Зірка, або терористка

П’ятниця

Наступного дня Зірка провадила урок. Весняний день у школі — це не те, що зимовий день у школі. Коли на вулиці вже з обіду темно, у теплому світлому приміщенні, серед друзів наука видається прийнятнішою. А ниньки з вулиці струменіє охолода від молодої зелені. Владний весняний поклик, і втримати в голові дві думки рідною мовою, не кажучи про утворення складного часу англійською чи французькою, не до снаги й відмінникам.

Зірка не зчулася, як тон уроку змінився. Десятки очей дивилися на неї запитально.

— Що сталося?

Всі загомоніли: «Петропавлович сказав, що Катя й Лялька Пономаренки отруїлися у себе на іменинах, а ніяких іменин не було. Чому Жора Бойко й Остап Кириченко теж у лікарні? І Назарко Марченко? Вони з дівчатами не дружили. І чому тільки з нашого класу? Чому ми вчимося, а іноземці вже на канікулах? У нас іспити, а в них ні…» Заледве уговтала клас.

«Титанік» нагадав, що не залишила мобілку у викладацькій.

Зірка повагалася й увімкнулася.

— Орисю, — сказала по тому кучерявій дівчинці, — сідай на моє місце. Спробуємо те, до чого готувалися. Будете по черзі викладати. Проведи заняття номер три. Тема добре відома, розмовну практику маєш. Тільки прохання — без жаргонізмів, яких ти нахапалася в американській школі. Маю нагально вийти. Леді і джентльмени, я покладаюся на вашу сумлінність.

Зірка чимдуж підганяла «жозі». Гальмонула, вбігла до парадного, біля якого за опасистим «джипом» уже стояли машини «швидкої» і міліції, не чекала ліфта. Перестрибуючи через східці, злетіла на свій четвертий поверх, побачила прочинені двері до квартири Травіати. Біля дверей товклися сусіди.

Оселю Травіати житлом назвати було важко — поламані іграшки, коробки, банки-бляшанки, пляшки з яскравими наклейками, стоси старих ілюстрованих журналів, покоцані ялинкові прикраси. Вочевидь, хазяйку приваблювало барвисте й блискуче. З кімнати долинув звіриний крик. Два санітари скручували Травіату, що пручалася з нелюдською силою.

— Травко, Травочко, — Зірка відштовхнула санітарів, схопила голову Травіати, намагалася зазирнути в її ошалілі очі. — І-і-йко, — Травка припинила опір.

Зірка вклала Травіату на постіль. Голова хворої похилилася, вона лантухом повалилася на ліжко.

— Ви їй хто? — запитав Зірку один з санітарів.

— Навіщо ви її мучите?

— Наказали забрати, — пояснив лікар.

— З нею таких нападів ніколи не було. — Зірка побачила склянку на столі, понюхала. — Матка Боска, їй же не можна алкоголю. Хто вас викликав?

— Капітан Зінов’єв, — представився міліціянт, який погладжував замотану хусточкою руку. — Прокуратура дала ордер на обшук. Ми прийшли, двері прочинені, а вона вже… така. Кричала, кусалася. Викликали «швидку».

— Хто тут був?

— Нікого, крім неї. Починаймо обшук.

— Пане капітане…

— Товаришу.

— Товаришу капітане, скажіть, хай не чіпають Травку. На мою відповідальність. Вона в психлікарні пропаде. Я за неї відповідаю. Я вчителька, сусідка, ми росли разом, вона мене слухає… Благаю, не забирайте її.

Капітан Зінов’єв був мужчиною, а перед ним стояла Зірка.

Він глянув на лікаря і санітарів.

— Зараз вона спатиме годин вісім-дев’ять, а тоді рідні можуть викликати лікаря додому… Якщо він прийде, — байдуже сказав лікар. — Можемо забирати, можемо не забирати…

— Чекайте, — Зірка метнулася до своєї квартири, швидко повернулася, тримаючи в руках гроші.

— Поїхали, — сказав лікар, приймаючи бузкового папірця, роздивився, що їх там не один, а два, пхнув гроші до кишені халата і сказав Зірці, — оце наповнений заспокійливим шприц. Ви зможете?

— Як вас звати?

— Навіщо?

— Хочу подякувати.

— Антон Петрович.

— Дякую, пане Антоне, красно дякую.

Зірка повернулася до міліціянта.

— Товаришу капітане, навіщо обшук?

Капітан Зінов’єв утер піт з чола.

— Розумієте, — почав він і затнувся, бо зайшов слідчий Станіслав Павлович, чорнявий бородань, підлеглий Кулик.

— Я опитування сусідів закінчив, — сказав слідчий, — що тут коїться? Чому «швидка» пішла звідси з порожніми ношами?

Лікар «швидкої» знову зайшов до кімнати, винувато стенув плечима. Дав сигнал санітарам пеленати сонну Травіату.

Гроші не повернув. Санітари хутенько впоралися. Станіслав Павлович витрусив на стіл драну клейончасту Травчину торбу: кістки, шматки хліба, папірці, ганчірки, порожні флакони.

Зірка вийшла на двір. Аж знесилена з безпомічності і безпорадності.

— До неї заходила баба, тобто жінка, вибачайте, — почувся голос з-за спини.

Позаду Зірки стояв, руки в кишені, Командо.

— Яка жінка?

— Побачу — впізнаю. Це я телефонував вам.

— Звідки дізналися номер?

Командо промовчав.

— Я знав, що приїдете. Зараз куди?

— Мені до ліцею треба, я з уроку вибігла.

— Підвезете?

Командо заледве вмостився в «жозі». «Такому в автобусі їздити», — подумала Зірка.

— У мене джип, — телепатував Командо.

— То навіщо поїхали зі мною? Не люблю детективних сюжетів.

Зірка не вмикала мотора.

— Схожий я на такого, що його можна легко спекатися?

Заїдатися з цим сейфом у піджаку не захотілося. Зірка набрала швидкість. Ззаду вилетіла іномарка і, ш-ш-шух, підрізала «жозі».

— А най ті… — Зірка ледве вихопилася з-під «мерса», — підрізають, псякрев, заробляють собі на домовину.

— Гарно кермуєте. Всі нитки цієї справи ведуть до вас. Ви не боїтеся заїхати до мене додому після роботи?

— Боюся.

— Хочете, щоб були інші жертви?

— Погрожуєте?

— Ось моя адреса, телефон. Віддайте комусь, хто вас підстрахує. Ви не відмовитеся, бо це стосується не лише мене, а й вас. Чекаю після сьомої.

Почувся «Титанік».

— Маленька, що у тебе трапилося? — стурбований голос батька.

— Нічого, неню, як ви там? Як мамині ноги, дістали вже від мене ліки?

— Учора, спасибі, сходив на пошту, взяв. Слухай, щойно мені якась жінка подзвонила, сказала, що твоя подруга. Ти що, під слідством? Я приїду. Маму не хвилюймо. А мені все розкажи.

— Неньо, це — мобільник, дорого розповідати, я тобі з дому зателефоную. Не вір нікому і нічому.

— А жеби вона срала колючим дротом, як мене налякала.

Цьом, мала, я чекаю. Як треба — вмент буду.

— Чому не повинен вірити ваш батько? — запитав Командо.

— Йому щойно повідомили, що я під слідством. Де вам зупинити?

— Де завгодно.

У дзеркало заднього овиду Зірка побачила, як Командо перейшов вулицю і зупинив авто у зворотному напрямку.

Адреса Командо лежала на торпеді поряд з телефоном.

«Отой Григорій, про якого Олег по телевізору розповідав, теж давав жертвам номер телефону. Обидві жінки, що зателефонували, — на цвинтарі… Джипок у Командо нічогенький, таких, як моя «жозі», за нього мабуть десятеро піде. Де в порядної людини такі гроші? І вбраний не з секондхенду. Мешти — справжня «саламандра», шкіряні штани — від Гуччі…»

Після уроків Зірка потелефонувала Олегові. «Якщо маєте щось сказати, кажіть, а ні — аріведерче! Олег Ткач — автовідповідач». Зірка надиктувала номер телефону й адресу Командо. Додала: «Олеську, як мене не буде після дев’ятої вдома, шукай мене там. Але — не раніше».

Командо вдивлявся у простір за вікном неначе вперше. Він мешкав у горішній квартирі в новобудові на Троєщині. На двадцять другому поверсі. Від таких осель метикованіші відмовляються: знають, що матимуть проблеми з дірявими стелями.

Командо не відмовився.

Кілька місяців впорядковував, боровся з організованою жеківською злочинністю і здирництвом, а таки досяг.

Квартира зависала над дахом різнорівневого будинку. І коли Командо вперше вийшов просто з кімнати на небо, зрозумів — звідси не піде нікуди. Дах чи не на половину футбольного поля дбайливо встелив плиткою, зробив перила.

Захищений стінами вищих поверхів сусідніх секцій, обернений на затоку Дніпра, величезний балкон відкривався всім вітрам і променям. Плетені з лози крісла перед лозяним столом під крислатою парасолею, квіти у дерев’яних ящиках.

А під ногами, ген, унизу, — звивиста ріка між зелено-піщаних берегів…

— У лікарні Андрієві поставили три діагнози поспіль. Інсульт, напад поліартриту, апендицит. Йому відібрало мову, боліли руки-ноги і живіт. Хотіли робити операцію. Не встигли, — Командо видобув сигарети, вкинув до рота просто з пачки. — Вийдемо на повітря.

Зірка висоти не любила. На даху вітер підхопив сукню.

Започувалася як на палубі правдешнього «Титаніка». Який ще не знає, що попереду — айсберг. Сіла у плетене крісло.

Командо — навпроти.

— Я вимагав, щоби мені дозволили вивезти його за кордон, показати європейським токсикологам. Відмовили.

У свідоцтві про смерть написали: загальна інтоксикація організму, викликана саркомою підшлункової залози.

— Ляля й Катя, — сказала Зірка, — на третій день не могли говорити, плакали. Всіх дітей привезли з різними діагнозами.

Коли дізналися, що вони з одного класу, зібрали консиліум і встановили харчове отруєння. Ляля Пономаренко просила, щоб… їй… ноги… відрізали.

Докурив. Зірка з задоволенням забралася назад, до кімнати.

Командо поклав перед Зіркою альбом. На багатьох світлинах — Командо і Андрій Перегуда — молоді, засмаглі, у камуфляжі, озброєні. На одній — забинтована, як кокон, людина, лежачи на лікарняному ліжку, пальці латинською V — вікторією показує фотографу.

— Це хто?

— Я у шпиталі. Ми з Андрієм де тільки не воювали. Якби не він, мене б уже не було. Після поранення півроку висів на волосинці. Дружині похоронка прийшла. Вона на збереженні лежала. Почалися передчасні пологи. Вночі, під Новий рік. Не могли нікого з персоналу докликатися. Сама й пішла до лікарів. І народила по дорозі. Чергова акушерка звеліла дружині підвестися… вона весь час лежала разом з дитиною… на підлозі… і самій іти до пологового залу. Кричала, що вона не наймалася тут усіх носити й возити. Дитина і дружина померли від зараження крові. Я пістолет не здав. Їхав убити всіх. Андрій умовив подати в суд. Мене відправили на експертизу, мовляв, після тяжкого поранення в голову і все таке… А лікарню зобов’язали підвищити, поглибити, розширити і зміцнити… Шкода — послухався Андрія і не вбив їх. Тепер помилки не буде.

— Навіщо мені все це?

— Зазнайомитись.

— Але ж ми не напарники з американського кіна.

— Може й станемо.

— Мені теж звірятися?

— Я й сам про вас знаю. Хто міг телефонувати вашим батькам? — Командо ходив до вікна й назад.

У джинсі і светрі вже не видавався аж таким небезпечним.

Огледіла помешкання. Гостьове крісло — єдина поступка традиційним меблям. Решта начиння — саморобка. За прочиненими дверима іншої кімнати — спортивні тренажери.

А тут — стелажі, робочий стіл, тумбочка з комп’ютером.

— Накаслик, — раптом сказала Зірка.

— ?

— Тумбочку мій тато називає накасликом. Сам їх робить.

Він майстер по дереву.

— Можна йому замовити? У самого руки до всього не доходять.

— Батьки живуть у Ясинях.

— Ноу проблем. Ми доставимо.

— Ми?

Командо не відповів.

— То хто з ваших знайомих міг збурити батьків і навіщо? — запитав по павзі.

— Про слідство знають кілько людей. І слідча з усіх брала підписку про нерозголошення. Травка у лікарні. Лідка вдавиться за копійчину, а міжміський дзвінок тепер дорогий.

Та й моїх батьків вона вже сто років не бачила. Щоправда…

Не знаю, яким робом це тулиться до справи… Директорові ліцею і до прокуратури надіслано мої фото…

— Що на них?

— Нічого особливого.

— Точніше.

— У директора було фото, на якому я… цілувалася. Хтось за мною стежив та його зробив.

— Хто це міг бути?

— Може й сам Покотило… Ні, тоді він захворів і не потрапив на зустріч з Клинтоном.

— Дві секунди! Ви цілувалися з Клинтоном? — Командо глянув на Зірку.

Відійшов до вікна без фіранок. Голе скло, блакитно-сірий дніпровський пейзаж за ним.

— А на фото, які ви бачили у прокуратурі?

— Я з Травкою Голуб.

— Вас пасуть.

— Навіщо?

— Добре дізнатися не запізно.

— Це глупство. Навіщо мене пасти?

— Комусь важлива ваша деморалізація. Є такий стратегічний хід — фальшивий наступ. Десь влаштовується великий галас та імітація наступу військ. Туди відтягуються сили ворога, а на оголеній ділянці фронту робиться справжній прорив. Хтось у такий спосіб прикриває свою участь у злочині. Іншої версії у мене немає.

— Ви… теж вважаєте це свідомим злочином?

— А хто ще так вважає?

— Слідча прокуратури Кулик Тетяна Іванівна.

— Про все, що відбуватиметься в прокуратурі, розповідайте мені. Поміркуймо:

Андрій і ваші діти. Хто з них — об’єкт злочину, а хто — випадкова жертва? Припустити, що учні й Андрій якось поєднані — не випадає. Прибрати Андрія, а замаскувати злочин у такий спосіб? Андрія до лицею я не направляв. Усі наряди в нас записуються, легко перевірити.

— Ви могли по-дружньому попросити, без запису.

— Міг. Але цього дня він повністю залежав від свого кліента — Кузьменка-старшого.

Що Андрій може опинитися в ліцеї, нихто взагалі не знав.

Візит за хлопчиком — ситуаційний. Прорахувати таке неможливо. То більше, що жоден з охоронців ніколи не забирав пацана з ліцею. Чиста випадковість.

— У вашому бизнесі є конкурентна боротьба?

— Гарне запитання. Я собі його теж ставив. Прибрати Андрія могли конкуренти. Але не так і не там. Обрати місцем вбивства ліцей, в якому вчаться іноземці… Якщо справа вийде назовні — це буде державний головний біль. Міжнародній скандал. Кому це потрібно? Никому.

— А хто міг його… прибрати?

— Ми всі працюємо в бізнесі. Там — гроші. І чималі. Перегуда — співвласник моєї фірми.

— Капіталіст, співвласник фірми, сам працює охоронцем?

— Фірма маленька, людей бракує.

— Фірма маленька, людей бракує… — повторила Зірка. — Про які грубі гроші щойно йшлося?

— Я вас недооцінив. Відповідаю: прибрати могли. Але не так і не там.

— Ви хочете сказати, що безневинна жертва — Перегуда, а не мої діти…

— Гаразд, поставимо питання так: хто і навіщо? Радше — навіщо і хто? Хочу почути вашу думку.

— Безглуздя.

— А ще?

— Безглуздя. Як і припущення щодо свідомого злочину.

Немає причин для масового вбивства дітей. Серед батьків постраждалих — жодного олігарха, жодного супер-банкіра, жодного депутата, жодного супер-журналіста, кого там іще вбивають? Вони нікому не стояли на заваді. Нікого з батьків не шантажували, нічого не вимагали, смерть дітей нікому нічого не дала. Вам що-небудь казав Андрій у лікарні, дав зачіпку?

— Він майже не приходив до тями. Щоправда, згадав про свій новий мобільник, з відеокамерою, дуже дорогий. Андрій любив такі забавки, цей привіз собі з Сингапура, куди їздив у відпустку, тішився ним, казав, що у нас другого такого не знайти. До речі, ви не пам’ятаєте, чи був у нього ця трубка, коли ви побачилися в їдальні?

Зірка подумки прокрутила кадри приходу до ліцейської їдальні охоронця. Ось він заглядає до обідньої зали, ось заходить, вітається з нею, питає,чи можна зачекати.

— Ні, не було у нього ніякої мобіли. Принаймні в руках.

— Він завжди його носив у нагрудній кишені куртки або піджака.

Зірка раптом згадала, що чула музичку, Андрій відповів комусь, а тоді ще дав його хлопцям роздивитися.

— Маленький такий, червоний?

— Виходить, не марив Андрій. Він по дорозі намацав, що трубки немає. Повернувся до їдальні, там уже нікого не було, окрім посудниці. Запитав про телефон, чи не випав бува з кишені. Вона закричала на нього, що тепер спати не буде, як він подумав на неї…

— Це на Лідку схоже, вона завжди кричить, характер у неї такий.

— Але ось що видається дивним. Андрій у понеділок знову забіг до ліцею, розпитати хлопців, так ця ложкомийка зустріла його як рідного. Тільки що не цілувала. А по дорозі його й прихопило. Ледь доплентався. «Швидку» викликали.

— Ви цей телефон у нього бачили? — запитала Зірка.

— Так.

— Я, здається, теж. Схожий…

Зірка здригнулася від різкого дзвінка у двері. Командо повернувся, ведучи за собою збудженого Олега Ткача.

— Старко, я прочитав послання на автовідповідачі. Хто це? І що ти тут робиш?

— Матка Боска, геть забула, Лесю. Знайомтесь, це мій… сусіда Олег Ткач. А це…

Командо перекотив сигарету з кутка в куток рота і промовчав. Олег на такі дрібниці зроду не реагував, не зважив і зараз. Він оцінив фактуру Командо.

— Десант. Гарячі точки. Батяня, батяня, батяня комбат, ти сєрдце нє прятал за спіни рєбят? Старко, ти йому не довіряєш, інакше мене б не покликала. Якась таємниця?

Командо зробив крок йому назустріч. Ткач позадкував.

— Олег — кримінальний телерепортер, усе знати — його професія, — вибачилася Зірка, — даруйте, нам час.

«От, дідча мати. Ще подумає, що я його боюся. А власне, чому не боятися, хто він такий? І все одно негарно вийшло…»

— Не карайтеся, — сказав Командо на сходах, знову прочитавши Зірчині думки. — Нікому повністю довіряти не варто.

Клятий Командо бачить її наскрізь. Телепатія — це ж смішно.

— Розколюйся, я дарма сюди припхався? — Олег правив своєї. — Не за лямуром же ти до нього поїхала.

— Чом би й ні?

— Он старий солдат, і нє знаєт слов любві, — гмикнув Олег.

Зірчин мобільник заграв Селін Діон.

— Це я, — сказав радник американської амбасади.

— Хай. Зачекай хвилину.

Зірка віддала ключі від «жозі» Олегові, той відійшов.

— Як Сара?

— Кепсько. Це правда, що кілька учнів твого класу — у лікарні з харчовим отруєнням?

Зірка мовчала.

— Ти щось приховуєш?

— Я не можу говорити.

— Кажи куди, я під’їду, це надто серйозно, це моя донька.

Тільки швидко, бо вночі літак, її доправляють до Штатів.

— За годину, де вчора. Знайдеш? — Зірка вмостилася в авті.

— То й де ми були вчора? — безхмарно запитав Ткач.

— Не шпигуй!

— На Бога, Старко. Я носій неміряної кількості вмінь, справжній профі і єдине в цьому занюханому житті серйозне — то професія. Для мене фах — знати все і тим користатися в цьому кращому зі світів, за висловом Панглоса з „Кандида”. Я прочитав по твоїх губах. Мене навчили, коли я порпався у справі глухонімих. Англійську, хвалити Бога, не забув — ти видатна вчителька. То поїхали до твого загадкового американа, дорогою утаємничиш у справу, бракує ще одного виходу на міжнародну злочинну арену.

— Слухай-чуй, Олеже Ткач. Не зависай наді мною.

— Хоч додому завезеш? Чи вилазити з Жозефіни?

— Тихо будь, мені тра’ подумати.

Зірці зазвичай продуктивно думалося в дорозі. Вона любила рух, любила керувати рухом. В авті принцип «якщо не я, то ніхто» унаочнювався до аксіоми. Сідаючи за кермо, вона виставляла на капітанський місток довіреного й перевіреного внутрішнього автопілота, аби пильнував за переїздом (не перебігом же, бо авто їздить, а не біга) подій, а частку свідомості відпускала ширяти думками, їй таки гарно думалося в дорозі.

Невдатний знак Зодіака — Терези, ще й поєднаний з роком Собаки, не вперше гралися нею, як Макс плюшовою мишою.

Де треба швидко й точно вирішити, кружляла козою довкола кілка. Доки не ставала собі осоружною і зопалу вчиняла зазвичай хибно. А собаче гіпертрофоване відчуття справедливості геть не придавалося в житті.

Зірка звикла до Джефрі, часом гадала, що кохає його, принаймні мала від нього самі приємності — дев’яностовідсотковий еквівалент палкого почуття. Сара теж симпатична, Зірка вирізняла дівчат, здатних на саморух, із здоровим апетитом до життя, спроможних самим здобути собі виделку й ложку, знайти повний принад казан і самотужки сьорбати.

Сказати Джефрі про події у ліцеї, чи ні? Чим йому те зарадить? Як то чим: ідентифікується отрута — ефективнішають пошуки ліків, методик. Але розголошувати таємницю — непатріотично. Загроза міжнародної колізії, яка… А най ті качка копне, Зірко Симчич, чим переймаєшся, коли помирає дитина твого Джефрі! Хто тебе з глузду зсунув?

Джефрі не здійме дурного галасу, можна попрохати. Не допоможеш Сарі — зможеш жити з тягарем на сумлінні?

Біля будинку переконалася, що Олег зайшов до парадного і газонула до Гідропарку. За хвильку з будинку вибіг Олег Ткач з великим кофром, зупинив якесь авто і подався за червоною «жозі», що здалеку вирізнялася в потоці київських авт червоною цяткою.

Прохолодна весняна ніч облягла Київ. Стогнав і схлипував дім скорботи, де хворі лежали по троє, валетами, на зсунутих ліжках. Упокоєно посміхалася уві сні Травіата. Пухка рука її із зворушливими дитячими ямочками на зап’ястках і синіми гематомами від уколів безпорадно звісилася до підлоги.

Не спав у лікарні Назарко Марченко. Мама тримала його руку зі встромленою голкою крапельниці.

Хлопець періодично приходив до тями.

— Тобі щось наснилося, буслику?

— Страшний сон. Ні тебе, ні тата, ні нашого кота Пістолета. І мене не було… Страшно…

Жінка тихо заплакала.

Чоловік під ліхтарем зупинився, намацав сигарети, запальничку, вкинув одну до рота з пачки, припалив.

Придивився до номерів будинків, холодно освітлених яскравою повнею. Обдивився паркани. За одним пес загуркотів ланцюгом по дротині, кинувся на хвіртку, раз, другий. У глибині рипнули двері, увімкнулося на веранді світло. Чоловік позадкував до рогу вулиці, розтанув затінений.

Лідія підозрілого не запримітила. Позіхнула, тримаючись за поперек, зникла в будинку.

Чоловік за рогом стрельнув недопалком, рушив до джипу, темного на тлі ночі. Джип зрадів, тихо замуркотів, полинув до міста — рясних світляків на обрії.

Тетяна Іванівна Кулик у халаті і розношених капцях курила на кухні. Настінний годинник показував не так пізню ніч, як уже ранній ранок. Час од часу вмикала газ, аби їжа не холола.

У дверях заворушився ключ.

Тетяна Іванівна взяла у чоловіка сумку, куртку, подала капці.

— Щось із дитиною? — запитав Ігор Кулик.

— Ні… вона каже — все гаразд.

— Вибачай, Тетянко, я — мертвий, про все — завтра. — Ігоре!

— Гаразд, сьогодні. Через шість годин. Бачиш, я сплю.

На летовищі потужний протяг надимав халати санітарів і лікарів, тріпав шматок простирадла на ношах. Від літака сунув медичний автомобіль, вимикаючи алярмові вогні.

Джефрі Колінз тримав за руку Сару, доки її несли до літака.

— Тату…

— Тебе зустріне мама.

— Скажи мені щось…

— Міс Симчич поведе тебе до свого перукаря, аби зробив зачіску, як у неї.

Санітари задріботіли до літака. Вітер дужчав. Джефрі крізь скляну стіну аеровокзалу бачив, як виповзає на старт «Боїнг», басує, реве моторами, нарешті задирає носа і бере курс на Америку.

Зірка в своєму бамбетелі безсонно втупилася в моторошнувате неонове світло повні за вікном. Закувала зозуля, вистромлюючи голову з ходиків. Максиміліан поверх ковдри на Зірчиному животі розплющив потойбічні люмінісцентні очі, позіхнув смачно й гарячим бубликом задрімав у півока. На телефонний сигнал не зреагував.

— Ганно Костянтинівно, я вас не впізнала. Тримайтеся. Їду.

Не давайте його забрати, доки мене не буде.

Зірка шпарко вдягалася. Джинси, майка, светр, а шкарпеток ніц, щойно все випрала. Лайнулася, босі ноги — в кросівки.

Повагалася. Набрала номер.

— Це я, Зірка. Здається, мені потрібна ваша допомога.

Перша клінічна лікарня. Сьома палата, токсикологія.

Нічне місто — особливий світ. Все набуває іншого сенсу, як не ворожого, то байдужого. Нічне місто не любить людину, супиться темними вікнами, лякає пусткою майданів, штрикає у вічі самотніми ліхтарями. Поодинокі авта, технічні тролейбуси, розвозки. Зірка невдало пірнула у червону хвилю і мусила на кожному перехресті гальмувати, кленучи правила дорожнього руху. На червоний їхати остерігалася, вже мала халепу, коли не знати звідки вихопився даішник, з тих сталкерів, що вночі виходять на полювання для поповнення сімейного бюджету.

Чорний джип уже біля лікарні. Чергової не видно. Подалася на другий поверх. До палати Назарка. Мати на краєчку ліжка трималася за синові ноги. Командо і лікар — один проти одного.

— Зроблено всі аналізи, нічого страшного не виявлено.

Ускладнення після грипу… — нервувався лікар.

— На який Назар не хворів, — похопилася мати.

— Навіщо переводите його до районної лікарні? Зненацька, вночі, таємно? — Командо говорив спокійно.

— Йому погіршало, — пояснила мати Зірці. — Був консиліум. Сказали, все гаразд, криза, минеться. А ж я бачу.

А цей прийшов і проганяє, каже, їдьте до районної лікарні, на масив. А там немає токсикологічного відділення, — вона негарно засіпала нижньої губою.

— Свідків немає, — ледь чутно мовив Командо і ступив до лікаря, — зрозумів?

Лікар зиркнув на двері. Там Зірка. Видобула з кишені джинсів маленький блискучий пістолет, як у дешевому кіні, кинула Командо, той підхопив. Лікар роззявив рота та не спромігся на слово.

— Хлопець залишиться тут, і ти, саме ти зробиш усе, аби врятувати його. Це твій шанс.

— Я… не можу.

— Я казатиму, а ти тільки кивни, чи правда. Начальство попередило про нерозголошення отруєння ліцеїстів? Так. Ви хочете дітей звідси розвезти по районних лікарнях, аби вмирали нарізно? Так. Знаєте, що це не харчове отруєння, але мовчите…

— Ви лікар?

— Ні. Але ліки можу прописати. Радикальні.

Лікар зітхнув.

— Не харчове. А більше нічого не знаємо. Дослідницької бази немає. Треба залучити закордонні клініки, купити тестсистеми.

— Він скаржився на шлунок… Назар каже, що забігав у ліцей до Бориса Кузьменка, кликав на футбол. І… поїв разом з ними. У нього… такі самі симптоми, як… у дівчаток… А тут мене не хочуть вислухати, — мати Назара схлипнула.

— Хлопець залишається тут. Розповіси все по тестсистемах завтра… ні, зараз. Начальству передай, якщо розселять хворих дітей по районках, де й зеленки немає, назавтра будете телезірками, за інтерв’ю з вами перегризуться всі газети. А тепер кажи, що треба, аби цей хлопець… і всі дожили до закордонних тест-систем?

Лікар видихнув.

— Якщо зможете дістати оце, — він черконув на папірці, — дорого, але ефективно за будь-якого отруєння.

— Дайте мені, — Зірка взяла папірця, — я дістану.

Лікар вийшов. Зірка й Командо мовчки через довгі лікарняні коридори вислизнули в кавову темінь, що вже розчинялася на обрії молоком світанку.

На вулиці Командо повернув пістолет.

— Не певен, що ваш театральний жест…

— Газовий і не заряджений. Батько наказав — як без нас житимеш, стій за себе до останнього, на споді лежатимеш, а в роті подряпай.

— Це він каслики робить?

— Накаслики.

— От ми й бойові побратими. Поїдемо до вас чи до мене?

Зірка у светрі і джинсах, без прикрас, скидалася на хлопця.

Командо теж у джинсах і светрі — ха, таки команда. Він дивився уважно, без посмішки, чекав на відповідь. — І про що я зараз думаю? — запитала Зірка.

— Ані про що.

— Вгадали, бо ногу намуляла, — підсмикнула холошу джинсів, — хутко збиралася, не знайшла шкарпеток.

— По дорозі купимо харчів, я цілу ніч тинявся. Обговоримо все, а тоді вже — в люлю. Хоч пару годин.

Коли «жозі», а позаду чорний джип, вервечкою під’їздили до Зірчиного будинку, сіріло.

— Звідки так пізно… чи рано? — почувся згори старечий голос.

— Маріванно, — підвела голову Зірка, — а чого ви не спите?

На балконі другого поверху, оповитому ще голими виноградними пагонами, сиділа закутана постать.

— А я вичитала про тарганів. Треба назбирати вісім тарганів у баньочку, на світанні вийти на будь-яке перехрестя і на схід сонця розбити. Таргани пощезнуть. Ходити не можу, то придумала: вихід з парадного і тротуар утворюють перехрестя, так? Я з балкону, а він у мене на схід виходить, і розіб’ю банку.

— Гарно придумали, нехай до інших лізуть, — засміялася Зірка.

— Забіжи, як виспишся, у мене щось є.

— Хто вона? — Командо чекав, доки Зірка відімкне двері.

— Моя подруга, Маріванна. Живе сама. Ледве дибає, то завжди сидить у візку на балконі. Усе бачить, усе чує, усе про всіх знає. Як місіс Марпл. Обережно, у мене тут охорона.

Макс з розгону стрибнув Зірці на плечі, замуркотів докірливо: берега пустилася, недоладна Зірко Симчич, хати не тримаєшся, покинула напризволяще, мабуть, зраджуєш з чужими котиськами, мур-р-р-р та мур-р-р-р.

— Я тебе не зраджувала, — зняла кота Зірка, — бо маю Максика шикарнючого, просто ексклюзивного. Ось тобі, — Зірка всипала до котячої миски їжу з пакетика.

Макс понюхав, струснув гидливо лапами, однією, другою, ображено затремтів напруженим, як флагшток, хвостом.

Командо дістав шмат смаженої риби, покришив на дрібки, простягнув на долоні. Макс перше нерішуче, а тоді активніше почав наминати, схиляючи доконаний, неземної краси писок то ліворуч, то праворуч.

— Тепер можна й зазнайомитися, — Командо злегка потиснув котячу лапу, — то як, кажеш, тебе звати?

Макс доплямкав, дався на руки, втер вуса об светр Командо.

— Максиміліане, — суворо сказала Зірка, — це ти — зрадник. На першого стрічного мене проміняв…

— Я не перший стрічний, правда, імператоре?

Командо всадовив кота на плече, де той започувався впевненіше, ніж на вузькому Зірчиному, і пішов мити руки.

— Цікава у нас команда, — сказала Зірка з кухні, — ви не довіряєте нікому, а я маю довіряти вам.

— Саме так. Мені з вашою допомогою легше перевірити деякі свої здогадки.

— А тоді з допомогою когось іншого ви перевірите здогадки щодо мене — Якщо буде потреба.

— Принаймні відверто. А якщо я не погоджуся?

— Ви вже погодилися. А тепер — у люлю. Завтра, тобто вже сьогодні, в нас важкий день. Виїжджаємо не пізніше обіду. І ще. Ось, тримайте. Це талісман нашої бригади — павлик-равлик. Символ впертості у досягнення мети. Повісьте на шию, він вас захистить у важку хвилину.

Зірка глянула на подарунок — симпатичне керамічне створіннячко круглими очицями з-під ріжок дивилося на неї.

Зірка повісила його на шию.

Бойко Георгій, 16 років, надійшов з симптомами гострого харчового отруєння. Отруйна речовина не ідентифікована.

Скарги на болі в суглобах, у шлунку, блювання. Температура 38,0. Стан середньої важкості.

Марченко Назар, 15 років, надійшов з симптомами гострого харчового отруєння. Отруйна речовина не ідентифікована.

Скарги на болі в суглобах, у шлунку, слабко виражені судоми. Температура 38,7. Застосовується інтенсивна терапія.

Стан середньої важкості.

Friday Вулицями Ріо-де-Жанейро текла самба. Розпеченою лавою.

Така, якою вона може бути лише в Бразилії. Прикрашені гірляндами з квітів та пишними плюмажами голі дівчата трусили засмаглими пружними персами і персиковими сідничками. Вони віддавалися самбі з первозданним екстазом.

Які там дефолти й кризи, які путчі та страйки, коли є — самба! Цю шоколадну лискучу звабливу плоть хотілося схопити, зім’яти, встромити в неї ікла хтивості.

Принц Чарлз озирнувся на знавців протоколу. Вони теж подумки вивертали закаблуки, витанцьовуючи самбу. Чарлз вихопився на вулицю. Самбістки заверещали, обступили спадкоємця англійського трону, активніше затремтіли бюсти, у шаленому ритмі завирували безкомплексні стегна.

Британський принц, сухорлявий, вислоносий, гандрабатий, у костюмі з краваткою, і гола Бразилія — розцяцькована, розфарбована, розмаїта і розпашіла. Бачила б свого вінценосного коханця леді Каміла. Доокола незворушно стояли охоронці, пасли очима кожний підозрілий порух.

Самба!

Відхекався принц уже в лімузині з кондишеном, тонованими шибками і Юніон-Джеком на капоті. «Що там у нас далі?» — запитав.

«Сьогодні Ваша високість має ще зіграти у футбол з дітлахами бідних кварталів Ріо».