Зірка, або терористка

Четвер

Дощило. Сумне небо — дрібні сльози. Затужила музика біля під’їзду великого будинку. Натовп розступився. Хлопці у камуфляжі виносили вінки, за ними — віко труни. З портрета всміхався юнак у військовій панамі і тільнику під плямистою формою — Андрій Перегуда, охоронець. Колишній. Тепер — у червоно-чорній труні на плечах друзів. З автобуса за офіцером один за одним повискакували молоденькі солдатики з автоматами. До заплаканих жінок у чорних хустинках підійшов кремезний дядько з сивуватими скронями, у шкірянці. Мати Перегуди впала йому на груди, заридала.

Сумна музика голосила й біля іншого будинку. З парадного вінки виносили діти. Попереду несли портрети близнючок — Каті й Лариси Пономаренків. Вели попідруки, майже несли, їхню маму. Пронизливо, безпорадно заголосила бабуся.

Зірка притискала до себе двох дівчаток, біля неї розмазувала сльози по щоках Травіата. У натовпі — шефкухар Ольга Олексіївна і дієтсестра Король. Зусібіч — ліцеїсти.

На цвинтарі Зірка здригнулася, коли пролунав залп, другий… З вінків і квітів посміхався Андрій Перегуда. Дощ ущухнув. Грузька глина чвакала під ногами. Зірка послизнулася, чиясь рука підтримала її.

— Обережно.

Поруч опинився чоловік у шкірянці. Аж занадто широкі плечі, сірі очі, міцне підборіддя, сивуваті скроні.

Шварценегер.

— Дякую, — Зірка забрала руку.

— Вас підвезти?

— Я з автом, — відповіла Зірка. Із кладовища рідних забрала ритуальна машина, дітей — ліцейський бус. Зірка перевірила пасок безпеки на Травці.

— Поїхали до Ліди, — запропонувала.

Червона Зірчина «тойота»-хетчбек мала ім’я, як і все, що Зірка любила. Авто називалося «жозі» — на честь Жозефіни де Богарне, дружини Наполеона Буонапарте. Травіата звикла до «жозі», вже не трималася злякано за сидіння, як тоді, коли вперше сіла в це красиве авто після повернення Зірки з-за океану.

Зірка зрушила з місця, обережно виїхала на цвинтарну алею, за нею вервечкою посунули інші авта. За мурами цвинтаря жалобна валка розчинилася у місті. Лише чорний опасистий джип тримав назирці Зірчину «жозі».

«Жозі» викотилась на шосе, що поєднувало колишню околицю зі столицею. Ліворуч тулилися схожі, хай Бог простить, на розкреслений на могилки цвинтар, дачні ділянки заснованих за далеких радянських часів садово-городніх товариств. Їхній величезний масив був підперезаний автобаном, що гуркотів з ранку до ночі і з ночі до світанку ваговозами, вантажівками, захеканими приміськими автобусами, горобиними зграями легковиків, раз по разу засіваючи городи й квітники шкідливою половиною таблиці Менделєєва, викидав у повітря другу таку саму її половину.

Посередині масиву курились величезні місткості з хлором — для потреб міського водогону. Але дачники вперто трималися за свої жалюгідні клапті землі і були схожі на того мужика в личаках з пореволюційного підручника історії, котрий чухав потилицю, стоячи на одній нозі, бо не мав куди поставити другу.

По другий бік автобану, під темним лісом над світлим озером уже вкорінювалося нове київське життя, просторе, під імпортною червоною черепицею, з вигадливою архітектурою єврокотеджів-палаццо, запарканене від решти співгромадян двометровим заввишки листовим шифером. Ньюкри як клас уже усвідомлювали, що добре жити — добре.

Там, де мешкала Лідія, було ні село, ні місто, так — передмістя. Зірка повернула в один із завулків між одноповерховими будинками під шифером. Джип, що випасав її, загальмував перед поворотом — цю чорно-блискучу фортецю на колесах на сільській вулиці, посередині якої під сонцем у теплому поросі розляглися як самі схотіли кошлаті собаки, не заховаєш. З джипу виліз той, у шкірянці, і прослідкував за Зірчиним автом.

«Жозі» під’їхала до глухого паркану, за яким зайшовся від люті собака.

Загуркотіли численні засуви й замки.

— Ну? — постала в розчиненій хвіртці посудниця Олійник Лідія Ільківна, намагаючись зазирнути, чи не стоїть хто за плечима гостей.

— Лі-іка, — промукала Травіата і спробувала поцілувати подругу.

— Одчепись, слинява, — Лідія відступила від хвіртки, — заходьте як уже прийшли.

Під Лідчиним конвоєм попростували стежкою, вимощеною, як у міському парку, білими плитами. Дім і двір виглядали заможними, аж впадали в око ґрунтовність, статечність, хазяйська, до цвяшка, облаштованість. У садочку греблися кури, поквецяні зеленкою, у повітці рохкали свині, чухалася об одвірок сараю корова. На ланцюгу, припасованому до товстої дротини через увесь двір, з гавкотом гасав худий зденервований собацюра.

— Ко-отику мій, — зворушилася Травіата і посунула до лютого песяри, просто в його хижу пащеку.

Псисько зупинився, зненацька посміхнувся до Травіати, зморщивши носа і виказуючи наразі безпечні ікла, привітав її хвостом, схопив простягнуту йому кісточку і подався до буди.

Травіата витерла руку об спідницю.

У будинку затепло, але кватирки зачинені, вікна позимовому заклеєні. За скляними дверима парадної зали на небагатьох вільних від кришталю та килимів місцях пишно цвіли букети й гірлянди штучних квітів. Парадна кухня щільно заставлена сучасним багатопредметним гарнітуром.

Через затісний коридорчик жінки потрапили до справжньої кухні, з старенькими, але бездоганно вимитими, пофарбованими, припасованими пеналами, ящичками, тумбочками, теж прикрашеними паперовими трояндами, але вже трохи підупалими, збляклими. Все засвідчувало: господиня нічого не викидає, знає ціну копійці і переконана, що вони, ці копійки, не для того зроблено круглими і пласкими, щоб котитися бозна куди, а лише для зручності тримання їх у гамані.

Зірка присіла до столу. На столі лежав мобільний телефон з цифровою відеокамерою, з дорогущих. Зірка покрутила його в руках, огледіла через монітор кухню, глянула на марку — ого!

Лідка різко висмикнула з її рук мобільника, вибігла з кухні, повернулася з порожніми руками, палаючи щоками.

Лідія миски, ложки, виделки, хлібницю на стіл — кидала.

Манера у неї була така, роками роботи в радянському общєпіті вироблена. Травіата потягнулася за хлібом.

— Травко, забрьохо прицуцувата! — знову розлютилася хазяйка, — піди руки вимий, заразу з вулиці тягнеш.

Травіата покірно вийшла, не розлучаючись з торбою. Лідія, професійно орудуючи черпаком, налила борщу, тицьнула тарілки на стіл, з однієї борщ вихлюпнувся. Схопила круглу хлібину, вправно зрізала хрусткий окраєць, як лушпайку з картоплі, через увесь коровай, поклала собі. Решту начикрижила грубими нерівними скибками, з огидою кинула у хлібницю. Нікого не припрошуючи, сіла за стіл, важко сперлася на лікті і засьорбала з миски, хрумкаючи довгастим окрайцем.

Зірка відщипнула хліба, відсунула тарілку.

До кухні зазирнула худа бабця при ріденькому перманенті, у чорному атласному халаті.

— А я думаю, хто це тут каструлями гримить, — сказала бабця, — Лідко, насип борщу й мені.

— Здрастуйте, тітко Надю, — посміхнулася Зірка.

— Це ж до чого народ дійшов, кожне хоче, щоби його обслужили, — відказала Лідія.

— Давайте, тітко Надю, я вам насиплю, — встала Зірка.

— Сиди, — бабця ляснула рукою по столу. — Я сказала — налляй матері борщу.

Лідія вилізла з-за столу і пішла до плити.

— Геть озвіріла, — пояснила стара, — на своїх кидається.

— Озвірієш тут, — закричала від плити Лідія, — кожне лізе і кожне питає, що та як получилося… А я звідки знаю як. Це дієтсестра повинна дивитися, це її справа — харчі пробувати.

З неї нехай і питають. І ще з Ольки-куховарки, вона — шеф, вона і відповідальна за столовку. І ти — вчителька, щоб слідкувати за своїми вилупками буржуйськими… А то всі в кущі, а мене — до слідчого. Я посудниця, мене можна й ногою. Ось вам, — Лідія скрутила дулю і тицьнула нею в повітря, — ось вам… А ти де лазиш?

До кімнати зайшла Травіата з торбою.

— Я ко-о-тика годувала.

— Носе в сумці заразу всяку, котиків корме. А тоді питаються, чого люди дохнуть… Остобісило все!

— Вгомонися, Лідко, — суворо звеліла мати. — Дай попоїсти по-людськи. Неси сюди мою. Пом’янемо безгрішні душі рано вмерлих.

Лідія вийшла.

— Я сама, як узнала, повіриш, ніч не спала… Це ж тепер до прокуратури тягатимуть.

Лідія повернулася з пляшкою, витягла гранчачки, налила всім.

— На звіробої, — повідомила бабця, — давайте вип’ємо, хоча й гріх це, — вона перехрестилася.

— Мамаша на старість літ до релігії вдалася, у церкві тепер працює, бач, і спецодяг видали, — гмикнула Лідія. — Надіється, відпустять гріхи тяжкії… Аж труситься.

— Осичина труситься. Бо на ній Скаріот повісився. А мені нема чого боятися, я своє життя чесно прожила, не опаскудилася…

— Завела!

— Не завела, а правду кажу.

— Не зважайте на неї, — осміхнулася Лідка. — Чого не п’єте?

— Даруй їй, Господи, не відає, що говорить. Ну, царствіє небесне діткам покійним, земля їм пухом, — стара випила.

Лідія чарки не торкнулася, Зірка пригубила, Травіата маленькими ковточками, мружачись з утіхи, вицмулила.

— Лідко, ти чого? — здивувалася мати.

— Мені не можна.

— Слухай. Я давно за тобою помічаю…

— Мамо! За собою помічайте!

— Травко, а твоя муля-мамуля жива?

— Му-уля поме-ерла, — промукала Травіата, жадібно дивлячись на пляшку.

— На то немає ради… Сама живеш, чи когось прийняла?

— Са-ама, — довірливо посміхнулася Травіата, — за мною Ійка догля-а-дає.

Лідка пильно поглянула на Травіату.

— А ти, Травко, квартиру приватизувала? — поспитала. — Ійко? — безпомічно подивилася Травіата на Зірку.

— Приватизувала, — неохоче відповіла Зірка.

— Що, Зірко, хочеш підлататися, щоб тобі квартира залишилася? — підкусила баба Надя.

— Більше не наливайте, — встала Зірка, — нам треба йти.

Слідча переклала стосик світлин: Зірка веде Травіату за руку, годує її пиріжком.

— Ви сприяли влаштуванню на роботу до ліцею психічно ненормальної Голуб? Ось довідка з психдиспансеру.

— Ви за мною стежили? — Зірка кивнула на світлини.

— Ще ні. Я слухаю.

— Сприяла і сприятиму, допоки мене. Вона працює прибиральницею. Вона не є небезпечною.

— Ви й Олійник… посудницю… влаштували?

— Так. Колись наші батьки разом працювали й жили в гуртожитку. Подруга дитинства потребувала моєї допомоги. І я допомогла.

— Олійник справляє враження самостійної жінки.

— З дитинства працює, навіть школу не закінчила… Ми довго не бачились, зустрілися торік, вона була без роботи…

— А де вона працювала доти?

— В буфеті якомусь. Не розпитувала.

Коли Зірка пішла, слідча набрала номер.

— Стасе, це ти мені поклав на стіл фото? Як надійшли?

Поштою? А зворотна адреса? Немає…

Зірка вмостилася в авті. Увімкнула музику. Віртуозно заграла скрипка.

«Годі, квит. Не бажаю покійників, слідчих. Бігме, не хочу.

До ліцею не піду, Покотило знає, що я на допиті. Хочу гарного життя. Фьйордів, водоспадів, коней, пташок, котів…

Най би тебе шляк трафив, Зірко Симчич, Макс зранку голодний сидить». «Жозі» слухняно розігналась.

Позаяк стильність сьогодні вартісніша за красу, Зірці пасував би світський спосіб життя. З присмаком богемності.

Не треба труду, щоб уявити її у вітальні перед каміном, на яхті, на віллі в Малібу, сказати б, на тлі отих глупств, які людство обрало собі за мету існування. Вона вже дегустувала красиве життя. Не аж так, але смаку добрала.

Доня хлопа з Буковини Орка Симчича, якого доля закинула до Києва, але не обернула з галіціянта на східняка, і лаборантки військового училища Клави витягла незлецького квитка в життєвій лотереї. Батька Орка не полишала мрія повернутися до смерек і потічків, там і зашлюбитись, і наплодити діток. Але у Києві вже підстаркуватим хлопцем зустрів молоденьку кацапку Клавочку і махнув рукою на потічки. Клавочка мала сяку-таку житлоплощу в гуртожитку, а Орко — безхатник.

Клава написала з пологового будинку, що назве дочку Свєточкою, а тато єдинокрот став проти мами гопки: в його селі достойні жінки або Зірки, або Іванни, а Свєточка — те для кицьки. Мама поплакала і пристала на Зірку, не хотіла, щоб її лялечку дражнили Ванькою.

Тато Орко обожнював свою пізню Зірку, у три рочки дитя читало й писало, у чотири — малювало і найкраще танцювало у гуртку Палацу піонерів. Постійно винаходив у доні таланти і розвивав. Запала мода на англійську — Зірка з перших дістала вчительку. Схибнулися на фігурному катанні, тато повів доню на «Крижинку». Але хутко забрав звідтам, бо почув від когось: випари штучного льоду погано впливають на жіночий організм. До школи водив тато, на танці — тато, лікаря кликав тато, робив уроки тато. Сусіди казали: всі нормальні діти мають тата й маму, а Зірочка — двох мам.

Любила тата навзаєм. Забалакала рідною йому гуцульською говіркою. Як той уперше почув з її вуст «Червона ружа трояка, мала я мужа-пияка», заплакав. Мама-кацапка була великим прагматиком. Казала: стань бухгалтеркою, чисто, й завжди роботу знайдеш. Тато перечив: тільки вперед, до зірок. Який вуз найпрестижніший? Романо-германський?

Пхайся вгору, я підтримаю. Так і жила Зірка — татова потіха — з синицею в руках, але ж і з буслом у небі. Крім одиначкидочки більше Орко з Клавою на обріст дітьми не спромоглися, то й виростала Зірка паньканою дитиною.

Остудентилася з першої спроби, талант до мов визнавали всі, а платне навчання та інші ознаки нової епохи були ще ген-ген. Дев’яносто перший зустріла аспіранткою з вільним знанням чотирьох мов, до обов’язкових англійської й французької додала самотужки італійську та іспанську.

Постсовіцькі можливості Зірка зустріла у всеозброєнні.

Ніхто не подивував, коли саме їй випало поїхати до Штатів на стажування. Сказати, що Зірчина врода і природна шляхетність при цьому не мали значення — не беремося. Бо як ішла собі Зірка, граційно й невимушено, музично та трішки виклично і воднораз цнотливо, не як муштровані манекенниці, а тільки вона, Зірка, єдина в світі, — чоловіки починали нервувати… Мала ту звабність, сенсу якої не розуміє не лише чоловіцтво, а й саме жіноцтво. Втім у доладно зліпленій Зірчиній голівці з зачіскою пухнастим їжачком гніздилося досить глузду, аби сприймати, фільтрувати, зважувати й висновувати. Мо’ через те й досі самітня, мо’ перепильнувала свої кордони, зважуючись зрідка на припадкові пригоди, що стратегічного значення не мали.

Улюбленого часу надвечір’я, коли клопоти вгамовуються, вона належала лише собі. На власній території, під своєю ковдрою, незалежна і самотня, як Україна, Зірка подумки літала за кількома віртуальними адресами. Стуливши повіки, обирала, куди б полинути, доки не пірне в сон. Здебільшого кермувалося до сніжно-білої яхти в Малібу, що її бачила-таки насправжки.

Знехтувала нагодою полишитися в Америці. Гамерика, Гамерика — мрія жіночої України. Від грантових грамотійок до секс-пролетарок. Почувалася й Зірка американофілкою, доки розіклалося по шухлядках: є речі, за які платити можна; є речі, за які варто подумати, чи платити; є речі, за які платити не слід, бо вийде собі на збитки; а є й таке, за що ніколи, нічим і нізащо. Америка виявилася не її країною, навколо — не її люди… Хоча про одного професора Гарварда згадувалося й досі.

Втім Америка дала повносиле, а не перехняблене совітщиною відчуття себе у просторі і спільноті. Зірка склала собі ціну, чого варта і як чинити, аби добиватися до вдатнішого світу. Три роки праці редактором на приватному телеканалі в Канаді дали їй симпатичне авто і спромогу купити батькам будиночок біля омріяних смерек і потічків.

Київська квартира лишилася їй. Не жила на саму щербату зарплатню, бо до Зірки чергою шикувалися ньюкри за іноземними мовами.

А особисте життя у вродливих та не без розуму здебільшого не складається. Бо. Та й хтозна, в чому те щастя…

Щастя стрибонуло на неї пухнастим невдоволеним клубком. Кіт Максиміліан, красень-балінез, безсонна мрія оболонських кицьок, ще від ранку обнюхав порожню мисочку і вельми був тим шокований. Аби не стресувати марно, закуняв на батареї. І коли за дверима дзенькнули ключі, вкотре впевнився: вчинив розважливо, не западаючи в розпач.

— Образили бідного котика, залишили без жирів, білків і вітамінів, — приказувала Зірка, везучи Макса на плечах до кухні.

Макс докоряв за жорстоке ставлення, доки не опинився перед повною мискою смаколиків.

Телефон заграв «Титаніка».

— Це я, — сказало англійською.

— O, як доречно! — зраділа Зірка. — На старому місці?

О’кей, виїжджаю. Лише кота догодую. Цілую. Па.

Радника американського посольства Джефрі Колінза можна помітити здалеку — фірмова нетутешність елегантного хлопа вирізнялася навіть на всесвітньо сколонізованій київській вулиці, де насіялося блуднів з передових цивілізацій. Зірці довелося гуднути, бо радник задивився на двох студенток, що ото прямували до жовтого університетського корпусу.

— То й як? — запитала Зірка, спрямовуючи авто вниз, до Хрещатика.

— Тобто?

— Дівчата.

— Щось незвичайне є у слов’янській жінці… Я ж їх добре знаю і не спокушаюся, бо вони хитрі, жадібні, швидко бабіють, не здатні до мов і навчання, і всі хочуть заміж за кордон. А господині і куховарки справні… Але ж… якась свіжість, чи що. Наші всі зарозумілі й надто емансиповані.

— Я теж слов’янка.

— Ніколи про це не думав. Куди їдемо?

— На шашлики.

— На що?

— Побачиш.

Гідропарк жадав літа, гнав сік у деревах, проштрикував торішнє листя і асфальт травинками, хлюпав на береги ще зимною сонною водою. Млоївся романтикою, домучував останні о-о-о-ой і останні а-а-а-а-ах перед масовим екстатичним вибухом клейкої зелені. З колиби повівало сизим смачним димком.

У темному і чадному знадвору дубовому зрубі смачно сичав мангал. Люду небагато, біля ледь освітленого шинквасу тирлувалися кілька клієнтів.

— Що я маю робити? — спитав Джефрі українською.

— Сиди з своєю синтетичною українською і чекай, бо, як відчують бакси, обдеруть до нитки.

Зірка хутко впоралася.

— Нам засмажать. Ти не вмієш, а я не хочу.

— А-а, барбекю.

— Шашлик проти барбекю однаково, що наша найнепоказніша жінка проти вашої найкращої.

— Даруй, про слов’янок я академічно. Як дослідник. Нічого особистого. Я за тобою скучив. Моя Сара від тебе просто шаленіє. Каже, таких викладачів в Америці немає, вона й зачіску хоче, як у тебе, — під їжака.

— Я її до свого майстра поведу.

— Хотів спитати. Що коїться в ліцеї? Директор скасував іспити, а минулого тижня діти готувалися. Іноземних ліцеїстів достроково спровадили на канікули. А ваші вчаться.

Директор сказав, готується до капітального ремонту… Ви ж рік, як відкрилися?! Ми сплачували за повний навчальний рік, а не скорочений.

— Як Дороті?

— З Дороті все гаразд, хоче на місяць прилетіти… З молодшим… Я давно помітив: не хочеш відповідати, то, як у вас кажуть, переводиш стріли…

— Стрілки.

— Я чекаю на відповідь.

— Знаєш український знаковий анекдот? Взялися два дядьки пустити вола на м’ясо. Наготувалися, почаркували й нумо. Один тримає вола за роги, інший довбнею б’є межи ріг.

Раз ударив, удруге гепнув з усього замаху — віл стоїть. А той, хто тримає вола за роги, каже так супокійно: якщо ви, куме, ще раз мене по лобі довбнею вцілите, то я вже розсерджусь.

Нічого у нас не коїться. Це у вас можна спланувати на роки.

Вчора не було грошей на ремонт — були іспити, а директор десь нажебрав, то є ремонт, нема іспитів. Це я тобі як дослідник дослідникові кажу. Академічно.

Замуркотів мобільник. Радник притулився вухом: «Так, ні, швидко буду, а що трапилося? Коли? Де вона? Їду».

Джефрі занервував, перейшов на англійську.

— З посольства. Сара захворіла, її завезли до лікарні. Де Перша клінічна?

— Що з нею?

— Живіт болить, нудить, судоми якісь, шлунок промивають. Знову на вулиці, мабуть, щось з’їла… Підвезеш мене? Даруй, барбекю за мною.

Зірка зупинила «жозі» перед лікарнею. Радник пробіг кілька кроків, повернувся.

— Геть забув. На твоє ім’я надійшло особисте запрошення президента Клинтона на імпрезу до Білого Дому, на День Незалежності. Я подбаю про візу. Ти знайома з Клинтоном?

Не знав.

— Зателефонуй — як Сара.

Зірка запанікувала. Сара захворіла… Вона ж не чергувала з усіма… Чи знає про Сарину хворобу слідство? Чи слідчій повідомити? Спитає, звідки знаю, а я відповім, що радник з гуманітарних питань американської амбасади — мій коханець, що він збирався кинути свою Дороті і знехтувати кар’єрою, а я того не схотіла… Немає такої вітчизняної жінки, щоб повірила. Для повноти картини варто додати, що Клинтон запросив мене особисто до Білого Дому…

Поряд із «жозі» біля Зірчиного парадного стало авто.

Вийшла жінка в чорному.

— Пані Зірко… Я мати Каті… і Лариси… — жінці кожне слово давалося нелегко.

— Світку мій! Ксеніє Петрівно, це ви?!

— Ось, — Ксенія Петрівна судомно зітхнула, — я принесла. Підручники. Прийшов з ліцею… лист. Просили здати. Я туди… не можу…

— Які підручники, Ксеніє Петрівно, люба, який лист?

— Не знаю. Розбирайтеся самі, — жінка тицьнула зібганого папірця, поставила стос книжок, стягнутий мотузком, і поспішила до свого авта.

На папірці — комп’ютерний текст: «Пані Пономаренко!

Просимо Вас здати підручники, одержані вашими дітьми в ліцеї. І прослідкувати, щоби вони були в належному стані. З повагою директор ліцею Покотило».

У ліцеї порожньо, лише в кінці коридору бовваніла постать на тлі вікна. Зірка перекладала важкі книжки з руки в руку.

Порівнялася з чоловіком, дотично шкрябонув якийсь спогад… Не пам’ятаю, здалося… У приймальні Покотила пустка. Смикнула двері. Не почувши «заходьте», увійшла.

Слідом за нею до приймальні ступив і чоловік — широчезні плечі, сірі очі, міцне підборіддя, сивуваті скроні. Рекламний мачо. Чоловік злегка торкнув директорські двері, дослухався.

— Чому ви розхвилювалися? — здивувався директор Покотило, куценький, кругленький, з голою головою.

— Шановний Петропавловичу, — Зірка назвала його, як усі позаочі в ліцеї, похопилася, — Петре Павловичу, як можна писати таку повістку?

— Люба Зірко…

— Я вам не люба, — урвала Зірка.

— А кому люба? — директор гидотно осміхнувся. — Ви дуже дбаєте про честь нашого колективу. А вам слід подбати про себе.

— Уточніть.

— Загинули діти саме вашого класу — раз. У ліцеї працюють сумнівні люди — два. Ви привели цих людей сюди — три. Немає певноти, що вони непричетні…

У приймальні чоловік усе чув.

— Мене взяли до ліцею особисто ви, Петре Павловичу, — чотири.

— Це не теледебати. Нам потрібна консолідація. І конспірація.

— Потрібна правда.

— Мене нудить від демагогії. Все надто серйозно. Стався злочин, сумнівів нема. Зробити таке міг лише божевільний.

Як от ваша дуркувата протеже… І ще, хочу дати вам дружню пораду. Якщо вам кортить зажити слави Моніки Левінські, подбайте зробити це не на очах дітей.

Покотило кинув світлину: Зірка цілується з Клинтоном.

«Невже це так виглядало збоку? Світлини зроблені через спини натовпу. Там стояли лише наші, жодного стороннього.

Діти і персонал. Згадати б, хто іще був».

— Його ви теж викличете на килим? — посміхнулася Зірка, показавши на Клинтона.

— Поміркуйте, чи може працювати педагогом жінка, — Покотило пошукав слова, не знайшов, — ну, ви самі розумієте.

— Не розумію.

— Викладачі ліцею відбули суворий конкурс. Ви чомусь потрапили поза конкурсом. Телефонували з високої гори. Чи не заокеанські друзі натиснули?

Зірка крутнулась до дверей.

— Підручники віддайте до бібліотеки, за них валютою плачено, — гукнув услід Покотило.

Зірка вийшла з приймальні, занесла підручники до бібліотеки.

З їдальні почулися голоси. Зазирнула — Лідія вимахувала перед носом дієтсестри ганчіркою.

— Мені не вказуй. Харчі пробуєш — пробуй, до мене не сікайся.

— З такого посуду дітей не годуватимеш. Доки не купимо посудомийну машину — три руками, аби блищали, — тихо сказала дієтсестра, згребла щойно вимиті Лідією тарілки, висипала до мийки.

Лідія витерла руки об фартух, підійшла до Зірки.

— Тебе в прокуратуру знов тягали? — запитала спокійно.

— Так.

— Що ти їм сказала?

— Що питали.

— А про Травку?

— Питали. — І про мене?

— Так.

— А ти?

— Що я вас влаштувала на роботу.

— А що вони до мене мають?

— Пані Зірко, до вас прийшли, — крізь прочинені двері оголосила дитяча голова.

У холі під пальмою стовбичив чоловік.

— Ви до мене?

— Так. Доброго дня.

Зірка роздивилася: очі, ніс, підборіддя, чорний тонкий светр під горло, сірий легкий костюм на тренованому тілі професійного охоронця чи спортовця. «Звідки я, дідча мати, його знаю? Схожий на Шварценегера в ролі Командо».

— Ми з вами бачилися на цвинтарі. Я потребую вашої допомоги, — прочитав її думки Командо.

Він показав фото усміхненого хлопця у військовій панамі і камуфляжі.

— Ви його знаєте?

— Бачила.

— Знаєте, від чого він помер?

— Що знала, розповіла в прокуратурі, — Зірка рушила з місця.

— Дві секунди! Може, вийдемо звідси?

«Виведе, скрутить шию двома пальцями, не кавкну», — подумала Зірка.

— Не бійтеся. Навіщо мені ваша скручена шия, самі подумайте, — стенув плечима Командо у відповідь на її думки. — Я власник фирми, де працював Андрій Перегуда.

На похороні якого ми зустрілись… І його друг. Він колись врятував мені життя… А я не зміг…

— Я маю вам вірити?

Командо заплескав себе по кишенях. Видобув пачку сигарет, кинув одну до рота, просто з пачки.

— Тут курити не можна, — зауважила Зірка.

— Я й кажу, підемо кудись…

— Нікуди я з вами не піду. Нічим не можу зарадити.

Повторюю, все розповіла слідству.

— Кожний відфутболює м’яча від своїх воріт. Вас теж сьогодні намагалися накрити мокрим рядном…

— Ви підслуховували?

— Здобував інформацію. Маю кілька запитань.

— Щось день у мене сьогодні не склався, — втомлено мовила Зірка. — Піду, аби він не став ще гіршим.

— Не робіть помилки, — Командо взяв її за лікоть сталевою рукою.

— Ніно Василівно! — гукнула Зірка, забачивши чергову Козлюк. — Проведіть, будь ласка, пана до директора, — висмикнула руку і пішла з ліцею.

Лідія поспіхом зливала недоїдки у відра, закривала кришками, зав’язувала ганчіркою. Розігнулася, огледіла кухню, вийшла до обідньої зали. Забачила Травіату зі скибками хліба на таці.

— Паразитка, куди ото преш хліб?

— Ко-отикам, — запосміхалася Травіата, — вони голо-одні.

Лідія смикнула тацю, хліб розлетівся. Кинула тацю на гору таких самих, скибки розтикала у відра.

— Забирайся, всі порозходились.

Лідія дмухала на затерплі пальці. Підкотили рейсовий автобус і маршрутка. Повагалася між дешевшим-незручним і зручним-дорожчим, обрала перше. В автобусі тіснява, але Лідія не реагувала на штовханину, щось обмірковувала.

Удома хлюпнула з відра в собачу миску, наповнила корита в свинячому сажі, забігла до будинку, з’явилася вбраною в чисте — колись модний кримпленовий костюм, знову подалася до автобуса.

— Лідо? — подивувалася слідча. — Ми ж погодили: зустрічаємось за домовленістю…

— Не нервуйте так, Тетяночко Іванівно…

Слідча схопила запальничку, сигарету, розігнала дим рукою.

— Лідо, ви нас дурите? — запитала слідча. — Обіцяли не працювати. Хоча б у другій половині… Ми ж вам платимо.

— Хіба тих грошей буває забагато? Тільки замало, це я вам скажу як людина чесна, але бідна. Я вас не дурю. Просто зустріла стару подругу, зросли разом, і слово за слово. У цій столовці такі помиї, що в іншій можна просто на стіл подавати. Багатенькі тата Карли хочуть, щоб їхні Буратіни зростали здоровими, грошей не шкодують. У тому ліцеї побачиш дочку чи сина посудниці? Я не бачу. А я теж хочу, щоби моє дитя дипломатом яким стало. По-французьки могло…

— Яке… ваше…дитя? — з’акцентувала на кожному слові Кулик.

— Я не про те, що ви подумали, у мене свій базар. Я своїй дитині хочу матеріальну базу дати. А робота моя легка. З тих помиїв свині ростуть. Копійчина свіжа.

— Як жити — справа ваша. Але там відра важкі.

— Тетяночко, ярмо моє солодке, тягар легкий.

— Гарно кажете…

— Не я. Леся Українка. На пункт макулатурний ношу картонки, так, дрібноту. Знайшла на купі бомажок повне зібрання творів. За кіло свинини виміняла. Палітурки гарні. І якось прочитала. От писала жіночка. Чисто про мене. «О, мій бідний зів’ялий квіте».

— Лідо… я вас дуже прошу…

— Усе зер гут, моя робота нашій справі не завага. Я до вас не за тим, а офіційно. Деякі важливі дані і міркування.

Записуйте.

«Джефрі не телефонує, що з Сарою?». Хтось безугаву тиснув кнопку дзвінка. «А най ті…». Зірка занурилася у хвойну піну. Вже не стало сил пропускати через себе чужий біль і чужу тривогу. Не хотілося ні про що думати, лиш одного бажалося — не займайте мне, і я вас не чіпатиму.

У двері гупало. «Вар’ят якийсь». Вилізла з ванни позахідньому, не змиваючи піни, напнула на мокре тіло халата, вступила в капці, прочинила двері: Олег Ткач, тележурналіст, сусіда.

— Старко, ну ти й спиш. А чого не питаєш, а що як злодюга-нальотчик?

— Ти й є таким.

— Поїсти чогось маєш? Бо геть охляв.

— А де твої?

— На дачі.

— Ходи на кухню. Скинь мешти, у мене чисто.

Зірка закрутила мокру голову рушником, випустила з ванни воду, з жалем дивилася, як осідає і потроху зникає у вирі отвору зеленкувата пахуча хвойна піна. З кухні почувся грюкіт.

— Ти живий? — крикнула Зірка.

— З’ясовую.

Повагалася, чи одягатися, передумала. Нагодую цього і — в бамбетіль, згадалося татове слівце, що означало широке ліжко.

Олег гукнув з кухні.

— Я і на тебе зготував. Фірмову страву. Називається «Акин Джамбул Джабаєв, або ж Декада української культури в Москві». Що в тебе побачив, про те й заспівав на пательні.

Мій внесок, — Олег показав велетенського солоного огірка.

— Отакецький огірчище.

— Я тебе й так нагодую.

— А ти?

— Я не хочу.

— Мусиш. Ти вже тінь. Невже комусь подобаєшся?

Зірка нахромила золотавий шматочок з апетитної гірки, спорудженої Олегом на тарелі.

— Смачно. А що тут?

— Все, що в твоєму холодильнику. Слова мої, музика народна. Я увімкну ящик, ге?

Батьки Олега і Зірки приятелювали, хоча Орко Симчич був запеклим пацифістом, а Василь Ткач не менш запеклим офіцером. Вони зазнайомилися на якійсь вечірці у військовому училищі, де працювала Зірчина мама, а згодом і тато — креслярем.

Орест перемальовував таємні електросхеми на величезні клейончасті рулони з дерев’яними штапиками, а Клава перетягала тих рулонів з аудиторії до аудиторії тонни, аж стався сколіоз.

Маленький телевізор на холодильнику заговорив.

— Зроби тихіше.

— Хочу показати. Я розпочав нове розслідування. Злочин проти дітей.

Після викличної енергійної заставки Олег Ткач з екрану піднесено мовив: «Я звертаюся до тих, кому небайдужа правда, хто не купується на міражі в пустелі і не хоче чути тотальну брехню. З вами в ефірі програма «А як насправді?» і її ведучий Олег Ткач».

— Як тобі нова заставка?

— Якби ще я пам’ятала стару.

— Ти єдина в Україні не дивишся мою програму. Кривдно.

Начальство скрегоче зубами, але тримає на каналі, бо в мене рейтинги зашкалюють. Як у серіалів. Пам’ятаєш моє розслідування так званої справи «футбольних фанатів»?

— Ні.

— Хоч би вже мовчала. У день програми, коли я пообіцяв назвати всі імена, у Вінниці і Дніпропетровську вирубали світло. Люд завалив телебачення скаргами, пообіцяв страйки й мітинги. Програму повторили, не в прайм-тайм, як обіцяли, але ж. До речі, я щойно зробив відкриття. Ось причина, яка зрушить наш нарід з місця і примусить боротися за свої права, — повимикати популярні тіві-програми і не дати додивитися останню серію милодрами. Нація запалає, як у вулкановій безодні і вийде на вулиці з телевізорними пультами в руках.

Відкриття на Нобеля. Продам політпіарникам. Під цю колотнечу вони зможуть протягти будь-яких кандидатів.

Телесеріал — зброя пролетаріату! Не без пихи зізнаюся: заслуговую на власного кілера. Багацько людей залюбки мене замовлять і замочать у клозеті.

— Не верзи такого, Леську.

— Перед тобою не Лесик, а перша в Україні акула пера, тобто камери. О, найцікавіше.

На екрані Олег Ткач оповідав: «Нашим містом прокотилася хвиля зникнення дітей, надто немовлят. Лише за останні півроку зареєстровано дванадцять випадків викрадення дітей, залишених батьками у візках біля крамниць, поліклінік, перукарень. До редакції нещодавно звернулася молода жінка: знайдіть чоловіка, який втягнув її у небезпечну аферу.

Подальший перебіг подій з матеріалу Іванни Слабинської».

— Хто ця Слабинська? — кивнула Зірка на пещену молодичку з пухнастим волоссям і примхливою верхньою губою.

— Найкраща журналістка України і моя подруга.

Слабинська говорила з екрану.

— Жінку, яка звернулася по допомогу, міліція відфутболила, мовляв, назване нею ім’я підозрюваного — вочевидь липове, а за вказаною адресою давно живуть двійко пенсіонерів. Жінка плакала, белькотала незрозуміле про фірму і просила оголосити по телевізору прикмети чоловіка на ім’я Григорій. Тим би й cкінчилося, аби… Аби за два дні по тому цю жінку не збило авто, а розтин показав, що вона — нещодавня породілля. На щастя, жертва ДТП встигла назватися. З’ясувалося, що живе з матір’ю. Мати свідчила: дочка була вагітна, а перед пологами зникла. За кілька тижнів повернулася без дитини. Плакала, когось шукала, кудись телефонувала. Після чого й подалася на телебачення… Факт залишився б поодиноким. Але. До того самого відділення міліції небавом звертається інша молодиця з проханням розшукати того самого Григорія і назває ту саму адресу.

Випадковість? А те, що й цю жінку за три дні після спілкування з міліціянтами збило авто на Окружній дорозі, де вона працювала повією, — випадковість?

Зірка подивилася на Олега.

— Міліція повідомила редакцію, що жінка жива, — сказала в телевізорі Іванна Слабинська. — Слухайте сповідь жертви.

На екрані — лікарняне ліжко, на ньому — мумія у бинтах під крапельницями.

— Я Оксана Гуща, — голос часом нерозбірливий і дублюється рухомим рядком.

Оксана зайшла в тяж, батько дитини від них відмовився, на Окружну вже ходити не могла — важка вагітність, жили на материну пенсію. На дев’ятому місяці її знайшов такий собі Григорій і запропонував допомогу від благодійного фонду «Деметра». Оксана погодилася і поїхала народжувати до Америки. На цьому репортаж уривався титром «Далі буде». — І що ж далі? — Зірку ця історія не схвилювала.

— Ми вийшли на цю «Деметру» і розколупали, що під законною медичною установою криється злочинний міжнародний синдикат. Проплачують пологи в Америці дуреп, як ця Оксана і попередня жінка, укладають з ними угоду англійською мовою, в якій жінки анітелень, забирають новонароджених дітей і виштовхують недоладних мам найдешевшим класом додому. Без грошей і без дитини.

— А чому ж ти одразу все не розповів у передачі? Ця твоя «Деметра», мабуть, не спить.

— З тебе вийшла б гарна бізнесвумен, все прораховуєш. Я чекаю, доки «Деметра» сама вийде на мене і запропонує умови. На які я може й пристану. Вудка в моїх руках.

— Пристанеш? За грубі гроші можеш відкрутити всю історію назад? Дозволиш злочинцям і далі грабувати й убивати?

— Саме так, Старко-Зірко, саме так, за грубі гроші. Давно впольовую нагоду. Обридло ходити під кимось. Хочу власну, незалежну програму, власний канал, дідько його мамі! Це безвідходний бізнес. Той, хто не хоче світитися, — нехай платить. Хто труситься над своїми неправедними грішми і жлобиться заплатити — зароблятиме мені популярність і рейтинги. Я не програю в усіх випадках.

— А якщо «Деметра» замовить тебе кілеру?

— Я сам вибиваю з «макарова» дев’ять з десяти. — І не боїшся отого одного, десятого?

— Старко, не навроч. Боятися немає часу. Знайшов золоту жилу і хочу її освоювати.

— А сумління?

— Сумління, сумніви, сум… Одного кореня слова! А я хочу жити весело й удатно.

— Навіщо ти мені звіряєшся?

— А ти хіба думаєш інакше?

Бойко Георгій, 16 років, надійшов із симптомами гострого харчового отруєння. Отруйна речовина не ідентифікована.

Скарги на болі в суглобах, у шлунку, блювання. Температура 38,0. Стан середньої важкості.

Назар Марченко, 15 років, надійшов із симптомами гострого харчового отруєння. Отруйна речовина не ідентифікована. Скарги на болі в суглобах, у шлунку, слабкі судоми. Температура 38,7. Стан стабільно важкий. Іван Залізняк, 16 років…

Марія Горда, 16 років…

Остап Кириченко, 15 років…

Tuеsday Принц Уїльям підняв слухавку внутрішнього палацового телефону.

— Папік, це я, Віллі, у мене проблема, маю до тебе розмову.

— Заходь після ланчу.

Майбутній король-юніор Сполученого королівства особливо зблизився з батьком після наглої смерті матері.

Норовиста й непогамовна леді Ді за життя стояла між дітьми й принцом Чарлзом як скеля непорушна. Особливо після оприлюднення того гречаного поля, куди вскочив благовірний. А напівосиротівши, хлопці з батьком стали неначе членами однієї бойскаутської команди.

У кабінеті батька Віллі побачив сухорляву сідницю у картатій спідниці над вовняними грубими гетрами — принц шнурував черевики. Чарлз збирався до шотландського клубу й убрався відповідно. Кілт виглядав на ньому бездоганно.

Принаймні краще за брюки, бо відпрасованими фалдами приховував деяку гандрабатість підстаркуватого спадкоємця, який уже давно убився в колодочки, а й досі не посів чільного місця на королівському сідалі.

— Папік, я хочу влаштувати вечірку.

— Тільки не кажи дідові.

— Наїхав на тебе? — співчутливо запитав Вільям.

— Конкретно.

— За віщо?

— За наш вікенд у Греції, пам’ятаєш?

— Ми тоді класно відтягнулися.

— Не кажи, мене герцог Единбурзький так взув… cказав, що я впав на хвіст перед цим торгівцем.

— Дід кричав?

— Аж захлинався.

Погляд Віллі ковзнув по газетній шпальті, де червоним фломастером підкреслено: «Герцог Единбурзький викликав на килим принца Вельського». Вільям узяв газету, вичитав:

«Причиною батьківського гніву стала нещодавня поїздка принца Чарлза та його синів — Вільяма й Гаррі — до Греції.

На запрошення грецького судовласника Яна Лациса, який узяв на себе всі витрати. На думку герцога, таке «падіння на хвіст» негідне осіб королівської крові й дискредитує монархію. Герцог висповідав синові у присутності королевиматері, королеви Єлизавети, принцеси Маргарет і численних гостей на приватному прийнятті у Сандрингхемі. Герцог розпалився від гніву і здійняв жахливий галас. На щастя, він тоді не знав, що Чарлз планував узяти на цей вікенд свою давню приятельку Камілу Паркер-Боулз, якій взагалі відмовлено у доступі до королівських апартаментів. Позаяк галасу було б більше. Кажуть, що Лацис залетів на суму понад 150 тисяч фунтів, бо фінансував гульки принца та 22-х родин його друзів на своїй яхті «Олександр». Де було обладнано дискотеку, залю для бальних танців, величезну турецьку баню, басейн і навіть майданчик для гелікоптерів».

— Тату, не зважай. Дід не злопам’ятний.

— Еге ж. Він просто злий, і пам’ять у нього добра.

— То я можу збирати паті?

— Збирай, я прикрию. Кого запросиш?

— Гадаю, Бритні Спірз.