Коментарі
Вечори на хуторі біля Диканьки
«Вечори на хуторі біля Диканьки» — збірка повістей у двох частинах, з якої почалася слава Гоголя-письменника, вперше вийшла друком у Петербурзі в 1831‒1832 рр. Реконструювати уповні хронологію роботи Гоголя над текстом повістей, власне творчу історію книги, сьогодні вже навряд чи можливо, хоч традиційно ймовірним свідченням зацікавлення митця українською тематикою, що знайшла опосередковане втілення у «Вечорах», вважається адресований матері лист з Петербурга від 30 квітня 1829 р.
Гоголь звертається з проханням надіслати матеріали про Малоросію, чітко, за «статтями» конкретизуючи, чого саме він потребує і на що чекає: «У вас тонкий, спостережливий розум, ви добре знаєте звичаї і побут малоросіян наших, і тому, я знаю, ви не відмовитесь описати їх мені у нашому листуванні. Це мені дуже, дуже потрібно. У ближчому листі я жду від вас опису повного вбрання сільського дячка, від верхньої одежі до самісіньких чобіт з поіменуванням, як це називалось у найзакореніліших, найдревніших, найменш поперемінюваних малоросіян! так само назви одежі, яку носять наші селянські дівки, до останньої стрічки, також нинішні заміжні й мужики. Друга стаття: назва точна й вірна одежі, яку носили з часів гетьманських. Ви пам’ятаєте, колись ми бачили у нашій церкві одну дівку, так одягнену. Про це можна буде розпитати старожилів; я гадаю, Анна Матвіївна чи Агафія Матвіївна знають багато дечого з далеких років. Ще докладний опис весілля, не пропускаючи найменших подробиць; про це можна розпитати Дем’яна (здається, так його називають, прозвання не згадаю), котрого ми бачили розпорядником весіль і котрий знав, очевидно, усякі мислимі повір’я та звичаї. Ще кілька слів про колядки, про Івана Купалу, про русалок. Коли є, крім того, якісь духи або домовики, то про них докладніше з їхніми назвами й діями; безліч носиться між простого народу повір’їв, страшних казань, розповідей, різних анекдотів, та ін.., та ін.., та ін. Все це буде мені надзвичайно цікаво…» Далі Гоголь просить матір надіслати комедії батька, Василя Опанасовича Гоголя-Яновського, пояснюючи свій задум: «Тут так цікавить усіх усе малоросійське, що я постараюсь спробувати, чи не можна буде одну з них поставити на тутешньому театрі». Йшлося про батькові комедії «Собака-вівця» і «Простак, або Хитрість жінки, перехитрена солдатом».
Лист розкриває і плани Гоголя щодо власної творчості, і приховану надію на можливу театральну кар’єру (відоме захоплення Гоголя театром з часів Кибинців та Ніжина знайшло вияв у спробі в жовтні 1829 р. долучитись до сцени, що, на противагу йому, успішно здійснив петербурзький співмешканець і товариш по ніжинській Гімназії вищих наук Н.Я. Прокопович), і, головне, виразно помітний у російському суспільстві першої половини XIX ст. інтерес до «всього малоросійського».
Цей стійкий і тривалий інтерес був обумовлений цілою низкою причин. Не останньою серед них було й перебування України на маргінесах імперії. Екзотичність звичаїв народів порубіжних земель, продемонстрована в освоєнні російською літературою фінської чи кавказької тематики як опосередкована реакція на приростання територіями внаслідок воєнних кампаній, не меншою мірою виявлялась і щодо України. Щоправда, у цьому випадку часом звучали й елегійно-ностальгічні настрої стосовно втраченої незалежності. Певною мірою це пояснюється тим, що російська література, від початків закорінена у давньоруському письменстві, значною мірою створювалась за безпосередньої участі вихідців з України (В.Т. Наріжний, Ф.М. Глинка, О.М. Сомов та ін.), що спричинило потужну і впливову присутність українського сегмента на всіх етапах її розвитку. З іншого боку, віяння західноєвропейського романтизму, зокрема його німецького варіанта, представленого звабливою естетичною програмою з акцентними концептами історизму, народності, фольклоризму, зреалізованими у переконливих зразках художньої практики, теж привертали увагу до України, з якою І.Г. Гердер пов’язував надії па майбутнє європейської культури. Авторитетному в Росії на початку XIX ст. І.Г. Гердеру належала нова концепція мистецтва й художнього творця такого, що поставали органічним породженням певного національно-історичного ґрунту, живлені етнонаціональними, в першу чергу фольклорними джерелами. Ці тези знайшли жвавий відгук і підтримку в діяльності А. фон Арніма, К. Брентано, Я. і В. Гріммів та інших німецьких романтиків так званої гейдельберзької школи. Національна самобутність досліджувалась і підтверджувалась активним збиранням та публікаціями фольклору, зокрема міфології, казок та пісень як беззаперечної первісної основи національної духовності, свідчення унікальності та ідентичності.
Оскільки задекларовані романтичні концепти, власне романтичний етнографізм, від початків знаходились у сфері народної творчості й через це ігнорувались «високою» літературою, то їхня ревізія та естетичне освоєння з поступовим перенесенням на власний ґрунт почались на малоросійському матеріалі. Прикметна у цьому сенсі заувага рецензента «Северной пчелы» (1829. — № 44. — 11 квіт.) з приводу публікації О.М. Сомовим повісті «Русалка. Малоросійська бувальщина»: «Не знаємо, до якого роду літератури московські класики віднесуть народні казки… але ми хотіли б, щоб цей рід літератури був у нас більше розроблений, і радимо п. Сомову взятися за це».
У сукупності «малоросійський комплекс», кореспондуючи романтичним інтенціям міфологізації фольклорних форм буття, сприймався російською літературою 1810‒1830-х років як утілення живої плоті древнього слов’янства, що не зазнало нівелююче-деформуючого впливу сучасної цивілізації.
Україна, її історія, фольклор, культура, слугувала російським письменникам і за об’єкт вивчення, і за плідне джерело художньої творчості, і за експериментальне поле. У першу третину XIX ст. Малоросія зберегла смислонаповнення сентиментального топосу як країна поезії, «південна Аркадія», де мешкає «природний», «щиросердний» народ (В. Ізмайлов, П. Шаліков). У подібній тональності аранжований відомий, часто цитований відгук О. Пушкіна про появу Гоголевих «Вечорів на хуторі біля Диканьки»: «Усі зраділи цьому живому опису племені співаючого й танцюючого».
«Вальтерскоттівська» мода, як одна з прикметних характеристик російського романтизму, закцентувала історичний вимір малоросійської теми, спектр освоєння якої сягав від історичного повістування Ф. Глинки про Богдана Хмельницького (1817) до поетичних проб К. Рилєєва (Войнаровський, 1825; Наливайко, 1825). Прикметний український пейзаж, драматизовано героїчна історія викликали до життя певний малоросійський вокабуляр — майже усталений набір слів, виразів та фразеологізмів, що мали вдовольнити романтичну жагу «місцевого колориту». Її забезпечував і інтерес до українських народних пісень, що, крім того, відповідало Гердеровим ідеям оновлення культури засобами древньої національної поезії. Зібрання М.А. Цертелєва (Опыт собрания старинных малороссийских песней, 1819), М. Марковича (Украинские мелодии, 1831), М. Максимовича (Малороссийские песни, собранные М. Максимовичем, 1827) не тільки засвідчили естетичну вагомість українського народного мелосу, а й, оприлюднені в літературних альманахах і часописах, внесли український мовний (і не тільки) струмінь у стихію російської літератури. Тож справедливим видається твердження про «особливе значення малоросійського матеріалу в літературній ситуації рубежу 1820‒1830-х рр., його перетворення на своєрідну візитівку російського романтичного етнографізму» (Рогов К.Ю. Вечера на хуторе близ Диканьки // Гоголь Н.В. Полн. собр. соч. и писем: В 23 т. — М., 2001. — Т. 1. — С. 595).
Робота Гоголя з накопичення необхідних матеріалів тривала досить довго, що він, зокрема, підкреслив 1834 р. в «Об’явленні про видання історії малоросійських козаків»: «Біля п’яти років збирав я з великим старанням матеріал, що стосується історії цього краю». Дослідники відзначають історичне підґрунтя всіх творів «Вечорів», що дало підстави В. Казаріну запропонувати типологію повістей і поділити їх на дві групи «залежно від того, стосується їхній зміст нещодавнього чи далекого минулого» (Казарин В.П. Повесть Н.В. Гоголя «Тарас Бульба»: Вопросы творческой истории. — Киев; Одесса, 1986. — С. 36).
Початки роботи над «Вечорами» зафіксувала «Книга всякої всячини, або Допоміжна енциклопедія», такий собі зошит, до якого ще в роки навчання у ніжинській Гімназії вищих наук (1821‒1827) Гоголь заносив різноманітні факти з малоросійської тематики. Серед них примітки до «Енеїди» І.П. Котляревського, зауваги М.А. Цертелєва та М. Максимовича до зібрань малоросійських пісень, виписки з книги викладача латини у ніжинській Гімназії вищих наук І.Г. Кулжинського «Малоросійське село» (1827) та «Граматики малоросійського наріччя» (1818) О.П. Павловського тощо. Все це, як і листи Гоголя до матері з настійливо повторюваним проханням надсилати необхідний йому малоросійський матеріал, дає підстави говорити про свідоме намагання митця так чи інакше використати українську тематику, втіливши її в різних жанрових формах, що потенційно обіцяв сам матеріал.
З Малоросією пов’язує Гоголь і свої надії на зміну матеріального становища, перебуваючи у фінансовій скруті після короткочасної закордонної подорожі (липень — вересень 1829 р.). У листі до матері від 2 лютого 1830 р. прохання записувати «звичаї, побут, повір’я», «анекдоти та історії… смішні, потішні, печальні, жахливі» Гоголь додатково вмотивовує: «Платню отримую справді нікчемну. Весь мій прибуток складається з того, що іноді напишу або перекладу якусь статейку для п. журналістів, і тому ви не сердьтесь, моя великодушна мамонько, якщо я вас часто турбую проханням доставляти мені знання про Малоросію чи щось подібне. Це складає хліб мій».
У лютому 1830 р. в «Отечественных записках» з’явилася перша частина повісті «Бісаврюк, або Вечір проти Івана Купала» (Ч. 41. — № 118. — Лют. — С. 238‒264), а вже у вересні 1831 р. вийшла перша книжка «Вечорів», друга — у березні 1832 р. Надсилаючи матері примірник видання, Гоголь хвалився: «Вона сподобалась тут усім, починаючи з государині. Надіюсь, що й вам також принесе вона скільки-небудь задоволення, і тоді вже я буду щасливий» (лист від 19 вересня 1831 р.). Гоголь не перебільшував. «Вечори» викликали загальний захват, про що він писав у широковідомому листі до Пушкіна (21 серпня 1831 р.): «Найцікавішими були мої відвідини друкарні. Щойно я просунувся у двері, складачі, вгледівши мене, давай кожен пирхати й пирскати собі в руку, одвернувшись до стіни. Це мене дещо здивувало. Я до фактора (розпорядник роботи. — Т.М.), і він після кількох спритних одмовлянь сказав, нарешті, що: “штучки, які зволили прислати з Павловська для друкування, надто забавні, і складачам дали велику забаву”. З цього я висновую, що я письменник цілковито до смаку черні». Між тим книгу вподобав і Пушкін, зізнавшись у листі до О.Ф. Воєйкова (21 серпня 1831 р.): «Щойно прочитав “Вечори на хуторі біля Диканьки”. Вони вразили мене. Ось справжня веселість, щира, природна, без манірності, без церемонності. А місцями яка поезія, яка чутливість! Все це так незвичайно у нашій літературі, що я досі не отямився». І далі Пушкін переповідає вже наведений епізод з Гоголевого листа від 21 серпня 1831 р., зазначивши, що повідомив йому про зустріч з друкарями не автор книги, а її «видавець».
Використання фігури видавця або записувача було однією зі знакових рис романтичної поетики. Вважається, що цей літературний звичай започаткував В. Скотт, надрукувавши серію романів (Пуритани, 1816; Единбурзька в’язниця, 1818; Ламермурська наречена, 1819 та ін.) під спільною назвою «Розповіді трактирника». Їхнім записувачем значився сільський учитель Пітер Петісон, по смерті якого видавцем став такий собі церковний псаломщик Джедедія Клейшботем. Загальновідоме захоплення Гоголя В. Скоттом ще з часів навчання у ніжинській гімназії. Можливе наслідування В. Скотта помітили сучасники, на що, зокрема, вказав М.О. Полевой: «….хоч не переймайте чужих манер, котрі справді, вам не до лиця» (Московский телеграф. — 1831. — № 17. — С. 93). Разом з тим образ сільського оповідача був не чужий російській повістувальній традиції (див. наприклад: Дедушка говорун, или Собрание новейших и еще доселе неизвестных сказок. Российское сочинение, 1824), не кажучи вже про інші відомі Гоголю аналогії зі світової літератури.
Псевдонім і маска пасічника Рудого Панька, за яку ненадовго заховався Гоголь, виконали кілька необхідних тоді письменнику функцій. По-перше, як розповідав П. Куліш у Гоголевій біографії 1852 р., до створення псевдоніма прилучився П.О. Плетньов, який «хотів захистити юнака від впливу літературних партій і в той же час урятувати повісті від упередженості людей, котрі знали Гоголя особисто або за його першими пробами і не були про нього високої думки. Через це він порадив Гоголю на перший раз найсуворіше incognito і придумав для його повістей заголовок, який би збурив цікавість публіки». Так складність входження Гоголя до літературного життя Росії збіглася з однією з повістувальних традицій доби. З іншого боку, фігура автентичного пасічника у суто романтичному сенсі верифікувала оповіді, акцентуючи їхнє фольклорне, народне походження. І третє — серед побутуючих пояснень, чому Гоголь виніс у назву топонім «Диканька», оселивши у ній видавця Рудого Панька, має місце й автобіографічний підтекст. Відомі родинні перекази про ходіння Марії Іванівни Гоголь до Миколаївської церкви с. Диканьки, де вона вимолювала народження майбутнього письменника. А за іменем Рудого Панька О.І. Маркевич побачив натяк на Гоголевого діда, якого звали Афанасій, тобто Панас. У такому разі ім’я Панько можна пояснити як скорочене від Панасенка, тобто називання онука за родовим іменем. Відповідно й прозивання «Рудий» мало вказувати на рудуватий колір волосся самого Гоголя у молоді роки (Маркевич А.И. Заметки о псевдониме Н.В. Гоголя «Рудый Панько» // Известия ОРЯС. — 1898. —Т. З, кн. 4. — С. 1270). Інші дослідники слушно звертають увагу, що у «Книзі всякої всячини» у переліку «Імен, які даються при хрещенні» Гоголь співвідніс зменшувальне Панько з іменем Пантелеймон, але не Опанас (Афанасій). Додамо і емблематичну семантику обраної Гоголем для маски наратора професії. Пасічник і у фольклорних віруваннях, і у християнській міфології безпосередньо пов’язаний з бджолою, що метафоризувала поєднання працелюбства з отриманням прогнозованого приємного результату, приміром, не тільки у випадку прямого продукту — меду, але й красномовства. З нею пов’язаний відомий латинський вислів з «Георгік» Вергілія, ймовірно, студійований Гоголем під час латинських класів: «Утішаться, бувши гнаними», що пояснював відому в Україні барокову емблему із зображенням бджіл, яких розганяла пилюга. Бджола, що ревно оберігала свої секрети і таємниці, заліплюючи входи й виходи з вулика воском, у Гоголевій інтерпретації набувала додаткового семантичного значення — його самого через підкреслену потаємність і таємничість співучні з Ніжина називали «німою могилою». У світлі ж християнських вірувань і розуміння власної обраності, що поступово викристалізовувалась у свідомості Гоголя, бджола, як «божа пташка», мала символізувати сакральність занять пасічника як побожної, поблагословенної людини, якій довірено опікування дивним продуктом, солодкість якого незбагненно породжується бджолою з будь-якої, навіть гіркої, квітки (це зафіксувала ще одна популярна за барокових часів емблема — зображення бджоли і жовтця, супроводжуване описом: «Щасливий, хто зуміє ворогів використати з найкращим для себе прибутком»). За цією прозорою аналогією — незбагненна магічна дія слова, орієнтована на переродження особистості, у бароковому світі Гоголя, за медоносного надихаючого посередництва пасічника, мала спрямовувати жаданий духовний саморозвиток читацького загалу.
Поки публіка захоплювалась «юним талантом» (Л.А. Якубович), а журналісти й критики сперечались про достоїнства та недоліки «Вечорів» (серед інших це О.С. Пушкін, В.А. Ушаков, О.М. Сомов, А.Я. Стороженко під псевдонімом Андрій Царинний, В.Г. Бєлінський, який у квітні 1835 р. «ще не бачить генія у п. Гоголі», восени того ж року назвав його «главою літератури» нарівні з Пушкіним), Гоголь підготував друге видання «Вечорів», яке вийшло в січні 1836 р.
У переліку основних проблем, які традиційно знаходяться у полі зору дослідників, зокрема «Вечорів», передусім — значення української фольклорної традиції, питома вага українського елементу у співвідношенні з російським, початки «натуральної школи» і символічний автобіографізм, проблема циклізації та роль барокової культури. Проникнення останньої в твори Гоголя обумовлене зверненням до українського життя. Виказані в 1930-ті роки думки А. Бєлого та Д. Чижевського з приводу бароко знайшли розвиток в останню третину XX ст. з появою праць Ю. Покальчука (Сучасна латиноамериканська проза. — К., 1978. — С. 134‒143), В. Скуратівського (…На пороге как бы двойного бытия: (из наблюдений над мирами Гоголя) // Гоголезнавчі студії. — Вип. 2. — Ніжин, 1997. — С. 64‒102), П. Михеда (Об истоках художественного мира Н.В. Гоголя (Н.В. Гоголь и В.Т. Нарежный) // Гоголь и современность. — Киев, 1983. — С. 35‒41). Фундаментальне осмислення барокової природи Гоголя належить Ю. Барабашу (Почва и судьба. Гоголь и украинская литература. — М., 1995). Узагальнено більшість зі все ще обговорюваних проблем українського виміру особистості й творчості Гоголя виклав В. Дорошенко у вступній статті «Гоголь і Україна» до нью-йоркського видання творів (Гоголь М. Твори: У 2 т. — Нью-Йорк, 1955. — Т. 1. — С. І—XXXIV). Детальніше про цілий ряд проблем рецепції Гоголя українством див.: Барабаш Ю. Гоголь у літературній свідомості українського зарубіжжя: (Нариси сприйняття та інтерпретацій) // Нові гоголезнавчі студії. — Вип. 1(12). — Сімферополь, 2004.
Що ж до широкого читацького загалу, то правий В. Звиняцковський, коли зауважує, що «Гоголь сприяв осмисленню національно-культурного стереотипу чи культурно-історичного типу в контексті й в термінах нової загальноєвропейської культури» (Звиняцковский В. Николай Гоголь. Тайны национальной души. — Киев, 1994. — С. 217).
Хоча з роками перелік проблем, що ведуть до нового прочитання Гоголя, тільки зростає, незмінно провокативно дискутивним залишається питання звучання Гоголевих творів українською та їхньої репрезентації в україномовному варіанті. Цей скепсис не полишає навіть фахівців: «Не від речі було б розкинути головою щодо питання про межі адекватності перекладів Гоголевих текстів (як, до речі, й російськомовних Шевченкових) на українську і, зважаючи на специфічність, унікальність “гоголівської російської” мови з притаманним їй високим ступенем російсько-українського синкретизму, гібридизації, “неправильності”, — про доцільність, якщо завгодно, і корисність таких перекладів…» (Барабаш Ю. Гоголь у літературній свідомості українського зарубіжжя… — С. 104).
Це питання виникло досить скоро після першої публікації «Вечорів». М.І. Костомаров у «Огляді творів, писаних малоросійською мовою» (1844) зауважив: «Гоголь у своїх високих творіннях багато виразив з малоросійського буття прекрасною російською мовою; але слід визнати: знавці говорять, що багато того ж самого, якби було природною мовою, було б краще».
Наприкінці 1850-х років з’явилися перші спроби переказувань, власне наближень до перекладу, Гоголевих «Вечорів» українською. Д. Мордовцев, якому належить перша «Проба перекладу українських повістей Гоголя малоросійським наріччям» (1839), зізнавався у спонукальних мотивах: «Який не високий талант його, як би живо не окреслював він характери осіб, все відчувається, наче чогось не вистачає у тих оповіданнях; що інакше говорили б і Солопій Черевик з жінкою, і пасічник Рудий Панько… В українських оповіданнях Гоголь такий малорос, такий пасічник, що читаючи їх, так, здається, й бачиш, як він, сидячи у своїй хаті, палить люльку й плює через губу: не вистачає лиш одного, щоб говорив він так, як слід пасічнику — своєю рідною мовою; тоді й народність, ним зображувана, виражена була б уповні. Тому що мова — не остання у справі народності. — Ось що спонукало мене представити публіці малоросійські оповідання Гоголя малоросійським наріччям».
Принагідно наведемо думку самого Гоголя стосовно перекладів українських пісень, виказану в листі до М. Максимовича (20 квітня 1834 р.): «Про переклади я тобі зауважу ось що: інколи треба віддалятися від слів первотвору зумисне для того, щоби бути до нього ближче. Є сила таких фраз, виразів, зворотів, які нам, малоросіянам, здадуться вельми зрозумілими, якщо ми перекладемо їх слово у слово, але які часом знищать половину сили первотвору. Майже завжди сильне лаконічне місце стає незрозумілим росіянам, тому що воно не в дусі російської мови. І тоді краще десятьма словами визначити весь обшир його, ніж приховати його… При перекладі більш за все слід прив’язуватися до думки і менше до слів, хоч останні винятково звабливі».
Історія українського перекладу «Вечорів» безпосередньо торкається започаткованих ще П. Кулішем рефлексій про дуалізм Гоголевої душі, чого не заперечував і сам письменник. Акцентована увага до кожного зі складників — російського та українського — знайшла відображення у формуванні двох прямо протилежних гоголезнавчих позицій. Тож Гоголя представляли як «українофіла панської формації» (С.П. Шелухін) і бачили в його позиції і творчості антитезу зросійщеним у ніжинській Гімназії вищих наук малоросам, бо й засновувалась вона задля того, щоби «обмосковити українську молодь» (Я.О. Марков).
Цікаво, що у західній рецепції кінця XIX ст. Гоголь постає українським митцем. Французький дослідник А. Рамбо назвав його «українським сказителем» (1876), а за десять років — 1886 р. Е.М. Вогює вирізнив «середземноморський темперамент» митця, «життєрадісніший, жвавіший і вільніший за російський».
Наприкінці XIX ст. французька критика, виходячи з різних позицій, майже одностайно відзначала окремішність Гоголя в російській літературі, підкреслюючи його несхожість і, власне, чужерідність. Для популярного співця «мистецтва для мистецтва», представника групи «Парнас» А. Сильвестра Гоголь був би «ще більшим поетом, якби залишився на своїй Україні, а не рушив у Петербург шукати картин уже не безсмертної природи, але безсмертно смішної й потворної людини» (1892). Все це великою мірою стосується «Вечорів», які для А. Сильвестра і багатьох інших поціновувачів були втіленням високого мистецтва. Як писав 1838 р. французький дипломат А. де Сіркур (з ним та його дружиною Анастасією Хлюстіною Гоголь тоді познайомився у Парижі), у «Вечорах» відроджуються «древні звичаї України, що так відрізняються від російських звичаїв». У дослідницькій рецепції кінця XX ст. «значення (“Вечорів”) невелике» і їхня «головна привабливість для сучасного читача — змодельований за українським вертепом гумор, що викликав відгук на заяложені ситуації й карикатурні характери, які, втім, були дуже смішними» (Луцький Ю. Страдництво Миколи Гоголя, знаного також як Ніколай Гоголь: Пер. з англ. // Гоголезнавчі студії. — Вип. 11. — К., 2002. — С. 48, 49).
Улітку 1832 р. в листі від 20 червня до М.П. Погодіна Гоголь заговорив про повторне видання «Вечорів», до чого спонукали матеріальні нестатки. Але на заваді серед інших невстановлених причин були й побажання невідомого видавця додати до «Вечорів» нові «казки». Про це Гоголь писав М.П. Погодіну (1 лютого 1833 р.): «Ви питаєте про Вечори Диканьські. Чорт з ними! Я не видаю їх. І хоч грошові прибутки були б не зайвими для мене, але писати для цього, додавати казки не можу. Ніяк не маю таланту зайнятися спекулятивними оборотами. Я навіть призабув, що я творець цих Вечорів, і ви тільки нагадали мені про це. …Хай приречені вони будуть на безвість! допоки щось вагоме, велике, митецьке не вийде з мене». Певне, справа була не тільки у технічних труднощах підготовки перевидання — на обкладинці «Миргорода» (лютий 1835 р.) повідомлялось про швидку появу «Повістей, які слугують продовженням “Вечорів”», але у продаж книга надійшла лише у січні 1836 р. Гоголь, шукаючи нових тем і нових жанрових форм, дистанціюється від юнацьких проб пера, утверджуючись у статусі одного з провідних літераторів Росії.
Перше видання «Вечорів» Гоголь відкрив «Передмовою», що мала прояснити вибір Диканьки за локус дії. Серед багатьох і вже згадуваних версій є й історично обґрунтована, згідно з якою з часів Катерини II високі особи мандрували в Малоросію повз Диканьку, де знаходилась садиба Кочубея. П.В. Палієвський звернув увагу на можливу свідому орієнтованість Гоголя на «Полтаву» Пушкіна, де у примітках зазначалось: «Диканька — село Кочубея», «Хутір — дім за містом».
Після «Передмови», згідно з усталеною на той час у російській літературі традицією тлумачення «малоросійських» творів, Гоголь розташував словник з таким зверненням від оповідача: «Про всяк випадок, щоб не пом’янули мене недобрим словом, виписую сюди за азбучним порядком ті слова, котрі в книжці цій не кожному зрозумілі». Словник до другої книжки «Вечорів» доповнив започаткований у першій книзі малоросійський лексикон, до якого увійшли питомо українські слова й поняття, яких російський читач напевне не міг знати: буряк, гопак, гречаник, діжа, каганець, комора, курінь, макітра, оселедець, путря тощо. Готуючи «Вечори» до видання 1842 р., Гоголь об’єднав ці словники зі словником «Миргорода».
При укладанні словника Гоголь, ймовірно, орієнтувався на тип коментування українських слів, що вже був прийнятий у російській літературі для позначення малоросійського колориту завдяки трудам М. Максимовича, О. Сомова, І. Котляревського та ін. За відсутності словника української мови, а також фіксованих правил транслітерації українських слів створені діячами культури словники опосередковано підкреслювали національну самобутність мови, що у суспільній думці часів Гоголя вважалась або здеградованою старослов’янською (Маркович Я.М. Записки о Малороссии, ее жителях и произведениях. — СПб., 1798. — Ч. 1. — С. 57), або зіпсутим польським впливом варіантом російської (Миллер А.И. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина XIX в.). — СПб., 2000. — С. 5 8‒59).
Готуючи перевидання, Гоголь звернув увагу на низку друкарських помилок, виправлення яких відкоментував від імені Рудого Панька: «Не погнівайтесь, панове, що у книжці цій більше помилок, ніж на голові моїй сивого волосся. Що поробиш? Не доводилось ніколи ще морочитися з друкованою грамотою. Щоб тому тяжко тикнулося, хто й вигадав її. Дивишся, зовсім ніби Иже; а придивишся або Наш, або Покой. В очах рябіло так, немовби хто почав пересипати перед тобою висівки.
Ось скільки налічив я помилок!…»
Самобутність і самодостатність мови була закладена Гоголем уже у назві першої збірки. Український переклад назви «Вечера на хуторе близ Диканьки» відомий у двох варіантах. Найбільш поширеним є калькована назва «Вечори» як буквальна транслітерація авторської. Вона має за собою виразну традицію, усталену в російській літературі з XVIII ст. (див.: Елеонский С.Ф. Гоголь и традиции русской литературы XVIII — начала XIX ст. // Ученые записки Московского городского педагогического института им. В.И. Потемкина. — Вып. 3. — 1954. — С. 59‒60), що знаходить оригінальне втілення в літературі передромантичної та романтичної доби («Славянские вечера» В. Наріжного, 1809; «Двойник, или Мои вечера в Малороссии» А. Погорєльського, 1828; «Вечер на Хопре» М. Загоскіна, 1834).
М. Обачний з Лесею Українкою свій переклад назвали «Вечорниці на хуторі біля Диканьки», вивівши на перший план суто український звичай, іронічно пояснений Рудим Паньком у «Передмові»: «Оце у нас вечорниці! Вони, зволите бачити, вони схожі на ваші бали; тільки не можна сказати, щоб зовсім» і т.д.
Вечорниці починались у листопаді, коли завершувалися польові роботи і молодь збиралася вечорами у просторій оселі, вечорницькій хаті самотньої удови. За дозвіл тут гуляти платили борошном, полотном, але ніколи грошима. Поведінка під час цих зібрань була ритуально визначена: грали на скрипці, співали, танцювали, при цьому дозволялось не тільки залицятись і сороміцьки жартувати, але й «женихатися»: «навіть закохані попарно лягають спати, всю ніч проводять у темноті… але ніколи не забуваються настільки, щоб порушити цнотливість» (Бантыш-Каменский Д.Н. История Малой России: В 3 ч. — М., 1830. — Ч. 3. — С. 217). Тобто це був дозволений варіант пробного шлюбу. Загалом вечорницьких зібрань було вісім: перше — Кузьминки (на Кузьми-Дем’яна, 1/14 листопада), останнє — на Зелені свята. Вечорниці припинялись під час посту, а влітку їх заміняла «вулиця» — зібрання па лузі. Обов’язковим під час вечорниць було розказування страшних історій та пригод, що згідно з народною традицією можна робити тільки ввечері. Тому на загал запропонований Лесею Українкою та М. Обачним варіант перекладу назви книги Гоголя є семантично більш виправданим, увиразнюючи національно марковані конотації лексеми «вечорниці».
Частина перша
Сорочинський ярмарок
Уперше повість видруковано в першій книжці першого видання «Вечорів» 1831 р.
Про початок роботи Гоголя над текстом твору існують різні думки. У другому виданні «Вечорів» письменник датував повість 1829 р., що дослідники розуміють як означення самого початку роботи. Певну інформацію надає епіграф до глави XII повісті — фрагмент пісні «Не бійся, матінко, не бійся», текст якої Гоголь отримав від рідних, про що записав у «Книзі всякої всячини»: «з листа 4-го травня (1830)». Тож умовно чорновий автограф рукопису датується травнем 1830 р.
У повісті знайшли опосередковане втілення враження Гоголя не тільки від ярмарку у Великих Сорочинцях, але й у Василівці, де у маєтку Гоголів чотири рази па рік відбувався найбільший у Полтавській губернії ярмарок, де продавали худобу. Відомо, що у Ніжині, значному торговельному центрі початку XIX ст., Гоголь любив ходити по ярмарках, що відбувались тричі на рік і відповідно до церковних свят називались Троїцьким, Всеїдним і Покровським. У розділі «Щось про Ніжин, або Дурним закон не писаний» Гоголь згадує ніжинський Всеїдний ярмарок, який відбувався взимку перед Великим постом.
Серед повістей «Вечорів» «Сорочинський ярмарок» вирізняється тісним зв’язком з українською фольклорною та літературною традицією, що отримали широке й різнопланове втілення. Так, плідним джерелом твору стали мотиви легенд і казок, в яких розповідалось про чорта, котрого вигнали з пекла; про те, як чорт шукав своє майно, а також і про неможливість позбутись дарунків нечистого чи уникнути пов’язаних з цим небезпек та пригод.
Мотиви народного анекдоту, побутової казки, вертепу, як у фольклорному, так і літературному варіантах, відгукнулись у створеному Гоголем образі подружжя — простакуватого й незворушного у своїй флегматичній впевненості Солопія Черевика та сварливої Хіврі, яка усіляко крутить чоловіком. З побутової казки та вертепної драми Гоголь творчо запозичив образи дяка й цигана (див.: Рогозов В.А. Традиционные типы малорусского театра XVII—XVIII вв. и юношеские повести Н.В. Гоголя // Памяти Н.В. Гоголя. — Киев, 1911. — С. 99‒169). Демонічні риси останнього були не тільки даниною західним романтичним віянням (Манн Ю.В. Поэтика Гоголя. — 2-е изд., доп. — М., 1988. — С. 71), але й відповідали українській традиції: «Як і будь-який інший інородець, циган — представник потойбічного світу, який має зв’язок з нечистою силою» (Рогов К.Ю. Сорочинская ярмарка // Гоголь Н.В. Полн. соб. соч. — Т. 1. — С. 690).
Досить різноманітно й вигадливо Гоголь скористався українською літературною традицією. Так, за епіграфи слугують фрагменти з «Енеїди» І. Котляревського, комедій батька — В.О. Гоголя «Собака-вівця» й «Простак», байки П. Гулака-Артемовського «Пан та собака».
Сюжетні колізії з комедій В.О. Гоголя, аж до текстуальних збігів, почасти перейшли до повісті М. Гоголя. Серед власне літературних впливів найбільш помітне відлуння «Гайдамаків» О. Сомова (опис ярмарку). Цікавим і цілком вірогідним є припущення про можливу трансформацію початкових рядків «Сорочинського ярмарку» — «Как упоителен, как роскошен летний день в Малороссии!» — у рефрен популярного музичного хіта кінця XX ст. «Как упоительны в России вечера!» (Соколов Б. Гоголь: Энциклопедия. — М., 2003. — С. 391).
Історію з червоною свиткою пояснюють як літературним походженням (Р.Ю. Данилевський зазначив подібний епізод у «Чарах кохання» Л. Тіка — див.: Данилевский Р.Ю. Людвиг Тик и русский романтизм // Эпоха романтизма: Из истории международных связей русской литературы. — Л., 1975. — С. 68‒113), так і демонічною семантикою червоного кольору, характерною для слов’янської демонології. Так, згідно з уявленнями українців, чорт одягав червону (або чорну) свитку (див.: Красный цвет // Славянские древности: Этнологический словарь под общей ред. Н.И. Толстого. — М., 1995. — Т. 1. — С. 151‒154).
Сорочинецька ярмарка // «Вечери на хуторі близь Диканьки. Повісті, видані пасічником Рудим Паньком». Написав Миколай В. Гоголь. Перевів з московського Ксенофонт Климкевич. — Львів. 1864. — Т. 1. — С. 15‒77.
Сорочинський ярмарок, із «Вечерів на хуторі біля Диканьки» М. Гоголя / Пер. М. Старицький. — К.: Тип. М.П. Фрица, 1874. — 40 с.
Сорочинський ярмарок, із «Вечерів на хуторі біля Диканьки» М. Гоголя / Пер. М. Старицький. — 2-гс вид., випр. — К.: Вид. Л.В. Ильницького. Тип. Г.Т. Корчак-Новицького, 1882. — 32 с. [На обкладинці: К., 1883].
Сорочинецкий ярмарок. Українське оповідане // Читальня. — 1893. — № 20. — С. 249^252; № 21. — С. 262‒265; № 22. — С. 273‒276.
Сорочинський ярмарок // Руска рада. — 1903. — № 38. — С. 300‒302; № 40. — С. 315‒319; № 41. — С. 324‒327; № 43. — С. 339‒340; № 44. — С. 349‒351.
Сорочинський ярмарок. — Чернівці: Руска рада, 1903. — 42 с. — (Видання Т-ва «Руска бесіда» в Чернівцях, № 172).
Сорочинський ярмарок / Пер. М. Старицький. — К., 1913.
Сорочинський ярмарок. Оповіданнє з «Вечорів на хуторі біля Диканьки» / Пер. М. Старицький. — Львів: Відродження, 1918. — 30 с.
Сорочинський ярмарок / Пер. Митрусь; Ілюстр. В. Дурново // Гоголь М. Сорочинський ярмарок; Страшна помста. — Полтава, 1920. — 39 с. [1-ша паг.]. [На тит. арк.: У Полтаві, 1919].
Сорочинецький ярмарок / Пер. А. Харченка. — К.: Книгоспілка, 1929. — 38+[2] с.: іл.
Сорочинський ярмарок / Пер. А. Харченка // Гоголь М. Твори: В 5 т. / Заг. ред. І. Лакизи і П. Филиповича. — К., 1929. — Т. 1. — С. 9‒38.
Сорочинський ярмарок / Пер. А. Харченка // Гоголь М. Страшна помста та інші оповідання. — Львів, 1933. — С. 62‒94.
Сорочинський ярмарок// Гоголь М. Ніч перед Різдвом: Оповідання. — X., 1934. — С. 3‒31.
Сорочинський ярмарок / Пер. за ред. І. Маненка. — X.; К.: Література і мистецтво, 1934. — 39 с. — (Масова б-ка худож. літ.).
Сорочинський ярмарок // Гоголь М. Вибрані твори. — К.; X., 1935. — С. 13‒40.
Сорочинський ярмарок // Гоголь М. Вибрані твори. — К., 1946. — С. 3‒28.
Сорочинський ярмарок. — К.: Держлітвидав, 1948. — 37 с.: іл.
Сорочинський ярмарок / Пер. А. Хуторяна // Гоголь М. Вибрані твори. — К., 1948. — С. 3‒25.
Сорочинський ярмарок // Гоголь М.В. Вечори на хуторі біля Диканьки. Повісті, видані пасічником Рудим Паньком. — К., 1950. — С. 10‒34.
Сорочинський ярмарок / Пер. А. Хуторяна // Гоголь М.В. Твори: В 3 т. / Заг. ред. М. Гудзія. — К., 1952. — Т. 1. — С. 68‒94.
Сорочинський ярмарок / Пер. А. Хуторяна. — К.: Худож. літ., 1953. — 32 с.
Вечір проти Івана Купала
Під назвою «Бісаврюк, або Вечір проти Івана Купала. Малоросійська повість (з народної оповіді), розказана дячком Покровської церкви» без зазначення імені автора повість вперше надрукована у лютневому та березневому числах «Отечественных записок» за 1830 рік. Ця публікація зазнала втручання редактора журналу П. Свиньїна, який, наскільки можна судити з переказаного Рудим Паньком обурення Хоми Григоровича — оповідача «Вечорів», утрутився в стилістику твору:
« — Хто вам сказав, що це мої слова?
— …тут і надруковано: яку розповів такий-то дячок.
— Плюйте ж на голову тому, хто це надрукував! бреше, сучий москаль. Чи я ж так говорив? Що то вже, як у кого чортма клепки в голові!»
Ймовірно, саме П. Свиньїн змінив Гоголеву назву «Басаврюк» на етимологізоване ім’я «Бісаврюк», що мало підкреслити зв’язок персонажа з бісівськими силами. Невдоволення Гоголя редакторською правкою зрештою призвело до припинення співпраці з цим журналом, про що він повідомив матері, посилаючи примірник «Отечественных записок»: «У цій книжці, так само і в усіх наступних, ви не зустрінете вже жодної статті моєї» (3 червня 1830 р.). Гоголь був вимогливим і послідовно непоступливим у відстоюванні автентичності своїх текстів протягом усього життя.
У новій редакції, що суттєво різниться від журнального варіанта, змінено назву на «Басаврюк», скорочено описи безпутного життя бісівського персонажа, виключено мотиви скупості Петра, натомість з’явились монологи Петра й Пидорки, засновані на мотивах народних пісень, тощо.
У такому вигляді повість уперше вийшла друком у першому виданні «Вечорів» 1831 р.
В основу повісті покладено українські народні легенди та уявлення, пов’язані з Івановим днем. Головним літнім святом за язичницьких часів було свято Купала (Купайла, Купалбога), що припадало на ніч з 23 на 24 червня за ст. ст., тобто на пору літнього сонцевороту. За християнства свято Купала поєдналося зі святом Іоанна Хрестителя, що привело до появи Івана Купала.
Ніч проти Купала вважається надзвичайною — сповненою чудес і чар: «чути мову звірят, рослини ходять з місця на місце, цвітуть чудодійні квітки, а між ними й папороть» (Іларіон (митрополит). Дохристиянські вірування українського народу: Історико-релігійна монографія. — 2-ге вид. — К., 1994. — С. 294).
Слов’яни вірили, що тільки цієї дивовижної ночі трапляється чудо квітнення папороті — єдиний раз на рік розкривається срібляста, схожа на вогник, квітка. Хто її зірве, повинен тікати, не озираючись, попри намагання чудовиськ та відьом відібрати квітку, власникові якої відкриватимуться зачаровані скарби. Хто ж обернеться, загине або збожеволіє. В українській міфології папороть асоціюється також із забуттям, якого, певніше за все, потребує власник квітки папороті, бо часто платою за її здобуття (як і скарбу від нечистого) є пролиття крові, скоєння злочину фізичного чи морального, продаж душі.
Цієї ночі, що «звичайно дуже темна, і чари найсильніші» (Там само), активізувались і темні сили, той же Купало, який вимагав принесення жертв. Але залишатися в хаті в ніч проти Купала — гріх, бо тільки в цей час відкривається Небесна брама «і всі моління людей чують боги» (Войтович В. Українська міфологія. — К., 2002. — С. 260). Трави набирають найбільшої цілющої сили, а купальська роса надає краси умитому нею обличчю.
Тому обов’язковим у вечір перед святом (вечір проти Івана Купала) було дотримання певного ритуалу, який допомагав зберегти здоров’я, примножити добро і захиститися від нечистої сили. До купальських обрядів належить співання так званих купальських пісень (за заувагою митрополита Іларіона, «в Росії купальські пісні майже невідомі». — Зазн. праця), збирання трав і квітів, плетіння вінків, стрибання через вогонь, запалення вогняного колеса і його скочування в річку як символічний поворот сонця на зиму, пускання вінків за водою, ворожіння на щастя й одруження, а також обов’язкове виявлення відьом та їхнє символічне знищення (див.: Славянская мифология: Энциклопедический словарь. — М., 1995. — С. 201). Гоголь поєднує канонічні складники чарівної казки про винайдення скарбу з елементами страшних казок, майстерно переплітаючи їх з алюзіями та ремінісценціями із сучасної йому літератури, і не тільки романтичної.
Так, у «Книзі всякої всячини», окрім записів про одяг дівчат та жінок, весільний звичай перевдягатись у циган, окремо занотовано відомості про папороть: «Папороть (по-русски — папоротник или кочедыжник, bilex) квітне вогняним цвітом тільки опівночі під Іванів день, і хто встигне зірвати його, і буде такий сміливий, що встоїть супроти всіх примар, котрі йому уявлятимуться, той відшукає скарб». Синонімічні назви російською та латиною дають підстави говорити про літературне джерело запису, яким сьогодні вважають популярні у часи Гоголя книги з описами «чародійних» цілющих трав та квітів.
Іншими можливими літературними джерелами гоголівської повісті, в яких віднайдено вірогідні паралелі, що належать до широкого спектру передромантичної та романтичної літератури, вважаються перша частина «Фауста» Ґете (1808), повість Л. Тіка «Чари кохання» (1812), балада В. Скотта у перекладі В. Жуковського «Замок Смальгольм, або Іванів вечір» (1824), повість А. Погорєльського «Лафертівська маківниця» (1825) та ін. Знав Гоголь і баладу П. Гулака-Артемовського «Пан Твардовський» (1827), що своєю чергою була відлунням духовного вірша «Псальма св. Василію» та апокрифів про життя св. Василія, архієпископа Кесарії Каппадокійської, які мали велике поширення в Україні.
Опыт переложения украинских повестей Гоголя на малорусское наречие Д. Мордовцева з передмовою перекладача російською мовою і перекладом «Предисловия пасечника Рудого Панька» та «Вечера накануне Ивана Купала» // Малорусский литературный сборник. — Саратов, 1859. — С. 154‒178.
Вечір напередодні Івана Купала / Пер. Д. Мордовцев // Гоголь М.В. Вечори на хуторі близь Диканьки. — Львів, 1864. — Т. 1. — С. 79‒109.
Вечір напередодні Івана Купала // Свобода. — Л[ьвів], 1909. — № 14‒19 (8 квіт. — 13 трав.).
Вечір перед Іваном Купайлою / Пер. П.Г. // Перший Крок. — 1918. — Січ.—лют. — С. 33‒37.
Вечір проти Івана Купайла / Пер. Д. Ревуцький. — К.: Кпигоспілка, б.р. — 24 с.
Вечір проти Йвана Купайла / Пер. Д. Ревуцький // Гоголь М.В. Твори: В 5 т./ Заг. ред. І. Лакизи і П. Филиповича. — К., 1929. — Т. 1. — С. 69‒56.
Вечір проти Івана Купала / Пер. Д. Ревуцький // Гоголь М. Страшна помста та інші оповідання. — Львів, 1933. — С. 95‒113.
Вечір проти Івана Купала // Гоголь М. Вибрані твори. — К.; X., 1935. — С. 38‒46.
Вечір проти Івана Купала // Гоголь М. Вечори на хуторі біля Диканьки: Повісті, видані пасічником Рудим Паньком. — К., 1950. — С. 35‒49.
Вечір проти Івана Купала / Пер. І. Сенченко // Гоголь М. Твори: В 3 т. / Заг. ред. М. Гудзія. — К., 1952. — Т. 1. — С. 95‒110.
Майська ніч, або утоплена
Повість уперше надрукована 1831 р. у першій книзі першого видання «Вечорів».
О.О. Смирнова (1809‒1882), близька приятелька й повірниця Гоголя, вважала, що у творі знайшли втілення дитячі переживання письменника. У спогадах вона переповіла довірене їй митцем відчуття страху, як найбільш інтенсивної за емоціями події у його п’ятирічному віці: «Я сидів один у Василівці. <…> Сутеніло. Я зіщулився у куточку дивана й серед повної тиші прислухався до стукоту довгого маятника старовинного настінного годинника. У вухах шуміло, щось насувалося і відходило кудись. <…> Раптом слабке нявчання кішки порушило пригнічуючий мене спокій. Я бачив, як вона йшла потягуючись, а м’які лапи слабко стукотіли кігтями по половицях, і зелені очі іскрились недобрим світлом. Мені стало моторошно». Відлунням пережитого жаху став епізод, коли мачуха, обернувшись на страшну чорну кішку, намагається задушити панночку, але втрачає лапу із залізними кігтями. Гоголь свого часу зумів подолати страх, утопивши кішку («Мені було страшно, я тремтів, і в той же час відчував якесь задоволення, можливо, помсту зате, що вона мене перелякала»). Панночка-потопельниця з повісті Гоголя тягне мачуху-відьму у воду.
З-поміж багатьох джерел, які використав Гоголь при роботі над текстом повісті, були отримані від рідних відомості про русалок, Зелену неділю, гру у ворона, про що він, зокрема, просив у листі від 30 квітня 1829 р.
Не серед останніх і літературні впливи. Тема русальства була широко розповсюджена в російській романтичній літературі (про це див.: Ходанен Л.А. Баллада МЛО. Лєрмонтова «Русалка» и русалочьи мотивы в русском романтизме 1820‒1830-х гг. // Ходанен Л.А. Фольклорные и мифологические образы в поэзии Лермонтова. — Кемерово, 1993. — С. 48‒102). Можливими джерелами «Майської ночі» називають «Енеїду» та «Наталку Полтавку» І. Котляревського, оперу М. Краснопольського «Лєста, або Дніпровська русалка» (1816‒1817), комедію В.О. Гоголя «Простак» та іп. В. Брюсов висловив припущення про можливе навіювання ліричного монологу «Чи знаєте ви українську ніч…» рядками Пушкіна «Тиха украинская ночь…» з другої пісні «Полтави» (Брюсов В. Собрание сочинений: В 7 т. — М., 1973‒1975. — Т. 6. — С. 13). Таким чином, Гоголева повість постає органічним синтезом творчо трансформованих літературних мотивів та ремінісценцій з фольклорними, які зазнали не меншої переробки.
Інтонаційний заспів, камертоном якого слугує народна пісня («Сонце низенько, вечір близенько, / Вийди до мене, моє серденько!»), підтримується послідовним розгортанням фольклорних мотивів, що, суголосні романтичній поетиці, уформовують структуру і зміст повісті.
Згідно з народними віруваннями, русалки виходили місячної ночі грітись у місячному світлі. Як писав про це О. Сомов у повісті «Русалка» (1829): «Місяць… є сонцем утоплених». Уважалося, що найбільше русалок можна бачити місячної ночі перед Зеленими святами, які позначають кінець весни і початок літа, про що свідчить розмай природи. Тож три дні перед Святою неділею (Трійця) і три після неї ще називають Русальним, або Клечальним (від прикрашання хат клечанням, тобто зеленню), тижнем, чи просто Русаліями.
Русалки полюють за парубками, заманюють їх піснями, а тоді лоскочуть попід руки і, залоскотавши до смерті, тягнуть у воду. За повір’ям, русалку може побачити тільки щаслива людина, але якщо вона розповість про це, з нею станеться лихо (Войтович В. Українська міфологія. — С. 449). Русалки, як вважалось, у іграх вибирали серед себе старшу — «царицю», ймовірно, що загадували подорожнім загадки, саме ці відомості використав Гоголь у своїй повісті.
Фольклорні мотиви у творі Гоголя співіснують з характерними для народної свідомості християнськими уявленнями. Так, серед українського народу побутувала думка, що зірки — то янголи, які сидять на небі із запаленими світильниками, а згадане в повісті «дерево, котре шумить верхівкою на самому небі», постає міфологічним варіантом Світового дерева, що з’єднує світ людей зі світами верхнім та нижнім. Гоголь використовує поряд з космогонічними міфами епізоди зі Святого Письма. Зокрема, це тема Божої драбини, що з’єднує небо й землю, відтворюючи епізод зі Старого Завіту про сновидіння Іакова (Буття 28:12). Драбина між небом і землею як образ морального сходження була поширена в учительній християнській літературі, з якою був обізнаний Гоголь. Знав він і відому в Україні поему І. Величковського «Лестница Иакова», що брала початки з «Лествиці» Іоанна Лествичника (Синайського). Про зроблені звідти Гоголем нотатки див.: Воропаев В., Виноградов И. «Лестница, возводящая в небо». Неизвестный автограф Н.В. Гоголя //Литературная учеба. — 1992. — № 1/3. — С. 172‒174.
Гоголь розвинув цю тему у пізніших творах, повернувшись до неї, зокрема, у «Вибраних місцях з листування з друзями»: «Бог відає, може бути, за одне це бажання уже готова скинутись нам з небес драбина і простягнутись рука, що допоможе возлетіти нею» (гл. 32). Як відомо, останні слова, мовлені Гоголем перед смертю, були: «Драбину, швидше, давай драбину».
При всіх існуючих на сьогодні прочитаннях цієї повісті усталеною залишається сформована ще за життя Гоголя думка про винятковий поетичний характер, що вирізняє «Майську ніч» з-поміж повістей «Вечорів».
Травнева ніч, або Втопленниця / Пер. К. Климкович // Гоголь М.В. Вечери па хуторі близь Диканьки. — Львів, 1864. — Т. 1. — С. 111 — 173.
Весняної ночі. Оповідання Н. Гоголя / Пер. Олены Пчилкы. — К.: Тип. В. Кульженко, 1880. — 63 с.
Весняної ночі. (Майская ночь, или Утопленница) / Пер. Олени Пчілки // Пчілка О. Переклады з Гоголя. — К., 1881. — 39 с. [2-га паг.].
Весняної ночі / Пер. Олени Пчілки // Гоголь М. Оповідання. — Львів, 1881. — С. 35‒74.
Майська ніч, або Утоплена / Пер. М. Рильського // Гоголь Н. Твори: В 5 т. / Заг. ред. І. Лакизи і П. Филиповича. — К., 1929. — Т. 1. — С. 57‒88.
Майська ніч / Пер. М. Рильського. — К.: Книгоспілка, 1929. — 36 с.: іл. Майська ніч, або Утоплена / Пер. з рос. за ред. І. Маненка. — X.; К.:
Література та мистецтво, 1934. — 46 с. [2-га паг.]. — (Масова б-ка худож. літ.).
Майська ніч, або Утоплениця // Гоголь М. Вечори на хуторі біля Диканьки: Повісті, видані пасічником Рудим Паньком. — К.; X., 1935. — С. 58‒87.
Майська ніч, або Утоплениця. — К.: Держлітвидав, 1935. — 58 с. — (Б-ка читача-початківця).
Майська ніч / Пер. М. Рильського. — К.: Держлітвидав, 1946. — 28 с. — (Б-ка худож. літ.).
Майська ніч, або Утоплениця // Гоголь М. Вечори на хуторі біля Диканьки: Повісті, видані пасічником Рудим Паньком. — К., 1950. — С. 50‒75.
Майська ніч, або Утоплена / Пер. М. Рильського // Гоголь М. Твори: В 3 т. / Заг. ред. М. Гудзія. — К., 1952. — Т. 1. — С. 111‒139.
Майська ніч, або Утоплена / Пер. М. Рильського. — К.: Держлітвидав, 1952. — 32 с.: іл.
Майська ніч, або Утоплена / Пер. М. Рильського. — К.: Держлітвидав, 1956. — 33 с.
Майська ніч, або Утоплена / Пер. М. Рильського. — К.: Дніпро, 1983. — 132 с.
Майська ніч, або Утоплена: [Для серед. шк. віку]: Пер. з рос. / Іл. О.В. Кузнсцової. — К.: Школа, 2007. — С. 60‒95: іл. — (Моя улюблена книжка).
Майська ніч, або Утоплена: [Для дітей шк. віку] / Скороч. пер. з рос. за ред. В. Верховпя. — X.: Джапік’ян Л.А., 2007. — 45 с.
Втрачена грамота
Вперше повість надрукована у першому виданні «Вечорів» (перша книга, 1831 р.). Роботу над рукописом датують за Гоголевим листом до матері — 22 травня 1829 р., в якому він просив надіслати опис різних картярських ігор, побутуючих серед українців.
У повісті Гоголь щедро скористався як фольклорними, так і літературними джерелами.
Серед фольклорних впливів до найсуттєвіших належить поширений сюжет про подорож до пекла чоловіка, який намагається повернути «грамоту», що засвідчує його угоду з чортом. В Україні варіанти цього фольклорного сюжету відомі як легенди про «кумове ліжко» або про розбійника Мадея (Малорусские народные предания и рассказы. Свод Михаила Драгоманова // Издание Юго-Западного Отдела Императорского Русского Географического Общества. — Киев, 1876. — С. 50‒51, 406— 410). Серед інших фольклорних мотивів, якими скористався Гоголь, — гра у карти з чортами у пеклі (Ю. Лотман зазначив виняткове поширення мотиву рокованої гри з нечистим у романтичній літературі 20‒30-х років XIX ст. — див.: Лотман Ю.М. Тема карт и карточной игры в русской литературе начала XIX века // Ученые записки Тартуского государственного университета. — Вып. 365. Труды по знаковым системам. 7. Памяти Петра Григорьевича Богатырева. — Тарту, 1975. — С. 120‒142); зображення дивовижного коня, власне чортячого, який у народних казаннях перетворюється на лавку або коцюбу. До того ж в Україні існувало повір’я, що кінь — це перетворений Богом диявол, чим пояснювалися притаманні йому в казках надзвичайні властивості (Булашев Г.О. Украинский народ в своих легендах и религиозных воззрениях и верованиях. — Вып. 1. Космогонические украинские народные воззрения и верования. — Киев, 1909. — С. 401).
Великою мірою наснажували Гоголя літературні джерела. Зокрема, «Енеїда» І. Котляревського (епізод сходження Енея до пекла, опис пекла, повернення Енея); вставна новела з роману В. Скотта «Редгонлет» (1824); типологічно близьким до сцени шабаша «Втраченої грамоти» є зображення Вальпургієвої ночі у «Фаусті» Гете.
Синтезуючий характер адаптації фольклорних та літературних мотивів у повісті Гоголя виявився у спостереженій Н. Друбек-Меєр та X. Меєром відсутності інформації про зміст грамоти та її певну необов’язковість, оскільки подальшою її долею не цікавляться ні відправник — гетьман, ні адресат — цариця, які так і залишаються па периферії новістування (Drubek-Meyer N., Meyer Н. Gogol medial: Skaz(ki) und Zapiski // Wiener Slavislicher Almanack. — Wien, 1997. — Bd. 39. — S. 9‒154).
Оскільки Гоголь недотримувався суворо сюжету якогось одного джерела, то створений ним авторський варіант подорожі до пекла втратив сакральну серйозність пошуків загубленої душі, при цьому утіливши вагомість заледве не рівною мірою важливого, ритуального в убранні українця убору — шапки.
Поява на вулиці з непокритою головою була неприпустимою, оскільки шапка викопувала роль своєрідного оберега. Так, у ніч проти Купала у шапку чи бриль засовували гілочки полину або зубчики часнику, що мали захистити від нечистого. Приказки застерігали: «Без шапки, як злодій», «На голій голові нечисті загубляться». Лише за крайньої потреби, «коли нападала якась мара, спльовували й говорили: «Чорт, бери шапку, аби голова була ціла» (Войтович В, Українська міфологія. — С. 599). Втрата шапки загрожувала добробуту, що пояснювалось відведеною їй роллю в ритуалі родинного життя: приміром, щоб курчата добре вилуплювались, господиня несла яйця під квочку в чоловіковій шапці; наречений під час весілля мав бути у шапці або без неї; па Поліссі сідали за стіл тільки у шапках; у шапку священник вичитував молитву при народженні дитини тощо (Успенский Б.А. Филологические разыскания в области славянских древностей. — М., 1982. — С. 172).
Важливою для розуміння змісту повісті є її географія, на неточності й навіть певну плутанину локусів якої у творі вказав свого часу Андрій Царинний (А.Я. Стороженко): «Варто подивитись на поштову карту, і кожен побачить, що посланець до Цариці навіть дороги не знав з Батурина на північ; бо занесло його до Конотопа, що лежав 30 верст назад» (Царынный Андрий. Мысли Малороссиянина, по прочтении Повестей Пасичника Рудага Панька, изданных им в книжке под заглавием «Вечера на хуторе близ Диканьки» и рецензий на оных // Сын Отечества и Северный Архив. — 1832. — № 1/5. — С. 300). Топонім Конотоп має власну важливу семантику, що розширює потенції закладеного у повісті смислу. За місцевою легендою, місто отримало таку назву через те, що «проїжджаючі топкими і майже непрохідними болотами, за відсутності мостів і переправ, там утеплювали своїх коней» (Максимович Л., Щекатов А. Географический словарь Российского государства. — 1904. — Ч. 3. — С. 722). Імовірно, що етимологія назви вплинула на рішення Гоголя обрати Конотоп за місце дивовижних і заплутанних подій.
Пропаща грамота. Биль, розказана дячком ***ської церкви / Пер. К. Климкович // Гоголь М. Вечери на хуторі близь Диканьки. — Львів, 1865. — Т. 2. — С. 11‒33.
Запропаща грамота (Бувальщина) // Гоголь М.В. Вечерни ці на хуторі під Диканькою…: (Оповідання) / Пер. М. Обачного й Лесі Українки; Під ред. Олени Пчілки. — Львів, 1885. — С. 12‒28.
Згублена грамота. Былина, расказана дяком у ***ской церкви. Ник. Гоголя / Пер. С.Н. Исаевича // Зоря. — 1885. — № 15/16. — С. 181‒183; № 17. — С. 196‒198.
Загублена грамота: Оповідання /Укр. пер. Германа Клсйфа (Грицька Кохніченка). — Миколаїв, [1909]. — 19 с. — (Укр. народне вид. Г.Д. Клейфа у Миколаєві, № 1).
Затрачена Грамота. Билиця, розказана дячком з українського села / Пер. А. Лотоцький; Ілюстр. Штайна // Ілюстрований календар «Просвіта» на 1910 рік. — Львів, [1909]. — С. 19‒26+7 іл.
Пропавшая грамота [Гоголя] / Укр. пер. Івана Шереметовіча. — Крыжополь, 1917. — 26 с.
Загублена грамота / Пер. Г. Баришпольського. — Баришполь, 1918. — 15 с.
Згублена грамота / Пер. А. Ніковського // Гоголь М. Твори: В 5 т. / Заг. ред. І. Лакизи і П. Филиповича. — К., 1929. — Т. 1. — С. 89‒100.
Згублена грамота / Пер. А. Ніковського. — К.: Книгоспілка, 1929. — 18 с.: мал.
Загублена грамота. Билиця / Пер. Антін Лотоцький; Із 10 рисунками Р. Штайна. — Львів: Світ дитини, 1932. — 32 с.: іл. — (Дітяча б-ка. Кн. 136).
Втрачена грамота // Гоголь М. Вечори на хуторі біля Диканьки: Повісті, видані Рудим Паньком. — К.; X., 1935. — С. 88‒102.
Втрачена грамота// Гоголь М. Вибрані твори. — К.; X., 1935. — С. 62‒67.
Втрачена грамота / Пер. з рос. — К.: Держлітвидав України, 1936. — 24 с. — (Б-ка читача-початківця).
Втрачена грамота // Гоголь М. Вечори на хуторі біля Диканьки: Повісті, видані пасічником Рудим Паньком. — К., 1950. — С. 76‒85.
Втрачена грамота / Пер. С. Васильченка // Гоголь М. Твори: В 3 т. / Заг. ред. М. Гудзія. — К., 1952. — Т. 1. — С. 140‒150.
Втрачена грамота. Бувальщина, розсказана дячком ***ської церкви / Пер. С. Васильченка. — К.: Держлітвидав України, 1953. — 15 с.
Запропаща грамота: [Для серед. шк. віку] / Пер. з рос. Михайла Обачного, Лесі Українки; Іл. О.В. Кузнецової. — К.: Школа, 2007. — С. 95‒110: іл. — (Моя улюблена книжка).
Частина друга
Ніч період Різдвом
Ця повість відкривала другу частину «Вечорів на хуторі біля Диканьки», надруковану 1832 р.
Дослідники по-різному визначають час написання твору. Якщо виходити з дозволу цензури, то це 31 січня 1832 р.; якщо ж ця робота тривала одночасно зі «Страшною помстою», тоді осінь-зима 1831 р., а використання Гоголем записаних матір’ю колядок і щедрівок (лист від 30 квітня 1829 р.) відносить задум до ще ранішого періоду.
«Ніч перед Різдвом» вирізняється серед повістей циклу складною архітектонікою. Виразним тлом для розгортання багатопланового сюжету, в якому взаємопереплетені щонайменше три основні сюжети — чорт і відьма, заскочені зненацька коханці, чорт і коваль — слугує передвечір Різдва, що дозволило щедро використати принагідні народні пісні.
Обряд і звичай колядування Гоголь коментує у виносці згадуючи «болвана Коляду». В українському фольклорі «коляда» означає Різдво і пов’язаний з цим звичай славити господарів, дарувати подарунки колядникам і т. п. У «Книзі всякої всячини» Гоголь записав: «Колядують напередодні Різдва Христового на честь господаря дому, молодого подружжя і т. ін. При кожному куплеті повторюються слова “святий вечір”. Щедрівка перед новим роком; предмет її — предмети священні з приспівом “щедрий вечір”». Тож, відтворюючи характер народних гулянь і атмосферу Святвечора, Гоголь у повісті кілька разів повертається до веселих колядників, котрі приспівують: «Щедрик, ведрик», і зазначає, що замість колядки вони «ревли на все горло» щедрівку.
У ніч проти Різдва, згідно з народними уявленнями, активізується нечиста сила. Це час не тільки «згущення хаосу», апогею боротьби темних сил із силами добра, але «розмитості меж між предметами й явищами» як наслідку цього протистояння (Иванов В.В., Топоров В.Н. Исследования в области славянских древностей. — М., 1974. — С. 38). Тому цілковито вмотивованими у повісті Гоголя виявляються образи відьми й чорта, загальні обриси яких не надто різняться від народних уявлень. Навіть сцену викрадання зірок Гоголь запозичив з фольклорних розповідей, про що свідчить запис із «Книги всякої всячини»: «Існує повір’я, що відьми знімають і ховають зірки». У фольклорі є й історія про чорта, який пролітав крізь димар на побачення до відьми. Навіть побіжно згаданий у повісті кривий чорт, як «найперший на витівки серед чортів», теж підказаний народними уявленнями. У нарисі 1831 р. «Кульгавий чорт» Гоголь зазначив: «Малоросіяни тієї віри, що [у пеклі] (в оригіналі Гоголь взяв у дужки слова «в аде». — Т.М.) хитріший за всіх і розумніший [кривий] (так само зазначено російський відповідник «хромой». — Т.М.) чорт».
Гоголь використовує в повісті різноманітні мотиви й ситуації вертепної драми, зокрема коханців, що ховались у мішках. Поширену в Україні фольклорну легенду про благочестивого маляра він поєднує із сюжетами про культурного героя слов’янської міфології — коваля, якому народна свідомість приписувала і зв’язок з нечистим. Не випадково мати Вакули — відьма, а зображення її близьких стосунків з чортом («він наїхав при самому вході у димар на шию своєї коханки…») породило думку про ймовірний родинний зв’язок між Вакулою і чортом. З образом Вакули пов’язаний і мотив, що доносить розмисли Гоголя про дієвість, впливовість мистецтва. Коваль, спокутуючи гріх спілкування з нечистим, малює на стіні церкви «чорта у пеклі, такого гидкого, що всі плювали, коли проходили повз…». Дві професії Вакули — ковальство й малярство — символізують боротьбу за його душу двох начал, і в цій боротьбі Гоголів коваль, подібно до героїв фольклору, хитрістю змушує чорта служити собі.
Власне літературні джерела відіграли досить незначну роль при створенні цієї повісті порівняно з іншими творами циклу. Хоч і тут Гоголь не втримався від використання вальтерскоттівського прийому — зображення відомого історичного діяча, науковця або митця серед свити, що оточує можновладців. У даному випадку цю роль виконує Д.І. Фонвізін, присутній при розмові Катерини II з запорожцями. Тож історичне тло цієї повісті більш конкретизоване і розгортається у цілком певному історичному просторі. Дія твору пов’язана з відомим епізодом царювання Катерини, коли 1775 р. вона приймала останніх депутатів від запорожців у зв’язку з роботою Комісії зі скасування Запорозької Січі. «Напасті», про які говорять запорожці, натякають на пам’ятні й зрозумілі сучасникам Гоголя події.
Ніч перед Різдвом / Пер. К. Климкович // Гоголь М.В. Вечори на хуторі близь Диканьки. — Львів, 1865. — Т. 2. — С. 35‒133.
Ночь перед Рождеством. Повесть Николая В. Гоголя // Литературная прилога для целерочных пренумерантов «Слова». — Л[ьвів], 1868. — Ч. 1‒2.
Ночь перед Роздвом (Украинська выгадка Миколы Гоголя) // Батьковщина. — Л[ьвів], 1885. — № 4‒13 (2 січ. — 27 берез.).
Ночь перед Рождеством. — Л[ьвів], 1902. — 74 с. — (Изд. о-ва им. Н. Качковского, 4.318). [Видання з поясненням незрозумілих слів].
Ніч перед Різдвом: (Веселе оповідане) / Пер. з рос. Чепига Іван // Громадський голос. — 1912. — № 1, 2 (3, 10 січня). [Переклад з деякими змінами і скороченнями].
Ніч проти Різдва / Пер. М. Рильського. — К.: Книгоспілка, 1929. — 56 с.: іл.
Ніч проти Різдва / Пер. М. Рильського // Гоголь М. Твори: В 5 т. / Заг. ред. І. Лакизи і П. Филиповича. — К., 1929. — Т. 1. — С. 104‒153.
Ніч перед Різдвом / Пер. за ред. І. Маненка // Гоголь М. Ніч перед Різдвом: Оповідання. — X., 1934. — С. 32‒80.
Ніч перед Різдвом // Гоголь М. Вечори на хуторі біля Диканьки: Повісті, видані Рудим Паньком. — К.; X., 1935. — С. 107‒153.
Ніч перед Різдвом // Гоголь М. Вибрані твори. — К.; X., 1935. — С. 70‒92. Ніч перед Різдвом // Гоголь М. Вибрані твори. — К., 1946. — С. 29‒70. Ніч перед Різдвом / Пер. А. Хуторяна // Гоголь М. Вибрані твори. — К., 1948. — С. 26‒62.
Ніч перед Різдвом // Гоголь М. Вечори на хуторі біля Диканьки: Повісті, видані пасічником Рудим Паньком. — К., 1950. — С. 92‒131.
Ніч перед Різдвом / Пер. А. Хуторяна // Гоголь М. Твори: В 3 т. / Заг. ред. М. Гудзія. — К., 1952. — Т. 1. — С. 154‒197.
Ніч проти Різдва / Пер. М. Рильського // Гоголь М. Тарас Бульба / Передм. Т. Гундоройої; Післямова В. Яременка. — К., 1998.
Ніч перед Різдвом: [Повість] / Микола Гоголь. — Львів: СП «Євросвіт», 2004. — 48 с.: іл.
Ніч перед Різдвом / Скор, версія за пер. з рос. М. Рильського; Худ. К. Лавро. — К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2006. — 24 с. [1-ша паг.]: іл.
Ніч проти Різдва: [Для серед. шк. віку]: Пер. з рос. / Іл. О.В. Кузнецової. — К.: Школа, 2007. — С. 110‒165: іл. — (Моя улюблена книжка).
Страшна помста
Повість вийшла друком 1832 р. в другій частині «Вечорів» із заголовком «Старовинна бувальщина», який надалі був знятий.
Точних відомостей про час роботи над повістю немає. Ймовірно, що це відбувалося влітку — на початку весни 1831 р., коли Гоголь мешкав у Павловську і мав нагоду часто спілкуватися з Пушкіним та Жуковським, які тоді перебували у Царському Селі. Відомо, що в цей час Гоголь познайомився з текстом ще ненадрукованої «Історії Русів», список якої мав Пушкін. Свідчення знайомства з рукописом помітні у главі VIII, де згадується про підготовку походу поляків па «народ український», і у главі IX — в роздумах пана Данила.
Питання джерельної бази повісті доволі складне. У ній виразно помітне використання улюблених німецькими романтиками мотивів. Це, зокрема, покарання злочинців у нащадках, відокремлене від тіла існування душі, магічна природа зла та ін. Критика ще на початку XX ст. вказала на типологічний збіг сюжетів «Страшної помсти» і повісті Л. Тіка «П’єтро Алоне» (див.: А.К., Ю.Ф. «Страшная месть» Гоголя и повесть Тика «Пиетро Апоне» // Русская старина. — 1902. — № 3. — С. 641‒647). Серед можливих літературних джерел — п’єса Тіка «Карл фон Бернік» (1797) і новела Е.-Т.-А. Гофмана «Ігнац Денне» (1816), що мають безпосередній стосунок до теми родового прокляття.
Типологічно подібний матеріал віднайдено і в українському фольклорі з притаманним йому мотивом страшного грішника-зрадника. Цей мотив віддавна цікавив Гоголя і в іншому варіанті був утілений у «Главі з історичного роману», віднесеній письменником до нереалізованого задуму «Гетьман».
З фольклору прийшов і мотив побратимства, що як явище набуло широкого розповсюдження в Україні й, зосібна, на Січі. Оскільки клятви у побратимстві приносились у церкві, а поручителем незламності й вірності слову поставав Господь, стає зрозумілою і обґрунтованою Його задіяність у розвитку подій повісті. Побратими на Євангелії виголошували обітницю: «Ми, що нижче підписалися, приносимо від себе сей завіт перед Богом у тому, що ми — браття, і з тим, хто порушив братерства нашого союзу, той перед Богом одвіт да воздасть…» (див.: Эварницкий Д.И. Запорожцы в поэзии Т.Г. Шевченко. — Екатеринославль, 1912. — С. 14‒15).
Гоголем були знані не тільки билини про епічних богатирів та їхнє побратимство (тотожні мотиви використали П. Меріме у циклі «Гузла», 1827, і О. Пушкін у «Піснях західних слов’ян», 1834), але й вітхозавітна історія Каїна й Авеля, так само як і новозавітний сюжет по Юду. Універсальний культурологічний характер мотивів не став на заваді їхній інтерференції з поетикою української народної пісні, до використання риторичних засобів якої вдався Гоголь. Створені митцем стилізації — дума, голосіння Катерини, монолог Данила «Щось сумно стає на світі» (глава IX), відоме змалювання бурі на Дніпрі на початку глави X — засвідчили органічне засвоєння духу і матерії фольклору, майстерно утілених у тексті повісті.
Місцем, де чиниться страшна помста, Гоголь обрав Київ та Карпати. Київ постає головним неінфернальним місцем у структурі простору повісті. Туг центр християнського світу, де розташовані церкви й монастирі, сюди вирушає чаклун замолювати гріхи. Саме звідси, з Києва, «стало видно далеко у всі кінці світу», тобто стало видно межі української землі з їхнім пограниччям і одночасно входом до інфернального світу — Карпатами. Образу гір у творі відведена особлива міфологічна роль. Згідно з легендами, гори створили чорти (наприклад, чорт, виринувши з моря, прихопив у рота землю, а коли вона стала рости, наплював гори; або вони утворилися від падіння чорта на землю й метання по ній — див.: Войтович В. Українська міфологія. — С. 112). Тож у народній свідомості гори залишились місцем перебування демонічних істот. Тут з’являється величезний мрець, від якого здригається земля, вершник з немовлям, а головне — бездонне провалля, власне вхід до інфернального простору.
Джерелом інформації про Карпати для Гоголя могли слугувати праці директора ніжинської Гімназії вищих наук І.С. Орлая, карпатороса за походженням, який доводив етнічну спорідненість народностей Карпат, Галичини, України і Росії, переконаний у необхідності їхнього об’єднання (див.: Орлай И.С. О Юго-западной Руси. Письмо из Нежина к секретарю Общества // Труды и записки Общества истории и древностей российских. — 1826. — Кн. 1. — С. 220‒228). Думки І.С. Орлая, поширені серед гімназистів часів учнівства Гоголя, кореспондували загальній культурно-літературній ситуації 20‒30-х років XIX ст., коли широко і співчутливо обговорювались ідеї слов’янської спільноти.
Детальніше про історичні реалії та фольклорні витоки повісті Гоголя зокрема див.: Чумак Т.М. Исторические реалии в повести Н.В. Гоголя «Страшная месть» // Вопросы русской литературы. — Вып. 42. — Львов, 1983; Чумак Т.М. Фольклорные истоки повести Н.В. Гоголя «Страшная месть» // Література та культура Полісся. — Вип. 1. — Ніжин, 1990. — С. 120‒121.
Страшна кара / Пер. І. Василевський // Діло. — 1890. — 28 берез. (9 квіт.) — 21 квіт. (З трав.) [№ 71‒89].
Страшна пімста / Пер. В. Щербаківський // Народне слово. — Л[ьвів], 1909. — № 193‒194, 200, 206, 209, 211, 212, 214, 215, 238‒240, 242, 244, 245.
Страшна пімста / Пер. В.Щ. [Вадим Щербаківський]. — Львів, 1909. — 95 с. [Передрук з «Народного слова»].
Страшна помста / [Пер. Щ-го.] — Полтава: Изд. Укр. кн. маг. Тип. Гуревича, 1913. — 55 с.
Страшна помста / Пер. В. Щербаківського; Іл. В. Дурново // Гоголь М.
Сорочинський ярмарок; Страшна помста. — Полтава, 1920. — 67 с. [2-га паг.]. [На тит. арк.: У Полтаві, 1919].
Страшна пімста / Пер. В.Щ. — Л[ьвів], 1919. — 95 с.
Страшна помста / Пер. А. Харченко. — К.: Книгоспілка, 1929. — 50 с.
Страшна помста / Пер. А. Харченко // Гоголь М. Страшна помста та інші оповідання. — Львів, 1933. — С. 13‒61.
Страшна помста та інші оповідання / Передм. Миколи Голубця. — Львів, 1933. — 125 с.
Страшна помста // Гоголь М. Вечори на хуторі біля Диканьки: Повісті, видані Рудим Паньком. — К.; X., 1935. — С. 154‒195.
Страшна помста// Гоголь М. Вибрані твори. — К.; X., 1935. — С. 93‒113.
Страшна помста // Гоголь М.В. Вибрані твори. — К., 1946. — С. 71 — 108.
Страшна помста// Гоголь М. Вечори на хуторі біля Диканьки: Повісті, видані пасічником Рудим Паньком. — К., 1950. — С. 132‒168.
Страшна помста / Пер. І. Сенченка // Гоголь М. Твори: В 3 т. / Заг. ред. М. Гудзія. — К., 1952. — Т. 1. — С. 198‒238.
Страшна помста: [Для серед. шк. віку]: Пер. з рос. / Іл. Олега Літвінова. — К.: Школа, 2007. — С. 169‒235: іл. — (Моя улюблена книжка).
Іван Федорович Шпонька та його тітонька
Уперше повість надруковано 1832 р. у другій книзі «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Рукопис твору невідомий, а його відносна віддаленість від фольклорних джерел, підкреслено акцентований побутовий характер змушують дослідників віднести час написання до найбільш пізнього етапу роботи над «Вечорами». Тобто це час, коли, за висловом І. Айзенштока, Гоголь уже оформив власні «безпосередні спостереження над українською дійсністю» (Айзеншток И.Я. Хронология написания «Вечеров на хуторе близ Диканьки» // Известия АН СССР. ОЛЯ. — Вып. 3. — 1962. — Т. 21. — С. 252‒262). Тож дослідники схильні датувати роботу над текстом кінцем 1831 р.
У розумінні здійсненого митцем задуму при нагоді стане лист, написаний Гоголем 30 березня 1832 р. до О.С. Данилевського: «Прекрасна, полум’яна, знемагаюча і нічим не пояснена любов перед шлюбом; але той тільки виказав одні поривання, одне намагання любові, хто любив перед шлюбом. Ця любов неповна; вона тільки початок. <…> Але друга частина чи, краще сказати, сама книга — тому що перша тільки попередження про неї — спокійна і ціле море тихих насолод, яких з кожним днем відкривається все більше й більше, і з тим більшою насолодою дивуєшся їм, що вони здавались цілковито непомітними і звичайними. <…> Любов перед шлюбом — вірші Язикова: вони ефектні, огненні і з першого разу заволодівають усіма чуттями. Але після шлюбу любов — поезія Пушкіна: вона не раптом охопить нас, але чим більше вдивляєшся в неї, тим вона більше відкривається, розгортається й нарешті перетворюється на величний та обширний океан, у котрий чим більше вдивляєшся, тим він здається неосяжнішим, і тоді самі вірші Язикова видаються тільки частиною, невеликою рікою, що впадає у цей океан. <…> Ти, я гадаю, вже прочитав “Івана Федоровича Шпоньку”, він перед шлюбом навдивовижу як подібний до віршів Язикова, між тим як після шлюбу зробиться цілковито поезією Пушкіна».
Новий тип героя, пересічність якого підкреслюється іменем «Шпонька», дріб’язковість і обмеженість його бажань, зануреність у чуттєвий світ і абсолютне задоволення власним життєвим укладом обумовили потребу у нових виражальних засобах — відповідних образу «маленької людини».
Одним із виявів цього стала орієнтація на стерніанський тип повістування, на що вказують передмова, ледве прихована авторська іронія, певний перегук назв глав у Гоголя з відповідними назвами у «Сентиментальній подорожі» Л. Стерна, а також незакінченість оповіді як свідомий наративний прийом (про стерніанство Гоголя див.: Дмитриева Е. Стернианская традиция и романтическая ирония в «Вечерах на хуторе близ Диканьки» // Известия РАН. Сер. литературы и языка. — 1992. — № 3. — С. 18‒27).
Про зв’язок повісті «Іван Федорович Шпонька та його тітонька» з історичним минулим України («як зітхання над минулим») див.: Сенько І. Гоголівський Шпонька у контексті історії України // Гоголезнавчі студії. — Вип. 9. — Ніжин, 2002. — С. 13‒20.
Побутовізм і точність реалістичних спостережень та замальовок повісті дозволяють прокреслити певні вектори розвитку творчості зрілого Гоголя.
Іван Федорович Шпопька та їх тітонька / Пер. М. Зерова // Гоголь М. Твори: В 5 т. / Заг. ред. І. Лакизи і П. Филиповича. — К., 1929. — Т. 1. — С. 198‒225.
Іван Федорович Шпонька та їхня тітонька / Пер. М. Зерова; Грав. худ. Касьяна. — К.: Книгоспілка, 1929. — 32 с.
Іван Федорович Шпонька і його тітонька // Гоголь М. Ніч проти Різдва: (Оповідання). — X., 1934. — С. 81‒108.
Іван Федорович Шпопька та його тітонька // Гоголь М. Вибрані твори. — К.; X., 1935. — С. 114‒127.
Іван Федорович Шпонька та його тітонька // Гоголь М. Вечори на хуторі біля Диканьки: Повісті, видані Рудим Паньком. — К.; X., 1935. — С. 196‒221.
Іван Федорович Шпонька та його тітонька: Пер. з рос. — К.: Держлітвидав, 1936. — 48 с. — (Б-ка читача-початківця).
Іван Федорович Шпонька та його тітонька // Гоголь М. Вечори на хуторі біля Диканьки: Повісті, видані пасічником Рудим Паньком. — К., 1950. — С. 169‒192.
Іван Федорович Шпонька та його тітонька / Пер. Остапа Вишні // Гоголь М. Твори: В 3 т. / Заг. ред. М. Гудзія. — К., 1952. — Т. 1. — С. 239‒263.
Іван Федорович Шпонька та його тітонька // Гоголь М. Вечори на хуторі біля Диканьки: Повісті, видані пасічником Рудим Паньком. — К., 1975.
Зачароване місце
Повість, уперше надрукована 1832 р., завершує другу книгу «Вечорів». Відсутність рукопису і згадувань про повість у листуванні не дозволили встановити точну дату роботи над текстом. Тому дослідники, виходячи зі спільного підзаголовку «Бувальщина, розказана дячком ***ської церкви», яким позначені «Вечір проти Івана Купала» й «Втрачена грамота», а також спільного для всіх трьох повістей образу оповідача — Хоми Григоровича, вважають часом написання 1829‒1830 рр.
Гоголь завершує цикл «Вечорів» заснованою на українських народних повір’ях повістю про пошуки зачарованого скарбу й «оманливі», «морочливі» місця. За українським фольклором, на місце, де заховано скарб, вказує палаюча над ним свічка. Здобування скарбу супроводжується появою нечистої сили, що, деформуючи простір, морочить-водить людину «зачарованими місцями». Комічно-іронічне, позірно легковажне вирішення теми здобування скарбу у повісті, що нагадує народну бувальщину або анекдот, як здається, суперечить акцентному, отже знаковому, розташуванню твору у циклі. А. Бєлий першим завважив сьогодні вже безсумнівний висновковий характер «Зачарованого місця»: «…загибель всесвіту — такий катастрофічний фон повістей “Вечорів”» (Белый А. Мастерство Гоголя. — М.; Л., 1934. — С. 50).
Зачароване місце. Билиця… // Гоголь Н. Вечерниці… (Оповідання…) / Пер. Михайла Обачного й Лесі Українки; Під ред. Олени Пчілки. — Львів, 1885. — С. 29‒40.
Зачароване місце (Байка, оповідана дячком ***скої церкви) // Православний Буковинський Календар на рік 1901. Рочник XXVIII. Накладом Т-ва «Руска бесіда». — Чернівці, 1900. — С. 67‒78. [Перекладач не зазначений].
Заколдованное место (Зачарованное местце) // Календарь на год 1909. Изд. о-ва им. М. Качковского. — Л[ьвів], 1908. — Ч. 391‒392. [Це російськомовне видання має численні «українські» з’ясування].
Зачароване місце, билиця, розсказана дячком з українського села. — Л[ьвів], 1909. — 13 с.
Зачароване місце / Пер. Г. Клейфа. — Миколаїв: Народне укр. вид-во, 1909.
Заворожене місто (Заколдованное место) / Пер. на малорусское наречие Б. Ковалевский. — М.: Тип. И. Люндорфа, 1909. — 23 с.
Зачароване місце: Билиця, розсказана дячком з українського села // Письмо з «Просвіти». — 1909. — № 4. — С. 51‒57.
Зачароване місце: Билиця, розсказана дячком з українського села // Просвітні листки. — 1909. — № 29. — С. 4‒14.
Заворожене місце / Пер. К.В. Дубняк. — Полтава, 1919. — 16 с.
Зачароване місце / Пер. С. Титаренка; Іл. худ. Алексеева. — К.: Книгоспілка, 1929.
Зачароване місце. Билиця, дячком N-ської церкви розповідана / Пер. С. Титаренка // Гоголь М. Твори: В 5 т. / Заг. ред. І. Лакизи і П. Филиповича. — К., 1929. — Т. 1. — С. 226‒234.
Зачароване місце / Пер. С. Титаренко // Гоголь М. Страшна помста та інші оповідання. — Львів, 1933. — С. 114‒123.
Зачароване місце / Пер. з рос. за ред. А. Хуторяна. — К.: Держлітвидав, 1935. — 20 с. — (Б-ка читача-початківця).
Зачароване місце // Гоголь М. Вибрані твори. — К.; X., 1935. — С. 127‒131.
Зачароване місце // Гоголь М. Вечори па хуторі біля Диканьки: Повісті, видані Рудим Паньком. — К.; X., 1935. — С. 223‒230.
Заколдованное место (Зачароване місце) — Львів: Вид. о-ва «Русская школа», 1937. — 16 с.: іл. — (Домашня б-ка «Друг», № 1).
Зачароване місце / Пер. С. Васильченка // Гоголь М. Твори: В 3 т. / Заг. ред. М. Гудзія. — К., 1952. — Т. 1. — С. 264‒270.
Зачароване місце: [Для серед. шк. віку]: Пер. з рос. / Іл. О.В. Кузнєцової. — К.: Школа, 2007. — С. 165‒175: іл. — (Моя улюблена книжка).
ТЕЛЕГРАМКанал с обзорами, анонсами новинок и книжными подборками
Книжный Вестник
Бот для удобного поиска книг (если не нашлось на сайте)
Поиск книг
Свежие любовные романы в удобных форматах
Любовные романы
О психологии, саморазвитии и личностном росте
Саморазвитие
Детективы и триллеры, все новинки
Детективы
Фантастика и фэнтези, все новинки
Фантастика
Отборные классические книги
Классика
ВКОНТАКТЕБиблиотека с любовными романами, которая наверняка придётся по вкусу женской части аудитории
Любовные романы
Библиотека с фантастикой и фэнтези, а также смежных жанров
Фантастика
Самые популярные книги в формате фб2
Топ фб2
книги