Зачарована гора, Том 2

Прогулянка узбережжям

Чи можна розповісти про час, про сам час, такий, яким він є? Направду, ні, то було б сміховинною справою! Оповідь, що починається приблизно так: «Час збігав, проминав, час плинув, тощо», — таку оповідь ніхто при здоровому глузді й оповіддю не назве. То все одно, якби хто мав навіжену ідею тримати цілу годину один і той самий музичний тон чи акорд і видавати це за музику. Адже оповідь подібна до музики в тому, що вона заповнює час, «дуже пристойно заповнює» його, «розділяє» й робить так, що в ньому щось з'являється й щось із ним відбувається, — так одного разу був висловився покійний Йоахим, тож наведімо ці його слова, принагідно виявивши жалобну добропорядність, із якою ставляться до висловів померлих; згадаймо ці слова, слова, що прозвучали давно, ми навіть не знаємо, чи наш читач усвідомлює, як давно то було. Час — то стихія оповіди, так само, як час є стихією життя, — він нерозривно пов'язаний із життям, так само, як і з тілами у просторі. Час — то також стихія музики, яка відмірює та поділяє його, робить швидкоплинним і цінним: і в цьому, отже, музика подібна до оповіді, яка так само (й зовсім інакше, ніж твір малярства, що спалахує водночас і тепер та прив'язаний до часу лише як тіло) є тільки послідовністю, певним відтворенням самого перебігу, й навіть тоді, коли оповідь намагається кожної митті бути тут, перед нами, від початку і до кінця, вона все-таки для свого розгортання потребує часу.

Це є цілком очевидним. І те, що між музикою та оповіддю існує суттєва різниця — очевидно не менше. Часова стихія музики є тільки одним: тільки відтинком земного часу людини, протягом якого вона лунає, аби несказанно ушляхетнити та звеличити його. Тоді як оповідь наділена двома видами часу: по-перше, своїм особистим, музично-реальним часом, що визначає її перебіг та прояв, а, по-друге, часом її змісту, який підлягає законам перспективи, але має здатність набувати таких різних масштабів, що уявний час оповіди може іноді цілковито збігатися з часом музичним, але так само може перебувати буквально на космічній відстані від нього. Музичний твір з назвою «П'ятихвилинний вальс» триває п'ять хвилин, саме в цьому й ні в чому іншому полягає його зв'язок із часом. Тоді як оповідь, зміст якої за часом сягає п'яти хвилин, за умови надзвичайної добросовісности в заповненні цих п'яти хвилин, може тривати в тисячу разів довше, при цьому залишаючись дуже швидкоплинною, хоча в порівнянні з уявним часом ця оповідь може бути надзвичайно довготривалою. З іншого боку, може бути і таке, що час тривання оповіди завдяки скороченню переходить до невимірного, — ми кажемо «завдяки скороченню», щоб підкреслити відверто ілюзорний, чи, скорше, патологічний характер, властивий випадкам такого роду, адже тоді оповідь вдається до своєрідної герметичної магії та часової надперспективи, що нагадує певні анормальні явища буденного досвіду, які явно належать до сфери надчуттєвого. Існують нотатки курців опіуму, які засвідчують, що накурена людина за короткий час провалу свідомости переживає сни, що охоплюють часові періоди десяти, тридцяти і навіть шістдесяти років, ба, часом виходять за межі будь-якого можливого й доступного людині сприйняття часу; отже, це сни, уявний час яких колосально перевершує їхню власну тривалість і в яких панує неймовірне скорочення переживання часу, картини уяви змінюються в них з такою швидкістю, що здається, як казав один споживач гашишу, ніби із задурманеного мозку «щось відгвинтили, наче пружину із зіпсованого годинника».

Оповідь може поводитися з часом приблизно так само, як і ті порочні сновидіння, так само з ним обходитись. Оскільки вона може певним чином «обробляти» час, то, ясна річ, що час, який є стихією оповіди, також може стати її темою; і якщо спроба «оповісти сам час» видається перебільшеною, то бажання розповісти про час виглядає не таким-то й абсурдним починанням, як то могло здаватися напочатку, й тому «роман про час» може набути своєрідного подвійно-сновидного сенсу. Насправді, ми порушили питання про те, чи можна оповісти час, лише для того, щоб визнати, що наша історія справді має таку мету. І якщо ми заторкнули наступне питання, а саме, чи ті, що зібралися навколо нас, іще цілком ясно усвідомлюють, скільки часу минуло відтоді, коли тепер уже покійний щирий Йоахим увів у розмову це зауваження про музику й час (що, між іншим, свідчить про певний алхімічний ріст його єства, адже такі зауваження були зовсім непритаманні його простодушній натурі), то ми навряд чи стали б ображатися, що в даний момент тут присутні не зовсім точно можуть пригадати цей епізод; ми не те що не ображались би, навпаки, скорше, були б задоволені — з тієї простої причини, що загальна увага до цих відчуттів нашого героя, звичайно, відповідає нашим інтересам, оскільки сам Ганс Касторп у цьому питанні зовсім не був певний і, до речі, вже давно. Усе це входить у роман про нього, у роман про час, у прямому й переносному сенсі.

Як довго Йоахим, власне, жив з ним тут, нагорі, до свого самочинного від'їзду, чи, якщо брати ввесь час разом, коли саме за календарем відбувся його перший уперто-свавільний від'їзд, як довго його тут не було, коли він прибув знову й скільки часу провів тут сам Ганс Касторп до того дня, коли той повернувся і потім пішов з часу назавжди; та даймо спокій Йоахимові, пригадаймо, як довго вже відсутня пані Шоша, принаймні, якого року вона знову там з'явилася (адже вона таки з'явилась), і скільки земного часу провів Ганс Касторп у «Берґгофі» на момент її повернення: на всі ці запитання, якби, скажімо, хтось йому їх поставив, чого, направду, ніхто не робив, а собі самому він не наважувався поставити ці запитання, отже тоді Ганс Касторп постукав би пучками пальців по лобі й рішуче відмовився б дати точну відповідь, — явище не менш тривожне, ніж ота тимчасова забудькуватість, коли в перший вечір по приїзді сюди він не зміг відповісти Сеттембріні, скільки йому років, — забудькуватість, яка навіть посилилася, адже тепер він цілком серйозно ні за що б не сказав, скільки ж йому все-таки років.

Це звучить досить химерно, проте далеке від того, щоб бути чимось нечуваним та неймовірним, адже за певних обставин таке може трапитися з кожним; і за таких обставин ніщо не захистить нас від занурення в глибоке незнання щодо перебігу часу і, відповідно, щодо нашого віку. Таке явище можливе саме внаслідок відсутности в нас будь-якого органу, що відав би часом, а отже нашої цілковитої неспроможности, спираючись на власні сили, без зовнішньої точки опори, вимірювати, принаймні, з приблизною точністю, перебіг часу. Відомий випадок, коли засипані в шахті та відрізані від будь-якого спостереження за зміною дня й ночі, шахтарі після свого щасливого порятунку гадали, що час, який вони провели в темряві між надією та відчаєм, дорівнював трьом дням. Тоді як, насправді, збігло десять діб. Можна було би припустити, що в такому надзвичайно гнітючому стані час мав би здаватися довшим. А насправді час звузився до третини своєї об'єктивної тривалости. Тож здається, що за умов цілковитої збентежености, людська безпорадність скорше схильна переживати час, надзвичайно ущільнюючи його, аніж розтягуючи.

Зрештою, ніхто не заперечує, що Ганс Касторп, якби захотів, міг би без особливих труднощів позбутися неясности й точно порахувати, скільки того часу проминуло, так само, трошки напружившись, міг би це зробити й читач, якби ота розпливчатість та неясність аж надто суперечила його здоровому глуздові. Що ж до Ганса Касторпа, то через це питання про час він почувався трохи незручно, та навіть найменше зусилля здавалося не вартим того, щоб вирватись із тієї неясности та врешті з'ясувати для себе, скільки йому років; проте острах, що його стримував, був острахом перед власним сумлінням, хоча найбільшою несумлінністю, очевидно, якраз і є зневага до часу.

Ми не знаємо, чи варто вибачити йому той брак доброї волі, щоб не називати це злою волею, та всі обставини надто сприяли його бездіяльності. Коли повернулася пані Шоша (правда, її повернення було зовсім інакшим, ніж то мріялося Гансові Касторпу, але про це свого часу), тоді знову був передріздвяний піст і наближався найкоротший день року, тобто астрономічний початок зими. Проте, насправді, якщо не зважати на теоретичну послідовність, а за зиму сприймати наявність снігу та морозу, то зима знову настала вже бозна-коли, власне, вона й не припинялась, лише час від часу ненадовго переривалася спекотними літніми днями з небесною блакиттю такої неймовірної глибини, що здавалась аж якогось чорнуватого відтінку. Такі дні бували і взимку й здавалися зовсім літніми, незважаючи на сніг, тим більше, що сніг часом падав і в літні місяці. Як часто Ганс Касторп розбалакував з покійним Йоахимом про цю велику плутанину, коли нагромаджувалися та перемішувались усі пори року, рік утрачав свою послідовність і таким чином ставав по-занудному швидкоплинним, або швидкоплинно-занудним, так що власне про час, як з відразою ще недавно зауважував Йоахим, не могло бути й мови. А найбільше в цій плутанині нагромаджувалися та перемішувалися образи нашого сприйняття та стани свідомости, пов'язані з поняттями «ще» та «вже знову», що призводило до надзвичайно заплутаних, скособочених та запаморочливих вражень, — неморальний потяг зануритися в ці відчуття Ганс Касторп відчув ще в перший день свого перебування тут, нагорі, а саме: під час п'ятиразових надмірно пишних столувань у їдальні, розцяцькованій веселими шаблонами на стінах, коли він уперше відчув, що відбувається якесь поки що безневинне, але запаморочливе збочення часу.

Відтоді цей обман почуттів та свідомости набув значно ширшого розмаху. Час, навіть коли його суб'єктивне сприйняття послаблене або й зовсім відсутнє, все-таки наділений конкретною реальністю, оскільки час діє, час виношує зміни. Питання про те, чи герметично зачинена банка з консервами, що стоїть на поличці, перебуває поза часом — то питання до мислителя-фахівця, й Ганс Касторп узявся був за нього лише через юнацьку самовпевненість. Але ми знаємо, що час робить свою справу навіть щодо тих, хто спить летаргічним сном. Один лікар підтверджує випадок, що трапився з дванадцятирічною дівчинкою: якось вона заснула і проспала тринадцять років, при цьому не залишалася дванадцятирічною, а поступово розквітла й обернулася на зрілу жінку. Адже інакше бути не могло. Покійник наказав довго жити; в нього маса часу, тобто взагалі жодного, в приватному розумінні. І все-таки в нього ще ростуть нігті та волосся, тож урешті... проте не будемо повторювати задерикуватий вислів, який з цього приводу був якось ужив Ганс Касторп, покоробивши цим Йоахима, як вихідця з рівнини. Проте і в Касторпа росло волосся та нігті, причому досить швидко, адже він так часто сидів, закутаний у біле простирадло, на перукарському кріслі та стригся, оскільки за вухами невпинно закручувалися довгі пасма; власне, він сидів тут ніби ввесь час, точніше, коли він сидів та базікав з улесливим і спритним перукарем, який робив над ним свою справу, після того, як час зробив свою, або коли стояв перед дверима свого балкона й за допомогою маленьких ножиць та пилочки, які він діставав з елегантного, обшитого оксамитом несесера, підрізав нігті — його нараз охоплювало незвичне відчуття, яке супроводжувалося якимось страхом із домішкою насолоди й допитливости: в нього голова йшла обертом у подвійному та непевному значенні цього слова — власне запаморочення, а також плутанина, оманливе нерозрізнення понять «ще» та «знову», які при їхньому змішуванні та зміщуванні утворюють позачасове «завжди» та «вічно».

Ми часто запевняли читача, що хочемо зобразити Ганса Касторпа не кращим, але й не гіршим, ніж він є, тому не станемо приховувати й того, що свою не надто похвальну схильність до таких містичних спокус, які він до того ж викликав свідомо й зумисно, наш герой намагався спокутувати протилежними зусиллями. Він міг подовгу сидіти, тримаючи в руці годинника, свого плескатого й гладенького золотого годинника, відкривши його кришку з виґравіюваною на ній монограмою, й споглядати фарфоровий циферблат у подвійному обрамленні червоних і чорних арабських цифр, на якому обидві витончено-вишукані золоті стрілки вказували у різні боки, а тонка секундна стрілка, діловито цокаючи, здійснювала пробіг у своїй особливій маленькій сфері. Ганс Касторп не зводив з неї очей, він хотів пригальмувати хоча б декілька хвилин та розтягти їх, щоб утримати час за хвіст. Та стрілка дріботіла своїм шляхом, нехтуючи цифрами, яких досягала, торкалася, проходила, знову наближалася, знову досягала. Вона була байдужа до будь-якої мети, до будь-яких відтинків, поділок. Чом би їй було не затриматись хоча на мить і не подати хоча б малесенький знак, після того, як вона відміряла шістдесят секунд: мовляв, тут щось завершилось. Але так, як переступала вона цю межу, так само переступала вона будь-яку іншу, не позначену цифрою риску — і ставало зрозумілим, що всю цю систему цифр та поділок їй просто підсунули, а вона тільки йде, йде... Тож Ганс Касторп знову клав свій скляно-металевий прилад у кишеню камізельки й залишав час плинути далі.

Яким чином пояснити поважним представникам рівнини ті зміни, що відбулись у внутрішньому побуті нашого молодого шукача пригод? Адже масштаб запаморочливих тотожностей наростав. Якщо навіть при певній поступливості було нелегко відрізнити сьогоднішнє «тепер» від учорашнього, від того, що було два, три дні тому, й подібного на сьогоднішнє як дві краплі води, то саме «тепер» також було схильним і здатним сплутати своє теперішнє з тим, яке було місяць, рік тому, й злитися з ним у своєрідне «завжди». Та оскільки моральні форми свідомости, виражені поняттями «ще», «знову» та «в майбутньому», залишались роз'єднаними, з'являлася спокуса розширити зміст таких визначень, як «учора» та «завтра», за допомогою яких «сьогодні» захищається від минулого та майбутнього, й поширити їх на довші відтинки часу. Неважко було б уявити собі істот, що живуть, можливо, на малих планетах і господарюють з «мініатюрним» часом, для їхнього «короткого» життя дріботіння нашої секундної стрілки дорівнювало б нашому наполегливому та ощадливому ходу стрілки годинної. Але так само можна уявити істот, що живуть у такому просторі, де пов'язаний з ними час робить велетенські кроки, причому поняття «щойно», «згодом», «учора», «сьогодні» як переживання, набули б неймовірно розширеного значення. Словом, це було б не лише можливим, але навіть у дусі певного допустимого релятивізму сприймалося відповідно до вислову «кожному городу нрав і права» та було визнано цілком законним, природним і достойним поваги. Але що сказати про сина землі, який, до того ж, перебуває в такому віці, коли день, тиждень, місяць, три місяці ще повинні грати настільки важливу роль, приносити в його життя стільки успіхів та змін? Що сказати про нього, якщо нараз у нього з'являється порочна звичка або ж він часом піддається дивному потягу говорити замість «рік тому» та «за рік» — «учора» й «завтра»? Тут, без сумніву, доречно назвати це «змішанням та зміщенням» і висловити глибоку тривогу.

Бувають на світі такі життєві обставини, такі особливості ландшафту (якщо в обраному нами випадку можна говорити про «ландшафт»), за яких «змішання та зміщення» часово-просторових дистанцій до запаморочливої однаковости певною мірою є природними та правомірними, й від даватися їхнім чарам на дозвіллі в кожному разі видається припустимим. Ми маємо на увазі прогулянки узбережжям, думка про які була Гансові Касторпу завжди приємною, — як нам відомо, життя серед снігів будило в ньому радісні та вдячні спогади про простори рідних дюн. Сподіваємось, що досвід та пам'ять читача не зрадять нас, якщо ми звернемося до цього чарівного забуття. Отак ідеш, ідеш... З такої прогулянки ніколи не повернешся вчасно додому, оскільки ти та час — ви загубили одне одного. О море, розповідаючи про це, ми від тебе далеко, але звертаємо до тебе свої помисли, свою любов; голосно і ясно кличемо тебе, живи в нашій оповіді, як потай ти жило й раніше, живеш і житимеш завжди... Шумлива пустеля, яку застеляє блідий сіруватий серпанок, насичений терпкою вологістю, що залишає смак соли на наших губах! А ми йдемо, йдемо пружним, засіяним мушлями та водоростями піском; вітер задуває нам вуха, цей величезний, широкий і м'який вітер, що вільно, безперешкодно й просто проноситься просторами, навіюючи нам легкий хміль, і ми бредемо, бредемо й бачимо пінисті язики моря, що накочуються й відступають, намагаючись лизнути ноги. Прибій закипає, лунко бухає хвиля за хвилею й розтікається з шумовинням шовковистою пеленою, набігаючи на плаский берег, — і тут, і там, і на віддалених косах, це збаламучене та всеохопне, м'яке та гуркітливе ревіння застилає слух від будь-яких голосів на світі. Тиха вдоволеність, зумисне забуття... Тож заплющмо очі, нас оберігає сама вічність! Ні, поглянь, там, у пінистій сіро-зеленій, колосально скороченій далечіні, що губиться за небокраєм, там біліє вітрило. Там? Що це за «там»? Чи далеко? Чи близько? Того ти не знаєш. Це вислизає в якомусь тумані від твого визначення. Й щоб сказати, чи далеко той корабель від берега, тобі треба було б знати, що він завбільшки як тіло. Маленький та близький чи великий та далекий? Твій погляд торує шлях крізь невідоме, адже в тобі самому немає органу й немає відчуття, що визначають для тебе простір... Ми йдемо, йдемо... Чи довго? Чи вже далеко зайшли? Стоїмо на місці. Ніщо не змінюється з нашими кроками, там — так само як «тут», раніше — все одно, що «тепер» і «потім», у безмірній одноманітності простору тоне час, рух від точки до точки — то вже зовсім не рух там, де панує тотожність, і там, де рух перестає бути рухом, часу немає.

Вчителі середньовіччя твердили, що час є ілюзією, що його перебіг у формах причинности та наслідковости є лише результатом механізму сприйняття наших органів відчуття, істинним же буттям речей є нерухоме «тепер». Чи блукав він берегом моря, той учений доктор, якому вперше спала така думка, чи відчув він гірчинку вічности на вустах? У кожному разі, повторимося, тут ідеться про вольності часу вакацій, про фантазії дозвілля, якими дух моральности пересичується так само скоро, як бадьора людина — лежанням на теплім піску. Вдаватися до критики засобів та форм людського пізнання, піддавати сумніву саму їхню вартісність, було б абсурдно, нечесно, підступно, якби та критика не мала іншої мети, окрім того, щоб указати розумові на його межі, які він не може здолати, не нехтуючи істинних своїх завдань. І ми можемо лише бути вдячними Сеттембріні, коли він зі своєю твердістю педагога заявив хлопцеві, чия доля нас займає й якого він принагідно так влучно назвав «важкою дитиною життя», що метафізику він визначає як «зло». Й найкращим чином пошануємо пам'ять дорогого для нас покійного, підкресливши, що критика може й повинна мати лише один сенс, одне завдання й одну мету: почуття обов'язку, слугування життю. Так, у той час, коли законодавча мудрість критично означила межі розуму, вона на тих-таки межах установила прапор життя й оголосила військовою повинністю людини — служити під ним! Чи можна знайти виправдання для Ганса Касторпа й визнати, що в його розпусному поводженні з часом, у його порочному заграванні з вічністю проявилася та сама риса, що її один меланхолійний соратник його військового брата назвав «несамовитим завзяттям», яке й довело того до могили?

Мінгер Пеперкорн

Мінгер Пеперкорн, похилого віку голландець, уже певний час перебував у санаторії «Берґгоф», який цілком заслужено мав на своїй вивісці визначення «міжнародний». Самий лише легкий кольоровий домішок у національності цього Пеперкорна — оскільки він був голландцем з колоній, вихідцем з Яви та кавовим плантатором — навряд чи підштовхнув би нас до цього Пітера Пеперкорна (так його звали, так він називав самого себе: «Тепер Пітер Пеперкорн потішить себе чарочкою горілки», — казав він зазвичай), отже навряд чи підштовхнув нас увести до нашої оповіди цю постать та ще й під кінець; адже якими лише кольорами та відтінками вигравало забарвлення того товариства, що мешкало в такому поважному закладі, медичною діяльністю якого керував з багатомовною красномовністю надвірний радник Беренс! Менше з тим, віднедавна тут знову з'явилась одна єгипетська принцеса, та сама, яка колись подарувала надвірному раднику гідний особливої уваги кавовий сервіз та сигарети «Сфінкс». То була сенсаційна особа з коротко підстриженим волоссям та жовтими від нікотину пальцями, на кожному з яких був перстень; за винятком обіду і вечері, коли вона з'являлася в паризьких туалетах, принцеса ходила зазвичай у чоловічому піджаку та напрасованих штанях, до того ж про чоловіків знати нічого не хотіла, даруючи свою ліниву, але пристрасну прихильність тільки одній румунській єврейці, яка звалася всього-навсього пані Ландау, хоча прокурор Паравант заради її високости навіть закинув математику і від закоханости цілком утратив глузд. Але й це ще не все, серед невеликого почту принцеси перебував кастрований мавр, людина хвора і квола, та, незважаючи на свою конституцію, з якої любила посмішкуватися Кароліна Штер, що, здавалось, чіплялася за життя більше, ніж будь-хто інший, він був абсолютно безутішним від картини його нутра, що постала на платівці, коли просвітили його внутрішній морок...

У порівнянні з такими фігурами мінгер Пеперкорн міг здатися майже безбарвним. І хоча ми могли й цю частину оповіді назвати за зразком однієї з попередніх, — «Ще один», але нехай читач не переймається тим, що на сцену вихопиться ще один зачинатель розумового та педагогічного сум'яття. Ні, мінгер Пеперкорн аж ніяк не належить до людей, що вносять у життя логічну плутанину. Ми матимемо нагоду побачити, що то людина зовсім іншого спрямування. А те велике сум'яття, яке він усе-таки вніс у життя нашого героя, буде з'ясовано в наступному викладі.

Мінгер Пеперкорн прибув на станцію «Село» з тим самим вечірнім потягом, що й пані Шоша, на тих самих санях під'їхав з нею до санаторію «Берґгоф» та з нею ж таки повечеряв у ресторані. То був не лише одночасний, то був спільний приїзд, і їхня спільність, яка мала своє продовження хоча б у тому, що мінгера Пеперкорна посадили поряд з хворою, що повернулася, — за «хорошим» російським столом, навпроти місця лікаря, на якому колись хворий учитель Попов улаштовував свої дикі й двозначні комедії, — саме ця нерозлучність і збентежила доброго Ганса Касторпа, який не розраховував на такий поворот. Надвірний радник по-своєму повідомив Ганса Касторпа про день і годину приїзду Клавдії Шоша.

— Ну, Касторп, старий, — сказав він, — вірне чекання буде відшкодовано. Післязавтра ввечері кішечка знову прокрадеться сюди. Я одержав телеграму. — Але про те, що пані Шоша прибуде не сама, — ані пари з вуст. Може, він і сам не знав, що вони з Пеперкорном приїдуть удвох, що вони — разом; принаймні, надвірний радник удав, що дуже здивований, коли Ганс Касторп наступного дня після її приїзду звернувся до нього за роз'ясненнями.

— Навіть не можу сказати, де вона його підчепила, — пояснив Беренс. — Очевидно, познайомилися в дорозі, скоріш за все — в Піренеях, як я гадаю. Доведеться вам із цим рахуватися, розчарований селадоне, нічого не вдієш. Велика дружба, розумієте. Здається, навіть дорожня каса в них спільна. Судячи з усього, що я про нього чую, він страшенно багатий. Кавовий король на заслуженому відпочинку, візьміть це до відома, камердинер-малаєць, розкішні умови життя. Зрештою, він прибув сюди не для розваг. Окрім серйозного катару слизових оболонок на ґрунті вживання алкоголю, здається, наявна ще й підступна тропічна пропасниця, переміжна, розумієте, занедбана, агресивна. Вам доведеться набратись терпцю.

— Та, прошу, прошу, — сказав Ганс Касторп спогорда. «А ти? — подумав він. — Як воно тобі? Адже ти також не зовсім без гріха, принаймні, в минулому, якщо мене нічого не зраджує, ти, синьощокий удівець зі своїм наочним живописом. У твоїх словах звучить чимало злорадства, а ми ж, певною мірою, товариші в нещасті, принаймні, стосовно Пеперкорна».

— Курйозна людина, безперечно, оригінальна постать, — сказав уголос Ганс Касторп і зробив виразний жест. — Кремезний та кволий, таке складається враження; принаймні, таке враження склалося в мене за першим сніданком. Кремезний та водночас кволий, цими двома епітетами можна, напевне, визначити в ньому те, найхарактерніше, хоча такі два слова здаються, зазвичай, несумісними. Він, правда, рослявий та кремезний, любить стояти, розставивши ноги, руки в кишенях, — кишені в нього прямі, а не навкіс, як у вас чи в мене і як прийнято у вищих колах, — і коли він так стоїть і по-голландськи, самим піднебінням, вимовляє всі звуки, тоді в ньому явно відчувається якась кремезність. Але борідка довга, рідкувата, здається, всі волосинки можна полічити, і очі також маленькі й бляклі, просто безбарвні, тут нічого не поробиш, і даремно він їх вирячує, саме тому в нього на лобі такі глибокі зморшки — на скронях вони спочатку йдуть догори, а потім горизонтально, через чоло, а над чолом стовбурчиться сиве, щоправда, довге, але рідке волосся, й очі все-таки маленькі, бляклі, хоч би як він їх витріщав. Висока, закрита камізелька робить його подібним до пастора, хоча сурдут картатий. Ось таке враження справив він на мене сьогодні вранці.

— Я бачу, ви взяли його на приціл, — відповів Беренс, — й уважно роздивилися, разом з усіма його особливостями, що, на мою думку, дуже розумно, адже нам доведеться миритися з його присутністю.

— Так, доведеться, — сказав Ганс Касторп. Йому надали можливість приблизно описати портрет нового пацієнта, й він упорався з цим завданням цілком задовільно, зрештою, і в нас би вийшло не краще. Щоправда, його спостережний пункт був надзвичайно зручним: адже ми знаємо, що за час відсутности Клавдії Ганс Касторп, поступово пересідаючи, опинився по сусідству з «хорошим» російським столом. Обидва столи стояли паралельно, але російський — трохи ближче до дверей на галерею; як Ганс Касторп, так і голландець сиділи на вузьких боках столів, обернених усередину зали, так що вони сиділи наче поряд, Ганс Касторп ледь позаду Пеперкорна, що сприяло непомітному спостереженню, тоді як місце пані Шоша було від нього навкіс, і він бачив її більше в профіль. До талановито зробленого ним начерку портрета можна було ще додати, що Пеперкорн голив вуса, ніс у нього був великий та м'ясистий, рот також чималий, а обрис губів був такий нерівний, що вони здавалися ніби роздертими. Долоні були хоча й досить широкі, але з довгими доглянутими нігтями, що нагадували гострі списи; й коли він говорив, а говорив він безперестанку, хоча сенс його слів Ганс Касторп далеко не завжди міг ухопити, — Пеперкорн супроводжував свою мову жестами, що мали підсилити увагу слухачів, виражаючи різні тонкі нюанси, то були витончені, виважені, точні та відпрацьовані жести, як у диригента; то він указівним та великим пальцем утворював маленьке коло, то розкривав широку долоню з гострими нігтями, ніби заспокоюючи, пом'якшуючи, закликаючи виявити увагу, щоб потім розчарувати людей, котрі очікувально посміхаються, незбагненністю так енергійно підготовленого вислову; навіть не розчарувати, а перетворити їхнє очікування на радісний подив, оскільки сила, багатозначність та ретельність підготовки значною мірою компенсували те, що слухачі не могли вловити, все це саме по собі приносило задоволення, захоплювало, навіть збагачувало. Часом сам вислів так і не звучав. Він обережно клав свою руку на руку сусіда, молодого болгарського науковця, або на руку мадам Шоша праворуч, по тому підносив цю руку догори і навкіс, закликаючи до тиші та уваги в зв'язку з тим, що він збирався сказати, і, високо звівши брови, так що зморшки, які відбігали під прямим кутом до зовнішніх кутиків його очей, ставали глибшими, ніби це було не обличчя, а маска, дивився попри сусіда, завмерлого на місці, на скатертину, причому його напіврозтулені, великі, ніби подерті губи, здавалося, ось-ось промовлять щось надзвичайно важливе. Та за мить, зітхнувши, він ніби давав команду «вільно», й, так і не виконавши обіцяного, повертався до своєї кави, яка на його вимогу мала бути особливо міцною й подавалась у його власному кавнику.

Коли він допивав каву, то зазвичай робив таке: рухом руки призупиняв розмову, чекав, коли запанує тиша, як диригент, що примушує вщухнути строкате різноголосся інструментів, стримано, але владно, мовби збирав воєдино увагу всього оркестру, щоб розпочати виконання, — і оскільки велика голова Пеперкорна в язикатих пасмах сивого волосся, бліді очі, могутні зморшки на чолі, довга борода та по-страдницьки скошений рот, поза всякими сумнівами, викликали повагу, то присутні тут-таки підкорялися його жестові. Всі замовкали, посміхаючись, дивилися на нього, чекали, дехто кивав йому, підбадьорюючи, і він досить тихо починав говорити:

— Панове. Добре. Все добре. За-кінчено. Проте, майте на увазі... й ні на мить не забувайте, що... зрештою, але не будемо більше про це. Те, що я мушу тут висловити, й не стільки саме це, скільки перш за все те, головне, що ми забов'язані... що до нас звернута непорушна... повторюю й особливо підкреслюю це слово... непорушна вимога до нас... Ні! Ні, панове, не те! Не те, що, скажімо, я... то було б неприпустимою помилкою — думати, ніби я... Закінчено, панове! Цілком готово. Гадаю, тут ми всі одностайні... отже, до діла!

Нарешті він так нічого й не сказав, та його обличчя було настільки поважним, міміка та жести настільки категоричними, проникливими та виразними, що слухачам, зокрема й Гансові Касторпу, здавалося, буцімто вони довідалися про щось надзвичайно важливе, а ті, хто збагнув, що врешті нічого конкретного та ясно вираженого словами не прозвучало, все-таки за цим не пошкодували. Й ми задаємося запитанням, а як би то було для глухого? Можливо, він би засмутивсь, оскільки судив би про сказане за виразами облич, і гадав би, що внаслідок своєї глухоти виявився духовно обділеним. Такі люди швидко ображаються й схильні до недовіри. Один молодий китаєць на протилежному боці столу, який ще не досить добре володів німецькою, просто не зрозумів того, що говорить Пеперкорн, але чув його та бачив, і висловив своє задоволення, вигукнувши «very well»[75].

І навіть зааплодував.

А мінгер Пеперкорн узявся «до діла». Він підвівсь, випростав широкі груди, застебнув картатий сурдут поверх високої камізельки, — його сива голова мала просто королівський вигляд. Пеперкорн закликав жестом одну із «сестер-годівниць» — трапилася саме карлиця, — і хоча та була дуже заклопотана, тут-таки помітила, що її кличуть і, тримаючи в руках кавник та глечик з молоком, зупинилася біля його стільця. Вона також мимовільно посміхнулася до нього й підбадьорливо та шанобливо закивала великою головою з широким, підстаркуватим обличчям, заворожена поглядом його бляклих очей, що дивилися на неї з-під потужних зморшок чола, та його піднятою рукою, що зобразила маленький бубличок великим та вказівним пальцем, а три інших пальці стирчали догори з гострими, як списи, нігтями.

— Моя дитино, — сказав він, — добре. Дотепер усе добре. Ви така маленька — але що мені до того? Навпаки! Я оцінюю це, як певний позитив, дякую Богові за те, що ви така, як є, і що характерний для вас малий зріст... Ну, годі з тим! І від вас я також хочу одержати... щось таке маленьке, але характерне. Перш за все, як вас звати?

Посміхаючись, карлиця щось там пробурмотіла, потім сказала, що її звати Емеренцією.

— Чудово! — вигукнув Пеперкорн, відкинувшись на спинку стільця й простягши карлиці руку. Він вигукнув це таким тоном, ніби хотів сказати: «То чого вам ще треба! Адже все просто чудово!» — Моя дитино! — вів він далі дуже серйозним, навіть суворим тоном. — Це перевершує всі мої сподівання! Емеренція — й ви промовляєте це ім'я так скромно, проте це ім'я... та ще й у поєднанні з вашою зовнішністю... Словом, воно відкриває широкі можливості. Заслуговує на те, щоб бути йому вірним, укласти в нього всі свої почуття... щоб — у пестливій формі — ви, звичайно, розумієте мене, моя дитино, в пестливій формі кликати вас Ренція, хоча й Емхен звучало б ніжно, — наразі я рішуче зупиняюся на Емхен. Отже, Емхен, моя дитино, запам'ятай: трішки хліба, моє коханнячко! Стій! Зачекай! Щоб не було непорозуміння! Я бачу на твоєму доволі великому обличчі, що мені загрожує небезпека одержати хліб, Рецхен, але потрібен не печений хліб, нам його дають скільки завгодно і різного виду. Ні, дай мені очищеного, мій янголе! Божого хліба, прозорого хліба, в пестливій формі — хлібчика, саме для душевної втіхи. Не знаю, чи розумієте ви значення цього слова, — я запропонував би назвати його «хліб, щоб духовно підкріпитися», та тут можна наразитися на нову небезпеку, що це потрактують у дусі звичайнісінької легковажности... За-кінчено, Ренціє, закінчено й виключається. Ні, скорше в смислі нашого обов'язку та святих наших зобов'язань... Наприклад, хоч би й через обов'язок чести, що лежить на мені, — від щирого серця порадіти за твою характерну мініатюрність, з чаркою джину, люба! За радість, хотів я сказати. Поквапся, Емеренцхен. Швиденько принеси мені чарку!

— Чарку джину, чистого, — повторила карлиця, круто розвернулася й, бажаючи звільнитись тим часом від кавника й глечика з молоком, поставила їх на стіл Ганса Касторпа, поряд з його прибором, очевидно, щоб не заважати ними панові Пеперкорну. Потім побігла й нараз принесла все, що було замовлено. Та чарка була така повна, що «хлібчик» аж стікав через вінця на тарілку. Він взяв той «хлібчик» великим та підмізинним пальцем, підняв і подивився на світло.

— Отже, — заявив він, — Пітер Пеперкорн потішить себе чарочкою горілки. — Й він ковтнув оту дестильовану пшеницю. — Тепер, — вів він далі, — я дивлюся на вас збадьореним поглядом. — Він узяв руку пані Шоша, що лежала на скатертині, підніс до вуст і поклав на місце, причому його рука ще якийсь час лежала на ній.

Своєрідна, по-своєму значуща, хоча й незрозуміла особистість. Берґгофське товариство було надзвичайно заінтриговане. Говорили, що він недавно облишив колоніальні ґешефти й забрав звідти свій капітал. Розповідали про його розкішний будинок у Гаазі та про віллу в Шевенінґені. Пані Штер називала його «грошовим магнітом» (Магнатом! О жахливе створіння!) й посилалася на перлинове намисто, яке мадам Шоша після свого повернення одягала до вечірнього туалету; на думку Кароліни, воно навряд чи засвідчувало закавказьку галантність її чоловіка й, очевидно, походило зі «спільної каси». При цьому пані Штер підморгувала, киваючи головою в бік Ганса Касторпа та пародіюючи його імовірну засмученість, з удаваним сумом опускала кутики рота; хвороба та страждання не ошляхетнили її, вона використовувала його становище, щоб безцеремонно з нього познущатися. Та він не втрачав самовладання. Навіть досить дотепно виправив помилку, спричинену її невіглаством. Пані, напевне, обмовилася, зауважив він. Грошовий магнат. Але магніт — також непогано, адже Пеперкорн має багато притягальної сили. Коли вчителька Енгельгарт, невиразно почервонівши, криво посміхаючись і не дивлячись на нього, запитала, чи подобається йому новий пацієнт, Ганс Касторп відповів, успішно зберігаючи цілковитий спокій: мінгер Пеперкорн — видатна особистість, але трохи поблякла. Точність такого визначення свідчила про його об'єктивність та душевну рівновагу й спантеличила вчительку. Ну, а щодо Фердинанда Везаля та його єхидного натяку на непередбачувані обставини, в яких опинилася пані Шоша після повернення, то Ганс Касторп на ділі довів, що часом деякі погляди за своїм явним сенсом ні в чому не поступаються мовленому слову. «Нікчема!» — промовив його погляд, звернений до мангаймця, причому промовив настільки ясно, що не міг бути потлумачений жодним іншим чином. Везаль зрозумів і мовчки ковтнув образу, навіть кивнув, показавши свої зіпсовані зуби, але відтоді під час прогулянок з Нафтою, Сеттембріні та Ферґе вже не носив за Гансом Касторпом його пальта.

Ради бога, він і сам може нести своє пальто, так навіть краще, адже коли він часом і віддавав його, то лише через те, що хотів приділити увагу цьому нещасному. І все-таки ніхто не став би заперечувати, що ці зовсім непередбачувані обставини стали для Ганса Касторпа сильним ударом, звівши нанівець усю його душевну підготовку до побачення з предметом його пригоди в карнавальну ніч. Більше того, ці обставини зробили таку підготовку зайвою, що якраз було принизливим.

А він же збирався поводитись так делікатно, так розсудливо, був далекий від думки дозволити собі якусь гарячкову нетактовність. Він навіть не думав про те, щоб поїхати за Клавдією на станцію, — і яке щастя, що він вчасно обірвав цю думку! Та й взагалі було невідомо, чи захоче жінка, якій хвороба надавала таку свободу, визнати за факт фантастичні події однієї давньої ночі, ночі маскарадної, іншомовної, сновидної, — чи захоче вона, щоб про те взагалі ще згадувалося? Ні, жодної настирливости, жодних недолугих претензій! Якщо його ставлення до хворої з розкосими очима перейшло за межі європейської розсудливости та моральности, все-таки на людях слід було дотримуватися цілком цивілізованих форм спілкування й навіть удати деяку забудькуватість. Лицарський поклон від столу до столу — і поки що нічого більше. Принагідно ввічливо підійти та невимушено поцікавитися про те, як їй подорожувалося. А потім, можливо, колись відбудеться і справжнє побачення, як винагорода за те, що він так по-лицарськи проявив витримку.

Та всі ці тонкощі, як уже сказано, були зайвими, оскільки в нього відібрали добровільність зречення, а отже й заслуги тут не могло бути. Присутність мінгера Пеперкорна аж надто очевидно усувала можливість будь-якої тактики, яка б не спиралася на крайню стриманість. У вечір приїзду Ганс Касторп бачив зі свого балкона санаторні сани, що поволі їхали нагору; на козлах поряд із кучером був камердинер-малаєць, жовтий чоловічок у пальті з хутряним коміром і в циліндрі, а поряд з Клавдією, насунувши на очі капелюха, сидів незнайомець. Тої ночі Ганс Касторп майже не спав. А вранці без жодних труднощів дізнався прізвище пана, що супроводжував Клавдію і цим фактом так його збентежив; до того ж йому повідомили, що вони зайняли на другому поверсі найкращі кімнати, навіть розташовані поряд. Потім настала година першого сніданку, Ганс Касторп вчасно був на своєму місці і з трохи блідим обличчям чекав, коли нарешті грюкнуть скляні двері. Та цього не сталося. Клавдія ввійшла нечутно, оскільки за нею причинив двері мінгер Пеперкорн — кремезний, високочолий чоловік з гривою сивого волосся на великій голові, довгі пасма якого нагадували язики полум'я; він прямував за своєю супутницею, яка, витягши шию, звичною котячою ходою прокрадалася до свого столу. Так, це була вона, зовсім не змінилася! Всупереч задуманій тактиці, забувши про все на світі, Ганс Касторп обхопив її всю одним поглядом почервонілими від безсоння очима. То було її волосся, біляво-рудувате, без штучної завивки, а просто заплетене в косу й укладене навколо голови, її очі — «вогники степового вовка», обрис її потилиці, її губи, що здавалися повнішими, ніж насправді, завдяки виразним вилицям, які надавали щокам милу, ледь помітну запалість... «Клавдіє!» — промовив він подумки, затремтів та, відкинувши голову, поглянув на її нежданого супутника не без зухвало-насмішкуватого виклику щодо його величної появи, яка нагадувала маску, не без потайного потягу посміятися з його теперішнього права володіння, котре, коли пригадати певні факти з минулого, поставало в досить сумнівному світлі, справді, певні факти, а не лише щось таке туманне та невизначене, в стилі дилетантського малярства, що колись викликало в ньому тривогу... Також збереглася звичка пані Шоша перш, ніж сідати до столу, виструнчуватися перед залою, ніби вона представляється тутешній публіці; Пеперкорн зробив так само, як вона, попередньо пропустивши її наперед, і Клавдія мала змогу виконати свою звичну церемонію, а по тому сів поряд з нею на кінці столу.

З лицарським поклоном від столу до столу нічого не вийшло. Погляд Клавдії, коли вона «представлялася», ковзнув по особі Ганса Касторпа та його сусідах за столом і заглибивсь у віддалені закутки зали; те саме повторилося і під час наступної зустрічі в їдальні; вже кілька разів, коли вони сиділи за столом, їхні погляди зустрічалися, часом пані Шоша навіть оберталась, та її мовби невидющий, байдужий погляд щораз лише торкався його погляду, тож лицарський уклін вийшов би геть не до місця. Ввечері, під час нетривалого спілкування пацієнтів, мандрована дружня пара розташовувалась у малому салоні: пані Шоша та Пеперкорн сиділи поряд на дивані, в колі своїх сусідів за столом, і мінгер, чиє величне, розпашіле обличчя особливо вирізнялося в обрамленні сивих пасом та борідки, допивав пляшку червоного вина, яку розпочав за вечерею. За вечерею та за обідом він обов'язково випивав одну, а то й півтори чи навіть дві пляшки, не кажучи вже про «хлібчик», з якого незмінно починався його перший сніданок. Ця королівська особа, очевидно, мала потребу «потішити» себе більше, ніж то було прийнято. Окрім того, неодноразово протягом дня тішив він себе надзвичайної міцности кавою, не лише вранці — він пив її з величезної чашки і вдень, — не після, а під час обіду разом з вином. Ганс Касторп чув не раз, як Пеперкорн запевняв, що те й те дуже помічне під час пропасниці й, окрім того, що приносить утіху, є вельми лікувальним, зокрема — коли маєш саме переміжну тропічну пропасницю, яка вже на другий день по приїзді на декілька годин прив'язала його до ліжка і до своєї кімнати. Надвірний радник визначив її, як квартану, оскільки напади щораз поверталися на четвертий день: спершу хворого трясло, потім починалася гарячка, потім тіло вкривалося рясним потом. Через те і селезінка була в нього збільшеною.

Vingt et un[76]

Так минув певний час, — зо два тижні, за нашою оцінкою, десь три-чотири, адже довіряти уточненням та розрахункам Ганса Касторпа ми не можемо. Ці тижні прослизнули непоміченими, не спричинивши жодних змін, проте в нашого героя вони викликали вперте почуття незгоди, воно стало для нього вже звичним — почуття незгоди щодо непередбачуваних обставин, які примушували його до стриманости, що таким чином аж ніяк не було його заслугою; проти основної перепони, яка називала себе Пітер Пеперкорн, коли хотіла випити чарку горілки, проти присутности цієї по-королівськи величної, незрозумілої людини, яка справді «заважала» Гансові Касторпу в значно грубілій формі, ніж заважав у минулому пан Сеттембріні. Й ось між насуплених брів Ганса Касторпа залягли вперті, гнівливі зморшки, з-під яких його очі п'ять разів у день споглядали одну особу, що знову повернулася до «Берґгофа», причому він усе-таки тішився з того, що, принаймні, може споглядати її та відчувати зневагу до втіленого в її супутникові владного сьогодення, що ніяк не підозрювало, яка сумнівна тінь з минулого падає на це теперішнє.

Якось увечері, без особливої причини, як то часто буває в таких випадках, спілкування пацієнтів у вестибюлі та салонах проходило жвавіше, ніж завжди. Була музика, циганські пісні, що їх хвацько виконував на скрипці угорський студент, потім надвірний радник Беренс, який також зазирнув сюди на чверть години разом з доктором Кроковскі, запропонував комусь виконати на басових регістрах піаніно «Хор пілігримів», а сам, стоячи поряд з інструментом, уривчасто бив щіткою по струнах верхніх октав, пародійно імітуючи партію скрипки. Всі дуже сміялись, і під бучні аплодисменти надвірний радник залишив салон, поблажливо хитаючи головою, буцімто сам дивувався з власного бешкету. Та товариство не розходилося, далі звучала музика, правда, не викликаючи загальної уваги, дехто грав у доміно та бридж, інші розважались оптичними приладами або балакали, поділившись на групи. Серед тих, хто юрмивсь у вестибюлі та в музичній кімнаті, була й компанія «хорошого» російського столу. Мінгера Пеперкорна бачили то там, то там, його не можна було не бачити, його величне чоло здіймалося над оточенням, затіняло своєю королівською потугою та значущістю, і якщо спочатку людей приваблювали лише чутки про його багатство, то дуже швидко з'ясувалося, що притягує до нього сама його яскрава особистість; посміхаючись, люди обступали його, кивали йому, підбадьорюючи, захоплювалися ним. Він мовби причарував їх своїми бляклими очима та могутніми зморшками на чолі, тримав у постійній напрузі виразністю відпрацьованих жестів своїх рук з довгими нігтями, причому ніхто не відчував жодного розчарування від того, що слова, які слідували за цими жестами, були недоладними, нечіткими і фактично безглуздими.

Якщо за цих обставин ми шукатимемо Ганса Касторпа, то знайдемо його в читальні, в тій самій кімнаті, де колись (оце «колись» звучить доволі туманно; оповідач, герой та читач уже не зовсім ясно собі уявляють, коли саме) йому були довірені дуже важливі таємниці стосовно тих заходів, які мають сприяти поступові людства. Тут було тихіше; лише кілька людей поділяли з ним його усамітнення. Хтось писав під підвісною лампою за подвійним письмовим столом. Пані з двома пенсне на носі сиділа перед бібліотечною шафою та гортала ілюстроване видання. Ганс Касторп прилаштувався біля дверей, прочинених до музичної кімнати, спиною до портьєри, в кріслі, що якраз там випадково стояло, — то було оббите плюшем крісло в ренесансному стилі, — якщо вже хтось хоче його собі уявити, — з високою, прямою спинкою без билець. Хоча Ганс Касторп тримав газету так, як її тримають під час читання, але він не читав, — схиливши голову набік, прислухався до уривків просоченої розмовами музики, що долинала з салону, причому його насуплені брови вказували на те, що і цю музику слухає він неуважно, а його думки скеровано на зовсім немузичний шлях, тернистий шлях розчарування через певні обставини, адже наш герой, узявши на себе тягар тривалого чекання, змушений був визнати, що коли цьому чеканню настав кінець, сам він пошився у дурні, саме тому його думки обрали почуття впертої незгоди, від якого було недалеко до рішення кинути газету на це незручне крісло, що випадково трапилося йому, вийти в двері, що ведуть до вестибюлю і, оскільки вечір зіпсовано, змінити товариство хворих на морозяну самотність лоджії разом із «Марією Манчіні».

— А де ваш брат, месьє? — запитав позад нього, над самою його головою, чийсь голос. Для Ганса Касторпа то був чарівний голос, наче створений для того, щоб своєю солодкаво-терпкою приглушеністю приносити йому надзвичайну насолоду, насолоду, доведену до свого найвищого ступеня, — то був голос, що колись давно промовив: «Будь ласка. Але дивись, не зламай», — владний голос, голос долі; і якщо він не помиляється, той самий голос запитував його тепер про Йоахима.

Він повільно опустив газету і трохи підвів обличчя, так що його голова опинилася над спинкою крісла й він сперся на її край самим лише тім'ям. Навіть на мить заплющив очі, але тут-таки знову розплющив і спрямував свій погляд кудись угору та навкіс, туди, звідкіля долинав той голос. Бідолаха, вираз його обличчя нагадував ніби якогось ясновидця чи сомнамбулу. Він хотів, аби вона запитала ще раз, але цього не трапилось. Тому навіть не був певним, чи вона ще досі стоїть за його кріслом, коли після тривалої паузи, з дивним запізненням, тихо відповів:

— Він помер. Повернувся на рівнину заради служби й помер.

Ганс Касторп сам звернув увагу, що слово «помер» було першим значущим словом, яке прозвучало між ними. Так само звернув він увагу на те, що вона, не знаючи достатньо його мови та бажаючи висловити співчуття, вибирає надто легковажні вислови; далі стоячи позаду над ним, вона сказала:

— Шкода! Як шкода. Зовсім помер і похований? І давно?

— Не дуже давно. Його мати забрала тіло на батьківщину. Він запустив був бороду, як на війні. На його честь над могилою дали три залпи.

— І це він заслужив. Він був дуже хоробрим. Значно хоробрішим, ніж інші, деякі інші...

— Так, він був хоробрим. Радаман постійно докоряв йому за його надмірне завзяття. Але тіло схотіло інакше. Rebellio camis, як то називають єзуїти. Він завжди був спрямований на тілесне, в достойному розумінні. Проте його тіло дозволило проникнути в себе недостойному началу і зрадило його надмірне завзяття. Та, зрештою, більш морально — втратити себе і навіть загинути, ніж себе зберегти.

— Я бачу, що ви й далі філософствуєте від нічого робити. Радамант? Хто це?

— Беренс. Його так Сеттембріні називає.

— А, Сеттембріні, знаю. Отой італієць... Я його не любила. Людяности йому бракувало. (Голос промовив слово «людяности» повільно й мрійливо, розтягуючи в ньому звук «ю»). Він дивився на всіх звисока (вона зробила наголос на третьому складі). Його вже тут немає? Я дурна. Я не знаю, що таке Радамант.

— Щось гуманістичне. А Сеттембріні переїхав. За цей час ми постійно заводили філософські дискусії, він, я та Нафта.

— А хто такий Нафта?

— Його супротивник.

— Раз він супротивник, я хотіла б з ним познайомитись. Але хіба я не казала, що ваш брат помре, якщо спробує стати на рівнині солдатом?

— Так, ти знала наперед.

— Що це ви собі дозволяєте?

Запанувала тривала мовчанка. Він не хотів відступати. Він чекав, притулившись потилицею до спинки крісла, і дивився поперед себе очима провидця, чекаючи, коли знову залунає її голос, і цього разу був непевний, чи вона ще стоїть позаду нього, побоюючись, що вривчаста музика із салону могла заглушити її кроки, що віддалятимуться. Нарешті голос таки зазвучав знову:

— Але месьє навіть не поїхав на похорон брата?

Він відповів:

— Ні, я тут з ним попрощався, перед тим, як закрили труну, він вже почав посміхатися. Ти собі уявити не можеш, яке холодне було в нього чоло.

— І знову! Хіба так можна звертатися до малознайомої дами?

— То що, я маю говорити по-гуманістичному, а не по-людськи?

(Мимовільно та якось сонно він розтяг це слово, мов людина, що, випроставшись, позіхає).

— Quelle blague![77] Ви ввесь час жили тут?

— Так. Я чекав.

— Чого?

— Тебе.

Над його головою пролунав сміх, і, сміючись, вона промовила:

— Дурник. Мене! Тебе просто не відпустили.

— Неправда, Беренс одного разу мене відпускав, він був розлючений. Та все-таки то був би самовільний від'їзд. Адже окрім старих рубців з минулого, з моїх шкільних років, ти ж знаєш, у мене є нове місце, яке знайшов Беренс, від нього і температура.

— Ще досі температура?

— Так, ще трохи є. Майже ввесь час. Іноді переміжно з нормальною. Але в мене не переміжна пропасниця.

— Des allusions?[78]

Він змовчав. Брови над його очима провидця насупилися. За якийсь час він запитав:

— А де ти була?

Рука вдарила по спинці крісла.

— Mais c'est un sauvage![79] Де я була? Скрізь. У Москві (Голос промовив «Мааскві», з такою самою лінивою протяжністю, як і «людяність»), у Баку, на водах у Німеччині, в Іспанії.

— О, в Іспанії. І як там було?

— Так собі. Мандрувати там погано. Люди — наполовину маври. Кастилія дуже пустельна, закостеніла. Кремль гарніший за той замок чи монастир, там біля підніжжя гір...

— Ескуріал.

— Так, замок Філіппа. Якийсь нелюдяний замок. Мені значно більше сподобався каталанський народний танець, сардана, під волинку. Я разом з ними танцювала. Всі беруться за руки й ведуть танець колом. Вся площа танцює, c'est charmant[80]. Це дуже по-людськи. Я придбала собі синю шапочку, її носять там усі чоловіки та хлопчики з народу, подібна на феску, називається бойна. Я одягаю її під час лежання і взагалі. Месьє вирішить, чи вона мені пасує.

— Який месьє?

— Та оцей, у кріслі.

— Я думав: мінгер Пеперкорн.

— Він вже вирішив. Каже, що вона пасує мені просто чарівно.

— Він це сказав? Доказав до кінця. Договорив фразу до кінця, так що можна було все зрозуміти?

— Ой, у нас, напевне, поганий настрій. Нам хочеться бути злим, єхидним. Ми намагаємось познущатися з людей, які значно великодушніші, людяніші, ніж ми самі з іншими... avec son ami bavard de la Méditerranee, son maotre grand parleur[81]... Але я не дозволю, щоб моїх друзів...

— Ти ще маєш мій внутрішній портрет? — печально перебив він її.

Вона розсміялася.

— Треба буде пошукати.

— А твій я ношу ось тут. Крім того, в мене на комоді стоїть маленький мольберт, я на ніч ставлю його туди і...

Ганс Касторп не договорив. Перед ним виріс Пеперкорн. Шукаючи свою супутницю, він зайшов через двері, завішані портьєрою, і тепер стояв перед кріслом того, хто сидів до неї спиною і з ким вона балакала, — не стояв, а височів і, до того ж, просто перед ногами Ганса Касторпа, і той, незважаючи на свій сомнамбулічний стан, зразу второпав, що належиться підвестись; він спробував стати на ноги між обома, але то було нелегко, тож він ковзнув із сидіння боком, унаслідок чого дійові особи цієї сцени утворили трикутник з кріслом посередині.

Пані Шоша виконала вимогу вихованого Заходу і відрекомендувала «панів» одного одному. Старий знайомий, сказала вона про Ганса Касторпа, ще з тих часів, коли вона була тут минулого разу. Присутність пана Пеперкорна не потребувала жодних пояснень. Вона назвала його, і голландець з-під своїх, мов у ідола, задумливо-заглиблених арабесок на чолі та скронях спрямував погляд бляклих очей на хлопця, простяг йому широку всіяну ластовинням руку, «Капітанська рука, якби не списоподібні нігті», — подумав Ганс Касторп. Уперше опинився він під безпосереднім упливом потужної особистости Пеперкорна (за його присутности завжди спадало на думку це слово «особистість», і людина нараз починала розуміти, що воно таке — особистість; більше того — пересвідчувалася, що особистість не може навіть мати іншого вигляду), й Ганс Касторп, у своєму тендітному віці, почувався ніби придавленим вагою цих кремезних, багрянолицих, сивочолих шістдесяти років Пеперкорна, зі страдницьки роздертим ротом та гострою борідкою, довгою та вузькою, що спадала на глуху, мов у пастора, камізельку. Зрештою, Пеперкорн був просто втіленою ґречністю.

— Мій пане... — сказав він, — ...надзвичайно. Ні, дозвольте мені — надзвичайно! Сьогодні ввечері я знайомлюся з вами, знайомлюся з хлопцем, що викликає довіру. Я роблю це цілком свідомо, мій пане, від щирого серця. Мій пане, ви подобаєтесь мені; я — ласкаво прошу! Закінчено. Ви мені сподобались.

Тут нічого було заперечувати. Відпрацьовані жести голландця були надто категоричні. Ганс Касторп припався йому до вподоби. Й Пеперкорн зробив з цього відповідні висновки, які висловив у формі натяків, що вустами його супутниці були доповнені необхідними та зрозумілими заувагами.

— Моя дитино, — сказав він, — ...усе добре. А що якби... Прошу мене правильно зрозуміти. Життя коротке, й наші можливості користуватися тим, що воно нам пропонує... Це факт, дитино моя. Закон. Непорушний. Словом, моя дитино, словом, коротше кажучи... — Він застиг, зробивши виразний закличний жест, ніби кажучи, що знімає з себе будь-яку відповідальність, якщо, незважаючи на його вказівки, відбудеться капітальна помилка.

Та, очевидно, пані Шоша вже звикла розуміти з півслова спрямованість його бажань. Вона сказала:

— Чому б і ні. Можна було б ще побути трохи разом, пограти в якусь гру чи розпити пляшку вина. Чого ж ви стоїте? — звернулася вона до Ганса Касторпа. — Проявіть активність! Не будемо ж ми сидіти втрьох, потрібна компанія. Хто ще залишився в салоні? Гукайте всіх, кого знайдете. Приведіть декількох друзів з балконів. А ми від нашого столу запросимо доктора Тін Фу.

Пеперкорн потер руки.

— Абсолютно, — сказав він. — Прекрасно. Чудово. Покваптесь, юний друже! Слухайтесь! Нехай збереться гурт. Ми будемо грати, їсти й пити. І відчуємо, що ми... Абсолютно, юний друже!

Ганс Касторп піднявся ліфтом на третій поверх. Він постукав до А. К. Ферґе, а той, зі свого боку, витяг із шезлонгів Фердинанда Везаля та пана Альбіна, що лежали у нижньому павільйоні. Прокурора Параванта та пані Маґнус застали ще у вестибюлі, а пані Штер та Клеефельд — у салоні. Й ось під середньою люстрою розгорнули великий картярський стіл, до нього підсунули стільці та столики для закусок. Мінгер вітав кожного, хто приєднувався до його компанії, люб'язним поглядом бляклих очей з-під уважно здійнятих арабесок на чолі. Навколо столу розсілося дванадцятеро, Ганс Касторп опинився поміж величним господарем та Клавдією Шоша; на стіл поклали карти й фішки, оскільки було вирішено разом зіграти декілька партій в vingt et un, і Пеперкорн, з притаманним йому значущим виглядом, замовив у карлиці вина, білого шаблі 1906 року, для початку три пляшки, і до цього солодощів, сушених фруктів, конфет, — усього, що знайдеться. Потираючи руки, він вітав появу різних смакот і намагався навіть висловити свої відчуття окремими фразами, які багатозначно обривав, і ці відчуття йому вдалося дуже доладно висловити, оскільки за нього говорила вся його неабияка особистість. Спершу він поклав обидві руки на руки своїх сусідів, а потім, піднявши вказівний палець зі списоподібним нігтем, закликав виявити найвищу увагу, — тут-таки запанувала тиша, — й до дивовижного золотавого кольору вина у високих келихах, і до цукру, що виступав на ягодах винограду «малаґа», й до особливого сорту маленьких солоних крендельків, посипаних маком, які назвав божественними, причому будь-яке заперечення, яке йому могли зробити проти такого сміливого визначення, придушував категоричним, відпрацьованим жестом. Він став першим тримати банк; та незабаром поступився панові Альбіну, адже, якщо гості правильно його зрозуміли, обов'язки банкуючого перешкоджали йому насолоджуватися всіма обставинами цього вечора.

Було видно, що азартна гра — то для нього справа другорядна, — та й гра була, на його думку, дріб'язковою: найменшою ставкою, за його пропозицією, оголосили п'ятьдесят сантимів, та для більшости учасників то було аж забагато; прокурор Паравант та пані Штер то червоніли, то блідли, причому остання особливо звивалася в муках, коли перед нею постало питання, чи брати ще з прикупу при вісімнадцяти. Вона дзвінко зойкала, коли пан Альбін звичним, стриманим жестом скидав їй таку карту, де кількість очок зводила нанівець усі її відчайдушні заміри, а Пеперкорн від душі сміявся.

— Зойкайте, зойкайте, пані! — казав він. — Ваш зойк звучить так пронизливо й життєствердно, він іде з самої глибини... Тож пийте, порадуйте ще раз свою душу до нових... — І він налив їй, налив своїм сусідам і собі, замовив ще три пляшки, цокнувся з Везалем та з пані Маґнус, що здавалася занепалою духом, оскільки він думав, що вони найбільше потребують підбадьорення. Обличчя швидко розпашілися від воістину чудодійного вина, — за винятком доктора Тін Фу, шкіра якого залишалася незмінно жовтою, й на цьому тлі особливо вирізнялися його гагатово-вузькі очиці, скошені, як у пацюка; беззвучно хихикаючи, він робив дуже високі ставки, і йому безбожно щастило. Інші також не відставали. Прокурор Паравант вирішив кинути виклик долі та із затуманеним поглядом поставив десять франків на початкову карту, яка зовсім не обіцяла великого успіху, а потім, з побілілим обличчям, перекупив і взяв подвійний виграш, оскільки пан Альбін, даремно сподіваючись на одержаного туза, подвоїв ставки. То були потрясіння, які поширювалися не лише на тих, кого стосувались безпосередньо. Їх поділяли всі присутні, і навіть пан Альбін, хоча холодною обачливістю міг суперничати з будь-яким круп'є із Монте-Карло, де, за його словами, раніше був завсідником, тож навіть він не дуже міг дати раду своїм почуттям. Ганс Касторп також грав по-великому; так само й Клеефельд та пані Шоша. Далі перейшли до «турів», грали в «залізницю», в штос, у небезпечний «диферанс». Вигуки радости та відчаю, напади люті та істеричного сміху, які спричиняло в гравців бешкетливе везіння, що грало їм по нервах, були непідробними та щирими, не інакше звучали б вони під час перипетій самого життя.

Проте не лише вино та гра, значною мірою навіть не вони створили в присутніх те особливе піднесення: ці палаючі обличчя, цей зблиск розширених очей, те, що можна було б назвати особливою напруженістю невеликого товариства, що ніби затамувало подих, його мало не болюча зосередженість на теперішньому моменті. Все це скорше пояснювалось присутністю владної натури, яскравої особистости, пояснювалося впливом мінгера Пеперкорна, адже він тримав у своїй, такій багатій на жести руці всі важелі правління і своїм урочистим обличчям, бляклим поглядом та монументальними зморшками на лобі, своєю мовою та виразною пантомімою змушував усіх підкорятися велінням даної години. Що він казав? Щось зовсім недоладне, і то більш недоладне, що більше він пив. Та люди ловили кожне його слово, здивовано звівши брови, посміхаючись та киваючи, дивилися на його вказівний та великий пальці, які він поєднував бубличком, ніби щось уточнюючи, на інші пальці, що стирчали ніби націлені списи, на його королівський вираз обличчя з красномовною грою міміки, і, не чинячи спротиву, переймалися захопленням, що значно переважало ту відданість, на яку всі вважали себе здатними. Ця відданість настільки захоплювала їх, що деякі вже були не в змозі стримувати почуття. Пані Маґнус навіть почулася зле. Вона була готова знепритомніти, проте вперто не бажала повернутися до своєї кімнати і задовольнилася тим, що прилягла на шезлонг, їй зразу освіжили чоло мокрою серветкою, і вона, трохи перепочивши, знову приєдналася до товариства.

Пеперкорн вирішив, що причиною її нездужання було те, що вона недостатньо поїла. Тож він висловив цю думку, багатозначно перериваючи фрази та здійнявши вгору вказівного пальця. Треба попоїсти, добренько попоїсти, щоб відповідати вимогам життя, пояснив він і замовив для всього гурту трохи їдла, щоб підкріпитися. Тут-таки з'явилися закуски, нарізане холодне м'ясо, язик, гусяча грудинка, печеня, ковбаса та шинка — повні вщерть тарілі із ситними смакотами, прикрашені кульками масла, редискою та петрушкою, через що вони нагадували пишні клумби. Та хоча присутні, незважаючи на недавню, як завжди ситу вечерю, про ситність якої не варто вже й згадувати, радо накинулися на їжу, мінгер Пеперкорн, з'ївши два-три шматки, оголосив, що все це «дурня», та ще й з таким гнівом, який вказував на небезпечну непередбачуваність, що крилася в його владній натурі. Він просто оскаженів, коли хтось ризикнув узяти закуску під захист; його масивне обличчя набрякло кров'ю, голландець гримнув кулаком по столі й заявив, що все це проклята халтура, після чого гості розгублено замовкли, адже врешті пригощав таки він, він був господарем і мав право оцінювати свої дари.

Врешті, хоч і важко було пояснити цей вибух незрозумілого гніву, він надзвичайно пасував до мінгера Пеперкорна, і Ганс Касторп не міг цього не визнати. Гнів аніскільки не спотворював господаря, не применшував і через свою незрозумілість, яку ніхто навіть потай не наважувався пов'язати з кількістю випитого вина, викликав настільки величне, королівське враження, що всі вже геть знітились і не наважувалися взяти ані шматочка м'яса. Заспокоїла свого супутника пані Шоша. Вона погладила його капітанську руку, що після удару кулаком лежала на столі, і скрадливо зауважила, що можна замовити і щось інше, якусь гарячу страву, якщо він хоче і якщо ще можна домовитися з кухарем.

— Моя дитино, — відповів він, — добре. — І сповнений гідности, без жодних зусиль перейшов від люті до спокою та поцілував Клавдії руку. Він забажав, щоб подали для нього й для всіх омлет, сказав: «Для всіх смачний омлет із зіллям, щоб були сили відповідати вимогам життя». Й послав на кухню разом із замовленням купюру на сто франків, щоб заохотити персонал, який уже збирався закінчувати роботу.

Добрий гумор знову повернувся до Пеперкорна, коли занесли кілька таць з омлетом, канарково-жовтим, посиланим зіллям, від якого ширився ніжний теплуватий запах яєць та масла. Всі зразу взялися за страву, й Пеперкорн також, який ще й спостерігав, як його гості насолоджуються їжею. Уривчастими словами та наполегливими виразними жестами він мовби примушував кожного оцінити достойно і навіть з великою увагою ці божі дари. Потім на все товариство він замовив голландського джину і змусив усіх випити просто-таки з благоговінням прозору вологу, від якої пахло здоровим духом жита з легким домішком ялівцю.

Ганс Касторп закурив. Пані Шоша також взялася за сигарети з мундштуком, які дістала з портсигара, для зручност вона поклала його перед собою — то була російська лакована шкатулка із зображенням баскої трійки; Пеперкорн не заперечував, що сусіди цим забавляються, хоча сам ніколи не курив. Наскільки можна було його зрозуміти, він уживання тютюну вважав одним із надто витончених задоволень, які позбавляють величности скромні й прості дари та вимоги життя і не дають нашим почуттям з належною силою на них відгукнутися.

— Юначе, — звернувся він до Ганса Касторпа й ніби прикував його до місця поглядом своїх бляклих очей та відпрацьованим жестом. Юначе... Просте! Священне! Добре, ви мене розумієте. Пляшка вина, паруючий омлет, чарка пшеничної, — спершу насолодимося сповна всім оцим, перш ніж... абсолютно, мій пане. Закінчено. Я знав людей — чоловіків і жінок — любителів кокаїну, гашишу, морфію, — і ось, любий друже, — добре, милий друже! Чудово! Нехай! Не будемо судити та засуджувати. Але перед тим, що має передувати, простим, великим, божою ласкою первинним, ці люди були цілком... Ясно, мій друже. Закінчено. Засуджені. Відкинуті. Вони цьому простому всім зобов'язані, заборгували перед ним! Байдуже, як вас звати, хлопче... Добре, я знав, але знову забув... Не в кокаїні, не в опіумі, не в порокові як такому полягає порочність. Гріх, який не можна пробачити, полягає в тому...

Він замовк. Повернувшись до сусіда, тихо застиг у потужному, виразному мовчанні, кремезний та широкий, стояв він, здійнявши вказівного пальця, розтуливши нерівно роздертий рот, з оголеною та червоною, ледь порізаною під час гоління верхньою губою, напружено здибивши важкі зморшки лисого лоба в полум'ї сивих пасом волосся та розширивши маленькі бляклі очиці, і в них Ганс Касторп раптом побачив спалах розпачливого страху перед злочином, перед великим гріхом, перед непростимою поразкою, на яку натякав голландець; тепер він мовчки, з усією чаруючою силою натури володаря, що не проявила себе, наказував усім усвідомити той грізний жах... Справжній жах, подумав Ганс Касторп, цілком об'єктивної природи, але в ньому ще є щось особисте, що стосується його самого, цього королівського мужа, — отже таки страх, але не дрібний та мізерний, у цих очах на мить спалахнув якийсь панічний жах; проте за своєю природою Ганс Касторп був настільки схильний до поштивости, що, незважаючи на всі підстави до ворожих почуттів щодо величного супутника пані Шоша, це спостереження не могло не потрясти його.

Він потупив очі й кивнув, бажаючи зробити величному сусідові приємність від усвідомлення, що його зрозуміли.

— Очевидно, ваша правда, — сказав він. — Можливо, це справді гріх та ознака неповноцінности — віддаватися різним витонченим насолодам, спершу не віддавши данину простим благам життя, які є такими величними та святими. Якщо я не помилився, саме такою є ваша думка, мінгере Пеперкорн, і хоча я сам про це ще ніколи не думав, але тепер, коли ви так висловились, я за власним переконанням готовий з вами погодитися. Зрештою, простим та здоровим життєвим благам рідко віддають належне, хоча вони того заслуговують. Більшість людей для цього, безперечно, надто інертні та неуважні, надто безвідповідальні та душевно зношені, щоб їх оцінити; все так, напевне, і є.

Володар був дуже задоволений.

— Юначе, — відповів він, — чудово. Дозвольте мені... Більше ні слова. Я вас прошу цокнутися зі мною та випити до дна, на брудершафт. Це ще не означає, що я пропоную вам перейти на братське «ти» — я вже хотів, але таки стримався, гадаючи, що то було би передчасно. Цілком можливо, що в зовсім недалекому майбутньому я вам і... Будьте певні! Та якщо ви бажаєте й наполягаєте на тому, щоб ми негайно...

Ганс Касторп жестом висловив свою згоду із запропонованою Пеперкорном відстрочкою.

— Добре, мій хлопче. Добре, товаришу. Неповноцінність — то добре. Добре й страшно. Безвідповідальність — дуже добре. Блага — то не добре! Вимоги! Священні жіночі вимоги життя до чоловічої чести та сили...

Нараз Ганс Касторп змушений був визнати, що Пеперкорн страшенно захмелів. Але навіть сп'яніння не здавалося в ньому чимось ницим та безсоромним, у цьому стані він не втрачав гідности, навпаки, його велична натура видавалася ще грандіознішою, викликаючи побожний трепет. Адже й сам Бахус, думав Ганс Касторп, п'яним спирався на своїх захоплених прихильників, анітрохи не втрачаючи при цьому своєї божественности, адже вся річ у тому, хто є п'яним, велика особистість чи якась нікчема. Ганс Касторп намагався ні на йоту не втратити повагу до величної особистости супутника пані Шоша, відпрацьовані жести якого ставали все млявішими, а язик почав уже заплітатися.

— Побратиме, — сказав Пеперкорн, у невимушенім та гордім захмелінні відкинувшись назад своїм потужним тілом, поклавши руку на стіл та стиха постукуючи по ньому млявим кулаком... — Незабаром, зовсім незабаром, хоча розсудливість поки що... добре. Зроблено. Життя, юний друже, це жінка, розпростерта жінка, пишно здимаються її груди, мовби два близнюки, м'яко закруглюється живіт поміж опуклих стегон, в неї тонкі руки, пружні литки та напівзаплющені очі, і вона з чарівним, зухвалим викликом вимагає від нас надзвичайної наполегливости та напруження всіх сил нашого чоловічого бажання, яке може здобути перемогу, а може зганьбитися, — зганьбитись, ви розумієте мене, юний друже, розумієте, що це означає? Поразка почуття перед життям, ось де неповноцінність, для якої не може бути ні пощади, ні співчуття, ні жодної пошани, навпаки, її безпощадно відкидають і висміюють. І тоді закінчено, юначе, закінчено й забуто... Сором та безчестя — то надто слабкі слова для такого банкрутства та провалу, для такої жахливої ганьби. То вже фінал, пекельний відчай, кінець світу...

Під час своєї тиради голландець дедалі більше відкидав назад своє могутнє тіло, а королівське чоло чимраз нижче схилялося до грудей, наче він хотів заснути. Та з останнім словом він замахнувся млявим кулаком і впустив його на стіл з такою силою, що тендітний Ганс Касторп, чиї нерви і так були в напрузі від вина, гри та незвичности всіх обставин цього вечора, здригнувся й із шанобливим острахом поглянув на могутнього господаря. «Кінець світу!» Як пасував до нього цей вислів! Ганс Касторп не міг пригадати, щоб хтось колись уживав при ньому ці слова — хіба на уроках закону Божого; й то було невипадково, гадав він собі, адже кому з відомих йому людей найбільше личили такі громові слова, хто мав відповідний формат для того, — якщо вже серйозно ставити це запитання? Принагідно міг би їх промовити куций Нафта; та це звучало б як узурпація й пародія, тоді як в устах Пеперкорна ці громові слова прозвучали з усією грізною потужністю апокаліптичних сурм, словом, набули біблійної величі. «Боже мій, оце так особистість! — усоте вигукував сам собі Ганс Касторп. — Нарешті я зіткнувся з винятковою людиною, та ще й супутником Клавдії!» Також сильно захмелівши, він вертів однією рукою свою чарку, другу запхнув до кишені та примружив одне око, щоб захистити його від диму цигарки, яку тримав у кутику рота. Й хіба не личило йому мовчати, після того як людина з покликанням промовила свої громові слова? До чого тут його кволий голос? Та привчений до дискусій своїми демократичними вихователями — обидва були за натурою демократами, хоча один з них і заперечував проти такого визначення, — Ганс Касторп таки піддався на спокусу й узявсь розвивати одну зі своїх щиросердих тез.

— Ваші зауваження, мінгере Пеперкорн (що за вислів: «зауваження»? «Зауваження» щодо кінця світу?), змушують ще раз скерувати свої думки на те, що ми визначили стосовно порочности, а саме, що порок є зневагою до найпростіших, як ви влучно висловилися, — до священних, або, як би то мені хотілося сказати, до класичних дарів життя, до дарів життя, так би мовити, великого формату, та надання переваги дарам пізнішим, вигаданим, витонченим, котрим «віддаються», як висловивсь один з нас, тоді як великим дарам життя «присвячують себе», їх «прославляють». Але тут, мені здається, приховане й виправдання — перепрошую, я за натурою маю схильність виправдовувати, хоча, коли виправдовуєш, то про жодний великий формат мова вже не йде, я це ясно усвідомлюю, саме в цьому і полягає виправдання пороку й саме настільки, наскільки джерелом пороку є неповноцінність, як ми її назвали. Про жахи неповноцінности ви сказали речі настільки широкоформатні, що я прямо цим уражений. Та мені здається, порочна людина все-таки є досить вразливою стосовно цих жахів, вона цілком їх визнає, адже безсилля її почуттів щодо класичних дарів життя якраз і підштовхує її до пороку, й тут немає образи життя чи, можливо, це може виявитися, навпаки, як прославляння цих дарів, оскільки будь-яка витонченість пов'язана з хмелем та збудженням, тобто зі stimulantia[82], вона слугує для підвищення сили наших почуттів, ми бачимо, що й тут мета й сенс, — усе-таки саме життя, любов до почуттів, прагнення неповноцінного до почуття... Я маю на увазі...

Що він меле? Хіба не досить було тієї демократичної зухвалости, яку він собі дозволив, коли сказав «один з нас», ставлячи на один щабель таку могутню особистість і себе. Може, набрався сміливости з минулих часів, які кидали на теперішні права володіння трохи сумнівну тінь? Чи, може, настільки знахабнів, що вважає за необхідне взятися за цілком безпардонний аналіз порочности? Цікаво, як він з цього виплутається, адже було ясно, що збудив якісь грізні сили.

Під час тиради гостя мінгер Пеперкорн залишався сидіти з відкинутими плечима та головою, похиленою на груди, й попервах здавалося, що слова Ганса Касторпа навряд чи проникають до його свідомости. Та поступово, що більше хлопець збивався, голландець усе більше відривався від спинки стільця, випростувався все вище й вище, аж поки став на повний зріст, його величне чоло стало буряковим, арабески на ньому зсунулися догори й напружилися, бляклі очиці розширилися, в них чигала загроза. Що в ньому визрівало? Напевне, такий спалах гніву, в порівнянні з яким попередній здавався лише проявом легкого незадоволення. Нижньою губою мінгер люто вперся у верхню, так що кутики рота опустились, а підборіддя вирівнялося, й повільно став здіймати вгору праву руку, що лежала на столі, — спершу до рівня голови, потім вище, стиснувши цю руку в кулак, замахуючись для колосального, нищівного удару, яким він збирався змести демократичного базікала; той же перелякався, й хоча був захоплений видовищем королівського гніву, що розгорталося перед ним, та лиш із великим зусиллям тамував свій страх і бажання дати дьору. З поквапливою завбачливістю Ганс Касторп сказав:

— Звичайно, я трохи невдало висловився. Все це справа формату й тільки. Те, що має справжній формат, не назвеш порочним. Порок ніколи не має формату. Та й витонченості тут ні до чого. Проте людський потяг до почуттів споконвіку наділений певним допоміжним засобом, який п'янить і заохочує, той засіб сам належить до класичних дарів життя, йому, так би мовити, притаманні простота й святість, а тому в ньому самому й немає схильности до пороку, цей допоміжний засіб великого формату — вино, божий дар людству, як стверджували ще древні гуманістичні народи, філантропічний винахід певного бога, з яким, дозвольте мені це зауваження, пов'язаний навіть розвиток цивілізації. Адже ми знаємо, що завдяки мистецтву вирощувати та чавити виноград люди перестали бути варварами, набули культурних звичаїв, і дотепер народи, в чиїх країнах росте виноград, уважаються й самі себе вважають культурнішими за тих, хто не знає виноробства, ну, хоча б кімерійці, і це, безперечно, заслуговує на увагу, оскільки свідчить про те, що культура зовсім не є справою розуму та ясно вираженої тверезости думки, вона, скорше, пов'язана із захопленням, з хмелем та підсолодженістю почуттів; хіба — дозвольте мені зухвале питання — у вас інша думка з цього приводу?

Хитрун цей Ганс Касторп, або, як висловився з письменницькою безпосередністю Сеттембріні, «лукавець». Необережний і навіть зухвалий у спілкуванні зі значними особистостями, а, разом з тим, такий, що вміє хвацько виплутатися з халепи. Потрапивши в небезпечну ситуацію, він, по-перше, зімпровізував чудову промову на захист пияцтва, а потім, ніби проходом, звернув на культуру, — правду кажучи, в первісно-загрозливій позі мінгера Пеперкорна вона не дуже відчувалась, — і, нарешті, він змусив ослабити напругу цієї пози і зробити її недоречною, поставивши велично завмерлому голландцю запитання, на яке неможливо було відповідати із занесеним кулаком. Тож мінгер справді пом'якшав у своєму допотопному гніві, повільно опустив руку на стіл, кров одійшла від його голови. «Твоє щастя!» — ніби промовляв вираз його обличчя, в якому читалася лише умовна й уже забута розгніваність; гроза минула, а тут ще втрутилася пані Шоша, вказуючи своєму супутникові, що веселий настрій у товариства падає.

— Любий друже, ви забуваєте про своїх гостей, — сказала вона французькою. — Ви займаєтесь виключно своїм сусідом, з яким, безперечно, маєте з'ясувати якісь важливі проблеми. Але тим часом гра майже припинилась, і, боюся, що гості занудьгували. Може, ми закриємо цей вечір?

Пеперкорн тут-таки повернувся до товариства за столом. Клавдія мала рацію: деморалізація, байдужість, отупіння вже охопили гостей, і вони пустували, як школярі без нагляду вчителя. Дехто вже дрімав.

— Панове, — вигукнув Пеперкорн, здійнявши вказівний палець, і той палець, гострий як спис, видавався занесеною шаблею чи якимось прапором, цей рух здавався закликом ватажка «За мною, хто не боягуз!», яким він зупиняє своїх людей, що вже були готові до втечі. І справді, вплив його особистости негайно подіяв: товариство збадьорилося й пожвавішало. Гості зібралися з силами, розкислі обличчя знову ніби підтягайсь, усі закивали, запосміхалися, дивлячись на бляклі очі могутнього господаря, над яким здіймалося чоло з прямими ідольськими зморшками. Він знову ніби всіх приворожив, знову примусив служити йому, великим та вказівним пальцями зобразивши маленький бублик і решту пальців з гострими списами нігтів піднявши догори. Він простер свою капітанську руку, ніби хотів когось застерегти чи відсторонити, і його страдницьки роздертий рот промовив слова, уривчасті та плутані, які завдяки авторитетові його особистости чинили на людей нездоланний вплив.

— Панове... Добре. Плоть, панове, з нею тепер... покінчено. Ні... дозвольте мені... «слабка», як сказано в Святому Письмі, тобто схильна, готова підкоритися вимогам... Та я апелюю до вашого... Словом, панове, я а-пе-люю. Ви скажете мені: сон. Добре, панове, чудово, бездоганно. Я люблю та поважаю сон. Я глибоко шаную його глибоку, солодку, живлющу відраду. Сон належить до — як ви сказали, юначе? — до класичних дарів життя, до перших, найперших... перепрошую — найвищих... панове. Проте прошу звернути увагу й пригадати: Ґетсиманія! «І, взявши Петра й двох синів Зеведеєвих. І промовляє до них: «Залишіться тут і попильнуйте зо мною». Пригадуєте? «І, вернувшись до учнів, знайшов їх, що спали, і промовив Петрові: «Отак — не змогли ви й однієї години попильнувати зо мною?» Сильно, панове. Пробирає наскрізь. Заторкує душу. «І, прийшовши, ізнову знайшов їх, що спали, бо зважніли їм очі були. І їм промовляє: «Ви ще далі спите й спочиваєте? Ось година наблизилась...»[83] Панове, це ріже по живому, роздирає серце.

Усі справді були схвильовані до глибини душі й присоромлені. А він згорнув руки, прим'явши вузьку борідку, та схилив голову набік. Погляд бляклих очей згас, коли його роздертий рот промовляв слова самотньої та смертельної журби; пані Штер схлипнула, пані Маґнус голосно зітхнула. Прокуророві Параванту здалося необхідним ніби від імени всіх присутніх стишеним голосом сказати декілька слів шановному господарю вечірки й запевнити його в спільній відданості. Тут, очевидно, якесь непорозуміння. Всі свіжі й бадьорі, усім добре й приємно, всім серцем і душею віддаються святкуванню. Сьогодні такий чудовий, святковий, такий особливий вечір — усі це розуміють і відчувають, ні в кого й думки немає скористатися тим життєвим благом, який називається сном. Мінгер Пеперкорн може бути певним за своїх гостей, за кожного з них.

— Чудово! Прекрасно! — вигукнув Пеперкорн і підвівся. Він розімкнув руки, розкинув їх, простер до стелі, долонями досередини, ніби під час якоїсь язичницької молитви. Його яскрава фізіономія, яка щойно виражала готичну журбу, пишно розквітла веселістю; навіть сибаритська ямочка раптом з'явилася на щоці. І ось наблизилася година — й він розпорядився принести карту вин, начепив пенсне в роговій оправі з високою дужкою, що сягала ледь не середини чола, і замовив шампанського, три пляшки «Мумм і К°», «Cordon rouge, très sec»[84]; до нього «petits fours», чудові маленькі тістечка у вигляді конуса, залиті різнокольоровою цукровою глазур'ю — надзвичайно ніжне бісквітне тісто, з прошарками шоколаду та фісташкового крему; їх подавали на паперових денцях з мереживними краями. Пані Штер аж пальчики облизувала від насолоди. Пан Альбін з недбалістю знавця своєї справи зняв дротяну сіточку з першої пляшки і грибоподібний корок із тріском, як постріл з дитячого пістолета, вирвався з розцяцькованої шийки та злетів до стелі, а він, за елегантним звичаєм, обгорнув пляшку серветкою, готовий наливати. Благородна піна зволожила скатертини на столиках із закускою. Всі цокнулися низькими, широкими фужерами, зразу випили до дна тієї крижаної, запашної рідини з лоскітливими бульбашками, що електризували шлунок. Гра припинилася, та ніхто не поспішав забирати зі столу карти й гроші. Товариство занурилося в блаженне неробство, гості перекидались окремими фразами, здавалося — ці фрази підказані високими почуттями й у своєму зародку віщували щось воістину прекрасне, та на шляху до їхнього висловлення оберталися на якусь уривчасту, нерозбірливу, часом нескромну, часом просто незрозумілу балаканину, яка в тверезого спостерігача викликала б гнівний сором; проте самі учасники застілля ставилися до цього дуже легко, адже в такому стані були всі. Навіть у пані Маґнус горіли вуха, і вона призналася, що відчуває, як її пробирає життєва сила, хоча панові Маґнусу це, здається, не надто сподобалося. Терміна Клеефельд сперлася спиною об плече пана Альбіна та простягала йому час від часу свій келих, щоб він знову його наповнив. Пеперкорн, який диригував цією вакханалією натренованими жестами своїх рук, прикрашених списами нігтів, дбав про своєчасне поповнення. Після шампанського він замовив кави, Мосса double[85], а до неї знову ж таки «хлібчик» та лікери — абрикосовий бренді, шартрез, крем-де-ваніль та мараскіно для дам. Потім подали мариноване рибне філе, а до нього пиво, й нарешті чай, як китайський, так і настояний на ромашці, для тих, хто вже не хотів пити шампанського та лікерів або повернутися до солідних вин, як то зробив Пеперкорн, адже він, коли вже було запівніч, разом з пані Шоша та Гансом Касторпом перейшов на швейцарське червоне, щире, шипуче вино, яке Пеперкорн, відчувши справжню спрагу, глушив склянку за склянкою.

Була вже перша година ночі, а бенкет іще тривав; гостей стримував і свинцевий хміль, що сковував тіло, і рідкісне задоволення від усвідомлення того, що можна гуляти цілу ніч, і вплив самої особистости Пеперкорна, а також наведений ним відлякуючий приклад Петра та інших апостолів, адже ніхто не хотів бути зарахованим до тих, у кого плоть настільки слабка! Загалом здавалося, що жіноча частина товариства постраждала від гульби менше, ніж чоловіча. Якщо чоловіки, хто буряковий, хто смертельно блідий, випростували ноги, переводили подих, суто механічно час від часу робили ковток вина і вже не прагли виказувати свою безкорисливу послужливість, то жінки були значно дієвіші. Терміна Клеефельд, спершись оголеними ліктями на стіл та підперши щоки долонями, зухвало показувала гигикаючому Тін Фу емалеву білизну своїх передніх зубів, пані Штер, підібравши підборіддя, кокетувала через виставлене вперед плече з прокурором Паравантом і намагалася знову прив'язати його до життя. А пані Маґнус дійшла до того, що сіла на коліна до пана Альбіна і взялася смикати його за вуха, та пан Маґнус, очевидно, відчував при цьому навіть якесь полегшення. Антона Карловича Ферґе вмовили розповісти історію його плеврального шоку, проте в нього настільки заплітався язик, що з оповіді нічого не вийшло, він чесно оголосив про своє фіаско, і всі в один голос вигукнули, що треба з цієї нагоди випити. Везаль якийсь час гірко оплакував свою бездонну журбу, розповісти про яку він також був не В ЗМОЗІ, оскільки язик його вже не слухався; проте за допомогою кави та коньяку його морально наче поставили на ноги; однак його стогони, що виривалися із здавлених грудей, та його тремтливе, зморщене підборіддя, з якого скрапували сльози, викликали неабиякий інтерес Пеперкорна, і він, здійнявши вказівний палець та здибивши арабески зморшок, привернув загальну увагу до жалюгідного стану Везаля.

— Це... — почав він, — та це ж... Ні, перепрошую, це святе! Витри йому підборіддя, дитино моя, ось моя серветка! Або ще краще... облиш. Він сам не хоче. Панове, це святе! Святе в будь-якому сенсі — в християнському і в язичницькому. Пра-феномен! Феномен первинного — найвищого, ні, ні, це...

До отих його «це» й «та це ж...» та всіх інших вказівно-пояснюючих заяв, за допомогою яких він керував сьогоднішнім застіллям, долучалися точні, відпрацьовані рухи, які насамкінець уже видавалися дещо бурлескними. Його манера утворювати вказівним та великими пальцями маленький бублик і піднімати його над вухом та при цьому з жартівливою гримасою відвертатись од нього будила такі самі відчуття, які викликав би підстаркуватий жрець невідомого культу, якби він, підібравши свої шати, з химерною грацією пішов би в танок перед жертовним каменем. А потім Пеперкорн нараз розлігся в кріслі й, закинувши руку на спинку сусіднього, запропонував приголомшеним гостям разом з ним наочно й детально уявити собі ранок, що наближався, морозний, похмурий зимовий ранок, коли жовтаве світло настільної лампи відбивається у віконному склі поміж голого гілля, що застигло в крижаній, ніби здибленій воронячим карканням, туманній рані... Своїми натяками, як виразними мазками, він зміг надати цій буденній картині ранку такої глибини, що всі здригнулися від холоду, особливо коли він пригадав велику губку з крижаною водою, яку зазвичай у цю ранню годину пацієнти витискають собі на спину і яку він назвав священною. Але то був лише короткий відступ, наочний урок життєвої спостережливости, своєрідна фантастична імпровізація, про яку він зразу забув і з усією своєю наполегливістю та жвавістю почуттів повернувся до святково-розслабленої нічної пори, яка ще не проминула. Пеперкорн демонстрував закоханість до кожної присутньої представниці жіночого начала, жодної не вирізняючи і жодній не надаючи переваги. Він робив карлиці такі пропозиції, що її надмірно велике, підстаркувате обличчя розпливалося широкою глузливою посмішкою й на ньому з'являлися глибокі зморшки, казав пані Штер люб'язні речі такого калібру, що ця примітивна жінка ще більше випинала своє плече й манірилася до повної нестями, випрохав у Клеефельд поцілунок, і вона цьомнула його у великі, подерті губи, впадав навіть перед безутішною пані Маґнус, — усе це аж ніяк не на шкоду тій ніжній та незмінній відданости, з якою він ставився до своєї супутниці, чию руку він раз по раз галантно та благоговійно підносив до вуст.

— Вино, — сказав він, — жінки... Це... та це ж... Перепрошую... Кінець світу... Ґетсиманія...

Близько другої години прилетіла звістка, що «старий», тобто надвірний радник Беренс, іде сюди форсованим маршем, і серед обм'яклих пацієнтів нараз спалахнула паніка. Полетіли додолу стільці, відерця з шампанським. Гості втікали через читальню. Пеперкорн, побачивши, що його свято життя несподівано ввірвалося, й, охоплений королівським гнівом, грюкнув кулаком по столі й послав навздогін утікачам щось таке ніби «лякливі раби», але потім усе-таки піддався на вмовляння Ганса Касторпа та пані Шоша й певною мірою змирився з думкою, що застілля таки вже тривало шість годин і колись та мало завершитись, дослухався до нагадування про святу насолоду сну й дозволив провести себе до спальні.

— Підтримай мене, моя дитино! Підтримай мене з іншого боку, юначе, — звернувся він до пані Шоша та Ганса Касторпа. Вони допомогли йому підняти грузьке тіло зі стільця, взяли попід руки, і, так, спираючись на обох, він покрокував до своєї кімнати, широко розставляючи ноги, схиливши могутню голову на випнуте плече; на ходу хитався й відпихував то одного, то другого свого поводиря. Його вели та підтримували, що було привілеєм королів, Пеперкорн дозволив це собі, але лиш тому, що йому так заманулось — якби було потрібно, він, очевидно, цілком міг би дійти й сам, та він не хотів робити цього зусилля, адже воно могло бути виправдане лише сороміцьким та ганебним прагненням приховати свій хміль, тоді як голландець не тільки його не соромивсь, а навпаки — йому подобалось, що він напився з таким широким, бурхливим розмахом і тепер по-королівськи забавляється тим, що штовхає своїх старанних поводирів то ліворуч, то праворуч. Дорогою він заявив:

— Діти... Дурниця... Ми, звичайно, зовсім не... Якби в цю мить... Ви побачили б... Смішно...

— Смішно, — погодився Ганс Касторп. — Без жодного сумніву! Класичному дару життя віддають належне, коли дозволяють собі відверто похитуватися на його честь... Адже я також хильнув, та незважаючи на так зване сп'яніння, чудово усвідомлюю, що мені випала особлива честь відвести на ложе сну яскраву особистість; отже, навіть на мене не може подіяти... а я за форматом себе навіть порівнювати не можу...

— Ну, ну, базікало, — відгукнувся Пеперкорн і, похитнувшись, притис його на сходах до поручнів, а пані Шоша потяг за собою.

Як виявилось, чутка про наближення надвірного радника виявилася фальшивою тривогою. Можливо, її пустила втомлена карлиця, бажаючи таким чином розігнати гостей. Коли це з'ясувалось, Пеперкорн зупинився й хотів повернути назад, щоб продовжити бенкет; та його з обох боків заходилися чемно відмовляти й він пристав на те, щоб його вели далі.

Камердинер-малаєць, чоловічок у білій краватці та чорних шовкових черевиках, чекав на свого володаря в коридорі, перед дверима до апартаментів, і прийняв його з поклоном, притуливши руку до грудей.

— Поцілуйтеся! — наказав Пеперкорн. — На прощання поцілуй у чоло цю чарівну жінку, юначе! — звернувся він до Ганса Касторпа. — Вона не матиме нічого проти й відповість тим самим. Зроби це за моє здоров'я й з мого дозволу! — додав він, проте Ганс Касторп відмовився.

— Ні, ваша величности! — промовив він. — Вибачте, але це неможливо.

Пеперкорн, що стояв, спираючись на свого камердинера, здивовано здибив арабески на чолі й вимагав пояснень — чому неможливо.

— Через те, що я не можу обмінюватися з вашою супутницею поцілунками в чоло, — відповів Ганс Касторп. — Бажаю вам доброго сну! Ні, це було б з будь-якого боку суцільним безглуздям.

І оскільки пані Шоша вже попрямувала до своїх дверей, то голландець випустив непокірного, хоча ще довго, здибивши зморшки, дивився йому вслід через своє плече та плече малайця, подивований таким непослухом, до якого його владна натура, очевидно, зовсім не звикла.

Мінгер Пеперкорн (продовження)

Мінгер Пеперкорн зостався в «Берґгофі» на всю зиму — принаймні на всю, що залишилась — і навіть частину весни, а насамкінець відбулася ще досить примітна поїздка всього товариства (навіть Сеттембріні та Нафта взяли в ній участь) до Флюелаталю й тамтешнього водоспаду... Насамкінець? Отже, потім він там більше не жив? Ні, більше не жив. Він поїхав? І так, і ні. І так, і ні? Прошу, без зайвих таємниць! Ми вже якось візьмемо себе в руки. Адже лейтенант Цімсен також помер, не кажучи вже про інших цілком достойних учасників хороводу мерців. Отже, цього незрозумілого Пеперкорна таки забрала на той світ тропічна пропасниця? Ні, не забрала, але для чого квапитись? Адже не все відбувається в одночассі, і то є передумовою як життя, так і оповіді, тож не варто збурюватися проти даних нам Господом Богом загальноприйнятих форм людського пізнання. Тож віддамо данину часові, хоча б настільки, наскільки нам дозволяє сутність нашої історії! Загалом багато його вже не буде потрібно, час і так проноситься з гуркотом — трах-тарарах, і якщо цей вислів надто громохкий — можна сказати, що час просто прошмигає — шасть, шасть. Маленька стрілка відраховує наш час і дріботить, мовби відміряє секунди, та бозна-що має то означати, коли вона холоднокровно без зупинки проминає свій кульмінаційний пункт. Ми тут, нагорі, вже багато років, тут сумнівів немає, це порочний сон без опію й гашишу, і в нас голова йде обертом, моральний суддя винесе нам за нього свій вирок, і все-таки непроглядному затуманенню ми свідомо протиставляємо і ясність розуму, й чіткість логіки! Не випадково, цього неможливо не визнати, вибрали ми для дискусій такі уми, як пан Нафта й пан Сеттембріні, замість того, щоб оточити себе незрозумілими Пеперкорнами, — це мимоволі підштовхує до порівняння, й ми, особливо в тому, що стосується формату, маємо висловитися на користь згаданого персонажа, який з'явився так пізно; тих самих висновків доходив і Ганс Касторп, лежачи на своїй лоджії, він змушений був визнати, що обидва надто красномовні вихователі, які підступали з обох боків до його бідної душі, поряд з Пітером Пеперкорном перетворюються на карликів, навіть хотілося назвати їх так само, як його самого жартівливо назвав у своєму королівському захмелінні Пеперкорн, а саме «базікалами»; і як то добре й щасливо склалося, що герметична педагогіка звела його й з такою яскравою особистістю.

Те, що ця людина виявилася супутником Клавдії Шоша, а отже великою перешкодою щодо здійснення його планів, було окремим питанням, і Ганс Касторп не давав йому впливати на оцінки; не давав, повторюємо, впливати на свою сповнену щирої пошани, хоча часом і дещо задерикувату симпатію до цієї людини великого формату, оскільки вважав, що хоча у цієї людини спільна каса з жінкою, в якої Ганс Касторп під час карнавальної ночі позичив був олівця, то це ще не причина для упередженого ставлення. Упередженість не належала до його стилю, хоча ми цілком припускаємо, що якийсь чоловік чи якась жінка з оточення Ганса Касторпа могли обуритися такою «безтемпераментністю» і вважали за краще, якби він зненавидів чи уникав Пеперкорна, називав його про себе не інакше, ніж старим віслюком та патякаючим п'яницею, замість того, щоб навідуватися до нього, коли того замагала переміжна пропасниця, сидіти біля його ліжка, балакати з ним — вислів, який можна застосувати, звичайно, лише щодо участи в бесіді самого Ганса Касторпа, а не величного Пеперкорна, — і з допитливістю мандрівного студента, підставляти себе під уплив цієї особистости. Й Ганс Касторп саме так і робив, і ми розповідаємо про це без остраху, що хтось може мимоволі згадати Фердинанда Везаля, який носив за Гансом Касторпом його пальто. Такі спогади тут недоречні. Наш герой — не Везаль. Його не вабила «бездонна журба». Він не був «героєм» та й годі, тобто не хотів, щоб його ставлення до чоловіка залежало від жінки. Вірні своєму намірові показати його не гіршим і не кращим, ніж він є насправді, ми підкреслюємо, що не зумисне й свідомо, а з наївною безпосередністю противився він тому, щоб певні романтичні переживання перешкоджали йому віддавати належне особам чоловічої статі та поціновувати одержані від них знання, які його збагачували. Жінкам то, можливо, не подобається, й, напевне, пані Шоша відчувала в зв'язку з цим навіть мимовільну досаду, як то можна було припустити за кількома в'їдливими зауваженнями, що вихопилися в неї, — та, очевидно, саме підкреслена нами риса якраз і робила Ганса Касторпа підхожим об'єктом для педагогічних дискусій.

Пітер Пеперкорн часто злягав через хворобу, і в тому, що він зліг наступного дня після вечора з картами та шампанським, не було нічого дивного. Майже всі учасники тривалого та бурхливого святкування почувалися зле, в тому числі і Ганс Касторп, у якого люто боліла голова, та тягар цього нездужання не перешкодив йому навідати хворого господаря вчорашнього вечора: через малайця, якого він зустрів у коридорі другого поверху, він попросив повідомити про себе Пеперкорну й одержав запрошення зайти.

Він увійшов у спальню голландця через вітальну кімнату, що відділяла її від спальні пані Шоша, й визнав про себе, що кімната Пеперкорна з двома ліжками своїми розмірами та елегантністю вмеблювання вигідно відрізнялася від звичайних берґгофських кімнат. Тут стояли оббиті шовком крісла та столи з вигнутими ніжками, на підлозі лежав пухнастий килим, та й ліжка були значно зручніші, ніж розрахований для загалу гігієнічний смертний одр, вони були навіть розкішними — з лакованого вишневого дерева із мідними прикрасами, без шторок, лишень з невеликим загальним балдахіном.

Пеперкорн лежав, на стьобаній ковдрі червоного шовку були розкидані книжки, листи й газети: дивлячись крізь пенсне з роговою дужкою, він читав «Телеграф». На стільці поряд з ліжком стояв кавовий прибор, на столику — недопита пляшка червоного вина, виявилося, що то те саме вчорашнє «щиро-шипуче» — а також пляшечки з ліками. Ганс Касторп був трохи подивований, що голландець не в білій, як звичайно, а у вовняній сорочці з довгими рукавами, застебнутими на зап'ястях, у сорочці без комірця, з круглим вирізом, яка щільно облягала кремезні плечі та могутні груди цього вже старого чоловіка: людська величність його голови, що лежала на подушці, ще більше підкреслювалася цією сорочкою, завдяки якій у ньому не залишалось нічого буржуазного, а виявлялося щось таке з народу, від робітника, та водночас і монументальне, від мармурового бюста.

— Безумовно, юначе, — промовив він і, взявши пенсне за дужку, зняв його. — Прошу, анітрохи. Навпаки. — Ганс Касторп сів коло нього. Він був подивований його виглядом, йому було шкода старого, почуття справедливости спонукало його навіть, можливо, до щирого захоплення, та все це він приховав за дружньою жвавою балачкою, а Пеперкорн вторив йому велично обірваними фразами та мистецтвом виразних жестів. Вигляд мав кепський, обличчя пожовкло, здавалося хворим та змарнілим. Над ранок він мав сильний напад пропасниці, і тепер відчував особливу слабість, а тут ще й похмілля після вчорашньої гулянки.

— Вчора ми дали жару, — сказав він. — Ні, перепрошую, — таки добрячого жару! Ви ще — добре, без наслідків... Та в мої роки й коли мені загрожує... Дитино моя, — звернувся він з чуйною та непохитною суворістю до пані Шоша, що саме заходила, — все добре, але, повторюю, треба бути уважнішим... Треба було не давати мені... — з цими словами на його обличчі та в звучанні голосу з'явились ознаки зародження королівського гніву. Та досить було лише уявити собі, яка б розразилася гроза, коли б йому справді завадили пити стільки, скільки він хоче, щоб усвідомити всю несправедливість і нерозумність такого закиду. Що ж поробиш, очевидно, великі люди всі такі. Тому його супутниця нічого не відповіла й привіталася з Гансом Касторпом, який підвівся їй назустріч, — щоправда, руки йому не подала, а лише посміхнулася і кивнула, промовивши: «Ні, ні, прошу, сидіть... так, так, прошу продовжуйте», — немовби не бажаючи переривати його тет-а-тет з Пеперкорном... Вона щось переставила в кімнаті, наказала камердинерові винести кавовий прибор, ненадовго вийшла, нечутними кроками повернулась і, стоячи, частково долучилася до бесіди, або, якщо передати словами непевне враження Ганса Касторпа, ледь наглядала за її перебігом. Ну, звісно! Вона мала право повернутися до «Берґгофа» в товаристві людини широкого формату, але той, хто так терпляче чекав тут на неї, поставився до цієї людини з належною увагою, як чоловік до чоловіка, тож у її словах «ні, ні, сидіть» та «так, так, продовжуйте» чулася певна тривога і навіть вражене самолюбство. Ганс Касторп посміхнувся на це й низько нахилився, щоб приховати посмішку, та водночас у душі в нього спалахнула радість.

Пеперкорн налив йому склянку вина з пляшки, що стояла на столику. Після того, що було напередодні, заявив голландець, найліпше буде продовжити почате вчора, а це шипуче вино замінює содову. Він цокнувся з Гансом Касторпом, а той, п'ючи вино, дивився, як капітанська рука в ластовинні та з гострими нігтями, стягнута на зап'ясті манжетом вовняної сорочки, також підносить до губів склянку, як подерті великі губи обхоплюють її край і як рухається від ковтків це горло робітника і мармурового бюста. Вони поговорили ще про один медикамент, що стояв поряд, пані Шоша нагадала Пеперкорнові, що пора його вжити й налила йому повну ложку брунатної рідини, яку той випив одним махом. То був протигарячковий засіб, в основному хінін; Пеперкорн дав Гансові Касторпу покуштувати, щоб познайомити гостя з гіркувато-пряним смаком препарату, потім дуже вихваляв хінін, який не лише знищує мікроби та чинить цілющий вплив на тепловий центр, але також є чудовим тонізуючим засобом: він сповільнює обмін білка, підвищує живлення організму, — словом, то є воістину живлющий трунок, чудовий засіб для зміцнення, збадьорення, оживлення, — до речі, також і задурманення; від нього легко захмеліти, додав Пеперкорн, роблячи, як вчора, велично-жартівливі рухи руками та головою, при цьому він знову нагадував танцюючого язичницького жерця.

Так, чудова річ — ота хінна кора! Зрештою, ще не проминуло й трьох сторіч, як фармакологія в нашій частині світу дізналася про ту кору, й ще не минуло й ста років, як хімія відкрила алкалоїд, від якого, власне, й залежать її якості, — відкрила й зробила аналіз — неповний, — адже поки що хімія не може стверджувати, що до кінця розібралася зі складом хінної кори й здатна штучно її виробляти. Наша фармацевтична наука добре робить, що не надто хизується своїми досягненнями, адже доля хініну спіткала багато інших засобів: ми знаємо дещо про динаміку, про дію даної речовини, але на питання про причини такої дії наука надто часто не знає, що відповісти. Нехай хлопець звернеться до літератури з отрутознавства — ніхто не зможе йому дати пояснення про елементарні властивості, від яких залежить дія так званих отруйних речовин. Візьмімо для прикладу зміїні отрути, про них відомо лише те, що ці речовини належать до ряду білкових сполук, містять у собі різноманітні білкові складові і лише у певних поєднаннях — насправді, зовсім не певних — призводять до катастрофічних наслідків: потрапляючи в кров, вони спричиняють такі зміни, з яких можна лише дивуватись, адже нам важко поєднати наше уявлення про білок з уявленням про отруту. Та в світі речовин усе відбувається так, вів далі Пеперкорн, піднявши до рівня своєї бляклоокої голови з арабесками, яка тепер відірвалася від подушки, кружок уточнення та списи решти пальців, — тож з речовинами все відбувається так, що всі вони криють у собі водночас життя й смерть: усі вони водночас дають і цілющі настої, й отрути, наука про ліки та токсикологія — це одне й те саме, від отрут люди одужують, а те, що ми вважаємо за носія життя, часом зразу вбиває, викликаючи спазм судин.

Про ліки та отрути Пеперкорн говорив дуже переконливо, зовсім не так, як зазвичай, дуже доладно, і Ганс Касторп слухав його, схиливши голову набік та киваючи, не стільки переймаючись змістом його слів, скільки роздумами про безсловесний вплив цієї своєрідної особистости, врешті так само незбагненної, як і дія зміїних отрут. У світі речовин, вів далі Пеперкорн, основним є динаміка, все залежить лише від неї. Так само й хінін — то цілюща отрута, і, в першу чергу, отрута сильнодіюча. Чотири грами цієї речовини викликають глухоту, запаморочення, задуху, розлад зору, як від атропіну, сп'яніння, як від алкоголю: робітники на фабриках хініну мають запалені очі, припухлі губи, а на їхній шкірі з'являється висип. І Пеперкорн узявся розповідати про хінін та хінне дерево, про праліси Кордильєрів, де на висоті трьох тисяч метрів — батьківщина цього дерева, звідти його кора під назвою «єзуїтського порошку» нарешті потрапила до Іспанії, хоча тубільцям Південної Америки давно вже були відомі її особливі властивості; він описував велетенські хінні плантації, якими володіє на Яві голландський уряд і звідки щорічно в Амстердам і Лондон вивозиться багато мільйонів фунтів цієї кори, що нагадує червонуваті трубочки цинамону... Загалом кора і сама деревина, починаючи від епідерми й до камбію, говорив Пеперкорн, наділена динамічними властивостями виняткової сили, як добрими, так і лихими, й наука про ліки в кольорових народів перебуває на значно вищому рівні, ніж наша. На деяких островах на схід від Нової Гвінеї юнаки готують особливе любовне зілля, вони товчуть кору певного дерева, очевидно, це дерево так само отруйне, як яванське Antiaris toxicaria, воно, так само, як дерево мансанільї, отруює навколо себе повітря дурманячими випарами, які вбивають людей і тварин; отже, там виготовляють порошок, розтираючи цю кору разом зі стружками кокосового горіха, загортають суміш у великий лист і підсмажують. А потім скроплюють соком цієї суміші обличчя неприступної дівчини, коли та спить, і в неї спалахує пристрасть до того, хто її тим соком скропив. Часом особливими властивостями наділена кора коріння, як, наприклад, кора однієї в'юнкої рослини Малайського архіпелагу, Strychnos Tieuté, до якої тубільці додають зміїної отрути і виготовляють так зване упас-раджа; якщо ця суміш потрапить до кровоносної системи, наприклад, за допомогою стріли, то викликає швидку смерть, причому ніхто не зміг би точно пояснити Гансові Касторпу, яким чином це відбувається. Ясно лише одне, щодо динаміки дія упаса, очевидно, близька до дії стрихніну. Пеперкорн зовсім підвівся й сів на ліжку; час від часу своєю капітанською рукою, що злегка тремтіла, він підносив до губів склянку з вином і робив великі, спраглі ковтки, потім узявся розповідати про дерево «воронячі очі», яке росте на Коромандельському узбережжі, з його ягід помаранчевого кольору добувають особливо динамічний алкалоїд, що зветься стрихніном; стишеним голосом, майже пошепки, високо здибивши монументальні зморшки на чолі, голландець описував гілки попелястого кольору, незвичайно блискуче листя та жовтаво-зелені квіти цього дерева, тож перед уявою Ганса Касторпа те дерево постало печальним і водночас якимось хворобливо-строкатим, навіть стало трохи лячно.

А тут і пані Шоша втрутилася, заявивши, що так багато говорити для Пеперкорна шкідливо, це його стомлює, напад пропасниці може повторитися й, хоча їй завжди дуже шкода їх розлучати, вона змушена просити Ганса Касторпа перервати бесіду. Він, звичайно, послухався, але ще часто протягом наступних місяців приходив до цього величного чоловіка, після чергового нападу пропасниці підсідав до його ліжка, а пані Шоша злегка наглядала за ходом бесіди, часом вставляючи і своє слово, заходила і виходила з кімнати; але і в ті дні, коли в Пеперкорна не було жодної гарячки, Ганс Касторп проводив з ним та його прикрашеною перлинами супутницею немало часу. Адже, якщо голландець не мусив лежати в ліжку, він рідко проґавлював нагоду зібрати після вечері невеликий гурт пацієнтів з доволі мінливим складом, щоб пограти в карти, попити винця, а також віддатись іншим розвагам, часом це відбувалося в салоні, як першого разу, або в ресторані, причому Ганс Касторп уже звик сидіти поміж розніженою жінкою та величним чоловіком. Навіть на прогулянки ходили гуртом, до них приєднувалися також панове Ферґе та Везаль, а згодом примкнули Сеттембріні з Нафтою, ці постійні духовні супротивники; зустріч з ними була неминучою, Ганс Касторп мусив познайомити їх з Пеперкорном, а врешті й з пані Шоша; він був просто щасливий від цього, зовсім не переймаючись тим, чи бажають непримиренні дискутанти знайомства й товариства голландця, й потай сподіваючись на те, що педагогічний об'єкт їм надто потрібний і вони скоріше погодяться на небажаний додаток у вигляді цієї компанії, ніж утратити нагоду проголошувати перед Гансом Касторпом свої розбіжні позиції.

Й Ганс Касторп не помилився, сподіваючись, що члени такого строкатого товариства врешті звикнуть, принаймні, до того, що не зможуть один до одного звикнути. Звичайно, в їхніх відносинах часом відчувалася напруга, відчуженість, навіть якась потаємна ворожнечість — ми навіть дивуємося, яким чином наш непримітний герой утримував їх коло себе, й пояснюємо це особливою хитруватою життєрадісністю його натури, завдяки чому він міг сприймати будь-які виголошені думки, як «достойні уваги», цю рису його характеру можна було навіть назвати послужливістю, завдяки якій йому не лише щастило підтримувати свій зв'язок з найрізноманітнішими людьми, але й зв'язок між ними самими.

Й що то були за складні та заплутані взаємини! Нас захоплює думка хоча б на мить розкрити перед усіма їхні переплетені зв'язки в тому вигляді, в якому вони поставали перед Гансом Касторпом під час прогулянок і який спостерігав за ними своїм хитруватим та привітним поглядом. Тут був і похмурий Везаль з його потайним потягом до пані Шоша, він запобігав перед Пеперкорном та Гансом Касторпом і шанував одного за те, що той був господарем становища нині, а другого — за те, що той ним був у минулому. Тут була й сама Клавдія Шоша, з її чаруючою, скрадливою ходою, пацієнтка й мандрівниця, вірнопіддана Пеперкорна, звичайно, цілком добровільно, але потай незмінно стривожена й дещо сприкрена тим, що лицар однієї давно минулої карнавальної ночі перебуває в таких близьких стосунках з її теперішнім повелителем. Хіба це подратування не нагадувало певною мірою те почуття, яке колись визначило її ставлення до Сеттембріні? До цього балакуна й гуманіста, якого вона терпіти не могла, стверджуючи, що він — погордливий та нелюдяний? До цього друга-вихователя молодого Ганса Касторпа, від якого їй дуже хотілось одержати пояснення — які слова своєю середземноморською говіркою (вона не розуміла з неї жодного звуку, так само як він не розумів її мови, та вона не трималася так самовпевнено й зневажливо), — тож які саме слова кинув він услід цьому благопристойному молодому німцеві, цьому гарненькому маленькому буржуа з шановної родини та з одною вологою плямкою на легені, коли той вирішив наблизитися до неї?

Ганс Касторп, котрий був, як-то кажуть, «закоханий по вуха», але не в радісному сенсі цього вислову, адже це була заборонена любов, нерозумна любов, про неї не заспіваєш мирної рівнинної пісеньки, — Ганс Касторп, який був жорстоко закоханий і тому опинився залежним, покірним, змордованим та підлеглим, але все-таки знайшов у собі сили зберегти навіть у рабстві певне лукавство і здогадався, що чарівно скрадлива хвора з чудовими щілинками татарських очей, очевидно, поціновує і поціновуватиме надалі його відданість: цінність цієї відданости, як він додавав про себе, незважаючи на свою болісну покірність, їй, напевне, відкрилася через ставлення до неї Сеттембріні, адже це ставлення лише підтверджувало її підозри і було настільки ворожим, наскільки дозволяла його гуманістична ввічливість. Поганим, чи пак в очах Ганса Касторпа, скорше, вигідним для нього самого, було те, що її зустрічі з Лео Нафтою, з яким вона також пов'язувала свої надії, зрадили її сподівання. Щоправда, тут вона не стикалася з тією глибокою неприязню, з якою пан Лодовіко ставився до її особи, та і бесіди відбувалися в сприятливіших умовах: часом Клавдії та цьому маленькому чоловічкові з гострими рисами випадало побалакати на самоті про книжки, проблеми політичної філософії, в радикальних оцінках якої вони мали спільну думку. Ганс Касторп зі щирим зацікавленням брав участь у цих розмовах. Та все-таки вона, очевидно, відчувала певну аристократичну стриманість, з якою ставився до неї цей вискочень, обережний, як усі вискочні; його іспанський тероризм, по суті, важко було поєднати з її грюканням дверима та мандрівним «надто людським» началом; до цього ще долучалася якась легка, ледь вловима ворожість до неї обох супротивників, і Сеттембріні, й Нафти; своєю жіночою чутливістю вона не могла не відчувати її так само, як відчував карнавальний лицар Клавдії, а причиною було ставлення обох до нього, Ганса Касторпа: то була типова неприязнь вихователя до жінки, як до елемента, що заважає та відволікає вихованця, й ця німа первинна ворожість об'єднувала їх, а в ній розчинялись і їхні загострені з педагогічних причин розбіжности.

І чи не та сама неприязнь просочувалась у взаємини обох діалектиків до Пеперкорна? Саме так здавалося Гансові Касторпу, до того ж, з трохи злорадним почуттям він наперед чекав цього й навіть прагнув звести королівського затинайла з обома своїми «державними радниками», як він часом досить дотепно називав їх сам собі, й, звівши їх докупи, подивитися, що з того вийде. Просто неба мінгер видавався не таким грандіозним, як у закритому приміщенні. М'який фетровий капелюх, якого він насував на брови, ховав і пломенисті сиві пасма волосся, і могутні зморшки на лобі, його риси мовби дрібнішали, зморщувалися, й навіть буряковий ніс утрачав свою величність. Та й хода його була не такою врочистою, як поза стоячи: він дріботів короткими кроками, мав звичку перевалюватися з боку на бік усім своїм важким тілом і навіть нахиляти голову у бік тієї ноги, на яку ступав, від чого в його поставі з'являлося щось благодушно-старече й аж ніяк не королівське; та й крокував він найчастіше, не випроставшись, як зазвичай стояв, а злегка згорбившись. Але й так він був на цілу голову вищий за пана Лодовіко й тим більше за куцого Нафту; та не лише тому його присутність з такою силою, з такою винятковою силою, як і уявляв собі наперед Ганс Касторп, пригнічувала обох політиків.

То був певний тиск, применшення, приниження внаслідок порівняння, — порівняння, на яке звертав увагу як лукавий спостерігач, так і кволі балакуни та величний затинайло. Пеперкорн поводився з Нафтою та Сеттембріні бездоганно поштиво й з такою увагою та пошаною, що Гансові Касторпу це здалося б іронією, якби не його глибоке переконання, що почуття іронії є несумісним з уявленням про людину великого формату. Королі не знають іронії, навіть як відвертий і класичний прийом ораторського мистецтва вона їм не знайома, вже не кажучи про складніші її форми. Ось чому ставлення голландця до друзів Ганса Касторпа можна було скорше назвати тонко й велично глузливим, байдуже, чи воно ховалося за дещо надмірною серйозністю або виражалося цілком відкрито.

— Так, так, так! — казав він і грозив пальцем, повернувши до них свою голову з жартівливо усміхненими подертими губами. — Оце... Оці... Панове, я звертаю вашу увагу... Cerebrum[86], церебральне, ви розумієте!

Ні, ні, чудово, просто винятково, тобто, тут-таки випливає...

А вони мстили тим, що обмінювалися поглядами, а потім, буцімто у відчаї, закочували очі до неба, намагаючись спровокувати на це й Ганса Касторпа, але той ухилявсь.

Одного разу вийшло так, що пан Сеттембріні вже прямо закликав непокірного учня до відповіли та виклав перед ним свої педагогічні побоювання.

— Та, ради бога, інженере, це ж просто старий дурень! Що ви в ньому знайшли? Хіба він може вас розвивати? Ніяк вас не розумію! Усе було б ясно, хоча, можливо, не зовсім похвально, якби ви мирилися з ним та шукали його товариства лише заради його теперішньої коханої. Але ж цілком очевидно, що ви переймаєтесь ним самим ледь не більше, ніж нею. Благаю вас, допоможіть мені це зрозуміти...

Ганс Касторп розсміявся.

— Безперечно, — сказав він. — Чудово! Так воно і є... Дозвольте мені... Добре! — він спробував не лише відтворити мову, але і відпрацьовані жести Пеперкорна. — Так, так, — вів він далі, сміючись. — Ви вважаєте, що це глупота, пане Сеттембріні, і можна подумати, що для вас немає нічого гіршого за глупоту. Ох же ж та глупота! Адже існує стільки різних видів глупоти, і розсудливість — не найкращий її вид... Ага! Здається я сказав зараз щось дотепне? Як вам сподобалося?

— Дуже добре. Я з нетерпінням чекаю появи вашої першої збірки афоризмів. Можливо, ще не пізно, і я попрошу вас пригадати деякі міркування про людиноненависницьку сутність парадокса, якими ми з вами якось обмінювалися.

— Хай буде так, пане Сеттембріні. Неодмінно згадаю, і з цим дотепом я аж ніяк не ганявся за парадоксами. Я хотів лише вказати на великі труднощі, які виникають при визначенні понять «глупота» й «розсудливість». Виникають, еге ж? Їх так важко відрізнити одне від одного, вони так легко переходять одне в одне. Я добре знаю, що ви просто не терпите містичного guazzabuglio, ви виступаєте за цінності, за судження, за оцінку, й тут ваша цілковита правда. Але де є «глупота», а де «розсудливість» — то часом суцільна таємниця, а хіба забороняється цікавитись таємницями, якщо є чесне прагнення якомога глибше проникнути в їхню сутність. Я маю лише одне запитання: чи можете ви заперечити, що він усіх нас заткнув за пояс? Я висловлююся грубо, і все-таки, наскільки розумію, ви не можете цього заперечити. Він заткнув нас за пояс, і щось дає йому право сміятися з нас. Звідки це? Чому? В якому сенсі? І ясно, що справа не в розумі. Я маю визнати, що розум тут ні до чого. Адже він скорше людина плутана, людина почуття, почуттів — то якраз його пунктик, перепрошую за фамільярний вислів! Отже, я кажу: не своїм розумом заткнув він нас за пояс, тобто не з інтелектуальних причин, — ви перший би обурилися проти такого твердження, і справді, це виключається. Але ж і не з фізичних причин! Звичайно, не через капітанські плечі та дужі м'язи, не тому, що він міг би будь-кого з нас збити ударом кулака, — йому й на думку не спаде, що він міг би це зробити, а якщо коли й спаде, то досить двох-трьох чемних слів, щоб його заспокоїти... Отже, таки не фізична причина. Проте фізична сторона, безперечно, відіграє тут певну роль — не в сенсі грубої сили, а в іншому, містичному сенсі, — адже як тільки тілесне начало починає відігравати роль, ми маємо справу з містикою, — тілесне переходить у духовне, й навпаки, тоді їх годі розрізнити, так само як відрізнити глупоту від розсудливости, але вплив очевидний, це динамічний момент, і нас затикають за пояс. Для означення цього ми маємо в руках лише одне слово, а саме «особистість». Це слово доречне за різних обставин, адже всі ми є особистостями — в моральному, юридичному та в будь-якому іншому розумінні. Але в цьому випадку дане слово треба розуміти інакше. Як таємницю, що стоїть вище від глупоти й розсудливости, та якою ми все-таки маємо право перейматися — частково, щоб якомога глибше проникнути в її сутність, а якщо проникнути неможливо, то, принаймні, одержати від цього насолоду. І якщо ви за цінності, то, на мою думку, особистість як така, врешті, також є позитивною цінністю, — позитивніша за глупоту та розсудливість, вищою мірою позитивна, абсолютно позитивна, як саме життя, — словом, це одна з життєвих цінностей і цілком заслуговує на те, щоб нею переймались. Ось що я вважав за необхідне заперечити на ваші слова стосовно глупоти.

Останнім часом Ганс Касторп уже не плутавсь і не збивався, коли говорив про те, що мав за душею, не застрягав посеред фрази. Він доказував усе до кінця, стишував голос, витримував паузу і розмірковував далі як зрілий чоловік, хоча все-таки червонів і трохи побоювався того критичного мовчання, яке запановувало після його слів, аби його присоромити. Пан Сеттембріні зачекав, поки мовчання вчинить свою дію, а потім сказав:

— Ви заперечуєте, що ганяєтеся за парадоксами. Проте чудово знаєте, що я так само негативно сприймаю гонитву за таємницями. Коли з особистости ви робите щось таке таємниче, то ризикуєте впасти в ідолопоклонство. Ви поклоняєтесь масці. Бачите містику там, де насправді лише містифікація, одна з тих оманливих, порожніх форм, за допомогою яких демон тілесности та фізіоґноміки часом ошукує нас. Ви ніколи не бували в акторських колах? Не бачили ці голови мімів, у яких пізнаєш риси Юлія Цезаря, Бетховена, Ґьоте, та тільки-но їхні щасливі власники розтулять рота, то постають цілком жалюгідними простаками?

— Гаразд, нехай це гра природи, — сказав Ганс Касторп. — Але ж не тільки гра природи, не тільки шахрайство. Адже якщо ці люди актори, вони повинні мати талант, а талант вищий від глупоти та розсудливости, він сам є життєвою цінністю. Кажіть, що хочете, але в мінгера Пеперкорна талант таки є, саме тому він нас і заткнув за пояс. Посадіть в один кут кімнати пана Нафту, нехай він прочитає лекцію про Григорія Великого та град Божий, то буде дуже повчально, а в іншому куті нехай стоїть Пеперкорн зі своїм незвичайним ротом та своїми здибленими зморшками на чолі, й нехай він говорить лише оте «Безперечно! Перепрошую — закінчено!» — і ви побачите, що люди зберуться навколо Пеперкорна, а Нафта залишиться в цілковитій самотності з усією своєю мудрістю та градом Божим, хоча він висловлюється з такою чіткістю, що людину аж до кісток пробирає, як каже Беренс...

— Соромтесь такого схиляння перед успіхом! — докоряв йому Сеттембріні. — Mundis vult decipi[87]. Я зовсім не вимагаю, щоб навколо пана Нафти збиралися люди. Він жахливий інтриган. Та в цій уявній сцені, яку ви зобразили з достойним осуду співчуттям, я схильний стати на його бік. Спробуйте зневажити ясність, точність, логічність та по-людськи доладну мову! Спробуйте зневажити її заради якихось фокусів-покусів, що складаються з натяків та шарлатанської імітації високих почуттів, і ось ви вже в лапах у диявола...

— Але я запевняю вас, що він може говорити цілком доладно, якщо захопиться, — промовив Ганс Касторп. — Якось принагідно він розповів мені про динамічні ліки та азійські отруйні дерева, й так цікаво, що мені аж лячно стало... Цікаве завжди є трохи лячним... Цікавим це було не саме по собі, а в першу чергу завдяки його особистості та її впливу, саме вона надавала оповіді тієї лячности та цікавости.

— Ну, звісно, ваша слабинка до всілякої азійщини відома. І я справді не можу запропонувати вам таких чудес, — заперечив Сеттембріні з такою гіркотою, що Ганс Касторп поквапно заявив: безперечно, переваги його бесід та настанов лежать зовсім в іншій площині, й нікому не спаде на думку робити тут будь-які порівняння, то було б несправедливо щодо обох сторін. Та італієць ніби не почув або знехтував тими ввічливими словами.

Він провадив далі:

— У всякому разі, дозвольте мені, інженере, сказати, що я просто захоплений вашою об'єктивністю та вашою холоднокровністю. Погодьтеся, це вже наближається до гротеску. Й судячи з того, як зараз стоїть справа... Адже цей поганський божок відібрав у вас вашу Беатріче — я називаю речі своїми іменами. А що робите ви? Ні, це нечувано.

— Різний темперамент, пане Сеттембріні. Справа особливого запалу та лицарської крови. Звичайно, ви як людина півдня, звернулися б до отрути та кинджала, або ж, принаймні, діяли б із притаманною для світу палкою мужністю та галантністю. Тобто в стилі півнячих боїв. То, безперечно, було б дуже мужньо, по-світськи мужньо й галантно. Та в мене все це навпаки. Я зовсім не маю такої мужности, тобто не сприймаю інших чоловіків лише як самців-суперників, — можливо, я зовсім не маю мужности, але, принаймні, не в тому сенсі, в якому, сам не знаю чому, назвав таку мужність «світською». Й ось я запитую себе, з моєю риб'ячою кров'ю, чи можна зробити йому якийсь закид. Хіба він зумисне зробив мені щось лихе? Адже образа має бути завдана зумисне, а то це не образа. А стосовно «отого лихого», то тут я мав би зводити рахунки з нею. Але й на це я знову ж таки не маю права, не маю жодного права, а коли тут замішаний ще й Пеперкорн, — то й поготів, адже він, по-перше, яскрава особистість, а для жінки це саме по собі вже важить чимало, а, по-друге, він — людина не цивільна, як я, а за складом характеру скорше військовий, як мій бідолашний брат, тобто: в нього є свій point d'honneur, своя справа чести, такий пунктик, і це — почуття, життя... Я плету різні дурниці, але краще плести дурниці й при цьому висловити бодай частково думку, яку важко вхопити, аніж проголошувати лише бездоганні банальності, — можливо, це також якась військова риса в моєму характері, якщо можна так висловитися...

— Чому ж бо так і не висловитися, — кивнув Сеттембріні. — Це риса, яка, безперечно, заслуговує на похвалу. Мужність пізнання та висловлювання — це якраз і є література, і є гуманізм...

Після таких розмов вони прощалися все-таки в доволі приязних стосунках; Сеттембріні намагався завершити бесіду в примирливому ключі, на що в нього були свої причини. Його позиція не вирізнялась аж такою невразливістю, щоб він міг дозволити собі надмірну суворість; розмова про ревнощі виявлялася для нього трохи слизьким ґрунтом, і дійшовши до певної точки, він мав би визнати, що внаслідок своєї педагогічної жилки його власне ставлення до чоловічого начала також не зовсім світське, півняче і що всемогутній Пеперкорн також утручається в його сферу, як Нафта та пані Шоша; й насамкінець, він не мав сподіватися, що переконає свого учня не піддаватись на вплив великої особистости з ворожою для нього перевагою, оскільки й він, і його партнер у сфері інтелекту самі надто мало робили зусиль, щоб уникнути такого впливу.

Найкраще вони почувалися, коли мова заходила про суто духовні теми й коли дискусія розгорталася лише між ними двома, й коли до цієї елегантної та пристрасної дискусії, академічної та разом з тим перейнятої такою тональністю, буцімто мова йде про найбільш суттєві проблеми сьогодення, їм щастило привернути увагу товариства, що вийшло з ними на прогулянку, й поки та дискусія тривала, присутній при цьому «великий формат» був частково нейтралізований, оскільки його участь обмежувалася лише здибленням зморшок на чолі та незрозумілим іронічним бурмотінням. Але навіть за таких обставин він усе-таки чинив певний тиск, певним чином затінював розмову, яка ніби втрачала свій блиск, свою суть, і загасала; Пеперкорн цілком несвідомо, чи бог його зна' якою мірою то було свідомо, протиставляв цьому щось таке, що не служило на користь жодному із супротивників, унаслідок чого вирішальна важливість суперечки ніби блідла й навіть — нам нелегко це визнати — дискусія починала скидатися на марне заняття. Інакше кажучи, в цьому герці гострих розумів не на життя, а на смерть супротивники якимось таємним, незримим та незбагненним чином, так ніби ввесь час озиралися на крокуючий поряд «великий формат» та втрачали пафос, розмагнічені силою його особистости, інакше важко пояснити такий не притаманний для дискутантів та загадковий факт. Можна сказати лишень одне: якби не було жодного Пітера Пеперкорна, то кожен відчув би значно рішучіше свій обов'язок стати на бік однієї з ворогуючих партій, хоча б, наприклад, тоді, коли Лео Нафта захищав первинну архіреволюційну сутність католицької церкви проти теорії Сеттембріні, який бачив у цій історичній силі тільки захисницю похмурого консерватизму та закостенілости й уважав, що будь-які устремління заради світлого майбутнього аби перевернути та обновити життя, пов'язані з протилежними принципами просвіти, розвитку науки й техніки, що виникли в славнозвісну епоху Відродження античної культури, та, відстоюючи цей свій символ віри, не шкодував прекрасних слів та жестів. У відповідь Нафта заявив холодно й різко, що він береться показати — і тут-таки показав з майже засліплюючою очевидністю, — що церква, як втілення релігійно-аскетичної ідеї, внутрішньо дуже далека від того, щоб надавати підтримку та захист усьому, що хоче вистояти, тобто світській освіті та державному правопорядку, вона, навпаки, здавна й цілком радикально проголосила бунт проти цього; й усе, що збирається достойно зберегтися, все, що намагаються зберегти слабаки, боягузи, консерватори та обивателі, а саме — державу та сім'ю, світське мистецтво й науку, — завжди, свідомо чи підсвідомо, перебувало в суперечності з релігійною ідеєю, з церквою, первинним устремлінням та незмінною метою якої є знищення всіх світських порядків і переоблаштування суспільства за зразком ідеального, комуністичного граду Божого.

Потім слово взяв Сеттембріні, й, боже ж ти мій, він таки знав, як ним скористатися. Така підміна люциферичної революційної думки загальним бунтом усіх поганих інстинктів викликає лише жаль, заявив він. Любов церкви до оновлення протягом століть полягала в тому, щоб катувати й придушувати животворну думку, душити її димом своїх кострищ, і сьогодні ця церква через своїх емісарів оголошує себе бунтівною буцімто на тій підставі, що її мета замінити свободу, освіту та демократію диктатурою плебсу та варварством. Справді, лячна форма суперечливої послідовности та послідовної суперечливости...

Таких суперечностей та непослідовности, заперечив Нафта, в його супротивника знайдеться також доволі. Демократ, за власною оцінкою, його опонент висловлюється не надто прихильно щодо народу та рівности, навпаки, він демонструє неприпустиму аристократичну зарозумілість, називаючи плебсом світовий пролетаріат, покликаний упровадити представницьку диктатуру. Але сам Нафта справді ставиться до церкви як демократ, адже вона, й це треба визнати з гордістю, є представницею найшляхетнішої сили в історії людства, шляхетної в найкращому й найвищому сенсі цього слова, а саме — сили духа. Адже аскетичний дух — якщо можна висловитися тут плеоназмом — дух заперечення та знищення світу є самою шляхетністю, аристократичним принципом у чистому вигляді; він ніколи не зможе стати народним, і по суті церква в усі часи була непопулярною. Пан Сеттембріні мав би трохи скерувати свою літературну зацікавленість на культуру середньовіччя, тоді він би пересвідчився, що це факт, він побачив би ту різку відразу, з якою народ, народ у найширшому розумінні цього слова, ставився до церковности; достатньо лише згадати образи деяких ченців, створивши які народна фантазія вже цілком по-лютерівськи, закликала напротивагу аскетизму до вина, кохання та пісні. Усі інстинкти світського героїзму та войовничости, а також надвірна поезія перебували в більш чи менш відкритій опозиції до релігійної ідеї, а таким чином і до духовної ієрархії. Адже все це було «світським життям» та «плебсом» у порівнянні з представленим церквою аскетизмом духа.

Сеттембріні подякував за нагадування. В образі ченця Ільзана з «Трояндового саду» є багато живлющих сил, якщо порівняти його з могильним аристократизмом, що його вихваляє Нафта, і нехай він, Сеттембріні, є не надто палким прихильником німецького реформатора, на якого тут натякали, та завжди готовий палко захищати всі елементи демократичного індивідуалізму, які лежать у його основі, проти будь-яких церковно-феодальних зазіхань, аби запанувати над людською особистістю.

— Ого! — нараз вигукнув Нафта. — Ви хочете звинуватити церкву ще й у відсутності демократизму та розуміння цінности людської особистости? А гуманістичне, вільне від упереджень канонічне право? Адже у той час, як у римлян правоздатність стояла в залежності від права громадянства, а в германців пов'язувалася з належністю до нації та з особистою свободою, одне тільки канонічне право вимагало лише приналежности до церковної громади та до істинної віри, не ставлячи цю правоздатність у залежність від жодних державних чи суспільних факторів та проголошувало для рабів, військовополонених та невільних правову здатність заповідати й успадковувати.

У цих рішеннях, уїдливо зауважив Сеттембріні, очевидно, чималу роль відігравав і «канонічний збір», що стягувався з кожного спадку на користь церкви. Потім він завів мову про «попівську демагогію», означив її як поблажливість тих, хто жадає влади й при цьому готовий звернутися навіть до пекла, коли виявляється, що богам — з цілком зрозумілих причин — немає до нас жодного діла; церква, додав Сеттембріні, очевидно, зацікавлена головним чином у більшій кількості вірних душ, а не в їхній якості, що свідчить про її глибоку духовну нешляхетність.

Як? Церква позбавлена духовної шляхетности? Панові Сеттембріні тут-таки було вказано на непохильний аристократизм, що лежить в основі ідеї про спадковий сором: про перенесення тяжкої провини — говорячи з погляду демократичного — на невинних нащадків, як, наприклад, пожиттєва заплямованість та безправність незаконних дітей. Проте Сеттембріні попросив Нафту замовчати: по-перше, такі розмови викликають протест його гуманістського почуття, по-друге, з нього вистачить вивертів, а в апологетичних підтасовках супротивника він знову пізнає ниций та диявольський культ якогось «ніщо», яке претендує на те, щоб його називали духом, і змушує вбачати в аскетичному принципі, чия непопулярність визнана самим Нафтою, щось таке, що є вищою мірою правовірним та святим.

Та тут уже Нафта заявив, що на це можна лише розреготатися. Говорити про нігілізм церкви! Про нігілізм найреалістичнішої системи панування в світовій історії! Виходить, що пан Сеттембріні ніколи не відчув навіть сліду тієї гуманної іронії, з якою церква незмінно ставиться до земного життя, до плоті, при цьому з мудрою поступливістю завуальовуючи останні висновки з цього принципу плоті, та дає можливість духові чинити свій регулюючий вплив, не ставлячись надто суворо до природи. Отже, він ніколи не чув і про тонке розуміння тієї поблажливости, з якою духівництво ставиться навіть до такого таїнства, як шлюб, котре не дарує жодного позитивного блага, як то є з іншими таїнствами, а слугує лише для захисту від гріха, для стримування чуттєвих бажань та поміркованости; таким чином церква все-таки зберігає принцип аскетизму й ідеал цноти, уникаючи при цьому політики різких випадів проти плоті.

Як тут міг пан Сеттембріні не обуритися, не виголосити протест проти такого недостойного вживання поняття «політика», проти такої зарозумілої поблажливости та розсудливости, які дух чи пак те, що тут називають духом, приписує собі в порівнянні зі своєю буцімто грішною протилежністю, щодо якої потрібно провадити особливу «політику», хоча насправді плоть не потребує його в'їдливого «потурання»; проти клятої двоїстости в розумінні світу, яка прагне подати в найчорнішому світлі ввесь усесвіт, тобто як саме життя, так і його протилежність, тобто дух: адже якщо світ є началом зла, то таким же злом має бути й дух, як пряме заперечення світу! І тут він став горою на захист безгрішности сластолюбства, причому Ганс Касторп мимоволі згадав мансардну кімнатку гуманіста, його бюрко, солом'яні стільці, карафку з водою, а Нафта взявся доводити, що сластолюбство ніколи не може бути безгрішним, природа змушена мати нечисте сумління перед ликом духа; політика церкви та поблажливість духа якраз і визначають «любов», заявив він, прагнучи спростувати елемент нігілізму в аскетичному принципі, й Ганс Касторп про себе відзначив, що слово «любов» звучить вельми дивно в устах кощавого, куцого Нафти...

Суперечка тривала, ця гра нам уже відома, Гансові Касторпу й поготів. Разом з ним ми на хвильку послухали її, бажаючи дізнатися, як цей двобій у стилі перипатетиків розгортається в затінку яскравої особистости, що крокує поряд з ними, і яким чином сама присутність цієї особистости остуджувала в супротивників їхній запал, а це відбувалося такою мірою, що потайна необхідність рахуватися з його присутністю незмінно вбивала іскру полемічного завзяття, яка часом проскакувала поміж ними, і мимовільно народжувалося відчуття млявости та безжиттєвости, яке ми відчуваємо, коли в електричній проводці немає контакту. Ну, що ж! Саме так воно й було. Між протиріччями не чулось потріскування, не спалахувала блискавка, не виникало струму; присутність цієї особистости, нейтралізована силою їхнього духу, як то їм хотілося думати, скорше сама нейтралізувала дух; Ганс Касторп відзначив цей факт зі здивуванням та цікавістю.

Революція або збереження попереднього стану, — супутники Пеперкорна дивилися на нього, бачили, як він іде важким кроком, не надто велично, перевалюється з боку на бік, капелюх насунувся йому на очі; вони бачили його широкий, немовби роздертий рот і чули, як він говорить, жартівливо киваючи на дискутантів: «Так, так, так! Cerebrum, церебральне, розумієте! Оце... Та це виявляється...» — і нараз відчували, що контакт зник. Супротивники намагалися його відновити, вдавалися до сильніших заклинань, перевели розмову на «проблему аристократизму», завели мову про те, що таке популярність і шляхетність. А іскри так і немає. Розмова магнетично набула для Ганса Касторпа особистого забарвлення; він побачив супутника Клавдії в ліжку під червоною шовковою ковдрою, у теплій сорочці без коміра — то був наполовину старий робітник, наполовину бюст короля; блідо спалахнувши, іскра знову згасла. Сильна напруга! Там заперечення та «ніщо» з його культом, тут — вічне «так» та любовне устремління духа до життя! Але куди ж зникали запал, блискавка, струм, коли люди дивилися на мінгера, а це відбувалося незмінно внаслідок якоїсь загадкової сили тяжіння? Словом, усе ніби кудись зникало, а це, говорячи Гансовими словами, було воістину якоюсь таємницею. До своєї збірки афоризмів він міг би занотувати, що таємниці розкриваються або в найпростіших словах, або не розкриваються взагалі. Щоб висловити цю таємницю, треба було лишень сказати, але тепер навпрошки, що Пітер Пеперкорн, зі своєю королівською маскою в глибоких зморшках чола та жалобно роздертим ротом, утілює обидві крайні позиції, що обидва начала близькі для нього й одне і друге в ньому нейтралізуються, — дивлячись на нього, це ставало зрозумілим: і перше, й друге, і те, й те. Так отакий-то старий дурень, отакий-то всемогутній нуль! Він паралізував сам нерв суперечностей, не збиваючи дискутантів з пантелику, не заплутуючи їх, як то робив Нафта; в мінгері не відчувалося жодної двозначности, як у Нафті, він був цілком протилежним, позитивним; ця хистка загадка перебувала не лише поза глупотою та розсудливістю, але й поза багатьма іншими протиставленнями, які висували Нафта й Сеттембріні, щоб з педагогічною метою створити високу напругу дискусії. Ця особистість видавалася аж ніяк не педагогічною, і все-таки яка нагода для мандрівного студента! Як дивно було спостерігати за такою королівською двоїстістю, коли сперечальники дійшли до шлюбу та гріха, до таємничости та поблажливости, до гріховности та безгрішности сластолюбства! Він схилив голову до плеча й до грудей, скорботний рот розтулився, мляво й жалісно повисли розтулені губи, ніздрі напружилися та розширились, у них з'явився страдницький вираз, — він увесь став немовби втіленням глибокої журби. Та нараз риси мученика згладилися й він розцвів щирою життєрадісністю. На похиленому обличчі промайнула лукавинка, губи, ще розтулені, всміхнулися нескромною посмішкою, на щоці проявилася вже не раз помічена нами сибаритська ямочка, — тепер це був знову танцюючий поганський жрець, і, кивнувши на отих розумак, він сказав:

— Ну що ж, так, так, так, — чудово. Оце ж... Ото ж вони... Ото ж якраз таїнство сластолюбства, розумієте...

Та все-таки, як ми вже зауважували, друзі та вихователі Ганса Касторпа, престиж яких перед ним трохи похитнувся, одержували найбільше задоволення, коли могли сваритися. Тоді вони почувались у своїй стихії, а широкоформатний Пеперкорн — ні, хоча все-таки можна було залишатися при своїй думці щодо ролі, яку він відігравав. Та зовсім не на їхню користь складалася ситуація, коли блиск, дотепність та красномовство щось демонструвати було не потрібно, а йшлося про конкретні речі, земні, практичні, — словом, про питання та справи, в яких владні натури показують свою перевагу: тоді сперечальники скисали, відступали в тінь, тьмяніли, а скіпетр перехоплював Пеперкорн, вирішував, розпоряджався, закликав, замовляв, наказував... І хіба дивно, що його притягала саме ця роль, що він прагнув перейти від болтології до діла? Поки тривала ота балаканина й тривала надто довго, він страждав, але страждав не від честолюбства, — Ганс Касторп був у цьому певен. Честолюбство не має великого формату, а величність не буває честолюбною. Ні, потреба Пеперкорна в конкретності випливала з інших причин: а саме через «страх», кажучи грубо й просто — через особливе усвідомлення обов'язку та одержимість почуттям чести, про яке Ганс Касторп не раз намагався говорити з Сеттембріні та яке певною мірою він був готовий визнати як військову рису.

— Панове, — промовив голландець, здійнявши свою капітанську руку зі списами нігтів у заклинальному та владному жесті. — Добре, панове, чудово, бездоганно! Аскетизм... Поблажливість... Чуттєві насолоди... Я хотів би... Безумовно! Надзвичайно важливо! Проте дозвольте мені... Боюся, що ми беремо на себе великий... Ми ухиляємось, панове, ми ухиляємося найбезвідповідальнішим чином від найсвятіших... — Він глибоко вдихнув. — Це повітря, панове, сьогодні, це особливе повітря, коли дме фен, з його м'яким, заспокійливим та сповненим спогадів подихом весняних ароматів... нам не слід дихати ним, якщо потім, у формі... я наполегливо прошу: не робімо цього. Це ж образа. Ми маємо віддавати лише йому наше глибоке й цілісне... о, наше найвище й найповніше... Закінчено, панове! І лише як чисту хвалу його властивостей, повинні ми видихати його зі своїх грудей... Я переб'ю самого себе, панове! Я переб'ю себе на честь цього...

Пеперкорн зупинився, відкинувсь назад, затуливши капелюхом очі від сонця, й усі наслідували його приклад.

— Звертаю вашу увагу, — вів він далі, — вашу увагу на небо, на високе небо, на ту чорну, кружляючу точку серед надзвичайно синього, майже чорного неба... То хижий птах, великий хижий птах. Це, якщо я не... і ви, панове, і ви, моя дитино... це орел. І на нього я рішуче звертаю всю вашу... Дивіться! Не канюк і не шуліка... якби ви були такими далекозорими, як я стаю з роками... Так, моя дитино, звичайно, роки минають... волосся моє посивіло, звичайно... то ви побачили так само чітко, як я, за плавною заокругленістю крил... Це орел, панове. Беркут. Він кружляє серед блакиті прямісінько над нами, ширяє без помаху крил на величній висоті на наш... І, напевне, вистежує своїми потужними пильними очима під випнутими надбрів'ями... Це орел, панове, птах Юпітера, цар птахів, лев повітря! В нього пернаті штані та залізний дзьоб, круто загнутий спереду, неймовірної сили лапи та загнуті кігті, задній кіготь ніби залізними лещатами охоплює передні. Бачите, ось так! — І голландець спробував надати своїй капітанській руці подібність з орлиною лапою. — Що ти ширяєш та вишукуєш, куме! — сказав він, знову дивлячись на небо. — Кидайся додолу! Бий його своїм залізним дзьобом і в голову, і в очі, розпори живота тому створінню, яке Бог тобі... Чудово! Закінчено! Нехай його нутрощі обвиють твої кігті, а з твого дзьоба закрапає кров...

Він був у захопленні, і цікавість супутників до антиномій Нафти та Сеттембріні згасла. А образ орла ще довго був незримо присутній у планах та рішеннях, які здійснювалися з ініціативи мінгера: завернули до готелю, пили і їли в позаурочний час, але з апетитом, що розгорівся від німої згадки про орла; розпочалося бенкетування, з тих, що так часто влаштовував мінгер поза «Берґгофом», у містечку і в селі, в шинках Ґларіса чи Клостерса, куди їздили погуляти на маленьких потягах; тут, під його владним керівництвом можна було насолодитися класичними дарами життя — кава з вершками та тутешнє печиво або соковитий сир на духмяному альпійському маслі, надзвичайно смачні гарячі печені каштани, і все це запивалося швейцарським червоним вином, — пий, скільки душа побажає; а Пеперкорн супроводжував імпровізоване застілля великим сум'яттям слів або вимагав, щоб говорив Антон Карлович Ферґе, цей благодушний страдник, якому все високе було чужим; але він міг дуже доладно розповісти про виробництво російських калош: до гумової маси додавали сірку та інші речовини, і готові, вкриті лаком калоші «вулканізувалися» при температурі вище ста градусів. І про Полярне коло розповідав він, оскільки відрядження не раз заводили його в такі місця; про північне сонце та про вічну зиму на мисі Нордкап. Там, казав він, причому рухались і його вузлувате горло, і відвислі вуса, пароплав здавався зовсім крихітним у порівнянні з велетенськими скелями та безкрайою сталевою поверхнею моря. А небом стелилися жовті пласти світла, то було північне сяйво, і йому, Антонові Карловичу, все здавалося примарним, і пейзаж і він сам.

Тож панові Ферґе велося добре, адже він був єдиним учасником цього невеликого товариства, який перебував поза всіма цими складними та заплутаними взаєминами! А коли вже говорити про ці взаємини, то варто виділити дві короткі розмови, дві химерні розмови тет-а-тет, що відбулися в ті дні між нашим негероїчним героєм та Клавдією Шоша, а також між ним та її супутником, причому з кожним окремо — одна розмова відбулась у вестибюлі, якось увечері, коли «перепона» лежала нагорі з черговим нападом пропасниці, а друга — по обіді біля ліжка мінгера...

Того вечора у вестибюлі панували напівсутінки. Звичне спілкування пацієнтів після вечері було нетривалим і якимось млявим, тож товариство швидко розійшлося по балконах для вечірнього лежання, дехто забороненими для хворих шляхами спустився в долину, в світ танців та картярських ігор. Лише одна лампочка світилася десь під стелею спорожнілого вестибюля, прилеглі до нього салони також були заледве освітлені. Ганс Касторп знав, що пані Шоша, яка вечеряла без свого повелителя, ще не повернулася на другий поверх, а сидить сама в читальні, тому й він не квапився йти до себе нагору. В глибині вестибюля, в тій його частині, яка відділялась од решти приміщення однією невисокою сходинкою та кількома білими арками з колонами, обшитими деревом, він сів біля викладеного кахлями каміна, в такому самому кріслі-качалці, в якому колись гойдалася Маруся, коли Йоахим єдиний раз розмовляв з нею. Ганс Касторп курив сигарету, після вечері це тут дозволялося.

Вона ввійшла, він чув її кроки, шелест її сукні за його спиною, ось вона вже біля нього, і, вимахуючи якимось листом, звертається до нього голосом Пшибислава:

— Консьєрж уже пішов. Данте хоч ви timbre-poste![88]

Цього вечора вона мала на собі темну сукню з легкого шовку, з круглим викотом та широкими рукавами, стягнутими манжетами на ґудзиках. Її туалет сподобався йому. На ній було перлове намисто, яке м'яко ряхтіло в напівсутінках. Він підвів очі та поглянув на її киргизьке обличчя, перепитав:

— Timbre? У мене немає.

— Як, жодної? Tant pis pour vous[89]. Тож ви не готові зробити дамі приємність? — Вона закопилила губку й знизала плечима. — Я розчарована. Адже ви, чоловіки, маєте бути точними та надійними. А мені чомусь видавалося, що в одному з відділів вашого портмоне лежать складені листочки марок, посортованих за вартістю.

— А навіщо? — промовив він. — Листів я не пишу. Та й кому писати? Часом відправлю листівку, і то вже з приклеєною наперед маркою. Й кому б я став писати листи? В мене нікого немає. В мене вже немає жодного зв'язку з рівниною, я його втратив. У нашому пісеннику є одна народна пісня: «Я загублений для світу». Так воно й зі мною.

— Ну, тоді дайте хоча б сигарету, загублена людино! — сказала вона, сідаючи навпроти нього на лавку з полотняною подушкою коло каміна; закинувши ногу за ногу, вона простягла руку. — Очевидно, запас у вас великий. — Вона недбало витягла з портсигара, простягнутого до неї, одну сигарету і, не подякувавши, прикурила від запальнички, яку він підніс до її нахиленого обличчя. В цьому лінивому «ну, тоді дайте», в цій манері брати, не дякуючи, відчувалася безтурботність розбещеної жінки, але, окрім того, і людська, точніше «люудська» звичка до товариської спільности володіння, якась м'яка й дикувата, сама собою зрозуміла природність, із якою вона вважала за потрібне давати й брати. Він звернув на це увагу з критичною інтонацією, але й з поблажливістю закоханого. Потім сказав:

— Так, запас великий. Сигарети я завжди маю. Їх треба мати. Та і як без них обійтися? Якщо подумати, то це називається пристрастю, еге ж? Та, чесно кажучи, я зовсім не пристрасна людина, але маю певні пристрасті, флегматичні пристрасті.

— Мене надзвичайно заспокоює, — сказала вона, випускаючи дим разом зі словами, — ваша заява, що ви людина не пристрасна. Та і як би ви могли нею бути? Це зовсім не ваш тип, пристрасть — це означає жити заради самого життя. А такі люди, як відомо, живуть заради переживань. Пристрасть — то самозабуття. А ви прагнете лише до самозбагачення. C'est çа[90]. І ви навіть не запідозрюєте, що то жахливий егоїзм і що ви, чоловіки, одного прекрасного дня опинитеся в стані ворогів людства!

— Гей, гей! Так зразу й вороги людства? Що ти там кажеш, Клавдіє, для чого такі узагальнення? Ти маєш на увазі щось конкретне й особисте, коли наполягаєш на тому, що для нас важливе не саме життя, а збагачення? Адже ви, жінки, не будете даремно моралізувати. Ох, ота мораль, знаєш... То тема суперечки для Нафти та Сеттембріні. Вона належить до предметів надто заплутаних. А чи живе людина заради себе, чи заради життя, вона сама не знає, й ніхто точно та з певністю не може знати. Я хочу сказати, що межу тут провести дуже важко. Існують егоїстична жертовність і жертовний егоїзм... Гадаю, тут так само, як з любов'ю. Звичайно, це має бути аморальним, що я не можу добре розібратися в тому, що ти говориш про мораль, але я перш за все радий, що ми ось так сидимо разом, як сиділи всього один-єдиний раз і більше ніколи, відколи ти повернулася. Й радий, що можу сказати, як надзвичайно пасують тобі оці манжети навколо зап'ястя і цей тонкий шовк, що спадає з твоїх плечей, які я знаю...

— Я пішла.

— Прошу, не йди! Я буду враховувати обставини й особистості.

— Принаймні, на це можна сподіватися від людини без пристрастей.

— От бачиш! Ти висміюєш і знущаєшся наді мною, коли я... І погрожуєш піти, коли я...

— Прошу говорити більш зрозуміло й без прогалин, якщо хочете, щоб вас зрозуміли.

— Отже я навіть трішечки не можу взяти участи в твоєму відгадуванні цих прогалин? Це ж несправедливо, сказав би я, якби не розумів, що тут ідеться не про справедливість...

— О, ні. Справедливість — то флегматична пристрасть. Вона протилежна до ревнощів, безперечно робить флегматичних людей смішними.

— Бачиш? Смішними. Тож облиш мою флегму! Повторюю: як би я обійшовся без неї? Як би витримав без неї, наприклад, чекання?

— Не розумію.

— Чекання на тебе.

— Voyons[91]. Я не збираюся більше затримуватися на тій формі, в якій ви з упертістю блазня звертаєтеся до мене. Вам самому набридне, та й я врешті не особливо церемонна, не якась там ображена міщанка...

— Ні, але ти хвора. І хвороба дає тобі свободу. Вона дає тобі... — зачекай, мені саме спало на думку таке слово, яке я ще ніколи не вживав. Вона робить тебе геніальною!

— Про геніальність побалакаємо іншим разом. Я не те хотіла сказати. Я вимагаю одного: не тіште себе ілюзією, що я маю до вашого чекання — якщо ви справді чекали — якесь відношення, що я дала вам привід, заохочувала або хоча б тільки дозволяла чекати. Ви маєте мені негайно й чітко підтвердити, що все якраз навпаки...

— Охоче, Клавдіє, звичайно. Ти не пропонувала мені чекати, я чекав з власної волі. Й цілком розумію, чому ти надаєш такого значення...

— Навіть у ваших зізнаннях звучить зухвалість. І взагалі ви людина надто зухвала, бог його знає чому. Не лише в стосунках зі мною, а взагалі. Навіть у вашому захопленні, вашій покірності є певна зухвалість. Не думайте, що я цього не помічаю! Мені, взагалі, не варто було говорити з вами про це, і перш за все тому, що ви наважуєтесь нагадувати про своє чекання. Те, що ви досі тут — це повна безвідповідальність. Вам давним-давно час повернутися до своєї роботи, sur le chantier[92], чи як там вона називається...

— Зараз ти говориш, Клавдіє, зовсім не геніально, а абсолютно банально. Це ж тільки слова. Ти ж не поділяєш поглядів Сеттембріні, це неможливо, і ти так говориш, що я не можу серйозно ставитися до твоїх слів. І я не дозволю собі взяти й поїхати, як поїхав мій брат, який, як ти передбачила, помер, тільки-но спробував служити у війську на рівнині. Але він, принаймні, знав, що помре, та волів радше померти, ніж далі відбувати тут санаторну службу. Ну, на те він був і солдат. Та я інакший, я людина цивільна, і для мене це було б дезертирством, якби я вчинив так, як він, і, незважаючи на заборону Радаманта, повернувся на батьківщину й partout[93] прагнув приносити користь та прислужитися поступові. То було би великою невдячністю та зрадою щодо хвороби, й геніальности, й мого кохання до тебе, від якого в мене залишилися й старі рубці, й нові рани, щодо твоїх рук, які я знаю, хоча готовий припустити, що це було лише вві сні, що я лише в геніальному сні спізнав їх, і для тебе звідси не випливає жодних наслідків та обов'язків, жодного ущемлення твоєї свободи...

Вона розсміялася, затиснувши в губах сигарету, її татарські очі ще більше зіщулились, вона притулилася до обшитої деревом колони, спершись руками об лавку та закинувши ногу на ногу, і її лакований черевичок на ледь піднятій нозі застрибав.

— Quelle générosité! Oh la, la, vraiment[94], знаєш, я тебе таким завжди й уявляла, homme de genie[95], мій бідний хлопчику!

— Досить, Клавдіє. Я, звичайно, за своєю природою зовсім не homme de genie, так само як і не людина великого формату, їй-богу, що ні. Та все-таки випадково — назвім це випадковістю — мене занесло так високо, в ці геніальні сфери... Словом, тобі, напевне, невідомо, що існує така річ, як герметична педагогіка, це особлива алхімія перетворення, а саме переходу до вищого ступеня, до досконалішого. Ти розумієш мене? Але й сам матеріал має бути таким, щоб унаслідок зовнішнього впливу та примусу міг піднятися на вищий ступінь, він повинен мати відповідні завдатки. А в мені, я знаю це твердо, такими завдатками було те, що я здавна знався з хворобою та смертю, і коли був ще хлопчиком, якось нерозсудливо попросив у тебе олівця, а потім попросив удруге, в карнавальну ніч. Але нерозсудлива любов — геніальна, адже смерть — то геніальний принцип, вона res bina, lapis philosophorum, і вона є також принципом педагогічним, любов до смерти народжує любов до життя, до людства; ось у чому суть, ця суть відкрилася мені, коли я лежав на балконі, й тепер я дуже радий, що можу тобі про це сказати. До життя ведуть два шляхи: перший — звичайний, він прямий і чесний. Другий шлях — небезпечний, він веде через смерть, і це є шлях геніальности!

— Ти філософ-блазень, — промовила вона. — Не буду стверджувати, що я все розумію у цих твоїх вигадливих німецьких роздумах, але в твоїх словах звучить щось людське, і ти, безперечно, чемний хлопчик. До речі, ти справді поводився en philosophe[96], у цьому тобі не відмовиш...

— Надто en philosophe на твій смак, правда, Клавдіє?

— Припини зухвальство! Це починає набридати. Чекати на мене тобі не було дозволено та це й було глупотою. Але ти не злий на мене, що чекав даремно?

— Ну, це було нелегко, Клавдіє, навіть для людини з флегматичними пристрастями. Тяжко для мене, але з твого боку — жорстоко, що ти приїхала разом з ним, адже ти, звичайно, знала від Беренса, що я тут і чекаю на тебе. Але я ж сказав тобі, що дивлюся на нашу ніч, як на сон, і визнаю за тобою повну свободу. Врешті я чекав не даремно, й ось ти знову тут, ми сидимо вдвох, як тоді, я знову чую твій чарівний, ледь хрипкуватий голос, він так давно знайомий моєму слухові, а під цими широкими шовковими складками — твої руки, які я знаю, — і навіть нехай нагорі лежить в пропасниці твій супутник, який подарував тобі ці перли...

— І з яким ви заради внутрішнього збагачення так здружилися...

— Не сердься, Клавдіє! Мене вже й Сеттембріні лаяв, а це ж тільки світський забобон. Така людина — це ж виграш, їй-богу, він же велика особистість! Правда, він у літах... Ну й що... Я все одно зрозумів би, коли б ти як жінка шалено закохалася в нього. Отже ти його дуже любиш?

— Це робить честь твоєму філософському складу, німецький дурнику, — сказала вона й погладила його по голові, — але я б не стала вважати, що це по-людськи — говорити про мою любов до нього!

— Ох, Клавдіє, а хіба що? На мою думку, людське починається саме там, де з погляду людей негеніальних воно закінчується! Ти пристрасно його любиш?

Вона нахилилася, щоб кинути недопалок сигарети в камін, потім знову сіла, схрестивши руки.

— Він любить мене, — сказала вона, — і його любов народжує в мені гордість, вдячність, відданість. Ти маєш це зрозуміти, інакше будеш негідний того дружнього почуття, з яким він до тебе ставиться... Його любов змусила мене піти за ним і служити йому. Та і як інакше? Посуди сам! Хіба по-людськи можна зневажити його почуття?

— Неможливо! — погодився Ганс Касторп. — Ні, це, звичайно, виключається. Хіба може жінка знехтувати його почуття, його страх за це почуття і, так би мовити, кинути його в Ґетсиманськім саду?

— А ти не дурний, — сказала Клавдія, і погляд її розкосих очей став задумливим і нерухомим. — Ти розумний. Страх за почуття.

— Так, ти мусила піти за ним; щоб це зрозуміти, не треба бути надто розумним... Хоча, чи пак, скорше, ще й тому, що його любов має в собі багато такого, що лякає.

— C'est exact...[97] Лякає. З ним багато клопоту, ти знаєш, зовсім нелегко...

Клавдія взяла руку свого співбесідника і стала несвідомо перебирати його пальці, та нараз спохмурніла і, підвівши очі, промовила:

— Зачекай! А це не підлість, що ми так про нього говоримо?

— Звичайно, ні, Клавдіє. Ні, анітрохи. Ми просто розмовляємо по-людськи! Ти дуже любиш це слово й так мрійливо розтягуєш його, я завжди захоплююся, коли ти його промовляєш. Мій брат Йоахим не любив цього слова, він не визнавав його як солдат. Уважав, що воно означає загальну млявість і недбальство; в цьому сенсі, як безмежне guazza-buglio терпимости, воно також викликає в мене сумніви, згоден. Та коли пов'язуєш з ним геніальність і доброту, тоді воно набуває таки особливої значущости, й ми спокійно можемо вживати його в нашій розмові про Пеперкорна, про клопіт та труднощі, яких він тобі завдає. Причиною тут, звичайно, є його пунктик, особливе розуміння чоловічої «чести», страх перед безсиллям почуття, ось чому він так полюбляє класичні засоби підтримки й насолоди, — ми можемо говорити про це з повною повагою, адже він у всьому має ширший формат, по-королівськи широкий формат, тож ми не принижуємо ні його, ні нас самих, якщо про це по-людськи бесідуємо.

— Тут ідеться не про нас, — сказала Клавдія, знову схрестивши руки на грудях, — але яка жінка заради чоловіка, чоловіка великого формату, як ти висловлюєшся, чоловіка, що любить її й боїться за свою любов, не пішла б навіть на приниження?

— Безперечно, Клавдіє. Дуже добре сказано. І приниження може мати широкий формат, і жінка може з висоти свого приниження зневажливо розмовляти з тими, хто не наділений королівським форматом, як ти напочатку говорила зі мною про timbre-poste, особливо, коли сказала: «Адже ви, чоловіки, маєте бути точними та надійними».

— Ти образився? Кинь. Пошлемо ображеність до чорта, згода? Я також часом ображаюся, якщо хочеш знати, раз ми вже сьогодні ввечері отак сидимо й балакаємо. Мене дратувала твоя флегматичність і що ти так здружився з ним заради власного егоїстичного задоволення. Та все-таки я рада і вдячна тобі, що ти ставишся до нього з такою пошаною... В твоїй поведінці чимало чесної доброзичливости, хоча й не без прихованого зухвальства, та врешті я тобі його пробачила.

— Дуже люб'язно з твого боку.

Вона поглянула на нього.

— Здається, ти невиправний. Знаєш, що я тобі скажу? Ти дуже хитрий хлопець. Не знаю, чи розумний, але хитрий-таки точно. Зрештою, то нічого, з цим можна змиритись. І дружити можна. Давай будемо друзями, вкладемо спілку за нього, як зазвичай укладають проти когось. Ну, ти даєш згоду? Часто мені буває страшно... Часом я боюся залишатися з ним наодинці, tu sais[98]... Він лякає мене... Іноді мені здається, що з ним трапиться якась халепа... Просто жах бере... І хотілось би мати поруч добру людину... Enfin[99], якщо хочеш знати, я, можливо, саме тому сюди з ним і приїхала...

Вони сиділи, торкаючись колінами, він — у кріслі-качалці, схилившись уперед, вона так само на лавці. Промовляючи останні слова, Клавдія стиснула йому руку і наблизила своє обличчя до його. Він сказав:

— До мене? О, це так добре, Клавдіє, це просто чудово! Ти з ним приїхала до мене? Й усе-таки ти стверджуєш, що чекати на тебе — то була дурниця, то було неприпустимо й цілком безглуздо? Було б досить незграбною помилкою, якби я не оцінив таку пропозицію дружби, дружби заради нього...

І вона поцілувала його в губи. То був особливий російський поцілунок, яким у тій широкій та душевній країні обмінюються в дні високих християнських свят, поцілунок, що ніби печаттю скріплює любов. Але оскільки ним цього разу обмінялися вищезгаданий молодий закоренілий хитрун, а також молода жінка з чарівною, скрадливою ходою, то ми, розповідаючи про це, мимоволі згадуємо деякі хитромудрі, хоча далеко не беззаперечні твердження доктора Кроковскі щодо любови, тож, слухаючи їх, ніхто не міг уторопати, чи мається на увазі певне благоговійне почуття, чи плотська пристрасть. Тому чи наслідуватимемо й ми його приклад, чи, точніше Ганс Касторп та Клавдія Шоша, маючи на увазі цей поцілунок? А що скаже на це читач, якщо ми просто відмовимося розслідувати питання по суті? Хоча, на нашу думку, таке розслідування відповідало б вимогам психоаналізу, та проводити в любові абсолютно «чітку» межу між благоговійним почуттям та пристрастю означало б, говорячи словами Ганса Касторпа, припуститися дуже незграбної помилки та виявити певну ворожість до життя. Й що має означати «чітка межа»? Що таке невизначеність та двозначність? Нам просто стає смішно. Хіба то не чудово й прекрасно, що в мові існує одне слово для всього, від найбільшого благоговіння до найпалкішої тілесної пристрасти? Тут цілковита єдність одного значення в двозначності, адже не може любов бути зовсім безтілесною навіть при найбільшому благоговінні, й не бути благоговійною суто тілесна пристрасть; любов завжди залишається сама собою, і як лукава життєрадісність, і як найвища пристрасть, адже вона — це потяг до органічного начала, зворушливі та сластолюбні обійми приреченого на тління, — charitas безперечно присутнє і в найвищому почутті, і в найшаленішій пристрасті. Хисткий сенс? Ради бога! Нехай сенс любови буде хистким! Те, що він хисткий, — природно й людяно, й тривога в цьому разі була б ознакою повної відсутности розуміння тих особливо хитрих тонкощів.

Тож, тим часом як губи Ганса Касторпа та пані Шоша поєдналися в російському поцілункові, ми занурюємо наш маленький театр у темряву, щоб змінити мізансцену. Адже тепер ми перейдемо до другої розмови, про яку обіцяли розповісти, й знов увімкнемо світло: це тьмяне світло одного весняного дня, що йде на схил, коли в горах почалося танення снігів. Ми бачимо нашого героя в життєвій ситуації, яка стала для нього вже звичною; він сидить біля ліжка великого Пеперкорна й веде з ним шанобливо-дружню бесіду. Після чаю о четвертій пополудні, на який, як і на попередні три столування, пані Шоша з'явилася сама, а потім зразу вирушила до «Пляцу» на shoping[100], Ганс Касторп вирішив здійснити звичний візит до голландця, частково, щоб виказати йому увагу та розважити, а частково, щоб самому одержати насолоду від повчального впливу цієї особистости, — словом, з найбільш життєвих та хистких мотивів. Пеперкорн відклав газету «Телеграф», зняв дужку рогового пенсне, кинув його на газету та простяг гостеві свою капітанську руку, а його широкі, подерті губи ніби над силу ворухнулися. Кава та червоне вино, як завжди, були в нього під рукою: таця з кавовим прибором та рештками кави стояла на стільці — мінгер щойно випив післяобідню порцію цього трунку, як завжди міцного та гарячого, з цукром та вершками, і від того спітнів. Його королівське обличчя з пломенистими пасмами почервоніло, дрібні краплі поту виступили на лобі та на верхній губі.

— Трохи спітнів, — сказав він. — Ласкаво просимо, юначе. Навпаки. Сідайте! То ознака слабкости, якщо, випивши після гарячого напою, зразу... Ви не могли б... Дуже добре. Носову хустинку. Дуже дякую. — Зрештою, рум'янець швидко зник і змінився жовтавою блідістю, яка зазвичай з'являлася на обличчі цієї величної людини після нападу пропасниці. Сьогодні напад квартани був дуже сильний, усі три її стадії — холод, жар і піт, тож маленькі бляклі очиці Пеперкорна під монументальними ідольськими зморшками на чолі дивилися втомлено. Він сказав:

— Юначе... Це надзвичайно... Хотілось би сказати слово «заслуговує»... Абсолютно. Дуже люб'язно з вашого боку, що ви старого, хворого...

— Що я вас навідав? — запитав Ганс Касторп. — Якраз навпаки, мінгере Пеперкорн. Це я маю бути глибоко вдячний вам за те, що можу трохи посидіти з вами, адже я маю від цього значно більше, ніж ви, і приходжу з суто егоїстичних міркувань. І потім, що це за цілком хибне визначення вас як особи — «старий, хворий». Нікому і на думку не спаде, що мова йде про вас. Складається зовсім хибне враження.

— Гаразд, гаразд, — перебив його мінгер і на якусь мить заплющив очі; він відкинув на подушку величне чоло і залишився так лежати, піднявши підборіддя, склавши свої пальці з довгими нігтями на своїх королівських грудях, що випиналися під вовняною сорочкою.

— Добре, юначе, або, точніше, — у вас добрі наміри, я в цьому переконаний. Приємно було вчора по обіді — так, ще вчора надвечір — у тому гостинному закутку — забув, як називається, де ми їли омлет із смачнющою салямі та пили оте здорове тутешнє вино...

— Так, то було чудово! — підтвердив Ганс Касторп. — Адже було дуже смачно, і всі ми неприпустимо об'їлися, — тутешній шеф-повар мав би право образитися, якби бачив, — словом, усі ми без винятку так і накинулися на ці смакоти. А салямі справді була дуже вишукана, Сеттембріні аж розчулився, він їв, так би мовити, зі сльозами на очах. Він же патріот, як вам відомо, патріот-демократ. Свій спис громадянина освятив на вівтарі людства, щоб і надалі за салямі збирали мито на швейцарському кордоні.

— Річ не в цьому, — пояснив Пеперкорн. — Він лицар, привітна й компанійська людина, кавалер, хоча йому, напевне, не судилося часто обновлювати свій одяг.

— Він його зовсім не обновлює! — сказав Ганс Касторп. — Це зовсім не його заняття. Я знайомий з ним не перший день і дуже з ним здружився, тобто він надзвичайно великодушно взяв наді мною опіку, оскільки вирішив, що я «важка дитина життя», — це умовний вислів, ми вживаємо його, коли розмовляємо один з одним, його, напевне, треба пояснити, а то він залишиться незрозумілим, — тож він докладає всіх сил, щоб чинити на мене благотворний вплив, скеровувати мене. Але й взимку й влітку я завжди бачив його в тих самих картатих штанях та в потертому двобортному сурдуті; зрештою він носить цей старий одяг з надзвичайною гідністю, дуже по-кавалерськи. Тут я маю з вами погодитися. Те, як він його носить, є перемогою над бідністю, і мені його бідність миліша, ніж елегантність отого куцого Нафти, вона викликає мимовільне збентеження, так ніби його елегантність, так би мовити, від лукавого, а засоби на неї він добуває кружним шляхом, я трохи обізнаний про його становище.

— Людина-лицар і людина-жартівник, — повторив Пеперкорн, залишивши поза увагою репліку про Нафту, — хоча й не — дозвольте мені цю обмовку — хоча й не без упереджености. Мадам, моя супутниця, не надто високої думки про нього, як ви, очевидно, помітили, й відгукується без особливої симпатії, — безперечно, тому що ця упередженість відбивається на його ставленні до неї... Ані слова, юначе. Я далекий від того, щоб засуджувати пана Сеттембріні та ваші дружні почуття... Зовсім ні! І я зовсім не збираюся стверджувати, буцімто він хоча б одного разу в сенсі тієї гречности, з якою кавалер має ставитися до дами... Чудово, любий друже, тут нічого не закинеш! Та все-таки існує певна межа, певна стриманість, певна у-ник-ли-вість, з якої випливає настроєність мадам проти нього, що цілком по-людськи...

— Зрозуміло. Звичайно, цілком виправдано. Перепрошую, мінгере Пеперкорн, що я самовільно докінчую вашу фразу. Я можу ризикнути, оскільки абсолютно з вами погоджуюсь. Особливо якщо взяти до уваги, наскільки жінки, — ви, можливо, посміхнетеся, що я в свої ще такі молоді літа дозволяю собі подібні узагальнення, — тож наскільки вони, в своєму ставленні до чоловіка, залежать від ставлення чоловіка до них — тоді немає чому й дивуватися. Жінки, я б так сказав, то істоти, які мають сильну реакцію, але вони позбавлені самостійної ініціативи, ліниві — в тому сенсі, що пасивні... Прошу, дозвольте мені, якщо й з труднощами, розвинути далі мою думку. Жінка, наскільки мені вдалося спостерегти, вважає себе в справах кохання насамперед об'єктом, вона дає коханню наблизитися до неї, вона вільно не обирає й стає обираючим суб'єктом лише на підставі вибору чоловіка; але й тоді, дозвольте мені тут додати, свобода вибору, — за умови, що чоловік не надто нікчемний душею, — зовсім не виступає необхідною умовою; на свободу вибору чинить уплив, жінку приваблює той факт, що обрали її. Господи, це, звичайно, загальщина, та в молодому віці все здається новим, новим і вражаючим. Ви питаєте жінку: «А ти його любиш?» — «Але ж він так сильно любить мене», — відповідає вона вам. І при цьому або кидає погляд до неба чи потуплює його. А уявіть-но, щоб таку відповідь дали ми, чоловіки, — перепрошую за узагальнення! Можливо, бувають чоловіки, які так би й відповіли, але вони ж видаватимуться просто смішними — герой кохання під пантофлею жінки, сказав би я в стилі епіграми. Цікаво, про яку самоповагу може йти мова в чоловіка, що дає таку жіночу відповідь. І чи вважає жінка, що вона має з безмежною відданістю ставитися до чоловіка, який, через те, що обрав її, виказав ласку до такої низької істоти, чи то в коханні чоловіка до її особи вона вбачає знак його переваги? В тихі години я часто задавався цим питанням.

— То праоснови, класичні факти, своєрідна священна даність, яку ви, юначе, заторкнули влучним слівцем, — сказав Пеперкорн. — Чоловіка п'янить бажання, жінка вимагає від свого бажання, щоб воно сп'янило її. Звідси наш обов'язок до справжнього почуття. Звідси нестерпний сором за брак почуття, за безсилля збудити в жінці бажання. Вип'єте зі мною скляночку червоного вина? Я вип'ю. Дуже спрага мучить. Сьогодні я особливо сильно пітнів.

— Щиро дякую, мінгере Пеперкорн. Щоправда, для мене це час позаурочний, але випити ковток за ваше здоров'я я завжди готовий.

— Тоді візьміть келих. У мене лише один. А я обійдуся склянкою для води. Гадаю, що для цієї шипучки то не буде образою, якщо я її питиму з такої скромної посудини. — З допомогою гостя він налив собі вина капітанською рукою, що ледве тремтіла, і жадібно перехилив усю склянку в своє грандіозне горло, ніби то була проста вода.

— Дає насолоду, — сказав він. — Ви більше не хочете? А я з вашого дозволу наллю собі ще. — Знову наповнюючи склянку, голландець розлив трохи вина. На підковдрі проступили темно-червоні плями. — Тож повторюю, — вів він далі, піднявши списоподібний палець однієї руки та тримаючи склянку з вином у другій руці, що злегка тремтіла, — повторюю: звідси наш обов'язок, наш релігійний обов'язок до почуття. Розумієте, наше почуття — це та чоловіча сила, яка будить життя. Життя дрімає, і вона хоче, щоб її збудили для хмільного вінчання з божественним почуттям. Адже це почуття, юний друже, божественне. Людина стає божественною, якщо має те почуття. Людина — то любов Божа. Бог створив її, щоб через неї любити. Людина є лише органом, через який Бог шлюбиться з пробудженим, захмелілим життям. Якщо ж людина виявляється нездатною на почуття, то це божий сором, поразка божественної чоловічої сили, це космічна катастрофа, немислимий жах... — Пеперкорн випив.

— Дозвольте, я візьму у вас склянку, — сказав Ганс Касторп. — Я слідкую з великим інтересом за перебігом ваших думок, вони надзвичайно повчальні. Адже ви розвиваєте теологічну теорію, в якій відводите людині надзвичайно почесну, хоча, можливо, дещо однобоку релігійну функцію. Якщо можна зробити одну заувагу, то у ваших поглядах є певна частка ригоризму й, перепрошую, відчувається певна пригніченість! Адже жодна релігійна суворість не може не пригнічувати людей скромного формату. Я, звичайно, навіть не думаю про те, щоб у ваші погляди вносити якісь корективи, я хотів би лише повернутися до того, що ви сказали про упередженість, з якою, за вашими спостереженнями, пан Сеттембріні ставиться до мадам, вашої супутниці. Я знайомий з паном Сеттембріні давно, дуже давно, не один рік. І можу вас запевнити, що його упередженість, оскільки вона існує, звільнена від усього того дріб'язкового та міщанського — навіть припустити таке було б смішно. Тут ідеться насамперед про упередженість, так би мовити, широкого плану, а отже позаособового характеру, йдеться про загальні педагогічні принципи; застосовуючи їх до мене, пан Сеттембріні, відверто кажучи, схарактеризував мене як «тяжку дитину життя», — та розмова про мене завела б нас надто далеко. Це справа, яку в двох словах...

— І ви любите мадам? — раптом запитав мінгер і обернув до гостя своє королівське обличчя з роздертим, страдницьким ротом та бляклими очима під могутніми арабесками чола.

Ганс Касторп знітився. Він пробурмотів:

— Чи я люблю... Тобто... Я, звичайно, глибоко поважаю пані Шоша хоча б через те...

— Перепрошую, — перебив його Пеперкорн і простяг руку відпрацьованим жестом, щоб присадити співбесідника, — дозвольте мені, — вів він далі, мовби звільнивши цим жестом місце для того, що хотів сказати, — дозвольте повторити, що я далекий від думки, що пан італієць справді порушив лицарські приписи... Я нікому не роблю такого закиду, нікому. Та мене дивує... В даний момент мене навіть радує — добре, юначе. Дуже добре й чудово. Я дуже радий, тут немає жодного сумніву: мені, справді, дуже приємно. Тож я кажу собі... Я кажу собі, словом, ваше знайомство з мадам давніше за моє. Її минуле перебування тут збіглося з вашим. Окрім того, вона надзвичайно чарівна жінка, а я всього лише хвора, стара людина. Як могло так трапитися, що вона, адже я почуваюся хворим, що вона сьогодні по обіді сама й без супроводу спустилась у містечко робити закупи... Це не біда! Аж ніяк! Проте, безперечно, було б... Не знаю, чи маю це списати на вплив — як ви казали — вплив педагогічних принципів синьйора Сеттембріні, що ви не пішли за лицарським покликом... Прошу зрозуміти мене правильно...

— Я вас правильно зрозумів, мінгере Пеперкорн. О ні! Жодною мірою. Я дію абсолютно самостійно. Навпаки, пан Сеттембріні часом мене навіть... На жаль, на вашому простирадлі, пане Пеперкорн, плями від вина. Хіба не слід... Ми зазвичай посипаємо їх сіллю, поки вони ще свіжі...

— Це несуттєво, — відповів Пеперкорн, не відриваючи погляду від свого гостя.

Ганс Касторп почервонів.

— Справа не зовсім звична, — почав він з вимушеною посмішкою. — Тутешня атмосфера, я б так сказав, не зовсім конвенційна. Всі права на боці хворого, байдуже, чи то чоловік, чи жінка. І лицарські приписи відходять на задній план. Зараз ви нездужаєте, мінгере Пеперкорн, щоправда, це тимчасово, і ваше нездужання минеться. Але ваша супутниця відносно здорова. Тож я гадаю, що чиню цілком у дусі мадам, якщо за час її відсутности намагаюся трохи замінити її, адже тут можна говорити про заміну. Хи-хи! Замість того, щоб, навпаки, замінити вас при ній, запропонувавши супроводжувати її до містечка. Та й як би я зважився накидати вашій супутниці свої послуги? На це я не маю ні прав, ні повноважень. Я дуже добре відчуваю, хто на що має право, будьте певні. Словом, дозволяю собі сподіватися, що моя позиція цілком коректна, вона відповідає реальному станові речей і, зокрема, моїй щирій симпатії до вас особисто, мінгере Пеперкорн. І таким чином я, як мені здається, відповів і на ваше запитання — адже ви, очевидно, задали мені запитання — дав цілком задовільну відповідь.

— І дуже приємну, — відповів Пеперкорн. — Із мимовільним задоволенням слухаю я ваші меткі слова, юначе. Ви перестрибуєте через усі труднощі й так заокруглюєте їх, що немає до чого причепитись. Але задовільне враження — ні. Ваша відповідь не зовсім мене задовольняє, — перепрошую, тут я змушений вас розчарувати. «Ригоризм», сказали ви, любий друже, щодо деяких висловлених мною поглядів. Але ж і ваші висловлювання не позбавлені певного «ригоризму», строгости та скутости, які, здається, не відповідають вашій натурі, хоча мені в певних випадках таки довелося спостерігати у вас цю скутість. Я впізнаю її. Це та сама скутість, яка виявляється стосовно мадам під час наших спільних прогулянок та інших розваг, але тільки стосовно неї самої; пояснити і прояснити її — то ваш обов'язок, ваша заборгованість, юначе. Я не помиляюсь. Мої спостереження підтверджувалися стільки разів, що певні висновки, імовірно, напрошувались і в інших, з тією різницею, що іншим, очевидно, і навіть напевне, було відоме й пояснення цього феномену.

Сьогодні по обіді мінгер говорив у надзвичайно точному та доладному стилі, незважаючи на виснаження внаслідок сильного нападу. Уривчасті фрази були майже відсутні, він сидів у ліжку, повернувшись могутніми плечима та величною головою до гостя, охоплена на зап'ясті манжетом вовняної сорочки капітанська рука з ластовинням здійнялася над ковдрою, списоподібні нігті трьох пальців старчали над вказівним і великим, які були як завжди з'єднані в «кільце уточнення», і слова, що промовлялися його губами, були настільки влучними, виразними та пластичними, що Сеттембріні міг би йому лише позаздрити; навіть літеру «р» у словах «імовірно» та «напрошувалися» він вимовляв з такою самою гортанною вимовою, як і італієць.

— Ви посміхаєтесь, — вів далі Пеперкорн. — Моргаєте та крутите головою в усі боки, ніби даремно щось обдумуєте. І все-таки ви чудово знаєте, що саме я маю на увазі й про що йде мова. Я аж ніяк не кажу, що ви зовсім не звертаєтесь до мадам або не відповідаєте, коли в ході розмови ви маєте відповісти. Але, повторюю, ви це робите ніби з примусу, точніше, ніби ухиляєтесь від чогось, чогось уникаєте, а якщо придивитися — то стане ясно, що уникаєте однієї певної форми звертання. Й оскільки йдеться про вас, то може скластися враження, ніби ви з'їли з мадам двійчастий горіх і за домовленістю не маєте права в розмові з нею користуватися саме цією формою. Ви з дивовижною послідовністю уникаєте називати її. І ніколи не звертаєтесь до неї на «ви».

— Але, мінгере Пеперкорн... Який ще двійчастий горіх...

— Я дозволю собі привернути вашу увагу, та ви, очевидно, й самі відчули, що зараз дуже зблідли.

Ганс Касторп сидів, потупивши погляд. Нахилившись, він начебто уважно роздивлявся темно-червоні плями на простирадлі. «Ось куди він гнув! — думав Ганс Касторп. — Ось до чого дійшло! І, здається, в цьому я сам винний. Сам приклав до цього руку, тепер мені стає ясно. Невже я справді так зблід? Можливо, адже питання таки поставлено руба. І хто зна, що з того вийде. Чи можу я ще брехати? Так, гадаю, що можу, але не хочу. Поки що буду розглядати оці криваві плями, оці винні плями на простирадлі».

Людина, що нависала над ним, також мовчала. Пауза тривала дві-три хвилини, вона дала обом відчути, якої тривалости можуть набувати в таких випадках настільки крихітні одиниці часу.

Першим відновив розмову Пітер Пеперкорн.

— Це було того вечора, коли я мав честь познайомитися з вами, — почав він співуче і в кінці фрази понизив голос, ніби брався за довгу оповідь. — Ми влаштували невелике святкування, насолоджувалися стравами та напоями, настрій у нас був піднесений, по-людськи невимушений та загонистий; досить пізньої пори попрямував я з вами рука до руки до нашого нічного табору. І ось тоді, перед моїми дверима, мені спало на думку порадити вам на прощання торкнутися губами чола цієї жінки, яка відрекомендувала вас як старого друга з часів її останнього перебування тут, і запропонувати їй на знак такої врочистої миті також виконати щодо вас цей святковий і веселий обряд у мене на очах. Ви рішуче відкинули мою пропозицію, відкинули під тим приводом, що вважаєте безглуздим обмінюватися з моєю супутницею поцілунками в чоло. Ви не будете заперечувати проти того, що такого роду заява вже сама собою потребує пояснень, пояснень, які ви мені дотепер не дали. Чи згодні ви виконати цей обов'язок зараз?

«Отже він і це помітив... — подумав Ганс Касторп і ще ретельніше зайнявся винними плямами й навіть став зішкрябувати кінчиком безіменного пальця одну з них. — Зрештою, тоді мені навіть хотілося, щоб він це помітив і зауважив, бо інакше моя відповідь була б не такою. А що тепер? Серце в мене добряче гупає. Чи розразиться він першокласним королівським гнівом? Може, треба глянути, де його кулак, чи не заніс він його вже наді мною? Я опинився у надзвичайно своєрідному та вельми дражливому становищі...»

Нараз Ганс Касторп відчув, що його зап'ясток, зап'ясток правої руки стискають пальці Пеперкорна.

«Він хапає мене за руку! — подумав хлопець. — Сміхота! Чого ж я сиджу тут як побитий пес! Хіба я в чомусь завинив перед ним? Анітрохи. У першу чергу має нарікати її чоловік з Дагестану. А потім інші. І вже потім я. А цьому, наскільки мені відомо, дотепер і нарікати нема на що. То чого ж так гупає в мене серце? Давно пора випростатись і подивитися впритул на це всемогутнє обличчя!»

Він так і зробив. Усемогутнє обличчя було жовтим, очі під навислими зморшками лоба здавались особливо бляклими, в роздертих губах крилася гіркота. Здавалось, обидва читають в очах один одного — величний старий чоловік та непримітний юнак, причому старий далі тримав молодого за зап'ясток. Нарешті Пеперкорн промовив стишеним голосом:

— Ви були коханцем Клавдії в час її минулого перебування.

Ганс Касторп ще раз опустив голову, але зразу ж таки знову підвів її, перевів подих і промовив:

— Мінгере Пеперкорн! Мені вищою мірою осоружно брехати вам, і я шукаю шляхів щоб уникнути брехні. Це зовсім не легко. Якщо я дам ствердну відповідь, я буду хвальком, а якщо заперечу, тоді збрешу. Ну що ж, саме так воно і є. Довго, дуже довго прожив я з Клавдією, — перепрошую, з вашою теперішньою супутницею, — у цьому домі, й офіційно навіть не був з нею знайомий. Усі світські умовності випадали з наших взаємин, точніше, з мого ставлення до неї, а його витоки криються глибоко в темряві. У своїх думках я не називаю Клавдію інакше, як на «ти», та і в справжньому житті також. Адже того вечора, коли я скинув певні педагогічні пута, про які тут уже велася мова, й підійшов до неї під приводом, яким я вже колись був скористався, — в нас тут був маскарад, карнавальний, безвідповідальний вечір, коли до всіх звертаються на «ти», — того вечора оце «ти» якимось сновидним і безвідповідальним чином набуло свого повного сенсу. Але разом з тим то був переддень від'їзду Клавдії.

— Цілковитого сенсу, — повторив Пеперкорн, — ви дуже чемно це... — Він випустив зап'ясток Ганса Касторпа й узявся обома своїми капітанськими руками зі списами нігтів розтирати собі очні западини, щоки та підборіддя. Потім склав руки на заплямованому вином простирадлі та схилив голову до лівого плеча, ніби відвернувшись від гостя.

— Я відповів вам правдиво, як міг, мінгере Пеперкорн, — сказав Ганс Касторп, — і чесно намагався не сказати ні надто багато, ні надто мало. Перш за все я хотів би наголосити, що той вечір цілковитого «ти» і, разом з тим, вечір прощання можна брати й не брати до уваги, адже це вечір, який випадає зі звичайного життя, й навіть, напевне, й з календаря, — так би мовити, вечір hors d'oeuvre[101], додатковий вечір, ніби як двадцять дев'яте лютого, ось чому, якби я заперечував певний факт, це було би брехнею лише наполовину.

Пеперкорн не відповів.

— Але я вважаю за краще, — знову почав після невеликої паузи Ганс Касторп, — сказати вам правду, ризикуючи втратити вашу прихильність, що, маю зізнатися вам цілком відкрито, було б для мене відчутною втратою, просто ударом, справжнім ударом, таким, якого я зазнав, коли пані Шоша з'явилася тут не сама, а із супутником. Я ризикнув піти на відвертість, оскільки давно хотів, щоб між нами була повна ясність — між вами, кого я так винятково шаную, і мною, — це, здається мені, було би прекрасно й більше по-людському, — ви знаєте, як це слово вимовляє Клавдія своїм чарівним хрипкуватим голосом, вона його обов'язково розтягує, — отже більше по-людському, аніж замовчувати та приховувати. В мене просто камінь з душі впав, коли ви констатували певний факт.

Жодної відповіді.

— Й ще одне, мінгере Пеперкорн, — вів далі Ганс Касторп. — І ще одне змусило сказати вам чисту правду: на власному досвіді я відчув, яке дратівливе почуття викликає невпевненість, коли треба задовольнятися лише туманними припущеннями. Тепер ви знаєте, з ким Клавдія до того, як з'явилися теперішні ваші права на неї, — не поважати їх було би просто безумством, — тепер вам відомо, з ким вона пережила, провела, відсвяткувала оте двадцять дев'яте лютого. Щодо мене, то мені так і не пощастило домогтися ясности, хоча цілком зрозуміло, що кожен, хто має над цим задуматися, змушений рахуватись із попередніми фактами такого роду, точніше — з такими попередниками, і хоча мені було відомо, що надвірний радник Беренс, котрий, як ви, можливо, знаєте, дилетанствує з олійними фарбами, провів з нею безліч сеансів і зробив чудовий її портрет, на якому шкіра виписана настільки наочно, що мимовільно виникають певні думки. З цього приводу я немало покатувався, сушив над цим голову, сушу й дотепер.

— Ви ще любите її? — спитав Пеперкорн, досі не змінюючи пози, тобто відвернувшись... Велика кімната дедалі більше занурювалася в темряву.

— Вибачте, мінгере Пеперкорн, — відповів Ганс Касторп, — але з моїми почуттями до вас, притому, що я шаную вас і схиляюся перед вами, я не вважав би за можливе говорити про свої почуття до вашої супутниці.

— А вона, — запитав Пеперкорн зовсім тихо, — вона і тепер поділяє ці почуття?

— Не можу сказати, — відповів Ганс Касторп, — не можу сказати, що вона будь-коли їх поділяла. Це малоймовірно. Ми з вами вже заторкували цей предмет суто теоретично, коли вели мову про те, що жіноча природа лише реагує на кохання чоловіка. Мене, звичайно, особливо нема за що любити. Який там у мене формат, самі скажіть! І якщо справа все-таки дійшла до... двадцять дев'ятого лютого, то це сталося лише тому, що жінку приваблює, якщо на ній зупиняється вибір чоловіка, причому, я маю додати, що сам собі здаюся примітивним хвальком, коли називаю себе «чоловіком», але Клавдія в кожному разі таки справжня жінка.

— Вона скорилася почуттю, — пробурмотів Пеперкорн подертими губами.

— Вашому почуттю вона скорилася значно покірніше, очевидно, й раніше скорялася не раз, то має бути ясно кожному, хто потрапляє в таке становище...

— Зачекайте! — вигукнув Пеперкорн, і досі не обертаючись до нього, та застережливо піднявши руку долонею до співбесідника. — А це не підлість, що ми так про неї говоримо?

— Звичайно ні, мінгере Пеперкорн. Ні, щодо цього я можу вас цілком заспокоїти. Адже йдеться про дуже людські речі, — людські, тобто в сенсі свободи та геніальности, перепрошую за такий, можливо, дещо високопарний вислів, але я останнім часом став через необхідність його вживати.

— Добре, кажіть далі, — наказав Пеперкорн стишеним голосом.

Тепер і Ганс Касторп заговорив тихіше — він сидів на краєчку стільця біля ліжка, схилившись до старого з королівською поставою та затиснувши руки між колінами.

— Адже вона геніальне створіння, — заговорив він знову, — й цей її чоловік на Закавказзі, — ви, напевне, знаєте, що в неї є чоловік на Закавказзі, — отже, він надає їй можливість бути вільною та геніальною — через свою тупість чи через свою інтелігентність, — важко сказати, я того хлопа не знаю. В кожному разі, правильно робить, що надає, й те й те все одно їй дає хвороба, геніальний принцип хвороби, якому вона підвладна, й кожен, хто потрапить у становище її чоловіка, правильно зробить, якщо наслідуватиме його приклад і не нарікатиме та не заглядатиме в минуле чи майбутнє...

— А ви нарікаєте? — запитав Пеперкорн і повернувся до нього обличчям... У сутінках воно здавалося мертвотно блідим; бляклі очі дивилися стомлено з-під ідольських зморшок на чолі, великий роздертий рот був напіврозтуленим, ніби в трагічної маски.

— Я не думав, — скромно відповів Ганс Касторп, — що йдеться про мене, і все це я кажу для того, щоб ви, мінгере Пеперкорн, не нарікали, й через те, що було раніше, не позбавляли мене своєї прихильности. Зараз для мене це головне.

— Та все-таки, сам того не знаючи, я завдав вам, напевне, глибокого болю.

— Якщо ви ставите запитання мені, — заперечив Ганс Касторп, — і якщо я відповім ствердно, то це насамперед не має означати, буцімто я не ціную великої переваги бути знайомим з вами, адже ця перевага нерозривно пов'язана із засмученістю, про яку ви говорите.

— Дякую, юначе, дякую. Я ціную шанобливість ваших метких слів. Але не будемо про наше знайомство, облишмо це...

— Наше знайомство важко облишити, — заперечив Ганс Касторп, — та мені таки зовсім не потрібно його облишити, щоб цілком щиро ствердно відповісти на ваше запитання. Те, що Клавдія повернулася з особистістю вашого формату, могло лише посилити й ускладнити моє засмучення, від того що вона взагалі повернулася в супроводі когось іншого. Я дуже цим переймався, переймаюся й дотепер, не буду заперечувати, і я зумисне спираюся на позитивний бік цієї історії, тобто на мою щиру повагу до вас, мінгере Пеперкорн, хоча, маю визнати, тут криється й певний підступ щодо вашої супутниці; адже жінкам не надто подобається, якщо їхні коханці товаришують.

— Ви маєте рацію, — відповів Пеперкорн, непомітно посміхнувшись, і провів долонею по губах та підборідді, ніби боявся, що пані Шоша може побачити цю посмішку. Скромно всміхнувся й Ганс Касторп, потім обидва кивнули, наче в чомусь потай погоджуючись.

— Цю маленьку помсту, — вів далі Ганс Касторп, — я, врешті, міг би собі дозволити, адже, якщо говорити про мене, то я все-таки маю певні підстави нарікати — не на Клавдію, а загалом на своє життя, на свою долю, й оскільки маю честь користатися вашою довірою, а зараз така зовсім незвичайна сутінкова пора, то я спробую бодай приблизно розповісти про себе.

— Я прошу вас про це, — ввічливо промовив Пеперкорн, і Ганс Касторп вів далі:

— Тут, нагорі, я вже дуже давно, мінгере Пеперкорн, не дні, а роки, точно я не знаю скільки, але вже багато років, тому й завів розмову про «життя» та про «долю», й коли буде потрібно, я ще до цього повернуся. Приїхав сюди ненадовго, навідати свого брата в перших, він був військовим і сповненим чесних та достойних намірів, що, зрештою, йому анітрохи не допомогло, оскільки він уже встиг відійти на той світ, а я досі тут живу. Я не був військовим, я мав цивільний фах, як ви, можливо, чули, конкретний і пристойний фах, кажуть, що він навіть сприяє зближенню між народами, але мене він ніколи особливо не захоплював, маю це визнати, про причини моєї байдужости можу лише сказати, що вони криються в темряві разом з витоками моїх почуттів до вашої супутниці, — я не випадково так її називаю, хочу цим показати, що в мене й думки не було зазіхати на чиїсь устоєні права або заперечувати свої почуття до Клавдії Шоша та моє звертання до неї на «ти», його я також ніколи не заперечував, відколи її очі поглянули на мене та причарували — причарували в найбільш нерозважливому сенсі цього слова. Заради неї та всупереч панові Сеттембріні я скорився принципові нерозважливости, геніальному принципові хвороби, зрештою, я, очевидно, скорився йому з давніх пір, і ось лишився тут — уже й не знаю, скільки часу я тут перебуваю, — все забув і з усіма порвав зв'язок — з моїми родичами, з «рівнинним» фахом, з усіма моїми сподіваннями на майбутнє. Й коли Клавдія від'їхала, я став її чекати, чекати, чекати тут, нагорі, а тепер уже зовсім одбився від рівнинного життя й для тамтешніх людей все одно, що помер. Ось що я мав на увазі, коли говорив про «долю» й коли дозволив собі натякнути на те, що мав би підстави нарікати на усталені правила. Якось я читав одну історію, — ні, я бачив її в театрі: один щиросердий юнак, — а він був, зрештою, військовим, як і мій брат, зійшовся з циганкою — вона була чарівна, з квіткою за вухом — дика натура, словом, фатальна жінка, яка настільки причарувала його, що він збився зі шляху, всім заради неї пожертвував, став дезертиром, разом з нею пішов у контрабандисти, втратив будь-яке почуття чести й у всіх відношеннях зганьбив себе. Коли він їй обрид, вона зійшлася з матадором, захоплюючою особистістю з чудовим баритоном. І кінчилося тим, що бідний солдатик, білий, як крейда, та з розстебнутою сорочкою, заколов її ножем перед цирком, зрештою, вона сама його довела. Ця історія не має особливого стосунку до нас, але все-таки вона мені чомусь пригадалася.

При згадці про ніж мінгер Пеперкорн трохи змінив позицію, раптом відсунувся й, швидко обернувшись до гостя, прискіпливо подивився йому в вічі. Потім трохи випростався, сперсь на лікоть і заговорив:

— Юначе, я вас вислухав і маю тепер ясну картину. На основі ваших слів дозвольте мені чесно порозумітися з вами! Якби не моя сивина й не оця невідступна пропасниця, що мене звалила з ніг, ви знайшли б мене готовим зі зброєю в руках дати вам як чоловік чоловікові сатисфакцію за образу, яку я вам мимовільно завдав, а також за образу, яку завдала моя супутниця, — адже за неї я також відповідаю. Чудово, мій пане, — ви бачили, що я готовий. Та за даних обставин, дозвольте мені звернутися до вас із іншою пропозицією, а саме: я пригадую один момент піднесення на самому початку нашого знайомства — дуже добре пригадую, хоча тоді був трохи надужив вина, — той момент, коли, перебуваючи під приємним враженням деяких рис вашого характеру, я ледь не запропонував вам перейти на братське «ти», але потім усе-таки зрозумів, що то було б трохи передчасно. Тож тепер нагадую вам той момент, повертаюся до нього й оголошую, що відстрочка закінчилася. Юначе, ми брати, я проголошую нас братами. Ви говорили про «ти» в повному сенсі слова, наше «ти» також буде ним у повному сенсі — в сенсі братерства в почуттях. Ту сатисфакцію за допомогою зброї, яку я не можу дати вам з огляду на мій вік та нездоров'я, я пропоную замінити цією формулою, пропоную її у формі братерської спілки; як правило, спілку вкладають проти третьої особи, проти світу, проти кого-небудь, а ми вкладемо її в ім'я спільного почуття до когось. Беріть свій келих, юначе, а я знову візьму свою склянку, яка не поганьбить оцю шипучку. — І своєю злегка тремтливою капітанською рукою він налив вина для себе і для гостя, в чому йому допоміг шанобливо приголомшений Ганс Касторп.

— Тож візьміть! — повторив Пеперкорн. — Візьміть мене під руку — навхрест! І так випиймо! Пийте до дна!.. Чудово, юначе. Закінчено. Ось вам моя рука. Ти задоволений?

— Ну, це не те слово, мінгере Пеперкорн, — відповів Ганс Касторп, якому було важкувато випити залпом цілий келих, і витер носовою хустинкою коліно, бо трохи розлив вина. — Я дуже щасливий, я ще опам'ятатися не можу, як це мені випала на долю така честь... Відверто кажучи, я ніби уві сні. Адже це справді висока честь, не знаю, чим я її заслужив, у всякому разі тут я особа пасивна, та іншим і бути не можу, і немає нічого дивного, якщо мені попервах таке звертання здаватиметься надто незвичним, просто не знаю, як я вимовлятиму це «ти», напевно, спочатку буду затинатися — особливо в присутності Клавдії, адже їй, за її жіночою природою, можливо, не надто сподобається наша домовленість...

— Залишіть цю справу за мною, — відповів Пеперкорн, — а решта — то справа звички та постійного тренування. А тепер іди, юначе! Залиш мене, мій синку! Вже темінь настала, прийшов вечір, наша кохана може кожної хвилини повернутись, а зустріч між вами була б, напевне, саме зараз не зовсім доречною...

— Прощавай, мінгере Пеперкорн! — промовив Ганс Касторп і підвівся. — Бачите, я намагаюся передолати свою цілком зрозумілу сором'язливість і вже тренуюся з оцим сміливим звертанням. А воно й правда, зовсім темно. Уявляю собі, що зараз міг би ввійти Сеттембріні та ввімкнути світло, щоб тут запанував дух розуму та громадськости, — є в нього така слабинка. До завтра! Я йду звідси з таким почуттям радости та гордости, про яке ніколи й мріяти не смів! Щиро бажаю швидкого одужання! Тепер у тебе попереду принаймні три дні без лихоманки і ти зможеш бути на висоті всіх вимог життя. Я радий за тебе, так ніби я — це ти. На добраніч!

Мінгер Пеперкорн (закінчення)

Водоспад — то завжди приваблива мета для прогулянок, і нам навіть важко пояснити, чому Ганс Касторп, який особливо любив спадаючу воду, ще жодного разу не відвідав мальовничий каскад у Флюелатальському лісі. В часи його спільного життя тут, нагорі, з Йоахимом це ще можна було пояснити суворим службовим ставленням брата до перебування в санаторії, брат уважав, що перебуває тут не для власного задоволення, а також його доцільною цілеспрямованістю, внаслідок чого їхнє поле зору обмежувалось околицями «Берґгофа». Але й після його смерти ставлення Ганса Касторпа до прогулянок — не рахуючи лижних походів — залишалося незмінним та консервативним, і в цьому контрасті з його широким внутрішнім досвідом та з обов'язками «правління» була для хлопця навіть певна принадність. Одначе, коли серед близьких йому людей, у невеликому дружньому колі, що складалося з семи чоловік (разом із ним), виник план поїхати екіпажами до славнозвісного водоспаду, він захоплено підтримав цей план.

Уже був травень, «пора блаженства», як співалось у простакуватих пісеньках на рівнині, — щоправда, тут, нагорі, він був дещо прохолодним і не надто привітним унаслідок відомих особливостей тутешнього повітря. Але танення снігів, очевидно, завершилося. Правда, останніми днями неодноразово знову валив лапатий сніг, але він зразу ж таки танув, залишаючи трохи води; величезні зимові кучугури розтанули, випарувалися, хіба де-не-де було видно рештки снігу, все зазеленіло, й прохідність доріг ніби закликала до мандрівок.

Останніми тижнями зустрічі дружнього гуртка стали нечастими через хвороби його голови, величного Пітера Пеперкорна, оскільки злісний дар тропіків не піддавався ні на вплив тутешнього такого виняткового клімату, ані антидотам такого видатного медика, як надвірний радник Беренс. Лікарям часто доводилося приписувати мінгерові постільний режим, і не лише тоді, коли квартана вступала у свої згубні права, надодачу в нього було негаразд із печінкою та селезінкою, як натякнув стишеним голосом надвірний радник близьким до нього особам, та і з шлунком не все так чудово; тому Беренс наголосив на тому, що навіть для такого могутнього організму не виключається небезпека хронічного виснаження.

У ці тижні Пеперкорн головував лише на вечірніх застіллях, а спільні прогулянки було скасовано, за винятком однієї, але й то недалекої.

Та, між нами кажучи, від того, що компанія Пеперкорна майже розпалася, Ганс Касторп, у певному сенсі, відчував навіть полегшення, оскільки, після того як він випив із супутником пані Шоша на брудершафт, у нього з'явилися певні труднощі; в його розмовах з Пеперкорном на людях з'явилася та скутість, та уникливість, які зазвичай спричинені «поділом двійчастого горіха», намагання чогось уникнути, словом, все те, що впадало в око під час його спілкування з Клавдією. За допомогою різних вигадливих та описових форм Ганс Касторп намагавсь уникнути прямого звертання, — на підставі тієї самої чи, скорше, протилежної дилеми, яка відчувалася в його розмовах з Клавдією на людях, а також у присутності самого лише її повелителя, і яка завдяки даній Пеперкорном сатисфакції обтяжувала його тепер як немилосердний подвійний тягар.

Отже, виник план поїздки до водоспаду, Пеперкорн сам визначив мету поїздки, він, очевидно, почувався досить бадьоро для такого заходу. То було якраз на третій день після чергового нападу квартани, й мінгер повідомив друзів, що збирається цим днем скористатися. Правда, на перші ранкові столування він до їдальні не спустився, як то вже часто було останнім часом, — страви подали йому в салон, де він столувався разом з пані Шоша; та вже під час першого сніданку Гансові Касторпу передали через кульгавого консьєржа, щоб він за годину по обіді був готовим до від'їзду, крім того, це розпорядження консьєрж мав передати панам Ферґе та Везалю, а також повідомити Сеттембріні та Нафту, що за ними заїдуть, і, нарешті, подбати про те, щоб на третю годину підготували два ландо.

У зазначений час усі зустрілися біля головного входу до санаторію «Берґгоф» — Ганс Касторп, Ферґе та Везаль, і стали чекати на панство з кімнат люкс, розважаючись тим, що гладили коней та пригощали їх грудочками цукру, а ті брали їх прямо з долоні своїми чорними, вологими, незграбними губами. Пеперкорн з супутницею з'явилися на парадних сходах лише з невеликим запізненням. Пеперкорн був у довгому потертому пальті, і його королівське обличчя здавалося змарнілим; стоячи вгорі разом з Клавдією, він трохи підняв м'якого капелюха з широкими крисами, і його губи нечутно промовили звернене до всіх вітання. Потім він спустився й потис руку всім трьом чоловікам, які підійшли аж до нижньої сходинки, щоб зустріти цю пару.

— Юначе, — звернувся він при цьому до Ганса Касторпа і поклав ліву руку йому на плече, — ну, як справи, мій синку?

— Вельми щиро дякую! Задаю те саме запитання! — відповів Ганс Касторп...

Світило сонце, день був чудовий, безхмарний, проте всі вчинили дуже розсудливо, вдягши демісезонні пальта: під час їзди, звичайно, буде прохолодно. Мадам Шоша також була в теплім підперезанім пальті з ворсистої матерії у велику клітинку й навіть із хутряною горжеткою. Поверх фетрового капелюха вона накинула оливкову вуаль, зав'язавши її під підборіддям, унаслідок чого краї капелюха з боків трохи загнулися донизу, й вона мала такий чарівний вигляд, що більшості присутніх аж защеміло серце, — окрім Ферґе, єдиного чоловіка, який не був у неї закоханим; завдяки цій байдужості, при попередньому розподілі місць в екіпажах, поки не підсіли ті, що жили поза санаторієм, він опинився в першому ландо на задньому сидінні навпроти мінгера та мадам, а Гансові Касторпу разом з Фердинандом Везалем довелося сісти до другого ландо, причому Ганс Касторп помітив, що Клавдія з цього приводу глузливо посміхалася. Хирлявий камердинер-малаєць також брав участь у прогулянці. Він вийшов з-поза спини своїх господарів, тягнучи величезний кошик, з-під кришки якого стирчали шийки двох винних пляшок, і запхав її під заднє сидіння першого ландо; заледве він умостився поряд з візником та схрестив руки, як екіпажі рушили й з увімкненими гальмами почали спускатися звивистою під'їзною алеєю.

Глузливу посмішку пані Шоша помітив також Везаль; показуючи гнилі зуби, він заговорив про це зі своїм супутником.

— Ви бачили, — запитав він, — як вона посмішкується з вас, через те, що ви маєте їхати зі мною самі? Так, так, лежачого завжди б'ють. А вам дуже неприємно й гидко сидіти поряд зі мною?

— Візьміть себе в руки, Везаль, і не верзіть усяку мерзоту! — перепинив його Ганс Касторп. — Жінки посміхаються з будь-якого приводу, аби лиш посміхнутися, зовсім недоречно щораз про це розмірковувати. Й для чого ви завжди так принижуєтесь? Як і кожен, ви маєте свої чесноти й свої недоліки. Ось, наприклад, ви дуже мило граєте уривки зі «Сну в літню ніч», це не кожен уміє. Ви б ще раз якось заграли.

— Так, ось ви втішаєте мене, дивлячись ізгори донизу й навіть не розумієте, яке це нахабство так утішати людину. Адже ви мене цим ще більше принижуєте. Вам добре спогорда вмовляти та втішати, але якщо ви тепер опинилися в доволі кумедному становищі, то все-таки колись своє одержали і були на сьомому небі, Боже мій, і відчували, як її руки обіймають вас за шию, і таке інше, Боже мій... У мене, як подумаю про це, починає в горлі пекти й під ложечкою... І ви з повним усвідомленням усього, що вам подарувала доля, спогорда позираєте на мене, жебрака, і на мої муки...

— Не надто гарно висловлюєтесь, Везаль. І навіть вищою мірою огидно, мені нема чого приховувати від вас, — адже ви звинувачуєте мене в нахабстві, — що ваші слова все-таки мерзотні й ви ніби зумисне намагаєтесь викликати відразу й постійно принижуєтесь. Невже ви справді так жахливо в неї закохані?

— Жахливо! — відповів Везаль, хитаючи головою. — Неможливо змалювати, як катує мене моя пристрасть, моя хіть до неї, — я сказав би, що то моя загибель, але ось так я не живу й не помираю. Коли вона поїхала, я почав потроху заспокоюватися й поступово забувати її. Та відколи вона повернулась і я щодня бачу її, то часом доходжу до того, що лікті собі кусаю й просто не знаю, куди подітися, як мені бути. Важко повірити, що така несамовитість існує на світі, та від неї годі звільнитись, раз таке сталося — з ним не покінчиш, тоді довелось би покінчити з самим життям, усе злилося воєдино, а цього якраз і не можеш... Померти? — що дала б мені смерть? Опісля — із задоволенням. У її обіймах — з великою радістю. Але до того — безглуздо, адже життя — то бажання, а бажання — життя, й не може воно повстати проти самого себе, це просто проклята карусель. І коли я кажу «проклята», це так, ніби каже хтось інший, збоку, сам би я такого не сказав. На світі існують різні види тортур, Касторп, і коли людину катують, вона прагне позбутися тортур, прагне лиш одного — позбутися, то її єдина мета. Та щоб позбутись тортур плотської хіті, існує лише один шлях, — цю хіть треба втамувати, інакше не звільнишся ні за яку ціну! Так воно влаштовано, й хто цього не відчуває, той і не зупиняється на таких переживаннях, а якщо людина стає несамовитою, як оце я, вона спізнає всі хресні муки й проливатиме гіркі сльози. Боже мій, і чому на світі так улаштовано, що плоть нестерпно прагне іншої плоті й лише тому, що вона не її власна, а належить іншій душі, — як усе те дивно й разом з тим наскільки плоть є все-таки скромною та сором'язливою в своєму потягу! Можна було б сказати: якщо вона, окрім того, нічого більше не бажає, то, ради Бога, нехай собі одержить! Адже чого я хочу, Касторп? Хіба я хочу її вбити? Хочу пролити її кров? Та лише пестити її хочу! Касторп, любий Касторп, вибачте, що я скиглю, але чи не могла б вона зглянутися й виконати моє бажання? Адже в цьому є щось вище, я ж не тварюка, по-своєму я також людина! Плотська хіть прагне то однієї, то іншої, тут немає сталої прихильности, немає обраности, тому ми і називаємо її тваринною. Та коли хіть спрямована на людську особу з певним обличчям, тоді вуста наші говорять про кохання. Адже я жадаю не лише її тіла, фізичної оболонки, якби в її зовнішній подобі хоча б одна найменша риса була ледь іншою, можливо, мене б і не вабило все тіло, тому ясно, що я люблю її душу й люблю душею. Бо любов до обличчя є любов душевна.

— Що це з вами, Везаль? Ви зовсім у нестямі й говорите бозна в якому тоні...

— Саме в тому і річ, саме в тому біда, — вів далі бідолаха, — що в неї є душа, що вона людина й складається з душі та тіла! А її душа моєї й знати не хоче, отже й тіло знати не хоче мого тіла! О горе, о біда! Через це моє жадання прокляте й приречене на ганьбу, й моєму тілу судилося вічно корчитись у муках. Чому вона душею й тілом навіть знати мене не хоче, Касторп, і чому моє жадання викликає в неї огиду? Хіба я не чоловік? Хіба навіть огидний чоловік не залишається чоловіком? А я чоловік та ще й який, можу побожитися, що затьмарив би всіх, кого вона мала дотепер, лиш би розкрила мені свої обійми, такі прекрасні, адже її руки виражають красу душевну! Зі мною, Касторп, вона спізнала б усе сластолюбство світу, якби йшлося лише про наші тіла, а не наші душі, якби не було її клятої душі, бо душа ця мене й знати не хоче, але знову ж таки, якщо не душа, я так би не жадав її тіла, — ось вона триклята диявольська карусель, і я верчуся серед усього цього без кінця й краю!

— Везаль, тс! Тихіше! Візник усе розуміє. Він зумисне не повертає голови, але я з його спини бачу, що він слухає.

— Розуміє і слухає, бачите, Касторп! Ось вам, будь ласка, знову доказ того, яке дивне, яке особливе місце займає в житті цей стан і це становище. Якби я завів мову про епоху Відродження або, скажімо, про гідростатику, він би нічого не второпав, нічого не міг би собі уявити й не став би дослухатися та цікавитись. Непопулярна тематика. Та найвище, найостанніше, жахливо сокровенне питання разом з тим і найпопулярніше, зрозуміло кожному, і кожен може поглумитися з того, хто втрапив у біду, чиї дні сповнені тортур жадання, а ночі обернулися на пекло ганьби! Касторп, любий Касторп, дайте ж мені трохи поскімлити, якби ви знали, які ночі я проводжу! Щоночі бачу її вві сні, ох, і чого тільки я не бачу, у мене пече в горлі і під ложечкою, коли згадаю про ці видіння! Й завжди кінчається на тому, що вона дає мені ляпаса, б'є по обличчі, а часом і плює на мене, й коли плює, її душевну подобу спотворює гримаса огиди. Й тоді я прокидаюсь, а з мене тече піт, і я горю від сорому та хіті...

— Ну ось, Везаль, тепер давайте ми помовчимо й домовимося притримати язика, поки доїдемо до бакалійної крамниці й до нас дехто підсяде. Це моя пропозиція, на якій я наполягаю. Не хочу ображати вас і припускаю, що ви дуже мучитесь, але, знаєте, в мене на батьківщині є така казка про одну людину, яка була покарана тим, що при кожному слові в неї з рота вистрибувала то змія, то жаба. В книжці не згадувалося про те, як вона сама до цього ставилася, проте я особисто завжди вважав, що вона намагалася притримувати язика.

— Але ж це людська потреба, — жалісним голосом промовив Везаль, — є ж така потреба, любий Касторп, побалакати та вилити душу, коли людина так катується, як я.

— Не лише потреба, це навіть право людини, Везаль. І все-таки, на мою думку, існують права, якими в певних випадках розумніше не користатися.

Отже, на вимогу Ганса Касторпа вони замовкли, та й екіпажі вже домчали всю компанію до зарослої диким виноградом крамниці бакалійника, де їм не довелося чекати ані хвилини: Нафта й Сеттембріні вже були на вулиці, один — у своїй ношеній хутряній куртці, другий — у жовтавому стьобаному демісезонному пальті досить фраєрського вигляду. Поки екіпажі розвертались, вони обмінювалися з прибулими поклонами та вітаннями, потім також сіли — Нафта четвертим у перше ландо, поряд з Ферґе, а Сеттембріні, який був у дуже доброму гуморі й сипав різними дотепами, приєднався до Ганса Касторпа та Везаля, причому останній поступився йому своїм місцем у глибині екіпажу; Сеттембріні зразу всівся та з вишуканою невимушеністю прийняв позу учасника корсо-перегонів.

Він вихваляв приємність їзди екіпажем, коли тіло рухається вперед, а ти сидиш спокійно й зручно на місці та милуєшся щораз новими краєвидами; по-батьківськи звертався до Ганса Касторпа, навіть бідолаху Везаля поплескав по плечі, переконуючи його забути своє несимпатичне «я» та віддатися захопленню сяючим світом природи, вказуючи при цьому плавним рухом руки в потертій шкіряній рукавиці на широку панораму гір.

Поїздка минула чудово. Коні, всі четверо з білими зірками на лобах, міцні та гладкі, дружно відбивали копитами такт на рівному, ще не запилюженому шляху. Уламки скель, з тріщин яких пробивалася трава та квіти, підступали часом до самої дороги, мерехтіли телеграфні стовпи, схилами здіймалися гірські ліси, все нові повороти дороги поволі насувалися й зникали за спиною, підтримуючи цікавість подорожніх, а в сонячній далечіні, здавалося, видні звідусіль, проступали туманні обриси вкритих снігом гірських хребтів. Знайомі долини залишилися позаду, зміщення в просторі буденних краєвидів освіжувало почуття. Незабаром екіпажі зупинилися біля лісової галявини: звідти до мети їхньої поїздки треба було прямувати пішки, і зв'язок з цією метою вже встановивсь, оскільки вона спершу слабким, а потім дедалі наростаючим шумом, чимраз гучніше й гучніш оголошувала про себе подорожнім, які до неї наближалися. Тільки-но всі вийшли з екіпажів, кожен почув якесь далеке, уривчасте шемрання, ледве відчутне на слух сичання, плескіт та гудіння, яке привертало увагу мандрівців, що завмирали на місці, намагаючись краще його вловити.

— Звідси, — сказав Сеттембріні, який уже не раз тут бував, — ми чуємо лише дуже боязкий шум. Та біля самого водоспаду в цю пору року гуркіт страшенний, — готуйтеся, ви не почуєте власних слів.

Вони ввійшли до лісу й попрямували стежкою, всипаною глицею; попереду крокував Пітер Пеперкорн, спираючись на руку своєї супутниці, насунувши на лоба фетрового капелюха та перевалюючись із боку на бік; зразу за ним ішов Ганс Касторп, без капелюха, як і решта чоловіків, застромивши руки до кишень, ледь нахиливши голову набік, злегка насвистуючи та роззираючись навколо, потім Нафта й Сеттембріні, за ними Ферґе з Везалем, і похід завершував малаєць. Він ішов один з продуктовим кошиком на руці. Мова зайшла про ліс.

Цей ліс був не такий, як звичайні ліси; він здавався дуже мальовничим, навіть не позбавленим екзотики, але, водночас, і трохи лячним. Куди не глянь, скрізь мохоподібний лишайник, він обплутував, обмотував і всуціль обвивав дерева. Немов зеленаво-брунатні, кошлаті бороди, звисали пасма цієї рослини-паразита із заснованих нею й зарослих, ніби пухом, гілок; глиці майже не було видно — лише суцільні пасма моху; вигляд цих дерев справляв гнітюче враження, в цьому було щось потворне, щось чарівницьке та хворобливе. Лісові було погано, він хворів од цього хтивого лишайника, який грозив його задушити; такою була спільна думка невеликого гурту людей, що крокували засипаною глицею стежкою та наслухали шум тієї мети, до якої вони прагнули, до гуркотіння та сичання, що поволі переростало, як і передбачав Сеттембріні, в заглушливий гуркіт.

За поворотом дороги відкрилося поросле лісом скелясте провалля й міст через нього, в це провалля якраз і спадала вода; коли її вже стало видно, гуркіт також досяг найвищої сили — просто як у пеклі. Водяні маси падали прямовисно суцільним каскадом з висоти семи-восьми метрів і доволі широким потоком, охоплені кипінням білої піни, мчали скелями далі. Води падали з диким гуркотом, у якому, здавалося, злились воєдино всі можливі звуки й усі їхні діапазони — грім і сичання, гук, ревіння оркестру, лемент, тріск, брязкіт, гуркіт, удари дзвонів, — справді, голова йшла обертом. Слизькою, скелястою стежкою мандрівці підійшли до самого краю й зупинилися, роздивлялись могутні води, вдихаючи їхню вологу, обсипані краплями, огорнені туманом бризок, нічого вже не чуючи, ніби їхні вуха були вщерть набиті звуками; вони обмінювалися поглядами, лякливо посміхалися, хитали головами, і все позирали на видовище цієї безперервної катастрофи, що розгорталася в піні та гуркоті. Невтримне шаленство води заглушало їх, лякало, породжувало слухові галюцинації. Їм здавалося, що звідусіль до них долинають крики, якісь погрози чи застереження, звуки сурм та грубі чоловічі голоси.

Збившись докупи за спиною Пеперкорна, решта п'ятеро чоловіків та пані Шоша, разом з ним дивилися на водоспад. Обличчя мінгера вони не бачили, але бачили, як він зняв капелюха, вивільнивши своє пломенисте сиве волосся, і підставив свої груди свіжому повітрю. Вони розумілися між собою поглядами та на мигах, оскільки навіть якщо кричати просто у вухо, голос усе одно був би заглушений громом води. Їхні губи промовляли нечутні слова подивування та захоплення. Ганс Касторп, Сеттембріні та Ферґе, мовчки кивнувши один одному, вирішили піднятися до вершини провалля, на дні якого перебували, й вийти на горішню стежку, щоб звідти помилуватися на водоспад. Підійматися було не надто важко: крутий ланцюжок вузьких, висічених у скелі сходинок вів на верхній рівень лісу; один за одним, вони піднялися ними, вийшли на міст, дійшли до його середини й, ніби зависнувши над гінким заломом падаючої води та спершись об поруччя, вітали тих, хто залишився внизу. Потім перебрались на протилежний бік, насилу спустилися схилом провалля, і решта мандрівців уже побачила їх по той бік водоспаду, через який унизу, так само як і нагорі, було перекинуто міст.

Тепер на мигах було висловлено бажання підкріпитися. Дехто запропонував відійти подалі від того місця, де особливо сильно гуркотіло, й перекусити без перенапруження слуху, а не так, буцімто вони глухонімі. Та довелось погодитися з тим, що Пеперкорн був зовсім іншої думки. Він похитав головою, декілька разів тицьнув донизу вказівним пальцем, подерті губи насилу розтулилися й промовили «тут»! Що вдієш? У таких організаційних питаннях рішення приймав він, оскільки був господарем і розпорядником. А вплив його незвичайної особистости був настільки сильним, що навіть якби і не він був, як зазвичай, ініціатором прогулянки та верховодою, все одно всі підкорились би його волі. Люди такого формату завжди поводились і поводитимуться тиранічно та авторитарно. Мінгер висловив бажання вечеряти біля самого водоспаду, під гуркіт вод, такою була його владна примха, й тим, хто не хотів залишитися осторонь, довелося на це пристати. Більшість мандрівців були невдоволені. Сеттембріні, переконавшись, що людський обмін думками та демократично визначена розмова чи навіть дискусія зараз неможливі, звичним жестом відчаю та покірности підняв руку та махнув нею над головою. Малаєць поквапно виконав наказ свого господаря. Біля скелястої стіни він поставив два складаних крісла, привезених з «Берґгофа» для мінгера та мадам. Потім розстеливши біля їхніх ніг скатертину, виклав на неї вміст кошика: кавові горнятка, склянки, термоси, тістечка, вино. Всі запоспішались одержати свою порцію. Потім мандрівці розсілися на валунах, на поруччі вздовж стежки і, тримаючи в руках горнятка з гарячою кавою, а на колінах тарілку з тістечком, мовчки взялися до їжі під ревище водоспаду.

Піднявши комір пальта та поклавши поряд із собою капелюха, Пеперкорн пив портвейн із срібного келиха з монограмою й спорожнив його не один раз. Раптом узявся говорити. Дивовижна людина! Неможливо було уявити, що він чує власний голос, а решта й поготів, ніхто не міг розібрати жодного слова з його тиради, яка, хоч і була ним проголошена, але не набула розголосу. Він усе-таки підняв указівний палець правої руки, в якій тримав келих, і простяг ліву трохи вбік, розтуливши долоню; всі бачили, як рухається королівське обличчя, як рот промовляє слова, що залишалися безгучними, мовби він проголошував їх у безповітряному просторі. Всі були переконані, що Пеперкорн тут-таки припинить це безглузде заняття, й знічено посміхалися, та він говорив собі далі, кидаючи нечутні слова в прірву гуркоту, що засмоктував довкруг усі звуки, супроводжуючи промову відпрацьованими жестами лівої руки, якими, звичайно, закликав до уваги й мовби приковував до себе слухачів; його стомлені, бляклі, неприродно розширені очиці під важкими монументальними зморшками чола переходили від одного до іншого, і той, до кого він цієї миті звертався, був змушений кивати головою та, здивовано здибивши брови й розтуливши рота, підносити руку до вуха, так ніби це хоч трохи могло допомогти в тому безнадійному становищі, в якому він опинився. Потім голландець навіть підвівся. Тримаючи в руці келих, він височів серед скель у пожмаканому дорожному пальті, з піднятим коміром, без капелюха, в ореолі пломенистих пасом сивого волосся над чолом з ідольськими зморшками, риси його обличчя енергійно рухалися, великим і вказівним пальцями він показував з повчальним виглядом своє «кільце», виставивши решту пальців зі списоподібними нігтями, ніби доповнюючи цим жестом свій німий тост. За його обличчям та рухами губів можна було відгадати слова, які присутні вже звикли чути від нього: «Чудово» й «Закінчено» — на цьому промова й завершилася. Всі бачили його похилену голову, бачили гіркоту роздертого рота, образ чоловіка-страдника. Та опісля знову заквітла на щоці виразна життєрадісна ямочка, що приховувала в собі сибаритське лукавство, підібганий у шаленому танці одяг, священне безпутство поганського жерця. Він підняв келих, описав ним півколо перед обличчями гостей і за два-три ковтки осушив його, закинувши голову так, що було видно дно келиха. Потім величним жестом простяг його малайцеві, а той, притиснувши до грудей руку, шанобливо прийняв посудину, — і Пеперкорн дав знак, що час збиратися.

Всі вдячно поклонилися й поквапились виконати розпорядження. Ті, хто сидів навпочіпки, схопилися на ноги, інші злізли з поруччя. Хирлявий малаєць у циліндрі та пальті з хутряним коміром, поквапно зібрав рештки їжі та посуд. Тією самою вервечкою, якою мандрівці йшли сюди, ввесь гурт повернувся вологою, засипаною глицею стежкою, крізь обплетений лишайником спотворений ліс на дорогу, де на них чекали екіпажі.

Тепер Ганс Касторп сів разом з господарем та його супутницею, навпроти них, поряд зі щиросердим Ферґе, якому все високе було чужим. На зворотному шляху в першому ландо панувала майже суцільна мовчанка. Мінгер сидів, склавши долоні на пледі, яким були накриті його коліна та коліна Клавдії; його нижня щелепа відвисла. Перед вузькоколійкою та струмком Сеттембріні та Нафта висіли з екіпажу й попрощалися. Везаля, що залишився сам у другому ландо, довезли звивистою під'їзною алеєю до входу в санаторій, де учасники прогулянки розійшлися.

Можливо, тієї ночі сон Ганса Касторпа був особливо чутливим завдяки якійсь внутрішній нашорошеності, про яку його душа нічого не відала, та було достатньо невеликого відхилення від звичного нічного спокою берґгофського дому, ледь уловної тривоги, майже непомітного струсу підлоги, спричиненого віддаленою біганиною, щоб він нараз прокинувсь та сів у ліжку. Насправді він прокинувся значно раніше, ніж у двері постукали, а це трапилося десь на початку третьої. Він зразу відгукнувся зовсім не сонним голосом, а енергійно, з повною присутністю духу. Ганс Касторп упізнав високий, ламкий голос однієї з сестер, яка передала йому прохання пані Шоша негайно спуститися на другий поверх. З подвійною рішучістю він гукнув, що зараз буде, схопився, за мить одягнувсь, рукою відкинув з чола волосся й, не кваплячись і не прискорюючи крок, спустився сходами, здогадуючись про те, що сталося, лише не знаючи, як воно сталося.

Двері до вітальні Пеперкорна були прочинені, так само і наступні двері — до його спальні, там горіли всі лампи. Він побачив обох лікарів, старшу сестру фон Мілендонк, мадам Шоша та камердинера малайця. Останній був одягнений не як завжди, а в своєрідному національному строї: на ньому була куртка в широку смужку з широкими рукавами, довга як сорочка, й спідниця замість штанів, а на голові — гостроверха шапка з жовтого сукна, на грудях висіло намисто з амулетів. Малаєць стояв, не рухаючись, схрестивши руки, ліворуч від узголів'я ліжка, в якому Пеперкорн лежав горілиць, простягти руки поверх ковдри. Збліднувши, Ганс Касторп окинув поглядом цю сцену. Клавдія Шоша сиділа до нього спиною, на низькому кріслі, в ногах ліжка, спираючись ліктями на стьобане пальто, обхопивши долонею підборіддя, притиснувши пальці до нижньої губи, і дивилася своєму супутникові в обличчя.

— Добривечір, мій хлопче, — сказав Беренс, який стоячи стишеним голосом розмовляв з доктором Кроковскі та старшою сестрою, й сумно кивнув, смикнувши сивими вусиками. Він був у лікарняному халаті, без комірця, та у вишитих нічних пантофлях, з нагрудної кишені стирчав стетоскоп. — Нічого не вдієш, — додав він пошепки. — Чиста робота. Підійдіть. Погляньте на нього оком знавця. Ви маєте погодитись, що тут лікарському мистецтву робити вже нічого.

Ганс Касторп навшпиньки підійшов до ліжка. Погляд малайця невідступно стежив за ним, причому голови він не повертав, так що було видно білки очей. Зиркнувши на пані Шоша, Ганс Касторп відзначив, що вона не звертає на нього жодної уваги, й став біля ліжка в типовій для нього позі, спираючись на одну ногу, склавши руки на животі, опустивши голову не прямо, а ледь набік, і заглибився в шанобливо-задумливе споглядання. Пеперкорн лежав під червоною шовковою ковдрою, у вовняній сорочці, в якій Ганс Касторп так часто його бачив. Руки мінгера посиніли, частково і обличчя. Це його дуже спотворювало, хоча королівські риси все ще залишалися такими самими. Ідольські зморшки на високому чолі в оточенні сивого пломенистого волосся, — чотири-п'ять горизонтальних зморшок, що потім під прямим кутом спускалися до скронь, глибоко залягли, врізані звичним напруженням усього життя, й при заплющених повіках вирізнялися навіть тепер, коли настав спокій. Роздерті губи з виразом гіркоти були ледь розтуленими. Синюваті плями свідчили про раптовий крововилив, спричинений насильницьким загальмовуванням життєвих функцій.

Ганс Касторп постояв якийсь час у побожному мовчанні, обмірковуючи становище, яке тепер склалось; він почувався нерішуче й очікував, що «вдова» заговорить до нього. Але оскільки вона цього не робила, то вирішив більше не заважати й озирнувся до решти присутніх, що стояли за його спиною. Надвірний радник кивнув йому, запрошуючи зайти до вітальні. Ганс Касторп пішов за ним.

— Suicidium?[102] — діловито спитав він стишеним голосом...

— Атож! — відповів Беренс зневажливим жестом та додав. — У чистому вигляді. Однозначніше не буває. А ось таку цяцьку ви бачили? — запитав він і витяг з кишені халата неправильної форми маленький футляр і дістав звідти невеликий предмет та показав його Гансові Касторпу. — Я не бачив. Але подивитися варто. Вік живи, вік учись. Вигадливо й дотепно. Я взяв у нього з руки. Обережно! Якщо крапне на шкіру, здіймуться пухирі, як при опіку.

Ганс Касторп покрутив у руках загадкову річ. Вона була зі сталі, слонової кістки, золота та каучуку — дуже дивна на вигляд. Два вигнуті малесенькі сталеві важелі з надзвичайно гострими зубцями поєднувалися з трохи вигнутою основою із слонової кістки та золота, зубці були рухливими й могли злегка зближуватись, основа закінчувалася балончиком з тугої чорної гуми. Розмір цієї штучки не перевищував кількох дюймів.

— Що воно таке? — запитав Ганс Касторп.

— Це, — відповів Беренс, — справжнісінький шприц для ін'єкцій, або, якщо підійти з іншого боку, — механізована копія щелеп очкової змії. Розумієте? Ні, здається, не розумієте, — вів він далі, оскільки Ганс Касторп і досі розгублено дивився на чудернацький інструмент. — Ось зуби. Вони порожні всередині, крізь них проходить волосяний канал, дуже вузький, а його вихідний отвір — ось тут, його чітко видно, в зубці. Певна річ, канальчики поєднані, так би мовити, з коренем зуба та з вивідним протоком гумової залози, що проходить через кістяну основу. При укусі зуби злегка пружинять досередини, це ясно, і натискають на резервуар, уміст якого потрапляє в канальчики, і, в ту мить, коли зубці впинаються в тіло, отрута потрапляє до кровоносної системи. Здається, простіше не буває, коли ввесь пристрій у вас перед очима. Треба лише здогадатись. Очевидно, ця штучка була зроблена за його власними вказівками.

— Безперечно! — сказав Ганс Касторп.

— Доза навряд чи була дуже великою, — знову заговорив надвірний радник. — Але мала кількість, очевидно, компенсувалася...

— Динамікою, — договорив за нього Ганс Касторп.

— Отож і воно. Яка отрута — ми, звичайно, з'ясуємо. Факт доволі цікавий, тут буде чого повчитися. Б'юсь об заклад, що цей екзотичний тип, який сьогодні вночі так розфраєрився, міг би повідомити нам абсолютно точні відомості. Можливо, комбінація рослинних і тваринних отрут і, очевидно, одна з найефективніших, адже дія була блискавичною. Все говорить за те, що зразу зупинилося дихання, стався параліч дихальних центрів, знаєте, і миттєво настала смерть від задухи, напевне, легко, без муки.

— Дай Боже, щоб так воно було! — побожно сказав Ганс Касторп, повернувши надвірному радникові моторошний маленький пристрій, та повернувся до спальні Пеперкорна.

Там були лише малаєць та мадам Шоша. Коли Ганс Касторп знову підійшов до ліжка, цього разу Клавдія підвела голову й поглянула на нього.

— Ви мали право на те, щоб я послала за вами, — сказала вона.

— Ви виказали мені велику люб'язність, — відповів він. — І мали рацію. Адже ми перейшли з ним на «ти». Й мені дуже боляче, що я соромився називати його так прилюдно і вигадував різні обходи. Ви були біля нього в його останні хвилини?

— Слуга повідомив мене, коли все вже було скінчено.

— Це була людина такого формату, — вів далі Ганс Касторп, — що безсилля почуттів перед життям видавалося йому космічною катастрофою та божим соромом. Адже він уважав себе — ви маєте це знати — наче як своєрідним знаряддям пошлюблення божества зі світом... То була блазенська вигадка, але вигадка королівського масштабу. — Коли людина переживає потрясіння, як то було з Гансом Касторпом, вона має сміливість удаватися до таких висловів, хоча вони можуть здатися грубими й блюзнірськими, та по суті вони урочистіші, аніж шанобливі штампи.

— C'est une abdication[103]. Він знав про наше навіженство?

— Я не міг заперечувати, Клавдіє. Він здогадався через мою відмову поцілувати вас у чоло. Його присутність тепер скорше символічна, ніж реальна, але ви дозволите мені зробити це тепер?

Вона різко обернулася до нього, ніби запрошуючи, підставила йому чоло й заплющила очі. Він торкнувся чола вустами. Карі звірині очі малайця косували на цю сцену аж світили білками.

Велике тупоумство

Ще раз ми чуємо голос надвірного радника Беренса — тож прислухаймося до нього уважніше. Можливо, чуємо його востаннє! Колись закінчиться й ця оповідь; вона тривала досить довго, точніше: її змістовий час набрав такого розгону й котиться вперед так стрімко, що його годі втримати, так що й «час музичний» добігає кінця, можливо, вже й нагоди такої не випаде послухати спокійну та образну мову Радаманта. Він говорив, звертаючись до Ганса Касторпа:

— Касторп, старий, я бачу, ви нудитесь. Зовсім похнюпилися, я ввесь час спостерігаю за вами, поганий настрій у вас на лобі намальований. Ви просто пересичений розбишака, Касторп, ви розбещені сенсаціями, якщо щодня вам не пропонувати щось першокласне, ви починаєте бурчати та нарікати, мовляв настав мертвий сезон. Хіба я неправду кажу?

Ганс Касторп мовчав, і це свідчило про те, що в душі в нього панував морок.

— Як завжди, я маю рацію, — відповів Беренс самому собі. — І перш ніж ви, невдоволений громадянине, почнете ширити тут отруту нарікань державного масштабу, я вам доведу, що зовсім ви не покинуті Богом і людьми, а, навпаки, начальство пильно наглядає за вами й невтомно переймається організацією розваг. Та й старий Беренс іще досі тут. Ну, а тепер облишмо жарти, мій хлопче! Дещо мені спало на думку стосовно вас, бачить Бог, я безсонними ночами багато про вас думав і придумав. Можна говорити про справжнісіньке просвітлення, і я справді багато чекаю від моєї ідеї, тобто не більше, не менше, як ваше цілковите очищення від зарази й тріумфальне повернення додому за несподівано короткий термін.

— Очі вирячили? — вів він далі після короткої паузи, хоча Ганс Касторп зовсім не вирячувався від здивування, а, навпаки, дививсь на Беренса досить сонним та блукаючим поглядом, — та ви навіть не уявляєте, що старий Беренс має на увазі. Й ось про що йдеться: у вас не все гаразд, Касторп, це, напевне, не залишилося поза вашою шановною увагою. А непорядок полягає в тому, що явища інтоксикації вже давно не відповідають беззаперечному місцевому покращенню — я не з учорашнього дня розмірковую над цим. Ось ваша остання світлина... погляньте-но на цю чарівну картину проти світла. Бачите, найзапекліший бурчун та песиміст, як зазвичай говорить наш кайзер, навряд чи знайде, до чого присікатися. Декілька плямок зовсім розсмокталися, «гніздо» звузилось, його обриси означилися різкіше, що говорить, як ви з вашою вченістю, напевне, знаєте, про одужання. З такими даними важко пояснити нестійкість ваших температурних показників, і лікареві доводиться шукати інші причини.

Ганс Касторп легким хитанням голови шанобливо виказав свою зацікавленість.

— Тепер ви подумаєте, Касторп, що старий Беренс зізнається, буцімто лікував неправильно. Але тут ви потрапили би пальцем у небо й вдалися до помилки, якби так оцінювали стан речей і старого Беренса. Вас лікували правильно, але, можливо, занадто однобоко. Мені здається, ваші симптоми не треба було з самого початку приписувати туберкульозові, я роблю цей висновок на тій підставі, що його їм зараз аж ніяк не можна приписати. Має бути інше джерело. На мою думку, ви маєте коки... — На моє глибоке переконання, — повторив, щоб підсилити свої висновки надвірний радник, після того, як Ганс Касторп подивовано закрутив головою, — ви маєте стрептококи, але від цього вам зовсім не потрібно впадати у відчай.

(Правда, про відчай не могло бути й мови. Обличчя Ганса Касторпа виражало глумливу повагу чи то до прозірливости Беренса, чи до нового почесного звання, яке він одержував завдяки гіпотезі надвірного радника).

— Жодних підстав для паніки! — урізноманітнював той свої заспокоювання. — Коки має кожен. Стрептококи має кожен віслюк. І, будь ласка, тут не потрібно нічого такого думати. Лише зовсім недавно стало відомо, що людина може мати в крові стрептококи, які не спричиняють жодних особливих явищ, що свідчили би про інфекцію. Ми стоїмо перед фактом, який для багатьох колег залишається невідомим, а саме, що й туберкульозні палички можуть бути виявлені в крові й не викликати жодних особливих наслідків. І ми дуже наблизилися до того висновку, що туберкульоз, по суті, є хворобою крови.

Ганс Касторп визнав усе це доволі цікавим.

— Тож, якщо я кажу «стрептококи», — вів далі Беренс, — то ви зовсім не маєте уявляти собі картину певної тяжкої хвороби. Чи справді ці крихітки поселились у вашому організмі, може показати лише бактеріологічний аналіз крови. Але чи справді ваша гарячка спричинена їхньою присутністю, якщо ми їх у вас виявимо, покаже курс лікування стрептовакциною, який ви маєте пройти. Ось вірний шлях, любий друже, і я чекаю від нього, як уже сказав, найнесподіваніших результатів. Наскільки туберкульоз — справа тривала, настільки швидко в наш час виліковують такого роду захворювання, і якщо ви взагалі реагуєте на ін'єкції, то через шість тижнів ви стрибатимете цілком здоровий. Що скажете? Старий Беренс на своєму посту, еге ж?

— Так це ж поки що лише гіпотеза, — мляво промовив Ганс Касторп.

— Але гіпотеза, яку цілком можна довести і яка є надзвичайно плідною, — заперечив надвірний радник. — Ви побачите, наскільки вона плідна, коли на наших культурах виростуть коки. Завтра по обіді ми з вас трохи відсмокчемо рідини, Касторп, за всіма правилами сільських цирюльників пустимо вам кров. То чудова річ і вже сама по собі може благотворно вплинути на тіло й душу...

Ганс Касторп оголосив, що готовий до цієї процедури, і люб'язно подякував за виказану до нього увагу. Схиливши голову на плече, він дивився вслід надвірному радникові, який віддалявся, загрібаючи руками. Шеф висловивсь у критичну хвилину; Радамант досить точно розшифрував вираз обличчя та душевний стан свого пацієнта; метою нової затії, цілком означеною метою, надвірний радник цього і не приховував, — було зрушити пацієнта з мертвої точки, на якій той з донедавна застряг; його міміка часом нагадувала міміку покійного Йоахима в той час, коли в нього визрівали певні свавільні та вперті рішення.

Більше того: Гансові Касторпу здавалося, що не лише він сам дійшов до мертвої точки, а й увесь світ зазнав тієї самої долі, точніше, в цьому випадку надто складно відділити приватне від загального. Після такого ексцентричного кінця його взаємин з певною особистістю, після таких численних хвилювань, спричинених цим кінцем у санаторії, й після того як Клавдія Шоша недавно вибула з товариства тих, хто мешкав тут, нагорі, та відбулося прощання з уцілілим названим братом її повелителя, прощання, затьмарене трагізмом великого зречення, але овіяне духом шанобливости до пам'яті покійного, — після всіх цих перипетій хлопцеві почало здаватися, наче й з життям і з усім світом коїться щось неладне; наче все пішло тепер цілком кепсько і йде все гірше, а тому на душі все тривожніше; ніби владу захопив який демон, злий та блюзнірський, він уже давно чинив певний вплив на людей, але тепер продемонстрував свою владу настільки відверто, що це викликало мимовільний незбагненний страх та підштовхувало до думок про втечу; то був демон, що звався «тупоумством».

Може здатися, що оповідач надто вже по-романтичному перебільшує, поєднуючи тупоумство з демонічним началом та приписуючи йому якийсь містичний і жахливий вплив. Та все-таки ми нічого не вигадуємо, а точно передаємо особисті переживання нашого героя, про які нам дано знати способом, який, направду, не можна жодним чином дослідити, але це знання підтверджує, що за певних обставин тупоумство може набути нездоланної сили та навіювати такі почуття. Ганс Касторп роззирався навкруг... Усе видавалось йому моторошним і злим, він розумів те, що бачив: то було життя поза часом, життя без турбот і без сподівань, то була застояна, марнотна розбещеність, словом, мертве життя.

Усі мешканці санаторію були дуже заклопотані, віддавалися найрізноманітнішим видам діяльности, та час від часу одне з цих занять вироджувалося, ставало модною несамовитістю, й усі фанатично переймались нею. Так, наприклад, любительське фотографування відігравало далеко не останню роль у розвагах берґгофських пацієнтів, той, хто прожив тут, нагорі, достатньо довго, був свідком періодичного повернення цієї епідемії, й уже двічі за пам'яті Ганса Касторпа пристрасть до фотографування ставала на багато тижнів та місяців якимось загальним безумством, причому не залишалося жодної людини, яка із заклопотаним виглядом не схиляла б голову над камерою, притиснутою до грудей, не клацала б затвором; а потім під час столувань у їдальні пацієнти без кінця передавали одне одному світлини. Нараз стало справою чести самому проявляти негативи. Виділеної для пацієнтів темної кімнати тепер уже не вистачало, й мешканці санаторію взялися зашторювати вікна та балконні двері в своїх кімнатах темною матерією; любителі так довго морочилися при червоному світлі з хімічними розчинами, поки сталася пожежа, причому студент-болгарин, що сидів за «хорошим» російським столом, ледь не згорів, унаслідок чого адміністрація заборонила займатися фотографією в кімнатах. Звичайні негативи вважалися вже застарілими; стали модними миттєві знімки та кольорове фото. І всі розглядали картки, на яких люди, спантеличені від спалаху магнію, із землистими, судомно завмерлими обличчями бездумно дивилися поперед себе посоловілим поглядом і нагадували мерців, яких посадили на стільці, не заплющивши їм очі. Ганс Касторп також беріг один негатив у картонній рамці; якщо подивитися на нього проти світла, то можна було побачити на ядучо-зеленій лісовій галявині його самого з мідяним обличчям, серед жовтих, ніби як бляшаних, кульбаб, одна з яких стирчала в нього в петлиці; він сидів поміж пані Штер та пані Леві, що мала обличчя ніби зі слонової кістки, причому перша була в блакитному, а друга — у криваво-червоному светрі.

Іншою пристрастю було збирання поштових марок — окремі люди ввесь час цим займались, але часом ця манія охоплювала всіх. І кожен наклеював, вишукував, вимінював. Виписувалися філателістичні журнали, велося листування зі спеціалізованими крамницями в Швейцарії та за кордоном, із товариствами фахівців та з окремими любителями, й на купівлю рідкісних поштових знаків витрачалися шалені суми навіть тими, кому їхні обмежені можливості заледве дозволяли жити протягом довгих місяців, а то і років, у такому фешенебельному санаторії, як «Берґгоф».

Це захоплення тривало доти, поки починалася нова мода, наприклад, проголошувалося добрим тоном робити запаси та безперервно споживати шоколад найрізноманітніших марок і сортів. Усі ходили з брунатними губами, й найвишуканіші витвори берґгофської кухні стикалися з байдужістю лінивих та вибагливих ласунів, чиї шлунки були набиті різними Milka-Nut, Chocolat à la crème d'amandes, Marquis-Napolitains[104], котячими язичками із золотими цятками і, звичайно, всі страждали від шлункового розладу.

Малювання із заплющеними очима різних свинок, запроваджене одного давнього карнавального вечора найвищою інстанцією санаторію, яке відтоді набуло значного поширення, розвинулося в малювання геометричних фігур, які вимагали великого терпіння; цим фігурам присвячували свої душевні сили всі берґгофські пацієнти, часом їм жертвували навіть свою останню енергію та віддавали останні думки морібундуси. Цілими тижнями санаторій жив під знаком велемудрої фігури, що складалася ні більше ні менше як з восьми великих та малих кіл та декількох уписаних один в один трикутників. Завдання полягало в тому, щоб зразу, не відриваючи олівця від паперу, одним махом відтворити цю складну планіметричну побудову, але ще вищим досягненням уважалося відтворити ту саму форму, проте із щільно зав'язаними очима, що врешті, коли знехтувати деякі огріхи відносно краси, вдавалося лише прокуророві Параванту, який був головним прихильником цього хитромудрого заняття.

Ми знаємо, що він захоплювався математикою, знаємо від самого надвірного радника, нам відома також і соромлива причина цієї пристрасти; ми вже чули похвалу її заспокійливого впливу, що охолоджує кров та притлумлює плоть, і якби такі заняття набули великого поширення, то певні заходи, вжиті зовсім недавно, напевне, були б цілком зайвими. Вони полягали головним чином у тому, що тепер проходи між поруччям балкона та скляними перестінками, що до нього не досягали, були перегороджені дверцятами, і масажист під грайливі усмішечки зачиняв їх на ніч. Саме тому значно виріс попит на кімнати другого поверху, що містилися над верандою, оскільки якщо перелізти через балюстраду, а потім видертись на скляний дах, то можна було переходити з балкона на балкон, оминаючи оті дверцята. Але запровадження такої дисциплінарної новації відбулося не через прокурора. Тяжка спокуса, яку він спізнав через приїзд єгипетської Фатьми, була вже давно подолана, вона виявилась останньою, яка терзала його земну природу. З того часу він з подвійним запалом кинувся в обійми ясноокої богині математики, про заспокійливу дію якої надвірний радник міг говорити в таких високоморальних тонах, і заглибивсь у розв'язок проблеми, якій віддавав усі свої помисли як удень, так і вночі, усе своє завзяття та оту суто спортивну впертість, із яким він колись перед своєю вже стільки разів продовженою вимушеною відпусткою, що загрожувала перейти на відставку, викривав бідних зловмисників; цією проблемою була ні більше ні менше як квадратура круга.

Отже, цей чиновник, вибитий зі звичної службової колії, займаючись своїми математичними студіями, прийшов до переконання, що ті докази, за допомогою яких наука наполягає на позірній нерозв'язності цієї задачі, є безпідставними й що мудре провидіння саме тому вилучило прокурора зі світу тих, хто живе внизу, й помістило сюди, нагору, що воно обрало саме його, Параванта, для перенесення цієї трансцендентної проблеми з неба на землю, аби по-земному точно її розв'язати. Отакі справи. Коли б і де Паравант перебував, він не випускав з рук циркуля, без перестанку щось там вираховував, мережачи неймовірні стоси паперу кресленнями, літерами, цифрами, алгебраїчними символами, й на його засмаглому обличчі, що на вигляд аж пашіло здоров'ям, постійно був відсутній та впертий вираз одержимого маніакальною ідеєю. З гнітючою одноманітністю говорив він про число «пі», яке виражало таке важливе відношення, про цей клятий дріб, який недостойний геній простого рахівника Захарія Дазе якось визначив з точністю до двохсотого знака десяткового дробу — і, до речі, цілком даремно, адже за таких малих величин можливість наближення до недосяжно точного числа виявилася настільки незначною, що її можна було визнати, по суті, такою самою, як і до того. Всі тікали від замученого мислителя, оскільки, той, кого йому вдавалося приперти до стіни, змушений був витримувати потоки прокурорського красномовства, метою якого було збудити в слухача гуманну чутливість та сором за осквернення людського духу невиліковним ірраціоналізмом цього містичного відношення. Безплідність постійного множення діаметра на «пі», щоб визначити довжину кола, та піднесення радіуса до квадрата, щоб знайти площу круга, викликали в прокурора напади гірких сумнівів, чи, часом, не внаслідок якоїсь помилки людство затруднило для себе розгадку цієї таємниці з часів Архімеда, адже, можливо, розгадка її по-дитячому проста? Ну хіба ніяк неможливо вирівняти коло, а, отже, і зігнути в коло будь-яку пряму? Часом Паравантові здавалося, що до одкровення всього один крок. Увечері його часто бачили в спорожнілій, заледве освітленій їдальні, він сидів за своїм голим столом, уже без скатертини, й акуратно викладав шматок мотузки, надаючи їй форму кола, потім раптовим рухом, так ніби хотів застати когось зненацька, витягував її в пряму, але тут-таки, важко спершись головою на руки, заглиблювавсь у похмурі думи. Надвірний радник принагідно допомагав йому під час понурого вовтузіння з мотузкою й загалом підтримував його дивацтва. Та й до Ганса Касторпа звертався цей мученик зі своєю улюбленою гризотою, і не раз, оскільки зустрічав з його боку дружнє розуміння та співчуття щодо спроб розгадати таємницю кола. Він показав Гансові Касторпу наочне зображення клятого «пі», надзвичайно витончене креслення, де з великою старанністю та максимально можливим наближенням між уписаними та описаними багатокутниками з безліччю крихітних сторін було якось-таки втиснуте коло. А залишок, знаменита крива, що немовби якась ефірно-духовна невловність, вислизала від визначень нашого розуму, що намагався охопити його обрахуванням, — оце, сказав Паравант, нижня щелепа якого злегка тремтіла, і є знамените «пі». Проте Ганс Касторп, з усією своєю сприйнятливістю, був усе-таки не настільки схвильований непоступливістю таємниці «пі», як його співбесідник, цю непоступливість він називав вибриком кола, порадив панові прокурору не надто перейматися через гру в піжмурки з її визначеннями й завів мову про непротяжні поворотні точки, з яких, власне, й складається коло — від свого неіснуючого початку до неіснуючого кінця, а також про веселу меланхолію замкненої в собі вічности; він говорив про це з таким спокійним благоговінням, що навіть на якийсь час був заспокійливо вплинув на прокурора.

Зрештою особливості характеру доброго Ганса Касторпа не раз робили його довіреною особою того чи того мешканця санаторію, одержимого нав'язливою ідеєю та потерпаючого від того, що легковажна більшість людей не цікавиться його одкровеннями. Один колишній скульптор з австрійської провінції, вже літня людина, сивовусий, блакитноокий, з орлиним носом розробив план у сфері фінансової політики, виклавши його каліграфічним почерком та відзначивши найважливіші пункти підкресленнями сепійною фарбою. План полягав у тому, щоб зобов'язати всіх передплатників газет здавати першого числа кожного місяця старий газетний папір із розрахунку по 40 грамів за день, що дало б на рік 14 тисяч грамів, а за двадцять років — 288 кг, і якщо рахувати кіло по 20 пфенігів, становило б суму 57 марок 60 пфенігів. При п'яти мільйонах передплатників, повідомлялося далі в меморандумі, за двадцять років буде здано газетного паперу на колосальну суму 288 мільйонів марок, дві третини цієї суми можна буде пустити на нову передплату, а остання третина — близько 100 мільйонів марок — піде на гуманітарні потреби, як, наприклад, на фінансування народних туберкульозних лікарень, на підтримку талантів у скруті тощо. План був ретельно розроблений — аж до графічного відображення вираженої в сантиметрах таблиці, за якою відповідна установа щомісячно збиратиме макулатуру та вираховуватиме її вартість, а також особливих формулярів, за якими має оплачуватися зданий папір. План був усебічно збалансованим та обґрунтованим. Нерозумна розтрата й знищення газетного паперу, який необізнані люди спалюють чи викидають на смітник, є державною зрадою щодо наших лісів, нашої економіки. Берегти папір, ощадити папір означає берегти целюлозу, лісонасадження, людський матеріал, що розтрачується на обробку целюлози та виготовлення паперу, так, як і людський матеріал, і капіталовкладення. А оскільки вартість макулатури зростає в декілька разів, коли її переробляють на обгортковий папір та на картонажні вироби, то вона виявляється одним із провідних економічних факторів та джерелом значних надходжень державного й комунального оподаткування, таким чином має зменшитися податковий тягар самих передплатників. Словом, план був добрим, проти нього нічого не можна було закинути, і якщо в ньому й відчувалася якась лячна марнота та недолуга похмурість, то причиною був саме той збочений фанатизм, із яким колишній митець обстоював економічну ідею й виступав лише за неї, причому в глибині душі ставився до цієї ідеї, очевидно, так несерйозно, що навіть не робив жодної спроби її здійснити... Схиливши голову набік та киваючи, Ганс Касторп слухав, як скульптор з гарячковим пафосом пропагує перед ним свою рятівну економічну ідею, водночас намагаючись збагнути причину того презирства та відрази, які перешкоджають йому підтримати винахідника в його боротьбі з людською безтурботністю.

Деякі мешканці «Берґгофа» вивчали есперанто й хвальковито намагались порозумітися за столом з допомогою цього штучного мовного покруча. Ганс Касторп похмуро позирав на них, хоча в душі вважав, що це ще не найгірші. Віднедавна в санаторії з'явилася група англійців, які запровадили своєрідну гру, що полягала всього-на-всього ось у чому: один з учасників питав: «Did you ever see the devil with a night-cap on?»[105] — на що той, що сидів поряд, відповідав: «No! I never saw the devil with a night-cap on»[106], і ставив те саме запитання наступному, й так безперервно по колу. Це було просто нестерпно. Але на душі в Ганса Касторпа ставало ще гірше, коли він бачив любителів розкладати пасьянси, їх можна було помітити скрізь, у будь-якому кутку та в будь-яку годину дня. Адже пристрасть до цього заняття нещодавно розгорілася серед пацієнтів з такою силою, що ввесь дім перетворився буквально на картярський вертеп, і Ганс Касторп просто жахався цього, тим більше, що часом сам ставав жертвою зарази й, можливо, захоплювався пасьянсом більше, ніж усі інші. Найбільше був йому до вподоби пасьянс «одинадцять». Карти, відібрані як при грі у віст, розкладаються в три ряди, по три карти в кожному, і ще дві карти, що разом становлять одинадцять очок, а також три фігури, якщо вони лежать відкритими, й ці три ряди покриваються знову й знов, поки пощастить і розійдеться вся колода. Здавалося неймовірним, щоб таке просте заняття могло виявитися настільки привабливим і могло буквально причарувати людину. І все-таки Ганс Касторп, за прикладом багатьох, випробував на собі цю можливість упасти в забуття, але займався розкладанням пасьянсів похмуро насупившись, адже збоченість ніколи не буває веселою. Мимоволі Ганс Касторп скорявся витівкам картярського біса та щасливого випадку, який часом у ледь примітному мареві хисткого щастя, з самого початку викидав дві карти, що складали одинадцять очок, а також три фігури — валета, дзвінку та короля, так що колода розходилася раніше, ніж було завершено третій ряд (скороминущий тріумф, що лоскотав нерви спокусою нових спроб); а потім знову, до дев'ятої чи десятої карти зникала будь-яка можливість викласти нову, й певний шанс на успіх в останню мить випаровувався); проте Ганс Касторп розкладав цей пасьянс скрізь та в будь-яку годину дня, вночі під зірками, вранці в самій піжамі, за столом і навіть уві сні. Йому ставало лячно від власної одержимости, та він розкладав знову. Проте якось пан Сеттембріні своїм візитом перешкодив йому, адже саме такою здавна була його місія.

— Accidenti[107] — вигукнув він. — Ви на себе розкладаєте карти, інженере?

— Ну, не зовсім, — відповів Ганс Касторп. — Я просто так розкладаю, борюся з абстрактною випадковістю. Мене інтригують її примхливі вибрики, її улесливість і водночас незбагненна ворожість. Сьогодні вранці, коли я встав, пасьянс вийшов тричі підряд, один раз — з двома рядами, а це вже рекорд. Вірите чи ні, але я розкладаю тридцять другий раз і жодного разу не дійшов навіть до половини колоди.

Сеттембріні поглянув на нього смутними чорними очима, як то вже частенько траплялося за ці роки.

— Принаймні, я бачу, що ви дуже заклопотані, — сказав він. — Здається, не зможете втішити мене з моїми гризотами, не проллєте бальзам на мій душевний розлад, який мене мучить.

— Розлад? — перепитав Ганс Касторп, далі розкладаючи карти...

— Мене дуже бентежить міжнародне становище, — зітхнув масон. — Балканська спілка відбудеться, всі одержані мною відомості це підтверджують. Росія розгортає гарячкову діяльність, і вістря цієї комбінації скероване проти Австро-Угорської монархії, без її розгрому неможливо здійснити жодного пункту російської програми. Тепер ви розумієте мої сумніви? Я ненавиджу Відень, вам це відомо. Але невже через це маю надавати внутрішню підтримку Сарматській деспотії, яка збирається роздмухати пожежу війни на нашому благородному континенті? А з іншого боку, принаймні тимчасове дипломатичне співробітництво моєї країни з Австрією я пережив би як ганьбу. Все це справи сумління, які...

— Сім і чотири, — пробурчав Ганс Касторп. — Вісім і три, валет, дзвінка, король. Справа рухається. Ви приносите мені щастя, пане Сеттембріні.

Італієць замовк. Ганс Касторп відчував на собі погляд його чорних очей, сповнений розумної та моральної сили, він покоївся на ньому з глибокою печаллю, а той ще якийсь час уперто розкладав пасьянс, і лише по тому, підперши щоку рукою, з виглядом удаваної невинности, як дитина, що нашкодила, присоромлено підвів очі на свого наставника, що стояв перед ним.

— Ваші очі, — промовив він, — намагаються приховати ваш стан, про який вам усе чудово відомо.

— Placet experiri, — зухвало відповів Ганс Касторп, і пан Сеттембріні пішов, після чого, залишившись на самоті, хлопець іще довго сидів за столом у своїй білій кімнаті, підперши голову рукою, не торкаючись карт; приголомшений до глибини душі, він розмірковував про загрозливе й двозначне становище, в якому, на його думку, опинився світ, і про ту огидну усмішку злого духа та мавпячого бога, в чиїй сліпій та нестримній владі опинилися люди й чиє ім'я було «демон тупоумства».

Лихе, апокаліптичне ім'я, прямо призначене для того, щоб збуджувати потайну тривогу. Ганс Касторп сидів і розтирав долонею лоба та груди. Його охопив страх. Здавалося, «все це» добром не скінчиться, обернеться катастрофою, обуренням терплячої природи, громом та блискавкою, ураганом, який усе очистить і зруйнує чари, що скували цілий світ, зірве життя з «мертвої точки» й улаштує будь-якому застою Страшний суд. Як ми вже казали, йому хотілося втікати, але, на щастя, начальство стежило за ним «пильним оком», уміло читало з його обличчя й тому прагнуло відволікти новими, плідними гіпотезами.

Професійним тоном лікарі оголосили Гансові Касторпу, що нарешті з'ясували причину нестійкости його температурних показників, причину, добутися до якої, за їхніми вченими міркуваннями, буде настільки нескладно, що одужання та законний від'їзд на рівнину може стати фактом близького майбутнього. Серце хлопця, збуреного найсуперечливішими почуттями, шалено калатало, коли він простяг руку, щоб у нього взяли кров. Моргаючи та ледь збліднувши, захоплено дивився він на власний чудовий, життєдайний сік рубінового кольору, що швидко заповнював мензурку. Цю маленьку, але важливу за своїм значенням операцію провів сам надвірний радник, якому асистували доктор Кроковскі та одна сестра-жалібниця. Потім проминуло декілька днів, протягом яких Ганс Касторп переймався питанням про те, як поводитиметься віддана ним кров уже на відстані від нього, під наглядом науки.

Звичайно, ще нічого не могло вирости, казав надвірний радник напочатку. На жаль, досі ще нічого не виросло, казав він згодом. Проте таки настав ранок, коли він підійшов до Ганса Касторпа, який на той час уже сидів за «хорошим» російським столом, на верхньому його кінці, там, де колись сидів його великий побратим; надвірний радник з пишномовними привітаннями сповістив, що в одній з культур усе-таки однозначно встановлена наявність ланцюгового кока. Тепер це проблема теорії ймовірности — інтоксикацію організму можна пояснити безперечно наявним невеликим туберкульозним процесом або стрептококами, які також у невеликій кількості присутні в організмі. Він, Беренс, повинен ґрунтовніше й триваліше зайнятися цим питанням. Культура розвинулася ще недостатньо. Він показав її Гансові Касторпу в лабораторії: червоне желе з крови, в якому було видно сірі цятки. То якраз і були коки. (Але коки, як і туберкульозні палички, є в кожного віслюка, і якби не з'явилися відповідні симптоми, цьому фактові не варто було надавати жодного значення).

Й ось, поза його тілом, під наглядом науки, кров, що витекла з нього, продовжувала виправдовувати покладені на неї надії. Й таки настав ранок, коли надвірний радник схвильовано й пишномовно повідомив, що не лише на одній культурі, але й на решті все-таки виросли коки й навіть великими скупченнями. Важко сказати, чи то лише стрептококи; але тепер більш ніж імовірно, що від них залежать і явища інтоксикації, хоча, звичайно, невідомо, яка частка належить наявному туберкульозові, на який він, безперечно, хворів і ще не зовсім вилікувався. Який же з цього випливає висновок? Курс стрептовакцини! Прогноз? Винятково сприятливий — тим більше, що спроба такого лікування не пов'язана з жодним ризиком і в жодному разі не може зашкодити. Адже сироватку буде виготовлено з крови самого Ганса Касторпа, то при ін'єкціях в організм не потраплятиме жодних хвороботворних речовин, окрім тих, що там і так уже є. В гіршому випадку лікування не принесе користи, дасть нульовий результат, але оскільки пацієнт усе одно має залишатися тут, то хіба можна назвати такий результат «гіршим випадком»?

Звичайно, ні, Ганс Касторп не став заперечувати й погодився пройти курс лікування, хоча вважав його сміховинним та принизливим. Ці щеплення себе собі самому здавалися йому якимось огидним і похмурим збоченням, якоюсь інцестуозною гидотою, злиття себе з самим собою, по суті безплідною та безнадійною затією. Принаймні, так розмірковував цей напівосвічений іпохондрик; але в тому, що стосується безплідности, він виявився цілком правим. Лікування тривало тижнями. Часом здавалося, що воно навіть шкодить, що, звичайно, було неправильно, а часом — що йде на користь, і це також потім виявилося хибним. Результат звівся до нуля, хоча відкрито про це не було сказано й привселюдно не оголошувалося. Нова затія закінчилась нічим, і Ганс Касторп далі розкладав пасьянси — тет-а-тет з тим демоном, нестримне панування якого віщувало якийсь жахливий кінець.

Багатство шляхетних звуків

Яким же було те досягнення, та новинка адміністрації санаторію «Берґгоф», що допомогла нашому багаторічному другові позбутися пристрасти до карт і затягла його до іншого, по суті не менш своєрідного захоплення? Заворожені таємничими чарами предмета цього захоплення, ми готові до оповіді, просто прагнемо про все розповісти.

Якось зайшла мова про збільшення кількости розважальних апаратів великого салону, це питання було розглянуте й вирішене в надрах санаторного управління, яке невтомно дбало про благо пацієнтів, причому ми, не вважаючи себе уповноваженими вираховувати витрати вищого керівництва цього закладу, що, безперечно, заслуговувало найвищих рекомендацій, усе-таки маємо визнати його беззаперечну щедрість. Отже, йдеться про якусь дотепну цяцьку на кшталт стереоскопа, калейдоскопа, підзорної труби чи кінематографічного барабана? Звичайно — але й не зовсім. Адже, по-перше, той апарат, який пацієнти застали підключеним у салоні, був зовсім не оптичним, а акустичним; а по-друге, за класом, рангом та рівнем він стояв незрівнянно вище від усіх отих легковажних атракціонів, з якими годі було його порівнювати. То була не дитинна одноманітна іграшка, яка обридає так скоро, що людина за три тижні до неї навіть не підходить. То був своєрідний ріг достатку, з якого можна було черпати веселі та душевно тужливі мистецькі насолоди. То був музичний апарат. То був грамофон.

Нас дуже непокоїть, щоб це слово не було сприйняте, мов щось недостойне чи відстале, адже з ним можуть бути пов'язані уявлення, спричинені застарілою формою істинного досягнення, яке відкривається перед нами в мріях, досягнення, що через невпинні спроби підкорити техніку музам мало в своєму розвитку сягнути шляхетної досконалости. Шановні друзі! Ні, це не була та вбога скринька з ручкою, диском та голкою, який здавався ніби доважком до безформного рупора, що нагадував трубу з латуні і колись із ресторанної стійки гугнявим ревом радував слух невибагливих відвідувачів. Прямокутної форми матово-чорна скринька з промореного дерева, поєднана шовковим шнуром з електричною розеткою в стіні, встановлена на спеціальному столику, своєю скромною вишуканістю вже нічим не нагадувала той колишній, грубий і допотопний прилад. Ви відчиняли вишукану звужену кришку, яку внутрішня латунна підпірка автоматично підтримувала в нахиленому стані; в плескатому заглибленні був обтягнений зеленим сукном диск із нікелевими краями та нікелевим штифтом, який міг обертатися, на штифт ви настромлювали ебонітову платівку з отвором посередині. Праворуч був регулятор швидкости з цифрами, який нагадував годинник, ліворуч невеличкий важіль, за допомогою якого ви запускали диск або зупиняли його; ліворуч і позаду мався ще один важіль, але довший, він був рухливий, вигнутий, нікельований, з плескатим кружком мембрани на кінці, де на маленьких поручиках кріпилася голка. Спереду були двостулкові дверцята, які відчинялись, а за ними було видно конструкцію з чорного дерева, що нагадувала жалюзі й складалася з косих планок — ото й усе.

— Це найсучасніша модель, — оголосив надвірний радник, що також зайшов до кімнати. — Останнє досягнення техніки, діти мої, та-таки, перша кляса, краще не бува. — Він промовив ці слова надзвичайно комічно, ніби малограмотний крамар, що вихваляє свій товар. — Це не апарат і не машина, — вів він далі, при цьому дістав зі строкатої бляшаної коробочки голку та вставив її. — Це музичний інструмент, Страдіварі, Ґварнері, тут панує гармонія резонансів та звукових коливань надзвичайної вишуканости! Ця модель називається «Поліґімнія», ось тут написано, на внутрішній стороні кришки. Німецьке виробництво, знаєте. Такі речі ми робимо краще за всіх. Вірність музичному началу в сучасній механізованій формі. Німецька душа up to date[108]. А ось вам і література! — закінчив він, показуючи на стінну шафку, в якій рядами стояли грубі альбоми. — Я передаю вам увесь цей скарб, насолоджуйтеся стільки завгодно, але я залишаю його під захистом публіки. Давайте спробуємо одну з платівок, нехай вона залунає.

Пацієнти гаряче пристали на його пропозицію, й він дістав із шафки одну з чарівних книжок з їхнім німуючим змістом, погортав важкі сторінки з картонними кишеньками, дістав з такої кишеньки одну платівку з кольоровою наклейкою й поставив. Одним рухом він запустив диск, зачекав дві секунди, поки він став обертатися з потрібною швидкістю, потім обережно помістив кінець металевого важеля на край платівки. Почувся ледь чарапливий шум. Коли він опустив кришку, в ту мить крізь прочинені двостулкові дверцята, крізь щілини жалюзі, ні, наче з усього корпусу скриньки вирвалося багатоголосся інструментів, весела, гучна, наполеглива мелодія, перші жваві такти однієї з увертюр Оффенбаха.

Всі слухали, роззявивши роти та посміхалися. Просто не вірилося власним вухам, настільки чисто й природно звучали колоратури дерев'яних духових інструментів. Скрипка, що сама вела прелюд, здавалася чимось фантастичним. Було чутно удари смичка, тремоло грифа, солодкаво-ковзливі переходи з однієї позиції на іншу. Врешті скрипка знайшла мелодію вальсу «Ой, я втратив її». Оркестр легко підтримував своїми гармоніями скрадливий мотив, який потім був переможно підхоплений усім ансамблем і повторений як багатоголосе tutti. Звичайно, все це звучало не так, якби в кімнаті грала справжня капелла. Сам звук, зрештою, не був спотвореним, але ослабленим, він був наче в перспективі; і здавалося, ніби, — дозволю собі тут порівняння, запозичене зі сфери зорових вражень, — ніби розглядаєш картину через перевернутий бінокль і бачиш її віддаленою та зменшеною, причому ані чіткість малюнка, ані ясність барв від цього анітрохи не потерпають. У момент виконання музичний твір, такий яскравий та іскрометний, поставав перед слухачами з усією своєю дотепністю та винахідливою легковажністю. Фінал, вельми пустотливий, що починався з комічно нерішучого галопу, поступово перейшов у канкан. Здавалося, що сидиш у театрі, і на сцені вимахують циліндрами, підкидають колінця, задирають спіднички; потім танець з недолугою врочистістю мовби й закінчивсь, але все ніяк не міг закінчитися. Потім обертальний механізм сам по собі клацнув. То був кінець. Усі щиро заплескали в долоні.

Всі хотіли ще музики, і це бажання було задоволене: зі скриньки залунав людський голос, чоловічий, м'який і потужний водночас, це співав під акомпанемент оркестру славетний італійський баритон — і тут уже не могло бути мови про якусь приглушеність чи віддаленість: чудовий голос звучав з усією повнотою свого природного об'єму та з переконливою силою; і якщо вийти в одну з сусідніх кімнат та не бачити того апарата, створювалося враження, ніби в салоні стоїть сам артист із плоті й крови та, тримаючи в руках ноти, співає. Він виконував бравурну оперну арію своєю мовою: «Eh, il barbiere. Di qualita, di qualita! Figaro qua, Figaro la, Figaro, Figaro, Figaro!»[109]

Слухачі просто вмирали від сміху, слухаючи його фальцетуюче parlando[110] та контраст цього могутнього голосу й віртуозної скоромовности.

Знавці могли із захопленням стежити за його мистецтвом фразування та за технікою дихання. Майстер підкоряти публіку, віртуоз цієї італійської манери «da capo», так тяг передостанню ноту перед заключною тонікою, очевидно, рвонувшись до рампи та здійнявши руку, що мимоволі залунали вигуки «браво» навіть ще до того, як він замовк. То було просто чудесно.

Але це ще було не все. Валторна зі шляхетною стриманістю виконала варіації на тему народної пісні. Сопраністка, заливаючись солов'єм, виводячи трелі та стакато, з ніжною свіжістю та точністю виконала арію з «Травіати». Дух скрипаля зі світовою славою під акомпанемент рояля, що звучав сухо, як спінет, виконав, немовби за пеленою туману, один із романсів Рубінштайна. З чарівної скриньки, що просто кипіла звуками, лунали дзвони, глісандо арф, дзвінкі сурми та барабанний дріб. На завершення поставили платівки з танцювальною музикою. Серед них виявилося навіть декілька зразків найновішого імпортного типу, зі смаком екзотики портових кнайп, а також танго, покликане перетворити віденський вальс у танець дідусів та бабусь. Дві пари, які вже опанували модні «па», продемонстрували на килимі своє вміння. Попередивши, що кожною голкою можна скористатися лише один раз та що з платівками треба поводитися так само обережно, як із «сирими яйцями», Беренс пішов собі. Ганс Касторп зайнявсь апаратом.

Чому саме він? Так трапилося. Стримано й сухо оголосив він тим, хто після того, як надвірний радник пішов, хотіли перейняти на себе зміну голок та платівок, умикання та вимикання струму: «Залиште цю справу мені!» Потім відтіснив їх від апарата, й вони байдуже поступилися, по-перше, тому що в нього був такий вигляд, буцімто він давно вже вміє поводитися з грамофоном, і по-друге, надто мало цікавилися тим, хто саме керує джерелом їхнього задоволення, й радше хотіли б одержувати це задоволення без жодних клопотів та обов'язків, поки воно набридне.

Та Ганс Касторп поводився зовсім інакше. Під час демонстрації надвірним радником нового надбання, хлопець мовчки стояв у задніх рядах, він не сміявся, не висловлював бурхливо своє захоплення, але схвильовано стежив за концертом, пощипуючи за звичкою двома пальцями свою брову. В якомусь неспокої переходив він з місця на місце за спиною публіки, виходив у бібліотечну кімнату, щоб послухати звідти, потім, заклавши руки поза спиною, з відлюдькуватим виразом обличчя зупинився поряд з Беренсом, не відводячи очей від скриньки та пильнуючи за його нехитрими маніпуляціями. Нараз йому подумалося: «Стій! Увага! Нова епоха! Й це прийшло до мене?!» Ганса Касторпа охопило цілком ясне передчуття нової пристрасти, зачарування, нової любовної ноші. Не інакше почувається юнак з рівнини, коли з першого погляду на дівчину в його серце впинається зубчаста стріла Амура. Й тут-таки всіма кроками Ганса Касторпа стали керувати ревнощі. Суспільна власність? Але млява цікавість не має ні права, ні сили чимось володіти. «Залиште цю справу мені», — процідив він крізь зуби, й вони спокійно погодилися. Ще трохи потанцювали під легку музику, замовили платівку з сольним співом, потім оперний дует, потім «Баркаролу» з «Казок Гофмана», річ вельми приємну для слуху, і коли він зачинив кришку скриньки, вони, трохи збуджені, розійшлися, балакаючи, щоб полежати в спокої на повітрі. А він тільки й чекав на цю хвилину. Пацієнти залишили після себе суцільний гармидер — відчинені коробочки з голками, альбоми, розкидані платівки. На них це було схоже. Він удав, ніби йде разом з ними, але на сходах тихцем відстав, повернувся до салону, зачинив усі двері й провів там півночі, забувши про все на світі.

Ганс Касторп ознайомився з новим надбанням, у спокої переглянув скарбницю доданого до нього репертуару, що містивсь у важких альбомах. Їх було дванадцять, двох розмірів, по дванадцять платівок у кожному, на багатьох з цих дисків, помережаних густою коловидною нарізкою, був двосторонній запис, не лише тому, що деякі музичні твори займали обидві сторони, але й тому, що на багатьох платівках були записані два різні виступи. Й ці чорні диски з таємними можливостями, захованими в них, до яких ще треба було добутися, спершу здавалися чимось таким, що важко було охопити, і в цьому розмаїтті він навіть губився. Щоправда, програв більше двох десятків платівок, і щоб його не почули в нічній тиші та й щоб нікому не заважати, він користувавсь особливими ковзаючими голками, які пом'якшували звук; але то була заледве восьма частина того, що зусібіч притягало й манило його. Насьогодні доводилось обмежитися читанням назв, і лише час від часу вмикати чарівну скриньку, щоб, уклавши в неї один із зразків цієї німої кружальної графіки, дати їй можливість утілитися в звуки. На перший погляд усі ці ебонітові диски відрізнялися лише строкатою етикеткою в центрі і більше нічим. Усі вони мали зовсім однаковий вигляд, кожен був помережаний концентричними колами, що, на деяких доходили до самої середини, а в інших не доходили; і все-таки в тонкому відбитку ліній крилася надзвичайно різноманітна музика, плоди натхненної творчости з усіх її галузей, ще й надодачу у вишуканому виконанні.

Тут було досить багато увертюр та окремих п'єс зі світу високого симфонічного мистецтва у виконанні знаменитих оркестрів під керівництвом уславлених диригентів. Потім цілий ряд пісенних збірок, пісні співали під акомпанемент рояля артисти великих оперних театрів — і не лише пісні, що є високохудожніми витворами творчої думки окремих композиторів, але й скромні народні пісні, й, нарешті, твори, що ніби стояли посередині між цими двома жанрами, оскільки, хоча й були творами натхненного мистецтва, автор переживав їх та творив, спираючись на істинне, побожне проникнення в дух і душу народу; ми маємо на увазі, так би мовити, штучні народні пісні, причому слово «штучні» жодною мірою не повинно применшувати їхньої задушевности; одну з них Ганс Касторп знав ще з дитинства, й тепер вона, внаслідок якоїсь своєї загадкової багатозначности, стала особливо близька його серцю; до цієї пісні ми ще повернемося. Що ж там ще було чи, точніше, чого там ще тільки не було! Опер — скільки завгодно. Ціла інтернаціональна когорта відомих співаків та співачок у супроводі оркестру, який делікатно відступав на задній план, присвятила ретельно відпрацьований божественний дар своїх голосів виконанню різноманітних арій, дуетів, цілих ансамблів із цілком різних областей та епох музичного театру: тут були й захоплюючі твори півдня, чия особлива краса вирізнялася шляхетністю та водночас безтурботністю, й німецький оперний світ з притаманним для його національного характеру лукавством та демонізмом, і французька опера з її величністю та комедійністю. Й це все? О, ні! Далі йшла ціла серія творів камерної музики, квартети, тріо, сольні номери для скрипки, віолончелі, флейти, а також вокальні із супроводом скрипки, флейти, та суто фортеп'янні п'єси — все це, не кажучи вже про просто розважальну музику, про куплети, про платівки із записами з нагоди різних урочистостей чи то окремих виступів маленьких оркестрів, для яких була потрібна трохи грубіла голка.

Усамітнившись у музичній кімнаті, Ганс Касторп ознайомився з усім цим багатством, упорядкував його і більшу частину довірив інструменту, який пробуджував його до озвученого життя. До себе нагору він пішов дуже схвильованим, приблизно такої самої пізньої пори, як і після першого застілля з блаженної велично-братерської пам'яті Пітером Пеперкорном, і від другої до сьомої йому все снилась ота чарівна скринька. Вві сні він бачив, як беззвучно обертається диск навколо штифта й згодом так швидко, що втрачалися його обриси; то було не лише шалене обертання, але й своєрідне бокове похитування; здавалося, що важіль, який несе голку й під яким пробігав диск, пружно коливається й дихає, що, очевидно, дуже пасувало для відтворення vibratio та portamento смичкових інструментів, а також людського голосу; але й уві сні, не менше, ніж наяву, залишалося незрозумілим, чому саме лише ковзання по тонкій, як волосинка, борозенці над акустично порожнім простором та хитка плівка мембрани можуть відроджувати складні та різноманітні поєднання звукових тіл, що переповнювали внутрішній слух сплячого.

Уранці Ганс Касторп дуже рано з'явивсь у салоні, ще до сніданку, й дав можливість баритонові зі скриньки під акомпанемент арфи заспівати «Охоплю поглядом я благородне коло», а сам сів у крісло та склав руки. Арфа звучала зовсім природно, з усією своєю своєрідністю, анітрохи не спотворено й не ослаблено, її акорди долинали зі скриньки так само вільно та правдоподібно, як і людський голос, що чітко промовляв слова, то посилюючись, то затихаючи. То було просто дивовижно. Потім Ганс Касторп поставив дует із сучасної італійської опери, і йому здалося, що не буває на світі нічого ніжнішого, ніж оце скромне й гаряче почуття, наближення, яке ввесь час наростало між світової слави тенором, так щедро представленим в альбомах, та прозорим як кришталь, чарівним, невеликим сопрано, коли тенор промовляв слова: «Da mi il braccio, mia piccina»[111], — а вона поквапно відповідала йому простодушною, коротенькою фразою, такою співучою та солодкою...

Ганс Касторп здригнувся, за ним прочинились двері. То був надвірний радник, що зазирнув до салону; в своєму білому лікарському халаті, зі стетоскопом, що стирчав з кишені, якусь мить він постояв на порозі, тримаючись за ручку дверей, потім кивнув дослідникові платівок. Той через плече так само відповів кивком, після чого синьощоке обличчя шефа, з нерівно здибленими вусиками, зникло й двері зачинились, а Ганс Касторп повернувся до своєї невидимо співучої пари закоханих.

Протягом усього того дня, по обіді, після вечері, в салоні, де господарював Ганс Касторп, змінювалася найрізноманітніша публіка, — якщо його самого зараховувати не до слухачів, а до тих, хто приносить слухачам задоволення. А він особисто був схильний саме так дивитися на цю справу, й мешканці санаторію його підтримали, з самого початку мовчки визнавши його за охоронця та розпорядника цим суспільним скарбом — посада, на яку він сам себе призначив. Їм таке визнання нічого не коштувало: адже коли обожнюваний тенор, що дарував світові щастя, танув і сяяв, виливаючи душу в кантиленах та віртуозно імітуючи пристрасть, ці люди, незважаючи на своє легковажне захоплення, яке вони гучно виражали, все-таки любови до музики не відчували та були ладні передати турботу про влаштування цього задоволення будь-кому. Й саме Ганс Касторп узявсь утримувати в порядку довірене йому платівкове багатство, зміст кожного альбому він занотував на його зворотньому боці, так що будь-яка річ на першу потребу опинялася в нього під рукою, й доладно керував чарівною скринькою, швидко засвоївши необхідні для цього спритні, скупі й чуйні рухи. Та й що робили б інші? Вони б оскверняли платівки, чарапаючи їх використаними голками, забували б їх на стільцях, збиткувались би над приладом, змушуючи шляхетний витвір мистецтва вертітися зі швидкістю та висотою звуку в сто десять обертів, або ставили би покажчик на нуль, так що було б чути лише істеричне попискування або глухі стогони... Люди вже таке влаштовували. Звичайно, вони хворі, але, окрім того, й досить грубі. Тому незабаром Ганс Касторп став носити ключ від шафки, де зберігалися альбоми та голки, просто в кишені, і якщо хто хотів послухати музику, то мав його покликати.

Увечері, коли добігало кінця спілкування пацієнтів у салонах і всі розходилися, для Ганса Касторпа починалась найкраща пора. Він залишався в салоні, або потай вертався туди та займавсь музикою до пізньої ночі. Незабаром уже не боявся порушити нічний спокій дому, як то було напочатку, оскільки виявилося, що ця сновидна музика чутна лише на дуже недалекій відстані. Хоч якими чарівними були її музичні коливання поблизу їхнього джерела, на віддалі вони дуже швидко блякли, ставали зовсім слабкими й утрачали силу реальности, як і все сновидне. Ганс Касторп у чотирьох стінах цієї кімнати залишався сам на сам із чудесами чарівної скриньки, з шедеврами композиції та виконавської майстерности, що крилися в цій маленькій труні зі скрипкового дерева, в цьому матово-чорному маленькому храмі, перед розчиненими двостулковими дверцятами якого сидів він у кріслі, згорнувши руки, схиливши голову на плече, розтуливши рота та віддаючись потокові шляхетних звуків.

Співаки та співачки, яких він слухав, залишалися для нього невидимими, їхні людські подоби перебували десь в Америці, в Мілані, у Відні, в Санкт-Петербурзі, — ну й хай собі там перебувають, адже він одержував те найкраще, що вони мали, — їхній голос; і він цінував ці, немов очищені, абстраговані голоси, які все-таки залишалися достатньою мірою чуттєвими, щоб дати йому можливість, усунувши всі недоліки особистої близькости, надто коли то були його співвітчизники-німці, по-справжньому, по-людськи оцінити їхні якості. Він розрізняв вимову співаків, діалект, який дозволяв точніше визначити, з якої вони місцевости, характер голосу, що свідчив про емоційний рівень кожного з них, а за тим, як вони використовували духовні можливості впливу на слухача або, навпаки, не використовували, можна було оцінювати ступінь їхньої інтеліґентности. Й Ганс Касторп сердився, коли вони нехтували цими можливостями. Він страждав від сорому та кусав собі губи, якщо помічав недоліки в техніці виконання, сидів ніби на голках, коли в особливо популярній пісеньці якась нота звучала різко й крикливо, що особливо часто траплялося з нестійкими жіночими голосами. Але він із цим миривсь, адже любов має страждати. Часом над цим механізмом, який обертався й наче дихав, так ніби то був кущ бузку, він нахилявся, зануривши голову в хмару звуків, або ж ставав перед розчиненою чарівною скринькою, поділяючи блаженну владу з диригентом, і, піднявши руку, в потрібну мить давав знак сурмі, що їй пора вступати в гру. У цій збірні він мав своїх улюбленців, і деякі вокальні та інструментальні номери був готовий слухати без кінця, ніколи не пересичуючись ними.

Невелика серія платівок відтворювала заключні сцени помпезної, сповненої геніальної мелодики опери, яку створив уславлений співвітчизник Сеттембріні, один з основоположників драматичної музики півдня, у другій половині минулого століття, на замовлення одного східного володаря, з такої врочистої нагоди, як передача людству певного досягнення техніки, що сприяє зближенню між народами. Ганс Касторп, як людина освічена, знав сюжет опери, і йому була відома доля Радамеса, Амнеріс та Аїди, що співали зі скриньки італійською; тому він більш-менш розумів, що саме вони співають, — цей незрівнянний тенор, це шляхетне контральто з розкішними модуляціями посередині діапазону та сріберне сопрано, — розумів, звичайно, не кожне слово, а лише дещо, то тут, то там, завдяки своєму знанню фабули, своїм симпатіям до даної ситуації та потайному співчуттю головному герою, яке то більше зростало, що частіше він ставив оці чотири-п'ять платівок, тож із часом воно перетворилося на справжню закоханість.

Спочатку відбувалася розмова між Радамесом та Амнеріс: королівна звеліла привести до неї закутого в ланцюги Радамеса, адже вона любила його й палко бажала врятувати для себе, хоча він, заради рабині з варварської країни, пожертвував батьківщиною та честю; зрештою, за його словами, «глибоко в серці честь неторкнута лишилась». Проте оця неторканість найсокровеннішого, при всьому тягареві його провини, мало допомогла йому, злочин його був настільки очевидним, що він підлягав духовному судові, а цьому суду все людське було чужим, і, звичайно, судді не стануть церемонитись, якщо винний в останню хвилину не одумається і, зрікшись рабині, не кинеться в обійми розкішного, переливчастого контральто, яке, з акустичної точки зору, на це цілком заслуговувало. Амнеріс докладала ревних зусиль, щоб умовити тенора, що заливався благозвучним співом, але був трагічно засліпленим та розчарованим у житті. У відповідь їй він твердив увесь час те саме: «Не можу я!» та «Даремно все!» — коли вона у відчаї благала його відмовитися від рабині, адже для нього — то було питанням життя. «Не можу я»...

«Благаю, ой, послухай і відмовся!»

«Даремно все».

Самогубне засліплення та пекуча мука любови зливаються в надзвичайно прекрасний дует, який, проте, не залишає жодної надії. Й ось Амнеріс супроводжує своїми жалобними вигуками зловісні ритуальні формули духовного суду, вони звучать глухо, ніби з якоїсь глибини, і злощасний Радамес лишає їх без відповіді.

«Радамесе, Радамесе», — наполегливо закликає верховний жрець та з безпощадною суворістю викриває його зраду.

«Виправдовуйся!» — вимагають хором усі жерці.

Й оскільки їхній голова послався на те, що Радамес мовчить, усі одностайно визнали його винним у зраді.

«Радамесе, Радамесе! — знову зачинає головуючий. — Ти табір перед боєм залишив».

«Виправдовуйся!» — вигукують усі знову.

«Дивіться, він мовчить», — удруге встановив верховний суддя, що надто упереджено до нього ставився, й ось усі судді вдруге приєднали свої голоси до його голосу та загукали: «Зрада!»

«Радамес, Радамес — прозвучав утретє голос невтомного обвинувача. — Вітчизну, честь і короля ти зрадив».

«Виправдовуйся!» — прогриміло знову.

«Зрада!» — остаточно вирішили, здригаючись, жерці, після того, як їхня увага була зосереджена на цілковитій мовчанці Радамеса. Тому невідворотне таки невідворотно й трапилось, а хор, так само одноголосно, виніс вирок злочинцеві й проголосив: його долю вирішено, він загине ганебною смертю проклятого, живцем зійде в могилу під храмом розгніваного божества. Обурення Амнеріс з приводу священицької жорстокости Ганс Касторп мав уявити самотужки, оскільки на цьому платівка закінчувалась. Треба було її змінити, що він і робив тихими, точними рухами, опустивши очі, а коли знову сідав у крісло, звучала вже остання сцена мелодрами: заключний дует Радамеса та Аїди долинав уже з могили, з глибини підземелля, а в них над головами лицемірні та жорстокі священики провадили в храмі обряд і, простягаючи руки, щось наполегливо бурмотіли. «Tu — in questa tomba?!»[112] — гримів неймовірно приємний, ніжний і водночас мужній голос Радамеса. Так, вона проникла сюди, його кохана, заради якої він пожертвував життям та честю, вона тут чекала на нього, дала себе разом з ним замурувати, щоб разом зустріти смерть. Вони співали, то звертаючись одне до одного, то зливаючи свої голоси, й часом їх переривало глухе вирування голосів священної церемонії на горішньому поверсі; саме ця пара хвилювала до глибини душі самотнього нічного слухача — й особливості їхньої історії, і її музичне втілення. У їхніх аріях ішлося про небо, вони самі були божественні і божественно їх виконували. Лінія мелодії, яку спершу порізно, а потім разом невтомно повторювали їхні голоси, ця проста й блаженна крива, побудована на тоніці та домінанті, протяжно піднімалася від основного тону до октави, але за півтону від неї, лише злегка торкнувшись її, переходила в квінту й здавалася самотньому шанувальнику щонайсвітлішим, щонайчарівнішим з усього, що будь-коли чув. Та все-таки він не так би закохався в ці звуки, якби не ситуація, яка збудила їх до життя, яка робила його серце особливо вразливим до її чарівної гармонії. Адже як то перкрасно, що Аїда прийшла до приреченого Радамеса та побажала навіки розділити з ним у могилі його долю! Приречений мав рацію, коли не хотів прийняти як жертву оте квітуче життя, але в його відповіді, сповненій ніжности та відчаю: «No, no! Troppo sei bella!»[113] — все-таки можна було помітити замилування через остаточне поєднання з тою, кого він уже ніколи не сподівався побачити; й щоб пережити разом з ним те замилування й ту вдячність, уяві Ганса Касторпа не треба було робити аж надто великих зусиль. Проте, коли, згорнувши руки, він дивився на маленькі чорні жалюзі, крізь планки яких пробивалися ці квітучі звуки, він особливо сильно відчував й усвідомлював непереможну ідеальність музики, мистецтва, людської душі, й більше за все радувала його їхня висока та нездоланна краса, яка ошляхетнювала ниці та огидні явища дійсности. Адже достатньо було тверезим поглядом подивитися на те, що тут відбувалося: двоє похованих живцем, задихаючись у задушливому склепі, мали померти від мук голоду разом або, що було ще гірше, один за одним, а потім над їхніми тілами розпад мав почати свою невимовну справу, поки під склепінням не залишаться два кістяки, і кожен з них буде цілком байдужий і не матиме жодних відчуттів щодо того, чи лежить він сам, чи вдвох. Такою була реальна, фактична сторона подій — особлива їхня сторона, особлива властивість, але цю сторону ідеалізм серця взагалі не брав до уваги, а дух музики та краси, тріуфмуючи, відсував її в тінь. Для оперних душ Радамеса та Аїди тих неминучих подій, які безпосередньо мали б відбутися, просто не існувало. Їхні голоси здіймалися в унісон до блаженного звучання октави, запевняючи, що тепер для них відкрилися небеса і їхній пристрасний потяг один до одного осяває світло вічности. Заспокійлива сила цього прикрашання діяла на слухача надзвичайно благотворно й сприяла тому, що цей номер його постійної програми став для нього особливо дорогим.

Зазвичай Ганс Касторп відпочивав після тих жахів та просвітління, слухаючи іншу п'єсу, хоча й коротку, але сповнену чарівности, — вона була значно спокійніша своїм змістом, аніж перша; то була ідилія, але рафінована, автор вибудував її та змалював за допомогою скупих і водночас ускладнених прийомів найсучаснішого мистецтва, — суто оркестрова річ, без співу, симфонічний прелюд, написаний французьким композитором; вона виконувалася порівняно невеликим за сьогоднішніми поняттями оркестром, проте була просякнута найновішими досягненнями техніки звуку та хитромудро побудована таким чином, щоб огорнути душу пеленою снів.

Одна й та сама сновидна картина займала уяву Ганса Касторпа, коли він слухав той твір: перед ним була поросла строкатими айстрами, залита сонцем лісова галява; він лежить горілиць, під головою невеликий горбик, одну ногу поставив на землю, зігнувши в коліні, на неї закинув другу ногу, проте ноги в нього не людські — то волохаті ноги фавна. Лише для власного задоволення, адже на галявині більше не було ні душі, перебирає він лади дерев'янної дудки, яку тримає в губах — чи то кларнет, чи то сопілка, добуваючи з неї мирні, ледь гугняві звуки; вони вільно ллються один за одним, як їм заманеться, але все-таки в приємній послідовності, й ця безтурботна гугнява пісенька лине в яскраво-блакитне небо, а під ним сяє в сонячному промінні та погойдується на легкому вітерці листя беріз та ясенів. Але його мрійливе, безвідповідальне, напівмелодійне дудіння недовго залишається єдиним голосом самотности. Гудіння комах у гарячому літньому повітрі, що літають над травою, саме сяйво сонця, вітерець, гойдання зелених крон, ряхтіння листя — ввесь цей літній, мирний, злегка гойдливий спокій нараз перетворюється в строкате звучання, він надає звукам сопілки щораз мінливого, але надзвичайно вишуканого гармонійного сенсу. Симфонічний супровід то відступить, то зовсім змовкає; але Ганс із ногами фавна грає далі, й наївна однозвучність його пісеньки знову будить надзвичайно витончені за колоритом, чарівні гармонії природи; ще одна пауза — і це солодке звучання з несподіваною силою переростає саме себе, в нього швидко, один за одним, вступають усе нові, все вищі інструментальні голоси, й тоді вже те, первинне звучання, нестримно розкривається в усій своїй повноті, всього лише на якусь мить, але ця повнота сповнена блаженством досконалого задоволення, адже воно несе в собі вічність. Молодий фавн почувався дуже щасливим на своїй лісовій галяві. Тут не вимагали жодного «виправдовуйся!», не накладали жодної відповідальности, жоден духовний трибунал не загрожував тому, хто забув честь та згубив себе. Тут панувало велике забуття, блаженний спокій, цнота позачасовости; то була розпуста, але без жодних докорів сумління, цілковите заперечення західної наказовости бути активним, утілений в образах, бажаний апофеоз цього заперечення, й саме через особливу заспокійливість, яку випромінювала та платівка, нічний музикант і надавав їй перевагу серед багатьох інших.

Була ще й третя... Власне кажучи, навіть декілька, пов'язаних між собою, які становили єдине ціле, три або чотири, оскільки одна арія тенора займала добру половину помережаної колами платівки. То знову-таки була опера французького композитора, Ганс Касторп не раз бачив її в театрі, а якось в одній розмові — до того ж, то була досить вирішальна розмова — навіть послався на неї... Другий акт: сцена в іспанському шинку; перед глядачами — простора кімната з дощаною підлогою в псевдомавританському стилі, прикрашена хустками. Лунає теплий, ледь хрипкий, але чарівний своєю шляхетністю голос Кармен, вона оголошує, що зараз танцюватиме перед сержантом, і вже чутно її кастаньєти. Та в ту саму мить здалеку зазвучали труби та clairons[114], повторний військовий сигнал; хлопець дещо стривожився. «Зупинись! Хоча б на хвилинку», — вигукує він, нашорошивши вуха, як бойовий кінь. А оскільки Кармен запитує: «Але чому?» та «Що трапилось?» — він відповідає: «Хіба не чуєш ти?» — подивований, що сигнал не справив на неї жодного враження. Це ж сурми з його казарми, його кличуть. «Назад вертатися пора!» — по-оперному врочисто співає він. Циганці годі це збагнути, та вона й не прагне цього. Тим краще, відповідає вона чи то через глупоту, чи через зухвалість, не треба й кастаньєт, саме небо посилає їм музику, щоб танцювати. «Ля-ля-ля-ля!» Він не тямить себе від досади. Власний біль та образа відступили на задній план перед необхідністю втовкмачити їй значення цього сигналу й того, що жодна закоханість у світі не може цьому протистояти. Адже цей сигнал є настільки священним, непорушним, і як вона не може цього збагнути?! «Я мушу повертатися до казарми, встигнути на перекличку», — оголошує Хосе у відчаї від її легковажности; на серці у нього подвійний тягар. І тут треба було почути Кармен! Вона лютує, вона обурена до глибини душі, в її голосі звучить обмануте, ображене кохання — чи, може, вона прикидається? «До казарми, на перекличку?» А її серце? Її добре, ніжне серце? Адже через свою слабкість, так, вона зізнається, що це через слабкість, вона готова була розважити його співом і танцями! «Трата-тата!» З гнівною іронією підносить вона до вуст руку із зігнутими пальцями та, імітуючи сурму, співає «Трата-тата!». Цього вже досить. Дурник схопився на ноги і збирається йти геть. А трястя йому, то нехай собі йде! Ось його шолом, ось його шабля та ремінь! Хутко, хутко, хутко, нехай забирається до своєї казарми! Він став благати про пощаду. Та вона й далі люто глумиться над ним, імітуючи, як він, під звуки сурм, утрачає свій і так не великий розум. Трата-тата! На перекличку! Боже праведний, лиш би він не спізнився! Ану геть, до казарми! І він, звичайно, сполошився, як дурень, у ту мить, коли вона, Кармен, хотіла перед ним піти в танок. Отож, отож, таке-то його кохання!

Нестерпне становище! Вона не розуміє. Жінка, циганка, не могла й не бажала його розуміти. Головне — не бажала, адже, безперечно, в її люті, в її кпинах відчувалося щось таке, що виходило за межі цієї миті, за межі особистого, в них відчувалася зненависть і споконвічна ворожість до принципу, який цими французькими clairons чи іспанськими сурмами закликав до покірности закоханого солдата і перемога над яким була справою її вищого, природженого та надособового честолюбства. Й вона вдалася до дуже простого засобу: стала запевняти його, що коли він піде — отже він її не любить, а саме цього, Хосе, що співав зі скриньки, не міг витримати. Він благав її, щоб вона дала йому висловитися. Та циганка не бажала його слухати. Тоді він примусив її — то був до біса серйозний момент. З оркестру залунала тема фатуму, похмурий, загрозливий мотив; Ганс Касторп знав, що той мотив проходить через усю оперу, до катастрофічної розв'язки, й також править за вступ до арії солдата на новій платівці, яку тепер слід було поставити.

«Бачиш, як вірно я квітку твою бережу коло серця», — Хосе співав цю арію чудово; Ганс Касторп не раз слухав її окремо, без звичного зв'язку з іншими номерами й завжди слухав з побожним співчуттям. За змістом ця арія не мала нічого особливого, але висловлене в ній зворушливе благання заторкувало серце. Солдат співав про квітку, яку йому кинула Кармен на початку їхнього знайомства, і яка під час ув'язнення в похмурій темниці, куди він через неї потрапив, була для нього єдиним скарбом. Глибоко вражений, він зізнається в тому, що на мить прокляв долю, яка дала йому побачити Кармен. Хосе тут-таки гірко розкаявся щодо своїх блюзнірських думок і навколішках благав Бога про нову зустріч: «Блаженство ти моє!» — почав він з тієї самої ноти, як і «Ой, дівчино ти люба!», але тепер це зазвучало з усією чарівною інструментальною глибиною, з якою тільки можна відтворити страждання, журбу, загублену ніжність та щемливий відчай бідного солдатика, — кохана постала перед ним у всій своїй фатальній чарівності, й він ясно й чітко відчув, що вона «його блаженство», «його мука» («мука» він проспівав з ридаючим форшлагом перед першим складом) і що він навіки загинув. «Блаженство ти моє, і мука», — співав він у відчаї ту саму музичну фразу, яку потім самостійно повторив оркестр, вона піднімалася від основної ноти на два інтервали й потім, з особливим теплом, переходила в нижчу квінту. «Тобі моє серце», — ще раз благав він банальним, але сповненим ніжности вигуком; удаючись саме до цієї фігури, піднімався до шостого інтервалу, щоб додати: «Я твій навік»; потім його голос опускався на десять тонів, і він, вражений, знову зізнавався: «Кармен, люблю тебе!» — причому кінець фрази спершу болісно сповільнювався змінною гармонією, і потім оте «тебе» зливалося з основним акордом.

— Так, так, — промовляв Ганс Касторп із сумом та вдячністю й ставив ще фінал цього акту, коли всі вітають молодого Хосе, адже після зіткнення з офіцером шлях назад для нього відрізаний, і він змушений стати дезертиром, як того вимагала, до його відчаю, ще раніше Кармен.

співали контрабандисти хором, звертаючись до нього; можна було добре розуміти слова:

— Так, так, — повторював Ганс Касторп і переходив до четвертого номера, який утілював у собі щось особливо дороге та гарне. То був знову французький номер, але ми тут не винні, й так само не винні в тому, що в цьому творі знову був присутній військовий дух. Тут ідеться про вставний номер, про сольну арію, про молитву з опери Ґуно «Фауст». Виступав якийсь напрочуд симпатичний хлопець, що звався Валентином, але Ганс Касторп про себе назвав його інакше, рідним та овіяним печаллю ім'ям, носія якого він ототожнював з персонажем, що співав зі скриньки, хоча голос у цього персонажа був значно красивіший. Арію виконував сильний, оксамитовий баритон, вона поділялася на три частини й складалась із двох подібних строф, що мали побожний характер, витриманих майже в стилі протестантських хоралів, а також середньої строфи, по-лицарськи хвацької та відважної, легковажної й войовничої, але все-таки побожної: якраз у цьому і полягав французький та військовий елемент цього номера. Незримий співак затяг:

З нагоди свого від'їзду він звертається до Господа Бога з благанням, щоб той за час відсутности оберігав його милу сестру! Адже він ішов на війну, й нараз ритм змінювався, ставав відважним, хай до біса йдуть усі печалі та турботи, невидимий солдат прагнув туди, де битва буде щонайзапеклішою, де небезпека — щонайбільша, він хотів одважно, шляхетно й суто по-французьки кинутися назустріч ворогові! Але якщо Господь закличе його на небо, співав далі солдат, тоді він, твій захисник, звідтіля дивитиметься на тебе. Під тим «твій» та «тебе» малася на увазі сестра; проте все це глибоко заторкувало Ганса Касторпа, й хвилювання не полишало його до самого кінця, коли бравий вояк співав зі скриньки під потужні акорди, що нагадували хорал:

Більше ця платівка нічим не була примітною, проте ми вирішили згадати про неї тому, що Гансові Касторпу вона дуже подобалася, й ще тому, що згодом, у зв'язку з одним дивним випадком, вона також відіграла свою роль. Тепер нам залишається ще згадати останню, п'яту річ серед особливо близьких Гансові Касторпу платівок-фавориток — цього разу аж ніяк не французький, а явно й підкреслено німецький твір, і не опера, а пісня, одна з тих пісень, що належать народові, але разом з тим є шедевром великого майстра, завдяки чому ми в них і віднаходимо особливу одухотворену й узагальнену картину світу. Але навіщо ці натяки? Скажімо просто — це була «Липа» Шуберта, всім відома пісня «Біля криниці, біля воріт».

Тенор виконував її в супроводі рояля, хлопець, очевидно, мав такт і смак, адже, виконуючи цю простеньку й разом з тим надзвичайно чудову річ, мав неабиякий розум, музичне чуття та ретельно відпрацьовану дикцію. Ми чудово знаємо, що ця пісня в народному та дитячому виконанні звучить трохи інакше, ніж у її художній обробці. В першому випадку вона співається переважно в спрощеному варіанті, строфа за строфою, на ту саму мелодію, тоді як у пісні Шуберта — народний мотив уже в другій восьмирядковій строфі змінюється на мінор, а на п'ятому рядку, особливо гарному, знову повертається до мажору, і далі, там, де йдеться про «холодний вітер», який зриває з голови капелюха, мелодія вивершується драматичною розв'язкою й звучить знову в останніх чотирьох рядках третьої строфи, які повторюються, щоб таким чином повністю завершитися. Власне чарівна видозміна мелодії відбувається тричі, двічі в її модулюючій другій половині, а втретє — при репризі останньої півстрофи «Тепер я вже далеко». Ця чарівна зміна мелодії, яку нам не хотілось би спрощувати, описуючи словами, припадає на окремі частини фраз — «ласкаві ті слова», «мені вони гукають», «в чужинському краю». Й отой чистий і теплий, мало не крізь сльози тенор, отой співак, що так уміло володів диханням, виконував її з такою інтелігентною чутливістю до її краси, що змальований нами перехід щораз по-новому хвилював слухача, до того ж артист умів посилити враження, вдаючись до особливо задушевних головних звуків у таких рядках, як «До неї я іду» та «Ти спокій там знайдеш». Спершу він співав отой «спокій» з усією силою зажуреної пристрасти і лише другого разу — ніжно, як флажолет.

Ось все про цю пісню та її виконання. Тішимо себе надією, що в попередні рази нам пощастило пробудити в наших читачів певне розуміння тих глибоко інтимних переживань, що їх збуджували в Ганса Касторпа улюблені речі його нічної програми. Але пояснити, що означала для нього ця пісня, ця давня пісня про липу, — то справа вельми делікатна й, коли ми взялися за неї, то мусили виявити велику стриманість в інтонації, інакше можна скорше нашкодити, аніж допомогти.

Ми хочемо це висловити ось таким чином: духовний, тобто примітний твір, «примітний» саме тому, що він виходить за свої межі, слугує виразом і символом ширшого та загального, цілого світу почуттів і думок, які з більшою чи меншою майстерністю знайшли в ньому своє втілення; саме цим і визначається ступінь його значущости. Любов до такого твору також «значуща». Вона дещо каже нам про людину, яка так сприймає той твір, про її ставлення до того загального, до того світу, який відбивається в даному творі та який цій людині, свідомо чи підсвідомо, також дорогий.

Можливо, хтось подивується, що наш скромний герой після стількох років герметично-педагогічного зростання настільки заглибився в духовне життя, що усвідомив «значущість» своєї любови та її об'єкта. Ми беремося стверджувати, що саме так і було, як ми розповідаємо. Пісня про липу важила для нього дуже багато, то був цілий світ, і цей світ він не міг не любити, адже тоді так шалено не закохався б у той образ, що був його подобою. Й ми знаємо, що говоримо, якщо додамо, — хоча це і може видатися дещо туманним, — що його доля склалася б зовсім по-інакшому, якби він не був настільки сприйнятливим до чарівности тієї сфери почуттів, того загального душевного настрою, яким з такою інтимною таємничістю була просякнута пісня. Проте саме ця доля привела його до того внутрішнього зростання, до тих духовних пригод, до тих моментів самопізнання, поставила перед ним проблеми «правління», що, в свою чергу, зробило його зрілим для проникливої критики цього світу, цього його образу, звичайно, достойного абсолютного захоплення, а також своєї любови до нього, й спонукало все це піддати ваганням власного сумління.

Та той, хто гадає, що такі сумніви можуть применшити любов, нічогісінько в цьому не тямить. Ці сумніви, навпаки, надають їй особливої гостроти. Саме вони й пробуджують жало пристрасти, саме тому пристрасть можна було б визначити як «любов, що вагається». В чому ж таки полягали сумніви, що непокоїли Ганса Касторпа щодо його «правління» та сумління й таким чином ставили під запитання дозволеність його любови до цієї пісні та пов'язаного з нею світу? І що то за світ, який за здогадами його сумління, мав би бути світом забороненої любови?

То була смерть.

Але ж то було очевидним безумством! Така чудова пісня! Справжній шедевр, народжений із останніх та найсвятіших глибин народної душі; незрівнянний скарб, прообраз душевности, втілення того, що є наймилішим! Який огидний наклеп!

Так, так, так, усе це прекрасно, так сказала б, напевне, будь-яка порядна людина. Та все-таки за цим чудовим твором стояла смерть. Цей зв'язок зі смертю можна було любити, але, відчуваючи себе «правителем», не можна було не передчувати, не усвідомлювати певну недозволеність такої любови. За своєю первинною сутністю ця пісня могла й не крити в собі симпатію до смерти, а навпаки — щось таке глибоко народне, сповнене життєвих сил, але духовна симпатія до неї була таки симпатією до смерти; чиста побожність, сама простодушність, що лежала в основі цієї пісні, — їх, звичайно, в жодному разі не можна було заперечувати; проте їхнім результатом, їхнім наслідком були явища пітьми.

Що то він собі навіює? Та відкинути ці думки йому не пощастило. Явища пітьми. Темні явища. Катівське підлабузництво та людиноненависництво в чорній іспанській одежі з жабо та хіттю замість кохання під личиною лицемірної доброчесности!

Звичайно, до літератора Сеттембріні Ганс Касторп не ставився з абсолютною довірою, та він пам'ятав про певну настанову, яку його ментор, наділений ясним розумом, дав йому давно ще, на початку його герметичного шляху, стосовно потягу до минулого, духовного потягу до певних світів, і він вирішив, що буде доречно обережно прикласти цю настанову до відповідного об'єкта. Сеттембріні означив тоді той потяг до минулого як «хворобу», — той образ світу та духовна епоха, до якої він відчував потяг, мали видаватися його педагогічному розумові як «хворобливі». Ще б пак! Невже улюблена пісня Ганса Касторпа про тугу за батьківщиною, душевна сфера, якої вона стосується, сердечний потяг до цієї сфери є чимось «хворобливим»? У жодному разі! Вони є тим найбільш душевним та здоровим, що тільки може бути. Проте це такий плід, який хоч і був у дану мить або щойно свіжим, соковитим та здоровим, був наділений дивною властивістю до розпаду та загнивання; і якщо він у певну мить приносив душевну насолоду, то наступної, невідповідної миті починав ширити серед людей, які куштували його гнилизну та погибель. То був живий плід, але породжений смертю, і в собі він ніс смерть. То було диво душі — можливо, найвище перед лицем позбавленої сумління краси, що благословила його; та все-таки з перспективи відповідальної любови до життя та до органічного начала, на це диво слід дивитися з цілком закономірною недовірою та у згоді з остаточним присудом сумління вважати, що стосовно нього потрібно себе перебороти.

Так, перебороти самого себе — очевидно, в цьому якраз і полягала сутність передолання цієї любови — цього чарівного полону душі з похмурими наслідками! Думки Ганса Касторпа чи, точніше, його сповнені передчуття напівдумки, здіймалися дуже високо, коли ночами він сидів перед урізаною музичною труною — вони здіймалися вище від тих сфер, куди сягав глузд, то були думки алхімічно перетворені. О, яким могутнім був чар цього душевного полону! Усі ми почувалися його синами, усі могли творити великі справи на землі, коли служили йому! Не потрібно жодної геніальности, а лише такий талант, як у автора пісні про Липу, наділеного чаром душевности, щоб надати цій пісні велетенського розмаху та підкорити нею ввесь світ. Очевидно, на її основі можна було створити цілі держави, земні, надто земні держави, дуже тривкі та прогресивні, позбавлені жодної туги за батьківщиною, — і де ця пісня опустилася б до грамофонної платівки. Та найкращим сином цього чару, напевне, був би той, хто, переборюючи себе, загубив би своє життя та помер би зі словом про нову любов на вустах, яке ще не встиг промовити. Хіба не варто було померти за неї, за цю чарівну пісню! Але той, хто помер би за неї, помер би вже не за неї та був би героєм лише тому, що помер, по суті, вже за нове, за нове слово любови та за майбутнє, присутні в його серці...

Ось такими були улюблені платівки Ганса Касторпа.

Вельми підозріле

З роками конференції Едвіна Кроковскі набули несподіваного ухилу. Від його досліджень щодо розчленовування душі та світу людських сновидінь завжди відгонило духом катакомб і підземель; однак останнім часом він дуже плавно й непомітно для своєї аудиторії звернув на шлях магії та таємниць; і тепер його лекції, які відбувалися що два тижні в їдальні, — його лекції, головна атракція санаторію та гордість проспекту, лекції, які він читав у сурдуті та сандалях, стоячи біля покритого скатертиною столика й екзотично розтягуючи слова перед берґгофською публікою, що нерухомо дослухалася до нього, тепер уже заторкували не приховане любовне життя душі та зворотне перетворення хвороби в усвідомлений афект — тепер ішлося про нез'ясовані явища гіпнотизму та сомнамбулізму, про телепатію, віщі сни, ясновидіння та чудеса істерії; при обговоренні всіх цих речей філософські обрії настільки розширювалися, що перед слухачами нараз спалахували такі загадки, як зв'язок між матерією та психікою, й навіть загадки стосовно сутности самого життя, наблизитися до розв'язання яких, виявляється, можна було скорше моторошними шляхами хвороби, аніж здоров'я...

Ми кажемо про це тому, що вважаємо за свій обов'язок присоромити легковірні голови, які стверджували, буцімто доктор Кроковскі звернувся до сфери потайного лише через причини суто емоційні, тобто щоб уникнути в своїх лекціях безплідного одноманіття. Так, принаймні, плескали злі язики, які знайдуться де завгодно. То й справді, на понеділкових лекціях чоловіки дослухалися ще уважніше, а панна Леві більше, ніж будь-коли, нагадувала воскову фігуру із заводним механізмом у грудях. Та ця реакція була так само законною, як і шлях розвитку, яким рухається розум ученого, тим більше, якщо його веде не лише логічна послідовність, але й сама необхідність. Він і раніше віддавався дослідженню загадкових, непізнаних сфер людської душі, що зветься в науці підсвідомістю, хоча, можливо, було б краще назвати його надсвідомістю, адже саме з цих сфер часом з'являється знання, яке несказанно перевершує те, що міститься в звичайному колі свідомости окремої людської особи, чому й напрошується думка, що, можливо, між глибинними, зануреними в морок пластами індивідуальної душі та загальною душею, наділеною всезнанням, мають існувати співвідношення та зв'язки. Сфера підсвідомого, «окультна» в широкому розумінні цього слова, незабаром виявляється окультною в вужчому сенсі й слугує за одне з тих джерел для явищ, які ми так називаємо, не маючи тут кращого визначення. І це ще не все. Той, хто бачить у фізичному симптомі хвороби результат вигнання зі свідомого душевного життя істеризованих афектів, змушений визнати творчу силу психічного начала відносно матеріального, — силу, в якій не можна не бачити друге джерело магічних явищ: ідеаліст патології, щоб не сказати патологічний ідеаліст, мимовільно опиниться у висхідній точці певного ланцюга, ланки якого дуже швидко приведуть до проблеми буття, інакше кажучи — до проблеми взаємин між матерією та духом. Матеріаліст, що спирається лише на теорію самого лише квітучого здоров'я, неодмінно стверджуватиме, що духовне є лише фосфоресціюючий продукт матеріального. Тоді як ідеаліст, відходячи від принципу творчої істерії, схилятиметься до того, а згодом і наполягатиме на тому, що питання про примат тіла чи духа треба вирішити цілковито навпаки. Загалом перед нами знову не більше не менше, як споконвічне спірне питання про те, що було раніше — курка чи яйце, до того ж питання особливо ускладнюється тим, що неможливо уявити яйце, яке б не знесла курка, й неможливо уявити курку, попередньо не припустивши існування яйця, з якого вона вилупилася.

Тож саме висвітленням цих питань і займавсь останнім часом на своїх лекціях доктор Кроковскі. Він прийшов до них органічно, цілком законним, логічним шляхом, і надодачу нагадаємо, що перейнявся він цими питаннями ще задовго до того, як з'явилась Еллен Бранд, і справа перейшла в емпірично-експериментальну стадію.

Хто ж вона, ота Еллен Бранд? Ми ледь не забули, що наші читачі її не знають, хоча нам це ім'я, звичайно, давно вже знайоме. Хто вона? Та на перший погляд — майже ніхто. Мила дівчина дев'ятнадцяти років з лляним волоссям, кличуть Еллі, данка, але не з Копенгагена, а з Оденсе на острові Фюнен, де її батько торгував маслом. Сама вона вже спізнала практичного життя, просиділа кілька років на табуреті, що крутиться, в провінційному відділенні столичного банку, натягши на праву руку нарукавник та схилившись над грубими гросбухами, — там ото вона й замала підвищену температуру. Занедужала злегка, лікарі лише мали запідозру на сухоти, хоча Еллі була дуже тендітною, — тендітною та, очевидно, анемічною, але при тому, безперечно, симпатичною: так і кортіло покласти руку на її біляве, лляне волосся, що надвірний радник робив регулярно, коли заводив з нею розмову в їдальні. Від неї віяло північною прохолодою, такою цнотливо-кришталевою, дитячо-дівчачою чистотою, такою ж привабливою, як і прямий, дитинно-ясний погляд її блакитних очей, високий, ламкий, ніжний голос і навіть злегка неправильна німецька вимова з невеликими типовими помилками у вимові. Її риси не мали в собі нічого особливого. Підборіддя здавалося надто маленьким. Вона сиділа за одним столом з Клеефельд, яка опікувалася нею.

І ось у цій панні Бранд, у цій дитинній Еллі, в цій привітній велосипедисточці, маленькій даночці, банківській службовці виявилося щось таке, про наявність чого ніхто не міг навіть підозрювати ні при першому, ані при другому погляді на цю непримітну особу. Та за два-три тижні її перебування тут, нагорі, в неї виявилися певні властивості, розкриття яких, у всій їхній незвичайності, стало головним завданням доктора Кроковскі.

Спільні розваги пацієнтів, що збиралися після вечері в салонах, уперше дали привід ученому задуматися. Присутні охоче вправлялися в розгадуванні різноманітних загадок; окрім того під супровід рояля шукали заховані предмети, і при наближенні того, хто якраз шукав, до цього предмета музика ставала все гучнішою, і, навпаки, коли той віддалявся й шукав не там, де треба, музика затихала; потім стали випроваджувати когось одного з кімнати, і поки той роздивлявся двері з іншого боку, змовлялися про те, щоб він, повернувшись до кімнати, виконував якісь складні дії, наприклад: поміняв колечка у двох присутніх; запросив трьома поклонами кого-небудь до танцю; взяв у бібліотеці певну книжку й комусь вручив її та багато іншого в такому ж дусі. Варто зауважити, що такі ігри раніше зовсім не були звичними для берґгофського товариства. Хто перший запропонував їх, згодом так і не вдалося з'ясувати. Та певно, що не Еллі. Щоправда, ці ігри поширилися вже тоді, коли вона тут з'явилась.

Учасники цих ігор, майже всі наші старі знайомі, — серед них був і Ганс Касторп, — проявляли під час цих проб трохи більші чи трохи менші здібності, а деякі виявлялися й геть нездарами. Проте Еллі Бранд виявила цілковито незвичайний дар, дивовижний, неймовірний. Її впевненість при віднаходженні схованих речей зустрічала загальне схвалення та веселий сміх, але при комбінованих діях вражені присутні змовкали. Вона завжди точно виконувала те, що їй таємно навіювали, виконувала, тільки-но входила до кімнати, з м'якою посмішкою, без найменших вагань і навіть без музики, яка скеровувала б її пошук. Якось вона принесла з їдальні дрібку соли та висипала її на голову прокуророві Параванту, потім взяла його за руку, підвела до рояля та зіграла його вказівним пальцем початок пісеньки «Пташка прилетіла». Потім відвела його назад на місце, зробила йому кніксен, підсунула лавочку та на завершення сіла біля його ніг — саме так, як, довго сушачи собі голови, вигадало товариство.

Отже, вона підслуховувала!

Дівчина зашарілась; а присутні, відчувши справжнє полегшення від того, що їй стало соромно, хором стали її картати. Але вона заперечила: та ні, ні, нічого подібного! Не підслуховувала вона з-за дверей, слово чести!

Не підслуховувала з-за дверей?

«О, ні, перепрошую!» — вона чує тут у кімнаті, коли заходить, не може не чути.

Не може? Чує в кімнаті?

Так, їй мовби хто нашіптує на вухо, казала Еллі. Нашіптує, що треба зробити, — тихо, але досить ясно й чітко.

То було очевидне зізнання. Еллі певним чином почувалася винною — адже обманювала. Треба було сказати наперед, що вона для такої гри не годиться, адже їй усе нашіптують. І будь-яке змагання цілком утрачає людський сенс, якщо один із конкурентів наділений надприродними перевагами. Зі спортивного погляду Еллі ніби як дискваліфікувалась, але так, що в багатьох, хто чув її зізнання, мурашки по спині забігали. Багато хто став негайно вимагати доктора Кроковскі. Пішли по нього, й він прибув: кремезний, життєрадісно усміхнений, він зразу второпав, у чому справа, і всім своїм єством мовби закликав до бадьорої довіри. Захлинаючись, йому розповіли, що виявилося щось цілком ненормальне, з'явилася всевидюща особа, дівчина, що чує голоси. Ну й ну! Й що ж далі? Спокійно, шановні друзі! Зараз подивимось! То була його сфера — хистка та в'язка для всіх, як трясовина — та він рухався в ній з упевненістю й співчуттям. Кроковскі заходився розпитувати, просив розповісти якомога детальніше. Отакої! «Значить, ось ви яка, моя дитино!» Й він, як то охоче робив кожен, поклав дівчиськові руку на голову. Є всі підстави до інтересу, але зовсім нема чого жахатись. Учений заглибився своїм пильним поглядом екзотичних карих очей у ясні, чисті очі Еллі Бранд і став м'яко проводити рукою від її маківки до плеча та вздовж руки. Вона покірно й дедалі покірніше відповідала на його погляд, дивилася на нього все більше знизу вгору, оскільки голова її повільно опускалася на груди й на плече. Коли її погляд від сонливости почав згасати, він зробив перед її обличчям невимушений рух, ніби щось підіймаючи, потім оголосив, що все гаразд, і рекомендував усьому схвильованому товариству перейти до вечірньої процедури лежання, за винятком Еллі Бранд, з якою хотів, за його словами, ще трохи «побалакати».

Побалакати! Можна собі лиш уявити, що то будуть за балачки! Всім стало кепсько від цього улюбленого слівця веселого колеги Кроковскі. Кожному здалося, що на нього повіяло холодом, не виключаючи й Ганса Касторпа, який із запізненням умостивсь у своєму надзвичайно зручному шезлонгу й пригадав, як під час недостойної діяльности Еллі та соромливих пояснень, які за цим слідували, в нього буквально підлога захиталася під ногами і його занудило, він відчув якийсь суто фізичний переляк, так ніби з ним стався несильний напад морської хвороби. Йому ніколи не доводилося переживати землетрус, але він вирішив, що з ним, напевне, пов'язане саме таке почуття особливого переляку, до того ж потойбічні здібності Еллі Бранд збуджували його цікавість, — цікавість, у якій крилося передчуття цілковитої безнадії, усвідомлення недоступности тієї духовної сфери, яку вона шукала навпомацки, а звідси й сумнів — чи справді та цікавість лише марнотна, чи не міститься в ній щось гріховне; зрештою, це не перешкоджало їй залишитися тим, чим вона таки була, а саме — цікавістю. Як будь-хто інший, Ганс Касторп за своє життя не раз чув про таємну чи надприродну сторону явищ, ми вже згадували про двоюрідну бабусю, наділену даром ясновидіння, й про те, що до нього дійшов меланхолійний переказ про неї. Але з отим світом, існування якого Ганс Касторп був готовий теоретично й цілком безпристрасно допустити, він ще ніколи не стикався так близько, ніколи не пізнавав його через практичний досвід і тепер чинив опір такому досвіду, не сприймав його з позиції доброго смаку, естетики, людської гордости — якщо можна так високопарно висловитися стосовно нашого скромного героя, й це неприйняття було майже так само сильним, як і цікавість, що його хвилювала. Він передчував, ніби знав наперед, цілком ясно й однозначно, що цей досвід, хоч би як він розгортався, назавжди залишиться позбавленим смаку, невиразним, таким, що принижує людську гідність. І все-таки він просто рвався спізнати його. Він розумів, що «марнотне» чи «гріховне» — то вже сама по собі хибна альтернатива, та жодної альтернативи й не було, ці поняття, по суті, були тим самим. І що духовна безнадійність є лише позаморальною формою, щоб виразити те, що є забороненим. Та оте placet experiri, яке прищепив Гансові Касторпу той, хто такі спроби засудив би найрішучішим чином, міцно загніздилося в його думках; урешті його мораллю стала цікавість, нестримна цікавість мандрівця під час освітньої подорожі; і, заторкнувши таємницю індивідуальности, вона готова була тепер скеруватися на нові сфери, що відкривалися їй зовсім поруч, причому в цій цікавості було навіть щось військове, оскільки вона не відступала перед забороненим, коли воно ставало на її шляху. Тож Ганс Касторп вирішив бути на своєму посту й не відходити вбік наразі, якщо з Еллі трапляться ще якісь пригоди.

Доктор Кроковскі наклав сувору заборону на будь-які любительські експерименти, пов'язані з таємничими здібностями панни Бранд. Він немов би конфіскував дівчину для наукових досліджень, проводив з нею сеанси в своєму психоаналітичному кабінеті, гіпнотизував її й, за чутками, намагався розвинути її затаєні здібності, вивчити попереднє душевне життя. Зрештою, те саме робила й Терміна Клеефельд, приятелька й патронеса, яка по-материнськи її опікала, вона багато чого вивідала в Еллі під страшним секретом і під таким самим страшним секретом поширювала санаторієм, аж до кімнатки консьєржа. Так, наприклад, вона дізналася, що той чи те, що під час гри підказувало дівчині придумане іншими завдання, називалося Гольґером — то був такий юнак, що звався Гольґер, добре знайомий їй spirit[115], істота, що існувала відокремлено, в ефірі, своєрідний дух-охоронець юної Еллі. Отже, це він відкрив їй те, що інші задумали стосовно дрібки соли та гри на роялі вказівним пальцем прокурора Параванта? — Так, він шепнув їй на вухо, ніжно торкаючись примарними губами, так що було лоскітно й хотілося посміхнутись. — Напевне, їй було дуже приємно, коли вона вчилася в школі й він підказував їй відповідь, якщо вона не знала уроку? Але Еллі змовчала. Напевне, цього Гольґерові робити не дозволялося, відповіла вона згодом. У такі серйозні справи йому заборонено втручатися, та він і сам, напевне, до ладу не знав шкільних відповідей.

Потім з'ясувалося, що в Еллі змалечку, щоправда, з великими перервами, бували видива, зримі та незримі. — Як то розуміти: незримі видива? — Ось, наприклад, як то колись трапилося. Тоді їй минало шістнадцятий, вона сиділа сама у вітальні за круглим столом та займалася рукоділлям, ще було завидна, а поряд на килимку лежав батьків дог, сука Фрая. Стіл був накритий строкатою турецькою хусткою, ну, такі носять, згорнувши їх трикутником, старі жінки. Хустка була постелена навскоси, а кутики лежали на столі. Та нараз Еллен побачила, як кутик скатертини, що лежав навпроти неї, став повільно згортатися; беззвучно, акуратно та рівномірно й дійшов майже до середини столу, так що утворилася вже досить довга трубка; й поки це відбувалось, Фрая раптом схопилася, шерсть стала дибки, передніми лапами вона вперлася в підлогу, присіла, а потім, виючи, кинулася в іншу кімнату, забилась під диван, і потім цілий рік її неможливо було примусити зайти до вітальні.

Панна Клеефельд запитала, чи то Гольґер згорнув турецьку хустку. Та Еллі того не знала. — А як вона собі пояснила цю пригоду? — Оскільки це ніяк не можна було пояснити, то Еллі і не намагалася. — Чи повідомила вона своїх батьків? — Ні. — То було дивно. Хоча, зрештою, нічого поганого не сталося, та в Еллі все-таки було таке відчуття, що і в цьому випадку, і в інших подібних випадках їй краще мовчати і пам'ятати про них, як про сувору, соромливу таємницю. — Чи це її дуже пригнічувало? — Ні, не дуже. Та і що може тут так особливо пригнічувати, якщо без причини згортається скатертина? Але бувало й інакше, таке, що справді її пригнічувало, ось приклад.

Рік тому в Оденсе, так само в батьківському домі, вона якось рано-вранці, прокинувшись свіжою та бадьорою, вийшла зі своєї кімнати на нижньому поверсі і хотіла була піднятися сходами до їдальні, щоб, як завжди, зварити каву до того, як устануть батьки. Вже майже дійшла до майданчика на повороті сходів і раптом побачила, що на цьому майданчику біля самих сходинок стоїть її старша сестра Софі, яка, вийшовши заміж, виїхала до Америки, — сестра, справжнісінька і живісінька. Вона мала на собі білу сукню, на голові чомусь вінок із лілей та латаття, а руки склала на плечі; й Софі кивнула Еллі. «Як, Софі, хіба ти тут?» — спитала радо й перелякано Еллі, яка мовби прикипіла до місця. Тоді Софі ще раз їй кивнула й почала танути. Ставала все прозорішою, а потім — заледве видимою, як струмінь гарячого повітря, і, нарешті, зникла зовсім. А Еллі могла йти далі. Та через якийсь час з'ясувалося, що саме в ту ранкову годину її сестра Софі померла в Нью-Джерсі від інфаркту.

Ну що ж, заявив Ганс Касторп, коли Клеефельд усе йому виклала, цілком можливо, що таке буває. З'ява сестри тут, її смерть там — у цьому, принаймні, можна відшукати якийсь зв'язок, якесь пояснення. Й він згодився взяти участь у певній спіритичній грі зі склянкою, яку, в обхід ревнивої заборони доктора Кроковскі, пацієнти вирішили влаштувати за участи Еллі Бранд.

На таємний сеанс, що відбувався в кімнаті Терміни Клеефельд, було допущено всього кілька осіб: окрім самої господині, Ганса Касторпа та юної Еллі, були присутні лише пані Штер та Леві, пан Альбін, чех Венцель та доктор Тін Фу. Ввечері, коли годинник пробив десяту, вони тихцем зібралися в Клеефельд та, перешіптуючись, стали розглядати те, що Терміна приготувала для сеансу; посеред кімнати на столі, не покритому скатертиною, стояв догори ніжкою винний келих, а навколо, краєм столу, на достатній відстані були розкладені кістяні фішки, просто гральні марки, і на них нанесені пером двадцять п'ять літер алфавіту. Спершу Клеефельд усіх пригостила чаєм, за що гості були дуже вдячні, оскільки пані Штер та Леві, незважаючи на дитячу безневинність усієї цієї затії, нарікали на те, що в них руки та ноги клякнуть і страшенно гупає серце. Відігрівшись гарячим чаєм, вони розсілися навколо столика, освітлені тьмяно-рожевим світлом, оскільки господиня, щоб створити відповідний настрій, увімкнула патефон та залишила тільки одну лампочку в червоному абажурі біля ліжка; потім кожен злегка приклав один палець правої руки до ніжки келиха — так зазвичай робилося на сеансах, — і всі стали чекати, коли келих почне рухатись.

Це могло відбутися дуже легко, адже поверхня столу була гладенькою, вінця келиха чудово відшліфовані, і тиск на нього, звичайно, був нерівномірним, в одному місці — радше у вертикальному напрямі, в іншому — більше вбік, тому найслабішого натиску тремтливих пальців, що ледве його торкалися, було достатньо, щоб келих зрушив із середини столу. На периферії стільниці він мав наштовхнутися на літери, і якщо з поєднання тих, які він торкав, виникали б слова, які мали би певний сенс, то заплутаність цього явища межувала би з внутрішньою нечесністю, адже воно виявилося б результатом найстрокатішого змішання імпульсів — цілком безсвідомих та напівсвідомих, вільного та мимовільного бажання окремих учасників підштовхнути келих, а також згоди темних шарів загальної душі на якесь потайне співробітництво, в якому тією чи тією мірою брали би участь незнані глибини кожної окремої особистости, й, очевидно, найбільше глибини милої юної Еллі. Все це вони, в принципі, знали наперед, а Ганс Касторп, у своїй звичній манері, навіть заявив про це вголос, ще поки вони сиділи, випроставши тремтливі пальці, та чекали. Правду кажучи, і те, що в дам клякли руки та ноги й калатало серце, і те, що чоловіки трималися з удаваною жартівливістю, пояснюється лише тим, що вони це знали й зібралися вночі для свідомо нечистої гри зі своєю природою, для боязкого, допитливого зазирання в невідомі сфери свого “я”, адже вони прагнули тих напівпримарних чи напівматеріальних явищ, які називають магічними. Здавалося, вони майже лише заради самої проформи, заради дотримання якихось умовностей, допускають, буцімто за допомогою келиха до присутніх говоритимуть духи померлих. Пан Альбін висловив готовність виступити від їхнього імени та встановити спілкування з інтелектами духів, оскільки він уже раніше брав участь у спіритичних сеансах.

Минуло двадцять хвилин і більше. Теми для перешіптування вже вичерпалися, перша напруга ослабла. Дехто вже підпирав лівою рукою лікоть правої. Чех Венцель задрімав. Еллен Бранд, злегка торкнувшись келиха, спрямувала погляд своїх великих, по-дитячому ясних очей поверх найближчих предметів кудись у далечину, на світло лампочки на нічному столику.

Нараз келих гойднувся, вдаривсь і став тікати з рук присутніх. Їхнім пальцям було все важче встигати за ним. Він з'їхав на самий край столу, якусь мить ковзав краєм, потім майже по прямій повернувся на середину, вдарився ще раз і зупинивсь.

Усіх охопив водночас радісний та тривожний переляк. Пані Штер запхикала, що краще вже вона не буде брати в цьому участи, та їй було рішуче заявлено, що треба було раніше думати, а тепер вона має сидіти тихо. З усього видно, справа налагоджується. Присутні вирішили, що для відповідей «так» чи «ні» келиху не потрібно підбігати до відповідних літер, а досить, якщо він вдариться один раз і два рази.

— Чи присутній тут чийсь інтелект? — із суворим обличчям поцікавився пан Альбін, звертаючись у простір над головами присутніх. Відповідь надійшла не зразу. Келих гойднувся і ствердно вдарив об стіл.

— Як тебе звати? — майже різко запитав пан Альбін та енергійно хитнув головою, ніби підкреслюючи власну рішучість.

Келих зрушив з місця, упевнено став ковзати зигзагами від однієї фішки до іншої, але ввесь час повертався на середину столу; він ковзнув до літер «г», «о», «л», потім наче притомився чи то заблукав, не знаючи, що робити далі; нараз ніби опам'ятався та відшукав літери «ґ», «е» та «р». Всі так і думали! Це був сам Гольґер, дух Гольґера, той, хто знав про дрібку соли та про інше, але в шкільні питання не втручався. Він був тут, висів у повітрі, ширяв над гуртом присутніх. Що ж з ним робити? Всіх охопила якась безпорадність. Вони почали радитися пошепки й ніби потай, що б таке в нього запитати. Нарешті пан Альбін наважився запитати, ким був Гольґер за життя й чим займався. Запитання він поставив, як і раніше, насупившись та таким тоном, ніби під час допиту.

Якийсь час келих зберігав мовчанку. Потім, гойдаючись та спотикаючись, рушив до літери «л», відійшов і зупинився перед «і». Яке ж це слово? Всі були у великій напрузі. Доктор Тін Фу висловив припущення, що це може бути початок слова «ліфтер». Пані Штер істерично зареготала, проте, це не завадило келихові продовжувати свою роботу: дзенькаючи та шкутильгаючи, він таки ковзнув до «р», потім, очевидно, пропустивши одну літеру, торкнувся «к», завершив слово літерою «а». Разом вийшло «лірка».

Отакої! Виходить, Гольґер був ліриком? На додачу до сказаного і, очевидно, лише з гордощів келих ще раз гойднувся і вдарив «так».

— Ліричним поетом? — перепитала Клеефельд, злегка пискнувши на літері «і», на що з неприємністю звернув увагу Ганс Касторп. Проте Гольґер, здається, не мав охоти уточнювати. Він не відповів. Він ще раз склав те саме слово, швидко, впевнено й чітко, додавши пропущене «и».

Добре, добре, отже «лірик». Спантеличення присутніх наростало. Дивне спантеличення, спричинене сигналами зі сфер їхнього внутрішнього світу, які були поза їхнім контролем, до того ж ці сигнали, внаслідок своєї вдавано-матеріальної, напівречової природи, знову ж таки були спрямовані на зовнішню дійсність. Гурт забажав дізнатися, чи добре почувається Гольґер у своєму теперішньому стані, чи він щасливий. Келих мрійливо набрав по літерах слово «спокійно». Ось як, спокійно. Ну, звичайно, самі вони ніколи б до цього не додумались, але оскільки келих так відповів, усі вирішили, що це цілком імовірно й влучно сказано. А як довго Гольґер перебуває в цьому стані спокою? І тут знову була така відповідь, яка нікому не спала б на думку, слова, мовби народжені отим мрійливим самовикриттям. Він сказав: «швидкоплинна довготривалість». Чудово! Він міг би так само вистукати й «довготривала швидкоплинність». Цей вислів у стилі поета-черевомовця, промовлений мов з потойбіччя, видався Гансові Касторпу просто чудовим. «Швидкоплинна довготривалість» — ось часова стихія Гольґера і, звичайно, він мусив вдатися до поетичного вислову, адже, очевидно, вже розучивсь користуватися земними словами та точними мірами. Отже, що ще хотіли б запитати в нього присутні? Леві зізналася, що їй цікаво було б довідатися, як виглядає Гольґер, чи, точніше, колись виглядав. Чи був він красивим юнаком? Нехай сама запитає, розпорядився пан Альбін, який уважав таке запитання нижче власної гідности. І вона запитала, звертаючись до духа на «ти», чи мав Гольґер біляві кучері.

— Красиві темні, темні кучері, — відповідав келих, причому навіть двічі набрав слово «темні». Присутні пожвавішали. Дами стали відверто висловлювати свою закоханість. У напрямку до стелі вони посилали повітряні поцілунки. Доктор Тін Фу, хихикнувши, зауважив, що містер Гольґер видається йому досить самозакоханим.

Але тут келих ніби сказився! Він люто забігав столом, злісно загойдався, перекинувсь і скотився на коліна до пані Штер, а та витріщилася на нього, пополотнівши від жаху й розчепіривши пальці. Перепросивши, його обережно поклали на місце. А китайця вилаяли. Як міг він дозволити собі таку зухвалість? Ось що тепер з того вийшло! А що коли розлючений Гольґер утече й не скаже більше жодного слова? Келих стали всіляко вмовляти. Може, він хоче скласти якогось вірша? Адже він був поетом, коли ще не ширяв серед швидкоплинної довготривалости. Ох, як всі вони мріють почути його вірші! Це була б така насолода для душі!

І що ж, чемний келих ударив «так». І в тому, як ударив, чулась якась примирлива доброзичливість. Потім дух Гольґера взявся складати вірші й складав ретельно, не кваплячись і не задумуючись, — це тривало без кінця, здавалося, його вже ніколи не вдасться спинити! То були дивовижні вірші, які він проголошував мовби черевомовець, а присутні захоплено повторювали за ним — ніби якась магічна імпровізація, розпливчаста як морська далечінь, і у віршах переважно йшлося про море: вузьким берегом стелиться з моря туман, у просторих бухтах острова з крутими схилами дюн. Погляньте на далеч морську, зелену, безмежну, що губиться, танучи в вічності, а поміж туманними пасмами, у сяйві оксамитному й молочному вечірнє сонце забарилось на літньому небі. Та чиї вуста розкажуть, як тремтіння сріберне хвиль перейшло в перламутровий полиск — у несказанні бліді відсвіти опалових переливів, і як море, вкрившись імлою, видалось місячним каменем... Ох, так народилися чари, і так пропали ті чари нараз. Море заснуло. Та відблиски західні погасли не скрізь. До глупої ночі не буде пітьми. Примарне сяйво серед соснового лісу на дюнах, і пісок блідий біліє як сніг. Хіба то не ліс зимовий? Десь трісне гілка, і, розірвавши мовчання, чується помах важкий крил совиних. О, будь нам притулком у пізнюю пору. Як м'яко ступаємо, як тихо тут уночі. Й море повільно зітхає, десь там у глибочині, й щось там усе шепоче в глибокому сні. Його побачити знову тобі кортить? Тож ходімо до дюнових схилів, подібних на льодовики, піднімімось м'яким, покірним піском, струминкою прохолодною затече він тобі в черевик. Крутим косогором закушеним дорога веде до узбережного камінюччя, і досі ще ледь мріють на танучім обрії залишки дня. Тож сідай-но тут на пісок! Який він смертельно прохолодний, м'який, розсипчастий та шовковистий. Затиснутий у твоїй руці, ллється, мовби тонкий безбарвний промінь, і ось уже поряд з тобою виріс крихітний горбик. Чи пізнаєш ти цей струмінь? Так само безгучно біжить пісок крізь горло вузьке годинника піщаного — того точного, крихкого приладу — єдиної прикраси в келії пустельника. Розгорнута книжка, череп на столі, а на підставці, в легкій рамі, подвійний пухир із дутого скла, і жменя піску, що його взято у вічності, він тече, так час, лякаючи таємницею, таємно й поквапно жене свою сутність...

Ось таким був дух Гольґера в своїх «ліричних» імпровізаціях, прямуючи за химерним летом думки, він перейшов од рідного моря до келії пустельника, до вимірювача його споглядання, і ще до багато чого людського та божественного, що викликало безмежний подив у присутніх, коли вони ловили слова духа й заледве встигали вставляти слова захопленого схвалення та захвату, так швидко той імпровізував, — ніби зиґзаґами, — ввесь час уперед, від одного образу до наступного; лірик ніяк не міг спинити потік своєї творчости, — минула вже ціла година, а та поезія, здавалося, так і не матиме кінця, мова йшла й про материнську любов, і про перший поцілунок закоханих, про терновий вінок страждання та про господню батьківську доброту й суворість, поезія та заглиблювалась у діяльність живих істот, губилася в глибині часу, віддалених краях та зоряних просторах, в одному місці була навіть згадка про халдеїв та знаки Зодіаку, ця творчість тривала б ціленьку ніч, та змовники врешті зняли пальці з келиха і, висловивши Гольґеру свою глибоку вдячність, заявили, що на сьогодні вже досить; проте все це було невимовно прекрасним і надзвичайно шкода, що ніхто не записував, тому вірші, складені Гольґером, звичайно, забудуться, навіть тепер уже почали вислизати з пам'яті, адже вони так само нестійкі, як і будь-який сон. Наступного разу треба буде вчасно подбати про запис і переглянути вірші, записані чорним по білому, у певній послідовності та зв'язку; а тепер, до того як Гольґер повернеться до спокою швидкої довготривалости, буде добре і дуже люб'язно з його боку, якщо він дасть відповідь на деякі конкретні запитання — ми не кажемо наперед як, але чи не буде він таким ласкавим і не висловить свою принципову згоду?

— Так, — прозвучало у відповідь. І тут усі трохи розгубилися — про що ж таки його запитати? Цілком як у казці, коли фея або чарівник дозволяють поставити запитання, а ти боїшся проґавити найважливіше. Стосовно життя та майбутнього багато чого здавалося дуже цікавим та важливим, тому вибір запитання був пов'язаний з великою відповідальністю. Проте ніхто не наважувався, й Ганс Касторп, торкаючись пальцем правої руки келиха й підперши щоку кулаком лівої, сказав, що хотів би дізнатися, скільки часу він має тут перебути, замість трьох тижнів, призначених напочатку.

Гаразд, оскільки нічого кращого не спало на думку, нехай дух із глибини своїх знань проголосить відповідь на це запитання. Трохи повагавшись, келих зрушив з місця. Він дав трохи дивну відповідь, яка наче не мала нічого спільного із запитанням і видавалася досить незрозумілою. Він набрав спочатку слово «іди», а потім «упоперек», що спершу аж ніяк не можна було збагнути, а потім ще щось стосовно кімнати Ганса Касторпа, так що разом ця лаконічна відповідь зводилася до того, щоб той, хто запитує, мав перейти свою кімнату впоперек. Упоперек? Упоперек номера 34? Що це означає? Коли всі сиділи радячись та хитаючи головами, раптом у двері грюкнули важким кулаком.

Усі заціпеніли. Що то? Їх розкрили? Чи не стоїть там за дверима доктор Кроковскі з наміром припинити недозволений сеанс? Пацієнти з винуватим виглядом очікували появи обдуреного ними лікаря. Та тут пролунав ще один удар, ніби знову щосили гупнули кулаком — цього разу прямісінько по столі, так, ніби хтось хотів показати, що першого разу удар було нанесено не ззовні, а зсередини.

Напевне, то недостойний жарт пана Альбіна! Та він божився, що це не так, крім того всі і так були впевнені, що ніхто із присутніх не причетний до удару. Отже, це справа Гольґера? Всі поглянули на Еллі, нерухомість та мовчазність якої привернули до неї увагу. Руки дівчини повисли, і вона ніби трималася за край столу лише кінчиками пальців. Відкинувшись на спинку стільця, сиділа вона, схиливши на плече свою голову, піднявши брови, стиснувши губки й опустивши кутики ледь усміхненого маленького ротика, в цій майже невловній посмішці було щось потайне і водночас простодушне, а по-дитячому блакитні, ніби незрячі очі були скеровані кудись угору, в кут кімнати. До неї гукнули, та вона не відгукувалася й не подавала жодних ознак присутности. Й у цю мить на нічному столику погасла лампочка.

Погасла? Пані Штер уже не могла стримуватися й закричала несвоїм голосом, адже вона чула, як клацнув вимикач. Світло згасло не саме, його вимкнула рука, яку, м'яко кажучи, довелося назвати «чужою». Рука Гольґера? Але досі він був таким ніжним, чемним та поетичним, а тепер узявся до бешкету та лихих витівок. Хто міг запевнити, що ця рука, яка гамселила в двері та по столі й вимкнула світло, не схопить когось за горло? В темряві одні вимагали сірників, інші ліхтарика. Заверещала Леві й заявила, що її смикнули за чубчик. Пані Штер з переляку не посоромилася вголос молитись до Бога:

— Господи, змилуйся ще раз над нами! — вона кричала й скиглила, просячи милости замість справедливої кари за те, що вони спокушали пекельні сили. Нарешті в доктора Тін Фу виникла твереза думка ввімкнути плафон, і за мить кімната опинилася в яскравому світлі. Тоді присутні пересвідчилися, що лампочка на нічному столику справді погасла не випадково, а була вимкнена, й що достатньо людській руці повторити рух, зроблений потай, і лампочка засвітиться знову. Що ж до Ганса Касторпа, то він сам став об'єктом одного безгучного явища, яке його вразило і яке можна було прийняти за особливу прихильність дитинних темних сил, що діяли тут. У нього на колінах опинився певний предмет, той самий «сувенір», який колись так спантеличив його дядька, коли той узяв його з комоду племінника: то був скляний діапозитив, внутрішній портрет Клавдії Шоша, і, певна річ, що не Ганс Касторп заніс його сюди.

Він засунув його в кишеню, не привертаючи уваги інших. Усі бідкалися навколо Еллі Бранд, яка сиділа в тій самій позі з якимось недоречно кокетливим виразом обличчя й досі дивилася поперед себе невидющим поглядом. Пан Альбін дмухнув на неї та, імітуючи доктора Кроковскі, махнув рукою знизу догори перед її личком; тоді вона ожила й не знати чому заплакала. Її погладили, втішили, поцілували в чоло й відіслали спати. Леві заявила, що готова просидіти ніч із пані Штер, оскільки ця малоосвічена особа була страшенно нажахана й не знала, як зможе тепер спати. Ганс Касторп прийняв одержаний предмет у бокову кишеню і виразив готовність разом з іншими чоловіками завершити цей вечір у кімнаті пана Альбіна за пляшкою коньяку, оскільки вважав, що пережиті ним сьогодні пригоди, хоч і не впливають ні на розум, ні на серце, але чинять певний вплив на нерви шлунка, навіть після того, як усе закінчилося, так само як ті, що страждають на морську хворобу, вже перебуваючи на суходолі, ще довгий час відчувають нудотне погойдування.

Загалом його цікавість була задоволена; вірші Гольґера в ту мить здалися йому не такими вже й поганими; але як і слід було чекати, внутрішня безпорадність та банальність усіх тих віршів були настільки явними та очевидними, що він вирішив поки що задовольнитися тими небагатьма спалахами пекельного вогню, які обпекли його. Пан Сеттембріні, як тільки довідався від Ганса Касторпа про ці пригоди, звичайно, щосили намагався підтримати його в рішенні більше не брати участи в таких заходах. «Тільки цього ще бракувало! — вигукнув італієць. — Ганьба! Ганьба!» — й рішуче заявив, що маленька Еллі — безсовісна брехуха.

Його вихованець не сказав ні так, ні ні. Що таке реальність, сказав він, здвигнувши плечима, цілком точно й однозначно ще не встановлено, тож неможливо визначити й що таке обман. Можливо, межа, яка їх розділяє, є нестійкою. Можливо, між ними є переходи, і в природі, яка не знає ні термінів, ні цінностей, існують різноманітні ступені реальности й вони не піддаються такому визначенню, в якому моральний аспект повинен відігравати вельми суттєву роль. А як ставиться пан Сеттембріні до терміну «штукарство», в якому поєднується сон і реальність, і це поєднання, можливо, менш чуже природі, ніж нашому грубому щоденному мисленню! Адже таємниця життя в буквальному сенсі бездонна, тому немає нічого дивного, коли звідтіля принагідно спливають на поверхню різні форми «штукарства», які... тощо. Так вів далі наш герой у своїй звичній скептичній манері, притому готовий люб'язно погодитися абсолютно з усім.

Пан Сеттембріні завдав йому доброї прочуханки й домігся від нього якоїсь, хоча й тимчасової, стійкости й своєрідної обіцянки більше ніколи не брати участи в таких огидних справах.

— Поважайте в собі людину, інженере! — вимагав він. — Довіряйте лише ясному людському мисленню та остерігайтеся будь-яких розумових вивихів і засмоктуючого духовного болота! Штукарство? Таємниці життя? Caro mio[116].

Якщо моральна мужність починає розкладатися, пускаючись у визначення й розрізнення таких речей, як обман та реальність, тоді всьому кінець — життю взагалі, судженням, вартостям, активному вдосконаленню, тоді починається породжений скепсисом огидний процес морального розпаду.

— Людина є мірилом усіх речей, — додав він. — Її право судити про добро та зло, реальність та обман — це невід'ємне право, і горе тому, хто наважиться розхитати людську віру в її творче право! Тоді вже краще, якщо людині на шию повісять жорна та втоплять у глибокій криниці.

Ганс Касторп згідливо кивнув і справді спершу тримався осторонь цих експериментів. До нього дійшли чутки, що доктор Кроковскі влаштовує в своєму психоаналітичному підземеллі сеанси з Еллі Бранд і на них допускаються лише обрані. Та він байдуже відмовився від участи в них, хоча, звичайно, дещо таки дізнавався про успішність дослідів і від учасників, і від самого доктора Кроковскі. Бурхливе та раптове виявлення таємничих сил, як-то: удари по столі та в стіну, вимикання лампочки та багато значніших явищ, що відбувались у кімнаті Клеефельд, після того як колега Кроковскі за всіма правилами мистецтва піддавав гіпнозові маленьку Еллі, й вона впадала в стан трансу, — систематично й ретельно перевірялось і робилося все, щоб забезпечити автентичність цих явищ. Виявилося, що музичний супровід полегшує проведення такого роду дослідів, тож у вечори сеансів грамофон змінював своє звичне місце перебування і його забирав до себе магічний гурток. Але оскільки чех Венцель, який опікувався ним у таких випадках, був людиною музичною й, звичайно, не став би псувати апарат чи поводитися з ним необережно, Ганс Касторп міг зі спокійною душею довіряти йому цінну скриньку. Відібравши з дискотеки декілька платівок, він склав для потреб гуртка цілий альбом, до якого входила лише легка музика — танці, невеликі увертюри та інший дріб'язок, що цілком відповідав своєму призначенню, адже Еллі зовсім не вимагала вищого рівня музики.

Й ось під ці звуки, як розповіли Гансові Касторпу, носовичок цілком самостійно, чи, точніше, слідуючи рухам захованого в його складках “кігтя”, підіймався з підлоги, докторський кошик для паперу плавно здіймався до стелі, маятник годинника «сам по собі» то зупинявся, то знову починав гойдатися, «хтось» брав зі столу дзвінок і дзвонив, словом, відбувалося ще багато дрібниць такого роду. Вчений керівник був щасливий, оскільки міг означити всі ці явища грецькими термінами, що мали цілком наукову благопристойність. У своїх лекціях та приватних бесідах він називав такі явища «телекінетичними» або випадками взаємодії на відстані, і відносив їх до числа явищ, які наука іменувала «матеріалізацією», — саме на них у його дослідах з Еллі якраз і були скеровані всі його думки та почуття.

Говорячи його мовою, тут ішлося про біопсихічну проекцію підсвідомих комплексів на об'єктивний світ, відбувалися процеси, джерелом яких слід уважати особливу конституцію медіуму та його сомнамбулічний стан, їх можна розглядати як об'єктивовані сновидіння, оскільки в них проявляються ідеопластичні сили природи та за певних обставин властива думці здатність притягати до себе матерію, відбиваючи в ній певну ефемерну реальність. Ця матерія «випливала» з тіла медіума та мимовільно набувала форми його біологічно живих кінцівок, хапальних органів, рук, саме вони й виконували ті приголомшливі дрібні дії, свідками яких були учасники сеансів у лабораторії доктора Кроковскі. За певних умов вони ставали видимими та відчутними на дотик. Ці кінцівки та їхні форми можна було зберегти в парафіні й гіпсі. Та в подальшому справа на цьому не закінчилася. Голови, індивідуальні людські обличчя, фантоми на повний зріст матеріалізовувалися на очах учасників експериментів та вступали з ними в обмежене спілкування... Проте тут теорії доктора Кроковскі дещо збочували, починали скошуватися та ставали так само хисткими й двозначними, як, зрештою, і його розмисли про «любов». Адже далі мова йшла вже не про обмеження в світі дійсности суб'єктивних переживань медіума та його пасивних помічників; у поясненнях доктора Кроковскі починали фігурувати, принаймні, частково, принаймні, лише в деяких випадках, уже не тільки присутні, а якісь індивідуальності, введені ззовні, з потойбічного світу; можливо, доктор Кроковскі не хотів визнати повною мірою, що на цих сеансах допускалася з'ява чогось неживого, якихось істот, що користувалися з тієї сумнівної, але вкрай сприятливої хвилини, щоб повернутися в матерію й подати голос тим, хто їх прикликав, — словом, малося на увазі спіритичне викликання померлих.

Виявляється, ось яких результатів досягав урешті колега Кроковскі, працюючи зі своїм гуртком! Кремезний, усміхнений, він уперто йшов до своєї мети, випромінюючи бадьору довіру, причому почувався як удома в цій підозріло-в'язкій трясовині, в цій підлюдській сфері, і тому він був надійним керівником навіть для тих, хто бентежився та сумнівався. За чутками, що доходили до Ганса Касторпа, завдяки винятковим здібностям Еллі Бранд, про розвиток та обробку яких він так піклувавсь, успіх вітав його усмішкою. Деякі учасники сеансів відчували доторки матеріалізованих рук. Прокуророві Параванту дали з трансцендентального світу добрячого ляпаса, він із суто науковою бадьорістю констатував цей факт і навіть через допитливість підставив другу щоку — хоча як кавалер, юрист та колишній корпорант мав би поводитися цілком інакше, якби ляпас походив од звичайної земної істоти. А. К. Ферґе, цьому скромному страдникові, якому все високе було чужим, довелося якось увечері тримати в своїй руці якусь примарну кінцівку та встановити шляхом доторку природність і переконливість її будови, причому важко описати як, але вона вирвалася, хоча його сердечний потиск залишався в суворих межах поштивости. Збігло чимало часу, напевне десь місяців два з половиною, при двох сеансах на тиждень, і ще одна така рука, такого самого походження, із задвірків потойбічности, осяяна світлом настільної лампочки в червоному абажурі, за спільним визнанням, рука якогось юнака, постала перед усіма присутніми, вона постукала пальцями по столі та залишила свої відбитки в череп'яній мисці з борошном. І всього за якийсь тиждень група співробітників доктора Кроковскі — пан Альбін, пані Штер та подружжя Маґнусів — десь опівночі прибігла на лоджію до Ганса Касторпа і явно з карикатурним ентузіазмом та шаленим захватом, перебиваючи одне одного та захлинаючись, повідомила молодому чоловікові, який дрімав на колючому морозі, нібито з'явився сам Гольґер, друг Еллі, над плечем сомнамбули виступила його голова, і в нього справді виявилися надзвичайно гарні темні кучері, а перед тим як зникнути, він усміхнувся з незабутньою ніжністю та меланхолією!

Як поєднати цю шляхетну печаль Гольґера з його бешкетами, з примітивним дітвацтвом, з невгамовними хлоп'ячими витівками та аж ніяк не меланхолійним ляпасом, яким він почастував прокурора? Очевидно, цільности характеру тут годі було чекати. Можливо, ми маємо справу з таким самим характером, як у тієї людини з пісеньки, яка жалісно та єхидно побивається й вимагає, щоб за неї заступилися? Та Шанувальники Гольґера, очевидно, таких запитань не ставили. Головним для них було вмовити Ганса Касторпа знову брати участь у діяльності їхнього гуртка. Він неодмінно має прийти на наступний сеанс, адже зараз усе так чудово розгортається. Еллі в трансі обіцяла наступного разу показати будь-якого померлого, кого тільки забажають члени гуртка.

Будь-якого? І все-таки Ганс Касторп відмовився. Але можливість викликати будь-якого покійника настільки його зацікавила, що за три дні він прийняв протилежне рішення. Точніше, не за три дні — він змінив своє рішення за три хвилини. Відбулася ця зміна, коли він у години вечірньої самотности знову поставив ту платівку, на якій був відтворений такий симпатичний образ Валентина, й Ганс Касторп, сидячи в кріслі, знову слухав солдатську молитву відважного хлопця, що мав іти на війну. Він рвався на поле чести, співаючи:

Й тут знову, як завжди, коли слухав цю пісню, Ганс Касторп розчулився, — цього разу особливо глибоко; хвилювання спричинило певне бажання, і він сказав до себе: «Нехай це марнотне й навіть гріховне заняття, але така зустріч усе-таки була б дивовижною й надзвичайно радісною подією. Якщо він має до цього якийсь стосунок, я його знаю, він не розсердиться». Й Гансові Касторпу пригадався спокійний і поблажливий вигук брата «авжеж, авжеж», що лунав у темряві рентгенівського кабінету, коли Ганс Касторп попросив дозволити йому певну оптичну нескромність стосовно грудної клітини Йоахима.

Наступного ранку він заявив про свою згоду взяти участь у сьогоднішньому вечірньому сеансі й за пів години після вечері приєднався до членів гуртка, які, вважаючи себе призвичаєними до потойбіччя, невимушено балакали, спускаючись у підвальний поверх. Усі, з ким він зіткнувся на сходах до підземелля доктора Кроковскі, були давніми завсідниками, або, принаймні, досвідченими мешканцями санаторію: доктор Тін Фу та богемець Венцель, а також панове Ферґе та Везаль, прокурор Паравант, пані Леві та пані Клеефельд, уже не згадуючи про тих, хто повідомив його про появу голови Гольґера та про роль посередниці Еллі Бранд.

Дитя півночі вже перебувало під наглядом доктора Кроковскі, коли Ганс Касторп прочинив двері, прикрашені візитівкою. Стоячи поряд з доктором, що був у своєму звичному чорному халаті та цілком по-батьківськи обхопив її плечі, дівчина вітала гостей біля сходів, що вели до квартири асистента, розташованої ще нижче, ніж підземелля. Ці вітання з обох боків були наче сповнені самою лише безтурботною сердечністю. Здавалося, що всі зумисне намагаються уникнути якоїсь незручної врочистости.

Голосно й щиро перемовляючись, усі, підбадьорливо, підштовхували одне одного, всіляко підкреслюючи невимушеність обстановки. Доктор Кроковскі, як звичайно, вітав кожного своєю широкою усмішкою, що викликала довіру, і в його бороді проблискували жовті зуби, він щораз, гаркавлячи, повторював: «Пгивіт!» Ця усмішка стала особливо бадьорою, коли він вітався з Гансом Касторпом, який був мовчазним і трохи нерішучим. «Сміливіше, друже! — ніби казав йому господар, опускаючи та підводячи голову й майже грубо потиснувши руку хлопцеві. — Нема чого хнюпитися! Тут у нас ви не знайдете ні лицемірства, ні святенности, а лише веселу, мужню неупередженість дослідження!» Проте від цієї пантоміми в того, кому вона призначалася, на душі легше не стало. Тієї хвилини, коли він приймав рішення, ми змусили його відновити в пам'яті епізод у рентгенівському кабінеті, але цього зв'язку зовсім недостатньо, щоб схарактеризувати стан його душі. Цей стан надто нагадував йому самому той дивний і незабутній настрій, суміш зухвалої нервозности, цікавости, презирства та побожного очікування, що він пережив багато років тому, коли, злегка захмелівши, вперше вирішив відвідати з товаришами будинок розпусти в Санкт-Паулі.

Та оскільки гурток був у повному складі, доктор Кроковскі з двома асистентками — сьогодні ними були призначені пані Магнус та панна Леві з обличчям кольору слонової кістки — вийшов до сусідньої кімнати для контрольного огляду медіума, а Ганс Касторп з дев'ятьма іншими учасниками сеансу залишився в ординаторській доктора, чекаючи, коли закінчиться ота регулярна, але завжди безплідна процедура, якої вимагала наука. Кімната була йому добре знайома — колись він потай від Йоахима не раз провадив тут бесіди з психоаналітиком. То була звичайна приймальня лікаря: як і в багатьох інших, у ній стояли письмовий стіл, крісло доктора та крісло для пацієнта ліворуч у глибині кімнати біля вікна, полиці з довідниками обабіч дверей, що вели до сусідньої кімнати, в глибині праворуч — тапчан, укритий царатою, що відділявсь од письмового столу та крісел ширмою, в найближчому куті — скляна шафа з інструментами, в іншому — погруддя Гіпократа, а праворуч на стіні, над газовим каміном, висіла гравюра з «Анатомії» Рембрандта. Та все-таки в цей інтер'єр було внесено декілька змін, очевидно, в зв'язку із сьогоднішнім заходом: круглий стіл червоного дерева, оточений кріслами, який зазвичай займав середину кімнати під електричною люстрою та стояв на червоному килимі, що закривав майже всю підлогу, було відсунуто у лівий передній кут з гіпсовим погруддям, окрім того, біля запаленого каміна, що випромінював сухий жар, з'явився ще один столик, накритий легкою скатертиною, з настільною лампою в червоному абажурі, над яким зі стелі звисала ще одна червона лампа, наразі обгорнута темною тканиною. На столику та поряд з ним лежало кілька підозрілих предметів: настільний дзвінок чи, точніше, два дзвінки різної конструкції — дзвіночок та дзвінок з кнопкою, потім тарілка з борошном та кошик для паперу. Біля десятка складаних стільців та крісел були розставлені півколом, що закінчувалося з одного боку біля тапчана, а з другого — досить точно, посеред кімнати, під люстрою. Тут-таки, біля останнього стільця, на півдорозі до сусідньої кімнати було відведене місце і для музичної скриньки. Альбом з легкою музикою лежав поряд на стільці. Такий вигляд мав сьогодні кабінет доктора Кроковскі. Червонясті лампи ще не світилися. Люстра заливала кімнату майже денним світлом. Вікно, біля якого боком стояв письмовий стіл, закривала темна фіранка, а перед нею висіла ще кремова, мереживна штора.

Хвилин за десять доктор і три дами зайшли із сусідньої кімнати. Зовнішність маленької Еллі змінилася. Вона була не в звичайній сукні, а у спеціальному костюмі для сеансів, в одежі з білого крепу, що скидалася на халат і на талії була стягнута шворкою; худенькі руки її були оголені. Її дівочі груди виступали під цією одежею так вільно та м'яко, що здавалося, ніби окрім цього халата вона на собі не має нічого.

Її пожвавлено зустріли. «Привіт, Еллі! Яка вона мила у білому! Просто фея! Давай-но, постарайся, мій янгелику!» Вона посміхалась у відповідь на ці вигуки, на похвали її одягу, оскільки, очевидно, знала, що цей халат їй личить.

— Попередній контроль дав негативний результат, — оголосив доктор Кроковскі. — Отже, нумо до роботи, друзі! — додав він, вимовивши звук «р» досить по-екзотичному, тобто швидко притиснувши язик до піднебіння; й Ганс Касторп, якого покоробило від цього звертання, вже збирався сісти десь серед інших учасників, які, перегукуючись, перемовляючись, поплескуючи один одного по плечу, почали займати місця біля столу, коли доктор Кроковскі звернувся особисто до нього.

— Вам, мій друже (мій дгуже, — вимовив він), оскільки ви до певної міри в нас гість та новачок, я хотів би надати на сьогоднішній вечір особливі, почесні права. Я покладаю на вас контроль медіума. Робиться це ось таким чином. — І він запросив Ганса Касторпа пройти до того кінця півкола, який був ближче до тапчана й штори. Еллі вже тут сиділа на звичайному плетеному стільці, повернувши обличчя не до середини кімнати, а до дверей до сходів; доктор Кроковскі сів на такий самий стілець навпроти, взяв її за руки та затис її коліна між своїми. — Зробіть те саме! Наказав він і змусив Ганса Касторпа зайняти його місце. — Погодьтеся, що за таких умов вона не може поворухнутися! І ви ще одержите підмогу. Панно Клеефельд, насмілюся попросити вас сюди! — Після такого екзотично-галантного запрошення Терміна Клеефельд приєдналася до них і стиснула обома руками тендітні кисті Еллі.

Неможливо було уникнути погляду на обличчя цієї дівчини-вундеркінда, яку мовби прикували до Ганса Касторпа, адже воно було так близько. Їхні погляди зустрілися, та очі Еллі застрибали вгору і вниз від зніяковіння, що, зрештою, було цілком зрозумілим за даних обставин, і вона, ледь кокетуючи, тихо посміхалася, схиливши голову на бік і злегка витягши губи, як посміхалася нещодавно під час сеансу з келихом. Зрештою, у голові її наглядача при вигляді цього німого кокетування, пронісся ще один далекий спогад. Десь так само посміхалася і Карен Карштед, коли вона разом з ним та Йоахимом стояла перед можливим місцем свого поховання на цвинтарі «Села»...

Товариство розсілося півколом. Разом було тринадцять чоловік, не рахуючи богемця Венцеля, який зазвичай віддавав свою особу на служіння Полігімнії; підготувавши музичний апарат, він присів біля нього на табурет позаду учасників сеансу, що сиділи обличчям до середини кімнати. З собою він мав також свою гітару. Біля іншого краю півкола, під люстрою сів доктор Кроковскі, після того як він одним коротким рухом руки увімкнув обидві червоні лампочки, а другою вимкнув біле світло люстри. Тепер у кімнаті запанували ледь жевріючі сутінки, віддалені кути та стіни цілковито занурилися в темряву. Точніше кажучи, лише поверхня столика та найближчі до нього предмети були злегка освітлені червонястим промінням. У перші хвилини кожен заледве міг роздивитися свого сусіда. Лише поступово очі звикали до напівтемряви і стали задовольнятися слабким світлом, що заледве посилювалося танцюючими пломінцями з каміна.

Доктор присвятив кілька слів цьому освітленню, перепросивши за його наукову недосконалість. Він зовсім не має наміру з його допомогою містифікувати присутніх чи ба створювати якийсь особливий настрій, — боронь боже! — та посилити світло при всьому бажанні поки що неможливо. Такою є природа тих сил, які мають тут стати до дії й будуть вивчатися: за звичайного білого світла вони не можуть ані розвиватись, ані проявитися. То є факт і беззаперечна умова проведення сеансу, з якою поки що доведеться миритись. Ганс Касторп таким освітленням був цілком задоволений. Темрява діяла на нього позитивно. Вона трохи пом'якшувала незвичність того, що відбувалось. Окрім того, для виправдання цього почуття він пригадав темряву рентгенівського кабінету, свою побожну зосередженість та слова Беренса про те, як «промивають» цією темрявою денний зір, перш ніж почати «бачити».

Медіум, провадив далі свою передмову доктор Кроковскі, яка, очевидно, головним чином призначалася Гансові Касторпу, вже не потребує того, щоб його присипляв він, лікар. Як, напевне, помітить контролер, вона сама впаде у транс, і тоді через неї почне говорити її дух-охоронець, усім відомий Гольґер, саме до нього, а не до неї слід звертатися та висловлювати свої побажання. Зрештою, не варто гадати — інакше це може призвести до невдачі — буцімто треба насильно зосереджувати свою волю та свої думки на запитаннях. Навпаки, в цей час рекомендується розмовляти й навіть бути трохи неуважним. А Гансові Касторпу перш за все треба невідступно спостерігати за кінцівками медіума.

— Утворіть ланцюг! — розпорядився насамкінець доктор Кроковскі, що всі й зробили, сміючись, коли в темряві не зразу знаходили руку сусіда. Доктор Тін Фу, що сидів поряд з Герміною Клеефельд, поклав їй праву руку на плече, а ліву простяг Везалеві, своєму сусідові з лівого боку. Поряд з доктором сиділо подружжя Маґнусів, а за ними А. К. Ферґе, він, наскільки міг роздивитися Ганс Касторп, тримав руку своєї сусідки Леві, дами з обличчям кольору слонової кістки, й так далі.

— Музику! — скомандував доктор Кроковскі; й чех, за спиною в доктора, завів грамофон та опустив голку. — Розмовляти! — знову скомандував доктор Кроковскі в ту мить, коли зазвучали перші такти увертюри Мілльокера; і всі слухняно стали рухатися та вести розмови ні про що — про сніг, що випав цієї зими, про останнє меню, про те, що хтось там від'їхав чи то з дозволом, чи то без; розмови забивала музика, репліки обривалися, знову підхоплювались, оскільки спілкування було штучним. Так збігло кілька хвилин.

Платівка ще крутилася, коли Еллі різко здригнулась. Її тілом пробіг дрож, вона зітхнула, нахилилась уперед, аж її чоло торкнулося чола Ганса Касторпа, й водночас руки почали разом з руками контролерів, які її тримали, виробляти дивні рухи вперед і назад, ніби щось напомповували.

— Транс! — оголосила тоном фахівця Клеефельд. Музика вщухла. Розмови урвалися. Серед раптової тиші пролунав м'який, тягучий баритон доктора Кроковскі:

— Гольґер тут?

Еллі знову затремтіла, гойднулася на стільці. Потім Ганс Касторп відчув, як вона обома руками коротко й міцно потиснула його руки.

— Вона потиснула мені руки, — повідомив контролер.

— Він, — поправив його доктор. — Це Гольґер потиснув вам руки. Отже, він присутній. — Вітаємо тебе, — вів далі доктор. — Ласкаво просимо, приятелю! Дозволь тобі нагадати: коли останнього разу був у нас, ти обіцяв викликати й показати нашим смертним очам будь-якого померлого — чийогось брата чи сестру, показати того, кого тобі назвуть присутні тут. Чи згодний ти й чи почуваєшся в силі виконати сьогодні свою обіцянку?

Знову здригнулась Еллі. Зітхаючи, вона вагалася з відповіддю. Потім піднесла свої руки разом з руками контролерів до чола, на мить затримала їх там і гаряче шепнула Гансові Касторпу: «Так!»

Вона дихнула йому просто у вухо, й наш друг відчув, як у нього мороз пішов поза плечі, явище, яке в народі називають «мурашками» й суть якого йому колись розкрив надвірний радник. Ми говоримо про цей дрож, щоб відділити фізичний аспект від душевного, адже про жоден «страх», очевидно, тут не йшлось. А подумав він приблизно таке: «Ну, вона, певне, все-таки дуже самовпевнена!» Одначе був розчулений і навіть вражений; ця розчуленість була спричинена розгубленістю, яка охопила його від оманливого шепоту цього юного створіння, чиї руки він тримав у своїх і яке прошепотіло йому на вухо «так».

— Він сказав «так», — доповів він, і йому стало соромно.

— Ну, добре, Гольгер! — відповідав доктор Кроковскі. — Ловимо тебе на слові. Ми віримо, що все від тебе належне ти чесно виконаєш. Зараз тобі назвуть ім'я дорогого покійника, якого ми хотіли б викликати. Колеги, — звернувся він до присутніх, — давайте, кажіть! У кого є сформоване бажання? Кого має нам показати наш друг Гольгер?

Запанувала мовчанка. Кожен чекав, що заговорить сусід. Правда, останніми днями деякі учасники задавалися питанням, куди, на кого спрямовані їхні думки; та все-таки повернення померлих, тобто бажання такого повернення, було й залишається справою вельми темною та дражливою. Адже, правду кажучи, наявність такого бажання є досить сумнівним; це хибне уявлення, якщо подумати, то воно настільки ж нереальне, як і саме повернення, що ми змогли б відзначити, якби природа зробила повернення можливим: а наша журба — можливо, не стільки біль від того, що не можна вже побачити небіжчиків живими, скільки від того, що ми навіть бажати цього не можемо.

Усі підспудно це відчували, і хоча йшлося не про справжнє, фактичне повернення до життя, а про суто сентиментальне, театральне видовище, під час якого можна буде лише побачити покійного, і це було для життя цілком безпечно, все-таки всі побоювалися подоби того, про кого думали, і кожен із задоволенням передав би своє право назвати ім'я померлого своєму сусідові. Так само і Ганс Касторп, хоча в нього у вухах ще звучало доброзичливе та поблажливе «авжеж, авжеж», він мовчав, як і всі, а в останню хвилину також був не проти поступитися своєю першістю на користь іншого. Та мовчанка вже тяглася надто довго, тому він обернувся до керівника сеансу й хрипко промовив:

— Мені хотілось би побачити мого померлого брата Йоахима Цімсена.

Усі відчули полегшення. Серед присутніх лише доктор Тін Фу, чех Венцель та сам медіум не знали Йоахима. Решта — Ферґе, Везаль, пан Альбін, прокурор, подружжя Маґнусів, Штер, Леві, Клеефельд голосно й радісно висловили свою згоду, та й доктор Кроковскі задоволено кивнув, хоча завжди ставився до Йоахима трохи прохолодно, оскільки той у питанні психоаналізу на вплив не піддавався.

— Дуже добре! — сказав доктор. — Чуєш, Гольгер? У житті ти не зустрічав названу зараз людину. Чи впізнаєш ти її у потойбічні й чи готовий привести до нас?

Усі напружено чекали. Спляча Еллі гойднулась, зітхнула й здригнулася. Здавалось, вона щось шукає, з чимось бореться й, гойдаючись із боку в бік, шепоче то на вухо Гансові Касторпу, то на вухо Клеефельд якісь незрозумілі слова. Нарешті Ганс Касторп відчув потиск її рук, що означало «так». Він повідомив про це, і...

— То добре, — вигукнув доктор Кроковскі. — За роботу, Гольгер! Музику! — гукнув він. — Розмовляти! — і знову наполегливо повторив, що справі сприятиме не судомна напруженість думки і не насильне уявлення очікуваного, а лише невимушена увага.

А потім настали найбільш незвичайні години, які будь-коли пережив наш молодий герой; і хоча його подальша доля нам не зовсім ясна й ми в певній точці нашої оповіли втратимо його з поля зору, ми все-таки схильні вважати, що ці години так і залишилися назавжди найдивовижнішими годинами його життя.

Ось такими були ці години, скажімо зразу, що все це тривало години дві з половиною, разом з невеликою перервою в роботі Гольґера, точніше юної Еллі, й та робота настільки нестерпно затяглася, що врешті всі готові були поставити під сумнів досягнення будь-яких результатів. Окрім того, не раз відчували спокусу через саме лише співчуття перервати її та від усього відмовитись; оскільки робота ця, очевидно, справді була нестерпно тяжкою, і не можна було не пожаліти тендітну дівчину, на яку цю роботу поклали. Ми, чоловіки, якщо тільки не ухиляємося від суто людських почуттів, добре знаємо з досвіду, що в житті трапляються певні випадки, коли виникає ось такий нестерпний жаль, хоча його через якісь недолугі причини ніхто не визнає, та він, можливо, й недоречний, знаємо це обурене «припиніть!», що готове зірватися з наших вуст, хоча «оте» не може й не повинно припинитися, так чи так, а його все ж треба довести до кінця. Читачеві вже зрозуміло, що ми маємо на увазі наші батьківські та подружні почуття під час акту народження, а зусилля Еллі фактично настільки переконливо, настільки недвозначно нагадували перейми під час пологів, що про це не міг не здогадатися навіть той, хто ще ніколи не мав такого досвіду, як, наприклад, молодий Ганс Касторп; але й він віддав данину життю та пізнав цей акт, сповнений містики органічного життя, впізнав у даному образі — та ще й у якому! Й заради якої справи! За яких обставин! Не можна не назвати скандальними деякі деталі та нюанси цього переповненого збудженими людьми, зануреного в червонясті сутінки пологового відділення, а також дії самої породіллі — цієї юної діви в струмуючому халаті, з голими плечиками, і все, що відбувалося довкола неї: легка музика, яка не вщухала, безперервні, штучно підтримувані розмови, які за наказом доктора Кроковскі намагалися вести учасники сеансу, що сиділи півколом, і веселі підбадьорливі вигуки, якими вони невтомно підтримували знеможену Еллі. «Гей, Гольґер! Сміливіше! Справа йде! Не відступай, Гольґер! Давай, будь рішучим! Усе в тебе вийде!» З усього цього ми не можемо виключити й особу «її чоловіка», — якщо розглядати Ганса Касторпа в ролі «її чоловіка» — адже на цю роль він погодивсь. Адже це його коліна стискали коліна «матері» й він тримав у своїх руках її руки: а ручки Еллі були зовсім спітнілими, як колись долоні маленької Лайли, й він раз по раз мав знову її схоплювати, оскільки вони постійно вислизали з його рук.

Від каміна за спиною присутніх ішов сильний жар.

Містика й урочистість? О ні, в червоній напівтемряві, до якої очі настільки звикли, що могли роздивитися кімнату майже в усіх деталях, панував банальний гамір. Музика та голосні вигуки нагадували методи підбадьорювання армії порятунку, нагадували навіть Гансові Касторпу, який ніколи не бував на ритуальних збіговиськах цих несамовитих фанатиків. Ця сцена не збуджувала в душі нічого містичного чи таємничого, не будила в глядача побожних почуттів, Ганс Касторп не чекав нічого потойбічного; завдяки більш інтимним та подібним до пологів явищам, про які ми вже згадували, все, що відбувалося, свідчило лише про природне, про органічне начало. Зусилля Еллі, як перейми, межували з періодами спокою, під час яких вона від слабости звисала із стільця то в один, то в другий бік, перебуваючи в стані цілковитої відсторонености від навколишнього світу, — доктор Кроковскі називав це «глибоким трансом». Потім вона знову здригнулася, застогнала, стала метатися, штовхати своїх контролерів, боролася з ними, гаряче шепотіла їм на вухо якісь нісенітниці, сахалася, ніби щось виштовхувала із себе, скреготіла зубами і один раз навіть вчепилася ними в рукав Ганса Касторпа.

Так тривало добру годину, якщо не довше. Потім керівник сеансу вирішив, що в інтересах усіх присутніх треба оголосити перерву. Чех Венцель, який заради відпочинку та зміни вражень вирішив поберегти грамофон і взявся за гітару, що досить мелодійно та переливчасто бринчала під його пальцями, відклав інструмент. З полегшенням зітхнувши, присутні розімкнули руки. Доктор Кроковскі підійшов до стіни та ввімкнув люстру. Спалахнуло сліпуче біле світло, і всі розгублено почали мружитись, оскільки їхні очі вже були призвичаїлися до темряви. Еллі дрімала, низько нахилившись уперед, ледве торкаючись обличчям своїх колін. Вона була заглиблена у дивне заняття, цілком на ньому зосередившись; для всіх інших це, очевидно, не було новиною, але Ганс Касторп подивовано й уважно спостерігав за нею: протягом кількох хвилин Еллі водила рукою вперед і назад уздовж свого стегна, то відводячи її, то присуваючи з якимось зчищаючим чи згрібаючим рухом, так ніби щось підтягувала до себе і збирала. Потім кілька разів здригнувшись, опам'яталася й також стала мружитися, дивлячись сонним поглядом на світло та розгублено посміхаючись.

Отже вона посміхалася, — стримано й злегка кокетуючи. Співчуття щодо її тяжкої праці таки справді здавалося безпідставним. Вигляд вона мала не такий-то й зморений. Можливо, дівчина ні про що і не пам'ятала. Вона пересіла в крісло для відвідувачів, що стояло позаду письмового столу біля вікна, між ним та ширмою, що затуляла тапчан, попередньо пересунувши крісло так, щоб можна було спертися ліктем об стіл і повернутись обличчям до кімнати. І ось вона сиділа там, а решта зиркали на неї розчуленими поглядами й часом кивали підбадьорливо, та Еллі мовчала всю перерву, тобто всі п'ятнадцять хвилин.

То була справжня перерва, сповнена невимушености та стриманої втіхи від усвідомлення вже зробленої роботи. Чоловіки стали клацати кришками портсигарів. Курили, не поспішаючи, збиралися то тут, то там невеликими групками та обговорювали особливості цього сеансу. Було надто рано втрачати надію та гадати, що нічого з того не вийде. Навпаки, цілий ряд ознак свідчив про те, що виявляти легкодухість передчасно. Ті, що сиділи по той бік півкола, поряд з доктором, одностайно стверджували, ніби кілька разів надзвичайно ясно відчували той холодний подих, що йде від медіума у певному напрямку, перед тим як починаються феномени. Інші буцімто бачили на тлі ширми якісь світлові явища, білі плями, блукаючі згустки енергії. Словом — відступати зарано! Нема чого журитися! Гольгер дав слово, і ніхто не має права поставити під сумнів те, що він його дотримається.

Доктор Кроковскі подав знак, сеанс тривав далі. Він сам провів Еллі до крісла для катувань, причому погладив її по голові. Решта присутніх також повернулися на свої місця. Усе пішло, як і раніше; щоправда, Ганс Касторп просив замінити його, аби хтось інший перейняв на себе роль контролера, та керівник йому відмовив, заявивши, що дуже важливо, щоб той, хто погодився бути контролером, переконавсь абсолютно безпосереднім чином, що жодні маніпуляції медіума, якими він міг би ввести в оману присутніх, практично неможливі. Й Ганс Касторп знову сів навпроти Еллі, опинившись у попередній дивній позиції. Світло погасло, поступившись червонуватим сутінкам. Знову залунала музика. Еллі знову почала судомно здригатись і робити руками рухи, ніби щось напомповує, і цього разу вже Ганс Касторп оголосив про те, що настав «транс». Скандальні пологи тривали.

Яким страшенно тяжким був їхній перебіг! Здавалося, вони ніяк не можуть завершитись, — та й хіба це було можливим? Яке божевілля. Звідкіля тут могло взятися материнство? Звільнення від тяжу? Як і від якого тяжу? «Рятуйте! Рятуйте!» — стогнала бідолашна, а перейми загрожували перейти в ту небезпечну, затяжну судому, яку вчені акушери називають еклампсією. Вона все кликала доктора Кроковскі, щоб він поклав на неї руки. Він це робив, заспокоюючи її бадьорим тоном. Гіпноз, якщо то справді був гіпноз, зміцнював її для подальшої боротьби.

Так минула друга година, під час якої то бринчала гітара, то грамофон розносив легкі мелодії цією кімнатою, до напівтемряви якої присутні знову якось призвичаїлися. Та тут трапився випадок, винуватцем якого був Ганс Касторп. Він висловив побажання, підкинув думку — що було своєрідним поштовхом — по суті, він носився з цією думкою від самого початку, і йому, можливо, треба було висловити її раніше. Еллі якраз перебувала в «надзвичайно глибокому трансі» і сиділа, зануривши обличчя в руки, які тримали контролери, а Венцель збирався змінити платівку чи то перевернути її, коли наш друг наважився і заявив, що має пропозицію... зрештою, несуттєву, але якщо на неї пристануть, вона може виявитися корисною. В нього є... тобто — в колекції платівок є одна арія з «Фауста» Ґуно, молитва Валентина у виконанні баритона з оркестром, дуже добра річ. Тож він особисто пропонує зараз поставити цю платівку...

— А чому саме її? — пролунав із червонявих сутінок голос доктора Кроковскі.

— Це справа настрою, почуття, — відповів хлопець. — Дух цієї арії дуже своєрідний, специфічний. Чому-бо не спробувати? Він гадає, що той дух, можливо, й скоротить тривалість того процесу, який тут розгортається.

— А платівка тут? — поцікавився доктор.

Ні, платівки тут немає. Але Ганс Касторп може її негайно принести.

— Та ви що! Хіба можна! — доктор Кроковскі категорично відмовився. Як? Ганс Касторп гадає, що можна піти й повернутися, щось принести, а потім продовжити перервану роботу? Це просто свідчить про брак досвіду. Ні, це ніяк неможливо. Всі зусилля були б даремними, довелось би починати спочатку. Та й наукова точність експерименту не дозволяє навіть думати про такі походеньки. Двері зачинені. Ключ у кишені в нього, в доктора. Словом, якщо платівка не під рукою, то доведеться... Він не встиг договорити, як чех, що сидів поряд з грамофоном, перебив його:

— Платівка тут!

— Тут? — здивувався Ганс Касторп.

— Так, тут. «Фауст», молитва Валентина. Ось, будь ласка.

Вона, як виняток, опинилася в альбомі з легкою музикою, а не в зеленому альбомі з аріями, номер II, де, відповідно до встановленого порядку, мала би бути. Випадково, через чиюсь неуважність, вона дивним чином і дуже доречно потрапила до веселих номерів, і її залишається лише поставити.

Що ж сказав на це Ганс Касторп? Нічого він не сказав. А доктор сказав, що тим краще, й кілька чоловік повторили ці слова. Голка тихо засичала, кришка опустилася. Й мужній голос заспівав арію, що нагадувала хорал: «Я залишити повинен...» Ніхто й слова не мовив. Усі слухали. Як тільки арія зазвучала, Еллі відновила свої зусилля. Вона випростовувалася, здригалась, стогнала, щось напомповувала, і знову підносила до лоба слизькі від поту руки. Платівка оберталась. Ось зазвучала середня частина, там, де Валентин співає про битви та небезпеки, ритм став іншим, пісня звучала бадьоро, пристрасно, в суто французькому стилі. Потім ця частина закінчилася, зазвучав фінал, оркестр повторив початок, підсилюючи його голосами усіх інструментів: «О, Боже небесний, молитву почуй...»

Ганс Касторп напружено стежив за Еллі. Її тіло випросталося, над силу вдихнула вона повітря стиснутим спазмою ротом, потім повільно видихнула, схилила голову та більше не рухалася. Він стурбовано схилився над нею й раптом почув пискливий, зойкаючий голос пані Штер. Вона промовила:

— Цім-сен!

Ганс Касторп не підвів голови. В роті йому стало гірко. Він почув чийсь інший басовитий голос, який холодно відповів:

— Я вже давно його бачу.

Платівка скінчилася, пролунав останній акорд духових інструментів. Але ніхто не вимикав грамофон. Серед тиші, чарапаючи диск, намарно бігала голка посередині кола. Нарешті Ганс Касторп підвів голову, і його погляд, не шукаючи, зразу спрямувавсь у потрібному напрямку.

У кімнаті на одного присутнього стало більше. Там, осторонь від глядачів, у глибині кабінету, де червоняста напівтемрява губилася й майже переходила у ніч, аж очі заледве могли щось розгледіти, між довгим боком письмового столу та ширмою, обличчям до кімнати, на кріслі для відвідувачів доктора Кроковскі, де під час перерви відпочивала Еллі, сидів Йоахим. У цього Йоахима були запалі щоки, що темніли тінями, та військова борода його останніх днів, над якою так гордо вигиналися повні губи. Він сидів, одкинувшись на спинку крісла, заклавши ногу за ногу. На схудлому обличчі, хоча воно й було затінене головним убором, лежала печать страждання та строгости, які надавали йому мужньої краси. Дві вертикальні зморшки врізалися в чоло між запалими очима, які ніби провалилися в очні ямки; але погляд залишився так само м'яким, а темні очі — чарівні, й він безмовно й привітно-допитливо дивився на Ганса Касторпа, тільки на нього. Його постійна маленька прикрість — оті вуха, що стояли сторчма, виступали й зараз, незважаючи на головний убір — досить дивний убір, важко було визначити, що то таке. Йоахим був не в цивільному, поряд з ним стояла його шабля, яку він наче як притулив до своєї ноги, він тримав руку на руків'ї, а на поясі висіло щось таке, що нагадувало кобуру пістолета. Проте одяг не був справжнім військовим мундиром. На ньому не було нічого барвистого, кольорового. Комір був як у тужурки, на грудях — кишені; досить низько висів залізний хрест. Ступні Йоахима чомусь здавалися величезними, а ноги дуже худими; вони були в тугих обмотках, скорше як у спортсмена, ніж у військового. Але що то все-таки за головний убір? Здавалося, Йоахим нап'яв собі на голову похідний казанок, що тримався як шолом на ремінці, застебнутому під підборіддям. Але, дивним чином, цей убір нагадував щось старовинне, нагадував ландскнехтів і чомусь дуже йому пасував.

Ганс Касторп чув прискорене дихання Еллі Бранд на своїх руках. Поряд прискорено дихала Клеефельд. І більше — ні чи-чирк, лише скрегіт голки по платівці, що давно вже закінчилась, але яку ніхто не зупиняв. Він не дивився на своїх товаришів, не хотів їх бачити й знатися з ними. Нахилившись уперед усім корпусом, поверх голови Еллі, що лежала в нього на колінах, він невідривно дивився крізь червонуваті сутінки на гостя, що сидів у кріслі навкіс від нього. Нараз він відчув напад нудоти. Його горло здавила спазма, з грудей нестримно виривалися ридання. «Пробач!» — шепнув він про себе; потім полилися сльози, так що він уже нічого не міг бачити.

Ганс Касторп почув шепіт багатьох голосів: «Заговоріть до нього!» — почув, як доктор Кроковскі своїм баритоном урочисто й бадьоро гукає його на ім'я та повторює запрошення. Але Ганс Касторп не послухався, витяг руки з-під голови Еллі та встав.

Знову доктор Кроковскі назвав його на ім'я, тепер уже суворим та застережливим тоном. Але Ганс Касторп рвучко підійшов до сходів, що вели до виходу, й коротким рухом увімкнув біле світло.

Бранд лежала в тяжкому шоці на руках у Клеефельд. А те крісло було порожнім.

Доктор Кроковскі, стоячи, висловлював своє обурення. Ганс Касторп підійшов до нього, хотів щось сказати й не міг. Тоді різко й наполегливо мотнув головою та простяг руку. Одержавши ключ, він кілька разів погрозливо кивнув, дивлячись докторові просто в обличчя, розвернувсь і вийшов з кімнати.

Велике подратування

Так збіг не один рочок, і в санаторії «Берґгоф» повіяло своєрідним духом, про походження якого від одного демона, чиє зловісне ім'я ми вже називали, Ганс Касторп здогадувався. З безвідповідальною цікавістю мандрівця під час освітньої подорожі, він вивчив цього демона й навіть відкрив у собі деякі неблаговидні можливості певної співучасти в служінні йому, адже всі його ближні тепер йому служили. Стати рабом тих настроїв, які все більше ширилися, — хоча їхні зародки, так само, як і зародки колишніх, завжди існували то тут, то там, — він, за своєю природою, був до такого нездатним; проте злякано помічав, що варто лише трохи розпуститися, як у його словах, міміці та поведінці проявляється та сама інфекція, яка не обминула нікого з тих, хто навколо нього.

Що ж то таке було? Що то ширяло в повітрі? Потяг до розбрату. Причіпливість. Подратованість. Несказанна нетерпимість. Якась загальна схильність до ядучих суперечок, до нападів гніву, навіть до бійок. Запеклі диспути, крикливі сварки виникали щодня між окремими людьми та цілими групами, причому характерним було те, що стан людей, які піддалися цим нападам, аж ніяк не відштовхувало осіб, явно незацікавлених, вони не лише не виступали в ролі посередників, а з азартом долучалися до сварки, й душі їхні так само затуманювалися. Вони блідли й здригалися. Вони витріщали палаючі очі, їхні роти судомно кривились. Інші заздрили тим, хто активно відвойовував своє право на крик та свої підстави для суперечок, їх мучила жадоба уподібнитися до крикунів, вона катувала їхні тіла та душі, і той, хто не мав сили втекти в самотність, неминуче втягався у цей вир. Ці порожні конфлікти, взаємні звинувачення, чвари, що розгорялись у присутності начальства, яке намагалося всіх заспокоїти, але з лякаючою легкістю саме переходило до гарчання та грубощів, — такі інциденти траплялися в санаторії «Берґгоф» дедалі частіше, й той, хто залишав його на якийсь час у відносно доброму душевному стані, не знав, у якому стані він повернеться. Одна пані, що сиділа за «хорошим» російським столом, дуже елегантна провінціалка з Мінська, ще молода й легкохвора — їй приписали тримісячний термін перебування, не більше — якось пішла в долину, в курорт, до французької крамниці мод. І так пересварилася з крамаркою, що повернулась додому страшенно схвильованою, в неї пішла кров горлом, і з того часу хвороба перейшла в стадію невиліковної. Викликали чоловіка й оголосили йому, що вона має залишитися тут назавжди.

Ось приклад того, що тут відбувалося. З великою неохотою наведемо ще кілька випадків. Дехто з читачів, напевне, пам'ятає школяра в окулярах, точніше, колишнього школяра, що сидів за столом пані Саломон, того кволого підлітка, який мав звичку влаштовувати на своїй тарілці мішанину з різних страв, дрібно їх посікши, і, спершись об стіл, поглинав усе те, час від часу протираючи серветкою товсті скельця окулярів. Цей школяр чи пак колишній школяр так і сидів роками за тим самим столом, поглинаючи їжу та протираючи окуляри, і його постать давала привід лише до цілком пробіжної згадки. Та раптом, одного чудового ранку, під час першого сніданку з ним трапився напад такого несамовитого гніву, який звів на ноги їдальню та всіх страшенно розхвилював. На тім краю зали, де він сидів, залунали голоси; хлопець зблід і кричав, звертаючись до карлиці, що стояла перед ним.

— Ви брешете! — горлав він, зриваючи голос. — Чай холодний! Чай, який ви мені подали, холодний, мов крига, я не бажаю його пити, самі спершу покуштуйте, а вже потім говоріть, це ледь теплі помиї, порядна людина не стане пити таку гидоту! Як ви посміли подавати мені крижаний чай. Як вам таке могло спасти на думку, що я питиму оце пійло, як ви могли допустити думку, що я таке питиму? Не буду я пити! Не бажаю! — верещав він і взявся гамселити кулаками по столі, так що посуд задзвенів і застрибав. — Я хочу гарячого чаю! Гарячого як окріп! Це моє право перед Богом та людьми! Не хочу такого чаю! Хочу окропу! Я помру на місці, якщо вип'ю бодай ковток цієї бридоти... Бісова каліко... — закричав він нараз, ніби позбувшись останнього гальма і з запалом прорвавшись на простір безмежного шаленства. Він заніс кулаки над Емеренцією і в буквальному сенсі слова вишкірив на неї запінені зуби. Потім далі молотив кулаками, тупав та горланив: «Бажаю!», «Не бажаю!» — а в залі відбувалося те, що завжди буває в таких випадках. Знавіснілий школяр викликав якесь звірине, судомне співчуття. Одні схопилися й дивились на нього палаючим поглядом, також стискаючи кулаки та зціпивши зуби. Інші сиділи бліді, потупивши очі, і їх переймав дрож. І ними все ще тіпало, коли школяр уже знеможено сидів перед іншою чашкою чаю, не торкаючись до неї.

Що ж то таке було?

До берґгофського товариства приєднався хворий, колишній комерсант, років тридцяти; його била пропасниця, й він уже багато років переходив з одного лікувального закладу до іншого. Ця людина була ворогом євреїв, антисемітом, принципово та зі спортивного інтересу він сповідував обрані ним погляди з якоюсь веселою несамовитістю, це заперечення було гордістю та змістом його життя. Колись він був комерсантом, тепер уже ним не був, був ніким, але ненависником євреїв залишився. Він був серйозно хворий, раз по раз увесь здригався від хрипкого кашлю, а часом ніби чхав легенями — один раз, пискляво, вривчасто, моторошно. І все-таки він не був євреєм, у цьому полягала його єдина гордість. Прізвище його було Відеманн, християнське прізвище, жодних сторонніх домішків, він передплачував часопис «Арійський світоч» і провадив, наприклад, такого роду розмови:

— Приїжджаю я до санаторію Ікс в А.., тільки збираюсь розташуватися в павільйоні для лежання — й кого ж я бачу ліворуч від себе на шезлонзі? Пана Гірша! А хто праворуч? Пан Вольф! Ясна річ, я тут-таки поїхав звідти... — і таке інше.

«Знайшов собі заняття!» — з відразою подумав Ганс Касторп.

Відеманн завжди дивився якось сторожко, лише перед собою. Створювалося враження, ніби перед самим носом висить його «пунктик», Відеманн злісно на нього косує й через це нічого не бачить. Настирлива ідея, що заволоділа ним, поступово довела його до якоїсь сверблячої недовіри, до маніакальної жаги переслідування, і як тільки йому здавалося, ніби біля нього криється й маскується під личиною щось нечисте, він негайно викривав і ганьбив його. Де тільки міг, кидав уїдливі зауваження, ширив підозри, злословив. Словом, викривальна діяльність, спрямована на всіх тих, хто не мав його єдиної переваги, стала основним змістом життя.

Ці внутрішні причини, про які ми щойно згадували, ще більше загострювали його хворобу, оскільки ж і тут він стикався з живими істотами, що мали той самий недолік, якого був позбавлений він, Відеманн, то врешті дійшло до огидної сцени, свідком якої став Ганс Касторп і яка слугуватиме й надалі одним з прикладів того, що ми збираємось описати.

Отже, тут перебував ще один пацієнт, правда, викривати його не було в чому, все й так здавалось ясно. Він мав прізвище Зонненшайн, і оскільки важко було знайти менш удале прізвище, то особа Зонненшайна з першого ж дня стала тим пунктиком, який гойдався перед носом Відеманна; він без перестанку косував на нього та бив по ньому рукою, не для того, щоб відігнати, а для того, щоб ще більше розгойдати, адже це його ще дужче дратувало.

Зонненшайн, комерсант, як і Відеманн, також був серйозно хворим і мав розвинене почуття самолюбства. Він був привітною людиною, не дурною й навіть схильною до жартів, але Відеманна він незабаром зненавидів до болю через його в'їдливість та той пунктик, і якось серед дня усі збіглись у хол, оскільки Відеманн та Зонненшайн у нестямі та звірячій люті тягали один одного за чуба.

То було жорстоке й жалюгідне видовище. Вони лупили один одного як хлопчаки, проте з відчаєм дорослих, які встрягли у бійку. Завдаючи удари, дряпали один одному обличчя, хапали за ніс чи за горло, тримаючи в обіймах, з лютою зосередженістю каталися по підлозі, плювались, копали, штовхали, молотили один одного й кипіли від люті. Персонал, що прибіг на крики, заледве зміг розняти ворогів, які вчепились один в одного зубами та нігтями. Відеманн спльовував кров'ю, його обличчя від люті здавалося одурілим, а волосся таки справді стояло дибки. Ганс Касторп такого ще не бачив і не вірив, що подібне буває. Проте волосся Відеманна, жорстке як дріт, і далі стояло дибки, таким він і кинувся геть, а Зонненшайна, в якого ліве око запливло, а на лисині, в обрамленні кучерявого чорного волосся зяяла кривава рана, занесли в контору, де він упав на стілець і, затуливши обличчя руками, гірко заридав.

Такими були стосунки між Відеманном та Зонненшайном. Усі свідки їхньої бійки здригались по тому ще кілька годин. Напротивагу цій печальній історії навіть приємно розповісти про істинну справу чести, що також відбулася в цей час, яка до смішного відповідала цьому визначенню завдяки тій урочистій формі, в якій розгорталася. Ганс Касторп не був присутній при окремих перипетіях цієї справи, а знайомився з її плутаним та драматичним розвитком лише за документами, роз'ясненнями та протоколами, копії яких поширювалися не лише в санаторії «Берґгоф», але й по всьому кантоні, по всій Швейцарії, за кордоном, навіть в Америці, причому їх надсилали для вивчення навіть таким особам, стосовно яких можна було впевнено сказати, що вони не можуть надати і не нададуть цій історії уваги ні на йоту.

Ця справа стосувалася поляків, конфлікт чести виник у надрах польської групи, яка нещодавно утворилась у «Берґгофі», то була справжня маленька колонія, яка займала всі місця за «хорошим» російським столом (принагідно зауважмо, що Ганс Касторп уже там не сидів, а перекочував за стіл Терміни Клеефельд, потім за стіл пані Саломон і нарешті опинився сусідом панни Леві). Товариство поляків було настільки елегантним і мало такий лицарський блиск, що можна було лише дивуватися й чекати всього, що завгодно. Ця група складалася з одного подружжя, панни, що товаришувала з одним із чоловіків, решта — кавалери. Їх звали фон Жутавський, Чешинський, фон Розінський, Міхаль Лодиґовський, Лео фон Азарапетян і ще інші. Тож у санаторному ресторані, за шампанським, пан на прізвище Яполь у присутності двох кавалерів дозволив собі сказати щось неприпустиме на адресу дружини пана Жутавського, а також приятельки пана Лодиґовського, панни Крилової. Це якраз і спричинило ті кроки, дії та формальності, які складали зміст документів, що ходили по руках і розсилалися по всіх усюдах. Ганс Касторп читав:

Ганс Касторп читав далі:

Внутрішні причини завадили Гансові Касторпу, як то могло бути раніше, посміятися з отих скорострільних офіційних ляпасів. Читаючи ці протоколи, він аж тремтів од хвилювання, адже йому зразу впала в око далека від життя, але вражаюча протилежність у поведінці противників: бездоганне дотримання кодексу чести, з одного боку, й ганебна та млява реакція на безчестя — з другого. Те саме відчували також інші. Скрізь читалися матеріали про цю справу чести, й люди пристрасно та вперто сперечалися про неї. Контрзаява Казимира Яполя внесла певні корективи у сприйняття справи, в ній ішлося про те, що фон Жутавський буцімто цілком точно знав, що колись у Львові кілька пихатих фраєрів оголосили Яполя нездатним до сатисфакції, і всі негайні та енергійні дії Жутавського — то лише клоунада, оскільки він наперед знав, що битися на дуелі йому не доведеться. Й на суд Жутавський не подав тільки тому, що всім і йому самому було відомо, якою колекцією рогів його дружина Ядвига прикрасила голову свого чоловіка, про що він, Яполь, з легкістю міг би навести незаперечні докази, та й уся поведінка панни Крилової, у випадку судового розгляду, не прикрасила б її чести. Окрім того, було підтверджено неспроможність до сатисфакції лише його, Яполя, але ніяк не його приятеля Ленарта, і фон Жутавський заховався за перше, аби тільки не наражатися на небезпеку дуелі. Про роль Азарапетяна в усій цій історії він навіть згадувати не бажає. Що ж до сутички в барі, то він, Яполь, хоча й любить пожартувати та є гострим на язик, але здоров'я в нього слабке; Жутавський з друзями та своєю дружиною, надзвичайно дебелою особою, мали над ним, Яполем, велику фізичну перевагу, а обидві панночки, що сиділи з Яполем та Ленартом, були хоч і веселунками, але лякливими, як кури; тому він, щоб уникнути огидної бійки та публічного скандалу, вмовив Ленарта, який був готовий оборонятися, зберігати спокій і перетерпіти від божого імени світські «поплескування по плечу» Жутавського й Лодиговського, які не спричинили жодного болю та були сприйняті як дружній жарт.

Так виправдовувався Яполь, якому, звичайно, не зовсім пощастило зберегти гідність. Його спростування могли лише незначною мірою порушити той картинний контраст між честю та безчестям, що випливав із тверджень протилежної сторони, тим більше що Яполь не мав у розпорядженні такої розмножувальної техніки, як Жутавський та його партія, і зміг віддрукувати на машинці лише кілька примірників своїх спростувань. А згадані вище протоколи, як ми вже відзначали, отримали всі, навіть цілком сторонні люди. Наприклад, Нафта й Сеттембріні, — Ганс Касторп сам бачив ці документи в них на руках і з подивуванням зауважив, що і його наставники вивчають їх із якимось запеклим виразом облич та дивним хвилюванням. А він якраз чекав від Сеттембріні принаймні веселих кпинів, на які сам, за своїм душевним настроєм, був нездатним. Але, очевидно, навіть на ясний розум масона вплинула загальна інфекція, яку спостерігав Ганс Касторп, саме вона заважала йому сміятися й змушувала з хвилюванням сприймати оту історію з ляпасами; окрім того, Сеттембріні, як людину життєствердного настрою, пригнічувало усвідомлення того, що, незважаючи на тимчасове покращення його здоров'я, йому загалом ставало все гірше; він проклинав хворобу, похмуро соромився її та зневажав самого себе, і все-таки останнім часом вона змушувала його через що два-три дні вдаватися до постільного режиму.

Нафта, його сусід та супротивник, почувався не краще. В його організмі прогресувала хвороба, яка була фізичною причиною чи, скорше, приводом того, що його кар'єра в ордені єзуїтів так передчасно ввірвалась; і навіть в умовах розрідженого, гірського повітря, в яких він жив, неможливо було її пригальмувати. Він також часто переходив на постільний режим; його надтріснутий голос дедалі частіше зривався під час розмови, а маючи підвищену температуру, говорив він ще більше, ставав надто багатослівним, різкішим, ущипливішим. Проте ота ідейна боротьба проти хвороби та смерти, яку вів Сеттембріні, та болюче почуття поразки перед переважаючою силою її ницої природи, здається, були цілком чужі куцому Нафті, й погіршення його фізичного стану викликало в ньому не смуток і тугу, а збуджувало зухвалу глумливість, войовничість та невгамовний потяг до суперечок, до спростування й заперечення всього на світі, що геть збивало співбесідника з пантелику. Ці обставини лише посилювали й без того тяжку меланхолію італійця та день у день ще більше загострювали їхні інтелектуальні диспути. Певна річ, Ганс Касторп міг судити лише про ті сутички, які відбувалися при ньому. Та він був майже переконаний, що не проґавив жодної, адже його присутність як педагогічного об'єкта, здавалося, була необхідна для таких важливих колоквіумів. І якщо він не міг не засмучувати Сеттембріні, вважаючи випади Нафти достойними того, щоб їх послухати, все-таки він змушений був визнати, що Нафта вже не знає міри та переходить усі межі здорового глузду. Цей хворий не мав достатньо сил чи доброї волі, щоб піднятися над хворобою; ввесь світ він бачив під її ракурсом, під її знаком. Обурений пан Сеттембріні охоче витурив би з кімнати свого вихованця, який жадібно дослухався до їхніх дискусій, або, принаймні, заткнув би йому вуха, коли почув од Нафти заяву про те, що матерія є надто поганим матеріалом, щоб у ній міг утілюватися дух. Прагнути до такого є колосальною дурницею. Адже що з цього випливає? Гримаса! Що дало втілення в життя ідей уславленої французької революції? Капіталістична буржуазна держава — добрий мені подаруночок! А виправити це сподіваються тим, що намагаються цю бридоту зробити універсальною. Світова республіка? Ото вже буде щастя! Поступ? Ох, це все той самий знаменитий хворий, який раз у раз перевертається з боку на бік, сподіваючись, що від цього йому стане легше. А результатом є ніким не висловлене вголос, але таємно присутнє в усіх бажання розв'язати війну. Й та війна таки буде розв'язана, що якраз і добре, хоча вона призведе зовсім не до того, на що сподіваються її палії. Нафта зневажав буржуазну державу, що спирається на принцип безпеки. Якось восени він скориставсь нагодою висловитися з цього приводу під час прогулянки головною вулицею курортного містечка; саме почав накрапати дощ, і всі разом, мовби за командою порозкривали над головою парасолі. Нафта вбачав у цьому символ боягузтва та банальної розніжености, породженої цивілізацією. Така подія, як загибель пароплава «Титанік», є зловісною пересторогою, й вона внаслідок нашого атавізму жахає нас, але також і збуджує, заявив він. А потім зчиняється лемент про необхідність зробити «шляхи сполучення» більш безпечними. Та й взагалі, тільки-но ота так звана «безпека» опиняється під загрозою, всі страшенно обурюються. Все це надто нікчемне і в своїй гуманістичній кволості чудово узгоджується з вовчою люттю та ницістю тих, хто панує на тому економічному полі битви, яким виступає буржуазна держава. Війна, війна! Він згодний на неї, й загальне жадання війни видається йому, в порівнянні з цим, навіть у якомусь плані почесною.

Та тільки-но пан Сеттембріні став йому заперечувати, вдаючись до поняття «справедливости», та рекомендував цей високий принцип як застережний засіб проти внутрішніх та зовнішніх політичних катастроф, то Нафта, стверджуючи перед цим, що дух є надто високим і його земне втілення не може й не повинно вдатись, отже, Нафта піддав сумніву саме це духовне начало і зробив спробу спаплюжити його. Справедливість? Та хіба це поняття достойне того, щоб перед ним схиляли голову? Хіба воно містить у собі щось божественне? Хіба воно може належати до найвизначніших атрибутів? Бог і природа є по суті несправедливими, вони завжди мали своїх улюбленців, вони самі обирали, хто буде помилуваний, наділяють одного небезпечною позначкою, а іншому дарують легку, звичайну долю. Що ж до людини вольової, то для неї справедливість є, з одного боку, паралізуючою слабкістю, а з іншого — фанфарою, що закликає до рішучих дій. Та оскільки людина, аби не порушувати моральних приписів, змушена постійно підмінювати «справедливість» в одному сенсі «справедливістю» в іншому, то в чому ж тоді незаперечність та радикальність цього поняття? Зрештою, люди, зазвичай, бувають справедливими відносно тої або тої точки зору. Усе інше є лібералізмом, і сьогодні на цей гачок нікого вже не зловиш. Тож справедливість є лише словесним лушпинням, типовим для буржуазної риторики; а для того, щоб діяти, треба насамперед знати, про яку справедливість іде мова: ту, яка хоче кожному віддати належне, чи ту, яка хоче дати всім одне й те саме.

Тут ми навели лише один приклад з безлічі інших, коли Нафта намагався збити співбесідника з пантелику. Та ще гірше було, коли він заводив мову про науку, в яку не вірив. Він заявляв, що не вірить у науку, оскільки людина є цілком вільною вірити чи не вірити в неї. Наука є такою самою вірою, як і будь-яка інша, тільки гірша та дурніша від будь-якої іншої; а саме слово «наука» є проявом щонайдурнішого реалізму, який не соромиться видавати більш ніж сумнівні відображення об'єктів у людському інтелекті за чисту монету й вибудовувати на їхній основі найпохмурішу та бездуховну догматичну систему, яка будь-коли накидалася людству. Хіба поняття окремо існуючого світу чуттєвости не є найсміховиннішим з усіх внутрішньо суперечливих понять? Адже сучасні природничі науки існують у вигляді догми завдяки одній-єдиній метафізичній передумові, буцімто форми людського пізнання — простір, час та причинність, у яких розгортаються чуттєві явища нашого світу, — є реальними умовами, які існують незалежно від нашої свідомости. Такий монізм є найбезпардоннішим твердженням, яким будь-коли глумилися над духом. Простір, час, причинність мовою моністів заміняються поняттям «розвиток», яке слугує за основний догмат вільнодумної атеїстичної псевдорелігії, за допомогою якої намагаються спростувати першу книгу Буття й протиставити нібито недолугій біблійній байці так зване просвітницьке знання, так ніби Геккель був присутнім при виникненні землі. Емпіризм? Але хіба питання про світовий ефір уже вирішене? Хіба доведено існування атома, цієї витонченої математичної витівки, цієї «крихітної неподільної частки»? А вчення про безконечність простору безперечно спирається на емпіричний досвід? Та й справді, якщо припустити хоча б дещицю логіки, то з цим догматом про безконечність і реальність простору та часу можна прийти до вельми кумедних висновків і відкриттів, а саме, до відкриття порожньої «ніщоти», до висновку, що реалізм є дійсним нігілізмом. Чому? Та з тієї простої причини, що відношення будь-якої величини до безконечности дорівнює нулю. В безконечності не існує величин, а у вічності немає ані протяжности, ані вимірів. У просторовій безконечності, де будь-яка відстань математично дорівнює нулю, не може бути двох суміжних точок, не кажучи вже про тіла й тим паче про рух. Він, Нафта, констатує це напротивагу тому нахабству, з яким матеріалістична наука видає свої астрономічні нісенітниці, свою порожню балаканину про «всесвіт» за абсолютне знання. Бідолашне людство, за допомогою хвальковитого переліку безглуздих цифр воно дозволило навіяти собі відчуття власної нікчемности та втратити патетичне усвідомлення власної значущости. Все це ще можна було б допустити, якби людський розум та пізнання, залишаючись у межах земного, вважали лише в цій сфері свої переживання суб'єктивно-об'єктивного за реальність. Та коли вони виходять за ці межі у сферу вічних загадок, займаючись так званими космологіями та космогоніями, то тут уже не до жартів, і самовпевненість стає просто нечуваною. Що то, врешті, за блюзнірська нісенітниця — обраховувати в трильйонах кілометрів чи світлових роках «відстань» якої-небудь зірки від землі та гадати, що ця чисельна вигадка може відкрити для людського духу доступ до сутности безконечности та вічности, — тоді як безконечність взагалі не має нічого спільного з величиною, а вічність — із тривалістю та часовими відтинками, вони не лише не можуть бути жодними поняттями природничих наук, а скорше, навпаки, цілком скасовують те, що ми звемо природою. Їй-бо, наївність дитини, яка переконана, що зірки — то дірки в небесному склепінні, крізь які сяє вічне небесне світло, йому, Нафті, в тисячу разів ближче, аніж уся та порожня, безглузда та самовпевнена балаканина про те, що моністична наука називає «всесвітом»!

Сеттембріні поспитав, чи він справді вірить у це, щодо зірок та небесного світла. На це Нафта відповів, що залишає за собою цілковиту свободу смиренного скептицизму. Це ще раз демонструвало його розуміння «свободи» й те, куди таке розуміння може завести. Та все було б ще не так зле, якби пан Сеттембріні не побоювався, що Гансові Касторпу ця маячня може здатися цікавою!

Підступність Нафти полягала в тому, що він хапався за кожну нагоду підстерегти слабкі місця в цивілізаційному поступі, що здійснювався за рахунок підкорення природи, а носіїв та піонерів цього поступу викрити у спробах відкинути людство назад, у сферу ірраціонального. Авіатори, льотчики, як стверджував Нафта, — то все кепські, підозрілі люди, і перш за все вони надзвичайно забобонні. Вони беруть із собою в літак різні талісмани, зображення свинки чи ворони, тричі плюють через плече, надягають рукавиці успішних пілотів. Як узгоджуються такі примітивні дурощі зі світоглядом, який є основою їхньої професії? Помічена ним суперечливість тішила його, приносила внутрішнє задоволення, й він довго розводився з цього приводу... Проте ми вже надто захопилися вихоплюванням безконечних прикладів ворожости Нафти, тоді як нам треба розповісти про щось цілком реальне.

Якось по обіді, в лютому, наші панове вирішили відвідати Монштайн, містечко, що лежало за півтори години санного шляху від санаторію. То були Нафта з Сеттембріні, Ганс Касторп, Ферґе та Везаль. О третій годині, тепло одягнуті, вони від'їхали від будинку, де жили обидва дискутанти, двома однокінними саньми, — Ганс Касторп сів з гуманістом, Нафта — з Ферґе та Везалем, що примостився біля кучера; й під привітний перегук дзвіночків, що лунав серед тиші засніженого ландшафту, помчали вони правим гірським схилом, попри Фрауенкірх та Ґлярис на півдні. Звідтіля швидко насувалася снігова хмара, й згодом тільки над Ретиконським хребтом ще залишалася смужка блідо-блакитного неба. Був сильний мороз, гірські кряжі заволокло імлою. Дорога, якою вони їхали, була прокладена між скелястою стіною та проваллям, вона була дуже вузька, без поруччя, й круто забиралася вгору, в гущавину ялинового лісу. Коні йшли кроком. Назустіч раз по раз траплялися спортсмени на санчатах, яким доводилося злазити, аби пропустити коней. Часом із-за рогу ніжно і з пересторогою дзвеніли чужі дзвіночки, попри наших мандрівців проїздили сани, двоє коней були запряжені цугом, і розминутися можна було, тільки виявивши надзвичайну обережність. Коли були вже недалеко від мети своєї прогулянки, перед ними постала чудова панорама скелястої частини Цюґенштрассе. Добравшись до Монштайна, вони зупинилися перед готельчиком, що іменувався «Курзалою», вилізли з ковдр, спустилися із саней та пройшли трохи далі, аби поглянути на Штульсерґрат, що височів з південно-східної сторони. Велетенська стіна заввишки в три тисячі метрів була огорнута туманом. Лише десь у далечині здіймавсь у небо окремий зубець, недосяжно високий, позаземний, недоступно священний, як Валгалла. Ганс Касторп був просто захоплений цим видовищем і закликав до цього інших. Саме він промовив з мимовільною покірністю слово «недосяжний» і дав таким чином панові Сеттембріні привід підкреслити, що на ту скелю, звичайно, вже не раз залазили. Та й взагалі, навряд чи знайдуться ще десь такі місця, де не ступала нога людини. Ну, це вже невеличке перебільшення та хвастощі, заперечив Нафта. Й він назвав Еверест, який досі зустрічає нескромну цікавість людини крижаною відмовою і, очевидно, ще довго лаштується зберігати свою замкненість. Гуманіст розсердився. Вони повернулись до курзали, перед якою поряд з їхніми саньми стояли ще чиїсь, розпряжені.

Тут можна було зупинитися на ніч. На горішньому поверсі були номери для приїжджих. Там само була і їдальня, по-сільському оформлена та добряче натоплена. Мандрівці замовили в люб'язної господині каву, мед, паляницю та «грушевий хліб», яким славилася ця місцевість. Кучерам послали червоного вина. За іншими столами сиділи швейцарські та голландські прибульці.

Ми охоче зауважимо, що за столом п'ятьох друзів настрій був підігрітий чудовою гарячою кавою, й незабаром зав'язалася розмова на високі теми. Проте ми висловилися б неточно, оскільки то була не так розмова, як суцільний монолог Нафти; після кількох слів, сказаних іншими. Форма цього монологу була досить дивна й у товаристві неприйнятна — річ у тому, що екс-єзуїт з люб'язною повчальністю звертався виключно до Ганса Касторпа, притому повернувшись спиною до пана Сеттембріні, який сидів поруч з ним, та не звертаючи жодної уваги на двох інших присутніх за столом.

Важко було б означити словами тему цієї ораторської імпровізації, слухаючи яку Ганс Касторп непевно кивав головою. По суті, вона не мала жодної визначеної теми, думка Нафти ширяла у сфері духа, заторкуючи то те, то те питання: в одному він намагався підкреслити всю двозначність явищ духовного життя, оманливість і непридатність для боротьби виведених з цих явищ високих понять та вказати на те, під якою оманливо сяючою пеленою постає на землі абсолютне начало.

Його лекцію скоріш за все можна було назвати розмірковуванням над проблемою свободи, котру він тлумачив як змішування понять. Між іншим, заторкнув і романтизм та чаруючу двозначність цього напряму, що виник у Європі на початку XIX сторіччя: перед ним поняття реакція та революція втрачають будь-який сенс, оскільки вони об'єднуються в щось вище. Звичайно, просто смішно пов'язувати поняття революційности лише з поступом та з просвітою, що переможно захоплює суспільство. Європейський романтизм був перш за все рухом визвольним, антиакадемічним, спрямованим проти класицизму, проти старофранцузьких уявлень про добрий смак, проти старої школи розуму, чиїх захисників романтизм висміював, називаючи макітрами в напудрених перуках.

Потім Нафта накинувся на визвольні війни, на «захоплення» ними Фіхте, на повстання захмелілого, голосистого народу проти нестерпної тиранії, хоча, на жаль, саме вона, хи-хи, вона якраз і втілювала в собі свободу, тобто ідеї революції. Дуже смішно! Горлаючи пісень, замахнулися на революційну тиранію, а призвело все це до реакційного гніту німецьких князів, і все це робилося в ім'я свободи!

Молодий слухач, звичайно, помітить різницю між зовнішньою та внутрішньою свободою, а також зможе дати відповідь на дражливе запитання про те, яка ж відсутність свободи найбільше, хи-хи, чи пак найменше сумісна з честю нації!

Власне, свобода, по суті, є поняттям скорше романтичним, аніж просвітницьким, оскільки з романтизмом її ріднить суперечність між потягом людини до розширення ззовні та пристрасним звужуючим підкресленням свого «я». Індивідуалістичне прагнення до свободи породило історичний та романтичний культ націоналізму, а він сповнений войовничости, й гуманітарний лібералізм називає його «похмурим», хоча він також навчає індивідуалізму, але трохи інакшим чином. Індивідуалізм з його вірою в безконечну, космічну цінність кожної окремої особистости є романтично-середньовічним явищем, саме з нього випливає вчення про безсмертя душі, геоцентризм та астрологія. З іншого боку, індивідуалізм є темою гуманізму, який заграє з лібералізмом, він близький до анархії й у кожному разі прагне захищати такого цінного індивіда, аби його не пожертвували на користь загального. Це також індивідуалізм, часто слово означає й одне, й багато чого іншого.

Проте слід визнати, що пафос визволення створив у боротьбі з позбавленим побожности, дегенеруючим поступом щонайяскравіших ворогів свободи, найдотепніших захисників минулого. Й Нафта назвав Арндта, який проклинав індустріалізацію та прославляв аристократію, назвав Гьорреса, який написав книжку «Християнська містика». І хіба містиці чужа свобода? Хіба містика не виступала проти схоластики та догматизму, проти священиків? Не можна не бачити визвольної сили зокрема і в ієрархізмі, адже саме він запровадив обмеження безмежному монархізмові. Містика пізнього середньовіччя зберегла свою визвольну сутність, яка була провісницею Реформації, — тієї Реформації, що виявилася, хи-хи, нерозв'язним переплетінням свободи та поверненням до середньовіччя...

Діяння Лютера... Що ж, воно має ту перевагу, що з найгрубшою очевидністю показало сумнівну сутність себе самого, взагалі будь-якого діяння. А чи знають слухачі Нафти, що таке діяння взагалі? Діянням може бути, наприклад, убивство державного радника Коцебу студентом-корпорантом Зандом. Що, говорячи мовою криміналістів, «уклало зброю в руки» юного Занда? Звісно, порив до свободи. Та якщо придивитися, то виявиться, що зовсім не цей порив, а скорше моральний фанатизм та ненависть до антинародної фривольности. Щоправда, Коцебу перебував на російській службі, точніше, на службі Священного Альянсу; тому Занд таки діяв заради свободи, що знову ж таки видається неправдоподібним, оскільки серед його найближчих друзів були єзуїти. Словом, хоч би яким було діяння, воно є кепським способом одстоювання своїх поглядів і мало сприяє очищенню духовних проблем.

— Дозвольте поцікавитись, чи скоро ви закінчите ваші непристойні міркування?

Запитував пан Сеттембріні, ще й доволі різко. Він сидів і слухав, барабанячи пальцями по столі та покручуючи вус. І врешті не витримав. Йому ввірвався терпець. Він випростався, навіть більше, ніж випростався: збліднувши, навсидячки ніби став навшпиньки, лише злегка торкаючись стільця, і в такій позі, блискаючи чорними очима, зустрів ворога, який обернувся до нього з лицемірним подивуванням.

— Як ви зводили висловитися? — запитанням на запитання відповів Нафта.

— Я зводив... — промовив італієць, судомно ковтнувши повітря, — я зводив так висловитися тому, що не дозволю вам більше просвіщати беззахисну молодь вашими двозначностями!

— Шановний добродію, раджу вам обережніше добирати вислови!

— У такій пораді, шановний добродію, я не маю потреби. Я звик добирати свої слова, й вони цілком відповідатимуть фактам, якщо скажу, що ваш спосіб баламутити душу і без того нестійкої молоді, спокушати її та знесилювати є ницістю, і її мало карати самими лише словами...

При слові «ницість» Сеттембріні вдарив долонею по столі й остаточно підвівся, відсунувши стілець, що стало сигналом для інших, які також звелися на ноги. Присутні за сусідніми столами дивилися на них насторожено, власне, сиділи лише за одним столом, оскільки швейцарці тоді вже були поїхали і лише голландці розгублено прислухалися до словесної сутички.

Отже, всі наші друзі стояли, випроставшись біля свого столу: з одного боку Ганс Касторп та обидва супротивники, а з другого — Ферґе та Везаль. Усі п'ятеро зблідли, їхні очі були широко розплющені, губи тремтіли. Але хіба не могли троє заспокоїти сперечальників, розрядити жартом напружену атмосферу, примирливим словом усе залагодити? Проте вони не зробили її, цієї спроби. Стали на заваді внутрішні причини. Вони просто стояли біля столу, здригаючись та мимовільно стискаючи кулаки. Навіть А. К. Ферґе, котрому, як відомо, все високе було чужим і котрий від самого початку не хотів ані прислухатися до цієї суперечки, ані збагнути все її значення, навіть Ферґе тепер пересвідчився, що справа дійшла до краю й що тут нічого вже не вдієш, а треба дати подіям розвиватися своїм плином. Його верхня губа з вусиками, що добродушно стирчали, почала смикатися.

Запанувала тиша, й усі почули, як Нафта заскреготів зубами. Цей скрегіт був для Ганса Касторпа такою самою несподіванкою, як і волосся Відеманна, що стало дибки: він гадав, так лише говориться, але насправді не буває. Однак тепер Нафта насправді заскреготав зубами серед тиші, — жахливо неприємний, звірячий та незвичний звук, який все-таки став результатом якогось неймовірного самовладання, оскільки єзуїт не закричав, а промовив стиха чи то задихаючись, чи то сміючись:

— Ницість? Карати? Добродійні віслюки починають хвицатися? Чи це ми вже так довели педагогічну поліцію цивілізації, що вона хапається за зброю? Оце то успіх, для початку досягти його було не надто важко, можу додати це з почуттям презирства, адже достатньо легко подражнити — й чеснота, що стоїть на сторожі, вже доведена до сказу. Далі буде, мій пане! Й «кара» також. Сподіваюся, ваші цивільні переконання не зашкодять вам збагнути, чого саме я маю право від вас вимагати, бо інакше мені довелось би провести таку перевірку цих поглядів, яка...

Пан Сеттембріні зробив різкий рух, а Нафта вів далі:

— О, я бачу, що це буде зайвим. Я стою вам упоперек дороги, а ви — мені, — добре, тоді пропоную довести нашу невеличку сутичку до кінця у відповідному місці. А зараз я додам лише одне: ваш блюзнірський страх за схоластичне поняття держави, створеної якобінською революцією, змушує вас бачити в моєму бажанні збудити в молоді сумнів, викинути на смітник усі ваші категорії та позбавити ідеї їхніх академічних чеснот якийсь педагогічний злочин. Страх цей більш ніж виправданий, адже вашому гуманізмові настав кінець, будьте певні, з ним покінчено безповоротно. У наш час це лише пережиток, псевдокласичний несмак, духовне ennui[117], від цього хочеться позіхати, й нова, наша революція має намір покінчити з цим, ось воно як, шановний добродію! Коли ми, вихователі, збуджуємо сумнів глибшою, ніж то снилося вашому скромному просвітництву, то ми знаємо, що робимо. Лише із радикального скепсису, з морального хаосу народжується безумовне, той священний терор, такий потрібний нашому часові. Це я кажу собі на виправдання, а вам з того буде наука. А все подальше — то вже інше питання. Ви ще почуєте про мене.

— Я до ваших послуг, шановний добродію! — вигукнув йому вслід Сеттембріні, вискочив з-за столу, кинувся до вішалки, зірвав свою хутряну куртку, але потім тяжко опустився на стілець та схопивсь обома руками за серце. — Distruttore! Cane arrabbiato! Bisogna ammazzarlo![118] — вигукував він задихаючись.

Решта компанії все ще стояла біля столу. Вуса Ферґе досі смикалися. Везаль скривив нижню щелепу. Ганс Касторп, наслідуючи свого діда, сперся підборіддям об комірець, оскільки в нього тряслася голова. Усі думали про те, що, вирушаючи на прогулянку, ніхто й гадки не мав, що може трапитися така сварка. І всі, разом із Сеттембріні, щиро пораділи з того, що приїхали сюди двома саньми, а не одними. Це, перш за все, полегшувало повернення додому. А що далі?

— Він викликав вас на дуель, — схвильовано промовив Ганс Касторп.

— Саме так, — відповів Сеттембріні і з ніг до голови осягнув поглядом свого вихованця, але потім зразу відвернувсь і сперся головою на руку.

— Ви приймаєте виклик? — поцікавився Везаль.

— Ви ще питаєте? — відповів Сеттембріні, також осягнувши його поглядом. — Панове, — вів він далі, підводячись і вже цілком опанувавши себе, — я дуже шкодую, що наша прогулянка цим закінчилась, але в житті треба завжди бути готовим до таких ситуацій. Теоретично я виступаю проти дуелі, і слушний закон, що її забороняє. Але на практиці — то інша справа, існують ситуації, коли... Суперечності, які... словом, я приймаю виклик цього пана. Добре, що в молодості я трохи займався фехтуванням. Кілька годин потренуюсь, і моя кисть знову стане рухливою. Про подальше домовимось. Очевидно, цей пан уже наказав запрягати.

Дорогою додому й навіть удома в Ганса Касторпа голова йшла обертом від нечуваної жахливости того, що мало трапитись, особливо коли з'ясувалося, що Нафта й чути не хоче про жодні шпаги, а наполягає на пістолетах і що він справді має право вибирати вид зброї, адже згідно з кодексом чести він є ображеним. Часом на мить, як ми вже казали, Гансові Касторпу щастило певною мірою вирватися з усіх цих складнощів та заплутаностей, і його думка прояснювалася, хлопець казав собі, що це повний безум і він має перешкодити цьому.

— Якби, принаймні, йшлося про справжню образу! — вигукнув він у розмові з Сеттембріні, Ферґе та Везалем, якому Нафта дорогою додому вже доручив передати виклик, і той узявся бути посередником між обома сторонами. — Якби одному з вас завдали образу громадського, суспільного характеру. Якби один облив брудом чесне ім'я другого, якби йшлося про жінку чи про конкретну життєву колізію, коли немає жодної можливости примиритися... Нехай у таких випадках дуель залишається єдиним виходом, честь одержує сатисфакцію, все закінчується більш-менш благополучно, і заявляють: супротивники розійшлися, замирившись; я навіть готовий припустити, що дуель є добрим звичаєм, благотворним та прийнятним за певних складних обставин. Але що вам заподіяв Нафта? Я не збираюся його захищати, я лише запитую — чим він вас образив? Сказав, що категорії пора викинути на смітник? Відібрав, за його висловом, у понять їхні академічні чесноти? Вас це образило, ну, нехай...

— «Нехай»? — повторив Сеттембріні і зиркнув на нього...

— Гаразд, гаразд! Нехай він цим вас образив. Але ж не спаплюжив. І тут є різниця, дозвольте вам сказати! Адже йдеться про абстрактні, духовні проблеми. Можна своїми поглядами на ці проблеми образити людину, але ж не спаплюжити. Це аксіома, зі мною погодився би будь-який суд чести, можу вам поклястися. Тому й вашою відповіддю щодо «ницости» та «кари» ви його не паплюжите, адже і це ви сказали в духовному сенсі, все це залишається в сфері духа й не має жодного стосунку до приватного, де тільки й можливе паплюження. А духовне ніколи не може мати приватного характеру, це роз'яснює та доповнює наведену мною аксіому, а тому...

— Мій друже, ви помиляєтесь, — заперечив Сеттембріні, заплющивши очі. — Ви помиляєтесь, по-перше, в тому, що духовне не може набути приватного характеру, вам не варто дотримуватися таких поглядів, — вів він далі з тонкою, страдницькою усмішкою. — Ви, перш за все, помиляєтесь в оцінці духовної сфери взагалі, яку, очевидно, вважаєте надто слабкою й нездатною збуджувати конфлікти та пристрасти, не менш жорстокі, ніж ті, що їх породжує реальне життя й за яких немає іншого виходу, як узятися до зброї. All'incontro![119] Адже абстрактне, очищене, ідеальне якраз і є абсолютним, тобто найрізкішим, і в ньому криються набагато глибші та дієвіші можливості для ненависти та непримиренної ворожнечі, аніж у суспільному житті. І хоч би як ви дивувались, а воно навіть пряміше й безпощадніше, ніж саме життя, веде до такої ситуації, коли постає питання: або я, або ти, до істинно радикальної ситуації, до ситуації дуелі, фізичної боротьби. Дуель, мій друже, то не такий «звичай», як усі інші. Дуель є останнім засобом, поверненням до первісного стану, лише злегка пом'якшеного деякими правилами лицарства, але пом'якшеного дуже поверхово. Основним тут залишається елемент первісного, фізична боротьба, і кожен чоловік, хоч би яким далеким був од природного начала, якщо справа дійде до цього, має витримати марку. А потрапити в таку ситуацію він може щодня. Той, хто не здатний відстоювати свій ідеал силою власної особистости, власною рукою, власною кров'ю, — негідний його; головне тут, щоб при всій одухотвореності залишатися сміливим та мужнім.

Отже, Гансові Касторпу оголошено догану. Що тут можна було заперечити? Він мовчав у пригніченій задумі. В словах Сеттембріні звучала стриманість і логіка, і все-таки ці слова здавалися якимись чужими і неприродними для нього. Ці думки не були його думками, й ідея дуелі не спала йому на думку, він запозичив її в куцого терориста Нафти; то були наслідки того, спричиненого внутрішніми імпульсами загального полону, в який утрапив світлий розум Сеттембріні, ставши їхнім прислужником та знаряддям. Як, невже духовне начало, лише через свою строгість, має неодмінно призводити до звіриного, до того, щоб для розв'язання суперечки вдаватися до фізичної боротьби? Ганс Касторп був проти такої точки зору, чи, принаймні, робив спроби чинити їй опір, але злякано помітив, що і йому не під силу це зробити. Вони жили й у ньому, оті внутрішні імпульси, та були наділені великою силою, й він також не міг од них вивільнитися. Загрозою та безвихіддю повіяло на нього, коли він пригадав, як Відеманн та Зонненшайн качалися підлогою в безглуздій звірячій бійці, й він із жахом усвідомив, що врешті залишається саме фізичне начало, кігті, зуби. Так, так, очевидно, треба битися на дуелі, так можна завдяки лицарським правилам боротьби зберегти, принаймні, деяке пом'якшення первісних інстинктів. І Ганс Касторп запропонував панові Сеттембріні бути його секундантом.

Але той відхилив пропозицію. Ні, так не годиться, це незручно, спершу відповів пан Сеттембріні, зі своєю страдницькою та тонкою усмішкою, а потім, трохи поміркувавши, й Ферґе та Везаль; вони також, не надто доказово, твердили, що Гансові Касторпу бути в цій дуелі секундантом було б незручно. Але як нейтральна особа — присутність такої особи також передбачалася лицарськими правилами, які пом'якшували звірине начало, — він може перебувати на полі бою. Навіть Нафта через свого представника у цій справі чести висловив таке побажання, і Ганса Касторпа це задовольнило. Хоч би ким він був — нейтральною особою чи свідком, він одержав можливість упливати на умови проведення поєдинку, що виявилося надзвичайно необхідним. Оскільки вимоги Нафти свідчили, що він утратив будь-яку владу над собою, Нафта наполягав на дистанції п'яти кроків та на трьох пострілах, якщо буде така необхідність. Ці божевільні вимоги він передав того ж таки вечора після сварки через Везаля, який став винятковим представником та захисником його інтересів і частково за його дорученням, а частково з власної ініціативи вперто наполягав саме на цих умовах. Звичайно, Сеттембріні не став заперечувати, але Ферґе, як його секундант, і Ганс Касторп, як нейтральна особа, були обурені, так що Ганс Касторп наговорив грубощів убогому Везалю. Хіба йому не соромно, запитав Ганс Касторп, висувати такі дикі умови, коли йдеться про цілковито абстрактну дуель, адже в її основі немає жодної реальної образи! Мало тих пістолетів, так ні, ще потрібні оті вбивчі деталі! Тут уже про жодне лицарство не може бути мови, можна зразу вже стріляти через носову хустинку! Адже не в нього, Везаля, стрілятимуть з п'яти кроків, саме тому він з такою легкістю і підтримує оту кровожерливість, і тому подібне. Везаль лише плечима здвигнув, мовчки даючи зрозуміти, що ситуація все-таки склалася досить критична, й цим ніби певною мірою знезброїв протилежну сторону, яка начебто була схильною про це забути. І все-таки Гансові Касторпу пощастило наступного дня шляхом наполегливих перемовин звести потрійні постріли до одного, а також установити дистанцію між дуелянтами на п'ятнадцять кроків з правом зробити п'ять кроків, перш ніж стріляти. Але навіть це було досягнуто ціною обіцянки, що ніхто не вдаватиметься до жодних спроб примирення. Зрештою, пістолетів ні в кого не виявилося.

Їх дістали в пана Альбіна. Окрім блискучого маленького револьвера, яким він полюбляв лякати дам, у нього знайшлася ще пара однакових офіцерських пістолетів бельгійської марки, які лежали поряд в оксамитному футлярі. То були автоматичні браунінги з дерев'яним руків'ям, де містились обойми, — синювато-сталеві механізми з блискучими дулами та точно підігнаними прицілами. Ганс Касторп уже якось бачив пістолети у цього хвалька, і всупереч своїм переконанням, лише бажаючи виказати безпристрасність, запропонував їх у нього взяти. Він не приховував мету, заради якої позичалися пістолети, вказавши, що йдеться про таємницю чести, та закликавши того жевжика виявити лицарські почуття. Тож пан Альбін навіть навчив Ганса Касторпа заряджати й зробив на природі кілька пробних пострілів з обох.

На організацію зустрічі дуелянтів знадобився певний час, і так проминуло два дні і три ночі. Ганс Касторп вирішив, що для дуелі найбільше пасує одне з його улюблених місць — мальовнича галявина, влітку вся вкрита синіми гірськими квітами, де він усамітнювався для того, щоб «правити». Лише напередодні ввечері, в досить пізню пору Гансові Касторпу, який дуже хвилювався, врешті спало на думку, що на місце поєдинку треба взяти з собою також і лікаря.

Він зразу порадився з Ферґе, але ця справа виявилася надто складною. Щоправда, свого часу Радамант був корпорантом, але було неможливо просити головного лікаря санаторію бути присутнім під час такої нелегальної справи, тим паче, що в ній брали участь його ж таки пацієнти. Та й взагалі, навряд чи можна сподіватися, що тут знайдеться лікар, який погодиться посприяти в проведенні дуелі на пістолетах двох тяжкохворих. Щодо доктора Кроковскі, то вони навіть не були певні, чи цей спіритуаліст уміє перев'язувати рани.

Везаль, якого вони також закликали, повідомив, що Нафта вже висловився з цього приводу — він не хоче лікаря. Він іде туди не для того, щоб його змащували мастилами та бинтували, він іде на бій, і досить серйозний. Ця відповідь прозвучала доволі зловісно, але Ганс Касторп спробував витлумачити її інакше, мовляв, Нафта потайки вважає, що лікар буде непотрібним. Хіба і Сеттембріні не передав через Ферґе, щоб вони не завдавали собі клопоту, що це питання його зовсім не займає? І не так-то нерозумно сподіватися на те, що супротивники про себе вирішили не доводити справу до кровопролиття. Ось вони поспали вже дві ночі після тієї словесної сутички, посплять і третю. А сон, як відомо, відсвіжує та прояснює думки, з перебігом часу стан духу не може не змінюватися. Рано-вранці жоден із супротивників, коли вони візьмуться до зброї, вже не буде таким, яким він був у день сварки. Вони діятимуть хіба що машинально, бажаючи не заплямувати свою честь, а не так, як би вчинили тепер під упливом своєї вільної волі, і як вони вчинили того вечора, підкорившись своїм поривам та переконанням; і від такого заперечення свого сьогоднішньго «я» на догоду тому, чим вони були два дні тому, їх таки можна буде вберегти!

У цих своїх міркуваннях Ганс Касторп мав певною мірою рацію, але, на жаль, у такому сенсі, в якому йому не могло й приснитися. Він навіть мав цілковиту слушність, якщо йшлося про пана Сеттембріні. Та якби він тільки міг запідозрити, в який бік ще до вирішальної миті змінилися наміри Лео Нафти або змінилися саме тієї миті, то навіть ті внутрішні імпульси та причини, через які все це виникло, не втримали б його, й він не допустив би того, що трапилося.

Була сьома година ранку, й сонце ще нескоро мало зійти над своєю горою, та крізь туманну імлу вже пробивався світанок, коли Ганс Касторп після тривожної ночі вийшов з санаторію «Берґгоф» та попрямував до місця зустрічі. Покоївки, що прибирали в холі, з подивом дивилися на нього. Проте головний портал уже був відчинений, Ферґе та Везаль, порізно чи вдвох, очевидно, вже пішли, один, щоб провести на місце дуелі Сеттембріні, а другий — Нафту. Тоді як він, Ганс, ішов сам, адже його статус нейтральної особи не дозволяв приєднуватися до тої чи тої сторони.

До місця дуелі він крокував якось механічно, примушений до цього правилами чести та під тиском обставин. Його присутність на дуелі була очевидною необхідністю. Неможливо було усунутися від подій та, лежачи в ліжку, чекати, чим усе скінчиться, по-перше, тому що... але оте «по-перше» він не став уточнювати й зразу перейшов до «по-друге»: по-друге, не можна пускати події самоплином. Поки що, слава Богу, нічого поганого не трапилося й треба сподіватися, що й не трапиться, це навіть малоймовірно. Довелося вставати при електричному світлі й, не поснідавши, в морозяну рань добиратися до місця зустрічі просто неба так, як вони домовились. Але потім, завдяки його, Ганса Касторпа, присутности та його впливу, все, безперечно, мирно владнається й усе вийде на краще, а яким чином — цього не вгадаєш, не треба й намагатися, досвід показує, що навіть найменш значні події перебігають інакше, ніж уявляється наперед.

Та все-таки, наскільки він пригадував, то був найнеприємніший ранок у його житті. Млявий та невиспаний, Ганс Касторп від нервового напруження заледве не цокотів зубами й, навіть особливо не заглиблюючись, відчував сильний потяг не надто довіряти своїй самозаспокоєності. То був якийсь особливий час... Дама з Мінська, яка знищила себе скандалом, шалений школяр, Відеманн та Зонненшайн, сварка поляків з ляпасами — усе це, переплутуючись, зринало в його пам'яті. Він ніяк не міг уявити собі, що в нього на очах, у його присутності двоє людей стрілятимуть один в одного, можливо, до крови скалічаться. Та, пригадавши про те, що на його очах відбулося між Відеманном та Зонненшайном, він став сумніватися й щодо себе, й щодо всього цього світу та затремтів у своїй хутряній куртці, хоч усвідомлення незвичайности та патетичности всієї цієї пригоди, а також живлюще ранкове повітря бадьорили й збуджували його.

Сповнений суперечливих, мінливих почуттів та думок, у ранкових сутінках, що повільно світлішали, він ішов угору від «Села» вузькою стежкою, яка вела на гору від кінця бобслейного узвозу, добрався до лісу з глибокими кучугурами, перейшов дерев'яний місток, під яким звивався санний шлях, і далі насилу пробирався поміж стовбурів дерев доріжкою, яку проклали не так лопатою, як людськими ногами.

Оскільки він додав кроку, то невдовзі наздогнав Сеттембріні та Ферґе, який підтримував рукою ящик з пістолетами під плащем. Не задумуючись, Ганс Касторп приєднався до них, і заледве встиг порівнятися з ними, як побачив Нафту та Везаля, які йшли трохи попереду.

— Холодний ранок, градусів вісімнадцять морозу, — промовив він з найкращими намірами, але сам злякався такого легковажного зауваження і зразу додав: — Панове, я переконаний...

Проте його супутники мовчали. Добродушні вуса Ферґе здригались. Невдовзі Сеттембріні зупинився, взяв руку Ганса Касторпа, накрив її долонею та промовив:

— Друже мій, я вбивати не буду. Не буду. Я підставлю себе під його кулю — це все, що мені може наказати моя честь. Але не вбиватиму, будьте цього певні!

Він одпустив його руку та рушив далі. Ганс Касторп був глибоко схвильований; зробивши кілька кроків, сказав:

— Це чудове рішення, пане Сеттембріні, хоча, якщо він зі свого боку...

Сеттембріні похитав головою. А Ганс Касторп подумав, що коли один відмовиться стріляти, то другий також буде змушений відповісти тим самим. Хлопець зробив висновок, що все закінчиться благополучно і його надії починають справджуватися. Й на душі в нього стало легше.

Вони перейшли місток, перекинутий через провалля, де тепер німував закляклий водоспад, який улітку робив цю місцевість такою мальовничою. Нафта й Везаль ходили перед обкладеною пухкими сніговими подушками лавкою, на якій колись Ганс Касторп, схвильований надзвичайно яскравими спогадами, змушений був чекати, коли в нього зупиниться кров, що пішла носом. Нафта запалив цигарку, й Ганс Касторп запитав самого себе, чи не кортить і йому закурити. Проте не відчув у собі жодного потягу до тютюну й вирішив, що, напевне, й Нафта робить це лише для того, щоб удати з себе спокійного. З тим задоволенням, яке завжди тут відчував, він обвів поглядом місце своїх відчайдушно-інтимних переживань: серед крижаної нерухомости воно було не менш прекрасним, аніж у дні синього квітування. На стовбурі та гілках косої сосни, що ніби перекреслювала пейзаж, важко лежав сніг.

— Доброго ранку! — промовив він бадьорим голосом, сподіваючись своїм побажанням зразу внести в цю зустріч природність та розвіяти лихі думи, проте зазнав невдачі, оскільки ніхто йому не відповів. Взаємні привітання звелися лише до мовчазних поклонів, силуваність яких була добре прихованою. Проте це не вплинуло на його рішучість використати все те, з чим він сюди прийшов, — сердечність схвильованого дихання, тепло від швидкої ходи в цей холодний ранок, — негайно використати заради доброї мети, і він почав знову:

— Панове, я переконаний...

— Про свої переконання ви розповісте іншого разу, — холодно обірвав його Нафта. — Дозвольте попросити у вас пістолети, — додав він з тою самою зверхністю.

Й розгублений Ганс Касторп став свідком того, як Ферґе дістав з-під плаща отой фатальний футляр і вручив Везалю, який підійшов до нього, один з пістолетів, а той передав його Нафті. Сеттембріні взяв у Ферґе другого. Потім він мав відійти, Ферґе тихо попросив його відступити вбік і почав відмірювати кроками дистанцію та позначати зовнішню межу, проводячи підборами в снігу короткі лінії, а внутрішні бар'єри позначивши двома тростинами — власною та тростиною Сеттембріні.

Й цей добродушний страдник займався такими речами! Ганс Касторп не вірив власним очам. Ферґе мав довгі ноги, окрім того й крокував дуже широко, так що п'ятнадцять кроків перетворилися на досить значну відстань, хоча справу псували кляті бар'єри, які справді видніли недалеко один від одного. Звичайно, Ферґе хотів бути чесним. І все-таки під упливом якого душевного затьмарення діяв він, удаючись до всіх оцих заходів, сенс яких був настільки жахливим? Нафта скинув своє хутряне пальто норковим хутром назовні, став, тримаючи в руці пістолет, на одну із зовнішніх ліній, як тільки Ферґе провів її підбором та перейшов до інших позначок. Коли той був готовий, зайняв свою позицію й Сеттембріні, розстебнувши потерту хутряну куртку. Ганс Касторп струсив із себе заціпеніння, яке сковувало його, і поквапно ще раз виступив наперед.

— Панове, — сказав він пригнічено, — не треба діяти зопалу. Незважаючи на все, мій обов'язок...

— Замовкніть! — різко крикнув на нього Нафта. — Нехай дають знак!

Але ніхто знаку не давав. Виявляється, про це не домовились. Очевидно, треба було вигукнути «сходитись!». Але про те, що це мало прозвучати з вуст нейтральної особи, якось не подумали або, принаймні, не згадали. Ганс Касторп мовчав, і ніхто не збирався його замінити.

— Починаємо! — оголосив Нафта. — Вперед, шановний добродію, стріляйте! — вигукнув він своєму супротивникові й сам пішов на нього, тримаючи пістолет на витягнутій руці та цілячись у груди Сеттембріні, — видовище цілком неймовірне. Те саме зробив і Сеттембріні. На третій крок Нафти він, ще не стріляючи, був уже біля бар'єру; Сеттембріні підняв пістолет дуже високо і натис на гачок. Різкий постріл збудив багатоголосу луну. Гори перекидалися звуками та відзвуками, вся долина наповнилася ними, і Ганс Касторп подумав, що зараз мають збігтися люди.

— Ви вистрілили у повітря, — цілком володіючи собою, промовив Нафта й опустив пістолет.

— Я стріляю, куди мені хочеться.

— Ви стрілятимете ще раз!

— І не подумаю. Тепер ваша черга.

Пан Сеттембріні підвів голову й, дивлячись на небо, став не прямо, а трохи боком до супротивника, що виглядало навіть трохи зворушливо. Очевидно, він чув од когось, що не варто підставляти противникові своє тіло на всю його ширину, і діяв згідно з цією вказівкою.

— Боягуз! — вигукнув Нафта, так ніби цим надто людським вигуком, він хотів зізнатися, що коли стріляєш сам, для цього потрібно більше мужности, ніж коли даєш можливість іншому стріляти в себе, і, піднявши пістолет так, як його не піднімають під час поєдинку, вистрілив собі в голову.

Розпачливий, незабутній момент!

І поки гори грали в м'яча різкими відзвуками його злодіяння, Нафта, чи то хитаючись, чи то падаючи, зробив кілька кроків, високо підіймаючи ноги, круто обернувсь усім тілом праворуч і, описавши дугу, повалився обличчям у сніг.

Усі на мить заціпеніли. Сеттембріні пожбурив свого пістолета і перший кинувся до нього.

— Infelice! — вигукнув він. — Che cosa fai per amor di Dio![120]

Ганс Касторп допоміг йому перевернути тіло. Усі побачили темно-червоний отвір біля скроні. Вони поглянули на це обличчя, але найкраще було якомога скоріше накрити його носовою хустинкою, кінчик якої стирчав з нагрудної кишені Нафти.

Удар грому

Сім років провів Ганс Касторп серед тих, що жили тут, нагорі, — не надто кругле число для прихильників десяткової системи, а все-таки хороше число, по-своєму зручне, так би мовити, своєрідне міфічно-мальовниче часове тіло, приємніше для душі, ніж, наприклад, шістка — сухі півдюжини. За всіма сімома столами посидів він у їдальні, за кожним близько року. Насамкінець опинився за «поганим» російським столом, разом з двома вірменами, двома фінами, одним бухарцем та одним курдом. Він сидів там уже з невеликою борідкою, яку за цей час відпустив, вона була солом'яного кольору й досить невизначеної форми, в чому ми схильні вбачати певну філософську байдужість до власної зовнішности. Й ми маємо піти далі та визнати, що ця схильність нехтувати собою була пов'язана з подібною тенденцією зовнішнього світу нехтувати його. Начальство перестало вигадувати для нього лікувальні “диверсії”. Окрім ранкового запитання, чи «добре» він спав, скорше риторичного й зверненого до кожного пацієнта, надвірний радник лише зрідка заводив з ним розмову, та й Адріатика Мілендонк (у той час, про який ми ведемо зараз мову, вона мала на оці цілком дозрілий ячмінь) зверталася до нього далеко не щодня. Та якщо ми приглянемось уважніше, то це було навіть дуже рідко, а точніше — ніколи. Йому давали спокій, так само дають спокій учневі, який користається своєрідною приємною перевагою: його вже даремно про щось питати, йому нічого не потрібно робити, оскільки він залишається на другий рік, і це питання вже вирішене; він не береться більше до уваги і насолоджується певною оргіастичною формою свободи, додамо від себе, причому виникає запитання, чи може свобода бути інакшою та мати іншу форму, ніж ось така. Принаймні, начальству було вже непотрібно стежити за ним невсипущим оком: усі вже переконалися, що він не виношуватиме в душі жодних свавільних та впертих рішень, це пацієнт надійний і остаточний, він уже давно не уявляє собі жодного іншого місця для мешкання поза санаторієм «Берґгоф», для нього чужа сама думка про можливе повернення на батьківщину... І хіба не ознакою певної безтурботности стосовно його особи було те, що його посадили за «поганий» російський стіл? Цим ми не хочемо сказати нічого принизливого щодо «поганого» російського столу! Жоден з усіх семи столів не мав ані явних переваг, ані недоліків. Можна було сказати, що в санаторній їдальні панувала демократія почесних столів. Тим, хто сидів за цим столом, так само подавали надмірно пишні трапези, сам Радамант почергово сідав за нього, складаючи перед тарілкою свої здоровенні руки; а представлені тут народності були так само, як і решта, представниками людства й так само заслуговували на всіляку повагу, хоча вони й не знали латини та не манірилися надмірно за їжею.

Час, не такий, як на вокзальному годиннику, де велика стрілка одним ривком позначає збіглі п'ять хвилин, а, скорше, такий, як на крихітному годинничку, коли рух стрілки залишається невловним, чи такий, коли незримо, для ока росте трава, хоча потай вона таки виростає, й одного чудового дня це стає очевидним; час, ота лінія, що складається всуціль з непротяглих крапок (Нафта, що неправедно покінчив зі своїм життям, очевидно, запитав би, як можуть суцільні непротяглості утворити лінію), отже, час і далі крадькома та незримо, потай і водночас діяльно виношував зміни. Так, наприклад, хлопчик Тедді одного чудового дня, — але, звичайно, не «за один день», а невідомо, з якого саме дня, перестав бути хлопчиком. Дамам нараз стало незручно садовити його на коліна, коли він часом уставав з ліжка, замість піжами одягав спортивний костюм та спускався до товариства. Непомітно листок календаря перегорнули, й ось уже він сам у певних випадках садовив їх на коліна, що приносило обом сторонам таке саме задоволення, а може, навіть більше. Він став юнаком, не скажемо, що розцвів, але витягся: Ганс Касторп довго не помічав цього, та нараз помітив. Зрештою, ані час, ані швидкий ріст не пішли на користь юнакові Тедді, він не був для цього створеним. Він не одержав благословіння часу і на двадцять першому році помер від хвороби, до якої виявився надто сприйнятливим, і в його кімнаті так само провели дезінфекцію. Ми розповідаємо про це таким спокійним тоном тому, що між його попереднім та новим станом не було особливої різниці.

Але траплялися й серйозніші смертні випадки, смертні випадки на рівнині. Вони більше зачіпали нашого героя, точніше зачепили б раніше. Ми маємо на увазі недавню смерть старого консула Тінаппеля, побляклої пам'яті двоюрідного діда та вихователя Ганса. Консул ретельно уникав шкідливого для нього атмосферного тиску і надав можливість зганьбитися дядькові Тінаппелю під час свого візиту нагору; та врешті дід таки не зміг уникнути апоплексичного удару, і коротка телеграма, складена проте обачно та делікатно, скорше з поваги до померлого, ніж до адресата, якось прибула нагору та була передана в руки внука, коли той лежав у своєму чудовому шезлонгу; після чого Ганс Касторп придбав поштовий папір з чорним обрамленням та написав до своїх двоюрідних дядьків, що він сирота, який втратив батька та матір, тепер осиротів утретє і журиться від того, що йому заборонено і відмовлено перервати своє перебування тут та віддати двоюрідному дідові останню шану.

Говорити про журбу, означало б скрашувати дійсний стан речей, та все-таки у ті дні в очах Ганса Касторпа з'явився задумливий вираз. Смерть діда й раніше не викликала б у нього особливо сильних почуттів, а після кількох доволі фантастичних рочків, згаяних далеко від батьківщини, можливість таких почуттів цілком зникла; проте ця смерть перервала ще одну нитку, ще один зв'язок зі сферою тих, що жили на рівнині й надала тому, що Ганс Касторп справедливо іменував свободою, завершеної цілісности. Й справді, за останній час, який ми описуємо, його спілкування з рівниною цілком припинилося. Він не писав туди, й до нього не писали. Звідтіля він навіть не отримував «Марії Манчіні», оскільки знайшов тут, нагорі, іншу марку, яка прийшлася йому до вподоби, і він став так само вірним їй, як і своїй колишній подрузі: цей сорт допоміг би навіть полярникам серед криги перенести найсуворіші випробування, і, зробивши запас таких сигар, людина ніби лягала на березі моря і могла багато чого витримати; то була особливо ретельно виготовлена сигара, що мала назву «Клятва на Рютлі», була трохи щільнішою за «Марію», сірого кольору, з блакитним колечком; за своїм характером — дуже м'яка та слухняна, вона настільки рівномірно згоряла, перетворюючись на стійкий білосніжний попіл, так що навіть жилки верхнього листа зберігалися; вона могла замінити Гансові Касторпу пісочного годинника, й не раз таки заміняла, оскільки кишенькового годинника він уже не носив. Той годинник зупинився, якось упав з нічного столика, й Ганс Касторп не став брати на себе клопіт з ремонтом та знову пускати його в біг по колу, що вимірював час; тут позначилися ті самі причини, через які він давно вже перестав купувати календарі, оскільки не мав жодного бажання ані щоденно відривати календарний листок, ані зазирати наперед, аби дізнатися, коли буде той чи той день або свято — це робилося заради «свободи», в ім'я «прогулянок берегом моря» та постійно присутнього вічного «тепер», до якого Ганс Касторп, що віддалився від світу, був таким сприйнятливим, тож осягнення герметичного чарівництва, що містилося в тому «тепер», стало головною подією його душевного життя, саме тут і відбувалися всі алхімічні перетворення його душевної сфери.

Ось так він знову лежав на своєму шезлонзі в розпал літа, як і тоді, коли приїхав, і так усьоме замикалося річне коло.

І тут загриміло...

Але сором та острах утримують нас від багатослівних описів того, що загриміло та сталося. Тут уже зовсім неприпустима жодна хвальковитість, жодні мисливські оповідки! Ми лише стримано повідомимо, що загуркотів грім, наближення якого ми всі відчували, що пролунала заглушлива детонація того згубного подратування, що давно вже накопичувалось — історичний удар грому, який, коли говорити про це з досить стриманою повагою, потряс земні основи; а для нас цей удар грому підірвав Зачаровану гору й вельми брутально викинув нашого сплюха за ворота санаторію. Приголомшений, сидить він на траві та протирає очі, адже, незважаючи на всі застереження, не спромігся вчасно вичитати про те з газет.

Його середземноморський друг та ментор незмінно намагався хоч якось допомогти йому та тримати його, важку дитину життя, в курсі подій, що відбувалися на рівнині, повідомляючи про них, принаймні, в загальніших рисах; та учень не дуже прислухався до його слів, адже хоча він, «правлячи», й мріяв про певні духовні тіні речей, та на самі речі уваги не звертав, у речах він бачив виключно тіні — за що його особливо й не можна звинувачувати, адже їхні взаємини й досі залишаються остаточно нез'ясованими.

Тепер усе відбувалося вже не так, як раніше, коли Сеттембріні, сидячи біля ліжка Ганса Касторпа, що прибрав горизонтального положення, та виявивши, що той хворий, намагався вплинути на нього стосовно речей, що визначають життя або смерть, та виправляти його. Тепер навпаки Ганс Касторп, затиснувши руки між колінами, сидів біля ліжка гуманіста, в його кабінетику або біля його денного ложа, в затишній мансардній студії з карбонарськими стільцями та карафкою, розважав його та чемно вислуховував міркування щодо міжнародних подій, адже пан Лодовіко вже рідко бував на ногах. Жахливий кінець Нафти, терористичний акт сперечальника, що впав у відчай, став тяжким ударом для його чутливої натури, він ніяк не міг оклигати після цього і з того часу відчував сильну слабкість та млявість. Його робота над «Соціологією страждань» застрягла на півдорозі, лексикон усіх художніх творів, у яких зображалися людські страждання, далі не просувавсь, і певна Ліга марно чекала відповідного тому своєї енциклопедії; Сеттембріні був змушений істотно обмежити своє співробітництво в організації поступу та звести його до усних висловлювань, дружні відвідини Ганса Касторпа давали йому цю можливість, а то він би був позбавлений і її.

Він говорив слабким голосом, але багато, красиво й палко про самовдосконалення людини на стезі суспільного життя. Його мова ніби крокувала голубиною ходою, та коли він звертався до теми об'єднання всіх звільнених народів заради загального щастя, то в його голосі з'являлися, — хоча він, напевне, не відчував і не хотів того, — інтонації, що нагадували шурхіт орлиних крил; безперечно, це спричинювала його пристрасть до політики — дідівський спадок, що в поєднанні з гуманістичним доробком від батька породив у ньому потяг до красного слова, таким самим чином, як гуманізм та політика поєднались у високій та врочистій, мов тост, ідеї цивілізації, сповненої голубиної лагідности та орлиної відваги, що чекала свого дня, світанку народів, коли принцип зашкарублости буде розбито та постане священний альянс усієї буржуазної демократії... Зрештою, тут відчувалася певна неузгодженість. Пан Сеттембріні був гуманістом, але разом з тим і саме тому, — хоча він не надто охоче в цьому зізнавався, — відчував у собі певну войовничість. Під час дуелі із запеклим Нафтою він поводився в повному сенсі слова як людина, але якщо людяність натхненно поєднувалася з політикою, з ідеєю перемоги й панування цивілізації, той спис громадянина освячувався на вівтарі людства, — видавалося сумнівним, чи зможе він утримати свою руку від кровопролиття; а внутрішні причини все більше сприяли тому, що високі переконання Сеттембріні все більше віддалялися від голубиної лагідности та наближалися до орлиної відваги.

Нерідко його ставлення до міжнародних угруповань було двоїстим, воно затуманювалося сумнівами та непевністю. Ще не так давно, десь років півтора-два тому, в розмові з Гансом Касторпом він висловлював стурбованість з приводу спільних дипломатичних дій його країни та Австрії в Албанії; з одного боку, вони надихали його, оскільки були спрямовані проти позбавленої латинського культурного впливу напівазіатської країни, проти батога та Шліссельбурга, а з другого боку — його мучило те, що то була недостойна спілка зі споконвічним ворогом, з принципом зашкарублости та гніту народів. Великі позики, які минулої осени Франція надала Росії для побудови залізничної мережі в Польщі, так само викликали в нього суперечливі почуття. Адже пан Сеттембріні належав до франкофільної партії своєї країни, і тут годі дивуватись, адже недарма його дід поставив на один щабель дні Червневої революції з днями сотворіння світу; проте угода цивілізованої республіки з візантійськими скіфами морально бентежила його, щоправда, міркуючи про стратегічне значення цієї залізничної мережі, його пригнічений настрій змінювався на почуття надії та радости. Потім сталося вбивство ерцгерцога, яке прозвучало для всіх, окрім німецьких сплюхів, сигналом тривоги, знаком для посвячених, до яких ми з повним правом можемо зарахувати пана Сеттембріні. Ганс Касторп бачив, що той по-людськи жахається такого злодіяння, але бачив також його радісне хвилювання від думки про те, що то є діяння народне й визвольне, скероване проти ненависної йому цитаделі зла, хоча не можна було забувати, що той акт був результатом московських зусиль. Це дуже тривожило Сеттембріні, проте не зашкодило йому за три тижні назвати ультимативні вимоги, які висунула певна монархія до Сербії, образою людства та жахливим злочином, — з погляду його наслідків, у характер яких він був посвячений; але якраз їх він, як масон, вітав, аж захлинався...

Словом, переживання Сеттембріні були вельми складними, як і та фатальна подія, за швидким назріванням якої він спостерігав, намагаючись натяками відкрити на неї очі своєму вихованцеві; проте національна ввічливість та милосердя не давали йому висловитися відверто. В перші дні мобілізації, коли вперше було проголошено війну, він узяв за звичай простягати гостеві обидві долоні й потискати йому руки, що глибоко розчулювало нашого телепня, але сенс такого до нього ставлення не дуже доходив до його свідомости.

— Друже мій! — вигукував італієць. — Порох, друкарський верстат, звичайно, саме ви колись їх винайшли! Але якщо ви гадаєте, що ми виступимо проти революції... Caro...[121]

У дні марудного, болючого, як мука, чекання, коли нерви всієї Європи були напружені до краю, Ганс Касторп не бачився з Сеттембріні. Очманілі газети проникали тепер із рівнини до нього на балкон, пронизували дрожем увесь будинок, наповнювали задушливим смородом пороху їдальню і навіть кімнати тяжких хворих та морібундусів. То були миті, коли сплюх, який не знати як опинився на траві серед галявини, ще не розуміючи, що трапилось, повільно підвівся, потім сів та протер очі... Але домалюймо цю картину, щоб правильно відтворити порухи його душі. Він підібрав під себе ноги, підвівсь та роззирнувся. Він збагнув, що його розчаровано, порятовано, звільнено, але то була не його заслуга, як він був змушений із соромом зізнатися самому собі, з попереднього життя він був викинутий зовнішніми стихійними силами, для яких його визволення було справою досить другорядною і, так би мовити, побічною. Хоча його скромна доля розчинялася на тлі загальної долі людства, та чи не проявлялась і в ній якась, призначена особисто йому, а отже божественна доброта та справедливість? Чи не допустило життя знову до себе свою грішну, важку дитину, без обіцянок легкого добробуту, лише ось так — суворо та серйозно, через випробування, яке, можливо, означало зовсім не життя, а три почесних залпи на честь його, грішного? Й ось він упав на коліна, підвів очі та простяг руки до сірчано-сірого неба, яке, проте, вже не було печерним склепінням над Гріховною горою.

Саме в цій позі й застав його пан Сеттембріні, — звичайно, в образному сенсі, адже насправді зарозумілість нашого героя не допустила б таких театральних жестів. У зарозумілій дійсності ментор застав його за пакуванням валіз, оскільки Ганс Касторп з моменту свого пробудження опинився втягнутим у маячню та вир поквапних від'їздів, спричинених вибуховою силою громового удару, який пролунав у низині. «Вітчизна» нагадувала розтривожений мурашник. Колонія тих, хто жив тут, нагорі, стрімголів кинулася донизу, на глибину п'яти тисяч футів, у долину випробувань, зависаючи на підніжках іграшкового потяга, кидаючи багаж, який штабелями лежав на пероні вокзалу, що кишів людьми, до якого мовби вже долинав задушливий гар пожарищ; і Ганс кинувся разом з усіма. Серед товчії Лодовіко обійняв його, в прямому сенсі слова, і як людина південна (чи як росіянин), розцілував його в обидві щоки, що дуже збентежило вихованця, котрий від'їжджав самочинно. Та він заледве зовсім не втратив самовладання, коли Сеттембріні в останню мить назвав його просто по імені: «Джованні», й, нехтуючи прийнятою на цивілізованому Заході формою звертання, назвав його на «ти»!

— Е così in giù, — промовив він, — in giù finalmente! Addio, Giovanni mio![122] Я бажав для тебе іншого від'їзду, що поробиш, боги вирішили саме так, а не інакше. Я сподівався, що ти поїдеш до своєї роботи, а ти їдеш серед своїх воювати. Боже мій, виходить, це судилося саме тобі, а не нашому лейтенантові. Як життя грається з нами... Воюй хоробро там, де близькі тобі по крові! Більшого зараз ніхто не може зробити. А мені пробач, якщо рештку своїх сил я віддам на те, щоб і свою країну підштовхнути до боротьби на тому боці, який підкаже її дух та її священні інтереси! Addio!

Ганс Касторп просунув голову серед десятка інших голів, що зайняли все віконце, і помахав поверх них рукою. Сеттембріні також помахав правицею, а безіменним пальцем лівиці ледь торкнувся кутика ока.

Де ми? Що це? Куди заблукали ми вві сні? Сутінки, дощ, багно, багряна заграва на похмурому небі, а небо невпинно гуркоче тяжким громом, ним пересичене сире повітря, пронизане свистячим виттям, шаленим виттям, що по-диявольському наростає й розривається, на всі боки розкидаючи осколки, бризки, тріск і полум'я, та завершується стогоном, криком, заглушливим виском сурм та барабанним боєм, що підганяє людей уперед чимраз швидше й швидше... Он ліс, із нього витікають безбарвні юрби солдатів, вони біжать, падають, підстрибують. Ось пасмо пагорбів на тлі далекого пожарища, ота заграва часом переходить у відкрите полум'я. Довкола нас хвилясті лани, пориті, потолочені. Узліссям тягнеться брудний, устелений поламаним гілляччям шлях, від нього, вигинаючись дугою, веде до пагорбів грудкуватий, перепорпаний путівець. На холоднім дощі — голі стовбури понищених дерев. Ось дороговказ, але даремно звертатися до нього, в напівтемряві нічого неможливо розібрати, до того ж напис на дошці пошкоджений снарядом. Схід чи Захід? Це рівнина, це війна. А ми, наполохані примари на дорозі, що соромливо шукають позірної безпеки й зовсім не охочі до вихвалянь та мисливських оповідок, приведені сюди духом нашої оповіди, аби серед сірих солдатів, що висипали з лісу та біжать і падають під барабанний бій, який підганяє їх уперед, відшукати нашого супутника протягом стількох років, нашого добродушного грішника, чий голос ми так часто чули, та ще раз зазирнути в його нехитрі очі, перш ніж остаточно втратити його з виду.

Цих солдатів підтягли сюди, щоби внести рішучий перелом у бій, який тривав уже цілий день і мав на меті знову заволодіти позиціями на пагорбах, а також селами, що розташовані позаду них, які два дні тому були захоплені супротивником. Це полк добровольців, сама молодь, переважно — студенти, ще новачки на фронті. Їх підняли по тривозі серед ночі, до ранку везли потягом, потім півдня вони йшли пішки під дощем жахливими дорогами, й навіть не дорогами, які було забуто, брести довелося через болота й поля, сім годин поспіль, у намоклих шинелях, у повному обладунку, то була аж ніяк не розважальна прогулянка; аби не загубити чобіт, доводилося ледь не щокроку нахилятися і, запхнувши пальця у вушко халяви, витягати ногу з рідкої багнюки. Тож, аби перейти через невеликий луг, їм знадобилася ціла година. Й ось вони тут, їхня молодість усе передолала, їхні схвильовані й достоту змучені тіла, напруга яких підтримувалася щонайглибшими резервами життєвих сил, не прагнуть відібраного в них сну й не вимагають їжі. Їхні мокрі, заляпані грязюкою, обрамлені ремінцями обличчя під обтягнутими, сірими, зсунутими назад шоломами аж пашать. Вони пашать від утоми та від утрат, яких зазнали при переході через болотистий ліс. Адже ворог, дізнавшись про їхнє наближення, відкрив по них загороджувальний вогонь шрапнеллю та крупнокаліберними гранатами, той вогонь ще в лісі накривав їхні групи, вибиваючи людей з лав, а тепер з ревом, бризками й полум'ям шмагав по них на широкім перелозі.

Вони мусили перейти через той переліг, оті три тисячі збуджених мовби у пропасниці хлопчиків, вони зі своїми багнетами мали як підкріплення підтримати атаку на окопи, вириті перед пагорбами та поза ними, атаку на палаючі села, та мали просунутися до певного пункту, зазначеного в наказі, що лежав у кишені в командира. Їх три тисячі, щоб могло залишитися, принаймні, дві, коли вони дійдуть до пагорбів та сіл; у цьому полягає сенс саме такої кількости. Вони є єдиним тілом, яке навіть за умови великих утрат має бути спроможним до дій та перемог, все ще вітати атаку багатоголосим «ура», незважаючи на те, що багато хто відстав, вибився з ладу. Деякі вибули ще під час форсованого маршу, для якого вони виявилися надто молодими та кволими. Зблідне, похитнеться такий юнак, зціпивши зуби вимагатиме від себе проявити мужність, але врешті таки відстане. Якийсь час іще бреде за маршевою колоною, рота за ротою переганяють його, і ось його вже немає, поточився і впав де прийшлося. Потім почався розщеплений ліс. Та з нього виходить ще багато солдатів; три тисячі можуть витримати добряче кровопускання, вони досі залишаються військовою частиною, що кишить людьми. Ось вони вже заполонили місцевість, яку безперервно шмагають дощі, шосе, путівець, поле з непролазною болотякою. Ми, зрячі тіні, скоро опиняємося посеред них. На галявині вони натренованими точними рухами наставляють багнет, далеким громом гримить барабанний дріб, і вони кидаються вперед, кричать зірваними голосами, над силу, як у кошмарі, переставляючи ноги, адже грудки землі прилипають свинцевим тягарем до їхніх незграбних чобіт.

Вони кидаються додолу, коли на них із завиванням летить снаряд, знову схоплюються та квапляться бігти далі з криками по-юнацькому ламких голосів та радіють, що в них не влучило. Але по тому снаряд улучає, й вони падають, розкинувши руки, поранені в чоло, в серце, в живіт. І ось вони вже лежать обличчям у багні й більше не рухаються. Лежать, горбатячись ранцями, зарившись у землю, судомно чіпляючись руками за повітря. А ліс висилає нових, і ті також кидаються додолу, й схоплюються, і з криком або мовчки, спотикаючись, квапляться бігти вперед попри тих, що вже вибули з лав.

Ось така молодь, з ранцями та примкнутими багнетами, в заляпаних багном шинелях та чоботях! Звичайно, з гуманістичною прекраснодушністю можна було б малювати й зовсім інші картини. Можна було б уявити собі таке: ось ці юнаки об'їжджають коней та купають їх у морській бухті, ось вони прогулюються зі своїми коханими берегом моря, й один з них щось шепоче на вухо розчуленій нареченій, ось вони з дружньою радістю навчають один одного стрільби з лука. Та замість цього вони лежать, упершись носом у багно та попіл. На все це вони йдуть з радісною готовністю, хоча і з безмежним страхом та нездоланною тугою за рідною домівкою; то є щось високе й водночас воно викликає сором, але все це не має бути виправданням за таке їхнє становище.

А ось і наш знайомець, ось Ганс Касторп! Ми вже здалеку впізнали його за борідкою, яку він відпустив, сидячи за «поганим» російським столом. Він так само пашить і змок, як і всі. Він біжить, його ноги обважніли від налиплої в полі багнюки, рука стискає гвинтівку з багнетом. Погляньте, товаришеві, що вибився з лави, він наступив на руку своїми чобітьми із набійками, він глибоко затоптує цю руку в укриту поламаним гілляччям в'язку землю. І все-таки це він. Що? Він співає? Так співають іноді, не помічаючи нічого навкруг, так стиха підспівував і він, заціпенівши від хвилювання, без думок, з уривчастим диханням:

Він падає. Ні, він кидається пластом на землю, бо йому назустріч мчить пекельне виття, то великий бризантний снаряд, огидна цукрова голівка з того світу. Він лежить, утискаючись обличчям у прохолодну багнюку, розкинувши ноги, вивернувши ступні та впираючись підборами в землю. Важкий снаряд, продукт здичавілої науки, начинений усім найгіршим, що є на світі, за тридцять кроків од нього, ніби сам диявол, глибоко загрузає в землю і розривається в ній з підступною, лютою силою та викидає високий, мов будинок, фонтан землі, вогню, заліза, свинцю та пошматованих людей. Адже там лежали двоє — вони були друзями й лягли поряд у мить небезпеки; тепер їхні останки змішалися й зникли.

О, яка ганьба, ота наша безпека тіней! Геть! Цього ми не станемо розповідати! Чи влучив осколок і в нашого знайомого? Нараз йому здалося, що так. Величезна грудка землі вдарила його по нозі, було досить боляче, але то пусте. Він підводиться, накульгуючи, бреде далі обважнілими від налиплої землі ногами і далі наспівує:

Ось так, у юрмищі, під дощем, серед сутінок ми втрачаємо його з виду.

Прощавай, Гансе Касторп, простодушна, важка дитино життя! Оповідь про тебе добігає кінця. Ми оповіли все до останку; оповідь ця не була ані короткотривалою, ані довгоплинною, оскільки це була герметична оповідь. Ми розповіли її заради неї самої, не заради тебе, адже ти був простаком. Та врешті ця оповідь таки про тебе; адже все це відбулося саме з тобою, очевидно, в тобі таки щось було таке, і ми не станемо заперечувати тієї педагогічної прихильности до тебе, яка розвинулася в нас упродовж оповіди й яка могла б змусити нас злегка торкнутися кутика ока, думаючи про те, що в майбутньому ми з тобою більше не побачимося й не чутимемо від тебе звісток.

Щасливої дороги — чи залишишся ти живим, чи ні! Надії на життя в тебе не великі: лютий танок смерти, в який тебе затягли, триватиме ще не один грішний рочок, і ми не можемо закладатися, що ти виживеш. Правду кажучи, це питання ми з певною безтурботністю залишаємо відкритим. Пригоди твоєї плоті та духа, що поглибили твою простоту, дали тобі можливість пережити в дусі те, що навряд чи доведеться пережити в тілі. Були хвилини, коли зі смерти та тілесної розбещености перед тобою як «правителем» виникла сповнена передчуття майбутнього мрія про любов. Та чи з цього світового бенкету смерти, з цієї жахливої тваринної жаги, що запалює вогнем дощове призахідне небо, може колись вирости любов?

FINIS OPERIS.