Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі

Мертві душі

Робота над створенням поеми «Мертві душі» тривала близько 17 років. Перший том уперше вийшов друком у 1842 р. під назвою «Похождения Чичикова, или Мертвые души» та підзаголовком «Поэма Н. Гоголя».

Гоголь був свідомий вагомості й ціни своїх творінь і зізнався у листі до В. Жуковського (28 червня 1836 р.), наче підводячи підсумок певного етапу життя, готуючи себе до нових звершень: «І справді, якщо розглянути суворо й справедливо, що воно таке, все написане мною до цих пір? Мені здається, ніби я розгортаю давній зошит учня, в якому на одній сторінці видно недбальство й лінощі, на іншій нетерплячість і поспішність, нерішуча тремтлива рука початківця і сміливий замір пустуна… Час, час нарешті взятися до діла» (XI, 48‒49)[254]. Такою серйозною справою для Гоголя стало написання поеми «Мертві душі». Як свідчить сам письменник, сюжет поеми йому підказав Пушкін. У «Авторській сповіді» Гоголь зізнається: «…Пушкін змусив мене поставитися до діла серйозно. Він уже давно схиляв мене взятися за великий твір і врешті одного разу, після того як я йому прочитав одну невелику замальовку невеликої сцени, яка, тим не менш, вразила його найбільше із усього прочитаного мною раніше, він мені сказав: “Як із такою здатністю вгадувати людину і декількома рисами виставляти її раптом усю, наче живу, з цією здатністю не взятися за великий твір! Це просто гріх…” і на довершення всього віддав мені свій власний сюжет, із якого він хотів зробити сам щось на кшталт поеми і якого, за його словами, він би не віддав нікому іншому. Це був сюжет “Мертвих душ”… Пушкін уважав, що сюжет “Мертвих душ” пасує мені тим, що дає повну свободу об’їздити разом із героєм всю Росію і вивести безліч найрізноманітніших характерів» (VIII, 439‒440).

Визначення твору як поеми має декілька жанрово-змістових акцентів. До цих пір жанр Гоголевого твору викликає дискусії. На малюнку обкладинки, автором якої був сам автор (цікавий коментар до нього у розрізі барокової естетики дає О. Смирнова (Смирнова Е.А. Поэма Гоголя «Мертвые души». — Л., 1987. — С. 76‒78)), слово «поема», що визначає жанр, вміщено у фокус уваги читача: воно знаходиться композиційно в центрі й подано, у порівнянні з назвою «Мертві душі», у масштабі 2:1. Детальний аналіз жанру цього твору Гоголя належить Ю. Манну (Манн Ю.В. Поэтика Гоголя: Вариации к теме. — М., 1996. — С. 28 8‒328).

З погляду О. Веселовського, пушкінське визначення «Мертвих душ» як поеми, ймовірно, мало інший акцент, ніж той, який прибрав твір Гоголя. Пушкін мав на увазі радше «комічну поему», що була близька до байронівського «Дона Жуана» чи «Євгенія Онєгіна» (Веселовский А. Этюды и характеристики. — М., 1912. — С. 214).

Заслуговує на увагу інша теза О. Веселовського, яка теж пов’язана з Пушкіним і його згадкою «Дона Кіхота» Сервантеса. На думку вченого, перегуки творів Гоголя і Сервантеса виявляються в своєрідному, але позірному протиставленні Чичикова та Дона Кіхота — «лицаря наживи» і визволителя гнаних. Інша антитеза — якщо Дон Кіхот збудив свою уяву читанням лицарських романів, то Чичиков не читає і «прекрасно обходиться без книжкового баласту» (Там само. — С. 215). Якщо супутник Дона Кіхота Санчо демонструє здоровий глузд і пересічну винахідливість, то затюкані Селіфан і Петрушка позбавлені будь-яких ознак розуму. Нагадує О. Веселовський і про те, що в останній частині «Дона Кіхота», написаній через десять років, домінуючими рисами героя стають християнські доброчесність, всепрощення і смирення (Там само). Ідея спокути гріхів, така важлива для героїв «Мертвих душ», нуртує і в художньому світі роману Сервантеса. Саме О. Веселовський виказав уперше думку про зв’язок поеми Гоголя зі структурою шахрайського роману, а другий том — з романом-подорожжю. Про зв’язки поеми із західноєвропейською літературною традицією йдеться у книзі Г. Єлістратової (Елистратова А.А. Гоголь и проблемы западноевропейского романа. — М., 1972).

О. Веселовський одним з перших прокреслив і зв’язки з творчістю Василя Наріжного та його творами «Бурсак», «Два Івани» і «Російський Жілблаз», що сьогодні вже стало загальним місцем у працях про творчість цих письменників (Там само. — С. 216, 219).

Як стверджує сучасний дослідник: «Тема “мертвої душі” і пов’язана з нею ідея “воскресіння” — центральна тема середньовічної і більш пізньої учительної культури — від апостольських послань Павла до сучасної Гоголю проповідницької традиції» (Гончаров С.А. Творчество Гоголя в религиозно-мистическом контексте. — СПб., 1997. — С. 188). У релігійно-учительній традиції від апостольських послань Павла ведуть початки рефлексії над ідеєю воскресіння. Вона присутня в творах Августіна («Про град Божий», кн. XIII, гл. 2), Іоанна Златоуста (Бесіда VI. На друге послання апостола Павла до коринтян). Цей мотив розвиває Григорій Палама в «Добротолюбії» (М., 1840). Книга була відома Гоголю.

Про перегуки з концепцією «сродної» праці Г. Сковороди див.: Гончаров С.А. Указ. соч. — С. 233‒234. Мотив мертвої душі з різними семантичними відтінками зустрічається в «Євгенії Онєгіні» (VII гл.), в поезії Є. Баратинського («Елегія», 1821), В. Кюхельбекера («Видіння», 1824), В. Жуковського («Кассандра», 1809). Детальніше про побутування мотиву в літературі див.: Вайскопф М. Сюжет Гоголя: Морфология. Идеология. Контекст. — М., 2002. — С. 500‒502. Цілий ряд глибоких уваг містить робота: Барабаш Ю. «Дух животворить…» // Вибрані студії: Сковорода. Гоголь. Шевченко. — К., 2006. — С. 148‒168.

На додачу в основі гоголівського задуму лежали і реальні випадки спекуляції мертвими душами (див.: Русский архив. — 1865. — Кн. 3. — С. 382; Кн. 7. — С. 745; Киевская старина. — 1902. — № 3. — С. 155). Про подібні випадки на Миргородщині оповів Гіляровський В. (Гиляровский В.А. На родине Гоголя. — М., 1902. — С. 47‒48). І.Д. Єрмаков виказує припущення, що зародок задуму поеми з’являється ще в юнацькому творі «Дещо про Ніжин, або Дуракам закон не писано», де юний поет роздумує на кладовищі про те, «як страшно бути заритим разом з творіннями, нікому не відомими, в німоту мертву» (Лист до Г. Висоцького від 26 червня 1827 р.) (Ермаков И.Д. Психоанализ литературы: Пушкин. Гоголь. Достоевский. — М., 1999. — С. 325).

До цих пір історія створення «Мертвих душ» приховує багато таємниць, попри детальний виклад її у праці Ю. Манна. Відсутня мотивація, наприклад, перерви в роботі над поемою.

7 жовтня 1835 р. Гоголь повідомляє О. Пушкіна про свою роботу і подальші плани: «Почав писати “Мертві душі”. Сюжет розтягнувся на предовгий роман і, здається, буде дуже смішним. Але тепер зупинив його на третій главі… Мені хочеться в цьому романі показати хоча б з одного боку всю Русь» (X, 375). Протягом роботи над поемою задум Гоголя розширюється, і вже через рік у листі до М. Погодіна від 28 листопада 1836 р. письменник зазначає: «Річ, над якою сиджу і труджуся тепер… не схожа ні на повість, ні на роман, довга, довга, у декілька томів… Якщо Бог допоможе втілити мені мою поему так як слід, то це буде мій перший достойний твір. Вся Русь озветься в ньому» (XI, 77).

У липні 1837 р. Гоголь писав М. Прокоповичу: «Я відсилаю на початку наступного року друкувати мою велику річ, яка, думаю, винагородить мої труди і клопоти по ній… Я думав, що я встигну значно раніше закінчити мій твір, але де там! Я сиджу тепер на водах, лікуюсь» (XI, 107). А в червні наступного року у листі до П. Вяземського висловлює сумнів: «А що, коли я не закінчу твору мого?… А геть цю страшну думку! Вона вміщує в собі ціле пекло мук, якого не доведи Бог кому-небудь скоштувати» (XI, 157). У серпні того ж року в листі до М. Погодіна він жаліється на хворобу, яка перешкоджає займатися справою, хоч всупереч цьому стверджує: «Але я веду свою роботу, і вона буде закінчена, але інші, інші… О, друже! які існують великі сюжети. Пошкодуй за мною!» (XI, 165). Можна припустити, що саме влітку 1838 р. задум «Мертвих душ» зазнає серйозного переосмислення і з’являється той масштабний план, який заполонить творчу уяву письменника до кінця його днів. Можна гіпотетично припустити, що дались взнаки розмови і дискусії письменника з представниками католицького «Товариства Воскресіння Господнього» Петром Семененком та Ієронімом Кайсевичем. На квітень-травень припадають інтенсивні їхні контакти, які документовані листами згаданих членів «Товариства» з його лідером Богданом Яньським та Адамом Міцкевичем (див.: Михед П. Микола Гоголь і поляки: деякі аспекти дослідження // Слово і Час. — 2008. — № 5. — С. 3‒11).

І лише в кінці грудня 1840 р. у листі до С.Т. Аксакова звучать сподівання на завершення першого тому «Мертвих душ»: «Я тепер готую до нової очистки перший том “Мертвих душ”. Змінюю, перечищаю, багато перероблюю повністю і бачу, що їхній друк не може обійтись без моєї присутності. Між тим подальше продовження його прояснюється у голові моїй чіткіше, величніше, і тепер я бачу, що може бути з часом щось колосальне, якщо лише дозволять слабкі мої сили» (XI, 322). А в листі до М. Погодіна Гоголь уже мріє про нові плани: «Мені тепер все трин-трава. Якщо тільки мій свіжий стан продовжиться до весни чи літа, то, можливо, мені вдасться ще приготувати що-небудь до друку, окрім першого тому “Мертвих душ”» (XI, 325).

Повертаючись пізніше до задуму «Мертвих душ», Гоголь в «Авторській сповіді» напише: «Мені хотілося в творі моєму виставити переважно ті вищі ознаки російської природи, які ще не всіма цінуються справедливо, і переважно ті низькі, які ще недостатньо всіма висміяні й уражені. Мені хотілося сюди зібрати тільки яскраві психологічні явища, помістити ті спостереження, які я робив здавна таємно над людиною, яких не довіряв доти перу, відчуваючи сам незрілість його, які, бувши зображені вірно, послужили б розгадкою багато чого в нашому житті, словом — щоби, по прочитанню мого твору, постала ніби мимоволі вся російська людина, з усім різноманіттям багатств і дарів, що дісталися на її долю переважно перед іншими народами, і з усією безліччю тих недоліків, які знаходяться в ній, також переважно перед усіма іншими народами» (VIII, 442).

Показовою була реакція Пушкіна, про що згадував Гоголь у «Вибраних місцях із листування з друзями»: «…коли я почав читати Пушкіну перші глави із “Мертвих душ” у тому вигляді, в якому вони були давніше, то Пушкін, який завжди сміявся при моєму читанні (він же був охочий до сміху), почав потроху ставати похмурішим, похмурішим і нарешті зробився цілком похмурим. Коли ж читання закінчилося, він мовив голосом тоскноти: “Боже, яка сумна наша Росія!” Мене це вразило. Пушкін, який так знав Росію, не помітив, що все це карикатура і моя власна вигадка» (VIII, 294).

Наприкінці 1839 р. у Петербурзі Гоголь прочитав чотири розділи у М.Я. Прокоповича. Як згадував П.В. Анненков: «Він читав без перерви до тих пір, поки виснажився весь його голос і зарябіло в очах. Так ми зазнайомилися з першими чотирма розділами “Мертвих душ”… Загальний сміх мало вплинув на Гоголя, хоча вияв нелицемірного захвату, що помітний був на всіх обличчях на кінець читання, його розчулив… Він був задоволений» (Анненков П.В. Литературные воспоминания. — М.: ГИХЛ, 1960. — С. 60‒61). У березні 1840 р. читання відбулися у домі С. Аксакова, у Москві, про що згадував І. Панаєв: «Всі були і приголомшені, і здивовані. Гоголь відкривав для своїх слухачів той світ, який всім нам такий знайомий і близький, але який до нього ніхто не умів відтворити з такою нещадною спостережливістю, з такою дивовижною вірністю і з такою художньою силою… І мова-то яка! мова-то! Яка сила, свіжість, поезія!.. У нас навіть мурашки пробігали по тілу від задоволення. Після читання Сергій Тимофійович Аксаков, хвилюючись, походжав кімнатою, підходив до Гоголя, тиснув його руки і значуще поглядав на всіх нас… “Геніально, геніально!” — повторював він. Очі Костянтина Аксакова виблискували, він ударяв кулаком по столу і говорив: “Гомерична сила! Гомерична!..” Гоголь ще більше виріс після цього читання в очах усіх…» (Панаєв И.И. Литературные воспоминания. — М.: ГИХЛ, 1950. — С. 174).

Гоголь читав поему за першим рукописом, II—VI розділи якого зберігаються в Російській державній бібліотеці (Москва). Копію з нього автор переробив, внісши велику кількість виправлень і вставок. Другий рукопис (в якому відсутні окремі місця розділів) зберігається у Публічній бібліотеці імені М. Салтикова-Щедріна (Санкт-Петербург). Третій рукопис переписував П. Анненков у Римі під диктування Гоголя (Анненков П.В. Литературные воспоминания. — С. 85). Цей рукопис зберігався спочатку в м. Ніжині, тепер — в Інституті рукопису НБУ ім. В.І. Вернадського у м. Києві. П’ятий рукопис, який нині зберігається у бібліотеці Московського університету, Гоголь віддав до друку.

У жовтні 1841 р. рукопис отримав для перегляду цензор І.М. Снєгірьов, а у грудні на засіданні Московського цензурного комітету відбулося обговорення поеми. А.П. Єлагіна писала В. Жуковському: «…цензура не пропустила “Мертві душі”, бо душа безсмертна» (такою була думка одного з цензорів) (Литературное наследство. — 1952. — Т. 58. — С. 611). Про цей аргумент згадує Гоголь у листі до П. Плетньова від 7 січня 1842 р. Тоді ж Гоголь через В. Бєлінського передав рукопис у Петербург цензору О.В. Никитенку, який дозволив друкувати поему під заголовком «Похождения Чичикова, или Мертвые души» (під такою назвою твір виходив до 1917 р.), але зажадав вилучити окремі місця, зокрема «Повість про капітана Копєйкіна». У листі до П. Плетньова від 10 квітня 1842 р. Гоголь писав: «Знищення Копєйкіна мене сильно збентежило! Це одне з кращих місць у поемі, і без нього — проріха, котру я не в силах залатати і зашити. Я краще зважився переробити його, ніж втратити зовсім. Я викинув увесь генералітет, характер Копєйкіна означив сильніше, так що тепер видно ясно, що він усьому причиною сам і що з ним повелися добре» (XII, 54).

Гоголю довелося зробити нову редакцію «Повісті про капітана Копєйкіна»: змінити фінал, а Копєйкіна, підкресливши негативні риси в характері, «представити» причиною своїх «вчинків», а не жертвою «недостатнього співчуття інших». Тож повість існує у трьох редакціях. Канонічною вважається друга редакція, яку не пропустила цензура. Вона і друкується в усіх сучасних виданнях.

Поема «Мертві душі» вийшла з друку 21 травня 1842 р. С. Аксаков писав: «Книгу розкупили нарозхват. Публіку можна було розділити на три частини. Перша, до якої належала вся освічена молодь і всі люди, здатні зрозуміти високе достоїнство Гоголя, прийняла його з захватом. Друга частина складалася, так би мовити, з людей спантеличених, які, звикши тішитися творами Гоголя, не могли раптово зрозуміти глибокого і серйозного значення його поеми… Третя частина читачів розгнівалася на Гоголя: вони впізнали себе в різних героях поеми і розлютовано постали за образу всієї Росії» (Анненков П.В. Литературные воспоминания. — С. 71). О. Герцен у щоденнику занотував: «“Мертві душі” Гоголя — дивовижна книга, гіркий докір сучасній Русі, але не безнадійний. Там, де він може проникнути крізь туман нечистих, гнійних випарів, там він бачить молодецьку, повну сил націоналістичність» (Герцен А.И. Собрание сочинений: В 30 т. — М.: Изд-во АН СССР, 1954. — Т. 2. — С. 214). Характеризуючи полеміку, яка піднялася в суспільстві, він зазначає влітку 1842 р.: «Слов’янофіли і антислов’яністи розділилися на партії. Слов’янофіли № 1 говорять, що це апофеоза Русі, Іліада наша, і хвалять, відп., інші скаженіють, говорять, що тут анафема Русі і за те лають» (Там само. — С. 220).

Герцену суперечили Ф. Булгарін, О. Сенковський, М. Полевой. Останній, зокрема, висказав, власне, претензії, які повторюються у виступах цієї когорти критиків: «“Мертві душі”, представляючи грубу карикатуру, тримаються на незвичайних і незабутніх подробицях, що герої в них — всі до одного — небувалі перебільшення, огидні мерзотники або банальні дурні… — всі до одного, повторюємо, що подробиці оповіді наповнені такими описами, що іноді мимоволі кидаєте книгу, що мову п. Гоголя, як у “Римі” та “Ревізорі”, можна назвати збіркою помилок супроти логіки і граматики, запитуємо, що можна сказати про такий витвір?» (Русская критическая литература о произведениях Н.В. Гоголя: Хронологический сборник критико-биографических статей. — 3-є изд. — М., 1903. — Ч. 1. — С. 193).

Захищаючи митця від подібних закидів, В. Бєлінський, який не так давно (у 1840 р.) був переконаний, що Гоголь «не російський поет у тому смислі, як Пушкін, який виразив і вичерпав собою всю глибину російського життя і в рани якого ми можемо вкладати персти, щоб відчувати біль свій і лікувати його» (Белинский В.Г. Полное собрание сочинений. — М.: Изд-во АН СССР, 1955. — Т. 11. — С. 534), після «Мертвих душ» беззаперечно визнав: «…Гоголь — великий талант, геніальний поет і перший письменник сучасної Росії…» (Там само. — Т. 6. — С. 214). Високо оцінюючи «Мертві душі», він писав, що це твір «суто російський, національний, вихоплений із тайника народного життя, такий же істинний, як і патріотичний, що нещадно зриває завісу з дійсності й пройнятий пристрасною, нервовою, кровною любов’ю до родючого зерна російського життя, витвір надзвичайно художній за концепцією і виконанням, характерами дійових осіб і подробицями російського побуту, — і водночас глибокий думкою, соціальний, громадянський та історичний» і не без втіхи додає: «… в “Мертвих душах” він цілком відмовився від малоросійського елементу і став російським національним поетом у всьому просторі цього слова» (Там само. — С. 217‒219).

Разом з тим уже перші читачі висловлювали й протилежні думки. Ф.І. Толстой звернув увагу на зображення росіян і малоросіян у поемі, про що згадує О. Смирнова в листі до М. Гоголя від 3 листопада 1844 р.: «У Ростопчиної при Вяземському, Самарині та Толстому заговорили про дух, у якому написані ваші “Мертві душі”, й Толстой зауважив, що всіх росіян виставили у бридкому вигляді, тоді як усім малоросіянам дали ви щось співчутливе, незважаючи на смішні сторони їхні; що навіть і смішні сторони мають щось наївно-приємне; що у вас немає жодного хохла такого підлого, як Ноздрьов; що Коробочка не гидка саме тому, що вона хохлачка. Він, Толстой, бачить навіть мимоволі наявне небратерство в тому, що коли розмовляють два мужики — ви кажете: “два русских мужика”; Толстой і за ним Тютчев, досить розумний чоловік, теж зазначили, що москвич ніяк не сказав би “два русских мужика”. Обидва говорили, що ваша вся душа хохлацька вилилася в “Тарасі Бульбі”, де ви з такою любов’ю виставили Тараса, Андрія і Остапа» (Переписка Н.В. Гоголя в двух томах. — М., 1988. — Т. 2. — С. 124).

Перший том поеми «Мертві душі» був високо оцінений і українськими письменниками. Так, Т. Шевченко, обізнаний з гострою полемікою, що розгорнулася після публікації поеми, у повісті «Близнецы» пише: «…із шумом з’явилися на світ “Мертві душі”. “Б[ібліотека] для читання”, у тому числі й солідні, благомислячі люди, висварили книгу і автора, називаючи книгу брудною і аморальною, а автора просто сіячем плевелів на ґрунті виховання благорожденного юнацтва. Незважаючи все ж на охоронців моральності й охоронницю російського слова, “Мертві душі” розлетілися швидше за птахів небесних по широкому царству російському. Прилетіло декілька екземплярів і до стародавнього Києва і дебютували, зрозуміло, в університеті. Інспектор із невдоволенням і навіть страхом зауважив, що студенти збираються в гуртки і щось читають із реготом…» (Шевченко Т. Зібрання творів: У 6 т. — К.: Наук. думка, 2003. — Т. 4. — С. 63). У листі до В. Рєпніної від 7 березня 1850 р. Шевченко радіє, що вона змінила думку про Гоголя: «Випадково якось зайшла розмова у мене з вами про “Мертві душі”, і ви відгукнулись занадто сухо. Мене це вразило неприязно, тому що я завжди читав Гоголя з насолодою… Мене захоплює ваша теперішня думка — і про Гоголя, і про його безсмертний твір! Я в захопленні, що ви збагнули істинно християнську ціль його. Перед Гоголем слід благоговіти, як перед людиною, обдарованою найглибшим розумом і найніжнішою любов’ю до людей!» (Там само. — Т. 6. — С. 53‒54). І додає: «…наш Гоголь — істинний знавець серця людського! Наймудріший філософ і найвеличніший поет повинні благоговіти перед ним як перед людинолюбцем!» (Там само).

Відомо, що із заслання Т. Шевченко звертався до В. Рєпніної з проханням надіслати йому поему Гоголя: «Оренбург таке місто, — писав Шевченко, — де й не говорять про літературу, а не те, щоб можна було в ньому дістати гарну книгу. Все це до того, щоб ви мені (найвсепокорніше прошу) прислали “Мертві душі”. Мене поженуть 1 травня у степ… отже, знову перервуть будь-який зв’язок із людьми. І така книга, як “Мертві душі”, буде для мене другом у моїй самотності» (Там само).

І. Франко, який був першим перекладачем поеми, значення творчості Гоголя і, зокрема, поеми «Мертві душі», виводив із контексту сучасної йому російської літератури: «Три великі російські письменники — Пушкін, Грибоєдов та Лєрмонтов — всі передчасно посходили вже в могилу, але твори їх, особливо ті, що могли вважатися останнім словом кожного з них (“Горе от ума” Грибоєдова, “Евгений Онегин” Пушкіна, “Герой нашего времени” Лєрмонтова), жили серед читаючої громади й робили великий вплив на думки та переконання тим більше, що сміле, гаряче слово Бєлінського додавало їм ясності й ширини. Четвертий великий поет і геніальний письменник російський — Гоголь саме тоді стояв у найкращім розцвіті своєї поетичної творчості, писав або задумував писати тоді свої найкращі твори “Ревизор” і “Мертвые души”» (Франко І. Зібрання творів: У 50 т. — Т. 26: Літературно-критичні праці (1876‒1885). — К., 1980. — С. 132).

І. Нечуй-Левицький звернув увагу на «національність Гоголевих художніх типів», на його погляд, «типи в тих творах, де описується великоруська жизнь, тільки пополовині національні, великоруські. Гоголь був полтавець, родом українець, прожив молоді літа на Україні; його вдача була українська і він не міг дати своїм типам кольориту національного великоруського, бо для того ще мало досвіду, мало назираючого виучування: тут потрібна ще своя суб’єктивна природа, бо художні поетичні твори — продукт обидводіяння художника й натури. Між його типами, ніби великоруськими, є багато типів зовсім українських, до котрих не догляділись великоруські критики, не розуміючи ні язика, ні характеру, ні національності українців. Гоголів Манілов, м’який, делікатний, з багатими мріями в голові, ледачий і разом сердечний — це щирий українець, а не кацап. Таких солодких людей ми не знаходимо в великоруській літературі після Гоголя.

Гоголева Коробочка нагадує скоріше старосвітську полтавську поміщицю, а ще більше стару попадю, а не кацапку, а його московська сваха в “Женитьбе” говорить і лається зовсім так, як київська або полтавська міщанка на базарі, а не московська сваха. Собакевич — це чисто полтавське або чернігівське неповертайло, тільки не великоруське. Так і хочеться вкласти в його уста українську мову. Великоруський Собакевич буде зовсім з іншими мінами, незграбними, але в іншім роді: він буде мати манери грубі, але скоріші, проворніші, ніж у Собакевича, більше дикі, під гострими углами, приміром, як у великоруського мужика або прикажчика. Собакевич нагадує більше якого-небудь ведмідькуватого українського мужика. Такі типи на Україні трапляються дуже часто; в їх усе грубе, просте, але добряще, віковічне. Інші типи, як Ноздрьов, Бетріщев — більше великоруські, а інші — якісь середні, ні то великоруські, ні то українські, як більша половина дійових осіб в “Ревізорі”. Окрім того, треба сказати, що Гоголь розсипав на ті типи свій гумор, свій жарт щиро український, а не великоруський, що потроху стирає з їх кольорит великоруський. Але чи так чи інак Гоголь поклав основу не тільки реального, але й національного прямування в великоруській літературі» (Нечуй-Левицький І. Непотрібність великоруської літератури для України і для Слов’янщини: (Сьогочасне літературне прямування) // Українство на літературних позвах з Московщиною: Культурологічні трактати. — Львів: Каменяр, 1998. — С. 86).

Панас Мирний у листі до Михайла Коцюбинського від 25 грудня 1902 р. висловив думку, що «…Гоголь хоч і мистець чужої мови, оже по духу і природі рідний нам; його навіть невмирущі типи з “Мертвих душ” — це зразки з наших панів, а не кацапських. Візьмімо, наприклад, його Плюшкіна і Іудушку Щедріна — се ягоди одного поля; оже Плюшкін зовсім наш, а Іудушка — з кацапського краю. Що не кажіть, а Гоголь душею й натурою наш» (Мирний П. Твори: В 5 т. — К.: Вид-во АН УРСР, 1955. — Т. 5.-С. 410).

А вже у 1899 р. В. Стефаник, роздумуючи про національну інтелігенцію і поетів, занотував: «Наша інтелігенція цілком слушно не може прихилити до себе поетів. Може довго чекати на свого поета, але то, відай, буде Гоголь, а його твір — будуть “Мертві душі”?» (Стефаник В. Поети і інтелігенція // Стефаник В. Повне зібр. творів: У 3 т. — К.: Вид-во АН УРСР, 1952. — Т. 2. — С. 82).

Ці судження письменників закладали основи інтерпретаційних ідей українського літературознавства.

6 жовтня 1843 р. Гоголь доручив С. Шевирьову приступити до другого видання «Мертвих душ», причому відмовився від будь-яких змін у поемі. «Поправок не потрібно, — писав він, — окрім хіба в мові, що ти можеш зробити краще за мене. Якщо я ж тепер до чого-небудь доторкнуся, то багато чого не залишиться на місці і забере це не мало часу. Поправки мають бути зроблені тільки тоді, коли я буду розумніший» (XII, 224).

У зв’язку з настроями Гоголя, викликаними реакцією публіки на «Вибрані місця», поправки дійсно відкладалися, а текст доповнився передмовою — зверненням до читачів, у якому автор визнавав недоліки книги: «У книзі цій багато що описано невірно, не так, як є і як насправді діється у російській землі, тому що я не міг запізнати всього, замало життя людини на те, щоб пізнати одному і соту долю того, що діється у нашій землі» (VI, 587), і просив читачів висловлювати свої зауваження, обіцяючи врахувати їх із вдячністю. Напередодні виходу «Вибраних місць» Гоголь намагається розширити читацьку аудиторію і, отримавши велику інформацію, скорегувати задум другого тому.

Гоголь говорить про тісний зв’язок його поеми з «Вибраними місцями» і навіть у листі до Шевирьова від 20 січня 1847 р. намагається призупинити продаж книги, яка вийшла у 1846 р., поки не вийдуть «Вибрані місця». У «Чотирьох листах до різних осіб з приводу “Мертвих душ”» Гоголь писав: «Перша частина, попри всю свою недосконалість, головне діло зробила: вона поселила у всіх огиду від моїх героїв і від їх нікчемності; вона рознесла деяку мені потрібну тугу від самих себе. Поки для мене цього досить… Ще вся книга не більш як недоносок; але дух її рознісся вже від неї незримо, і сама її рання поява може бути корисна мені тим, що спонукає моїх читачів зазначити всі промахи щодо суспільних і приватних порядків усередині Росії…» (VIII, 295). Викладаючи у «Вибраних місцях» позитивну програму перетворень, Гоголь намагався пригасити критичний пафос першої частини поеми. Однак переробка так і не відбулася і перший том поеми за життя Гоголя більше не перевидавали.

Прижиттєві видання першого тому «Мертвих душ» (1842, 1846) вийшли зі значними цензурними правками та помилками. Уперше текст «Мертвих душ» з рукописами вивірили М. Тихонравов і В. Шенрок, готуючи десяте видання творів Гоголя. Тоді були внесені виправлення в канонічний текст і опубліковані чорнові варіанти першого тому поеми.

Публікація першого тому поеми викликала жвавий інтерес сучасників, які з нетерпінням чекали виходу обіцяних Гоголем наступних частин. У листі до П. Плетньова від 17 березня 1842 р. Гоголь так оцінює свій майбутній твір: «Він важливий і великий, і ви не судіть про нього з тієї частини, яка готується тепер з’явитися на світ… Це не більше як тільки ґанок до того палацу, який у мені будується» (XII, 46).

Робота над другим томом розпочалася, на думку Ю. Манна, ще 1840 р. (Манн Ю.В. В поисках живой души: «Мертвые души». Писатель — критика — читатель. — М.: Книга, 1984. — С. 173). Так, у листі до М. Погодіна від 28 грудня 1840 р. письменник свідчив: «…займаюся переправленнями, виправленнями і навіть продовженням “Мертвих душ”, бачу, що предмет стає глибшим і глибшим» (XI, 325), а в листі до С. Аксакова від 5 березня 1841 р. Гоголь висловлював сподівання, що для закінчення «Мертвих душ», які, за його задумом, мали складатися з трьох томів (подібно до трьох частин «Божественної комедії» Данте), йому потрібно «ще три роки» (XI, 330).

Із листів письменника цього періоду стає відомо, що можливість продовження поеми він пов’язував із власним самовдосконаленням: «Твори мої так тісно пов’язані з духовною самоосвітою і таке мені потрібно до того часу перенести внутрішнє сильне виховання душевне, глибоке виховання, що не можна і сподіватися на швидку появу моїх нових творів» (XII, 222). У 1843 р., за версією П. Анненкова, Гоголь спалює написані розділи: «Якщо не можна з достовірністю говорити про цілісне знищення рукопису другого тому в цей час, то, здається, можна припустити його цілісну переробку, що прирівнюється до знищення» (Анненков П.В. Литературные воспоминания. — С. 124). Скарги письменника на занепад творчих сил, на погіршення здоров’я також яскраво помітні в листах цих років.

Перше спалення рукопису другого тому поеми сталося в липні 1845 р. Тоді вцілів один зошит з останньою главою першої редакції. У «Чотирьох листах до різних осіб з приводу “Мертвих душ”» (1847) Гоголь зізнавався: «Поява другого тому в тому вигляді, в якому він був, спричинила б скоріше шкоду, ніж користь. Потрібно брати до уваги не насолоду якихось любителів мистецтв і літератури, але всіх читачів, для яких писалися “Мертві душі”. Змалювання декількох прекрасних характерів, що виявляють високе благородство нашої породи, ні до чого не приведе. Воно розпалить тільки одну даремну гордість і хвастощі… Ні, буває час, коли не можна інакше спрямувати суспільство або навіть все покоління до прекрасного, поки не покажеш всієї глибини його справжньої мерзоти; буває час, що навіть зовсім не слід говорити про високе і прекрасне, не показавши тут же ясно, як день, шляхів і доріг до нього для кожного. Остання обставина була мало і слабо розвинута в другому томі “Мертвих душ”, а вона повинна була бути чи не головною; ось тому він і спалений» (VIII, 298).

Після спалення Гоголь призупиняє роботу над другим томом поеми і видає «Вибрані місця із листування з друзями». Книга побачила світ на самому початку 1847 р.

Давно помічено дослідниками зв’язок між другим томом і «Вибраними місцями». Ю. Барабаш резонно зазначає, що «все “Листування”, взяте в цілому, було такою передмовою» до другого тому (Барабаш Ю. Гоголь: Загадка «Прощальной повести»: («Выбранные места из переписки с друзьями». Опыт непредвзятого прочтения). — М., 1993. — С. 258).

«Вибрані місця» є спробою викладу комплексу ідей, тієї позитивної програми, яка мала бути втілена в художній оповіді другого тому. Це ті засади ідеального світу, що мали привести до спасіння «мертвих душ». Апостольські листи-послання з «Вибраних місць» Гоголя накреслюють обриси нового світу, коли і мало наступити Воскресіння. Однак другий том лишився в центрі уваги письменника, потребуючи всіх його творчих зусиль.

У листі до С. Аксакова від 28 серпня 1847 р. Гоголь пише: «Побачивши, що ще не скоро я упораюся з моїми “Мертвими душами” <…> я поспішив заговорити про ті питання, які мене захоплювали і які готувався розвинути або створити в живих образах і особах» (XIII, 374). Робота над другим томом в основному полягала в збиранні матеріалу. 18 листопада 1848 р. Гоголь у листі до О. Смирнової пише: «…починаю серйозно обдумувати ту працю, для якої дав Бог засоби і сили» (XIV, 97), а восени 1849 р. повідомляє В. Жуковського, що «…скотина Чичиков ледве дістався до половини своїх мандрувань» (XIV, 152).

Гоголь настільки переживав за успіх своєї справи, що на створення поеми адаптував молитву, надіслану О. Іванову ще 12 січня 1847 р. (Памяти В.А. Жуковского и Н.В. Гоголя. — Вып. 3. — СПб., 1909. — С. 10‒11), тим самим віддаючи своє творіння під руку Всевишнього. Входячи в останній рік свого життя, він молитовно закликав: «Боже благослови! Хай з’явиться в наступному році визрілий і повний плід!» (с. 11). Серед іншого у молитві є й таке: «Ти поселив у мені й першу думку, ти зростив її, зростив і мене самого, а тому даси завершити, возводячи все во спасіння моє, піднімаючи і гоніння ворогів часті на звернення до тебе і на отримання сильної любові до тебе» (с. 10).

Перші згадки про читання другого тому поеми знаходимо у свідченнях О. Смирнової, що «…в Ніцці, здається», Гоголь читав їй «уривки»: «Йшлося про Уліньку, одружену з Тентетниковим…» (Висковатый П. Из рассказов А.О. Смирновой о Н.В. Гоголе // Русская старина. — 1902. — № 9. — С. 490‒498). З цього приводу Ю. Манн пише: «Якщо це свідчення і вірне, то на згаданий епізод наклалися враження Смирнової від наступних читань: навряд чи в початкових главах поеми дія просунулася так далеко…» (Манн Ю.В. В поисках живой души. — С. 182).

«Перше авторське читання» О. Смирновій і Л. Арнольді 1849 р. зафіксоване в Калузі (VII, 410; Арнольды Л. Мое знакомство с Гоголем // Гоголь в воспоминаниях современников. — С. 483‒489). На думку Ю. Манна, уривки з твору Гоголь раніше читав О.П. Толстому, про що свідчать мемуари Д. Оболенського (Манн Ю.В. В поисках живой души. — С. 228). Приїхавши до Москви, Гоголь читає перші глави Шевирьову (Там само. — С. 239), Аксаковим (Аксаков С.Т. История моего знакомства з Гоголем. — С. 199, 203, 207), В. Капністу (Манн Ю.В. В поисах живой души. — С. 249). Восени 1851 р. Гоголь читає першу главу Д. Оболенському та А. Россету (Там само. — С. 257). Загалом Гоголь прочитав Аксаковим 4 глави, О. Смирновій 5‒6 глав, С. Шевирьову — 7 глав.

Реконструкцію другого тому за тими фрагментами і спогадами сучасників, які дійшли до нас, зробив свого часу В. Гіппіус, а О. Смирнова внесла деякі корективи, так що фабула другого тому виглядає так: «Чичиков продовжує свою подорож і свою авантюру. Випадково заїхавши до поміщика Тентетникова і зблизившись з ним, він допоміг Тентетникову відновити стосунки з генералом Бетріщевим, якому той завдав образи, та його дочкою Улінькою. Обманувши і того, і другого вигадкою про дурнуватого дядечка, Чичиков отримує у дарунок від Бетріщева купчу на мертвих, а від Тентетникова навіть і на живих. Він береться повідомити родичів генерала про майбутнє весілля Тентетникова та Уліньки. Супутником Чичикова стає нудьгуючий поміщик Платон Платонов, з яким він випадково зустрівся у поміщика Пєтуха. З ним Чичиков побував у ідеального господаря Костанжогло, у зубожілого поміщика Хлобуєва, маєток якого купив за допомоги Костанжогло; у другого ідеального господаря — брата Платонова, у Чагравіна, з дружиною якого у Платонова зав’язується любов; у брата генерала Бетріщева і у Вороного-Дрянного — політичного змовника, через зв’язок з яким постраждав і Тентетников.

Окрім того, Чичиков побував — уже сам — у полковника Кошкарьова і у дійсного статського радника Лєніцина: у першого він невдало, а у другого вдало намагається купити мертві душі. Але мертві душі тут уже не єдина сюжетна основа. Чичиков замислює, а частково і здійснює інші махінації. Одну з них — не цілком зрозуміло яку — йому вибачив князь — генерал-губернатор. Іншу, в яку він заплутав і Лєніцина, — підробка заповіту старої Хансарової, законним спадкоємцем якої був Хлобуєв, — генерал-губернатор викриває і відправляє Чичикова до в’язниці. Але за Чичикова просить ідеальний багач і благодійник — відкупщик Муразов, який мріє спрямувати енергію Чичикова на добро (одночасно Муразов опікується і Тентетниковим, заарештованим у справі Вороного-Дрянного, але, ймовірно, без успіху; Тентетникова висилають до Сибіру, й Улінька іде з ним). Чичиков, слухаючи Муразова, було завагався і сам почав мріяти про “працелюбне життя” (VII, 115), втім забув про свої добрі наміри, як тільки крутій-юрисконсульт пообіцяв звільнити його за хабарі. Звільняє Чичикова, тим не менш, Муразов, який передає йому і наказ князя виїхати з міста. Князь — ідеальна “значна особа” — звертається до чиновників з промовою — викривальною та настановчою, закликаючи їх рятувати Росію, яка гине. Певну роль у сюжеті мав грати і священик» (Гиппиус В.В. Творческий путь Гоголя // Гиппиус В.В. От Пушкина до Блока. — М.; Л., 1966. — С. 192‒193; Смирнова Е.А. Поэма Гоголя «Мертвые души». — Л., 1987. — С. 176‒177).

Одним із полемічних питань інтерпретації другого тому є питання про художній рівень збережених розділів.

Цінними є відгуки перших слухачів другого тому поеми, що свідчать про якість написаного. Так, С. Аксаков згадує: «Тієї ж хвилини всі ми присунулися до столу, і Гоголь прочитав першу главу другого тому “Мертвих душ”. З перших сторінок я побачив, що талант Гоголя не загинув, і був у цілковитому захваті…» (Аксаков С.Т. История моего знакомства с Гоголем. — С. 199), а прослухавши другу главу поеми, у листі до І. Аксакова пише: «Що тобі сказати? Скажу одне: друга глава незрівнянно вища і глибша за першу. Разів зо три я не міг утриматися від сліз. Такого високого мистецтва: показувати в людині пошлій високу людську сторону — ніде не можна знайти, окрім у Гомера. Так розкривається духовна внутрішність людини, що для всякого з нас, здатного щось відчувати, відкривається своя власна духовна внутрішність. Тепер тільки я цілком переконався, що Гоголь може виконати своє завдання, про яке так самовпевнено і зухвало, мабуть, говорить у першому томі…» (Там само. — С. 204). Л. Арнольді свідчить: «Увечері сестра розповідала мені, що Гоголь прочитав їй декілька глав із другого тому “Мертвих душ” і що все ним прочитане було чудове…» (Арнольди Л.И. Мое знакомство с Гоголем // Гоголь в воспоминаниях современников. — С. 483).

16 грудня 1850 р. у листі до В. Жуковського Гоголь пише, що робота «близька до закінчення» (XIV, 215). С.Т. Аксаков свідчив у листі до С. Шевирьова, що Гоголь збирався «не друкувати другого тому, що в ньому все нікуди не годиться і що треба все переробити» (Из бумаг Степана Петровича Шевырева // Русский архив. — 1878. — № 2. — С. 54). У той же час Л. Арнольді згадував, що чув від Гоголя, ніби другий том поеми «зовсім закінчений» (Арнольди Л.И. Указ. соч. — С. 491).

Важливими є спогади духівника Гоголя протоієрея Матвія Константинівського, якому письменник у 1852 р. показував рукопис другого тому поеми: «Гоголь показав мені декілька розрізнених зошитів з написами: глава, як зазвичай він писав главами. Пам’ятаю на деяких написи: глава I, II, III, потім, мабуть, VII, а інші без означення; просив мене прочитати й висловити свою думку. Я відмовлявся, кажучи, що я не оцінювач світських творів, але він наполегливо просив, і я взяв і прочитав… Повертаючи зошити, я був проти публікації деяких з них. В одному чи двох зошитах був описаний священик. Я був проти публікації цих зошитів, навіть просив знищити. В іншому зошиті були начерки… але начерки якогось губернатора, яких не буває. Я радив не публікувати і цей зошит, сказавши, що висміють за нього навіть більше, ніж за Листування з друзями…» (Цит. за кн.: Воропаев В.А. Николай Гоголь: Опыт духовной биографии. — М., 2008. — С. 229‒230).

10 лютого 1852 р. Гоголь попросив О.П. Толстого передати рукописи митрополиту Філарету, щоб той вирішив, що варто друкувати після смерті письменника. Толстой, як відомо, відмовився, щоб не підтримувати Гоголеві думки по смерть.

За десять днів до смерті Гоголь у присутності слуги Семена спалив частину рукописів. «У ніч проти вівторка (з 11-го на 12-е лютого) він довго молився один у своїй кімнаті. У три години покликав хлопчика і запитав, чи тепло в іншій половині покоїв. “Свіжо”, — відповів той. — “Дай мені плаща, ходімо, мені потрібно там розпорядитися”. І він пішов, зі свічкою в руках, хрестячись у кожній кімнаті, крізь яку проходили. Прийшовши, звелів відкрити трубу, якомога тихіше, щоб нікого не розбудити, і потім подати з шафи портфель. Коли портфель принесли, він вийняв звідти жмут зошитів, перев’язаних тасьомкою, поклав його в піч і запалив свічкою зі своїх рук. Хлопчик, здогадавшись, впав перед ним на коліна і сказав: “Пане! Що це ви? Перестаньте!” — “Не твоє діло, — відповів він. — Молися!” Хлопчик почав плакати і просити його. Між тим вогонь згасав після того, як обгоріли кути зошитів. Він помітив це, вийняв жмут із печі, розв’язав тасьомку і уклав аркуші так, щоб легше було зайнятися вогню, запалив знову і сів на стільці перед вогнем, чекаючи, поки все згорить і зітліє. Тоді він, перехрестившись, повернувся до своєї кімнати, поцілував хлопчика, ліг на диван і заплакав» (Погодин М.П. Кончина Гоголя // Гоголезнавчі студії. — Вип. 9. — Ніжин, 2002. — С. 104‒105).

Які саме Гоголь спалив рукописи, достеменно невідомо. До цих пір це все у сфері здогадок. Нема й достовірних свідчень того, чи письменник закінчив другий том «Мертвих душ» (див.: Чижов В.П. Последние годы Гоголя// Вестник Европы. — 1872. — № 7. — С. 448; Кулиш П. Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя, составленные из воспоминаний его друзей и знакомых и из его собственных писем: В 2 т. — СПб., 1856. — Т. 2. — С. 262).

Третій том Гоголь не розпочинав. С. Гончаров, реконструюючи зміст третього тому, зазначає: «Можна передбачити, що третя частина розгорталась би як релігійно-патріархальна утопія, що поєднувала сюжетну сповідь зі ще більш розвинутим і цілісним проповідним началом» (Гончаров С.А. Творчество Гоголя в религиозно-мистическом контексте. — С. 257).

Більш-менш вірогідним бачиться місце дії третього тому, реконструйоване за опосередкованими деталями. Так, Сибір кілька разів згадується у заключній главі першої редакції, у другому томі до Сибіру висилають Тентетникова. Слідом за ним туди рушає й Улінька. У статті «Предмети для ліричного поета в нинішній час», звертаючись до М. Язикова, Гоголь писав: «О, якщо б ти міг сказати йому те, що має сказати мій Плюшкін, якщо дістануся до третього тому “Мертвих душ”!» (VIII, 280). За гіпотезою О. Веселовського, яку поділяв В. Гіппіус, Плюшкін «мав перетворитися на безсрібника, який роздає майно бідним» (Гиппиус В. Гоголь. — Л.: Мысль, 1924. — С. 175, 233). Це теж, на погляд Ю. Манна, доказ ймовірності сибірського топосу: «…путь мандрівця з посохом жебрака міг і його (Плюшкіна) привести до сибірського краю» (Манн Ю.В. В поисках живой души. — С. 322). О.М. Бухарев (архімандрит Феодор), автор «Трьох листів до М.В. Гоголя, писаних у 1848 році», даючи свою версію ймовірного розвитку подій, звернувся за підтвердженням до автора: «Пам’ятається, коли дещо прочитав я Гоголю із мого розбору “Мертвих душ”, бажаючи тільки познайомити його з моїм способом розгляду цієї поеми, то і його прямо запитав, чим саме повинна закінчитися ця поема. Він, задумавшись, виказав своє затруднения висловити це докладно. Я відказав, що мені тільки треба знати, чи оживе, як чекається, Павло Іванович? Гоголь, ніби з радістю, підтвердив, що це неодмінно буде і оживленню його прислужиться прямою участю сам цар, і першим подихом Чичикова до істинного несхибного життя має закінчитися поема. На питання архімандрита Феодора, чи воскреснуть інші герої другого тому, Гоголь посміхаючись, відповів: “Якщо захочуть”» (Бухарев А.М. Три письма к Н.В. Гоголю, писанные в 1848 году // Гоголь в русской критике: Антология. — М.: Фортуна ЭЛ, 2008. — С. 142).

Цікавими є свідчення і П. Матвєєва: «Я чув на початку 60-х років від одного ченця Оптиної пустині, наскільки пам’ятаю, від о. Павлина, який завідував монастирською бібліотекою і особисто знав Гоголя, вказівку на справжній зміст “Мертвих душ” — духовне відродження “мертвих душ” першої частини в наступних томах. Те саме мені говорив о. Климент, який знав, за розповідями гр. О.П. Толстого, справжній зміст поеми Гоголя» (Матвеев П.А. Гоголь в Оптиной пустыни // Русская старина. — 1903. — Февр. — С. 304).

Гоголь вказував на відмінності першого і другого томів «Мертвих душ».

В одному з листів він писав: «А, між тим, предмет праці моєї важливий. У решті частин “Мертвих душ”, над якими тепер сиджу, виступає російська людина вже не дріб’язковими рисами свого характеру, не вульгарностями і дивностями, але всією глибиною своєї природи і багатим різноманіттям внутрішніх сил, які в ній містяться… Багато що, нами забуте, знехтуване, кинуте, слід виставити яскраво в живих, промовистих прикладах, здатних подіяти сильно; про багато істотних і головних речей слід нагадати людині взагалі й російській особливо» (XIV, 278). У листі до П. Плетньова від 6 травня 1851 р. Гоголь зізнався: «…що другий том “Мертвих душ” розумніший за перший, — це можу сказати, як людина, що має смак і до того ж вміє дивитися на себе, як на чужу людину…» (XIV, 229).

Переписуванням знайдених рукописів (чотирьох глав та глави без нумерації), як відомо, займався С. Шевирьов. За твердженням М. Тихонравова: «Шевирьов власноручно переписав знайдені ним уривки поеми, підживив їх замітками та змістом втрачених сторінок та глав, і в рукописних копіях з редакції Шевирьова друга частина “Мертвих душ” розійшлася задовго до появи друком» (Сочинения Н.В. Гоголя. Издание десятое. Редакция Николая Тихонравова. — М., 1889. — Т. 3. — С. 577). Книга під назвою «Сочинения Николая Васильевича Гоголя, найденные после его смерти. Похождения Чичикова, или Мертвые души. Поэма Н.В. Гоголя. Том второй (5 глав). Москва. В Университетской типографии» вперше була надрукована у 1855 р. Видання з примітками С. Шевирьова про зміст пропущених фрагментів здійснив М. Трушковський — небіж Гоголя. Коментатори другого тому «Мертвих душ» вважають, що редакторські примітки Шевирьова не викликають інтересу і свідчать про те, що інших першоджерел редактор не мав (VII, 424).

У передмові М. Трушковського до першого видання другого тому «Мертвих душ» зазначено: «Вважаємо за обов’язок нагадати читачам, що п’ять глав другого тому “Мертвих душ” списані з чернеток, колишніх зошитів, що випадково уціліли від спалення. Скільки було всіх глав, напевно невідомо; можна припустити, що не тільки весь другий том, але навіть третій був накиданий на чернетках… Перші чотири глави йдуть з невеликими пропусками, послідовно одна за одною і, судячи з почерку, можна думати, що вони збереглися ще від першого спалення (у 1845 р.); п’ята ж глава написана пізніше, її час дії відокремлено досить великим проміжком часу від чотирьох перших, і тому належить до останніх глав, хто знає? Може, й до перших глав третього» (Свод данных о втором томе «Мертвых душ» // Сочинения Н.В. Гоголя / Под ред. В.В. Каллаша. — [СПб.]: Издание Брокгауз-Ефрон, Б.г. — Т. 5. — С. 27).

М. Тихонравов, за редакцією якого вийшли перші п’ять томів десятого видання повного зібрання творів Гоголя з перевіреним за першоджерелами текстом і детальними примітками, пише про другий том поеми: «Розпочатий на початку 1840 року. Від першопочаткової редакції уцілів один неповний зошит, що містив чернетку якоїсь глави другого тому. На початок 1842 року з чернеток була випрацювана нова редакція другого тому “Мертвих душ” і переписана начисто автором. Скільки вона мала глав — невідомо… Того ж 1842 р. Гоголь починає переробляти начисто переписаний текст… створюється чернетка для нової редакції другого тому… Повний текст цієї редакції до нас не дійшов: він був спалений автором у червні-липні 1845 року… Все написане з 1845‒18 5 2 року для цього тому було спалене автором незадовго до смерті» (Сочинения Н.В. Гоголя. Издание двенадцатое. Редакция Николая Тихонравова. — СПб., 1894. — Т. 4. — С. 606, 611). Аналіз творчої історії другого тому М. Тихонравов завершує так: «Передсмертне спалення багаторічної праці не було у Гоголя наслідком хворобливого пориву, нервового розладу; менш за все можна в ньому бачити “жертву, принесену покірним християнином”: це був свідомий вчинок художника, який переконався у недосконалості всього створеного багаторічною мученицькою працею» (Сочинения Н.В. Гоголя. Издание десятое. — Т. 3. — С. 576).

Примітки В. Каллаша ґрунтуються на дослідженнях М. Тихонравова та В. Шенрока. У згадуваній статті до «Сочинений Н.В. Гоголя» Каллаш пише: «“Вимогливий” художник і мораліст почали в його (Гоголя. — П.М.) душі смертельну боротьбу, і в результаті від усього тому нам залишилося декілька чернеткових начерків і неточних свідчень сучасників…

Збереглися уривки, очевидно, середньої (розрядка автора. — Н.С.) редакції» (Сочинения Н.В. Гоголя / Под ред. В.В. Каллаша. — С. 1).

Коментатори академічного видання визначили такі фази десятилітньої праці Гоголя над другим томом поеми: «1) робота над першою редакцією в 1843‒1845 рр., від якої, після спалення в липні 1845 р., уцілів першопочатковий текст п’ятого зошита; 2) робота в Москві від жовтня 1848 р. до червня 1849 р., що складає сім глав, прочитаних у липні Смирновій і частково представлених першим прошарком тексту чотирьох перших зошитів; 3) робота над виправленням із цих семи глав перших чотирьох, прочитаних Аксаковим протягом серпня 1849 р. — червня 1850 р., — робота, що збереглася у вигляді першого прошарку приписок у всіх п’яти зошитах; 4) робота над невцілілим чистовиком 1850‒1851 рр., окремі начерки до якого збереглись як два останні прошарки дописувань у чотирьох наявних зошитах і як чернеткові фрагменти до заключної промови князя» (VII, 423).

Такими на загал є основні етапи формування канонічного тексту другого тому «Мертвих душ» Миколи Гоголя. Джерельною рукописною базою другого тому є автограф п’яти глав, знайдених після смерті Гоголя С. Шевирьовим (на даний час зберігається в Російській державній бібліотеці у Москві), та уривки і начерки до глав, що не збереглися. Попри помітну фрагментарність тексту другого тому, дослідники схильні говорити про цілісну природу твору: «Однак при тім, що окремі ланки сюжету відсутні, відчуття сюжетної завершеності й навіть вичерпаності II тому все-таки з’являється» (Гончаров С. Творчество Гоголя в религиозно-мистическом контексте. — С. 222). Цікаво, що і другий том викликав застереження цензури: епізод з Кошкарьовим, промови Костанжогло, «похмурими фарбами зображена картина зловживань і безладу, що має місце у провінції» (Литературний музеум. — Вып. 1. — Пг., 1921. — С. 91).

Перші відгуки з’явилися відразу ж після виходу другої частини поеми (вересень 1855 р.). Так, П. Анненков у листі до Тургенєва захоплено писав: «Це дзвін Івана Великого, що заглушує всі наші поштові дзвіночки» (Вопросы литературы. — 1957. — № 2. — С. 181). М. Чернишевський стверджував: «У вцілілих уривках є дуже багато таких сторінок, які мають бути зараховані до кращого, що колись давав нам Гоголь, які викликають захоплення своїм художнім достоїнством і, що ще важливіше, правдивістю і силою благородного обурення…» (Чернышевский Н.Г. Полное собрание сочинений: В 15 т. — М.: ГИХЛ, 1947. — Т. 3. — С. 13).

Гоголь спалив останній рукопис другого тому, свідомий того, що слово «не оживе, якщо не помре» (VIII, 297). О. Смирнова, за записом П. Вісковатова, свідчила: «Гоголь дивився на “Мертві душі” як на щось, що лежало поза ним, де повинен був розкрити таємниці, йому заповідані. — “Коли я пишу, очі мої розкриваються неприродною ясністю. А якщо я прочитаю написане ще незакінченим, хто б то не був, ясність йде з очей моїх. Я це пережив багато разів. Я певен, коли відслужу свою службу і закінчу те, для чого я покликаний, то помру. А якщо випущу на світ незріле або поділюся малим, яке здійснюю, то помру раніше, ніж виконаю те, задля чого я покликаний у світ”» (Русская старина. — 1902. — № 9. — С. 491).

Один із ключів до розгадки поеми та її назви знаходимо у передсмертному записі Гоголя: «Будьте не мертвими, а живими душами. Немає інших дверей, окрім указаних Ісусом Христом…» (Гоголь Н.В. Собрание сочинений: В 9 т. — М., 1994. — Т. 6. — С. 392). Як істинний художник, Гоголь зберігав оптимістичну віру у можливість відродження людини, мертвої душею, якщо вона звернеться до невмирущого сакрального джерела. На думку В. Воропаєва, «письменник йшов тут від євангельської традиції, з якої бере початок розуміння мертвої душі як духовно померлої. Гоголівський задум суголосний християнському моральному закону, сформульованому св. апостолом Павлом: “Як в Адамі всі помирають, так у Христі всі оживуть” (1 Кор. 15: 22). З цим пов’язана і головна ідея “Мертвих душ” — ідея духовного воскресіння морально занепадаючої людини. Її повинен був утілити в першу чергу головний герой поеми…» (Воропаев В.А. Комментарии // Гоголь Н.В. Собрание сочинений: В 7 т. — М.: Астрель; Act, 2006. — Т. 5. — С. 691‒692).

Уцілілі уривки другого тому поеми доводять, що Гоголь намагався зобразити початок переродження героїв. Духовні настанови, ідеальні поміщики, виписані на сторінках «Вибраних місць», не принесли бажаного ефекту — впливу на суспільство з метою його воскресіння. Наступний крок письменника — творче «перенесення» сакрального модусу у художній твір, поєднання художнього і біблійного слова, що зрештою також виявилося недієвим і непосильним. Визначаючи естетичну природу другого тому, С. Гончаров зазначає: «Різке посилення дидактичних і утопічних тенденцій II тому приводить до того, що жанрова структура прибирає риси своєрідної розгорнутої проповіді (виділено автором. — Н.С.) з маркованим початком і кінцем “сюжету”, з контрастною організацією його ліній, які співвідносяться між собою як “зразок” і “порушення”, з мікрожанровими “проповідницькими інкрустаціями”, проповідницькими темами, мотивами, стилістикою, з біблійними алюзіями і притчовими історіями» (Гончаров С.А. Творчество Гоголя в религиозно-мистическом контексте. — С. 223).

Гоголь першим у російській літературі християнізує художнє слово, прагнучи «спрямувати суспільство або навіть усе покоління до прекрасного…» (VIII, 298). Про художній простір другого тому сучасний дослідник пише: «Особливість зображення простору полягає в тому, що вертикаль пересікається з горизонтальною перспективою. Таке перехрещення створює своєрідний оптичний “хрест”» (Гончаров С.А. Указ. соч. — С. 224).

Попри те, що світ живе все ж за іншими законами і мрія про воскресіння людства залишається утопічною навіть для художньої творчості, пророче звучать слова великого письменника: «…співвітчизники! страшно!.. Стогне вся помираюча суть моя, відчуваючи велетенські зростання й плоди, яких насіння ми сіяли все життя, не прозріваючи і не чуючи, які потвори з них постануть…» (VIII, 221).

Оцінюючи з точки зору сьогодення все, зроблене Гоголем, і, зосібна, трагічну історію буття «Мертвих душ», що супроводили митця заледве не протягом усього життя, доводиться визнати прозірливу правоту слів П. Анненкова: «Якщо ця поема цілком справедливо може називатися пам’ятником його як письменника, то не менше підстав дозволяють сказати, що з нею він готував собі гробівець і як людині. “Мертві душі” були тією подвижницькою келією, в якій він бився і страждав до того часу, поки не винесли його бездиханним із неї» (Анненков П.В. Литературные воспоминания. — С. 84).

Перший том друкуємо у перекладі блискучого новеліста Григорія Косинки (Мертві душі: Поема. — X.: Література і мистецтво, 1934), який все своє творче життя був захоплений творчістю Миколи Гоголя. На його столі поряд з улюбленим Стефаником була поема «Мертві душі», над перекладом якої він працював кілька років. Стефаник цікавився творчістю батька письменника — Василя Гоголя, побував на батьківщині, записував слова полтавської говірки, консультувався з М. Рильським. Г. Косинка мав на меті дати «стилізаційний» переклад, бо «коли відтворити тільки зміст, то краще й не берись» (Про Григорія Косинку: Спогади. — К., 1969. — С. 276‒277), письменник мріяв «зберігати в перекладі все суто Гоголівське» (с. 177). Переклад Г. Косинки вийшов у 1934 р., коли письменника було заарештовано і розстріляно, через це імені перекладача у книжці не подано. На обкладинці зазначено: «За редакцією В. Підмогильного». І лише в 1960-ті роки авторство перекладу було відновлено.

Другий том поеми «Мертві душі» подається за редакцією І. Сенченка (Гоголь М. Твори: В 3 т. / Заг. ред. М. Гудзія. — К.: Худож. літ., 1952. — Т. 3. — С. 428‒635). Іван Сенченко — український письменник, автор публіцистичних статей і літературно-критичних праць про творчість Т. Шевченка, П. Тичини, П. Панча, багато працював над перекладами українською мовою творів російських письменників — О. Пушкіна, М. Горького, О. Радищева, В. Бєляєва. Відомі й переклади Сенченка таких творів М. Гоголя, як «Вечір проти Івана Купала» та «Страшна помста».

У квадратних дужках подано пропущений або вилучений радянською цензурою текст.

Мертві душі, або Вандровки Чичикова. Поема Миколая В. Гоголя / Пер. І. Франка. — Львів: Накладом ред. «Діла», 1882. — 280 с. + іл. портр. — [Замітка перекладача про зміст II тому «Мертвих душ» (перекладається тільки 1-й)].

Мертві душі. Поема / [Пер. з рос. Г. Косинки]; За ред. В. Підмогильного; Вст. ст. Л. Каменева, Д. Заславського. — X.: Література і мистецтво, 1934. — 312 с. — (Дешева б-ка худож. літ.).

Мертві душі. Поема. Додатки до поеми «Мертві душі» / Пер. за ред. А. Хуторяна, Ф. Гавриша, М. Щербака / Гоголь М. Вибрані твори. — К.; X.: Держлітвидав, 1935. — С. 428‒635.

Мертві душі / Пер. за ред. К. Шмиговського // Гоголь М.В. Вибрані твори. — К.: ДВХЛ, 1948. — С. 304‒516.

Мертві душі. Поема / Пер. за ред. І. Сенченка // Гоголь М. Твори: В 3 т. / Заг. ред. М. Гудзія. — К.: Худож. літ., 1952. — Т. 3. — С. 7‒373.

Мертві душі. Поема / Пер. за ред. І. Сенченка // Гоголь М.В. Програмні твори / Післямова В. Шевчука. — К.: Обереги, 2000. — 576 с. — (Зарубіжна література в освіті. Хрестоматія II).

Мертві душі. Поема / Пер. за ред. І. Сенченка [Іл.: О. Агіна, Є. Бернадський]. — К.: Богдан, 2004. — 128 с.: іл., портр. — (Шк. роман-газета; вип. 4).

Мертві душі [Т. 1‒2] // Гоголь М. Повісті. — X.: Прапор, 2007. — С. 154‒413.: іл., портр.; 22 см.

Мертві душі. Поема. Для ст. шк. віку / Передм. та навч.-метод, матеріали. Н. Комар. — К.: Школа, 2009. — 3 36 с. — (Б-ка шк. класики).