Юрій Юрійович, улюбленець жінок

Але при словах «редакція» і «журналіст» Зиря трохи напружився, а слово «інтерв’ю» йому взагалі дуже не сподобалося, бо, так само як Юрій Юрійович не мав досвіду спілкування зі злодіями в законі, так і злодій в законі ще не мав досвіду спілкування з журналістами, і певне, багато б чого дав, щоб якось запобігти таким знайомствам і в подальшому.

— Ваш директор, Актор, завинив мені гроші, — сказав Зиря дуже повільно і тихо, не чекаючи, коли всі закриють рота, а потім замовк на якусь мить — і з цієї великої театральної паузи стало зрозуміло, що сам він актор куди більший, ніж Добронравов. — Але грошей у нього нема. Я чув, що тут є якісь дуже гарні комп’ютери. Який тут самий крутий, цей? — Зиря ткнув пальцем у найбільший монітор. — Бери коробки, складай — віддам племіннику, хай грається в іграшки.

— Без проблем, Ігорю Петровичу, але хай ваші хлопці самі складають комп’ютери, — Юрій Юрійович стояв над прірвою. — Бо я не в курсі, що там до чого, не знаю, як відчепити проводи, а тут така крута техніка, не дай бог щось неправильно зробиш — і все, згорять. І пропали двадцять тисяч баксів. А технаря нашого немає зараз.

— А коли він прийде?

— Не знаю. Завтра. А, може, післязавтра, він же тут не на постійному місці працює, та й грошей тут не платять.

— Що, зовсім? — Зиря став серйозний, і одразу ж коротко стрижений натовп у шкіряних турецьких куртках, з поламаними вухами і пласкими носами напружився, підібрався, готовий в одну мить розірвати на шматки будь-кого, хто попадеться на дорозі. Але на дорозі стояв лише скромний і недолугий Юрій Юрійович і сиділа тендітна Антоніна, яка, до речі, ані трохи не втратила присутності духу, навпаки, трималася, високо піднявши голову.

— Зовсім, — відповів ЮрЮр, — не платять. Жодної копійки, — і не каплі не збрехав. — Я можу, звісно ж, віддати вам техніку, але тільки якщо ви залишите мені розписку для Добронравова, що це саме ви забрали.

— Ти що, — кумедно здійняв брови хаткою Зиря, — хочеш, щоб я тобі ксіву написав, вирок сам собі написав? — він щиро розсміявся. І весь натовп загигикав, а потім заржав, як табун колгоспних коней.

— Ігорю Петровичу, ви ж людина, яку всі знають і поважають, — знову вдався до хитрощів Юрій Юрійович, — мудрий чоловік, до якого всі звертаються зі своїми проблемами. Судіть самі: якби я звернувся до вас із проханням розсудити нас з Миколою Миколайовичем, який би звинуватив мене у крадіжці техніки, чий бік ви б прийняли? Хто б довів мою правоту?

— Я сказав би, що забрав, — Зиря уважно слухав монолог Юрія Юрійовича. — Ти що, моєму слову не довіряєш?

— Я маю честь бачити вас вперше, але, виходячи з вашої репутації, впевнений, що не можу вам не довіряти. Тому, вважаю, ви не маєте намірів вчинити лихо, тож якийсь папірець для вас нічого не вартий.

Зиря обвів поглядом братанів:

— Хто-небудь може відключити ці ящики?

Братани помахали головами — комп’ютерщиків серед них, на диво, не знайшлося.

— Тоді ви двоє, — Зиря ткнув пальцем у бік близнюків, — сидітимете тут і вдень, і вночі — стерегтимете, щоб Актор не вивіз техніку. І за цим придивляйтесь, — показав одним поглядом на Юрія Юрійовича, — але нікого не чіпати. Ми пресу поважаємо. — І задоволений вдалим фінішем не зовсім зручної ситуації, Зиря з натовпом вивалився до коридору.

— Поважна людина, — сказав Юрій Юрійович, звертаючись до близнюків, — приємно мати справу. Ніж заховайте, не вдома.

Близнюки мовчки сховали ніж, розуміючи, що диспозиція трохи змінилася, і влаштували собі пункт спостереження у кутку, де й проводили дні і ночі, чергуючи то разом, то по черзі, цілий тиждень. Цілий тиждень довелося ночувати у редакції і Юрію Юрійовичу, тому що, як справедливо він розсудив, покладатись у таких тонких матеріях на незміцнілі душі юних рекетирів було б дуже не завбачливо. Спочатку хлопці поводились, як вовчата, яких помістили у вольєр зоопарку — на кожне запитання огризалися, скалили зуби, підвивали від нудьги та несвободи, відмовлялися від угощення, але потім обвиклися, почали здороватися за руку, і, коли настав час розлуки, вони вже ледь могли відірватися від комп’ютерної гри «косинка», на яку присадив їх Славко, і, не вагаючись, брали чай із кексами з рук Антоніни. Спостерігаючи за таким прогресом у поведінці пацанячого молодняка, Юрій Юрійович, із ностальгією згадуючи свою втрачену першу професію, ще раз переконався, що добре слово і правильне ставлення приємне і корисне не лише кішкам. «Дуже перспективні хлопці, дуже перспективні! Вісімнадцять років, а вже з ніг збивають одним ударом!» — хвалив близнюків один наш спільний знайомий, добре відомий у вузьких колах.

Весь цей час виробничий процес над газетою не припинявся, звісно ж, ні на мить. І коли перспективних малолітніх бандитів через тиждень змінили, судячи з усього, не менш перспективні, але уже досить досвідчені менти з ОБЕПу — зіткнувшись в коридорі, вони навіть обійнялися, як добрі знайомі, — співробітники редакції відреагували на їхню появу без паніки. Приблизно так зазвичай нормальна людина реагує на повернення герпесу, справедливо розсудивши, що ця інфекція присутня в організмі дев’яноста відсотків людей.

Тим часом на фірмі творилося щось незрозуміле. Точніше, творилося напрочуд зрозуміле: поки Добронравов крутив свої справи, намагаючись дістати гроші, перекрити борги іншими боргами, розповідав на місцевому телебаченні про те, як він зніматиме кіно з Караченцовим і Орнелою Муті в головних ролях, Андріано Челентано на підтанцьовках і Аллою Пугачовою в якості автора та виконавця пісень, його підлеглі займалися більш примітивними і грубими речами, а саме швидким і безкомпромісним розподілом майна, що їм не належало. Безумовно, ми не маємо жодного права їх засуджувати, бо така вада, точніше навіть не вада, а хвороба, якою є системне і незупинне розкрадання матеріальних цінностей при повній нездатності створювати їх особисто, притаманна переважній більшості населення нашої великої держави. Тому ці люди потребують не засудження, а підтримки, не покарання, а покаяння і руки допомоги, такої ж, яку, наприклад, протягує наше гуманне законодавство наркоманам або ґвалтівникам і педофілам.

Склади фірми були забиті імпортним пивом, бужениною, чіпсами, цукерками, шоколадками та іншим чудернацьким на той час продовольчим імпортним скарбом, і якби комерційні директори різноманітних торгових домів і комірники вкрали б половину, а другу половину продали, а гроші здали до каси, то фірма Добронравова існувала б у повному обсязі й процвітала б і до теперішнього часу. Бо більш хитрого пройдисвіта, ніж Актор, навіть я, при всій своїй незвичній професії, коли в понеділок перетинаєшся з чортом, а у п’ятницю з його секретарем, не зустрічав. Тобто я хочу сказати, що, хоча батьки його все життя пропрацювали на заводі, Добронравов був бізнесменом по народженню, ділова хватка кипіла у нього в крові, видно, хтось із його далеких предків ходив колись в купцях або комірниках. Шкода лише, що тиск інколи піднімався аж занадто високо і затьмарював розум. Він не розрахував власних сил, і погорів через те, на чому збирався робити гроші, — на надмірній довірі до людей. Засліплені розмахом справи, солодкими речами, пересипаними невідомими у нашій глухій місцевості бізнес-термінами, коштовною презентацією і шикарним феєрверком, навіть такі люди, як братани Зирі та сам губернатор, повелися на «молодого перспективного мільйонера», який, до того ж, мав свою газету. Стрімкістю думки і стратегічного планування Микола Миколайович випередив всіх наших олігархів років на п’ять, не менше! Одного не розрахував Актор: поки він розводив на віртуальні бабки всіх достойних людей у місті, його розвели на весь реальний товар якісь незрозумілі, випадкові люди, з яких він мав необачливість називати своїми друзями. Він явно недооцінив творчий потенціал своїх співробітників, які показали справжній майстер-клас.

Комерційні директори та їхні поплічники вкрали все.

Вони справедливо вважали, що ще невідомо, чи працюватимуть вони тут через два-три місяці, а в країні дуже нестабільна ситуація: галопуюча інфляція, дефіцит товарів, стрімкий ріст цін, та мало що там ще може статися! — тому вирішили брати не тільки те, що погано лежить, а взагалі все, що лежить, стоїть або валяється на складах. Тож не пройшло і двох місяців, як майже всі, причетні до зберігання та реалізації товарів, починаючи від сторожів і закінчуючи Сан Саничем Десяткіним, їздили хай хоч і не на нових, зате закордонних тачках, що на той час, коли людям інколи було ні за що купити сигарет або хліба, нічим заплатити за квартиру або світло, було дуже круто, повірте. Крали всі, крали безбожно, нахабно, відкрито; брехали один одному в живі очі, відпускали товар за готівку на базар прямо зі складу, зразу ж ділили гроші або йшли в кабак.

Фірма стрімко покотилася вниз, і вже скоро по місту поповзли чутки, що з дня на день Добронравова посадять через якусь аферу з бюджетними коштами, а там і сам могутній губернатор може не зносити голови, так усе серйозно. Тому і завітали до редакції спочатку Зиря з братвою, а потім і менти. Але Юрія Юрійовича вже неможливо було здивувати, він давно навчився випускати газету в умовах, близьких до партизанських. Рано чи пізно податківці та менти, серед яких Юрій Юрійович зустрів немало батьків своїх колишніх піонерів, підуть, розмірковував він, а газета залишиться. Наклад невпинно ріс, з’явилися навіть перші рекламні оголошення, але розвернутися у цьому напрямку постійно заважали події, що відбувалися з фірмою, та люди, які через ці події приходили до редакції. Йшли, бо знали: редакція — єдине місце, де можна розжитися грошима, тут є готівка. Але Юрій Юрійович завжди знаходив купу аргументів, щоб розчарувати перевіряючих. Готівки вони так і не побачили: ні в якості хабарів, ні в якості оплати за газету, взагалі ні в якій якості та кількості. Юрій Юрійович після роботи в піонерських таборах не мав ілюзій щодо людської природи, він рано, але твердо засвоїв, що тільки сам вигляд грошей, до яких можна дотягнутися рукою, робить навіть із напівсвятої людини скотину протягом двадцяти хвилин, а святі переходять у такий стан за годину-півтори, в залежності від розміру купи. Тож краще, вирішив він, не ризикувати і переніс бухгалтерію додому до Герцога.

Але тому, що сталося наприкінці лютого, не зміг протистояти навіть сам Юрій Юрійович. У понеділок, як завжди о дев’ятій ранку він відчинив уже металеві двері редакції і завмер від жаху — на столах не стояло жодного монітора. Редакція була порожня і нагадувала дім, із якого втекли всі домашні тварини. Юрій Юрійович нервово обшукав кишені, тремтячими руками дістав гребінець, але волосся не піддавалося нерівним рухам: воно ворушилося само по собі на тім’ячку і встало дибки, наче кінь на пам’ятнику Щорсу, на потилиці. Юрій Юрійович пригадав, як вони колупалися над картинкою на Восьме березня, як вийшли з редакції зі Славком вчора близько дванадцятої ночі… Він кинувся вниз по сходах на перший поверх до вахтера: ну не міг же той нічого не чути! Потрібно викликати міліцію; зателефонувати Миколі Миколайовичу, повідомити про біду Славку, порадитись, як доробити газету — дві сторінки лишалися не зверстаними; ще комусь, певне.

— Як це не бачив? — образився вахтер Михалич. — Сьогодні о сьомій приїхав ваш директор із якимись хлопцями, сказав, що візьме техніку. Знесли, загрузили — і все.

— Як — Микола Миколайович? — Юрій Юрійович міг уявити, що техніку забрали за борги бандити, конфіскували за не віддані кредити податківці, кінець кінцем, що редакцію банально пограбували, але те, що без засобів виробництва їх залишив, навіть не повідомивши, особисто засновник — ні, це не вкладалося в його голові, було вище його розуміння.

Похнюпивши голову, він поплентався, подерся, поліз крутими східцями назад на дев’ятий поверх, а коли піднявся, то почовгав по довгому, через великі вікна залитому вже майже весняним сонцем, коридору майже з заплющеними від сліз очима, орієнтуючись лише на звук телефонного дзвінка, який розривав могильну тишу редакції. Він не хотів брати слухавки, життя у його розумінні втратило сенс, тому він оминув двері офісу і пішов до туалету, де довго вмивався і розчісував своє скупе біляве волосся, пригладжував його мокрими долонями, тер червоні очі, витирав носовичком сльози, довго дивився на гак, на якому мирно висіла на куцому дроті лампа, проте всі дії виявились марними і телефон не замовкав.

— Слухаю, — глухим голосом нарешті відповів, не витримавши противного звуку, Юрій Юрійович.

— Добрий день, — бадьоро, як завжди до краю наповнений оптимізмом, зазвучав у слухавці баритон Добронравова. — Хто це? Це редакція «Газети Добронравова»? Головного редактора покличте, будь ласка, до телефону.

— Це я, Миколо Миколайовичу, — недружньо озвався Юрій Юрійович. — Слухаю вас уважно.

— Юро, не впізнав, пробач, заради бога! — розвеселився ще більше Добронравов. — Багатим будеш!

— Я так сьогодні зранку і зрозумів, — зіронізував Юрій Юрійович, — як до редакції зайшов, так і зрозумів.

— Ти що, через техніку образився, Юрко? — Добронравову завжди в театрі краще за все вдавалися ролі бовдурів по типу актора-любителя Мотка з п’єси Шекспіра «Сон літньої ночі». — Так ти не хвилюйся, скоро все поверну, я обіцяю, — сказав видавець впевнено, але, очевидно, що й сам собі не повірив, тому зрадницьки чи то хмикнув, чи то хрюкнув. — Ви поки там зі Славком відпочиньте. Тижня два-три, поки я все владнаю, а там разом навалимося — і знову до праці. Ну що, лади?

Юрій Юрійович навіть не знав, що відповісти людині, яка так безсоромно з нього зараз знущалася, крім: «Всього вам найкращого». Бо Добронравов, як ніхто інший, прекрасно розумів, що не існуватиме більше ніякої газети. Всі зусилля, які докладалися ці три місяця, підуть собаці під хвіст, і не має ніякого сенсу розглядати цю пропозицію, бо, звісно, нічого не відбудеться. Ні через два, ні через три тижні, ні через місяць — Добронравов по вуха заліз у борги, і не через довгі два-три тижні, а через якихось два-три дні його труп можуть знайти десь у посадці за містом, чому, до речі, ніхто не здивується, можливо, крім його дружини Іраїди Йолкіної, яка, як кажуть люди, аж до останньої миті перед крахом бульбашкової імперії мала цілковиту впевненість, що її Колєнька багатіє з кожним днем. Та блискучий план актора-невдахи і майбутнього мільйонера по захопленню регіону провалився, настав час вшиватися. Чим насправді й зайнялися всі його друзяки-товариші-комерційні директори, які зробили собі чималий на той час капітал. На плаву лишилася тільки газета, але й до неї дійшла черга цього понеділка.

Десь у глибині своєї піонервожатської душі Юрій Юрійович жалів Добронравова, жалів, як талановитого піонера, спійманого на чомусь поганому, але насправді було не до сентиментів, кожна хвилина була важлива.

На терміновій редколегії проблема верстки найближчого номера вирішилася напрочуд просто.

— Фігня питання, — Славко також не збирався залишатися без шматка хліба та товариства Інни. — Зверстаю газету на заводі. Малюй детальний макет. Але гарантовано тільки один номер, потім навряд чи вдасться.

На заводі того тижня Славко працював у другу зміну, що зазвичай викликало чималі проблеми, бо до редакції він під загрозою розстрілу раніше третьої пополудні приходити не міг. Але цього разу друга зміна виявилася тільки на руку: контроль був обмеженим і нетривалим, і Юрій Юрійович, поки Славко виводив плівки для друкарні, встиг навіть трохи перекімарити на прохідній заводу, прямо на вході, на бетонній підлозі між скляними дверима.

Поява Юрія Юрійовича в друкарні викликала фурор, який межував із містичним жахом. Він побачив дивну картину: посеред цеху, коливаючись всім своїм могутнім і для багатьох мужчин ще звабливим тілом, танцювала щось середнє між рок-н-ролом і східним танцем видатний майстер нічних змін Ніна Сидорівна; друкарі, перемазані мазутом, металевим дротом відбивали на порожніх пляшках із-під горілки ямайські ритми; монтувальники підтримували їх на картонних ящиках; жіночки з сортування розклалися на рулоні не витраченого паперу салом та іншим своїм нехитрим продовольчим скарбом і щось наспівували в ритм; біля них вилися, наче ворони, конкуренти Юрія Юрійовича: випускаючі редактори та відповідальні секретарі інших міських видань, читаючи репом останні новини. А останні новини були такими: у «Газети Добронравова» конфіскували техніку, головного редактора посадили до в’язниці, а господар втік за кордон, прихопивши солідну суму. Тож із цього приводу головні редактори газет виставилися на славу: горілка, закусь, музика. «Газета Добронравова» стояла у графіку останньою на сьогодні, тому робітники вже пошабашили і збиралися добре відтягнутися. І коли Юрій Юрійович гучно привітався «Доброї вам ночі! По кому танцюємо?» — всі завмерли на мить, потім продовжили за інерцією ще рухатись, а далі, угледівши у руках посадженого чутками до тюрми редактора газетні плівки, застигли у німій сцені. Юрій Юрійович, розуміючи делікатність ситуації, ввічливо зауважив: «Мій час. Хто йде на монтаж?» — «То ви виходите?» — запитав хтось несміливо, а можливо, бажаючи перевірити, чи не марево це. «Звісно. Ми завжди виходимо! І виходитимемо завжди! Аж поки я сюди не забув дорогу!» Промова справила належне враження на публіку, всі хутко (а треба зауважити, що працівники обласної друкарні люди загартовані й могли видавати на гора якісну продукцію в незалежності від кількості прийнятого на груди алкоголю, на їхню працездатність впливала лише якість закуски) розійшлися по своїх місцях.

У четвер, їдучи машиною до чергового банку за черговою відмовою у кредиті, Микола Добронравов дуже здивувався, побачивши біля центрального універмагу Юрія Юрійовича, який на своєму звичному місці торгував газетами. Вражений живучістю свого дітища, видавець зупинив автомобіль і підійшов до лотка:

— Юрію Юрійовичу, — звернувся він так вперше до свого, як він вважав, підлеглого, який насправді ніколи формально не був його підлеглим, оглядаючи лоток, — як так вийшло, що ви надрукували газету?

Пан Добронравов, як будь-який сором’язливий пройдисвіт, добре усвідомлював, що він зробив майже все, щоб газета не те щоб перестала існувати, а й щоб вона ніколи не існувала взагалі. Ні, звісно він усією душею хотів втілити в життя цей проект, як і багато інших своїх проектів, але ж він не дав сюди не копійки, більш того — він все забрав і зробив навіть контрольний постріл! Та газета демонструвала відчайдушну волю до життя, яку втілював у собі цей вайлуватий здоровань з простуватим, а коли йдеться про серйозні речі, то й трохи кумедним обличчям, зі світлими очима немовляти, якими він дивиться на світ, як останній лох, якого нічого не варто обвести круг пальця будь-кому, навіть Сан Саничу Десяткіну. Але саме цей тип, із якого вони сміялися чи не кожного вечора на корпоративних п’янках ще місяць тому, стоїть зараз біля ЦУМу і торгує єдиним, що спромоглася народити така гора-велетень, як його фірма «Едельвейс» із усіма своїми мільйонами. Цей хлопець один стояв тут на морозі всі ці тижні, коли решта працівників у теплі, обласкані любов’ю засновника, обчищали склади фірми, коли касу підприємства розтягали свої ж таки бухгалтери, подруги його дружини, коли за ним, Миколаєм Миколайовичем, полює податкова і міліція, бо офіційно він числиться в розшуку як шахрай, і вчора ввечері його, як останнього пацана, ганяли копняками під дупу місцеві урки за борг, який він так і не спромігся віддати. Чому так сталося? Це було проти правил бізнесу взагалі, за світоглядом Добронравова і нашим світоглядом, проти правил життя.

— Якось зробили, — відповів Юрій Юрійович без притаманного йому ще до нещодавно перед Добронравовим ентузіазму, — зі Славком на заводі. А коли комп’ютери повернуть, Миколо Миколайовичу?

Добронравову, певне, набридло брехати, та й у такій ситуації це виглядало б відвертим знущанням.

— Я думаю, що ніколи, — певне, це єдині чесні слова, які він вимовив останніми тижнями.

— А кому ви їх віддали, якщо не секрет?

Добронравов назвав ім’я вельми поважної людини, яке я не хочу тут називати, бо вона і досі при справах.

Через два дні Славко з Антоніною, які уважно дивилися весь цей час на самоті в осиротілій редакції телевізор і багато чому навчилися у нелегкому мистецтві кохання, беручи до уваги досить незручні редакційні крісла і невеликі столи, із величезним подивом спостерігали, як до кімнати повертається техніка. Ні, з Добронравовим не сталося ніякого дива, ніхто не залишив йому спадок, і він не знаходив золота: просто Юрій Юрійович знайшов ту поважну людину і викупив комп’ютери, взявши гроші в борг у Герцога та його мажорної компанії.

Останнім, що з’явилося на столі і після того, як підключили комп’ютери, був торт його власної випічки.

— Юрію Юрійовичу, хто навчив тебе пекти такі смачні торти? — питала, облизуючи чайну ложку, здивована вкрай Тоня. — Хоч одружуйся з тобою, такий ти на всі руки майстер!

— Ти вже одружена, — серйозно відповів Юрій Юрійович. — Ніхто не вчив. Сам. Колись я хотів виховувати дітей, створити свою систему виховання, більш модернову, збудовану на сучасних реаліях життя, щоб діти росли добрими і сміливими. Але не судилося.

— Ну, тепер-то ти наймолодший у місті головний редактор найпопулярнішої газети, — відгукнувся Славко, — скоро розрахуємося з боргами, наймемо людей, заживемо веселіше!

— Я люблю свою газету, — Юрій Юрійович так і сказав — «свою». — Як процес, як подарунок, який мені дала доля, щоб не жебракувати і не їхати з міста. Але мені не дуже подобається те, про що ми пишемо. Точніше, зовсім не подобається.

— Як це так?! — здивувався Славко. — Як не подобається? У нас найкраща газета!

— Я й не сперечаюся. Але я її ніколи не читав би, коли б був сторонньою людиною. Але і без неї я тепер жити не можу, такий от парадокс! До того ж, навіть весь цей наш майбутній добробут, яким ми маримо, він повинен же бути для когось. Для когось, — задумливо і сумно повторив він. — А я зовсім самотній.

Як тільки Добронравов перестав сувати носа у життя газети і лапу в касу та полишив у спокої техніку, яка тепер невідомо кому й належала, справи пішли вгору. Наклад ріс невпинно, з’явилися розповсюджувачі, дідусі й бабусі з «кравчучками» і спеціальними пристроями, які вони навішували дивним чином собі на плечі — разом із міняйлами та наперсточниками на вулицях всіх маленьких та великих міст країни вони стали живими символами тих часів; запрацювали більш-менш розрахунки з поштою; в газеті навіть почала з’являтися реклама. На такому позитивному тлі Юрій Юрійович прийняв кілька принципових рішень. Насамперед він перестав торгувати газетою особисто, а винайняв на посаду керівника відділу реалізації одного зі своїх незчисленних однокурсників, що дозволило йому хоча б трохи відсипатися по середах; начальником відділку реклами він запропонував стати Антоніні, яка взялася до справи так завзято, що випадали дні, коли бухгалтер, яка також тепер з’явилася на підприємстві на постійній основі, не встигала приймати гроші за приватні оголошення та рекламні повідомлення дрібних підприємців. Для впорядкування роботи безпосередньо редакції Юрій Юрійович запросив на посаду відповідального секретаря кандидата психологічних наук Володимира Івановича, який нарешті зміг піти з ненависного базару і впритул зайнятись рубрикою для місцевих божевільних «Ви запитували — ми відповідаємо». Коректором став заступник декана філологічного факультету Олександр Васильович Кащенко. Сформувавши таким чином вельми достойний, за його розумінням, колектив, Юрій Юрійович призначив всім доволі солідну для того часу платню, але й навіть після цього, завдяки оборудкам із Інесою, які дозволяли багатократно зменшити собівартість, лишалися вільні кошти, які вони пустили на покриття будь-яких навколишніх та супутніх боргів Добронравова, які б могли завадити діяльності газети, а таких боргів виявилося чимало, можете мені повірити.

Тим часом містом прокотилися чутки, що Миколу Добронравова спіймали в Києві на залізничному вокзалі при спробі сісти в потяг «Київ — Варшава» і помістили в СІЗО. Юрій Юрійович на чутки уваги не звертав, а займався своїм ділом. Нарешті він міг левову частку часу присвятити редакційній політиці газети, яка, хоч і користувалася великим попитом, могла б ще більш достойно відповідати на виклики суворого часу.

Як ми знаємо, Юрій Юрійович завжди знаходив вельми оригінальні рішення, здавалося б, найскладніших проблем. На щастя, він не втратив свого дару навіть після стількох випробувань, які могли б завдати нищівного удару по психіці будь-якої навіть найстійкішої людини, примусивши втратити віру в усе добре і найкраще. Але Юрій Юрійович був не такий. Ось, наприклад, як просто і оригінально він вирішив питання з астрологічним прогнозом. Думаю, що для ясного розуміння часу та простору тут необхідно додати, що всі ці події мали місце, коли не існувало ні мобільних телефонів, ні навіть Інтернету, ні кабельного чи супутникового телебачення у широкому використанні, а факс вважався небаченою розкішшю, тобто інформацію, окрім невеличкої купки старих газет та журналів та слаборозвинутого телебачення, черпати було нізвідки.

Саме по факсу на перших порах редакція «Газети Добронравова» і отримувала астрологічний прогноз від якогось вченого приятеля Миколи Миколайовича, який іноді вражав своїми несподіваними зв’язками з різноманітними маргінальними і окультними товариствами, як, наприклад, той же Дугін зі своїми профашистськими «Елементами». Вчений приятель жив аж у самій Москві, де, певне, як і в усякій іншій столиці світу, особливо під час історичних змін та пертурбацій, вельми популярними у різнобарвних еліт стають спіритичні кружки, зайняття йогою, камасутрою, магією, а також астрологічні практикуми по ночах із суботи на неділю. Тож наш вчений-астролог вважав себе яскравою молодою зіркою, що тільки-но почала своє сходження на небосхилі світової астрології, але Юрій Юрійович, видаючи зарплату, зважаючи на немалий гонорар — по двадцять баксів за тиждень — та високий, наче у співака-кастрата, голос астролога, який вони чули, звісно, лише по телефону, в серцях називав московську зірку виключно «блакитним карликом». Трохи звільнившись від організаційних питань, Юрій Юрійович нарешті дочитався і до елітного астропрогнозу і жахнувся — таку лабуду він не гірше, а той краще, міг писати власноруч. Тому, назвавши співробітництво із зіркою московських салонів «злочинним марнотратством», Юрій Юрійович почав пошуки місцевих талантів.

Першим і останнім більш-менш серйозним претендентом, не беручи до уваги когорту божевільних поетів і одного сторожа з цвинтаря, виявився мужчина без віку, як дві краплі мінеральної води схожий на відомого астролога Павла Глобу: вдягнений у все чорне, з чорним пронизливим поглядом, мохнатими бровами, які зрослися в одну смужку на переніссі, коротким і прямим, наче обрубаним сокирою, червоним у чорну ж таки цяточку носом. Передчуття Юрія Юрійовича не зрадило: астролог дійсно представився кращим учнем Павла Глоби, який до того ж підтримує з учителем постійний магічний зв’язок, і, посилаючись на це, запросив за тиждень роботи аж сорок баксів. Після цього виникла негарна пауза, з якої без слів, із одного тільки магічного погляду редактора астролог зрозумів, що зірки сьогодні не на його боці. Проте після такої красномовної відмови він повів себе напрочуд мужньо і професійно, тобто не скиглив і не принижувався, намагаючись набити собі ціну, а спробував, не відходячи, так би мовити, від каси, скласти за якихось там сто баксів кожному співробітнику видання особистий гороскоп на рік, місяць, тиждень, добу, день, ніч, годину, хвилину, мить; але, на жаль, його благі наміри так і залишилися намірами, і, благословивши газету курячою лапкою, претендент на астрологічний трон з високо піднятою головою залишив редакцію. Довелося Юрію Юрійовичу вмикати фантазію і братися за складання гороскопів самому, в чому, забігаючи наперед скажу, він досяг вершин майстерності. Його прогнози будувалися виключно на місцевому матеріалі і настрої, з яким він прокидався. А позаяк настрій у добродушного Юрія Юрійовича майже завжди був позитивним, то і гороскопи виходили також сповнені оптимізму. Зрідка, щоб читач не розслаблявся, Юрій Юрійович дописував страшилки на кшталт «Скорпіони, жителі проспекту Шевченка, бережіться темних під’їздів з сьомої до восьмої вечора» або «Козероги, які живуть у спальних районах — не займайтеся сексом із Близнюками при повному місяці, не виключивши світло у всій квартирі», на що отримував вельми схвальні відгуки від читачів і завіряння, що «цього тижня знову все зійшлося», що дуже дивувало Юрія Юрійовича, бо він завжди писав заголовки до своїх «прогнозів» навмання і часто-густо в останній момент міняв знаки зодіаку місцями.

Крім астропрогнозу, Юрій Юрійович, зважаючи на творчий потяг городян до красного слова і відсутність у редакції поетів, вів поетичний клуб, куди читачі, в основному графомани зі стажем, надсилали довжелезні вірші на кшталт «люблю глаза твои кареватые» і таке інше, на що Юрій Юрійович, як завзятий критик, рекомендував писати вірші короткі, бо, мовляв, чим вірш коротший, тим він кращий.

Улюбленою авторською рубрикою Юрія Юрійовича була, звичайно ж, кулінарна. До неї він ставився напрочуд серйозно і працював над вдосконаленням старовинних рецептів денно і нощно. І якщо астропрогноз він писав для економії коштів, «Клуб поетів» вів виключно через брак безпосередньо поетів і перебір графоманів на один квадратний метр міста, то кулінарія була рубрика для душі. Зрештою Юрій Юрійович винайшов собі зайняття і для мозку, придумавши рубрику «Тлумач», в якій роз’яснював читачам нюанси місцевого суржика. «Суржик є ідеальною мовою, — жартував він. — Бо суржик безпосередньо найкращими народними вустами і вухами всмоктує у себе найблагозвучніші, найзручніші, найоптимальніші слова і вирази з різних мов, асимілює їх, з’єднує і перетворює в оригінальний текст, своєрідне слобожанське есперанто. І поганий той суржик, що не мріє стати діалектом!»

Але й без таких от інтелектуальних вибриків всім давно стало зрозуміло, що Юрій Юрійович займає, як то кажуть, своє місце. Він знав, чим зачепити читача, і до вищеназваних тем і рубрик, які наповнювали уяву читача еротично-жахливими картинками, завжди міг додати що-небудь соціально актуальне, а то й вплести сюди політику. Наприклад, на день народження Леніна Юрій Юрійович написав текст під назвою «Пам’ятник Гітлеру», а Славко і радий був старатися продемонструвати технічні переваги улюблених «маків» і на фотографії реального пам’ятника Леніну, що стояв біля облдержадміністрації, поміняв голову вождя російського пролетаріату на голову вождя пролетаріату німецького. Статтю автор витримав, як завжди, у нейтральних тонах, поставивши, спираючись на історичні факти, як-то пакт Рібентропа — Молотова та ін., знак «дорівнює» між комунізмом та нацизмом. Колаж і статтю із превеликим задоволенням вони вліпили на першу сторінку і стали чекати на реакцію партії, яка ще не втратила остаточно всіх своїх могутніх можливостей. Немає сенсу описувати дзвінки та візити окремих гостей, бо однак найбільше задоволення редакція отримала від заголовку в рупорі комуністів газеті «Ленінська правда». «Юрій Є-ко — людина з чорною душею і кабанячим норовом», — писала газета робочих та селян і обіцяла пекельні муки всім причетним до паплюження світлого образу Ілліча.

Міг пожартувати Юрій Юрійович й на інші теми, хоча найбільше, думаю, всім запам’ятався колаж на Восьме березня, який просто збив із ніг всіх високовихованих городян із тонкою душевною організацією. Все вийшло, як завжди, випадково. На редколегії точилася дискусія, яку картинку поставити на першу сторінку. Вирішили, що треба ставити те, чого найбільше бажають жінки, але щось не банальне. Проте, що саме хочуть жінки, так і не змогли остаточно вирішити, можливо, тому що однойменний фільм із Мелом Гібсоном ще не вийшов на широкі екрани, а можливо тому, що це взагалі неможливо, тож, виклавши всі свої версії і побажання, ілюстрацію замовили художнику на ім’я Мікєша, сорокарічному невисокому міцному мужичку, чиїм основним заробітком була різьба та створення всіляких дерев’яних меблів. Але насправді знаменитий Мікєша був зовсім не тим — його обожнювали жінки. Де б він не з’являвся зі своїм псом, німецькою вівчаркою, — магазині, банку, офісі — миттєво їх оточували всі жінки дітородного віку і починали загравати з Мікєшою: мацати його, смикати, всіляко кокетувати і чи не схиляти до злигання. Один товариш Юрія Юрійовича, сам також художник, розповідав, що колись працював із Мікєшою над якимось замовленням, так до того стояли цілі черги жінок, причому різного віку, і той драв їх так, що стіни хиталися і репіли, чи не цілими днями, і жодна з панянок не пішла не задоволена. Правда це чи ні, ніхто не знає, але точно правда те, що Мікєшу дійсно вважали на тлі таких розмов особистістю легендарною, і звісно, поставивши ілюстратору таке неясне завдання, Юрій Юрійович заздалегідь розраховував на щось непересічне. Але те, що намалював Мікєша, навряд чи відповідало значенню слова «непересічне»: величезний, на всю сторінку, ерегований фалос, скупо замаскований вінками, квітами, ліанами, деревами та т. і., навкруг якого водять хоровод трохи вдягнуті дівчата.

— Що це? — не втрачаючи сили духа, запитав у Мікєши Юрій Юрійович. Сталося це в понеділок пізно ввечері, художник, як завжди, затяг виконання замовлення до останнього і прийшов на добрячому підпитку. — Ти нічого не переплутав, Мікєшо?

— Як ви і просили — те, чого найбільше хочуть жінки, — відригуючи, впевнено відповів, спираючись на свій власний досвід, Мікєша.

— Це ж фалос?!

— Ну чого ви кричите? Фалос.

— І як я його поставлю на першу сторінку?

— Я цього не знаю. Ви мене просили — я намалював. На мій погляд, дуже красиво.

— Красиво, якщо на стіну цей малюнок повісити над ліжком. А в газету на першу сторінку — це не дуже красиво.

— Та яка різниця, де воно висітиме, тобто стоятиме, чи то пак все ж таки висітиме, зовсім пан редактор спантеличив мене: на стіні над ліжком чи у газеті? Якщо воно красиво, то воно скрізь красиво.

Аргументи Мікєши були не позбавлені логіки, і Юрій Юрійович подумав, що красу дійсно нічим не зруйнуєш. А намалював Мікєша фалоса фантастично: дуже натурально, і в той же час напрочуд романтично, що казати, талановитий вийшов малюнок. Та й у поясненні, що кращого подарунку на Восьме березня жінкам справді не знайти, бачилося щось містичне, суто Мікєшене розуміння таїнств життя та міжгендерних стосунків. Піддавшись цим чарам, загнаний у часовий цейтнот Юрій Юрійович прийняв роботу художника і поніс на верстку. Славко витвір Мікєши підтримав на «ура» обома руками і завзято почав доводити його до електронної довершеності. Все йшло чудово, аж поки «білки», тобто чернетку для вичитки коректорам із фалосом розміром на всю сторінку А4, не побачив кандидат психологічних наук Володимир Іванович.

Позачергова редколегія тривала до дванадцятої ночі, і на всякий аргумент «за» завжди знаходився аргумент «проти», тому вирішили голосувати, в результаті чого редакція розкололася навпіл: відповідальний секретар Володимир Іванович і коректор Олександр Васильович, обидва викладачі педагогічного університету, зрозуміло, голосували категорично проти; Славко й Юрій Юрійович голосували «за»; Тоня, не зважаючи на особисті симпатії та пору кохання, яку вона якраз переживала, утрималася. Мабуть, це був єдиний випадок, коли Юрій Юрійович використав своє становище головного редактора у вирішенні дискусії на свою користь — газета таки вийшла з фалосом на першій сторінці, чим знову спричинила до себе підвищений інтерес і бурю телефонних дзвінків від розлючених читачів, а Володимир Іванович у знак протесту три дні не ходив на роботу.

З цього випадку Юрій Юрійович зробив один, але дуже важливий висновок: завдання потрібно формулювати максимально ясно і зрозуміло, щоб не виникало несподіваних тлумачень, особливо людям творчим, схильним до природних фантазій і вживання алкоголю.

Тим часом з’ясувалося, що Добронравова дійсно заарештували і, швидше за все, на нього чекають суд та в’язниця. Вістей від засновника редакція не мала жодних, лише інколи в гості на склянку чаю заскакували колишні співробітники фірми, яка засяяла і згасла на небосхилі місцевого бізнесу так само яскраво і швидко, як і феєрверк на презентації. Недавні колеги жалілися, що Микола Миколайович — страшний козел, бо не заплатив їм ні фіга, і от тепер вони змушені нести важкий тягар жебрацького існування безправних безробітних. Юрій Юрійович за старою звичкою уважно вислуховував усіх бажаючих влаштуватися на якесь тепленьке місце у редакції (більшість висловлювала бажання працювати чомусь сторожем або начальником складу), інколи навіть відчував нестерпний потяг допомогти і взяти нещасного під своє крило, але лише сама згадка про їхню коротку, але напрочуд яскраву трудову біографію на фірмі змушувала ввічливо відмовляти, посилаючись на поганий матеріальний стан газети та скоре повернення Добронравова. Ні в перше, ні тим більше в друге ніхто, звісно ж, не вірив, тому по місту про Юрія Юрійовича швидко пішла гуляти слава невдячної людини, що нехтує друзями і товаришами, які помирають з голоду.

— Хай краще вони вкрадуть моє добре ім’я на місяць, — казав, жартуючи, Юрій Юрійович, коментуючи ситуацію, — ніж працюватимуть в газеті хоча б день.

Він ніколи не звертав уваги на подібні речі. Не злився, не виправдовувався, не мстився. Він завжди вибачав людям слабкості, наче вони діти. А ми всі діти і є, це правда. Цього виявлялося достатньо для нього, щоб зберігати внутрішню рівновагу. Чому так?

Просто Юрій Юрійович був переконаний у власній правоті, от і все.

Тобто все йшло чудово. А стало ще краще, можна навіть сказати, стало максимально чудово, враховуючи час, місце та історичні обставини, в яких розвивалися описані події: одного прекрасного осіннього дня до редакції завітала лаборантка з кафедри рідного Юрію Юрійовичу природничого факультету педагогічного університету, скромна тендітна білявка з величезними синіми очима й іронічною посмішкою. Дивно, але такі високоосвічені і неперевершено прекрасні дівчата й досі запросто ходять у нас по вулицях, притому з часом, що характерно, їх не меншає, незважаючи на демографічну кризу. І коли мене питають, чого я не виїхав за кордон або хоча б до Києва, то я відповідаю, що в моєму рідному місті дорога до раю значно коротша. Завкафедри послав Катерину, так її звали, з проханням розмістити якусь об’яву; і двох слів, які промовили рожеві дівочі губи, виявилося достатньо, щоб Юрій Юрійович закохався. Безумовно, це прийшла вона, доля: на красивих тонких ногах у синіх панчохах, із осиною талією та недописаною дисертацією. Все відповідало заданим параметрам, все співпадало у двох закоханих молодих людей: вік, бажання родини, любов до дітей — інколи навіть цього мінімуму достатньо для щасливого подружнього життя.

Юрій Юрійович вже давно добре заробляв, тому нарешті з’їхав від Герцога на квартиру, чому обидва були не дуже раді, але, як то кажуть, пора ж колись починати і самостійне життя. Звісно, що свій новий побут Юрій Юрійович організував ретельно, майже ідеально: він стільки років готувався до сімейного щастя і от нарешті наблизився, як ніколи, до своєї мрії. Він хотів мінімум трьох дітей, бажано двох хлопчиків і одну дівчинку, Катерина стримано погоджувалася, певне, її трохи лякала така-от завзятість обранця.

Звісно, між їхнім знайомством і тісним знайомством пройшов певний час — Юрій Юрійович не для того чекав свою принцесу, щоб кинутися з головою в бурхливий фонтан кохання і потонути там. Він боявся помилитися, більше того — він дуже боявся помилитися і тому залицявся за всіма класичними правилами: спочатку романтичні побачення, квіти, кава, кіно, потім ненав’язливе знайомство з батьками; за цим він запросив Катю додому, де приготував феноменальну вечерю і при романтичному світлі рожевого торшера прочитав оповідання «Як Йєбучок і Йіжилоп про час сперечалися», на третьому абзаці якого Катерина, втомлена тушкованим з гречкою кроликом, білим вином, тістечками з маком та безплідним очікуванням, заснула, як мала дитина, пустивши слиньку по лівій пухнастій щоці, чим неймовірно розчулила Юрія Юрійовича. Він милувався прекрасним тонконогим створінням природи півгодини, а потім, не роздягаючись, приліг поруч і заснув. Ранком вони прокинулися, неймовірно збентежені і засмучені. І чи варто тут натякати, що приводи для цього у молодих людей були зовсім різні: Катерина переживала, що такий молодий і хазяйновитий мужчина як Юрій Юрійович зовсім нехтує її жіночими достоїнствами і не приділяє їм жодної уваги — навіть на мить їй не спало на думку, що це могла бути елементарна вихованість; Юрій Юрійович же мучився від недочитанності оповідання. Зрештою, завдяки суто жіночій мудрості Каті після вранішньої кави сталося спочатку перше, а потім і друге, притому при декламуванні оповідання вона навіть не задрімала, що коштувало їй чималих зусиль.

Звісно, після всього, що поміж ними сталося, після того, як Катерина пройшла найважче випробування декламуванням оповідань, Юрій Юрійович не міг не зробити пропозицію одружитися, на що і дівчина, як і її батьки, залюбки погодилися.

Молоді закохані зустрічалися чи не кожного дня, але ночували разом лише у вікенд, бо інші вечори, як завжди, Юрій Юрійович присвячував газеті. Йому подобався сам процес вдосконалення, і це був саме той унікальний випадок, коли людина і робота підійшли один одному ідеально. Мабуть, це можна сказати і про стосунки з Катериною, якби не одне «але», однак про це я скажу трохи пізніше.

Приблизно в той самий час Герцог одружився, а я розлучився. Зі мною все зрозуміло, я просто був не її випадок, тож розійшлися ми тихо і мирно, як інтелігентні люди: я у припадку суворого алкогольного похмілля розламав сокирою ліжко, а вона розбила всю мою колекцію фарфору, яку я тільки-но починав збирати, і викинула мені вслід у вікно чемодан із речами, який я, вистрибуючи з другого поверху, якось забув захопити.

У Герцога ж історія вийшла вельми небанально-кухонна. Якось після чергової гулянки він, відбиваючись від настирливих домагань кучерявої у кількох місцях брюнетки, у серцях кинув:

— Як мене все вже задовбало!

Дівчина, ображена таким нехтуванням своєї персони, помстилася досить своєрідно:

— Одружитися тобі потрібно, Герцогу! От хто тебе задовбе! — сказала вона і вшилася, залишивши у ванній кімнаті золоті сережки. Герцог потім виправдовувався і казав, що вона, мовляв, знана відьма і таке інше, і сережки, зрозуміло, лишила навмисне.

Так чи інакше, але Герцог став задумуватися над цієї кучерявою вранішньою реплікою, а згодом, коли вже почав розкручувати свій бізнес і відкрив магазин канцелярських товарів, дійсно одружився. Обраницю він зустрів на дискотеці; вона виглядала зовнішньо благополучною дівчиною, мала на сім років менше від Герцога і у перший рік їхнього спільного життя поводилася скромно і сумирно. Але потім із дівчиною трапилося, очевидно, щось страшне і невідворотне, інакше нічим іншим пояснити зміну в її поведінці неможливо. Вона раптом із енергійним остервенінням почала готувати Герцогу оселедця під шубою чи не кожного дня, мотивуючи такий свій наполегливий і одноманітний гастрономічний вибір спогадами про глибоке дитинство. Спочатку Герцог радувався і облизувався, бо кому ж не до смаку таке чудове блюдо, але згодом під час прийому їжі почав впадати в прострацію. Риба хоч під пальто, хоч під курткою-«аляскою», хоч під тією ж таки шубою навіть за найкращим рецептом набридла йому вже через два тижні. Він став погано спати, під очима з’явилися синяки, він нервував через дрібниці і кричав на підлеглих, чого за ним раніше ніколи не спостерігалося, але від поїдання оселедця демонстративно не відмовлявся, розуміючи, що не має права програвати цей двобій і сподіваючись на просвітління дружини. Але просвітління не наступало, його організм взагалі відмовлявся від їжі, а дружина лише пурхала метеликом по кухні і загадково посміхалася. Тут Герцог зрозумів, що їхні стосунки кардинально змінилися, точніше, перейшли в іншу фазу подружнього життя, тому, як правильний бізнесмен, він задав правильне запитання своїй дружині — вже не як партнеру, а як податковому інспектору: «Що і скільки?», на що дружина, залившись дівочим рум’янцем і опустивши грайливі оченята долу, відповіла: «Шубу. І бажано норкову!»

Після придбання шуби раціон Герцога значно збагатився. А оселедця під шубою за мовчазною згодою вони не їли навіть на Новий рік.

Звісно, що після такого неординарного шантажу будь-яке нове блюдо на столі, а потрібно сказати, що дружина готувала прекрасно, Герцог підозріло роздивлявся, побоюючись натяків на якісь більш грандіозні придбання типу ще одного автомобіля. Проте, як він не намагався, назв, пов’язаних з машинами, крім «викрутки», з їжі або напоїв пригадати не міг.

Думаю, його дружина мала якийсь свій хитрий план щодо цього, але, на жаль, не встигла його здійснити — завадили чашки (це був улюблений сервіз Герцога), різнокольорові, нехитро, але надійно зроблені, приємні у використанні. За рік подружнього життя з шести чашок чомусь стрімко залишилося в живих тільки дві, але наразі Герцогу вистачало і двох. І от настав той критичний момент, коли мама дружини, яку прийнято називати тещею, подарувала їм новий сервіз для щоденного користування. Сервіз одразу Герцогу не сподобався: незручні, шершаві, без смаку розписані під золото; він одразу попередив дружину, що продовжуватиме чаювати зі своїх. Проте дружина, без сумніву, засліплена попереднім своїм успіхом на ниві надбання норкової шуби, кожного разу ховала його чашки куди подалі, виправдовуючись тим, що «вічно все забуває». Герцог не здавався, знаходячи чашки навіть у ванній кімнаті під раковиною, наливав у них чай або каву і демонстративно пив. Не допомагало — чашки продовжували зникати. На п’ятий день «чашкової війни» Герцог зрозумів, що все кінчено, на шостий — подав на розлучення. Так Герцог трохи більше ніж за рік закохався, одружився, перестав любити оселедця під шубою і свою дружину, став членом організації захисту тварин, яка виступає проти вбивства живих істот задля використання їхніх міхів на шуби і зберіг дві свої улюблені чашки від потурання. З однієї він і досі п’є чай, інша розбилася. Зрештою, колись розіб’ється і остання, але дружину-то вже не повернути!

Наближалася друга річниця створення «Газети Добронравова», і редакція розмірковувала, як скромно, але пристойно відсвяткувати дату. Про існування засновника видання всі давно забули: Микола Миколайович навіть коли перебував на свободі, не дуже балував їх присутністю, то що ж там казати про СІЗО? Вісті звідти доходили суперечливі: хтось казав, що Добронравову світить десятка, не менше, бо дуже сильно накрутив він із бюджетними коштами; хтось стверджував, що до суду справа не дійде, бо Актора удавлять в камері зашморгом за обман блатних. Але очевидно, всі ці люди погано знали випускників Д-ського театрального училища: у самий розпал обговорення майбутнього свята важкі металеві двері редакції відчинилися і з’явився бос власною персоною.

Це трапилося якраз на Святого Миколая, хоча тоді на наших широтах таке популярне зараз свято шанували за доброю давньою традицією лише в селах. Добронравов майже не змінився, навіть помолодів, що з людьми, які більше року відсиділи в українському СІЗО апріорі трапитись не могло. Але він сяяв молодістю і бадьорістю, наче сам диявол колов йому ботекс і купав у крові немовлят, інакше це важко пояснити. Хіба що глибока зморшка, коли він сміявся, від перенісся вертикально перетинала лоб. Звісно, він ще більше сповнився всілякими ідеями та програмами розвитку, розширенням газети і навіть мріяв про вихід на всеукраїнський рівень, що само по собі є абсурдом — із нашої дірки можна вийти хіба що в трохи меншу дірку або через державний кордон, який і є суцільною діркою, чим, як ви знаєте, я професійно і успішно займаюсь уже з десяток років.

Не повірите, але більше всіх щиро зрадів появі Добронравова Юрій Юрійович. Нарешті він міг зітхнути з полегшенням і розділити відповідальність за газету з видавцем, нарешті можна скинути з себе всі організаційні питання і зайнятися виключно роботою головного редактора. Нарешті у нього з’явиться достатньо часу, щоб проводити вдома всі вечори і не стирчати в редакції допізна, бо його робочий день складався наче з двох частин: вдень приходилося вирішувати організаційні питання, ввечері — суто творчі. Тобто Юрій Юрійович бачив у поверненні Миколи Миколайовича виключно позитивні моменти, бо щиро вважав, що раз людину відпустили з СІЗО, значить, вона дійсно не винна. Тобто Юрій Юрійович не тримав зла, не претендував на щось більше, ніж посада головного редактора, і повернення боса сприйняв як повернення до попередніх домовленостей, яких вони досягли, просто-таки за класиком англійської літератури Чарльзом Діккенсом, біля нотаріальної контори два роки тому.

Микола Миколайович своє чудесне визволення коментував скупо, але наше місто настільки маленьке, що його часто називають великим селом, де всі сплять під однією ковдрою. І якось Іраїда Павлівна, дружина якимось дивом воскреслого і визволеного невідомою могутньою силою з темних надр української пенітенціарної системи знову вельмишановного члена суспільства пана Добронравова, знаходячись під цією ковдрою з однією дуже поважною у наших колах людиною, з якою вона, як особа дуже темпераментна та завзята, зійшлася під час відсутності чоловіка, проговорилася, що справу вирішили обставини, що склалися навколо бюджетних коштів: за Добронравовим слідом неодмінно пішли б під суд чиновники високого рангу, і перший серед них — губернатор, чому, звісно, вирішили запобігти в обмін на півсотні бензинових заправок, якими по випадковості володів голова ОДА. Чому між вбити і відпустити на всі чотири боки зупинилися на останньому, пояснювалося дуже просто: Добронравов, звісно, поцупив, як він не бідкався, чимало, і от це «чимало» він і віддав на боротьбу із злочинністю, тобто розвиток прокуратури і судочинства в особі окремих прокурорів і суддів, які значно покращили після цього умови проживання своїх родин. Я опущу подальші подробиці, якими Микола Миколайович супроводжував свою розповідь про перебіг подій та імена залучених до оборудки по його визволенню людей, воно нам ні до чого, бо, як говорить народне прислів’я контрабандистів, той, хто менше знає, менше сидить.

Звісно, невдовзі з притаманним йому оптимізмом і ентузіазмом Добронравов взявся за газету. У нього в СІЗО завжди знаходилось безліч часу, щоб подумати про подальший розвиток, у цьому, безумовно, йому потрібно віддати належне: він дивився і бачив на кілька років вперед, але, як показала практика, ув’язнення не навчило його виправляти свої ключові помилки, точніше, виправляти помилки так, щоб не робити нових. Через тиждень після Нового року і через місяць після повернення Микола Миколайович оголосив про створення двох нових проектів: міської ділової газети для чоловіків під назвою, звичайно ж, «Микола Миколайович», і газети для жінок під назвою, та хто б сумнівався, «Іраїда». Обидва проекти він доручив очолювати Юрію Юрійовичу, який, важко зітхнувши, погодився вивести їх на рівень двадцятивідсоткової рентабельності за рік, а потім побажав повернутися до виконання виключно творчих обов’язків головного редактора.

Звісно, що роботи стало втричі більше, але Юрій Юрійович дуже старався, і його старання не минулися дарма: як він і обіцяв, вже в середині жовтня проекти міцно стали на ноги. Юрій Юрійович жив у ті місяці щасливою людиною: на роботі все вдавалося якнайкраще, на особистому фронті все йшло по плану — на наступну весну, після того, як Катерина захистить кандидатську, вони призначили весілля, а Юрій Юрійович вже придивлявся до оголошень у газеті, шукаючи невеличку і не дуже дорогу квартиру, щоб звити там сімейне гніздечко і впритул зайнятися виробництвом дітлахів.

Те, що відбулося в той день, один-єдиний день, який змарнував все життя, всі надбання Юрія Юрійовича, важко пояснити. Але, певне, немає сенсу шукати пояснень всьому, інколи ліпше, щоб щось залишалося не поясненим. Дехто каже, що драма сталася через великі спалахи на сонці, я ж дотримуюся думки, що, як завжди, сонце тут ні до чого, тут справа рук виключно людської підлості та жадібності.

Теплим жовтневим ранком пан Добронравов зібрав уже вельми солідний колектив трьох редакцій щоб більш тісно познайомити зі своєю дружиною, яку і так всі знали, як облуплену, донькою, яка нещодавно закінчила з червоним дипломом маркетолога якийсь крутий виш у Москві, та її чоловіка, москвича з п’ятирічним стажем, який насправді приїхав із Рязані і закінчив той же виш, що і донька боса, але по іншій спеціальності, не пам’ятаю, якій саме, та й не важливо це зараз.

— Я хочу всіх вас привітати і познайомити зі своїми найближчими людьми, — почав свій виступ Добронравов. — Ви знаєте, що я пройшов складний шлях до того успіху, який має зараз моє підприємство, я маю на увазі, звісно, три найпопулярніших у місті видання, в які я, не шкодуючи живота свого, вкладав і вкладаю душу і все, що є за душею, а є там не мало, ги-ги. Звісно, як будь-який першопроходець, я зробив чимало помилок, але, як кажуть відомі світові мільярдери, всі ми робимо помилки, але мільярдерами стають одиниці — через те, що саме вони виправляють їх швидше за всіх! Я не хочу сказати, що наша з вами робота була помилкою, в жодному разі! Навпаки, я хочу висловити своє щире захоплення Юрієм Юрійовичем, Славком, Антоніною, всім іншим старожилам редакції, які стояли у витоків і сприяли нашому успіху. Але все змінюється у цьому світі. І для того, щоб все змінювалося для нас у кращий бік, я хочу вручити віжки правління в руки, яким я довіряю, як своїм, з якими мене поєднує не лише виробнича необхідність, але й духовна та кровна близькість. Тож із цього дня призначаю керівником всіх наших проектів і головним редактором «Газети Добронравова» свого зятя Вітю, головним редактором «Іраїди» свою дружину Іраїду, свою доньку Зою — начальником рекламного відділу, а себе — головним редактором нашого ділового видання «Микола Миколайович». Я бізнесмен, добре на цьому розуміюся, — вирішив він трохи пояснити своє призначення, — тож, думаю, питань не виникне. Прошу, аплодисменти!

Сказати, що всі були у шоці, — не сказати нічого. Журналісти, технічні працівники, всі співробітники сприймали Юрія Юрійовича як невід’ємну частину газети, головну деталь, двигун, без якого неможливо собі уявити механізм. Сам Юрій Юрійович взагалі ніяк не відреагував: із ним перед зібранням ніхто не розмовляв, нічого не казав, ще вчора Микола Миколайович завзято конспектував його бізнес-план виходу видань на районні центри області й нічого не казав про якісь зміни. Йому здавалося, що це недолугий сон або розіграш, акторський капусник, на які завжди був мастак Добронравов.

— А ким працюватиме Юрій Юрійович? — нарешті почувся несміливий голос з останнього ряду.

— Юрій Юрійович? — перепитав здивовано Добронравов, наче погано пригадував, хто це такий взагалі. — Юрію Юрійовичу ми запропонуємо посаду, з якої він починав — начальника відділу реалізації і половину ставки експедитора. Тоня, сподіваюсь, також залишиться, мою доньку потрібно навчити, що таке реклама на практиці, тож посада заступника відділу на неї чекає з підвищенням окладу. Тож дуже прошу, давайте їм всі подякуємо за ці прекрасні роки, за чудово зроблену роботу! — і Добронравов із усієї сили заляпав у долоні.

Такому прояву ентузіазму та щирої вдячності важко щось протиставити: спочатку почулися поодинокі хлопки, їх підхопили, і зрештою закінчилося тим, що всі співробітники стоячи, аплодували під захоплені рухи Добронравова, який видавався водночас і диригентом і єдиним справжнім поціновувачем цього концерту.

Славка, судячи з усього, вони вирішили поки не чіпати: по-перше, кращий спеціаліст у місті, по-друге, безробітних родичів-дизайнерів Микола Миколайович не мав, по-третє, потреба притримати на деякий час Антоніну виявилася дуже високою, бо донька Добронравова взагалі нічого не розумілася на рекламі, взагалі.

Славко, як людина прониклива, вже давно відчував щось недобре. Кілька разів він намагався поговорити про це з Юрієм Юрійовичем, але той не вірив і відмахувався, мовляв, не може такого бути, вони ж не самогубці. Тому після полум’яного спіча боса і овацій підлеглих Славко встав і прямим текстом послав того. ну, самі розумієте, куди. Прямим текстом, так. Така поведінка настільки не притаманна Славку, що, здається, він і сам здивувався, що це на нього найшло.

Славко й Тоня через тиждень звільнилися і поїхали до Києва. Виявляється, вони давно вже підшукували там роботу. А Юрій Юрійович перейшов, ні, переповз, як вірний пес, якому невдячний хазяїн перебив хребет, на посаду експедитора; його робоче місце тепер знаходилося у маленькій кімнаті під східцями, поруч зі складом. Він сидів там серед нерозпроданих газет, або, як кажуть газетярі, серед «списання», заповнював накладні та довіреності, тримав зв’язок із друкарнею та таке інше.

Сказати, що такий несподіваний і несправедливий перебіг подій став для нього принизливим засланням — не сказати нічого. Він смертельно переживав, кілька разів намагався поговорити по душам із Миколою Миколайовичем, але той навіть і слухати нічого не хотів:

— Йди до свого безпосереднього керівника, до Віті.

— Але ці питання вирішуєте тільки ви!

— Я вже все вирішив. Ні про що говорити, — і Добронравов розвертався і йшов в інший бік.

Після майже трьох років, які Юрій Юрійович очолював газету, після стількох перемог, невдач, проблем, але все ж таки в основному перемог, після майже трьох років бурхливих плавань, коли серед сотні різноманітних курсів він вибрав, можливо, єдиний вірний і зберіг газету для родини Добронравових-Йолкіних, він отримав таку подяку. Він відчував себе, наче пташка, яку посадили в клітку, наче папуга, яку накрили хустиною і наказали спати. Звісно, по редакції покотилися чутки — недоброзичливих людей скрізь вистачає, — що М2, як тепер називали Добронравова, правильно зробив, бо редактор був не чистий на руку і поки бос гнив на нарах, сколотив собі величезні статки. Небайдужі до біди Юрія Юрійовича неодноразово натякали йому, що ці чутки мають одне походження, а саме кабінет самого Миколи Миколайовича, але той, звісно, не вірив, не міг вірити у таку підлість.

Але той злощасний день у житті Юрія Юрійовича ще не закінчився. Пізно ввечері, коли після оголошення відставки він, самотній, сидів вдома і безнадійно очікував на візит коханої, йому зателефонувала Катерина і повідомила, що більше вони, на жаль, не будуть бачитись. Ніколи. Як дівчина вихована, вона вибачилася за зруйновані плани, подякувала за проведений разом час і побажала доброї ночі. Ніхто не знає, чому так сталося, що спричинило такий фінал їхніх стосунків. Вона нічим не пояснила своє несподіване рішення.

Пізніше хтось, не пам’ятаю хто, якийсь випадковий, але життєво важливий співрозмовник, по типу вас, пане майоре, їй-богу, повідомив поміж іншим, що справа полягала в якомусь давньому підлітковому коханні Катерини, і як раз того дня все й вирішилося. Не на користь Юрія Юрійовича, на жаль.

Такий от дивний і жорстокий збіг обставин.

Не важко собі уявити, у якому стані знаходився Юрій Юрійович. Він майже ні з ким не розмовляв, взагалі уникав спілкування, навіть випадкового; цілісенькими днями сидів у себе в комірці під східцями, що так яскраво характеризувало його нову роль і місце, які він займав у газеті, і бухав. Так, Юрій Юрійович став настільки часто прикладатися до пляшки, наскільки це взагалі можливо у робочий час. Всі його настільки жаліли, що ніхто навіть не міг собі дозволити відмовитись від запропонованої чарки, чим насправді лише заганяли ситуацію в глухий кут перманентних похмільних синдромів. Це так по-нашому, по-українські: замість рятувального круга — камінь на шию, зате від душі, щиро і дружньо. Він схуд і посивів; коли ходив, то голова сильно нахилялася вниз, а плечі піднімалися, наче він очікував удару, і здалеку здавалося, що йде горбун. Пахло від Юрія Юрійовича зазвичай горілкою, але час від часу він забував слідкувати за собою, тож тхнув несвіжою білизною та смітником. Інколи траплялося, що він не виходив на роботу, посилаючись на зубний біль, і коли йому телефонували із якимись запитаннями, то зібравши останні сили в кулак, він цідив крізь зуби у слухавку: «Дуже болять щелепи». Ця фраза, як і знамениті «Не потрібно мене ставити перед факсом!», увійшла у редакційний фольклор, тож похмілля у «Газеті Добронравова» стали називати виключно зубним болем, і, цигикаючи, молоді журналісти перекривляли удавано сипло-прокуреними голосами у спину колишнього зіркового редактора: «Щелепи дуже болять.» й іржали, як жеребці.

За цим важко було споглядати.

Добронравов, хитра курво, прекрасно все бачив, але мовчав, бо був дуже зайнятий; він потихеньку видавлював тих, кого приймав на роботу його попередник: пішов Володимир Іванович, зі скандалом пішов Олександр Васильович, ще декілька людей, постійні автори, у зв’язку з тим, що гонорари рядових журналістів впали, а у керівного складу виросли зарплати, потихеньку пішли в інші видання; словом, газета змінювалась буквально на очах. Зрештою, коли від першого складу редакції нікого не лишилося, а для тих, хто прийшов пізніше, Юрій Юрійович був лише алкоголіком з-під східців, який їздить за газетами до друкарні, Добронравов через секретарку звільнив і його: роздавленого, приниженого; кінчену людину без виробничої честі й корпоративної совісті. Формальну причину з таким способом життя і справді знайти не складно, тим паче що Добронравов приставив до свого колишнього редактора і лідера шпигуна, який фіксував всі порушення трудової, блін, дисципліни. Та хіба б вистачило у Юрія Юрійовича, зламаного обставинами, сил та духу судитися? Звісно, ні. Та й навіщо?

Пастка зачинилася з цвинтарним скрипом: історія, що почалася біля нотаріальної контори, отримала воістину діккенсовський фінал!

Дивно подумати: з того моменту, як Юрія Юрійовича підступно звільнили з посади головного редактора і директора, не пройшло й десяти місяців. Вгору збиратися завжди довго, котитися вниз значно швидше. Йому було тоді лише тридцять років.

На жаль, мені довго не було відомо, як склалося подальше життя Юрія Юрійовича. По правді, я не дуже-то й цікавився, мої інтереси якраз були направлені в бік кордону і процесу його нелегального перетину. Приблизно ж у той час я перевів до Росії свою першу вантажівку з цукром, ну, ви цю історію добре знаєте, майоре. Казали, що він потрапив до божевільні; казали, що працює десь у Москві таджиком; казали, що вчителює десь у селі; казали, що емігрував у Сполучені Штати і працює там на заправці, це остання чутка, яка циркулювала нашими спільними колами, яких лишилося нуль цілих хрін десятих; але щоб не казали, в один голос всі підкреслювали: пропаща людина, геть зовсім спився і опустився.

Якось я, років через п’ять після вищеописаних подій, йшов вулицею і зустрівся зі знайомим мені чоловіком, як я подумав тоді, Юрієм Юрійовичем. Хвилин десять ми розмовляли, згадували студентське минуле і піонерські табори «Дзержинець», «Войковець» і «Сокіл». Я був настільки здивований і вражений цією зустріччю, що намагався задавати питання обережно, щоб не образити товариша.

— А де ти зараз працюєш? — запитав я його.

— Ніде, — відповів він.

— А ти давно з Америки повернувся?

— Я ніколи не був у Сполучених Штатах! — трохи здивовано відповів він.

— Ага, ти ще скажи, що ти — не Юрій Юрійович! — засміявся я.

— Ні, я Олег В’ячеславович! — відповів чоловік і таки образився.

А я пішов собі далі й подумав, що я або трохи з’їхав із глузду, або Юрій Юрійович вкотре розіграв мене, як дитину.

Думаю, якби не Інтернет, ми б так більше ніколи і не зустрілися. Але якось на мою пошту прийшов лист із США від Юрія Юрійовича Є-ко, в якому він висловлював велике задоволення від того, що, по-перше, зміг все-таки, хоча і з неймовірними труднощами, розшукати мої координати, а по-друге, доводив до мого відома, що через два тижні на кілька днів приїде до України. Він писав мені у той проміжок часу часто: про те, як він із братом дружини і купою інших емігрантів пішли грати на більярді, а потрапили до стрип-бару; про відвідини казино у місті Вендовер, що знаходиться на кордоні штатів Юта і Невада; про те, як мормони пристосували свої церкви під баскетбольні зали; про зустріч із НЛО; та найбільше мене вразило не це, а його історія воскресіння, тобто що з ним сталося далі після газети і як він потрапив до Америки.

Коли він приїхав, ми зустрілися. Виглядав Юрій Юрійович чудово, не так, звісно, як Добронравов після СІЗО, але тим не менш у нього в зовнішності ні краплі не залишилося від того синього алкоголіка з темними, як українська ніч, мішками під очима, що сидів під східцями і ненавидів весь світ. Я так думаю, що ненавидів, бо які ще могли виникати думки, які почуття після того, що з ним зробили? Я думаю, саме тому він і пив, бо щось у нього тоді зламалося там, всередині. А як інакше?

Він сидів от на тому самому місці, де ти, товаришу майоре, сидиш зараз. Він привіз мені подарунки зі Штатів: наївні, навіть смішні подарунки, в яких був весь Юрій Юрійович, добрий, трохи вайлуватий здоровань, педагог-новатор, улюбленець дітей і жінок. «Тримай, — сказав він, не слухаючи заперечень, — сорочка з бавовни. Бавовна єгипетська, найкраща. Ось тобі спеціальні солоні американські сухарики до пива, — уточнював він, начебто бувають якісь інші, не спеціальні, — ось ручки-фломастери; жуйки, дуже смачні.»

Він вкладав і вкладав мені целофанові пакети в руки, а я стояв, як бовдур, і розумів, що насправді зараз відбувається не просто вручення сувенірів, зараз відбувається сакральний акт. Всі ці речі я міг легко придбати хоч у нас, хоч за кордоном, але для Юрія Юрійовича Україна назавжди залишилася такою, якою він її покинув: бідною напівкримінальною країною, сповненою несправедливості до простих людей, що, в принципі, недалеко від істини, кому, як не нам із вами, майоре, це знати; тож він, очевидно, вкладав у свої дії значно більше емоцій та змісту, ніж зазвичай це буває в таких ситуаціях при зустрічі двох товаришів із різних світів. Я не заперечував, мені лише стало ніяково, що я не здогадався сам щось подарувати ЮрЮру, наприклад, дерев’яного гребінця, він же так любить розчісуватись. Метою його поїздки було забрати до Америки маму, що, слава Богу, він і зробив; мама для нього завжди відігравала величезну роль, рідна душа… Ми пили пиво, розмовляли про теперішнє, згадували, звісно, минуле, особливо піонерські табори, і я давно так не сміявся, як того дня. А потім Юрій Юрійович дістав із кишені страшного на вигляд пластмасового китайського гребінця, неквапливо розчесався і почав розповідати свою історію вигнання, а я сидів — і думав. Багато про що я тоді думав, майоре: про тебе і про те, для чого ми з тобою тут зустрічаємося, у тому числі. Мерзотна ця справа.

Отже, коли Добронравов вигнав нашого героя з газети, а Катя у хриплячу слухавку інтелігентно повідомила, що більше вони ніколи не побачаться (так, до речі, й сталося. Мені невідома її подальша доля), Юрій Юрійович довго шукав роботу. Звісно, його нікуди не брали, а як брали, то повторювалися знайомі всім, хто шукав хоча б одного разу роботу, історії: випробувальний термін, по завершенню якого безпідставне і безоплатне звільнення. «Мама дуже переживала, плакала: вона так звикла, що у мене все гаразд, — казав Юрій Юрійович, — їй виявилося значно складніше, ніж мені, змиритися з думкою, що все втрачено. Майже все.» Зрештою через знайомих мами йому пощастило влаштуватися в державний фонд соціального захисту. Самі знаєте, яка робота в наших державних закладах, там головне не спізнюватися і багато не пити на роботі, хоча для Юрія Юрійовича навіть це виявилося важким випробуванням. Як правило, виконання цих двох вимог гарантують спокійне існування і згодом святковий вихід на державну пенсію ще однієї змарнованої людської долі, бездарної, сірої, нікому не потрібної, додам, долі. Сірої, як миша. Вільного часу він мав вдосталь, тож почав потихеньку освоювати Інтернет, навіть, десь задля жарту, а десь від відчаю розмістив на сайті знайомств своє резюме. Без жодних сподівань. На диво, приходило безліч листів, але всі несерйозні, при ближчому спілкуванні виявлялося, що це або повії, що хочуть отримати клієнта, або просто малолітні дівчата, які таким чином бавляться. Але одного разу прийшов дуже несподіваний лист: із Америки, штат Юта, місто Солт-Лейк-Сіті. Листа прислала жінка на ім’я Марія, українка, чия родина виїхала з СРСР ще у 1975 році. «Чесно кажучи, — підкреслив Юрій Юрійович, — я не сприйняв її інтерес до власної персони серйозно. Ну чим може зацікавити благополучну американку, хай і з української родини, такий хлопець, як я? Але зав’язалось листування, я став чекати на її листи, ми обмінялися світлинами, тобто це була класика Інтернет-знайомств із однією-єдиною поправкою: з багатих Сполучених Штатів до бідної України писал не чоловік до дівчини, як це зазвичай відбувається, а жінка до чоловіка, тобто все навпаки. Є така порода жінок, якій притаманний пошук рідної душі. Марія саме така: шукала начебто шлях до Індії, а відкрила свою історичну батьківщину і мене в ній. Через деякий час наше спілкування в мережі зайшло досить далеко, стало відвертим і палким, і ми, звісно, цілком теоретично, вже не уявляли життя один без одного. Важко пояснити цю енергетику, енергетику електронних листів, що висмикують тебе з реальності, засмоктують, наче чорні дірки, але я дуже вдячний тому часу, бо, очікуючи на відповіді, майже кинув пити. Ніколи б не подумав, що очікування лікує алкоголізм. Зрештою, вона приїхала сюди; я, звісно, не мав такої можливості — їхати до Америки: кошти, віза, англійська мова, таке інше.

Крім того, я до останнього не сприймав майбутнє серйозно, точніше, я не уявляв, що наше листування може завершитись реальними стосунками. Мені коштувало величезних зусиль зіскребти себе по кутах у купку перед її приїздом, адже я не хотів виглядати пилюкою ні на чиїх ногах, але і купкою лайна також. Тож мені довелося попрацювати над собою, і не стільки фізично, то таке; з’ясувалося, що мене вже майже немає, лише оболонка, шкіра та кістки, а весь мій дух кудись випарувався, невідомо коли і як. Точніше, насправді відомо — через горлянку пляшки він був обміняний на літри горілки. А зворотній процес у природі не передбачений. — Тут Юрій Юрійович замовив ще пива. — Марія познайомилася з моєю мамою, якій вона дуже сподобалася; весь тиждень вона жила в готелі, все дуже по-американськи, ми навіть не цілувалися. Я розповів їй про своє життя, розповів чесно про свої проблеми, і вона все зрозуміла. А потім я прочитав їй два своїх улюблених оповідання про мрійливих мандрівників-філософів, ти, певне, їх не пам’ятаєш. Вона не дозволила собі навіть задрімати, от що значить правильне релігійне виховання! Я думаю, що у цей момент все і вирішилося: коли я зрозумів, що можу бути щирим із нею, не приховувати своїх вад, а долати їх разом; а вона зрозуміла, що я можу зробити це заради родини; що я маю серйозні наміри не через можливість виїхати до США, тому що, чесно кажучи, спочатку я не хотів туди їхати. Марія запросила мене в гості — познайомитися зі своєю великою родиною: батько, матір, чотири брати; тоді ж ми і одружилися. Я дуже спочатку переживав, бо знав, що Юта — мормонський штат, але родина Марії залишилася православною, тож ми вінчалися по православному обряду. Ти ж знаєш, я ніколи до церкви не ходив, а тут… Чомусь одразу все стає важливим. Ти не повіриш, але перший раз ми кохалися лише на третій тиждень після одруження; лише тоді, коли відчули один одного в достатній мірі. Спочатку я працював на тестя, у якого дві свої авторемонтні майстерні, дуже прибуткова справа в Америці, скажу я тобі, а ввечері підробляв у магазині продавцем: джинсовий одяг, ковбойське взуття і все таке. Не скажу, щоб дуже багато грошей, але на життя вистачало. Все змінилося після того, як я власноруч приготував на річницю нашого весілля торт. Покуштувавши, тесть забажав спробувати моєї випічки, після чого абсолютно серйозно сказав, що мені потрібно відкривати свою кондитерську. Я, звісно, перелякався, бо добре знаю, що значить мати свою справу в Україні, які це проблеми за собою тягне, але тесть сказав, щоб я не переймався: мовляв, це Америка, синку…

Звісно, ми з Марією не мали достатньо грошей, щоб відкрити власну кондитерську, у нас уже народилося двоє доньок, тому я працював тоді одразу на трьох роботах: до автомайстерні та джинсового одягу додалась піцерія, де я готував сальсу. Це таке національне мексиканське блюдо, дуже смачне, можна сказати, тут я частково почав освоювати свою майбутню професію — смачно годувати одразу багатьох людей, не втрачаючи індивідуального підходу до кожного. Виходило досить непогано, ти ж знаєш, до торгівлі й спілкування з людьми я завжди мав хист. Ми живемо у власному домі, який купили в кредит, як і автомобілі, тому новий кредит під власний бізнес — великий ризик, але я таки ризикнув, до того ж, тесть виступив гарантом і компаньйоном. Тепер я маю власну кондитерську. І я можу тобі сказати, друже: так, я щасливий. У мене дружина і двоє доньок, а невдовзі, дасть Бог, народиться третя, поруч зі мною — мама. Так що, бачиш, мої жінки взяли мене в полон. Я маю улюблену роботу — так парадоксально і несподівано я, колишній вчитель історії, який так і не став вчителем історії України, втілив мрію приносити користь людям. „Кондитер із Солт-Лейк-Сіті“! Як, звучить?! Чи сумую я за Батьківщиною? Так сумую, особливо за мамою. Чи шкодую я, що виїхав із України? Ні секунди.» — і Юрій Юрійович подивився на мене довгим вологим поглядом і, відкинувши голову на манер Герцога, почав розчісувати своє скупе волосся. Він навіть не змінив зачіску. І сам зовсім не змінився. Розумієш, майоре? Що ще тебе цікавить? Чи вів він антидержавну проамериканську пропаганду? Не розумію, майоре, що ти маєш на увазі, чесно. Він просто людина, яка знайшла своє щастя. І тому я йому заздрю. А не тому, що він живе за кордоном — якби я хотів, я б міг жити в будь-якій країні світу, ти ж знаєш. Не в цьому справа. Він залишився самим собою, чого про нас із тобою не скажеш, погодься; пам’ятаєш такий дитячий віршик: жив на світі у кривому домі кривий чоловічок, який мав криві ніжки, якими ходив по кривій доріжці мимо кривих ялинок, під якими вили криві вовки; словом, все там у них було криве, але ні в кого не викликало заперечень.

Отак ми побачились вдруге, і думаю, в останнє. Зі знаменитим вихователем і легендарним редактором Юрієм Юрійовичем, або, як тепер називають його в Америці, Ю-Ту, тобто, Ю-Два, дружбу з яким я ціную більше за все, навіть більше, ніж можливість пити пиво з офіцером контррозвідки три години поспіль і здавати йому своїх конкурентів і товаришів. Не ображайся, майоре! Знаєш, про що я хотів його запитати понад усе, але так і не запитав?

— Про що? — маленький чоловічок із солом’яним обличчям вперше за кілька годин дозволив собі заговорити. Весь цей час, поки відомий місцевий контрабандист і його особистий інформатор Сеня Соловей розповідав свої історії про Юрія Юрійовича, він напружено намагався тримати спину рівно і акуратно робив примітки в записнику, прислухався до безшумного диктофона в нагрудній кишені піджака й лише посміхався та похитував головою у найцікавіших і найдраматичніших місцях, наче згадував щось приємне. — Як він назвав своїх доньок?

— Ні, майоре, ти, як завжди, не вгадав. Хріновий із тебе контррозвідник! Але, зазначу, це була дуже сентиментальна спроба. Я не запитав його про те, що лежало у тому старому темно-рудому портфелі, який залишив божевільний велетень у піонерському таборі під Москвою. — Сеня вже був достатньо п’яним і ледь ворочав язиком; папери з сірими печатками, які під поривами вітру на столі стримував лише великий калькулятор та попільниця, у безладі лежали на блакитній шовковій скатерті; ручка-фломастер, якою він намалював тонкими красивими лініями на листку будинок із димоходом, небо і сонце, точно, як малюють діти у дитячому садку, впала і закотилася під великий буфет, заповнений пляшками з коштовним марочним вином. — Можливо, тоді, разом із тим портфелем, він і підібрав із землі свою неймовірну, геніальну вдачу, хто знає? Життя майже минулося, майоре. І знаєш, крім усього іншого, завдяки Юрію Юрійовичу я зрозумів одну важливу річ: я зрозумів, навіщо людям потрібні діти. Я вже дорослий, мені сорок із хвостиком років, у мені двоє дітей, але я часто дивився на них і думав: навіщо вони? Ні, звісно, я їх люблю, але я не розумів, навіщо це потрібно, навіщо так нас створили, щоб ми обов’язково мали дітей, бо якщо тільки задля продовження роду — цього занадто мало; я, певне, не досить ясно пояснюю свою думку. Так от, діти нам потрібні, щоб зрештою не померти від самотності. У цьому і полягає грандіозний задум Всевишнього. Бо чим старшою стає людина, тим менше вона знаходить розуміння у інших, тим більше замикається в собі, розумієш; тим менше люди, які б, здавалося, ще вчора були найближчими, найріднішими, потрапляють у резонанс бажань та думок один одного. І мало хто може уникнути цієї долі… Така от сумна закономірність цього світу. І якщо людство ще не виродилося геть, не перетворилося на бездушну тварину, то це завдяки не мистецтву, ні, не релігії, це лише завдяки дітям, які, доки їм не виповниться дванадцять-тринадцять, є нашими найкращими друзями, нашими найкращими співрозмовниками. Потім приходять онуки, але це вже зовсім інша історія. Зрештою, всі виростають, і настає такий час, коли нас розуміють лише пси… Вчора Юрій Юрійович прислав мені світлину з хрестин новонародженої доньки: він, дружина, троє доньок і його мама. Вони виглядають щасливими. Я думаю, що так воно й є; він справжній улюбленець долі, кондитер з Юти, в оточенні улюблених жінок; і поки ми з тобою тут теревенимо про «контрабас» — хто, що там та як перетяг через кордон — він, певне, випік кілька смачних тістечок і, можливо, подарував комусь на день народження свій фірмовий торт. Тож давай краще вип’ємо, майоре: товар піде сьогодні о півночі, так що не баріться, кругом стільки охочих! Нині люди розплодилися, як ніколи, знаєш… Вчені стверджують, що зараз на Землі живе більше людей, ніж померло за весь час існування людства. Тобто загалом людських істот народилося аж дванадцять мільярдів! І, якщо вірити Біблії, всі вони так чи інакше мої родичі. Навіть ти, майоре. Як це сумно.