Зібрання творів

Згідно зі звичаєм, який побутував у стародавньому Тасууні, похорон Ілалоти — придворної пані при королеві Зантлічи, яка сама зробила себе вдовою, — став приводом для великої гульби і тривалих святкувань. Три дні лежала Ілалота, обряджена в урочисті шати, посеред величної бенкетної зали королівського палацу в Міраабі, на погребальних ношах, устелених різнобарвними східними шовками, попід рожевим балдахіном, який міг би запинати собою весільне ложе. Довкола небіжчиці від світання до смеркання, від прохолодного надвечір’я до спекотного досвітку невпинно й неослабно ринули та нуртували гарячкові хвилі похоронних оргій. Вельможі, двірські урядники, вартові, кухарчуки, астрологи, євнухи, усі шляхтянки, придворні пані та рабині Зантлічи брали участь у тому бучному й розгульному бенкетуванні, яке, вважалось, якнайкраще пасувало для вшанування померлих. Співали несамовитих пісень і непристойних пісеньок, і танцівники в запаморочливому шаленстві кружляли під любосні благання невтомних лютень. Вина та міцні трунки потоками лилися з величезних амфор; столи парували ряснотою пряних м’ясних страв, з яких наскладали цілі пагорби і повсякчас їх поповнювали. Питці щедро підносили узливання Ілалоті, й невдовзі тканина її нош так зарясніла плямами пролитого вина, що набула темнішого відтінку. Зусібіч навколо неї, переплівшись у безладних позах або самотою розпростершись долілиць, лежали ті, хто віддався на́дміру любощів або надмі́ру щиро прикладався до чарки. З напівзаплющеними очима та злегка розтуленими вустами, в рожевій тіні, яку відкидала запона катафалка, Ілалота анітрохи не була схожа на небіжчицю, а радше мала вигляд сплячої імператриці, яка безсторонньо владарює і над живими, і над померлими. Багато хто з бенкетарів помітив цей вираз, а також те, що її природна врода якимось дивовижним чином стала ще пишнішою; і дехто казав, що вона має такий вигляд, немов очікує поцілунку коханця, а не поцілунків хробаків.

На третій вечір, коли було засвічено латунні лампи і вгору здійнялися численні язички полум’я, а обрядові гуляння вже добігали кінця, до королівського двору повернувся лорд Тулос, відомий як коханець королеви Зантлічи. Попереднього тижня він від’їздив до західного кордону королівства, щоб навідати свої тамтешні володіння, і ще не чув про Ілалотину смерть. Досі нічого не відаючи, він увійшов до зали, коли сатурналії вже почали вщухати, а полеглі гульвіси значно переважали числом тих, хто ще й досі рухався, пив і бешкетував.

Тулос без особливого подиву окинув оком розгардіяш у залі, адже подібні картини ще змалечку були йому знайомі. А тоді, наблизившись до нош, він із певним здивуванням упізнав ту, що лежала на них. З-поміж численних панянок Мірааба, прихильності яких добивався цей розпусник, Ілалоті вдавалося мати над ним владу довше за більшість, і подейкували, що коли він, зрештою, її зрікся, вона тужила більше за будь-яку іншу. Місяць тому Тулос проміняв її на Зантлічу, яка виявляла йому своє благовоління у вельми недвозначний спосіб, і він покинув Ілалоту, хоча, либонь, і не без жалю: адже роль коханця королеви, дарма що вигідна і не позбавлена приємності, була, втім, дещо небезпечна. Зантліча, на думку загалу, позбулася покійного короля Арчейна за допомогою знайденого у гробниці фіала з отрутою, яка своєю винятковою витонченістю і силою завдячувала мистецтву стародавніх чаклунів. Усунувши перешкоду, королева брала собі численних коханців, і ті з них, які не змогли їй догодити, незмінно знаходили загибель, і то не менш наглу, ніж та, що спіткала Арчейна. Вона була вередлива, понадміру вибаглива, вимагала цілковитої вірності, і це дещо надокучало Тулосові, тож він, пославшись на необхідність залагодити нагальні справи у своєму віддаленому володінні, тішився нагоді перебути тиждень подалі від королівського двору.

А тепер, стоячи коло небіжчиці, Тулос геть забув про королеву. Йому пригадалися літні ночі, солодкі від медвяних пахощів ясмину та від ясминово-білої вроди Ілалоти. Навіть менше за інших міг він повірити, що вона померла: адже її теперішній вигляд аніскільки не відрізнявся від того, якого вона так часто набувала за часів їхніх давніх зустрічей. Щоб удовольнити його примху, вона вдавала млявість і податливість глибокого сну чи смерті; у такі моменти він кохав її з нестримним запалом, до якого не домішувалася бентега від тієї пантерячої жаги, з якою вона зазвичай відповідала на його пестощі або запрошувала до них.

Щомиті сильніше, неначе під дією якогось могутнього чаклунства, ним опановувала вельми дивна галюцинація, й здавалося йому, що він знову став коханцем із тих утрачених ночей, і знов увійшов до оповитої зеленню альтанки в палацових садах, де Ілалота чекала на нього на всіяному звіяними пелюстками ложі, лежачи горілиць із грудьми такими ж нерухомими, як і обличчя та руки. Навколо нього була заюрмлена зала, але Тулос того більше не усвідомлював: високі язики полум’я, розпашілі від вина обличчя перетворилися на залитий місяцевим сяйвом партер із квітами, які сонно кивали своїми голівками, а голоси придворних стали щонайбільше ледь чутним подихом вітру серед кипарисів і ясмину. Його огорнули теплі, збудливі пахощі червневої ночі; і знов, як і колись, здавалося йому, що пахощі ті линуть від Ілалоти не менше, ніж від духмяних квітів. Спонукуваний нестримною жагою, він нахилився над нею й відчув, як її холодна рука мимоволі поворухнулася під його цілунком.

А тоді, спантеличений, наче сновида, якого грубо розбудили, він почув голос, що з тихою злобою просичав йому на вухо:

— Чи не забувся ти бува, мій лорде Тулосе? Але, воістину, мені не випадає тому дивуватися, бо ж і багато хто з моїх леґінів вважає, що в смерті вона ще прекрасніша, ніж за життя.

Химерні чари розвіялись і полишили його відчуття, і, відвернувшись від Ілалоти, Тулос побачив коло себе Зантлічу. Її пишні шати були розхристані, волосся — розпущене і сплутане, а сама вона злегка похитувалася й чіплялася за його плече своїми гострими нігтями. Її повні вуста, багряні, наче маків цвіт, скривилися в гримасі злостивого шалу, а в жовтих очах під довгими повіками яскравим полум’ям горіли ревнощі велелюбної кішки.

Тулос, охоплений дивним сум’яттям, лиш почасти пам’ятав ті чари, яким допіру піддався; і не був він певен, чи справді поцілував Ілалоту й відчув, як її плоть затріпотіла під його вустами, а чи ні. Авжеж, подумав він, такого не могло бути, просто він на якусь мить несподівано поринув у сон на яві. Однак його занепокоїли слова Зантлічи та її гнів, а також напівприхований п’яний сміх і соромітні перешіптування, які він чув, проходячи поміж людьми у залі.

— Стережися, мій Тулосе, — промурмотіла королева, дивний гнів якої, схоже, ущух. — Адже люди кажуть, що вона була відьмою.

— Як вона померла? — запитав Тулос.

— Подейкують, що не від іншої пропасниці, ніж та, яку викликає кохання.

— Тоді, певна річ, вона не була відьмою, — заперечив Тулос із легковажністю, що була далека від його думок і почуттів, — адже істинне чаклунство знайшло б спосіб зцілитися.

— Вона померла від кохання до тебе, — похмуро мовила Зантліча, — а твоє серце, як відомо всім жінкам, є чорнішим і твердішим за чорний адамант. Жодне відьомство, хай яке потужне, не змогло б запанувати в ньому. — По цих словах її настрій, схоже, зненацька змінився, й вона злагідніло додала: — Твоя відсутність тривала так довго, мій пане. Прийди до мене опівночі, я чекатиму на тебе у південному павільйоні.

А тоді, окинувши його жагучим поглядом з-під напівопущених повік і стиснувши йому руку так, що її нігті впилися у тканину та шкіру, неначе котячі пазурі, вона відвернулася від Тулоса, щоб окликнути котрогось із гаремних євнухів.

Позбувшись уваги королеви, Тулос наважився знову поглянути на Ілалоту, тим часом обмірковуючи чудні Зантлічині зауваги. Він достеменно знав, що Ілалота, як і чимало хто з придворних, поверхово захоплювалася чарами та приворотними зіллями, однак її відьомство його ніколи не обходило, адже він не цікавився жодними чарами, крім тих, якими природа обдарувала жіночі тіла. До того ж він не міг узяти на віру, що Ілалота померла від фатальної пристрасті, оскільки досвід підказував йому, що пристрасть фатальною не буває.

І справді, поки він, охоплений суперечливими відчуттями, розглядав Ілалоту, його знов опосіло враження, що вона аж ніяк не померла. Нещодавня химерна галюцинація про інші час і місце, яку він пам’ятав лише наполовину, більше не повторювалася, однак йому здавалося, що небіжчиця злегка змінила положення на поплямованих вином погребальних ношах, трішки розвернувши обличчя в його бік, як обертається жінка до коханця, на якого вже давно чекає; і що рука, яку він цілував (чи то уві сні, а чи то на яві), тепер була випростана трохи далі.

Тулос нахилився ближче, зачарований таємницею й притягнутий дивовижною принадністю, якій не міг добрати імені. І, певно, знову поринув у сон — або ж йому примарилося, — проте навіть попри дедалі сильніший сумнів йому здалося, що груди Ілалоти здвигнулися від непомітного подиху, і до нього долинув ледь чутний, але хвилюючий шепіт:

— Прийди до мене опівночі. Я чекатиму на тебе… у гробниці.

І тієї миті поруч із катафалком з’явилося кілька чоловіків у непримітному вицвілому вбранні могильників, які безшумно увійшли до зали, й ані Тулос, ані решта присутніх у ній не звернули на них уваги. Вони несли новенький тонкостінний бронзовий саркофаг, лише нещодавно злютований та відполірований до блиску. Їхнім обов’язком було забрати небіжчицю з палацу та віднести її до поховальних склепів її родини, розташованих у старому некрополі, який лежав трохи північніше палацових садів.

Тулос уже ладен був закричати, стримати їх, не дати зробити замислене, одначе язик йому заціпенів у роті, а сам він не міг поворухнути жодною кінцівкою. Не відаючи, чи спить, а чи ні, споглядав він, як цвинтарні служителі поклали Ілалоту до саркофага і швидко винесли її з зали, досі не помічені сонними учасниками вакханалії; ніхто не пішов за ними слідом. І лише коли похмурий кортеж віддалився, до Тулоса, який застиг був коло спорожнілих нош, повернулася здатність рухатися. Його думки були мляві й сповнені мороку та нерішучості. Розбитий невимовною втомою, яку, утім, заледве чи можна було вважати неприродною після цілоденної подорожі, він пішов до своїх покоїв і миттєво поринув у сон, глибокий, наче смерть.

Коли Тулос прокинувся, просто у східне вікно пильно зазирав спадний і безформний місяць, що поволі виборсувався з верхівок кипарисів, наче з довгих випростаних відьомських пальців. З цієї ознаки він збагнув, що близилась опівнічна година, і згадав про зустріч, яку йому призначила Зантліча — зустріч, на яку він не міг не з’явитися, не накликавши на себе смертельної неласки королеви. І ще йому з надзвичайною ясністю пригадалося інше побачення… призначене на той самий час, але в іншому місці. Ті дивовижі, що сталися під час Ілалотиного похорону, й ті враження, що у нього тоді виникали, а невдовзі здалися сумнівними й схожими на сновидіння, тепер знову згадалися з усією глибокою переконливістю істини, неначе випалені в його мозку їдкою потравою сну... чи посилені якимось чаклунським чаром. Він відчував певність, що Ілалота справді поворухнулася на ношах і заговорила до нього; що могильники віднесли її до гробниці ще живою. Можливо, її гаданий неживий стан був лише чимось на кшталт каталепсії, або ж вона зумисне вдала власну смерть в останній спробі оживити його пристрасть. Ці думки пробудили в ньому бурхливий жар цікавості й жадання; і знову бачив він її бліду, нерухому, розкішну вроду, що постала перед ним, неначе за допомогою якогось закляття.

Страшенно збентежений, Тулос спустився неосвітленими сходами та коридорами й пройшов до осяяного місяцевим світлом лабіринту садів. Він проклинав несвоєчасну забаганку Зантлічи. Хай там як, казав він собі, а було більш ніж імовірно, що королева, продовживши напуватися міцними трунками Тасууну, вже давно досягла такого стану, в якому буде неспроможна не те що прийти на побачення, а й згадати про нього. Ця думка надала йому впевненості й уже невдовзі з припущення перетворилася в його дивно очамрілому розумі на достеменну істину. Тому він і не поквапився у бік південного павільйону, але натомість заходився нерішуче міряти кроками стежку між тьмяними та похмурими деревами.

З кожною хвилею йому здавалося дедалі менш імовірним, що о такій порі назовні є ще хтось, окрім нього самого, адже довгі неосвітлені крила палацу розкинулися, немов у байдужому ступорі; у садах були самі лише мертві тіні, та ще вітри тонули у нерухомих ставках духмяних пахощів. І над усім, наче величезна бліда маківка, висів місяць, розливаючи на землю свій смертельно-білий сон. Більше не думаючи про побачення із Зантлічею, Тулос, уже не опираючись, віддався тій наполегливій силі, яка тягнула його до іншої мети… Воістину, він був просто зобов’язаний навідатися до склепів і пересвідчитися, хибними чи ні були його припущення стосовно Ілалоти. Либонь, якщо він не прийде, вона задихнеться у закритому саркофазі і її вдавана смерть дуже скоро стане справжньою. І знову, наче промовлені в місяцевому світлі перед ним, долинули ті слова, які вона прошепотіла, а чи йому лише здалося, що прошепотіла, зі своїх погребальних нош:

— Прийди до мене опівночі. Я чекатиму на тебе… у гробниці.

Прискорюючи кроки влад із прискореним серцебиттям, як той, хто поспішає до теплого, всіяного солодким цвітом ложа обожнюваної коханки, він пройшов крізь палацові сади й полишив їх через північну хвіртку, коло якої ніхто не стояв на чатах, а тоді перетнув зарослу бур’янами громадську землю між королівськими садами та старим цвинтарем. І не здригнувшись, ані вжахнувшись, пройшов він у ті повсякчас відчинені портали смерті, де чорномармурові чудовиська з головами гулів пильно вдивлялися в нього огидними, поритими віспинами очима, не змінюючи понурих постав перед пілонами262 гробовища, що вже поволі обсипалися.

Сама тиша, що огортала запалі груди могил, сама закляклість і блідість високих обелісків, сама глибина тіней, які стелилися від кипарисів, недоторканість смерті, якою було позначене усе навколо, посилювали незвичайне збудження, що розпалювало Тулосову кров. Він почувався так, неначе випив приворотного зілля, приправленого порошком мумії263. Здавалося, неначе погребове безгоміння навколо нього палало й тремтіло від тисячі спогадів про Ілалоту, а також і від тих сподівань, які в його уяві ще не набули зримого образу…

Колись він разом з Ілалотою вже відвідував підземну гробницю її пращурів; і зараз, пригадуючи її розташування, він, не збиваючись на манівці, невдовзі дістався входу родинної усипальні, низька арка якої ховалася в тіні кедрів. Прохід, яким рідко хто користувався, заріс густими кущами кропиви та рутки, що були витолочені ногами тих, хто приходив сюди перед Тулосом; ковані залізні двері проіржавіли й важко покосилися всередину на розхитаних завісах. Просто під його ногами лежав згаслий смолоскип, якого, поза всяким сумнівом, впустив один із могильників. Побачивши його, Тулос усвідомив, що, йдучи, не взяв із собою ані свічки, ані ліхтаря, за допомогою яких зміг би дослідити попідземні склепи, тож цей посланий самим провидінням смолоскип видався йому добрим передвісником.

Запаливши смолоскипа, Тулос рушив уперед і почав оглядати гробницю. Він не звернув ані найменшої уваги на громаджені один поверх одного та вкриті шаром пилу саркофаги при вході до підземелля, адже під час попередніх відвідин Ілалота показала йому нішу в найвіддаленішій стіні в глибинах усипальні, в якій свого часу вона також мала упокоїтися серед членів свого вже майже згаслого роду. Несподівано крізь застояне повітря та нашарування смерті до нього долинули дивовижні, підступні, наче подих весняного саду, млосні й солодкі пахощі ясмину; пахощі ті привели його до відкритого саркофага, що лежав між іншими, зі щільно припасованими віками. Й у тому саркофазі він побачив Ілалоту, яка лежала у яскравих поховальних шатах, із напівзаплющеними очима й напіврозтуленими вустами; й була вона сповнена тієї самої химерної та осяйної вроди, тієї самої чуттєвої блідості та нерухомості, що вабили Тулоса із силою некромантських чарів.

— Я знала, що ти прийдеш, о Тулосе, — промурмотіла вона, злегка, неначе мимоволі, поворухнувшись під його дедалі палкішими поцілунками, що швидко перейшли від горла до грудей…

Смолоскип, випавши з Тулосової руки, згас у густому шарі пилу…

* * *

Зантліча рано пішла до своїх покоїв, але сон її не брав. Можливо, вона випила забагато або замало темних полум’яних вин; можливо, її кров була розпалена поверненням Тулоса, а ще її досі мучили ревнощі, розбурхані тим гарячим цілунком, яким він припав на Ілалотиної руки під час похорону. Її охопив неспокій, і, підвівшись зі свого ложа задовго до настання години, призначеної для зустрічі з Тулосом, вона підійшла до вікна покою, шукаючи тієї прохолоди, яку могло дати їй нічне повітря.

Одначе повітря видавалося розпеченим, немов його підігрівало горіння невидимих печей, і здалося Зантлічі, що серце набрякає у неї в грудях і душить її; а споглядання заколисаних місяцем садів лише посилило її хвилювання та тривогу замість того, щоб їх угамувати. Королеві кортіло поквапитися до місця побачення у павільйоні, але, попри все своє нетерпіння, вона вважала за краще змусити Тулоса чекати. Отож вона й далі стояла, схилившись над підвіконням, аж раптом побачила внизу Тулоса, який саме простував поміж партерами та альтанками. Її вразила незвична поквапливість і цілеспрямованість його кроків, їй захотілося знати, куди він так зосереджено прямує, адже обраний ним керунок міг привести його лише до місць украй далеких від того, в якому вона призначила йому побачення. І ось він зник із поля зору в оточеній кипарисами алеї, яка вела до північної садової брами; а що невдовзі він не повернувся, то до її подиву домішалися тривога і гнів.

Для Зантлічи було незбагненно, що Тулос чи будь-який інший чоловік при здоровому глузді наважився б забути про побачення з нею; і, шукаючи якогось пояснення, вона припустила, що тут не обійшлося без чийогось згубного й могутнього чаклунства. А у світлі деяких подій, які вона спостерігала на власні очі, та багатьох інших, про які вона знала з чуток, королеві було нескладно визначити особу ймовірної чаклунки. Зантліча знала, що Ілалота кохала Тулоса майже до шалу і безутішно побивалася, коли він її покинув. Подейкували, що, намагаючись його повернути, вона вдавалася до різноманітних заклять, які, втім, виявилися недієвими; що вона даремно приклика́ла демонів і приносила їм жертви, і марно творила інвольтації та смертельні закляття проти Зантлічи. І, врешті-решт, вона померла від безмежного смутку та розпачу або, можливо, вкоротила собі віку за допомогою якоїсь нерозпізнаної отрути… Однак у Тасууні ходило між людьми повір’я, що всяка відьма, помираючи отак, із непогамованими пожаданнями та зведеними нанівець чарами, може обернутися на ламію-вампірицю і у такий спосіб дістати змогу завершити усі свої чаклунства…

Згадавши це, королева здригнулася, а ще вона пригадала перекази про те мерзенне й зловороже перетворення, що, як вважалося, супроводжує досягнення таких посмертних станів: адже ті, що у такий спосіб використовують сили пекла, мусять і самі набувати характеру та справжньої подоби пекельників. Надто добре розуміла вона, куди саме прямує Тулос, і надто добре уявляла, на яку небезпеку він наражається, якщо її підозри справдилися. І, навіть розуміючи, що й сама може зустрітися віч-на-віч із подібною загрозою, Зантліча твердо вирішила піти слідом за ним.

Вона не стала довго збиратися, адже не можна було гаяти часу; лише підійшла до ліжка й дістала з-під шовкової подушки невеличкого кинджала з прямим клинком, який завжди тримала напохваті. Од вістря до самого руків’я кинджал був змащений отрутою, що вважалася дієвою як проти живих, так і проти мертвих. Тримаючи його у правиці, а в лівій руці несучи ліхтаря з вузькими прорізами, який міг їй згодом знадобитися, Зантліча крадькома швидко вийшла з палацу.

Останні випари випитого ввечері вина полишили її мозок, і тьмяні, примарні страхи пробудилися в ньому, застерігаючи королеву, немовби фантоми її пращурів промовляли до неї, але непохитна у своїй рішучості, вона пішла стежкою, яку нещодавно обрав Тулос; тією самою стежкою, якою раніше пройшли могильники, несучи Ілалоту до місця її поховання. Пливучи від дерева до дерева, місяць супроводжував її, наче зависле в небі западисте, поточене червою обличчя. Лише тихий і швидкий стукіт її котурнів порушував біле безгоміння та, здавалося, розривав імлисту, зіткану з павутиння запону, яка, ніби покривало на домовині, заслоняла від неї світ огидних примар. Зантліча пригадувала дедалі більше переказів і легенд, які оповідали про таких істот, як Ілалота; і серце обірвалося у неї в грудях, адже зрозуміла королева, що їй зустрінеться не смертна жінка, а істота, яку підняло з могили і в яку вдихнуло нове, нечестиве життя не що інше, як сьоме пекло. Але попри те, що від цих страхіть її кидало в холод, сама лиш думка про Тулоса в обіймах ламії розжареним тавром обпікала їй груди.

Аж ось перед Зантлічею роззявив пащу старий некрополь, і стежина, якою вона крокувала, простелилася крізь густий, як у печері, морок попід похоронними деревами, чиє коріння сягало далеко в глибини склепів, немов занурюючись у страхітливі примарні роти, що шкірились іклами білих монументів. Повітря ставало чимдалі вологішим і сморідним, неначе сповнювалося подихом відчинених крипт. Тут королева завагалася, адже здалося їй, що повсюди навколо неї з-під цвинтарної землі повставали чорні, незримі какодемони264, здіймалися вище за обеліски та верхівки дерев і стояли, вичікували, готові напасти на неї, якщо вона рушить далі. Та попри це, вона таки рушила вперед і невдовзі дісталася того темного проходу, який шукала. Тремкими пальцями запалила вона ґнота у ліхтарі з вузькими прорізами і, пронизуючи лезом його променів огидну підземну темряву перед собою, заледве притлумлюючи свої страх і відразу, увійшла до оселі мертвих… а можливо, й немертвих.

Хай там як, а поки Зантліча простувала першими проходами катакомб, їй здавалося, що вона не зустріне нічого гидкішого за могильну плісняву та пил, який насіявся за багато століть; нічого, грізнішого за щільно зімкнуті ряди саркофагів, вишикувані глибоко у камені на витесаних полицях; саркофагів, які лежали, огорнуті тишею й ніким не потривожені, відколи їх помістили до цієї усипальні. Тут, поза всяким сумнівом, сон мертвих був непорушним, а нічогість смерті була недоторканою.

Королева вже ледь не засумнівалася, що Тулос проходив тут перед нею, коли це, зрештою, посвітивши ліхтарем на долівку, розгледіла в глибокому шарі пилу відбитки його вишуканих довгоносих пуленів265, які вирізнялися серед слідів грубого взуття могильників. І ще вона побачила, що відбитки Тулосових черевиків прямували лише в одному напрямку, хоча інші сліди явно свідчили — ті, хто їх залишив, прийшли до гробниці та повернулися назад.

А тоді з тіней, що лежали на непевній відстані перед нею, до Зантлічи долинув звук, у якому млосні стогони охопленої любовним шалом жінки змішувалися з гарчанням, подібним до того, який шакали видають над м’ясом. Кров закрижаніла в її серці, та вона повільно, крок за кроком просувалася вперед, до болю стискаючи кинджал у відведеній назад правиці, а у високо піднятій і виставленій вперед лівій руці тримаючи ліхтар. Звук ставав чимдалі гучнішим і виразнішим, і ось на неї повіяло пахощами, немовби від духмяних квітів якоїсь теплої червневої ночі; а проте, мірою того, як вона наближалася до його джерела, до запаху того дедалі сильніше домішувався такий задушливий мерзенний сморід, якого королеві ще ніколи не випадало відчувати, і вчувався у ньому різкий дух крові.

Ще кілька кроків, і Зантліча зупинилася, немов її втримала рука якогось демона — світло її ліхтаря вихопило з темряви відкинуте обличчя та верхню частину тіла Тулоса, що звисали з кінця блискучого, відполірованого, нещодавно злютованого саркофага, який займав невеличкий простір поміж рядами інших — позеленілих і поіржавілих. Одна з Тулосових рук мертво вчепилася за край саркофага, а друга, здавалося, кволими рухами пестила якусь тьмяну постать, яка схилилася над ним; у вузенькому промені ліхтаря видніли лише її ясминово-білі руки, темні пальці яких занурювалися йому у груди. Його голова і тіло видавалися порожньою оболонкою, а рука, що звисала за край бронзового саркофага, була тонка, мов у скелета, і на вигляд він був знекровлений дощенту, неначе утратив навіть більше крові, ніж можна було припустити з вигляду його роздертих горла та обличчя, а також із просяклих шатів і волосся, з якого скрапували важкі краплі.

Саме від істоти, що нахилялася над Тулосом, невпинно долинав той звук, який був наполовину стогоном, а наполовину — гарчанням. Зантліча застигла на місці, немов обернувшись на камінь від страху та огиди, і тієї миті здалось їй, що вона почула, як з Тулосових вуст зірвалося невиразне бурмотіння, в якому було більше екстазу, ніж болю. Бурмотіння вщухло, і голова його похилилася ще безсиліше, ніж раніше, тож і вирішила королева, що тепер він справді мертвий. Це сповнило її гнівної відваги, яка надала їй сили підійти ближче й підняти ліхтар, адже, навіть охоплена панікою, вона зрозуміла, що за допомогою змащеного чарівною отрутою кинджала вона все ще може вбити істоту, яка занапастила Тулоса.

Світло ліхтаря, коливаючись, повзло вгору, дюйм за дюймом відкриваючи ту мерзоту, яку Тулос пестив у пітьмі.

Аж ось сяйво підповзло до перемащених багряним наростів на обличчі, схожих на півнячу борідку, та до вишкіреного іклами отвору, що був наполовину ротом, наполовину дзьобом… і тоді Зантліча збагнула, чому тіло Тулоса перетворилося на порожню зіщулену оболонку… У тому, що королева побачила перед собою, лишилося вкрай мало від Ілалоти, за винятком її білих чуттєвих рук і невиразних обрисів людських грудей, які щомиті топилися, перетворюючись на груди, що вже не були людськими, немовби плоть тієї істоти була лиш глиною, якій надавали форми руки якогось демонічного скульптора. Руки також почали змінюватися й темнішати, і поки вони зазнавали змін, рука вмирущого Тулоса знову поворухнулась і пестливим рухом, навпомацки потягнулася до того жахіття, що нависало над ним. Але та істота, схоже, не звернула на те уваги, а натомість витягла свої пальці з його грудей і, перегнувшись через нього, простягнула руки, що витягувалися на величезну довжину, до королеви, неначе збираючись продерти, а чи то приголубити її своїми пазурами, з яких скрапувала кров.

Й отоді Зантліча випустила з рук ліхтаря й кинджала і, захлинаючись непогамовними пронизливими криками та сміхом невблаганного безумства, побігла геть зі склепу.

Сад Адомфи

Володарю партерів червоних і жарких

Й садів, які, мов сонце, полум’я пекельне осяває!

Цвіте те Дерево серед угідь твоїх,

Яке замість плодів на гіллі має

Без ліку демонських голів; і корінь свій пускає

Баа́рас266, що, мов змій той, лізе вгору;

І там бліді, вилчасті мандраґори

Із ґрунту видершись, туди й сюди блукають,

І ймення твоє прикликають:

Й людина новопроклята гада — то біси проминають,

Волаючи у лютім шалі й дивнім горі.

Людарова літанія до Тасайдона

I

Як було добре відомо, Адомфа, король чималого східного острова Сотар, посеред розлогих палацових земель мав потаємний сад, до якого не вільно було заходити нікому, крім нього самого та придворного мага, Дверуласа. Кожен міг бачити могутні гранітові мури того саду. Високі й грізні, неначе мури якої в’язниці, вони височіли понад величними червоними і камфорними деревами й широкими квітниками, які рясніли різнобарвним квітом. Одначе нічого не можна було з певністю стверджувати про те, який той сад всередині, адже доглядав за ним один лиш чарівник, настанови якому давав Адомфа; ці двоє говорили про нього такими мудрованими загадками, що їх ніхто не міг витлумачити напевне. Товсті латунні двері відмикалися за допомогою механізму, таємницею якого вони не ділилися ні з ким, і король із Дверуласом — чи разом, а чи поодинці — навідувалися до саду лише в ті години, коли поблизу нікого не було. Й воістину, не існувало жодної людини, яка могла б похизуватися тим, що їй випало побачити бодай те, як відчиняються ті двері.

Подейкували, ніби сад той був закритий від сонця дахом з величезних листів свинцю та міді, які було припасовано так щільно, що між ними не лишилося жодної шпарини, крізь яку досередини могла б зазирнути найкрихітніша зірка. Дехто присягався, що усамітнення господарів під час візитів до саду забезпечував глибокий, неначе летейські води, сон, який Дверулас, майстерний у мистецтві магії, зазвичай насилав у такі часи на всю околицю.

Таємниця, яка так сильно впадала в око, певна річ, не могла не збуджувати цікавості, а щодо природи того саду виникало чимало розмаїтих і суперечливих думок. Дехто стверджував, що сад заповнений лихими, здатними рости лише в нічній темряві рослинами, чиї швидкодійні ядучі отрути Адомфа збирав для своїх потреб, а чорнокнижник видобував з них ще більш підступні та згубні есенції, якими послуговувався для чарів. Такі оповідки, схоже, не можна було назвати безпідставними, адже, відколи було споруджено замкнений зусібіч сад, при королівському дворі почали ставатися численні смерті, що пояснювалися отруєнням, і нещастя, що явно були не чим іншим, як чарівниковими насланнями, а ще зникнення людей, чия присутність на землі більше не вдовольняла Адомфу чи Дверуласа.

Легковіри ж переказували одне одному й інші, ще химерніші оповідки. Легенда про неприродну мерзоту, яка від самого дитинства оточувала короля, набула ще відразливіших тонів; а Дверулас, який ще до народження був проданий матір’ю-відьмою самому Архидемонові, — й усі про те знали, — набув нової, ще чорнішої слави як той, хто перевершував усіх інших чаклунів глибиною та повнотою обізнаності в магічному мистецтві.

* * *

Пробудившись від сну та видінь, які йому дарував сік чорного маку, король Адомфа підвівся з ложа. Була та мертва, безживна година, що наставала після заходу місяця й передувала світанку. Палац довкола нього лежав принишклий, наче склеп, його мешканці віддалися своєму щонічному глибокому й безпробудному снові, який виклика́ли ви́на, наркотичні зілля та аррак267. А довкола палацу під тихими зорями безвітряних південних небес спали сади та столичне місто Лойте́. Саме о цій порі Адомфа і Дверулас зазвичай навідували обгороджений високими мурами сад, не боячись, що хтось піде слідом або спостерігатиме за ними.

Адомфа вийшов зі своїх покоїв і, проминаючи суміжні, на хвильку затримався, піднявши потайну заслінку свого чорного бронзового ліхтаря й посвітивши досередини. Прилеглу кімнату вже вісім ночей поспіль, — а таке бувало нечасто, — займала Тулонея, його улюблена одаліска. Але зараз не відчув він ані подиву, ані тривоги, побачивши, що ложе, вкрите розкиданими шовками, спорожніло. Це лише підтвердило, що Дверулас подався до саду раніше за нього. І більше того, король збагнув, що Дверулас пішов туди не просто так і не знічев’я.

Палацові угіддя, куди не кинь оком, були занурені у непорушну тінь і неначе допомагали королю зберігати його таємницю. Він пішов до замкнених латунних дверей у височенній глухій стіні й, наблизившись до них, видав різкий шиплячий звук, подібний до сичання кобри. У відповідь на високі та низькі коливання цього звуку двері безшелесно хитнулися всередину й так само тихо зачинилися за його спиною.

Сад, посаджений та оброблюваний у такій суворій потаємності та закритий від небесних тіл металевим дахом, був освітлений лише дивовижною полум’яною кулею, що висіла у повітрі над його осердям. Адомфа зі святобливим острахом розглядав цю кулю, адже її природа і походження були для нього таємницею. Дверулас стверджував, що за його велінням однієї безмісячної ночі вона здійнялася з пекельних глибин і звідтоді левітувала в повітрі, підтримувана силами пекла та живлена незгасимим полум’ям того клімату, в якому достигають плоди Тасайдона, набуваючи неземних розмірів і чарівного смаку. Та куля випромінювала багряне світло, і весь сад плавав і коливавсь у ньому, немовби бачений крізь осяйний кривавий туман. Навіть у безпросвітні холодні зимові ночі куля давала м’яке тепло і ніколи не падала, хоча й не мала жодної зримої опори, залишаючись дивовижним чином підвішеною в повітрі; і сад під нею лиховісно й пишно розростався, розкішний і буйний, немов партери у пекельних колах.

Справді, таку рослинність, як у тім саду, не могло виплекати жодне земне сонце, і Дверулас казав, що їхнє насіння мало те саме походження, що й полум’яна куля. Були там бліді роздвоєні стовбури, що з такою силою тягнулися вгору, ніби намагалися вирвати себе з коренем із землі, й розгортали велетенське листя, темне й ребристе, наче крила драконів. Були амарантинові квіти, широкі, мов срібні таці, вони трималися на стеблах завтовшки з людську руку і повсякчас тремтіли.

Не бракувало там й інших химерних рослин — розмаїтих, як сім пекел, і не мали вони жодної спільної риси, крім тих живців, які Дверулас тут і там прищеплював на них за допомогою свого неприродного некромантського мистецтва.

Живці ті були різними частинами та кінцівками людських тіл. Маг довершено і з непохибним успіхом приєднував їх до напіврослинних-напіводухотворених головних стовбурів, на яких вони звідтоді жили й росли, і ними струменіли подібні до іхору соки. У такий спосіб було збережено ретельно дібрані пам’ятки, взяті від безлічі людей, які викликали у Дверуласа та короля відразу чи нудьгу. На пальмових стовбурах, попід схожими на пір’я жмутками листя, неначе величезні чорні кістянки268, висіли грона голів євнухів. Голі, безлисті виткі лози квітли вухами недбалих вартових. Спотворені кактуси були обвішані плодами — жіночими персами, чи, ніби листям, укриті пасмами їхнього волосся. Цілі кінцівки та тулуби були поєднані зі страхітливими деревами. Деякі з великих, наче таці, квіток мали пульсуючі серця, а частина меншого квіту мала в осерді оточені віями очі, які досі розплющувалися й заплющувалися. Й були там інші прищепи, занадто непристойні чи відразливі для того, щоб про них оповідати.

Адомфа простував уперед поміж гібридною рослинністю, яка ворушился та шелестіла при його наближенні. Скидалося на те, що голови трохи оберталися в його бік, вуха тріпотіли, перса злегка здригалися, очі розширювалися та звужувалися, немовби спостерігаючи за його просуванням.

Король знав, що ці людські рештки жили лише млявим рослинним життям, і їхні рухи були обмежені, а можливості менші навіть за тваринні. Зазвичай він роздивлявся їх із допитливістю та хворобливою естетичною втіхою, знаходив у них несхибну принадність, притаманну усьому надзвичайному та надприродному, одначе зараз уперше пройшов між ними хіба що з млявою цікавістю. Адомфа почав передчувати фатальну годину, коли сад з усіма його новими дивами більше не рятуватиме його від невблаганної нудьги.

У самому серці цього дивного королівського саду, там, де серед сонмища рослин ще залишалася кругла ділянка вільного простору, Адомфа натрапив на горбок нещодавно викопаного глинистого ґрунту. Коло нього, повністю оголена, лежала навзнак, ніби мертва, одаліска Тулонея. Біля неї на землі видніли, викладені зі шкіряної торбини, різноманітні ножі та інші знаряддя, а також фіали з рідкими бальзамами та клейкими смолами, якими Дверулас послуговувався для живцювання. З надрізів у гладкій корі рослини, знаної як дедаїм269, що мала опуклий, м’ясистий, білясто-зелений стовбур, з центру якого здіймалося й променями розходилося навсібіч кілька безлистих змієподібних гілок, сочився жовтаво-червоний іхор, час від часу скрапуючи на груди Тулонеї.

З-поза горбка глинистої землі раптово, наче демон, що вигулькує зі свого попідземного лігвища, підвівся Дверулас. У руках він тримав заступ, за допомого якого щойно закінчив копати глибоку й подібну до могили яму. Поруч із по-королівському високою й кремезною постаттю Адомфи чаклун видавався щонайбільше висохлим карлом. Його зовнішність мала всі ознаки неймовірно довгого віку, й здавалося, ніби вкриті порохом сторіччя обпекли його плоть і висмоктали кров з його жил. Очі жевріли на дні глибоких, мов ями, очниць; риси були чорні та запалі, наче у давнього трупа, а тіло викривлене, як стовбур якогось тисячолітнього пустельного кедра. Він постійно горбатився так, що його сухорляві вузлуваті руки звисали мало не до самої землі. Адомфа, як завжди, чудувався з майже демонічної сили тих рук; чудувався з того, що Дверулас так вправно міг орудувати важким заступом, міг на спині, без будь-якої людської допомоги, переносити до саду жертви, чиї кінцівки використовував у своїх експериментах. Король ніколи не принижувався до того, щоб допомагати чаклунові у виконанні таких робіт, але час від часу, вказавши на людей, чиє зникнення анітрохи б його не засмутило, не робив уже нічого, а лише споглядав і керував тим химерним садівникуванням.

— Вона мертва? — запитав Адомфа, байдуже розглядаючи розкішне тіло Тулонеї.

— Ні, — відказав Дверулас голосом різким, як скрегіт іржавої завіси на віку домовини, — але я дав їй випити непереборного снодійного соку дедаїма. Її серце б’ється невідчутно, а кров мляво плине жилами, змішавшись із тим іхором. Вона не прокинеться… хіба вже як частина життя цього саду, коли, як і решта, сприйматиме довколишній світ із тьмяною чутливістю рослини. Я чекаю на ваші подальші вказівки. Яку частину… чи частини?..

— Її руки були дуже вправні, — мовив Адомфа, відповідаючи на невимовлене запитання так, немовби міркуючи вголос. — Вони відали витончені способи кохання й розумілися на мистецтві любощів. Я волів би зберегти її руки… але нічого більше.

І ось надзвичайну магічну операцію було завершено. Прекрасні, тендітні, витончені руки Тулонеї, чисто відокремлені в зап’ястках, були прикріплені за допомогою ледь помітних швів до блідих підрізаних кінців найвищих гілок дедаїма. У цій справі маг послуговувався смолами пекельних рослин і, як зазвичай робив під час таких процедур, раз у раз повторював прикликання дивних сил і певних попідземних джинів. І тоді ті напіврослинні руки, немов у благальному жесті простягли до Адомфи свої людські долоні. І відчув король, як у ньому відроджується давня цікавість до Дверуласового садівництва, як від споглядання гротескності й краси того прищепленого дерева у ньому прокидається химерне збудження. Й водночас в його плоті знову ожили витончені пристрасті виснажливих ночей… адже долоні ті були сповнені спогадами.

Він майже забув про тіло Тулонеї, яке лежало коло нього з понівеченими зап’ястками. Через різкий рух Дверуласа пробудившись зі своїх марень, король обернувся й побачив, що чарівник саме нахилявся над непритомною дівчиною, яка впродовж усієї операції навіть не поворухнулася. Кров ще й досі струменіла з обрубків її зап’ястків, утворюючи калюжі на темній землі під нею. Дверулас із неприродною жвавістю, що сповнювала усі його рухи, схопив одаліску довгими жилавими руками і з легкістю її підняв. Усім своїм виглядом він нагадував трударя, який продовжує незавершену справу, але схоже, чародій завагався, перш ніж кинути дівчину до ями, що правитиме їй за могилу. І, поки минатимуть пори року, в тій могилі, зігрітій та освітлененій піднятою з пекла кулею, її поховане тіло гнитиме й живитиме корені тієї неприродної рослини, до якої прищеплені, як живці, її власні руки. Складалося враження, наче йому не хотілося відпускати свою розкішну ношу. Адомфа, який з цікавістю за ним спостерігав, із досі небувалою ясністю усвідомив несамовите зло і порочність, які, мов непереборний сморід, линули від згорбленого Дверуласового тіла та його викривлених кінцівок.

І хоч як далеко сам король заходив у всіх можливих беззаконнях, але тієї миті його охопило неясне відчуття огиди. Дверулас нагадав Адомфі відразливу комаху, яку він якось застав за гидким копошінням. Король пригадав, як тоді розчавив ту комаху каменем… І зі спогадом його осяяло раптове натхнення, що завжди спонукало його до так само раптових учинків. У нього не було жодної такої думки, коли він увійшов до саду, казав він собі, одначе нагода була надто вже несподіваною і надто зручною, щоб нею знехтувати. Чарівник, як на те, саме стояв до нього спиною, а його руки були обтяжені пишновродою ношею. Підхопивши із землі залізного заступа, Адомфа замахнувся й опустив його на маленьку зморшкувату голову Дверуласа, вклавши в той удар чималу частину сили воїна, яку він успадкував від пращурів — героїв та піратів. Коротун, ще й досі тримаючи в руках Тулонею, повалився вперед, просто у глибоку яму.

Занісши заступ для другого удару, якщо у такому буде потреба, король якийсь час зачекав, але з могили не долинало ані звуку, й ані руху не було видно в її глибині. Адомфа відчув неабиякий подив від того, що йому з такою легкістю вдалося здолати грізного мага, в чиїх надлюдських силах він уже майже впевнився; на додачу король неабияк подивувався з власної нерозсудливої сміливості. А тоді заспокоєному здобутою перемогою Адомфі спало на думку, що він міг би й собі спробувати провести експеримент, адже він вважав, що, стільки разів спостерігаючи за діями мага, вже великою мірою опанував своєрідні Дверуласові уміння та знання. Голова Дверуласа могла б стати неповторним і підхожим додатком до однієї з рослин його саду. Хай там як, а, зазирнувши до ями, король мусив облишити свій задум, адже побачив він, що його удар вийшов аж занадто замашним і довів чаклунову голову до стану, в якому та стала геть непридатною для замисленого експерименту, оскільки для подібного живцювання необхідна була цілісність частин людського тіла чи кінцівок, які планувалося прищепити.

Не без огиди поміркувавши над такою несподіваною крихкістю магівських черепів, які можна було розчавити так само легко, як яйця ему, Адомфа почав закидати яму глинистою землею. І невдовзі розпростерте ницьма тіло Дверуласа і скорчена постать Тулонеї під ним, розділяючи нерухомість смерті, зникли з очей, вкриті м’якими та сипкими грудками землі. Як слід утрамбувавши могилу та ретельно зрівнявши горбок із довколишнім ґрунтом, король, у серці якого вже віддавна розростався страх перед Дверуласом, усвідомив, що відчуває неабияке полегшення. Він сказав собі, що вчинив добре, адже останнім часом магів запас знань почав включати в себе аж надто багато королівських секретів, а сила, якою той володів чи то від природи, а чи то черпаючи її з якихось окультних джерел, ніколи не була сумісна зі спокійним владарюванням і тривалим перебуванням короля на престолі.

II

При дворі короля Адомфи та й в усьому приморському місті Лойте́ зникнення Дверуласа викликало чимало припущень, але вкрай мало розпитувань. Думки розділилися, і не знали люди, кому саме — Адомфі чи демонові Тасайдону мають вони дякувати за таке благотворне вибавлення; і це, зрештою, призвело до того, що їх обох — і короля острова Сотар, і володаря семи пекел — стали боятися та шанувати, як ніколи дотепер, адже лише найбільш грізні та найбільш гідні пошани з-поміж людей чи демонів могли позбутися Дверуласа, який, подейкували, прожив ціле тисячоліття, жодної ночі не спавши і сповнюючи кожну годину свого життя беззаконнями та чаклунствами, чорними, неначе тартарські безодні.

З часу, що минув від поховання Дверуласа, Адомфу, хоча він і не вповні те усвідомлював, опосіло невиразне передчуття страху і жаху, яке відвертало його від нових відвідин запечатаного саду. Він лише безпристрасно всміхався з диких чуток, які ширилися двором, і продовжував шукати нових утіх і несамовитих або рідкісних відчуттів. У цьому, втім, йому не вдалося здобути значних успіхів, адже здавалося, що кожна стежка, навіть найвигадливіша й найбільш звивиста, зрештою приводила його лише до зачаєної прірви нудьги. Відвертаючись від витончених любощів і тортур, від екстравагантної пишноти та безумної музики, від курильниць, у яких диміли афродизіаки з квітів, знайдених для нього у далеких краях, від химерних обрисів персів екзотичних дів, Адомфа з новою тугою згадував про напіврослинні витвори, які Дверулас завдяки своєму мистецтву обдарував найзвабливішими жіночими чарами.

Тож згодом, пізньої нічної години, між заходом місяця та світанком, коли весь палац і все місто Лойте́ поринули в глибини п’яного сну, король, покинувши наложницю, яка спала коло нього, підвівся з ложа й пішов до саду, що нині був таємницею, прихованою від усіх, окрім нього самого.

Відгукнувшись на звук, подібний до шипіння кобри, який один міг урухомити їхній хитромудрий механізм, двері відчинилися перед Адомфою і зачинилися за ним. І щойно вони зачинилися, як він усвідомив, що за час його відсутності сад зазнав незвичайної зміни. Пломеніючи ще кривавішим світлом і розсіваючи довкола ще пекучіше проміння, таємнича куля, що висіла у повітрі, дивилася згори сліпучим полум’яним оком, неначе роздмухана розгніваними демонами; а рослини, що надмірно розрослись у висоту і загорнулись у шати та каптури значно густішого листя, ніж те, в яке вони були вбрані раніше, нерухомо стояли серед атмосфери, подібної до розпеченого подиху якогось багряного пекла.

Адомфа завагався, не певний того, що́ могли означати ці зміни. На якусь мить він задумався про Дверуласа і з легким тремом пригадав деякі непоясненні дива та некромантські подвиги, що являв той чарівник… Але ж він убив Дверуласа й поховав своїми власними королівськими руками. А дедалі сильніші жар і променистість тієї кулі, як і надмірний ріст саду, були, поза всякими сумнівами, спричинені якимось неконтрольованим природним процесом.

Охоплений нездоланною цікавістю, король вдихав запаморочливі пахощі, що лоскотали його ніздрі. Світло сліпило йому очі, сповнюючи їх химерними, нечуваними барвами, а жар накочувався, мов спека пекельного літа, яке панує у підземних світах під час сонцестояння. Йому почулися якісь голоси. Спершу майже невловні, вже невдовзі ті голоси стали гучнішими, перетворившись на напіврозбірливе мурмотіння, що неземною солодкістю спокушало його слух. Водночас здалось Адомфі, ніби в сполохах світла він мигцем спостеріг, як серед недвижної рослинності рухаються в танці напівприховані серпанком листя кінцівки баядерок270: кінцівки, з-поміж яких він не впізнавав жодної з тих, які були приживлені Дверуласом.

Принаджений чарами таємниці, король немов у якомусь сп’янінні ступив до того породженого пеклом лабіринту. Рослини обережно розступалися, коли Адомфа наближався до них, а щойно він проходив далі, знову поверталися на колишнє місце. Ніби на якомусь деревному маскараді, вони, здавалося, ховали свої людські живці під шатами нового листя. А вже змикаючись за його спиною, дерева немовби скидали маски, відкриваючи несамовитіші та ненормальніші покручі, ніж ті, що він міг пригадати. Вони щомиті змінювалися навколо нього, неначе маревні видіння, тож він ніколи не був цілком певен, скільки всього в їхній подобі було від дерев і квітів, а скільки — від чоловіків і жінок. Навпереміну бачив король перед собою то кружляння колихкого листя, то метушливий розмай кінцівок і тіл. А тоді немовби відбувся якийсь непомітний перехід, і здалось йому, що рослини ті вже більше не трималися землі своїм корінням, а рухалися довкола нього на примарних, фантастичних ногах, обертаючись у дедалі швидшій коловерті, неначе танцюристи на якомусь дивовижному святі.

Знову і знову мчали довкруж Адомфи ті постаті, що були водночас і рослинні, і людські, аж поки одурманливий безум їхнього руху з однаковою запаморочливістю зануртував у його мозку. Йому почулося зітхання розбурханого лісу, а з ним — і гомін знайомих голосів, які гукали його ім’я, які проклинали або благали, глузували або застерігали, й лунали вони численними тонами, в яких він упізнавав воїнів, дорадців, рабів, придворців, кастратів і коханок. А над усім цим горіла кривава куля, що сяяла чимдалі яскравіше й променіла чимдалі зловісніше, обдаючи усе навколо жаром, який ставав усе нестерпнішим. Це було так, наче все життя цього саду оберталося, здіймалося, полум’яніло та прискорювалося в екстатичній круговерті, наближаючись до якоїсь пекельної кульмінації.

Король Адомфа геть забув про Дверуласа та його темну магію. Усі його чуття палали від жару сфери, піднятої з пекельних глибин, а сам він, схоже, став частиною маревного руху та екстазу форм, які його оточували. Безумний іхор зринав у його крові; а перед очима ширяли неясні видіння насолод, яких він ніколи не знав і про саме існування яких не підозрював; насолод, у яких він міг вийти далеко за межі тих відчуттів, які судилося спізнати смертним.

А тоді серед усього того фантасмагоричного кружляння він почув пронизливий скрегіт голосу, що був різкий, як звук іржавої завіси на піднятому віку саркофага. Адомфа не зміг розібрати слів, але, немовби щойно було вимовлене закляття тиші, весь сад негайно набрав принишклого і потайного вигляду. Король стояв, геть зціпенівши: адже голос той був голосом Дверуласа! Він нестямно роззирнувся навколо, приголомшений і спантеличений, та побачив самі лише нерухомі рослини, вбрані в шати рясного листя. Просто перед ним височіло дерево, в якому він зумів упізнати дедаїм, хоч його опуклий цибулястий стовбур і видовжені гілки вкрилися кошлатою масою темних, схожих на волосся ниток.

Дуже повільно й обережно дві найвищі гілки дедаїма похилилися додолу, аж поки їхні вершечки порівнялися з обличчям Адомфи. Тоді з їхнього листя виринули доладні, витончені руки Тулонеї й почали ніжно пестити королеві щоки з тією сповненою кохання вправністю, яку він і досі добре пам’ятав. І тієї самої миті він побачив, як над широкою й плескатою верхівкою стовбура дедаїма відслонилися густі, сплутані пасма ниток, і з-поміж них, немовби підіймаючись понад згорбленими плечима, випнулася маленька, зморшкувата голова Дверуласа й поглянула просто на нього…

Прикипівши поглядом до розтрощеного і вкритого плямами запеклої крові черепа, до обличчя, обпеченого та почорнілого, наче від жару століть, до очей, що жевріли в темних ямах очниць, як роздмухані демонами жарини, охоплений безтямним жахом Адомфа неясно відчув, ніби на нього зусібіч кинулися сонмища людей. Більше не було жодного дерева у тому саду божевільних покручів і чаклунських перетворень. Навколо короля у полум’яному повітрі плавали обличчя, які він аж надто добре пам’ятав, обличчя, що зараз скривилися від злостивої люті та смертельної жаги помсти. І за іронією, замислити яку міг лише Дверулас, м’які, ніжні пальці Тулонеї продовжували пестити Адомфу, коли той відчував усі ті незчисленні руки, що схопили його, розірвали на клапті все його вбрання та пошматували його плоть своїми нігтями.

Мортилла

Яскравим полум’ям горіли вогні в Умбрі, місті дельти, по тім, як за небокрай опустилося сонце — нині червона, немов розпечена жарина, занепала зірка, така постаріла, що згадки про її колишню велич лишилися хіба у прадавніх хроніках і легендах. Та найяскравіше, найполум’яніше за решту горіли ті вогні, що освітлювали дім уже підстаркуватого поета Фамурзи, чиї анакреонтичні271 пісні принесли йому чималі статки, які той витрачав на оргії для своїх друзів та підлабузників. Тут у портиках, залах і покоях світильники рясніли, немов ті зорі на безхмарному склепінні небес. Скидалося на те, що Фамурза бажав розсіяти усі тіні, крім тих, які панували в окремих, завішених гобеленами альковах і якнайкраще пасували для втамування любовної жаги його гостей.

Для розпалювання такої жаги тут були вина, міцні трунки, що додавали моці, афродизіаки. Були м’ясні страви та фрукти, що підносили підупалі сили. Були дивні, екзотичні наркотичні зілля, котрі викликали й подовжували насолоду. Були цікаві статуетки у напівприхованих нішах і стінні панелі, розмальовані сценами звіриних любощів, любощів людських і надлюдських. Були там і запрошені співці обох статей, які співали різноманітних еротичних пісеньок; і танцівниці, чиї вихиляси були розраховані на те, щоб оживити виснажені відчуття, коли решта засобів зазнавали невдачі.

Та до усіх цих збудників Вальзейн, учень Фамурзи, знаний водночас як поет і як любострасник, був нечулий.

З байдужістю, що межувала з огидою, тримаючи у руці напівспорожнену чашу, він стояв у кутку, споглядаючи звідти за веселою юрбою, що виром проносилася повз нього, та мимоволі відводячи очі від деяких пар, які були занадто безсоромні чи п’яні, щоб шукати для своїх пустощів тіней усамітнення. Він почувався навдивовижу далеким від трясовини вина та плоті, до якої ще не так давно і сам занурювався з неабиякою втіхою. Він скидався на людину, яка стоїть на чужому березі, оточена водами дедалі глибшої відособленості.

— Що за гризота тебе діймає, Вальзейне? Невже який вампір висмоктав твою кров?

Фамурза, розпашілий, сивоволосий, дещо тілистий чоловік, став обіч юнака. Зичливо поклавши одну руку на Вальзейнове плече, другою він високо здійняв угору квартовий272 келих, оздоблений сороміцькими різьбленнями, з якого своїм звичаєм пив лише вино, цураючись усіх тих наркотичних і шалено міцних трунків, яким часто віддавали перевагу сибарити273 Умбрі.

— Це жовч274? Чи, може, нерозділене кохання? Тут є засоби, що зцілюють від обох цих недуг. Усе що треба — назвати потрібні тобі ліки.

— Не існує ліків від того, що́ мене гризе, — заперечив Вальзейн. — Щодо кохання, то я вже більше не переймаюся тим, розділене воно чи ні. У кожній чаші вина я відчуваю лише осад. І серед усіх поцілунків на мене чигає сама лише нудьга.

— Воістину, у твоєму випадку ми маємо справу з меланхолією, — у Фамурзиному голосі почулася щира турбота. — Читав я деякі з твоїх найновіших поезій. Ти пишеш лише про гробниці й тисові дерева275, про могильну черву та безтілесне кохання. Від таких речей у мене починаються кольки, і після кожного вірша я мушу випивати щонайменше з пів галона276 доброго соку виноградної лози.

— Донедавна я цього й не знав, — мовив Вальзейн, — та є в мені якась цікавість до незримого, якась туга за тим, що лежить поза межами матеріального світу.

Фамурза співчутливо похитав головою.

— Хоч я й прожив удвічі більше за тебе, проте ще й досі вдовольняюся тим, що́ бачу, чую та до чого торкаюся. Добре соковите м’ясо, жінки, вино, пісні повноголосих співців — цього мені цілком достатньо.

— У своїх сновидіннях, — замріяно міркував Вальзейн, — я стискав в обіймах сукубів, які були більше, ніж просто плоть, я спізнавав утіхи, які були надто гострі, щоб їх могло витримати тіло людини, яка не спить. Чи мають такі сни якесь джерело поза межами смертного земного мозку? Багато б я віддав, аби лише знайти те джерело, якщо воно існує. А доти нема для мене нічого, крім розпачу.

— Такий юний — а вже такий спустошений! Що ж, якщо ти втомився від жінок і натомість бажаєш фантомів, я наважуся дещо тобі запропонувати. Чи знаєш ти старий некрополь, що лежить на півшляху між Умбрі та Псіомом — десь так зо три милі звідси? Козопаси подейкують, що там мешкає ламія — дух принцеси Мортилли, яка померла кілька століть тому й була похована у мавзолеї. Він і досі стоїть, горуючи над меншими гробницями. Чому б тобі цієї-таки ночі не навідатися до того некрополя? Він пасуватиме до твого настрою ліпше за мій дім. І хто зна, можливо, тобі явиться Мортилла. Але не винувать мене, якщо повернешся з покусаним горлом — або не повернешся взагалі. Після всіх цих років ламія ще й досі спрагла людських коханців, і може статися так, що вподобає тебе.

— Звісно, я знаю те місце, — мовив Вальзейн. — Але ти, здається, з мене глузуєш.

Фамурза стенув плечима й зник серед гульвіс. Сміхотлива танцівниця, світлошкіра і гнучка, підійшла до Вальзейна й накинула йому на шию сплетений з квітів зашморг, проголошуючи його своїм бранцем. Юнак обережно розірвав той зашморг і так ніжно поцілував дівчину, що та лише скривилася. Непомітно, проте швидко, поки інші бенкетарі не спробували принадити його до себе, він полишив дім Фамурзи.

Спонукуваний самим лише нагальним бажанням побути на самоті, він попрямував до передмість, уникаючи району таверн і лупанарів277, де тлумився простолюд. Музика, сміх і уривки пісень супроводжували юнака дорогою повз яскраво освітлені маєтки, в яких щоночі відбувалися симпосії278 багатших містян. Але бешкетників на вулицях йому зустрілося небагато — була вже надто пізня година, щоб гості могли збиратися на такі симпосії, і надто рано, щоб почали розходитися по домівках.

Тепер вогні стали траплятися дедалі рідше, проміжки між ними ставали чимдалі ширшими, а вулиці темнішали, огорнені тією прадавньою ніччю, що тяжіла над містом Умбрі та вже незабаром мала повністю загасити непокірні галактики його осяяних світильниками вікон й запанувати над землею після заходу зістареного сонця, що дожевріло над континентом Зотік. Ось про такі речі, та ще про таємницю, що оточує смерть, міркував Вальзейн, пірнаючи у зовнішню темряву, яка принесла благодатний спочинок його втомленим від яскравого світла очам.

Благодатною була й тиша того оточеного полями шляху, яким юнак простував якийсь час, не усвідомлюючи, в який бік він рухається. А тоді, розгледівши попри морок якийсь знайомий дороговказ, Вальзейн збагнув, що прямував шляхом, який вів з Умбрі до Псіома, міста-побратима, розташованого в дельті; тим самим шляхом, середні повороти якого проходили поруч із прадавнім некрополем, яким уже давно ніхто не користувався і до якого Фамурза насмішкувато скерував юнака.

Направду, думав він, приземленому розумові Фамурзи вдалося сягнути самих глибин його душі й виявити у них потребу, що лежала на дні розчарування усіма чуттєвими насолодами. Буде добре навідатися туди, провести якусь годину в місті, чиї мешканці вже давно перейшли на той бік смертних пожадань, по той бік пересиченості та позбавлення ілюзій.

Місяць, розростаючись і з серпика перетворюючись на півмісяць, здійнявся над юнаком, саме коли той дістався підніжжя невисокого спадистого пагорба, де й розкинувся цвинтар. Вальзейн зійшов з брукованої дороги й почав спинатися вгору вкритим хирлявими кущами дроку схилом, на вершині якого проглядалося мерехтіння мармуру. Тут не було стежок, окрім тих, які протоптали кози та їхні погоничі. Його тінь, невиразна, видовжена й стоншена, йшла перед ним, неначе примарний проводир. В уяві йому малювалося, що він спинається на похилі груди велетки, всіяні вдалині блідими самоцвітами надгробків і мавзолеїв. Він упіймав себе на думці, що у поетичній своїй примсі переймався питанням, чи мертва та велетка, а чи лише спить.

Діставшись розлогого плаского простору вершини, де низькорослі присохлі тиси боролися з безлистими кущами шипшини за проміжки між поплямованими лишайником могильними плитами, він згадав історію, про яку розповідав йому Фамурза, щодо ламії, яка, подейкували, мешкає у цьому некрополі. Юнак добре знав, що Фамурза був не з тих, хто вірить у подібні легенди, і згадав ту історію, аби лише поглузувати з його похоронного настрою. А втім, як усякий поет, він почав бавити себе фантазією, що серед цього стародавнього мармуру мешкала якась примара, безсмертна, прекрасна й лиха, і що вона відгукнеться на прикликання того, хто, не вірячи цілком у можливість такої з’яви, марно прагнув уздріти видіння з-поза меж смертного буття.

Пройшовши між рядами надгробків посеред окресленого місяцевим сяйвом безлюддя, він дістався величного мавзолею, що досі стояв, майже не являючи слідів руйнації, в самому осерді цвинтаря. Під цим мавзолеєм, як йому розповідали, були розлогі склепи, що служили за останній притулок для мумій вимерлого королівського роду, який у минулі століття правив над містами-близнюками — Умбрі та Псіомом. Принцеса Мортилла належала саме до цього роду.

На його превеликий подив, на упалому обеліску біля мавзолею сиділа якась жінка чи щось, що видавалося жінкою. Він не міг її виразно розгледіти, адже тінь гробниці досі огортала її від плечей і донизу. Лише обличчя блідо мерехтіло серед пітьми, було підняте до місяця, що здіймавсь у небесах. Її профіль йому вже випадало бачити на старовинних монетах.

— Хто ти така? — запитав він із цікавістю, що пересилила вихованість.

— Я — ламія Мортилла, — відказала вона голосом, що залишав по собі ледь чутне, невловне бриніння, подібне до тієї луни, яку залишає по собі швидко змовкла арфа. — Стережися мене — бо мої цілунки заборонені тим, хто воліє залишитися поміж живими.

Вальзейна приголомшила ця відповідь, яка прозвучала відлунням його фантазій. Одначе здоровий глузд сказав йому, що ця з’ява була не духом гробниць, а живою жінкою, яка знала легенду про Мортиллу й бажала розважитися, дражнячи його. А втім, яка жінка наважилася б самотою та ще й уночі відвідати таке безлюдне та моторошне місце?

Найвірогідніше, вона була розпусницею, яка прийшла на побаченння серед гробниць. Вальзейн знав, що існували деякі збочені безпутники, які потребували могильного середовища та умов для збудження своїх бажань.

— Мабуть, ти на когось чекаєш, — припустив він. — Якщо це так, я не хочу ставати на заваді.

— Я чекаю лише на того, кому долею призначено прийти. А чекаю я віддавна, і вже дві сотні років не мала коханого. Залишся, якщо бажаєш: тут нема кого боятися, крім мене.

Попри усі розумні припущення, що він досі висував, Вальзейновою спиною пробіг трем, який відчуває той, хто, не вірячи цілком у можливість подібного, передчуває близьку присутність істоти з-поза меж знаної людям природи… А втім, звісно, усе це було лише грою — грою, в яку він теж міг би зіграти, аби розвіяти нудьгу.

— Я прийшов сюди, сподіваючись зустріти тебе, — проголосив він. — Я втомився від смертних жінок, втомився від кожнісінької насолоди — втомився навіть від поезії.

— Я теж знудилася, — просто відповіла вона.

Місяць у небі підбився вище, осяваючи сукню прадавнього крою, в яку була вбрана жінка. Вона була обтисла в стані, в стегнах і в грудях та численними складками струменіла додолу; Вальзейнові випадало бачити такі шати лише на старовинних малюнках. Принцеса Мортилла, мертва вже три сотні років, могла б носити таку сукню.

Хай ким могла бути ця жінка, міркував він, вона була навдивовижу вродлива, й була дещиця старомодності у завитках її пишного волосся, кольору якого Вальзейн при світлі місяця визначити не міг. Її вуста видавалися солодкими, а під очима залягла тінь утоми чи смутку. Коло правого кутика її губів він розгледів невеличку родимку.

Вальзейнові зустрічі з самоназваною Мортиллою повторювалися ніч у ніч, а місяць у небі тим часом набрякав, як дедалі округліша грудь титаниці, а тоді знову зменшувався, стаючи запалим і старим. Вона завжди чекала на нього коло того самого мавзолею, що, як вона пояснила, був її обителлю. І завжди ця жінка відсилала його геть, щойно небеса на західному видноколі ставали попелястими, провіщаючи наближення світанку, адже стверджувала, що вона — створіння ночі.

Спершу скептичний, він думав про неї як про особу з макабричними схильностями й фантазіями, подібними до його власних, особу, залицяння до якої було сповнене винятковою чарівністю. А втім, йому не вдавалося знайти у ній жодного натяку на ту сьогосвітність, яку він у ній підозрював: здавалося, вона не знала нічого про сьогодення, але виявляла химерну обізнаність з минувшиною і з легендою про ламію. Дедалі більше і більше вона видавалася йому нічною істотою, знайомою лише з тінями та самотністю.

Здавалося, немов її очі та вуста приховують якісь забуті й заборонені таємниці. В її туманних, двозначних відповідях на його запитання йому ввижалися значення, що сповнювали його тремом надії та страху.

— Я спала й снила про життя, — загадково мовила вона до нього. — І снила також про смерть. А зараз я, мабуть, бачу інший сон — сон, у якому з’явився ти.

— Я теж волів би снити, — сказав Вальзейн.

Ніч у ніч юнакові відраза та втома спадали з нього, неначе змертвіла шкіра, під дією її чарівності, підживлюваної примарним оточенням, довколишньою тишею мерців, його власним зреченням і відокремленням від плотського, надміру яскравого міста. Мало-помалу, проходячи через почергові зміни невір’я і віри, він, зрештою, почав сприймати її як справжню ламію. Той голод, який він у ній відчував, міг бути лише голодом ламії; її врода могла належати лише істоті, яка більше не була людиною. Він приймав її, як сновидець приймає усі ті фантастичні дивовижі, які зустрічає не у своїх снах, а десь-інде.

Разом із вірою росла і його любов до неї. Ті бажання, які він уважав мертвими, ожили в ньому й стали несамовитішими та наполегливішими.

Вона, схоже, відповідала на його кохання взаємністю. А втім, не виказувала ані знаку легендарної природи ламії, уникаючи його обіймів і відмовляючи йому в поцілунках, яких він благав.

— Можливо, колись, — припускала вона. — Та спершу ти мусиш пізнати мене такою, якою я є, мусиш покохати мене без ілюзій.

— Вбий мене своїми вустами, пожери мене так, як, кажуть, ти пожерла інших коханців, — благав Вальзейн.

— Невже ти не можеш почекати? — Її усмішка була така солодка — і завдавала таких мук. — Я не бажаю, щоб твоя смерть настала так швидко, адже я надто сильно тебе кохаю. Хіба ж не милі тобі наші побачення серед гробниць? Невже ти мусиш покласти всьому цьому край?

Наступної ночі він знову благав її, з усім своїм запалом і красномовством молив її звершити те, у чому вона йому відмовляла.

Вона глузувала з нього:

— Ану ж як я — лише безтілесний фантом, дух без матерії? Ану ж як ти мене лише наснив? Чи ти волієш ризикнути й пробудитися від цього сну?

Вальзейн ступив до неї, у сповненому пристрастю жесті простягаючи руки. Вона відступила, мовивши:

— А що, як від твого дотику я обернуся на попіл і місяцеве світло? Ти шкодуватимеш про своє необачне напосідання.

— Ти — безсмертна ламія, — урочисто заявив Вальзейн. — Мої чуття підказуть мені, що ти не є ані фантомом, ані безтілесним духом. Але для мене ти обернула все інше на тінь.

— Авжеж, на свій лад я доволі реальна, — визнала вона, стиха сміючись. А тоді зненацька нахилилася до нього і її вуста торкнулись його горла. Якусь мить він відчував їхнє вологе тепло, а тоді — різкий укус її зубів, які ледь-ледь пронизали його шкіру й одразу ж віддалилися. Перш ніж він устиг стиснути її в обіймах, вона знов ухилилася.

— Наразі це — єдиний поцілунок, який ми можемо собі дозволити, — вигукнула вона і, беззвучно ступаючи, хутко зникла поміж слабкого світла і тіней гробниць.

Наступного пообіддя нагальна й неприємна справа змусила Вальзейна вирушити до сусіднього міста Псіом: коротка мандрівка, яку він, утім, здійснював нечасто.

Він пройшов повз стародавній некрополь, із тугою чекаючи нічної години, коли знову зможе поквапитися на зустріч з Мортиллою. Після її гострого поцілунку, що виточив з нього кілька крапель крові, юнак ходив, охоплений жаром та бентегою. У ньому, як і на тому давньому цвинтарі, оселилася мара; й мара та пішла разом із ним до Псіома.

Невдовзі Вальзейн завершив справи — позичив у лихваря грошенят. Стоячи коло лихваревих дверей у товаристві тієї дещо неприємної, проте необхідної особи, юнак побачив жінку, яка саме проходила вулицею.

Її риси, хоча й не її сукня, були достоту як у Мортилли; вона навіть мала таку саму родимку коло кутика вуст. Жоден цвинтарний фантом не зміг би глибше приголомшити чи збентежити його.

— Хто та жінка? — запитав юнак у позичайла. — Чи ви її знаєте?

— Її звати Белдіт. Її у Псіомі добре знають, вона самотужки здобула собі статки й мала численних коханців. Я мав з нею трохи справ, хоча наразі вона нічого мені не винна. Бажаєте з нею познайомитися? Я можу вас відрекомендувати.

— Так, я хотів би з нею познайомитися, — погодився Вальзейн. — Вона навдивовижу схожа на одну особу, яку я знав колись давно.

Лихвар лукаво поглянув на поета.

— Завоювати її може бути не надто просто. Кажуть, останнім часом вона зреклася насолод міста. Дехто бачив, як вона ночами ходила до старого некрополя або вдосвіта повертала звідти. Дивні смаки, сказав би я, як на ту, хто мало чим відрізняється від блудниці. Але, можливо, вона ходить туди, щоб зустрітися з якимось дивакуватим коханцем.

— Вкажіть мені шлях до її дому, — попросив Вальзейн. — Ваші рекомендації мені не знадобляться.

— Як бажаєте, — позичайло із дещо розчарованим виглядом стенув плечима. — В усякому разі, тут недалеко.

Вальзейн швидко знайшов потрібний дім. Жінка на ймення Белдіт була вдома сама. Вона зустріла його з журливою й схвильованою усмішкою, яка не залишала сумнівів щодо її особи.

— Бачу, ти знаєш правду, — мовила вона. — Я збиралася усе тобі невдовзі розповісти, адже ця омана не могла тривати далі. Чи пробачиш ти мені?

— Я тобі пробачаю, — сумовито відказав Вальзейн. — Але навіщо ти ввела мене в оману?

— Тому що ти цього бажав. Жінка намагається вдовольнити чоловіка, якого кохає, а в усякому коханні є більше чи менше омани.

Як і ти, Вальзейне, я втомилася від насолод. І я шукала безлюддя некрополя, такого далекого від усіх плотських речей. І ти теж прийшов туди, шукаючи безлюддя та спокою — або якоїсь неземної примари. Я одразу тебе впізнала. І я читала твої вірші. Знаючи легенду про Мортиллу, я вирішила зіграти з тобою у гру. А граючи, покохала тебе… Вальзейне, ти кохав мене як ламію. Чи зможеш тепер кохати мене такою, якою я є насправді?

— Це неможливо, — твердо мовив поет. — Я боюся знов зазнати того розчарування, якого спізнав із іншими жінками. А втім, я вдячний тобі принаймні за ті години, що ти мені подарувала. Вони були найкращими з усіх, які я знав — хай навіть я кохав щось таке, чого не існувало, та й не могло існувати. Прощавай, Мортилло. Прощавай, Белдіт.

Коли він пішов, Белдіт розпростерлася долілиць серед подушок свого ложа. Вона трохи поплакала, і сльози зросили подушки вологою, яка швидко висохла. Згодом вона доволі жваво підвелася й заходилася коло хатніх справ.

За якийсь час вона повернулася до любощів і веселощів міста Псіома. Либонь, врешті-решт їй таки вдалося знайти той спокій, який буває дарований тим, хто став надто старим для насолод.

Але Вальзейн не відав спокою, і не було такого бальзаму, що міг би зцілити його від цієї останньої та найгіркішої втрати ілюзій. Не міг він і повернутися до плотських утіх свого колишнього життя, тож сталося так, що зрештою він укоротив собі віку, увігнавши гострого ножа в горло, просто у найглибшу з вен, у те саме місце, куди його, виточивши трохи крові, вкусили зуби удаваної ламії.

Після своєї смерті він забув, що помер; забув усе своє нещодавнє минуле з його подіями та обставинами.

Одразу після розмови з Фамурзою він вирушив з його дому і з міста Умбрі й подався шляхом, який лежав повз покинутий цвинтар. Охоплений раптовою спонукою відвідати його, він зіпнувся схилом до мармурових надгробків, які мерехтіли під дедалі опуклішим місяцем, що зійшов за його спиною.

Діставшись розлогого плаского простору вершини, де низькорослі присохлі тиси боролися з безлистими кущами шипшини за проміжки між поплямованими лишайником могильними плитами, він згадав історію, про яку розповідав йому Фамурза, щодо ламії, яка, подейкували, мешкає у цьому некрополі. Юнак добре знав, що Фамурза був не з тих, хто вірить у подібні легенди, і згадав ту історію лише для того, щоб поглузувати з його похоронного настрою. А втім, як усякий поет, він почав бавити себе фантазією, що серед цього стародавнього мармуру мешкала якась примара, безсмертна, прекрасна й лиха, і що вона відгукнеться на прикликання того, хто, не вірячи цілком у можливість такої з’яви, марно прагнув уздріти видіння з-поза меж смертного буття.

Пройшовши між рядами надгробків посеред окресленого місяцевим сяйвом безлюддя, він дістався величного мавзолею, що досі стояв, майже не являючи слідів руйнації, в самому осерді цвинтаря. Під цим мавзолеєм, як йому розповідали, були розлогі склепи, що служили за останній притулок для мумій вимерлого королівського роду, який у минулі століття правив над містами-близнюками — Умбрі та Псіомом. Принцеса Мортилла належала саме до цього роду.

На його превеликий подив, на упалому обеліску біля мавзолею сиділа якась жінка, чи щось, що видавалося жінкою. Він не міг її виразно розгледіти, адже тінь гробниці досі огортала її від плечей і донизу. Лише обличчя блідо мерехтіло серед пітьми, було підняте до місяця, що здіймавсь у небесах. Її профіль йому вже випадало бачити на старовинних монетах.

— Хто ти така? — запитав він із цікавістю, що пересилила ввічливість.

— Я — ламія Мортилла, — відказала вона279.

Загублені світи

Скверна Йондо

Пісок у пустелі Йондо геть не такий, як в інших, адже з усіх пустель Йондо лежить найближче до краю світу, й несьогосвітні вітри, що дмуть із безодні, виміряти глибину якої жодному астрономові годі й сподіватися, засіяли обшири пустелі сірим порохом поточених часом планет і чорним попелом згаслих сонць. Не всі ті темні та кулясті гори, що здіймаються зі зморшкуватої та подзьобаної вирвами рівнини, належать цій пустелі, бо ж насправді деякі з тих гір — астероїди, що впали та лежать, напівпоховані, в її бездонних пісках. Сюди просочилися істоти з багатьох підземних пекел — їх навалі зазвичай перешкоджають боги пристойних і добре впорядкованих земель, однак немає таких богів у Йондо, де живуть хіба що прадавні джини загиблих зірок і ветхі демони, що втратили свої домівки, коли було зруйновано їхні застарілі пекла.

Був полудень весняного дня, коли вийшов я з нескінченного кактусового лісу, в якому мене залишили інквізитори Онґа, й побачив під ногами сіризну підступів до пустелі Йондо. Повторю, то був полудень весняного дня, однак у тім фантастичнім лісі не знайшов я ані ознаки, ані згадки про весну, а набубнявілі бурі кактуси, той вмирущий та напівзогнилий поріст, крізь який я продирався, не були подібні до будь-яких інших кактусів і мали обриси настільки мерзенні, що їх заледве чи можна описати. Саме́ тутешнє повітря було важке від застоялих запахів гниття, а чорну землю та буру рослинність що далі, то рясніше цяткували лускаті лишайники. Блідо-зелені гадюки здіймали голови з-за простертих на землі кактусових стовбурів і спостерігали за мною очима кольору світлої вохри без повік та зіниць.

Ці істоти не давали мені спокою кілька останніх годин, а ще мені геть не подобалися страхітливі гриби з блідими ніжками та хиткими шапками, що росли з просяклих вологою берегів сморідних гірських озерець; та й зловісні брижі на жовтій воді, що ширилися та згасали при моєму наближенні, діяли аж ніяк не заспокійливо на того, чиї нерви ще й досі бриніли через тортури, про які й згадувати не хотілося.

Згодом, коли навіть віспуваті хворобливі кактуси стали геть хирлявими й траплялися чимдалі рідше, а поміж ними прокрадалися струмочки попелястого піску, почав я підозрювати, наскільки велику ненависть пробудила моя єресь у жерцях Онґа, і став осягати усю згубність їхньої помсти.

Не буду докладно оповідати про необачності, через які я, легковажний чужинець із далеких країв, потрапив до рук тих страхітливих магів і містеріархів280, які служать левоголовому Онґові.

Болісно поминати мені ті необачності та подробиці мого арешту, а надто не хотів би я згадувати посипані розтовченим на порох адамантом ремені з драконячих кишок, якими людей розтягували голими; чи ту неосвітлену кімнату з шестидюймовими віконцями на рівні порога, крізь які з прилеглих катакомб сотнями заповзали розпухлі трупні хробаки. Досить буде лише сказати, що, вичерпавши запаси своєї страхітливої фантазії, інквізитори зав’язали мені очі та впродовж незліченних годин везли мене верхи на верблюді, а тоді, у досвітніх сутінках, залишили у тому лиховісному лісі. Вони сказали, що я вільний і можу йти, куди забажаю; і на знак Онґового милосердя дали мені з собою як припаси буханець черствого хліба та шкіряний міх зі смердючою водою. Опівдні того самого дня прийшов я до пустелі Йондо.

Дотепер, попри увесь жах, який вселяли в мене ті гнилі кактуси чи лихі істоти, що жили серед них, я не думав про повернення. Та зараз я зупинився, відаючи мерзенну легенду про край, куди потрапив, адже Йондо — це місце, до якого мало хто наважується вирушити свідомо та з власної волі. Ще менше тих, що повертаються звідти — а ті, що повертаються, бурмочуть щось про незнані жахіття та нетутешні скарби й довіку слабують на трясовицю, від якої тремтять їхні всохлі кінцівки, а до того ще й мають скажений полиск у вибалушених очах під побілілими бровами й віями; усе це анітрохи не заохочує інших мандрівців повторювати їхній шлях. Отож я вагався, стоячи на межі тих попелястих пісків і відчуваючи у відбитих нутрощах дрож нового страху. Було страшно йти далі й страшно вертатися, бо був я певен, що жерці заздалегідь підготувалися, щоб унеможливити останнє.

Тож невдовзі я рушив уперед, на кожному кроці занурюючись в огидну м’якість. За мною слідом рухались якісь довгоногі комахи, що зустрілися мені серед кактусів. Ці комахи мали колір трупа тижневої давності й були завбільшки з тарантулів, одначе, коли я розвернувся та розчавив найближчу з них, здійнявся сморід, і то такий нестерпний, що був навіть гидотніший за їхній колір, тому по змозі я не звертав на них уваги. Направду, істоти ті були найменшими жахами у моїй скруті. Переді мною, під велетенським нудотно-шарлатовим сонцем, простяглася нескінченна пустеля Йондо, неначе край з гашишного марення постав на тлі чорних небес. Ген удалині, на самісінькому краю, видніли ті кулясті гори, про які я вже оповів, однак усім тим обширом, який відділяв мене від них, розкинулися жахні прогалини сірої пустки та низенькі пагорби без жодного деревця, схожі на спини похованих чудовиськ. Прямуючи далі, побачив я величезні вирви, в яких колись заховалися метеорити, і різнобарвні коштовні камінці, яким я не годен був добрати назви, сліпучо сяяли й виблискували з порохняви.

Були там повалені кипариси — гнили коло поруйнованих мавзолеїв, на поцяткований лишайниками мармур яких виповзали гладкі хамелеони, тримаючи у пащах розкішні перлини.

Приховані невисокими гірськими хребтами, лежали міста, від яких не вціліло жодної стели — неосяжні предковічні міста, що зникали друзка по друзці, атом по атому, віддаючи себе на поживу нескінченності спустошення. Волочив я свої знесилені тортурами ноги понад купами уламків, які були колись величними храмами, і під моїми ногами упалі боги хмурилися у зогнилому пісковику та скоса позирали на мене з розколеного порфіру.

Над усім панувала лиховісна тиша, яку порушували хіба сатанинський регіт гієн і шарудіння гадюк у мертвому терновищі або ж у стародавніх садах, відданих на поталу кропиві та рутці.

Сходячи на вершину одного з багатьох курганоподібних узвиш, угледів я води химерного озера, незглибимо темного і зеленого, неначе малахіт, і оточеного сяйливими смугами солі. Ці води лежали у чашоподібній улоговині далеко піді мною, одначе майже під моїми ногами на вилизаних хвилями схилах насипом лежала прадавня сіль, тож і збагнув я, що озеро це — лише жалюгідні, гіркі та змілілі залишки якогось первісного моря. Спустившись донизу, підійшов я до темних вод і заходився був мити руки, але споконвічна ропа гостро та їдко вжалила їх, і швидко відмовивсь я від свого задуму, віддавши перевагу пороху пустелі, який повільно, наче саван, оповивав мене. Тут я і вирішив трохи перепочити, а голод змусив мене з’їсти дещицю з тієї вбогої та знущальної поживи, яку дали мені жерці. Я вирішив іти далі, скільки стане сил, і дістатися земель, що лежать на північ від Йондо.

Ті землі безлюдні, це справді так, але їхня безлюдність звичніша за ту, що притаманна Йондо; і, як відомо, час від часу до того краю навідуються деякі племена кочовиків. Якщо фортуна буде до мене прихильна, я міг би пристати до котрогось із тих племен.

Убогий харч підживив мене, і вперше за тижні, яким я втратив лік, до мене долинув ледь чутний шепіт надії. Мертвотно забарвлені комахи вже давно припинили мене переслідувати; і досі, попри усю моторошність могильної тиші та кучугури пороху цієї віковічної руїни, не зустрів я нічого й наполовину жаскішого за тих комах. І вже почав я думати, що страхіття пустелі Йондо були дещо перебільшені, коли це раптом на схилі пагорба наді мною почулось якесь диявольське кихкотіння. Звук цей пролунав так зненацька, що налякав мене понад усіляку міру й тривав, здавалося, нескінченно, не змінюючи своєї єдиної ноти. Видавалося, наче якогось недоумкуватого демона охопив напад веселощів. Я озирнувсь і побачив вишкірений іклами зелених сталактитів вхід до темної печери, якого раніше не помітив. Скидалося на те, що звук долинав саме зсередини тієї яскині.

Із боязким завзяттям вдивлявсь я у чорний отвір. Кихкотіння голоснішало, але певний час я не міг нічого розгледіти. Нарешті мій зір вловив у пітьмі білястий полиск, а тоді, шпарко, мов у нічному жахітті, назовні показалася страхітлива Істота. Вона мала бліде, безволосе, яйцеподібне тіло завбільшки з черевату козеням козу, посаджене на дев’ять довгих хистких ніг із багатьма суглобами, схожих на ноги якогось велетенського павука. Створіння пробігло повз мене до краю води, і побачив я, що на його скошеній морді не було очей, проте високо над головою здіймалося два ножоподібні вуха, і тонкий зморшкуватий хобот нависав над його ротом, в’ялі губи якого, розтягнуті у вічному кихкотінні, відкривали ряди кажанячих зубів.

Істота пождиво припала до води того гіркого озера, а тоді, утамувавши спрагу, обернулася, й, либонь, відчула мою присутність, адже зморшкуватий хобот здійнявся вгору й сягнув у мій бік, гучно винюхуючи повітря. Не знаю, чи збиралося те створіння кинутися навтьоки, а чи, навпаки, просто на мене, бо не зміг я довше витримувати це видовище й на тремтливих ногах побіг звідти понад берегом озера, поміж масивними кам’яними брилами та величезними пластами солі.

Лише геть виснажившись, я нарешті зупинився й, побачивши, що мене не переслідують, ще й досі тремтячи, сів у тіні брили. Та недовго я спочивав, адже тут почалася друга з тих химерних пригод, які змусили мене повірити в усі неймовірні легенди про Йондо, які я колись чув.

Навіть лячнішим за диявольське хихотіння був той крик, який зірвався зовсім поруч зі мною зі змішаного із сіллю піску, крик беззахисної жінки у жорстокій агонії чи у лабетах пекельників. Обернувшись, уздрів я справдешню Венеру — оголену білу досконалість, якій годі боятися прискіпливих поглядів, — по самий пуп занурену у пісок. Її розширені від жаху очі молили мене, а лілейні руки простяглись до мене у благальному жесті. Я підскочив до неї — й доторкнувся до мармурової статуї, чиї різьблені повіки опустилися в якомусь таємничому сні мертвих століть, а руки, як і бездоганні гомілки та стегна, поринали у товщу піску.

І знов утікав я, стрясаючись від нового страху, і знову чув крик жіночої агонії. Та цього разу не озирнувсь я, щоб побачити благальні очі й руки.

Я мчав угору довгим схилом, на північ від того проклятого озера, мчав, перечіпаючись через базанітові брили та виступи, гострі від вкритого патиною металу; мчав, втрапляючи у соляні ями; мчав терасами, які у прадавні еони створив морський відплив. Я утікав, немов людина, що якоїсь какодемонічної ночі тікає з одного сну до іншого, ще лиховіснішого. Подеколи до вух моїх долинав ледь чутний шепіт, але породжував його не легіт, здійнятий моїм бігом; діставшись однієї з горішніх терас, помітив я самітну тінь, яка бігла за моєю тінню назирці. Не належала ця тінь ані людині, ані мавпі, ані жодному відомому звірові; її голова була надто вже гротескно видовжена, присадкувате тіло — надто горбате; і неспроможний був я визначити — чи справді ця тінь мала п’ять ніг, а чи те, що скидалося на п’яту ногу, було лише хвостом.

Жах надав мені нової сили, і наваживсь я озирнутися лише тоді, як дістався вершини пагорба. Одначе та фантастична тінь ще й досі йшла за мною слідом, і аж тепер відчув я дивний та вкрай нудотний запах, огидний, наче сморід кажанів, які висять у склепі посеред плісняви тліну. Я біг, долаючи лігу за лігою, а тим часом червоне сонце хилилося до заходу понад астероїдними горами; і химерна тінь видовжилася разом із моєю, проте постійно переслідувала мене на тій самій відстані.

За годину до заходу сонця прийшов я до кола невеликих колон, що якимось дивом залишилися неушкоджені й здіймалися посеред руйновища, яке скидалося на велетенську купу уламків. Пройшовши поміж колон, я почув скімлення, подібне до скімлення якоїсь лютої тварини, щось середнє між люттю та страхом, і побачив, що тінь не пішла за мною до кола.

Я зупинивсь і зачекав, гадаючи, що знайшов нарешті прихисток, до якого мій непроханий супутник не насмілиться увійти, і дії тіні лише підтвердили мою думку: істота завагалася, а тоді оббігла круг колон, часто зупиняючись поміж ними; аж ось, невпинно скімлячи, врешті-решт забралася геть та й зникла у пустелі, подавшись у напрямку призахідного сонця.

Цілих пів години не наважувавсь я бодай поворухнутися; аж тоді неминучість ночі з усіма тими новими жахіттями, які вона, імовірно, принесе із собою, змусила мене продовжити рухатися на північ, допоки стане сил — адже зараз я був у самому серці Йондо, де могли мешкати демони або фантоми, які не шанують святилища вцілілих колон.

Тепер я йшов над силу, а сонячне світло дивним чином змінилося, адже червона куля наблизилася до позначеного курганами обрію, потонула й зотліла у поясі міазматичної імли, тимчасом як летка порохнява зруйнованих храмів та некрополів Йондо змішалася з лиховісними випарами, що здіймались аж до неба з величезної чорної безодні, яка лежить поза краєм світу.

У тому світлі вся пустка, всі кулясті гори, зміясті пагорби й загублені міста просякли примарним і дедалі темнішим шарлатом.

І тоді з півночі, де саме збиралися тіні, прийшла предивна постать: якась висока, повністю вкрита кольчугою людина — чи радше те, що, як я припустив, було людиною. Коли постать наблизилася до мене, похмуро брязкаючи на кожному кроці, ступаючи цією потрісканою землею, побачив я, що на ній був поцяткований патиною латунний обладунок і шолом з того самого металу, прикрашений закрученими рогами й зубчастим гребенем, який здіймався високо над її головою. Я сказав «головою», адже захід сонця вже догоряв, і я не міг ясно бачити на віддалі; але коли та примара порівнялася зі мною, помітив я, що під бровами химерного шолома, чию порожнечу на мить окреслило тліюче сонце, не було обличчя. А потім та постать, так само похмуро побрязкуючи, пройшла повз мене і щезла.

Одначе слідом за нею, перш ніж згасло останнє присмеркове світло, прийшла ще одна мара — вона простувала неймовірно широкими кроками, постійно спотикаючись, аж ось у червоних сутінках майже нависла наді мною — страхітлива мумія якогось прадавнього короля, ще й досі увінчана короною із золота, що анітрохи не втратило блиску. Однак очам моїм явився лик, спотворений чимось більшим, аніж просто часом і червою. Розірвані сповитки тріпотіли навколо її скелетоподібних ніг, а над короною, всіяною сапфірами та помаранчевими рубінами, страхітливо гойдалося й кивало чорне щόсь; одначе якусь мить я й гадки не міг скласти, що сáме то було. Коли це раптом посеред цього чогось розплющилися й засяяли пекельними жаринами два розкосі шарлатові ока, і два ікла, схожі на зміїні, зблиснули в роті, подібному до мавпячого. Плеската, голомоза, безформна голова на непропорційно довгій шиї невимовним чином схилилася донизу й зашепотіла щось на вухо мумії. А тоді цей титанічний труп одним сягнистим кроком подолав половину відстані між нами, і з бганок його дрантя здійнялася кощава рука. І ось безплотні пазуристі пальці, обважнілі від сяйливих самоцвітів, простяглися до мене та почали навпомацки шукати мою горлянку.

Назад, назад, крізь еони божевілля та страху — я утікав щодуху, й була то нестримна та нестямна втеча. Я утікав від незграбних пальців, які зависли у сутінках за моєю спиною, назад, назад, назавжди, не думаючи, не вагаючись, назад, до усієї тієї скверни, яку лишив був позаду; назад, у дедалі густіші сутінки, до безіменного, потрощеного руйновища, до примарного озера, до лісу бридких кактусів — і до жорстоких та цинічних інквізиторів Онґа, які чекали на моє повернення281.

Місто Співочого Полум’я

Переднє слово

На ту пору, коли Джайлз Енґарт зник — а сталося це майже два роки тому, ми з ним дружили вже років з десять чи навіть більше, і я знав його настільки добре, наскільки будь-хто взагалі міг його знати. А втім, натоді ця справа була для мене не меншою таємницею, ніж для інших, і залишалася таємницею аж дотепер.

Подібно до решти, я іноді думав, що Енґарт разом із Еббонлі замислили усе це як одну величезну нерозв’язну містифікацію, і що самі вони досі десь живі та сміються зі світу, який був так глибоко спантеличений їхнім зникненням. І допоки я, зрештою, вирішив відвідати Кратер-Рідж282 і по змозі знайти ті дві кам’яні брили, про які йшлося в Енґартовій розповіді, нікому не вдавалося виявити жодного сліду зниклих чоловіків і не випадало почути найтуманнішої чутки щодо їхньої долі. На той час здавалося, що усій цій справі, найімовірніше, так і судилося залишитися надзвичайною та до нестями дражливою загадкою.

Енґарт, який на ту пору вже зажив собі неабиякої слави у царині красного письменства як автор фантастичних творів, проводив те літо серед гір Сьєрра-Невади283 і жив самотою, доки до нього не навідався художник Фелікс Еббонлі. З останнім я ніколи не зустрічався особисто, проте той був добре відомий завдяки картинам і малюнкам, у які вкладав усю свою багату уяву, і встиг проілюструвати не один з Енґартових романів.

Коли ж інші відпочивальники, які жили по сусідству, стривожилися через надто тривалу відсутність цих двох і Джайлзову хатину обшукали, сподіваючись натрапити на якусь зачіпку, що могла б пояснити їхнє зникнення, то знайшли на столі пакунок, адресований мені; і в належний час я його таки отримав, щоправда, вже встигнувши прочитати чимало газетних припущень стосовно цього подвійного зникнення. У тому пакунку містився невеличкий оправлений у шкіру записник, на форзаці якого рукою Енґарта було написано:

Любий Гастейне!

Якщо забажаєш, можеш коли-небудь оприлюднити цей щоденник. Люди подумають, що це остання та найшаленіша з моїх літературних містифікацій — якщо тільки не вважатимуть його за один із твоїх творів. У будь-якому разі, так вийде на краще. Прощавай.

Щиро, Джайлз Енґарт.

Відчуваючи, що загал, поза сумнівом, зустріне викладені відомості саме так, як передбачав мій друг, і сам не маючи певності в тому, була ця оповідь правдою, а чи — містифікацією, я відклав оприлюднення щоденника на потім. А тепер я на власному досвіді переконався у справжності описаних подій і нарешті друкую його разом зі звітом про свої власні пригоди. Можливо, ця подвійна публікація, якій, до того ж, передувало Енґартове повернення до земних теренів, стане запорукою того, що усю цю історію сприймуть як дещо більше за звичайну фантазію.

А втім, пригадуючи свої власні сумніви, я запитую себе… Але нехай читач сам вирішує для себе — вірити цій оповіді чи ні. Отже, почнімо з того, що стосується щоденника Джайлза Енґарта.

І. Позамежний вимір

31 липня 1930 року. Я ніколи не мав звички вести щоденника — головним чином через свій вкрай бідний на події спосіб існування, в якому рідко стається щось, варте увічнення на папері. Одначе те, що сталося цього ранку, є настільки дивовижним, настільки далеким від усіх звичних законів та порівнянь, що я відчуваю спонуку записати все це, наскільки стане мого розуміння та хисту. Крім того, я викладатиму на цих сторінках усе, що стосуватиметься можливого повторення та продовження пережитої мною пригоди. Я зможу робити це, анітрохи не наражаючись на ризик, адже навряд чи хтось із тих, що колись прочитають цей запис, йому повірить…

Я ходив на прогулянки до Кратер-Ріджу, який лежить за милю чи навіть менше на північ від моєї хатини неподалік Вершини284. Хоча тамтешні землі значно відрізняються від звичних довколишніх краєвидів, Кратер-Рідж є одним із моїх улюблених місць. Його території — геть голі та безлюдні, а з рослинності там можна зустріти хіба що гірські соняхи, кущі дикої смородини та кілька живучих, покручених вітрами сосен і гнучких модрин.

Геологи заперечують вулканічне походження цієї місцини, а втім, там вистачає виходів глибинних порід, які являють очам грубі нодулярні камені285, та розсипів жорстви, тож усе це достоту подібне до залишків застиглої лави — принаймні, на мій нефаховий погляд. Вони скидаються на жужіль286 і згар, у долюдські часи вивергнуті з циклопічних287 горнил, щоб остигнути, затверднути й набути безмежно гротескних форм.

Серед них траплялися камені, які нагадували фрагменти прадавніх барельєфів або маленьких доісторичних ідолів і статуетки; на інших, здавалося, були викарбувані втрачені літери якогось письма, що не надавалося до розшифрування. Всупереч усяким сподіванням, у дальньому кінці довгого та безводого Ріджу288 розкинулося невелике гірське озеро — озеро, глибини якого ніхто ніколи не вимірював. Сам той пагорб, на якому я стояв, був дивним винятком серед гранітових пластів і бескидів та вбраних у шати ялиць крутоярів і долин цього краю.

Був ясний, безвітряний ранок, і я часто зупинявся, щоб оглянути розмаїття розкішних краєвидів, які видніли зусібіч навколо мене — титанічні зубчасті стіни гори Касл-Пік289, масивне громаддя Піка Доннера та його порослий тсуґами290 перевал, далеку осяйну блакить Невадських гір і ніжну зелень верболозів у долині в мене під ногами. То був окремішній безгомінний світ, і я не чув довкола жодного звуку, окрім сухого тріскотіння цикад у кущах смородини.

Певний час я просувався зиґзаґами, а діставшись одного із розсипів жорстви, якими так рясно була всіяна поверхня Ріджу, почав уважно роздивлятися землю під ногами, сподіваючись знайти якийсь камінь, що мав би достатньо чудернацьку та гротескну форму, аби зберегти його як цікавинку: мені вже випадало знаходити такі під час попередніх блукань. І тоді я зненацька натрапив на вільну від жорстви латку землі; там нічого не росло — простір бездоганно круглий, неначе кільце рукотворного походження. У самому його центрі окремо стояли дві кам’яні брили, між якими було зо п’ять футів і які формою були навдивовижу подібні одна на одну.

Я зупинився, щоб уважно їх оглянути. Матеріал, з якого вони складалися — тьмяний зеленаво-сірий камінь, — не був схожий на жодну з гірських порід, які трапляються в цій місцевості; і в моєму мозку одразу ж зародилася химерна, незбагненна фантазія, що ці брили могли бути п’єдесталами щезлих колон, які стерлися з плином незліченних років, залишивши по собі лише оці вгрузлі в землю основи. Безсумнівно, досконала округлість і однаковість цих брил були вкрай незвичайними, і хоч я певною мірою знався на геології, проте не спромігся розпізнати того гладенького й милкого матеріалу291.

Моя уява розбурхалась, і я дозволив собі поринути в доволі палкі фантазії. Але навіть найшаленіша з них була зовсім буденною порівняно з тим, що́ сталося, коли я зробив один-єдиний крок уперед, у вільний простір точно між двома кам’яними брилами. Спробую описати свою пригоду, скільки стане моїх здібностей, хоча людській мові за самою її природою бракує слів, які могли б належним чином передати події та відчуття, що виходять за межі звичайного спектру людського досвіду.

Ніщо так не бентежить, як помилка у розрахунку глибини поверхні, на яку ви опускаєте ногу під час ходи, тож уявіть собі лишень, що́ я пережив, коли зробив крок уперед, збираючись стати на рівний, відкритий ґрунт, і виявив під ногою цілковиту порожнечу! Здавалось, ніби я проваливсь у безодню; водночас краєвид навколо мене зник у вирі уривчастих образів, а тоді усе навколо заступила сліпа темрява. З’явилося відчуття лютого, гіперборейського холоду, і мною опанували неописанна нудота та запаморочення — поза сумнівом, через глибоке порушення рівноваги. До того ж — чи то від швидкості, з якою я падав, а чи то з якоїсь іншої причини — я був геть неспроможний дихати.

Мої думки та відчуття були у невимовному сум’ятті, і зчаста мені здавалося, немов я падаю радше вгору, аніж униз, або ковзаю в горизонтальній площині чи під якимось кутом. Врешті-решт я відчув, неначе зробив у порожнечі карколомне сальто, після чого без навіть найменшого поштовху чи струсу, якими супроводжується зіткнення з поверхнею, виявив, що знову стою, випроставшись, на твердому ґрунті. Пітьма, що застилала мені зір, розвіялась, але в голові ще й досі паморочилося, і зорові образи, які я сприймав, упродовж кількох митей видавалися геть безглуздими.

Коли ж до мене, зрештою, повернулася здатність ясно мислити і я зміг достатньо свідомо оглянути довколишній краєвид, то впав у справжню нестяму, співмірну хіба тій, що може відчути людина, яку зненацька викидає на твердь чужинської планети. Мене охопило таке саме відчуття цілковитої загубленості й відчуженості, яке, звісно, відчував би будь-хто в такому випадку; така сама запаморочлива, всепоглинна бентега, таке саме жахливе відчуття відірваності од усіх знайомих прикмет довкілля, що надають барв, форми та змісту нашому життю і навіть визначають самі наші особистості.

Я стояв серед краєвиду, який анітрохи не нагадував Кратер-Рідж. Довгий пологий схил, вкритий фіолетовою травою та через певні проміжки всіяний каменями, які формою і розмірами скидалися на моноліти, хвилями збігав під моїми ногами до широкої рівнини зі звивистими відкритими луками та високими, величними лісами, невідома рослинність яких була забарвлена переважно у пурпурові та жовті відтінки. Здавалося, неначе та рівнина добігала кінця, впираючись у непроникну стіну золотаво-брунастого туману, що примарними піками здіймався у височінь, розчиняючись у люмінесцентному бурштиновому небі, в якому не було сонця.

На передньому плані цієї дивовижної картини, не більш ніж за дві-три милі від мене, бовваніло якесь місто, чиї масивні вежі та величні, наче гори, фортечні мури з червоного каменю могли звести хіба велети-анакіми зі ще не відкритих світів. Своїми стінами, які стриміли одна над одною, гігантськими шпилями, що здіймалися вгору, змагаючись між собою у висоті, усе те місто линуло у височінь, до самих небес, у кожній своїй деталі дотримуючись строгого та врочистого стилю вертикальної архітектури. Місто грізно тяжіло над глядачем, ніби прагнучи приголомшити та розчавити його своїм суворим, подібним до навислого бескиду громаддям.

Під час оглядин того міста мене пройняв святобливий острах, до якого домішувалася дещиця справжнього жаху, і я забув про своє нещодавнє бентежне відчуття загубленості та відчуженості. А водночас я відчув невиразну, проте глибоку принадність, таємничу еманацію якихось чарів, що підкорювали мою волю. Та повдивлявшись отак якийсь час, я зауважив, що до мене знову повернулися космічна чужість і сум’яття мого немислимого становища, і я відчув лише нестямне бажання врятуватися втечею від страшенно гнітливої химерності цього краю й повернутися до свого світу. Намагаючись погамувати свою тривогу, я спробував по змозі з’ясувати, що ж саме сталося.

Мені доводилося читати чимало оповідань про трансвимірні подорожі — власне, я й сам написав двійко таких і часто розмірковував над імовірністю того, що інші світи чи плани буття можуть співіснувати в одному просторі з нашим світом, але притому бути невидимими та недосяжними для людських відчуттів. Звісна річ, я одразу ж усвідомив, що потрапив саме до такого виміру. Поза всяким сумнівом, ступнувши між двох кам’яних брил, я провалився до чогось на кшталт прогалини чи шпарини у просторі та вигулькнув на самому споді цієї чужинської сфери — в якомусь вимірі, цілковито відмінному від нашого.

Звучало це до певної міри просто, та modus operandi такого переходу був не чим іншим, як украй дражливою таємницею, і, вдавшись до нової спроби опанувати себе, я щонайретельніше оглянув довколишні території. Цього разу мене вразило розташування монолітичних каменів, про які я вже згадував. Більшість із них були з доволі рівними проміжками розставлені так, що утворювали дві паралельні лінії, які збігали з пагорба додолу, немовби позначаючи напрямок якоїсь прадавньої дороги, обриси якої причаювала пурпурова трава.

Розвернувшись, аби простежити, куди підіймаються ті ряди монолітів, я побачив одразу позад себе дві колони, що стояли на достеменно такій самій відстані одна від одної, як ті дивні брили у Кратер-Ріджі, та були з того самого мильного зеленаво-сірого каменю. Ці колони сягали, либонь, дев’яти футів заввишки, і колись вони явно здіймалися ще вище, адже їхні верхівки були надбиті та обламані. На невеликій відстані за ними гірський схил зникав за великим валом такого ж золотаво-брунатного туману, як той, що огортав дальшу рівнину. Але там уже не було жодних монолітів, і складалося враження, що при самих тих колонах дорога закінчувалася.

Тож я, — і цього було годі уникнути, — почав міркувати над припущеннями щодо зв’язку між колонами у цьому новому вимірі та кам’яними брилами у моєму світі. Певна річ, їхня дивовижна подібність не могла бути випадковим збігом. Чи зміг би я повернутися до людської сфери, ступивши між цими колонами та обернувши навспак своє падіння сюди? І якщо так, то які немислимі істоти з чужого часу та простору встановили колони та кам’яні брили, щоб ті служили порталом між двома світами? Хто міг користатися тією брамою і з якою метою?

Моя голова пішла обертом від безмежних умоглядних перспектив, які відкрилися переді мною, щойно я поставив собі ті запитання. Хай там як, а тієї миті мене більш за все непокоїла проблема повернення до Кратер-Ріджу. Химерність довколишнього світу, страхітливі мури поближнього міста, неприродні відтінки та форми чужинського краєвиду справляли на людські нерви надто сильне враження, і я відчував, що збожеволію, якщо буду змушений надовго затриматись у такому середовищі. Крім того, неможливо було сказати напевне, які ворожі сили чи яких істот я можу зустріти, якщо залишуся.

Наскільки я міг бачити, схил і рівнина були геть безживними, однак величне місто цілком могло правити за доказ того, що життя тут таки існувало. На відміну від героїв моїх оповідань, які зазвичай відвідували п’ятий вимір або світи Алголя292, зберігаючи при цьому цілковиту sang froid293, я не відчув анінайменшого потягу до пригод і відступив, охоплений тим острахом, від якого людина інстинктивно сахається перед невідомістю. Кинувши останній настрашений погляд на загрозливе громаддя міста та на рівнину з її високою та пишною рослинністю, я розвернувся до колон і ступив у простір між ними.

Я знову пережив миттєве занурення в огорнуті сліпою чорнотою та пронизані холодом безодні, те саме падіння та обертання, якими позначилося моє сходження до цього нового виміру. Зрештою я виявив, що стою, відчуваючи сильне запаморочення і тремтячи, на тому самому місці, з якого зійшов, зробивши крок у простір між зеленаво-сірими брилами. Навколо мене кружляв і гойдався, немовби у судомах землетрусу, Кратер-Рідж, і мені довелося посидіти на землі хвилину-дві, перш ніж відновилося відчуття рівноваги.

До хатини я повернувсь, як сновидець. Пережита пригода здавалася, та й досі здається мені неймовірною і нереальною; втім, вона затьмарила все інше, проникла у мої думки та запанувала над ними. Можливо, записавши цю пригоду на папері, я зможу бодай трохи позбутися думок про неї. Ще ніколи зі мною не ставалося нічого, що так сильно порушило б звичний плин мого життя, і сам світ навколо мене здається не набагато менш неймовірним і жахливим, аніж той, до якого я цілком випадково проник.

2 серпня. За минулі кілька днів я чимало всього передумав, і що глибше замислююся та сушу собі голову, то загадковішим видається мені цей випадок. Припустімо, що мені справді трапилася така прогалина у просторі, яка, найімовірніше, мусила бути абсолютним вакуумом, непроникним для повітря, ефіру, світла та матерії. Тож як, у такому разі, сталося, що я зміг у неї впасти? І як, упавши в неї, я зміг випасти звідти — надто ж потрапити до чужої сфери, яка не мала жодного підтвердженого зв’язку з тією, в якій ми живемо?

Але зрештою, один процес теоретично міг би відбуватися так само просто, як і другий. Головне заперечення на мої міркування можна сформулювати так: яким чином хтось може пересуватись у вакуумі вгору або вниз, назад або вперед? Ця проблема спантеличила б і людину, наділену тямущістю Айнштайна, і я відчував, що не зможу навіть наблизитися до істинного її розв’язання.

Крім того, я боровся зі спокусою повернутися до того виміру, бодай для того, аби переконати себе, що усе це насправді зі мною сталося. Але чому б мені, власне кажучи, не повернутися? Зрештою, мені випала нагода, якої досі не було даровано ще жодній людині, і годі навіть уявити собі ті дива, які я побачу на власні очі, й таємниці, про які дізнаюся. За цих обставин мій нервовий трем є неприпустимо дитинним…

II. Титанічне Місто

3 серпня. Цього ранку я повернувся туди, озброєний револьвером. Чомусь, не замислюючись, що це може мати значення, я ступив у простір між двома брилами не точно посередині. Поза всяким сумнівом, внаслідок цього моє падіння було тривалішим і рвучкішим, ніж першого разу, та складалося переважно з низки спіральних сальто. Мабуть, спливла не одна хвилина, перш ніж мені вдалось оговтатися від викликаного тими викрутасами запаморочення. Коли ж я, зрештою, отямився, то виявив, що лежу на фіолетовій траві.

Цього разу я сміливо спустився схилом і, тримаючись, скільки мав змоги, під покровом химерної пурпурової та жовтої рослинності, крадькома рушив у бік міста, що бовваніло попереду. Усе навколо було навдивовижу безгомінне; навіть вітер не зітхав серед екзотичних дерев, високі та прямі стовбури й горизонтальне листя яких немовби намагалися наслідувати строгі архітектурні лінії циклопічних будівель.

Пройшовши зовсім небагато, я натрапив на лісову дорогу — дорогу, вимощену велетенськими кам’яними блоками, кожен площею щонайменше двадцять квадратних футів294. Дорога вела до міста. Якийсь час здавалося, що той шлях покинутий, що ним, можливо, вже ніхто не користується; я вже навіть наважився був пройтися ним, аж раптом почув позад себе якийсь звук і, обернувшись, побачив, як у мій бік прямує кілька дивовижних істот. Охоплений жахом, я відскочив назад і сховавсь у гущавині, звідки спостерігав, як ті створіння проходять повз, і налякано запитував себе, чи встигли вони мене побачити. Вочевидь, мої страхи були безпідставними, адже ті істоти не кинули на мою схованку навіть побіжного погляду.

Мені важко описати чи навіть відновити у пам’яті їхній вигляд, оскільки ті стрічні істоти були геть відмінні від усього, про що́ ми звикли думати як про людей чи тварин. Були вони, либонь, по десять футів заввишки й пересувалися колосальними кроками, такими сягнистими, що вже за мить зникли з мого поля зору за поворотом дороги. Їхні тіла були яскраві та блискучі, неначе закуті у щось на кшталт обладунків, а голови опоряджені високими та хвилястими відростками опалових відтінків, які погойдувалися над ними фантастичними плюмажами, проте могли бути антенами чи іншими незнаними органами чуття. Тремтячи від хвилювання та подиву, я рушив далі крізь пишнобарвний підлісок. Пробираючись уперед, я вперше помітив, що навколо не було жодної тіні. Світло сіялося з кожної латочки безсонячного бурштинового неба, наповнюючи усе довкруги м’яким рівномірним сяйвом. Усе було нерухоме та безгомінне, як і раніше, й ніщо в усьому цьому надприродному ландшафті не свідчило на користь того, що тут існує птаство, комашва чи будь-яка форма тваринного життя.

Утім, наблизившись до міста на відстань милі — наскільки взагалі можна було судити про відстань у краї, де пропорції усього сущого були геть незнайомі, — я завважив щось, що спершу відчувалося радше як вібрація, аніж як звук. Мої нерви пройняв якийсь дивний трем, тривожне чуття якоїсь незнаної сили чи еманації, що прокотилася усім тілом. Усе це відчувалося за якийсь час до того, як я почув саму музику, але, вловивши її звуки, мої слухові нерви одразу ж ототожнили її з тією вібрацією.

Музика була ледь чутна і далека — здавалося, що вона долинала із самого серця того титанічного міста. Її мелодія була пронизливо солодка й часом нагадувала спів якогось чуттєвого жіночого голосу. А втім, не існувало жодного людського голосу, наділеного такою повнозвучністю, здатного сягати у таку височінь, тримаючи такі ноти, які чомусь навіювали думки про перетворене на музику світло далеких світів і зірок.

Зазвичай я не надто чутливий до музики, подеколи мені дорікали навіть, що я до неї байдужий, однак, не встиг я підійти ближче до міста, як усвідомив, що той далекий звук почав огортати мій розум і почуття дивовижним чаром. Мене потягла вперед якась чаклунська зваба, подібна до співу сирен, аж я геть забув про дивність і можливі небезпеки свого становища; відчув, що якесь мало не наркотичне сп’яніння поволі бере гору над моїм розумом і чуттями.

Не знаю, як і чому, але та музика в якийсь підступний спосіб навіювала мені думки про неозорий, проте досяжний простір і височінь, про надлюдську свободу та радість, вона немов обіцяла мені усі ті неможливі пишноти, які я лише невиразно малював у своїй уяві…

Ліс простирався майже до міських мурів. Визираючи із заростей на узліссі, я побачив фортечні стіни — вони тяжіли наді мною, здіймаючись до небес, — і зауважив бездоганну точність, з якою їхні величезні блоки було припасовано один до одного. Я ховався біля великої дороги, що вливалася в місто крізь відчинену браму, достатньо велику, щоб у неї могли пройти навіть велети. Ніде не було видно жодного вартового, і поки я стояв, усе те роздивляючись, ще кілька високих сяйливих істот промайнуло повз мене сягнистою ходою та увійшло до міста.

З того місця, де я влаштувався, неможливо було розгледіти внутрішній простір за брамою, адже міські мури були навдивовижу грубими. Музика дедалі потужнішим потоком лилася назовні з тих таємничих воріт і немовби намагалася затягти мене досередини, немовби кликала мене, спраглого неймовірних речей, своєю химерною спокусою. Вкрай важко було опиратися тій звабі; важко було зібратися на силі та повернутися до брами спиною. Я намагався зосередитись на думці про небезпеку — але сама ця думка видавалася непевною та нереальною.