З воєнного нотатника

Яків Гальчевський. Біографія

Яків Гальчевський[60] народився 22 жовтня 1894 р.[61] (за ст. ст.) в с. Гута-Літинська Сосонської волості Літинського повіту Подільської губернії[62]. Його батько (Василь Лукович) був селянином, а мати — Мотря Іванівна (в дівоцтві Русавська) — походила з давнього козацького роду[63]. Саме родина матері "дуже рано збудила в душі (Якова) ненависть до Москви"[64]. Батькові на виховання сина Боги відвели небагато часу: 1901 року Яків став сиротою.

Невдовзі його матір (11 лютого 1902 р.) вдруге вийшла заміж — за односельчанина римо-католицької віри Войтеха Антоновича Ферфецького[65], від якого в Мотрі народився син Іван. Невдовзі вона овдовіла вдруге: 8 липня 1906 р. внаслідок "невідомої хвороби" помер її другий чоловік. На час його смерті Мотря і троє її синів були православними[66]. Та вже 3 жовтня 1907 р. Мотря Ферфецька стала парафіянкою Літинського костьолу, приєднавшись до римо-католицтва разом зі своїми дітьми — Яковом, Федором та Іваном, про що зберігся запис в "Особливій книзі Літинської римо-католицької парафіяльної церкви про приєднання з інших християнських (конфесій) до римо-католицького сповідання"[67].

Невдовзі матір Якова знову одружується, на цей раз — із молодшим від неї Іохимом (Йоахимом, Юхимом, Іоаном, Євгеном — так у різних документах) Антоновичем Ферфецьким, ймовірно, братом попереднього її чоловіка Войтеха. Іоахим також був римо-католицької віри. На час одруження йому було 25 років. Під час третього шлюбу, 31 січня 1908 р.[68], Мотрі вже виповнилося 30 років.

Ця, як комусь може здатися, надмірна деталізація потрібна для того, щоб вияснити національність Якова Гальчевського. Адже, подаючи документи до польської армії 1928 року, Яків Войнаровський (Гальчевський) зазначив, що його батько є поляк римо-католицької віри. Більше того, Гальчевський стверджував, що його "дід Януш" брав участь у польському повстанні 1863 — 1864 рр. а бабуся Марія була полькою з міста Гродно[69].

Однозначно брати на віру ці твердження я б не став, як це роблять деякі дослідники. Тому, що в рукописі[70], який зберігається в моєму архіві, Яків Гальчевський однозначно і категорично стверджує, що він є українцем. А в розділі "Про поляків" (цього ж рукопису) його серце палає гнівом на поляків за багатолітнє жорстоке гноблення українського народу.

Подати національність батька як польську Яків міг, щоб прискорити своє прийняття на службу до Війська польського, отримати гідні його знань і досвіду звання і посаду, щоб зменшити пресію польського шовіністичного середовища та уникнути нагляду польських спецслужб.

Виглядає ймовірним, що не батько Якова Гальчевського, а Войтех та Іохим Ферфецькі були поляками або українцями римо-католицької віри. Стосовно "діда Януша" і "бабці Марії", то логічно припустити, що вони були родичами Войтеха та Іохима Ферфецьких, а не рідного батька Якова — Василя Луковича Гольчевського. Як би там не було, але на Якова найбільший вплив мала мама, тому й зростав він як українець.

У вісім років Яків став учнем початкової школи в рідному селі, а 1908 року поступив до "второкласной" учительської школи в с. Майдан-Курилівський (невдовзі перейменований на Майдан-Трепівський[71]). У своєму "Curriculum vitae" ("Життєписі") Яків Гальчевський зазначав, що, навчаючись у цій школі, він "об'єднував біля себе чимало патріотично настроєної української молоді, яка тихесенько плекалась у козачих традиціях. Після першої російської революції ожив дух бунту проти Москви, і ми вели агітацію, освідомлювали маси і діставали через Кам'янець-Подільський з Австрії нелегальну літературу"[72].

У 1912 — 1913 роках Яків навчався на однорічному педагогічному курсі при Майдано-Трепівській школі. "За відмінної поведінки" мав такі оцінки: Закон Божий, арифметика, алгебра — задовільно (3), російська мова і церковно-слов'янська мова — цілком задовільно (3,5), "отечественная история", історія педагогіки, дидактична і педагогічна пропедевтика, методика, географія, сільське господарство — добре (4), твір — цілком задовільно (3,5), практичний урок у зразковому класі — задовільно (3). Зазначено також, що він навчався "военному строю". Свідоцтво про закінчення однорічного курсу Яків отримав 8 червня 1913 року, а вже 17 червня 1913 року, склавши іспит у раді Вінницької церковно-учительської школи, отримав звання вчителя церковно-приходської школи[73]. І 1913 року він почав вчителювати в подільському с. Сахни, одночасно готуючись до іспитів в учительський інститут[74].

Та не довго довелося вчителювати Якову: влітку 1914 року вибухнула Світова війна, а у вересні його "побрили у москалі". І поїхав Яків із рідних країв на дикий російський схід: до Казані — колишньої столиці Казанського ханства. Саме тут дислокувалася його частина — 2-га запасна гарматна бригада[75]. Та доля посміхнулася Гальчевському — невдовзі він знову опинився в Україні, в 2-й Житомирській школі прапорщиків, яку закінчив у червні 1915 року. Якщо вірити його евіденційній карті, то в липні він командував маршовою ротою 22-го запасного піхотного батальйону у Вінниці і в серпні вирушив з нею на Західний фронт — до 1-го стрілецького полку 1-ї Туркестанської дивізії 1-го Туркестанського корпусу, яким командував генерал від кавалерії Сергій Шейдеман. Спочатку Гальчевський служив молодшим офіцером, а потім командиром роти кінної розвідки[76].

Під час бойових дій Гальчевський неодноразово виявляв героїзм, внаслідок чого його постійно (практично щотримісяці) підвищували у званні та нагороджували бойовими нагородами. Так він отримав орден Святого Станіслава 3-го ступеня з мечами і бантом, орден Святої Анни 3-го ступеня з мечами і бантом та орден Святої Анни 4-го ступеня[77]. Отримав він й інші відзнаки: поранення у бік, контузію; був отруєний німецькими газами. Проте, частини своєї не залишив: після лікування в дивізійному лазареті повертався на передову[78]. Не дивно, що його цінувало начальство, а підлеглі ставилися до нього буквально з любов'ю. Гальчевський сам писав про це: "Мене всі любили за мою військову вдачу"[79].

Після жовтневої 1916 року катастрофи, до якої призвела жахлива повінь на р. Стоход, рештки 1-го Туркестанського корпусу було відведено в запілля. Під час реорганізації корпусу Гальчевський потрапив до новоствореного 29-го Туркестанського полку 8-ї Туркестанської стрілецької дивізії, де очолив роту піхоти, а згодом — кулеметну роту. Якийсь час виконував і обов'язки ад'ютанта командира полку. В квітні 1917 р. йому доручили командування навчальною дивізійною командою, яка готувала підстаршин. У вересні, вже у званні штабс-капітана, він повернувся до 29-го Туркестанського полку — на посаду командира 3-го батальйону.

Гальчевський взяв активну участь в українізації частин російської армії. Під час творення Української козацької ради 8-ї Туркестанської дивізії його обрали помічником голови, тобто заступником. Оскільки командування дивізії чинило опір українізації, то Гальчевський "всіма правдами і неправдами відправляв козаків до Київа в українські частини"[80]. Він і сам мав гаряче бажання повернутися на Батьківщину, але начальство не відпускало, а дезертирувати йому "не дозволяло сумління"[81].

Лише після Жовтневої революції, що привела до повного розвалу російської армії, Гальчевському вдалося оформити відпустку і разом із братом Федором та кількома військовими-українцями своєї частини виїхати до Києва. В дорозі захворів на тиф. Брат і товариші доглянули хворого і довезли додому.

Вилікувавшись, Яків почав вчителювати в сусідньому селі Брусленів. До того ж, він взяв на себе обов'язки завідувача школою. Став членом повітової шкільної ради. Вступив до Українського національного союзу — опозиційної до гетьмана Скоропадського політичної організації. Коли в Кам'янці-Подільському відкрився Державний український університет, Гальчевський став його вільним слухачем (на правничому факультеті). Хіба міг уявити Яків, що саме його ректор Іван Огієнко (в майбутньому архієпископ Іларіон) в далекому 1943-му прощатиме його в останню дорогу?..

Навчання в університеті Гальчевський використовував для творення таємної організації, яка готувала повстання проти Гетьмана України. У своєму "Життєписі" Гальчевський стверджував, що за дорученням керівництва УНС відповідав за підготовку повстання у чотирьох повітах Подільської губернії: Літинському, Вінницькому, Летичівському та Кам'янець-Подільському. "В перевороті Директорії, - писав він, — я грав на Поділлю видну ролю, хоча мене і не видно було… Після опанування Вінниці в листопаді 1918 року я з літучим відділом очистив північне Поділля, установлюючи владу Директорії. Отаборився в м. Літині, де сформував Окремий Літинський курінь, який увійшов до 2-го корпусу українського у Вінниці, і провадив мобілізацію, наслідками якої до 15000 багнетів було відправлено на фронт під Київ. У грудні 1918 р. я залишив залоги на відповідних пунктах півночі Поділля; Шепеля Якова, який у мене був ад'ютантом, з кількома сотнями залишив у Літині, а своїх добірних козаків — піхоту, кінноту і 3 гармати з'єднав по наказу комкора-2 Колодія з курінем Гайсинським А. Волинця…"[82].

3 січня 1919 р. об'єднаний загін за згодою Головного отамана і наказом № 3 командира Подільського корпусу Федора Колодія перейменували на курінь ім. отамана Симона Петлюри[83]4. Курінь рушив на Летичів, де більшовики мали досить міцні позиції. Після нетривалого бою увійшли до міста — якраз у переддень Різдва. Москалі в паніці відступили до ст. Деражня[84]. Потім курінь, в якому Гальчевський був командиром сотні, штурмом взяв Меджибозький замок — оплот більшовицького "ревкому". Тим часом, один із керівників більшовицького заколоту Мушлін, якому вдалося втекти під час захоплення Меджибозького замку, переніс штаб збаламучених повстанців до с. Голосків. Мушлін змобілізував на боротьбу з "буржуазною" Центральною Радою лайдаків біля двадцяти сіл: Голоскова, Щедрової, Копачівки, Писарівців, Богданівки та інших.

Обстрілявши з гармат Голосків, Русанівці, Лисогірку, Гальчевський захопив Лисогірку, а Волинець увірвався у Голосків… Так була ліквідована "Меджибозька республіка"[85]. Рішуче загасивши братовбивчий конфлікт, який намагалися розпалити чужинці Мушлін і Лайнер, Гайсинський курінь ім. отамана Симона Петлюри з честю виконав доручене завдання. В телеграмі, яку 27 січня 1919 року отаман Ананій Волинець послав із Меджибожа до 19-ї дивізії Дієвої армії УНР, повідомлялося: "На місці справи гаразд, спокійно, селяне здають зброю. Курінь смерті наробив добрих діл, почуєте"[86].

25 січня 1919 р. згідно з наказом № 43 штабу Холмсько-Галицького фронту курінь ім. отамана Симона Петлюри було переформовано на 61-й піший дієвий полк (у складі 19-ї дивізії) з осідком у м. Старокостянтинові на Волині[87]. Станом на 2 лютого Яків Гальчевський значився серед командного складу 61-го полку як сотник гарматної батареї[88]. Незабаром 61-й полк вирушив на Північно-Західний фронт у розпорядження отамана Армії УНР Володимира Оскілка. Попри виснаження особового складу, полку вдалося відбити ворога від Рівного[89].

З другої половини лютого приблизно до 20 березня 1919 року 61-й полк вів бої проти частин Красної армії в районах Костополя — Домбровиці (нині Дубровиця) — Століна — Речиці. Після тривалих боїв частини Красної армії відступили[90].

Під час березневого наступу Армії УНР 61-й полк брав участь у боях біля Костополя, Немовичів і Сарн. Разом із 56-м Немирівським і 57-м Гайсинським полками м. Сарни, 61-й полк відкинув совєтські частини за р. Прип'ять. Та наприкінці квітня Красна армія, завдавши відчутних ударів Армії УНР, прорвала фронт у напрямку на Житомир і Новоград-Волинський. 61-й полк виявився в оточенні. Ананій Волинець, отримавши спеціальне завдання від командира дивізії Г. Добрянського, в ніч на 23 квітня зі своїми гайсинцями прорвав фронт і вирушив у запілля більшовиків — на з'єднання з повстанцями Дмитра Соколовського, які діяли в районі Радомишля. Волинець планував через цей повстанський район вийти в рідний Гайсинський повіт[91].

Яків Гальчевський, перебравши від Волинця командування, з рештою козаків і старшин залишився. Відтоді він став командиром 61-го полку ім. Симона Петлюри. А оскільки Армія УНР відкотилася на Рівне, Гальчевський повів свій пошарпаний полк за нею. Йому вдалося вивести змалілу частину з оточення. Вже у Рівному Гальчевський взяв участь у придушенні державного перевороту, який 29 квітня вчинив командувач Північного фронту Армії УНР Володимир Оскілко[92].

Невдовзі Яків Гальчевський отримав наказ Симона Петлюри прибути на ст. Радзивілів. Тут і відбулася їхня перша зустріч. Головний отаман наказав Гальчевському з кількома старшинами й козаками вирушити через фронт на зв'язок із партизанами та організувати акцію руйнування запілля Красної армії[93]. Здавши полк старшині Шинкаренкові, Яків із бойовими побратимами перейшов фронт. Тоді, в травні 1919-го, й почалася його повстансько-партизанська епопея, яка тривала до 1925 року.

"Це був час, коли Головний отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григорьєв оголосив свій Універсал, в якому закликав до повстання проти "комуни, чрезвичайки і комісарів з Московської обжорки і тої землі, де розіп'яли Христа". Заклик отамана Григорьєва підтримали і на Поділлі. За короткий час були звільнені Літин, Гайсин, Могилів, Брацлав, інші міста і містечка"[94]. У червні в одному з боїв проти більшовиків Гальчевського було поранено в лице і ногу[95]. Та це не зупинило його.

З приходом української армії повітовий комісар М. Харусь запросив Гальчевського прибути до Летичева і наказав провести мобілізацію. "І я, — згадував Гальчевський, — їздив із карним відділом і провадив мобілізацію. Після відходу української влади до Польщі я залишився на Україні і провадив працю проти денікінців і большевиків"[96].

Восени 1919 р. Яків одружився з учителькою Марією Оксентіївною Жуматій (Шуматій). Одружився, бо "коли б загинув, — пояснював він свій "некозацький" вчинок, — то вона була б моєю наслідницею"[97]. Та всидіти дома біля жінки він не міг. Сотник Гальчевський повів підготовку до повстання на весну. "В квітні (1920 р. — Ред.), — писав він, — я і Шепель увійшли в контакт із галичанами (з частинами колишньої УГА, які тимчасово перебували у складі Красної армії. — Ред.) і перед польською офензивою, ми з двома бригадами галичан і повстанцями зліквідували фронт Богунівської і Таращанської дивізій: всі комісари були нами розстріляні. Між нами і большевиками йшли вперті бої. Прийшли польські війська: нас і галичан було обеззброєно, — повстанцям був даний наказ розійтись по домах.

Після відвороту поляків нам було дуже трудно, бо населення явно співчувало большевикам, поки ті не далися взнаки. Тоді знову повів я повстанчу роботу проти червоних. Під час відвороту большевиків з-під Варшави знищено дотла мою оселю, брата Федора, який ні до чого не мішався, розстріляно після знущань; навіть робітників-селян повбивали (цей злочин вчинили чекісти-євреї. — Ред.). Одна мати спаслася втечею. Це мене зробило звірем, і я з повстанцями нападав на большевиків і вдень, і вночі, незважаючи на кількість і якість"[98].

Федора вбили 17 вересня 1920 року. "Почувши звістку про розстріл брата, я закаменів, — згадував Яків Гальчевський. — У душі забушувала страшна ненависть до червоних і я перед мамою присягнув, що цю смерть криваво помщу, але не на безпосередніх убивниках брата, а на всіх партійних комуністах.

Питаю матері, чи бачила вона свого сина мертвим? Каже, що ходила по всім місті (Літині. — Ред.), питалася й знайшла Федора у рові. Одну руку мав на грудях, а праву — відкинуту на бік, з мотузком на кісті. Лежав горілиць і мав між очима чорну дірочку від пострілу.

Рештки большевицької влади в Літині не хотіли дозволити мамі забрати труп, але вона під'їхала зі знайомими селянами возом і привезла небіжчика-мученика до хати, та на другий день, у супроводі священика й багатьох селян, поховала його на цвинтарі поруч мого батька й сестри (Ганни. — Ред.). Місцеві большевики сказали матері, хто застрілив мого брата, й що комісар Уланський додав: "Нє можєм разстрєлять старшєво Гальчєвского, — разстреляєм младшєво: ето одна кровь!" Чи не жидівська талмудна логіка?

Федір Гальчевський був тоді останньою жертвою в Літині, бо після його розстрілу комісар Уланський із великим штабом жидів-чекістів поїхав у напрямку Винниці… Заворушились ми з Кузьменком, Мандзюком і козаками по всіх селах навколо, знайшов я повстанців, яких бачив у лісі під селом Майданом-Голоським. Через три дні був під моєю командою відділ піхоти, добре озброєної, 220 багнетів.

Я палав жадобою ворожих жертв. На озброєні відділи большевиків робив напади день і ніч. Вже чути було канонаду на заході. В брусленівських та винницьких лісах не перейшов ні один обоз большевиків, щоб не був нами обстріляний, або знищений. В лісі коло Миколаївки засіли ми на червону кінноту 8-ї кінної дивізії. На перший вогонь попав нам Революційний трибунал тієї частини. Під нашими кулями впало до 20 військових чекістів. Втікаюча решта захопила по дорозі 14-літнього хлопця з с. Майдану-Грузького й замучила його пізніше в м. Янові. Той хлопчина збирав у лісі в мішечок жолуді.

Почала відходити на південний схід армія Будьонного. Вона мала завдання вдарити в Криму на генерала Врангеля, який обняв команду над білими москалями після генерала Денікіна. По дорозі через наш район ми добре потріпали, один по другому, два кінні полки із засідки. Між іншим, у цій армії червоноармійці вистріляли тоді всіх своїх політкомісарів-жидів, а в м. Пикові і Уланові зробили жидам погром і зґвалтували всіх жидівок. По дорозі будьоновці розбивали горільні й їхали п'яні цілі полки. Таких п'яних ми заскакували і нищили.

Вже пройшов місяць вересень. Польсько-український фронт із большевиками дійшов до лінії Уланів — Хмільник — Дяківці — Багринівці — Бар і завмер. Настав місяць жовтень, — а фронт є непорушний. Вже й холод дошкуляє. Повстанці починають деморалізуватися. Одні хочуть по домах, а другі почули, що в м. Хмільнику стоїть відділ отамана Шепеля й до нього рвуться, щоб лише бути по цей (по той. — Ред.) бік фронту. Моя розвідка доносить, що поляки з большевиками заключили перемир'я без відома й згоди Головного Отамана. От союзники! Тепер не жалію, що ми їх били!

Знаю, що в нашім повіті фронт проти червоних тримають українці. Одного разу приходить до мене сотник (Павло) Саранча. Радимося, що робити? Він є тієї думки, щоб я свій відділ розпустив, або послав до отамана Шепеля в Хмільник, коли повстанці так хочуть, а ми перейдемо фронт до Української армії. Так ми і зробили 25 жовтня 1920 року"[99].

Перейшовши кордон між Багринівцями і Дяківцями, друзі вийшли на відтинок Запорозької дивізії. В Стасьовому Майдані натрапили на полк Чорних запорожців Петра Дяченка. Полковник Дяченко скерував їх далі — до штабу 1-ї Запорозької дивізії, де їх прийняв комдив Гаврило Базильський, якого було проінформовано про ситуацію в запіллі ворога. Проінформували про ситуацію на фронті і отаманів. "Довідавшись, що має бути наступ між 10 — 11 листопада"[100], Яків Гальчевський вирішив залишитися в дивізії. "Подавши рапорт до штабу дивізії, долучивши свій послуговий список і різні засвідчення", отримав приділення "до 2-ї бригади полковника (Івана) Литвиненка у Дорошенківський курінь молодшим старшиною"[101]. В іншому місці Гальчевський стверджує, що став до служби у Наливайківському курені. Далі Яків писав: "Те, що я, штабс-капітан царської[102] служби, який командував уже куренями і 61-м полком минулого року, не перешкоджає мені тепер командувати хоча би й чотою.

Врешті наступ. Ми женемо 17-у Башкирську бригаду. Доходимо до залізничного шляху Жмеринка — Вінниця. Наш лівий сусід — російський генерал[103] Яковлів — під Винницею. В нічних випадах здобуваю чимало коней. Моя популярність серед козаків, як запримічую, зачинає зростати. На відтинку Залізної дивізії прориваються большевицькі вожді Котовський і Примаков, що змусило цілий наш фронт до відвороту. В нічнім бою під селом Голенищевим я з хорунжим Слободяником так довго стримували ворога, що, вскочивши, нарешті, в село, потрапили просто у руки совітським кіннотчикам. Поки ручними гранатами відбились від ворога, то наших трудно було наздогнати. Таким чином ми залишились серед ворогів"[104]. Це був останній бій Якова Гальчевського у складі регулярних частин Армії УНР.

Дійшовши до Сахнів, де Яків колись вчителював, розпрощалися. Гальчевський сказав, що його "мрія прожити бодай одну зиму спокійно, хоча б за кордоном, не здійснилася"[105]. В іншому документі він уточнив, — щоб "не вести життя звіра"[106].

"З великою небезпекою, — писав пізніше Яків, — я пробрався до с. Брусленова, де здорові ліси…"[107]. Тут вчителювала його дружина. Та довго перебувати біля неї було небезпечно — адже не один у селі знав, що чоловік вчительки Жуматій був у "петлюрівській" армії. І Гальчевський вирішив на час зникнути. Тим більше, що йому страшенно хотілося відновити навчання в університеті. У грудні 1920 року Яків разом із товаришем Оникієм Місюрою вирушили до Кам'янця-Подільського. Вже 24 грудня Якова зарахували вільним слухачем.

"В університеті застали багато змін, — писав у своїх спогадах "Проти червоних окупантів" Гальчевський, — урядував уже студентський комітет із секретарем-комуністом, а один студент став навіть комісаром університету. Мій правничий факультет влада перейменувала на факультет соціальних наук. Почав я вчащати на виклади. Викладали нові професори, бо більшість старих разом із ректором Іваном Огієнком виїхали за Збруч. Нова влада почала добиратися поволі до решти професорів і студентів: (вже було) арештовано декількох осіб. Ходжу цілий час із револьвером у кишені. Довідуюсь, що є наказ зголоситись усім студентам-офіцерам до комендатури… Бачу, що не викручусь, бо в університеті лежать мої папери, з яких видно, що я старшина бувшої царської армії… Бачу, що земля під моїми ногами зачинає горіти. Тієї ж ночі вийшов я з Кам'янця у напрямку Ярмолинець, маючи при собі нерозлучного приятеля — револьвер. Всі свої речі та книжки залишив у Кам'янці"[108].

1921 року почався новий — найактивніший — етап повстансько-партизанської діяльності Якова Гальчевського. "Я знав, — говорив він, — що новий повстанчий рух, який буде мною викликаний, не матиме виглядів на позитивні наслідки, особливо для учасників повстання. З периферій ми України не створимо, окупантів не проженемо, але з іншого боку не згинемо безславно, як барани, а зі зброєю в руках — по-козацьки. Дамо криваво відчути зайдам — москалям і жидам — та своїм песиголовцям, які злигались із комунарами, що ще не все завмерло. Правда, пропаде чимало наших, згине багато невинних людей, але як ліс рубають, то тріски летять. Кожна нова жертва — цеглина в наш національний будинок, бо ніколи людська кров не ллється на марно!

Думалося, а може, Захід, коли довідається про повстанчий рух, скоріше здійснить інтервенцію. А коли ні, то своїми виступами змусимо комуністичних зверхників бодай на фікцію українства… Отже, з Богом — до діла!"[109].

Почалась тяжка праця. Кожну ніч Гальчевський вирушав у дорогу. Обійшов Літинський, Вінницький та Летичівський повіти. Вишукував товаришів по зброї, які переховувалися від більшовиків. Переконував їх продовжувати боротьбу, організовував, давав завдання, наполягав, щоб вони не сиділи, а також рухались.

Гальчевському було легко працювати — його в околиці знало і поважало чимало людей. Але багатьох товаришів Яків не знаходив: хтось поліг на полі бою, комусь вкоротив віку тиф, дехто під час минулорічних наступів української армії пішов до регулярного війська, когось мобілізували більшовики. Інші, намагаючись врятуватися від ЧК, виїхали в інші місцевості. Хтось ховався на хуторах [110].

19 березня в Ризі Україна отримала страшний удар: союзники-поляки підписали з росіянами та їхніми "українськими" маріонетками (урядом т. зв. УССР) мирний договір. Цей договір розділив Україну на дві частини — по річці Збруч. Яків Гальчевський так оцінив наслідки цього страшного для України миру: "Говорять про "геніяльність" Пілсудського… А чому він не передбачив пізнішої катастрофи своєї держави і не створив під своїм політичним впливом українсько-білоруського буферу між Польщею й Росією? Відпала Литва, але її місце "хотіла" зайняти Україна (свідомо чи несвідомо — інша річ) в особах своїх тодішніх репрезентантів. Ідея Ягайлів була близька до здійснення, й великих перепон не було. Чи Україна на тому виграла б, чи програла? — питав сам себе Гальчевський. — Мені здається, що Україну в замаскованій федерації з Польщею чекала би така сама політична доля, як УССР під Москвою, бо політично поляки ХХ століття ще менше вироблені, як за часів своїх королів. Чи удержалася б Україна на поверхні політичного життя, коли б постала як УНР? Це були б передчасні "роди", бо політична концепція з опертям одних на Москву, а других — на Варшаву від віків фальшива"[111].

Яків Гальчевський був переконаний, що Україна мала більше шансів визволитися, коли б знаходилася під одним окупантом… Але й в умовах окупації України арміями кількох держав боротьба мусила продовжуватися.

"Як військовий фахівець, Гальчевський від самого початку організував ефективну розвідку та контррозвідку. Його поінформованість вражала навіть близьких товаришів. Він завжди знав, що і де відбувається, бо скрізь мав своїх інформаторів: на залізниці і телеграфі, в ревкомах і "комбєдах", навіть у військових частинах та ЧК. Особливу увагу він надавав викриттю і знищенню "сєкрєтних сотрудніков ЧК"… Він не шкодував винагород для місцевого єврейського населення. І євреї справно збирали для нього інформацію. Розуміння особливої ваги розвідки і контррозвідки оберігало життя отаману та його козакам"[112].

Гальчевський міг помститися батькові вбивці свого брата — балинському корчмареві Хаїму Бурґу. Козаки підбивали Якова вчинити розправу над ним — на тій же підставі, що "це одна кров". "Сензюк хотів навіть вступити до клятого жида й пригадати йому подле звірство. Але я не дозволив, — писав у своїй мемуарній книзі "Проти червоних окупантів" Яків Гальчевський. — Ми є месники за всі кривди, заподіяні нашому народові, особистих ворогів залишаймо поки-що у спокою. Не міг я зрештою мститися на родичах вбивника, хоч "то одна кров"[113].

Розмірковуючи на прикладі вбивці-чекіста про роль єврейства у Визвольних змаганнях українського народу, Яків Гальчевський дійшов таких висновків: "Я не раз бачив біля (балинської) корчми купу жиденят, в тім числі було сморкате жиденя — пізніший кат багатьох соток селян і мого брата. Це не спорадичний випадок. Всі жиди, які виростали на селах, у корчмах і крамничках своїх батьків, на хлібові українських селян, коли прийшли більшовики, стали опорою червоної влади. Вони володіли добре українською мовою, знали кожний своє село, під кожним оглядом із них вербувалися агенти внутрішньої розвідки, добрі чекісти. Страшним чекістом був також сільський жид із с. Трепівського Майдану…

Українське селянство засвідчило — до (приходу) большевиків жиди по селах деморалізували селянство, в часі большевиків жиди вийшли з сіл та стали зпричинниками фізичного нищення наших братів. Жиди по містах і містечках тримали наше селянство в економічній і торговельній залежності, а потім утворили кадри большевицького урядництва, судівництва, міліції і грізної чрезвичайки. Все разом жидівство в Україні зіграло ганебну й жахливу ролю. Воно судило, катувало, в'язнило й розстрілювало наш нарід, а само кричало: "Ґівалт! Погром!" А на ділі, то всі жертви, які понесла наша нація від жидів, на 5 млн. перевищує тепер все жидівство в світі!"[114].

Тут слід зазначити, що Гальчевський ніколи не боровся проти євреїв, що прихильно ставилися до Української держави і не співпрацювали з окупантами. Отаман боровся лише проти тих, хто йшов збройно проти України чи був сексотом совєтської влади.

Так, Гальчевський був жорстоким чоловіком. "Це був час, — писав він, — коли всіх майже большевиків я із своїми козаками пускав у "розход" особисто, щоб їхня якнайбільша кількість зустрілася "там" із моїм братом! Коли мені приходилося стріляти якого комуніста, то обов'язково він діставав кулю в ніс, де брови сходились: в це місце, після страшних мук, жид Хаїм Бурґ із нагана застрілив мого молодшого й єдиного брата[115]! Почуття помсти є страшне й робить людину, поки вона не заспокоїть жадоби помсти, також страшною. Всякі екзекуції мені були противні та жадоба помсти і ненависть робили мене жорстокою людиною, а головне: я мав силу зносити все, щоб найгірше досолити комуністам"[116].

"До нас твердий час не мав сантименту, як і люди з противного боку, — стверджував Гальчевський. — Не могли й ми мати жалості до представників совітських катівень"[117]. Не мав жалості Гальчевський і до українців, які зрадили свій народ і пішли на службу до окупанта: їх він винищував особливо ретельно. Тобто Гальчевський боровся не проти євреїв, українців чи росіян, як представників тієї чи іншої національності, а боровся проти представників "совітських катівень". Окрім того, що Гальчевський не зводив особистих порахунків (особисті порахунки у нього були з поневолювачами!), він був принциповим противником єврейських погромів. І засуджував тих отаманів, які дозволяли реквізиції в євреїв, "псуючи ідейних козаків"[118].

У своїй книзі "Проти червоних окупанитів" Яків Гальчевський описував такий епізод. Єврейська родина, що "на свою біду верталася з Америки до Проскурова". Їхала вона через Літин на Летичів. Якраз на цій дорозі проектувалася засідка проти червоних, тому повстанці змушені були затримати родину. Під час обшуку в євреїв знайшли 25000 доларів — на той час величезну суму. Старшини запитали отамана, що робити з грішми? Орел наказав гроші віддати. Через деякий час здивовані й вдячні євреї вирушили далі. Та не довго вони дякували Єґові за дивовижне спасіння: незабаром їм зустрілись більшовики, які не тільки забрали гроші й речі, а навіть постягали з жінок панчохи.

Єврейська родина, зрозуміло, широко розголосила про ці два випадки. Внаслідок розголосу чимало євреїв із Літина, Ялтушкова, Бара та Летичева виявили бажання вступити до повстанчого відділу Орла. Власне, вони й раніше не один раз могли пересвідчитися, що Яків Гальчевський завжди виступав проти погромів. Отаман, зрозуміло, ввічливо відмовився від пропозиції "посилити відділ", та все ж послугами єврейського населення користувався"[119].

1 квітня 1921 року, під час формування нового відділу, козаки дали своєму отаманові ім'я Орел. На той час він вже сформулював основи партизанської тактики. Ось вони. "Треба бути здалека від родин, любих дівчат і знайомих. Не заявлятися одинцем на хуторах і селах. Ходити найменше удвох. Треба всім якнайскоріше придбати совітські уніформи і завсіди переодягатися в них для якоїсь акції. Озброєння мусить бути добре і перевірене. Кожний мусить мати: кріс, один-два револьвери, дві-три ручні гранати, кинджал або шаблю. Кинджал і шабля особливо доречні тоді, коли треба ворога утихомирити без стрілів і галасу. Не вільно навіть між своїми козаками оповідати про те, де ми були, що робили чи що думаємо робити. Намагатися, щоб днями нас якнайменше бачили. Наладнати розвідку, щоби нас негайно повідомляла, коли й де прийдуть совітські військові чи агенти. До своїх зрадників… мусимо бути нещадні…

Ми сильні своєю таємничістю, дібраним елементом, нежданим нападом-заскоченням, використанням ночі, поганої погоди, безпосередньою бійкою руками і скорим зниканням. Нам одна дорога, а ворогові, що хотів би нас знайти, двадцять доріг до нас. І коли ворог знайде нас, то ми можемо вибрати: зникати, гублячи сліди, або робити засідку, дати йому прочухана і відходити. Ми не боронимо терену боротьби, не треба нам здобувати осель, містечок, міст, мостів, високих тактичних пунктів та втримувати їх. Ми нищимо, коли самі захочемо, лише живу силу. Знаючи правильники кількох армій польової служби, ми мусимо діяти завсігди не так, як каже правильник.

Найчастіше діяли ми, українські повстанці, під покровом ночі малими гуртами, атакуючи по черзі знані об'єкти: штаб, телефонічну централю, варту, касарні, черезвичайку, міліційну станицю, всеобуч, ревком та інші установи, що ними большевики тримали в ярмі Україну. До приватних мешкань повстанець, щоб не розпорошуватись, не повинен без наказу заходити. Тільки на виразний наказ можна зайти до дому, щоб витягнути з нього якусь важну большевицьку рибу, зайти до в'язниці і визволити політичних в'язнів. Криміналістів (кримінальників. — Ред.) треба залишати під замком, як тих, що їх кожна влада мусить замикати. Акти у штабах Чека, ревкому й інших важних урядах треба конче забирати, бо вони — це найкраще джерело інформацій про ворога, своїх патріотів і зрадників. Військове майно обов'язково брати, але в міру… Чого не можна забрати, треба знищити. Побажано палити перед відходом військові об'єкти: вогонь вночі має свою психологічну силу і мову, а пізніше свої і вороги довго ще будуть оглядати пожарища та з острахом згадувати і думати про тих, що таку помсту на комуні заподіяли… Наша засада була: ніколи не перебувати вдруге на цьому самому місці, де ми вже раз були, й ніколи не робити на одному місці постою довше, як один день"[120].

Постійні переходи не лише утруднювали чекістам пошуки, але й сприяли тому, що козаки досконало вивчали ліси. Окремо отаман вияснив питання, де не слід проводити боїв: "Озброєним повстанцям ворог ніде не страшний, однак прикро мати сутичку в хаті чи біля хати щирих людей, які переховують повстанців, годують, а потім їх червоні помордують за це та ще й зруйнують господарку і сконфіскують майно. Сутичка з ворогом у лісі не шкодить нікому, крім повстанців або червоних, — залежно від того, хто ліпше воює. Повстанець мусить завсіди так поступати, щоби ніколи не дати себе заскочити, а тому треба чимало стриму, обережності, сміливості, доброї зброї і доброго володіння нею. Треба також вміти використовувати терен, знати його та знати вже раніше, де ворог. Головне ж — повстанець не сміє марнувати стрілу: кожний стріл, від першого почавши, мусить давати жертву — убитого або раненого"[121].

"Я взагалі не вірю ніяким (повстанським) комітетам, — продовжував отаман, — бо, де є комітети, то там не може бути конспірації. Стверджено, що кожний повстанком мав агентів ҐПУ… Наказую отаманам ділати більше на уяву ворогів і свого населення, а тому треба ночами палити всякі військові об'єкти. Обгорілі стовбури й димарі ще довго після нас "говоритимуть" про нас. Не шкодуймо майна: буде своя держава, то на місті зруйнованого чи спаленого дому поставимо палати"[122].

Щоб зрозуміти причини жорстокості "святих і страшних" в обороні рідного краю, досить навести короткий спогад Якова Гальчевського з його партизанської епопеї, який навів у своїй книзі "Національні спецслужби в період Української революції 1917 — 1921 рр. (невідомі сторінки історії)" доктор історичних наук генерал-маор СБУ Володимир Сідак.

"Кожному з нас розстріляно кого-небудь близького, рідного… — писав Яків Гальчевський. — У мене є козак. Два роки вже зі мною. За його повстанчу діяльність більшовики в серпні 21 року застрілили його брата Давида. Цього року піймали сестру Оляну; питаючи за Ониська, катували її, насилували, живою засипали в яму, яку вона сама собі викопала. Вона нічого не казала, бо нічого не знала; забрали її в губчека, де розстріляли, за що? Є козак Гриць Осидчук, з 19 року в повстанні: йому за нього розстріляли сестру і старого батька. В с. Літинці 4 брати Антонюки в повстанні з 19 року. Торішнього року в серпні їхнього батька Гриця Антонюка, питаючи за синів, мучили: поодрізували вуха, носа, очі викололи, по суглобах розбирали руки, обрізали губи, язика вирізали і шаблюкою в горло закололи, вивезли за село і затоптали в болото і наказали не ховати мученика. Коли поїхали кати, все село почало голосити, але боялось ховати. Тоді прийшли сини, збили домовину в своєму садку і там сховали мученика за Україну, без попа і хреста. Таких випадків мільйони. Сльози навертаються, коли пишеш і пригадаєш все"[123].

Дике насильство ворога викликало адекватну відповідь. Слушно висловився інший повстанський отаман — Юрко Тютюнник. "Для боротьби проти артилерії необхідна артилерія. Для боротьби проти воюючого націоналізму одних є необхідний воюючий націоналізм інших".

У цій передмові не описуватиму партизанської діяльності отамана Орла в 1921 — 1925 роках: вона детально висвітлена в моїй книзі "Отаман святих і страшних" (Київ, 2000). Скажу лише, що 1 травня 1922 року Гальчевському вдалося створити надзвичайно дієву українську збройну формацію — Подільську повстанську групу. Складалася вона з чотирьох кінних бригад: станом на 1 серпня 1922 року командиром 1-ї був Яків Голюк, 2-гу очолював Василь Лісовий, командиром 3-ї кінної бригади був Мирон Лихо, а на чолі 4-ї стояв Семен Хмара-Харченко. Була ще Вінницька сотня ім. Богуна, якою командував підхорунжий Онисько Грабарчук (Рубака)[124].

В 1921 — 1922 роках отаман Орел воював проти частин дивізій Котовського та Осадчого: з полками 1-ї дивізії, з 10-м, 11-м, 12-м полками 2-ї дивізії Червоного козацтва. Не злічити боїв і з частинами 24-ї Самаро-Улянівської (Башкирської) стрілецької дивізії та іншими частинами — 2-м ескадроном Брацлавського полку, Вінницькою школою піхотних червоних командирів, артилерійською школою, відділами особливого призначення тощо. Оперував отаман на Літинщині, Летичівщині, Брацлавщині, Гайсинщині, Уманщині, Бердичівщині, рейдував у Вінницькому, Проскурівському, Кам'янець-Подільському, Ново-Ушицькому, Могилівському, Балтському та Ольгопільському повітах, на Ямпільщині.

У серпні 1922 року Головний отаман Армії УНР, визнаючи бойові заслуги, підвищив Гальчевського у військовому званні — до полковника Армії УНР. Водночас Симон Петлюра призначив Гальчевського командувачем повстанськими загонами Правобережної України. Ось фрагмент із книги "Отаман святих і страшних" про цю подію: "Разом із козаками отамана Байди-Голюка прибув і хорунжий Богданенко. Богданенко коротко, по-військовому склав звіт… Потім Богданенко мовчки передав Орлу згорнутий листок паперу. Це було подання команданта Подільської повстанської групи про підвищення старшин-повстанців. У лівому верхньому куті червоним чорнилом була написана резолюція: "Воєнміну. За працю на користь Батьківщини сотника Української Армії Якова Гальчевського (Орла) підвищую до ранги полковника У. Н. Р. До всіх інших старшин застосувати приписи, передбачені статутами і інструкціями Військового Міністерства. С. Петлюра. Ставка, 20. 8. 1922 р." Цей листок з історичною для Гальчевського резолюцією Головний отаман передав через хорунжого Богданенка…"[125].

Наприкінці своїх мемуарів про збройну боротьбу на Поділлі в 1921 — 1922 роках Яків Гальчевський дав таку оцінку повстанським кадрам Української революції. "В повстанчих відділах був український елемент безсумнівно ідейний, — писав він. — Може, були одиниці малосвідомі початково та при постійній праці і впливі провідних одиниць і менше свідомі робилися ідеалістами й фанатиками боротьби за національну Україну. В постійній боротьбі ми стали людьми не з цього світу, а стояли понад людські пристрасті. На землі нічого не було такого, щоби нас до неї притягало: ні батьки, ні родина, ні багатство не могли нам заступити неба, куди наші душі рвались, бо там була ідея. Смерті ми не боялися, бо завсіди стояла вона перед нами. Свою смерть кожний із нас уявляв, як легкий перехід в інший, незнаний нам світ, де буде вічний спокій, на який ми заслужили своїм бурхливим життям. Перехід повинен бути легким тому, що ми знали, за що вмираємо, (знали), що не один ворог поляг від кожного з нас. Нам легко було вмирати в бою, ми без страху заглядали смерті в очі.

На землі не залишаємо нічого, чого б нам було шкода. У мене особисто — ні золота, ні речей не залишилося б. Ціле моє майно на мені, і з нього найціннішим була зброя. Ще залишалася б мати, однак вона хутко відійшла б з цього світу. Була дружина, але вона молода, без дітей, здібна до праці і без мене дала б собі раду.

Люди з таким наставленням є святі й страшні. Вони можуть бути пророками, войовниками, апостолами. В щоденному житті вони все бачать, гостро обсервують, передбачають майбутність. Прояви людського життя вони, як конденсатори, держать у своєму мозку й серці та дають непомильний осуд. Такі люди можуть проповідувати правди, незнані мільйонам смертників, бо їх чола й серця торкається Перст Божий, внаслідок чого в їхніх душах жевріє іскра несмертельності"[126].

Свій особистий двобій Гальчевський виграв: на його рахунку значно більше перемог, ніж поразок. Виграли свої двобої і підпорядковані йому отамани: втрати особового складу Подільської повстанської групи отамана Орла були неспівмірно меншими, ніж втрати ворога: за весь 1921 рік, наповнений боями і сутичками, було втрачено вбитими лише кілька осіб. Було й кілька поранених[127].

Якби ж такі люди, як Гальчевський, були у проводі нації…

Безмірна трагедія Гальчевського та його побратимів: усе зробити, навіть те, що понад їхню силу, перемогти власні амбіції і вади, розтрощити своїх противників, і, врешті, програти…

Якова Гальчевського поразка не зламала, навпаки — зміцнила його дух: він мріяв не лише про звільнення України, але й про розбиття нашого історичного ворога — росіян — на їхній території, в Росії, і звільнення поневолених ними народів. 15 серпня 1922 року, звертаючись до козаків Подільської повстанської групи, отаман Орел сказав: "У запалі боротьби ми звільнимо Україну й кинемо революційний вогонь на землі Московщини…"[128]. Яків Гальчевський вірив у відновлення боротьби — "тими самими знаряддями і під тими самими гаслами, що ними користувалися і ними одушевлялися жертви військових подій 1917 — 1920-х рр."[129].

Живучи в польській державі і здійснюючи з її території диверсійну діяльність проти російських більшовиків, Гальчевський змушений був співпрацювати із польськими спецслужбами, а саме: з 5-ю експозитурою 2-го відділу Польського генерального штабу. У Генеральному штабі (через полковника Миколу Чеботаріва) він отримував потрібні документи для себе та для своїх товаришів, а Симон Петлюра покривав фінансові видатки (гроші він брав у поляків). Що цікаво, Польський генеральний штаб приховував свою діяльність від Міністерства внутрішніх справ Польщі[130].

У червні 1923 року Орел переправив через Збруч Волинську групу з 22 підпільників. Очолював групу колишній начальник штабу Волинської підпільної організаці, в минулому член Центральної Ради Лукаш Костюшко. За Волинською відправилася Київська група Івана Трейка. Сам же Гальчевський перейшов кордон скоріше за все 8 липня на чолі Подільської групи з 20 осіб. Збруч долали малими групами. Прикордонники не зауважили нічого підозрілого… Отаман Хмара, який мав завдання організувати вісім округів Поділля, подався у Жмеринський район. Орел попрямував на Літинщину. Разом із ним було сім чоловік (штаб), з якими Гальчевський планував, як згодом розповідав Хмара, "кинутися по Дніпро". Попри заляканість селянства терором окупантів та тяжкі втрати, Орлу все ж вдалося сформувати партизанський загін. Та невдовзі надійшов наказ Симона Петлюри повертатися.

"В 1923 р. по наказу Головного Отамана Петлюри, — писав Яків Гальчевський, — була прикорочена партизанка на терені цілої України, а було приступлено до нової системи організаційно-підготовчого характеру на Великій Україні в боротьбі з червоними окупантами. В кінці 1923 р. я перейшов зі штабами трьох загонів до Польщі…"[131]. Це сталося в жовтні 1923 року. Разом з отаманом перейшли Збруч 60 кінних козаків і старшин[132]. "Велика кількість повстанців моїх подалась до Румунії", — згадував отаман[133].

З того часу Гальчевський весь час працював "на кордоні проти большовиків на Україні" [134]. Для зручності оселився у волинському містечку Корець (Фабричний провулок, дім 111 а)[135], неподалік кордону.

"Як представник воюючої України Гальчевський-Орел відвідав посольства різних держав і закликав підтримати боротьбу проти більшовиків. Тим часом Совєтська Росія вимагала у польського уряду видачі Якова Гальчевського. Це примусило його змінити прізвище на Войнаровський"[136].

Не один раз задумувався — чому саме Войнаровський?

Очевидно, Яків Гальчевський за псевдонім взяв собі прізвище Андрія Войнаровського, племінника гетьмана Івана Мазепи. В їхньому житті, справді, є чимало подібного: Андрій Войнаровський був довіреною особою гетьмана Івана Мазепи, Гальчевський — довіреною особою Головного отамана Армії УНР (фактично, гетьмана) Симона Петлюри, який, як й Іван Мазепа, перебував на вигнанні. Обидва — І Андрій Войнаровський, і Яків — із поразкою не змирилися, а заручившись підтримкою керівництва інших держав, та завдяки довіреним людям продовжували працю, готуючи ґрунт для повернення в Україну.

Гальчевський, як і Андрій Войнаровський, живучи на еміграції, провадив дипломатичні переговори з представництвами інших держав із метою спонукати їх до інтервенції проти Росії з метою визволення України.

Їхньої видачі (А. Войнаровського і Я. Гальчевського) домагався російський уряд.

Але чи цими аналогіями все обмежується? Чи було ще щось важливе, що спонукано Якова Гальчевського прийняте саме це прізвище? Може, глибока недовіра до польської влади, яка зрадивши в Ризі 1921 року союзника — Україну, могла зрадити й особисто Гальчевського, видавши його Росії? Так, як колись гамбурзький сенат, видав російській владі Андрія Войнаровського.

Про діяльність Якова Гальчевського в середині та другій половині 1920-х р. мало що відомо. Знаємо, що 1925 року він здійснив останній рейд у поневолену росіянами Україну… Пізніше, в той чи інший спосіб напевно продовжував роботу на кордоні, засилаючи з допомогою Польського генерального штабу агентів до Совєтської України. А 1 вересня 1930 р. капітан Яків Войнаровський (Гальчевський) почав свою службу в польській армії. Перша його посада — командир сотні 67-го пішого полку 4-ї польської дивізії, дислокованої на колишніх німецьких землях у Помор'ї. З цього моменту і починається рукопис "З воєнного нотатника". Переказувати подальші події нема сенсу — про них читач може дізнатися, прочитавши книгу, яку вже тримає у руках. Хотів би лише висвітлити деякі думки Якова Гальчевського.

Про політичні погляди Якова Гальчевського в 1930-х роках свідчить його відповідь на статтю "Треба протиділати" такого собі В. Целевича в газеті "Діло" (ч. 154)[137]. Під псевдонімом Я. Правобережець відгук 20 червня 1933 р. вмістив донцовський "Вісник"[138]. Стаття називалася "Затрування[139] душ молоді, чи Гіпохондрія?" Як виглядає з неї, В. Целевич, зараховуючи себе до "авторитету національного проводу", від імені всього "старшого громадянства" нарікав, що галицька молодь — це майже виключно "анархісти — неетичні, аморальні, нечесні", до того ж ще й майже "революціонери", тобто молодь зовсім не така, якою все "старше громадянство" хотіло би її бачити[140].

Зазначивши спочатку, що зараховує себе до так званого "старшого громадянства", "бо вже сивина чуба припорошила", Я. Правобережець (Гальчевський) погодився, що, справді, "молодь не слухається поважного "олімпу", не падає навколішки перед "авторитетами" (яких шукає і не знаходить!), випереджає їх, шукаючи в лабіринті своїх світовідчувань нових доріг, що відповідають духові часу". То чого ж хоче п. Целевич?! Все закономірно: молодь не хоче слухати тих, хто переконливо довів свою неспроможність: маючи шанс у 1917 — 1920-х роках збудувати українську державу, вони цей шанс бездумно і злочинно змарнували.

Але Целевич бачить причини поразки в іншому. Він вважає, що в усьому винна "публіцистична діяльність п. Донцова", у світогляді якого Целевич розгледів "прикмети східньої анархістичної психіки"… Слід зазначити, що Яків Гальчевський, оцінюючи творчість Дмитра Донцова, якого шанував, прохопився, що, на жаль, український націоналізм Донцова не подібний "ні до гітлеризму, ні до фашизму, ні (додам) комунізму!"… Отаман Орел, безперечно, мав право так стверджувати, бо мав нагоду впродовж 1914 — 1925 років переконатися, яку страшну силу становить московська орда з її інтегральним націоналізмом, а отже, щоб вижити, українська нація мусить протиставити ворожій расі щось надзвичайне, виняткове — сильніше і жахливіше!

В. Целевич, закидаючи Донцову "прикмети східної анархістичної психіки", "східний анархізм", натякав, що в поразці Визвольних змагань 1917 — 1920-х років винне "анархічне" селянство Східної України. Яків Гальчевський, представник і організатор цього "анархічного" селянства, добре знав ціну аргументам целевичів та й самим целевичам, завдяки партійному ворохобництву яких і безвідповідальній демагогії й була збаламучена частина селянства. Отаман Орел не з газетних публікацій знав, що таке масовий героїзм українського селянства східної України, знав, яка могутня сила була закладена в ньому; знав і чому вона не була використана. Причина — в горе-проводі, який і зараз — по гучній поразці! — хоче вчити-повчати.

Не дивно, що "молодь інстинктивно сама намагається собі зарадити, роблячи часами помилки, — каже автор. — З презирством дивиться (вона) на нарікаючих мальконтентів, котрі вимагають собі біблійної пошани і "фіміаму". Громадянство, котре історія "поклала на лопатки", не може бути для нього авторитетом…

Наприкінці Яків Гальчевський радить п. Целевичу "не вносити хаосу, не затруювати душ нового покоління іпохондрією", а радіти, що молодь на них — "поважних нездар" — не схожа. "Хай голос незнаного автора, — завершує свій відгук Я. Правобережець (Гальчевський), — голос із народу, теж старшого громадянина, буде пересторогою, щоби те "старше громадянство", яке репрезентує п. Целевич, не вдавало з себе патріархів і непомильних авторитетів та не претендувало, коли нездібне, на провід, а сміливо з громадською мужністю це собі усвідомило".

Далі була війна, в якій Гальчевський мусив захищати польську державу, державу, яка, захопивши значну частину українських територій, жорстоко придушувала опір українців. Та все ж Гальчевський до кінця добросовісно виконував свої обов'язки командира батальйону, бо відчував відповідальність за долю підпорядкованих йому людей. 18 вересня 1939 року, коли коли польська катастрофа стала довершеним фактом, маючи веселий настрій, що "перестає існувати бундючне панство", "майор Войнаровський" здався до полону німецькому офіцерові. Розвал гнобительки Польщі справді був для Якова святом.

У полоні Гальчевський здобув велику пошану до себе з боку німців, які дуже скоро — в січні 1940 р. — його відпустили. Повернувшись 1 лютого 1940 року додому, Яків засів за письмовий стіл. Насамперед він завершив рукопис "З воєнного нотатника", який розпочав писати в німецькому таборі в Люкенвальде. Завершив працю над двотомником "Проти червоних окупантів" та видав його (за активного сприяння свого швагра Геннадія Которовича): перший том 1941 року в Кракові, другий — 1942 року у Львові.

Написав Яків Гальчевський також історіософічну працю (без назви). Працю над нею він закінчив у січні 1942 року. Цей рукопис зберегли для нащадків Геннадій іі Надія Которовичі. Маю надію видати його. А поки процитую фрагмент вступного слова автора цієї праці.

"Живемо в бурхливий час, коли цілий світ є в огні титанічного змагу. І наша доля, майбутня (доля) української нації, є на терезах ваги динамічної епохи. Темні сили старого світу валяться у безодню, а в борні кристалізуються новий світ, нові ідеї. Довге поневолення української нації витиснуло на збірній психології українців негативні риси, і тому ми в боротьбі за новий порядок у світі є поки що чинником пасивним. Великий український нарід хвилево не має національного голосу, а в той час малі, але зорганізовані народи виступають на світову арену.

У перебудові Світу на нових засадах чимало народів зникне, державні організми будуть розтрощені, з іншого боку історична справедливість визволить чимало поневолених народів, але лише під умовою вартості й значіння їх для нового Світу. Долею нежиттєздатних народів народи порядкуючі не будуть займатися. З остраху, щоб колесо історії нас не змололо в порошок — бо події йдуть через нас і без нашого впливу — мусимо розважити цілий шерег питань.

Нам потрібно позбутись всіх негативних прикмет, набутих у довгім, недержавнім житті. Нам треба здобути нові, творчі прикмети, які знаменують нації здобитчиків, а не стояти в маразмі етнографічною масою. В іншому випадку наша Батьківщина стане колонією чужих народів, як це було дуже часто протягом нашої історії, а автохтони-українці й далі житимуть на своїй благословенній землі життям нещасних паріїв та можуть зникнути, як національна збірнота…

Підходьмо поважно до всього, що зв'язане з духом і тілом усієї української нації, бо ми стоїмо перед питанням: бути нам, чи не бути на своїй землі? Маймо на увазі, що світова історія поставила хрест на могилі багатьох народів, які були безхребетні, роз'єднані всередині, слабі назовні та не хотіли, чи не вміли боротися за своє місце під сонцем"[141].

Боротьба за місце нації під сонцем стала смислом життя Якова Гальчевського. І хоч вік його вже схилявся до полудня, він знову бере до рук зброю. "Творив не лише "пасивні" організації, але й активні — загони самооборони, спочатку сільські, потім — кущові, й згодом ним була створена високоефективна Грубешівська (повітова) самооборона. Його безцінний досвід отамана та професійного військового призвів до того, що Грубешівська самооборона, яку він очолив, не тільки успішно захищалася…"[142].

Та життєва стежка його добігала кінця…

"21 березня 1943 року, повертаючись із похоронів товариша Домбського, забитого поляками, Яків Гальчевський заїхав до Пересоловичів провідати родину. Але зрадник вже вирішив його долю: проти ночі 22 березня школу, де жила дружина з сином Романом, оточили тридцять бойовиків Армії Крайової, озброєних автоматами. Гальчевський мав лише пістолет.

На пропозицію здатися він відповів пострілами.

Боївкарі Армії Крайової прекрасно знали, що в приміщенні знаходяться дитина і жінка. Попри це, вони закидати школу гранатами. Гальчевський, на льоту зловивши кілька гранат, викинув їх назад через вікно — і п'ятеро недолюдків поплатилися за свою жорстокість. Та під час перестрілки все ж кілька куль поранили відважного отамана. Озвірілі "жолнєже" витягнули на подвір'я стікаючого кров'ю лицаря і на очах дитини та дружини почали ламати йому руки і ноги. А потім добили багнетами… Так закінчив свій життєвий шлях один із найкращих синів України у ХХ столітті…"[143].

"Стривожена Холмщина величаво ховала свого героя, лицаря й отамана… Людину боротьби, а не переговорів з ворогом… Без благань і нарікань йшов він важким шляхом служби Україні і Військові… Полковник Гальчевський навіки пов'язав себе з українською визвольною ідеєю"[144].

Поховали Якова Гальчевського у місті Грубешові на Холмщині (нині Польща) за масової участі населення та приїжджих з інших українських земель… Проводжав його в останню дорогу архієпископ Холмський і Підляський Іларіон — колишній ректор Кам'янець-Подільського державного університету Іван Огієнко.

Пізніше могила українського лицаря була сплюндрована польськими шовіністами і зрівняна із землею….

1951 року, в тридцяті роковини героїчного повстанського чину, в одному з українських емігрантських журналів друзі вмістили пам'ятну згадку про отамана Гальчевського-Орла: "Ніхто не робив йому реклами і не співав дифирамбів; ані уряд УНР, ані Міністр військових справ не визнали йому посмертно ранги генерала: ніхто досі навіть не затвердив його номінації Головним Отаманом у полковники Армії УНР, ніхто не називає його вождем, не влаштовує на його честь галасливих академій, не пише шумних похвал, не розповсюджує погрудь та портретів. Бо великий Повстанець полковник Яків Гальчевський-Орел-Войнаровський був тільки вірний син України і залізний старшина Симона Петлюри. Жив і боровся не для партії і не для слави. Він жив, боровся і поліг за невмирущу ідею Української Державності. Полковник Гальчевський — великий Петлюрівець, оборонець Поділля і Брацлавщини, захисник і мученик Холмщини, лицар лицарів і командир безстрашних невідомих, згинув як вояк, обороняючись до останнього набою. Слава його імені житиме вічно в серцях хоробрих, мовчазних і вірних. Dulce et decorum est pro Patria mori![145]" [146].

Це правда, помирати за Батьківщину солодко і почесно.

Якову Гальчевському поталанило: він загинув у бою.

Поталанило і нам: до нас дійшло слово великого українського воїна Якова Гальчевського.

Отож, сторінки його книги життя перед нами.

Давайте пройдемо останні роки життя героя поруч із ним.

Роман КОВАЛЬ, письменник