Зів'ялі квіти викидають

“Наймичці”?

– Я тебе не про те питаю... – розчаровано

каже подружка.

– А-а... Та ніяк... – кажу я. – Без кохання так завжди... – докірливо каже вона. – Що ти в цьому тямиш?! – пошепки кричу я. – Побачиш, твій Серж у шлюбну ніч читатиме вірші й без толку слинитиме тебе до ранку, а потім пропаде на війні. А ти зодягнеш халат і намотуватимеш на коси папільйотки! Світла голівка падає в подушку обличчям і ридає... Я сідаю поруч і гладжу ніжне волосся. – Ти огидна, огидна, – ридає голівка, – ти гірша за всіх! Вона піднімається і обнімає мене. Ми тихо плачемо разом. Дві нічні примари у білих сорочках під нереально яскравим місячним світлом. Власне, з нею так і сталося... ...Вишневий тютюн, плед під кістлявими сідницями. А вранці дівчина зварила каву. Тепер у мене є свій чайник і більше не треба човгати до їдальні за склянкою окропу! Я завжди пила міцну каву і гортала газети, хоча мати казала, що газета в руках панянки – це неподобство... Коли батька забрали, а мама померла наступного ж тижня – я перестала читати. Ця дівчина гарна. Я одразу зрозуміла. Одразу, як почула її голос – хриплуватий і надто різкий. Так говорять ті, котрі хочуть видаватися гіршими, ніж є насправді. Я на цьому добре розуміюся! Мене не обдуриш. Вона розмахує ганчіркою, як тореадор плащем! Мені смішно. А вона така похмура, зосереджена. – Печальні молоді жінки нікому не потрібні! – не втрималась я від репліки два чи три дні тому. Сказала, й несподівано в моїй дурній голові пролунав голос Габрієль Коко: “У вас надто сумні очі... Треба радіти життю...” Як мені тоді були потрібні ці слова! Тепер ця дівчика принесла мені стільки скарбів – плед, тютюн, люльку... Найдивовижніше, що я не відмовилася. Подивилася в її очі і сказала: “Дякую”. І сама здивувалася. Щось у ній було. Що? Я люблю нестандарті обличчя. А ще людей, яких для себе охрестила – зі стрижнем. Терпіти не можу істеричний бабський пустопорожній надрив, що Ґрунтується на власних рефлексіях та невдоволеності життям (частіше за все ця невдоволеність досить проста, пов’язана з купою побутових дрібниць, які нічого не варті). Часом такі обличчя бувають чимось подібні. Відмінність лише в інтонаціях голосу... Спочатку я помилялася. Думала, що це надрив. А потім зрозуміла – ні. Спинка завжди пряма, ніжки, як у балерини – носочки врізнобіч, шийка гордо витягнута, в очах – німе запитання до людства! Звичайно ж, про сенс існування. Одразу видно: максималістка. Такі завжди живуть важко. Я б прочистила їй мізки, але не знаю, як розпочати, з чого, з якої зачіпки. Поки вранці пила каву (навіть на сніданок не пішла!) і міркувала над цим питанням, періодично струшуючи прогниле нутро гойданням у полагодженому фотелі, вона зненацька запитала: – Ви – Едіт Береш? Ось так – як Пилип із конопель! Ніколи не думала, що почую від когось своє ім’я. Що я мала відповісти? Я сказала: “Так”. І одразу перетворилася на опудало – нещасну стару, котра ніяк не може покинути цей уже досить набридлий їй світ. Соромно бути такою старою і безпорадною, коли тебе називають таким іменем. Едіт Береш – це вогонь і лід, витончений профіль, пальці в перснях, чорний оксамит, плащ Гамлета, мантія Марії Стюарт! І навіть... Навіть куфайка і чорнильні номери на чолі та зап’ясті. Але тільки не ця стара, на яку ось так дивиться дівчина. Дивиться, і в її погляді я не бачу співчуття – у ньому читається захоплення. Можна розслабитися... Вона сідає поруч. Вона чудово розуміє, що перше слово вимовлене – отже, продовжує: – Чому у вас на стіні фотографія цієї жінки? Хто така Леда Ніжина? А це – Лебідь? Я сміюсь. Вона намагається оживити привидів мого життя. Але я ще не впала в маразм. Ці привиди не приходять до мене. Я все добре пам’ятаю, ворожу на цих іменах, як на ромашці, відриваючи пелюстки: Леда, Лебідь, Едіт Береш... Коли пелюстки закінчуються на Леді, я радію. Це означає, що я можу померти спокійно. Померти й зустріти її ТАМ, якщо тут не довелося. От тоді я скажу їй усе, про що думала, надсилаючй білі лілеї на кожну її прем’єру, що мучило і не давало мені спокою в

Джезказгані, Каргополі, Шелуті, Вятлазі, у холодній або спекотній самотності...

Я скажу так: “Порівняно з Едіт Береш, ти завжди, залишишся субреткою, маленька нездаро! ” ...Ні, не слухай мене, дівчинко, що принесла каву, люльку і тютюн, зовсім не це я скажу. І зовсім не так я думала, коли надсилала ті кляті квіти, чи виварювала червивих курей у відрі з брудною озерною водою в Каргополі. Я зараз скажу тобі правду. Я думала: жінка, яка буде після мене – то буде найкраща жінка в його житті! Я була певна цього. І саме це не давало мені спокою! Нарешті я змогла сказати правду. Змогла сформулювати її у своїй сивій голові через стільки років. Ось така логіка... Ти питаєш, хто такий Лебідь? О, я ненавиділа це прізвисько, хоча він ним пишався. Історія схожа на будь-яку іншу в ті роки. Вона не заслуговує на твою увагу – ту напружену увагу, з якою ти дивишся на мене. Що ти хочеш розгледіти? Все одно нічого не побачиш крізь флер часу. Я б могла показати свої фото – і ти б усе зрозуміла без слів, але я навмисне їх знищила. Від Едіт Береш не залишиться нічого, хіба старі зіпсовані кінострічки, що лежать на полицях збанкрутілих кіностудій. Він, мій чоловік, був відомим драматургом. Подивись, який він гарний із цим моноклем, з хметеликом... Справжній аристократ, хоча народився ^есь під Бояркою. Головне, він умів писати так, що його розуміли всі: інтелігенція вловлювала підтексти, пласкоголові – все сприймали за чисту монету. Його любили і ті, й інші. Перші виносили його з театру на руках, другі – споювали і лізли з поцілунками. От, мабуть, під час таких поцілунків він і почув те, чого так боявся! Йому ніжно протуркотіли, що у мене погане, нетутешнє псевдо, темне минуле і занадто великий гонор, що я мала спілкування з жінкою легкої поведінки французького походження на ім’я Коко Шанель, що я й сама є такою жінкою. Він розповідав про це і плакав. Він був розгублений, як дитина. Він дивився такими очима, ніби на його потилицю вже тисло дуло револьвера. І тільки я могла відвести це дуло! Розумієш, він був зовсім не пристосований до життя, а коли щось траплялося, втискався в мене, як маленьке австралійське кенгуреня втискається в сумку своєї матері. Я мала звільнити його від страху. Я відривала його від себе, як плющ, котрий міцно вріс у всі мої судини. Все – з кров’ю! Але інакше не могло бути. Я відпустила його, ми розлучилися... Була певна, що згодом все владнається, про нас забудуть. А ще я знала, що він мене шалено кохає... Він залишився на свободі, а за мною невдовзі приїхав “чорний ворон”. Звичайна історія. Бували й гірші. Незабаром він одружився... На жінці, яка була краща від мене! Інакше я нічим не могла пояснити цього вчинку. – Вона не краща за вас, Едіт! Дівчина промовила це так упевнено. І повторила тричі, ніби я і справді була глухою. Але я втомилася від розмови, від спогадів. Я втомлююсь говорити. Я натякнула, що хочу побути на самоті. ...Тепер вечір, і я палю свою нову люлечку. Я більше нічого не хочу згадувати. Навпроти мене у віконному склі відбиваються два силуети – дві дівчинки в холодному дортуарі, що обнялися і плачуть під зливою зимового місячного світла. Одна з них – гірша за всіх, одна з них – грішниця. Тому що не хоче, щоб хтось у цьому світі страждав через неї. Дивно, дивно, Борисе...

Розділ чотирнадцятий Стефка. Нічний дзвінок

“Щось не так у тому соціальному явищі, яке так нудно називається інститутом сім’ї. У такому викривленому суспільстві, як наше, цей так званий інститут давно вже перетворився на механізм поневолювання обох статей. З тією різницею, що одні відчувають це одразу після того, як зійдуть із весільного рушника, а інші – набагато пізніше, коли з жахом розуміють, що їм більше не хочеться спішити додому. Чому так відбувається? На якій стадії ця запрограмована система дає збій? Можливо, вже тоді, коли молодятам розповідають про терпіння, почуття обов’язку, самопожертву та самозречення. І зовсім нічого про те, що... життя коротке і в ньому немає нічого важливішого, ніж гармонія із собою і світом. Скільки я зустрічала зацькованих, зашорених, нереалізованих жінок, єдиною вечірньою мрією яких було, аби він скоріше захропів. Або ж чоловіків, що зранку до вечора скупчуються біля горілчаних кіосків, аби лише не йти додому, не піддаватися обшуку чи обструкції. Навіщо вони – разом? Хіба про таке мріяв кожен із них, вішаючи на стіну перед шлюбним ліжком весільне фото? Чи можна все будувати лише на інстинктах? А якщо ні, то чи не буде так, як у тому анекдоті про старого єврея, котрий усе життя відмовляв собі в плотському задоволенні заради химерної склянки води, яку подасть йому перед смертю(в вірна Сара. А, як виявилось, у цей урочистий час йому зовсім не хотілося пити! Що приходить на те місце в душі, де була любов? Що прийде на те місце, де існує біль? Можливо – цинізм? І те вже невідворотне відчуття, що ніхто в світі не створений під тебе, для тебе і заради тебе. І огида до солодкавих кінофільмів і романів із любовними сценами, до будь-яких слів, побачень, знайомств, зрештою – до життя. Але так не може бути! Так не мусить бути, інакше краще не народжуватися взагалі! Любов залишається на тому ж місці, як фантом, її не можна вирізати, як апендикс...” ...За вікном кружеляють крихітні філігранні сніжинки. їх надто мало, щоби вкрити всю землю. їхнє ніжне життя триває доти, доки вони існують у повітрі безладним броу- нівським рухом. Вони хочуть жити і зберігати свою мікроскопічну красу якомога довше. Ті ж, хто наважується приземлитися на простягнуту долоньку хлопчика, що вийшов погуляти, дарують його очам свої дивовижні візерунки. І за якусь мить перетворюються на ледве помітну краплю води... Задзвонив телефон. Хто міг дзвонити в цю пізню годину? Хіба що той, у кого тільки розпочинається робочий день на протилежному кінці земної кулі. Стефка зняла трубку і прошепотіла: “Слухаю...” – Стефаніє! – це був голос пані Поліни. Від несподіванки Стефка ледь не впустила

слухавку.

– Пані Поліно, звідки ви телефонуєте?! Ви що, спустилися на перший поверх? Хто ж вам допоможе піднятися? Господи, що трапилося?! – Цить-но, дівчинко! Не кричи так голосно. Я все чудово чую і ще здатна пересуватися без санітарів, – сказала стара награно суворим голосом, і Стефка одразу заспокоїлась. – Я тут все думаю, думаю... Не спиться. Чому ти сказала, що та... ну, про яку я розповідала – не краща за мене? Чому ти так сказала? Стефка мовчала. Уявила, як стара актриса в темряві шкандибає по сходах до телефону, що висить у нижньому холі, лише для того, щоб поставити це запитання. Навіщо? Який дивний відгук на її недавні думки! Невже цей фантомний біль мучитиме до самої старості? Відповісти, послуговуючись своїми власними враженнями? Не можна, не чесно, вирішила Стефка. – Просто... я так думаю, – відповіла вона. – І це – все?! Ти щось недоговорюєш. Надто впевнено блищали твої вперті оченята! – Вона не краща, тому що... – на ходу вигадувала відповідь Стефка. – Тому що така ж, мабуть... немолода, як і ви... На тому кінці дроту почувся сміх. Слава тобі, Господи! Потім пані Поліна сказала: – Маєш рацію! Добре. Будемо вважати, що я даремно подолала ці кляті сходи. А, до речі, я йшла рівно сорок хвилин! Отже, я – стара ідіотка і... – ...і я вас обожнюю, Едіт! – перебила її Стефка. – Тисяча чортів, як казав мій дядько! – пролунало зі слухавки. Стефка уявила, як стара актриса повертається в темряві до своєї кімнати. Стефка знала, що вона не часто робить такі важкі переходи, не буває на загальних зборах чи благодійних акціях. Приблизно хвилин за двадцять, поки вона підніметься сходами на свій поверх, думала Стефка, її путь проляже повз кімнату тої іншої... Але пані Поліна про це не знає. Несповідимі шляхи твої, Господи! Вона не змогла заснути. Думала про Едіт, про Леду, про те, що зранку на неї чекатиме щасливий Альфред Вікторович. Крутилася в ліжку доти, доки на зміну їм прийшов спогад про нового знайомого з таким неприємним претензійним іменем. Чому він поплентався за нею? Хіба його могли привабити її суворі очі, потерті джинси, спортивна курточка чи досить непривітний викличний тон? Нехай шукає собі інших! “Хто це тебе проводжав? – запитала вчора вранці одна з нянечок і, не дочекавшись на відповідь, додала, – гарний мужчинка. Не пропусти свого шансу. Він ТАК дивився тобі вслід... Стояв хвилин десять...” – “Це його проблеми!” – байдуже відповіла Стефка. Засинаючи на якихось пару годин, вона не знала, що вранці він стоятиме на дорозі – просто посередині траси! – і зупинить автобус перед самим Будинком. І коли здивована Стефка вийде, простягне їй загорнуте в хустинку яйце. А потім знову дивитиметься, як вона піде до дверей, жодного разу не обернувшись... Так буде і післязавтра, і потім, і потім – коли вона скаже йому (як завжди просто й різко), що НІКОЛИ не ляже в ліжко. І вони стоятимуть вночі за рогом хати, вже засипаної снігом, перед разком зацукрованих яблунь, і їм зовсім не буде зимно... Розділ п’ятнадцятий Зацукровані дерева. Нахабне втручання автора ...Вони стояли одне проти одного за рогом хати. У темряві вона світилася, ніби вирізьблена з велетенської крижини, всередині якої горіла свічка. Тут було затишно, адже зовсім поруч височів кам’яний паркан сусіднього котеджу, а перед ним густо і безладно росли яблуні. Вони цвіли снігом. Крізь їх пухнасте віття світив рівний круглий місяць. Стефка втислася в стіну, не думаючи про те, що може забруднити підмоклим вапном нову куртку. Він обережно почав цілувати її – в скроні, в щоки, в ніс, в одне, потім в друге око, намагаючись впіймати стиснуті губи. Нарешті вона здалася. Але майже одразу відсторонилася, махнула головою. – Що? – пошепки запитав він. – Чому?.. – Болить... – Де? – стривожено перепитав він. Стефка поклала долоню собі на груди –

посередині:

– Тут... Він зупинився й уткнувся обличчям у її шию, завмер, не знаючи, що зробити, аби не налякати, не відштовхнути її від себе. Важко дихаючи в її комір, боявся навіть поворухнутися. – І тут... – почув знову. Вона взяла його руку й поклала собі трохи нижче живота. Він нічого не сказав, але знову почав цілу- вати п обличчя, опускаючись вниз – до шиї, до гострих ключиць, до грудей, поволі розстібаючи куртку. Потім опустився перед нею на коліна і обережно потягнув вниз блискавку джинсів. Вона розкинула руки і вп’ялася в стіну – так, що на білому вапні відбилися сліди її нігтів. Її відхилене назад обличчя в місячному сяйві було зовсім білим, як у статуї... ...Посеред цього цікавого місця досить недоречно мусить з’явитися автор. Власне, у цьому немає нічого дивного – це як рекламна пауза під час найгострішої сцени в бойовику. Все брутально уривається, у мистецький процес втручаються гроші, й життя екранних героїв нагло зупиняється на п’ять хвилин. Але в нашому випадку автор чудово розуміє, що не заробляє, а лише втрачає свої мізерні очки, котрі набрав на початку розділу. Еротичні сцени авторові категорично не вдаються! Можливо, тому, що нині псевдое- ротизмом просякнуте все, що має візуальний чи словесний вплив на споживачів субкуль- тури. Слова, від яких раніше цнотливі радянські батьки рятували рожеві вушка своїх нащадків, тепер вживають навіть знані письменники – у віршах і прозі. Можливо, таким чином вони приєднуються до моди й молоді. Тому автор не хоче наслідувати загальну тенденцію... Все одно Уельбеком йому не стати. Той – досить..нещасна людина, котра несе тягар своїх дитячих комплексів, замкненості та скутості, компенсуючи вселенську самотність досить сумними сексуальними візіями. А що робити послідовникам? Заробляти собі очки у певної читацької аудиторії змалюванням фізіологічних процесів?.. Саме тому не будемо висмикувати й найменшого лаврового листка з вінка мсьє Міше- ля, краще покладемося на фантазію і досвід тих, хто хоч одного разу... стояв біля зацукрованих дерев, втиснувшись у білу вапняну стіну, розіп’ятий жаром і холодом, у тиші, яка буває тільки зимової засніженої ночі, у тиші, що водночас нагадує маленьку смерть і солодке воскресіння... – Ти залишишся? – запитав він, закутуючи її з такою ж обережністю, з якою вивільняв з-під нашарування гачечків і блискавок. – Ні. – Чому? – Потім ти захочеш, щоб я готувґла тобі сніданки, прала шкарпетки, вечорами виглядала у вікно і... і не носила коротких спідниць або червоних окулярів... – Ніколи цього не буде! – Ніколи не кажи “ніколи”! – усхміхнула- ся Стефка. – Я тебе люблю. – Це найгірше з усього, що я сьогодні почула! – Менше з тим, це так! Не хочеш залишатися – я тебе відвезу. Як скажеш. Зрештою, я тебе розумію. Всі чоловіки – покидьки... – Я цього не сказала. Але якщо це так, то... – Стефка замислилася, – ...не можна вимагати від іншої людини жити за тими канонами, за якими сам не живеш! Не можна встановлювати їх для іншого. Так не буває. Якщо Ісус казав: “Не вбий, не вкради, не перелюбствуй! ” – це означає, що він сам цього не робив. Але якщо хтось так робить – не треба вимагати праведності від ближнього. – Ти зараз говориш не зі мною... – сумно промовив він. – Вибач, – схаменулася Стефка. – Мені добре з тобою. Правда. Він зітхнув. Йому знову шалено закортіло цілувати її бліде обличчя. Але мить, коли він міг перетворити її на віск, проминула. Вона стояла перед ним застібнута на всі “удзики, несмішлива й різка, як завжди. – Що ж, ходімо до машини, – сказав він і не зміг утриматися: – А може, все-таки поїдемо до мене? Я зроблю вечерю. Я вмію смачно готувати... Хочу, щоби ти їла. Хоч трохи. – Ні. Не ображайся. Нехай це буде ось так, – вона обвела рукою подвір’я хати, на яке потрапила випадково в пошуках чаші Грааля для старого оперного співака на прізвисько Пергюнт Альфред. – І тільки так: у саду, в лісі, в пустелі, на березі моря. Якщо хочеш – в під’їзді, в ліфті, на більярдному столі, на верхній полиці потяга, на останньому ряду в кінотеатрі, у вбиральні ресторану, на американських гірках, у повітрі... – І під водою? – І під водою! – І на верхівці сосни? – Авжеж! – І посеред Майдану Незалежності? – Супер!!! – Слава звірям, рибам та комахам! – Навіки слава! – вона вже не могла стримати сміху. – Відтепер мовчатиму, але знай: я тебе люблю. У ліфті, у під’їзді, в короткій спідниці, у шкіряних шортах із батогом, у червоних окулярах, у паранджі, в пустелі, в лісі, в морі, в повітрі, на слонах та черепахах. Амінь! А тепер сідай в авто. Я заскочу попрощаюсь із мамою – і рушаймо! ...Вони їхали засніженою трасою. Передмістя вже спало, поглинуте тишею й посріблене місяцем. Стефка поглянула на Будинок, на його темні вікна. Парк перед ним видавався дивовижно казковим. Вона була впевнена, що на цей парк і цю ніч дивиться зі свого вікна Едіт Береш... І у Стефки виникла божевільна думка: на Різдво вивести стару актрису в ці зимові декорації.

Розділ шістнадцятий Леда Ніжина, Часник, таранька та вовняні шкарпетки

...Рівне кругле озеро розтеклося посеред кімнати. Воно лежить, наче дзеркало. У ньому відбиваються вогні ліхтарів, що світять у парку. Озеро – це місяць. Він лежить на підлозі в Лединій кімнаті, а на небі зяє чорна кругла діра. Проте на небі він і не потрібен – у парку сніг, він світить сам по собі. А місячне озеро лежить у Леди на підлозі. Варто лише опустити ногу з ліжка, як відчуєш його прохолоду. А якщо Леда пірне в цю срібну амальгаму – вийде з неї молодою. З тонким станом, гнучкими суглобами, рівними ніжками й спиною, гола і прекрасна, як тоді... Ось на поверхню озера сідає білий птах із великим червоно-чорним дзьобом. Леда посміхається йому й притискає палець до вуст. Мовляв: не кряч – усі поснули, не скубись – вранці тут буде повно пуху, не махай крилами – на шелест зійдуться інші. Вони зіпсують озеро, забруднять його і скаламутять. Білий птах дивиться людськими очима, свердлить ними Леду, гіпнотизує. Ці очі темні, пронизливі. Леда тремтить, Леду притягує цей погляд, Леда тане під ним, як Снігуронька. Леда, погана дівчинка, щось не так зробила? “Ти все перебрехала по-своєму. Ти – вперта сука! Ти хижа наволоч! Ти бездарна актриса, без мене – ти нуль! Поглянь на себе: ти не Леда. Це ім’я тобі більше не пасує!” Довга шия птаха витягується, тягнеться до ліжка. Це вже не птах, це – змій. Леда затискає в долоні хрестика, що висить у неї на шиї. Він висить там майже півстоліття. Цей хрестик належав тій жінці, ім’я якої Леда ніколи не вимовляла вголос. А нещодавно вимовила – вперше. Вимовила тій дівчині, що ранками стоїть над Ледою, немов смерть, і дослухається до дихання. Ось чому птах гнівається на Леду. Та дівчина добра й недобра водночас. Вона розчісує Леді косу. Вона чимось схожа на ту, іншу, яку Леда так боялася, на ту, чий хрестик вона зараз затискає в долоні. – Що сталося з Ледою Ніжиною? – питає дівчина. – Вона ж не померла! Кажіть мені правду. Що ви зробили з Едіт Береш? Лети, лети, птахо, звідси! Я згадаю тільки тоді, коли тебе тут не буде... Він так любив її... Ту... Ту саму... – Кого? – питає дівчина. Ту саму... Ту жінку, якою тоді захоплювалися всі, ту саму... – Кого? – питає дівчина. – Ту... Едіт... Береш... О, як мені стало моторошно. Добра й недобра дівчина налила мені крапель у склянку, перелякалася, що я знепритомнію. І сиділа довго-довго, поки я говорила... Поки Леда говорила. Але тільки те, що могла вимовити. Леда мовчала про те, чого казати вголос не можна. А хіба можна говорити про те, як... ...Як Леда – гола і прекрасна – стоїть біля вікна, купається в місячному світлі. Молода, з гнучкими суглобами, рівними ногами і спиною, намагається затулитися руками, сховатися за хвилею волосся, за фіранкою, за зливою місячного світла. Вона стоїть. Так захотів він. Він лежить на широкому ліжку (таких ліжок, за його словами, він ще ніколи не бачив, хіба що тут, у Лединій родині) і палить... Струмок диму, спалах вогню, очі... – Не рухайся! – наказує він. – Стій так ще... Леді холодно і спекотно. Леда дивиться на цівку диму й хоче залізти під ковдру. Але вона усвідомлює, яка вона прекрасна в місячному

світлі. Він кохатиме її доти, доки вона буде ось так стояти на відстані – гола і прекрасна.

А вона кохатиме його довіку. Попри все. ...Як Леда тримає його голову в себе на грудях і відчуває, що він здригається усім тілом, сопе, хрипить щось незрозуміле. Леді моторошно. Але вона знає: він невинний, він чистий, як немовля, як білий папір та перший сніг. А якщо це навіть не так – Леда все одно кохатиме його. Він – чистий і невинний, він – немовля. Він не відає, що творить! Леда скупає його у ванній, огорне великим пухнастим рушником і скаже: “Я завжди буду з тобою. Моя душа належить тобі, хоч би що ти робив...” ...Як Леда чекає на дзвінок у двері. їй байдуже, що він вигадає нині, які тортури. Вона зробить усе! Він розсипає по підлозі горіхи (бабусині горіхи, з саду, що привіз батько). Від нього пахне горілкою, коньяком, смаженим ягнятком із ресторану “Національ”. – Збирай! – каже він. – Я тебе ненавиджу. ...Як Леда йде на пошту. У дерев’яній коробці складено в’язку часнику, п’ять штук в’яленої риби, кілька пар вовняних шкарпеток. Леда озирається, їй моторошно. На коробці страшна адреса – та, де Леді ніколи не бути, адже Леда ніжна і світла. Леда ніколи не бреше, а тут уперше тремтячою рукою виводить на місці, де має бути зворотна адреса, ім’я своєї подруги. Чому вона це робить? Можливо, тому що почула від досвідчених людей, що часник запобігає розвиткові різних хвороб, від яких випадають зуби, старіє обличчя і зморщується шкіра. Можливо, тому, що їй не присилають більше квітів – білих лілей після кожноївистави... А може – через його голос, який щоночі шепоче лагідні слова і... називає п чужим іменем. Тим, яке тремтячою рукою Леда виводить на коробці щотижня. Щотижня! Адже боїться, що посилки можуть загубитися – то нехай дійде бодай одна...

...Як Леда вмирає. Вмирає повільно і довго, як вона кам’яніє. Хіба можна закам’яніти від любові? Леда не знає, як відповісти на такескладне запитання. її цьому не вчили.

...Як одного весняного дня подруга приносить їй хрестик – маленький срібний хрестик і каже: “Це передали від НЕЇ. Вона скоро повернеться...” І Леда більше не Леда, а депутат міськради, полум’яна батькова спадкоємиця. Одним розчерком пера вона може заборонити ТІЙ жити в цьому місті. Одним розчерком пера – надати притулок. Леда обирає друге... ...Добра й недобра дівчина мовчить. Що вона може зрозуміти?! Мовчить, дивиться – їй немає чого сказати. Вона надто молода. Молода і прекрасна. У неї сумні очі. Великі, сині й сумні.

Вона вкладає Леду в ліжко, закутує ноги ковдрою, дає пігулку. І раптом каже:

– Пробачте... Леда заплющує очі.

А вночі по підлозі розтікається дзеркальне озеро і прилітає птах...

Розділ сімнадцятий Про що дізналася Стефка

Оля-Олюс я... П’ятикімнатна квартира в центрі міста, дитячі свята довкола ялинки, на які няні приводять... О, про цих дітлахів Олю- сина мама тихо шепоче на вушко бабусі незрозумілі слова: “Це – наркомпрос, це – ЦК, це – ЧК, це – маскульт, це – вхутемас”... Тому Олюся дивиться на них широко розкритими очима. І всі хлопчики закохуються в неї – і Вхутемас, і Маскульт, а дівчатка – товстенька Цк і чорнява Чк – ревниво оглядають сукні. На темних вулицях суцільний морок, по них ходять “бабаї” в куфайках (лякає бабуся Олю), у сірих довгих пальтах (шине- лках, каже бабуся), і якісь темні люди, що шикуються строєм (патруль). Олюся зрідка виходить на ту страшну вулицю, особливо взимку. Тому так радіє новорічним святам. Дітлахи лізуть пальцями в тарілочки з червоною ікрою, кидаються пиріжками з картоплею та грибами. – Хлібом не можна кидатися! – серйозно каже Оля-Олюся. – Нехай бавляться! – поблажливо каже тато. Потім усе поглинає туман. Провалля в пам’яті. Нове свято настає навесні, коли Олюсі вісімнадцять. У її кімнаті на стіні висить портрет Віри Холодної, у шафі – сукні, капелюшки, фільдвлерсові панчохи і ще одна рідкість – панчохи з капрону. Але ті Олюся соромиться одягати – на них із самого верху візерунки, мереживна резинка... Сороміцькі панчохи. “То для “Мулен Руж!”” – каже бабуся. Що таке “Муленруж” Олюсі невідомо. Але є в цьому слові щось привабливе, це – як назва кіно, про яке Олюся божевільно мріє й не знає, як до нього дістатися. Але воно підступає до неї саме. Настільки близько, що в Олюсі перехоплює дихання. Стається це весною, коли все місто вкрите каштановим та бузковим цвітом. А Олюся сама стає квіткою. На ній бузкового кольору сукня з білим комірцем, білі шкарпетки й нові лаковані туфлі на високому підборі, на шиї шовкова китайська хустка, у руці – ридикюльчик з бузкового оксамиту. Олюся відмовляється від батькового авто і йде пішки. Йде подавати документи до університету. Факультет обирали всією родиною, але останнє слово все-таки було за.Олюсею – філологія. Олюся любить поезію, знає напам’ять купу віршів і має секрет: коли дома порожньо, вона стає перед великим люстром у передпокої і читає їх уголос. Час від часу заламуючи руки, як Віра... Олюся – сама весна! Олюсі насправді немає, тіло – то лише оболонка, хоча й необтяжлива, але справжня Олюсина сутність – це музика, пташиний спів, шовк, молоко, конвалії, перлини, пух, місячне світло, рожева зоря, шоколад, біле хутро, ананаси в шампанському, ах- матівський “Ройлс-ройс”... На всьому цьому вона замішана, на цьому вихована батьками й бабусею. І тому вона пливе – золотим човником – посеред золотої, залитої сонцем центральної вулиці чудового квітневого дня 1937 року, немов уві сні, в якому немає місця ані чорному страху, ані запаху підгорілої гречаної каші! Олюся стає в чергу за морозивом і краєм ока помічає, як за нею спостерігають двоє імпозантних чоловіків. Обидва в білих модних макінтошах, костюми – в тонку смужку, велюрові капелюхи. – Фруктове! – замовляє Олюся й з цікавістю дивиться, як продавщиця вправно накладає в рурочку рожеву смакоту. Потім із морозивом вона йде далі й знову бачить тих двох – вони йдуть за нею. Олюся сідає на лавочку, вони зупиняються, дістаючи з кишень портсигари... Поки один дає другому припалити, Олюся швиденько встає й тікає в арку, обходить відрізок вулиці кругом і...

знову наштовхується на цих двох. Тільки тепер

• ¦ ,

вони йдуть прЯхМО на неї. їхні обличчя, спочатку розгублені, набувають хитрувато-хлоп’ячого захвату. Вони ніби промовляють: “Впіймали! Тепер не втечеш!” Олюся не знайомиться на “вулицях – це ознака поганого виховання. Але вони перегороджують дорогу, приязно посміхаються, ніби знають Олюсю сто років.

– Чарівна дівчино, – каже один із них, – хочете зніматися в кіно? Олюся завмирає на місці. – Іване, що ж ти так одразу лякаєш панночку? – говорить другий і сягає в нагрудну кишеню свого розкішного макінтоша, дістає червону книжечку й розкриває її перед Олю- синими очима. – Спочатку познайомимось. Читайте. Олюся читає їм я, прізвище, а потім 11 охоплює тривога і захват, адже внизу написано професію: режисер. – Тепер показуй ти, – говорить він своєму товаришеві й додає: – хоча, певен, панночка тебе знає й без того! – Не перебільшуй! – морщиться той і дістає синю книжечку. – Ой! – виривається в Олюсі. – Звичайно ж, знаю. Ви у нас у школі минулої весни виступали зі своєю новою п’єсою! Ми її навіть ставили в шкільному театрі! Я вас не впізнала одразу... – Ну от, бачте, ми не злодії і вас не з’їмо! – радіє режисер. – Отже, маємо до вас пропозицію... – Може, обговоримо все це в більш затишному місці? – каже драматург, киваючи на найближчий ресторан. На Олюсині щоки повільно й підступно наповзає рум’янець. Такого з нею ще не було! Піти з двома чоловіками до ресторану – та ще з якими! І щоби пихатий швейцар у форменому картузі із золотою смужкою відчинив перед тобою двері! Ого!!! – Ви не проти? – питає драматург. Олюся дивиться в темні очі і майже непритомніє від його погляду. Вона може тільки кивнути головою. Слів немає. Дихання немає. Тільки серце тріпоче, як упіймана пташка. Вони пропускають її вперед. Олюся спиною відчуває їхні погляди – на своїх стегнах, на ногах, спині та потилиці. – Гарний типаж... – чує вона тихий голос режисера. – Те, що ми шукали... – Побачимо... – шепоче у відповідь драматург і голосно додає, помітивши, що Олюся дослухається до їхнього шепоту. – Ви справді нас не бійтеся! Ми божевільні люди, але божевільні на ґрунті мистецтва. Збираємося знімати кіно, а героїню так і не знайшли... – Вже знайшли! – підморгує Олюсі, а заодно й товаришеві, режисер. – Нема куди відтягувати – треба працювати! Офіціант проводжає трійцю до столика в окремому затишному кутку, повитому квітами, чемно схилившись, приймає замовлення. Олюся відмовляється від усього, згоджується на шоколадку та келишок шампанського. – Що ж, правильно, ми ж не їсти сюди прийшли, – каже режисер. – Пообідаємо, друже, пізніше. А поки що з’ясуємо наші шанси. І він розповідає Олюсі про кіно. Олюся відчайдушно, майже залпом, п’є шампанське під темним поглядом драматурга. І одразу хмеліє. Хмеліє вперше в житті. Власне, і п’є вперше... Голос режисера віддаляється, очі драматурга наближаються, ресторанна зала розширюється, все – крутиться. Олюся облизує губи. Драматург сміється. – Ну, то що? – запитує режисер. – Домовились? Якщо так, то прошу завтра – до кіностудії, годину на одинадцяту. Зробимо проби. – Домовилися! – сміливо каже Олюся і ще сміливіше додає: – Моя улюблена актриса – Віра Холодна! Я дивилася всі фільми з її участю. – Ви будете кращою! – усміхається режисер. – Отже, завтра вранці – ви у нас. А до речі, ви навчаєтеся чи працюєте? – Я йшла здавати документи до університету... – згадує Олюся й раптохм заливається сміхом – розкутим і відверто-жіночим: – Боже, яка нісенітниця! Я ж увесь час мріяла бути актрисою!!! – По-нашому!!! – радісно виголошує режисер і наливає ще келишок... Потім вона розуміє, що треба встати й піти. Але шампанське й передчуття нового життя – того, в якому вже не буде місця батьковим зауваженням, – ніби приковує її до стільця. Усе вирішено! Олюся оглядає залу: в обідню перерву тут зібралася багато людей. І її до кісток проймає несподівана, божевільна думка: зовсім скоро всі вони впізнаватимуть її! Режисер із драматургом про щось говорять поміж собою. А потім режисер б’є себе по чолу розкритою долонею: – Господи, красуне, ми не з’ясували головного: як вас звати? Олюся називає себе і обидва якось дивно перезираються. – Ольга Яківна? Сніжко?! – перепитує режисер. – А це не ваш тато... – Мій! – виклично каже Олюся. – А яке це має значення?!! – Ну... Можливо, він буде проти... Я не можу ризикувати... – Я сама вирішую свою долю! – сміливо каже Олюся. – Можете цим не перейматися! – Але- таке відоме ім’я... – А ми придумаємо псевдонім! – весело каже драматург. – Ви не проти? Звичайно ж, Олюся не проти. Псевдонім – це по-справжньому, у цьому є щось романтичне й незалежне. – Який? – питає вона, покладаючись на волю темних очей. Він дивиться на неї довго- довго... – Ніжна тендітна пані... – промовляє він, – біла панна... “О, панно Інно, панно Інно...” – Інна? – розчаровано стинає плечима Олюся. – Ні, ні... Це так, згадалося... Вам треба щось ніжне, як пух... – Ніжна? – підказує режисер. – Це занадто! А якщо – “Ніжина”? Дуже близько від ніжності і... справжнього прізвища. – Старий, ти – поет! – хвалить режисер. – А ім’я? – Леда! – сміється той. – Чудово: Лебідь знайшов Леду! – Облиш дурні жарти, – чомусь сердиться драматург. – Добре, добре. Хто ж зрівняється з божественною Едіт?!! Але ж справді звучить досить гарно: Леда Ніжина. Вам подобається, чарівне дитя? – Дуже! – Олюся плескає в долоні. – Вирішено! – водночас кажуть обидва. ...Олюся переповнена почуттями, вона підводиться зі зручного стільця і поглядає на свій маленький золотий годинничок: час іти. – До завтра! – нагадує режисер. Драматург із дивним прізвиськом мовчить і наливає собі чарку горілки, котру непомітно приніс офіціант. Вони залишаються обідати. Олюся йде по червоній килимовій доріжці і всі в залі оглядаються на неї. Оглядаються тому, що вона – прекрасна, як квітка, як юність. Звичайна радянська дівчина-комсомолка з хорошої, добропорядної родини. Але то вже не Оля-Олюся! Швейцар відчиняє перед нею двері й довго дивиться услід. Леда Ніжина йде центральним проспектом. Вона більше ніколи не їстиме морозива на вулиці!

Розділ вісімнадцятий Написаний після розмови автора з видавцем

...У метро грає саксофон. На весь ескалатор, на весь тунель лунають пристрасні звуки. Саксофон – найсексуальніша, найвідвертіша музика в світі. Вона навіть не супровід до кохання, вона – сама любов. Обличчя людей змінюються, коли вони чують цю музику. Нічого так не об’єднує, як ця запаморочлива, пронизлива, чарівна колисанка для розуму. Поки лунають ці магічні звуки, можна посміхнутися до будь- якого перехожого або розчулено вкинути останню десятку в капелюх музиканта. Метушня відступає, ескалатор затоплює хвиля любові... Натовп перестає бути біомасою, бидлом. ...Власне, чому автор дослухається до саксофона в метро і вдається до якихось міркувань, котрі не стосуються цієї оповіді? Будемо вважати, що це сталося завдяки нещодавній розмові з видавцем, котрий сказав, що “письменник, як ніхто інший, відчуває соціально-політичні настрої суспільства. А нині ці настрої – антигуманні, спрямовані на знищення останніх моральних барикад”. О, автор, витаючи в своїй ноосфері, ніколи не заглиблювався в можливість бути причетним до змалювання будь-яких соціально-політичних реалій. Йому це, як кажуть, по барабану. Щоправда, на початку цієї історії майнула шалена думка розповісти про те, як молода героїня роману стояла на Майдані Незалежності разом з усіма під час Помаранчевої революції (власне, так воно й було насправді). Тобто поряд із цією маленькою локальною драмою розгорталися важливі соціально-політичні баталії. Але автор чудово розуміє, що всі важливі події, після того, як своє вагоме слово на першому етапі подібних зрушень говорить народ, згодом перетворюються на звичайний історичний процес, у якому тому ж таки народу не відведено жодної, бодай найменшої ролі. Тому автор вважає найцікавішим те, що відбувається з однією окремо взятою людиною в її непередбачуваному паралельному світі. До того ж автор, як ви помітили, усіляко намагається уникати конкретних назв тих місць, де відбувається дія. І робить це навмисне. Думаючи про те, що така сама Стефка живе і в Португалії, і у Франції, і у Відні, а можливо, і в Арабських Еміратах. У неї інше ім’я, а її місто, яке вона любить так само, як Стефка – своє, має іншу назву. Можливо, збігається лише номер автобуса, на якому ця невідома молода жінка їздить на роботу, і настрій, з яким вона це робить щоранку. Ця інша Стефка – собака чи Біла Ворона – несе в собі не- розтрачений або ще не розкритий дар завжди залишатися самою собою. Вона коротко стрижеться, проколює свій пупок золотим колечком, робить жахливі тату на смаглявому плечі, покурює травку і воліє краще померти молодою, ніж влитися в будь-який соціально- політичний процес. Тому вона старанно намагається бути цинічною, брутальною, відчайдушною, вона ненавидить старих, котрі лають молодь. Вона гортає комікси, полежуючи в ванній, і мріє бути Джуліею Робертс. Але попри все це, вона залишається собою і завжди каже правду. Тому з нею важко вжитися, але так просто полюбити, бо вона – природна і вміє служити тому, хто має щастя бути поруч із нею... Звичайно ж, автор міг би назвати всі вулиці і передмістя, перелічити найважливіші події, викладені в хронологічній послідовності, але це не було б справедливо щодо інших – таких самих жінок, чоловіків і стареньких на будь- якому континенті маленької Земної кулі, котра обертається в безкінечному темному просторі серед інших небесних тіл. Отже, якщо видавець знайшов у цій оповіді “загальний настрій суспільства” і не наполягав на змалюванні соціальних реалій – автор безмежно здивований цим фактом. І може спокійнісінько продовжувати свою розповідь. Поки... Поки Стефка слухає саксофон, спускаючись ескалатором метро. Слухає і намагається уявити, як у квітні 1937 року центральною вулицею міста гордо йшла дівчина з дивним новим іменем – Леда. Безтурботна і щаслива. У білих шкарпетках і лакованих туфлях. Білих-білесеньких шкарпетках. У бузковій сукні. У газовій хустці. З оксамитовим ридикюльчиком... А їй услід довго дивився швейцар ресторану. І думав про те, що таким, як ця маленька сука, ніколи нічого не загрожуватиме...

Розділ дев}ятнадцятий Про що дізналася Стефка (продовження)

“Відома актриса Леда Ніжина повертається з Ташкента до рідного міста. Її зустрічає вдячна публіка. Фільм “Донька партизана” вперше демонструватиметься в єдиному вцілілому після численних бомбардувань кінотеатрі звільненої республіканської столиці”. Це підпис під фото. Леда прискіпливо розглядає газету: вона в натовпі молоді й військових, всі з квітами. У Леди розгублений вираз обличчя, вона дивиться поверх голів на зруйновані колони вокзалу... Перший крок по рідному місту, зафіксований репортерами. У Леди засмагле, трохи обвітрене від південного клімату обличчя. Але це її зовсім не псує. Навпаки – дуже пасує до білявого волосся. Леда помітно схудла, хоча там, у Ташкенті, її забезпечували непогано, навіть квартиру надали не комунальну, а велику, райвиконкомівську. І поважні люди заходили на вогник – із південними солодощами, шампанським, і їй, аби відмовитися від їхньої уваги, доводилося весь час викручуватися, пручатися, хитрувати. І від цього вона насправді втомилася! Леда не може впасти в перші-ліпші обійми, якщо навіть за це їй пропонують побудувати новий театр! Вона принципова й чиста. Вона справжня радянська 138

актриса, якій пишуть листи з найвіддаленіших кінців фронту, вона має бути гідною цієї загальної любові! Але як тяжко бути самій у чужому далекому краю, де жінки в стареньких різнобарвних халатах дивляться на неї з осудом...

Тепер усе повертається на круги своя. Її будинок у центрі міста, слава Богу, вцілів, квартира знову належить їй, на кіностудії працюють військовополонені, швидко розгрібаючи завали. Все буде добре, Ледо Ніжині Скоро запускається до роботи новий фільм... Чому ж тебе досі мордує спогад про ту єдину ніч у теплому Ташкенті?! Ти намагаєшся збагнути: що то було? Навіщо? Чому – так? А ще із пломеніючим соромом Леда майже весь час думає про... продовження або хоча б ще одну мить цього жаху й захвату. Що то було? Випадкова зустріч на південному галасливому базарі... – А-а, ніжна Леда? Ви ж тепер зірка. А пам’ятаєте той ресторан? Здається, ви тоді вперше пили шампанське? І щоки у вас були червоні, народжена з піни... Коли зіграєте в моїй п’єсі? Чи мені вже варто стати в чергу? Він багато й весело говорить. На ньому красива військова форма, котра йому зовсім не пасує. Не пасує до очей, адже його очі – з минулих сторіч, очі привабливого інквізитора. – Диню чи виноград? Обирайте! А де б тут можна було дістати вина? Нічого не знаю. Я щойно з потяга – намагався розшукати своїх, а театр уже виїхав! Уявляєте, яка халепа?! Просто не знаю, що тепер робити. Що робити, Ледо Ніжина? Він сміється. Але очі його залишаються серйозними і, як здається Леді, сумними. Йому байдуже, чи вона його слухає. Він підхоплює її під лікоть і тягне між базарними рядами. – О, це зовсім не той південний базар, котрий був раніше! – говорить він. – Бачили б ви цю розкіш. Можна було задихнутися від запаху прянощів, солодощів та шашличного аромату! Ви бували в цих краях раніше? Ні? Не мовчіть, ніжна панно, я вас не з’їм! – Я не мовчу, – каже Леда. – Я рада вас бачити. Тут усі чужі... Це втомлює. – Чудово вас розумію. Він купує диню. У якоїсь жінки куштує з маленької чарки домашнє вино й незадоволено морщиться. – У мене є гарне вино, – промовляє Леда. Вона це каже й не чує власного голосу. Вона веде його спекотними вузькими вулицями, де зовсім немає дерев – таких, які вкривають свіжою тінню проспекти її рідного міста. Перехожих майже немає. Назустріч іде лише одна стара жінка в чорному вбранні й тягне за собою брудну облізлу козу. Вим’я нещасної тварини розгойдується, немов сіра ганчірка на вітрі, і заважає їй швидше переставляти худі ноги в реп’яхах. Стара оглядається й довго дивиться услід красивій нетутешній парі – жінка в легкій рожевій сукні, що відкриває руки, і статний військовий у чистій новенькій формі. Леда спиною відчуває її погляд. Це зовсім не той погляд, до яких вона звикла – від нього крижаніє спина й потилиця. Незважаючи на сонце, мурашки вкривають її оголені руки, мурашки заповзають всередину – від них лоскотно, як від шампанського. Біля дверей вона тремтячою рукою дістає ключі й довго не може вставити їх у замкову шпарину. Він сміється, допомагає їй, їхні пальці зіштовхуються. Він зовсім спокійний. А в Леди від цього дотику паморочиться в голові, вона вже знає, що цей дотик – лише перший, потім будуть інші, й вона із захватом і соромом розуміє, що чекає на них. Темний довгий коридор, у кінці якого її кімната. Поки вона веде його цим коридором, думає про те, що можна ще зупинитися. Зупинися, Ледо Ніжина, умовляє вона себе. Якби ж то! ...Потім, після того, як вино випито й задушливий густий південний вечір перетікає в ніч, таким самим тоном, яким питав: “Диню чи виноград?” – він промовляє: – Роздягайся! І коли вона вже стоїть, як новонароджена в зливі місячного світла, знову наказує: – Стій так! І пазить у ліжку. У батьківському ліжку, яке вони дивом привезли з собою. Потім він підходить і ніжно дмухає їй у потилицю, немов Леда – дитина. Він зовсім голий, і це вражає, бентежить – у цьому вона відчуває повну довіру до себе. Його тіло в блакитному світлі південної ночі скидається на водорость на дні моря. Все нереально. І це невагоме дмухання, ця ніжність після різкого наказу. Господи, що це? Він знає, що робить! Він знає, чим підкорити Леду. Ось такими ніжними невагомими дотиками. Адже Леда така сама ніжна й невагома. Леда може знепритомніти від одного дотику. – Ледо, йди до мене... – шепоче він. – Я так втомився. Я надто довго був сам. Ти така гарна! Поруч із тобою можна збожеволіти. Ти не розумієш... Леда не розуміє. Вона не розуміє, про що він говорить, чого хоче від неї. Вона відчуває лише легке подмухування. А ще вона знає, що це дмухання – солодке й отруйне. У ньому – темна брехня. Така темна і така солодка, що аж не віриться, що брехня може бути такою привабливою. Набагато привабливішою, ніж правда. Набагато небезпечнішою, ніж просто смерть... Адже Леда знає все! Все, про що говорять у цьому колі сучих дітей – там нічого ні від кого не приховаєш. Коли про це говорять, Леда завжди нашорошує вуха – їй цікаве кожне випадково почуте слово, кожна стаття в газеті (вона навіть збирає вирізки!), кожна нова кінострічка. Леда знає, що його жінка – та сама, з іноземним іменем, котре завжди застрягає Леді в горлі, стає впоперек! їй завжди дістається щось за Достоєвським, Чеховим чи Мопассаном, а Леда – вічна донька партизана...

• •

Але справа зовсім не в цьому! їй дісталося щось більше, чого в Леди ніколи не буде. Невже – ніколи?! Чи, можливо, є надія? І вона, надія, з’являється після тої ночі в Таш- кенті! Адже Леда ніжна, покірна, м’яка, немов віск, Леда весела, як цуценя, у Леди широке ліжко й велика квартира з теплою водою в душі Подейкують, що його умови нині зовсім не солодкі – не за його рангом і талантом! Усе через цю жінку, котра може дати ляпаса будь-кому й говорити небезпечні дурниці про сильних світу цього. Вона, подейкують, “не наша”, “не нашого кола”, “темна конячка”, і що скоро – “от побачите!” – від неї не залишиться й сліду. Розповідають про її брутальну поведінку за кордоном і про те, що вона більше не “голубонька миру”, як колись писали в пресі. Також Леда читала в газетах, що вона їздила на лінію фронту, виступала, стоячи на танку, і навіть у лютий мороз скидала солдатський кожух, під яким виблискувала розшита стеклярусом чорна сукня, що облягала її стан. І солдати разом із вищим командним складом готові були йти в бій і помирати з іменем цієї жінки на вустах! Леда бачила такий знімок у газеті. Потім хтось зі своїх приніс на хвості плітку, ніби ця курва відважила ляпаса котромусь із генералів просто на прийомі в його резиденції, відмовилася їсти червону ікру, а потім, усупереч забороні, дала неза- планований концерт у штрафбаті. Знаючи все це, Леді страшно плекати свою надію – та, інша, здається їй відьмою, котра здатна причарувати кого завгодно. Леда зовсім інша! Якби вона була віруючою, то сходила б до церкви, щоб звільнитися від ташкентського спогаду. Однак після приїзду додому все повертається на круги своя! Так само невимушено й випадково вони зустрічаються на знімальному майданчику. Він написав сценарій на виробничу тематику. Ходять чутки, що головна роль написана для дружини, щоб повернути її репутацію, але та (пошепки про це сказав знайомий режисер) занадто сексуальна й не може грати самовіддану радянську трудівницю. Її гратиме Леда Ніжина. Так вирішили нагорі. Розбивається шампанське, перший знімальний день закінчується вечерею в ресторані і... в Леди вдома. Все просто. І так тяяско, так неймовірно складно... Потім він навідує Леду. Дедалі частіше. Приносить вино й квіти, часом – лише вино або горілку, накидається з порогу, шалено цілує, не дивлячись в очі, незважаючи на те, що рве шовковий китайський халат із драконами... Але чому в цьому немає радості?! Через білі лілеї, що звідкись приносять до Лединої вбиральні після вистав чи прем’єр? Через те, що він приходить, коли заманеться, в будь-який час дня чи ночі, й вона мусить завжди бути готовою до цього? Готовою роздягнутися, стати посеред кімнати або до ранку слухати, як він читає нову п’єсу. Він – її і... зовсім чужий. Леда не витримує. Леда вимагає. Плаче, викрикує брутальні слова, ставить питання руба: “Вона – чи я?!” Леда розуміє, що насправді воно може звучати так: “вона” – чи білі шовкові простирадла, велика ванна, впливові батькові друзі, авто, хатня робітниця, що готує дивовижні страви, чисті великі вікна з панорамою на проспект, дубовий стіл у кабінеті, зелений абажур, піжама з атласним коміром, ялтинські пальми... Але Леда переможе все це своєю ніжністю, відданістю, заполонить коханням, і все стане на свої місця. Все налагодиться. Все буде добре. Він щезає на довгих два місяці. Леда викидає з себе маленьку дівчинку – це так страшно! Леда лежить у лікарні, й лікарі кажуть, що вона вже ніколи не зможе мати дітей... Він повертається одної глупої ночі. З порога падає в її обійми, й Леда розуміє, що він такий п’яний, яким вона його ще ніколи не бачила. – Я твій... – хрипить він. Потім він тремтить і плаче, уткнувшись обличчям в її груди. – Я – покидьок, падлюка... – каже він. – Мені потрібен револьвер! Я більше не можу так жити. Я заплутався... мене заплутали... Леді страшно, Леда просить пробачення. – При чому тут ти?! – скидається він. – Ти ніколи нічого не розуміла – жила, як у Бога за пазухою! При чому тут ти?!! Хто ти така?!! Не питай нічого – врятуй мене. Просто – врятуй. Або... дай револьвер... Я знаю, у твого батька є... Він плаче, плаче, плаче. Він не вимагає стояти проти вікна у місячному світлі, він – як дитина. Її дитина. Інших їй не потрібно! Потім настає ранок. Із кавою, зі свіжими булочками. Потім вони їдуть на море. А та, інша, зникає. І квітів більше не приносять! І це могло б називатися щастям...

Розділ двадцятий Стефка. Збори з нагоди святкування Нового року

Перший сніг випав і розтанув, ніби його й не було! Натомість прийшла сльота, чавкання багнюки під ногами і неприємна вологість, що якимось чином заповзає в рукави й за коміри навіть найщільніше застібнутих курток. Та попри все це, вакханалія свята, що вже стояло на порозі, витала в повітрі. Люди прискорювали ходу, стартуючи за новорічними подарунками, на прилавках з’явилися ялинкові іграшки, гірлянди, піротехніка на будь-який смак, синтетичні ялинки та вінки зі штучної хвої, скатертини з новорічними візерунками, маски, клоунські капелюшки, свічки... У супермаркетах – одна в одну, як сестри-близнюки – лежали білі туші гусей та індичок. Спостерігаючи за всім цим, Стефка завясди згадувала слова якогось малюка з прочитаної в дитинстві книжки: “Що це за ненажерливе свято, заради якого вбивається стільки птахів, корів та свиней?!” Стефку відлякує загальний психоз. Вона не любить святкувати прихід нового року. Розуміє, що це – неправильно, але не любить і край! Особливо його наближення лякає її саме тепер. Вона точно знає, що ляже спати і навмисне проспить і гімн, і промову президента, і вульгарним черговий мюзикл за участю “чах- ликів невмирущих” – Кіркорова, Пугачової, Борі Мойсеева та Вєрки Сердючки. Якщо з першими – все зрозуміло, то остання (точніше – останній) завжди викликає у неї сум: “піпл хаває”, бабки крапають, а очі в хлопчика печальні. Хоч під його: “Ха-ра-шо!!!” скаче й гигоче щонайменше по півкраїни ближнього й далекого зарубіжжя. І от під це “Ха-ра-шо!”, що лунатиме звідусіль, Стефка вперто засне, вимкнувши світло, телефон, загорнувшись у теплу ковдру. Минулого року вона готувала олів’є, варила холодець і, плачучи, різала цибулю. А гості на чолі з господарем прийшли

0 другій годині ночі, після посиденьок у театральному ресторані – чужі, п’яні люди, котрих треба було повкладати на чисті простирадла, адже в цьому домі мало бути все за вищим розрядом! Вони з’їли все, що Стефка приготувала для романтичної вечері на двох.

1 до ранку вона мила посуд, адже всі спальні місця, включно із кріслами та зсунутими стільцями, були зайняті...

Тепер вона хоче лише спокою. Але перед цим ще належить провести новорічну вечірку в Будинку. А його мешканці дуже полюбляють це діло! І Новий рік, і Восьме березня, і День космонавтики, і Перше Травня. Адже тоді приїжджають милосердні спонсори й дарують усім пакунки з цукерками. А на Новий рік число таких відвідувачів потроюється – всі хочуть увійти в наступний рік, начепивши маску благочинності. Особливо представники різних партій. Тож святкові жнива настають не тільки для стареньких самотніх акторів, багато чого перепадає й персоналу – і все на законних підставах. Отже, свято треба добре підготувати: а рантом на нього залишаться сторонні? Тому сьогоднішні збори тривали втричі довше: Директор вимагав свіжих ідей, Бухгалтерка влучними пострілами зрізала політ фантазії Завідувача культмасового сектору, апелюючи цифрами злиденного бюджету, Старша медсестра наполягала на замовленні спонсорам нових тонометрів замість нікому не потрібних й некорисних для зубів цукерок – тим більше, що зубів у багатьох підопічних просто немає. Нянечки вперто мовчали, адже після вечірки в них завжди додавалося роботи. – Отже, що ми маємо?! – намагався підбити невтішні підсумки Директор. – Маємо те, що маємо... – невизначено цитував пророчі слова найпершого президента Завідувач культмасовим сектором. – Візит шефів із театру нам забезпечено, – продовжував Директор, – принаймні четверо акторів зголосилися виступити на урочистих зборах. Вірші почитають, щось поспівають під гітару – людям буде цікаво. А ще мені телефонували з одного видавництва, обіцяли приїхати, подарувати всім жіночі журнали й косметичні набори... Стефка, а за нею всі інші тихенько засміялися. – Нічого смішного! – обурився Директор. – Погляньте, як вони прикипають до “Зцілення коханням” чи “Бідної Насті” – це ж той самий гламур! – А що в такому разі чоловікам? – запитала Старша медсестра. – Презервативи з полуничним смаком! – зареготав Завідувач культмасовим сектором. – Припиніть, панове! – постукав по столу олівцем Директор. – Це все зовсім не смішно. Краще поміркуємо про концерт чи капусник! – Ага. І я знову гратиму на баяні пісні радянських композиторів?! – обурився Зав- культмас. – І зіграєте, – сказав Директор. – Зрештою, це входить у ваші обов’язки! – Я скоро звільняюся, – не вгавав той. – Мене запрошували пожежником у театр... Там хоч ставка вдвічі більша. – Ваше право. Хто ще хоче висловитись? – Можна почитати уривки з якоїсь п’єси, – запропонувала Бібліотекарка. – Я пошукаю таку, щоб була з часів їхньої молодості. Підберемо відповідну музику, запалимо 150 свічки... Або можна інсценувати якесь оповідання... Щоб усе було душевно, по-домаш- ньому. – А хто читатиме? – Так у нас же є актриса! – вигукнула Старша медсестра, поглянувши на принишклу Стефку. – Стефаніє, ти ж, здається, влітку збираєшся вступати до театрального? От і буде тобі тренування перед іспитами. Дістанемо костюм... Прочитаєш монолог Офелії чи Джульєтти... Несподівано ця думка обпекла Стефку, немов вона зненацька ковтнула зі склянки окропу. – Я не збираюся вступати до театрального! – несподівано для себе впевнено парирувала вона. – Звідки ви це взяли?! – Як це – звідки? – розгубилася Старша. – А хто влітку ридав у ординаторській після третього туру? Кого я відпоювала валокордином?! Що, передумала? Швидко ж... – Ну й молодець! – підтримав Стефку Директор. – Що нині за театр? Сором один, жебрацтво на тлі, вибачаюсь, пиятики... І квитки по сто баксів на бездарну закордонну антрепризу. Театр абсурду. А в нас – життя! Правда ж, Стефаніє?! І Стефка цілком серйозно відповіла: “Правда!”. А потім мовчала, поки на думку не спала чудова ідея, яку вона висловила і яку, на диво, підтримали всі присутні. Навіть Завкультмас. Навіть нянечки. Замість пісень і танців Стефка запропонувала, щоб кожен мешканець Будинку розповів найяскравішу історію зі свого довгого життя. І нехай горять свічі, лунає тиха музика, а посеред залу стоїть велика ялинка. І нехай все це зафіксує на кіноплівку її знайомий оператор, котрий поки що працює фотографом...

Розділ двадцять перший Стефка і Ед. Вихідний день у місті. Народження “Зів’ялих квітів”

– Є в нашому суспільстві дві категорії людей, яких я терпіти не можу! Перша – це ті (переважно чоловіки невизначеного віку), хто в будь-який час робочого дня, від обідньої перерви і до пізнього вечора, коли бідолашні жінки в мохерових беретах пруть додод у торби з продуктами, стовбичать у чергах за чарчиною горілки. Друга – ті, хто до ранку дригається в наворочених нічних клубах під шанобливим поглядом відеокамер. Потім ці вечірки нон- стоп демонструють по молодіжному каналу. Власне, у цих двох категорій є спільне – вираз облич. Зазвичай він – безсторонній. Тільки в першої категорії обличчя спиті, в очах – хлюпається горілка, під очима – важкі мішечки, як наслідок “нелюдської втоми”. У другої – безглуздя в очах виникає на тлі такої самої безглуздої музики і транквілізаторів. Перші – зашмульгані, адже мами не навчили їх самотужки прати шкарпетки, другі – виблискують спітнілими від танців тілами, як штучні діаманти. Перші виручають одне одного кредитом на чарчину, другі – позичають тисячі баксів “до ранку, коли предок відстібне”. І одні, й другі – мавпи, пропаща сила, звіринець, царство тіней, роботи-самозншцу- вачі. У проміжку між цими двома деградаці- ями – той славетний прошарок “нормальності”, котрий гордо називається середнім класом. Міркувати про те, чи може він взагалі існувати у викривленому суспільстві – марна справа, риторичне запитання. Є ще політики – це інопланетяни, зелені чоловічки. Але десь далеко від усього цього перебувають ті, кого, власне, ніхто не помічає (хіба що під час свят): старі й діти. Вони – як святі... – А хто тоді ми з тобою? – запитав Ед. – По-перше, не “ми з тобою”, а ти і я. – Яка різниця? – Велика. “Ми з тобою” – це абстракція, щось на кшталт кубічних малюнків пізнього Пікассо: трикутник, що в’їхав у коло чи квадрат! Ти – це ти. Я не можу влізти в твою голову й душу. Це буде не чесно. – Я розумію тебе, хоча ти надто радикальна. Ти завжди була такою? Стефка посміхнулася. Те саме вій прошепотів їй на вухо годину тому, коли вони кохалися в його авто. Але тоді це стосувалося зовсім іншого. І це інше – те, що вона, така жадана і дивовижна, могла якоїсь миті розчинитися в ньому, як грудка цукру в воді... Вона відповіла йому те саме, що й годину

тому:

– Не завжди...їй захотілося додати про те, як у ній “розколовся горішок”, про несподівану відмову від мрії стати актрисою, про незвичайну легкість, з якою вона прокидається, зрештою, про людей, яких вона полюбила – про Едіт, Леду, Альфреда Вікторовича і про всіх інших, включно з Бібліотекаркою та Старшою медсестрою... Про те, як кілька місяців тому їй хотілося вийти кудись на перехрестя і до безтями кричати в нічну порожнечу: “Господи, боляче!” Про те, як зрозуміла, що створена для багатьох чоловіків і ні для кого зокрема, тому що вже ніколи не зможе любити. І що їй самій не потрібне ніяке кохання, і що вона – грішниця, найгірша з усіх. І її не варто любити! Але вона мовчала. Адже в такому разі довелося б розмотувати весь клубок, а на таке вона поки що не здатна. Була неділя. Вони сиділи в рибному ресторанчику “Да Вінчі”, перед його входом працювали монтери, навішуючи на дерева новорічні гірлянди. За якийсь час роботу було закінчено, і за вікном маленькими золотими ліхтариками засвітилися віти розлогих акацій. І знову пішов дрібний сніг. Спочатку він розчинявся в калюжах, гинув прямо на очах, але за якихось півгодини все-таки переміг сльоту і вкрив тротуар тоненьким килимком. І все це знову нагадало Стефці декорації. – У тебе є відеокамера? – запитала Стефка. – Авжеж. Я дещо знімаю для себе. А що? – Я хочу, щоби ти прийшов до нас і зняв нашу новорічну вечірку. – Куди саме? Де ти збираєшся святкувати, хіба не зі мною? – стривожився він. – Відверто кажучи, я б не хотіла зустрічати цей рік, не хотіла б готувати й виряджатися. Можливо, колись потім... Я б узагалі робила такі свята тільки для дітей. Щоб була справжня ялинка і подарунки під нею. І діти, танцюючи, викликали Діда Мороза, і нікого б не вкладали спати. Щоб вони веселилися досхочу. А вранці, поки сплять дорослі, виходили босоніж до столу, брали з нього кусень наполеона й сідали на підвіконня, подивитися на порожні вулиці і... відбивалися в круглих кульках, що висять на ялинці. Колись я робитиму такі свята. От побачиш! – Я тобі вірю. Я сам дуже любив ранок першого числа, коли всі сплять, а ти сидиш і дослухаєшся до тиші, і їси все, що залишилося на столі – мандарини, пироги, шматочки підсохлої ковбаски. Чомусь ранком завжди хочеться їсти більше, ніж під час святкування, і все здається набагато смачнішим... Але куди ти мене запрошуєш, якщо не хочеш святкувати? – До нас, у наш Будинок. Вечірка відбудеться трохи раніше, адже в новорічну ніч там залишаються тільки чергові. Зазвичай із цього приводу завжди йде суперечка. Нікому не хочеться залишатися зі старими в такий день. Чергові накривають святкову вечерю, а потім зачиняються в ординаторській і дивляться телевізор. – У вас бувають вечірки? – здивувався Ед. – Невже твої підопічні танцюють? – Часом танцюють. І навіть інколи в них виникають свої симпатії. Чом би й ні? Але цього разу буде зовсім інакше. Я хочу, щоб кожен із них розповів про себе – не так, як це вони роблять завжди, а по-справжньому. А ти знімеш про це невеличкий фільм. Я впевнена, що їм буде приємно знову опинитися перед камерою. Це дасть їм надію, що їх не забудуть, що в них ще з’являться свої слухачі й глядачі. Це особливі люди. – Послухай, – загорівся Ед, – а якщо зняти не просто домашнє відео, а документальний фільм? – Це ще краще! Зняв же Клод Лелюш “Чоловіка і жінку” за мінімальні кошти. Я взагалі вважаю, що головне – талант і ідея. Якщо цього немає, все розвалюється, навіть якщо коштує сто мільйонів. Тому й не дивлюся телевізор. І... – вона замислилася, говорити чи ні, – і більше не хочу бути актрисою. – Чому? – Тому що театру вистачає нині в житті. Пам’ятаєш, як у “Театрі” Моема – Джулія Ламберт спостерігає за публікою в ресторані? – Але вона вважає, що справжнє її життя – саме на сцені. – Так. Але я – не Джулія Ламберт і живу в інший час> в іншій країні. І я хочу прожити власне життя, а не втілювати чуже. Тим більше – в бездарних п’єсах! Окрім того, я зрозуміла, що великою актрисою мені не стати. А на хменше я не згодна! – Послухай і тільки не заперечуй! – Він заговорив упевнено і гаряче. – Ти мене надихнула на класну ідею. Ми знімемо цей фільм! Слава Богу, я не забув, як цс робиться. Знімемо в стилі “замкової шпарини” – я дуже люблю цей прийом у “Коротких зустрічах” Кіри Муратової – ти зіграєш у ньому саму себе. І твої підопічні так само будуть у ньому природними, такими, як є. Ніхто нічого не гратиме. Хоча, звісно, сценарій написати треба... Це буде фільм про дівчину, яка працює в притулку для самотніх, і про цих самотніх людей, про їхнє минуле і про сучасність, у якій немає місця цьому минулому. Про сучасність, яка теж стане минулим... – Знаєш, у мене для цього кіно є навіть сюжет... Але я не впевнена, чи можу про це говорити. Це залежить не від мене. А головне – цей сюжет не закінчено. І я навіть не уявляю, чим він може закінчитися... Але хочу, щоб – якнайкраще. Так, щоб було справедливо. – Ти говориш загадками... – Пробач, інакше поки що не можу. Це залежить не від мене. Але я вже знаю, як буде називатися фільм – “Зів’ялі квіти викидають”... – Якась сумна назва для стрічки про самотніх акторів. Безвихідь... – Ні. Зів’ялі квіти – це те, що не можна тримати ані вдома, ані в душі! їх треба безжально викидати, навіть якщо вони гарні й ще мають вигляд справжніх, свіжих. – А ти? Ти викинула ці квіти? – запитав він. – Ідеться не про мене! – Ти – їжачок, у якого голки повернуті всередину. Ти сама себе раниш. І що мені робити? – Нічого. Достатньо того, що ми сидимо тут. А за вікном – сніг. І горять ці чудові ліхтарики. І ти придумав це кіно. І тому, я гадаю, що це все – не випадковість. – Не випадковість, – луною обізвався він. – У житті взагалі не буває випадковостей. Це ми їх вигадуємо, коли не можемо пояснити незбагненних речей. І я тебе люблю... але – вважай, що я нічого не сказав. Я почекаю, поки ти викинеш ці квіти. – Розділ двадцять другий Відвертий прохідняк, який авторові дуже “. закортіло написати ...Жінка наливає собі каву в філіжанку й одягає на голову капелюх із величезними квітами. На ній чорна спідниця з червоними ромбами по обидва боки, чорний корсет і біла блузка. Вона сідає на чорно-білий диван у червоних чотирикутниках і низько схиляє голову, щоби квіти на ЇЇ голові злилися з квітами у вазоні, які стоять за ЇЇ спиною. І все це заради того, щоб... випити на самоті каву. – Люба, де мої шкарпетки? Де мої штани? Кохана?!! – оглядає кімнату чоловік у сімейних трусах. Стефка на хвилину забігла до вітальні й була впевнена, що це – кіно, на яке зібралися мешканці Будинку. Ті з них, хто ігнорує денний сон. – Що за фільм? – запитала вона, сідаючи на підвіконні. – Це не фільм, це – рекламна пауза. – Пояснила Серафима Миколаївна. Білий комір її блузки посередині з’єднувала брошка з чеського скла. Стефка бачила такі брошки на розкладках Андріївського узвозу і на блошиному Сінному ринку. – Ви, мабуть, не дивитеся телевізор? – запитав Павло Петрович, той самий, що любив поплескати Стефку по сідницях. – Не дивлюся, – зізналася Стефка і здивувалася тому, що для того, щоб випити каву, треба вдаватися до таких складних маніпуляцій. І все заради того, аби сховатися від здоровенного дитинчати, яке не може впоратися зі своїм одягом. Після кавової реклами настала черга купи інших, таких самих дурнуватих роликів, із неправильною вимовою, наголосами, з дебільними обличчями, які, мабуть, символізували середньостатистичне обличчя вітчизняного громадянина. Люди на екрані чистили зуби, пили пиво, випадали з вікон, одягали колготки, труси, випробовували памперси і гігієнічні прокладки, куштували йогурти, мили посуд, вживали антиалкогольні таблетки, жували гумки, лікувалися від лупи, імпотенції, аденоми та простатиту, купували лотерейні квитки, мобільні телефони, туалетний папір, із задоволенням їли “Мівіну”, замовляли шафи- купе, прасували сорочки, перевіряли зуби на карієс посеред лісової галявини... Старенькі занудьгували. Реклама тривала безкінечно. – А ми із Серафимою Миколаївною вирішили об’єднатися,’- раптом сказав Павло Петрович. – Тепер будемо жити разом. Нам дають ту велику кімнату, що лишилася від Велимира Зарецького, Царство йому Небесне... – Правда?! – зраділа Стефка. – А я вже давно помічала, як ви погарнішали, пані Серафимо, гіросто – розквітли. Думала, що від тих нових вітамінів... – Від тих вітамінів ніякої користі, – заперечив Альфред Вікторович. – Це все – кохання. Старе кохання – як старе вино... Достатньо одного ковтка, щоб захмеліти. Серафима Миколаївна сором’язливим рухом поправила брошку на своєму комірі, і її обличчя зненацька вкрилося справжнісіньким рум’янцем. Павло Петрович взяв її руку, повернув долонею до себе і поцілував у зап’ястя: – Найдивніше, – промовив він, – що ми стільки років пропрацювали в одному театрі! Вона тричі виходила заміж – і все не за мене.

А я чекав...

– Він чекав! – засміялася Серафима. – А як же ж твої п’ять шлюбів? До того ж, ми весь час сварилися, якщо пригадуєш. – А як було з тобою не сваритися, якщо ти була такою занозою? Навіть відібрала в мене Гамлета! Де ти бачила Гамлета – жінку?! – А Сара Бернар?! – відгукнулася з дивана Ляля Броніславівна. – Ви її бачили? Ви її чули в цій ролі?! – Бачили! Чули! – в один голос вперто вигукнули обидві дами. – Ну от, – з награною печаллю звернувся Павло Петрович до Стефки, – заноза і є заноза. Але гарна ж, чорт забирай! Стефка посміхнулася. – Я допоможу вам переїхати. Повідомите коли, – сказала вона. Нарешті почався фільм. Павло Петрович знову поцілував зап’ястя Серафими Миколаївни з такою ніжністю, що Стефка мимоволі погладила себе по руці в тому самому місці. Кілька хвилин вона тупо дивилася в екран на закам’янілі обличчя серіальних акторів. Це було антикіно, антимистецтво. Цей серіал (точніше – “ситком”, що означає ситуативна комедія) йшов по всьому світі за єдиною розробленою схемою, тільки змінювався антураж та імена головних діючих осіб. Хотілося б подивитися на того, хто розробив цю схему, і з диявольською впевненістю, що все населення планети – суцільні кретини, запустив по континентах, подумала Стефка. На екрані метушилася середньостатистична родина. У цьому разі – українська, хоча половина акторів, звичайно, запрошені з найближчого зарубіжжя. Під регіт, що лунав за кадром, актори виголошували різні нісенітниці, акцентуючи на ключових словах, як це роблять клоуни в цирку: “Добрий день, Біме! – Привіт, Боме! –

А чому в тебе такий сумний вигляд, Біме? – Тому що сьогодні померла моя улюблена морська свинка, Боме!”

– Я йому колись вибив квартиру... – сказав Павло Петрович, вказуючи на виконавця головної ролі – чорнявого хлопчину з вередливо вивернутими пухкенькими вустами. – Був дуже талановитий. Він навіть не подякував. Тепер, кажуть, їздить в білому “Мерседе- сі”... – Чому ж собі не вибили? – єхидно запитала Ляля Броніславівна. Павло Петрович насупився. Стефка знала, що він якраз був із тих, кого родичі привезли з мотивуванням “ремонт у квартирі”. – Мені і тут добре, – пробурчав старий. – Здійснилася моя мрія, – він кивнув у бік Серафими, – п’ятдесят років полювати за жінкою – то не жарти! – У мене теж здійснилася мрія, – підморгнув Стефці Альфред Вікторович. – Старі мартопляси! – незлобливо гмикнула Ляля Броніславівна. – Ваші мрії завжди були нижче паска! Тому й опинилися тут. Розплата за гріхи... Недарма ж акторів ховали за огорожею цвинтаря! – Лялечко, тобі це не загрожує! – парирував Павло Петрович. – Приїдуть твої дітки з далеких палестин, зроблять усе за вищим розрядом. Ляля Броніславівна дістала з кишені маленьку шовкову хустку і обережно приклала її до нафарбованих повік. – А про що мрієте ви, пані Лялю? – запитала Стефка, щоби залагодити ситуацію. Ляля Броніславівна замислилася. – Я? У мене все було... Можливо... Можливо, я б хотіла один раз почути оплески. Як тоді, коли я грала в “Священних чудовиськах”... А ще хотіла б зустрітися зі своїм чоловіком. Там... – вона звела очі догори, – я б запитала його, за що він мене не любив... Стефка почула, як у кімнаті для нянечок задзеленчав дзвінок виклику і зітхнула з полегшенням, ніби сама була в чомусь винна перед старенькою, зіскочила з підвіконня і побігла на дзвінок. Чула, як разом загомоніла аудиторія, як усі почали втішати й смішити Лялю Броніславівну, а потім коридором полинув голос Альфреда Вікторовича: “Кто может сравніться с Матільдой моєй!!!” У кімнаті Стефка побачила, що маленький ліхтарик загорівся під номером Едіт Береш. ...”- Я впевнений, що ти ходила вулицями з букетом жовтих квітів у руках... – Це правда. Але мене піхто по них не знаходив......і тоді ти вийшла до мене з курятника з білосніжним яйцем, що світилося в твоїх руках, як магічний кристал.. – ...це було яблуко Єви... Лише спокуса,...” Життя без любові втрачає сенс, рушійну силу, добро, мораль, зміст. Можна прожити, не відаючи смаку буйабезу й нічого від того не втратити, якщо щовечора хочеш повертатися туди, де на тебе чекають. Можна пишатися тим, що знаєш, як смакує ця юшка і якого кольору повинен бути коктейль “Серце Парижа”, і дивитися на все це порожніми очима. Як на серіал, у якому діють роботи з людськими масками на металевих обличчях.

Розділ двадцять третій Про що говорили ЕдІт Береш і Стефка

– Поганих жінок на світі не існує! Хіба що якісь генетичні потвори, але й вони – нещасна помилка природи, атавізм, приречений на самознищення. Це вже час зрозуміти. Біда – в чоловіках, у їхній природній сутності. Але, якщо такою є їхня природа, хіба можна звинувачувати її? Вони, як діти: завжди тягнуться до нової іграшки, коли та близько лежить або новіша за ту, що вони вже мають. Як змусити дитину гратися лише одним плюшевим ведмедиком, у якого відірване вушко (тією ж дитиною!), виколупане (тією ж дитиною!) око? Сміх і гріх у тому, що награвшись яскравішими і моднішими іграшками, малюк, що вже виріс, ночами згадує саме цього спотвореного ним ведмедика – без вушка й без ока, тужить за ним. У той час, коли ведмедик мокне під дощем біля смітника чи давно вже перероблений на туалетний папір. Кому дано заздалегідь зрозуміти цю просту істину? – Ні, поганих жінок на світі не існує – такими їх роблять чоловіки, позбавляючи найважливішого – віри в любов, у порядність, відданість. І якщо жінка позбавлена цієї віри, яка необхідна їй, як повітря, – вона перетворюється на потвору, чудовисько або... автомат, що йде по життю залізними кроками, навзаєм починає псувати подібних до себе. – Що ж робити, коли настає ця зневіра? – Залишатися собою, не мімікрувати під цей загальний стандарт. – Як? – Говорити правду. Не грати з почуттями інших, не множити ланцюг болю, не мститися. Можливо, тоді спотворений світ стане кращим. Хоча б на одну людську істоту. О, я знаю, що таке цей біль, знаю, що відчуває людина, коли їй у серце встромлено ніж... Але, повір: із часом ніж перетворюється на маленьку срібну голку. І ти просто констатуєш, що – вижила, вистояла, не зламалася, не стала потворою з розмазаною помадою й гучним грубим голосом. А потім, через певний проміжок часу, ти дякуєш Богові, що наділив тебе цим Великим Болем і Великим Почуттям. І навіть не важливо, як усе склалося далі... Але йдучи вперед – адже життя довге! – зрозумій: будь-чия душа не може належати смертному. Вона належить Богові. Не в релігійному сенсі – я боюся догматів, а в найвищому і найпростішому. Смертний, як і дитина, може віддати її за нову яскраву іграшку (і не треба звинувачувати його в цьому, адже всі ми – не святі), а Бог – збереже і не дасть їй перетворитися на непотріб. Я думала про це в умовах, які тобі важко уявити! Ці думки врятували мене, дали сили і... прощення. – Але чому ми повинні так страждати? – А це вже наша природна сутність! І нема на те ради... Баби – дурні! Ми бачимо тільки те, що хочемо бачити. І чуємо те, що хочемо чути, тому нічого й не розуміємо в цьому житті. Адже світ від початку створено під чоловіків. До речі, це мені казала Габріель Шанель на прізвисько Коко... – Ви знали Коко Шанель?!! – Знала, знала. Не роби таких здивованих очей. Чи ти гадаєш, що Едіт Береш не варта таких знайомств? Я нікому про це не розповідала... І вже не розповім. Тільки тобі. Але – що?.. Незбагненна річ: я, сидячи тут, часто згадую, як уперше побачила цей фотель. І це мені здається найважливішим... Бо він і досі зі мною. Життя, зрештою, зводиться до деталей. Мабуть, Габріель згадала б свої ножиці, які завжди носила із собою... Я все думаю, чому вона звернула на мене увагу? Не лише ж через той потворний костюм із білого джерсі чи банальний фільм, який ми привезли на кінофестиваль? У житті бувають дивні збіги, коли випадково в потрібний час зустрічаються люди з майже однаковими долями. Тільки тоді я ще нічого не знала про те, як складеться моя... Габріель розповідала мені про Артура Кепела – єдиного чоловіка в її житті, якого вона любила по-справжньому. О, це був|врафінований аристократ-англієць, у якого вона закохалася з першого ж погляду на прийомі в палаці Руайо. Коли ця жінка – горда, різка й незалежна – говорила про нього, я бачила, іцо її очі наповнюються слізьми. Тоді вона казала: “До біса!” – і гнівно лущила щипцями панцир лангуста (ми сиділи в “Куполі”)... Кепел не міг одружитися з модисткою! Він взяв леді з вищого світу – Діану Лістер, а через рік після весілля загинув у автокатастрофі. Потім у Коко були князі, лорди, герцоги, пери, поети, художники, офіцери та генерали... Але вона залишалася самотньою. Вона сказала мені те, що потім повторила в якомусь своєму інтерв’ю: “Жінка не може бути щасливою, якщо вона не любить. Але жінка, яку не кохають – це нуль і більш нічого! Молода вона чи стара – вона повинна відчувати любов. Жінка, яку не люблять – пропаща жінка. Вона може спокійно померти”. – “Якщо вас люблять, чому ви – сама?” – запитала я. “Так. Герцог Вестмінстерський сватався до мене. І знаєте, що я йому відповіла? – Герцогинь багато, а Коко ІІІанель – одна!” Проте я думаю, що секрет не в цьому. Недарма ж наприкінці життя вона поставила пам’ятник на могилі Артура Кепела й оселилася неподалік. Жодна жінка не народжується заради того, аби зробити кар’єру. Так мені здається. Хоча, можливо, я просто старомодна... Успіх, слава, гроші, прихильники – це може йти лише на доважок. Причому досить незначний, несуттєвий. Чоловік може пожертвувати коханням заради всього цього. Жінка навпаки – кине весь цей мотлох заради того, щоб, як кажуть, “знайти рай у курені”. Який потім, на жаль, може виявитися химерним. Чоловік живе в пласкому світі, жінка – в багатовимірному. І невідомо, що краще. У пласкому світі все логічно й зрозуміло, все має виправдання, все – навіть після великого краху – поновлюється рано чи пізно. У багатовимірному все так заплутано, так не- аередбачувано і страшно. Тому жінки прагнуть приліпитися до надійної поверхні, розтектися по ній, як вода, щоб мати хоч якийсь захист і рівновагу. Але пласка поверхня має здатність перевертатися, і тоді вода знову стає самотньою краплею й падає в океан життя. У цю безмежність, залишаючись наодинці зі своїми спогадами, невирішеними питаннями, які лишаються з жінкою до старості. Можливо, це звичайний маразм. (Стефці пригадався недавній вигук Лялі Броніславівни: “За що він мене не любив!..”) Коли я це зрозуміла, перестала звинувачувати жінок у будь-чому. – Чому життя таке несправедливе? – Мати Божа, що за глобальні питання крутяться у твоїй ще досить молодій голівці? Кинь думати цдд цим. Життя таке, яким ми його робимо. Воно дає нам різні випробування, і що незначніша людина, то менше цих випробувань. Але без них хіба можна дізнатися про себе всю правду? Отже, життя прекрасне! – Тоді... чому ви тут? Чому вас ніхто не знає? Чому ви їсте цю кляту манну кашу на сніданок? А всі думають, що ви живете в Америці на власній віллі! – Не сміши мене, дитино! Крім манної каші, я ще п’ю чудову каву, яку ти приносиш, сиджу в своєму улюбленому фотелі й бачу цей чудовий ліс із вікна. Все моє – зі мною! Ти думаєш, я тут сама? Погано ж ти мене знаєш! Якби ти мала уяву, то побачила б тут, біля мене, купу людей. Ще й яких! Шекспір, Данте, Пастернак, Булгаков, Маланюк, Сара Бернар, Габріель, Сартр, Кокто, Моді, Ахматова, Багряний – їх багато. І всі такі різні! Мені цікаво з ними. Часом ми сперечаємось... Помовчмо трохи... Я втомилася... – Едіт, у вас колись був... срібний хрестик?.. – Був. Я завжди його носила. Батьківський хрестик... Але він уже давно не в мене. І я про це не шкодую. – Чому? – О, це довга історія. Хоча й коротка... Коли я відбувала покарання, якась добра жінка протягом усіх років надсилала мені посилки з най- необхіднішим. Ми швидко марніли в тих умовах: втрачали зуби, волосся, нігті, підшкірний жир на обличчі, як Марія Капніст... А я зберегла себе завдяки цим посилкам. Коли одна з моїх приятельок виходила на волю, я передала нею тій добрій жінці свій хрестик. Єдине, що в мене було на той час... Десь він зараз, мабуть, є. Речі живучіші за людей. – Він зовсім поряд, Едіт... Тут, за три кімнати від вашої. – Тобто? Що ти верзеш, дитино? – Цей хрестик поряд. Він – на Леді Ні- жиній. На Ользі Сніжко. Вона тут... Вона не краща за вас, Едіт! Тому... тому, що така ж гарна, як і ви. Але не така сильна, як ви... Розділ двадцять четвертий Що залишилося за кадром розмови і про що автор дізнався” від Стефки за кілька років потому “Я сказала це і... розплакалася. Мабуть, далося взнаки напруження останніх днів. Дивно – чому я?! Чи то була захисна реакція: боялася, що від мого повідомлення в Едіт станеться серцевий напад і перебрала його на себе бодай таким відволікаючим маневром. А насправді – я плакала від жалю, від того, що світ ніколи не може стати досконалим, а час ніколи не повертається назад. Я плакала, схилившись над своїми колінами, а Едіт тихо гладила мене по голові. Гладила доти, доки я відчула, що... плакати під цією невагомою рукою в тонких синіх судинках стало приємно й не страшно. Це відчуття було трохи схоже на те, коли в тобі розколюється горішок. Мабуть, це був якийсь другий етап мого прозрівання. Вдосконалення? Дорослішання? Не знаю, як це все назвати... А ще мені було лячно поглянути на Едіт. Я думала про те, що побачу в її очах. Здивування? Розпач? Гнів? Біль?.. Коли я підняла обличчя, побачила, що... – Ви смієтесь?!! – От бачиш, дівчинко, виявляється старість – це ще не кінець... Ти сказала – Леда?

Вона тут?! І ми щоранку їли одну й ту саму кашу? Господи, що за іронія долі! От справжня колізія для сценаристів! Театр! Господи... Михайло мав рацію: десь там, на місячній доріжці ми всі маємо зійтися – Пілат і Ісус, Майстер і Маргарита. Але це все – висока поезія... Зустрічаються там і набагато мізерніші істоти – такі, як Леда й Едіт, звичайні смертні, не вигадані жодним майстром...

– Ви можете зустрітися зараз! – Я маю подумати, чи варто... Мені вже зовсім не кортить видряпати їй очі чи зіпсувати завивку – це все нікчемна маячня! – усміхнулася Едіт Береш. – Але не бійся, я думатиму недовго. У мене вже немає часу на довгі міркування. Хоча ні! У мене попереду – вічність. І не рюмсай, я цього терпіти не можу! Допоможи краще перейти в ліжко. Я обережно взяла стару актрису під руку. Фотель гойднувся і заскрипів. Я оглянулася, і ця мить у пам’яті закарбувалася картинкою: біле широке вікно без фіранок, скло, вкрите тоненькою сіткою інею, за якою казковою декорацією вимальовується засніжений парк, і на цьому білому тлі – старий чорний фотель. Чомусь у цю мить серце моє стислося, і я постаралася скоріше зморгнути цю картину з очей. Але вже знала: вона – в мені. І я згадуватиму її часто. Так буває. Розрізнені й на перший погляд незначні епізоди, що раптом вириваються з контексту життя, ніби їх висвітлює ліхтарик, набувають набагато більшого значення, ніж будь-яка важлива подія чи урочистість. Актриса вперше при мені залишила свій фотель... Едіт Береш помітила мій погляд. – Якщо у тебе немає відрази до цього старого мотлоху, – сказала вона, – забереш його до себе. Потім... Так мені буде спокійніше. Я не стала говорити щось на кшталт: Боже, про що ви кажете! Я просто кивнула головою. – І не рюмсай! Я поки що тут і нікуди не збираюсь. Я ж казала – поки не зустріну Леду Ніжину – дзуськи! Хоч бач, як вийшло... Тож, мабуть, уже час... – У такому разі, я вас не познайомлю! – Ні, дитино. Все йде, як годиться. Знаєш, мені спала на думку дивна річ: ми з нею могли б бути подругами, якщо вона така, як ти кажеш. Бідна дівчинка, уявляю, як їй було важко... Та ще й я надсилала лілеї!.. Зніми-но ту фотокартку. Сховай кудись. Чи візьми собі. Вона мені більше не потрібна! Зніми і дай я подивлюсь на неї востаннє. Я відкріпила фото Ольги Сніжко від стінки, подала їй. Едіт піднесла світлину до очей. – Тепер я знаю, чим закінчується старість, – сказала вона після глибокої паузи. – Поверненням у молодість! – вона посміхнулася: – Якби ж тільки не ці кляті дзеркала! Я підіткнула їй ковдру й відчула дежа вю: так само нещодавно я вкривала Леду Ніжину... Я подумала про те, про що міркувала раніше – про паралельні світи, які часом перетинаються, і про помилковість аксіоми Евкліда, а ще – про Троянду Світу Данила Андреєва, до якої прийшла через просту випадкову думку про геометрію. Книжку мені дав почитати Ед... Нас змалечку вчили, що матерія – все, що можна побачити, помацати, купити, продати – поза свідомістю. І тому над цією свідомістю, як над тонкою ефемерною субстанцією, пророблювалися надзвичайні за своєю інквізиторською сутністю досліди. Які, власне, мали “успішний” результат, наслідки якого – жахливо незворотні. Але завжди були.люди – яким тільки дивом вони з’являлися в часи загального розпачу і страху?! – котрі всупереч офіційним ученням доходили інших висновків. Розанов, Флоренський, Андреєв... У певні часи суспільного просвітлення їх підіймали на прапор і... робили модними. Мода зробила свою справу – Андреєв не був прочитаний і зрозумілий. Принаймні так, як того вимагає текст. Той, кого здіймають на прапор – стає прапором. Тільки тепер, коли світ здурів, а мода на розумні розлогі тексти відійшла, поступившись коміксам, можливо, знайдуться ті, хто стане не захопленим читачем модної книжки, а – послідовником, провідником, зрештою, зуміє доторкнутися ДО ВІЧНОСТІ... Я сказала про це Едіт. – Я читала цю книгу в рукописі, – несподівано сказала вона, – його розбирали шматками, розвозили у валізах під гнилою картоплею по різних містах, аби зберегти. Хоча все одно книгу довелося поновлювати... Дивно, але морок і страх породжує більше надзвичайних людей, ніж ситість і благополуччя. У дечому я з ним не згоджуюсь, але загалом, гадаю, він – провидець. І саме тепер збувається те, про що він говорив. Політика і мораль – несумісні. “Серце народу довіряє одному праведнику більше, ніж сотням сучасних політиків...” Хоча кого нині можна вважати праведником? Мені здається, у мій час праведників було більше. Принаймні я їх зустрічала – ТАМ. Вони пиляли ліс, а вечорами на нарах розмовляли про долі народів... На волі все перетворилося на слова і брехню. Тому я зійшла зі сцени. Тому я тут... А тепер іди, я, мабуть, засну. Я знову ретельно закутала її в ковдру, вкрила ноги пледом, поправила подушку. Я ще хотіла поговорити, адже так мало знала про світ. Я не могла вирішити багатьох питань, котрі лякали мене. Тепер я була впевнена, що з часом їх не поменшає – принаймні для мене. Можливо, набудуть складнішого змісту.

А мені хотілося вирішити їх негайно, ніби це мене, а не Едіт, підганяв час...

Що сталося зі мною, думала я, за якихось три-чотири місяці? Я втратила і віднайшла віру, перестала боятися побутових негараздів, переді мною відкрилися природа й люди, яких я почала жаліти, я зрозуміла, що не треба шукати любові, адже вона існує в кожному, як міцний горішок, котрий має розколотися рано чи пізно, і що ця любов може бути всеосяжною. Невже життя насправді – прекрасне, якщо перестаєш боятися його? Не знаю, не знаю... Мені треба було пройти ще багато кілометрів засніженою дорогою до того, щоб упевнено відповісти на це запитання. Так упевнено, як це зробила Едіт Береш. ...Я сховала фотографію в кишеню халата й ще раз кинула погляд на самотній чорний фотель біля вікна. Вечір напередодні зимових свят зробив зі мною казкову річ: “старий генерал” видовжився, виструнчився і відсалютував мені за всіма правилами військового етикету. Я усміхнулася йому і тихо-тихо зачинила двері...” Розділ двадцять гіятий За тиждень до Нового року ...Люди стояли в чергах за металевими візками. Ті щасливці, кому поталанило бути першими, брали одразу по два-три на всю родину. Довгі гомінкі вервиці ошалілих покупців вилися довкола кас. До Нового року лишався тиждень, але завбачливі громадяни закуповували необхідне вже зараз. “Скрізь тільки і чути розмови про бідність, про гроші, яких не вистачає, – подумала Стефка, спостерігаючи з вулиці шаленство за вітриною супермаркету. – Але навіть тут, у спальному районі, де головним чином мешкають лімітники та роботяги, під час будь-яких свят столи ламаються від харчів і напоїв...” Отже, справді – “Ха-ра-шо”?! Біля неї зупинилися дві огрядні тітоньки, вони почали порпатися в сумках, шелестіти пакетами, перекладаючи їх туди-сюди. Вони готувалися атакувати магазин. – Ніжки й голову візьмемо на холодне. Зробимо голубці, заливну рибу, котлети... – Язики будемо брати? – Ні. Язики візьмемо на Різдво. – Я як подумаю, що знову – обжирайлівка, то мені вже стає погано! Треба хоч зараз стримуватися. – І не кажи! Кілограми зо три я завжди набираю. Хоча й кручуся, як скажена: посуд, прибирання, гості. Божевільня! Отже, язики не беремо? – Ні. На олів’є та оселедця під шубою треба взяти те, що не зіпсується за тиждень. Мариновані огірки, цибулю... – Навіщо огірки? У мене банок п’ятдесят своїх. Я принесу кілька. Та ще купу всього. Ну що там у тебе, готова? – Готова! Ходімо! Там черга години на три! Люди подуріли!!! Жіночки ринулися до скляних розсувних дверей, з яких їм назустріч сунули ті, хто вже скупився – вони штовхали перевантажені візки до своїх авто. Майже всі виносили по дві-три величезних коробки різноманітної піротехніки з написом “Шалена вечірка”. “Останній день Помпеї*!” – усміхнулася Стефка. Вона ще стояла під магазином, вирішуючи, чи варто ув’язуватися в бій заради однієї пляшки шампанського... Кількість купленої населенням піротехніки яскраво свідчила про те, що зовсім скоро Новорічна ніч – одна з ночей, котра відзначена в календарі, як кінець і початок, – підірветься, злетить у повітря стараннями тисячі несвідомих Геростратів. Вони радітимуть вогню й вибухам, котрими зітруть на порох старий рік, вони кричатимуть і стрілятимуть вгору корками від шампанського. Вони чекатимуть нового щастя – побажання якого Стефка ніколи не могла усвідомити. ...їй ццдено закортіло повернутися в передмістя, в тишу парку і лісу, під дах Будинку, в якому вона вже почала розвішувати тонкі золоті нитки дощику – в кожній кімнаті під здивовано-зворушливими поглядами своїх під- леглих. Лишалося придбати двадцять маленьких сувенірів, які вона покладе під ялинку, і до кожного прикріпить якесь пророцтво, вигадане нею. А потім засяде писати сценарій. Він має бути ненав’язливим, пунктирним, але з обов’язковим закадровим текстом, із гарною непафосною музикою. А ще Стефці хотілося розшукати старі кіноплівки чи записи вистав, у яких грали забуті актори, щоб досконало відтворити те, що замислила. Ідею зі зйомками невеличкого документального фільму всі мешканці сприйняли “на ура”. Розмови про те, що в Будинку зніматимуть фільм, не вщухали вже кілька днів. У багатьох кімнатах висіли напрасовані сорочки, блузки, костюми, з шухляд та різних схованок під подушками та матрацами було витягнуто прикраси, з місцевої перукарні запрошено перукаря, котрий виконував усі забаганки поважних пань – фарбував і навіть колорував волосся, стриг, робив легкі хімічні завивки. Такої напруженої роботи в нього не було за останні два-три роки, адже місцева молодь надавала перевагу столичним закладам, а решті мешканок передмістя було не до зачісок. У Будинку пахло парфумами, фарбами для волосся, пудрою, лаком для нігтів, чоловічим одеколоном, загальне пожвавлення дивним чином вплинуло й на персонал: кухар несподівано почав вирізати з моркви, котру давав на сніданок до каші, загогулисті троянди і занурював зволожені краї склянок у тарілку з цукром, від чого на них з’являвся посріблений солодкий обідок. Директор особисто (зазвичай це робив водій) з’їздив у лісове господарство й вибрав величезну ялинку, яку поки що сховали за гаражем. Бібліотекарка та Старша медсестра поприносили зі своїх домівок ялинкові прикраси, нянечки із задоволенням вирізали з серветок сніжинки й наліплювали їх, де заманеться, і веселили тих, кого раніше називали не інакше, як пергюнтами та обдертими козами... Єдиною, хто не брав у всьому цьому участі, була пані Поліна. Стефка не могла умовити її вийти під час майбутньої вечірки до загальної зали. – Навіщо? Мені це не потрібно. Не хочу залишати свого “плювка у вічності”, як казала Раневська, – посміхнулася вона. – Але якщо хочеш зробити приємне – після всього цього дійства виведи мене в зимовий парк, як обіцяла. Хочу подивитися на сніг... Розділ двадцять шостий Вечірка в Будинку для самотніх акторів театру й кіно. Два хрести в блакитних вікнах Стефка стояла біля в’їзду в Будинок і час від часу поглядала то на годинник, то на яскраво освітлені вікна. Вона знала, що Ед приїде вчасно, як було призначено, після дев’ятої, але все одно хвилювалася, як справжній режисер перед прем’єрою. У залі, де довкола ялинки поставили столики, тривала обов’язкова урочиста частина. Вона була такою ж, як і торік, як і позаторік, коли агітбригада акторів різних театрів приїздила вітати старше покоління. Стефка чудово розуміла, з яким настроєм вони вирушають сюди щороку, аби виконати свій обов’язок: прочитати привітання від керівництва, показати кілька концертних номерів, відбарабанити пару новорічних віршів і з почуттям неабиякого полегшення повернутися до міста, обговорюючи дорогою кумедних старперів. Цього разу на двох мікроавтобусах привезли зірок нового телесеріалу. Вони по черзі виходили на середину зали, артистичними голосами з бездоганно відпрацьованою дикцією розповідали про зйомки, уникаючи дивитися на слухачів. Кому ж приємно бачити перед собою побиту міллю шубу? Навіть якщо ця шуба колись зводила з розуму пів-Хрещатика... Стефка вийшла якраз у той момент, коли молода жінка почала декламувати монолог Мавки з “Лісової пісні”. Публіка слухала уважно, навіть прискіпливо. – Як поживає ваша мама? – наприкінці виступу раптом запитала зі свого місця Ляля Броніславівна. Актриса знітилася, з її обличчя зійшов професійний замериканізований оскал на всі тридцять два зуби. Вона поглянула в зал і побачила в третьому ряду руденьку жінку зі зворушливою завивкою довкола зморшкуватого обличчя. – Мама?.. Мама хворіє... – відповіла вона. – А ви знаєте мою маму?.. Ляля Броніславівна самовпевнено гмикнула і подивилася на всіх присутніх із таким виглядом, ніби закликала їх у свідки того, що вона, Ляля Броніславівна Горова, запросто могла знати саму королеву Вікторію! – І маму, і тата, і бабусю! У вас же театральна родина. Хто ж її не знає?! – Бабусі й батька вже нема... – Шкода. Бабуся ваша була гарна в “Циганці Азі”, її навіть порівнювали із Занько- вецькою та Ужвій! ...- Правда? – дивується актриса. Задоволена справленим враженням, Ляля Броніславівна вказує на свій чорний оксамитовий шалик, гаптований стеклярусом: – А це, до речі, її подарунок. Ми колись обмінялись: я їй – роль свою віддала, бо тоді захворіла, а вона мені цей шалик... ...Актриса наближається до столика й Ляля Броніславівна королівським жестом скидає з плечей накидку. – Бери, це належить тобі! Бабуся б зраділа... Актриса бере накидку, затискає в руках, гладить, підносить до обличчя, занурюється в запах – шалик трохи відгонить пліснявою, чимось гіркуватим і водночас солодким, пряним у чимось давно минулим і таким рідним... Актриса сідає поруч, Ляля Броніславівна підхоплюється, біжить до своєї кімнати, повертається з об’ємним фоліантом. У ньому жовті фотокартки, афішки та вирізки з газет незбагненної давнини. Обидві із зацікавленням схиляються над альбомом... Павло Петрович із Серафимою Миколаївною пригрівають за своїм столиком кучерявого молодика з вередливо вивернутими пухкенькими вустами – того самого, гцо нині їздить на білому “Мерседесі”. Він дякує за вибиту Павлом Петровичем квартиру і чемно цілує руку Серафими Миколаївни. З Альфреда Вікторовича можна писати картину “Аенін і діти”: в оточенні молодих колег віну як завжди, сіє афоризмами, фонтанує гумором у наспівує уривки з арій і час від часу у забувши у дг і для чого там перебуває, вимагає принести карти для гри в преферанс і чарку горілки зг сльозою. Ольга Яківна Сніжко – у своєму улюбленому білому кольорі – гордо посміхається і ревно роздивляється вбрання молодих актрис... Актриси мліють у перешіптуються про те у що це – самаАеда Ніжина, зірка й примадоннау яких нині вже немає. Поруч із Ольгою Яківною вільне місце у але на столі – два бокали з шаманським... Посередині зали розкинула віти духмяна ялинка. Під нею на стільці сидить Завідувач культмасовим сектором і тихо награє на баяні мелодію Аеграна з “Шербурзьких парасольок”... ...А біля воріт стоїть Стефка, змальовуючи в уяві всю цю ідилію. І її замітає снігом. ...На темній трасі зблиснули фари. Машина їхала нечутно. Здавалося, що це два ока виринають з-за снігової завіси, наближаються, збільшуються і тривожно дивляться на маленьку чорну постать, котра відважно вийшла на середину дороги. Машина обережно загальмувала на відстані простягнутої руки. А якби це був не я?!! – Але ж це – ти! – Господи, ти зовсім змерзла, руки крижані, сідай скоріше – доїдемо до порогу... – Ні, н? треба псувати сніг. Дивись, як замело. Постав машину тут, біля воріт. У нас ще є час... І мені зовсім не холодно. Вони пішли по стежці, що вела до Будинку. Вона була розчищена, обабіч неї повиростали досить високі снігові стіни, а далі, там, де росли дерева, килим був первозданним, на ньому рівними прямокутниками лежали відбитки освітлених вікон – на снігу вони фосфорували блакиттю. Стефка подумала, що саме за цими нереальними вікнами і відбувається те, що вона уявляла кілька хвилин тому – життя іншого виміру. Вона взяла Еда за руку і повела крізь замети до дерев, до блакитних прямокутників на снігу. Не домовляючись, обережно, щоби не порушити поверхню, вони лягли поруч навзнак, розкинувши руки. Два хрести на блакитному висвітленому тлі в чорній облямівці ефемерної віконної рами. Дерева вгорі переплелися своїми довгими пальцями і закільцювали над ними небесний простір, утворивши ажурну баню. У синіх і чорних вітражних проміжках між гілками висіли зірки. Небо схоже на черево вагітної зсередини, подумала Стефка, а ми – зародки. Ми не знаємо, що на нас чекає в майбутньому і тому тримаємося за 188 минуле, вважаючи, що воно було найкращим, адже все в ньому вже є прочитаним і зрозумілим. – Не плач... – сказав він. І почув у відповідь відчайдушне: – До біса! ...Подвір’я освітилося. Двері Будинку відчинилися, випускаючи гостей. Директор в одній сорочці вийшов на поріг, проводжаючи делегацію. Стефці здалося, що він увесь час кланяється, ніби японець. Не вистачало хіба що молитовно складених долонь. Агітбригада бадьоро прокрокувала стежкою повз Стефку та Еда, схованих за брилами снігу, в їхній бік хтось стрельнув недопалком і Стефка затулила рот долонями, щоб не розсміятися. – Слава тобі, Господи, відбули... – сказав чоловічий голос. – А мені їх жаль... – відгукнувся жіночий. – Ха! Та це ж – павуки в банці! – А ми хіба інші, Дмитрику? – О! А ми – акули шоу-бізнесу! Ще гірші! Поїхали до мене горілку пити! У цій богодільні не наливають! Всі засміялися. Грюкнули дверцята авто, зашелестіли шини... – Час! – сказала Стефка, обтрушуючи з себе сніг. – Офіціоз скінчився! Починається друга серія!

ЧАСТИНА ДРУГА

“ЗІВ’ЯЛІ КВІТИ ВИКИДАЮТЬ”

Я люблю мить, коли вставляю ключ у замкову щілину. Мені приємно відчувати, що цей дім належить тільки мені. Я переїхала в передмістя, хоча ось уже зо два роки не працюю в Будинку для самотніх акторів театру і кіно. Проте я заходжу туди щодня, щоб принести яйце Альфреду Вікторовичу, щоб посидіти в чолі зі своїми “молодятами” – Серафимою Миколаївною та Павлом Петровичем, щоб поговорити з Лялею Броніславівною... До міста я виїжджаю не часто, хоча нещодавно навчилася водити. Мені подобається жити тут, посеред тиші й дерев, у власному домі. Щоправда, він надто маленький для того, аби називатися домом: кухня й кімната. Але кухня не схожа на звичайну: плита відгороджена розсувною дерев’яною перегородкою, у центрі – круглий стіл зі скляною поверхнею на мідних вигнутих ніжках, довкола нього крісла. Кухня досить велика. На столі – комп’ютер, папери, газети. Якщо приходять гості, це все прибирається. Я розстеляю яскраво-са- латову скатертину, ставлю такий самий веселий чайник і зелені філіжанки. На стіні в кухні (вважайте – вітальні) висять картини, ікони і фотографії... Тут мені затишно. У кімнаті на стінах висять ткані килими з гуцульським орнаментом – чорні, червоні, жовті геометричні візерунки. Я люблю геометрію. Хоча в шкдлі мала з цього нудного предмета тільки “трійку”. Тепер я знаю, що через точні науки можна дійти до бозна-чого, до будь- чого... До осмислення світобудови, наприклад. Біля вікна в кімнаті стоїть крісло-гойдалка, фотель-генерал. Я ніколи не сідаю в’ нього і нікому не дозволю це робити. Він достатньо напрацювався в минулому столітті, тож нехай відпочиває. Коли я приходжу додому, завжди кажу йому: “Вітаю вас, мій генерале!” Часом мені здається, що крісло погойдується у відповідь. Сьогодні я зібралася працювати, адже маю велике замовлення. Але спочатку я варю каву. Поки за перегородкою повільно пхикає кавоварка, я дивлюсь у вікно. Там падає сніг. Чисто й тихо у світі. Так чисто й тихо, як буває тільки взимку або часом всередині тебе – трохи зліва від серця і трохи нижче, там, де міститься той 21 грам, на який худне людина, коли вмирає... Мої 21 грам – на місці. І я їх досить добре відчуваю. Коли я доп’ю каву і надивлюся на сніг, почну працювати. Телефонний дзвінок. Довгий – міжміський. Переплутала – міжнародний. – Тут дощ... – каже знайомий голос. – А в нас сніг, – відповідаю я. – Коли твій літак? – питає слухавка. – На тебе всі чекають... Завтра церемонія нагородження. Не хочу стояти на сцені без тебе! – Я не приїду, – кажу я. – Я там здохну, ти ж знаєш. – Але ж ми повернемося разом! І це – твоя перемога! – Це моя поразка! – кажу я. – Я цього не хотіла. ВОНА цього не хотіла. Тому я маю зараз засісти за роботу. Це буде зовсім інше кіно... – Я тобі вірю. Але зрозумій – це твоя перемога. І ЇХНЯ також. – Кого ми перемогли, дурнику? Пауза. – Час. Забуття. Старість. Брехню. Себе. Решта нас не повинна обходити... Пауза. – У нас сніг... – кажу я тихо. – Я ще застану його. Я повертаюся на Різдво. Вже взяв квиток. – А я... здала свій. – Яв цьому не сумнівався. Просто дуже закортіло побродити з тобою по Єлисейських Полях. Купити тобі сукню, тістечка... – Як поля? – запитую я. – Тут зовсім – немає квітів і дерев, – сміється слухавка. – Самі ресторани й бутики. – Ну й до біса! – кажу я. – До біса ці поля, якщо на них немає квітів і трави! – До біса! – луною відгукується слухавка, і знову зависає пауза. – Знаєш, – кажу я, – здається, я скучаю за тобою... І кладу слухавку. Мені треба зосередитися. Я заплющую очі. Бачу засніжений парк. Бачу ніби зверху – з вікна другого поверху. ...Внизу повільно йдуть по снігу дві жінки – стара й молода. Молода підтримує старшу під руку. А потім відпускає і відходить. Тому, що неподалік темніє ще одна постать. Молодій поруч із ними – не місце. Я не чую їхніх голосів, не уявляю, що вони можуть сказати одна одній. Що? Треба подумати... Ці дві жінки ніколи не бачились. їхні шляхи перетиналися лише у викривленому просторі – на екрані, на шпальтах газет, у плітках, на сторінках енциклопедій. Вони все життя вважали, що ненавидять одна одну. Але ненависть швидше здатна шукати зустрічі й помсти, ніж шляхетність. У прямолінійному світі Едіт могла б носити у своїй сумочці пляшчинку із кислотою – на випадок несподіваної зустрічі. О, я б чудово могла це уявити, судячи з її зовнішності. Хоча обличчя часто бувають оманливими. За саркастичною

посмішкою, різким тоном, самовпевненістю, брутальністю криється тонка субстанція, котра б не вижила, не вистояла без цих захисних реакцій. А весь єлей світу зібрано на язиці святенників.

Стоячи одна проти одної через стільки років, про що вони можуть говорити?! ...- Знімай, будь ласка, знімай... – шепоче Стефка Еду, і він береться за камеру, спрямовує червоний вогник на дерева, на дві маленькі постаті, що стоять одна проти одної. – Дивись, знову пішов сніг... – каже він. – Боюся, що їм там холодно. Я спущуся! – каже вона.

• •

– Не треба. їм не холодно зараз... Можливо, вони мовчать. Дивляться одна на одну. Довго. У їхніх поглядах – нічого, крім співчуття. Потім – о, я майже впевнена в цьому! – одна з них усміхається своєю іронічною посмішкою. Але я знаю: ця іронія стосується насамперед її самої. Та, друга, розуміє це, і її збентежений погляд теплішає. Вона теж усміхається. Довірливо й відкрито – так, як можуть усміхатися лише діти, старі й божевільні. Здається, вона береться за серце – невже їй раптом стало зле? Ні, вона розстібує потерте пальто, вовтузиться з теплою білою хусткою – це для неї величезне напруження сил. Вона витягає з-під хустки і светра хрестик, намагається зняти його з шиї, ланцюжок заплутується в хустці, у волоссі, псує новорічну

зачіску. 1а інша зупиняє 11 жестом. Можливо, вона каже: “Не треба! Він належить тобі!”

Більше їм немає про що говорити. Тому, що вже все сказано між ними. Розписано, як за сценарієм. Але – не моїм. Це вже точно. ...Ефект супарої плівки, шипіння, подряпини... М’яке теракотове світло, напівтемрява... Посеред зали під розкішною ялинкою сидить кумедний лисий чоловік – він натх- ненно награє на старому баяні мелодію Аег- рана з “Шербурзьких парасольок”. У центрі танцює пара. На ньому чорний костюм, замість краватки – грайливо пов’ язана картата хустка (можливо, навіть – величезний носовичок) у вона в червоній блузі (такий крій років двадцять тому називали “летюча миша”), під коміром – яскрава чеська брошка, у теракотовому світлі вона спалахує, немов діамант. Напівколом стоять столики. Обличчя. Великим планом. – Вже знімаєте?! Можна? А про що говорити?.. Мені тут усе подобається. Годують добре. Ось наш директор... – Куди мені сховати руки?.. Так – нормально? Отже – я народилася,... – ...коли після прем’єри ми під’їхали до під’їзду і я вже мала виходити з авто, він раптом з усієї сили грюкнув дверима і скомандував водію: “На вокзал! Швидше!” Це було схоже на викрадення, на божевілля. У мене перехопило дихання, я тремтіла й почала читати молитву... – Мезгір покинув Купаву заради Снігу- роньки, Аель відрікся від Снігуроньки заради Купави. А Снігуронька розтанула... Так все заплутано в цьому житті... Вона більше нічого не може сказати. І не скаже... Пам’ять поволі відпускає її. Туди, де вона – молода і прекрасна – стоїть у колі місячного світла і тане в ньому... Туди, де вона огортає оголені плечі хутром і маскує печальні очі вуалькою, а фотограф каже їй: “Усміхніться – зараз вилетить пташка!” А потім каже: “Знято!” – і світлини красуні з холодною завивкою розкуповують школярки. І мріють про таке ж яскраве святкове життя. І не здогадуються, що юна і прекрасна Леда вже померла у квітах... Можливо, я теж хотіла б померти у квітах – тих, які надсилали б мені після кожного вдалого сценарію. Але я не така романтична і не така слабка! Дзуськи! ...Острівець тьмяного світла з ялинкою посередині. Праворуч від зали – темний тунель коридору. У ньому тихо. Молода жінка з довгим розпущеним волоссям змахує рукою: “Мене – не треба. Не знімай!” – усміхається, йде коридором і розчиняється в його колодязній глибині. Чому ти залишив цей кадр? Ми так не домовлялися. Не збираюся таким чином плювати у вічність. Це мене більше не цікавить Я волію бути поза кадром. Я ненавиджу лицедійство. Ненавиджу будь-яку залежність – від обставин, грошей, непотрібних і нав’язливих людей, від власних комплексів, від спогадів. І тому я хочу писати власний сценарій. Але так, щоб трохи чути іншого СЦЕНАРИСТА і йти за ним. Хоча він буває надто сентиментальним. Як життя. А сентиментальність нині не моді... ...Камера прямує за нею, туди, де в самому кінці темряви яскравіє біла прямокутна пляма. Це – екран. На ньому – жінка в білому костюмі з джерсі. Репортери, люди в чорних костюмах, аеропорт Орлі. Архів Дер- жфільмофонду. Жінка з тонким профілем, пряме чорне волосся... Море квітів. Натовп коливається, як вода у відрі, заступає собою жінку. Поглинає її. Великий план, усмішка... Більше нічого. Скільки не шукала – тільки цей кадр. Більше – нічого... ...Прибиральниця змітає з підлоги конфетті. І вмикає телевізор у холі. Вмикає тихенько, аби не потривожити мешканців. У них сьогодні був гарний вечір. На екрані – Пугачова, Гал- кін, Кіркоров, Задорнов і Петросян... Невже так буде вічно, думаю я, невже я не вигадаю чогось іншого?.. Я натискаю на кнопку, й екран комп’ютера освітлюється блакитним світлом, а потім на ньому виникає заставка: засніжений парк. Той самий... Розділ останній Сила трьох ножів – Ну що, добре повеселилися наші нарциси? – посміхнулася Едіт Береш, коли Стефка увійшла до її кімнати. – А я, мабуть, погарячкувала з нічною прогулянкою... Мені нині й до крісла не дістатися. Бач – лежу, як колода. Так і треба. Скільки ж можна? Фотель забереш собі, як обіцяла. Іди, відпочивай. І добре повеселись на свято. – Я буду тут, із вами! – сказала Стефка. – Господи, які дурниці! Хочеш, щоб я витратила останні сили на те, аби запустити в тебе капцем?! Геть! І випий за мене келишок! Колись я так любила брют! – Можливо, ми все-таки зможемо прогулятися парком? Я вам допоможу... Там так гарно! Там такий сніг... Я хочу познайомити вас із Ледою... – Дівчинко, – каже Едіт, – навіщо ворушити пам’ять двох нікчемних старих? Це не мудро. Іди. Завтра – свято, і три вихідні попереду. Скористайся цим із розумом. А я постараюся дочекатися тебе. І не забудь привезти мені тютюн. Той уже скінчився. Добраніч! – Добраніч, Едіт! – І запам’ятай, що я тобі скажу... – Чому так довго? – запитав Ед, коли вона вийшла на вулицю. – Чому ти сама? Стефка мовчала. Вона думала про те, що сказала їй Едіт Береш: “Нехай у тобі завжди буде сила трьох ножів! Перший – щоб відтинати минуле, хоч би яким воно було, і йти вперед, другий – нехай буде зовсім маленький, як срібна голка, котра має стирчати в серці, щоб ти завжди могла відчувати біль і співчуття, а третій (тут вона всміхнулася своєю іронічною посмішкою) – щоб боронитися від ворогів!..”

Жовтень – 31 грудня, 2005 рік