Юнаки з вогненної печі

Преамбула

Відверто кажучи, хотілося б закінчити описом тієї чудової осені 1964 року, чудової, незважаючи на всі переживання і пристрасті, бо, здається, це був єдиний час, коли я по-справжньому жив, хоч і пізніше в мене було чимало такого, що варто згадати, і я це спробую зробити. Але не обіцяю цільності оповіді, здається, це будуть лише епізоди. Пишу все це по суботах-неділях, бо відпустка пішла на писання першої частини; може, цим і пояснюється більша цільність її і певна фрагментарність другої. Свідомо ніде не називаю свого імені й прізвища, бо навіщо вони, коли я стандартна людина. Стандартним людям узагалі треба відмінити ім’я та прізвище, як це роблять в’язням; якось бачив на цвинтарі стовпчики з номерами — ото і є фінал стандартних людей. Зрештою, не випадає, очевидно, обурюватися і зі стандартності, бо що таке, зрештою, нестандартність? Дивацтво, біловоронство, змагання з існуючим ладом, особлива освіченість, суспільна значимість? Достойності це чи вади? Перші чотири якості, очевидно, за суспільно признаними оцінками — вади, а остання — міраж. Чи має значення, наприклад, що одному на цвинтарі поставлено пишного пам’ятника, а другому — кілочка з номером, коли під тим пам’ятником і номером однаково гній та кістки? Отже, доходити суспільної значимості я ніколи не праг, бо це таки міраж, але бути середньопересічним обивателем, яким, зрештою, і став, теж мені не вельми світило. Вже себе описував: справді, в мене пересічна зовнішність, а б сказав, бридка. Але жах не в тому. Жах у тому, що пусти мене в юрбу, і я в ній нічим не відрізнятимуся, бо людей точно такої, як у мене, статури, з такою ж бридкістю можна побачити сотні. Отже, й бридкість моя також стандартна. Ідею стандартності закладено в суть людини, і тут ніде дітися.

Епізод перший. Іван Маркіянович та Степан Вітличний

Мій батько з’їздив до свого приятеля у Києві, і я невдовзі опинився на Дарниці, в робітничому гуртожитку, наповненому простими хлопцями, з якими в перші часи намагався бути на їхньому рівні: розмови про роботу, футбол, дівчат, гра у шахи, доміно, спільні вечері, часто з випивкою,— до речі, від цих випивок у гуртожитку висів своєрідний сопух, який звідтіля не вивітрювався. Працював я на бетонному заводі, наша бригада виготовляла панелі для перекрить будинків, балки і таке інше. Робота й справді була нелегка, як і в кочегарці, але я швидко в неї втягся, бо вже мав кочегарський гарт. Заїдало мене інше: духовна самотність. Тільки тепер я відчув, яке це благо мати таких приятелів, як Славко, Артур чи навіть Лариса. Дівчата, які були навколо, мене не приваблювали, як надто елементарні, хоч деякі з них і пускали в мій бік бісики. Я знайшов собі розвагу у вихідні: сідав у 27-й трамвай і безконечно довго їхав, розглядаючи перехожих,— здобував при тому, як називав, “острівець тиші в душі”. Було заколисливо м’яко їхати отак, коливаючись разом із трамваєм, стежити за калейдоскопом облич, що пропливали за вікнами, напівмріяти, відчувати тепло, бо вже був грудень, земля вкрилася подекуди клаптиками снігу, висіріла й трава, а безлисті дерева нерушно погрузли у глибокому сні. Кінцевою метою моєї мандрівки був кінотеатр “Київ” чи “Панорама”, де я змішувався з людьми й дивився зарубіжні фільми — особливо подобалися мені італійські неореалістичні, які тоді ще йшли. А потім, схвильований і розмріяний, повертався назад. Інколи забредав у бібліотеки й сидів там, читаючи, у більші й поважніші мене не пускали, як людину, що не вчиться і без вищої освіти, а в менших усе було гаразд. Особливо часто я заскакував у свою районну бібліотеку, де бібліотекаркою була старша за мене дівчина з пишною кучерявою (як у баранця) кучугурою волосся і з досить сірим обличчям. Звали її Тамара, і я з нею заприязнився, бо й вона була начитана, правда, говорила виключно російською мовою з якимсь милим шепелянням: не вимовляла “р” і “с”. Я навіть провів її раз додому, по дорозі вона безперестанку тараторила про якихось московських та ленінградських акторів і про кіна, в яких ті знімалися; книжки, якими вона захоплювалася, були також московських та ленінградських авторів, і от уперше, йдучи поруч цієї виключно чужої мені дівчини, я незмірно затужив за Ларисою й подумав, що ми з нею повелися таки зажорстоко й не розібралися з нею доладу, я ж, виявляється, її таки люблю. Але ця любов була в мені, як спогад про далеку, напівзабуту осінь, ніби все відбувалося не місяць тому, а років з десять, в осінь із смутним присмаком прозорого повітря, настояного на жовтому листі, а я ніби був людиною, котра вже відчувала старіння. Отож провів Тамару до її дому, вона, певне, сподівалася, що я, як це чинять московські чи ленінградські актори у своїх недолугих кінах, її поцілую, навіть потяглася до мене, але я чемно з нею попрощався й пішов у свою самотність, повен неясної туги й каяття,— відчував себе поки що в цьому місті гостем. І от тоді я згадав Богдана Горбача зі Львова, згадав, що він назвав мені ім’я якогось Вітличного, згадав навіть вулицю, на якій він живе, хоч номер, як і номер телефону, звісна річ, забув. Йшов від трамвая до гуртожитку й думав, що потелефонувати тому Степанові Вітличному не штука: набрав 09, і телефона мені напевне скажуть, але як бути з батьковим наказом спуститися на дно, зануритится в мул і перечекати? Бо коли той Степан знає Богдана Горбача — це значить, що й за ним ведеться стежа, тож моя втеча до Києва не матиме ніякого сенсу.

Зайшов до гуртожитку, хлопці з моєї кімнати зустріли мене радісним гомоном: випивали. Я змушений був сісти до столу, випити, слухати п’яне варнякання, пересипане матюками й масними анекдотами, сам щось варнякав у їхньому стилі й реготав із тих анекдотів, хоч мені було зовсім не смішно, бо в душі моїй завмер смутний звірик із широко розплющеними й скорботними очима, і той звірик не пускав хмелю в моє тіло, не впускав у мозок тих анекдотів та варнякань, і мене було ніби два: один із оболонкою отакого під хмеленого простого робочого хлопця, а другий поважний, насторожений, смутний, наповнений спогадами про осінь, що була десять років тому, про Ларису, з якою, може, ніколи вже не зустрінуся, думками про те, що річкове дно й намул мене зовсім ні від кого не рятують. Не мав претензій до цих хлопців, вони по-своєму непогані, але мені з ними було нецікаво. До речі, вони теж відчували це, і між нами, незважаючи на всю нашу добросусідність, все-таки стояв паркан. Що це й справді так, я переконався, бо один із них, старший за мене років на десять, якось підійшов до мене підхмелений і сказав:

— Дивлюсь на тебе й думаю: ти між нами недовго пробудеш.

— Чого це? — здивувався я.

— А того, що не такий, як ми!..

— Брось, Коль,— навіть під мову його підробився.— Чи в мене руки, ноги, плечі й голова не такі?

— Руки, ноги, плечі такі, а голова ні! — сказав Коля.

— Вуха не так ростуть?

— Звилини наче розположені,— відповів Коля.— Думаєш, не бачу? — він якось характерно змружив очі.

— Чудак ти! — плеснув я його по спині, хоч чудово відав: він каже правду.

— Може, й чудак,— сказав, так само примружуючись, Коля.— А ти серед нас недовго будеш. Я старший і от шо скажу: не валяй дурака, а вчись!

— Я й збираюся.

— Тож. Я не такий дурак, як ти думаєш!

— Але Бог з тобою, Коль! — вигукнув я щиро.— Ніколи про тебе погано не думав.

— То хай буде,— засвітився Коля.— Давай п’ятак! Може, колись спомниш: був такий бетонщик Коля. І не дурак!

Ми потисли один одному руки, і я цілком наївно подумав: нарешті хоч з одним чоловіком у цьому величезному місті став на цаль ближчий. А наївно я думав тому, що з цим Колею у мене складуться трохи засвоєрідні стосунки.

Телефона Степана Вітличного по 09 мені відразу ж сказали, і я тримав клаптика паперу, на якому його записав, у нагрудній кишені: він мене грів. Принаймні здорово було відчувати, що можеш зняти телефонну рурку, й тобі відповість приязний голос. Але якийсь час робити це не зважувався.

Тимчасом сталася ще одна невелика подія: на роботі до мене підійшов батьковий приятель, інженер, люб’язно зі мною побалакав і запросив заходити до нього, бо розумів, що мені у незнайомому місті може бути незатишно. Говорив досить доброю українською мовою, і саме це спокусило мене згодитися. Пішли до нього разом після роботи, підійшли до найстандартнішого будинку з так званих “хрущовок”, піднялися сходами з подряпаними стінами і найнеймовірнішою сумішшю кухонних запахів, а коли батьковий знайомий, звався він Іван Маркіянович, відчинив власні, оббиті дерматином двері, з них полило духом смаженої картоплі з цибулею. До нас вийшла кругла, огрядна, добродушна жінка; побачивши мене, очка її засяяли, а вуста чемно всміхнулися.

— О! — сказала вона.— Це хто такой красівий молодой человек?

Іван Маркіянович пояснив, але не українською, а чомусь російською мовою.

— О! — сказала жінка, і її очі ще більше засяяли.— Дєвочкі будуть ради познакоміться. Січас будем ужінать... Замічатільно!

— Січас я предупрежу дєвочок,— сказав Іван Маркіянович і сховався за дверима, в які було вправлено гофроване скло.

— Подождітє мінуточку і раздівайтєся,— сказала жінка й сховалася за другими, такими ж дверима — саме звідти й долинав той запах картоплі з цибулею. Я опинився сам у тісному коридорці, в якому стояла шафа на одежу, холодильник, підставка для взуття, прохід був вузенький, стеля низька, бо зменшена антресолями, тут-таки висіла зимова одежа, в основному жіноча, а на підлозі валялося пар з десять жіночого взуття, досить безладно розкиненого. Мені було незручно тут стовбичити, але й піти не випадало, і я терпляче чекав, вдихаючи харчові запахи, якими по вінця був наповнений цей коридорець. Зрештою, а минуло досить часу, вийшов Іван Маркіянович.

— Вибач, що примусив чекати,— сказав він.— Тут у мене жіноче царство.

Усміхнувся трохи зніяковіло, а тоді додав:

— Потеревень трохи з дівчатами, поки вечеря доспіє.

Дівчатка виявилися близнятами. Можливо, вони й миловиді, але їхня абсолютна подібність убивала цю миловидість. Дивилися на мене цікавлющими очима, здається, були моїми ровесницями, всадовили мене на стільця навпроти телевізора, котрий щось там показував, самі сіли на канапку й дружно схопили в руки в’язання. Розмова в нас текла абияк, вони щось запитували, а я відповідав — для них Житомир був щось ніби село, і вони туманно уявляли, де він розташований. Говорили, звісно, по-російському, я ж відповідав їм українською — можливо, тому вони й уявляли, що Житомир — село. Звали їх Люда і Ніна, але хто з них Люда, а хто Ніна розібрати важко. При розмові вони в’язали й дивилися телевізора — отакі дві спадкоємиці Юлія Цезаря. Вряди-годи коментували те, що показували, а загалом піддали мене перехресному допитові, ніби слідчі, я ж при тому був ніби підсудний. Єдиною моєю розвагою було те, що я кидав очима на їхні абсолютно однакові оголені коліна, вони миттю цей мій позир фіксували й дружно натягували на ті коліна подоли спідничок — очевидно, поки я стовбичив у їхньому коридорці, спішно перевдяглися. Блузки в них були відкриті, я переводив очі з колін на виріз, де проглядали западинки між грудьми, і дівчатка миттю починали поправляти верх блузок, затуляючи ті западинки. І тут я помітив між ними різницю: на щоці у ближчої до мене була родимка. Власне, родимка була і в другої, але в одної на лівій, а в другої на правій щоці — той, що їх сотворював, отаких однакових у материній утробі, тут щось поплутав.

— Давайте, дівчатка, буду розрізняти, хто з вас Люда, а хто Ніна,— сказав я, бо мусив щось говорити.

— Ану! — дружно мовили вони і звели обличчя.

— Ви Ніна, а ви Люда! — показав я.

Дівчата засміялися.

— Как раз наоборот,— мовили вони.

— Гаразд,— мовив я.— Ви Люда, а ви Ніна!

— І січас наоборот,— сказали дівчатка й поперхнулися сміхом.

— Так не годиться,— сказав я.— От ви,— спитав я у тієї, що була ліворуч,— Ніна чи Люда?

— Ніна,— сказала дівчина.

— А ви Люда?

— Люда! — згодилася та.

— Ну, давайте так, я відвернуся, а ви поміняйтеся місцями як хочете. І я вгадаю.

Відвернувся й почув, як вони, хихикаючи, міняються місцями.

— Можна,— сказали вони.

Я обернувся. Сиділи як і раніше: Ніна — з лівого, а Люда — з правого боку.

— І січас наоборот,— дівчата залилися сміхом після мого гадання.

У цей час у дверях постала їхня мати з урочистою усмішкою на лиці.

— Пожалуста ужінать,— сказала вона.— Ви тут, віжу, не скучаїте! Оні в міня замічатільниє дєвочкі.

По тому ми сиділи за столом у другій мацюпунькій кімнатці, і вже господиня піддала мене докладному опитові, дівчатка ж сиділи, наче ляльки, ледь-ледь копирсались у їжі, вряди-годи щось одна одній шепотіли й коротко сміялися або ж казали щось таке, чого я не розумів, і значуще одна на одну дивилися.

Тоді мати сказала їм:

— Дзєвочкі, ви же за столом!

І вони знову стали неживими ляльками. Іван Маркіянович мовчки і з апетитом їв, і я раптом відчув, що він страшенно самотній у своєму домі, що він тут ніхто, а все — оця жінка й дівчатка. Впереміж між опитом, господиня похвалювала дочок, на що вони не реагували ніяк. І здавалося, мене запрошено на аукціон, де продавалися ці дівчатка, але годі було зрозуміти, чи обоє разом, чи тільки котрась із них. Було сповіщено, що Ніна на годину старша Люди, але я вже знову забув, котра з них хто. А Іван Маркіянович мовчки їв в той час, коли вони всі троє ледве жували, а коли я мимоволі знову спинився поглядом на смужках біля їхніх грудей, вони вже й на те не реагували, правда, стріляли в мій бік очками. І мені раптом стало жаль цю родину: самотнього батька і те, що тут розігрувався аукціон, а може, це мені так здавалося? Але в одному не помилився: в кімнаті почувалася якась напруга — ми всі були неприродні, всі розділені, окрім дівчаток, бо вони, за проектом, мали бути однією людиною, а вийшло із них дві. Я чемно відповів на всі запитання господині, і за столом зависла тиша. Зрештою, ми випили компот, і дівчатка встали.

— Пошлі смотреть тєлік,— сказали вони й пішли у свою кімнату і зі спини абсолютно однакові, в однаковій одежі і з однаковими зачісками. Одне мене зацікавило в цьому домі: книжкова шафа, ущерть забита книжками. Йдучи повз неї, я побачив там книжки й українські — очевидно, господар недаремне так правильно міг говорити українською, бо це без сумніву були книжки його.

Дівчатка знову дружно всілися на канапку, оголивши однакові круглі колінця, а коли я спиняв на них очі, хапалися руками за подолики й смикали за них, а я по-дурному подумав, що коли прийде в цей дім чоловік однієї з дівчат, то йому буде важко їх розрізнити, а може, вони й не захочуть, щоб він їх розрізняв і дружно мінятимуться місцями біля того чоловіка, а той до кінця життя не довідається про те при умові, коли друга не вийде заміж — весело буде з того чи сумно?

Чому я згадую цей епізод? Звісно, не тому, що хочу із тих простих і добрих людей посміятися, тобто оповісти якусь “хохму”, а тому, що, зайшовши у той дім, я не просто відвідав малознайомих мені людей, а в дивовижний спосіб увійшов у власне майбутнє. Згодом мені дісталася десь якраз така квартира, як і ця, в яку вступив; моя дружина із тоненької стрункої дівчинки (зайве казати, що це була не одна із цих близнят) перетворилася, народивши мені двійнят-дівчаток, у кругленьку, огрядненьку господиню; у мене в квартирі був подібний лад чи нелад, жінка моя тільки на початку намагалася говорити зі мною українською, а потім це легковажно покинула; своїх дочок я назвав не Ніна і Люда, а Лєна і Таня, і вони виросли в точнісінько таких самих дівчаток, як Ніна і Люда, по-українському не говорили навіть зі мною; одне тільки в мене було інакше: не одну книжкову шафу я мав, а стінку та й антресолі мої були забиті книжками. Та я ніколи не приводив у свій дім юнаків, щоб познайомити їх із дочками — хай беруть собі цей клопіт на плечі самі. Отже, я потрапив у цілком стандартну родину, витворену суспільними обставинами свого часу, і тоді, в юності, то було ніби попередження мені Долі моєї, якого я, може, і не зрозумів. Злякався тоді того попередження, але у свій спосіб: до дівчаток не виявив хлоп’ячого інтересу, як і бажання залишитися в тому домі. Тоді мені здавалося, що я тікаю від стандартності, ще шукав чогось особливішого, але й не підозрював нічого про помсту собі отієї жорстокої жартівниці-Долі, котра веде нас світом, смикаючи за поворози, як ляльку в ляльковому театрі. Але вона була й мудра, та моя Доля, вона ж мене попередила, увівши мене в майбутнє моє, і то, мабуть, тільки моя вина, що я тим попередженням знехтував. З другого боку, це ще питання: чи сталося б у мене інакше, коли б я того попередження не неважив? Чи ми будуємо життя своє, чи нам його будують? Не я і не Іван Маркіянович, двійник мій, поселили себе у ту “хрущовку”, а нас у неї поселили; не я вигадав закон стандартизації світу й людей, а світ, у який пущено нас жити. Чи не читав я своїм дівчаткам чудових, ще й українською мовою, книжок, чи не хотів я виховати з них homo sapiens, яким і себе вважав, але на їхні ніжні душі чигали дияволи: диявол — дитячий садок, диявол — школа, диявол — вулиця, диявол — держава, яка ідею стандартизації вивела в абсолют. Отож, щоб залишитись у цих умовах homo sapiens, треба було ставати або борцем, або відлюдником і своїх дітей та жінку, істот без особливої суспільної опірності, зачинити в якийсь бункер, відгородивши їх від світу, адже жіноцтво — ніжні істоти і стандартизації улягають легше й охочіше за природою своєю. Тому я не огуджую ні Івана Маркіяновича, ні його дружину, ні його дочок, ні своє жіноцтво, я тільки жалію їх, як, зрештою, і себе, бо і я виявився перед тотальною стандартизацією безсилий. А про отой бункер я не вигадав: про це згодом прочитав оповідання якогось японського письменника, здається, Кобо Абе, про те, як чоловік, аби убезпечити свою родину від лихого світу, зачинився з нею в бункер, і родина та почала жити жахливим ідіотичним існуванням — оповідання це так мене вразило, що й досі не можу його забути.

Але в той час, який описую, був я юний, повний завзяття, жаги до життя, отож відвідини родини Івана Маркіяновича були для мене не більше, як дрібним епізодом, про який я легковажно забув. Іван Маркіянович, очевидно, мав тонку душу, він чудово відчув, яке враження справила на мене його родина, і більше мене до себе не запрошував, а я того сам не прагнув; на роботі часом, правда, підходив до мене в обідню перерву, бо в робочу пору перебував у ритмі роботи всієї бригади й часу на балачки не мав. Інколи навідувався, коли ми сиділи без роботи,— вступали з ним у дружні, навіть відверті балачки. Тоді я збагнув, чому він був приятелем мого батька, більше того, саме через Івана Маркіяновича більше збагнув і власного батька — вони обоє були стандартні у тілі, але не в дусі. Ми говорили про книжки та життя, виявляючи дивовижну погодженість, Іван Маркіянович дещо приносив мені почитати, хоч його бібліотека була небагата, і я ще раз уразився, яка це самотня й неприкаяна людина, коли знайшов собі співрозмовника у хлопчаку. Ми сиділи десь у кутку цеху на панелі й вели балачки, які охоронці ладу могли б назвати антидержавними,— Іван Маркіянович тримав у душі міцне, глибоко затамоване, але невитравне українство, і я й досі вдячний йому за те, що він мене, зеленого, помітив і виділив — це була воістину світла душа. А ще мене вражали його очі. Печальні, розумні, глибокі очі людини, яка звикла ховати свої думки і які сховати йому було невимовно тяжко. Своїм хлопцям такий інтерес до мене з боку інженера я пояснив, що це мій родич, і це їх, здається, задовольнило. Дехто з них цікавився нашими розмовами й підсідав до нас, але Іван Маркіянович миттю переводив розмову на інші теми, розповідав, притому мистецьки, анекдоти, з яких ми дружно сміялися...

І все-таки листочок із телефоном Степана Вітличного, що я його тримав у нагрудній кишені, не давав мені спокою, і от в одну із субот, коли мені у гуртожитку було по-особливому тоскно,— в той день і кіно путящого ніде не йшло, щоб убити час; в той день ішов сніг, якийсь теж особливий, лапатий, вогкий, запашний; у той день люди мені здавалися (у тому снігові) загадковіші, красивіші й приємніші; в той день знову згадалася мені Лариса, і я тужив за нею — навіть вирішив поїхати до Житомира й обов’язково з нею зустрітися; в той день я блукав Хрещатиком і дивився тоскно на київських красунь, а в Києві їх завжди повно; у той день щось у мені колотилося і хвилювалося, а сніг ішов, а сніг покривав мене, і красунь, і весь Київ білим саваном,— я не витримав, засунув руку під пальто, розстебнув гудзика нагрудної кишені й запустив туди два пальці. Тоді підійшов до телефонного автомата, пустив у його нутро дві копійки — і за мент мені відповів тихий м’який голос.

— Ви мене не знаєте,— сказав я, хвилюючись.— Маю ваш телефон від Богдана Горбача.

— Дуже приємно,— сказав м’який голос.— Хочете зайти?

— А як до вас їхати?

Голос докладно й спокійно оповів: тролейбус сімнадцятий, до зупинки Єреванська.

— Ви звідки дзвоните?

— Із Хрещатика.

— Ну, то з Хрещатика він і ходить. Ласкаво прошу!

І от я сиджу в сімнадцятому тролейбусі біля однієї із київських красунь, на віях якої розстають кудлаті сніжинки і плечі якої ще покрито тими сніжинами, і мені якось мило тепло біля цієї засніженої красуні, бо в неї гаряча нога, якої я торкаюся, а стегно припікає навіть крізь пальто. І мені по-дурному здається, що це і є дівчина моєї мрії, яку маю зустріти, бо вона трохи схожа на Ларису, вуста у неї — як квітка, от тільки не знаю, яка. І я сентиментально хочу до неї заговорити, але поки з тим зібрався, вона раптом встала, кинула на мене трохи здивованим, а трохи презирливим поглядом і гордо пішла до виходу.

“Прощай, красуне,— подумки сказав я.— Хай тобі в цьому світі щастить!”

І дивний народ ці дівчата. Вона обернулась у дверях і облила мене таким ясним світлом, що в мене все заспівало і заясніло.

Ситуація, може, була б банальна, але це дало мені добрий настрій, бо й наш добрий настрій зчаста залежить од таких дрібниць, навіть цілком банальних. Через це я йшов до Степана Вітличного освітлений — у мені все співало.

Будинок, на якому стояв потрібний мені номер, був також “хрущовкою” — невиразна цегляна коробка літерою “Г”, але під’їзд не такий занедбаний, а стіни не пописані,— менше тут чулося й харчових випарів. Ліфта, ясна річ, не було, і я подався все вище й вище, стежачи за номерами квартир. Нарешті дістався на шостий поверх, тут сходову кліть ховала іржава сітка з проробленими в ній круглими дірочками — очевидно, робота пацанів. Я натис кнопку дзвоника і відчув, що хвилююся. Двері відчинила кругловида добродушна жінка, вже немолода — добродушність із неї просто світилася. Вийшов і господар, вусатий, чорнявий, з густою кучугурою кучерявого волосся. Я вступив у кімнату (друга була впритул до цієї, прохідної, але без дверей) і охнув: обидві вони були заставлені стелажами, при тому аж так, що на стінах не залишалося ані клаптика вільного місця. У другій кімнаті хтось сидів, він повернувся до мене — був це чоловік із тонкими рисами обличчя і з покірливими, напрочуд спокійними очима. Господар назвав його Євгеном, а мене всадовив на ослінця, сам же сів у крісло, застелене овечою шкурою; крім двох ослінців, цього крісла й письмового столу, вщерть заваленого паперами і книжками, в кімнаті інших меблів не було. І тут я збагнув, що прийшов до цих людей, не маючи ніякого діла, а тільки з самої цікавості й неясного потягу.

— Ви зі Львова? — спитав Степан Вітличний.

— Ні, із Києва,— мовив я.— Просто Богдан дав мені вашого телефона. А родом я з Житомира.

— О, з Житомира! — всміхнувся Степан.— Знаєте там?..— Він назвав Славкового дядька.

— Чудово знаю,— сказав я.

— Як його здоров’я?

Я взагалі мало знав про здоров’я Славкового дядька, тим більше, що не був у Житомирі вже кілька місяців. Так і сказав.

— У нього сухоти,— смутно сказав Степан.— Набув у концтаборі.

Потягся до столу, взяв листка паперу й написав кілька речень, а тоді передав мені. Я прочитав: “Кімната прослуховується. Можна говорити тільки загальні речі. Богдан нічого не передавав?” Я взяв олівця й написав на тому ж аркуші: “Передавав, але для Житомира”. Степан кивнув, узяв записку, порвав, кинув клаптички на попільничку і запалив.

— Отак живемо,— сказав.— Тут у нас зав’язалася цікава тема...

— Про культ дурня,— всміхнувся тонко Євген.— Саме тому вони спокушають людей тілесними благами. Ідеал елементарний: в невизначеному майбутньому людині обіцяють, що буде сита по горло, а працюватиме, скільки забажає, а може, й узагалі не працювати. Оце і є земний рай. Нічого нового. До речі, ідея земного раю, Едему, ще біблійна. А щоб досягти цього раю, треба ударно працювати сьогодні, перевиконувати план, влаштовувати навіть змагання й інша схоластика. Отже, людина має стати рабом із надією на краще майбутнє. Це, до речі, і є спокуса тілесним. Натомість у раба відбирається все духовне, тому вони пропагують атеїзм, знищують інтелігенцію, лишаючи тільки найелементарніших і здатних на конформізм, тобто таких, які згоджуються бути рабом у дусі. Отут і з’являється культ дурня. Дурень на чолі держави — це втілення давнього російського ідеалу про правителя Іванушку-дурачка, улюбленого героя російських казок. І от Іванушка-дурачок всіх перемагає й сідає на троні. Перше що він чинить: пильно стежить, щоб у його оточенні не було інтелектів вищих, а вже ті допущені “інтелекти” стежать за тим у своєму оточенні. Так складається піраміда дурнів, яку ще змалював у “Сні” Тарас Шевченко. Ви, юначе, читаєте Шевченка? — спитав мене раптом.

— Ну, те, що в школі,— ніяково відповів я.

— Не дивуюся,— мовив Євген, вибачливо всміхнувшись.— Це все також елементарно. Коли вже створюється піраміда дурнів, то дурними робляться всі ті поети, письменники, мислителі, яких не можна заборонити. Отже, їх не забороняють, а препарують, це значить, роблять дурнями також. А тих, кого не можна зробити дурнем чи в кого “підмочена репутація”, тих просто викидають на смітник. Препарованим же приписують ідеї, яких ті не проголошували, але які відповідають культові дурнів. Їх чинять приналежними до секти дурнів у минулому, яка визнається. Обмежується коло книжок, коло знання, коло діячів минулого, а коли ви, наприклад, у бібліотеці будете цікавитися чимось, що виходить поза межі списку, на вас звернуть увагу. Культ дурнів не терпить інакомисля.

— Мені це відомо,— сказав я і оповів історію із діккенсівським типом, Ларисиним батьком. Степан та Євген вислухали те з глибоким інтересом, але не сміялися. Можливо, в тому і справді було мало смішного.

Зазирнула Степанова дружина і спитала, що будемо пити: чай чи каву? Зупинилися на каві.

— Сучасне мистецтво,— сказав Степан,— уже пробує вирватися із регламентованих рамок. Художники працюють не тільки для виставок, але й для себе — з’явилося так зване мистецтво майстерень. Те саме в поетів та письменників: я міг би хоч зараз укласти антологію нерегламентованої поезії. Зрештою, самвидав — це і є нерегламентована література; можливо, колись саме він і визначатиме обличчя літератури й літературний процес.

Мені було в цьому домі цікаво. По-перше, відразу ж прийняли тут за свого без найменшої підозри й остереження, хоч за цим домом напевне стежили й могли послати їм і провокатора. По-друге, я ніби повернувся в ті наші чудові вечори у кочегарці, де Славко проголошував свої монологи, а ми жадібно його думки вбирали у себе. Одне тільки було інакше: не сиділа біля мене Лариса і не відчував я її тепла. Спогад про Ларису знову прозвучав у мені, як печальна музика. Я пив каву, слухав розмову й роздивлявся стелажі. Господар помітив цей мій інтерес.

— Вас цікавлять книги? — м’яко спитав.

— Дуже! — палко мовив я.

— То підійдіть до стелажів і подивіться,— дозволив просто він.

Я не примусив себе запрошувати двічі і відразу ж пішов до стелажів. Розмови господаря із Євгеном я вже не чув — це була дивовижна бібліотека, притому майже вся українська. Видання двадцятих років, галицькі міжвоєнні, видання дореволюційні, варшавські і празькі міжвоєнні, кілька книжок сучасних закордонних, багата періодика: “Літературно-науковий вісник”, “Правда”, “Зоря”, “Українська хата”, “Киевская старина”, “Записки наукового товариства імені Шевченка”, міжвоєнні галицькі “Дзвін”, “Вісник”, “Вікна”, “Сьогочасне і минуле”, видання часу революції: “Музагет”, “Наше минуле”, “Книгар”; спогади, поезії, романи, оповідання — більшість із цього я не знав і не бачив — аж голова запаморочилася. Я гортав і гортав: “Літературний ярмарок”, “Вапліте”, “Життя й революція”, Хвильовий, Підмогильний, Шпол, Плужник, Зеров, знайомий уже мені Антонич, “Поза межами болю” Туринського, Івченко, Свідзинський, спогади Чикаленка й Лотоцького... Боже мій, думав я, хвилюючись, аж руки мені тремтіли — який дивовижний і заманливий світ! Але пора було схаменутися й прощатися, я й так пробув надто довго.

— Бачу, вас вабить книжка,— з теплою усмішкою сказав Степан Вітличний. Ні, це була якась особлива всмішка, ні в кого ані після того, ані до того не бачив я такої доброї й гарної усмішки.— А де ви в Києві живете?

— У гуртожитку,— сказав я.

— Я б вам залюбки давав читати,— сказав, ніби вибачився переді мною, Степан.— Але в гуртожитку таких книжок тримати не можна. Хочете, приходьте сюди до мене, десь вас посаджу й читайте.

— Це клопіт,— сказав я ніяково.

— О, я до цього звик,— мовив Степан.— У мене тут багато читачів, є навіть спеціальне крісло в тій кімнаті.

— Дуже вам вдячний! — сердечно сказав я.

— Е, що там! Головне, щоб вам була користь.

Голос у нього був тихий, трохи хрипкий, лагідний — очевидно, саме такий голос і мала мати людина із такою особливою усмішкою.

Вийшов із парадного і здивувався: було зовсім темно. Здається, прийшов сюди за дня, а просидів аж до темені. Власне, й темінню те, що обняло мене, назвати було годі: світився осяяний ліхтарями чистий, незайманий сніг. Тут був палісадничок, кілька лавок, кілька дерев — все покрито кудлатими шапками, а стежка на хіднику ледь протоптана. Сніг уже перестав, і я вдихнув свіжого, духмяного повітря — був щасливий.

“Господи! — подумав я.— Чи ж я можу відірвати себе від такого світу. Від товариства мудрих і добрих людей тільки для того, щоб сховатися од того страшного спрута, що чигає на мене й на всіх добрих і розумних людей. Чи й мені вкладатися,— думав я,— у піраміду дурнів і ставати стандартною, безликою цеглиною для цієї піраміди. Чи має рацію мій батько, теж розумний і добрий, який в ім’я безпеки своєї й родини заховавсь у себе, в самоту свою і живе обережним, настороженим життям? Ні, не міг зараз вирішити цього, надто був схвильований. Не хотів одразу сідати до тролейбуса, а пішов по майже безлюдній, засніженій вулиці. Залишив у снігу свої сліди, які долучалися до тих, що пройшли тут раніше,— чудово мені було! Потім у тролейбус я сів. Пасажирів спершу виявилося мало, і я приклеївся очима до шибки, на якій було трохи намерзлого квіття та віття, і крізь це квіття та віття дивився на кудлаті постаті з хідників, на круглі плями ліхтарів і жовті чи сині світлові кола під ними, на ясні прямокутники вікон, за якими ховалося буття людське: щось вони там говорили, щось робили, від чогось хвилювалися, дивилися телевізори, їли, читали, майстрували, кохалися — зараз не мав до них урази, а навіть якесь споріднення, бо і я був із їхнього світу, бо і я помалу вписувався у це місто й починав бачити й розуміти його красу і силу. Поки що я в ньому бездомний, безхатий, і той дах, який маю, тільки тимчасове пристановище, але в нього однією ногою я вступив, бо в ньому уже не сам. І все-таки то чудово відчувати, що ти у світі не сам, що в тебе в нагрудній кишені є хай один, але милий тобі номер телефону — був певний, що цих номерів усе більшатиме й більшатиме.

Зійшов на Хрещатику, сніг знову припустився. Широчезні хідники проспекту були запруджені людьми, але ніхто не поспішав. Отак ніби цей сніг задавав ритм повільним людям, що раптово забули справи й турботи, забули, що існує десятки спрутів, котрі підстьобують їх, спостерігають, смокчуть із них соки, роз’єднують їх, учать ненависті одне до одного, запалюють ворожнечу, звалюють їм на плечі суєтні дні й неспокійні ночі, що їх мусять тягти, висолопивши язика,— просто часом приходить такий мент, коли всі раптом відчувають себе людьми, коли сварки й пристрасті притихають, коли навіть шпики й підслухачі відчувають утому, коли вечір стає просторий, свіжий і запашний, коли хочеться дихати на повні груди, коли люди шукають одне одного поглядами, зазирають одне одному в душі, але не для того, щоб понишпорити там неситим оком, а щоб пошукати там брості любові. І я не відрізнявся від них нічим, бо й на мене так само повільно осідав сніг і завдавав повільного темпу: думкам моїм, і почуттям, і бажанням. Одне турбувало: всі ці люди були мені незнайомі. Тобто не почувався тут так, як у Житомирі на Михайлівській, де стільки знайомих лиць, з якими хоч і не знався, але які колись десь бачив, де міг зустріти навіть ближчих: однокласників, сусідів, знайомих чи друзів — це ж місто було мені ще чуже. Запалив сигарету, і до мене відразу ж підійшов якийсь чоловік припалити. Припалив і приязно кивнув — був це такий же самотній, як і я.

Пройшов ще трохи й зустрів Колю зі свого гуртожитку.

— О, привіт,— сказав той приязно.— Не вгостиш сигаретою?

Дав йому цигарку, ми запалили й пішли поруч.

— Я тут з одною марухою призначив свіданіє,— сказав Коля.— А вона й не прийшла. Кошмар! — він тихо засміявся.

— А чого ти, Колю, й досі нежонатий? — спитав я.— Немолодий уже.

— Воно так,— мовив Коля, випускаючи дим.— А куди ту жінку приведу? В гуртожиток?

— Знайди собі з квартирою,— показав зуби я.

— Тоді вона мені на голові сидітиме,— сказав Коля.— Нє, я хочу своє мати!

— Але, нежонатий, чи дочекаєшся квартири?

— Да! Замкнутий круг! — сказав Коля.— Але в приймаки не піду! І не хочу, щоб діти мої в гуртожитку плодилися. Окрім того... баби від мене чогось сахаються, а чого?

Він знову засміявся, але цього разу гірко.

— Бо вони як метелики, що летять на ліхтар.

— Да, мордою я не вийшов,— сказав Коля.— Але нічого, якось проживу... І ну їх к чорту тих баб!..

— Через це вони від тебе й сахаються, що немилосердний до них.

— Я немилосердний? — здивувався Коля.— Та де вони милосерднішого знайдуть?

Але я, здається, знав, чого жінки сахалися Колі,— від нього йшов гострий, важкий запах, як від козла. Чи знав про це?

Простували якийсь час мовчки. Падав сніг...

Тимчасом Іван Маркіянович порадив мені спробувати піти у вечірню школу, щоб не губити рік,— для хлопця, котрий має загрозу армії, це не без значення. Я сходив, і мені сказали, що коли я дам довідку про атестацію за першу й другу чверть, мене залюбки приймуть.

— Коли батьки постараються, це не проблема,— сказав Іван Маркіянович.

— Але ж другу чверть я не вчився,— здивувався я.

— Живеш у корумпованому суспільстві, хлопчику,— мовив Іван Маркіянович.— І до нього в певний спосіб треба пристосовуватися.

— Дати хабаря? — спитав я.

— Треба,— спокійно відмовив Іван Маркіянович.— Серед вовків вий по-вовчому, а серед кіз мекай по-козячому... Хай уже твої батьки стягнуться, натомість не згубиш рік. Бо коли тобі забриють лоба, згубиш не рік, а чотири — для молодого хлопця, котрому треба встановитись у житті, це забагато.

Резон був безперечний, до військових подвигів я потягу не мав, а вчитися справді бажав. Але батько мій на такі речі ніколи не згодиться.

— Знаю,— сказав, усміхнувшись, Іван Маркіянович.— Він у тебе не без донкіхотства. А, по-моєму, тут нічого неморального нема. Держава зробила тебе ізгоєм, хоч ти ще майже дитина. Хоче вона забрати в тебе найкращі роки, саме ті, в які людина найбільш здатна до навчання. Ти змушений утікати з рідного міста й поневірятись по гуртожитках, бо мав сміливість сказати одну з безсумнівних істин нашого життя. Чи морально чинить щодо тебе держава? Та й узагалі, навіщо тримати гігантську мобілізовану армію, коли весь світ уже користується арміями найманими, тобто там служать професіонали, а не хлопчаки, яким треба вчитися. Отже, порівняно з тією неморальністю, яку вчинила й чинить щодо тебе держава, твоя мікронеморальність без значення. Навчання ти легко наженеш, бо хлопець здібний, отже, закінчиш школу чесно. Резон? А хабаря хай всучить не батько твій, а мати. Жінки це ліпше вміють робити.

— А коли директор на це не піде?

— Тоді переконаємося, що є директори шкіл не уражені моральними хворобами свого суспільства. Резон? Купиш — не купиш, а поторгуватися можна.

— Є одне “але”,— мовив я.— Мене засікло КДБ, воно може докопатися.

— Якщо це йому буде потрібно,— відповів Іван Маркіянович.— Але, по-моєму, й там осіли досить ледачі люди. Коли будеш обачний і ні в що тут, у Києві, не влізеш, ніхто тебе й не помітить.

Це теж був резон, але я вже “вліз”. Відвідав дім, який, безперечно, під наглядом тієї особливої установи, і збираюся відвідувати його далі. Отже, неодноразове відвідання тієї господи буде конечно зафіксоване, і мною почнуть цікавитися й тут. Але ж книжки! Як я можу відмовитися від тих книжок, щоб не прочитати їх чи принаймні погортати?

— Пораджуся з батьками,— сказав я.— Але навряд чи вони згодяться.

— Звісно, порадься,— сказав спокійно Іван Маркіянович.— Хочу тобі добра. До речі, оті несуни, фактично злодії, що є на підприємствах чи в колгоспах, думаєш, неморальні люди? В такий спосіб вони докладають до зарплатні той додаток, що його відмовляється давати держава, аби людина могла в цьому світі сяк-так існувати. Мало в якій країні світу держава так мало платить за роботу, як у нас. А щоб існувала сяка-така гармонія, існує неписаний закон: щось людина одержить грішми, а щось додасть собі натурою. Одного-двох зловлять і засудять, а на тисячі заплющуватимуть очі.

— Але ж який державі в цьому інтерес? — спитав я зчудовано: Іван Маркіянович відкривав мені речі ще незнані.

— Інтерес в одурюванні чесних, яких є ще чимало,— мовив Іван Маркіянович.— Привілейованим прошаркам краде у себе вона сама: начальство й охоронні інституції мають власні годівниці і спецмагазини, пайки, розподільники; непривілейована частина, яка збагнула неморальність держави, створює це саме й собі, тобто краде. Але існують ще мільйони одурених чесних людей, які згоджуються на жебрацьке існування, бо красти не вміють і не можуть. От саме на цих людях неморальна держава й виграє. Отже, людині, котра хоче забезпечити безбідне собі життя, треба або увійти в керівні структури, або стати несуном, одурювати покупців, щось перепродувати, а для цього створювати дефіцити, займатися виробничими махінаціями, що інколи робиться тонко й розумно, створювати тіньові корпорації чи красти у злочинний спосіб. У неморальній державі люди мусять бути неморальні, і їхній кодекс формується відповідно до суспільних деформацій.

Те, що сказав Іван Маркіянович, мене потрясло — досі я над такими речами не задумувався. Очевидно, й сам Маркіянович належав до людей, які були деформовані у подібний спосіб, але, на відміну від інших, не підлягав деформаціям несвідомо, стихійно, а все чудово розумів. Тобто він був із тих, котрі жили б чесно, коли б чесне було суспільство, але, добре усвідомлюючи, в якій державі живе, донкіхотських комплексів не мав. Чому ж був приятелем мого батька, який належав до тих мільйонів чесних, що їх безсоромно обдирала неморальна держава? Очевидно, цей чоловік не до кінця ще погас. В ньому ще не вмер потяг до чесного життя (це так здається мені тепер, раніше я цього не розумів, а просто обурився на ті тверезі, але й цинічні речі), і цей потяг був щось на зразок ностальгії: людина тужить за рідним краєм, а живе на чужині і на рідну землю повертатися не збирається — на чужині їй ліпше живеться. Отож якоюсь частиною душі Іван Маркіянович був чесний і чистий, а частиною присихав.

Обдумав його пропозицію й вирішив від неї відмовитися: по-перше, батьки мої мали принижуватися перед директором школи, а друге, книжки Степана Вітличного вабили мене більше практичних резонів, тобто я не був готовий до поринання в мул — хотів учитися не формально, а по-справжньому.

Епізод другий. Новий рік

Десь із такими думками їхав я у Житомир зустрічати новий, 1965 рік. У течці лежав самвидав, який я мав передати Славковому дядькові — як виявилося, той був далеким родичем Вітличному, а більше, звичайно, родичем по духу. Сів у автобус житомирський, але доїхав тільки до Коростишева. Тут мені трапилося таксі, яке доставило мене до центрального майдану, а не на автостанцію — засобами конспірації я не гребував.

Перш ніж прийти додому, я завітав до Славка, застав у нього його дівчину Люду — Славко награвав їй на баяні. Люда пішла готувати нам каву, а я передав йому самвидав — була це стаття про суд над якимсь Погружальським, який у травні 1964 року спалив україніку Центральної Публічної бібліотеки і ще дещо. Славко був блідий і вислаблий і оповів: хворіє, у нього лікарі щось виявили у нирках. Поки не було його дівчини, він розказав мені притишеним голосом, що не хоче прив’язувати її до себе, хоч важко йому з нею розірвати — поки що вона його тримається.

— Можливо, з жалю,— сказав Славко і болісно скривився, схопившись за поперек.

— То, може, тобі не лишати цього,— я кивнув на шахову дошку, під якою Славко сховав самвидав.

— Ну ні,— мовив він.— Жахливо хочеться чогось такого почитати.

Зайшла Люда, несучи паруючі філіжанки, вона теж була якась притомлена, а може, й смутна. Ми пили каву, і я розповідав про Київ. Власне, про книжки, які прочитав останнім часом — очі в Славка при цьому розгорілися.

— А чи не міг би чогось привезти мені? — спитав він.— Бачу, незле там прилаштувався.

— Прилаштувався,— сказав я.— Книги не мої, але спитаюся.

— Спитайсь,— мовив Славко.— Це мені допомогло б.

— Допомогло б,— сказала Люда,— коли б строгіше тримався б дієти.

— Дієта — це дурниця,— скривився Славко.— Я тут духовно занидів.

Люда, очевидно, образилася, обличчя її витяглося й стало непроникне — мабуть, вважала, що при ній і при її самопожертві Славкові нидіти не годиться. Впадало в очі, що стосунки між ними вже не такі ідеальні, як раніше.

— А я все-таки кажу, що тобі потрібна найстрогіша дієта,— сказала твердо Люда.

— Потрібна,— зітхнув Славко.— Покоряюсь і слухаюсь!

— Буде від того добре тобі й мені,— сказала так само твердо Люда.

Тримала себе, як сиділка, очевидно, це складало їй приємність. Але між ними сьогодні, напевне, пробігла чорна кішка. А може, й не сьогодні. Мені стало чомусь смутно, я зирнув на Славка, і він гарно й тепло до мене всміхнувся.

— Що тут у вас ще нового?

— Дещо є, але не знаю, чи тобі казати.

— Обов’язково,— мовив я,— тим більше, що вже сказав. Давали про себе знати “дяді”?

— Та приходив один, розпитував про тебе. Чого поїхав і куди?

— І що ти сказав?

— Що вони надто могутня організація, щоб такі дурниці випитуватти в майже нерушного каліки. Вдавав із себе ледве не мого приятеля. Казав, що ти даремно втік, вони б тебе не чіпали. Я й питаю: “А те, що виперли його з кочегарки?” — “Ну, це не ми,— сказав.— Це начальник ЖЕКу, перестрахувався!”

— Все це речі чудові,— мовив я.— Але чому не хотів мені цього казати?

— Бо не про те йдеться,— сказала, якось дивно підтиснувши губи, Люда. Славко зирнув на неї так, ніби хотів, щоб вона прикусила язичка.

— Є щось страшніше?

— Не страшніше, але неприємне.

— Артур зв’язався з Ларисою, і вони тепер нерозлийвода,— шорстко промовила Люда.

Славко знову зирнув на неї вовком, а я сидів ошелешений.

— Артур із Ларисою? — спитав я.— А як же підозри?

— Артур переконався, що Ларису ми даремно образили. Вона вважає, що це ти винен,— трохи силувано заговорив Славко.

— Ну, це не така вже страшна новина,— мовив я, роблячи байдуже обличчя й чудово знаючи, що це всі бачать, бо воно роблено байдуже. Все-таки це мене вразило, бо таємно я вирішив зустрітися з Ларисою, адже там, у Києві, вона не раз мені ввижалася, я тужив за нею і не ховався із цим перед самим собою.

— Коли признатися відверто,— мовив я,— у мене з Ларисою нічого й не було. Вона тільки вдавала, що моя дівчина.

Обоє мовчали й дивилися на мене, як на безнадійного брехуна, котрий хоче врятувати свої чесноти, хоч я казав щиру правду. Але був і брехуном, бо Ларису любив. Любив тоскно і від початку безнадійно.

— Артур дуже соромиться,— сказав Славко,— бо вважає, що повівся щодо тебе не по-братському. Але та мала бестія його, здається, серйозно окрутила, і він втратив голову.

— Вони тепер нерозлийвода,— задоволено прорекла Люда.

— Перестань! — обурився Славко.

— Я сказала те, що є. Маєш доброго, незрадливого товариша,— вона підтисла губки, як святоша, а оченята її при цьому здоволено сяяли.

— Усе це дрібниці й дурниці,— сказав я, а щоки в мене палали.— Ні, в мене з Ларисою й справді нічого не було.

— Отже, ти спокійно відійдеш? — не без презирства спитала Люда.

— Ні, чого ж. Викличу його на дуель. Ви із Славком будете секундантами. Артура я вб’ю, Ларису зв’яжу й завезу до Києва. Умикну, як в давнину казали.

Славко розреготався.

— О! — задоволено мовила Люда.— Він уперше засміявся за цей місяць. Шкода, що ти від нас поїхав, а то він зовсім скис.

Славко пропустив ці колючки повз вуха. Схопив мою руку й потис.

— Ти молодець! — сказав.— Згоджуюся бути твоїм секундантом.

— А ти? — спитав я у Люди.

— Зовсім не смішно,— відповіла вона.— Усі ви, як хлопці, шмати! Є речі, з яких не сміються.

— Що ж пропонуєш? — спитав Славко.

Але вона не відповіла. Хотіла, мабуть, довести, що жіноча логіка, як і психіка, незбагненна.

Мені треба було звідси йти. Конче залишитися на самоті, щоб переварити все, що почув. Попри все, був я уражений, і вони це так само чудово знали, як і я сам. Через це мене не затримували, і я опинився на вулиці. Хрумтів сніг під ногами, а над головою стояло сонце. Саме оте, котре світить, а не гріє. Хотіло обдивитися землю, яка завершувала рік, бо на тій землі повзають такі чудні мурахи, як я чи мені подібні. Мураха, котра повзе стежкою і слухає, як хрумтить під ногами сніг. Але я був більше спокійний, ніж сподівався. Бо давно знав, що Артур у Ларису закоханий, а та мала бестія, як назвав її Славко, не могла того не помітити. А ще я знав, що мала бестія пристала до мене з примхи, а не любові. А ще мала бестія напевне хотіла помститися мені, бо я, хоч мене не любила, посмів покинути її й поїхати в невідомому напрямку. Як же їй, бідолашці, інакше помститися, як не скрутити мого найліпшого друга. Славко тут відпадає, а Артур дивився на неї, як теля. Отож теля було взято на налигача — акт помсти відбувся. Про це свідчить хоч би те, що я йду стежкою вражений і сніг хрумтить під ногами, ніби сміється з мене. Я сам сміюся з себе, але, очевидніше, плачу. Бо не пускав малої бестії в серце, коли був із нею (і це вона знала), а пустив через ностальгічне почуття. Пустив, і вона там, на віддалі (бестія ж!) це безпомильно відчула. І непомильно збагнула: ось він момент помсти!

Вийшов на більшу вулицю, Чуднівську, де котилися повз мене авта. Сніг під колесами розтавав, і авта були забрьохані. Зальопані були й обличчя пасажирів, які їхали повз мене в тролейбусі. Я спускався Чуднівською вниз, і прирічкові горби здалися мені покинутими друзями, до яких я повернувся. Відчув, що неймовірно скучив і за цими горбами, і за вулицею, що спадала вниз у річкову долину, а тоді підіймалася вгору. Там був мій батьківський дім, і я вже ні про що більше не гадав, як блудний син, котрий повертається додому.

Але я прийшов у порожній дім: батьки були на роботі. Дивно порожня, така знайома хата у дві кімнати зі сволоками й покладеними на них дошками. Великі вікна із тюлевими завісами, стара, ще довоєнна шафа, в якій малим я ховався, лякаючись домашніх духів, хоч їх зовсім не треба було лякатися,— небезпечні були духи не домашні, а вуличні. Колись на наших вікнах були віконниці, якими ми затулялися від ворожого навколишнього світу, потім віконниці зняли, хоч ворожий навколишній світ не перестав існувати. Дивився сірим погаслим оком телевізор, який недавно у нас з’явився, мовчав пластмасовий радіорепродуктор — колись у нас репродуктор був чорний, круглий, як вухо. Я зайшов до своєї кімнатки — все було так, як тоді, коли я звідси поїхав. Ліг із задоволенням на ліжко й заплющив очі. Було мені тихо й затишно, хоч на дні серця жевріла спіраль — моя недавня ураза. Але тут, у тиші рідного дому, та ураза здалася мені дрібною і смішною. У хаті було прохолодно, і я натяг на себе пледа. І мені раптом захотілося, як і тоді, в дитинстві, коли ховався від світу у темряві шафи, натягти пледа на себе, сховатись у його темряву, зменшитися й закоцюбнути. Лишити світлим тільки кутик мозку, а все інше хай не існує. Прослухати цю тишу й погасити розжарену спіраль на дні серця.

І переді мною попливли обличчя: директора школи, Соф’ї Вольфовни, чорного ангела, Славка, Артура, Лариси, Степана Вітличного, бетонника Колі, Івана Маркіяновича, його жінки й дівчат, бібліотекарки з пишною кучугурою сірого волосся, своїх хлопців із бригади на заводі, начальника ЖЕКу і його посланиці, моїх колишніх змінників-кочегарів, батьків Лариси та її гостей, високого й гарного її залицяльника — “учителя танців”, Аллочки, Артурової сестри, приятеля Степана Вітличного Євгена і Степанової добродушної дружини, що подає нам каву, братів Горбачів у Львові, безногого інваліда, що підкотив до мене й попросив запалити, дівчини з Михайлівської, що мене хвилювала і з якою я крадьки перезирався, моїх батьків — оце він і є, той маленький світ, у якому я обертався, одна із мікроструктур світу великого, що її освітила моя свідомість. Як це мало порівняно з неозорістю людських облич, які заселили земну кулю. Ні, ми й справді ніби мурашки, бо й мурашник наш такий невеликий. А ще існує над головою небо, і в ньому безмежна кількість отаких земель, як наша, і немає тому небові ні кінця ні краю. То що ж ми зі своїми болями, пристрастями, переживаннями, радістю і смутком порівняно із небом, якому нема кінця і якого й збагнути не можна, бо збагнути безмежне — це все одно, що померти. Кожна людина, померши, думав я, стає часточкою того безмежжя, тобто нічим, адже те, що буває до початку і після кінця — і є безмежжя, а значить, ніщо. І світ наш, і ми, і пристрасті наші, думав я,— це короткий сон між холодного й байдужого ніщо: те, що було раніше, уже не наше, і його нема, а те, що буде, знати нам не дано. Отже, наш тільки сущий день, властиво, суща мить, яку переживаємо, і ця мить і є справжнім життям. І все-таки відчуття, що колись не стане отієї плиткої, протяглої, яка постійно з нами, сущої миті струснуло мене спазматично жахом — я скреготнув зубами й дернув себе нігтями. Ні, я не хотів пригасання, бо все в мені запротестувало, кров од того швидше побігла по моїх жилах, я боявся пригасання, хотів повнокровно бути у своїй постійно плиткій сущій миті, боявся її втратити, хоч світ, у який мене пущено, дурний, жорстокий і безнадійний. Я глибше увійшов у темряву, яку скупчив біля себе, якою оповив мозок мій,— і побачив дім у саду, з другим мансардним поверхом, зі слабко освітленими вікнами, з рипливими дверима, із дерев’яними сходами на мансардний поверх. Внизу сиділа, вдягнена у чорне жінка, яка розкладала карти, а в кутку, де світилося дві свічки в канделябрах, сестра моя грала на фортепіано етюди Шопена. Я ж увійшов у цей дім, по дорозі нарвавши жовтих із рум’янцем яблук і підійшов до столу, на якому розкладався пасьянс, і раптом покотив ті яблука по розкладених картах, впереміш яблука життя, смерті, спокуси,— і моя старенька тітка раптом розсміялася, мов дівчинка.

— Сваволиш? — спитала вона.— Що це за жарти?

— А це зовсім не жарти,— сказав я.— Давайте виберемо собі по яблуку.

Сестра крутнулася на дзиглику, встала, підійшла до столу, обличчя в неї було, мов крейда. Простягла білу, як крейда, руку й потяглася до яблука смерті.

— Ні! — вигукнув я.— Бери інше!

Біла, як крейда, рука потяглася до іншого яблука, і це також було яблуко смерті. Я прикусив губу й безгучно заплакав, а моя старенька тітка лукаво примружила око й потяглася до яблука спокуси.

— Брати це? — спитала вона лукаво.

— Як хочете! — мовив я і побіг на сходи, гримлячи чобітьми.

— Чому не розувся? — закричала тонко тітка, я озирнувся й побачив сестру свою в темному, білу, мов крейда, яка тулила до грудей яблуко смерті. І я не витримав цього видовища й побіг по сходах далі, і вони повели мене зовсім не в мою кімнату, а в інший часовий простір, у підвал, в якому сидів закутий у заліза архімандрит Мельхиседек Значко-Яворський, тобто так само я. Саме в цей момент розчинилися вгорі двері, і в них ввалилися козаки, які прийшли звільнити мене з неволі. Мене вивели, взявши під руки, нагору, і я засліпився яскравим сонцем.

— Отче,— сказали мені козаки.— Казали, що цариця Катерина нас підтримає, а вона послала проти нас військо. Чи зрадила нас, чи, може, мали облуду ми? Скільки разів ми уже потрапляли в таку облуду, і скільки разів нас одурено було? То що ж нам тепер робити, отче, адже не встоїмо?

— Це мій гріх! — сказав я самими вустами.— Не можна сподіватися на того, хто тебе ненавидить і зневажає. Сховаймося у покору, коли не можемо відвоювати собі волі, збережімо ж хоча думки про неї, аби передати їх дітям нашим!

Вони стояли довкола мене: вусаті, мужні, жилаві, але незвично смутні, повпускали руки із шаблями, на яких вилискувало сонце, і я пішов у шерезі між них, пішов, опустивши голову й шепочучи молитву знову-таки в інший часовий простір, якого раніше ще, здається, не відвідував. І побачив, що переді мною двері шинку, а на плечах своїх відчув убогу одежу мандрованого дяка, в шинку ж стояв довгий стіл, а за столом сиділи люди, які всі разом обернулися до мене.

— Гетьман Іван Мазепа впав,— сповістив я.— Безтямно тікає у степи разом із тим, на кого сподівався. Темна ніч приходить у наш край!

— Отже, ти назвав царство його пресвітлої царської величності темною ніччю? — вкрадливо спитав чоловік у козацькому кунтуші з круглою, як гарбуз, головою — його й прізвище було Гарбуз.

— Так,— відповів я.— Плачу на прийдешнє своє і наше. Бачив оце щойно на небі знаки: меча, зорю і відрубану руку, з якої стікає кров. Коли не вірите, вийдіть на двір і подивіться.

Всі вискочили надвір й побачили серед неба знаки: меча, зорю і відрубану руку, з якої стікала кров. Люди попадали на коліна і звели угору руки, молячися. Не впав тільки один Гарбуз — за столом він здавався великий, а на ногах був малий, коротконогий, з важким тулубом і круглою головою. Схопився за ту круглу голову й побіг геть.

— Заплачмо, люди добрі, на майбуття своє,— мовив я.— Бачимо віщі знаки, а ці знаки увіч не на добро!

Потім знаки з неба почали пропадати: зникла спершу рука-мітла, потому меч, лише одна велика зоря лила на землю червоне моторошне світло, ніби з неї лилася кров.

Ми встали, пішли в шинок, і шинкарка поставила нам горілки. Пили ту горілку із поставця й пошепки перемовлялися. Говорили про біди, які впадуть на вітчизну нашу, Україну, і про те, що не зможемо їх відвернути. Що тепер у нас немає сили, аби захиститися, бо сила та у ворожих руках. Що нам виклює північний орел очі наші і серця — станемо сліпі й нечутливі. Сидітимемо біля власних корит й плямкатимемо, як свині. І з нас дертимуть шкуру і топитимуть сало для північного орла. І повіримо, що не тільки ми, а цілий світ сліпий, а серця в усіх нечулі. І будемо підхлібно служити північному орлові, і за ласку матимемо, коли він плюне нам ув обличчя. Ось про таке говорили ми, пускаючи по колу поставець і сидячи за столом, освітленим тільки однією свічкою. І сиділи б, може, більше, коли б не відчинилися двері і в них не постав карлик у козацькому кунтуші і з круглою, як гарбуз, головою, він і прозивався Гарбузом. За карликом стояли москалі.

— Проголошую слово і діло государеве! — сказав дзвінким хлоп’ячим голосом карлик Гарбуз.— Ці люди говорили проти його пресвітлої царської величності. Марновірно казали про якісь знаки на небі, а я в небо дивився і ніяких знаків не побачив!

Москалі дзвякнули зброєю і ввійшли у шинок. Зайшов і офіцер, витяг шаблю й проголосив голосно:

— Іменем його пресвітлої царської величності, государя нашого, ви заарештовані...

Отаке чудне привиділося мені в короткому забутті чи півсні, чи в маренні, коли я приліг на ліжко в порожньому своєму домі. Вдарили двері — зайшла мати. Пішла поцілувати мене, вся засвітившись од радості. Від неї пахло морозом і снігом.

— Холоднішає на ніч,— сказала.— Я така рада, що ти приїхав. А ми вже думали з батьком святкувати Новий рік самим. Він ще не прийшов?

Але він уже прийшов також. Стояв у прочілі кімнати, як завжди притомлений та смутний, і всміхався до мене славною усмішкою.

— Чудово, що приїхав,— сказав він,— бо ми вже з матір’ю трошки й засумували.

Я помітив, що горить уже електричне світло, і це світло падало просто на батькове обличчя, і ще я помітив, що те обличчя мені невимовно рідне і знайоме, як і друге, жіноче,— материне. І радість, яка щиро струмувала із тих лиць, була трохи й таємнича, бо всі новорічні ночі таємничі, бо ми підійшли до чергового рубежу, який готувалися переступити, і нам від того сумно й радісно водночас. І це так чудово, коли тобі, мандрівникові, можна повернутися додому, бо що ми в цьому світі без дому й родини? І я відчув, як з мене спадає брила тільки-но побаченого видіння, брила отих різних часових площин, у яких блукало моє “я”; як добре, що тих часів уже немає! Але в глибині душі я знав, що це облуда, бо минулі часи є, а я в цій хаті уже не господар, а гість, що самотність моїх батьків не зникне від того, що я приїхав їх навістити,— вона тільки починається.

— Що ж,— сказав я, встаючи,— будемо святкувати Новий рік!

І ми святкували Новий рік. Просто й буденно, як це робили не раз: трохи випили, трохи поїли, а потім вирішили з батьком прогулятися. Мати від прохідки відмовилася, ніби відчуваючи, що між нами поведеться чоловіча розмова, отже, залишилась удома. Ми ж одяглися, пожартували з матір’ю, звинувативши її за домосидність, і вийшли надвір. І раптом зупинилися, вражені: серед неба висіли меч, червона зоря і відрубана рука, що нагадувала мітлу, з якої точилася кров. Безмовно стояли, закинувши до неба голови, а знаки серед неба почали мінитися, розтавати, нарешті зникли.

— Що це було? — спитав батько.— Дивні речі!

— Знаки небесні,— мовив я і раптом відчув, що говорю це не своїм голосом, а голосом мандрованого дяка з початку XVIII століття, власне з 1709 року.— Ці знаки увіч не на добро!..

— Віриш у такі речі? — спитав батько.

— А ти?

— Не знаю... Поживемо, побачимо. Зрештою, з новим правлінням сподіватися чогось доброго годі,— він раптом засміявся.— Ні, я не вірю в небесні знаки.

Пішли по засипаній снігом вулиці, машини тут не ходили, приморозило, сніг рипів, і кроки наші голосно відлунювали. Вікна ще здебільшого світилися — люди святкували. Небо було чисте, і місяць обливав нас, відкидаючи сірі тіні. Я розповів батькові про свій сон-видіння, він слухав уважно, але мовчав.

— Тобі нічого не ввижалося подібного? — спитав я.

— Багато чого може ввижатися,— сказав батько.— Не надавай цьому значення.

Але я бачив, що він був уражений. Щось я у ньому зачепив сокровенне. А може, його вразили ті знаки на небі, і він хотів мене заспокоїти.

Вийшли на Чуднівську, тут стояли ліхтарі й світили, вряди-годи проїжджали машини. Тобто знаходилися люди, які замість того, щоб святкувати, мали обов’язок кудись їхати. Дивний усе-таки цей світ!

Я розповів батькові про Івана Маркіяновича і про його пропозицію; може, тому, що ми проходили повз школу.

— Справді таке запропонував? — спитав батько.— А що сам про це думаєш?

— Думаю, що це дурне,— мовив я.— Коли вже чогось досягну, то в чесний спосіб.

Батько зирнув на мене коротко, і ми йшли якийсь час мовчки. Яскраво палав над головою місяць.

— Добре, що так думаєш,— нарешті сказав батько.— Ні я, ні мати, навіть з любові до тебе, цього не могли б зробити. Я точно ні, а з матір’ю можеш поговорити.

— Не збираюся! — сказав я.— Хай буде, як буде!

Батько знову довго мовчав.

— Бачиш, Іван Маркіянович має рацію,— сказав глухо.— Люди тратять те добре, що мали, і чинять це не зі своєї волі — до того їх примушує життя. Раніше казали: не вкради, а тепер люди думають: у такого, як сам, не вкради, а в держави можна, бо вона в нас не просто краде, а грабує. Колись казали: не убий, а тепер нам щодня торочать: ворогів треба нещадно нищити, а ворогом звуть не тільки того, хто йде проти нас війною, а й того, хто інакше думає. Колись люди боялися суду божого й кари, а тепер їм сказали, що ніякої кари й суду нема й не буде. Отже, людина, мов той пес,— батько показав на великого рудого пса, що перебігав дорогу,— вбий його — і це буде купа стерва. Тож люди й стають стервом і самі, в душі.

Це була нечувана річ, щоб батько говорив аж так багато. Здається, йому було нелегко говорити, бо вичавлював із себе фрази, короткі й кострубаті; можливо, й висловлював він свої думки й не такою лексикою, як я записав, кострубатіше й простіше, але суть його слів я віддав точно. І тут він виклав мені свою житейську програму, за якою жив і якої хотів дотримуватися до смерті. Знову-таки не намагатимуся точно відбити, якими словами це казав, бо не зумію того, а спробую коротко передати смисл тієї системи. Отже, батько мені в ту новорічну ніч звістив таке.

Колись, до революції, була лиха, жорстока, немилосердна й тупа держава. Держава для панів, сказав батько. Отож для панів вона все робила, а людям не давала нічого: селянам — землі, і це для того, щоб працювали на пана, а не на себе, а робітники також працювали не на себе. Ця держава розстрілювала демонстрації, нищила тих, хто думав інакше, русифікувала неросійські народи, щоб вони не захотіли жити по-своєму, тримала народ неграмотним, але морально його не нищила. Прийшла нова влада, сказав батько, і пообіцяла людям рай земний. І люди їй повірили. Але нова влада стала гірша за стару, бо пани з’явилися нові, а люди як були рабами, так ними й залишилися. Тільки тепер пан не називається паном, пан ніби сховався у собі, але живе не менш розкішно, як пани старі. Людям дали змогу пізнати грамоту, але потворну, їх навчили читати, але тільки те, що дозволяли, їх навчили писати, але тільки те, що дозволено, їм говорили одне, а робили інше. Говорили, що все роблять задля них, а робили все тільки для себе. В селян зовсім забрали землю й відучили любити її, бо вона була не їхня. Робітникам сказали, що заводи й фабрики їхні, але вони так само працювали, як і до цього, тобто як раби. Яка їм, зрештою, різниця: чи працюють вони на хазяїна, чи на державу? Але різниця є. Хазяїн хотів, щоб робітник працював більше і за більшу роботу більше платив. Держава ж боялася, щоб робітник не став заможний, інакше він стане незалежний. Отож вона не давала йому заробити більше норми, а коли він виробляв більше, зрізала розцінки. І робітник також ставав лінивий, а що заробляв мало, то починав красти й махлювати, тобто держава почала нищити людей морально. Безчестя й брехня стали нормою суспільства, отже, все почало будуватися на брехні, секретах, таємних розпорядженнях і без ніяких законів...

Я був заскочений. Виявляється, батько мій був ще більшим вільнодумцем, як я, принаймні більше за мене розумів. Ніколи раніше не вдавався зі мною в такі розмови, хоч ми жили поруч усе життя.

— Живемо в країні брехні і брехунів,— казав смутно батько.— А брехню треба захищати, це правда захищає себе сама. Через це у нас така велика армія, стільки багато шпиків і така могутня у нас політична поліція. Нам кажуть, що біле — це чорне, й навпаки, а коли хто сумнівається, того — під ніж. Отож всі дружно кричать, що біле — це чорне, а чорне — це біле!

І тут він виклав свою теорію життя, просту, але й несподівану.

Поділ людей на панів і простих був, і є, і завжди буде, але не тим люди між собою різняться — то різниця позірна. У світі є люди й болото, сказав батько. Болото — це ті, що рвуться до чинів, обставляють свої конури чи квартири, обвішують себе цяцьками чи пишними тканинами, болото невдоволиться, злоститься, заздрить, топить брата свого, хоче стати чи підскочити у вищі начальнички, краде, вдається до пияцтва, розпусти, чинить злочини, освячені державою чи й не освячені, намагається більше й краще з’їсти й випити, менше працювати, а більше взяти — і кінця і краю їхнім потребам та апетитам нема. Це не люди, а істоти, сказав батько, вони земля і в землю перетворяться. В їхнє число входять пани й непани, освічені й неосвічені чи малоосвічені, вищі й нижчі, бо всі одному Богові вклоняються, і ймення тому Богові — корито. Рвуться до модного, блискучого, розцяцькованого, дорогого, смачного, солодкого, але душі їхні — як дупла гнилого дерева, тобто душ у таких людей нема. Це, можна ще сказати,— люди-тварини, які нічим не різняться від собаки, чи корови, чи кота, вовка, барана і так далі. Одне слово — вони болото. Але є між них і люди (освічені, неосвічені, чи малоосвічені, чи й неписьменні), які байдужі до модного, блискучого, дорогого, не ганяються за чинами, посадами, місцями із вищою платнею і за кращею їжею. Головна їхня турбота в цьому світі — здобути, виховати і зберегти чисту душу. Вони не вкрадуть, не уб’ють, не будуть заздростити, ненавидіти, не чинитимуть зла ближньому, бо нічого не хотітимуть у того ближнього забрати, вони просто чесно й порядно живуть. Байдуже, чи моляться вони Богові, чи б’ють йому поклони, чи малюють його образи і схиляються перед ними, вони можуть навіть не думати про Бога, але саме їх обрав Бог і саме вони його сини. Саме завдяки їм світ іще тримається, і його не можна назвати бедламом та бардаком. Кінець світу настане, сказав батько, коли вмре із них останній. Але поки хоч один житиме, світ триватиме, бо саме вони і є цей світ.

Цього разу я був не просто заскочений, а вражений. Тільки тепер зрозумів, чому Іван Маркіянович назвав мого батька дон-кіхотом — батько викладав свої погляди і йому. Але яка різниця між ними та їхніми думками!

— Все це розказав тобі,— мовив батько, мерзлякувато поводячи плечима,— щоб ти зрозумів: чому ні я, ні мати не підемо купувати тобі довідки. Щоб не думав про нас погано і щоб не вважав, що ми не любимо тебе. Саме тому не підемо, що любимо тебе!

— Але я ж цього не вимагаю! — вигукнув я.

— І чудово, що не вимагаєш. Ми дуже б хотіли, щоб ти вчився, але освіта з тебе людини не зробить. Людину із себе можеш зробити сам. І коли тобі не вдасться здобути освіти, це ще не значить, що ти станеш ущербним. І з освітою людина може бути болотом, а людина проста й убога піднестися вище царя, коли той — болото, а вона — з душею.

— І мати теж так думає? — спитав здивовано я.

— З жінками діло складніше,— мовив батько.— Вони, бідні, більш підвладні капостям цього світу і цінять речі серцем, а не розумом. Серцем вони багатші нас, чоловіків, через що й серед них є багато людей, а не болота. Але є серед них чимало й болота. Ми, чоловіки, повинні усвідомлювати своє добро і зло, а в них воно часто проявляється натурально.

— А ти віриш у Бога? — спитав я.

— Колись вважали, що Бог у вірі нашій, а мені здається, що й без нашої віри Бог є Бог. Коли віра допомагає людині стати людиною, то хай вона буде, а коли стає ще одним мракобіссям, то це не Божа справа, віра ота, а чортяча. Тому віруючий може бути далі від Бога, як невіруючий. Вірити треба в добру людину і в добро на світі, а не в Бога, бо Бог вищий нашої віри чи невіри. І той, хто Бога хвалить, і той, хто Бога проклинає, однаково безумний, бо Бог вищий нашої хвали і проклять.

— Дивні речі кажеш,— мовив я.— А як бути з тими, в кого трохи добра, а трохи зла, трохи світських прагнень, а трохи духовних. Чи не може бути гібриду болота й людини?

— Може, й такі є,— мовив батько.— Це люди лукаві.

— А коли не лукаві?

— Тоді це люди неосвітлені. Вони ще не пропащі. Коли ж лукаві, то вони так само болото, а може, й більше: справжнє болото своєї тванності не усвідомлює, а ці усвідомлюють. Немає гіршого у світі від зрадників, провокаторів та лукавих — вони не просто болото, а смердюче. Людина з чистою душею не може бути лукава.

Ми повернули й пішли назад. Мороз припікав обличчя, місяць підбився вгору і став менший, але не блідіший. Уся земля була залита тріпотливим сяйвом: від снігу, ліхтарів і місяця. Батько закурив. Я витяг сигарету й собі. І як того разу, коли я його зустрічав із роботи, він коротко зирнув у мій бік, але не сказав спершу нічого. Однак помовчавши, спитав:

— І давно куриш?

— Вже з рік,— сказав я.

— Гаразд,— мовив він.— Чоловікам це потрібно.

Я припалив від його цигарки. Йшли мовчки й пихкали.

— Ну, а як щодо боротьби за добро? — спитав я.

— Не знаю,— відповів батько.— Все залежить від людини. Одній треба боротися за добро в собі чи світі, а іншій у добрі жити. Одного треба стерегтися: щоб, борючись за добро в інших, не забував про добро в собі. Бо тоді приходить біда. Коли ж казати про мене, то я вважаю: у добрі жити ліпше, ніж боротися за добро. Бо коли людина живе в добрі, вона зла не сіє, а той, хто бореться за добро, може засліпитися, і добро в його душі зігниє.— Він подумав трохи й додав: — Ні, я проти революцій, бо вони приносять більше зла, як добра. Я за людину з чистим серцем. Але чи у волі Христа було, що його розп’яли?

— Без революцій мерзотні режими не впадуть,— мовив я.

— Впадуть,— сказав батько.— На те обов’язково прийде час. Зрештою, й революції не чиняться з волі людини, а з волі Божої.

— А мерзотні режими?

— Ну, це у волі дияволовій. Адже на землі його царство.— Батько знову трохи подумав.— Ні, я проти боротьби. Бо тоді з життя вилучаються добрі, а лишаються лихі чи болото. Батогом обуха не переб’єш!..

Ми дійшли до хати. Наші вікна світилися, мати нас чекала. Сиділа сама за столом і чекала.

— Не спитала, чи прибирати зі столу,— мовила вона.— Чи, може, ще поїсте?

— Поїмо і вип’ємо,— сказав батько.— Можна якусь ніч і не поспати. Але чи не ліпше у тиші?

Телевізор був умикнутий, там передавали якийсь галасливий концерт.

— А я хочу подивитися,— мовила мати,— бо ви, чоловіки, такі нудні!

Хто любив казати подібну фразу? Звісно ж, Лариса. Зрештою, я знав матір більш позірно, як з глибини, більш у побуті, як у душевному спілкуванні. Зирнув на неї уважніше: всміхалася до мене самими очима.

Телевізор ми залишили не вимкнутим. До настрою щойно відбутої розмови ота штучно організована веселість увіч не підходила з її шумом, гамом, банальним співом, не менш банальними жартами й обличчями, але матері все те подобалося. Ну і хай! Ми випили, поїли і відчули втому — вже не було більше сили ні їсти, ні пити. Я це побачив по батькових притлумлених очах — були посоловілі, і тільки на дні їх вряди-годи спалахували іскорки; він, очевидно, й досі переживав те, про що мені говорив. Але вже був здоланий ніччю, їжею, трунком, так само, зрештою, і я. Мати миттю відчула цей наш настрій.

— Прибирати зі столу?

— Прибирай,— сказав батько.— Я вже Новий рік зустрів.

— А я ще телевізора подивлюсь,— мовила мати.

— Постели нам у тій кімнаті, а сама дивись,— сказав батько, позіхаючи.

Мати пішла стелити, а ми залишилися знову сам на сам.

— Як же тобі ведеться в тому Києві? — спитав батько.

— Приживаюся,— всміхнувся я.— То чудове місто.

— А нам без тебе самотньо,— сказав батько.— Відверто кажучи, мені не хотілося б, аби ти нас покидав... Але рано чи пізно... Принаймні знатимеш, що в тебе є куди повернутися. І що ти не бездомний блукач.

— Так,— сказав я.— Сьогодні це відчув.

— І слава Богу! — коротко мовив батько.

Він уже засинав. Загалом, трунків уживав мало, а коли вживав, то його відразу ж після невеличкого збудження тягло на сон. Зараз уже не міг боротися зі сном і втомою.

— Постелила,— сказала, входячи, мати.— Ти теж, сину, лягатимеш? Ми з тобою ще й не поговорили до ладу.

Сказала це особливим тоном. Здається, хотіла відіслати батька, а побути зі мною сам на сам. Більше того, хотіла, щоб я виділив їй окрему увагу, просила про це поглядом лагідних і усміхнених очей. Але я чомусь не піддавався на цей її поклик — незвідь-чому подумав, що розмова з нею заперечуватиме розмову з батьком, а зараз цього не бажав. Хотів залишитися сам і трохи подумати. А може, й не подумати, а ввібрати в себе затишок рідного дому. Окрім того, мене, як і батька, дратував телевізор.

— Лягатиму,— сказав я.— У мене вже очі падають.

І вона відразу ж здалася.

— Лягайте,— мовила.— А я трошки посиджу.

І ми залишили її саму, один на один із телевізором, в якому вона бачила, можливо, веселе, багате, безтурботне життя, повне танців, співу й веселощів, гарних чоловіків та жінок, життя казкове, віддалене і через те принадне; чудово знала, що ніколи його не доступиться, тож доступалася до нього хоч так, ілюзорним у нього входженням, бо тут, у реальному житті, їй доводилося існувати сірим буттям разом зі своїм не зовсім їй збагненним аскетом, чи, вірніше, стоїком, моїм батьком, і їй було, очевидно, давно нудно від думок, які той безнастанно повторював, і від його непорушної затятості бути в цьому світі яснодухим. Тож її, як кожну жінку, вабила до себе ота казка, що її досить уміло розігрували понурі політичні дядьки, котрі подавали своєму народові цю штучно розіграну веселість-жуйку для тимчасового одурманення, бо чудово знали: людина потребує казки, вона мусить про щось мріяти. Отож хай мріє, сидячи напівсонно проти голубого жерла, по-дурному приладивши свої мрії до того, що їй показують: веселий розгін танцю, жарти, розкішно вбраних жінок, блискучозубих чоловіків, серпантин, розкішну ялинку, вибухи пляшок шампанського, лискучі келихи, усмішки, сміх, заклично блимаючі очі, обійми, тости, віншування, мішурна розкіш урядження — як це далеко від того, що є в її житті насправді: убогий дім, небагата учта, проста мебля, підпилий чоловік, який покинув її на самоті й байдужно хропе, і йому немає діла до її мрій та смутку, і відчуття своєї немолодості, отієї гості, що зупинилася на вступі убогого її житла й вишкірює попсовані зуби. Та гостя має лице зморшкувате, як дубова кора, має очі пригаслі й запаморочені, має костура в кігчастій, сухій, майже чорній руці і торбу за плечима — ось він образ самотньої старості.

Про таке думав я, лежачи без сну в своїй кімнаті й слухаючи« батькове хропіння; я думав про те, що батько мій, відкидаючи “звади світові”, щось тратив, бо по-своєму заперечував красу світу, яка існує незалежно від суспільних гараздів чи негараздів, тратив відчуття чудової казки життя, до якої людина все-таки натурально тягнеться, і хай та казка підміняється найнікчемнішим сурогатом, людина все-таки досягає її хоч не реально, а ілюзорно, бо без такої казки вона починає пригасати, якою б мужньою, сильною і самовідданою власним дефініціям не була; більше того, в цьому, можливо, одна з її неперейдених драм...

На цьому я заснув, і мені приснилася кочегарка, в якій я недавно працював, була вона чорна, закіптюжена, але з неймовірно високою стелею; власне, й стелі у ній не було, а чорне й непрозоре небо з розсипаними блимотливими зорями. І в цій кочегарці, біля печі, почав раптом, як атомний гриб, повільно виростати золотий бовван. І виріс він заввишки шістдесят ліктів, а завширшки шість ліктів. А був цей бовван такий: голова — з чистого золота, груди й рамена — зі срібла, нутро його і стегна його — із міді, голінки його — із заліза, ноги частково із заліза, а частково із глини. А зі сходинок, що вели у підвал, почав повільно сходити начальник житлоуправління у всій солдафонській величі й тупості своїй. І за ним пішли всі працівники житлоуправління, директор школи, Соф’я Вольфовна, і Софія Іванівна, і інші вчительки мої. За ними ступав, склавши за спиною кажанячі крила, чорний ангел, на голові в нього виросли срібні роги, а сліди свої і тих, хто вступив сюди, замітав шовковим китастим хвостом. Ішли начальник житлоуправління і всі сатрапи, заступники, під сатрапи, радники, скарбники, судці, урядники, округові володарі, військові у будьоннівках і міліціонери, а бовван сяяв моторошним синім світлом, і блиск його був страшний. Тоді з’явився раптом сірий чоловік, властиво, чоловічок, голий, ніби попелом обсипаний, з сірою маленькою голівкою, приклав до рота металевого рупора (Господи, як це я його зразу не впізнав, адже був це Борис Якович Білик, наш учитель фізкультури і військової справи!) і крикнув рупорним голосом:

— В піраміду становись!

І всі ці люди: сатрапи, заступники, підсатрапи, радники, скарбники, судці, урядники, округові володарі, військові у будьонівках, міліціонери, вчителі раптом почали лізти один на одного, штовхаючись і поспішаючи. Ставали одне одному чобітьми на плечі, на спини й на голови, а по них дерлися нові й нові. Тоді задзижчав угорі і спустився маленький вертоліт, підчепив гаком за військового паска начальника житлоуправління, бережно підняв його й поставив на вершок піраміди. А звідусіль побігли із батогами, чи, властиво, з бичами одягнені в цирковий стрій люди з песячими головами й почали бити по спинах тих, котрі не встигли стати в піраміду. При цьому вони гарчали й гавкали, як пси, а інколи кидалися й кусали немоторних. І немоторні ставали моторними, а песиголовці оточили піраміду і сторожили її, напружено вдивляючись, щоб не порушився лад...

Я не додивився цього сну, бо прокинувся. Уже світало, батько не хропів, а спав і всміхався уві сні, обличчя його було мирне і щасливе. Мені захотілося вийти, і я тихо пройшов у другу кімнату. Телевізор, ясна річ, був вимкнутий, стіл прибраний і відсунутий до стіни, мати спала, загорнувшись у ковдру. Я пройшов на кухню, вдягся й вийшов надвір. Все було сіре: повітря, небо, сніг; небо захмарилося й повільно падали рідкі сніжинки. Стояла глибока тиша — все навкруги спочивало. Задзвонив ланцюгом собака, підійшов до мене і глянув розумними, відданими очима. Я погладив його, і він спробував лизнути мені руку.

— З Новим роком! — сказав я йому, і він раптом дзвінко й привітно гавкнув, ніби привітав мене. Я знову погладив його й пішов досипати. Але перш, ніж заснути, марновірно закляв, аби мені в новорічну ніч не снилися такі партійні сни...

З Артуром у цей приїзд я не побачився, а він до мене не прийшов, хоч Славко, напевне, переказав йому про мій приїзд — очевидно, соромився, що відбив у мене дівчину. Я ж до нього піти не міг, бо Аллочка виперла мене з їхнього дому. У Славка також його не застав, а тільки Люду,— цього разу вони воркували одне до одного, як голубки, і я не хотів біля них затримуватися. Отож знову переказав через Славка Артурові, щоб той не гризся, бо я не вважаю його стосунки із Ларисою зрадою нашої дружби, бо ніколи з Ларисою любовних стосунків не мав, вона їх просто розігрувала.

— По-моєму, ти занадто шляхетний,— сказала Люда.

— В часи, коли шляхетність перестала цінуватися,— героїчно зазначив я,— ставати шляхетним — особливе задоволення.

Це було сказано не без фанфаронства, і я помітив насмішливу посмішку на Славкових вустах.

— А як же дуель? — спитав він.

— Переміг здоровий глузд,— сказав я.— Окрім того, нікому кидати рукавичку під ноги, суперник не з’явився.

Люда подивилася на мене по-святенницькому, як це робила часто, й підтисла вуста.

Я вийшов на вулицю і тут-таки, за Славковою хвірткою, перестрів Ларису, яка, напевно, прямувала до Славка.

— О, кого я бачу! — розцвіла вона.— З Новим роком!

І підставила мені рум’яненьку щічку. Я змушений був ту щічку поцілувати.

— Жахливо рада тебе бачити,— сказала Лариса,— хоч ти і дезертир.

— Як так? — зчудувався я.

— Ну да! Малодушно втік, покинувши своїх друзів. Я на тебе була жах як сердита!

— Аж так!

— Принаймні зі мною міг би попрощатися.

— То я прощаюся зараз! — мовив я.

— Сердишся на мене? — щиро здивувалася вона.— Але ж ти сам мене покинув. Чи, може, ревнуєш?

— Й досі хочеш, щоб я тебе ревнував?

— Ну да! Кожній дівчині це приємно.

— Не думаю,— сказав я цілком серйозно.— Я тебе не покидав, бо між нами нічого не було, отже, нічого покидати не міг. Чи серджуся на тебе? Серджуся. За отой твій день народження. Для чого тобі було запрошувати на нього мене?

— Щоб довідався, хто мій батько,— стисненим голосом мовила Лариса.

— А сказати мені про те не могла?

— Ні,— мовила Лариса.— Бо він мій батько. Я тоді так переживала... А сказати не могла...

— А з Артуром як?

— З Артуром усе гаразд,— засвітилася Лариса.— Тепер я його подружка. Ти ж мене покинув, а я терпіти не можу, коли мене покидають.

— Хотіла мені допекти?

— Ну да! Я мстива,— сказала Лариса й лукаво стрілила в мене бісиками.— Ти назовсім повернувся?

— Ні! Приїхав відсвяткувати Новий рік.

— Ну, то не маєш на мене сердитися тим більше. Там у Києві веселіше, як у нашій ямі. Хочеш, приїду до тебе в гості? Покажеш мені Київ?

Цього було для мене трохи занадто, вона й досі гралася зі мною в кота і мишу, тільки невідомо, хто був кіт, а хто миша. Цього разу, однак, вела свою гру ніби й силувано.

— Йдеш до Славка? — перевів я мову на інше.

— Йду, хоч та Людка мені не подобається. Ніби демонструє свою жертовність.— Вона скривилася й піддерла кирпулю.— Вона там?

— Там,— сказав я.— Щасливо тобі в Новому році!

— Дякую,— мовила вона.— А ти став якийсь інакший.

— Який інакший?

— Не знаю.— Вона відвернулася.— Інакший...

Може, я й справді став інакший. Принаймні хотілося закінчити цю розмову, бо вона в нас не виходила. Але не хотіли її й переривати.

— А твій ухажор як? — спитав я.

— Артур хіба тобі не казав? Це він вигадав про того ухажора.

— Що вигадав? — не зрозумів я.

— Ну, що той агент, хіба забув?

Я стояв ошелешений. Ні, цього й справді мені занадто.

— І ти того ухажора не покинула? — спитав здивовано.

— Ні, я з ним дружу. Як і з усіма вами,— наївно відказала Лариса.

— Тяжко мені тебе збагнути, Ларисо,— сказав я.— То чия ж ти подружка?

— Артурова,— трохи гордо сказала Лариса.— Він серед вас наймужніший... Одне мені неприємно, що сердишся на мене.— В неї аж сльози на очах постали. Так, логіка в неї була своєрідна.

— Гаразд,— сказав я якомога м’якше.— Вже на тебе не серджуся.

— Правда? — засвітилася вона.— То я до тебе приїду в Київ. Жахливо хочу побачити Київ. Дай адресу, напишу тобі листа, а ти мене зустрінеш. Чи дати телеграму?

— Маєш на чому записати?

— Я запам’ятаю.

Я сказав адресу, не дуже вірячи, що запам’ятає, і вона повторила її кілька разів.

— Все! — сказала вона.— Запам’ятаю. Пока!

Підставила щічку, і я знову змушений був її поцілувати.

Не скажу, що ця розмова була мені приємна. З одного боку, радів, що ми помирилися, з другого, було на серці тоскно, може, й справді я став інакший. Але я не був інакший, просто, Лариса хотіла зберегти наше товариство, через це отак чудно маневрувала: нелегко все-таки дівчині в хлопчачому гурті! Щодо цього вона, як на мене, була талант, бо наше братство таки розліталося. Це я розумів і не міг не віддати належного Ларисі. Вона тримала і мене, і Артура, і того ухажора на відстані, але нікого не відштовхувала. І то не через властиве жіночій статі кокетство, хоч і не без цього, але через те, що без нас вона була самотня найбільше. Звісна річ, ніякої стиляжної компашки вона не мала — був то один із її химерних міфів, але досить згадати її сімейне оточення, в яке я потрапив, оту її подружку Лялю, її, Лялиного, залицяльника, батьків і друзів її родини, щоб усе зрозуміти. Родинна обстановка в неї була задушна, батько виявився людиною безчесною, отож утратити нас — це було для неї втратити забагато. Ми хоч і були “нудики”, як вона казала, але її ці “нудики” вабили. Біда в іншому: в отій моїй та Артуровій закоханості в неї, бо закоханий хлопець неодмінно егоїст. Залюбки упадатиме біля кількох дівчат, навіть може щиро любити кількох, але дозволити полігамію жінці ніколи не зможе. Через це, очевидно, Лариса так і крутилася між нас, а негативне ставлення до Люди свідчило, що вона ліпше себе почувала в чоловічому, а не жіночому товаристві. Все це я розумів, але холодку на серці й таємної урази збороти не міг. Я її любив, це було безсумнівно, але й тепер припустити, щоб вона стала моєю дівчиною, до якої мав би серйозні наміри, таки не міг, і то через її родину — тоді мені треба було б визнати ту родину за свою. Може, це й дурні кажу речі, бо таки невідомо, чи мою любов вона приймала й відповідала на неї, але в глибині душі я був переконаний, що прийняла б, коли б її не відлякувала моя відчудженість. А коли б це сталося, може б, вона не дозволила мені пізніше стандартизуватися, адже сімейне вогнище запалює й утримує, як я вже казав, жінка. Те вогнище теж одна із палахкотючих печей, у які нас вкидає життя, і треба великої духовної сили, щоб у ній не згоріти. Лариса ж була особа героїчна, я в тому переконався пізніше, але чи вистачило б і в мене сили цю її героїчність живити, адже був я людиною м’якою, поступливою й не вельми твердого характеру. Ще ту позицію, котру витримував у війні, яку вів мій батько, зі світом, світом, що прагне нас нівелювати й стандартизувати, я б утримати зумів, але не більше — бунтівливій же вдачі Лариси цього було мало. Тоді того я не тямив, але зараз тямлю добре, коли збираю духовну силу, аби вирватися із палахкотючої печі будня, де майже спалив себе. Інакше не писав би цих записок, адже вони — моя остання спроба не спопеліти до кінця.

Тут є один цікавий парадокс. Горіти у вогняній печі — це не значить перейматися тим вогнем і ставати його частиною, це значить пригасати, бо спалення обов’язково веде за собою пригасання. Вогонь з’їдає дерево чи вугілля наших єств, але самі єства існувати не перестають.

Поки що я йшов додому розчахнутий, роздратований, з уразою до Лариси, хоч і пробував угамувати себе тими резонами. Адже ми в своєму ставленні до дівчат не хочемо їх зрозуміти, збагнути, а тільки підкорити, приборкати, приневолити, і переконані, що вони самі того бажають. Здебільшого так і буває. Але незрозумілими, незбагнутими, підкореними й приневоленими виявляємося в конечному рахунку ми самі, тобто у зрілих та похилих літах, коли менше стає сили на безконечну війну із буднем, раптом починаємо відчувати гнітючу самотність, і та самотність — розплата за наш егоїзм. Кожна людина, навіть войовник, герой, переможець приречена на таку самотність, і тут уже ніде дітися — очевидно, треба набиратися не мужності, а терпіння. Ліпший варіант, коли нестримний потяг до жінки й бажання її завоювати перетворюється у жаль до неї — тоді ще любов не пропадає. Гірше, коли замість жалю в душі поселяється й починає ширитися пустеля. Тоді єдине, на що ми здатні,— це крик волаючого в тій пустелі, але на те вона й пустеля, щоб того крику ніхто не почув. Отже, самотність на нас наступає, як лицар у середньовічних обладунках, мчить супроти нас на закутому у залізо коні і безжалісно пронизує нас списом чи розрубує напіл шаблюкою. Ще хочемо врятуватися, падаємо на коліна, молитовно зводимо руки, але щадунку нема, бо ми вже не вугілля чи дерево, а тільки попіл, тлін.

Повільно брів засніженою вулицею, хоч мені нестерпно хотілося повернутися, зачекати, поки Лариса вийде від Славка й порозумітися з нею чи помиритися сердечніше. Але в глибині душі я знав, що це неможливо. Через те йшов, спрагло ковтав дим від цигарки й відчував на серці стуму. Відчував, що вже хочу покинути рідне місто й повернутися у те, чуже, але з яким уже почав уживатися — воно кликало мене до себе. Очевидно, надійшла пора обірвати пуповину, що в’язала мене з цими вулицями, будинками й людьми, хоч знав, що в моєму серці вони залишаться навіки. Знав, що зараз прийду додому, мати нарешті зможе розпитатися про моє життя-буття, про те, як я харчуюся, як мені жити в гуртожитку, яка там у мене робота, які люди довкруг, як там у мене з пранням і таке інше. Можливо, перебалакаю про щось із батьком, але більше, ніж розказав він мені у ту пам’ятну новорічну ніч, він мені не повість. Отже, треба було виїжджати і швидше.

Епізод третій. Мій Київ.

І я закрутився в київському житті шістдесятих років: вечори у філармонії, Спілці письменників, клубі працівників мистецтв, клубі творчої молоді, театри, кіна, кав’ярні, які я також залюбки відвідував, де збиралася молодь, особливо біля метро “Хрещатик”, читання самвидаву й українських книжок, які проникали з-за кордону, з двадцятих років, виданих на Україні Східній, і двадцятих-тридцятих років, виданих на Україні Західній; саме тоді мені потрапив у руки матеріал “Процес над адвокатами” про Левка Лук’яненка та його товаришів, щоденник Василя Симоненка — той недавно помер — і його заборонені вірші і всяке таке — всі ці речі я читав не у гуртожитку, а по бібліотеках, беручи для годиться якусь “правильну” літературу, і в себе не затримував, бо не мав де ховати. Відвідував майстерні художників, і там часто спалахували гарячі суперечки, ходив на балет, на концерти в малому залі консерваторії, бо класична музика мені найбільше імпонувала — знайомих і друзів у мене ставало все більше, але переважно в українських колах. З Іваном Маркіяновичем після того, як я його не послухав, наші стосунки втратили сердечність, хоч він і далі ставився до мене прихильно, я йому навіть давав прочитати дещо із книжок, хоч із самвидавом остерігався. Книжки Іван Маркіянович читав швидко й повертав, але після кожної попереджав, щоб я був із тим ділом обережний. Вільного часу у мене практично не було: як тільки кінчав роботу, відразу ж їхав у місто, де й вечеряв, а суботи й неділі проводив у тих бібліотеках, які в ті дні працювали. В той час у мене й на дівчат бракувало часу, та й не вельми я ними цікавився, бо в серці моєму все ще сиділа Лариса. До речі, вона в Київ таки не приїхала, а до Житомира я теж не дуже поспішав, очевидно, з тієї-таки причини, щоб не ятрити собі серця.

Так минуло, може, кілька місяців, і от у п’ятницю, коли заскочив після роботи до гуртожитку, щоб перевдягтися і їхати в центр, вахтерка подала мені телеграму. Я взяв її тремтячими руками, бо не чекав, і кинув очима: “Буду суботу 9.30”. І все.

Я схвилювався. Ясна річ, що телеграма була від Лариси, вона таки зважилася, виїжджала аж зовсім рано, мабуть, для того, щоб побути тут день, а ввечері повернутися. Я швидко перевдягся — і от уже сидів у 27-му трамваї, і мені було якось так дивно на серці, ніби хтось обдарував чимось великим — все в мені співало й світилося. Був уже березень, тобто з часу нашого останнього побачення минуло майже три місяці, і тільки тепер я збагнув, що всі ці місяці тоскно чекав, сподіваючись, і думав, що вона, Лариса, з біса немилосердна, коли примусила так довго чекати. Зрештою, при моїх заняттях та захопленнях ці три місяці промайнули як один день, але тепер я пізнав, що в той довгий день в серце мені таки було забито терпкого гвіздочка, і той гвіздочок мене постійно непокоїв. Я дивився на звичні краєвиди, що пропливли переді мною: Дніпро, що вже майже скрес, київські горби, печерські закутки, по яких гримотів трамвай, зрештою, сам Печерськ, Арсенал, поворот біля Будинку офіцерів, потім до Кловського спуску, бульвар Лесі Українки, Палац спорту і нарешті Бессарабка, і весь цей шлях безгучно наспівував тихі й теплі мелодії, вони нуртували в мені, заполонювали — так гарно було й затишно. Не хотілося навіть іти в їдальню, а праглося десь забитись у кінотеатр, сховатись у темряву — і хай течуть переді мною картини чийогось життя. Так я і вчинив, перехопив щось нашвидку в буфеті “Панорами”, і ось я вже на останньому ряду, побіч із парочками, що сиділи тут, обіймаючись, і навіть не мав тихої заздрості до тих парочок, бо сьогодні був поблажливий, бо той гвіздок у моєму серці почав раптом розростатися, як весняна брость. Отож я сидів між парочок, дивився на примарне видиво чийогось життя, але зовсім того життя й історій, що розгорталися переді мною, не сприймав, хоч акторка, яка грала головну роль, була прекрасна, і я не міг на неї не дивитися із замилуванням. А в серці моєму проростав гвіздок, повільно розбруньковуючись, як це буває знову-таки в кіно при пришвидшених зйомках, бруньки розводили брунатні лусочки, з-під яких проглядала зелена плоть листка чи біла квіту, лусочки відпадали, а листок чи квітка випростовувалися, розгиналися, набирали форми, квіти витинали жовті, покриті легеньким пушком тичинки, листки набували блиску, а сам гвіздок ставав стеблом, з якого витиналися й пришвидшено виростали пагони. А та прегарна акторка з екрана дивилася на мене чудовими, вологими очима, вона, здається, одна розуміла мою схвильованість і м’яко її зі мною поділяла. І я думав, що ми в цьому світі без краси, навіть коли вона нам малодоступна, краса нас не тільки зворушує, але й ушляхетнює, краса нас самих робить у цьому світі гарнішими, краса розм’якшує нам серця, і саме завдяки їй у ньому може так несподівано проростати залізний гвіздок. Я намагався трохи збити цю дивну телячу ейфорійність, в яку потрапив, але нічого не міг із собою вдіяти, і всі мої тверезі резони пропадали, гинули, як краплі дощової води, котрі крапали у пісок пустелі. Бо й пустеля моя раптом десь пропала, почала заростати травою, і та трава вже гналась у стебло; ніколи ні до того, ані після не відчував я такого гарячого почуття, може, й дурного, може, й телячого, але воно залило мене, як заливає людину молодий весняний дощ перед тим, як мають заспівати солов’ї.

Вийшов із кінотеатру зовсім п’яний, понісши з собою останній розуміючий і теплий погляд прегарної акторки,— ми з нею розлучилися навіки, але я за тим не жалкував. Знову їхав у трамваї, і мене наливала тиха й тепла музика, і єдине, чого мені праглося, щоб мої сусіди по кімнаті не затіяли сьогодні пиятики — бо це могло б мене зруйнувати, надто на високе й гарне я був наладнований. Доля мені посприяла: в кімнаті світло вже не горіло, і я заповз у свою постіль, щоб там перед сном тихо завершити своє щастя, бо чомусь повірив, що Лариса мала приїхати до мене, щоб таки стати моєю дівчиною; я вже цього хотів без усяких застережень та умов.

Але в цей мент зі свого ліжка встав Коля й підійшов до мене.

— Слиш! — шепнув він.— Вийди на хвильку в коридор, перекуримо.

Ми вийшли, як були, в трусах і майках і пішли на кухню перекурити. Коля пильно подивився на мене й випустив дим.

— Слиш, чого це тобою кагебісти інтерисуються? — спитав, мружачи очі.

— Та ти що? — вдав я здивованого, а може, й справді здивувався: до таких матерій надто далеко сьогодні був.

— Ну да! В мене розпитували.— Коля хрипко засміявся.— Знайшли в кого!

— І що ж вони розпитували? — Мій ейфорійний настрій миттю пропав, я навіть подумав: за нього завжди доводиться розплачуватися.

— Чи не приносиш ти антісовєцьку літературу в общагу,— сказав Коля.

— Ну, це ти добре знаєш; приношу я чи не приношу.

— Я так і сказав.— Коля підморгнув.— Але ж книжечки читаєш.

— Ясно, що читаю,— сказав я.— Поки що книжки читати не заборонено.

— А то можуть буть разні книжки і антісовєцькі... Вони недаремно інтерисуються. Ти б того, те дєло кинув, бо загремиш, як старший тобі кажу. Не знаю, хто тобі їх дає, але ти ще пацан, тобі жить ще треба. Я їм сказав, що ти з книжками не ховаїся, що вони на тумбочці чи в тумбочці лежать. І знаєш, шо той барбос сказав: “Ми знаємо!” — вони тут уже в тебе робили шмон.

— То хай роблять,— сказав я.— Я нічого не ховаю.

Коля озирнувся, ніби нас хтось міг підслухати, й прошепотів:

— Слиш, може б, ти мені дав шось таке почитать...

— Та не читаю я нічого такого, Коль,— сказав якомога щиріше.— Це вони щось переплутали.

— Кажи, кажи!.. То не ті, що переплутують. Коли вони тобою заінтерисувалися, щось є... Я ж не дурний.

Я насторожився. Може, Коля був і недурний, був він, зрештою, як на мене, й непоганий хлопець, але ця остання фраза змусила мене триматися на бачності. Взагалі, я останнім часом про існування за собою нагляду ніби й забув — надто вже захоплено жив. Засобами застороги, правда, не гребував, але був таки менш сторожкий.

— У мене, Коль, перед тобою секретів нема,— сказав я.— Хочеш, буду тобі показувати ті книжки, а коли тебе щось зацікавить, читай. Ти розумний хлопець, але боюся, що тих книжок не вгризеш. І ніякі вони антісовєцькі... А те, що вони мною заінтересувалися, нічого дивного, бо, як мені казали, вони скрізь нюшать. По гуртожитках найбільше.

— Не думай, шо я на пушку тебе беру,— сказав Коля.— Я про тебе їм нічо не сказав.

— А що ж ти можеш сказати, Коль? — здивувався я.

Коля озирнувся й підморгнув мені таємниче.

— Щось та й міг би сказати,— майже прошепотів.— Ти не такий, як всі... А раз не такий, щось там за пазухою держиш. У гуртожитку буваєш мало, десь шаландаєш, приходиш пізно, до чарки не дуже. Нє, щось там у тебе є...

Він справді був недурний, цей Коля, тому й виявив до мене підвищений інтерес. Але хто він: приятель мені чи ворог? Чи ж те, що я “не такий”, приваблює його, чи викликає глуху задрісну неприязнь? От тобі мул і дно, подумав я,— і в мушлі, і на дні є свої закони, а ті, що втискуються сюди збоку, не завжди вміють і можуть під ті закони підлягати.

— І ти їм це сказав?

— Не на того напали,— мовив Коля.— Я, може, цю страну дураков більше тебе не люблю. Але я не такий, щоб узяти себе за жабри.

— Гаразд, Коль,— сказав я, поклавши йому руку на плече.— Щиро тобі дякую, що попередив. Ти справжній друг! Коли в мене будуть щось розпитувати про тебе, я тебе теж попереджу.

— А що можна розпитувати про мене? — насторожився Коля.

— Кажу ж тобі: вони нюшать. Там, де щось є і де нічого нема. Треба ж їм щось робить!

— Да, я їм так і сказав,— мовив Коля.— Ми тут укалуєм, сказав, а вам нема чого робить. Ти от, кажу, здоровий, як бик, то пішов би, коли такий правильний, на стройку комунізма.— Коля засміявся.

— Так і сказав?

— А ти шо думав! — героїчно мовив Коля ще й носа задер.

— Погано сказав. Тепер вони й за тобою будуть нюшить.

— Ну, мене так просто не візьмеш, хай викусять,— Коля зробив непристойного жеста, а я подумав, що він уже бахвалиться: навряд чи такі речі казав. Може, думав, а не казав.

За мить він знову подивився на мене уважно, навіть з підозрою.

— Слиш, а звідки ти про них так знаїш: і шо нюшать, і шо общагами інтернуються, шо треба казать, а шо нє?

— Дурний цього не знає, Коль,— мовив я.

— А я от і не знав, хоч не дурак,— мовив Коля.

— Тепер знаєш,— відказав я.

Коля докурив сигарету й плюнув нею у відро в кутку.

— Давай договоримся,— сказав.— Коли вони в тебе про мене щось, ну пойняв... і коли вони в мене про тебе — то понятно! Бо вони мені казали, щоб разговор у тайні держать. В случаї чого, я тобі нічо не говорив, добре?

— Добре,— сказав я, і ми пішли до кімнати...

Ця розмова розбила вщент мій ейфоричний півникарський настрій, я довго крутивсь у постелі й не міг заснути, до речі, Коля так само. Зрештою, заснув і знову приснилася мені моя кочегарка і піч, що була ротом вогнедишного звіра, чи людини, чи ідола, чи того й того заодне; мені приснилося, що моя кочегарка — це величезна, не так широка, як висока зала, в якій лежать зв’язані, напівголі, а то й голі люди, і так їх багато, що вони нагадували сплетену вервечку рук, ніг, спин, голів, грудей — старі й молоді, жінки й чоловіки, вони ворушилися, і ворушилася вся та сплетена маса. В проходах між людьми ходили чорти з бичами й плескали або ж вряди-годи кидали тими бичами на спини, голови, руки й ноги, і в тому місці спалахувало виття-плач. Чудисько ж — ідол, людина чи тварина — вряди-годи механічно розтуляло червоні розпечені губи, і саме в той момент два могутні чорти жбурляли туди чергову жертву, яка видавала протяжний зойк. Залізні губи при тому стулялися, а з очей блискали потоки іскор. Почвара рухала щелепами, ніби пережовувала жертву, а тоді знову розтуляла пащу — туди вкидали розпластане тіло. Вони, очевидно, також були втомлені, бо піт густо тік струмками по їхніх чорних тілах — чорний піт чорними струмками. І от трапилося раз, що вони, ті чорти, не встигли кинути жертву, тоді чудисько виригнуло з рота вогняного смерча, і обидва чорти миттю звугліли й розлилися чорною смолою. Натомість прискочило два нових і закинуло до рота пащеки жертву. Губи стулилися, з очей бризкнули іскри, і потвора заворушила щелепами. І хоч зникали люди один за одним у пащеці потвори, їх у залі не меншало, бо в розчинені двері в’їжджали з тачками інші чорти, а в кожній тачці було по одній — двоє, троє — зв’язаній людині. Їх звалювали на очищене місці, розвертали тачки і мчали з ними в чорний розхилений простір дверей. Я теж був серед тих скручених і сплетених, зв’язаний однією мотузкою з Артуром, Славком, Ларисою, Людою, Степаном Вітличним, братами Горбачами, Славковим дядьком — пута впились у тіло й роз’їдали його, і я зовсім близько був до печі — отієї жахнючої всепожираючої почвари, вряди-годи й на мене падав пекучий бич, і я, як і всі кричав, крутився, звивався, жах мене з’їдав, бо лишалося мені зовсім небагато, ще півгодини, найбільше годину, і мене вихоплять із цієї маси і жбурнуть у піч, тоді спалахне останнім зойком моя свідомість, і я навіки пропаду, перетворившись у нікчемну купку попелу. І от до мене кинулися чорні істоти, які спливали чорним потом, схопили за руки й за ноги, розмахнулися мною, і я полетів у ненаситний рот потвори, але в нього не встиг улетіти, бо почвара передчасно замкнула вуста — я вдарився об залізо її вуст і прокинувся. Перелякано зирнув на годинника — було вісім годин ранку. Я схопився з ліжка, бо часу у мене зовсім мало, адже о дев’ятій тридцять мав уже приїхати автобус із Ларисою, а їхати до автовокзалу таки далеченько. Хлопці ще спали — була субота, — і я швидко вбрався. Метнувся в туалет, кинув у розпалене обличчя кілька пригорщ зимної води, прополоскав рота, бо чистити зуби ніколи, а за кілька хвилин бухнув дверима гуртожитку — на мене потекло свіже весняне повітря. Над головою розгорнулося неймовірно чиста блакитна баня неба, а недалеко заздвонила синиця. Повітря ще не встигло напитися диму Дарницьких заводів, було ясне, свіже, гостре на смак — таким воно буває тільки навесні. І це був такий разючий контраст між тим, що мені снилося, і цим весняним, повним сонця й пробудження ранком, що я захлинувся від радості, що той сон лише довільне марисько, результат моєї нічної розмови з Колею; зрештою, не існує тепер печей і масового знищення — часи вже не ті, а гайки, якими нас прикручували до залізного тіла державної машини, мабуть, уже зі стесаною різьбою; можливо, й той спрут, що безвидно охопив мацаками все живе й мисляче, не такий уже й страшний, як його малюють, а коли про нього забагато думати, то можна здуріти і звихнутися. Так думав тоді я, бо хотів так думати, бо десь у глибині цього весняного простору їхала до мене дівчина, яка заполонила мої думки й серце; зрештою, й день благословляв мене на речі ясні; отож яке мені діло до того спрута, до чортів, огненних печей, коли над головою таке небо й отаке сонце, коли так ясно й прекрасно дзвонить до мене синиця, коли я весь переповнений хвилюванням од майбутньої зустрічі з коханою,— ні, був би й ідіотом, щоб думав про темні речі. Отож я вигріб із себе рештки того сну, всю оту павутину і всіх павуків, все оте темне, сколошкане й тривожне, і скочив у трамвай, що мав привезти мене до Ленінградської площі вже цілком оновленим, легковажним і радісним. Але коли я сидів біля вікна й дививсь у шибку, думки мої все одно вряди-годи наверталися до того сну і до нічної розмови: хто зна, думав я, чи Коля щирий, чи хоче ввійти до мене в довіру — поки що з ним зближуватися не варто. Можливо, що й щирий, але його пропозиція дати почитати оте “щось” була підозрілою. Однак міг то бути цілком природний інтерес, а могла бути, як він назвав, і “пушка”, тобто провокація. Я знову струснув із себе ці думки і вийшов із трамвая, щоб пересісти на автобуса, що мав привезти мене на автовокзал. Зирнув на годинника: часу мало, але я встигав. І ось уже їду автобусом, і в мене глухо защеміло серце — по-справжньому почав хвилюватися. Це до решти звільнило мене від тоскного думання про стежу за мною, і я все частіше й частіше нервово позирав на годинника — автобус, мені здавалося, не їхав достатньо швидко.

Біля автовокзалу підхопився. Але коли сходив із автобуса, нога моя натрапила на клаптик льоду, я посковзнувся і гримнув на асфальт. Мене підвели якісь співчутливі руки, я обтрусився, але урочистий і схвильований настрій з мене як рукою зняло — за забобонами, це знак був недобрий. Зиркнув на годинника: скло на ньому було побите, власне, потріскалося аж так, що стрілки ледве проглядали. До приходу автобуса в мене лишалося п’ятнадцять хвилин, а що він часто приходив і раніше, треба було поспішати. Так воно, зрештою, й було: Лариса вже стояла на пероні у білій шубці, чорних штанах і в’язаній шапочці.

— Слава Богу! — сказала вона, йдучи мені назустріч.— А я вже думала, не дістав моєї телеграми.

Наставила мені щічку, і я її чоломкнув.

— Ще п’ятнадцять хвилин до прибуття,— пробурмотів я.

— Ти живеш у країні, де нічого не робиться точно,— сказала Лариса, і я трошки здивувався: досі вона щось проти “країни” не говорила; очевидно, це вже був Артуровий вплив.

— Скільки маєш часу? — спитав я.

— А ти вже рахуєш час, щоб поїхала? — звела вона брівки.— На вечір, якщо тебе влаштовує, мушу бути вдома. Я цю ніч ночувала у Лялі, вона живе недалеко автовокзалу — за теорією, мала б пробути в неї цілий день. Можна зараз узяти квитка?

— Можна,— сказав я, і ми пішли до кас.

— Ні разу не була в Києві,— промовила Лариса.— Скільки тут машин-н-н!

— Кожне місто має свій антураж: машини, вулиці, будинки, люди. А зрештою, скрізь такі самі вулиці, машини, люди й частково будинки. Різниця в ритмі і кількості.

— Відчуваю, що мені тут кошмарно сподобається,— мовила Лариса.— Не будеш дивитися на мене, як на провінціальну дурочку?

— Залежно від того, кого ти вдаватимеш,— мовив я.— В Житомирі я так на тебе не дивився.

— Ну, в Житомирі ти дивився на мене просто як на дурочку. А тут я буду ще й провінційна дурочка, красота!

— Перестань, Ларисо,— сказав я, штовхаючи від себе скляні двері й пропускаючи її вперед.

До речі скажу, забігаючи наперед: Лариса на київських вулицях і справді виглядала провінціалкою, і я навіть подивувався її бездоганному чуттю. Але це знову-таки свідчило, що вона далеко не дурочка, та й я вже давно не ставився до неї, як до дурочки,— її наївна мудрість часом таки вражала.

Хотів, щоб узяла квитка на четверту годину, але наполягла, щоб узяти на другу.

— Але ж за цей час нічого не побачиш! — розчаровано сказав я.

— Побачу іншим разом,— мовила вона незворушно.— Я підневільна істота і залежу від батьків. О шостій мені треба бути вдома.

— Такі вони в тебе деспоти?

— Не деспоти, а я так обіцяла.

Ми взяли квитка й вийшли з автовокзалу.

— А чому не сказала, що ідеш до Києва? — спитав я.

— Бо вони мене не пустили б. Добре знають, що у Києві ти. А з тобою мені заборонено зустрічатися, от!

— Але ж чому заборонено?

— Бо ти в моїх батьків, як це сказати... ну, викликав негативну реакцію.

— А хто їм сказав, що я в Києві.

— Я,— незворушно мовила Лариса.— Це для того, щоб не гризли мені голови.

Інформація була нова й трохи приголомшила мене. Отже, Ларисі вдома заборонили зустрічатися зі мною, бо я викликав у її батьків негативну реакцію. Нічого дивного: вони в мене викликали не менш негативну реакцію, але чому Лариса виявилася така слухняна? Судячи з її норовливого характеру, слухняною не повинна бути.

— Чим же я не сподобався твоїм батькам?

— Вони вважають, що ти погано закінчиш,— засміялася Лариса.— Уявляєш! Таке дурне! Та ти ж як овечка!

— Я овечка? — Мій голос зламався.

— Ну да,— мовила Лариса.— При найменшій небезпеці овечка сахається в кущі. Оце і є те, що мені в тобі не подобається. Саме тому я й стала Артуровою подружкою, бо хто погано закінчить, так це Артур. Артур твердий, він або зламається, або вистоїть. А ти не зламаєшся і не вистоїш...

Від цих слів я почервонів до вух — кров мені вдарила у скроні. Лариса глянула на мене і схаменулася, що сказала забагато.

— Ох! — мовила вона.— Я тебе не образила?

— Ні! — пробурмотів я, але вона таки мене образила. Загнала в мене не колючку, а ножа, бо, здається, мала рацію. Дожився: дівчина, в яку закохався, вважає тебе овечкою. “Овечка, овечка!” — стукало мені у скроні.

— Чого ж ти до мене приїхала? — спитав я згнічено.

— Як чого? — здивувалася Лариса.— Щоб ти показав мені Київ. А, окрім того, ми ж друзі... Чи, може, не так?

— Ясна річ, що друзі,— сказав я, намагаючись опанувати себе — мені це давалося важко: чар зустрічі з коханою дівчиною пропав.— Що б ти хотіла побачити?

— Цікаве,— мовила Лариса.

— Київські печери, хочеш?

— Печери? Чудово! А що в тих печерах?

— А ти не знаєш? По-моєму, цілий світ це знає... Там гроби святих.

— Гроби й печери — це цікаво. Гайда!

Ми вскочили в 1-й тролейбус і поїхали. Людей було напхом, і ми ледве стояли — стискали нас зусібіч. Лариса трималася стоїчно, а я вже до того звик. Однак розмовляти не могли, більше того, нас відтисли одне від одного, і ми могли тільки переглядатися. Це, може, було й добре, бо ураза, завдана мені дівчиною, ще не минула — я хотів оговтатися. Відчував тим більшу прикрість, бо пережив учора оту дурну ейфоричність, за яку був удруге покараний. Даремно ладнав я ілюзії; Лариса, приїхавши, ні на цаль не стала мені ближча, навпаки, але цього разу не тому, що я того не хотів, а тому, що у нас так складалося. Отже, те, що я від навислої загрози весь час тікав: вихід зі школи, втеча із Житомира, Лариса сприймала за малодушність. Тоді виходить, що й мій батько з його теорією відстороненого життя малодушний? Ні, то була, звісно, надто елементарна оцінка, результат військово-патріотичного виховання, яке вселяло фашистську ідею безстрашного, сильного й нездоланного борця за певні ідеї, який, не задумуючись, кладе голову за свого начальника, хоч той начальник може бути дурбаком з дурбаків або й безчесним. Ні, я був таки не боєць, бо не мав переконання в доцільності боротьби, але чи не значило це, що я, певною мірою, духовне рабство прийняв, принаймні визнав зовнішні його форми існування, корюся їм і протестую тільки в душі, тобто закон самозбереження у мені сильніший закону героїчності? Очевидно, й тут Лариса мала рацію: є люди з різним дійовим статусом: один здатний на героїчну безрозсудність, а інший ні. І не ступінь рабськості грає тут ролю, а закон природження. Один народжується воїном, а інший для того, щоб спокійно трудитися,— цінність же людини визначається не суспільною її заангажованістю, а мірою її моральної досконалості. Тут уже має рацію мій батько і не має рації той, котрий хоче (за байкою Сковороди), щоб усі годинникові колеса, тобто суспільної машини, гойдалися в один бік, одні колеса мусять хитатися в той, а інші у зворотний бік, бо що стає із суспільством, де всіх примушують хитатися в один бік, ми вже знаємо: воно деградує!

Отакий рій думок викликали в мене оті принагідно кинуті Ларисині слова, і тут уже ніде дітися, треба було признати: має рацію Лариса чи ні, але ми з нею, очевидно, парою ніколи не будемо.

Я все-таки спробував пробитися до Лариси через людський юрт.

— Клас! — сказала вона мені.— Мене зараз задушать!

Я став так, щоб охоронити її від натиску животів та спин, приймаючи той тиск на себе. В тролейбусі стояв звичний гомін, люди голосно розмовляли. На площі Толстого ми вивалилися на хідника, і Лариса перевела дух, була вона розрум’янена, а шапочка збилася.

— Це у вас так завжди?

— Не завжди, але часто,— сказав я, чекаючи, поки вона опорядкується.

— А в тих печерах теж буде стільки людей?

— Ну, ні,— засміявся я.— Не всім хочеться дивитися на гроби та людські кістки.

Ми пересіли на 20-й тролейбус, зумівши захопити місця,— зупинка була кінцева.

— А де цей ваш знаменитий Хрещатик? — спитала Лариса.

— Зараз по ньому поїдемо,— сказав я.— Чому так довго до мене вибиралася?

— Забула твою адресу, а спитати в Славка чи Артура соромилася.

— Чого ж соромилася?

— Так.— Лариса дивилась у вікно.

— А тепер згадала?

— Нє, побачила твого листа у Славка.

Отже, Лариса поїхала до мене, не сповіщаючи не тільки батьків, але й Славка і Артура. Пояснення тут могло бути таке: з Артуром у неї зав’язалися міцніші стосунки, а Славко Артурові про поїздку, напевне б, розповів. Чи ж Артур її до мене ревнував? Зрештою, пояснення могло бути й інше: Лариса в своїх діях бувала невгадна. Очевидно, це друге правильніше.

— Оце й Хрещатик,— сказав я.

Дивилась у вікно пожадливо. Як завжди — потоки людей і ми в потоці машин.

— Чи пробував хтось порахувати, скільки за день тут проходить людей? — спитала Лариса.

Запитання було увіч провінційне. Кияни таких речей у голову не беруть.

— Відомо одне,— сказав я,— людина, проходячи Хрещатиком, вдихає стільки газу, скільки курець за день.

— Здорово! — сказала вона.— Тепер я розумію, чого ти сюди перебрався.

Це був жарт чи насміх, але сказала ту фразу, здається, цілком серйозно.

Ми поїхали повз понурий будинок Ради міністрів, Верховної Ради, парк при ній, Арсенал — Лариса не відривалася від вікна.

— А ти де живеш? — спитала вона.

— По той бік Дніпра. В Дарниці.

— Там цікаво?

— Дим і газ,— мовив я.— Заводи і фабрики, й будинки стилю бароко! Знаєш, є така приказка-анекдот: більше диму, більше газу — стане краще жить одразу!

— Отже, для того ти й переїхав? — знову чи пожартувала, чи з’іронізувала вона.

— В тебе є зміни, Ларисо,— сказав я.— Ти єхидничаєш.

— А по-моєму, я серйозно,— сказала вона.— Коли людина кудись тікає, вона шукає кращого.

— Тобто тікає від життя гіршого.

— Знайшов краще?

— Уяви собі,— коротко мовив я.— У цьому місті безліч книжок і цікавих людей.

— Хочеш сказати: нудиків?

— Саме нудиків. Розумніших Артура та Славка, а про мене й говорити нічого.

— Колосально! — сказала Лариса.— Дим, газ і нудики!

— Точно,— сказав я.— Дим, газ, нудики, бібліотеки, виставки, вечори, музика, безліч кінотеатрів, а ще й театри.

— Заздрю тобі!

У мене було враження, що Лариса своїми шпильками, а що це були шпильки, не сумнівався, ніби мстилася мені. За те, що я покинув її, покинув Житомир замість того, щоб виявити твердість характеру і непохитну їй відданість. При цьому те, що вона сама мене від себе відштовхувала, якось до уваги не бралося. І знову-таки з тієї ж таки причини: я мав би виявити більше енергії, щоб завоювати її. І хоч я, може б, її все одно не завоював, але внутрішньо вона була б задоволена. Мстилася мені за те, що не заполонився нею безумно, не поставив її в центр своїх бажань та помислів, а отже, й не любив так, як того хотіла. В тому вона нагадувала Аллочку, яка також воліла підпорядкувати собі чоловіка повністю. Але Артур також ніколи не полюбить її так абсолютно, як вона хоче, бо і його більше цікавлять книжки, справи, конспірації й чоловіче товариство.

Ми приїхали. Скажу, що сам у Лаврі я бував кілька разів: раз зі своїм новим знайомим, з яким познайомився у Вітличного,— той тут працював і розповів мені безліч цікавого; кілька разів блукав тут і самотою. Ми пішли в Заповідник через Економічну браму, але спершу завернули до церкви Спаса на Берестові. Спас на Берестові не викликав у Лариси ніяких емоцій, навіть моя розповідь, що тут Володимир тримав дев’ятсот своїх наложниць: дев’ятсот жінок в одного чоловіка для неї була абстракція. Зрештою, йшлося про полонянок, а не про українських жінок, інакше вони б пороздирали б одна одну, а в додачу ще й Володимира. Це моє зауваження Ларисі сподобалося, вона розсміялася.

Водив Ларису по лаврі, щось оповідав, щось показував, але навіть “білоколонне диво” Шеделевої дзвіниці її не вразило — кидала навсібіч байдуженькими оченятами й стоїчно мовчала. Зрештою, завів її до того місця, звідки проглядалися Дніпро, Дарниця й церкви біля дальніх печер.

— Це ти отам живеш? — показала вона на Дарницю.

— Там,— сказав я.

— А де конкретніше?

Я спробував показати. Вона стояла якась тиха й задумлива.

— Тут красиво,— мовила нарешті.— А де ті печери?

— Треба спуститися вниз.

— Гайда! А то тут якось холодно.

— Давай погрію! — мовив я і спробував її обійняти. Але вона, як і того першого разу, коли присягали на братство, різко від мене відскочила, і її личко знову стало спотворене, з хижо оскаленими зубками.

— Не смій! Це тут такого навчився?

— Ну да! — сказав я.— Знаєш, які тут дівчата? Як вогонь!

— То йди собі до тих дівчат!

— І не поведу тебе в печери?

— Нє, чого ж, веди,— сказала незворушно Лариса.— Але рук не розпускай.

— Гаразд! — сказав я так само жартівливо.— Клянусь святими!

І ми пішли в печери. Йшли по напівтемних сутеренах, зупинялись біля поховань, я щось пробував розповідати, але відчував, що мої слова до неї не доходять. Мовчала, тільки розглядалася. Зрештою, незабаром ми вже були на поверхні.

— І це все? — спитала розчаровано.

— Все, куди пускають,— мовив я.— Є ще дальні печери, але вони зачинені. Є також безліч нерозвіданих печер, куди не ходять.

— Але чому?

— Бо вони в неладі, напівзавалені, можуть завалитися.

— Але ж у цих печерах нічого цікавого,— сказала Лариса.— Самі опудала і де-не-де засохлі руки. І кістяків мало. Зовсім не страшно.

— А ти хотіла б, щоб було страшно?

— Ну да! Ти ж сказав: гроби і печери.

— І руки кістяків, що простягаються з темряви, щоб схопити й затягти дівчат.

Але мій жарт повис у повітрі. Лариса йшла побіч задумана.

— Вони малахольні були, що ховались у тих печерах?

— Вважали, що так наближаються до Бога. Покидають цей страшний і жорстокий світ, у якому годі жити, бо на кожному кроці їх чекає спокуса й загроза.

— А коли так не наблизяться до Бога? — спитала Лариса.— А коли того Бога нема?

— Вірили, що наближаються, отже, й наближалися. І твердо вірили, що Бог таки є.

— Жахливо! — сказала Лариса, мерзлякувато поводячи плечима.— По-моєму, вони були малахольні.

— А я їх розумію.

— Ну, ти їх розумієш! — Лариса скривила вуста.— Бо й сам такий! Овечка! І вони були овечки!

— Здається, й овечки живі створіння, і їх також треба розуміти. Божі овечки.

— Але ж для чого? Щоб сидіти в землі й світу не бачити?

— Жахливого світу не бачити.

— І через те творячи жахливий світ собі? Я того не розумію.

— Бо ти повна житейського вогню. А вони пригасали. Пригасали й рятувалися від свого пригасання.

— І гасли. Бом! — сказала Лариса, імітуючи церковний дзвін.

— І гасли,— сказав я.— А себе переконували, що це угодно Богові. Інакше вони побожеволіли б тут. Жили у світі власних візій та вигадок.

— А по-моєму, вони хотіли прославитися. Щоб отут лежати і щоб такі дурні, як ми, дивилися на них і дивувалися.

Повернула до мене лице. Вона, очевидно, й справді змерзла, бо обличчя стало синювате й покрите буберцями.

— Може, й так,— згодився я.— Але скоріше те, що я кажу.

— Не розумію,— мовила Лариса.— Коли людину закидають у тюрму й змушують у ній жити, це ясно, але коли людина сама себе кидає в льох і тішиться з того — незбагненно!

Чудо дивне! Лариса філософствувала. Вперше довелося почути від неї житейські розмисли — невже й вона ставала нудиком? Я так їй і сказав, звісно, жартома.

— Фі! — пирхнула вона.— А тобі краще, щоб я була дурочкою? В тебе всі дівчата дурочки!

— Крім тебе,— сказав я сокровенно.— Хочеш, зайдемо в якесь кафе й погріємося.

— Це цікавіше,— сказала вона.— Заморив ти мене своїми церквами й гробами! Бр!

Ми розсміялися й майже побігли під гору, бо за цей час погода таки змінилася. Сонце зникло, насунули важкі кучмаві хмари, ставало й справді мерзлякувато-вогко, а через це й холодно. До речі, я сам помітив це тільки зараз, бо й тоді, коли ми розглядали дніпровські краєвиди, й пізніше, мені здавалося, ще сонце продовжує світити.

Сіли на “двадцятку” й спустилися до Хрещатика, в тролейбусі Лариса тулилася до мене, була й справді як крижинка. Я повів її в “Українські страви” за пасажем — там було найзатишніше, і я сам любив туди вчащати. Ми зайняли столика в кутку, Лариса вже достатньо зголодніла, та й я ще не снідав, отож ми замовили по борщу, шніцелю і, звісна річ, каву. Було тихо й затишно.

— Наморилася? — спитав я турботливо.

— Не було від чого,— сказала вона, активно беручись до борщу.

— Шкода, що мало маєш часу. Побродили б по Подолу, пішли б у Софію Київську.

— Церков мені досить,— сказала атеїстично Лариса.

Уже було після дванадцятої, отже, мали час спокійно пообідати, прогулятися Хрещатиком — і пора було б їхати.

— Люблю незнайомі міста,— сказала Лариса.— Ніхто тебе не знає, і ти нікого не знаєш. Клас!

— Але ж тебе знаю я.

— Ну, ти не рахунок. Що б я робила сама?

Отже, я був “не в рахунок” — дуже мило! Я був тільки для того, щоб вона не відчувала в чужому місті покинутості. Що ж, і це непогано.

— Приїжджай до мене частіше,— сказав я сердечно.— Мені з тобою добре!

— Це вже як вийде! Я від себе не залежу.

— Коли ж будеш залежати від себе?

— Для цього багато чого треба,— загадково сказала Лариса.

— А коли признаюся, що люблю тебе, Ларисо? — сказав несподівано для себе я.

Вона завмерла, не донісши ложки до рота.

— Це виключається,— сказала.— Я люблю Артура, і ти це знаєш.

— Нічого я не знаю! — мовив сердито.

— А Славко тобі не розказував? — здивовано спитала вона.— Ні, Славко не міг не розказати. Та і я про це тобі не раз казала.

— Це правда? — спитав я тихо.

— Правда,— відповіла серйозно.— Ти славний, але з тобою мені важко. З тобою відчуваю себе дурочкою.

— А з Артуром ні?

— З Артуром ні. Він простіший. Окрім того...

— Що, окрім того?

Вона поставила проти мене холодні, я б сказав, безжальні очі й раптом прорекла безцеремонно:

— В тобі мало мужчини!

Я почервонів. Не зовсім розумів, що це таке “мало мужчини”, але трохи здогадувався. Коли жінка має підстави мститися чоловікові, в ньому, можливо, й справді “мало мужчини”, навіть коли б він уродився бугаєм з волячою потенцією. Лариса ж мені мстилася. І тим, що зійшлася з Артуром, і тим, що таки приїхала до мене, і тим, що так холодно й спокійно відкинула мою до неї любов.

Ми замовкли. Настрій було зіпсовано, й обід уже нам не смакував. Між нами раптом виросла прозора стіна, і я вже знав, що це назавжди. Знав, що вона приїхала до мене зовсім не для того, щоб поєднатися зі мною, а щоб подивитися отими холодними й безжальними очима на мою малість і жалюгідність. Хотіла бачити мене приниженим і досягла цього. Ну, що ж, коли так, то так, я особливо не заперечував. Адже в хлопця часом буває інше задоволення: дати жінці відчути над собою перевагу із жалю до неї, хоч, може, це й не так. Ми доїли обід мовчки і вийшли з кафе. Сипався ріденький, плюгавенький сніжок.

— Скільки в мене ще часу? — спитала крижаним голосом Лариса.

— Півтори години.

— Коли хочеш, поїду на автовокзал сама. Посади мене тільки в тролейбус.

— Не бажаєш, щоб проводив?

— Це ти не бажаєш,— сказала безапеляційно.

— Справді,— згодився я.— Але проведу. Тут часом таких провінційних дівчат, як ти, крадуть.

— Можеш зараз хохмити? — поставила супроти мене очі.

— Ну да,— сказав я.— А потім піду й повішусь на гілляці. Із передсмертною запискою про нещасну любов.

— Ті, що вішаються, не хохмлять,— сказала безпомічно.

— Залежить від характеру,— мовив я.— Зрештою, можна й повіситися задля хохми.

І я раптом побачив ще одне диво: губи Ларисині затремтіли, а очі наповнилися слізьми.

— Не проводжай мене! — скрикнула вона й кинулася до тролейбуса, що саме зупинився й відчинив двері. Зрештою, я міг би її й відпустити, бідолашку, але тролейбус їхав зовсім не в бік автовокзалу, а в зворотному напрямку. Через це я кинувся за нею, і тролейбус прищемив мені плаща. Лариса вже встигла пройти вперед, тікаючи від мене, але озирнулася. Побачила, що я прищемлений, й пирснула. Я показав їй знаком, що треба зійти; люди в тролейбусі із задоволенням за нами спостерігали; Лариса, однак, зрозуміла, що я хочу вести з нею переговори й гордо відвернулася, тим більше, що я й цього разу був у принизливому становищі прищемленого. Тільки на наступній зупинці я звільнився, за цей час Лариса встигла спитати в людей, чи в той бік вона їде, і, збагнувши свою помилку, кивнула мені — ми зі сміхом вивалилися із тролейбуса.

— Слухай, чого ти раптом збісилася? — спитав я.

— Я не чортиця, щоб біситися!

— Ну, це ще як сказати,— мовив я.

— Гаразд! — проказала вона з погордою, задираючи носика.— Можеш мене до автовокзалу провести.

— Матиму за честь! — сказав я іронічно, але вона мого гумору не сприйняла.

Ми перейшли на зворотний бік Хрещатика, сіли в 1-й тролейбус, але він був такий забитий, що тут було не до розмов. І знову я відчув той холодок між нами; їхав, стиснутий зусібіч спинами й животами, на лопатках у мене гойдалися чиїсь важкі хитливі жіночі груди, в ногу мені впиралася чиясь валіза, від себе я налягав на широку спину опасистої бабери; вже не робив спроб пробитися до Лариси і думав, що ті жарти після того, як вона піднесла мені гарбуза, були, може, й недолугі, вони образили Ларису, бо їй, може, було б миліше, щоб я справді пішов і повісився б на гілляці із романтичною запискою в кишені, але добре хоч те, що я таки спромігся хоч на такий реванш — це було добре, але навряд чи щось вирішувало. Так ми проїхали, розділені, до автовокзалу, а коли випхались із тролейбуса, в мене було таке відчуття, що з мене зроблено біфштекс.

— Слухай,— сказала Лариса.— На біса тобі цей Київ?

— Ну, це мова провінціалочки,— сказав я.— Воліла б, щоб я у Житомирі милувався твоїм щастям?

Лариса швидко кинула в мій бік позиром.

— Все-таки ревнуєш? — спитала з надією.

— Шляхетні лицарі не ревнують,— мовив я півникувато.— Вони задирають носа й гордо йдуть геть.

— А чого ж ти кидався за мною й хотів проводжати?

Міг би ще раз помститися й сказати, що кинувся за нею не тому, щоб її в чомусь переконати, а тому, що вона не знає міста, а шляхетні лицарі в таких випадках дівчат не покидають, але відчув свою перевагу і з жалю до неї й пробурмотів:

— Бо я овечка, як ти сказала. І в мені мало мужчини.

— А, запам’ятав,— повіла вона тріумфально.— Значить, це тебе зачепило. Не будемо сваритися. Скільки ще в мене часу?

— Півгодини.

— Чудово,— сказала вона й рушила зовсім не в той бік, куди треба,— я мусив її завернути. Це знову ніби трохи пригнобило її, і ми мовчки дісталися до автовокзалу, а коли стояли й чекали автобуса, то лише перекидалися принагідними словами — з усього було видно, що Київ вона прагне покинути найскоріше, і їй аж зовсім не подобаються міста, де вона нікого і її ніхто не знає.

— Пока! — сказала вона, коли подали автобуса, й підставила щічку.

Я ту щічку поцілував.

— Не сердься, що я був настирливий,— сказав тепло.

— Ти був настирливий? — здивувалася вона.— Все було чудово, Київ мене зачарував. Коли не проти, скоро приїду ще раз. Поведеш мене в Софію Київську і на Поділ.

Це було сказано тоном гранд-дами, вона величаво кивнула мені й сховалася в автобусі, а коли той від’їжджав (я стовбичив на хіднику), послала мені повітряного поцілунка. Я помахав їй услід і тверезо подумав, що вона до мене більше ніколи не приїде.

Епізод четвертий. Грім

Десь на початку літа я зустрів на вулиці Степана Вітличного — його якийсь час не відвідував, бо мав уже товариство ровесників, з якими спілкувався: розмова за кавою, суперечки, а, окрім того, після Ларисиного одкоша на мої зальоти, почав цікавитися дівчатами, і у мене вже було зо два швидкоплинні романи, які обірвалися, бо дівчата глибше не зацікавили, як і я їх. Кілька разів навіть знамірювався відвідати Вітличного, але щось перебивало.

— Ходімо сядемо десь на лавочку,— сказав Вітличний, і ми пішли на бульвар Шевченка.

Тут він мені сповістив, що йому стало відомо: серед української інтелігенції готуються арешти. Складено списки, і в тих списках є і він.

Сказав це спокійнісінько, усміхаючись отією тихою усмішкою,— ані тіні занепокоєння чи страху я в нього не побачив. Степан радив мені зараз його не відвідувати, бо я ще дуже юний і мені нічого підставляти під сокиру голову — маю вчитися. Ще він спитав, чи не збираюся я до Житомира. Я не збирався. Він сказав, що треба було б там людей попередити, щоб познищували небажені папери, тобто він мене поїхати до Житомира ніби м’яко просив. Я згодився, бо таки треба було відвідати батьків.

— Нічого з собою зараз не вези, бо можуть потрусити,— сказав Степан.— В інші міста ми також передамо цю звістку. До речі, коли питатимуть, чого приходив до мене, скажеш, що я тебе підтягував для вступу в інститут.

Розмова відбулася серед тижня, а поїхати я міг тільки в суботу. Тут, у Києві, я накупив трохи книжок, їх треба було відвезти до батьків, бо в гуртожитку їх тримати було не з руки, тим більше, що кілька з них, пригодницьких, уже вкрали. Отож я напакував валізку тими книжками й двинув на автовокзал. Тут відчув небезпеку: хтось за мною стежив. Я спробував обдивитися публіку й собі, при тому якомога непомітніше, але довкруг були типово переїжджі люди. Я запхав валізу до багажника і сів біля вікна, оглядаючи юрму на платформі. Але й цього разу нікого підозріливого не побачив, і це в той час, коли виразно відчував: за мною стежать. Нарешті автобус рушив, і я полегшено зітхнув. Озирнув публіку в автобусі — звичайні собі люди. Зрештою, боятися було нічого, бо я цього разу віз звичайні книжки, тож заспокоївся й поступово ввійшов у заколисливий ритм, яким гойдав мене автобус.

І як часто бувало в таких випадках, знову побачив історичну візію, цього разу із 1648 року.

Був вояком, і втома валила мене з ніг. Уже не біг, як перше, а втомлено брів через ліс, намагаючись пригасити трепет у тілі. Стояло безвітря, і від того тут, між стовбурів, які вогко світилися, було задушно. Я важко дихав, але не спочивав, лише вряди-годи роззирався. Спокійно поспівували пташки, земля подекуди поросла густою папороттю, і, коли проходив через неї, сухо шаруділа, наче не хотіла піддаватися й згинатися під моїми ногами. Мав я запорошену одежу, коло пояса висіли кулешниця й порохівниця, а груди оперізували шабельтаси. Але зброї не мав, не мав на голові й шапки, і моє мокре волосся злиплося. Піт стікав до лоба, очі були запалені, а вуста зашерхли. Я йшов, мнучи папороть чи глицю, а коли втомився до решти, сів під дерево, обіпершись спиною,— голова впала мені на груди. Приплющив очі й просидів так якийсь час, здавалося, слухав пташиний спів, а може, просто замарив. Марив, але відчуття свідомості не губив. Чув навіть, як повз мене прошелестів вуж, а коли вийшла з-за дерев лисиця, я розплющився. Лисиця злякано відскочила й кинулася геть у зарості, а мені здалося, що то майнув хвостом сон. І я справді заснув. А приснилося мені величезне поле, всіяне незліченним чорним гайворонням, яке ходило червоною, наче кров, землею й дерло ту землю гострими лазурями. Довкруж порозкидувано зброю: риштунки, шабельтаси, шаблі, мушкети, гаки й півгаки, гармати більші й малі, розбиті вози, мертві тіла коней з роздутими животами, гора відрубаних голів. Поміж усього того ходило гайвороння, і очі птахів червоно полискували. Вряди-годи вони кричали, але так гучно, що закладало вуха. Може, від того я опам’ятався: над головою й справді сиділа зграя ворон і надсадно кричала. Хутко скочив на ноги й пішов швидше, а зграя ворон знялася з дерева й полетіла наді мною, голосно каркаючи. Я ж тікав уже не тільки від того страшного поля, яке мені привиділося, але й від ворон, бо так ворони себе ведуть, коли людина гине. Отож я йшов і біг, перечіплювався й падав, зводився й плентався стежками, а коли стежки зникали, йшов навпростець. Вони ж кричали над головою, мов скажені. Часом зупинявся й, звівши голову, горлав на них, але це мало що давало. І вже коли заходило сонце, коли вже не мав сили ані йти, ані бігти, побачив у лісі схимникову яскиню — невелику, грубо сколочену хатину. Постукав у двері і сказав, звищуючи голоса:

— Отче, я вояк із війська Хмельницького. Мене застала в цьому лісі ніч.

Рипнули двері, і я побачив височезного, вдягненого у чорне бороданя.

— Давно ніхто не турбував мій спокій,— сказав, пильно оглянувши мене, схимник.— Але, коли постукав у мої двері, заходь!

Лише зараз побачив, що у схимниковій правиці була затиснула важкенька довбня. Я спробував приязно всміхнутися, але обличчя моє, здається, тільки скривилося. Тоді я опустив голову й проказав покірливо:

— Дякую, отче. Шукаю даху над головою, і неймовірно змучений.

Отак я й потрапив у ту яскиню. В ній було майже темно, хіба біля образів миготів маленький вогник та блимала ще свічка у схимникових руках. Але цього світла було замало для мешкання, і я відчув майже дотиково холодну вогкість кутків, їхню бездонну глибину й непрозорість. Відчув запахи трав, які змішувалися з духом непровітрюваного приміщення й немитого схимникового тіла. Той ішов поставити свічку біля печі, повернувся до мене спиною і, освітлений свічкою, став схожий на ведмедя: кошлатий, неповороткий, незграбний у своїй схимницькій одежі й дикий.

Я дихнув на повні груди й зморено впав на ослінця.

— Заблукав у цьому лісі,— сказав я.— Думав, ночуватиму під деревами.

— Під деревами ночувати не годиться,— мовив схимник просто й лагідно.— Призвичаюйся, чоловіче, в моїй пустці, я радий людям. Однак мені час віддати Господові молитву.

Підійшов до образа, намальованого невправною рукою, але яскраво, і важко впустився навколішки. Я дивився на його велике, кострубате тіло, на образи, що німо стерегли спокій мешкання, на свічку, яка потріскувала біля печі, й поступово з-перед моїх очей відступила темрява. Салаша було складено із грубих колод, на одній стіні висіла шабля, а на столі лежала грубезна розгорнута книга.

Ще раз зирнув на схимника — той бубонів молитву, і я з незбагненною жадобою прислухався:

— Царю небесний, утішителю, душе правди, що всюди єси і все наповняєш, скарбе життя і життя давче, прийди, й уселися у нас, і очисти нас од усякої скверни, і спаси, добрий, душі наші. Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас!

Я слухав цей голос у сутіні, голос кошлатого, дикого чоловіка, який покинув світ пристрастей і знав тільки розмову з Богом, і тиха благість наливалась мені у груди. Бо я бачив, що цей молільник ніби огортається світлом і ніби поселяється всередину кулі, у чудний такий захисток, коли можна заплющити очі й колихатися, забувши про все, що гризло й турбувало, про минуле й теперішнє, а про майбутнє зовсім не думаючи. Отож хай буде тільки цей мент, думав я, коли чути заспокійливе схимникове бубоніння й коли ним переймаєшся, адже саме до цього прагла моя важко змучена душа.

— Боже мій, ти дивно великий! Ти в славу й красу одягнувся, зодягнувся у світло, як у ризу!

І я відчув, що мене забирає в полон молитва, яку схимник проказував гарячим сухим шепотом, таким сухим, як ця темрява й ніч, як світло свічки й колодяні стіни. Мене забирала в свої лабети ніч, повна одухотвореного етеру, коли кожен порух людський — двічі порух, а кожне слово людське — двічі слово! Я відчував, що мене тягне додолу, до землі, на дно цієї ночі й темряви, звідки найліпше бачити Божі очі, що запалюють душу рівним вічним вогнем. І я також упав навколішки, вклякнувши перед образами позаду схимника, й зашепотів те саме, що проказував і він:

— Ти землю поставив на основі міцній — без волі твоєї не похитнеться вона повік-віку!

Однак схимник, і це мене здивувало, закінчив молитву надто швидко. Звівся з колін й повернувся до мене. Очі його блиснули вогняними іскрами, і я побачив, що він аж горить од цікавості.

— Я давно, юначе, відлучився від світу цього,— сказав трохи зажваво.— Що там у ньому робиться?

— Іде важка, кроволийна війна, отче,— сказав я.

— Хто б’ється?

— Ляхи з козаками.

— І знову гору беруть ляхи?

— Цього разу ні, отче. Ляхи розбиті впень.

— Дивні речі кажеш, юначе,— заходив покоєм чернець.— Чудові кажеш речі! Але ти втомлений і знужденілий, спочивай, розкажеш мені про все завтра.

І от ми лежали мовчки у темряві, просвіченій кволим вогником від єдиної лампадки, що ледве блимотіла. Я й справді був нестерпно втомлений, тіло мені гуло, але заснути не міг. Чи від тієї втоми, чи від збудження, якого зажив під час ходу через ліс і при молитві; мені стояв перед очима степ — котилися хвилі тирси, чулося іржання коней, крик ординців, їхня навальна атака; крик ляхів, німецької піхоти, козаків — все змішалося в змаганні: блискотіли шаблі, свистіли стріли, дзвеніла криця, ламалися ощепи, гукали діла[2] й бахкали маленькі гарматки — а вже по тому я йшов через ліс, і стовбури дерев виглядали мов живі людські тіла, бо коли торкався їх ненароком, здригалися й відсмикувалися. Над головами погойдувалися безлисті гілки, які мали на кінцях гострі, вифарбувані в червоне нігті, мені здавалося, що ті нігті за мить увіп’ються в мене, гілля схопить наче кліщами, схопить і жбурне туди, де чекатиме ледачий і спокійний звір розпаленої печі. “Це вже я сплю”,— думав я, передчуваючи біль зустрічі з вогнем у тій печі, куди мене хочуть закинути ці рукаті дерева. Бо паща його, затулена наскількимога, розтуляється, бо в того звіра-печі маленькі, розпечені, мов спалахи, очі, отож лечу в те червоне, розтоплене місиво, оте смертельне вогняне болото, незборимо й сильно...

Я струснув головою, проганяючи страшне видиво й неприємне почуття приреченості. Хто я був? Нещодавно спудей Київської колегії, перед яким стояло: піти в козаки, як багато хто з камраття, чи в ченці для науки й служби Божої. І я вирішив піти в козаки, але при неодмінній умові, що повернуся колись у світ схими, мудрості книжкової й служби господньої.

Схимник не спав, я чув це виразно. Здається, мій прихід дивно схвилював його, і той напевне хотів зі мною поговорити просторіше, але не бажав турбувати мене при втомі моїй. А я не міг спати, ото тільки раз втонув у червоних хвилях сну, а тепер випірнув і лежав з талахкотливим серцем і з розверстими очима.

— Не спите, отче? — сказав перший я.

— Не сплю,— почувся хрипкий голос.— Давно не бачив людей — в глибокі хащі завело тебе, юначе. Тут рідко ступає нога, а ти своїм словом про нові війни ляхів з козаками розвередив мені душу.

Не міг бачити схимникового обличчя і знати, що відбувається в його душі. Врешті, це мені було байдуже, більше турбували власні болі.

— Давно вже ви тут? — спитав у схимника.

Той спершу не відповів. Мені навіть здалося, що питання недоречне. Однак глухий і схвильований голос таки озвався до мене:

— Не лічу днів. Мені не потрібні дні, й місяці, й роки. Але коли вже казати правду: то з того часу, коли козаки видали ляхам гетьмана Павлюка. Тоді я сказав: на цій землі, де вояки видають ворогам свого ватажка, щоб зберегти власну шкуру, мені не потрібно лічити часу. Ліпше піти в безчасся і безлюддя.

— Це значить, отче, що пробули в пустці десять років. Чи ж дістали спокій душевний?

Цього разу схимник мовчав довше. Я, однак, хотів відповіді, більше того, чекав на неї, наче мені по-особливому на цьому залежало.

— Відповім тобі,— мовив нарешті,— не своїми словами, а Єфрема Сирина: “Доки звір живе самотою в пустці, він не знає людського батога й пужална. Доки дикі кози тримаються в горах, не хиляться вони перед тим, хто забажає їх остригти”.

Ми лежали в темряві, й кожен із нас відчув, що зустрілися недаремно, що давно чекали на цю зустріч — це було, мені здавалося, у глибині думок наших і потаємних прагнень. Але говорити вголос про потаємне не зважувалися — не були аж такі близькі.

“Я прийшов сюди зі світу,— думав я втомлено,— що плаче й кипить від крові людської. Добре говорити й проповідувати про війну, навіть священну, а тяжко вбивати ближнього свого. Добре говорити про перемогу, а тяжко бачити непоховані трупи, де вороння викльовує не відданим землі очі. Я сміливо пішов у те змагання і не ховався в кущах, я гордий з того, що цього разу козаки перемогли ляхів, але скільки пролилося крові, які великі й широкі річки — це непомірно жахнуло мене і зруйнувало мені душу!”

Що міг думати в цей час схимник? Очевидно, хотів у мене розпитувати, що робиться в тому світі, хто такий Хмельницький, імення якого я йому назвав. Невже тоді, коли було по-зрадницькому видано Павлюка, на Україні не вмер козацький дух, а козацька мати за цей час встигла народити нових визволителів?

Я відчував, що хвилююся. Може, все-таки розповісти цьому дикому, захованому в лісі чоловікові про все, що пережив? Мої очі розпалювалися, вже відчував той дрож, який завжди проймав мене перед битвою. Коли звучали труби й гриміли тимпани, коли йшла вперед під розгорнутими хоругвами і знаками піхота, коли горлали вершники і глухо стукотіли кінські копита, аж стогнала земля, коли пилюга здіймалася хмарою, а сам Хмельницький мотався на своєму чудовому румаці й гучним голосом нагадував, що настав день утвердити волю віри й батьківщини.

— Коли не спиш,— почувся глухий схимниковий голос,— то розкажи.— Що там відбувається у тому скаженому й шаленому світі?

— Гаразд, отче,— мовив я.— Слухай, як можеш, бо все це колись переживав і ти.

І я побачив величезне поле, на якому розгорілася битва. Ми вже мали після битви на Жовтій Воді двадцять шість гармат і гарматок. Особливо чудові були п’ятнадцять водних гарматок, вони були нового штибу і мали тільки два колеса — їх привезло з собою водне військо, котре спускалося Дніпром. Було то в п’ятницю, одинадцятого травня, коли рушили від Жовтої Води назустріч коронним гетьманам. А вже шістнадцятого травня, в середу, на сьомому тижні після Великодня, з’явилися перед ляхами. Був тоді чистий і свіжий ранок, і ми всі відчули — нас чекає попереду важка січа. Сходило сонце, було воно неначе вмите — добра ознака для вояків. П’ятнадцять тисяч нашої кінноти рушило вперед, з ними був я,— ми сміло вдарили на ляхів. Ті недовго тримали бойовий стрій і почали відступати до свого окопу. Ми билися так, що боліли нам плечі, а в очах стояв кривавий туман. Я сам скинув списом на землю ротмістра і бачив, як мій кінь ударив його копитами. Ротмістр закричав...

Так, ротмістр закричав, роздерши рота, — жахлива маска, відчай, незмірний біль — вона стоїть, та маска, в мене перед очима; я десь іду, і вона переді мною, я сплю, і вона переді мною, я сплю, і вона мені сниться, я їм, і не можу не побачити її і не почути того страшного крику!

Але тоді червоний туман заслав мені очі — я бився вже з іншими. Ворога лягло зо три тисячі, отож тільки й могли, що відстрілюватися з того окопу. А коли надішла наша піхота й гармати, їм стало непереливки. Гармати закидали їхній обоз кулями — я бачив, як густо падали вояки, як здіймалися ставма поранені коні, і чув передсмертні крики. Це була якась несусвітня варвітня: ламалися вози, зупинялися валки, сплутувалися голоблі — все змішалось у купу; крізь дим я дивився на все те і відчував піднесення, яке завжди відчуваєш, коли справа, за яку ти постав, перемагає. Ляхи побачили, що місце для оборони вони вибрали незручне, й рушили обозом на гору, що здіймалася неподалець. Але там не зупинилися, бо побачили нашу силу й кинулися чимдуж донизу. Тут вишикувались у лави, але ми вдарили на них із гармат і почали колошматити зусібіч їхній обоз. Я бачив, як падають від наших гарматних і мушкетних стрілів жовніри, як вони зводять до неба нажахані і зболені обличчя й тягнуть туди в молитві руки, як вони волають і кричать.

Що значить колошматити обоз? Це тоді, коли вози розриваються на ломаччя, це тоді, коли голови, руки й людські ноги літають, як опуки, то тоді, коли коні перетворюються в криваві кавалки, а людська кров, пінячись, тече річечками.

Ми кинулися на них кіннотою, й почалася така січа, що я вже не міг спостерігати. Бив уліворуч і вправоруч, рубав і колов. Од битви п’янієш, тіло тоді горить, палає обличчя, а очі блискають навсібіч, щоб вчасно відхилитися від ворога чи вдарити по ньому. Я змагався в тій січі не з одним вояком; нарешті мені потрапив сильний і управний — ми билися, забувши про все на світі, і не відаю, хто б переміг у тому герці, коли б один із моїх побратимів не всадив у супротивника списа. Цей не кричав, лише зціпив зуби, схопившись руками за держално.

Так, він не кричав, а мав заціпеніле, залізне, але й мертве обличчя, руки його схопилися за держално списа, і по пальцях котилася кров, його власна кров, і він спустив погляд на ті свої руки й невідривно дивився, а лице його із сірого стало біле.

Було тоді гаряче, сонце стояло високо й шпарило. Ми обливалися потом, і від того проступала на вустах сіль. У цей час коронні гетьмани спішили свої хоругви. Поляки важко зістрибували на землю у своїх риштунках, і тут воля божа посприяла нам: служники, яким пани віддали свої коні, зрадливо стрибнули у сідла й розсипалися, гнані лютим страхом, по навколишніх луках та лісах...

Я замовк, передихаючи. Здавалося, що в моїх очах горить пожежа недавньої битви, бачив усе так дивовижно чітко й гостро, що від того боліли мені очі. Приплющився, але це не дало мені полегші, очі палали, і я, стримуючи тремтіння вуст, дивився туди, де котилися вози, бігли люди, ламалися колеса, розкочувалися гарматні громи. Бачив роздуті щоки трубачів, які видували з мідних горлянок закличні звуки, довбиші гупали у котли, і од того залізного брязку, що розлягався над бойовищем, тремтіло все у нутрі. Мчала кіннота, і я помчав разом з нею, у мене пашів жаром лоб, а рот був роздертий у переможному крикові.

— Ви колись переживали таке, отче? — спитав я.

— Радості великої перемоги я не переживав,— сказав схимник.— Зате переживав смуток великої поразки. Але розповідай далі.

І я розповідав далі. Ляхи забились у своєму безладному відступі до ярів та круч. Вони почали спускатися по крутому узвозу, але внизу їх перепинило багно, і вояки зтирлилися біля нього, як отара овець. Ті, що спускалися згори, вже не в силі були стримати коней. Коні помчали донизу разом із возами, і візники злякано попадали з тих возів навсібіч. Вози гримкотіли, й перелякані коні задирали вгору голови. Тоді один кінь спіткнувся, і віз наскочив на нього, перекидаючись разом з другим конем. На цю купу наскочила вже валка возів — зчинилося страшене місиво із тіл та речей. Смертельний вискіт коней, хряскіт кісток і тріск дерева — все це було таке жахливо-небачене, що я спинив свого коня, заворожений несамовитістю цієї картини.

Заляпані кров’ю й багном завмерлі обличчя, морди коней із роздертими ротами, з яких вивалюється кривава піна, перемішані у дике місиво полудрабки, колеса, голоблі, упряж, людські голови, руки, ноги, спини, поруч з кінськими ногами, головами, тілами,— все це раптом ніби завмерло, перетворюючись у ритину на дереві.

Навпроти вже дерлися під кручу ті, що зуміли переметнутися через багно в долині, стьобали немилосердно коней, але ті, хоч і пнулися вгору, але сповзали по глині донизу, де була справдешня колотнеча. В багні позагрузали валки, і вози ніяк не могли через них продертися, а козацькі гарматні ядра не давали ворогові вільно дихнути — вів нас тоді сам Хмельницький. Ми вдарили по гетьманах, коронному й польному, які металися з багатьма хоругвами обабіч обозу; вони намагалися вирівняти свої лаштунки, але ми вдарили надто сильно і стерли ті лаштунки вмить. Тут випала значна робота рукам: ми стинали шляхетські голови, і від великої крові, яка пролилася тоді, усі геть, і я в тому числі, сп’яніли...

У ту ніч я ще багато розповідав. Здавалося, схимник зник у яскині, бо там, де він лежав, не чутно було ані звуку. Врешті, вже й ніби не зважав на нього — мені треба було вибалакати все, що палило душу. Я розповів: потім, коли обдивлявся бойовище, мене струснуло від жаху — стільки людських трупів не бачив ніколи. Я й тепер тремтів, вдивляючись уже вкотре на те криваве бойовище, по якому ступала моя нога, бо вночі не витримав і пішов туди. Яскраво світив місяць і моторошно осяяював поле битви. І я відчув те все, як частину свого єства й буття свого, я намагався пригасити в собі хвилі, які збуджували моє серце, а зараз спробував відігнати від себе видиво того побоїська. Але воно знову ставало перед очима — йшов я вдруге по мертвому полю уже вранці, і було воно все всіяне гайворонням, і мені захотілося спитати цих мертвих людей: “Чого ви прийшли на нашу землю і чому, прийшовши на неї, ведете себе як свині? Це ви підняли цей заколот, ви примусили нас узяти в руки шаблі, чому не сиділи вдома і не будували там свого господарства? Чому хочеться вам заливати кров’ю не свою, а нашу землю, бо ж ми її ллємо не з волі своєї, а з вашої!” Таке тоді сказав я отим тисячам трупів, але душі моєї це не вилікувало. Бо попри те, що діло ми справедливе чинили, попри те, що інакше чинити не могли, аби не лишатися рабами під ляхом, серце й душа в мене плакали, бо не був я вояком, а людиною жалісливого серця. Моє призначення було не стинати людські голови, а читати книги і вивчати мудрість світову, зачинитись від світу й наближатися до Бога, а це значить пізнавати світ. Я не судив себе за те, що взяв шаблю до рук, але кров на моїх долонях пекла мені, хоч її й не видно. Вона пекла мені і в душі, в тілі, й на тілі, вона все-таки волала, бо пролита кров — це пролита кров навіть і в самообороні. І я сказав собі: ми здолали напасника, а тепер я можу відчути себе вільним. Тепер можу повернутися до того, до чого кличе природа моя й призначення. Тож я скинув із себе зброю й кинув її на тому бранному полі. Пішов, не озираючись, а над головами в мене каркало гайвороння. І те гайвороння раптом знялося й полетіло вслід за мною — може, не все, але принаймні його частина. І я йшов по лісі, а потім побіг. Хотів утекти від того жахного, від отих кривавих річок, від отих нагромаджених гір із ламаних возів, убитих коней і людей, від отого гайвороння, яке чомусь не покидало мене, ніби чуло в мені пролиту мною кров.

— Скажіть, отче,— мовив я,— чи ж добре я зробив?

Схимник лежав мовчки. Не знаю, що він думав, але мені чомусь здавалося, що я його розворушив. Більше того, він, можливо, прикликав до себе власні спогади із тієї війни, коли узяв шаблю до рук він, коли й він лив кров, але тоді війну козаки програли. Програли й видали свого ватажка, а він, уражений тим і розчарований у всьому, покинув світ і забився в ці хащі. Тут же обріс, як дерево, мохом спокою й байдужості, бо й сам починав подобати на вічне спокійне дерево, яке молиться хмарам. Хай діється навкруги казна-що, хай перекинеться все шкереберть, хай згорить і спопелиться, його ж спокій — найголовніше, і він залюбки плекав його. Але прийшов у його життя я і зруйнував спокій. Отож він і лежав мовчки, хоч я питав у нього поради. Ні, він не лежав мовчки: я почув, що він молиться. Шепотів у темряві спрагло, і питав щось у Бога, а що саме, розібрати не міг. Можливо, бачив степ і блакитне небо з його невимірною глибиною, бачив журавлів біля криниць і чув їхній рип, а також мелодійний подзвін води, коли нахиляв цебро, щоб напитися. Можливо, бачив він білі хати й дітей, що бігали по калюжах після веселого літнього дощу; можливо, згадав обличчя людей, які вже давно згасли в його пам’яті, і рятувався від тих видив молитвою, бо хотів прогнати їх від себе і так врятувати власний спокій. Чи так це було, чи ні, годі сказати, але те, що мій прихід схвилював його непомірно, було справді так...

Я прокинувся, коли сонце влилося через відчинені двері ясною стягою. Побачив крізь прочіл зелений ліс, почув спів пташок і ковтнув ранкової прохолоди із духом вранішньої роси. Дивився на живий світ у прямокутнику, й не хотів зрушати з місця. Бачив листя, що спокійно шелестіло, й чув спокійний погук зозулі. Зозуля кувала довго, аж утомився рахувати скільки ще відведено мені долею років.

Схимника в яскині не було. Але за мить у дверях виросла велика постать. Я не уздрів його обличчя — світло било схимнику у спину, але якась особлива урочистість у його поставі здивувала мене. Схимник підійшов до мене рішучою, чіткою ступою, і я побачив у нього при боці шаблю.

— Переконав мене, юначе,— сказав голосно схимник.— Можу й на твоє нічне запитання відповісти. Гріх ховатися від світу, коли твоя земля залита кров’ю.

Я сів на ложі. В голові мені морочилося, а вуста затремтіли. Струснув головою, проганяючи і залишки сну, і оту запамороку в голові; ні, не мав я сили і не мав у тілі бадьорості.

— Я вас розумію, отче,— сказав тремтливими вустами.— Коли вас покликав Господь, гріх йому не коритися. Мене ж Бог покликав лікувати свою душу. Тож залишуся тут замість вас...

Я отямився. Ні, з цими історичними візіями виходить щось зовсім чудне: ніби й справді колись жив у ті давні часи, настільки точно, чітко й виразно все зрів. До дрібниць бачив одежу того часу, зачіски, речі, зброю, обличчя, тобто те, чого при своєму рівні освіченості, а ще й історичної, знати не міг. Я навіть спробував виладнати вервечку тих візій: найдавніша була із Єлисеєм Плетенецьким, коли я, юнак, слухав його промову — це відбувалося на початку XVII століття. Потім ішла візія з 1648 року, що її щойно оповів; перед цим я навіть заглянув у довідники: Єлисей помер 1624 року; можливо, в цей час помер і той юнак, що його слухав,— принаймні в двадцятих роках був у Львові великий мор. Воякові із 1648 року було також за двадцять. Це, звичайно, містика, що дух переселяється з людини в людину, але тут все цікаво накладалося. Так вояк міг цілком дожити до сімдесятих років XVII століття, коли народився хлопець, котрий став мандрованим дяком і якого заарештували в 1709 році. Історія з Мельхиседеком Значко-Яворським відбувалася в 1768 році, а сам Мельхиседек народився 1716 року, отже, мандрований дяк більше шести років у тюрмі не прожив. Знову-таки Мельхиседек помер 1809 року, а саме тоді міг народитися й романтичний шляхтич із дерев’яного дому під старими соснами, який жив із батьками, тіткою та хворою на сухоти сестрою, мав дерев’яні сходи, що вели в горішню кімнату, і слухав модного тоді Шопена (Шопен народився 1810 року і був романтичному героєві ровесником). Ці підрахунки були цілком схоластичні, але мене чомусь вражали, виходило, що я простежував життя своїх подобенств у минулому, яке мало дивовижну з’єднаність і послідовність. Отак бавив себе цілу дорогу, можливо, творячи якусь казку про себе в романтичному дусі; зрештою, як воно не було, але складалося саме так, і мені, відверто кажучи, навіть не хотілося знати чому. Але одне відчував: із тими візійними людьми (один із них був навіть відомою особою), я відав безумовну фізіологічну злуку, тобто знав їх, як себе.

У Коростишеві вийшов покурити, і тут мені знову здалося, що хтось за мною стежить. Стежили таки з мого автобуса: якийсь мордатий дядько з байдужими очима: сексотом така пика бути цілком могла. Цікаво, що б він робив, коли б я зараз забрав свою валізу? Але був трохи розмлоєний і від візії, і від своїх думок про те, отож не хотілося ніяких ігор, тим більше, що валіза моя має цілком невинний зміст чи вклад.

У Житомирі я міг переконатися, що мордатий дядько зовсім не сексот, він витяг з автобуса дві здоровенні валізи і дві менші. Сам узяв великі, жінка його менші, а двоє дітей мали заплічники та ще й тягли по малесенькій валізочці: для сексота цей чоловік був надто вже утяжений. Картина, зрештою, була зворушлива. І саме коли розчулено стежив за цією ідеальною родиною, до мене підійшов чоловік, і з його холодних, риб’ячих очей я відразу здогадався, звідкіля він.

— Пройді в автовокзал,— сказав тип.— Тібя там ожідають.

— Хто мене “ожідаїть”? — спитав я.

— Пройді,— жорстко наказав тип.

Я озирнувся. Товклося довкола багато людей, і я гарячково метикував: опиратися чи згодитися.

— Та хто ви такий? — спитав я.— І яке маєте право?.. Я зараз міліцію покличу.

Але тут до мене підійшов міліціонер.

— Пройди в автовокзал,— сказав він.— І без шуму.

Цей право мені наказувати мав, і я поволочив валізу в автовокзал. Тут, в окремій кімнатці, мене зустрів старий знайомий, отой “чорний ангел”, що відвідував мене в кочегарці.

— Клади чемодан на стіл,— наказав він.

— А ордер на обшук у вас є? — спитав я обурено.

— Не патякай! — він вирвав у мене валізу й кинув на стола. Але валіза була замкнута, а ключик лежав у мене в гаманці.

— Открой! — наказав чорний ангел.

До речі, міліціонер уже зник, вони залишилися вдвох.

— Без ордеру на обшук не відкрию.

— Тогда ми поламаєм твой чемойдан,— сказав другий.

— Ти з намі не шуті,— сказав чорний ангел.— Откривай січас же. З намі шуткі плохії.

Я нехотя поліз по гаманця. Вийняв ключика й так само нехотя відчинив валізу. Вони кинулися до неї, як коршуни на куріпку. Мовчки стояв і дивився, як вони викидають книжки, перегортають і витрушують їх. Зрештою, з однієї випав аркушик паперу, чорний ангел пожадливо схопив його й перебіг очима. Але там були мої виписки з книжки.

— Шо ето такое? — спитав чорний ангел.

— Виписки з цієї книжки,— мовив я невинно.— А що ви шукаєте?

— Антісовецкую літературу вєзьош? — спитав той другий.

— А вона в нас виходить?

— Нє дєлай із сібя дурачка,— ревнув тип.— Раздівайся!

— Як, зовсім? — здивувався я.

— Ну, труси і майку можеш оставіть,— сказав, ніби лікар, тип.

Я роздягся. Вони облапали мою одежу, передивилися гаманця і те, що було в кишенях, але нічого цікавого не знайшли.

— Зачем тащиш ету мукулатуру? — люто спитав чорний ангел.

— Бо не маю де тримати книжок у гуртожитку. Крадуть.

— А почему только українскіє кнігі?

— Були й російські,— сказав я незворушно.— Але їх украли.

— Да, ету мукулатуру ніхто і даром не возьмйот. Ладно, убірайся! І не попадайся нам у рукі, пойнял?

— По-моєму, ніхто не хоче потрапляти вам у руки,— сказав я.

— Говори на чіловєчіском язикє! — з’єрепенився тип.

— Ну, брось, Міша,— сказав чорний ангел.— Пусть говорит, как хочєт.

І я побачив раптом очі отого “Міші” — очі хижого звіра, непорушні, з холодною іскрою в них, ніби застромлена голка, з глухою ярістю чи ненавистю — ні, це не були людські очі. Зелений тигрячий вогонь горів у них, і я виразно відчув: коли б його воля, цей чоловік роздер би мене, як ягня. Згодом такі очі я бачив у тигра в зоопарку і в деяких вівчарок, отже, це була не людина, а навчений на людську кров пес у людській подобі — з такими істотами й справді “шутіть” не випадає. По спині мені загуляв неприємний холодок, а загалом було таке відчуття, ніби не виходив із однієї кімнат автовокзалу, а вилазив із клозетної ями. Морочним і холодним вітром мене обдало, і я відчув, що тепер, коли все скінчилося, в мене починає тремтіти кожен нерв. І згадав Степана Вітличного, його усмішку і спокійний голос, який повідомляв, що його мають арештувати — яку він все-таки мав рацію, коли попереджував, що зараз нічого везти не можна. Отже, моя поїздка таки конче була потрібна зараз, поки вони ще не кинулися на людей з обшуками. Щодо мене ошукалися — чи мали неправдиву інформацію, чи сподівалися на стихійний облов.

Я їхав у тролейбусі, і мені прийшло до голови два запитання: чому були переконані, що я везу нелегальну літературу, може, мали щодо того якийсь сигнал? І друге: звідки Степан Вітличний знав так твердо, що готуються арешти і що його мають заарештувати? Запитувати про те при розмові не випадало, але відповідь могла бути одна: хтось із кагебістів українській інтелігенції співчував і чи не той-таки співчувальник попередив, щоб зараз літератури й самвидаву не возити? Можливо, вони такі облавні обшуки роблять зараз повсюдно, але дивне й те, що Степан Вітличний знав і це. І мені тоді здалося (пізніше я визнав, що цілком помилково), що я мимовільно ув’язався у якусь велику конспірацію, і це могло бути не тільки читання чи виготовлення нелегальної літератури — неприємний холодок знову поповз мені спиною. Зрештою, й самої літератури досить було, щоб запроторити всіх нас до буцегарні, хоч література та читалась у дуже вузькому колі і широкого резонансу не мала та й не могла мати. Але є один цікавий закон: про нього я вичитав у романі Леона Фейхтвангера “Лже-Нерон”: тиран упав не тому, що проти нього підняли повстання, а тому, що гончарик Теренцій склав про тирана насмішливу пісеньку, і ця пісенька поширилася серед підданих лже-Нерона. Отож ота література, загалом ще дуже негостра й проста, тепер була ніби пісенька гончара Теренція, а спрут — закон про ту пісеньку чудово розумів. Отож він ударив у гонг, і в небі пролунав грім, і тисячі нюшкарів, провокаторів, нишпорок кинулися обловлювати ту літературу. Ні, не кинулися, а розробили хитромудрого плана, ще й на духу не відчуваючи своєї приреченості і не враховуючи того елементарного факту, що пісеньку гончара Теренція можна було задушити разом з гончарем тільки тоді, коли він би її не склав і не заспівав.

І все-таки той обшук справив на мене гнітюче враження: одне діло міркувати чи навіть чути від інших про такі ганебні речі, а друге, коли це зачіпає тебе самого.

Батьки були вдома і зустріли мене радісно, бо я таки не приїжджав від Нового року — мати відразу ж заклопоталася й побігла розігрівати їжу, батько зайшов у мою кімнату і тут, викладаючи книжки, я розповів про свою пригоду. Батько посутенів.

— Це значить, що вони тебе не залишили в спокої,— мовив він.— Будь дуже обачний, синку!

— По Києву ходять чутки, що готуються політичні арешти,— сказав я і пожартував.— Коли в тебе є якась нелегальна література, сховай!

— У мене тільки одна недозволена книжка,— не зрозумів мого гумору батько,— це Біблія. Але, очевидно, маєш рацію, треба сховати і її.

— Ну, Біблія, це, по-моєму, не антирадянська книжка.

— Даремно так вважаєш,— сказав батько.— Як на мене, та й вони так вважають — це найбільш антирадянська книжка.

— Отже, Бог перший антирадянщик?

— А що ти думаєш? Коли б не так, чого б вони воювали з релігією і нищили храми? А все тому, що вони — поріддя дияволове, це річ конечна.

— Чого ж Бог терпить їх так довго? — спитав я.

— Бо він і диявола терпить. Для того, щоб спитувати людей.

Але цю нашу теологічну балачку припинила мати — треба було йти на кухню, де вже стерно розмови захопила вона, розпитуючи мене про речі практичні й пожиточні. Тут на слова я був скупий, бо мене це мало цікавило, а ще й голодний був, поїхавши до Житомира без сніданку. Батько сидів обіч, а що недавно поснідав, а до обіду ще рано, пив чай з домашніми коржиками — обличчя мав незворушне.

Спершу я подався до Артура, незважаючи на те, що його сестра заборонила мені переступати їхній поріг і на наші любовні з ним непорозуміння, — до Артура мені ближче, та я й справді хотів із ним побачитися. Артур сидів у саду й зубрив, він складав іспити на атестата зрілості. Ми з ним обнялися по-братському.

— Кошмарна річ! — сказав він.— Не лізе мені в голову ця ідеологічна блювотина. Просто з душі верне. Не наука, а якась безконечна пропагандистська брехня. Сиджу, читаю, і мене шлях бере.

— Але учиш і будеш ту трахомудію здавати.

— Буду,— сказав Артур.— З прокляттям у душі.

З дому вийшла Аллочка, блимнула у мій бік, але нічого не сказала — пішла до хвіртки.

— Дивно,— сказав я.— Вона не хапає палиці й не жене мене геть.

— Не зважай! — махнув Артур рукою.— Типова міщанська курочка.

— Ні, чого, вона славна,— мовив я.— Тільки дуже категорична й запрограмована.

— Це вона сердита на тебе, що її покинув,— добродушно сказав Артур.— Чи, може, ще будемо родичами?

Він засміявся, але якось нещиро — між нами все-таки незримо стояла Лариса. Але я про Ларису з ним говорити не бажав, натомість сповістив, що по Києву ходять чутки про арешти і що саме зараз треба сховати і знищити все нелегальне.

— По-моєму, це вони самі пускають таку пушку,— сказав Артур.— А знаєш чому? Шукати й вилучати сам-видав — це робота копітка, а так пустив чутку, і люди самі познищують усе, що треба і не треба. От роботу і зроблено.

Я розповів про свою пригоду на автовокзалі.

— Ну, це річ звичайна,— сказав Артур.— Профілактичний наскок. Теж може робитися з подвійною метою: злякати таких овечок, як ти, а друге: може, на потрібне собі наскочать. Щось цього разу віз?

— Ні,— сказав я, а про себе відмітив: ось звідки Ларисина думка, що я овечка. Виявляється, це Артурова думка.

— По-моєму, не треба бути таким самонадіяним,— сказав я.— Мені про майбутні арешти казали люди, яким не можу не вірити. Дуже серйозні люди.

— А вони звідки дізналися? — спитав Артур поблажливо.

— Про такі речі не розпитують. Мій обов’язок це переказати.

— Обов’язок перед ким?

— Перед собою й вами,— сказав я.— Для того й приїхав.

— Знаєш, що на це скажу? Ми надто стережемося і надто перебільшуємо здатності тих собак. Вовків боятися — в ліс не ходити. І ще одне скажу: у нас завівся такий шиз: манія переслідування. Все нам здається, що нас хтось вистежує, підслуховує, ми вже й слова боїмося сказати, записочки пишемо, оглядаємося на вулиці, чи хто за нами не йде — так і з глузду зсунутися недовго. А мені все це осточортіло: хочу говорити те, що думаю, і щоб нікого не боятися. Хочу, зрештою, закинути ці ідіотські підручники, щоб не пускати в голову й на язика оту гидь.

— Ну, коли думаєш учитися далі,— сказав я,— без тієї гиді не обійтися.

— А я піду на технічну спеціальність.

— Там теж учитимеш історію партії і марксистську філософію. А ні, тебе виключать за неуспішність.

— Отже, що пропонуєш? — аж підхопився Артур.— Щоб я брехав і говорив супроти сумління? Звивався як вуж, щоб захопити дипломник?

— Нічого не пропоную,— сказав я спокійно.— Кажу те, що є, а кожен крутиться у цьому світі, як вважає за ліпше.

— Нудить мене від цього марксизму, партій, брехні, брехні, брехні! Нудить од цієї Росії, якою мені тикають щохвилини у очі, що вона така славна, розумна, геніальна, вища всіх і краща всіх. А по-моєму, вона бездарна, тупа й жорстока. Завалю я ці екзамени! Заздрю тобі, що все це покинув і плюєш на такі речі!

— А я таки вчитися хочу,— сказав.

— Задкуєш? Чи вже, може, зломило?

— Ні,— сказав я.— Але хочу вчитися. Знаєш, що я в Києві пізнав? Те, що ми знаємо — мізер мізерний, а без розвиненого інтелекту всі наші помисли — дитячі ігри.

— Отже, що радиш?

— Взяти себе в руки і вчитися,— сказав я.— Інша справа, що брати в душу, а що не брати. Можна, наприклад, вивчати історію фашизму, інквізиції, комунізму, але це не значить, що сповідувати їхню ідеологію, переймаючись нею. Вивчаєш тваринний і рослинний світ зовсім не для того, щоб стати биком чи кропивою, а щоб про них знати. Ясно: бик може боднути, а кропива вжалити, але й це не причина, щоб їх не вивчати.

— Ну, остання твоя аналогія софістична,— промовив, дивлячись на дошки столу, Артур,— але, загалом, ти, може, й маєш рацію. Однак... з душі мені верне від цієї трахомудії. Знаєш, що я зроблю, коли здам екзамени? Влаштую вогнище інквізиції: всі ці підручники урочисто спалю. Зошити, щоденники, пенали — все, що нагадує осоружне школярство. Ми вже з хлопцями домовилися.

— Йдеш від заперечення інквізиції до інквізиції?

— А що, лишати собі цей мотлох на пам’ять?

— Ні, чого ж? В тебе є молодша сестра. А ні, здай у макулатуру. На зароблені гроші купиш собі свищика, матимеш утіху й користь.

— Ну, то доля твоя,— якось недобре усміхнувся Артур.— А я поки що волію інквізицію. Ти ж собі в куточку таємно посвисти. А макулатура, до твого відома, піде на папір, на якому друкуватимуть таку ж муть і гидь, що отруює дитячі душі.

— Ну, ти не знаєш нашої технології,— сказав я.— Ми ще не навчилися переробляти макулатуру на папір. Хіба на картон.

Артур за цей час, поки не бачилися, змінився: у ньому з’явилася непримиренність, навіть злість. Висував якісь не зовсім ясні звинувачення й проти мене, ніби я був опортуніст, а він оракул істини. Раніше він був у тіні Славка, бо той оракулствував, а він здебільшого мовчав, однак при створенні нашого братства ініціативу взяв у свої руки і був мовчки признаний нами за провідника. Зрештою, щось у ньому від провідника й справді було: ось чим він захопив Ларису. Вона бачила в ньому героїчну, пряму й просту душу, тоді як ми із Славком були, за її визначенням, “нудики”, тобто більше міркували, як щось чинили. Хотіли збагнути складності світу, а Артур відразу ж себе переконав, що все збагнув. Читав тільки нелегальну літературу, а ми всяку. До мудрасних книжок мав відразу, бо її погано тямив, а ми більше захоплювалися саме мудрасними книжками, ніж нелегальними творами, хоч і та нас вабила і хвилювала. Боюся, що саме такі, як Артур, створять згодом нову систему догм, від яких тепер його нудить і на які він одверто плює. Але вабили мене в Артурі інші риси: сміливість, ясність і простота душі — те, чого в мене таки не було. Бо я в усьому сумнівався, а він сумнівався тільки в тому, що було сумнівне безперечно. Інтелектом своїм ніколи не вражав, зате вражав силою духу. Отже, він справді був більше мужчина, як ми, за визначенням Лариси,— така вже природа наша і його.

З Ларисою я того разу не бачився, а до Славка зайшов. Із здоров’ям у нього було кепсько. Але лишався спокійний, хоч уперше заговорив про смерть як таку, і це був черговий монолог, який він проголосив; скажу наперед, при мені — останній.

— Смерть звикли уявляти старою й костомашною бабою із косою на плечі — наївний і примітивний образ,— сказав Славко; Люди в цей час у нього не було, тож ми могли поговорити вільно,— а вона ніякий не образ, а частина нашого єства. Народжується з нами і ніколи нас не покидає, а живе у нас, має свої ступені розвитку і готова щохвилини до дії. Вона жахає нас, робить обережними, тобто по-своєму оберігає, примушує хитрувати, викручуватись у певних ситуаціях, а зрештою примирює нас з собою і зі світом. Мене найбільше цікавили в житті люди,— сказав Славко, кволо усміхаючись,— які не боялися смерті. Розділяю їх на кілька категорій. Одні переконували себе, що життя — це тільки епізод існування вічного, а смерть — вихід у інші сфери: раю чи пекла, перехід в інше живе тіло (так зване переселення душ),— я при цих словах здригнувся і миттю згадав свої історичні візи,— інші, героїчні особистості, вважають, що вмирати не страшно, бо все одно це колись має статися — до речі, це найлегковажніший підхід; треті вважають, що смерть — це розрішення неможливо заплутаних і важких житейських обставин, тобто смерть їм ставала бажана, бо з її допомогою вони звільнялися від тих важких обставин; і, нарешті, філософи, які вважають, що смерть — не біда, а закономірність, перехід з кінця в початок, тобто в попереднє ніщо. Всі інші люди смерті панічно бояться, і життя їхнє — це втеча від смерті, од її порожньоокого і порожньоротого ніщо. Всі пристрасті людські спричинені бажанням утекти від смерті, саме тому люди прагнуть прославитися, залишити після себе плід, духовний чи фізичний, будують, пишуть, мислять, винаходять, хочуть уразити світ і навіть до кінця не усвідомлюють, що їхній головний натхненник — не Бог, а Смерть, яка народилася разом з людиною і щасливо в ній пробуває. Часом мені навіть думається,— сказав Славко, пильно дивлячись на мене, ніби перевіряв, як я все це сприймаю,— що Смерть — це і є Бог, а її присутність у нас — це присутність Бога, закінчення ж тлінного нашого існування — це не прихід до нас, а вихід із нас Смерті — не душі, бо душа — це, зрештою, та сама смерть. Знаєш що таке ars morienti?

— Ні,— признався я.

— Це середньовічне “мистецтво умирання”. Уявляєш, люди придумали й розробили правила мистецтва умирання. Жахливо? Ні! Просто маємо ще один спосіб утечі від смерті, від того, від чого втекти неможливо, через це й придумуються дивовижні, навіть дивачні й наївні способи, які будуються на нашій самооблуді. Від того всього можна у відчай упасти, а що таке відчай? Знову-таки наближення до смерті. Відчуваєш, вона скрізь і в усьому: в дереві, в траві, в коті чи собаці, у квітці, навіть у цеглі, з якої зведено будинок, бо цегла рано чи пізно також розкришиться. А знаєш, де її немає? У піску, пустелі, бо пісок — це те, що смерть покинула. Змішай той пісок із цементом, і вона знову вселяється в цій суміші, бо їй треба зруйнувати — розчин чи бетон; самий пісок не руйнується, отже, не знає смерті. Скеля тріскається й розсипається, а пісок — ні. Через те, коли мені дуже важко, а важко людині стає, коли підступає смерть, я слухаю пісню піску. Знаєш що це таке?

Я дивився на приятеля: зір його палав, а щоки покрилися землистими рум’янцями.

“Господи! — спалахнуло в мені,— адже він мудрий! Чому, Господи, поселив мудрість у таке кволе, тлінне тільце — чи, може, тільки в таке тільце мудрість спеціально вкладається?”

— Це такий дивний звук,— казав Славко,— який виникає, коли йдеш піском, щось схоже на посвист, різкий і гострий. Він якийсь неприродний, я б сказав — космічний, і в тому посвисті — усе: ми і смисл життя нашого, а заодно наша смерть. Пісня піску — це не музика, бо музика — це світ штучно уладнених звуків,— це голос смерті, її пісня, хоч самої смерті в піску й нема. Отже, смерть промовляє звідтіля, де її нема, але мовчить, де вона є. І мовчання її — це не значить відсутність її. Але інколи вона дає про себе знати — це тоді, коли людині болить. Отже, в людському тілі ожила й заворушилася смерть. Отож і всі хвороби людські — це прояв смерті в людині. Декому вдається затамувати, залікувати хвороби, але це не вирішення проблеми, а тільки відстрочка. Бо її саму затамувати чи загнати в якусь руру не можна, хіба що в пісок. Але тоді на піску проростає якийсь кущ чи травинка, і вона в них оживає.

— Але чому ти говориш, що Бог — це смерть? — спитав я.

— Бо умовою життя є саме смерть. Без смерті ніякого життя існувати не може. Без смерті — тільки пустеля та пісок. Візьми планети, на яких колись було життя, а тепер нема. Що там? Пустеля і пісок.

— А може, пустеля і пісок — це і є царство смерті?

— Ні, це смерть смерті. Царство смерті — царство живих і живого.

— Дивні речі кажеш. Чому так думаєш?

— Бо приходить пора,— жорстко сказав Славко.— Думки взагалі виникають, коли приходить пора. От скажи: від чого в нас, пацанів, раптом виникли антикомуністичні думки? Через діяльність імперіалістичних розвідок? Смішно! Від розкладового впливу старших нігілістів? Теж ні, навпаки, вплив старших на молодших завжди мінімальний, взяти хоча б ветеранів війни, яких ганяють по школах, таж з них усі сміються і зневажають їх. А все тому, що нас так уже начинено тими ідеями, що далі нікуди. Отже, прийшла пора тим комуністичним ідеалам умерти. Вони ще не так швидко вмруть, але наші думки — це як хвороба тих ідей, а це значить, що в тілі того ідолу ворухнулася смерть. І вже ніщо його від неї не збавить. Отже, вона, смерть, не тільки в матерії плоті, але й у матерії духу: в думках, ідеологіях, бажаннях, одне слово, в усьому. А те, як до неї ставитися,— це вже чисто індивідуальне.

— Дивно мені слухати тебе, — сказав я знічено.

— Чому дивно? Вдумайся і побачиш, що нічого дивного нема, а дивне — це тому, що живеш облудою. Зрештою, всі людські облуди — це також не більше й не менше, як захисток перед смертю? Не вважаєш?

Я вийшов від Славка з якимось смутним і важким настроєм: сила його логіки була така, що я не знайшов слів, аби йому заперечити. Зрештою, коли взяти Ісуса Христа: чи не смертю його думки завоювали світ? Та й апостолами його стали ті, що згодом прийняли муку і смерть. Смерть возвеличує людину й підносить, через це геніїв визнають тільки після смерті, бо тільки після освячення смертю, їхній геній набуває справжньої значимості.

Але мені було важко про таке думати — був я молодий, а над головою висіло чудове сонце. Все навкруги буяло, лискотіло, пахло, отже, було прекрасне. А може, подумав я, не в силі звільнитися від розмислів, що їх вервечку запустив у мене Славко, те прекрасне і є таким, бо короткочасне, тобто підвладне швидкому загину?

Ні, я хотів утекти від думок і цього настрою, адже так збожеволіти можна! Серце в мені зціпило іржавою рукою, а в нутрі спалахнув жах. Якийсь кошмарний, невідворотний жах, жах перед тим, що я дочасний, що й на мене чатує на кожному кроці ота темна володарка.

Пішов до річки, де був малий молодіжний пляж — тікав отак від Славка, від себе, від таких жахнющих думок. На піску валялися розмлоєні, розтоплені, майже розлиті по піску тіла. Я йшов поміж тих тіл, єдиний одягнений, і відчував себе так, ніби одягнені вони, а голий я. Хотів милуватися на гарних дівчат, але вони в цей мент мене не хвилювали, бо отой жах, з яким сюди прийшов, не минав. Скинув одежу на пісок і з розгону шубовснув у воду. Поплив наввимашки — хотів розігнати в собі кров. Хапнув повітря й поринув у зелену товщ і не думаючи заплющувати очей. Бачив риб, водорості, підводне каміння — все побільшене і все по-своєму потворне. Опускався нижче й нижче, і мені не хотілося випливати нагору. Сів на піщане дно ріки й затулив руками обличчя. Від кого я втік і від кого тікаю? Чи сховаюся тут, на дні ріки, біля риб, на голому піску водяної пустелі? Чи пустелі й затишку шукаю в цьому світі, чи гомону й варвітні людських юрб? Чи хочу вийти з юрби чи ввійти в неї? Чи хочу бути подібним а чи неподібним до інших. Чи й моїми думками й пориваннями керує смерть і чи робитиму якісь спроби із нею воювати? Чи буду бунтарем у цьому світі, чи сяду, як оце тепер, на дно і затулятиму руками обличчя? Чи захочу вислухати пісню піску і що вона мені проспіває? Що я кволий і беззахисний хробак у цьому світі з печаткою смерті на чолі? Ні, не хочу! Хочу жити, жити!

Я різко відірвався від піщаного дна й кулею полетів угору. Річка вистрілила мною до неба і сонця, а там, на піску, звелося кілька сонних, байдужих, розмлоєних і розтріпаних голів і нехотя зирнуло в мій бік...

Пам’ятаю одну жахливу грозу; здається, вона була в той-таки мій приїзд до Житомира. Прокинувся я від того, що навколо мене все палахкотіло — у вікні спалахували одна за одною блискавиці, і міражне їдке світло синьо осяювало моє мешкання. Мої стелажі із книгами, фотокартки на стінах вихоплювалися з темряви, ніби запалювалися, завмирали хитливо й поринали знову в пітьму. І саме в той момент, коли темрява поглинала кімнату: кошлата, чорна, безпроглядна, ніби я сліпнув на якийсь час, ударяв дужий лускіт грому. Хата тоді здригалася, натомість знову ояснювалося вікно й кімната, і все ніби вибухало, вщент розгромлене тим жахким світлом. А тоді знову — темрява і знову понурий, сухий лускіт грому. Я кинувся до вікна й побачив: те саме, що і в кімнаті, діється й надворі — з темряви раптом виривалися яскраво видні, ніби стрибали вгору й застигали в повітрі, дерева, хати, дорога, кущі — потім різко падали у тьму, що раптово на них звалювалася. У небі ходила несамовита гульня зигзагів, смуг, вогняних палиць, і все це покривалося лепетом, який пришвидшувався й швидшав, дощу. Не відчував страху, а тільки збудження. Навіть трусило легенько — не міг відвести зору від тієї дивної гри спалахів. Чути було, як прокинулися й розмовляли в своїй кімнаті батьки. Тугий вітер метався надворі, патлав дерева і бив з розмаху разом із градом і крупинками дощу у скло шибок. Я відступив у глибину кімнати, бо мені здалося: мої кволі шибки зараз розлетяться на друзки. Дивно було на серці й тривожно. Я ліг на ліжко й приплющив очі. У ті заплющені очі мені вряди-годи вдаряли спалахи блискавиць, а чорна тьма ставала тьмою червоною. Тоді я почув, що за вікном у своїй буді тонко скімлить собака. Ніби кличе собі на допомогу людей, або ж провіщає нещастя.

Епізод п’ятий. Гріх Святого Петра

На початку вересня мені потелефонував у гуртожиток один із нових моїх знайомих і сповістив, що в кінотеатрі “Україна” відбудеться прем’єра фільму “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова і що має зайве запрошення. Я з готовністю на те відгукнувся, а наступного дня був біля кінотеатру, прийшовши, як то водилося, раніше, щоб перекинутись із знайомими словом-другом. Людей на вулиці стояло вже чимало, але всі були якісь ніби стривожені. Назустріч пішов мій приятель і відразу ж сповістив, що між української інтелігенції почалися арешти: у Львові, в Києві, Одесі, Житомирі і ще десь. Заарештовано Степана Вітличного, у Львові братів Горбачів і ще когось.

— А в Житомирі? — спитав я, хвилюючись.

— Ніхто точно не знає, кажуть — двох,— відповів приятель.

В мене похололо у грудях — це могли бути Славко з Артуром, або ж Славковий дядько і котрийсь із моїх приятелів — іншого варіанта я не знав.

Публіка стривожено гула, я побачив високого юнака із очима, що лискали, мов ножі чи полиски меча, і з важкою нижньою щелепою — він щось говорив, різко ріжучи повітря.

— Хто це? — спитав я.

— Якийсь поет,— відповів приятель.— Здається, його звуть Василь.

Ми долучилися до невеличкої юрби. Називали Масютку, Русина, Караванського, Герету, Вітличного, Заливаху, Горинів, Осадчого, Косова, Горбачів і ще якісь прізвища, яких я раніше не чув. Оповідав невисокий, енергійний із зачісаним назад волоссям, майже білявий чоловік з невеликими вусиками. Я протиснувся до нього.

— А в Житомирі не знаєте? — спитав.

Він зирнув на мене й, очевидно, побачив мою стурбованість.

— Повних відомостей ще не маємо. Здається, там заарештували двох.

— Протестувати! — вигукнув хтось із юрби.

Підходили нові й нові люди, юрба росла. Люди прислуховувалися до розмов, де-не-де виникали маленькі гурти.

— Пора заходити! — сказав хтось голосно, і ми посунули в кінотеатр.

Спершу показували фільм, який був цікавий і несподіваний, барвистий, але я його погано сприймав: думки мої біля того, що почув. Невже Славко з Артуром знехтували моїм попередженням і не знищили чи не поховали паперів? На Артура це схоже, судячи з останньої нашої розмови, але Славко завжди був обачний. Мене з’їдала невідомість: на жаль, ніхто з моїх приятелів, ані батьки мої телефону не мали. Ларисі свій гуртожитський телефон я дав, але чи здогадається вона мені потелефонувати? До речі, сама вона телефон мала. А може, телефонує мені зараз, коли я сиджу тут і дивлюся фільм. Я вирішив найближчої суботи податися до Житомира і все розвідати. З другого боку, чи було б це обачним? Чи не ліпше вичекати — все одно допомогти своїм друзям я не зможу. Треба також готуватися й до того, що мене можуть допитувати як свідка.

Нарешті фільм закінчився, зала зааплодувала. До екрана вийшли автори, хтось про твір уже навіть говорив — ясна річ, хвалив.

Нараз на сцену вийшов Іван Дзюба, я знав його по виступах у Спілці письменників, хоч особисто з ним знайомий не був.

— Ми побачили тут чудовий фільм,— сказав він голосом, котрий трохи тремтів од хвилюванняя.— Але, на жаль, я мушу осмутити наше свято. Річ у тім, що на Україні почалися масові політичні арешти і для багатьох родин прийшло в їхні хати горе.

Зала схвильовано зашуміла. Якісь люди побігли на сцену, мікрофон почав густи. Сердитий чоловік намагався зігнати Іван Дзюбу.

— Люди, протестуймо! — вигукнув хтось.

Між рядів пішли отой поет Василь і чоловік із зачісаним назад волоссям.

— Хто протестує, встаньте! — кричали вони.

Люди почали повільно зводитися. Але далеко не всі: тих, що протестували, була меншість. Я відчув, що приріс до стільця, якась остережна сила тримала мене й не давала звестися. Але я все-таки подолав себе і встав. Поруч мене встало ще кілька чоловік.

Автори фільму були розгублені, обговорення, звісно, зірвалося. Хтось підскакував до мікрофонів, але вони були виключені. Зала гула, всім було запропоновано вийти. Люди повставали, змішалися й потоками попливли до виходу. Більшість була збентежена...

Їхав у трамваї й настійно думав про те, що сталось у Житомирі. Випадало, що мені таки доведеться потелефонувати Ларисі (телефон можна було взнати через довідкове), хоч як того не хотілося: одне, що той телефон міг прослуховуватися, а друге, рурку могли взяти Ларисині батьки, які Ларису до телефону, з огляду на останні події, напевне, не покличуть. Вирішив потелефонувати в такий час, коли батьки мали бути на роботі, а вона вдома. Зрештою, цікавить мене лише одне: кого заарештували?

Наступного дня я так і вчинив. Відпросився в бригадира, сказавши, що конче треба потелефонувати додому, й пішов у конторку до Івана Маркіяновича. Той використати телефон мені дозволив і тактовно вийшов, бо відчув, що мені треба залишитися самому. Рурку взяв Ларисин батько. Я свою поклав, а Іванові Маркіяновичу сказав, що абонент не відповідає.

— Не до дівчини дзвонив?

— До дівчини,— почервонів я.

— Так і подумав, бо вдома в тебе телефону нема. До речі, сюди приходили оті й розпитували про тебе. Ніхто тобі не казав із хлопців?

— Ні,— мовив я.— А що їх цікавило?

— Чи не читаєш антирадянської літератури і чи не пропонував її комусь прочитати,— Іван Маркіянович примружився, бо з усіх таку літературу давав читати тільки йому.

— Почалися арешти, Іване Маркіяновичу,— сказав я тривожно.

Жартівливий настрій в інженера як рукою зняло.

— Звідки знаєш? — спитав насторожено.

Розповів йому про вчорашні події в кінотеатрі “Україна” і чесно признався: хотів, телефонуючи, довідатися, що там, у Житомирі.

— Хіба не знаєш, що телефони прослуховуються? — спитав Іван Маркіянович.— Зараз тобі треба принишкнути й чекати. Не лізь на шпильку! Що тебе тривожить?

— Друзі,— сказав я.— Боюся, один з них міг попастися.

— Тим більше тобі зараз не треба дзвонити. Принишкни й сиди!

Зирнув подячно на Івана Маркіяновича, він був усе-таки славна людина, недаремно мій батько з ним дружив. Принаймні такий виказувати не стане.

Дорогою мене перестрів Коля.

— Слиш,— сказав він, очі йому при цьому бігали.— Там, кажуть, почали вашого брата в кутузку кидать.

— Звідки знаєш? — спитав я, насторожившись.

— Один мій кореш учора здуру в кіно поліз. В “Україну”. Знаєш, що там було?

— Знаю,— сказав я.— Сам там був.

— Ну, конешно,— сказав Коля.— Там собрались усє націоналісти. Бандеровци.

— Біжу, Коль! Нема коли зараз теревенити.

— Нє, стой! Мо’, в тебе є, що сховать тре, то я пожалуста! Є таке мєсто сховать — ніякий хрен не знайде.

— Нічого, Коль, у мене немає, щоб ховати,— мовив я.— Ти й сам у мою тумбочку не раз лазив і знаєш!

Коля закліпав повіками, як зловлений на гарячому злодій.

— Та ти що! — скрикнув він.— Не лазив я в твою тумбочку! Що ти на мене кладеш?

— Кладу те, що є. Мені час, пока!

Покинув його й побіг, а він стояв, розтуливши рота й вирячивши очі. Я знав, що в мене стало на одного ворога більше, але й раніше другом мені цей Коля не був. За що він продався, не знаю, очевидно, за можливість похвалитися перед самим собою, що він, мовляв, теж виконує державні доручення, а що він був провокатором, я вже не сумнівався. І хоч вважав він себе “не дураком”, тобто розумним, але таки був “дураком”, і саме за це мені було його жаль. Як казав один батьковий знайомий, теж пошановувач Біблії, він нещасний уже тим, що грішний. Про тумбочку я слів даремно не кидав, бо одного разу, коли ми сиділи без роботи (не привезли вчасно цементу), я вирішив заскочити до гуртожитку по книжку. Відчинив двері й побачив Колю, котрий присів біля моєї тумбочки спиною до дверей і там рився. Я хутенько причинив двері, Коля мене побачити не міг, і ото тільки тепер йому сказав.

Послухався Івана Маркіяновича і в Житомир більше не дзвонив, сподіваючись, що потелефонує мені Лариса, хоч це була сподіванка таки примарна. Але вона потелефонувала, причому в цей-таки вечір,— я, зрештою, сьогодні після роботи навмисне нікуди не пішов.

— Ой, як добре, що я тебе застала! — продзвенів її голосок.— Тут таке робиться! Забрали Артура й Славкового дядька, в мене теж був обшук. Якийсь кошмар!

І вона раптом заплакала. Це було разюче: Лариса плакала!

— Заспокойся! — мовив я.— Думаю, це непорозуміння.

Телефон був біля вахтерки, і я не міг говорити відверто, хоч у мене на кінчику язика висіло безліч запитань.

— Коли б! — сказала Лариса.— У нього щось там знайшли. А в його батька через те інфаркт... Дуже тебе прошу, приїдь!

— Але в мене робота,— сказав я.— І що це змінить?

— Не знаю,— сказала Лариса.— Заради мене приїдь, мені біля тебе було б спокійніше.

— А що Славко? — спитав я.

— У нього теж був трус. Здається, щось знайшли. Я до нього не ходила, там є та Люда!

— А в тебе вдома?

— Кошмар! Такі скандальчики! Правда, в мене нічого не знайшли, але мої предки в шоку, особливо батько! Мене тепер з хати не випускають.

— Але ж ти мені якось подзвонила!

— Втекла,— мовила Лариса.— Тепер вони мене уб’ють... Приїдь!

— Але який смисл приїжджати, коли тебе не випускають?

— Так, і це правда,— сказала покірливо Лариса.— Я не подумала. Мабуть, тобі не треба приїжджати. Нє, це таки справді кошмар!

Зв’язок перервався. Я ще поалокав, зрештою поклав рурку. Вахтерка дивилася на мене з цікавістю.

— Що, з дівчиною посварився? — спитала вона.

— А ви й здогадалися,— сердито сказав я.

— Та воно по розговору видно,— мовила вахтерка.— Ти лучче собі київську підшукай, щоб з пропискою, бо нащо тобі та кугутка?

— Постараюся,— відказав я, бо про що тут було говорити.

У кімнату мені повертатися не хотілося, і я вийшов надвір. Сів на лавці біля гуртожитку й нервово курив, припалюючи нову сигарету від старої. Отже, те, чого боявся, сталося. Ні Артур, ні Славко мого попередження не послухалися, і в них таки щось знайшли. Артур — це зрозуміло, він став безрозсудно сміливий, але Славко з його розважністю? Славкового дядька я ближче не знав, тому про нього й менше думав, але і йому, як досвідченому чоловікові, треба було вестися розважніше. Цікаво, чи не зробили вони обшуку в мене у Житомирі, в батьків? Лариса про це нічого не сказала, бо могла не знати. Зрештою, коли це сталося, батько мені якось дасть знати. В мене вони знайти нічого не могли, хіба кілька Славкових листів, які він писав мені сюди, але то були листи звичайні із загальними міркуваннями, через що я їх не знищував, з Артуром же я не листувався, бо через Ларису стосунки з ним у мене таки розладналися. Тумбочку ж мою вони, напевне, перевіряли і там знайти нічого не могли — Коля це їм доказав. Отже, я міг сподіватися тільки допиту, але про себе в цей час не думав: як буде, так і буде. Лариса була ніби в паніці, але це в неї мине.

Я помалу заспокоювався, хоч мені нестерпно було жаль за нерозсудливість своїх братчиків; про те, що хтось із них на допитах розколеться й розповість про наше братство, я не припускав, а тут чорні ангели могли б зачепитися.

Цього вечора я довго блукав вулицями, а щоб забутися, пішов у найближчий кінотеатр. Фільм був відверто поганий, але я досидів до кінця, трошки на ньому й передрімавши. Власне, я й не дрімав, а, заплющивши очі, напівмарив. І мені здалося, що з темряви протягується до мене кощава рука й вимацує, щоб мене розшукати й схопити. Я відчув страх.

Через кілька днів приїхав до мене батько, було це в суботу. Батько вперше приїхав до мене в Київ, він потелефонував з автобусної станції, я розповів йому, в який треба сідати автобус, а сам виїхав йому назустріч. Ми прибули на кінцеву зупинку автобуса водночас, і я відразу ж побачив, який батько стурбований і спантеличений.

— У тебе тут усе в порядку? — спитав він.

— Та начебто,— відповів я.— А як там?

— Про Артура знаєш?

— Знаю.

— Взяли ще якогось чоловіка. А те, що і в нас був трус, знаєш?

Цього я не знав. Ми пішли з батьком вулицею, і він неквапно розповідав мені, що там і як діялося. Приїхали на машині й перерили весь дім. Лазили й на горище, але там такий у нас нелад, що вилізли звідти, як чорти. Пергорнули всі книжки й усі папери.

— І щось забрали?

— Славкові листи до тебе. Щось у них було?

— Ні,— відповів я.— Інакше я б їх не зберігав. А як твоя Біблія?

— Я її після твого приїзду вдома не тримав, було б жаль, коли б забрали. Тепер Біблії не дістати. Мене турбують ті Славкові листи. Справді там нічого не було?

— Всього їх чотири,— сказав я.— В одному виписки з Гегеля з розмислами про тугодумність, в Гегеля вони досить оригінальні; в другому — враження від поезії Лорки, в третьому — спогади про дитинство і про те, як хлопчик-каліка відчуває свою неповноцінність. У четвертому — розмисли про розумне й нерозумне.

— В тому четвертому й може бути небезпечне,— сказав батько.

— Не думаю,— відповів я.— Славко такий майстер каламутно писати, що й сам не дуже розбирає те, що написав. Говорить він куди краще.

Батько йшов якийсь час мовчки, здається, він чогось не договорював.

— Щось іще? — спитав я.

— Та от не знаю, як тобі сказати,— ніяково мовив батько.— Але ні, треба таки сказати. Мати після того, як вони пішли, спалила всі твої папери.

— Та ти що! — вражено спинився я.— Але ж вони їх не зачепили? Для чого ж тоді палити?

— Мене вдома не було. А в неї такий переляк! Ще давній!

— Та де ж логіка?

— Ну, в жінок логіки не шукай. У них своя логіка: те, що стукне в голову. Свого часу настраждалася зі мною, а тут іще й ти. Ну, в неї й скаламутилось у голові.

— Дивовижно! — скрикнув я.— Ще б збагнув, коли б вона щось палила перед обшуком.

— А може, вони там чогось не побачили, каже, а може, прийдуть ще раз? А коли нічого буде брати, то й не візьмуть, а то ще щось перекрутять і вигадають! Оце таке! До речі, в останньому вона має резон. Не сердься на неї: вона досить настраждалася! Така була перелякана, аж несамовита.

— Скільки в мене побудеш?

— Привіз тобі трохи харчів і дещо з одежі. Сьогодні поїду назад. Не хочу її залишати саму.

Батько виглядав зніченим, мені навіть здалося, що постарів,— було його щиро жаль.

— Понятими в нас були сусіди, що найгірше,— сказав він.— Ота пащекувата Онищучка,— це перша, тепер вона на всю вулицю дзвонить, що ми американські шпійони, що в нас шукали листівки і таке інше; другим був відставите — Трусов; цей на вулиці говорить, що ми баптисти і що нас усіх за це посадять.

— Але чому саме баптисти? — спитав я, засміявшись.

— Очевидно, хтось розказав, що бачив у мене Біблію,— смутно сказав батько.— Дивуюся, які в нас темні люди.— Тепер на нас дивляться на вулиці, як на прокажених. Дехто й вітатися перестав — бояться. О, вони зуміли нагнати людям жаху! І не тільки темним, але й усім — я теж за тебе боюся. Не того, що щось натворив, тут я певний, а того, що ті можуть тобі щось пришити, а то давні майстри — шити. Скільки безневинних людей пропало ні за цапову душу.

— Думаєш, тепер це можливе?

— Все можливе! — сказав батько.— Оцього я й боюся. Боюся, бо вони взяли тебе на гачка, а коли так, то й діло знайдуть. Вони самі кажуть: був би чоловік, а діло знайдеться. Коли в тебе почнуть розпитувати, кажи правду, але без хвостів.

— Що значить — без хвостів?

— Сам маєш знати. Нічого такого, чого вони не знають. Щоб не могли за того хвоста вхопитися й заплутати. Але від того, що вони знають, не відрікайся, бо тоді за тебе візьмуться всерйоз. Зроби тільки те, що вони знають, нешкідливим для себе й друзів твоїх і не піддавайся на їхні вудочки, загрози, провокації, бо коли заплутаєшся, з того болота не вилізеш. І не забувай, що вони страшенно мстиві, тож не задирайся з ними й не доказуй своєї правди, бо їм правда непотрібна, а тільки завести людину під петлю, зламати її й заплутати в свої сіті. Менше говори, а більше слухай, відповідай тільки на запитання, а за ці межі не виходь. Фальшиві свідчення і звинувачення рішуче відсікай. Уся їхня сила в тому, що люди не вміють тримати язики за зубами, а ще страшаться непомірно. А страхати вони вміють і не тільки страхати, а перетворити людину в твань. Тобі треба вилізти з того болота. Але Боже борони, вигороджувати себе, а топити інших — тоді до кінця життя мучитиме сумління. Не вдавай, що ти добрий і правильний, а друзі твої погані. Зрада — це найгірше, що є у світі.

Дещо з цих речей я вже чув, батько повторювався, але, очевидно, для того, щоб я ліпше запам’ятав. Говорив повільним і спокійним голосом, ніби хотів, щоб я з цієї науки не згубив ані слова. Передавав мені свій досвід, хоч як на мене, був, може, аж занадто обережний. Але його вчила так чинити Біблія: “Не йди на суд нечестивих!” і “Не кидай перел перед свиньми”. Зрештою, ці афоризми він повторював мені не раз, а тепер пригадував. Не раз дивувався з його розсудливості, хоч він був простий чоловік, а тепер мав нагоду пересвідчитися в тому ще раз.

— Гаразд, тату,— сказав я.— Кидати перел перед свиньми не буду.

— Оце і все, що я від тебе хотів би,— мовив він.— Хай тебе боронить Бог.

Те, що мій батько був віруючий, я здогадувався, свідчив про те його великий інтерес до Біблії, але був він віруючий-самотник. Тобто не відвідував ані церкви, ані сект, хоч мав одного приятеля, з яким вони розмовляли на біблійні теми. Свої оригінальні погляди на Бога і на стосунок людини з ним він уже частково виявив і виявить мені пізніше, і я хочу їх обов’язково тут записати, бо згодом сам їх перейняв, а зараз говорити про те не місце.

Зараз же я був зворушений його увагою до мене — щиро турбувався й уболівав. Зрештою, було й з чого: незабаром мене й справді викликали в КДБ, де між мною і слідчим із Житомира, в присутності якоїсь понурої особи, котра не назвалася, відбулася тривала розмова. Слідчий назвався капітаном Остюком і почав мене розпитувати про Славка й Артура. Спитав мене, чого я покинув Житомир і перебрався до Києва, на що я щиро оповів, що побоювався: після звільнення з кочегарки в Житомирі мене на роботу не візьмуть. А тунеядцем, сказав я, бути не збираюся, бо бажаю чесно, як всі люди, працювати й приносити суспільству користь. Розповів так само просто, нічого не притаюючи, епізода у школі, через що навчання я покинув, і Остюк мене раптом похвалив за цей учинок, сказавши, що я зморозив, звісно, дурницю, але йому моя принциповість подобається. Наступне питання було про Артура, при цьому дивився на мене, як вуж на жабеня, хоч намагався вдавати, що дивиться, як батько на сина. Я сказав, що справді з Артуром ми дружили, але моя дружба з ним розбилася і ще перед тим, як виїхав до Києва.

— Чому ж розбилася? — м’яко запитав Остюк, до речі, говорив він зі мною українською мовою.

Я зніяковів і сказав, що вони, як організація всюдисуща, повинні знати це самі. Остюк сказав, що вони, звичайно, все знають, але мене допитують як свідка, тож мушу про причини нашого розладу сповістити від себе.

— Причини інтимні,— сказав я і знову замовк.

Остюк почав наполягати, щоб я сказав, а я огинався, ніби й справді соромився. Нарешті потупив очі й трагічно промовив:

— Він відбив у мене дівчину.

Мене спитали, як звуть ту дівчину, і я відповів. Чи мав я з Артуром стосунки після того? Я відповів, що зустрічався раз. Про що говорили? Про дівчину, але порозуміння не знайшли.

— Чи не давав він тобі читати анти радянську літературу або чи не бачив ти такої в нього?

Я страшенно здивувався, може, навіть трохи переграв і відповів, що він питає в мене дивні речі: чи може людина, яка ненавидить іншу, давати їй ще якусь бозна-яку літературу?

— А що, в нього знайшли таку літературу? — поцікавився ніби ненароком я.

— Чого це тебе дивує?

— Та він взагалі майже нічого не читав,— сказав я.— Типовий бельбас, у якого тільки дівчата в голові.

— Але в нього таку літературу знайшли,— сказав Остюк.

— Ну, це, може, з дурної цікавості десь узяв. Наскільки знаю, він політикою ніколи не цікавився.

— В нас щодо цього інша думка. Є дані, що його дівчина, ота Лариса, приїжджала до тебе, чого?

— Любовні справи, і я про те не можу говорити.

Здається, я слідував батьковій науці, й хвостів у своїй правді не залишав. Остюкові це увіч не подобалося, і він перейшов до Славка, сповістивши, що той уже інтерес до книжок має чи не так? Я згодився. Величезний інтерес.

— До речі, хто така Лорка? — спитав Остюк ніби ненароком.— Чи не ваша дівчина?

— Це іспанська поетеса,— не моргнувши оком, сказав я.— Її звати Гарсія. До речі, цю поетесу розстріляли фашисти.

— Да? — заломив брову Остюк.— А я думав, що це ви так дівчину звете.

— Дівчину ми звемо Лариса,— повідомив я.

Остюк глянув на мене, ніби я йому брехав, а тоді спитав, чи не знаю я Славкового дядька. Я чесно відповів, що тільки візуально: раз застав його у Славка, але той швидко пішов.

— Про що ви тоді говорили?

— Про поезію. Славковий дядько говорив, що Франко ніякий не поет, а ми із Славком заперечували.

— Це не той іспанський Франко? — ніби пожартував Остюк.

— Цього разу, український. Іван Якович Франко.

— А, це той западенець. А антирадянської літератури у Славка не бачив?

— І в нього знайшли? — зчудовано спитав я.— Не повірю! Він цікавився філософією, Гегелем, Кантом, Фейєрбахом, Енгельсом (Енгельса я навмисне сюди ввернув), але ніколи політикою. До речі, Фейербах йому менше подобався, Славко більше був гегеліанець, але й кантіанство не заперечував.

— Ти недурний хлопець,— сказав Остюк.— І охота тобі вкалувать на бетонному заводі?

— Де дітися? — розвів я руками.— Всі ми кожен по-своєму будуємо соціалізм.

— До речі, такого собі Степана Вітличного знаєш?

— Знаю,— сказав я.— Він мене трохи підучував з української та російської літератур та мов, бо я таки хочу вступити в інститут. Але я тільки трохи ходив до нього — набридло, та й часу в мене мало. Робота забирає все, а коли вільний, хочеться і в кіно піти.

— Як з ним познайомилися?

Я сказав: Славковий дядько — родич Вітличного, він через Славка порадив мені брати в нього уроки.

— Брав у тебе за уроки плату?

— Та ви що? — здивувався я.— Це дуже безкорисливий чоловік.

— А літератури тобі ніякої не давав?

— Коли б і давав, то ви б знали,— мовив я.— Там у мене один субчик весь час у тумбочці риється. А в іншому місці де б я її міг покласти?

— Який це субчик?

Я назвав. Назвав, а мені йокнуло в серці: а що, коли Коля не провокатор? В цьому я порушив батькові приписи й подав зайву інформацію. Зрештою, коли він провокатор, то вони його, дурного, відставлять, а заведуть хитрішого — що я з того виграю? Мені аж неприємно стало: дав маху й почав розговорюватися, а це вже небезпечно. Отож я насторожився і вже тільки відповідав на запитання, суворо керуючись батьковими приписами. Остюк коло мене заходжувався з того чи з того боку, ставив каверзні запитання; коли щось із того була правда, наприклад, щодо знайомства та зустрічей, я того не заперечував, але жодного підтвердження, що бачив у когось нелегальну літературу, не давав, навіть дивувався, що така є, і наївно спитав, а що саме вважається антирадянською літературою?

— Кнігі і ізготовлєнниє матіріали, клівєщущіє на совєцкую власть! — сказав, перейшовши на російську, Остюк.

— Такого мені не доводилося зустрічати,— сказав я.— А що, їх у нас друкують?

Але на це відповіді мені не було дано. Натомість Остюк популярно мені розповів про підступи імперіалістичних розвідок і про негідних людей, особливо з гнилої інтелігенції, яких ті розвідки одурманюють. Потім мені дано кілька аркушів паперу, і я мав свої відповіді на запитання докладно записати. Остюк мені диктував запитання, а я старанно писав, слово в слово повторюючи те, що сказав. Одне мене дивувало: чомусь не запитували про мою поїздку до Львова і про зустріч із братами Горбачами — очевидно-таки, про те не знали. Коли б знали, то вже забагато в мене виявилося б точок дотику із заарештованими. Отож я зіграв перед ними отакого невинного, дещо наївного, але цікавого до всього хлопця, компанійського і спраглого знань, яким я, зрештою, й був; водночас ненав’язливо дав знати, чи, точніше, зрозуміти, що ні мої друзі, ні Вітличний мені не довіряли, хоч я не знаю й чому, принаймні нічого недозволеного читати не давали, і я поняття зеленого не маю, що в тих книжках і матеріалах може бути. Одне слово, я був ніби камінчик, якого омиває, не шкодячи йому, вода, і ніяких хвостів (окрім промаху з Колею) з мене не зависло. Розмашисто підписав свої зізнання, і мене випустили на волю, попередивши, щоб я про ці наші балачки нікому не казав ні слова. І тільки на бульварчику, за ворітьми цієї жахнющої установи, я відчув, у якому колосальному напруженні був весь цей день. Змушений був сісти на лавку, щоб перекурити: був випотрошений до дна. Іще раз перепустив через мозок усе те, про що говорив і що мене запитували. Ні в чому, здається, не міг собі дорікнути, хіба в одному: я так само, як колись апостол Петро, відрікся від свого приятеля. Пізніше, бувши в Житомирі, я взяв батькову Біблію і знайшов це місце в Євангелії від Матвія (XXVI, 69—70). Ось воно: “А Петро перед домом сидів на подвір’ї. І приступила до нього служниця одна та й сказала: “І ти був з Ісусом Галілеянином!” А він перед всіма відрікся, сказавши: “Не відаю я, що ти кажеш!” Десь так само вчинив сьогодні я; зрештою, інакше вчинити не міг, як, очевидно, й святий Петро. Була між нами й різниця. Не відаю, чи Петро, відрікшись од куса, хотів його врятувати, я ж Артура врятувати хотів хоч би й тим, що він не матиме супроти себе свідка в моїй особі. З другого боку, класти свою голову за Артура було б усе ж донкіхотством — це, очевидно, й дурний зрозуміє. Однак неприємне почуття з душі не зникало, я звівся й подався геть, бо мені раптом здалося, що залізні ворота вогненної печі, в якій щойно побував, розчиняться, як рот почвари, і вона знову ковтне мене в себе, може, й навіки.

Довго гнав вулицями, битий цим страхом, аж доки не опинився біля Києво-Печерської лаври. Блукав її подвір’ям, роздивляючись будинки, а потім сів у скверику із залізною альтанкою під Шеделевою дзвіницею, курив і помалу приходив до тями. По дворі блукали якісь люди, отари екскурсантів, але я нікого не бачив: руки в мене тремтіли, а душа була порожня.

“Ні, я все-таки не боєць,— подумалося мені.— Може, й справді я овечка, але зовсім не бажаю, щоб вовк, який почав зі мною лукаву балачку, мене пожер”. Бо чи зміниться світ од того, що з нього зникне якась овечка, але в самої овечки той світ в очах напевне помре. Отож ліпше я піду стопами апостола Петра, аніж слідом апостола Іуди,— для того, щоб перетворитись у жертовного барана, в душі моїй сили не вистачає. Окрім того, ситий од того буде тільки вовк...”

Тиша лаври, спокій її чудових споруд, відчуття статичності часу, бо не завжди він біжу чий і плиткий, часом відчувається зупинено, і це теж потрібно для людської душі,— все врівноважувало мене, але нанесло в душу смутку, бо світ од часу того-таки святого Петра, а може, й давніше, аж зовсім не порозумнів. Що злочинного вчинили ми, троє юнаків? Хіба те, що дерзали мислити й сумніватися. Доки людство вигадуватиме ідолів і примушуватиме людей уклонятися їм, хоч ті люди в ідолів не вірять і їх не шанують, і доки кидатимуть тих, хто чесно заявить про невіру свою, у вогненну, палахкотючу піч? Чи скоро зникнуть із землі царства дурнів і чи так уже втішно людям ставати стандартними чеканками ідіотичних суспільних форм?

Стояли чудові вересневі дні. Було тепло, але все дихало осінню, про те нагадувало багато що: жовті листки на деревах, подих вітерця, цвіркуновий дзвін із парку чи саду, запах зілля, барва неба і хмар, навіть особливий блиск у людських очах.

Минав рік од того часу, відколи життя моє скаламутилося. Я, до речі, подав документи до вечірньої школи, і вже кілька вечорів ходив на заняття. Але сьогодні на заняття я не піду. Сьогодні я і від роботи звільнений, сьогодні я ніби пушинка з бабиного літа, яка сама не відає, куди летить. І мені вперше захотілося, щоб сьогодні в моїй кімнаті хлопці випивали, вперше захотілося впитись, а це значить — забути про світ, відірватись од його самоїдських проблем й поринути в зелені хвилі зеленого чаду.

Але повертатись у гуртожиток мені не хотілося. Я купив чвертку горілки, пішов у якусь їдальню, вилив ту горілку у склянку вщерть і махом її випорожнив.

— Такой молодой, я так пйош? — сказав рипкий голос, і я побачив горбаня, що сидів навпроти за цим-таки столиком, раніше його якось не примітив.— Брось, парєнь, дряноє ето дело!

— Є причини,— сказав я, жуючи котлету чи то з м’яса, чи з хліба.

— Нещаслівая любов, да? — спитав горбань.

— Абсолютно точно! — сказав, відчуваючи перші поповзи хмелю.— Нещаслива любов до світу чи світу до мене. Зрештою, це все одно, чи не так?

Горбань засміявся. Розтулив величезного рота, і я побачив, що зубів у нього тільки передні. І мені стало горбаня жаль. Покинув котлету із хліба чи м’яса і звівся.

— Ад’ю, піжон! — сказав я.

— Пока, босяк! — сакраментально і не без задоволення сказав горбань.

Я подумав, що він міг би стати моїм другом, але в день відречення від приятеля давнішого, нових друзів заводити гріх.

Пішов до виходу, намагаючись ступати в струнку, бо мій човен уже потрапляв у хвильливе море. І хвилі вдарили в того утлого човна, а я тримав стерно і пустив свою посудину навпереріз хвилі, і човна мого знесло вгору, а тоді кинуло в глибочезну яму, щоб знову викинути на чергового гребеня. А під ногами не було землі, а тільки щось розхитане й рідке, і дивну самоїдну самотність я відчув, у яку поринав і з якої виривався, бо море оте — це і є самотність, а моя квола, овеча воля, яка вела малого човна,— це моя надія і з моря, і з самотності, і з усього світу, і від гріха святого Петра утекти.

Епізод шостий. Суд нечистивих

Суд над Артуром і Славковим дядьком відбувався місяців через три — була вже зима. Мені про те повідомила телефоном Лариса, я пообіцяв приїхати, зрештою, за батьковою порадою, весь цей час я у Житомирі не був, хоч логіки тієї поради до кінця не збагнув. Тепер же не поїхати не міг, можливо, саме тому, що про це попросила Лариса, а може, і з почуття покаяння за гріх святого Петра. З роботи я відпросився, прямо сказавши бригадирові: садять мого товариша.

— А що він учворив? — спитав бригадир, був він у нас грубуватий, але мовчазний і справедливий, а працював, як віл. Я принаймні цього чоловіка шанував, та й він до мене претензій не мав, а оскільки я був у бригаді наймолодший, коли-не-коли й протегував.

— Читав заборонену літературу,— сказав прямо я.

— Це проти совєцької влади? — спитав він.

— Не знаю,— мовив я.— Але думаю: не так проти влади, як проти начальства.

Цю фразу я сказав спеціально, бо бригадир начальства не любив, байдуже якого. Наївно вважав, що влади треба слухатися, але в начальники лізуть усілякі покидьки, через що у нас у країні такий бардак.

— Добре, їдь,— коротко сказав він.— Але не влізь там десь... Тебе як свідєтєля викликають?

— Ні,— мовив я.— їду просто так. Я з ним ще пацаном дружив.

Бригадир подивився на мене уважно; здається, про те, що мною цікавилися чорні ангели він знав. Але ніколи про те не розпитував.

— Коли дружив, то поїхати тре,— сказав коротко.

Ні, він був усе-таки славний, наш бригадир. Суворий, вимогливий, не завжди делікатний, але справедливий.

І ось я вже їду в автобусі й дивлюся на знайомі засніжені краєвиди. Біля мене сидить симпатичне дівча, але я й не думаю заводити з ним розмови, бо на душі в мене печально — годі не думати про Артура. Так, утупившись у вікно, я й проїхав увесь шлях, тільки в Коростишеві вискочив покурити. Суд мав початися сьогодні, отже, я з автобуса піду прямо туди, на колишню вулицю Іларіонівську, а тепер Щорса. Безліч разів проходив мимо того будинку, але ніколи не думав, байдуже озираючи людей, що там стояли, що й мені доведеться там стовбичити, тим більше, що суд був закритий і публіки на засідання все одно не пускали.

Під судом і тепер стояли люди, декого я відразу пізнав: Артурові батьки, Лариса, Аллочка, Славкова Люда, самого Славка не було. Я підійшов до них і привітався притишеним голосом, усі відповіли, крім Аллочки, яка демонстративно відвернулася.

— А де Славко? — спитав я в Люди, яка стояла з Ларисою трохи осторонь Артурових батьків.

Вона подивилася на мене якимось порожніми очима і так само притишеним голосом, утомлено, але спокійно, почала розповідати, що зранку Славкові стало погано і піти на суд він не зміг, але послав сюди її, хоч вона хотіла залишитися біля нього, бо коли йому стає погано, а вона біля нього, не так страждає. Так-таки безбарвним, ніби байдужим, голосом вона розповіла, що в Славка знайшли статтю “З приводу процесу над Погружальським”, про яку він просто забув,— вона впала за канапу і вже там добряче припала пилом. До нього майже щодня приходив кагебіст і мучив його допитами, погрожуючи і страхаючи, а передусім домагаючись, щоб Славко сказав, хто йому ту статтю дав: чи його дядько, чи Артур? Славко сказав, що стаття прийшла йому в бандеролі без зворотної адреси із київськими штампелями, що обгортку бандеролі він викинув (була там якась невиразна книжка, а статтю в неї вкладено), самої статті він так і не прочитав, бо вже тоді загубилася — він думав, що її взяв хтось із відвідувачів. Тоді в нього почали вимагати назвати всіх, хто його відвідує, але тут Славко відповідати навідріз відмовився, бо він каліка, а люди заходять до нього з милосердя, і їх багато, не всіх він навіть знає. “Нічого, ми розберемося, хто приходить із милосердя, а хто ні, а з “вражескіх наміреній”, сказав кагебіст, але Славко все одно не назвав жодного прізвища. Тоді чорний ангел загрозив, що Славка посадять, незважаючи на те, що він каліка, бо та стаття має антидержавний характер, хоч ідеться тільки про ненормального, який підпалив бібліотеку. Славко вже морально готувався до арешту, бо співчуття від цих людей не сподівався, він навіть сказав тому типу: “Я готовий! Арештовуйте!” — але кагебіст продовжував до нього ходити й мучити розмовами.

— До речі, багато він розпитував про тебе,— сказала мені Люда,— але більше про його дядька й Артура, вимагаючи, щоб він зізнався, що це вони дали йому матеріал.

— Вимагали сказати, яку ще літературу вони приносили,— мовила Люда,— і чи ти не був кур’єром між Києвом та Житомиром.

“Ну, він політикою не цікавиться,— сказав про тебе Славко,— але ми з ним дружимо”.

Потім у Славка почали вимагати, щоб він виступив із статтею у “Радянській Житомирщині”, де зізнався б, що імперіалістичні розвідки підкупили частину гнилої інтелігенції і за ці гроші та шмат гнилої ковбаси й чечевичної юшки, вони й почали виготовляти підривну літературу й поширювати її, щоб він публічно відрікся від свого дядька, бо той уже раз сидів, але не покаявся і залишився заклятим ворогом радянської влади. Так само, щоб він відрікся від Артура, який використовував їхню дружбу для того, щоб і його штовхнути на кривий шлях; сказав, що через несвідомість і нерозумний інтерес до забороненого піддався на такі провокації, а зараз щиродушно кається і своїх фальшивих друзів засуджує; тільки при тій умові його залишать у спокої, а коли він од того відмовиться, йому перестануть виплачувати пенсію з інвалідності, а з інституту виженуть, а може, й арештують. Зрештою, коли Славко так дуже не хоче чи не може писати таку статтю, то вони напишуть її самі, підписавши її його іменем, і хоче того чи не хоче, а її надрукують, і ніхто ніколи й не здогадається, що він не писав ту статтю сам.

“Коли ви це зробите, мені залишиться одне,— сказав їм Славко,— позбавити себе життя, навіть публічно”.

“І всі подумають, що ти божевільний,— сказав той пес,— а ми вже подбаємо, щоб люди так думали”.

Тоді Славко відмовився з ними розмовляти, а через кілька днів така стаття з’явилася — до речі, це було тільки позавчора.

— Славко щось погане задумав,— сказала Люда,— і з її очей покотилися сльози,— і я ніяк не можу переконати, щоб він нічого не робив із собою, навіть переселилася до нього і весь час тримаю його на очах — ми з його матір’ю чергуємо, бо він зараз так ослаб, що й не встає. Часто плаче й каже, що не хоче жити, бо тепер його зганьблено навіки. Всі знайомі від нього відцуралися й бояться заходити, зрештою, він нікого не хоче бачити, окрім тебе,— Люда подивилася на мене багатозначно.— Ти ж до нього зайдеш? — спитала вона.

— Обов’язково! — відказав я, прочуваючи холодок за плечима: аж до цього тут дійшло.

— Я до нього заходжу,— сказала Лариса, весь цей час вона стояла біля нас мовчки — лице в неї було якесь сіре.

— Артура самого судять чи із Славковим дядьком? — спитав я.

—» Самого,— відповіла Лариса.— На засідання нас не пустили, але на вирок, сказали, пустять. Адвокат говорить, що йому дадуть років три або й п’ять. По тому можна буде подавати на касацію у Верховний суд, але на це надії мало. Сам суд тільки формальність, строк уже наперед визначено.

— Веселі справи,— смутно сказав я.

— А що в тебе? — спитала Люда.

— Був обшук, але нічого не знайшли. Раз викликали на допит, як свідка, але як свідка на процес не запрошували.

— Ну, ти легко відбувся,— сказала Люда.— Про Славка питали?

— Аякже,— відповів я.— Сказав те саме: Славко політикою не цікавився.

Ми стояли під судом довго. Померзли, особливо Лариса, але піти випити чогось гарячого не зважувалися. Інколи підходили до зачинених дверей і прикладали вухо, але нас якийсь чоловік од тих дверей відганяв; зрештою, з-за дверей, оббитих дерматином, усе одно нічого не чутно. В коридорі, принаймні було трохи тепліше, але там стояти не дозволяли. З Артуровими батьками ми не контактували, ті з Аллочкою стояли збоку із глухо замкнутими обличчями.

Люда запропонувала нам із Ларисою заскочити в якусь їдальню й випити чаю, вона постоїть, а коли треба покличе. Ми згодилися: їдальня була неподалік.

— Батьки влаштували мені бучу, коли довідалися, що я йду на суд, але я все одно пішла,— сказала Лариса.— Загрозила їм, що втечу з дому. Я в такому стані, що справді могла б це зробити. Принаймні поїхала б до тебе. Не вигнав би?

— Про що мова! — сказав я, хоч ми обоє знали, що я живу в чоловічому гуртожитку.

Зайшли до їдальні, взяли гарячого чаю й почали грітися.

— Таке в мене враження, ніби світ перекинувся з ніг на голову,— сказала Лариса, обіймаючи склянку долонями.

— По-моєму, він був перекинутий так завжди,— сказав я, гріючи пальці й собі.— Ми тільки цього не помічали.

— Помічали,— серйозно сказала Лариса.— Коли б ні, не було б цього суду, і ми б там не стояли.

— Маєш рацію,— сказав я.— Але ж, Ларисо! Я знав, що мають бути арешти. І спеціально приїжджав Славка, його дядька й Артура попередити.

— Артур думав, що це ти з переляку. А звідки знав?

— Ну, це вже неважливо,— мовив ухильно.— Сама маєш розуміти...

— Не довіряєш? Зрештою, ти мені ніколи не довіряв.

— Довіряю, Ларисо. Але розумніше дещо не знати, ніж потім ховати в собі.

— Ти розумний,— протягла Лариса.— Через це ти на волі, а він у тюрязі.

— Хотіла б, щоб і я був у тюрязі?

— Ну, тоді я зовсім збожеволіла б,— сказала Лариса.— А так знаю, що хоч ти розумний, бо Артур розумний бував не завжди. Часто його ніби заклинювало.

— Що значить заклинювало, Ларисо? — спитав я.

— Бував упертий і нерозумний.

— А тебе викликали?

— Ну, я ж дурочка,— мовила Лариса.— А з дурочки що візьмеш?

— А як було з обшуком?

— Прийшли, перерили все. Через це мої предки так скаженіють. О, я тепер під невсипущим оком. Кожен вихід контролюється, батько навіть стежить за мною, як шпигун. По-моєму, він і тепер за нами стежить. А загалом, ти даремно на нього маєш зуба. Він добрий і розумний, але мама його не любить.

— Чи ж донощики можуть бути добрими людьми? — спитав я.

— А коли він у них на гачку? Характеру ж не має. Боїться за сім’ю, бо любить нас.

— Не знаю, Ларисо,— сказав я, подумавши.— Може, й маєш рацію. Хай життя його судить.

— Думаєш, життя судить? Колись казали, що судить Бог, але тепер цей суд відмінено.

— Не знаю, Ларисо,— повторив я.— Поки що судять нас.

— Ну, тебе й мене не судять.

— Судять, Ларисо. Але кожного по-своєму. Пам’ятаєш мою кочегарку? Отож усіх нас укинуто в палахкотючу піч, хоч один потрапляє у більший вогонь, а інший у менший. Одного палить вогонь видимий, а другого невидимий. Один згоряє в попіл, а другий ходить по землі ніби цілий, але має спопелілу душу й думку.

— Ну, ти заговорив щось сумно. Не чула від тебе такого.

— Бо думав про це — не говорив.

— Чому ж не говорив?

— Хотів вірити, що це не так.

— І я кинута в ту піч?

— Всі, хто думає,— сказав я.— Всі, хто не є в цьому світі стандартний. І не хоче ним бути.

— А ті стандартні?

— Тих нема потреби кидати у піч, вони кинули в неї себе самі. Ходять, живуть, жують, працюють, дивляться кіна й телевізори, дивляться футбол чи грають у шахи й доміно, але душа й думки в них із попелу.

— Мені не подобається, що ти так говориш. Розумний не повинен такого казати.

— Вибач, Ларисо. Душа в мене плаче. Але я не вважаю, що Артура судять, а мене ні. Всі ми на суді нечестивих.

— Ходім,— сказала Лариса.— Ти панікуєш. І мені це не подобається.

Ми вийшли. На дворі було холодно, здається, ще холодніше, як раніше, ніби чай та тепло нас не зігріли, а ще більше забрали тепла.

— Я його побачила,— сказала Лариса.

— Кого?

— Батька. Він, бідолашний, такий, що скрізь його видно.

— Не звертай уваги. Так йому буде легше.

— Але те, що побачив мене з тобою,— біда! Тепер у мене буде вдома грім та блискавка. Але я їх знову настрахаю. Може, навіть на день-два приїду до тебе. Знайдеш, де мені переночувати?

— Знайду,— сказав я.— Але ліпше цього не роби?

— Але я не витримаю!

— Коли не витримаєш, приїжджай,— сказав я просто.— Щось придумаємо.

— Дякую. Ти справжній друг. Шкода, що я тебе не змогла полюбити.

— Мені теж шкода, Ларисо,— сокровенно сказав я.

Ми підійшли до приміщення суду. Кінця й краю йому не було; Люда стояла синя й переминалася з ноги на ногу. Артурових батьків впустили в коридор, а Люда лишилася надворі. До речі, ми даремно про неї критично думали, очевидно, це було із ревнощів. Була вона відважна й віддана і, здається, по-справжньому Славка любила. Щастя, що є ще на світі такі дівчата.

— Біжи, випий чаю,— сказав я, і Люда пішла, майже побігла — вже ледве не цокотіла зубами.

— Боюся, що ми тут простоїмо цілий день,— мовив я.

— Простоїмо,— героїчно сказала Лариса.

— Що в Артура знайшли, не знаєш?

— Він мені не довіряв. Як і ти. Вважав за дурочку і що дівчатам секретів довіряти не можна.

— Бо це часто й справді так.

— Нічого ви не розумієте. Через це вас і кидають у піч, бо не довіряєте жінкам.

— Може, маєш рацію, Ларисо,— сказав я примирливо.

Стояли на морозі й переминалися з ноги на ногу. Дочекалися Люди, була так само синя, але вуста її вже не тремтіли.

Саме в цей час виглянув із дверей Артурів батько і сповістив, що зараз будуть зачитувати вирока і що ми можемо зайти. Ми кинулись у приміщення, двері суду були відчинені, і ми вільно туди зайшли. І тут я побачив Артура з постриженою під машинку головою — нагадав мені шкільні часи, коли ми мусили стригтися під машинку. Виглядав жалюгідно — якийсь вихудлий і виморений.

Ми вислухали виступ прокурора, він говорив, яке у нас щасливе життя, скільки в нас шкіл і бібліотек, як розцвітає культура і які великі досягнення нашої держави в космосі і взагалі скрізь. Артур від заключного слова відмовився, а на запитання, чи визнає себе винним, сказав: “Так!” Це мене здивувало. Виступив адвокат і говорив щось про молодість засудженого і про те, що він покаявся. Потім був вирок: три роки таборів суворого режиму.

Коли ми виходили, я зустрівся із членом суду, на вигляд відставником.

— Совість вас не мучить? — спитав.

— Нєт! — жорстко рявкнув відставник, показуючи золоті зуби.

Лариса смикнула мене за руку й потягла геть, вона була заплакана.

І тут сталася несподіванка: біля суду стояв її батько, чи, як я його називав, діккенсівський тип. Обличчя в нього стривожене, сам він також змерз, бо був аж синій.

— Ну що? — спитав він у Лариси.

— Три роки,— відповіла вона.

Ларисин батько зітхнув і понурився. Тоді звів очі.

— Підеш зі мною додому? — спитав.

Лариса кивнула, попрощалася зі мною, і вони пішли. Я опинився сам, і саме в цей час підійшла до мене Аллочка.

— Це ти мав би сидіти на тій лаві,— сказала вона з ненавистю.— Викрутився, зараза! Будь ти проклятий!

Її губи затремтіли, а за мить гордо йшла геть, наздоганяючи батьків. Я остовпів.

Вийшла заплакана Люда.

— Коли зручніше зайти до Славка? — спитав я, все ще не можучи отямитися від того, що проти себе почув.

— Зараз пішли,— мовила Люда.— Нап’ємося кави чи чогось гарячішого. Ніколи не пила, а зараз хочу... Щоб вони поздихали!

Я теж кипів від обурення: з-за того, що відбулося, і з-за того, що проти мене сказала Аллочка. Можна все говорити, але таке! Ні, я на такі слова не заслуговував.

Люда заскочила до магазину, а я лишився курити. Вогник сигарети аж шкварчав у вустах. Плюнув недопалком і закурив цигарку нову. Усе в мені тремтіло.

— Знаєш, що мені сказала Аллочка,— мовив я, коли Люда знову підійшла до мене.— Що це я мав сидіти на лаві підсудних, а не Артур.

— Не зважай! — м’яко сказала Люда.— В неї горе, й вона несамовита!

І тут ми побачили прокурора. Виявляється, він був кривий на ногу і сильно кульгав, а може, мав протеза. Прокурор ішов повз нас.

— Щоб тобі й другу ногу викрутило! — сказав тихо, але виразно я і вперше в житті обдав іншу людину хвилею своєї ненависті.

Прокурор злякано на мене зиркнув і пошкандибав швидше. Люда схопила мене за руку й потягла.

— Чи ти здурів? — зашипіла вона.

— Пес! — сказав я люто, але прокурор уже мене не чув, він од мене, зеленого юнака, тікав.

— Вгамуйся! — шепотіла коло мене Люда.— Що це тебе вкусило?

Я весь тремтів. Ніколи в мене не виникало таких негативних ефектів супроти якоїсь людини, навіть супроти тієї набитої дурепи, через яку я змушений був піти зі школи — Соплі Вольфовни.

Люда все ще тримала мене за руку, і я відчував, що таки заспокоююсь. Зрештою, всі ці афекти — марна річ, від них нічого не зміниться. З другого боку, можна пожаліти й тих судейських: скільки ненависті вони викликають у людей своїм праведним, а особливо неправедним судом! Ми ж побували на суді нечестивих. Суддя й засідателі знали наперед, скільки років їм треба було вліпити Артурові, отже, то не був суд, а обряд, бо істина, правдивість і честь нікого не цікавили. Через це на такому суді не потрібна й оборона, та її, зрештою, й не було, бо адвокат призначався з тієї ж компанії. В Артура адвокат був лисий і улесливий, мов лис; мені здавалося, що цей переляканий чоловічок також був служкою культу контрольованого насилля, а не захисником,— якась мізерна й нікчемна особистість без “я” і без значення (згодом я довідався, що той адвокат був місцевим письменником і навіть писав п’єси). Засідателі правили роль бовванів, бо зрештою й були бовванами; судячи із моєї зустрічі з одним із них і з його лютого: “Нєт!” — він підсудного ненавидів ще до того, як почав судити. Отже, нікого з того суду не цікавили ані факти, ні справедливість, ні права людини, зокрема, право вільно мислити й висловлювати власні погляди. Мене здивувало в тому суді тільки одне: Артур винним себе визнав. Чому? Очевидно, слідчий його у певний спосіб зламав. Саме, це й непокоїло мене найбільше, але то, зрештою, мало бути у волі самого Артура. Кожна людина має право на власні рішення та вчинки, і про те я думати не хотів. Хто зна, може, я так само повівся б, коли б мені пообіцяли, що дадуть не п’ять років, а три, адже правди своєї доказувати тут не було перед ким.

Коли ми зайшли до Славка, він лежав у постелі і щось читав. Побачивши нас, одразу ж відкинув книжку і німо на нас подивився.

— Три роки,— сказала Люда,— в таборах суворого режиму.

— Ну, слава Богу! — сказав Славко.— Думав дадуть більше.

Люда відразу ж пішла готувати каву, бо ми й досі були змерзлі, а я присів біля Славка. Той подивився на мене очима, повними сліз.

— Знаєш, що вони зі мною зробили? — спитав він.

— Знаю,— відказав я.— Не треба тим перейматися.

— Але ж я зганьблений! — сказав Славко.— Як тепер зможу людям у очі дивитися?

— Не будь дитиною, Славку. Хто розумний, зрозуміє, що над тобою вчинили насилля,— сказав я,— а хто дурний, то тому й не треба. Головне, щоб ти був чистий перед власним сумлінням.

— Перед власним сумлінням я чистий,— сказав Славко.

— Оце головне: нікого не продав, і нікого не закопав.

— Але я ніби відрікся від Артура і дядька.

— Як святий Петро,— мовив я.— У нашому житті це не гріх, а необхідність.

— Я так не вважаю. Відрікатися від друзів, щоб врятувати себе — це неморально.

Я подумав про себе, адже також учинив гріх святого Петра.

— Може, й так, а може, й ні. Кожен такі речі має вирішувати для себе сам. І судити себе, а не інших.

— Я себе й суджу,— тихо сказав Славко.— Жити мені не хочеться!

— Тобі себе судити нічого. Ти ж не писав тієї статті.

— Поки Люди нема, я тобі скажу,— прошепотів Славко.— Я її не писав, але підписати погодився. Можеш плюнути мені в лице й піти.

Очі його хворобливо блищали, а вуста тремтіли. Я взяв його руку в свою й міцно стис.

— Не було в мене більше сили витримувати їхньої брутальності. Краще б мене посадили.

— Тоді ти ще більшою мірою мав би витримувати їхню брутальність. Знаєш, що тобі скажу: є один моральний закон — коли людина дає клятву під примусом, така клятва вважається за нечинну. Зрадником називається тільки така людина, яка дає клятву самохітно і щиро, а потім від неї відступає.

— Не знаю, чи є такий закон,— сказав Славко.

— Є,— мовив я.— А коли нема, то мусить бути.

Зайшла з кавою Люда.

— Ми так перемерзли,— сказала вона,— що вирішили щось випити. Та й настрій, мов на похоронах.

— Але в нас нічого нема,— сказав Славко.

— Передбачено,— мовила Люда й витягла з сумки пляшку коньяку.

— Я б з вами теж випив би. Бо й мені не легше.

— Тобі не можна,— залізним голосом сказала Люда.

— Гаразд,— опустив очі Славко.— Випийте ви, а я символічно.

— Символічно можна,— сказала м’якше Люда.

Ми випили, але сьогодні мені трунок не пішов: усе аж трусилося. Тоді я попросив налити коньяку в каву. Пив гарячу суміш, а Люда знову налила собі й випила.

— Вибачте мені, хлопці,— сказала вона, і раптом по її обличчю покотилися сльози. Вона по-дитячому витирала їх обома руками.

— Дати тобі почитати ту статтю? — спитав Славко.

— Ні, сказав я.— Не хочу нічого такого читати. Не мають значення жодні статті, має, здається, значення тільки рівень нашого самоусвідомлення. Тобто усвідомлювати, що учинив і як.

— Але ж він нічого не вчинив,— сказала Люда.

— Тим більше. До речі, від Артура і я відрікся. Сказав на допиті, що ми з ним не контактуємо і не дружимо через Ларису.

— По-моєму, ти правильно сказав,— мовила Люда.— Та й розумно,— вона підлила собі коньяку в каву.— Чи Славко тобі повідомив, що маємо одружитися?

Славко подивився на Люду із здивуванням, вона йому підбадьорливо моргнула. Я вдав, що не помітив того перезирання.

— Налити тобі ще? — спитала Люда.

— Налий! — згодився я.— Цього разу за вас. Дуже радий!

— Тепер не до радості,— сказала Люда.— Хай вони поздихають!

Ми випили і за Славка із Людою, і за те, щоб вони поздихали. Тепло потекло по мені, в кімнаті стало затишніше, і майже зникла та напруга, яка відчувалася спершу. Я розповів про “іспанську поетесу” Гарсію Лорку, яку сплутали з Ларисою,— Славко не витримав і зареготав своїм заразливим дитячим сміхом.

— Отже, Лорка — іспанська поетеса? — спитав він.— А чого зайшла мова про Лорку?

— Вони вилучили в моїх батьків твої листи.

— Дивно, мені про ті листи нічого не згадували.

— Бо там тільки й було компромату, що ця загадкова “іспанська поетеса”. І компромат цей стосувався не тебе, а їхнього ступеню освіченості.

— Здорово! Іспанська поетеса Гарсія Лорка,— зі смаком проказав Славко.— Не, це все-таки здорово! А чого з вами не прийшов двійник Лорки?

— Її забрав від суду батько і повів під вартою, оголивши шаблю,— сказав я.

— Бідна Лариса! — сказав Славко.— До речі, я її завжди мало розумів — чого її тягло до нашої компанії? їй би щось веселіше й простіше.

— По-моєму, ти її недооцінюєш,— сказав я.— Але те, що вона бідна зараз — це справді, тож давай будемо говорити про неї тільки добре. Їй сьогодні не легко.

— Він має рацію! — владно сказала Люда; дивно, вона здобула здатність і право командувати Славком, а він залюбки підкорявся.

— Тепер їй батьки всиплють! — сказав Славко.

— Буде проведено курс стандартизаційного лікування,— мовив я.

— Що це за лікування? — не зрозуміла мого гумору Люда.

— Процес перетворення людини розумної в людину стандартну,— сказав я.

Було то сказано легковажно, може, й жартував я, знаючи Славкову смішливість і намагаючись якось вирвати його з кігтів меланхолії, але остання фраза — то був сміх на кутні зуби, бо і я сам згодом пройшов курс стандартизаційного лікування і зрештою в стандартну людину, якою є тепер, коли пишу ці записки, перетворився. Перетворилася зрештою в таку людину й Лариса, і тут не сміятися, а плакати треба було б. Але тоді нами керувала молодість наша, бо тільки молодість може жартувати в той час, коли над її головою свистить меч, грозячи знести їй ту голову, і слава їй за те!

Зрештою, я побачив, що Славко втомився, очі його зтуманіли, і він сам зблід, тож попрощався й пішов, міцно потиснувши приятелеві руку. Люда пішла мене провести.

— Така тобі вдячна,— сказала вона, вивівши мене надвір.— Він уже давно не сміявся. До речі, я так і не зрозуміла, хто така та іспанська поетеса?

— Це не поетеса, а поет,— пояснив я популярно.— Великий іспанський поет.

— Ну, не все можна знати,— мовила розважливо Люда.— Добре, що Славко трохи розтерп. Ти його підкріпив.

— Тримайтеся! — сказав я.— А коли що, напиши мені, і я відразу ж приїду. В Славка моя адреса є.

— Гаразд! — згодилася Люда.— Ти на нього чудово впливаєш.

Вийшов на вулицю й відчув, що той холод, що його запущено нам сьогодні в душу, з мене не вийшов, незважаючи на те, що я просидів у кімнаті кілька годин і випив пару чарок коньяку, а все через те, що той холод сидів у нутрі моїм. Я знову побачив вихудлого, вимореного Артура з отією принизливо остриженою головою, побачив траурні обличчя його батьків і повний ненависті до мене Алоччин погляд. Чому вона так зле про мене думала і такі лихі слова сказала? Правда, було те, що я перший привіз і вніс у наше товариство самвидав, але чи моя вина, що Артур був такий необережний (та й Славко), що не захотів його вчасно позбутися, адже його було попереджено? Та й чи той самвидав був злом? Суб’єктивно так, бо через нього постраждали мої приятелі, але не тому, що сам він був злом, а тому, що проти його правди воювало зло суспільне. Отже, зло було не в мені і не в самвидаві, а в тому, що суспільну правду держава безжально викорінювала — сама була носієм неправди і зла. Може, таке суспільство й мало свою рацію, воюючи нещадно із правдою про себе, бо вона для неї й справді руйнівна. Бо неправдою світ пройдеш, назад не вернешся. Бо неправдою і злом можна жити тільки короткий час, хоч яке б управне було суспільство в одурманенні людей. Хочеш — не хочеш, а десь з’явиться гончар Теренцій і заспіває свою легковажну, висміювальну пісеньку. Гончаря Теренція знайдуть і вб’ють, але пісеньку його вбити не зможуть. Бо зло хоч і могутнє, але не всесильне...

Щось таке думав я, спускаючись Чуднівською вулицею, але спокою душевного не мав, бо відчуття вини мене не покидало. Не покидало мене й видиво Артура на підсудній лаві, остриженого наголо й вимореного. Не покидало його тихе “Так!”, коли запитали, чи визнає він себе винним. Холод у душі моїй розростався, кублився, перетворювався в крижану кулю, тож коли я відчинив хвіртку свою, визнав і сам свою вину, оте сказане тихим голосом: “Так!” Розумів Славковий розпач: розумів Артурове: “Так”; розумів понурену Ларису, коли покинула мене й пішла під охорону батька; розумів, що вона ніколи зі свого дому не втече і не приїде до мене, щоб урятувати й себе, й мене від стандартазіційного лікування; розумів, що суд нечестивих сьогодні відбувся не тільки над Артуром, але й над нами всіма, бо прийшов день і приніс сокири, як писалося в одному із віршів Гарсія Лорки. Було нас троє, а тепер двоє! Я зирнув на небо й побачив, що там волочаться срібні крила хмар, і мені на очі викотилися сльози. Я зупинився на дворі й намагався оволодіти своїми почуттями, бо зараз маю переступити батьківського порога, а батьківського порога треба переступати з ясним обличчям і мирною усмішкою на вустах.

Але для того, щоб учинити це, треба мати більше сили, ніж мав. Зайшов у дім і побачив батька й матір, які зустріли мене занепокоєними поглядами. Я роздягся і десь таким же голосом, яким оповідала мені Люда про Славка, розповів коротко головні новини: про те, що суд відбувся і який винесли вирок. Мати пішла на кухню, не промовивши й слова, розігрівати обід, а я рушив у свою кімнатку. Перше, що впало у вічі: книжки на полицях були розставлені не так, як їх розставляв я, а на столі в мене лежав другий примірник написаного під копірку олівцем прокотолу обшуку. Я пробіг його очима. Крім Славкових листів, забрано було деякі листи до батьків і мої юнацькі щоденникові нотатки, яких я не донищив. Для чого вони їм були потрібні, невідомо, бо там були лише сентиментальні виливи закоханого юного дурника. Я пошкодував, що не знищив раніше і їх, бо навіщо брудним очам читати виливи мого серця? Сів за стола й завмер, дивлячись у заморожене вікно і пильно розглядаючи узори та химерне крижане листя на ньому — мені не хотілося зараз ані рухатися, ані будь з ким говорити. Ніби впав у якусь часову яму і побачив юнака, який іде польовою дорогою у драбинчастому возі й поганяє коней. У нього тонке, розумне обличчя, а одежа, як на селянині. Попереду замайорів гайок, і я плеснув віжками коней. Зрештою, вони самі відчули домівку й наддали ходи. І ось я в’їжджаю у ворота хутора, які відчинила молода вагітна жінка. Зіскочив із воза й почав розпрягати коней.

— Що ж ви виїздили? — спитала жінка.

— Частину землі треба буде продати, щоб погасити борг,— сказав я.— І змушений був згодитися продати на вируб ліс.

— Наш ліс? — зойкнула жінка.— А що ж лишиться нам?

— Прийде час, коли малопомісне дворянство, як ми з вами, Меланіє Петрівно, загине,— сказав я.— Житимемо з праці рук своїх.

— Витримаєте селянську працю? — спитала з жахом жінка.

— Мушу витримати,— сказав я.— Інший шлях: переїхати до міста й піти на службу.

— Може, це кращий вихід?

— Ні! Бо я вирішив од світу відійти. Людині багато не треба, щоб себе прогодувати.

— А родину?

— Порівняно з селянами ми заможні,— сказав я.— Що ж, треба згодитися, що ми вже не пани, а люди. Згоджуєтеся, моя мила Меланіє Петрівно, на такий уділ?

— Боюся цього,— сказала жінка.— Боюся опроститися й поринути тільки у хатні турботи. Ми ж освічені люди, і в нас є вищі потреби.

— Тоді я пропоную вам, моя люба, переїхати тимчасово до батьків, а я тут залишуся сам. Спробую викрутитися з батьківських боргів і стати на ноги.

— Я не покину вас,— мовила твердо жінка.— Маю надію, що ми не зубожіємо до рівня селян, хоч, по-моєму, служба — це ліпший вихід. Скільки дворян нині перебуває на службі!

— Перебувати на службі — це значить служити державі, яку я ненавиджу. Бажаю бути вільною людиною, хоч і вбогою.

— Жити між людьми і бути вільним од них годі! — сказала жінка.— Треба йти на допустимі компроміси. Щоб честь залишалася і сяке-таке становище не тратилося.

— Ні! — сказав я твердо.— Хочу залишитися самим собою.

— У відриві від віку й людей?

— Так,— мовив я.— Щоб не множити в цьому світі зла...

Мою візію раптово було обірвано: мати кликала мене їсти. Я стрепенувся з несподіванки.

— Злякала тебе? — спитала мати.

— Ні, задумався,— я звівся з-за столу.— До речі, й справді сьогодні нічого не їв.

— То все готово,— сказала мати.

Батько вже сидів за столом. Парувала в тарілках юшка, в хаті стояли сутінки — вже вечоріло.

— Засвіти світло,— сказав батько, і я розігнав сутінки, кляпнувши вмикачем...

У той вечір мені випало ще раз поговорити відверто з батьком і в черговий раз подивуватися його простій, але безвідмовній мудрості. Він умів утілювати досить складні мислительні формули в найпростішу мовну одежу, і я боюся, що не зможу відтворити її натурально, через що вдамся, як це вдавався й раніше, коли переповідав батькові думки про світ та життя, до переказу. Цього разу йшлося про Бога.

Батько признався, що він віруючий, а віра прийшла до нього у війну. Я вже казав, що його було залишено в підпіллі, але з прогнанням німців він був забраний до війська, добув війну у боях, щасливо на ній зберігшись. Так от, їхній відділ якось потрапив у болото, з якого треба було шукати виходу саморуш. Батько потрапив у твань, яка почала його засмоктувати, ради не мав, і єдине, що залишалося,— це помолитися Богові. І вперше він помолився. Тоді сталося диво: поринувши аж по шию, він натрапив на опертя; потім селяни йому розказали, що то міг бути труп коня, який загруз у тому місці — опертя було м’яке, але його витримало. Батька витягли з того болота з великими труднощами, і з того моменту він у Бога вірив, але з примітивним розумінням його суті й природи. Не мав інших книжок, які допомогли б йому в його розмислах, окрім Біблії, яку купив якось на базарі,— то була українська Біблія в перекладі П. Куліша, І. Пулюя і І. Нечуя-Левицького, а чоловік, який продавав її, сказав, що з великим жалем розлучається з цією книжкою (“Вона загранишна!” — тихо сказав він), але нужда його притисла і це останнє добро, яке він має.

— Але скажіть мені,— мовив той чоловік,— чи ви не скурите цю книжку з тютюном? Бо коли так, я вам її не продам.

— Хочу цю книжку прочитати,— сказав батько.

— Ну, коли прочитаєте, то вже її не скурите,— сказав чоловік і продав Біблію.

І як у воду дивився, відтоді з цією книжки батько й черпав мудрість, але не догматично, як я виснував, а таки по-своєму.

— Там є багато казок,— сказав батько,— але й казка може бути мудра, коли її розуміти не просто, а подумавши.

Так от, мій батько вважав, що Бог є і що він існує незалежно від нашої віри й невіри, інакше годі збагнути лад і згармонізованість усього живого й неживого: людей, тварин, рослин, землі й неба. Людина може вірити чи не вірити, але невірою від Бога вона не звільняється. Більше того, невір’я не є гріхом, коли людина не лихоносна. Це ознака її темноти і слабкого розуму, а Бог на темноту і слабкий розум ніколи не гнівається, бо він вищий будь-якої дріб’язковості і гнівається лише на лихі вчинки людські. Людина може ходити в церкву й залишатися лиха, а може не вірити в Бога, а бутїї Добра. Кому ж батько давав з таких перевагу? А тому, хто не вірить, але живе з добром у серці. Людина може відвідувати службу божу, а може її не відвідувати, може визнавати посередництво між Богом і собою священика, а може його не визнавати,— від того людина не стане ані ближче, ані дальша від Бога, бо й священик може бути грішний і лихоносний. Коли людині церква допомагає стати ліпшою — це значить, що та церква потрібна їй, а коли не допомагає, то й непотрібна. Гудити людині іншу людину за те, що вона не ходить до церкви й не молиться чи не вірить, права не дано. Гріх церковників у тому, що вони часто бувають нетерпимі (до людей іншої віри, до безбожників, тобто безвірників, до тих, хто не поділяє їхніх приписів і не слідує їм, а приписи ці не від Бога йдуть, а таки від людини), а ще надто часто й публічно згадують ім’я Боже, тоді коли згадувати його треба мовчки, рідко й в особливих випадках, коли без того обійтися не можна. Третій великий гріх церковників, на батькову думку, це те, що вони творили не вільні братства віруючих, а церковну державу, яка не раз вдавалася до злочину примусу у вірі і до покар за невіру чи сумніви в догмах церковної ортодоксії, власне держави. Батько мій не був противник колективного вірування, але воно має рацію, коли об’єднує людей слабших розумом, які не мають сили ставати в розмову з Богом сам на сам, тож і вдаються до розумнішого посередника, тобто священика, і коли вони стають у громаді добрішими, а не навпаки. Коли ж вони облудники, коли вони від свого колективного вірування стають нетерпимі до інших, їхня віра мертва, і Бог від таких відступається, хоч вони й моляться йому цілоденно і б’ють безперервні поклони, навіть лоба розбиваючи. Хто каже, що Бог не доглядає кожної людини на землі, той нерозумний і не тямить його усесутності, адже він обіймає своїм доглядом не тільки кожну людину й тварину, але й кожну билину, навіть найостанніший бур’янець і траву. Саме тому справжня віра може будуватися тільки на спілкуванні з Богом сам на сам. То смішно, що до Бога треба молитися завченими й одними й тими ж словами — хто чинить так, не вірить і не уявляє його всеосяжності. Так само смішне, коли йому моляться якоюсь однією, освяченою мовою — мова молитви значення не має; коли Бог доглядає кожну билину, він зрозуміє всі мови, бо не мовою людина спілкується з Богом, а світлом своєї душі. Ще один гріх церкви — ідолопоклонство через ікони, догматичні приписи, поклони, схиляння, хрестіння, обряди — все це форми земної гри в Бога, а не щирої віри й спілкування з ним. Не має значення в якому місці і в який час удаватися з проханням до Бога, але й прохання ці не мають бути часті, а в особливих випадках. Коли людині треба помолитися, хай молиться, а коли ні — хай не молиться. Своєю волею людина наблизитися до Бога не має сили, вона наближається чи віддаляється від нього вчинками своїми, а не проханнями і благаннями, і не вона наближається до Бога, а він її до себе наближає чи віддаляє з волі своєї. Знову-таки батько не проти земної гри у Бога, але вона має рацію тільки тоді, коли це людині допомагає у добростановленні своєму. Церква ж не раз бувала натхненником воєн, розбрату, зненависті людської — цим вона не наближалася до Бога, а віддалялася від нього. Ще один гріх церкви в тому, що вона зневажає земне, буденне життя, віддаючи його у владу диявола, тоді як життя — це і є присутність Бога на землі, бо вчинки людські, якими вимірюється їхня суть, творяться в житті, а не поза ним. Чи існує диявол? Існує. Це лихоносність наша і нетерпимість, ворожнеча, насилля, облудність і зневага до світу й життя, тобто те, що Богові протистоїть і що людину нищить, як істоту духовну. Це пристрасть до злодійства, зваб світових, багатства, це неситість людська, це її непевність у майбутньому, бо майбутнє людське твориться не людськими схотінками, а добрими й лихими справами сьогоднішнього і вчорашнього дня. Про майбутнє людини думає Бог, а її справа зробити сутній день осяяним добрими справами, а коли таких справ сьогодні вона не творила чи не творить через несилу свою, хай не творить злих.

Отаку науку виклав мені батько, коли ми сиділи із ним у моїй кімнаті у той важкий для мене день, як побував я на суді нечестивих. Мати нам не заважала, вона поралася на кухні, і я був вдячний їй за те. Розумів, що батько недаремно саме сьогодні повів мені сокровенні свої думки, бо саме сьогодні душа моя була розломлена й пригнічена, бо я сьогодні був злостивий до нечестивих судей, а сам права на суд не мав, хоч добре відав і розумів нечестивість того суду, якого сьогодні бачив. Так, не в моїй волі було судити той суд, через це я й страждав, а суд той, як і підсудного, треба було щиродушно пожаліти: суд через те, що темний був і не відав — творив він зло, а коли б і відав, то безсилий був не творити зла, перебуваючи у владі диявола, а підсудного за те, що мусив безневинно постраждати. Батько мій сказав у той вечір й інше: ті, що невинно страждають, наближаються до Бога, а кати їхні від нього віддаляються — оце і є суд праведного. Вищий же суд не у волі ні тих, що судять, ані тих, яких судять,— на нього прийде час, якого ми не побачимо.

Епізод сьомий. Мандрівка у пітьму

Артур потрапив у концтабір Явас недалеко станції Потьма в Мордовії, туди ж потрапила й решта арештованих, за винятком Степана Вітличного і ще кількох, яких звільнили. Артур мав право писати тільки два листи в місяць; першого він написав Ларисі, в який уклав листи до батьків і невеличку цидулку до мене, яку Лариса мені переслала. У ній була подяка за те, що я приїхав на суд,— йому було приємно мене побачити,— і прохання, коли в мене є змога, надсилати йому книжки, бо він тут хоче взятися за грунтовну самоосвіту. Раніше він, писав Артур, мало надавав цьому значення і розуміє, наскільки відстав від нас із Славком, але тепер це добре тямить.

Я відразу ж купив йому кілька цікавих новинок і відіслав, Артур-бо справді раніше читав самий тільки сам-видав, а серйозну літературу відсував, як замудру для себе. Розумів, чому Артур з цим проханням звернувся саме до мене, а не до Славка: Славко був виключений із інституту і мав тепер жити на крихітну пенсію, а я все-таки мав зарплату, Лариса ж розбиралася в літературі мало. До речі, вона зробила до листа приписку, в якій сповістила, що в концтаборі страждають від нестачі вітамінів, отож я купив кілька номерів “Всесвіту”, який був тоді великого формату, скрутив бубликом, а в дірку запхнув часнику. Часник і книги Артурові дійшли, але коли я цю операцію повторив, то журнали йому передали, а часник вилучили, і він у черговій цидулі просив мене нічого в журнали не вкладати, бо вилучатимуть і самі журнали, а йому було б з того жаль.

Тимчасово я відвідав Степана Вітличного, який сильно в тюрмі схуд, але був так само спокійний і бадьорий — через розмову записками він сповістив мені, що його випустили після обіцянки не займатися більше антирадянською діяльністю, а взагалі, через те, що в нього таки нічого не знайшли, хоч паперу забрали достатньо. “Тепер треба допомагати тим, кого посадили”,— написав Вітличний. Допомагати можна було книгами, бо посилок не приймали; їхня метода перевиховання — бити на шлунок, тобто тримати в’язнів у напівголодному стані. Згодом, після встановлення зв’язку з ув’язненими, тобто коли з ними побачилися рідні, Степан Вітличний сповістив мені, що в’язням можна допомагати ще в один спосіб: у них існує своєрідний “чорний ринок”, але для цього треба грошей. Гроші можна вкладати у розщеплену палітурку — Степан Вітличний показав мені, як це треба робити, а називалася ця операція “фантастика”. Отже, в листі сповіщалося, що книжка — фантастична або ж читається, як фантастична. Я зробив таку операцію, вклавши в палітурку десять карбованців, і Артур через Ларису сповістив, що фантастичну книжку він прочитав із великим задоволенням, тобто гроші дістав. Згодом прийшов від Лариси лист, в якому вона рішуче заявляла, що хоче конче поїхати відвідати Артура, хоч і сумнівається, що її до нього можуть пустити, це в царських тюрмах наречених до в’язнів пускали, а в теперішніх — навряд, і просила мене, щоб я склав їй компанію, бо самій дівчині пускатися в таку дорогу не випадає.

В листі було кілька загадок: по-перше, я не зовсім розумів, звідкіля Лариса могла довідатися, що в царських тюрмах нареченим (і чи була вона Артурові наречена?) дозволялося зустрічатися із в’язнями, а по-друге, головніше, як їй вдалося переконати батьків, адже на поїздку треба було не менше чотирьох днів, а без погодження з батьками на стільки часу зникати з дому навряд чи їй вдалося б. Відмовити Ларисі я не міг, бо й справді дорога далека й невідома, і самій їхати дівчині в таку далеч не випадало.

Для консультації я пішов до Степана Вітличного.

— Ну, що ж,— сказав той.— З ним самим ви побачення не дістанете, а звіддаля побачитися можна. Табір і місце роботи розділяються дорогою; коли в’язнів проводять на зону чи із зони, дорога перекривається загорожею з колючого дроту, з одного і з другого боку стає автоматник. Машини й люди зупиняються трохи далі, але побачитись можна й помахати рукою. Є ще один спосіб. Із правої руки, коли стати обличчям до концтабору — ряд будинків, в одному з них — сходи із ганком на другому поверсі. З цього ганку видно частину двора концтабору. Треба туди піднятися, а коли з’явиться хтось із в’язнів, гукнути прізвище. Тут можна перегукнутися кількома словами, але не більше, бо вас із ганку зженуть.

Степан Вітличний мені розповів, що їхати треба на Москву, в Москві перебути день, а ввечері — на Саранськ, до станції Потьма. Там треба перебратися через заставлений поїздами полустанок, для цього люди пролазять під поїздами, але треба бути обережними, ліпше перебиратися через прохідні майданчики позаду вагона. Так можна дістатися до іншої станції, на вузькоколійку. Поїзд вирушає на Явас уранці — Явас це не кінцева його зупинка, щоб не прогавили. Ну, а там усе просто.

— Є одна родина із мордви, де за плату зможете поїсти й перепочити. Вони обережні, з ними на політичні теми говорити не варто, але загалом люди добрі. Прізвище їхнє Астаф’єви. Виїхати назад можна в цей-таки вечір, але на поїзд можете й не встигнути. В Явасі, зрештою, є готелик, де можна переночувати, щоб не ночувати в Потьмі на станції. Часом можна впроситися до Москви й на поштовий поїзд. За чотири-п’ять днів впораєтеся. До речі, в Москві ви можете зайти в родину поета Даля, який також сидить у Явасі: чув про такий процес Даля?

Розповів мені докладно про цей процес; зрештою я вийшов від нього заспокоєний: дорога нашими людьми була проторена й вивчена, і нам не доведеться блукати в пітьмі Потьом, бо і я, відверто кажучи, був мандрівник недосвідчений і відчував перед невідомими прірвами чужих країв певний страх.

Відразу ж написав Ларисі листа: вона може визначити термін від’їзду, і я напишу Артурові, в який день ми приїдемо, хай про це ж напише й вона, і візьму тут, у Києві, квитки. Відверто кажучи, можливість відбути з Ларисою таку далеку мандрівку мене хвилювала. В тому-таки листі я запитав, як їй удалося полагодити все вдома? Лариса відповіла відразу, про те, як їй вдалося дістати вдома дозвіл на поїздку не обмовилася й словом — загалом же, ми могли поїхати днів через десять. Я написав про це Артурові, взяв квитки і став чекати. Мав ще проблему відпроситися на роботі і не знайшов іншого способу, як відверто все розказати бригадирові, бо вірив у його доброту.

— Це добре, що не забуваєш друга,— сказав той після паузи,— але ліпше тобі, такому зеленому, в такі діла не влазити. Подумай!

Тоді я розказав, що не просто хочу поїхати до друга, а маю супроводжувати його дівчину, яка сама в дорогу їхати боїться.

— Да, ситуація,— сказав бригадир.— Очевидно, так, мусиш їхати. Валяй! Тільки не збаламуть дівчину! Ми тут уже якось без тебе переб’ємося.

Знову подивився на мене уважно й відійшов. Я аж засвітився: ні, в світі таки не без добрих людей!..

І ось стою на автобусній станції, погода паршива: якась мрячка зі снігом, хоч надворі вже квітень, в повітрі розлито пронизливу вологість, я нервово палю сигарета за сигаретою. У гуртожитку я попередив хлопців, що зникаю на кілька днів, щоб не хвилювалися; отже, поїдемо просто на вокзал, де перебудемо кілька годин до поїзда; до речі, наміру втекти від батьків Лариса так і не здійснила, і ми з нею не бачилися після того суду. В мене набралося багато що в неї запитати, але попереду ще стільки спільних годин, що наговоримося досхочу. І от автобус повертає до автовокзалу, з нього починають висипати люди, я впізнаю усміхнену Ларису в заляпаній автобусній шибці, вона вискакує на асфальт і підставляє нарум’янену щічку — вражаюся, яка вона гаряча, та щока.

— Все в порядку? — запитує вона.

— Як в Сингапурі,— відказую я.— Квитки є, поїзд нас чекає. Але як тебе відпустили з дому?

— А чого мали не відпускати? — спокійно каже Лариса.— Я ж не з дому тікаю, а їду відвідати свого хлопця.

Я захопив її валізку, заодно і свою — ми рушили.

— А те, що зі мною їдеш, вони знають?

— Аякже, знають,— сказала Лариса.— Саму вони б мене не пустили.

— Ти героїчна дівчина! — мовив я не без захоплення.

— Героїчні жінки,— мовила Лариса,— кидали все і їхали туди, де сидять їхні чоловіки чи наречені, щоб розділити з ними неволю. А я б, може, того не змогла.

— А звідки знаєш про таких жінок? — спитав я.— І про те, що в царських тюрмах з нареченими давали бачитися?

— Й досі вважаєш мене дурочкою? — спитала Лариса.— Читала...

— Але ж ти хвалишся, що не читаєш книг.

— А це читала,— мовила незворушно Лариса.— Батько мені з бібліотеки приніс. Про декабристів і народників.

— Саме це мене й дивує,— пробурмотів я.

— Чого ж, він сам мені запропонував почитати ті книжки. Я й прочитала. Інтересно.

Ми йшли до десятого трамвая, отож і був час на ці балачки. Значить, вони дійшли вдома згоди, раз батько носив їй такі книжки і дозволив їхати так далеко і в такі темні краї.

— Як же тобі вдалося батьків переконати?

— Просто,— сказала Лариса.— Я їх лякаю. Не хочете, то візьму й поїду сама. І може, й не вернуся, от! А вони, виявляється, цього жах як бояться.— Вона раптом засміялася.

— Отже, займаєшся шантажем?

— Ну да,— незворушно сказала Лариса.— Інакше не виходить.

Ми сіли в трамвай, зупинка була кінцева й людей небагато, отже, вільно вмостилися на сидіннях. Я розповів Ларисі, як маємо їхати.

— Таке враження, ніби ти туди їздив,— сказала вона.— А я думала, що будемо блукати й шукати. Жахливо люблю блукати й шукати. А звідки ти це все знаєш?

— Їздив не я, а інші. А шукати й блукати все одно доведеться.

— Ти якийсь загадковий,— мовила Лариса.— Знав, що будуть арешти, знаєш, як їхати, тобто знаєш людей, які туди їздили. Ти в якійсь конспіративній організації? Чи про це не можна питати?

— Питати можна,— сказав я.— Але це не значить, що я маю конче тобі відповідати.

— О! — сказала із захватом Лариса.— Конспірації? Я починаю про тебе ліпше думати.

— І даремно,— відповів я.— Просто знаю людей, які туди їздили. До речі, в Москві зайдемо до одних, які також їздили. Нещастя зв’язує, нічого дивного.

— Але я тих людей не знаю, хоч нещастя більше мене торкнулося, а ти знаєш.

— І ти знатимеш,— мовив я.— І розповіси, як їхати, Артуровим батькам.

— Вони на мене вовками дивляться,— мовила вона.— На тебе сичать. Вважають, що це ми втравили Артура в конспірації. Щодо мене — це дурниця, а щодо тебе, мабуть,— правда.

Я промовчав: надто вже доскіпливо Лариса допитувалася. Навіть зрадницька думка в мене майнула: а що, коли наші колишні підозри до Лариси мають підставу? А що, коли вона їде не так заради Артура, а щоб дорогою розколоти мене і щось про мої гадані конспірації вивідати? Чи не тому її батько так легко згодився її відпустити, чи не дістав щодо цього від своїх патронів розпорядження?

Зирнув на Ларису, була вона цілком добродушна, навіть весела. І я покартав себе за ці ідіотичні підозри, бо коли їм аж дуже піддаватися, то в голову і справді вдарить шиз. Зрештою, й вивідати в мене Лариса могла небагато, бо й конспірації я мав малі: читання книжок і самовидаву — і не більше. Але в державі, в якій маємо щастя жити, це вважається особливо важким злочином.

— Ага, злякався, що в тебе розпитую? — сказала Лариса.

— Тремчу з переляку! — відповів я.— Але ж ти, Ларисо, не прокурор?

— Я таємний агент КДБ, якому доручено вивідати твої конспірації,— грайливо-понурим тоном сказала Лариса.— І я це зроблю!

Вона по-змовницькому підморгнула мені. Я відчув, що червонію, тож відвернувся до вікна.

— Давай не будемо грати в ідіотичні ігри, Ларисо.

— Згодна,— сказала Лариса,— а в які ігри можна грати?

— В мандрівників, котрі їдуть у пітьму,— сказав я серйозно.

Вона замовкла. Ніби зніяковіла й посерйозніла.

— Нам здається, що це гра, а це й не гра,— мовив я,— бо для гри надто темно. Та й оточені ми людьми, які не вміють грати, а все беруть надто всерйоз.

— Буваєш такий серйозний,— пробурмотіла Лариса,— що я починаю сумніватися, що ти розумний. І починаю тебе боятися.

Замовкли вже обоє і так мовчки доїхали до вокзалу. Тут, на вокзалі, поблукали, подивилися таблиці відходу й приходу поїздів, потовклися біля кіоску: Лариса купила журнала мод, а я “Україну” і “Ранок”. Лариса роздивлялася навкруги великими й щасливими очима.

— Признатися тобі в одному гріху? — спитала вона.

— Признавайся! — показав я зуби.— Може, дам відпущення.

— Еге, дай! Я ніколи раніше не їздила в поїзді, уявляєш?

— Відпускаю тобі, раба Божа, гріх неїждження в поїздах! — прогугнявив я.— Тим більше, що днесь маєш його спокутувати. Амінь!

Ми сіли на вокзальні стільці, і я запропонував Ларисі пиріжків.

— Нє, не треба,— сказала Лариса.— Мені стільки всього напакували...

Це була правда, я переконався в тому в поїзді. Лариса виклала яйця, смажену курку, котлети, навіть квашені огірки; я ж, звісно, із собою не захопив нічого. Ми добре підкріпилися, і я пішов перекурити, а коли повернувся, Лариса вже грала в карти із супутниками по купе, притому досить азартно. Вже встигла переодягтися у спортивний костюм і почувалася, як удома.

Спав я погано. Поїзд зупинявся, а коли рушав, вагон шарпало. Спершу думав про того юнака, який привидівся мені в батьківській хаті — який приїхав на хутір до своєї самотньої вагітньої дружини; до речі, досі він мені ніколи не привиджувався. По кілька разів приходив до мене вояк із часів Хмельницького, який покинув військо, злякавшись крові й трупів, та й утік у ліси, щоб сховатися від жахливого кривавого світу, але найчастіше — той, із дому під старими соснами, в якому були дерев’яні сходи, що вели у мансардну кімнату, і в якого сестра грала фортепіанні етюди Шопена. Навіть зараз, коли я напівспав, напівмарив у цьому поїзді, до мене долинали звуки фортепіано, інколи з темені проступали спина і освітлена свічками голова з пишним волоссям, яке вряди-годи спалахувало блискотами від бічного світла. Я ж ніби сидів у глибині кімнати, а за столом, кволо освітленим свічкою, сиділа тітка й розкладала зосереджено карти, ворушачи при цьому безгучно вустами.

Лежав на горішній полиці, навпроти солодко спала Лариса, в купе стояла півсутінь (їхали ми у плацкартному вагоні), і мені раптом здалося, що та дівчина біля фортепіано мала таке ж обиччя, як у Лариси, що вона і Лариса — це щось взаємозв’язане так само, як і юнак у фотелі і я. Це прийшло мені до голови, можливо, тому, що я ніколи раніше не бачив сплячої Лариси, а та дівчина,— ніби моя сестра, хоч і ходила і грала, а все мала таке обличчя, ніби спала, ніби її життя — сон, а вона в ньому — сновида...

І я раптом звівся з фотеля в темрявім кутку кімнати, розчинив навстіж двері, і мені кинулась в обличчя пітьма. Вона дихнула на мене густим, настояним на сосновому духові, вітром, ніби запахло медом, і мені захотілося раптом зійти із ганку й почати занурюватись у ту пітьму, якій немає кінця і краю, в якій давно не горять вечірні вогні, в пітьму, яка захоплює й полонить душу і від якої немає звільнення, бо вона тебе пожирає. І йдеш у неї не зі своєї волі, і тіло тобі ніби спаралізувало, і поступово пітьма відриває від тебе якусь частину тіла: руку, другу руку, ногу, другу ногу — і ти вже не йдеш, а тільки пливеш, в тебе вже відтято нижню частину тулуба, потім горішню, і вже пливеш не ти, а тільки твоя голова, пливе чи котиться, і з неї поступово зникає волосся, вуха, ніс, губи, вони сплавлюються, як шматок скла,— вже не бачить вона нічого й не чує, а тільки безмовно котиться у пітьму скляним чи залізним місяцем, аж доки не перетвориться в іскру, яка запалає ясно і зникне, не спаливши жодного поля, бо вона не лиха. Можливо, саме в той момент народиться на хуторі той юнак, котрий потім захоче усамітнитися від світу, бо злякається його. І його страх потім перейде до мене, І я думатиму, що між ним і мною ще має бути хтось, після смерті якого наше спільне “я” переселиться в моє тіло. І я раптом виразно відчув, що той останній “хтось”, що існував переді мною, колись так само їхав у поїзді, але той поїзд був інакший — ущерть заповнений в’язнями, які один за одним умирали у вагоні, і трупи яких викидали в двері, як непотрібне стерво. Було це, напевне, в тридцяті роки, і той останній “я”, якого хочу але не можу побачити, відчував жах від передчуття, що і його можуть схопити отак за руки й ноги і вижбурнути в ніч, а він же так ще хоче жити. І він став у кутку на коліна, оте останнє моє “я” із пітьми, й почав палко молитися поїздові, пітьмі, ночі, небові, зорям, голодним і хворим очам, що світилися навколо нього, напівголим тілам, простертим на брудній і холодній підлозі вагона; він молився Богові чи, може, проклинав його, бо який це Бог міг би дозволити, щоб людина так знущалася над людиною, бо юнака перед цим на допитах били залізними палицями, обгорнутими рушниками, і в нього вже не тіло, а мішок із перемнутими жилами та кістьми. Отож він молився, благав і проклинав. Але він помре ще не зараз, а в далекому 1947 році в концтаборі за колючим дротом, і його звільнений дух також стане кулею, але прозорою й невидимою, і та куля, вистріливши із намученого тіла в’язня, розіп’ятого на хресті долі своєї, помчить, як набій, у пітьму, щоб перемчати тисячі кілометрів, знайти родильний дім, де жасно кричить породілля, прикликаючи його, і подати їй звільнення, а світові натомість послати мене. ! ось я їду в поїзді, поруч із сонною дівчиною, яку кохаю, і тьма пожирає цей поїзд і нас у нім, і приносить клапоть чорного жаху, що раптом застряє серед грудей, і людина запитує себе: “Чому так сталося, що цей світ став безнадійним вертепом зла?” І я, там далеко, у домі під старими соснами, раптово злякаюся пітьми і повертаюсь у кімнату, де все ще грає на фортепіано сестра, і мені здається, що вона теж напіврозтала, моя сестра, і вже не вона грає Шопена, а кістяк, і я бачу, що не тітка моя розкладає спокійно пасьянс, а ще один кістяк, і я сам проводжу руками по тілові і раптом помічаю, що я — третій кістяк, але вони серйозні, а я із відвислою щелепою — сміюся. Сміюся із них і з себе, бо навколо жах і пітьма...

Прокинувся, бо поїзд різко смикнуло — це прогнало мій жахкий сон. Я розплющився, намагаючись отямитися, бо коли відразу засну знову, сон може до мене повернутися, а я цього не бажав. Отже, почав думати про тих усіх, що мені привиджувалися, адже сьогодні, в цю ніч у поїзді, всі ланки мого колишнього “я” склалися в одну цільну картину, яка, як це помітив був уже раніше, цілком укладалась у часі від початку XVII століття до сьогоднішнього дня. Відчував, що, коли вжити зусиль, міг би проникнути глибше і відчути час давніший, але ту пітьму мені доведеться просвічувати з більшими труднощами, і я боявся, що на те в мене може не вистачити воскресительної енергії, адже і у пізніших часах люди із моїм “я” не завжди бачилися мені чітко та й не однаково. Ясно було тільки одне: по крові родичами вони мені не були, а хіба в дусі, отже, не свою родовідну я бачив в оцих історичних візіях, а, можливо, історію власної душі. Чому вона складалася саме так, не відаю, бо коли б це було в моїй волі, я б, може, не посмів поєднувати своє “я” із “я” людей відомих чи близьких до відомих. Може, бути також, що ніяких переселень “я” насправді не існує, а це тільки фантазійна гра моєї уяви, через це я на цих сторінках нічого містичного не стверджую, а лише констатую: було воно так, і край, а чому, розумові моєму збагнути годі. Отже, я ще раз спробував укласти цей ряд: юнак, що слухав Єлисея Плетенецького; молодий вояк, котрий утік із війська Хмельницького; дяк-пиворіз, котрого заарештували за те, що побачив лихі видіння у небі і антиурядово щодо цього міркував; Мельхиседек Значко-Яворський; юнак із поміщицької садиби з романтичним світобаченням,— ім’я й прізвища всіх, окрім Мельхиседека, залишилися мені невідомі; втікач від складностей світу, і, нарешті, безіменна людина із поїзду заарештованих у тридцятих роках. Що мене найбільше вразило в цьому ряду — це те, що всі вони за щось у світі боролися, деякі сиділи й по тюрмах: дяк, Мельхиседек, людина з поїзда, деякі були втікачами від світу (вояк і чоловік із хутора), деякі просто рефлектували (юнак, що слухав Єлисея Плетенецького чи той, із поміщицької садиби). Чи таке вже призначення моєї долі, власне, душі моєї, думав я: бунтувати проти світу, тікати від нього чи рефлектувати. Такі-от стежки були для мене простелені, і я не знав, на яку із них ступлю. Тепер же, коли пишу ці записки, вже добре знаю: я сховався від світу в оболону стандартної людини і переховувався в ній аж до нинішнього часу, коли з мене раптом полилися, як сповідь, оці записки, тобто я пішов шляхом вояка і хлопця із хутора. Але вони тікали від світу в інакший спосіб, вони його покидали, забивались у нетрі, в безлюддя, в пущу і хутір, для мене ж пущею і хутором стало моє власне “ніщо”, оболонка тіла, як я вже відзначав, найбільшою мірою стандартного. Отже, я йшов шляхом, визначеним мені, але щось тут мене не задовольняло, бо в мені, очевидно, не вмер до кінця й бунтар. Добре це чи зле, не відаю, але так воно є. Відтак і цей мій вибух із цими записками — теж закономірність, од якої нікуди не втекти.

Я зумисне описую так докладно ту ніч у поїзді, бо вона одна була така насичена, решту ночей у дорозі я вже був утомлений, через це спав міцніше, то й ніякі видіння мене не турбували...

Вранці ми добре поснідали, Лариса запросила до трапези своїх картярських напарників, вони не відмовилися, і Ларисині запаси ретельно перемололи. Потім, коли ми вже виходили з поїзда, у Москві, вони привітно шкірили до Лариси зуби, цілком ігноруючи мою присутність.

— Бачиш,— сказала Лариса,— коли ми йшли пероном,— добре, що я тебе з собою взяла, а то б оті типи до мене, напевне, приставали б.

Я змушений був зупинитися під приводом того, щоб закурити; Лариса, як завжди була дивовижна: отак захотіла і мене собі для супроводу власної персони і взяла, а з тими типами принаймні могла б не входити у стосунки (карти і спільне снідання),— то вони б їй своїх зубів не продавали б. Але я вже до Лариси звик, тому припалив сигарету й пихкнув димом.

— Звісно,— сказав зарозуміло, примружуючи око, бо сигарету мав тримати в зубах, обидві руки були зайняті.— Без мене ти б у цих нетрях пропала.

— Це Москва — нетрі? — спитала Лариса, підбігаючи, бо я рвонув трохи зашвидко.— Це ж “столиця міра, серце всей Росії”...

— Саме тому,— сказав я, розмірковуючи, куди і як тепер іти.

Нам треба було переїхати з Київського на інший вокзал, щодо того я також дістав інструкції: метро до певної, записаної в мене на сигаретній пачці станції. Лариса ж була як цікава Варвара, крутила головою й роздивлялася.

— Вони так смішно говорять і, по-моєму, противно,— сказала вона тоном переконаної провінціалки.— Нє, етот “могучій” і “вєлікій” язик мені не подобається.

— По-російському говорять і в Житомирі,— буркнув я переконаній провінціалці.

— Ну да,— сказала Лариса.— Але в нас вони говорять нормально.

Я спробував їй популярно розтлумачити, що саме в нас вони говорять ненормально, а нормально говорять тут, але вона мене не слухала: крутила головою і роззиралася. Я спитав якоїсь жінки, як мені потрапити на метро, а Лариса пирснула:

— Ти кошмарно говориш по-російському,— сказала вона.— Ну, просто дивовижно кошмарно.

— А ти? — трохи образився я.

— Ну, я цілком пристойно! Правда, не так противно, як ці...

Але з філологічними диспутами треба було кінчати, ми пірнули в жерло метро. Ритм цього міста був швидкий, люди тут не йшли, а майже бігли, нас переганяли, а часом і штовхали, тобто й ми мали б підключитися до цього ритму, що я й учинив, Лариса ж вела себе незграбно і на неї налітали й штовхали все частіше.

— Вони що тут, усі малахольні? — спитала вона, коли ми вже стали на платформі.

Але я на це часу відповідати не мав, бо підійшов поїзд і нас штовхнули всередину. Я протиснувся до схеми метро, щоб роздивитися, куди нам їхати, а Ларису від мене відтисли — я побачив її невдоволену й насуплену мармизю, хоч в Києві ми також потрапляли в набитий людьми транспорт, на що вона реагувала інакше. Я ж до неї не поспішав, а вивчав схему метро, отже, Магомет пішов до гори — протислася до мене.

— Хочеш, щоб я загубилася? — спитала вона сердито.— Не покидай мене.

— О, не бійся,— сказав я трохи в’їдливо.— Я ж приставлений супроводжувати тебе.

— Ну да,— сказала Лариса.— Для того я тебе і взяла.

— Згоден,— мовив я.— Отже, тримайся мене і не відставай!

Скинула бровами, але промовчала, лише засопла. Щодо цього я більше з нею клопоту не мав: знічена й зніяковіла, вона не відставала від мене ані на крок. Ми щасливо дісталися вокзалу, переєрестрували квитки, здали до камери схову валізки, щоб з ними не тягатися, і присіли на вокзальні стільці порадитися: поїзд відходив аж увечері і перед нами був цілий день у незнайомому місті.

— Що робитимемо? — спитав я.

— Не знаю,— знічено сказала Лариса.— Тут таке все чуже!..

— І правильно,— мовив я.— Бо тут чужа земля і чужий народ. А ми — туристи. Отже, розкривай очі і ковтай враження. Хочеш побачити Красну площу, мавзолей, Кремль і всі офіційні красоти?

— Ну да,— сказала Лариса.— Все одно треба щось робити.

Я вийняв записничка й почав вивчати свої записи — були там інструкції Степана Вітличного.

— Ходім,— сказав і героїчно повів її в метро.

Ми щасливо дісталися Красної площі, ане ні Кремль, ні мавзолей, ні церква Василя Блаженного, ні цар-гармата, ані цар-дзвін, ні церква в Кремлі і таке подібне в Лариси захоплення не викликали: дивилася на все це порожніми очима. Зате сильно зацікавив її ЦУМ, і вона відразу ж потягла мене туди. Тут ролі наші помінялися: вела мене вона, а не я її, і мені вже треба було дбати, щоб не загубитися. Отож ми лазили по магазинах першого й другого ярусів, де я відчував невимовну нудьгу й оспалість; Лариса ж розглядала все з пожадністю, щось питала, просила показати, і я мав щастя почути і її хвалену російську мову: говорила вона тим жахливим язичієм, що його вживають житомирські міщани з центру міста із єврейським протяглим прононсом. Людей тут товклося безліч, але тут вони Ларису не пригнічували, хоч пригнічували мене.

— Тут не те, що в нас,— сказала вона, коли ми висмикнулися із чергового склепу, вже мала в сітці кілька загорнутих пакуночків.— Можна, ми ще трохи полазимо? Маю принаймні купити подарунки батькам і Лялі, щоб не жаліли, що відпустили мене сюди.

Я не зовсім зрозумів, чому і Ляля відносилася до тих, що пускали її сюди, але вирішив не бути дріб’язковим. На щоках у Лариси цвіли рум’янці, і я подумав, що в цьому місті вона акліматизувалася б швидше за мене. Запропонував компроміс: поблукаю по площі й покурю, а вона тим часом справиться.

— Але тоді я поспішатиму, бо знатиму, що ти чекаєш... Ні, будь зі мною!

Був однак ситий отими кофточками-мофточками, шапками, жіночою білизною, біжутерією, подарунками, спідницями, піджаками, посудом, електро- і радіотоварами — безліччю усякого мотлоху й непотрібу, що було тут масами навалено.

— А тобі нічого не треба батькові й матері? — спитала вона.

— Батьки мої не знають, що я сюди поїхав,— мовив я.

— А друзям?

— Друзям моїм байдуже до цієї трахомудії. Коли б яка книжка... Хіба що одній дівчині.

Лариса кинула на мене не поглядом — блискавкою.

— Ну, твоїй дівчині я нічого купувати не буду.

— Але ж чому, Ларисо? — наївно спитав я, із задоволенням розігруючи цю сценку, адже ніякої дівчини в мене наразі не було.

— Бо не буду! — труснула вона головою.— Купуй сам!

Зрештою, ми домовилися. Я піду в гастроном при ЦУМі, куплю припасів, бо навряд чи там, куди їдемо, щось дістанемо, потім вийду на площу й там гулятиму, поки вона вправиться. Про купівлю чогось “моїй дівчині” мови вже не було.

Чекати мені випало досить довго. Навіть замерз, бо погода в Москві була жахнюча: волога, їдка, пролітав часом сніг, а в ногах весь час траплялися сірі калюжі. Я топтав площу, обходив калюжі, пускав на обличчя холодний дим і нервово поглядав на те місце, де мала б з’явитися Лариса. Вона з’явилася з напханою сіткою, із цілком урочистою й задоволеною фізіономією і з чудовими рум’янчиками на щоках.

— Знай мою добрість,— сказала вона.— Купила подарунка й твоїй дівчині, тільки гроші мені повернеш.

— Скільки? — спитав я.

— Тридцять карбованців.

Вийняв гаманця й відрахував гроші. Лариса спокійно переклала їх до себе. Сітку довелося тягти мені.

— А не цікавишся, що купила? — спитала трохи ображено.

— Ні,— сказав я спокійно.— Бо те, що ти купила, мій подарунок тобі.

— Але я не твоя дівчина! — вигукнула вона.

— Ну, то була моя,— сказав я.— Яка різниця!

— Різниця велика.— В Лариси аж рум’янці поблякли.— І я не можу прийняти від тебе подарунка.

— Чому? — спокійно спитав я.— Хіба тобі неприємно буде мати спомина про нашу спільну мандрівку?

— Але я не твоя дівчина! — вперто сказала Лариса.

— Згоден,— мовив я.— Вибачаюсь!

— Отак ліпше,— зітхнула Лариса.— А не хочеш знати, що мені подарував?

— Якусь ляльку,— мовив я.

— Точно.— А звідки знаєш?

— Знаю тебе,— мовив я.

Це, здається, Ларисі не вельми сподобалося: воліла, щоб я її не знав, але змовчала. Мені було холодно, і я втомився ходити, не присідаючи, час уже досягував до обіду, і ми зайшли в якусь їдальню, де пахло немитим посудом, кислою капустою і мокрою тирсою, якою було засипано підлогу. Черга виявилася чималенька, але ми вирішили стояти, бо часу мали вдосталь. Страва була жахлива — кисла, картопля — з чорними плямками, юшка — невиразної барви бовтанка. Ні, все-таки бути бездомним, навіть у такому великому місті, не з приємних речей.

— Ти що, змерз? — раптом виявила до мене увагу Лариса.— Треба було від мене не тікати.

— Тікав не від тебе,— сказав я,— а від моря мотлоху й непотребу.

— Ти як старий буркотун,— мовила Лариса.— Там добрі й пожиточні речі.

Сперечатися я не мав сили, та й потреби не було.

— Поздвонимо тим Далям? — спитав я.

— Це твої знайомі, не мої.

— Подзвонимо,— сказав я,— бо скоро розлізуся на шматки.

— А я нічо! — мовила Лариса.— По-моєму, вже тут приживаюся. Магазини тут хороші.

Ми вийшли, і я зайшов у телефонну будку. Відповів мені низький приємний жіночий голос. Я назвався, розповів, хто ми такі, і нас відразу ж запросили приїжджати, докладно розказавши, як треба їхати.

— Нє, з тобою не пропадеш,— сказала Лариса кинувши на мене поглядом тоді, коли я вийшов із телефонної будки.— Все знаєш, і скрізь у тебе знайомі.

— Світ не без добрих людей,— сказав я, і ми подалися в метро, де нас відразу ж підхопила й понесла юрба, в якій Лариса знову відчула себе непевно, навіть трималася за мого рукава, як мала дівчина-реп’яшок, боячись у цій юрбі загубитися.

У Далів нас зустріли щиро, квартира їхня — на першому поверсі — була наповнена незнайомими мені людьми, з якими відразу ж нас почали знайомити, відрекомендувавши як родичів засуджених. Господинею виявилася немолода рішуча жінка, дружина Даля; вона нас докладно розпитала про події на Україні, хоч на Україні зараз подій особливих не було; потім наша розмова перейшла на речі практичні: як дістатися до Явасу; хоч я й тут був добре проінструктований, але тепер довідався про час відходу поїзда по вузькоколійці, про те, що туди їде, як правило, багато людей на відвідини рідних, і нам треба триматися купи; про те, що мордовці здеморалізовані наявністю на їхній території великої кількості концтаборів, ставляться до приїжджих насторожено, а то й вороже; принаймні, коли хто втече, їм за допомогу у ловитві в’язнів видають кілограм пшона і ще там щось, але є серед них люди й симпатичні, однак довіряти їм не можна. Побачення нам, очевидно, не дадуть, але звіддаля побачити свого в’язня ми зможемо (тут мені знову було оповіджено про танка і про дорогу, через яку в’язні переходять,— Лариса цієї інформації не чула, бо на цей час вийшла); зрештою, ми не маємо журитися, що побачення нам не дадуть, бо для в’язнів навіть побачити друзів і рідних віддаля — велика радість, і ми молодці, що зважилися туди поїхати. Прийшла Лариса, привівши лагідного мисливського пса, який біля нас почав крутитися й особливо ластився до Лариси, вона гладила його, і пес від задоволення аж вуха прищулював. Потім нас посадили за стола, на якого було подано нашвидку приготовану їжу, і ми, хоч і відмовлялися, знову поїли, ще й по чарці випили з тостом: “Хай вони виздихають!”. Дружина Даля попросила нас говорити українською мовою, тут усі цю мову розуміють, і ми відчули себе зовсім невимушено, навіть посміялися, коли гості пробували вимовити специфічні українські слова. Один із них розповів про арешти в Ленінграді — там було розгромлено якусь групу. Час біг швидко, пес поклав Ларисі голову на коліна й замилувано на неї дивився, згодом він підбіг до вікна і загавкав; господиня вікно відчинила, і пес вискочив надвір. Було приємно серед цих добрих людей, а коли встали, щоб попрощатися, нам було заявлено, що на вокзал нас відвезуть на машині. Отже, на вокзал ми дісталися на “Москвичі”, нам ще пропонували взяти якусь їжу з собою, але в нас її було досить, і ми подякували. Прощання було сердечне, всі тисли нам руки й бажали щасливої дороги. І ось ми вже мчимо наповненими вогнями вулицями Москви; я зирнув на Ларису й побачив, що обличчя в неї лагідне — вона тихо всміхалася. Я перемовлявся із власником машини, а дівчина сиділа в сутінку, як мовчуще божество, й м’яко погойдувалася.

На вокзалі ми забрали речі, перепакували їх, причому я конче мав побачити ляльку, яку Лариса купила “моїй дівчині”, лялька була як лялька, але я її похвалив, од чого Лариса зацвіла. Потім ми пішли випити кави, і Лариса знову заявила, що вчинила правильно, взявши мене в провожаті, а тоді обережно почала розпитувати, хто ті люди, в яких ми були, і звідкіля я їх знаю. Я ж розповів їй про процес Даля, про який вона, звісна річ, не чула.

— Славні люди,— сказала Лариса.— Таке враження, що в тих концтаборах тримають найкращих людей.

— В політичних концтаборах,— сказав я.

— А чого ж їх садять? — наївно спитала Лариса.

— Бо вони мислячі. А суспільство й країна дурнів мислячих не терпить. Мусиш уже це зрозуміти.

Лариса не відказала нічого: була задумана.

Цього разу їхати нам випало не так зручно: ні купейних, ні плацкартних місць не було, а лише в загальному вагоні — це значило, що ми на двох мали одну полицю. Сподівався, що у вагоні буде третя полиця, куди закладають речі й матраци, але в цьому її не виявилося, отже, нам випадало спати по черзі. Лариса відразу ж залягла спати, а я присів біля неї, твердо вирішивши сидіти без сну скільки зможу, щоб її не турбувати, адже перед нами було ще дві ночі, в які хіба вдасться передрімати. Навпроти жінка з двома дітьми, дітей вона вклала, а сама сиділа подрімуючи; горішні ж полиці були захоплені двома напівп’яними лобурами, які дико хропли, розсилаючи бридашний сопушний дух. Я поклав голову на руки на столику, і мене заколивало й загойдало. Заснути в такій позі було годі, але в голову почали лізти всілякі, часом химерні й дурні думки. Думав я про людей, позбавлених даху, як оце ми, котрих кинуло в цю чи таку, як цю, мандрівку, котрих жене із домівок якась нагла потреба, і вони мучаться на жорстких полицях, і не сплять, і впадають у напівсонні марева — дух неспокою та невлаштованості посів цих людей. Вагон був старий, розхитаний і немилосердно рипів, ніби стогнав, що і йому немає відпочинку і спокою, що і йому кудись треба пертися тоді, коли йому хочеться забитися на якусь глуху колію і тихо заростати там травою. У вагоні кашляли, хропли, сякалися, а Лариса лежала тихенько, відвернувшись до стіни; годі було сказати: спить вона чи щось думає, адже і в неї мусить бути багато вражень — пустилася в таку мандрівку вперше, як, до речі, і я, адже за межі рідної землі ще не виїжджав. І мені знову уявився юнак із 1937 року, який, здається, їхав цією ж колією з побитим і понівеченим у катівнях тілом, юнак, який уже не вірив, що колись на рідну землю повернеться і який на неї й не повернувся, а пропав десь у невимірних просторах цієї тьмавої землі, яка дише на мене ніччю, запахом цих людей, яких ущерть набилось у вагон і який аж розвалюється, скільки їх тут напхано. І мені здалося, що той світ, який я досі бачив і в якому жив, таки справді маленький, бо існує ще світ світів, і безліч їх накладається один на одний, і ті світи зовсім не подібні до мого, як не подібні до моєї інші чужі землі. Отже, мені треба залишатися спокійним і милосердним до тих світів, хоч вони мене й відштовхують,— легше з них кпити й не розуміти, ніж розуміти. Можливо, ті інші світи, в які закидає мене доля,— це теж вогненна піч, яка хоче по-своєму спалити мене, щоб не був я безрозсудно самовпевнений, бо я в цьому світі — загублена піщинка чи пушинка, і мене ганяє вогняний вітер по пустелі; адже поруч з кожним із безлічі світів існує ще й безліч пустель, які розкривають на оті піщинки беззубого, безмежного рота, щоб їх пожерти.

Я, здається, задрімав, бо мені ввижалася піч, в якій гогоче вогонь, а ми сидимо з батьком біля неї, і він повільним голосом викладає власну науку життя і власне розуміння Бога. І я думаю, що Бог — це і є система цих світів та пустель, і він, може, недаремно кидає нас у такі мандрівки, недаремно жене нас із хрестом на спині на гору, де кожного з нас мають розп’ясти і розпинають, бо життя наше — це і є хресна путь на Голготу навіть для тих, хто цього не відає...

Десь опівночі Лариса заворушилася. Я звів голову. Мати з дітьми у якийсь дивний спосіб умістилися на вузькій полиці — всі вони спали.

— Лягай поспи,— прошепотіла Лариса.— Я посиджу.

— Ні, ні,— заперечив я.— Спи. Рано іще!

Лариса позіхнула.

— Фу! — сказала вона.— Ніяк не можу прокинутися.

Я погладив її ніжно по голові.

— Спи! — сказав.— Мені тут зручно.

— Нічого тобі не зручно,— прошепотіла вона.— Я зараз прокинуся... Але знаєш що, лягай біля мене, якось помістимося.

Звільнила біля себе місце, і я затерп. Ні, ліпше сидітиму тут, бо біля неї я тим більше не засну. Окрім того, мені було ніяково.

— Лягай,— шепнула Лариса.— Нам ще багато треба витримати.

І я здався. Ліг боком і відчув її тепле тіло.

— Ну от,— прошепотіла сонно Лариса.— А тепер спати!.. Обійми мене, щоб не впав.

Я обійняв її, необережно зачепивши груди, вона на те не зреагувала. Нас заколивало й захитало, але я спати не міг — тіло наливалося вогнем. Лариса ж уже знову спала, а я гойдався й коливався, відчуваючи у тілі трем. Поїзд спинявся, смикав і котив далі, а я палився, ніби був підпалений зсередини. Так само, здається, палилася й Лариса, бо тіло її зробилося непомірно гаряче і аж пекло мене. Але втома все-таки долала, і я заснув, міцно притулившись до Ларисиної спини й тримаючись за неї, а коли прокидався, мене освітлювало якимсь дивним світлом, і отак плив я у ніч, виринаючи й поринаючи із світла у темряву, із неспання у сон, який розривався раптом, як тонке полотно з теплим, дерливим шумом. І ніколи ні до того, ані опісля не відчував я такого затишку і щастя, бо ми цей короткий час стали як ніколи близькі одне до одного, і не було нам на цій тісній полиці мало місця, ми боялися рухнутися чи повернутися на другий бік, щоб не дозволити собі вільнішого жесту, хоч кілька разів, прокинувшись, я заставав свою руку на її персах чи біля них і швидко руку прибирав. Лариса ж залишалася непорушна, ніби нічого не помічала.

Десь близько п’ятої нас розбудила провідниця і віддала нам квитки, за годину мали висідати.

— Почергуй, я ще трохи подрімаю,— по-дитячому промуркотіла Лариса.

Я пішов у туалет, умився, а тоді стояв у тамбурі й курив. Дивився на своє зображення у склі і відчував, що в мене легенько тремтять пальці, саме ті, які недавно дотикалися Ларисиного тіла. Дивна то була ніч, дивна й солодка, хоч я не знав, чи мені радіти на ту солодкість, чи смутитися. Коли ж повернувся на місце, Лариса вже сиділа, наставила проти себе дзеркальце й чепурилася.

— Поспала б,— сказав я.— Ще є час.

— Ну ні,— сказала вона.— Треба привести себе до ладу...

І ось ми вийшли на якійсь сутінковій станції, на якій виднілася осяяна жовтою лампочкою назва: “Потьма”.

— Це що, вони спеціально так назвали станцію? — спитала здивовано Лариса.

— Мабуть,— відказав я.— Пітьма є пітьма!

Станція була забита товарняками, і ми побачили, що люди після того, як наш поїзд від’їхав, притьма побігли через колію, а там полізли під поїзд на другій колії. Ми двинули за ними. Колій тут було з десяток і всі заставлені, ми рачкували під вагонами, інколи лізли на сходинки і проходили через ухіддя: всі чомусь поспішали, і ми намагалися не відставати; старші жінки пихтіли й лізли під поїзд рачки — якась абсурдна й химерна картина! Зрештою дісталися до іншої станції, на якій світилася та ж таки назва “Потьма”, і люди відразу ж вилаштувалися біля віконця в чергу. На станції на всіх лавках, брудних і давно не фарбованих, лежали якісь люди, вдягнені в сіру, брудну одежу і стояв такий сопух од хмільного перегару, що нічим було дихати.

— Може, вийди на двір,— сказав я.— Постою сам.

— Ні,— сказала Лариса.— Там холодно.— Давай постою я.

Касове віконце ще було зачинене. Я вийшов і закурив. Було й справді холодно, повітря насичене вугільним пилом. Один із поїздів рушив, і я зрозумів, чому люди так поспішали: щоб не потрапити під поїзд — очевидно, вони бували тут не раз.

Повернувся на станцію, перекуривши,— сопушний дух різко вдарив мені в обличчя. Касове віконечко вже було відчинене, Лариса зустріла мене блідою всмішкою. Сісти було ніде, і ми стояли в черзі разом. Я взяв її за руку й потиснув, вона відповіла на потиск і руку прибрала.

І ось ми знову в поїзді, маленькому, брудному, із дерев’яними сидіннями, в якому було майже так само холодно, як і надворі, зате місць було досить. Надворі ще не розвидніло, отож за вікнами пропливали тільки вогні, які освітлювали сторожові вишки і обплетені колючим дротом паркани. Лариса поклала мені на плече голову й задрімала, я теж куняв, бо, ясна річ, не виспався. Отак ми і їхали, а за вікнами вже почало світати, і я вже міг бачити безконечну низку концтаборів, повз які ми проїжджали.

Раптом поїзд зупинився, за вікнами голосно загавкали собаки. У вагоні ще було сутінно, але надворі посіріло — видно було, як за вікнами побігли люди в однострої з вівчарками.

— Це, мабуть, хтось утік,— сказала літня жінка, що сиділа навпроти, мала широкі й сиві брови, під якими світилися по-старечому добрі очі.

Лариса прокинулася й розгублено озиралася.

У цей час у вагон з одного і з другого боку заскочили чоловіки у військових бушлатах і з автоматами. Тримали в руках ліхтарики й присвічували ними в обличчя пасажирам; хто спав, сховавши обличчя, безцеремонно розштовхували. Один із них, ще зовсім молодий, із розпаленим, як у пса-гончака, поглядом, присвітив в обличчя і нам. І я вразився з виразу його обличчя: хижого, запаленого азартним вогнем — це було обличчя мисливця-хижака, який по крові переслідує підстреленого; властиво, обличчя звіра, що зачув кров. Вони швидко обдивилися вагона і так само швидко зникли.

— Дай Боже, щоб ті нещасні не попали в їхні руки,— сказала літня жінка.

Вона розповіла, що переслідувачі, зловивши втікача, люто його б’ють, а можуть просто й застрелити, а коли не застрелять, то потім часто все одно присуджують до розстрілу або ж докладають чималий строк.

Я теж мовчки помолився, щоб утікачі від цих звірів утекли. Лариса мовчала, тільки дивилася широко розплющеними очима.

— Я іду в Явас до сина,— сказала вона.— А ви з України?

— З України,— сказав я.

— До брата?

— До її нареченого,— сказав я.

Жінка була з Ленінграда. Вона оповіла, що її сина посадили за участь у якійсь партії, що він дуже важко переносить ув’язнення і саме зараз гостро засумував, тому вона і іде, щоб його підкріпити в дусі. Це була та сама літня жінка, що лізла під поїздом на чотирьох, згинатись їй було важко. Вона спитала, за що посадили “нашого”, і я відказав, що за самвидав.

— Тепер таких багато сидить,— сказала вона і зітхнула, а коли почула, що Артур ще зовсім юний, в оці її пробилася сльоза.

— То люди немилосердні,— коротко сказала вона.— Перекажіть йому, хай не здумає тікати, інакше пропаде, бо саме такі молоді найбільш нетерплячі.

За вікном і у вагоні вже було зовсім видно.

— А чого їм обшуковувати поїзд, який іде не з зони, а в зону? — спитав я.

— Ну, вони вже по-своєму думають,— сказала жінка.

У Явасі з поїзда зійшла групка людей, ми пішли дорогою всі разом. Було досить холодно, хоч сніг уже розставав,— брудний і сірий, але вранці скріпився морозом, і в нас під ногами лускали крижинки.

Підійшли до управління таборів, одноповерхового будиночка, пожовтеного облізлою вже мазкою.

— А може, я все-таки спитаю, чи дадуть мені побачення? — сказала Лариса.

— Спитай,— мовив я і залишився надворі перекурити.

Неподалік будинку йшла дорога, яка розділяла дві зони, обплетені колючим дротом і з вишками, на яких стояли озброєні солдати. Дорогою їхала на возі, тримаючи у руках віжки, жінка у якійсь сірій хламиді. Я привітався з нею, і вона зупинила коня. Спитав, де сам табір, а де завод, і жінка охоче показала: оце праворуч — табір, а ліворуч — завод, тобто місце для роботи. Я, очевидно, був синій від холоду, бо жінка показала на хатку, схожу на мешкання баби Яги, але без курячих ніжок, що стояла при дорозі.

— Змерзнеш, приходь погрітися,— сказала й плеснула коней віжками.

Вийшла Лариса, насурмлена й сердита. Звісно, побачення їй не дозволили.

— Спробуємо побачитися з Артуром в інший спосіб,— сказав оптимістично я, досі про цей спосіб їй не розказував.

— Переліземо через колючий дріт? — спитала Лариса.

Я повів її в обхід табору туди, де стояли будинки. На одному з них мали бути сходи на другий поверх із передухіддям — ніби високий ганок.

— Таке враження, ніби тут уже бував,— буркнула Лариса за спиною.

Високого ганка я помітив відразу. Поліз на сходи, Лариса тупотіла позаду. Згори ми й справді побачили шмат двору концтабору, але там нікого із в’язнів не було.

— Почекаємо,— сказав я.

Ми чекали. Вже позамерзали, коли ж у дворі з’явився в’язень.

— В тебе тонкий голос, гукни! — наказав я.

Лариса покликала в’язня, той підвів голову.

— Кого? — він наставив до вух долоні.

Лариса назвала прізвище Артура.

В’язень хитнув і миттю зник. Я зирнув на Ларису. Стояла синя від холоду, бліда, міцно стиснувши губи — очевидно, хвилювалася.

За якийсь час з’явився в’язень, ведучи одягненого в сіре манаття хлопця. Я спершу Артура не впізнав: чи через одежу, чи через те, що надзвичайно схуд.

— Як ти? — гукнула Лариса.

Артур закивав радісно головою, усміхаючись. Ми підносили руки, стискали їх у привітанні, Лариса послала повітряного поцілунка. Але нашу балачку уже засік вартовий. Він закричав на Артура і в’язня — Артур замахав, щоб ми тікали.

— Побачимось на зміні! — гукнув я, але не знаю, чи Артур почув; вони з в’язнем швидко пішли геть, вряди-годи обертаючись до нас і піднімаючи на привітання руку.

— Змотуймося! — наказав я, і ми з Ларисою скотилися зі сходів. Зупинилися за сусіднім будинком і звідси побачили, що сюди біжить солдат. Ми дали драла, отже, солдат на високому ганку міг побачити хіба наші уявні тіні.

— Я про тебе починаю краще думати,— вже вкотре сказала Лариса, коли ми відбігли на безпечну віддаль і зупинилися передихнути.

— І цілком незаслужено,— мовив я.— Просто мені про цей ганок розповіли.

— Хто?

— Люди, рідні яких за дротом,— сказав я.

— Не хочеш, щоб я про тебе думала краще? — спитала Лариса.

— Хочу,— сказав я.— Але чесно.

— Хлопець повинен дбати, щоб сподобатися дівчині.

— І виставляти себе півником,— пирхнув я.— Мені це ні до чого, та й тобі мені нічого подобатися. Сама ж сказала!

Вона промовчала.

— Ходім погріємося,— запропонував я.

— А знаєш де?

— Коли запрошую, знаю.

Пішов до тієї міні-хатки, куди мене запросила жінка-візниця. Вона відчинила нам двері й мовчки запросила до себе, ніби ми були в неї бозна-скільки разів. У хатці стояла буржуйка, в якій палав вогонь. Дверці лишалися відчинені, і там полихало, метляючись, полум’я. Ми сіли на грубої роботи ослінці, власне, маленькі лавочки й простигли до вогню руки. Жінка сиділа на голій дерев’яній отоманці. Розмова виникла сама собою, жінка повільним голосом розповіла, що й вона ув’язнена, але вільновідпущена — перевозить на возі вантажі із станції. Вантажать зеки, ті, що під конвоєм. Про політичних висловилася з повагою, назвавши їх “законниками”. Спитала нас, звідкіля ми і хто нам ув’язнений, до якого приїхали. Зиркнула на Ларису сивими, притомленими чи пригнобленими очима і сказала:

— Ну, дєвочка своего парня не дождьотся...

— Ето же почему? — спалахнула Лариса.

— Не обіжайся,— спокійно, навіть безпристрасно сказала жінка.— Ти такая хорошенькая! Такіє хорошенькії бистро замуж ідут.

Лариса засопла, ми ще трохи побалакали, тоді жінка встала.

— Нужно ехать! — сказала.— Када буду тут, приходітє греться.

Тут ми дістали потрібну інформацію; власне, нас цікавив час перезмінки. Тоді станемо біля дороги і зможемо побачити Артура ще раз.

— Все так делают,— сказала жінка,— када не дают свіданія...

Мене вразив у цій жінці спокій. Була вона ніби занурена в собі, рухи мала уповільнені, як і голос. Але про те, за що посадили Артура, не запитувала, ми не питали й за що вона сидить — знав, що таке питати не прийнято.

— Мегера! — коротко оцінила Лариса, вона й досі клекотіла.

— Чому ж? — заперечив я.— Дала нам погрітися, а могла б послати до всіх чортів.

— З чого це вона взяла, що я Артура не діждуся? — спитала ображено Лариса.

— Заспокойся,— мовив я.— Сказала, то сказала, а ти чини, як тобі хочеться.

— А може, мені неприємно таке чути.

— Ну, то грітися до неї більше не прийдемо. У нас ще три години часу. Треба щось переїсти.

Я спитав у якогось місцевого жителя вулицю, назва якої була записана в моєму записничку. Той показав, куди треба йти.

— Замучив мене своїми сюрпризами,— буркнула Лариса.— Куди це ми йдемо?

— Є одна мордовська родина, де можна кілька годин пересидіти. Там і переїмо.

Ми пішли між дерев’яних будівель. Я постукав у потрібні мені двері. Відчинила жінка, яка уважно нас обдивилася й запросила в хату. У хаті сидів старий, патлатий і якийсь ніби зачумарений чоловік. Старий спитав, звідки ми знаємо його прізвіще. Я сказав; старі захитали головою, згадуючи тих, котрі гостили тут до нас. Жінка пішла до печі й почала там поратися.

— У нас бєдная єда,— сказав старий.

— Будем раді тому, що є,— мовив я.

Кімната була нечупарна, якась неприбрана, темна. Жінка вийняла з печі закопченого казана й насипала нам гарячої страви: пшоно і капуста з картоплею. Ми їли, а старий неквапно нас розпитував.

— С Украіни к нам много приезжают,— сказала стара, сіла на лавку й застигла.

Я вийняв гроші, старі спершу не хотіли брати. Але Вітличний попереджав, що гроші треба дати конче, і я наполіг.

Ми вийшли з хати, бо запах у ній був трохи засильний для наших цивілізованих носів, й опинилися знову на дорозі. Мали прогуляти півтори години, ходили дорогою, поверталися і знову ходили. Від двох недіспаних ночей у мене легенько паморочилось у голові, в Лариси, очевидно, також, бо вона майже не говорила.

— Ходім в управу, там у коридорі є лавки,— нарешті сказала Лариса.

— А може, в дімець до вогню?

Жінка була на місці, знову пустила нас до себе, але мала якісь справи, бо вийшла. Ми мовчки сиділи біля грубки і грілися. Мене почало хилити на сон, грубка перед очима росла, і мені навіть здалося, що то моя колишня піч, біля якої працював кочегаром. Зайшла жінка із відром вугілля й почала закидати його в буржуйку.

— Жрёть топліво, а тепла мало,— сказала вона.— Скоро пересменка.

Я спитав, чи і її має хтось змінити.

— У меня пересмєнкі нет,— відповіла вона.— Я сама тут работаю.

Я спитав, чи бувають вільновідпущені з політичних?

— Нет,— відказала жінка.— У них строгій режим.

І ось ми знову тупцюємо по дорозі. Почали підходити якісь люди й зупинялися, збиваючись у юрбу. Подібна юрба збилася й по той бік. Вийшло двоє автоматників й кілька солдатів. Солдати почали зачиняти дротяні ворота, що перегороджували дорогу. Приїхала машина, шофер просив пропустити його, але на нього уваги не звернули. Автоматник відтіснив нас далі від дротяних воріт, другий відігнав людей з другого боку. З такої віддалі перемовитися з Артуром ми знову-таки не могли, очевидно, все тут було враховано. Чекали хвилин з п’ятнадцять. Зрештою відчинилися ворота із робочої зони, і з них пішла вилаштована юрба абсолютно однакових, одягнених у сірі роби й бушлати людей. На головах стриміли якісь замизкані подоби шапок, люди йшли колоною, поверталися в наш бік, дехто кричав, питаючи, до кого приїхали. Більшість ішла мовчки: знужденілі, із виснаженими обличчями, але лиця до нас повертали, ніби хотіли пізнати своїх, а може, просто милуючись Ларисою. Йшли і йшли, і здавалося, не буде краю тому ходові. Було таке враження, ніби це не люди з цього світу, а якийсь епізод із фантастичного фільму. Зрештою колона пройшла, пробігали ще окремі постаті, що запізнилися,— Артура з ними бути не могло, отож ми й дивилися на них, як на чужих. Якийсь час на переході не було нікого, ворота зачинилися — ми німо чекали. І от знову порозчинялися ворота, і ніби та сама юрба пішла у зворотний бік: такі ж сірі люди й у такі ж лахи вдягнені. Але ми стрепенулися — десь між них мав бути Артур.

— До кого? — крикнув якийсь чоловік.

Я гукнув Артурове прізвіще.

— Йде далі! — гукнув мені вже інший.

Ми ледве розрізнили серед тих людей Артура, він підвів на привітання руку, а Лариса аж затанцювала від збудження, махаючи йому. Я теж махав, Артур ішов з розвернутим до нас обличчям і невідривно дивився, всміхаючись, а коли минув нас, весь час обертався. Зрештою востаннє змахнув рукою і сховався за розчиненими ворітьми. Ми перечекали, поки пройдуть усі, поки розсунули дротяну загорожу — автоматники пішли, а машини, завівши мотори, поїхали.

— Все! — сказала Лариса, і я побачив у неї на очах непросохлі сльози.

— Тут є готелик,— сказав я,— але до нього задалеко йти. Підемо в готель чи на станцію?

— А чого в готель?

— Ну, може, наморилася,— сказав я.

— Ні, додому! — мовила вона якось безпомічно.— Я хочу додому!

— Гаразд,— згодився я.— Все одно більше нічого тут не побачимо.

До Потьми дісталися без пригод. Навпроти нас сиділа жінка з дитиною-підлітком, які говорили українською мовою; жінка, очевидно була селянка. Я зрадів, що зустрів земляків, і спитав, звідкіля вони.

— З Молдавії,— відказала жінка.— Їздили її батька провідувати.

— А багато вас там, українців?

— Нє, ми не українці,— сказала жінка.— Ми хохли.

Я спробував їй роз’яснити, що “хохли” — це російська зневажлива назва українців, але жінка моїх резонів не сприйняла і замовкла. Я замовк і собі. Лариса дрімала, поклавши мені голову на плече, а я дивився в сутінки, які обплітали концтабори: паркани, сторожові вишки, бараки, якісь будиночки, де вже горіло світло; сутінки були сірі, драглисті; здавалося, вся ця дивна, обплетена колючим дротом земля потопає в сутінках недаремно, бо сама їх творить. Пливе від незугарних забудов, колючого дроту, вишок, солдатів з автоматами, сірих людей, які зупинилися й дивляться на поїзд порожніми очима пітьми. Ми ж повільно сунулись у тих сутінках, як вуж-полоз, вилазили з цього сутінкового, теменного світу, а потопали у тьмі ще густішій. І здалося мені, що ця пітьма жива, бо вона наповнена сотнями, тисячами, а може, й десятками тисяч стражденних людей, які її чекають, щоб почати у ній будувати примарні замки власних мрій та сподівань. Я думав про те, що в’язнями тут не тільки ті, кого стережуть, але й ті, хто стереже,— вони, може, більшою мірою в’язні: солдати чинять те, що їм наказують, мимовільно, а обслуга зачинила себе в тюрми самохітно. І все це сплетено в один вузол колючим дротом, безліччю дроту — якась безконечна й химерна мережа з дощок, дроту і цегли, між якої, як мухи в павутині, снують люди-тіні. Весь цей світ ніби пригашений, поринутий у пітьму навіть удень, бо на всіх накладено печатку тьми, навіть на вільних людей, котрі тут живуть і не служать у таборах. Бо й вони обплетені тим-таки дротом, бо й вони мусять пристосовуватися до законів пітьми та й живуть завдяки пітьмі. І всі ці люди в одностроях, чи робах, чи в тільниках, чи в іншій, “вільнішій”, одежі мусять коритися якійсь диявольській силі й волі — гігантському сірому спрутові, який повільно їх і душі їхні пожирає. І мені стало страшно, що таке може бути у світі, мені стало страшно за людей, які не тільки байдужі один до одного, але й один одного ненавидять і навіть тут, а може, особливо тут, у владі пітьми, одні знущаються над іншими, а ті, над якими знущаються, де візьмуть силу для любові до своїх катів? І немає всім отим людям одним на певний час, а іншим назавжди виходу із цього сплетеного клубка, повитого пітьмою, тож копошаться вони, щось роблять, один одного стережуть, творячи пекло на землі. Але це пекло відрізняється від того, яке уявляли наші предки, із вогнем і вогнедишними печами — воно холодне, змерзле, навіть вогонь тут крижаний — подих цього пекла завмер у мене на душі жорстким клубенем, адже таких пекол на землі є безліч. Перед очима знову попливла колона сірих, на одне обличчя людей, хоч я напевне знав: не сірі й неоднакові вони, ті люди, а такі ж, як я чи Лариса, а може, й кращі за нас. Однак їх окунули у пітьму, і вони, хочуть чи не хочуть, мусять законам пітьми улягати. Тому вони на позір такі сірі, стандартизовані й такі страдженні, через це такі виснажені в них обличчя, і тільки очі їхні світяться, бо вогонь душ їхніх навіть пітьма не в силі погасити, а пекло, в яке кинуто цих людей, їхніх душ пожерти. Тому я й сказав сам собі в тому поїзді, що віз мене в царстві пітьми: не роби ближньому зла, не метися, не думай лихого про людей, їх не пізнавши, спробуй так прожити в світі, щоб ніхто на тебе не складав нарікань. Можливо, подумав я, у світі ти нічого особливого чи доброго не вчиниш, але, Бога ради, не помножуй у ньому зла, адже його й так забагато.

У Потьмі на станції була та ж картина: жахливий сопух і сонні люди на лавках, тільки цього разу їх побільшало: дехто лежав і на підлозі. З розповідей старих мордовців, у яких ми гостили, знали, що тут п’ють не горілку, навіть не самогонку, а бражку, тобто напівфабрикат для самогонки, а саму самогонку й не гонять. Очевидно, тим і пояснювався такий сопух; ми принаймні у приміщенні станції не могли втриматися й пішли гуляти на перон, не забуваючи, однак, напучення дружини Даля від перону не віддалятися, бо всяке може статися. І справді, повз нас часом проходили якісь нечупарні, зарослі чоловіки й пильно нас озирали — Лариса від цих поглядів зіщулювалася; я ж тримався у кишені за розкритого перочинного ножа. Було вже темно, і ми намагалися не відходити з освітленої площини. Щоб хоч трохи зігрітися, ми заскакували вряди-годи на станцію, але швидко звідтіля вилітали — сморід таки був нестерпний.

Нарешті під’їхав поштовий поїзд і зупинився: в один із вагонів почали вантажити пошту. Із найближчого до нас зійшов провідник і закурив.

— В Москву? — спитав байдужно.

— В Москву,— відказав я.

— Хатітє, садітесь к нам,— сказав провідник і повідомив, що плата така ж, як на пасажирський загальний.

Я подивився на Ларису. Поїзд, якого ми чекали, мав прибути за півтори години, а гарантії, що квитки будуть, ми не мали.

— А спальні місця у вас є? — спитала Лариса.

— Канєшно. Ви что — хохли?

— Українці,— сказала Лариса.

— Ну, ето всьо равно,— пихкнув димом провідник.— У міня жена хохлушка. Крепкого характера бабка. Садітесь!

Ми зайшли у вагон, там було щось на зразок купе, в якому сидів чоловік, що вже давно не голився, і жінка з дитиною; одягнені вони були в брудне ганчір’я.

— Еті едут без плати,— показав провідник.— Упросілісь!

Чоловік на ці слова не зреагував ніяк, а жінка блимнула очима й потупилася.

Пройшов ще один провідник. Зиркнув на нас, але нічого не сказав.

Ми сіли на лавку і задоволено витягли ноги, які аж гули. В поїзді було тепло, я відчував, як тепло обволікає моє змерзле тіло, розкладає його і млоїть. Поїзд рушив.

— Слава Богу! — мовила Лариса.— А то я боялася, що ночувати там будемо. По-моєму, ті люди із станції звідти й не виходять.

— Гадаєш, живуть там?

— Ну да! То були ті самі люди. Кілька принаймні точно.

— Да,— сказав раптом чоловік.— Часом доводиться пробути на станції і по кілька днів.

Сказав це і замовк, запавши знову в мовчанку.

Підійшов перший провідник і підсів до нас.

— У нас тут буде краще, як у загальному вагоні,— сказав він.— Ви що, брат і сестра?

— Ні,— сказала Лариса.— Ми чоловік і жінка.

— Молоді ще,— сказав провідник.— Хто тут у вас у таборі?

— Батько,— сказала, не моргнувши оком, Лариса.— Мій!

— Так,— сказав провідник.— Діла!

Встав і відійшов. Я подивився на Ларису здивовано, але вона на мій погляд ніяк не зреагувала, хиталася в такт поїзда, та й усе. Зрештою, зрозуміти її можна: надто довго пояснювати, хто ми такі насправді й до кого приїхали. Але те, що вона вміла брехати так незворушно, мене трохи вразило.

Чоловік раптом устав і пішов у бік туалету. Жінка поклала дитину на полицю й метнулася за ним. Вони про щось засперечалися на незрозумілій нам мові.

— Будемо спати разом,— сказала Лариса.— Щось мені ця компанія не подобається.

Я хитнув: компанія мені також не подобалася, особливо другий провідник, який позирав на нас вовком.

Жінка схопила чоловіка за руку й тягла до полиці. Він неохоче їй піддавався, але фізіономію мав кислу.

— Повечеряємо,— сказала Лариса й почала витягати рештки наших запасів.

Чоловік і жінка дивилися на їжу байдуже, але в їхніх очах увіч світилися голодні вогники.

— Ходи спитай, чи є у них чай,— сказала Лариса.

Чаю в провідників не було, тільки гаряча вода. Лариса мала при собі термоса, пішла й набрала. Запросила до вечері наших супутників, але вони гаряче почали відмовлятися. Тоді Лариса зробила бутерброди і всунула один йому, а другий їй. Вони несміливо ті бутерброди взяли й почали їсти з видимою пожадливістю. Лариса дала їм ще по бутерброду, і вони ковтнули їх як муху. По тому чоловік пішов по гарячу воду, і вони почали пити її по черзі: трохи вона, а трохи він. Пили із алюмінієвої кварти, яку чоловік видобув із клунка. Ми пили із покришки термоса: спершу Лариса, а тоді я.

— Далеко їдете? — спитав я співподорожан.

— Не знаємо,— мовив байдуже чоловік.— Як вийде.

До речі, за їжу вони нам не подякували. Жінка весь час мовчала, а коли Лариса щось у неї запитувала, ніяковіла і хрипким голосом відповідала, що не знає. Замість неї відповідав чоловік, все так само байдуже, ніби був притлумлений.

Їжа нас остаточно розморила. Лариса розстелила матраца (постелі не було), а подушку обгорнула хусткою. Жінка лягла біля дитини, а чоловік продовжував сидіти. Лариса забилася під стінку, я ж примостився побіч. У цей час вперше обізвалася дитина — заплакала. Жінка почала її затицькувати, щось хрипко до неї промовляючи незнайомою мені мовою. Провідники сиділи в своєму переділку, про щось балакали, але слів розібрати годі було. Я обійняв Ларису, щоб не звалитися з полиці, і ми відразу ж заснули. Розбудив нас крик.

— Нєт, ти міня пусті, пусті, подонок! — кричав чоловічий голос.— Набрал тут шантрапи, закони нарушаєш. Не нада менє твоіх дєнєг, плевать я хотєл на ніх. Виброшу ету наволоч с поєзда!

Я злякано підхопився: голос лунав із переділки провідників. Чоловік байдуже сидів навпроти, а жінка з дитиною спала. Лариса підхопилася не менш перелякано.

— Що там таке? — спитала вона.

— Бузят,— спокійно сказав чоловік.— Он постоянно так...

Із переділки вирвався другий провідник, видно було, що перший хапав його за плечі.

— Вон шантрапа! Вон з поєзда! — зарепетував другий провідник.

Перший схопив напарника ззаду, заломив йому руку, аж той зігнувся, і погнав у бік туалету, даючи тумаки й немилосердно матюкаючись. Другий провідник відчинив головою двері туалету, перший урізав йому коліном під зад і заштовхав усередину. Тоді зачинив двері і замкнув. З туалету рознісся рев, ніби ревла поранена тварина. Другий провідник бився у двері, репетував, кляв, матюкався, вив. Лариса біля мене тремтіла, як билина, я обійняв її за плечі. Перший провідник, усміхаючись, пішов до нас.

— Ізвінітє за неудобство,— сказав майже гречно.— Моча єму інода в голову шибаєт, скоро он успокоітся. Ізвінітє!

Рев і крик із туалету не стихав. Тоді перший провідник наблизився туди і крикнув.

— Замолчі, свінья, людей тривожішь! Не замолчиш, біть буду, суку!

За дверима спалахнула лайка, але відразу ж затихла.

— Он уже будіт спокойний,— підморгнув провідник.— Када випьєт, не человек, а какой-то малахольний. Не обращайте вніманія!

З нас усіх найбільше “не обращала вніманія” жінка, вона продовжувала нерушно лежати біля дитини, мовчала й дитина. Чоловік устав, потягся і раптом поліз на другу полицю.

— Лягай! — сказав я тихо Ларисі.— Посиджу біля тебе!

— Я боюся,— зашепотіла Лариса.

У туалеті було тихо. Лариса ще трохи посиділа, а тоді лягла.

— Петька! — почувся з туалету голос.— Слиш, Петька!

— Я Петька,— підійшов до туалету перший провідник.

— Випусти, Петька. Буду себя вести харашо!

— Карцер на четирє часа, пойнял?

— Понял,— сказало зсередини і знову затихло.

— Ложись, парень,— сказав мені провідник.— Тепер он будет спокойний. Нічаво, перебузіт!..

Спокійно пішов у свою переділку, чути було: щось наливає і п’є. Я ліг і обійняв Ларису.

— Попали ми з тобою,— шепнула вона.— Мене всю трусить. Що це за світ?

— Це “широка страна моя родная”,— сказав я.— Спи!

Вона затихла. Сам же я спати не міг, нервово прислухався до колисливої тиші, стукоту коліс, рипу вагона. В туалеті, здається, другий провідник плакав, бо звуки доносилися якісь неясні: чи то схлипи чи притамоване скавуління. На те вийшов перший провідник стукнув кулаком об двері і прорипів:

— Замолчі, дурак! Люді сплят!

Скавуління чи хлипання замовкло. Провідник зирнув у наш бік і пішов до себе; я лежав у цей час на спині й бачив це. Знову повернувся до Лариси, обійняв і взяв за руку. Вона тихенько мої пальці стисла.

Було тихо, тахкотів поїзд, нас коливало й поштовхувало. В цей час захропів на горішній полиці чоловік. Так голосно, ніби гарчав пес. Жінка звелася з полиці й, певне, штовхнула чоловіка.

— Што такое? — спитав той хрипко.

— Ричиш,— сказала жінка.

Чоловік перевернувся.

І я заснув. Не заснув, а проваливсь у глибоку яму, а може, на дно якоїсь криниці, де тихо плавали повільні й понурі риби, а ще якісь молюски чи п’явки, риби розтуляли роти, хапали ті молюски чи п’явки і понуро їх жували, молотячи щелепами; я ж був тільки в тій воді присутній, а може, також був однією із риб, але не їв ні молюсків, ні п’явок, а тільки дивився, як вони те чинять; може, я був одним з тих молюсків чи п’явок, бо найбільша риба розтулила величезного рота, і я побачив, що рот її — жерло палахкотючої печі, і там гогоче вогонь, і в тому вогні ходять юначі постаті. Язики полум’я лижуть їх, але не спалюють, і всі ті юнаки сліпі, бо в кожного на очах чорна пов’язка, а в руці по патериці, а ходять вони довкола вогняного куща, який і палає тим вогнем, а довкола куща ростеляється безкрая піщана пустеля, в якій вряди-годи розлунюється крик, далекий і відчайний. Тоді юнаки зупиняються й повертають у той бік, звідкіля пролинув болісний крик, обличчя з чорними пов’язками на очах, і всі ті юнаки на одне обличчя і в однаковій одежі — в тюремних робах. Коли ж крик затихав, вони знову починали йти по колу, часом біля них лунав звук, ніби хтось плеснув бичем, тоді юнаки починали бігти, але швидко втомлювалися і знову йшли.

Риба клацнула щелепою, але не заковтнула мене, бо я сахнувся; тоді підпливла друга рибина й так само розверзла пащу. І я побачив ту саму пустелю, але не було на ній уже вогненного куща, а стояв величезний золотий ідол, а біля ідола стояли навколішках люди й молилися, здіймаючи руки. Клацнула щелепа, але й цього разу я відсахнувся. Тоді підпливла до мене третя риба, розтулила пащеку, і я побачив обплутані колючим дротом паркани, і клаптик двору канцтабору, і на тому клаптику вихудлого юнака, який кличе мене до себе й манить, всміхаючись. І я вже згоден був пірнути в ту пащу, але почув автоматну чергу, юнак схопився за груди й почав повільно падати, а з його тіла потоками полилася кров. І я кинувся тікати від цих розведених пащ, упав коліньми на пісок, затулив голову руками, а наді мною свистить меч, і я починаю рити пісок руками, внурююся в нього головою, влізаю в той пісок і повзу в довгому холодному сутерені, повзу, задихаючись через нестачу повітря, однак маю й мету — там, попереду, у кромішній темряві горить світло. Я прокидаюся, ніби риба, яка виплескується з води в повітря, хапаю ротом і очунюю остаточно. У вагоні розточується тихе й мерке світло, чути жахливе хропіння з горішньої полиці, жінка навпроти скулилася клубочком, так само скулилася біля мене Лариса, а з купе провідників чути спокійні голоси: провідники мирно балакають, ніби й не сталося тієї нічної пригоди. Я ще коливаюся у хвилях сну, який не покинув мене до решти, в мене несвіжа, важка голова, трохи понуджує, вряди-годи западаю в морочні хвилі, і переді мною пливуть якісь нереальні обличчя, якісь напіврозмиті й зруйновані речі, якийсь абсурдний світ, може, з часу минулого, але швидше, з часу неіснуючого. Зітхаю і хочу прогнати від себе каламутні пасма видінь, але до мене раптом простягаються чорні карачкуваті пальці, щоб схопити мене за горло, і я сам видаю хрип чи покрик і прокидаюся цього разу таки остаточно...

У Москві ми розрахувалися з провідником, другий намагався на нас не дивитися, і зіскочили з поїзда. На пероні було повно людей, ми побачили серед них і своїх попутників: повільно брели пероном, опущені, покірливі і якісь мов неживі — що воно за люди, ми так і не довідалися.

— Хочеться додому, вмираю! — сказала Лариса.

За ці кілька днів її обличчя втратило рум’янці, вона ніби постаршала й була притрушена попелом доріг, та й одежа на ній уже не була така чиста й охайненька, отже, й ми, в певний спосіб, посіріли й почали подобати на всіх цих людей, що товчуться по поїздах.

На Київському вокзалі вже чулася українська мова — це був ніби оазис серед пустелі Москви, і Лариса трохи ожила.

— Фу! — сказала вона.— Тут уже легше дихається.

Мали поки що клопіт: узяти квитки до Києва, здати речі до камери схову, поснідати і лише тоді можна було б поблукати містом, хоч Лариса заявила, що їй аж зовсім не хочеться ним блукати. Турбувати ще раз дружину Даля ми не зважувалися, отож лазили вулицями, мов сновиди,— Лариса втратила інтерес і до магазинів.

— Щось не гуляється,— сказала вона.— Їдьмо на Київський вокзал, там і справді легше дихається.

Ми подрімали в кріслах, щось переїли, забрали речі, і ось перед нами синій поїзд, в якому чисто, тепло й затишно, де ми маємо купейні місця, де сніжно-білі фіранки і така ж постіль, де можна до провідниці говорити українською мовою, де на підлозі м’які килимові доріжки і де нарешті відчуваєш себе людиною. Тут уже подавали чудовий солодкий чай, а поїздом ходили з корзинами продавці, пропонуючи кефір, булочки й пиріжки, але ми пішли у вагон-ресторан і спокійно, не кваплячись, повечеряли. Потім ми стояли в тамбурі, і Лариса вперше за весь час попросила в мене сигарету. Ми курили, нарешті вона всміхнулася мені тією колишньою таємничою всмішкою і сказала:

— Нє, це все-таки чудово, що я вибрала в супровідники тебе!

Потім подумала хвильку, пихкнула димом і додала:

— Це був якийсь жах! Мандрівка в пітьму! Вже не зберу в собі сили, щоб поїхати туди вдруге... О, ні!

Я подивився на неї здивовано! “А Артур?” — хотілося запитати. Але вона дивилася не на мене, а на вагонну шибку, по якій повільно повзло випущене нею пасемко диму.

Епізод восьмий. Червоне і чорне

Через який час мені прийшов лист від Артура, в який було вкладено цидулу до його батьків з проханням переслати її — це означало, що Артур бажав, аби його листа до мене знав тільки я, виключаючи, звичайно, цензорів, які ті послання читали. Лист написано трохи езопівською мовою, а що він має значення для цих записок, переписую його сюди повністю.

Оце такий лист. Я його перечитав кілька разів, і мені стало прикро. Здається, наш візит, замість возрадувати, став йому випробуванням, чи ж мало йому випробувань? З другого боку, він підтвердив те, що я й сам думав про Ларису. За час поїздки ми з нею дуже зблизилися, але я не мав права трактувати її більше, як друга чи сестру,— це вже було для мене виключене; зрештою, й підстав вона для того мені не давала. Але те, що вона і з Артуром вела себе точно так, як і зі мною, іритувало. Коли відкинути звинувачення у кокетстві, яке й мені колись приходило на думку, її поведінку можна було пояснити тільки в один спосіб: дівчина хотіла зберегти з нами дружбу, але сексуальний елемент із неї виключити,— до речі, й ця думка колись мені вже приходила. Її ж маневрування можна пояснити бажанням утримати нас на певній відстані, чого вона з успіхом досягала. Знала, що ми живі люди, і не втримаємося, щоб не закохатися в неї, отож нас од того кохання вберігала, бо воно мало бути безвиглядне. Отже, я знову повернувся до цих резонів. І все-таки з листа відчувалося, що Артур до мене Ларису трохи ревнував. По-лицарському відступав її мені і то в такий спосіб, що я його пожертви аж ніяк прийняти не міг, а наша поява перед його очима була голкою в серце, хоч він і собі не згодився б у тому признатися. Грубо кажучи, так виходило, що ми ніби демонстрували перед ним, зачиненим за колючий дріт, своє щастя. Саме це й приносило мені прикрість, коли читав того листа, бо насправді ми нічого не демонстрували, та й демонструвати було нічого; зрештою, Артур мав розуміти (і розумів), що сама Лариса в таку мандрівку поїхати не могла, не могла приєднатися і до його батьків, бо фактично не була його дівчиною, як і моєю, а лише добрим, щирим приятелем, отже, могла поїхати тільки зі мною. Ще кумедніше було б, коли б вирушила в такий світ із своїм таточком, дікенсівським типом, та й чого тому таточкові було туди їхати; велике добро він учинив уже тим, що дозволив це Ларисі. Ні, тільки я міг Ларису супроводжувати чи взяти її з собою — тут альтернативи не було. Я так Артурові й написав, але відповіді не одержав, написав йому ще кілька листів, але й вони ніби у воду впали. Щодо книжок писав він правду, їх таки заборонили присилати в концтабори. Отже, зв’язок мій з Артуром перервався. Не дзвонила й не писала мені після тієї поїздки й Лариса, очевидно, їй досить було, що ми аж так довго були разом. Я ж за нею сумував, про неї думав, але тлумив у собі те почуття — їй воно було ні до чого. Оце і є те червоне, що я хотів описати в цьому завершальному епізоді, більше тут додати нічого.

А тепер про чорне. В один із чудових травневих днів, коли особливо пахли тополі після теплого дощу, коли зранку солодко лящали солов’ї, коли мені так не хотілося йти на роботу, а десь схвильовано протинятися цілий день, коли я навіть у голову не клав, що може бути в світі щось чорне, саме тоді прийшла від Люди страшна телеграма: помер Славко. Це вдарило мене ніби обухом, я аж захитався, прочитавши сповіщення, чергова співчутливо на мене дивилася, бо вже й сама встигла телеграму прочитати, отож я не пішов у свою кімнату в гуртожитку, не міг зараз нікого бачити, а рушив у вечір, який сьогодні не сміявся, а плакав солов’ями,— ніяк не міг прийти до тями. Отже, Славка, нашого найбільшого розума, такого ясного й мудрого, нема й ніколи не буде. Вже він не проголосить жодного свого монологу, вже не зведе від книги розумного лиця і не провістить якусь сентенцію, вже не засміється заливисто, як умів тільки він,— ні, це немислимо було уявити. Похорони мали відбутися завтра, отже, завтра я мав конче поїхати до Житомира.

Цілу ніч не спав. Не міг спати, боліла мені душа. Лежав незворушно й слухав хропіт своїх товаришів по кімнаті і як ніколи був самотній. Саме в ту ніч я остаточно зрозумів, що братство трьох юнаків розпалося до решти. Так, усіх нас трьох було кинуто у вогненну піч. Ми були впевнені, що ніяка сила нас не спалить і не знищить нашого братства, але така сила знайшлася. Вона вирвала з-між нас першого мене — це тоді, коли я покинув Житомир. Потім вирвала Артура, закинувши у пітьму заплетеної колючим дротом землі, потім вирвала і Славка, але в найстрашніший спосіб.

Я лежав нерушно в своїй постелі й чув гогіт та регіт полум’я, яке святкувало перемогу, адже опиратися його всезнищувальній силі ми могли лише втрьох. Першу перемогу воно, те полум’я, одержало тоді, коли між мною і Артуром пробігла чудова біла кішечка в образі Лариси — ось коли наше братство вперше зазнало серйозного випробування. Але ми ще трималися. Ще не хотіли згоряти і не хотіли спалювати нашої єдності; тепер уже її нема напевне. Вогонь гоготів, шумів, сміявся; палахкотів, танцював од радості — це і стало у ту ніч для мене образом печалі. І я раптом відчув, що обличчям моїм котяться сльози — оплакував Славка, Артура і себе, оплакував кволість нашу, бо ми огненну піч перемогти не змогли. І з темної ночі, наповненої плачем солов’їв, раптом почала виростати й підніматися велетенська постать Навуходоносора, людини, закутої у мідні доспіхи із золотим покриттям, із обличчям, прикритим шоломом, з-під якого яріли очі. І спитав він своїх слуг:

— Чи ж трьох зв’язаних мужів ви кинули досередини вогню?

І слуги відповіли, сказали цареві:

— Певне, царю!

Тоді Навуходоносор відчинив дверці вогненної печі і зазирнув усередину. Відтак заговорив він і сказав:

— Артуре, Славку, і ти, що боїшся назвати своє ім’я, чи ж ви сподіваєтеся, що з вами станеться, як колись сталося із Шидрахом, Лишахом та Авад-Негом?

— Ми сподівалися,— мовив я.

— І даремно сподівалися,— всміхнувся задоволено Навуходоносор, і голос його, ніби грім, гримів,— бо не врахували одного. Я відтоді також став розумніший. Через це не скажу вам: вийдіть і прийдіть, бо тоді я вірив у вашого Бога, а тепер не вірю.

І зібралися сатрапи, заступники, і підсатрапи, і цареві радники, і в усіх задоволено цвіли усмішки, бо вони були певні, що перемогли. І заспівали вони гімна на славу Навуходоносорові, й пішли повз нього колонами з транспорантами і з численними портретами Навуходоносора, а той стояв на трибуні й милостиво підносив руку, а біля нього стояв горлач і горлав лозунги. І колони відповідали йому радісним, щасливим криком, і це творилось у той час, коли ми у печі згоряли, коли палилося наше волосся, і плащі наші тріщали, і запах вогню ввіходив у нас, як дим.

— Ось що чекає всіх, хто не послухається царського слова,— сказав Навуходоносор,— і хто захоче віддати свої тіла на вогонь, аби не служити й не поклонятися нашому Богові, а вигадувати Бога свого, адже ніякого Бога взагалі нема!..

Я ніби з ями вирвався; все-таки заснув, і привиділося мені те страшилище.

Було в кімнаті душно, хропли хлопці, а я лежав і трепетав, був-бо впевнений, що самотужки перед цим молохом не встою. І в мене вливався, ніби нічна темрява, страх: а що коли й справді той Навуходоносор має рацію, а що коли й справді у цьому світі Бога розіп’ято, а панує в нім лише диявол ув образі Божім? І я знову впав у чорно-червону яму, в якій гоготів вогонь. Побачив спаленого Славка, який нерушно лежав на дні печі, склавши на грудях руки, і не міг упізнати його, ніби не він то був. Бачив тяжко обпаленого Артура, який мотався по шматку двору концтабору, схопившись руками за голову. І я зважився. Розігнався, скільки сили, і вдарив лобом об залізну стіну велетенського казана, і знову розігнався, і знову вдарив. І казан почав густи, як дзвін, а я розганявся й бив об нього лобом, намагаючись пробити чавун, і казан гув і гув, як надтріснутий дзвін. З лоба в мене стікала кров, і я зморено сів на підлогу біля спаленого, холодного і зі складеними на грудях руками Славка. І мій зір раптом дістав здатність до особливого бачення, і я побачив, що піч наша — в пустелі, що навколо нас ні душі, лише гуляє холодний безплідний вітер, і що звук, який я видав, розбиваючи лобом чавунну стіну,— це і є голос волаючого в пустелі. Пустелі, що спокійно пожирає тих, котрі спопеліли у вогненній печі.

Оце про чорне, що хотів я написати в цьому короткому заключному розділі.

На Славковий похорон зібралося несподівано багато людей. Прийшли всі сусіди, багато студентів, а виглядав Славко у труні зовсім так, як привидівся мені в ту майже безсонну ніч. Славкова мати була в чорній одежі, тиха й непомітна, як і за життя сина, очі її переповнені жахом, і з них весь час котилися сльози. Але вона не ридала й не голосила. З’явився і Славковий батько, і я тут уперше його побачив, бо він свою родину давно покинув і мав нову: це був мордатий стандартний чоловік з блідо-синіми холодними очима. На тризні він глушив горілку, мов воду, й лишався цілком байдужий до того, що сталося, інколи навіть скалив зуби. Люда була заклопотана організацією похорон — усе впало на її плечі; я, як міг, їй допомагав: ходив щось купувати, роздавав присутнім хусточки і таке інше — їжу до тризни готували сусідки. Прийшла й Лариса і теж щось нам допомагала. Єдине, що оповіла мені Люда, що Славко після тієї статті у газеті так і не зміг отямитися; здається, саме та стаття його й добила, сказала Люда, хоч як вона не намагалася переконати його, що все те без значення. І воно, може, було б без значення, але Славко признався їй, що таки згодився ту статтю підписати.

— Чи ти знав про це? — спитала вона.

— Знав,— тихо відповів я.

— Бач, тобі сказав, а мені ні.

— Тобі теж сказав.

— Коли це він сказав! — мовила Люда.— Але не будемо про це, бо воно тепер і справді без значення.

Після всього я пішов провести Ларису. Ми йшли мовчки.

— Кошмар! — сказала Лариса.— Тепер уже нема нашого братства насправді, чи не так?

— Чому так подумала?

— Тому, що всіх нас нема: ти — у Києві, Артур — у концтаборі, Славко...— Я побачив, що вона плаче.— Одна я залишилася.

— А Люда?

— Люда клятви на вірність не давала,— мовила Лариса.

Я подивився на неї трохи здивовано: невже вона аж такого значення надавала тій нашій дитячій клятві? Але, здається, таки надавала. І я раптом зрозумів усе: вона одна з-між нас свято дотримувалася клятви, і цим, здається, й пояснювалася ота її поведінка, що розбивала серце і мені, й Артурові.

— А що заважає нам залишатися друзями? — спитав я.

— Заважає,— сказала вона.— І багато що...

— Не розумію тебе.

— Ну що ж, скажу, щоб ти зрозумів, мудрику. Так склалося, що я, мабуть, вийду заміж.

Я зупинився вражений.

— Та ти що? За отого білявого?

Вона хитнула. Ми йшли якийсь час мовчки.

— Я б, може, й не призналася,— сказала тоскно Лариса.— Але сьогодні такий день... Окрім того, в цьому ділі... я не можу не порадитися з тобою.

— Хіба від мого слова щось залежить? — спитав я.

— Може, й ні. Але ми з тобою ще й досі зв’язані клятвою: і я б хотіла, щоб ти сказав своє слово.

— Наша клятва таких речей не стосується,— гостро сказав я.— Такі речі сама маєш вирішувати.

— Я вже вирішила,— мовила Лариса, і в неї знову з очей потекли сльози.

— Бідний Славко! Він серед нас був найкращий! Скажи, чому найкращі вмирають так рано?

— Колись казали: так хоче Бог. Кращим не дає довго мучитись у світі.

— Віриш у це?

— Не знаю,— мовив я.— Але ні, не вірю, бо цей світ без кращих стане пустелею. У це вірю.

Ми дійшли до її дому, але вона не хотіла повертатися туди.

— Не хочу додому,— сказала.— Можна, ще трохи з тобою побуду?

— Можна, Ларисо,— сумно мовив я.— Не треба про таке питати дозволу.

— Боюся залишатися сама.— Вона мерзлякувато повела плечима, хоч надворі було зовсім тепло.— Потім усе поправиться... Це сьогодні так... Артур тобі писав?

— Раз написав,— відповів я.— Але потім на листи не відповідав.

— А мені не писав. Чому він образився?

— Не знаю,— відповів я.— Може, йому неприємно було бачити нас разом.

— Бідний, дурненький Артур,— сказала вона якимсь особливим голосом.— Хочу в тебе попросити: не пиши йому, що виходжу заміж... Він не зрозуміє.

— А, думаєш, я розумію?

— Ти зрозумієш,— сказала вона,— бо ти мудрий. Навіть мудріший за бідного Славка.— Сльози знову потекли в неї по щоках.

Ми йшли якийсь час мовчки.

— Щось мені такого хочеться,— нарешті сказала Лариса.— Але не зважуюся тобі сказати...

— Чому не зважуєшся?

— Ні, скажу. Розумієш, оті люди, натовп, що зібрався на похорон, родичі, ота суєта, обряди... а ми з ним фактично не попрощалися... То що ти на це?

— Хочеш піти зараз до нього? — спитав я здивовано.

— Ну, от бач, ти все розумієш. Нарвемо десь квітів, купимо щось випити і попрощаємось із ним, як братчики... Бо він зараз там самотній.

Мала рацію: ми повинні були це зробити, бо, як казала, всіх нас нема. Отож маємо персонально віддати йому честь. Ми купили пляшку якогось вина, нарвали квітів з якоїсь державної клумби й поїхали на Смолянку — Славка поховали там.

Могила була засипана квітами й заставлена вінками, а цвинтар уже зовсім порожній — йшлося до вечора. Запаморочливо плакали солов’ї. Посипався легенький дощик, але ми від нього не ховалися й не прикривалися. Лариса пішла вздовж могили і розсипала квіти. Потім повернулася до мене, і я побачив, що обличчя в неї бліде, майже мертве, облите і дощем, і слізьми, змокріле волосся блищало.

— Прощай, Славику, прощай розумничку! — прошепотіла Лариса і раптом упала на коліна, затрусившись у риданні.

Я спустився на коліна біля неї й обійняв дівчину за плечі. В горлі мені щипало. Лариса обійняла й мене, і ми стояли так якийсь час навколішках. Дощ припустив більше, по цвинтарі поповзли сутінки, а ми стояли на мокрій землі, завмерши й дослухаючись до навколішніх шерехів. Ридали солов’ї.

— Дай мені вина,— хрипко попросила Лариса.

Я подав їй пляшку. Вона приклалася до неї й довго не відривалася. Потім подала й мені. Я ту пляшку допив і жбурнув між могилки.

Ми звелися з колін, дощ обливав нас, волосся склеїлося, по обличчі й за шию текли струмки. Але ми все ще безмовно стояли, бо обом нам здалося, що Славко нас бачить, що він незримо присутній біля нас і що йому ми в цей мент і справді потрібні. Отож ми стояли, я обійняв Ларису за плечі, вона поклала мені руку на бік, і прощалися зі своєю юністю, бо бути дорослим, як писав в останньому листі Артур,— це значить байдужішати. Але ми поки що не хотіли байдужішати, а прагли затриматись у цій миті, яка єдина відділяла нас од дорослості. Були промоклі наскрізь, і я відчув, що Лариса вже тремтить од холоду. Але сигнал відійти мала подати вона.

— Отак! — сказала і зітхнула.— Ми віддали тобі, Славку, все, що могли!..

Побрели через цвинтар, мочачи ноги в траві, і не було на нас сухого рубчика. А дощ не вгавав. Дощ уже лив як з відра, але ми й трохи не пришвидшили ходи, бо коли б це зробили, відчували, образили б Славка, котрий ішов біля нас невидимою тінню, налягаючи на невидимі костури...

Лариса сказала правду, вона таки вийшла заміж за отого білявого й високого, і зв’язок між нами перервався. З Артуром, як казав, зв’язок перервався також — я став на шлях стандартної людини. Артура випустили в 1968 році, але в 1972-му посадили вдруге. Тоді ж таки посадили Вітличного і декого з інших моїх знайомих, отож я спустився, як казав мій батько, “на дно” і закопався там у намулі. Будень помалечку з’їдав мене, а яким я став зрештою-решт, уже в цих записках описував. Те життя було нецікаве, і я з нього не можу вибрати жодного епізоду, достойного опису. Отак згорів у вогненній печі я.

Лариса написала мені якось листа, тоді я вже був студентом будівельного інституту і жив у студенському гуртожитку; про листа мені сказав бетонник Коля, якого я випадково зустрів на Хрещатику. Я поїхав у Дарницю і взяв того листа. Лариса писала, що з чоловіком вона розвелася, бо той виявився тупим і деспотичним; вона з дитиною живе зараз у батьків і просила, коли я приїду в Житомир, зустрітися з нею — хоче зі мною про дещо порадитися. “Я вважала вас усіх нудиками,— писала вона,— але насправді й не підозрювала, які нудні можуть бути люди насправді. Мій колишній чоловік саме з таких”.

Я спалахнув співчуттям до Лариси, хотів її відвідати, але так і не відвідав. Може, тому, що мав уже тоді наречену й готувався одружитися. Батьки мої на той час померли, і в Житомир приїжджати я не мав ніякої потреби.

Більше з Ларисою я не зустрічався, так само і з Артуром. Навіть не знаю, яка його доля.

Здавалося мені, всі ці літа я спав у летаргічному сні. Повиростали діти, жінка моя з миленької кияночки перетворилася в потужний бронетранспортер, звикла мною командувати, а я їй улягати. Мої дочки-близнята віддають на мої турботи про них легким презирством. Друзів я не маю; часом, коли стане по-особливому гірко й порожньо, випиваю чарку-другу, але й до пияцтва мене особливо не тягне. Люблю подумки читати вірша Федеріко Гарсія Лорки, що називається “Зрубати троє дерев”:

Мене вражає отой останній рядок: “Вода оголіла”. Очевидно, дерева стояли біля води, а коли їх зрубали, там утворилася маленька пустеля. Оце і значить: “вода оголіла”. З систем отаких пустельок, зрештою-решт, і складається наша дорослість, але не кожен із нас здатен на крик. Оці мої записки — крик. Крик волаючого в пустелі, бо нікому не хочеться перетворитись у цьому світі на пісок.

КИЇВ — Конча-Озерна

1991 рік