За браком доказів

Розділ 46

Обурення зміною курсу державного прокурора не давало мені заснути до пізньої ночі. Проте, рушаючи вранці з дому, почувався бадьоро й енергійно. Нарешті всі лінії фронту визначено, кінець двозначностям і сумнівам, я знав мету, хоча ще не знав, як її досягти.

Коли я прийшов на роботу, імпульсивно відразу рушив до Сюнне. Завжди так чинив, коли намічалося щось дуже серйозне, але сьогодні її не було. Ми не розмовляли від тієї миті, як вона висадила мене в аеропорту Ґардемуен. Щоразу, пориваючись набрати її номер, відчував якусь нехіть. Я жадав почути її голос, сказати, що затужив за нею, але боявся допустити помилку.

Простіше поговорити з Карлою.

— Нечувано! — вигукнула вона. — Прокурор, отже, вважає, що Маґнус убив трьох людей, але справа не повинна отримати шансу на розгляд у суді. Та це… це просто абсурдно! Ми можемо оскаржити чи як?

Я похитав головою.

— Ні! Рішення про припинення справи не підлягає оскарженню. Ми можемо подати скаргу у вищий орган державного обвинувачення, але я не маю особливої надії на позитивний результат. Головний прокурор підтримує своїх підлеглих.

— Та звісно! — буркнула Карла. — Але чому Ґабріеллє Соммер так поводиться?

— Хіба не ясно, як білий день? Уся ця справа — непомірний для неї тягар. Скандал, який ось-ось вибухне.

— Та він однаково вибухне!

— Воно то так, але коли вибух станеться, Ґабріеллє Соммер сподівається опинитися якнайдалі від епіцентру. Тому й не хоче доводити до суду. Вона з готовністю пожертвує Ґюннаром Маркюссеном, ба всією поліційною управою, лиш би лайно не забруднило її.

— І поліція не бажає провадити далі розслідування?

— Поліцмейстер сказав, що вони над цим подумають, але навряд.

Я підвівся, розчарування боліло майже фізично, і я не міг всидіти на місці.

— Ґабріеллє не викрутитися, я подбаю, — сказав я. — Я знаю, що міг би виграти цю справу, і мова тут не лише про осудність чи неосудність клієнта. Я можу її виграти лише за фактами. Якщо вона упреться і припинить справу, це означатиме, що причетність до злочину не була доведена.

— Ти, справді, віриш, у невинуватість Маґнуса? — запитала Карла. — Ти ж нічого подібного не казав прокуророві?

Я вагався. Іноді я так пристрасно бажав виграти справу, що бажання руйнувало будь-яку здатність до тверезих суджень. Зі мною вже не раз таке траплялося.

— Якби ти запитала мене про це ще кілька тижнів тому, я відповів би, що таке неможливо, але тепер я схиляюся до думки, що він не винен, — врешті сказав я.

— Через чоловіка із закривавленим обличчям?

— Так, через чоловіка із закривавленим обличчям.

Карла засміялася.

— Я кажу серйозно! — роздратовано вигукнув я.

— Я знаю… Навіть допускаю, що ти маєш рацію. Ось лишень… Я вже збилася з рахунку, скільки разів ти звинувачував мене в нераціональності мислення, у вбачанні в усьому підступу, і ось раптом сам, один-єдиний, віриш, що закривавлений чоловік існує насправді, а не лише в сплутаній свідомості Еріки Гансен.

Я мимоволі усміхнувся.

— Ну, так… І все ж погляньмо на справу, виходячи з того, що Еріка каже правду. Ти колись станеш першокласним адвокатом, ручуся!

— Гаразд! — кивнула Карла. — Вона впевнена, що то був чоловік, а не жінка?

— Майже… Щоправда, людина була вдягнена в безформний комбінезон, але вона не мала сумніву.

— Чудово! Отже, поруч з тілом Марі Саннторв лежав закривавлений чоловік, і це був не поліцейський патрульний, який прибув на місце злочину. Які можливі пояснення? Ще одна жертва?

— Куди ж він тоді подівся? — запитав я.

Карла знизала плечима.

— Він був поранений, але не мертвий. Непритомний. За якийсь час отямився і, заточуючись, мов у тумані, вибрався з будинку.

— Що далі?

— А далі — вмер… Впав у воду або досі десь валяється у лісі.

— Ні, — заперечив я. — Якщо він зазнав таких важких поранень, що вмер від них, за ним залишились би криваві сліди, а їх не було ні всередині. Ні надворі. У кімнаті кров лише чотирьох жертв.

Клара кивнула.

— Отже, він не був поранений. А якщо вбивця вистрелив у нього, однак промахнувся? Чоловік вимазав кров’ю обличчя, щоб врятувати собі життя… Є приклади, що люди виживали в такий спосіб.

— Є, — погодився я. — Але у випадку великого побоїща, а не з чотирма жертвами в одній кімнаті. Хай там як, та вже два моменти спростовують твої припущення. По-перше, убивця жодного разу не промахнувся. Кожну кулю знайшов і дослідив високоповажний Ейвінн С. Гансен з Кріпоса.

— А, по-друге?

— А, по-друге… Той, що вижив, міг би згодом стати свідком.

— Отже, там лежав убивця… Ти так вважаєш, хіба ні? — підсумувала Карла.

— Саме так! Лише це має сенс в моїй голові. Усі решта пояснення притягнені за вуха.

— Погоджуюся, — знову кивнула Клара.

— Справді?

— Так, за умови, що той чоловік, дійсно, існує.

— Це головна передумова, — сказав я. — І все ж я не знаю, як ми можемо довести нашу гіпотезу. Ми ж не слідчі!

— Не слідчі, але ми дуже розумні, — раптом запалилася Карла. — Не менш за поліцію.

— Ніякого сумніву! — усміхнувся я.

— Чому вбивають людей? Які у вбивць мотиви?

— Жадібність. Або ненависть. Або кохання…

Карла здивовано глянула на мене.

— Кохання?

— Ревнощі є формою кохання, не погоджуєшся? Між ненавистю і коханням пролягає дуже тонка межа. Більшість убивств скоюють близькі. Чоловіки вбивають дружин, батьки — своїх дітей, діти — своїх батьків. Родина — те місце, де ми повинні б мати затишок і безпеку, але так буває не завжди. Деякі сім’ї схожі на казани з щільними накривками, де вариво кипить під високим тиском. Надто часто я такі бачив. Достатньо незначної дрібниці, і вони вибухнуть.

— Знаю… — Клара затнулася, ніби хотіла ще щось додати, але передумала.

— Однак тут треба забути про родинну компоненту, бо це знову приведе нас до Маґнуса, — сказав я.

— Ну, так, причини для ненависті можуть мати не лише родичі, — погодилася Карла. — Проблема в тому, що ми досі нічого не знаємо про цих людей. Хіба лиш те, що вони померли страшною смертю.

— Твоя правда… Треба довідатися більше. Але тепер мені треба попрацювати з іншими справами, мушу замість Сюнне написати відповідь на поданий позов.

Завжди непросто вникнути у справу, яку веде хтось інший, але я впорався і зробив усе, як треба. Наприкінці робочого дня послав Сюнне смс-ку:

Дякую тобі за ніч. Я надіслав відповідь у справі спадщини. Як твої справи? Коли повертаєшся? X Мікаель.

Сюнне відписала аж через кілька годин, коли я позіхав перед телевізором, дивлячись фільм, який увімкнув не від самого початку, а тому ніяк не міг вловити, про що в ньому йдеться. Сюнне подякувала за допомогу, повідомила, що вона ще прибирає і пакує речі, завтра зустрінеться з ріелтором, а так все нормально, дякую. Я відчув розчарування від її відстороненого тону.

На екрані крупним планом виринуло жіноче обличчя з заплющеними очима. Хто вона чи яке значення мала в сюжеті фільму я не пригадував, але жінка була вродлива. Я думав про Сюнне, про її обличчя, коли ми кохалися. У кімнаті було темно, важко роздивитися емоції, але добре пам’ятаю, як вона сіла зверху на мене, і тієї миті, коли я увійшов у неї, заплющила очі.

Оце я пам’ятаю.

Розділ 47

Не встиг я наступного ранку сісти за свій стіл, як до кабінету ввірвалася Карла.

— Ти запізнився! — крикнула вона з порога майже звинувальним тоном.

Я глянув на годинник.

— Та це скоріш ти прийшла надто рано. Що сталося?

— Дві новини! Ти щось вчора казав про те, що в родині всі померли. Це наштовхнуло мене на одну думку, я поговорила з однією своєю подругою, яка працює в конторі судових приставів. Крім Маґнуса, серед найближчих родичів є ще Конрад Еспесет. Він син покійної сестри Сюсанне Саннторв, тобто, двоюрідний брат Маґнуса.

— Нам щось відомо про цього Конрада? — поцікавився я.

Карла вмостилася на підвіконні.

— Лише те, що я знайшла в інтернеті. Він художник — скульптор.

— Відомий?

— Важко сказати… У тому світі я мало кого знаю, але мав принаймні кілька виставок.

— Поясни, чому нас повинен зацікавити Конрад Еспесет? — запитав я, відсьорбуючи з горнятка каву.

— Бо може трохи розказати про родину Саннторвів. Він же їхній родич!

— Твоя правда! Треба з ним поговорити. А яка друга новина?

— Сусід, Еспен Твайт, який останніми роками не раз судився з Сіваертом Саннторвом.

— Якби сусідських сварок було достатньо для вбивства, то вже давно вигинула б половина населення Вестланна.

— Багаторічні конфлікти можуть розростися до загрозливих масштабів, — заперечила Карла. — Якщо я добре пригадую, багато років тому в Сотні сталося подвійне вбивство, сусід убив літню пару, бо вони тривалий час дратували його.

Сенс у тому був.

— Дай мені ще випити трохи кави й поїдемо!

— Просто зараз? — здивувалася Карла.

— Чом би й ні. Ліпше залагодити все відразу, доки ми ще встигаємо надіслати рахунок витрат у суд. Тієї миті, коли Ґабріеллє ухвалить рішення про припинення справи, буде вже пізно. До того ж, я сьогодні не маю жодного бажання копирсатися у паперах. Сприйматимемо це як прогулянку.

Конрад Еспесет мешкав у колишній автомайстерні в Гільхє, приблизно за двадцять хвилин їзди на північ від Берґена. Зранку було сіро і хмарно, але тепер хмари потроху роздиралися, стало тепліше. Ми поставили авто й рушили через подвір’я, захламлене автомобільним шротом, старими велосипедами, поламаними пральними машинками, там валялися рулони металевої сітки-огорожі, в іншому місці — іржавий плуг та ще купа різних предметів, призначення яких я не знав.

— Більше схоже на ятку лахмітника, ніж на ательє художника, — промовив я.

Відсувні двері були прочинені, ми ввійшли до просторого приміщення, яке здавалося темним після яскравого сонячного світла. Коли очі призвичаїлися, я побачив навколо скульптури. Ми проходили повз дивні, фантастичні фігури, склепані з металобрухту, деталей машин, — абстрактні й конкретні водночас.

У глибині ангару відчинилися двері, з них вийшов чоловік, на ходу затягуючи пасок на штанах. Можливо, був у туалеті. Він кивнув, зміряв нас поглядом, ані приязним, ані ворожим, лишень зацікавленим.

Я відрекомендувався.

— Адвокат? Отже, ви не мистецтво прийшли купувати! — сказав він.

— Я про це ще добре подумаю, — промовила Карла, погладжуючи рукою щось схоже на покруч собаки й людини — з гострих ікл скрапувала чорна олива, ніби істота шматувала мертві машини.

Чоловік з зацікавленням глянув на неї.

— Вам подобається, га?

— Так, — відповіла Карла. — Але я не маю для них місця.

— Завжди можна позбутися кількох садових гномиків, — порадив Конрад Еспесет.

Карла засміялася.

— Я так і вчинила б, якби мала сад.

— Ми можемо десь поговорити?

Конрад наморщив чоло, мовби від роздратування, що його урвали, а тоді кивнув.

— Можемо на задвір’ї.

Контраст з машинним двором перед ангаром був разючий. Чотири плетені стільці й недавно змайстрований дерев’яний стіл стояли в затінку бузку. По стіні вилися троянди, перед нами відкривалася панорама зелених лук, а вдалині купалися в сонці гірські вершини острова Остерьой.

Ми сіли. Я з Карлою — по один бік столу, Конрад Еспесет — по другий. Конрад аж ніяк не вродливий, але навіть я помітив його особливе випромінення. У ньому нуртувала якась особлива життєствердна сила. У сірій футболці й вузьких джинсах, він сидів, недбало відхилившись на спинку стільця і схрестивши сильні засмаглі руки. Я знав, що йому двадцять сім років, але на вигляд він був старшим, більш зрілим.

— Отже, ви адвокат? — запитав він, відверто розглядаючи Карлу.

— Так!

— Не схожа на адвоката.

Ці слова роздратували Карлу.

— А на кого схожа?

— На звичайну людину.

— І що це означає? — Карла звела догори брови.

— Тут гарно, — урвав я їхню суперечку, яка загрожувала перерости в непотрібну нам сварку. — Ваша власність?

Конрад перемкнув свою увагу на мене.

— Ні, винаймаю у товариша за малі гроші. Інакше не дав би собі фінансово ради. На мої забавки потрібно багато місця.

— О, так, з мистецтва не завжди легко прожити, — погодився я.

— Та в мене все добре. Існують стипендії, за необхідності, підробляю. Але, здогадуюся, ви прийшли не розпитувати, як виживають художники. То чим завдячую?

— Я — адвокат Маґнуса Саннторва.

Конрад вражено витріщився на мене.

— Маґнуса? Направду?

— Ви, як я розумію, останній живий у родині, якщо не брати до уваги дуже далеких родичів.

Конрад замислився, ніби подумки проглядав своє генеалогічне дерево.

— Здається, ваша правда.

— Ми сподівалися почути щось про історію родини. Які у вас були стосунки?

— Намагались зустрічатися якнайрідше.

Я вичікувально мовчав. Після короткої паузи Конрад нахилився вперед, виклав на стіл лікті.

— Мабуть, вам відомо, що моя мати й Сюсанне Саннторв були сестрами.

Я кивнув.

— Знаєте мою біографію?

— Власне, ні.

— Добре… Отже, я ріс без батька. Навіть уявлення не маю, що то за чмир був. Мати пиячила, щодня… Не просихала, доки не вклякла перед телевізором. Дивилася якусь дитячу програму. Звісно, дуже швидко повигулькували співробітники опікунської ради. Йшлося про допомогу дитині, можливо, передачу в прийомну сім’ю. Було багато шарпанини, мушу вам сказати. У кожному разі, усе скінчилося тим, що я якийсь час жив у дядька й тітки на хуторі Саннторв. У Сіверта й Сюсанне.

Конрад замовк. Мовби поринув у спогади.

— І як там жилося?

— Як жилося? З біса погано! То були найгірші роки в моєму житті, — відповів Конрад і знову замовк.

— Чому найгірші? — запитав я, коли пауза трохи затягнулася.

Конрад стенув плечима.

— Здебільшого через Сіверта. Він… він був справжнім гівнюком. Дияволом… За найменшої нагоди знаходив спосіб мене мучити.

— Розумію.

— Ой сумніваюся… — іронічно завважив Конрад Еспесет.

— А тітка як ставилася? Прихильніше?

— Сюсанне не можна оцінювати за нормальними мірками. Вона не була ні доброю, ні злою, по суті, не існувала як самостійна особистість. Вічно в тіні Сіверта, мовчазна, затюкана, майже невидима.

— А з двоюрідними братами які були стосунки? Ви ж майже ровесники?

Конрад знову стенув плечима.

— Я на рік молодший за Маґнуса, на три — за Гокона. Для них я був всього лиш волоском у супі, хлопчисько, з яким доводилося панькатися щоліта. Маґнус… не знаю… Він почав дивачіти ще тоді. Сіверт тероризував синів не менше, ніж мене, але найбільше діставалося Маґнусові.

Нізвідки випурхнули два горобчики, сіли на стіл. Ми мовчки спостерігали за пташками, доки вони видзьобували розсипані хлібні крихти.

— Якби Маґнус помер від завданих ран, ви успадкували б Саннторв, — озвався я. — Така можливість, до речі, існує і досі, якщо його засудять за вбивства.

Конрад Еспесет дивився на мене з роззявленим ротом.

— Та ви жартуєте?

— Та ні, — похитав я головою.

До нього не відразу дійшло.

— Ви звинувачуєте мене в убивстві Саннторвів? Тому розпитували про моє фінансове становище? Гадаєте, я міг би вбити трьох людей заради мільйона крон? Чи скільки тепер коштує той хутір?

— Я ні в чому вас не звинувачую, — спокійно відповів я. — Просто констатую факт.

Конрад потемнів на обличчі, хотів ще щось сказати, але потім начеб узяв себе в руки й демонстративно відвернувся.

Ідучи через ательє до виходу, Карла знову спинилася біля скульптури, яка їй першою впала в око.

— Вам подобається? — запитав Конрад Еспесет.

— Так! Як вона називається?

— Анубіс.

— Бог мертвих…

Деякий час він не міг погамувати здивування. Потім нахилився до Карли й прошепотів щось їй на вухо, але я не розчув.

— Щось нам дав цей візит? — запитав я, доки ми їхали до Далгайма.

— Можливо… Складається враження, що Сіверт Саннторв був не надто приємною людиною. Певно, не один мав підстави його ненавидіти.

— А які твої враження від Конрада Еспесета?

Карла повела плечем.

— Гадаєш, він, справді, здатний убити заради спадку?

— То було просто мимовільне припущення.

— Я вже перевірила в єдиному державному реєстрі. Хутір закладений і перезакладений. Сумніваюся, чи за нього дадуть більше, ніж сто тисяч. Хто убивав би трьох людей заради такого дріб’язку.

— Твоя правда… А що, до речі, він тобі сказав на вушко, коли ми вже виходили?

— Що?

— Коли прощалися? Він тобі щось сказав, але я не почув.

— А, це… Здивувався, що я так багато знаю про єгипетську міфологію.

— Я теж здивований…

Карла мовчки усміхнулася, підняла обличчя до сонця, заплющила очі. Потім ми довго не розмовляли. Я думав про Сюнне. Про що думала Карла, не знаю.

Розділ 48

— Ви ж, адвокати, і самі добре знаєте, як воно з селянами Вестланна. Там сусідських сварок не бракує, — Еспен Твайт, сам того не знаючи, повторив мої слова, сказані раніше.

Ми з Карлою перезирнулися, я помітив, як вона всміхнулася самим лише кутиком губ.

— О, так, — підтримав я його. — Але за останні вісім років ви подали аж три позови проти Сіверта Саннторва. Дуже багато, навіть для Вестланна.

— Звідки знаєте? — запитав Еспен Твайт більше зацікавлено, ніж роздратовано.

Він не запросив нас увійти. Зійшов з ґанку на подвір’я в самих капцях і демонстративно зачинив за собою двері.

— Судові документи перебувають у вільному доступі, — сказав я. — Ви, судячи з усього, не були близькими друзяками.

Твайт голосно засміявся, заіржав, наче кінь.

— О ні, гарантую, друзями ми не були! Не можна лихословити про мертвих, але Сіверт не мав близьких друзів. Зовсім ніяких друзів не мав, зате ворогів — хоч гать гати!

— Цілком можливо, однак лише ви позивалися проти нього в суді.

Еспен Твайт примружився до неба, не квапився відповідати.

— Та ж тільки мій хутір межує з Саннторвом!

— Отож непорозуміння стосувалися меж?

— Той чоловік був нечесний, — почав розповідати Еспен. — Якщо з’являлася хоч найменша зачіпка для сварки, він сварився. Він пересував межові мітки, переставляв стовпці огорожі, крав тюки з сіном, ставив шлагбаум із замком на спільній для всієї громади лісовій дорозі. Ви ж не подумайте, що, окрім спорів, які дійшли до суду і які я виграв, не було ще й купи інших конфліктів. Уже й з ліку збився, скільки за останні двадцять років викинув грошей на адвокатів через цього біснуватого. Ледь не розорився!

— На полювання ходите?

— Що за дивне питання?

— То полюєте чи ні?

— Так, полюю.

— На оленів?

— Так… І на косуль.

— Отже, умієте стріляти?

— Я вправний стрілець. Кілька разів брав участь у змаганнях. Одного року ледь не потрапив у фінал, — Еспен Твайт вийняв з задньої кишені штанів папушу тютюну, старанно скрутив цигарку й припалив. — Але я не стріляв у Сіверта Саннторва, якщо ви на це натякаєте. Не те, щоб ніколи не думав про це… світ став би лише ліпшим без нього. Але в житті не заподіяв би нічого лихого Сюсанне чи бідолашній дівчинці, Марі.

— Чому ви називаєте Марі бідолашною дівчинкою?

Еспен віддув губи, видмухнув сизий дим.

— Хіба ніколи не помічали, що дівчата обирають собі за мужа чоловіка схожого на батька? Марі знайшла собі таке ж лайно, як її батечко. Кілька років тому навіть перебувала в кризовому центрі.

— Знаєте, як звати чоловіка Марі? — запитала Клара.

Еспен Твайт похитав головою, востаннє затягнувся цигаркою і загасив її в порожньому квітковому горщику на східцях.

— Зеленого поняття не маю! Не певний, чи вони були одружені, просто співмешкали. Одного разу фацет приперся в Саннторв, і то було його великою помилкою. Сіверт був захланний в усьому. Якщо хтось і мав право здійняти руку на Марі, то лише він.

— Що тоді трапилося?

— Чув, що фацетові добряче дісталося, і його вигнали назад, до міста, утришия.

— Коли це було?

— Та вже й не пригадую. Чув такі плітки в селі, сам не бачив. Десь торік…

— І що ти думаєш? — запитав я Карлу, коли ми сіли в авто.

— Про Еспена Твайта? Не вписується в образ масового вбивці. Ані тобі прихованої винуватої міни, ані найменшого хвилювання від твоїх запитань.

— Погоджуюся, але як так сталося, що поліція не зацікавилася ним? Чи Еспена Твайта хоч допитували? Мені жодного разу не потрапляло на очі його ім’я в матеріалах справи.

— Та ні, є… Допит на менше, ніж пів сторінки. Він сказав, що того вечора нічого не бачив і нічого не чув.

— А співмешканця Марі допитували?

Карла похитала головою.

— Про це мені нічого не відомо. Ані сліду в документах.

— Яке недолуге розслідування. Вони такі були певні, що впіймали злочинця, що навіть елементарної роботи не виконали.

— Я ж тобі казала!

— Не треба зловтішатися! Це тобі не личить!

— Знаю, але не можу стриматися!

Ми їхали, поринувши в комфортну мовчанку, мовчки проминули з’їзд до хутора Саннторв, почали підніматися стрімким схилом від озера.

— Отам, ліворуч, живе Сіґне Гансен, — раптом урвала тишу Карла. — Мати Еріки, — додала вона.

— Звідки знаєш?

— Поґуґлила, коли ми довідалися про роль Еріки в цій справі.

— Молодець!

А сам подумав, що ніколи не був таким прискіпливим до дрібниць, як Карла.

Я перемкнувся на другу швидкість, сповільнив рух, глянув на коричневий будинок, який прозирав крізь дерева і раптом, на догоду несподіваному імпульсу, завернув у двір.

— Що ти надумав? — запитала Карла.

— Дай мені одну хвилинку.

Я відчинив дверцята авта, вийшов на подвір’я, роззирнувся. Будинок зовсім простенький, типова будівля сімдесятих років, ні розкішна, ані вбога, добре доглянута, з гаражем, прибудованим до побіленої вапном кам’яної огорожі. Звідси, крізь стовбурці беріз, видно було відблиски на гладіні озера Ренншьо. З вікна вітальні, певно, відкривається чудова панорама. Двері гаража замкнені, тож не знати, чи є хтось удома. Я піднявся трьома сходинками на ґанок і подзвонив. Вичекавши трохи, припав обличчям до віконця у дверях. Крізь вузьку шибку було видно дзеркало й комод. Праворуч від комода стояли чобітки на високих підборах, коричневі чоловічі черевики й рибацькі ґумаки.

— Навіщо туди ходив? — поцікавилася Карла, коли я повернувся до авта.

— Та просто так, — відповів я. — Подумав, що Еріка, можливо, оселилася у матері, хоча їхні стосунки, як мені здалося, не такі вже й безпроблемні.

— У дівчат не буває безпроблемних стосунків з матерями, — буркнула Карла.

Я мигцем глянув на неї, але вона відвернулася до вікна.

— Чому так складається, як гадаєш?

— Не знаю… Можливо, матері заздрять рідним донькам.

Це були найсокровенніші слова, які я досі чув з уст Карли. Та я не встиг нічого запитати, бо Карла мовби струсила з себе думки.

— Тобі треба поговорити з Маркюссеном, — сказала вона без ніякого переходу.

— Знаю! Але це зачекає до завтра. Зараз я хочу додому.

Розділ 49

— Чого тобі, Бренне? — неприязно гарикнув Ґюннар Маркюссен. — Ти мені муляєш очі частіше, ніж свої поліційні прокурори.

— А ти уникнув би цього, якби твої підлеглі відповідально виконували свої обов’язки.

Маркюссен скрушно зітхнув.

— Що цього разу?

Я почав розповідати про розмову з Еспеном Твайтом. Маркюссен слухав, не перебиваючи, занотовував ключові слова в своєму блокноті. Коли я закінчив, він похитав головою.

— Сусідська ворожнеча… От, можна подумати, саме вона змушує сусіда вбивати всю сусідську родину, га?

— Таке теж буває. Але я ще не закінчив. Марі Саннторв не раз перебувала в кризовому центрі через свого співмешканця-забіяку. Це теж дурниця, гадаєш?

Ґюннар Маркюссен нараз випростався на стільці.

— Як його звати?

— Не знаю!! Самі мусите з’ясувати. Мені відомо лише те, що торік його відлупцював Сіверт Саннторв.

Маркюссен мовчав. Мені здавалося, ніби він почувався присоромленим, але з виразу його обличчя важко було розпізнати.

— Як просувається справа з Ерікою Гансен? Коли я матиму протокол її допиту? — запитав я.

— Щойно поговоримо з нею. Поки не можемо її знайти.

— Як — не можете знайти? Я ж казав тобі, що вона в подруги.

— Уже ні.

— То, може, повернулася до себе додому?

Ґюннар похитав головою.

— Там її теж немає.

— У хрещеного батька не питали?

— Ні! Ельдар не бачив її уже давно.

— То найвищий час оголошувати Еріку в розшук!

Маркюссен завагався.

— Я говорив про це поліцмейстерові, але він вважає, що оголошувати в розшук ще передчасно.

— Ясно… А з співмешканцем Марі Саннторв як бути? Як вважає поліцмейстер, чи треба перевірити ще й цей слід?

— Ми, звичайно проведемо необхідні слідчі дії, — сказав Ґюннар доволі сухо.

— Послухай себе, Ґюннаре! Ти говориш, мов якийсь PR-менеджер. Хіба не бачиш, що відбувається? Прокуророві геть байдуже до цієї справи, а тепер ще й поліцмейстер ухиляється від неї. Той чоловік не дурень, знає: усе, що трапилося в Далгаймі, рано чи пізно спливе нагору, а тоді йому буде потрібний цап-відбувайло. Ти дуже наївний, якщо сподіваєшся, що Ельдаром Нурайде все й обмежиться. Єдиною причиною, що ти й досі маєш роботу, є потреба в слухняному інструменті, який зуміє гарненько згорнути розслідування, не розганяючи великої хвилі. Щойно ти впораєшся з цим завданням, тебе позбудуться.

Скоцюрблена, сумна поза Ґюннара підказувала мені, що такі думки теж навідувалися до його голови.

— У тебе є лише один спосіб врятувати свою шкіру, — вів я далі, не дочекавшись відповіді.

— Який?

— Допомогти мені розплутати цю справу. Знайди справжнього вбивцю, і решту лайна всі миттю забудуть.

Ґюннар Маркюссен коротко реготнув.

— Проблема лиш в тому, що вбивця давно вже знайдений!

— Я провів немало годин з Маґнусом Саннторвом, — не відступався я. — Немає жодного сумніву, що чоловік недужий, але я ні разу не спостеріг за ним агресії, не відчув загрози.

— Він відрізав голову своєму братові. Дуже агресивна поведінка, — заперечив Ґюннар.

Я підвівся.

— Ти можеш зі мною не погодитися, Ґюннаре, але що ти втрачаєш, якщо спробуєш? Якщо я помиляюся, для тебе нічого не зміниться; якщо я маю рацію, обоє станемо переможцями…

Вечір був ніжний і м’який. Я стояв на східцях поліційної управи і вагався, чи зателефонувати Сюнне й покликати її на кухоль пива десь на відкритій терасі. Це було б гарною нагодою виговоритися, подумав я і раптом згадав, що вона досі в Осло. Та й моє авто стояло на підземній автостоянці Клостерґаражен, у центрі. Пиво почекає до іншого разу. Ще буде чимало теплих весняних вечорів, переконував я сам себе, добре знаючи, що в Берґені очікування гарної погоди не конче справджуються.

Замість того, щоб поїхати додому, я рушив у напрямку Воґсбюннена і далі до Саннвікена. На другому поверсі будинку, де мешкала Еріка Гансен, світилося, але перший весь поринав у темряві. Я дзвонив, гупав кулаком у двері — усе марно. Роздратовано шарпнув на клямку, і, на моє велике здивування, двері відчинилися.

Рекламні брошури, непрочитана кореспонденція розсипані в коридорі на підлозі, там же валялася поспіхом скинена пухова куртка, купа взуття хаотично громадилася у кутку. Я переходив з кімнати в кімнату. Усюди бруд і безлад. У кухні смерділо напівзогнилими рештками їжі. Підлога у спальні встелена одягом: футболки, блузки й спідня білизна. Дзеркало в маленькій лазничці досі намазюкане червоною помадою, вода в унітазі гидотного коричневого кольору.

Думка, що Еріка полишала дім супроти своєї волі, майнула краєм свідомості, а потім вкоренилася тривогою і вже не відпускала. Та водночас картина розрухи могла свідчити всього лиш про параною Еріки Гансен. Хтозна…

Уся ситуація мені аж ніяк не подобалася, але я не мав іншого вибору, як податися додому.

Розділ 50

Карла бачила, як червоні габаритні вогники таксі зникли вдалині.

Тепер, коли сонце зайшло, усе тут мало зовсім інший вигляд. Те, що при денному світлі здавалося чарівним безладом і хаосом, стало схожим на тіні тролів. Він міг би принаймні поставити тут якесь освітлення, подумала вона, обережно пробираючись між залізяччям і мотлохом.

Двері ательє замкнені.

Карла подумки вилаялася і вернулася через двір до воріт, постояла в нерішучості. Поїхати сюди було помилкою. Вона почувалася по-дурному, навіть більше — вона почувалася вихолощеною зсередини, і ту порожнечу конче треба було чимось заповнити. Вона впізнавала це відчуття, знала, куди воно заводить, і нізащо не хотіла йому піддаватися.

Карла ледь тремтіла. Хоч день був теплий, вечірнє повітря все ж пронизував холодок. Вона подумала, що треба було вбратися тепліше. Звідси до головного шосе шлях неблизький. Може, треба просто викликати таксі й поїхати додому. Карла вийняла з торбинки телефон, але на мить завагалася. Думка про повернення додому, до нудкої порожнечі, була нестерпною.

Вузька дорога вела повз автомайстерню. Вона дійшла нею до кінця темної будівлі, а коли звернула за кут, відчула запах бузку.

— А ось і ти, — почувся раптом голос.

— Якого дідька сидиш у темряві? — голосно запитала вона, щоб приховати свій переляк.

— Тут не зовсім темно, — сказав Конрад Еспесет. — Якщо обернешся, побачиш ще трохи світле небо.

Так і було. Над горами виднілася тонка багряна пасмуга, ніби за вершинами палала пожежа.

Карла подумала, що при такому небі ніч видається ще темнішою. Вона обернулася до Конрада, рушила на звук голосу. Побачила обриси стільця, столу й самого Конрада. Сіла, холодне сидіння обпекло стегна.

— Двері замкнені, — промовила вона. — Я вже хотіла їхати додому.

— Але не поїхала…

— Мабуть, таки треба їхати.

— Тобі вирішувати… Але навіщо було перти аж сюди, щоб відразу забратися геть?

Його самовпевненість видавалася Карлі провокативною. Щось у його голосі підказувало, що він посмішкується з неї.

— У своєму житті я ще й не такі шляхи надармо проходила.

— Не злися!

Певно, Конрад відчув роздратування у її словах.

Раптом він опинився дуже близько, стояв на колінах перед нею у мокрій траві. Карла розгубилася. Вона не помітила його руху, мабуть, відволіклася думками на мить, а не варто було. Карла ще не визначилася, ще хотіла втримати його якийсь час на відстані, щоб він ще трохи побув лише голосом і невиразним силуетом у пітьмі.

Вона відчувала його запах, той самий запах, коли він нахилився до неї біля фігури Анубіса й попросив прийти ввечері. Запах поту й машинної оливи, який миттю перехопив їй подих.

Карла подивилася на його потилицю, на шию й кремезні плечі й затремтіла.

— Ти змерзла? — промуркотів він, торкаючись теплим подихом її шкіри.

Карла мовчала. Її білі стегна по обидва боки його темної голови здавалися крилами. Він мов ангел, подумала вона.

Потім вони пішли досередини. Одну частину майстерні Конрад облаштував під помешкання. За винятком ванни, тут була тільки одна кімната: кухня, вітальня і спальня — усе в одному. Велике ліжко правило водночас і за канапу. Вони кохалися, аж доки він більше не захотів. Карла могла б іще, але нічого не сказала, почувалася, попри це, задоволеною.

— Я знав, що ти прийдеш, — сказав Конрад.

— Звідки така впевненість? Ти ж нічого про мене не знаєш, — сонно пробурмотіла Карла.

Вони лежали в ліжку, розм’яклі й спітнілі. Вона наполовину прикрилася ковдрою, він дивився на неї, спершись на лікоть.

— Я знаю усе про таких, як ти, — усміхнувся він.

Ось знову, відголосся самовпевненості й пихи, які так її дратували.

— І що це означає?

Конрад простягнув руку, відгорнув набік ковдру, провів пучками пальців по внутрішньому боці стегна, по блискучих червоних шрамах.

— Перестань!

Карла скинула його руку.

— Давно це в тебе?

Карла відмахнулася, не хотіла говорити.

— Уже кілька років. Я була молода й недосвідчена. Конрад кивнув, ніби на знак підтвердження своїх здогадів.

— Госпіталізували?

— Двічі.

— Примусово?

— Тобі до цього зась, — Карла рішуче натягнула на себе ковдру.

— Воно не має жодного значення, — заговорив Конрад, — але потім залишається якась пустка, правда? Саме це я розпізнав у тобі — голодне бажання чимось заповнити порожнечу й байдуже чим, болем, сексом чи алкоголем. Я таке відразу помічаю.

Карла задумалася. Її сердило, що він говорив про неї, як про одну з юрби, і водночас розуміла, що в його словах правда. Принаймні частка правди.

— А чим ти заповнюєш свою порожнечу? — запитала вона.

— Тобою.

Розділ 51

Ґюннар Маркюссен сидів у найтемнішому кутку зали, і все ж його легко було помітити — чужорідне тіло серед постійної клієнтури кав’яреньки під самим фунікулером Фльойбанен. Він зателефонував зранку й попросив зустрітися після роботи.

Я помахав здалеку, дав знати, що бачу його, і почав протискатися поміж столиками.

— Забігайлівка не твого рівня, — завважив я.

Ґюннар хмикнув.

— Я злякався, що хлопака за барною стійкою витурить мене звідси, коли замовив філіжанку чорної кави.

— Таке мізерне замовлення, напевно, обурило його душу баристи, — засміявся я.

— Хочеш чогось?

— Гадаю, кави мені на сьогодні вже досить. Є новини?

— Я подумав, що тобі захочеться оновлення інформації, — мовив Ґюннар таким тоном, ніби зустрічатися з адвокатом й обговорювати поточні справи найнормальніша річ на світі.

— Правильно подумав.

— Ми не зуміли з’ясувати, хто був співмешканцем Марі Саннторв. Вона не була одружена, жодний чоловік не зареєстрований за її адресою, принаймні за останні п’ять років.

— А бійка з Сівертом Саннторвом?

— Поки не маємо підтвердження. Усі в Далгаймі чули й знають, що чоловіки помахали кулаками, але знайти свідків нам не вдалося. Можливо, то просто плітки.

— А про Марі що довідалися? Сусід казав, що вона багато разів потрапляла до кризового центру.

— Це правда, — кивнув Маркюссен. — Але, окрім самого підтвердження про її перебування там, ми мало чого добилися. Працівники дуже серйозно ставляться до дотримання конфіденційності.

— Гаразд… Те, що вона там перебувала, уже свідчить про існування якогось «екса» з геть не сумирним характером.

Маркюссен хмикнув. Я потрактував той звук за згоду.

— А Еріка? Ви її знайшли?

— Ні, не знайшли. Я попросив патрульних уважно видивлятися її на вулицях і вжив заходів для отримання доступу до її банківських рахунків і телефонних дзвінків.

— Навряд чи цього достатньо.

— Це все, на що я спроможний на цей момент.

Тиснути на Маркюссена не було сенсу. Якщо він сам попросив мене зустрітися, то це вже доказ, що зробив усе, що було йому під силу.

— Добре, дякую за брифінг, — усміхнувся я.

Юганна Валвік сторожко дивилася на мене. Вона була повненька, невисокого зросту, з чистою шкірою й білими зубами.

— Ну, я не певна, — відповіла жінка на моє запитання, чи можна увійти. — Якщо це стосується Еріки, то я вже розмовляла з одним слідчим.

— Не зашкодить порозмовляти ще й зі мною. Я не займу багато часу.

Юганна Валвік відчинила двері й провела мене до крихітної вітальні, прибрала з фотеля якийсь одяг, запросила сісти.

— Вибачте за безлад, — сказала вона зовсім не вибачливим тоном.

— Це я привіз до вас Еріку кілька днів тому, — мовив я.

— Знаю, Еріка розповідала, — кивнула Юганна. — Мушу визнати, мене нівроку приголомшило її прохання пожити в мене якийсь час.

— Приголомшило? Ви ж подруги!

Жінка прикусила губу.

— Ну, так… Але після того, як вона захворіла, ми рідко спілкувалися… — Юганна на мить затнулася. — Ви, певно, знаєте, вона давно хворіє.

— Знаю, звичайно.

— З нею стався нервовий зрив чи щось таке. Не питайте, що саме… Вона нічого не хотіла розказувати. Я намагалася її розговорити, але щоразу натикалася на глуху стіну. Еріка виразно давала зрозуміти, щоб я не нав’язувалася їй зі своєю допомогою. То я й перестала нав’язуватися.

— Зрозуміло… Еріка недовго тут побула?

— Не подумайте, що я їй була нерада. Просто вона пішла собі геть. Одного разу я повернулася з роботи, а її вже й слід простигнув.

— Ніякої записки не залишала? — запитав я, окидаючи оком безлад у кімнаті.

— Ні, точно ні. Звісно, мені було трохи образливо, але я подумала, що вона повернулася додому.

— Якою вона була, доки жила у вас?

Юганна замислилася.

— Наче відсутньою… Куди й поділася її колишня балакучість!

— Може, наляканою?

— Не в перші дні, а потім ставала дедалі неспокійнішою, нервувала.

— Як гадаєте, була на те якась причина?

— Точно не можу сказати, але одного разу, пополудні, вона пішла на закупи, а коли повернулася, була неймовірно збуджена. Я запитала, що сталося, а вона відповіла — «нічого». Але я бачила, що це неправда. А наступного дня вона зникла.

— Еріка не давалася чути?

— Відтоді — ані звуку!

— Вона має іще друзів, яких я міг би розпитати про неї?

Юганна Валвік рішуче похитала головою.

— Ні! Колись у нас була невелика компанія, п’ятеро-шестеро друзів, які трималися разом, але я знаю, що вона не підтримує з ними контакту.

— А друзі дитинства?

— Мені здається, у неї нікого не було. Принаймні ніколи не розповідала.

— Дякую за поміч, — сказав я, встаючи з фотеля. — Може, її матір знає більше, поговорю ще з нею.

Юганна Валвік провела мене до дверей.

— Дуже б здивувалася, — зронила вона.

— Чому?

— Еріка дуже погано ладнала з матір’ю. Іноді навіть мені здавалося, що вона її ненавидить.

— Ненависть — дуже сильне почуття.

— Я знаю… — Юганна знову прикусила губу. — Але таке складалося враження.

Розділ 52

Щоразу, як я їздив до Далгайма, дощило й висів туман, а околиці здавалися такими безбарвними, наче намальовані простим олівцем. І нарешті той край показався мені іншим боком. День купався в теплому сонячному промінні, гірські схили буяли зеленню. Якби не моя стурбованість, я б неодмінно насолодився поїздкою.

Мене мучило, що всім було байдуже до зникнення Еріки. З одного боку, нічого дивного. Для причетних вона була завадою, асоціювалася з потенційним скандалом, який ставив під загрозу роботу й кар’єру, і водночас не мала суттєвого значення для самої кримінальної справи, але ж ніхто не розмовляв з нею особисто. Ніхто з них не бачив страху й паніки в її очах, коли Еріка розповідала, що за нею хтось стежить, що хтось її переслідує; ніхто з них не сидів поруч з нею за кухонним столом і не слухав її оповіді про побачене у вітальні Саннторвів.

Я не мав жодних зобов’язань щодо Еріки Гансен. Вона не була моєю клієнткою, ми не родичі й не друзі. Ба гірше, вона покалічила мене — шрам на долоні досі свербів, — та саме до мене вона прийшла, налякана, не знаючи, де сховатись.

А ще мені не давав спокою чоловік із закривавленим обличчям. Отой, до якого теж усім було байдуже, бо ніхто не вірив у його існування. Еріка єдина, хто його бачив, а тепер вона зникла.

Я проїхав центр Далгайма, піднявся стрімким схилом на верх пагорба. Не міг не зупинитися там. Від споглядання дзеркально-непорушної гладіні озера, обрамленого смарагдово-зеленими лісами, з далекими, огорненими серпанком синіми вершинами гір перехоплювало подих. Легко було увірувати, що це рай на Землі.

Чомусь Сігне Гансен уявлялася мені значно старшою, ніж була насправді. Вона, певно, побачила мене з вікна, бо вийшла на поріг, я ще й не встиг розвернутися на подвір’ї. Дуже мила жінка, висока, з темним, як у доньки, волоссям.

— Добридень! Заходьте в дім! — запросила вона. — Роззуватися не треба!

Я пройшов за нею до вітальні, погодився випити кави, зацікавлено розглядався навкруги в кімнаті. Охайно поскладені на полицях книжки, дуже маленький, за нинішніми мірками, телевізор. Кімната ніби взята з каталогу великого меблевого супермаркету, усе в бежевих і брунатних тонах — цілком у дусі часу. Я підійшов до панорамного вікна, вигляд звідти був розкішний, як я собі й малював в уяві.

— Я прийшов з приводу Еріки, — мовив я, коли Сігне Гансен увійшла до вітальні, несучи тацю з філіжанками й кавником-пресом.

Я сів у фотель, Сігне — на канапу.

— Уже здогадалася.

— Еріка тут?

Жінка похитала головою, зосередившись на каві. Зблизька я помітив, що вона таки трохи старша, ніж видалося на перший погляд, але належала до жінок, які доглядали за собою, не переборщували з макіяжем, зі смаком зачісувалися і вдягалися.

Сігне налила нам обом кави.

— Коли ви востаннє розмовляли з Ерікою? — запитав я.

Жінка мить повагалася.

— Не так давно… Може, п’ять днів тому. Та ми й не розмовляли, насправді, обмінялися кількома смс-ками.

Вона схопила мобільний, заходилася шукати повідомлення.

— Ось! — простягла мені телефон.

Я швидко глянув на дисплей — справді, п’ять днів тому. Нічого особливого, загальні фрази.

— І потім не озивалася?

— Ні!

— Як думаєте, де б вона могла бути?

— Не знаю… Навіть найменшого уявлення не маю. Поліція теж про це запитувала. Але…

Її голос ледь-ледь дрижав. Рука з філіжанкою теж ледь тремтіла.

— Хвилюєтеся?

— Звісно, хвилююся, — відповіла Сіґне з несподіваною імпульсивністю. — Яка мати не хвилювалась би! Останніми місяцями вона була геть вибита з колії.

— Це ж як?

— Впала в депресію, замкнулася у собі.

— Коли ми бачилися минулого разу, вона почувалася цілком незле, — завважив я.

— Це тішить…

Я бачив, як вона хапалася за крихти добрих новин, вимучила з себе усмішку.

— Ви сказали, що вона замкнулася у собі. Більше, ніж зазвичай? Запитую, бо, так розумію, у вас не найтепліші стосунки.

Мої слова змусили її кинутися в оборону.

— Не гірші, ніж у більшості сімей. З дітьми не буває легко! Еріка важко пережила смерть батька. У мене теж був важкий період, — додала вона жалісним тоном.

Сіґне трактувала доньку як дівчинку-підлітка в перехідному віці, а не як дорослу жінку, якою вона, без сумніву, була, але я промовчав.

— Чого ви боїтеся? — запитав я. — Боїтеся, що Еріка впаде в ще глибшу депресію і спробує накласти на себе руки?

Сіґне заніміла на обличчі, мовби вбраний у слова страх став іще реальнішим.

— Як ви можете таке казати? — тихо пробелькотіла вона.

— То цього ви боїтеся?

— Боюся, ще відтоді, як… як оте сталося в Саннторві, — прошепотіла Сіґне.

Я нахилився до неї.

— Що трапилося того вечора?

— Не знаю… Еріка не хотіла розповідати, або не могла… Ми… ви маєте рацію, наші стосунки ніколи не були добрими, а після того вечора Еріка зовсім перестала зі мною розмовляти.

— Як гадаєте, чому?

— Не знаю…

Сльози бризнули їй з очей, плечі затрусилися, а тоді мовби прорвалася дамба, і Сіґне розридалася. Слова наче виштовхувалися з рота, виривалися з неї.

— Коли я прийшла додому… а її вдома не було… я почула про бойню в Саннторві… я так злякалася… я подумала…

Я нахилився уперед.

— Що ви подумали, Сіґне?

— Я подумала, що то вона їх повбивала, — заходилася плачем жінка, затуливши обличчя долонями.

Поступово схлипи почали стихати, прориваючись лише раз у раз. Зрештою, Сіґне підвелася і вийшла з кімнати. Повернулася умита, наче гола й безборонна без макіяжу на обличчі.

— Даруйте! — вибачилась вона.

— Нічого страшного, — заспокоїв я її. — Але одного я не розумію.

Сіґне вичікувально дивилася на мене.

— Чому ви злякалися, що Саннторвів могла вбити Еріка?

— Я почула, що вона там була… і знала, що взяла з собою рушницю Кента Руала.

— Гаразд, але звідки взялася думка, що вона вбила? — допитувався я. — Я хотів сказати… логічніше було злякатися, що вона стала жертвою, хіба ні?

— Мабуть… Не знаю… Я лише пам’ятаю, як злякалася.

Щось тут було не те. У тому, як Сіґне не могла витримати мого погляду, як м’яла пальці, склавши руки на колінах. Надто часто бачив таке раніше — в кімнатах для допитів, у суді… Тому помилитися не міг.

Сіґне Гансен брехала.

Принаймні щось приховувала.

— Загинуло троє людей, Сіґне. Нема сенсу й далі мовчати. Час розповісти все, що знаєте.

Вона протяжно зітхнула.

— Сіверт був її батьком, — промовила вона. — Він був її батьком, і вона його ненавиділа.

Розділ 53

Мабуть, я мав геть придуркуватий вигляд, коли я витріщався на неї, щосили намагаючись зібрати докупи думки. Доки я отямлювався, Сігне заговорила.

— Був сонячний день. Я пішла на озеро купатися. Коли вийшла з води, він стояв на березі. Я відразу відчула щось погане, щойно його побачила. Ступила крок, щоб його обминути, але він загородив мені дорогу. Спершу я спробувала відбиватися, але марно. Він був набагато сильніший за мене. І тоді я піддалася. Найдивніше, що я завжди відчувала свою вину в тому, що сталося.

Голос Сігне звучав безпристрасно, як суха констатація факту.

— Через дев’ять місяців народилася Еріка.

— Але ж немає цілковитої певності, що вона — донька Сіверта.

— Від моменту, коли я зрозуміла, що вагітна, ні миті не сумнівалася. Знала і все.

— А ви з чоловіком… — почав я.

— Ми добре жили удвох, Кент Руаль і я. Навіть, ліпше, ніж просто нормально. Але мені здається, він не міг мати дітей. Як не старалися, я жодного разу не завагітніла. Аж… тоді.

Сігне бачила, що не до кінця мене переконала, і додала:

— Я ж не дурепа, пане Бренне! Я замовила тест ДНК.

— Ваш чоловік про це знав?

— Ні! Не хотіла й думати про це. Однаково не можна було вже нічого змінити. Якби зізналася, було б ще гірше. Так я собі міркувала. Того дня я приготувала на обід котлети. Пригадую, з яким апетитом Кент Руал їх їв. Їжа була реальною, Кент Руал був реальним. А зґвалтування реальним не було.

Я ледве стримався, щоб не сказати, що все вона розуміла неправильно. Що, навпаки, усе лиш погіршила для себе самої, не зізнавшись чоловікові.

Сіґне притулила долоню до потилиці, ніби там їй боліло.

— Тоді я думала: якщо не зізнаюся, Еріка матиме доброго батька, а Кент Руал — доньку.

Погляд її був затуманений, ніби вона дивилася у себе, а не на навколишній світ.

Я чекав. Сіґне знову почала розповідати.

— Була ще одна причина, чому я нічого йому не розповіла. Кент Руал був доброю людиною, надійним і спокійним чоловіком. Але мав одну ваду — був дуже ревнивий. На початку, коли ми тільки зійшлися, трапилося кілька бридких епізодів.

— Що ти маєш на увазі? Які бридкі епізоди?

— Він побив кількох хлопців. Скандал тоді зам’яли, а я навчилася обережності на вечірках. Я думала… я досі вважаю, якби тоді призналася Кентові Руалові, що Сіверт мене зґвалтував, він би його вбив.

— У буквальному сенсі?

Сіґне кивнула.

— Так, у буквальному. Він віддавна ненавидів Сіверта, а після… так, я певна, він просто взяв би рушницю і застрелив його.

— Добре, — я намагався пов’язати все почуте докупи, зв’язати ниті минулого й сьогодення. — І все ж я не дуже розумію… як про це довідалася Еріка?

— А я не мала вибору, — промовила Сіґне Гансен. — Мусила їй розказати.

— Чому?

— Бо вона закохалася в Гокона. Я намагалася завадити її дружбі з хлопцями з Саннторва, але, ясна річ, мені це не вдалося. Що більше я забороняла, то привабливішою видавалася їй романтика стосунків. У неї тоді був період тотального заперечення і бунту. Воно природно в юному віці, та ще й після недавньої втрати батька. Еріка була «татовою донею», і його смерть… навіть не знаю, як сказати… Вона наче втратила опору в житті.

— Еріка зізналася, що вони кохаються?

Сіґне пирхнула.

— Та й без зізнання все було ясно! Чи я сама не була молодою! Зовсім неважко помітити закоханість юного дівчиська, повірте мені! Здалеку видно, що відбувається.

— І ви впевнені, що її коханим був Гокон, а не Маґнус?

— На всі двісті відсотків! Гокон… навіть я, старша жінка, помічала в ньому особливу привабливість. Еріка ж була в тому віці, коли майже все обертається навколо сексу. Та навіть не майже… геть усе! Я не могла допустити, щоб їхні стосунки продовжувалися. Вони ж були братом і сестрою!

Я кивнув.

— І як Еріка сприйняла новину?

— А ви як думаєте? — з гіркотою в голосі запитала Сіґне. — Закотила істерику… оскаженіла. Кричала, що я брешу, лиш би зруйнувати їй життя, і таке інше.

— Але, врешті, таки послухалася?

— Залежить, що розуміти під послухом. Вона перестала зустрічатися з Гоконом, але я втратила доньку назавжди. Вона мені не простила.

— Ви пояснили, що вас зґвалтували?

— Так… Думала, що вона вже достатньо доросла, щоб почути правду, але, мабуть, для розуміння такого дорослими не стають ніколи, — сумно промовила Сіґне Гансен. — Вона категорично відмовлялася у це вірити. Звинувачувала мене, що я зрадила батька. Обзивала повією… А вже наступної миті, без жодного логічного зв’язку, могла накинутися на мене з гнівом і образою, мовляв, я завжди її ненавиділа, бо вона — плід насильства. Я розумію… увесь світ Еріки перевернувся догори дриґом, вона ніби вдруге втратила батька. А може, їй здавалося, що втратила й мене… у кожному разі, це було так несправедливо!

Сіґне підхопилася з місця, безцільно заходила по кімнаті, торкнулася вази, помацала пальцями фото, ніби шукала якоря, яким можна за щось зачепитися. Нарешті зупинилася біля вікна й задивилася надвір; стояла, обхопивши себе руками, наче мерзла.

— Багато років я думала, що все залишилося у минулому, — озвалася вона. Але ніщо на світі не зникає, як гадаєте?

Я теж встав з фотеля, став поруч з Сіґне. Надворі вечоріло. Оторочені золотом хмари віддзеркалювалися від поверхні озера внизу. На пагорби, ліс і луги сходила темрява.

— Звідси видно Саннторв? — запитав за якийсь час.

— Ні, хутір у видолинку, але в ясні зимові дні над гребенем горба видно дим з їхнього комина. Щоразу, дивлячись на дим, я молилася Богові, щоб той хутір згорів дотла.

Розділ 54

Ніщо я так не терплю у своїй роботі, як досудові переговори з клієнтами. Чимало моїх колег схильні використовувати їх, щоб справити враження на своїх підзахисних. Тому-то я й віддаю перевагу кримінальним справам, а не цивільним. Я полегшено зітхнув, опинившись на свіжому повітрі після трьох годин переливання з пустого в порожнє, хоча все можна було узгодити всього лиш за третину витраченого часу.

Перед будівлею суду клієнт потиснув мені руку, і ми розійшлися у своїх справах. Я бачив, що він не надто задоволений результатом, але вже як є. Якщо всі сторони переговорів розходяться з квасними мінами — це незаперечний знак, що компромісу таки досягнуто.

Я примружився до сонця, втішно констатував, що сьогодні маємо ще один погожий весняний день, вийняв мобільний і ввімкнув звук. Три пропущені виклики, як і варто було сподіватися. Я перевірив, хто дзвонив, і стрепенувся, побачивши ім’я Сюнне.

— Привіт! — сказав я, коли вона підняла слухавку після другого гудка. — Це — я. Бачу, ти телефонувала… Я сидів на погоджувальній нараді.

— Добре тобі! Сама лише думка про наради вводить мене в тугу за роботою.

— Охоче вірю. Коли тебе чекати в конторі?

— Завтра.

— Справді? — ледь не скрикнув я від радості. — Ти вже в Берґені?

— Прилечу ввечері. Мені вже час вирушати, якщо хочу встигнути на літак.

— Коли сідає літак?

— О сьомій.

— Я заберу тебе з Фресланна, — піддавшись раптовому імпульсу, запропонував я.

— Не обов’язково, Мікаелю…

Але з її голосу я почув, що вона зовсім не проти.

Я стояв на автостоянці перед залом прильотів, опершись на капот авта. Упізнав Сюнне здалеку. У її ході вгадувалась якась невимушена елегантність. Ніби вона володіє усім світом.

— Радий тебе бачити! — сказав я, і, справді, був радий. — Усе добре?

Сюнне підставила мені щоку для поцілунку, усміхнулася за великим скельцями сонячних окулярів.

— Все чудово!

Червоне сонце низько висіло над Сотрою. Сюнне опустила вікно. Вітер, вриваючись в авто, тріпотів її волоссям. Аж перед в’їздом у Кнаппе-тунель вона зачинила вікно, у салоні стало тихіше, і можна було поговорити.

— Усе встигла, що запланувала? — запитав я.

— Прибрала, помила й підготувала до продажу.

— Речі куди поділа?

— Більшість викинула. Дещо продала на інтернет-барахолці.

— І нічого не залишила собі?

— Чому питаєш? Боїшся, що я зітру всі спомини про маму, а потім буду каятися?

— Ну, щось таке… — визнав я.

— Залишила фотографії, кілька картин, декоративних дрібничок, які пам’ятаю з дитинства, частину книжок, приватні листи й документи. Усе спакувала в картонні коробки і відіслала до Берґена. Тепер задоволений?

Я мовчки всміхнувся.

— А в тебе як справи? Був у батька, як мені обіцяв?

— Був… Оце заїжджав у пансіонат дорогою на летовище.

— А я сумнівалася… Як він почувається?

— Цілком добре.

Це була брехня. У пансіонаті батька цілодобово оточують люди, але ніхто з них нічого не знає про нього і його життя, ніхто з них не зміг би допомогти йому не розгубити окрушин пам’яті, які ще залишилися. Я виразно побачив його самотність. І саме батькова самотність стримує мене від відвідин.

Я зупинився перед багатоповерхівкою, де мешкала Сюнне, вийшов з авта, вийняв з багажника її валізу.

— Запросила б тебе додому, Мікаелю, але там повний розгардіяш.

Я відчув укол розчарування.

— Не біда… Іншого разу.

— Так, іншого разу обов’язково! — підхопила Сюнне.

Але навіть її радісна впевненість, що буде інший раз, мене не розрадила.

Розділ 55

Карла лежала на велетенському ліжку Конрада, розманіжена, вдоволена, на межі сну.

— Було добре? — запитав Конрад.

— Чому ви, чоловіки, вічно про це питаєте? — пробурмотіла вона кудись у матрац. — Звісно, добре! Як можна було цього не помітити?

— Мені подобається чути твою відповідь.

— Давно вже не бувало так добре. Неземна розкіш! Ще жоден чоловік не змушував мені відчути таке неймовірне блаженство.

Конрад засміявся.

— То ти ще прийдеш? — запитав він, проводячи пальцем по її хребті.

— Побачимо… — збрехала Карла, вона хотіла повторення, і він про це знав. — Де ти працюєш, коли працюєш на роботі? — запитала, щоб змінити тему, трохи засоромлена своєю шаленою пристрасністю ще мить тому; то було незвичне відчуття — вона ніколи раніше не соромилася сексу.

— Що ти маєш на увазі? Ти ж бачила моє ательє. Я художник, це і є моєю роботою.

Карла вловила в його голосі нотки обурення, і повернулася на бік.

— Я не про те… Ти ж знаєш, як мені подобаються твої скульптури. Сам же казав, що маєш якусь додаткову роботу, коли треба грошей. Мені стало цікаво, що ж це за робота.

— Чому цікаво?

Карла підвелася на лікті. Конрадове обличчя спохмурніло, він наче замкнувся.

— Просто питаю… Звідки такий спротив?

— Вибач! Певно, прорвався комплекс меншовартості.

Карла засміялася.

— Почуваєшся меншовартісним при мені?

— А тебе це дивує? Ти маєш чудову освіту. Добру роботу. Адвокат — професія, яка дає статус.

— Твоя правда, але я ніколи не думаю про неї як про статус, — відповіла Карла. — То скажеш нарешті, чим займаєшся поза мистецтвом, чи та робота на такому низькому соціальному щаблі, що ти волієш тримати її в таємниці? Дай вгадаю! Чистиш громадські сральники?

— На жаль, такої професії вже не існує. Але я б упорався. Чистильник — чесна професія.

— То що тоді?

Конрад усміхнувся, похитав головою.

— Усього потроху, переважно підробляю гідом.

— Правда? Водиш юрби японців і показуєш їм різні прибамбашки у місті?

— Не зовсім. Проводжу екскурсії туристам у стародавній королівській резиденції Гоконсгаллен і в фортеці Русенкранцторне. Щонеділі — узимку, частіше — під час літнього туристичного сезону.

— Тобі подобається?

Конрад замислився.

— Загалом, подобається. Є стільки цікавих місць, з якими пов’язані загублені долі й забуті історії. Ти ж юристка, мала б знати, що перший кодекс законів, чинний для всієї Норвегії, був написаний саме в Гоконсгаллені.

— Мала б, — погодилася Клара.

— До того ж, у такій роботі є свій бонус — я маю власний ключ. Можу будь-коли вилізти на дах вежі й милуватися найгарнішим міським краєвидом. Візьму тебе колись з собою!

— Мені сподобалось би!

Його долоня ковзнула їй поміж ніг, обережно, але чим раз наполегливіше.

— А може, покажу тобі тюремні катакомби, якщо тобі там буде цікавіше.

— М-м-м, — промуркотіла Карла, перевернувшись на спину й заплющивши очі. — І це теж подобається…

Розділ 56

Я коротко переказав Карлі свою розмову з Сіґне Гансен. Доки Карла розмірковувала, я зацікавлено її розглядав. У ній з’явилося щось нове, але що саме, розгадати я не зумів.

— Отже, Сіверт Саннторв батько Еріки, — нарешті озвалася вона. — Сумнівів нема?

— Ні! Це можна розглядати як доконаний факт.

— Згода! А зґвалтування? Теж справжнє?

Я не зовсім розумів, куди вона хилить.

— Чому б воно мало бути несправжнім?

— Сіґне Гансен і Сіверт Саннторв могли бути коханцями. А про зґвалтування сказала, щоб не зізнаватися у невірності перед донькою.

— Можливо… Аж так далеко в своїй припущеннях я не заходив. Хоча мені видається, що Сіґне каже правду.

Карла мимоволі пересмикнулася.

— Сіверт Саннторв міг знати чи принаймні здогадуватися, що Еріка його донька, і все ж поліз до неї.

— Ага! Важко симпатизувати такому покручу. Що більше про нього довідуюся, то більше схиляюся до думки, що на таку смерть він собі заслужив. А ось решта… навряд…

Карла мала замислений вигляд.

— Гм, дивно! Усе крутиться довкола Сіверта, а Марі й Сюсанне ніби й ні при чім.

— Хіба це не властиво таким людям? Називай їх, як хочеш, — нарцисами, психопатами, суті справи не міняє. Вони заступають іншим сонце, усе навколо себе огортають темрявою, а всіх, хто поруч, обертають на статистів у власному житті.

Я підійшов до вікна. Удалині ледь мріло море. Вода виблискувала в сонячних променях, зате на півночі вже грізно громадилися чорні хмари.

— Усе перелічене дає Еріці ще вагоміший мотив для вбивства, хіба сам не бачиш? — озвалася Карла.

— І Сіґне — теж. У неї мотивація не менша.

Карла вражено глянула на мене.

— Ти, справді, вважаєш, що вбивцею могла бути вона?

— Ні… Не переконаний… Гадаю, Еріка впізнала б свою матір поруч з тілом Марі, хай навіть з вимазаним кров’ю обличчям. Та й сама Еріка впевнено вказувала на чоловіка.

— Ми й надалі маємо лише голослівні твердження Еріки. Поки ніхто, окрім тебе, не чув її розповіді.

— Та знаю… — сердито буркнув я, знову гупнувши всією вагою на стілець. — Починаю побоюватися, що ніхто вже й не почує.

— Її не знайшли?

— Наскільки мені відомо, ще ні.

— Гм… — замислено хмикнула Карла. — І все ж я ніяк не можу все в цій історії зв’язати докупи. Чому вбивця вдавав мертвого?

Запитання застало мене зненацька.

— Хіба не ясно? Через Еріку… Щоб вона подумала, ніби він — одна із жертв.

— Ти не зрозумів, Мікаелю. Чому він не вбив ще й Еріку?

— Е-е… тобто?

— Він мусив її побачити у вікно, зрозумів, що вона ось-ось зайде в будинок. Так же все відбувалося, хіба ні?

Я спробував уявити картину. Еріку, яка дзвонить у двері, потім відступає на кілька кроків, щоб її побачили з вікна.

— Так все й повинно було відбуватися, — визнав я.

— Отож! — Карла аж загорілася. — Він бачить її і імпровізує маленьку виставу. Якщо в нього міцні нерви й твереза голова, то, звісно, все так і могло бути, але чи не простіше було пустити їй кулю в чоло, щойно вона стала на порозі? Людині, спроможній на холоднокровне вбивство трьох людей, завиграшки пристрелити ще одну!

Ситуація вимальовувалася такою очевидною, аж мені соромно стало, що я сам до цього не додумався. Тому я полегшено зітхнув, коли двері в кабінет відчинилися.

— Сюнне! — вигукнула Карла, зриваючись зі стільця. — Ти повернулася!

Жінки обійнялися, щасливі від зустрічі.

— Співчуваю, — промовила Карла. — Мені, мабуть, годилося приїхати на похорон.

— Пусте, — махнула рукою Сюнне. — Ти ж моєї матері навіть ніколи не бачила, правда?

— Ні, не бачила, та все ж…

— Облиш, не картай себе. Мікаель був там представником від контори, — сказала Сюнне. — А ти маєш гарний вигляд, Карло! Мені подобається твоя зачіска. Тепер ти трохи більше схожа на адвокатесу, не втративши, однак, своєї сутності.

Я мав би помітити, що Карла підстриглася, подумав я. І волосся пофарбувала? У цьому я не був певний.

— Про що ви говорили? — запитала Сюнне. — Я не хотіла вам заважати.

— Усе гаразд, ми вже, по суті, закінчили, — мовила Карла.

— Як воно, повернутися до праці? — запитав я, коли ми залишилися удвох.

— Приємно… Здається, усі раді мене бачити.

— І я — теж! Без тебе все не так!

Сюнне уважно подивилася на мене.

— Те, що сталося між… — почала вона.

— Так?

— Я подумала, що нам треба… як це сказати… ми мусимо розставити крапки над «і».

— Не бійся, я тобі не докучатиму, — поквапився я запевнити Сюнне.

— І що це означає?

Її дратівливий тон спантеличив мене.

— Ну… лише те, що я небагато маю надії… ти знаєш… Ми й далі можемо залишатися друзями. Тільки це й хотів сказати.

— То ти вважаєш, що все було помилкою, яку якнайскоріше треба викреслити з життя?

— Чому ти злишся?

— Невже секс зі мною був аж такий осоружний?

— Господи, Сюнне! Тепер ти несправедлива! Я…

— Ти можеш чітко сказати: так або ні?

— Ні, він не був осоружний, — слухняно відповів я. — Зовсім навпаки! Це було… це було приємно. Дуже приємно! Я лише намагаюся сказати…

— Що повторення не бажаєш? — урвала мене Сюнне.

— Я цього не кажу, — запротестував я. — Я намагаюся сказати… що ти не мусиш почуватися вимушеною вчинити це знову.

— Ти повний ідіот, Мікаелю? Чому, на Бога, я повинна почуватися вимушеною до сексу з тобою?

Двері прочинилися, у шпарці з’явилася голова пані Сьоренсен.

— Он де ти, — сказала вона, побачивши Сюнне. — Тобі телефонують з окружного суду. Це, мабуть, важливо?

— Я візьму телефон у себе, — сказала Сюнне, підводячись.

— Якась безглузда розмова вийшла, — мовив я, коли Сюнне простувала до дверей.

— Приїдь ввечері до мене, — кинула вона через плече. — Нам треба нормально поговорити.

— О котрій?

— О шостій. Я так чи інак готуватиму спагеті, і мені однаково, готувати лишень для себе чи для двох…

Розділ 57

Коли я подзвонив у двері Сюнне, годинник показував чверть на сьому.

— Вибач, що я спізнився.

— Не біда… Хочеш вина?

— Ні, дякую, я за кермом.

— Ой, забула! А я трохи вип’ю…

Сюнне рушила до вітальні поперед мене. Я завважив, що вона перевдягнулася у спідницю і вільну блузку, кольору доброго коньяку. Я ж почувався трохи скуто в пом’ятому костюмі, у якому проходив увесь день.

— Голодний? — запитала Сюнне. — Вечеря скоро буде готова.

— Чудово… Я лише на хвильку в туалет.

Я вимив руки, сполоснув холодною водою обличчя, подивися на мішки під очима й доволі глибокі мімічні зморшки навколо рота. Відчув себе старим.

То була дивна вечеря. Ми розмовляли про все, що завгодно — про політику, про книжку, яку прочитала Сюнне і яка їй сподобалася; про ріелтора, який взявся продати будинок матері на Стрьоммені. Про все, окрім того, про що треба було поговорити насамперед. Сюнне чимраз більше втрачала впевненість, ставала дедалі малослівнішою.

— Ти казала, нам треба серйозно поговорити, — почав я першим, коли вже несила було терпіти затяжні паузи.

Сюнне обертала в пальцях келих з вином.

— Ти так не вважаєш?

— Не знаю… Якби ж ти лишень не злилася щоразу! Сюнне змахнула рукою, мовби відганяла рій надокучливої мошви.

— Просто ти говориш так багато…

— Багато дурного?

— Так!

Я засміявся.

— А що б ти хотіла, аби я сказав?

Сюнне різко встала, почала прибирати зі столу, заперечно похитала головою, коли я захотів їй допомогти.

— Мені прикро, що я тебе звабила, Мікаелю, — сказала вона, спиною до мене. — Скористалася, що ти сонний. Не треба було тебе змушувати. Я погано вчинила.

— Усе не так, — заперечив я. — Послухати тебе, то можна подумати, що я був безпомічною жертвою. Я усвідомлював свої дії і був у стані тверезо відмовити.

Повітря загусло й ствердло від усього невисловленого. Дзвінок мого мобільного пронизливо розітнув тишу. Я вимкнув виклик, навіть не глянувши на дисплей.

— Ти надто молода, — промовив я, зрештою.

— Надто молода? — недовірливо перепитала Сюнне. Знову задзвонив телефон. Цього разу я його не вимикав, доки дзвінок не перемкнувся на автовідповідач.

— Я мав на увазі навпаки. Я надто старий для тебе.

— Може, це вирішувати мені, а не тобі?

— Між нами різниця — тринадцять років. Коли я вийду на пенсію, ти ще будеш в розквіті літ.

Сюнне розсміялася.

— Не конче малювати аж таку далеку перспективу!

— А яка перспектива тебе влаштовує?

— Для першого разу достатньо й однієї ночі.

Телефон пронизливо задзеленчав утретє.

Я вагався, найбільше мені хотілося його вимкнути, але за роки адвокатської практики вчишся піднімати слухавку в найнеслушніші моменти. Ця звичка вже всоталася у кров. Ніколи не знаєш, де можеш втратити, а де — здобути.

— Бренне! — коротко буркнув я. — Я вас слухаю!

— Вибачте, що турбую, — схлипнув у слухавці голос. — Але я не знала, кому ще можу зателефонувати.

— Хто це?

— Сіґне Гансен.

— О! Що сталося?

— Еріка! — голос зірвався, і жінка розплакалася.

— Її знайшли? Алло, Сіґне! Еріку знайшли?

— Не знаю, — хлипала Сіґне.

— Як, не знаєте?

— Я почула в новинах… Вони знайшли… знайшли в озері тіло молодої жінки.

— Де?

— У Берґені. Я намагалася додзвонитися до Ельдара, хоч він заборонив мені дзвонити, але його телефон вимкнений.

— І чого ви хочете від мене?

— Я не знаю!

Сіґне знову заридала.

— Я зараз спробую щось з’ясувати й зателефоную вам, — пообіцяв я.

Ґюннара Маркюссена на роботі не було. Мій давній друг у поліції, Карл Петер, якого зазвичай називають Сонцесяйним, взяв слухавку, але помочі від нього я не діждався.

— Про що б ти не питав, відповідь — ні, — сказав він, я ще й слова не встиг вимовити.

— Та я лише…

— Я на Тенерифе, Мікаелю! До побачення! — відрізав він і відімкнувся.

Я сидів, розгублено витріщаючись на мовчазний телефон.

— Бідолашна жінка, — промовила Сюнне. — Мусить же хтось знати, жива її донька чи ні.

— Поліція мовчатиме до ідентифікації тіла, та, можливо…

Інґар Моркен був судово-медичним експертом. Я десь читав, що він провів розтини понад десяти тисяч тіл. Ми кілька разів перетиналися у суді, він — як свідок-експерт, я — у ролі адвоката. Але Інґар Моркен не тому погодився на зустріч зі мною у морзі так пізно, після нормального робочого дня. Кілька років тому поліція під час однієї облави арештувала його сина з не надто великою кількістю екстазі, однак для самого хлопця і для його батьків справа виявилася серйозною. На щастя, поліція спрацювала мляво, і я зумів добитися його оправдання у суді. Інґар Моркен не забув моєї послуги й недовго вагався, погодився на зустріч у морзі.

Та все ж, супроводжуючи мене коридорами, трохи нервував.

— Ти ж розумієш, Бренне, що це проти правил?

— Розумію. Я лише гляну. Ніхто й не дізнається.

Інґар Моркен зупинився перед важкими сталевими дверима, відчинив їх і першим увійшов у відносно просторе приміщення. Там було доволі холодно, я аж пересмикнувся. Попри монотонний гул вентиляції, я все ж, здавалося, вловлював нудкий, солодкавий запах тліну.

— Ось вона, — промовив Моркен, зупиняючись перед однією з шухляд і беручись за ручку.

— Зажди хвилинку, — попросив я. — У якому вона стані? Просто, щоб я був готовий.

— Я бачив і гірші трупи.

Це мало втішало, та я не встиг нічого сказати, як він потягнув за ручку, і з шафи виїхало тіло молодої жінки з темним волоссям і білою шкірою. Спершу я побачив шкіру на ступнях, побабчену, ніби після довгого купання, а тоді вже решту.

Це могла бути й Еріка. Будова тіла й вік підходили. Темне волосся — теж. Я трохи нахилився, щоб добре роздивитися.

За мить випростався, відступив на крок і видихнув повітря з легень.

— Достатньо побачив?

— Так!

Розділ 58

Хоч який був утомлений, я крутився і ніяк не міг заснути. А коли нарешті, ближче до світанку, заснув, мене мучили якісь невиразні, сумбурні кошмари. Жінка в морзі обернулася Сюнне, а потім знову Ерікою Гансен. Я намагався не дивитися на її ступні, пам’ятав, яку нудоту нагнала на мене розм’якла від води шкіра, але не міг відвести від них очей. На моє полегшення, у сні жінка мала на ногах черевики, коричневі чоловічі черевики, які надавали комізму голому тілу.

Я прокинувся від власного плачу, не знаю, чому плакав. Мертва жінка в морзі не була Ерікою Гансен. Цілком незнайома мені, і, хоч вона й була чиєюсь донькою або коханою, я не мав підстав її оплакувати.

Тривалий душ і три горнятка чорної кави трохи допомогли, але день так і не просвітлів, мені й далі хотілось заховатися від світу в затишну мушлю. Страшний сон не відпускав, тримався у пам’яті, як післясмак від поганого вина в роті. Перед очима раз у раз зринало голе тіло, взуте в чоловічі черевики, — відчуття, мовби я поглумився з мертвої.

Коли врешті вийшов з дому, було так пізно, що я вирішив взяти авто. Вервиці автомобілів в’яло повзли через центр, то зупиняючись, то знову рушаючи. Я вже подумав, що десь попереду сталася дорожня пригода, але, діставшись таки Торґе, побачив, що затор спричинили туристичні автобуси, які прямували до фунікулера Фльойбанен; їх було надто багато, і вони не вміщалися у вузькі вулички міста.

Коли повертав перед набережною Брюґґен, перші поодинокі краплини впали на вітрове скло. Я глянув на небо. Паволока хмар спустилася аж до Скансена, і я мимоволі відчув зловтіху від думки, що всім цим юрбам туристів доведеться вдовольнятися фотографуванням одне одного, а не чудової панорами з вершини Фльоєна.

Злива почалася, коли я ставив авто на стоянку. Я притьмом перебіг паркувальний майданчик, заскочив у двері психіатричної клініки й почав довгу, нудну процедуру, яку вже добре знав, та однаково сердився від нетерплячки.

Кімната, де я чекав на Маґнуса, була тією самою, безликою, без будь-якої декорації чи картин, на чому могло б спочити око. Дрібне птаство, яке пурхало поміж ґратами на вікнах під час мого останнього візиту сюди, кудись подалося, сподіваючись, певно, на ліпші часи. Як би мені хотілося і собі випурхнути звідси.

Нарешті з’явився Маґнус, як завжди, у супроводі двох доглядачів. Вигляд у нього теж був невеселий. Потиск руки в’ялий, поводився неспокійно, весь час перебирав пальцями, виклавши руки на стіл.

Я спробував зав’язати розмову, почавши зі звичних речей — запитав про погоду, що дадуть на обід, — але це не допомогло, він бурмотів щось нерозбірливе й сумбурне.

— Прокурор хоче припинення справи, — сказав я.

Ніякої реакції, Маґнус навіть очей не підвів.

— Ти чув, що я сказав, Маґнусе? — промовив я різкішим тоном, щоб хоч так добитися з ним контакту.

Чоловік пробурмотів щось невиразне. Я нахилився, щоб ліпше чути.

— Я не можу це прочитати, — таки розчув я.

— Що ти не можеш прочитати?

— Те, що там написано, — відповів Маґнус, не дивлячись на мене, втупившись поглядом у стільницю й водячи пальцем по вікових кільцях деревного зрізу. — Я майже бачу, а потім воно знову зникає.

— Як гадаєш, що там написано?

Маґнус відповів зовсім нечутно.

— Що ти сказав? — запитав я, схилившись ще нижче.

— Застереження…

— Застереження? Чому ти думаєш…

Раптом він викинув уперед руки й схопив мене за зап’ястки. Я налякано скрикнув, спробував вирватися, але не зміг — Маґнус був нівроку сильний.

Небезпечно сильний.

— Вони хочуть мене вбити, — прошепотів він.

Його обличчя наблизилося до мене впритул.

— Відпусти мене, Маґнусе, — попросив я, відчуваючи, що мої сухожилля ось-ось розірвуться. — Ніхто не хоче тебе вбивати. Просто відпусти мене, будь ласка!

Я зустрівся з ним поглядом, і те, що я побачив у його очах, не було агресією чи шаленством, а страхом, бездонним, непогамовним страхом людини, яка потрапила до пекла.

— Ти не розумієш, — говорив він. — Якщо я звідси не вийду, то помру.

Доглядачі вже зірвалися зі своїх місць. Один обхопив Маґнуса ззаду, другий намагався розчепити його пальці на моїх зап’ястках, але впоратися вони не могли. Маґнус їх наче й не помічав.

— Я тобі допоможу, Маґнусе. Вони тобі не нашкодять, але ти мусиш мене відпустити. Будь ласка, відпусти мої руки! — вмовляв я.

У двері кімнатки ввалилися ще кілька доглядачів. Мабуть, спрацював алярм, але Маґнус ні на кого не зважав, дивився лише на мене, прицвяхував мене до місця поглядом, сповненим безпорадності й жаху.

— Я обіцяю, — промовив я, коли пальці Маґнуса розчепили і його поволокли задом до дверей.

Він двічі щось пронизливо викрикнув, аж луна пішла, а тоді двері захряснулися, і я залишився сам у тиші з розшаленілим пульсом і болем у зап’ястках.

Що довше я знав Маґнуса, то важче було вбачати в ньому вбивцю. Він ніколи не поводився агресивно, я ніколи не відчував загрози з його боку. Поступово сумніви переросли у впевненість, що він не винний. У поширене твердження, мовляв, усі люди здатні на вбивство, я ніколи не вірив. А тому прийшов до висновку: хоч Маґнус і психічно хворий, але він не вбивця.

У душі Маґнуса Саннторва зяяло провалля, однак не ненависті й буйства, а безіменного, всепоглинного страху. Тут я раптом усвідомив, що страх, як і ненависть, може штовхнути людину на екстремальні вчинки. То, може, я поквапився з висновками? Може, мені просто хотілося вірити у невинуватість Маґнуса, щоб знову мати змогу вдягнути на себе лицарські лати й помчати з занесеним списом верхи на коні в бій проти несправедливості й зловживання владою…

Згодом, коли я вже повернувся в контору, до мене забігала Карла, хотіла поговорити, але швидко збагнула, що нічого мудрого від мене не доб’ється, і вернулася до себе. Я не хотів їй казати, що почав прихильніше ставитися до наміру Ґабріеллє Соммер припинити справу. Сюнне весь день була в суді. Я подумував, чи не дочекатися її і продовжити вчорашню розмову, але потім облишив ту думку. Неслушний момент. Вона повернеться з суду вимотана, та й я був не в найліпшому гуморі.

Увечері я, позіхаючи на весь рот, переглянув кілька телепрограм, почувався невимовно стомленим, очі злипалися, і я скоро пішов спати. Вимкнути світло і огорнутися темрявою було спасінням. Хоч би проспати ніч без жахіть…

І тієї миті я збагнув!

Певно, воно таїлося у підсвідомості, виборсувалося крізь неї, поховане під товщею інших думок та гризот, але ось тепер, на межі сну й реальності, раптом зринуло на поверхню.

Я збагнув, чому Еріка Гансен була взута в моєму сні в коричневі чоловічі черевики.

А відразу за цією думкою зринула інша. Обидві думки якщо й не зіткали довершеного візерунка, то принаймні окреслили ймовірні контури. Те, що досі мені й на гадку не спадало, я тепер будь-що мусив з’ясувати.

Розділ 59

— Є новини? — запитала Сіґне Гансен.

— Про Еріку? Ні, у кожному разі, мені нічого не відомо. Я тут з іншої причини.

Я зателефонував їй уранці, сказав, що хочу заїхати. Сіґне Гансен відповідала неохоче, відмовлялася, мовляв, на роботі, але я наполіг, то ж вона, зрештою, здалася.

Ми домовилися на дванадцяту в неї удома.

Сіґне провела мене до вітальні. Цього разу вже не пропонувала кави, навіть на канапу не сідала — стояла посеред кімнати. При тьмавому, сірому світлі видно було, як відчайдушно вона намагалася причепуритися, але ні одяг, ані макіяж не могли приховати її душевного стану. Після першого полегшення, що в морзі Берґена лежить не її донька, страх за Еріку, мабуть, нахлинув з новою силою.

Я відчув укол нечистого сумління, проте швидко притлумив його.

— Коли я тут був минулого разу, ви навіть не поцікавилися, хто я, — почав я.

Сіґне Гансен розгубилася.

— Що ви маєте на увазі?

— Ви відчинили мені двері й запросили увійти, я ще й подзвонити не встиг.

— Я… бачила вас по телевізору, — невпевнено відповіла вона. — Або в газеті. Уже й не пригадаю…

— Я теж так спершу думав, доки не згадав черевики.

— Не розумію…

— Я вже був тут раніше, кілька тижнів тому. Після відвідин місця злочину мимохідь завернув сюди, але вас не було вдома. Принаймні, так я тоді подумав.

Сіґне Гансен мовчала, чекала, що скажу далі.

— Я, знаєте, невиправно цікавський. Іноді мені здається, що ця риса — моя найбільша перевага в адвокатській професії. От не можу втриматися, щоб всюди не запхати свого носа. Тож я зазирнув у віконце дверей. Нічого особливо не побачив. Кілька курток і пальт, чобітки на високих підборах, рибацькі ґумаки й коричневі черевики. Оті черевики не давали мені спокою. Бо то були чоловічі черевики. Ваш чоловік помер багато років тому, тож вони ніяк не могли належати йому.

— Та то могли бути будь-чиї черевики, — з ледь помітним нетерпінням відповіла Сіґне. — Друга, колеги, кого завгодно… Я веду активне життя, щоб ви знали.

— Окей, якби в гостях у вас був друг, ви б відчинили. Припускаю, до вас приходив коханець.

Сіґне лише знічено знизала плечима.

— Не розумію, куди ви хилите.

— Річ у тому, Сіґне, що ті черевики я вже колись бачив. Причому зблизька. Вони належать Ельдарові Нурайде, хіба ні? Він того дня був тут. І ви теж були вдома. Ви бачили мене через вікно, ось чому ви знали, хто я такий.

Сіґне Гансен відвернулася від мене спиною, підійшла до вікна. За вікном не було на що дивитися — дощило, шаленів вітер, сипав краплями у шибку, каламутив вид.

— То й що? — запитала вона тихим голосом. — Наскільки мені відомо, мати коханця не забороняється.

Ельдар завжди був близьким другом. Після смерті Кента Руала він піклувався про нас, а потім сталося, як сталося…

— Він одружений чоловік, хіба ні?

Знову нетерпляче знизування плечима.

— Шлюб без близькості й тепла. Я не страждаю від нечистого сумління. У мене свої потреби, в Ельдара — свої.

— Ясно…

— Я здогадуюся… я знаю, що він покинув би свою дружину. Якби я його про це попросила, але мені ліпше так… Хай там як, ніяк не збагну, чому ви в цьому копаєтеся? Ми обоє дорослі люди, і з ким спимо — наша приватна справа.

— У цьому ви маєте рацію, — кивнув я. — Якщо не йдеться про розслідування убивства. Тут уже все має значення і дотичність.

Нарешті Сіґне обернулася, розпачливо сплеснула в долоні.

— Та не має це ніякого значення! Наші стосунки ніяк не пов’язані з…

— Ви були разом того дня, коли сталося вбивство?

Сіґне миттю притихла, і я відразу зрозумів, що інтуїція мене не підвела.

— Звідки ви знаєте?

— Я не знав, але здогадувався. На допиті в поліції ви сказали, що провідували тітку…

— Тітку Тюрід. Насправді, вона тітка Кента Руала. Я провідувала її!

— Звичайно, без сумніву! Мою увагу привернула ваша невиправдана невпевненість щодо часу. Коли вперше читав протокол, подумав, що ви дезорганізована й неуважна особа, але ж це не так! Тепер розумію — ви розтягували свої відповіді, боячись, щоб вас не впіймали на брехні.

Плечі Сіґне мовби охляли, мовби весь супротив витік з її тіла.

— Не конче було й ходити до неї… Поліція так її і не допитала.

— Ні… Цю справу розслідували вкрай недбало, — мовив я. — Де ви з ним зустрічалися?

— Ви ж знаєте, Еріка випадково була на той час вдома, то я зовсім не хотіла зустрічатися, але Ельдар наполягав, і я погодилася на коротке побачення. Від головної дороги відгалужується невелика лісова доріжка. Ми домовилися зустрітися там.

— Де це місце?

— Приблизно за милю від з’їзду на Далгайм, у напрямку Берґена. Я приїхала своїм автом, Ельдар — своїм. Ми трохи побули разом… а потім я подалася до тітки.

Сіґне мала знічений вигляд, і я розумів — чому. Надто вже комічною видавалася сцена, коли двоє нівроку дорослих людей займалися сексом на задньому сидінні автомобіля.

— У вашому авті чи в його?

Сіґне нервово зайорзала.

— Не думаю, що подробиці мають якесь значення. Я б не хотіла…

— Мене не цікавить ваше сексуальне життя, Сіґне. І я б не запитував, якби вважав, що це не має важливого значення. Присягаюся!

— У його авті. Мусили саме там… Він мав вахту… чи як це називається?

— Чергування.

— Так, чергування. Щоб Ельдар міг чути радіо на випадок неординарної ситуації.

— Маєте на увазі поліцейську рацію?

Сігне кивнула.

— Так! Але сексу в нас не було.

— О? А я думав…

— Ми трохи попестилися, але на тому й скінчилося.

— Чому?

— Ельдар не зміг…

Їй не було потреби в цьому зізнаватися, але почавши, вона вже не могла зупинитися.

— Таке бувало й раніше?

Жінка похитала головою.

— Ні, ніколи. Але ж ми вже далеко не юні, то я допускаю, що таке… ну, знаєте… таке могло статися рано чи пізно.

— Отже, вагомих підстав не було? Ніяких радіоповідомлень?

— Ви коли-небудь чули те радіо? Саме лише стрекотання і тріск! Ніколи не розуміла, як можна хоч щось почути, — Сігне почервоніла. — Крім того, я була зосереджена на… іншому.

— А як Ельдар сприйняв невдачу? Йому було незручно?

— Нам обом було трохи незручно. Жінці завжди здається у таких випадках, що винна вона, що недостатньо зваблива, а чоловік, мабуть, дорікає собі. Ельдар лише сказав, що його голова забита справами на роботі, тому він трохи розсіяний і не зовсім при тямі.

— А потім? Що було потім?

— Нічого. Ми роз’їхалися…

— Хто поїхав першим?

Сіґне мала понурий вигляд, ніби її до печінок дістало моє випитування, але, мабуть, вирішила, що простіше відповісти.

— Я поїхала першою.

— Після того ви ще бачилися?

— Не… вже не так. Стільки всього навалилося, я дуже переживала за Еріку.

Я кивнув, довго міркував, як підступитися до останнього запитання, але не придумав нічого іншого, як запитати прямо.

— Ельдар знав, що Сіверт Саннторв зґвалтував вас?

Сіґне закусила губу.

— Так, я йому розповіла.

— Навіщо?

Вона безпомічно змахнула рукою.

— Бо… пам’ятаєте, як ви тут були минулого разу і ми про це розмовляли? Я потім весь час думала-думала про те, що тоді сталося, зрештою, думати стало нестерпно, я мусила з кимось поділитися.

— І як він сприйняв? Розгнівався?

— Він зблід, йому наче заціпило. Потім я вже й пожалкувала. Треба було змовчати, але мені важко себе стримувати. Я навіть подумала, що він не зміг саме тому.

— То ви зізналися у зґвалтуванні на вашому побаченні?

— Ні, раніше. Може, за місяць до того, — Сіґне наморщила чоло. — Ви ж не вважаєте, що це якось пов’язано?

Я промовчав. Сіґне весь час знала, навіщо я завів цю розмову — я навіть не сумнівався, — лишень не хотіла сама собі зізнатися.

— Ельдар добра людина, — озвалася вона за якийсь час. — Він ніяк не міг…

Раптом Сіґне не витримала, неймовірними стараннями виліплена маска тріснула, оголивши схований за нею розпач і страх.

— Я більше не можу цього витримати, — схлипнула вона. — Я лише хочу, щоб повернулася Еріка. Думки про неї не відпускають мене ні на мить. Я засинаю і прокидаюся з думкою, що з нею трапилася біда. Я встаю вранці, забираю газету, п’ю каву — усе, як завжди. Але все змінилося. Усе — моя вина, а за неї змушена платити Еріка. Це кошмар, з якого ніяк не прокинуся, і нічого не можу вдіяти. Абсолютно нічого…

Розділ 60

— Ти пішов помилковим слідом, Бренне! — рявкнув у слухавку Ґюннар Маркюссен, відповівши на мій дзвінок.

— Про що ти кажеш?

— Я таки розшукав співмешканця Марі. Його звати Уле Бервен, без сумніву, гівнюк і забіяка, але він нікого не вбивав. У кожному разі, не родину Саннторвів, це я можу гарантувати.

— Звідки така впевненість?

— Уле Бервен розбився на мотоциклі на автостраді Е16, між Ваксдалем і Воссом, за місяць до вбивств.

— Ясно! Але я телефоную не тому. Вимагаю нової зустрічі з поліцмейстером.

— Думаю, він більше не має бажання зустрічатися.

— Доведеться, якщо йому дорога власна шкіра, — твердо промовив я. — Буду за годину!

Ґюннар Маркюссен сидів з напівзаплющеними очима, ніби йому різало очі яскраве ранішнє світло. Що довше я говорив, то більше він осідав, аж доки подвійне підборіддя лягло на груди, а голова ось-ось могла зникнути між плечима. Усі своїм виглядом він випромінював глибокий скепсис.

Поруч з ним сидів поліцмейстер. Важко сказати, про що він думав, принаймні жодного разу не увірвав мого монологу.

Зате такої нагоди не пропустив Маркюссен.

— Дай-но я уточню, Бренне, — озвався він. — Ти тут намагаєшся нам втулити, що їх повбивав Ельдар Нурайде?

— Так! Саме це я намагаюся вам донести.

Сміх Ґюннара був схожий на гавкіт розлюченого пса.

— Цілковито абсурдна теорія!

— Чому?

Маркюссен дивився на мене з жалем.

— Бо…

— Бо він поліцейський? Тобто був поліцейським. Не він перший і не він останній поліцейський, який скоїв злочин. Наркотики, насильство чи дитяче порно! Немає такого параграфа в кримінальному кодексі, де б не засвітилася людина в формі.

Маркюссен знав, що я маю рацію, та однаково рішуче відмахнувся від мене рукою.

— Не в цьому річ! Я знаю Ельдара Нурайде, знаю… уже, певно, понад двадцять років. Абсолютно немислимо навіть припускати таке!

— Та ну! — почав закипати я. — Я трохи покопав про нього. Ельдар — людина старої гвардії, поліцейський, який тупо пер прокладеними шляхами, не заморочуючись процедурою слідства. Саме такі, як Ельдар Нурайде приклалися до того, що ця поліційна управа від вісімдесятих має славу прогнилої контори.

Поліцмейстер ще більше випростався на стільці, хоча куди вже більше було випростовуватися, кинув на Ґюннара Маркюссена гострий погляд. Запитання не прозвучало, однак виразно зависло в повітрі.

— Я й не кажу, що Ельдар — еталон для наслідування, — перейшов у захист Маркюссен. — Але таке? Холоднокровно вбити трьох людей? Нізащо в це не повірю!

— Вір собі, у що хочеш! Факти говорять про себе! — не вгамовувався я.

— Повторіть усе детально ще раз, Бренне, спеціально для мене, — втрутився поліцмейстер.

— Гаразд, — кивнув я. — По-перше, ми маємо надійного свідка, який вказує, що Ельдар Нурайде перебував на місці злочину, принаймні поблизу, незадовго до вбивства. По-друге, він мав незаперечний мотив. Сіверт Саннторв зґвалтував Сіґне Гансен, велике Ельдарове кохання.

— Тому зґвалтуванню вже щонайменше чверть століття, давнє, як світ, — знову втрутився Маркюссен.

Я похитав головою.

— Давнє, та не для Ельдара Нурайде. Новина для нього свіжа… Він довідався за місяць до кривавого побоїща.

Видно було, що Маркюссена я не переконав, але мені було байдуже, я звертався особисто до поліцмейстера.

— По-третє, хронологія подій. Нурайде мав у своєму авті ввімкнену поліцейську рацію і, напевно, почув про втечу Маґнуса Саннторва з-під опіки доглядачів. Для всіх, хто хоч трохи пам’ятав стару справу, було очевидно, куди він попрямує. Зі своєю передісторією Маґнус чудово надавався на роль цапа-відбувайла.

— Дуже ризиковано, план міг провалитися будь-якої миті, — заперечив Маркюссен.

— Скористався шансом, і йому пофортунило, — сказав я.

— Продовжуйте, Бренне! — поліцмейстер поквапився випередити Маркюссена, доки той не засипав мене ще якимись контраргументами.

— Моя колега, Карла Кесслер, дещо завважила. Пам’ятаєте розповідь Еріки Гансен про четверту жертву, поруч з Марі Саннторв?

— Ще один витвір хворої уяви! — процідив Ґюннар Маркюссен.

— Клара задумалася, чи не було б простіше для злочинця вбити й Еріку, а не прикидатися мертвим.

— Логіка є, — буркнув Маркюссен.

— Погоджуюся… Я схилявся більше до того, що Еріка бреше, або ж це було обманом психіки, однак раптом збагнув, що може існувати ще й інше пояснення.

Я не зміг утриматися від спокуси зробити театральну паузу.

— А якщо вбивця не хотів її убивати, бо вона не була йому байдужа? А якщо вона була, наприклад, його похресницею?

— Це ніщо інше, як спекуляції! — вибухнув Маркюссен.

— Твоя правда, та все ж логіка тут теж є. Ми знаємо, як тепло Нурайде ставиться до Еріки.

— Що там, до речі, з Ерікою Гансен? — втрутився поліцмейстер. — Знайшлася?

— Ще ні, — відповів Маркюссен, замнувся на секунду й продовжив. — Ніякого руху на банківському рахунку, телефоном не користувалася відколи покинула помешкання Юганни Валвік.

— Як гадаєте, що могло з нею трапитися?

— Ми знаємо, що вона переживала депресію після психічної травми. Боюся, могла накласти на себе руки.

— Самовбивство або її теж убили, — додав я. — Еріка була впевнена, що хтось за нею стежить.

Маркюссен злився.

— Хіба не ти сам щойно сказав, що Ельдар так тепло до неї ставився, аж розіграв виставу, лиш би її не вбивати?

— Казав… Та якщо він почав боятися, що вона могла його впізнати, то цілком міг відчути себе загнаним у глухий кут, і йому не залишалося іншого виходу.

Поліцмейстер недовірливо вислухав мене.

— Надто багато різних припущень, проте, мабуть, на часі розпочати офіційний розшук Еріки Гансен.

— Погоджуюся, — мовив Маркюссен. — Оголосити в розшук треба, та навряд чи підозра щодо Ельдара Нурайде виправдана.

— Мусимо зважити на один момент, — сказав я. — А саме: Ельдар Нурайде був на місці злочину.

— Ти вже це казав! Повторюєшся, Бренне, — роздратовано кинув Маркюссен.

Я похитав головою.

— Помиляєшся! Я казав, що він був поблизу, а тому мав можливість скоїти злочин. Зараз я про інше… Ельдар був на самому місці злочину перед самим твоїм прибуттям, Ґюннаре.

— Не бачу великої різниці… Він же був на чергуванні, — завважив поліцмейстер.

— Воно то так, — терпляче пояснював я, знаючи, який у начальника куций досвід практичної поліцейської роботи. — Але доволі дивно, що черговий поліцейський високого чину з’являється поблизу місця злочину, а ще дивніше, що він заходить у будинок, де сталося убивство. Йому там нічого робити!

— А він заходив? — запитав поліцмейстер.

Маркюссен кивнув.

— Так, він там був.

— Мені цей факт не йшов з голови, відколи почув про нього в суді. Він якось відійшов на задній план після усіх божевільних вчинків Ельдара того вечора, тож я про нього трохи забув.

— Але чому? Навіщо він туди заходив? — ніяк не міг второпати поліцмейстер.

Я скоса глянув на Ґюннара Маркюссена й побачив, що йому нарешті починає прояснюватися в голові.

— ДНК, — важко проказав він. — Він зайшов у будинок, щоб убезпечити себе, якщо там знайдуть сліди його ДНК. Міг би тоді сказати, що залишив їх, коли оглядав місце злочину.

— Саме так! — підтвердив я.

Маркюссен думав, розсіяно роздряпуючи струп на тильному боці долоні.

— Ні, мене це не переконало, — нарешті озвався він. — Це й надалі лише низка непрямих доказів.

Поліцмейстер раптом рвучко встав.

— Розшукайте Ельдара Нурайде й приведіть до мене!

— А якщо не захоче? — запитав Маркюссен. — Він останнім часом дивиться на нас усіх вовком.

— Яке це має значення, як він дивиться! — роздратовано підвищив голос поліцмейстер. — Я випишу ордер на арешт… Виконуй, Ґюннаре!

— Серйозно?

— А ти думав, що ми запрошуватимемо того чоловіка на милу балачку? Ідеться про потрійне вбивство, чорт візьми! До того ж, не маю ніякого бажання, щоб мене звинуватили в недбалості лише тому, що він один із нас!

Вперше в манері поліцмейстера розмовляти з’явився натяк на живі емоції. Він стримано кивнув мені й забрався з нарадчої кімнати. Цікаво — зблиснуло мені на мить, — чи він вже розкаюється, що змагався за посаду шефа у найнепривабливішій на всю країну поліційній управі?

Розділ 61

Останніми тижнями назбиралася купа невирішених справ. Вхідна скринька електронної пошти повнилася непрочитаними повідомленнями, на столі хаотично громадилися документи, клієнти й позивачі втрачали терпець. Однак все валилося з рук. Усе, на що я був здатний, тупо дивитися у вікно й чекати на новини.

— З поліції не телефонували? — уп’ятдесяте за пообіддя запитав я пані Сьоренсен.

Вона скрушно похитала головою. Я знав, що їй з язика готове було зірватися якесь саркастичне зауваження, але вона стримувалася, обмежуючись коротким «ні».

Мені кортіло зайти до Бірґера Біркгауґа, побачити його реакцію на те, що його старого зброєносця, Ельдара Нурайде, затримали за підозрою в убивстві, але це було неможливо — пообіцяв новому поліцмейстерові тримати рот на замку. Та я усвідомлював, як наївно вірити, що Бірґер зможе чимось прислужитися. Хіба можливо знати наперед, що хтось здатний на вбивство? Ми всі маємо глибоко в душі потаємну нірку, куди не впускаємо сторонніх.

Мені було страшенно цікаво, як відбуватиметься допит Ельдара Нурайде. З багаторічним досвідом перебування по інший бік столу допитів буде непросто змусити його до зізнання. А може, він відчує полегкість, що його упіймали, й зізнається, скине з себе тягар злочину. Важко передбачити…

Я уявив собі Ельдара Нурайде в автомобілі з Сігне Гансен, її задерту спідницю, його спущені штани і… його фіаско. Ніякі пояснення і запевнення нічим не допоможуть. Може, сором від сексуальної поразки збудив у ньому лють і бажання вбивати? Цілком імовірно, подумав я. Ельдар Нурайде носив свою маскулінність, як прапор. Такій людині важко змиритися, що образ «мачо» розвалився.

Я зайшов у кабінет до Карли, дуже хотілося з кимось поговорити.

— Може, ти й маєш рацію, — сказала Карла, терпляче мене вислухавши. — Звісно, якщо Сігне Гансен каже правду.

— А чому б їй брехати?

Карла здвигнула плечима.

— Я маю домовленість з клієнтом за годину. Мені ще треба встигнути залагодити справи, Мікаелю.

Я рушив на пошуки Сюнне. Виявилося, що вона забігала на роботу після судового засідання, але вже пішла додому.

— У неї, бідолашки, такий стомлений вигляд, — сказала пані Сьоренсен. — Пригадую, як померла моя мама. Я аж за кілька місяців оговталася.

Я пробурмотів щось доречне в таких випадках і зачинився у своєму кабінеті. Сюнне могла б хоч зазирнути до мене перед відходом. Після нашої недоговореної розмови кілька днів тому, мені здалося, ніби вона мене виминає.

Робочий день непомітно підійшов до кінця. Рідше грюкали двері кабінетів і деренчали телефони, стишилися сміх і суперечки, аж доки я залишився в тиші зовсім сам.

Слова Карли застрягли в мені й не відпускали. А могла ж і, справді, в Сіґне Гансен бути причина мені збрехати. Вони ж могли бути спільниками, Сіґне й Ельдар Нурайде. Двоє коханців, які запланували помсту. Божевілля, але можливо! Карла якось сказала, що Сіґне мала найсильніший з-поміж усіх мотив. Мій контраргумент базувався на тому, що Еріка впізнала б рідну матір, хай би скільки крові та намазюкала на обличчя. І все ж вона могла бути співучасницею вбивства.

Я уже простягнув руку до мобільного, зателефонувати Маркюссенові, але зрозумів, що це ні до чого не приведе. Я перекинув м’яч на поле поліції, зробив усе, що міг. Час додому…

Садова хвіртка скрипнула, як завжди. Я подумав, що треба вже нарешті змастити завіси. Ця думка зринала в моїй голові тисячі разів — мимовільна рефлексія, яка ніколи не доводить до дії. Так само я часто думав про заміну двох тріснутих камінних плит на стежці, але не сьогодні, бо було надто темно. Раптом до мене дійшло, що не світиться ліхтар над вхідними дверима. Ну, замінити лампочку простіше, під силу навіть мені.

З пітьми за гаражем вихопилася чиясь тінь…

Розділ 62

Карла роззирнулася і здригнулася. У льоху було тісно, над головою нависала низька стеля. Колись тут ув’язнювали людей, може, навіть катували. Думка зайнятися сексом у справжньому тюремному льоху видалася спершу спокусливою, але, як виявилося, тут нічогісінько не пробуджувало сексуального потягу. Старі мури, старе горе…

— Ліпше ходімо нагору, — тихо промовив Конрад, мабуть, помітивши її реакцію. — Я, правду кажучи, зовсім не це хотів тобі показати.

Він нечутними, легкими кроками піднімався гвинтовими сходами — був у добрій фізичній формі. Ліпшій, ніж вона. Карла йшла слідом, вражена дивовижною спорудою з різнорівневими поверхами, сходами, які раптом закінчувалися там, де закінчуватися не мали б, і знову з’являлися у найнесподіваніших місцях.

Останній поверх був великим, просторим приміщенням зі сходами в дальньому кінці. Сходи закінчувалися угорі низькими дверима з табличкою «Вхід заборонено, ведуться ремонтні роботи». Конрад проігнорував заборону, відчинив двері. Він подав Карлі руку й вивів її під сутінне небо, до вузького, приблизно метр завширшки карнизу між похилим дахом і бруствером, який оперізував усю фортецю.

— Як тобі? — запитав він.

Від цього місця до даху Гоконгаллена було по прямій не далі, як п’ятдесят метрів. Над характерними фортечними фронтонами нависало пурпурове, а місцями бузкове небо. Вона обернулася обличчям до міста, побачила чорні силуети щогл на вітрильнику «Радник Лемкуль», візерунчасте мереживо вантів і фалів, які їх підтримували. Неонові світла віддзеркалювалися у блискучій воді гавані. З ресторанних терас уздовж Брюґґена приглушено долинала музика, жіночі верески, чоловічі реготи.

— Фантастично, — мовила Карла. — Мов таємнича оркестрова яма реальності. Ми бачимо все, але ніхто не здогадується про нашу тут присутність.

Конрад усміхнувся.

— Правда ж? Я часто сиджу тут, попиваючи ввечері вино. Це — найкраща пора доби. Барви заворожують.

— Така собі увертюра до ночі?

— Іноді… Здебільшого я відразу після роботи йду додому. Були часи, коли подовгу гуляв містом, але тепер уже ні.

— Лише як хочеш знайти собі жінку на ніч?

— Та ні, не люблю вишукувати собі жінок у місті.

Карлі сподобалося, що Конрад не з тих чоловіків, які хваляться своїми завоюваннями.

— Це, справді, бійниці? — запитала вона, показуючи на заглибини в бруствері.

— Точно не знаю. Мало місця для гармат, але, можливо, тут колись стояли лучники. А може, просто для краси.

— Ага, щоб споруда цілком була схожа на справжню фортецю.

— Зазвичай ці виїмки заґратовані, зараз, через ремонт, їх зняли. Тому будь обережна!

Клара поставила ступню на найнижчий виступ, оперлася рукою на Конрадове плече й сіла, закинувши ноги за бруствер. Він став поруч, сперся ліктями на мур, перехилився через край.

— Не боїшся впасти? Донизу далеко…

Карла відчувала, як засмоктує провалля — страшно й солодко водночас.

— Трохи боюся, — вона скоса глянула на Конрада.

Його волосся на чубку почало рідіти, за кілька років там з’явиться лисина. Карла відчула, мовби вона ненавмисне підглянула його вразливе місце, побачила справжнього Конрада. На якусь мить їй захотілося простягнути руку й торкнутися того місця, але так і не відважилася.

Цікаво, чи кохатимуться вони сьогодні? Щось на те не скидалося. Конрад був не такий, як завжди, задумливіший, далекий і близький водночас. Карла не мала нічого проти, останнім часом вони більше займалися сексом, ніж розмовляли.

— Тобі скоро знову треба в суд? — запитав Конрад, не дивлячись на неї.

— Мені постійно треба в суд… Це моя робота, — відповіла Карла.

— Я мав на увазі Маґнуса.

— Може, суду й не буде, — Карла мить повагалася і додала. — Сьогодні арештували іншого підозрюваного в убивствах в Далгаймі.

— Невже? Кого?

Цього разу Конрад обернувся до Карли, і вона помітила його розгубленість і здивування.

— Та одного…

Карла не хотіла називати імені, сам довідається з газет.

— Нівроку! То вбивця таки не Маґнус?

— Начеб ні.

Конрад замовк.

— Ти радий? — запитала за мить.

— Радий? Чому питаєш?

— Ну, він же твій двоюрідний брат.

Конрад сплюнув. Білий у темряві плювок полетів донизу.

— Не знаю. Востаннє бачив його років десять тому. Я вже тобі казав: літування у Саннторві — не найприємніші спомини дитинства.

— Розкажи про свої найприємніші спомини, — попросила Карла.

Конрад несподівано випростався. Карла втратила рівновагу, ледь захиталася і, щоб не впасти, схопилася за його плече. А він, здавалося, навіть того не помітив.

— Їх не так багато, — буркнув Конрад. — Не хочу розповідати про дитинство.

— Пусте, не мусиш! — з напускною легкістю сказала Карла, відчула його напругу — м’язи під її долонею стали жорсткими, як металевий трос.

Вона зовсім не бажала влазити йому в душу, просто хотіла все про нього знати, відчути його єство: що його тішить, що засмучує, що сексуально заводить. Це було щось схоже на голод, як тілесна жага, і все ж інакше. Вона усвідомила, що починає закохуватися, і це її шокувало.

Карла обережно притягнула Конрада ближче, і він подався до неї, обійняв за стан, затулив собою. Так вони просиділи довго.

Розділ 63

Треба було чимдуж утікати, але я цього не зробив. Натомість гаяв дорогоцінні секунди, міркуючи, як він тут опинився. Це було неможливо, і все ж переді мною, без жодного сумніву, стояв Ельдар Нурайде.

— Бачу, ти здивований, Бренне, — промовив він. — А не мав би дивуватися. Я ж тебе попереджав, що ми ще зустрінемося!

— Здивований, — підтвердив я. — Здивований, що ти не сидиш на допиті чи в камері, де твоє місце.

Нурайде кивнув.

— О, так, тобі дуже хотілось би, щоб я саме там сидів. Серед покидьків…

— Чому тебе відпустили?

Ельдар не відповів, і до мене поволі почало доходити.

— Тебе навіть на допит не викликали?

Тінь усмішки майнула на мовби грубо витесаному обличчі.

— Я досі маю друзів у системі, людей, які розуміють значення слова «лояльність» і не такі легковірні, як наш так званий поліцмейстер.

— Тебе попередив Пер Івар Му, — здогадався я. — Я й не подумав, що він досі член слідчої групи.

— А мав би подумати…

— Що ти собі намислив? Накивати п’ятами до Бразилії й прожити решту життя під пальмами? Такий твій план?

— Звісно, ні. На земній кулі тепер уже ніде не сховаєшся. Хіба ненадовго. Хіба, окрім добрих контактів, маєш багато грошей.

— А грошей ти не маєш?

— А де я їх мав заробити? У поліції? Якби хотів стати багатим, обрав би іншу професію, де міг би морочити голови, обманювати й шахрувати. Адвоката, наприклад.

— Але ж не обрав… Натомість став тим, хто вважає себе наділеним правом влаштовувати травлю і бійки.

Я поводився обережно, не хотів занадто його провокувати. Я був би не проти, хоч увесь вечір простояти, обмінюючись жовчними кольками. Ліпше так, ніж бути побитим на квасне ябко. Може, Ельдар Нурайде і був уже підстаркуватим, але за його плечима — довга поліцейська кар’єра, чимало років на вулицях. А ще в нього бича постава й міцні ноги. Я молодший за нього, однак не мав жодних ілюзій, що за життя за письмовим столом чи кафедрою у суді наростив м’язи, щоб дати достойну відсіч у бійці.

Ельдар поволі похитав головою.

— Що мене найбільше вражає, то це те, як далеко можуть зайти подібні до тебе людці в бажанні виграти справу.

— О, то ти так на це дивишся?

— Бо так воно і є насправді. Вам начхати, яких монстрів ви випускаєте на волю, лиш би вийти з залу суду переможцем! І в подальшому мати можливість захищати таких же покидьків. Поза моїм розумінням, як ти після всього можеш дивитися на себе в дзеркало!

— Звичка… Ось я не розумію, чому ти не здався поліції, якщо не маєш наміру втікати.

— О, я здамся, не переживай! Коли зроблю те, задля чого прийшов!

— Думаєш, поб’єш мене, і тобі стане легше?

Ельдар Нурайде не відповів, лише непомітно поворухнув рукою.

Звідки взявся пістолет? Весь час тримав у руці, а я й не помітив, чи щойно вийняв з кишені? Того я не знав, знав лише, що ось воно: чорна, потворна зброя націлена на мене.

Я відступив на крок.

— Облиш, Нурайде, — сказав я, ніби збоку чуючи свій хрипкий голос. — Ти ж не вистрелиш…

— Ом це? — вдавано здивувався Нурайде. — Якщо ти маєш рацію, і це я вбив трьох людей на хуторі Саннторв, то чому не можу вбити й тебе? Ти відібрав у мене роботу, знищив моє добре ім’я, а може, і сім’ю.

Щось у голосі Ельдара Нурайде — якась втома — налякало більше, ніж націлена на мене зброя. То був голос зрозпаченого чоловіка, якому нічого втрачати.

— А що буде з Ерікою? — я ледве вимовляв слова, так пересохло в роті.

Треба молоти все, що завгодно, лиш би він і далі говорив.

— А що з нею?

— Куди подів її тіло?

— Та про що в біса ти верзеш?!

У голосі чулося непідробне здивування. Рука з пістолетом мимоволі опустилася нижче. А тоді раптом він здригнувся.

— Це тому Сіґне й чути про мене не хоче? Ти сказав їй, що я вбив Еріку, бісовий покруче? А я тільки те й робив, що дбав про неї, щоб з нею не трапилося нічого лихого!

Пістолет знову цілився у мене.

Я зажмурив очі, не сумніваючись уже, що зараз Ельдар натисне на гачок. У ніздрі вдарив запах свіжоскошеної трави. Певно, сусіди підстригали сьогодні моріжок. Мені теж варто б підстригти. Але тепер уже пізно. Груди стиснув біль від усього, чого я не встиг. Добрі вчинки, погані вчинки, підступні вчинки — усі боліли мені однаково своєю нездійсненністю.

Я відчував своє дихання і пульс. Я чув меланхолійний спів дрозда, подмух вітру, що причісував крони дерев — майже нечутно. А потім затесався інший звук. Ритмічний звук, якого я не зумів ідентифікувати.

Клік, клац, клац.

Я розплющив очі, побачив, як стежкою простує Бірґер Біркгауґ. За кожним його кроком ціпок ритмічно клацав об камінні плити.

Клік, клац.

— Досить! Облиш ці дурниці. Ельдаре!

Говорив він не надто гучно, а в голосі виразно вчувалися авторитарні нотки, яких я ніколи в нього раніше не чув. Ніби він ні на йоту не допускав сумніву, що його послухаються.

Проходячи повз мене, Бірґер ледь помітно кивнув, але нічого не сказав, мовчки уп’явся поглядом в Ельдара Нурайде.

— Віддай мені зброю! — звелів він, простягаючи руку.

Нурайде вагався якусь частку секунди й слухняно віддав пістолет. Бірґер, навіть не дивлячись, поклав його собі в кишеню.

— Дякую! Гадаю, буде ліпше, якщо ти підеш просто в поліцію.

— Ти зі мною? — запитав Нурайде кволим голоском маленького хлопчика, який боїться залишитися сам.

— До самого кінця, — запевнив Бірґер Біркгауґ. — До самого кінця…

Вони рушили поруч до хвіртки. Нурайде ігнорував мене. Бірґер ступав невпевнено, хоч і підпирався ціпком; раз оступився убік, і Ельдар стривожено глянув на нього.

— Усе гаразд? — запитав він.

— Дуже ноги болять останнім часом. Можна, я на тебе обіпруся? — попросив Бірґер.

Вони дійшли попід руку до хвіртки. У присмерку важко було розгледіти, хто кого підтримує.

Розділ 64

Я, як завжди, зготував вечерю, попоїв, трохи почитав книжку — ніби нічого й не трапилося. Розумів, що Бірґер врятував мені життя, але до кінця усвідомити не міг. Наслідки, якби не його несподівана поява, не вкладалися в голові. Я пам’ятав, як Нурайде, проходячи, дивився крізь мене, наче я для нього більше не існував. Так само я почувався тепер — ніби мене вже немає на світі.

І лише тоді, коли я укрився ковдрою і вимкнув світло, накотився страх. Виринув, мовби зі сліпої зони, підкрався збоку й щосили гупнув, наче вантажівка на скаженій швидкості. Я тремтів, трусився, цокотів зубами — мене лихоманило. За якийсь час шок трохи минув, але страх нікуди не подівся, лише зачаївся, готовий знову впитися у мене, якщо я хоч на мить розслаблюся.

Я встав. У ванні лежав невеликий запас пігулок від безсоння. Я ковтнув відразу дві, запив водою. Хвилин з двадцять просидів на накривці унітазу, обхопивши голову руками, перш ніж наважився знову лягти в ліжко. Попри подвійну дозу снодійного, напруга не спадала, сон не йшов. А потім я раптом провалився у небуття.

Прокинувшись, почувався розбитим і кволим, з важкістю в голові й усьому тілі. Було то наслідком снодійного чи вчорашнього психологічного потрясіння, не знаю. Усі події вечора наче огорнулися сюрреалістичним флером, наче все відбувалося не в дійсності, а кіно або вві сні.

Але ж я точно знав, що все було насправді, і коли нарешті, з кількагодинним спізненням, дістався до контори, побачив, що всі колеги, явно, теж це знали. Вони юрмилися навколо мене. Пані Сьоренсен допомогла зняти пальто й повісити на плечики, ніби я повернувся після важкої недуги. Рюне Сайм поплескав мене по плечі й сказав, що радий бачити. Карла й Сюнне провели мене до кабінету, одна — ошелешена до краю, друга — бліда й мовчазна.

— То що таки сталося? — запитала Карла.

— Нурайде підстерігав мене, коли я приїхав додому, — почав я. — Було так темно… я не відразу його помітив, аж під дверима. Виявилося, він викрутив лампочку над входом.

— Він, справді, мав пістолет? — допитувалася Карла.

— Так, мав…

— Божевілля якесь… Мабуть, було страшно, Мікаелю!

Я ніяк не міг вкласти в слова події вчорашнього дня.

— Ні, не страшно… моторошно.

— Чувакові зовсім перемкнулося в голові, — додала Карла.

— Напевно… Якби не Бірґер… А де він, до речі?

Двері відчинилися, у кабінет увійшов Бірґер Біркгауґ, ніби чекав за лаштунками на ключову репліку для свого виходу на сцену. Карла миттю зірвалася на ноги, звільнивши йому місце. Бірґер вдячно їй кивнув і зі стогоном важко осів на стілець. Зазвичай свіжий колір шкіри зник, його обличчя посіріло й осунулося.

— Як справи, Мікаелю? — поцікавився він.

— Нормально, зважаючи на обставини. Не знаю, як тобі й дякувати… ти врятував мені життя…

Бірґер немов засоромився.

— Не перебільшуй! Сумніваюся, що він натиснув би на гачок, якби дійшло до справи.

Я не був такий впевнений, але не хотів перечити.

— Може, і ні… Але тоді я не мав сумнівів. Ще ніколи й нікому в житті так не тішився, як тобі. Ти ж невипадково з’явився, Бірґере?

— Мені зателефонував Пер Івар і сказав, що ти в небезпеці.

— Але ж саме він попередив Нурайде про ордер на його арешт. Чому він телефонував тобі? Той чоловік мене ненавидить!

— Це правда, — кивнув Бірґер. — Пер Івар Му ненавидить майже всіх, особливо прокурорів і адвокатів, та найбільше адвокатів. Маєш рацію, він попередив Нурайде. Пер Івар сам це визнав. Вони давні друзі. До того ж, Пер Івар був переконаний, що звинувачення проти Ельдара брехня, що ти обмовив його, аби помститися. Ви вже мали раніше невелику сутичку, правильно я розумію?

— Було таке. Нурайде мене відлупцював, а Му спокійно спостерігав збоку.

— Ну, ось… Звісно, Пер Івар був би не проти, щоб тобі ще раз дали прочуханки, але його стурбувала невгнуздана гнівна реакція Ельдара Нурайде, а ще більше те, що він прихопив зі собою зброю. Не знаю, за тебе Пер Івар хвилювався чи хотів уберегти свого друга від убивства, та в кожному разі мав доволі здорового глузду, щоб зателефонувати мені.

— То це йому треба дякувати, — глумливо промовив я.

Бірґер скривився.

— Тоді ліпше трохи зачекай. Підозрюю, що Пер Івар уже пожалкував про свій дзвінок. Я пояснив йому, що він мусить піти до нового головного поліцмейстера й викласти карти на стіл, бо існує велика ймовірність, що й він, услід за Ельдаром, невдовзі поповнить лави поліцейських-пенсіонерів.

— А що там з самим Ельдаром Нурайде, якщо вже ми про нього заговорили? — запитав я.

— Як я зрозумів, суд постановить тримання під вартою. Станеться це сьогодні чи завтра, не знаю.

Мені мов морозом сипонуло поза шкіру.

— Отже, висунули підозру в убивствах?

— Ні! Він категорично заперечує свою причетність. Поки обвинувачують у завданні тобі тілесних пошкоджень і погроз зброєю. Цього достатньо, щоб посадити в камеру. Тимчасове ув’язнення дасть слідчим більше часу для розслідування.

— Ясно… — промовив я.

— А що він сам каже про вбивства в Саннторві? Як пояснює?

— Нічого не каже… Відмовляється хоч щось пояснювати.

— Аж ніяк не стратегія невинної людини, — завважила Карла.

Бірґер зітхнув.

— Та знаю… Однак мені важко повірити, що він на таке здатний. Я знаю його багато років, і це…

Бірґер замовк, якийсь час сидів, задивившись у якусь точку поперед себе, а тоді важко звівся на ноги.

— Гадаю, на сьогодні з мене достатньо. Побачимося завтра, — сказав він.

Карла дивилася йому вслід, доки він шкандибав до дверей.

— Сьогодні він схожий на старця, — озвалася вона.

— Бачила б ти його вчора! — сказав я. — Підійшов до Ельдара впритул і велів віддати зброю, та так спокійно, ніби цигарку просив.

За якийсь час Карла подалася на зустріч з клієнтом, і ми з Сюнне зосталися в кабінеті самі. Вона була незвично мовчазна, за останню годину й слова не зронила. Я звернув увагу, що вона має добрий вигляд. Сюнне мовби світилася зсередини, не пригадую, чи й бачив її коли-небудь такою осяйною, і вмить відчув приплив гарячої жаги. Відчуття ошелешило мене і водночас втішило — отже, я ще живу!

— Як почуваєшся, Мікаелю?

— Трохи заморочений, — зізнався я.

— Не дивно. Можливо, тобі варто з кимось проконсультуватися. Ти ж маєш друга-психолога.

— Калле… От лишень, незалежно, з якого приводу я до нього звертаюся, усі наші зустрічі закінчуються однаково: щонайменше шість кухлів пива у найближчому пабі з сумнівною репутацією.

— О, так, він же алкоголік, я забула, — усміхнулася Сюнне.

— На жаль… Мені не потрібна професійна допомога, щоб напитися в забігайлівці. Якщо захочу посидіти десь у місті, то ліпше з тобою. Тобі принаймні вистачає глузду зупинитися, коли перебираєш мірку. А непогана ідея — трохи відволіктися. Що скажеш?

— Ти про що?

— Погуляти й випити пива.

Сюнне завагалася.

— Мабуть, не сьогодні.

— Тоді іншого разу, — я ледве приховував розчарування.

— Я б залюбки… Ось тільки…

Я чекав на продовження, але не дочекався.

— Що таке, Сюнне?

— Я вагітна.

Минуло кілька секунд, доки її слова сягли мого мозку.

— Вагітна? Від… від мене?

— А ти як думаєш?

Я очманіло витріщався на Сюнне. Нарешті мозок запрацював знову. Я підхопився зі стільця, обійшов стіл, обійняв її за плечі, але вже знав — моє зволікання було надто довгим. Сюнне навіки запам’ятає паузу на кілька секунд.

Слушні слова ніяк не спливали. Та й звідки їм узятися, коли в мені здійнявся божевільний хаос? Найпростіше обіймати її і не відпускати.

Дзвінок мобільного розбив тишу. Я відпустив Сюнне, повернувся до своєї зони комфорту за столом.

— Привіт! — сказав я. — Я так бачу, вам потрібне моє свідчення перед визначенням заходу тримання…

— Твій клієнт утік, Бренне, — перебив мене Маркюссен.

— Що? Про кого ти кажеш?!

— Маґнус Саннторв утік з лікарні.

Розділ 65

— Можна стишити радіо? — запитав я, притискаючи мобільний до вуха й намагаючись водночас лівою рукою пристебнути пасок безпеки.

Водій таксі невдоволено глянув на мене в дзеркало заднього огляду, але звук стишив. Примчавши щодуху на зупинку на набережній Страндкаєн, я застрибнув у таксі перед самим носом наляканої жінки, яка щойно зійшла з порома, що прибув з Соґна.

На іншому кінці йшли довгі гудки, але ніхто не відповідав.

Я голосно вилаявся сам до себе, перехопив у дзеркалі погляд водія — цього разу стурбований. Може, подумав, що я з глузду з’їхав. Я попросив його щодуху мчати до лікарні Саннвікен.

Нарешті Ґюннар Маркюссен відповів.

— Знайшли його? — запитав я.

— Ще ні, але це лише питання часу. Залучили всі сили поліції.

— Сподіваюся… Тим доглядачам пороблено, чи що? Вони нічого не вчаться? Як вони могли знову його упустити, у голові не вкладається!

— Я саме дивлюся відеозапис з лікарні.

— Тобто?

— У відділенні є відеонагляд. Маґнус Саннторв приставив ножа до горла одному з наглядачів й змусив його відчинити двері. У такій ситуації важко опиратися.

— Якщо не брати до уваги, що ножі там не повинні бути у вільному доступі… Що з доглядачем?

— Не знаю… Маґнус Саннторв взяв його заручником.

— От дідько! — скрикнув я, відчувши млість у шлунку. — Навіщо він так вчинив саме тепер, коли все складалося на його користь?

— Іноді мені здається, що ти забуваєш, хто твій клієнт, — сказав Маркюссен так тихо, що я ледве його розчув. — Востаннє, коли Маґнусові до рук потрапив ніж, він відрізав голову своєму братові.

Я нічого не відповів. Млоїло чим раз сильніше.

— Ти де зараз, Бренне? — з раптовою підозріливістю в голосі запитав Маркюссен.

— У таксі, у дорозі до лікарні.

— Що ти там забув? — сердито запитав він. — Це справа поліції, а не…

Я вимкнув розмову, не бачив сенсу з ним сваритися. Натомість набрав номер Сюнне.

— Що з тобою діється? — запитала вона сухо.

— Вибач, що я так несподівано зник. Дещо сталося.

Сюнне мовчки вислухала мою розповідь.

— Був би вдячний, якби ти повідомила Карлу.

— Повідомлю, вона тут, біля мене.

Я замнувся.

— Сюнне…

— Що?

— Ми впораємося… Усе буде добре!

Сюнне відклала набік телефон. І що це мало б означати — «ми впораємося»? Чому не сказати прямо, замість отої порожньої фрази «усе буде добре»? Вона якийсь час сиділа непорушно, дивлячись кудись у порожнечу перед собою. Раптом збагнула: якщо Мікаелеві колись довелось би обирати між нею, дитиною і клієнтами, він обере клієнтів.

— Що відбувається? — запитала Карла, повертаючи Сюнне до реальності.

— Маґнус Саннторв. Він утік.

Сказані вголос слова спричинили миттєву нудоту. Картина попередньої втечі виразно постала перед очима, мить, коли вона зрозуміла, що і її вина в тому була — кров трьох людей і на її руках. Усвідомлення, що юриспруденція — не гра, яку можна виграти чи програти безкарно.

— Як же це йому вдалося? — ошелешено запитала Карла.

— Він начеб узяв у заручники одного з доглядачів, — пояснила Сюнне. — Господи! Я про це й не подумала. Ти ж маєш там… Сподіваюся, не твого друга…

Карла непорозуміло дивилася на Сюнне.

— Що? Про кого ти кажеш?

— Про твого коханого… Учора, дорогою додому, я бачила вас обох на Брюґґені. Ви обіймалися. Я його впізнала.

— Впізнала? Де ти його вже бачила?

— У лікарні… У Саннвікені. Зустрічала якось…

Карла потрусила головою.

— Ні, мабуть, ти помилилася!

— Навряд… Точно він.

— То не міг бути він, — твердо повторила Карла, але в душі засумнівалася.

Що він відповів, коли вона запитала його про роботу?

Спершу трохи образився, ніби вона натякала, що митець — це не справжня робота. Потім, коли вона загладила непорозуміння, сказав, що працює гідом. Карла намагалася дослівно пригадати його слова.

«Усього потроху, переважно підробляю гідом» — ось що сказав тоді Конрад.

«Усього потроху» могло означати все, що завгодно. Доглядач у психіатричній клініці, наприклад. Але чому не зізнався їй? Відповідь Карла теж знала. Вважав, що доглядач — не надто вишукана професія, і соромився її перед нею, адвокатесою.

Наче їй не однаково, ким він працює. Менше кохатиме його чи жадатиме його любощів? Який же він ідіот, подумала вона.

Автомобілі ледве повзли, об’їжджаючи Вогсбюннен і виїжджаючи на набережну Брюгген. Туристи з круїзних кораблів, які швартувалися біля Сколена, сновигали туди й сюди проїжджаю частиною, зневажливо ігноруючи пішохідні переходи й сигнали світлофорів.

Я ледь не психував від нетерплячки. Щоб заспокоїти нерви, знову зателефонував Марокенові. Цього разу він відповів майже відразу.

— Є новини? — запитав я.

— Окрім того, що ти марнуєш мій час, ніяких.

— Як далеко він міг зайти, та ще й із заручником, якого треба волокти за собою?

— Зажди! Повисни трохи на лінії, — попросив Ґюннар.

Очевидно, він затулив мікрофон мобільного долонею, бо я чув лише слабке шарудіння й потріскування, а потім знову озвався.

— Нам повідомили про двох чоловіків, які прямують на територію фортеці. Це можуть бути вони. Одна жінка повідомила, що вони йдуть, тісно обійнявшись, і їй це видалося дивним.

Тепер вже я затулив долонею телефон, поплескав водія по плечі.

— Станьте тут, — попросив я.

— Що ти надумав, Бренне? Де ти? — гарикнув у слухавку Маркюссен.

— Більше не буду тебе турбувати. Почуємося… — відповів я.

З таксі я вийшов на Неврастенік, усього лиш за кількасот метрів від найближчого входу до фортеці. Вдалині чулися поліцейські сирени. Я приспішив крок, боячись, що поліція заблокує всю територію фортеці. Навряд чи жменька збуджених поліцейських, яким уже, напевно, усі вуха протуркотіли, яким небезпечним може бути Маґнус Саннторв, здатна відвернути катастрофу.

Я боявся, якщо не випереджу поліції і не знайду його першим, біди не минути.

Розділ 66

Тривога не покидала Карли, погнала її з контори на вулицю. Вона безліч разів телефонувала Мікаелеві, але той не брав слухавки. На набережній Страндкаєн спробувала ще раз. Цього разу він відповів.

— Як звати доглядача? — запитала вона без передмов.

— Заручника? Уявлення не маю. Чому питаєш?

— Бо я…

Карла чула важке сапання Мікаеля, наче він біг.

— Не можу говорити, почуємося пізніше, Карло, — сказав Мікаель.

Вона намагалася думати раціонально, зважити всі можливі варіанти. Яка ймовірність того, що Конрад, насправді, працював у Саннвікені? А якщо й так, то яка ймовірність, що працював саме в закритому психіатричному відділенні? І, нарешті, яка ймовірність, що Маґнус захопив у заручники саме його? Випадковостей тьма…

А якщо все невипадково? Можливо, метою був саме Конрад? Карла тріумфувала, коли арештували Ельдара Нурайде, сприймала це як особисту перемогу, підтвердження своїх міркувань, що Маґнус не винен, що вбивця підставив його. І ось раптом перед її очима зазяяла велетенська логічна діра. Хоч Нурайде й мав шанс почути по рації про втечу Маґнуса в день, коли вбили родину Саннторвів, він ніяк не міг передбачити, що той так швидко добереться до Далгайма. Існувала більша вірогідність того, що поліція опиниться на місці злочину скоріше за нього, і тоді не буде можливості звалити вину на Маґнуса. Звісно, міг бути випадковий збіг сприятливих обставин, несподіваний шанс, яким скористався Нурайде, але випадковості бувають різні.

Карла раптом усвідомила, що поліція весь цей час могла мати рацію: Маґнус був одержимий думкою знищити свою родину. А Конрад — єдиний живий родич з цієї родини.

Добігши до входу у фортецю, я завагався. Де саме на території фортеці свідок бачила Маґнуса й заручника? Я спробував міркувати логічно. Поведінка Маґнуса ірраціональна, але інстинкт підказував йому, що треба сховатися, десь затаїтися. Тож відкритий майдан збоку центру не годився.

Ліворуч розташований замок Сверресборґ. Якби довелося втікати мені, я попрямував би туди. Я швидко рушив угору стрімкими сходами. На майдані Салютпляссен ані душі, тож я покрокував вузькою стежкою уздовж фортечного муру, піднявся на давні вали.

Закохана пара сиділа на самому краю валів, насолоджуючись панорамою гавані, у яку з моря заходили вітрильники; якийсь чоловік терпляче чекав, доки подзюрить його собака. Ні Маґнуса, ані заручника ніде не видно.

Я знову збіг донизу тим самим шляхом, вийшов на територію фортеці з її алейками, моріжками й господарськими будівлями. Назустріч трапилися кілька туристів, один чи два місцеві мешканці Саннвіка, які скорочували собі шлях навпростець до Скютевікена.

Жодної поліцейської пики навкруги, як я й очікував. Це, очевидно, означало, що Маркюссен розставив підлеглих біля входів, щоб тримати публіку на безпечній відстані.

Я ішов швидким кроком, але не біг. Треба було квапитися, ось-ось мала прибути поліцейська підмога. Перевірити всі закутки я не мав змоги. Територія надто велика, сховків надто багато. Я сподівався лише на те, що вони випадково натраплять мені на очі. Діставшись до вежі Русенкрантцторне, я вже готовий був здатися.

З-під арки головного входу долинали гучні обурені голоси. Я підійшов ближче й побачив трьох поліцейських за воротами, які стояли спиною до мене. Вони відчайдушно намагалися стримати групу японських туристів.

З мого боку арки нікого не було, окрім двох юнаків і дівчини на лавочці у затінку дерева. Я підійшов до них. Юнці дивилися на мене з погордою і настороженістю. Скільки разів я вже таке спостерігав у своїх наймолодших клієнтах!

— Ну? Чого треба? — озвався один з хлопців.

Мені здалося, що він під дією наркоти. Дуже схоже… Щось не те було з очима.

— Ви не бачили поблизу двох чоловіків?

— Хочеш сказати, двох гоміків? — запитав хлопець, карикатурно, манірно кривляючись, чим розсмішив свого товариша.

— Чому гоміків?

Хлопець повів плечем.

— Та проходили тут в обіймочках… Бридко дивитися! Посеред білого дня!

— Куди пішли?

— Отам увійшли, — хлопець показав рукою навскоси майдану на двері вежі Русенкрантцторне. — Мабуть, шукали, де відсмоктати.

Товариш хлопця знову зареготав. Навіть дівчина розтягнула губи в усмішці.

Я відчув, як пришвидшився пульс. Не важко уявити ту сцену: Маґнус обіймає однією рукою доглядача, щоб не втік, у другій стискає ніж, непомітний для стороннього ока, але готовий до удару.

— Дякую! — кинув я через плече й рушив через майдан до вежі.

— Тобі теж захотілося, щоб засадили в сраку? — крикнув один мені навздогін.

Я не звернув на нього уваги. Перед дверима спинився, вийняв з кишені мобільний і зателефонував Маркюссенові. У нього було зайнято.

То й добре, не доведеться вислуховувати його заперечень.

Я набрав інший номер. Карла відповіла відразу, щось заговорила, але я її урвав, пояснив, де стою.

— Я заходжу, — сказав я. — Подзвони Маркюссену, повідом, що відбувається, і попередь, щоб не брали вежу штурмом зі зброєю. Добре?

Я поклав слухавку й зайшов у двері.

Дивне запаморочення охопило Карлу. Вона стояла посеред рибного базару. Повз неї шугали окремо вихоплені слова англійською, іспанською, німецькою, японською і китайською мовами — хаос уривчастих речень. Вона — сама в юрбі, наодинці зі своїм страхом, який наростав, не даючи дихати.

Вона підвела голову, задивилася на вузьку бухту Воґен — рукав фьорду, де вздовж пірсів одна попри одну гойдалися яхти. Однак перед очима стояла інша картина — фото відсіченої голови Гокона Саннторва. Застиглі очі, вивалений з рота язик.

Та вже за мить мертве обличчя Гокона змінилося обличчям Конрада.

Карла кинулася бігти.

Розділ 67

Я обережно зачинив за собою двері, вимкнув звук у телефоні. Ще бракувало б, щоб Маґнуса налякав несподіваний дзвінок, який відлунням прокотиться поміж мурами. Він розгублений, розбалансований, а я чудово знав, як мало треба, щоб він зірвався.

Я старався рухатись дуже тихо, сподівався, що почую його швидше, ніж він мене. Перед сходами в льох зупинився, дуже не хотілося спускатися у пітьму.

З голови не йшов мій останній візит до нього в Саннвікені. Очі Маґнуса Саннторва, наче він не міг відвести погляду від відчиненої брами пекла. Його хватка, коли він, мов залізними лещатами, боляче стиснув мої зап’ястя; його крики, коли він благав мене про допомогу. «Я обіцяю, — сказав я тоді. — Покладися на мене. Я не дам їм тебе скривдити».

Мені судомою перехопило горло, коли почав спускатися у темінь льоху, намагаючись ступати безгучно, а потім я усвідомив безсенсовність своєї поведінки. Я нізащо не зумію підкрастися непомітно й знезброїти його, це понад мої сили. Єдина надія в мене була, що зможу розговорити Маґнуса, переконати кинути ніж і відпустити заручника. У такому випадку зовсім зайвим був би ефект несподіванки, навпаки, головне — не налякати його.

Тепер завдання видалося легшим. Спускаючись, я вигукував ім’я Маґнуса, назвав себе, старався, щоб мій голос звучав впевнено й заспокійливо. Мої вигуки відлунювали від камінних стін, звук плив коридорами, мов летюча примара, залітав у тісні келії, але в келіях було порожньо, там лише відлуння ховалося.

Я рушив сходами на верхні поверхи, не перестаючи кликати Маґнуса, минаючи одна за одною порожні, занедбані кімнати. Вузькі сходи в тісному просторі кидали мене в напади клаустрофобії. Щоразу, заглядаючи в наступні двері, я затамовував подих, доки впевнювався, що там нікого немає. Скільки ж рівнів має ця вежа? Колись я тут бував, але дуже давно, ще, певно, у старшій школі. І тоді мене більше цікавили дівчата, аніж архітектура.

На верхньому поверсі теж було порожньо. Я піднявся останнім прольотом сходів до дверей з табличкою «Вхід заборонено», секунду повагався і штовхнув двері.

— Агов! — крикнув я. — Маґнусе, це — я, Мікаель Бренне! Я виходжу, нам треба поговорити, Маґнусе!

З тими словами я вийшов на дах.

Я відразу побачив їхні голови понад низьким схилом даху. Вони стояли за кутом, упритул один до одного. Доглядач — спиною до мене, одягнений у лікарняну білу форму — штани й сорочка на короткий рукав.

— Відпусти його, Маґнусе! — крикнув я і швидко рушив до них. — Не бійся, я все владнаю…

Маґнус дивився на мене поверх плеча доглядача. Щось у його погляді мене стривожило. Не зляканий, не лютий і не очманілий, а… сонний. Може, стрес був надто сильний.

— Я обіцяю подбати про тебе, Маґнусе, — промовив я, підходячи ближче. — Лише відпусти…

Доглядач обернувся і двічі вдарив мене в живіт.

Я відступив два кроки назад, не так від болю, як від шоку. Удари були несильні. Різкий порив вітру хитнув мною. Це мене здивувало. Не думав, що тут так дме.

— Навіщо ти мене вдарив? — запитав я.

Доглядач не відповів, лише пильно дивився на мене. Аж тепер я його впізнав.

— Конрад Еспесет?

Я розгубився. Чомусь не стало, чим дихати. Maбуть, він вдарив мене сильніше, ніж спершу здалося. Значно сильніше. Я мусив на щось опертися, відчув під долонею слизьке камінне покриття даху. Важко було триматися рівно. Надто важко. Я зігнувся, застогнав, обережно осів додолу.

І тоді помітив ніж, який він тримав при нозі. З викидним лезом, подумав я. Лезо волого блищало. Я занепокоєно глянув на Маґнуса, і все зрозумів. То була не його кров, а моя.

А з розумінням накотився і біль.

— Чому? — хапаючи ротом повітря, запитав я.

— Чому — що? — Конрад далі уважно розглядав мене — з цікавістю.

Я важко дихав.

— Не розумію… я ж тільки хотів тобі допомогти… врятувати тебе…

— Від Маґнуса? Маґнус ніколи не був для мене загрозою.

— Він же взяв тебе заручником. Приставив ножа тобі до горлянки. Це видно на відео.

— Знаю! Маґнус не дурний. Коли я пояснив, що це єдиний для нього спосіб вибратися на волю, треба лишень розіграти маленьку виставу, він відразу погодився. Він був просто одержимий думкою вирватися на волю. Панічно боявся лікарні, вважав, що його хочуть убити.

— Це ти його вмовив, що йому загрожує небезпека?

— Та казав щось таке…

Я розтулив рота, але слів не було. Раптом відчув шалений напад болю, обхопив руками живіт і застогнав.

— Болить? — запитав Конрад.

Я зміг лише мовчки кивнути.

— Вибач… Скоро все скінчиться.

Біль накочувався наче хвилями.

— Для чого ця комедія? — запитав я у проміжку між нападами.

— Щоб убити його, звичайно! Чесно кажучи, я думав, що прикінчив його на хуторі, але грубо прорахувався.

— То це ти їх убив? — вражено запитав я.

— А ти не такий розумник, як я спершу думав. Це ж ясно, мов білий день!

Я відчув, як щось мокре просочується крізь сорочку й куртку, але не мав сили нахилити голову, щоб подивитися. Міцно вчепився поглядом у Конрада.

— Тобі цікаво, чому?

Я зміг лише кивнути.

— Через П’ятницю, гадаю. П’ятниця був моїм собакою. Шибеник на коротких, як ніжки від комода, лапах, з великими бурштиновими очима. Він був для мене всім на світі.

Голос його приглух, мовби він розмовляв сам з собою.

— Ми завжди були разом. Сіверт не надто зрадів, що я взяв П’ятницю з собою, але терпів його за однієї умови: я пильнуватиму, щоб він не ганяв овець. І я пильнував, присягаюся! Але, звичайно, шибеник іноді ганявся за вівцями. Звісно, ганявся. Біг за ними щодуху, як вітер.

Я уявив собі криваву картину: нещасне ягня, роздерте на шматки гострими кутніми зубами.

— Думаю, йому ніколи не кортіло їх наздогнати, — вів Конрад далі. — Йому просто подобалося гасати за ними, заливаючись дзвінким гавкотом. Йому ніколи в житті не було так весело. Коли мені нарешті вдалося його упіймати, він уже ні на що більше не мав сили, — Конрад на мить замовк. — Тоді Сіверт взяв рушницю і пристрелив його. Просто на подвір’ї, у мене на очах. Розніс вистрілом голову. Забризкав усе кров’ю і мозком.

Конрад кивнув, ніби щось стверджуючи самому собі.

— Так, тому… Він забрав у мене того, кого я любив, а я забрав у нього тих, кого він любив.

Я недовірливо дивився на нього.

— Ти позбавив життя трьох людей через собаку?

— Ні, чотирьох! Гокон став першим. То він спустив П’ятницю. Вони з Маґнусом ледь животи не понадривали від реготу, дивлячись, як я намагався його зловити. Але Гокон вже не сміявся, коли я відрізав йому голову.

Я глянув на Маґнуса. Конрад без проблем розгадав мій погляд.

— Маґнус схибнувся розумом задовго до того, як знайшов мертвого Гокона. Те, що він тинявся вулицями з братовою головою в руках, і всі подумали, що він убив, не планувалося. То був просто бонус.

— Ти більше хворий, ніж він, — прошепотів я.

— Мабуть, у генах закладено. Розумієш, Сіверт Саннторв був моїм батьком, але ласкавішим до мене від цього не став. Він грав мою матір, як і всіх жінок, на кого кинув оком.

— Ґвалтував її?

Конрад розсміявся.

— Дуже сумніваюся! У такому разі, він єдиний, кому довелось би силоміць залізти їй в труси. Зазвичай достатньо було принести їй пів пляшки оковитої.

Конрад обернувся до Маґнуса, який стояв прихилений до муру з відсутнім виразом на обличчі. Навряд чи до нього дійшло хоч слово з цієї розмови.

Конрад згріб за сорочку на його грудях і шарпнув до себе.

— Ні, — опирався Маґнус, але я бачив з його рухів, що він надто очманілий від ліків, аби чинити справжній опір.

— Час закінчувати, брате, — стиха промовив Конрад. — Час стати вільним. Час летіти…

Навіть у своєму затуманеному стані, я розумів, що станеться далі. Конрад скине Маґнуса з галереї і скаже, що діяв з метою самооборони. І звинуватить Маґнуса в моєму вбивстві.

Конрад двічі підставляв Маґнуса, то чому б це не мало спрацювати втретє? Ніхто не зможе довести його брехні.

Я намагався зібратися з силами й звестися на ноги, розумів, що помру, якщо не зумію оборонитися, але не зміг. Я глянув на живіт, побачив кров, яка витікала з мене й скрапувала на дощаний настил галереї. Дивно, але я не відчував страху, лише незмірний смуток, що не зумів захистити найважливіше в своєму житті.

Бачив себе наче збоку. Бачив боягузтво чоловіка, який не спромігся сказати коханій жінці, що хоче бути з нею разом. І з дитиною…

Мені здалося, що Карла матеріалізувалася з повітря. Лише згодом я здогадався, що вона ховалася, присівши за виступом стіни. Рухи її були блискавичні, виважені, рішучі. Обома руками вона щосили вдарила Конрада між лопатками. Той хитнувся, відпустив Маґнуса, напівобернувся й приголомшено глянув на Карлу. А тоді, перечепившись за низьку балюстраду бійниці, впав униз.

Долинув глухий скрик і все стихло.

— Сам лети, сраний покидьку! — промовила вона й заплакала.

Розділ 68

Я розплющив очі й побачив Сюнне, яка сиділа на стільці біля ліжка, виструнчившись, мов учениця за партою; так само, як минулого разу, коли я прокидався, і позаминулого — теж. Лікарі чотири години мене латали. Іноді боліли операційні рани, особливо при кашлі чи якщо забувався і необережно поворухнувся, та найгіршим наслідком поранення було запалення черевної порожнини. Два дні гарячки і страху смерті, аж доки нарешті подіяли антибіотики й загасили запальний процес.

Ми небагато розмовляли цими днями. Не відчувалося такої потреби. Сюнне була поруч, клала холодний компрес на чоло, коли діймала гарячка, приносила попити, коли я відчував спрагу, і поки що цього було достатньо. Іноді, коли Сюнне читала чи просто дивилася у вікно, я розглядав її. У ній жило нове життя. Життя, яке в той чи той спосіб уплететься у моє життя.

То була приємна думка.

Сюнне завважила, що я прокинувся, поклала прохолодну долоню на моє чоло.

— Як почуваєшся, Мікаелю?

— Незле.

— Телефонував Маркюссен, хоче тебе провідати. Я дозволила, за умови, що відвідини не потривають надто довго.

Я обережно підсунувся трохи вище на подушку, спробував знайти зручне положення, але вже з досвіду знав, що такого немає. Лікарняні ліжка піднімаються й опускаються у будь-яке положення, лише не в те, яке природне для людського тіла.

Ґюннар Маркюссен тримав перед собою букет, наче зброю.

— Дай мені, — врятувала його Сюнне. — Знайду якусь вазу, а ти сідай на мій стілець.

Маркюссен вдячно кивнув, але пропозицією не скористався, далі стояв біля ліжка, дивлячись на мене згори вниз.

— Здається, ти виживеш, — нарешті промовив він.

— Лікарі теж так кажуть.

— Тобі щастить більше, ніж ти заслуговуєш. Було з біса легковажно йти туди самому.

— У той момент моє рішення видавалося єдиним правильним. Я думав, що зможу вмовити Маґнуса отямитися. Але в цій справі все не так, як насправді, еге ж?

— Твоя правда… Усе не так. Ми дуже помилялися від самого початку, але й ти помилився. Я ніколи не вірив, що Ельдар Нурайде вбивця.

— Багато що вказувало саме на нього.

— Так, але й не менше фактів не трималися купи.

Я кивнув.

— Знаю… Він ніяк не міг передбачити, що Маґнус після втечі так швидко добереться в Далгайм. Та й Конрада те ж стосується, він не міг вирахувати, що…

— Якщо не він сам спланував утечу, — урвав мене Маркюссен.

Про це я не подумав.

— А він міг влаштувати втечу?

— Думаю, що так. Перша прогулянка Маґнуса за межами закладу значилася у розкладі відділення. Конрад запросто міг довідатися, коли саме. Я припускаю, що він заздалегідь украв скутер і сказав Маґнусові, де його заховав.

Невиразний спогад сплив у моїй голові.

— Якось я запитав Маґнуса, чому він так рветься додому, — поволі добуваючи слова, сказав я. — Він відповів, що на нього чекає родина, наполягав, що рідні тужать за ним. Можливо, до цього приклався Конрад.

Доки ми розмовляли, у палату ввійшла Сюнне з квітами у вазі, поставила їх на мій нічний столик.

— Я бачила Конрада того єдиного разу, коли відвідувала Маґнуса.

— Ти ніколи про це не розказувала, — здивувався я.

— Я ж не знала, хто він. Сидів собі доглядач за дверима й пильнував. Один раз, коли Маґнус повівся надто збуджено, він втрутився у розмову й попросив його вгамуватися. Пригадую той випадок тому, що самого Конрада не бачила, лише чула його голос, який ніби впливав у кімнату для зустрічей. А потім Маґнус сказав, що з ним розмовляв брат, — Сюнне мимоволі пощулилася. — Звісно, я сприйняла його слова за викривлення свідомості. А тепер сумніваюся… Бо ж Конрад був його братом. І Маґнус, певно, це знав.

— Він і нам про це торочив! — вигукнув я. — У суді… Ще страшенно розізлився на прокурора. «Мій брат це скоїв», сказав він, але його ніхто не слухав.

— Усі ж вважали його юродивим, — кивнула Сюнне.

— Маґнус і є юродивим, але не буйним, як усі думали. Він не є небезпечний.

— Думаєш? — недовірливо запитав Ґюннар Маркюссен. — Ще ж є убивство брата.

— Я поновлю ту справу, гарантую, — запевнив я.

— А як бути зі списками тих, кого він начеб хотів убити?

— Єдине ім’я, позначене хрестиком, Гоконове, — замислено промовила Сюнне. — Гадаю, він записував імена, щоб пам’ятати найближчих: кого і як звати, хто помер, хто живий.

— Можливо, — неохоче погодився Маркюссен. — А ви чули? Бріка знайшлася.

— Та невже! І де вона була? — стрепенувся я.

— У пансіонаті в Скютевікені. Вона була знайома ще раніше з власниками, шістдесятилітньою подружньою парою. Двоє ідеалістів, які досі вірять у людське добро. Пустили її жити, не вимагаючи завдатку. Навіть харчі їй купували. Вона їм, здається, розповіла, наче б переховується від співмешканця-забіяки, — Маркюссен похитав головою. Ховалася у нас під носом, за п’ятсот метрів від свого дому.

— Це — добрі новини, — мовив я.

— Так, — кивнув Маркюссен. — Гепі енд…

Я насупив чоло.

— А Бріка й Конрад зналися?

— Тебе цікавить, чому він її не застрелив?

Я кивнув.

— Я теж про це думав. Тому й запитав Еріку. Вона його майже не пригадує, зате добре пам’ятає її мати. За словами Сіґне Гансен, Конрад був закоханий в Еріку останнього літа свого перебування у Далгаймі.

— І він — теж!

У рані кольнуло, я не стримався від болісної гримаси, і це не пройшло повз увагу Сюнне.

— Тобі вже час іти, — сказала вона Маркюссенові.

— Я прийду за два дні, — пообіцяв він. — Ти повинен дати офіційне свідчення.

— Гаразд, — погодився я. — Але принеси ліпше виноград. Квіти тобі якось не пасують…

Розділ 69

Позаду себе вона почула кроки, м’яке хляпання ґумових підошов до підлоги тераси. Вона ледь притлумила в собі бажання озирнутися.

Він не є небезпечний, мовила подумки.

— Тут гарно, — сказав Маґнус, сідаючи в плетене крісло поруч з нею.

Еріка дивилася на фьорд. Острови вдалині зливалися між собою, мінячись сірим і блакитним кольором.

— Так, дуже гарно. Ти радий, що можеш тут жити?

— Так! Той адвокат дотримав слова…

Еріка подумала, що Маґнус має рацію. Він тепер почувався значно ліпше. Маленький пансіонат для психічно неповносправних був дуже милий і затишний.

— Це правда, що ти з поліції? — запитав Маґнус.

— Тепер уже ні… Колись була…

— А ким тепер працюєш?

— Поки що ніким. Я ще на лікарняному, але, можливо, стану доглядальницею.

Якийсь час вони сиділи мовчки.

То було так давно. Хтось, можливо Гокон, розповідав їй, що Маґнус дивачіє. Він давно не з’являвся на людях, не тусувався з однолітками, не стояв п’ятничними вечорами під дашком автобусної зупинки, не курив і не базікав дурниць з друзями. Ніколи не ходив на тренування чи в кіно.

Їй шпигнуло в грудях, гостро й болісно. Почуття провини…

Вони симпатизували одне одному, часто ховалися разом від решти. Обоє любили книжки, і він зазвичай читав їй уголос. Вона любила дивитися на його губи, коли він читав. Маґнус завжди був упевнений у собі, на все мав власну думку, був на голову вищий від однокласників та друзів. Еріка заздрила отій його самовпевненості. Сама ж вона намагалася здаватись невидимкою, схожою на богомола, який зливається з листочком на гілці. Вона чинила так, як того бажали інші, а насправді завжди сподівалася, що її нарешті хтось помітить.

Вони йшли стежкою до печери. Вона пригадує відчуття, ніби все, як завжди, дуже буденно, хоча то був особливий день. Вони сиділи, притулившись на камені перед печерою, їли канапки, які їй приготувала мама, курили одну на двох цигарку, украдену в батька. Маґнус пахнув милом.

Еріка попросила його почекати, а сама зникла в печері. За якийсь час покликала. Маґнус пішов на її голос. Вона вже роздягнулася, стояла гола, чекала. Вона хотіла подарувати йому свою ласку, а, може, просто хотіла, щоб він її запам’ятав.

Еріка дивилася, як він роздягався, пригадувала його нерішучі рухи, коли стягав через голову футболку, як він довго бабрався з ширінкою, щоб скинути штани. Маґнус просто залишив одяг купкою під ногами. Це було вперше для них обох.

Наступного дня вона стала коханою Гокона.

Згодом — уже й не знала, коли саме, — Маґнус зник з її споминів. Зник безповоротно, наче вмер. Стерся навіки, як вона гадала.

— Як гарно, що ти прийшла, — мовив Маґнус. — До мене рідко приходять…

Він не надто змінився. Голос, манера слухати, коли вона говорила, були впізнаваніші, ніж обличчя. Цікаво, чи вони схожі одне на одного, думала вона. Сама ж схожості розгледіти не могла.

— Я, мабуть, зможу приходити час до часу, — сказала Еріка. — Раз на місяць, якщо ти не проти. Я зателефоную наперед, щоб ти знав, коли мене чекати.

— Яка ти добра, — Маґнус усміхнувся їй щирою, відкритою усмішкою.

— Я ж твоя сестра…