Зачарована гора, Том 2

Зміни

Що таке час? Таємниця. Час — безтілесний і всемогутній, він є невід'ємною умовою світу явищ, рух, нерозривний зв'язок і змішання тіл, що перебувають у просторі, та їхній рух. Чи може існувати час без руху? Або рух без часу? Нерозв'язне питання! Чи є час функцією простору? Чи то простір — функція часу? А може, вони тотожні? Знову питання! Час є діяльним, його властивості можна означити виразом «дає визрівати». І чому ж він дає визрівати? Він дає визрівати змінам. «Тепер» є відмінним від «раніше», «тут» — від «там», адже їх розділяє рух. Але оскільки рух, яким вимірюється час, відбувається колом і є замкненим у собі, то й рух, і зміни — майже те саме, що спокій, нерухомість; адже «раніше» постійно повторюється в «тепер», а «там» — у «тут». Окрім того, оскільки навіть з великим зусиллям неможливо уявити собі час конечним, а простір обмеженим, заведено думати про час і простір як про вічні й безконечні, напевне, вважаючи, що коли це й не зовсім правильно, то все-таки краще, ніж нічого. Але хіба не буде такий постулат вічного та безконечного логіко-математичним запереченням усього обмеженого та конечного й, по суті, зведенням їх до нуля? Чи може у вічності одне явище слідувати за іншим, а в безконечності — одне тіло бути біля іншого? Як поєднати з вимушеним припущенням вічности та безконечности наявність таких понять, як відстань, рух, зміни або хоча б перебування у всесвіті просторово обмежених тіл? Запитання, запитання!

Такі чи подібні запитання виникали в голові Ганса Касторпа, який з самого приїзду сюди, нагору, виявив схильність до такої непристойної та настирної цікавости, причому ця злощасна, але непереборна пристрасть, яка охопила юнака, навіть відшліфувала його мислення та наділила самовпевненістю, необхідною, коли заглиблюєшся в такі казуїстичні нетрі. Ці запитання він ставив і собі, й доброму Йоахимові, й з незапам'ятних часів укритій снігом долині, хоча не міг чекати від них чогось такого, що хоч трохи могло нагадувати відповідь — навіть важко сказати, від кого він чекав найменше. Собі самому Ганс Касторп ставив ці запитання лише тому, що не знав, як на них відповісти. Тим часом Йоахима було майже неможливо затягти в такі розмови: він, як одного вечора французькою пояснив був Ганс Касторп, думав лише про те, щоб там, на рівнині, стати вояком, та вів запеклу боротьбу з надією, що то мерехтіла так близько, то зухвало вислизала, — боротьбу, в якій він останнім часом став схилятися до радикальних дій. Так, у лагідного, терплячого, сумирного Йоахима, що завжди ставив понад усе дисципліну та службовий обов'язок, часом відбувався бунтівний напад, і хлопець повставав проти «шкали Ґаффкі» — методу дослідження, за яким тут, у лабораторії, або, як казали пацієнти, в «лабораторці», вимірювався та визначався ступінь заражености хворого бацилами: чи виявлено при аналізі поодинокі палички, чи ж то в пробній тканині їх кишма кишить, визначалося за цифрою на шкалі, і від неї, власне, все й залежало. Цей показник з невідворотною неухильністю вказував хворому його шанси на одужання; й тут уже було нескладно вирахувати, скільки місяців або років він має перебувати «нагорі», починаючи з коротких відвідин на півроку й аж до «пожиттєвого» вироку, що, проте, у сенсі тривалости могло означати і зовсім невеликий термін. Тож саме проти цієї шкали Ґаффкі Йоахим і бунтував, відкрито виражаючи свою недовіру до неї — зрештою не зовсім відкрито, не перед головним лікарем, а перед братом чи навіть перед сусідами за столом.

— Досить з мене, більше не дозволю водити себе за ніс, — підвищував він голос, і кров приливала до його засмаглого обличчя. — Два тижні тому я мав Ґаффкі 2, просто дрібниця й найкращі перспективи, а сьогодні дев'ять, аж кишить паличками, й про рівнину нема чого й думати. Тут сам чорт ногу зламає, як воно є насправді, просто вже терпець уривається. В санаторії на Шацальпі лежить один чоловік, грецький селянин, його прислали сюди з Аркадії, агент прислав — абсолютно безнадійний випадок, швидкоплинні сухоти, щодня може статися excitus, але в мокротинні у нього ніколи не було бацил. Зате в огрядного гауптмана з Бельгії, що виписався здоровим, коли я приїхав, у нього визначили Ґаффкі 10, кишіло бактеріями, просто жах, а каверна в нього була зовсім мізерна. Я чути більше не хочу про оте “Ґаффкі”! З мене вже досить, їду додому, навіть якщо то мені коштуватиме життя!

Так говорив Йоахим, і всім було боляче й ніяково бачити, як збрився цей завжди тихий і стриманий хлопець. Погрози Йоахима кинути лікування та поїхати на рівнину мимовільно викликали в Гансовій пам'яті деякі зауваги, висловлені французькою й почуті ним від третьої особи. Проте він мовчав; та й хіба мав право ставити своєму братові за приклад власну витримку, як то робила пані Штер, котра серйозно переконувала Йоахима не бунтувати, а сумирно підкоритись, імітуючи витримку, з якою вона, Кароліна, висиджує тут, мужньо відмовляючись займатися господарством у себе вдома в Каннштаті заради того, щоб одного прекрасного дня подарувати чоловікові у своїй подобі подружню половину, яка цілком і повністю одужала? Ні, цього зробити Ганс Касторп не міг, до того ж із часу карнавалу в нього стосовно Йоахима було нечисте сумління, а саме: сумління підказувало, що Йоахим бачить у тому, про що вони не перемовилися жодним словом, але про що брат, безперечно, знав — певною мірою зраду, дизертирство, невірність, особливо якщо взяти до уваги чиїсь круглі, карі очі, помаранчеві парфуми та нестримну смішливість, небезпечну дію яких він зазнавав п'ять разів на день, але строго й добропорядно не відривав очей від своєї тарілки... Навіть у мовчазному несхваленні, з яким Йоахим зустрічав його розмірковування та погляди на «час», Гансові Касторпу здавалось, що він відчуває відгомін військової витримки Йоахима. Що ж до долини, вкритої товстим шаром снігу, долини, до якої Ганс Касторп, лежачи у чудовому шезлонгу, звертав свої абстрактні запитання, то її вершини, зубці, круті гребені та сіро-зелено-руді ліси завжди залишалися мовчазними, вони часом ряхтіли на тлі глибокої небесної блакиті, часом зникали в тумані, часом жевріли в променях призахідного сонця або ж сяяли діамантами серед чарівного сяйва місячної ночі, огорнені земним часом, що безшумно вислизав, але завжди вони були вдягнені у шапки снігу вже протягом шести безконечно довгих місяців, що так непомітно проминули, — і всі пацієнти в один голос заявляли, що снігу вже бачити не можуть, що він їм остогид, що вже навіть літо цілком задовольнило всі їхні запити на зимові пейзажі, а бачити день за днем самий лише сніг, снігові кучугури, снігові подушки, засніжені схили є понад людські сили та впливає на настрій. І всі надівали кольорові окуляри — зелені, жовті, червоні, — частково, для того щоб захистити очі, але ще більше, аби підбадьоритись духом.

Гори й долини вкриті снігом уже понад шість місяців? Добрих сім! Час плине, поки ми розповідаємо — наш час, який ми присвятили цій оповіді, але також і давно минулий час — час Ганса Касторпа та його товаришів по нещастю, там, серед засніжених гір. Усе йшло своїм плином, як у стислих висловах передбачив Ганс Касторп під час карнавалу, коли вони верталися від «Пляцу» додому, при відвертому незадоволенні Сеттембріні: до сонцевороту було ще, правда, далеко, та Великдень уже пройшов білою долиною, квітень добігав кінця, а там і до Трійці недалеко, скоро весна, відлига, — певно, що не ввесь сніг розтане, на вершинах з півдня, на розколинах Ретиконської гряди з півночі завжди залишалося трохи снігу, не кажучи вже про те, що сніг незмінно випадав і в літні місяці, хоча довго не залежувався; та все-таки зміна пори року провіщала значні зміни в найближчому майбутньому, адже від карнавального вечора, коли Ганс Касторп позичив був у пані Шоша олівця й згодом повернув, випросивши в неї навзамін щось інше на пам'ять, подарунок, який він постійно носив із собою в кишені, проминуло не багато, не мало, півтора місяці — термін удвічі довший за той, який спочатку Ганс Касторп мав намір тут перебувати.

Справді, з того вечора, коли Ганс Касторп познайомився з Клавдією Шоша й потім так пізно, як на вірного своїй службі Йоахима, повернувся до кімнати, проминуло шість тижнів, — шість тижнів од того дня, що приніс із собою від'їзд пані Шоша, не остаточний, тимчасовий від'їзд до Дагестану, що далеко на Сході, на Північному Кавказі. Про те, що від'їзд тимчасовий, а не остаточний, що пані Шоша має намір повернутися, — невідомо коли, але хоче й повинна колись сюди повернутися — про те Ганс Касторп отримав обіцянку, не під час отого чужомовного діалогу, а, очевидно, в проміжку, який ми обминули мовчанкою, перервавши пов'язаний часом плин нашої розповіді та надавши можливість замість нас вести перед самому чистому часові. В кожному разі, хлопець одержав ці запевнення та втішні обіцянки раніше, ніж повернувся до свого тридцять четвертого номера; оскільки наступного дня він не обмінявся з пані Шоша жодним словом, майже її не бачив чи, точніше, бачив її здалеку: під час обіду, коли вона в синій полотняній спідниці та білому вовняному светрі під гуркіт скляних дверей, востаннє граціозно скрадаючись, пробиралася до свого столу, а в нього серце було готове вистрибнути з грудей, і лише невсипущий нагляд панни Енгельгарт завадив йому затулити обличчя руками, — і потім о третій пополудні, у мить від'їзду, при якому він, власне, не був присутнім, але спостерігав за ним з вікна коридору, що виходило на під'їзд і головну алею.

Від'їзд відбувався цілком так, як Гансові Касторпу за час його перебування вже неодноразово доводилось бачити: сани чи екіпаж під'їздили до рампи, візник та швейцар замоцовували мотузками валізи, на майданчику збиралися пацієнти, друзі того, хто, одужалий або хворий, від'їздив жити або помирати на рівнину; були тут і ті, що просто заради надзвичайної події ухилилися від процедур, з'являвся пан у сурдуті, представник адміністрації, а часом і лікарі, нарешті виходив той, хто від'їжджає, найчастіше із сяючим обличчям, збуджений від змін, які на нього чекали, й люб'язно вітав друзів та знайомих, що зібралися навколо... Цього разу в довгому пухнастому, отороченому хутром пальті та у великому капелюсі, з величезним букетом у руках вийшла, усміхаючись, пані Шоша в супроводі свого співвітчизника пана Булигіна, який мав проїхати з нею частину шляху. Вона також видавалася збудженою та радісною, як і всі, хто від'їжджав і радів зміні в житті, незалежно від того, чи їхали вони з дозволу лікаря, чи з нечистою совістю, на свій страх і ризик перервавши лікування через те, що їм усе остогидло. Її щоки розчервонілися, й поки їй обгортали ковдрою коліна, вона безупинно про щось балакала, напевне, по-російському... Проводжати пані Шоша зібралися не лише її співвітчизники та сусіди з-за столу, але й багато інших пацієнтів, доктор Кроковскі, бадьоро усміхаючись, демонстрував крізь бороду свої жовті зуби, звідкілясь з'явилися ще квіти, двоюрідна бабуся піднесла конфети, «конфеточки», як вона казала, тобто російський мармелад, тут-таки стояли вчителька та мангаймець, — останній похмуро спостерігав, тримаючись трохи віддалік, і його страдницький погляд, ковзнувши фасадом будинка, запримітив та похмуро затримався на Гансові Касторпу, що визирав з вікна... Надвірний радник Беренс не з'явивсь; очевидно, він попрощався з пані Шоша за іншої, приватної нагоди... Коні рушили, всі почали щось вигукувати, махати, й тут, відкинувшись од поштовху на спинку сидіння, пані Шоша обвела своїми вузькими очима фасад санаторію й на якусь мить затримала погляд на Гансові Касторпу... А той, сполотнілий, кинувся до своєї кімнати, щоб востаннє з лоджії побачити, як сани під дзеленчання дзвіночків спускаються головною алеєю до села, потім повалився в крісло й витяг з нагрудної кишені одержаний на згадку подарунок, заставу, яка цього разу була не брунатно-червоними стружками, а тонко обрамленою пластиною, скляним прямокутником, який треба було тримати проти світла, аби бодай щось там розгледіти — внутрішній портрет Клавдії, її безлике зображення, на якому, проте, можна було розрізнити тендітний кістяк торса, оточений м'якими обрисами яскравої та сновидної плоті разом з органами грудної порожнини...

Як часто розглядав він цей портрет і притискав його до губів за той час, що минув, — час, у якому визрівали зміни! Так, наприклад, у Ганса Касторпа, раніше, ніж можна було уявити, визріла призвичаєність до життя тут без Клавдії Шоша, відокремленої від нього простором: тутешній час був особливо пристосований і зумисне так розподілений, щоб визрівали звички, хоча б навіть звичка усвідомлювати те, що до тутешнього життя звикнути неможливо. Гучного брязкоту дверей, що означав би початок чергового пишного столування, яке відбувалося п'ять разів на день, він уже не чекав, і того грюкання більше не було. Десь, жахливо далеко звідси, пані Шоша грюкала тепер іншими дверима — що, очевидно, було нерозривно пов'язано з її сутністю, з усім способом життя та хворобами, так само як перебування тіл у просторі пов'язане з часом: можливо, якраз у цьому полягала її хвороба... Та невидима відсутність Клавдії була для почуттів Ганса Касторпа так само її невидимою присутністю — генієм цих місць, що він спізнав у надто тяжку й надто солодку годину, годину, до якої не пасує жодна простенька пісенька рівнини, й носив сновидний, внутрішній образ біля свого серця, що схвильовано билося вже дев'ять місяців.

У ту годину його тремтливі губи несвідомо та нерозбірливо белькотіли чужинською та рідною мовами різні нісенітниці: безвідповідальні прожекти, пропозиції, задуми, шалені плани, які, проте, з цілком зрозумілих причин не зустріли схвалення — він був готовий супроводжувати її, генія, на Кавказ, поїхати за нею слідом, був готовий чекати на неї в будь-якому місті, яке геній з перемінним настроєм обере місцем свого перебування, щоб вони вже ніколи не розлучалися. Від години пережитої пригоди в простого хлопця залишився як застава лишень її сновидний образ і крихка віра в усе-таки існуючу можливість, що пані Шоша рано чи пізно, залежно від перебігу хвороби, що надавала їй свободу, повернеться сюди вчетверте. Та раніше-пізніше, так було сказано йому на прощання, він, Ганс Касторп, усе одно вже «буде далеко звідси», й неприхильне до нього ставлення, що відчувалося в цьому пророцтві, було б зовсім нестерпним, якби не переконаність у тому, що деякі пророцтва роблять не для того, щоб вони збулись, а для того, щоб не збулися, як заклинання. Пророки такого роду, які глумляться з майбутнього, пророкують його лише заради того, щоб воно посоромилося виправдати їхню прозірливість. І якщо геній під час переданої та непереданої нами бесіди, назвав Ганса Касторпа «joli bourgeois au petit endroit humide»[1], що французькою приблизно відповідало визначенню Сеттембріні «важка дитина життя», тож поставало питання, яка сторона його заплутаної натури одержить гору: буржуазна чи інша... Потім геній не взяв до уваги, що коли сам він неодноразово від'їжджав та повертався, то й Ганс Касторп цілком може повернутися в потрібний момент — хоча він, власне кажучи, лише тому й сидів у горах, щоб йому не треба було повертатися: саме в цьому, як і в багатьох інших, полягав сенс його затяжного перебування нагорі.

Одне жартівливе пророцтво карнавального вечора таки збулося: в Ганса Касторпа піднялась температура; крива круто задерлася догори, мов прямовисний пік, який він тоді ж таки врочисто накреслив, і після незначного зниження, вже у вигляді плоскогір'я, крива й далі трималася на одному рівні хвилястою лінією, що здіймалася над дотепер звичною для нього рівниною. І це вже була висока температура, вперта тривалість якої, на думку надвірного радника Беренса, ніяк не узгоджувалася з результатом обстеження.

— Отже, ви, друже, ще дужче заражені, ніж можна було сподіватися, — сказав він. — Що ж, візьмімося за ін'єкції! Це має подіяти. Через три-чотири місяці будете як нова монетка, можу за це поручитися. — Тож тепер Ганс Касторп двічі на тиждень, у середу й суботу, зразу після ранкового моціону, мав спускатися в лабораторію, щоб одержати ін'єкцію.

Обидва лікарі по черзі вводили йому ліки, але надвірний радник колов як віртуоз, із розгону втикав голку й одночасно натискав на голівку шприца. До речі, він мало переймався тим, куди коле, так що часом Ганс Касторп відчував просто пекельний біль, і на місці уколу виникало затвердіння, яке довго пекло. До того ж ін'єкції діяли виснажливо на ввесь організм, розхитували нервову систему мов спортивне перенапруження, що свідчило про ефективність ліків, про могутню силу яких можна було судити й з того, що зразу після уколу вони призводили навіть до підвищення температури. Беренс це пророкував, і так воно й сталося, тож не було причини нарікати на передбачене явище, яке закономірно наступало. Коли надходила черга, сама процедура вже не потребувала багато часу, пацієнт миттєво одержував під шкіру, чи то в стегно, чи то в руку свою порцію протиотрути. Та разів за два, коли надвірний радник був у доброму гуморі й не хандрив від куріння, між лікарем та пацієнтом під час процедури зав'язувалася розмова, яку Ганс Касторп, настільки вмів, скеровував у бажане русло.

— Я завжди із задоволенням згадую нашу розмову у вас вдома за кавою, пане надвірний раднику, восени минулого року. Як тоді все випадково вийшло. Саме вчора, чи то вже було позавчора, я нагадав про це своєму братові...

— Ґаффкі сім, — сказав надвірний радник. — Останній аналіз. Хлопець ніяк не хоче одужувати. До того ж він ще ніколи мене так не терзав і не катував. Він, бачите, хоче їхати звідси й начепити на себе шаблю. Це ж просто хлоп'яцтво! Здіймає бучу через якийсь там рік із чверточкою, ніби простовбичив тут цілу вічність. Заявив, що поїде, хоч хай би там як, — він вам також таке говорить? Може, вже ви з ним якось побалакаєте, від свого імени, звичайно, й дайте йому доброго прочухана! Адже пропаде хлоп ні за цапову душу, якщо завчасно наковтається вашого милого туману тією своєю правою верхівкою легені. В такого забіяки й клепок небагато, але ви, як цивільний, як людина розсудлива, освічена, мали б управити йому мізки, щоб він не напоров дурниць.

— Та я намагаюся, пане надвірний раднику, — відповідав Ганс Касторп, не відволікаючись од своєї головної мети. — Намагаюся щосили, тільки-но він починає впиратися. Гадаю, він все-таки отямиться. Але, треба сказати, багато хто в нас на очах подає не найкращий приклад. Ось у чому біда. Постійно хтось від'їжджає, часто самовільно, без жодної на те підстави, від'їжджають на рівнину, а проводи влаштовують урочисті, мовби то справжній від'їзд, хіба ж то не спокуса для людини легкодухої. Ось якраз недавно... хто ж це недавно від'їхав? Так, одна пані з «хорошого» російського столу, мадам Шоша. Кажуть, поїхала в Дагестан. Ну, Дагестан — маю визнати, що не дуже обізнаний з тамтешнім кліматом, можливо, він навіть менше шкідливий, ніж на півночі, біля моря. Але це все-таки рівнина в нашому розумінні, хоча в Дагестані, здається, і є гори, на географії я не дуже знаюся. Як же там може жити недолікований хворий, якщо навколо ніхто не має ані найменшої уяви про найпростіші речі, не знає нашого порядку: як треба лежати, як заміряти температуру. До того ж вона все одно збирається повернутися, як сама мені сказала... Але чого, власне, ми завели про неї розмову?.. А, так, тоді ми зустрілися з вами в саду, пане надвірний раднику, якщо пригадуєте, точніше — ви нас зустріли, бо ми сиділи на лавці, я навіть точно знаю, на якій, міг би вам показати, тож ми сиділи й курили. Тобто курив лише я, мій брат чомусь не курить. Ви саме також курили, й ми ще обмінялися тоді своїми марками сигар, як я тепер пригадую, — ваші бразильські мені надзвичайно посмакували, але, мені здається, з ними треба бути обережним, як із норовистими жеребцями, а то таке станеться, як у вас після двох маленьких імпортних, коли вам груди розпирало й ви ледь були не догралися, — але раз усе обійшлося, то не гріх і посміятися. До речі, я нещодавно замовив собі з Бремена ще кілька сотень «Марії Манчіні», звик до цієї марки, дуже вона мені полюбилася. Щоправда, на неї відчутно піднялася ціна через мито та кошти на пересилку, так що, пане надвірний раднику, якщо ви мені днями знову продовжите термін, я, можливо, таки зраджу «Марію Манчіні» та перейду на якусь тутешню марку — у вітринах я бачив зовсім незлі сигари. А потім ми мали нагоду поглянути на ваші картини, я був просто вражений, як ви експериментуєте з олійними фарбами, я б ніколи на таке не наважився. Там був і портрет пані Шоша, де ви чудово передали її шкіру, маю сказати, я був просто в захопленні. Тоді я ще був незнайомий з моделлю, лише здаля, та чув прізвище. Потім перед самим її від'їздом я особисто з нею познайомився.

— Що ви кажете! — відгукнувся надвірний радник, абсолютно так само, якщо можна нагадати, як перед першим оглядом Ганса Касторпа, коли той повідомив його, що в нього окрім усього ще й підвищена тампература. Більше він нічого не сказав.

— Так, уявіть собі, — підтвердив Ганс Касторп. — За моїми спостереженнями, тут, нагорі, не так-то легко зав'язати знайомства, але в мене з пані Шоша в останній вечір усе відбулося якось само собою, за розмовою... — Ганс Касторп, зціпивши зуби, втяг у себе повітря. Голка шприца увійшла в тіло. — Ух! — видихнув він. — Напевне, в дуже важливий нерв випадково потрапили, пане надвірний раднику. Так, так, біль пекельний. Дякую, після масажу буде легше... за бесідою ми знайшли з вами спільну мову.

— Добре. То як же воно було? — запитав надвірний радник. Він запитував і кивав, як киває людина, що очікує особливо похвального відгуку й, спираючись на власний досвід, уже вкладає у своє запитання своєрідне підтвердження очікуваної похвали.

— Напевне, французька в мене сильно накульгувала, — ухилився від прямої відповіді Ганс Касторп. — Та й звідки я можу її знати? Але в потрібний момент слова самі приходять на язик, так що ми якось порозумілися.

— Певна річ. Ну, й що? — повторив надвірний радник, викликаючи на відвертість. — Правда, гарненька?

Ганс Касторп стояв, розчепіривши ноги та лікті, і защібав комірець сорочки, задерши голову до стелі.

— Зрештою немає тут нічого нового, — сказав він. — Тижнями живуть на курорті двоє людей чи дві родини під одним дахом як чужі люди. Одного чудового дня знайомляться, переймаються симпатією й нараз дізнаються, що одне від'їжджає. Таке, на жаль, трапляється досить часто. Й тоді, звичайно, хочеться зберегти хоч якийсь зв'язок, почути одне про одного, — тобто листуватись. Але пані Шоша...

— Хм! А вона, очевидно, не хоче? — щиро розсміявся надвірний радник.

— Атож. І чути про це не хотіла. А вам вона ніколи не пише звідтіля?

— Боронь боже, — відповів Беренс. — Та їй таке й на думку не спаде. По-перше, через лінощі, а потім, як же вона має писати? Російською я читати не можу, в крайньому разі можу стулити зо два слова, але читати — ні-ні. Та й ви також. Ну, а французькою чи німецькою кішечка, правда, дуже мило нявкає, але з письмом вона потрапила б у скрутне становище. Орфографія, мій любий! Ні, юначе, тут ми з тобою маємо запастися терпінням. Адже час від часу вона сюди повертається. Це, так би мовити, питання техніки, темпераменту. Один кидається від'їжджати й мусить повертатись, інший зразу лишається настільки, що повертатися немає більше потреби. Якщо ваш брат у перших зараз поїде, то скажіть йому лише, що з великою вірогідністю ви самі ще застанете його тріумфальне повернення сюди.

— Але, пане надвірний раднику, як довго, на вашу думку, я...

— Не ви, а він! Унизу він пробуде менше, ніж був тут. Ось моя думка, і дуже прошу передати її йому, будьте ласкаві.

Приблизно таким чином велася їхня розмова, хвацько керована Гансом Касторпом, хоча результат був двозначним, а то й нікчемним. Адже про те, скільки треба ще перебути, щоб дочекатися повернення того, хто збирається достроково від'їхати, розмова була двозначна, а щодо зниклої пацієнтки — дорівнювала нулю. Ганс Касторп нічого про неї не знатиме, допоки їх розділяє таємниця часу й простору. Писати листів вона не буде, і він — теж... Зрештою, якщо подумати, то для чого воно йому потрібно? Хіба то не педантична умовність, не міщанська забобона вважати, буцімто вони мають листуватись, адже йому раніше здавалося, що й говорити їм не потрібно чи навіть небажано? Та хіба ж він з нею справді «розмовляв» у тому сенсі, в якому це розуміє освічений Захід, коли сидів поряд з нею в карнавальну ніч, хіба то не було скорше маренням уві сні чужинською мовою в не надто цивілізованій манері? Для чого ж тоді марнувати папір чи поштівки, як то він часом робив, посилаючи звістку додому, на рівнину, повідомляючи про мінливі результати обстежень? Хіба Клавдія не має права відмовитися від писання листів, завдяки тій свободі, яку надає їй хвороба? Говорити, писати — це справді чудова справа для республіканців та гуманістів, справа такого собі пана Брунетто Латіні, який написав книжку про чесноти та вади, й надав флорентійцям необхідного блиску, навчивши їх ораторської майстерности та мистецтва керувати своєю республікою за законами політики...

Тут думки Ганса Касторпа перейшли до Лодовіко Сеттембріні, й він почервонів так само, як того разу, коли лежав хворий у своїй кімнаті й літератор несподівано постав перед ним у раптово ввімкненому яскравому світлі. Панові Сеттембріні Ганс Касторп також міг би поставити свої запитання щодо незбагненних загадок хоча б для того, щоб підколоти його та викликати на диспут, не сподіваючись одержати пряму відповідь, адже гуманіст переймався лише земними справами. Та після карнавального вечора, коли схвильований Сеттембріні залишив музичну кімнату, в його взаєминах із Гансом Касторпом війнуло відчутною прохолодою, причиною якої було нечисте сумління одного та глибоке незадоволення своїм вихованцем другого, внаслідок чого обоє уникали один одного й за кілька тижнів не прохопилися між собою жодним словом. Чи залишався Ганс Касторп «важкою дитиною життя» в очах Сеттембріні? Ні, скорше, він був утраченим в очах того, хто шукав мораль у розумі та доброчинності... Й Ганс Касторп озлобився на пана Сеттембріні, насуплював брови та кривив губи, коли вони зустрічалися, тоді як сяючий погляд чорних очей італійця зупинявся на ньому з німим докором. Проте озлобленість якось нараз розвіялася, коли літератор кілька тижнів по тому, так би мовити, сам перший заговорив з ним, правда, лише проходом та у формі міфологічного натяку, для розуміння якого була необхідна західна освіченість. Це було по обіді; вони перестрінулися біля скляних дверей, які вже не грюкали. Порівнявшись із Гансом Касторпом і не збираючись затримуватися, Сеттембріні сказав:

— Ну як, інженере, чи до смаку вам був гранат?

Ганс Касторп радісно і збентежено посміхнувся:

— Тобто... Що ви маєте на увазі, пане Сеттембріні? Гранат? Хіба були гранати? Я ще ніколи в житті... А, ні, одного разу я пив гранатовий сік із зельтерською. На смак надто солодкий.

Італієць, який уже був його випередив, обернувся й відрізав:

— Часом боги та смертні спускалися в царство тіней і знаходили шлях назад. Але ті, хто живе в потойбічні, знають — той, хто раз скуштував плодів царства мертвих, назавжди залишиться в їхній владі.

І Сеттембріні подався собі в своїх незмінних картатих штанях, навіть не поглянувши на Ганса Касторпа, котрого, як йому здавалося і як воно, певною мірою, було, своєю багатозначністю він просто приголомшив; хоча хлопець, подратовано пирхнувши про те, що ж то італієць мав на увазі, пробурчав собі під ніс:

— Латіні, Кардуччі, тутті-фрутті, дай мені спокій!

Водночас він був дуже задоволений і схвильований тим, що італієць таки заговорив з ним: адже, незважаючи на свій трофей, на похмурий сувенір, якого носив біля серця, він таки дуже прихилився до пана Сеттембріні, високо поціновував його товариство, й думка про те, що той раз і назавжди покине його й одвернеться, була тяжча й жахливіша, ніж почуття хлопчика, на якому в школі поставили хрест і котрий, цілком як пан Альбін, насолоджується перевагами своєї ганьби. Проте самому зав'язати розмову з ментором він не наважувавсь, а той з цим не квапився і підійшов до свого важкого вихованця тільки багато тижнів по тому.

Відбулося це, коли хвилі часу, які набігають з монотонною рівномірністю, принесли Великдень, котрий, отже, мешканці «Берґгофа» й відсвяткували, як святкували та суворо дотримувалися особливостей усіх відтинків року, аби хоч якось порушити суцільну мережу днів, подібних один до одного. За першим сніданком пацієнти знайшли біля своїх приборів букетик фіалок, за другим сніданком кожен одержав по крашанці, а обідній стіл був святково прикрашений зайчиками з марципану та шоколаду.

— Чи доводилося вам, tenente[2], чи вам, інженере, здійснити колись морську подорож? — запитав Сеттембріні із зубочисткою в руці, підійшовши до столика братів... За прикладом більшости хворих, того дня вони скоротили на чверть години основну процедуру лежання й розташувалися тут за чашкою кави з коньяком.

— Ці зайчики та крашанки нагадують мені життя на великому океанському пароплаві, коли тижнями дивишся на голий небокрай, на солону пустелю; комфортабельність умов лише поверхово дозволяє забути про неймовірні жахи, а в глибині душі тебе постійно гризе потайний страх... Я пізнаю тут цей дух, із яким на борту такого ковчега шанобливо відзначаються всі свята terraferma[3]. Це думка про світ, що залишився потойбіч, щемливий спогад про календар... На суходолі сьогодні ніби Великдень, еге ж? На суходолі сьогодні святкують день народження короля? І ми також святкуємо як можемо, ми також люди... Хіба не так?

Брати були з ним згодні. Авжеж, саме так воно і є. Ганс Касторп, зворушений тим, що Сеттембріні нарешті заговорив до нього, та підстьобуваний докорами сумління, надмірно захоплювався цим зауваженням, називав його надзвичайно тонким, абсолютно слушним, образним і всіляко запобігав перед італійцем. Звичайно, комфортні умови на океанському пароплаві лише поверхово, як пластично висловився пан Сеттембріні, дозволяють забути про непевність ситуації, і в цьому вишуканому комфорті — взяв би він на себе сміливість додати — є щось легковажне й навіть зухвале, щось таке, що древні називали Hybris[4] (навіть древніх він цитував заради того, щоб сподобатися) або щось таке, як «Я — цар вавилонський!», тобто щось блюзнірське. З іншого боку, розкіш на борту пароплава є маніфестацією (він так і сказав «маніфестацією») найвищого торжества людського духу та людської могутности, адже в тому, що людина виносить цю розкіш та комфорт на шумовиння солоних вод і вміє сміливо їх там відстояти, вона мовби кидає виклик стихії, підкоряє розгнуздані сили природи, а це демонструє перемогу цивілізації над хаосом, якщо так можна сказати...

Пан Сеттембріні уважно його слухав, схрестивши руки та ноги й елегантно погладжуючи зубочисткою свої красиво закручені вуса.

— Знаменито, — сказав він. — Людина не може висловити жодної більш-менш доладної думки загального характеру, не видавши себе при цьому з головою, не долучивши підсвідомо в цю думку все своє «я», не передавши символічний лейтмотив та первинну проблему всього свого життя. І з вами також так сталось, інженере. Те, що ви сказали, справді, йшло з глибини вашої натури, й навіть етап, на якому зараз перебуваєте, знайшов тут своє досить поетичне вираження: це все ще етап експериментаторства...

— Placet experiri! — сказав Ганс Касторп, усміхнено кивнувши та вимовивши по-італійському «с».

— Sicuro[5], якщо йдеться про достойну поваги пристрасть до пізнання світу, а не про розбещеність. Ви говорили про «Hybris», ужили це слово. Проте Hybris розуму проти темних сил є найвищою людяністю, й навіть якщо вона накликає на себе гнів заздрісних богів, per esempio[6], коли розкішний ковчег розбивається й каменем іде на дно, то це почесна загибель. Подвиг Прометея — також Hybris, страждання прикованого до скіфської скелі — для нас святе мучеництво. Але як бути з іншим Hybris, із загибеллю в розпусному експерименті з силами, які протистоять розуму, які є ворожими до людства? І чи є в цьому щось почесне? Може це бути почесним? Si o no![7]

Ганс Касторп зосереджено помішував ложечкою в порожній чашці.

— Ох, інженере, інженере, — промовив італієць, хитаючи головою, і його чорні очі скрутно дивилися поперед себе. — Хіба ви не боїтесь чорного виру, який шаленствує в другому колі пекла, який вертить та жене грішників плоті, нещасних, що пожертвували розумом заради насолод? Gran Dio[8], тільки-но уявлю собі, як вас підхопить та понесе догори ногами, то я від горя просто готовий упасти без тями...

Брати засміялися, задоволені з того, що він жартує й говорить так поетично. Та Сеттембріні вів далі:

— Того карнавального вечора за вином, пам'ятаєте, інженере, ви мовби прощалися зі мною, так, це було подібно на прощання. Що ж, тепер моя черга. Отже, мої панове, я збираюся побажати вам усього найкращого. Я залишаю цей дім.

Хлопці були просто вражені.

— Не може бути! Це жарт! — вигукнув Ганс Касторп, як то вже вигукував за іншої нагоди. Він був майже так само нажаханий, як і тоді. Але Сеттембріні відповів:

— Зовсім ні, кажу вам чисту правду. До речі, ця новина не має бути для вас аж такою несподіваною. Я вам казав: якщо колись розтане моя надія у відносно недалекому майбутньому повернутися до світу праці, я в ту саму мить зберу свої бебехи й поселюся десь у містечку. Що ж ви хочете — ця мить настала. Я не можу одужати, це вже остаточно. Можу ще пожити, але тільки тут, нагорі. Вирок, остаточний вирок — пожиттєво, про що повідомив мене надвірний радник у своїй грайливій манері. Гаразд, я роблю відповідні висновки. Квартиру найняв і збираюся перевезти туди свої вбогі статки, знаряддя мого літературного ремесла... Це навіть не так далеко звідси, в «Селі», ми будемо бачитися, це точно, я не втрачатиму вас із поля зору, проте як ваш співмешканець маю честь із вами попрощатися.

Ось що оголосив їм Сеттембріні на Великдень. Брати були надзвичайно зворушені. Вони вели з літератором неодноразові та тривалі бесіди стосовно його рішення: про те, як він приватним чином зможе виконувати свою лікувальну повинність, як візьме з собою та продовжить свою велику роботу для енциклопедії, огляд усіх шедеврів світової літератури з погляду конфліктів, що спричиняють людські страждання, та можливостей їхнього усунення і, нарешті, про його майбутнє мешкання в будинку «бакалійника», як висловився пан Сеттембріні. За його словами, бакалійник здав верхній поверх своєї нерухомости жіночому кравцеві, чеху, який, у свою чергу, здає кімнати в суборенду... Але й ці розмови були в минулому. Час не стояв, і відбувалися деякі зміни. Ось уже кілька тижнів минуло відтоді, як Сеттембріні більше не мешкав у санаторії «Берґгоф», а в жіночого кравця Лукачека. Відбув він не саньми, за тутешнім звичаєм, а пішки, в своєму куценькому жовтому пальтечку з хутряною облямівкою на комірі та на обшлагах, за ним чоловік тяг на візку ввесь літературний та земний скарб письменника, і дехто бачив, що перед тим, як, розмахуючи ціпочком, вирушити в дорогу, він біля воріт ущипнув за щоку одну із «сестер-годівниць»... Більша частина квітня, власне три чверті, як уже було сказано, відсунулася в пітьму минулого, ще, звичайно, тривала глибока зима, в кімнатах уранці бувало не більше шести градусів тепла, надворі — дев'ятиградусний мороз, чорнило, якщо його забували на балконі, все ще замерзало вночі, перетворюючись на крижину, на кусень антрациту. Та все-таки весна була не за горами, кожен це розумів; удень, коли світило сонце, в повітрі часом уже відчувався її легкий та ніжний подих; скоро почнеться відлига, а з її наближенням у «Берґгофі» неодмінно прийдуть великі зміни — затримати їх не могли ані авторитет, ані живе слово надвірного радника, який і в кімнатах, і в їдальні, й під час кожного обстеження, кожного відвідування, кожного столування, вів невпинну боротьбу проти поширених забобонів щодо часу відлиги.

З ким він має справу, запитував надвірний радник, з учасниками зимових видів спорту чи з хворими людьми? Навіщо їм потрібен той сніг, ті кучугури? Відлига — несприятливий час? Та то ж найсприятливіший час взагалі. Доведено, що саме в цей період кількість лежачих хворих по всій Давоській долині відносно нижча, ніж будь-якого місяця! О цій порі погода на рівнині для хворих на легені незрівнянно гірша, ніж тут! Хто має хоча б дещицю здорового глузду, той перечекає нестійку погоду, скориставшись нею для кращого гартування організму. Тоді вже нічого не лякатиме, жоден клімат на світі, людина стане, так би мовити, невразливою, звичайно, за умови, що вона дочекається тут свого цілковитого одужання — і так далі. Та хоч як намагався надвірний радник — забобони щодо відлиги міцно сиділи в головах пацієнтів. Курорт день у день порожнів; можливо, в усіх загравала кров від весни, яка наближалася, збурюючи навіть найсолідніших, і змушувала їх шукати змін — у кожному разі, в санаторії «Берґгоф» «самовільні» та «псевдо-» від'їзди почастішали, набуваючи воістину загрозливих масштабів. Так, пані Саломон з Амстердама, незважаючи на задоволення, яке їй давали медичні огляди та пов'язану з ними демонстрацію вишуканої спідньої білизни з мереживами, раптом самовільно й незаконно поїхала, не одержавши жодного на те дозволу, причому, не через те, що їй стало краще, а через те, що вона почувалася дедалі гірше. Початок її перебування тут, нагорі, губився в минулому ще задовго до приїзду Ганса Касторпа; більше року тому вона прибула сюди, відчуваючи легке нездужання, для вилікування якого їй було приписано три місяці. Після чотирьох місяців вона мала «безперечно одужати за чотири тижні», та через шість тижнів про одужання вже не було й мови: їй заявили, що доведеться залишитися в санаторії ще, принаймні, на чотири місяці. Так усе йшло далі, врешті тут же не каторга й не сибірські копальні — пані Саломон залишилася й далі демонструвати вишукану білизну. Та коли з наближенням відлиги під час чергового обстеження їй накинули ще п'ять місяців через свистячі хрипи у верхівці лівої легені та через явно приглушені шуми під лівою лопаткою, терпець у неї ввірвався й, проклинаючи всіх на світі, й «Село», і «Пляц», і знамените повітря, й міжнародний санаторій «Берґгоф» разом з лікарями, обурена до глибини душі, вона повернулася додому, в Амстердам, у вітряне приморське місто.

Чи був це розумний вчинок? Надвірний радник Беренс розводив руками й пускав їх, дзвінко плескаючи себе по стегнах. Не пізніше осени, казав він, пані Саломон знову приїде сюди, але тоді вже назавжди. Чи мав він рацію? Побачимо, адже ми ще чималий земний термін залишатимемось прив'язаними до цього місця розваг. Та випадок з пані Саломон зовсім не був винятком. З часом визрівали зміни, вони визрівали вже давно, але не так стрімко й були не такими примітними. В їдальні виникло багато вільних місць — за всіма семи столами, як за «хорошим» і за «поганим» російським столом, так і за столами, що стояли вздовж, і тими, що стояли впоперек. Зрештою, робити з цього висновки про заповненість санаторію було б не зовсім точно: як завжди прибували нові пацієнти; кімнати могли бути зайнятими, але хворими в тій останній стадії, яка обмежує свободу пересування. Проте в їдальні, як ми вже казали, вільні місця могли з'явитись і внаслідок цієї свободи пересування; деякі хворі, щоправда, були відсутні з поважних причин, як, наприклад, доктор Блюменколь, який просто помер. Його обличчя дедалі більше набирало такого виразу, буцімто він має в роті щось дуже гидке на смак, потім він уже не вставав з ліжка й урешті помер, — ніхто не міг сказати, коли; справу залагодили як завжди тихо й делікатно. Ще одне вільне місце. Пані Штер сиділа біля порожнього стільця, і їй було якось лячно. Тому вона переселилася на протилежний бік, поряд з молодим Цімсеном, на місце відпущеної через одужання пані Робінсон, якраз навпроти вчительки, сусідки Ганса Касторпа ліворуч, яка незмінно залишалася на своєму посту. Учителька сиділа тепер зовсім сама з того боку столу, решта три місця були вільними. Студент Расмуссен, який день у день ставав усе худішим та хирлявішим, зліг і вважався морібундусом, а двоюрідна бабуся з племінницею та пишногрудою Марусею були у від'їзді — ми говоримо, як і всі, «у від'їзді», оскільки їхнє повернення в найближчому майбутньому було вирішеною справою. До осени вони з'являться знову, тож як тут казати «поїхали»? Скоро у двері постукає Трійця, недалеко й до сонцевороту; а тільки-но настане найдовший день у році, то й літо покотиться донизу, і справа піде до зими, — одне слово, двоюрідна бабуся з Марусею, вважай, уже майже повернулися, воно й на краще, адже смішлива Маруся таки зовсім ще не вилікувалась і не позбулася бацил; учителька чула щось про туберкульозні виразки на пишних грудях кароокої Марусі, які буцімто вже не раз оперували. Коли вчителька про це розповідала, Ганс Касторп кинув швидкий погляд на Йоахима, обличчя якого вкрилося плямами, й він низько схилився над тарілкою.

Бадьора двоюрідна бабуся влаштувала для своїх сусідів за столом, тобто для обох братів, учительки та пані Штер, прощальну вечерю в ресторані, справжній бенкет з ікрою, шампанським та лікерами, під час якого Йоахим був дуже тихий, промовивши всього кілька слів упалим голосом, тож двоюрідна бабуся з властивою їй доброзичливістю спробувала його підбадьорити, причому всупереч правилам західної цивілізації називала його на «ти».

— Нічого, старий, не журись, краще пий, їж та балакай, ми скоро повернемося! — сказала вона. — Давайте всі разом будемо їсти, пити, ще й попліткуємо. Хай йому грець, з тою печаллю, не встигнемо й озирнутися, як Бог дасть, і настане осінь, тож подумай, чи варто журитися!

Наступного ранку вона роздала ледь не всім хворим, що заходили до їдальні, коробки з цукерками на згадку й ненадовго від'їхала з обома своїми дівчатами.

Ну, а як же Йоахим? Як він почувався? Чи зітхнув нарешті вільно, з полегшею, чи страждав душею, поглядаючи на порожнє місце за столом? Чи була наслідком від'їзду Марусі незвичайна для нього бунтівна поведінка, погрози самому поїхати звідси, якщо його й надалі водитимуть за носа? Чи, може, навпаки, той факт, що він досі не поїхав і прихильно вислуховував, як Беренс вихваляє відлигу, варто було пов'язати з тим, що пишногруда Маруся від'їхала не назовсім, і за п'ять найдрібніших одиниць тутешнього часу знову сюди повернеться? Ох, тут усе сплуталося воєдино, все однаковою мірою; та хто-хто, а Ганс Касторп міг собі уявити, як почувається Йоахим, навіть ні про що його не розпитуючи. Він так само ретельно уникав цієї теми, як і Йоахим уникав називати ім'я особи, що недавно від'їхала.

А хто ж це тим часом зайняв місце Сеттембріні, в товаристві новоприбулих з Голландії, наділених таким шаленим апетитом, що кожен з них за обідом, який складався з п'яти страв, замовляв собі перед супом яєчню з трьох яєць? Це був Антон Карлович Ферґе, той самий Ферґе, який пройшов через пекельні випробування плеврального шоку! Так, пан Ферґе встав з ліжка; і без пневмотораксу його стан настільки поліпшився, що більшу частину дня він проводив на ногах, беручи участь у всіх столуваннях, доброзичливо випинаючи свої пишні вуса та великий борлак. Брати часом балакали з ним у їдальні та в салонах, а іноді навіть домовлялися разом ходити на обов'язкові прогулянки, оскільки були прихильні до бідолашного страдника, який сам заявляв, що нічого не тямить у високих матеріях, і після такої обмовки доброзичливо розповідав про виробництво галош та про окремі області російської імперії, про Самару, Грузію, а тим часом вони чалапали в тумані драглистою сніговою кашею.

Адже дороги, справді, стали майже непрохідними, настільки їх розвезло, а все навколо тонуло в тумані, що клубочився по землі. Й хоча надвірний радник казав, що то не туман, а хмари, Ганс Касторп не дуже цьому вірив. Весна вела запеклу боротьбу, яка зі змінним успіхом, з рецидивами лютих морозів тяглася довгими місяцями, ледь не до середини червня. Ще в березні, коли світило сонце, важко було довго влежати на балконі навіть під парасолею, так сильно припікало, й деякі дами вже вирішили були нарядитись по-літньому й з'явилися до сніданку в муслінових сукнях. Певною мірою їх виправдовувала своєрідність тутешнього клімату, який збивав з пантелику, метеорологічно плутаючи різні пори року; одначе в їхньому заскакуванні наперед була й чимала доза короткозорости та брак фантазії, — своєрідна обмеженість людей, що живуть сьогоднішнім днем і не можуть навіть подумати про те, що все може бути інакше, а також жадоба до змін та нетерплячка, що призводила до марнування часу: раз за календарем березень, значить весна, значить те саме, що літо, і дами витягали з валіз муслінові сукні, щоб похизуватися в них, перш ніж настане осінь. А осінь і справді ніби вже настала. Квітень був похмурим, холодним, мрячливим, і безперервний дощ перейшов у сніг та заметілі. На лоджії дубіли від холоду руки, обидві верблюжі ковдри знову добре прислужилися, ще трохи — й можна було знову діставати хутряний спальний мішок, адміністрація вирішила знову ввімкнути опалення, і всі нарікали, що весни так і не було. Аж до кінця місяця скрізь лежав глибокий сніг; але потім задув фен, який прогнозували чи то пророкували найчутливіші до змін погоди бувалі пацієнти: пані Штер, панна Леві з обличчям кольору слонової кістки та вдова Гессенфельд одностайно відчули його, ще задовго до того, як над гранітною вершиною гори на півдні з'явилася малесенька хмаринка. Пані Гессенфельд постійно впадала в плач, Леві не вставала з ліжка, а пані Штер, уперто виставивши свої заячі зубки, із забобонним острахом щогодинно стверджувала, що в неї точно має піти горлом кров; існувала думка, буцімто фен викликає кровотечу. Було надзвичайно тепло, опалення вимкнули, балконні двері залишали на ніч відчиненими, і все-таки на ранок температура в кімнаті не опускалася нижче одинадцяти градусів, сніг нестримно танув, ставав льодянисто-сірим, ніздрюватим, шпаристим, а там, де лежав кучугурами, він просідав, і здавалося, ніби кучугура заходить під землю. Скрізь текло, сочилося, жебоніло, в лісі скрапувало та обсипалося, вали із налопаченого снігу вздовж вулиць та білосніжні килими на луках поступово зникали, хоча снігу навалило надто багато, щоб він міг скоро зникнути. В долині, під час обов'язкових прогулянок, на вас чекали чудові картини, весняні, казково-невинні несподіванки. Попереду простягалися луки, за ними, все ще у снігу, височів потужний конус Шварцгорна, праворуч якого сповзав льодовик Скалетта, також засніжений, та й самі луки з поодинокими стіжками сіна були ще вкриті снігом, правда, вже тонким та нерівним, наскрізь проколотим сухою торішньою травою, з прогалинами, де проступали темно-шерхкі горби землі. Та все-таки сніг на луках, як здавалося тим, хто там прогулювався, лежав аж надто нерівномірно, — поодаль, біля лісистих схилів, шар його був товщий, а поряд, у них перед очима, по-зимовому жорстку, вицвілу траву ніби лише припорошили, притрусили, оздобили снігом... Вони придивлялися, з подивом схилялись — то був не сніг, а квіти, квіти з-під снігу, сніжний квіт, крихітні чашечки на коротких стеблах, білі та біло-голубі весняні крокуси, це ж треба, вони мільйонами повипиналися із просякнутої вологою лугової землі та росли так густо, що їх цілком можна було прийняти за сніг, в який вони вдалині непомітно переходили.

Всі сміялися над своєю помилкою, сміялись від радости, що побачили таке диво — ці милі, боязкі спроби пристосування перших паростків органічного життя, яке наважилося знову визирнути на світ. Пацієнти рвали квіти, милувалися ними, роздивляючись ніжну будову чашечок, прикрашали ними петлиці, брали додому й ставили у воду в себе в кімнатах; надто тривалим було неорганічне заціпеніння долини, надто тривалим, хоча час промайнув швидко.

Але сніжний квіт замело справжнім снігом, та сама доля спіткала й блакитні альпійські дзвіночки, жовтий та червоний первоцвіт, що прийшов їм на зміну. Так, нелегко було пробитися тут весні, подужати тутешню зиму! Десятки разів доводилося їй відступати, перш ніж весна утвердилася на цих висотах, та й то лише до нового вторгнення зими з її білими заметілями, крижаним вітром та знову увімкненим опаленням. На початку травня (адже, поки ми розповідали про сніжний квіт, прийшов травень), тож на початку травня було просто мукою написати на лоджії бодай одну листівку на рівнину, пальці просто дубіли від вогкого, буквально листопадового холоду; а єдині три з половиною листяних дерева в долині були голими, як на рівнині у січні. Цілими днями йшов дощ, так тривало добрий тиждень, і якби не заспокійливі властивості тутешніх шезлонгів, було б, напевне, просто нестерпно висидіти на повітрі стільки годин у запоні хмар з мокрим, закоцюблим обличчям. Та це був таки замаскований весняний дощ, і що довше він лив, то більше видавав себе. Він змив майже ввесь сніг, білого вже не залишалось, тільки де-не-де ліпилася бруднувата крижано-сіра пляма, й тут таки луки зазеленіли по-справжньому!

Яка приємність для ока оця зелень лук після безкрайньої білизни! А була ще інша зелень, яка ніжністю та м'якістю навіть перевершувала молоду травичку. Китички нових голок модрини. На обов'язкових прогулянках Ганс Касторп ніяк не міг утриматися від спокуси, щоб не погладити їх або провести по них щокою, так притягали вони своєю ніжністю, пухнастістю та свіжістю.

— Так можна і ботаніком стати, — сказав хлопець до свого супутника. — Ще чого доброго захопишся цією наукою від насолоди, яку одержуєш, спостерігаючи за пробудженням природи, особливо після зимівлі тут, у вас нагорі! Та це ж тирлич жовтий, бачиш, там на схилі, а це якийсь невідомий мені різновид маленьких жовтих фіалок. А це ось жовтці, вони й унизу такі самі, з родини жовтців, та ще й махрові, надзвичайно приваблива рослина, до речі, двостатева, ось дивися, безліч тичинок та кілька зав'язей, андроцей та ґінезей, якщо пам'ять не зраджує. Обов'язково треба дістати собі деякі книжки з ботаніки, аби хоча б трохи розібратися в цій сфері життя та знання. Яким став строкатим світ!

— У червні ще й не те буде, — сказав Йоахим. — Тутешні місця відомі своїми квітучими луками. Правда, не думаю, що я цього дочекаюся. Це тебе Кроковскі напоумив займатися ботанікою?

Кроковскі? З чого це Йоахим узяв? А, так! Він згадав про доктора Кроковскі, бо той недавно в одній зі своїх лекцій заглибився в ботаніку. Оскільки помилявся б той, хто подумав, буцімто зміни, які визрівали, зайшли так далеко, що Кроковскі припинив читати лекції. Що два тижні читав він їх, як і раніше, в сурдуті, хоча й не в сандалях, які носив лише влітку й, отже, незабаром знову мав узути — що два тижні по понеділках, у їдальні, як і тоді, в перші дні, коли Ганс Касторп, увесь заляпаний кров'ю, з'явився туди із запізненням. Три чверті року говорив психоаналітик про любов та хворобу — не побагато заразом, а все маленькими порціями, від півгодини до сорока п'яти хвилин, розкриваючи перед слухачами скарби своїх знань та думок, і в усіх складалося враження, що він ніколи не закінчить і що так може тягтися до безконечности. Лекції його нагадували «Тисячу й одну ніч», правда, щораз із перервами на два тижні, крім того лекції ставали чимраз довшими, вони були цілком придатні, як казки Шехерезади, аби задовольнити цікавість нудьгуючого шаха та втримати його від насильницьких дій. За своєю неосяжністю тема доктора Кроковскі нагадувала починання, якому присвятив свої сили пан Сеттембріні — «Енциклопедію страждань», а судити про можливості варіацій теми можна було навіть із того, що лектор недавно навіть завів мову про ботаніку, точніше — про гриби... До речі, він, очевидно, трохи змінив тему, тепер мова йшла про любов та смерть, що стало для нього приводом поділитися деякими міркуваннями частково витончено поетичного, а частково — суто наукового характеру. Тож у зв'язку з цим наш учений, як завжди розтягуючи на східний манер слова та розкотисто вимовляючи «р», заговорив про ботаніку, тобто про гриби — про ці плодючі, чудернацькі форми органічного життя, породжені мороком, за своєю природою наділені плоттю й наближені до тваринного царства — продукти тваринного обміну, такі як: білок, глікоген, тваринний крохмаль — входять до їхнього складу. І доктор Кроковскі особливо зупинився на одному грибі, який своєю формою та магічною силою, яку йому приписували, прославився ще в античні часи — на зморшку, в латинській назві якого фігурує епітет impudicus[9], своїм виглядом він нагадує про кохання, а своїм запахом — про смерть. Річ у тому, що коли з шапинки impudicus'a у формі дзвіночка спливає зеленавий, липкий слиз, у якому містяться спори, від нього, як не дивно, шириться надзвичайно сильний трупний дух. А серед малоосвічених людей цей гриб досі вважається засобом, що збуджує статевий потяг.

Тут Кроковскі вже трохи перегнув палицю, виступаючи при дамах, уважав прокурор Паравант, морально зміцнілий завдяки пропаганді надвірного радника, він вирішив залишитися на весну. А пані Штер, яка також виказала твердість характеру, не зважаючи на всі спокуси самовільного від'їзду, оголосила за столом, що сьогодні доктор Кроковскі був надто обскурантським зі своїм класичним грибом. «Обскурантський», — сказала злощасна, ганьблячи свою хворобу щораз новими доказами неймовірного невігластва. Та Ганс Касторп дивувався з іншої причини: чого б це Йоахиму натякати на доктора Кроковскі з його ботанікою, вони ніколи не заводили розмов про лікаря-психоаналітика, так само, як і про Клавдію Шоша та про Марусю, — вони ніколи не згадували про нього, обходячи мовчанкою як його особу, так і діяльність. І тут раптом Йоахим називає асистента, називає з неприхованою досадою, яка, зрештою, відчувалась і в його заяві про те, що він не збирається чекати, поки заквітують луки. Чесний Йоахим був досить близьким до того, щоб утратити душевну рівновагу; його голос тремтів од подратування, звичної лагідности та поміркованости в ньому не відчувалося. Чи журився він за помаранчевими парфумами? Чи його довели до відчаю знущальні показники шкали Ґаффкі? Чи, може, він марудився сумнівами: чекати тут осени чи самовільно поїхати геть?

Насправді тут була ще й інша причина, яка викликала дратівливе тремтіння його голосу та замало не знущальний відгук на лекцію з ботаніки. Про цю причину Ганс Касторп нічого не відав чи, точніше, не знав, що Йоахим про неї знає, адже він сам, неслух і важка дитина життя та педагогіки аж надто добре про неї знав. Словом, Йоахим відкрив один негарний учинок свого брата, випадково впіймав його на зраді, досить подібній до тієї, котру він здійснив під час карнавалу, — на новій невірності, яка обтяжувалася тим, що Ганс Касторп, безперечно, зраджував уже тривалий час.

До незмінно монотонного ритму, з яким проминав тут час, до раз і назавжди встановленого розпорядку дня санаторію, який сприяв швидше той час гаяти, до розпорядку завжди незмінного, який робив дні подібними як дві краплі води, до розпорядку, тотожного самому собі, схожого із завмерлою вічністю, так що важко було навіть збагнути, як він здатний виношувати зміни, — тож до цього непорушного розпорядку дня належав, як кожен пам'ятає, обхід доктора Кроковскі всіх кімнат між пів на четверту та четвертою годиною, точніше, не кімнат, а лоджій, від шезлонга до шезлонга. Стільки змінилося тих звичайних санаторних днів, одколи Ганс Касторп, прийнявши горизонтальне життєве положення, дратувався з того, що асистент його обминає й не бере до уваги! Тодішній гість давно вже став колегою та ветераном — доктор Кроковскі дуже часто так і називав його під час своїх контрольних візитів, і якщо військове слівце, в якому асистент вимовляв «р» на екзотичний манер, тільки злегка торкаючись язиком до піднебіння, зовсім йому не личило й звучало досить огидно, як висловився був Ганс Касторп у розмові з Йоахимом, зате воно непогано пасувало до його бадьорої, по-чоловічому веселої манери триматися, що викликало благодушну довіру, проте цій манері знову-таки суперечила якась темнувата блідість, яка надавала йому дещо сумнівного вигляду.

— Ну, як життя-буття, колего? — запитував доктор Кроковскі, виходячи від варварського російського подружжя та стаючи в головах шезлонга Ганса Касторпа, а той, кого стосувалося це бадьоре звертання, склавши на грудях руки, щодня незмінно відповідав на огидні вітання вимушено-привітною посмішкою, втупившись у жовті зуби доктора, які проглядали крізь його чорну бороду. — Добре спали? — вів далі доктор Кроковскі. — Крива знижується? Сьогодні піднялася? Нічого, до весілля буде в нормі. Вітання. — І з цим словом, що звучало не менш огидно, оскільки він вимовляв його «втань», ішов він далі, до Йоахима — адже це був лишень обхід, він перевіряв, чи все гаразд.

Щоправда, часом доктор Кроковскі затримувався й довше, стояв, такий кремезний, і ввесь час по-чоловічому посміхаючись, балакав про те, про се, про відлигу, про від'їзди та приїзди, про настрій пацієнтів, добрий чи поганий, про свої особисті справи, про минуле та плани на майбутнє, аж поки казав «втань» і йшов далі, а Ганс Касторп, щоб змінити позу, закладав руки за голову і, також посміхаючись, відповідав йому, — хоча і відчував нехіть, але таки відповідав. Розмова велася притишеним голосом, і хоча скляна перегородка лоджії не сягала до верху, Йоахим не міг та й не намагався розібрати, про що вони говорять. Часом чув, як його брат підводився з шезлонга й заходив із доктором Кроковскі до кімнати, очевидно, щоб показати йому температурну криву; і там розмова, напевне, тривала ще якийсь час, судячи з того, що асистент заходив до Йоахима через двері з коридору, трохи затримавшись.

Про що ж вони гомоніли? Йоахим не питав, та якби хто з нас не захотів слідувати його прикладу та запитав про таке, то достатньо було вказати на масу тем і приводів для духовного спілкування між чоловіками та колегами, в чиїх поглядах на світ явно домінував ідеалістичний елемент, й один з них шляхом самоосвіти дійшов поглядів на матерію як на гріхопадіння духа, як на злоякісну пухлину, що утворилася внаслідок подразнень, тим часом лікар зазвичай проповідував вторинний характер органічних захворювань. Як багато, на нашу думку, варто тут було з'ясувати та обмінятися з цього приводу думками: матерія як сороміцьке виродження нематеріального, життя як розпуста матерії, хвороба як збочена форма життя! Тут, розвиваючи чергову лекцію, можна було вести мову про любов як хвороботворну силу, про надчуттєву природу симптому, про «старі» та «нові» вражені місця, про розчинні токсини та любовні напої, про проникнення в несвідоме, про благотворність «розчленовування душі», про зворотний характер симптомів, — і звідки нам знати, про що ще, — адже з нашого боку це всього лише припущення та здогади на той випадок, якби постало питання, про що ж, власне, могли розмовляти між собою доктор Кроковскі та молодий Ганс Касторп!

До речі, вони більше не вели бесід, розмови тривали не довго, лише кілька тижнів; останнім часом доктор Кроковскі затримувався в нашого хворого не довше, ніж в інших. «Ну, як, колего?» та «втань», — цим, власне, переважно візит обмежувався. Зате Йоахим зробив одне відкриття, яке дало йому підстави вважати поведінку Ганса Касторпа зрадою; зробив він його цілком випадково, зі своєю прямолінійністю військового, навіть не помислюючи про те, щоб вистежувати брата. Просто-напросто якось у середу його викликали з лоджії, де він проводив процедуру лежання після другого сніданку, й запросили у підвал на зважування, — і там він усе побачив. Він спускався сходами, акуратно застеленими лінолеумом, звідки було видно двері в ординаторську, обабіч якої були кабінети, де просвічували хворих, у лівому — фізично, а у правому за рогом та на сходинку нижче — психічно; на дверях цього кабінету була причеплена візитівка доктора Кроковскі. Та на середині сходового прольоту Йоахим раптом зупинився, бо з ординаторської після уколу вигулькнув Ганс Касторп. Поквапно вийшовши з дверей, він прихилив їх обома руками й, не обертаючись, повернув праворуч до дверей з приколотою кнопками візитівкою, великими нечутними кроками підійшов до них та постукав. Ступаючи, він нахилявся вперед, наближаючи вухо до свого пальця, що барабанив у двері. А коли з кабінету пролунав баритон господаря, який промовив «прошу» зі своїм характерним «р», Йоахим побачив, як його брат зникає в напівтемряві аналітичного підземелля доктора Кроковскі.

Ще хтось

Довгі дні, найдовші, якщо говорити об'єктивно, маючи на увазі кількість годин світлового дня; адже астрономічна тривалість ніяк не впливала на швидкоплинність дня, ні щодо кожного окремого, ні щодо їхнього одноманітного перебігу. Майже три місяці минуло з дня весняного рівнодення, й настав сонцеворот. Проте фенологічний рік тут, у нас нагорі, не поспішав за календарем: тільки зараз, тільки останніми днями остаточно прийшла весна, весна, ще без жодних ознак обтяжливої літньої спеки, духмяна, легкоплинна, прозора, зі сріберною небесною блакиттю та дитячою строкатістю лугових квітів.

Ганс Касторп знаходив на схилах ті самі квіти, останні з яких Йоахим поставив для нього у вазу на честь його приїзду: деревій та дзвіночки — ознака того, що рік завершує своє коло. Та яке багатство й розмаїття форм органічного життя у вигляді зірочок, чашечок, дзвіночків та менш правильних форм нараз виповзло зі смарагдової молодої травички на схилах та луках, сповнюючи сонячне повітря сухим, пряним ароматом: горицвіт та безліч диких братків, стокротки, маргаритки, жовті та червоні первоцвіти, незрівнянно більші та гарніші, як стверджував Ганс Касторп, ніж ті, які будь-коли бачив на рівнині, якщо він коли-небудь звертав на них увагу; й скрізь — альпійські дзвіночки з киваючими ворсяними голівками, блакитні, багряні та рожеві — типова квітка для цих висот.

З усього того ніжного багатства дещо він зривав, діловито носив букети додому, не стільки для того, щоб прикрасити кімнату, скільки для суто наукової обробки, згідно зі своїм задумом. Було придбано дещо з флористичного інструментарію: підручник із загальної ботаніки, зручну маленьку лопатку для викопування рослин, гербарій, потужну лупу; Ганс Касторп орудував у себе на лоджії, знову вдягнений у один літній костюм, з яким приїхав, а це також було ознакою року, що замикає коло.

Свіжі квіти в склянках стояли на всіх столах та полицях у кімнаті, навіть на столику з лампою в головах шезлонга. Напівзів'ялі, бляклі, та все ще соковиті квіти лежали накиданими на балконному парапеті та на підлозі, інші, акуратно розкладені між двома аркушами промокального паперу, що вбирав у себе вологу, перебували під пресом з каміння, щоб Ганс Касторп міг помістити висушені плескаті препарати до свого альбому, закріпивши їх смужками клейкого паперу. Сам же він лежав, підібгавши коліна, закинувши ногу на ногу, тримаючи на грудях розгорнутий посібник, перевернутий корінцем догори, ніби хатка, і крізь товсте збільшувальне скло роздивлявся простодушними блакитними очима частину віночка, яку він зрізав складаним ножем, щоб краще дослідити будову квітколожа; під потужною лінзою воно розросталося, розбухало, набуваючи страхітливо м'ясистих обрисів; пилкові сумки на кінчику тичинкових ниток розсипали жовтий пилок, із зав'язі стирчала маточка з рубчастим рильцем, і якщо розрізати її повздовж, то можна було побачити тонкий канальчик, яким зернятка та мішечки квіткового пилу переганялися цукристими виділеннями в сув'язь. Ганс Касторп рахував, перевіряв, порівнював; він досліджував будову та розміщення чашолистиків та пелюсток віночка, чоловічі та жіночі органи, порівнював те, що бачив, зі схематичними та кольоровими малюнками, виявляв задоволення, встановлюючи наукову достовірність у будові знайомих йому рослин, та брався за визначення тих, яких не знав, за допомогою системи Ліннея, за класами, групами, розрядами, родами, сімействами та видами. Оскільки часу мав достатньо, то, спираючись на порівняльну морфологію, він навіть досяг певних успіхів у систематизації рослин. Під кожною засушеною рослиною в гербарії він каліграфічним почерком виписував латинську назву, яку йому галантно надавала гуманістична наука, виписував характерні ознаки, а потім показував альбом Йоахимові, який лише дивувався.

Увечері Ганс Касторп розглядав зірки. Ним опанувала цікавість до річного колообігу — хоча сонце за життя Ганса Касторпа вже разів двадцять здійснило той самий шлях, і дотепер такого роду речами він зовсім не переймавсь. І якщо ми самі мимоволі користувалися такими висловами, як «весняне рівнодення», то лише через те, що намагались висловлюватися в дусі Ганса Касторпа та вже передбачали теперішній день. Адже лише віднедавна він став охоче сипати такими термінами, викликаючи у свого брата великий подив знаннями і в цій сфері.

— Скоро сонце увійде в знак Рака, — охоче заводив Ганс Касторп бесіду на прогулянці. — Тобі це ні про що не каже? Це перший літній знак Зодіака, розумієш? Потім сонце піде через Лева та Діву до осінньої точки, точки осіннього рівнодення, це в кінці вересня, коли воно знову перетне небесний екватор, як то було недавно у березні, тоді сонце було вступило в знак Овна.

— Уяви собі, це пройшло повз мою увагу, — похмуро відповів Йоахим. — Про що це ти ввесь час ведеш мову? Точка рівнодення? Зодіак?

— Звичайно, зодіак, zodiacus. Давні знаки небесного поясу — Скорпіон, Стрілець, Козеріг, aquarius[10] і як вони там всі називаються, як же таким не цікавитись? Їх дванадцять, принаймні це тобі відомо, три для кожної пори року, ті, що сходять, та ті, що заходять, коло сузір'їв, через яке проходить сонце, — грандіозно, на мою думку! Уяви собі, ці сузір'я були зображені на плафоні одного єгипетського храму — храму Афродіти, до речі, неподалік від Фів. І халдеям вони також були відомі, уяви собі! Цьому давньому народу арабо-семітського походження, який був обізнаний з магією й досить добре знався на астрології та пророцтвах. Вони також вивчали небесний пояс, яким рухаються планети, і поділяли його на дванадцять знаків, за сузір'ями, Dodekademoria, так вони дійшли й до нас. Потрясаюче! Ось тобі людство!

— Ти вже говориш «людство», як Сеттембріні.

— Так, як він, але трохи інакше. Людство треба приймати таким, яким воно є, воно й так потрясаюче. Я часто з симпатією думаю про халдеїв, коли ось так лежу та дивлюся на планети, на ті, які їм також були відомі, адже всіх планет, незважаючи на свою дотепність, вони таки не знали. Але ті, яких не знали вони, я також не можу побачити; Уран же відкрили за допомогою телескопа ще зовсім недавно, сто двадцять років тому.

— Недавно?

— Я кажу «недавно», якщо не заперечуєш, у порівнянні із зірками, які відкрили три тисячі років тому. Але коли я тут лежу та дивлюся на планети, то й ці три тисячі років стають «недавнім» минулим, і я з симпатією думаю про халдеїв, адже вони також на них дивилися та робили різні здогади, от це і є людство.

— Нехай і так, але у своїх думках ти береш надто високо.

— Ти кажеш «високо», а я кажу «з симпатією» — то вже як хто хоче. Але до того часу, коли сонце увійде у знак Терезів, десь місяців через три, день стане настільки коротким, що тривалість дня і ночі зрівняється, а дні і далі будуть скорочуватися, аж до Різдва, це тобі відомо. Але ти, будь ласка, подумай над таким: у той час, коли сонце проходить через зимові знаки зодіаку, Козерога, Водолія, Риб, дні знову стають довшими! І тоді знову настане точка весняного рівнодення, в трьохтисячний раз з часів халдеїв, і дні в новому році знову будуть довшати, аж поки не прийде початок нового літа.

— Ну, звичайно.

— Але ж це просто знущання! Взимку дні починають довшати, а коли настає найдовший день у році, двадцять перше червня, початок літа, то літо вже котиться донизу, дні коротшають і йдеться до зими. А ти кажеш «звичайно», та якщо абстрагуватися від твого «звичайно», то просто лячно стає, хочеться за щось судомно вхопитися. Ніби хтось навмисно так улаштував, що з приходом зими по суті починається весна, а з приходам літа — осінь... Так, ніби Уленшпіґель водить тебе колом за носа, до певної точки, яка знову ж таки є поворотом, і так ціле коло самих поворотних точок. Але з чого ж складається коло, як не з самих точок повороту, позбавлених тяглости, адже кривизну не виміряєш, у неї немає постійности напряму, тож і виходить, що вічність — це не ввесь час «прямо» та «прямо», а «по колу» й «по колу», справжнісінька карусель.

— Годі вже про це.

— Свято сонцевороту! — вигукнув Ганс Касторп. — Літній сонцеворот! Вогнища на пагорбах і всі, взявшись за руки, танцюють навколо палаючого вогню! Я ніколи цього не бачив, але чув, що так роблять прості люди, люди від землі, так зустрічають вони першу літню ніч, з якої починається осінь, полудень та зеніт року, звідки знову йде спуск — вони танцюють, кружляють та радіють. Чого вони радіють у своїй простоті, можеш мені пояснити? Чому так невтримно веселяться? Може, через те, що далі шлях іде донизу, до мороку, чи, може, тому, що дотепер він ішов догори і якраз настав поворот, неминуча точка повороту, розпал літа, найвищий злет, коли до шаленої радости додається печаль. Я кажу так, як воно є, тими словами, які спадають мені на думку. Це сумовиті радощі й радісний сум. Ось чому простий люд так радіє й танцює біля вогнищ, це все з відчаю, якщо хочеш так сказати, на честь безконечного знущання, яке полягає в колі вічности без постійности напряму, де все повертається знову.

— Я зовсім не хочу так сказати, — пробурчав Йоахим, — будь ласка, нічого на мене не звалюй. Надто широкими темами переймаєшся ти ввечері під час лежання.

— Можливо, я не збираюся заперечувати, що ти з більшою користю займаєшся російською граматикою. Сподіваюся, незабаром досконало знатимеш цю мову. Велика перевага для тебе, якщо, не дай Господи, почнеться війна.

— Не дай Господи? Ти говориш як цивільна людина. Війна є необхідною. Якби не війни, сказав Мольтке, світ швидко б загнив.

— Так, до цього він має великий нахил. Маю з тобою погодитися, — почав був Ганс Касторп, збираючись знову перевести розмову на халдеїв, які також вели війни та завоювали Вавилонію, хоча й були семітами, тобто майже євреями, але тут брати майже водночас помітили, що двоє добродіїв попереду обернулися, зацікавившись їхньою розмовою, і навіть перервали свою бесіду. То було на головній вулиці, між курзалою та готелем «Бельведер», на зворотньому шляху до «Села». Долина пишалася, убрана в ніжні, легкі, веселі шати. Повітря було чудове. Чиста, суха, осяяна сонцем атмосфера повнилася симфонією витонченого аромату польових квітів.

Один із чоловіків був їм незнайомий, другий виявився Лодовіко Сеттембріні; та італієць чи то їх не впізнав, чи зустріч з ними була йому небажаною, бо поквапно відвернувся і знову, жестикулюючи, заглибився в бесіду зі своїм супутником, причому навіть прискорив крок. Коли ж брати, наздогнавши його, весело поклонилися, він зробив вигляд, що приємно подивований, вигукнув «sapristi!» та «хай йому грець, це ви!», хотів тепер затриматися та пропустити хлопців уперед, чого вони не зрозуміли, тобто не помітили, оскільки не бачили в його маневрі жодного сенсу. Щиро радіючи зустрічі з італійцем, з яким уже давно не бачилися, вони зупинились потиснути йому руку та, цікавлячись його здоров'ям, із шанобливим чеканням поглядали на його супутника. Так вони змусили Сеттембріні зробити те, чого він, очевидно, хотів би краще не робити, хоча це здавалося їм абсолютно звичайним та природним учинком, а саме — їх познайомити. Знайомство відбулося, можна сказати, буквально на ходу — італієць, не зупиняючись, поєднуючим жестом разом із жартівливим зауваженням відрекомендував обох панів і лише на мить пригальмував, щоб дати їм можливість, нахилившись, потиснути один одному руки.

Виявилося, що незнайомець — на вигляд, приблизно того ж віку, що й Сеттембріні — його сусід, другий квартирант дамського кравця Лукачека, й що прізвище його Нафта, наскільки могли розібрати хлопці. То був маленький худорлявий чоловічок з поголеним обличчям такої разючої, хотілося б навіть сказати — гострої, майже їдкої потворности, що брати були просто вражені. Все в ньому здавалося гострим: і гачкуватий ніс, який одразу впадав у вічі, й вузький зціплений рот, і погляд світло-сірих очей за товстими скельцями окулярів у тонкій оправі, й навіть мовчання, яке він зберігав, із чого випливало, що й мова його так само гостра й логічно послідовна. Він був, як тут було заведено, без капелюха та без пальта, але вишукано вдягнений: темно-синій у білу смужку фланельний костюм гарного модного покрою. Як з'ясували хлопці, обвівши його допитливим світським поглядом і зіткнувшись з таким самим, але ще швидшим та проникливішим поглядом маленького Нафти, який оглянув їх з ніг до голови. Якби не грація та гідність, з якою Лодовіко Сеттембріні вмів носити свій ворсяний сурдут та картаті штани, він невигідно виділявся б серед цього вишуканого товариства. Та про це не могло бути й мови, до того ж картаті штани були бездоганно випрасувані і, якщо не надто приглядатися, здавалися майже новими, — безперечно, тут доклав руку господар квартири, як зразу вирішили брати. Якщо за добротністю та світськістю костюма потворний Нафта стояв ближче до хлопців, ніж до свого сусіда по квартирі, то, окрім спільного для обох зрілого віку, було ще щось таке, що рішуче відрізняло мешканців будинку Лукачека від двох наших юнаків. Про що найбільш наочно свідчив колір обличчя обох пар: в однієї — смаглявий та цегляно-червоний від засмаги, в другої — блідий. Йоахим за зиму зовсім побронзовів, обличчя ж Ганса Касторпа під білявим, розділеним на проділ волоссям пашіло червоною трояндою; тоді як римська блідість пана Сеттембріні, що пасувала до його чорних вусів, ніяк не зникала під дією гірського сонця, а його товариш, хоча й білявий чи, скорше, з попелястим, металічно-безбарвним волоссям, зачесаним зі спадистого чола назад через усе тім'я, — також вирізнявся матовою білизною шкіри темноволосих рас. Двоє з чотирьох спиралися на ціпочки, а саме Ганс Касторп та Сеттембріні, Йоахим вважав, що йому, як майбутньому військовому, це не пасує, а Нафта, після того, як його відрекомендували, негайно знову заклав руки за спину. Вони були маленькі й ніжні, як, зрештою, і його ніжки, одначе цілком співмірні з поставою. Те, що він видавався простудженим та сухувато покашлював, уваги не привертало.

З великою елегантністю Сеттембріні нараз передолав невдоволення чи то збентеженість, виявлену ним при зустрічі з хлопцями. Він здавався в чудовому настрої та, знайомлячи їх, весело жартував — так, наприклад, відрекомендував їм Нафту як «princeps scholasticorum»[11].

— Радість, — промовив він, — «панує в храмі моєї душі» — за висловом Аретіно, й це заслуга весни, весни, яку він особливо цінує. Панове знають, що в нього достатньо накипіло на серці проти цього світу, тут, нагорі, він уже не раз давав волю своїм почуттям. Та слава гірській весні! Вона здатна тимчасово примирити його з усіма жахливостями цих місць. Вона не збиває з пантелику і не викликає подратування, як весна на рівнині. Жодного прихованого кипіння! Жодних вологих випарів, жодної туманної задухи! Навпаки — ясність, сухість, прозорість та гіркувата привабливість. Ось що йому до душі, ось що справді потрясає!

Вони йшли нерівною шеренгою, тримаючись наскільки можливо поряд, та коли назустріч траплялися перехожі, правофланговий Сеттембріні був змушений відходити на дорогу, незабаром їхній стрій зруйнувався, оскільки хтось увесь час то відставав, то сторонився, наприклад, Нафта, який тримався ліворуч, або Ганс Касторп, що крокував між гуманістом та своїм братом Йоахимом. Нафта рвучко розсміявся своїм глухуватим від нежиті голосом, що звучав, мов надтріснута тарілка, коли по ній стукають кісточками пальців. Кивнувши на Сеттембріні, він сказав, розтягуючи слова:

— Зразу видно вольтер'янця, раціоналіста. Він славить природу за те, що навіть при найкращій нагоді вона не збиває нас з пантелику містичним туманом, а дотримується класичної сухости. До речі, як буде латиною «волога»?

— Humor, — кинув Сеттембріні через ліве плече. — А гумор нашого професора в його поглядах на природу полягає в тому, що він, за прикладом святої Катерини Сієнської, згадує про рани Христові, коли бачить червоні примули.

— Це було б скорше дотепно, ніж гумористично. Адже там до природи долучається дух. А природа його потребує.

— Природа, — сказав Сеттембріні, притишивши голос і вже не так через плече, як просто вбік, — не потребує вашого духу. Вона сама по собі дух.

— І вам не обрид ваш монізм?

— А, отже ви визнаєте, що лише заради розваги вносите розлад у світобудову, відриваєте Бога від природи!

— Дуже цікаво: ви називаєте потягом до розваг те, що я маю на увазі, коли кажу: «пристрасть і дух».

— Подумати тільки, що, користуючись такими великими словами для таких легковажних потреб, ви ще мене називаєте балакуном!

— Ви наполягаєте на тому, що дух означає легковажність. Але дух не винний у тому, що він є первинно дуалістичним. Дуалізм, антитеза — ось рушійний, пристрасний, діалектичний, дотепний принцип. Бачити світ розділеним на ворожі начала — ось що таке дух. А будь-який монізм нудний. Solet Aristoteles quaerere pugnam[12].

— Арістотелю? Арістотель переніс реальність загальних ідей на індивідуальні явища. Це пантеїзм.

— Хибно! Визнаючи об'єктивність одиничного, переносячи суть речей із загального на часткове явище, як то робили послідовники Арістотеля — Тома Аквінський та Бонавентура, — ви відділяєте світ од його вищої ідеї, ставите світ поза Богом, а Бога робите трансцендентним. Це класичне середньовіччя, шановний добродію.

— Класичне середньовіччя — чудовий вислів!

— Перепрошую, але я вживаю поняття «класичне» там, де воно є доречним, тобто в тих випадках, коли ідея досягає досконалости. Антика не завжди була класичною. А я помічаю, що ви не зносите... вільного поводження з категоріями, не сприймаєте абсолюту, зокрема й абсолютного духу. Ви хочете, щоб дух був тотожним демократичному поступові.

— Сподіваюся, ми обидва поділяємо думку, що дух, хоч би яким був він абсолютним, ніколи не може стати на захист реакції.

— Проте він завжди стоїть на захисті свободи!

— Проте? Свобода є законом людської любови, а зовсім не нігілізму та злости.

— Яких ви, напевне, побоюєтесь.

Сеттембріні махнув рукою. Сутичка ввірвалася. Йоахим з подивом позирав то на одного, то на другого, а Ганс Касторп, здивовано звівши брови, дивився собі під ноги. Нафта говорив різко та безапеляційно, хоча саме він виступав за свободу в найширшому розумінні. Його манера, заперечуючи, казати слово «хибно!», причому звук «х» він вимовляв спершу випинаючи, а потім стискаючи губи, була досить неприємною. Сеттембріні заперечував частково жартома, частково з благородною запальністю, особливо коли закликав не забувати про спільність певних поглядів. І тільки тоді, коли Нафта замовк, він вирішив детальніше ознайомити хлопців з особою незнайомця, небезпідставно вважаючи, що їхня суперечка викликала цікавість, і вважаючи за потрібне цю цікавість задовольнити. Нафта не втручався, залишаючи це поза увагою. Його знайомий, пояснив Сеттембріні, за італійським звичаєм урочисто наголошуючи на науковому званні, — професор давніх мов у старших класах гімназії Фрідеріціанум. Доля професора схожа з долею Сеттембріні. Приїхавши сюди на лікування п'ять років тому і переконавшись у тому, що він потребує тривалого перебування в горах, він залишив санаторій та влаштувався приватним чином у того самого дамського кравця Лукачека. Видатного латиніста, вихованця орденської школи, як він дещо розпливчасто висловився, не забарився запросити на посаду доцента місцевий середній навчальний заклад, окрасою якого він є тепер. Словом, Сеттембріні всіляко вихваляв потворного Нафту, хоча щойно мав з ним ледь не словесну дуель, і до того ж суперечка, що нагадувала дуель, тут-таки відновилася.

Опісля Сеттембріні став знайомити Нафту з братами, причому з'ясувалося, що він уже раніше йому про них розповідав.

— Це той самий молодий інженер, що приїхав на три тижні і в якого надвірний радник Беренс виявив одну плямку, — сказав він, — а це — надія прусської армії, лейтенант Цімсен. — Й італієць завів мову про бунтівні настрої Йоахима і про те, що той мріє від'їхати звідси, додавши, що, безперечно, образив би інженера, не припустивши в ньому такого самого нетерплячого прагнення якомога скоріше повернутися до своєї роботи.

Нафта скривився:

— У вас, панове, дуже красномовний опікун. Не хочу сумніватися в тому, що він правильно тлумачить ваші думки та бажання. Робота, робота... ясна річ, він зразу зробить з мене ворога людства, inimicus humanae naturae, якщо я наважуся нагадати про часи, коли, граючи на цій сурмі, він ніяк би не досяг бажаного ефекту, про часи, коли незрівнянно вище ставили абсолютно протилежний ідеал. Бернард Клервоський, наприклад, учив про інші щаблі досконалости, які панові Лодовіко навіть у сні не снилися. Й хочете знати, які саме? Найнижчий щабель знаходився у нього на «млині», другий — на «ниві», третій і найдостойніший — не слухайте, Сеттембріні — на «ложі відпочинку». «Млин» є символом життя в миру, непогано сказано! «Нива» — душа мирянина, яку обробляє проповідник та духовний наставник. Це вже вищий щабель. А на ложі...

— Досить! Ми знаємо! — вигукнув Сеттембріні. — Тепер він візьметься доводити вам, панове, всю користь та сенс постелі.

— Я не уявляв собі, Лодовіко, що ви такий делікатний. Коли бачиш, як ви підморгуєте дівчатам... Де ж ваша язичницька безпосередність? Отже, ложе — це місце співжиття закоханого з предметом пристрасти та символ споглядальної відсторонености від світу й усього живого, співжиття з Богом.

— Фе! Andante, andante![13] — ледь не плачучи, запротестував італієць.

Усі засміялися. Після чого Сеттембріні з гідністю вів далі:

— Е, ні, я європеєць, людина Заходу. А ваша ієрархічна драбина — то справжнісінький Схід. Схід цурається будь-якої діяльности. Лао Цзи вчив, що бездіяльність є найкориснішою справою на світі. Якби всі люди відмовилися від діяльности, на землі запанував би мир та щастя. Ось вам ваше співжиття.

— Ви так гадаєте? А як же бути із західною містикою? З квієтизмом, до представників якого неможливо не зарахувати Фенелона — він учив, що будь-яка дія є гріховною, оскільки прагнути до дії — означає ображати Бога, який один воліє діяти. Я цитую засади вчення Моліноса. Ні, очевидно, духовна властивість віднаходити блаженство в спокої притаманна не лише Сходові, а дуже поширена серед людей.

Тут втрутився Ганс Касторп. З прямодушною рішучістю вступив він у розмову й заявив, дивлячись у простір:

— Споглядальність, відстороненість... У цьому щось є, це варте уваги. Ми живемо досить таки відсторонено тут, нагорі. Нічого й казати. Лежимо на висоті п'яти тисяч футів у своїх напрочуд зручних шезлонгах, згори споглядаємо світ та людей, і приходимо до різних висновків. Й ось, якщо добре розібратися, то, по правді кажучи, ложе, тобто шезлонг, зрозумійте мене правильно, принесло мені більше корнети й мене навчило більше, ніж млин на рівнині за всі минулі роки разом узяті, цього не віднімеш.

Сеттембріні поглянув на нього своїми чорними очима з поволокою печалі.

— Інженере, — промовив він приглушеним голосом. — Інженере! — Й він узяв Ганса Касторпа за руку та притримав його, ніби для того, щоб, пропустивши вперед інших, напоумити його в розмові сам на сам.

— Скільки разів казав я вам, що кожен має знати, хто він є, й думати так, як йому належить. Доля європейця, людини західної культури, не зважаючи на будь-які інші «засади» — розум, аналіз, дія та поступ, а не ліжко ченця-сплюха!

Нафта все чув. Обернувшись, він промовив:

— Ченця! Ми завдячуємо ченцям культуру на теренах Європи. Завдяки ченцям Німеччина, Франція, Італія не вкриті пралісом та непрохідними болотами, а дарують нам хліб, фрукти, вино! Ченці, мій пане, таки добряче попрацювали...

— Ebb è[14], ось бачите!

— Перепрошую. Робота ченців не була самоціллю, тобто засобом забуття, сенс праці не полягав для них і в тому, щоб сприяти поступу чи одержувати якусь матеріальну користь. Робота була суто аскетичною вправою, частиною послуху, засобом порятунку душі. Робота вберігала від плотських спокус, служила для приглушення емоційности. Отже робота мала — дозвольте звернути на це увагу — цілком несоціальний характер. То був відвертий релігійний егоїзм.

— Я щиро вам дякую за ваше роз'яснення й радію з того, що благотворність роботи виявляється навіть усупереч волі людини.

— Так, усупереч її намірам. Ми відзначаємо тут, не більше, не менше як різницю між корисним та гуманним.

— Я перш за все з незадоволенням маю відзначити, що ви знову розділяєте світ.

— Дуже шкодую, що накликав на себе ваше незадоволення, проте речі треба розрізняти та відокремлювати, очищаючи ідею Homo Dei[15] від зайвого намулу. Ви, італійці, винайшли вексельну справу та банки; хай простить вам Бог. Англійці ж винайшли політичну економію, й цього людський геній не простить їм ніколи.

— О, та у великих економічних мислителях британських островів жив людський геній!.. Ви хотіли щось додати, інженере?

Ганс Касторп спершу заперечив та потім все-таки заговорив — і Нафта, так само як і Сеттембріні, не без цікавости чекав, що ж він скаже.

— Тоді, пане Нафта, ви маєте схвалювати фах мого брата й зрозумієте його нетерпіння щонайшвидше повернутися в полк... Я особисто є цілком цивільною людиною, мій брат часто докоряє мені з цього приводу. Я й військової повинности не відбував, я є безперечно дитям миру і навіть часом думав про те, що міг би стати священиком — спитайте мого брата, я йому також про це не раз говорив. Та якщо абстрагуватися від моїх приватних схильностей, — в чому, можливо, навіть немає потреби, — то я відчуваю велику повагу й прихильність до військового стану. Їм притаманна одна до біса серйозна риса — риса аскетичности, якщо хочете, ви самі щойно в якомусь контексті вжили цей вислів, — вони завжди повинні бути готовими до того, щоб мати справу зі смертю — з якою, врешті, має справу й духовний стан, еге ж? Ось чому військовий стан вирізняється своєю благопристойністю, й ієрархія, й послух, і «іспанська честь», якщо можна так сказати, й цілком байдуже, що один спирається підборіддям на твердий комірець однострою, а інший — на накрохмалене жабо, — вся річ в аскетичному началі, як ви чудово висловилися... Не знаю, чи вдалось мені ясно передати хід моєї думки...

— Цілком, цілком вдалося, — сказав Нафта й зиркнув на Сеттембріні, який крутив ціпочком та поглядав на небо.

— І тому мені здається, після всього сказаного вами, — вів далі Ганс Касторп, — що ви маєте співчутливо ставитися до покликання мого брата. Я маю на увазі не «трон та вівтар» і не такого роду зв'язок, з якого деякі прихильники існуючого ладу або просто благопристойні люди тут-таки виводять цю спільність. Маю на увазі інше, те, що праця військового стану, а саме служба — в даному разі мова йде саме про службу, — зовсім не шукає матеріальних вигод і не має жодного стосунку до політичної економії, як ви висловилися, тому в англійців армія малочисельна; трохи в Індії та трохи вдома для параду...

— Немає сенсу розвивати думку далі, інженере, — перебив його Сеттембріні. — Буття солдата, — я кажу це, не збираючись образити лейтенанта, — в плані ідейному не підлягає жодній дискусії, оскільки воно є суто формальним, саме по собі позбавлене змісту, основним типом солдата є ландскнехт, якого можна завербувати на ту чи ту справу; словом, був солдат іспанської контрреформації, солдат революційної армії, солдат Наполеона, солдат Гарібальді; є й прусський солдат. Перш ніж говорити про солдата, я маю знати, за що він воює!

— Але те, що він воює, — заперечив Нафта, — залишається все-таки особливою рисою цього суспільного стану, ви не будете цього заперечувати. Можливо, цієї риси недостатньо, щоб даний стан міг, з вашого погляду, «в плані ідейному підлягати дискусії», та це переносить його в сферу, яка є недоступною для принципів буржуазного розуміння життя.

— Те, що ви люб'язно називаєте буржуазним розумінням життя, — промовив самими губами Сеттембріні, розтягуючи кутики рота під вигнутими вусами і досить химерним чином, поштовхами, вивільняючи шию з комірця, — завжди готове заступитися за ідеї розуму та моралі та за їхній законний вплив на молоді голови, які перебувають у ваганні.

Запала мовчанка. Хлопці збентежено дивилися поперед себе. Зробивши кілька кроків і надавши голові та шиї нормального положення, Сеттембріні сказав:

— Ви не маєте дивуватися, ми з паном Нафтою часто сперечаємось, але завжди по-дружньому й не раз приходимо до спільної думки.

Всі відчули полегшення. Це був шляхетний і гуманний жест з боку Сеттембріні. Але тут Йоахим, також з найкращими намірами та бажаючи надати розмові безневинного напрямку, мовби підкоряючись навіюванню збоку і наче проти волі, сказав:

— А ми якраз говорили з братом про війну, коли йшли слідом за вами.

— Я чув, — відповів Нафта. — До мене долетіло кілька слів, і я озирнувся. Ви говорили про політику? Обговорювали міжнародну ситуацію?

— Та, ні, — розсміявся Ганс Касторп. — Чого б це ми стали говорити на такі теми! Моєму брату, як військовому, взагалі незручно цікавитися політикою, а я добровільно від неї відмовляюсь, нічого в ній не тямлячи. Від часу приїзду сюди я ще жодного разу не тримав у руках газету...

Сеттембріні, як і минулого разу, поставився до цього несхвально. Він виявився чудово обізнаним і позитивно відгукнувся на останні події, оскільки вони сприяли поступові цивілізації. Загальна атмосфера Європи сповнена ідеями миру, планами щодо роззброєння. Ідея демократії всюди торує собі шлях. Він заявив, що за неофіційною інформацією, якою володіє, младотурки готують у найближчий час переворот. Туреччина як національна і конституційна держава — це ж тріумф для людства!

— Лібералізація ісламу! — зіронізував Нафта. — Чудово. Освічений фанатизм — дуже добре. До речі, вас це також стосується, — обернувся він до Йоахима. — Якщо скинуть Абдул-Гаміда, вашому впливу на Туреччину буде кінець, Англія оголосить себе протектором... Ви маєте досить серйозно ставитися до зв'язків та відомостей нашого Сеттембріні, — звернувся він до братів, і це також прозвучало з викликом, адже зі слів Нафти випливало, що він вважає їх схильними не сприймати пана Сеттембріні всерйоз. — Щодо національно-революційних справ він чудово обізнаний. У нього на батьківщині плекають добрі стосунки з англійським комітетом з балканських питань. Але що ж буде з Ревельською угодою, Лодовіко, якщо ваші прогресивні турки досягнуть успіху? Едуард Сьомий уже не зможе гарантувати росіянам прохід через Дарданелли, і якщо Австрія таки наважиться провадити активну політику на Балканах...

— Досить вам пророкувати катастрофи! — відмахнувся Сеттембріні. — Цар Микола виступає за мир. Йому ми завдячуємо гааґськими конференціями, які досі є моральним фактом першочергового значення.

— О, та Росія, після невеличкого провалу на Сході має забезпечити собі хоча б короткий перепочинок!

— Що ви, як ви можете висміювати потяг людства до суспільної досконалости? Народ, що піде наперекір цим устремлінням, таким чином зажене себе в неминучу моральну ізоляцію.

— А для чого взагалі потрібна політика, як не на те, щоб надати іншому можливість себе морально скомпрометувати?

— Ви одстоюєте пангерманізм?

Нафта здвигнув плечима, одне з них було вище. Окрім своєї потворности він був ще й трохи косим. Він ухилився від відповіді. Сеттембріні підвів риску:

— У всякому разі ви говорите цинічно. Благородні зусилля демократії утвердитися на міжнародній арені ви сприймаєте не інакше як політичний підступ.

— А ви хочете, щоб я бачив у цьому ідеалізм чи навіть побожність? Тут ми маємо справу з останнім слабким посмикуванням інстинкту самозбереження, який ще не зовсім утрачений у приреченої світової системи. Катастрофа має нагрянути неминуче, вона може прийти з будь-якого напряму та будь-яким чином. Візьмімо хоча б британську політику. Потреба Англії зберегти свої позиції в Індії є легітимною. А наслідки? Едуард не гірше за нас із вами розуміє, що петербурзьким правителям, як хліб, потрібен реванш за маньчжурський провал, щоб за будь-яку ціну відволікти маси від революції. І все-таки він скеровує — він не може чинити інакше — російське прагнення до експансії в бік Європи, розпалює наразі притихле суперництво між Петербургом та Віднем...

— Ох, Відень! Ви, напевне, тому так переймаєтесь цим світовим каменем спотикання, що бачите в прогнилій державі, столицею якої вона є, мумію Священної Римської імперії німецької нації.

— А ви, я бачу, русофіл, очевидно, внаслідок гуманістичного співчуття до цезаро-папізму.

— Шановний пане, демократія може більше чекати навіть від Кремля, ніж від Гофбурґа. І то є ганьбою для країни Лютера й Ґутенберґа...

— Окрім того, напевне, ще й дурістю. Але навіть ця дурість є знаряддям фатуму.

— Ох, ідіть ви зі своїм фатумом! Достатньо людському розумові захотіти бути сильнішим від фатуму, й він сам стане фатумом.

— Хотіти можна лише власну долю. Капіталістична Європа хоче свою.

— У можливість війни вірить той, хто недостатньо її ненавидить!

— Ваша ненависть логічно неповноцінна, оскільки ви не поширюєте її на саму державу.

— Національна держава є принципом тутешнього світу, принципом, який ви хотіли би приписати дияволу. Звільніть та зрівняйте нації в правах, захистіть малих та слабих від гноблення, запровадьте справедливість, національні кордони...

— Кордон на Бреннері, знаємо. Ліквідація Австрії. Хотів би я знати, як ви хочете це здійснити без війни!

— А мені дуже хотілося б дізнатися, коли це я засуджував національні війни.

— Радий чути...

— Ні, тут я маю підтвердити слушність пана Сеттембріні, — втрутився Ганс Касторп у дискусію, за якою ввесь час стежив, на ходу повертаючи голову то до одного, то до другого і пильно придивляючись ізбоку до того, хто якраз говорив. — Ми з братом не раз мали задоволення балакати з паном Сеттембріні на такого роду теми, тобто, ясна річ, ми більше слухали, як він розвивав свої погляди, прояснюючи кожну деталь. Тож я можу підтвердити, та й мій брат також, звичайно, пам'ятає, що пан Сеттембріні не раз із великим захопленням говорив про принцип руху та бунту й удосконалення світу, сам по собі то не такий-то й мирний принцип, наскільки я розумію, і що цьому принципові треба багато чого подолати, перш ніж він повсюдно переможе й загальна щаслива світова республіка стане можливою. Такими були його думки, хоча висловлені незрівнянно пластичніше та літературніше, ніж у мене. Та одне я запам'ятав дуже точно, таки дослівно. Адже, як людина суто цивільна, навіть трохи злякався, коли він сказав: цей день настане — якщо не голубиними кроками, то на орлиних крилах (от цих орлиних крил я й злякався), й Відень треба розбити вщент, якщо хочеш досягти щастя. Тому не можна сказати, що пан Сеттембріні цілковито відкидає війну. Чи не так, пане Сеттембріні?

— Приблизно, — коротко кинув італієць, розмахуючи ціпочком і позираючи кудись убік.

— Погані справи, — ядуче посміхнувся Нафта. — Власний учень викриває вас у прихильності до війни. Assument pennas ut aquilae...[16]

— Навіть Вольтер підтримував цивілізаторські війни і радив Фрідріхові Другому воювати з турками.

— А замість того він уступив з ними в союз, хе-хе. А потім світова республіка! Я навіть не ризикну допитуватися, що станеться з принципом руху та бунту, коли на землі запанує щастя та єдність. У той момент будь-який бунт перетвориться на злочин...

— Ви чудово знаєте, так само як знають і ці юнаки, що тут мається на увазі поступ людства, що мислиться як безконечний.

— Але ж будь-який рух відбувається по колу, — сказав Ганс Касторп. — І в просторі, і в часі, цього вчить нас закон збереження маси та закон періодичности. Ми з братом якраз недавно про це балакали. Чи можна при замкненому русі без постійности напряму говорити про поступ? Коли я лежу вечорами та дивлюся на зодіак, тобто на ту половину, яка є видимою, і думаю про давні мудрі народи...

— Замість того щоб займатися марними розмірковуваннями та мріяннями, інженере, — перебив його Сеттембріні, — краще б ви більше довіряли інстинктам вашого віку та раси, які мали б вас підштовхувати до дії. Та й ваші заняття природничими науками мали б вам навіяти думку про поступ... Спостерігаючи, як протягом мільйонів років розвивалося життя від найпростішої інфузорії вперед і вгору — до людини, ви не можете сумніватися в тому, що перед людством відчинені безмежні можливості до вдосконалення. Якщо ж хочете дотримуватися самої лише математики, то ведіть свій колообіг від досконалости до досконалости й черпайте втіху в тому, чого вчили мислителі вісімнадцятого сторіччя, що людина була від природи доброю, щасливою та досконалою, і лишень суспільні вади спотворили та зіпсували її й що, критично оцінюючи й виправляючи соціальну структуру суспільства, вона знову має стати й стане доброю, щасливою та досконалою.

— Пан Сеттембріні забув додати, — втрутився Нафта, — що ідилія Руссо є лишень невдалим раціоналістичним перелицюванням церковної доктрини про колишню свободу та безгрішність людини, про її первинну близькість до Бога й до дитячої простоти, до якої вона має повернутися. Та відновлення граду Божого, після усунення всіх земних форм, перебуває там, де дотикаються земля й небо, чуттєве й надчуттєве; благо є трансцендентним, а щодо вашої капіталістичної світової республіки, дорогий докторе, то трохи дивно чути у зв'язку з цим із ваших уст слово «інстинкт». Інстинктивне є завжди національним, сам Бог прищепив людям природний інстинкт, який підштовхнув народи до вособлення в своїх національних державах. Війна...

— Війна, — вигукнув Сеттембріні, — навіть війна, мій добродію, вже змушена була прислужитися поступу, з чим ви безперечно погодитесь, якщо згадаєте деякі події любої вашому серцю епохи, я маю на увазі хрестові походи! Ті цивілізаторські війни досить сприяли економічному та торгівельно-політичному зближенню народів, об'єднавши західний світ під прапором однієї ідеї.

— Ви надзвичайно терпимі до ідеї. З тим більшим пошануванням дозволю собі нагадати вам, що хрестові походи хоч і викликали пожвавлення взаємин, зовсім не призвели до міжнародного нівелювання; навпаки, протиставляючи один народ іншому, вони сприяли розвиткові національної свідомости та дали потужний поштовх до формування ідеї національної держави.

— Ви маєте рацію щодо ставлення народу до духівництва. Так, саме тоді почуття національної та державної гідности почало зміцнюватися й протистояти ієрархічній самовпевненості...

— А тим часом те, що ви називаєте ієрархічною самовпевненістю, є нічим іншим, як ідеєю об'єднання людства під прапором духа!

— Знаємо ми цей дух і красно дякуємо за нього.

— Цілком очевидно, що ваша національна манія не терпить космополітизму церкви, що завойовує весь світ. Хотів би я знати, як вам щастить замирити свій націоналізм із ненавистю до війни. Ваш близький до уявлень античности культ держави мав би зробити з вас прихильника права, і як такий...

— О, ви завели мову про право? У міжнародному праві, шановний добродію, живуть ідеї природного права та людського розуму...

— Ой, облиште, ваше міжнародне право знову ж таки є лише руссоїстським перелицюванням jus divinum[17], яке не має нічого спільного ні з природою, ані з розумом і спирається виключно на откровення...

— Не будемо сперечатися про назви, професоре! Називайте собі, ради бога, jus divinum те, що я шаную як природне та міжнародне право. Головне, що над існуючими правами національних держав здіймається інше, вище та загальне право, яке дає можливість вирішувати спірні питання, вдаючись до третейського суду.

— Третейський суд! Від самого лише цього слова мене піднуджує! Міщанський третейський суд, який вирішує питання життя та смерти, який тлумачить волю Божу та визначає історичний шлях! Ось вам і голубині кроки! А де ж орлині крила?

— Громадянська самосвідомість...

— Ой, громадянська самосвідомість сама не знає, чого хоче! Кричать про зниження народжуваности, вимагають зниження вартости шкільної та професійної освіти. А тим часом людей зараз стільки — можна задихнутись у тісняві, і з будь-якого фаху надлишок спеціалістів, боротьба за кусень хліба перевершує жорстокістю всі колишні війни. Широкі площі та міста-сади! Оздоровлення раси! Але навіщо те оздоровлення, якщо за велінням цивілізації та поступу більше не буде війни? Війна була б загальною панацеєю. Оздоровила би расу й навіть припинила падіння народжуваности.

— Ви жартуєте! Це вже не серйозно. Закінчимо цю розмову, та її, до речі, немає сенсу вести далі. Ми вже прийшли, — сказав Сеттембріні й ціпочком вказав братам на будиночок, біля хвіртки якого вони зупинилися. Зовсім скромний будиночок стояв біля в'їзду до «Села», на головній вулиці, від якої його відділяв лише вузький палісадник. Дикий виноград з оголеним корінням вився навколо вхідних дверей і, притискаючись до стіни, простягав велику вигнуту гілку до вікна першого поверху праворуч, яке було вітриною бакалійної крамниці. Ввесь перший поверх займає бакалійник, пояснив Сеттембріні, Нафта наймає помешкання на другому поверсі в кравця, а він сам живе на мансарді. Мирна така студія.

З несподіваною для нього люб'язністю Нафта висловив сподівання, що вони і надалі будуть зустрічатися.

— Заходьте до нас, — сказав він. — Я сказав би: заходьте до мене, якби доктор Сеттембріні, який тут з нами стоїть, не мав би на це більше прав унаслідок давньої вашої дружби. Заходьте, коли забажаєте, як тільки вам закортить провести невеликий колоквіум. Я ціную спілкування з молоддю і певним чином підтримую деякі педагогічні традиції... Якщо наш майстер ложі (він кивнув на Сеттембріні) вважає, що схильність та покликання до педагогіки належать лише буржуазному гуманізмові, з ним доведеться посперечатися. Тож, до скорої зустрічі!

Проте Сеттембріні послався на певні труднощі. Є тут деякі обставини, сказав він. Лейтенантові залишилося провести тут лічені дні, а інженер, звичайно, виконуватиме всі медичні приписи з подвійним запалом, щоб якомога скоріше, за прикладом свого брата, повернутися на рівнину.

Хлопці погодилися з обома, спершу з одним, потім з другим. Уклонившись, прийняли запрошення Нафти й за мить, киваючи головами та знизуючи плечима, визнавали справедливими доводи Сеттембріні. Питання залишилося відкритим.

— Як він його назвав? — перепитав Йоахим, коли вони підіймалися алеєю до «Берґгофа»...

— Здається «майстром ложі», — сказав Ганс Касторп, — я також саме про це подумав. Напевне, якийсь дотеп; вони величають один одного різними жартівливими титулами. Сеттембріні назвав Нафту «princeps-scholasticorum» — також непогано. Схоластики — це ж були вчені мужі середньовіччя, догматичні філософи, якщо хочеш. Гм! Про середньовіччя вони згадали декілька разів, і я пригадав, як Сеттембріні першого ж дня сказав, що тут, у нас нагорі, багато що попахує середньовіччям: нас на це наштовхнула Адріатика фон Мілендонк, власне її ім'я. А тобі як він сподобався?

— Той куций? Не дуже. Хоча дещо з того, що він говорив, мені сподобалося. Третейські суди — це, звичайно, суцільне лицемірство. Але він сам мені не дуже припав до душі, тож хоч хай би він наговорив і сім мішків розумних речей — що з того, якщо людина видається тобі підозрілою. А те, що він трохи підозрілий, ти заперечувати не станеш. Одна лиш історія з «місцем співжиття» була досить двозначною. До того ж ніс у нього єврейський, ти звернув увагу? Та й такі хирляві типи зустрічаються лише серед семітів. Ти що — справді збираєшся його навідати?

— Звичайно ми його навідаємо! — заявив Тане Касторп. — А щодо хирлявости, то це в тобі говорить вояк. У халдеїв також були такі самі носи, що не завадило їм бути добряче обізнаними, і не лише в чорнокнижництві. Нафта теж має щось від чорнокнижника, він мене дуже цікавить. Не казатиму, що я зразу його розкусив, але якщо ми будемо часто зустрічатися, то, може, нам це і вдасться, а водночас наберемося трохи розуму.

— О, боже, тут, нагорі, ти все більше і більше набираєшся розуму зі своєю біологією, ботанікою та незмінними точками повороту. І про час ти став розмірковувати ледь не з першого дня. А приїхали ми сюди, щоб набратися здоров'я, і не розуму, саме здоров'я, щоб зовсім одужати, щоб нас відпустили на свободу та здоровими виписали на рівнину!

— «Тільки в горах живе свобода», — безтурботно проспівав Ганс Касторп. — Для початку скажи мені, що таке свобода, — вже звичайним тоном вів він далі. — Ось Нафта та Сеттембріні також допіру про це сперечалися й ні до чого не прийшли. «Свобода є законом людської любови!» — стверджує Сеттембріні, й це вельми нагадує його предка, карбонарія. Та хоч би яким відважним був карбонарій і яким відважним є наш Сеттембріні...

— Так, він трохи сконфузився, коли мова зайшла про особисту мужність.

— ...мені все-таки здається, що він багато чого побоюється з того, що куций Нафта не боїться, розумієш, і що його свобода та рішучість досить розніжена. Ти думаєш, у нього вистачило б мужности de se perdre ou même de se laisser dépérir?[18]

— Чого це ти раптом заговорив французькою?

— Так просто... Атмосфера тут міжнародна. Цікаво, кому це має більше подобатися: Сеттембріні, який мріє про буржуазну світову республіку, чи Нафті з його ієрархічним космополісом. Ти бачиш, я спухав уважно, але так ні в чому й не розібрався, скорше навпаки, від їхньої розмови в голові ще більша плутанина...

— Так воно завжди. Від цього нікуди не дінешся. Від розмов та дискусій нічого, окрім плутанини, не виходить. Кажу тобі, річ не в тому, які в кого погляди, а в тому, якою є сама людина. А найкраще взагалі не мати жодних поглядів, а виконувати свій обов'язок.

— Тобі добре так говорити, ти — ландскнехт, буття в тебе, так би мовити, суто формальне. А зі мною все інакше, адже я цивільний, а тому якоюсь мірою несу відповідальність... І мене дратує така плутанина, коли один проповідує про світову республіку та рішуче ненавидить війну і, водночас, такий затятий патріот, що вимагає partout[19] кордон на Бреннері і заради цього ладний почати цівілізаторську війну, — а інший, уважаючи державу винаходом диявола та провіщаючи якесь грядуще єднання, за якусь мить уже захищає законність природного інстинкту та висміює мирні конференції. Обов'язково підемо й у всьому розберемося. Хоч ти й кажеш, що тут ми маємо набиратися не розуму, а здоров'я. Але ж і тут повинна бути єдність, а якщо ти в це не віриш, то, значить, ти роздвоюєш світ, а це величезна помилка, маю тобі зауважити.

Про град Божий та про лукаве визволення

Ганс Касторп визначив на своїй лоджії рослину, яка тепер, коли почалося астрономічне літо і дні стали коротшати, траплялася майже на кожному кроці: орлики звичайні або аквілеґія, з родини жовтцевих, що росли кущем, із синіми, бузковими або червоно-брунатними квітами на довгих стеблах та з великим, подібним на гичку, листям. Орлики цвіли скрізь, та особливо буяли вони у тихому закутку, де Ганс Касторп уперше побачив їх торік: у відлюдній лісистій ущелині з містком та лавкою, побіля якої жебонів гірський струмок, саме тут так безславно закінчилася його надто смілива і недоречна прогулянка й саме сюди часом він став навідуватися.

Якщо не захоплюватися напочатку, як того разу, то це було не так-то й далеко. Піднявшись від фінішу санного спуску в «Селі» трохи вгору схилом, можна було лісовою стежкою та дерев'яними містками, перекинутими через прокладену з Шацальпа бобслейну трасу, без обходів, без співання оперних арій та вимушених зупинок для перепочинку добутися до мальовничого куточка за якихось двадцять хвилин, і коли Йоахима затримувала дома санаторна служба — обстеження, уколи, просвічування, аналізи крови та зважування, — Ганс Касторп у ясну погоду зразу після другого сніданку, а часом навіть після першого, вирушав туди; і навіть час між чаєм та вечерею використовував для того, щоб відвідати той куточок, що так припав йому до душі, він сидів на лавці, де в нього колись із носа була пішла кров, слухав, схиливши голову на бік, шемрання струмка та милувався навколишнім краєвидом, замкненим зусібіч, а заодно й заростями орликів, які знову квітували.

Хіба лише це вабило його сюди? Ні, він сидів там, щоб побути наодинці, залишитися на самоті зі своїми спогадами, перебрати враження та незвичайні переживання проминулих місяців і все передумати. А вражень та переживань, причому найрізноманітніших, набралася сила-силенна, й упорядкувати їх виявилося не так просто, адже одне нашаровувалось на інше й усе настільки тісно переплелося — те, що було справді пережитим, неможливо було відділити від думок, мріянь та уявлень. Але все залишалося незвичайним, настільки неймовірним, що серце, як і в перший день приїзду сюди, нагору, то завмирало, то несамовито калатало, тільки-но він починав усе пригадувати. А може, для того, щоб так сильно затріпотіло його чутливе серце, досить було лише самого усвідомлення, що орлики в ущелині, де колись, у момент спаду життєвих сил, йому привидівся, мов живий, Пшибислав Гіппе, не продовжують цвісти, а зацвіли знову й що замість трьох тижнів він прожив тут уже майже рік?

Зрештою, коли він тепер сидів на своїй лавці біля гірського струмка, в нього вже не йшла з носа кров, це минулось. Акліматизація, про складність якої Йоахим зразу його попередив і яка справді виявилася складною, досить таки просунулася: після одинадцяти місяців її можна було вважати завершеною, й подальших успіхів у цьому напрямку даремно було чекати. Хімічний баланс шлунка відновивсь і майже пристосувався, «Марія Манчіні» знову смакувала, як колись, нерви підсохлої слизової оболонки вже давно знову стали чутливими до аромату цього високоякісного виробу, який він, тільки-но запас вичерпувався, з почуттям, близьким до благоговіння, замовляв з Бремена, хоча у вітринах міжнародного курорту лежали спокусливі коробки з сигарами. Чи не була «Марія Манчіні» єднаючою ланкою між ним, відступником, та рівниною, його колишньою батьківщиною? Хіба не берегла і не підтримувала вона цей зв'язок надійніше, ніж поштівки, які він час від часу надсилав дядькові і які писав дедалі рідше, в міру того, як призвичаювався до тутешніх понять і вільніше обходився з часом? Переважно то були поштівки з різними краєвидами, їх так приємно одержувати, художні світлини припорошеної снігом чи то по-літньому розквітлої долини, а для писання на них залишалося рівно стільки місця, скільки було необхідно, щоб повідомити про нові лікарські приписи, по-родинному повідомити про результати щомісячного або загального обстеження, тобто про те, що, наприклад, акустично та оптично помітно явне покращення, але що він досі не позбувся інфекції і що досі ледь підвищена температура є наслідком кількох невеличких вражених місць, які ще не заліковано, але незабаром, без сумніву, зникнуть, якщо тільки він виявить відповідне терпіння, і тоді йому вже не доведеться сюди повертатися. Він міг бути цілком певним, що більш детальних повідомлень від нього не вимагають та й не чекають; адже він мав справу не з представниками гуманістичного красномовства, й листи, що приходили до нього, так само мало нагадували сердечні звіряння. Найчастіше ці листи з'являлися в супроводі грошей для нього, відсотків з батьківської спадщини, які можна було так вигідно обміняти на тутешню валюту, що він не встигав їх розтратити до приходу нового чека; відповіді містили кілька надрукованих на машинці рядків, за підписом Джеймса Тінаппеля з поклонами та побажаннями найшвидшого одужання від двоюрідного діда та Петера, що перебував у плаванні.

Курс ін'єкцій надвірний радник недавно скасував, повідомляв Ганс Касторп. Вони не принесли користи пацієнту, викликаючи тільки головний біль, брак апетиту, деяку втрату ваги, загальну млявість, окрім того підняли й потім так і не усунули «температуру». Від неї він далі суб'єктивно відчував сухий жар, і його рожево-червоне обличчя пашіло, ніби нагадуючи про те, що акліматизація для цього уродженця низовини з її радісно-вологою метеорологією, очевидно, полягає в звичці ніколи не звикнути до тутешнього клімату, як не звик до нього сам Радамант із його постійно синіми щоками. «Деякі так і не звикають», — зразу сказав Йоахим; очевидно, до таких людей належить і Ганс Касторп. Адже неприємне тремтіння голови, яке почалося в нього тут, нагорі, зразу по приїзді, також не проходило, нападаючи на нього під час прогулянки, за розмовами й навіть тут, серед квітучої блакиті куточка, де він розмірковував над усім комплексом своїх незвичайних переживань, так що горда постава Ганса Лоренца Касторпа також майже стала його звичкою, й коли хлопець прибирав цю позу, вона підсвідомо нагадувала йому про твердий комірець діда — перехідний варіант жабо, про круглу чашу з блідого золота, про побожний звук «пра-, пра-» та про все інше, що, в свою чергу, наводило його на роздуми над комплексом власного життя.

Пшибислав Гіппе не з'являвся більше перед ним наяву, як одинадцять місяців тому. Акліматизація закінчилася, Ганс Касторп уже не мав видінь, таких випадків, щоб його тіло лежало розпростертим на лавці, тоді як його «я» перебувало в далекому теперішньому — цього вже не бувало. Ясність та виразність картини минулого, якщо вона й виникала перед ним, залишалася в нормальних, здорових межах; тоді Ганс Касторп, у зв'язку зі спогадом, діставав з нагрудної кишені скляний сувенір, захований у конверті з прокладкою, що зберігався у портмоне — пластину, яка, коли тримати її горизонтально, паралельно до землі, здавалася дзеркальною чорною площиною, але, якщо підняти вгору, вона світлішала, перетворюючись у цікаве для гуманіста прозоре зображення людського тіла — можна було розрізнити грудну клітину, обрис серця, арку діафрагми та міхи легень, а також кістки ключиць та плечей в оточенні сновидно-блідої оболонки, тієї самої плоті, яку Ганс Касторп досить нерозумно скуштував під час карнавальної ночі. Що ж тут дивуватися, якщо його вразливе серце завмирало та калатало все гучніше, коли він розглядав той подарунок, а потім, розпростершись на гладко обструганій спинці лавки, схрестивши руки та похиливши голову набік, знову хотів «усе» пригадати та обдумати за шемранням гірського струмка, в оточенні квітучих синіх орликів?

Найвища форма органічного життя — людське тіло виникало перед ним, як і тієї морозяної, зіркастої ночі, коли він, Ганс Касторп, лежав у шезлонзі, обклавшись ученими працями; й оте внутрішнє споглядання тіла завжди поєднувалося для нього з масою питань та проблем, перейматися якими чесний Йоахим, може, й не був зобов'язаний, але за які він, Ганс Касторп, як людина цивільна, починав відчувати свою відповідальність, хоча внизу, на рівнині, також не звертав на них уваги й, можливо, так би ніколи й не помітив; а тут усе було по-інакшому. В споглядальній відстороненості, коли дивишся згори на світ та на людей, з висоти п'яти тисяч футів, чого тоді тільки не думаєш — тут могла чинити вплив викликана токсинами хвороблива збудженість організму, що проступала сухим жаром на його обличчі. Споглядаючи скляну пластину, він думав про Сеттембріні, про катеринщика-педагога, батько якого народився під небом Еллади; Сеттембріні розумів любов до тіла, цього вищого зразка органічного життя, як політику, бунт і красномовство, освячуючи спис громадянина на вівтарі людства; думав також про свого колегу доктора Кроковскі й про те, чим з недавнього часу він з ним займався в тиші затемненого кабінету, згадував про двоїсту природу психоаналізу й про те, наскільки він сприяє дії та поступові й наскільки споріднений він з могилою та її сумнівною анатомією. Уявляв собі та порівнював обох дідів — свого та італійця, бунтаря й консерватора, які ходили в чорному через зовсім різні причини, й зважував їхні достоїнства; сам із собою розмірковував над такими широкими категоріями, як форма й свобода, дух і плоть, честь і ганьба, час і вічність, — нараз відчуваючи коротке та різке запаморочення від думки про те, що орлики знову зацвіли й що скоро рік наскочить на самого себе, замкнувши коло.

Ганс Касторп називав свої відповідальні розумування в мальовничому куточку досить дивно, по-хлоп'ячому — називав словом «правити», користувався цим дитячим висловом наче для забави, улюбленої, незважаючи на те, що вона часом була причиною страху, запаморочення, сердечних хвилювань, і від неї його ще більше кидало в жар. Що з того, якщо напруга, пов'язана з цією діяльністю, змушувала його спиратися підборіддям на комірець, — горда постава цілком відповідала його внутрішній гідності, якої він набував од «правління», думаючи про вищу форму органічного життя, яка з'являлася перед його внутрішнім поглядом.

«Homo Dei» — так потворний Нафта називав оту найвищу форму, захищаючи її від учення англійських економістів. Тож хіба дивно, що Ганс Касторп, стурбований тією відповідальністю, що лежала на ньому, як на людині цивільній, в інтересах «правління» вважав своїм обов'язком разом з Йоахимом навідати куцого професора? Сеттембріні не стане цього заохочувати — Ганс Касторп був досить розумним та чутливим, щоб ясно це збагнути. Вже перша зустріч була для гуманіста неприємною, й він явно спробував перешкодити їй та з педагогічних міркувань відгородити молодих людей і в першу чергу його,— так казав собі меткий Ганс Касторп, важка дитина життя, — від знайомства з Нафтою, хоча сам італієць спілкувався з ним та вів дискусії. Усі вихователі такі. Собі вони дозволяють усе цікаве під тим приводом, що вони до цього вже «доросли»; та молоді вони це забороняють і вимагають, щоб вона визнала себе ще «не дорослою» до цікавого. На щастя, катеринщик, власне, не мав права щось там забороняти молодому Гансові Касторпу, та він і не робив жодних таких спроб. Важкому вихованцю досить було лише зімітувати свою нечутливість та вдати простодушного, й тоді ніщо не завадить йому відгукнутися на запрошення куценького Нафти, що він і зробив за кілька днів після їхньої зустрічі, в неділю, разом з Йоахимом, який мимоволі приєднався до нього, попередньо вилежавши належний йому час.

Від санаторію Берґгофа до будиночка з обплетеними виноградом дверима було всього кілька хвилин пішки. Хлопці зайшли, не зазираючи до бакалійної крамниці, й піднялися вузькими, пофарбованими в брунатний колір сходами на другий поверх, де поряд із дверним дзвінком була прибита табличка з прізвищем дамського кравця Лукачека. Двері відчинив підліток, одягнутий у своєрідну ліврею, що складалася зі смугастої куртки та гетрів, то був служка, коротко підстрижений та червонощокий. Вони запитали, чи дома пан професор Нафта, й оскільки не мали з собою візитівок, то спробували втовкмачити хлопчикові свої імена, після чого той пішов до пана Нафти — як він його називав, опускаючи звання професора, — оголосити про відвідувачів. Двері в кімнату навпроти були відчинені, і перед ними відкрилася майстерня кравця, де Лукачек, незважаючи на вихідний, сидів на столі, схрестивши ноги, та шив. Він був блідий та зовсім лисий; з-під велетенського, подібного на стручок носа понуро звисали по обидва боки чорні вуса.

— Добрий день, — привітався Ганс Касторп.

— Grütsi, — відповів кравець місцевою говіркою, хоча швейцарський діалект ніяк не пасував ні до його прізвища, ні до зовнішности й звучав трохи фальшиво та дивно.

— Працюєте? — вів далі Ганс Касторп, похитуючи головою. — Але сьогодні ж неділя!

— Термінова робота, — коротко кинув Лукачек, не відриваючись од шитва.

— Щось, напевне, шикарне, — припустив Ганс Касторп, — потрібне для якогось балу чи бенкету?

Кравець довго не відповідав, одкусив нитку, заселив нову й лише тоді кивнув.

— Гарно виходить? — запитав Ганс Касторп. — З рукавами чи відкрите?

— З рукавами, це для однієї старої пані, — відповів Лукачек з помітним чеським акцентом. Повернення хлопчика перервало розмову, яка велася крізь прочинені двері.

— Пан Нафта просить панів завітати, — повідомив він, відчинивши перед хлопцями двері, що були за кілька кроків коридором праворуч, і трохи підняв портьєру. Гостей зустрів Нафта. Взутий у пантофлі з пряжками, він стояв на зеленому, як мох, пухнастому килимі.

Брати були просто вражені розкошами великого, на два вікна, кабінету, в якому опинилися, вони були буквально засліплені від подиву; адже вбогість будиночка, сходи, жалюгідний коридор нічого такого не провіщали, й завдяки контрастові елегантність інтер'єру набувала казкового блиску, якого вона сама по собі не мала, — і тим більше для Ганса Касторпа та Йоахима. Та все-таки обстановка була багатою, навіть розкішною, й хоча в кімнаті стояли письмовий стіл та книжкові шафи, вона не надто нагадувала робочий кабінет. Надто багато було там шовкових тканин винно-червоного та багряного кольорів: портьєра, що приховувала полущені двері, була з такого шовку, фіранки, оббивка меблів, розташованих поряд з другими дверима біля стіни, майже цілком завішеної величезним гобеленом. З меблів у кімнаті стояли барокові крісла з м'якими валиками на бильцях та круглий з бронзовими фігурними прикрасами стіл, за яким було видно диван у такому самому стилі з плюшевими подушками. Вздовж стін поміж обох дверей стояли книжкові шафи. Вони були з червоного дерева так само, як і письмовий стіл, що займав простінок між вікнами, точніше, не стіл, а секретер, з висувною, нахиленою кришкою та скляними дверцями, запнутими зсередини зеленим шовком. Та в кутку, ліворуч від дивана та стола, знаходився справжній витвір мистецтва: велика розфарбована дерев'яна скульптура, що стояла на вкритій червоним підставці — «П'єта», наївність та виразність якої доходили до гротеску та водночас змушували внутрішньо здригнутися: Богородиця в очіпку, з піднятими бровами та скривленим від страждання ротом тримає на колінах страстотерпця — фігуру з примітивно спотвореними пропорціями та грубо підкресленою анатомією, що свідчило якраз про її незнання; у похилену голову Спасителя впинаються терни, обличчя та тіло забризкані, замарані кров'ю, згустки скипілої крови як виноградини стікають з рани на боці та з виразок від цвяхів на долонях і ступнях. Ця виразна скульптура надавала прикрашеній шовком кімнаті особливого акценту. Шпалери, що проглядали над книжковими шафами та на стіні з вікнами, очевидно, також були вибрані самим господарем; їхні зелені поздовжні смуги пасували за тоном до м'якого килима, що застилав червоні мостини. Лише з низькою стелею нічого не вдалося зробити. Вона так і залишилася голою та потрісканою. Але з неї звисала маленька венеційська люстра. На вікнах були довгі, до самої підлоги кремові штори.

— Ось ми і з'явилися на колоквіум! — сказав Ганс Касторп, більше звертаючи увагу на скульптуру, що викликала побожний страх, аніж на господаря дивовижної кімнати, який тут-таки зауважив, що брати дотримали слова. Зробивши гостинний жест маленькою ручкою, він запропонував сісти на крісла, та Ганс Касторп, мов зачарований, спершу попрямував до дерев'яної скульптури й зупинився перед нею, ставши руки в боки та схиливши на бік голову.

— Що це у вас тут? — тихо сказав він. — Надзвичайно гарно. Як передано страждання! Старовинна, звичайно?

— Чотирнадцяте сторіччя, — відповів Нафта. — Очевидно, райнська школа. Вражає, еге ж?

— Дуже вражає, — сказав Ганс Касторп. — Не може не вражати. Ніколи б не подумав, що настільки потворне, я перепрошую, могло б водночас бути таким прекрасним.

— У творах духовного світу та душевних переживань, — вів далі Нафта, — потворне, як правило, переростає в прекрасне, а прекрасне — в потворне. Тут ми маємо справу з духовною, а не з тілесною красою, позбавленою іскри розуму. І до того ж абстрактною, — додав він. — Краса тіла є абстрактною, реальною є лише внутрішня краса, краса релігійного почуття.

— Це ви дуже слушно помітили та вирізнили, — сказав Ганс Касторп. — Чотирнадцяте сторіччя?.. — перепитав він. — Тисяча триста якийсь рік? Так, це справжнісіньке середньовіччя, й ваша «П'єта» підтверджує те уявлення, яке склалося в мене останнім часом стосовно цієї епохи. Я про неї, по суті, нічого не знав, адже я людина технічного поступу, якщо вже так говорити. Але тут, нагорі, моє уявлення про середньовіччя значно розширилося. Тоді ще не існувало політичної економії, це, звичайно, ясно. А чия це робота?

Нафта здвигнув плечима.

— А яка різниця? — сказав він. — Таке нас не має цікавити, як нікого не цікавило в той час, коли цю скульптуру було створено. Її автором є не якийсь Monsieur[20], що вважав себе генієм-одинаком, цей твір анонімний і колективний. До речі, це вже пізнє середньовіччя, готика, signum mortificationis[21]. Тут ви не знайдете жодного бажання згладити, прикрасити зображення розп'яття, як то вважали за потрібне в романську епоху, тут — жодних царських корон, жодного торжества над світом та мученицькою смертю. Тут усе прямо сповіщає про страждання та слабкість плоті. Лише готичне мистецтво зі своїм аскетизмом є по-справжньому песимістичним. Напевне, ви не знайомі з трактатом Іннокентія III «De miseria humanae conditionis»[22] — надзвичайно дотепний твір. Він написаний у кінці дванадцятого століття, але наочною ілюстрацією для нього може слугувати лише мистецтво пізнього середньовіччя.

— Пане Нафта, — сказав Ганс Касторп, насилу переводячи дух, — мене надзвичайно цікавить кожне ваше слово. Ви кажете: «Signum mortificationis»? Це я маю запам'ятати. А перед тим ви говорили про «анонімне і колективне», про що, очевидно, також варто порозмислити. На жаль, ваша правда, я не знайомий з трактатом папи Іннокентія III — я так розумію, що це був папа. Чи правильно я вас зрозумів, що той трактат є аскетичним і дотепним? Чесно кажучи, я ніколи не підозрював, що це поєднувані речі, та якщо поміркувати, то, звичайно, роздуми над жалюгідною людською долею дають привід поглузувати над слабістю плоті. Чи можна цей трактат десь роздобути? Якщо дуже напружитися, то, гадаю, моїх знань з латини, можливо, вистачить, щоб подужати цей трактат.

— У мене є ця книжка, — відповів Нафта, кивнувши головою на одну з книжкових шаф. — Вона у вашому розпорядженні. Але давайте сядемо. З дивана ви також зможете добре бачити «П'єту». А ось і невеликий підвечірок...

Хлопчик-служка приніс чай, а до нього нарізаний шматочками пиріг з пісочного тіста, поданий у вишуканому кошику із срібною облямівкою. А слідом за ним хто ж це заходить, наче на крилах, крізь відчинені двері та вигукує «Sapperlot!»[23], «Accidenti!»[24]? Це з'явився пан Сеттембріні, що мешкає на поверх вище, з'явився для того, щоб скласти панству компанію. Побачивши крізь віконце братів, пояснив італієць, він устиг дописати до кінця почату сторінку для енциклопедії, над якою якраз працює, і вирішив також напроситися в гості. Цілком природно, що він прийшов. Давнє знайомство з мешканцями «Берґгофа» давало йому на це право, та й з Нафтою, незважаючи на глибокі ідейні розбіжності, він, як видно, підтримував досить тісний зв'язок, судячи з того, що господар привітався з ним запросто і без здивування, як зі свійською людиною. І все-таки його поява викликала в Ганса Касторпа змішані почуття. По-перше, як йому здалося, Сеттембріні з'явивсь, аби не залишати їх з Йоахимом чи, точніше кажучи, його наодинці з потворним, куцим Нафтою й своєю присутністю створити своєрідну педагогічну противагу; по-друге, цілком очевидно, що Сеттембріні не лише не проти, а, навпаки, охоче користається нагодою тимчасово поміняти своє горище на розкоші шовкової кімнати Нафти та скуштувати там чаю у вишуканій обстановці: перш ніж узяти чашку, він потер жовтуваті руки, зверху від мізинця порослі чорними волосинками, й з відвертим, навіть висловленим уголос схваленням став наминати пиріг, тонкі, вигнуті шматки якого були помережані шоколадними прожилками.

Розмова далі велася навколо П'єти, оскільки Ганс Касторп ніяк не міг од неї відірвати погляд, причому раз по раз звертався до пана Сеттембріні, намагаючись залучити його до критичного аналізу художнього твору, — хоча відраза гуманіста до цієї скульптурної окраси кімнати досить ясно читалася з виразу його обличчя, коли він обвертався в той бік: він сів спиною до кута кімнати, в якому та скульптура стояла. Надто вихований, щоб прямо сказати все, що думає, Сеттембріні обмежився зауваженням щодо неточностей у співвідношеннях та тілесних пропорціях, які суперечать життєвій правді; вони зовсім його не зворушують, оскільки допущені не через примітивне невміння, а зловмисно, через принцип, з чим Нафта зловтішно погодився. Звичайно, про технічну безпорадність годі тут говорити. Ми маємо зразок свідомого вивільнення духу, його емансипації від природного, прямої зневаги до природи, релігійно вмотивованої відмови від смиренного їй слідування. Та коли Сеттембріні заявив, що зневага до природи та до її вивчення може завести людство лише в глухий кут, і взявся, напротивагу безглуздій безформності, що насаджувалася мистецтвом середньовіччя та його наслідувачами пізніших епох, високопарно вихваляти греко-римську спадщину, класицизм, форму, красу, розум та радісне сприйняття життя, оскільки лише вони здатні посприяти людському поступу, в розмову втрутився Ганс Касторп та запитав, як же в такому разі бути з Плотіном, котрий, і це відомо, соромився власного тіла, та з Вольтером, який в ім'я розуму протестував проти «обурливого» лісабонського землетрусу? Недолуго? Це також було недолугим, та якщо добре поміркувати, то недолуге, з його погляду, варто було б назвати душевною шляхетністю, і недолуга ворожість готичного мистецтва до природи врешті так само шляхетна, як і протест Плотіна та Вольтера, адже в ній виражається те саме вивільнення з-під влади фатуму та факту, та сама свободолюбна гордість, яка не бажає коритися сліпій силі, а саме — природі...

Нафта зайшовся сміхом, що, як уже було сказано, дуже нагадував звук надтріснутої тарілки і закінчився спазмою кашлю. Сеттембріні з гідністю сказав:

— Ось бачите, своєю дотепністю ви шкодите здоров'ю нашого господаря й виявляєте невдячність за такий чудовий пиріг. І взагалі, хіба вам притаманна вдячність? До речі, вдячність я розумію як гідне використання одержаних дарів...

Та оскільки Ганс Касторп збентежився, Сеттембріні з чарівливою люб'язністю додав:

— Ми вже знаємо, інженере, що ви полюбляєте жарти. Але ваша манера дружньо кепкувати з доброчесности ніяк не ослабила мою впевненість у тому, що ви до неї дотримуєтесь. Ви, звичайно, знаєте, що коли дух виступає проти природи в ім'я гідности та краси людини, то такий бунт є шляхетним, але немає шляхетности в бунті, який, хоч прямо і не ставить собі за мету принизити та збезчестити людину, проте призводить до цього. Вам також відомо, які нелюдські жахи, яку кровожерливу нетерпимість породила епоха, котрій завдячує своїм походженням твір мистецтва за моєю спиною. Досить лише нагадати вам огидний тип інквізитора, криваву постать якого-небудь Конрада Марбурзького та його фанатичну ненависть до всього, що протистояло пануванню надприродного. Я гадаю, ви не будете визнавати меч та вогнище засобами любови до людства...

— Зате таким засобом, — додав Нафта, — очевидно, була машина, за допомогою якої Конвент очищав світ від поганих громадян. Усі церковні кари, в тому числі й вогнище, й відлучення, накладалися, щоб порятувати душу від вічної загибелі, чого не скажеш про пристрасть до винищення, яку виявили якобінці. Дозволю зауважити: будь-яке правосуддя, що вдається до катування та страт без віри в потойбічне життя, є звірячим нонсенсом. А стосовно знищення людини, то історія цього приниження є історією розвитку громадянського духу. Ренесанс, епоха Просвітництва, природничі та економічні вчення дев'ятнадцятого сторіччя зробили все, буквально, — все можливе, щоб сприяти такому приниженню, починаючи з новітньої астрономії, котра з центру всесвіту, поля борні бога та диявола за жадане творіння, зробила нічим не примітну крихітну планетку, й це поки що позбавило людину її величного становища в космосі, на яке, до речі, спиралась астрологія.

— Поки що? — вираз обличчя пана Сеттембріні, коли він скрадливо поставив це запитання, було щось від інквізитора, впевненого, що той, хто дає свідчення, ось-ось заплутається та попадеться на єресі.

— Авжеж. На кілька століть, — незворушно підтвердив Нафта. — Складається враження, що й у цьому відношенні честь схоластики буде відновлена, до того йдеться. Птолемей візьме гору над Коперником. Геліоцентрична система одержує, нарешті, ідейну відсіч, яка, треба сподіватися, призведе до бажаної мети. Наука виявиться філософськи вимушеною повернути Землі її почесний статус, який прагне зберегти за нею церковна догма.

— Що? Що? Ідейна відсіч? Виявиться філософськи вимушеною? Приведе до мети? Що за волюнтаризм я чую від вас? А безпристрасні дослідження? А чисте пізнання? А істина, шановний добродію, яка нерозривно пов'язана зі свободою, а її мученики, що, на вашу думку, ганьблять землю, але, можливо, стануть вічною славою нашої планети?

Пан Сеттембріні ставив свої запитання дуже різко. Сидів, поважно виструнчившись, і сипав на куцого Нафту високими словами, дедалі підвищуючи голос, у якому чулася непорушна впевненість у тому, що противникові нічого іншого не залишається, як зніяковіло мовчати у відповідь. Під час своєї репліки він тримав у руці шматочок пирога, але тепер поклав його назад на тарілку, після всього сказаного не бажаючи до нього навіть торкатися.

Нафта заперечував з підступним спокоєм:

— Любий друже, чистого пізнання просто не існує. Законність церковної гносеології, яка зводиться до тези Святого Авґустина «я вірую, щоб пізнавати», не підлягає жодному спростуванню. Віра є інструментом пізнання, а інтелект — це вторинне. Ваша безстороння наука є мітом. Будь-яка віра, будь-який світогляд, будь-яка ідея, словом, усе це неминуче пов'язане з волею, й завдання розуму полягає в тому, щоб її витлумачити, довести. Все у всіх випадках зводиться до quod erat demonstrandum[25].

Уже саме поняття доказу містить у собі, говорячи мовою психології, потужний волютаристичний елемент. Великі схоласти дванадцятого, тринадцятого сторіч сходилися на переконанні, що хибне з погляду теології не може бути істинним для філософії. Але облишмо теологію, якщо хочете, проте гуманізм, який не визнає, що хибне з погляду філософії не може бути істинним для природничих наук, це вже не гуманізм. Аргументація святого суду проти Ґалілея полягала в тому, що його положення є філософськи безглуздими. Більш убивчої аргументації годі й шукати.

— Е-е! Аргументи нашого бідного великого Ґалілея виявилися таки соліднішими. Ні, давайте говорити по-серйозному, professore[26]! Перед цими двома молодими людьми, які так уважно нас слухають, дайте мені відповідь ось на яке запитання: вірите ви в істину, в об'єктивну наукову істину, прагнути до якої є вищим законом будь-якої моральности й чиє торжество над будь-яким авторитетом становить славну історію людського духу?

Ганс Касторп та Йоахим, які сиділи обличчям до Сеттембріні, повернулися тепер до Нафти, перший швидше, другий ледь повільніше.

— Таке торжество є неможливим, адже авторитет — це сама людина, її інтереси, її чесноти, її благо, отже між авторитетом та істиною не може бути суперечностей. Вони збігаються.

— Отже, істина...

— Істинним є те, що корисно для людини. Саме в людині втілена вся природа, з усієї природи лише вона створена, і вся природа існує лише для неї. Людина є мірою всіх речей, і її благо є єдиним критерієм істини. Теоретичне пізнання, позбавлене практичного значення, для ідеї людського блага є настільки нецікавим, що істинність такої науки не можна визнати, її слід не допускати. У сторіччя панування християнського світогляду природничі науки вважалися позбавленими користи для людини. Лактанцій, якого імператор Костянтин обрав як наставника для свого сина, прямо запитував, яке блаженство він одержить, якщо знатиме, де бере початок Ніл та все, що фізики торочать про небо. Тож дайте відповідь на його запитання! Якщо філософію Платона поставили вище від усіх інших, то лише тому, що вона була спрямована не на пізнання природи, а на пізнання Бога. Можу вас запевнити, незабаром настане той час, коли людство повернеться до цього погляду й визнає, що завдання істинної науки полягає не в гонитві за нечестивими істинами, а в умінні відокремити все згубне чи навіть просто духовно малозначуще, — словом свідчити на користь інстинкту, міри та вибору. Досить інфантильною є думка про те, що церква буцімто відстоювала пітьму й боролася зі світлом. Вона була тричі права, коли оголошувала гріховним будь-яке «безпристрасне» прагнення до пізнання природи речей, тобто таке, яке не переймається духовним, вічним спасінням, а що справді занурює й ще більше занурить людство в пітьму, так це «безпристрасні», позбавлені будь-якої філософії природничі науки.

— Ви залучаєте нас до прагматизму, — відповів Сеттембріні, — який досить лише перенести в сферу політики, щоб зразу побачити всю його небезпечність. Добрим, істинним і справедливим є лише те, що корисно державі. Її благо, її велич, її могутність стають вищим моральним критерієм. Чудово! Але таким чином розв'язуються руки для будь-яких злодіянь, і проста людська правда, індивідуальна справедливість, демократія розлітаються на порох...

— Давайте дотримуватися логіки, — запропонував Нафта, — або Птолемей і схоласти мали рацію, і світ є конечним у часі та просторі. Тоді божество є трансцендентним, протилежність між Богом та світом залишається в силі, й людина також — істота дуалістична: конфлікт її душі полягає в зіткненні чуттєвого та надчуттєвого, і все суспільне, таким чином, відходить на другий план. Лише такий індивідуалізм я можу визнати за послідовний. Або ж ваші астрономи епохи Відродження відкрили істину й космос є безконечним. Тоді немає надчуттєвого світу, немає дуалізму; потойбічне входить у поцейбічне, протилежність між Богом та природою усувається, й оскільки в такому разі людська особистість також перестає бути ареною борні двох ворожих начал, а, навпаки, становить єдине гармонійне ціле, то в основі людського конфлікту лежить виняткова суперечність між особистими та загальними інтересами, й цілі держави, як за часів язичництва, стають моральним законом. Або те, або те.

— Я протестую! — вигукнув Сеттембріні, простягаючи руку з чашкою в бік господаря. — Протестую проти такого наклепу на сучасну державу, наклепу, буцімто вона означає диявольське закріпачення особистости! І втретє протестую, протестую проти болючої дилеми — прусський порядок або середньовічна реакція, — адже саме цю дилему ви хочете нам накинути. Сенс демократії полягає саме в індивідуалістичній корекції будь-якого державного абсолютизму. Істина та справедливість є найбільш цінною окрасою моральности, й хай вони навіть часом вступають у конфлікт із інтересами держави, створюючи видимість ворожих до неї сил, та насправді вони переслідують вище, можна навіть сказати — духовне благо держави! Відродження започаткувало обожнення держави! Яка вбога логіка! Завоювання — я зумисне підкреслюю етимологічне значення цього слова — завоювання Ренесансу та епохи Просвітництва — це, шановний добродію, розкріпачення особистости, права людини, свобода!

Слухачі нарешті зітхнули, оскільки під час довгої інвективи Сеттембріні сиділи, затамувавши подих. Ганс Касторп від напливу почуттів навіть не зміг стриматися, щоб не ляснути долонею по столі, хоч і притишено.

— Блискуче! — процідив він крізь зуби; Йоахим також явно був задоволений, незважаючи на випад проти пруського порядку. Потім обидва обвернулися до співбесідника, який щойно одержав приголомшливу відсіч. Ганс Касторп аж нахилився вперед від нетерпіння, сперся об стіл та підпер підборіддя кулаком, як того вечора, коли малював свинку, і в напруженому чеканні впнувся поглядом у пана Нафту.

Той сидів у мовчазній напрузі, склавши худі руки на колінах. Тоді сказав:

— Я намагався внести логіку в нашу розмову, а ви відповідаєте мені шляхетним красномовством. Не стану заперечувати, що епоха Ренесансу породила все те, що йменується лібералізмом, індивідуалізмом, громадянським гуманізмом тощо — це мені достатньо відомо; але ваше «етимологічне підкреслювання» мене аніскілечки не заторкує, адже «войовнича», героїчна молодість наших ідеалів уже давно в минулому, ці ідеали мертві, або майже дощенту знищені. І ті, хто викине їх на смітник історії, вже стоять на порозі. Ви називаєте себе, якщо не помиляюся, революціонером. Але якщо ви гадаєте, що майбутні революції принесуть людям свободу, то глибоко помиляєтесь. Принцип свободи за п'ятсот років виконав своє призначення і доживає віку. Педагогіка, яка й досі вважає себе донькою Просвітництва та бачить у критиці, у вивільненні й викохуванні свого «я», в руйнуванні цілком визначених життєвих форм головний засіб виховання, — така педагогіка ще може здобувати короткочасні риторичні перемоги, але її відсталість для людей обізнаних не підлягає жодному сумніву. Всі виховальні спілки, які справді заслуговують так називатися, здавна знали, до чого насправді зводиться будь-яка педагогіка: це абсолютна наказовість, залізна спаяність, дисципліна, самопожертва, відмова від власного «я», насильство над особистістю. Й, нарешті, лише безсердечним нерозумінням юности можна пояснити уявлення, що молодь прагне свободи. У глибині душі вона прагне послуху.

Йоахим витягся. Ганс Касторп почервонів. Пан Сеттембріні взявся нервово теребити свої гарні вуса.

— Ні! — вів далі Нафта. — Не звільнення та розвиток особистости становлять таємницю та потребу нашого часу. Те, що йому потрібно, те, до чого він прагне й здобуде, — це... терор.

Останнє слово він вимовив, стишивши голос і без жодного жесту; тільки скельця окулярів зблиснули. Усі троє слухачів, разом із Сеттембріні, здригнулися, зрештою, італієць швидко опанував себе й посміхнувся.

— А дозвольте поцікавитися, — запитав він, — кого й що ви бачите, мені це надзвичайно цікаво, навіть не знаю, як краще запитати: кого і що ви бачите носієм — я неохоче повторюю ваш вислів — цього терору?

Нафта сидів у напруженому мовчанні, поблискуючи окулярами. Тоді промовив:

— До ваших послуг. Гадаю, не помилюся, якщо зроблю припущення щодо нашої цілковитої згоди стосовно ідеального, первісного стану людства, стану, коли люди не знали ані держави, ані насильства й у своїй дитячій цнотливості були близькими до Бога; тоді не існувало ні панування, ні прислужництва, ні закону, ні кари, ні несправедливости, ні плотських зв'язків, ні класових розбіжностей, а панувала рівність, братерство, моральна досконалість.

— Чудово. Згоден, — заявив Сеттембріні. — Згоден за винятком пункту про плотські зв'язки, які, очевидно, існували завжди, адже людина все-таки є високорозвиненим хребетним і не може поводитися інакше, ніж інші живі істоти...

— Хай буде так. Я констатую нашу, загалом, спільну позицію стосовно первинного райського, позбавленого судочинства, по-дитячому цнотливого стану, втраченого після гріхопадіння. Гадаю, що ми можемо пройти разом ще певний відтинок шляху, пояснивши виникнення держави суспільним договором, необхідність якого виникла з появою гріха для захисту від несправедливости та визнанням держави, як джерела владного насильства.

— Benissimo![27] — вигукнув Сеттембріні. — Суспільний договір... Та це ж Просвітництво, це ж Руссо. Я ніяк не гадав...

— Перепрошую. Наші шляхи тут розходяться. Спираючись на той факт, що будь-яка влада й насильство первинно належали народові й він передав своє законодавче право і свою владу державі, правителям, ваша школа приходить до висновку, що ставить революційне право вище від права монарха. Тоді як ми...

— Ми? — подумав, нашорошившись, Ганс Касторп... — Хто такі ці «ми»? Потім треба буде обов'язково запитати Сеттембріні, хто тут мався на увазі.

— Тоді як ми, — вів далі Нафта, можливо, не менш революційно, завжди виводили з цього першість церкви перед світською владою. Адже якщо небожественний характер держави написаний в неї на чолі, — того історичного факту, що вона виникла з волі народу, а не встановлена — як церква — Господом Богом, було б цілком достатнім, щоб засудити її, якщо й не як пряме породження зла, то, принаймні, як породження необхідности в гріховній кволости.

— Держава, шановний добродію...

— Я знаю, що ви думаєте про національну державу. «Ніщо не може бути вищим за любов до батьківщини та безмежний потяг до слави». Я цитую Верґілія. Ви підправляєте його дещицею ліберального індивідуалізму, й ось вам демократія; але ваше принципове ставлення до держави від цього ніяк не змінюється. Вам, очевидно, зовсім немає діла до того, що душею держави є гроші. Сподіваюся, ви не будете цього заперечувати. Античність була капіталістичною, оскільки сповідувала ідею держави. Християнське середньовіччя ясно усвідомлювало іманентність капіталізму світської держави. «Гроші стануть кесарем» — це пророцтво стосується ще одинадцятого сторіччя. Хіба заперечуватимете, що воно збулося просто дослівно й що таким чином диявол беззаперечно взяв гору над людиною?

— Любий друже, за вами слово. Мені просто не терпиться дізнатися, хто цей Великий Невідомий, носій терору.

— Ризикована цікавість для речника суспільного класу, що є носієм свободи, яка згубила світ. У крайньому разі я можу обійтися без ваших заперечень, адже політична ідеологія буржуазії мені відома. Ваша мета — це демократична імперія, переростання національного державного принципу в загальний, у світову державу. А правитель цієї імперії? Ми його знаємо. Ваша утопія страхітлива, проте в цій точці ми якоюсь мірою знову сходимось. Отже, ваша світова капіталістична республіка містить у собі щось трансцендентне; й справді, світова держава — це вихід за межі світської держави, а ми обидва однаково віримо, що досконалому первинному стану людства має також відповідати прихований ще в далекому майбутньому, досконалий кінцевий стан. З часів Григорія Великого, засновника граду Божого, церква ставила перед собою завдання повернути людину під Господнє керівництво. Претензія Папи на цілковиту владу була не самодостатньою метою, диктатура намісника Божого на землі була лише засобом та шляхом до порятунку, перехідною формою від язичницької держави до царства небесного. Ви розповідали цим молодим шукачам істини про криваві злодійства церкви, про її караючу нетерпимість, — і зовсім даремно, адже релігійний запал, певна річ, немає нічого спільного з пацифізмом. Григорій сказав: “Хай буде проклятим кожен, хто боїться окропити свій меч у крові!” Те, що влада є злом, ми знаємо. Та царство Боже настане лише тоді, коли дуалізм добра й зла, посейбічного та потойбічного, духу та влади тимчасово буде усунутий, поступиться принципові, який поєднує в собі й аскетизм, і панування. Ось це я і маю на увазі, коли говорю про необхідність терору.

— А носій, носій?!

— Ви ще питаєте? — здивувався Нафта. — Невже ви з вашим манчестерським лібералізмом забули про існування суспільного вчення, яке взялось олюднити та передолати економізм, учення, чиї принципи та цілі — такі самі, як і християнського граду Божого. Отці церкви називали слова “моє” та “твоє” згубними, а приватну власність — узурпацією та крадіжкою. Вони відкидали приватне землеволодіння, адже за Божим природним правом земля є спільним надбанням людей і тому плоди свої приносить для всіх. Вони вчили, що лише пожадливість, наслідок гріхопадіння, захищає права власника та створила приватну власність. Вони були настільки гуманними, настільки зневажали гендлярство, що вважали комерційну діяльність згубною для душі, тобто для людяности. Вони ненавиділи гроші й грошові операції та говорили, що капітал — це паливо для пекельного вогнища. Основний закон економіки, за яким ціна визначається співвідношенням попиту та пропозиції, зневажали вони до глибини душі, а використання кон'юнктури засуджували як цинічну експлуатацію нужди ближнього. Та, на їхню думку, існувала ще гріховніша експлуатація — експлуатація часу, сваволя змушувати платити собі премію за простий перебіг часу, а саме — відсотки, зловживаючи загальним, Богом даним устроєм, яким є час, заради вигоди одного і на шкоду іншому.

— Benissimo! — вигукнув Ганс Касторп, у захопленні використовуючи слівце, яким зазвичай Сеттембріні висловлював своє схвалення... — Час... загальний, даний Богом устрій... Це надзвичайно важливо!..

— Цілком справедливо! — вів далі Нафта. — Думка про збільшення грошей самоплином здавалася огидною для цих багатих духом людей, і під поняття лихварства вони підводили будь-які спекуляції та операції з відсотками, оголошуючи кожного багатія якщо не злодієм, то спадкоємцем злодія. Вони йшли далі. Подібно до Томи Аквінського, вони вважали ганебним заняттям торгівлю як таку, торгівлю в чистому вигляді, — тобто купівлю та продаж з одержанням прибутку, але без обробки та поліпшення продукту. Працю як таку вони ставили не дуже високо, адже вона є справою етичною, а не релігійною й служить життю, а не Богові. Та оскільки мова йшла про життя та економіку, вони вимагали, щоб умовою економічної користи та мірилом суспільної поваги служила продуктивна діяльність. Вони поважали орача, ремісника, але ні в якому разі — торгаша чи промисловця. Адже хотіли, щоб виробництво спиралося на потреби й засуджували масове виготовлення товарів. Ось усі ці економічні принципи та мірила, що століттями перебували в забутті, й воскресли в сучасному русі комунізму. Цілковитий збіг, аж до внутрішнього сенсу вимоги диктатури, що висувається Інтернаціоналом праці проти Інтернаціоналу гендлярів та спекулянтів, висувається світовим пролетаріатом, який у наш час буржуазно-капіталістичному загниванню протиставляє гуманність та критерії граду Божого. Диктатура пролетаріату, ця політико-економічна рятівна вимога сучасности, не має на меті панування заради самого панування на віки вічні, а тимчасове зняття суперечности між духом та владою під знаком хреста, сенс її в передоланні світу шляхом світового панування, в переході, в трансцендентності, в царстві Божому. Пролетаріат продовжує справу Григорія, його господній порив, і так само як папа, пролетаріат не побоїться окропити руки в крові. Його місія залякати заради оздоровлення світу та досягнення рятівної мети — братерства синів божих, що не знає ні класів, ні держави.

Такою була різка промова Нафти. Присутні мовчали. Хлопці поглянули на Сеттембріні. Він мусив якось на це відповісти. Він сказав:

— Потрясаюче! Маю визнати, я просто вражений. Цього я ніяк не чекав. Roma locuta[28]. І як, як говорив! На наших очах пан Нафта здійснив священне сальто-мортале — і якщо в епітеті міститься суперечність, то він її «тимчасово усунув», так, так! Повторюю: це потрясаюче. Чи вважаєте ви тут можливими, професоре, які-небудь заперечення, заперечення суто логічного характеру? Щойно ви намагалися розтлумачити нам сутність християнського індивідуалізму, що базується на дуалізмі Бога та світу, й доводили нам його незаперечну перевагу над будь-якою мораллю, яку визначає політика. А за кілька хвилин ви доводите соціалізм до диктатури та суцільного залякування. Як же це пасує одне до одного?

— Протилежності, — сказав Нафта, — можуть пасувати одна до одної. Неузгодженим є лише половинчасте та посереднє. Ваш індивідуалізм, як я вже дозволив собі зауважити, — це половинчастість поступку. Він підправляє вашу язичницьку державну мораль завдяки дещиці християнства, дещиці «прав людини», дещиці так званої свободи, ось і все. А індивідуалізм, що випливає із космічної, астрологічної значущости кожної душі, індивідуалізм не соціальний, а релігійний, який сприймає людяність не в протилежності між «я» та суспільством, а в протилежності «я» та Бога, тіла та духа, — такий істинний індивідуалізм чудово вживається з обов'язками, які накладає колектив...

— Анонімний та колективний, — промовив Ганс Касторп.

Сеттембріні вирячився на нього.

— Мовчіть, інженере! — присадив він Ганса Касторпа з суворістю, яку треба було списати на рахунок його нервозности та напруження. — Навчайтеся, але не виставляйтесь! Так, це відповідь, — сказав він далі, звертаючись до Нафти. — Маловтішна, але таки відповідь. Одначе подивімося, до чого це призведе... Відкидаючи індустрію, християнський комунізм відкидає техніку, механізацію, поступ. Відкидаючи те, що ви називаєте гендлярством, тобто гроші та грошові операції, які античність ставила незрівнянно вище від землеробства та ремесла, він відкидає свободу. Адже цілком очевидно, що таким чином, як у середньовіччі, всі приватні та суспільні відносини будуть прив'язаними до землі, в тому числі — мені нелегко це вимовити — й людська особистість. Якщо годує лише земля, то тільки земля дає й свободу. Ремісник та селянин, хоч би якою повагою вони користувалися, не маючи землі, стають кріпаками того, хто нею володіє. І справді аж до пізнього середньовіччя більшість населення навіть у містах становили кріпаки. По ходу розмови ви не раз згадували про людську гідність. А тим часом виступаєте за моральність економічного ладу, який нав'язує людям неволю та позбавляє їх людської гідности.

— Про людську гідність та її приниження, — відповів Нафта, — можна сказати багато чого. Але на даний момент задовольнюся вже тим, що помічені вами об'єктивні взаємозв'язки спонукатимуть вас розуміти свободу не лише як красивий жест, а як проблему. Ви стверджуєте, що в галузі економіки християнська мораль з усією її красою та людяністю призводить до закріпачення. Я ж стою на тій позиції, що справа свободи, або, якщо говорити конкретніше, справа міст, незважаючи на всю свою цивілізаторську роль, історично пов'язана з надзвичайним падінням моралі в галузі економіки, з усіма лиходійствами сучасного гендлярства та спекуляції, з сатанинською владою грошей, прибутку.

— Я змушений наполягати на тому, щоб ви не ховалися за сумнівами та антиноміями, а прямо й недвозначно визнали себе прихильником найчорнішої реакції.

— Першим кроком до істинної свободи та гуманізму мало би бути подолання малодушного страху, який вам навіює слово «реакція».

— Ну, годі вже, — заявив Сеттембріні з легким дрожем у голосі, він відсунув од себе чашку й тарілку, які, зрештою, були порожніми, і підвівся з оббитого шовком дивана. — На сьогодні досить, мені здається, для одного дня вже достатньо. Професоре, ми дякуємо за смачне частування і за надзвичайно змістовну бесіду. На моїх друзів з «Берґгофа» чекають процедури, і я хотів би ще показати їм своє скромне помешкання нагорі. Ходімо, панове! Addio, padre![29]

Тепер він назвав Нафту ще й «падре»! Ганс Касторп відзначив це, повівши бровою. Ніхто не став заперечувати, коли Сеттембріні вирішив завершити гостину, самовільно розпоряджався хлопцями й навіть не поспитав, чи не хоче Нафта до них приєднатися. Подякувавши господареві, брати відкланялися й одержали запрошення завітати знову. Вони пішли за італійцем, причому Ганс Касторп не забув прихопити позичену йому книжку «De miseria humanae conditions», зачитаний томик у м'якій палітурці. Лукачек зі своїми понуро відвислими вусами все ще сидів на столі та шив сукню для старої пані, в чому вони могли пересвідчитися, проходячи повз прочинені двері кравця, щоб піднятися вже зовсім крутими та вузькими сходами, що вели на мансардний поверх. До речі, якщо придивитися, то це був зовсім не мансардний поверх, а просто горище, з голими кроквами під ґонтовою покрівлею й тією особливою літньою атмосферою комори та запахом прогрітого дерева. Але це горище було поділене перестінком на дві кімнатки, в яких мешкав республіканець-капіталіст: перша правила за кабінет літературного співробітника «Соціології страждань», а друга — за спальню. З невимушеною веселістю Сеттембріні показав усе це своїм друзям, називаючи своє житло тихою, затишною квартиркою, аби підказати їм належні для похвали слова, якими ті тут-таки скористалися. Так, квартирка чудова, запевнили обидва в один голос, тиха й затишна, як він цілком слушно висловився. Вони зазирнули до спальні, де перед вузьким і коротким ліжком, що стояло в кутку, лежав маленький, ізшитий з клаптиків килимочок, потім знову привернули свою увагу до кабінету, який був умебльований трохи менш убого, тут навіть панував якийсь парадний, навіть зарозумілий порядок. Четверо незграбних старомодних стільців із солом'яними сидіннями симетрично вишикувались обабіч дверей, диван також був присунутий до стіни, тож середину кімнати займав лише невеликий, покритий зеленим сукном круглий столик, на якому чи то у вигляді прикраси, чи то для тамування спраги, але, у кожному разі, аскетично-тверезо стояла карафка з водою, а на ній перевернута догори дном склянка. Книжки в палітурках та брошури, похилившись набік, підпирали одна одну на стінній поличці; біля прочиненого віконця здіймалося тендітне, з відкидною кришкою та на високих ніжках бюрко, порад на підлозі лежала маленька підстилка з товстого фетру, на якій заледве можна було поміститися. Ганс Касторп для проби став на фетрову підстилку, за робоче місце пана Сеттембріні, де той з енциклопедичною метою аналізував художню літературу в ракурсі людського страждання, сперся на похилу кришку й оголосив, що стоїться тут дуже зручно й затишно. Висловивши припущення, що, напевне, в Падуї за своїм бюрком так само стояв і батько Лодовіко, схиливши над нею довгий, тонкий ніс, Ганс Касторп тут-таки дізнався, що він справді стоїть за пультом покійного вченого й що не лише бюрко, але й солом'яні стільці, стіл і навіть карафка дісталися Сеттембріні від батька; більше того, солом'яні стільці належали ще дідові-карбонарію й прикрашали його адвокатську контору в Мілані. Це звучало досить вражаюче. Стільці в очах молодих людей нараз набули певного політично-підривного характеру, і Йоахим зіскочив з того, на якому сидів, нічого не відаючи та закинувши ногу на ногу, підозріло оглянув його і більше вже на нього не сідав. А Ганс Касторп, стоячи за бюрком Сеттембріні-старшого, розмірковував про те, як віддається роботі тут його син, поєднуючи в творах красного письменства політику діда з гуманізмом батька. Потім утрьох вони вийшли на вулицю. Письменник зголосився провести братів додому.

Дорогою вони спершу мовчали, але це мовчання було ніби вступом до розмови про Нафту. Ганс Касторп міг зачекати, адже він був переконаний, що пан Сеттембріні обов'язково заведе мову про свого сусіда, що він лише через те й пішов з ними. Й Ганс Касторп не помилився. Глибоко зітхнувши, ніби перед забігом, італієць почав:

— Панове, я хочу вас застерегти.

Й оскільки потім настала пауза, Ганс Касторп, звичайно, запитав з підробним подивуванням: застерегти від чого? Міг би, принаймні, сказати: від кого? — але він висловився так невизначено, щоб підкреслити своє нерозуміння, тоді як навіть Йоахим здогадувався, про що мова.

— Від особи, в якої ми щойно гостювали, — відповів Сеттембріні, — і з якою я вас познайомив усупереч своїй волі та бажанню. Ви знаєте, що це сталося випадково, я нічого не міг удіяти і все-таки я несу відповідальність, і навіть дуже серйозну. Мій обов'язок — указати вам, як людям молодим та недосвідченим, принаймні, на духовну небезпеку спілкування з цим чоловіком і просити вас триматися від нього на певній відстані. Його формою є логіка, але суттю — безлад.

Еге ж, з Нафтою, справді, не зовсім усе так чисто, визнав Ганс Касторп, Нафта висловлювався часом дещо дивнувато; в нього так виходило, ніби Сонце обертається навколо Землі. Але як, урешті, могло б їм спасти на думку, що слід утримуватися від зустрічей з його, пана Сеттембріні, приятелем? Адже італієць сам визнав, що саме через нього вони познайомилися з паном Нафтою, зустріли їх разом, він з ним ходить на прогулянки, запросто заглядає на чай, це ж доводить...

— Безперечно, інженере, безперечно, — голос пана Сеттембріні звучав м'яко, так ніби він змирився з долею, але чулося й легке тремтіння. — Все це можна мені закинути, ось ви й закидаєте. Гаразд, я готовий узяти на себе відповідальність... Я мешкаю з цим паном під одним дахом, зустрічі в такій ситуації неминучі, слово за словом, й ось виходить знайомство. Пан Нафта — людина розумна, а це трапляється не так-то й часто. Він любить розмірковувати, я також. Моя поведінка, можливо, й заслуговує на осуд, але я користуюся нагодою схрестити клинки ідей з достойним суперником. Нікого в мене тут немає... Словом, це правда, я заходжу до нього, він до мене, ми разом ходимо на прогулянку. Й сперечаємося. Сперечаємось несамовито ледь не щодня, але, маю визнати, протилежність та ворожість його поглядів, можливо, мене особливо й притягає, змушує шукати з ним зустрічі. Суперечки мені необхідні. Переконання не можуть вижити, якщо немає нагоди їх захищати, а я міцний у своїх переконаннях. Але чи можете ви стверджувати про себе те саме — ви, лейтенанте, та й ви, інженере? Ви беззбройні перед інтелектуальним штукарством, вам загрожує небезпека, ваш розум та душа можуть постраждати від усієї цієї напівфанатичної, напівозлобленої казуїстики.

Так, так, це, звичайно, правда, погодився Ганс Касторп, вони з братом більшою чи меншою мірою перебувають під загрозою. Важкі діти життя, так би мовити, він розуміє. Та з іншого боку, цьому можна протиставити Петрарку з його девізом, пан Сеттембріні знає, про що мова, а послухати міркування Нафти у будь-якому разі таки варто: треба віддати йому належне, те, що стосується комуністичної епохи, коли нікому не буде дозволено брати відсотки за час, було блискуче висловлено, окрім того, його дуже зацікавили й деякі думки про педагогіку, які без Нафти він ніколи б не почув...

Пан Сеттембріні стиснув губи, і Ганс Касторп поквапився додати, що сам він, звичайно, утримується від того, щоб брати чиюсь сторону чи висловлювати якусь позицію, просто йому здалася цікавою думка Нафти про молодь і про те, чого вона прагне.

— Але спершу поясніть мені ось яку річ! — вів Ганс Касторп далі. — Цей пан Нафта, я кажу «цей пан», щоб показати, що я не так-то йому й симпатизую, навпаки, внутрішньо ставлюся до нього досить насторожено...

— І тут ви маєте абсолютну рацію! — вдячно вигукнув Сеттембріні.

— ...він багато говорив проти грошей, цієї душі держави, як сам висловився, й проти власности, оскільки вона, по суті, є крадіжкою, словом, проти капіталістичного багатства, про яке він, наскільки я пам'ятаю, сказав, що воно є паливом пекельного полум'я, — так приблизно він висловився, якщо не помиляюсь, і на всі лади вихваляв середньовіччя, яке забороняло брати відсотки. Тоді як він сам... Перепрошую, але у нього має бути... Заходиш до нього й не можеш приховати свого здивування. Увесь цей шовк...

— Отож бо й воно, — посміхнувся Сеттембріні, — смак у нього досить характерний...

— ...чудові старовинні меблі, — перераховував Ганс Касторп, — «П'єта» чотирнадцятого сторіччя... Венеційська люстра... маленький гайдук у лівреї... і шоколадного пирога скільки хочеш... Сам по собі він мав би...

— Пан Нафта, — відповів Сеттембріні, — сам по собі такий самий капіталіст, як і я.

— Але ж? — наполягав Ганс Касторп. — Ви теж мали б сказати зараз «але», пане Сеттембріні.

— Що ж, вони нікого зі своїх не залишають у скруті.

— Вони?

— Так, отці.

— Отці? Які ще отці?

— Та єзуїти, інженере!

Запала мовчанка. Брати остовпіли. Ганс Касторп нарешті вигукнув:

— Як, хай йому грець, під три чорти, — то він єзуїт?!

— Ви вгадали, — не без іронії зауважив Сеттембріні.

— Та я б ніколи в житті... Хто б міг подумати! Так ось чому ви величали його «падре»?

— То було невелике ввічливе перебільшення, — відповів Сеттембріні. — Пан Нафта не має священицького сану. На заваді стала хвороба. Але він був послушником і давав обітницю. Хвороба змусила його перервати заняття теологією. Потім він кілька років був префектом в орденській школі, тобто наглядачем, наставником, вихователем молодшого покоління. Це відповідало його педагогічним схильностям. Він і тут може займатися улюбленою справою, викладаючи латину в «Фрідеріціанумі». Тут він уже п'ять років. І абсолютно невідомо, чи колись йому дозволять поїхати звідси. Проте він є членом ордена і, навіть якби був менш тісно з ним пов'язаним, ніколи не знав би нужди. Я сказав вам, що сам по собі він бідний, тобто не має жодної власности. Як же інакше, такий статут. Зате орден володіє незліченними багатствами і, як бачите, непогано піклується про своїх.

— Господи, — пробурмотів Ганс Касторп. — Та я ніколи не думав і не гадав, що таке досі існує! Єзуїт! Це ж треба!.. Але поясніть мені ось таку річ: якщо про нього так добре дбають, якого біса він тоді живе тут... Я не хочу сказати нічого поганого про ваше помешкання, пане Сеттембріні, ви чудово влаштовані в Лукачека, там так тихо й затишно. Але все-таки, якщо Нафта, так би мовити, купається в грошах — чому він не найме собі респектабельнішу квартиру, в доброму домі, з пристойними сходами та великими кімнатами? У тому, що він сидить у цій дірі з усіма своїми шовками, є щось таке таємниче, майже авантюристичне...

Сеттембріні здвигнув плечима:

— Гадаю, це вияв тактовности та особистого смаку. Він, я гадаю, таким чином заспокоює своє антикапіталістичне сумління, мешкаючи в кімнаті жебрака, й компенсує збитки способом життя, якого дотримується. Тут грає роль і певна стриманість. Нема чого виставляти на показ те, як тобою опікується нечистий. Тож він і маскується непримітним фасадом, а за ним дає волю своїй церковній любові до шовків...

— Дивовижно! — сказав Ганс Касторп. — Маю визнати, що для мене це щось цілком нове, я аж захвилювався. Ні, ми дуже забов'язані вам, пане Сеттембріні, за це знайомство. Як хочете, але ми ще не раз побуваємо у вас удома й навідаємо пана Нафту. Це справа вирішена. Такі зустрічі надзвичайно розширюють духовні обрії, дозволяють зазирнути в світ, про існування якого й гадки не мав. Справжній єзуїт! Але коли я кажу «справжній», то задаюся питанням, яке щойно спало мені на думку і яке неодмінно треба з'ясувати. Я сам себе питаю: чи він справжній? Я знаю, ви вважаєте, що той, про кого потай піклується нечистий, взагалі не може бути таким, яким він мав би бути. Але я маю на увазі інше: чи такий він, яким має бути єзуїт, — ось що спало мені на думку. Він такого наговорив — ви знаєте, що я маю на увазі, — про християнський комунізм, про релігійний порив пролетаріату, який не побоїться окропити руки в крові, — словом, речі, в порівнянні з якими ваш дід з його списом громадянина був, перепрошую, чистим ягнятком. Хіба таке дозволяється? Чи схвалюють керівники ордену такі погляди? Чи узгоджується це з ученням римо-католицької церкви, яке орден шляхом різних інтриг, як я чув, намагається поширити на цілий світ? Чи це часом не те, що називають — ну, єрессю, відступництвом, некоректністю? Ось про що я міркую собі стосовно Нафти, й охоче прислухаюся до вашої думки.

Сеттембріні посміхнувся.

— Дуже просто. Пан Нафта, звичайно, перш за все, єзуїт, справжній, від голови до п'ят. А, по-друге, він людина розумна — інакше я не цінував би його товариства, — тож він шукає нових комбінацій, нових способів прилаштуватися, припасуватись, нових варіантів, що узгоджуються з теперішнім часом. Ви бачили, що він і мене подивував своїми теоріями. Вперше був він переді мною настільки відвертим. Ваша присутність його явно надихнула, і я скористався з нагоди, щоб його подражнити, змусити висловитися до кінця з певних питань. Це звучало досить-таки кумедно, досить-таки жахливо...

— Так, так, але чому він не став священиком? Адже міг би за своїм віком.

— Я ж вам казав: перешкодила хвороба.

— Гаразд, але хіба ви не вважаєте, що коли він перш за все єзуїт, а вже потім — розумна людина з комбінаціями — що ця, друга, обставина, долучена ззовні, має зв'язок з його хворобою?

— Що ви хочете цим сказати?

— Ні, ні, пане Сеттембріні. Я хочу лише сказати, що він має мокру плямку на легені, яка й завадила йому стати священиком. Але й комбінації також, напевне, могли б завадити, тож і комбінації, і мокра плямка певною мірою пов'язані між собою. Він також, по-своєму, ніби як важка дитина життя, joli jésuite з petite tache humide[30].

Вони дійшли до санаторію. Перед тим, як попрощатися, вони ще постояли кружком на платформі перед будинком, і кілька пацієнтів, що тинялися біля під'їзду, спостерігали за ними. Сеттембріні сказав:

— Тож я ще раз застерігаю вас, мої юні друзі. Я не можу заборонити вам розвивати це знайомство, якщо вас охопила цікавість. Але озбройте серце й розум недовірою, нехай ніколи не зачахне у вас дух критичного опору. Я схарактеризую вам цього чоловіка одним словом: він сластолюбець.

Обличчя братів видовжилися від здивування. Потім Ганс Касторп запитав:

— Що?.. Як ви сказали? Але даруйте, він же член ордена. Там дають певні обітниці, настільки мені відомо, до того ж він такий хирлявий і миршавий...

— Не говоріть дурниць, інженере, — заперечив Сеттембріні. — Хирлявість тут ні до чого, а стосовно обітниць, то можна придумати собі відмовку. Але я говорив у ширшому, духовному сенсі, і вважав, що ви здатні мене зрозуміти. Пам'ятаєте, як я колись навідавсь у вашу кімнату — це було давно, дуже давно, — тоді ви перебували на постільному режимі після прийняття вас до санаторію...

— Звісно! Ви зайшли, коли вже стемніло, й увімкнули світло, я це пам'ятаю як зараз...

— Гаразд, тож у тодішній розмові, як то, слава Богу, часто трапляється, ми заторкнули з вами високі матерії. Здається, говорили про життя і смерть, про доброчинність смерти, оскільки вона — умова та інструмент життя, і про її огидну личину, в якій вона постає, тільки-но дух хибним чином вирізняє її, перетворюючи в самодостатній принцип! Панове! — вів далі Сеттембріні, підступаючи до молодих людей та тикаючи в них, ніби виделкою, великим та середнім пальцями лівої руки, щоб краще заволодіти їхньою увагою, при цьому застережно здіймаючи вказівний палець правої... — Затямте собі, дух є суверенним, його воля є вільною, він визначає світ моральности. Але досить духові лише дуалістично виокремити смерть, і вона волею духа стає, справді й на ділі, actu, ви розумієте мене, самодостатньою, ворожою до життя силою, небезпечним принципом, великою спокусою, і його царством є сластолюбство. Ви запитаєте мене: чому сластолюбство? Я відповім: тому що вона звільняє й визволяє, тому що вона є порятунком, але не порятунком від сил зла, а порятунком у злі. Вона звільняє від моралі та моральности, позбавляє витримки та твердости, дає простір до сластолюбства. Якщо я застерігаю вас від цього чоловіка, з яким звів вас всупереч своїй волі, якщо закликаю вас при зустрічах з ним тричі оперезати своє серце сталевим поясом критики, то лише через те, що всі думки його мають сластолюбний характер, адже вони перебувають під егідою смерти, — а смерть є надзвичайно розпусною силою, як я вам уже якось казав, інженере, — я добре пам'ятаю, що вдався до цього вислову, оскільки завжди зберігаю в пам'яті вдалі й точні епітети, які мені доводиться вживати, — сила, що скерована проти моральности, поступу, праці та життя, й шляхетним завданням будь-якого вихователя є збереження молодих умів від її згубного подиху.

Ніхто не зміг би висловити все це краще за пана Сеттембріні, висловити так чітко й опукло. Ганс Касторп та Йоахим Цімсен щиро подякували йому, попрощалися й піднялися сходами до порталу «Берґгофа», тоді як пан Сеттембріні поквапивсь повернутися до свого гуманістичного бюрка, що містилося на поверх вище від шовкової келії Нафти.

То були перші відвідини братами маленького Нафти. Потому вони були ще два чи три рази, якось навіть за відсутности пана Сеттембріні; й щоразу ці відвідини давали молодому Гансові Касторпу багатий матеріал для роздумів, коли, позираючи своїм внутрішнім оком на вищу форму органічного життя, яка поставала перед ним і звалася Homo Dei, він сидів серед синіх квітів свого улюбленого закутка і «правив».

Напад люті. Та ще дещо досить неприємне

Так настав серпень, і з першими днями місяця щасливо проскочила річниця з дня прибуття нашого героя сюди, нагору. Й добре, що проскочила — молодий Ганс Касторп думав про її наближення з якимось неприємним почуттям. Так траплялося з усіма. Дата прибуття не викликала радощів; серед пацієнтів, які перебували тут рік чи кілька років, було не прийнято згадувати про таке, і якщо мешканці «Берґгофа» зазвичай користувалися будь-якою нагодою для святкування та проголошення тостів, у міру можливостей примножуючи загальноприйняті великі відхилення в рівномірному ритмі та пульсації року, — частими та випадковими, так що жоден день народження, загальне обстеження, поквапний самовільний чи законний від'їзд не обходилися без частування та вистрілювання корків у ресторані, — то річницю приїзду відзначали хіба що мовчанням, даючи їй можливість проскочити непомітно, а то й справді, напевне, забуваючи про неї і сподіваючись на те, що інші також про неї не згадають. Часовим рахунком переймалися всі; стежили за календарем, за річним циклом, за щорічним поверненням зовнішніх ознак природи. Проте час, пов'язаний для кожного окремо з простором тут, нагорі, тобто особистий, індивідуальний час, вимірювали та вираховували хіба новачки та ті, що прибули на короткий термін, бувалі пацієнти надавали перевагу невиміряному, непримітно-вічному часу, дню, який завжди залишався б одним і тим самим, і кожен з достойною похвали делікатністю припускав щодо іншого таке саме почуття та бажання. Повідомити комусь, що сьогодні виповнилося три роки з того часу, як ти тут, вважалося верхом нахабства та нетактовности, проте такого ніколи й не траплялося. Навіть пані Штер, незважаючи на всі її недоліки, в цьому питанні виявляла відповідну тактовність та вихованість і ніколи б не припустилася такого проколу. Та, безперечно, її хвороба, лихоманний стан її тіла поєднувалися з неймовірним невіглаством. Зовсім недавно за столом вона сказала, що в неї «афекція» на верхівках легень, а коли мова зайшла про історію, заявила, що історичні дати завжди були її «полікратовим перснем», від чого присутні на мить мовби завмерли. Та щоб вона, скажімо, в лютому нагадала Цімсенові про його річницю, таке цілковито виключалося, хоча вона, непевне, про це подумала. Адже її злощасна голова була засмічена нікому не потрібними датами та фактами, і вона полюбляла встромляти свого носа в чужі справи; проте звичай змушував її стримуватися.

Так сталося і з річницею Ганса Касторпа. Щоправда пані Штер за сніданком спробувала була йому багатозначно підморгнути, та, перетнувшись з його відстороненим поглядом, швидко знітилася. Йоахим також змовчав, хоча він то, звичайно, пам'ятав і місяць і день, коли їздив до станції «Села», щоб зустріти там свого гостя, який «прибув його навідити». Зрештою, Йоахим удався не надто балакучим, — на відміну від Ганса Касторпа, що захопився тут розумуваннями, передусім про різних гуманістів та казуїстів, — з певного часу став особливо й навіть трохи дивно мовчазним, він і на запитання відповідав лише односкладово, зате вираз його обличчя був достатньо красномовним. Було ясно, що зі станцією «Село» його пов'язували зовсім інші уявлення, ніж зустріч та приїзд... Він вів жваве листування з рівниною. У ньому визрівала рішучість. І його приготування добігали кінця.

Липень був теплим і сонячним. Та з початком нового місяця погода зіпсувалася, стало похмуро й волого, пішли дощі, мокрий сніг, потім справжні снігопади, й за винятком рідкісних, по-літньому розкішних днів, увесь серпень та частину вересня трималася холодна погода. Спершу в кімнатах, нагрітих за літо, зберігалося тепло; там було градусів десять, що вважалося цілком допустимим. Та потім дуже швидко ставало холодніше та холодніше, й усі навіть зраділи снігові, який укрив долину, оскільки лише наявність снігу — низька температура сама собою не бралася до уваги — спонукала дирекцію затопити спершу в їдальні, а згодом і в кімнатах пацієнтів, тож після обов'язкової процедури лежання, скинувши ковдру та повернувшись до кімнати, можна було притуляти задубілі, мокрі руки до ожилих труб опалення, хоча від їхнього сухого подиху ще більше пашіли щоки.

Чи то вже настала зима? Якщо вірити почуттям, то складалося саме таке враження, і всі нарікали, що навіть і «не бачили літа», хоча самі ж таки його проґавили, безоглядно марнуючи час, особистий та календарний, за сприяння навколишніх природних та штучних обставин. Усі усвідомлювали, що ще будуть погожі осінні дні; можливо навіть довга вервечка днів, настане бабине літо, яке зі своїми теплими розкошами нічим не поступалося справжньому, якщо тільки не звертати увагу на те, настільки нижче стоїть сонце над обрієм і настільки раніше заходить. Проте зимовий краєвид за вікном та пов'язана з ним нудьга виявлялися сильнішими за такі міркування. Стоїш перед зачиненими балконними дверима та дивишся з відразою на хурделицю. — Йоахим довго стояв там і врешті здушеним голосом промовив:

— Отже, знову почнуться холоди.

Ганс Касторп з глибини кімнати заперечив:

— Не може бути, для зими ще зарано, хоча нібито все дуже на те скидається; якщо зима — то темінь, сніг, холод і теплі труби опалення, це вже справді зима. Та якщо подумати, що зима якраз нещодавно скінчилася і щойно зійшов сніг, у кожному разі, нам, правда, здається, мовби щойно була весна, — то часом, тут я цілком згоден з тобою, від цього аж занудити може. Тут треба бути обережним, щоб не втратити смак до життя, — дай мені пояснити свою думку. Я гадаю, світ загалом улаштований таким чином, щоб відповідати потребам людини й збуджувати в неї смак до життя, цього не можна не визнати. Цим я зовсім не хочу сказати, ніби світовий лад, ну, наприклад, хоча б величина нашої планети, час, який їй потрібен, щоб обертатися навколо власної осі та навколо сонця, перебіг дня та ночі, пір року, — словом, космічний ритм, розрахований на наші потреби, — то було б надто самовпевнено та наївно, відгонило б телеологією, як сказав би філософ. Просто наші потреби та загальні основні закономірності в природі, дякувати Богу, є співзвучними, — я кажу «дякувати Богу», оскільки за це справді ми маємо дякувати, — й коли на рівнині настає літо чи зима, то від минулого літа чи зими проминуло рівно стільки часу, що літо й зима здаються нам новими та бажаними, і це якраз є основою смаку до життя. А ось у нас тут, нагорі, цей порядок і гармонію порушено, по-перше, через те, що тут немає справжніх пір року, як ти колись висловивсь, а просто літні та зимові дні, pele-mele, впереміж, а по-друге, тому, що час, який ми проводимо, власне й не є часом, тож коли настає нова зима, вона зовсім не є новою, а тією самою старою; цим і пояснюється те незадоволення, з яким ти дивишся у вікно.

— Красно дякую за роз'яснення, — сказав Йоахим. — А тепер, коли все мені розтлумачив, ти, як мені видається, почуваєшся настільки задоволеним собою, що заодно відчуваєш задоволення і від усього цього життя... Ні! Досить! — майже скрикнув Йоахим. — Усе це свинство, мерзенне свинство, і якщо ти... то я особисто... — І він швидким кроком вийшов з кімнати, грюкнувши дверима, — а на його гарних, лагідних очах ніби зблиснули сльози.

Ганс Касторп залишився в цілковитому збентеженні. Поки брат робив гучні заяви про свої наміри, він не сприймав це надто серйозно. Але тепер, коли саме обличчя Йоахима свідчило про його наміри і було таким промовистим та ще й сьогоднішня поведінка, все це налякало Ганса Касторпа, який зрозумів, що цей вояк цілком здатний від слів перейти до дії, — і Ганс Касторп так перелякавсь, аж побілів, злякався за них обох, за нього й за себе. «Fort possible qu'il va mourir»[31], — подумав він, й оскільки ця обізнаність, безперечно, походила з третіх рук, то до неї домішувався біль давніх, досі непогамованих підозр, і ще Ганс Касторп подумав: «Невже він покине мене тут самого, — мене, який приїхав сюди лише для того, щоб його навідати?! — Й тут-таки додав: — Це було б цілком недолуго й жахливо, — це було б настільки недолуго й жахливо, що я відчуваю, як у мене холоне обличчя і серце калатає невпопад, бо якщо я залишуся тут сам, — а я залишуся, навіть якщо він поїде геть, я не зможу, мені неможливо поїхати з ним, — тоді, тоді, — що це з серцем, тепер воно зовсім завмирає? — тоді це буде на віки вічні, тому що самому мені вже ніколи не вдасться спуститися звідси на рівнину...

Таким був страшний хід думок Ганса Касторпа. Того-таки дня всі його сумніви були розвіяні: Йоахим сказав своє слово, жереб було кинуто, все вирішено.

Після чаю брати спустилися в світлий напівпідвал на щомісячне обстеження. Був початок вересня. Заходячи до ординаторської, звідки на них війнуло сухим теплом, вони застали за письмовим столом доктора Кроковскі, тоді як надвірний радник, який ніби ще більше посинів, стояв, схрестивши на грудях руки, притулившись до стіни та стискаючи в руках стетоскоп, яким постукував себе по плечі. Він позіхав, позираючи на стелю.

— Добридень, хлопці! — сказав він утомлено, та й надалі здавався млявим, меланхолійним, сповненим байдужости до всього. Напевне, знову накурився. Щоправда, для поганого настрою були об'єктивні причини, про які брати вже чули, відомі внутрішньосанаторні неприємності. Молоденька дівчина на ім'я Аммі Нольтінґ уперше приїхала до санаторію восени позаминулого року й за дев'ять місяців, у серпні, була виписана як здорова, у вересні вона знову повернулася, бо «їй стало погано», в лютому її вдруге відпустили на рівнину, оскільки були відсутні будь-які шуми, та вже в середині липня вона знову зайняла своє місце за столом пані Ільтіс. Й ось о першій ночі цю Аммі застали в її спальні з одним хворим, сином фабриканта фарб з Пірею, молодим хіміком на прізвище Поліпраксіос, тим самим греком, що на карнавалі привернув був до себе загальну й цілком заслужену увагу стрункістю та красою своїх ніг, причому застукала її не хто інший, як її ж подруга, яка від ревнощів ледь не втратила глузд. Вона проникла до кімнати Аммі тим самим шляхом, що й Поліпраксіос, тобто через балкон, і, охоплена гнівом та відчаєм від побаченої картини, здійняла жахливий крик, підняла на ноги ввесь дім і зробила скандал надбанням усього санаторію. Тож Беренс був змушений вигнати всіх трьох: афінянина, Нольтінг та її подругу, яка в розпалі пристрастей забула про власну честь. Тепер він саме обговорював цю прикру справу зі своїм асистентом, у якого, до речі, лікувалися й Аммі, й донощиця. Проводячи обстеження братів, Беренс зі смутком та почуттям безпорадности далі вів мову про цей випадок; справжній майстер аскультації, він був здатний вислуховувати в людини нутро й водночас вести розмову про сторонні речі та диктувати асистентові результати обстеження.

— Так, так, gentlemen[32], оте кляте libido[33]! — говорив він. — Ви, звичайно, ще маєте від тієї штуки насолоду, що вам... Везикулярне... Але мені, як головному лікареві, все це вже так остогидло, можете мені... глухувате місце... можете мені повірити. Хіба я винний, що туберкульоз пов'язаний з підвищеним статевим збудженням?.. досить жорстке дихання. Не я так усе це влаштував, а тут не встигнеш озирнутись, як можеш опинитися в ролі утримувача будинку побачень... укорочене під лівою пахвою. Ми пропонуємо психоаналіз, даємо можливість виговоритися — куди там! Що більше ці гультяї розповідають, то стають хтивішими. Я особисто виступаю за математику... Тут краще, шумів більше немає... Заняття математикою, кажу я їм, є чудовим засобом проти амурних поривів. Прокурор Паравант, якого сильно тягло на такі речі, взявся за математику, займається тепер квадратурою кола і відчуває велике полегшення. Та більшість надто дурні й надто ліниві, хай Господь їм простить... Везикулярне... Бачите, я чудово знаю, що для молоді зовсім не важко втратити тут глузд, і раніше я часом намагався боротися з розпустою. А потім виходило, що який-небудь брат чи наречений питав мене, дивлячись в очі, яке мені до того діло, відтоді я лікар і тільки лікар... слабкі хрипи праворуч угорі.

Він закінчив з Йоахимом, запхнув стетоскоп до кишені халата й величезною лівою рукою протер очі, як робив зазвичай, коли скисав та впадав у меланхолію. Майже машинально та час від часу позіхаючи від поганого настрою, промовив він свої звичні фрази:

— Ну, Цімсене, вище голову! Не все ще так, як має бути за підручниками фізіології, де-не-де ще є збої, і за шкалою Ґаффкі у вас ще не все гаразд, навіть на один бал більше, ніж було недавно, — зараз у вас шість, але не треба напускати на себе світову жалобу. Коли ви прибули сюди, справи були значно гірші, тут я можу вам дати розписку, і якщо ви перебудете тут ще, скажімо, до генваря — лютого — знаєте, що раніше казали «генваря»?

Це звучить для мене якось вишуканіше. Відтепер я вирішив говорити лише «генваря»... — Пане надвірний раднику... — почав був Йоахим. Він стояв оголений до пояса, стуливши підбори та виставивши вперед груди, з надзвичайно рішучим виразом обличчя, що так само вкрилося плямами, як і того разу, коли Ганс Касторп за відомих обставин подумав, що ось як, виявляється, бліднуть засмаглі люди.

— Якщо ви, — нічого не помічаючи, вів далі Беренс, — десь так з півроку справно нестимете тутешню службу, то будете просто молодцем, навіть захоплення Константинополя буде вам тоді до снаги, надмірна сила дасть вам змогу стати наймогутнішим командиром.

Хто зна, як довго надвірний радник, охоплений похмурим настроєм, плів би такі нісенітниці, якби не незворушний вигляд Йоахима, його очевидний намір висловитись і висловитися сміливо, не збили його з пантелику.

— Пане надвірний раднику, — сказав хлопець, — дозвольте доповісти: я вирішив від'їхати.

— Ось воно що! То ви збираєтеся стати комівояжером? А я гадав, що ви хотіли з часом, коли остаточно одужаєте, стати офіцером.

— Ні, пане надвірний раднику, через вісім днів я маю відбути.

— Мені не причулося? Ви кидаєте зброю, хочете втікти? Це ж дезертирство.

— Ні, я маю іншу думку з цього приводу, пане надвірний раднику. Я мушу відбути в полк.

— І це незважаючи на те, що через півроку я даю вам слово вас відпустити, а зараз відпустити ніяк не можу?

Йоахим тримався дедалі більше по-військовому. Він підтяг живіт і відкарбував:

— Я тут уже понад півтора року, пане надвірний раднику. Я не можу більше чекати. Спершу, пане надвірний раднику, ви вели мову про три місяці. Потім курс лікування розтягся то ще на три місяці, то на півроку, а я так і досі не здоровий.

— Хіба це моя провина?

— Звичайно, ні, пане надвірний раднику. Але далі чекати мені вже не можна. Я не можу очікувати тут цілковитого одужання, якщо ще хочу потрапити в полк. Треба їхати зараз. Мені буде потрібний час на екіпірування та таке інше.

— Ви повідомили про своє рішення родину? Одержали згоду?

— Моя мати погодилася. Все залагоджено. Мене зараховано корнетом у сімдесят шостий полк і до першого жовтня я маю прибути за призначенням.

— Незважаючи на ризик? — запитав Беренс, поглянувши на нього своїми набряклими від крови очима.

— Так точно, пане надвірний раднику, — промовив Йоахим тремтливими губами.

— Ну що ж, гаразд, Цімсен, — надвірний радник змінив тон, став поблажливішим, якось увесь розслабився. — Гаразд, Цімсен. Можете стати вільно! Їдьте з Богом. Я бачу, ви знаєте, чого хочете, і переймаєте цю справу на себе, і, звичайно, врешті, це ваша справа, а не моя, з тої самої миті, коли ви переймаєте її на себе. Кожен сам собі пан. Ви їдете без гарантії, я ні за що не ручуся. Та дасть Бог, усе може обійтися. Ваша професія пов'язана з перебуванням на свіжому повітрі. Цілком можливо, що то вам піде на користь і ви якось виборсаєтеся.

— Так точно, пане надвірний раднику.

— Ну а ви, хлопче з цивільного світу? Ви також з ним?

Тепер мав відповідати Ганс Касторп. Він стояв так само блідий, як і під час огляду рік тому, за результатами якого його прийняли до санаторію, стояв на тому самому місці, що й тоді, і знову було помітне пульсування його серця між ребрами. Він сказав:

— Я цілковито узалежнюю це від вашого висновку, пане надвірний раднику.

— Від мого висновку. Чудово, — і, підтягти його за руку до себе, Беренс узявся прослуховувати та простукувати. Він не диктував. Справа рухалася досить швидко. Закінчивши, сказав:

— Можете їхати.

Ганс Касторп, затинаючись, пробелькотів:

— Як... тобто? Хіба я здоровий?

— Так, ви здорові. Про вражене місце вгорі ліворуч вже нема чого говорити. Ваша температура не має до нього жодного стосунку. Звідки вона, мені навіть важко сказати. Гадаю, вона нічогісінько не означає. Тож з мого боку перепон до від'їзду я не бачу, можете їхати.

— Але... пане надвірний раднику... Ви, напевне, говорите зараз не всерйоз?

— Не всерйоз? Чого це раптом? Що це ви собі думаєте? Що ви думаєте зокрема про мене, хотів би я знати? За кого ви мене берете? За утримувача будинку побачень?

Він просто лютував. Синє обличчя надвірного радника стало буряковим від припливу крови, кутик верхньої губи над коротко підстриженими вусиками підскочив ще вище, оголивши зуби, й він уже нахиляв голову, як бик, вирячивши на Ганса Касторпа свої сльозаві, налиті кров'ю очі.

— Я вам цього не дозволю! — кричав він. — По-перше, я ніякий не утримувач, не власник! Я тут на службі! Я лікар! Лише лікар, ви розумієте?! Я не якийсь там звідник! Я вам не сеньйор Аморозо з віа Толедо в чудовому Неаполі, розумієте?! Я слуга стражденного людства! І якщо ви зволите мати іншу думку про мою особу, то можете обидва їхати під три чорти, до бісової мами або світ за очі, вибирайте самі! Щасливої дороги!

Великими кроками він попрямував до дверей, що вели у приймальню рентгенівського кабінету, рвонув їх та грюкнув за собою.

Брати розгублено обернулися до доктора Кроковскі, але той уткнувся носом у свої папери і, здавалося, був цілком поглинутий цим заняттям. Вони похапцем одягнулися. На сходах Ганс Касторп сказав:

— Це було жахливо. Ти колись його бачив таким?

— Ні, таким ще ніколи. Це така собі начальницька істерика. В таких випадках не залишається нічого іншого, як виявляти бездоганну коректність та чекати, коли гроза промине. Звичайно, він подратований через цю історію з Поліпраксіосом та Нольтінг. Але ти зауважив, — і було видно, як радість від здобутої ним перемоги підіймається в ньому й розпирає груди, — ти зауважив, як він зразу збавив тон і капітулював, коли зрозумів, що я не жартую? Треба лише твердо триматися, не дати себе збити. Тепер я маю сякий-такий дозвіл — він сам сказав, що я скоріш за все виборсаюся й за тиждень рушаємо... за три тижні я буду в полку, — поправився він, виводячи з гри Ганса Касторпа й відносячи слова, що на радощах вирвалися з нього, лише до себе.

Ганс Касторп змовчав. Він нічого не сказав ані про “дозвіл”, одержаний Йоахимом, ані про дозвіл, який він мав сам і про який також варто було поговорити. Він готувався до процедури лежання, запхнув до рота термометр, швидкими, впевненими рухами, з майстерністю, доведеною до досконалости, у цілковитій відповідності із заведеною тут практикою, про яку й гадки не мають на рівнині, загорнувся в обидві верблюжі ковдри й застиг у своєму зручному шезлонгу серед холодної вологости осіннього вечора, що вже насувався.

Низько висіли дощові хмари, вигадливий прапор було опущено, на мокрих гілках великої смереки ще лежали залишки снігу. Знизу, із загального павільйону, звідки рік тому до нього вперше долинув голос пана Альбіна, висіло приглушене шемрання розмов, а його обличчя й руки все більше дубіли від проникливого холоду. Та він був уже звичним до цього і вдячним за цей стан життя, який видавався йому єдино можливим для нього, за це право лежати в затишному кутку та розмірковувати про все, що заманеться.

Тож справу вирішено, Йоахим від'їжджає. Радамант його відпустив — не rite, не як зовсім здорового, але все-таки відпустив, частково навіть визнавши виявлену хлопцем наполегливість. Він поїде вузькоколійкою до Ландкварта, в Романсгорн, перетне широке бездонне озеро, яким, за баладою, проскакав вершник, і через усю Німеччину поїде додому. Житиме там, у рівнинному світі, серед людей, які навіть гадки не мають про те, як треба жити, нічого не знають про термометри, про мистецтво загортання в ковдри, про спальні мішки, про потрійні обов'язкові прогулянки, про... навіть важко сказати, важко назвати все, що люди там не знають, але думка, що Йоахим після проведених тут, нагорі, добрих півтора року, буде змушений жити серед непосвячених — ця думка, яка стосувалася лише Йоахима і хіба що дуже віддалено, лише як припущення мала відношення до нього, Ганса Касторпа, — настільки збила його з пантелику, що він заплющив очі та відмахнувся рукою. “Неможливо, неможливо”, — пробурчав він.

Але якщо це неможливо, то він має залишитися й жити тут, нагорі, сам, без Йоахима? Авжеж. І як довго? Поки Беренс відпустить його як цілком здорового, відпустить усерйоз, а не так, як сьогодні. Та, по-перше, термін цей був настільки невизначеним, що перед його неохопністю залишалося лише розвести руками, як то свого часу зробив Йоахим, і, по-друге, виникало питання: чи стане тоді неможливе більш можливим? Скорше навпаки. І якщо бути до кінця відвертим з самим собою, то зараз йому простягали руку допомоги, зараз, коли неможливе було не зовсім неможливим, яким воно стане пізніше, йому була запропонована опора та проводир, завдяки самовільному від'їздові Йоахима, на тяжкому шляху донизу, на рівнину, який він самотужки ніколи не віднайде. О, як гуманіст і педагог стане закликати його вхопитися за руку та піти за проводирем, коли гуманіст та педагог довідається про таку можливість! Адже пан Сеттембріні був поборником ідей га сил, до яких, звичайно, варто було дослухатися, зрештою, не беззастережно й не лише до них, але й до інших ідей та сил. Та й з Йоахимом було не інакше. Йоахим солдат, і цим усе сказано. Він від'їжджає майже в той самий час, коли пишногруда Маруся збирається повернутись (її приїзд очікували, як відомо, на перше жовтня), тоді як йому, цивільному Гансові Касторпу, від'їзд тому і видавався неможливим, що він має дочекатися Клавдії Шоша, про повернення якої не ведеться навіть жодних розмов. «Я маю іншу думку», — сказав Йоахим, коли Радамант звинуватив його в дезертирстві, що, безперечно, з погляду Йоахима видавалося лише порожньою балаканиною надвірного радника внаслідок його поганого настрою. Та йому, як людині цивільній, усе видавалось інакшим. Для нього — безперечно, так воно й було! Адже, щоб вихопити цю думку з плутанини почуттів, він і ліг сьогодні на балконі, незважаючи на холод та мокву, — для нього таки справді було б дезертирством, скориставшись нагодою, самочинно чи майже самочинно втекти на рівнину, втекти від почуття зростаючої відповідальности, яка в ньому щоразу виникала при спогляданні найвищої форми органічного життя, що зветься Homo Dei, дезертирством та зрадою стосовно до тяжких та пекучих, надмірних для його слабких сил та все-таки хвилюючих обов'язків «правити», до яких він удавався тут, на лоджії, та серед синіх квітів свого закутка біля місточка.

Він вихопив з рота термометр, вихопив так поквапливо, як лише одного разу в житті, коли вперше користувався цим філігранним інструментом, який продала йому старша сестра, і з таким самим нетерпінням, як і тоді, схилився над ним. Меркурій добряче піднявся, він показував тридцять сім і вісім, навіть майже дев'ять.

Ганс Касторп скинув із себе ковдри, підхопився та швидко пройшовсь кімнатою, до дверей у коридор і назад. Потім, знову зайнявши горизонтальне положення, стиха гукнув Йоахима і поцікавився про його криву.

— Я більше не міряю, — відповів Йоахим.

— А в мене темпус, — сказав Ганс Касторп, перекручуючи слово, як то робила пані Штер; на що Йоахим за своєю скляною перегородкою нічого не відповів.

І пізніше Йоахим нічого не сказав, не сказав ні того дня, ні наступного, не намагався заводити розмову про плани та наміри брата, які, через короткий термін від'їзду, мали самі собою проявитися в дії або в бездіяльності, як воно і сталося, а саме — в бездіяльності. Очевидно, Ганс Касторп дотримувався поглядів квієтистів, які вважали, що діяти означає гнівити Бога, який лише сам один воліє діяти. У всякому разі вся активність Ганса Касторпа за ці дні звелася до відвідання Беренса, до повторної розмови, про яку Йоахимові було розказано, а перебіг та результати якої він знав наперед. Брат заявив, що бере на себе сміливість більше довіряти попереднім численним порадам надвірного радника залишатися тут до цілковитого одужання, щоб таким чином відпала потреба повертатися сюди знову, аніж словам, сказаним зопалу в хвилину подратування; адже в нього 37,8, і він не може вважати себе відпущеним rite, і якщо недавній висновок надвірного радника не треба сприймати як своєрідну форму вигнання, засіб, до якого, наскільки йому відомо, він не давав жодного приводу, то, добре поміркувавши та діючи свідомо на відміну від Йоахима Цімсена, він вирішив ще залишитися тут, поки остаточно позбудеться інфекції. На що надвірний радник скоріш за все відповів: «Bon[34], ось і чудово!» та «Які тут можуть бути образи!», й «Це було б найрозумніше», та: він зразу побачив, що з Ганса Касторпа вийде талановитіший пацієнт, ніж із того нетерплячого рубаки. Й так далі, й таке інше.

Приблизно так, за зовсім недалекими від істини припущеннями Йоахима, відбувалася та розмова, й тому він нічого не сказав, лише мовчки відзначив, що Ганс Касторп зі свого боку не вдається до жодних кроків стосовно від'їзду. А Йоахимові було й своїх клопотів досить! Де ще було йому думати про долю свого брата, який вирішив залишитися. Не важко уявити, яка буря вирувала йому в грудях. Може, то було навіть на краще, що він припинив заміряти температуру; розбив термометр, нібито випадково впустивши його; у тому стані, в якому перебував Йоахим, а він — то палав од жару, то бліднув од радощів та збудження — його температура могла будь-кого збити з пантелику. Він більше не міг лежати: цілий день ходив по кімнаті взад-уперед, як визначив Ганс Касторп, і це саме в ті години, чотири рази на день, коли ввесь «Берґгоф» завмирав у горизонтальному положенні. Півтора року! І нараз спуститися на рівнину, додому, наразі справді в полк, нехай лише й з неповним дозволом! Це в кожному разі ніяк не дрібниця, Ганс Касторп чудово розумів свого брата, що неспокійно крокував своєю кімнатою. Вісімнадцять місяців, цілий рік і ще півроку пробути тут, нагорі, глибоко вжитись, увійти в течію цього розпорядку, цього непорушного ритму життя, якому він увесь час підкорявся сім разів по сімдесят днів, — і раптом вирушити додому, на чужину, до непосвячених! Яких лише труднощів доведеться йому зазнати, перш ніж він там акліматизується! Хіба можна дивуватися, що хвилювання Йоахима було викликане не лише самою радістю, але й страхом, а, можливо, його гнав з кутка в куток кімнати біль розлуки з таким для нього звичним та знайомим? Не кажучи вже про Марусю.

Але радість переважала. Бо чим серце наповнене, те говорять уста його, й Йоахим без упину говорив про самого себе, не переймаючись майбутнім свого брата. Він говорив про те, яким оновленим та свіжим видаватиметься йому світ: і життя, й сам він, і час — кожен день та кожна хвилина. Час для нього знову стане повноцінним, попереду повільні, насичені роки юности. Він говорив про свою матір, звідну тітку Ганса Касторпа, в якої були такі самі м'які чорні очі, як у Йоахима, і яку він не бачив за ввесь час свого перебування в горах. Вона також з місяця на місяць, з півріччя на півріччя відкладала свою поїздку та так і не вибралася до сина. Говорив із захопленою посмішкою про присягу, яку незабаром має скласти: церемонія відбуватиметься перед полковим прапором, і саме прапорові треба буде присягнути.

— Невже? — здивувався Ганс Касторп. — Серйозно? Палиці? Якійсь ганчірці?

— Так, звичайно, а в артилерії — гарматі, як символу.

— Досить-таки романтичні звичаї, — зауважив на це цивільний Ганс Касторп. — Я сказав би навіть сентиментально-фанатичні, — на що Йоахим гордо та радісно кивнув головою.

Він займався приготуваннями до від'їзду, сплатив останній рахунок в адміністрації, ледь не за три дні призначеного самому собі терміну став пакувати валізи. Спакував і зимові, і літні речі, а спальний мішок та верблюжі ковдри попросив прислужника зашити в мішковину: вони можуть стати у пригоді на маневрах. Він почав потихеньку прощатися. Відвідав Нафту та Сеттембріні — цього разу сам, брат не пішов з ним і навіть не поцікавився, як Сеттембріні поставився до раптового від'їзду Йоахима та його невід'їзду, й що сказав з цього приводу: чи тільки «ну, ну», чи «так, так», чи те і те, або «poveretto», — Йоахимові, очевидно, то було цілком байдуже.

Та ось настав переддень від'їзду, і Йоахим востаннє віддав належне санаторному ритуалові, кожному столуванню, кожній процедурі лежання, кожній обов'язковій прогулянці, попрощався зі старшою сестрою та лікарями. І нарешті настав ранок того дня; очі Йоахима збуджено блищали, а руки були крижаними, коли він з'явився на сніданок: Йоахим не спав цілу ніч, майже не доторкнувся до їжі, блискавично схопився зі стільця, тільки-но карлиця сповістила його, що речі завантажено, і поквапно попрощався з сусідами за столом. Пані Штер, бажаючи йому щасливої дороги, пустилася в сльози — то були легкі, несолоні сльози неосвіченої людини, — і тут-таки, хитаючи головою та крутячи рукою з розчепіреними пальцями, стала за спиною Йоахима робити зловісні знаки, найвульгарнішим чином висловлюючи вчительці свої сумніви щодо обгрунтованости такого від'їзду та щасливого його кінця. Ганс Касторп, який допивав свою каву стоячи, щоб зразу рушити за Йоахимом, усе це бачив. Треба було ще роздати чайові, прийняти у вестибюлі офіційне прощальне вітання від представника адміністрації. Як завжди, знайшлося чимало пацієнтів, які прийшли подивитися на від'їзд: тут була й пані Ілтіс зі «стерилетом», і панна Леві з обличчям кольору слонової кістки, і епілептичний Попов зі своєю нареченою. Вони махали хустинками вслід екіпажу, який, пригальмовуючи колесом по шурхотливому гравію, спускався головною алеєю донизу. Йоахиму вручили троянди. Він мав на собі капелюха. Ганс Касторп був з непокритою головою.

Ранок видався просто чудовим, перший сонячний ранок після тривалої негоди. Ш'ягорн, Зелені башти, купол Дорфберґа надзвичайно рельєфно виступали на тлі небесної блакиті, і Йоахим не міг відвести від них погляду. Аж досадно, що якраз на день його від'їзду всталилася хороша погода. Ніби навмисне, адже значно легше розлучатися в похмурий день. На що Йоахим сказав, що жодного полегшення він не потребує, а погода саме для маневрів, кращої для повернення на рівнину годі й бажати. Загалом вони говорили мало. Все якось так склалося для кожного з них та між ними, що їм важко було розмовляти. Крім того, перед ними на козлах, поряд з візником, сидів кульгавий консьєрж.

Високо сидячи та підскакуючи на жорстких подушках кабріолета, вони залишили позаду водоспад і вузькоколійку, виїхали на нерівномірно забудовану вулицю, що пролягала вздовж залізничного полотна, та зупинилися на мощеній бруківкою площі перед будівлею станції «Село», яка не надто відрізнялася від комори. І тут Ганс Касторп із жахом усе пригадав. З того дня, тринадцять місяців тому, коли він прибув сюди в сутінках, що ставали все густішими, він жодного разу не був на станції.

— Це ж я тут висів з потяга, — невідомо для чого сказав він, на що Йоахим лише відповів:

— Таки так, — і розрахувався з візником.

Зі звичною спритністю кульгавий устиг подбати про все, про квитки, про багаж. Вони стояли один перед одним на платформі побіля малесенького потяга, біля оббитого сірим сукном купе, де Йоахим зі своїм пальтом, портпледом та трояндами зайняв одне місце.

— Ну, то давай, складай свою романтичну присягу, — сказав Ганс Касторп, а Йоахим відповів:

— Буде зроблено.

Про що ж можна було ще говорити? Кожен просив іншого кланятися тим, хто був унизу, й тим, хто залишався нагорі. Потім Ганс Касторп уже тільки креслив ціпочком по асфальті. А коли пасажирам запропонували зайняти свої місця, він здригнувся й поглянув на Йоахима, а той поглянув на нього. Вони потисли один одному руки. Ганс Касторп непевно посміхавсь, а погляд Йоахима став серйозним та проникливо сумним.

— Гансе! — сказав він. Усесильний Боже, що може бути тяжче? Він назвав Ганса Касторпа на ім'я! Не просто сказав йому «ти» чи «старий», як то вони робили все життя, а всупереч будь-якій благочинній стриманості, до незручности збудженим тоном назвав його на ім'я! — Гансе! — сказав він, зі страхом та благанням стискаючи руку свого брата, і той помітив, що у схвильованого Йоахима, який не спав цілу ніч та був охоплений дорожньою лихоманкою, трясеться голова, як у нього самого, коли він «правив». — Гансе, — благав він, — приїзди чимскоріше! — Й заскочив на підніжку. Дверцята клацнули, пролунав свисток, загриміли буфери, паровозик смикнувся, й потяг рушив. Той, хто від'їздив, махав з вікна капелюхом, той, хто залишався, махав рукою. Зі щемливим почуттям смутку довго стояв він на платформі. Потім повільно посунув дорогою назад, тією самою дорогою, якою більше року тому його віз Йоахим.

Відбитий напад

Колесо вертілося. Стрілка часу рухалась уперед. Відцвіли зозулинець, горицвіт, відцвіла й дика гвоздика. Темно-сині зірочки тирлича та бліді ядучі квіти пізньоцвіту осіннього знову з'явилися серед мокрої трави, а ліси стали рудими. Осіннє рівнодення залишилось позаду, наближалося свято поминання померлих, а для більш натренованих транжирів часу — перша неділя посту, найкоротший день у році й Різдво. Та все ще стояли чудові жовтневі дні — такі, як тоді, коли брати оглядали полотна надвірного радника.

Після від'їзду Йоахима Ганс Касторп уже не сидів за столом пані Штер — тим самим столом, звідки відійшов на той світ доктор Блюменколь і де сиділа Маруся, яка тамувала вибухи безпричинних веселощів хустинкою, що пахла помаранчевими парфумами. Там сиділи тепер нові пацієнти, зовсім чужі люди. А нашому товаришеві, що на два з половиною місяці просунувся в глибину свого другого року, адміністрація виділила інше місце, за сусіднім столом, що стояв упоперек до старого, ближче до лівих дверей на веранду, словом, за столом Сеттембріні. Так, на місці, яке покинув гуманіст, тепер сидів Ганс Касторп, так само в кінці столу, навпроти лікарського стільця, який тримали за всіма сімома столами на випадок відвідин з боку надвірного радника чи його фамулуса.

Там, на покуті, ліворуч від місця головуючого, вільного для лікарів, на горі подушок сидів горбатий фотограф-любитель з Мексики, який унаслідок мовної ізоляції своїм застиглим виразом обличчя нагадував глухого; поряд з ним знаходилася стара діва з Трансильванії, та сама, що всім підряд безупинно розповідала про свого шваґра, на що вже якось нарікав Сеттембріні, адже того шваґра ніхто не знав і знати не хотів. У певні години дня вона з'являлася біля балюстради свого балкона і, закинувши за голову ціпочок з руків'ям із почорненого срібла, яким користувалася й під час обов'язкових прогулянок, здіймала в гігієнічно глибокому диханні свої плескаті, як тарелі, груди. Навпроти неї сидів чех, якого всі називали паном Венцелем, оскільки ніхто не міг до ладу вимовити його прізвища. Пан Сеттембріні свого часу намагався одним махом випалити неймовірне поєднання приголосних, з яких воно складалося, — звичайно не через щире старання, а лише для того, щоб продемонструвати шляхетну нездатність людини латинської культури пробитися крізь дикі нетрища звуків. Огрядний як кнур та з неймовірним навіть для тутешніх апетитом, чех, одначе, вже чотири роки запевняв, що скоро має померти. Коли вечорами в салонах збиралося товариство, він деренчав на перев'язаній стрічкою мандоліні пісні своєї вітчизни та розповідав про свої поля цукрового буряку, де працюють лише красиві дівчата. Ближче до Ганса Касторпа, обабіч столу, сиділи пан та пані Маґнуси, що мали в Галле власну броварню. Цю пару огортала атмосфера меланхолії, оскільки обоє втрачали важливі для життєдіяльности продукти обміну, пан Маґнус — цукор, а пані Маґнус — білок. Бліда пані Маґнус завжди здавалася пригніченою, так ніби для неї не залишалося вже ні крихти надії; від неї віяло духовною злиденністю, як із затхлого, порожнього льоху, і, можливо, ще наочніше, ніж у пані Штер, в неї проявлялося оте поєднання хвороби та глупоти, яке так коробило Ганса Касторпа, за що пан Сеттембріні йому вже дорікав. Пан Маґнус був жвавішим та говіркішим, хоча заводив лише такі розмови, які вже чимось виводили з рівноваги італійця. До того ж він легко дратувався й часто встрягав у бурхливі диспути з паном Венцелем через політику чи з якої іншої причини. Його обурювали національні претензії чеха, який до того ж був ворогом алкогольних напоїв і публічно засуджував з моральної точки зору фах броваря, тоді як той, увесь червоний як буряк, захлинаючись, доводив безперечну корисність напою, від якого залежав його власний добробут. У таких ситуаціях пан Сеттембріні завжди знаходив нагоду згладити гострі кути й превести все на жарт, та Ганс Касторп, що зайняв місце італійця, був не таким спритним, та й авторитету йому бракувало, щоб заступити пана Сеттембріні.

Лише з двома сусідами за столом Ганс Касторп налагодив тісніші стосунки: першим з них був А. К. Ферґе з Петербурга, благодушний страждалець, який полюбляв, бурмочучи слова крізь кучеристі рудувато-каштанові вуса, поговорити про виробництво галош та про далекі околиці російської імперії, про полярне коло та про вічну зиму на північному полюсі, з ним Ганс Касторп навіть часом ходив на обов'язкові прогулянки, що були для нього скорше розвагою. Другим сусідом — той сидів у кінці столу, навпроти горбатого мексиканця, і за будь-якої нагоди приставав до їхнього товариства — був лисуватий мангаймець з гнилими зубами на ім'я Везаль, Фердинанд Везаль, за фахом комерсант, той, чий погляд з похмурою хтивістю невідступно стежив за привабливою постаттю пані Шоша, а після карнавальної ночі він усіляко шукав дружби з Гансом Касторпом.

Везаль домагався свого з наполегливістю та смиренністю, із запопадливою відданістю, яка викликала в Ганса Касторпа страшенну відразу, адже він розумів складний її сенс, і все-таки вважав, що має відповідати на цю запопадливість по-людськи. Знаючи, що досить лише трохи насупити брови, щоб змусити слабкодухого мангаймця зіщулитись та відсахнутись, він спокійно зносив улесливу догідливість Везаля, який користувався з будь-якого приводу, аби якось прислужитися та позапобігати перед ним, зносив, коли той на обов'язкових прогулянках ніс за ним пальто — він ніс його майже з благоговінням, перекинувши через руку, — зносив, нарешті, й розмови мангаймця, які були завжди похмурими. Везаль полюбляв задавати ось такі, наприклад, запитання: чи є сенс освідчуватися в любові до жінки, яку ти кохаєш, але яка знати тебе не хоче — так би мовити, безнадійне освідчення в коханні. Як панове вважають? Він особисто вважав, що, безперечно, є сенс, що таке освідчення пов'язане з безмежним щастям. Навіть якщо акт освідчення викликає лише гидливість та містить у собі багато принизливого, то він на якусь коротку мить усе-таки встановлює певну любовну близькість із предметом кохання, спонукає його до інтимности, заводить у стихію своєї пристрасти, і якщо на цьому все закінчується, все-таки вічна втрата часто скуповується тією миттю шаленого блаженства, адже будь-яке освідчення означає насильство, і що сильнішу ти викликаєш огиду, то повніше відчуваєш блаженство... Тут спохмурніле обличчя Ганса Касторпа змушувало Везаля змінити тему, що скорше було викликано присутністю благодушного Ферґе, якому, як той сам не раз підкреслював, були чужими розмови про високі матерії, аніж моральним осудом з боку нашого героя. Тож оскільки ми намагаємося зобразити його не гіршим і не кращим, ніж він був насправді, то маємо повідомити й про те, що якось увечері бідолашний Везаль, залишившись наодинці з Гансом Касторпом, причепився до нього з жалісливими словами, благаючи ради Бога розкрити йому в усіх подробицях його враження та переживання в карнавальну ніч, на що Ганс Касторп погодився зі спокійною сердечністю, зовсім не зводячи цю розмову стишеним голосом, як то може здатися читачеві, до чогось ницого та легковажного. Проте ми маємо підстави звільнити нас і його від викладу цієї сцени, додамо лише, що Везаль після цього з подвійною відданістю носив за добросердим Гансом Касторпом його пальто.

Ось такими були нові сусіди за столом Ганса Касторпа. Місце праворуч від нього залишалося порожнім: воно було зайняте лише тимчасово, всього лише на декілька днів, таким самим гостем, яким колись прибув він сам, тобто родичем, що приїхав його навідати, гостем з рівнини, можна навіть сказати послом звідтіля, коротше кажучи, дядьком Ганса Касторпа — Джеймсом Тінаппелем.

То було так незвичайно, що з ним поряд сидів представник і посланець з його батьківщини, який у складках свого добротного англійського костюма ще носив свіжий аромат минулого життя, яке вже відійшло у вічність, іншого життя, що перебувало десь там, потойбіч цього світу. Але такого було варто чекати. Ганс Касторп тихцем уже давно готувався до вторгнення з рівнини і навіть наперед вирахував особу, якій і справді було доручено провести розвідку — що, зрештою, не становило особливих труднощів, оскільки Петера, який постійно перебував десь у плаваннях, навряд чи можна було брати до уваги, а щодо двоюрідного діда, то було загальновідомо, що його й десятеро коней не затягнуть у ці краї, небезпечні для нього своїм атмосферним тиском. Ні, тільки Джеймса могли послати домашні, доручивши розвідати все про пропалого; й Ганс Касторп давно вже на нього чекав. Та відколи Йоахим сам повернувся додому та розповідав у сімейному колі про тутешнє становище, напад з рівнини міг відбутися кожного дня, тож Ганс Касторп зовсім не був подивованим, коли десь тижні за два по від'їзді Йоахима консьєрж уручив йому телеграму, в ній, як він і передчував, повідомлялося про приїзд Джеймса Тінаппеля. Він має залагодити деякі справи у Швейцарії і вирішив скористатися нагодою, щоб заїхати до Ганса в гори. Прибуде післязавтра.

— Добре, — подумав Ганс Касторп. — Чудово, — подумав він. І навіть про себе додав щось на зразок «Ласкаво просимо!» та «Якби ж ти міг зрозуміти, що тут до чого!» — подумки говорив він гостю, що їхав до нього. Словом, цю звістку Ганс Касторп зустрів дуже спокійно, повідомив надвірного радника Беренса та адміністрацію, щоб для дядька підготували кімнату — кімната Йоахима ще була незайнята, — й за день, у той приблизно час, що приїхав був і він сам, тобто ввечері, десь годині о восьмій, — коли вже смерклося, — у тому самому жорсткому екіпажі, в якому проводжав Йоахима, Ганс Касторп поїхав на станцію «Давос-Село», щоб зустріти посланця рівнини, який хотів власноручно в усьому розібратися.

З цегляно-червоним обличчям, без капелюха, в самому лише костюмі, стояв Ганс Касторп на краю платформи, коли підійшов маленький потяг, опинився біля вікна купе свого родича, пропонуючи йому нарешті виходити, оскільки той уже приїхав. Консул Тінаппель — він був віцеконсулом, успішно заступаючи батька і в цій почесній, але обтяжливій для старого місії, — кутаючись у своє зимове пальто, бо жовтневий вечір був таки досить холодним, щоб не сказати морозяним, а над ранок таки точно мали бути приморозки, — сам не відаючи чому, вийшов з купе радісно подивованим, але виявляв свої почуття в дещо скупій, церемонній формі, як то й личить панові з північно-західної Німеччини; він привітав небожа, висловивши задоволення з приводу того, що той має такий чудовий вигляд, і, бачачи, що весь клопіт з багажем узяв на себе кульгавий консьєрж, видерся разом з Гансом Касторпом на високе та жорстке сидіння екіпажу, що чекав на привокзальній площі. Під усіяним зорями небом вони рушили, й Ганс Касторп, закинувши голову та піднявши вгору вказівний палець, розповідав двоюрідному дядькові про небесне склепіння, словом та жестом охоплюючи одне ряхтливе сузір'я за іншим та називаючи за іменами планети — тоді як той більше переймався своїм супутником, аніж космосом, подумавши з певним подивом про те, що, звичайно, немає нічого божевільного в тому, щоб зразу взятися говорити саме про зірки, та все-таки існують і ближчі теми для розмови. Відколи це він став так добре розбиратися в астрономії, запитав дядько Ганса Касторпа, і хлопець відповів, що це досвід вечірнього лежання на балконі весною, влітку, восени та взимку. Як? Він лежить на балконі вночі? Саме так. І консул буде лежати. Нічого іншого йому не залишається.

— Звичайно, безперечно, — сказав трохи збентежений Джеймс Тінаппель. Його підопічний родич говорив спокійно й монотонно. На майже морозному холоді осіннього вечора він сидів поряд без пальта й без капелюха.

— Хіба тобі не холодно? — запитав його Джеймс, а сам драгонів у своєму зимовому пальті з грубого сукна та говорив якось похапцем і скуто, ледь стримуючись, щоб не цокотіти зубами.

— Ми не мерзнемо, — коротко й безпристрасно відповів Ганс Касторп.

Консул постійно кидав на нього косі погляди. Ганс Касторп не питався про рідних та знайомих удома. Вітання з дому, зокрема й від Йоахима, який уже перебуває в полку й так і світиться від щастя та гордости, він прийняв спокійно, подякувавши, але сам не став розпитувати про те, що діється на батьківщині. Джеймса бентежило якесь невловне почуття, яке він не зміг би й до пуття описати, не знаючи чи причиною його був небіж, чи він сам, його власне самопочуття, викликане поїздкою, він роззирався на всі боки, марно силуючись розгледіти ландшафт високогірної долини, нарешті глибоко вдихнув та видихнув повітря й оголосив його пречудовим. Ще б пак, відповідав його супутник, недарма Давос славиться на цілий світ. Тутешнє повітря наділене прямо-таки чудодійними властивостями. Хоча воно прискорює обмін речовин, організм усе-таки засвоює більше білка. Це повітря виліковує хвороби, які кожна людина носить у собі в латентному стані, але спершу воно мовби сприяє їхньому розвитку, всіляко підстьобуючи організм, і викликає, так би мовити, врочисте загострення.

— Перепрошую, як це «врочисте»?

Саме так. Хіба той ніколи не помічав, що будь-яке загострення хвороби має в собі щось урочисте, що хвороба вособлює своєрідне свято плоті?

— Звичайно, безперечно, — поквапно запевнив дядько, поцокуючи нижньою щелепою, і повідомив, що може перебути тут лише вісім днів, тобто один тиждень, отже сім днів, можливо, лише шість. А оскільки він, як уже було сказано, бачить, що Ганс Касторп має чудовий вигляд і явно одужав після свого затяжного перебування на курорті, то небіж, треба гадати, зразу ж таки разом з ним повернеться додому.

— Ну, ну, для чого так зразу йти пробоєм, — сказав Ганс Касторп. Дядько Джеймс говорить як людина з рівнини. Він має тут спершу роздивитися, призвичаїтись, тоді інакше дивитиметься на ці речі. Тут ідеться про цілковите одужання, зараз це найголовніше, а Беренс недавно додав йому ще півроку. Тут дядько назвав небожа «мій хлопчику» і запитав, чи той бува не втратив глузд.

— Чи ти вже зовсім зійшов з глузду? — запитав він. — Розтяг вакації на цілий рік з чвертю й тепер збираєшся байдикувати ще півроку! Господи, та хіба можна гаяти стільки часу.

Тут Ганс Касторп спокійно й коротко розсміявся, повернувши обличчя до зірок. Так, час! Що стосується цього людського часу, то Джеймс, найперше, має переглянути свої привезені знизу уявлення про час, а вже потім розмірковувати про це тут, нагорі. Завтра вранці він серйозно поговорить з надвірним радником стосовно Ганса, пообіцяв Тінаппель.

— Обов'язково! — сказав Ганс Касторп. — Він тобі сподобається. Цікавий характер, такий собі енергійний меланхолік. — І, показавши на вогні санаторію «Шатцальп», проходом розповів про покійників, яких спускають на санях.

Вони повечеряли в ресторані «Берґгофа», та перед цим Ганс Касторп відвів гостя в кімнату Йоахима, щоб той міг трохи освіжитися та привести себе в порядок. Кімнату обкурили Н₂СО, сказав Ганс Касторп, незважаючи на те, що це був самовільний від'їзд, і обкурили так само ґрунтовно, як після цілком іншого відходу — exitus'a. Дядько поспитав, що то означає.

— Жаргон! — сказав небіж. — Так тут говорять. Йоахим дезертирував, дезертирував до прапора; як не дивно, але таке також трапляється. Ну, поквапся, а то тобі не дістанеться нічого гарячого. І ось вони сиділи один навпроти одного в добре натопленому затишному ресторані за столиком на підвищенні. Їх хутко обслуговувала карлиця, і Джеймс замовив пляшку бургундського, яка була принесена в плетеному кошичку. Вони цокнулися, і тут-таки приємне тепло розлилося в них всім тілом. Молодший розповідав про життя тут, нагорі, про окремих персонажів у цій залі, про пневмоторакс, пояснивши, що це означає, на прикладі благодушного Ферґе, і детально зупинився на жахливій природі плеврального шоку, пригадав і «три кольорові непритомності» пана Ферґе, які супроводжувалися нюховими галюцінаціями, і про непристойний сміх, який вирвався в нього при колапсі. Ганс Касторп сам підтримував розмову. Джеймс їв та пив багато, як зазвичай, а тут ще в нього з дороги та від зміни повітря просто розгулявся апетит. Проте він час від часу переривав споживання їжі, — сидів з повним ротом, забуваючи дожувати шматок і тримаючи застиглі в нерухомості ніж та виделку під тупим кутом над тарілкою, сидів і не зводив погляду з Ганса Касторпа; він, очевидно, навіть цього не усвідомлював, а небожа це також, напевне, не надто займало. На порослих рідким білявим волоссям скронях консула Тінаппеля проступали набряклі вени.

Про домашні клопоти не говорили, не торкалися ні особисто-сімейних, ні міських, ні комерційних справ, ані фірми «Тундер і Вільмс» — корабельні верфі, машинобудівний завод та котельні майстерні, — яка все ще чекала на молодого практиканта, що, ясна річ, ні в якому разі не було єдиним клопотом та заняттям поважної фірми, тож мимоволі поставало питання, чи вона на нього взагалі ще чекає. Щоправда, Джеймс Тінаппель, дорогою сюди в екіпажі й згодом у себе в кімнаті намагався заторкнути всі ці теми, та вони ніби падали додолу, і їх він уже не підбирав, наштовхнувшись на спокійну, незворушну й аніскільки не вдавану байдужість Ганса Касторпа, своєрідну душевну невразливість, яка нагадувала його байдужість до холоду осіннього вечора, його слова «Ми не мерзнемо», — що, можливо, й змушувало консула часом так пильно на нього дивитися. Розмова зайшла й про старшу сестру, про лікарів, про лекції доктора Кроковскі, на одній з яких Джеймс буде присутній, якщо пробуде тут тиждень. Звідки небіж узяв, що дядько захоче піти на лекцію? Нізвідки. Ганс Касторп сам дійшов цього висновку й вирішив наперед з такою спокійною впевненістю, що сама лише думка не піти на лекцію мала видатися дикою та протиприродною, й дядько поквапним «звичайно, безперечно» намагався відвести від себе найменшу тінь підозри, ніби він здатний замислити щось настільки крамольне. В цьому якраз полягала та сила, невизначеність та примусовість якої відчувалася паном Тінаппелем і змушувала його не зводити з племінника свого погляду — в цю мить з роззявленим ротом, оскільки ніс йому заклало, хоча жодної нежиті, як здавалося консулові, він не мав. Консул слухав, як небіж розповідає йому про хворобу, що становила загальний для всіх тутешніх професійний інтерес, та про сприйнятливість до неї; про особистий його, Ганса Касторпа, скромний та затяжний випадок, про подразливу дію бацил на клітини бронхів та легеневих альвеол, про утворення горбиків-туберкул та виникнення дурманячих розчинних токсинів, про розпад клітин та казеозний процес, який може обернутися по-різному: або призводить до завапнування та проростання з'єднувальною тканиною, що призупиняє хворобу, або ж розвивається далі, розм'якшуючи все нові ділянки та утворюючи каверни, поки остаточно зруйнує легені. Джеймс почув про швидкоплинну, галопуючу форму цього процесу, яка за два-три місяці чи навіть кілька тижнів призводить до exitus'a, почув про пневмотомію, яку надзвичайно майстерно проводить надвірний радник, про резекцію легень, — цю операцію завтра чи післязавтра планують зробити одній тяжкохворій, що недавно приїхала, одній чарівній, тобто в недавньому минулому чарівній шотландці, яка страждає на gangraena pulmonum, гангрену легень, її точить чорно-зелена смердюча гнилизна, і вона цілими днями вдихає розпилену карболову кислоту, щоб від огиди до самої себе не втратити глузд, — і раптом, цілком несподівано для самого себе, консул, на свій превеликий сором, пирснув зі сміху. Розреготався, щоправда, тут-таки з жахом опам'ятався й, осмикнувши себе, закашляв і загалом спробував якимось чином згладити свою недолугу поведінку — і якоюсь мірою заспокоївся, а потім навіть проявив хвилювання, побачивши, що Ганс Касторп, який не міг не помітити прикрий казус, аніскільки не збентежився, точніше залишив це без уваги, й те сталося зовсім не через почуття такту, делікатність, виховання, а внаслідок цілковитої байдужости, якоїсь лячної терпимости, так буцімто він давно відвик дивуватися з такого роду випадків. Чи то через те, що консул хотів заднім числом знайти пристойний привід або пояснення для свого несподіваного нападу веселощів, чи, може, з інших причин, та раптом, ні сіло, ні впало, він, з іще більше набряклими венами на скронях, затіяв суто чоловічу клубну розмову про одну так звану «шансонетку», заїжджу співачку, абсолютно фантастичну особу, яка тепер перебуває в Санкт-Паулі[35] й забила памороки всьому чоловічому населенню рідної республіки своїм запальним темпераментом та чарівністю, яку дядько спробував описати племінникові. Під час цієї розповіді язик у консула трохи заплітався, та це його не бентежило, оскільки цілковита й непорушна терпимість співбесідника явно поширювалася й на це явище. Проте з дороги його так хилило на сон, що вже близько пів на одинадцяту він запропонував розійтись і внутрішньо був досить сприкрений, коли у вестибюлі вони зустрілися з доктором Кроковскі, про якого вже неодноразово йшлося під час їхніх розмов. Психоаналітик сидів біля дверей одного із салонів і читав газету, й племінник уважав за потрібне відрекомендувати йому свого родича. На бадьоре привітання доктора консул майже нічого не зміг відповісти, окрім «звичайно, безперечно», і відчув велике полегшення, коли небіж, пообіцявши зазирнути до нього близько восьмої години, щоб разом піти на сніданок, перейшов з продезінфікованої кімнати Йоахима через лоджію в свою власну, й консул нарешті міг запалити звичну перед сном цигарку та впасти на ліжко «дезертира до прапора». Він заледве не влаштував пожежі, оскільки двічі засинав з тліючим недопалком у губах.

Джеймс Тінаппель, якого Ганс Касторп називав то дядьком Джеймсом, то просто Джеймсом, був довготелесим чоловіком під сорок, який завжди носив костюми з лише добротних англійських тканин та білосніжну білизну; у нього було канарково-жовте, вже трохи рідкувате волосся, блакитні, близько посаджені очі, підголені вусики, що стирчали як солом'яна щіточка, та надзвичайно доглянуті руки. Ось уже кілька років як він одружився і тепер був батьком родини, взяв він дівчину свого кола, так само виховану та вишукану, як і він, і яка мала таку саму неголосну, швидку, колючо-ввічливу манеру розмовляти. З нею та дітьми він далі жив у просторій віллі старого консула на вулиці Гарвестегудер Веґ і там, у себе на батьківщині, справляв враження енергійного, далекоглядного і, при всій своїй елегантності, холодного практичного ділка, та варто було йому потрапити в чуже його звичаям середовище, наприклад, під час поїздок на південь країни, як у нього з'являлася якась покваплива застережливість та готовність до самозречення, що, зрештою, випливало зовсім не з почуття непевности в засвоєній ним культурі, а, навпаки, якраз через усвідомлення її замкнености та цільности, а також через бажання внести коректив у свої аристократичні манери, щоб зберегти невимушеність навіть серед неймовірних, з його погляду, форм життя. «Звичайно, ясна річ, безперечно!» — поквапно погоджувався він, щоб ніхто, не дай боже, не подумав, що пан Тінаппель людина хоча й витончена, але обмежена. Приїхавши сюди з цілком означеною практичною місією, а саме з наказом та наміром самому з усім розібратись і, як він про себе казав, «визволити» та привезти додому заблукалого молодого родича, він усе-таки добре розумів, що йому доведеться діяти на чужій території, — вже з першого погляду він не без остраху відчув, що особливий, зі своїми звичаями світ, який прийняв його за гостя, не лише не поступається, а навіть переважає за своєю замкненою самовпевненістю його власний світ, тож ділова енергія консула відразу вступила в конфлікт, і навіть дуже сильний, з його ґречним вихованням, оскільки самовпевненість цього окремого світу була воістину приголомшливою.

Саме це й передбачав Ганс Касторп, коли на телеграму консула холоднокровно відповів про себе: «Ласкаво просимо!»; проте не варто думати, що він свідомо розраховував використати проти дядька непохитну самовпевненість тутешнього оточення. Для цього Ганс Касторп сам уже надто тісно вріс у навколишній світ, і не він керував цим світом при відбитті ворожого нападу, а навколишній світ — ним, тож усе йшло своїм природним чином, ніби саме собою, починаючи з того моменту, коли щось в особі племінника змусило дядька підспудно відчути всю безнадійність затіяної ним справи, й аж до кінця, до розв'язки, яку Ганс Касторп усе-таки не міг не зустріти чи, точніше, провести з меланхолійною посмішкою.

Першого ж ранку після снідання, під час якого бувалий пацієнт познайомив гостя з вузьким колом осіб за своїм столом, Тінаппель довідався від надвірного радника Беренса, — високий, із синіми щоками, той у супроводі свого чорняво-блідого асистента прокрокував їдальнею, загрібаючи велетенськими руками й ставлячи праворуч та ліворуч своє риторичне запитання «Як? Добре спалося?» — що він, віце-консул Тінаппель, не лише чудово зробив, що вирішив відвідати тут, нагорі, свого самотнього neveu[36], але й учинив цілком тверезо, якщо говорити про його особисті інтереси, оскільки в нього, звичайно, загальне недокрів'я. Недокрів'я у нього, Тінаппеля? «Та ще й яке!» — сказав Беренс, відтягуючи йому нижню повіку вказівним пальцем. — Дуже інтенсивне! — підтвердив він. Шановний дядько вчинить дуже розумно, якщо тижнів на два-три з усім комфортом розміститься тут у горизонтальному положенні на своєму балконі, та й у всьому іншому буде брати приклад зі свого небожа. У його стані буде найдотепнішим деякий час пожити так, буцімто в нього легкий tuberculosis pulmonum, який, до речі, мають усі.

— Звичайно, безперечно! — поквапно погодився консул і ще певний час, розтуливши рота від зусилля видаватися якомога поштивішим, дивився на круту потилицю надвірного радника, який далі провадив обхід, загрібаючи руками, тоді як бувалий у бувальцях племінник стояв поруч цілком розкріпаченим. Опісля вони, як годиться, пішли на розважальну прогулянку до лавки біля жолоба й назад, після чого Джеймс Тінаппель провів свою першу годину лежання, звичайно, під наглядом Ганса Касторпа, який на додачу до привезеного пледа позичив дядькові одну з верблюжих ковдр — стояла така чудова осіння погода, що йому самому й однієї ковдри було цілком достатньо, — й ретельно, прийом за прийомом, посвятив гостя в усі тонкощі мистецтва загортання, а коли консул уже лежав, акуратно сповитий як мумія, не полінувався знову все розгорнути, щоб змусити того вже власноруч, майже без допомоги, провести ввесь усталений ритуал із самого початку, а також показав йому, як закріпляти полотняну парасолю та відгороджуватись од сонця.

Консул відпускав жарти. Дух рівнини був у ньому ще сильним, і він посмішкувався з того, що допіру вивчив, так само як посмішкувався після сніданку з обов'язково приписаної розважальної прогулянки. Та коли він побачив незворушно-спокійну посмішку, з якою небіж зустрічав усі його жарти, посмішку, що як у дзеркалі відбивала всю самовпевненість цього відособленого маленького світу, його трохи покоробило, він злякався за свою ділову енергію й тут-таки вирішив, не відкладаючи, якомога скоріше, ще сьогодні по обіді добитися зустрічі з надвірним радником та серйозно переговорити з ним про племінника, поки в нього, Тінаппеля, ще не вичерпався запас сил та не ослаб власний дух, вивезений з рівнини, оскільки він відчував, що слабшає, що дух санаторію разом з його власною ґречністю вже уклали проти нього небезпечну, ворожу йому спілку.

Окрім того він відчував, що надвірному радникові, власне, навіть не потрібно було рекомендувати йому для лікування недокрів'я приклад інших хворих: це виходило тут, нагорі, саме собою, просто ставало неминучим, та чи було це лише дією спокійного, самовпевненого Ганса Касторпа, чи насправді інший спосіб життя був тут неможливий та немислимий, йому, як людині вихованій, спочатку було важко визначити. Що могло бути природнішим, як після першого лежання на повітрі сісти за другий ситний сніданок, вслід за яким із самоочевидністю напрошувалася прогулянка донизу, до «курорту», а потім дозволити Гансові Касторпу знову завити твої ноги. Саме так, завити, закрутити й таким чином запаморочити голову. На осінньому сонечку він укладав дядька в шезлонг, зручність якого була не лише незаперечною, а достойною найвищих похвал, і вкладався сам, аж поки гучні як грім удари гонга закликали їх на обід у колі інших пацієнтів, на обід першокласний, бездоганний і такий ситний, що до процедури лежання, яка слідувала за ним, він дотримувався не стільки з поваги до тутешніх звичаїв, скільки через внутрішню потребу та переконання. Так воно й ішло аж до розкішної вечері та вечірніх розваг у салоні з оптичними приладами, — тож проти такого денного розпорядку годі було щось заперечити, адже все випливало одне з іншого з такою ненав'язливою та переконливою послідовністю, ніщо не давало приводу до протесту, навіть якби критичні здібності консула не були послаблені через погане самопочуття, яке консул не хотів просто назвати нездужанням, хоча воно становило собою неприємне поєднання втоми та напруги в супроводі з почуттям холоду та жару.

Щоб добитися бажаної розмови з надвірним радником, яка вже наперед тривожила консула, було здійснено необхідні офіційні кроки: Ганс Касторп передав прохання через масажиста, той повідомив старшу сестру, з якою консул Тінаппель і зав'язав своєрідне знайомство таким чином, що вона зайшла до нього на балкон, де застала його в шезлонзі, й незвичними манерами піддала чималому випробуванню завше присутню вихованість сповитого як немовля і цілковито безпорадного пана консула. Шановний зволить потерпіти днів зо два чи три, надвірний радник зайнятий, операції, загальні обстеження — адже християнський обов'язок наказує передусім допомагати стражденним, а оскільки він, Тінаппель, числиться здоровим, то йому слід звикнути до того, що тут він не йде поза чергою, не може ні на що претендувати й має зачекати. Інша справа, якщо йдеться про його обстеження, — чому вона, Адріатика, аніскільки б не здивувалася, — нехай він лише гляне їй у вічі, ну, звичайно, очі каламутні та злегка запалені, і якщо добре до нього придивитися, коли він ось так перед нею лежить, дуже скидається на те, що і в нього справи не зовсім благополучні, все не зовсім чисто, він має її правильно розуміти... То з якою метою він хоче бачити головного лікаря: для обстеження чи для приватної розмови? «Безперечно, для приватної розмови!» — запевнив лежачий. Тоді йому доведеться почекати, поки йому повідомлять. Для приватних розмов у надвірного радника рідко буває час.

Словом, усе йшло зовсім не так, як то уявляв собі Джеймс, і розмова зі старшою сестрою ще більше вивела його з рівноваги. Надто вихований, щоб навпрошки сказати племінникові, чий незворушний спокій свідчив про його цілковиту єдність із навколишнім середовищем, яке огидне враження справила на нього ця жахлива особа, він боязко постукав і поцікавився, чи не здається тому, що старша є досить оригінальною пані, з чим Ганс Касторп, на мить запитально поглянувши в простір, частково погодився, запитавши дядька в свою чергу, чи не продала йому Мілендонк термометр. «Мені? Та ні, хіба вона ними торгує?» — запитав у свою чергу дядько... Але найгіршим було те, що судячи з виразу обличчя небожа, він навіть не дивувався б, якби відбулось оте, про що він питав. «Ми не мерзнемо», — було написано на його обличчі. Зате консул жахливо мерз, його постійно морозило, а голова пашіла, і в нього навіть промайнула думка, що, якби старша сестра й справді запропонувала йому термометр, він, безперечно, від нього б відмовився й, очевидно, повівся б досить недалекоглядно, адже культурній людині користуватися чужим термометром, наприклад небожевим, ніяк не випадає.

Так минуло кілька днів, чотири чи п'ять. Життя посланця рівнини котилося ніби по рейках — рейках, прокладених саме для нього, і здавалося неймовірним, щоб воно йшло іншим шляхом. Консул мав свої переживання, свої враження — ми не маємо наміру далі в них заглиблюватися. Якось у кімнаті Ганса Касторпа він узяв з комода чорну скляну пластину, що стояла там на мініатюрному різьбленому мольберті разом з іншими дрібничками, якими той прикрасив своє затишне житло, і, піднявши проти світла, виявив, що це негатив.

— Що це таке? — спитав дядько, розглядаючи світлину.

Природне запитання. Портрет був без голови й становив собою скелет людського торса в сновидно-блідій оболонці плоті — та ще й жіночого торса...

— Оце? Сувенір, — відповів Ганс Касторп. На що дядько промовив: «Пардон», поклав негатив на мольберт і поквапно відійшов од комода. Ми навели цей епізод лише як приклад його переживань та вражень за ці чотири-п'ять днів. Відвідав він і лекцію доктора Кроковскі, оскільки не піти на неї здавалося немислимим. А щодо приватної розмови з надвірним радником Беренсом, якої домагався консул, то на шостий день він таки домігся свого. Його викликали до головного лікаря, й після сніданку, рішуче налаштований серйозно переговорити з цим типом щодо небожа та його гайнування часу, він бадьоро спустився у світлий напівпідвал.

Та повернувшися звідти, він запитав стишеним голосом:

— Ти чув колись таке?

Проте оскільки було цілком зрозуміло, що Ганс Касторп, напевне, вже чув «щось таке» й що його від цього зовсім не кине в жар, він більше нічого не додав і на доволі мляві розпитування небожа відповідав лише: «Та, так собі, нічого, нічого». Але в нього саме тоді з'явилася нова звичка: насупивши брови та закопиливши губу, він зосереджено дивився кудись навкіс і вгору, потім різко повертав голову і кидав такий самий погляд у протилежному напрямку... Чи не призвела розмова з Беренсом до цілком несподіваного для консула повороту? Чи справді йшлося тільки про Ганса Касторпа, а може, й про нього, Джеймса Тінаппеля, від чого побачення втратило характер приватної розмови? Судячи з його поведінки, саме так воно й було. Консул демонстрував веселість, багато говорив, безпричинно сміявся і, дюхаючи небожа кулаком у живіт, вигукував: «Ну, що, старий!» Та час від часу в нього з'являвся той дивний погляд, спершу в один бік, а потім у протилежний. Проте його погляд зосереджувався й на конкретніших речах — за столом, на обов'язкових прогулянках, у салоні.

Спершу консул не звертав жодної уваги на певну пані Редіш, дружину польського промисловця, яка сиділа за столом відсутньої пані Саломон та ненаситного гімназиста в круглих окулярах; вона таки нічим не вирізнялася з-поміж інших пацієнток із загального павільйону для лежання, така собі маленька, пухкенька брюнеточка, вже не першої молодости, навіть трохи із сивиною, але з миловидним подвійним підборіддям та жвавими карими очима. Своїми манерами вона, звичайно, й близько не могла рівнятися з пані консульшею Тінаппель із рівнини. Та в неділю ввечері, після вечері, в салоні консул, завдяки сильно декольтованій чорній з блискітками сукні, в яку вирядилася пані Редіш, зробив важливе відкриття, а саме, що вона має груди, матово-білі, туго стиснені корсажем жіночі груди, розділені досить-таки далеко видимою щілинкою, — відкриття, яке до глибини душі зворушило й захопило цього зрілого, витонченого пана, словом, ішлося про щось цілком нове, дотепер небачене та нечуване. Він захотів познайомитись й таки познайомився з пані Редіш, довго з нею бесідував — спершу стояв, потім уже сидів — і пішов спати, щось собі мугикаючи. Наступного дня пані Редіш уже не мала на собі чорної сукні з блискітками, а була застебнута доверху, але консул що бачив, то бачив, і залишився вірним своєму першому враженню. Він намагався перехопити свою даму на час обов'язкових прогулянок і, бесідуючи, йшов поряд, по-особливому наполегливо та чарівливо повернувшись та нахилившись до неї, за столом пив за її здоров'я, а вона, посміхаючись у відповідь, сяяла золотими коронками; в розмові з небожем консул називав її «божественною жінкою», після чого знову брався щось мугикати. На все це Ганс Касторп терпляче заплющував очі з таким виглядом, буцімто так воно й мало бути. Та авторитет старшого родича в очах небожа від цього не міг зрости, й до місії консула все це не надто пасувало...

Так сталося, що під час обіду, за яким Джеймс Тінаппель двічі піднімав келих на честь пані Редіш: за рибним рагу та під кінець, коли подали шербет, — за столом Ганса Касторпа та його гостя сидів надвірний радник Беренс — він, як відомо, столувався по черзі за всіма сімома столами, й на чолі кожного столу для нього ставили прибор. Він сидів між паном Везалем та горбатим мексиканцем, з яким розмовляв іспанською, склавши перед тарілкою свої велетенські руки — він володів усіма мовами, в тому числі турецькою та угорською, — й зі скошеними вусиками спостерігав виряченими, набряклими від крови очима, як консул Тінаппель вітає пані Редіш фужером бордо. Трохи згодом надвірний радник за столом навіть прочитав невелику лекцію, на яку його надихнув Джеймс: той з протилежного краю столу несподівано запитав, що відбувається з людиною, коли після смерти вона розкладається. Адже надвірний радник присвятив себе вивченню тілесної сутности людини, тіло, так би мовити, є його фахом, він, якщо можна так висловитися, владарює над плоттю, тож хай розповість, що відбувається, коли тіло зазнає процесу розпаду.

— Перш за все у вас лусне живіт! — промовив надвірний радник, поклавши лікті на стіл і майже торкаючись підборіддям складених рук. — Ви лежите собі на своїй тирсі та стружках, а гази, розумієте, здимають вас, роздувають, як жабу, коли шалапути хлопчаки надувають її повітрям, — під кінець ви перетворюєтесь на справжнісіньку повітряну кулю, й тоді шкірний покрив у вас на животі не витримує тиску й лопається. Шарах! Зразу стає легше, ви чините, як Іуда Іскаріот, коли він упав з гілляки — все з вас висипається. Так-то, а опісля ви знову можете з'явитися на людях. Якби ви одержали на тому світі відпускні, то могли б навіть провідати живих родичів, нікого при цьому не шокуючи. Ви, як кажуть, висмерділися. Якщо вийдеш на повітря, знову станеш струнким красенем, як громадяни Палермо, що висять у підземеллях монастиря капуцинів у Порта-Нуова. Вони висять там, елегантні, сухорляві, й користуються загальною повагою. Адже йдеться лише про те, щоб висмердітися.

— Безперечно! — промовив консул. — Дуже вам дякую! — І наступного ранку зник.

Він утік, поїхав з першим уранішнім поїздом на рівнину — звичайно, попередньо розрахувавшись за все: в кого тут можуть бути сумніви! Він сплатив за рахунком, уніс належний гонорар за проведений медичний огляд, тихцем, не сказавши племінникові ні слова, склав обидві валізи, — очевидно, ще з вечора або раннього ранку, коли всі спали, — і Ганс Касторп, зайшовши перед першим сніданком за дядьком, виявив, що його кімната порожня.

Він став руки в боки й промовив:

— Так, так! — І тут на його обличчі з'явилася та сама меланхолійна посмішка. — Ага, — сказав він та похитав головою. — Отже, дав дьору. Стрімголов, з мовчазним поспіхом. Так ніби хотів скористатися з миттєвої рішучости й смертельно боявся її проґавити, покидав свої речі у валізи — й поминай як звали: один, а не вдвох, так і не виконавши почесну місію, радий, що хоч сам заледве ноги виніс, людина строгих правил, дядько Джеймс дезертирував до прапора рівнини. Ну, що ж, щасливої дороги!

Ганс Касторп нікому й виду не подав, нібито не знав про підготовку до раптового від'їзду свого родича, що гостював у «Берґгофі», особливо перед кульгавим консьєржем, який проводжав консула на станцію. З Боденського озера надійшла поштівка: Джеймс писав, що одержав телеграму, яка змусила його негайно виїхати у справах на рівнину. Він не хотів турбувати небожа. Ввічлива відмовка. «Приємного перебування й надалі!» Чи це, часом, не насміх? У такому разі досить таки вдаваний, силуваний насміх, подумав Ганс Касторп, адже дядькові було зовсім не до сміху і не до жартів, коли він так притьмом від'їхав, ні, консул усвідомив, внутрішньо уявив собі та з жахом усвідомив, що коли він тепер, після тижневого перебування тут, не повернеться на рівнину, йому ще довго, дуже довго здаватиметься неможливим, диким, протиприродним не йти після сніданку на обов'язкову розважальну прогулянку і не розташовуватись опісля горизонтально на свіжому повітрі, загорнувшись за всіма правилами мистецтва в ковдри, а замість того йти до себе в контору. І саме жахаюче усвідомлення цього якраз і було безпосередньою причиною його втечі.

Так закінчилася спроба рівнини повернути Ганса Касторпа, який відбився від дому. Хлопець не приховував від себе, що безславний провал кампанії, провал, який він передбачив наперед, мав вирішальне значення в його стосунках з тими, хто жив на рівнині. Вони, здвигнувши плечами, остаточно махнуть на нього рукою, а він здобуде цілковиту свободу, — думка, від якої вже не билося прискорено його серце.

Operationes spirituals[37]

Лео Нафта народився в невеликому містечку десь на кордоні Галичини та Волині. Його батько, про якого він говорив з повагою, — очевидно, вважаючи, що вже переріс своє колишнє середовище й може прихильно його оцінювати, — був там шохером, різником, та його робота цілковито відрізнялася від роботи різника християнського — всього лишень ремісника й крамаря. Інша справа — батько Лео. Він був посадовою особою, навіть духовною посадовою особою. Пройшовши перевірку равина щодо благочестивого свого вміння та одержавши від нього повноваження забивати згідно з талмудом худобу, яка, за законом Мойсея, призначена на забій, Ілія Нафта, блакитні очі якого, за оповідями сина, промінилися, як зорі, тихою духовністю, сам перейнявся певною врочистістю та святістю, які нагадували про те, що в прадавні часи забивання тварин таки справді було привілеєм жерців. Коли Лейбі, — так називали Лео в дитинстві, — дозволили дивитися, як батько у дворі справляє свою ритуальну роботу разом з кремезним помічником, молодим хлопцем атлетичного єврейського вигляду, поряд з яким хирлявий Ілія з білявою круглою борідкою здавався ще меншим та тендітнішим, — як він здіймає над зв'язаним та стриноженим, але не оглушеним бугаєм свій великий ніж шохера та перетинає йому горлянку до самого шийного хребця, а помічник заледве встигає підставляти під фонтан паруючої крови великі цебра, — він сприймав це видовище, як сприймають його діти, часом здатні за почуттям вхопити саму суть явищ, що, можливо, було особливо притаманне синові променистоокого Ілії. Він знав, що християнські різники мають спершу оглушити худобину ударом палиці чи сокири, перед тим як убивати її, й що цей припис давався їм, щоб уникнути жорстокости та не катувати тварин; а його батько, хоч і незрівнянно тендітніший та розумніший, ніж оті телепні, та ще й з променистими очима, яких Лейба не бачив ні в кого з них, дотримуючись закону, різав тварин неоглушеними й давав їм стекти кров'ю. Хлопчикові Лейбі здавалося, що спосіб отих вайлуватих гоїв був проявом легковажности та нечестивої благодушности. Вони не віддавали таких почестей божеству, як під час сповненого врочистої жорстокости батькового обряду: отак уявлення про благочесність назавжди поєдналося в нього з жорстокістю, так само як у його дитячій фантазії запах та вигляд фонтануючої крови переплелися з думкою про святість і духовність. Адже він добре розумів, що батько, маючи таку тендітну статуру, вибрав своє криваве ремесло не тому, що йому подобається груба жорстокість, яка, можливо, й давала задоволення християнським селюкам і навіть його власному єврейському підручному, а через внутрішнє переконання, що мовби струмувало з його променистих очей.

Ілія Нафта справді був мрійником та мислителем, не лише дослідником тексту Тори, але й критиком; він обговорював з равином окремі місця писання й нерідко навіть уступав із ним у суперечку. В своїй окрузі, до того ж не лише серед одновірців, для одних Ілія був людиною, частково завдяки своїй побожності, людиною особливою, якій було відкрито більше, ніж усім іншим, в інших він породжував своєрідний забобонний страх, або, принаймні, думку, що з ним щось нечисто. У ньому відчувався якийсь сектантський ухил, щось від пророка, баал-шема чи цадика, тобто чудотворця, тим паче, що одного разу він таки зцілив — за допомогою крови та замовляння — одну жінку від злоякісної корости, а іншого разу — хлопчика від падучої. Та саме цей ореол дещо крамольної святости, при якому чималу роль відігравав притаманний його ремеслу запах крови, став його погибеллю. Під час народних заворушень та погромів, спричинених загадковою смертю двох християнських дітей, Ілія жахливим чином поплатився життям: його знайшли розп'ятим, прибитим цвяхами до дверей власного дому, підпаленого погромниками, а його жінка, хоч і була сухотна та давно прикута до ліжка, з дітьми — хлопчиком Лейбою та чотирма іншими зовсім дрібними дітлахами, — заламуючи руки, плачучи та голосячи, втекла з дому. Завдяки обачливості Ілії в неї лишилися деякі засоби до існування, і розбита горем родина знайшла притулок в одному з містечок Форарльберґа; там пані Нафта влаштувалася на бавовняно-прядильну фабрику, де працювала, поки вистачало сил, а старші діти ходили до школи. Та якщо духовний раціон, який надавав цей навчальний заклад, якоюсь мірою міг задовольнити потреби молодших братів та сестер, то для старшого, Лейби, він здававсь явно недостатнім. Від матері хлопець успадкував схильність до сухот, а від батька, окрім тендітної статури, неабиякий розум та здібності, до яких дуже рано додалося честолюбство, особливий потяг до особливого комфорту, що будило в ньому пристрасне бажання піднятися над своїм середовищем. У чотирнадцять-п'ятнадцять років Лейба нестримно й хаотично розвивав свій дух книжками, які добував усіма можливими способами, компенсуючи таким чином брак поживи для розуму, який він відчував у школі. Думав та висловлював уголос такі речі, що його охляла від хвороби мати лише криво втягувала голову в плечі і сплескувала знеможеними руками. Своєю манерою триматися та відповідати на запитання під час уроків закону Божого він звернув на себе увагу окружного равина, побожного та вченого чоловіка, який вирішив давати йому додатково приватні уроки класичних мов та давньоєврейської, тамуючи таким чином його спрагу до знань, а потяг до логічного мислення розвивав математикою. За свої труди добрий чоловік не одержав жодної дяки; що далі, то ясніше ставало: він пригрів на грудях змію. Як колись Ілія Нафта сперечався зі своїм равином, так сперечався тепер його син: вони ніяк не могли порозумітися, між учнем та вчителем почастішали філософські та релігійні розбіжності, які дедалі більше загострювалися, й чесний книжник добряче натерпівся від духовної непокірности, лукавих запитань, частих сумнівів, духу протиріччя та разючої діалектики Лео. Надодачу хитромудрість та інтелектуальні виверти Лео з часом набули революційного забарвлення: знайомство з сином одного соціал-демократа, депутата райхсрату, а згодом і з самим цим народним трибуном, змусило Лео задуматися про політику, а його пристрасть до логіки була скерована тепер на критику суспільних порядків; від його промов у талмудиста, що шанував своє місце, просто волосся ставало дибки. Все це врешті призвело до остаточного розриву між учителем та учнем. Словом, справа закінчилася тим, що учитель вигнав Нафту, наказавши йому не показуватися навіть на порозі його кабінету, і якраз у цей час мати Лео, Рахіль Нафта, лежала при смерті.

Та тут, зразу після того, як мати відійшла, Лео познайомився з патером Унтерпертінґером. Шістнадцятирічний юнак похнюплено сидів на лавці в парку, що звався Марґаретенкопф, то був пагорб на західній околиці містечка, на березі Ілю, звідки відкривався широкий, чудовий краєвид на долину Райну, — сидів там, занурившись у похмурі й гіркі думки про свою долю та про майбутнє, нараз поряд з ним сів викладач єзуїтського пансіону «Вранішня зоря», поклав поряд із собою капелюха, закинув під сутаною ногу на ногу і, погортавши молитовника, завів з хлопцем розмову, вони швидко розговорилися, й ця бесіда була вирішальною для всієї подальшої долі Лео. Єзуїт, людина освічена, яка багато чого бачила на віку, але була педагогом за покликанням, знавцем та мисливцем на людські душі, нашорошив вуха при перших же фразах, промовлених з відвертою іронією, якими вбогий єврейський хлопчина відповідав на його запитання. В його відповідях відчувався гострий, озлоблений розум, а коли патер вирішив копнути глибше, то зіткнувся зі знаннями та ядучою вишуканістю думки, яких аж ніяк не можна було сподіватися від юного обдертюха. Вони говорили про Маркса, з основною працею якого, «Капіталом», Лео ознайомився за дешевим масовим виданням, а з нього перейшли до Геґеля, якого або про якого він також уже достатньо читав, щоб висловити кілька оригінальних думок. Чи то через любов до парадоксів, чи то заради ввічливости, Лео назвав Геґеля «католицьким» мислителем, і на задане патером з посмішкою запитання, яким чином можна це обґрунтувати, адже Геґеля, як прусського державного філософа, власне, та й по суті слід було, скорше, вважати протестантом, заперечив: вислів «державний філософ» якраз і доводить, що в релігійному сенсі (звичайно не в церковно-догматичному) він має рацію стосовно католицизму Геґеля. Оскільки (цей сполучник Нафта особливо полюбляв, він набував у його вустах певного переможно-неминучого характеру, й щораз як йому вдавалося вставити це словечко, очі його за скельцями окулярів холодно блискали), тож оскільки політика й католицизм — це поняття, які психологічно пов'язані між собою, вони належать до однієї категорії, що охоплює все об'єктивне, творче, діяльне, що набуває дійсности та звернене до зовнішнього світу, їй протистоїть пієтистська сфера протестантизму, яка походить з містики. В єзуїтів, додав він, політико-педагогічна сутність католицизму стає особливо очевидною; орден завжди вважав своєю сферою інтересів мистецтво державного управління та педагогіку. Й він назвав ще Ґьоте, який сягав корінням пієтизму та був безперечним протестантом, людиною, яка певною мірою була католиком, — саме завдяки об'єктивізмові та заклику до дії. Він захищав таїнство сповіді і як педагог у своїх поглядах був мало не єзуїтом.

Невідомо, чи Нафта висловлював усі ці думки тому, що вони відповідали його переконанням, чи тому, що вважав їх дотепними, чи тому, що хотів догодити своєму співбесідникові, як жебрак, вимушений запобігати та вираховувати, якими словами можна здобути прихильність, а якими — відштовхнути від себе, — патера займала не стільки правдивість його слів, скільки гнучкість розуму, про яку вони свідчили; розмова тривала, незабаром єзуїт довідався про особисті обставини Лео, і зустріч закінчилася тим, що Унтерпертінґер запропонував хлопцеві принагідно зайти до нього в пансіон.

Так Нафта одержав можливість переступити поріг пансіону «Stella matutina»[38], який вже давно займав його уяву через свій високий науковий та суспільний статус; більше з тим, йому поталанило знайти нового наставника та покровителя, який, на противагу до колишнього, вмів цінувати та розвивати його обдарованість, вчителя, чиї чесноти спиралися на знання життя і в коло життєвих інтересів якого Лео неодмінно хотів увійти. Як багато обдарованих євреїв, Нафта був від природи й революціонером, і аристократом; він мріяв колись і самому прилучитися до вишуканого та замкненого способу життя зверхнього й погордливого вищого світу. Перша заява, на яку його наштовхнула присутність католицького теолога, — і хоча це була заява в суто аналітично-порівняльній формі, — була освідченням у любові до римо-католицької церкви, яку він сприймав водночас як аристократичну і як духовну, тобто антиматеріальну, ворожу до дійсности та до всього світського, а отже революційну силу. Й це освідчення було щирим та йшло з самих глибин його єства; оскільки, як сам він розтлумачив, іудаїзм, через своє спрямування на все земне та практичне, внаслідок свого «соціалізму» та всього політичного способу мислення, ближче стоїть до сфери католицизму й більш споріднений з ним, ніж протестантизм з його споглядальністю та містичним суб'єктивізмом; саме тому навернення єврея до католицизму — то куди менш болючий процес, ніж навернення протестанта.

Порвавши стосунки з пастирем своєї релігійної громади, осиротілий та самотній, Нафта рвався із задушливої атмосфери до духовнішого та заможнішого життя, на яке йому давали право його здібності, й горів нетерпінням зректися віри батьків — він давно досяг належного для цього віку, тож Унтерпертінґерові, який його «відкрив», не потрібно було докладати жодних зусиль, аби привести цю душу чи, точніше, цю обдаровану голову в лоно католицької церкви. Ще до того, як Лео прийняв хрещення, йому за клопотанням патера надали тимчасове помешкання у «Вранішній зорі», зарахувавши на повне тілесне та духовне утримання. Він переселився туди, не вагаючись, із цілковитою байдужістю та незворушністю істинного аристократа духу, покинувши напризволяще своїх молодших братів і сестер, опіку над якими взяли доброчинні установи і незавидна доля яких була визначена їхньою вчасною посередністю.

Земельні угіддя, які належали пансіонові, були так само просторими, як і його будівлі, де було досить місця для чотирьохсот вихованців. Пансіонові належали ліси та пасовиська, півдюжини спортивних майданчиків, підсобні приміщення, корівники на кілька сотень голів. Пансіон «Вранішня зоря» був водночас інтернатом, зразковим маєтком, спортивною академією, школою знань і храмом муз, адже тут постійно займалися театром та музикою. Життя тут було поміщицько-монастирським. Зі своєю дисципліною та елегантністю, зі своєю доброчинною жвавістю, інтелектуальною атмосферою та матеріальним добробутом, чіткістю насиченого розпорядку дня це життя надзвичайно пасувало до природних схильностей Лео. Він почувався як на сьомому небі. У просторій трапезній на нього чекали чудові страви, під час столування, так само як і в коридорах пансіону, розмовляти не дозволялося, й молодий префект, що сидів за високою катедрою, розважав учнів читанням уголос. На заняттях Лео виявляв несказанну старанність, і, незважаючи на слабкі груди, намагався з усіх сил, щоб у пообідніх іграх і під час занять спортом не пасти задніх. Благоговіння, з яким він слухав ранню обідню і в неділю вистоював довгу святкову відправу, треба гадати, надзвичайно тішило отців-педагогів. Так само тішив він їх і своєю поведінкою. Й у свято, поласувавши по обіді тістечками з вином, у сіро-зеленому мундирі зі стоячим комірцем, у штанях з лампасами та в кашкеті він вирушав з колоною вихованців на прогулянку.

Лео відчував велику вдячність за те, що ніхто не нагадував йому про його низьке походження, про те, що він вихрест і про його родинні обставини. Очевидно, нікому ніколи не спадало на думку, що вчиться він безкоштовно. Правила пансіону були такими, що його товариші не мали нагоди дізнатися про те, що він не мав ні родини, ні батьківщини. Одержувати з дому посилки з продуктами та солодощами не дозволялось. А якщо все-таки якась посилка приходила, то її розподіляли серед вихованців, і Лео також одержував свою частку. В цьому космополітичному навчальному закладі його расова належність не впадала в око. Там навчалося чимало вихідців з «екзотичних» країн, португаломовні латиноамериканці здавалися ще «більше єврями», ніж він сам, тож ця тема не могла виникнути. Ефіопський принц, якого прийняли одночасно з Нафтою, тримався дуже гонорово, незважаючи на чорний колір шкіри та кучеряве волосся.

Коли Лео перейшов до класу риторики, то висловив бажання вивчати теологію, щоб згодом, якщо його вважатимуть гідним, уступити до ордену. Тож його перевели з «другого розряду» пансіону в «перший». Тут йому за столом прислужували лакеї, а його спальня з одного боку межувала з опочивальнею силезького графа Гарбуваль-і-Шамаре, а з іншого боку — з ліжницею маркіза ді Ранґоні-Сантакроче з Модени. Курс навчання він закінчив з блискучими результатами і, вірний своєму рішенню, змінив пансіон на життя в домі для послушників у сусідньому Тизисі, — життя, сповнене покори, мовчазного послуху та релігійних управ, яким він, узявши собі за приклад середньовічних фанатиків, віддавався з якоюсь наче духовною насолодою.

Але тим часом його здоров'я похитнулося, і не так від суворого послушницького життя, в якому, зрештою, не бракувало часу для активного відпочинку, як через внутрішні причини. Методи виховання, предметом якого він став, своєю дотепністю та кмітливістю надзвичайно пасували до його природних нахилів і сприяли їхньому розвитку. Під час духовних управ, яким він присвячував свої дні та частину ночей, за усіма тими дослідами сумління, роздумами, самозаглибленням, спогляданням він, унаслідок своєї злісної казуїстичности, загрузав у сотнях нерозв'язних протиріч, труднощів, суперечок. У свого наставника він уселяв відчай, а водночас і великі надії, адже постійно допікав його своєю несамовитою діалектикою та небажанням сприймати спрощені пояснення. «Ad haec quid tu?»[39] — запитував він, блискаючи скельцями окулярів... І загнаному в кут патерові не лишалося нічого іншого, як закликати його до молитви, аби він віднайшов душевний спокій — «ut in aliquem gradum quietis in anima perveniat». Та якщо такий спокій і можна було віднайти, то він скидався скорше на цілковите отупіння та втрату свого «я», перетворення людини на знаряддя; цей спокій був духовним цвинтарем, зловісні зовнішні ознаки якого брат Нафта міг помітити на багатьох, що втратили свою подобу, на фізіономіях своїх однокласників з порожніми очима, — такого спокою він ніколи не досягне, хіба що шляхом цілковитого каліцтва власного тіла.

Про високий інтелектуальний рівень керівництва свідчило те, що всі сумніви та суперечки Лео не зашкодили його статусові. Після двох років послушництва сам патер-провінціал закликав його до себе, вів з ним бесіду та прийняв рішення зарахувати до членів ордену; і юний схоласт, посвячений у чотири нижчі ступені: воротаря, прислужника, читця та заклинателя бісів, а також зв'язаний принесеними ним «простими» обітницями, вже як член ордену, від'їхав до єзуїтської колегії голландського міста Фалькенбурґа, щоб віддатися теологічним студіям.

Тоді йому минав двадцятий, а за три роки від несприятливого клімату та напруженої розумової роботи його спадкова недуга настільки розвинулася, що подальше перебування в колегії могло коштувати йому життя. В Нафти пішла горлом кров, кілька тижнів він перебував на межі між життям та смертю, й стривожені начальники відіслали його, тільки-но він ледве одужав, туди, звідкіля він прибув. У тому самому навчальному закладі, де Нафта вчився сам, йому надали посаду префекта, вихователя та вчителя давніх мов і філософії. Така перерва була за будь-яких обставин обов'язковою для всіх схоластів, з тією різницею, що, пропрацювавши кілька років педагогами, вони, зазвичай, поверталися до колегій, щоб продовжити та закінчити семирічний курс теології. Та братові Нафті цього зробити не довелося. Він все слабував, і начальство прийшло до висновку, що для нього найбільш пасує саме служба тут, у здорових кліматичних умовах, та фізична праця на свіжому повітрі з вихованцями на фермі. Його, щоправда, було посвячено в перший вищий ступінь, що надавало право під час святкової недільної літургії читати наспівно апостола — право, яким він, зрештою, не користувався, по-перше, через те, що був цілковито немузикальним, а по-друге, тому, що хворобливе ламання голосу не давало йому можливости співати. Вище іподиякона він так і не піднявся, не дійшов навіть до диякона, не кажучи вже про священицький сан, а оскільки кровохаркання виникало знову і його не відпускала лихоманка, то на кошти ордену він оселився тут, нагорі, для тривалого лікування й лікується вже шостий рік, тож перебування на розрідженому гірському повітрі було, власне, вже не лікуванням, а єдино можливою для нього умовою існування, яке він певною мірою скрашував викладанням латини в гімназії для дітей, що страждали на сухоти...

Про все це та ще багато інших деталей Ганс Касторп довідався з розмов із самим Нафтою, коли навідував єзуїта в його шовковій келії, сам або в товаристві своїх сусідів за столом, Ферґе та Везаля, яких він також звів з ним, або, коли, зустрівшись із Нафтою під час обов'язкової прогулянки, йшов проводжати його до села — довідувався випадково, часом уривками, часом у вигляді цілісної розповіді, і не лише сам уважав його історію надзвичайно гідною уваги, але закликав Ферґе та Везаля, щоб вони нею захоплювалися, що ті й робили: перший, щоправда, завжди нагадував скоромовкою, що він нічого не тямить у високих матеріях (оскільки плевральний шок був єдиним переживанням, яким пишався цей на диво скромний та непримхливий чоловік), тоді як другий відчував явне задоволення від такої стрімкої кар'єри колись приниженої та пригнобленої людини, кар'єри, яка, проте, зазнала застою, адже кожен має знати своє місце, кар'єри, яка обміліла внаслідок спільної тут для всіх тілесної недуги.

Ганс Касторп зі свого боку жалкував з приводу цього застою і з гордістю та тривогою згадував принципового Йоахима, який героїчним зусиллям волі розірвав клейку павутину марнослів'я Радаманта і втік до свого прапора, в древко якого, як то уявлялося Гансу Касторпу, він тепер судомно вчепився, віддаючи по-військовому присягу притиснутими до козирка трьома пальцями. Нафта також присягав прапорові, під який його було прийнято, як він сам казав, коли розповідав Гансові Касторпу про сутність свого ордену; та, очевидно, він був не таким вірним йому з усіма своїми відхиленнями та комбінаціями, як Йоахим — своєму прапору; до того ж Ганс Касторп, слухаючи колишнього чи то майбутнього єзуїта, як людина цивільна та дитя миру, приходив до ще більшого переконання щодо взаємної симпатії, яку обидва вони мають відчувати до своїх споріднених фахів та верств. Адже та й та верства була військовою в багатьох сенсах: як у сенсі аскетизму та ієрархії, так і в сенсі послуху та іспанської чести. Останнє відігравало неабияку роль в ордені Нафти, котрий, як відомо, виник в Іспанії й чий розпорядок духовних управ був своєрідним прообразом стройового статуту, запровадженого згодом у Пруссії Фрідріхом для піхоти, він первинно був написаний іспанською мовою, саме тому Нафта в своїх оповідях та роз'ясненнях часто вдавався до іспанських висловів. Як то вів мову про «dos banderas» — про два прапори, під якими збиралися до великих походів два воїнства: господнє та сатанинське; поблизу Єрусалима, воїнство на чолі зі Спасителем, «capitan general»[40] всіх добрих християн, а інше на рівнині Вавилонській, де «caudillo» або поводирем був Люцифер...

Та хіба пансіон «Вранішня зоря» не був справжнісіньким кадетським корпусом, де розбитих на «дивізії» вихованців привчали з честю дотримуватися військової та духовної благопристойности — своєрідне поєднання «жорсткого комірця» та «іспанського жабо», якщо можна так сказати? Поняття чести та відзнак, які відігравали таку важливу роль в оточенні Йоахима — як очевидно впадали вони в око і в іншому оточенні, в якому, на жаль, хвороба не дала Нафті можливости просунутися! Як послухаєш його, то здається, що до ордену входили лише честолюбні офіцери, яких окрилювала одна лише думка — відзначитися на службі («Insignes esse» називається це латиною). За вченням та статутом засновника ордену та його першого генерала, іспанця Лойоли, ці честолюбці краще, ревніше служили Всевишньому, ніж ті, що керувалися самим лише розумом. Вони вершили надміру, більше, ніж велів припис («ех supererogatione»), не просто противилися спокусам бунтуючої плоті («rebellioni camis»), що властиво кожній тверезомислячій людині, а боролися та наступали на горло будь-яким чуттєвим нахилам, самолюбству та життєлюбству навіть у речах, які дозволені для всіх і кожного. Адже виступати війною проти ворога («agere contra»), тобто атакувати, вище та почесніше, ніж просто оборонятися («resistere»). Ослабити та зламати ворога! — значиться в польовому статуті, і його укладач, іспанець Лойола, і в цьому виявив цілковиту одностайність із capitan general Йоахима, прусським Фрідріхом та його правилом ведення війни: «Атакувати! Атакувати!», «Не давати ворогові опам'ятатись!», «Attaquez done toujours!»[41]

Але що особливо єднало світи Нафти та Йоахима, то це їхнє ставлення до насильства й спільна для них аксіома, що не варто боятися заплямувати руки кров'ю: в цьому обидва світи, світ ордену та світ військової верстви, цілковито сходились, і для дитини миру було дуже пізнавально чути розповіді Нафти про войовничих ченців середньовіччя, які виснажували себе аскетичним способом життя та водночас були охоплені жагою до духовної влади і не боялися при цьому пролити ріки крови заради заснування на землі граду Божого, світового панування духа, розповіді про лицарів храму, тамплієрів, які вважали, що загинути в бою проти невірних більш праведно, ніж померти, лежачи в постелі, і що вбивство та смерть в ім'я Христа є не злочином, а найвищою чеснотою. Добре було, коли при цих розмовах не був присутній Сеттембріні. Бо інакше він перетворювався в докучливого катеринщика й закликав до миру, хоча сам зовсім не заперечував священність національної та цівілізаторської війни проти Відня, а Нафта саме цю його пристрасть та слабкість із презирством засуджував. Принаймні, поки італієць запалювався почуттям патріотизму, Нафта кидав проти нього в бій християнський космополітизм, стверджуючи, що вважає кожну країну своєю батьківщиною і, бажаючи досадити, цитував слова генерала ордену Нікеля, який казав, що любов до батьківщини є «чумою й вірною смертю християнської любови».

Зрозуміло, чому Нафта, який виступав за аскезу, називав любов до батьківщини чумою, й що тільки він тут не мав на увазі, і що тільки, на його погляд, не суперечило аскетизмові та царству Божому! Тут і зв'язок з родиною та батьківщиною, але навіть просте піклування про своє здоров'я та життя, — саме щодо цього піклування робив він гуманістові закиди, коли той оспівував мир та щастя; Нафта гнівно викривав любов Сеттембріні до плоті, amor camalis, любов до тілесного комфорту, commodorum corporis, і просто в очі говорив йому, що надавати якесь значення життю та здоров'ю є доказом суто буржуазного підходу до віри.

Тож десь незадовго до Різдва, під час прогулянки снігом від санаторію й назад, зав'язалася велика дискусія про здоров'я й життя, яка завела до цілком протилежних поглядів; у ній брали участь усі: Сеттембріні, Нафта, Ганс Касторп, Ферґе та Везаль, — усіх трохи лихоманило, від довгого ходіння та розмов на сильному морозі всі ледь посоловіли та водночас були збудженими, усіх морозило, та, незважаючи на те, чи брав хто активну участь у розмові, як Нафта та Сеттембріні, чи хто більше слухав, обмежуючись короткими репліками, — всі аргументували з таким запалом, що не раз, цілком забувшись, перебиваючи один одного, вони зупинялися галасним жестикулюючим гуртом посеред тротуару, загороджуючи дорогу перехожим, які були змушені їх оминати або ж стишували крок і з подивом прислуховувалися до їхніх бурхливих аргументів.

Власне, розмова зав'язалася навколо Карен Карштедт, навколо бідної Карен з кінчиками пальців, заліпленими пластирем, яка недавно відійшла на той світ. Ганс Касторп не знав, що їй нараз стало гірше і що вона померла; а то він би обов'язково прийшов на похорон з притаманним йому почуттям товариського обов'язку й відомим потягом до участи в похоронних обрядах. Та, оскільки тут було прийнято замовчувати такого роду речі, він надто пізно довідався про її кончину і про те, що вона вже назавжди опинилася в горизонтальному положенні, знайшла вічний спокій у саду купідона зі сніговою шапкою набакир. «Requiem aetemam...»[42]

Він присвятив її пам'яті кілька дружніх слів, що спонукало пана Сеттембріні іронічно відгукнутися про його доброчинну діяльність, про відвідини Лайли Ґернгросс, підприємливого Ротбайна, перекачаної Ціммерманн, високопарного сина «Tous-les-deux» і злополучної Наталі фон Малінкрод та ще й пройтися з приводу дорогих квітів, якими інженер пошановував усю цю понуру та смішну компанію. На це Ганс Касторп зауважив, що ті, кому він робив знаки уваги, за винятком поки що пані Малінкрод та хлопчика Тедді, таки по-серйозному померли, на що Сеттембріні відповів запитанням: чи стали вони від того достойнішими уваги. Але хіба християнський обов'язок не наказує з пошаною схилитися перед людським стражданням, заперечив Ганс Касторп. Сеттембріні тільки-но зібрався того відчитати, та його випередив Нафта, завівши мову про побожні спалахи любови до ближнього, відомі в середньовіччі, про гідні подиву прояви фанатизму та екстазу при догляді за хворими: доньки королів прикладалися вустами до смердючих ран прокажених, навмисне заражалися від них і потім називали свої рани трояндами, пили воду, якою омивали нагноєння, й клялися потім, що ніколи ще не куштували смачнішого трунку.

Сеттембріні зробив вигляд, ніби зараз почне блювати. Його нудить не так від фізичної огиди, яку самі по собі викликають такі оповіді та картини, сказав він, скільки від жахливого безглуздя такого уявлення про діяльну любов до людей. Зрештою, він згодом повеселішав і виструнчився, розповідаючи про сучасні, передові форми допомоги ближнім, про переможну боротьбу з епідеміями й протиставив усім огидним речам гігієну та соціальні реформи разом з досягненнями медицини.

— Усі ці доброчинні з буржуазного погляду кроки, — відповів Нафта, — в той час навряд чи надали справжню допомогу як хворим та нещасним, так і здоровим та щасливим, які, допомагаючи ближньому, були спонукані не стільки співчуттям, скільки турботою за власну душу. Адже успішні соціальні реформи позбавили б одних засобу до порятунку, а інших — ореолу святости. Тому довготривале збереження злиднів та хвороб було в інтересах обох сторін, і така точка зору залишатиметься правомірною так довго, поки існує суто релігійний погляд на це питання.

— Мерзенний погляд! — заявив Сеттембріні, — доводити ницість цього погляду — то образа власної гідности. Адже «ореол святости», так само як і те, що інженер з чужих слів говорив про «християнський обов'язок» схилятися перед стражданням, є суцільним обманом, спирається на хибне уявлення, на психологічну хибу. Глибоке співчуття, яке здоровий відчуває до хворого й підносить до благоговіння, оскільки не може собі уявити, як би він сам витримав подібні муки, — це глибоке співчуття є надзвичайно перебільшеним, хворі зовсім не заслуговують на нього, воно — лише плід збочення думки та фантазії, оскільки здоровий приписує хворому свої думки та почуття й уявляє собі хворого як здорового, змушеного терпіти страждання хворого, що є цілковитою помилкою. Хворий є хворим, у нього інша, змінена психіка, і відчуває він усе по-своєму; хвороба так прилаштовує до себе свою жертву, що вони чудово вживаються разом: тут уступає в дію зниження чутливости, провали свідомости, благодійні наркози, духовні, моральні засоби пристосування та полегшення, про які піклується сама природа, чого здоровий через свою наївність до уваги не бере. Найкращою ілюстрацією тому є ввесь отой сухотний набрід тут, нагорі, з його легковажністю, дурістю, розпустою, браком доброї волі та бажання одужати. Словом, якби той, що з глибоким співчуттям схиляється перед хворобою, сам би занедужав і перестав бути здоровим, то він би швидко переконався, що хворі — це також своєрідна верства, хоча й не така шляхетна, і що він ставився до них надто серйозно.

Але тут обурився Антон Карлович Ферґе, щосили захищаючи плевральний шок від наклепів та зневажливого ставлення. Що як він надто серйозно поставився до свого плеврального шоку? Ні, красно дякую й дуже перепрошую! Його великий борлак та благодушні вуса засмикалися вгору і вниз від такого зневажливого ставлення до перенесених ним страждань. Він, звичайно, лише проста людина, дрібний страховий агент і нічого не тямить у високих матеріях — навіть ця розмова заходить за межі його обрію. Але якщо пан Сеттембріні, наприклад, має намір віднести й плевральний шок до того, що він щойно тут наговорив, — цей пекельний лоскіт із запахом сірководню та три кольорові непритомності, — тоді красно дякую й дуже перепрошую! Яке там зниження чутливости, благодійні наркози та збочення думки й фантазії! Це найжахливіша підлота, яка тільки буває на білому світі, й хто цього не пережив, як він, той про таку мерзоту не має ні найменшого...

— Е-е-е! — промовив Сеттембріні. — День у день колапс пана Ферґе стає величнішим, так що невдовзі він буде носити його навколо голови наче німб. — Він, Сеттембріні, не надто шанує хворих, які вимагають, щоб ними захоплювалися. Він сам є хворим, навіть тяжкохворим, але не хизується цим, навіть, скорше, соромиться. До того ж він веде філософську розмову, ні на кого не натякаючи, і його зауваги про відмінність у природі та характері переживань хворих і здорових досить обґрунтовані, нехай панове згадають про душевні хвороби і, зокрема, про галюцинації. Припустімо, хтось із присутніх, нехай інженер або пан Везаль, зайшовши сьогодні ввечері у сутінках до себе в спальню, побачить там у кутку свого покійного батька, який, вирячившись на нього, заведе з ним розмову — це буде для нього чимось надзвичайним, буквально потрясаючим та тяжким переживанням, він не віритиме власним очам, до нього закрадуться сумніви про власні розумові здібності, він вискочить, як попечений, з кімнати й негайно звернеться до психіатра. Хіба ні? Але вся іронія полягає в тому, що цього ні з тим, ні з тим статися не може, оскільки вони психічно здорові. А якби подібне з ними таки трапилося, то вони були б не здорові, а хворі, а, отже, реагували б не як здорові, тобто не вибігали б у жасі з кімнати, а сприйняли би привид за належне і завели з ним розмову, як то й роблять хворі; а вважати, що галюцинації викликають у них природний страх здорового якраз і є тим збоченням думки та фантазії, притаманної нехворим.

Пан Сеттембріні дуже кумедно й пластично розповів про привид батька в кутку. Всі мимовільно засміялися, навіть Ферґе, хоча він почував образу за брак поваги до його пекельних мук. А гуманіст скористався загальним веселим настроєм, щоб остаточно розвінчати та викрити всіх галюцинуючих та інших pazzi[43]: ці люди, заявив він, абсолютно неприпустимим чином дозволяють собі надто багато й дуже часто здатні опанувати свій безум, як він сам бачив під час відвідин лікарень для божевільних. Адже варто лише в палаті з'явитися комусь сторонньому або лікарю, і божевільний, як правило, припиняє корчити гримаси, патякати та смикатися, поводиться пристойно, поки бачить, що за ним спостерігають, а потім знову розпускається. Адже божевілля, безперечно, в багатьох випадках є нічим іншим, як саме розпущеністю, воно слугує прихистком від великого горя, своєрідною мірою захисту слабкодухих від нищівних ударів долі, які така людина вважає себе нездатною витримати при здоровому глузді. Прихисток дуже принадний для багатьох, і йому, Сеттембріні, доводилося самим лише поглядом, тим, що він протиставляв вивертам божевільного свою позицію здорового глузду, принаймні, тимчасово навертати до ясности розуму.

Нафта в'їдливо засміявсь, а Ганс Касторп заявив, що охоче вірить панові Сеттембріні. Коли він уявляє собі, як Сеттембріні, посміхаючись у вуса, прошиває божевільного поглядом, сповненим невідпорного здорового глузду, йому ясно, що бідоласі нічого не залишалося, як узяти себе в руки, й у нього прояснювався розум, хоча, очевидно, поява пана Сеттембріні сприймалася ним як досить небажана перешкода... Але, виявляється, Нафта також бував у божевільнях, він пригадує своє перебування у «відділі для буйних», і там йому довелося побачити такі сцени й такі картини, перед якими навіть тверезий погляд Сеттембріні та втихомирливий його вплив звелися б нанівець — воістину дантові сцени, трагікомічні картини жаху та муки: божевільні, скорчені голими під струменями холодного душу в найвигадливіших позах смертельного страху та розпачливого остовпіння, одні голосно верещали, інші, простягаючи руки та широко роззявивши роти, заходилися реготом, у якому змішалися всі складові пекла...

— Ага, — промовив пан Ферґе й дозволив собі нагадати про той сміх, що вирвався в нього самого перед тим, як він зазнав колапсу.

Коротше кажучи, сувора педагогіка пана Сеттембріні була б цілком зайвою для персонажів «відділення для буйних», усе це викликає лише дрож побожного остраху — це більш по-людському, ніж зарозуміле моралізаторство, яким пресвітлий лицар сонця й намісник Соломона збирається лікувати божевілля.

Ганс Касторп не мав часу розмірковувати над новими титулами, якими нагородив Нафта пана Сеттембріні. Він вирішив це принагідно з'ясувати. А поки що всю його увагу приковувала розмова, адже Нафта якраз досить переконливо розбирав загальні причини, які спонукали гуманіста принципово звеличувати здоров'я й паплюжити та безчестити хворобу, хоча, викладаючи свою позицію, він виявив дивовижне й навіть достохвальне самоприниження, адже пан Сеттембріні сам є хворим. Проте його позиція, незважаючи на особливу її шляхетність, все-таки виявилася принципово хибною, оскільки виходила від поваги та пошани до тіла, а це могло бути виправданим лише тоді, якби тіло перебувало в своєму первозданному божественному стані, а не в стані приниження — in statu degradations. Адже створене безсмертним, воно, внаслідок гріхопадіння, втратило свою досконалість, зазнало зіпсутости та огидности, стало смертним і тлінним, нічим іншим, як кліттю й в'язницею для душі, що збуджує лише почуття сорому та замішання, pudoris et confusionis sensum, як сказав святий Ігнатій.

— Ці самі почуття, — вигукнув Ганс Касторп, — висловив, як відомо, й гуманіст Плотін. — Але пан Сеттембріні, піднявши руку, попросив не вносити плутанини, а краще обмежитися сприйняттям аргументів.

Тим часом Нафта пояснював шанобливе ставлення середньовіччя до тілесної немочі тим, що вигляд страждущої плоті завжди викликав співчуття в релігійній свідомості людини. Адже язви тілесні не лише наочно свідчили про тлінність нашої земної оболонки, але досить показовим способом, способом, що викликав моральне задоволення, вказували на згубну зіпсутість душі, тоді як квітуча плоть пантеличила й виступала образою для релігійної свідомости, тож чинити цьому спротив, возвеличуючи неміч, видавалося благим ділом. Quis me liberabit de corpore mortis hujus? Хто позбавить мене від тіла смерти цієї? Ось голос духа, який завжди був і пребуде голосом воістину людським.

Ні, то був голос пітьми, як схвильовано запевнив пан Сеттембріні, голос світу, над яким ще не зійшло сонце розуму й людяности. Нехай його тіло вражене згубною гнилизною, але дух свій він зміг зберегти досить здоровим і неушкодженим, щоб достойним чином дати відсіч попівським промовам Нафти щодо тіла й досхочу поглумитися над так званою «душею». Сеттембріні навіть дозволив собі возвеличувати людське тіло, як істинний храм Божий, на що Нафта заявив, що ця тлінна матерія є лишень завісою між нами й вічністю, після чого італієць остаточно заборонив йому вживати слова «людство» та «людина» й так далі.

Простоволосі, із занімілими від морозу обличчями, то ступаючи в гумових калошах скрипучим і посиланим попелом сніговим прошарком, що наріс на тротуарах, то переорюючи ногами пухкий сніг на самій дорозі, Сеттембріні в зимовій куртці з бобровим коміром та обшлагами, які вже місцями потерлися й нагадували вовну шолудивої вівці, що не заважало йому носити куртку зі звичною для нього елегантністю, — Нафта в довгому до п'ят і запнутому під підборіддя чорному пальті без коміра, але на хутрі — вони сперечалися про ці принципи, як про щось суто приватне, причому часто звертались навіть не один до одного, а до Ганса Касторпа, якому той, хто якраз говорив, лише порухом голови чи великого пальця вказуючи на опонента, викладав і доводив свою позицію. Затиснений між ними, Ганс Касторп крутив головою, погоджувався то з тим, то з тим або ж зупинявся і, відхилившись назад та жестикулюючи рукою в теплій шевровій рукавиці, брався доводити щось своє, певна річ, досить недолуге, а Ферґе та Везаль кружляли навколо цієї трійці, тримаючись то попереду, то позаду, або прилаштовувалися збоку, поки з'являлись зустрічні перехожі, й стрій знову розпадався.

Саме завдяки їхнім заувагам дискусія перескочила на конкретніші предмети. Так, при наростаючій активності всіх присутніх, у стрімкому темпі, одна за одною бралися на обговорення такі теми, як кремація, тілесні покарання, тортури та смертна кара. Про тілесні покарання завів мову Фердинанд Везаль, що, на думку Ганса Касторпа, цілком до нього пасувало. Не було нічого дивного в тому, що пан Сеттембріні, в красномовних висловах закликаючи до людської гідности, висловився проти застосування цієї дикої міри покарання як у педагогіці, так і в судочинстві. І також не було нічого дивного в тому, що Нафта висловився на користь побиття різками, хоча всі трохи знітилися від похмурої зухвалости його заяви. Як на Нафту, виходило, що розбазікувати про людську гідність у даному разі просто не випадає, адже вмістилищем істинної гідности є дух, а не плоть, а оскільки людина й так занадто схильна всі радощі життя шукати в тілі, то біль, якого зазнає тіло, є цілком доцільним засобом, щоб відбити охоту до чуттєвих насолод і повернути всі помисли, так би мовити, від плоті до духу, щоб таким чином знову запанував саме дух. Бачити в такій мірі покарання, як побиття, щось ганебне є просто безглуздям. Святу Єлизавету сік до крови її наставник, Конрад Марбурзький, від чого «душа її», за легендою, «вознеслася до третього янгольського чину», і сама вона сікла різками бідну бабцю, яка клювала носом під час сповіді. А самобичування, до яких удавалися члени деяких орденів та сект, та й загалом люди глибоко побожні, щоб зміцнити в собі духовне начало, хіба хтось наважиться й це назвати варварством та чимось нелюдським? А віра в те, що законодавче скасування тілесних покар у країнах, які вважають себе передовими, є справжнім поступом, видається просто сміховинною й непорушність цього уявлення надає йому ще більшого комізму!

Та все-таки одне треба визнати, зауважив Ганс Касторп, у суперечності духа й плоті зле, сатанинське начало безперечно... втілює, хи-хи, отже втілює, оскільки тіло, природно, виступає природним началом — природно природним, також непогано! — а природа, на противагу до духу, до розуму, без сумніву є злом, можна тут ризикнути й, спираючись на свої знання та досвід, сказати, що вона є містичним злом. Якщо дотримуватися цього погляду, то цілком логічно відповідним чином і поводитися з тілом, а саме — впливати на нього дисциплінуючими заходами, які також з деяким ризиком можна було б назвати містично злими. Можливо, якби в пана Сеттембріні, коли він через свою тілесну кволість не зміг поїхати на конгрес сил поступу в Барселону, виявилася під боком ось така Єлизавета...

Усі розсміялися, й оскільки гуманіст був готовий скипіти, Ганс Касторп поквапно розповів про те, як йому в дитинстві один раз також дали різок: у початкових класах гімназії, коли він вчився, ця міра покарання ще часом застосовувалась, там завжди напоготові були різки, щоправда, вчитель не наважувався підняти на нього руку, пам'ятаючи про суспільний статус його батьків, проте один з його однокласників, такий собі неотесаний здоровань, ужарив його такою тонкою, гнучкою лозиною по сідницях та по литках, а він був лише в тонких панчохах, тож це було просто жахливо, страшенно боляче, мерзотно, незабутньо, ну, просто містично, від злости та приниження з очей у нього бризнули сльози, й Ганс Касторп мусив ганебно голосно схлипувати, проте він десь читав, що на каторзі навіть запеклі розбійники та вбивці, коли зазнають тілесних покарань, то скиглять як малі діти.

Сеттембріні затулив обличчя руками в сильно поношених шкіряних рукавицях, а Нафта з незворушністю державного діяча запитав, чим же ще приборкати закоренілих злочинців, як не різками та батогами, які, до речі, абсолютно відповідають стилю каторжної тюрми і цілком там доречні; гуманна каторжна тюрма — це естетична половинчастість, компроміс, і пан Сеттембріні, хоч і полюбляє красне слівце, по суті нічого не тямить у прекрасному. А стосовно педагогіки, то, за Нафтою, виходило так, що уявлення про людську гідність тих, хто виступає за заборону тілесних покарань, бере свій початок у ліберальному ідеалізмі епохи буржуазного гуманізму, коріниться в просвітницькому абсолютизмі людського «я», який у недалекому майбутньому відімре, а його заступлять не такі охлялі суспільні ідеї, ідеї спільности та підпорядкування, примусу й послуху, де без священної жорстокости ніяк не обійтись і які змусять іншими очима подивитися на покару людських покидьків.

Звідси й вислів «скорятися як покидьок», в'їв Сеттембріні; а оскільки Нафта завважив, що раз Бог, караючи нас за перворідний гріх, наділив наше тіло соромом та огидною тлінністю, то не така-то й біда, не така-то образа величности, якщо це тіло колись пошмагають різками. Тут розмова перекинулась на кремацію.

Сеттембріні вихваляв її на всі лади. Цього сорому й огиди можна легко уникнути, радісно заявив він. Людство, з причин доцільности та з ідеалістичних мотивів, незабаром цілком їх позбудеться. Він оголосив, що є одним з організаторів міжнародного конгресу прихильників кремації, який, очевидно, відбудеться в Швеції. Там заплановано продемонструвати зразковий крематорій, обладнаний за останнім словом техніки, а також колумбарій, що, безперечно, спонукатиме й надихатиме багатьох до нових ініціатив. Що казати, захоронення в землі — це застарілий, архаїчний спосіб, який зовсім не відповідає сьогоднішньому дню. Візьмімо, наприклад, до уваги зростання міст! Витіснення так званих цвинтарів, що займають величезну територію, з центру на околиці! Ціни на землю! Прозаїчність похоронного ритуалу, чого не уникнути через необхідність користуватися сучасними видами транспорту! З цього приводу пан Сеттембріні міг ще сказати багато чого слушного й доречного. Він брав на кпини фігуру прибитого горем удівця, який що божого дня здійснює прощу до могили дорогої померлої дружини, щоб там, на місці, вести з нею бесіди на самоті. У такого любителя ідилії мало би бути безліч найціннішого на світі добра, а саме — вільного часу, вже не кажучи про те, що гамір та тиснява сучасних, центральних міських цвинтарів хутко відбили би в нього бажання до атавістичної сентиментальности. Знищення трупа вогнем — яка охайна, гігієнічна, гідна, навіть героїчна перспектива у порівнянні із безславним саморозпадом та асиміляцією нижчими організмами! Так, і навіть наші почуття якось легше приймають новий спосіб, який більше відповідає потребі людини в безсмерті. Адже вогонь пожирає до останку саме мінливі частини тіла, в яких ще за життя відбувалися процеси обміну речовин; а ті частини, які меншою мірою входили до загального колообігу і майже без змін супроводжують людину до її зрілих років, є найбільш вогнетривкими, з них і утворюється попіл, отже з попелом родичі та друзі зберігають те, що в покійному було справді непроминущим.

— Дуже мило, — сказав Нафта, — справді, просто чудесно. Непроминущим у людини є попіл.

Ну, звісно, Нафті було б до вподоби, щоб у людства залишалось ірраціональне ставлення до біологічних фактів, він хотів би втримати його на тому примітивному ступені релігійности, коли смерть виступала як страховище й була огорнута такою жаскою таємничістю, що ніхто не наважувався поглянути на цей феномен тверезим поглядом розуму. Яке варварство! Страх смерти виник в епоху, коли культура перебувала на надзвичайно низькому рівні, а насильницька смерть була правилом, й ось те жахливе, що справді властиве такого роду загибелі, на довгий час пов'язалося в уявленні людей з думкою про смерть взагалі. Та зараз завдяки розвитку охорони здоров'я й підвищенню особистої безпеки, все частіше стає нормою природна смерть, і сучасній людині праці думка про вічний спокій після закономірного виснаження його сил, не лише не здається жахливою, а скорше нормальною, якщо не бажаною. Ні, смерть не є ні страховищем, ні таємницею, це просте, розумне, фізіологічно необхідне явище, яке можна лише вітати, а роздумувати про це довше належного означає обкрадати життя. Саме тому і передбачалося прибудувати до зразкового крематорію та прилеглого до нього колумбарію, тобто до «павільйону смерти», ще й «павільйон життя», де архітектура, малярство, скульптура, музика й поезія спільними зусиллями створять своєрідну атмосферу, яка відволікала б емоції живих від переживання смерти, з жалобного заціпеніння та безплідної тужби навертала б їх до радощів життя...

— І бігом, — іронічно відгукнувся Нафта. — Тільки б не справляти тризну за померлим довше належного, тільки б не занадто впадати у благоговіння перед таким простим фактом, без якого, проте, не існувало б ні архітектури, ні малярства, ні скульптури, ні музики, ні поезії.

— Він дезертирствує до прапора, — мрійливо промовив Ганс Касторп.

— Незрозумілість вашого зауваження, інженере, — промовив Сеттембріні, — вже сама каже про його хибність. А переживання смерти все-таки залишається переживанням життя, або ж це просто примара.

— А будуть у «павільйоні життя» відображені еротичні символи, як на древніх саркофагах? — серйозним тоном запитав Ганс Касторп.

— У всякому разі, там буде вся палітра почуттів, — запевнив Нафта. — У мармурі та на полотні в класичній манері звеличуватиметься людське тіло, те гріховне тіло, яке хочуть порятувати від тління, що зовсім не дивує, адже від великої до нього ніжности навіть не дозволяють більше його карати.

Тут утрутився Везаль з темою тортур, що й слід було від нього чекати. Як ставляться панове до допиту з тортурами? Він, Фердинанд, коли їздив у справах, ніколи не пропускав нагоди в старовинних культурних центрах відвідати ті потайні місця, де колись застосовували такі методи випробовування сумління. З метою розширення власної освіти він побував у катівнях Нюрнберга та Регенсбурга й детально з ними ознайомився. Нічого не скажеш, там заради спасіння душі справді не надто ніжно поводилися з тілом, вигадавши для цього немало дотепних способів. І навіть крику там не було. Заткнуть рот затичкою, знаменитою дерев'яною грушею — навіть це вже не надто велика насолода, — а потім спокійно беруться до діла.

— Porcheria[44], — пробурчав Сеттембріні.

Ферґе, віддавши належне груші та спокійній діловитості, додав, що все-таки більшої підлоти, ніж промацування плеври, навіть тоді ніхто не придумав.

Та це ж робилося, щоб його полікувати!

Закостеніла душа та зневажена справедливість не меншою мірою служили виправданням тимчасової жорстокости. Крім того, тортури є плодом того ж таки раціоналістичного поступу.

Нафта, напевне, не сповна розуму.

Ні, таки при своєму розумі. Пан Сеттембріні гуманітарій і, очевидно, мало знайомий з історією середньовічного судочинства. То був процес поступової раціоналізації, так що з часом, на догоду розумові, Бога остаточно витіснили з юриспруденції. Від суду Божого довелося відмовитись, оскільки було помічено, що перемагає сильніший, навіть коли він неправий. Такі люди, як пан Сеттембріні, маловіри, критикани, привернули до цього увагу й домоглися того, що місце старого, наївного судочинства зайняла інквізиція, яка вже не розраховувала на Боже втручання на користь правого й прагнула добитися від звинуваченого зізнання. Жодного вироку без особистого зізнання — досить послухати, що досі ще кажуть у народі: це інстинктивне переконання міцно загніздилося в головах людей, і хай би яким послідовним був ланцюг доказів, без зізнання обвинувальний вирок усе-таки здаватиметься всім незаконним. Як же його домогтися? Як попри самі лише докази та підозри відкрити правду? Як зазирнути в серце, в мозок людини, яка цю правду приховує і все заперечує? Якщо дух опирається, то не залишається нічого іншого, як звернутися до тіла — принаймні, воно в наших руках. Застосування тортур, як засобу добитися конче необхідного зізнання, диктувалося розумом. Та якщо вже говорити про те, хто вимагав увести й увів у судочинство категорію зізнання, то зробив це не хто інший, як пан Сеттембріні, а отже він і є ініціатором тортур.

Гуманіст закликав товариство не вірити жодному слову пана Нафти. Все це від лукавого. Якби все було так, як описує пан Нафта, якби розум справді виявився винахідником усіх цих страхіть, це лише доводило б, наскільки розум у всі часи потребував підтримки й просвіти та наскільки необгрунтованими є побоювання прихильників природного інстинкту, що на землі все стане аж надто розумним. Та попередній промовець збився на манівці. Всі ці процесуальні жахіття лише тому не можна приписувати розумові, що в їхній основі лежала віра про існування пекла. Щоб у цьому переконатися, досить зазирнути в музеї та колишні катівні: диба, гаки, вогонь, кліщі, — все це, цілком очевидно, було плодом фантазії людей, які в своєму дитячому засліпленні побожно намагалися відтворити вічні муки, які чекають грішників на тому світі. Більше того, адже злочинцеві щиро бажали допомогти. Гадали, що бідолашна його душа прагне до зізнання й лише плоть, як зле начало, чинить опір благому пориву. Тому вважалося, що, поборюючи плоть, злочинцеві надають істинну послугу. Аскетичне безумство...

— А давні римляни також були в його полоні?

— Римляни? Ма que![45]

— Але ж і вони застосовували тортури, як засіб судочинства.

З логікою тут було щось негаразд... Ганс Касторп спробував вивести всіх з глухого кута, самочинно висунувши проблему смертної кари, ніби така тема була йому під силу. Тортури було скасовано, але в слідчого залишалося достатньо засобів зламати опір обвинуваченого. А ось смертна кара, очевидно, безсмертна, без неї не обійтися. Навіть найцивілізованіші нації залишають її недоторканою. У французів усі ті депортації в колонії принесли надто негативний результат. Просто ніхто не знає, що практично вчинити з деякими людиноподібними особинами, хіба що вкоротити їх на голову.

Це зовсім не «людиноподібні», поправив його пан Сеттембріні, а такі самі люди, як шановний інженер і він сам, просто вони надто слабкодухі та стали жертвою недосконалого суспільного ладу. Й він розповів про запеклого злочинця, вбивцю-рецидивіста, типового «кровожерливого звіра» та «бестію в людській подобі», як люблять висловлюватись у звинувальних промовах прокурори, — ця людина обписала стіни своєї камери віршами. І досить непоганими віршами, — набагато кращими за ту писанину, яку часом складають самі стовпи правосуддя.

— Це трохи несподіваним чином висвітлює природу мистецтва, — зауважив Нафта. Окрім того, він не бачить тут нічого особливого.

Ганс Касторп сподівався, що пан Нафта висловиться за збереження смертної кари. Нафта, гадав він, є не менш революційним, ніж пан Сеттембріні, але в охоронному сенсі, революціонер-охоронець.

Світ, самовпевнено посміхнувся Сеттембріні, переступить через так звану революцію антигуманного регресу й візьметься за ті справи, що стоять на порядку денному. Пан Нафта готовий радше кинути тінь на мистецтво, ніж визнати, що воно здатне підняти найбільш загублене створіння до високого звання людини. Молодь, яка шукає свого світоча, таким фанатизмом не завоюєш. Нещодавно була заснована інтернаціональна ліга, яка ставить за мету викорінення законодавчим шляхом смертної кари у всіх цивілізованих країнах. Пан Сеттембріні має честь бути її членом. Поки що невідомо, де відбудеться перший конгрес ліги, та людство має всі підстави сподіватися, що оратори, які виступлять на ньому, матимуть у своєму арсеналі достатньо вагомі аргументи. І він ці аргументи навів, зокрема той, що ніколи не виключена можливість судової помилки, страти невинного, так само як і той, що ніколи не варто впадати у відчай і втрачати надію на виправлення; Сеттембріні навіть зацитував вислів «помста — моя», запевняючи, що держава, якщо вона має намір виховувати, а не карати, не повинна платити злом за зло, він відкинув поняття «покарання» після того, як, спираючись на науковий детермінізм, спростував поняття «провини».

Опісля молодь, «що шукає світоча», мала нагоду спостерегти, як Нафта нещадно розправляється з усіма його доказами. Єзуїт потішався з уславлення життя та страху крови друга людства, стверджував, що таке низькопоклонство перед життям окремої людини властиве лише найбанальнішим часам «буржуа з парасолькою», а ось коли пристрасті розгоряються, коли в гру вступає ідея, яка стоїть вище від «ідеї безпеки», коли йдеться про щось, що стоїть вище від особистого, вище від індивідуального, а такий стан, зрештою, є нормальним, адже лише він гідний людини — окремим життям завжди без зайвих фраз жертвували заради вищої ідеї, більше того, — сам індивід добровільно і не вагаючись клав своє життя на вівтар. Філантропія мого шановного опонента, сказав він, бажає усунути з життя всі його тяжкі та трагічні моменти, інакше кажучи, вихолостити життя, як то намагається робити детермінізм його так званої науки. Та річ у тому, що детермінізм не лише не спростовує поняття провини, навпаки він якраз і обтяжує його, робить ще жахливішим.

Чудово! Та невже ж він вимагає, щоб злощасна жертва суспільства всерйоз усвідомила себе винною і сама, за переконанням, піднялася на ешафот?

Саме так. Злочинець цілковито просякнутий своєю провиною, як самим своїм єством. Адже він такий, який є, і не може, ба навіть не хоче бути інакшим, у цьому якраз і полягає його провина. Пан Нафта переносив поняття провини та заслуги зі сфери емпіричної в метафізичну. Справді, в діях, у вчинках панує суворий детермінізм, тут немає свободи, але є свобода в бутті. Людина така, якою вона побажала стати, й не перестане такою бути до самого кінця. Є люди, що мають пристрасть убивати, ця пристрасть для них дорожча за життя, тож платити за цю пристрасть життям для них не така-то й велика плата. Така людина по тому може померти, оскільки втамувала свою найглибшу пристрасть.

— Найглибшу пристрасть?

— Саме так, найглибшу.

Усі ніби прикусили губу. Ганс Касторп кашлянув. Везаль скривився. Пан Ферґе зітхнув. Сеттембріні тонко зауважив:

— Очевидно, існує така манера узагальнювати, яка всьому надає суб'єктивного забарвлення. У вас є пристрасть до вбивства?

— Це вас не стосується. Але якби я вбив, то розреготався б у вічі тому невігласу-гуманісту, який би захотів тримати мене до моєї природної смерти на тюремній баланді. Немає жодного сенсу в тому, щоб убивця пережив убитого. Віч-на-віч, схоронившись від усіх, один терплячи, інший діючи, як то буває з двома людськими істотами лише в одному подібному випадку, вони причастилися до таємниці, яка навіки зв'язала їх. Вони злились воєдино.

Сеттембріні холодно зізнався, що, очевидно, йому бракує відповідного органу чуття, який би міг сприймати такий містицизм смерти та вбивства, проте він зовсім не шкодує з цього приводу. Він не хоче сказати нічого поганого про метафізичну обдарованість пана Нафти, яка, безперечно, переважає його здібності, але заздрощів це в нього зовсім не викликає. Непереборне почуття гидливості! тримає його подалі від сфери, де те саме схиляння перед стражданням, про яке перед цим згадувала експериментуюча молодь, поширюється не лише на фізичне тіло, але і на дух, словом, від тієї сфери, де ні на гріш не цінуються чесноти, розум, здоров'я, зате порочності та патології надається особлива шана.

Нафта підтвердив, що доброчесність та здоров'я справді не мають нічого спільного з релігійністю. Буде тільки на краще, якщо ми зразу зазначимо, що релігія не має жодного стосунку ні до розуму, ні до моральности. Адже, додав він, вона не має жодного стосунку до життя. Життя визначається умовами та основами, які частково пов'язані з теорією пізнання, а частково зі сферою моралі. До перших відносяться час, простір, причинність, до других — моральність і розум. Усе це не лише цілковито чуже й байдуже сутності релігії, але навіть прямо вороже до неї, адже ці фактори якраз і складають життя, так зване здоров'я, вони є архіфілістерством та надбуржуазністю, абсолютною, до того ж абсолютно геніальною протилежністю до яких слід визнати саме релігійний світ. Зрештою, він, Нафта, не збирається заперечувати можливість геніальности в сфері життя. Існує такий різновид життєствердної буржуазности, монументальна значущість якого не викликає заперечення, якщо вважати його, це буржуазне самовдоволення, що широко розчепірило ноги, заклало руки за спину й випнуло груди, за уособлення безвір'я.

Ганс Касторп підняв руку, як у школі. Він не хоче зачепити ні того, ні того, сказав він, але, очевидно, мова йде про поступ, людський поступ, а тим самим певною мірою про політику, про риторичну республіку та цивілізацію Західного просвітництва, й ось він гадає, що відмінність, або, якщо пан Нафта неодмінно так бажає, суперечність між життям та релігією треба шукати в суперечності між часом та вічністю. Адже поступ може існувати тільки в часі; у вічності немає поступу, як немає ні політики, ні риторики. Там, віддаючись Богові, закидаєш, так би мовити, назад голову й заплющуєш очі. В цьому, незважаючи на деяку плутаність вислову, якраз і полягає різниця між релігією та мораллю.

Викликає тривогу не стільки наївність його манери висловлювати свої думки, сказав Сеттембріні, скільки отой острах когось зачепити й таким чином готовність піти на поступки чортові.

Ну, про сатану вони вже більше року тому як вели бесіду, пан Сеттембріні та він, Ганс Касторп. «О Satana, о ribellione!»[46]

Якому ж дияволу він, власне кажучи, пішов на поступки? Тому, що за бунт, за працю, за критику, — чи іншому? Так і загибіти можна, чорт праворуч, чорт ліворуч, як же тут, хай йому чорт, вийти цілим і неушкодженим?

У тлумаченні пана Касторпа взаємозв'язок понять, як їх уявляє собі пан Сеттембріні, спотворений. Основним у світосприйнятті його опонента є те, що він перетворює Бога й диявола на дві відокремлені істоти або принципи, а «життя», до речі, точнісінько за середньовічним взірцем, розташовується між ними посередині, як предмет суперечки. Тоді як насправді обидва вони в сукупності протистоять життю, «життєствердній буржуазності», етиці, розуму, доброчесності, — протистоять, як релігійний принцип, котрий вони разом і уособлюють.

— Що за гидотна мішанина — che guazzabuglio proprio stomachevole! — вигукнув Сеттембріні. — Добро і зло, святість і порок — усе в купі! А де ж критика? Де воля? Де право проклинати те, що прокляте? Чи розуміє пан Нафта, що він заперечує, коли в присутності молоді скидає в одну купу Бога та диявола й в ім'я цього аморального двоєдинства відкидає етичний принцип! Він заперечує вартість, навіть страшно сказати — будь-який критерій оцінки вартости. Гаразд, припустімо, що немає добра й зла, а лише самий морально невпорядкований всесвіт. Не існує й окремої особистости, здатність до критики якої якраз і надає їй людської гідности, а існує лише всеохопна та нівелююча спільнота, містичне розчинення в ній. Індивід...

Чудово, що пан Сеттембріні знову вважає себе індивідуалістом! Щоб ним бути, треба все-таки уявити собі різницю між моральністю та благодаттю, чого безперечно не скажеш про нашого шановного моніста та ілюміната. Там, де життя досить спримітизовано уявляється як самоціль і не ставиться питання про її вищий сенс та мету, там панує родова й соціальна етика, мораль хребетних, а не індивідуалізм, простір для якого відкривається лише в сфері релігійній та містичній, у так званому «морально невпорядкованому всесвіті». А що вона таке й на що може претендувати, ота моральність пана Сеттембріні? Вона щонайтісніше прив'язана до життя, тобто є суто утилітарною, тобто надто вбогою та негероїчною, достойною співчуття. Вона вчить, як дожити до глибокої старости щасливим, багатим і здоровим, і ні на йоту більше. Саме оце суто практичне філістерство здорового глузду заміняє йому етику. Тож як на Нафту, то він дозволить собі ще раз назвати таку етику жалюгідною життєствердною буржуазністю.

Сеттембріні попросив дещо збавити полемічний запал, проте в нього самого голос тремтів од хвилювання, коли він наголосив на неприпустимості того, що Нафта постійно веде мову про життєствердну буржуазність якимось бозна-чому аристократично-зверхнім тоном, буцімто протилежне, адже відомо що є протилежним до життя, уособлює істинну шляхетність!

І знову чуємо самі лише гучні слова! Тепер суперечка зайшла про шляхетність та аристократизм! Ганс Касторп, розпашілий і знеможений від морозу та непосильних проблем, не тямлячи, наскільки зрозумілі чи то гарячково сміливі вислови, які він уживає, занімілими губами промимрив, що завжди уявляв собі смерть з накрохмаленим іспанським жабо чи, принаймні, так би мовити, в напівпарадній формі, з високим комірцем, що впирається в підборіддя, а життя — навпаки, в такому звичайному, сучасному накладному комірці... Та потім сам злякався промовлених, ніби на п'яну голову чи то в маренні, неможливих у товаристві слів і став запевняти, що мав на увазі зовсім інше. Але ж правда, що є люди, певна категорія людей, яких просто неможливо уявити собі мертвими, саме тому, що вони є аж надто ординарними! Тобто вони настільки пристосовані до життя, що здається ніби ніколи не помруть, ніби не достойні таїнства смерти.

Пан Сеттембріні висловив тверду надію, що Ганс Касторп говорить усе це лише для того, аби йому заперечили. Він може бути певним, що йому з радістю нададуть необхідну допомогу в його духовній боротьбі з такими зрушеннями. Тож він каже: «Пристосовані до життя»? «Гідні життя» — ось який вислів треба було вжити, й тоді поняття постали б перед ним у чіткій та елегантній послідовності. «Гідні життя» — й тут-таки за найпростішою та закономірною аналогією напрошується поняття «гідні любови», яке надзвичайно тісно пов'язане з першим, тож ми маємо право сказати, що лише справді гідне життя водночас є справді достойним любови. А обидва разом, тобто гідне життя й, отже, любов, складають те, що ми називаємо шляхетністю.

Ганс Касторп назвав це чудовим і надзвичайно вартим уваги. Пан Сеттембріні, промовив він, цілковито захопив його своєю пластичною теорією. Та що не кажи, а дещо тут можна було б додати, ось, наприклад, що хвороба — піднесений життєвий стан і, отже, вона має в собі щось урочисте, — але одне цілком зрозуміло, хвороба висуває на перший план тілесне начало, змушує людину цілковито зосереджуватися на своєму тілі, і таким чином є згубною для людської гідности, адже вона принижує, залишаючи людині саме лише тіло. Отже, хвороба є нелюдяною.

Хвороба є надзвичайно людяною, тут-таки заперечив Нафта, адже бути людиною означає бути хворим. Людині властива хворобливість, саме хвороба й робить її людиною, а той хто хоче її оздоровити, змусити людину укласти з природою мир, «повернути до природного стану» (в якому, до речі, людина ніколи не була), всі оці оновлювані, апостоли сироїдства, проповідники повітряних та сонячних ванн, різномастні руссоїсти доводять до того, що людина втрачає свою людську подобу, перетворюється на скотину... Людяність? Шляхетність? Дух — ось що відрізняє людину від усіх інших видів органічного життя. Людина — це істота, яка найбільше відірвалась од природи, яка себе їй найбільше протиставляє. Таким чином, саме в дусі, в хворобі закладена людська гідність і шляхетність, інакше кажучи: наскільки людина хвора, настільки вона є людиною; геній хвороби незрівнянно людяніший від генія здоров'я. Залишається хіба дивуватися, що той, хто видає себе за друга людства, заплющує очі на такі основні людські істини. В пана Сеттембріні не сходить з язика слово «поступ». Але хіба поступ, якщо він насправді існує, не завдячує всим хворобі, тобто генію, — а що таке геній, як не хвороба! Й хіба здорові в усі часи та епохи не жили з відкриттів, здобутих через хворобу? Були люди, які свідомо й зумисне прирікали себе на хворобу та божевілля, щоб добути людям знання, які прислужилися здоров'ю, після того, як були здобуті через божевілля й володіння та користування якими після такого акту героїчної самопожертви вже не визначалося хворобою та божевіллям. Ото якраз і є істинна смерть на хресті...

«Ага, — думав собі Ганс Касторп, — ти, єзуїте із забороненими прийомами та комбінаціями. Ось як ти тлумачиш смерть на хресті! Тепер ясно, чому ти не став патером, joli jésuite a la petit tache humide![47] Ану, леве, гаркни на нього грізним голосом!» — подумки звернувся він до Сеттембріні. І той «гаркнув», оголосивши все, що перед цим доводив Нафта, фантасмагорією, казуїстикою та світом догори ногами.

— Скажіть прямо й недвозначно, — кричав він до свого опонента, — скажіть з усією щирістю вихователя й наставника в присутності цих юних неофітів, що дух є хворобою! Безперечно, це воістину пробудить у них дух і змусить повірити в нього! А якщо ви надодачу оголосите хворобу й смерть благородними, а здоров'я та життя ницими, то це буде гарантований спосіб надихнути цих молодих добродіїв на служіння людству. Davvero, è criminoso![48] — І він як лицар кинувся в бій на захист благородства здоров'я та життя, які дарує природа і яким немає чого непокоїтися про дух. «Форма!» — казав він, а Нафта високопарно відповідав: «Логос!» Але той, який нічого знати не хотів про логос, проголошував: «Розум!», тоді як прихильник логоса виступав за «пристрасть». Усе це збивало з пантелику. «Об'єкт!» — вигукував один. «Суб'єкт!» — заперечував інший. Під кінець один навіть заговорив про мистецтво, а інший про «критику», і, звичайно, знову й знову заходила мова про «природу» та «дух» і про те, що з них шляхетніше, про «проблему шляхетности». Але жодної стрункої та ясної концепції не виходило, нехай навіть не однієї, а двох протилежних та ворожих одна до одної; оскільки все говорилося не лише на противагу опонентові, але й невпопад, і дискутанти не лише суперечили один одному, але й самим собі. Сеттембріні, який раніше не раз прославляв критику, тепер посилався на те, в чому бачив її антипод, на мистецтво, як на аристократичний принцип. А Нафта, який зазвичай захищав природний інстинкт у своїх диспутах із Сеттембріні, що трактував природу як «сліпу силу» та «грубий факт і фатум», перед чим розум та людська гордість ніколи не мають змирятися, тепер брав сторону духа та хвороби, лише в них убачаючи шляхетність і людяність, тоді як італієць, забувши про емансипацію духа, виступав як адвокат природи та шляхетности, яку дарує здоров'я. Не менш заплутаною була також справа з «суб'єктом» та «об'єктом». Тут і так уже суцільна плутанина досягла свого апогею, й ніхто до пуття не знав, хто з них, власне, є благочестивим, а хто — вільним. Нафта різким тоном заборонив Сеттембріні називатися «індивідуалістом», оскільки той відкидає суперечність між Богом та природою, бачить проблему людської особистости, основу її внутрішнього конфлікту виключно в суперечності між приватними та суспільними інтересами, а отже є ревним захисником пов'язаної з життям буржуазної моралі, яка сприймає життя як самоціль, зовсім негероїчно переймається лише корисністю та сприймає благо держави як вищий моральний закон, тоді як він, Нафта, добре знаючи, що проблема людської душі перш за все полягає в зіткненні чуттєвого й надчуттєвого, відстоює істинний, містичний індивідуалізм, виступає справжнім захисником свободи й суб'єкта. Чи справді це так, думав Ганс Касторп, і як тоді воно узгоджується з «безіменним та колективним» — щоб на прикладі зразу вказати принаймні на одну з численних невідповідностей. І як тоді бути з усіма тими оригінальними заувагами, якими юний Нафта хотів колись уразити патера Унтерпертінґера: з католицизмом державного філософа Гегеля та внутрішнім зв'язком, який існує між «політикою» та «католицизмом», з категорією «об'єктивного», до якої обидва ці поняття належать? Хіба мистецтво управління державою та виховання не були улюбленим полем діяльности ордену, до якого належить Нафта? І яке виховання! Пан Сеттембріні, безперечно, був ревним педагогом, настільки ревним, що часом ставав набридливим та обтяжливим, але стосовно аскетичного, ігноруючого особу об'єктивізму його принципи ніяк не могли рівнятися з принципами Нафти. Категоричний наказ! Залізна спаяність! Насильство! Послух! Терор! У цих принципах могла бути своя шляхетність, але гідність індивіда та його право на критику тут навряд чи бралися до уваги. То був стройовий статут пруссака Фрідріха та іспанця Лойоли, жорсткий та ортодоксальний до кривавого поту, проте тут виникало питання: яким чином Нафта, власне, прийшов до такої кривавої необхідности, якщо він, за його словами, не вірив у жодне чисте пізнання та безстороннє дослідження, тобто не вірив у істину, в об'єктивну наукову істину, потяг до якої був для Лодовіко Сеттембріні найвищим законом людської моральности? Цього разу саме Сеттембріні був ортодоксальним і суворим, а Нафта — морально хистким та схильним до розпусти, оскільки він проектував істину на людину і заявляв: істинним є те, що корисно людині! Хіба це не життєствердна буржуазність і не філістерський утилітаризм — настільки тісно прив'язати істину до інтересів людини? Яка ж тут залізна об'єктивність? У цьому більше свободи та суб'єктивізму, ніж на те погодився б Лео Нафта, й, водночас, це, звичайно, політика, така сама політика, як і моралізаторські висловлювання Сеттембріні: свобода є найвищим законом любови до людини. Хіба це не означає прив'язати свободу, як Нафта прив'язав істину, а саме прив'язати її до людини. Тут, безперечно, було більше ортодоксального благочестя, ніж свободи, це знову ж таки відмінність, яка в такого роду дискусіях легко може зовсім загубитись. Ой уже цей пан Сеттембріні! Недарма він літератор, тобто внук політика та син гуманіста. Він заводив прекраснодушні бесіди про критику та красу духовного розкріпачення й підморгував дівчатам на вулиці, тоді як уїдливого Нафту стримували суворі обітниці. І все-таки останній був ледь не розпусником через надмірне вільнодумство, а перший і знати нічого не хотів, окрім доброчесности. Пан Сеттембріні побоювався «абсолютного духа» і за всяку ціну хотів прив'язати дух до демократичного поступу, обурюючись про релігійне вільнодумство войовничого Нафти, який скидав в одну купу Бога й диявола, святість і порок, геніальність і хворобу і не бажав визнавати жодної оцінки, жодного присуду розуму, жодної волі. Хто ж із них є вільнодумцем, а хто благочестивим, і в чому полягає істинне призначення людини та її панування: у відмові від свого «я» та розчиненні в усепоглинаючому та всенівелюючому колективі, аморальному й водночас аскетичному, чи, може, в «критичному суб'єктивізмі», в якому недозволеним чином переплелися вітрогонство та істинна громадянська шляхетність. Ох, принципи та погляди, які щоразу перепліталися, внутрішніх суперечностей не бракувало... А цивільній людині, яка усвідомила свою відповідальність, видавалося настільки складним не лише вибрати з них щось одне, але навіть просто їх посортувати і, як препарати в гербарії, тримати в порядку та чистоті, тож часом з'являлася велика спокуса — кинутися сторчма в «морально невпорядкований всесвіт» пана Нафти. Усе змішалося та переплелось, і Ганс Касторп потай запідозрював, що диспутанти, напевне, не вели б таку запеклу полеміку, якби їх не пригнічувало усвідомлення всієї цієї плутанини.

Усі разом піднялися до санаторію «Берґгоф», потім троє, що там жили, проводжали єзуїта та італійця до їхнього будиночка й ще довго стояли там на снігу, поки Нафта й Сеттембріні сперечалися — виключно з педагогічною метою, як чудово розумів Ганс Касторп, з тим, щоб обробити м'яку як віск молодь, що «шукає світоча». Для пана Ферґе, як він сам неодноразово натякав, то були надто високі предмети. Тоді як Везаль утратив інтерес до дискусії, тільки-но припинилася розмова про тілесні покарання та тортури. Ганс Касторп, похиливши голову, колупав ціпочком у снігу й розмірковував про велику плутанину.

Нарешті вони розійшлися. Хоч скільки не стій, ні до чого не добалакаєшся. Троє мешканців «Берґгофа» повернули назад до санаторію, а обидва педагоги-дискутанти, ввійшовши в будинок, пішли кожен до себе: Нафта — у свою шовкову келію, Сеттембріні — в мансарду гуманіста, де стояло бюрко та карафка з водою. Коли Ганс Касторп розташувався на лоджії, йому все ще чулися бойові кличі та брязкіт зброї двох воїнств, які вирушили від Єрусалима та Вавилона і під своїми знаменами — dos banderas — зійшлися в сум'ятливому побоїщі.

Сніг

П'ять разів на день за сімома столами висловлювалось одностайне незадоволення нинішньою зимою. Вона буцімто не зовсім старанно виконує свої обов'язки високогірної зими, в зовсім недостатньому об'ємі постачає цілющі метеорологічні засоби, що уславили ці краї та про які йшлось у кожному проспекті, засоби, до яких давно призвичаїлися довгожителі санаторію і які так звабно вимальовувалися в уяві новачків. Сонце довго не з'являлось, а брак сонячного світла, цього найголовнішого лікувального фактору, безперечно затягував одужання... І хоч би там що думав пан Сеттембріні про щиросерде прагнення хворих відновити своє здоров'я, повернутися з нової «батьківщини» на рівнину, вони все одно вимагали того, на що мали право й, звичайно, хотіли, щоб виправдалися затрати, які через них робили їхні батьки, їхні чоловіки, їхні дружини, і висловлювали незадоволення де тільки завгодно — за столом, у ліфті та у вестибюлі санаторію. Треба сказати, що адміністрація виказувала цілковиту готовність прийти їм на допомогу і в міру можливостей відшкодувати збитки. Так, наприклад, було придбано новий апарат «гірського сонця», оскільки тих двох, що вже були в санаторії, не вистачало для задоволення попиту на «електричне засмагання», що дуже прикрашало молодих дівчат і жінок, а чоловікам, незважаючи на те, що вони провадили горизонтальний спосіб життя, це засмагання надавало спортивного та переможного вигляду. Цей вигляд так чи так приносив свої плоди; жінки, звичайно, усвідомлюючи його техніко-косметичне походження, були або достатньо дурні та всеїдні, або надто вже ласі на обман почуттів, але ця ілюзорна мужність їх зачаровувала і п'янила.

— Боже мій, — сказала пані Шьонфельд, рудоволоса, з почервонілими очима пацієнтка з Берліна, якось увечері обернувшись у вестибюлі до цибатого пана із запалими грудьми, який називав себе на своїй візитівці «Aviateur diplômé et Enseigne de la Marine allemande»[49]; він був оснащений пневмотораксом, на обід незмінно з'являвсь у смокінгу, проте ввечері його ніколи не вдягав, запевняючи, що це такий флотський звичай. — Боже мій, — сказала вона, пожадливим поглядом дивлячись на Enseigne. — Як чудово він засмаг на гірському повітрі! Цей чортяка нагадує мисливця на орлів!

— Постривай-но, русалко! — шепнув він їй на вухо, коли вони підіймалися ліфтом, у неї аж мурашки пішли по шкірі. — Ви ще поплатитеся за згубну гру очима. — І через балкони, попри скляні перегородки, «чортяка і мисливець на орлів» знайшов дорогу до русалки...

Але все-таки штучне гірське сонце ніхто не міг відчути як повноцінну заміну справжнього небесного світила. Двох чи трьох сонячних днів на місяць, які врочисто засяяли з танучих сірих туманів та щільної пелени хмар, коли блакить особливо яскраво відтіняє діамантовий блиск білих вершин і животворний вогонь обпікає шиї та обличчя, — двох чи трьох таких днів за довгі тижні було все-таки недостатньо для тих, чия доля цілком виправдовувала їхню надзвичайну вимогливість до різноманітних відволікаючих розваг. Адже всі ці люди в глибині душі вважали, що за відмову від радощів та печалей рівнинного життя їм має бути гарантоване життя, нехай і неживе, але легке, приємне і, звісно, безтурботне — аж до відміни реальности часу. Щоправда, надвірний радник намагався запевнити, що така погода жодним чином не нагадує каторгу чи «сибірські копальні» й що тутешнє повітря, розріджене та легке (заледве не порожній космічний ефір, бідний на земні домішки, як добрі, так і злі), нехай і без сонця, ніяк не можна порівняти з чадом та випарами рівнини. Але все було даремно! Протест і незадоволення лише наростали, багато хто погрожував від'їхати без дозволу лікарів, а дехто навіть утілив свої погрози в життя, й це, незважаючи на печальний приклад пані Саломон, яка нещодавно повернулася; — перебіг її хвороби був хоч і затяжним, але не гострим, а тепер, через самовільний від'їзд до мрячливого та відкритого всім вітрам Амстердама вона стала невиліковною...

Але байдуже, замість сонця був сніг, такі величезні маси снігу, яких Ганс Касторп зроду не бачив. Минулорічна зима в цьому сенсі також не підвела, але далеко їй було до нинішньої. Маси снігу були буквально велетенськими, неосяжними, тож залишалося хіба дивуватися з того, що такі неймовірні зими взагалі бувають на світі. Сніг падав невпинно, всі дні та всі ночі, то падав рідкий лапатий сніг, то все застилалося густою сніговою пеленою, й сипало, й сипало безперестанку. Ті декілька доріг, які щоденно розчищали, нагадували ущелини поміж снігових стін, вищих від людського зросту, що були ніби зроблені з алебастрових плит і радували око своїм зернисто-кришталевим ряхтінням; мешканці санаторію вздовж і впоперек помалювали, пообписували ці стіни різними повідомленнями, жартами та двозначними дотепами. Але навіть між стінами, хоч як ретельно тут розгрібали сніг, хідники піднялися досить високо, що було особливо помітно на розрихлених місцях та ямах, у які раптом провалювалася нога ледь не по коліно; ступати доводилося дуже обережно, щоб ненароком не зламати собі ногу. Лавки зникли під снігом, лише їхні спинки то там, то там визирали зі своєї білої могили. Внизу, в курортному містечку рівень вулиць часом настільки підвищувався, що крамниці опинялись у підвалах, і туди доводилося спускатись із висоти тротуару сніговими сходами.

А на снігові кучугури падав новий сніг. День у день тихо лягав він, і десяти-, п'ятнадцятиградусний мороз, який не проймав до кісток, майже не відчувався, здавалось навіть, що було не більше двох-трьох градусів, адже сухе повітря та безвітряна погода позбавляли його колючости. Вранці було дуже темно; у їдальні, склепіння якої прикрашали веселі шаблонні візерунки, снідали при штучному світлі круглих, як місяці, люстр. До вікон упритул підступало похмуре ніщо, світ, закутаний у сіру вату сніжної імли та туманних випарів. Обриси гірських вершин стали невидимими; щоправда, вдень можна було на якусь мить розгледіти найближчий глицевий ліс: він поставав під ношею снігу та невдовзі знову зникав у каламутному мареві; час від часу смерека скидала непосильний тягар, білим пилом запорошувала сіру імлу. О десятій з'являлося сонце, спершу як ледь підсвічений дим, що стелився над горою, додаючи до ландшафту, стертого до невпізнання, ознаки якогось бляклого, сновидного життя, тьмяний відблиск чуттєвости. Та все й досі залишалося розчиненим у блідій, безтілесній ніжності, без жодної лінії, за якою могло би простежити око Обриси вершин розпливалися, танули, застилалися туманом. Ледь освітлені снігові площини, громадячись одна на одну, заводили погляд у небуття. Та нараз напливала пронизана світлом хмара і, не змінюючи обрисів, як стовп диму, висіла над навскісною скелею.

Опівдні сонце, заледве пробившись крізь хмари, намагалося розчинити туман блакиттю. Спроба залишилася марною, та все-таки на якийсь короткий час окові привиджався натяк на блакитне небо, та убогого світла вистачало лише на те, щоб уся химерно видозмінена через сніг округа, засяяла нараз діамантовими полисками. Зазвичай, снігопад на той час припинявся, мовби для того, щоб можна було помилуватися досягнутими змінами, і, здавалася, що з тією самою метою траплялися поодинокі сонячні дні, коли завірюха брала перепочинок і небесний вогонь, подерши усі завіси, прагнув розтопити неймовірно чисту, неторкану поверхню свіжого снігу. Світ видавався тоді казковим та по-дитячому кумедним. Пишні, розпухлі, збиті подушки на гіллі дерев, снігові кучугури на землі, під якими зачаїлися плазуючі кущі або ребристе каміння, горби та западини, маскарадна таємничість ландшафту — все нагадувало якесь зворушливо смішне царство гномів, що ніби вистрибнуло з книжки казок. Але якщо весь ближній світ, де можна було рухатися лише з натугою, мав такий фантастичний і лукавий вигляд, то дальнє його тло — велетенські башти засніжених Альп — дихало величчю та святістю.

По обіді, між другою та четвертою, Ганс Касторп лежав на балконі, тепло закутаний, схиливши голову на зручну, не надто пологу, але і не надто круту спинку добротного шезлонга, дивився попри запорошену снігом балюстраду на ліс та гори. Чорно-зелений, обтяжений снігом бір брався схилом угору, а поміж деревами все було засипано м'яким, як перини, снігом. Над бором височіли біло-сірі скелі з неозорими засніженими поверхнями, порізаними раз по раз темніючими стрімчаками, а далі, за туманною пеленою проглядали гірські кряжі. Падав сніг, тихо, без поспіху. Ландшафт розпливався дедалі більше. Очі, що бачили лише ватне ніщо, мимовільно заплющувались. Холодок по шкірі супроводжував мить переходу в сон, але ніде на світі не спалося краще, ніж на цьому крижаному холоді, спалося сном без сновидінь, сном, не заторкнутим несвідомим почуттям органічного тягаря життя, адже вдихати пусте, без випарів, повітря для організму було не важче, ніж мертвому залишатися бездиханним. Прокинешся, а гори розтанули в сніговій імлі, лише раз по раз виступає то та скеля, то той стрімчак, щоб тут-таки заховатися в молочному серпанку. Ця нечутна гра привидів надзвичайно захоплювала. Треба було пильно дивитися, щоб запримітити потаємні зміни імлистої фантасмагорії. Ось, така велична й дика, з туману виринула скеля, але ні вершини її, ні підніжжя не було видно. А відведеш на мить погляд, і ось вона вже зникла.

Часом налітали заметілі, і перебування на лоджії ставало просто неможливим, оскільки шалена біла круговерть, уриваючись мільйонами сніжинок, густо вкривала все — меблі, поруччя, підлогу. Так, і в затишній гірській долині бушували віхоли. Розріджена, порожня атмосфера зчиняла бунт, так густо сипала лапатим снігом, що навіть за два кроки нічого не було видно. Вітри, від яких перехоплювало подих, надавали віхолі шаленого вируючого руху, відкидали її вбік, догори, донизу, здіймали з дна долини високо в повітря, розкручували в нестримному танці, — то вже був не снігопад, а хаос білої пітьми, щось несамовите, відверте, нахабне нехтування помірности, й лише зграї в'юрків, що не знати звідкіля тут узялись, почувалися як удома.

І все-таки Ганс Касторп любив це життя в снігах. Воно дуже нагадувало йому життя на березі моря, спільним тут була постійна одноманітність природи: сніг, глибокий, пухнастий, неторканий, з успіхом заміняв жовтий пісок там, на рівнині. Однаково чистим був дотик до того й до того. Сухий від морозу, білий покрив так само легко, не залишаючи слідів, струшувався з черевиків та з одягу, як безпиловий порошок з камінців та мушлів морських глибин, і так само важко, як і дюнами, було ходити снігом, якщо тільки верхній його шар, підтанувши на сонці, не встигав примерзнути за ніч; тоді ступати було легше, приємніше, ніж по паркеті, напевне, так само легко й приємно, як по гладкому, твердому, просоченому вологою, пружному піску, на якому ще тане піна морської хвилі.

Проте в цьому році снігопади та велетенські масиви снігу прикрим чином обмежували рух на свіжому повітрі для всіх, окрім лижників. Снігоочисники працювали на повну силу, та заледве встигали з розчищенням найбільш людних доріжок та головної вулиці курорту; нечисленні дороги, якими можна було більш-менш ходити, дуже швидко закінчувалися неприступним сніговим полем, на цих доріжках було повно людей, здорових і хворих, місцевого та багатонаціонального натовпу гостей. До того ж перехожих ледве не збивали з ніг сани, якими спускалися з гори пані та панове, відкинувшись назад, витягши вперед ноги, голосно вигукуючи: «Обережно!», і за їхнім тоном відчувалося настільки вони зосереджені на своєму занятті: на дитячих, вертких, стрибучих санчатах летіли з гори й, заледве добравшись донизу, знову тягли на гору свою модну іграшку.

Ганс Касторп був по горло ситий цими прогулянками. Він мав лише два бажання: перше і найсильніше — залишитися наодинці зі своїми думками та клопотами, словом, як він казав, «правити», що не до кінця вдавалося, лежачи на балконі, а друге, пов'язане з першим, полягало в прагненні якомога безпосередніше наблизитися до засніжених гір, які так йому полюбилися. Це друге бажання вже й зовсім не можна було виконати, оскільки воно визріло у безпорадного, неокриленого пішохода, якому, тільки-но він зверне з протоптаної та розчищеної доріжки, загрожувала небезпека зразу по груди загрузнути у сніговій стихії.

Тож, у цю свою другу зиму «нагорі» Ганс Касторп вирішив придбати собі лижі та навчитьсь користуватися ними тією мірою, наскільки це було необхідно для його задуму. Він не був спортсменом, за своєю фізичною конституцією ніколи до спорту не прагнув і навіть не видавав себе за любителя, навідміну від багатьох гостей «Берґгофа», які на догоду тутешньому духу та сміховинній моді рядилися в спортсменів. Жінки в цьому не відставали від чоловіків, — Терміна Клеефельд, наприклад, незважаючи на те, що через недостатність дихання в неї кінчик носа та губи завжди були синіми, полюбляла виходити до другого сніданку в штанах та светрі, щоб мати можливість після столування, з викликом розставивши коліна, недбало розвалитися в одному із солом'яних крісел вестибюля. Якби Ганс Касторп звернувся до надвірного радника за дозволом здійснити свій зухвалий намір, то неодмінно одержав би відмову. Заняття спортом категорично заборонялися для пацієнтів «Берґгофа» та інших подібних закладів: тутешнє повітря, яке начебто дуже легко вдихається, вже й так ставило чималі проблеми перед серцевим м'язом. Що ж до самого Ганса Касторпа, то його зухвалий вислів про «звичку не звикати», досі залишався в силі, інакше кажучи, властива для його температури схильність до підвищення, яку Радамант списував на «вологу плямку», ніяк не змінювалася. Та чого ж би він тут стирчав нагорі? Звичайно, його бажання та наміри були суперечливими та малореальними. Але і його треба було зрозуміти. Честолюбство не штовхало його до змагань з любителями свіжого повітря та «шикарно» вирядженими спортсменами, які, якби мода змінилася, з таким самим зосередженим старанням порозсідалися б у задушливій кімнаті за картярським столом. Він, безперечно, відчував себе приналежним до іншого, більш вишуканого товариства, ніж той недбалий туристський люд, і зі свого нового, ширшого погляду, що спирався на почуття власної гідности, яке виокремлювало його з-посеред інших, та на почуття обов'язку, вважав, що йому тут не випадає веселитися й разом з цими бевзями валятись у снігу. Ні про які ескапади він не думав і був утіленням розсудливости. Радамант, звичайно, міг би дозволити те, що хлопець замислив, але, враховуючи заведений тут лад, усе-таки не дозволив би, тож Ганс Касторп вирішив діяти за його спиною.

Принагідно він посвятив у свій план пана Сеттембріні, й той від захоплення ледь не обняв його: «Ну, звичайно, інженере, ясна річ, зробіть це! Нікого не питайте, а беріться за справу — добрий геній навіяв вам цю думку! Поспішайте, поки охота не минула. Я йду з вами до крамниці, давайте негайно придбаємо це благословенне причандалля. Я б і в гори помчав з вами, в крилатих черевиках, як Меркурій, але не смію... У-у, що там «сміти чи не сміти»! Та мене б нічого не зупинило, якби я тільки «не смів», я просто не можу, я закінчена людина. Тоді як ви... Вам це не зашкодить, аніскільки не пошкодить, лише маєте розсудливо пам'ятати про міру. Ой, та що там, коли трохи й пошкодить, усе одно це вам добрий геній... Мовчу. Чудова затія! Після двох років перебування тут і така думка, — значить ядро у вас здорове, ставити хрест на вас ще рано. Браво, браво! Ви залишите нашого князя тіней з носом, купуйте лижі та попросіть, щоб їх занесли до мене або до Лукачека, а ще краще — в крамничку бакалійника. Коли треба, будете собі їх звідти брати і тренуватись, а потім понесетеся в далечину.

Так усе й сталось. У присутності пана Сеттембріні, який удавав із себе спеціаліста, хоча він нічогісінько в спорті не тямив, Ганс Касторп придбав у спеціалізованій крамниці на центральній вулиці пару елегантних лиж з чудового ясенового дерева, скритих брунатним лаком, з чудовими ремінцями, красиво загнутих спереду, а також палиці із залізними наконечниками та «бубликами» і, відмовившись від будь-якої допомоги, закинув собі на плечі та доніс до квартири Сеттембріні, а там уже домовилися з бакалійником, що лижі будуть стояти у нього. Достатньо надивившись на лижників, Ганс Касторп мав деяке уявлення, як обходитися з цим спортивним знаряддям, і почав потроху шкандибати на самоті біля майже безлісого схилу, неподалік від санаторію «Берґгоф», осторонь тих місць, де юрмилися спортсмени-початківці. Часом тут-таки стояв Сеттембріні, спершись на свій ціпочок, та елегантно схрестивши ноги, і спостерігав за ним, вітаючи вигуками «Браво!» перші успіхи лижника. Все обійшлося благополучно й того разу, коли Ганс Касторп, спускаючись розчищеною, петлястою дорогою до «Села», щоб залишити лижі в бакалійника, зустрівся з надвірним радником. Беренс не впізнав його серед білого дня, хоча початкуючий лижник ледве на нього не наскочив. Надвірний радник у хмарі сигарного диму покрокував собі далі.

Ганс Касторп переконався, що вміння, котре відчуваєш як внутрішню потребу, набувається досить скоро. Він не претендував на те, щоб стати віртуозом цього спорту, а того, що йому було потрібно досяг, навіть жодного разу не захекавшись і не спітнівши, всього за кілька днів. Він привчав себе тримати ноги разом, залишаючи на снігу паралельний слід, нарешті второпав, як орудувати палицями, рушаючи з місця, навчився з розгону, розпластавши руки брати перепони — невеликі горби та узвишшя, злітаючи та спускаючись, як корабель у шторм, і з двадцятого разу вже не падав, коли на повному ходу гальмував телемарком, виставивши одну ногу вперед, а другу зігнувши в коліні. Поступово він засвоював усе більше прийомів. Одного чудового дня він зник у білій імлі з поля зору пана Сеттембріні, який, склавши руки рупором, прокричав йому вслід якісь застереження і, цілком задоволений як педагог, пішов собі додому.

Гарно було у засніжених горах. Ця краса була не зовсім мирною й затишною, вона, скорше, нагадувала простори Північного моря при сильному західному вітрі, лише замість оглушливого ревіння вітру й хвиль тут стояла мертва тиша, яка сповнювала душу тим самим почуттям побожного трепету. Ганс Касторп у своїх нових довгих та гнучких «чоботах-скороходах» випробовував усі напрямки: уздовж лівого схилу в бік до Клаваделя або праворуч, попри Фрауенкірх та Ґларіс, за якими виглядала тінь масиву Амзельфлю; або до Дішматаля чи нагору, за «Берґгоф», до лісистого Зеегорну з його засніженою вершиною, що стирчала там, де закінчувалася смуга лісів, і далі, до Друзатшавальда, за яким проглядали білі обриси вкритого снігом кряжу Ретикон. Прихопивши лижі, він також підіймався у вагончику канатної дороги на Шатцальп і там, на висоті двох тисяч метрів, безтурботно розганявся на іскристих, засипаних сніговою пудрою схилах, звідки за ясної години відкривався величавий, широкий вид на ландшафт, де розгорталися його теперішні пригоди.

Ганс Касторп радів своїм успіхам, адже він бачив, як щось неприступне стало приступним, і перепони майже повністю зникли. Завдяки цьому вмінню він поринув у бажану самотність, у таку глибоку, що глибше й не буває, самотність, що сповнювала його єство почуттям чогось цілковито чужого людині й такого, що її заперечувало. З одного боку там було заросле смереками провалля, яке губилося в сніжній імлі, а з другого — скелястий бескид зі страхітливими циклопічними нагромадженнями снігу, що утворювали печери та склепіння. Тиша, коли він зупинявся й стояв нерухомо, щоб не чути себе самого, була абсолютною, цілковитою, то була ніби підбита ватою, незнана, нечувана беззвучність, яка ніде більше не була можливою. Вітерець ані шелесне верхівками дерев, ані поруху, ані щебету птахів. До цієї первозданної тиші якраз і прислуховувався Ганс Касторп, коли стояв ось так, спершись на лижну палицю, схиливши голову на плече, розтуливши рота. А серед цієї німої тиші тихо, невпинно, неквапно, беззвучно падав сніг.

Ні, цей світ в бездонному своєму мовчанні зовсім не був гостинним, гостя він приймав як чужинця, що опинявся тут на свій страх і ризик, а точніше — зовсім не приймав, він лише терпів його вторгнення, його присутність, терпів досить лячним чином, який нічого доброго не віщував, од цієї терпимости віяло чимось стихійним, грізним, навіть не ворожим, а байдужим та смертоносним. Дитя цивілізації, від народження далеке й чуже дикій стихії, гостріше сприймає її велич, аніж суворий син природи, що змалку пов'язаний з нею та призвичаївся до її буденної близькости. Цей зовсім не знає побожного остраху, з якою той, перший, високо звівши брови, постає перед нею; той острах, власне, визначає всі його почуття, все його ставлення до природи, змушує навіки зберегти в душі побожний трепет та лякливе хвилювання. Гансові Касторпу на своїх розкішних лижах, у светрі з верблюжої вовни та в крагах-обмотках, здавалося досить зухвалим ось так підслуховувати первозданну тишу, мертвотно безголосу зимову пустелю, й почуття полегшення, що піднялося в нього на зворотному шляху, тільки-но перше людське житло виринуло з туманної імли, допомогло йому усвідомити свій недавній стан, зрозуміти, що багато годин поспіль він був охоплений таємним, священним жахом. На острові Зюльт він стояв свого часу в білих штанях, самовпевнений, елегантний, сповнений почуття самоповаги, біля самих хвиль, що розбивались об берег, так ніби стояв біля клітки з левом, де звір, шкірячи грізні ікла, роззявляє пащу, глибоку, як безодня. Потім він купавсь, а пляжний черговий на березі сурмив у ріжок, попереджаючи про небезпеку тих, хто зухвало намагався зайти за першу хвилю, назустріч шторму, який уже наближався, тоді як хвиля, що якраз розсипалася, била в спину, мовби лев'яча лапа. У тих краях хлопець спізнав захопливу радість легкого любовного доторку до сил, у повних обіймах яких він би неминуче загинув. Але тоді він ще не знав тієї спокуси — зайти так далеко з цими захопленими доторками до смертоносної природи, щоб до повних обіймів залишалося кілька кроків. Бувши слабкою людською дитиною, хоча й оснащеною дарами цивілізації, він тоді не прагнув проникнути в глибину найстрашнішого, не бачив нічого ганебного в тому, щоб рятуватися втечею, перш ніж небезпечна близькість дійде до критичної межі й навряд чи пощастить утриматися на ній, адже тут уже йшлося не про бризки піни, не про легкі удари лев'ячої лапи, а про справжні хвилі, про ненаситну пащу моря.

Словом, тут, нагорі, Ганс Касторп набрався мужности, якщо мужність перед стихіями є не тупим раціоналізмом відносно до них, а свідомою самопожертвою та притлумленням у собі, через симпатію, страх смерти. Через симпатію? Так, звичайно, в цих вузьких, цивілізованих грудях Ганса Касторпа теплилася симпатія до стихій, і ця симпатія об'єднувалася з новим для нього почуттям власної гідности, яке він відчув, дивлячись на панство, що каталося на санчатах, і завдяки чому зрозумів, що йому пасує і є необхідною самотність глибша, значніша, ніж та готельнокомфортна самотність, якою він бавився в себе на балконі. З балкона дивився він на високі, затуманені гори, на танець заметілі, а в душі соромився, що дивиться на все це, заховавшись за бруствером затишку. Саме тому, а зовсім не через спортивний азарт чи вроджену любов до фізичних вправ, він навчився ходити на лижах. І якщо було трохи лячно серед сніжної мертвої тиші, — а йому, дитині цивілізації таки було трохи лячно, — то й що з того, життя тут, нагорі, вже давно привчило його стикатися розумом та почуттям з речами, від яких стає часом лячно. Дискусія Нафти та Сеттембріні також не сприяла благодушному настрою, заводячи на манівці, до великих небезпек. І якщо можна було говорити про симпатію Ганса Касторпа до снігової пустелі, то лише тому, що, всупереч своєму побожному жаху, він розглядав її як найкраще середовище для виношування всіх своїх думок, як найбільш пасуюче місце перебування для того, хто, правда, сам не знаючи, як то сталося, взяв на себе тягар правління, турботу про статус Homo Dei та його царства.

Тут не було чергового, який би сурмив у ріжок, повідомляючи про небезпеку, якщо тільки ним не був пан Сеттембріні в ту мить, коли складав руки рупором і щось кричав до Ганса Касторпа, що вже зникав серед снігу. Але той був сповнений почуттями мужности та симпатії, хоч і звернув на його вигук не більше уваги, ніж на викрик, що колись пролунав був у нього за спиною в карнавальну ніч, коли Ганс Касторп спрямував свої кроки у відомому напрямку: «Eh Ingegnere, un ро' di raggione, sa!»[50]

— Ну тебе, педагогічний сатано, з твоїми ribelione та raggione, — подумав він. — А все одно ти мені подобаєшся. Ти, звичайно, вітрогон, катеринщик, але твої наміри добрі, значно добріші, ніж у маленького злюки — єзуїта й терориста, та й люблю я тебе більше, ніж цього іспанського інквізитора з його поблискуючими окулярами, хоча, правда майже завжди на його боці, коли ви в педагогічному двобої сперечаєтеся за мою душу, як у середньовіччі Бог і чорт вели двобій за людину...

Обсипаний по пояс снігом, ніби пудрою, налягаючи на лижні палиці, Ганс Касторп пробирався до засніжених узвиш, білі покривала яких терасами здіймалися вище й вище — бозна-куди, навіть здавалося, що нікуди, оскільки їхні верхні краї зливалися з небом, так само білим, без початку й кінця; жодної вершини, жодних обрисів не було видно, Ганс Касторп підіймався назустріч до імлистого ніщо, а оскільки світ позаду нього — населена людьми долина — також незабаром зник з очей і жоден звук звідти до нього вже не долинав, то глибина самотности, ба навіть загублености, перш ніж він устиг про це подумати, перевершила його мріяння; то була самотність, глибока до жаху, необхідна передумова мужности. Praeterit figura hujus mundi[51], — сказав він про себе латиною, то була зовсім не гуманістична латина, цей вислів він якось чув від Нафти. Ганс Касторп зупинився, щоб роззирнутись. Куди не поглянь, ніде нічого не видно, окрім маленьких пушинок лапатого снігу, які з'являлися з білої високости й м'яко лягали на білу землю, а навкруги все німувало страшенною тишею. У той час, як його погляд упирався в білу, засліплюючу пустку, він відчув прискорене від підйому биття серця — цього м'язового органу, тваринний вигляд якого, і те, як воно тріпонеться, він, можливо, трохи зухвало, підгледів під тріск та спалахи блискавок у кабінеті для просвічування. Нараз його охопило почуття розчулення, простенька, побожна симпатія до свого серця, до людського серця, що б'ється, такого самотнього тут, серед крижаної пустки, зі своїм питанням, зі своєю загадкою.

Ганс Касторп рушив далі, ще вище, до неба. Часом він застромлював верхній кінець лижної палиці в сніг і, витягаючи її, дивився, як з глибини отвору виплюскується синє світло. Це його забавляло, він довго затримувався на одному місці, знову й знову спостерігаючи за маленьким оптичним феноменом. То було таке особливе, ніжне, гірсько-глибинне світло, зеленаво-блакитне, прозоре, як крига, й, водночас, відтінене й таємничо привабливе. Воно нагадувало йому блиск та колір певних очей, фатально-розкосих очей, які пан Сеттембріні, що твердо стояв на гуманістичних позиціях, презирливо охрестив «татарськими щілинками» та «вогниками степового вовка», — давно бачені й неминуче знову віднайдені очі Гіппе та Клавдії Шоша. “Охоче, — внапівголоса промовив він серед німої тиші... — Тільки дивися, не зламай: “Il est a visser, tu sais”.[52]

І внутрішнім слухом Ганс Касторп почув благозвучні заклики отямитися.

Праворуч, неподалік за туманом, проглядав ліс. Він рушив до нього, щоб мати перед очима земну мету замість біліючої трансцендентности, і раптом скотився вниз, зовсім не помітивши перед собою різкого схилу. Його засліпило, і він не мав жодного уявлення про місцевий рельєф. Нічого не було видно; все розпливлося перед очима. Зненацька він наривався на якісь перепони. Ганс Касторп віддався на ласку того схилу, навіть не оцінивши оком його крутизни.

Ліс, що привабив сюди Ганса Касторпа, починався по той бік провалля, в яке він випадково з'їхав. Він рушив засипаним снігом яром, помітивши, що ближче до гори він стає пологішим, іде донизу. Що довше хлопець спускався, то крутішими ставали береги, улоговина тунелем урізалася вглиб гори. Потім носи його лиж знову дивилися догори; ґрунт ставав вищим, бокові стіни зійшли нанівець. Так бездоріжжям Ганс Касторп знову вийшов на відкритий схил, що здіймався до неба.

Глицевий ліс був тепер збоку від нього й під ним; Ганс Касторп повернув і, швидко з'їхавши донизу, опинився серед засніжених смерек, останніх дерев великого бору, що клином заходив на безлісий простір. Під деревами він відпочив, викурив цигарку, досі приголомшений, схвильований і пригнічений бездонною тишею та таємничою самотністю, та він пишався, що завоював їх, і був сповнений відваги від усвідомлення свого почесного права на таке оточення.

Була третя по обіді. Пообідавши, він зразу пішов, маючи намір прогуляти «головне лежання» та підвечірок, але повернутися ще завидна. Почуття волі окрилювало його думки, адже перед ним було багато годин блукання серед величавих просторів. У кишеню бриджів він запхнув плитку шоколаду, а в камізельку під светром — маленьку плящину портвейну.

Сонце заледве можна було розрізнити серед густого туману. Позаду, там, де закінчувалася долина, на куті гірського кряжу, невидимого для Ганса Касторпа, темні хмари та непроглядна мла, здавалося, рухались йому назустріч. Скидалося на те, що знову піде сніг і, можливо, сильніший, ніж було потрібно для задоволення його мрії про справжню заметіль. І справді, маленькі, беззвучні пушинки лапатого снігу все густіше падали на гірське плато.

Ганс Касторп вийшов із-за дерев, простяг руку й очима дослідника-любителя став роздивлятися скупчення сніжинок, що падали йому на рукав. На вигляд це були безформні віхтики, та він уже не раз дивився на подібні до них через збільшувальне скло і чудово знав, з яких витончених, крихітних коштовностей із чітким візерунком вони складаються — з вишуканих клейнодів, орденських зірок, діамантових пряжок; найкращий ювелір не зміг би виробити розкішніших та філіґранніших виробів. Так, з цими пушинками, що тягарем лягали на дерева та застилали простори, якими він катався на лижах, все було все-таки інакше, ніж зі звичним йому з дитинства морським піском, який вони нагадували: адже сніжинки, як відомо, складалися не із щонайменших кам'яних крупинок, а з міріадів водяних часток, які в процесі замерзання викристалізувались у симетричну розмаїтість, — часток тієї неорганічної субстанції, яка струмує в життєвій плазмі, в рослинах, у людському тілі, — і серед міріадів чарівних зірочок, з їхньою таємною мікророзкішшю, недоступною для зору, не створеною для людського ока, жодна не була подібна на іншу; то була безмежна жага до винахідливости у видозмінах та найвитонченіших перегрупуваннях тієї самої основної схеми — правильного шестикутника. Але кожне з цих крижаних створінь було в собі безумовно пропорційним, холодно симетричним, і саме в цьому полягало щось зловісне, антиорганічне, вороже до життя; надто вони були симетричними, такою не могла бути субстанція, призначена для життя, оскільки життя здригається від жаху перед такою надмірною точністю, такою абсолютною правильністю, сприймає її як смертоносне начало, як таємницю самої смерти. Й Гансові Касторпу здалося, що він зрозумів, чому древні зодчі, споруджуючи храми, зумисне і потай порушували симетрію в порядку колон.

Він відштовхнувся, ковзнув на своїх дерев'яних полозках товстим сніговим настилом лісової галявини, з'їхав донизу, в імлу, і майнув далі, злітаючи нагору та ковзаючи вниз, без певної мети та без поспіху, далі мертвою округою, яка своїми спорожнілими хвилястими просторами, своєю висхлою рослинністю — де-не-де серед снігу темніли скорчені карликові сосонки, — своїми м'яко окресленими пагорбами на обрії надзвичайно нагадувала дюни Північного моря. Ганс Касторп зупинився і довго розглядав цю подібність, задоволено хитаючи головою; розпашіле обличчя та легке тремтіння рук і ніг — своєрідна дурманяча суміш збудження і втоми — викликали в ньому не досаду, а приємний спогад про подібний вплив морського повітря, яке також бадьорило та водночас було насичене присипляючими речовинами. З великим задоволенням відчував він запаморочливу незалежність та вільну рухливість. Перед ним не простиралася дорога, яка б його зв'язувала, позаду не пролягав шлях, який привів його сюди й мав звідси вивести. Спочатку ще траплялися віхи, вбиті в землю кілки, позначки на снігу, та він спробував якомога скоріше вислизнути з-під їхньої опіки, оскільки вони нагадували йому чергового з ріжком, а отже не пасували до його внутрішнього зв'язку з великою зимовою пустелею. За засніженими скелями, які він обминав то праворуч, то ліворуч, був крутий схил, потім рівне плато і, врешті, гірський кряж, провалля та перевали якого були вистелені пухнастим білим килимом і видавалися надзвичайно доступними та неймовірно привабливими. Так, душа Ганса Касторпа легко піддавалася на спокусу високости та далечини, на спокусу самотности, яка щораз по-новому відкривалася перед ним, і, ризикуючи спізнитися, він усе далі заглиблювався у мовчання, суворе, непривітне, яке не обіцяло нічого доброго, хоча його внутрішня напруга та тривога вже давно обернулися на відвертий страх перед темрявою, що передчасно наближалася, опускаючись на навколишню місцевість, ніби велика сіра пелена. Цей страх дав йому усвідомити, що дотепер він мимоволі робив усе можливе, щоб збитися з дороги, забути, в якому напрямку розташована долина та «Село», і це йому цілковито вдалося. Зрештою, він міг би собі сказати: якщо зараз поверне і ввесь час ітиме під гору, то опиниться в долині, хоча, можливо, не біля самого «Берґгофа», опиниться досить швидко, навіть надто швидко, а отже не використає свого часу; з іншого боку, якщо його застане заметіль, то він навряд чи скоро знайде дорогу додому. Але через це передчасно тікати він не хотів, хоч би як напосідався його страх перед стихією. То було неспортсменським рішенням, адже спортсмен стикається зі стихіями лише доти, поки він є їхнім паном та повелителем, спортсмен завжди обережний і, тому що розумніший, іде на поступки. Але те, що діялося в душі Ганса Касторпа, можна було означити тільки одним словом: виклик. І хоч хай би скільки докору звучало в цьому слові, навіть якщо, точніше, саме тоді, коли свавілля почуттів, що виривається з нього, пов'язане з відвертим страхом, та все-таки можна по-людськи зрозуміти, що в глибині душі хлопця, тобто чоловіка, що роками жив так, як той тут накопичується, або, як сказав би інженер Ганс Касторп, «акумулюється» багато-чого такого, що одного чудового дня неминуче розряджається у вигляді найпростішого, але гірко-нетерплячого: «То й що!» або «Що буде, те буде!», тобто розрядка відбувається у формі виклику та відмови від розумної обережности. Отже, він рушив уперед на своїх «чоботах-скороходах», поковзнувся на схилі, перетнув ще одну галявину, де трохи віддалік стояла дерев'яна споруда, чи то якась стодола, чи то хатка пастухів, на даху якої було навалено каміння, щоб не знесло, — далі вибрав напрям до найближчої гори, хребет якої ощетинився смереками, а за ним громадились оповиті імлою вершини. Порослий поодинокими деревами косогір, що виріс перед ним стіною, здавався зовсім неприступним, але трохи праворуч його можна було сяк-так обійти, не втомлюючи себе крутим підйомом, і побачити, що там буде далі. Саме цим дослідженням і зайнявся Ганс Касторп, попередньо з'їхавши з галяви, на якій стояла хижка, у досить глибоку низину з проваллям ліворуч.

Тільки-но він почав звідти підійматися, як (чого, звичайно, й слід було чекати) повалив сніг, знялася така хурделиця, що страх — снігова буря, що давно вже грозилася, коли можна вести мову про «загрозу» стосовно сліпих та нічого не відаючих стихій, які аж ніяк не тішать себе наміром знищити нас, то було б ще півбіди, їм просто жахливо байдуже, якщо таке наразі справді трапиться. «Ну й ну!», — подумав Ганс Касторп, коли перший порив вітру вихром закрутив сніг і обдав його крижаним холодом. «Оце так подих! Аж до кісток пробрало». І справді, то був жорстокий вітер; страшенний мороз, близько двадцяти градусів, був нечутним і навіть здавався м'яким, поки повітря, як завжди, залишалося сухим та нерухомим, та тільки-но задув вітер, мороз наче ножами став різати тіло. І якщо це лише початок, і тільки перший порив вітру, лише провісник справжньої хуртовини, то тут і семи кожухів не вистачить, щоб захистити людину від смертельного холоду, а Ганс Касторп мав на собі не сім кожухів, а тільки вовняний светр, який ще достатньо грів, а коли виглядало сонце, навіть здавався затеплим. До речі, вітер дув зараз збоку і в спину, тож просто розвернутися і піти назад не було сенсу, бо тоді він бив би просто в обличчя. Оце міркування поєднувалося з упертістю та загальним настроєм його душі, що виражався фразою: «То й що!», тож несамовитий хлопець сунув усе далі, попри самотні смереки, щоб заховатися за горою, яку брав приступом вітер.

Пересуватися на лижах за таких умов було заняттям не надто приємним, адже нічогісінько не було видно, окрім танцю сніжинок, які мовби і не падали додолу, а все кружляли в шаленому вирі, заповнюючи ввесь простір. Пориви крижаного вітру гострим болем обпалювали вуха, ноги й руки просто німіли, часом Ганс Касторп уже не знав чи тримає ще лижні палиці, чи ні. Сніг сипав йому за комір і танув, стікаючи по спині, засипав плечі й заліплював правий бік, Гансові Касторпу здавалося, що він тут так і заклякне як сніговик з палицею в руці; та вся ця халепа трапилася з ним за обставин ще відносно сприятливих: досить лише обернутися до вітру, й стане ще гірше. Та хай там як, а зворотна дорога перетворилася на нелегке завдання, баритися з цим не було часу.

Тож Ганс Касторп зупинився, сердито здвигнув плечима та переставив лижі. Від зустрічного вітру перехопило подих, і довелося повторно провести неприємну процедуру переставляння, щоб зібратися з силами та при повному самовладанні зустріти лобову атаку байдужого ворога. Прихиливши голову та обережно розраховуючи кожен удих та видих, він таки рушив у протилежному напрямку, незважаючи на те, що нічого доброго не чекав, він був уражений виснажливістю цього шляху, особливо через те, що нічого не бачив та ледве встигав хапати повітря. Йому доводилось раз по раз зупинятися, щоб, відвернувшись од вітру, перевести подих, і ще через те, що, нахиляючи голову та мружачись, він нічого не бачив серед білої темряви та боявся наскочити на дерево або впасти, спіткнувшись об якусь перешкоду. Лапатий сніг міріадами сніжинок заліпляв йому обличчя, яке зовсім задубіло від холодних крапель, що стікали по ньому. Сніжинки набивалися до рота, розчиняючись зі слабким водянистим присмаком, бились об повіки, що судомно заплющувались, розтікалися по очах, не дозволяючи їм дивитися, що, зрештою, було не так суттєво, оскільки густа пелена, що застеляла все поле зору, болюча, засліплива білінь і так робили неможливим будь-що бачити. Ніщо, білий вир порожнечі, ось усе, що він бачив, коли напружував зір. Лише іноді з імли проглядали тіні зі світу явищ: скорчена сосна-жереп, кілька смерек, що збилися докупи, або ледь видимий обрис копиці сіна, яку він недавно проминув.

Він пройшов далі, роззирнувся на галявині, де стояла хатинка, й пішов зворотним шляхом. Але шляху як такого не існувало, тримати напрям, бодай приблизний напрям додому, в долину, можна було, лише сподіваючись на щасливий випадок, а не на розум, адже якщо руку, підняту на рівень очей, ще якось можна було розгледіти, то носи лиж уже були за полем зору. Та навіть якби він краще бачив, то все одно було ще досить перешкод, які максимально сповільнювали його просування вперед: обличчя заліплене снігом, упертий вітер, що збивав та зовсім перехоплював дихання, не можна було ні вдихнути, ні видихнути, тож Гансові Касторпу ввесь час доводилося відвертатись і судомно ковтати повітря. Як тут було пробиратися вперед йому чи іншому, нехай сильнішому, коли на кожному кроці доводилося зупинятись, посилено моргати, щоб струсити краплі з повік, збивати з себе сніговий панцир, що наростав збоку, усвідомлюючи, що йти вперед за таких умов нерозумно й зухвало.

Та Ганс Касторп таки рухався вперед, тобто він ледве сунув. Чи було це просування доречним, чи не збився він з напрямку й чи не розумніше було б зовсім не рухатися з місця (що видавалося йому неможливим), цього він не знав. Теоретична ймовірність говорила про інше, а практично Гансові Касторпу незабаром здалося, що з грунтом у нього під ногами не все так, як має бути, ніби не той це ґрунт, тобто не рівна галявина, куди він з великими труднощами видряпався з долини, від якої слід було вирушити в зворотному напрямку. Рівне місце підозріло швидко закінчилося, й він знову мав іти вгору. Очевидно, ураганний вітер, що дув з південного Заходу, з боку, де закінчувалася долина, відтіснив його своїм шаленим поривом. Даремними були зусилля, якими він так довго себе виснажував. Наосліп, серед виру білої темряви, він лише дедалі глибше заходив у байдуже, загрозливе ніщо.

«Ну, це ж треба таке!» — крізь зуби процідив він і зупинився. Патетичніше він не висловився, хоча на мить йому й здалося, ніби холодна, крижана рука стиснула йому серце, воно завмерло, а потім швидко-швидко забилось об ребра, як тоді, коли Радамант виявив у нього мокру плямку на легені. Ганс Касторп усвідомлював, що не має права на пишні слова та жести, він сам кинув виклик, і всі закиди має робити лише на власну адресу. «Нічого собі!» — промовив він і відчув, що м'язи його обличчя, від яких залежала його міміка, більше не підкоряються душі й нічого вже не можуть виразити, ні страху, ні люті, ні зневаги, оскільки вони просто задубіли. «Ну, що ж тепер? Навкіс і донизу, а потім уперед, і ввесь час ніс за вітром? Легше сказати, ніж зробити!» — промовив він уривчасто, задихаючись, і знову рушив уперед: «Щось треба робити, сидіти й чекати не можна, адже ця шестикутна симетрія засипле мене з головою, а Сеттембріні, коли прийде зі своїм ріжком подивитися, що зі мною трапилось, побачить, що я сиджу тут зі скляним поглядом та в сніговій шапці набакир...» Ганс Касторп усвідомив, що розмовляє сам із собою, та ще й якось дивно. Суворо заборонивши собі такі розмови, він тут-таки заговорив знову, лиш тихіше, але й виразніше, хоча губи в нього заніміли, тож говорити доводилося, не рухаючи губами та без приголосних, які утворюються з їхньою допомогою, що мимоволі нагадувало йому один випадок із життя, коли все було так само. «Мовчи та намагайся йти вперед, — промовив він і додав. — Ти, здається, забалакався, і в голові в тебе якась каша. В певному розумінні це досить погано».

Проте твердження, що це погано з погляду необхідности вибратися звідсіля, було лишень констатацією контролюючого розуму, ніби сторонньої, непричетної, хоча певною мірою зацікавленої особи. Його власне єство схилялося до того, щоб віддатися на ласку неясности, яка дедалі більше захоплювала його в міру того, як наростала втома; але він зловив себе на цьому бажанні й став про нього розмірковувати. «Це наслідок зміни сприйняття того, кого застала в горах заметіль і хто не знає дороги додому, — думав він, працюючи ногами й руками, і, задихаючись, бурмотів собі під ніс уривки цих думок, тактично уникаючи більш конкретних висловів. — Якщо хто довідається про таке становище з розповіді, то це видасться жахливим, але він забуває, що хвороба — а моє становище певною мірою є хворобою — настільки призвичаює до себе свою жертву, що вони пречудово одне з одним уживаються. Тут уступає в дію зниження чутливости, благодійні наркози та інші природні знеболювальні засоби... Звичайно... Але проти них треба боротись, адже вони дволикі, вищою мірою двозначні, й оцінити їх можна по-різному, залежно від точки зору. Вони є чудовим винаходом та добродійством, якщо людині не судилося повернутися додому; але немає нічого шкідливішого та ні з чим іншим не варто вести більшої боротьби, ніж з такими впливами, якщо є ще можливість повернутися додому, саме так, як зараз для мене, адже я не маю жодного наміру, в своєму розбурханому серці не маю жодного наміру допустити, щоб мене тут засипало цією дурнувато-рівномірною кристалометрією...»

Він таки справді добряче ослаб, а неясність свідомости, яка на нього все напосідала, намагався перебороти також якимись неясними, судомними спробами. Він не злякався, як злякався би, перебуваючи в нормальному стані, коли помітив, що знову бреде не рівним місцем; цього разу він, очевидно, вийшов по той бік, де галявина круто йшла донизу. На спуску зустрічний вітер дув збоку, отже спускатися було ще зарано, але у цю мить йому нічого іншого не залишалося. «Та нехай, — думав він, — унизу знову піду у правильному напрямку». Так він і зробив, чи уявив собі, що зробив, а точніше, йому було байдуже, правильно йде чи неправильно. То був наслідок провалів свідомости, з якими він боровся вже досить мляво. Суміш утоми та збудження — звичайний та тривалий стан новачка в цих краях, акліматизація якого полягає у «звичці не звикати», настільки посилилася в обох своїх складових, що про осмислену реакцію на провали свідомости годі було й говорити. Приголомшений та одурманений, він увесь тремтів од якогось душевного запаморочення та схвильованости, як після дискусії з Нафтою та Сеттембріні, лише значно сильніше. Тому він, напевне, й прикрашав свою млявість у боротьбі проти наркотичних провалів п'янкими ремінісценціями про тодішні міркування, всупереч своєму презирливому обуренню щодо можливости бути засипаним шестикутною симетричністю, він беззвучно щось там собі бурмотів, чи то осмислене, чи то нісенітницю: що буцімто почуття обов'язку, яке змушує його вступати в боротьбу з підозрілим зниженням чутливости, є чистою етикою, тобто жалюгідною «життєствердною буржуазністю», безбожним обивательством. Бажання та спокуса прилягти й відпочити настільки заволоділи ним, що він говорив до себе: це як піщана буря в пустелі, яка змушує арабів кидатися на землю та натягувати на голову бурнус. Але та обставина, що він не мав бурнуса, а вовняний светр таки важко було натягти на голову, утримувала його від такого вчинку, хоча він не маленька дитина й має цілком точні уявлення про те, як замерзають люди.

Після не надто швидкого спуску та невеликої рівної ділянки перед ним знову був підйом, до того ж досить крутий. Можливо, зараз він узяв правильний напрямок, адже дорогою в долину обов'язково треба було передолати підйом, а щодо вітру, то він, очевидно, змінився, адже тепер дув Гансові Касторпу в спину, що само по собі було не так-то й погано. Але чи то завірюха пригинає його до землі, чи то м'який білий схил у присмерковій пелені хуртовини манить відпочити втомлене тіло? Якщо він і піддасться на спокусу, то лише для того, щоб прихилитися на одну мить, а спокуса велика, така велика, як про те писалося в книжці, де її називали «типовою небезпекою», та від цього аніскільки не зменшувалася її теперішня живуча сила! Спокуса утверджувала свої індивідуалістичні права, ніяк не хотіла стати в один ряд із загальновідомими поняттями, відмовлялася впізнати себе в них, заявляла про свою окремішність та незрівнянну наполегливість, не заперечуючи, зрештою, що все це нашептала, навіяла певна особа в чорному іспанському одязі та білосніжному жабо з акуратними складками, особа, з образом якої, з уявленням про яку були пов'язані різноманітні темні сили, явно єзуїстські, людиноненависницькі, різні там мордування, катування, що викликали таку відразу в пана Сеттембріні. Щоправда, сам пан Сеттембріні, який себе всьому цьому протиставляв, мав досить смішний вигляд зі своєю катеринкою та ragione...[53]

Проте Ганс Касторп усе-таки проявляв витримку, не піддавався на спокусу прилягти. Він нічого не бачив, але боровся й рухавсь уперед, — чи було це осмислено, чи ні, та він таки рухався, незважаючи на тяжкі пута, які мороз та хурделиця все сильніше затягували навколо нього. Узвіз був для нього надто крутим, тому він несвідомо звернув убік і якийсь час ішов підніжжям схилу. Щоб розплющити судомно стиснуті повіки та спробувати хоч що-небудь побачити, він мав докласти зусилля, яке видавалося намарним, тож він його й не робив. Щоправда, час від часу таки дещо бачив: групу смерек, струмок чи неглибокий яр, що чорною смугою пролягав між навислими сніговими краями; а коли він для різноманітности знову подерся на гору, цього разу вже проти вітру, він помітив неподалік тінь людського житла, що ніби злетіла в повітря разом зі сніговим виром.

Довгожданна, втішна картина! Він таки молодець, що добився сюди, незважаючи на всі перепони, адже ось уже видно будівлю, споруджену людськими руками, а отже не далеко й до обжитої долини. Можливо, в домі є люди, можливо, він зайде до них, у тепло, перечекає під дахом негоду, чи, принаймні, попросить собі провожатого, якщо до того часу вже настане ніч. Він рушив до цієї химери, до невизначености, що раз по раз зникала в темряві негоди, й щоб до неї добратися, здолав ще один підйом проти вітру, та, підійшовши впритул, з обуренням, зі здивуванням, із жахом та почуттям запаморочення переконався, що це знайома хатка з камінням на даху, а він витратив стільки сил, стільки пройшов обхідних шляхів, і лише для того, щоб добитися до того самого місця.

От чортівня! Міцні прокляття (без губних приголосних) вирвались із задубілих губів Ганса Касторпа. Проте, заради орієнтації, він вирішив обминути хижку й виявив, що цього разу підійшов до неї ззаду, а отже, добру годину, за його розрахунками, витратив на абсолютно непотрібні дурниці. Але таке трапляється, писалось у книжці. Бігаєш колами, вибиваєшся з сил, усім серцем віриш, що рухаєшся вперед, а насправді описуєш широку, недолугу дугу, яка повертає до себе самої так само, як оманливий колообіг року. Ось так і блукаєш, не знаходячи дороги додому. Ганс Касторп поставився до цього здавна відомого феномену з певним задоволенням, хоча й зі страхом; він навіть ляснув себе по литці від гніву та подиву, що загальне так точно повторилося в його особливому випадку.

Самотня хижа була неприступною, двері на замку, ніде не пролізеш. Проте Ганс Касторп вирішив поки що залишитися тут, оскільки нависаючий дах створював певну ілюзію гостинности, а сама споруда, тильним своїм боком обернена до гір, справді могла служити певним захистом від шаленого вітру, якщо спертися плечем об її рублену стіну, — спертися спиною не дозволяли довгі лижі. Так він стояв, устромивши в сніг лижну палицю, запхавши руки до кишень, високо піднявши комір светра та спираючись для рівноваги на відставлену вбік ногу; очі в нього заплющилися, втомлену, запаморочену голову він прихилив до дерев'яної стіни і лише зрідка через плече позирав на другий бік ущелини, де серед снігового виру часом проглядав стрімкий схил гори.

Він був у порівняно захищеному місці. «Принаймні так я можу простояти всю ніч, — подумав він, — треба лише час від часу міняти ногу, тобто «обертатися на інший бік» і, звичайно, трохи рухатися, це обов'язково. Я хоч і задубів од холоду ззовні, але під час руху накопичив усередині чимало тепла, а отже й моє блукання не було позбавлене корнети, хоча я й загибав, блукаючи навколо цієї хижки... «Загибав», що за вислів? Його зовсім не так уживають для становища, в якому я опинився, це слово не пасує, я вжив його випадково, через те, що в голові все плутається... Ні, по-своєму це все-таки влучне слово. Добре, що тут можна перечекати, а то вся ця метушня, снігова метушня, якась розбишацька метушня запросто може тривати до ранку, — їй то що? — а якщо вона і триматиме лише до ночі, все одно біда, вночі небезпека бездоріжжя, біганина навмання по колу не менша, ніж у заметіль... Адже, напевне, вже вечір, десь година шоста, — скільки ж часу я безглуздо проблукав? Котра тепер година?» Й Ганс Касторп поглянув на годинник, хоча витягти його замерзлими пальцями з кишені камізельки було не так-то й легко, — на свій золотий годинник з монограмою на кришці, який вірно й жваво цокав у пустельній самотності так само, як і серце, зворушливе людське серце в органічному теплі грудної клітини...

Було пів на п'яту. Хай йому грець, та майже стільки само було, коли розгулялася негода. Невже він проблукав лише якісь чверть години? «Час став довгим для мене, — подумав він. — Загибання, очевидно, триває довго. Але о п'ятій чи пів на шосту вже сутеніє, про це не треба забувати. Чи затихне негода дотемна, щоб знову не блукати та гибіти? Зараз можна було б зробити ковток портвейну, щоб підкріпитися».

Цей дилетантський напій Ганс Касторп узяв із собою лише тому, що в «Берґгофі» його завжди тримали про запас у плескатих фляжечках — для екскурсантів, звичайно, зовсім не маючи на увазі тих, хто абсолютно недозволеним чином заблукав у горах і чекає під час хурделиці приходу ночі, дубіючи від морозу. Якби не мав такого туману в голові, він би зрозумів, що, маючи на увазі повернутися додому, важко було зробити щось більш нерозумне; зрештою він це збагнув, але вже після того як зробив кілька ковтків, які зразу подіяли, майже так само, як подіяло кульмбахське пиво у перший його вечір тут, нагорі, коли він своїм нестримним базіканням про рибні соуси та іншими нісенітницями розсердив Сеттембріні — пана Лодовіко, педагога, який навіть божевільних, що цілковито втратили над собою владу, змушував погамуватися лише одним поглядом і чий милозвучний ріжок долинув зараз до вух Ганса Касторпа, як ознака того, що красномовний ментор наближається, поспішаючи вирятувати свого бідолашного вихованця, важку дитину життя, із розпачливого становища, в яке той потрапив, та відвести його додому... Ясна річ, то все були дурниці, наслідок ненароком випитого кульмбахського пива. Адже, по-перше, пан Сеттембріні жодного ріжка не мав, а мав лише катеринку, вона стояла на дерев'яних ніжках посеред мощеної вулиці, й під її жваву мелодію він кидав гуманістичні погляди на вікна будинків; а, по-друге, він абсолютно нічого не знав і не бачив з того, що там відбувалося, оскільки мешкав уже не в санаторії «Берґгоф», а в мансарді, де завжди стояла карафка з водою, в дамського кравця Лукачека, якраз над шовковою келією Нафти. До того ж він не мав тут ні права, ані можливости втручатися, як і тієї карнавальної ночі, коли Ганс Касторп також перебував у розпачливому становищі, повернувши хворій Клавдії Шоша son crayon, олівець, олівець Пшибислава Гіппе... До речі, що означає «становище»? Якщо говорити про правильний, точний, а не метафоричний його сенс, то треба стояти, а не лежати. Але ж для тих, хто має багаторічний досвід перебування тут, нагорі, важливішим є саме лежання, положення горизонтальности. Та й хіба він не звик на морозі та в сніг лежати на повітрі день і ніч? Він уже зовсім був зібрався опуститися на сніг, як раптом його прошила думка, схопила, так би мовити, за комір, і втримала на ногах, а саме думка, що всі ці розглагольствування подумки про «становище» та «положення» варто списати на рахунок кульмбахського пива, на рахунок безособового, і як було написано в книжці, типово небезпечного бажання лягти й спати, бажання, яке ледве не задурило його софізмами та каламбурами.

«Я припустився помилки, — визнав Ганс Касторп. — Портвейн був для мене зовсім зайвим, усього кілька ковтків, а моя голова стала такою важкою, що просто падає на груди, в думках — плутанина, якісь примітивні дотепи, на них не можна покладатися, — не лише на перші, які спадають мені на думку, але й на другі, критичні до перших, — ось у чому біда! «Son crayon!» Ні, в даному випадку, «її» олівець, а не «його», a «son» кажуть тому, що crayon чоловічого роду, а все решта — дурні жарти. Й чого мені таке лізе в голову! Набагато важливіший той факт, що моя ліва нога, а я на неї спираюся, дуже нагадує одну з дерев'яних ніжок катеринки Сеттембріні, яку той підштовхує коліном мощеною вулицею, підходячи до вікна та простягаючи свого оксамитового капелюха, аби дівчисько там, у вікні, кинуло йому якусь монетку. І при цьому мене абсолютно безособово, ну ніби руками, тягне лягти на сніг. Цій халепі зарадить лише рух. Треба рухатися, це буде покара за кульмбахське пиво, крім того, треба розходити задерев'янілу ногу».

Ганс Касторп відштовхнувся плечем. Та тільки-но він відокремивсь від дерев'яної стіни, тільки-но зробив кілька кроків уперед, як вітер, ніби ножем, різонув його й погнав назад під рятівну стріху. Вона, безперечно, була призначеним йому місцем перебування, яким він тим часом мав задовольнитися, до того ж для різноманітности в нього була можливість притулитися не правим, а лівим плечем і виставити праву ногу, ледь притупуючи лівою, щоб її оживити. За такої погоди ніхто й з дому не виходить, подумав він. Трохи різноманітности не завадить, але жодних пошуків нового та жодних жартів з хурделицею. Стій собі тихо, й, гаразд, опусти голову, раз вона така важка. Чудова стіна, колоди, від них ніби йде якесь тепло, якщо взагалі можна говорити про будь-яке тепло, підспудне тепло дерева, а, можливо, то мені лише здається, суб'єктивне враження... О, скільки дерев! О, животворне оточення живих! Який запах!..

Під ним розлігся парк, під балконом, на якому він стояв, — широкий, пишно зелений парк; листяні дерева, осокори, платани, буки, клени, берези з різним за відтінками листям, розкішним, свіжим, ряхтливим листям, що стиха шелестіло на гіллі. Війнуло чаруючим, вологим повітрям, напоєним диханням дерев. Налетіла тепла злива, що наскрізь просвічувалася сонячними променями. Високо до самого неба переливалися в повітрі блискучі струминки. Як гарно! О, чари рідних місць, аромат і розмаїття давно покинутої рівнини! Повітря, сповнене пташиного співу, задушевно-манірного та солодкого солов'їного співу, щебету, воркотіння, туркотіння, схлипування, хоча жодної пташини не видно. Ганс Касторп посміхався, сповнений вдячности, дихав на повні груди. Тим часом стало ще гарніше. Побіч веселка вигнулась над околицею, повна яскрава райдуга, чиста краса, що волого мерехтіла всіма своїми барвами, які густо, мов олія, стікали в соковиту зелену траву. О, та це справді музика, ніби звуки арфи, разом з флейтами та скрипками. Блакить та фіолет особливо чудово сочилися донизу. Усе чарівним чином розчинялося в них, видозмінювалося, знову розквітало ще гарнішими гамами. Так уже було колись, давньої пори, коли Гансові Касторпу довелося почути славетного на ввесь світ італійського тенора, чий голос благодатною силою мистецтва вливався в людські серця. Він тримав високу ноту, що була прекрасною з самого початку. Але потім, поступово, з кожною миттю цей пристрасний, дивовижний звук став набрякати, розтулятися — і розкрився повністю в щораз яскравіших променях. Мовби завіси, невидимі дотепер, одна за одною спадали з нього, — ось упала остання й оголила, здавалося, найяскравіше, найщиріше світло, та нараз спалахнув воістину останній, просто неймовірний промінь, вивільнивши такий букет розкошів та іскристої величі, що з натовпу залунали приглушені вигуки захоплення, вони звучали майже як протест, і в нього самого, в юного Ганса Касторпа, клубок підступив до горла. Саме так тепер видозмінювався ландшафт, розкривався серед наростаючого сяйва. Блакить пливла... Падали донизу блискучі завіси дощу: перед очима ширилось море. Море, то було південне море, синє-синє, що виблискувало сріблястим ряхтінням; чарівна бухта, з одного боку відкрита до огорнених серпанком просторів, а з другого — оперезана гірським кряжем, що в далечині розпливався в матовій блакиті, бухта з островами, на яких височіли пальми, а в затінку кипарисових гаїв світилися білі будиночки. О, о, досить, зовсім не заслужив він тієї благодаті світла, глибокої небесної блакиті, морської сонячної свіжости! Ніколи Ганс Касторп такого не бачив. У поїздках під час вакацій він заледве скуштував чару півдня, знав лише суворе, бліде море і всіма своїми дитинними, нехитрими почуттями прив'язався до нього, а на Середземному морі, в Неаполі, в Сицилії або в Греції зовсім не бував. І все-таки він згадував. Так, дивним чином він святкував повторну зустріч. «Ой, та це ж таки воно!» — вигукнув у ньому внутрішній голос, — мовби Ганс Касторп здавна виношував у серці, приховуючи від себе самого, блакитне сонячне щастя, що розквітло перед ним; і це «здавна» було неозоро безконечним, як відкрите море ліворуч, там, де воно зливалося з ніжного фіалкового відтінку небом.

Обрій був високим, широчінь, здавалося, росте вгору, це відбувалось через те, що він дивився на затоку з певної висоти: гори навколо бухти лісистими схилами заходили в море і з середини краєвиду, який Ганс Касторп бачив, півколом простягалися до того місця, де він сидів, і ще далі; то було гористе узбережжя, саме тут він причаївся на теплих від сонця кам'яних сходинках; вкритими мохом кам'яними терасами, порослими де-не-де чагарником, схили спускалися до рівної берегової смуги, де серед очерету купи валунів утворювали сині бухточки, маленькі гавані, лимани. Й цей сонячний край, і ці легкоприступні високі береги, й ці грайливі водойми серед скель, так само, як і саме море, аж до островів, побіля яких сновигали човни, скрізь, скрізь було повно людей; люди, діти сонця й моря, довкола рухались або відпочивали, серйозні, веселі, красива молодість людства, як гарно було дивитися на них — серце Ганса Касторпа, що позирав на них, до болю широко відкрилось від почуття любови.

Юнаки об'їжджали коней, бігли, тримаючись за недоуздки, поряд зі скакунами, що хропіли, махали головами, басували, а хлопці присаджували їх, смикаючи донизу довгий повід, або ж без сідла, босими ногами лупцюючи коней по масних боках, неслись прямісінько в море; й м'язи вигравали під шкірою золотаво-смаглявих спин юних вершників, а гучні вигуки, якими вони обмінювались один з одним або ж заохочували коней, з незрозумілої причини звучали просто дивовижно. Побіля невеликої затоки, що глибоко врізалася в суходіл і, як гірське озеро, віддзеркалювала береги, пішли в танок дівчата. Одна з них, із косами, зібраними ззаду у високий вінок, від якої віяло особливою чарівністю, сиділа, випроставши ноги на невеликій улоговині, й грала на пастушій флейті, дивлячись на подруг попри свої рухливі пальці, що перебирали лади; в довгих та широких шатах вони то кружляли кожна окремо, з посмішкою простягаючи руку, то, поєднавшись у пари, ніжно притулялися щока до щоки, а за спиною дівчини, що грала на флейті, за її білою, довгою та через підняті руки ніби ніжно закругленою спиною, сиділи або, обнявшись, стояли інші сестри й, стиха перемовляючись, дивилися на танцівниць. Неподалік група юнаків управлялася в стрільбі з лука. Можна було спостерігати за тим, як старші навчали ще невмілих кучерявих підлітків натягувати тятиву та тримати лук, цілились разом з ними, зі сміхом підтримували тих, хто похитнувсь од віддачі у мить, коли з дзвоном вилітала стріла. Інші вудили рибу. Вони лежали ницьма на плескатому узбережнім камінні, задерши одну ногу догори, опустивши вудочки в море, та безтурботно балакали з сусідом, який, увесь зігнувшись, намагався якомога далі закинути гачка з наживкою. Нарешті, багато інших були зайняті спуском на воду судна з високими облавками, щоглою та реями; вони штовхали його, тягли, впираючись ногами, й повільно зсували в море. Діти гралися й зойкали в морській піні. Молода жінка, що лежала на піску, підвелася на ліктях, обернулась, підтягла рукою вище до грудей квітчасту одіж, а другу руку звела догори, намагаючись упіймати гілку з плодами, якою її дражнив вузькостегний чоловік, що стояв у неї в головах. Багато людей розмістилося в заглибинах серед скель, інші стояли нерішуче перед водою і, обхопивши плечі перехрещеними на грудях руками, обережно мацали ногою, чи тепла вода. Пари прогулювалися вздовж берега, й уста того, кому дівчина довірила вести себе, торкалися її вушка. Довгошерсті кози стрибали з виступу на виступ, під наглядом юного пастуха, що стояв на скелі, спираючись на довгий посох, стояв у капелюсі з відігнутими назад крисами на русявих кучерях.

«Як чудово!» — подумки захоплювався Ганс Касторп. — Як радісно й приємно дивитися на все це! Які вони всі гарні, розумні, здорові! Й це не зовнішня оболока — вони розумні та достойні й ізсередини. Дух, що ліг в основу їхнього існування, дух та сенс, із яким вони разом живуть та одне з одним спілкуються, ось що так захоплює й зворушує». Ганс Касторп мав на увазі щиру приязнь та спокійну взаємну увагу, що є основою спілкування сонячних людей, цю приховану за легкою посмішкою шанобливість, яку вони непримітно, тільки внаслідок загальної спільности почуттів чи певної ідеї, ввібраної в плоть і кров, виказували один одному на кожному кроці, то була навіть більше, ніж шанобливість — гідність та серйозність, але розчинені веселістю, ці якості визначали всю їхню поведінку лише як щось невисловлене, духовний вплив цієї просвітленої серйозности, якоїсь розумної благочестивости, якій, щоправда, була не чужа певна церемонійність. Адже зовсім неподалік, на круглому, вкритому мохом камені, в брунатній сукні, спущеній з одного плеча, сиділа молода мати та годувала груддю дитину. Й кожен перехожий вітав її на свій лад, у якому поєднувалося все, що виразно замовчувалося поведінкою цих людей: юнаки, при вигляді втіленого материнства швидко й ритуально складали руки хрестиком на грудях і, посміхаючись, схиляли голову, дівчата майже невидимим рухом прихиляли коліна, як прихиляє їх побожний прочанин, проходячи повз головний вівтар. Але при цьому вони по кілька разів — жваво, весело, сердечно — кивали їй головою. І це поєднання обрядової покірности та невимушеної доброзичливости, та ще й неквапна ласкавість, з якою мати відводила очі від свого малюка (полегшуючи йому роботу, вона злегка притискала вказівним пальцем грудь біля пипки) й усмішкою дякувала тим, хто вшановував її, все це разом викликало в Ганса Касторпа справжнє захоплення. Він ніяк не міг удосталь надивитися й лише, хвилюючись, запитував себе, чи не заслуговує суворої кари за оце підглядання, за оце підслуховування сонячно-шляхетного щастя, непосвячений, такий грубий, негарний та недолугий.

Схилялося на те. Нижче того місця, де сидів Ганс Касторп, красивий хлопчик, пишне волосся якого було зачесане на бік і, ледь здійнявшись над чолом, спадало на скроні, сидів осторонь від інших, притиснувши до грудей схрещені руки, — не сумний чи сердитий, ні, просто він сидів осторонь. І цей хлопчик побачив Ганса Касторпа, звів на нього очі, потім його погляд став перескакувати з Ганса Касторпа на строкаті картини узбережжя: він явно підглядав за спостерігачем. Раптом він подивився поверх його голови, поглянув у далечінь, і з його красивого дитинного обличчя зі строгими рисами враз зникла усмішка братерської уваги, що вигравала тут на всіх обличчях, і хоча брови його не насупились, але в рисах з'явилася суворість, кам'яна, позбавлена виразу, непроникна, смертельна замкненість, від якої Ганса Касторпа, що вже був заспокоївся, кинуло в холодний піт, оскільки він почав здогадуватися, що вона означає.

Ганс Касторп також озирнувся... Могутні колони без цоколя, складені з циліндричних блоків і порослі на стиках мохом, здіймалися над ним, — колони, що утворювали ворота храму; на широких сходах, що вели до нього, він якраз і сидів. Він підвівся з тяжким серцем і пішов сходами вниз, увесь час тримаючись краю, і потім звернув у прохід під ворітьми, звідки вийшов на вулицю, вимощену кам'яними плитами, що привела його до нових пропілеїв. Він пройшов також через них, і перед ним відкрився храм, масивний, сіро-зелений від часу, з крутим ступінчастим цоколем та широким фасадом, що покоївся на капітелях потужних, майже присадкуватих колон, які догори тоншали і над якими то там, то там стирчав зрушений з місця круглий уламок каменю. Докладаючи значних зусиль, допомагаючи руками та важко сапаючи, оскільки йому все більше тиснуло в грудях, Ганс Касторп добувся високими сходами до лісу колон. То була дуже глибока колонада, й він блукав нею, як у лісі, між букових стовбурів побіля блідого моря, старанно минаючи її середину. Але його мимоволі тягло до неї, і там, де колони розступалися, він побачив скульптурну групу, дві камінні жіночі постаті на одному цоколі, як виявилося, мати й донька: одна, старша, поважніша, сиділа, ввесь її образ, образ матрони, світився величавою лагідністю, лише брови були скорботно насупленими над порожніми очницями; туніка фалдами спадала з-під тоги, а на кучеряві коси було накинуте покривало; однією рукою вона обіймала другу фігуру, з округлим дівочим обличчям та руками, що ховалися в складках одягу.

Ганс Касторп споглядав цю групу, і серце його чомусь стискалося тяжким, неясним передчуттям. Він боявся вірити собі, але все-таки був змушений обминути скульптури й крокувати далі, попри подвійний ряд колон. Перед ним постали металеві двері, прочинені до середини храму, і в бідолахи підігнулися коліна від жаху перед тим, що він побачив. Двоє сивих бабищ, напівголі, кошлаті, з відвислими грудьми та пипками завдовжки з палець, огидно вовтузилися серед розжарених пателень. Над великою чашею вони розривали немовля, розривали його в шаленій тиші голими руками, — Ганс Касторп бачив біляве тонке волосся, замазане кров'ю, — й пожирали шматки, так що крихкі кісточки хрустіли в них на зубах і кров стікала з пересохлих губів. Ганс Касторп просто закляк. Хотів затулити очі руками і не міг. Хотів утекти й не міг. А ті, за своїм мерзенним, жахливим заняттям, вже помітили його й стали потрясати закривавленими кулаками, лаятися беззвучно, але брудно й безсоромно, та ще й говіркою батьківщини Ганса Касторпа. Йому стало погано, нудно, як ніколи досі. У відчаї він рвонув з місця і, ковзнувши спиною по колоні, впав додолу, — огидний, підступний шепіт усе ще звучав у його вухах, жах, що аж серце холоне, досі сковував його — і... опам'ятався біля своєї хижки, лежачи боком на снігу, притулившись головою до стіни, з лижами на ногах.

Але це не було справжнім пробудженням; він лише моргнув очима, радіючи зникненню мерзенних бабищ, і все-таки до кінця не второпав, та, зрештою, йому це було байдуже, чи лежить він біля колони храму, чи біля лісової хижки, й частково ще досі спав, тільки вже не строкаті картини ввижалися йому, а він думав уві сні, думав не менш вигадливо та зухвало.

«Так і знав, що то лише сниться, — бурмотів він про себе. — Мені наснився сон чудовий і страшний. Власне кажучи, я завжди це знав і все сам для себе створив — зелений парк, чудову вологу, і все інше прекрасне й огидне — все це я майже знав наперед. Але чи можливо таке знати і створювати для себе, так себе тішити та лякати? Звідкіля вони в мене взялися: чудова бухта з островами, а потім пропілеї та храм, на який указали мені очі того гарного підлітка, що сидів осторонь? Сни приходять не лише з власної душі, я б сказав, що сни бачиш анонімно й спільно з іншими, хоч і на свій манер. Велика душа, якої ти є лише часткою, снить через тебе й по-твоєму про речі, які завжди приходять у її сни: про свою юність, надію, щастя, про мир і... про свій кривавий бенкет. Ось я лежу біля колони, і в мені ще живуть залишки мого сну: моторошне видовище кривавого бенкету й те, що було до нього — радість при вигляді щастя та шляхетних звичаїв світлого народу. Мені належиться таке, я переконаний: за мною закріплене право лежати тут і снити про все це. Я багато чого дізнався від тих, хто мешкає тут, нагорі, про дезертирство та про розум. З Нафтою та Сеттембріні я блукав небезпечними вершинами. Я все знаю про людину. Я пізнав плоть і кров, я повернув хворій Клавдії олівець Пшибислава Гіппе. Але той, хто пізнав плоть, життя, той пізнав і смерть. І це ще далеко не все, то лиш початок, якщо дивитися з педагогічної точки зору. Треба це з'єднати з іншою половиною — протилежною. Адже інтерес до смерти та хвороби є нічим іншим, як особливим інтересом до життя, як то доводить гуманістична наука медицина, котра завжди так шанобливо, латиною, звертається до хвороби та смерти, а сама є лише тінню того великого найважливішого, що я від повноти почуттів назву справжнім його ім'ям: це важка дитина життя, це людина та її призначення в світі, її царина та її царство... Я незгірш у ній розбираюся, багато чого навчився в тих, хто мешкає тут, нагорі. Мене так високо закинуло над рівниною, що я, бідолашний, ледь не задихнувся; зате мені все видно звідсіля, з підніжжя колони... Я снив про призначення людини, про її пристойно-розумне та шляхетне товариство на тлі жахливого, кривавого бенкету, що відбувався в храмі. Чи, може, сонячні люди тому такі поштиві та уважні одне до одного, бо потай знають про те жахіття? В такому разі вони зробили з цього досить витончені та галантні висновки! В душі я заодно з ними, а не з Нафтою, але й не із Сеттембріні — обидва балакуни. Один — злий спокусник, а другий усе сурмить у ріжок розуму і гадає, що так він може вилікувати навіть божевільного, що є цілковитим несмаком. Це філістерство, гола етика, безбожність і більше нічого. Але й на бік куцого Нафти я також не стану, з його релігією, яка є нічим іншим, як суцільною guazzabuglio[54] Бога і чорта, добра і зла, яка годиться лише для того, щоб окрема людина кидалася в неї сторчака, для того, щоб містично розчинитись у загальному. Ох же ж ці педагоги! Їхні суперечки та протилежні опінії — то лишень guazzabuglio, метушлива какофонія бою, й вона не заглушить того, хто мислить хоч на йоту незалежно і чистий своєю душею. Питання про аристократизм! Шляхетність! Що шляхетніше: життя чи смерть, хвороба чи здоров'я, дух чи природа? Хіба ж це суперечності? Даруйте, хіба ж це питання? Ні, не питання, й питання про те, що є шляхетнішим, також не існує. Дезертирство в смерть є невіддільним від життя, без нього життя б не було, а стояти посередині, посередині між дезертирством та розумом — ось призначення Homo Dei; отже й царство людини — посередині між містичним єднанням та легковажним індивідуалізмом. Я бачу людину зі своєї колони. Вірна своєму призначенню, людина, Homo Dei, має бути вишукано поштивою та дружньо шанобливою до самої себе: шляхетною є саме вона, а не суперечності. Людина є господарем суперечностей, через неї вони існують, а отже людина є шляхетнішою за них. Шляхетнішою за смерть, адже смерті годі змагатися зі свободою людського розуму. Шляхетнішою за життя, адже йому годі змагатися з чистотою людського серця. Ось я й склав поему про людину. Хочу запам'ятати її. Хочу бути добрим. Не хочу дати смерті владу над моїми думками. Адже саме в цьому й ні в чому іншому полягає доброта та любов до людини. Смерть є великою силою. Перед нею здіймають капелюха, схиляють голову, намагаються ступати нечутно. Вона носить шляхетне жабо минулого, і на її честь ми вдягаємося строго, у все чорне. Розум постає блазнем перед нею, він же не більше, ніж чеснота, тоді як вона — свобода, дезертирство, безформність, хтивість. Хтивість, каже мій сон, не любов. Любов та смерть, не варто їх поєднувати, вийде несмак і помилка! Любов протистоїть смерті, тільки любов, а не розум, сильніша за неї. Тільки вона, а не розум, навіює нам добрі думки. Й форма складається єдино з любови та добра: форма та звичай розумно-дружнього спілкування, прекрасне людське царство, що мовчки озирається на кривавий бенкет. О, як чітко мені все снилося, як гарно я правив! Я хочу про це пам'ятати. У серці своєму хочу зберегти вірність смерті, та буду ясно пам'ятати, що вірність смерті, вірність минулому є злом, темною хтивістю, людиноненависництвом, раз вона визначає наші думки та дії. Заради любови та добра людина не має дати смерті владу над думками. І з цим я прокидаюся... На цьому я до кінця додивився свій сон і досяг мети. Давно вже я шукав ці слова: і там, де явився мені Гіппе, і на моїй лоджії, скрізь. Пошук завів мене аж у засніжені гори. І тепер я знайшов. Сон ясно мені вказав, щоб я запам'ятав це назавжди. О, я в захопленні, і це мене зігріло. Моє серце б'ється сильно й знає чому. Воно б'ється не лише з фізіологічних причин, не так, як ото у мертвого далі ростуть нігті; воно б'ється так від людського почуття щастя. Слова мого сну — то трунок, кращий від будь-якого портвейну чи елю! Цей трунок біжить моїми жилами, як любов і життя, і я прокидаюся зі сну та його картин, таких небезпечних, що загрожували моєму молодому життю... Вставай, уставай! Розплющ очі! Ось твої руки й ноги, там у снігу! Зберись із силами, вставай! Поглянь-но, небо прояснилось!»

То було надзвичайно важко — вивільнитися з пут, що його стягували, хилили до землі, проте стимул, який він зміг перед собою поставити, виявився сильнішим. Ганс Касторп із силою вперся ліктем, мужньо підтяг коліна, рвонувся, знайшов точку опори, підвівся на ноги. Він притоптав лижами сніг, поплескав себе по ребрах, посмикав плечима, при цьому ввесь час неспокійно й напружено вдивляючись у небо, де серед легких, сіруватих хмар, що повільно пливли собі геть, стали з'являтися блідо-блакитні просвіти й нарешті постав тонкий серп місяця. Ледь сутеніло. Ні вітру, ні хуртовини. Незворушну, мирну гору навпроти, зі щетиною смерек на хребті, було ясно й чітко видно. Тінь огортала лише її нижню половину, а верхня купалася в ніжному рожевому світлі. Що трапилося, що відбулось на світі? Чи це вже ранок? Але тоді це означає, що він усю ніч пролежав на снігу й не замерз, усупереч тому, що писалося в книжці. Ані руки, ані ноги в нього не відмерзли і не ламалися з хрускотом, поки він з великою ретельністю тупав, обтрушувався, бив себе по литках, у той самий час намагаючись збагнути своє становище. Вуха, кінчики пальців на руках і ногах у нього, правда, заніміли, але не більше, ніж то бувало під час вечірньої процедури лежання на лоджії в холодну погоду. Нарешті йому вдалося дістати годинника. Він ішов. Не зупинився, як то бувало часом, коли забував його завести на ніч. І показував він не п'яту, де там, до п'ятої було ще хвилин дванадцять-тринадцять. Якась дивовижа! Та невже він пролежав у снігу якихось десять хвилин чи трохи більше й примудрився навигадувати стільки щасливих та страшних картин, стільки відчайдушних думок, а шестикутний розгул закінчився так само раптово, як і почався. У такому разі йому рідкісно поталанило й він повернеться додому. Адже двічі сни та вигадки скеровували його до пробудження: один раз від жаху, другий — з радощів. Таке враження, що життя повелося доброзичливо до своєї заблукалої важкої дитини...

Хоч би там як, чи ранок, чи вечір (без сумніву, ще досі було пізнє післяобіддя), але ніщо (ані зовнішні обставини, ні власне його самопочуття) не перешкоджало Гансові Касторпу рушити назад додому. Він якось розгонисто, ледь не навпростець з'їхав у долину, де вже засвітили вогні; до того ж дорогу йому достатньо освітлювали прощальні відблиски денного світла на снігу. Він спустився через Бременбюль, попри Маттенвальд і о пів на шосту вже був у «Селі», залишив там свої лижі в бакалійника, зайшов перепочити на горище до Сеттембріні та розповів йому про те, що його в горах застала завірюха. Гуманіст був просто в жасі. Він схопився за голову, вилаяв за таку небезпечну легковажність та кинувся розпалювати пухкаючу спиртівку, щоб напоїти втомленого гостя кавою, міцність якої, зрештою, не завадила тому, що Ганс Касторп тут-таки заснув на стільці.

За годину він уже опинився у високоцивілізованій атмосфері санаторію «Берґгоф». За вечерею він наминав за обидві щоки. Потроху блякло все, що було наснилось. Думки, які снували в голові, вже того вечора стали здаватися йому не зовсім зрозумілими.

По-солдатськи, відважно

Ганс Касторп увесь час одержував короткі звістки від свого брата, спершу добрі, сповнені надій, згодом уже менш захопливі, й, нарешті, новини, що лиш абияк прикрашали щось досить печальне. Довга вервечка листівок починалася з веселого повідомлення Йоахима про вступ до полку та романтичну церемонію, яку в своїй листівці у відповідь Ганс Касторп назвав принесенням обітниці бідности, цноти та послуху. Продовження було так само життєрадісним: поштівки, що повідомляли про різні етапи вдалого службового шляху, дуже гладенького завдяки пристрасній любові до своєї справи та прихильності начальства, завжди закінчувалися привітами та поклонами. Йоахим, який протягом кількох семестрів відвідував університет, був звільнений від проходження курсу в військовому училищі. Вже перед Новим роком йому надали звання унтер-офіцера й він прислав свою фотографію в мундирі з нашивками. Короткі його повідомлення були перейняті почуттям глибокої пошани перед духом ієрархії, якому він тепер підпорядковувався, суворої в питаннях чести, ідеально підігнаної та, водночас, гумористично-стримано поблажливої до людських слабин. Він переповідав анекдоти про свої романтично-складні стосунки з фельдфебелем, фанатичним служакою, що завжди бурчав і в недосвідченому рядовому бачив майбутнього начальника; Йоахим таки вже відвідував офіцерський клуб. Усе це було кумедно й дикувато. Потім мова велася про те, що його допустили до іспиту на офіцерський чин. На початку квітня Йоахим став лейтенантом.

Здавалося, немає на світі людини щасливішої, людини, чиє єство та бажання злилися настільки з цією особливою формою життя. З якимось соромливим захопленням розповідав він, як уперше йшов повз ратушу в парадному однострої, молодий і красивий, і ще здалеку гукнув «Відставити!» вартовому, що віддав йому честь. Він повідомляв про дрібні прикрощі та про задоволення, яке одержував од служби, про таке приємне почуття товариськости, про хитрувату вірність його денщика, про комічні випадки під час муштрового вишколу чи на заняттях з військового статуту, про огляди та дружні застілля. Часом згадував про свої світські обов'язки, про візити, звані обіди, бали. Про здоров'я жодного слова.

До самого літа — жодного слова. Потім надійшла звістка, що він лежить у ліжку і, на жаль, був змушений подати рапорт про хворобу: невелика лихоманка, за два-три дні минеться. На початку червня він знову був у строю, та в середині місяця знову «розклеївся» й гірко нарікав на прикре «невезіння», між рядків відчувався його страх не одужати до початку великих маневрів у серпні, про які він наперед радів усім серцем. Дурниці! В липні він був абсолютно здоровим, та потім зайшла мова про медичне обстеження, призначене через ці прокляті коливання температури, тепер від нього багато залежатиме. Про результати цього обстеження Ганс Касторп тривалий час нічого не чув, а коли звістка нарешті надійшла, то вона була не від Йоахима — він був або не в змозі писати, або соромився, — а від його матері, пані Цімсен, яка дала телеграму. У телеграмі було сказано, що лікарі вважають за необхідне надати Йоахиму відпустку на декілька тижнів, рекомендують перебування в горах, негайний від'їзд. Прохання зарезервувати дві кімнати. Відповідь оплачено. Підпис: тітка Луїза.

Був кінець липня, коли Ганс Касторп перебігав очима цю депешу, лежачи на своєму балконі, потім прочитав ще раз і ще раз. При цьому він злегка похитував головою, власне, навіть не головою, а всім корпусом і крізь зуби цідив: «Т-так, т-так, т-так!.. Ну, ну, ну! — Йоахим повертається», — зрадів він нараз. Та тут-таки знітився й подумав: «Гм-гм, досить-таки серйозні новини. Можна навіть сказати, нічого собі сюрприз. Хай йому грець, як швидко все сталося — вже визрів для своєї батьківщини! Мати їде з ним (він сказав «мати», а не «тітка Луїза»; його родинні почуття, зв'язок з родиною поступово ставав усе слабкішим, перетворювався в ледь не відчуженість) — кепські справи. Та ще й напередодні тих маневрів, про які бідака так мріяв! Гм-гм, є тут добра частка ницости, знущальної ницости, факт просто-таки антиідеалістичний. Тріумф тіла, воно хоче не того, що душа, воно пробивається наперед, яке приниження для людей високого злету думки, які вчать нас, що тіло підпорядковане душі. Здається, вони не відають, що кажуть, адже якби вони мали рацію, це кинуло б на душу досить сумнівну тінь, принаймні цього разу. Sapienti sat[55], я знаю в чому тут справа. Адже питання, яке я ставлю, якраз і зводиться до того, наскільки помилковим є протиставлення душі та тіла, бо вони ж настільки поєднані між собою й ведуть спільну гру, — люди високого лету, на щастя, про це не думають. Добрий Йоахиме, ну кому охота ставати поперек дороги твоєму завзяттю! Наміри твої чесні, але що таке чесність, коли душа й тіло ведуть спільну гру? Чи це можливо, що ти не зміг забути свіжих парфумів, високих грудей та безпричинного сміху, що чекають на тебе за столом пані Штер?.. Йоахим повертається! — знову подумав Ганс Касторп і аж здригнувся від радости. — Він повертається, очевидно, в поганому стані, але ми знову будемо разом, я вже не житиму сам по собі. Це добре. Звичайно, не все буде зовсім так, як раніше; адже його кімната зайнята пані Макдональд, яка заходиться там своїм беззвучним кашлем, і, звичайно, на столику поряд з ліжком стоїть фото її синка, а може, вона тримає те фото в руках. Але це вже фінальна стадія і якщо кімната ніким попередньо не зарезервована, то... Тимчасово можна взяти також іншу. Номер 28 вільний, наскільки я знаю. Треба негайно повідомити адміністрацію та сходити до Беренса. Оце-то новина, правда, з одного боку, сумна, та з іншого — просто чудова, у кожному разі, вагома новина! Треба лише дочекатися, коли прийде колега і скаже, вітаючись, «втань». А він зараз буде, адже ось уже пів на четверту. Хочеться його поспитати, чи він і в цьому випадку дотримуватиметься думки, що тілесне треба розглядати як щось вторинне...»

Ще перед підвечірком Ганс Касторп зайшов до адміністрації. Кімната, яку він запримітив, на тому самому коридорі, що і його власна, була вільною. Для пані Цімсен також знайдеться місце. Він поквапно рушив до Беренса й застав його в лабораторії з сигарою в одній руці та пробіркою з чимось безбарвним у другій.

— Пане надвірний раднику, знаєте, я хочу вам дещо повідомити.

— Знаю, що неприємностям нема кінця-краю, — відповів пневмотом. — Це Розенгайм з Утрехту, — і він тицьнув сигарою на пробірку. — За Ґаффкі десять. А тут заходить директор фабрики Шмітц, влаштовує крик і скаржиться, що Розенгайм сплюнув на доріжку, — і це, маючи десять за Ґаффкі. І я, мовляв, маю винести йому добрячу догану. Але якщо я винесу догану, з ним станеться нервовий напад, адже він надзвичайно дражливий, а родина Розенгаймів усе-таки займає три кімнати. Я не можу його вигнати, у мене будуть неприємності з дирекцією. Ось бачите, в які конфлікти втрапляєш щомиті, хоча тобі так хочеться тихо й на совість займатися своєю справою.

— Дурне діло, — промовив Ганс Касторп як «своя людина» та бувалий пацієнт. — Я знаю обох. Шмітц є надзвичайно коректною та акуратною людиною, а Розенгайм — надто безцеремонний. Але окрім гігієнічних тут, я гадаю, є ще інші точки дотикання. Вони обидва товаришують з доньєю Перес з Барселони, зі столу Клеефельд, у цьому, напевне, вся справа. Я вважаю, що ви мали б ще раз нагадати всім пацієнтам про чинну заборону, а на решту заплющити очі.

— Звичайно, заплющу. В мене вже починається нервовий тик від постійного заплющування очей. Ну, а ви з чим зайшли?

І Ганс Касторп негайно виклав свою печальну й водночас чудову новину.

Надвірний радник не те, що був здивований. Він і так нізащо не виказував здивування, а в цьому разі й поготів, оскільки Ганс Касторп, з власної чи не з власної ініціативи, завжди розповідав йому про життя Йоахима на рівнині й ще в травні натякав, що його брат зліг у ліжко.

— Ага, — буркнув Беренс. — От тобі й маєш. Ну, що я вам казав? Що я казав вам і йому не десять, а, напевне, сто разів? Ось будь ласка. Три чверті року він жив на власний розсуд, перебував, так би мовити, в раю. Але в раю не повністю очищеному, а отже нічого доброго з того не могло вийти; втікач не хотів вірити старому Беренсові. А старому Беренсу треба вірити, а то буде непереливки, спохопишся — а вже запізно. Він дослужився до лейтенанта, що ж, добре, нічого не скажеш. А що він з того має? Господь дивиться на серце, ранг та звання значення для нього не мають, перед ним усі стоять у чому мати народила, чи то генерал, чи простий хлоп...

Беренс верз далі якісь дурниці, став своєю величезною рукою терти очі, не випускаючи з пальців сигару, й попросив Ганса Касторпа не обтяжувати його сьогодні своєю присутністю. Кімнатка для Цімсена, звичайно, знайдеться, і коли той приїде, хай брат негайно зажене його в ліжко. Він, Беренс, нікому зла не пам'ятає, його батьківські обійми відкриті, і він готовий зарізати ягня для блудного сина.

Ганс Касторп дав телеграму. Він розповідав кожному зустрічному про те, що його брат повертається, і всі, хто знав Йоахима, сумували й раділи, щиро сумували й щиро раділи, тому що своєю чистою, лицарською натурою він завоював загальну симпатію, й невисловлені почуття та думки багатьох схилялися до того, що тут, нагорі, Йоахим з усіх був найкращим. Ми нікого, зокрема, не маємо на увазі, але віримо, що дехто був задоволений з того, що солдатська служба Йоахима зміниться на горизонтальний спосіб життя і що він із симпатичною своєю коректністю знову стане тутешнім. У пані Штер, як завжди, зразу виникли свої думки з цього приводу; повернення Йоахима підтверджувало ті низькопробні сумніви, які в неї викликала його втеча на рівнину, й вона, аніскільки не соромлячись, стала нахвалятися своєю прозірливістю. «Ясно, ясно чим ця справа тхне», — вигукувала пані Штер. Вона знає відразу, звідки вітер віє, і лише сподівається: те, що тхне, остаточно не засмердиться через упертість Йоахима («засмердиться» — саме так вона висловилась зі своєю безмежною примітивністю). Куди краще сидіти на місці, як вона, адже вона також має деякі життєві інтереси на рівнині, у Каннштадті в неї чоловік і двоє дітей, але вона тримає себе в руках...

Відповіді ані від Йоахима, ані від пані Цімсен не було. Ганс Касторп нічого не знав про день та час їхнього приїзду; тож про зустріч на вокзалі не могло бути й мови, але вже за три дні після телеграми Ганса Касторпа вони були на місці, і лейтенант Цімсен, збуджено сміючись, підійшов до ложа, в якому відбував санаторну службу його брат.

То було незабаром після початку вечірнього лежання. Сюди, нагору, вони прибули тим самим поїздом, що і Ганс Касторп кілька років тому, років не коротких і не довгих, а просто поза часом, років, надзвичайно насичених життєвими хвилюваннями, і все-таки нікчемних років, років, рівних нулю; навіть пора року була та сама — один з перших днів серпня. Йоахим, як ми вже сказали, радісно, так, у ту мить, безперечно, радісно збуджений, увійшов до кімнати чи, скорше, зразу вийшов на балкон з кімнати, крізь яку він майже пробіг, і, сміючись, сильно задихавшись, глухуватим, нерівним голосом привітався зі своїм братом. Позаду лишилась довга дорога через декілька країн, через велике, як море, озеро, через гірські дороги, що вели його нагору, все вище нагору, і ось він стоїть тут, мовби ніколи і не від'їжджав, а його брат ойкає від здивування, привставши з шезлонга. Обличчя Йоахима було рум'яне, чи то від життя на свіжому повітрі, чи то він розгарячився через подорож. Навіть не зазирнувши до своєї кімнати, він поспішив, поки його мати займалася своїм туалетом, у № 34, щоб скоріше побачитися з товаришем минулих днів, які знову стали теперішніми. Десь хвилин за десять вони підуть на вечерю, звичайно, до ресторану. Ганс Касторп, ясна річ, може з ними перекусити та випити ковток вина. А Йоахим потяг його за собою в № 28, де все було так само, як і у вечір приїзду Ганса Касторпа, лише навпаки: тепер Йоахим, невгамовно балакаючи, мив руки над сяючою раковиною, а Ганс Касторп стежив за ним, здивований і трохи розчарований тим, що брат у цивільному. Нічого не нагадує про його військову кар'єру. Ганс Касторп завжди уявляв його в офіцерському мундирі, а він стоїть перед ним у звичайнісінькому сірому костюмі. Йоахим розреготався і назвав це наївним. О, ні, мундир він спокійнісінько залишив собі вдома. Ганс Касторп має знати, що мундир — така річ, яка накладає обов'язки. Не в кожен заклад можна увійти в мундирі. «Ось воно що, щиро дякую за роз'яснення», — сказав Ганс Касторп. Та Йоахим, очевидно, не бачив нічого образливого в своєму зауваженні й став розпитувати про новини «Берґгофа» та його мешканців зовсім без надмірности, а з щиросердним замилуванням людини, що повернулася на батьківщину. Згодом із суміжного номера вийшла пані Цімсен та привіталася з небожем так, як вітаються за таких обставин, а саме — зробила вигляд, ніби приємно здивована, що застала його тут, — цей вираз обличчя меланхолійно пом'якшувався втомою та прихованим смутком щодо стану Йоахима. По тому вони спустилися до виходу.

Луїза Цімсен мала ті самі прекрасні, чорні, сумирні очі, що і Йоахим. Її волосся, також чорне, але вже з помітною сивиною, було старанно укладене й закріплене майже невидимою сіточкою, що добре пасувало до її розсудливої, привітної, м'якої манери триматися і, незважаючи на досить відверту простодушність, надавало всьому її єству приємної поважности. Вона явно не розуміла, і Ганс Касторп цьому не дивувався, радости Йоахима, його прискореного дихання, поквапної манери говорити, всього, що, треба гадати, суперечило його поведінці вдома та в дорозі і, справді, ніяк не пасувало до синового статусу, не розуміла і навіть почувалася трохи враженою. Цей приїзд видавався для неї сумним, і вона гадала, що має відповідно триматися. Почуття Йоахима, бурхливі почуття мандрівника, що повернувся додому, почуття, які зараз домінували над усим іншим і ще більше розгорялися завдяки тому, що він знову вдихав тутешнє незрівнянно легке, порожнє та збудливе повітря, тут, нагорі, були для неї незбагненними. «Бідний мій хлопчику», — думала вона й при цьому бачила, як бідний хлопчик, охоплений нестримними веселощами, разом зі своїм братом освіжує в пам'яті безліч спогадів, як вони засипають один одного запитаннями, й, ледве дослухавши відповідь, з реготом відкидаються на спинку стільця. Не раз казала вона: «Годі вже, діти!» І врешті сказала те, що мало би прозвучати радісно, а прозвучало відчужено й навіть з легким докором: «їй-богу, Йоахиме, я давно тебе таким не бачила. Виявляється, нам треба було приїхати сюди, щоб ти мав вигляд, як того дня, коли тобі надали звання лейтенанта!» Після цього веселий настрій Йоахима наче вітром здуло. Він опам'ятався, скис, замовк, майже не доторкнувся до десерту, хоча то було надзвичайно смачне шоколадне суфле зі збитими вершками (зате Ганс Касторп належно оцінив це, хоча з часу ситної вечері минуло не більше години), під кінець і взагалі не підводив очей, очевидно, від того, що в них стояли сльози.

Пані Цімсен, звичайно, зовсім не мала такого наміру. Адже вона лише намагалася внести в розмову благопристойну стриманість, не знаючи, що посереднє та помірне є чужим для цих висот, що вибір тут існує лише між екстремами. Дивлячись на те, як занепав духом її син, вона була готова сама заплакати і відчувала щиру вдячність до небожа за його спроби знову розвеселити глибоко запечаленого Йоахима. Так, щодо особового складу пацієнтів, говорив Ганс Касторп, то він, як Йоахим сам бачитиме, зазнав певних змін, дещо стало інакшим, а дещо, навпаки, за час його відсутности, відновилося в попередньому вигляді. Двоюрідна бабуся, наприклад, знову вже давно тут з усією своєю компанією. І вони досі сидять за столом Штер. Маруся все заходиться сміхом.

Йоахим мовчав, але пані Цімсен ці слова нагадали про одну зустріч, про вітання, які вона має передати, поки не забула, про зустріч у мюнхенському ресторані — дорогою вони на один день заїздили до Мюнхена — з однією дамою, скорше симпатичною, хоча вона й була сама, без супроводу, отже та дама підходила до їхнього столика, щоб привітатися з Йоахимом. Також колишня пацієнтка «Берґгофа», нехай Йоахим підкаже...

— Пані Шоша, — тихо промовив Йоахим. — Вона зараз на одному з курортів Алґою, а восени збирається до Іспанії. На зиму, напевне, знову приїде сюди. Просила переказати щирі вітання.

Ганс Касторп був уже не хлопчиком, він контролював свої судинні нерви, які могли змусити його обличчя почервоніти або збліднути. Він сказав:

— А, то це була вона! Ти диви, вже повернулася із Закавказзя. Тож збирається до Іспанії?

— Ця пані назвала якесь містечко в Піренеях. Миловидна чи, точніше, приваблива жінка. Приємний голос, приємні рухи. Але надто вільні, трохи недбалі манери, — зауважила пані Цімсен. — Заговорила з нами наче з давніми друзями, розпитує, розповідає, хоча Йоахима, як з'ясувалося, ніколи з нею не знайомили. Дуже своєрідно.

— Це Схід і хвороба, — відповів Ганс Касторп. — Тут не варто все міряти за масштабами гуманістичних традицій, нічого не вийде.

Отже, виявляється, пані Шоша їде до Іспанії. Гм. Іспанія так само не менш віддалена від гуманістичної середини, — тільки в бік жорсткости, а не м'якости; це не безформність, а надформа, смерть як форма, так би мовити, не розчинення в смерті, а суворість смерти, чорна, аристократична й кривава, інквізиція, накрохмалені жабо, Лойола, Ескуріал... Цікаво, чи сподобається пані Шоша Іспанія. Грюкати дверима вона там відучиться, і, можливо, навіть станеться своєрідна компенсація двох антигуманістичних таборів, що виразиться в людяності. Хоча з цього може вийти й щось таке по-справжньому лихе, терористичне, коли Схід прямує до Іспанії...

Ні, він не почервонів і не зблід. Враження, яке справила на нього несподівана звістка про пані Шоша, проявилося в словах, єдиною відповіддю на які могло бути лише збентежене мовчання. Йоахим не дуже злякався, він знав, що Ганс Касторп, тут, нагорі, навчився філософствувати. Але в погляді пані Цімсен читалось велике збентеження; вона повелася так, буцімто Ганс Касторп сказав якусь грубу непристойність: після ніякової паузи вона промовила кілька слів, що тактовно згладжували незручність, і підвелася з-за столу. Перш ніж піти до себе, Ганс Касторп передав розпорядження надвірного радника стосовно того, що Йоахим завтра у всякому разі має залишитися в ліжку та чекати його візиту. Далі буде видно. Незабаром усі троє лежали в своїх кімнатах, з вікнами, прочиненими в прохолоду високогірного літа, — кожен зі своїми думками, в Ганса Касторпа вони крутилися навколо пані Шоша та її можливого повернення за півроку.

Так бідний Йоахим повернувся на «батьківщину» для того, щоб пройти, за порадою лікарів, невеликий додатковий курс лікування. Цей вислів «невеликий додатковий курс», очевидно, був паролем, який придумали на рівнині, а тут залишили в силі. Навіть надвірний радник Беренс прийняв цю формулу, хоча зразу приписав Йоахиму чотири тижні постільного режиму: це, мовляв, необхідно для того, щоб підрихтувати найсерйозніші дефекти, для нової акліматизації, а також для тимчасової регуляції температурного балансу. Питання про термін додаткового лікування він зміг обминути. Пані Цімсен, жінка тямуща, розсудлива, зовсім не сангвінічна, подалі від ліжка Йоахима запропонувала орієнтовним терміном від'їзду осінь, десь жовтень місяць, і Беренс із нею ніби погодивсь, заявивши, що до того часу справа, звичайно, просунеться. Загалом, надвірний радник їй дуже сподобався. Він поводився, як справжній лицар, звертався до неї «вельмишановна пані», віддано, по-чоловічому дивився на неї своїми набряклими від крови очима та вдавався до студентського жаргону, тож вона, незважаючи на свою журу, не могла не втриматися від сміху. «Я знаю, що Йоахим у надійних руках», — сказала вона й за тиждень від'їхала до Гамбурга, адже про необхідність особливого догляду за лежачим хворим не могло бути й мови, крім того з Йоахимом залишався його брат.

— Отже, можеш радіти: восени, — сказав Ганс Касторп, сидячи в № 28 на ліжку Йоахима. — Старий певним чином зв'язав себе цими словами; тож так і треба орієнтуватися. Жовтень — то, напевне, реальний термін. Дехто поїде до Іспанії, а ти вирушиш під свою bandera[56], щоб достроково відзначитися...

Головним його щоденним заняттям було втішати Йоахима, який, лежачи тут, нагорі, пропускав велику військову гру, що почалася у серпні, адже саме це було для нього найбільш прикрим, він буквально зневажав себе за трикляту слабкість, що напала на нього, можна сказати, в останню мить.

— Rebello camis[57], — промовив Ганс Касторп. — Що тут поробиш?

Найхоробріший офіцер нічого тут не вдіє, навіть святий Антоній спізнав на собі цю біду. Боже мій, та ці ж маневри бувають щороку, а, крім того, ти ж знаєш, як тут збігає час! Його тут взагалі немає, а ти не так довго був відсутній, тож зовсім легко ввійдеш у цей темп: не встигнеш озирнутись, а твій додатковий курс уже позаду.

Та все-таки освіження сприйняття часу, яке Йоахим відчув після життя на рівнині, було надто сильним, щоб він міг не лякатися цих чотирьох тижнів. Щоправда, йому щиро допомагали згаяти їх; симпатія, яку викликала в усіх його щиросерда натура, виявлялась у вигляді численних відвідин. Приходив Сеттембріні, такий співчутливий та люб'язний, і звертався до нього «capitano», оскільки вже раніше називав його лейтенантом; Нафта також його навідав, а потім стали заходити й усі старі знайомі, пацієнти «Берґгофа», дами — Штер, Леві, Ілтіс та Клеефельд, а також панове Ферґе, Везаль та інші, аби, заскочивши на чверть години, вільних від своїх обов'язків, посидіти біля його ліжка, ще раз повторити слова про невеликий додатковий курс та порозпитувати про його справи. Деякі приходили навіть із квітами. Після чотирьох тижнів Йоахим устав з ліжка, оскільки його температура настільки впала, що він міг ходити куди заманеться і в їдальні зайняв місце між братом та дружиною бровара, пані Магнус, навпроти пана Магнуса, — кутове місце, на якому свого часу сидів дядько Джеймс, а потім протягом кількох днів — пані Цімсен.

Отак молоді люди знову зажили разом, як і раніше; на довершення старої картини Йоахимові дісталася його колишня кімната, оскільки пані Макдональд таки померла зі світлиною свого синочка в руках, кімната дісталася, звичайно, лише після ґрунтовної обробки H₂CO. Власне кажучи, вони обидва саме так і відчували, тепер Йоахим жив при Гансові Касторпу, а не навпаки: цей був старожилом, а перебування другого було лише на тим часом; він був гостем, що розділяв з ним цей спосіб життя. Адже Йоахим намагався твердо й неухильно пам'ятати, що в жовтні закінчується його «невеликий додатковий курс», хоча деякі точки його центральної нервової системи не бажали дотримуватися гуманістичних норм поведінки та перешкоджали компенсуючій віддачі тепла шкірою.

Вони знову стали навідувати Сеттембріні та Нафту, поєднаних ретязями ворожнечі, а також ходили з ними на прогулянки, й нерідко до них долучалися пан Ферґе та Фердинанд Везаль, тоді їх було шестеро, і духовні супротивники перед такою численною публікою вели нескінченні словесні дуелі, докладний опис яких загрожував би нам безнадійно загубитися в нескінченності, як то щоденно з ними траплялося, хоча Ганс Касторп і вважав, що його бідна душа виступала головним об'єктом їхнього діалектичного герцю. Від Нафти він довідався, що Сеттембріні є масоном, і це справило на нього не менше враження, ніж свого часу оповідь італійця про приналежність Нафти до єзуїтів та турботу ордену про його добробут. Ганс Касторп був страшенно вражений, що таке справді ще існує, й він засипав терориста запитаннями щодо виникнення та сутности цієї непересічної організації, яка за кілька років мала відзначити свій двохсотрічний ювілей. Якщо Сеттембріні за спиною Нафти говорив про його духовну сутність у тоні патетичних пересторог, як про щось диявольське, то Нафта за його спиною відверто кпив над сферою зацікавлень, які представляв Сеттембріні, даючи зрозуміти, що то є щось вельми старомодне та відстале: буржуазне просвітництво, позавчорашнє вільнодумство, що виродилося в жалюгідне фіглярство, але під упливом химерного самообману досі видає себе сповненим революційного духу. Він казав: «Що ж ви хочете, ще дід його був карбонарієм, тобто по-нашому — вуглярем». Від нього він успадкував віру вугляра в розум, у свободу, в поступ, усю цю поточену міллю класицистично-буржуазну ідеологію чеснот... Бачите, людину завжди бентежить невідповідність між стрімким злетом духа та жахливою неповороткістю, сповільненістю, зашкарублістю та інертністю матерії. Треба визнати, що ця невідповідність убиває будь-який інтерес до духа, до дійсности; як правило, ферменти, що викликають революції дійсности, духові вже давно спротивіли. Й мертвий дух, ніде правди діти, сильніше контрастує з живим, ніж, скажімо, базальт, який, принаймні, не претендує на те, щоб бути духом та життям. Ці базальти, залишки колишньої дійсности, які дух випередив настільки, що вже відмовляється пов'язувати з ними будь-яке поняття дійсности, й далі закостеніло зберігаються і внаслідок своєї незграбної, мертвої збережености не дають банальності усвідомити свою банальність. Я говорю узагальнюючи, але ви зможете практично застосувати мої слова до гуманітарного вільнодумства, яке гадає, ніби досі ще перебуває в героїчній опозиції до влади та держави. А тут іще й катастрофи, за допомогою яких воно сподівається довести свою життєспроможність, запізнілі та помпезні тріумфи, які воно готує, сподіваючись, що одного чудового дня воно врочисто їх святкуватиме! Лише від самої такої думки смертельна туга охоплює живий дух, якби не знаття, що з таких катастроф лише він один вийде збагаченим переможцем і що лише в ньому елементи старого поєднаються з елементами грядущого, перетворюючись в істинну революційність... «Як справи у вашого брата, Гансе Касторп? Ви ж знаєте, я дуже йому симпатизую».

— Дякую, пане Нафта. Йому всі симпатизують, тому що він справді порядний хлопець. Пан Сеттембріні також дуже добре до нього ставиться, хоча своєрідний романтичний тероризм, характерний для верстви Йоахима, він відкидає. Отже, Сеттембріні є членом масонської ложі! Ви таке бачили! Тепер уся його особистість постає для мене в якомусь новому світлі, що багато чого прояснює. Невже він також ставить ступні під прямим кутом і вкладає особливий зміст у потиск рукою? Нічого такого я за ним не помітив...

— Такі дитячі забавки наш добрий брат-масон, звичайно, переріс. Гадаю, церемоніали ложі досить жалюгідно прилаштовані до тверезого державно-буржуазного духу сьогодення. Колишній ритуал вони самі тепер сприйняли б як неприйнятний «фокус-покус» і почувалися б ніяково — й не безпідставно, оскільки виряджати атеїстичне республіканство в містерію — то є, принаймні, несмак. Не знаю, за допомогою яких жахів випробовували стійкість пана Сеттембріні, — може, його водили із зав'язаними очима безконечними переходами та змушували довго чекати під склепінням «Чорного храму», перш ніж перед ним розчинилися двері до сяючої вогнями зали ложі. Може, його підводили до черпака та трисвічника й урочисто ставили ритуальні запитання, направивши мечі на його оголені груди? Спитайте самі, хоча, боюся, він не буде особливо балакучим, оскільки, навіть якщо вся церемонія прийому й відбувалася значно прозаїчніше, обітницю мовчання він таки мусив дати.

— Обітницю? Обітницю мовчання? Отже, все-таки...

— Ясна річ. Мовчання й покори.

— Та ще й покори? Знаєте, професоре, тепер мені здається, що він не мав достатніх підстав так виступати проти романтичного тероризму, притаманного верстві мого брата. Мовчання й покора! Ніколи б не подумав, що така вільнодумна людина, як Сеттембріні, підкориться цим суто іспанським умовностям та обітницям. У масонстві я відчуваю щось таке військово-єзуїтське...

— І відчуваєте цілком правильно, — відповів Нафта. — Ваш чарівний жезл затремтів і застукав. Ідея цієї спілки в корені пов'язана з ідеєю безумовного. А отже, вона терористична, тобто антиліберальна. Вона знімає тягар із сумління однієї особи і в ім'я абсолютної мети освячує будь-які засоби, навіть криваві, ба навіть сам злочин. Існують певні свідчення про те, що раніше в масонських ложах братерська спілка символічно скріплялася кров'ю. Спілка не є чимось споглядальним, вона завжди за самою своєю суттю виступає організуючим началом. Чи знаєте ви, що засновник ордену ілюмінатів, який колись ледве не злився був з масонством, був колишнім членом ордену Ісуса?

— Ні, я цього не знав.

— Адам Вайсгаупт організував свою гуманітарну таємну спілку цілком за схемою ордену єзуїтів. Сам він був масоном, а найбільш визначні члени ложі — ілюмінатами. Я веду мову про другу половину вісімнадцятого сторіччя, яку Сеттембріні, безперечно, означить для вас як порочну епоху масонства. Тоді як насправді то був час найбільшого розквіту таємних товариств, час, коли масонство справді було піднялося на значну висоту, з якої його згодом спустили люди такого типу, як наш людинолюб; тоді він був би, безперечно, разом з тими, хто звинувачував масонство в єзуїтстві та обскурантизмі.

— І на те були підстави?

— Атож, якщо бажаєте. Тривіальне вільнодумство мало такі підстави. У ті часи наші діди намагалися прищепити масонському братству дух католицько-ієрархічного життя, і в Клермоні, у Франції, процвітала єзуїтська ложа вільних мулярів. Далі в ті часи до лож проникло розенкройцерство — доволі особливе братство, яке, ви мусите знати, поєднувало суто раціоналістичні політико-суспільні цілі виправлення та ошляхетнення людства з досить специфічним ставленням до таємних наук Сходу, до індійської та арабської мудрости та магічного пізнання природи. В той же час було проведено реформу й реорганізацію масонських лож за принципом суворої обсервації, спостереження — в суто ірраціональному, таємничому, магічно-алхімічному сенсі; до речі, йому завдячують своїм існуванням високі ступені шотландського масонського братства — орденсько-лицарські ступені, якими було поповнено стару ієрархічну драбину, що створювалася за зразком військової: учень, підмайстер, майстер, а також ґросмайстерські ступені, що беруть свій початок із касти жерців та овіяні таємним знанням розенкройцерів. То було своєрідне повернення до духовних лицарських орденів середньовіччя, перш за все до ордену тамплієрів, котрі, як ви знаєте, склали перед єрусалимським патріархом обітницю бідности, цноти та послуху. Один з найвищих ступенів масонської ієрархії навіть дотепер має назву «Великий князь Єрусалимський».

— Усе це для мене нове, цілком нове, пане Нафта. Я починаю розуміти хитрі наміри Сеттембріні... «Великий князь Єрусалимський» — звучить непогано. Заради жарту ви маєте принагідно так його назвати. Адже він зі свого боку накинув вам прізвисько «doctor angelicus»[58]. Маєте помститися.

— О, та існує ще безліч урочистих титулів для найвищого ієрархічного щабля «суворого спостереження». Тут є такі титули, як «досконалий майстер», «лицар Сходу», «Великий Первосвященик», а тридцять перший ступінь навіть іменується «Високий князь королівської таємниці». Ви помічаєте, що всі ці титули свідчать про зв'язок зі східною містикою. Саме відродження тамплієрів якраз і свідчило про підтвердження цього зв'язку, а, фактично, про вторгнення ірраціонального бродильного матеріалу в світ розумно-корисних ідей удосконалення людства. Це надало масонству нової привабливости та нового блиску, що пояснює значний приплив членів у його лави. Масонами ставали всі, кому обридло розумування тієї епохи, її гуманістичне просвітництво та розсудливість, усі, хто прагнув скуштувати міцніших напоїв життя. Успіх ордену був величезний, і філістери нарікали, що він відчужує чоловіків од сімейного щастя та применшує чесноти жінок.

— Ну, пане професоре, тепер я розумію, чому пан Сеттембріні так не любить згадувати про цей розквіт ордену.

— Авжеж, йому неприємно згадувати про часи, коли масони прийняли на себе всю антипатію, яку вільнодумці, атеїсти та енциклопедисти раніше звалювали на комплекс церкви, чернецтва та середньовіччя. Ви, напевне, чули, що масонів звинувачують в обскурантизмі...

— І чому? Мені хотілось би дізнатися точніше, в чому тут справа.

— Зараз вам скажу. «Суворе спостереження» було рівнозначним до поглиблення та розширення традицій ордену, до повернення назад, до його історичних джерел, до світу таїнств, до так званого мороку середньовіччя. Ґрос-майстери лож були посвячені у physica mystica[59], були носіями магічного знання про природу, а головне — великими алхіміками...

— Тепер я маю напружити всі сили, щоб сформулювати, чим, власне, загалом і в цілому була алхімія. Алхімія — це ж спроби виготовити золото, пошуки філософського каменю, aurum potabile[60].

— Так, якщо говорити популярно. А якщо висловлюватися трохи науковіше, то алхімія — це очищення, транс-субстанція, але завжди у щось вище, а отже — це зростання; і lapis philosophorum, чоловічо-жіночий продукт із сірки та ртуті, res bina, двостатева prima materia[61] були нічим іншим, як принципом зростання, примусового вирощування за допомогою зовнішніх упливів, магічною педагогікою, якщо бажаєте.

Ганс Касторп мовчав, мружачись та ніби скоса позираючи вгору.

— Символом алхімічної трансмутації, — вів далі Нафта, — перш за все була гробниця.

— Могила?

— Так, місце тління. Воно є втіленням усієї герметики, посудиною, турботливо збереженою кристалічною ретортою, в якій матерію змушують удаватися до свого останнього перетворення та очищення.

— Герметика, це добре сказано, пане Нафта. Слово «герметичний» завжди мені подобалося. То справді чарівне слово, що викликає невизначені та віддалені асоціації. Не смійтеся з мене, але коли я чую його, мені завжди пригадуються скляні банки, які в нашої гамбурзької економки Шалайн, — просто Шалайн, а не пані чи панна Шалайн, — рядами стоять на поличках у комірчині, герметично закупорені банки з фруктами, м'ясом і всім чим завгодно. Вони стоять роками, а коли відкриєш якусь, її вміст виявляється свіжим і неторканим, можна зразу вживати до їжі, тому що роки ніяк на нього не вплинули. Це, звісно, не алхімія й не очищення, просто збереження, — звідси й назва «консерви». Чарівництво тут полягає в тому, що продукти в банках були вилучені з часу, герметично від нього відокремлені, час ішов повз них, їх не заторкуючи, для них його не існувало. Так поза часом стояли вони на своїй поличці. Ось і все, що я хотів сказати про банки. З того багато не вийшло. Pardon. Мені здається, ви хотіли мене ще в дечому просвітити.

— Тільки якщо ви того бажаєте. Учень має прагнути до знань та бути безстрашним, якщо говорити в стилі нашої теми. Гробниця, могила завжди були символом посвячення в члени ордену. Учень, що прагне одержати доступ до цих знань, має залишатися безстрашним, незважаючи на жодні жахи, якими йому стануть погрожувати. Звичаї ордену вимагають, щоб неофіт заради випробування спускавсь у підземелля, і його має вивести звідти рука невідомого брата. Звідси всі ці заплутані ходи та переходи з похмурим склепінням, якими той неофіт має блукати, звідси й заснована чорним сукном зала «суворого спостереження», культ труни, що відіграє таку важливу роль у церемоніях посвячення та спільних засіданнях ложі. Шлях містерій та очищення вів крізь небезпеки, через страх смерти, через царство тліні; й учень, неофіт, — це молода людина, що прагне пізнати диво життя, прагне збудити в собі демонічні здібності до нових вражень, а ведуть його невидимі постаті, закутані в плащі, які є лише тінями таємниці.

— Дуже вам дякую, пане Нафта. Чудово. Отже це і є герметична педагогіка. Не зашкодить і мені дещо дізнатися про цей предмет.

— І тим більше, що мова йде про шлях до останнього, до абсолютного визнання надчуттєвого, а отже — до основної мети. В наступні десятиріччя представники вищої алхімічної ложі спостереження привели до цієї мети не одну благородну й допитливу голову: не варто повторюватися, ви, очевидно, й самі звернули увагу на те, що драбина вищих шотландських ступенів є лише сурогатом істинної ієрархії, що алхімічна мудрість масона-майстра виражена в містерії перетворення, що таємні вказівки, які неофіти одержують в алхімічній ложі, вони можуть віднайти і в таїнствах милости Божої, а те особливе, що постає перед ними, як символічні вистави орденського церемоніалу, вони віднайдуть у літургійній та архітектурній символіці нашої святої католицької церкви.

— Ось воно що!

— Перепрошую, це ще не все. Я вже дозволив собі зауважити, що коли пояснюють виникнення масонських лож із поважного ремісницького цеху мулярів, то це роблять лише заради історичної наочности. «Суворе спостереження» підводить під це значно глибший людський фундамент. У таємних ритуалах лож, а також деяких таїнствах нашої церкви ясно відчувається зв'язок із заповітними святкуваннями та священними ексцесами прадавнього людства... Що ж до церкви, то я маю на увазі тайну вечерю та братську трапезу, таїнство причащання до тіла й крови, а щодо лож...

— Хвилинку. Одну хвилинку, я хочу зробити побічну заувагу: в тій суворій організації, до якої належить мій брат, також існують так звані братські трапези. Він часто писав мені про це. Якщо не рахувати легкої випивки, то там усе відбувається дуже пристойно, навіть не так бурхливо, як у кнайпах, де влаштовують корпорантські застілля...

— А щодо лож — культ могили та труни, на що я вже звертав вашу увагу. В обох випадках ідеться про символіку останнього й крайнього, про елементи оргіастичної прарелігійности, про розпусні нічні пожертви на честь помирання та становлення, смерти, перетворення та воскресіння. Ви, напевне, пам'ятаєте, що так само й містерії Ізіди, й Елевсинські містерії відбувалися вночі, в похмурих печерах. Тож у масонстві жило й живе дуже багато запозиченого з культів Давнього Єгипту, а деякі з таємних товариств називали себе елевсинськими спілками. Там відбувалися святкування лож, святкування елевсинських містерій та афродізійних таїнств, у яких нарешті бере участь жінка, а саме — у святкуваннях троянд; на них натякають три блакитні розетки на масонському запоні: ці святкування, зазвичай, набували вакхічного характеру...

— Ну і ну, професоре Нафта! Й усе це — масонство? І все це я маю поєднати в моєму уявленні з нашим розсудливим Сеттембріні?..

— Щодо нього, то було б жорстокою несправедливістю! Ні, про все це Сеттембріні, звичайно, вже не знає. Адже я говорив вам, що через таких людей, як він, масонство позбулося всіх елементів вищого духовного життя. Звичайно, воно гуманізувалося, модернізувалось! Воно викараскалося з усієї тієї плутанини і повернулось до ідей корисности, розуму, поступу, до боротьби з панами та попами, тобто повернулося до побудови суспільного благополуччя; на масонських зібраннях знову ведуть розмови про природу, чесноти, поміркованість та вітчизну. Припускаю, що й про комерцію. Словом, це буржуазна нікчемність у формі... клубів.

— Шкода. Особливо шкода свята троянд. Я запитаю Сеттембріні, невже він так нічого про це не знає.

— Отакий наш доблесний лицар косинця! — кепкуючи, відгукнувся Нафта. — Ви маєте врахувати те, що цьому лицареві зовсім не легко було одержати доступ до місця, де зводиться храм людства, адже він бідний, як церковна миша, а там потрібна не лише вища освіта, потрібна, окрім того, належність до заможних класів, бо інакше не подужати вступні та річні членські внески. Освіта й власність — ось що таке буржуа! Ось непорушні основи ліберальної світової республіки!

— Це точно, — розсміявся Ганс Касторп, — саме так воно і є.

— І все-таки, — вів далі Нафта після невеликої паузи, — я б радив вам не дивитися так легко на цю людину та його справу, й раз уже ми завели мову про такі речі, я просив би вас навіть остерігатися його. Банальності далеко до невинности. А обмеженість може бути не такою-то й сумирною. Ці люди влили немало води в те вино, що колись було вогняним, але сама ідея світової масонської спілки досить живуча й може витримати немало води: масонство зберігає в собі залишки плідної таємниці, й цілком зрозуміло, що ложі впливають на світову політику; не варто сумніватись і в тому, що в нашому шановному панові Сеттембріні треба бачити не лише його самого, але й сили, що стоять за ним, прибічником та емісаром яких він якраз і є...

— Емісаром?

— Ну так, він — шукач прозелітів, ловець людських душ.

«А ти чий емісар?» — подумав собі Ганс Касторп, а вголос сказав:

— Дякую, професоре Нафта. Щиро вдячний за натяк і застереження. Знаєте що? Ось я піднімуся поверхом вище, якщо там на горі це можна ще назвати поверхом, і злегка промацаю цього замаскованого члена ложі. Учень має прагнути до знань та бути безстрашним... Звичайно, і обережним... З емісарами, ясна річ, треба бути особливо пильним.

Він може сміливо просити в Сеттембріні подальших настанов, адже італієць не мав жодних підстав дорікати Нафті за балакучість, та й сам він не робив таємниці з того, що належить до гармонійного товариства, «Rivista della Massoneria Italiana»[62] відкрито лежав у нього на столі — Ганс Касторп просто не звернув на той часопис уваги. І коли він, якого просвітив Нафта під час останньої бесіди, повернув розмову на певне королівське мистецтво так, мовби причетність Сеттембріні до нього не викликає жодних сумнівів, то зустрівся лише з дуже незначним опором. Щоправда, стосовно деяких питань літератор, справді, не надто розводився, й тільки-но заходила про них мова, він замовкав буквально з викликом, зв'язаний, очевидно, тими терористичними обітницями, про які згадував Нафта: то були дріб'язкові таємниці щодо зовнішніх обрядів та його власного місця в рамках цієї дивної організації. А щодо всього іншого він дуже охоче й навіть багатослівно змальовував Гансові Касторпу промовисту картину поширення своєї ліги, вплив якої через її майже двадцять тисяч лож і сто п'ятдесят великих лож поширювався навіть на такі цивілізації, як Гаїті та негритянська республіка Ліберія, й охоплював усю планету. Він виявився також досить обізнаним щодо цілого ряду видатних імен, чиї носії були в минулому або ж є тепер масонами, назвав Вольтера, генерала Лафаєта і Наполеона, Франкліна і Вашінґтона, Мадзіні і Ґарібальді, а з живих — навіть короля Англії, окрім того ще безліч осіб, що стояли біля керма багатьох європейських держав, членів урядів та парламентів.

Ганс Касторп виявив свою повагу, але не здивувався. Те саме відбувається й у студентських корпораціях, зауважив він. Їхні члени підтримують між собою зв'язок усе життя, добре можуть улаштовувати своїх, тож людині, яка не належить до корпоративного братства, навряд чи випаде високо піднятися щаблями службової ієрархії. Тому, можливо, панові Сеттембріні не варто підкреслювати належність таких славетних осіб до масонських лож, як щось особливо для них принадне: адже можна припустити й зворотне — що заміщення таких високих посад членами спілки лише доводить її могутність і що масонство, очевидно, відіграє значно більшу роль у світовій політиці, ніж то хоче визнати пан Сеттембріні.

Сеттембріні посміхнувся. Він став навіть обмахуватися, наче віялом, примірником «Massoneria», що якраз тримав у руках. Чи не хочуть його заманити в пастку, поцікавився він. Прагнуть затягти в розмову щодо політичної сутности чи то про суть політичного духу ложі?

— Даремна хитрість, інженере! Так, ми прямо й відверто сповідуємо політику. Ми не визнаємо за нею тієї одіозности, яка з погляду деяких дурнів пов'язана з цим словом чи терміном, а ці дурні сидять переважно у вашій країні, інженере, більше майже ніде. Друг людства взагалі не може збагнути різниці між політикою та неполітикою. Немає нічого, що не належить до політики. Все є політикою.

— Геть усе?

— Я чудово знаю, що існують люди, які вважають за потрібне підкреслювати аполітичну природу первинних ідей масонства. Але ці люди бавляться в слова і проводять кордони, які вже давно пора назвати уявними та безглуздими. По-перше, принаймні іспанські ложі з самого початку виявили свою політичну забарвленість...

— Можу собі уявити.

— Ви не так багато можете собі уявити, інженере. Не думайте, що ви отак-ось відразу здатні багато чого уявити, спробуйте краще сприйняти й засвоїти, — я прошу вас про це заради вас самих, заради інтересів вашої країни, заради інтересів усієї Європи, — засвоїти те, що я маю намір вам утовкмачити, отже, по-друге, ідея масонства ніколи не була аполітичною, в жодні часи, та й бути не могла, якщо ж таки вважала себе аполітичною, то помилялася стосовно своєї сутности. Що ми є? Будівничі та підсобні робітники на зведенні великої споруди. Мета в усіх одна — найвище благо цілого, основний закон братства. Що ж це за благо, що за споруда? Майстерно зведена споруда суспільства, досконале людство, новий Єрусалим. То скажіть, будь ласка, до чого тут політика й неполітика? Та вся річ у тому, що сама проблема суспільства, проблема співіснування людей є політикою, політикою від початку й до кінця, й тільки політикою. Той, хто присвячує себе цій проблемі, — а такий, що ухиляється, не гідний називатися людиною, — приречений бути політиком як внутрішньо, так і зовнішньо, тож зрозуміло, що мистецтво вільного муляра є мистецтвом управління...

— Управління...

— Що в масонів-ілюмінатів був ступінь «правителя»...

— Дуже добре, пане Сеттембріні, мистецтво управління, ступінь правителя, це мені до вподоби. Але скажіть мені одне: всі ви разом, у ложі — ви християни?

— Perche?[63]

— Перепрошую, я поставлю запитання інакше, більш загально й простіше: ви в Бога віруєте?

— Добре, я відповім. Але чому ви про це питаєте?

— Я до цього не хотів вас спокушати, але, ви знаєте, в Біблії є така оповідь. Один пан спокушає Христа, простягти йому римську монету, а Христос відповідає, що треба віддати кесареве кесарю, а боже — Богу. Тож мені здається, що цей приклад показує, в чому різниця між політикою та неполітикою. Якщо Бог існує, то існує й така різниця. Вірять масони в Бога?

— Я обіцяв вам відповісти. Ви завели мову про певну єдність, над створенням якої зараз працюють люди, але цієї єдности ще не існує. Світової спілки масонів не існує. Якщо вона буде створена — і я повторюю, що масони з дещо прихованою ревністю працюють над цим великим завданням, — тоді й символ віри цієї спілки стане єдиним, і він звучатиме: «Écrasez l'infâme»[64].

— Примусово? Це було б нетолерантно.

— До проблеми толерантности ви навряд чи доросли, інженере. Але запам'ятайте, що толерантність — це злочин, коли йдеться про зло.

— То виходить, що Бог — зло?

— Метафізика — ось що є злом. Адже вона годиться лише для того, щоб заколисати ревність, із якою ми маємо братися за створення цього нового суспільства, цього храму. Й тут об'єднані ложі «Великого Сходу» Франції ще покоління тому подали приклад, викресливши з усіх своїх документів ім'я Боже. Ми, італійці, наслідували цей приклад...

— Цілком по-католицькому!

— Ви маєте на увазі...

— Мені здається, що це цілком у католицькому дусі — викреслити Бога!

— Ви хочете сказати...

— Нічого достойного уваги, пане Сеттембріні. Не зважайте особливо на мої балачки. Просто цієї миті мені здалося, що атеїзм є надзвичайно католицьким явищем, і Бога викреслюють лише для того, щоб стати ще правовірнішими католиками.

Потім запанувала пауза й стало ясно, що Сеттембріні витримав її з суто педагогічної завбачливости. Після виразного мовчання він відповів:

— Інженере, я зовсім далекий від бажання зачепити вас чи похитнути ваші протестантські погляди. Ми говорили про толерантність... Зайве наголошувати, що я ставлюся до протестантизму більш ніж терпимо й глибоко захоплююся ним як історичним опонентом придушувачів сумління. Винайдення мистецтва друкарства та реформація були й залишаються двома найвищими заслугами Центральної Європи перед людством. Безперечно. Але після того, що ви зараз висловили, я не маю сумніву, ви правильно мене розумієте, якщо я зауважу, що це лише один бік справи, а є ще й другий. У протестантизмі криються елементи... В самій особі вашого реформатора крились елементи... Я маю на увазі елементи блаженного спокою та гіпнотичного заглиблення в себе, які мають неєвропейське походження, вони чужі й ворожі життєвому устрою цієї діяльної частини земної кулі. Пригляньтеся лишень до нього, до вашого Лютера! Подивіться на його портрети, в молодому віці й пізніші! Яка в нього будова черепа, які в нього вилиці, який дивний розріз очей! Мій друже, це ж Азія! Мене б здивувало, мене б вельми здивувало, якби тут не виявилося якогось вендо-слов'янсько-сарматського домішку; й за відсутности стійкої рівноваги у вашій країні ця грандіозна постать — хто ж стане заперечувати її грандіозність — лягла надмірним і небезпечним тягарем на одну шальку терезів, а саме на східну, яка перетягла з такою силою, що західна ще й досі гойдається у височині...

Від гуманістичного бюрка біля віконця Сеттембріні перейшов до круглого столу з карафкою, ближче до свого учня, що сидів біля стіни на канапі без спинки, спершись ліктем об коліно та обхопивши долонею підборіддя.

— Caro, — промовив Сеттембріні. — Caro amigo![65] На нас чекають великі рішення, рішення, що мають виняткове значення для щастя та будучини Європи, і все це випадає на долю вашої країни, в душі її народу має визріти велике рішення. Розташована між Сходом і Заходом, ваша країна має зробити вибір, приєднатися до тієї чи тієї сфери, які обидві домагаються заволодіти її сутністю. Ви молодий, ви братимете участь у прийнятті цього рішення, ви покликані вплинути на нього. Тому благословімо долю, що закинула нас у ці жахливі місця, адже таким чином я одержав можливість упливати своїм не таким-то невмілим і не таким-то й млявим словом на вашу сприйнятливу молоду душу й дати їй відчути всю ту відповідальність, яку ваша країна несе перед цивілізацією...

Ганс Касторп сидів, стискаючи пальцями підборіддя. Він дивився крізь віконце мансарди, і в його простодушних очах можна було прочитати певний опір словам свого наставника. Він змовчав.

— Мовчите, — схвильовано вів далі Сеттембріні. — Ви й ваша країна надаєте перевагу завбачливому мовчанню, непроникність якого не дає можливости з'ясувати його глибину. Ви не любите слово, може, не володієте ним чи ставитесь до нього з неприязню; світ, що вживає артикульоване мовлення, не знає й не зможе дізнатися, чого йому чекати від вас. Мій друже, це небезпечно... Мова є втіленням культури... Слово, навіть коли воно суперечливе, пов'язує... А безсловесність засуджує на самотність. Треба сподіватися, що ви зруйнуєте свою самотність за допомогою дій. Ви дозволяєте вашому братові Джакомо (так Сеттембріні заради зручности називав Йоахима), ви дозволяєте вашому братові Джакомо через ваше мовчання випередити вас дією, і він «обох страшним ударом валить, а решта утікає».

Ганс Касторп розсміявся, посміхнувсь і Сеттембріні, задоволений враженням від власних пластичних слів.

— Гаразд, давайте посміємося! — сказав він. — До веселощів я завжди готовий. «Сміх — це поблискування душі», — сказав один давній автор. Так, ми відхилилися від теми й перейшли до тих труднощів, з якими, мушу визнати, стикається також і наша підготовча робота зі створення світової масонської спілки, і ці труднощі нам якраз завдає протестанська Європа... — Й Сеттембріні захоплено говорив далі про ідею цієї світової спілки, що зародилася в Угорщині і чиє втілення в життя, на яке покладають стільки надій, зробить масонство вирішальною силою в цілому світі. Він проходом показав листи, які отримав од впливових членів спілки з-за кордону, власноручне послання швейцарського великого майстра, брата тридцять третього ступеня Картьє ла Танта, і розповів про план оголосити штучну мову есперанто мовою світової спілки. В запалі він також заторкнув сферу зовнішньої політики, одне схвалював, інше відкидав, давав оцінку шансам, які мають революційно-республіканські ідеї на його батьківщині, в Іспанії, в Португалії. За його твердженням, він листувався з особами, що стоять на чолі великої ложі монархії, згаданої ним останньою. Безперечно, там справа дозріває до остаточного рішення. Нехай Ганс Касторп пригадає його слова, коли найближчим часом події на рівнині почнуть стрімко розвиватись. І Ганс Касторп обіцяв пригадати.

Варто зауважити, що розмова про масонство з обома менторами та їхнім учнем відбувалася ще до повернення Йоахима до тих, хто жив тут, нагорі. Тоді як дискусія, яку ми опишемо зараз, розгорнулася вже тоді, коли він знову опинився тут, за його присутности, через дев'ять тижнів після повернення, на початку жовтня; ця зустріч під осіннім сонечком перед курзалою, за прохолодними напоями, саме тому так запам'яталася Гансові Касторпу, оскільки якраз тоді він почав потай непокоїтися за Йоахима, хоча зазвичай такі ознаки та явища, як біль у горлі та хрипкий голос видаються цілком безневинними, та для молодого Ганса Касторпа вони постали в якомусь дивному світлі, — в тому світлі, яке, так би мовити, йшло з Йоахимових очей: ці очі, й так великі та лагідні, здавалися саме того дня ніби ще більшими й глибшими, вони мали в собі задумливий і, нехай читач дозволить мені це слово, загрозливий вираз, а також уже згадане тихе світло, що йшло зсередини, причому ми б неправильно означили почуття Ганса Касторпа, якби сказали, що це світло йому не сподобалося, — навпаки, воно навіть дуже йому подобалось, але водночас і тривожило. Словом, ці враження можна відобразити лише досить плутано, оскільки саме такою є їхня власна природа.

А щодо розмови, точніше диспуту між Нафтою та Сеттембріні, то це була окрема справа, вона не перебувала в прямому зв'язку з наведеними вище роз'ясненнями стосовно сутности масонських лож. Окрім братів під час диспуту були також присутні Ферґе та Везаль; усі брали в розмові активну участь, хоча, можливо, не всім ця тема була до снаги — панові Ферґе, наприклад, однозначно ні. Але суперечка, яку ведуть так, ніби йдеться про життя або смерть, а водночас із таким дотепом та блиском, ніби це зовсім не справа життя або смерти, а лишень елегантне розумове змагання, — такими, зрештою, були всі диспути між Сеттембріні та Нафтою, — тож подібна суперечка цікава сама собою навіть для того, хто мало що в ній тямить і лише туманно здогадується про її значення. Ба, навіть сторонні люди, що сиділи довкола, здивовано дослухалися, захоплені пристрасністю та вишуканістю цього словесного герцю.

Відбувався він, як ми вже згадували, біля курзали, після чаю. Четверо берґгофських пацієнтів зустріли там Сеттембріні, а незабаром підійшов і Нафта. Вони сиділи навколо металевого столика та пили різні напої, розведені содовою, анісову горілку й вермут. Нафта, який тут зазвичай вечеряв, замовив собі вина, а також шматок пирога, який, очевидно, мав нагадувати йому шкільні роки; Йоахим раз по раз освіжував своє хворе горло ковтками натурального лимонаду, дуже міцного й кислого, бо саме такий терпкий напій приносив полегшення; а Сеттембріні задовольнився підсолодженою водою, яку він потягував через соломинку та ще й так граціозно й апетитно, ніби смакував який вишуканий прохолоджувальний напій. Жартома він сказав:

— Що я чую, інженере? Знаєте, які до мене доходять чутки? Ваша Беатріче повертається! Ваша провідниця через усі дев'ять кіл раю! Що ж, сподіваюся, ви й тоді остаточно не знехтуєте вказівну дружню руку вашого Верґілія? Наш тут присутній еклезіаст підтвердить вам, що світ medio evo[66] буде нецілісним, якщо францисканській містиці не буде протистояти як протилежний полюс ідея пізнання, створена томізмом.

Усі засміялися з приводу такої великої вчености й поглянули на Ганса Касторпа, який, також сміючись, підняв на честь «свого Верґілія» склянку з вермутом. І важко було уявити, що з такого закрутистого, але цілком безневинного зауваження Сеттембріні найближчими годинами розгорнеться нескінченна інтелектуальна суперечка. Адже Нафта, правда, трохи спровокований на це, тут-таки перейшов у наступ і накинувся на латинського поета, котрого Сеттембріні, як відомо, обожнював, ба, навіть ставив його вище від Гомера, тоді як Нафта вже не раз висловлювався про нього — та й загалом про латинську поезію — в надзвичайно зневажливому тоні, і тепер негайно ще й зі злістю скористався нагодою познущатися над ним. Великий Данте ставився до цього посереднього віршника з такою врочистою серйозністю та відвів йому в своїй поемі таку почесну роль, звичайно, лише через власну добродушність та обмеженість тодішньої епохи, до того ж пан Лодовіко надає цій ролі надто вільне, масонське тлумачення. А чим ще він уславився, цей придворний лауреат та блюдолиз роду Юліїв, цей літератор вічного міста та високопарний базіка без жодної творчої іскри, чия душа, якщо тільки вона в нього була, одержана ним з чужих рук, до того ж він узагалі не був поетом, то був француз у довгій перуці часів Августа!

Пан Сеттембріні висловив упевненість, що попередній промовець знайде необхідні засоби й шляхи, які поєднали б зневагу до розквіту римської цивілізації з його фахом викладача латини; проте варто йому вказати на те, що, висловлюючи такі судження, він уступає в глибоку суперечність із любим його серцю середньовіччям, адже тоді не лише не зневажали Верґілія, не лише визнавали його велич, а зробили з нього, через простоту душевну, справжнього чаклуна, могутнього своєю мудрістю.

Цілком даремно, заперечив Нафта, пан Сеттембріні посилається на простодушність минулих часів, тоді вона була переможною, її творча сила проявилася навіть у демонізації того, що вона передолала. Зрештою, вчителі молодої церкви невтомно втлумачували людям остерігатися хибних поглядів філософів та поетів давнини, а особливо не забруднювати душу вигадливою балакучістю Верґілія, а тепер, коли знову сходить в могилу епоха, що своє віджила, і займається пролетарський світанок нової доби, настала слушна мить згадати про ці застереження! Та щоб пан Лодовіко мав нагоду відповісти зразу на все, нехай не сумнівається, що сам він, Нафта, хоча й з різними reservatio mentalis[67], також виконує певні обов'язки громадянина, на які так люб'язно натякнув співбесідник, і, щоправда, не без іронії, прилаштовується до риторико-класичного методу виховання, який за розрахунками одного сангвініка, в кращому разі існуватиме ще декілька десятиріч.

— Та ви ж самі, — вигукнув Сеттембріні, — хіба ви не пріли над цими давніми поетами та філософами, намагаючись засвоїти їхню безцінну спадщину, і хіба ви так само не скористалися зразками античних споруд для будівництва ваших молитовних домів? Адже ви ясно відчували, що своїми силами, силами своєї пролетарської душі, жодних нових форм мистецтва створити не можете, і сподівалися побити давнину її ж таки власною зброєю. Й так буде знову, так буде завжди! Вашому недолугому «світанкові епохи» доведеться піти повчитися до тих, до кого ви хотіли викликати зневагу і в собі, і в інших, оскільки без освіти ви не встоїте перед людством, а існує лише одна освіта: та, яку ви називаєте буржуазною і яка насправді є загальнолюдською! Ви кажете, кінець гуманістичного виховання — справа всього кількох десятиріч? — лише ввічливість не дозволяє йому, панові Сеттембріні, водночас безтурботно і глузливо розсміятися. Європа вміє берегти свою споконвічну спадщину й, просто переступивши через усілякі пролетарські апокаліпсиси, які вигадують то тут, то там, цілком спокійно перейде до класичного розуму, який знову стоятиме на порядку денному.

А ось щодо порядку денного, вставив уїдливо Нафта, то тут пан Сеттембріні, очевидно, не зовсім обізнаний: річ у тому, що в цьому порядку денному якраз і стоїть питання, яке він чомусь уважає вирішеним, а саме: чи варто вважати середземноморсько-класично-гуманістичну спадщину надбанням загальнолюдським і, отже, таким, що має вічну цінність для людства, чи, може, вона, щонайбільше, є духовною формою, яка належить до однієї певної епохи, а саме епохи буржуазного лібералізму, й відімре разом з нею. Вирішити це питання має історія, а панові Сеттембріні варто порадити не надто тішити себе надіями, що рішення буде на користь його латинського консерватизму.

То вже було неприпустиме зухвальство з боку куцого Нафти — назвати пана Сеттембріні, відомого слугу поступу, консерватором! Усі це так і сприйняли й, звичайно, з особливою гіркотою сам ображений; він узявся збуджено теребити свої гарно підкручені вуса й, шукаючи відповіді, яка б завдала особливо влучного удару у відсіч, дав можливість ворогові далі провадити свої наскоки на ідеал класичної освіти, на риторично-літературний дух європейського шкільництва, європейської системи виховання та його формально-граматичного спліну, який є нічим іншим, як частиною класових інтересів панівної буржуазії, а для народу давно став посміховиськом. Так, ніхто навіть не запідозрює, як знущається народ з наших докторських звань, з усієї нашої освіти лише для дітей бонз та з нашої державної школи, цього знаряддя буржуазної класової диктатури, причому буржуазія вважає, що народна освіта — це розведена водою псевдонауковість. Тим часом освіту й виховання, потрібні народові для боротьби з прогнилою буржуазною державою, сам народ уже давно навчився знаходити деінде, та лише не в адміністративних примусових навчальних закладах; і вже всім відомо, що загалом тип нашої школи, який постав із монастирської школи середньовіччя, є недолугим пережитком і анахронізмом, що сучасній школі вже ніхто не завдячує справжньою освіченістю і що вільна, загальнодоступна освіта, яка відбувається за допомогою публічних лекцій, виставок, фільмів, незрівнянно вища за будь-яку освіту, яку можна здобути на шкільних заняттях.

— Ця суміш революції та мракобісся, яку Нафта підносить своїм слухачам, — нарешті відповів йому Сеттембріні, — переважно складається з вульгарного обскурантизму. Цілком почесною є турбота Нафти про освіту, та виникають побоювання, що за цією турботою криється інстинктивне бажання занурити й народ, і ввесь світ у темряву неписьменности.

Нафта посміхнувся. Неписьменність! Цим словом ви ніби хочете нагнати жаху, так ніби то голова Ґорґони, і ви гадаєте, що всі обов'язково мають збліднути. Він, Нафта, дуже шкодує, проте змушений розчарувати свого опонента, бо від цього страху гуманістів перед поняттям неписьменности йому просто стає весело. Треба бути літератором епохи Відродження, манірною людиною, письменником сімнадцятого сторіччя, мариністом, блазнем estilo culto[68], щоб надавати таким предметам, як читання та письмо, настільки перебільшене й виняткове освітнє значення та вважати, що там, де ними не володіють, панує духовна пітьма. Може, пан Сеттембріні пригадує, що найбільший поет середньовіччя, Вольфрам фон Ешенбах, був неписьменним? У ті часи в Німеччині вважалося малопрестижним посилати хлопчика до школи, якщо він не збирався стати священиком, аристократично-народна зневага до мистецтва літератури була ознакою шляхетської вищости, а літератор, цей істинний син гуманізму та буржуазії, хоч і вміє читати й писати, чого аристократ, воїн та народ не вміють або вміють лише абияк, — але окрім цього він нічогісінько більше не знає й не вміє, він — усього тільки латинізований балакун, він знається на словах, а життя лишає за порядними людьми, тому й політику перетворює на саму балаканину, а саме на суцільну риторику та красну словесність, які мовою вищезгаданої партії називаються радикалізмом та демократією, — і так далі, й таке інше.

А на це — відповідь пана Сеттембріні! Надто зухвало його опонент відкриває свою пристрасть до палкого варварства деяких епох, знущаючись над любов'ю до літературної форми, хоча без такої любови жодна людяність немислима й неможлива, ніколи й за жодних обставин! Аристократизм? Лише ворог людства здатний назвати цим іменем безсловесність, грубу та німу предметність. Тоді як аристократичною може бути лише благородна розкіш, generosita, яка передбачає визнання за формою, незалежно від змісту, певної самодостатньої вартости; культ мовлення як мистецтва та заради самого мистецтва — то є спадщина греко-римської цивілізації, яку гуманісти, uomini letterati[69] повернули романським країнам, принаймні, їм, що є джерелом будь-якого подальшого осмисленого ідеалізму, в тому числі й політичного. Саме так, шановний добродію! Те, що ви хотіли спаплюжити, як розходження слова і життя, насправді виявляється вищою формою єдности у вінку прекрасного, і я не боюся за щиросерду молодь, коли вона робитиме вибір між літературою та варварством.

Ганс Касторп, який лише краєм вуха дослухався суперечки, оскільки його більше займала особа присутнього тут воїна та представника аристократії, а саме той новий вираз, що з'явився в його очах, ледь здригнувся, відчувши, що останні слова Сеттембріні були звернені до нього із закликом та вимогою, а потім його обличчя набуло такого виразу, як і тоді, коли Сеттембріні врочисто спонукав його зробити вибір між «Сходом і Заходом», вираз обличчя, сповнений рішучої незалежности та впертости, й він змовчав. Ці двоє все постійно загострюють, зрештою, можливо, так і треба, коли люди прагнуть до суперечки й запекло сваряться, протиставляючи один крайній погляд іншому; а от йому здається, що десь посередині між непримиренними полярностями, між балакучим гуманізмом та неграмотним варварством, якраз і лежить те, що можна було б примирливо назвати людським і гуманним. Але Ганс Касторп не висловив цього вголос, щоб не дратувати обох супротивників і, відгородившись від них своїми застереженнями, споглядав за тим, як вони ведуть суперечку й, відбиваючись, мимоволі допомагають один одному безперестанку перескакувати з п'ятого на десяте, і все це лише через поштовх, який Сеттембріні дав своїм безневинним жартом про латинянина Верґілія.

Він ще не промовив останнього слова, лише вимахував ним, готуючись до тріумфу. Гуманіст оголосив себе захисником літературного генія, прославляючи історію письма з того моменту, коли людина, щоб надати своїм думкам та почуттям довговічности пам'ятника, висікла на камені перші ієрогліфи. Він говорив про єгипетського бога Тота, того самого бога, якого елліни називали Гермесом Трисмеґістом і шанували як винахідника писемности, покровителя бібліотек та натхненника всіх духовних шукань. Він схилявся перед цим Трисмеґістом, гуманістичним Гермесом, майстром палестри, якому людство завдячує найвищим даром літературного слова та агональної риторики, викликавши цим зауваження Ганса Касторпа: виходить, що цей єгиптянин за народженням, очевидно, був політиком і в ширших масштабах відігравав ту саму роль, що й Брунетто Латіні, який надав флорентійцям істинного блиску й навчив їх вишукано говорити, а також навчив мистецтва керування республікою за законами політики, на що Нафта заперечив, що пан Сеттембріні трохи прибрехав, образ Тота-Трисмегіста зробив аж надто прилизаним. Адже це скорше божество мавп, місяця й душі, павіан з півмісяцем на голові; як Гермес, він перш за все бог смерти та мертвих, володар і провідник душ, який у пізній античності став головним чаклуном, а для кабалістичного середньовіччя — батьком герметичної алхімії.

Що? Що? В Гансовій майстерні думок та уявлень усе пішло шкереберть. Виявляється, перед ним у синьому плащі — смерть, яка виконує роль гуманістичного ритора; і якщо добре придивитися, то замість літературно-педагогічного бога та друга людства на нього вирячилася мавп'яча пика із символами ночі та чарівництва на лобі...

Ганс Касторп одсахнувся, відмахнувся від цих образів та прикрив очі рукою. Але і в темряві, куди він сховався від цієї плутанини, далі звучав голос Сеттембріні, який прославляв літературу. З нею завжди була пов'язана не лише споглядальна, але й активна велич; і він назвав Олександра Македонського, Цезаря, назвав прусського короля Фрідріха та інших героїв, навіть Лассаля та Мольтке. Італійця зовсім не бентежило те, що Нафта відіслав його до китайщини, де панував найхимерніший у світі культ письма й де надавали звання фельдмаршала тому, хто був здатний вивести тушшю всі сорок тисяч ієрогліфів, що, певна річ, має надзвичайно радувати серце такого гуманіста, як Сеттембріні. Та він же, Нафта, чудово розуміє, що річ тут не в туші, відповів на те Сеттембріні, а в літературі, яка відіграє роль імпульсу в розвитку людства; йдеться про дух літератури, — саме так, жалюгідний насмішнику, — адже це і є сам дух, диво поєднання аналізу й форми. Якраз він пробудив розуміння всього людського, допоміг боротися з владою безглуздих переконань і забобонів та викорінювати їх, він сприяв культурі та вдосконаленню людського роду. Розвиваючи в людях моральну витонченість та чутливість, він, не роблячи з них фанатиків, прищіплював їм дар сумніву, почуття справедливости, терпимости. Очисна, ошляхетнююча дія літератури, подолання пристрастей через пізнання та слово, література як шлях до розуміння, до прощення і до любови, сила мови, що вивільняє з пут, дух літератури як найшляхетніший прояв людського духу взагалі, літератор як досконала людина, як святий — саме в таких тонах Сеттембріні захоплено звеличував літературу в своєму апологетичному гімні. Ой-ой, але й Нафта не барився зі словом; нараз йому поталанило зруйнувати враження від янгольського «аллілуя» кількома досить дошкульними та блискучими спростуваннями, рішуче взявши бік тих, хто захищає та оберігає людину й життя від духу руйнації, що криється за цим серафічним та лицемірним розпатякуванням. Дивовижна єдність, яку оспівує пан Сеттембріні, зводиться до обману та містифікації, адже, якщо дух літератури й нахваляється, що здатен поєднати форму з принципом дослідження та аналізу, то ця форма є підозрілою й брехливою, її ніяк не можна назвати істинною, зрілою, природною та життєвою формою. Наш Сеттембріні, який буцімто бажає вдосконалити людство та твердить про очищення й освячення, насправді прагне до оскоплення та знекровлення життя; так, дух, затята теорія оскверняють життя, й той, хто хоче знищити пристрасті, має лиш одну мету, й ця мета — «ніщо», чисте ніщо, адже «чисте» — це єдиний атрибут, який можна прикласти до цього «ніщо». Ось тут якраз літератор Сеттембріні врешті показав своє істинне обличчя, обличчя людини поступу, лібералізму та буржуазної революційности. Адже поступ є чистим нігілізмом, а ліберальний буржуа, власне, є людиною цього «ніщо», людиною диявола, так, він відкидає Бога, відкидає консервативний і позитивний абсолют, адже він клянеться у вірності до диявольського антиабсолюту разом зі своїм мертвим пацифізмом, та ще й уважає себе бозна-яким праведником. Але тут і мови не може бути про жодну праведність, він є найбільшим злочинцем перед життям і заслуговує на те, щоб його притягли до відповідальности перед його інквізицією, суворо покарали на її судилищі, et cetera[70].

Так Нафта зумів одрізати, обернувши хвалебний гімн на дияволіаду й зобразивши себе істинним хранителем строгої любови, через що знову годі було зрозуміти, де Бог, а де диявол, де життя, а де смерть. Читач віритиме нам на слово, що супротивник Нафти мав достатньо відваги, аби дати гідну відповідь, блискуче спростував його й своєю чергою одержав не менш рішучу відсіч; суперечка тривала ще якийсь час, причому обидві сторони стали повторюватися, висловлюючи вже наведені аргументи. Ганс Касторп їх не слухав, оскільки Йоахим між іншим заявив, що, здається, застудився й тепер не знає, як йому бути, адже застуду тут не надто шанують. Дуелянти не звернули на це увагу, та Ганс Касторп, як ми вже зауважували, пильно стежив за своїм братом і несподівано вийшов разом з ним, не дослухавши до кінця чергову репліку і не цікавлячись тим, чи посприяє присутність тієї публіки, що залишилася — цього разу то були всього тільки Ферґе та Везаль, — достатнім педагогічним стимулом для продовження словесного поєдинку.

Дорогою хлопці домовилися: щодо його застуди та болю в горлі треба діяти звичним чином, тобто попросити масажиста, щоб той повідомив про це старшу сестру, після чого хворому таки приділялась увага. То було найкраще, що можна зробити. І того ж дня, зразу після вечері, Адріатика постукала до Йоахима саме тоді, коли в нього був Ганс Касторп, і пронизливим голосом поцікавилася, на що скаржиться й чого бажає молодий офіцер. «Горло болить? Захрипли? — повторила вона його слова. — Послухайте, шановний, що це ще за коники?» Й вона спробувала прискіпливо поглянути йому в вічі, проте не з вини Йоахима їхні погляди так і не зустрілися: її погляд усе ковзав убік. Незрозуміло, навіщо вона робила ввесь час нові спроби, якщо знала наперед, що в неї це не виходить? Добувши з торби, що висіла в неї на поясі, щось схоже на металеву ложку для взування, вона оглянула його горлянку, попрохавши Ганса Касторпа присвітити настільною лампою. Стоячи навшпиньки, роздивлялася Йоахимовий язичок, а потім запитала:

— А скажіть-но, шановний, ви бува не похлинулися?

Ну що на це скажеш? Поки вона оглядала його горло, неможливо було слова промовити; але й тоді, коли вже відпустила хворого, він просто не знав, що до цього казати. Звичайно, йому не раз траплялося похлинатися, коли їв чи пив, так уже людині судилося, та хіба ж це мала вона на увазі? Він так і запитав: «Що ви маєте на увазі? Не пригадаю, коли це було останнього разу».

Гаразд, просто це спало їй на думку. Отже, він застудився, сказала вона, братам на подив, — адже слово «застуда» в цьому закладі не вживалось. Аби детальніше оглянути горло, потрібен ларингоскоп надвірного радника, сказала вона насамкінець. Виходячи, старша сестра залишила йому на ніч формаміт, а також шматок церати та бинт для компресу. Йоахим скористався й тим і тим, а згодом заявив, що вже відчув суттєве полегшення, але вживав ці засоби далі, оскільки хрипіння ніяк не миналося, навпаки, наступними днями навіть посилилось, хоча горло часом зовсім не боліло.

Зрештою, виявилося, що вся ця застуда була лише вигадкою. Об'єктивний аналіз показав те саме, що й огляди надвірного радника, результати яких якраз і змусили лікарів затримати щирого Йоахима, аби він ще трохи підлікувався, перш ніж поспішати назад до війська, під його прапори. Призначений йому жовтневий термін промайнув непомітно й тихо. Ані надвірний радник, ані брати не обмовилися жодним словом: проминули його мовчки, потупивши очі. Після результатів звичайного щомісячного огляду Беренса, продиктованих його асистентові, обізнаному на людських душах, а також даних фотографічної пластини, стало цілком зрозуміло, що про від'їзд можна вести мову лише як про цілком самовільний, бо зараз особливо важливо продовжити свою службу тут, нагорі, продовжити з незворушною залізною витримкою, аж поки Йоахим набуде необхідної витривалости для військової служби на рівнині та виконання присяги. Таким був цілком переконливий пароль, на якому обидві сторони зійшлися без жодних дискусій. Та, насправді, жоден не був надто вже переконаним, що інший у глибині душі визнає цей пароль, і якщо при зустрічах брати тупили очі, то саме через цей сумнів, а тупили їх лише після того, як погляди зустрічалися. А це траплялося частенько після того колоквіуму з літератури, коли Ганс Касторп уперше запримітив у очах Йоахима якесь потайне нове світло, якийсь дивний «загрозливий» вираз. Й ось що трапилося якось за столом: захриплий Йоахим нараз похлинувся, та ще й так сильно, що заледве зміг віддихатися. Поки Йоахим переводив подих, прикривши рота серветкою, а пані Маґнус, його сусідка, за старим методом, плескала його по спині, — очі братів зустрілися, і в цій зустрічі поглядів було щось таке, що потрясло Ганса Касторпа більше, ніж сам інцидент, який міг, звичайно, трапитися з кожним; по тому Йоахим потупив очі та, притискаючи до рота серветку, вийшов з їдальні, щоб відкашлятися за дверима.

Посміхаючись, хоча досі ще блідий, повернувся він хвилин за десять, з вибаченням на вустах за те, що мимовільно потурбував сусідів, і знову взявся разом з усіма за надмірно багату вечерю. Потім про цей банальний випадок забули, ніхто навіть не згадував. Але коли за кілька днів те саме трапилося за пишним другим сніданком, — зрештою, зустрічі поглядів не було, принаймні, між братами, оскільки Ганс Касторп, схилившись над тарілкою, й далі їв, ніби нічого не помічає; але після сніданку про цей випадок таки зайшла мова, і Йоахим став лаяти цю пані, кляту Мілендонк, адже саме вона минулого разу своїм безглуздим запитанням спровокувала, навіяла, наврочила йому, хай їй чорт.

Так, тут відбулося навіювання, сказав Ганс Касторп, цікаво зауважити, хоча і вийшла неприємність. І Йоахим, після того, як явище отримало свою назву, став надалі досить успішно боротися проти відьомства й похлинався не частіше, ніж люди, які не зазнали пристріту: наступного разу він похлинувся лише за дев'ять-десять днів, і тут уже не було про що говорити.

Проте його запросили поза чергою до Радаманта. Старша записала Йоахима на прийом і, очевидно, то було зовсім не зле; раз у санаторії був ларингоскоп, то докучливе хрипіння видавалося цілком достатнім приводом, щоб видобути з шафи хитромудрий прилад, до того ж це хрипіння часом переходило в багатогодинну втрату голосу, на додачу знову з'являвся біль у горлі, це траплялося щоразу, тільки-но Йоахим забував розм'якшити горлянку слиновидільними засобами, і хоча тепер Йоахим і похлинався не частіше від інших, та було це лише завдяки надзвичайній обережності під час їжі, чому він майже ввесь час відставав од сусідів за столом.

Тож надвірний радник довго наводив дзеркальце на горло Йоахима, освітлюючи, оглядаючи та зазираючи в нього якомога глибше; після огляду пацієнт, на наполегливе прохання Ганса Касторпа, зразу зайшов до нього на балкон, аби про все доповісти.

— Було досить неприємно й лоскітно, — сказав Йоахим майже пошепки, оскільки якраз була година головного лежання, під час якого треба було дотримуватися тиші, — зрештою Беренс нагородив сім мішків про подразнення горла й заявив, що горло щодня треба змащувати, завтра він хоче почати з припалюваннями, тільки спершу має приготувати ліки. Отже подразнення й припалювання. В голові Ганса Касторпа роїлися всілякі думки, споріднені між собою, пригадалися нараз такі далекі йому люди, як кульгавий консьєрж і дама, яка цілий тиждень хапалася за вухо, хоча потім її цілком заспокоїли, в Ганса Касторпа крутилося на язиці ще безліч запитань, але він їх не ставив, а вирішив викласти їх надвірному радникові за розмовою тет-а-тет; зараз він просто обмежився тим, що висловив Йоахиму своє задоволення, оскільки неприємне явище взято під контроль і надвірний радник займеться ним особисто. Беренс молодець і, безперечно, знайде необхідні ліки. На це Йоахим кивнув, не дивлячись на брата, обвернувся і пішов на свою лоджію.

Що ж сталося зі щирим Йоахимом? Останніми днями в його очах з'явилася така непевність та полохливість. Іще зовсім недавно старша сестра Мілендонк спробувала була просвердлити поглядом його лагідні, темні очі, але зазнала поразки; проте якби вона зараз відновила свою спробу, хто зна, на чиєму боці була б перевага. В кожному разі він уникав зустрічатися з людьми поглядом, а якщо справа таки доходила до цього (адже Ганс Касторп часто на нього дивився), то від цього не було легше. Коли Йоахим пішов, а Ганс Касторп залишився за своїм перестінком пригнічений усім почутим, він відчув нездоланну спокусу тут-таки піти до шефа і вимагати від нього пояснень. Проте це було неможливо, адже Йоахим почув би, як він виходить, тому довелося відкласти свій намір і спробувати перехопити Беренса по обіді.

Але йому не пощастило. Дивно! Ніяк не вдавалося йому вполювати надвірного радника ні того вечора, ні протягом наступних двох днів. Звичайно, трохи заважав Йоахим, адже він не мав про це нічого знати, та все-таки лише цим не можна було пояснити цілковиту неможливість десь, урешті, перехопити Радаманта й домогтися розмови з ним. Ганс Касторп шукав його в усьому санаторії й скрізь питав про нього, його посилали то в одне, то в інше місце, де він неодмінно мав застати надвірного радника, та постійно виявлялося, що той уже пішов. Щоправда, Беренс був під час одного столування, але сидів дуже далеко, за «поганим» російським столом і зник перед десертом. Кілька разів Гансові Касторпу здавалося, що він ось-ось уже тримає його за руку, бачив його то на сходах, то в коридорах, надвірний радник розмовляв з доктором Кроковскі, зі старшою, з кимось із пацієнтів, і Ганс Касторп терпляче чекав, коли той звільниться. Та тільки-но відводив погляд, як Беренса вже не було.

Аж на четвертий день він досяг-таки мети. Зі свого балкона побачив, що переслідуваний ним головний лікар вийшов у сад і дає розпорядження садівникові, тож Ганс Касторп притьмом вислизнув з-під ковдри та збіг донизу. Надвірний радник, згорбившись та загрібаючи руками саме йшов до себе. Ганс Касторп поквапився навздогін і навіть дозволив собі гукнути його, але той не чув. Нарешті, захеканий, таки наздогнав Беренса й змусив зупинитися.

— Що ви тут забули? — накинувся на нього надвірний радник, вирячивши очі. — Чи, може я маю вручити вам особистий примірник розпорядку дня? По-моєму, зараз година лежання. Ваша крива й ваша світлина не дають вам жодних підстав удавати з себе якогось там пана-барона. Було б добре встановити тут у саду божественного страхопуда, щоб він грозив посадити на палю тих хворих, які самовільно вештаються між другою та четвертою. Що вам, власне, треба?

— Пане надвірний раднику, на хвилиночку, я маю обов'язково з вами переговорити!

— Я помітив, що це вам уже давно вбилося в голову. Ви ганяєтеся за мною, так ніби я краля чи бозна-яка насолода. Чого ж вам треба від мене?

— Тільки щодо мого брата, пане надвірний раднику, щиро перепрошую! Ось йому змащують горло... Я переконаний, що все йде у правильному напрямку. У цьому ж нічого небезпечного немає?.. Лише про це я хотів запитати.

— Ви завжди хочете, щоб не було нічого небезпечного, Касторп, така вже ваша вдача. А часом ви самі схильні вдаватися до не таких-то й безпечних занять, але тоді ви ставитеся до цього так, ніби вони цілком безпечні й сподіваєтеся догодити Богові та людям. Ви, шановний, усе-таки боягуз і проноза, і коли ваш брат називає вас людиною цивільною, то це ще дуже м'яко сказано.

— Все може бути, пане надвірний раднику. Звичайно, мої недоліки очевидні. Але ж суть у тому, що зараз ідеться не про них, і я ось уже три дні хочу попросити вас, щоб ви...

— Запропонував вам підсолоджену, підфарбовану правду! Ви чіпляєтеся до мене й набридаєте, аби я підтримав у вас ваше кляте лицемірство й ви могли би спати сном праведника, коли інші не сплять і несуть за все відповідальність?

— Але, пане надвірний раднику, ви надто суворі до мене. Я хотів якраз навпаки...

— Так, суворість, це зовсім не ваша риса. Ось ваш брат — цілком інша натура, він зроблений з іншого тіста. Знає, в чому річ. Знає й мовчить, ви розумієте мене? Він не хапає людей за полу, щоб вони напустили йому рожевого туману про те, що все цілком безпечно. Він знав, що робив і що ставив на карту, він є справжнім чоловіком і вміє триматись, а також тримати язик за зубами, і це є чоловічим мистецтвом, а такі як ви, двоногі сніжинки, на це не здатні. Але я вам заявляю, Касторп, якщо ви почнете влаштовувати тут сцени, зчините крик і віддастеся на волю своїх цивільних почуттів, я вас звідси викину. Тут місце тільки для мужніх, розумієте мене?

Ганс Касторп мовчав. Його обличчя нараз також укрилося плямами, адже він зблід. Він був мідяно-червоного кольору, тому цілком збліднути не міг. Нарешті тремкими губами промовив:

— Я дуже вдячний вам, пане надвірний раднику. Тепер я також знаю правду, адже, гадаю, ви не стали би так — як би це сказати — врочисто зі мною говорити, якби справи Йоахима не були справді серйозними. І я зовсім не збираюся влаштовувати сцени та крики, тут ви до мене несправедливі. Що ж до тактовного мовчання, то на це в мене також вистачить сил, можете мені повірити.

— Ви дуже прив'язані до вашого брата, Гансе Касторп? — запитав надвірний радник, раптом схопивши хлопця за руку і дивлячись на нього спідлоба налитими кров'ю блакитними очима з білявими повіками...

— Що тут сказати, пане надвірний раднику. Він же дуже близький родич і добрий друг, він мій товариш по хворобі. — Ганс Касторп коротко схлипнув і поставив ногу на носок, п'ятою назовні.

Надвірний радник поквапно відпустив руку.

— Ну так будьте ласкавим до нього в ці шість-вісім тижнів, — сказав він. — Віддайтеся своїй природженій схильності до оптимізму, для нього то буде найліпше. І я є також тут, зокрема, для того, щоб усе відбувалося найбільш шляхетним та комфортабельним чином.

— Larynx[71], правда? — спитав Ганс Касторп, кивнувши надвірному радникові.

— Laryngea[72], — підтвердив Беренс. — Швидкоплинний процес руйнування. І слизиста дихальних шляхів дуже сильно вражена. Можливо, що голосні вигуки команд під час служби створили тут locus minoris resistentiae[73].

Але таких диверсій завжди можна очікувати. Надії мало, мій хлопче, а чесно кажучи, взагалі жодної. Безперечно, треба спробувати всі найефективніші та дорогі засоби.

— Мати... — промовив Ганс Касторп.

— Пізніше, пізніше. Нема куди поспішати. Тактовно й доречно потурбуйтеся про те, щоб вона вчасно тут з'явилась. А тепер хутко на свій пост. А то він помітить. Йому ж буде неприємно, якщо довідається, що за його спиною про нього говорять.

Йоахим щодня ходив на змащування. Стояла золота осінь; у білих фланелевих штанях та синьому піджаку з'являвся він після процедури до столу, нерідко із запізненням; акуратний, по-військовому зібраний, він коротко вітався, привітно, з мужньою стриманістю вибачався за запізнення й сідав до страв, які йому тепер готували окремо, оскільки зі звичною їжею він був надто повільним і відставав від інших, бо боявся вдавитись; йому давали юшки, січене м'ясо та каші. Сусіди за столом дуже швидко здогадалися, в чому справа. Вони відповідали на його поклон з підкресленою ввічливістю та привітністю, називали його «пан лейтенант». А коли той був відсутній, розпитували Ганса Касторпа, підходили люди і від інших столів і також питали про Йоахима. Пані Штер, ламаючи руки, придуркувато голосила. Проте Ганс Касторп відповідав дуже коротко, визнавав серйозність ситуації, але частково спростовував цю серйозність, відчуваючи, що було б негідно, передчасно ставити на Йоахимові хрест.

Разом вони ходили гуляти, тричі на день виходили на обов'язкову розважальну прогулянку, причому надвірний радник для Йоахима її суворо обмежив, щоб той без потреби не розтрачував сили. Ганс Касторп зазвичай ішов ліворуч від брата — раніше вони ходили як доведеться, але тепер Ганс Касторп намагався триматись лівого боку. Балакали небагато, обмінювалися лише тими короткими словами, які підказував їм звичайний берітофський день, а так — більше ні про що. Адже про те, що вони знали обидва, розбалакувати не доводилось, до того ж, хлопці вони були стримані, замкнені, навіть на ім'я називали один одного лише за виняткових обставин. Та все-таки часом у цивільних грудях Ганса Касторпа щось закипало й рвалося назовні, здавалось, він більше не витримає. Одначе Ганс Касторп розумів, що інакше неможливо. Бурхливо-болючі почуття затихали, і він мовчав.

А Йоахим ішов поруч, похиливши голову. Він дивився під ноги, буцімто роздивлявся землю. Усе це було так дивно: йшов собі, підтягнутий, акуратний, по-лицарськи кланявся до зустрічних, дбав, як завжди, про свою зовнішність, про пристойність, а сам — належав землі. Звичайно, всі ми належатимемо їй раніше чи пізніше. Та коли людина ще така молода, коли хлопець так радо прагне служити прапорові, якому так коротко належав, то це дуже гірко; і для Ганса Касторпа, який про все знає, ще гіркіше та незбагненніше, ніж для самої «земляної» людини, яка про своє знання гідно мовчить, хоча, по суті, це знання досить теоретичне, воно наділене для неї дуже малим ступенем реальности і є не так її справою, як справою людей, що цю людину оточують. Адже фактично смерть більше заторкує тих, хто залишається, ніж тих, хто відходить; і чи знаємо ми цю цитату, чи ні, але слова одного дотепного мудреця зберігають для нас і тепер свій глибокий внутрішній сенс: поки ми є, смерти немає, а коли є смерть — немає нас; таким чином, між нами і смертю не виникає жодного реального зв'язку, це таке явище, яке нас узагалі не стосується, й лиш опосередковано стосується світу й природи, тому всі створіння сприймають смерть з великим спокоєм, холоднокровністю, безвідповідальністю та егоїстичною простодушністю. Останнім часом Ганс Касторп також помітив у Йоахима цю безвідповідальність та простодушність і зрозумів, що хоча його брат і знає, але йому неважко дотримуватися пристойного мовчання, оскільки його внутрішнє знання було неясним та теоретичним, а щодо практичної сторони — то вона регулюється і визначається здоровим почуттям пристойности, яке не допускає жодних обговорень цього знання, як не допускається обговорення інших непристойних функцій життя; вона їх усвідомлює, вона обумовлена ними, але вони не стоять перед нею на заваді, не перешкоджають дотримуватися пристойности.

Отак ішли вони й мовчали про життєві неподобства природи. Навіть часті на початку Йоахимові скарги про пропущені маневри та згаяну військову службу на рівнині тепер припинились. Але чому, незважаючи на всю його простодушність, у його м'якому погляді так часто проявлялася та тужлива наполоханість та невпевненість, яка за нової спроби старшої сестри проникнути в нього поглядом, напевне, допомогла б їй здобути перемогу? Чи було це тому, що він усвідомлював, як запали його очі та як змарніло обличчя? Адже останніми тижнями зловісні зміни відбувалися в усіх на очах, він мав значно гірший вигляд, ніж коли повернувся з рівнини, а бронзова шкіра обличчя з кожним днем все більше набувала жовтаво-пергаментного кольору. Так, ніби присутність хвороби змушувала його соромитися і зневажати самого себе, адже ця присутність заодно з паном Альбіном існувала лише для того, щоб насолоджуватись усіма безмежними перевагами ганьби. Але від кого й від чого тупив він очі та ховав погляд, що був колись таким відкритим? Який то дивний сором перед життям, що ним проймається земна істота, прагнучи забитися в глухий закуток, щоб там віддати кінці, переконана, що на волі, на природі їй даремно чекати шанобливости та благоговіння перед стражданнями та смертю, й переконана цілком виправдано, так само зграя швидкокрилих птахів не лише не шанує хворого товариша, а з люттю та зневагою забиває його дзьобами. Такою є примітивна природа, і в грудях Ганса Касторпа наростав глибоко людяний, ніжний жаль, коли він бачив в очах Йоахима той прихований інстинктивний сором. Ганс Касторп ішов ліворуч від нього і робив це цілком свідомо; а оскільки тепер навіть хода Йоахима стала трохи непевною, то, коли їм доводилося підійматися невисоким луговим пагорбом, Ганс Касторп підтримував брата й, долаючи звичну замкненість, обіймав за плечі і, навіть ніби забувши забрати руку, не знімав її з його плеча, аж поки Йоахим з деякою досадою говорив:

— Ну що ти, облиш. Це нагадує двох п'яних.

Але потім настала мить, коли похмурий погляд Йоахима сказав Гансові Касторпу й ще дещо, це було тоді, коли Йоахиму приписали не вставати з ліжка — то було на початку листопада, лежав глибокий сніг. Тоді Йоахимові стало важко їсти навіть січене м'ясо та кашу, ледь не кожен ковток потрапляв «не в те горло». Його перевели на рідке харчування, й Беренс водночас приписав тривалий постільний режим, щоб заощадити сили. Й ось напередодні, останнього вечора, коли Йоахим ще був на ногах, Ганс Касторп застав його, — застав за розмовою з Марусею, реготункою Марусею, що мала помаранчеву хустинку й зовні такі пишні груди. То було по вечері, під час вечірнього спілкування пацієнтів у холі. Ганс Касторп затримався в музичному салоні й вийшов, щоб пошукати Йоахима: він побачив його перед каміном, обкладеним кахлями, біля крісла, в якому сиділа Маруся, вона сиділа в кріслі-гойдалці, а Йоахим, тримаючись лівою рукою за спинку, відкинув крісло назад, так що Маруся, лежачи, дивилася знизу своїми круглими, карими очима на його схилене до неї обличчя; він тихо й уривчасто щось говорив, тоді як вона то посміхалася, то зневажливо і схвильовано здвигала плечима.

Ганс Касторп поквапно відступив, але ще встиг помітити, що інші, які спостерігали за цією сценою, як то було тут прийнято, посмішкувалися з цього, а його брат нікого не помічав і не хотів помічати. Ця сцена: Йоахим, що, не зважаючи ні на кого, заглибився в розмову з пишногрудою Марусею, з якою стільки часу просидів за одним столом, не перекинувшись жодним словом, чию особу та факт її існування пропускав попри себе, розсудливо й порядно опускав очі, хоча він блід, вкриваючись плямами, коли мова заходила про неї, — ця сцена потрясла Ганса Касторпа більше, ніж будь-яка ознака занепаду сил, що він помічав у свого брата протягом цих тижнів. «Так, він пропав!» — подумав він і тихо сів на стілець у музичному салоні, щоб дати час Йоахимові відчути в цей останній вечір ту дещицю, яку ще міг собі дозволити.

Відтоді Йоахим надовго зайняв горизонтальне положення; Ганс Касторп написав про це Луїзі Цімсен, лежачи в своєму чудовому шезлонзі, повідомивши, що до своїх попередніх звісток, які він час від часу посилав, має додати, що Йоахим зліг, і хоча він цього не висловлює вголос, але з його очей явно можна прочитати бажання, щоб коло нього була мати, й надвірний радник Беренс рішуче підтримує це невисловлене бажання. Отаку він зробив приписку обережними, але чіткими словами. Тож не було нічого дивного в тому, що пані Цімсен скористалася найшвидшими транспортними засобами, щоб прибути до сина; і вже за три дні після того, як був відісланий цей гуманний лист тривоги, Ганс Касторп у заметіль, саньми, зустрів її на станції «Село» та, стоячи на платформі перед приходом поїзда, надав своєму обличчю такого виразу, щоб мати зразу не надто злякалася, але з першого ж таки погляду побачила, що він не напускає на себе жодної фальшивої бадьорости.

Як часто відбувалися тут такі зустрічі, як часто поспішали одне до одного люди, і ті, що висідали з поїзда, допитливо й тривожно заглядали в очі тим, що зустрічали! Здавалося, пані Цімсен примчала сюди з Гамбурга пішки. Уся розпашіла, притискала вона руку Ганса Касторпа до своїх грудей і, якось лякливо озираючись, стала поквапно й мовби потай ставити йому запитання, та він ухиливсь од відповідей — просто подякував за те, що вона так швидко приїхала, — це просто чудово, Йоахим дуже зрадіє. Ну що ж, зараз він, на жаль, має лежати через рідке харчування, адже це не може не ослабляти його. Та в крайньому разі знайдуться й інші виходи, наприклад, штучне годування. Зрештою, вона сама все побачить.

І вона побачила, а, стоячи поряд з нею, побачив і Ганс Касторп. До цього моменту він не особливо помічав зміни, що відбувалися з Йоахимом за останні тижні, молоді люди в таких випадках не надто спостережливі. Але тепер, стоячи поряд із матір'ю, що прибула з зовнішнього світу, він наче дивився на Йоахима її очима, ніби сам давно його не бачив, і зрозумів ясно й чітко те, що, безперечно, зрозуміла й вона й що сам Йоахим знав краще за них обох, а саме, що він уже став «морібундусом». Йоахим тримав материну руку в своїй руці, такій самій знеможеній і жовтій, як і його обличчя, обабіч якого, внаслідок різкого схуднення, його вуха, ця невелика прикрість його юности, стирчали ще більше, ніж досі, але й цей недолік завдяки виразу серйозности та строгости, навіть гордости, що читалися на обличчі хворого, робив його якось іще мужнішим та красивішим, хоча губи під невеликими чорними вусиками, разом із глибоко запалими щоками, здавалися тепер надто повними. Дві зморшки, що залягли між бровами, прорізували жовтаве чоло, очі глибоко запали, але були красивішими й більшими, ніж будь-коли, і Ганс Касторп просто ними захоплювався. Адже відколи Йоахим зліг, із цих очей зникли тривога, печаль та непевність, у їхній темній спокійній глибині залишилося тільки те, давно помічене Гансом Касторпом світло, і не лише світло, але й ота «загроза». Син узяв руку матері, пошепки привітався з нею, при цьому не посміхаючись. І коли вона заходила в кімнату, він також ні на мить не посміхнувся, й ця нерухомість, ця незмінність виразу його обличчя сказали все.

Луїза Цімсен була мужньою жінкою. Вона не впала у відчай, адже вона бачила, як тримався її син. З цілковитою присутністю духу, щосили стримуючись, так само, як стримувала ледь помітна сіточка її волосся, з флегматичністю та рішучістю, притаманними, як відомо, її співвітчизникам, дивилась вона на нього, і в ній розгорялася жадоба материнської боротьби за сина й глибока віра в те, що якщо можна його порятувати, то лише завдяки її волі та її пильності. Й не заради власної зручности, а просто тому, що так належить, погодилася вона через кілька днів запросити до хворого сестру-сестру-нахлібницю Біля Йоахимового ліжка зі своєю чорною валізкою з'явилася сестра Берна, насправді — Альфреда Ландскнехт; проте ревнива енергія матері була настільки великою, що пані Цімсен і вдень і вночі все робила сама, тому сестра Берна мала безліч часу й могла постійно стирчати на коридорі; запхнувши за вухо шнурок від пенсне, вона допитливо за всім спостерігала. Протестантська диякониса цілком тверезо дивилася на життя. Сидячи сама з Гансом Касторпом та хворим, який і не збирався спати, а лежав горілиць із розплющеними очима, вона була здатна бовкнути таке:

— Мені й уві сні не снилося, що доведеться доглядати за одним із вас перед смертю.

Шокований Ганс Касторп кинув на неї лютий погляд і показав кулака, та вона заледве збагнула чому, — далека від думки, що треба оберігати Йоахима, в чому й мала рацію; настроєна вона була дуже тверезо, тож не могла навіть припустити, що хтось, особливо з близьких, ще тішить себе ілюзіями щодо характеру та кінця цієї хвороби. «Ось, — сказала вона, змочивши носову хустинку та піднісши її до носа Йоахима, — зробіть собі ще невеличку приємність, пане лейтенанте!» Та й справді, який був сенс замилювати тепер очі щирому Йоахимові, — хіба лише для підбадьорювання, як то вважала пані Цімсен, коли впевненим і зворушеним голосом говорила йому про одужання. Адже дві речі були безперечними та очевидними: по-перше, Йоахим з ясною свідомістю чекає наближення смерти й, по-друге, він чекає її в цілковитій гармонії та злагоді з самим собою. Лише останнього тижня, в кінці листопада, коли стала даватися взнаки серцева слабкість, він цілими годинами лежав у напівзабутті, сповнений надій, у блаженному невіданні щодо свого стану, говорив про скоре повернення в полк, про участь у великих маневрах, що, як йому здавалося, досі тривають. Тоді надвірний радник Беренс вирішив більше не підтримувати в родичів жодної надії й заявив, що кінець є справою найближчих годин.

Отой забудькувато-довірливий самообман — сумне, але закономірне явище навіть серед найбільш мужніх натур, коли процес руйнування організму наближається до свого летального кінця, — явище закономірно-безособове, воно сильніше за будь-яку індивідуальну свідомість, воно як спокусливий сон, що сковує замерзаючого, як кружляння людини, що заблукала. Ганс Касторп, який, незважаючи на горе й душевний біль, з увагою спостерігав за своїм братом, описуючи цей факт у розмовах з Нафтою та Сеттембріні про стан здоров'я Йоахима, вибудовував різноманітні хитромудрі, але доволі хисткі теорії, тож одного разу Сеттембріні навіть виголосив йому догану, коли той заявив, що поширене уявлення, буцімто філософська віра та надія на перемогу добра є прикметою здоров'я, а схильність бачити все в чорних тонах і все засуджувати є ознакою хвороби, видається помилковим, адже тоді безнадійний, передсмертний стан Йоахима не міг би викликати в нього такого оптимізму, й тепер у порівнянні з його трагічно-рожевими ілюзіями його попередня пригніченість здається потужним і здоровим проявом життя. Слава Богу, Ганс Касторп міг повідомити співчуваючим слухачам, що Радамант навіть у повній безнадійності залишає надію й, незважаючи на Йоахимову молодість, передбачає спокійну, безболісну кончину.

— Ідилічний стан серця, вельмишановна пані, — сказав надвірний радник, тримаючи руку Луїзи Цімсен у своїх здорових, як лопати, ручиськах та дивлячись на неї спідлоба виряченими, набряклими кров'ю, блакитними очима, що ледь сльозилися. — Я радий, надзвичайно радий, що все закінчиться кордіальним перебігом, і йому не доведеться чекати набряку горлянки та іншої мерзоти; він зможе уникнути багатьох знущань. Серце здає дуже швидко, це добре для нього, добре і для нас, ми можемо лише добросовісно виконати свій обов'язок за допомогою шприца з камфорою, який навряд чи серйозно вплине на перебіг. Під кінець він буде багато спати і бачити приємні сни, це, здається, я таки можу вам обіцяти, і якщо перед самим кінцем сну і не буде, все одно перехід відбудеться швидко й непомітно, йому все те буде досить байдуже, запевняю вас. До речі, так воно майже завжди буває. Я знаю смерть, я давно служу при ній, її переоцінюють, повірте мені. Можу вам заявити, що нічого особливого тут немає. Адже ті муки, які в деяких випадках передують їй, не можна відносити на рахунок самої смерти, це справа мінлива, ті муки можуть прислужитися життю і призвести до одужання. Але про смерть жодна людина, якби вона ожила, нічого до пуття не могла б розповісти, адже смерть не переживають. Ми приходимо з темряви й відходимо в темряву, посередині лежить переживання, але початок і кінець, народження і смерть нами не переживаються, вони не мають жодного суб'єктивного характеру, як події, вони цілковито стосуються сфери об'єктивного, ось так воно є.

Таким був спосіб надвірного радника втішати близьких. Сподіваємось, цим він трохи підтримав таку розумну жінку, як пані Цімсен; до того ж його запевнення цілком справдилися. Ослаблений Йоахим у ці останні дні годинами спав, напевне, йому справді снилося те, що було приємно побачити, тобто то були сни військово-рівнинні, як ми гадаємо; а коли він прокидавсь і його запитували, як він почувається, Йоахим відповідав, хоча не чітко, але щораз однаково: почувається добре й він щасливий, тоді як уже майже не мав пульсу і врешті навіть не відчував уколу голкою під час ін'єкції, його тіло втратило чутливість, це тіло можна було палити, затискати обценьками, та щирого Йоахима то вже не стосувалося.

І все-таки після приїзду матері з ним відбулися значні зміни. Голитися було йому не під силу, й добрий тиждень тому він це облишив, та щетина росла надзвичайно швидко, й воскове обличчя з лагідними очима незабаром узялось чорною бородою — військовою бородою, бо так відростає вона у солдата в польових умовах; зрештою, всі казали, що ця борода його дуже прикрашає, надає особливо мужнього вигляду. Отак, завдяки цій бороді, й не тільки, Йоахим обернувся нараз із юнака в зрілого мужа. Він жив з прискоренням, ніби годинникова пружина, що все розкручується. Галопом пролітав етапи життя, прожити які йому не судилося, й за останню добу перетворився на старого діда. Ослаблення серця спричинило набряк обличчя, це надавало йому такого виснаженого вигляду, що в Ганса Касторпа склалося враження, наче помирання є тяжкою роботою, хоча сам Йоахим, у якого раз по раз паморочилася свідомість, цього ніби не помічав; особливо сильним набряк був навколо губів, що, очевидно, було пов'язано з сухістю та нервовою розслабленістю ротової порожнини, тому, розмовляючи, Йоахим мимрив, як старий, — і саме ця вада йому особливо допікала: тільки би позбутися цього, белькотів він, і все буде добре, бо воно йому страшенно заважає.

Що він мав на увазі з отим «усе буде добре», було не зовсім ясно; в кожному разі, особливо впадала в око спричинена його станом схильність висловлюватися якось двозначно, він не раз говорив такі речі, що мали подвійний сенс, ніби знав і не знав, і якоїсь миті, напевне, здригаючись у душі від передчуття скорого знищення й ніби причавлений цим передчуттям, заявив, хитаючи головою: так жахливо він себе ще ніколи не почував.

Потім почав усе відкидати, став непривітним, навіть нечемним; залишався глухим до будь-яких вигаданих утішань та прикрас, не відповідав на них, дивився поперед себе відчуженим поглядом. А після того, як запрошений Луїзою Цімсен молодий пастор помолився з ним, — Ганс Касторп був дуже розчарований, що той не має на собі жабо, а лише звичайний комірець, — манера звертання Йоахима стала якоюсь офіційно-службовою, свої бажання він висловлював лише у формі коротких наказів. О шостій вечора почав робити якісь дивні рухи: знову й знову проводив правою рукою із золотим ланцюжком браслета по ковдрі вздовж стегна, потім ледь піднімав кисть і, з якимось зчищаючим чи згрібаючим рухом вів руку назад, так ніби щось підтягував до себе й збирав.

О сьомій він помер; Альфреда Ландскнехт перебувала на коридорі, при ньому були лише мати та брат у перших. Йоахим сповз із подушки й коротко наказав, щоб його підтягни вище. Поки пані Цімсен, обхопивши сина за плечі, виконувала його наказ, він якось поспіхом почав бурмотіти, що має негайно написати й подати прохання про продовження відпустки, і тут, поки він це говорив, і відбувся «швидкий перехід», за яким при світлі червоної настільної лампи з благоговінням стежив Ганс Касторп. Погляд Йоахима наче надломився, підсвідома напруга на обличчі згладилася, хворобливий набряк навколо губів зник, затихле обличчя Йоахима знову стало гарним, то була краса юности й уже зрілої мужности: так все і відбулося.

Луїза Цімсен, схлипуючи, відвернулася, тож саме Гансові Касторпу довелося кінчиком підмізинного пальця стулити повіки нерухомому бездиханному Йоахимові та обережно скласти його руки на ковдрі. Потім він також підвівся і заплакав, його щоками котилися сльози, які за подібних обставин так обпікали обличчя одного англійського морського офіцера, — ця чиста волога, що так щедро й гірко проливається щомиті по всій землі, яку через це поетично називають долиною сліз; цей лужно-соляний продукт залоз, що виділяється з нашого тіла внаслідок нервового струсу, спричиненого пронизливим болем, як тілесним, так і душевним. Ганс Касторп знав, що в цьому продукті міститься трохи муцину та білка.

Прийшов надвірний радник, якого сповістила сестра Берна. Він був тут усього півгодини тому і зробив укол камфори, лише мить швидкого переходу він пропустив.

— Т-так, для нього це вже позаду, — сказав він, віднявши стетоскоп від затихлих грудей Йоахима і випроставшись. Він потис руку обом близьким Йоахима і кивнув головою на знак співчуття. Потім ще трохи постояв разом з ними біля ліжка Йоахима, дивлячись на нерухоме обличчя із солдатською бородою. — Шалений хлопець, шалена людина, — сказав він через плече, киваючи на покійного, — звичайно, вся ця служба на рівнині була примусом і насильством над самим собою, служив, а самого била лихоманка, та він хотів цього будь-що. Поле бою притягало його, розумієте, він вирвався від нас на поле чести, втік та й годі. Але ота честь — то була його погибель, а смерть — її можна як завгодно тлумачити... Словом, він тепер мовби доповів на тому світі: «Маю честь прибути!» Так, шалений хлопак, шалена людина. — Й надвірний радник пішов, високий та згорблений, втягши голову в плечі.

Перевезення тіла Йоахима на батьківщину було вирішеною справою, й фірма «Берґгоф» подбала про все, що було необхідно й що в таких випадках уважається загальноприйнятим та гідним, — мати та брат майже ні про що не мусили клопотатися. Наступного дня Йоахим, що покоївся в шовковій сорочці з манжетами, запнутий квітастим покривалом, ніби світився сніжно-матовою білизною, він здавався ще гарнішим, ніж зразу після переходу. На його обличчі не було й сліду напруження; захолонувши, воно набуло надзвичайно чистої форми й так остаточно застигло. Короткі пасма темного волосся спадали на нерухоме жовтаве чоло, що здавалося вирізьбленим із благородного, але крихкого матеріалу, — щось середнє між воском і мармуром, а в обрамленні хвилястої бороди виступали красиво вигнуті, повні та горді вуста. До цього чола дуже пасував би старовинний шолом, як уважали численні відвідувачі, що приходили попрощатися. Дивлячись на тілесну форму, що колись була Йоахимом, пані Штер пристрасно розридалася.

— Герой! Герой! — вигукнула вона декілька разів та висловила вимогу, щоб на його похороні грали «Еротику» Бетховена.

— Та замовкніть нарешті! — зашипів на неї Сеттембріні, що стояв поряд. Він був у кімнаті разом із Нафтою та почувався схвильованим. Випроставши обидві руки, італієць кивав присутнім на Йоахима, ніби закликаючи їх до тужби за ним.

— Un giovanotto tanto simpatico, tanto stimabile![74]

А як завжди скутий Нафта не втримався, щоб, не обертаючись, уїдливо шепнути йому:

— Радий бачити, що окрім свободи та поступу ви ще здатні сприймати й справді серйозні речі.

Сеттембріні змовчав. Можливо, відчув, що обставини надавали перевагу Нафті та його світоглядові, можливо, саме цей тимчасовий успіх супротивника він хотів урівноважити через особливо глибокий прояв печалі й змовчав навіть тоді, коли Нафта, користуючись своєю переважаючою позицією, відверто повчальним тоном зауважив:

— Помилка літераторів полягає у їхній вірі, що благопристойність можлива лише від духа. Тоді як істинним є, скорше, протилежне. Тільки там, де немає духа, є благопристойність.

— Ну, — подумав Ганс Касторп, — прямо-таки піфійський афоризм! Якщо промовити його та на мить стулити вуста, то нараз усі навіть розгубляться...

По обіді привезли металеву труну. Чоловік, що супроводжував її, очевидно, був абсолютно переконаним, що переміщення Йоахима в цю розкішну, прикрашену кільцями та лев'ячими головами скриню, є лише його особистою справою. Цей агент похоронної контори, викликаний близькими небіжчика, був одягнений у чорне, мав на собі якийсь короткий, досить своєрідний чорний сурдут, а на плебейській руці в нього була обручка, жовтий обідок якої зовсім вріс у м'ясо, що насувалося на нього складкою. Мимовільно починало здаватися, що від сурдута агента тхне трупним запахом, але то, звісно, були лише забобони. Одначе агент похоронної контори виявив притаманну спеціалістам самовпевненість, оскільки він, очевидно, вважав, що вся його діяльність мала відбуватися, так би мовити, за лаштунками, а близьким покійного слід лише піднести шанобливо-парадні результати; в Ганса Касторпа це викликало спротив і зовсім не збігалося з його намірами. Щоправда, він таки наполіг на тому, щоб пані Цімсен залишила приміщення, але себе люб'язно спровадити не дозволив, а залишився, щоб підсобити: він узяв тіло попід руки, й разом з агентом вони переклали його з ліжка в труну, і ось тепер, поміж підсвічників, наданих санаторієм «Берґгоф», на простирадлах та подушках з китицями високо й урочисто покоїлася тілесна оболонка Йоахима.

Проте наступного дня сталася певна зміна, яка змусила Ганса Касторпа внутрішньо розлучитися з цією тілесною оболонкою й залишити поле діяльности фахівцеві, цьому підозрілому стражеві благопристойности. Річ і тому, що Йоахим, обличчя якого дотепер зберігало строгий та достойний вираз, почав посміхатися в бороду, і Ганс Касторп не міг приховати від себе, що ця посмішка була початком розпаду, в своєму серці він відчув, що треба поспішати. Та, слава Богу, вже незабаром мав відбутися винос тіла, після чого труну закриють віком та загвинтять.

На прощання Ганс Касторп, забувши свою природну стриманість, особливо ніжно торкнувся вустами холодного як камінь чола того, хто колись був його Йоахимом, і, всупереч своїй цілковитій недовірі до агента-фахівця, разом з Луїзою Цімсен покірно вийшов з кімнати.

Ми опускаємо завісу в передостанній раз. Але поки вона з шурхотом опускається додолу, ми разом з Гансом Касторпом, який залишився там, нагорі, поглянемо й прислухаємося до того, що діється на рівнині, далеко внизу, на сирому цвинтарі, де, зблиснувши, опускається шабля, лунає команда й три залпи з рушниць, потрійний військовий салют гримить над порослою корінням солдатською могилою Йоахима Цімсена.