Зів'ялі квіти викидають

Зів’ялі квіти викидають

Ірен Роздобудько

Київ

НОРА-ДРУК 2006 ББК 84У Р64

Роздобудько Ірен

Зів’ялі квіти викидають. Роман. – К.: Нора-Друк, 2006. – 208 с. Серія: ПК (Популярні Книжки).

ISBN

966-8321-91-Х. Зів’ялі квіти, які зберігаються в душі у вигляді жалю за минулим або нездійсненним, треба викидати. Про це – історія двох актрис, колишніх “зірок” радянського кіно, і однієї молодої жінки, яка доглядає за ними в притулку для самотніх акторів. Все життя ці актриси запекло ворогували між собою, адже були суперницями в коханні до чоловіка, який виявився не вартим любові та самопожертви. І тільки наприкінці життя обидві зрозуміли, що могли бути... найкращими і найвірнішими подругами. Молода головна героїня роману так само переживає особисту драму, але завдяки мудрості своїх підопічних усвідомлює, що життя, яким би воно не було, – прекрасне, його не варто марнувати на тимчасову метушню. І... стає переможницею престижного європейського кінофестивалю. Сентиментальна історія з глибоким підтекстом, притаманним творчості Ірен Роздо- будько.

ББК 84У

Фото на обкладинці надано журналом

“Академія”. Фотограф Катерина Чурсіна. Стиліст Євгенія Попова.

Серія заснована в 2006 році.

ISBN 966-8321-91-Х (c) Роздобудько Ірен, 2006 ISBN 966-8321-90-1 © Роздобудько Ірен, ілюстрації, 2006 (Серія) (c) Волгін Юрій, обкладинка, 2006

(c) Нора-Друк, 2006

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ перший Едіт Береш

Найбільший, найяскравіший спогад-спалах мого дитинства – фотель-гойдалка. Найпе- кельніший – з усього, що було потім, – Леда Ніжина! Хоча, звісно, пригод і халеп було безліч. Але фотель, котрий я, трирічна, побачила на ярмарку посеред майдану якогось маленького провінційного містечка – велике крісло, ніжки якого сполучала вигнута дугою перетинка, і ця сука Леда нині перевершують усі спогади про мої колишні тріумфи і трагедії, смерті та війни, чоловіків та коханців, батьків і ненароджених немовлят, про діаманти і бруд під нігтями, крем-суфле і перемерзлу солодку картоплю, парфуми від Шанель (із цим неперевер- шеним стервом – Коко, до речі, ми їли молюсків у “Куполі”) й огидне мило фабрики “Червоні вітрила”. От які дива пророблює з нами пам’ять! Часом не згадаєш імені небожа чи навіть власної матері, а в мить відносного душевного спокою, коли хочеш пригадати найдорожче, виникає цей фотель... І більше нічого. Ніби він і був найголовнішим у твоєму житті. Тоді я не уявляла, що стілець можна поєднати з гойдалкою та ще й сплести його злози! Як це може бути? Фотель стояв окремо від інших товарів у колі сонячного світла. Якби він, такий пишний, міг говорити, мабуть, прочитав би монолог принца Гамлета. Хоча тоді, звісно, я нічого не знала ані про театр, ані про існування Шекспіра. Того літнього дня батько перевозив нас із мамою до села, де було не так голодно, і я чула розмови, що це село – “наше”, і що в ньому міститься “наш родовий маєток”. Зрозуміло, зачувши таке, я відчувала себе принцесою. Станція, на котрій зупинився потяг, і де посеред жвавої торгівлі стояла ця дивовижна споруда, що вразила мою уяву, гула, як вулик. Мені накупили меду в справжніх стільниках, які я із задоволенням зжувала й намагалася проковтнути, ганчір’яну ляльку й дерев’яного коника з солом’яним хвостом, змусили випити кухлик теплого свіжого молока. Але я увесь час повертала батьків до місця, де стояв той дивовижний стілець “Хочу це!” – повторювала я, і дядько-продавець у широких штанях і брилі навмисне спокусливо розгойдував це крісло перед моїми очима, а воно виблискувало на сонці, злітало до небес, приємно шурхотіло і... пахло – травою, лозою, очеретом, лісом, дощем. – Ми не зможемо взяти його із собою, доню, – умовляв тато. – Воно дуже дороге, – підтримувала його мама. – Поглянь, я купила тобі цукрового півника на паличці... І вони потягли мене до вагона. Тоді я впала в пилюгу посеред привокзального майдану і несамовито кричала доти, доки з мого рота пішла піна. Мені конче необхідно було мати цю річ! Мати або вмерти прямо тут, біля його живої запашної деревини. Мабуть, уже тоді я відчула, що цей фотель якимось дивом збережеться у всіх заплутаних колізіях мого життя і, зрештою, стане єдиним і справжнім моїм товаришем... А Леда... Ніяка вона не Леда! Яка-небудь Явдошка з-під Полтави чи Козятина. Власне, я теж не Едіт. Але нині я часом забуваю своє справжнє ім’я. Треба колись зазирнути в особову справу, що зберігається в директора нашого Будинку. Можливо, тоді відновиться в голові щось інше, ніж спогад про фотель. Мене ніхто не називав інакше, ніж Едіт, із того часу, як я вперше вийшла на сцену... ...Тепер я сиджу в цій гойдалці біля вікна. Це одна з небагатьох речей, що тут належать мені. А ще – фотографії на стіні біля дзеркала. Фотель потьмянів. Тепер він майже чорний, увесь подертий і часом кусається своїми ба- гатьма зазубринами. Його перетинки ретельно й неодноразово заізольовано липкою стрічкою, сто разів перебинтовано. Фотель загрозливо рипить піді мною. І я думаю, що коли-небудь ми розсиплемося на порох разом. Як старі вірні друзі. Садком гуляють мої одно- камерники. Тільки-но закінчився сніданок – манна каша зі склянкою молока або чаю – і вони повиповзли погрітися під останніми променями осіннього сонечка. Обдерті коти й кішки! Колись усі вони виблискували своїм хутром. А нині на них зазіхають хіба що блохи. Хоча приїздять часом і журналісти – привозять, як дурненьким дітлахам, тістечка, свіжі журнальчики, подарунки у вигляді мішечків із льодяниками або крутіше – набори парфумів од спонсорів, яких раптово пробило на милосердя. Мені одного разу дістався такий набір. Я стояла за ним у смердючій черзі цих старців, які скупчилися біля нашої їдальні, тільки тому, що роздавали парфуми зі знайомою етикеткою – “від Шанель”. Про молюсків у “Куполі” я, певна річ, мовчала: журналісти приїхали не до мене – до когось іншого, спритнішого та гострішого на язик. Ба, навіть якщо б вони приїхали до мене – Едіт Береш! – я все одно не зронила б ані пари з уст. Хоча уявляю, як би вони роти пороззявляли, дізнавшись, як ми з Коко... От тому й мовчу. Мовчу вперто тому, що замість ненависного молока звикла пити каву. Добру каву, не розчинну, а справжню – по-турецькому. (Велика банка “Lavazza”, яку мені дали сусіди, перед тим, як небіж посадив мене в авто, щоб привезти сюди, закінчилася ще до минулого Нового року). Мовчу, тому що в мене так само закінчився вишневий тютюн, а люлька – моя улюблена делікатна дамська люлечка, якій було всього тридцять рочків від дня народження в далекій Гавані, – зламалася. Мовчу, тому що не можу нікого попросити купити мені й те, й інше в місцевому магазинчику. Едіт Береш ще нікого ні про що не просила! Та й грошей у мене на все це не вистачить. Зізнатися в такій халепі – рівнозначно смерті. А мені, хоч як дивно, ще хочеться подивитися виставу під назвою “Чим закінчується старість”. Ад^е раніше я діяла по той бік рампи й ніколи не цікавилася, що відбувається в темряві, за оркестровою ямою. Тепер у цій темряві сиджу я. І єхидним оком споглядаю світло, в якому метушаться інші персонажі. Сиджу в своєму кріслі й мовчу. Нехай говорять інші. їхні репліки не написані Шекспіром. І тому мені смішно.

ч.

Зі своєї кімнати я виходжу тричі: на сніданок, обід та вечерю. Намагаюся завжди запізнитися, щоб мої колеги по Будинку, яких мені приємніше іменувати “однокамерни- ками”, встигли поїсти й розійтися. Байдуже, що моя порція холоне, а кухар свариться. Я вдаю, що не чую. Дуже вигідна позиція! Стільки нового дізнаєшся про себе – наприклад, що ти “стара пердуха”, “стерво”, “перчена коза”, “гівно собаче”. Алея не обра- жаюсь – я ледь стримую посмішку. Кухар бурчить собі під ніс, а я у свій час ще й не таке промовляла вголос – костюмерницям, гримерам, перукарям та й режисерам також. Тільки їй, Леді Ніжиній, не випадала нагода почути. От про що we перестану шкодувати до останнього дня. А якщо нині в мене немає таких вдячних слухачів, як ця Леда, то навіщо ж витрачати сили на якогось кухаря? Помешкання, в якому я нині перебуваю, має досить солідну назву – Будинок творчості для самотніх акторів театру й кіно. Така мідна табличка висить над нашим парадним входом, а внизу ще й намальовано голуба, що несе вдзьобі пальмову гілку. Ніби він не міг п раніше принести – от тільки зараз, практично, на могилу сподівань, у цей притулок. Якби художник знав, для кого малює, то краще намалював би підстаркуватого Нарциса – символ марнославства. Таких нарцисів тут удосталь... Будинок має два поверхи й два розлогих крила, розміщений у мальовничому передмісті – прямо посеред розкішного парку, що переходить у сосновий бір. Повітря чудове, природа гарна. Колись цей заклад мав державний статус і тому був не просто живодер- нею для вбогих, як, скажімо, інші подібні заклади, а хлібним місцем, до якого записувалися в чергу майбутні самотні зірки театру і кіно. Навіть ті з них, хто мав родину.

Записувалися задовго до старості, так, про всяк випадок...

Хтось мріяв відпочити на державних харчах та природі, хтось тікав від своєї половини, аби не доглядати її – хвору й уже не потрібну, хтось сподівався зустріти тут однодумців і проводити вечори в гарній компанії, когось просто привозили родичі з формулюванням: “Після ремонту в квартирі ми тебе звідси негайно заберемо! ” Але ніхто, повірте мені, ніхто не гадав, що це – назавжди! Мишоловка відкривається тільки один раз. Смішно спостерігати, як перші тижні напомаджені мадам та набріолінені (за давнішньою звичкою) мсьє виходять до вечері в сукнях та метеликах. Як вони називають цей притулок “Богемою” і, підставляючи один одному до вуст слухові трубки чи картинно прикладаючи руку до чола, говорять про високе, сиплють іменами, копилять губи, трусять один перед одним своїми старими афішами, замовляють на вечерю ананаси в шампанському, вередують, сваряться з нянечками. Доки не почують оте саме “гівно собаче” на свою адресу. Тоді вони починають телефонувати до всіх інстанцій, включно з родичами, які якраз роблять ремонт, пишуть листи самому міністрові, два дні мужньо голодують у своїх келіях. А потім... Потім виходять до. вечері в байкових халатах і капцях на босу ногу. І намагаються не дивитися один одному в очі. Тільки найстер- возніші з нарцисів часом можуть запитати: “Ну, як ваші родичі – зробили ремонт? Щось довгенько він триває...” Саме тому я і не виходжу. Навіть коли приїжджають спонсори, діти-тимурівці (зараз вони називаються якось по-іншому) чи благодійні товариства зі своїми подарунками. Я ще не впала в маразм чи дитинство, щоби штовхатися за цукерками. Хоча в такі святкові дні (все ж відбувається на свята – під Восьме березня чи День перемоги) всі знову надягають сукні та підфарбовують губи... Пізно увечері інколи я непомітно виходжу до холу подивитися телевізор – новини чи якийсь старий фільм для божевільних опівнічників. Одного разу навіть почула з темряви, з перших рядів: – Едіт Береш! Це ж Едіт Береш... Наша землячка. Мабуть, уже десь в Америці померла...

Рідкісної краси була жінка...

*

Тоді я чи не вперше наважилася сісти перед люстром у своїй кімнаті. Хоч зазвичай я намагаюся не дивитись у нього. Відучила себе від цієї поганої звички, ледь мені перевалило за п’ятдесят. Та перед цим виник той огидний запах... Не допомагали жодні парфуми – а я на них добре знаюся. Мабуть, цей запах, котрий, гадаю, відчувала лише я, і зіпсував мою подальшу кар’єру. Адже ще можна було б грати й грати. Зі своєю зовнішністю я й зараз могла б зійти за жінку бальзаківського віку – грим нині якісний, мистецтво макіяжу та пластична хірургія дійшли такої межі, котру й самому Богу не подолати. Але запах! Я завжди прискіпливо ставилася до запахів. Коли вперше його почула, подумала, що десь поруч стоїть букет із зів’ялими квітами, потім поглянула за вікно – чи не палять на подвір’ї листя? Але була зима. Можливо, я доторкнулася до старої газети? І я обнюхала свої долоні. Якраз у той час я крапнула на зап’ястя свої улюблені “Ша- нель номер 5”... І от крізь цей аромат, крізь шовк моєї нової сукні від кравчині, що шила дружинам державних мужів, крізь мереживо французької білизни, яку мені регулярно надсилав мій тодішній друг, крізь саму шкіру – таку біло-рожеву, намащену кремами, випещену особистою косметичкою, я почула цей страшний, огидний, неможливий запах. Він ніби сказав мені: “Будь мужньою: це кінець. Віднині я завжди супроводжуватиму тебе. Але не бійся, поки що мене чуєш тільки ти...” Але це мене не заспокоїло. Я завжди звикла бути чесною тільки з однією людиною у світі – сама з собою. Інших ще можна було дурити. Красиво – зі сцени, брутально – у побуті, але те, що складало моє “я”, вимагало повної й безжальної відвертості. О, я могла замовити найкращу й найдорожчу перуку, вийняти пару ребер, видалити сині судини на ногах, вставити порцелянові зуби, наростити нігті, до ста років вдавати, що народилася в туфлях на десятисантиметрових підборах, співати, як Марлен Дітріх (у мене це добре виходило!), і говорити голосом вередливої дівчинки. Є такі борці. Такі, як Люся Г. Люся, моя молодша харківська приятелька. Коли мені випадає нагода подивитися на неї під час якогось “Блакитного вогника” – я сміюсь і плачу. Мені подобаються її напівпрозорі сукні, перуки, підбори, хутряні горжетки, нове, перекроєне сто разів обличчя з розтягнутими до скронь очима. Але мені часом хочеться потелефонувати їй до Москви і безжально запитати: “Люсю, ти теж чуєш цей запах? Запах паленого листя...” Гадаю, вона б мене добре зрозуміла. Отже, я сіла перед люстром. Мавпяче обличчя хитрющими очима поглянуло на мене звідти. Треба мати неабияку мужність, щоб дивитися на таку бридоту! Тільки очі ще не втратили свого природного блиску, виразу і навіть кольору. Але згодом зникне й це. Зрештою, із цим я також змирилася. А що робити. Довкола мого дзеркала розвішані світлини. Взагалі кімната нагадує гримерку – так, мабуть, і було задумано дирекцією Будинку. Щоб ми відчували себе у своїй стихії. Навіть столик із круглим люстром має вигляд театрального трельяжа. На ньому в мене стоять різні потрібні речі: пляшечки з ліками, порцелянові статуетки з відбитими носами, тюбик із помадою, яка давно зіпсувалася, зібрані в сосновому лісі шишечки. Фотографії я наліплювала на стіну самотужки, аби було на чому око з; динити. Особливо вночі, коли я не сплю... А ще для того, щоб не забути, як виглядала ця сука- Леда!

Розділ другий Стефка

“Нещодавно я зрозуміла, що створена для ВСІХ чоловіків – для всіх поспіль (звичайно ж, крім тих, які ходять у смердючих шкарпетках!) І в цьому відкритті не було нічого брутального, непристойного чи руйнівного. Кохання – це те, що не повинно виходити з голови, воно Існує на рівні грудей (але поза серцем, десь посередині, де, як кажуть, міститься 21 грам душі) й трохи нижче від шлунка. Тобто там, де завжди болить найбільше. Голова – ворог кохання. Ми занадто багато думаємо, аналізуємо. А звірі знаходять одне одного за запахом. Якби ми жили так, як звірі, – на світі не було б нещасних людей. Це я зрозуміла після того, як мій коханий несподівано залишився в Америці. Спочатку, приблизно за рік до цієї знаменної події, відбувся мій провал на третьому турі іспитів до театрального інституту. Розлучення було ще однією чудовою подією на цьому святі життя. Для вступу в мене (за віковою категорією) лишалося ще два роки, а для кохання – вічність. Але це друге нині хвилює мене найменше. Особливо після вчорашнього, коли я зрозуміла те, про що вже сказала раніше. І про це варто розповісти докладніше... Під час так званого шлюбу – раннього й дурнуватого – я обернулася на кам’яну статую. Бувають такі мужики, які здатні за короткий час перетворити на руїну й шістнадцятирічну. А мені вже двадцять три! Те, що в мені світилося, згасло так швидко, що я не помітила, коли, в яку мить стала дурним опудалом, до якого немає діла жодній людині у світі. Так було до вчорашнього дня. Коли зрозуміла, що все, що нами насправді керує, міститься набагато нижче від очей. Одне слово, я була на весіллі своєї подруги. У неї круті батьки, котрі змогли впхнути її до нашої спільної мрії – театрального, і тому серед гостей були самі мистці. Тобто люди моєї хвилі, на яку я налаштована. Взагалі я ненавиджу весілля! Тому сиділа тихо на дальньому куті столу. Чому він вирішив запросити мене до танцю? Адже я бачила, що він був тут із дружиною! Звісно, мене це не обходило, але я встигла подумати про те, що багато разів чула від старших жінок: “Усі мужики – сво...” Потім я вимкнула голову. Під час третього танцю він непомітно цілував мене в скроню. Ми мовчали, і це мені подобалося. Я несвідомо сповільнила рух. Він притис мене дужче і трохи нижче від свого стегна, я відчула його “повну готовність”. – Так добре? – це було перше, що він прошепотів мені у вухо, потрапляючи в такт моїм рухам. – Добре, не зупиняйся... Це все, що ми сказали одне одному. І потім, коли танцювали знову і знову. За столом сиділа його дружина, старша від мене (адже йому також було років за сорок), але не гірша за зовнішністю. Можливо, й краща, вродливіша, модніша... Ну то й що?! Між нами була прірва: вона вважала цього чоловіка своєю власністю, а я вже зрозуміла, що відтепер не належатиму нікому. А після цих танців додала: нікому – і всім. – Ми можемо зустрітися? – це була друга фраза, вимовлена ним за вечір. – Ні, – відповіла я. Тому що зрозуміла й те перше, й це друге. “Зустрітися” – це з іншої опери. Це означало – розмови про кіно, нудні розповіді про себе, муки сумління, чекання, короткі зустрічі, телефонні дзвінки. Зрештою – ліжко. Ненавиджу ліжка! У ліжку я помру. Хоча воліла б десь... у морі, в лісі, в пустелі. На ліжко я не згоджуся ніколи, навіть якщо воно буде вистелене пелюстками троянд. Отже, я промовила “ні” в самісіньке його вухо таким голосом, ніби сказала: “Я тебе шалено хочу!” Що, до речі, було правдою. Це відчуття незалежності стало для мене на той час найголовнішим – важливішим, ніж сама інтрига і той, хто втягнув мене в неї. Камінь, що лежав усередині, розтанув, а трохи нижче шлунка і тієї частини стегна, в яке впиралася певна частина його тіла, з’явилося тепло. А потім – біль. Приємний і живий. Ось тоді я й зрозуміла, що створена для багатьох чоловіків. Для всіх і ні для кого зокрема. Та як утримати цей стан і цей настрій, буяння амфетамінів у крові, якщо зранку треба їхати до цих старих потвор у передмістя?! Єдина радість, що маєш справу з колишніми “зірками”, хоч і згаслими. Це гіпотетично наближає мене до мети. А ще маю нетривку надію, що хтось із тих, хто ще геть не вижив із розуму, щось порадить чи відновить заради мене свої колишні зв’язки в театральному. Хоча ця надія тане з кожним днем. Старі плекають свої затрахані міллю спогади, каверзують, по сто разів на день натискають ґудзики виклику нянечок тільки для того, щоб знущатися! І до кого звертатися, з ким радитися, про що розмовляти, якщо вже зранку треба виносити їхні смердючі нічні горшки?! Я знаю: вони заздрять молодості. А я часом поглядаю на стіни їхніх жалюгідно-кокетливих альковів (майже у Всіх висить безліч пожовклих світлин) – і дух перехоплює. На ліжку сидить – ну, мавпа-мавпою, а зі стіни поглядає неймовірна красуня в горжетці з блакитної норки. Мені про таку тільки мріяти. Але справа навдть не в хутрах та діамантах. Я уявляю, яке в них було життя! Адже крім власних портретів, там висять фотки потрясних чоловіків у фраках чи в театральному гримі – таких, що хочеться вкрасти їх зі стіни і, милуючись ними, вдаватися до еротичних фантазій довгими зимовими вечорами... Я впевнена, всі вони дихали на повні груди. Упевнена, що мораль, котра за їхнього зоряного часу існувала в суспільстві для різного роду бидла, вимагала неабиякої винахідливості. О, вони, мабуть, жерли заборонені плоди з такою шаленою пристрастю, яка нам і не снилася! ...Я їду на роботу, намагаючись не згадувати вчорашній вечір. Але амфетаміни та інші збудники, що відтепер вирують у моїй дурній крові, ширяться по всьому салону приміського автобуса у вигляді сяяння чи особливого мускусного запаху. Будинок, у якому я працюю, міститься в чудовому сосновому лісі. Тут панує така тиша і такий спокій, що мимоволі виникає асоціація із цвинтарем. Цвинтаря я не боюсь, ніколи не намагаюся швидко проскочити повз нього. Навпаки. Мені здається, що тільки в цій тиші є правда й величезний сенс життя. Так сталося, що з тринадцяти років – у тім віці, коли вперше прочитала Цвєтаєву та Рембо, – я хотіла померти молодою, гарною, ніким не зрозумілою й незайманою, у білій сукні та вінку з лілей. Я любила гуляти цвинтарем, коли приходила до бабусі, дихати цією тишею, думати й розмовляти з мешканцями цього величезного мовчазного міста. Мені здавалося, що вони – живіші за тих, котрі штовхають мене в транспорті, ображають у чергах, цькують у школі. Вони говорили зі мною шелестом листя, й у цьому шелесті мені чулася відвертість. Але я знаю, вони попереджали, що мій час ще не настав, що я маю стати Великою Актрисою. Я їм вірила. Вірила, поки життя не прибило мене до землі свинцевими краплями холодного душу. Наразі мене влаштовує, що я чергую в Будинку добу і маю добу відпочинку. Увечері наступного дня, якщо маю копійку, ходжу в театр, але квитки нині дорогі. А зранку вирушаю виконувати забаганки своїх старих. Бабці здебільшого поводяться зверхньо – не так, як звичайні старенькі, котрі прагнуть уваги. Ці – інші. Я для них щось на кшталт костюмерниці або хатньої обслуги. А дідки часом щипають мене за сідниці або щиро просять потриматися за коліно. Я жалію їх і дозволяю. Яка в них ще є радість? Я всіляко натякаю на можливу допомогу з їхнього боку. І вони співають свою брехливу солов’їну пісню про зв’язки з усіма режисерами всіх театрів світу. Поки тримають мене за коліно...” Розділ третій Леда Ніжина ...Леда зустрічає ЇХ щодня... У будь-який час, коли Леда поринає в теплісяючі хвилі и вони виносять и до маленького раю, де Леда плаває в золотому човнику золотою річкою і сама стає золотою. Сьогодні прийшла дівчинка. О четвертій ранку, щойно закінчилася Година Бика... Дівчинка стояла біля трельяжу й перебирала дрібнички, що лежали на ньому. Дівчинка стояла до Леди спиною й була маленька й білява. Вона сяяла. Леда вже не боялася. Лячно було тільки спочатку, коли з’явився

ПЕРШИЙ з них, і Леда подумала, що це – кінець.

Відтоді вони приходили часто. І Леда звикла. І навіть раділа, що відтепер вона не сама. Зараз, лежачи в ліжку, спокійно розглядала дівчинку. Дівчинка була в білій сукні, в білих панчішках. Вона обережно переставляла фігурки й пляшечки, як це могла робити будь- яка інша дитина. Вона не оберталася. А Леді дуже хотілося побачити її обличчя! Леда вже знала, що воно може виявитись не таким, якими бувають людські обличчя. О, це могло бути ТАКЕ обличчя! Пташине. Котяче. Жіноче. Чоловіче... Байдуже! Леда вже звикла до метаморфоз. Але тепер їй до нестями кортіло, щоби обличчя було справжнім, дитячим. Леда давно не бачила дітей. Забула, якими вони бувають, як від них пахне – сном і молоком. Леда напружилася, зосередилася на сяючій спинці й кучерях, що спадали дівчинці на плечі. Нехай це буде дівчинка! Господи, зроби так, аби це була дитина. Мала пересмикнула плечем, схилила голову й повільно почала обертатися до Леди... Господи, зроби так... Леда затремтіла й натягнула ковдру до самого підборіддя. Дівчинка нарешті обернулася, і Леда зітхнула з полегшенням: янголя посміхалося до неї. Великі блакитні очі, пухкенькі щічки і привітна, лагідна, трохи сором’язлива посмішка. “Ти – хто?” – запитала Леда. Дівчинка, не змінюючи виразу ясного обличчя, притулила пальчика до своїх уст. Вона мала рацію: Леда не повинна говорити вголос. Це єдина ЇХНЯ умова. Якщо Леда розмовлятиме з НИМИ вголос – Леду заберуть звідси, Леду перевезуть до іншого місця. Гіршого, страшнішого. Мовчи, Ледо, мовчи. ВОНИ тебе чують! Леда милувалася дівчинкою, її ус мішкою, її запахом – сну й молока. Як їй кортіло потримати цю дівчи нку на колінах. •• Дати льодяник. Обцілувати. Загорнути в простирадло. Заколисати. А коли вона засне – зануритися в її білі кучері й дихати ними. Чути смішне сопіння. Берегти п сон... ...Я більше не боюся. Це правда. Адже я ще можу аналізувати те, що відбувається. І нехай золоті хвилі накочуються все частіше – я поки що не втратила здорового глузду. Я радію тому, що здатна бачити їх. Хто”сь боїться галюцинацій, ковтає пігулки, ходитгь до медпункту. Тільки не я! А все почалося з собачки. Він за(3іг до моєї кімнати і весело закрутив хвостиксом. Тоді я подумала – звідки тут песик, чий івін, може, його привела одна з нянечок? Собаччка кумедно ставав на задні лапки, виробляв ьнеймовірні “па”, ганявся за власним хвостом, висолоплював червоного язичка й дивився на м<ене майже людськими очима. Я так сміялася! Я ще ніколи тут так не сміялася. "Чий собачка? "> – гукнула я в коридор. И отямилася: була щіч. Темрява. Тиша. Порожнеча. Коли я лягла в ліжко – песик зник. Відтоді я з нетерпінням чекаю, коли хтось з’явиться. Погано лише тоді, коли приходять потвори. А вони таки приходять. Я не можу прогнати їх, тому що не можу кричати. Просто дивлюся, вхопившись за хрестик, що висить у мене на шиї, доки вони не розчиняться у повітрі. Одного разу в кутку кімнати побачила Білу Даму, що нерухомо сиділа, низько схиливши голову, вся закутана в довгу хвилясту туніку... ...Леда встає, дівчинка тане. Леда йде до трельяжа, перебирає дрібнички, що лежать на ньому. Серед них – величезна стара мушля. Якщо подумати, молена згадати, звідки вона взялася. Леда згадає. Обов’язково згадає. А поки вона щільно притискає мушлю до вуха й усміхається. І слухає, слухає. З мушлі линуть гучні й тривалі оплески. Кажуть, що мушлі зберігають шурхотіння морських хвиль. Це неправда. – Ледо, ти чуєш? – каже чоловік, що з’являється у неї за спиною. – Ледо, візьми цю хмушлю. Прислухайся: хіба це море? Це ж овації! Вони завжди будуть із тобою. Вони ніколи не згаснуть, Ледо. Вони – твої назавжди. І я – твій... – Леда не обертається до нього, вона й без гого знає, хто це. Леда відчуває, як він тихо й ніжно дмухає їй у потилицю. Він знає, що робить! Він знає, чим підкорити Леду. Ось такими ніжними невагомими дотиками. Адже Леда така сама ніжна й невагома. Леда може знепритомніти від одного дотику. – Ледо, йди до мене, – дмухає в потилицю чоловік, – я втомився. Я надто довго був сам. Ти така гарна! Ти моя єдина. Мені ніхто не потрібен, крім тебе. Поруч із тобою я божеволію. Ти не розумієш... Леда не розуміє. Вона не розуміє, про що він говорить, чого хоче від неї. Вона відчуває лише легке подмухування. А ще вона знає, що цей подих – солодкий і отруйний. У ньому – темна брехня. Така темна і така солодка, що аж не віриться, що брехня може бути такою привабливою. Набагато привабливішою, ніж правда. Набагато небезпечнішою, ніж просто смерть... ...Я стою боса в розрідженому світлі ранку, що починається за вікном. На мені лише сорочка. Мені холодно. Як я опинилася перед люстром? Я притискаю до скроні велику мушлю – єдине, що залишилося мені від минулого. Кидаю швидкий погляд у дзеркало і жахаюсь: бридка й беззуба стара всміхається до мене напівдитячою посмішкою. Сорочка окреслює її зів’яле тіло. Невдовзі має прийти нянечка. Почне возити смердючою ганчіркою по підлозі. Часом здається, що воду в склянку – щоб запивати пігулки – вона наливає прямо з цього відра. Вода так само страшенно смердить. Мені треба скоріше сховатися під ковдру, накритися з головою, аби вона подумала, що я сплю. Але я знаю: вона обов’язково підійде, стане наді мною і почне прислухатися, чи долинає з-під ковдри дихання. Так, мабуть, вона стоїть над усіма. Це її обов’язок. Вона ретельно його виконує. їй хочеться, щоб нас стало менше. Тоді їй доведеться менше працювати. Вона нерухомо стоїть над нами, як сама смерть. Прислухається. А я з-під ковдри прислухаюся до неї. Яка вона? Не дівчина, ні, а те, що вона нині втілює, стоячи над моїм ліжком. Можливо, у неї гарне довге волосся й очі завжди заплющені, можливо, вона тримає в руках букетик лілей – білих, із запаморочливим ароматом, від якого в мене завжди боліла голова... ...Леда ненавидить лілеї! Але щовечора Леді надсилають величезні букети цих проклятих квітів. Вона не знає, хто це робить. Вона боїться викидати їх. Леді здається, що ці лілеї – щось на зразок спокутування. Леда має дихати ними! Коли Леді набридне жити, вона купить сто таких букетів і задихнеться від них. Це буде так красиво. І не боляче. Розділ четвертий Стефка “Враніщня п’ятихвилинка”. Ненавиджу ці розлогі теревені Директора. Як завжди, розмови про хиби, хоча я намагаюся все робити так, як треба. Навіть прислухатися до дихання наших дорогеньких, на чому особливо наполягає Директор, а це не дуже приємна справа. Мені лячно. Тим більше, що вже двічі я наштовхувалася на небіжчиків. Та сьогодні мене це не обходить. Я відчула дивну річ. Настільки дивну, що в мене спочатку перехопило дихання. Так буває хіба що з якимись буддистами, йогами та відвідувачами всіляких новомодних психологічних тренінгів. Або здобувається шляхом довгого духовного тренування. Ха-ха! Для себе я обрала таку метафору: горіх вистрелив і розкрився квіткою. Не знаю, чому це сталося. Можливо, поштовхом був той танець із людиною, обличчя якої я вже не пам’ятаю. Я була щільно закоркованим бутоном – таким твердим, що він скидався на горіх, міцний горішок. Хоча я знала, що всередині є все: пелюстки, дивовижний запах, насичений колір, розмах, політ. Часом усе це невловимою аурою пробивалося назовні, але оболонка була занадто щільною, занадто твердою. І раптом вона вистрілила величезною квіткою, яка розкрилася всіма

своїми пелюстками. Я не вірю в жодні псевдо- духовні курси, ненавиджу соплі й воплі, не ходжу до церкви, але в моїй голові засяяв майже церковний лозунг: “Розкрий своє серце!”

Я стала землею. Не тією, якою завалюють могили. А іншою – готовою прийняти в себе будь-яке зерно, виростити його, огорнути теплом і віддати всі свої соки. Поки що цими зернами були ті, хто оточує мене нині. І сміх і гріх! Старий лисий Директор, колишній завгосп нашого славетного театру, Старша медсестра – огрядна самотня тьотя-мотя в окулярах, троє нянечок – мешканок цього передмістя, Завідувач культмасового сектору, Бібліотекарка і її син, наш водій. Директор роздавав вказівки. Було досить нудно. Але я бачила зовсім інше.

Я дивилася на це зібрання і думала про те, що... що нині всі люди втратили... стать. І не тільки тут, у цьому Будинку. Скрізь. Вони перетворилися на безстатевих істот, на механізми для пустопорожніх балачок, на шлунки, на мозок. На все, що завгодно, крім своєї істинної природи. Природа створена з любов’ю і для любові. Втрачаючи почуття статі, ми втрачаємо обличчя, як Старша медсестра чи Бібліотекарка. Власне, як і я. Те, що я працюю в такому місці, наклало свій відбиток і на моє обличчя. Вони, наші клієнти, по ниточці висотують з мене молодість... За це я їх ненавиділа до сьогоднішнього дня. Доки не вистрелив горішок-бутон.

Я майже не слухала, що говорить наш Директор: його щоденну промову за цей рік, що працюю тут, я вивчила напам’ять. Раптом я уявила, який би був сміх, якщо б зараз невидимий янгол-спокусник прошелестів у кошлате вухо Директора: “Так – добре?.. Не зупиняйся...” Про що б він подумав? Про те, що він добре говорить? Чи про те, що говорячи, без упину креслить на папері якісь незрозумілі лінії? Чи про те, що, відсиджуючи тут до пізньої ночі, заробляє гроші й має можливість винести з нашої кухні шматок вареної ковбаси або су- дочок із вінегретом? Мабуть, Старша медсестра (а їй не більше сорока п’яти!) зрозуміла б трошки більше. Я ледь не пирснула в кулачок. Уявила, як, зачувши таке, вона докладно звітує: “Так, нормально. Але я звикла на спині. Інакше мені вже важко. А взагалі давай швидше – скоро діти повернуться зі школи! А на плиті я залишила борщ. Ти ж любиш борщ із пампушками. Тож: – швидше, й будемо обідати!” Бібліотекарка? Я поглянула на її дульку, закручену на потилиці. Проблематично. Скажімо, вона почала б гортати Достоєвського, щоб відшукати свої улюблені рядки й плакати над ними. Плакати й повторювати: “Так, так, добре...” Або з люттю накинулася б на томик Едічки Лимонова й шматувала б його з усією пристрастю цього поклику: “Не зупиняйся!” Я дивилася на всіх цих людей і, хоч як дивно, відчувала, що люблю їх. Люблю в світлі свого незвичайного нового стану. Ми живемо, як мушлі на дні моря, думала я. Ми гадаємо, що шари води – невідворотні, а наші щільні стулки зачинено назавжди. Коли накочується буря, ми б’ємося одна об одну, перетасовуємося, ранимо тих, хто поруч. І забуваємо, що всередині кожної найменшої, на- йнепоказнішої мушлі мертвим вантажем лежить перлина! Треба лише розкритися і не соромлячись показати її. І тоді назустріч тобі так само розкриються інші. ...Нарада закінчилася. Я одягла блакитний халат. Розпочинався новий день. Хотілося якнайкраще догодити мешканцям нашого притулку. Це бажання з’явилося у мене вперше”. Розділ п’ятий Стефка очима автора Стефка народилася собакою. Якби автор не любив її, він би міг запевнити читача в тому, що народилася вона повною кретинкою. Таких можна довго шукати, а знайшовши – вити вервиці, прикладати до рани, використовувати, як туалетний папір, як попільницю... Якби вона була Хлопчишем-Кібальчишем, про якого читала в дитинстві, то ніколи б не виказала військової таємниці. Але не тому, що це мало для неї ідеологічний сенс, а лише через те, що будь-яке зрадництво було для неї неприродним. Це неможливо потрактувати як гординю чи бажання бути кращою за інших, вирізнятися й ходити в білому вбранні. Все набагато простіше: Стефка народилася собакою... Пояснити це нормальним людям важко. Можу навести лише такий приклад. Від душогуба, який вештався Україною кілька років тому й методично вбивав сільські родини, відмовився увесь людській рід. Але коли він повертався до своєї хати, відмикав ключем двері й скидав закривавлений одяг, до нього з радістю і любов’ю могла кинутися лише одна істота – його пес. Якщо, звичайно, він у нього був. Звірям не зрозумілі тонкощі та нюанси складних людських стосунків, вони не вміють говорити й чують лише те, що їм ПОТРІБНО чути. І тим щасливі. Власне, приблизно так було й зі Стефкою. Велике кохання, на яке вона чекала, прийшло несподівано у вигляді набагато старшого чоловіка, режисера, особистості настільки харизматичної, що його мовчання було вагомішим за слова десяти не менш визначних людей... Тоді вона ходила до театру щоденно, її навіть впізнавали вахтери і часом пропускали до зали без квитка. У своїх драних джинсах вона влаштовувалася на підлозі в темряві, біля оркестрової ями, і поглинала все, що відбувалося на сцені. Навіть ворушила губами, адже багато п’єс знала напам’ять. В один із таких вечорів він, сидячи в першому ряду, не зводив очей з її потилиці. Тоді вона перестала ворушити губами і тією ж самою потилицею відчула таку потужну і тривожну хвилю, яка накочувалася на неї, що несвідомо, перехрестивши руки, вхопила себе за плечі. Ніби ця хвиля могла розтрощити її, стрети на порох або піднести до небес. Ось тієї миті Стефка і стала собакою... Насамперед тому, що відчула цю хвилю всіма нутрощами (тварини, як відомо, завжди передчувають наближення стихійного лиха), а вже потім не могла бути інакшою. Тому що нарешті з-під (досить привабливої) оболонки випросталась її сутність: беззастережно служити одному богові. Це був маленький бог, він міг вміститися на кінчику її язика і підсолоджувати його або робити гірким. У нього було тільки одне-єдине жіноче ім’я – Любов. Те, що вона була кретинкою (вважайте – собакою), поширювалося лише на цю ділянку її свідомості. Але це зовсім не мучило її. Коли старші жінки виголошували сентенції на кшталт: “Довіряй, але перевіряй!” або “Всі мужики – сво...”, вона лише здивовано здіймала брови і знизувала плечима. Тоді світ не поділявся для неї на статі, статуси, імена й неімена, на багатих і бідних, на здорових і хворих, на успішних і нікчемних, на старих і малих, на героїв і простолюдинів et cetera. Він був єдиним. З іменем маленького бога на кінчику її язика. Інакше він, увесь світ, утрачав глузд. І перетворювався на суцільний хаос. До речі, в цьому світосприйнятті не було нічого бабського. Нічого від волань, ридань та чіпляння за поли плаща. Для цього Стефка була надто самодостатньою. Як уживалися в ній собаче й самодостатнє – було відомо лише тому маленькому богові... Та Стефку це не обходило! Тепер ви можете собі уявити, якою вона була в очах тих, хто її оточував. ...Тієї миті, коли вона – вже зовсім інша (як їй здавалося) – їхала в автобусі, наповнюючи все довкола давно забутими флюїдами, а потім сиділа на вранішній директорській нараді, тої Стефки-собаки вже не було. Ми побачили її у той момент, коли жінка опиняється на роздоріжжі або вважає, що стоїть посеред трьох або чотирьох стежок. Тут автор має зробити певний ліричний екскурс і відволіктися на дидактику. Стояти на роздоріжжі, на перехресті вітрів хоча б раз у житті доводиться кожному. Але піти НОВОЮ дорогою – доля обраних. Такою, можливо, була Жанна Ебютерн – її останній крок на короткому шляху був незвіданим... Скажемо відверто, Стефка не була з їх числа. Хоча, як і всі відчайдушні жінки, вважала саме так. Вона гадала, що тепер, коли той маленький бог дав їй спокій, має стати стервом, фатальною жінкою, котра ніколи (о, більше ніколи!) не наступить на ті самі граблі! Вона уявляла себе в колі чоловіків – різних, але єдиних в одному: в бажанні заволодіти Стефкою, принаймні її увагою чи хоча б одним приязним поглядом. Бідолашна Стефка, вона не знала, що сутність людини ніколи не міняється. Стервом треба народитися, собакою – також. Але ми не можемо знати, яка місія краща. І не нам про це судити... P. S. Якщо Стефка виявить бажання, у чому автор не дуже впевнений (там видно буде), вона сама розповість про обставини свого життя. Коли зможе і захоче. Автор не силуватиме її до зайвої відвертості. До загального портрета можна додати, що в нянечки Будинку творчості для самотніх акторів театру й кіно було довге волосся мідного відтінку, майже прозорі очі, які мали здатність набувати насиченого кольору залежно від погоди та часу дня, непоганий стан. Красунею вона не була. І не багато чоловіків могли з першої зустрічі вловити її особливий магнетизм. Для цього треба бути гурманом... Розділ шостий Пергюнт Альфред та інші мешканці Зранку, задовго до початку сніданку, Альфред Вікторович, або, як його іменувала поміж собою обслуга, Пергюнт Альфред, вимагав свіжого яйця. Воно мало бути ще теплим – щойно з-під курки, і тому Стефці доводилося вдаватися до хитрощів: ретельно стирати з яйця синю печатку й класти його в теплу воду перед тим, як на урочисто простягнутій руці, ніби реліквію, внести бажаний продукт до кімнати стариганя. – Ще тепленьке! – промовляла вона коронну фразу, вдаючи, ніби щойно вийшла з курятника (котрого, до речі, на території пансіону не було. Хіба що в селі, до якого треба було брести пішки хвилин зо тридцять). – О, Марітано, моя Марітано!.. – піднесеним, але вже струхлявілим басом виспівував Альфред Вікторович, і від цього вдячного співу Стефці завжди ставало ніяково. – Голубонько моя, знесла таки діду яєчко! І Стефка не знала, до кого він звертається – до курки чи до неї. Можливо, колишній оперний бас справді вважає, що вона, Стефка, здатна нести яйця. Він обережно брав яйце з п долоні, підносив до вікна, роздивлявся на світло, й у Стефки завжди в цю мить завмирало серце: раптом вона не дуже добре стерла печатку. Після кількох митей розглядання яйця Пергюнт задоволено цокав язиком: – Дитино моя, – звертався він до Стеф ки, – ти не уявляєш, що принесла! Сядь-но. Побудь. І послухай. Стефка нервово поглядала на годинник і влаштовувалася на самому краєчку дідового ліжка, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що в неї обмаль часу. Але Альфреда це не обходило. Він виразним рухом закидав накинутий зверху піжами халат на ліве плече, як тогу чи плащ, і говорив до неї, ніби звертався до численної аудиторії. – Ab ovo! Ab ovo! “Від початку – тобто від яйця”! Так говорили латиняни. Сім тисячоліть наші пращури замислювалися над тим, звідки пішло життя на Землі, звідки з’явилися небо, вода, гори, люди, звірі і птахи! О, в них було набагато більше фантазії, ніж ми можемо уявити. Вони шукали аналогій! І хтось (хотів би я знати, хто саме!) помітив, що з цього невеличкого неживого предмета, – Альфред крутив яйце в руці перед носом Стефки, – народжується жива істота. Отже, вирішили вони, все, що існує довкола, мало вийти з такого самого яйця. Тільки дуже-дуже великого! А тепер поглянемо на древній Єгипет! “О Господи!” – подумки зітхала Стефка. – Там, на спекотних берегах Нілу, – продовжував Альфред Вікторович, – існує легенда про великого вогняного птаха Вену, котрий зніс це величезне золоте яйце, і коли воно розкололося – виникло все. Єгиптяни й досі шанують яйце як ритуальну, священну річ. Така сама історія існує і в китайській міфології. А звернімо увагу на наші землі! Курочка Ряба! Ти чула цю казку, голубонько? Чи не так? Стефка покірно кивала й знову поглядала на годинник. – Чи думала ти про те, що чорна курочка з білими цятками – символ нічного неба?! Вона знесла яйце! Золоте яйце, символ життя! – Я пам’ятаю, – спроквола мимрила Стефка: – “Дід бив-бив, не розбив, баба била-била, не розбила...” – А чому так, голубонько? Чому так? Стефка знизувала плечима. І Альфред Вікторович задоволено потирав руки, поправля- ючи на плечі закинутого халата. – Тому що все повинно відбутися у свій час! Всесвіт мав дозріти, як плід. Не треба нічого розбивати, голубонько моя! Не треба ніякого насильства! Коли плід дозріває, він розколюється сам! Маленьке мишеня – то символ природної сили. Вистачило легкого поруху його хвостика! Все у свій час. Все у свій час... Яйце – ніщо, з якого виникає все! Хіба це не геніально? Стефка чула це сотні разів. Чула, нервувала, підхоплювалася, бігла далі. Але нині слова Пергюнта підтвердили теорію, яка щойно виникла в ЇЇ голові! І це було дивовижно. Адже вона сама нещодавно відчула, як у ній, немов те яйце, розколовся горішок. І розколовся саме тоді, коли визрів. – Бачу, що ви мене зрозуміли, дитинко! – розсміявся Альфред Вікторович. – Я зрозуміла, – серйозно відповіла Стефка і їй стало нестерпно соромно за те, що вона нагріває яйце у теплій воді. Вона навіть почервоніла. – Тепер ідіть! – патетично виголосив оперний бас. – Я маю це випити наодинці. Як чашу Грааля... Стефка знала, що коли прийде наступного дня, на підвіконні звично лежатиме шкаралуща, що засохла в плямах клейкого білка. Але вона прибере це без огиди й роздратування. Просто зробить свою справу, яку повинна робити, доки працює тут. А ще вона вирішила, що більше не хитруватиме з дідом, а піде до села й домовиться з якоюсь жінкою про справжнє, а не інкубаторське яйце... Альфред протримав її біля себе півгодини. Власне, Стефка нікуди не спішила. Просто їй хотілося скоріше обійти кімнати, прислужитися тим, хто потребував допомоги, й розбудити до сніданку тих, хто ще не прокинувся, простежити, чи випито ліки, занести карафи з водою, полити квіти. Потім вона могла спокійно влаштуватися в нижній кімнаті для персоналу й читати книжку, доки хтось не натисне на ґудзик виклику. Книжки їй вдавалося читати уривками, адже престарілі мешканці дзвонили безперебійно. Часом вона вдавала, що не чує, й не підходила, сподіваючись на їхній склероз. Отже, Стефка вийшла від Пергюнта о сьомій. Пройшла коридором і зупинишся біля вікна, на якому стояла банка з-під <<Нескафе", забита недопалками. Спочатку палити в приміщенні суворо заборонялося, але потім вони вчинили Директору "побиття немовлят" – головним чином через те, що всі актори, навіть ті, хто вже давно дихав на ладан, були затятими курцями. Богема залишалася богемою навіть тут. Стефка забула купити цигарки і тому двома пальцями обережно залізла в банку й витягла звідти більш-менш пристойний бичок. "Плювати! " – подумала вона й клацнула запальничкою. На смак недопалок був досить огидний. У часи самотності Стефка мала звичку палити й, тамуючи нудьгу, дивитися у вікно, ніби без куріння споглядання завіконного пейзажу – завжди одноманітного вдома й більш- менш приємного тут – втрачало певну ритуальність. Отже, Стефка затягнулася огидним димом і поглянула у вікно. І їй заціпило. Вона ще ніколи не бачила такої краси! Але здивувала її не сама^краса насиченої кольорами осені, а те, що вона раніше не помічала її! Запах осені пробивався навіть крізь подвійні віконні рами. Червоні й жовті – нереальні, інопланетні! – дерева в своїй останній відчайдушній розлогості тулилися одне до одного, утворюючи щільне олійне полотно. Вітер коливав цю насичену густу масу, як смолу, і все перемішувалося, зрушувалося, й на червоному листяному тлі з'являлися жовті чи зелені плями. Видовище було таким, ніби тисячі збожеволілих малярів вихлюпували у повітря фарбу прямо зі своїх відер, і вона застигала, набуваючи контурів дерев і бурих доріжок поміж ними. Стефка згадала, як читала в якомусь журналі про те, що Параджанов наказав пофарбувати срібною фарбою ліс заради одного епізоду – того, де довга-довга рука Марічки тягнеться до Івана... Вона не могла відірвати очей від пейзажу за вікном, вона жила в ньому рівно три хвилини, поки димів її недопалок. Але за ці хвилини всі фарби, які вона побачила, всоталися в неї настільки, що здавалося, її нутрощі стали кольоровими – серце, судини, печінка. Ні, не так. То було ще сильніше відчуття: вона побачила себе – такою, якою була зсередини. Ба більше: там, за вікном у всій розкоші свого єства розкинулася саме вона – різнобарвна Стефка, відкоркована гострим ножем, як консервна

бляшанка. Вивернута, немов рукавичка...

*

...Пергюнт Альфред пив фальшиве яйце, мов чашу Грааля. Осінь повільними й потужними хвилями насувалася на передмістя. А Стефці треба було зробити свій обхід. Вона кинула недопалок у бляшанку й пригладила волосся. Найтяжчим було заходити до тієї, яка завжди сиділа біля вікна в старезному кріслі- гойдалці. Гойдалка була схожа на пораненого в боях вояка. На ній не було жодного живого місця – вся в чорних від бруду бинтах та синій ізоляційній стрічці. Але навіть у такому вигляді було очевидним те, що цей фотель – справленій генерал, а не простий рядовий. І що колись він був розкішним. Та, яку тут називали пані Поліна, сиділа в ньому спозарання, і завл<ди Стефці здавалося, що ця жінка взагалі ніколи не лягає. Адлее йдучи з роботи пізно ввечері, вона бачила той самий нерухомий силует у вікні другого поверху. Пані Поліна лякала і вабила її водночас. Роблячи якісь процедури, прибираючи в кімнаті, вона поглядала на стару й одразу відводила погляд – не могла витримати зустрічного, гострого і прискіпливого зблиску її очей. Стара жінка чимось нагадувала Стефці улюблену актрису Аллу Демидову – вузькі, щільно стиснуті в застиглій іронічній напівусмішці вуста, високе чоло, тонкий ніс. Голосу її вона майже ніколи не чула. Але була впевнена, що в ньому немає вередливих нот. Вона навіть намалювала у своїй уяві, як ця жінка могла читати вірші, уникаючи фальшивих інтонацій та підвивань – усього того, що називається школою. Якось Стефка чула, як читає "Реквієм" Ахматової Алла Демидова – без штучного надриву, самими нервами, уривчасто й невимушено. Так, як він був написаний. Мабуть, ця стара жінка в ще старішій гойдалці

була такою самою – скупченням нервів, і судячи з и сухорлявої статури та стриманоїповедінки.

Стефці раптом дуже закортіло звернутися до неї, але вона не знала, як. З іншими було простіше: ті самі забалакували п, по сто разів переказуючи одні й ті самі історії. Ця завжди мовчала, немов натякаючи, що присутність сто- ронніх обтяжує п, відволікає від якихось важливих думок. Стефка старанно витирала пил на трельяжі й поглядала на фотографії, що висіли на стіні. На одній був гарний молодик у шатах Отелло, на другій – чоловік у фраку з метеликом та моноклем на одному оці, на третій – хтось зі знайомим за підручниками з історії обличчям у військовій формі. І тільки на одній, найменшій світлині зображено жінку... Світлина жовта, подерта, блякла, добряче зіпсована сонячним промінням і часом. Стефка вперше наважилася придивитися пильніше. Жінка на світлині була світловолоса, з елегантною холодною завивкою й у маленькому ка- пелюшку-пігулці з вуалькою. Вона нагадувала янгола з якої-небудь картини середню вічного маляра. Великий чуттєвий рот, широко розкриті очі з виразом дитячого здивування, трошки заширокі ніздрі, приємна пишність відкритих, огорнутих хутряним коміром плечей. Стефка швиденько глянула на завмерлу фігуру біля вікна і знову перевела погляд на фото. Нічого схожого! Навіть якби вона всохла – вуста й очі не могли так змінитися! І взагалі, подумала Стефка, ця не могла бути такою янголоподібною блондинкою – це був вочевидь не її стиль. – Можна вас про щось запитати? – наважилася заговорити вона до старої, і голос її несподівано захрип, ніби вона застудилася. Пані Поліна повільно обернулася до неї, і Стефка знітилася під її уважним поглядом: – Це ви – он на тій світлині? Стара гойднулася, і фотель загрозливо заскрипів під нею. Стефці здалося, що то й була відповідь – ось таким скрипучим суворим голосом. Та на подив за мить вона почула досить ясний голос, сповнений іронії: – Я:}. Ви жартуєте?! Запитання не передбачало відповіді, і Стефка замовкла, безглуздо ялозячи ганчіркою по вже чистій поверхні столика. – Це – Леда... – через якийсь час змилостивилася пані Поліна над Стефкою, помітивши, що та збентежена. – Була така актри- сулька... Але ти її не можеш знати. Надто молода... – Леда? – повторила Стефка незвичне ім’я. – Принаймні так вона себе називала. Леда Ніжина, – вуста старої презирливо викривилися. – Лебідь і Леда... У цьому словосполученні вчувається щось непристойне, вам не здається? Стефка нічого не зрозуміла, але, аби догодити, кивнула головою. – Хочеш знати, чому я її тут повісила? – продовжувала пані Поліна, – Щоб завчасно не померти! Стефка, котра вже почала протирати підвіконня, здивовано зупинилася. Вона інтуїтивно зрозуміла, що розпитувати не треба, що висловлена вголос зацікавленість тільки зупинить стару, яку треба просто слухати. Адже всім своїм виглядом колишня актриса давала зрозуміти, що не терпить зайвих балачок.

Стефка знала, що вона ніколи не виходить ані до кореспондентів, котрі часом навідуються сюди, щоб написати сльозогінний матеріал, ані до інших “данайців”, котрі до свят приносять у притулок свої дари. Отже, Стефка стояла перед фотелем-гойдалкою і мовчала. Пані Поліна поглянула на світлину й посміхнулася:

– Мене бадьорить, коли я дивлюся на неї. Це – як заштрик. Або ляпас: от, здається, вже нічого не відчуваєш, все наче в імлі... А поглянеш туди, на стіну, стрепенешся й думаєш майже з любов’ю: “Дідька лисого! Щоби Едіт Береш не дочекалася некрологу на це стерво і відійшла раніше за якусь Леду?! Дзуськи!” – А хто це – Едіт Береш? – стрепенулася Стефка. І стара, піджавши губи, знову повернулася до вікна й гойднулася в кріслі. Дала зрозуміти, що розмову закінчено. Стефка покрутилася по кімнаті, поялозила ганчіркою там, куди раніше й не заглядала. Ще раз оглянула завмерлу постать у фотелі. Зауважила, що поруччя вкриті зазубринами, тому рукави халата старої актриси добряче подерті. “Завтра принесу нову ізоляційну стрічку...” – вирішила Стефка. Тепер їй подобалося бути доброю. Вона пишалася, що стара заговорила до неї.* І голос її виявився таким самим, який Стефка й уявляла... ...Коли курці відрубають голову, вона ще може бігати подвір’ям. Коли куля чи ніж влучає в серце людини – у першу мить людина не відчуває болю, лише здивування, подібне до захвату. Вона робить глибокий вдих – останній величезний вдих, ніби всотує в себе увесь світ, всі його запахи, звуки й тисячолітній досвід існування, які перетворюються на один гарячий ковток повітря. Цей ковток триває лише одну мить, але в ній збігається минуле й майбутнє, всі печалі й радості, всі молитви, всі барви – настільки яскраві, що ріжуть око своєю незвіданою первісною красою. Усе це й викликає той останній погляд, яким дивляться вбиті. Він ніби промовляє: “Невже світ може бути таким насиченим і красивим? І... невже це кінець?” І світ згасає. Підтверджуючи своїм останнім зблиском: “Так, кінець...” От уже три місяці Стефка жила із саме таким здивованим поглядом. Тому її так вразила природа, яку вона бачила за вікном Будинку. І розмова з Альфредом, і голос пані Поліни. Вона вже без огиди й страху продовжила свій вранішній обхід. Віталася, застеляла ліжка, виносила нічні горшки, розчісувала волосся, щебетала компліменти, допомагала жінкам приколювати брошки, радила, якою помадою краще підфарбувати губи й допомагала чоловікам знайти їхні ціпки, окуляри та капці, розповідала, яку смачну кашу приготував на сніданок кухар... Старі повільною вервечкою почали шаркати коридором до їдальні, віталися одне з одним, підстаркуваті кавалери цілували пань у щічки чи нахилялися, скаржачись на простріли, до їхніх зморшкуватих простягнутих лапок. “Театр тіней! – подумала Стефка й одразу вщипнула себе за щоку (так вона робила з дитинства, коли когось кривдила). – Стоп! Так не можна...” Вона не помітила в черзі за чаєм пані Поліну (і це її не здивувало, адже Стефка звикла, що та ніколи не виходила з кімнати раніше десятої), а також ще одну стару, котра завжди ставала першою – Олю-Офелію. Тобто Ольгу Яківну Сніжко, яку тут лагідно називали різними сценічними іменами залежно від того, яке ім’я вона сама обирала собі зранку. Вчора, наприклад, ця старушенція, кокетливо посміхаючись, розповідала за сніданком, що вона – Офелія. “Сьогодні, мабуть – Дездемона!” – зіронізувала Стефка, знову щипаючи себе за щоку. Відсутність Олі-Офелії занепокоїла її, адже годину тому Стефка особисто переконалася, що старенька тихо й спокійно дихає під своєю ковдрою. Стефка пройшлася коридором і зупинилася біля її дверей. Якщо Офелія знову задрімала – треба розбудити, адже каша захолоне, а чаю може не вистачити – старі поглинали його по дві-три склянки, ще й розносили їх по свої* кімнатах. Стефка прислухалася й тихо прочинила двері: – Ольго Яківно, можна? Ви ще тут? Вона побачила, що Оля-Офелія стоїть перед люстром і намагається зачепити неслухняне пасмо сивого волосся шпилькою з маленькою білою намистинкою на кінці. Пасмо під її неслухняними пальцями зіжмакується й розповзається, як клейке павутиння, тонка кіска закручена абияк – старій важко впоратися з нею. – Давайте я вам допоможу, – запропонувала Стефка, наближаючись. Оля-Офелія слухняно простягнула їй шпильку і витягла з ріденької коси інші. – А я сьогодні бачила таку саму дівчинку, – говорила Офелія, поки Стефка поралася з її гулькою, – дуже схожу на тебе. Тільки біленьку, з білим волоссячком. І малу. – Мама казала, що в дитинстві у мене волосся було зовсім світлим, – промугикала Стефка, тримаючи в губах купу шпильок. – А де ви її бачили? Ольга Яківна ніяково замовкла. – Та... там, на вулиці... – нарешті вимовила вона. – Дивно, – сказала Стефка, – час такий ранній. Звідки вона тут взялася? – Може, чиясь дитина з персоналу – онука чи донечка... Можливо... Ну як? – Стефка закінчила із зачіскою й рухом завзятого перукаря обережно повернула голову Офелії до дзеркала. І тієї ж миті своїм новим загостреним зором у купі світлин побачила зверху знайому фотографію: імпозантний чоловік у метелику з моноклем у лівому оці... Така сама! Хоча, власне, нічого дивного не було, якби ця сама фотографія висіла й у решти мешканців – всі вони, ніби круговою порукою, були пов’язані своїм ілюзорним світом. А цей пан міг бути для них ким завгодно – режисером, директором театру, драматургом, кумиром, яким-небудь гуру на театральному Олімпі! Але інше фото змусило її майже розкрити рота: на ньому була та сама янголоподібна жінка з холодною завивкою та високим хутряним коміром, що огортав її відкриті плечі. Тільки ця світлина була кращою, не такою зіпсованою, як у пані Поліни. Третя фотокартка зображувала цих двох разом. Тільки на ньому був світлий літній костюм, що нагадував піжаму, вовняний кавказький капелюх із бахромою на крисах і в лівому оці не було монокля. Однією рукою він тримав елегантний ціпок, другою притискав до себе цю блондинку в кумедному смугастому купальнику, що нагадував трико. Обоє сміялися. За їхніми спинами височіли пальми... Стефка не боялася Офелії і тому без вагань запитала, вказуючи на світлину з жінкою: – Хто ця гарненька пані? – Справді – гарненька? – жваво відгукнулася Ольга Яківна. – Так, дуже. – Це... – Офелія замріяно посміхнулася, – це – Леда. Леда була гарненькою. – Леда Ніжина? – уточнила Стефка, пригадуючи, як назвала цю жінку пані Поліна. – Так, ніжна Леда, – не розчула її слів старенька. – А це хто? – Стефка вказала на чоловіка з моноклем. – О! – здійняла вгору палець Ольга Яківна, – це велика людина. Геній. Вам соромно його не знати, дитинко. Ви ж, мабуть, читали... Вона назвала відомі романи, за яким було поставлено безліч п’єс та кінофільмів. – О, пробачте, – схаменулася Стефка, – Звісно! Я тільки не могла уявити, що це – саме він! Саме він і – тут. У вас... У цьому притул... тобто, в нашому Будинку! – О, він давно вже там, – Офелія здійняла очі до стелі, – або... деінде... Ми, люди мистецтва, великі грішники. Треба готуватися до всього... І Леди вже немає. Леда померла. Задихнулася у квітах. Молода і вродлива. Лежала у квітах, як у снігах... Романтична смерть, чи не так?.. – Не знаю, – сказала Стефка, уявляючи себе в купі білих квітів, – мабуть, що так... їй було б цікаво ще порозпитувати стареньку. Але вона згадала про захололу кашу й чай, котрий, мабуть, уже розібрали. – Треба йти, – сказала вона, – я проведу вас до їдальні. Ви сьогодні маєте чудовий вигляд! Офелія була вся в білому – світла спідниця, біла блузка, білі перлинки на шпильках у волоссі. “Мабуть, сьогодні вона знову – Офелія”, – подумала Стефка і вирішила це перевірити: – Ви – викапана Офелія! – ніби між іншим зауважила вона. – Не вгадали! – заплескала в долоні Ольга Яківна, і Стефці вже вкотре спало на думку, що старенька все-таки несповна розуму. – Снігуронька – ось хто це! Мезгір кинув Купа- ву заради Снігуроньки! Лель залишив Снігуроньку заради Купави... Не пожалів. А Снігуронька розтанула, як Леда у сніжних квітах. Усе так заплутано в цьому світі... А що сьогодні на сніданок? Пішли хутчіш! Вона накинула на плечі довгу білу шаль і пішла до дверей, не оглядаючись – так, ніби за дверима на неї чекали оплески...

е

Стефка дивилася, як вона йде довгим коридором, похитуючи головою на всі боки – чи то від старості, чи то від споглядання захопленої публіки. Якої не було...

Розділ сьомий Стефка їде додому

– Підкинути? – зупинився біля Стефки допотопний газик, і з вікна визирнула завжди задоволена пика водія Славка, сина Бібліотекарки. – Я саме їду в місто. До речі, на дискотеку. – На державному бензині?! – єхидно додала Стефка. – Тебе це не обходить! Сідаєш чи ні? Стефка тоскно поглянула на дорогу, на яку

вже спадала вечірня імла: двадцять хвилин лісосмугою до автобуса, ще сорок – до найближчої станції метро...

– Знову будеш хапати за коліна, як дідуган? – Не буду. Даси п’ятірку – тож не буду. – Ого! – обурилася Стефка. – Із чужих беру двадцятку. Так що – сідай, поки не передумав. І Стефка сіла. Газик рушив і поволі поповз розмоклою осінньою дорогою, як жук-гнойовик. Стефка примружила очі. Її ноги гули, немов камертон, відгукуючись на какофонію сьогоднішньої метушні. Вона знала, доки не влізе в теплу ванну, вони не перестануть огидно нити. Раніше, коли вона не працювала, такого, звісно, не було. Вона лежала вдома з книжкою чи сиділа на останньому ряду на репетиціях, які проводив її чоловік, аж поки він наказував: “Іди вже додому. У мене ще купа справ!” Купа справ зазвичай закінчувалася під ранок, коли змучена Стефка програвала в своїй уяві всі сцени власної страти – від відрубання голови в “Марії Стюарт” до замурування живцем в “Аїді”. – Чого засумувала? – почула голос Славка. – Просто втомилася... – Зрозуміло, ця робота не для таких, як ти. Чого тебе сюди взагалі поперло? Я хоч маю навар та живу неподалік... До речі, можемо колись удень забігти. У мене купа касет, відик, музон різний... Ти ж вільна пташка. А організм, мабуть, вимагає свого? – Вимагає, – згодилася Стефка, яка віднині вирішила завжди бути відвертою, – але не від тебе! ...Лісосмуга закінчилася, й авто виїхало на трасу, обабіч потяглися рівні ряди високих сосен, вдалині сяяли вогні міста. На дні порожнього Стефчиного серця дзенькнула монетка круглого рівного місяця, що світився прямо над вікном газика. Цей брязкіт рикошетом віддав у мозок, дістався шлунка, пронизав нирки, печінку й решту нутрощів. Таке з нею тепер траплялося доволі часто. – Мерзнеш? – запитав водій, побачивши, як вона здригнулася. Відірвав одну руку від керма й поплескав її по коліну, не відчувши ніякого живого зустрічного поруху, поквапився знову схопитися за кермо: “Подумаєш – Снігова королева!” Та, дякувати Богу, довіз до самого під’їзду, взяв п’ятірку, ще раз без особливого ентузіазму запропонував поїхати на дискотеку й покрутив пальцем біля скроні услід. Вдома Стефка залізла до омріяної ванни з книжкою в руках. Вона завжди читала, лежачи в теплій воді. Цього разу вона ледь утримувала в руках величезний фоліант, котрий придбала колись на книжковому ринку, “Енциклопедія радянського кіно”. Книга була старезна, допотопна, пожовкла, видана в середині сімдесятих, і могла запросто вважатися антикваріатом. Вологими руками Стефка почала гортати її. Літера “Б”... Пропустивши сторінок зо п’ять і вже втративши будь-яку надію, вона нарешті наштовхнулася на це ім’я – Береш. Едіт Береш. Почала читати”Береги Едіт, (Р. н. 1914. Рік смерті – невідомий ) – актриса театру та кіно. Після гучної слави в 30-х роках та кількох поїздок за кордон, була репресована (1947 рік). Реабілітована в 1953-му році. В кіно більше не знімалася, присвятивши себе театру. Після 1960 року закінчила свою творчу кар’єру, займалася викладацькою діяльністю. У середині сімдесятих – за непідтвердженими даними емігрувала до США. Фільмографія...” Далі йшли невідомі Стефці назви давно забутих кінострічок. Отже, якась Едіт Береш – не вигадка. Вона була, існувала, й пані Поліна, мабуть, добре ЇЇ знала. Цікаво було б розпитати... І Стефка знову взялася гортати недолугий словник, у якому скупі відомості про акторів чергувалися з величезними статтями про перемоги й переваги радянського кінематографа. Якщо під прізвищем Едіт Береш не було ніякої фотографії, то під іменем “Леда Ніжина” красувалася та сама світлина, що висіла в кімнатах обох мешканок Будинку. “Ніжина Леда (псевдо) справжн. – Ольга Сніжко. Р. н. 1919. Народна артистка СРСР, заслужений діяч мистецтв, у середині 60-х – депутат міськради. Донька відомого політичного діяча Якова Сніжка. У кіно та на сцені втілила незабутні образи радянської жінки-трудівниці, хоча глядачу найбільше запам’ яталася в ролях характерного плану...” ...Дослідники паранормальних явищ шукають паралельні світи, налаштовують металеві рамки, котрі крутяться в їхніх тремтячих руках, купують надчуттєву, страшенно дорогу техніку, щоб уловити якісь потойбічні сигнали. Хоч насправді паралельні світи зовсім поряд.

І для того, щоб спостерігати за ними, не потрібні жодні рамки і жодна техніка! Кожна людина живе в своєму власному світі, йде по своїй прямій. А якщо прямі перетинаються – це відбувається десь там, високо вгорі, й завдяки тому, що, як казав Галілей, Земля обертається, або ж за теорією Лобачевского про перетин паралельних прямих у викривленому просторі. П’ятий постулат Евкліда про паралельні лінії, що ніколи не перетинаються, намагалися спростувати лише чотири математики дев’ятнадцятого століття: у Німеччині – Гаусс, в Україні – Швейкарт, у Росії – Лоба- чевский, в Угорщині – Больяї. Але перший злякався своїх висновків і заховав їх у стіл, праця другого про астральну геометрію не отримала розголосу і визнання, третього осміяли, а четвертий загинув на дуелі...

Світ легше сприймати в одній пласкій проекції. Його багатовимірність може тільки пригнітити вразливі натури. У багатовимірному світі паралелі здатні переплітатися, заплутуватися, виробляти такі кульбіти, від яких... монетка місяця зривається з неба й відбувається той болючий рикошет. Коли світ лежить в одній площині, як на долоні – жити набагато простіше. Тоді все сказане не набуває іншого змісту, крім того, що є висловленим. У багатовимірному світі – у всій його неосяжності – слова втрачають усякий сенс, вони – ніщо. І якщо Слово є Бог, це означає, що Слово є мовчання. Адже ніхто не чув Його голосу. Так ,ни приблизно так міркувала Стефка, ніжачись у ванній. Останнім часом її відвідували ось такі різні й не дуже зрозумілі думки. Швидше за все, таким чином вона інтуїтивно шукала всередині себе той куточок, у якому не віддавався б той болючий рикошет. Так хвора людина безкінечно крутиться на ліжку, аби знайти положення, за якого не відчуватиме, як ниють її хворі органи. А Стефка відволікалася на ось такі міркування. Відчувши себе лінією на папері, вона чітко уявила поруч із собою всі інші лінії, які існували автономно. І їй страшенно закортіло змішати їх в одну купу, в клубок, усупереч усім законам евклідової геомет- • ••

ри.

Але паралелі могли перетнутися лише в ілюзорному світі. У тому, в якому жила собака- Стефка... І якась невідома їй Едіт Береш, від якої не залишилося жодної світлини, і та, що померла в квітах – Леда Ніжина, юна і вродлива.

Розділ восьмий Едіт Береш. Костюм із білого джерсі

Навпроти Будинку – через дорогу і трохи вбік – стоїть маленька каплиця. Мені туди не дійти. Я бачу її з вікна. Цього досить. Щоранку на подвір’я приходить висока черниця з полотняним мішечком. Вона стає посередині заасфальтованого майданчика і починає годувати голубів. Черниця висока, сухорлява. Коли вітер розвіває її вбрання, здається, що воно надягнуте на довгу безтілесну палицю. Вона дістає з мішечка пригорщу крихт і кидає собі під ноги. Спочатку це видовище розважало мене й навіть розчулювало, поки одного разу картина змінилася: я побачила чорну постать в оточенні тисячі сірих пацюків, що копирсаються біля її ніг і ось-ось почнуть дряпатися по ній угору – до блідого обличчя, щільно закритого чорною хустиною. Мене знудило. Я не люблю голубів. Чому, чому в мене така огида до цих тлустих круглогрудих істот? Коли в моїй голові виникають якісь запитання, я мимоволі відштовхуюся ногою від підлоги і злітаю на своїй гойдалці вгору, щоб струсонути як слід мозок. Отже, голуби... Голуби... “Голубка миру”. ...Едіт Береш – двадцять із хвостиком, і вона вперше їде до Парижа, тому що Верховний необачно охрестив її “голубонькою миру”... Щоправда, на “голубоньку” я зовсім не схожа! Але від Парижа не відмовилася. Хто ж відмовиться побувати на батьківщині своїх пра-пр^-пращурів? На мені білий костюм із джерсі, який шили всім світом, керуючись модними закордонними журналами кінця 20-х – більш сучасних у кравчині та моїх подруг не знайшлося. Довга спідниця, довгий піджак, який має прикривати сідниці, розкішний широкий комір... І все одно, прискіпливо оглядаючи мою майже повністю задрапіровану фігуру, кравчиня Мотя незадоволено зітхає: “Ти занадто, як то кажуть, сексуальна... Це мені так не обійдеться...” Вона хвилюється. Ще б пак! На мене, тобто на результат її майстерності, дивитиметься Франція – батьківщина моди й вишуканості! У моїй валізі лежить ще одне вечірнє вбрання – така собі сукня-монстр з важкого синього оксамиту. Сподіваюсь, одягти її мені не доведеться... Аеропорт Орлі... Запах! Повітря просякнуте дивним запахом кави і чимось свіжо-солодким, скляні вітрини, за якими буяє різнобарв’я, гучний простір, звуки музики, шурхіт, гудіння ескалатора, чемні посмішки тих, хто зустрічає делегацію, вишукані букети, перевиті білими атласними стрічками, спалахи фотокамер. Мені цілують руку. Дехто затримує її у своїй долоні на кілька секунд. Рука палає від тих поцілунків. Нас ведуть до великого авто. За моєю спиною, крім режисера, оператора та сценариста – ще з десяток членів делегації. Усі вони з різних відомств, простіше – нахлібники і спостерігачі. Я ретельно проінструктована на предмет “можна-неможна”. Виявляється, що з усього переліку до першого пункту входить: усміхатися. Це майже все. Мене привезли посміхатися! Із таким самим успіхом могли б узяти з собою механічну ляльку. За пару тижнів до вильоту мене вчили розпізнавати столові прибори та бокали для різних видів алкоголю (хоча, зрозуміло, пити мені не можна), користуватися щипцями для лобстера, робити щось на кшталт кніксену та проголошувати двійко-трійко фраз французькою. Я тішилася з того! Відтепер я граю у свою велику гру і тішуся, спостерігаючи, як стараються мої вчителі. Французьку я знаю досконало, а те, що звикла до гранчака, зовсім не означає, що не знаю, в які бокали наливається брют. Проте як аксіому запам’ятала слова батька, сказані ним за десять хвилин до того, як мама відчинила двері людям у військовій формі: “Стань такою, як усі! Інакше – смерть. Забудь усе, чому ми тебе вчили. Інакше -смерть. Спробуй вижити. Ти сильна. Ти повинна вижити! Заради нас”. І це я знаю напевно. Тому й викривлюю простоиьке “бон жур”, викликаючи поблажливі посмішки нашого перекладача... Краще б мені ніколи не бути в Парижі! Я бачу його – і не можу доторкнутися, я дихаю і захлинаюся смородом, що тхне від тих десятьох у штатському, незважаючи на божевільний запах акацій, парфумів та аромату, що випливає з кондитерських. Після прем’єри мене весь час фотографують для газет, підписуючи світлини: “голубонька миру”. На урочистому банкеті за сусіднім столиком журналісти безсоромно перемовляються поміж собою, кидають фразочки про те, що я зовсім не голубонька, а скоріше – “фатальне стерво з опущеними віями”, що я – “сексі”, що могла би затьмарити білявку Мерелін, що я “чиясь підстилка” і що... мій костюм... О, я готова виголосити таку гнівну тираду, від якої здригнулися б стіни цієї розкішної зали! Але я чую голос батька: “Ти повинна вижити. Заради нас...” Я вже давно затямила: виживати набагато складніше, ніж жити. Я звикла до складного. Я хочу напитися. Сусід, що сидить ліворуч, завбачливо наливає в мій бокал чергову порцію мінеральної води. Відчуваю, що мій шлунок скоро лусне.

Сусід праворуч тулиться до мого стегна всім своїм спітнілим від напруги тілом.

А я несподівано розумію, що мені начхати на цю колиску мистецтв. Я хочу додому, у свою вузьку й темну кімнату, котра колись була нашою вбиральнею, хочу в темряву, як збожеволілий од смачних запахів тарган, який несподівано вискочив на середину освітленої кухні й чекає, що на його голову зрушиться удар капця. Із середини зали вугільно-вогняним поглядом на мене дивиться елегантна жінка років від сорока до п’ятдесяти. Вона сидить у колі розкутих людей, чиї богемні обличчя говорять про бурхливе життя. Жінка щось каже, вони відверто розглядають мене. Самими вустами режисер з іншого краю столу благоговійно шепоче до мене: “Жан Кокто... Коко Шанель... Артур Міллер...” У жінки тонкі, гарно окреслені вуста, виразні темні очі. Погляд трохи єхидний і неймовірно гострий. На ній вузька чорна сукня, кілька низок перлів на шиї. Від її погляду моє “голуб’яче” джерсі починає тихо і впевнено здушувати тіло... Я більше не можу терпіти цього погляду! Мені здається, що вона знає про мене все – про вбогу комору, про брязкіт замків посеред ночі, про спів у ресторані й постіль, у якій я в шістнадцять років перетворилася на “велику актрису”, і про те, що я нею стала, незважаючи на цих десятьох монстрів у штатському, котрі не пускають мене до туалету. Я так само прямо дивлюся на неї. І несподівано помічаю в її очах шалене, ні з чим не зрівнянне... співчуття. Я смикаюся, хочу вийти, я більше не можу сидіти серед цих людей. – Ви куди? – питає сусід із лівого боку і лагідно кладе свою солону долоньку на моє зап’ястя. “Хто ти такирі?! – хочеться закричати мені. – Ці діоди дивляться на мене, а не на тебе! Це мої фотографії заполонили перші шпальти газет! Тут розпоряджаюсь я. І я хочу...” О, що я зараз йому відповім! – Посцяти!!! – ядучо-ніжним голосом сичу я, зберігаючи на обличчі “голуб’ячу” посмішку, якої мене навчили. З його рота випадає устриця, щоки червоніють, він хапає повітря ротом. Ще б пак! Він озирається довкола, ніби мене почув увесь зал. Йому нема чого відповісти, він впадає в транс. Я підводжуся й іду через всю залу до вбиральні. Я знаю, що як тільки він отямиться – піде за мною й чекатиме в холі. Але ці дві-три хвилини свободи, поки я прямую крізь захопливі погляди і клацання фотоапаратів – вони мої. Що б я нині розповіла цікавим журналістам, якби хотіла того? Можливо, якщо б мені налили п’ятдесят грамів “Мартелю”, моя розповідь звучала б так (хоча не поручусь, який відсоток у ній був би правдою... Зрештою, нині це не має жодного значення): – Під час урочистого банкету на честь радянських та французьких митців я зайшла до розкішної вбиральні ресторану “Метро- поль”. Треба було поправити зачіску, напудрити носика й поновити аромат парфумів вітчизняного виробництва “Червона Москва”. Були колись такі парфуми в червоній коробочці... Коли носика було припудрено, а совєтські парфуми розповсюдили по цій колисці капіталізму свій патріотичний дух, до вбиральні ввійшла сама Коко Шанель. Дивлячись на мене, вона посміхнулася. Гадаю, що в ту мить їй дуже закортіло затиснути свої тонкі нервові ніздрі обома руками... “У вас занадто сумні очі... Треба радіти життю в будь-якому випадку... Навіть у такому жахливому костюмі!” – раптом сказала вона по-французькому. Мабуть, їй не спало на думку, що молода пролетарська актриса може зрозуміти її слова. Вона промовила це із приязною, світською й трохи знущальною посмішкою. Якби я її не зрозуміла, могла б припустити, що відома ку- тюр’є сказала кілька приємних слів про прем’єру нашого фільму, який щойно подивилася в кінозалі. Данина ввічливості! “Чим вам не подобається моє вбрання?!” – з низин свого максималізму огризнулася я. “Приходьте завтра в мій салон на рю Карбон – підберемо щось гідне вашої краси”, – не виказавши ніякого здивування, сказала мадам Коко. Я почервоніла. Як я могла пояснити, що єдине, що можу зробити в цьому місті, – ось так вийти до туалету. Але ця жінка мала дивовижну здатність розуміти все те, що існувало поза словами. “Вибачте, – сказала вона, – я щось чула про ваш полі- ційний режим...” А тепер нашороште ваші вушка, панове журналісти! Адже далі було найцікавіше. Коко витягла зі свого ридикюль- чика... ножиці. Багато років по тому я дізналася, що вона завжди носила із собою знаряддя своєї праці. “Стій спокійно, дівчинко, зараз зробимо з тебе справжню паризьку кралечку! – сказала вона і легкими рухами, під час яких я чула, як мелодійно брязкають браслети на її руках... вкоротила мою спідницю майже до колін, так само вчинила із масивними полами піджака, а потім охайним напівколом зрізала задушливий комір. Роботу завершила голка, якою Коко на живу нитку й дуже майстерно підшила краї. Цей сон тривав хвилин зо двадцять. Я заніміла. Коко підвела мене до великого люстра. “Геть усе штучне! – сказала вона, прискіпливо розглядаючи плід своєї праці. – Природність та елегантність. Затям: природність і елегантність. Завжди і всюди!” ...Так воно й було, якщо пам’ять мене не зраджує. Ми вийшли з вбиральні разом – Коко розуміла, що на мене чекають неприємності й поквапилася залагодити справу з моїм наглядачем. Нас оточили репортери, й Коко продемонструвала моє нове вбрання, а наші хлопчики в строгих костюмах уже нічого не могли вдіяти. Тільки розгублено посміхалися. Наступного дня Коко вдалося повести мене в “Куполь”... Більше ми ніколи не бачились. Після 53-го – здається, близько шістдесятого року – вона написала мені листа. Тоді їй було сімдесят сім, і вона якимось дивом дізналася, що я реабілітована. Розділ дев’ятий Стефка. Справжнє яйце “...Я хочу жити у світі справжніх чоловіків і жінок! Швидше за все, це означає – “у снігах Кілімандлсаро, де лежить мертвий леопард”, тобто – ніде. У белетристиці, серед героїв Хе- мінгуея, які здатні вільно спілкуватися про все на світі, дивлячись один одному в очі. Не зацькованих, не закомплексованих, здатних на вчинки – не заради ефектного жесту, захвату публіки чи винагороди – а тільки тому, що їм принизливо жити інакше. У такому світі не було б зраджених і скривджених, озлоблених, брехливих, розчарованих. Тому, що їхні думки й бажання збігалися б зі словами і вчинками, а не лягали в потаємні закутки душі важким камінням. Це був би світ справжньої свободи... ” Тепер Стефці було досить легко підхопитися з ліжка о четвертій, ба навіть о третій годині ранку (чи ця година вважалася нічною?). Вона не уявляла, як могла спати до дев’ятої або навіть до одинадцятої. Прокидалася так легко, ніби зовсім не спала, ніби вечірні думки плавно перетікали у вранішні й були такими цікавими, що не можна було марнувати жодної хвилини дорогоцінного часу. Вона пила каву майже в темряві, дивилася, як за вікном бліді зірки повільно тануть у річці полуничного молока, котра розлогими уривчастими хвилями накочується на темне небо. Ніхто й ніколи не змусив би Стефку висунути носа на вулицю раніше, ніж з’явиться сонце! Тепер вона виходила о п’ятій без жодного жалю за теплим ліжком. А сьогодні ще раніше, адже треба було заскочити до найближчої хати у передмісті й купити свіже яйце для Альфреда Вікторовича. А ще вона хотіла особисто вибрати ту доленосну курку – бажано білу в чорну цяточку (або навпаки) – “курочку Рябу”, пра- родительку Всесвіту. Автобус у таку вранішню годину був майже порожній. Вона проїхала свою зупинку – повз Будинок – і вийшла на кінцевій. Розгледілась. Обабіч вулиці в тумані стояли будинки. У який зайти? Краще в перший. Адже якщо доведеться ходити сюди щоранку, треба, щоб це була найближча хата. Поміркувавши таким чином, Стефка вирішила зайти в ту, що височіла над парканом навпроти зупинки. Передмістя ще дрімало чи вдавало, що спить. Стефка стала навшпиньки й зазирнула всередину подвір’я. Будинок був великий, але давньої конструкції – не котедж, не вілла, які заполонили це передмістя. Звичайна побілена сільська хата, охайне подвір’я, телевізійна тарілка-антена на

даху. Як потрапити в середину? Щойно Стефка про це подумала, як у будинку увімкнулося світло, клацнула клямка, й на поріг вийшла жінка років шістдесяти, закутана в довгу пухову хустку. З-під байкового халата в квітках виглядали краї нічної сорочки. Вона швидко пішла др хвіртки, ніби давно чекала на Стефку. Але помітивши її, жінка розчаровано запитала:

– Ви з автобуса? – Так. Жінка оглянула порожню вулицю. Вона чекала на когось іншого. – Щось шукаєте? – знову запитала жінка. Стефка виклала їй суть своєї невідкладної

справи.

– Тільки й того! – сказала жінка. – Заходьте, зараз підемо до курятника. Буде вам свіженьке яєчко. Вона відчинила хвіртку й ще раз кинула розпачливий погляд на вулицю, у кінці якої згортався клубком туман. – Постійте, зараз винесу, – сказала жінка, нахиляючись, щоби увійти в низенький сарайчик – Чи можна мені подивитися на курку? – запитала Стефка. – Там темно. Та й одяг забрудните. І що ж на ту курку дивитися – звичайна собі ряба. – Біла в чорну цятку? – з надією промовила Стефка. – У мене вони всі такі. А що, це має якесь значення? Не очікуючи на відповідь, жінка зайшла до курятника. Звідти почулося незадоволене квоктання. – Ось вам свіже, – сказала жінка, протягуючи Стефці яйце. Воно було теплим. – Скільки я винна? – запитала Стефка. – Хіба я знаю... Якщо дасте копійок п’ятдесят ... Стефка обережно загорнула яйце в хустинку. – Я приходитиму щоранку, добре? – Та приходьте. Мені вистачить. Я все одно не торгую. Жінка провела Стефку до паркану й ще раз подивилася на зупинку. – Ви на когось чекали? – не втрималася Стефка. – Я завжди чекаю, – зітхнула хазяйка і, вже відчинивши перед нею хвіртку, своєю чергою запитала: – А вам для чого одне яйце? Купіть у мого сусіда десяток – він продасть. – Ні, дякую. Мені потрібне лише одне. Але – щоранку. – Добре. Приходьте ще. Стефка дивилася, як вона йде до дверей своєї хати, притримуючи на грудях пухнасту хустку – в капцях на босу ногу, в нічній сорочці, в квітчастому халаті... Ще одна паралель... Стефка пішла до роботи пішки, трасу оточували високі сосни, повітря було, як вода, настояна на хвої. До Будинку вона дісталася хвилин,, за п’ятнадцять і, швидко переодягнувшись, одразу пішла до кімнати Альфреда Вікторовича. Трохи постояла в коридорі перед вікном, розглядаючи яйце. Воно вже не було теплим. Воно лежало на її долоні й було таким сліпучо-білим, немов усередині нього горів ліхтарик. Стефка раптом згадала інше яйце, котре її вразило й викликало безліч асоціацій. Це було під час її подорожі до Прибалтики. В одній старовинній фортеці під Таллінном на кам’яному підвіконні вузької й глибокої бійниці вона несподівано побачила маленьке пташине яйце. Відставши від екскурсійної групи, Стефка довго розглядала його, не наважуючись доторкнутися. Воно було майже круглим, але найбільше, що привернуло увагу – з одного боку на його гладкій поверхні червонів кров’яний штрих... Стефка доторкнулася до нього пальцем і відчула тепло, навіть – жар. Чому воно опинилося в такому незручному місці, на пласкому холодному камінні? Що змусило пташку ось так викинути його з себе посеред підвіконня? Можливо, вона, господарка цих лісів, злякалася галасу, який зчинили туристи? Ця картина надовго закарбувалася в пам’яті, як поєднання протилежностей: холодні середньовічні мури, що непохитно стояли тут кілька віків, і маленьке закривавлене яйце. Різниця між цими двома величинами полягала в тому, що в останньому билося серце. Але Стефка знала, що за годину чи дві фортеця і яйце будуть варті одне одного: в кожному згорнеться клубочкохм своя примара... Стефка ще мить міркувала, чи треба підігріти яйце у воді, як вона робила раніше з іншими. Але вирішила – не варто, й рішуче постукала в двері Пергюнта. Отримавши дозвіл, увійшла. Старий, як завжди, підхопився їй на зустріч. – Ваше яйце! – як завжди, оголосила свій “вихід” Стефка. Це було щоранкове дежа вю. Стефка знала, що зараз, як і вчора, старигань заспіває уривок з якоїсь арії й побіжить розглядати свою здобич до вікна, потім закине полу халата на плече й добре поставленим голосом почне розповідати про символічне значення свого вранішнього трунку, а Стефка знову нервово поглядатиме на годинник... Але трапилось інше. Альфред Вікторович (як завше, він щось прокукурікав – здається, з “Фігаро”) і звичним жестом зняв з її долоньки яйце. – Голубонько, знесла таки... – почав він і раптом ця коронна фраза ніби застрягла йому в горлі. Альфред Вікторович важко опустився на край свого розстеленого ліжка й низько схилив голову над своєю долонею. Стефка зля- калася,. що у старого серцевий напад, і вже схопилася бігти за медсестрою. Але Альфред нарешті звів на неї очі, й Стефка з жахом побачила, що він... плаче. А жах (чи швидше якесь неприємне лоскотання, що раптовою хвилькою здійнялося десь у шлунку) виник тому, що на якусь мить крізь риси вісімдесятирічного старого проглянуло обличчя хлопчика – такого, яким Пергюнт був тоді, коли йому несподівано купували на ярмарку великого півника-льодяника. Час відмотався навс- пак і знову став на своє місце. Перед Стефкою сидів старий чоловік, по щоках якого текли каламутні сльози, залишаючи в борознах обличчя вологі джерельця. Стефка присіла поруч на край ліжка. – Що з вами, Альфреде Вікторовичу? – Воно.... с-с-справжнє... – здушеним голосом просичав той. Стефці закортіло провалитися крізь землю! Вона мовчала. Пергюнт нарешті заспокоївся і поглянув на неї. – Не соромся, дитинко, – сказав він, – і вибач старому за цю хвилину слабкості! Розумієш... Якби ти могла це зрозуміти, відчути... Ви – молоді. Вам, мабуть, не до цього... Йди собі, голубонько, я ж. знаю, скільки в тебе справ. Мабуть, jie весело поратися зі старими... – Ну що ви, Альфреде Вікторовичу, – Стефка поклала руку на його зап’ястя. – У мене є час. Це ви мені вибачте. Я не думала, що ви так знаєтеся на... на цих клятих яйцях... Альфред Вікторович засміявся. І знову набув свого звичного вигляду. – Ще б пак! Усе своє творче життя – а я на сцені з дев’ятнадцяти років! – щоранку я випивав найсвіжіше яєчко. Я навіть міг сказати, яка курка – чорна, біла чи руда – його знесла! А все через мого акомпаніатора. Ми працювали разом від кінця п’ятдесятих... Він був старшим за мене, його родина загинула під час війни, і він опікувався мною, як сином. Я так само був один. Я ж – вихованець Макаренка, безпритульник... Хоч де б ми гастролювали, Карл Михайлович Швейдер, або, як я його називав жартома – татусь Карло, вставав удосвіта й вирушав на пошуки свіжого яєчка. А ми ж їздили всюди! Відень, Гаага, Варшава... Уявіть собі, де в Празі чи Нюрнберзі можна було його дістати?! А він діставав! У нього була свята переконаність, що регулярне вживання цього продукту добре впливає на голос. Як я ненавидів пити цю бридоту! Часом грішив: пуляв яйцем у стіну! І татусь Карло вирушав за наступним... Згодом він привчив мене до цього ритуалу через гру: я мав угадати колір курки. А вже потім я сам відчув смак справжнього яйця, знесеного вранці. От така ця історія... Останні роки я жив разом із ним у його квартирі – свою залишив дітям. Я доглядав за ним, як міг. Але не здатен був відучити від звички рано-вранці вирушати на ринок. Він був уже зовсім хворий і старий. Під час одного з таких походів, для яких він збирав докупи всі свої сили, мій старий друг помер просто на вулиці. Але, уявіть, упав, тримаючи яйце в руці – воно не розбилося... Сентиментальна історія, чи не так, дівчинко? Старі люди завжди сентиментальні, не зважайте. Я тут уже десятий рік. І всі ці роки мені приносять не те... Я вже думав, що ніколи, ніколи не відчую смак своєї юності, молодості. Ти повернула мені все це. Бодай на хвилину... – Так буде завжди, – твердо сказала Стефка.

Розділ десятий Леда Ніжина

За дверима Ольги Яківни Сніжко пролунав ледь чутний сміх, зарипів паркет. Отже, вона вже встала, подумала Стефка, котрій не терпілося побачити стару актрису. Нині Стефка бачила її інакше – в ореолі якоїсь таємниці. Власне, тепер вона не могла сприймати жодного мешканця Будинку в тій площині, у якій вони існували для неї досі. За кожним тягнувся шлейф неабияких спогадів. Стефка тихо прочинила двері й зазирнула в шпаринку. Ольга Яківна стояла посеред кімнати в накинутому на плечі прозорому ша- лику, поводила у повітрі руками й щось шепотіла, ніби читала якийсь монолог. Стефці стало ніяково. – Все, йдіть... – нарешті голосніше промовила Оля-Офелія. – Досить, мої любі. Досить... Стефка рішуче постукала й одразу прочинила двері. Ольга Яківна хутко опустила руки й сором’язливо заусміхалася до Стефки. – Ви так раненько сьогодні... – долаючи неприємне відчуття, сказала та, підходячи до старої й допомагаючи їй дошкандибати до туалетного столика. – Яку зачіску робитимемо сьогодні? Принести водички? Де ваші пігу- дочки? Зараз зробимо тут порядок і будемо наводити красу... Стефка посадила Олю-Офелію на стілець і заходилася прибирати ліжко. Цікавість розпирала її. Тому, впоравшись із простирадлом та ковдрою, Стефка зупинилася перед актрисою і, набравши в груди побільше повітря, рішуче сказала: – Ольго Яківно, я подивилася в енциклопедії... Чому ви казали, що Леда Ніжина померла? Це ж ваше сценічне ім’я! Старенька здригнулася, ніби на неї повіяв крижаний вітер. – Леда померла. Померла у квітах. Задихнулася в білих лілеях... Стефка зрозуміла, що більше нічого не

доб’ється, що стара зовсім втратила відчуття реальності.

– Ці лілеї їй надсилали після кожної вистави, – несподівано продовжила стара. – Після кожного концерту й кожної зйомки. Приходив розсильний, заносив букет, змушував розписатися у квитанції й мовчки йшов. Говорив лише, що це квіти від інкогніто. Спочатку Леда думала, що це розважається якийсь посол або аташе – вони полюбляли впадати за гарненькими актрисами. Але потім Леда вирахувала: квіти почали приносити після того, як у Леди з’явився... Лебідь... Отакої! Стефка ледве стрималася від усмішки, пригадавши: “Лебідь і Леда... У цьому словосполученні вчувається щось непристойне, вам не здається?..” – Лебідь? – перепитала вона. – Так, так – Лебідь, – слухняно закивала головою Оля-Офелія і вказала пальцем на стіну з фотографіями. – Ось він, Лебідь... Так його називали тільки свої. І Леда. Так їх називали потім, коли вони стали парою... Стефка згорала від цікавості. Вона сіла навпроти Ольги Яківни на килимок й дивилася на неї широко розкритими очима: – Ольго Яківно, розкажіть мені про Леду

Ніжину!

Вона зрозуміла, що треба говорити про актрису в третій особі, щоб, не приведи Господи, не злякати, не потривожити хворобливу

уяву старенької.

– Леда була гарненька, – зітхнула Ольга

Яківна.

– Ви мені це говорили... А що далі? – Далі? – розгублено перепитала Оля- Офелія. – О, ви не уявляєте, як це все відбувалося. Ви нині зовсім інші, ви прагматичніші, ви не знаєте, що воно таке – падати в безодню. Скільки пристрасних кохань, до безтями, до думки про самогубство... Що ви можете про це знати?!! Люди мистецтва це завжди – безодня. Стефка презирливо скривила губи. “Дурепа, збожеволіла коза! Від твоїх слів мені хочеться блювати! Ці слова я вже чула! О, Господи, нічого не змінилося в цьому затраханому від початку ось такими намаханими кобітами світі!” Але Стефка промовчала. Вона не могла такого сказати жінці похилого віку. Стефка була чемною й знала своє місце. І тому продовжувала уважно слухати. – Леда і Лебідь були двома безоднями. Леда грала у всіх його виставах. А він випалював її очима з першого ряду... Але – от прикрість! – у нього була жінка. Дружина. Була давно, хоч всі вони були тоді молоді. Надто молоді, щоб за ними міг приїхати “чорний ворон”. Лебідь боявся “чорного ворона”! Стефці набридло чути метафори, вона перебила стару: – Тобто ваш Лебідь був одружений? – Леда бачила її... Але ніколи не наближалася. О, та друга була красива! Дуже вродлива жінка. Леда навіть плакала ночами, коли лишалася сама. Та, інша, вродливіша, сильніша за Леду! Але суть не в тому. Леда була гарненька і світла. Леда була небесною безоднею, а та, інша... Це була прірва! Коли Леда вперше побачила її в театрі, на сцені – Леді одразу ж закортіло вмерти. О, вона не думала, що від такої жінки можна тікати – бодай до Леди... Вона була не тільки гарна. Леда дізналася від свого батька, що вона – донька ворога народу. Нашого народу! Отже, вона страждала. Була ще й мученицею. Леда не вміла страждати – Леда була світла й тиха. У Леди було все: дім, батьки, ролі. А та була з іншого виміру – зі страшного світу, в якому немає теплої води в душі... У Леди був Лебідь. Але... але... Леда ніколи не знала напевно, чи належить він тільки їй. Це було так боляче. Та почуття були вищі за Леду! Він приходив, він крав час у тої, гарнішої, щоби цілувати Леду, шепотіти їй на вушко, що тільки вона є його великим і справжнім коханням... Леда так любила його! Леді хотілося бути для нього безоднею, повітрям, їжею, теплою водою... Стефка дивилася на Ольгу Яківну з неприхованим роздратуванням. Те, що вона встигла зрозуміти зі старечого туркотіння, обурювало її. Вона уявляла цю білявку – та, власне, що уявляти? – ось вона, кокетуючи, посміхається зі стіни – у хутрі, у вуальці, з рівними, ніби у пластмасової ляльки, кільцями холодної завивки на скронях, із вустами, вимальованими бантиком. У таких (Стефка знала це з власного досвіду!) все міститься нижче пупка і все називається тільки за високим штилем: безодня, прірва, пристрасть, “вище за мої сили”, “любов-смерть” та інші охкання-ахкання. А насправді: прийшов якийсь відомий супер-стар Лебідь (це ж треба так обізвати людину!), і Леда розкинула ніжки! Ха! Яка алітерація: ніжна Леда Ніжина розкинула “ніжки! Стефка несподівано розреготалася. Ольга Яківна затулила обличчя руками, захищаючись від цього сміху, немов од удару... – Заради Бога, Ольга Яківно, пробачте, – поквапилася сказати Стефка. – Це я – про своє... Але очі старої вже були на мокрому місці. “Що ж це я сьогодні всіх змушую плакати? ” – докоряла собі Стефка. – Ви чуєте мене, Ольго Яківно? Я не з вас сміялася. Це у мене – нервове... Розповідайте далі. Ваша розповідь дуже цікава. – Далі? А далі Леда Ніжина померла. У квітах. – Вперто вимовила стара і стулила вуста. – Розділ одинадцятий Фотель пані Поліни – Печальні молоді жінки нікому не потрібні. Tpeda посміхатися! Це пролунало так несподівано, що Стефка ледь не впустила з рук кухоль, із якого поливала фікус, що стояв на підвіконні у пані Поліни. – Останнім часом ви ходите якась... замкнута. Це вам не личить. У вас відкрите дитяче обличчя, і маска скорботи йому зовсім не пасує... Добре, що вона заговорила першою. Стефці видалася чудова нагода запропонувати свої послуги щодо лагодження крісла. Вона дістала з кишені свого синього робочого халата широкий скотч. – Пані Поліно, дозвольте? – сказала, показуючи на зазубрини і тріщини на бильцях та ніжках фотеля. – Сідайте поки що на ліжко, я обмотаю крісло, бо воно скоро розвалиться. Ви можете впасти, забитись... А так ще потримається. – Навіщо? – усміхнулася стара. – Ми розсиплемося разом. Є у мене така надія... – Ну, що ви! У вас нормальний тиск, ясний розум... – почала умовляти Стефка. – Вам просто треба виходити на повітря. Якщо хочете, я допоможу вам спускатись униз, у двір. – Щоб повзати по ньому разом із цими старими потворами?! Дзуськи! Краще справді – зробіть щось із кріслом. Стефка допомогла їй перебратися на ліжко і заходилася перебинтовувати фотель прозорою клейкою стрічкою. Пані Поліна прискіпливо спостерігала за її рухами. – Так от... – раптом сказала вона, немов продовжуючи бесіду, що складалася в п голові. – Ви ходите печальна. Я ніколи не визнавала подібного виразу обличчя! На вас усе-таки воду не возять і не змушують пиляти дрова на морозі. Ви не в Джезказгані, не в Каргополі, не в Шелуті й не у Вятлазі! Незрозумілі географічні назви так і си- палися з п вузьких іронічних вуст. – Ви там гастролювали? – запитала Стефка. – О, як я там гастролювала! – засміялася пані Поліна. – Чотири роки безперебійних гастролей – і все на свіжому повітрі, посеред пустелі чи лісу. Дуже корисно для здоров’я, я вам скажу... Особливо, коли спочатку змушуєш себе посміхатися, а потім звикаєш і смієшся. Смієшся над собою. Спробуйте! Ну? Стефка слухняно розтягнула вуста. – Вже краще! – похвалила пані Поліна. – Але ще треба тренуватися. І зрозумійте: життя дуже коротке. Це й вам кажу попри свій вік. А ще – воно досить просте, незважаючи на всю поверхову складність. Ми самі його ускладнюємо. А знаєте чим? – Чим? – Стефці раптом стало так цікаво слухати”.стару, ніби вона очікувала почути від неї таємницю рецептів на всі випадки життя. – Тим, що проектуємо свої думки і почуття на думки й почуття ближнього. Особливо це небезпечно, коли людина живе на високих обертах. А я гадаю, це якраз ваш випадок! – Хитро підморгнула стара. Стефка закінчила лікувати фотель і відчайдушно раділа цьому незбагненному факту: пані Поліна заговорила. – Коли – сто років тому! – через різні політичні обставини я розлучилася зі своїм чоловіком (тут пані Поліна кивнула на стіну зі світлинами й було не зрозуміло, на котру з трьох), аби врятувати його життя і свободу – я була впевнена, що він неймовірно страждає. Сидячи в карцері без води та їжі, без спідньої білизни, із завошивленим брудним волоссям і розбитими губами – про що, ви гадаєте, я думала?! Не повірите: тільки про те, як йому боляче, як тяжко без мене, як самотньо і холодно посеред тієї лютої зими... Ха! Якби я знала, що в цей час він ходить на вистави в білому велюровому капелюсі, який купив одразу після мого арешту (бо ми планували цю покупку разом!), п’є шампанське в “Націоналі” і читає одній театральній субретці уривки зі своєї нової п’єси... Я не хочу грішити, стверджуючи, що він не мучився. Проте в кожного своя міра страждань, свій поріг болю. І не треба перебільшувати, проектувати! Я повторюю: життя коротке. Ви скоро це зрозумієте. Він, мій коханий, зрозумів це раніше за мене – і майже одразу одружився на тій субретці. Все просто... Стефку несподівано пронизав ще не досить вимальований у свідомості, але доволі виразний здогад. Але як про нього сказати старій актрисі? Як запитати? Чи варто робити це зараа^ Вона вже зрозуміла, що ця розповідь – лише початок історії, котра розпочалась із затертої фотокартки на стіні кімнати пані По- ліни. – Ось, готове ваше крісло, – після паузи вимовила Стефка. – Вигляд, щоправда, не дуже, але тепер не розвалиться! І не буде вас дряпати. Вона допомогла старенькій переміститися на її звичне місце. Вона тримала актрису за руку і відчувала пергаментну тонкість шкіри під своїми пальцями. їй несподівано закортіло поцілувати цю руку. Проте це щонайменше мало б досить дивний вигляд, і Стефка стримала свій порух. Але хотілося зробити для цієї вишуканої старої дами щось приємне. – Пані Поліно,’ можливо, вам тут чогось бракує? Хочете, я привезу вам що-небудь? – Нову книжку, речі, щось смачне. Скажіть тільки – що? – Гм... – Актриса замислилась і надовго відвернулася до вікна. – Я ніколи ні в кого нічого не просила... Ніколи... Нікого... Нічого... Це прозвучало, ніби якийсь в’язничний лозунг, як замовляння. Стефці стало сумно. Помітивши це, пані Поліна додала: – Ну, добре. Вибачте. Просто ви все одно цього не зробите! – Зроблю! – вперто й навіть ображено вимовила Стефка. Ще б пак! Домовилася ж вона про свіже щоранкове яйце для Альфреда Вікторовича. – А ви упертюх! Гаразд. Я хочу... люльку, вишневий тютюн і трохи пристойної кави. Хіба ви в цьому тямите? – Побачимо! – весело сказала Стефка. Стара актриса задоволено гойднулася в

кріслі.

Стефка йшла від неї з легким серцем. Вона вже знала напевно, що перед нею – та актриса, з “Енциклопедії радянського кіно”. Едіт Береш, від якої не збереглося жодної світлини...

Розділ дванадцятий Четвертий ранок

Хазяйка рябих курок сказала так: якщо прийдеш рано, відчиняй хвіртку сама (вона показала, в яку шпарину паркану треба просунути руку, аби повернути клямку) і заходь до курятника. Вона лягала пізно, поки не передивиться по телевізору всі серіали – і цінувала кожну хвилину вранішнього відпочинку. Стефці так було навіть простіше. Принаймні обходилося без зайвих балачок. Вона приїздила до хати вже тричі, залишала копійки на підвіконні, вибирала те яйце, яке їй найбільше подобалося, і продовжувала радувати Альфреда Вікторовича. Цього ранку в неї була досить важка сумка. Вона несла електричні кавомолку та чайник, гарненьку філіжанку, загорнуту в хустинку, кілька пачок кави, люльку (тендітну, жіночу – в елегантній дерев’яній скриньці), вишневий тютюн і теплий плед, яким вирішила застелити сидіння крісла-гойдалки. Плед, чайник і кавомолку вона взяла свої, за люлькою та тютюном довелося побігати містом. Вона пишалася своєю ношею. Залишалося тільки взяти яйце. Стефка просунула руку крізь щілину, намацала клямку і, відкинувши її, увійшла на подвір’я. З неба зривався ледь помітний сніг. Він танув у повітрі, але вже відчувалася зима, хоча дерева ще не хотіли скидати свого різнобарвного вбрання. Стефка відсунула від дверцят курятника велику цеглину й увійшла досередини. Відчувши протяг, кури перелякано заквоктали. “Зараз, зараз... Не бійтеся...”, – прошепотіла Стефка, намацуючи в сухому сіні яйце. Черево курки було тепле і не дуже приємне на дотик. Стефка, пригнувшись, вилізла з вузького приміщення і почала струшувати з голови пір’я. Не одразу помітила, що перед нею виросла чиясь постать. Чоловік років тридцяти стояв зовсім близько і дивився на неї. А потім впевненим рухом скинув з її плечей залишки пуху. – Крадете? – весело запитав він. – Щось не схоже... Та й здобич малувата... Стефка презирливо оглянула його шкіряну куртку з багатьма металевими заклепками – теж мені, перезрілий рокер! – і стенула плечима: – Мені вистачить! – Це якось недобре, – сказав він, – ви їсте, як Дюймовочка. Заходьте до хати, я вас чимось нагодую. У його очах світилася усмішка. – О, вибачте, – здогадалася Стефка, – ви, мабуть, той, на кого баба Ганя чекала. – Це моя мама, – виправив він, – було багато справ у місті. От і не приїжджав останні тижні. А вона завжди хвилюється. Ну, що – пішли снідати? – Ні, дякую, мені на роботу! – А-а... То ви тут у справах, – сказав він, вказуючи очима на Стефчину здобич. – Мабуть, збираєтеся ворожити? – Ні. Це для одного мого друга. Розумієте, є такі люди, яким конче необхідно випивати зранку одне найсвіжіше яйце. – Бридота! – поморщився він, – мама в дитинстві мене теж змушувала до цього. Але збивала яйце з цукром – гоголь-моголь називається. Жах! Я й досі ненавиджу цю страву. А ваш товариш, мабуть, збоченець?! – Ні. Це старенький дідусь, колишній співак. Зрозуміло? – Тепер зрозуміло. Я навіть здогадуюся, де ви працюєте – у тій богадільні, що за дві зупинки звідси. Так? – Це не богадільня. Це санаторій для самотніх акторів, – гордо сказала Стефка. – Там є досить цікаві люди. Принаймні цікавіші за нас із вами. – Звідки вам відомо, що я такий нецікавий? – Бачу... – Прикро. – Байдуже. Мені вже час. – Стефка, по- нишг ївши у кишені, знайшла п’ятдесят копійок, поклала їх на підвіконня і підхопила на плече свою сумку. – На все добре! Він дивився їй услід, а потім рішуче наздогнав: – Слухайте, зараз усе одно рано – не хочу будити матусю. Я вас проведу. Давайте сумку! – Воля ваша! – Стефка віддала сумку і прискорила ходу. Вони пішли трасою поміж сосен, котрі розхитувалися і скрипіли в цілковитій вранішній тиші. – Скоро зима... – нерішуче сказав він, аби лише не мовчати. – Так. А після зими буде весна. Потім – літо. Чудова погода... – Добре, – сказав він, – я вас розумію. Не хочете зі мною говорити – я не наполягаю. Ітимемо мовчки. Двоє нецікавих людей – нецікавим ранком у нецікавому лісі... – Добрий початок для нової казки якого- небудь сучасного Льюїса Керрола – “Пригоди Аліси в Нецікавому Лісі”. Навіть у риму вийшло! – Тож вас звуть Аліса? – Ще чого бракувало! – Вона на мить зупинилася, подивилася на нього й вирішила назватися: – Стефанія. А ви? – Едуард. – О, Господи, – скривилася вона, – яке жахливе ім’я! – Згоден, – з награним сумом сказав він, – але воно було модним, коли я народився... Батьківська помилка. Вони ж мене не питали... – Є вихід, – усміхнулася Стефка, – нехай вас називають скорочено – Ед. У цьому вчувається щось жорстке. Принаймні пасує до вашої куртки. – Нехай буде так. Називайте мене Едом, якщо ваша ласка. – Ну, стосовно мене, то я бачу вас уперше і востаннє. Тож для мене немає жодної різниці. – Не зарікайтесь, – сказав він, – а може, я кину все і почну постачати ці яйця у ваш санаторій для престарілих, щоб усі могли радіти життю. А ви збиватимете особливо вередливим гоголь-моголь! Вони разом засміялися. – У вас що – так погано з роботою? – поцікавилася Стефка. – Хіба у вас краще? Судячи з усього, вам доводиться не солодко. – У мене все гаразд. Я влітку вступатиму до театрального. Тому тут і працюю. – Які ілюзії1. Сподіваєтеся на протекцію? Стефка образилася. Відверто кажучи, на це

вона давно вже не розраховувала і не замислювалася, що змушує її їздити в таку далечінь.

– Ні. Просто... мені їх... шкода. Вона вимовила це вперше і навіть сама здивувалася такій незвичній думці. Адже саме так – шкода! Як тільки вона вимовила це вголос – усе стало на свої місця. І її прокидання о четвертій ранку, і нудотна дорога до метро, а потілі в автобусі, і горшки, і різні смішні заходи в актовій залі з кумедною старечою самодіяльністю чи вичавленим із закостенілих нутрощів Завідувача культмасового сектора сценарієм капусника... Як просто! Стефка сама здивувалася тому, як легко і невимушено сформулювалося її незрозуміле для подруг і знайомих заняття. Навіть сльози навернулися... – Яка ви дивна... – вимовив супутник, помітивши це. – Зараз нікому нікого не шкода. До цього приходиш через втрати... – А ви прийшли? Цього разу надовго замовк він. Десь далеко в лісі застукав дятел. Незважаючи на морозне повітря, в глибині починали перегукуватися пташки. – Одне з двох: або ми говоримо, як випадкові подорожні в нічному потязі, – сказав він, – або... залишимо все на потім. Якщо ви, звісно, не проти. – Нічого не буде... – покрутила головою Стефка. – А головним чином того, що відкладається на потім. Тому, до речі, я ходжу до вашої мами... – Ви маєте рацію. Мої втрати, порівняно з втратами ваших підопічних, мабуть, мізерні.

Я вже все перетравив. От тільки матуся ніяк не заспокоїться.

– Що ж трапилось? – Звичайна історія. Дружина поїхала до Італії і там вдало вийшла заміж. Я за неї радий. Стефка зупинилася і засміялася так голосно, що дятел припинив свої нав’язливі вправи. Вона непристойно реготала, навіть зігнулася навпіл від цього раптового нападу сміху. Йому навіть здалося, що вона готова впасти на зів’ялу жовту траву й качатися по ній, ?д розгублено спостерігав цю дивну реакцію. Нарешті вона заспокоїлася і ще здушеним від сміху голосом сказала: – Ради Бога... Вибачте... – Та нічого, будь ласка. Це й справді смішно. Я сам сміявся... – Справа не в тому. Хочете, я зроблю, щоб і ви посміялися? Просто мій чоловік так само... Тільки він в Америці... – Що ж тут смішного? – знизав плечима новий знайомий. – Як на мене, досить типові як на наш час ситуації. – Згодна. Нічого смішного. Вони вже наближалися до Будинку, і Стефка зауважила, що Ед свідомо сповільнює ходу. Це знову її розвеселило. Отже, – продовжувала вона, – ви тепер у вільному польоті і’, як кожен чоловік у таких випадках, шукаєте пригод? Нещодавно я читала якусь сучасну книжку про це: дружина втекла за кордон, і чоловік, сумуючи за нею, почав трахати все, що потрапляло йому під руку -навіть самого себе у вільний від жінок час. – Генрі Міллер? – Генрі Міллер написав про це першим і, до речі, мені подобається “Тропік Рака”. Едіч- ка Лимонов зробив щось подібне. А це черговий переспів. Дивно: втрата коханої дружини спонукає чоловіків до ланцюгової реакції у зіпсуванні другої половини людства. Причому поскубані півні обирають своїми жертвами молодих куріпок... Мабуть, для того, щоб відчути всю глибину помсти. – Ну, я, припустімо, ще не такий поскубаний. І не збираюся мститися, – насупився він. – А ви, судячи з усього, зовсім не куріпка... – Бачите, ви вже все приміряли на себе! – посміхнулася вона. – Тож розпрощаємось, як добрі подорожні. Я вже прийшла. Дякую. Вони вже стояли навпроти центрального

входу в Будинок.

– Гадаю, ми ще побачимось. Ви ж не облишите своєї доброї місії? – Не облишу, – погодилася Стефка, – але ж у вас купа роботи в місті! Не думаю, щоб випадкова розмова змусила вас підстерігати мене щоранку. До речі, ви вже знаєте, хто я. А хто ви? – За фахом – оператор. Але кіно зараз не знімається. Працюю поки що фотографом. І щодо купи роботи ви маєте рацію. Але як тільки полагоджу машину – начувайтеся! Стефка зрозуміла, що сьогодні – веселий день, ніби вона проковтнула смішинку: – Яка краса! Режисер у мене вже був, тепер є знайомий оператор, актриса – ось вона, перед вами! А сценарій напишемо всі разом! І – до Голівуду! Він також нарешті розсміявся: – Про що ж писатимемо? – Про... – замислилася Стефка, поглядаючи на ще темні, сліпі вікна Будинку, – про двох старих актрис... Але я ще не знаю напевно, як розвиватиметься сюжет. Відчуваю, що він буде цікавим... – Домовилися! Він віддав їй сумку. І Стефка пішла алеєю до входу з білими колонами. Ед закурив і постояв біля воріт, поки йому не посигналив газик, що в’їжджав у двір. На вулиці вже зовсім розвиднілося... Розділ тринадцятий Едіт Береш. Люлька з вишневим тютюном ...Ніколи не прагла бути кращою, ніж є! Я так цього боялася. Мене завжди вихваляли, приписували якості, котрих, як на мене, я не мала. Навіть батько, якому вірила, як нікому іншому, дивився такими очима, ніби промовляв: “Ти – сильна дівчинка. Тобі буде тяжко, я знаю. Я хочу все найважче взяти на себе. Але так, мабуть, не буває...” Мені від цього погляду кортіло робити дурниці, аби довести: я – звичайна, через мене нікому не варто страждати, мною не треба перейматися, я – гірша за всіх, я – грішниця. Тому й протестувала. З чотирнадцяти років. Потім, коли прочитала “Доктора Живаго”, зрозуміла, що не одна така. ІЦо Борис, мабуть, зустрів таку ж “Лару”, якою була і я. Чому думаю про це зараз?.. Тому що нарешті палю люльку і вона скаче в моїх руках, як склянка в пальцях абстинента. Дивні асоціації виникають у старих головах! Почуваюся, як тоді, коли гімназисткою прокрадалася опівночі до дортуару після побачення. Захват і сорсм! Цікаво, чи палають нині мої щоки? Навряд чи. Хіба що червоніють від рясних судин, що вкрили обличчя огидною сіткою. Палю і бачу на тлі віконного скла у сріблястій хурделиці дівчинку, оболонка якої нині нагадує омертвілий кокон. Вона в коричневій довгій сукні, у високих ботах, із розпатланою косою. Крадеться до ліжка, притримуючи розстібнутий комір, з під-якого безсоромно виглядає мереживо похапцем застібнутого корсету. Дівчинка скидає сукню й залазить під тонку вовняну ковдру. З сусіднього ліжка підіймається світла голівка: – Ну як? Я знаю, що від мене пахне тютюном, шампанським брют і ще чимось зовсім непристойним: колючими набріоліненими вусами, долонями, чоловічим одеколоном. Бр-р-р! Мені огидно все це, але я ненавиджу співчутливого тону, ненавиджу, коли на мене чекають. Я – грішниця. Я так вирішила. Тільки я можу собі дозволити в цей непевний час гуляти Андріївським узвозом після десятої! Я відчайдушна. Я відчуваю, що скоро відбудуться величезні зміни. І я помру молодою – можливо, на барикадах. А ще знаю, що стану Великою Актрисою, і тому інколи вечорами читаю замріяним одно- кашницям монологи Марії Стюарт. Вони у захваті. Вони вважають мене надзвичайною, не- перевершеною! Одного разу я принесла їм пляшку брюту. Коли вона спорожніла, ми її викинули з вікна – прямо під ноги поліціянта, а потім довго стояли в коридорі в нічних сорочках і босі під суворим поглядом директриси. – Ну як? – нетерпляче перепитує світла голівка. Я ретельно витираю з губів помаду і запах огидних колючих вусів. – Він буде моїм антрепренером, – гордо кажу я. – Закінчу гімназію – і на сцену! Звичайно ж, тато цього не переживе! Мабуть прокляне, як прокляв батько Марію Занько- вецьку! Ти, до речі, бачила Заньковецьку в