Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород

Миргород

1835 року Гоголь надрукував збірку «Миргород» (дозвіл цензури від 29 грудня 1834 р.) з промовистим підзаголовком: «Повісті, які служать продовженням “Вечорів на хуторі біля Диканьки”». Заявлена підзаголовком серіальність повістей «Миргорода» стосовно «Вечорів» не була лишень рекламним заохоченням зацікавлених попередньою збіркою читачів або такою собі примхою автора. І назва, і структура збірки багато що прояснюють у творчій еволюції митця, відкриваючи завісу над таємницею його духовних та художніх устремлінь і шукань.

Вихід 1832 р. другої частини «Вечорів» збігся з початком творчої кризи, що тривала до кінця 1833 р. і болісно переживалася Гоголем. Успіх «Вечорів», якому він спершу щиро радів, змінився розпачем від розуміння того, що від нього й надалі чекають подібних «казок» у запланованій третій частині. У листі до М. Погодіна (від лютого 1833 р.) Гоголь прирікає «Вечори» на «безвість», протиставляючи їм «щось ваговите, велике, митецьке», що, як він вірить, спроможний створити. «Вечори» для Гоголя, про що йдеться ще у листі до І. Дмитрієва від 23 вересня 1832 р., — «недосконалі початки». Цієї ж думки Гоголь дотримується і через десять років, кваліфікуючи їх у Передмові до зібрання творів 1842 р. як «початкові учнівські проби, недостойні строгої уваги читача». А 1851 р. письменник мав намір взагалі не включати «Вечори» до другого зібрання своїх творів, переконаний, що в них «багато незрілого». З уже осмисленої ним височини апостольського покликання «Вечори» виглядали не вартими уваги пролегоменами.

Підвівши риску під «Вечорами» як результатом цієї «молодості, коли не приходять у голову жодні питання», Гоголь повертається до української тематики «Миргорода» з принципово іншим розумінням самої природи «малоросійськості» й власної творчості. Це був один з відчутних наслідків трансформованого духовного світовиду митця після згадуваної кризи, початки якої великою мірою пов’язані з поїздкою в рідну Василівку влітку 1832 р. Майже три з половиною роки Гоголь не був в Україні, й спостережені ним сцени провінційного і сільського життя різко контрастували як з. буттям столичного Петербурга, так і з тими сентиментально-ностальгічними спогадами, що живили його творчість пори «Вечорів». У листі до І. Дмитрієва з Василівки у липні 1832 р. Гоголь писав: «Тепер я живу в селі, цілковито такому, яке змальоване незабутнім Карамзіним. Мені здається, що він копіював малоросійське село: настільки фарби його яскраві й подібні до тутешньої природи. Чого б, здається, не вистачало цьому краю? Повне, розкішне літо! Хліба, фруктів, усього рослинного погибель! А народ бідний, маєтки розорені й недоїмки невиплатні… Зізнаюсь, мені дуже сумно було дивитись на розлад маєтку моєї матері…».

Ці відчуття, гіркі роздуми вели до усвідомлення необхідності вияву власної активності, доказом чого стали кардинальні зміни у манері письма, власне те, що Д. Чижевський, аналізуючи «Старосвітських поміщиків», назвав «ідеологічною ідилією». «Те протиставлення, котре в оповіданні подане у площині особистого переживання, дуже часто, якщо не протягом усього життя Гоголя, займало його інтерес і у площині філософії, історії й культури» (Чижевский Д. Неизвестный Гоголь// Новый журнал. — Нью-Йорк, 1951. — № 27. — С. 134).

Гоголь, за власним зізнанням, починає й кидає писання: «Який жахливий для мене цей 1833-й рік! Боже, скільки криз!.. Скільки я починав, скільки поспалював, скільки полишив» (лист до М. Погодіна від 28 вересня 1833 р.); «У мене є сто різних початків і жодної повісті, жодного навіть уривку цілого…» (лист до М. Максимовича від 9 листопада 1833 р.). У цьому ж листі Гоголь звіряється: «Якби ви знали, які зі мною відбувались страшні перевороти, як сильно розтерзане все всередині мене. Боже, скільки я поспалював, скільки перестраждав!» Прикметне датування «Вія» саме цим страшним для Гоголя роком.

З цього внутрішнього страждання і творчого самоспалення 1835 р. постали статті й повісті «Арабесок» та «Миргорода».

Повісті «Миргорода» — це нове бачення України Гоголем, нова віха його творчого шляху. Принципи своєї нової естетики письменник виклав у включеній до «Арабесок» статті «Кілька слів про Пушкіна». Зокрема він писав: «…Чим предмет звичайніший, тим вище має бути поет, щоб видобути з нього незвичайне і щоб це незвичайне було між тим цілковитою істиною». Україна, що постала у «Вечорах» краєм дивовижних і дивних звичаїв, залюблених у природу й життя кумедників, буяння пристрастей і розгулу демонічних сил, на сторінках «Миргорода» поступилася пересічності, оманливій млявості буденності, тій одноманітності щоденної звички, якою і є безодня життя «маленької людини», страшніша й жорстокіша за штучні жахи романтизованої екзотики. Разом з тим, продовжуючи рефлексування надлюдською природою, Гоголь активно освоює історичний вимір і велику енергію діянь народу, чаруючу звабливість традиційного існування, в якому владарюють милосердя й любов. Цілісне осмислення українського буття втілилось в особливій естетичній єдності книги, що дало підстави говорити про її циклічну організацію (див.: Есаулов И. Спектр адекватности в истолковании литературного произведения: «Миргород» Н.В. Гоголя. — М., 1995).

У Передмові до зібрання творів 1842 р. Гоголь зазначав: «Поблажливий читач може пропустити весь перший том («Вечори…». — Т.М.) і почати читання з другого». Зміст другого тому й становили повісті «Миргорода». Ймовірно, до них можна віднести слова Гоголя: «Мені б хотілося дати публіці таке зібрання своїх творів, яким я був би теперішної хвилини найбільше задоволений» ([Кулиш П.А.] Николай М. Записки о жизни Н.В. Гоголя. — СПб., 1856. — Т.2. — С. 258). Саме так він оцінював їх 1837 р., прохаючи В.А. Жуковського: «Знайдіть нагоду і спосіб вказати як-небудь Государеві на мої повісті: Старосвітські поміщики й Тарас Бульба. Це ті дві щасливі повісті, які припали цілковито всім смакам і всім різним темпераментам».

Для назви збірки, до якої, окрім згаданих автором «двох щасливих повістей», увійшли також «Вій» і «Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем», Гоголь обрав найменування такого собі повітового містечка у Полтавській губернії. На початкову визивну нелітературність назви твору звернув увагу один з перших критиків, який писав у числі газети «Северная пчела» від 25 травня 1835 р.: «Назвавши свою книгу, невідомо чому, іменем повітового містечка Полтавської губернії, автор надав їй два найбільш дивацьких епіграфи. <…> Нині у моді хизуватися дивацькими епіграфами, які не мають найменшого стосунку до книги». У випадку Гоголя справді дивні за змістом епіграфи мали принаймні топонімічний стосунок до змісту книги, однозначно засвідчивши реальну конкретність зображеного місця дії. Це «Миргород» — «невелике при річці Хорол місто», де є «1 канатна фабрика, 1 цегляний завод…» і де випікають «доволі смачні» бублики, хоч вони й «з чорного тіста».

Епіграфи, кожен на свій штиб, вказують на продовження заявленої «Вечорами» української тематики. Проте різдвяно-великодня ідилія «Вечорів» прибере трагічного відтінку фіналу «Старосвітських поміщиків», «старі часи» «Тараса Бульби» озвуться сучасним, 1828 року, поверненням з Туреччини у підданство Росії запорозько-задунайського козацтва; «Вій», попри лукаву вказівку Гоголя — «Вся ця повість є народна оповідь», далеко відійде від традиційних фольклорних схем і моделей, жахаючи роздвоєністю простору, в якому ніхто й ніде не може порятуватись від всесильного зла, а дріб’язкова випадковість тяжби Івана Івановича й Івана Никифоровича обернеться питомою, обов’язковою рисою буття як миргородських «існувателів», так і всієї імперії.

Миргород, як і Диканька, посідає значуще місце на мапі малої батьківщини Гоголя. У цьому краї він народився, сюди повертався з Великоросії і закордонних мандрівок. Якщо у трьох повістях збірки Миргород вгадується в описах і суттєвих деталях, то у завершальній — про сварку двох Іванів, постає настільки достовірним місцем дії, що Гоголь було намірився додати передмову із застережливою заувагою: «…подія, описана в цій повісті, належить до дуже давніх часів. При тому вона цілковита вигадка. Тепер Миргород зовсім не те». Вірогідно, що ця передмова адресувалась і цензурі, яка не дозволила до друку якісь епізоди при публікації повісті 1834 р. в альманасі О.Ф. Смірдіна «Новоселье». Про це написав цензор О.В. Нікитенко у щоденнику від 14 квітня 1834 р.: «Був у Плетньова. Бачив там Гоголя; він сердиться на мене за деякі пропущені місця в його повісті, що друкується в “Новоселье”. Бідний літератор! Бідний цензор» (Никитенко А.В. Дневник. — М.; Л., 1955. — Т. 1. — С. 142). Які саме місця було вилучено, встановити наразі неможливо. Мовиться й те, що передмова писалася Гоголем для заповнення пропусків, які з’явилися при наборі, а потім автор використав звільнене нею місце для написання нового закінчення «Вія» (див. коментар: Гоголь Н.В. Собр. соч.: В 9 т. — М., 1994. — Т. 2. — С. 485‒486).

Надрукована без посилання на «давні часи», повість викликала різку реакцію сучасних миргородських обивателів, що 1834 р. уповні відчула мати Гоголя, коли приїхала до повітового суду: «Миргородські чиновники були такі злі на Гоголя, що Марії Іванівні не запропонували сісти, й вона простояла години дві, поки не отримала потрібної довідки» (Гиляровский В.А. По следам Гоголя // Гиляровский В.А. Соч.: В 4 т. — М., 1967. — Т. 2. — С. 409). «Мерзотність запустіння», «здатність людини так оскотинитись, що навіть страшно бажати їй бути безнужденною й вдоволеною» (лист Гоголя до рідних у Василівку від 3 квітня 1849 р.), у сконцентрованій формі явлені у бутті «прекрасних людей» «Миргорода», власне Міста Світу, Гоголь утілив у підсумковий афоризм: «Нудно на цьому світі, панове!»

У статті «Про російську повість та повісті п. Гоголя» 1835 р. В. Бєлінський, схвально відгукнувшись про повість «Вій» («дивовижне творіння»), зауважив невдатність митця у фантастичному, принципово не прийнявши захоплення демонічною фантастикою. В. Бєлінський бачив талант Гоголя у зображенні дійсного життя і на це спрямовував своєю критикою.

Гоголь, зберігаючи, леліючи й оригінально вилущуючи фантастичне з дійсного, у «Миргороді» дивиться на світ крізь інший, ніж у «Вечорах», окуляр. За словами Гоголя, Пушкін говорив йому, що у жодного з письменників не було «дару виставляти так яскраво… пересічну банальність (російською «пошлость». — Ред.) людини, щоб усі ті дрібниці, що оминаються оком, мелькнули в очі всім». Гоголь підкреслює: «Ось моя головна властивість, яка притаманна мені одному, якої, точно, немає у інших письменників». До зображення «недосконалості нашого життя», що стане однією з основних тем його творчості, Гоголь упритул підійшов у «Миргороді». Авторське бачення стає масштабнішим, а рефлексії помітно узагальнюючими. Мозаїчні фрески буття Миргорода передують місту «Ревізора», про яке письменник багатозначно скаже у «Розв’язці “Ревізора”»: «Ну, а що, коли це наш душевний город і сидить він у всякого з нас?» Принагідно зазначимо важливе спостереження М. Вайскопфа про вплив Сковороди на Гоголя, зокрема у семантиці назви «Миргород». Коментуючи фрагмент з «Розмови п’яти подорожніх про душевний світ (мир)», дослідник зауважив: «“Миргород” Сковороди — це переклад слова “Єрусалим” у його популярній (і невірній) етимології — Yerushlayim — ir shalom. (Ця етимологія була віддавна відома на Русі; пор. хоч би роз’яснення “Єрусалима” в Максима Грека: “А по-русски Мирен град”» (Вайскопф М. Сюжет Гоголя: Морфология. Идеология. Контекст. — М., 1993. — С. 215).

Перо Гоголя осягає філософські проблеми історії і життя. Дослідники зазначають велику кількість історичних алюзій у текстах повістей «Миргорода» (див.: Сенько І. Гоголівський Миргород на перехрестях історії України. — Ужгород, 2006). Про джерела українських повістей також див.: Крутикова Н.Е. Н.В. Гоголь: Материалы и исследования. — К., 1992. — С. 32‒46.

Окремим виданням збірка була надрукована 1835 р. у двох частинах. До першої увійшли «Старосвітські поміщики» й «Тарас Бульба», до другої — «Вій» та «Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем».

Весною (18 березня) 1835 р. міністр народної освіти С.С. Уваров подає книгу «Миргород» Миколі І, а вже 23 березня попечитель Санкт-Петербурзького округу О.М. Дондуков-Корсаков повідомляє через ректора університету «Г. Гогелю» (так в листі), що книга «зичливо прийнята» (Неизданный Гоголь. — М., 2001. — С. 426‒428).

Окремого перевидання «Миргорода» за життя Гоголя не було. Як другий том зібрання творів повісті циклу «Миргород» вийшли у 1842 р. При цьому повісті «Вій» і «Тарас Бульба» зазнали суттєвого авторового редагування.

Для другого видання творів, початого 1851 р., Гоголь переглянув коректуру «Старосвітських поміщиків» і перших дев’яти розділів «Тараса Бульби», до текстів яких уніс певні зміни. Другий том цього видання з повістями «Миргорода» вийшов уже по смерті письменника — 1855 р.

Старосвітські поміщики

Уперше повість надруковано у збірці «Миргород» (1835). Задум і початок роботи над твором припадають на кінець 1832 р., коли Гоголь повернувся до Петербурга після гостини у Василівці. Враження від поїздки втілились у зображенні хутора старосвітських поміщиків, портретах і характерах персонажів, окремих сюжетних колізіях повісті. Побутує думка, що прообразом до Пульхерії Іванівни Гоголю слугувала його мати, Марія Іванівна, про що писали П. Куліш та О. Смирнова. Окремі риси характеру й біографічні деталі героїв указують на батька Гоголя, Василя Опанасовича, а також його діда й бабу, Афанасія (Опанаса) Дем’яновича й Тетяну Семенівну Гоголь-Яновських. Тетяна Семенівна була з роду Лизогубів, що відгукнулось у лексично спорідненому прізвищі героїв — Товстогуб. За сімейною легендою, Опанас Дем’янович так само вправно вивіз з батьківського дому майбутню дружину, як Афанасій Іванович Пульхерію Іванівну.

Окрім реальних прототипів, у героїв повісті є згадувані у творі міфологічні Філемон і Бавкіда. Це подружжя, згідно з Овідієвими «Метаморфозами» (8: 621‒696), у щасті й спокійній злагоді дожило до глибокої старості. За їхнє неослабне кохання й щиру гостинність боги подарували їм одночасну смерть, перетворивши на дерева, які одразу переплелися своїм віттям. Наявність цієї паралелі посутньо універсалізує оповідану історію. Поява образів Філемона й Бавкіди на час Гоголя прибрала в європейській літературній традиції характеристичного смислу-означення жанру ідилії. До середини 1830-х років «ідилія згасає в російській літературі», але продовжує існування «закладена в ньому (жанрі) концепція», яку продемонструвала повість Гоголя (див.: Вацуро В.Э. Русская идиллия в эпоху романтизма // Русский романтизм. — Л., 1978. — С. 138).

Недвозначно підказаний автором буколічний мотив ним же постійно іронічно редукується в тексті. Це і згадка про дівчат, яких «Пульхерія Іванівна вважала за необхідне… тримати в домі й суворо наглядала за їхньою моральністю. Проте, на її надзвичайне подивування, не минало кількох місяців, щоб у котроїсь з її дівчат стан не робився відчутно повнішим за звичайний; тим більше це здавалось дивним, що в домі майже нікого не було з нежонатих чоловіків, за винятком хіба що кімнатного хлопчика, який ходив у сірому полуфраку, з босими ногами, і якщо не їв, то вже певно спав». Цій же меті слугує і введений до сюжету епізод із сіренькою кішечкою, зникнення якої спершу страшенно засмутило Пульхерію Іванівну, але ще більше перелякало повернення, яке вона зрозуміла як знак наближення смерті. Відомо, що в основі цього епізоду лежить історія, розказана М.С. Щепкіним про обставини смерті власної бабці. Коли М.С. Щепкін прочитав повість, то при зустрічі жартома дорікнув Гоголю: «А кішка ж то моя!», на що почув: «Зате коти мої!» (Библиотека для чтения. — 1864. — № 2. — С. 8). Підкреслене Гоголем авторство «лісових диких котів» — звабників сіренької кішечки, що «підманили» її, «як загін солдат підманює нерозумну селянку», і вона «набралась романічних правил, що бідність при коханні краща за палати», прямо сигналізує про дисгармонію псевдоідилічного життя старосвітських поміщиків.

У повісті Гоголь продовжив розпочатий «Вечорами» пошук первісного патріархального укладу, за якого дотримання й збереження традицій слугувало б запорукою морального здоров’я людини. Про це він писав у листі до М. Максимовича: «Надсилаю тобі Миргород. Якби ж він тобі прийшовся до душі… їй-богу, ми всі страшенно віддалились від наших первозданних елементів» (від 22 березня 1835 р.). Ця ж думка звучить у його статті «Шлецер, Міллер й Гердер»: «…народ тоді тільки досягає свого щастя, коли зберігає свято звичаї своєї старовини, свій простий побут і незалежність». Але все це для Гоголя мало смисл лише за умови збереження й зміцнення духовності, про що забули захоплені «процесом житейського насичування» старосвітські поміщики. Мав рацію В. Бєлінський, коли писав у статті «Про російську повість та повісті п. Гоголя»: «Візьміть його “Старосвітських поміщиків”: що в них? Дві пародії на людство протягом кількох десятків років п’ють та їдять, їдять та п’ють, а потім, як водиться віддавна, вмирають… І потім, ви так виразно уявляєте собі акторів цієї дурної комедії, так ясно бачите все їхнє життя, ви, який, можливо, ніколи не бував у Малоросії, ніколи не бачив таких картин і не чув про таке життя!» Дещо інші акценти при висловлюванні подібних розмислів розставив О. Ремізов, зазначивши: «У “Старосвітських поміщиках” представлений казковий рай — сад, який Бог насадив для людини. …Але бажання у такому райському стані так обмежені, що наче їм і назви немає: попити, поїсти, поспати… У “Старосвітських поміщиках” поданий у математично-чистому вигляді блаженний райський стан людини, звільненої від думок і бажань, над якими тяжіє первородне прокляття час-смерть, показати щоб вище й єдине: любов людини до людини. Сила цієї любові така велика і переконлива, що дає спокійно вмерти людині» (Огонь вещей, 1954. — Цит. за: Соколов Б. Гоголь: Энциклопедия. — М., 2003. — С. 395‒396).

Старосвітські дворяне / Пер. Нат. Вахнянина // Гоголь М. Оповідання. — Львів, 1881. — С. 3‒33.

Старосвітські поміщики / Пер. С. Вільховий // Гоголь М. Твори: В 5 т. / Заг. ред. І. Лакизи і П. Филиповича. — К., 1930. — Т. 2. Миргород.

Старосвітські поміщики. — X.; К.: Книгоспілка, 1930. — 38 с. — (Б-ка для всіх).

Старосвітські поміщики / Пер. за ред. І. Маненка. — X.; К.: Література і мистецтво, 1934. — 36 с. — (Масова б-ка худож. літ.).

Старосвітські поміщики // Гоголь М. Ніч проти Різдва. Оповідання. — X., 1934. — С. 109‒134.

Старосвітські поміщики // Гоголь М. Вибрані твори. — К.; X., 1935. — С. 135‒147.

Старосвітські поміщики // Гоголь М. Вибрані твори. — К., 1946. — С. 109‒130.

Старосвітські поміщики / Пер. за ред. П. Панча // Гоголь М. Твори: В 3 т. / Заг. ред. М. Гудзія. — К., 1952. — Т. 1. — С. 273‒295.

Тарас Бульба

За життя Гоголя повість була надрукована двічі: спершу 1835 р. при виданні збірника «Миргород», потім 1842 р. у другому томі «Сочинений Николая Гоголя», де з’явилась у докорінно переробленому і розширеному вигляді. Текст повісті зазнав ретельного стилістичного шліфування, до нього додалися нові епізоди й персонажі. Через це об’єм твору збільшився майже вдвічі: замість дев’яти глав першої редакції у другій — дванадцять глав, суттєво змінились й ідейно-художні акценти. Робота над повістю з перервами тривала майже дев’ять років, що надає доволі інформації про вектори еволюції духовного та ідейно-естетичного світогляду Гоголя, а дві наявні редакції тексту, не кажучи вже про їхні українські переклади, самі собою є предметом гострих дискусій дослідників. Так само не вщухають дебати довкола джерельної бази, прототипів героїв, характеру історизму, загальної концепції твору й тлумачення окремих його фрагментів.

Звернення Гоголя до історії України й жанру історичного роману стимулювалися не тільки тривалою модою на «все малоросійське» і зрослою популярністю вальтерскоттівської моделі романтичного роману. «Старовина» як така цікавила Гоголя: «Шкода, що у нас немає сусідами якихось старосвітських людей. <…> Нас, наче зумисне, скільки я пам’ятаю, оточують модники й люди нинішнього світу… і нам, старим людям, тобто мені й вам, маминько, ні з ким і слова мовити про старовину» (лист до матері від 17 листопада 1831 р.). Близька серцю письменника минувшина щезала зі сцени сучасності, що викликало бажання не тільки зберегти, але, головне, відтворити її у таких формах, які б навічно лишили пам’ять про великі часи української історії, відзначені трагічною боротьбою за віру та вітчизну.

Козацька «старовина» мала безпосередній стосунок до родини Гоголя, що вела свою родословну від подольського полковника, а потім гетьмана Євстафія (Остапа) Гоголя, якого, за іншими відомостями, звали Андрієм.

Бабуся Гоголя, Тетяна Семенівна, уроджена Лизогуб, пам’ятала часи Запорозької Січі, які в її переказах видавались не такими вже й далекими. Запорожжя, скасоване 1775 р. велінням Катерини II після завершення війни з Туреччиною, в першу третину XIX ст. продовжувало існування за старими звичаями у гирлі Дунаю, на турецькій землі, де знайшли притулок більше тисячі козаків. Їхня доля хвилювала земляків, які не забували свого козацького походження. Згідно цитованої, а отже, знаної Гоголем «Географії Зябловського», козаки на початку XIX ст. становили «майже половинну частину» мешканців Миргорода (Зябловский Е. Жизнеописание Российской империи для всех состояний. — СПб., 1810. — Ч. 6. — С. 53).

«Старовина» неочікувано прибрала сучасних вимірів, коли у 1820‒1822 рр. запорозько-дунайське козацтво змусили брати участь на боці Туреччини у придушенні релігійно- і національно-визвольного руху греків. Отримавши прощення Миколи І і дозвіл повернутися, 1828 р. козаки сформували Азовське військо. Так історія Запорозької Січі стала сучасністю, прибравши особливого значення й розголосу в Ніжині за часів навчання там Гоголя.

З XVII ст. у Ніжині існувала доволі численна грецька колонія. Тож 1821 р., після кривавої різанини, влаштованої турками у Константинополі, частина біженців опинилась у Росії, і до ніжинської гімназії були зараховані на кошт попечителя графа О.Г. Кушелєва-Безбородька шість учнів-греків. Серед них — Костянтин Михайлович Базилі (1809‒1884), який у віці одинадцяти років пережив трагедію загибелі співвітчизників.

Про це і власні поневіряння він розповідав у гімназії, що засвідчив у спогадах один із співучнів — І. Халчинський. У Ніжині Базилі заприятелював з Гоголем, разом вони випускали рукописний альманах «Северная заря». Дружні стосунки вони підтримували протягом життя, у чому переконує їхнє листування. К.М. Базилі, відомий дипломат, історик, публіцист, 1848 р. був генеральним консулом Росії у Палестині та Сирії і супроводив Гоголя під час подорожі по Святих Місцях.

Так минуле виявилось живим у сучасному, що цілковито відповідало одній з творчих настанов Гоголя: «Бий у минулому сучасне, й облачиться потрійною силою твоє слово» (лист до М. Язикова від 2 квітня 1844 р.).

Джерельна база, якою скористався Гоголь при написанні «Тараса Бульби», доволі потужна й багата. У листі до І. Срезневського від 6 березня 1834 р. він писав, що з оприлюднених матеріалів має «майже все», чим користувався Д. Бантиш-Каменський для своєї «Истории Малой России» (1822; 2-ге вид. — 1830), а з ненадрукованого знає «Історію Русів, або Малої Росії» (1846), автором якої вважали Г. Кониського, архієпископа Білоруського. У цьому ж листі Гоголь згадує географічний та історичний опис Малоросії О. Шафонського (1851), «Летописное повествование о Малой России…» О. Рігельмана (1847) і, зокрема, свідчення «польських істориків» з «Истории государства Российского» М. Карамзіна.

У роботі над повістю Гоголь звертався до «Опису Украйни» Г. де Боплана (рос. перекл. — СПб., 1832). Історичний Гійом де Боплан, зображений Гоголем у главі VI першої та у главах VII і X другої редакції в образі «французького артилериста й інженера», служив у польських військах у 1631‒1648 рр. Читаючи його «Опис Украйни», Гоголь виокремив універсальність ремісничих навичок козаків, що знайшло відображення в тексті.

Ймовірно, при нагоді Гоголеві стали літописи Самовидця (1846), С. Величка (1848‒1864), Г. Грабянки (1853) та ін.

Крім історико-літературних, як завжди у Гоголя, прислужилося ще одне плідне джерело — фольклор та народні пісні. На початку 1830-х років Гоголь просив рідних надсилати рукописні матеріали про «часи гетьманщини», а також збирати для нього українські народні пісні. Він дякує за надісланий сестрою Марією у листопаді 1833 р. «старовинний зошит з піснями», а в листі до М. Максимовича захоплено зізнається: «Моя радість, життя моє! пісні! як я вас люблю! Що усі ці черстві літописи, в яких я тепер, порпаюсь, перед цими дзвінкими живими літописами!» (9 листопада 1833 р.). Гоголь також скористався збірками: «Опыт собрания старинных малороссийских песней» М. Цертелєва (СПб., 1819), «Малороссийские песни, изданные М. Максимовичем» (М., 1827), «Запорожская старина» I. Срезневського (X., 1833) та ін. У надрукованій Гоголем у квітні 1834 р. статті «Про малоросійські пісні» вчуваються окремі мотиви задуму «Тараса Бульби» — прощання з матір’ю, «поезія битв», «ідея братства», образ убитого козака і т. п. Окрім загального епічно-ліричного настрою та запозичення окремих епізодів (приміром, історія Мосія Шила, що, побусурманений у турецькому полоні, звільнив усіх козаків і з ними повернувся на Січ, як ремінісценція «Думи про Самійла Кішку», в образі Андрія чутно відгомін дум про відступника Тетеренка й зрадника Саву Чалого та ін.), пісні наснажували художній простір тими промовистими достовірними деталями, що робили життя українського козацтва неповторно самобутнім й історично переконливим.

Про загальні обриси великої історичної роботи і задум її втілення у художній формі дозволяють судити надруковані Гоголем упродовж 1834 р. в «Журнале Министерства народного просвещения» інші три статті: «План викладання загальної історії» (лютий), «Уривок з “Історії Малоросії”» (квітень) — на додачу до статті про пісні, стаття-лекція «Про середні віки» (вересень). Сформований ними загально історичний контекст з виразно промальованим поступом ісламу та арабо-мусульманської культури виокремлює історичну місію України та її козацтва як «оплоту Європи від магометанських завоювань». Так, Гоголем проводиться недвозначна паралель між призначенням і діяльністю європейського лицарства доби середньовіччя та запорозького козацтва нових часів. Цей вимір повісті знущально відкоментував М. Полевой, зазначивши, що Гоголь намагався «представити малоросійських козаків якимись рицарями, Баярдами, Польмерінами» (Русский вестник. — 1842. — № 5/6. — Отд. III. — С. 36).

В ситуації України на козаків також лягав обов’язок боронити православ’я, непорушності догматів і самому існуванню якого загрожувало сусідство з католицькою Польщею. В історичній долі України суттєву роль відіграли дві унії, укладання яких майже збіглося у часі. Частина західно-руських ієрархів уклала угоду про об’єднання православної церкви з Римом на умовах визнання верховенства Папи та прийняття низки католицьких догматів зі збереженням обряду власного богослужіння. На соборі у Бресті 1596 р. унія була прийнята, а уніатські єпископи відлучені від православної церкви. Поширенню уніатства й католицьких впливів сприяла укладена 1569 р. в Любліні інша унія, згідно з якою Україна приєднувалася до Польщі. Остання, за словами Гоголя, «хижо увірвалась» у життя українства, що вело до жорстоких утисків православних з боку уніатів (див.: Бантыш-Каменский Д. Историческое известие о возникшей в Польше унии. — М., 1805. — С. 69). Частина українського дворянства підтримала унію, в той час як селянство й козаки тримались православ’я, оборонцями якого проти «ляхів» вони постали.

Тому таку виняткову роль у повісті Гоголя має духовно-релігійна спільність козаків, що слугує підмурівком їхнього лицарського братства: «І вся Січ молилась в одній церкві і готова була її захищати до останньої краплі крові…». У статті «Погляд на утворення Малоросії» Гоголь стверджував: «Дикий горець, пограбований росіянин, польський холоп, який утік від деспотизму панів, навіть тікаючий від ісламізму татарин <…> поклали початок цій дивній громаді, <…> що вже при початку мала одну головну мету — воювати з невірними і зберігати чистоту релігії своєї».

Через це зовсім не випадковим і не формальним виглядає допитування-зустріч кожного прибульця на Січ кошовим: «Здрастуй! у Христа віруєш?» Це данина усталеній традиції, що стосується засад існування Січі. Не тільки за себе, але і «за славу всіх християн, що живуть на світі», б’ються козаки Гоголя.

Народжена на перетині й за плідної взаємодії трьох виразних культурних площин — фольклору, історії, сучасності, повість Гоголя «Тарас Бульба» втілила властиве митцю своєрідне розуміння традиції та її тяглості, зокрема, прокресливши цілком певні грані характеру, ментальності та звичаїв українського козацтва, що, притлумлені, зберігали вітальність попід плином одноманітності «пошлого» існування обивателів Миргороду.

Про це писав Гоголь наприкінці життя в «Авторській сповіді»: «У мене не було потягу до минулого. Предмет мій був сучасність і життя в його нинішньому побутуванні, можливо, через те, що розум мій був завжди нахилений до сутності й до користі, більш уловимої. Чим далі, тим більше посилювалось у мені бажання бути письменником сучасним».

Попри виказаний позірний інтерес до історії, її ґрунтовне знання й глибоке розуміння, Гоголь у «Тарасі Бульбі» не прагнув створення питомо історичного роману, маючи на меті скоріше втілення «філософії історії», як схарактеризував О. Бальзак рівень репрезентації історії в романах В. Скотта. Суголосну бальзаківській оцінку повісті Гоголя знаходимо у В. Бєлінського, який вважав, що письменник «вичерпав у ній все життя історичної Малоросії і в цьому дивовижному, художньому творінні назавжди втілився її духовний образ».

Це одна з причин і пояснення того, чому таким невизначеним, власне міфологічно-билинним, є час дії повісті: спочатку йдеться про події XV ст., далі згадується XVI ст., а окремі деталі вказують на першу половину XVII ст. У сукупності Гоголь змальовує звитяжну за своїм характером, легендаризовану добу українства, позначену грандіозними повстаннями, у борні яких народились оспівані в народних піснях Наливайко, Лобода, Тарас Трясило, Гуня, Остряниця. Всі вони разом і кожен окремо насичували величний образ Тараса Бульби, що цілокупно репрезентує риси української ідентичності. Про усвідомлений характер цієї настанови свідчить стаття «Про викладання загальної історії», написана майже одночасно з «Тарасом Бульбою». В ній Гоголь, зокрема, зазначав: «Все, що тільки з’являється в історії: народи, події — мають бути безперечно живими й наче перед очима слухачів або читателів, щоби кожен народ, кожна держава зберігали свій світ, свої барви, щоби народ з усіма своїми подвигами і впливом на світ пронісся яскраво, у такому ж точно вигляді й костюмі, в якому він був за минулих часів. Для цього слід зібрати небагато рис, але такі, котрі б виказували багато, риси найбільш оригінальні, найбільш виняткові, які тільки мав зображуваний народ».

Тим-то й вражає епічно-героїчний Бульба своєю безмежною жорстокістю, доносячи притаманне народу глибинне стихійне язичництво, збережене попри усвідомлено прийняте й боронене християнство: «Навіть самим козакам здавалась надмірною його безжальна лють і жорстокість». Козацькій вольниці ближчий за духом той завіт Святого Письма, який вчить «бити бусурман» і «дізнатись, що таке війна», ніж догмат прощення й любові до ближнього. Кривава «тризна», справлена Тарасом за Остапом, його «страшна помста», що стане його загибеллю, говорить про дієвість і вітальність патріархальних уявлень і моделей буття в Україні ще за таких недавніх для сучасників Гоголя часів.

Досліджуючи причини поразки України, Гоголь акцентує невблаганність руху часу, що породжує часто нерозв’язні конфлікти, і в їх осягненні важливо не розгубити досвід духовного протистояння й боротьби. Тож у «Тарасі Бульбі» письменник ритуалізує світ. Перед загибеллю Тарас звертається віщим словом з верхівки «розбитого громом» дуба («двійника Тараса», за І. Мойсеївим) до козаків, що пливуть Дністром (рікою життя, «де багато заводей, річкових густих комишів, мілин, глибоководних місць»). Потім автор переключає оповідь, у межах одного речення, у сучасне йому життя за допомогою своєрідного барокового прийому часової стереоскопії: «блищить дзеркало річки (“життя”. — П.М.), сповнене дзвінкого ячання лебедів (при перекладі втрачається заримоване Гоголем “лебедей” — “людей”. — П.М.) і гордий гоголь (Гоголь. — П.М.) швидко несеться ним, і багато куликів, червонозобих курухтанів і всяких інших птахів у очеретах і на прибережжях».

Птахи — носії душі предків, їм приписували пророчий дар (Я. Головацький). Межі часу розмиті. В одній картині й душі померлих давно, й нещодавно загиблих у боях, і живі козаки як нащадки і спадкоємці звитяжних традицій: «Козаки пливли на вузьких дворульних човнах, дружно гребли веслами, обережно оминали мілини, сполохуючи злітаючих птахів, і говорили про свого отамана».

Гоголевим козакам настановою у житті слугують слова Спасителя з Євангелії від Іоанна: «Немає більшої за ту любов, коли хто віддасть життя за друзів своїх» (15:13), що лежать в основі їхнього братства.

Представлений у першій редакції як «людина, дуже охоча до набігів і бунтів», що відповідало семантиці імені (від грецького «бентежу», «турбую»), Тарас Бульба другої редакції «вважав себе законним оборонцем православ’я», який має виняткове право говорити, «що то є таке наше товариство»: «Бували й в інших землях товариші, але таких, як у Руській землі, не було таких товаришів». Гоголь по-різному називає край, де відбувається дія повісті. Це «Украйна» у змалюванні світлиці Тарасової хати і при цьому «Южная первобытная Россия», «полишена своїми князями», коли й «завелось козацтво» (гл. І); «ксендзы ездят теперь по всей Украйне в таратайках», «вот какие дела водятся на Украйне», і через кілька рядків — заклик не допустити таких страждань «на Русской земле» від проклятих недовірків (гл. IV); в роздумах Андрія про вітчизну називається «Украйна»: «Кто сказал, что моя отчизна Украйна?» (гл. VI); помираючи, Шило, Гуска, Бовдюг та інші козаки славлять «Русскую землю» (гл. IX), але Тараса, «хоч і неживого», Товкач клянеться довезти «до Украйны» (гл. X); він з’явиться разом з козацьким військом «на границах Украйны», щоб вести в «Русской земле» «війну, підняту за віру» (гл. XII). Помираючи у вогні, Тарас віщує часи, коли дізнаються, «что такое православная русская вера»; коли підніметься «на Русской земле свой царь», але «не знайдуться на світі такі вогні й муки, й сила така», котра пересилила б «русскую силу!» (гл. XII). Два топонімічних концепти, зрештою, злились в уславленні Тарасом «лучших русских витязей на Украйне».

Представлений інтердискурс, що, відповідно до дихотомії «Україна-Росія», розуміється як «початок іншості, <…> як дискурсивний ґрунт, з якого зростає будь-яке висловлювання» (Пьеге-Гро Н. Введение в теорию интертекстуальности: Пер. с фр. — М., 2008. — С. 71), дає підстави говорити, що Гоголь не розмежовував у сучасному смислі ці не просто географічні поняття, а в першу чергу духовно семіотичні категорії. У його світі вони утримують ідею давньої спільності походження народів, за їхньої виразної відмінності, і сучасну єдність віри, при цьому акцентуючи ті риси буття, ментальності, поведінки, власне ідентичності козацтва, що були питомо українськими. За всієї поліфонічності повістувального слова «Тараса Бульби» у ньому відчутно увиразнені авторові рефлексії про вітчизну, про подароване Провидінням прокляття «двох душ», і з цього діалогу різних голосів, межі між якими текстуально не визначені й не розрізнені, народжується безкінечний і невичерпний інтерпретаційний потенціал повісті Миколи Гоголя.

Сучасний перекладач повісті Гоголя має лише два адеквати слова «русский» — це «російський» та чітко позначений історизмом «руський», що, зрозуміло, не є еквівалентом до слова «русский». Останнє в російській мові тяжіє до своєрідної ідеологізації та історичної експансії, претендуючи на універсальність. Чітка локалізація подій повісті в Україні спонукає сучасних перекладачів модернізувати первісний текст, що викликає нові хвилі дискусій, вкотре актуалізуючи закладений Гоголем у «Тарасі Бульбі» смисл (див. зокрема: Михед П.В. Приватизация Гоголя? (Возвращаясь к «русско-украинскому» вопросу) // Вопросы литературы. — 2003. — Май-июнь. — С. 94‒112).

Вражаюча пластичність екфразису Гоголя надихнула Тараса Шевченка, який став першим ілюстратором повісті, створивши сепію «Зустріч Тараса Бульби із синами» (1842).

Тарас Бульба: Повесть из запорожской старины, сочинение Н. Гоголя / Пер. П.Д.Ф. Г-им [Головацьким В.Д.]. — Львів: Черенками Институту Ставропигіянського, 1850. — 172 с.

Тарас Бульба. Виклад Гоголів / Пер. М. Лободи. — К.: Друк. Фрица, 1874. — 172, IV с.

Тарас Бульба. Виклад Гоголів / Пер. з 3-го вид. М.Л[ободи]. — Другим заходом. — X.: Печ. Окр. штаба, 1883. — 234 с.

Тарас Бульба / Пер. і післямова В. Щурат. — Львів: Накладом М. Яцкова і с-ки. — Золочів, 1901. — 204, XVIII с. — (Народна б-ка; № 4‒6).

Тарас Бульба: Оповідання з козацького життя. — Коломия: Накладом Трильовського, 1908. — 16 с.

Тарас Бульба: Повість / Пер. Ст. Віль. — Коломия: Галицька накладня Я. Оренштейна, 1909. — 208 с.: іл. — (Заг. б-ка, № 63‒64).

Тарас Бульба: Повість із запорожской старины / Сочинение… На Галицко-рус. язык пер. П.Д.Ф. Г-им [Головацьким В.Д.] — Коломия: Черенками і накладом М. Білоуса, 1910. — 18 с. + 1 мал.

Тарас Бульба: Повість М. Гоголя / Пер. М. Уманця. — Одеса: Сніп, 1910. — 146 с.

Тарас Бульба: Повість / Пер. М. Садовського. — К.: Изд. 1-й Артели. Тип. 1-й артели, 1910. — 160 с.

Тарас Бульба: Повість / Пер. Ст. Віль. — Коломия: Галицька накладня Я. Оренштейна. Друк. А.В. Кисілевського і с-ки, 1911. — 208 с. — (Заг. б-ка, № 63‒64).

Тарас Бульба / Пер. Миколи Садовського. — К.: Час, 1918. — 174 с.

Тарас Бульба: Повість (з ілюстраціями) / Пер. Ст. Віль. — Коломия, 1922. — 208 с. — (Заг. б-ка, № 63‒64).

Тарас Бульба / Пер. Володимир Супранівський. — Коломия: Вид-во «Ока» (О. Кузьма), 1924. — 198 + [І] с.: іл.

Тарас Бульба: Повість / Пер. М. Садовського; Вступ, ст. Ф. Якубовського. — К.: Сяйво, 1928. — 188 с. — (Б-ка укр. повісті).

Тарас Бульба: Історична повість / Пер. В. Супранівський. — 2-ге вид. — Коломия: Ока, 1929. — 204 с.: іл.

Тарас Бульба / Пер. А. Василька // Гоголь М. Твори: В 5 т. / Заг. ред. І. Лакизи і П. Филиповича. — К., 1930. — Т. 2. Миргород.

Тарас Бульба / Пер. А. Василька. — X.; К.: Книгоспілка, 1930. — 146 с. — (Б-ка для всіх).

Тарас Бульба // Гоголь М. Вибрані твори. — К.; X., 19 3 5. — С. 147‒207.

Тарас Бульба: Повість. — К.: Молодий більшовик, 1937. — 217 с.: іл. — (Рос. класична літ.).

Тарас Бульба: Повість // Гоголь М.В, Вибрані твори. — К., 1946. — С. 131‒230.

Тарас Бульба / Пер. А. Хуторяна // Гоголь М. Вибрані твори. — К., 1948. — С. 63‒161.

Тарас Бульба: Повість / Пер. А. Хуторяна. — К.: Держлітвидав, 1951. — 146 с.

Тарас Бульба / Пер. А. Хуторяна // Гоголь М. Твори: В 3 т. / Заг. ред. М. Гудзія. — К., 1952. — Т. 1. — С. 296‒413.

Тарас Бульба: Повість / Пер. А. Хуторяна; Іл. М. Дерегуса. — К.: Держлітвидав, 1952. — 138 с. + 15 л.: іл.

Тарас Бульба. — К., 1958. — 97 с.

Тарас Бульба / Пер. А. Хуторяна. — К.: Молодь, 1969. — 126 с.

Тарас Бульба. — К.: Веселка, 1971. — 123 с.

Тарас Бульба: Повість / Пер. А. Хуторяна; Іл. М. Дерегуса. — К.: Дніпро, 1984. — 93 с.

Тарас Бульба / Редакція І. Малковича та Є. Поповича на основі перекладу М. Садовського // Гоголь М. Тарас Бульба / Передм. Т. Гундорової; Післямова В. Яременка. — К., 1998.

Тарас Бульба: [Повість] / Микола Гоголь; Пер. з рос. В. Шкляр. — К.: Дніпро, 2003. — 163 с. [3-тя паг.]: іл., портр. [Текст парал.: укр., рос.].

Тарас Бульба: [Повість] / Микола Гоголь; Пер. з рос. Василя Шкляра. — Львів: Кальварія, 2005. — 101 с.

Тарас Бульба: [Повість] / Микола Гоголь; Пер. з рос. [Післямова, комент. В. Яременко. — 2-ге вид., доопрац.]. — К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2006. — 286 с. [1-ша паг.]: іл., портр.; 24 см. — (Серія «Книги, які здолали час»). — Зміст: Тарас Бульба; Ніч проти Різдва; Вій.

Тарас Бульба: Повість. Шинель: Оповідання / Микола Гоголь; [Упоряд. Є. Федорів]. — Львів: Червона калина, 2006. — 215 с. [2-га паг.]: портр. — (Серія «Світ шкільної читанки»; кн. 19).

Тарас Бульба: Повість / Микола Гоголь; [Худож. В.І. Лопата]. — Дніпропетровськ: Дніпрокнига, 2006. — 223 с.: іл., портр.: 30 см. — (Серія «Пізнавай і шануй свій край»). [Текст парал.: укр., рос.].

Тарас Бульба: Повість: [Пер. з рос.] / Микола Гоголь; [Іл. В. Лопата]. — К.: Владослов, 2006. — 126 с. [1-ша паг.]: іл., портр.

Тарас Бульба: [Для серед. шк. віку] / Пер. з рос. А. Ніковського; Іл. Михайла Дерегуса. — К.: Школа, 2007. — С. 5‒167: іл. — (Моя улюблена книжка).

Вій

Уперше повість надруковано у другій частині збірника «Миргород» (СПб., 1835).

Початок роботи над твором припадає на другу половину 1833 р., якщо орієнтуватись на чернетку рукопису із записника. Готуючи другий том зібрання творів (1842), Гоголь суттєво переробив текст повісті, зокрема скоротив опис появи у церкві «гномів» та змінив закінчення.

Одним з найбільш дискутивних у гоголезнавстві до сьогодні залишається питання фольклорних джерел твору. Вказівка Гоголя у примітці («В і й — є колосальний витвір простонародної уяви. Цим іменем називають у малоросіян начальника гномів, у якого повіки на очах йдуть до самісінької землі. Вся ця повість є народна оповідь. Я не хотів ні у чому змінювати її і розказую майже з тією простотою, як чув») протягом століть спонукала дослідників до пошуків фольклорних витоків, змушуючи констатувати їхню відсутність, принаймні, брак прямих аналогів та прототипів (див.: Воропаев В. Вий // Гоголь Н.В. Собр. соч.: В 5 кн., 7 т. — Кн. 1, т. 1, 2. — М., 2006. — С. 710‒711.

Вій є породженням питомо української демонології. Як справедливо зазначав Гоголь, він уважається старшим над усією нечистю, її найжахливішим представником. Довжелезні повіки, що сягають землі, та кошлаті брови бережуть його від сили хреста й магічного кола. Вони ж рятують і від його вбивчого погляду, бо важелезні повіки він не в змозі підняти сам і на допомогу приходять демони з вилами. В українській міфології Вій відомий також під іменем Шолудивого Буняки, про що писав ще І. Галятовський. Як зазначається, «фольклорна пам’ять зберегла цей персонаж не тільки на Галичині, а й на Волині, Поділлі, Центральній Україні» (Войтович В. Українська міфологія. — С. 72, 602). Згадує ім’я цього міфологічного персонажа Б. Успенський, пояснюючи його етимологію обрядами плетіння — «витья» вінків як ритуального жертвоприношення для захисту від нечистої сили (Успенский Б. Филологические разыскания в области славянских древностей. — С. 178).

Акцентне, екзотичне для російського читача ім’я, виставлене у заголовку й очікувана протягом всієї дії жахаюча поява демона, що, зрештою, стає кульмінацією й одночасною розв’язкою, формують напруженість обрамлення, в якому вібрують, сходячись у протидії, світи реальний і фантастичний, живого й неживого, світ нечисті й світ земної, не надто праведної, пересічної людини. Дія повісті, прокресленими деталями всього життя й побуту, відчуттів героїв, максимально наближена до реальності. Це та звична й знайома буденність, що виключає можливість осідлати лукавого в ніч перед Різдвом або знищити відьму купальської ночі.

Для конструювання сюжетного поля Гоголь скористався оригінально трансформованими сюжетними мотивами, віднайденими у казках «про їзду парубка на відьмі, смерть відьми й читання парубком над нею у церкві Псалтирі» (Сумцов Н.Ф. Параллели к повести Гоголя «Вий» // Киевская старина. — 1892. — С. 472). Творчу адаптацію Гоголем мандрівного фольклорного сюжету зазначив В. Шенрок, який спостеріг, що, на відміну від «Майської ночі», у «Вії» письменник утримується від остаточного перетворення, вдаючись до порівняння: відьма стрибає на спину Хоми, як кішка; Хома не перетворюється на коня, але, як кінь, везе відьму і т. п.

Властива казці триступенева градація інтенсифікації дії у творі Гоголя реалізувалась у нарощуванні страху через просторове наближення небезпеки до Хоми: першої ночі панночка-відьма, шукаючи Хому, стає на межі магічного кола; на другу вдається до допомоги нечисті; третьої приводить найголовнішого «начальника» — Вія, який і вказує на Хому. Триступеневість подолання страху, щоправда, не до кінця здійсненого, демонструє Хома Брут. Після першої жахливої ночі він зміцнює дух не молитвою, як годилось би бурсаку за цих обставин, а квартою горілки, з’їдає доволі старе порося, тиняється селом і навіть отримує добрячого удару лопатою від молодиці, коли здумав помацати, з чого її сорочка. Після другої ночі бурсак намарне намагається втекти і, зрозумівши це, випиває майже піввідра сивухи, вимагає музик, а потім так довго й розпачливо танцює, що дворові, «зрештою плюнули й пішли геть…».

Зіткнення двох світів у творі Гоголя, всупереч фольклорній традиції, завершується поразкою «маленької людини». Не в останню чергу причиною цього є «земність» Хоми Брута, який у ситуації випробування, обов’язкової для істинного християнина, веде неправедне життя й чинить неправедно. Як зауважив І. Виноградов, в основу повісті Гоголь поклав тему випробування віри, що є однією з головних у житійній літературі (Виноградов И. Неизвестный «Миргород». — С. 66). Поведінка Хоми Брута від початку зустрічі з панночкою і до останку суперечить усім поведінковим кодам християнських святих, які пройшли крізь випробувальну спокусу спілкування з нечистю. Тож «падіння Хоми Брута є наслідком не зовнішніх обставин… а, як показує Гоголь, його духовних та фізичних лінощів» (Там само). Відповідно пережитий Хомою страх, про який говорять бурсаки як про причину його смерті, мав не земний, а екзистенційний вимір, осягнути який, тобто подолати, не спромігся пересічний гоголівський персонаж.

У статті «Страхи і жахи Росії» 1846 р. Гоголь писав: «Згадайте Єгипетські тьми, які з такою силою передав цар Соломон, коли Господь, бажаючи покарати одних, наслав на них невідомі, незрозумілі страхи… з усіх боків дивились на них жахаючі образи; дряхлі страховища з печальними лицями постали незворушно в очах їхніх; без залізних ланцюгів скувала їх усіх боязнь… І сталося це тільки з тими, кого покарав Господь».

Згадані Гоголем «гноми», «начальником» яких постає Вій, не мають стосунку до слов’янського фольклору. У даному випадку Гоголь, ймовірно, скористався німецькою міфологією, що зрозуміло у світлі його неослабного інтересу до літературної традиції німецького романтизму. Втім, за новітнього трактування, поява гномів, як персонажів німецького походження, пояснюється алюзивністю Вія «на стародубівського Бірона», тож у Вія «залізна твар і залізний вказівний палець», бо «до появи в Росії він служив у панцерному війську Польщі» (Сенько І. Гоголівський Миргород на історичних перехрестях. — С. 34).

Серед літературних джерел безсумнівним є використання певних мотивів з роману В. Наріжного «Бурсак» (1824), «Малороссийской деревни» (1827) І. Кулжинського і «Монастырки» (окреме вид. ч. 1 — 1830; ч. 1— 2 — 1833) А. Погорєльського. До книжкового знання звичаїв бурсаків долучились особисті враження Гоголя від навчання в ніжинській гімназії, звичаї й порядки якої нагадували семінарію. У написаному 1836 р. спільно з ніжинським «однокоритником» А.С. Данилевським вірші Гоголь поіменував гімназію «бурсою»: «Хай живе ніжинська бурса…».

Вій. Народное предание / Пер. Стефан Лабаш //Друг. — 1874. — № 15. — С. 322‒329; № 16. — С. 345‒351; № 17. — С. 369‒378; № 18. -С. 393‒404.

Вій // Зоря. — 1882. — № 7. — 109 с.

Вій. — Львів, 1885. — 54 с. — (Б-ка рус. писателей, № 3).

Вій / Пер. Ф. Королевський [Кревецький] // Діло. — Львів, 1902. — № 112, 113, 115, 116, 120‒122, 124, 125.

Вій / Пер. Ф. Королевський — Львів: Друк. Ставроп. ін-ту, 1902. — 91с. — (Літ.-наук. б-ка, № 34).

Вій / Пер. Ф. Королевський. — 2-ге вид. — Львів, 1917. — 83 с.

Вій / Пер. А. Харченко // Гоголь М.В. Твори: В 5 т. / Заг. ред. І. Лакизи і П. Филиповича. — К., 1930. — T. 2.

Вій / Пер. А. Харченка. — X.; К.: Книгоспілка, 1930. — 60 с. — (Б-ка для всіх).

Вій // Гоголь М. Ніч проти Різдва: [Оповідання]. — X., 1934. — С. 135‒176. Вій // Гоголь М. Вибрані твори. — К.; X., 1935. — С. 208‒228.

Вій / Пер. за ред. З. Йоффе. — X.: Держлітвидав України, 1935. — 79 с. — (Б-ка читача-початківця).

Вій // Гоголь М. Вибрані твори. — К., 1946. — С. 241‒27 5.

Вій / Пер. за ред. П. Панча // Гоголь М. Твори: В 3 т. / Заг. ред. М. Гудзія. — К., 1952. — Т. 1. — С. 414‒451.

Вій / Пер. А. Харченка // Гоголь М. Тарас Бульба / Передм. Т. Гундорової; Післямова В. Яременка. — К., 1998. — (Серія «Перлини світової літератури — студентам та школярам»).

Вій: [Для дітей шк. віку] / Скороч. пер. з рос. за ред. В. Верховня. — X.: Джанік’ян Л.А., 2007. — 79 с.

Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем

За життя письменника повість друкувалася тричі: в альманасі О.Ф. Смірдіна «Новоселье» (1834. — Ч. 2. — С. 479‒569); у збірнику «Миргород» (СПб., 1835. — С. 95‒215); у «Сочинениях Николая Гоголя» (СПб., 1842. — Т. 2. — С. 383‒483). Рукопис твору не зберігся.

В єдиному наявному екземплярі «Миргорода» видання 1835 р. є передмова до «Повісті…», знята надалі Гоголем з уже згадуваних причин. В альманасі «Повість…», датована 1831 р., вийшла з підзаголовком «Одна з ненадрукованих бувальщин Пасічника рудого Панька». При цьому в листі до М. Максимовича від 9 листопада 1833 р. Гоголь, вибачаючись, що не може нічого дати до його альманаху «Денница», писав: «Смірдін з інших уже рук дістав одну мою старовинну повість, про яку я зовсім було призабув і яку соромлюсь назвати своєю; втім, вона така велика й недолуга, що ніяк не пасує до вашого альманаху». А вже за місяць, 3 грудня 1833 р., Пушкін записав у щоденнику: «Вчора Гоголь читав мені казку як Ів[ан] Ів[анович] посварився з Ів[аном] Тимоф[ійовичем] — дуже оригінально й дуже смішно» (Дневник А.С. Пушкина. — М., 1923. — С. 38). Коли ж насправді була написана повість, сьогодні точно встановити навряд чи випадає. Хіба що, спираючись на відому манеру Гоголя маніпулювати датами, яка дала про себе знати ще при листуванні з батьками з Ніжина, вважати часом створення повісті кінець 1833 р. Як зауважив один з перших коментаторів М.І. Коробка, «датування ранішим часом — звична манера Гоголя» (див. коментар: Гоголь Н.В. Полн. собр. соч.: В 5 т. — СПб., 1912‒1915. — Т. 2. — С. 422). Таким чином, повісті, написаній, судячи з усього, раніше за інші твори збірки, Гоголем було визначене фінальне підсумкове місце в його рефлексіях про Мир-Город.

«Повість…», за всієї зазначеної Пушкіним оригінальності, певним чином успадкувала попередню літературну традицію, про що, зокрема, свідчать щедро зазначені дослідниками текстуальні перегуки з романом В. Наріжного «Два Ивана, или Страсть к тяжбам» (М., 1825). В. Наріжний, а за ним і Гоголь, увічнили в літературі характерні для побуту української шляхти постійні судові позови. Про них згадує Гоголь («Засвідчую моє шанування дідусеві. Скажіть, прошу, як його тяжба? Чи має кінець?» — лист до матері від 30 квітня 1829 р.); у фактичному підґрунті повісті була переконана О. Смирнова: «…сварку Івана Івановича з сусідом теж узято з натури» (Смирнова А.О. Автобиография. — М., 1931. — С. 310). Між тим Гоголь, продовжуючи почате В. Наріжним сатиричне зображення нікчемної сутності позовів та бюрократичного судочинства, що сприяло опосередкованій ретрансляції як традицій учительної літератури XVIII ст., так і української пародійної літератури (І. Котляревський, В. Гоголь), тримається дійсності навіть у, здавалось би, суто фарсових ситуаціях. Так, один з ужитих у заяві Івана Никифоровича висловів буквально відтворює лексику документа, який Гоголь, навчаючись у Ніжині, переписав до «Книги всякої всячини»: «…добре барбарами шмаровать».

Зі взаємодії власного досвіду (дитинство й ніжинський період, коли Гоголь бачив вистави вертепу) та опанованої літературної традиції до тексту повісті перейшли персонажі, ситуації та мотиви вертепу (зокрема, розмова Івана Івановича з жебрачкою біля церкви містить ремінісценцію діалогів «Сокиринського вертепу», занесеного бурсаками на Полтавщину наприкінці XVIII ст.).

Серед помітних літературних впливів — популярний на рубежі XVIII—XIX ст. «Жиль Блаз» А.-Р. Лесажа, «Комічний роман» П. Скаррона, «Дон Кіхот» М. Сервантеса. Оповідна манера назв розділів має за відповідник не тільки назви глав роману Г. Філдінга «Історія Тома Джонса, знайди», але й перегукується на різних рівнях з наративною технікою роману Л. Стерна «Життя й розмисли Трістрама Шенді», відомого в російському перекладі з початку 1800-х років.

Вказана Л. Стерном увага до деталей, з точності й знаковості яких поступово конструюється світ Трістрама Шенді, парадоксальним чином відгукнулась у тексті повісті Гоголя. Одностайно зазначена дослідниками дріб’язковість приводу до сварки, що переросла в тяжбу, а відтак стала сенсом життя Іванів, докорінно змінивши і його, і їхні характери, як завжди у Гоголя, такою видається лише на перший погляд. Відверто й/чи приховано, але Гоголь завжди залишався моралістом, що настійливо повторював у всіх вербальних і невербальних формах. Тож за сваркою стоїть, як і у випадку «Старосвітських поміщиків», те ліниво-байдуже й мовчазно прийняте громадою сластолюбство, яке Гоголь дозволив собі окреслити на рівні підтексту: «Дітей у нього [Івана Івановича] не було. У Гапки є діти…» (гл. І); Іван Никифорович докоряє Івану Івановичу: «Дітки ваші перелазять через тин у мій двір і граються з моїми собаками…» (гл. II); і, нарешті, досить недвозначно: «…підбіг до нього [Івана Івановича] замурзаний хлопчик і закричав: “Татку, татку, дай пряника”» (гл. III) і т. п. За рушницю, що символізує втілення чоловічого начала і якої потребує Іван Іванович для підкреслено візуалізованого його засвідчення (відоме фалічне тлумачення символіки рушниці), він в усіх перипетіях торгу дає Івану Никифоровичу свиню, що того справедливо обурює: «…даєте за ружжо чортзна-що таке: свиню!» Образа, яку відчуває через це Іван Никифорович, цілком підставна, бо у народній свідомості свиня була «нечистою твариною, на якій їздять дияволи або перекидаються в неї» (Іларіон (митрополит). Дохристиянські вірування українського народу. — С. 67.) Тож Іван Никифорович постійно чортихається при згадці про свиню. Окрім того, «у народній символіці свиня стала символом нерозбірливості, а то й нерозуму…» (Там само). Скривджений цими натяками, сердитий Іван Никифорович своєю чергою знаходить, чим дошкулити Івану Івановичу. Начебто нейтральне, необразливе слівце «гусак», через яке починається ворожнеча двох Іванів, має відверто ганебну семантичну конотацію. Гусак теж присутній у народній демонології, що донесли легенди про появу нечистої сили у вигляді гуся. Відповідно контексту образи, як її напевне зрозумів Іван Іванович, актуалізувався інший смисл образу: «Нерідко гусак виступає у ролі молодого. Приснившись удові, він натякає на нове одруження. У весільних примовках гусак — досить фривольний образ нареченого: “Наша куна зі значком та забігла за вашим гусачком”» (Войтович В. Українська міфологія. — С. 404). Тож за натяк на його стосунки з Гапкою розлютився Іван Іванович, підтвердивши це вбивчим поглядом, коли в сцені примирення Іван Никифорович повторив образу: «Скажи він птиця, а не гусак, ще б можна було поправити». Так «гордий гоголь», що у контексті «Тараса Бульби» символізував приналежність Автора до славної козаччини, у «Повісті…» поступається місцем вульгарному «гусаку», з «пташиним носом». Знаковість останнього через роки відгукнеться у повістях петербурзького циклу («Ніс»). Два тлумачення закладеного в родовому імені Гоголя смислу стали підставою до психоаналітичного пояснення «Повісті…», в якій І.Д. Єрмаков побачив утілення визнаних самим митцем «двох природ»: «І ці дві природи… відносяться до двох поверхів його буття — вищого й нижчого, духовного й тілесного, розуму й інстинкту; і в цій повісті Гоголь, глибоко зазирнувши всередину власної душі, побачив недоліки, недостоїнства і того, і другого <…> Сварка тільки через те й не може розв’язатись, що і верхня частина Ів. Івча і нижня Ів. Никча однаково корисливі, егоїстичні й думають кожна тільки про себе» (Ермаков И.Д. Психоанализ литературы. Пушкин. Гоголь. Достоевский. — М., 1999. — С. 231, 240).

Тому, погоджуючись з І. Сеньком, що «зрозуміти авторський замисел повісті про сварку двох миргородських поміщиків можна тільки у… контексті історії України» (Сенько І. Гоголівський Миргород на історичних перехрестях. — С. 41), зазначимо необхідність максимально можливого урахування всіх гоголезнавчих напрацювань, у тому числі й фольклорних образів і мотивів, без знання яких неможливе більш-менш адекватне декодування як Гоголевого бестіарію, так і творчості взагалі.

«У мене болить серце, коли я бачу, як помиляються люди, — писав Гоголь матері 2 жовтня 1833 р. — Розводяться про доброчесність, про Бога, і між тим не роблять нічого». Але й те, що роблять, тільки підтверджує гірко безнадійний висновок оповідача «Повісті…». У «Миргороді» Гоголь відмовився від маски Пасічника, що при розповіді від першої особи інтимізувало заключні слова, адресовані «читателям»: «Сумно на цьому світі, панове!»

Повість о тім, як посварився Иван Иванович з Иваном Никифоровичем. Николая В. Гоголя / Пер. Н. Вахнянина // Зоря. — 1882. — № 1. — С. 1‒5; № 2. — С. 17‒21; № 3. — С. 33‒38.

Повесть о том, как поссорился Иван Иванович с Иваном Никифоровичем. Рассказ Н.В. Гоголя. — Львов: Изд. О-ва им. Мих. Качковского, 1910. — 60 с.: іл. [На обкладинці: 1912].

Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем / Пер. Олекса Ремез. — Чернівці: Укр. накладня, 1914. — 80 с.: іл., портр. («Наука і Розвага». Літ.-наук. б-ка, ч. 5).

Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем / Пер. М. Рильського // Гоголь М. Твори: В 5 т. / Заг. ред. І. Лакизи і П. Филиповича. — К., [1930]. — Т. 2. Миргород.

Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем / Пер. М. Рильського; Іл. худ. Алексеева. — X.: Книгоспілка, 1930. — 74 с. — (Б-ка для всіх).

Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем / Пер. М. Рильського. — X.: Література і мистецтво, 1934. — 79 с. — (Масова б-ка худож. літ.).

Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем / Пер. М. Рильського // Гоголь М. Ніч перед Різдвом. Оповідання. — X., 1934. — С. 177‒229.

Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем // Гоголь М. Вибрані твори. — К.; X., 1935. — С. 228‒253.’ Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем // Гоголь М. Вибрані твори. — К., 1946. — С. 276‒320.

Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем / Пер. А. Хуторяна // Гоголь М.В. Вибрані твори. — К., 1948. — С. 162‒202.

Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем / Пер. М. Рильського // Гоголь М. Твори: В 3 т. / Заг. ред. М. Гудзія. — К., 1952. — Т. 1. — С. 452‒500.

Повість про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем / Пер. М. Рильського. — К.: Держлітвидав, 1952. — 56 с.