Юрій Юрійович, улюбленець жінок

Мужчина зупинився перед досить міцними дверима столярної майстерні, помацав їх руками, штовхнув, а потім навалився плечем — і двері впали. Легко і невимушено, начебто не були зачинені на міцний замок, а стояли, прихилені до одвірку. Найдивніше відбулося далі: хвилини за дві-три велетень неквапливо вийшов зі столярки з невеличким школярським портфелем із темно-рудої шкіри, старого, давно не модного фасону. Виглядав незнайомець дуже щасливою людиною, очевидно, що він вважав свою місію цілком виконаною.

— Пробачте, можна вас на хвилиночку, — ввічливо звернувся до нього Юрій Юрійович, начебто вони стояли зараз, захекані, о п’ятій годині ранку не посеред піонерського табору після зламаних воріт, дверей та нападу на представника закону, а десь на Красній площі, і Юрій Юрійович просто хотів перепитати, чи насправді це храм Василія Блаженного.

— Так, слухаю вас, — велетень випромінював саму уважність.

— Скажіть, будь ласка, ви не підкажете, як пройти в бібліотеку? — насправді, крім знаменитої фрази з «Операції И» Юрій Юрійович так ні до чого й не додумався. Перед ним, як він розумів, стояло одне завдання — затримати незнайомця якомога довше, поки не приїде наряд міліції.

— Бібліотека? — навіть не здивувавшись запитанню, замислився велетень. — Дай згадаю. Ага, дивись-но, хлопче: вийдеш звідси, потім звернеш по алейці ліворуч, потім прямо до альтанки, там трохи праворуч побачиш адміністративну будівлю, треті двері, здається, сині, якщо не перефарбували, і табличка «Бібліотека».

— Табличка?

— Ну так, табличка.

— А як бібліотекарку звати?

— Ольга Іванівна. Манукян.

— Манукян?

— Так, Манукян.

— Ви знайомі?

— Звісно. — Велетень почухав потилицю. — А чого ж нам не бути знайомими? Знайомі.

— Працювали разом? — Юрій Юрійович виявляв максимальну зацікавленість, на яку тільки був здатен.

— Можна й так сказати. Не те, щоб працювали. Ну, ти, як Ольгу Іванівну побачиш, вибачся за мене, будь ласка. — Велетень сором’язливо похнюпив голову. — Я книжку колись взяв — і не здав. Їй, певно, дісталося тоді від начальства. Але я принесу, обов’язково принесу, от наступного разу прийду — і принесу! А зараз не можу, зараз у мене справи, бачиш, — велетень показав на портфель, — портфель.

— А від кого вибачення передати?

— Семенов. Коля Семенов, третій загін. «Робінзон Крузо» книга називалася. Вона у мене вдома лежить. Я як додому потраплю, — велетень напружився, прислухаючись, — о, вже поруч, їдуть.

— Хто їде? — Юрій Юрійович, як не напружував слух, нічого у дзвінкій світанковій тиші не почув.

— Міліція. Це за мною. Але ж я нічого поганого не хотів зробити, я ж по-хорошому всіх просив, мені було дуже потрібно, тут портфель, в портфелі документи. Я їх тут давно залишив, дуже давно.

— «Робінзон Крузо» — дуже хороша книга, я її теж люблю. А як ви ставитесь до П’ятниці?

— П’ятниця — це мусульманський вихідний. А я православний. Православ’я — найправильніша релігія. Все інше — лайно. Я за православ’я кому хочеш морду наб’ю. Москва — третій Рим. Ти православний?

— Аякже, — поспішив завірити незнайомця Юрій Юрійович. — Обов’язково! А чим саме вам подобається «Робінзон Крузо»?

— «Робінзон Крузо» — хороша книга. Дуже, дуже хороша. Робінзон Крузо був православний монах. Знаєш чому? Тому що всі гарні люди на світі — православні. Монах-відлюдник. П’ятницю Господь послав йому як спокусу, як Ісуса диявол спокушав тричі, так і П’ятниця спокушав православного монаха Робінзона. Хлопче, відійди, будь ласка, в бік, бо мені пора бігти. Я тебе не чіпатиму, ти тільки вибачся за мене перед Ольгою Іванівною. Коля, Коля Семенов, третій загін, вона повинна пам’ятати, я часто до бібліотеки ходив.

У господарчий двір забігли менти, і велетень, наче у повільній зйомці, побіг їм назустріч.

Кого били гумовими ментівськими кийками, той знає, що витримати ці удари майже неможливо — пристрій придуманий і продуманий вправно. Менти били блідорукого велетня з усього маху: по спині, по руках, по ногах, а він лише кректав і тихо просив: «Хлопці, не потрібно, не потрібно, хлопці, я сам…». Нарешті, він впав, збитий численними ударами на землю, і поповз. Із голови тонким рівчачком потекла кров, а менти його гнали кийками прямо до «бобіка», де зрештою дозволили підвестися, наділи наручники і обшукали, але, здається, він вже зовсім знепритомнів; ослаб, обм’як, щось тихо бурмотів, проте коли його почали пхати в «стакан», раптом стрепенувся, вперся руками і ногами і заволав: «Крузо, Робінзон Крузо! Я поверну, чесне слово!» — після чого сили остаточно покинули його, голова схилилася вбік, ротом пішла піна і він знову знепритомнів.

— Бідолашний, — сказав Юрій Юрійович, піднімаючи з землі старий школярський портфель з темно-рудої шкіри.

— Ага, блін, бідолашний, точно, — підтвердив Зав’ялов, тримаючись за бік і груди. — Третя втеча з божевільні за останні півроку. Задушив санітарку голими руками.

Коли через кілька місяців я розповідав ці історії за пляшкою паршивого коньяку, що дивно і мерзотно пах клопами, знайомому лікарю-патологоанатому, той, ні на секунду не сумніваючись, запевнив: «Так і є: що діти, що божевільні, що генії — всі однакові».

Юрій Юрійович був, безумовно, генієм, який з однаковим успіхом міг знаходити спільну мову як з дітьми, так і з божевільними. Він мав щось таке за душею, чого не мав ніхто з нас: талант розуміти людей, терпіння і небайдужість — чесноти, які так невластиві молодості. Юрій Юрійович єдиний, хто у серпні 1991-го зрозумів, ні, відчув, що закінчується не просто велика імперія, не просто епоха, — закінчуються всі наші мрії. І віднині все відбуватиметься інакше, і те, чому ми навчались і чому нас навчали, у переважній більшості навряд чи стане нам у нагоді. Це не добре і не погано, це просто інакше, по-іншому, і тепер ми потребуємо нових мрій, більш пристосованих до нового часу, і не факт, що там, у цьому новому часі й просторі, знайдеться для нас місце. Ми всі раділи, що у нас тепер є власна країна, за яку можна вболівати на чемпіонатах світу і Європи, Олімпійських іграх, далі наша фантазія наразі не сягала, але всі ми чекали дива, яке зробить нас багатими і щасливими.

І диво таки наступило, але навряд чи стояння за лотком із секондгендом на базарі можна вважати за щастя. Наша юність, частина нашої молодості лишилася там, у минулому, десь далеко, за краєм, у історичній безодні жахів гримас соціалізму, які відкривалися для нас тепер у газетах та журналах страшними розповідями про недавнє минуле, і наше інтуїтивне неприйняття дійсності лише знаходило в них своє підтвердження: брехня, все, що нас оточує — суцільна, тотальна брехня. Але й теперішнє у вигляді дикого накопичення капіталів давало шанс лише мерзотникам, партійним працівникам та комсомольцям (на моє щире переконання, це слова-синоніми) і точно не відповідало уявленням про торжество соціальної справедливості та гуманізму. Тобто, за великим рахунком, нічого не змінилося: якщо раніше нас дурили, так би мовити, ідеологічно, то тепер ми стали жертвами ще й економічного обману, і що цікаво, у виконанні майже тих самих персонажів, хіба що без парткомуністичних квитків у їхніх кишенях, колись набитими рублями та продпайками зі спецфондів, а тепер — доларами. І все ж таки ми тішили себе надіями, ми розраховували на краще, ми вірили у власні сили і молодість. Минулого разу, пам’ятаєте, ми добряче випили, і ви, майоре, питали мене, яка система справедливіше до людини, якщо соціально-економічні системи взагалі можуть відповідати поняттю «справедливість». Навряд чи я можу дати більш-менш обґрунтовану відповідь, я ж не Карл Маркс, національністю не вийшов, я звичайний рядовий контрабандист. Але з особистого досвіду, як людина, яка в дорослому віці пожила і при недорозвинутому соціалізмі, і при недорозвинутому капіталізмі, можу зауважити, що при останньому не виживають найслабші, що загалом перебуває в гармонії з теорією існування видів. При воєнному радянському комунізмі або будь-якій іншій тоталітарній системі не виживають ті, на кого вкажуть. Все залежить не від закону, все залежить від волі, настрою і «політичної доцільності» — інколи у розумінні однієї єдиної людини. Це порівняння класифікації видів Карла Ліннея з атомною бомбою. Особисто мені краще при капіталізмі, однозначно, й чим він більш дикий, тим мені простіше таскати контрабанду та нелегалів через кордон, та й кордону цього б не існувало. Тому я за капіталістичну незалежність! Підозрюю, що ти, майоре, також: хто б тобі тоді носив такі хабарі?

Піонерський табір «Сокіл» став нашим останнім педагогічним іспитом. Лише завдяки Юрію Юрійовичу та збігу обставин всі мої підопічні залишилися живі, нікого з вихованців дитячого будинку не посадили і нас не обікрали у останню ніч та по дорозі додому, як це сталося зі старшою піонервожатою Іриною та її вусанем-чоловіком. Звісно, Юрій Юрійович дуже з цього приводу переймався у потягу, казав, що недопрацював із «особливим загоном», що предмет його пристрасті не заслуговував такого ставлення, але всі ми, та й він сам у глибині душі, розуміли — заслуговувала.

— Викинь ти ту курву з голови! Вічно ти знайдеш собі якусь… — я затамував подих і спостерігав, як темніли від відчаю та ненависті очі Юрія Юрійовича, але інших ліків для його душі я не мав.

Більше у таборах ми не працювали. Не знаю, чому так сталося, певно, не довелося, не пощастило і т. д., але тоді ми ще не знали нічого, що відбудеться з нами далі, як складуться наші долі; більш того, ми про це навіть не задумувалися, тому продовжували жити своїм природним життям, тобто повернулися до навчання.

Одноденна поїздка під час путчу з Балашихи до Москви мала для Юрія Юрійовича в рідному університеті несподіване продовження. За сімейними обставинами йому довелося затриматися вдома. Є на світі такі люди, вельми оригінальна категорія: їх одразу можна відрізнити, виокремити навіть у найбільшому натовпі за якимись невловимими ознаками; про таких навіть інколи кажуть, що вони не мають батьків, настільки самодостатніми вони видаються на перший погляд. Здається, що вони прийшли нізвідки і незабаром підуть в нікуди. Таким був і Юрій Юрійович, мені навіть ніколи і в голову не могло прийти, що у нього є мама. Але вона у нього, звісно ж, була, інколи тяжко хворіла, і тому він попросив, не вдаючись у деталі, одного зі своїх товаришів по курсу в разі запитань з боку деканату придумати якусь простеньку історію, що правдоподібно прикривала б відсутність на заняттях. У перші тижні вересня завжди можна було прогуляти, не турбуючись про наслідки: хтось вважав, що ти «в колгоспі на помідорах», хтось думав, що ти «відробляєш» десь в університеті, хоча насправді студенти, що просекли цю тему, лише майстерно придумували якісь відмазки — і все сходило з рук. На те і Юрій Юрійович розраховував. Не прийняв він до уваги лише одного — буйної фантазії свого приятеля Ігоря Волкова на прізвисько Герцог. Герцогом Волкова прозвали за неабияку претензію на аристократичність: він завжди намагався ходити до інституту в костюмі й краватці, носив модну довгу зачіску, яку час від часу підкреслював різким рухом голови а ля Козодоєв у виконанні Міронова з фільму «Діамантова рука», і співав під гітару начебто голосом Малініна російські романси про те «…как хочется стреляться среди березок средней полосы». Герцог-Волков-Малінін претендував також на роль придворного поета на природничому факультеті, приймав незмінну участь у кавеенах та святкових концертах, був на короткій стопі з начальством, тож кращої кандидатури для створення легенди Юрій Юрійович не міг і знайти. Та Герцога-Волкова насправді настільки вразила розповідь ЮЮ про події у Москві і подарований значок-триколор «Єльцин. Свобода. Демократія», що він вирішив віддячити приятелеві на всі сто.

Коли через два тижні Юрій Юрійович переступив поріг альма-матер і рідного факультету, то майже всі знайомі та незнайомі люди, які йому зустрічалися, підходили до нього і з почуттям вдячності потискали руку і казали: «Бачили-бачили! Як морозиво, смачне? Молодець, що захистив демократію, ми тобою пишаємося…» — та інші дивні слова, яких збентежений Юрій Юрійович, від природи людина скромна, геть не розумів. Нарешті до нього підійшла староста групи Інна Капліч і святково повідомила, що на них чекає сам декан факультету, і з цими словами взяла Юрія Юрійовича, як теля за шлейку, під лікоть і повела за собою. Декан, невисокий дядько з сивою інтелігентською гострою борідкою, палко потис Юрію Юрійовичу руку маленькою пухкою долонею, посміхнувся, як старому доброму другу, і, не гаючи часу, повів до ректора. Весь цей час Юрій Юрійович безрезультатно намагався визволити свій лікоть від чіпкої хватки старости та знайти поглядом Герцога-Волкова, але той тільки і встиг, що здалеку прошепотіти в коридорі: «Москва! Барикади! Танк! Морозиво! Телевізор!», на що Інна Капліч зробила круглі очі й замахала руками, наче оберігаючи свою гордість, яка от-от мала перетворитися на здобич, від набридлих мух.

Ректор, низенький, схожий на карлика, з яким у дитинстві сталося ДТП, чоловік, звісно старий комуніст, відомий серед студентів словом «вакнахалія», яке застосовував із приводу і без, також довго тис Юрію Юрійовичу руку, потім всадив у крісло і розповів іс

торію, яка вразила Юрія Юрійовича і всіх нас не менше, ніж історія про божевільного велетня, любителя православного монаха Робінзона Крузо. «Сиджу, я, значить, вдома, дивлюсь по телевізору ету вакнахалію, — соловейком розливався сивочолий ректор, один з найдосвідченіших інструкторів обкому партії і викладачів історії КПРС, — ну там, Москва, Білий дім, Єльцин, наші на барикадах. І тут бачу — танк! А на танку сидить якийсь сміливець і їсть морозиво! А кругом стрільба, біготня, Єльцин на балконі! А диктор тут і каже: „Зараз ви бачите одного з захисників демократії, одного з героїв, які…“ І тут дають крупний план — дивлюсь, щось знайоме; придивився, а це ж наш студент! І така мене гордість взяла!» На цих словах староста Інна Капліч пустила сльозу, декан засяяв посмішкою Вчителя, чий учень досяг нірвани, а сам новоспечений герой кілька разів, наче рибка в акваріумі, хапнув ротом повітря.

Від ректора Юрій Юрійович вийшов, сповнений вкрай суперечних відчуттів: з одного боку, він розумів, що все, що сказав ректор — брехня від першого слова до останнього, ніякого морозива ні на якому танку він не їв і по телевізору його показувати аж ніяк не могли; з іншого боку, за сьогоднішній ранок в університеті він зустрів не менше ста людей, які абсолютно точно його запевняли, що особисто бачили по телевізору цей репортаж і навіть називали марки морозива і танка.

В порожній після занять аудиторії трохи збентежений, на Юрія Юрійовича чекав Герцог, людина, яку він попросив «щось придумати простеньке», аби його відсутність на парах не потягла за собою дисциплінарних санкцій.

— Ти той, пробач. — почав Герцог, — так вийшло. Хотілося чогось оригінального… От я і придумав про танк…

— А морозиво?! — Юрій Юрійович не тямив собе від гніву. — Ладно — танк, я розумію — путч і так далі, але морозиво нафіга?!

— Морозиво — це не я, чесно, — Герцог затряс головою. — Це вже потім… Я лише сказав нашим дівчатам, що ти гуляв по Москві під час путчу, допомагав будувати барикади — і це правда; і всі знали, що ти працював там у піонерському таборі, тобто повірили одразу — і сказав, що тебе показували по телеку біля танка. Я навіть не казав, що ти на ньому сидів, навіть не казав, що бачив тебе особисто! Я ж не знав, що так обернеться! Що вони скажуть викладачам, викладачі — декану, декан — ректору… Що тобі ректор сказав, до речі?

— Розповідав, як у тісному родинному колі дивився, як я їв морозиво, сидячи на танку. Тобто брехав по своїй старій комуністичній звичці, як рудий собака. Та ладно — ректор! Ти хоча б розумієш, що про це всі тепер говорять, всі! Весь університет! І всі кажуть, що о-со-бис-то бачили мене на танку з морозивом — по телевізору?! Особисто!

— Юро, значить, так воно і було, повір! — кліпаючи невинно очима, відповів Герцог. — І ти з цим уже нічого не можеш вдіяти!

Так Юрій Юрійович вперше відчув на собі і зрозумів страшну силу мас-медіа. Наступала нова епоха, і це знання неабияк пригодилося йому вже у найближчому майбутньому. «Зауваж, — сказав трохи поспіль хитрий Герцог, поправляючи не вельми чистий комірець в усьому іншому білої сорочки, — ти тепер герой, на тебе приходять подивитися, всі тобою пишаються. І це навіть тебе ще по телевізору не показували. А уяви собі, що б тут відбувалося, коли б тебе дійсно показали, га?!»

Як стверджував великий англійський письменник Чарльз Діккенс (здається, це був саме він), всі великі історії починаються або біля цвинтарів, або біля нотаріальних контор. Одного похмурого жовтневого дня Юрій Юрійович ходою людини, яка давно і безрезультатно шукає роботу, йшов вулицею Комсомольською. Минув рік, як ми закінчили виш і отримали дипломи, минув цілий рік, як ми стали начебто дорослими людьми і повинні начебто десь працювати. Та це «десь» знаходилося там, де ніхто не знав: по всій країні зупинялися заводи, звільняли людей, а те, що працювало — наприклад, школи — не видавало грошей. «Я не можу стати у цій країні вчителем історії, та це не значить, що сама країна немає історії, — казав тоді Юрій Юрійович. — Можливо, це означає, що у мене немає таланта вчителя, а можливо, говорить про те, що історія — продажна дівка політики. Хтозна. Кому це потрібно: мої виховательські теорії та практичні дослідження, купа записів у щоденниках педагога? Мав рацію Аркадій: навіть мені це не потрібно! Я не маю на такі дрібниці часу, бо я продаю корм для собак (котів, рибок, стою на базарі, працюю таксистом, потрібне підкреслити). І хай я не потрібен історії й педагогічній науці, зате всі собаки міста на мене моляться. А також їхні господарі й особливо господині. Я міг би народитись в Англії або Франції, там би я міг бути тим, ким хочу — вчителем історії, педагогом-новатором, робити те, що хочу — вчити дітей. Але ні, не народився. Знаєш, у чому полягає моя головна проблема? Діти, яким потрібна історія, тут ще не народилися…»

Юрій Юрійович перепробував майже все: клав цеглу, працював сторожем, автослюсарем, продавав той же таки корм для собак, тобто працював усім, чим тільки можна, аби тільки заробити хоча б якусь копійку, та або робота виявлялася не по психічному контуру, або він, що траплялося, до речі, найчастіше, не подобався своєю безпосередністю комусь із начальства, або фірма закривалась, або грошей так і не віддавали, бо брали на «іспитательний срок», а потім виганяли. Найдовше він затримався на віртуальній посаді так званого домашнього маклера: це коли потрібно сидіти і телефонувати таким же, як ти чувакам, що так само сидять на телефонах у містах всього колишнього СРСР і пропонують купити чи продати різноманітні товари, які їм тільки-но запропонував такий же неборака, що, крім телефону, як і ви, нічого не має. Це нагадувало таке собі міністерство торгівлі під час глобального і одвічного дефіциту товарів та послуг, функції якого перерозподілили між звичайними людьми. Місяці зо два Юрій Юрійович ганяв удавані вагони з удаваним цукром із Вінниці до Душанбе, продавав гіпотетичну партію новеньких автомобілів «Волга» чеченцям, гнав цистерни зі спиртом до Одеського порту, а звідти віз вагони молдавського коньяку «Білий аіст» для місцевого мільйонера, отримував замовлення на гігантські партії іспанських шкарпеток, мексиканських тушканів і французьких комбідресів, але єдине, що він надбав за своє сумлінне чергування з п’ятої ранку до півночі, враховуючи різницю в часі, — величезний рахунок за користування телефоном, який довелося сплачувати Герцогу, який, взагалі-то, й був ініціатором комерційної активності неприкаяного безробітного педагога-новатора.

Нас готували будувати комунізм, життя вчило зовсім іншому, нас проводжали у так зване «доросле життя», де все давно вже було вирішено за тебе — ти гвинтик, якому «вкручують» мізки, а потім «вкручують самого»; але це було напрочуд зрозуміле і стабільне життя, з яким переважна більшість із нас готова була погодитись, незважаючи на те, що потрібно ставати на коліна і цілувати комусь ноги. Так би й сталося з кожним з нас, але не встигли ми отримати дипломи, як стало цілком зрозуміло, що все, чому нас навчали — мав рацію Артюр Рембо! — брехня, яку важко застосувати на професійній практиці, якщо, звісно, саму брехню не зробити своєю професією.

Надій на нормальне існування майже не існувало, а минуле видавалось туманом, маревом. І всі, хто мав таку можливість, клином, наче журавлі, потягнулись на вихід. «Для чого ми кінчали інститути?! — риторично вигукував Аркаша, пакуючи валізи до Ізраїлю. — Кому це потрібно? Навіть нам самим це вже не потрібно!» Він прийняв рішення та поїхав так само, як і жив: швидко, легко, невимушено.

Після того, як ми з Юрієм Юрійовичем посадили на потяг до Києва Аркадія і трьох його дружин, ми бачилися лише двічі. Не знаю, чому так сталося, але, певно, той випадковий збіг обставин, що зіштовхнув нас у піонерському таборі «Дзержинець», вичерпав себе саме там, на залізничному вокзалі під шум коліс і Аркашиних побажань «щасливо залишатись». Юрій Юрійович раптом мовчки розвернувся і пішов, наче його вразила якась геніальна думка, хоча, може, так воно й сталося — Аркашин бурний від’їзд справив на нас гнітюче враження. Аркашу я взагалі більше ніколи не бачив, знаю лише, що він якийсь час працював у охоронній фірмі й продовжував вдало одружуватися і на Землі Обітованій.

Аркаша поїхав — і нас наче розкидало всіх на різні береги нового, дуже солоного, але напрочуд цікавого океану нового життя. В Океані весь час добряче штормило, тому велику частину з того, що ти почуєш про Юрія Юрійовича зараз, я розповідатиму лише зі слів наших спільних знайомих. Тому я не можу стверджувати, що дійсно тут правда, а що вигадка, я можу лише стверджувати, що друга частина моєї оповіді значно сумніша, ніж перша. Мені нелегко про це розповідати, товаришу майоре, хоча я й дуже вдячний вам, що ви запросили мене на обід у таку затишну місцинку; але мені, як тільки-но згадаю подробиці, стає непереборно сумно, тому дозвольте — я ж, на відміну від вас, не на службі — замовити горілки. Ви можете продовжувати цідити свою каву, а я собі бухатиму. Бухатиму — і розповідатиму, тому що тільки так я зможу звести до купи всі ті різні голоси, які повинен асимілювати у собі, розповідаючи про свого друга. І нехай привід для нашої сьогоднішньої — та й не тільки сьогоднішньої — зустрічі, як завжди, оперативний та нудний, я буду бухати і намагатися вас розважити. І вгамувати, звісно ж, ваш професійний голод щодо інформації. За Юрія Юрійовича, майоре! — оповідач, коротко стрижений і модно вдягнутий кремезний мужчина років сорока-сорока п’яти, підняв стопку і підніс до чашки з кавою, але маленький, наче гном, майже невидимий за масивним столом чоловічок відсторонився і поморщився. «Продовжуйте, — натомість сухо вимовив він. — Ви, виявляється, цікавий оповідач». Кремезний чоловік слухняно кивнув головою.

Отже Юрій Юрійович, вдягнений у рвані на колінах виразно потерті джинси та порепану, схожу на трофейну після корейської війни, дядькову шкіряну куртку, човгаючи по асфальту стоптаними кросівками, похмуро рухався вулицею Комсомольською у напрямку невідомо чого. Він схуд, зблід, і в очах його уже не світився вогник любові не тільки до всіх дальніх людей на землі, а навіть і для ближніх. Безумовно, цей вогник нікуди не зник, певно, він десь причаївся в глибині душі на якийсь довгий час, але в той день у сірих очах Юрія Юрійовича зустрічні перехожі навряд чи могли його розгледіти. Юрій Юрійович думав про те, де взяти гроші, щоб заплатити за квартиру, яку він орендував, бо хазяйка не могла вже більше толерувати його піврічний борг.

Порівнявшись із нотаріальною конторою, Юрій Юрійович зіткнувся лобом у лоб зі старим знайомим, актором другого складу театру для дітей та юнацтва сорокарічним Миколою Добронравовим. Не зважаючи на несподіваний тісний контакт, Добронравова у перші секунди Юрій Юрійович не впізнав. Актор у продовж усієї своєї не досить бурхливої кар’єри виглядав так, як і повинен виглядати другорядний актор провінційного театру: завжди трохи пом’ятий, завжди трохи із запахом алкоголю, завжди готовий продекламувати Шекспіра і випити келих-другий-третій пива. Але зараз перед Юрієм Юрійовичем стояла, здається, зовсім незнайома людина: акуратний синій костюм, вузька чорна краватка у червону цяточку, гостроносі черевики, білі шкарпетки, товста, певно, набита важливими документами, папка в руках, модна зачіска та чисто поголене обличчя. Але саме ця елегантно одягнута людина і схопила Юрія Юрійовича за лікоть:

— Юро, привіт! Куди біжиш?

— За кудикіну гору, — недружньо відповів Юрій Юрійович, не впізнаючи товариша.

— Не впізнав? — розсміявся Добронравов. — Не впізнав, не впізнав! Нічого, не ти перший. — Актор розвеселився. Певно, його дуже тішило, що перевтілення, яке з ним відбулося, призводить до таких результатів. — Кого ховаємо?

— Молоді роки у пошуках роботи, — Юрій Юрійович нарешті здивувався і впізнав товариша. — Миколо, ти? Тобі що, в театрі роль директора товарної біржі дали?

Микола спохмурнів, видно, згадка про недалеке минуле була йому неприємна, і він повідомив, що з театру пішов.

— Тепер я займаюся серйозним бізнесом, відкрив кілька фірм. Вирішую важливі питання. З мером на короткій стопі. Хочеш у мене працювати? — сказав Добронравов, потираючи виголене підборіддя.

Юрій Юрійович спочатку не повірив словам Добронравова, тому що знав того як ідейного пройдисвіта, і до того ж багато хто з колег дорікали акторові за неповернуті борги. Але, очевидно, саме такі люди й стають бізнесменами, слушно подумав ЮрЮр, і кивнув головою. Насправді, найбільше враження на нього справило саме до сині виголене підборіддя, певно, якщо б він побачив Добронравова з крокодилом на спині, то здивувався б куди менше.

— Дивись, що я можу зараз тобі запропонувати, — не гаючи часу, оголосив, наче на біржі праці, Добронравов. — По-перше, я відкриваю торговий дім «Україна — Данія». Можу запропонувати тобі посаду директора, вона поки вільна, оголошуватиму конкурс, але для друга… У тебе, до речі, з англійською як? Є посада комерційного директора у торговому домі «Україна — Іспанія»…

— Ого, — Юрій Юрійович спітнів від хвилювання і знітився. Така, м’яко кажучи, несподівана довіра його приголомшила, особливо після високої посади сторожа, яку він займав останні два тижні. До того ж вони ніколи з Добронравовим не товаришували настільки, щоб він міг отак одразу взятися за те, на чому зовсім не розумівся; він звик відповідати за свою роботу, досконало знати, любити, а тут цифри, данці, іспанці, пиво, корида. Юрій Юрійович згадав, як літом їздив до Білорусі торгувати чашками і в результаті лишився всім винний, навіть чашкам.

— Якщо не подобається торгувати, — продовжував викладати свої амбіційні бізнес-плани екс-актор, — то йди в трастову компанію, працюватимеш із грошима. Не складна робота, головне — підвищена порядність та перманентна відповідальність.

— Ні, дякую, — Юрій Юрійович зрозумів, що навряд чи зможе відповідати таким гучним термінам-поняттям та стандартам професії, коріння яких, певне, заплуталося десь глибоко у нових бізнес-підручниках. Все ж таки трасти — не чашки, за це і вбити можуть. — Я факультет біології закінчив, рослини там, тварини…

— Ні, — рішуче відмів цей варіант Добронравов, — свиноферму не планую. Слухай-бо, — він аж підстрибнув від своєї думки, — я пам’ятаю, ти ж писав якісь оповідання?

— Було колись. — Юрій Юрійович вже давно закинув цю справу.

— А я як раз хочу відкрити у місті десять-дванадцять нових газет. Підеш головним редактором? У мене як раз на одне місце лишилася вакансія, газета називається «Оаза». Скажи, класна назва?! Писатимете там про секс та інші загадкові явища типу НЛО, такий формат. Ось тобі адреса, йди туди, там на дев’ятому поверсі знайдеш хлопця, такого худого, з вусами, це твій дизайнер Славко. Він тобі все пояснить. За два тижні потрібно вийти у світ. Згоден?

— А скільки платитимуть?

— А скільки заробите. Жартую. Всі деталі потім, ось, візьми, телефонний номер мого офісу.

Невідомо чому, але Юрій Юрійович погодився, хоча прекрасно розумів, що ніякої газети він видавати не зможе: по-перше, тому що не вміє; він навіть не знав, як вмикається комп’ютер, не кажучи вже про організацію роботи редакції та технологію виробництва; а по-друге, Микола Добронравов навіть у ляльковому театрі, де він у тимчасовому вигнанні за хронічний алкоголізм озвучував Снігуроньку, за двадцять років акторської кар’єри не зіграв жодної пристойної ролі.

Юрій Юрійович хотів було перепитати, що таке «формат», але потім, дивуючись амбітній кількості запланованих газет, передумав.

— До речі, — сказав Добронравов на прощання, — називай мене Микола Миколайович. Так солідніше. Ну, сам розумієш.

— Не проблема, — сказав Юрій Юрійович і поплентався шукати означену на папірці адресу, а Добронравов миттєво, наче копито диявола, зник у дверях нотаріальної контори. Діккенс зітхнув важко, але задоволено. Таки це був він.

Ліфт, звичайно, не працював. Піднявшись на дев’ятий поверх, що при вазі у сто десять кілограмів й відвертій байдужості до спорту для Юрія Юрійовича можна розцінити як невеличкий подвиг, він хвилину постояв, приводячи до рівноваги подих. Вказана Добронравовим кімната знаходилася в кінці довгого темного коридору. Будівля, очевидно, належала якомусь науково-дослідницькому інститутові, що за скрутних комерційних часів вдався до здачі кімнат в оренду.

Кімната під зазначеним номером виявилася одна, зате дуже велика. По кутах хаотично розташувалися стільці та столи, вельми пошарпані, на них у граничному безладі, який завжди можна вважати творчим, бо немає такого безладу, який би творчим не був, наче після бурі, стояли картонні коробки з-під комп’ютерів, тут же стояли і самі комп’ютери. В центрі кімнати за найбільшим монітором сидів, як і обіцяв Добронравов, худий високий чорнявий хлопець з вусами і курив.

— Ти Славко? — запитав Юрій Юрійович. Його очі заворожено дивилися на худу волосату руку вусаня, якою той тушив недопалок у попільниці, наповненій такими самими скуреними до самого фільтру недопалками до країв. Кватирка була зачинена, тому кімната наскрізь пропахла куривом. Правою рукою, недбало пересуваючи комп’ютерну мишку по стільниці, хлопець здійснював, безсумнівно, магічне дійство, яке називалося «верстка».

— Я, — відповів вусань. — А ти майбутній редактор якої-небудь газети, так?

— Так. А чому «якої-небудь» і звідки ти знаєш?

— Та тут вас таких кожного дня по п’ять штук приходить.

— І де ж вони всі?

— Посидять, посидять дні два-три — і йдуть.

— А де редакція? Оце? Всіх дванадцяти газет? Де журналісти?

— Друже, нікого немає. Є тільки я і ти. Точніше, є тільки я і поки що — ти.

Роззнайомившись, вони вийшли в коридор, де Юрій Юрійович дізнався багато нового і цікавого про свою майбутню роботу. І не можна сказати, що весела, пересипана анекдотичними випадками і влучними характеристиками недолугих горе-редакторів оповідь Славка про те, як всі намагання видати хоча б одну газету вже протягом трьох місяців виявлялися марними, стала для Юрія Юрійовича приємною новиною. Він усвідомлював, звичайно, що від Добронравова щось на кшталт цього і слід очікувати, але сухе, наче поміж ділом, повідомлення, що за ці три місяці ніхто, у тому числі й сам Славко, ще не отримав жодної копійки, підкотило до горлянки гірким.

— Чого ж ти тут сидиш, як не платять? Чому не йдеш?

— По-перше, — сказав Славко, затягуючись сигаретою і ставлячи ногу високо на східці, так що став схожим на циркуль, — я працюю на заводі, тож отримую зарплатню там, а по-друге — «Маки».

— Що? — не зрозумів Юрій Юрійович. — Наркотики?

— Комп’ютери такі. Добронравов десь взяв начебто під продаж чотири новеньких видавничих компи «Макінтош», скорочено — «Мак». «Квадро», за яким я працюю, — найкрутіший. Таких у місті ніхто не має. Тому я тут. Я вчуся працювати на «Маках».

— А ти знаєш, як потрібно робити газету? — наважився на найважливіше запитання Юрій Юрійович.

Славко розсміявся:

— Я саме хотів про це запитати у тебе!

Вони були настільки несхожими, що зрозуміли один одного з перших хвилин.

Юрій Юрійович, як і потрібно в порядних закладах, приходив на роботу о дев’ятій ранку, чекав на Славка, який працював на заводі до вісімнадцятої, потім вони разом сиділи години до дванадцятої, поки Славко освоював «Макінтоші», пили чай з бубликами і розмовляли про майбутню газету. Вдень Юрій Юрійович намагався навчитися сам управлятися з комп’ютером, читав старі газети, які невідомо, яким чином потрапили до офісу, і знайомився з новими кандидатами на посади редакторів інших одинадцяти газет Добронравова, які прибували нескінченним потоком, наче тут збиралися відкрити не редакцію, а мавзолей. Приходив слюсар із машинобудівного заводу, що у вільний час допомагав комсомолу видавати стінгазету; приходив місцевий поет, який писав вірші на замовлення і готувався видавати газету у віршах; приходили маститі журналісти з державних та комунальних видань, пихато оглядали приміщення і оргтехніку і, не знайшовши для себе нічого привабливого і зрозумілого, тобто швидких і дурних грошей, а лише таких людей, також йшли; приходили студенти і викладачі філологічного факультету педагогічного інституту найматися коректорами, але найматися ще було нікуди; приходив навіть за рекомендацією самого Миколи Миколайовича головний режисер театру для дітей та юнацтва та нещодавній другий секретар міського комітету компартії; приходили представники патріотичної інтелігенції і анархісти — всі вони хотіли редагувати газети, які хотів випускати бізнес-магнат і місцевий Мердок пан Добронравов, але всі вони йшли геть, майже не затримуючись, вражені порожнім офісом і невіглаством Юрія Юрійовича. А Юрій Юрійович не йшов. Безкінечний потік людей лише стверджував його у думці, що нічого путнього з цієї витівки не вийде, але, з іншого боку, кількість людей, які повірили актору Добронравову, не могла не вражати, очевидно, що той мав неабиякий дар маніпулятора та мотиватора. До того ж Юрія Юрійовича, як магніт, приваблювала безнадійність і безперспективність всієї цієї витівки — кругом все розвалювалося на очах, і зрештою хотілося прикласти руку до чогось особисто, стати частиною того, що ось-ось впаде в прірву, щоб крикнути туди щось сакральне і важливе для майбутніх поколінь. Так почуваєшся якось спокійніше, помирати гуртом завжди простіше, і коли онуки тебе колись запитають: «А що, діду, розвалив особисто ти?» — то можна чимось похвалитись.

Тим часом містом повзли чутки про грандіозні бізнес-проекти екс-актора, а вся фірма «Едельвейс» на чолі з рекламним агентством готувалася до шаленої презентації, яка повинна дати старт миттєвому процвітанню і комерційному блаженству всіх, хто мав до цього хоча б яке відношення. Публіка тремтіла від нетерпіння; весь свій робочий і навіть позаробочий час співробітники центрального офісу проводили за філіжанками кави та склянками коньяку у безцінних для розвитку справи розмовах про те, як круто вони заживуть після презентації і хто собі що придбає, коли отримає перший мільйон.

Більш за все Юрій Юрійович любив вечори зі Славком. Давно вже в його житті не зустрічалася людина, з якою б він так щиро порозумівся. Їхні розмови торкалися різних тем, але, само собою, основною проблемою, яку вони обговорювали, виступала майбутня газета.

— То ти якому формату віддаєш перевагу? — турбувався Славко. — Бо час уже подумати і за макет.

— Формат? — Юрій Юрійович знову почув це незнайоме слово. — Секс, еротика. Так сказав Микола Миколайович.

— Та ні, то ясно, що писати потрібно про баб та круті тачки. Я маю на увазі розміри, ну, як у фотографіях: дев’ять на дванадцять, розумієш? Можна взяти А2, як «Ленінська правда», можна А3 — це таблоїдний формат, типу як газета «Факти», а можна А4, як журнал. Який тобі подобається?

— Якщо чесно, — сказав Юрій Юрійович, — мені однаково. Але здається, у нас у місті ніхто в А4 не виходить. Чим менше, тим краще.

— Як скажете, пане редакторе, як скажете. — Славко знову заглибився у надра «Макінтоша». «Якби так повільно, як ця клята техніка, працювали чорти в пеклі, то можна було б взагалі не боятися туди потрапити!» — іронізував іноді Славко з повільного комп’ютера, якому не вистачало пам’яті, в черговий раз вмикаючи функцію перезавантаження і запалюючи сигарету. Це єдине, мабуть, що паскудило Юрію Юрійовичу життя — сигарети і комп’ютери, які ніяк не хотіли слухатися ні Славка, ні його. Але якщо Славко, наче якийсь приборкувач тигрів, зрештою давав лад машинам, то у Юрія Юрійовича дійсно не виходило ні чорта.

Макет на папері вони спільними зусиллями зрештою зробили, і Славко засів втілювати його в електронному вигляді. Йому дуже сподобалися прості та доступні ідеї Юрія Юрійовича, і коли той їх гаряче викладав, певне, Славко чи не перший раз побачив напроти себе щось хоча б трохи схоже на людину, здатну стати редактором міської газети. Зрештою, вся ця метушня зайняла тижні два-три, не більше, і редакційна колегія у складі двох чоловік була готова приступити до створення пілотного номера інформаційно-розважальної газети «Оаза». Макет втілили в електронному вигляді, авторів Юрій Юрійович планував набрати з тих людей, які приходили найматися на роботу і лишали свої координати на всяк випадок, дизайнер виявився справжнім Мікеланджело мишки та да Вінчі Адоб Ілюстратора, редакторська посада номінально функціонувала. Справа лишалася за грошима, а гроші міг дати тільки Добронравов, майбутній засновник та видавець, зірка видавничої справи міста. Але дивно: Микола Миколайович вперто не виявляв бажання спілкуватися з редакцією; шефа або ще не було, або вже не було, або він був, але дуже зайнятий, або він ось-ось пішов і не скоро повернеться. Юрій Юрійович разів сім-вісім телефонував до приймальні, зрештою, не витримавши напруги безплідного очікування, сам завітав до центрального офісу, який займав весь другий поверх готелю в центрі міста.

Поки Юрій Юрійович йшов коридором до двомісного номера, який слугував приймальнею Добронравова, то зустрів безліч знайомих людей. Перекинувшись парою-трійкою фраз на кшталт «А ти що тут робиш?», «Так це ти робитимеш нашу газету?», «Ти також тут працюєш?!» або «То коли вже вийде перший номер?», Юрій Юрійович сповнився оптимізмом — очевидно, що тут, у центральному офісі, про газету знали і покладали на неї неабиякі сподівання. Тим більшим стало його розчарування, коли він знову не зміг переговорити з шефом. Прочекавши три години у приймальні, Юрій Юрійович повернувся до редакції з порожніми руками — Добронравов сам півдня просидів у губернатора, вирішуючи проблеми закупівлі вісімнадцяти машин «швидкої допомоги» по пільговим цінам. Наступного дня ситуація повторилася, але Добронравов вже їздив кудись із мером, наступного за наступним — директор подався до Києва, зрештою Юрій Юрійович починав думати, сидячи в глибокому незручному, пропаленому сигаретами готельному кріслі в очікуванні дива, що це й є його справжня робота — чекати на Миколу Миколайовича. Він намагався максимально зберігати спокій, що було дуже нелегко в його ситуації: з квартири прийшлося з’їхати до Герцога, чиї батьки виїхали працювати за кордон, останні гроші закінчувалися, терпіння також. А пан Добронравов все не повертався, тож відповідно і довгоочікувана газета випускатися не поспішала.

Подальше очікування видавалося таким же безплідним і безглуздим, як і всі попередні кохання Юрія Юрійовича. Навіть безжалісна секретарка Добронравова, молода симпатична дівчина, віддана шефові до безтями, сповнилася до Юрія Юрійовича глибокого співчуття. Та і вона нічим не могла зарадити.

— Кінчай цю дурну справу, — сказав якось ввечері Славко. — Так можна і все життя просидіти. Їдь, мабуть, домовлятися в друкарню. А то спитає тебе Добронравов, скільки коштуватиме друк газети, а ти йому що скажеш? От скільки тобі потрібно грошей?

— І то правда, — погодився Юрій Юрійович. Якось за безкінечними розмовами про гроші він забув, для чого себто вони взагалі потрібні. Типова життєва помилка на наших просторах: ми звикли дивитись на палець, а не на те, на що він вказує.

— Так, значить, кажеш, ти — головний редактор найпопулярнішої незабаром міської газети? — іронічно запитав невисокий кремезний чоловік із обличчям заслуженого комбайнера (як невдовзі з’ясувалося, Юрій Юрійович у своїх спостереженнях не був далекий від істини).

Юрій Юрійович стояв перед ним, вдягнений так само, як і тоді, коли зустрів свого теперішнього боса Добронравова біля нотаріальної контори, зміна пори року на його гардеробі аж ніяк не позначилася — у рваних на обох колінах і потертих до неможливості джинсах, порепаній шкіряній курточці, місце якої, швидше, десь у театрі, у виставі по п’єсі Горького «На дні», і добряче облуплених кросівках. Чекаючи на директора, Юрій Юрійович саме займався тим, що відколупував нігтем зайву фарбу на носаках.

— Як, кажеш, називатиметься газета? «Оаза»? Що ще за «зараза» така, га? — пожартував директор друкарні, й Юрій Юрійович мимоволі посміхнувся такому простецькому гумору. — А гроші у тебе є, юначе?

— Грошей якраз і немає, в тому-то й справа, — сказав Юрій Юрійович. — Я оце прийшов до вас із діловою пропозицією — давайте ви нас друкуватимете один місяць у борг, а ми вам заплатимо на десять відсотків потім більше.

— У борг, кажеш? Звідки ти такий смішний взявся? — директора друкарні очевидно ця ситуація дуже розважала. — У тебе застава є?

— Ні, застави немає, — похитав головою Юрій Юрійович. — Але я можу вам дати чесне слово, що поверну гроші.

Тут директор друкарні дуже щиро розсміявся:

— Знаєш, — сказав дядько, — я пропрацював у обкомі партії десять років інструктором по сільському господарству. На друкарських та видавничих справах мало розуміюся, для мене всі верстати що ті комбайни. Я так їх і називаю, тут деякі з мене насміхаються, але хай собі насміхаються. Проте у людях я розбираюся непогано. Ти знаєш, хлопче, — несподівано закінчив директор, — я тобі вірю. Давай сюди свідоцтво про реєстрацію і марш у виробничий відділ оформляти замовлення.

Юрій Юрійович стояв, наче вкопаний. Його вразило не те, що директор друкарні пристав на його божевільну пропозицію, він зрештою, по своїй наївності, у цьому й не сумнівався; його вразило словосполучення «свідоцтво про реєстрацію».

— Красно вам дякую, — сказав Юрій Юрійович, не пам’ятаючи себе одночасно від щастя і розпачу, — але я свідоцтво завтра принесу, якщо ви не проти. Прямо з самого ранку. Я його ще не забрав з… ну з…

— …з управління у справах преси та інформації?

— Точно!

Славко зустрів звістку про домовленість з друкарнею спочатку недовірливо, а потім застережливо. «Щось тут не те, — сказав він, викурюючи чергову сигарету, — щось тут не те… Може, він хабара хоче? Десь тут велика собака порилась!»

В управлінні у справах преси та інформації, яке знаходилося в старій будівлі колишньої губернської друкарні, Юрія Юрійовича зустріли прохолодно. «Максимальний термін державної реєстрації ЗМІ становить місяць», — сказав противний дядько з обличчям послідовного кегебіста. «А прискорити?» — «П’ять днів. Й утричі дорожче». — «А за два дні можна?» — «Можна, — відповів чиновник презирливо. — Закон зараз такий, що за гроші можна все».

Не менш прохолодно було й на вулиці двадцять сьомого грудня, в день, коли Юрій Юрійович навідався до цієї негостинної державної установи: його рвані черевики зафіксували приблизно мінус п’ятнадцять.

Увечері годині о дев’ятій вони сиділи зі Славком в офісі, як завжди, пили чай й обговорювали, де взяти гроші на реєстрацію газети та інші проблеми побудови Всесвіту.

— А чому ти не куриш? Хочеш прожити довго? — допитувався Славко, якому хотілося перевести Юрія Юрійовича до своєї касти курців, не дочікуючись, поки Юрій Юрійович переведе його курити до коридору.

— Той, хто дотримується здорового способу життя, — посьорбуючи чай, відмовляв розважливий Юрій Юрійович, — той має величезні шанси зустріти здорову смерть. Тобто я хочу сказати, що на те, наскільки твоє життя буде довгим, куриш ти чи ні, я думаю, мало впливає. Справа, якщо говорити про куріння, не у бажанні прожити якнайбільше років, а у якості прожитих років. Погодься, тут є над чим замислитись!

— Так, але…

Раптом пролунав телефонний дзвінок, і це була навіть більша несподіванка, ніж необхідність реєструвати газету в офіційних органах — сюди вже як пару тижнів ніхто не телефонував, крім дружини Славка, яка лаялася так гучно, що було чутно навіть в коридорі за зачиненими дверима. Славко мовчки кивав головою, водив мишкою по столу, спостерігав за екраном монітора, курив сигарети, а коли проповідь про батьківський та подружній обов’язки сягала апогею, просто клав слухавку на стіл. Дружину можна було зрозуміти — з редакції до дому Славко з’являвся найкраще о першій ночі, а вже о сьомій ранку йшов на завод, при тому грошей ані там, ані тут не платили. Як він витримував такий ритм і такий тиск, Юрій Юрійович не розумів.

Славко пояснював такий феномен виключно власною конституцією та звичками — він був худий, як жердина, мало їв, багато курив і до всього ставився напрочуд філософськи. Певне, анекдоти про дизайнерів та програмістів, що стали з’являтися у ті часи, мали підґрунтя в особі саме таких людей, як Славко.

Телефон не замовкав, заважаючи розвивати тему банальності Всесвіту і пити чай.

— Візьми, будь ласка, — не відриваючись від монітора, попросив Славко, — вона тебе любить. Скажи, що я вже поїхав.

Юрій Юрійович взяв слухавку і приготувався почути назву місця, куди вони разом зі Славком і газетою повинні невідкладно йти, якщо за п’ять хвилин не розбіжаться по домівках.

— Так, — пожартував Юрій Юрійович, — редакція ділової еротичної газети «Проказа» на проводі.

— Юро, привіт, — замість високого жіночого істеричного вереску дружини Славка у слухавці звучав добре поставлений театральним училищем баритон. — Як справи? Ти ще на роботі? Це добре.

Дзвонив Добронравов. Нарешті! Юрій Юрійович від несподіванки не міг промовити жодного слова, хоча мав, ого-го як мав, що сказати — стільки справ вже зроблено, стільки терміново потрібно зробити!

— Юро, — продовжував Добронравов, — ти, певне, знаєш: у нас завтра презентація фірми. Дуже потрібно, щоб газета з репортажем про цю подію вийшла великим накладом до Нового року і потрапила до кожного городянина. Це життєво важливо для нашого спільного майбутнього, розумієш?

Юрій Юрійович, можливо, і розумів, але його турбували куди менш значущі питання, ніж просування бренду фірми — він безрезультатно шукав гроші у борг, щоб завтра заплатити за реєстрацію періодичного видання, яке пан Добронравов уже бачив прикрасою кіосків «Укрпошти».

— Миколо Миколайовичу, мені потрібні гроші на реєстрацію газети, — нарешті видавив із себе збитий таким натиском Юрій Юрійович. — Якщо завтра цього не зробити, то до Нового року ми точно не вийдемо. А у мене все майже готово.

— Гроші, Юро, будуть. Але пізніше, — відповів шеф і дидактично додав: — Гроші, Юро, у нашій справі не головне. Щоб до Нового року газета була. Старайтесь там. І той, коли реєструватимеш, потрібно назву іншу.

— Яку?

— «Газета Добронравова». Так ліпше звучить.

— А-а-а. — Юрій Юрійович спочатку навіть не знайшовся, що заперечити, але поки він набирав повітря до легенів, слухавка уже відповіла красномовним «ту-ту-ту».

Юрій Юрійович сів поруч зі Славком і тупо подивився в монітор:

— Бос телефонував…

— Ну, той що, гроші будуть? — Славко ні на мить не відірвав погляду від макета газети на моніторі.

— Колись будуть. Сказав, щоб до Нового року видали газету з матеріалом про презентацію фірми.

— От і чудово, — сказав Славко. — Не потрібно ламати голову, що поставити на першу сторінку. — Він був дуже практичний хлопець, як, проте, майже і всі дизайнери. — Я тут цікаву картинку підібрав, якраз наш формат, — і дістав із шухляди затяганий номер «Плейбою».

— І ще одне. — Юрій Юрійович аж зажмурився, очікуючи на Славкову реакцію. — Назву. потрібно поміняти.

Славко вперше за вечір скосив очі від монітора на Юрія Юрійовича — він був наче водій, що веде автівку складною трасою й не в змозі відірвати погляд ні на мить від крутих поворотів.

— Ти хочеш сказати, що я за день повинен зробити новий логотип? — Двомісячна робота, за яку ніхто ніколи не заплатить, в одну секунду пішла собаці під хвіст. — І яка ж буде нова назва?

— «Газета Добронравова», — видушив із себе Юрій Юрійович. У цей момент із невідомих причин йому дуже захотілося піти до туалету і там від душі поблювати.

— Твою маму… — вперше за два місяці вилаявся Славко. — Твою ж маму… містер Добронравов!

Гроші на реєстрацію газети Юрій Юрійович назбирав на базарі. Це видатне на той час місце, де можна було зустріти будь-кого — від колишнього двірника до майбутнього професора. Звісно, у Юрія Юрійовича тут працювало багато знайомих із університету. На допомогу деяких особливо душевних добродіїв він і розраховував.

— Що, ти кажеш, за газета? — вкотре перепитав кандидат психологічних наук Петро Іванович, порядна та на диво інтелігентна людина. — Еротичного спрямування?

— Так, — підтверджував найгірші сподівання рафінованої професури Юрій Юрійович. — Читачі нам писатимуть листи із запитаннями, а ви відповідатимете на найцікавіші з них на сторінках нашої газети.

— А якщо запитань не надішлють?

— Я вам придумаю. У мене їх багато з піонерського табору записано, — Юрій Юрійович скромно схилив голову. — Успіх гарантовано, Петре Івановичу, без сумніву! Ми гонорари платитимемо…

— Гонорари? — перепитав завідуючий кафедрою, перебираючи шкарпетки на прилавку. — Гонорари — це чудово! — Очевидно, між недостойним і непристойним, тобто між турецькою білизною у валізах і голими бабами на сторінках газети у голові кандидата наук точилася неймовірна боротьба. — Я подумаю.

Таким чином Юрій Юрійович півдня проходив із великим целофановим пакетом між торговими місцями, вишукуючи знайомих: розмовляв, про щось домовлявся, а люди кидали туди купоно-карбованці, він навіть не рахував, скільки їх там нападало. Коли він вже виходив із базару, раптом хтось його окрикнув:

— Юрію Юрійовичу!

Він обернувся і впізнав у довгов’язому міняйлі, що тримав у руках заламаний прес доларів, свого колишнього піонера Тєлєвного.

— Тєлік, ти? — не повірив своїм очам вожатий. Він ніколи б не міг уявити, що син начальника ОБЕПу може стояти на базарі і «ламати» на обміні долари, дурячи людей.

— Я, Юрію Юрійовичу! — схоже, Тєлік дуже зрадів зустрічі.

— Хто тебе сюди поставив, Тєлік?

— Як хто? А хто всіх тут ставить? Батько. Дав пачку купонів і сказав, щоб йшов гроші заробляти, мовляв, досить на шиї сидіти, — просто пояснив ситуацію Тєлєвной.

— А, — беземоційно здивувався Юрій Юрійович, — он як. Батько.

— Юрію Юрійовичу, — Тєлік посміхнувся, — а ви знаєте, я після вашої «бібліотеки» усього Ніцше перечитав. Тепер от Фройда читаю. А ви чим займаєтесь?

Юрій Юрійович серйозно подивився на Тєліка:

— А я, Тєлєвной, читати майже кинув, ніколи. От ходжу по знайомим, збираю гроші у борг, — і показав на пакет. — Не для себе, — поспішив виправдатися вожатий, — я для…

— То тримайте! — Тєлік швидко дістав з кишені й відрахував товсту пачку купоно-карбованців і кинув у пакет. — Віддавати не потрібно.

Подякувавши, збентежений і чомусь трохи принижений Юрій Юрійович покинув «клітку», тобто місце на базарі, де торгували всілякими імпортними речами вітчизняного виробництва, і попрямував до управління у справах преси та інформації. Старі східці, здавалося, переможно заскрипіли, коли він підіймався на другий поверх. Але начальник на місці, як висловилась секретарка, не сидить, тож гроші Юрій Юрійович поніс прямо до бухгалтерії, де вони разом із бухгалтером, жінкою вже в літах, яка щиро співчувала молодому головному редактору, довго розкладали їх по купках і рахували. Зрештою виявилось, що, певне, дякуючи внеску свіжоспеченого міняйли-ніцшеанця Тєліка, вистачило навіть на морозиво — і Юрій Юрійович отримав квитанцію про оплату і гарячі завіряння, що завтра до обіду свідоцтво стовідсотково чекатиме на нього в приймальній. Збуджений черговою вдачею, захекано злетів він на дев’ятий поверх до редакції: потрібно дописати матеріали і здати їх в набір симпатичній чорнявій жінці, яку направив сюди головний офіс (зрештою виявилося, що вона дружина головного режисера театру для дітей та юнацтва), дочекатися Славка, пояснити, що куди і як ставити — і бігом бігти на презентацію фірми Добронравова з такою красивою назвою «Едельвейс».

— Як немає? — Юрій Юрійович стояв перед дверима готелю, хол і ресторан якого аж кишіли людом. — Як це мене немає в списку запрошених? — Здавалося, все місто, всі його найкращі, в найгіршому сенсі цього слова, представники, так би мовити, еліта, зібралося сьогодні тут. Починаючі, але вже маститі банкіри, які робили бабки, даючи кредити без застав за хабарі, у світлих імпортних костюмах відомих брендів; бізнесмени-комсомольці у демократичних джемперах, які ці кредити брали під смішні відсотки і ставали багатіями за тиждень, а інколи все прогулювали і пропивали, та однак їм за це ніколи нічого не було; старі партійні керівники у строгих темних костюмах і краватках, які тепер перетворилися в чиновників-демократів, і це аж ніяк не заважало їм рвати найжирніші шматки; дрібні бандюгани у джинсах-бермудах, що відбирали у підприємців на користь «братви» речі на базарі; їхні більш впливові патрони у класичних малинових піджаках, які вже закладали фундаменти своїх могутніх фінансових імперій; видатні качки-рекетири у золотих цепурах та перснях й їхні потенційні жертви — валютні міняйли, господарі магазинчиків і директори іноземних фірм-представників торгових марок; менти всіх мастей, кегебісти і пожежники, отці-архієпископи всіх діючих у місті православних конфесій із величезними золотими хрестами на пузах; навіть отець Павло, настоятель римо-католицького костьолу, поруч з яким юрмилися протестанти всіх мастей, від манікеноподібних свідків Єгови до худющих ортодоксальних баптистів; здається, десь поміж танцюючих промайнули навіть бриті наголо кришнаїти, принаймні фоном у безладі шумів і музики інколи проскакувало чи то «Харі Рама Крішна», чи то «В ім’я Отця і Сина…», не розбереш; в куточку причаївся рабе Бен-Хаїм, який начебто хотів залишатися непоміченим, але однак складалося містичне враження, що це він тут усім керує; тобто всі, хто мав хоча б який стосунок до обігу та розподілу грошей в регіоні, були присутні, всіх зібрав під одним дахом підприємливий та дружній до кожної людини актор Микола Добронравов. Навіть грізний губернатор, одного погляду якого було достатньо, щоб стерти в порошок будь-який бізнес, прийшов, накульгуючи, з молодою дружиною. З-за його могутньої спини сміливо, як собачата, визирали заступники, голова міськради, тобто по-теперішньому мер, та інша чиновнича шушваль. Звісно, Добронравов не міг не додати традиційним нудним міським презентаціям своєї акторської родзинки. Тому чи не вперше в якості запрошених гостей, а не культурно-розважальної прислуги святковою залою на рівні з місцевим бомондом пересувалася місцева богема: напівтверезі заслужені режисери та найвідоміші нетверезі актори обох театрів, поети-пісенники та журналісти державних та комунальних видань, чия професія передбачає цілування влади у всі місця, а найкраще у самісіньку дупу; музиканти, керівники кружків бальних танців та багато іншого маловідомого люду. Все це звучало, блищало, верещало, грало, співало, їло, бухало, танцювало, блювало, падало під столи, закручувало інтриги, укладало угоди, які ніхто не збирався виконувати, заводило романи, про які шкодуватимуть наступним ранком…

— Як це — не можна? — Юрій Юрійович був настільки здивований, що не міг зрушити з місця. — Я по особистому запрошенню Миколи Миколайовича, я головний редактор нашої газети.

— Посвідчення або запрошення є? — сухо спитав невблаганний охоронець, затуливши широкою спиною вхід.

— Посвідчення нема. — Юрій Юрійович вже звик, що в нього ніколи нічого нема. — Запрошення теж. Ви не розумієте, мені потрібно написати репортаж на першу сторінку! Як же я?.. Покличте, будь ласка, Миколу Миколайовича!

— Ага, зараз.

Подальша розмова втрачала сенс. Вхід на свято був перекритий, а Юрій Юрійович так мріяв смачно поїсти, перший раз за кілька місяців поїсти по-справжньому! Він ловив носом запахи, які долітали з одежі людей, які вийшли покурити перед входом та подихати свіжим повітрям: пахло салатом олів’є, м’ясом у горщиках, багато ще яких смачних запахів вловили чутливі куховарські ніздрі Юрія Юрійовича і які його буйна фантазія миттєво перетворювала знову в готові блюда. Принижений, стояв він притулившись лобом до крижаного скла, намагаючись розгледіти, хто ж там що робить у середині; відчайдушно прислухався до обривків фраз, які долітали від розпашілих від танців та горілки людей. «Сам винуватий, — корив себе голодний і холодний головний редактор, — сам винуватий! Потрібно було запитати про запрошення у секретарки. Пан Добронравов — людина зайнята, куди йому про всіх згадати.» — і ретельно запам’ятовував деталі чужого свята. «Бєлиє рози, бєлиє рози.» — волав дурнуватим голосом хтось із гостей кривою нетверезою вулицею безсмертний хіт Юрка Шатунова. Під завісу, десь біля дванадцятої, вліпили шикарний феєрверк, розірвавши над сплячим містом яскравими вогнями низьке глухе небо, але Юрій Юрійович цього вже не бачив. Удвох зі Славком до самого ранку вони корпіли над першим номером «Газети Добронравова», о сьомій Славко поїхав на завод, а Юрій Юрійович, годинку перекимаривши на столі, подався за свідоцтвом. До одного з найбільш видатних подій у житті їх обох — здачі номера їхньої першої газети до друку — лишалося кілька годин.

Основу нової газети, яка мала порвати ринок місцевої преси на шматки, складали: еротична байка Ади Магдіч, платинової блондинки з томним голосом, яка претендувала на посаду головного редактора журналу «Краса і коса», який знову ж таки планував випускати незабаром невтомний Добронравов; сексуально-психологічний, на межі порнографії, трилер Саші Бронштейн, кандидата наук з факультету музичного виховання місцевого педуніверситету; оповідання жахів про вампірів та Олов’яного вояку Павла Тоцького, суворого бороданя з божевільним поглядом; комікси вільного змісту молодого починаючого художника з чиряком на носі Мишка Брука, головними героїнями яких виступали амазонки сучасного світу, звісно, з великими цицьками; авторське інтерв’ю Юрія Юрійовича з секретним агентом КДБ, який бачив у сімдесятих роках в їхньому місті НЛО і навіть мав фотографії, і через це змушений кожний рік змінювати зовнішність і переховуватись по лісах; початок серіалу, події якого розгортаються в «десятці», одному зі спальних мікрорайонів міста, Соломона Слабожіночого, заслуженого майстра короткого нарису і видатного інженера людських душ; а також кілька статей, які Юрій Юрійович взяв із старих наукових журналів. Не дописаною лишалася головна стаття про презентацію, та була не доопрацьована ілюстрація — колаж із голих жінок, мужчин у циліндрах, свиней, дорогих автомобілів, доларових купюр та всього такого іншого, який конструював, спираючись на ілюстративний ряд журналів «Селянка» і «Плейбой», Славко.

Дискусія про те, в якому стилі потрібно написати статтю, тривала запекла. Тоня, дівчина, що набирала тексти, вважала, що потрібно написати лише маленьке повідомлення і розмістити велику фотографію пана Добронравова на всю першу сторінку із заголовком на зразок «Молода надія нашого міста». «Таке йому точно сподобається, — стверджувала вона, — не може не сподобатись!» Але Юрій Юрійович сумнівався і слушно заперечував, що потрібно робити газету не для пана Добронравова, хоча він і є, безумовно, власником видання, а для читачів, а ніхто з майбутніх читачів газету з такою першою сторінкою не купить з елементарного незнання, хто такий Добронравов, не всі ж у дитинстві до театру ходили. Тож вийде, що вони не виконають волю власника, тобто не розповсюдять газету серед населення, що Юрій Юрійович вважав найголовнішим для себе завданням. Славко наполягав на тому, що першу сторінку потрібно зробити виключно у форматі всієї газети із заголовком, наприклад, із Оруелла — «Скотний двір» або щось на кшталт цього. «Успіх, — запевняв він, — гарантовано. Особливо, якщо знайдемо фотку губернатора з молодою дружиною». Дебати дійшли до жіночого крику і вибігань до коридору зі сльозами на очах, на що Славко, як джентльмен, був змушений реагувати адекватно, тобто бігти слідом, і це, як подумав Юрій Юрійович, навряд чи пов’язано з редакційною політикою. «Певне, — подумав він, — я, як завжди, пропустив щось важливе». Але історію кохання, що бурхливо розпочиналося між Антоніною та Славою, до першої сторінки газети не пришиєш, тож Юрій Юрійович змушений був приймати якесь рішення. Він, як і пристало нормальному головному редактору, власної думки не мав, тож зупинився десь посередині між двома пропозиціями розколотої навпіл редакції. Таким чином золотими дизайнерськими руками Славка першу сторінку першого номера «Газети Добронравова», яка вийшла в світ ранком тридцять першого грудня 199. року, прикрашав заголовок «Гуляли-балакали…» і підзаголовок «Молодий мільйонер на презентації своєї фірми „Едельвейс“ нагодував і напоїв від пуза і рекетирів, і попів, і губернатора». Сама стаття у бурхливих кольорах описувала все, що побачив Юрій Юрійович крізь холодне скло готельного ресторану, а в кінці автор із великою похвалою висловився про феєрверк, «якого місто ще не бачило» (до речі, як і сам автор, але це аж ніяк не принижує честі та гідності феєрверка) і який коштував би чи не третину міського бюджету, якби за нього платило місто. «А не корисніше було б молодому починаючому бізнесменові витратити ці гроші на дитячі майданчики або благодійність?» — риторично вигукував автор наприкінці тексту. Проте сам собі категорично заперечував: «Певне, що ні. Майданчики б однак поламали, благодійні кошти розтринькали на інвалідні коляски та ляльки для дітей-сиріт, а так хоча б городяни один раз побачили, як виглядає справжній феєрверк. Лишається лише подякувати молодій надії нашого міста бізнесменові Миколі Добронравову за чудове свято. Шкода, що до нього могли долучитися лише вибрані…» У колаж до голих дівчат, свиней, стодоларових купюр, мужиків у циліндрах додали фотографію Добронравова, але значно меншу, ніж хотіла дружина головного режисера театру для дітей та юнацтва, а також фото губернатора, як того хотів Славко, хоча й без дружини, але з фужером в руці. Під колажем невеличким шрифтом про всяк випадок написали: «З Новим роком!». На тому й пошабашили.

Прочитавши статтю, мало хто б зрозумів, сповнена вона сарказмом та іронією чи, навпаки, щирим захватом і ентузіазмом. Матеріал, можна сказати, вийшов нейтральним, зваженим, побудованим виключно на фактах, де автор, переважно через неможливість такої дії, не стає ні на чий бік, тобто з часом стаття справедливо увійшла в аннали місцевого журналістського золотого фонду як високий взірець незаангажованості та журналістської етики.

З першою сторінкою вони промарудилися до самого ранку, Славко навіть не став чекати, поки остання плівка вилізе з принтера: «Якщо проблеми, телефонуй на заводський, я там по новій виведу», — кинув він на ходу і помчав до свого вишневого «рено», минулого року пригнаного з Франції.

Важко передати почуття, які охопили Юрія Юрійовича, коли він тримав у руках перший примірник газети. Нарешті закінчилися блукання у пошуках потрібних кабінетів та потрібних людей, безкінечне забирання свідоцтва про реєстрацію, яке дуже не хотіли чомусь віддавати в управлінні інформації, наче передчуваючи велику біду; позаду лишились дискусії з цензорами, які, виявляється, нікуди не зникли і продовжували займати свої теплі місця у кабінетах величезних приміщень обласної друкарні, виконуючи свій високий обов’язок перед державою і отримуючи чималу зарплатню. Але все це вже позаду; Юрій Юрійович тримав у руках клаптик сірого паперу, вісім сторінок формату А4, і не міг повірити, що заради оцих скупих рядків він витратив чи не два місяці свого життя.

— Який наклад? — запитала майстер нічної зміни Ніна Сидорівна, неймовірно товста жінка з жовтими від кислоти пальцями. Вона пересувалася з величезним трудом, похитуючись цехом від верстата до верстата, наче старий хворий слон саваною від баобаба до баобаба, з напівзаплющеними очима, але жодна деталь не вислизала з-під її пильної уваги. Вона встигала скрізь так швидко, що ніхто не міг нічого вкрасти з друкарні на нічній зміні без її високоповажного дозволу. Такою рідкісною чеснотою Ніна Сидорівна заслужила величезний авторитет у колег. — Тридцять тисяч? Чимало!

Найтиражніша газета міста, під зав’язку набита приватними об’явами, мала на той час тисяч двадцять, не більше, і як для першого номера це був аж занадто ризикований крок.

— Нормально, — сказав ЮрЮр, — продамо.

— Тоді підписуй контрольний екземпляр у світ! — Ніна Сидорівна посміхнулася і побажала удачі — занадто багато останнім часом таких от спритних молодих людей відкривали газети, друкували величезні наклади за чужі гроші, а потім зникали в нікуди — і молоді люди, і газети. Але зараз Ніна Сидорівна не відчувала впевненості у своїх передбаченнях — весь цех, від друкарів до прибиральниць, миттєво розібрав сигнальні примірники і у захопленні читав. Здавалося, навіть старенький «ромайор», який тільки-но виклав на вальцівку газету, порвавши перед тим у лахміття на приладці чимало дорогоцінного паперу, зазирає своїм металевим підсліпуватим оком у «Газету Добронравова». Майстер й сама неохоче взяла у руки газету і, роздивившись при нерівному світлі блідих ламп веселі картинки на обкладинці, важко зітхнула.

Безумовно, для того часу ЮрЮр зробив сміливу статтю, можливо, навіть занадто сміливу, але він аж ніяк не керувався політичними вигодами або встановленням соціальної справедливості, просто як редактор доречно вважав, що така подача матеріалу стовідсотково відповідає як формату газети, на якому з самого початку наполягав власник, так і комерційній привабливості проекту. «Непогано, — і це можна вважати його найбільшою похвалою, зауважив Славко, — для старту!»

І виявився, як завжди, правий.

Торгувати газетою виявилося нікому. Це з’ясувалося, як й усе інше з’ясовувалося у нелегкому просуванні Юрія Юрійовича тернистими шляхами видавничої справи, випадково. Тридцять першого грудня центральне управління поштамту формально працювало до обіду, але людей всередині майже не існувало, лише примарні відголоси вчорашнього корпоративу і запах ялинок гуляли вузькими коридорами, та час від часу, не помічаючи нікого, наче таргани по стінах, пробігали якісь люди, залишаючи за собою шлейф ароматів шампанського і кислої капусти. «Звісно, — справедливо корив себе Юрій Юрійович, — це знову я ловив ґав, не попіклувався завчасно про підписання угоди! Хто тепер торгуватиме газетою?!»

Що робити далі, він не знав. Славко лежав дома з високою температурою, а Тоня переймалася проблемами свого чоловіка, інваліда творчого пошуку з тридцятирічним стажем, тож радитись було ні з ким.

Юрій Юрійович і сам почував себе зле, але привезені о шостій ранку на кількох таксі тридцять тисяч свіженьких газет, що величезною купою стояли в коридорі НДІ, не давали йому жодної можливості розслабитись. О сьомій тридцять він випив із вахтером у комірці розчиннної, але ще не такої паскудної, як зараз, кави, одним оком засинаючи після довгої важкої ночі, а другим стежачи, щоб ніхто не поцупив хоча б одного екземпляра; о восьмій він стулив очі; о восьмій п’ятнадцятій йому приснився старий добрий, ще не крутий начальник, а просто актор Коля Добронравов у ролі Гамлета, і коли до Гамлета тінню явився батько, Юрій Юрійович прокинувся з виглядом людини, якого до смерті загризла совість; час із восьмої тридцяти до дев’ятої тридцяти він згаяв на «Укрпошті»; о дев’ятій сорок п’ять попросив у вахтера розкладний столик і викликав таксі; рівно о десятій головний редактор стояв біля центрального універмагу і власноручно торгував газетами. «Нова газета! „Газета Добронравова“! Читайте, як пропивають наші гроші мільйонери та чиновники!» — жартома волав він, і люди, спантеличені такою дивною поведінкою розповсюджувача газет, яку вони спостерігали хіба що у кіно про американських гангстерів, підходили, брали газету до рук, охали і ахали — і лізли в кишені по гроші. Через півгодини за газетою стояла черга, а Юрій Юрійович не встигав давати решту. Успіх виявився колосальним. «Чия ж це газета, синку?» — запитав якийсь старий. «Пана Добронравова», — відповів Юрій Юрійович і мрійливо подумав, як після свят йому заплатять гроші, а Микола Миколайович обов’язково похвалить за прекрасно зроблену роботу.

Новорічну ніч він не пам’ятав — піднялася температура, кашель рвав горлянку і груди, але першого січня після обіду, взявши з собою термос із гарячим чаєм і бутерброди, Юрій Юрійович знову відправився на трудову вахту під центральний універмаг. Термометр на вулиці показував мінус двадцять два за Цельсієм, термометр на багатостраждальному тілі Юрія Юрійовича — тридцять вісім і три. Але він вистояв; аж поки люди і газети майже не закінчилися, він не переставав тикати перехожим їх в руки, бо щось казати вже не вистачало сил. Як на нього, він наторгував величезну купу грошей, скільки саме, не хотів навіть і рахувати, та попри все, Юрій Юрійович вважав, що серйозно недопрацював у кількох моментах, що можна зробити краще. Другого січня він знову працював розповсюджувачем «Газети Добронравова», але цього разу на базарі, де йому вдалося вмовити своїх знайомих, що торгували речами, взяти кілька сотень екземплярів під реалізацію. Ті погодилися, швидше, із співчуття до хворого і щирого Юрія Юрійовича, але потім виказали велику подяку і замовили ще — процес, як казав архітектор перестройки, пішов.

Третього січня Еліна Орестівна Сьома, керівник рекламної агенції «Чиста пляма» нарешті придбала «фірмову» газету і прочитала статтю про презентацію, за яку, себто, вона і була відповідальною всі два місяці своєї бездоганної праці. Висока, з широкими вилицями і поглядом досвідченої кобри, Еліна Орестівна являла собою хрестоматійний зразок заповзятливої людини, яка у результаті високих математичних розрахунків і складних комбінацій, єдиною метою яких є максимально надурити всіх навколо, — партнерів і співробітників включно — в результаті заплутаних хитромудрих дій одвічно залишалася біля розбитого корита власних амбіцій. Подальша її бізнес-доля виявилася складною і нещасливою, проте досить прибутковою.

У першу ж мить знайомства з газетою її без того великі жовті очі стали ще більшими і жовтішими, і цей процес невпинно розвивався паралельно освоюванню гострим поглядом чергової ілюстрації. Коли ж справа дійшла до тексту, вона тихо зашипіла і дістала з шухляди корвалол; багато хто з недоброзичливих заздрісників пов’язував неприродну худорлявість Еліни Орестівни з її жовчним характером і шкідливою звичкою поливати багнюкою всіх підряд. Звісно, що такі розмови вели люди виключно неосвічені й приречені на одвічне прозябання на дні суспільства й інтелектуальної вбогості. Насправді керівник рекламної агенції «Чиста пляма» (ТМ) у вузьких колах, що безплідно естетствували й інтелектуально паразитували на відеофільмах Пазоліні та Джармуша, вважалася світилом передової феміністичної думки та незаперечним авторитетом у царині прекрасного. З небаченою швидкістю Еліна Орестівна довела до відома всіх топ-менеджерів фірми «Едельвейс», що поки вони, надриваючись, готували і відтворювали, не шкодуючи живота свого в прямому і переносному сенсі цих слів, за святковими столами з шампанським у правій руці та канапкою з червоною ікрою у лівій промоушен бренда, підступними ворогами здійснилася провокація й інтервенція. І що найпаскудніше, підступність ворогів сягнула так далеко, що ганебні дії були вчинені руками співробітників фірми, а саме редакції газети, яка носить ім’я — ви тільки вдумайтесь у це! — самого засновника. За якісь години в офіс з’їхався весь керівний склад компанії, навіть десь на дачі в якогось чиновника був знайдений сам пан Добронравов, не зовсім ще, правда, тверезий, але сповнений, як завжди, бойового духу і стриманого оптимізму. Знахідці більше всіх зраділа Іраїда Семенівна Йолкіна, дружина бізнесмена, яка після дванадцятої з тридцять першого грудня втратила контроль за пересуванням чоловіка в часі і просторі. Певно, те саме відбувалося і з самим паном Добронравовим, бо згадати, де він і з ким бухав, в жодному разі не міг. Але навіть тут він вбачав велику мету і свої загули подавав дружині як жертви в ім’я процвітання спільної справи. «Робота така, Іраїдочко, — відповідав на гарячі звинувачення значно почерствілий за останні три місяці душею Микола Миколайович, — потрібно напрацьовувати серйозні зв’язки!»

Вся делегація, що прибула до редакції без попередження, не рахуючи кількох телефонних дзвінків до редакції та мовчання у слухавку (перевірка на присутність цілком у стилі Еліни Орестівни), налічувала чоловік двадцять, не менше. Вони вишикувались нерівним півмісяцем, стілець для боса поставили біля вікна, як самотню зірку, а Юрія Юрійовича, наче загублений під час наукових досліджень супутник, випхали теліпатися в центр півкола. Новоспечений фактично, але формально досі ніяк не оформлений на роботу головний редактор спочатку було подумав, що йому хочуть влаштувати овацію, але недружнє хекання у слухавку і гострозубі вирази облич людей, яких він бачив так близько вперше, змусило налаштуватися на іншу хвилю. «Цікаво, що їм не сподобалося? Можливо, серіал Слабожіночого? Чи плаский гумор Бронштейн? Може, виникли якісь неприємності з КДБ через те видумане інтерв’ю?» Але всі здогадки Юрія Юрійовича були настільки ж далекі від істини, як він ще тиждень тому від видавничої справи.

Першою, звісно, виступала не пані Еліна; ця дама була не настільки недосвідчена, щоб поперед батька посилати когось в пекло, вона воліла нанести останнього, смертельного удару, коли жертва вже не брикається, безсила і за жодних обставин навіть випадково не в змозі лягнути копитом у скроню. Першим виступав комерційний директор фірми Сан Санич Десяткін. Важко сказати, звідки взялося таке дивне прізвище, але злі язики стверджували, що хтось із пращурів Сан Санича працював на Колимі у концтаборах десятником. Та найбільшим достоїнством комерційного директора вважалося вміння слухати шефа з широко відкритим ротом і сяючими очима, за що на фірмі йому дали прізвисько Шестьоркін. А ще про Сан Санича казали зовсім погане: що він часто шукає пригод на свою дупу, і коли таку пригоду знаходить, то веде ввечері або собі до кабінету, або до складу, де комірником працює ще один любитель дупопригод, які, як правило, з’являються у вигляді молоденьких хлопчиків. Можливо, в силу генетики або в силу вищенаведених причин, неважливо, але характер Сан Санич мав м’який, можна навіть сказати, місцями слизький, тому, доручивши Десяткіну початок розгрому газети і редактора, Еліна та її прибічники відверто прогадали.

— Ну, що я можу сказати, — почав нерішуче Сан Санич, посмикуючи рідкі кумедні вуса кольору бродячих псів, — газета, мені здається, не погана, ну, в сенсі, не така вже й погана, щоб… ну, ви розумієте, от Еліна Орестівна, да-а-а… Я почитав трохи, місцями навіть цікаво, про презентацію, от… і, да-а-а… наступив Новий рік, і я всім бажаю. здоров’я, а нашій фірмі — процвітання! — він озирнувся, явно шукаючи очима бокал із шампанським, і дуже здивувався, коли йому подали у склянці води, яку він і розплескав тремтячими руками собі на штани.

Під стелею зависла незручна пауза, за яку, певне, міг народитися не один міліціонер, а цілий райвідділ. А потім пан Добронравов тихо запитав, чи хоче хто-небудь сказати про перший номер газети щось гарне. Таких добровольців не знайшлося, годі й чекати, більш того, таке формулювання підлеглі однозначно сприйняли за команду «фас» і о, що тут почалося! Ще б пак, це ж був перший за кілька місяців існування фірми шанс проявити себе в очах боса по-справжньому! Всі закричали, зашуміли, повскакували з місць, поспішаючи стати зіркою цього аутодафе. Навіть Еліна Орестівна, побачивши, що пасе задніх і може залишитись ні з чим, розмахуючи газетою, вискочила з свого укриття у центр кімнати і голосно питала у Юрія Юрійовича:

— Де соціальна реклама? Де вона? Де промоушн нашої фірми, те, що ми допомагатимемо бідним людям у їхніх злиднях?

Юрій Юрійович, потенційна і самотня жертва цього зборища, не мав жодного уявлення ні про соціальну рекламу, ні про те, де вона у цей момент знаходиться, він навіть не здогадувався спочатку, яку мету переслідує цей оскаженілий натовп. Він мовчки стояв і казав у відповідь лише одне:

— Я надрукував тридцять тисяч, я продав майже весь наклад. Сам…

Але його ніхто не слухав. Ніхто, крім Миколи Миколайовича, чиє чутливе вухо вловило магічне слово «продав», а спритний мозок швидко перерахував кількість газет на ціну одного екземпляра.

— Еліне Орестівно, відійдіть, будь ласка, трохи праворуч, — нарешті заговорив бос. — Мені за вашим манікюром головного редактора не видно. — Усі притихли і розступилися, очікуючи побиття каменюками, кари небесної, відправки в пекло, а потім, як приємний десерт, неминучого звільнення Юрія Юрійовича. Вони саме так собі й уявляли роботу в команді, аж ніяк не інакше: їсти один одного при першій же можливості, їсти, бажано, на смерть. І на наших із вами просторах із тієї пори мало що перемінилося, погодьтесь.

— Я думаю, — тихо, віртуозно інтонуючи, продовжив пан Добронравов, — Юра зробить правильні висновки з усього сказаного тут і у подальшому… дайте мені, будь ласка, один екземпляр, я хоч подивлюся, що у нас тут. — Йому подали газету, і руки Добронравова затремтіли. — Всі вільні, дякую. — Актор встромив п’ятірню у волосся і стис губи. Плечі його посмикувалися так, що ніхто не зрозумів, засміявся він зараз чи заплакав. — А ти, Юро, залишись… Треба поговорити.

— …ну ви ж самі сказали — формат еротично-діловий. Як сказали, так ми і зробили. Нічого зайвого, все на своїх місцях. Ну, не в стилі ж «Ленінської правди» відгук про презентацію писати! От дивіться, які картинки цікаві Славко знайшов…

— Перша сторінка?! Що я скажу губернатору? Я ж обіцяв йому підтримку на виборах! — у відчаї кричав Добронравов.

— Миколо Миколайовичу, та я б без такої першої сторінки і ста екземплярів не продав!

— До речі, а де гроші? — зробив паузу за Станіславським актор.

— Я зараз! — Юрій Юрійович зник у якійсь із незчисленних шаф, вмонтованих вигадливими інженерами у стіни, і за мить з’явився радісний із целофановим мішком, до краю набитим грошима.

Очі у Миколи Миколайовича загорілися явно не досвітніми вогниками.

— Скільки тут?

— Я ще не рахував, не встиг, — знітився Юрій Юрійович і дістав папірця з кишені. — Я продав двадцять вісім тисяч сто двадцять чотири газети. Мороз, у мене температура.

— Добре-добре, молодець, — перебив його не слухаючи Добронравов.

Він дістав калькулятор і швидко помножив цифри.

— І що, тут всі?

— Так, всі. До купоно-карбованця. Миколо Миколайовичу, я там у борг брав, мені б розрахуватися за реєстрацію, за таксі.

— Угу, — невпевнено сказав Добронравов.

— Ну, і заробітну плату треба б заплатити, — осмілів Юрій Юрійович, — Славку і Антоніні. Та й мені. До речі, от рахунок із друкарні за газету, потрібно оплатити, а то я під чесне слово з директором домовився. Там, — він показав на мішок, — повинно вистачити на все.

— Угу, — уже рішучіше сказав Добронравов. — А чому так дорого друкарня просить? — він підбив суму за один екземпляр.

— Я не знаю, нас взагалі там у борг друкують.

— Розберись! Обов’язково, Юро, розберись з цим, чуєш? Значить, так: гроші отримаєте на початку лютого. Скільки, потім вирішимо. Працевлаштування теж потім, фірма молода, потрібно розкрутитись, сам розумієш, а тут податки і все таке… Тому гроші я забираю, перерахуємо безготівковим платежем. Бувай, Юрко. Працюйте. Гроші здаватимеш у бухгалтерію центрального офісу. Зрозумів?

Не зрозуміти такий хід було вкрай складно. Єдине, про що думав у той момент Юрій Юрійович, — як він пояснить все це дружині Славка і самому Славку? Робити не лишалось чого. Окрім наступного номеру газети.

І понеслися дні і ночі, рахунок яким Юрій Юрійович періодично втрачав. Добре, що Славко виявився великим любителем супутникового телебачення, дива у ті часи майже недоступного простим смертним, але Славко, звісно, простим смертним не був; він був великим знавцем радіоелектроніки і аматорського кіно, тому змайструвати власноруч і встановити супутникову антену на даху прямо над головами виявилося для нього, скоріше цікавим, аніж складним завданням. Таким чином вони отримали доступ до інтернаціональних новин та безмежної кількості музичних каналів, що було дуже важливим для працездатності Славка, який обожнював хард-рок, хеві-метал і все інше, що було недоступне уяві Юрія Юрійовича про музику.

Він крутився, наче кошеня на вертелі на базарі в узбеків: вдень писав та перевіряв матеріали; ввечері разом зі Славком верстав газету, сторінку за сторінкою створюючи, так би мовити, прямо на очах історію новітньої журналістики; у ніч із вівторка на середу вони приймали та верстали телевізійну програму; потім він їхав до друкарні, де до ранку контролював якість друку; у середу зранку він вже знову стояв біля універмагу і торгував газетами. Певне, це все, що він міг згадати і розповісти про ті часи, про себе і світ. Важко сказати, що штовхало його на такі подвиги, адже жоден із дванадцяти газетних проектів пана Добронравова, крім цього, так і не запрацював, хоча люди продовжували приходити і доводили до відома Юрія Юрійовича і Славка, що вони — майбутні головні редактори якихось нових газет, журналів, додатків. Останнім приходив кривий на одне око чувак на ім’я Юрко Лифарь, який представився родичем знаменитого балеруна і сповістив про початок нової ери в історії людства, виклавши на стіл купу журналів під назвою «Елементи». «Ось, — сказав він, — надійшло замовлення для нашого видавничого дому з Москви, верстатимемо журнал російської еліти!» Юрій Юрійович зі Славком обмінялися поглядами — вони й не знали, що їхня редакція уже називається «видавничий дім». Переглянувши продукцію, Славко хутко зазбирався на завод. «А хто директор видавничого дому?» — запитав він у Лифаря. «Я!» — гордо відповів той. «Значить, сам і верстай!» Журнал тхнув праворадикальним фашистсько-імперським духом, редагував його сам Олександр Дугін, цікавий вчений, але гівняний політик, апологет так званого євразійства. Яким чином купа цього лайна потрапила до офісу Добронравова, важко сказати, але у Славка з’явилися певні здогадки щодо того, звідки взагалі у бідного актора з провінційного містечка раптом взялися великі гроші.

Грошей, до речі, їм так і не заплатили, і коли ще заплатять, було під великим питанням. Але Юрій Юрійович продовжував вперто тягнути, як Сізіф, свою каменюку нагору. Газета не була його власністю, і в будь-який момент він міг опинитися на вулиці, адже ніхто, здається, і не думав приймати їх офіційно на роботу. Але риси характеру, які так яскраво проявилися у нього, коли він працював вожатим у піонерському таборі — відповідальність, чесність, а головне, вміння розуміти людей і не ставити власні потреби вище суспільних, — не залишали Юрію Юрійовичу вибору. Він бився, наче лев, за кожен рядок, за кожен екземпляр і зовсім не розуміючись на видавничій справі, робив все залежне і незалежне для досягнення мети — виходу чергового номера в світ. Він був схожий на рибу, яку в доісторичні часи викинуло на берег, але здається, він був саме той екземпляр, якому в ході еволюції суджено перетворитися на земноводного ящера. Я часто думав, чому саме Юрію Юрійовичу випала така нагода, чому саме він зміг робити те, що не до снаги іншим, більш вправним, більш досвідченим, більш професійним, більш нахабним, більш, зрештою, талановитим, і раз у раз приходив до висновку: Юрій Юрійович був самою нормальною серед нас людиною. Саме так — і не інакше. Ми всі скористалися його доброзичливістю, чесністю, відкритістю, але, якщо покласти руку на серце, поміж собою тихенько посміювалися з ЮрЮра, вважаючи його трохи недолугим, недалекоглядним, слабким чи якимось там ще, але точно не схожим на нас. А насправді все виявилося навпаки, час розставив все на свої місця: так, Юрій Юрійович був вельми оригінальною людиною, але найнормальнішою серед нас усіх, це точно. Але чому ми так тоді вважали? Що спонукало нас до таких думок? Я маю лише одну відповідь: тоді ми думали, та й зараз багато хто так думає, що до 1991 року ми жили начебто у правильній реальності, а після потрапили у викривлений світ. Це найбільша брехня, яку я чув за все життя, яку тільки можна собі уявити. Насправді до 1991 року ми жили у супервикривленій реальності, а після потрапили у точно таку ж, але вигнуту в інший бік. Ми не знали нормальних людських стосунків. Певне, останніми, хто може похвалитися адекватною свідомістю і чистим сумлінням (а це речі взаємопов’язані) були наші прабабці і прадіди, які працювали на землі, дихали свіжим повітрям, мали по десятеро дітей, а то й більше, і ходили до церкви. У наш час такими є тільки генії, божевільні та діти. Зрідка — жінки, охоплені полум’ям кохання. Цілісність — ось як одним словом можна охарактеризувати Юрія Юрійовича. Він був цілісною особистістю, і саме це могло зробити його як успішним вожатим піонерського табору, який плекав мрію виховувати дітей, так і головним редактором, який, не розуміючись на справі, без грошей створив на рівному місці найпопулярнішу в місті газету.

Юрій Юрійович продовжував квартирувати у Герцога, який, маючи непогані як на той час і на їхній вік гроші, що надсилали з Італії батьки, жив досить весело. За квартиру Герцог із Юрія Юрійовича грошей не брав, але, тим не менш, мав з товариша неабиякий зиск — той прекрасно готував всілякі ласощі, а останнім часом взагалі зробив «Книгу про смачну та здорову їжу» настільною. Як тільки не експериментував Юрій Юрійович, коли йому нарешті випадала вільна годинка або вихідний день, чого тільки не придумував! Гості Герцога дивувалися і не вірили, що це справа рук отого вайлуватого здорованя, який, для того щоб позбавитись хибної звички скубти своє волосся гребінцем під час приготування їжі, завжди в додаток до білосніжного фартуха пов’язував на голову білу в жовтий дрібний горошок хустку, спеціально придбану для таких випадків.

Нічні гулянки і дівочий вереск інколи заважали Юрію Юрійовичу зосередитись, але, по-перше, не в його випадку вередувати, а по-друге, з початком роботи над газетою він повертався додому дуже пізно, якщо взагалі повертався. Єдина жінка, яку він спостерігав часто і близько, була Антоніна. Та вона була дружиною головного режисера ТДЮ, що насправді, як з’ясувалося опісля, аж ніяк не заважало Славку, який не дотримувався таких суворих норм моралі, як його колега. Юрій Юрійович дуже страждав від самотності, але від своїх принципів відступитися ніяк не міг, до того ж газета на досить довгий час замінила йому все: і любов, і дружбу, і навіть жінку.

І все ж таки Юрій Юрійович знайшов ту, яка простягла йому руку допомоги у вирі нескінченних проблем бурхливого океану газетного життя. Точніше, це вона його знайшла. Інеса мала фарбоване яскраве руде волосся, майже завжди нетверезий вигляд і шістдесят п’ять років, останні двадцять із яких вона пропрацювала на складі обласної друкарні. Коли Юрій Юрійович усвідомив, скільки виробничий відділ друкарні нарахував йому платити в середньому за один екземпляр, то зрозумів, що яким би цікавим він не робив видання, ціна, яку потрібно ставити у роздріб, виходячи з такої собівартості, занадто висока — газету елементарно ніхто не купить. Тобто, по суті, його дітище приречене на хронічну економічну хворобу зі швидким летальним кінцем. Сперечатися з виробничим відділом, вести переговори з директором друкарні не дозволяли попередні домовленості, тож ситуація здавалася безвихідною, що вганяло Юрія Юрійовича у розпач та розпуку — він не знав, не уявляв, як зарадити біді, яка тихою сапою ставила хрест на їхніх зусиллях, робила їх заздалегідь безглуздими. І ось у такий момент, коли засмучений невеселими думами Юрій Юрійович йшов друкарнею, з темного прокуреного коридору хтось тихенько сказав: «Гей, редакторе, тебе Інеса кличе!» Не роздумуючи, майже механічно, він завернув до складу, де побачив купку різночинців, предметом одвічних роздумів і секретних змов яких була пляшка горілки, що стояла на перевернутому догори ногами ящику, гордо уособлюючи напівпорожньою тарою нескінченне прагнення людського духу до свободи. Компанія виглядала ще екзотичніше завдяки розташуванню ящика для медитацій та поглинання сущого — кругом велично здіймалися рулони газетного паперу, серед яких королева складу Інеса та її піддані виглядали наче маленькі будди в Гімалаях. «„Волга“, „Балашиха“, „Сиктивкар“, „Кондапога“», — читав Юрій Юрійович етикетки на омріяних ним уві сні, але недоступних благах газетовидавництва. Все це коштувало дуже дорого, але все ж таки значно дешевше, ніж продавала йому друкарня. Але ж де взяти таку купу грошей, щоб купити вагон паперу? Хіба що йти просити у Миколи Миколайовича; але щось підказувало Юрію Юрійовичу, що повернеться він з центрального офісу не тільки без чужих грошей, але й без своїх. Що не кажіть, а не дарма Добронравова вважали перспективним бізнесменом.

— Привіт, редакторе! — привітав його якийсь роботяга у фуфайці. — Горілку бу?

— Ні, дякую, не бу, — відмовився ЮрЮр. — Я чаю, — і дістав із старого темно-рудого шкіряного портфеля термос і бутерброди. — Пригощайтеся.

— Дорого газету друкувати? — запитала Інеса, всадивши склянку мутної рідини. Всі її звали просто за ім’ям, незважаючи на вік та статус. Як з’ясувалося пізніше, за неофіційною ієрархією Інеса була першою людиною у друкарні, жоден директор і поруч не стояв.

— Дуже дорого, — похнюпився Юрій Юрійович. — Не знаю навіть.

— Ну тоді пішли, поговоримо. Я бачу, ти хлопець серйозний. Не базікатимеш?

Вони зайшли до кабінету Інеси, точніше, до зменшеної копії складу, тому що до традиційного інтер’єру кабінету тут можна було віднести хіба що стілець, на якому Інеса писала, і табуретку, на якій вона сиділа, весь інший простір було заставлено, завалено, закладено пачками і рулонами паперу, пластинами для фотопрояву, банками з хімікатами. Інеса, тримаючись за поперек, обмотаний шерстяною хусткою, важко присіла і почала свій короткий, але напрочуд змістовний монолог:

— Якщо хочеш мати дешевий папір та пластини, то працюй зі мною. Крім грошей, приноситимеш сюди пляшку горілки і шоколадку. Щоб все виглядало пристойно, тобі потрібно купити тони три-чотири паперу, декілька пачок пластин і офіційно завезти сюди, до складу, я їх оформлю як слід. За все інше не хвилюйся, комар носа не підточить. Не ти перший, не ти останній.

— А яка ціна?

Інеса назвала ціну, і по хребту Юрія Юрійовича пробіг приємний холодок — названа ціна була у кілька разів меншою, ніж та, яку драли з нього в друкарні зараз.

— А як же ви це прикриєте? Це ж незаконно!

— Дивись, — Інеса непомітним рухом руки висмикнула з якоїсь шпарини пачку паперів. — Це карточки обліку. Оця картка — для директора. Оця — для перевіряючих із КРУ. — Тут Інеса недобре посміхнулася. Юрій Юрійович чув, що у її родини склалися якісь не дуже добрі стосунки з державою, але деталей не знав. Через два роки Інеса і сама потрапить до в’язниці, але не через махінації з матеріальними цінностями, це в принципі було неможливо в тій ідеальній системі обліку, яку вона створила. Інеса забила металевим совком для прибирання сміття свою сусідку по квартирі, сімдесятирічну алкоголічку. На зоні й померла. — Оця, — сказала вона, — картка для тебе, тобто для клієнта. А оця, найголовніша — для мене. Ніхто не знає, крім однієї людини, скільки тут всього є на складі. — Вона обвела очами свою комору. — Ніхто! І ніхто ніколи не зможе це все правильно порахувати, крім мене. Знаєш, скільки газет і видавництв тримають тут свій папір? Сотні. А скільки закуповує, продає, дає в борг друкарня? Десятки вагонів!

— Я згоден! — махнув на все рукою Юрій Юрійович. — Згоден. Але не знаю, як купити папір…

— Це твої проблеми, хлопче. Коли завезеш товар, знайдеш мене, навіть коли я дома спатиму. Зрозумів?

Не зрозуміти Інесу було важко — Юрію Юрійовичу елементарно пропонували обдурити друкарню, але Юрій Юрійович, чесний Юрій Юрійович, не вагаючись (майже не вагаючись), пристав на цю пропозицію. Добре це чи погано? Звісно, погано. Але Юрій Юрійович не бачив для газети іншого виходу, щоб вижити. Та спочатку він вирішив зустрітися з паном Добронравовим — уже почався лютий, вийшло п’ять номерів газети, він чесно здавав всі гроші до бухгалтерії, але на питання про заробітну плату бухгалтер, жвава молодиця, лише знизувала плечима і відповідала: «У мене такої команди немає! Звертайтесь до начальства». Але начальство, як завжди, спіймати було неможливо: Микола Миколайович розвинув нечувану бізнес-активність і весь час пропадав десь поза межами офісу, а то й міста, а всіма справами крутили Сан Санич Десяткін і купа комерційних директорів. Розмовляти з ними про якісь газетні проблеми було не тільки безглуздо, але й небезпечно: як тільки вони чули слово «готівка», очі їхні загоралися недобрим вогнем, і вони нагадували голодних вампірів, які після довгих пошуків нарешті побачили довгоочікувану жертву та ще й з унікальними смаковими якостями крові.

Пан Добронравов з’явився в редакції, як завжди, зненацька. Він схуд, потемнів, відпустив бороду і в кумедній гостроверхій міховій шапці здорово нагадував джина з відомої казки. Але тільки зовнішньо, тому що джин, з’являючись з лампи, виконував для Аладіна всі його побажання, а Микола Миколайович, з’являючись у редакції, як правило, з якого-небудь високоповажного банкету, навпаки загадував бажання сам. Тобто Добронравов був джином навпаки, антиджином, якщо можна так висловитись. Але цього разу бос з’явився як ніколи вчасно: тільки-но з друкарні Юрій Юрійович отримав несподівану і приголомшливу новину — жоден із рахунків за друк і папір за цілий місяць січень, так і не оплачено. Тож, сказали у виробничому відділі, директор наказав наступний номер газети не друкувати, і взагалі цією справою скоро займеться прокуратура, якщо, звісно, у найближчі дні борг не погасять. Це був не просто удар нижче пояса, це була нищівна серія ударів нижче пояса, і Юрій Юрійович зігнувся, наче йому стало зле. Йому дійсно стало зле, тому що йому було соромно за своє недотримане слово перед директором друкарні, хай яким пройдисвітом той не є, але ж Юрій Юрійович обіцяв! І не виконав. Хай і не по своїй вині, та кого це турбує?!

І ось саме в цей момент двері редакції відчинилися і в них з’явився розшукуваний всіма пан Добронравов із приємною і, як завжди, сповненою стриманого оптимізму посмішкою на вустах.

— Привіт, нероби! — невдало пожартував бос, не відчувши настрою, що панував у приміщенні. — Що носи повісили? Бос прийшов, зустрічайте, наливайте чаю, будемо розмови розмовляти. Є справа на мільйон!

Юрій Юрійович навіть не встиг відкрити рота, як Добронравов, пхаючи у себе його ж таки обід — бутерброди з сиром та телятиною, — яскраво малював картину майбутнього процвітання газети з Юрієм Юрійовичем на чолі. Та що там газети, цілого видавничого дому!

— Миколо Миколайовичу, — вставив слово Славко, — ми ті «Аліменти», (неправильною вимовою начебто підкресливши моральну неповноцінність московського журналу) не робитимемо! Хоч стріляйте!

— То й не робіть! — весело відгукнувся бос. — Ми й без «Аліментів» розквітнемо! — І, весело заіржавши, немов Коник-Горбоконик, продовжив оповідати казку про видавничий рай на землі.

Всі сиділи, роззявивши рота; задавати у такій родинній атмосфері питання про неоплачені рахунки, заробітну плату та інші неважливі дрібниці буття було якось не зручно — ось-ось мали потекти молочні ріки.

Оповідь Добронравова досягла свого апогею в баладі про власну друкарню. Публіка знаходилася у стані, близькому до оргазму.

— Так от, — нарешті завершив Микола Миколайович свій пасаж, — для того, щоб це все стало реальністю вже через місяць, мені зараз потрібно десять тисяч доларів. У борг, звісно. На три дні, під проценти.

Всі замовкли. Тоня поперхнулася чаєм. Славко байдуже дивився у монітор. А Юрій Юрійович уявив собі прокурора, який на суді читає йому звинувачення у шахрайстві. Все ж таки обласна друкарня — державна установа, і не сплативши грошей за газету, він наніс збитки державі на чималу суму, і це не жарти. Отут-то він мені й зателефонував. Я вже тоді мав деякі стосунки з певними колами і виходи на потрібних людей. Не знаю, що мене смикнуло влізти у цю гнилу справу, певне, бажання чимось допомогти Юрію Юрійовичу, все ж таки він завжди підставляв нам плече у піонерських таборах, особливо мені, та й товаришували ми деякий час досить тісно, а ситуація у нього виникла критична, тож я зміг достатньо швидко домовитися про таку солідну на той час суму з дуже серйозними людьми. Нам призначили зустріч не в офісі, а на окраїні міста. Вони вже знали, для кого ці гроші, тому їх не збив із пантелику досить незвичний термін займу, певне, їм стало відомо, що Добронравову потрібні гроші, щоб перекрити інший борг. З нами мої знайомі не дуже церемонилися: сказали, що гроші віддадуть особисто в руки Актору, а ми три доби мусимо посидіти у підвалі. Якщо Актор не розплатиться вчасно, ми постраждаємо. Що вони мали на увазі під цим «постраждаємо», я не знав, але, думаю, нічого хорошого. Нас завели вниз, до напівпідвальних приміщень, і розвели по двох кімнатах, які, певно, неодноразово використовувалися задля утримання таких от, як ми, недолугих невдах-боржників. Там стояло ліжко з брудною білизною, унітаз, раковина і телевізор. Все. Їжу нам приносили вчасно, тричі на добу, більш-менш смачну, їсти можна, думаю, з сусіднього кафе на заправці. Нічого поганого нам також не робили, навіть не погрожували. Перемовлятися або перестукуватися, взагалі якось спілкуватися змоги ми не мали, кімнати наші розташовувалися у різних кутах довжелезних стародавніх винних погребів, які й слугували нам в’язницею. Ситуація кардинально змінилася, коли вийшов термін віддачі боргу. Заступитися за нас ніхто не міг, та й правда була не на нашій стороні.

— Ну що, — запитав товстий і круглий вусань з великими волосатими кулаками, наливаючи собі склянку віскі, — що робитимемо? Актор-то ваш зник, суко.

У мене всередині похололо, я добре розумів, що це означає — всі борги повісять на нас, а якщо ми не віддамо, вб’ють. Отак-от просто тоді вирішувалися такі справи, це зараз публіка розбалувалася… Юра стояв, похнюпивши голову, і, наче піонер-герой, пробубонів:

— Відпустіть його, будь ласка. Це я у всьому винний, я просив гроші для Добронравова. Він тут ні до чого.

— Е ні, — розсміявся товстий круглий вусань, — е ні, браток! Так справа не піде! Може, ти й звертався до нього, але ж гроші просив у нас саме він. Тож відповідати вам разом!

— Я знаю, де знайти Актора, — раптом сказав Юрій Юрійович. — Знаю. Відпустіть мене, і я вам поверну гроші.

Не знаю, блефував Юрій Юрійович тоді чи ні, але очевидно, що іншого виходу він не мав. Його відпустили, а мене залишили спостерігати мексиканські серіали й далі, але я, скажу вам чесно, ні на секунду не сумнівався, що Юрій Юрійович повернеться. Сам чи з Актором, з грошима чи без, але повернеться. І я все ж таки мав надію, що не з порожніми руками, бо вірив у його талант і долю. Так і сталося: за шість годин Юрій Юрійович визволив мене. Він знайшов п’яного в дупу Добронравова у коханки, буфетниці з театру. Гроші виявилися при ньому, він встиг зробити все, що йому потрібно, але ані на мить не подумав про нас, хоча добре знав, що ми залишилися сидіти у підвалі як застава, як гарантія повернення боргу.

Товстий круглий вусань, людина в наших колах вельми шанована і зараз, немало подивувався такій достойній поведінці Юрія Юрійовича і навіть запропонував тому непильну, але високооплачувану роботу в своїй конторі: навіть у теперішні часи всі роботодавці мають великий дефіцит на справжню людську породу; в якій галузі нам не доводилося б діяти, справжніх людей скрізь обмаль. Юрій Юрійович, звісно ж, відмовився і прямо з підвалу поїхав — куди б ви думали? — до друкарні, вибачатися перед директором. Як він мені пояснив, всі ці три дня його терзала гірше прокази не думка про те, що з нами зроблять, якщо Добронравов не віддасть гроші, не те, що його можуть посадити до в’язниці за оборудки з держпідприємством, а те, що він обдурив директора друкарні. «Це першопричина всіх бід, невже не зрозуміло?» — просто пояснив він. Звісно, простіше не буває. Але така моральна цнотливість аж ніяк не вирішувала головної проблеми: де взяти гроші, щоб розплатитися, Юрій Юрійович, звісно ж, не знав.

Як він умовляв директора, що він тому казав — я не в курсі. Знаю лише те, що газета продовжувала виходити, але кожний наступний номер друкарнею, а потім і містом поширювалися чутки, що газета не вийде, що вже точно це останній раз. Але газета виходила і виходила, дивуючи недоброзичливих колег, кожної середи і, наймерзенніше, ставала все цікавішою, на погляд, звісно ж, широкої публіки.

А Юрій Юрійович зробив одну розумну річ. Він перестав здавати гроші до бухгалтерії центрального офісу. Виручку з наступного ж, власноруч проданого накладу, він здав до каси друкарні; виручкою з наступного за наступним розплатився з боргами і знову заплатив друкарні; таким чином під кінець лютого Славко і Антоніна отримали частину зарплати за листопад, а Юрій Юрійович розплатився ще й за оренду офісу. Що й казати, справи у них йшли непогано, газета розходилася, як пиріжки, чи то пак, можна сміливо сказати, навпаки. Юрій Юрійович після випадку з боргом і підвалом, нарешті зрозумів, із ким він має справу і що сподіватися на щось добре від Добронравова, принаймні на цьому етапі, не варто, і все, що пов’язано з газетою, цілком на його плечах. Воно й раніше, з самого початку, звичайно, так відбувалося, але відтепер на своє тимчасове невтручання у справи погодився і Микола Миколайович. «Ви поки що працюйте тут самі, як можете. У мене справ і так багато; фірма велика, молода. А ви й без мене добре впораєтесь», — сказав бос, після чого пару раз зненацька заскакував до редакції за готівкою, певне, розраховуючи на легку здобич, але Юрій Юрійович завбачливо казав, що все вже здав у друкарню, а вчора приходив прокурор. На жарт про прокурора Микола Миколайович реагував кожного разу неадекватно, сіпався зі стільця, що слугувало приводом для інших постійних жартів.

Так продовжувалося, аж поки до редакції не прийшли вельми цікаві персонажі. Якщо не стикатися з ними у справах або віч-на-віч у темних провулках, а бачити лише у романтичних серіалах про «бригади» та ін., то можна вважати їх славними хлопцями, але ж бо нам-то добре відомо, що життя значно суворіше, ніж нам показують по телевізору.

Коли холодним лютневим вечором Юрій Юрійович відчинив легкі фанерні двері до офісу, вкотре зауваживши про себе, що пора б уже їх давно поміняти на міцні металеві, а то, не дай боже, винесуть комп’ютери, і переступив поріг уже рідної редакції, він побачив дивну картину. Посеред кімнати стояли два абсолютно однакових короткострижених білявих хлопця, чий зовнішній вигляд, починаючи від погляду і закінчуючи одягом, не залишав жодних сумнівів щодо роду їхніх занять. Молоді люди, не звертаючи уваги на Антоніну, яка, піджавши губи, із суворим виразом на обличчі працювала за комп’ютером, розважалися тим, що по черзі встромляли великого мисливського ножа то в паркет, то в дверцята старої шафи. І якщо колись настелений на совість і на якісне покриття паркет ще якось міг витримати таке знущання, то шафа, якій вже й так давно пора було на пенсію, зяяла величезними дірками і приречено стогнала. Юрій Юрійович зупинився. Вражений таким непритаманним для офісу редакції газети видовищем (що йому, як молодому починаючому редактору, легко можна пробачити, тому що за коротку, але яскраву свою кар’єру він ще неодноразово переконається, що візит бандитів у порівнянні з побаченнями з певною категорією читачів є легкою прогулянкою за вранішньою кавою в гастроном напроти), Юрій Юрійович ввічливо привітався і пройшов до свого столу. Близнюки кивнули, не повертаючи голів, захоплені влучанням ножа у папірець, в якому ЮрЮр стримано впізнав свіжу накладну з друкарні. Від влучання ножа дверці раз у раз кректали все важче і вже готові були викинути білий прапор і впасти на підлогу.

— Хто це? — пошепки запитав Юрій Юрійович у Тоні.

— Сказали, що від Миколи Миколайовича, прийшли за комп’ютерами. Він їм начебто гроші винний, — відповіла, не відриваючись від набору еротичної саги Ади Магдіч, колега. — Чекають на якогось Ігоря Петровича.

— Ігоря Петровича? — похолоділо серце у Юр-Юра. — Того самого?

— Я не знаю.

Ігор Петрович, у народі й наших і ваших колах більше відомий як Зиря, був, є і, я так думаю, що довгий час ще і буде єдиним і непорушним кримінальним авторитетом у нашому регіоні, «злодієм у законі», якому належало останнє і вирішальне слово у всіх розборках. Ті хлопці, що тримали нас у підвалі, у порівнянні з Зирєю були малими дітьми, яким ще рано йти навіть у перший клас.

— Ти редактор, — раптом відірвавшись від забави, звернувся до Юрія Юрійовича один із близнюків, — газети Артиста?

— Я.

— Пакуй комп’ютери, їх ваш хазяїн завинив пацанам.

Потрібно було щось зробити, щоб нічого не робити. Юрій Юрійович мав чималий досвід успішного спілкування з дітьми міліціонерів, з дітьми київської номенклатури, з дітьми московських тіньових мафіозі від комунальних служб, з божевільними вбивцями, божевільними авторами-аматорами, навіть з чиновниками, але він не мав ніякого досвіду спілкування з дітьми мафії. Він не знав, як правильно з ними розмовляти: ботати йому по фєні чи висловлюватися, як малолітні пацани з його під’їзду, чи, може, потрібно звертатися ввічливо і на «ви» навіть до цих юнаків, що, здається, отримували неабияку насолоду від своєї безкарності. Юрій Юрійович вирішив не вигадувати велосипед і триматися лінії поведінки, яку він взяв одразу ж, бо близнюки явно наривалися на конфлікт. А раз вони на нього наривалися, значить, він їм був дуже потрібний для якихось своїх цілей, інакше для чого їх сюди прислали? Тому він вирішив залишатися самим собою, бо навіть якщо його битимуть, то битимуть за своє, а не за чуже.

— Я з радістю, якщо ви поясните мені причини. Микола Миколайович ніяких розпоряджень з цього приводу не залишав.

— Твого Миколу Миколайовича, — сказав один із близнюків і пожбурив ножа у дверцята шафи, які, нарешті, сконали, і з тихим зойком, як і належить помирати добропорядним дверцятам, впали на паркет, — завтра на ножі поставлять, якщо борг не віддасть. — Ніж пробив понівечені дверцята наскрізь і красномовно тріпотів у них, наче у живій плоті. — Так що пакуй коробки.

Юрій Юрійович не знав, що робити далі: пакувати комп’ютери власноруч стало б хибним рішенням у будь-якому випадку. Він ні на секунду не сумнівався, що справи щодо боргу Добронравова відповідають заявам непрошених гостей, але він також розумів, що як тільки комп’ютери перетнуть поріг редакції, він більше ніколи їх не побачить, а значить, більше ніколи не вийде і «Газета Добронравова».

— Пакуйте, якщо вам так потрібно. Я журналіст, а не пакувальник.

Така постановка питання значно ускладнювала обстановку, бо одне діло, коли представник господаря речей власноруч їх тобі віддає, а зовсім інше, коли ти сам їх забираєш на фоні публічної незгоди. Це зовсім інша стаття у кримінальному кодексі, тому, беручи до уваги неповагу, яку до них тільки-но висловили, близнюки похитали головами, витягли ножа з дверцят й повсаджувалися на стільці, гіпнотизуючи не самими доброзичливими в світі поглядами Юрія Юрійовича і Тоню. Ситуація набувала драматичності з кожною хвилиною, і не відомо, як би все закінчилося, коли б в коридорі не почувся якийсь шум. Всі з полегшенням зітхнули: близнюки — сподіваючись на появу Зирі і подальшу розправу, Юрій Юрійович і Тоня — сподіваючись на появу якогось ангела-хранителя з автоматом Калашникова в руках. Пощастило близнюкам: в супроводі безлічі братанів та інших непересічних поважних громадян міста у кімнату увійшов сам Зиря. Видно, ангели-хранителі з «калашниковим» на той час в країні перевелися.

Юрій Юрійович бачив видатного «законника» вперше, що, в принципі, не дивно: в піонерському таборі вони навряд чи могли зіткнутися. Зиря був людиною невеликого зросту, миршавим, із темним скупим волоссям і таким же поглядом; побачиш такого у натовпі — і ні за які гроші не повіриш, що ця людина в змозі контролювати хоча б кого-небудь. Але це хибне враження підводило під монастир, а потім і до центрального міського кладовища не одного завзятого рекетира, який було хотів вирішувати на цій території щось самостійно і не скидуватися на «общак». Про якихось там підприємців чи бізнесменів у цьому контексті згадувати взагалі не має сенсу, все працювало, як часи «Ракета».

— Добрий вечір цій хаті, — ввічливо привітався Зиря і представився, щоб не виникало питань, — Зиря.

— Дуже приємно, Ігорю Петровичу, не чекали бачити вас у редакції нашої газети. Велика честь для нас. Юрій Юрійович, головний редактор і журналіст, — представився Юрій Юрійович за відсутністю прізвиська, точніше останні кілька років ім’я та по батькові, вважай, і було у нього наче прізвисько. — Коли вже випала така слушна нагода, може зробимо з вами інтерв’ю?

Юрій Юрійович грав ва-банк: у впливового редактора впливового видання, яким, звісно, «еротично-ділова» газета бути ніяк не могла.