети, а коли продзвенів дзвінок, вийшов на подвір’я. Але на наступний урок я не потрапив, мене викликав директор. Він довго мені розказував, який великий, талановитий і кращий за всіх у світі російський народ і що ми маємо велике щастя жити в тісній дружбі з цим народом, та й взагалі: немає ніякісінької різниці: росіянин чи українець, бо це все одно.

— Все одно,— сказав я,— але російська література чомусь має вважатися кращою за українську.

Тоді директор розповів мені про дружбу народів і про розквіт усіх літератур, причому аж такий, що в світі такого ніде нема. Я вже реплік у його мову не вставляв, а тільки мовчки слухав.

— Не хочу, щоб ця неприємна історія,— сказав насамкінець директор,— виходила за межі школи.— Ти вибачишся перед Софією Вольфовною. І я раджу тобі тримати язичка на припоні. Зрозумів?

Подивився на мене якось так дивно: холодними, безбарвними очима, ніби в крижану яму посадив.

— Те, що я сказав, правда! — відрізав я.

— Те, що ти сказав, кажуть наші врагі,— мовив директор.— І тебе можуть чекать за такі штучки крупні неприятность Чи ти хочеш, щоб тебе в десятому класі виключили зі школи? Йди подумай і вибачся перед Соф’єю Вольфовной! Інакше вона на тебе заявить, куди следує, поняв?

Я “поняв”. Директор чим далі зі мною розмовляв, тим частіше вживав суржик, мабуть, для того, щоб доказати, що російська та українська мови “усе одно” і тим довести свою лояльність, а я пішов з його кабінету червоний як рак і вже не мав сили повертатися до класу — незатишно мені було. Мої однокласники сприйняли інциндент натурально, як звичайнісінький вибрик, бо не одному доводилося “заїдатися” з учителями, і ніхто політичного підтексту в те не вкладав. Але, вийшовши в коридор, я чомусь відчув, що всі вони: і школа, і вчителі дишуть на мене крижаним духом, мене почало поглинати жахнюче відчуття небезпеки, притому якоїсь нелюдської, моторошної небезпеки. Я розумів, що директор хоче мені добра і не від нього та небезпека йде, вона вливалася в мене з повітря, через вікна, була розлита, мов вода, підлогою; можливо, вона й була самим повітрям — мені й самому здавалося, що інцидент із учителькою російської літератури був не більше як школярська хохма, оте вічне бажання учня підколоти вчителя, але несподівано я побачив, що починаю влазити у густу, смоляну, втягливу твань і та твань починає мене всмоктувати, бажаючи заслати у якусь пітьму,— отут я вперше по-справжньому злякався, бо мені увіч здалося: ще мить, і ця школа почне розвалюватися, сколихнута невидимою жахнючою силою, і всі ми загинемо під її уламками. І вперше я відчув, що живу у світі не сам по собі, не просто є в ньому я плюс батьки, я плюс учителі, але що я з народження відданий у якусь невситиму жертву, у довічне рабство силі, яку не побачиш і не помацаєш, але яка може безборонно й бездумно знищити тебе за кілька хвилин, і ніхто з того й не подумає здивуватися. Тобто існує десь поруч невидимий, жахнющий спрут з мільйонами отрутних мацаків, з мільйоном пильних, спокійних, вивідчих очей і оченят, які ніколи не сплять; кожна людина при цьому ходить із ошийником і припнута до одного з цих мацаків, які мають дивовижну здатність розтягуватися і звужуватися — ми кудись ходимо чи ідемо, а за нами тягнеться чорна тінь того мацака; отже, наше “я”, думки наші, пориви, чуття, прагнення не мають ніякісінької ваги, бо вони не більше, як облуда наша, бо не може бути в людей, проданих у рабство від народження, ніякого “я”, думок та помислів, не напомпованих у нас через чорного хобота мацака-спрута; школа, зрештою, і є помпою, яка нагнітає в нас оті думки, помисли, бажання, чужі нам і почварні в суті своїй, бо вони не наші, бо зроджені не в наших головах, а в якихось інших — роботових, механічних.

Ось що раптом відкрилося бідній голові моїй, коли я пішов з уроків, коли вибіг із шкільного подвір’я, коли мчав завулком до того місця, де Борис Якович Білик, наш молодцюватий учитель фізкультури й військової підготовки, учив нас стріляти. Еге ж, саме тут, у цьому глухому місці, де була прямовисна скеля, ставили цілі у формі людської тіні, навпроти було зроблено земляні лежаки, і ми вчилися стріляти в ті людські тіні — я раптом подумав тоді, в ту освітлену гарячим прозрінням хвилину: а хто вони, ті людські тіні, в які ми бездумно вчилися посилати кулі? І мені раптом здалося, що зараз я й сам стаю однією із тих тіней, що це мене ставить молодцюватий учитель фізкультури і військової підготовки Борис Якович Білик до прямовисної стіни, і це в мене пускають кулі ті, котрі вчаться бездумно стріляти, бо щось зі мною сьогодні сталося страшне, очевидно, з мого ошийника на хвилю відпав мацак, який помпував у мене чужі думки, бажання й чуття, тож мій язик несподівано для мене самого заговорив вільно і сказав щось таке, що в цьому світі категорично заборонено говорити, тож тепер стою тут, біля прямовисної скелі, чорним силуетом, а на лежаках, до речі, я сам їх із хлопцями насипав, лежать мої однокласники, лежить директор, Соф’я Вольфовна і цілять у мене, а тоді натискають гачка, і кулі врізаються в моє серце, а вони біжать до мене, й радісно гелгочуть, і радіють, що так гарно й точно ввігнали до мого тіла важкого свинцю...

Отам, у човні, коли ми виїхали з батьком ловити рибу, коли навколо палали кущі й дерева і від того краї річки ставали багряні, а сама вона — чорна й бездонна, коли ми зловили одну лише рибину (може, й вона була з риб’ячих бунтарів, в якої відірвався від шиї мацак спрута), я коротко оповів батькові, що сталося, і побачив раптом, що він дивиться на мене переляканими очима, ніби я й справді щонайменше вбив людину і вже нема мені спасіння від кари за цей злочин.

— Чи ти здурів? — спитав він.— Та за такі речі люди навіки пропадали.

— Але ж я сказав правду,— мовив мій схвильований дзвінкий голосок.— І, по-моєму, вже культ особи розвінчано.

— Е, що ти там тямиш,— сказав батько.— Да, ти влип!

Він задумався, і риба спокійно поскльовувала нашу приманку, а голих гачків вона не хапає, хіба я був такий дурний, що схопив голого гачка, якого закинула в нашу школярську річку ота вирлоока Соф’я Вольфовна; поки що я перед нею не вибачився, бо вже два дні як не ходжу в школу; щось у мені повставало, щось мене не пускало вибачатися, бо це так ганебно — себе принизити, коли ти правий; ні, я згоджувався ліпше покинути школу, ніж вибачатися за свою маленьку правду, в якій не сумнівався.

— Бачиш, синку,— повільно сказав батько, дивлячись у смоляно-чорну воду річки.— Життя таке, що в ньому мудрим тра буть. Правд багато, але толку від них мало. Розумний своє думає, а дурний,— як сорока на хвості носить. Розумний язика прикушує, а дурний розпускає. Знаєш про тих, що на Миколаївській?

— Знаю,— мовив я, бо таки знав: ті хвилі мороку, страху, ба жаху, що їх відчув у школі, вийшовши з директорового кабінету, поширювалися, здається, з тієї вулиці.

— Отож знай і тримай язика на припоні. Бо загримиш!

— У наш час? — спитав я здивовано.

— Не будь наївним,— сказав батько.— Ніхто їх не розганяв, а коли вони є, то їм робота потрібна. Є вовки, то вони шукатимуть овець. А потрапити в їхні лапи — пиши пропало! Там жалю не знають! І ще одне затям: Україна для них надто ласий шматочок, і вони його з рота ніколи не випустять.

Тоді я відчув, що мацак знову присмоктався до моєї шиї і починає помпувати в мене чорну, їдку рідину, нею почали наливатися спершу ноги, потім низ живота, тулуб, руки й, нарешті, голова. І я сидів чорний од того жаху, якого було налито в мене так щедро, безвольний і безрушний, ніби не людина, а шматяна лялька, в якої безживно бовтаються кінцівки й голова, але рот вічно усміхнений. Батько в цей час знову непорушно вдивлявсь у чорну воду річки, а довкола буяла така осіння краса, що я мимоволі провів очима по розливах барв на березі, де росли берестяні кущі.

— По-моєму, ти правий,— нарешті сказав він.— Школу кидай, це буде ліпше, ніж тебе виженуть. Бо коли ти в них будеш на гачку, добра не жди. Ще невідомо, чи твоя вчителька не настрочить на тебе на Миколаївську. Вибачився перед нею?

— Ні,— сказав я.— Не можу!

— І це правильно,— сказав якось дивно гордо батько.— Значить, ти не шмата. Десятий клас і у вечірній зможеш закінчити. Але тепер язика на припоні тримай!

Я подивився на нього із вдячністю. Він мене розумів, мій батько. Він теж із тих (бо всі ми такі), кому до шиї присмоктався мацак спрута, але більшість людей про те не знає, а він відає. Відає, що Україна для них “надто ласий шматок”, отже, думав про те. Одне нас різнить: я хочу покинути школу, щоб зберегти свою гордість і відчуття правди, а він хоче, щоб я сховався від них, отих, котрі можуть поставити мою тінь під скелю, щоб наповнити її свинцем своєї нетерпимості й злоби. Хай і так, мене це принаймні зараз задовольняло.

Ми ще посиділи з вудочками, дивлячись на непорушні поплавці, забувши, що на гачках наших немає наживки, тоді батько зітхнув, скрутив вудочки, вилапав під ногами у воді єдину плотвичку, яку ми зловили, й викинув її у річку. Плотвичка яскраво спалахнула проти сонця, ударилась об воду і стрілою пішла на дно, а ми рушили додому. Потім батько відіслав мене гуляти, і вони провели з матір’ю довгу нараду, про що, зрозуміло, але що саме вони говорили, я так і не взнав. Однак, коли повернувся додому, батько зустрів мене блідою усмішкою і підбадьорливо кивнув, а мати на мене й не дивилася, очі в неї були заплакані, а під ними червоніли мішки, як це бувало, коли вона довго сварилася. Але згоду її на те, що я можу школу покинути, було одержано — батько впливати на неї вмів.

3

З Аллочкою мої стосунки складалися химерно й плутано. Після того епізоду з трамваєм Артур таки розповів про те батькам, і ті, як я вже казав, рішуче заборонили дівчинці зі мною зустрічатися — ми по тому тільки інколи входили у балачки і взагалі вели себе так, ніби в нас нічого й не було. Зрештою, це й правда, бо ті кілька зустрічей, які ми мали,— просто спільні прогулянки, що нічого не значили. Але то було аж два роки тому, ми були тоді восьмикласниками; в дев’ятому класі ми стали зовсім чужі, я тоді закохався в іншу дівчинку, яку любив таємно і пристрасно, марив нею й тужливо дивився в її бік, але вона на ті мої поклики не відповіла, а почала ходити з хлопцем саме того типу, який я ненавидів: самовпевнений, гарний — я відразу ж збагнув, що я йому не суперник, і любасний вогонь до дівчини, її звали Женя, в собі погасив. Тоді доля знову звела мене з Аллочкою, притому справді звела. Було це під кінець дев’ятого класу, вдарила раптова й сильна гроза, і я, рятуючись од дощу (повертався зі школи), заскочив до аптеки на Андріївській вулиці (її тоді називали Військових таборів). Ця ж гроза загнала в аптеку й трохи змоклу Аллочку.

— О,— сказала вона,— і ти тут!

— Обляпаний і обдрипаний,— мовив я.

Вона уважно на мене подивилася.

— Щось по тобі непомітно. Це я обляпана.

— Чудово,— сказав я.— А що, як нас знову побачить твій брат?

— Він уже не такий вредний,— засміялася Аллочка.— Бо сам ходить із дівчиною.

Ми подивилися одне на одного довгими поглядами, а хлопцеві й дівчині небагато треба, щоб порозумітися. Стояли ми біля вхідних дверей, аптекарка поралася в приміщенні за склом, виготовляла ліки, отож могли вільно розмовляти, бо вже коли доля когось зводить, то вчинить так, щоб в аптеці не було відвідувачів.

— Ну а ти? — спитав тихо я.

— Що? — звела великі очі Аллочка.

— Ні з ким не ходиш?

— Ні з ким,— засміялася вона. За цей рік вона виросла й покращала, з’явилась у ній якась спокійна принада, а дитячого ніби й зменшилося.

— А зі мною не хотілася б зустрітися? — спитав я, хвилюючись.

— По-моєму, тобі подобається Женя,— з якоюсь ураженою впевненістю проказала Аллочка, і я аж рота розтулив: а звідки їй про це могло бути відомо, коли Женя була моєю таємною любов’ю і про це я ні перед ким ані духом не прохопився. Аллочка ж на мене не дивилася, а на двір, на дощ, на спалахи блискавиць, на мокрий брук, на хату навпроти, на дерево, що аж пригиналося, так обтріпував його дощ, а воно, як курка, покірно стояло й мокло,— ні, ці дівчата бувають дивовижні.

— Хіба не знаєш, що Женя ходить із Пісоцьким? — спитав я.

— А тобі ж вона подобається?

— Дурниці,— розсердився я.— Ні до чого вона мені!

— Ясно, що ні до чого, коли вона ходить із Пісоцьким,— згорда сказала Аллочка.

— Хочеш, буду дружити з тобою? — тихо спитав я.

— Ні! — сказала Аллочка і раптом рвонула на дощ.

Я стояв і дивився. Дощ був ніби зелений, а може, це він ішов на тлі зеленого. Я дивився, як Аллочка біжить хідником, швидко мокнучи, і чомусь був упевнений: коли б побіг за нею, то вона, може б, і змінила своє: “Ні!” Але я за нею не побіг, бо мене незвідь-чому омила хвиля печалі і вперше навідало почуття неповноцінності, бо ті дівчата, які мені подобалися, навіть не дивилися в мій бік, бо й не мав я такої сили, щоб іти нахрапом і ломити їхню байдужість, як ламає бик загорожу; окрім того, і її батьки ставляться до мене негативно; окрім того, я вельми сумнівавсь у власних притягальних здібностях; окрім того, мені чітко було сказано: “Ні!”, а коли так, не малосильність, а гордість не дозволяла мені кинутися за нею. Отож я вирішив забути її, бо навіщо мені було домагатися людини, яка не хоче нічого зі мною мати. Був я тоді наївний і зелений і не розумів, що дівоче “Ні!” — це все одно, що “Так!”, отож і омивався смутком у дверях аптеки, і так незатишно й самотньо мені зробилося, що і я вийшов на дощ й повільно пішов додому, мокнучи і відчуваючи неприкаяну від того насолоду, бо я був одторгнутий, бо я був у дощі самотній, бо все в мені якось чарівно й смутно співало, бо серце моє обливалося зеленим дощем, бо мокрі мої ноги брели асфальтом, по якому дзюркотіли потоки води, бо я відчув себе раптом тріскою, яку несе розбурхана течія, і це також мені смутно подобалося: хай буде, як є, подумав я, а буде так, як повинно бути.

Але доля коли вже грається з людьми, так просто їх не відпускає, бо вона, та доля, ніби велетенська кішка, а ми миші, отож та невидна нікому кішка ступає м’якими лапами по вулиці, наступаючи на асфальт, і будинки під нею, як малі купини, а очі в неї звужені, сяють голубим вогнем, і той голубий вогонь починає гуляти вже сам по собі, може, як світлі тіла кульової блискавки, може, як синій туман, що лягає на мокрий брук чи асфальт; може, як сутінок чи світанок, і ми п’ємо його, п’яніючи, і нам до черепа встромляється золота голка, через яку проходять у мозок послані тією кішкою радіохвилі, і це ще один спрут життя нашого; тільки той, про який я оповідав раніше, чорний і морочний, а цей голубий і принадний. Але й він спонукає нас до рабства, бо насилає нам у голови через золоту голку любасного дурману, щоб ми полонилися, одурили себе через любов, поселили самі себе в клітку, оплутали волю свою родиною, речами, телевізорами, роботою і стали їхніми рабами, бо мусимо те й мусимо се, мусимо дбати, щоб клітка була належно споряджена, щоб діти й жінка були належно одягнені, а коли отямлюємося й озираємося, то вже й життя минуло, й опиняємось у піщаній пустелі, де тільки й лишається — послати в неї своє останнє волання,— ні, ці думки не були колишні, з того згадуваного часу, не міг я хлопцем так думати — це думки теперішнього стандартного чоловіка, того, ким я став, бо золота голка в моєму черепі вже поржавіла, і зовсім немає нічого в тому дивного: золота, а поржавіла, і хвилі, які послалися мені через неї, до мозку вже не завжди й доходять. Через це я й кинувся писати ці нікому не потрібні записки, бо хочу продивитися пильним поглядом своє життя, а для чого це — хто і зна!

Отож був вечір, коли голубий спрут наслав мені повну голову любасного дурману, і я не міг усидіти в хаті — щось мене вивело надвір. Світ топився у сутінку, був травень, пройшов молодий весняний дощ, і запоморочливо пахло клеєм бруньок та юного тополиного листя, а під тополями лежали смолисті духмяні лусочки, і повітря чи від того, чи від недавнього дощу стало густе і хмільне, а сутінок оповивав дерева у м’які теплі кулі. І я раптом захвилювався, бо чогось чекав, чогось сподівався — і це щось напевне мало сьогодні звершитися. Я вийшов на стежку, що тяглась у зеленій траві, як вигиниста стрічка,— стежки завжди кривуляють, і ніколи не буває їх рівних, очевидно, це відбиток якоїсь предковічної здатності людини ходити не прямо, а вихилясом,— і по тій стежці назустріч мені йшла Аллочка, можливо, як і я, виведена у вечір незрозумілою силою, що нами кермує.

Ми стали одне проти одного й дивились у очі.

— Привіт! — сказав я.

— Привіт! — мовила вона.— Не бачив Артура?

— Тепер висліджуєш його ти?

Ми засміялися, тим більше, що Артур був непотрібний ані їй, ані мені. Отож ми взяли та й пішли собі разом, про щось незначне теревенячи і відчуваючи золоту хвилю злагоди, що покрила нас.

За своє життя я пробував зійтися з кільканадцятьма жінками, не все то були романи з належними складниками й розділами, інколи це були просто спалахи симпатії, але завжди на початку з’являлося відчуття щирої злагоди, що може бути похідним бажання бути разом і намагання одне під одного підладитися. Через це я вважаю, що всі початки стосунків з жінками прекрасні. Як це там у Григорія Сковороди: “Хоч спочатку гріх вабливий, йде по квітах спершу вам...” Старий відлюдник, очевидно, чудово знав, що це таке: “Йде по квітах спершу вам”. Отож ми у той вечір справді “йшли по квітах”, а не по землі, квіти виростали довкола нас, як на картинах народних художників чи як на шибках узимку — все було нереально побільшене, нереально буйне, і це, очевидно, тому, що й почуття наші були нереально побільшені, бо нас зловив голубим мацаком і стулив докупи отой голубий, велетенський, але цілком невидимий кіт-жартун, що любить гратися сірими мишками, котрі метушаться і снують біля його ніг,— очевидно, в той вечір я був по-справжньому закоханий в Аллочку, був п’яний від того вечора, повітря, шелестів, і перших солов’їв, і морочного дихання близької ночі,— так це, був вечір, яких посилається в життя небагато, коли по-справжньому “одур голову бере”, і я зважився зупинити Аллочку і тицьнувся губами десь у те місце, де мали б бути її губи. Але вона повелася зовсім дивно, вирвалася з моїх обіймів, і заплакала, і побігла від мене геть, я подався за нею й почав по-дурному перепрошувати, але вона зі мною не хотіла й говорити, хоч уже не плакала; зрештою, мені й самому здавалося, що я вчинив непростимого гріха. І вже не було квітів навколо нас, не було чарів ночі, не було одуру, а може, я просто не знав і не розумів химерії жіночої поведінки, бо вона, та химерія — природа їхня, і нормально для чоловіка на неї просто не зважати, а прийняти як належне. Але я був дурний і темний у тих справах і не поцілував дівчину вдруге, а відпустив її, цілком ідіотично пообіцявши ніколи більше не повторити спроб її поцілувати, що навряд чи могло дівчині сподобатися,— це й спричинило нове між нами охолодження, і ми знову зустрічатися перестали; власне, на призначене мною побачення вона не прийшла, а більше тих побачень із нею я не домагався.

Я цю маленьку історію згадую зовсім не тому, щоб помилуватися, як це роблять старі гріховоди, своїми колишніми амурними подвигами й пригодами, як Казанова, хоч кожному чоловікові й не гріховоді таке чинити приємно, коли не стане з літами буркотливим ригористом, якого не захоплюють, а обурюють надмірно оголені ноги дівчат чи відсутність у них під кофтиною станика — вважаю, що ті чоловіки вже не мужчини, а тільки оболонка мужчин,— загалом же, інтерес у мене зараз інший. Був я тоді хлопець начитаний, недурний, здібний, з поривами і рефлексіями, тобто ніби зовсім не стандартний, а от на старість визнаю себе за цілком стандартного. Отже, життя мене перемолотило, вибило й викришило з мене всю нестандартність, зігнуло, підтесало, підігнало, вклало у лунку і молотком років вбило мене в неї, як вухналь у підкову чи вкрутило у різьбу, після того мені не залишається нічого іншого, як спокійно іржавіти, доки їржа не сточить різьби і не випаду я зі своєї лунки в порох дороги. “З землі ви пішли, землею і станете...” Як це плаче Єремія: “Нехай скаржиться кожен на гріх свій, пошукаймо доріг своїх та дослідімо”. Отже, я й захотів дослідити дороги свої, а Аллочку згадую так докладно теж не із сентименту. Згодом ми зустрілися з нею ще кілька разів, а коли я зважився вдруге поцілувати її, вона серйозно, якось по-старечому, заговорила, що так чинити не годиться, бо без любові, скаже вона, не цілуються. Тоді мене та фраза ошелешила, і лише пізніше я збагнув: логіку ми мали неоднакову. Я вважав, що коли зустрічаєшся з дівчиною,— це і є виявом до неї любовних почувань, які з часом мають розвиватися, а близькість тілесна збільшуватися; вона ж вимагала в мене по-старомодному правильних стосунків: офіційне освідчення, тверде обнадіяння і заява про серйозність моїх намірів, про сталість свою і вірність, тобто я ніби мав ставати ледве не офіційним її женихом — і це тоді, коли ми обоє тільки перейшли в десятий клас. І хоч була вона молоденька дівчина, я жахнувся з її емоційної старечості, адже її любов мала будуватися не на гарячому почутті, а на холодній розсудливості, тобто ця дівчина ніколи не мріяла про щось незвичне, романтичне, хвилююче, про якісь відкриття у світі та собі, здобування незнайомого й невідомого, а була ніби запрограмована, стандартного випуску машина, яка має виконувати всі акції, а всі, хто хоче нею користуватися, також мають виконувати відповідні акти. Спершу я думав, що це мені тільки так здалося, що різниця між нами зовсім не в мірі стандартності, а в тому, що вона по-дівочому лукавить, а я мислю по-хлоп’ячому, та й усе. Але згодом мої здогади підтвердилися. Я чітко запам’ятав оту нашу бесіду (були вони нерегулярні, без призначень побачень, а від зустрічі до зустрічі, часто принагідних; цікаво, що коли я побачення призначав, вона на нього не приходила, хоч обіцяла прийти, а може, десь ховалася неподалік і стежила — таке мені чомусь здавалося,— як я по-дурному топчу траву чи асфальт, маючи при цьому зловтіху, але твердо про це судити не можу — хто зна?), коли ми якось принагідно зустрілися і пішли вулицею. Світило тоді ясне сонце, авта стріляли в нас спалахами своїх шиб, на Аллочці була напрочуд охайненька суконька з мереживками, оборками, крайками, білі шкарпетки, що відтіняли засмаглі, чудово зокруглені литки, лакові туфлі на низькому підборі, волосся зачісане так охайно, що не провисав жоден волосок; від неї віяло спокоєм, чистотою й достатком, і от ми заговорили з якогось там приводу про свої житейські ідеали.

— Хочу мати чоловіка спокійного і роботящого,— сказала поважно Аллочка,— щоб мав нормальну зарплату і дбав про дім. Хочу мати дім, у якому був би лад і чистота, й нормальну, небрудну роботу.

— А що саме робитимеш, тобі байдуже? — спитав я зчудовано.

— Звичайно,— стенула плечиками Аллочка.— Робота має бути для зарплати, а для душі — дім.

— Так само й твій чоловік має чинити?

— Аякже,— сказала поважно Аллочка.— Я не могла б мати чоловіка блудящого й безпутного.

— А коли в домі буде лад, чистота і чоловік путній і не блудящий, і дбатиме про дім, то що далі?

— Як це що далі? — здивувалася Аллочка.— Нормально, спокійно житимемо. Щоб був лад і чистота, треба постійно прикладати рук. Окрім того, підуть діти, а з ними клопоту не оберешся. Я хочу, щоб у мене були спокійні, добрі, виховані діти... А чого хочеш досягти ти?

— Бачиш,— сказав я, незвідь-чого хвилюючись.— Ти мрієш про світ, що у вікні, а мені він бачиться широкий і безмежний. Є величезні бібліотеки, напаковані книжками, яких я не знаю, є безліч думок, передуманих людьми у різні часи... Як би тобі сказати... Коли прийшов у цей світ, то його принаймні треба пізнати. Є не тільки хата, наше місто чи вулиця, а сотні міст і тисячі вулиць. Отже, є безліч незвіданого й недодуманого.

— А пізнаєш, то що? Краще од того житимеш? — спитала спокійно Аллочка.— По-моєму, все, що ти кажеш, ні до чого... Бо від таких речей і безпутним можна стати...

Я тоді відчув, признаюся, зверхність над отими старечими, елементарними, я вважав, цілком міщанськими, усталеними й застиглими Аллоччиними резонами. Це була якась мурашина філософія, мені смішна. Найцікавіше те, що я й справді кинувся у той великий світ, обнишпорив величезні бібліотеки, роки поклав, щоб перечитати гори книжок, пізнав усе, що міг і хотів, кидався на все незвідане і додумував недодумане і тільки тоді довідався, що ота елементарна, чистенька, глибоко порядна, невибаглива в помислах і своїх бажаннях дівчина, проголосила мені одну із найсокровенніших світових ідей — ідею святої простоти (sancta simplicstas), яку сповідували й християнські філософи, й середньовічні схоласти, й гуманісти, і просвітники, що й Григорій Сковорода, зрештою, мав той-таки ідеал — прочитайте хоч би його “Вдячного Еродія”, що ідея самоомеження людського розуму така ж велика, як і ідея його безмірного розвитку. Небагато треба розуму, щоб додуматися: розкриті нові обшири розуму — це новий неспокій і бунт, зрештою, це нова кара Божа для непокірної людини у формі нових її проклять, які несуть їй нові нещастя. Велике благо автомобілі, але вони вже доїдають кисень на планеті, велика таємниця у розщепленому урані, але в ній затаїлася можливість загибелі цивілізації; велика таємниця розкривається літаками й ракетами у небі, але від того ширшають озонові діри; великого блага чекали від нових вір двадцятого століття: комунізму та фашизму, але вони принесли стільки бід, крові й нищення, якого історія ніколи не відала. Отож апологія глупоти, як не іронізував з того Еразм Роттердамський, мала й має свій високий смисл, недаремно так ярісно її обстоював Іван Вишенський. Як це сказав апостол Павло: “Як кому з вас здасться, що він мудрий у цім віці, нехай стане нерозумний, щоб бути премудрим”. Але тоді я ще всіх тих резонів не знав. Не відав, що Аллочка сповідує речі високого смислу, через це ми й розійшлися, по-дурному засперечавшись і до решти з’ясувавши, що між нами надто багато неперехідного. Мене палив юначий неспокій та вогонь, а вона ніколи такого вогню не відала — не по дорозі мені з нею було. Тож я пішов від неї, легковажно насвистуючи і зверхньо посміхаючись, а вона залишилася десь там, у темені часу, хоч ми потім з нею ще не раз зустрічалися, але щоразу холодніше й холодніше, а потім Аллочка почала виявляти до мене і якусь не зовсім зрозумілу зненависть, але це було вже не через моє ставлення до неї чи її думок, а через Артура, її брата, про це я ще розповім. Потім ми в житті розійшлися, і наша любов розтала, як хмарка в небі, не полишивши й сліду. Але ні, слід залишився: оця дивогідна пам’ять про ту дівчинку, а зрештою, і те, що і вона, і я стали стандартними людьми. Життя моє від того не збагатилося, тобто я не став “краще жити”, хоч і розумію високий смисл теорії sancta simplicstas — одне діло теорія, а інше життя.

4

Отже, я покинув школу і влаштувався кочегаром в одному із високих будинків, кочегарка й отоплювала його. Саме тоді я зійшовся ближче з Аллоччиним братом Артуром і його калікою-приятелем Славком. Перестрів їх якось на вулиці, і Артур оповів, що в школі мій учинок викликав немало суперечок, що вони із Славком цілком на моєму боці й вітають мій героїзм, що Соф’я Вольфовна казиться і ще з більшою ярістю доказує учням, що російська література “самая лучшая, самая ра-развітая, самая богатая, самая неподражаемая в мірє”, а “русскій народ самий видающійся в мірє” і так далі. “Какіє тіпіческіє черти русского народа?” — питала вона в кожного учня, і всі мали відповідати: “Русскім прісуща смелость, чесность, героїзм, доброта, ум, любов к труду, патріотізм, верность долгу”,— ну і скільки ще хто зможе придумати виключно позитивних рис. Славко при цьому заразливо реготав, звішуючись на костурах, а Артур саркастично всміхався.

Вчителька ж української літератури, теж Соф’я, але Іванівна, кожному учневі задавала інше запитання:

— Під впливом якої літератури розвивалася творчість Шевченка (Франка, Лесі Українки, Грабовського, Панаса Мирного і так далі)?

На це учні неодмінно мали казати готову формулу:

— Творчість Шевченка (Франка, Лесі Українки і т. д.) розвивалася під впливом великої російської літератури,— і при тому робити ягнячі очі.

Славко й на це реготав, аж головою поводив, звішуючись на костурах.

Новини були не тільки такі. Соф’я Вольфовна (ми її називали, як і Соф’ю Іванівну Сопля Вольфовна), чи директор, чи хтось інший, може, молодцюватий Білик, що був у школі парторгом, на мене в КГБ все-таки донесли, бо приходив звідти страшенно мордатий чолов’яга-нишпорка, і цей нишпорка в директоровому кабінеті розпитував про мене учнів, зокрема Аллочку і Артура — їм стало відомо, що з Аллочкою я трохи дружив. Мордатий розпитував, чи не говорив я ще чогось “анти” — хто що там наляпав, хто знає, але Артур сказав, що нічого від мене “анти” не чув і що, взагалі я дуже високої думки про “партію і правітільство”, а особливо про космонавтів.

— Та ти що? — здивувався я.

— Ну да, я люблю хохми,— сказав Артур, а його приятель Славко аж заливався від сміху, звішуючись на костурах.

— Про “партію і правітільство” він подумав, що я заливаю,— мовив Артур,— а про космонавтів повірив.

По тому Артур дав мордатому клятву, що нікому про цю розмову не розказуватиме, тож був відпущений з миром.

— Тобою, бач, поважні дяді зацікавилися,— підморгнув Артур.

— А що Аллочка?

— В Аллочки сам спитай. Вона свято виконує обіцянку про розмову з дядями нікому не слова! Серйозна дівчина!

Оте “серйозна дівчина” було сказане із глумом. Я теж запримітив: вона надто серйозна, аж прагматично, запрограмовано серйозна, із тих, котрі від засвоєних догм буття не відступають. Зрештою, мені таки довелося з нею зустрітися, і цього разу випадково — то була наша остання відверта розмова, як людей, котрих щось зв’язувало, по тому ми тільки віталися, а коли й перекидалися якимсь словом, то принагідним, поки не перестали робити й це.

— Правда, що ти покинув школу? — спитала вона, а добре ж це знала — ми вчилися в одній школі, хоч і не в одному класі, вона була на рік молодша.

— Правда,— сказав я.— Стало нудно в тій школі.

— І що ти цим довів?

— Довів, що я людина, яка має право на власну думку.

— Вважаєш, що це треба доказувати?

— Звичайно,— мовив я.— Бо коли добра людина не доказуватиме, що вона добра, гріш ціна її доброті. Коли людина з принципами не доказує своїх принципів, тобто не дотримується їх, гріш їй ціна.

— А може, тим принципам і справді гріш ціна?

— Може,— відповів я.— Але вони мої!

— І з-за тих принципів, яким гріш ціна,— розсудливо мовила Аллочка,— ти псуєш собі життя, не бажаєш учитися, щоб здобути порядне місце в житті, аби пристойно жити, не зможеш і вступити — оце ціна твоїм принципам?

Так міг би сказати мені хтось розсудливо-дорослий, і я зрозумів би його логіку. Але коли таке говорить юна миловидна особа, якій поки що належить бути піднесеною, романтичною, поетичною, може, й трохи безрозсудною й нерозважливою — це вже в людині якийсь гандж, подумав тоді я. Отож ми трохи постояли, трохи щось одне одному сказали; звісно, Аллочка й не заікнулася, про що там її допитував один із слуг диявола з Миколаївської і що він хотів у неї про мене довідатися,— глянули одне на одного, як гідні жалю: вона жаліла чи, власне, засуджувала мене за те, що я переходив у стан безпутних, тих, які нічого в житті добитися не можуть, отже, не можуть бути претендентами на її серце й руку, бо з того числа безпутні вилучаються категорично, я ж жалів її за повну відсутність у ній пориву, за старечу запрограмованість і надмірну впевненість, що чинить вона єдино правильно і що правда в цьому світі тільки така, яка вимірюється її мірильцем.

— Шкода,— по-менторському зауважила Аллочка.— Взагалі, ти хороший хлопець, але став на криву дорогу. І твої батьки тобі нічого не кажуть?

— Мої батьки,— сказав я не без уїлості,— як і я, вважають, що честь людська дорожча тимчасової вигоди.

— Думаю, вони так не вважають,— мовила Аллочка й пішла повз мене, ніби я був дерево чи камінь, на які й уваги звертати не варто.

Отже, я влаштувався працювати кочегаром — саме розпочинався опалювальний сезон. Кочегарка була в довгому підвалі, в глибині якого через отвір навалено купу чорного вугілля. Це вугілля мав підвозити тачкою, висипати біля печі, а тоді лопатою засилати у жерло, яке гоготіло й палало. Ще в моєму розпорядженні була довга коцюба, якою я підгортав чи, власне, запихав далі запалене вугілля, щоб було куди кидати нове. Отож я цим ділом і займався, а коли після роботи сякавсь у хустку, на ній лишалася їдка, брудно-чорна маса. Спецівка й сорочка бували мокрі від поту, обличчя, націловане вогнем, пашіло, і на щоках відчувалися неприємно гострі голки. Перші кілька тижнів я неймовірно втомлювався, і єдиною розвагою для мене було те, що вряди-годи до мене в часи роботи завалювалися Артур із Славком — в перервах між завантаженням вугілля ми вели гарячі, запальні суперечки чи, правильніше, балачки про все на світі. Найбільше при цьому дивував мене Славко, якого я досі мав за реготуна і Артурову тінь, а дружили вони через те, думав я, що Артур каліці співчував. Виявилося щось зовсім протилежне: Артур улягав Славкові значно більшою мірою, ніж той йому. По-перше, Славко в школі вже не учився, він був на першому курсі інституту іноземних мов, хоч різниця між нами була мінімальна, але він уже тим самим ніби ставав вище за нас — він студент, а ми школярі, хоч я вже також не школяр. Славко багато читав і в свої сімнадцять брався за Гегеля, читав греків та римлян, дістав десь дореволюційне видання Спінози, в обласній бібліотеці знайшов книжку Дмитра Багалія “Сковорода — український мандрований філософ”, захоплювався німецькою літературою і відкрив нам Борхерта, Ремарка, Бйолля і Дебліна, яких ми читали запоєм, хоч Гегеля, Канта чи Спінозу утнути не могли.

— Як ти можеш це читати? — наївно питав я.

— Все просто,— казав Славко,— бо я не можу собі дозволити чогось не могти.

При цьому він поморгував оченятами за скельцями окулярів — окуляри почав носити тільки рік тому, і вони йому смішно личили. Його характер найліпше відбивала одна історія, яка сталася із ним у десятому класі. Учителем психології у них був великий оригінал, котрий ходив у костюмі в смужечку і з краваткою-метеликом, відверто вважав своїх учнів бовдурами і ставив усім без розбору самі трійки — притому чинив це з таким зневажливим виглядом, ніби все йому остогидло: і учителювання, і власне дивацтво ставити усім трійки. Якось він викликав Славка, той порядно відповів, але дістав трійку. Тоді Славко голосно, на весь клас, сказав:

— Я не хочу, щоб ви мені ставили трійку!

Вчитель здригнувся і, розтуливши рота, на всі очі видивився на Славка.

— Да? — спитав він.— Ви це серйозно, монсеньйор?

Клас загиготів на “монсеньйора”, а Славко незворушно сказав:

— Абсолютно серйозно, я хочу п’ятірку.

— Дивно,— сказав учитель психології й покліпав очима.— І ви твердо впевнені, що знаєте на п’ять? П’ятірка — це дуже висока оцінка, я сам не впевнений, що знаю предмет на п’ять.

— Ви, може, й не знаєте, а я знаю,— спокійно відповів Славко, і клас завмер, бо це вже було зухвальство.

— Аж так,— покліпав очицями вчитель і поправив краватку-метелика.— Ну що ж, спробуймо.

То був двобій двох кентаврів, як розповідав, сміючись, Славко. Вчитель ганяв його вздовж і впоперек, ставив каверзні питання, запитував про речі, яких не було в підручнику, але Славко рівно й спокійно на все відповідав. Нарешті піт зросив лоба вчителя, і він поставив супроти учня скаламучені очі:

— Звідки ви взялися, молодий чоловіче? Ви що і раніше вчилися в цьому сонмищі остолопів і баранів?

Клас дружно гримнув реготом на цей безсумнівний учителевий жарт.

— Я був тут завжди, Єфреме Соломоновичу, тільки ви мене не помічали.

— Гаразд, маєте своє п’ять! — сказав учитель.— Хто ще хоче п’ять?

Руку підняла їхня кругла відмінниця.

Вона відповіла на всі запитання, але тільки те, що було в підручнику. Вчитель слухав її, уже відверто нудьгуючи.

— У вас п’ятірки й по всіх інших предметах? — кисло спитав він.

— Так,— сказала відмінниця.

— І ви хочете одержати медаль?

— Так,— сказала відмінниця.

— Гаразд, маєте своє п’ять. Хто ще?

Тоді виступило ще кілька з тих, що хотіли медаль, і також одержали свої п’ять. Решта змагатися з учителем не захотіла: їм досить було й трійки.

На перерві учитель сам підійшов до Славка, поправив краватку-метелика, обдивився його холодними сірими очима й сказав:

— Я б радив би вам вступати на філософію.

— Боюся, що не втну високої мудрості марксизму-ленінізму,— відповів, скромно потупивши очі Славко — явно з учителя іронізував.

— Думаєте? — глянув на нього уважніше вчитель і раптом сказав таке, що зруйнувало між ними неперехідну стіну, яка завжди відділяє учня від учителя:

— До речі, цієї високої мудрості не втямив і я також... Будьте обережні у висловах, молодий чоловіче, щиро вам раджу...

Цей учитель недовго пробув у їхній школі, невдовзі він зник, але Славко тільки про нього одного й говорив із симпатією.

— Дивно,— завершив він свою розповідь.— Мою іронію зрозумів. Ні, це була голова!

Артур оповів про свій конфлікт із учителькою — це була Сопля Іванівна, учителька української літератури. Вона розпоширювалася про реакційність митців, що сповідували мистецтво для мистецтва. Артур устав і сказав:

— А по-моєму, мистецтво й повинне таке бути. Коли вони не славили суспільного ладу, в якому жили,— це й була їхня форма протесту. Бо ті, що його славлять,— запроданці!

Учителька, Сопля Іванівна, отетеріла:

— Хочеш сказати, що сучасні письменники, які славлять існуючий лад, запроданці?

— Я кажу про письменників нашого важкого минулого,— підступно, але назовні цілком невинно мовив Артур, а вчителька вкрилася густою барвою, навіть злякалася: виходило, що це вона назвала сучасних письменників, які славили існуючий лад, запроданцями.

Ми недаремно зійшлися: всі три воювали по-дитячому проти стандартності, хотіли виломитися з тієї маси бетону, яким заливали наші думки й почуття, тіла наші й мізки, хотіли зірвати ошийники, а разом із ними того мацака, що приклеївся до нас і напомповував чорною отрутою. Збиралися в кочегарці й вели розмови, від яких зів’яли б вуха в наших батьків та вчителів, ну хоч би згадати отой прецікавий Славків монолог, який він виголосив, сидячи на перекинутому ящику в сутіні, облитий кволим електричним світлом і відблисками вогню із печі; я тільки-но наповнив невситиме жерло, а Артур курив, естетично випускаючи з рота дим, який вився над його головою гарними кудлатими кільцями:

— Українці — це порода триіпостасна,— сказав Славко.— Малороси, хохли і справжні українці. Малороси — це ті, що мову й культуру українську відкидають і зі шкури лізуть, щоб стати “русссскими”. Вони зневажають і ненавидять тих, котрі ще українською мовою говорять: селян, міський простолюд, хохлів, а особливо ненавидять українців справжніх, бо мають затамований комплекс вини за своє відступництво. Це викінчений тип ренегатів. Вони рекрутуються із міщан та напівінтелігентів, “напів” тому, що справжній інтелігент не допуститься національного відступництва. Це тип безперспективний — гній землі. Другий тип поширеніший — хохли. Їхній головний Бог — пристосуванство й вигода, користь. Вигідно йому говорити українською, буде українською, вигідно турецькою — миттю перейде на турецьку, хоч її і не знає. В роботі не перерветься, але вміє створити видимість діяльності. Він — прислужник, хапач чинів, блюдолиз; вигідно йому покинути свою землю — покине, в армії він служить сундуком, а коли вилазить у начальники, стає хамом (не доведи, Боже, з мужика пана!). У нього немає ні святого, ні Божого, а тільки взяти й пристосуватися. Це порода невмируща, бо має силу до виживання, культивувати таких не потрібно, вони не гній землі, а її бур’ян, але вони духовно вироджені, через це також безперспективні. І, нарешті, третій тип — справжній українець. Він великий трудівник, і там, де він живе, земля розквітає квітами, садами, плодоносить, а він, як бджола, трудиться від ранку до вечора. Він любить свою землю, а коли його насильно з неї викидають, робить садом землю чужу, тужачи за своєю, він ніколи не зрубає даремно дерева, не зірве без потреби квітки, не забруднить джерела, річки чи криниці. Він може вмерти за рідний край, і це він створив оті тисячі пісень, співаючи які, розриває й лікує свою душу. Він здатний до праці без винагород, а тільки задля радості душевної чи на благо загальне, він безкорисливий і байдужий до багатства, добрий, сентиментальний, але завзятий у своїх переконаннях та пристрастях, за які бореться з винятковою мужністю. Він не гній землі, а її сіль, її господар, оберігай і надія. Саме цей тип немилосердно винищувався малоросами, зайдами і їхніми холуями — хохлами. Але він невмирущий, бо має дивовижну упертість і витривалість.

— А чи не може бути змішаних типів: трохи малороса, трохи хохла, а трохи справжнього? — спитав я.

— Може,— сказав переконливо Славко.— Життя неординарне, і його не легко розкласти на полички. В дитині малороса може прокинутися справжній українець, а в дитині справжнього — хохол чи малорос. Все змінне й переливне, одне вбирає, інше заперечує — бо це живе життя.

Ми сиділи в сутінку, гоготіло в грубі полум’я, кидаючи криваві відблиски на наші обличчя й стіни, пахло вугільним пилом, він тріщав у нас на зубах, а ми відчували себе сокровенно піднесеними, бо разом до чогось у цьому світі додумувалися, бо в нас грала молода кров, бо очі наші запалено світилися; ні, ми не хотіли бути ані роботами, ані коліщатками якоїсь машини чи системи, хотіли розширитися розумом й чуттями на цілий світ, хоча постійно відчували, що там, у кінці довгого сутерена,— то не купа вугілля, а чорний, тисячоокий спрут, який пильно дивиться на нас, уважно, підозріливо, нишпорячи, що цей спрут тільки дочасно спокійний, що він може щохвилини заворушитися й рушити на нас, схопить мацаками й жбурне, як трьох біблійних юнаків, у гогітливу пащу печі, і це ще дуже проблематично, що ми там не згоримо, бо ті біблійні юнаки мали віру в свого Бога, а ми її тільки шукаємо, бо той Бог юнаків міг захистити, і вони це знали, а ми — діти епохи насилля і зла, спрут обачливо поламав усіх богів і храми, де пробував їхній дух, і мав свою рацію: людей, у яких украдено Бога, легше гнути, чавити, нищити, вправляти, класти на прокрустові ложа, обрубувати те, що виросло понад встановлену міру, а потім сипко шептати їм до вуха, що вони найщасливіші, найбільш обласкані, що вони мусять бути безмірно вдячними за таку виявлену до них милість, бо немає кращих і гуманніших за цих нищителів. Бо мета нищителів ясна й принадна, бо заради тієї мети вони мусять радіти, коли їм перебивають ноги чи відрізають голову,— про це свідчить і велика наука діалектика, отож учіть цю науку й радісно крокуйте під звуки мідних горлянок і бадьорі ковтки барабанів: “Раз-два! Раз-два!”

5

Так бувало у ті часи, коли мене відвідували друзі, коли ж я залишався сам, мене брала стума. Тоді, наситивши жерло гогітливої печі, я виходив з підвалу й сідав на лавочку біля будинку. І мені в душу заходила осінь, багата, пишна, барвиста, будинок був неподалік кручі, що різко обривалася в глибоку долину, де в’юнилася тиха Кам’янка; з правої руки, де колись був базар, насадили дерев, дерева виднілися і з того боку річки, і мені здавалося, що то найшли на землю дивовижні руді звірі. Вони були сумирні, навіть непорушні, коли на них дивитися, але тільки відведеш очі, як вони починають ворушитися, зміщатися, і, тільки різко кинувши поглядом, можна те помітити. Але чудо було не в тому. У якийсь дивний спосіб ті барвисті звірі проникали і в мене самого, і я думав тоді барвистими думками з присмаком смутку — думав про марність свою у світі, бо що я можу в ньому, для чого й куди несе мене моя павутинка? Ще я мав у тих сидженнях інтерес романтичний, бо саме в цей час поверталася додому дівчинка із таємничими і глибокими, як осінь, очима. Вдягалася вона часто в барвисту одежу, і мені здавалося, що то осінь, нагулявшись і засвітивши міріади листків, стомлено повертається додому на нічліг. Думка була поетично-дурна, зрештою, я сам був поетично-дурний, якийсь розм’яклий, розчулений, сентиментальний, а збоку виглядав не вельми привабливо: у робочій робі, з темним від пороху обличчям. З чорними руками й брудними черевиками. Мабуть, саме тому, що так виглядав, дівчина, проходячи якось повз мене, розсміялася.

— Що такого смішного? — спитав я.

— Ти що, кочегар, що такий замазурений?

— Натуральний,— сказав я.— Дбаю, щоб по вашому домі текло тепло.

— Ой, як ти викрутасно говориш. Кочегари так не говорять.

— Бо я кочегар-інтелектуал,— мовив я.

— Хто? — Глибочезні очі спинилися на мені, я аж захолов: були вони прекрасні.

— Це так називається моя професія,— сказав я.— Інтелектуал — це синонім слова “тачка”. Не чула такого слова?

— Та начебто чула,— сказала дівчина.— Але не знала, що воно значить.

— А що значить люмпен-інтелігент? — спитав поважно я.

— Це щось із історії партії? — поморщила лобика дівчина, очевидно, інтелектуальний рівень у неї явно був невисокий.

— Швидше, з історії безпартійних,— мовив я.

Вона звела брівки, глянула чудовими очима, розтулила вуста й завмерла так на хвилю.

— А-а! — сказала вона.— Ти хохмиш?

— Ну да,— сказав я.— Як і всі кочегари-інтелектуали.

Вона пирхнула й пішла в парадне, а я знову відчув осінь, яка застукала мені в серце, як попіл Клааса...

Жахливо не хотілося йти до школи забирати документи, бо там я мав зустріти пісні фізіономії своїх учителів — жоден із них не був світлою особистістю, хоч деякі добросовісно виконували свої обов’язки. Але піти було треба, бо я хотів продовжити навчання у вечірній школі, а школу таки закінчити. Хоч яка була та наука убога, маю на увазі гуманітарні предмети: дурна, схоластично-догматична, яка мала не так розвивати, як ідеологічно викривлювати наші мізки, я вчитися все-таки хотів та й був зовсім непоганим учнем, хоч учительки не любили мене за каверзні запитання та вільнодумство.

Підходив до школи з важким почуттям: ось вона, двоповерхова, з широкими вікнами, уже чужа мені — дихала тими вікнами нудьгою уроків (я навіть бачив через вікно нижнього поверху вчительку й дітей за партами — вчителька безгучно розтуляла й затуляла рота, а хтось із передньої парти дер руку). У дворі муштрував старшокласників молодцюватий Білик — хлопці намагалися ступати стройовим кроком, а Білик біля них підстрибував, як м’ячик, і репетував. Я не бажав зустрічатися з Біликом (Дундуком, як ми його прозивали), тож почекав, поки він віджене стрій у дальній куток двору, а тоді пройшов у чорний хід — парадний сьогодні зачинений. Коридори були порожні, і я безперешкодно дістався до кабінету директора.

— Все-таки надумав покинути школу? — спитав той офіційно.— Да, історія вийшла некрасіва.— Він почухмарив біля вуха ручкою.— Ото послухався б мене, вибачився б перед Соф’єю Вольфовной і дотяг би учбовий рік — скільки його залишилося! А тепер...— Він махнув рукою, очевидно, хотів сказати, що після відвідання дядь із Миколаївської, мені таки треба зі школи піти, інакше мене з неї могли вигнати, чи що? Але він цього не сказав, а тільки зирнув на мене, ніби щось хотів вивідати, а може, навіть співчував, і знову махнув рукою.

— Перейдеш у вечірню? — спитав, ніби відчував переді мною якусь вину.

— Побачу,— відповів я ухильно, бо навіщо їм знати про мої плани.— На роботу я влаштувався.

— Не було ускладнень? — спитав тривожно директор.

— Та ні,— сказав я: знав, що він має на увазі. Славко розповідав про злобну мстивість тих “дядь” із Миколаївської: вони не дають людині влаштуватися на роботу, а потім переслідують її, як тунеядця, що не бажає працювати. Але в мене такого не було, принаймні ніхто з них зі мною поки що не розмовляв.

— Добре, йди, секретарка тобі документи видасть,— сказав директор.— Може, це ти правильно зробив, бо...

Знову не доказав, але небагато треба, щоб зрозуміти: бо інакше в школі не дали б мені спокою, і я раптом побачив, що цей сухий, суворий чоловік, якого ми всі боялися, по-своєму мені все-таки співчуває, але й він безсилий, бо і йому на шию вдягнуто нашийника, може, трохи з більшою пряжкою, як у мене чи в учительок, а може, на тій пряжці є і якийсь узорець. І так дивно було мені уявляти директора в ошийнику і з ланцюгом-мацаком спрута, що я не стримався і усміхнувся.

— Якось воно буде,— сказав.

— Та вже ж буде,— сказав директор й зануривсь у свої папери — оту тоненьку ниточку, яка так несподівано нас об’єднала, було обірвано.

Вийшов у коридор, притому так нещасливо, що наскочив на Соф’ю Вольфовну — вона гнала своє громіздке тіло коридором. Зирнула на мене звисока і не без презирства, але до неї я не привітався. Вона засопла, звела голову — її шию оперезував грубий ошийник,— мала масивне підгарля,— і погнала могутню тушу далі.

— Пока, сіячко темного, недоброго й дочасного! — прошепотів я їй услід, і вона ніби почула мій шепіт, хоч була задалеко: раптом спинилася, смикнулася, ніби хотіла повернутися, але, очевидно, передумала, бо знову пішла, ніби солдат, круто повернула “лєвоє плєчо вперьод”, як скомандував би її чоловік, молодцюватий Григорій Якович Білик, і ніби в стіну увійшла, щоб навіки вийти з мого життя і навіки залишитись у ньому згустком тьми.

Думав про це, йдучи зі школи, навіки її покидаючи і не маючи до неї найменшого сентименту: жоден із учителів не залишив у мене ані краплини світла. Ті, що викладали технічні дисципліни, були ніби самі складені із чисел, формул, фізичних явищ, реакцій хімічних і фізичних, математичних сполук та понять — я колись навіть, жартуючи, намалював був, хоч малював кепсько, отак учительок математики, хімії та фізики. Учительку математики я склав із цифер, чотирикутників, трикутників, паралепіпедів, зрізаних конусів, кубів, рівнянь і тому подібне; учительку фізики із електричних дротів, сполучених посудин, схем і латинських літер; учительку хімії з пробірок, хімічних формул і речовин; учительку анатомії, зоології і ботаніки з різних звірів, голів, лап, хвостів, гілок дерев, що були навішані на людський кістяк — зрештою, й місія їхня була нести нам не світло духу, а прагматичне знання. Духовне світло мали б нам нести учителі літератури та історії, але вони мали на шиях особливо грубі ошийники і вчили нас не любові, а ненависті, не співчуття, а нетерпимості: боротьба, боротьба, кров, вороги, знищення, помилки, націоналісти; позитивний той, хто нищить, негативний, хто обороняється перед нищенням; класове, партійне, абстрактний гуманізм — це погано, класовий гуманізм — це так, це, зрештою, те, що нам корисне, байдуже, що при цьому чиниться; переможець славиться, переможений ганиться,— ось і все коло їхніх смислових понять. Я озирнувся. Білик все ще ганяв старшокласників. Активний, завзятий, крикливий: “Лєвоє плєчо, шагом арш!”, “Правое плечо, прямо, шагом арш!”, “Налево!”, “Направо!”, “Кругом!”, “Арш!”

Я тікав од тієї школи, вряди-годи озираючись, ніби за мною гналися всі ті вчительки й учителі: складені із конусів, трикутників, паралепіпедів, в цифрах, із формулами у голові, з дротів, магнітів, схем, із звіриних частин тіла, із плазунів, птахів, риб, комах, інфузорій-туфельок,— я бачив Мідного Вершника, який мчав на мене, щоб розтоптати, мізерного й малого, на сірому лиці хідника, тяг він за собою величезну примару на ста глиняних ногах, що формою своєю нагадувала обрис найбільшої в світі країни, одна губа тієї примари була біля землі, а друга біля неба — вся вона залита кров’ю, бо так її звикли малювати на карті, шумували на ній червоні ріки, і ворушилася земля від загнаних у неї мільйонів гнаних, мучених, убитих, розтоптаних, заморених голодом і каторжною працею. Я тікав від тієї школи, повний жаху й засліплений, осліплий по-справжньому, оглушений, бо мені вже уявлялося, що це не школа, а могутній хор, поставлені на лавки співаки, які горлають: “Широка страна моя родная, много в ней полей, лесов и рєк, я другой такой страни нє знаю, гдє так вольно дишіт человек”,— це був якийсь дивний спалах містичного озаріння, який мене вразив і потряс, бо здалося, що я божеволію,— ось яку лавину збудив і зірвав отой малий камінець, моє нерозважливе слово, коли я несподівано навіть для самого себе засумнівався раптом у вибраності російського народу і його літератури та й вивів елементарний резон, що не буває гірших і кращих літератур, є тільки бідніші й багатші, багатий же зовсім не те саме, що добрий. І мені стало страшно, як небагато треба, щоб стати ізгоєм, щоб вибитись із нормальної течії — марна річ пливти проти неї, коли вона стрімка й немилосердно несе тебе, як тріску.

6

Увечері я заступав на зміну і біля входу до кочегарки перестрів дівчину, з якою вступив у балачку минулого разу.

— Привіт кочегар-інтелектуал,— сказала вона.

— Запам’ятала те слово? — здивувався я.

— Яке — кочегар? — спитала дівчина.

— Ні, інтелектуал.

— Думаєш, я дурочка,— засміялася вона.

— По-моєму, воно важко тобі давалося. До речі, як тебе звуть?

— Лариса. А тебе?

Я сказав. Так ми й познайомилися й потеревенили по дурницях.

— Слухай, а можна я подивлюся кочегарку? — спитала вона.

Дівчина була смілива.

— Можна,— сказав я,— коли не боїшся кочегара-інтелектуала.

— Хіба тебе можна боятися? — здивувалася Лариса.

— Людину, яка подобає на чорта? — спитав я.— Ні, ти смілива дівчина.

— Ти хоч і схожий на чорта, але я тебе не боюсь,— сказала трохи простолінійно Лариса.— До речі, й чорт не такий страшний, як його малюють.

Гумор був середьного сорту, але я вирішив бути великодушний.

— Воїстину,— сказав.— Приходь, вгощу чашечкою смоли.

Вона пирхнула й подефілювала в своє парадне, виразно покручуючи своїми принадностями, а я кинувсь у кочегарку, бо вже запізнювався на зміну.

Вона прийшла в той-таки вечір, ще не було темно.

— О, в тебе тут класно,— сказала.— Де можна сісти?

Я показав на ящика, на якому любив проголошувати свої монологи Славко, ящик принаймні був застелений газетою.

— Слухай, і це справді ти возиш ту тачку? — спитала вона.

— Вожу,— засміявся я.

— І вергаєш отією здоровенною лопатою?

— Ну да! — сказав я.

— І це ти такий сильний?

— Я ж сказав, що мене треба боятися. Ось візьму тебе зараз з’їм, а кісточки кину у вогонь,— я жартома загарчав і наставив розчепірені пальці.

Ларисин сміх якось по-особливому розлунював у чорних моїх сутеренах.

— Слухай, а що як я запрошу сюди свою компашку? Погуляємо, потанцюємо, подуріємо. Притягнемо програвана.

— Тут нема розетки,— сказав я.

— Хм, це зле! — Вона на мент задумалася.— Не, в тебе тут інтересно. Знаєш, я терпіть не можу нудного. Вдома — нудно, по телевізору — нудота, в технікумі — кошмар! І всі люди нудні, не вважаєш? А я люблю, щоб весело було. Слухай, а що як ми тут у тебе зробимо пекло?

— Як це пекло? — спитав я ошелешений.

— Вогонь тут є. Роздягнемося, обмажемося вугіллям і подуріємо.

— Любиш дуріти?

— Ну да! Притягнемо магнітофон, не бійся — на батарейках. Тільки щоб і ти з нами дурів, хочеш?

— Не знаю, чи зумію,— сказав я.— По суті, я теж нудний.

— Не нудний,— мовила переконано Лариса.— В тебе язичок як бритва.

— Приходь краще, коли тут будуть мої друзі.

— Філософствують? — обережно спитала Лариса.

— Очевидно. А це зле?

— О тата тіа! — звела молитовно руки Лариса й закотила свої прегарні очі, ставши схожею на одну із мадон.— Ненавиджу розумних, ненавиджу філософствування, люблю дурних і щоб дуріти. Терпіти не можу розумне, нудне, правильне й порадошне! Хочу бути чортицею, обмазаною вугіллям, і танцювати бугі-вугі! А з тебе вийшов би такий славний чортик! Можна, я приведу свою компашку?

— А без компашки? — спитав я, милуючись нею,— вона грала, як акторка, а може, мені так здавалося.

— Без компашки не можна,— зітхнула вона.— Бо коли ми будемо тільки вдвох, скоро приставати до мене почнеш. Ненавиджу, коли до мене пристають.

— А коли не буду до тебе приставати?

— Тоді буде ще нудніше,— сказала Лариса й звелася із ящика.— Подумай, два дні на роздуми. Адью!

— Чого так швидко? — спитав я, бо не хотів, щоб вона йшла.

— Щоб не нудно нам стало,— підморгнула вона й пішла...

Я приносив на роботу з собою будильника — це щоб спокійно поспати між загрузкою печі. Закидав вугілля, лягав спати, будильник мене будив, і я знову загружав. Тоді вдруге лягаю спати. І от під час одного із таких коротких засинань мені приснився чи сон, чи видіння: мій сутерен наповнився голими, обмазаними вугіллям тілами, всі поприв’язували собі хвости до сідниці, а до голови ріжки, а дехто зробив навпаки: хвіст до голови, а ріжки до сідниці; двоє із компашки рвали струни гітари і хрипко щось горлали, різнобійно до цього ревла музика з магнітофона, усі виладнувались у стрій, власне, у дві шереги: дівчата в одній, а хлопці в другій навпроти, вискнули одночасно й почали вигинатися й корчитися, смикатися, наступати одне на одного, вигинаючи передки, а тоді відскакувати, переходячи до іншого партнера і так далі, а я блукав поміж них у фракові, сніжно-білій сорочці і з білим краватом-метеликом, у лискучих, лакованих туфлях, я — музикант-маестро, чи офіціант, чи як Джордж Байрон із нудьгою на обличчі і з відчуттям своєї переваги над цими первісними людьми. А первісні люди наскакували на мене, шарпали мого фрака, верещали й відскакували, і в їхніх лазурях лишалися смужки вирваної із фрака тканини. Я почав відбиватися від цих наскоків, і мій байронічний настрій пропав, а натомість почав з’являтися страх — вони оточили мене зусібіч, вигиналися й смикалися, закочуючи очі, із цілком ідіотичними обличчями, ніби я потрапив до божевільні. І їм не було, здавалося, до мене ніякого діла, а насправді чи один, чи друга блискавично підскакували до мене, хапали лазурями за одежу, й чути було тріск, з яким вона рвалася. На мені вже метлялися жалюгідні рештки фрака, і я кинувся, щоб пробитися через цю масу й вирватися на волю, але всюди натикався на чорні тіла, які, сміючись, штовхали мене на старе місце.

— Бацай! Бацай! — кричали чорти, а на мені вже не було ані клаптика фрака, весь він був подертий на вузькі довгі стрічки, валялися ці стрічки на підлозі, наче хвости, по них тупали брудні босі ноги, і ці стрічки звивалися, наче потовчені вужі; в догоду чортам і я почав перебирати ногами, бо подумав, що, може, так вони дадуть мені спокій, але вони вже рвали на мені білу сорочку і штани — один схопив за ногу і здер туфля, і туфель почав літати над головами, як волейбольний м’яч, а вони радісно загорлали, бо знайшли нову розривку, і я використав цей момент і кинувся до виходу, щоб утекти, поки на мені ще була подоба одежі, але мене зловили ззаду кількома кістистими, пазуристими лапами, і я знову опинився всередині кола і знову засовав ногами, імітуючи танець,— на мені вже не було сорочки, а замість штанів висіло шмаття, за якись час і того шмаття не стало, і я стояв серед цих чорних, брудних білий і непорочний в непорочному костюмі Адама, а довкола вигиналися, смикалися, здригалися, виставляли передки особи чоловічої й жіночої статі, ритуально підходили до мене й обсипали вугіллям, радісно при цьому покрикуючи чи верещачи. І я вже не був серед них непорочний, а майже такий, як вони, хіба без хвоста та ріжок, але хтось схопив мене за волосся, пригнув, і я почув, як мені в кібчик вкручується, ніби гвинт, хвіст, я навіть відчув, що можу тим хвостом махати і тим хвостом радісно махнув, а в голову мені вгвинчували сталеві ріжки, і від того мій розум почав пригасати, як вогонь, і з нього, як із сонця, почали вибухати протуберанці, я розтулив пащеку й радісно, безумно загорлав, підстрибнув на місці й почав, вигинаючись, труситися і смикатися.

— Він наш, він наш! — загорлала компашка; в сутерені почали блимати блискавки, в мене перед очима спалахували і на мить завмирали страшні перекошені фізіономії з роздертими ротами, із скарлюченими носами й вибалушеними очима, із наставленими розчепіреними пальцями і з рогатими головами.

— Він наш! Він наш! — горлали ті роти, і я зареготав божевільно, бо відчув скажену радість од того, що я не свій уже і не Джордж Байрон і в мене немає спліну чи стуми, що я вже не відчуваю інтелектуальної зверхності над цими упослідженими, що я можу забути про світ і його жахливі реальності, що мені не треба ні над чим ламати собі голови, бо я вже навіки їхній, бо мені начхати на те, що буде зі світом і зі мною завтра.

— Виберемо йому чортицю! — загорлали навколо мене.

— Я його чортиця! — сказав знайомий голос, і до мене вихилясом пішла гола, чорна, вигинлива істота із лискучими персами, із хвостом на голові і з величезними іскристими очима, із рубіново нафарбованими повними, любасними вустами — це могла бути тільки Лариса, і це й справді була таки вона. Підійшла до мене, обвила шию, притислась усім тілом, і я відчув, як мені до вуст присмоктався вампір, і що моє тіло починає перемішуватися, як тісто, із тілом її, що я пропадаю в ньому, а вона пропадає в мені, а може, це нас жбурнули на підлогу й розмішують ногами, і тіла наші стають розквашеним місивом, а в голові продовжують вибухати протуберанці, і все це твориться під хрипкий, натужний, надірваний стогін гітар та під крики, й вискоти, й радісне мекання й ляпання у долоні інших чортів.

7

Я помітив одну дивовижну річ: нашу долю зчаста визначаємо не ми самі, а ті жінки, з якими себе зв’язуємо, хоч вважаємо, що вони слабка стать, а ми нібито сильна. Отже, голубий спрут, про якого я казав вище,— це і є жіноча стать, яку ми хочемо осягти і яка, зрештою, осягає нас. Коли б я дуже любив Аллочку, то неодмінно б до неї пристосовувався, і став би приблизно таким чоловіком, і творив би таку родину, як вона уявляла, бо головний творець родини — жінка, чоловікові лише дозволяється уявляти себе її головою. Жінка ж погоджується номінально це визнавати, аби не дратувати чоловічої самолюбності,— це річ таки небезпечна. Знову-таки, коли б я ближче зійшовся з Ларисою, думалося тоді мені, то змушений був би увійти в її компашку, і відбулося б щось таке, як у цьому моєму сні чи візії, що її оповів вище. Зрештою, Лариса з її потягами й уподобаннями, думав я, бо згодом переконався, що вона зовсім не та, за кого себе вдає, не дуже оригінальна і хоч як негативно не ставилася до філософії та філософствувань, а таки сповідувала певну філософську доктрину, як і Аллочка, тільки іншу, правда, зовсім того не усвідомлюючи. Цю доктрину я називаю карпедіємізмом, від латинського carpe diem — зривай день, або ж лови момент, її чудово виклав у своїй байці “Коник-стрибунець” Леонід Глібов. Зрештою, будь-яка система людської поведінки — відбиття певної, давно відомої людям доктрини, бо я вважаю, що психологічно людина в часі не змінюється, вона лише вдягає на себе костюма нового часу, свого. Отже, історична змінність людини — це зміна костюма в той час, як тіло залишається те ж таки. Чим психологічно різняться вояк, інквізитор, митець, правитель, священик, учений, робітник і тому подібне старого часу від такого ж у часі новому. Лише одежею, тобто змінним антуражем. Наша ж дружба, спілкування, поєднання (чи ворожнеча, неприйняття) з іншими людьми — це акт випробування, особливо коли сходишся із жінками — проходження, так би мовити, через чистилище, хоч це, може, й не зовсім точно. Саме тому наступної зміни, коли Лариса підійшла до мене (сидів, як завжди на лавочці й дивився на осінні краєвиди), я твердо відмовився пустити компашку у підвал, щоб спільно подуріти.

— Приходь до мене сама,— сказав.

— Філософствувати? — з жахом спитала Лариса.

— Бачиш,— по-менторському мовив мій голос.— Я пішов зі школи, бо з мене там хотіли зробити дурня. Тож, по-моєму, дозволяти робити із себе дурня куди нудніше, ніж бути ним натурально.

Лариса струснула головою.

— Нічого не втямила. Хохмиш?

— Звичайно,— мовив я, дивлячись на чудові осінні краєвиди.— Ліпше про свою глупість не знати, ніж дозволяти, щоб хтось робив із тебе ідіота.

— А по-моєму, ти нудик,— сказала Лариса.— Жаль! Такий чудовий вийшов би з тебе чортик. Як побачила тебе, відразу подумала: який славний, замурзаний чортик... А ти нудик, а не чортик.

— Кочегар-інтелектуал,— мовив я.

— Фу! — видихла Лариса.— Ліпше б ти до мене приставав... Може, подумаєш? Дати тобі ще два дні? В тебе там так класно — справжнє пекло! Ми б славно побацали!

— Ні! — сказав я.— Кожен творить своє пекло. А моє пекло — мудрість світова, а не безум.

— Нудість світова,— сказала Лариса.

— Ну да,— сказав я.— Це ж так оригінально!

— Ти чудик? — спитала Лариса, по-моєму, вона вже трохи сердилася.

— Поки що. Не хочу бути стандартною людиною!

— А ми що, хочемо? — обурено сказала Лариса.

— І ви не хочете. Але вам світ здається неприступно розумний, а через те й нудний, а для мене він неприступно дурний і через це також нудний. Вловила різницю?

— Високо про себе думаєш,— сказала Лариса.— А по-моєму, ти старий. Старий і нудний. Адью!

Отак розсердилася й пішла, я ж полегшено зітхнув: мені анітрохи не хотілося впускати у свій підвал жодної компашки. Зовсім не хотілося ставати чортом, хоч я й тужив за прегарними очима цієї милої чортиці. Але її прегарні очі — це пастка, а потрапляти в будь-які пастки я поки що не бажав. Ліпше хай прийдуть до мене Артур із Славком, і ми славно потеревенимо.

До речі тут розказати, як вони познайомилися. Було то на міських шахових змаганнях, вони опинилися за однією дошкою. Розіграли початок, а тоді Славко сильно задумався над черговим ходом.

— Слухай,— сказав раптом, пересунувши фігуру.— А ти знаєш, хто ти такий?

— По-моєму знаю,— сказав Артур.— Той, що хоче виграти в тебе.

І зробив хід.

— Мда! — сказав Славко і задумався.

— А чого ти хочеш досягти в житті? — спитав і зробив хід.

— Хочу стати генерал-майором запасу.— сказав Артур і пересунув фігуру.

— Чому запасу? — спокійно спитав Славко, смокчучи пальця.

— Щоб не бути справжнім генерал-майором.

— Гм,— мовив Славко і зробив хід.— А чому не хочеш ним бути?

— Щоб не вбивати дикої качки на полюванні,— буденно мовив пересуваючи коня, Артур.

Славко забув про шахи й подивився на Артура сивими очима.

— А що таке тоді полювання? — спитав він.

— Це коли вбиваєш ти, щоб не вбивали тебе.

— Отже, робимо висновок,— сказав Славко.— Той, що вбиває іншого, стріляє не в іншого, а в самого себе. Правильно я зрозумів твій софізм?

— Ну да,— сказав Артур, беручи у Славка пішака.

— А коли ти не хочеш убивати качки, то не хочеш убивати й себе. Правильно?

— Абсолютно! — сказав Артур.

— Пропоную нічию,— мовив Славко й додав, по-змовницькому підморгуючи.— І не вбиватимемо качки.

Вони встали, потисли одне одному руки, змішали шахи і стали друзями. Принаймні так мені оповідали, коли не брехали, в чому я також мав підозру. Неясним у цій історії лишилося одне: причому ж тут дика качка?

І ось вони сидять у мене в кочегарці, двоє софістів і розумників, Славко — на ящику, де він проголошує монологи, а Артур на розхитаному ослінці, який дико рипить, коли хлопець рухається.

— Ми живемо у світі абсурду,— почав свого другого монолога Славко,— де все в чудернацький спосіб перекинуте з ніг на голову. В людей забрано елементарну свободу, вони ніби кролики, запхнуті в клітки, а їм кажуть, що вони найвільніші у світі, адже їм дають волю дихати крізь гратки. Кролик у клітці справді вільно дихає, але що з того, коли він з неї вийти не може? Нас на кожному кроці учать ненависті, підозріливості, учать марширувати, стріляти, день у день славлять проминулу війну, а кажуть, що ми найгуманніше суспільство. Тобто ми вільні через те, що в нас немає жодної свободи, а гуманісти через те, що в нас ніякого нема гуманізму. Тому й заперечуємо так званий абстрактний гуманізм, а вигадали гуманізм класовий: добре те, що корисне й підхлібне нам, а лихе те, що тим, котрі нами керують, некорисне і непідхлібне. Ми проголошуємо свободу совісті, щоб руйнувати храми і переслідувати тих, хто хрестить дітей і вінчається в церкві; до речі, сама церква, яку нищать, подає, куди належить, відповідні списки. Ми проголосили свободу мітингів і демонстрацій але тільки на ті, на які зганяють, але не на які люди йдуть своєю волею. Проголошуємо рівність і дружбу народів, але тільки для того, щоб вони зникали й розчинялися в “русском морє”; і вони, щасливі, зникають і розчиняються. Кажемо про свободу праці, а коли людина не хоче працювати, садимо її в тюрму за неробство. Оце і є абсурд, і ім’я йому — діалектика. Геніальний у своїй простоті й нелюдськості винахід. Заперечення заперечень і інша казуїстика. В результаті всі — як трава, яку косять на газонах косилкою. Тільки підросте, тільки викине суцвіття, і уже — джиг, джиг, і летять голови трави, а лишаються прикорні, які струнко вилаштувані, щасливо зелені, але абсолютно нездатні витворити насіння. Безглуздя у нас називається вищою мудрістю, зрештою, це придумали ще християни: найвища мудрість — у глупоті. Заперечуючи Бога, створюємо десятки тисяч ідолів, недавно двоіпостасних: людини лисої і людини зарослої волоссям, а через це і з низьким лобом. Уявляєте, як це здорово придумано: один із низьким, а другий із високим лобом, коли лисину вважати за лоб. Тепер ми зарослого волоссям і з низьким лобом викинули на смітники, а лисого залишили, бо легше довести, що в лисого високий лоб, ніж у зарослого волоссям, отже, в того лобатого й мудрості багато. Оце також абсурд, тобто маємо абсолютний розум, зведений до цілком безглуздого. Абсурд цей, як вода в порах землі, але ніхто не думає, що вода ця отруйна. А все тому, що мріючи про світле майбутнє, ми проливаємо море крові й удобрюємо землю трупами. Це теж абсурд, а щоб він був доступніший до розуміння, з дня у день товчемо в голови повне безглуздя, щоб людина повірила — воно вищий вияв розуму. Грається велика комедія, жахлива комедія, трагічніша за будь-яку трагедію, бо в основі її єдина істина — абсурд. І поступово ми з ним звикаємося, ідолам вклоняємося, відчуваємо радість і щастя, що ми прикорні, зелені й виструнчені, й ідемо святковими колонами по начиненій трупами землі — б’ють барабани, і гримлять фанфари, і стоїть квадратна постать на трибуні, в квадратному капелюсі з чотирикутним обличчям, яка вигукує лозунги, дивлячись на юрбу по-диявольському щасливими очима, а юрба щасливо відповідає і захоплено цвіте усмішками. Проповідь закінчено. Амінь!

Тільки закінчив свою “проповідь” Славко, як постукали в двері. Я до себе нікого не чекав, тому ми насторожилися. Але то була все та ж Лариса.

— Хочу послухати твоїх нудиків,— заявила вона.— Оце вони і є?

— А хто ви така? — поставив на Ларису очі Артур, він був саме в тому періоді, коли закохувався в кожну, яку бачив.

— Ти їм не сказав? — глянула на мене дівчина.— Я його подружка.

— І-і-і! — затягли в два голоси Славко з Артуром. Моє лице було вкрите натуральним шаром вугілля, і це вугілля, як і те, що в печі, запалало.

— По-моєму, він дуже потайна людина,— сказав Артур.— Ні, ви тільки подивіться, в нього є подружка, а він нам ні слова!

— Де мені сісти? — спитала Лариса, і я змушений був шукати нового ящика, а що був він дуже брудний, то мити його під краном. Артур тим часом підхопився і запропонував дамі свого ослінця, але коли вона на нього сіла, ослінець зарипів і заплакав — Лариса злякано підхопилася. Тоді Славко вирішив запропонувати їй своє місце, в той час, як Артур задоволено квоктав після пригоди із ослінцем — він часом не завжди бував делікатний. Лариса замахала руками, злякавшись, що потурбувала каліку, і сказала, може, не зовсім гречно:

— Ні-ні! Ти ще більший бідолашка, як цей! — і показала на Артура.

— Мене звуть Артур! — мовив той з усією галантністю, на яку був здатний.— Але чого це я бідолашка?

— По-моєму, це видно,— засоромилася Лариса, але мені здалося, що вона й не засоромилася, а зіграла ролю засоромленої.

Тепер реготав Славко. Стояв, звісившись на костурах, і по-дитячому заливисто сміявся. Я пер ящика, щоб припинити цю комедію, але вугілля в мене на лиці продовжувало палати, як і те, що в печі.

— Вона артистка,— сказав я.— Працює в ляльковому театрі.

— На комедійних чи трагедійних ролях? — спитав Артур, з’їдаючи Ларису поглядом; я навіть ревність відчув — надто вже він розбивався.

— А хіба є різниця? — спитала наївно Лариса, сідаючи на простелену свіжу газету, що її читав тут мій попередник.

— Де ти зловив таку екзотичну пташку? — спитав Артур.

— В акваріумі,— сказав я.— Вдавала із себе рибку-людожерку.

— Вона топилася, а ти її врятував? — романтично і, звісно, роблено вигукнув Артур.

— Здається, навпаки,— мовив я.— Чи не так, подружко?

Лариса сиділа, розсвітивши щасливу, звісно, роблену, всмішку.

— Дивно,— сказала вона.— Ви такі веселі хлопці, а він розписував, що ви жахливі нудики.

— Але ми і справді жахливі нудики! — вигукнув Славко.

— Нє,— захитала рішуче головою Лариса.— Я зроблю із вас справжніх чортів. Правда, мій милий чортику? — звернулася вона до мене, а що я мовчав, сакраментально додала: — Він мені сказав, що ви тут філософствуєте, а я терпіти не можу філософій...

У моїх друзів витяглися фізіономії, і вони значуще поміж себе переглянулися. Вугілля на моєму обличчі догоряло.

— Я ж вам казав, що вона артистка,— сказав.

— З погорілого театру,— сказала Лариса і раптом дзвінко розреготалася, а на видовжених фізіономіях моїх друзяк почали блукати несміливі, недовірливі і якісь дуже вже бліді посмішки: Лариса вражала їх (як і мене, до речі) своїм простацтвом, але не менше дивувала й розумом своїм, ніби недбало прихованим за тим простацтвом.

— Приймаєте мене у свою компашку? — спитала вона.

— Я — за,— мовив Артур.— Тільки в моїх ідеалах було стати ангелом, а не чортом.

— Я — проти,— відверто сказав Славко.— В товаристві, де з’являється жінка, всі навіть розумні й поважні люди починають корчити із себе ідіотів. Окрім того, ми всі в неї закохаємося і станемо не друзями, а ворогами.

— Нічого подібного! — сказала Лариса.— Я його подружка,— вона тицьнула в мене пальцем і знову-таки по-простацькому,— а вам зась!

Мені здавалося, що все вугілля в мене на обличчі згоріло, але нічого подібного: я вже палав, як вогненний стовп.

— Голоси розділилися,— сказав Артур.— Слово за кочегаром-інтелектуалом.

Я розгубився. Кажучи чесно, я поділяв точку зору Славкову. Коли вона залишиться з нами, все зійде на хіхи і хахи і ми, чого доброго, і справді тут почнемо танцювати бугі-вугі, навіть каліка Славко. З другого боку, вголос сказати цього не міг. Не міг, аж язика мені заціплювало.

— За! — мовив я.— Але за однієї умови: хай вона відмовиться від наміру робити з нас чортів.

Лариса якийсь мент витримувала паузу.

— Згодна,— сказала вона.— Зрештою, для чого мені з вас робити чортів, коли ви ними є.— Вона замріяно всміхнулася, заплющила чудові очі, а тоді розплющила.— Тут у вас класно! Справжнє пекло. Чуєте, як вогонь гуготить?

Ми прислухалися. Вогонь у печі і справді гуготів. Сердито, натхненно, задоволено. Вогонь для біблійних юнаків.

8

У вільний від роботи час я любив блукати самотою вулицями, бо хоч Лариса й оголосила, що вона моя подружка, насправді ми були просто знайомі, причому на початковій стадії. Я проходив повз незугарний будинок сучасної побудови з рекламою: “Купуйте натуральну каву!” — горіли літери, горіла чашка із струменем пари над нею, горіла побіч зелена пальма, як нагад про екзотичні краї, де та кава росте; інколи щось у рекламі псувалося, і горіла вона частково, наприклад, без пальми, чи без чашки, чи без кількох літер; я йшов хідниками, вдивляючись у лиця, що напливали на мене, як спалахи тієї-таки реклами,— обличчя, які я колись бачив, і такі, які побачу тільки раз. Вулицею повз трамвай, і там теж було повно облич; трамвай був старий, можливо, й довоєнний, бо тремтів, деренчав, а на повороті роздирливо вищав. Хідники вимощено камінням, і між них росла майже розтоптана трава, яка все одно росла,— я любив ці вулиці, які ввечері блідо освітлювалися ліхтарями, мені було смутно-самотньо, але той смуток здавався прекрасним; я любив, як палали, освітлені тим блідим світлом, дерева, і, коли наступав на леглого листка, мені здавалося, що той зойкав під підошвою. Хотілося самоти, а коли зустрічалися знайомі, я тільки на хвильку зупинявся, але ніколи до них не доєднувався — мене вабило йти і йти, занурюючись у прохолодні хвилі, а коли ставало нестерпно між самоти, я звертав на Михайлівську, де гуляла молодь,— місце, де можна було загадково перезиратися з дівчатами і де вважалося цілком пристойним отак просто підійти до дівчат (а вони самотою не ходили) і почати баляндраси, хоч це були й незнайомі дівчата. Знайомства тут зав’язувалися елементарно і без особливих церемоній, так само, як і на танцмайданчику чи на центральній алеї парку. Але я і в гадці не мав зав’язувати знайомств, мені складало особливе задоволення пливти між дюдей, бо це була здебільшого сама молодь, побачити й таємно вразитися якимсь чудовим личком, мимохідь зустрітися з палкими очима, спалахнути на мить і відчути, що так само спалахує власниця тих очей, і попливти далі — в простій лексиці це називається “стріляти”. Одну із тих дівчат я по-особливому виділяв. Вона гуляла вечорами із батьками: батько із інтелігентним тонким обличчям, в окулярах, мати ще й тепер гарна, але вже огрядна, а між них, як між двох левів, ступало справдешнє диво, чорняве, кучеряве, спокійне тим загадковим дівочим спокоєм, який незвідь-чому хвилює. Ми обов’язково зустрічалися очима і тримали погляди зіткненими довше, ніж годилося, а коли розходилися, я відчував жаль. Коли ж знову здибувалися, спалахувала радість, хоч я чудово знав, що з цією дівчиною ніколи не познайомлюся і ніколи до неї не забалакаю, бо нам судилося з нею тільки отак освітити одне одного на короткий час, щоб потім розлетітися й навіки розчинитись у тому часі. Так воно, зрештою, і сталося; згодом, коли я виїхав до Києва, вже ніколи не зустрічав її на вулицях рідного міста в час приїздів, бо вона, можливо, також подалася кудись у світ, але її чудовий образ навіки відбивсь у моїй пам’яті, очевидно, для того, щоб вряди-годи освітлювати свій будень, який так просто й нещадно з’їдає все добре, піднесене й поетичне в нас, убиває відчуття казки, а людина без відчуття казки не є людиною, вона потрібна й тим, хто має сумну долю перетворитись у стандартну людину, як в неї перетворився і я...

Я йшов по Молочанівській вулиці, перейшов на Пушкінську, а тоді бульваром подався до парку, потім — до танцмайданчика, біля якого зупинився й довго дивився на нуртуючий гурт — усі ці хлопці й дівчата витяглись із своїх хат і квартир, тобто із нір своїх, почувши неясний, але владний погук голубого спрута, і це він пригнав їх сюди голубими батогами, і це він парував їх і ліпив одне до одного, закручував голови й забивав їх барвистою ватою танцювальної музики, це він гнав шалено по їхніх жилах кров, робив їх дурними й захопленими і ганяв, ганяв, примушував крутитись у вихорі, примушував палати дівочі щоки і запалюватись вогнем юначі очі. Отож уся та юрма важко, одурманено товклася за дерев’яною огорожею, як на бенкеті під час чуми, вся та юрма була обплутана невидимими нитками-мацаками того спрута, юрма забувала про все на світі, крім одного,— товктися за дерев’яною загорожею, як ті легендарні танцюристи, що їх було проклято безупинно до кінця життя танцювати, аж поки не падали мертві й не розпадалися на частини.

Отож я залишив той танцювальний вир гопцювати до кінця свого життя, а сам відступив у залиті рідким і блідим світлом алеї, і на мене осипалося листя осінніх дерев. Я вийшов із парку і через завулок перейшов до Петровської, де була лікарня, що височіла на глиняному горбі, і мені здавалося, що й лікарня, як і танцмайданчик, також барометр часу, бо саме там умирають і народжуються. Народжуються із криком відчаю, ніби прочуваючи, у який складний і страшний світ мають увійти, і вмирають із стогоном відчаю, бо не хочуть покидати життя, хоч яке не є воно безглузде і абсурдне. Більше того, хапаються за нього з незбагненною відчайністю, хоч кожен носив у ньому ошийника, кожен був обплутаний мацаками спрута, і це тому, що буття є буття, а будь-яке, навіть відчайно-сумне буття все-таки вище, ліпше й принадніше небуття, навіть коли віриш, що тебе чекає в небутті рай. Отож я ступав по кам’яних плитах хідника Пушкінської вулиці, тінистої, слабко освітленої, побитої іржею дерев, із запахом тліну, наливався й напивався тим тліном. Думав тоді про Славка з його каліцтвом та мудрістю, про Артура з його нервовим шуканням істини, про Ларису з її неспокоєм — до речі, в час наших серйозних розмов вона сиділа на ящику тиха, як мишка, розширювала свої чудові очі і слухала, ніби спрагло воду пила, хоч потім сміялася з нас, називаючи нудиками, і пропонувала влаштувати у підвалі ліпше танці, ніж ото молоти язиками. Я думав про свого батька, який працював на роботі, працював удома, вечорами й вихідними — ціле життя в якійсь безконечній і неприпинній праці; хіба інколи виїжджав на плесо, щоб половити риби і не зловити її; думав про так само замотану матір, яка товклася на роботі й удома — все на ногах і на ногах, і від того в неї понабрякали жили, і від цієї товкітні, також до кінця життя, на яке ми всі приречені, вона ставала сердита, роздратована й нервова; думав про чоловіків, які після роботи били доміно чи лежали на розкладачках у садках, коли було тепло,— вони теж танцювали танець, на який були приречені; думав про жінок, які втомлено сідали на ганках і торохкотіли про якісь цілком локальні речі: базар, зарплату, сусідів, родичів; про їхніх дітей, які вже їх покинули чи й не покинули, про неприємності, страшні випадки чи про щось смішне — це також був танок, який вони були приречені танцювати все життя...

Я сходив у вечірню школу, бо в мене досить було вільного часу: добу чергував, а дві був удома, але там мені сказали, що запис буде тільки з початку нового навчального року; отже, я мав час на такі блукання, на роздуми, книжки, розмови й отакі непоспішливі сеанси відчувань, які переживаю тепер.

Думав про Ларису і про стосунки між нами, про те, що я зовсім був би не проти, щоб поруч мене брела засипаним листям хідником і вона. Але знав, що вона знудиться в таких блуканнях, почне химеру вати чи бавитися, а мені не до цього, волів бути старчиком, а не хлопчаком, бо що воно таке — бути старчиком у такі юні літа? Це значить дозволити, щоб на тебе навалився цей світ з його глупотою, розумом, болячками, світлом і темрявою, абсурдом і ладом — тягти його на плечах до чорної прірви ночі, звалити його з пліч для короткочасного спочинку, а самому увійти в антисвіт — умерти з надією на повернення, щоб уранці знову звалити цього тягаря на себе. І це знову-таки було як вічний танець, який усі ми приречені танцювати все життя.

Сьогодні повз мене пропливло багато людських облич, був я наповнений ними, як дзеркало; дитиною, принаймні вірив, що в дзеркалі навічно залишаються невидні відбитки облич, котрі сюди зазирали. Отож і я був ущерть напакований обличчями, з якими зустрічався поглядами, і тими, які пропливли, як тіні, бо всі ми тіні в цьому світі — освітили зором якогось клаптика простору, і нас у ньому вже нема, і освітлюємо іншого клаптика — і знову нас нема. Взагалі, думав тоді я, нас більше нема, ніж є, і любителі мандрів цілком даремно тішаться, що побачили світу, переконуючи себе, що залишили власні частки у тому широкому просторі, отож чим більше таких розгублених часток, тим вони багатші і більше пізнали. Але це теж одна із вічних людських самооблуд, бо насправді нічого ми в побачених частинах світу не залишаємо, а завжди є й існує тільки той світ, котрий перед очима; коли ж він сходить із очей, то й умирає, бо ми тіні, бо не ми — в світі, а він у нас (згодом я довідався, що й у цих моїх думках не було нічого нового, бо саме такі думки сповідувала ідеалістична філософія). А поки що я йшов однією із малоосвітлених вулиць, наповнений побаченими сьогодні людськими обличчями, які мінилися, ніби вода, шелестіли висипаними у вечір словами, що лускалися з сухим тріском над головою, перемішувалися, як крупа,— обличчя ці сіріли в міру того, як спливав час; зрештою, коли я дійшов до своєї хати, вони злилися в обличчя одне. Дивилося воно сонними очима, вічне і знайоме, бо, може, це й був образ сну. Я стояв ще якийсь час біля своєї хати, виструнчений і напіврозмитий місячним світлом, і думав: а може, людський розум, як і глупість, більше вічний, як дочасний. Вони, розум та глупість, перепливають з одного покоління в інше, від батька до сина, внука і так далі, вони переплітаються між собою — а може, це і є життя, думав я, єдність розуму і глупоти? До мене прийшов милий Ларисин образ, і я подумав: чи не полюбити мені цю дівчину? А може, полюбити світ, і цих людей, і отих спрутів, які накладають нам ошийники, щасливо переконуючи себе, що то не ошийники, а познака щастя, адже всі поняття світові: мораль, добро і зло — це тільки вигадка наша, то чому б справді не назвати чорне білим, а біле чорним і повірити у те? Може, щастя й справді у самооблуді, а нещастя — в невдоволенні світом та людьми? Але щось у мені протестувало признати таке, хоч, може, саме з цих думок і почалося моє перетворення у стандартну людину, якою я є нині, коли пишу ці рядки? Ні, я тоді мав пожадність до сприйняття світу та людей, мені тоді навіть хотілося покинути наше невелике й бліде місто, а податись у велике, щоб таки більше побачити й більше довідатися. “Не можна пропускати людей,— сказав я сам собі, дивлячись на заплутаного в дереві місяця,— від них треба вчитися й розучуватися...”

І після того вечора приснився мені сон. Снився корабель, що плив по чорному, як смола, морі, і по чардаку снували люди із чорними, як смола, обличчями. І були на тім кораблі тільки я пасажиром та й ще один — двоє білих серед негрів. Той другий пасажир стояв на палубі, вітер розвівав червоне кашне на його шиї, на голові в нього була синя, в’язана, як у дівчат, шапочка, а тіло покривала темна сутана, як у священика. На довершення того був він босий і, певне, мерз у ноги, бо переминався.

— Ви певні,— спитав я у нього,— що допливемо до берега?

Чоловік вийняв із рукава сутани підзорну трубу, я впізнав її, бо це була моя труба, яку я мав у дитинстві і в яку любив розглядати світ; може, моя жага пізнання світу пішла від тієї дитячої пристрасті?

— Не хвилюйтеся,— сказав чоловік напрочуд тонким, майже жіночим голосом.— Теперички кораблі повертаються.

— А коли зникне берег? — з тривогою спитав я.

Чоловік знову приклав до ока підзорну трубу.

— Хочете сказати, що берег зникне взагалі? — спитав він.— Ні, ми, юначе, на землі,— сказав він повчально,— а на землі існує така конечна прерогатива, що все має свої береги.

— А чи є береги в неба? — спитав я.

— Земля, юначе,— відповів пасажир, відводячи від ока підзорну трубу,— це небесний берег, отже сталий берег для людини, а може, й для неба. На небі без землі чи якоїсь іншої планети, як наша, немає нічого, отже, й нам, юначе, призначено цілком конкретні береги.

— А безмежність світова? — вигукнув я..

— Не хвилюйтеся, юначе,— сказав спокійно чоловік у сутані.— Її нема. Саме тому вона неуявна, що її нема. А коли ми її починаємо уявляти чи хочемо збагнути — це одна із земних думок. Адже земля — це все, юначе. Для людини тільки земля — це все. В тому, по-моєму, й криється поняття безмежності, тобто в понятті “усе”. Ви мене зрозуміли? — спитав чоловік і повернув до мене обличчя. І я вразився раптом, бо обличчя в чоловіка не було, був то все той-таки місяць, що його я бачив заплутаним між гілля, місяць із темною печаткою на виду: печаткою Каїна з піднятим на вилах Авелем — вічним символом пристрастей нашого світу.

9

Одного разу перед роботою мені захотілося зайти до Славка. Той саме повернувся з інституту, сидів біля акваріума і грав на баяні, уважно роздивляючись декоративних рибок, які плавали за склом у зеленкуватій воді. — Це що за сеанс? — здивувався я.— Музика для риб?

— Знаєш, що мене дивує,— сказав Славко.— Ці гарні декоративні істоти не просто плавають і їдять, вони живуть.

— Цілком слабоумие одкровення,— сказав я.— Ясно, що живуть, коли плавають.

— Та ні,— поморщився Славко.— Розумієш, вони живуть за тими ж законами, що й ми. Один вид не терпить іншого, є в них антагонізм і всередині виду; вони, очевидно, як і ми, люблять і ненавидять. Мають між собою визначені стосунки, є в них свій лад і нелад.

— Саме тому ти й вирішив дати їм концерт на рівні художньої самодіяльності? І були оплески?

— Не блюзни,— сказав Славко.— Це серйозно. А що це значить? Це значить, що людина зовсім не вибрана істота в цьому світі, а як ці рибки, діє за подразниками, що їх надсилає їй хтось невідомий і незбагненний.

Я подивився на приятеля з якимсь смутком: очі в нього блищали, і мав він увіч нездоровий вигляд. Взагалі, останнім часом мене все більше з’їдав смуток. Бачив прозорий Славковий профіль, що малювався на тлі стіни, бачив його костури, один упав на підлогу, а другий стояв обпертий об стіну, бачив убогу його кімнату, в якій стояв кислуватий дух, стіл, завалений книжками, стелажі, завалені не менше, стілець із накиданою одежею, надто стандартний і дешевий, дзеркало, в яке падало зараз сонце, і від того підлогою бігали сонячні виграви, давно нефарбована підлога із щілинами, набитими землею, клітку з двома папужками, ясно-зеленими й охайними, і старий зінгерівський годинник, який уже давно не йшов і не відбивав годин. І тут раптом мій розумний товариш повернувся до мене (я вразився, який він блідий, як дивно палають у нього очі), і не міг не помітити, що він страждає, більше того, він невідь од чого розтривожений.

— Скажу тобі одну річ,— сказав він.— Не сміятимешся?

Я розвів руками: закохався він, чи що?

— Мене може полюбити дівчина? Нормальна, гарна, звичайна дівчина? Тільки прямо!

Я засміявся. Бідний, бідний Славко! І до нього, такого мудрого, досяг липкий мацак голубого спрута, і його, бідашного, вразив, пустивши йому в душу отрути.

— Навіщо це тобі? — спитав я.

— Не знаю,— відповів.— Очевидно, і я, як оці риби, живу за тими ж законами, що й усе живе. Чому маю бути гірший за них?

— Зрозуміло,— мовив я.— Але будь обережний, Славку!

— А я і є обережний,— мовив він кисло.— Але часом хочеться начхати на все: на обережність, розвагу, розум, застереження. Часом хочеться піддатися шаленству. Раз на життя!

— Ну, такого хочеться не раз у житті,— сказав я.

— Отож можеш вважати, що я раз на життя ошалів чи сказився,— палко заговорив Славко.— Закохався в твою подружку Ларису і нічого не можу з собою вдіяти. Хочеш, удар мене!

Мені аж горло стисло від жалю до Славка, бо, здається, він помилився: не рибки такі, як люди, а люди такі, як рибки. Бідні, малі кволі створіння, які плавають у своїй воді не тому, що їм так хочеться, а тому, що ними керує воля їхнього призначення. Я дивився на Славка, було мені його справді жаль. Жаль і себе, і Ларису, й оцих рибок, бо ми не за своєю волею плаваємо у своїй воді.

— Зневажаєш мене? — спитав Славко.

— Бог з тобою, Славку,— сказав смутно я.

— Зневажай! — сказав гостро.— Бо я мав би себе в цьому збороти. Людина мусить себе в такому бороти, коли вона справжня. Але біда в тому, що відчуваєш себе ницим. Сплю — і мені мариться, не сплю — і мені мариться, жену її образ од себе, а він мені ще більше мариться. Не треба було її приймати в наше товариство.

— Це моя помилка,— мовив я.— Прийдеш сьогодні?

— Прийду,— шепнув Славко.— Не можу не прийти. Але ліпше б ти мене вдарив.

— Нема за що, Славку! — мовив смутно я.

— А коли б я не мав оцих цяць, бив би? — він показав на костури.

Що мав сказати? Що не настільки близький з Ларисою, аби говорити про любов до неї? Що в нас, зрештою, нічого ще нема, що Лариса тільки розіграла їх, сказавши: вона моя подружка, що ми з нею навіть більш ніж обережні в ставленні одне до одного, що ні разу навіть не прогулялися як закохана пара, що я міг би навіть із почуття дружби поступитися Славкові, але що це змінить? Що це змінить, бідний мій приятелю, коли в Лариси в голові гуляють свої вітри, а в мене чи в нього — свої. Він має таки рацію: всі ми, як риби в акваріумі, маємо трошки власної води, але куди не пливемо, натикаємося на прозоре, але неперехідне скло. Більше того, кожен із нас живе в своєму акваріумі, а всі разом у кількох, приставлених один до одного — кожне в своїй клітці. І коли навіть силою природи, тобто волею голубого спрута, паруємося, з’єднуємося, творимо подружжя, плодимо дітей, маємо спільну кухню і ліжко, ми все одно залишаємося кожен у своєму акваріумі, і ніколи ніввіку нам не подолати непрохідного й прозорого скла.

— Тримайся, Славку! — сказав я.— Не будемо в цьому світі стандартними.

Славко незвідь од чого почервонів, і в нього аж сльози на очі вибилися.

— Спасибі, друже,— відказав.— Не бійся за мене, я сильний!

— Оце я й хотів від тебе почути,— мовив я і звівся.— Пока!

— Пока! — мовив Славко і знову розтяг свого баяна, саме того інструмента, музики якого я терпіти не міг. Але цього разу той баян заграв ніби орган, глибоко, потужно і смутно.

Я пішов. І мені в душу застукала золота осінь того 1964 року, золота осінь, яка завжди наливала мене печаллю, бо я в цьому світі сильний не був. Не були в цьому світі сильні ні Славко, ні Артур, ні Лариса, ні батько мій, ні мати. І я подумав: а може, то велике благо, що ми в цьому світі не сильні, адже сильний — це немилосердний, сильний — це самовпевнений і безоглядний, сильний — це той, що, не роздумуючи, ламає, гадаючи, що будує, сильний — це той, котрий говорить про добро, а сіє зло, каже про свободу, а будує тюрми, вістить про мир, а лаштує проти всього світу гармати. Саме тому він і є з поріддя дияволового, отой сильний, самовпевнений, безоглядний, бо йому байдуже до людського смутку й болю ближнього, перед ними сила його — це броня.

Цього вечора до мене в підвал не прийшли ні Славко (зрозуміло чому — боровся з собою), ні Артур (очевидно, без Славка не захотів іти, а приходили вони завжди разом), ні Лариса. З нею я перестрівся в дворі, коли сидів біля свого підземелля.

— Привіт, кочегар-інтелектуал,— сказала вона.— Я сьогодні до вас не прийду, бо збираю свою компашку. Предки йдуть на день народження до батькового фронтового товариша, де будуть героїчно згадувати війну і лаяти молодих. Красота!

— В чому ж красота? — спитав я.

— А в тому, що я нарешті натанцююся, бо біля вас мохом заросла. Глянь, заросла я мохом?

— Зеленим,— сказав я.

— Ну да, зеленим,— згодилася Лариса.— Може, й ти до нас заскочиш, покинувши свої печі? Тільки, Бога ради, не вмивайся. Не уявляю тебе вмитим.

— Твоя компашка теж буде невмита?

— Ну да. Вони взагалі не вмиваються. Первісні ж люди не вмиваються.

— Хочете перейти в стан первісних людей?

— Натурально,— сказала Лариса.— Ближче до природи... Слухай, ми вже з тобою стільки знайомі, а чому ти до мене не пристаєш? Не подобаюся?

Вона вміла мене заскочити якимсь вибриком. Я миттю почервонів.

— Хочеш, щоб до тебе приставали? — спитав я.— По-моєму, ні!

— Думаєш? А взагалі, маєш рацію. Пока!

Вона гордо піднесла кирпулю й пішла до свого парадного. Я все ще мав стуму на серці, тому дивився не на неї, а на розбуялі від барв далекі річкові береги. Відчував навіть якесь полегшення, що вона не прийде, принаймні буде легше Славкові — я ще не знав, що він не явиться. Але Лариса, дійшовши дверей, раптом повернулася.

— Я даю! — сказала вона.— Запросила до себе, а номера квартири не сказала...

— Квартира тринадцята,— сказав я.

— Звідки знаєш? — здивувалася Лариса.

— Бо це чортівське число,— мовив я.— А ти до чортів маєш сентимент.

— Ну да,— сказала Лариса.— Коли б ти не був такий нудик, я б повірила, що ти натуральний чортик — через це мене до тебе потягло. Шкода!

— Шкода чого?

— Так просто шкода! Прийдеш?

— Але ж навіщо, Ларисо?

— Як навіщо? Побацаємо! А ще поревнуєш мене. Я ж твоя подружка. Кошмарно люблю, коли мене ревнують.

— А я кошмарно не люблю когось ревнувати,— мовив я.

— Ти що, бідолашка? — спитала Лариса — вела вона себе цього разу трохи нервово.

— Я — це я. Античорт із підвалу!

— Слухай,— таємниче зашепотіла Лариса.— А що, коли ми завалимося до тебе? Тоді, коли твої нудики підуть.

— Ні,— сказав я,— Знаєш, Ларисо, що я цього не хочу.

— Ти сьогодні не такий. Щось сталося?

— Бувають дні,— сказав я,— коли зміщується метацентр. У світі і в людині. В тебе такого не буває?

— Що зміщається? — підвела брівки Лариса.

— Метацентр,— сказав я.— Центр рівноваги.

— А-а, ти філософствуєш! Ну, пока! Приходь, побацаємо, і твій метацентр стане на місце.

— А як не стане?

— Тоді повернешся у свій підвал, відчиниш дверці печі, розженешся і стрибнеш у вогонь. А я одягну по тобі траур і носитиму дев’ять днів. Мені чорне личить, правда?

— Так, як і мені,— сказав я.— Коли невмитий!

— Натурально,— сказала Лариса. Вдруге звела кирпулю й подефілювала до парадного. Цього разу я за нею вслід дивився, і вона це чудово знала. Біля парадного зупинилася й помахала рукою. Я звів на привітання й свою. Смутку в мені не поменшало, недаремно я виступав в образі Байрона, але в глибині єства щось тенькнуло.

Господи,— подумав я.— Невже нас окрутив голубим мацаком синій спрут? Коли так, то я до тебе сьогодні не прийду, Ларисочко, я тебе сьогодні ревнуватиму, а може, й справді стану чортиком із підвалу. Самотнім, маленьким чортиком, який сидить біля купи чорного, як смола, і лискучого вугілля і, розширивши очі, незмигно дивиться на вогонь із печі, який колись, навпевне, його пожере...

Це був день несподіванок: мої друзі до мене не прийшли, натомість прийшов батько. Це він уперше завітав подивитися, як я працюю; спонукою, може, стало те, що він випив. Це в батька траплялося, мати з цієї нагоди скандалила, от він і відчув потяг до свого нащадка, який стримить десь у чорному підвалі чи катає забетонованою підлогою тачку, повну вугілля, а потім метає те вугілля в жерло печі.

— Робота в тебе неважна,— сказав він, роззираючись.— Може б, я попитався на фабриці, знайшли б щось чистіше?

— Ні,— сказав я.— Мені тут подобається.

— Жаль, що покинув школу.

— Ніде вона від мене не дінеться,— мовив я.— На той рік піду у вечірку.

— А те все заглухло? — спитав він, дивлячись багатозначно.

— Чому мало не заглухнути?

Батько сів на ящика, на якому проголошував свої політичні монологи Славко, очевидно, той ящик сприяв народженню критичних суджень, бо й батько заговорив про речі, яких я раніше ніколи від нього не чув.

— Бачиш... Ні, я повинен тобі це сказати... Коли вже попався на їхній гачок, вони так просто людини не покидають. А вчепляться в людину, то, як п’явки, кров з неї висмокчуть.

— А ти звідки це знаєш? — спитав я зачудовано.

Батько зітхнув — од нього повіяло хвилею перегару.

— Та вже знаю!

І отут, у підвалі, дивлячись на гогітливий, ярий і сердитий вогонь, що палахкотів у печі, він розповів мені дивовижну історію, цілком мені не звісну і тим більше цікаву, навіть загадково-захоплюючу. Виявляється, він був до війни членом партії, і з початком війни його залишили у підпіллі. Керувати підпіллям мав такий собі Шелушков, секретар Коростишівського райкому. Було визначено явочні квартири, йому видали пістолета, перед тим нашвидку навчивши з нього стріляти. Він, батько мій, чесно пішов на одну і другу квартиру, але там тільки вітер віяв, отже, ніякого підпілля тому Шелушкову організувати не вдалося. Його самого впізнали в бородатому двірнику люди із Коростишева, яким він залив сала за шкіру, і видали гестапо. Шелушкова схопили й розстріляли, отже, весь час окупації батько чекав, що до нього мають прийти зв’язківці,— так принаймні його було проінструктовано. Йому так і сказали: коли не працюватимуть явочні квартири, до нього обов’язково прийдуть і дадуть інструкції, що йому треба робити. Родину на початку війни мали вивезти, але мати виїхати не змогла й змушена була повернутися додому. Батько заробляв як міг, щоб прогодувати родину, і чекав приходу зв’язківця, так його й не дочекавшись. Під час облав тікав з дому на той бік річки й відсиджувався там у виритих водою печерках, потім повертався і знову чекав. Із визволенням Житомира його забрали в армію, і він провоював до кінця війни. У липні 1945 року він був демобілізований — і тут почалося: його тягали оті, з Миколаївської. Дорікали, що він нічого не робив у підпіллі, загрожували посадити; зрештою виключили з партії, і він з дня на день чекав арешту. Весь час його викликали на Миколаївську і нахиляли стати сексотом, тобто продавати людей. Його днями тримали на Миколаївській, потім випускали.

— І я подумав,— сказав батько, дивлячись на гогітливий вогонь,— ліпше мені загинути, ніж потім ціле життя проклинати самого себе. Я так їм і сказав: коли я чимось провинився, судіть мене, але бути підслухачем я не можу, такий у мене характер.

Вони його потім ще довго тягали, довго смикали, в нього вже нерви були як решето, але твердо стояв на своєму. І його раптом облишили в спокої. Сам не вірив, а таки полишили. Правда вряди-годи викликали, часом били, часом примушували цілий день сидіти на стільці, не рухаючись, кричали і лаяли, але чомусь не посадили, хоч кілька разів траплялося, що його й по тижню там тримали.

— І це тягнеться досі? — з жахом спитав я, бо цього всього не знав і не чув.

— Ні, вже не тягнеться,— сказав батько.— Але я не дивуватимуся, коли вони знову візьмуться за мене. То не люди!

— Зараз інші часи,— сказав я.

— Не задурюйсь,— мовив батько.— Дуже мені не хотілося розповідати цю історію...

— Чому ж? Вже, по-моєму, дорослий,— сказав я.

— Через це й прийшов,— сказав батько, я навіть подумав, що й хильнув він для сміливості.— Бачиш, що мене найбільш турбує: вони зразу довідаються, що ти мій син, отже, син виключеного з партії із політичних мотивів, а це для тебе не лучча рекомендація.

— Як на мене, ти не вчинив ніякого злочину, отже, і зла. Своє ти, по-моєму, відвоював.

Я натякав на батькове поранення в ногу, через це він кульгав.

— Добре, що так вважаєш,— мовив зворушено батько.— Але я чомусь певен, що вони почнуть коло тебе крутитися. Заводити невинні дружні розмови, просити про якісь дрібниці, невинні послуги, будуть у тебе допитуватися про друзів чи знайомих, може, до тебе когось підішлють. Можуть і про мене розпитувати: кажи, що нічого не знаєш. І стережись! Особливо стережись, щоб не завербували, бо тоді пропадеш навіки. Вони свої жертви з пазурів не випускають.

Він закурив і довго сидів мовчки, дивлячись, як гоготів вогонь.

— А може, й добре, що ти працюєш сам,— сказав батько, маючи в думці якийсь свій резон.— І ще одне, коли вони почнуть з тобою тягатись, перед матір’ю втаюйсь, вона жахлива панікерка, а мені все розповідай, згода?

— Згода,— сказав я, дивлячись на знайоме-презнайоме, а зараз таке стурбоване і ніби нове обличчя — ні, він у мене чудовий, батько! — а водночас відчуваючи неприємний холодок у спині.

— Піду я,— сказав батько, встаючи, бо мати почне в паніку впадати,— він засміявся гірко.— Вона й досі, коли я затримаюся, думає, що вони мене знову підхопили. Важко бути чесною людиною в цьому світі...

Та остання фраза якось різко мені запам’яталася, ніби вдарила мене, бо це була правда. Але я знав інше: він, мій батько, чесною людиною залишився. Тобто вся оця неймовірна історія, яку розповів, оця війна із чорним спрутом і була змаганням за те, щоб залишитися чесною людиною; здається, цю науку він мені сьогодні заповів. Горе суспільству, подумав я, в якому треба боротися, щоб залишитися чесною людиною! ! мені знову здалося, що я обплутаний звідусіль шнурами чи дротом, а може, це тільки мацак присмоктався до мого ошийника, і той мацак помпував у мене чорну воду, а коли батько пішов, залишивши після себе запах перегару й тютюновий дим, я теж засмалив (при батькові цього ще не робив) і довго ходив підвалом, відчуваючи, що десь до мене підкрадається звір, що той звір уже сховався в одному із кутків цього сутерену, що він, може, наготувався до стрибка, що в нього маленькі, пильні, насторожені очі і що милосердя від нього чекати годі, і він стереже кожен мій порух і дослухається до кожного мого слова. І в мене виникло сліпе, дурне бажання кудись утекти, десь заховатися, забитись у криївку, затулити очі й вуха, принишкнути й затаїтися, хоч я чудово знав, що живу у світі, де ніяких криївок не існує, а є тільки голе, порожнє поле, по якому вільно гуляють не тільки вітри, але й оті звірі, бо господарі того поля не я і не батько, а таки вони. Я, і батько, й друзі мої — тільки німа отара, яку пасуть ті звірі, тож вони зроблять усе, щоб ми отарою залишилися, інакше їм самим буде непереливки.

Надійшов час заповнювати ненаситне жерло моєї печі, і я почав ганяти наповнену вугіллям тачку, а тоді з остервенінням жбурляв те вугілля до розтуленого рота печі, відчуваючи, як забрудненим обличчям повзуть гарячі струмені поту. І мені раптом чітко уявилося, як там, над головою, в тринадцятій квартирі, шалено гопцює Ларисина компашка під вискотливу, ритмічну музику, серед них і Лариса із захоплено розтуленим ротом; що там, над моєю головою, ходять, сидять, їдять, лежать, дивляться телевізори, хто їх має, варять, смажать, перуть, мокнуть у ваннах, плюскаючи на себе теплу воду, сплять, паруються, сваряться, чекають, читають, щось майструють невідомі мені люди, а наді мною, як велетенський гриб, виростає цей будинок, а я маленький чорний кріт біля його коріння, рию і рию землю, і тепло від мого розгарячілого тіла перетворюється в цей вогонь, що гоготить, і регоче, і палахкотить, і всім отим людям, що ходять по моєму карку, немає анінайменшого діла до мого смутку, страху чи відчаю, а саме мій страх, відчай і смуток і є достойна плата за мої труди. І мені вперше стало напрочуд самотньо в цьому сутерені. А що як справді покинути його на годину-дві, поки з’їдає свіжу порцію їжі моя піч, піднятися до тринадцятої квартири, хай Лариса відчинить мені двері, хай зустріне мене радісними вигуками її компашка, хай Лариса освітить мене, кволого й перестрашеного, своєю усмішкою, і я з порога кинуся у вир танцю — і протанцюю там із Ларисою та її компашкою до кінця життя; тоді мені байдуже стане: є цей світ чи нема, є чорні чи голубі спрути зі своїми мацаками чи нема, є вони чи нема. Помалу витрушуватиму, як тирсу, з голови свій набубнявілий і загрітий мозок, аж поки не стане вона чудовно порожня. І хай гуляють у голові моїй вітри, хай видувають із неї смуток мій і страх, хай несуть їх, як опале листя, і хай летить те листя у вічну пустелю ночі, де годі шукати відради і стежок. А я цибатиму й цибатиму й дивитимусь у млосні, чудові Ларисині очі, і я втікатиму у неї, а вона втікатиме у мене, і саме в ній я зможу заховатися, бо це, здається, і є той прихисток, який у цьому світі реально існує: потяг до жінки — це потяг до материнського єства, яке нас народило на світ, і цей потяг — надія в чоловіка втриматися, надія зберегтися, надія, яка тільки на те й існує, щоб людину дурити, бо вона, надія, і справді велика дурисвітка.

10

Удома я мав маленьку комірчину-кімнатку, в якій панувало безладдя, бо я рішуче не впускав туди матір з її шматками та віниками, отож після кількох сварок вона задовольнилася тим, що підмітала чи витирала мокрою ганчіркою підлогу, а книжок моїх і паперів не чіпала. Я ж любив, читаючи, робити виписки, складати поширені змісти, особливо з позичених книг. Книг у мене було багато: стелаж у вільному простінку, книги було складено під столом, навіть під ліжком, бо місця бракувало, а мати проти стелажа в їхній батьківській кімнаті ярісно повставала, бо вони, тобто книжки, “збирають пилюку”. В цій кімнатці я любив поринати в уявні світи, тоді погідніше відчувався хід часу, тоді і я ніби розширювався на широкий простір, тож ковтав книги одну за одною, як го-голівський Пацюк вареники, правда, алегорія ця грубувато звучить. Книг мені вже бракувало, я ходив в обласну бібліотеку, натрапив на енциклопедію Брокзауза та Ефрона і почав її перечитувати том за томом, а ще відкрив, що тут є міжбібліотечний абонемент і зайшов туди, маючи намір замовити один із томів “Записок історико-філологічного відділу ВУАН”, твори Спенсера та Брандеса.

За столом сидів манюпусінський чоловічок з великою головою і з зачісаним назад цупким, як дріт, волоссям. На носі чоловічка сиділи окуляри, і він роздивився мене через ті окуляри, як комаху.

— Ви студент? — спитав, підозріло поїдаючи очима.

— Ні, робітник,— сказав я.

— То навіщо вам ці книги?

— Як так навіщо? — обурився я.— Раз я їх замовляю, вони мені потрібні.

— Працюєте над якоюсь роботою? — спитав тоном прокурора бібліотекар.— Чи, може, учитеся заочно?

— Не вчуся заочно і не працюю над роботою. Хочу ці книги прочитати.

Брови в чоловічка підскочили, ніби злетіло два метелики (мені навіть здалося, що я в когось такий рух бровами бачив), він подивився на мене круглими очками через окуляри, ніби на бронтозавра.

— Давайте запишу ваше прізвище, ім’я та по батькові, адресу, місце роботи,— сказав він іржавим голосом,— а тоді ваше питання буде вивчено.

Я насторожився. Щось тут було не так.

Чоловічок присунув до себе аркуша паперу і знову зирнув на мене.

— Прізвище!

— Добчинський Акакій Акакійович,— сказав я, не моргнувши — змішав двох відомих гоголівських героїв.

— Хіба зараз дають такі імена? — спитав чоловічок, наморщуючи лоба.

— Мене так назвали в честь батька,— сказав я. — До речі, і дід мій, і прадід були Акакії Акакійовичі.

— А з вас у школі не сміялися? — із сумнівом спитав чоловічок.

— У школі я був Микола Миколайович,— сказав я.— А в атестат написали вже правильно.

— А в якій школі ви вчилися? — вкрадливо спитав чоловічок, у нього на лобі вибилося дві сиві краплини поту.

— У сто тридцять першій,— сказав я.

— Хіба в Житомирі є такий номер школи? — майже солодко спитав чоловічок.

— Ні, це школа у Львові,— сказав я.

— А-а, ви зі Львова? Родом звідти? — Очиці чоловічка світилися, ніби він знайшов щось коштовне.

— Родом я із Житомира, а у Львові кінчав школу, мій батько був туди командирований.

— А ким працював чи працює ваш батько? — медоточиво спитав чоловічок.

— Цього я вам сказати не можу,— загадково мовив я.— Він офіцер...

Очиці в чоловічка забігали, окуляри сповзли на носа, на лобі вибилася третя крапля поту.

— Ага, ага, розумію. Ваша адреса.

— Вулиця Карла Лібкнехта, тринадцять, квартира сто тринадцять.

— Де працюєте?

— На електровимірнику.

— А у вас поспорт з собою є?

— Не захопив.

Чоловічок, очевидно, неймовірно втомився, зробивши таку роботу і так багато на аркуші написавши. Лоб у нього весь зросився потом.

— Чудово,— сказав він.— То для чого вам потрібні книжки?

— А для чого вам потрібно це знати? — перепитав я, імітуючи його голос.

— Є встановлений порядок,— жорстко сказав чоловічок.— Не я його вигадував, молодий чоловіче!

— Хочу написати роботу про транспіраційні[1] функції людської думки.

— А-а,— протяг чоловічок.— І ви ніде не учитеся?

— Ніде,— сказав я.— Це робота для самоосвіти. Чи можу я замовити книги?

— Хм, хм,— сказав чоловічок, перечитуючи те, що написала його пухкенька рука.— Ми це вивчимо. Бачите, в нас замовляють книги люди, які працюють над дисертаціями. Над дисертаціями, молодий чоловіче! Зайдете через місяць і обов’язково з паспортом.

Він подивився на мене особливим поглядом — знизу вгору, якось бочком, трохи хитро, а трохи підозріло, очевидно, визнав мене за божевільного.

— Повторіть іще тему вашої роботи,— сказав він.

— Транспіраційні функції людської думки.

Чоловічок із задоволенням тему моєї роботи записав.

— Не знаю, не знаю,— сказав він,— чи ми зможемо вам допомогти. Будемо вивчати.

— Отже, через місяць?

— Не раніше,— офіційно сказав чоловічок.

Я чемно попрощався і пішов, бо вже несила було терпіти, щоб принаймні не усміхнутися. Мені увіч здавалося, що цей чоловічок зійшов із сторінок одного із діккенсівських романів; правда, його вже встигли виховати в радянській системі.

Вийшовши із бібліотеки, я віч-у-віч зіштовхнувся із Ларисою. Після того, як вона збирала свою компашку, ми й не бачилися.

— Ти сюди ходиш? — здивувалася вона.

— Нічого дивного,— сказав я.— По-моєму, тобі чудово відомо, що в школі учать читати, як і те, що я кочегар-інтелектуал.

— А я от не можу дочитати до кінця жодної книжки.

— Це робить вам честь, мадмуазель.

— Хохмиш?

— Ну да. Бо ти кажеш неправду. Принаймні підручники дочитуєш?

— То ж задають,— сказала Лариса.

Ми пішли на бульвар, сіли на лавку, і я розповів їй історію, яка скоїлася з Акакієм Акакійовичем Добчинським. Вона реготала до сліз, а з нею і я.

— Це тебе й різнить од нудиків, що ти хохмач,— сказала вона.

— Сумний хохмач.

— Що ж тут сумного?

— А те, що я й справді хотів прочитати ті книжки.

— Ну, це біда невелика. Менше засмітиш собі голову.

— Тому не читаєш книжок?

— Ну да! Я хочу жити, веселитися, сміятися, танцювати, хохмити — що, погано?

— Отже, ти коник-стрибунець?

— Ну да! — вона зірвалася з лавки. — В школі це був єдиний вірш, що мені сподобався. Пострибали в парк, хочеш?

Ми “пострибали” в парк, ганяючись одне за одним і дуріючи. Я після тієї розмови з чоловічком мав і справді веселий настрій.

— Шкода, що ти до нас не прийшов,— мовила Лариса.— Ми так казилися, що сусіди стукали в двері і батареї.

— А батькам сусіди нічого не розказали?

— Хо-хо! Крику було на цілу вулицю, хіба не чув? Але я їх налякала, бо умію їх лякати.

— Як це налякала?

— А просто. Сказала, що піду з дому і не повернуся.

— І могла б піти з дому?

— Ще й як! Мене нудить од того, які вони старі й нудні.

— Куди б пішла?

— Ну, хоча б до тебе в підвал, я ж твоя подружка.

— А скільком ти подружка?

— А-а, ревнуєш? — заплескала в долоні Лариса.— Нарешті! Кошмарно люблю, коли мене ревнують.

Мені стало незвідь-чому неприємно, хоч в глибині душі я знав, що вона фрондує.

— Хочеш, запрошу тебе до себе, Ларисо,— сказав я.— Вип’ємо по чашечці кави і побачиш мій барліг.

— А предки?

— Предки на роботі.

— Хочу,— сказала Лариса.— Жахливо люблю чужі барлоги.

Зайшовши до мене в кімнатку, вона ойкнула. Нелад був очевидний, вона бехнулася на канапку, а я пішов робити каву. Коли ж повернувся з димуючими філіжанками, мої розкидані книжки було охайно складено, папери також. Я жахнувся, бо в мене все було розкладено за власним порядком, а тепер безладно перемішане.

— Не знаю, як тут живеш,— сказала вона, зморщивши носика.— Дихати нічим!

— А мені здається, тут чудово,— сказав, гасячи невдоволення за той безлад, що вона вчинила.

— І оці книжки,— мовила Лариса.— Це що, в тебе пунктик? Ні, ти все-таки нудик.

— По-моєму, справжній нудик — це і є людина без пунктика,— сказав я, вручаючи їй каву.

— Думаєш? — спитала, відсьорбуючи ковток і елегантно відставляючи мізинного пальця.— Тоді ти чудик... Нє, я тут сказилася б серед цих книжок і куряви!

— Але ж, Ларисо,— сказав я,— казитися — це те, що ти любиш!

— Хм! — Вона мовчки пила каву, так само елегантно відставляючи мізинця і вряди-годи позираючи на мене величезними очима. І раптом стала надзвичайно серйозна, навіть осмутніла. Я відчув, що цей мент наповнюється якоюсь небезпекою, бо вона мене відверто чарувала, навіть мовчки провокувала, але щось у мені не пустило на це піддатися — все-таки в глибині душі я був переконаний, що вона могла бути моєю знайомою, в крайньому разі товаришкою, але не моєю дівчиною. Ще менше вона могла бути дівчиною несподівано закоханому в неї Славкові — а може, їх звести, подумалося, щоб мій приятель швидше одужав від своєї хвороби? Але вона, Лариса, збіса хитра, вона могла нутром відчути його почуття і загадково мовчати, а тільки отак по-чортівському блимати чарівницькими очима — тоді мій добрий і наївний приятель зовсім пропав би. Ні, не буду я їх зводити, хай його пристрасть пожере відчуття власної неповноцінності.

— Ну, що ти мені розкажеш? — сказала Лариса, дивлячись отими відьомськими очима.

— Часом дивлюся на тебе й думаю: немає в тебе ніякої компашки, і голова в тебе, Ларисо, зовсім не капустяна — навіщо це тобі?

— То, може, не живу я і в тринадцятій квартирі? — спитала вона.

— Може, й не живеш,— сказав я.— Живеш у ластів’ячому гнізді, а вдаєш із себе зозулю.

— А зозулі тобі не подобаються?

— Ні,— сказав я, відчуваючи в душі тихий смуток.— Хіба те, що вони по-пророцькому відміряють час.

— Ох ти й нудик,— зітхнула Лариса і відставила філіжанку, бо каву вже допила.— Гаразд, спасибі, мені пора йти.

Зирнув на неї, намагаючись зустрітися очима, але вона на мене не дивилася. Поринула в себе і зовсім перестала зі мною контактувати. Очевидно, я сказав щось не так, а може, чимось її образив.

Провів її до хвіртки, і ми спробували знову наладнати жартівливу розмову. Але в нас це не вийшло. Загалом, від цієї зустрічі в мене залишився на душі приважечок, бо, здається, цієї дівчини я до кінця не розумів.

11

У наступне моє чергування до мене ввалилися Славко з Артуром, а через кілька хвилин, ніби хто її покликав, з’явилася й Лариса, зовсім така, як раніше,— освітила нас очима і тихо, як мишка, сіла на свого ящика. Славко уже приготувався до чергового крамольного монологу, але, побачивши Ларису, скис, знітився й замовк. Артур зирнув на нього насмішливо, очевидно, й Артурові Славко розповів свою драму, тож він поставив Ларисі очка, на що вона не зреагувала, і в нас утворилися атмосфера сонливої відстороненості, бо кожен ніби в свою ампулу зачинився. Перекидувалися незначущими фразами; нарешті Лариса встала, підійшла до вимикача і вимкнула світло; ми опинилися в червонуватій сутіні, в якій коливалися червоні блимоти від вогню в печі. Я закурив, відчуваючи дивний смутний затишок, а може, й справді часом треба саме так: менше патякати, а більше відчувати, отож хай приходять вечори, коли ми й без розмов можемо відчути оцю чудову роз’єднану єдність, коли розмова стає, ніби вогник блимотливої свічки, а кожен зачиняється в собі і поринає в безособові хвилі напівабстрактного марення, а може, щось згадує, але вуста надто стиснені чи надто розмлоєні, щоб оповісти той спогад іншим. Зрештою, річ відома: цікаве тобі зовсім не обов’язково стає цікавим іншим; отож ми, здається, й поринали в те “цікаве собі”. Славко дивився здивованим і напівпритомним поглядом на Ларису, Лариса вряди-годи позирала на мене, я ж дивився на Артура, який і на тріскучому, майже розваленому ослінці зумів затишно вмоститися й подрімував, а коли прокидався, обводив поглядом усіх нас, ніби ми були зв’язані таємницею, до якої йому не було доступу, але все одно він її чудово знав. Я курив, поширюючи навколо себе сині хвилі, і Лариса раптом обізвалася зі свого кутка:

— Дай і мені сигарету.

Артур коротко засміявся, але потягся за сигаретою і собі, по тому сидів із заплющеними очима, вряди-годи підносячи цигарку до вуст й випускаючи колечка диму. Я дав Ларисі сигарету, і вона вправно припалила її від моєї, а потім задоволено випускала дим, з усього видно, чинила так не вперше і не вдесяте. Славко у нас не курив, тож трохи здивовано розширив очі, але за мить вони в нього знову світилися в Ларисин бік, як у щасливого бовдура.

— Натрапив на одного дивака,— заговорив нарешті він, загадково всміхаючись.— Колишній учитель, а зараз пенсіонер. Власник блискучої старої української бібліотеки, але надмірно обережний. Завів мене до нього дядько, саме той, який сидів. Були вони ще до війни друзі, дядько мій погримів, а цей якось зумів чи сховатися, чи так йому долею було написано, адже й бездоганна дробильна машина часом дає збій. І ось цей чоловік у ті страшні часи, відчуваючи дамокловий меч над головою, не знищив жодної забороненої книжки, не виривав з них портретів репресованих, не видирав титулок, навіть не витирав їхніх імен і не зачорнював. Настільки любив ті книжки, що ризикував свободою, життям, спокоєм родини, адже й рідних забирали через батька. Побачили б ви, як обережно й охайно бере він книжку в руки, як при цьому ледь тремтять йому пальці, як здмухує з неї неіснуючу куряву, розгладжує зморшки на папері і говорить про них, як про живих осіб. До мене він пройнявся довірою, і не тільки тому, що мене привів дядько, а, очевидно, через ці гральні інструменти.— Він показав на костури.— До речі, калік можна вербувати на провокаторів, їм більше довіряють.

— А може, ти ним і є? — досить грубо пожартував Артур.

Славко, однак, цього гумору не сприйняв. Він аж спалахнув, причому так, що це було видно в напівтемряві. Лариса тихо в своєму кутку засміялася: через неї він, очевидно, і спалахнув. Зробив довгу паузу, щоб заспокоїтися, а тоді й продовжив свою оповідь тихим, спокійним голосом:

— Найцікавіше те, як розповів мені дядько, що в родині його не розуміють, у нього двоє дочок, звичайних курей, які не прочитали з тієї бібліотеки жодної книжки і які між собою цвенькають по-російськи, жінка в нього також глибоко байдужа до інтересів чоловіка — добре хоч те, що жінки сприймають чоловічі дивацтва як даність,— і так само з дочками цвенькає. Він прожив тихе, стандартне життя, а, бувши вчителем, провадив ідеологічно витримані уроки, інакше його засікли б. Отже, чоловік провів ціле життя ніби в якійсь облозі, і ті книжки були для нього, як освітлена кімната серед глупої ночі, єдине місце, де він міг бути собою, гавань, де він міг припнути свій майже розтрощений духовний корабель.

— По-моєму, ти надто красиво говориш,— завовтузився, аж затріщав ослінець, Артур якимсь іржавим, недобрим голосом.— Типова філософія української печі. Пам’ятаєте в Самійленка: “Кожна піч українська — фортеця міцна, там на чатах лежать патріоти!”

— В тому-то й річ, що печі в нього нема,— сказав Славко,— є тільки порожня, нетоплена, але освітлена кімната — безлюдний острів в океані, клаптик холодного простору, в якому тільки й тепла, що в світлі над головою.

— Притулок хитрих боягузів,— так само іржаво сказав Артур, випускаючи дим.— Слухайте, ми сьогодні ніби позакисали. В мене пропозиція.

Лариса видимо ожила в своєму кутку, напевне, там знудилася.

— Давайте створимо таємне братство,— сказав Артур.— Ясно, що не виготовлятимемо листівок чи бомб, не вбиватимемо чиновників чи кагебістів, а просто поклянемося на дожиттєве побратимство, щоб не бути патріотами з печі. Хай це буде ніби масонська ложа, в яку прийматимемо страшенно обережно й розважно.

— Оце здорово! — сказала Лариса.— Мене до себе приймете?

— Будеш, як при жіночій полігамії? — сказав саркастично Артур.

— Не зрозуміла.

— Є таке в світі. Не тільки чоловіки тримають гарем, а подекуди й жінка має три чи й чотири чоловіки.

— І я маю з вами усіма жити? — спитала трохи обурено Лариса.

— Ну да,— показав зуби Артур.— По графіку.

Ми розсміялися, а Лариса ні. На такі речі вона гумору не мала.

— Це мені не підходить,— сказала.— Я тільки його,— показала на мене,— подружка. Чи ти хохмиш?

— Хохмлю,— згодився Артур.— Але що буде, коли ми всі в тебе закохаємося?

— Мені це не потрібно,— знову-таки без гумору відповіла Лариса.— Тільки він має право в мене закохатися.— Вона знову тицьнула пальцем у мій бік.

Ні, ця Лариса була дивовижна. В присутності Артура та Славка, вона відверто декларувала, що ми з нею пара, хоч парою ми не були. Зрештою, я навіть не знав про неї багато, хіба те, що вчилась у новоутвореному шляховому технікумі, що жила в тринадцятій квартирі (та й це ще треба було перевірити) і що мала компашку якихось бовдурів — це також треба було перевірити. Через те я сидів, і пік на її декларації раків, вона це відчувала й мала, очевидно, якусь чисто жіночу, майже садистичну, приємність так мене підколювати.

— А він іще в тебе не закохався? — зловив її на слові Артур.

— Це вже не ваше діло, а наше,— відрізала Лариса.— І я вже не раз казала, що я його подружка і нічия більше.

— Чудово! — мовив Артур.— Це ми вже вирішили раз і безповоротно і без хохм.

— А про таємне братство теж хохмиш? — з підозрою спитала Лариса.

— Ні, це серйозно,— сказав Артур.— Але з конспіративних міркувань, коли хтось із нас з ідеєю не згодний, відкидаємо саму ідею, щоб не було людей поза братством, які про нього знають.

— Я згоден,— мовив Славко.

— Ми теж,— сказала Лариса й за мене.

— Хай він сам скаже.

— Згоден,— пробурмотів я.— Тільки перш, ніж казати “згоден”, треба визначити, на що згоден.

— Правильно,— мовив Артур.— Зараз ми сказали “згоден” про братство взагалі, тобто про можливість його існування. Тепер про мету братства. Це не політична організація, а морально-єднальна спілка. Тобто ми відновлюємо давній український звичай побратимства, десь я читав, що він існував іще у скіфів. Українці — індивідуалісти, а ми заперечуємо індивідуалізм.

— А що це таке? — спитала Лариса.

— Коли кожен по собі,— терпляче пояснив Артур,— Там, де два українці, там три партії, ми ж заперечуємо різнодумство. Українці саможерні, ми заперечуємо саможерство, а поклянемося до кінця днів наших зберегти дружбу і що б з кожним із нас не сталося, один одного підтримуватимемо, допомагаючи один одному морально, навіть матеріально, і ніколи один одного не зрадимо. Хто не згодний?

Незгодних не було. Ми знову підтвердили це кожен персонально. Гоготів у печі вогонь, у присмерку хиталися світляні хвилі, і це створювало у підвалі моторошно-урочистий настрій. Я позирнув на Артура зі здивуванням, досі я вважав його Славковою тінню, але тепер бачив, що це не так: він увіч виявляв талант ватажка, і навіть Славко з ним німо погоджувався.

— Присягатимемо тут? — схвильовано спитала Лариса.

— Ні, цей акт має бути урочистіший,— сказав Артур.— Дай іще закурити.

Я дав йому сигарету, Лариса підійшла й узяла куриво й собі. Артур запалив і деякий час сидів таємничо-мовчущий.

— Дай і мені сигарету,— попросив Славко, очевидно, й він був схвильований.

Отож ми сиділи, димлячи цигарками, ніби старовічні змовники, й мовчали.

— Зробимо так,— сказав Артур.— Завтра о дванадцятій ночі сходимося на тому боці в яру, де глиняне урвище. Запалимо вогонь, його запалить той, хто прийде перший. Кожен добиратиметься туди самостійно, навіть вона,— Артур кивнув у бік Лариси.— До завтра ще дається час, щоб обдумати. Хто вагається чи боїться, може не приходити. Коли хтось не прийде, братства ми не засновуємо знову-таки з конспіративних причин. Там, біля вогню, кожен прийме присягу, а текст присяги (його принесу я) спалимо. Хто має проблеми з батьківським контролем,— це був камінчик у бік Лариси,— хай щось придумує або ж не приходить. Запитання є?

— У мене є,— сказала Лариса, і її голос прозвучав якось по-дитячому.— А коли в мене є інша компашка — не ви, то мені з неї вийти?

— Не обов’язково,— сказав Артур.— Але твоя компашка про братство не повинна ані здогадуватися. А що це за компашка?

— Ну, там кілька дурнів. Ми танцюємо, хохмимо і дуріємо.

— Це тобі треба? — спитав Артур, заскочений.

— Ну да,— наївно сказала Лариса.— Бо ви ж такі нудики! До речі, він,— показала на мене,— зовсім не проти тієї компашки.

— І ходить до вас танцювати? — не ймучи віри, спитав Славко.

— Ну, ні,— засміялася Лариса.— Він не такий дурний. Він, як і всі ви, нудик...

Лариса випустила клубінь диму, а ми розіграли німу сцену, як у фіналі “Ревізора” Миколи Гоголя.

12

Щоб згаяти час до дванадцятої ночі наступного дня, я пішов у парк, аби поблукати алеями,— останнім часом мене вабило до самотніх гулянь, та й був я у віці, коли люди схильні до рефлектувань. Отож збирався мило, по-осінньому порефлектувати, але мені це не вдалося, бо в глибині алеї, ближче до залюднених місць, я побачив дівчину, надзвичайно схожу на Ларису, і це мене б не вразило, коли б не була вона із високим, струнким і гарним білявим хлопцем, десь таким, як зображають німецьких арійців. Я пішов слідцем за ними, по-дурному схвильований і насторожений: парочка мило розмовляла. Лариса була в темній вузькій спідниці, в туфлях на високому підборі (я відразу ж подумав: чи збирається вона в тих туфлях блукати по зарічних горбах та ярах?), у червоній кофтині, а волосся мала зачісане на “кінський хвіст”. Була гарна, струнка, фігурна і якась безмежно від мене віддалена,— вони ввійшли в людну алею і подалися в бік танцмайданчика. Перед цим пройшов дощ, людей на танцмайданчику було мало, але оркестр уже грав, і я мав змогу, завмерши в сутіні, бачити, як граційно й гарно ця пара кружеляє в оточенні таких самих, як вони. Не втримався, підійшов до зеленої загорожі і притисся обличчям до щілини між дощок. Усе в мені колотилося: чи від заздрості, що я сам так ніколи не міг би повести в танці дівчину, чи від ревності, чи від образи-здивування. Зрештою, Лариса постійно підкреслювала, що вона таки моя подружка, і я почав уже до цього звикати, навіть інколи думав про неї перед сном цілком сентиментально. Тепер же стояв, облитий холодом, із твердим наміром більше ніколи не мати з нею ніякого діла, але поки що ніякого діла зі мною не мала вона: дивилася на свого гарного напарника замлоєним, мені здалося, закоханим поглядом, і вони кружляли, легкі, граційно-розкуті й цілком поглинуті одне одним. Я ж був ніби облитий помиями і не мав сили відірватися від своєї щілини, не мав сили не відчувати своєї неповноцінності, ницості й малості, бо таки був пошитий у дурні, а це нікому не буває приємно.

Танець закінчився, хлопець обійняв Ларису за стан і повів до лавочок, а вона завернула до нього голову й дивилася із легкою, мрійною напівусмішкою — ніколи ще не здавалася вона мені такою гарною, але й недоступною, навіть чужою. Парочка сіла поруч, тісно один до одного притулившись і почала мило вуркотати, а я зібрав силу, щоб таки відірватися від щілини й піти геть, але знову-таки не міг не озирнутися: музика знову грала, й та чудова пара захоплено й граційно закружляла між інших.

“Отже, наша затія з братством,— подумав я,— це тільки міраж, ясна річ, вона й не збиралася до нас приходити”. Але Бог із нею — мені було жаль тільки Славка, який через дурну Артурову забаганку мав сам дертися по кручах на костурах — про це ми якось не подумали, а Славко, звичайно, щодо цього й не заїкнувся, він був у таких справах дразливо-самолюбний. Треба було б організувати те зібрання в мене в підвалі, тоді й Лариса б прийшла,— ні, Артур характером трохи жорсткий.

Я довго блукав закутковими алеями, полохаючи парочки, які обіймалися,— на душі мені було кисло. Думки весь час наверталися до Лариси, я відбував із нею якісь цілком дурні розмови, в чомусь їй докоряв, на щось сердився, аж поки мені самому не стало смішно — попри все я її ревнував. Ні, не міг до кінця збагнути цієї дівчини, вона до нашої компанії не дуже підходила, коли не сказати — зовсім не підходила, але чому тоді Артур повів балачку про братство при ній? Куди менше було б клопоту обходитися в цьому без жіноцтва, як це робили запорожці,— а може, раптом подумав я, сидячи на лавочці біля паркової кручі й смалячи одна за одною цигарки, і Артур таємно в неї закохався? Вона ж з усіма нами гралася, як досвідчена кокетка,— оце, очевидно, і складало її до нас, нудиків, як називала, інтерес. Бо в суті своїй була дівчина смілива, навіть трохи відчайдушна і, здається, зовсім незле почувалася саме в хлопчачій компанії. Можливо, вона з тих дівчат, подумав я, котрі виростають між хлопців, як курча між каченят, і яким дівоче товариство відразливе.

Було пів на дванадцяту, музика на танцмайданчику затихла півгодини тому, і парк лишився тільки пристановищем для парочок. Я зійшов із гори в долину, в альтанці на скелі теж обіймалася парочка, в долині під скелею стояла ще одна, назустріч із завулка йшла третя, біля річки на траві бовваніла четверта, на дощатому мості стояло їх ще кілька — ніби це була ніч для парування, всі-всі сьогодні парувалися, тільки троє диваків вирішили забитись у глибину ночі і запалити свій наївний, смішний вогонь, ніби вони не були друзями до того і ніби їм так конче треба було для ствердження тієї дружби ще й клятви. Я думав, що однією із парочок у цій ночі парування є і Лариса зі своїм хлопцем — десь вони застигли у млосному єднанні, і світ для них перестав існувати. Вона з увагою вдивляється в нахилене над нею зосереджене обличчя, сп’яніле від цієї тьми, подиху осінніх дерев, шелесту листя, котре опадає й уже опалого, присмаку гіркого й таємного. Пішов під круту, зарослу кущами гору, хапаючись за гілки, і від гілок легко відвалювалося листя, як розмокла глина. Я взяв того листя повні жмені і втулив у нього обличчя, дихаючи й упиваючись жовтим тліном, сутінковими ароматами, замішаними на місячному світлі, бо місяць, здається, і творив оцю загадкову ніч, пануючи над світом і розсипаючи міріади ламких, блідих лапок-променів, пробиваючи тими променями здивовано зведені до себе очі.

На горі озирнувся: місто палало тисячею вогнів. Мигали лискавиці від трамвайних дуг, по вигнутій, обтиканій ліхтярями вулиці котилися іграшкові авта — одні вкочувались у місто, а інші з нього викочувалися. Я пішов росяною травою, мочачи взуття і холошви штанів, довкола все причаїлося й завмерло, але в заростях, куди я мав ступити, чулися обережні шерехи — ішло там таємне, приховане життя, очевидно, точилися свої пристрасті, змагання, вбивства — невидимі нічні істоти розмножувалися, паруючись перед цим, а може, це тільки людям для цього діла не існує пори й часу; може, й те таємне життя по-своєму відчувало осінь, бо мало підготуватися до зимового сну, а це ж такий клопіт і для того мають зробити стільки потрібного й необхідного. От вони й клопоталися, бо день для них — ніч, справжній день для них — тьма, бо в ній менше небезпеки.

Я побачив у глибині кущів вогонь, очевидно, Артур уже прийшов і встиг його запалити. Місце, де мали зійтися, було романтичне, зусібіч круті глиняні стіни, і тільки з того боку, звідки я йшов, а йшов дном відгалуження яру, було протоптано вузесеньку стежечку. Ну, от і вогонь, я помітив, що там сидять обоє, Славко з Артуром, сиділи на хмизі, на який було накидано леглого листя.

— Отже, нас, як завжди, троє,— сказав Артур, дивлячись на годинника — було за п’ять дванадцята.— Твоя дама прийде?

— Це важко вгадати,— сказав я.— Як циган ворожив...

— Такий у ній невпевнений?

— У жінці не можна бути впевненим,— сказав я.— До речі, навіщо було втягувати у братство і її?

— Але ж вона твоя дівчина,— мовив здивовано Артур.— Чи, може, ні?

— Вона моя дівчина,— відповів я сердито, але є ще один резон: міцна дружба може бути тільки між чоловіками.

Славко розреготався.

— Вони, мабуть, уже погризлися,— сказав.— А по-моєму, він має рацію.

У цей час ми почули над головою тріск гілляччя і шелест листя: хтось до нас пробивався. Звели насторожено голови й принишкли, бо тріск долинав не від стежки нагорі, а збоку. За хвилину над кручею звисла Ларисина голова.

— Агов! Як ви туди спустилися? — спитала вона.

— Стрибали! — мовив Славко й зайшовся сміхом.

— Хохмите? — спитала Лариса.— Де тут можна зійти?

— Не, справді стрибай,— сказав Артур і розставив руки.— Я тебе зловлю.

Ларисина голова зникла. Почувся тріск хмизу й шерех листя, яке розкидалось ногами,— Лариса пішла в обхід нашої ями. Я ж у цей час сидів мов задубілий. Те, що вона все-таки прийшла, мене чомусь непомірно вразило. Ні, ця дівчина все-таки незбагненна!

— Я тут! — мовила щасливо вона, підходячи до вогню й сяючи очима.— Це нічого, що я прийшла на п’ять хвилин пізніше? Заблукала! Добре, що почула голоси. Ви так кричите, що за кілометр чути.

— Це для того, щоб ти не заблудилася,— сказав Славко, і я помітив, що він дивиться на неї так ніжно, так тепло, ніби хоче розплавити. Лариса підійшла до мене і наставила щічку, і я мусив ту щічку поцілувати, хоч не скажу, що це було мені приємно — надто я супроти неї кипів.

— Привіт! — сказала Лариса й сіла до мене впритул. Відразу ж відчув, як від неї заструміло тепло і хотів відсунутися, але не посмів. До речі, прийшла вона сюди боса, тримаючи в руках туфлі на високому підборі, саме ті, в яких танцювала. Нагнулася і взулася, бо восени босим ходити — треба бути моржем.

— Годі жартів! — жорстко сказав Артур, і ми позамовкали, до нас ніби ближче присунулася темрява, і ми опинились у круглій світляній кулі, затулені від світу чорним склом ночі, що обгорнуло її і застигло. Лариса обійняла мене за плечі, і хоч я здригнувся на цей жест, але залишився нерушний. Артур підкинув хмизу до вогню, до речі, хмизу тут виявилося багато, очевидно, Артур наносив ще вдень. Славко замріяно завмер і вже не дивився на Ларису.

— Відсьогодні,— урочисто мовив Артур,— ми засновуємо таємне братство на вічну дружбу і даємо на те урочисту клятву. Чи всі згодні?

— Згодні,— сказали ми гарячим шепотом.

Артур вийняв листка паперу.

— Це проект клятви. Спершу обговоримо... Клянусь,— почав урочисто читати він,— що буду вірним членом братства до смерті, нікому не викажу і не зраджу його, а члени братства будуть пожиттєвими друзями моїми. Дбатиму за них при будь-яких обставинах і допомагатиму, де б я не жив, а коли порушу цю клятву, хай буду проклятий під цим небом. Обіцяю, що буду справжнім українцем і ніколи України не відречуся. Сіятиму українство, де зможу і як зможу, і хай це стане ділом мого життя.

— Але ж ти сказав, що наше братство не буде політичне,— мовив я.

— Казав,— відповів Артур.— Але будь-яка спілка — це вже діло політичне.

— Тоді давайте без останнього речення,— сказав Славко.— У кожного з нас, хай буде власне діло життя, яке сам собі обере.

— Згодна, щоб було так, як є,— сказала Лариса.

Я покосував у Ларисин бік, до речі, вона схильності до українства поки що не виявляла, хоч говорила українською мовою вільно й правильно. Що ж, може, й мав рацію Артур, втягуючи її в наше братство.

— Твоя думка,— подивився на мене Артур.

— Без останнього речення,— сказав я.

— Останнє речення знімаємо,— мовив Артур.— Усі повинні бути згодні із кожним словом клятви. Однодушно. Решту тексту приймаємо?

— Приймаємо,— сказали ми.

І ми почали урочисто проказувати клятву. Коли ж це чинив я, в мене мурашки бігали по спині: щиро переймався тим. Потім ми ще посиділи, покурили, майже не розмовляючи. Вогонь догоряв.

— Як будемо розходитися? — спитав я.

— Ти іди з Ларисою, а я із Славком,— сказав Артур.

Я глянув на нього вдячно: ні, про те, що Славкові важко дертися по кручах та кущах, а ще вночі, не забував. Очевидно, вони й сюди прийшли разом.

Лариса встала й поправила спідничку, яка була завузька.

— Тобі не холодно босій? — спитав я, коли ми вже пішли й продиралися крізь кущі.

— Не буду ж іти тут на високих каблуках,— спокійнісінько мовила вона.— Дай руку!

Я дав руку й допоміг зібратися на горбка. Нас освітило місячне проміння — стояли ми в полі.

— Тепер ми з тобою друзі, зв’язані клятвою,— мовив я.— Можна у тебе щось запитати?

— Ліпше не питати,— відповіла Лариса, рушаючи босоніж по зарошеній траві.— Але коли тобі так потрібно...

— Потрібно, Ларисо,— сказав я, наздоганяючи її — в мене ледь тремтіли губи.— Навіщо вдаєш перед хлопцями, що ми з тобою пара?

— А хіба ні? — наївно продзвенів її голосок.— Я ж твоя подружка.

— Перестань, Ларисо,— тужно сказав я.

Вона тихо засміялася.

— Так говориш, ніби ревнуєш,— мовила.— Жахливо люблю, коли мене ревнують... Але чого тобі ревнувати?

— Ревную, Ларисо. І ти чудово знаєш, що є чого...

— Бачив сьогодні?

— Бачив,— дихнув їй у волосся.

— Але ж ви мені дозволили мати свою компашку,— наївно сказала вона.

— Не про компашку йдеться, і ти чудово це знаєш, Ларисо. Не ставлю тобі претензій, але мене цікавить одне: навіщо вдаєш, що ми з тобою парочка?

Вона зупинилася. Стояла до мене спиною, я ж завмер упритул за нею і дихав якимсь по-особливому духмяним, ніби трава чи опале листя, її волоссям.

— Ти ж розумний хлопець, можеш сам здогадатися,— сказала вона.

— Але тут я не розумний і не здогадливий.

Вона мовчала. Знову рушила, а я посунув слідом.

— Скажи,— попросив я.— Мені це конче потрібно знати.

— Бачиш,— мовила вона.— Славка й Артура я боюся, а тебе ні.

— Тому, що я бідолашка?

Вона засміялася і сказала тим грайливим тоном, яким говорила зі мною завжди:

— Ну да! Є такі хлопці, яких дівчата не бояться. Отож ти такий!

— Виходить, що ти мною боронишся від Славка і Артура?

— Ну да! — сказала Лариса.— Міг би й сам здогадатися. Хіба не бачиш, як той Славко на мене дивиться? Він славний хлопець, але я каліки полюбити не можу.

— А Артур?

— Артур те саме,— коротко різнула.

Ми спускалися з гори, і вона знову подала мені руку. Зрештою, посковзнулася і впала мені в обійми. І сам не знаю, як так вийшло: чи її губи опинилися близько моїх, чи то мене струснула нагла близькість її тіла, але я дівчину поцілував. І раптом відчув, як вона стрепенулася, напружилася, мов кішка, і, як кішка, відстрибнула від мене. І я побачив запалений, як у кішки, погляд і перекривлене гримасою, облите місячним світлом лице.

— Ти обіцяв до мене не приставати? — зашипіла вона.

Відразу ж згадав отого високого, білявого і гарного хлопця, якому я за зовнішністю і в підметки не годжуся, згадав, як натхненно кружляли вони в танці, їхню самозаглибленість; згадав, яким поглядом дивилася на нього Лариса — на мене таким вона ніколи не дивилася й не подивиться, і подумав, що я тільки миша в лазурях ситої кішечки, і ця кішечка мною грається й перекидає з лапки на лапку, а часом легенько запустить у мишу пазурчики, щоб та енергійніше борсалася — саме це й складало її задоволення, а вона така сита, що, може, й не душитиме миші, а меланхолійно проведе її поглядом, коли та перестрашена й майже мертва від страху кинеться навтьоки. Але я від неї не втікав і страху не відчував.

— Вибач, Ларисо,— мовив.— Це в мене голова запаморочилася.

— Бачу,— сказала звичайно і знову подала руку. Ми спустилися вниз, але руки своєї в мене вона не забрала.

Отак ми і йшли, взявшись за руки, але розділені між собою стіною, монолітом темряви, друзі, що присягли на вічну приязнь, а водночас такі далекі одне від одного, що й уявити не можна. Я її щойно поцілував, але мало радості дістав од того поцілунку; відчував її теплу долоню, але це мене вже не хвилювало, бо душею був у цей час далекий од неї. Вона це відчувала, бо мовчала, а тільки біля річки попросила її потримати, щоб могла помити ноги й озутися. І коли стала на високих підборах, зробилася раптом вища за мене, десь така, якою побачив її в алеї разом із тим хлопцем, і мені стало дивно, що оця принцеса (бо щось горде й величне з’явилось у ній, коли стала на високих підборах) чомусь стоїть біля мене, що я раніше в глибині душі сторонився її, а може, й гордував, а може, гордую й досі, бо вона не вельми розвинена, а ще любить танці і компашки. Але, незважаючи на те, я згодився стати опудалом на її городі, що мало б відганяти з того городу хижих чи жеровитих напасників-птахів. Це подразнювало мою гордість — ось причина моїх переживань! Отже, в глибині душі ми одне одним таки гордували: попри всі клятви, я був для неї бідолашка, а вона для мене дурненькою повітреницею, що не без кокетства грається в свої дівочі ігри.

Відверто кажучи, сьогодні мені не хотілося її проводжати; я б мав навіть похмуре задоволення покинути її на нічних вулицях, щоб самому якнайшвидше зачинитися у мушлі свого “я” чи як равлик утягтись у хатку й замуруватися, але цього вчинити не міг, отож ми йшли притемненими вулицями, бо вже погасли ліхтарі, й мовчали. Тільки біля самого свого дому вона спитала:

— Чи не здається тобі, що починаєш до мене приставати?

— Ні,— сказав я холодно.— Але одне мені треба, принаймні для нашої дружби.— Не вдавай, що ми з тобою пара.

— Інакше що? Закохаєшся? — вона засміялася.

Я мовчав. Тільки сопів голосно.

— А чого не питаєш, що то за хлопець, з яким танцювала?

— Мені нема до того діла,— сказав.

— Але ж стежив! — В Ларисиному голосі з’явився холод, навіть сарказм.— Стежив і ревнував.— Вона знову засміялася.— Нє, я люблю, коли мене ревнують!.. Сказати тобі, що то за один?

— Скажи, коли хочеш,— буркнув я, хоч мені жахливо хотілося довідатися, що то за один.— А не хочеш, не кажи...

— Один з моїх дурнів,— мовила.— Дивоглядний, стопроцентний, круглий, як м’ячик, бельбас. Один з моєї компашки.

— Дуже втішно, мадмуазель,— сказав я і поклонився, як середньовічний рицар.

— Коли іде повз вітрини,— продовжила Лариса, ніби не помітила мого єхидного жесту,— то зазирає в них, аби на себе помилуватися. А коли бачить дзеркало, завмирає біля нього й не може відійти.

— Наркіс,— сказав я, сакраментально, а може, ідіотично всміхаючись.

— Наркіс — це що? — спитала Лариса.

— Грецький юнак, закоханий сам у себе.

— Ну да, Накріс,— сказала вона і засміялася.— Я йому скажу, що він Накріс, а він подумає, що це щось непристойне й образиться, ха-ха! Треба якось запам’ятати. Накріс! Накріс! Класно!

— Не Накріс, а Наркіс,— поправив я.

— Забуду,— меланхолійно мовила Лариса.— Але він все одно не знає, правильно воно вимовлено чи ні. Наркіс! Наркіс! Це не від слова наркотик?

— Не знаю,— мовив я.— Скажи, ти зі своєю компашкою по-українському говориш?

— Ще чого! — сказала Лариса.— З довбаками треба говорити довбацькою мовою. Та й не мова це, а жаргон.

— Навіщо вони тобі, Ларисо? — спитав я, дивлячись у її загадкове й через це прекрасне обличчя.

— Мені це треба. Я до вас прийшла, бо тошно бути тільки серед дурнів, а до них іду, бо тошно бути тільки біля нудиків.

— Шукай собі і не розумних, і не дурних.

— Е, це ще тошніше! Від них здохнути можна! Ну, пока, Акакію Акакійовичу Добчинський!

Вона раптом нахилилася до мене, поцілувала в щоку й закрутила своїми знадностями, поспішаючи до парадного. Я дивився їй услід, і вона це знала. Дивився й думав, що забув спитати: а де і від кого вона навчилася правильно говорити українською? І чому це вона безвідмовно згодилася з Артуром, коли він пропонував членам братства скрізь і всюди сіяти українство. Цього я збагнути не міг.

13

Наступного дня прокинувся пізно. Тіло — ніби побите, ніби я вчора чи перепив, чи пережив важкі хвилювання. Батьків удома не було — на роботі. Я виповз на кухню й прочитав записку: снідати оладки з повидлом, варене яйце, какао. Обідати: борщ і печеню, яка стояла на ослінці, загорнена в газети, ковдру й материного хвартуха. Зрештою, пора було вже не снідати, а обідати, але я вирішив поснідати. Притяг старого програвана в пластмасовому футлярі і поставив фортепіанні п’єси Шопена. У вікно вливалася широка сонячна стяга, обливала мене за столом, я снідав і слухав чудові передзвони фортепіанних звуків. І мені раптом здалося, що я слухав цю музику не в своєму, а в іншому житті, вона звучала вечорами у домі з дерев’яними сходами на другий поверх, з верандою, балюстрада якого була обвита диким виноградом. Біля дому росли старі сосни, і вечорами їхній медвяний дух густо наповнював повітря. Освітлене свічками в канделябрах фортепіано стояло в глибині великої кімнати, а за фортепіано сиділа вдягнена в білу сукню з мереживами жіноча, а власне дівоча, постать. А на веранді, біля білого садового столика, сидячи в лозових садових кріслах, пили чай якісь люди без облич, набираючи срібними ложечками варення, що пахло проминулим літом. На столі стояла китайська ваза, наповнена розквітлими пишними айстрами, а я прислухався до звуків, що линули у відчинені двері меланхолійно і схвильовано. Дивна річ, цю візію я завжди бачив, коли слухав Шопена, інколи мені уявлявся цей-таки дім, освітлений ранішнім сонцем, і постаті на веранді, увитій диким виноградом, були так само міражні, просвічувалися й сяяли білою одежею. Можливо, в такий спосіб я бачив власних забутих предків, бо мати мені якось розказала, що її дід був дворянин, і це тільки після революції вони так опростилися, аж вона освіти не могла одержати, але де вони жили і який маєток мали, вона не знала, бо й того діда їй не довелося бачити — він у революцію емігрував, а дочка його і мати моя залишилася, вийшла заміж за столяра і опростилася. Мати моя опростилася ще більше, хоч “панськість” у неї залишилася, принаймні одягала вона мене як пестунчика і жахливо хотіла, щоб я вступив у вуз і вийшов, як вона казала, в люди, ніби вони з батьком й не люди були. Батько мій був із простих, але любив читати книжки і привчив до цього змальства й мене, хоч у післявоєнні роки із книжками було вельми сутужно. Принаймні вечорами у нас влаштовувалися сімейні читання: Микола Гоголь, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, було навіть у батька кілька старих книжок Бориса Грінченка: “Під тихими вербами” і “Серед темної ночі”, були й оповідання Архипа Тесленка, якого батько також вельми любив читати. Оце виразне українське коло читання справило на мене, очевидно, вирішальне значення: я став людиною української культури...

Але та візія дому зі старими соснами та увитою диким виноградом верандою, з дерев’яними рипливими сходами, часом бувала аж занадто нав’язлива, ніби я сам колись жив у тому невідомому домові. Зрештою, в мене трапляються й інші візії, зв’язані із життям у минулому, але ця була найнав’язливіша, тож я навіть тугу за тим домом відчував. Згодом, коли я вперше приїхав до Києва, побачив подібні будинки із старими соснами у Святошині, якраз при в’їзді від Житомирського шосе, і це мене так схвилювало, що я приліпився обличчям до шибки й дивився на ті будинки — надивитися не міг. Пізніше я розпитував матір, чи не жили її предки у Святошині, але вона того не знала.

Сніданком наситився, а музикою ні. Це зрозумів, як вийшов до річки. Дрімали круті береги, дрімали хати, втоплені в барвисті розливи листя, сама річка біля берегів була кривава, а посередині нерушно-чорна. На мості стояв із хваткою рибалка, витягав сітку, і риба, звисаючи з лунок, срібно блищала. Дурна лискуча риба, з якої той рибалка зварить собі юшку.

Я стояв на березі, повний дзвінких фортепіанних перехлипів і передзвонів, і думав про Ларису. Чи люблю я її і чи любить вона мене? А може, коли б ми зламали між собою якісь голубі перегородки, могла б у нас вийти непогана любов, відтак знайшли б одне в одному своє щастя. Але навіть тоді я вже тямив: світ — це не отакий простий і знайомий пейзаж; де легко знаходять щастя, його нема, а коли воно є, то через озвичайнення легко перестає бути щастям. “Щастя,— думав я,— це щось таке, чого годі досягти. Це загадка, яка доти загадка, поки її не розгадано, адже розгадана загадка не є загадкою”.

Йшов берегом, дихав вологим повітрям та осіннім сонцем. Це було чудово — жити, дихати повітрям та осіннім сонцем, бачити, як рибалка ловить хваткою рибу. Жінка вийшла з двору і кликала качок — її голос мелодійно розлунювався. Чудово було відчувати, що живеш, дихаєш усім тілом, що, зрештою, здатний усе це відчувати.

Повернувся додому, перетяг програвана у свою комірчину й поставив платівку: фортепіанні твори Шуберта. Лежав на неприбраній постелі й дививсь у стелю, слухаючи.

І цього мені було мало сьогодні. Поставив на програвана “Поему екстазу” Скрябіна і сів, обхопивши руками голову. Входив у життя звуків, у початкові неспокійні, але ще тихі акорди, що розбивалися напливами чогось схвильованого й бурхливого. Потім занепокоєно вирвалися скаламучені потоки, обірвалися, і раптом народилася ніжна туга скрипки. Але труба її розірвала, закрутилися, затанцювали вихори, через які пройшла мідними нотами та ж таки труба, впевнена і захоплена, і скрипки втомлено потяглися за нею. Знову з’явилася ніжність: вечір чи ранок, тобто пора, коли щось народжується чи зароджується й хоче вирватися з полону самого себе, але ще не має до того сили. Тоді й промовляє нервово й поспішливо чи й непоспішливо скрипка, напруга збільшується й нагнітається, а по тому з’являється ще тонший, іще ніжніший, іще ясніший звук. Тоді раптово й сильно, могутніми видихами заходиться труба, згодом тихше і в глибині, ніби зітхання,— впевнений акорд. Звуки розриваються, дизгармонішають, але їх упорядковує ніжна мелодія, після чого знову крокує труба, з’являється запоморочливий вихор, який росте, росте й розсипається, мелодія стає захоплена до безумства, виростає екстатична радість, тоді — вичерпання, спад, довга тужлива мелодія — настання втоми, яку збуджує, з’явившись, скрипкова пісня, але це вже регресія — мелодія вмирає, ніби розсіває насіння, яке відразу ж проростає, росте, підіймається і завмирає, ніби хоче збагнути вищу таїну життя; мелодія гойдається і пливе, заколисує,— усе це пульсує хвилями. Нарешті прокидається труба, а тоді й скрипки, весь оркестр, музика густішає, спадає, знову підіймається й падає. Потім у тиші коливаються приємні спогади, і знову вони розриваються неспокійним акордом. Запалюється, зводиться, в екстазі труба, і вже весь оркестр гримить страшною силою, ніби виросла скеля чи гігантське дерево, що сягає хмар і звідти розривається, розкидаючи на пісок круглі плоди того дерева, які, падаючи, зроджують нові запаморочливі вихори.

Я був схвильований музикою і не міг усидіти вдома — потягло на вулиці. Світило сонце, а мені здавалося, що я блукаю в місячну ніч, вулиці були забиті людом, а мені здавалося, що вони порожні. І ця місячна ніч серед дня, і сонце, і ці порожні вулиці на вулицях, набитих людом, автами й трамваями,— це, зрештою, й була сьогоднішня музика і мій химерний настрій. Щось дивне творилося з моєю душею, хотілося дива чи по-особливому вишуканої краси; я роззирався здивовано: стоять дерева, будинки, пливуть авта і люди, але вони ніби не з сьогоднішнього дня, а таки з минулого, коли мене ще на світі не було, чи майбутнього, коли мене вже не буде, бо того й того часу куди більше, ніж мого, сьогоднішнього. Ні, я, очевидно, й досі продовжував слухати музику, був у ній, а вона в мені — хотілося, щоб ці хвилини продовжилися або ж завмерли, адже так рідко трапляється, коли світ стає незвичайний, а люди й речі також.

Не витримав і завернув до Славка, бо вже не міг бути на вулицях сам. Той щойно повернувся з лекцій і обідав. Запросив і мене, але я згодився тільки на філіжанку кави.

— Якийсь дивний сьогодні,— мовив Славко.— Ніби Чайльд Гарольд.

— Бо так воно і є,— сказав я схвильовано.— Інколи страшно стає, коли подумаю про свою вулицю чи землю взагалі. Світ копошливих комах, бо зрештою, що ми таке?

— Ну, ти, бачу, й справді Чайльд Гарольд. Людина, яка не знає, куди себе примістити, а, окрім того, так інколи приємно знати про те,— Славко їв борщ, сьогодні був настроєний скептично.

— Ні, скажи,— гаряче мовив я.— Скажи, будь ласка, чи має людина право бути самовпевненою?

— Обов’язково,— відповів Славко, вузька бурячина приклеїлася йому до губи.— Інакше вона не зможе бути стандартна. А без стандартних людей суспільство неможливе. Без отаких рефлектуючих, мудруючих, як ми, воно можливе, а без стандартних ні. Через це суспільство, найбільш сонцесяйне, найліпше, найдосконаліше, і має всі чесноти, котрі культивуються глупістю його, послідовно й люто винищує свою інтелігенцію, залишивши тільки тих, хто може і здолає бути стандартним. Є заперечення?

— Обітри рота,— сказав я, бо та бурячина мене дратувала.

Славко обтер і роздивився бурячину.

— Житейські, нікчемні дрібниці,— сказав він і засміявся своїм заразливим сміхом.

Але мені було не до сміху. Я був наповнений музикою, через те наладнований на високе і хвилююче.

— Оце пройшовся вулицями,— мовив,— і мені стало страшно, Славку. Злякався оцих малих тунелів і маленького життя, яке минає й нічого не приносить. Ні, я хочу кинути все це, побачити світу й людей — мені стає тут, Славку, душно й тісно.

— Елементарний юнацький бунт проти стандартності, але він смішний,— сказав Славко, припиняючи їсти.— Людина з пункту “А” вважає, що в пункті “Б” ліпше, і рветься у пункт “Б”. Людина з пункту “Б” рветься у пункт “А”. А скрізь одна й та ж зона чи в’язниця. Один і той же спрут, як ти любиш називати, тільки незначно змінені декорації. Через це я повторюю, що казали давні філософи: немає світу поза тобою, кожен рано чи пізно заганяє себе в якусь вуличку, де знаходить пристань. Мета суспільства перетворити людину у гвинтика своєї машини, отже, чого дивуватися, що ти гвинтик — скільки не стрибай, себе не перескочиш. Є заперечення?

— Що ж пропонуєш? — розсердився я.— Ставати гвинтиком і не стрибати?

— В тому-то і є, на мою думку, абсурд життя,— сказав Славко й відсунув від себе тарілку.— Чого не п’єш кави?

Я й справді забув про каву. Кава вихолола, і я механічно її сьорбав.

— Абсурд життя в тому, що суспільство, як Сковородинські Колеса годинникового механізму, хоче, щоб ми рухалися в один бік і однаково, бо вважає, що так твориться лад, але насправді годинника розладнує, бо вища гармонія — у відсутності її. “Щось” одного іншому “ніщо”, і навпаки. Людина не може бути сама, а прагне самоти, люди зганяються в колективи, а що він таке без свободи особистості? Сильніші не розуміють слабших, і навпаки, як здорові хворих. Зрештою, сильніші прагнуть зламати індивідуалізм слабших і вдаються до насильства. Отже, твої сьогоднішні рефлексії — це бунт кволого проти нівелюючої сили буття, в якому маємо щастя чи нещастя жити. А що я пропоную? Не втрачати голови й почуття гумору.

Він знову розсміявся й налив собі у філіжанку кави.

— Значить, пропонуєш ставати самовпевненим, а це значить — стандартним? А по-моєму, самовпевненість — це хвороба... ненормальність... не можу цього пояснити...

Славко подивився на мене якось сумовито.

— Я нічого не пропоную, бо я так само не самовпевнений, як і ти. Будемо сумніватися, друже, всупереч усім геніальним настановам тих, хто нами керує. А, загалом, знаєш, чого ми в силі досягти? Нестандартності — це і є наш бунт... Ти сьогодні на роботі?

— З вечора,— сказав я.— Але свій черговий монолог ти уже проголосив.

— Так-с,— почухав підборіддя Славко.— А справді. Шкода! Лариса буде?

— Навряд,— сказав — Ми вчора з нею трохи погиркались.

— Серйозно?

— Та ні. Як це буває.

— А в мене є новина,— сказав Славко.— Ти, правда, сміятимешся... Щось зав’язується з однією дівчиною і, по-моєму, серйозно... Я радий... Не хочеться бути твоїм суперником — це бридко!

Славко дививсь у вікно. Ніби й почервонів чогось. “Бідний мій, розумний брате,— подумав я.— Ти і справді не самовпевнений. Може, й заду же!”

— Гаразд! — сказав я, і в мені знову сколихнулася музика. Смутна якась і проста, гарна, як осінь, музика.— Двину. У світ малих вуличок і маленького життя!

14

Цього разу на роботу до мене й справді не прийшли ні Артур, ні Славко, ані Лариса. Зате відвідав мене чоловік, зустріч із яким дала мені аж зовсім мало радості. Була це особистість із тієї загадкової породи, які в обличчя на вулицях не кидаються — на таких просто не звертаєш уваги. Все у ньому було банальне: сіре, ретельно виголене обличчя, охайно зализані на лисину рештки сірого волосся, невиразний костюм, сорочка під стандартною краваткою і такий самий плащ. Він показав мені посвідчення, яке я не встиг роздивитися, назвався тільки іменем по-батькові, скинув плаща і розіграв із себе добродушного, приязного і свого, причому холодні його і мертві очі так і залишилися мертвими; мені навіть у першу мить здалося, що він сліпий.

— О, в тебе тут тепло,— сказав він і роздивився моє “пекло”.— Да-м, роботку ти вибрав!

При його появі мене спершу переколотило, холодний вуж поповз по спині — я мимоволі подумав, що їм стало відомо про наше братство. Знав, що він пильно за мною стежить, отож удав такого ж штучно безтурботного, якого удавав і він.

— Вибрав собі тепле місце! — сказав я, а він засміявся.

— Ти не без гумору,— сказав тим-таки панібратським тоном. Говорив українською мовою, але якось силувано.

— Всі тепер шукають теплих місць,— сказав я, і собі либлячись, хоч це робити мені було неймовірно важко: серце калатало, а в голові паморочилося: “Ну що, пропав?” — незвідь-чому подумав.

Він сів на ящика і ще раз обдивився сутерен.

— І чого це ти кинув школу? — спитав він, підроблюючись під батьківський тон.— Нічого такого страшного ти не вкоїв, просто ляпнув дурницю, а тобі ж школу кінчати! Прийшов би до нас, і ми б це легко залагодили.

— Мабуть, тому ви й прийшли? — спитав я.

Він з’явився саме тоді, коли я завантажував піч, отож і стояв з тачкою неподалік жерла.

— Може, й тому,— мовив він.— Поговоримо і, може, дійдемо згоди.

— Але вам доведеться трохи зачекати,— сказав я,— бо в моєї пані,— я показав на піч,— саме обідня пора.

— Пізніше її погодувати не можеш? — трохи холодно спитав він, бо так втрачав ефект першого враження. Мені ж відтягти розмову з ним було вигідно, принаймні зміг би заспокоїти розбурхане серце й зібратися з думками.

— Пізніше не можна,— мовив я.— Загружаємо її за графіком. Чи у вашій роботі теж є графік?

Але цього жарту він не сприйняв.

— Ну, давай, давай! — розіграв він “братуху”.— Вкалуй!

І я почав “укалувати”. Вантажив тачку, зумисне здіймаючи хмару куряви, гнав бетонною підлогою, з гуркотом перекидав біля печі, знову-таки здіймаючи хмару чорної куряви, тоді мчав до великої купи вугілля в кутку, аж доки не насипав біля печі купу малу — до речі, вдвічі більшу, ніж мені було потрібно. Мій непрошений гість уже виймав носовичка, втирав обличчя, а потім дивився на носовичка — той ставав чорний.

— Робота в мене, бачите, бруднувата,— сказав я, вдаючи із себе ударника.— То, може б, ви погуляли надворі з півгодини або з годину, щоб тут усе осіло.

Але він з місця не рушився, тільки спробував усміхнутися, уже трохи й подобаючи на того, ким був насправді — на чортяку.

— Нічого, давай укалуй! — сказав, і я знову почав “укалувати”, здіймаючи ще більше куряви: коли він чорт, подумав резонно я, то хай принаймні виглядає ним, а не таким прилизаним чистюйчиком. Зрештою я свого досяг: його обличчя, костюм і сорочка майже нагадували мої, це його, здається, й прикрасило, бо наблизило до “гегемона”, диктатуру якого він і такі, як він, ярісно захищав. Він навіть кілька разів чхнув, хоч я вже давно від вугільної куряви не чхав — мій чхальний апарат атрофувався.

Відчинив жерло печі й почав його завантажувати: це було для мого чорта випробування номер два. Тобто в підвалі стало ще гарячіше, і не тільки я стікав потом, але і мій гість, а це значило, що його обличчя не тільки вкрилося елегантною чорною пудрою, але й по ньому потекли патьоки, змиваючи ту пудру й роблячи обличчя прибульця смугастим. Я ледве не вдарив себе по лобі: ось що значить “чорти пасмасті” — ні, фразеологізми постали не на порожньому місці. До речі, мої приятелі приходили до мене в чітко визначений час, коли курява влягалася, а до чергової завантажки можна було ще посидіти — от вони й не перетворювалися у “пасмастих чортів”, як мій небажаний гість. У роботі, та й викидуючи ці коники, я цілком заспокоївся і вже міг вести розмову; мені весь час у вухах бринів батьків голос: “Не говори багато, щоб тебе не підсікли, і запам’ятай — то не люди!” Я впустився на сидіння і мовчки втупився у свого страшного гостя.

— Да, роботка в тебе, парень, не лахва! А міг би сидіть у чистому і кінчать спокійно десятий клас. А там і в інститутик... Так чого ти вперся? — спитав він тоном “братухи”.

— Клята вдача,— сказав я.

— А мені, знаєш, подобається, що ти такий гордий,— мовив він.— Правда, те, що ти молов антирадянщину...

— Не молов антирадянщини,— обірвав його я,— а тільки сказав, що немає кращих і гірших літератур, а є багатші і бідніші. Що багатий — ще не значить “добрий” чи “кращий”, а бідний — “гірший”, “поганий”.

— Говорити проти Росії і російської культури — це також антирадянщина, молодий чоловіче,— жорстко витис він.— І тебе по голівці за це не погладять, коли будеш так і далі тріпатись. Але все можна ще поправити. До речі, твої дружки сюди приходять — про що ви балакаєте?

— Анекдоти травимо і про дівчат.

— Це при дівчині? — зімружив він одне око.

— Ну, при дівчині ми травим пристойні анекдоти.

— Антирадянські?

— А хіба є антирадянські? — наївно спитав я.

— Ну, не корч із себе дурника, бо ти не дурник,— знову жорстко сказав.— А я думав, що ви тут притончик організували,— він вкотре вже озирнув підвал.— Непогане місце для притончика.

— Дуже брудне,— сказав я.

— Притончик — це і є брудне. Чого ж та дівчина сюди приходить?

— Бо то моя дівчина,— сказав я сердито.

— Може бути. Але в нас є дані, що твої приятелі, особливо той, Артур, теж не дуже тримають язика за зубами. Чи не говорив він, наприклад, що от у нас, мовляв, диктатура пролетаріату, а над ким?

— Ні, не говорив,— сказав я.— А над ким?

Він зирнув на мене, обдавши огидним крижаним поглядом.

— А ти й не знаєш?

— Не доводилося думати. То над ким?

— Ну, у нас не тільки пролетаріат, тобто робітничий клас. І інтелігенція, селяни, службовці, військові.

— Отже, я, як пролетаріат, здійснюю диктатуру над вами, тобто службовцем? — наївно, але з підковикою промовив я.

— Це тебе Артур так навчив говорити чи той кривий? До речі, в нас є дані, що той кривий теж по-антирадянському настроєний. Можеш це підтвердити?

— Славко? — подивився на нього вражено.— Та ви що? Та ніколи в світі!.. І не Артур почав говорити про диктатуру, а ви... Отож розкажіть мені, бо я тут не дотумкую, передам Артурові — от і всі проблеми! Я тільки спробував побудувати логічний умовивід. Може, десь і Артур спробував побудувати такий умовивід, не знаю, я принаймні такого не чув,— то це вже антирадянщина? До речі, він дуже любить читати книжки про Велику Вітчизняну війну і космонавтів. Просто без ума від цього й нам набридає!..

І знову зазвучав у моїй свідомості батьків голос: “Не говори з ними багато, бо вскочиш, запам’ятай,— це не люди!”

У мене в’їдалися холодні, як п’явки, очі: чи вловлює він, думав, що я з нього кепкую? Здається, з гумором у нього нормально, але чи не переграю я? Однак ту ідіотську фразу про війну і космонавтів я начебто промовив із належним пафосом, імітованим, на мій погляд, цілком натурально.

— А що це ти за книжки хотів у бібліотеці замовити? — недбало спитав він.

— Ви й це знаєте? — спитав я заскочено.— Звичайні книжки.

— Ну, одна з них незвичайна.

— Спенсер чи Брандес?

— Ні, та, інша.

— Записки ВУАН?

— Так. Це антирадянська книжка.

— Але змилуйтесь! — вигукнув я.— Вона вийшла в радянський час і в радянській Академії наук!

— Вийшла в той час, коли в Академії засіли вороги радянської влади. Тепер це заборонена книжка. Що тебе там цікавило?

— Хотілося подивитися, що воно таке, та й цікавила мене стаття про українського поета Івана Манжуру.

— Він у двадцяті роки жив — як ти його назвав?

— Манжура,— відповів я.— А жив у дев’ятнадцятому столітті. Це поет-бурлака.

— А звідки ти взнав, що та стаття є в тій книжці?

— З бібліографії — це просто,— мовив я.

— А чому назвався не своїм іменем? Як ти назвався?

— Бобчинський Акакій Акакійович.

— Чому саме так?

— Ну, це два відомі гоголівські літературні герої, працівник бібліотеки мав би те знати.

— Хохмив?

— Зрозумів, що та почвара книжок мені все одно не замовить.

— До речі, ми можемо допомогти тобі замовити ті книжки.

— Вже інтерес пропав,— сказав я.

— Даремно! Коли ти чесна радянська людина, мав би з нами дружити, а не йоршитися.

— Як це дружити?

— Ну, в чомусь допоміг би нам, а щось ми тобі. Могли б допомогти, наприклад, вернутись у школу, а не сидіти в цій ямі. Потім в інститут тобі треба — ти ж недурний хлопець.

— А з мого боку? — спитав я.

— Про це можна буде поговорити окремо.

— Не варт,— сказав я і додав довірчо: — А знаєте, мені в цій ямі, як назвали, подобається. Отак ганяю тачку й думаю: грію квартири стільком людям.

— Хохмиш?

— Цього разу не хохмлю,— сказав я серйозно.— Справді так думаю. А з вами дружити, кому б я тепло давав?

— Радянському народу,— сказав він.— Подумай!

— Не варт,— сказав я.— Ліпше при своїй простоті залишуся в цій ямі.

— Ну, дивись! — сказав, недобре всміхаючись і зводячись, він.— А коли передумаєш, ось тобі мій телефон.— Він подав мені папірця.— І ще одне: про нашу розмову нікому ні слова, зрозумів? Ні батьку, ні матері, ні друзям. Це не прохання, а вимога.— Голос його став залізний, а мертві очі впали мені на обличчя.

Пішов, попрощавшись, а я знеможено впав на сидіння — був повністю вичерпаний і мав таке почуття, ніби цілий день борсався у смердючій клоаці. Сидів закостенілий, і мозок мій гарячково працював, перепускаючи через себе щойно перебуту розмову. Ні, я вів себе, здається, правильно: жодної інформації йому не дав і твердо відмовився бути сексотом, водночас засвідчивши свою лояльність. Очевидно, добре, що не відпирався, коли зайшло про мої відвідини бібліотеки, вони мене з доносу діккенсівського героя таки вичислили — це невелика проблема. Зрештою, я й раніше знав,— це сказав мені батько,— що бібліотеки в першу чергу під їхнім наглядом, вони вивчають, хто що читає і так виходять на вільнодумців; батько навіть казав, що за бібліотечними абонементами за Сталіна садили.

Усе в мені дрібно тремтіло, бо в час розмови я був неймовірно напружений, а зараз відходив. Одне лише тішило: про братство наше мова не заходила, очевидно, вони про це нічого не знали. Але відтепер ми всі — під недремним оком, і це також доконаний факт. І незвідь-чому мені захотілося раптом стати зовсім маленьким, отакою мишею, щоб шугнути в нірку, зачинитися там чи сховатися, затулити лапками вуха й сидіти тихенько, бо наді мною пролетів чорний, холодний і нещадний смерч. Цей смерч без жалю і вагань може закинути мене у прірву, і ніхто про те не довідається і не поспівчуває. Я вів себе, правда, трохи визивно, і це навряд чи сподобалося нечистій силі, що послала до мене свого темного янгола. З другого боку, саме так мені було легше боронитися. У руці в мене світліла смужка паперу, я зирнув на неї: написано Іван Іванович і ряд цифр. Устав, відчинив дверці печі й кинув папірця у гогітливий вогонь. Вогонь пожер його миттю, метнувши в глибину печі клаптик сажі. Я зачинив дверці і знову сів. Бракувало повітря, я дихав розтуленим ротом. Було мені тоскно й самотньо, а дітися нікуди. Нікуди дітися метеликові, нашпиленому на голку і який тільки й може, що махати крильми, сподіваючись злетіти. Але нашпилені метелики не злітають. Нашпилені метелики висихають у маленькі опудала, і крила їхні навіки стають здубілі.

15

Перше, що вчинив, розповів про ці відвідини Артуру, Славку та Ларисі — ми зібралися цього разу у Славка. Виявилося, що подібна розмова була вже і з Славком, розпитували його про мене й Артура і теж натякали, що ми вели антирадянські розмови, хоч конкретних звинувачень, окрім питання: над ким у нас диктатура пролетаріату, не було. Артур напружив пам’ять і згадав, що говорив він те у школі, здається, задавав подібне запитання учителеві історії.

— Отже, в нас гуманітарні вчителі — сексоти,— виснував він.

— А чи не нюшка це за братством? — спитав я.

— Довідаємося,— мовив Артур.— Тепер черга за мною і Ларисою. Думаю, вони засікли наші сходини в кочегарці, туди вони, по-моєму, підключать підслуховувальну апаратуру. Збиратися не покинем, але розмови — невинні.

— А мені як себе вести? — спитала Лариса.

— Вдавай дурочку,— відповів Артур.— Ти це вмієш чудово.

Лариса незвідь-чому почервоніла. Сиділа, як завжди, поруч зі мною, поклавши руку мені на плечі, ніби я й не прохав її перестати гратись у цю гру, що ми, мовляв, парочка.

— Тобто хочеш сказати, що я дурочка?

— Оце вже ні! — сказав Артур і зирнув на неї трохи ніжніше, ніж треба було.

Лариса такі речі сікла на ходу. Зокруглила очі, підкинула брівки і щільніше притислася до мене. Я хотів вивільнитись із тих обіймів, але не міг. Отак не міг рухнутися — і все! Клята Лариса!

— Слухайте, в мене є план. Давайте будемо вдавати, що ми компашка найнижчого сорту. Влаштуємо в кочегарці танці, обмажемося, як чорти, вугіллям і будемо бацати. По-сучасному бацати і Славко зуміє.

— Я вже не зумію,— цього разу почервонів Славко.— Тоді вони нам припишуть аморалку.

— Аморалка — це щось менше, як політика,— сказала Лариса.

— Наскільки мені розказував дядько,— мовив Славко,— їхня улюблена провокація: робити політичних морально ущербними, щоб скомпрометувати.

— Жаль! — зітхнула Лариса.— А це була б картинка. Нудики — і бацають, як чортенята!

Хлопці позирнули на неї трохи здивовано: при такій розмові вона ще й жартувала.

— Вдаватимемо, що нічого не сталося,— мовив Артур.— Так, ніби Славко і він,— показав на мене,— нам нічого не розказували, що їм і наказано. Але як тільки вони почнуть знову допити, відразу ж сходимося і докладно все обговорюватимемо. Треба конче довідатися, що вони знають і що нюшать.

На цьому ми розійшлися. Артур пішов окремо, а ми з Ларисою трохи згодом.

— Знову вдаєш, що ми парочка? — сказав я їй на вулиці.— Домовлялися ж!

— Нічого ми не домовлялися,— мовила Лариса.— До речі, ти й тому кадебісту сказав, що я твоя дівчина. І не можна бути аж таким ревнивим!

— Хохмиш? — спитав я її улюбленим словом; до речі, й кагебіст його вживав.

— Хохмлю,— сумно зітхнула Лариса.— А чому б і ні?

— А тому, що почну до тебе приставати,— сказав я.

— О! — Лариса зирнула на мене і розтулила губки. Ті вуста, які я раз поцілував — мене аж млосною хвилею обдало.— Починаєш вести себе сміливіше...

Гралася зі мною, як кішечка. Але Бог з нею, здається, інакшою вона бути не могла. Мені принаймні це не не-подобалося, то що ж іще? Зрештою, в цей момент хотілося забути всі оті неприємні речі: візит чорного ангела, висліджування, потребу стерегтися, відчуття, що за тобою стежать немилосердні очі схованого звіра — з вікна, з юрби, з автомобіля, з якоїсь банальної людини, залізши в неї, як у дупло,— противно це все!

— Ходімо пошаландаємося,— сказав я, бо жахливо не хотілося залишатися самому.

— Ходімо,— згодилася Лариса,— якщо не будеш приставати. Правда, в мене побачення з тим бовдуром, але чорт з ним, правда?

Ми зупинилися на Замковій горі й дивилися на Долину джерел. Маленькі хатки, втонулі в багряних розливах, у сутінку дерева були кошлаті й розмиті, ніби на акварельному малюнку; потім повернулися й пішли на вулиці. Ходили люди, тягли в руках сумки й авоськи, хоч магазини вже були позачинювані, ніби кожен з них з якоїсь причини затримався, щоб глибше відчути осінь — в очах людей стояла втома від пережитого дня.

— Знаєш, про що я думаю,— сказав, вдивляючись у ті втомлені обличчя.— Про тих, що багато хотіли, а небагато могли. Про те, що “багато хотіти” є в кожного у юності, а потім десь зникає. Скільки їх, отих світлих юнацьких бажань, але життя побудовано так, щоб їх убивати. Убивають їх у нас батьки наші, вчителі, отакі нишпорки, що починають за нами стежити — здається, все суспільство тільки й існує, щоб убивати в нас світлі пориви й бентежні думки. Щоб загнати кожного в клітку квартири, роботи, родини і зробити кожного стандартним. Але найцікавіше не те. Той, хто з яснодухого і бентежного стає стандартним, починає мститися на інших нестандартних, адже кожному ясно: ренегат запопадливіший неренегата.

— Перейняв репертуар Славка? — спитала Лариса.— По-моєму, то його коник: проголошувати монологи.

— Не слухала мене?

— Чого ж, слухала. Тільки сьогодні не хочеться слухати.

— Згоден, Ларисо. Помовчимо!

Взяв дівчину за руку, вона її не відібрала. Подивився на неї: була мила сьогодні, але ніби й справді втомлена й трохи пригнічена.

“Бідна Лариса,— подумав я.— І всі ми бідні в цьому світі. Абсурдному й дурному світі, котрий такий прекрасний, як і ця дівчина, котру тримаю за руку. Нас викинули сюди із своїх лон матері наші, і ми закричали розпачливо, бо кожного з нас приречено бути розіп’ятим. Тож життя наше — шлях на Голготу, хоч не кожен це усвідомлює. А це значить, що життя наше — шлях назустріч смерті, але не смерть наше розп’яття, розп’яття наше — це життя, яке збагнути до кінця не дано. А може, це щастя, коли не все в світі розуміти? Щастя в неприкаяності й бентежності, хоч душа проти того протестує. Душа прагне заспокоїтися, але спокій — це і є смерть. Тому душа й протестує проти спокою, а водночас його й прагне”.

Лариса раптом засміялася.

— Все ще щось там думаєш? — сказала вона.— Мордуєш себе!

— Розумнішаю,— сказав я.— І відчуваю це.

— О! — Лариса розтулила губки й зирнула на мене.— І що при цьому відбувається?

— Це так, ніби осінь входить у тебе. В голову, серце.

— В печінки і в селезінку...

— В печінки і селезінку входить глупість.

— А це так значить розумнішати?

— Безсумнівно,— сказав я.

Лариса засміялася, бо вважала, що я жартую. Я, може, й справді жартував — не відаю. Принаймні на серці було боляче й печально.

Ми завернули на Михайлівську, влившись у юрбу. Навколо мигали обличчя — люди, які покинули свої турботи, сміялися, розмовляли і йшли, йшли. Хлопці стріляли очима до дівчат, а дівчата до хлопців. Я раптом побачив оту чудову дівчину, з якою часом перезирався, вона йшла, як завжди, з батьками. Миттю мене помітила, але зирнула не на мене, а на Ларису. Мені від того стало ніяково, але що є, те є. Лариса йшла мовчки, але руку свою від мене забрала. Стала чомусь напружена і відсторонена.

— Ходімо звідси,— сказала, і ми завернули на Бердичівську. Потім сіли у скверику на розі Бердичівської і Театральної. Я витяг сигарети й закурив.

— А даму забуваєш? — мовила вона.

— Дамам курити шкідливо,— сказав я і простяг сигарети.

Вона спрагло затяглася димом.

— Тобі не хочеться часом звідси втекти? — спитав я.

— Хочеться. Але куди?

— Ну, можна організувати маленьку втечу, не більше, як на два дні, бо в мене робота. Наприклад, у Львів.

— Чому у Львів?

— Бо він інакший, як Житомир. Українське місто, де люди говорять українською, і їх не вважають диваками.

— Не хочеш вважатись диваком? — Лариса випустила дим.— А по-моєму, то цікаво, бути диваком.

— Хочу кудись утекти,— сказав я уперто.— Ні, справді: гайда у Львів.

— А де там ночуватимемо?

— В готелі,— сказав я.— А ні, пересидимо на вокзалі. Або візьмемо квитки на нічного автобуса.

— Ні,— зітхнула Лариса.— В мене немає грошей на мандри.

— Фундую,— сказав я.— Маєш діло з людиною, яка одержує зарплату.

— Ні,— сказала сумно Лариса.— Почнеш до мене приставати.

— Хочеш, почну,— мовив я.— А не хочеш, дам слово.

Вона мовчала. Курила й дивилася крізь запалені осінні дерева на вулицю, по якій котилися авта. І я відчув: те, що нас розділяє, втислося між нас, як хтось третій, а може, виросло в прозору скляну стіну. Дивна вона все-таки, Лариса. Начебто знав її, а більше не знав. Не знав, наприклад, її прізвища, ніколи не був у її квартирі, не знав її батьків, не знав і отого красунчика, з яким вона гуляла, не знав її “компашки”, навіть сумнівався, що та існує, не знав, через які спонуки ввійшла вона до нашого гурту, чому не хоче, щоб я став її хлопцем, а може, хоче? Чому тримає мене на відстані і не бажає зійтися ближче? Знав тільки одне: зі мною вона не поїде. Ми начебто осінні листки, що росли на гілці поруч, але чудово розуміли, що подме вітер, і нас з тієї гілки зірве і розлетимося ми зовсім не для того, щоб лягти поруч і стати погноєм для життя. Ні, ми, очевидно, тільки тимчасові друзі, тимчасово з’єднані, а більше роз’єднані, тимчасово союзники, які зійшлися тому, що відчули: навколо пустеля і ми майже знищені нею, отож і рушили одне до одного, але відстань і дорога між нами неперехідна. Йдемо назустріч, а все більше одне від одного віддаляємося, і осінній вітер висвистує в наших душах осінні печальні псальми. Але й не йти назустріч одне одному не могли, бо в цьому була наша надія вбити в собі пустелю. Адже пустеля в душах — це як чорний птах, котрий довбе там дупло, і кожен удар його чорного дзьоба — прожитий день.

— Думай, Ларисо, думай,— сказав я.— Задихаюся уже в цьому місті. Простору мені хочеться.

— Предки не пустять,— сказала коротко.— Вам, хлопцям, простіше. Мої предки противні.— Вона раптом розсміялася.— До речі, коли б взнав їх, перестав би зі мною ходити.

— Я ж не з ними, а з тобою,— мовив я.

— Мені пора,— сказала сухо.

Підвів її до будинку, спробував поцілувати, але вона відхилилася. Повільно пішла до дверей, якась ніби справді втомлена й вичерпана, а мені раптом стало чогось гостро жаль. Стояв і дивився, а вона ні разу не озирнулася і навіть не малювалася переді мною. Зайшла в парадне й голосно плеснула дверима.

16

Прийшов додому, тут чекав мене батько, і я тільки тепер згадав, що обіцяв поїхати з ним на вечірні лови хваткою. І хоч було для того запізно, ми все-таки, незважаючи на материне гдирання, поїхали; зрештою, я хотів розповісти батькові про чорного ангела. Сів за весла, а він на кермо човна, тримаючи підвішену на тичці хватку.

— Так я й думав,— мовив він, уважно мене вислухавши.— По-моєму, повівся ти правильно. Але май на увазі, вони так просто від тебе не відстануть. Вгризаються в людину і не дають спокою. А коли не виходить по-їхньому, мстять.

Він звівся й опустив хватку у воду. Густо пахло річкою, осінню, в небі ясно царював місяць, біля весла коливалося його відбиття. Од ліхтарів на дорозі слалися гострі списові промені, світло падало й на воду; здавалося, що й той місяць ніби один із ліхтарів, котрий відірвався від стовпа та й плава у небі і воді. Біля одного з ліхтарів літали великі нічні метелики, крила їхні відсвічували, і здавалося, що то крутяться великі іскри.

— Турбує мене все це,— сказав тривожно батько.

— Тягни! — мовив я.

Батько різко підняв хватку, з сітки звисало кілька лискучих, схожих на свічки, рибин. Подав на мене, оббризкавши краплями, я повибирав вилов, покидавши в коробку. Попливли далі. Річка була безлюдна, тільки на дощатому мості бовваніли якісь постаті, очевидно, парочки.

— Дивно мені,— мовив я.— Здавалося б, що такого особливого сказав? І чому до того така пильна увага?

— Мусиш зрозуміти,— відповів батько.— Україна для них — це дійна корова. Особлива, бо й годувати її не дуже треба, і молока дає багато. Ласий шматочок. Окрім того, вони й роботи собі шукають. Бо як не викриватимуть когось, то навіщо вони? Отож і вигадують і творять тих злочинців. Ловлять рибку, як оце ми з тобою.

Батько знову опустив сітку і притис її до дна річки кінцем тички.

— Ого! — сказав він.— На щось наскочили. Сітка ходором ходить.

— Потримай трохи,— порадив я.

Цього разу сітка аж засяяла — висіло аж кільканадцять свічок. Але після того наче відрізало: батько опускав хватку у воду, підіймав — безрезультатно. Тоді зітхнув, розібрав снасть і сів на кормі. Я погнав човна до прив’язі, вода під веслами й за кормою забурунила.

— Добре, що розповів про те,— сказав батько.— Намагайся вгадувати їхні гачки і не попадайся. Вони люблять провокувати на відвертість, залякувати, можуть навіть грозити арештом та тюрмою. Стеж за кожним своїм словом. Можуть також прикинутися добрячками, що ніби про тебе піклуються і дбають, а можуть стати грубими й брутальними. Говори з ними спокійно, не дайся, щоб піймали на брехні і постійно тримай у голові — то не люди! Треба якось із цієї халепи викрутитися. Матері про те ні слова!

— Гаразд,— сказав я і причалив до берега...

Тієї ночі мені снилися мариська. Здавалося, що я риба, швидко мотаюся поміж зілля й каміння, і на мене чигає безліч небезпек: ротаті щуки й окуні; спущені гачки, на які начеплено бутерброди з червоною та чорною ікрою; сітки, які перетинали мені раптом шлях; саки, в які гнали мене голі ноги якихось істот без тулубів та голів; хватки, які раптом опускалися згори, щоб мене накрити; перемети із наживленими банками тріскової печінки, крабів, тушкованих тунців та червоної риби. Я мотався поміж усього того, а побіч мене моталися Артур, Славко (дивна рибина на костурах) і Лариса, мої однокласники — риби з людськими обличчями, дівчата з оголеними персами, але з риб’ячими хвостами; ми намагалися проскочити на вільний простір, де немає гачків, сіток, саків, хваток, переметів, верш з їхніми німо розверстими пащами; в кожній верші чи в ятері так само лежала приманка: дунайські оселедці, білуга, севрюга, палтуси, власне, шматки з них: гаряче- і холоднокопчені, сиро- і холоднокопчені ковбаси, шматки шинки; ми ж жували нашвидку водорості, хробачків, жучків, хапали впалих на поверхню річки мух і комах, виривалися вряди-годи зі своєї стихії, вискакували з води, хапаючи ротом повітря, а тоді знову поринали. І знову стереглися, знову маневрували між отої навали сіток, верш та гачків, і жив у мені, ніби чорний м’ячик, страх, той страх розростався, розбухав, заповнюючи вщерть наші тіла й душі, просякаючи у кожну клітину, ніби чорні водорості; тоді я відчував, що тіло моє бубнявіє, дерев’яніє, що втрачаю силу, що мені вже не хочеться мотатися, а прагнеться заплющити очі, щоб народити біля себе темряву, огорнути себе нею і поволі почати опускатися все глибше й глибше, сягнути густого намулу і вритися в нього, ледь-ледь ворушачи зябрами, і тішити себе маленькою думкою, що ось він і приходить — спокій, що спокій — це і є згода на тьму, що спокій — це терпкий ковток тьми — темна, вирита в намулі криївка, хата із непробивними стінами, де ніхто і ніщо тебе не зачепить, не зловить, не наниже твою губу на гачка, не запустить того гачка у нутро, не стисне петлею очка сіткового, а будуть тільки мир, і супокій, і тихе дрімання, і тихі радощі від того, що в цьому намулі є проста, достатня, хоч і невибаглива їжа, що тільки там можна знайти затишне ложе, дрімати й не боятися, що тебе вирве звідтіля якась брутальна сила, тоді можна й очі заплющити, бо все одно в цій пітьмі не видно.

Я кілька разів прокидався, ніби вискакував із водяної товщі у ясний, залитий промінням світ, але знову падав у темінь; біля мене сідала маленька русалочка з Ларисиним обличчям, повільно, роздумливо курила сигарету й смутно дивилася на побиті жовтим багрянцем водорості; русалочка з палець зростом, яку я любив м’яким, осіннім почуттям, хоч добре знав, що русалки з рибами не паруються, вони з ними лише дружать та й то доти, доки їм не набридне.

Прокинувся з важкою головою і поставив на програвана “Маленьку нічну серенаду” Моцарта. Слухати вранці вечірню музику — це і є відчуття осені, і вона ввійшла в мене чудовою мелодією з барвистим відчуттям смутку.

“Треба оновитися,— думав я, лежачи в ліжку із заплющеними очима.— Треба вражень, нового простору, нових облич. Знайти, зрештою, точку опори і не для того, щоб перевертати, як хотів Архімед, світ, а для того, щоб утриматися на пустельному полі землі, яка почала так швидко обертатися, що вже вислизає мені з-під ніг”.

17

І ось я йду вулицями Львова, вийшов із центральної і потрапив у лабіринт старого міста; на багатьох будинках — меморіальні дошки, і я ніби опустився в глибину зламу XVI—XVII століть, навіть люди уявилися мені в тодішніх строях: чоловіки в камзолах, деліях, широких чи вузьких штанях, жінки у важких, пишних, барвистих сукнях, на головах у них громадилися дивовижні споруди головних уборів, особливо в жінок; я поспішив до братства, бо там сьогодні мали говорити про особливо важливі справи: як зберегтися при тому шаленому тискові, що його відчували вже львів’яни-українці, адже фанатичний Сигізмунд Третій дав волю ксьондзам та єзуїтам, а ті українців із стольного города хотіли вижити зовсім. Отже, там зібралися Єлисей Плетенецький, Йов Борецький, брати Беринди, Захарія Копистенський, Олександр Митура, Гаврило Дорофієвич, Юрко Рогатинець та інші чільніші братчики, і мала відбутися таємна вечеря, хоч зараз зовсім не вечір, а тільки день. Дивно було й те, що на цю учту запрошено й мене, юного, адже я тільки закінчив братську школу і перший рік у ній був учителем, та й то тільки класу фари. Оскільки боялися підслухачів та вивідників, умовилися стукати тричі, а після паузи — ще двічі. Я підійшов до залізних кованих дверей і постукав, як вимагалося. Двері безшумно відчинилися — очевидно, їх перед цим змастили, і побачив довгого стола у залі братства, за яким сиділи всі оті вчені мужі. Але за стола я не сів, а на лавці під стіною, де сиділи рядові братчики і теж далеко не всі, а лише вибрані. Всі були у важких кереях, а шапки поклали біля кухлів із медом.

— Зачиніть двері й більше нікого не пускайте,— сказав Єлисей Плетенецький, і я вразився; коли б не борода й довге волосся, він зовсім би подобав на мого приятеля Славка і, так само, як Славко, готувався до монологу. Говорив про те, що у Львові русинам немає вже як дихати, а для того, щоб посісти якийсь уряд, українець мав тратити свою віру, тобто ставати відступником; у Львові навіть видавати свої книги стає важче й важче, навіть ремісникові складно вільно й чесно працювати, бо до цехів їх не приймають, так само важко зайнятися нашому братові й купецтвом. Отже, вихід може бути лише один: треба перенести духовну столицю кудись у глибину України-Русі, куди не сягає око й цупка рука єзуїтів, бо тут стає неможливо втриматися. Вони хочуть стерти наш нарід із лиця землі, і вже немало чого досягли, принаймні багато шляхти від рідного відступилися. Особливо єзуїти налягають на князів та магнатів чи взагалі багатих людей і все для того, аби обезголовити нарід,— сказав Єлисей Плетенецький. Отже, ми й зібралися для того, щоб порадитися із чільними братчиками — переїхати громадою до Києва, до найбільшої святині землі нашої — Києво-Печерського монастиря, заснувати там друкарню і школу і щоб зробити згодом із тієї школи академію. Щодо друкарні, тут уже все домовлено: братство для цього купить друкарню Балабанів. Христос,— сказав Єлисей Плетенецький,— милосердствував за народ і виводив людей у Пустелю не заради любові до пустелі, а з огляду на мучительну і заздрісну владу, щоб вільно посіяти сім’я слова про вічне життя. Ми також,— сказав Єлисей,— маємо мучительну і заздрісну владу, і нам за прикладом Господа нашого треба вільно сіяти сім’я слова про вічне життя народу нашого. Отже, Київ — це і є та пустеля, де це напевне можна буде зробити, бо інакше, як нарід, ми не встоїмо. Через це він закликав усіх, хто хоче покласти життя своє задля народу нашого, а перший зголошується вчинити це він сам, Єлисей Плетенецький, і піднятися на той чин. “Зголошуємося і ми”,— сказали брати Беринди, а за ними Митура, Борецький, Дорофієвич і Копистенський. “Але не можна,— сказав Юрко Рогатинець,— віддавати на поталу мучительній і заздрісній владі і Львів, стольне місто наше, бо коли не буде злуки Києва та Львова — пропадемо”.— “Згоден,— прорік Єлисей Плетенецький.— Покладаємо надію на молодь”.— Він подивився на нас, молодих, котрі сиділи на лаві біля стіни. “Залишиться дехто і зі старших, котрі мають тут майно, ремесло, будівлі, родини. У пустелю підуть лише вільні від того всього...”

Отаку несподівану візію я побачив, стоячи в дворі Львівського братства: почорнілі від часу стіни Корняктової вежі, Успенської церкви, брукований двір. Я рушив далі. Ішли люди і справді ніби інакші, як у моєму Житомирі, я пожадно прислухався до їхніх розмов: і справді говорили українською мовою. Перед цим я відбув довгу дорогу в автобусі, прикипівши очима до шиби і вбираючи в себе залитий сонцем світ: обійстя, села, міста, через які проїжджав, храми — більшість зруйнована; люди, що зупинялися й дивилися вслід автобусу, телята, корови, птиця, зорані вже поля або поле з почорнілою стернею, запалені свічки тополь чи інші дерева, що мали під собою вистелене золоте коло із леглого листя; машини, хлопчаки чи дорослі на велосипедах; написи назв сіл, які вперше читаєш, пізні осінні квіти біля кожної хати, запалений біля розсипаних по зеленому лузі корів вогонь із смужкою приклеєного до нього диму — в’їжджав у світ, у якому ніколи не жило моє “я”, а тепер починало, а зараз воно починало жити на цих вулицях із почорнілим од часу тиньком чи каменем, вузьких, сірих, зовсім не таких, на яких виростав я, але все одно мені не чужих.

Зайшов до історичного музею, дивився на речі, що якимсь дивом не згоріли в часі, на зброю, що якимсь чином не зіржавіла, на книги, які випускалися бозна-як давно і які горталися проздовж сторіч новими й новими людьми, котрі шукали в них загадки вічного. Ходив по напівпорожніх залах і думав, що ці речі з минулого ув’язнені теперішнім часом, припнуті до стін, замкнуті у вітрини — дивний світ заарештованих речей, речей-в’язнів, бо їхні господарі давно вже й не тіні, бо на них уже давно стерлися відбитки пальців тих господарів — вони також зникають, але повільніше людей, через це мені було їх жаль, адже вони лише пригадки, що життя існує не лише в сущому дні, в якому топчемо смуги хідників чи злизані лоби бруківок.

Вийшов із музею і сів на лавці біля зупинки трамвая, було дивно, що я тут нікого не знаю і ніхто не знає й мене. Поруч сіла немолода жінка, і я спитав у неї, як проїхати до вулиці Драгоманова, до Українського музею. Вона чемно почала пояснювати, отією чудовою львівською вимовою, граційною і теплою,— було любо слухати її втомлений і такий мелодійний голос. Біля неї на лавці покладено дві напхом набиті торби, і мені захотілося запропонувати піднести ті торби, щоб довше слухати ту мову. Але я посоромився, тим більше, що прийшов трамвай, і вона мене заквапила: саме той, що мені потрібен. Кондукторка в трамваї була схожа на ту жінку, так само голубоока й круглолиця, мило вигукувала львівською вимовою зупинки, і я милувався з неї, з чоловіків та жінок, бо всі вони розмовляли так само, бо їм не треба було для спілкування вживати мови чужої — ні, все-таки чудове місто — Львів.

Сидів і думав: звідки взялося в мене видіння Львівського братства та їхньої таємної вечері? Щось про те, правда, читав, але дуже мало, а от міг до найменших дрібниць описати обстановку зали й одежу людей із таємної вечері. Більше того, вони навіть говорили так само, як оці люди навколо мене, хіба лише ледь-ледь не так.

І от я вже стою перед Богородчанським іконостасом Йова Кондзелевича і відчуваю особливий захват, бо мені здалося, що і його я колись бачив — якась магнетична сила приваблювала мене до жіночих облич архангелів, поруч були ікони Івана Рутковича, барвисті, ясні, і вони також були ніби знайомі мені. Пішов повільно залами: Мурашко, Новаківський, Северин, мала скульптура матері з дитиною, злиті в одно — ніби й досі складали одне тіло і ніяк не могли розірватися. Знову повернувся до Кондзелевича, особливо вабило мене “Вознесіння” — прочувалась у тому акті й справді незбагненна таємниця.

Повз мене пройшла група іноземців, вони голосно розмовляли по-своєму, байдуже кидали очима по стінах: чужі люди між чужих речей, які до них аж ніяк не промовляли. А мені промовляли, я наповнювався зображеннями колишніх богів, ангелів, архангелів, колишніх міфів та казок, обличчями колишніх людей землі моєї, які вдивлялись у мене з напруженою увагою, аж мені подумалося: а що коли вони живі? А що, коли ті згустки ретельно й уміло покладеної фарби чудовно приховують у собі життя минулих людей, як ховає зернина в собі майбутнє дерево чи колос? Тільки тут у живлення відбувається у зворотному порядку: у зернині — ріст у майбутньому, а тут — ріст у минуле, тобто жива присутність із минулого.

Музей уже зачиняли, і я знову опинився на вулицях. Мав іще знайти у цьому місті прихистя на ніч — про це подбали мої братчики. Виявилося, що Славковий дядько мав тут знайомих, братів Горбачів. Я мав записану адресу братів і листа від Славкового дядька. Але туди я не поспішав, бо брати, як мені повідомлено, вдень були на роботі, тобто завітати до них я міг лише ввечері. Телефону у них не було. Отож я знову вийшов до центру. Тут було багато світла і гарних дівчат, які так само мило дзвонили голосочками по-львівському, і я знову із задоволенням до того прислухався. Біля одного з готелів старий чоловік у сардаку продавав дерев’яні писанки і намиста. Я купив намисто Ларисі, а батькам, Артуру та Славкові по писанці. Люб’язно перемовився з чоловіком, і він мене спитав:

— А ви що, з Великої України?

— З Житомира,— відказав я.

— О, знаю це місто,— сказав старий, усміхаючись.— Довелося побувати там у війну. Було одне діло.— Він мені загадково підморгнув, і ми, очевидно, навіки з ним розійшлися.

Зайшов до якоїсь церкви і здивувався: вона була завішана вишивками. Служба ще не правилася, але люди молилися. Зводили очі до прикрашених рушниками ікон, і мені знову здалося, що зображення Бога — чи не є це жива присутність його з минулого? Відтоді, коли ходив по світі й проповідував любов. Тепер от дивився на людей, і його погляд проникав через прірву часу, щоб зазирнути у вічі цим теперішнім своїм поклонникам. Жив у мертвій фарбі, але був живий. Однак допомогти цим людям не міг. І мені стало жаль і його, і цих людей, а ще й себе, бо мене виростили людиною без віри. Забрали в мене п’яте почуття і по-своєму з’євнушили. Я не розумів цих людей, але не зневажав їх, бо не мав на те права.

Знову повернувся до центру — голосно говорили репродуктори. Передавали, що десь рвуться атомні бомби... Атомна загроза, кричав репродуктор,— атомна загроза!..

Я сів на лавці, бо ноги в мене гули, й закурив. Чудова річ — отак закурити в місті, де тебе ніхто не знає!

Асфальтом їхав на візку каліка, коліщата немилосердно звискували. Каліка зупинився біля мене й задер голову до репродуктора — розповідали про атомні вибухи в Тихому океані. Слухав, і щось його в тій репродукторній розповіді дратувало.

— Даси вогника? — спитав у мене.

Я дав йому сигарету. Пожадно запалив і повернув сірники.

— Чув, що ото кажуть? — спитав, кивнувши в бік репродуктора.

— Чув,— відповів я.

— А може, й добре, коли оцей світ так: пу-у-ух! — Він надув щоки і з шумом випустив повітря.— І ніяких проблем. Бо оце я їду, а куди?

— Мабуть, додому,— сказав я.

— Була в собаки хата,— сказав каліка.— Хай ви сказитеся! — Він люто зирнув на репродуктора. Затягся кілька разів, а тоді й поїхав, немилосердно звискуючи коліщатами. Руками в грубих рукавицях відштовхувався від асфальту, а з-за плеча вився голубий потічок диму.

Мені захотілося догнати цього чоловіка, купити пляшку вина, забитися з ним у якийсь із дворів, випити ту пляшку і щиро з ним побалакати, але я знову не осмілився, та й пора було йти до братів Горбачів.

Звівся й пішов. Повз сидячих на лавках людей, що спокійно поміж себе розмовляли, спокійно їли морозиво, повз тих, котрі йшли назустріч з течка ми, торбами, сітками, а кілька бабусь вели охайно вимитих і зачісаних кімнатних песиків. На хіднику стояв гурт дівчаток, вони щебетали й розкидували навдокіл позири. Мені здалося, що одна з них щось мені сказала:

— Ви до мене? — спитав я, і дівчатка голосно розсміялися.

Я почервонів і пішов далі. Щось присилило мене обернутися, одна з дівчат дивилася мені вслід, і я впізнав знайомі очі: були то очі одного з архангелів Йова Кондзелевича. І мені здалося, що коли б я зараз повернувся до тих дівчат, сталося б щось у моїм житті особливе, а може, це вона, та, з якою маю зустрітися за вироком долі? Але це була смішна й наївна думка; дівчатка раптом знялися і швидко подалися геть. І мені знову стало жаль: себе і тієї дівчини — розійшлися ми навік.

18

Подзвонив біля оббитих дерматином дверей з металевою літерою “8” — в глибині затупало, і я побачив невеликого, бистроокого хлопця, він пильно на мене подивився.

— Мені Богдана чи Романа Горбачів,— сказав я.

— Заходьте,— м’яко сказав хлопець.

Я зайшов у коридорець, ущерть заставлений стелажами. З кімнати вийшов міцний, кряжистий чоловік років на тридцять.

— У мене до вас лист, я з Житомира.

Мене завели до кімнати, яка також уся була оперезана стелажами. Роман узяв листа, прочитав, а тоді вийняв з кишені запальничку і підпалив його над попільницею. Папір швидко спопелів.

— Залишишся у нас на ніч? — спитав Роман.

— Коли можна,— відповів я.

Богдан нахилився над столом і щось написав. Тоді подав мені.

“У хаті говорити тільки буденні речі. Є підозра, що підслуховують”.

— Гаразд,— сказав я.

Богдан відірвав списаний шматок від аркуша, клацнув запальничкою, і папір так само спопелів. Ця конспірація видалася мені засмішна, хоч я і розумів, що тут, на Західній Україні, умови життя особливі.

— Коли голодний,— сказав Роман,— нагодуємо, а потерпиш, то зараз надійде моя жінка.

— Потерплю,— сказав я.— Можна подивитися книжки?

— На те вони тут і стоять,— сказав Роман,— щоб дивитися. Забав гостя, Богдане, бо в мене ще робота.

Він пішов, і відразу ж у сусідній кімнаті зацокотіла друкарська машинка.

Бібліотека мене вразила. Славко часом давав мені читати старі українські книжки, які брав у колишнього вчителя, що героїчно своїх книжок у чорні часи не попалив, але приносив по одній, ми їх із Артуром читали по черзі. Лариса їх читати відмовилася, бо вона дуже й дуже, як сказала, мало читала взагалі; з усього я примусив її прочитати тільки “Сонячну машину” Винниченка, яка була, на жаль, без початкових вісімдесяти сторінок. “Клас!” — сказала вона, але я трохи сумнівався, що книжка була прочитана. Тут же я побачив переважно галицькі видання, як дореволюційні, так і міжвоєнні, було їх аж так багато, що голова закрутилася: “Зоря”, “Літературно-науковий вісник”, Франкове “Житє і слово”, твори Драгоманова, зокрема женевські драгоманівські видання, “Історія Галичини” О. Партацького, “Руська історична бібліотека” Олександра Барвінського, книжечки “Видавничої спілки”, “Червоної Калини”, “Записки наукового товариства імені Шевченка”, “Історія української культури”, “Історія українського війська” та “Велика історія України” — видання Івана Тиктора, надруковані у Варшаві спогади Лотоцького, спогади і щоденник Чикаленка, празькі міжвоєнні видання і так далі. Я гортав ті книжки тремтячими руками, а Богдан м’яким, теплим, трохи розтяглим голосом розповідав мені й розповідав.

— А не боїтеся тримати цього всього вдома? — спитав я.

Богдан посмутнів.

— Знаю, що їх треба було б сховати,— сказав,— бо заберуть і знищать, як не раз уже робили. Але не можу. Віддалити їх від себе — це все одно, що розполовинитися.

Цікаво, що брати Горбачі не говорили галицьким діалектом, хоч були галичанами, а чистою літературною мовою.

По тому Богдан сів на стільця і почав, облитий кволим електричним світлом, смутно оповідати про те, скільки було знищено в післявоєнні роки подібної літератури. За одну знайдену книжку, сказав Богдан, навіть таку невинну, як оповідання Винниченка чи навіть “Записки наукового товариства імені Шевченка”, де друкувалися розвідки академічного стилю, людей запроторювали у Сибір. Безліч книжок вилучено, безліч люди самі попалили, але диво не в тому. Диво в тому, що ці книжки все-таки збереглися. Ховали їх у ями, заривали у вальковану глину на горищах, у стріхи, тайники, а дехто просто тримав їх у скринях, не дуже й ховаючи.

— Українці дивний народ,— так само смутно казав Богдан.— Між них є сотні відщепенців, перевертнів, юд, але водночас бережуть неймовірний інстинкт самозбереження. Не знаю, чи якась нація могла б витримати в таких нелюдських умовах, у яких ми жили століттями і збереглися, а ми, хоч ущербні і з численними втратами, а збереглися.

“Конспіратор” Богдан говорив про речі далеко не буденні, а цілком політичні, ніби забув власне попередження про подібні речі вголос не говорити. Я взяв листок паперу й написав йому про це. Він усміхнувся й махнув рукою:

— Вони мої погляди вже давно знають,— сказав.

Прийшла Романова жінка, привіталася люб’язно, але й так, наче я був тут частим гостем і відразу ж кинулася на кухню, загримівши там каструлями й тарілками. Потім ми вечеряли й балакали про все на світі, зовсім не остерігаючись.

Постелили мені в тій кімнаті, де стукав на машинці Роман, тут стіни були також у стелажах. Богдан приніс мені кілька невеликих книжечок.

— Цього я тобі ще не показував. Прочитай на сон грядущий. Це книжки Богдана-Ігоря Антонича. Чув про такого?

Звісно, про такого я не чув.

— На мою думку, це геніальний поет,— запально сказав Богдан.

— Чому ж його не видають?

— А саме тому, що геніальний. Українська література, за їхнім замислом, має бути дозволена тільки в примітивних, провінційних формах. Усе, що з тих мірок виступає, забороняється, особливо література інтелігентна, тонка, ба вишукана. Тим самим легше стає нас культивувати як народ другорядний, приречений на асиміляцію. Але не буду рекламувати: прочитай і роздивися сам.

Пішов, віддавши надобраніч, а я обережно торкнувся книжечок: “Книга лева”, “Зелена Євангелія”, “Три перстені” — самі назви виглядали екзотично. І я відразу почав читати. На мене раптом плюснула така могутня й така дивовижна поетична стихія, що забув, де я, забув, що вже пізно, що втомлений враженнями, поїздкою, адже виїхав я раннім рано, а встав десь годині о п’ятій. Я буквально випивав шумливі, свіжі, дивовижні строфи, ніби втрапив у багатий сад. Там ішов по білій стежці дивний поет із екзотичним прізвищем Антонич, що був колись хрущем на тих вишнях, що їх оспівував Шевченко, дітвак із сонцем у кишені, звіря сумне і кучеряве. Я читав і перечитував, і ще ніколи поезія не справляла на мене такого приголомшуючого враження.

Заснув після третьої години. І став ніби й сам закоханим у життя поганином: любив землю, птахів, траву, дерева, джерела, струмки, любив цілий світ — ішов по білій стежці сам із сонцем у кишені, а все навкруги співало й раювало, все цвіло й буйно розросталося, квіти росли такі, як на картинах народних художників, зілля гнало міцні й соковиті стебла й напинало туге, також налите соком, листя. І все це залито яскравим сонцем, і все пахло, шелестіло, говорило, сміялося, шепотіло, підводилося, росло й тужавіло. І я теж був у тому царстві зела, як рослина, може, соняшник, а може, жоржина. І було мені так ясно й легко на душі, бо сонце з’єднувалося із соком мого листя, і це приносило мені силу й радість буття. І був я щасливий, що рушив у цю мандрівку, бо для мене світ ставав, наче схвильований жайворонковий дзвін, наче сонце, що викочується з кишені геніального поета і б’є соком променів та іскор в лиця озер, річок, в очі трави — росу, в очі людей, переповнених схвильованою таємницею віщого життя. Тож що є краще й дивніше, як жити, й бачити білий світ, і знати, що ти зі світу, що все живе зі світу, навіть коли воно нестандартне й чудне. А може, тільки нестандартне й чудне — від світу, бо воно — рудимент нового зросту, нового течива соку-крові в артеріях дерев, рослин та живих істот? Відтак стандартне — це і є сухе стебло, стовбур із обваленою корою, людина на смертному ложі. Якісь такі дивні думки перекочувалися через мій сонний мозок, як морські хвилі через урослий у пісок камінь, і я не міг їх ані зібрати, ані впорядкувати.

Розбудив мене Богдан.

— Вибач, мені треба скочити на роботу, спробую відпроситися — поводжу тебе по Львову. До речі, сьогодні переглядають запасники у Вірменському соборі — там дивовижна колекція ікон. Як тобі Антонич?

— Дивовижно,— сказав я.

Богдан узяв книжечки і зважив їх на долоні.

— Це скарб, дорожчий золота,— сказав.— На кухні стоїть тобі їжа, поїси — я миттю! До речі, поки бігатиму, глянь оце.— Він подав мені книжечку.

Зник, а я опинився в чужій хаті сам. Умився, поснідав, помив тарілку й чашку, а тоді повернувся до книжки. Осип Туринський. “Поза межами болю”. Я сів у крісло — і мене не стало. Те, що я читав, було разюче. Австрійські солдати, засипані снігом у Альпах, які один за одним умирали. Стукнули двері, а я й не чув. Богдан зазирнув у кімнату, а я не бачив. І тільки коли дочитав останнє речення, зачумлено звів голову. Богдан ніби чекав цього моменту, бо відразу ж зайшов до кімнати.

— Тобі пощастило,— сказав він.— Дзвонив Софії Караффі-Корбут, вона нас прийме. Це дуже добра художниця. З Вірменським собором теж усе гаразд. Куди хочеш іще?

— Побачити могилу Франка.

— Це на Личаківському. Можна й на Янівський поїхати. Там сьогодні люди сходяться до могил січових стрільців. Підемо?

— Обов’язково,— сказав я.— Тільки незручно, що відбираю в тебе час...

— Пусте,— сказав Богдан.— Ми гостям раді!

По тому почався якийсь калейдоскоп. Софія Караффа-Корбут, спокійна, зосереджена, вже старша жінка, яка розкладала переді мною, зеленим юнцем, свої гравюри — Богдан у цей час завів із нею професійну балачку. Зрештою ми вийшли від художниці, і я дістав від неї згорнуті у рулон кілька гравюр. Трамвай, який кудись нас віз, довга вулиця із цвинтарним муром, могила Івана Франка, біля якої я завмер з непідробним зачудуванням, могили Маркіяна Шашкевича, Володимира Барвінського, професора таємного українського університету Василя Сімовича з цікавим написом: “Усе земне я пережив, зглибивши насолоду труду. Я власну пайку відробив, продовжуйте, я з вами буду”, Соломії Крушельницької та інших знаменитостей. Потім знову трамвай, всю дорогу ми говорили й говорили. Вулиця Руська — завернули до кам’яного двору Вірменського собору. Постукали в двері, нам відчинила жінка з добрим інтелігентним обличчям. Ікон було безліч, багато з них полущених — Богдан оповідав мені про них рівним, теплим голосом, про галицьку школу іконопису, про те, що тут, у цьому сховищі, ікони пропадають, а надії виставити їх чи привести до ладу ніякої. Розповідала про ікони й жінка з добрим інтелігентним обличчям, вона звалася Віра. І ось ми уже знову на вулицях, а за мить спускаємося кам’яними сходами у підвал, де нас зустрів неголений чоловік у замащеній фарбами робі. Знову я сидів на стільці, а художник показував мені дивні картини, в яких я, може, й мало що розумів, з Богданом вони говорили професійною мовою, з якої я теж небагато розумів. Було розкорковано пляшку сухого вина: мова зайшла про українське мистецтво взагалі, загнане в такі-от підвали і про те, що в сучасному образотворчому мистецтві є дві течії — одна для виставок, параду й офіціозу, а друга — підвальна, яка існує тільки для душі художника і для вузького кола його друзів. Ми вибралися з підвалу, я вже ніс, крім згорточка гравюр невеличку картину підвального митця. Богдан, здається, не вмів ходити повільно, отож ми не йшли, а летіли вулицею, при цьому він незмінно мені щось розказував, раптово зупинявся біля якогось будинку й показував, на що треба звернути увагу. Я звертав увагу, але роздивитися добре було годі — Богдан уже гнав далі.

— До речі,— раптом сказав він.— Ти міг би передати Миколі Івановичу пакунка?

Микола Іванович був Славковий дядько, той, що дав мені адресу братів.

— Тільки говоритиму прямо — там самвидав.

Я не знав, що таке самвидав, але не важко було здогадатися. Очевидно, те, що так завзято друкував увечері Роман.

— Тільки давай чесно,— мовив Богдан.— Може, остерігаєшся, так і скажи — ображатися не буду. До речі, ти у них уже на гачку?

— На гачку,— сказав я.

— Були бесіди, обшуки, допити?

— Бесіда. І тільки одна.

— Будуть і інші. Отож скажи прямо, коли остерігаєшся — не треба.

— Передам,— сказав я, хоч, кажучи правду, мені мурашки пройшли поза шкірою.

— Довго в себе матеріал тримати не варто: як усі з ваших прочитають, ліпше передати в інше місто. На читання давати читати лише на один вечір. Але Микола Іванович те знає...

— А що в тих матеріалах?

— Правда про наше щасливе життя. Почитаєш!

Ми втислися в переповнений трамвай і поїхали на Янівський цвинтар. Тут було багато людей, на могилках горіли свічки. Місце поховання січових стрільців було впорядковано, деякі плити порозбивані, деякі цілі: маленькі бетонні горбики. Над ними вивишалися два більші: генерала Тарнавського і Левицького.

— Бачиш, люди самі сюди приїжджають і дають лад,— сказав Богдан.

— А хто надгробки розбивав?

— Ясно хто,— мовив Богдан.— До речі, десь тут має бути могила Антонича, але ще не знаємо де...

— Від чого він помер?

— Від операції апендициту.

Отже, він був похований десь тут. Геній, про якого знала тільки купка людей. Дивні речі творяться під сонцем, думав я, дивлячись на сотні миготливих вогників над могилками. Свічки горіли й над січовими стрільцями. Тут уже поспішати було годі, і ми, як і всі люди, що прийшли сюди, заспокоїлися й посмутніли. Безмовно миготіли свічки, і відчувався той гострий, густий запах, який буває на всіх цвинтарях. Дерева цвинтаря палали також. Осіннім холодним та смутним вогнем. Цей вогонь уливався нам у душі і щось приспане будив. Примушував зосередитися й ставати серйозним. Клав на обличчя смутні маски і робив усіх трохи подібними одне до одного. Відбувався акт злуки живих із мертвими і мертвих із живими. Дух мертвих витав між живих, а живі слухали безголосу їхню мову. Раптом відчув, що я ще дуже молодий і дуже зелений — тільки починаю читати свою Зелену Євангелію чи Книгу Лева. Що я ще нічого не знаю у цьому світі й мало що розумію. Я тільки спостерігач цього світу, а не його творець, навіть не учасник великого житейського процесу, а тільки слухач прелюду до нього. В мені проростали якісь паростки, але чи виростуть вони і чи дадуть плід? Прийшов у цей світ, освітив його очима, але, пізнати, очевидно, ніколи не зможу: надто мало мені дано сили. Є в мені якась кволість, недовершеність, очевидно, я не з тих, котрі пишуть свої Зелені Євангелія, чи Книгу Лева, чи творять підвальне мистецтво. Я поки що тільки гість у світі, хоч він уже й зачепив мене болючими кігтями. Але я маю тонку і вразливу душу, отже, байдужий бути не можу. Чужий цим людям, котрі прийшли на розмову із мертвими, але я їм співчуваю. Розумію їхній атавістичний потяг до спілкування з мертвими, адже і в цьому заховано часточку вічності. Вічності, яка не є тілом, тільки духом, що пронизує людське єство і підіймає його над мурашником, де колотиться у вічній боротьбі добро і зло — вічне змагання Каїна з Авелем. Одне мене тільки невимовно печалило: Авель мертвий, а Каїн живий. Каїн пустив у землю коріння, а Авель живий тільки духом. Каїн сильний — це він розбиває молотом надмогильні пам’ятники і обсотує нас мацаками, щоб знесилити й перемогти, щоб спалити нас у печі, як біблійних юнаків, а Авель нас із того вогню хоче врятувати, адже він дух, а не тіло. Отож хто кого переможе у цій вічній від початку світу боротьбі? Чи й мені у неї втручатися, чи тільки спостерігати? Чи й мені запалити свічку на могилі тих, хто може прийти до мене тільки в дусі, чи байдуже пройти мимо? Чи ставати мені у світі тінню, що наче трава вмирає, чи зерном, яке вмирає для завтрішнього проросту? І так, і так в основі світу та життя — смерть. Оце мене й жахало найбільше, бо що таке оті мінливі й ненадійні вогники супроти загуслого залізобетону зла? Бідні ми й кволі, але ми є, а дух наш, великий чи малий,— з нами.

19

Іще одне пережити я мав тоді — шлях додому. Виїхав пізно ввечері, а мав приїхати в Житомир під ранок. Богдан мене на автовокзал не проводив, а тільки до трамвая; дорогою він мені сказав, що коли я хочу познайомитися з цікавими людьми у Києві, то можу зайти до літературного критика Степана Вітличного — це такий дім, де всіх приймають щиродушно і де я побачу куди багатшу книгозбірню, як у нього. Богдан назвав адресу, і я затвердив її в пам’яті — а може, й справді колись потраплю до Києва, книжки ж мене цікавили непомірно. Ми обнялися, і я скочив у трамвай. Богдан дивився мені вслід, дружньо звівши руку. Я звів руку на привіт і собі, і так ми розлучилися. В автобусі зайняв місце біля вікна, щоб дивитися на краєвиди, і от автобус покотив мене з цього чудового міста, де я стільки побачив і пізнав — був я наповнений враженнями по вінця. Перепускав через мозок усе, що бачив і чув, і трохи мене острах брав: а що, коли я приїду на автовокзал у Житомирі, і там мене зустріне отой самий чорний ангел, з яким уже мав розмову? Тим більше, що батько мене переконував, що моя затія із поїздкою до Львова — крок необачний і йому зовсім не подобається, бо Львів відомо яку славу має, і це вони можуть потрактувати по-своєму. Але, зрештою, на моє домагання, поступився, наказавши берегтися і ніде ні в які балачки не встрявати. Я його наказу не виконав, а коли б виконав, надто багато втратив би. Можна було б учинити двояко: зійти з цього автобуса в Новоград-Волинському, а там пересісти на місцевий, і це було б елементарно, коли б не ніч, тому я вирішив зійти за Богунським мостом, до автовокзалу не доїжджаючи. Це мене трохи заспокоїло, і я поринув у солодкі марення, зовсім виключившись із реального світу, переселяючись, як це часом любив чинити, у світ візій.

Цього разу мені здалося, що я ігумен Мотронинського монастиря Мельхиседек Значко-Яворський. Мене схопила польська хоругва, коли я їхав з монастиря в оборудках, здерли рясу й залишили в самій білизні, немало з мене поглузувавши і кілька разів оперіщивши нагаями. І ось із скрученими поворозом руками й забитими у пута ногами мене кинуто на драбинчастого воза, на якому не було жодної підстілки, і той віз, гримлячи колесами, покотив дорогою, немилосердно мене кидаючи. І я, Мельхиседек, тоскно думав, що це прийшла моя остання година, бо мені сказано, ніби це я винуватець Коліївщини, заколоту козаків і хамів, як вони сказали.

— Помиляєтеся, панове, я лише смиренний слуга божий.

— Не божий, а дияволовий,— заволав рейментар хоругви.— Заколотники й ребеліянти не можуть бути слугами божими!

“Зрештою,— подумав я,— він має рацію, бо заколотників я благословив”.

Отож тепер їхав, зв’язаний, як метелик коконцем, і обтовкував собі боки, а побіч воза скакали двоє драгунів і весело скалили зуби — чогось було їм тоді весело. І мене, Мельхиседека Значко-Яворського, привезли до хурдиги, схопили за руки і за ноги і жбурнули в сутерен, в який я покотився, ще більше оббиваючи собі тіло. Чув тупіт за вікном, голоси, зрештою, все затихло. Тоді прийшов до мене звір, що його називають Жах,— слизька почвара з величезною головою-тілом на довгих зламаних ногах — ніби велетенський павук. Почвара обвила мене мацаками-ногами і притислась до мене холодним, слизьким і бридашним тілом — я закричав. Кричав у глибину темряви, у нутро сутерену, але мені ніхто не відповів, хіба що луна, що подвоїла мої крики. І я, Мельхиседек, упокорився. А коли упокорився, то почвара з мене сповзла, покинула поранене плече, до якого була присмокталася, щоб випити кров, засичала, мов гадюка, і спинилася біля голови моєї, бо хотіла прочитати думки мої: чи не стану я знову боятися, адже тоді вона знову матиме право залізти на мене й смоктати кров. Але я став упокорений і ясний духом, та й почав молитву. І молився я не прописаними словами, а власними. Сказав я своєму Верховному Доглядачеві:

— Це, що вчинено зі мною, потрібно тобі і волі твоїй, щоб спитувати мене, щоб доглянути дух мій: кволий він чи сильний. Сильні ж духом — не гнівні і не перестрашені, а тільки упокорені. Тож я згоджуюся витримати те, що мені призначено.

В той момент я почув, що вгорі прочинилися двері, побачив ясний квадрат прочілу, осяяний сонцем, і кострубату постать дворового козака, як пізніше я взнав, на прізвище Лещенко. Спускався до мене по сходах, і кроки його дудніли, ніби хтось у тимпана бив.

Козак Лещенко став в узголів’ї і спитав м’яко:

— Чого кричали, отче?

— Розв’яжи мені хоч руки,— попросив я,— щоб сісти.

— Це не вільно, але зроблю, як кажете,— мовив Лещенко.

Розв’язав мені руки, і я сів. Тіло боліло, руки позаклякали, і я почав двигати ними, щоб розім’ятися.

— Дякую тобі, козаче,— сказав.— Бог відплатить за твою доброту.

— Може, води вам принести? — спитався він, і я кивнув, бо нутро мені таки пекло.

Він потупав угору, завищали двері, загримотів засув, і я знову опинився в цілковитій пітьмі. Знову помолився Богові, подякувавши за пільгу, яку дістав. За якийсь час козак приніс мені їжі та глека води, я поїв і напився.

— Як же тебе звати, щоб помолитися за тебе? — спитав я.

— Лещенко,— мовив він.— Служу в панів дворовим козаком. Чому вони закинули вас сюди, отче?

— Хочуть, аби нас не було,— мовив я.— А щоб були тільки перевертні та відступники. Хочуть, щоб ми забули ім’я своє, а служили їм вірою й правдою.

Козак понурився, адже і він був із тих, котрі служили їм вірою та правдою.

— Мені це теж болить, отче,— сказав він,— але я поклявся їм на вірність. Богом поклявся!

— То була клятва не на вірність,— сказав я,— а на рабство. Й не Богом ти клявся, Бог таких клятв не приймає, а дияволом, бо тільки дияволові догідні такі клятви.

— Але в мене діти і жінка,— сказав козак,— і не за себе я боюся, а за них.

— Про них Бог подбає, а я помолюся,— мовив йому.

— Гаразд, отче,— сказав він.— Подумаю про те, що сказали.

— Подумай,— мовив я.— Не той правий, хто має силу, але той, хто і в гноїщі сидить, але з правдою в серці.

Він пішов, похнюпившись. Я знав, що серце в нього не порожнє і що вже до мене він думав про такі речі. А ті, що думають,— не порожні у них серця. І я терпляче чекав у темряві, той самий Мельхиседек Значко-Яворський, який благословив гайдамаків і посвятив їм ножі. Не для миру їх посвятив, а для крові. Не був до кінця переконаний, що боговгодне діло вчинив, адже не на покору благословив, а на бунт. Але чи добра покора, коли на плечах у тебе сидить хам, хоч він і шляхетним паном називається, котрий знущається з імені твого, мови й народу. Чи не за те, думав я, Бог покарав обрів, що жінками й мужами землю собі орали і впрягали їх у вози свої. Бо той, хто упосліджує ближнього свого, понижує його і знущається — не Божий син, а дияволовий. Ось чому я посвятив ножі і благословив гайдамаків. А цей Іван з непорожнім серцем нехай подумає. Хай візьметься за голову і хай або стане ворогом мені, або приятелем.

І я, мотронинський ігумен Мельхиседек Значко-Яворський, помолився за нього, за пробудження його і за непорожнє серце його:

— Пречиста мати українського краю,— сказав голосно я,— покрий благістю своєю людей своїх, котрі хоч і нагрішили немало, але не стратили доброї душі й моляться тобі!

За якийсь час знову розчинилися двері, і я побачив у сонячному прочілі кострубату постать козака.

— Отче,— сказав він, зійшовши до мене.— Звільнити вас не можу, бо вони помстяться на жінці й дітях моїх. Але допомогти хочу.

— Чи зміг би ти відіслати, куди треба, листа?

— Я маю скоро поїхати до Києва на зміну,— сказав козак.— Але де взяти паперу й чорнила?

— Чи росте тут близько береза? — спитав я.— Коли росте, обдери кори. Порох у порохівниці в тебе є — розведи його водою. Принеси перо від гусака, маєш ножа — загострю його.

— Гаразд,— сказав козак.— Усе зроблю, як кажете, отче!

І він зробив усе, як я казав. Я розвів у черепку порох, загострив перо і написав на березовій корі листа єпископові Гервасію в Переяслав: “Владико святий! Тяжко страждаю! Смертельно хворий, у залізі жорстокому, не маю нічого! Я з Вами, а Бог з нами! Мельхиседек”.

Козак прочитав листа.

— А коли не поспіють? — спитав.

— Божа в тому воля,— відповів я.

— Не боїтеся, отче?

— Боїться той, у кого нечисте сумління,— сказав я.

— Гаразд, отче, все зроблю, як кажете.

— Хай допоможе нам Господь!

І Господь мені допоміг. Прискакав загін гайдамаків, і вони люто зударилися з дворовими козаками й ляхами, хоч тих було більше. А перемогли вони ляхів тільки через те, що Іван Лещенко й кілька його приятелів перейшли на їхній бік. Побачили це надвірні козаки й розполовинилися: одні скочили на бік гайдамаків, а інші воліли за ляхів загинути. Загинуло й чимало гайдамаків, а серед них Іван Лещенко.

Коли мене звільнили, я впав біля його трупа навколішки й заплакав. Був ніби винуватцем його смерті, отож помолився і сказав:

— Боже великий! Коли є в цьому мій гріх, покарай мене, а його душу візьми до себе. Візьми його душу до себе й благослови — він чистий серцем був, а всі ми, живі,— у гріхах пробуваємо! Карай нас за гріхи, але наші святі помисли благослови!

Отака візія явилася мені в дорозі зі Львова до Житомира. Я дививсь у вікно, у сутінки, що покривали землю, на пожухле золото придорожніх дерев, від яких віяло густим тлінним духом, що пробивався крізь шибки до мене; над полями висів серпанок, і від того все м’яко й загадково розмивалося. І стало на душі в мене просторо, вільно й затишно. З пильною увагою вдивлявся я в ті поля, і мені здавалося, що там відбувається якась таємна робота. Хвилі присмерку клубилися, похитувалися, збивалися, в одному місці густішали, а в іншому рідшали — я бачив неозоре поле, наповнене піврозмитими постатями: он у глибині їхало військо з гетьманом на чолі; он зупинилися люди-велетні, біля них менші й малі; он плаче над трупом свого рятівника Мельхиседек Значко-Яворський, молитовно знісши над головою руки; он зводяться будівлі, а інші руйнуються; он відбувають таємну вечерю львівські братчики; он пливе галера з прикутими до весел веслярами; он копають люди землю, а інші її орють; он табуном женуть невільників; он дівчина стоїть, звівши руки, й помалу перетворюється в палахкотючу тополю, і тополя горить, як велетенська свічка; он ідуть косарі з косами за плечима, а їх чекають матері біля вишневих, так само збагрянілих дерев; а он і вона сама, цариця-смерть, що косить цей люд і сміється голим черепом; он грають весілля, і весільний поїзд несеться, повитий хмарою диму; он купа дітей, що осідлали кийки або ж ганяють ключкою колеса; он похорони й розтягла за ними процесія; он дві шереги людей: одні стоять із закрученими дротом руками, а інші стріляють їм у потилиці. Туман хитався, скручувався, димів, змінював форми й обриси, а я прикипів до вікна і не міг від тих видив відірватися, а може, це так розгулялася моя нестримна юнача фантазія? Мені було просторо, більно й затишно, і я їхав у темному автобусі, що вимацував шлях двома пучками світла, а ми, пасажири, тимчасово з’єднані між собою, покрилися якимсь дурманливим покривалом, всі ми повідкидали безживно голови на сидіння і ніби пробували в телепатичному сеансі, кожен бачив свої видива, а всі разом потрапляли в стан прострації чи несвідомості, а може, над нами пролітав віщий птах, і ми здобували особливу здатність бачити й відчувати, бо всі ми були пущені в життя силою неповторного випадку, і самі раз назавжди неповторні. А може, й повторні, може, ми існували в інших часах, здобували нову оболону, нове тіло, духом же лишаючись ті ж самі. Думав про те, бо мені в тій мандрівці випало пережити ще одну візію, і це сталося, коли автобус проминув відсунутий у глибину алеї, освітлений ліхтарем старий дім, видиво якого мене раптом зворушило, ніби я знав цей дім, бо то був той-таки, як уявилося мені, із дерев’яними сходами, що вели на другий поверх, і там була чудова світла кімната, а внизу сиділа старенька жінка й розкладала пасьянс, а в глибині однієї з долішніх кімнат стояло фортепіано, освітлене свічками в канделябрах, і жіноча напіврозмита постать грала етюди Шопена, звуки втягувались у сходову кліть і виразно долинали до мене, а я лежав на нерозстеленому ліжкові й мріяв про сусідку із сусіднього помістя, яку щойно відвідав. Там мене пригощали чаєм із агрусовим варенням, домашнім сиром, политим сметаною й тим-таки варенням, а дівчина на прощання подарувала мені першого поцілунка й, перестрашена, впекла, а я потім ішов польовим путівцем і пив на повні груди запахи полів та дозрілого хліба, і було мені ясно на душі й тепло, а ці звуки, що втягувались у сходову кліть, ніби повторювали мені ті слова, які я сьогодні сказав і які було сказано мені. Внизу готувалася на кухні вечеря, стукотіли тарілками, а на стіл уже простелили білу скатірку, попросивши тітоньку прибрати карти. І тітонька сиділа на різьбленому стільці, смішно ображена й неприродно випростана, а я спускався дерев’яними сходами, повний фортепіанових звуків і сентиментально настроєний. Сестра перестала грати, задула свічки і опустила покришку фортепіано. Встала й повернулася до мене, в неї було бліде, прекрасне й смутне обличчя, бо вона була закохана в брата тієї дівчини, в яку був закоханий я, але безнадійно. Отож вона страждала, а я тріумфував. Зі своєї кімнати вийшов батько, одягнений до вечері; в нього — французька борідка, побита сивиною, й пишне, також сиве волосся. Мати стояла біля столу й порядкувала; у свічниках горіли свічки, і химерні кошлаті тіні ходили по стінах...

Я дивувався: звідкіля все це приходило, чому я все те знав, чому вряди-годи виникає оцей дивний стан, ніби переселяєшся в минуле, що то за люди і чи справді вони колись існували, а коли так, то в чиїх тілах живуть тепер їхні душі і чи зможу я зустрітися з ними в сьогоднішньому дні?

Ні, все це химерії молодого схвильованого розуму, химерії дивної ночі, в якій, можливо, тільки і є, що цей автобус і його пасажири; а може, доля їх звела докупи, фантастично марив я, щоб могли увійти в цей телепатичний сеанс, відчути таємничий акт переселення душ, бо кожен із нас вряди-годи ступає на дві стежки: одна в минуле, а друга в майбутнє — оце і є, можливо, справжня таємна вечеря, коли стаєш здатний до одкровення. І мені було радісно від того, що ця дорога така довга, що я можу продовжити ще й ще свою знесеність, розхвильованість, оцей напівсон, напівнеспання, оцю гру фантастичних візій, бо все це приносило мені відчуття екстатичного щастя, бо я знав, навіть був переконаний, що дорозі, по якій несе мене автобус, поки що кінця нема, і мені зовсім непотрібно думати ані про кінці, ані про майбутнє; бо коли навкруги клубиться така дивна ніч, ніщо не здатне зробити тебе ницим.

Але все має своє завершення, отож я невзабарі впізнав житомирські околиці і пішов до шоферів попросити їх зупинитися за Богунським мостом. Вони зупинили, я вийшов на порожні вулиці й подивився на годинника: була четверта година ранку. Трамваї, ясна річ, не ходили, і я мав ще довго йти порожнім містом, хоч утома вже склеплювала мені очі, а в ногах чувся ломець. Автобус давно поїхав, а я крокував і крокував Вільською вулицею, напівсонний, напіввичерпаний, але майже так само щасливий, бо це було моє рідне місто, і я радів на зустріч із ним, хоч недавно так хотів із нього втекти. Отож я минув цвинтар, авторемонтний завод, дійшов до Рудинської вулиці — мені не зустрівся жоден перехожий,— дійшов до собору, до будинку, в підвалі якого працював і де жила Лариса. Зупинився тут і подивився на темні вікна, за одним із них мала спати й вона. І пошкодував, що не маю казкових здатностей, щоб пройти у цей будинок через стіну, завітати до її кімнати, поцілувати її сонну в лоб, покласти біля неї подарунка й тихо відійти. Зрештою, подумки я так і вчинив.

20

Досі нічого не говорив про тих, кого я змінював на роботі і хто заступав після мене на зміну, але потреби в тому поки що не було. Той, що змінював мене, був літній чоловік, схильний випити — ніякої ролі він у моєму житті не зіграв, хіба що вряди-годи просив позичити гроші, хоч коли бував тверезий, то шляхетно попереджував мене, аби я йому грошей не позичав, бо він не те, що не схоче, а не зможе їх повернути. Загалом, грошей я при собі тримав дріб’язок, решту віддавав матері й тратив на книжки, отже, сам їх постійно потребував. Той, кого я змінював, був цікавіший: чорний мовчазний чолов’яга з блискучими очима, у вільний час він постійно читав газети, ті газети ми й уживали на підстілки, коли з’являлися до мене братчики. Ми з ним розмовляли мало, хіба, лишаючи газети, він казав часом презирливо: “Почитай, що там вони брешуть”,— та й більше нічого.

Цього разу, заступаючи на зміну, я побачив, що він якийсь незвичайний. Дивився на мене широкими, трохи переляканими очима і ніби онімів: почав жестикулювати й махати головою, пропонуючи вийти з ним надвір. Рушив під сходи і знову заклично махнув рукою. Я подався за ним, ми сіли на лавочку перекурити, як часом це робили.

— Що сталося? — спитав я зачудовано.

— Приходили оті, з Миколаївської,— густим шепотом прошипів він.— Питали, чи не водиш ти зі мною, понімаєш, таких-сяких балачок. Ти б не збирав тут своїх дружків.

— А кому вони заважають? — здивувався я.

— Ну коли вже ті заінтерисувалися, то щось є,— загадково сказав він, до речі, звали мого змінного Тадеуш — був він із житомирських католиків.— Мабуть, язички за зубами не тримаєте. А ти ще молодий, пацан, можна сказать, то дивись, щоб вони чо тобі не пришили. То мастера...

— Дякую, що сказав,— тепло мовив я. Тадеуш, з усього видно, був чоловік непоганий, коли про візит чорних ангелів мені розповів.

— Да, і не збирайтесь тут більш,— додав Тадеуш.— Пойняв мене?

Я “пойняв” його не зовсім — так і сказав.

— Ти хлопець не дурний, то поймеш. Подумай і поймеш. Ну, я пішов!

Навіть не допалив цигарки, як це ми звичайно робили, а встав і рушив, я ж дивився йому вслід і думав. Батько мав рацію: вони жертв своїх так просто не відпускали. Плели навколо сітки, дурна риба в ті сітки й потрапляла. Можливо, вони засікли мою поїздку у Львів (батько мене про це попереджував) і вже, напевне, засікли мій візит до братів Горбачів, а що ті жили під наглядом, сумніву я не мав. Коли б вони тільки поговорили з Тадеушем, той не попереджав би мене так багатозначно. Висновок міг бути один: вони поставили в підвалі підслуховуючий пристрій; отже, збиратися тут нам і справді не було можна.

— Стою біля тебе п’ять хвилин і не можеш помітити,— почув я Ларисин голос — вона таки справді стояла біля мене й дзвонила сміхом.— О чом задумался, дєтіна?

Я пихнув димом, бо її несподіваний підхід мене заскочив, мусив наладнатися на той півграйливий тон, у якому вели ми балачки.

— Є про що,— сказав.— Сідай!

— Я ліпше постою,— сказала Лариса.— А може, зайдемо до тебе й перекуримо, бо тут мене засічуть. Як твоя поїздка?

— До мене не можна,— сказав я і розповів їй, що довідавсь.

— Так це ж чудово! — вигукнула Лариса.— Давай спустимо туди музику, бугі-вугі, побацаємо, а вони побачать, що ми оболтуси, а не політичношкідливі суб’єкти. Повищимо, покричимо, показимося — хай послухають!

— Тоді нам припишуть притон,— сказав я.

Лариса серйозно глянула на мене.

— Вони цим теж займаються?

— Кат їх розбере, чим вони займаються! — трохи грубо сказав я.— По-моєму, їхнє призначення — виробляти певну кількість політичних злочинців, щоб виправдати своє цілком непотрібне існування. А один із головних двигунів їхнього виробництва — моральна компрометація кандидатів на злочинців — по-моєму, я тобі вже це говорив.

— Не пам’ятаю,— сказала Лариса.— А ти звідки це знаєш?

— Служив там тринадцять років. У чині капітана.

Але Лариса на гумор сьогодні була туга, вона навіть не всміхнулася.

— Жаль, що не навісимо їм носа,— сказала.

— Навісити їм носа ми мусимо,— мовив я,— бо коли б раптом перестали збиратися, то вони зрозуміли б, що Тадеуш нас попередив, взяли б тоді на гачка й Тадеуша. Отже, маємо організувати політично нейтральні читання, віршів, наприклад...

— Ой,— сказала Лариса,— але я ж тоді засну!

— Йдеться про нас, а не про тебе,— мовив я немилосердно.— А ти можеш приходити не щоразу. Або й не приходити.

— По-моєму, я такий член братства, як і ви,— сказала гордо Лариса.— Не маєш права мене проганяти... І взагалі, ти сьогодні якийсь такий... ну, переляканий! Коли будеш такий, я стану подружкою не твоєю, а Артуровою.

— А він підбиває до тебе клинці? — зчудовано спитав я.

— Всі підбиваєте,— сказала Лариса.— І, будь ласка, не командуй мною. У нас нема братчиків гірших і ліпших. Ти думаєш, я дурочка?

— Не братчик ти, а посестра,— спробував я пожартувати, бо Лариса увіч ображалася, і це, здається, було з нею вперше.

— Знаю, що вважаєш мене дурочкою,— наче не чула вона мене.— І Славко вважає мене дурочкою, а Артур от і ні... До речі, знаєш, що Славко завів собі маруху?

Я був ошелешений.

— За ці два дні стільки у вас сталося? — спитав я.

— Ну да,— відповіла Лариса.— Ти он десь їздив, навіть подарунка мені не привіз.

— Але ж я його тобі привіз, Ларисо! — сказав, червоніючи.

— Привіз? — щиро здивувалася вона.— Що?

Я вийняв з кишені дерев’яне намисто. Лариса схопила його з дитячою пожадливістю, очі її засвітилися.

— Клас! — сказала вона, розглядаючи намисто.— За мною один поцілунок.

Відразу ж надягла намисто й покрасувалася переді мною.

— Ну як?

— Не зле! — відповів я, милуючись нею.

— Гаразд, я ще подумаю, чи ставати Артуровою подружкою,— сказала, сідаючи до мене на лавку, Лариса.— Що робитимем?

— Коли маєш час, сходи до Славка та Артура і розкажи їм про все. Хай захоплять якусь книжку, організуємо сьогодні читку.

— А може, травитимемо анекдоти,— запропонувала Лариса.— То цікавіше!

— Можна й анекдоти,— сказав я.— Але пристойні і неполітичні.

Вона нахилилася до мене й цмокнула у щоку.

— Я пішла,— мовила.— Мабуть, до Артура піду.

І пішла. А я сидів бевзем і дивився їй услід — була вона все-таки незбагненна, ця Лариса. Любив я її чи ні? І чи любила вона мене? Здається, їй було цікавіше не любити, а фіглі крутити — чи ж це любов? Але по-своєму була щира й нашого товариства покидати не хотіла, хоч над нами зависала петля. Спрут нами увіч зацікавлювався, відчував, що ми та трава, яка виросла вище іншої, стриженої, і готував свою косилку, щоб стесати нам голови і щоб ми таки стали у рівень стриженої. Хотів жбурнути нас у вогонь печі, як біблійних юнаків, а хто нам дасть певність, що ми в тому вогні не спопеліємо?

Я зійшов у підвал і люто почав ганяти тачку, щоб наповнити жерло печі. Десь тут було сховано підслуховувального апарата, і хтось десь слухав, як гуркотить моя тачка і як шурхає лопата. Хтось десь ліг у траву, розкинув ноги, як учив нас молодцюватий Білик, приставив до плеча гвинтівку і стежив за мною, поводячи цівкою. Я був його ціллю, він з того радів, палець його спочивав на спуску, а я тільки зціплював зуби й намагався прогнати із себе страх, бо цей страх і був кулею, якою мене вцілив невидимий стрілець. Кулею, що розірвалась у моєму нутрі, наповнивши його їдким димом, я труївся тим димом, хоч, ганяючи тачку, хотів од нього втекти. Нелегко бути рибою чи звіром, за якими безнастанно полюють, наставляють пастки, запускають гачки, розставляють сіті, нелегко маневрувати там, де не можна кроку ступити, щоб не втрапити в ловчу яму чи не заплутатись у лунках тенет. Водночас, у мені, крім страху, народжувалося інше почуття — була це, може, ненависть. Бо що знає ловець про ненависть до себе того, на кого він чатує, що знає стрілець про ненависть до себе того, на кого наводить він цівку рушниці,— чи таке це безпечне для нього? А може, думав я, він бажає розпалити у жертві оту ненависть, щоб потім розправитися з нею із чистою совістю? Бо тоді переконує себе, що витворений ним злочинець і справді ним є. Тоді його лови набувають більшої принади, а вбивство живої істоти приносить задоволення. Ось він, один із законів диявольського світу, в який доля пустила мене жити. Як же в ньому вберегтися? Як мені в ньому існувати, коли він такий ворожий до мене і стільки наготував мені пасток?..

І ось вони прийшли до мене, мої братчики: Славко, Артур і Лариса. Славко приніс із собою книжку смішинок і анекдотів, бо ми анекдотів знали мало й не бавилися ними, хіба вряди-годи — не того типу були ми люди. Лариса сіла цього разу біля Артура, і той зирнув на мене із хитрою півусмішкою, але я вирішив на ті Ларисині фіглі не зважати. Славко читав смішинки й анекдоти, і ми сміялися спершу вимучено, бо добре знали, що десь засів ловець і слухає нас, розвісивши вуха, але згодом забули про нього і сміялися цілком щиро. Що ж, хай порозважається з нами і ловець! Я б радше волів, щоб він послухав щось серйозніше, щось із Гегеля чи Канта, чи, коли він такий ідейний, щось із Карла Маркса, тоді б і він, напевне, заснув, захропівши, бо йому до того Карла Маркса так само мало діла, як і нам. І тут знову несподівано виявила себе Лариса. Виявляється, вона знала безліч анекдотів, особливо з циклу про вірменське радіо, ясна річ, оминаючи політичні. Отак ми подуріли, посміялися й розійшлися. Власне, вони розійшлися, а я залишився. Знову ганяв тачку й відчував несамовитість. Потому пильно обстежив підвала, але ніяких слідів підслухову-вального апарата, звісна річ, не знайшов — чорні янголи вміли його ховати. Зовсім виморений, навіть знервований, ліг на отоманку, завівши перед цим будильника, щоб у потрібний час устати й завантажити піч. Лежав, заплющивши очі, але заснути не міг. Щось мені верзлося, щось мене їло, проганяв з голови якісь виключно дурні думки — бридко було на душі. Тоді встав і вийшов надвір. Сидів на лавці, курив і думав: як би було добре, коли б Лариса відчула мій стан і прийшла до мене. В небі царював місяць, жовтий, великий. Місячне сяйво було притьмарене, але в ньому особливо гарними виглядали жовті дерева; навіть дахи будинків, що їх видно було звідсіль, здавалися щойно пофарбованими. І мені в душу прийшла музика, яку колись чув, але не міг визначити, чия вона. Це була якась темна, кошлата музика, що апотеосувала смерть. І ця місячна ніч, і ця музика — апотеоз смерті — чинили диво зі мною. Захотілося покинути свою піч, тачку, лопату й зануритися в ту ніч по вінця, знайти у ній криївку, щоб замуруватися там, як равлику, і забути про світ; пити місячне проміння й тоскно відчувати наближення чорної гості — жінки, яка не приходить умилосерднювати, а нагадати про дочасність і світу, і думок, і ловців, і ловлених, і навіть всесвіту, який вона взяла за горло. Звів очі й подивився на жовті вікна, їх було вже небагато, решта на сьогодні вже померли.

— Вийди, Ларисо,— прошепотів я,— сьогодні я потребую твоєї втіхи.

Бо коли б ти сьогодні вийшла, ми б уже перестали грати у піджмурки. Поки що ми тільки діти: ти ховаєшся, а я тебе шукаю, а потім міняємося ролями. Нам цікаво бігати з розпаленими щоками й цікаво, щоб нас не знайшли. Але так само цікаво, щоб нас і знайшли — саме тоді ми й біжимо із розпаленими щоками, щоб затракатися: “Тра-та-та, за себе!” — “Тра-та-та, за Ларису!” Однак приходить час, коли до нас, юних, приходить поважний гість. Кладе нам руку на плече чи просто доганяє нас, щоб торкнутися, торкається — ми раптом стаємо старі і раптом розуміємо, що життя — це не гра, а страждання. І той, що ховається, раптом зводиться зі своєї криївки, також неусміхнений, із печаткою страху на лиці, яка з’явилася на ньому вперше, і незмигно дивиться на того, котрий його шукає. А той, котрий шукає, із тією ж печаттю страху на лиці повільно йде до того, кого шукав, бо в них обох зродилося раптом у грудях тоскне відчуття самотності, та й страх частково виходить із того тоскного відчуття, і вони уже поспішають назустріч одне одному, навіть біжать, бо він злякався, що не знайде її у тій криївці, а вона злякалася, що він її таки не знайде. І вони раптом кидаються одне одному в обійми, і сльози течуть їм по обличчі, обоє вже знають, що світ — це не гра, бо на них рушив сліпий і немилосердний молох, в якого не голова, а камінь, не ноги, а чавунні стовпи, не руки, а крицеві рукавиці із тисячею голок, як у їжака; і той молох шукає їх у темені, щоб схопити тими руками, кинути долі й безжально розтоптати. Через це вони й побігли так одне до одного — той, котрий шукає, і та, котра ховається, бо їм здалося, що таки зможуть сховатися одне в одному, бо вони такі немічні в цьому світі!

Я стояв і дивився на ті кілька жовтих вікон, я волав безгучно, кличучи Ларису із її криївки. Але то була одна із ілюзій місячної ночі, бо хоч одне із тих вікон погасло, та до мене ніхто не вийшов. І мені не залишалося нічого іншого, як знову спуститися до себе у підвал і взятися до тачки, щоб покотити її в глибину темені, де лежав чорний звір, в якому сховалося вогняне начало, бо в кожній ночі сховано начало завтрішнього світанку і дня.

21

Наступного чергування, коли я сидів на лавочці й дивився на доквітаючу осінь, Лариса мене знову здивувала — запросила до себе додому на день народження.

— І там буде твоя компашка?

— Та де? Цей акт має відбуватися в присутності предків. Буде вельми нудна публіка.

— Через те мене й запрошуєш?

— Ну да. Ти ж також нудик.

— І Славка з Артуром запрошуєш?

— Ні, тільки тебе. Я ж твоя подружка.

— По-моєму, ти проголосила, що вже не моя, а Артурова. І сиділа останнього разу біля нього.

— Ревнуєш? — розцвіла Лариса.— Я сказала, що подумаю, чи ставати Артуровою подружкою.

— А той, з яким танцювала?

— Яз ним і зараз танцюю,— сказала вона.— Його теж не запрошено, бо він із компашки. А компашки не буде.

— А вона є, твоя компашка?

— Ти ж не захотів у неї ввійти. Та й правильно!.. Прийдеш?

— А чому б мав не прийти?

— Щоб не розчаруватися,— багатозначно, але цілком незрозуміло сказала Лариса.

Ця розмова відбулася перед черговим читанням для підслуховувачів, а під час того читання Лариса знову сіла біля Артура, навіть поглядала на нього ніжно, і мені треба було зусиль, щоб витримати ті фіглі спокійно...

І от я вперше підіймаюся сходами з величезним букетом квітів, сумних осінніх квітів і з маленьким пакуночком — купив я їй цього разу заводного зайця. Сходова кліть була замизгана, стіни подерті й пописані, пахло там сумішшю всіх борщів та супів, що їх варили мешканці цієї клітки, настояною на гострому духові котячих екскрементів. Я трохи хвилювався, а рука моя, коли натискала дзвоника тринадцятої квартири, тремтіла. Відчинилися двері, і на порозі постало страшне бабисько, таке тлусте і кругле, в такому брудному халаті, що я отетерів.

— Лариса тут живе? — спитав я.

— Нє,— сказало бабисько, свердлячи мене цікавими очками, що губились у сальних мішках.— Це навпроти.— Вона тицьнула грубим пальцем, і я побачив, що її рука внизана золотими перснями, що навіки пов’щалися в її товщ.

— Вибачте,— сказав я зніяковіло — це був перший сюрприз цього вечора, бо Лариса й цього разу мені своєї квартири не назвала. Отже, квартира в неї була не тринадцята, а шістнадцята. Я пішов туди, а бабисько й не думало ховатися за дверима — цікаво за мною стежило.

Двері відчинила Лариса, була ошатно вдягнена, і від неї аж пашіло парфумами.

— А, це ти? — зацвіла вона.— А я думала, не прийдеш.

— Вітаю! — сказав я, вручаючи букета й коробку із заводним зайцем.

Вона наставила щічку, і я відчув на вустах смак пудри.

Завела в кімнату, де вже сиділи якісь люди, назвала мене — я відразу ж пізнав Ларисину матір, Лариса була на неї напрочуд схожа, тільки огрядніша і старіша.

І тут сталася друга несподіванка цього вечора, я побачив на стільці діккенсівського героя, чи типа з обласної бібліотеки — він дивився на мене колючими, миготливими очима. Зірвався зі стільця і подибав до мене на коротких ногах, хитаючи великою головою й тримаючи на вустах п’явочку усмішки.

— О, ми вже зустрічалися,— сказав він єхидно, тиснучи мені руку.— Коли не помиляюся, Акакій Акакійович Бобчинський.

— Добчинський,— поправив я, принаймні ця помилка свідчила, що діккенсівський тип чудово розбирався в літературних героях.

Лариса тимчасом розв’язала пакунка й витягла заводного зайця.

— Ах, який милий! — сплеснула вона в долоні, хоч заєць був зовсім не милий — якесь кострубате чудисько з понурою фізіономією. Накрутила іграшку й пустила на підлогу. Заєць скакав і бив лапками з металевими тарілочками, пичка залишалася похмура, очі були зашиті глибоко — це створювало враження суворої зосередженості. Лариса сміялася й косила на мене оком, і я навіть розумів чому: сам був у той мент схожий на того зайця, хіба що не скакав і не бив металевими тарілочками. Більше того, мені здавалося, що Лариса хвилюється, ніби ефект моєї зустрічі із діккенсівським типом, а її рідним татусем, не так тішив її, як турбував,— ефект же виявився для мене разючий, і я перебував у напівзапамороченому стані; відверто кажучи, мені відразу ж захотілося з цього дому піти. Але ще тримався й роззирнувся по кімнаті: посередині стояв повний страв стіл, височіли пляшки, але не він мене зацікавив, а фортепіано в кутку: хто на ньому грає? Мабуть, не Лариса, принаймні ні разу мені в тому не хвалилася. Фортепіано, до речі, було розчинене, очевидно, на ньому тільки-но грали, можливо, марш чи туш на честь іменинниці. Біля мене опинилася Ларисина мати, її подоба в старшому віці; очевидно, пильно за мною стежила.

— Любите музику? — спитала тим-таки голосом, що і в Лариси, тільки поважнішим і трохи нижчим.

— По-дилетантському,— сказав я, а що вона ледь-ледь звела брови, я виснував: не зрозуміла мене, тому й додав: — Слухаю, але не граю.

— Може бути й так,— сказала зверхньо й відійшла, гордо звівши голову, ніби відбула примусову балачку з дикуном чи принаймні парвеню. Нічого дивного, парвеню я й був, хоч у мені й текла частина забутої дворянської крові.

Лариса клопоталася біля столу, а я був серед цих чужих людей самотній мов палець. Окрім того, не міг отямитися й від зустрічі із діккенсівським типом — відчуття недовідомої небезпеки супроводило мене, тим більше, що тип за мною пильно стежив десь приблизно так, як вуж за жабою, яку знамірився конечно ковтнути. Мій погляд упав на миршавого й прищавого юнака. Той так само самотньо сидів на стільці в кутку й переглядав польський “Film”. Я підійшов до нього.

— Читаєте по-польському? — спитав.

— Дивлюся ілюстрації,— хихикнув юнак.

— Є на що подивитися?

— Є,— сказав юнак і підморгнув.— Бабки шо нада!

— Лялю, заграй,— сказала жінка із видовженим, як у коня, обличчям, біля неї сиділа її подоба, також молодша, і яка аж ніяк не подобала на ляльку, швидше навпаки. Дівчина поманіжилася, тоді різко встала, аж рипнув стілець, і рушила до фортепіано; я жахнувся, які в неї грубі литки, біля сухорлявого тіла вони надто кидались у вічі. Дівчина грала, тупо б’ючи пальцями об клавіші елементарні фортепіанні вправи, а коли закінчила, всі радісно забили в долоні, окрім мене й діккенсівського типа, який ні на мить не відводив від мене погляду.

— Тепер ти, Ларисо! — сказала її мати, очевидно, тут розігрувався парад чи ярмарок наречених. Але Лариса затялася, грати вона не бажала, бо я сидів на стільці із косо скривленим лицем, а вона цього не могла не помітити. Висновок із цієї comedia міг бути один: Лариса грала не ліпше від Лялі, але не мала мужності це продемонструвати, тим більше, що на неї зирить кочегар-інтелектуал.

— Ну, гаразд,— насупилася Ларисина мати.— Може, й справді, це зараз зайве. В тебе все готове?

— Готове,— сказала Лариса, вона була трохи надутенька і майже не дивилася на мене, очевидно, щось у її розрахунках не спрацювало.

— Прошу до столу! — урочисто проголосила мати, і всі юрмою посунули до столу. Лариса сіла на почесному місці, з правої руки від неї примостився діккенсівський тип, з лівої — її подоба в старшому віці, біля мене посадили оту Лялю з її катастрофічними литками і юнака, який напевне хворів на сексуальну затурбованість — мені все це видавалося примарним і не тому, що тут щось особливе відбувалося, так святкували всі, я також, а тому, що на мене напливала така хвиля думок, які треба було логічно виладнати, аж я був ними поглинутий, однак не міг зібратися, врівноважитись і зосередитися.

— Вам покласти салату? — спитала ніжно Ляля, притискаючись своєю важкою ногою до моєї.

— Будь ласка,— сказав я, відсовуючи ногу.

— А бурячка? — вона знову притислась до мене ногою.

— Бурячка не треба,— мовив я, відхиляючи ногу, але її не було куди відхиляти, і Ляля з торжеством налягла сильніше.

— А шпротиків? Вони такі апетитні, хі-хі!

Горілку в моєму кінці розливав чоловік, на якого я тільки тепер звернув увагу, він був козлоподібний: дрібні кучері, що обсіли голову велетенською шапкою, довгий ніс і вузьке підборіддя; очевидно, це був Лялин тато. Третя річ, якою мені довелося сьогодні вразитися: всі ці люди говорили українською мовою. Але не міг і цього гаразд осмислити, бо Ляля, як тільки ми випили й закусили, відразу ж почала навального допита.

— А це правда, що ви працюєте кочегаром? — спитала не без єхидства.

— Правда,— сказав я.— В цьому будинку.

— А звідки знаєте Лариску?

— Ми з нею однокласники.

— Неправда, це я з нею однокласниця.

— Ми з нею познайомилися на танцях,— зітхнув я.— У парку.

— Неправда,— мовила Ляля.— Вона на танці ходить із Толиком.

— То я Толик і є.

— Неправда, бо Лариска вас інакше назвала. І Толика я знаю.

— Тоді я познайомився з нею в екстремальній ситуації.

— Так? — зацікавилася Ляля.— А в якій?

— Ну, це вже секрет. Хай вам Лариса розкаже.

— О, в неї допитаєшся. І, по-моєму, ви ніякий не кочегар.

— А це ж чому?

— Кочегар не скаже “екстремальна ситуація”. Покласти вам печіночки?

— Будь ласка,— згодився я.

— А голубчика?

— Будь ласка,— сказав я.

Козлоподібний знову налив горілки. Діккенсівський тип не відривав від мене погляду, очевидно, був не в захваті від того, що я тут сиджу. Козлоподібний тимчасом барвисто проголошував тоста: говорив про калинове щастя, каштанову радість і лебедині літа. Лариса на мене й досі не дивилася, і я увіч відчував, що вона так само напружена. Зрештою, коли вже мене так прямо допитують, чому не розпитатися й мені, наприклад, хто з них хто?

— Це ваш батько? — спитав я, коли проголошення тосту закінчилося.

— Правда, я на нього схожа? — розцвіла Ляля.

— Як дві краплі,— зіронізував я,— хоч, по-моєму, ви більше схожі на матір. А чому не прийшов Толик?

— Ну, це зрозуміло,— хихикнула Ляля.— Двох кавалерів не запрошують.

— А я, до вашого відома, зовсім Ларисі й не кавалер.

— Правда? — засвітила до мене кокетно очима Ляля, а її нога просто розчавлювала мою об ніжку стільця.— Але ні, ви мені ще й слова правди не сказали.

Але в мене не було й найменшого настрою гратися з нею хоч словами.

— Навіщо вам та правда? — спитав я.

— Бо Лариска останнім часом стала така потайна. А я ж її подруга,— просто сказала Ляля.

Хлопець біля мене, той, що, здається, хворів на сексуальну затурбованість, пив і їв з такою пожадливістю, ніби його рік тримали в клітці на сухому хлібові. Він швидко осоловів, почав на стільці розхитуватися й дивився перед собою олив’яними очицями. Лариса мала цілковиту рацію, народ у неї зібрався нудний.

Зрештою, зробили перерву, я вийшов на балкон і закурив: хотілося трохи побути на самоті. Але це мені не вдалося — на балкон виперся прищавий молодик. Подивився на мене понуренько й попросив закурити. Я вгостив.

— Слухай, ти до кого тут клинці підбиваєш: до Лариски чи до Лялі? — Він знову понуренько на мене зирнув.— Ляля моя дівчина, пойняв?

— Ну, й чудово,— сказав я.— Дуже з того радий.

— І ти до неї там не тулися й не загравай.

— Не збирався,— мовив я.— Може б, ми місцями помінялися?

— Місцями? — Молодик зирнув на мене олив’яними гудзиками.— Не, попарно не садять... Просто, я тебе попередив, бо шуточок не люблю.

— А, ви тут, молоді люди,— сказав, виходячи, діккенсівський тип.— Може, вгостите цигарочкою?

Я вгостив, щось вони катастрофічно не мали власних цигарок.

— Бачите,— довірливо підморгнув мені діккенсівський тип.— Вони мені не дозволяють курити. З цими бабами здуріти можна! Хочете, розкажу анекдотець?

Він розказав анекдотець, досить солоний. Прищавий молодик реготався, а я ні. Відчував у собі напругу і хотів звідси піти.

— Ви не смієтеся, Акакію Акакійовичу? — єхидно спитав діккенсівський тип.

— У мене почуття гумору на нулю,— відповів я.

— Його звуть Акакій Акакійович? — витріщив очі прищавий молодик.

— Не звуть, а прозивають,— сказав задоволено діккенсівський тип.— А щодо гумору, то я б не сказав, що у вас його нема. Да, молодий чоловіче! Земля кругла, чи не так?

— На жаль,— мовив я.

— Акакій Акакійович,— знову, трохи запізно, зареготав молодик.— Ви як скажете, Миколо Миколайовичу! Тебе й справді так звуть?

— Абсолютно,— сказав я. Почував себе кепсько, навіть жахливо і вже конче хотів звідси піти.

— Мені, може, більше жаль, що земля кругла,— сказав діккенсівський тип.

— При чому тут земля? — не зрозумів молодик.

— Є такий анекдот,— сказав тип.— Ми його з Акакієм Акакійовичем знаємо, а ти, Вікторе, ні.

— То розкажіть! — аж подався пожадливо Віктор.

Але в прочілі постала Ларисина мати.

— Миколо! — вигукнула вона тонко.— Ти куриш?

— Раз на рік, Милочко,— зажебонів діккенсівський тип.— Раз на рік!

— І разу на рік тобі не можна! — люто сказала Ларисина подоба.— Викинь зараз же! І не давайте йому цигарок! — Вона поставила до мене сердиті очі.

Діккенсівський тип поспішно викинув цигарку й моргав винувато.

— Ходіть уже до столу,— сказала жінка мирніше, і ми, як гуси, пішли до кімнати.

— Нудьгуєш? — спитала Лариса, подивившись на мене уважно.

— А ти як думаєш?

— Не дуйся! — шепнула вона й пішла, була увіч пригноблена.

І зовсім дивно стало мені на душі. Ми от зібралися вкупі, але які ми одне від одного відгороджені! Віктор любить Лялю, а Ляля тисне ногою ногу мою, хоч чудово знає, що не викликає в мене амурних емоцій. Лариса від мене в цьому товаристві стала ще далі, ніж була, а про моє ставлення до діккенсівського типа годі й говорити. Ларисина мати тероризує свого чоловіка, але чому Лариса вирішила ввести в це пекло мене? Але не це мене зачіпало, а інше: діккенсівський тип її батько! Ось він корінь усього! Господи, подумав я запаморочено, як це сталося, що діккенсівський тип її батько? Найліпше було б тихенько вислизнути звідси, але якась нездорова цікавість ще тримала мене в цьому домі. Зрештою, почалися танці, танцювали козлолиций із Ларисиною матір’ю, діккенсівський тип із Лялиною матір’ю, молодик із Ларисою, а мені знову дісталася Ляля. Я ледве двигав ногами, молодик кидав на мене лютим поглядом, а Ляля тислася до мене всім тілом.

— Хі-хі! — сказала вона.— Ви зовсім не вмієте танцювати.

— В дитинстві я переніс параліч,— витне я.

— Знову неправда,— сказала, закочуючи очі, Ляля.— У вас таке м’язисте тіло. Я б навіть згодилася погодитися, що ви й справді працюєте кочегаром.

— Бо я ним і працюю,— сказав я трохи сердито, відзначивши подумки стилістичного шедевра: “згодилася погодитися”.

— Ах, як це романтично! — охнула Ляля.— Нє, Лариска знає толк!

Нарешті всі розбрелися, а я вислизнув у коридорець. Побачив у розчинені двері кухні, як козлолиций тискає Ларисину матір, а та відхиляється і сміється. Тихо відтягнув замка й вискочив у передухіддя. Обличчя в мене палало.

“Ось вона, Ларисина компашка!” — думав я, цокочучи сходами.

Було мені якось важко, неприємно, так, що я ладен був виблювати на вулиці ту їжу й питво, бо здалося воно мені отруєним. Може, я перебільшував у цих своїх негаціях, але досить було хоч би того, що Ларисин батько — діккенсівський тип, тобто саме той донощик, котрий напевне доніс на мене на Миколаївську, і Лариса це знала, знала! А тоді, коли я вийшов з бібліотеки й раптово зустрівся з нею (чи не до батька вона йшла), вона з моєї розповіді так щиро й безпосередньо сміялася. І раптом мене мов обухом по голові вдарило: а що, коли й Лариса була впроваджена в наше товариство чорними янголами? Дочку донощика не важко було мобілізувати. І ось лише тепер, коли ми реально відчули, що біля нас затягується зашморг, що нас оточено петлею підслухів та стежень, у ній, можливо, заговорило сумління — чи так це? Тож і запросила мене до себе, не Артура, не Славка, а мене, щоб я усе зрозумів і щоб сказати оте останнє слово: “Не дуйся на мене!” Але я не міг на неї не сердитися, я мав би її проклясти, бо не лише себе підвів, але й своїх найліпших приятелів. І ми по-дурному позакохувались у цю вертихвістку, і вона крутила не тільки хвостом, а й нами, ми по-дурному ввели її у братство, а вона з нас, телепнів, потішалася, а потім, як і її батечко, продавала нас з потрохами.

Треба було зараз-таки зустрітися із Славком чи Артуром і все їм розказати, інакше мені немає прощення. Було мені печально і страшно. Я майже біг вулицями, задихаючись.

Артур жив на вулиці без ліхтарів. З-за хмар з’явився місяць і обілляв усе навколо мертвим світлом. Усе тремтіло й блищало: мокрі дахи, шибки, калюжі від учорашнього дощу, навіть пожовкле листя. Все було обарвлено у фантастичні приглушені тони, і я аж застогнав, так мені було на душі бридко.

Артура вдома не було, очевидно, він у Славка. Я знову помчав вулицею, і цього разу до мене прийшли інші думки. А що, коли Лариса заплуталася. Її втягли в це брудне діло, але вона швидко розкаялася. Адже в допитах не випливало нічого такого, що знала Лариса і що б прямо вказувало на неї. Так, вона не могла запросити на цей день народження ні Славка, ні Артура, бо вони діккенсівського типа не знали. Не запросила свого партнера по танцях, бо він тут заважав би, Ляля мала тут цілковиту рацію. Запросила мене і, конечно, для того, щоб остерегти нас. Щоб ми зрозуміли, звідкіля чигає на нас небезпека, й були обережні. Але чи не ліпше було все чистосердечно нам розказати? “Лариса останнім часом стала така потайна!” — сказала про неї найближча її подруга. Отже, може, вона хотіла нам добра, ця Лариса? Я цього ребуса сам розгадати не міг — конче треба було порадитися з хлопцями. А що, коли і в Славка встановлено підслуховувальну апаратуру?

Я зупинився на вступі до Славкового двору: в хаті горіло світло. Холодний вогкий вітер обвіяв мені обличчя, і я вирішив передихнути, щоб не вриватися до Славка таким запамороченим і переляканим. Шумко вдихав повітря, і в мене притьма бігали по спині мурашки. І раптом підкралася зрадлива думка: а що, коли хлопцям поки що нічого не казати? А що, коли спершу зустрітися з Ларисою і про все відверто переговорити? А може, я справді чогось у цьому всьому не зрозумів? Може, я, як завжди, ускладнюю?

У грудях у мене колотилася бридка мішанка. Їжа й випивка збилися у шлункові у камінь, і той чавив. Я закурив і пройшовся порожньою вулицею.

“Заспокойся, заспокойся! — казав сам собі.— Заспокойся, не дурій і не чини дурниць!”

І я почав заспокоюватися. Зирнув на місяця, той сміявся з мене. Ні, що б там не було, а до хлопців я зайду. Маю обов’язково все їм розказати, але для цього викличу їх надвір...

І ось ми сидимо серед ночі за Славковим садовим столиком, і я, похлинаючись словами, розповідаю. Місяць освітлює зосереджені й напружені лиця моїх побратимів, вони стривожені і засмучені, бо те, що я розповідаю, не може їх не хвилювати.

— Усе може бути,— сказав Артур.— Одне ясно: треба закликати її до себе й оголосити: братство перестає існувати.

— Чи ж треба її кликати?

— А що, коли вона й справді у такий спосіб нас попередила? — мовив Артур.— Так чи інакше, вона повинна знати, що братства уже нема. А взагалі, я й на початку казав: з бабами діла ліпше не мати. Ото вони і є: ягідки із квіточок.

— Чи в допитах випливала інформація, яку знала тільки вона? — спитав Славко.

— Вони могли ту інформацію навмисне не виявляти,— сказав я.

— Навіщо ж потрібне це самовикриття? — спитав Славко.— По-моєму, це говорить у її користь.

— Не знаю,— сказав Артур.— Поки що не знаю.

— Можлива й така версія. Спершу її потішила сцена зустрічі з її батечком у бібліотеці його,— Славко показав на мене.— Після допитів вона зрозуміла, що її батечко інформатор, а до цього й не знала. Це її жахнуло. Але признаватися відразу не хотіла, щоб ми її не запідозрили. Але й мовчати не могла також, отож і організувала самовикриття.

— Це і моя думка,— сказав я.

— Може, й так,— мовив Артур.— Через це покличемо її й оголосимо, що братства вже не існує. Хай кожен передивиться свої папери і негайно все, що може дати їм харч, знищить. Робимо це зараз же, як приходимо додому.

На тому ми й зупинилися. Я півночі перебирав у своїй комірчині папери, знищив щоденника, де були досить різкі записи, а зрештою, у мене більше нічого підозрілого не було. Але від того легше мені не стало, бо Лариса для мене була не тільки братчик. Саме тому решту ночі я прокрутивсь у ліжку, повторюючи без кінця всі розмови, які мав у її домі, а найбільше думав про саму Ларису і про її дивну родину: ось чому вона так зацікавилася нашим товариством, там, удома, їй було душно, а вона шукала, якщо й справді не була підіслана, між нас духовної віддушини. Але вже сам факт, що вона дочка діккенсівського типа, виключав наші ближчі стосунки, та ж бо ближчі стосунки — це входження в ту родину, хочеш того чи ні, а це було для мене неможливо. Хто зна, може, моя поява в тому домі була не меншим сюрпризом і для її батечка, недаремно він так їв мене очима. Вони не могли не помітити, що я натурально від них утік; Ларисина мати мене, здається, помітила, бо стояла на кухні обличчям до мене, отже, знає, що я бачив, як її лапає козлолиций їхній друг родини, отже, й вона буде рішуче проти мене — обоє робитимуть усе, щоб наша дружба з Ларисою була розірвана. Зрештою, я аж зовсім не був переконаний, що Лариса мене любить. Як це сказала ота причеписта Ляля: “Двох кавалерів не запрошують!” — і це була правда, з якої Ляля втішалася, бо яка подружка не втішається, коли всаджує клина у любовні стосунки своєї повірниці! Отже, мені треба було зібратися на силі і з цього болітця вирватися — все це річ безсумнівна. Я заснув під ранок і проспав до обіду. Прокинувся з таким відчуттям, ніби мене викупали в клоаці — було невимовно бридко. Роздягся до пояса і почав обхлюпуватися зимною водою. Це трохи відсвіжило, але каламуті з душі не зняло. Мав таке відчуття, мов мене зраджено, хоч, може, це й не так.

Сів на лавку у засипаному листям своєму садику, дихав тліном леглого листя й немилосердно кушпелив сигарету за сигаретою. Світило кволе осіннє сонце, обливаючи мене ненадійним теплом, і мені раптом знову явилося видиво якогось іншого осіннього саду, і змокрілої, застеленої яскраво-жовтим кленовим і каштановим листом лавки, і дім із мансардним поверхом, і звуки фортепіанних етюдів, що долинали до мене, і те, що звуки раптом урвалися,— я ж курив і вмирав від любовної туги за дівчиною із сусіднього обійстя, бо та дівчина гралася зі мною, як кішка із привішеним до нитки м’ячиком. Вийшла сестра, вся в білому, сонце облило її, і біла одежа її засяяла, а обличчя було сіре, втомлене й випите — вона йшла до мене, вхопившись за рота, з-під пальців у неї виглядали краєчки носовичка, а коли підійшла до мене і відвела від рота носовичка, я побачив, що той не білий, а червоний від крові, а ще я побачив розширені до неймовірного очі і зашерхлі, спечені губи.

— Брате,— зашепотіли ті спечені губи.— Я скоро помру!

22

Ларису покликав на сходини Артур, я рішуче відмовився це робити. Він перестрів її після лекцій біля технікуму і, хоч вона була не сама, а в супроводі якогось білявого жевжика (Артурове визначення), відкликав її і повідомив, що сьогодні о такій-то годині всі ми дуже хотіли, щоб вона прийшла до Славка.

— Відбудеться суд? — спитала, криво всміхнувшись.

— Ні,— сказав Артур.— Чесна і відверта розмова. Що це за один із тобою? — Він кивнув на жевжика, який чемно стояв осторонь.

— Учитель танців,— мовила Лариса.— Може навчити танцювати й тебе.

— Mersi,— сказав Артур і чемно вклонився.

— А як не прийду? — спитала Лариса, коли вже він збирався відходити.

— Діло твоє,— відповів зимно Артур.— Але одне маєш знати: ми вирішили наше братство ліквідувати.

— Злякалися? — спитала іронічно Лариса.— Розбігаєтеся по норах?

— Ніде дітись,— сказав Артур.

— Я не прийду,— мовила Лариса.— В мене зараз урок танців.

— Танцювальний зал на Миколаївській? — не втерпів, щоб не вколоти, Артур.

— Може, й так,— сказала Лариса й, круто розвернувшись, пішла до свого вчителя танців. Він у неї щось спитав, вона відповіла, і вони обидва засміялися.

Коли Артур усе це викладав, ми сиділи в Славковому садку, було нам на душі паршиво. ! не тому, ясна річ, що ми полякалися й розбігаємося по норах, а тому, що відчували брутальний присмак відчуття зради. І це тому, що не тільки мене вона полонила, але й усіх трьох; Славко у тому признався, а Артур, коли б не так, не кипів би такою неприязню до Ларисиного “учителя танців”.

— Даремно сказав їй про Миколаївську,— мовив найбільш розважливий із нас Славко.— Може, вона ні в чому не винувата, а отже, й ображати її не маємо права.

— Коли б це її обурило,— жорстко сказав Артур,— вона прийшла б і виправдалася.

Саме в цей мент нам заціпило, бо відчинилася хвіртка і по засипаній листям стежці пішла юна істота — предмет нашого обурення й любові.

— Прийшла на суд,— мовила вона згорда.— Хто тут суддя, прокурор, адвокат. Стривайте, відгадаю. Суддя — Артур, адвокат — Славко, а він — прокурор,— вона недбало махнула в мій бік.

— Перестань, Ларисо! — кисло сказав Артур.

— За законами конспірації,— повела далі тим-таки незносним тоном Лариса,— ви маєте засудити мене до смерті. Будете мене вішати, розстрілювати чи топити?

Ми мовчали. Глухо й важко мовчали.

— І от що я вам скажу, братчики,— іронічно заявила Лариса.— Я знала, що ви намочите в штанці, але не думала, що так швидко й одночасно всі. Хто говоритиме звинувачувальну промову?

Ми мовчали, глухо й тупо.

— Вже йому сказала,— мовила Лариса, кивнувши на Артура,— а тепер повторюю усім. Клятви своєї не ламала, вас не продавала, хоч тепер бачу, що даремно.

— Можеш відповісти на кілька наших запитань? — спитав жорстко Артур.

— Будь ласка! — завернула гордо носика Лариса.

— Чому приховувала, що твій батько...

— Я вже цього не приховую,— перервала Лариса.

— Ми прийшли до спільної думки,— сказав Артур,— що ти раніше цього не знала, а коли взнала, побоялася сказати. Чи так це?

— Я нічого не боюся,— сказала різко Лариса.— Не так як ви, герої!

Артур сидів за столом, як справдешній суддя. На Ларису він не дивився.

— Гаразд,— мовив він, розглядаючи вологу поверхню столу.— Ще одне питання. Хто той хлопець, з яким я тебе зустрів?

— Вже тобі сказала — учитель танців. Прокурор може це підтвердити,— кивнула на мене знову-таки зневажливо.

— Можеш це підтвердити? — спитав кисло Артур.

— Бачив її з ним на танцях,— сказав я, мені ця сцена не подобалася, бо викликала ті ж таки гнітючі почуття, які мав після її дня народження.

— Злочин доведено,— сказала Лариса.— Але чого це тебе так цікавить той бідолашка?

— Є причина,— кисло вичавив Артур, усе так само дивлячись на дошки столу.— Бачиш, якось так випадково сталося... Ну, я теж бачив тебе з ним на танцях.

— Дуже мило,— іронічно всміхнулася Лариса.— І що?

— А те, що наше місто маленьке,— сказав Артур, і люди, хоч-не-хоч часто одне одного передибують... Знову-таки випадково. Так от, коли мене викликали на розмову на Миколаївську... я сидів біля вікна й побачив, як він переходив там двір.

Це було ніби вибух. Я подивився вражено на Артура: отже, він, як і я, закохано стежив за Ларисою, але про того її залицяльника, Толика, здається, нам нічого не казав. Чому? Я зирнув на Ларису, вона стояла червона як рак, з розширеними очима. Зирнув і на Славка — той закляк. Ларисині очі наповнилися слізьми.

— Кажеш неправду! — вигукнула вона.

— На жаль, правду,— тихо проказав Артур.— Саме тому, ми одноголосно вирішили, що братство розпускається, і віднині ми просто знайомі.

Лариса схопилася руками за обличчя, заридала й кинулася із Славкового обійстя геть. Ми із Славком сиділи закляклі, німі, вражені й майже розтрощені — Артур же стояв. Блідий, випитий, із вимушеною всмішкою, дививсь услід Ларисі, яка вже бігла вулицею, і мені здалося, що суддя з нього, може, й справді безжальний, але й не менш жалюгідний, адже найглибше умів ховати почуття до Лариси, а от тепер мусив їх зрадити. З обов’язку дружби до нас, особливо до мене, він чавив і нищив у собі те почуття, але знищити не міг. От чому в той роковий день, коли було проголошено розпуск нашого братства, він страждав більше за нас. Бо й він мав гріх, коли вірити, що сказав правду, бо й він переступив закони братства, як і Лариса: знав, що та гуляє з людиною, зв’язаною із Миколаївською, і мовчав. Мовчав, аж доки не приневолило його сумління, як і Ларису, і він тоді заговорив. Отак жорстко, отак безжально заговорив, і ніхто з нас тоді й не подумав, що й Лариса могла не знати про таємні оборудки свого “учителя танців”. Але тепер їй нікуди було діватися: батько — інформатор, і залицяльник — інформатор, то хто ж тоді вона, ота загадкова й химерна Лариса? Чому була так уражена розкриттям і чому так гірко заридала, адже ніколи ми не бачили, щоб вона плакала? Життя жорстоке в своїй метафізичності, думаю я тепер, і саме в цьому його абсурд. Саме тому так нещадно причавлює воно нас нігтем, аби в черговий раз довести: ніякі ми в ньому не homo sapiens, а просто комахи, існування яких, як подих і як трава. Не встиг озирнутися — і віє на тебе подихом осені, і листя падає, але воно, листя, має більше надії, ніж ми. Бо з весною воно, як птиця Фенікс, воскресає, а з нас, нещасних homo sapiens, воскрес поки що лише один — той, кого послано “добру новину звіщати вбогим”, той, кого послано “проповідувати полоненим визволення, а незрячим прозріння, відпустити на волю помучених” (Лука, IV—18). Ми ж усі, бідні, грішні, запалені своїми пристрастями, і вони часто стають як більмо на оці нашому. Ми ж грішні, бо втратили були друга, якого з любові своєї засудили. І любов наша стала черв’яком, котрий усе сточує, і вогнем, котрий усе спалює. Ми ж, три біблійні юнаки, цього разу кинули себе в піч самі. А може, й не так, може, ми мали рацію, коли виривали з серця загніждженого там гачка, коли зривали з голови накинену сітку, коли кидалися врозтіч од сака, в який нас заганяли грубі й немилосердні ноги, самі ноги без тулуба й голови. Як воно було насправді, ми довідалися пізніше, але й досі, згадуючи все те, я маю таке відчуття, яке виникає, коли розчавлюєш метелика, котрий рвався із темряви на твоє світло, а ти його безжально ловиш у долоню й трощиш йому кістки. Це відчуття я мав усі ті роки, які перетворювали мене із бентежного, мислячого ergo у стандартну людину, і цей жаль для мене, стандартної людини,— єдина запорука, що мій дух до решти не загас. А може, він і спалахнув у цих рядках, як та ж таки птиця Фенікс, і я знову бентежно озираюся довкруги себе, намагаючись знайти стежку у пустелі, що її створила мені моя ж добровільна стандартність. Не знаю, що відчували й думали тоді Артур із Славком — у мене ж було так.

23

Але це ще не кінець цієї історії. Мене несподівано викликали в домоуправління, власне ЖЄК, бо ми належали цій організації, і я відразу ж відчув, що це неспроста. Начальником у нас був відставник, людина із обличчям, ніби сокирою тесаним, із могутнім носярою і напрочуд круглими очками під густими бровами — такі очка називають “колючими”. Розпорядження начальника передала мені маленька, сухенька, зморщена жіночка, яка бозна-що робила в домоуправлінні, але на мене вона подивилася з таким жахом, що я миттю зметикував: у них, певне, побував чорний ангел, який, річ певна, говорив не з нею, але в неї надто гострий носик, щоб не совати його куди треба й не треба; очевидно, переді мною стояв спеціаліст із підслухів, але доброхітний і який працював на себе, а не на певні морочні інституції.

— Що він від мене хоче? — спитав я.

Саме завантажував піч і здійняв досить-таки вугільного пилу, бо її очі затріпотіли, гострий носик, що любив устромлюватися куди треба й не треба, наморщився, і вона так голосно й тонко чхнула, що те чхання, наче м’ячик, пострибало по сірих, а, властиво, чорно-сірих стінах мого сутерену.

— На здоров’ячко,— сказав я.— То що він од мене хоче?

— Цього мені не було сказано,— відповіла категорично жіночка.

— А ви як думаєте?

— А мені думать на службі не положено,— мовила жіночка.

— То зараз іти чи завтра?

— Зараз уже начальника нема.

— Добре, прийду завтра. Але зміна у мене о п’ятій. Скажіть, після п’ятої прийду.

Жіночка продовжувала стояти. Дивилася на мене, ніби я був бронтозавр чи принаймні їв живих дітей.

— Він сказав, щоб ти прийшов удень,— мовила вона, проїдаючи мене очима.— Бо його після п’ятої на роботі вже нема.

— Не можу покинути робочого місця,— сказав поважно я.

— Він сказав, що нічого з твоєю пічкою не зробиться.

— Ну да, не зробиться. Погасне, а я відповідай. Скажіть, що прийду післязавтра.— А коли йому так уже пече, то хай сам прийде.

— Це щоб начальник ішов до тебе, молокососа? — вражено зойкнула жіночка.

— Не він мені потрібен, а я йому,— мовив і знову зняв стільки куряви, що жіночка схопилася за носа, щоб знову не чхати.

Хотів, щоб вона пішла, але вперто продовжувала стояти.

— Він сказав, щоб прийшов завтра,— категорично відчеканила вона.

— То хай присилає підміну,— буркнув я.— Робочого місця я не покину.

Розмова була ідіотична, бо до управління було два кроки, і я між засипкою палива вільно міг туди скочити. Але я уперся.

— Значить, не прийдеш? — загрозливо спитала жіночка, вона й досі, бідолашка, не могла відірвати від мене погляду.

— Я сказав!

Ще трохи потопталася, озирнула сутерен, ніби це було відділення пекла, в яке після смерті конечно мала потрапити, махнула сухенькою, схожою на жаб’ячу, лапкою й пішла. Я, звичайно, повівся дещо визивно, але настрій у мене останнім часом, особливо після того “суду” над Ларисою, і в цьому треба признатися, був жахливий. Це значило, що вже ніколи не підійде до мене, коли я сиджу на лавочці й дивлюся, смалячи, на розлив осінніх барв, ніколи не поведемо ми грайливо-зачіпної розмови, ніколи не називатиме вона себе моєю подружкою, хоч подружкою моєю вона так і не стала, і не сидітиме біля мене в час вечірніх баляндрас чи пристрасних Славкових політичних монологів. Думка про це доводила мене до шаленства, але тут-таки в мені з’являлася протягла смутна нота (це як музика з “Поеми екстазу” Скрябіна), яка глушила моє шаленство, переливаючи його в покірливий смуток.

Після ж цього відвідання настрій мій змінився: а що, коли Лариса з помсти нас продала? Як вона тоді сказала: “Клятви своєї не ламала, вас не продавала, хоч тепер бачу, що даремно!” Ця фраза випливла в мені, ніби підсвічена ліхтарями. Чи недоладно була побудована, чи під нею був глибший зміст? Це могло означати, що дівчина мала змогу нас продати, але була зв’язана клятвою й не зробила цього. Зараз вона клятвою не зв’язана, на нас люта, бо ми її категорично, а може, й несправедливо від себе відкинули, отже, здобувала над нами певну владу. Здається, ми тут учинили нерозважно — і того, що вона знала, здається, було досить для витворювачів злочинців, щоб сколотити із нашої напівдитячої вибаганки, отого братства, антирадянську організацію. Якось це нам раніше не приходило в голову.

Я стурбувався. Тільки тепер зрозумів, що моє відтягування візиту до начальника ЖЕК-у було підсвідомою самоосторогою: треба було б повідомити про це Артура і Славка, аби вони ще раз передивилися свої папери і безжально вилучили все, що хоч натяк могло дати на наше братство. І хоч я проголосив себе таким ригористом, котрий аж ніяк не покине робочого місця, десь пізніше, коли стемніло,— саме почав накрапати дощик,— замкнув кочегарку, пильно обдивився навкруги, чи ніхто за мною не стежить, і подався до Славка, відчуваючи, як зимні краплі длубаються в моїй непокритій голові. Дорогою я кілька разів заходив у завулки і стояв там у тіні дерев, щоб зафіксувати, чи ніхто за мною не стежить. Стежити могли б нишпорки піші і з машини, але нікого не побачив, машин не було також. Вибрав я Славка тому, що до нього було ближче та й хата його стояла осторонь інших.

На мій умовний стукіт він одразу ж відчинив вікно — я викликав його у двір. Вийшов так само простоволосий, налягаючи на костури, і тут, у садку, мочені холоднющим дощем, що вже добряче припустив, я розказав йому про візит до мене і про свої підозри.

— Гаразд! — сказав він, ставши незвично серйозний.— Я Артурові перекажу. А ти сам добре почистив свої папери?

— Цілком,— сказав я, потис теплу ще від хати Славкову руку й побіг на роботу; куртки я з поспіху не вдягнув, а подався в самій робі, і та роба холодною бляхою чавила мені на плечі. Знову зайшов кілька разів у завулки, з дерев, під якими ховався, опадало листя і скрапували великі важкі краплі, які, ніби кулі, вбивалися мені в тіло, бо роба вже мене не боронила — стежі за собою не помітив. Зрештою, я мав де погрітися, отож, повернувшись у кочегарку, скинув мокру робу і взявся до вугілля, а доки навозив його до печі, з мене клубками почала здійматися пара, ніби я збирався спалахнути при самозгорянні...

Гора до Магомета, як звісно, не ходить, а Магомет все-таки чвалає до гори, а в мене вийшло навпаки: мій начальник зволив спуститися зі свого високостя у мою чорну нору, притому в такий же нещасливий час, як і чорний ангел та їхня ангелиця (адже “ангел” означає “вісник”), тобто тоді, коли я завантажував паливом піч.

— Тебе што, не передали, що я визвал тебя к сібє? — ревнув на всю колишньо-солдатську горлянку начальник, але мене чомусь не злякав — я зняв хмару куряви, і в ту луджену горлянку якось сама собою запливла хмарка вугілля; начальник миттю примкнув щелепу і, певне, захрумтів пісочком, бо сплюнув.

— Робочого місця,— сказав я,— покидати не маю права. Так записано в інструкції.

— Шо іщо за інструкція? — спитав начальник.

— Підписана вами,— сказав я, не моргнувши; звісно, ніякої інструкції я не читав, але сподівався, що в бюрократичній державі, де ми живемо, це слово повинно мати вагу, бо звучало поважно, а раз так, то навряд чи могло зневажатися.

— Ну, ладно,— сказав начальник величаво і, як його ангелиця, пильно озирнув сутерен.— Дошлі до міня свєдєнія, шо ти тут притончик организіруєш.

— А що таке притончик? — наївно спитав я, ставлячи до його дубової величності свою чорну смиренну пичку.— Не пунімаю!

— Сборища усякіє незаконниє,— сказав начальник.— Но тут, по-моєму, слішком грязно. Ілі ето вам не прип’ятствіє?

— А одкудова к вам дошло ето гнусноє враньйо? — спитав я його ж лексикою.

Позирнув на мене: кожне око його було ніби важезна брила, і він тими брилами причавив мене, нещасного, як жабеня, мені залишалося тільки безпомічно квакнути й розплескатися, за його лексикою, в “ліпйошку”, але я чомусь його не боявся; мені, можливо, й трохи весело робилося від цієї балачки.

— З достовєрних істочніков, молодой чєлавєк,— грізно сказав начальник.— Я думав, тут какой-то нігодяй отпєтий, а тут молокосос! Рано начінаїш, парєнь! Сколькі тут работаїш?

— Два месяца! — виттягнувся я перед ним, як солдат перед генералом.

— І ужо завйол бардак? Напішеш заявлєніє об увольнєнії! За собствінним жєланієм! І наче іспортім тєбє трудовую кніжку, понял?

Знову причавив мене брилами очей, ніби не вірив, що має справу з молокососом, а не з “отпєтим нігодяєм”.

— Але ж за що? — миттю позбувся я й іронії своєї й блазнювання.

— За то, що збіраїш на рабочем мєсцє посторонніх ліц! — сказав начальник.— Кроме того, на тяжолой работе несовершеннолєтніх держать не імєєм права, пойнял!

— Але я маю вже паспорта! — сказав.

— Не разговарівать! Уволен! А нє хочеш по собственному желанію, виставім і так! Завтра подаш заявлєніє! Всьо!

Розвернувся й пішов під сходи, ступаючи через кілька приступок. Я німо дивився йому вслід. На виході зупинився й повернувся до мене.

— Рано начінаєш, парень! — сказав.— Подумай! У тібя вся жізнь впєреді!

І тріснув дверима.

Я знеможено сів на ящика. Все в мені тремтіло. Отже, все розгортається так, як попереджував мене батько: ота чорна сила, якої не видно й не чути, отой спрут, що охопив мацаками все живе, починає сердитися. Починає тиснути на мене й показувати свою силу. Але коли б на цьому кінчилося!

Я з нехіттю завантажив піч і вийшов надвір. Дощ сьогодні не йшов, на деревах лишилося мало листя, а простір дня запнуто сірим димом. Сірі дерева, сірі будинки, сіра трава, сіре повітря, що важко нависло над світом і причавлювало все до землі, розмивало й розчиняло речі, людей, і авта, і мене, замазюреного чоловічка, хоч зростом я вдався чималий — я важко дихав, хоч не було душно, а мерзлякувато-вогко. Небо звисало низько над головою, як свинцеві брили, і ті брили грозилися впасти згори і все покрити й розкришити. Я думав про те, що, коли мене виперли з цього гіршого із найгірших місць, влаштуватися на роботу мені буде нелегко. “Сколькі тут работаїш?” — почув я сталевий солдафонський голос. А справді, як мало минуло часу відтоді, як пішов я зі школи, а скільки всього відбулося — так ніби прожив я не два місяці, а роки. Здається, вперше почав розуміти той дивний житейський закон: і роки, й десятиліття можуть виявитися порожні й безподійні, від них не залишається нічого — вони попіл часу, а буває, що в дні чи місяці зосереджується смисл цілого життя. Тепер, проживши досить на світі, я того закона твердо знав. Мені зараз не хотілося думати, що це Лариса спричинилася до того, що я зараз переживаю, чи й ні,— зрештою, не мало то великого значення. Важливо інше: я зайшов у світ не з того боку, і той світ виплюнув мене геть, понуро пригрозивши: горе тим, хто не є коліщам у грізній машині буття. Горе тим, хто знамірився хоч би подумки застопорити залізний хід машини — вона втягне отих зухвальців у свої сталеві зуби й перетре у пісок. Горе тим, хто сумнівається і дисидує,— машина до таких нещадна. І в мені почав оживати чорний, понурий, сірий, як це повітря, страх. Вливавсь у мене через очі, рота, ніздрі, всі капіляри тіла й наповнював, як наповнює вимочку вода чи чорнило. А з другого боку, відчував себе тополею, яка жовто спалахнула, бо їй для того, аби жити, треба скинути старе листя, як би його не було жаль і як би не болісно було палати й роздягатися в передчутті зими. Отже, не тільки в природі, але і в мені щось закінчилося. Я сидів закоцюбло і вдивлявся у сірий серпанок. Тягло прохолодним вітерцем, я звів комір піджака. Бачив у глибині долини вмерлу річку, хоч це теж ілюзія: річка котила свою течію, омиваючи темний і холодний камінь, бо таке її призначення: ніколи не спинятися. Я думав про те, що ця вода тече тут тисячі років, а річка залишається; так і в мені безліч протекло хвилин, годин, менше років, а я маю лишатися. Мав досі маленькі хотіння, роздумування, досі (до цих двох місяців) пурхав, як метелик, але тепер я інакший. Тепер зрозумів: для того, щоб чомусь навчитися, треба чогось і розучитися, але не завжди це легко для серця.

Стало холодно, і я згорнув руки на грудях. Але не міг зрушитися з цієї лавки, ніби був до неї прицвяхований — щось у мені старіло. Щось у нас постійно старіє, опадає, а може, це так смерть у нас поселяється? Поселяється в нас, і живе з нами, і вбиває помаленьку яснодухість нашу, і шепоче нам на вухо про абсурд життя. Про те, що немає в ньому нічого доброго і нічого світлого, бо людина починає забувати, що добре, а що зле, що світле, а що темне. Але інколи в людині, як і в сонці, відбуваються вибухи. І вона вся раптово заливається світлом і починає розуміти: тебе весь час дурили якісь темні істоти, вони влазили в тебе, мостили в тобі гнізда, заплітали душу павутинням, жерли там своїх дохлих мух та комарів — лиходум’я твоє, славили своє темне царство, як царство добра й справедливості, бо знали силу доброго слова, але забували про час, коли сонце вибухає протуберанцями, а людина світлими думками; не знали вони, що до людини вряди-годи повертає ясне обличчя Дух Божий, і вона починає собі не належати. Але знову-таки до часу. Бо знову-таки на душу приступом ідуть темні істоти, влазять у неї, заплітають і сплітають павутиння і жеруть нових дохлих мух — лиходум’я наше. Отже, в цьому стані, в якому перебуваю, не можна перебувати довго — це стан непостійності. Це стан, коли починаєш розуміти, що всі власні справи мусиш вирішити сам, отже, вперше відчуваєш, що дорослий стаєш. Колись усе має встановитися, врівноважитися, але одне я вже знав: нелегко здобути право називатись у світі доброю людиною. У світі, де існує закон двозначності, коли думаєш одне, а мусиш говорити інше, в світі, де перемішано духовні цінності, як на смітнику, лишитися доброю й чесною людиною — подвиг. У світі, де панує один закон: “Скачи, враже, як пан скаже!” — навіть вибухнути сонячними протуберанцями небезпечно, бо це значить, що тебе кидають у піч на спалення. Отож я був уже укинутий у піч, і мої друзі також. Ми горіли в ній, а вогонь задоволено реготав.

24

Не було чого витримувати до приходу змінника, отож я востаннє закидав у піч вугілля, зачинив кочегарку (змінник жив неподалець) і пішов віддати йому ключа. Це мені треба було учинити, бо хотів устигнути на кінець робочого дня до батька — перед тим, як прийти додому, добре було б з ним порадитися, бо материну реакцію годі було передбачити: вона могла розлитися слізьми й омити мене ними, як мученика, а могла роз’ятритися й вилаяти, як останнього волоцюгу, котрий і справді “організовує притончики”,— я ж сьогодні не був готовий до того, аби на мене кричали.

Батько вийшов із прохідної як завжди спокійний і сумовитий — він у нас рідко сміявся й рідко жартував, а сумовитий вигляд у нього був хронічний. Те, що я його зустрічав після роботи, було випадком унікальним, і я помітив: він одразу ж стурбувався. Чинити прикрості батькам мені завжди було боляче, але де вже дітися?

— Щось сталося? — спитав мене тихо.

— Виперли з роботи.

— Аж так? Це недобре. Значить, взялися до тебе. Тепер на роботу ніде не прийматимуть, поки не підеш до них сам. На роботу вони влаштують, але ставитимуть свої вимоги.

Зирнув на нього: можливо, із ним колись було подібне. Як же ж йому вдалося влаштуватися на роботу й оминути їхні вимоги? Але я цього в батька не спитав, він теж не поспішав розказувати — до речі, цього не знаю я й досі.

Ми зайшли в палісадничок, тут були лавки, і батько запропонував сісти. Витяг цигарку й почав крутити її в пальцях. Я ніколи при ньому не курив, але цього разу не витримав і витяг сигарету й собі. Коротко на мене зирнув, але не сказав нічого. Запалили, і це ще більше нас зблизило.

— Бачу вихід із цієї ситуації один,— сказав батько, випускаючи клубінь диму.— Було б незле тобі виїхати. Податися, ну, наприклад, до Києва. Тут ти на видноті, а там таких тисячі, то й загубився б. Зможеш жити сам, поза домом?

— Зможу,— сказав я.— А як з матір’ю?

— Це я уладнаю.

— Гаразд,— сказав я,— але чи легко в наш час переїхати? Прописатися — це проблема.

— Таки проблема,— згодився батько.— Але є в мене один знайомий інженер. Дуже й дуже добрий знайомий. Окрім того, живе в Києві у тебе тітка.

— Думаєш, зрадіє на мій приїзд?

Тітка моя, як то кажуть, була людина з коником. Не їздила до нас, і ми не їздили до неї, тільки на Новий рік присилала листівку. Ні, тітка для мене — це все одно, що чужа людина.

— А той інженер зможе влаштувати прописку?

— Бачиш, він працює на бетонному заводі, робота важка, і робочих рук бракує. Отож беруть і іногородніх, але жити доведеться в гуртожитку. Після дому це нелегко, але ти в мене не зніжений. Принаймні на бетоні буде тобі не гірше, як на кочегарці.

— І не краще,— сказав я.

— Про краще мови нема,— смутно сказав батько.— Аби гірше не було. Мені нелегко тебе відпускати у світ, тож дивись. Вирішувати тобі.

— А іншого виходу нема?

— Є,— сказав батько.— Іти до них каятися.

— А чистого виходу?

— Принаймні я не знаю,— сказав батько.— За тебе вони взялися і не відстануть. Мучитимуть, поки не зроблять із тебе, що захочуть: або “злочинця”, або ганчірку.

— А коли вони й там мене знайдуть?

— І це може бути,— сказав батько.— Принаймні додому завжди зможеш повернутися. Треба тобі зараз осісти на дно.

“Як рибі”,— подумав я. Заритися в намул, причаїтися, їсти той намул і пити його, обкластися ним зусібіч, як плитами, і носа не висовувати, бо там, поза мулом, гачки, сітки, хватки, перемети, саки і верші. Було, звичайно, в батьковій пропозиції щось принизливе, але іншої ради він не знав. Згодитися ж стати “злочинцем” у славу чорних ангелів було, здається, ще принизливіше: там кожній скотині дано право тебе упосліджувати. Звідки я це знав? Славкові оповідав дядько, а той уже нам. То були страшні розповіді. Звісно, час зараз змінився, але батько мав рацію; коли вони залишилися, не змінилося нічого.

— Бачиш,— мовив батько, запалюючи другу сигарету.— Колись вважали, що найбільша глушина — село чи якийсь хутір, куди можна забитися й там сховатися. Зараз усе змінилося. Тепер найбільша глушина, де можна сховатися,— велелюддя, а де людей мало, там більше вивідчих і підозріливих очей.

Він усе знав, мій батько,— очевидно, пройшов гірку школу. Через це й застиг у нього на обличчі той постійний смутний вираз, через це так рідко жартував він і сміявся.

— Добре, що ти в мене такий є,— сказав я зворушено.— Без тебе було б важче.

— А я ніде й не діваюся,— сказав він.— Між Києвом та Житомиром відстань невелика, при кожній потребі за кілька годин ти й удома. Одне мені хотілося б: щоб ти продовжив навчання. Ліпше обрати технічну спеціальність.

— Це я тобі обіцяю!

— І чудово! Ходім! Матері поки що нічого не кажи, я сам скажу. Вона не дурна і зрозуміє. А коли, може, не стримається й покричить чи поплаче, то не зважай, їм, жінкам, для розрядки треба покричати й поплакати. Бо їм у цьому світі доводиться важче, ніж нам. Та й прикрощі їхні, здебільшого, через нас.

Мій батько був проста людина, але не простак. Це я зрозумів найчіткіше сьогодні, бо раптом повірив у його мудрість. Жив, правда, як простак, мав прості заняття у світі, але розум вигострив небуденний — тримав його для себе і для нас. Справді, багато чого знав і розумів.

Ми домовилися: часу гаяти не буду. Звільнюся, заберу трудову книжку, в Житомирі виписуватися поки що не буду, а спершу майну до Києва на звіди. Потім буде видно. Бажано, щоб ці речі я тримав у секреті, навіть друзям про те не розказував. Всім маю казати, що шукатиму іншої роботи тут-таки, в Житомирі. Застороги це були зайві, бо Артурові та Славкові я довіряв не менше, як собі.

— А може, спершу пошукати роботу тут? — спитав я.

— Марна справа,— сказав батько.— На кожному підприємстві є так званий відділ кадрів, а це опорні пункти тих, що з Миколаївської, їхні, так би мовити, первинні ланки. А без їхньої згоди ніхто тебе на роботу не візьме.

І все-таки мені хотілося сьогодні побачитися із Артуром та Славком, принаймні розповісти їм, що за мене взялися і роботи я позбувся — вони мали про те знати, хоч братство наше й розпущено. Ближче було до Артура, і я пішов до нього, коли почало сутеніти. Але зайти до хати не дала мені Аллочка, Артурова сестра. Саме ота моя перша любов, яка, правда, давно в мені погасла. Я тільки зайшов у хвіртку, коли розчинилися двері, так ніби вона чекала на мене — дівчина з рішучим виразом стала напроти мене.

— Що це у вас за конспірації? — спитала вона.

— Та ти що? — здивувався я.

— Думаєш, я дурна? — показала дрібненькі, як у хижачка, зубки Аллочка.— Чому Артур палив якісь папери?

— Це ти в нього спитай.

— А по-моєму, все це ти. Ти втягнув його в якесь нечисте діло.

— Та Бог з тобою, Аллочко! — сказав я.— Артур вдома?

— Мене уповноважили батьки,— офіційно сказала Аллочка,— та й від себе я кажу: не ходи більше до нас.

— Виганяєте зі свого дому? — ошелешено спитав я, покриваючись червінцем.

— Не виганяємо, а просимо до нас не приходити і Артура залишити у спокої. Бо ти його підведеш під монастир.

Дивні речі говорила ця колишня моя любов. Артур був між нас найактивніший, ніби й командир наш, і от тепер маєш: мене женуть із його дому, ніби він вівця, а я вовк.

— А Артур знає, що ви мене проганяєте?

— Йому батьки категорично заборонили мати з тобою діло.

— І він вислав тебе це мені сказати?

— Як бачиш,— буркнула Аллочка.— І більше сюди не ходи.

— Гаразд,— згодився я спокійно й придивився пильніше до неї.— Чого ти до мене така зла?

— Бо нема чого бути доброю.

— Що ж, і це можливо,— мовив я.— Передай Артурові привіт!

— Залиши собі,— відрізала Аллочка і знову показала дрібні, як у хижачка, зубки. І стала ніби тхореня, люте, а може, й перелякане. “Господи,— подумав,— і я міг її любити?”

— Що ж, Аллочко, бувай! — сказав я.— Будь певна, твого порога не переступлю.

— Зроби послугу,— сказала Аллочка, і я вийшов із цього двору. Щоки в мене палали, хоч я й ні на йоту не вірив, що саме Артур вислав її прогнати мене від їхнього дому. Можливо, його просто нема тут, і вони використали цю нагоду. На душі в мене було бридко, і я поспішив до Славка, хоч день увіч був нещасливий і ліпше було нікуди більше не ходити. В Славка Артура я не застав, але тут чекала мене інша несподіванка: він був не сам, а з дівчиною. Дівчина така собі, сіренька, з кісками,— вони сиділи за столиком, і Славко вчив її грати у шахи; очевидно, це була та сама, що про неї сказала якось Лариса, та й Славко про неї натякав. Але очі в дівчини були гарні — теплі.

— Я про вас знаю,— усміхнулася дівчина, усміх у неї теж був гарний — теплий.— Славко розповідав. Мене звуть Люда.

— Артура не було? — спитав я.

— Пішов у гості до мого дядька,— сказав Славко. Я полегшено зітхнув. Отже, Артур не посилав сестри виганяти мене зі свого двору, Аллочка просто збрехала.

— Хочеш кави? — спитав Славко.

— Хочу,— я зморено впустився на стільця.— Втомився сьогодні.

— Не дивно з вашою роботою,— мовила Люда.— Піду приготую.

Вийшла, а Славко поставив до мене очі.

— Щось сталося?

— Звільнили з роботи. Сказали, що організовував у кочегарці притон.

Славко присвиснув.

— Аж так! — мовив.— Що думаєш робити?

— Те, що кожен безробітний. Шукати нової роботи.

— Але для чого їм це треба? — спитав Славко.

— Для гри,— відказав я.— В кота і мишей. Коли є кіт, то треба як не наплодити, то придумати мишей. Знаєш, я ліпше піду!

— Ну, ні,— сказав рішуче Славко.— Вип’єш кави. Як тобі моя дівчина?

— По-моєму, славна. Але Лариса теж була славна.

— Ну, в тебе сьогодні чорний гумор.

— Як ніч,— сказав я.— Через це й піду, Славку. Поп’єте каву вдвох!

— Е, ні! — заперечив Славко.— Коли хочеш, відішлю її. Скажу, що в тебе неприємності і нам треба поговорити. Вона зрозуміє...

— Гаразд,— упокорився я.— Питиму каву.

І поки готувалася кава, я розповів пригоду із Аллочкою. Славко, за своїм звичаєм, залився реготом, аж головою водив.

— От тобі й Аллочка! — сказав крізь сміх.

— О, у вас весело,— мовила Люда, заносячи тацю з кавником, цукорницею й трьома філіжанками.

— Розповів анекдота,— сказав Славко.— Але його при дівчатах не розказують.

— Ніколи б не подумала про вас такого,— мовила Люда, тепло освітлюючи мене поглядом.— За Славковими розповідями, ви серйозний.

— Але ж Людочко,— сказав Славко.— Анекдота розповідав я, а не він.

— І сам сміявся? — звела брову Люда.

— Ну да, як гуморист третього сорту.

Славко героїчно мене підтримував, я був вдячний за те.

— Він трохи пустосміх, Славко, не вважаєте? — зауважила Люда.— Але мені це в ньому подобається.

Ми пили каву, теревенили, але я все-таки відчував, що тут зайвий. Бо там, де двоє, він та вона, третій завжди зайвий. А між ними уже з’явилася та таїна, яка так чудово сполучає людей різної статі. Через це я висидів якийсь час і попрощався, вони мене не затримували, хоч Славко співчутливо на мене поглядав.

Я йшов у темряві, розсіченій ліхтарями й думав: це добре, що мої приятелі не самотні, легше буде їх покидати. Артур від якогось часу сприязнився із Славковим дядьком, хоч між ними й була немала вікова різниця, а Славко мав приятеля ніжного. З нас трьох самотнім залишився я. Зрештою, у стосунках із дівчатами, з Аллочкою чи Ларисою, в мене ніколи не виникало тієї таїни, яку помітив сьогодні у Славка і Люди; очевидно, самотність — мій уділ. Була пізня осінь, листя на деревах майже все опало, і я думав, що листя моєї юності також опало. Був сьогодні, може, надмір дорослий, а через те й смутний.

Увійшов у свою вулицю, де ліхтарі не горіли, небо світило зорями, але місяця не було. Місяць моєї юності також зник, як один із осінніх листків, і я з того не жалкував. Проходив повз освітлене чиєсь вікно, зазирнув у нього й побачив, як мирно вечеряє родина. Чоловік сидів у сорочці із розстебнутим коміром — зосереджено посилав ложку за ложкою до рота. Дівчинка неуважно копирсалась у тарілці й дивилася замріяно бозна й куди. Опасиста жінка стояла біля столу, спершись на спинку стільця і щось розповідала.

Я пішов далі і раптом згадав “Касандру” Лесі Українки, згадав слова Андромахи, які раптово вразили мене, бо засіли в душі гвіздком: “То що, Касандро, доволі з нас уже тієї правди, зловісної, згубливої, так дай же нам неправдою пожить в надії, ох, як я втомлена від тої правди! Ох, дай мені хоч сон, хоч мрію, сестро!”

Чи Андромаха те сказала, чи я?

Але ні, щось у мені збунтувалося від тих слів, щось їх заперечило, відштовхнуло — не був я ще ані такий утомлений, ані вичерпаний, хоч згодився тоді, у розмові з батьком, “опуститися на дно”. Згодився забитись у мул, заплющити очі, як це свого часу зробив і батько мій, і придумати для себе мрію й сон. Тішити себе тим сном і мрією, аж поки не увійду у вічний сон і вічну мрію.

Ні, я ще не був до того готовий. Був вигнаний, покинутий, самотній, душа в мене плакала, темрява мене обступила, зорі наді мною кришилися й падали, а я думав, що все це дочасно. Що я не хочу ще ні сну, ні мрії, вічних і не вічних, а хочу дивитися на світ широко розверстими очима. Хочу прокинутися, і хай у вікні моїм постане велике червоне сонце. Хай розіллє кімнатою червоне золото, хай дивно прикрасить речі, хай згадаю я золоту кімнату Верлена, хай заграє оте сонце на склі фотокарток і хай стане воно золотим генієм, чистою й чудовою музикою, за яку, може, й варто віддати життя — за можливість її сприймати й мати.

Щось у мені вмерло, а щось народжувалось. І диво дивне зі мною учинилося — я вже не належав цьому місту, а мене повабило своїми таїнами інше, незнане, велетенське, в якому так легко загубитися й пропасти, як у найбільшій пустелі, але яке дише й живе не так, як це мале, тихе, напівзаснуле. Мені здалося, що я чую голос рога, сопілки, гітари, гусел, флейти та всілякого роду музики. Чи ж упаду я і поклонюся золотому ідолові, якого поставив ще цар Навуходоносор? Бо той, хто не впаде і не поклониться, тієї ж хвилі буде вкинений досередини палахкотючої, огненної печі.

“Я не потребую відповідати на це слово,— сказав подумки,— бо мені ще не пора. Коли мій Бог, якому я служу, зможе врятувати мене з палахкотючої огненної печі, то він врятує і з твоєї руки, о спруте! А якщо ні,— сказав я,— нехай буде тобі, о спруте, знане, що богам твоїм я не служитиму, навіть коли заб’юся в мул, затулю очі та вуха й перестану їсти щось інше, як мул, і пити щось інше, як збовтану воду. А золотому ідолові, о спруте, якого ти поставив, не буду вклонятися!”

Я підійшов до свого дому. Він палав одним вікном. Крадьки підійшов до шиби й побачив батька, який сидів за столом, облитий рівним, жовтим і трохи міражним світлом і читав Біблію. Можливо, притчу про трьох юнаків із палахкотючої, огненної печі.