Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів]

§ 1. Поняття та риси правових відносин

Відносини, в яких учасники суспільних відносин виступають носіями прав і обов’язків відповідно до норм права, становлять одну з найважливіших сфер суспільного життя. Правовідносини виникають, змінюються або припиняються скрізь, де діє право. Вони супроводжують людину протягом усього її життя. Правовідносини є юридичним виразом різноманітних суспільних відносин, вони виникають на основі економічних, політичних, моральних, духовних, майнових, культурних та інших відносин за допомогою врегульовання їх правом. Так, фактичні сімейні відносини в результаті їх правового урегулювання набули виразу шлюбно-сімейних правовідносин, економічні — господарських, політичні — відносин з управління державними справами.

Правова регламентація відбувається щодо найбільш важливих відносин, які мають істотне значення для суспільства і держави (це відносини з реалізації владних повноважень органами держави, з приводу реалізації та захисту прав і свобод громадян, трудові, майнові, шлюбно-сімейні відносини тощо). Проте воля держави не може принципово змінювати основоположний характер суспільних відносин за допомогою правових засобів, а тим більше утворювати нові суспільні відносини. Коли б це було можливим, суспільство без зайвих зусиль за допомогою процесу нормотворчості позбулося б багатьох своїх проблем і вирішило всі свої невідкладні питання.

Роль права обмежується регулюванням та стабілізацією суспільних відносин. Держава за допомогою законів може або прискорювати динаміку окремих суспільних відносин, розкриваючи простір для розвитку прогресивних суспільних тенденцій, або, навпаки, стримувати, обмежувати негативні зв’язки і процеси. Наприклад, джерелом ринкових відносин в Україні є не закони, які сприяють підприємницькій діяльності, а реальні життєві процеси, що визрівають в суспільному житті.

Правовідносини — це суспільні відносини, які є юридичним виразом фактичних суспільних відносин, де одна сторона на основі правових норм вимагає від іншої сторони виконання певних дій або утримання від них, а інша сторона повинна виконати ці вимоги, що охороняються державою.

Найхарактернішими ознаками правовідносин як особливого виду суспільних відносин є те, що:

1) це суспільні відносини, які виникають тільки між людьми та їх об’єднаннями і безпосередньо пов’язані з їх діяльністю та поведінкою. Власник майна може реалізувати свою правомочність тільки у відносинах з іншими людьми. Він може продати, подарувати, віддати майно у володіння іншої особи, а також вимагати додержання свого права власності від людей і організацій;

2) це ідеологічні відносини, оскільки до свого виникнення вони проходять крізь свідомість людей, в якій складається модель майбутніх стосунків з огляду на існуючі загальнолюдські цінності і суспільні пріоритети. Сучасне українське право виражає загальнолюдські принципи, захист яких є ідеологією нашої держави і суспільства. Перехід до ринкових відносин та вільної підприємницької діяльності, соціальна спрямованість державної політики щодо найуразливіших прошарків суспільства, відродження духовності і національної культури — все це ідеологія українського суспільства і держави, яка втілена в правових нормах і правовідносинах;

3) вони виступають юридичним виразом економічних, політичних, сімейних та інших відносин, впливають на суспільні відносини, що склалися на їх ґрунті. Так, існують економічні відносини і правовідносини, що склалися у зв’язку з правовим регулюванням господарської діяльності суб’єктів права, які неминуче впливають на економічні відносини;

4) вони виникають, припиняються або змінюються на основі правових норм, які впливають на поведінку людей і через неї реалізуються. Наявність правовідносин демонструє реальну силу права і його життєву спроможність та ефективність. В той же час дія принципу «дозволено все, що не заборонено законом» зменшує жорстку залежність правовідносин від правових приписів. У господарських відносинах нерідко виникають ситуації, що прямо не врегульовані нормативними актами, коли діють інститути аналогії права і аналогії закону.

А за умов неможливості застосування аналогії права та закону суб’єкти правовідносин керуються загальноправовими принципами справедливості, доброчесності, розумності тощо;

5) суб’єкти правовідносин пов’язані між собою суб’єктивними правами і юридичними обов’язками. Сторони в правовідносинах виступають як уповноважені і зобов’язані особи, де права та інтереси одних осіб можуть бути реалізовані через виконання обов’язків іншими. Носій суб’єктивного права — особа уповноважена, а носій юридичного обов’язку — зобов’язана. Наприклад, кредитор є уповноваженою особою, а боржник — зобов’язаною;

6) взаємна поведінка учасників правовідносин індивідуалізована і чітко визначена. Суб’єкти правовідносин (державні органи, фізичні або юридичні особи), як правило, відомі заздалегідь, їх дії скоординовані ще до початку цих відносин, чого немає в інших суспільних відносинах. Індивідуалізація при цьому відбувається подвійно: а) поіменно, коли суб’єкти права названі своїм повним ім’ям (для фізичних осіб) і повними реквізитами (для юридичних осіб). Наприклад, в шлюбно-сімейних відносинах особи, які беруть шлюб, попередньо визначені у заяві про реєстрацію шлюбу; в правовідносинах з перевезення вантажів попередньо визначені замовник і транспортна організація — перевізник; б) за визначенням ролей — у даному разі поіменне (реквізитне) визначення суб’єктів не має значення, вказуються тільки їхні ролі: продавець — покупець, пасажир — перевізник, замовник — виконавець;

7) вольовий характер правовідносин обумовлений тим, що вони виникають і реалізуються на основі волевиявлення хоча б одного з їх учасників, обов’язково проходячи крізь їх свідомість і виражаючи їх волю. Для виникнення окремих правовідносин необхідне волевиявлення всіх учасників (наприклад, укладання шлюбу, оренда майна, субпідрядні роботи), існують також правовідносини, для виникнення яких достатньо волевиявлення однієї особи (наприклад, порушення кримінальної справи уповноваженою особою). Вольовий характер правовідносин проявляється і в тому, що вони відображають зміст правового припису, реалізацію якого вони забезпечують;

8) охороняються державою, як і право в цілому, інші суспільні відносини такого забезпечення не мають. Гарантування умов законності і правопорядку означає, що держава охороняє усі правовідносини, які є в суспільстві.

До складу правовідносин включають суб’єктів і об’єкти правовідносин та їх юридичний зміст (сукупність прав і обов’язків сторін)

§ 2. Види правових відносин

Правовідносини є досить багатоманітними і можуть бути класифіковані за різними критеріями на окремі види.

Правовідносини, в яких реалізація суб’єктивних прав однієї особи можлива лише через виконання обов’язків іншою особою, в юридичній літературі називаються відносними. В таких правовідносинах поведінка суб’єктів права залежить від волі обох сторін і впорядковується відповідно до вимог правової норми, наприклад, поведінка покупця і продавця при купівлі-продажі товарів. Відносини, засновані на можливості безпосереднього використання суб’єктом своїх суб’єктивних прав без втручання інших суб’єктів у сферу його діяльності, називаються абсолютними. Наприклад, відносини, побудовані на можливості власника розпоряджатися своїм майном, або загальна вимога додержуватися заборон (не вбивати, не грабувати та ін.) повністю залежать від самої особи.

Правові відносини можна класифікувати за предметом правового регулювання на конституційні, цивільні, адміністративні, трудові, фінансові та ін. Наприклад, відносини, пов’язані з прийомом на роботу, звільненням з роботи працівника власником або уповноваженим ним органом, — це трудові правовідносини; відносини, пов’язані з укладенням угоди про надання банком кредиту фермеру — це цивільні правовідносини; відносини з виконання Державного бюджету організаціями та установами — це фінансові правовідносини тощо.

За функціональним призначенням виокремлюють дві великі групи правовідносин: регулятивні та охоронні.

Регулятивні правовідносини виникають на основі юридичних дозволів і втілюються в правомірних діях суб’єктів, регулюючи відповідні суспільні відносини (наприклад, на основі відносин, пов’язаних з користуванням комунальними послугами, виникають правовідносини з своєчасної сплати за них).

Охоронні правовідносини виникають на основі юридичних заборон і є результатом вчинення суб’єктами правопорушень (наприклад, накладання штрафу у зв’язку з перевищення водієм автотранспорту встановленої швидкості).

Слід також розрізняти матеріально-правові та процесуально-правові правовідносини. Матеріально-правові правовідносини виникають на основі норм матеріального права, їх змістом є права і обов’язки сторін. Наприклад, матеріальні правовідносини виникають з приводу права на освіту, на охорону здоров’я, на особисту безпеку. Процесуально- правові правовідносини реалізують норми процесуального права і виникають на основі організаційних відносин. Вони є похідними, вторинними від норм матеріального права і встановлюють процедуру реалізації прав і обов’язків суб’єктів права, порядок вирішення юридичних справ. До них належать цивільно-процесуальні, кримінально- процесуальні, адміністративно-процесуальні, господарсько-процесуальні та інші процесуальні відносини, наприклад, процедура проходження зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО).

За часом дії розрізняють довгострокові та короткострокові правовідносини. Довгострокові правовідносини тривають певний час (визначений або невизначений), наприклад, відносини, що виникли з договору про виконання підрядних робіт капітального будівництва або договору про перевезення вантажу на значну відстань. Короткострокові правовідносини тривають протягом незначного часового відрізка і припиняються одразу після виконання учасниками своїх прав і обов’язків (наприклад, при укладенні договору залізничного перевезення).

§ 3. Суб’єкти правових відносин, їх види. Правосуб’єктність

Суб’єкт правовідносин — це такий учасник суспільних відносин, який виступає як носій юридичних прав і обов’язків.

Поняття суб’єктів правовідносин і суб’єктів права не завжди збігаються. Правовідносини — не єдина форма реалізації норм права. Малолітні діти, душевнохворі люди, які є суб’єктами права, не можуть бути суб’єктами правовідносин. Конкретний громадянин завжди є суб’єктом права, але не завжди є учасником правовідносин.

У правовідносинах беруть участь не менше двох сторін, хоча учасниками правовідносин може бути необмежене коло осіб. Слід зазначити, що суб’єктами правовідносин можуть бути тільки люди або об’єднання людей.

Суб’єкти правовідносин поділяються на індивідуальні (фізичні особи) і колективні (об’єднання осіб).

Індивідуальними суб’єктами правовідносин є: громадяни, іноземні громадяни; особи без громадянства (апатриди); особи з подвійним громадянством (біпатриди). Індивідуальні суб’єкти правовідносин діють в усіх сферах суспільного життя: політичній, економічній, соціальній, ідеологічній та ін. На території України найбільше коло прав і обов’язків належить її громадянам, права інших осіб обмежені встановленими для них законами, зокрема, вони не можуть проходити службу в лавах Збройних Сил України, обіймати окремі посади в органах державної влади тощо.

Фізична особа набуває прав і обов’язків та здійснює їх під своїм ім’ям, яке складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не визначене законом або звичаєм національної меншини, до якої вона належить. У деяких випадках фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім’я) або діяти без зазначення імені.

Спеціальним індивідуальним суб’єктом є посадова особа (Президент, суддя, інспектор ДАІ та ін.). Певні особливості правового статусу притаманні також особам з подвійним громадянством, які є одночасно і громадянами, і іноземцями.

Об’єднуючись, індивідуальні суб’єкти створюють колективних суб’єктів правовідносин, до яких можна віднести державні органи, партії, спортивні організації, колективи підприємств, організації, котрі можуть бути як недержавними, так і державними.

Спектр недержавних організацій досить значний і різноманітний. Це приватні підприємства і господарські товариства, національні та іноземні фірми і компанії, комерційні банки і підприємницькі асоціації, приватні культурні, освітянські та медичні установи, громадські об’єднання тощо. Діяльність державних органів пов’язана з реалізацією завдань і функцій держави. До них належать державні органи, посадові особи, державні організації, державні установи, державні підприємства.

Державні і недержавні організації реалізують свої повноваження шляхом видання нормативних та індивідуальних актів, а також через їх виконання і додержання завдяки матеріальним, організаційним та примусовим заходам. Наприклад, місцеві органи влади та органи самоврядування організують і забезпечують роботу житлово-комунальних, транспортних, лікувальних структур; органи внутрішніх справ забезпечують охорону правопорядку; суд постановляє вироки і рішення; ректор вищого навчального закладу відраховує студента за академічну заборгованість. Саме таким чином суб’єкти правовідносин беруть участь у соціально-політичному житті суспільства та держави.

Деякі з перелічених колективних суб’єктів правовідносин, діяльність яких так чи інакше пов’язана з необхідністю брати участь у господарській діяльності, здатні набувати статусу юридичної особи.

Юридичною особою визнається організація, яка створена і зареєстрована у встановленому законом порядку і характеризується такими ознаками, як організаційна єдність, відокремлене майно, можливість від свого імені набувати права та виконувати обов’язки, бути позивачем і відповідачем у загальному чи господарському суді.

Суб’єктом правовідносин є також держава, яка може вступати в різні правовідносини, зокрема: а) міжнародно-правові — відносини з іноземними державами; б) державно-правові — відносини щодо прийому в громадянство, нагородження державними відзнаками та нагородами тощо; в) цивільно-правові — відносини з приводу державної власності з іншими суб’єктами права; г) процесуально-правові — відносини при постановленні судових рішень і вироків від імені України тощо. Держава може виступати позивачем або відповідачем у суді, хоча і не є юридичною особою.

Суб’єкти права реалізують свої права і обов’язки завдяки наявності у них правосуб’єктності, яка є можливістю і здатністю особи бути суб’єктом правовідносин з усіма правовими наслідками. Право- суб’єктність разом із нормою права та юридичним фактом є передумовою виникнення правовідносин.

Правосуб’єктність складається з правоздатності, дієздатності та деліктоздатності разом узятих. Ця категорія має об’єднуючий характер і відображає ситуації, коли правоздатність і дієздатність є невід’ємними одна від одної за часом. У колективних суб’єктів права правоздатність і дієздатність збігаються за часом виникнення і дії.

Правосуб’єктність визначає становище людини в суспільстві, є умовою і гарантією стабільності її правового статуту. Згідно з ст. 22 Конституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Правосуб’єктність фізичних та юридичних осіб визначається в їх правовому статусі, а правовий статус державних органів і організацій - в їх компетенції.

Правоздатність — це абстрактна здатність суб’єкта права мати суб’єктивні права і юридичні обов’язки. Кожна фізична особа є правоздатною від народження і до смерті. Правоздатність притаманна усім учасникам правовідносин, хоча вони не повинні обов’язково реалізовувати усі надані їм права. Правоздатність — це не просто сума будь-яких прав, не кількісне їх відображення, а необхідний і постійно діючий стан особистості, елемент її правового статусу, передумова її правоволодіння. Вона має загальний і універсальний характер, хоча окремо взята особа не може бути одночасно носієм усіх прав і обов’язків. Отже, правоздатність — це категорія, однакова для усіх її учасників, хоча кількість прав і обов’язків в окремих суб’єктів може бути різною.

Правоздатність поділяється на загальну і спеціальну. Загальна правоздатність — це здатність володіти будь-якими з передбачених чинним законодавством прав і обов’язків. Спеціальна правоздатність — це здатність, пов’язана з певними особливостями суб’єкта, або така, що потребує спеціальних знань (наприклад, правоздатність лікаря, міліціонера, інваліда, дитини тощо).

Головним змістом правоздатності фізичних осіб є не реальні права учасників правовідносин, а принципова можливість їх мати. Правоздатність людини невід’ємна від особистості, її неможливо відібрати, скасувати або скоротити, вона не залежить від професії, статі, віку, національності, майнового стану та інших життєвих обставин; вона не може нікому передаватися. Юридична особа здатна мати такі права і обов’язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

Правоздатність юридичних осіб є завжди спеціальною. Вона виникає з моменту їх державної реєстрації, а в окремих випадках згідно з чинним законодавством про підприємницьку діяльність — із моменту одержання ними ліцензій на спеціально визначені види діяльності (наприклад, ліцензії на право займатися медичною або юридичною практикою). Правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду. Вона виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України запису про її припинення. Правоздатність юридичних осіб припиняється разом з їх ліквідацією і обмежена тими завданнями та правомочностями, які зафіксовані в статутах і положеннях цих юридичних осіб.

Дієздатність — це здатність суб’єкта правовідносин своїми діями приймати на себе обов’язки і використовувати свої права. Іншими словами, це можливість реалізовувати правоздатність. Дієздатність особи поширюється на всі сфери правового регулювання суспільних відносин, її обсяг залежить від віку та психічного стану особи. Щодо дієздатності юридичної особи, то остання набуває прав і обов’язків та здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Зокрема, цивільна дієздатність — це здатність фізичних осіб своїми діями набувати для себе цивільні права і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. З огляду на це, в ЦК України визначено такі її рівні: часткова, неповна, повна, обмежена.

Часткова дієздатність встановлюється для малолітніх осіб (що не досягли 14 років/ Неповна дієздатність встановлюється для фізичних осіб віком від 14 до 18 років (неповнолітніх осіб). Повну дієздатність має фізична особа, яка досягла 18 років (повноліття). Набуття повної дієздатності можливе і в таких випадках: у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття; фізичною особою, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором; неповнолітньою особою, яка записана матір’ю або батьком дитини; фізичною особою, яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю (за наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування).

Обмежена дієздатність фізичної особи встановлюється судом, якщо особа страждає на психічний розлад, що істотно позначається на її здатності усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Також суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище.

Фізична особа може бути визнана недієздатною тільки судом, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу нездатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка. Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє опікун. Він же несе відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою.

Деліктоздатність — це здатність суб’єкта права нести відповідальність за свої протиправні вчинки. Загальна юридична відповідальність громадян настає з 16 років, а кримінальна відповідальність, за умов вчинення особливо тяжких злочинів, — з 14 років.

Правовий статус суб’єктів права — це сукупність усіх прав, обов’язків і законних інтересів суб’єктів права. Правовий статус кожної особи є індивідуальним (наприклад, чоловік не може мати відпустки за пологами, а кожна людина має право на власне ім’я). Крім того, слід розрізняти конституційний і спеціальний статуси громадян. Конституційний статус у всіх громадян є однаковим: основні права і свободи однаковою мірою належать усім громадянам. А спеціальний статус суб’єктів пов’язаний з різними природними і правовими чинниками, які зумовлюють їх певні особливості. Так, спеціальний статус мають особи, які обіймають певну посаду або займаються певним видом діяльності, наприклад, статус державного службовця, статус студента, статус особи, яка постраждала внаслідок аварії на Чорнобильський АЕС та ін. Відмінність у правовому статусі осіб полягає у: 1) розбіжностях, пов’язаних з природними чинниками (статус дитини, статус пенсіонера, статус жінки); 2) розбіжностях, пов’язаних із юридичними чинниками (статус депутата, статус в’язня, статус посадової особи).

§ 4. Поняття і види об’єктів правових відносин

З позицій філософії під об’єктом розуміють те, що протистоїть суб’єкту в його предметно-практичній і пізнавальній діяльності. Об’єкт права — це суспільні відносини, які можуть бути предметом правового регулювання і потребують його.

Об’єктом правовідносин є матеріальні або нематеріальні блага, задля одержання, передачі або використання яких виникають права і обов’язки учасників правовідносин.

Об’єкти правовідносин конкретні й індивідуалізовані, вони пов’язані з правами і обов’язками суб’єктів правовідносин, можливістю користуватися і розпоряджатися будь-чим і дають змогу претендувати на певні за характером дії інших осіб. Залежно від характеру і видів правовідносин їх об’єктами є:

1) предмети матеріального світу: частини матеріальної природи, природні ресурси, земля, надра, ліс тощо;

2) речі і цінності: засоби виробництва і споживання, будівлі, цінні папери, гроші та ін. Вони є об’єктами майнових правовідносин, таких як купівля-продаж, дарування, застава, обмін, зберігання, спадкоємство тощо;

3) особисті немайнові блага: життя, безпека, честь, гідність, відпочинок, освіта, здоров’я, свобода, право на ім’я, недоторканність житла та ін. Вони є об’єктами правовідносин різних галузей права і врегульовані нормами кримінального, адміністративного, цивільного, конституційного, сімейного права тощо;

4) послуги як результат певної поведінки, внаслідок якої виникають права і обов’язки суб’єктів правовідносин, мають місце у сферах управління, побутового обслуговування, господарській, культурній, освітянській та інших сферах діяльності людини (наприклад, правовідносини, які виникають з приводу перевезення вантажу). Уповноважену особу в цих випадках цікавить не дія, як іноді тлумачиться в літературі, а результат дій зобов’язаної особи — доставлення перевізником вантажу в пункт призначення у визначений строк;

5) продукти духовної творчості — це результати інтелектуальної діяльності: твори мистецтва, музики, літератури, «ноу-хау», комп’ютерні програми та ін. З приводу таких об’єктів виникають правовідносини духовного характеру (наприклад, відвідування картинної галереї, театральної вистави, опери, балету тощо).

§ 5. Суб’єктивні права, правомочність та юридичні обов’язки суб’єктів права

Виникаючи на основі суб’єктивних прав, правомочність і юридичні обов’язки становлять юридичний зміст правовідносин, аналіз яких формує уявлення про характер і мету правовідносин. Змістом правовідносин, що виникають у процесі суспільного розвитку, є суб’єктивні права та юридичні обов’язки їх учасників, що охороняються державою. В правовідносинах суб’єкти права виступають контрагентами в процесі виконання ними вимог норми права і набуття певних прав і обов’язків (покупець — продавець, позивач — відповідач).

Суб’єктивне право завжди належить уповноваженій особі, яка має певний матеріальний, духовний, політичний, сімейний та інший інтерес. У можливості задоволення цього інтересу і полягає соціальна цінність суб’єктивного права. Самореалізація певного інтересу особи можлива лише за умов її бажання. Однак межі можливої поведінки чітко окреслені нормами позитивного права. Суб’єктивне право визначає міру можливої поведінки. Наприклад, особа може перебувати тільки в одному зареєстрованому шлюбі; робітник має чітко визначену за тривалістю відпустку тощо. Суб’єктивне право безпосередньо пов’язане із свободою особистості, тому і виступає ще й мірою цієї свободи.

Суб’єктивне право — це гарантована правом міра можливої або дозволеної поведінки особи. Воно належить суб’єкту незалежно від того, перебуває він у правових відносинах з іншими суб’єктами чи ні. До суб’єктивних прав належать фундаментальні демократичні права і свободи особи.

З виникненням конкретних правовідносин суб’єктивні права реалізуються через правомочність уповноважених осіб, яка складається з таких елементів:

а) можливості діяти особисто;

б) можливості вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи;

в) можливості звертатися до компетентних державних органів заради застосування державного примусу в разі невиконання контрагентом своїх обов’язків;

г) можливості користуватися соціальними благами на основі певного суб’єктивного права.

Таким чином, правомочність може виступати як: право на поведінку, право на вимагання, право на домагання, право на користування соціальними благами. Наприклад, у разі відчуження майна виникають правовідносини між покупцем і продавцем. Покупець має право: оплатити і одержати товар (право на власні дії); вимагати від продавця прийняти оплату і передати товар (право на вимагання); звернутися до компетентних органів про відшкодування збитків або усунення недоліків продавцем у разі одержання неякісного товару (право на домагання); користуватися товаром на власний розсуд (право на користування соціальними благами). У такому разі реалізація суб’єктивного права покупця складається з чотирьох правомочностей.

Юридичний обов’язок — це вид і міра належної поведінки, яка встановлена законом. В основу суб’єктивного права покладено юридичне забезпечення можливості, а основу юридичного обов’язку становить закріплення необхідності. Носієм можливої поведінки виступає уповноважена особа, а носієм обов’язку — зобов’язана особа. Уповноважена особа має право здійснювати певні дії, а зобов’язана — повинна виконувати і забезпечувати їх.

Юридичний обов’язок складається з таких елементів:

а) необхідність здійснення певних дій або утримання від їх здійснення;

б) необхідність для зобов’язаної особи відреагувати на законні вимоги, звернені до неї уповноваженою особою;

в) необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог;

г) необхідність не перешкоджати контрагенту користуватися тим благом, на яке він має право.

Юридичний обов’язок, як і суб’єктивне право, окреслений певними правовими нормами, тобто являє собою міру належної, необхідної поведінки. Вимагати виконання обов’язків поза встановленою мірою є порушенням закону. Наприклад, при купівлі товару продавець не має права вимагати в покупця сплатити більше встановленої суми; батьки зобов’язані утримувати своїх дітей і піклуватися про них; громадяни зобов’язані поважати і виконувати закони. За порушення юридичних обов’язків настає юридична відповідальність. Юридичний обов’язок є гарантом виконання суб’єктивних прав, встановлюється в інтересах уповноваженої особи.

§ 6. Юридичні факти

Під юридичними фактами розуміють конкретні життєві обставини (дії та події), з якими норми права пов’язують настання певних правових наслідків — виникнення, зміну або припинення правових відносин.

Юридичні факти — це життєві обставини, які:

1) полягають у наявності або відсутності певних явищ матеріального світу;

2) мають конкретний зміст, існують у певному місці і часі;

3) несуть інформацію про стан суспільних відносин, що входять до предмета правового регулювання;

4) мають зовнішній вираз: абстрактні поняття, думки, духовне життя людини не можуть бути юридичними фактами;

5) прямо або опосередковано передбачені нормами права;

6) зафіксовані у встановленій законодавством процесуальній формі;

7) викликають юридичні наслідки, передбачені нормами права.

При встановленні юридичного факту важливо враховувати механізм його встановлення, фіксації та посвідчення. Якщо такого механізму немає, то соціальна обставина ніким не фіксується і навряд чи може бути використана як юридичний факт. Наприклад, відсутність реєстрації дисциплінарних проступків робить неможливим використання цих фактичних обставин як юридичних фактів.

Юридичні факти, що закріплюються в нормах законодавства, повинні одержувати адекватний понятійний вираз і чітке термінологічне позначення. Невірне визначення кола юридично значущих обставин, їх неточне відображення засобами юридичної мови робить межі забороненого і дозволеного нечіткими, що зменшує цінність права, створює передумови для різних зловживань. Отже, чітке визначення юридичних фактів підвищує ефективність правового регулювання, позитивно впливає на економічне, соціальне та культурне життя суспільства.

За вольовою ознакою юридичні факти поділяються на дії та події. Юридичні дії — це вчинки людини, акти державних органів, пов’язані з волевиявленням суб’єктів правовідносин. Юридичні події — це явища природи, виникнення і розвиток яких не залежать від волі і свідомості людини.

Юридичні дії за ставленням до права поділяються на правомірні та протиправні. Правомірні дії відповідають приписам юридичних норм, у них виражається правомірна (відповідно до законодавства) поведінка. Протиправні дії — суперечать правовим приписам, завдають шкоди інтересам суспільства і держави.

У свою чергу правомірні дії відповідно спрямованості волі суб’єкта на правові наслідки поділяються на юридичні вчинки та юридичні акти. Юридичні вчинки викликають правові наслідки незалежно від того, усвідомлював чи не усвідомлював суб’єкт їх правове значення, бажав чи не бажав їх настання. Значна частина правомірних вчинків породжується діяльністю людей (виробництвом і споживанням матеріальних благ, створенням творів літератури і мистецтва, винаходами тощо). Юридичні акти — це дії, спрямовані на досягнення правового результату. Громадяни, державні органи та інші суб’єкти, що вчиняють юридичні акти, цілеспрямовано створюють, змінюють чи припиняють правові відносини для себе або інших суб’єктів.

У процесі правового регулювання юридичні дії як основний вид юридичних фактів виступають у різних якостях. Дії є підставами виникнення, зміни, припинення правовідносин, настання різних правових наслідків. З іншого боку, дії відіграють роль матеріального об’єкта, на який впливають правові відносини і заради яких здійснюється правове регулювання.

Юридичні події — це життєві обставини, настання яких не залежить від волі і свідомості людини. В той же час, по-перше, багато подій лише на початку можуть залежати від волі людини (народження людини, її смерть, пожежа тощо). По-друге, розвиток науки і техніки збільшує можливості людини впливати на природні явища і процеси. Явища, що не залежать від волі і свідомості людини, не залишаються незмінними, відповідно скорочується або збільшується й галузь юридичних подій в класичному визначенні.

Діяльність людини і суспільства відбувається в просторі і часі. Часова тривалість — найважливіша характеристика соціальних явищ і процесів. З цієї причини строк — досить поширена категорія серед юридичних фактів. Функції строків у правовому регулюванні надзвичайно різноманітні. В юридичній літературі виділяється попереджувальна функція строків, крім цього, строки виконують стимулюючу функцію, виступають юридичною гарантією захисту прав і виконання обов’язків, стабілізують правове регулювання суспільних відносин. Універсальними масштабами часу є рік, квартал, місяць, декада, тиждень, день, година. Зокрема, у ст. 251 ЦК України визначено, що строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк та термін можуть бути визначені актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.

В основі поділу на позитивні і негативні юридичні факти покладено спосіб зв’язку з явищем дійсності. Правові наслідки можуть бути пов’язані як з існуванням певного явища, так і з його відсутністю. Наприклад, наявність громадянства буде позитивним юридичним фактом, а відсутність захворювання, що перешкоджає проходженню служби, — негативним.

Факти і склади можуть встановлювати, змінювати чи припиняти правовідносини залежно від правових наслідків, які вони породжують як єдине ціле. За функціональним призначенням юридичні факти поділяються на правовстановлюючі, правозмінюючі та правоприпиняючі. Правовстановлюючі факти — це обставини, необхідні для настання правових наслідків. Правоприпиняючі факти — це обставини, які стримують або припиняють розвиток фактичного складу, перешкоджають настанню правових наслідків. Правозмінюючі факти спрямовані на зміну правовідносин.

Розмежування юридичних фактів на основні і додаткові зумовлено практичним значенням. Основний юридичний факт найбільш повно відображає сутність життєвої ситуації, що потребує правового регулювання. Всі інші факти мають уточнююче значення, конкретизують та деталізують юридично значущі обставини. Наприклад, основними фактами для призначення пенсії за віком є вік і стаж роботи. Всі інші фактичні обставини мають додатковий характер. За наявністю основного факту законодавство допускає в окремих випадках дострокове настання правових наслідків.

З погляду на зв’язок з відповідними правовими відносинами юридичні факти поділяються на матеріальні і процесуальні. До матеріальних фактів належать фактичні обставини, що є підставами настання матеріальних правовідносин. Процесуальні факти пов’язані з порядком їх реалізації, його розвитком і динамікою.

За ознакою їх документального закріплення юридичні факти можуть поділятися на оформлені і неоформлені. Більшість юридичних фактів існує в оформленому, зафіксованому вигляді, разом з тим деякі юридичні факти можуть існувати в неоформленому вигляді. Це, наприклад, усна угода між громадянами або відмова від реалізації суб’єктивного права. Подібні юридичні факти можна назвати латентними (прихованими). У латентному вигляді існує певна частина фактів- правопорушень.

Конкретна життєва ситуація є переплетінням елементів об’єктивного і суб’єктивного, закономірного і випадкового характеру. Тому юридичними фактами є не тільки окремі фрагменти соціальної дійсності, а й їх сукупності. Тому в правовому регулюванні з’являються складні юридичні факти, що містять декілька юридично значущих ознак. Наприклад, факт дієздатності громадянина містить у собі як суб’єктивний елемент — здатність своїми діями здобувати і реалізовувати права і виконувати обов’язки, так і об’єктивний елемент — вік. Типовим прикладом складних юридичних фактів є правопорушення, що складається з декількох елементів суб’єктивного і об’єктивного характеру.

Складні юридичні факти не слід ототожнювати з фактичними складами.

Фактичний склад є сукупністю юридичних фактів, необхідних для виникнення, зміни або припинення правовідношення. Наприклад, для призову громадянина на дійсну військову службу необхідні наявність українського громадянства, досягнення встановленого законом віку, необхідний стан здоров’я, відсутність установленого законом права на відстрочку. Сукупність зазначених фактичних обставин, на основі яких відбувається акт призову, породжує для громадянина комплекс прав і обов’язків, пов’язаних із проходженням строкової військової служби.

Фактичний склад відрізняється від складного юридичного факту тим, що він складається з різних за змістом юридичних фактів. Для юридичної повноцінності фактичного складу необхідні не тільки наявність усіх елементів юридичного факту, а й додержання певного порядку їх систематизації у фактичному складі. Наприклад, для визнання підприємця банкрутом необхідно, аби нездатність задовольнити законні вимоги кредиторів настала до того, як ці вимоги будуть заявлені в суді. В противному разі визнання підприємця банкрутом неможливо.

Контрольні запитання

1. Дайте визначення правовідносин. Якими ознаками вони характеризуються?

2. Розкрийте юридичний та фактичний зміст правовідносин.

3. Що таке правосуб’єктність?

4. На які види поділяються об’єкти правовідносин?

5. Що таке юридичні факти, за якими критеріями вони класифікуються?

§ 1. Поняття і види правової поведінки

Будь-яке суспільство має можливість існувати і зберігати життєдіяльність лише за умов його сталого розвитку, нормального функціонування. Для цього потрібні впорядковані, узгоджені вчинки людей, їх об’єднань, державних органів у всіх сферах життя, що перетворює їх на соціально значущу поведінку. Тому інтереси суспільства та мета зберігання і розвитку всіх його життєво необхідних складових завжди спрямовували суспільну волю на те, аби врегулювати значущу для нього поведінку стабілізуючими правилами, соціальними нормами: традиціями, звичаями, угодами, регламентами, правилами змагань, канонічними правилами та ін. Таким шляхом суспільство за допомогою нормування поведінки успадковує позитивний концентрований досвід впорядкування життя і забезпечує власний стабільний розвиток. Вчинки, що не мають визначального впливу на розвиток суспільства (не гальмують і не прискорюють його, не збагачують і не шкодять йому) не породжують і відповідних соціальних норм.

Категорію поведінки слід розуміти як систему певних взаємопов’язаних вчинків людей та інших суб’єктів, що спрямовані на задоволення певних потреб та інтересів особи, суспільства, держави. Вони мають соціальний характер (тобто залучаються до загальної системи — суспільного середовища, вступаючи у взаємодію з ним та впливаючи на нього); контролюються волею та свідомістю людини, яка вчиняє певні дії; сприймаються та оцінюються оточуючими з урахуванням соціальної значущості їх наслідків (корисності чи шкідливості).

Вважається обґрунтованим називати нормативною поведінкою вчинки людей, що виникають під впливом різних видів соціальних норм — від звичаїв до норм права. Поведінка суб’єктів може бути врегульованою юридичними нормами або знаходитися поза межами їх дії (відносини на побутовому рівні, індивідуальні звички). Так, відповідно до різних видів соціальних норм нормативна поведінка може бути звичаєвою, моральною, корпоративною, релігійною та ін.

Різновидом нормативної поведінки є правова поведінка, особливості змісту якої передбачено нормами права, що є критерієм оцінки вчинків людей як таких, що відповідають чи не відповідають його приписам. Отже, будь-яка юридично значуща поведінка суб’єктів права (індивідуальних чи колективних) є правовою. Вона передбачена нормами права, оцінюється суспільством з урахуванням його вимог і тягне за собою юридичні наслідки (позитивні або негативні) для суб’єктів права. До цього слід додати, що юридично значущою є тільки поведінка свідомо-вольова, тобто така, що усвідомлюється та контролюється волею особи.

Правова поведінка (правомірна чи протиправна) характеризується такими основними рисами та ознаками:

а) соціальною значущістю (з погляду інтересів суспільства, особи, держави поведінка може оцінюватися як соціально корисна, індиферентна чи соціально шкідлива). Соціально корисний характер правової поведінки проявляється насамперед у правовій активності суб’єктів, здатності підтримувати конструктивні відносини в усіх сферах життя суспільства шляхом укладання договорів, електоральної участі громадян у виборах до представницьких органів влади та ін. Соціально шкідлива поведінка, навпаки, гальмує розвиток їх позитивного потенціалу, викликає негативні економічні, соціально-політичні, морально-психологічні та інші наслідки (адміністративні проступки, злочини, невиконання цивільно-правових зобов’язань тощо);

б) психологічною характеристикою, яка полягає в тому, що правова поведінка перебуває під контролем свідомості і волі особи (ця ознака зумовлена самою природою права: поведінка піддається регулюванню правовими засобами). Закон може стимулювати корисні для суспільства і особи вчинки або перешкоджати скоєнню суспільно шкідливих вчинків тільки в тому разі, коли вчинки контролюються волею і свідомістю (наприклад, досягнення цілей кримінальних покарань можливе тільки за умов їх застосування до винних осудних осіб, тобто таких, що усвідомлювали сенс власних вчинків та були здатні керувати ними під час вчинення злочину);

в) юридичною визначеністю (регламентованістю), сутність якої полягає в наявності певних юридичних засобів регламентації правової поведінки, її зовнішніх (об’єктивних) і внутрішніх (суб’єктивних) властивостей, передбачених нормами права. Межі поведінки, зазначені в нормах, вказують на діапазон можливостей та чітко визначені випадки впливу на поведінку юридичними засобами;

г) здатністю викликати юридичні наслідки. Будь-яка правова поведінка, виконуючи роль юридичного факту в механізмі правового регулювання, впливає на виникнення, зміну або припинення правовідносин, в яких здійснюються права і обов’язки, реалізуються заходи відповідальності;

ґ) динамічною ознакою, яка полягає в тому, що тільки конкретний свідомо вольовий вчинок (дія або бездіяльність) суб’єкта права у сфері правового регулювання будь-яких відносин може оцінюватися з погляду права як правомірний чи неправомірний і викликати юридичні наслідки на підставі правових норм. Наявність тільки наміру, бажання вчинити юридичне діяння, не підкріплене конкретним юридично значущим вчинком, вираженим у певній зовнішній формі, самі по собі наслідків не викликають: вони залишаються поза межами правового впливу юридичними засобами;

д) підконтрольністю правової поведінки з боку держави, її гаран- тованістю державою. Ця ознака полягає в тому, що саме держава виступає гарантом правомірної поведінки і суб’єктом, здатним від імені суспільства привести в дію апарат примусу для притягнення до відповідальності за протиправну поведінку. Правомірна поведінка забезпечена гарантіями інституційними (державний апарат) і юридичними.

Правові вчинки, що становлять правову поведінку, мають юридично визначений склад, до якого входять суб’єкт, суб’єктивна сторона, об’єкт, об’єктивна сторона. У складі правовідносин правові вчинки відіграють роль юридичних фактів: правомірна поведінка може призводити до виникнення правовідносин, в яких суб’єкти здійснюють суб’єктивні права і обов’язки на підставі регулятивних норм. Правопорушення ж є юридичним фактом, який тягне за собою виникнення охоронних правовідносин і застосування заходів юридичної відповідальності та державного примусу на основі охоронних норм. Логіка механізму правового регулювання не є завершеною без включення до його складу правової поведінки.

Отже, норма права, з одного боку, закріплює у своїй гіпотезі юридичну модель поведінки — як правомірної, так і протиправної, і, відтак, виступає універсальним критерієм юридичної кваліфікації поведінки суб’єкта; з другого боку, сама юридично значуща поведінка виступає в механізмі правового регулювання як юридичний факт, фактична підстава для виникнення, зміни чи припинення правовідносин, а отже, суб’єктивних прав, обов’язків чи відповідальності різних суб’єктів права, або відповідних актів застосування правових норм — правонаділяючих та правоохоронних, залежно від норми, на реалізацію якої ці акти спрямовані. Правова поведінка є головною спонукальною обставиною, що впливає на побудову і функціонування механізму правового регулювання, всіх його правових заходів, починаючи з офіційного оформлення ознак цієї поведінки і закінчуючи правовою оцінкою та реалізацією її юридичних наслідків.

Таким чином, сама правова сфера життя суспільства робить вчинки різних суб’єктів правовими і, отже, такими, що мають низку загальних рис, ознак, які дозволяють відмежовувати правові вчинки від неправових. За цими ознаками і проводиться відмінність між правомірною і протиправною поведінкою.

З урахуванням соціального змісту та юридичної оцінки вчинку суб’єкта права і незалежно від форми її зовнішнього виразу (дія чи бездіяльність) правову поведінку поділяють на види: а) правомірну поведінку — таку, що є соціально корисною і відповідає приписам правових норм; б) правопорушення — соціально шкідливі вчинки, що скоєні з порушенням приписів правових норм; в) зловживання правом — соціально шкідлива поведінка, вчинена суб’єктом права формально в рамках правових приписів; г) об’єктивно протиправне діяння — поведінка, яка не є такою, що завдає шкоди, але формально- юридично оцінюється як вчинена всупереч вимогам правових норм. До крайніх (протилежних за спрямованістю, соціальною та юридичною значущістю) видів відносять правомірну поведінку і протиправну поведінку (правопорушення).

§ 2. Правомірна поведінка

Правомірна поведінка — це вольова поведінка суб’єкта права (діяльність чи бездіяльність), яка відповідає приписам правових норм, не суперечить основним принципам права і гарантується державою.

Такий вид поведінки виступає як вчинки, що зв’язують правову норму та той соціальний ефект, на досягнення якого вона була розрахована.

Правомірна поведінка—результат здійснення вимог принципу законності, а сукупність всіх правомірних вчинків у суспільстві — це, по суті, втілення в ньому правопорядку. Така поведінка визначається специфікою прояву: 1) основних ознак правової поведінки, 2) її складу та 3) її видів.

По-перше, така поведінка формально відповідає правовим вимогам. Будь-який суб’єкт права чинить правомірно, якщо він будує власну поведінку в точній відповідності правовим приписам, тобто це поведінка, що не порушує вимог правових норм.

По-друге, будь-яка правомірна поведінка завжди є корисною для суспільства: саме така поведінка є свідченням та втіленням впорядкування суспільних відносин, яке є необхідним для сталого розвитку суспільства в умовах стійкого правопорядку, що забезпечує й систему умов для гарантування і захисту прав, свобод і законних інтересів громадян. Отже, корисність правомірної поведінки полягає в її цінності як складової частини такої цивілізованої поведінки, яка закріплює на рівні соціальних відносин авторитетність і пріоритет правової держави і громадянського суспільства.

По-третє, правомірна поведінка характеризується наявністю всіх необхідних частин її складу.

Правомірна поведінка, як і будь-яка поведінка людини, являє собою єдність необхідних елементів її складу — зовнішньої (об’єктивної) сторони вчинку особи — суб’єкта права та його внутрішньої (суб’єктивної) сторони.

Об’єктивна сторона як зовнішній прояв правомірної поведінки виступає у вигляді соціально корисного чи необхідного діяння, що відповідає правовим приписам, або бездіяльності особи.

Суб’єктивна сторона правомірної поведінки характеризує внутрішній, психічний (духовний) стан особи, його ставлення до норм права і власного вчинку, його правову оцінку. Правомірність поведінки різних суб’єктів права виступає як їх очікувана суспільством позитивна реакція на зміст правових приписів, вимог закону та свідомого позитивного ставлення до них.

Соціальна значущість різних видів правомірної поведінки є неоднаковою і юридичне закріплення їх різне. Правомірна поведінка з погляду соціальної значущості передусім характеризується її корисністю, вона дістає позитивну оцінку з боку особи, суспільства та держави і відповідає їх інтересам.

Залежно від ступеня суспільної значущості правомірна поведінка класифікується на необхідну, бажану та соціально допустиму. Ці види поведінки забезпечуються відповідним «інструментарієм», юридичними засобами: необхідна — імперативними зобов’язальними і заборонними правовими нормами, які вимагають безумовного здійснення таких приписів у формах виконання обов’язків і додержання юридичних заборон; бажана — головним чином уповноважуючими нормами, однак вона може стимулюватися і за допомогою рекомендаційних і заохочувальних норм, які б впливали на формування правових мотивів і цілей свідомо вольової поведінки суб’єктів, що викликають їх прагнення максимально використовувати правові засоби для досягнення поставлених цілей. До правомірної поведінки належить і соціально допустима. Вона не торкається суттєвих інтересів суспільства і держави і не може бути охарактеризована як соціально корисна чи соціально шкідлива. Головна її ознака полягає в тому, що як форма здійснення приватних інтересів вона не суперечить інтересам інших суб’єктів. Держава не може ні забороняти таку поведінку, ні зобов’язувати до неї, ні заохочувати (наприклад, діяльність численних громадських організацій «за інтересами», відправлення релігійних культів та ін.). Однак така поведінка має правову природу, формується відповідно до динаміки розвитку громадянського суспільства і спирається на державні гарантії її здійснення, як і будь-яка інша правомірна поведінка.

За своїми психологічними ознаками правомірна поведінка — це така поведінка, що контролюється свідомістю і волею особи і відповідає на запитання: чому суб’єкт чинить саме правомірно? З цієї позиції правомірна поведінка може бути добровільною і вимушеною. Добровільна правомірна поведінка спирається на ціннісні і прагматичні мотиви у відповідності з правами та законними інтересами суб’єктів. Залежно від психологічного ставлення суб’єкта до своїх вчинків та їх наслідків вона може бути принциповою (в її основі лежить внутрішнє переконання людини в необхідності і цінності правомірної поведінки для особи, суспільства і держави) і звичайною (зумовлена повсякденною звичкою особи, її орієнтацією на необхідність завжди, в будь-якій ситуації діяти правомірно, не вдаючись до глибокого аналізу цінності і корисності такої поведінки). Вимушена правомірна поведінка визначається змістом її мотивів, суб’єктивною стороною вчинку. На відміну від добровільної вона характеризується як вибір варіанту поведінки, що формально відповідає приписам правових норм, але може розходитися з внутрішнім переконанням, звичками самої особи. Лише зовнішні обставини, оточення, а не особисті переконання змушують суб’єкта діяти правомірно (виконувати обов’язки, додержуватися заборон).

За особливостями ставлення суб’єкта до своєї поведінки (мотивацією) та чинниками, що вплинули на правомірну поведінку, вона може бути:

а) пристосовницькою, конформістською (від лат. conformis — подібний), по суті — пасивною, коли суб’єкт вчиняє зовнішньо правомірні дії, орієнтуючись не стільки на норму права, скільки на поведінку людей, які його оточують (у колективі, побуті). Конформізм полягає в низькому ступені соціальної активності особи і являє собою пасивне прийняття особою існуючого порядку, пануючих уявлень, відсутність власної думки, свідомої позиції, безумовне підкорення психологічному впливу під час додержання особою вимог правових норм, пристосування, підкорення своїх вчинків думці та діям оточуючих. І все ж таки конформістська поведінка є корисною, оскільки особа, котра чинить «як інші», підкоряючись думці позитивно налаштованих і свідомих людей, додержується вимог права;

б) маргінальною (від лат. marginalis — той, хто знаходиться на межі, порубіжний, граничний), що відображає стан особи, яка знаходиться на межі антисоціального прояву, правопорушення, але не чинить його саме тому, що суб’єктом керує страх перед юридичною відповідальністю і він усвідомлює загрозу реального застосування санкції правової норми, неприємних юридичних та моральних наслідків (засудження з боку оточуючих), що можуть настати за вчинене правопорушення. Крім того, маргінал, на відміну від конформіста, має особисту думку щодо власної поведінки як невигідної, «некорисної» для себе, керуючись при цьому особистим розрахунком, що остаточно зупиняє, утримує його від вчинення правопорушення;

в) звичайною, тобто такою, яка виникає в результаті багаторазового повторення дій, що здійснюються за звичайних, вже тривалий час відомих обставин. Звичка звільняє особу від постійного звернення до власної свідомості, необхідності кожного разу будувати нову модель поведінки. Звичка переростає в реальний акт поведінки, а це, в свою чергу, породжує внутрішню потребу особи поводитися відповідним чином в аналогічних життєвих ситуаціях у майбутньому. В той же час неприпустимо зводити звичайну поведінку до спрощеного «стереотипу поведінки» як взагалі несвідомого ставлення особи до власного вчинку;

г) соціально активною, яка являє собою найбільш бажаний рівень правомірності, законослухняності і поваги до права в правовій державі і проявляється в суспільно корисній, схвалюваній суспільством і державою діяльності людини в правовій сфері. Соціально-правова активність визначається високим рівнем правової культури, глибокою правовою переконаністю, здатністю особи до самостійного творчого вибору правових засобів для здійснення позитивних вчинків і готовністю відповідати за їх результати, тобто максимально використовувати існуючий правовий «інструментарій» для реалізації інтересів та захисту прав і свобод як в приватній, так і в публічній сфері життя.

За своїми формально-юридичними ознаками правомірна поведінка характеризується з погляду засобів правової регламентації. З позицій юридичних моделей її можна розглядати в таких аспектах:

а) як форма реалізації права вона класифікується з точки зору її відповідності основним способам впливу права на суспільні відносини і поділяється на активні форми реалізації правомірної поведінки — виконання юридичних обов’язків, використання суб’єктивних прав та застосування норм права уповноваженими суб’єктами або її пасивну форму — додержання заборон, що містять забороняючі приписи норм права;

б) як характеристика юридичного змісту правовідносин така поведінка може бути виражена у вигляді здійснення повноважень посадовими особами, державними органами і т. д.;

в) як відповідна правовим приписам вона може бути зафіксованою і незафіксованою у нормативно-правовому акті. Раніше вважалося, що суспільно корисна поведінка не може бути правовою, якщо вона не передбачена нормами законодавства, що прямо приписують певну модель поведінки. Теорією і практикою визнано, що вона можлива за будь-яких вчинків, якщо вони не суперечать правовим принципам, приписам правових норм, конкретним заборонам, тобто є правомірними. Таким чином, законодавець у правових приписах по-різному може використовувати прийоми, що дозволяють в юридично визначеній формі закріпити допустимі межі поведінки — як прямо (однозначно) сформульовану, зафіксовану в тексті припису, так і передбачену правом опосередковано;

г) як фактичну підставу динаміки правовідносин (тобто як юридичні факти), що передбачена в гіпотезах регулятивних правових норм і викликає позитивні юридичні наслідки (суб’єктивні права і юридичні обов’язки), правомірну поведінку поділяють на правовстановлюючу, правозмінюючу та правоприпиняючу. Однак визначати її тільки через юридичні наслідки було б неточно, як, очевидно, неправильно вважати, що будь-яка правова поведінка обов’язково викликає виникнення конкретних правовідносин. Наприклад, додержання юридичних заборон — безпосередня форма реалізації правових приписів, яка не вимагає якихось конкретних активних дій: саме утримання від забороненого вчинку є реалізованою правомірністю. Юридичні наслідки можуть виникати і з іншого роду юридичних фактів — подій (народження дитини, досягнення визначеного законом віку людини, наприклад, її повноліття), в яких воля і свідомість конкретної особи не мають значення;

ґ) за ставленням до юридичних наслідків, на які розраховує особа (бажає чи не бажає їх досягти, має чи не має такої мети взагалі) правомірна поведінка поділяється на юридичні вчинки (суб’єкт має намір на реалізацію будь-якого суб’єктивного права) та індивідуальні юридичні акти, коли воля суб’єкта не спрямована на настання позитивних юридичних наслідків для нього. Тобто, це фактичне фізичне діяння (індивідуальний акт), здійснений без якоїсь конкретної правової мети, коли ці наслідки все ж для нього настають (наприклад, авторський твір породжує його авторські права, набути яких він не намагався, але держава гарантує визнання і захист цих прав);

д) за своїм зовнішнім виразом (формою) правова поведінка може мати вигляд лише об’єктивованого, ззовні конкретного діяння (дії) чи бездіяльності, що відповідають приписам правових норм. Специфіка зовнішнього прояву будь-якого правомірного вчинку може бути різною відповідно до вимог правомірності, які ставляться до того чи іншого виду юридично значущої поведінки: вона може бути документально оформленою, тобто письмовою (наприклад, нотаріально засвідчені угоди), або усною, тобто без будь-якого письмового оформлення;

е) залежно від особливостей суб’єктів права розрізняють також правомірну поведінку (дію чи бездіяльність) індивідуальних суб’єктів та поведінку колективів, визначених законодавством як суб’єктів права (наприклад, юридичних осіб, наприклад).

§ 3. Поняття правопорушення, його ознаки

Правопорушення — це протиправне, винне, соціально шкідливе діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, яке тягне за собою юридично визначені для правопорушника негативні наслідки.

Властивості і ознаки правопорушень характеризуються такими загальними рисами і ознаками правової поведінки.

За своєю соціальною значущістю ця поведінка є соціально шкідливою (або соціально небезпечною), тобто спричиняє чи може спричинити шкоду нормальним суспільним відносинам, що розвиваються у правовій формі, — правам, свободам, законним інтересам суб’єктів. Ця шкода може бути різною, залежно від наслідків протиправного діяння, його соціальної оцінки (матеріальною і моральною, значною і незначною). Критеріями визначення ступеня суспільної шкоди (небезпеки) від вчиненого правопорушення можуть бути:

- значущість для суспільства таких відносин, що регулюються правом і стали об’єктом протиправного посягання з боку правопорушника (наприклад, громадський порядок, конституційний лад);

- розмір завданої шкоди (якщо він є значущим, то діяння визнається законодавством, як правило, кримінальним злочином, якщо незначущим, — то цивільно-правовим проступком, адміністративним правопорушенням);

- спосіб, час і місце вчинення протиправного діяння: протиправний вчинок може бути за способом таємним чи відкритим (наприклад, крадіжка або розбій); безпечним для оточуючих чи вчиненим загальнонебезпечним способом (наприклад, замах на життя людини з використанням вибухівки в місцях скопичення людей під час мітингування) і под.;

- особа правопорушника (проступки, на відміну від злочинів, як правило, не свідчать про суспільну небезпечність особи та її стійке, відверто негативне ставлення до закону, громадського та правового порядку).

За психологічними ознаками правопорушення як вчинок має свідомо вольовий характер, тобто завжди здійснюється під контролем волі і свідомості суб’єкта. Правопорушенням є лише діяння, вчинене як результат прояву усвідомленої волі особи і з її вини. І, навпаки, дія, що завдає шкоди охоронюваним законом інтересам, є об’єктивно протиправною, але правопорушенням її назвати не можна при відсутності вини.

Отже, протиправна поведінка — це завжди винна поведінка деліктоздатної фізичної чи юридичної особи — суб’єкта права, за якої він у тій чи іншій формі бажає або свідомо припускає настання шкідливих (небезпечних) наслідків від вчиненого ним діяння.

Лише ті протиправні вчинки вважаються правопорушеннями, ознакою яких є наявність вини — внутрішнього негативного ставлення суб’єкта до охоронюваних державою інтересів людей, суспільства. Вина виокремлює правопорушення від тих видів протиправної поведінки, що є суспільно шкідливими, свідомо вольовими, порушують норми права, але не відображають негативного ставлення суб’єкта до вимог правових приписів (наприклад, заподіяння шкоди внаслідок необхідної оборони, яка взагалі є законодавчо визначеним найважливішим правом людини).

Юридична ознака правопорушення полягає в його протиправності, тобто, це саме протиправний акт поведінки (дії чи бездіяльності, зі всіма її ознаками), що порушує вимоги правової норми. Порушення інших видів соціальних норм не можна за формально-юридичними ознаками вважати правопорушенням, доки вони не будуть втіленими в нормативних приписах охоронюючих правових норм.

Законотворчі органи держави постійно, протягом тривалого часу фіксують у законах, інших нормативно-правових актах ознаки різних видів правопорушень. Це вказує на певну закономірність у динаміці, інтенсивності поширення шкідливих (небезпечних) для суспільства вчинків, що негативно позначаються на його розвиткові. Тому законодавець має своєчасно реагувати на це, змінювати «межу», яка відділяє за формальними ознаками правомірну і протиправну поведінку, керуючись інтересами і правами суспільства та людини. Критерієм правомірності діянь має бути право як втілення гуманізму, формальної рівності і справедливості в суспільстві, тому саме з позиції гарантованих конституцією прав і свобод людини — смислоутворюючої підстави законодавства — мають розцінюватися державою і фіксуватися нею законодавчим шляхом ознаки протиправності діянь. Інакше в умовах недемократичного режиму чи будь-якої кризи політичної влади демократичної держави її органи можуть свавільно, самостійно і за своїми уподобаннями, ігноруючи правовий критерій, визначати такі формально-юридичні критерії протиправності і міру відповідальності за правопорушення, які за юридичним змістом не відповідають ні принципу верховенства права, ні правам людини і громадянина, заради гарантування яких демократична держава взагалі існує.

З погляду юридичних наслідків правопорушення є юридичним фактом і як таке породжує охоронні правовідносини, в межах яких реалізуються заходи відповідальності за вчинене правопорушення. Отже, правопорушення завжди передбачає можливість настання негативних юридичних наслідків, які виражаються у гарантованих державою втратах правопорушником благ матеріального, особистого та організаційного характеру.

Водночас правопорушення може розцінюватися як юридичний факт, на основі якого:

- виникають процесуальні правовідносини у зв’язку з притягненням суб’єкта до відповідальності і відповідно для обвинуваченого суб’єкта виникають нові процесуальні права і обов’язки;

- змінюються або припиняються ті матеріальні правовідносини, учасником яких був суб’єкт (наприклад, звільнення працівника у зв’язку з вчиненням ним крадіжки майна власника підприємства, розірвання цивільного договору в разі позадоговірної зміни умов договору однією стороною, невиконання чи неналежного виконання зобов’язань будь- якою стороною договору та ін.).

Зовнішня характеристика правопорушення полягає в тому, що воно об’єктивно завжди виступає як діяння суб’єкта (дія чи бездіяльність), яке з юридичного погляду виражене:

- у невиконанні суб’єктом своїх обов’язків, що випливають з договору чи закону;

- у недодержанні заборон, що прямо встановлені правовими нормами;

- у зловживанні суб’єктом своїми правами, створенні будь-яких перепон у використанні суб’єктивних прав іншими особами (наприклад, правомочностей власника стосовно володіння, користування, розпорядження своїм майном) і т. д.

Різноманітні наміри, думки з приводу вчинення правопорушень самі по собі не є правопорушеннями і вважаються юридично нейтральними доти, доки вони не проявилися як конкретні протиправні вчинки (діяння) суб’єктів.

Контролюючі можливості держави полягають у тому, що вона може «запустити» державний механізм притягнення до юридичної відповідальності за правопорушення з метою поновлення порушених прав суб’єктів з наступним покаранням правопорушника. Тому правопорушення завжди є караним діянням, тобто таким, за вчинення якого передбачаються певні вид і міра юридичної відповідальності у вигляді втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру.

Слід ураховувати, що правопорушення можливе лише тоді, коли воно вчинене деліктоздатним суб’єктом. Наприклад, фізична особа має бути: осудною — здатною усвідомлювати характер і значення свого діяння та керувати ним; дієздатною — здатною відповідно до закону самостійно нести юридичну відповідальність за власні винні протиправні діяння, наприклад, відповідати згідно із цивільно-правовим законодавством за порушення умов цивільно-правового правочину чи спричинення позадоговірної майнової шкоди власникові майна.

§ 4. Юридичний склад правопорушення

Ознаки, що лягли в основу поняття правопорушення, конкретизуються в категорії складу правопорушення — такої його моделі, яку закріплено законодавчо стосовно кожного виду правопорушень.

Склад правопорушення — це сукупність передбачених законом об’єктивних і суб’єктивних ознак протиправного соціально шкідливого діяння, за вчинення якого винна особа несе юридичну відповідальність.

Склад правопорушення містить чотири необхідні елементи: об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкта і суб’єктивну сторону правопорушення.

1. Об’єкт правопорушення — це ті суспільні відносини та цінності (певні блага), що охороняються правом, на які спрямовано посягання суб’єктів правопорушення (наприклад, власність, духовні цінності, громадський порядок, здоров’я людини та ін). Не існує правопорушень, в яких був би відсутній об’єкт. Однак сам об’єкт може розглядатися з різних позицій: як загальний, родовий та безпосередній.

Під загальним об’єктом правопорушення розуміють систему суспільних відносин, які функціонують, розвиваються та відновлюються на ґрунті загальновизнаних у суспільстві цінностей, що закріплені в позитивному праві, ним регулюються та охороняються (суспільна безпека, політичний лад і под.).

Родовий об’єкт — це певне коло однорідних відносин, яким вчинками осіб завдано шкоду. Залежно від того, нормами якої галузі чи інституту права ці об’єкти охороняються, об’єкт визнається родовим чи видовим. Наприклад, правопорушення, спрямовані проти права власності в кримінальному, цивільному, трудовому і адміністративному праві тощо зумовлять різну родовидову характеристику об’єктів правопорушень і відповідну юридичну кваліфікацію діянь правопорушників.

Безпосередніми об’єктами є суспільні відносини з приводу конкретних матеріальних (майно, цінні папери та ін.) і нематеріальних (життя, здоров’я, честь, гідність) благ у різних сферах життя суспільства і відповідні їм права та законні інтереси суб’єктів права: майнові, трудові, політичні та ін.

2. Об’єктивна сторона правопорушення — це зовнішній прояв самого протиправного вчинку. До обов’язкових елементів об’єктивної сторони належать: діяння (дія чи бездіяльність суб’єкта); його шкідливі наслідки (їх настання або загроза настання); необхідний причинно-наслідковий зв’язок між діянням і наслідками, які настали. Цей зв’язок повинен бути не випадковим, а саме необхідним, тобто його вивчення і аналіз мають переконати і довести, що конкретні шкідливі наслідки настали на підставі і в результаті саме цього діяння конкретної особи, а не будь-якого іншого, випадкового чинника. Наприклад, конкретні дії з вини працівника, умисно спрямовані на заподіяння майнової шкоди власникові підприємства, слід розглядати як безпосередню причину шкідливих наслідків його вчинку.

Крім обов’язкових, будь-яке правопорушення має факультативні елементи: спосіб, місце, оточення, обставини та час вчинення правопорушення. Кожен з них додатково характеризує суб’єкта правопорушення, ступінь суспільної шкоди від його посягання, роль кожного правопорушника в разі співучасті, обставини, що обтяжують або пом’якшують вину суб’єкта.

3. Суб’єкт правопорушення — це фізична чи юридична особа, яка вчинила правопорушення. Необхідна ознака суб’єкта правопорушення — його деліктоздатність, тобто визнана законом спроможність особи персонально відповідати за свої протиправні діяння. Нею може бути як фізична, так і юридична особа.

Фізичні особи (індивідуальний суб’єкт) визнаються суб’єктами правопорушень, якщо вони під час вчинення правопорушення були осудні (здатні контролювати свою поведінку волею і свідомістю) та досягли визначеного законом віку деліктоздатності (наприклад, досягли загального віку відповідальності згідно з КК України, який визначає суб’єктом злочину фізичну осудну особу, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до кримінального законодавства може наставати кримінальна відповідальність).

Фізичних осіб за політико-правовою належністю поділяють на громадян, осіб без громадянства (апатридів), іноземних громадян і біпатридів (осіб з подвійним громадянством). Для багатьох правопорушень цей статус особи не має значення (наприклад, для визнання особи винною у вчиненні злочину, адміністративного проступку, цивільного правопорушення тощо). Особливий правовий статус мають такі індивідуальні суб’єкти, як державні службовці, посадові особи, депутати різного рівня представництва, що відображено в їх правовому статусі, в тому числі в підставах юридичної відповідальності за вчинене ними правопорушення.

Колективні суб’єкти правопорушення — це юридичні особи, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об’єднання

громадян (партії чи громадські організації), інші громадські об’єднання (наприклад, релігійні). Слід відзначити, що вони не є простою сукупністю фізичних осіб, а такою, що мають документально юридично оформлену організаційну єдність (наприклад, у вигляді статуту організації), приймають юридично значущі рішення, виконують юридичні обов’язки, користуються повноваженнями і відповідають за правопорушення особисто як єдиний суб’єкт, спроможний визначати, формулювати, виражати ззовні і захищати волю власної організації. Деліктоздатність юридичних осіб (на відміну від фізичних) виникає не з моменту досягнення певного віку і психічного стану, а з моменту їх створення (наприклад, офіційної реєстрації підприємства).

4. Суб’єктивна сторона правопорушення (вина) — це сукупність таких ознак, які відображають психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння та його шкідливих наслідків. Правопорушенням визнається лише діяння особи, яка здатна усвідомлювати значення свого вчинку і керувати ним, тому відсутність такої властивості робить її неделіктоздатною. Здатність особи усвідомлювати значення свого вчинку (інтелектуальний аспект) і керувати ним (вольовий аспект) — необхідна умова оцінки вини, яка залежно від конкретного поєднання цих характеристик і може виступати у двох основних формах: наміру (умислу) і необережності.

При прямому умислі особа усвідомлює протиправний характер свого вчинку, передбачає ті конкретні шкідливі (небезпечні) наслідки, які можуть чи повинні настати, і бажає їх настання (наприклад, крадіжка майна, що є власністю іншої особи). При непрямому умислі особа в такій само ситуації свідомо допускає можливість настання шкідливих (злочинних) наслідків свого діяння: не бажає їх настання конкретно, не ставлячи їх за мету, однак і не виключаючи можливої перспективи настання таких наслідків, байдуже ставлячись до такої можливості, наприклад, заподіяння шкоди здоров’ю власника цього майна під час протиправного заволодіння ним: шкода здоров’ю не була метою злочинця, але він свідомо припускав таку можливість.

Необережна форма вини має свою специфіку інтелектуального і вольового аспектів психічного ставлення особи до свого діяння.

При самовпевненості особа не має наміру настання шкідливих наслідків, але при цьому: усвідомлює протиправність свого діяння; передбачає можливість настання шкідливих наслідків, однак легковажно розраховує на їх запобігання (оскільки переоцінює свої здібності, досвід або ж недооцінює складність, усі обставини та небезпечність конкретної ситуації). При недбальстві особа не усвідомлює шкідливості свого вчинку і не передбачає можливості настання протиправного результату, але повинна (тобто це передбачалося, наприклад, її посадовою інструкцією) і могла (тобто була спроможна в конкретній ситуації і за конкретних обставин) їх передбачити. Наприклад, недбальство має місце тоді, коли особа за нормативами повинна була виконувати свої посадові обов’язки ретельно, і при цьому не випробувала на себе будь-якого психічного чи фізичного впливу, будь-якого примушення чинити протиправно, не перебувала у безпорадному стані та інших обставинах, які б заважали їй діяти правомірно.

Необхідною складовою суб’єктивної сторони правопорушення є пов’язані між собою, але не тотожні мотив (усвідомлена особою спонукальна обставина, перелік чинників, які так вплинули на свідомість особи, що сформували бажання вчинити правопорушення) і мета (уявлення цього суб’єкта про бажаний майбутній шкідливий результат і конкретна спрямованість на його досягнення).

§ 5. Види правопорушень

Особливості суб’єктивних і об’єктивних ознак правопорушень, їх юридичних характеристик дають змогу класифікувати ці правопорушення за різними підставами.

За ступенем суспільної небезпечної, завданої шкоди, а також характером санкції, що застосовується до суб’єктів, правопорушення поділяються на злочини (суспільно небезпечні, кримінально карані діяння) і проступки (вчинки, що є правопорушеннями, передбаченими іншими галузями законодавства).

Злочин — це передбачене і заборонене кримінальним законодавством протиправне суспільно небезпечне винне і карне діяння (дія чи бездіяльність), яке спричиняє чи може спричинити істотну шкоду певним охоронюваним державою суспільним відносинам — державному і суспільному ладу, політичній, економічній та соціальній системам, правопорядку, власності, життю, здоров’ю, правам і свободам особи.

Особлива суспільна небезпечність злочинів знайшла вираз в їх забороні кримінальним законом і застосуванні за їх вчинення різних видів кримінального покарання. За своїм характером злочини завжди є кримінальними правопорушеннями: за будь-які з них застосовуються найбільш суворі заходи державного примусу — кримінально-правові санкції, які встановлюють значні обмеження на поведінку особи, винної у вчиненні злочину.

В кримінальних кодексах міститься вичерпний перелік злочинів. Отже, злочинами можна назвати лише ті діяння, що порушують заборони, встановлені кримінальним законом (в Україні — КК України). Державно-правова теорія і практика багатьох держав виходять з того, що за межами протиправних діянь, передбачених кримінальним законом, немає и не може бути правопорушень, що кваліфікуються як злочини.

Злочин поділяють на групи, види за певними критеріями — об’єктом посягання, формою вини, зовнішнім виразом, тяжкістю наслідків та ін.

Проступок — це протиправне, винне діяння (дії чи бездіяльність), які не настільки небезпечні як злочини, але завдають шкоду особі, суспільству, державі, вчиняється в усіх врегульованих правом сферах суспільного життя, має різні об’єкти посягання і викликає такі юридичні наслідки за їх вчинення (стягнення). На відміну від злочинів, передбачених кримінальним правом, вони передбачені іншими галузями права.

Отже, проступки — це всі правопорушення, не віднесені до злочинів. Проступки шкодять суспільству, але не є небезпечними для нього.

Залежно від галузі права, до якої належать норми, що порушуються (тобто суспільних відносин, на які справляється протиправний вплив), та від характеру стягнення, що застосовується на правопорушників, усі проступки поділяються на конституційні, адміністративні, дисциплінарні, земельні, екологічні, цивільні делікти та ін.

1. Конституційний делікт— це протиправні суспільно шкідливі діяння (дія чи бездіяльність) суб’єктів конституційного права, що містять всі необхідні елементи його складу, порушують закріплений Основним Законом та іншими конституційними актами держави порядок (процедуру) організації та функціонування, конституційну компетенцію та повноваження голови держави, уряду, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування, форму правління та устрою держави, конституційні права, свободи і обов’язки людини.

До таких проступків можна віднести, наприклад, активні дії, виражені у формах: видання органами держави, органами місцевого самоврядування, державними службовцями та посадовими особами незаконних нормативних чи правозастосовних актів і рішень (пряме активне порушення); недодержання ними конституційних заборон; зловживання конституційним повноваженням (в тому числі вихід за його чітко визначені конституційним законом межі); пасивну поведінку органу держави, державної посадової особи, виразом якої є невиконання конституційного обов’язку, наприклад, незастосування конституційної норми за наявності безпосередніх підстав для цього.

Правопорушення, що містять замах на конституційний принцип верховенства права, викликають негативні юридичні наслідки у вигляді застосування відповідної санкції, наприклад, визнання юридичного акта (голови держави, парламенту або уряду і под.) неконституційним, що спонукає до його скасування відповідними органами як незаконного або приведення його у відповідність до конституції та законів.

Можливе також застосування передбачених законом засобів впливу і на державних осіб, винуватих у виданні цих актів (рішень). Громадяни також відповідають за вчинення конституційного делікту, наприклад, у вигляді втрати громадянства за порушення правових приписів щодо своєчасної постановки громадянина на консульський облік за кордоном.

2. Адміністративний проступок — це вчинене у формі протиправної дії або бездіяльності винними особами правопорушення, яке посягає на громадський або державний порядок, суспільні відносини у сфері державного управління, виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави (порушення визначених законом санітарних, митних правил, правил перетинання кордону, торгівлі, вуличного руху, несплата податків та ін.), власність, права і свободи громадян, за яке закон передбачає адміністративну відповідальність.

Адміністративний проступок може вчинити фізична особа — громадянин України, посадова особа, військовослужбовець, іноземець чи особа без громадянства. За його вчинення в Кодексі України про адміністративні правопорушення (що містить норми інституту адміністративної відповідальності) передбачено санкції — адміністративні стягнення (накладання штрафу, позбавлення спеціального права — охоти, керування транспортними засобами, попередження та ін.), або примусові заходи адміністративного впливу.

Згідно із законом, повторюваність одного й того самого адміністративного проступку іноді може викликати «трансформацію» адміністративної відповідальності — в кримінальну.

3. Цивільно-правове правопорушення має місце у сфері майнових і особистих немайнових відносин між суб’єктами цивільного права (фізичними і юридичними особами), об’єкт якого являє собою матеріальну (майнову) або духовну (особисту немайнову) цінність.

Свій зовнішній вираз (об’єктивну сторону) цивільні правопорушення виявляють у спричиненні активними діями майнової шкоди (збитків) власникам — фізичним та юридичним особам; поширенні відомостей, що ганьблять честь і гідність особи; укладанні незаконних угод; невиконанні договірних обов’язків (бездіяльність) та ін.

Слід мати на увазі те, що засади цивільно-правової відповідальності визначаються виключно законами (п. 22 ст. 92 Конституції України). Але на відміну від злочинів, вичерпний перелік яких чітко зафіксований в законі і які тягнуть за собою кримінальне покарання, цивільні проступки не містять у законі такого вичерпного переліку, а їх юридичні наслідки тягнуть за собою для суб’єкта цивільного правопорушення переважно правовідновлюючі юридичні заходи відповідальності, передбачені санкціями норм цивільного права (наприклад, відшкодування шкоди правопорушником — фізичною чи юридичною особою — у разі заподіяння ним майнової шкоди власникові). Існують й інші близькі за змістом порушення майнових прав власника, вчинені працівником підприємства, установи, організації щодо майна їх власника. Юридична кваліфікація, оцінка таких вчинків та їх негативних юридичних наслідків передбачені вже не цивільним, а трудовим законодавством, а працівник притягається не до цивільної, а до матеріальної відповідальності.

4. Дисциплінарні проступки — суспільно шкідливі протиправні вчинки фізичних осіб, які завдають шкоду внутрішньому розпорядку діяльності підприємств, установ, організацій, навчальних закладів шляхом порушення норм, що встановлюють правила трудової, службової, навчальної, військової та інших дисциплін і, як наслідок, тягнуть за собою застосування дисциплінарних стягнень (покарань).

Прикладами способів учинення таких вчинків (об’єктивної сторони) можуть бути запізнення на роботу, невиконання розпоряджень власника, порушення технологічних правил, тобто це неналежне виконання (дія) працівником своїх трудових обов’язків, або їх протиправне невиконання (бездіяльність), за які щодо нього може бути застосовано дисциплінарне стягнення. Відповідальність за вчинення дисциплінарних проступків передбачена в багатьох відомчих нормативно-правових актах (положеннях, статутах, інструкціях), а також локальних правилах внутрішнього трудового розпорядку в конкретних установах, на підприємствах.

§ 6. Причини правопорушень

Будь-які правопорушення є закономірним наслідком розвитку суспільства. Суперечності та конфлікти між людьми та соціальними групами, які є нескінченними у будь-якому суспільстві, завжди здатні зумовлювати різні посягання на громадський та державний порядок. Отже, причини правопорушень — це перш за все соціальні явища різного рівня, що призводять до їх вчинення на масовому, груповому та індивідуальному рівнях у будь-якій відносно самостійній сфері суспільства.

Виявлення причин правопорушень передбачає на рівні загальної теорії права вивчення: 1) напрямків (аспектів) дослідження таких причин; 2) основних видів (класифікації) причин; 3) основних теорій причин правопорушень.

Зрозуміти природу та причини правопорушень можна лише в соціально-історичному аспекті, розглядаючи їх як породження суспільства на різних етапах його розвитку. Ще Мор і Кампанелла запропонували та відстоювали концепцію злочинності як явища, коріння якого знаходиться в самому суспільстві. Правопорушуваність (деліктність) як масове явище з’являється за умов формування держави і є одним з видів соціальних відхилень. Вивчення причин правопорушень не може обмежуватися тільки виявом психологічних особливостей особи правопорушника.

Враховуючи те, що загальна теорія держави і права досліджує правопорушення саме у зв’язку з виникненням та розвитком права як форми розвитку державно-організованого соціуму, в юридичній науці було запропоновано використовувати поняття «правопорушуваність» на зразок того, як кримінологія на підставі визначального поняття «злочин» тривалий час використовує поняття «злочинність».

Причинне пояснення негативних явищ передбачає багатоплановий підхід, тобто причини слід розглядати на усіх рівнях в єдності, сукупності теоретичного аналізу: загального, особливого, одиничного.

На загальносоціальному рівні розглядаються всі чинники, що існують у суспільстві, здатні впливати на вчинення правопорушень як масового явища.

З погляду філософського підходу формується загальна концепція причинності і умов, що породжують соціальні аномалії поведінки. Він вимагає розуміти їх як соціальні явища, зокрема, розбіжності між нормою права і поведінкою пояснюються розбіжностями інтересів, цілей, закріплених у правових нормах і проявлених у поведінці особи.

Соціологічний підхід враховує більш конкретний рівень — спосіб життя різних груп населення (соціальних, професійних, вікових та ін.). Дослідження свідчать, що деформації в способі життя здатні негативно вплинути на поведінку багатьох людей, а саме: стати джерелом конфлікту, викликати відхилення від традиційних моральних цінностей суспільства (моральну аномію), послабити контроль з боку суспільства (а це полегшує вчинення правопорушень).

Психологічний підхід тісно пов’язаний із соціологічним, але не збігається з ним. Він ураховує дуже важливі для формування нормативних настанов психофізичні та біологічні особливості правопорушника. Отже, недосконалим завжди є не тільки суспільство із деформованим способом його життя, а й людина, її внутрішній світ з притаманним їй психічним складом.

На кримінологічному рівні досліджуються певні категорії правопорушень. Кримінологія розглядає конкретні форми злочинності та конкретні засоби і прийоми їх витискання із суспільного життя при виробленні методів боротьби з організованою злочинністю, тероризмом, контрабандою наркотиків.

На рівні галузевих юридичних наук відстежуються і досліджуються окремі прояви, випадки порушень правових приписів різних галузей та інститутів права. Наприклад, науки адміністративного та кримінального права з урахуванням висновків кримінології завжди опікуються питаннями: що можна відносити до проступків, а що — до злочинів; де знаходиться межа суспільної безпечності при порушеннях правових норм (шкідливості) і небезпеки? Саме тому невипадково в багатьох національних правових системах періодично «трансформуються» состави правопорушень: із злочинів — до проступків, і навпаки.

Наука цивільного права також опікується деліктними правопорушеннями: невиконанням обов’язків сторонами цивільного правочину, заподіянням шкоди суб’єктивним правам інших осіб і под.

Однак і загальна теорія держави і права посідає гідне місце в дослідженні соціальної природи та причин правопорушень. Передусім вона формує сама чи підтримує загальні підходи (аспекти) до вивчення обумовленості антисоціальних вчинків; вивчає проблеми ефективності законодавства з точки зору причин відхилень від його приписів; вивчає і дає загальну оцінку державно-правовим заходам, що запобігають правопорушенням.

У вітчизняних наукових джерелах пропонуються різні критерії поділу причин правопорушень:

1) за рівнем прояву — це причини, що проявляються на індивідуальному, колективному та суспільному рівнях: а) на індивідуальному рівні вивчаються причини правопорушення конкретної людини (неузгодженість поведінки з вимогами суспільства, що викликано деформацією особистості, її антисуспільною настановою, специфікою впливу оточуючих на її поведінку); б) на рівні соціальних груп (несприятливі умови формування особистості, різні прояви деформації правосвідомості на груповому рівні, що мають місце в оточуючому середовищі); в) на загальносуспільному рівні (зміни в соціальній, економічній, культурній, психологічній, а останнім часом і політичній системах суспільства);

2) за своїм змістом, що визначається основними сферами життя суспільства, причини поділяються на:

а) економічні — неоднаковість темпів становлення ліберальної економіки на демократичних засадах, зростання виробництва, а з другого боку — темпів адаптування робітників до нових економічних умов, відставання темпів росту заробітної плати, що часто викликає незадоволення, невпевненість в особистому економічному результаті;

б) соціальні — послаблення чи невиконання державою соціальної функції, незбалансованість соціальної політики, що викликає соціальну напругу: нерегулярна оплата праці, скачки комунальних тарифів, відстаючий рівень соціального забезпечення та страхування, що спричиняє нестабільність і в інших сферах (політиці, наприклад);

в) політичні — становлення нового конституційного формату відносин в ідеологічній та політичній сферах демократичного суспільства (політична, ідеологічна багатоманітність — плюралізм); реформування політичної системи суспільства, її незавершеність, невизначеність її параметрів; нездатність недосвідчених політичних сил до демократичних перетворень, що викликає загальну атмосферу політичної нестабільності, і як наслідок — нестабільність поведінки людей;

г) ідеологічні — суперечності між старими і новими стандартами суспільної моралі, моральна аномія; деформації правосвідомості (зокрема, правовий нігілізм); однобічне, вульгарне розуміння демократії як анархії (безвладдя і вседозволеності), несприятливість правових обмежень вчинків людей; відсутність нормальної системи правового виховання;

ґ) юридичні — суперечності в законодавстві, що принижує його авторитет, повагу до законів, стають підставою для існування правового нігілізму; неефективна робота правоохоронних органів (нерозкриття злочинів, корумпованість та ін.), що породжує зміни в правосвідомості і нестабільність правової поведінки людей взагалі;

3) за ставленням до свідомості особи:

а) об’єктивні — такі явища, що не визначаються свідомістю особи (наприклад, недоліки в роботі правоохоронних, судових органів, органів місцевого самоврядування), тобто перебувають поза свідомістю;

б) суб’єктивні — психічні явища (настрої, настанови, почуття, емоції) як частина складу індивідуальної свідомості людини, що безпосередньо визначають характер протиправної поведінки).

В юридичній науці загальноприйнятним є те, що проблема причин правопорушень лежить перш за все у площині її кримінологічної галузі. Наприклад, кримінологічні теорії злочинності поділяють на напрямки, залежно від визначення пріоритетності таких причин: на соціологічні теорії, які бачать її в саме умовах життя суспільства, та біологічні теорії (біопсихологічні, біосоціальні), які шукають причини злочинності в природі людини.

Соціологічні теорії є різноманітними і наполягають на таких причинах.

Зміни останнього часу в суспільстві (індустріалізація, урбанізація, свобода міграції) стали порушувати традиційні норми (сімейні, релігійні, моральні та ін.), що призводить до руйнації засад цілісності суспільства (відчуження, загальна байдужість, агресивність, емоційна нестабільність). Соціологічні теорії вважають, що до таких наслідків привела науково-технічна революція (теорія науково-технічної революції).

Причинами, за якими стають злочинцями, визнають також численні форми контактів у невеликих соціальних групах, де панують антисоціальні настанови та цінності (теорія диференціальній асоціації). Різний рівень соціального життя за умов розшарування суспільства визнається головною причиною злочинності (за теорією соціальної аномії). Фізичні, кліматичні, територіальні, психічні, антропологічні, соціальні чинники разом впливають на зростання рівня злочинності (за теорією багатофакторності). Класова ж теорія наполягає на тому, що головна причина злочинів — це класовий поділ суспільства, котрий як наслідок, викликає майнову нерівність.

До біосоціальних теорій причин злочинності відносять:

- теорію небезпечного стану (людині внутрішньо притаманна схильність до вчинення злочинів);

- теорія Зігмунда Фрейда (комплекс біологічної приреченості дитини з народження постійно боротися з антисоціальними інстинктами,

настановами, які дитина генетично успадкувала і не здатна позбавитися їх);

- близька до неї спадкова теорія (генетична схильність до порушень правил).

Деякі теорії наполягають на тому, що злочин може вчинити тільки особа, яка має патологію розвитку психіки, розлади розумової діяльності, емоційного рівня (різні теорії психопатологічних причин) або антропологічні (конституціональні) особливості (будова людського тіла, що впливає на характер людини та її поведінку, в тому числі в правовій сфері).

Контрольні запитання

1. Як співвідносяться поняття: «правова поведінка», «правомірна поведінка», «правопорушення»?

2. Назвіть види правомірної поведінки.

3. Вкажіть ознаки правопорушень та їх види.

4. Назвіть елементи юридичного складу правопорушень.

5. Поясніть значення поняття «соціальна шкідливість» як ознаки правопорушення.

§ 1. Поняття юридичної відповідальності

Юридична відповідальність — це передбачені нормами права і здійснювані в правових відносинах у процесуальному порядку уповноваженими державою суб’єктами засоби державного примусу до особи, яка вчинила правопорушення, що тягне для неї обов’язок зазнавати несприятливих наслідків особистого, майнового або організаційного характеру, вид і міра яких передбачені санкціями правових норм.

Юридична відповідальність є особливим різновидом соціальної, тобто соціальна відповідальність є родовим поняттям (загальне) відносно усіх її різновидів (особливе). Особливості соціальної відповідальності та її різновидів досліджують у філософії, соціології, етиці, політології, релігії тощо, розуміючи, що будь-яка відповідальність — це завжди певний обов’язок особи здійснити власний вибір поведінки відповідно до тих норм, що існують у будь-якій сфері суспільства і відображають його інтереси, і сприйняти при цьому необхідний обов’язок звітувати перед суспільством за свій вибір і зазнати покарання у разі недодержання вимог соціальної норми.

Специфіка юридичної відповідальності полягає в тому, що вона перш за все завжди оцінює минуле, тобто це відповідальність за дію, яка вже була вчинена. Тим самим юридична відповідальність може відрізнятися від організаційної, політичної, моральної та інших видів відповідальності, які спрямовані у майбутнє (наприклад, член політичної партії «відповідає» за проведення певного запланованого заходу, мітингу). Вона встановлюється за порушення юридичних вимог, а не за їх виконання (тому в законах мають фіксуватися, наприклад, міри відповідальності за невиконання договірних обов’язків, а не за їх виконання). Така відповідальність може встановлюватися і здійснюватися за відповідними юридичними (публічними) процедурами лише державою з притаманною їй можливістю використовувати заходи державно-владного примусу (на відміну від інших видів соціальної відповідальності).

Відмінності, якими відрізняється юридична відповідальність (ретроспективна), можна додати до переліку її головних обов’язкових ознак.

1. Вона полягає в офіційній негативній оцінці (засудженні) з боку суспільства і держави поведінки правопорушника. Це засудження має вираз офіційного правозастосовного акта, виданого від імені держави її уповноваженим органом.

2. Обов’язкова наявність визначених законом фактичних підстав, застосування тільки за реально вчинене правопорушення (юридичний факт), що містить у собі всі ознаки складу певного виду правопорушення.

3. Наявність юридичних підстав, тобто юридичної основи — закріплених законодавчо правових норм.

4. Пов’язана з державним примусом у формах каральних і право- відновлюючих заходів, які також відображені в правозастосовному акті. Тобто, відповідальність тягне за собою застосування до правопорушника з боку держави певних негативних для нього санкцій, обмежень майнового, особистого чи організаційного характеру з метою охорони правопорядку, що здійснюється шляхом примусового поновлення порушених прав та покарання правопорушника.

5. Застосовується лише до суб’єктів (фізичних та юридичних осіб), винних у вчиненні конкретного правопорушення власними діями.

6. Здійснюється виключно уповноваженими державою компетентними органами відповідно до приписів матеріальних і процесуальних правових норм.

7. Здійснюється такими органами в рамках правозастосовної діяльності з додержанням процесуальних форм — особливого процесуального порядку, встановленого процесуальним законом (наприклад, кримінально-процесуальним, цивільним процесуальним). Саме в рамках процесуальних відносин здійснюються всі заходи юридичної відповідальності.

§ 2. Підстави юридичної відповідальності

Рішення про притягнення до юридичної відповідальності завжди є важливою подією, яка здатна вплинути на юридичний, морально- психологічний, соціальний стан особи. Воно зачіпає права і свободи людини, їх недоторканність і захищеність від посягань, честь та гідність особи, її віру в справедливість і гуманність закону, професійність державних органів, що вживають всіх заходів щодо юридичної відповідальності, її обґрунтованості в кожному випадку притягнення.

В правовій теорії і правозастосовній практиці добре відомі положення, згідно з якими юридична відповідальність можлива тільки тоді, якщо існують підстави для її виникнення і якщо при цьому відсутні підстави, що її виключають.

Під підставами юридичної відповідальності розуміється певна сукупність обставин, за наявністю яких вона є можливою і належною. Якщо такі підстави відсутні, відповідальність виключається. В науковій думці і законодавстві такі підстави поділяють переважно на фактичні та юридичні.

Отже, для юридичної відповідальності є необхідним таке.

1. Наявність визначених законом фактичних підстав. Це означає, що застосування заходів відповідальності можливе лише за наявності факту реально вчиненого правопорушення. Фактичною підставою юридичної відповідальності є наявність складу реально вчиненого правопорушення, щодо якого вся необхідна сукупність передбачених законом елементів є доведеною і за вчинення якого в законі передбачено конкретні санкції (засоби державного примусу).

Фактичною підставою юридичної відповідальності не можуть бути такі форми втілення людської свідомості, як наміри, переконання, думки, вподобання, схильності, які самі по собі, без їх зовнішнього прояву в конкретних вчинках (діях чи бездіяльності) не можуть контролюватися державою, а відтак, знаходитися під регулюючим впливом закону взагалі, якими б негативними вони не були. Реальні (фактично вчинені) вчинки, передбачені не правовими, а іншими соціальними нормами (моральними, релігійними, корпоративними, нормами спортивних змагань тощо), можуть бути певною мірою соціально шкідливими, але, за умов їх неврегульованості юридичним законом виступають ззовні як форми виразу іншої, а не правової поведінки. Тому таки вчинки не визнаються юридичними фактами для настання відносин юридичної відповідальності, тобто не можуть бути її фактичною підставою.

2. Якщо підґрунтям будь-якої соціальної відповідальності можуть бути порушення абияких норм, що регулюють людські стосунки, то підставою правової відповідальності є наявність юридичних підстав, тобто порушення правових норм. Правові приписи містять у собі необхідні об’єктивні та суб’єктивні показники ознак поведінки, яку вони дозволяють кваліфікувати як протиправну, неправомірну. Заходи державного примусу (санкції), що можуть застосовуватися до порушників правових норм, містяться в санкціях правових приписів у вигляді вичерпного переліку примусових засобів (покарань).

Правові приписи вміщують указівку на категорії суб’єктів, котрі відповідають ознакам деліктоздатності, щодо яких передбачені відповідними приписами заходи можуть бути застосовані. Юридична відповідальність пов’язана з використанням офіційної юридичної процедури обвинувачення у вчиненні правопорушення. У зв’язку з цим доцільно розрізняти:

а) юридичні підстави притягнення до відповідальності особи, яка вчинила правопорушення. Наявність протиправного вчинку як юридичного факту, правової норми та інших обставин, що становлять підставу для юридичної відповідальності;

б) підстави настання юридичної відповідальності для правопорушника, вина якого доведена доказами і знайшла офіційне втілення у вигляді процесуального документа — правозастосовного акта, виданого компетентним державним органом з додержанням усіх вимог до такої процедури (наприклад, вироку суду).

Цей правовий акт містить дані про конкретні заходи державного впливу (покарання) з обов’язковим посиланням на нормативно-правові приписи, що вміщують в їх текстах вичерпний перелік санкцій за вчинення відповідного правопорушення. Такі правозастосовні акти можна назвати процесуальною підставою. Вона є необхідною для настання відносин, в яких суб’єкт правопорушення реально починає зазнавати вплив певного виду та міри юридичної відповідальності, передбачених санкцією норми. Правопорушник починає виконувати такий новий юридичний обов’язок, юридичних підстав для виникнення якого до вчинення правопорушення не існувало (сплачувати штраф, перебувати в місцях позбавлення волі, компенсувати витрати на лікування потерпілого від злочину і под.).

Вирішуючи питання про юридичну відповідальність, слід також перевірити наявність чи відсутність підстав, що її виключають, звільняють від неї.

Підстави, що виключають юридичну відповідальність, — це спеціально визначені законом винятки з правил, згідно з якими діяння, що зберігає ззовні вигляд правопорушення, за певних обставин таким не вважається, а особа не підлягає юридичній відповідальності. В таких випадках відсутній будь-який елемент складу правопорушення, що унеможливлює юридичну відповідальність за об’єктивно існуючий, реальний вчинок. До таких підстав належать:

а) неосудність — обумовлена хворобливим станом психіки особи її нездатність усвідомлювати свої вчинки або керувати ними під час скоєння суспільно шкідливого (небезпечного) вчинку. Законом визначено критерії неосудності: медичний (біологічний) — психічний розлад, хвороба та юридичний — нездатність усвідомлювати власні дії або керувати ними. Для визнання наявним юридичного критерію неосудності достатньо однієї з двох ознак неосудності;

б) необхідна оборона. Кожна людина згідно з міжнародними стандартами в галузі прав людини має право на необхідну оборону. Остання має місце при захисті особи та її прав чи прав інших осіб, що охороняються законом, а також охоронюваних законом інтересів суспільства від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння шкоди особі, що вчинила замах, незалежно від того, чи мала ця особа можливість звернутися до правоохоронних органів;

в) крайня необхідність — вид протиправної поведінки, який є припустимим у випадках усунення небезпеки, що загрожує інтересам держави, суспільства, особи або правам громадян, якщо таку небезпеку неможливо було усунути іншими засобами, а заподіяна шкода є меншою на відміну від тієї, що була відвернута, наприклад, коли умисно руйнується, знищується електроприлад задля того, аби врятувати людину, яка опинилася в небезпечному стані, під електричним струмом. Заподіяна шкода — знищено майно, але таке знищення було необхідним саме для того, або відвернути шкоду більш значущому благу — життю людини. Отже, в цьому випадку існують підстави, що виключають юридичну (наприклад, кримінальну) відповідальність за знищення майна. Трудовим законодавством передбачено обставини, які виключають матеріальну відповідальність працівника, якщо шкода була завдана роботодавцю діями працівника, які підпадають під ознаки трудового правопорушення, однак були вчинені в результаті нормального виробничо-господарського ризику, крайньої необхідності чи необхідної оборони;

г) малозначущість правопорушення, яке не становить великої суспільної небезпечності — обставина, яка встановлюється за фактом:

ураховуються характер вчинку, умови його скоєння, відсутність як самих значних шкідливих наслідків, так і наміру їх спричинити;

ґ) казус (випадок) — об’єктивно шкідливе і протиправне діяння, яке порушує права інших суб’єктів і за яке законотворець своєчасно не передбачив юридичну відповідальність (тобто мала місце прогалина в законі), тому відсутні власне юридичні підстави притягнення особи до такої відповідальності;

д) фізичний або психічний примус — виключає відповідальність у випадках, коли особа завдає шкоди правам інших осіб унаслідок примусу, тиску з боку. Отже, в такому разі відсутньою є суб’єктивна сторона (вина) особи.

§ 3. Види юридичної відповідальності

Юридичну відповідальність класифікують (тобто поділяють на певні види) з оглядом на різні характеристики і аспекти правопорушення як підстави такої відповідальності. Головними критеріями її поділу на види є галузева належність норми, за порушення якої особа може відповідати; суб’єкти, які в певній спосіб її здійснюють.

Залежно від галузевої належності норми розрізняють такі види відповідальності.

1. Конституційну відповідальність — її особливість полягає в тому, що вона має політико-правовий характер і настає за конституційний делікт, об’єктивна сторона якого має специфічний зміст — невиконання приписів Конституції, як політико-правового акта, інших конституційних актів держави, і спрямована на захист конституції шляхом застосування конституційних санкцій. Її суб’єктами є коло органів держави, їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування, громадяни України та їх об’єднання.

Прикладами конституційної відповідальності можуть бути: відправлення у відставку президента в порядку імпічменту; вираження парламентом недовіри уряду в формі резолюції, в результаті чого уряд іде у відставку; розпуск політичної партії чи громадської організації; визнання неконституційними приписів нормативно-правових актів з боку Конституційного Суду України; дострокове припинення повноважень державних органів (наприклад, парламенту), посадових осіб, суддів (наприклад, за порушення присяги).

2. Кримінальну відповідальність — її особливість полягає в застосуванні до винної у вчиненні злочину фізичної особи певного виду і міри кримінального покарання, передбаченого кримінальним законом.

Особливості кримінальної відповідальності:

- встановлюється тільки законом (згідно з вимогами ст. 92 Конституції України) — передбачається КК України, який закріплює вичерпний перелік діянь, що визнаються злочинами;

- її юридичною підставою є тільки злочини, система яких побудована в кримінальному праві відповідно до поділу цієї галузі на відносно самостійні інститути у вигляді розділів і глав кодексу (злочини проти особистості, власності, держави та ін.);

- застосовується тільки в судовому порядку (повноваженнями притягнення до кримінальної відповідальності і покарання наділені лише суди загальної юрисдикції);

- тягне за собою застосування до винної особи санкцій, перелік яких також обмежено законом — від основних та додаткових покарань (штраф, позбавлення військового, спеціального звання і под.) і до строкового чи довічного позбавлення волі);

- призначається судом на підставі матеріального (КК) та процесуального (КПК) закону, де кримінально-процесуальний закон регламентує порядок (процедуру) притягнення до кримінальної відповідальності, всі обов’язкові стадії кримінального розслідування з гарантуванням особі принципу презумпції невинуватості;

- тягне за законом стан судимості засудженого після відбуття ним покарання;

- законом визначено чіткі процесуальні строки, в межах яких притягнення до кримінальної відповідальності зберігається.

3. Адміністративну відповідальність, що накладається за адміністративні правопорушення. Особливості такого виду відповідальності полягають у тому, що:

- її підставою є проступки, які порушують правила, котрі діють у сфері державного управління та інших сферах (торгівля, митниця, пожежний, санітарний нагляд та ін.), урегульованих адміністративною та іншими галузями законодавства (господарського, трудового, фінансового та ін.). Отже, правила сформульовані в різних галузях законодавства, а їх порушення тягне за собою відповідальність, передбачену в окремому інституті галузі адміністративного права;

- суб’єктами, уповноваженими накладати адміністративні стягнення, є органи державного управління (виконавчої влади), їх посадові особи (органи адміністративної юрисдикції), а також суди;

- суб’єктами адміністративних правопорушень є винні фізичні особи (з 16-річного віку), які не підпорядковані по службі органам державного управління, а в окремих випадках — юридичні особи. Можливим є притягнення посадових осіб за невиконання чи неналежне виконання покладених обов’язків;

- за вчинення адміністративного правопорушення уповноваженими органами накладаються стягнення, перелік яких закріплено в законодавстві (штраф, оплатне вилучення чи конфіскація предметів, тимчасове позбавлення спеціального права, виправні роботи, адміністративний арешт);

- застосовані за адміністративні порушення санкції не тягнуть за собою судимості;

4. Цивільно-правову відповідальність, яка настає за вчинення цивільно-правового делікту і полягає в накладенні цивільно-правових стягнень на дієздатну фізичну чи юридичну особу з метою:

- відшкодування збитків, неустойки, штрафу, пені — за майнову шкоду, завдану як у межах укладеного договору (невиконання або неналежне виконання зобов’язань), так і поза ним;

- поновлення порушеного правового становища особи (наприклад, коли негаторний позов власника майна до суду був задовільнений, внаслідок чого особа чи організація, яка створила перешкоди в праві користування майном власнику, повинна за судовим рішенням у примусовому порядку відновити його права шляхом усунення перешкод);

- примусового виконання правового обов’язку.

Цивільно-правові стягнення накладаються і за порушення особистих немайнових прав, які полягають у приниженні честі, гідності, ділової репутації особи.

Особливості такої відповідальності полягають також в тому, що:

- вона настає за спричинення шкоди будь-якій особі (фізичній, юридичній, або державі) і будь-якою особою, визнаною цивільним законом суб’єктом цивільних правовідносин;

- питання притягнення до цивільної відповідальності та рішення за ними покладені на суди (загальні, арбітражні, господарські, третейські) чи адміністративні державні органи;

- обов’язок доводити відсутність вини (тобто самої підстави відповідальності) покладено законом на правопорушника (на відміну від

кримінального судочинства, де гарантується принцип презумпції невинуватості особи, яку обвинувачують у вчиненні злочину);

- на відміну від інших видів відповідальності цивільна відповідальність іноді можлива і за відсутністю вини, наприклад, за спричинення незалежно від вини органом державної влади, фізичною чи юридичною особою збитків та моральної шкоди джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1167 ЦК України).

5. Дисциплінарну відповідальність як достатньо ємке поняття, котрим охоплюються випадки порушення правил дисципліни — трудової, службової, військової, навчальної. Така відповідальність може застосовуватися: а) згідно з нормами трудового законодавства (відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку підприємств, установ та в порядку підлеглості); б) згідно з нормами інших галузей законодавства (адміністративного та ін.), які враховують особливості правового статусу окремих груп працівників (суддів, державних посадовців, прокурорів) і визначаються спеціальними законами, статутами та положеннями про дисципліну. В деяких сферах (обороні, органах внутрішніх справ, на залізничному чи повітряному транспорті) заходи і підстави дисциплінарної відповідальності передбачено дисциплінарними статутами і положеннями.

6. Матеріальну відповідальність як обов’язок кожної із сторін трудових правовідносин (працівника і власника) відшкодувати майнову шкоду, завдану іншій стороні внаслідок невиконання чи неналежного виконання трудових обов’язків у встановленому законом розмірі та порядку. Міра матеріальної відповідальності — грошове стягнення. Отже, матеріальна відповідальність, як і дисциплінарна, передбачається трудовим законодавством, яке містить вичерпний перелік підстав матеріальної відповідальності.

За змістом санкції норми, що застосовуються за вчинене правопорушення (тобто за напрямком її впливу на винну особу та характером негативних для ний наслідків), відповідальність поділяють на правопоновлюючу та штрафну.

Правопоновлююча відповідальність полягає у державно-примусовому або добровільному відшкодуванні заподіяних збитків з правопорушника на користь особи, права якої порушено. Вона настає згідно з нормами цивільного, трудового права і правопорушник може особисто у будь-який час реалізувати її, не чекаючи рішення офіційного органу про визнання і примусове виконання заходів відповідальності, тобто правопорушник має право зробити це добровільно.

Штрафна відповідальність передбачається нормами кримінального, адміністративного, трудового права і настає відповідно за вчинення: злочинів, адміністративних та дисциплінарних проступків. Оскільки така відповідальність передбачає як наслідок комплекс більш суворих правових обмежень для правопорушника за винне діяння, вона завжди призначається з урахуванням усіх обставин вчинення правопорушення, мотивів та засобів його вчинення, особи правопорушника та шкідливих (небезпечних) наслідків правопорушення і має каральний характер, тому її називають ще й каральною. Її особливість полягає у тому, що каральні засоби можуть призначатися виключно уповноваженими органами держави чи посадовими особами.

Такі заходи примусу (впливу) закріплені виключно в законі і свідчать про важливість для суспільства і держави контролювати подібні вчинки публічно, примусово і в рамках офіційної процедури. Отже, штрафна відповідальність є неможливою, на відміну від правопоновлюючої відповідальності, на будь-якій стадії застосування до правопорушника охоронної норми. Для її виникнення на підставі усіх доказів необхідними є усі обов’язкові стадії притягнення до юридичної відповідальності.

§ 4. Цілі і функції юридичної відповідальності

Особа в громадянському суспільстві завжди зацікавлена в гарантуванні державою непорушності її прав і свобод, гарантіях законності і захисті правопорядку, відновленні порушених прав, запобіганні правопорушенням шляхом реалізації регулятивної, охоронної та виховної функцій права. Це поряд з прагненням суспільства до справедливої оцінки правових вчинків осіб з боку суспільства і держави визначає соціальну цінність і зміст юридичної відповідальності, які відображено в її цілях та функціях.

Якщо право має своєю метою створити узгоджену систему правопорядку, а правопорушення завжди його руйнують, то мета юридичної відповідальності за їх вчинення має бути одним з проявів загальних цілей і принципів права, втілених в його функціях — регулюванні та охороні суспільних відносин. Тому цілі юридичної відповідальності можна розглядати як визначення, формулювання того соціального ефекту, результатів, до яких прагне суспільство і юридично визначає від його імені держава (законодавчо і шляхом правозастосовної, правоохоронної діяльності) у випадках вчинення винною особою правопорушення.

Цілі юридичної відповідальності можна поділяти на такі, що мають загальносоціальне та індивідуальне (для конкретного правопорушника) значення.

Юридична відповідальність якраз і забезпечує реалізацію насамперед охоронної функції права. Загальносоціальна мета юридичної відповідальності полягає в охороні існуючого ладу та суспільного порядку (забезпеченні порушеного публічного інтересу). Конкретна (щодо правопорушника) мета юридичної відповідальності — державне примушування особи поводитись у будь-яких правових ситуаціях відповідно до встановленого законом правового порядку шляхом покарання винного, визначення правових наслідків для нього.

До загальносоціальних належать цілі, що відображають ставлення суспільства в цілому до правопорушень та певні його очікування. До таких цілей можна віднести:

а) захист правопорядку — спрямована на підтримування суспільства як цілісного організму в стійкому стані, в якому його розвиток, динаміка спрямовані відповідно до його головних правових вимог;

б) гарантування (забезпечення) принципу непорушності прав і свобод людини і громадянина;

в) запобігання правопорушуваності (злочинності) як аномальному явищу, її профілактика на загальносоціальному рівні (шляхом правового виховання та правової пропаганди, просвітницької діяльності і под.). Отже, виховання є і метою, і засобом досягнення загальної мети юридичної відповідальності як справедливого і очікуваного суспільством реагування з боку держави на правопорушення.

До індивідуальних (для конкретного правопорушника) цілей можна віднести такі, які трансформують загальні цілі відповідальності до рівня конкретної особи правопорушника:

а) відновлення порушених суб’єктивних прав і свобод суб’єктів права — фізичних і юридичних осіб. Інакше кажучи, мета відповідальності на рівні конкретного охоронного правовідношення не може бути звужена тільки до відплати правопорушнику за скоєне ним. Головним для особи, чиї права і інтереси, нормальні суспільні зв’язки порушено, полягає в їх поновленні, створенні впевненості людини в тому, що держава, притягуючи до відповідальності правопорушника, гарантує охорону, захист і поновлення порушеного протиправною поведінкою стану особи;

б) компенсація особі завданої їй правопорушенням матеріальної і моральної шкоди;

в) покарання правопорушника. Це завжди державно-примусове, законне обмеження прав винної особи, яке виражається в позбавленні її певних цінностей (особистих, духовних, матеріальних), що їй належали. Проте покарання правопорушника не може бути самоціллю суспільства і держави;

г) превенція (попередження) вчинення нових правопорушень конкретною винною особою (приватна превенція). Превентивне значення має якраз покарання, спрямоване на запобігання новому правопорушенню винною особою в майбутньому. Воно також сприяє вихованню даного правопорушника і усвідомленню ним принципу невідворотності юридичної відповідальності.

Мета юридичної відповідальності виявляється на рівні конкретних галузей права, що містять у собі певні правові можливості реагування на правопорушення.

Наприклад, метою покарання за кримінальним правом є не тільки кара (тобто застосування комплексу обмежень прав та свобод засудженого, які забезпечать його виправлення), а й виправлення, тобто такі істотні зміни особи злочинця, що засвідчать про позбавлення негативних настанов і зумовлюють готовність жити, не порушуючи закон.

Метою матеріальної відповідальності є відшкодування (компенсація) шкоди, завданої винними діями працівника власнику майна (роботодавцю). Заходи матеріальної відповідальності є правовідновлюючими, тому їх неможливо замінити якимись іншими заходами, а особа, яка завдала шкоди, зобов’язана її відшкодувати.

Мета дисциплінарної відповідальності — забезпечення трудової дисципліни, а доцільність її застосування визначається самим роботодавцем (тобто він за законом має право за наявністю підстав накладати дисциплінарні стягнення, керуючись власним розсудом і законом, ураховуючи всю попередню працю робітника і доцільність застосування заходу). Заходи дисциплінарної відповідальності є насамперед каральними (наприклад, об’явлення догани працівнику чи звільнення з роботи).

Цілі юридичної відповідальності будь-якого рівня конкретизуються в її функціях, які відображають основні напрямки її впливу на суспільство і особу, характеризують її сутність та призначення в суспільстві. Ці функції пов’язані з цілями відповідальності, зумовлені ними і містять засоби їх реалізації. До головних функцій юридичної відповідальності належать такі.

1. Штрафна (каральна) — відображає напрямок покарання винної особи, який свідчить про негативну оцінку вчинку правопорушника державою та намір держави запобігти вчиненню нових порушень. Вона здійснюється уповноваженим суб’єктом, з одного боку, шляхом обмеження прав і свобод правопорушника (наприклад, судове обмеження права винної особи на заняття певними видами діяльності), а з другого — покладення на нього такі нові юридичні обов’язки та обтяження, яких до вчинення правопорушення він не мав (наприклад, перебувати за вироком суду в місцях позбавлення волі, на виправних роботах).

2. Правовідновлююча — спрямована на відновлення незаконно порушених прав. Частіше за все така функція «працює» у випадках притягнення до майнової (матеріальної, цивільно-правової) відповідальності. Особливістю правопоновлюючої відповідальності є також те, що вона полягає в примусовому виконанні обов’язків, які мала виконати винна особа, але не виконала їх протиправно. Примусове стягнення збитків з правопорушника поновлює права потерпілої сторони шляхом компенсування її втрат винною особою. Саме тому таку функцію ще називають компенсаційною.

3. Виховна — спрямована на сприйняття усіма громадянами цінності права, виховання поважливого ставлення до нього з боку суспільства, зростання правової активності з метою запобігання правопорушуваності (загальна превенція), а також на виховну корекцію заходами юридичної відповідальності поведінки особи, що вже вчинила правопорушення, з метою запобігання вчиненню нею нових протиправних діянь (приватна превенція).

§ 5. Принципи юридичної відповідальності

Принципи юридичної відповідальності — це такі вимоги до неї, які визначають її зміст, функцій, підстави, гарантії, процедури здійснення.

Форма закріплення принципів юридичної відповідальності може бути як прямою (шляхом безпосереднього фіксування в тексті нормативно-правового акта), так і опосередкованою іншими джерелами права.

Юридична відповідальність повинна перш за все відображати загальнолюдський принцип справедливості. Він передбачає, що:

а) умови, підстави притягнення до юридичної відповідальності та її здійснення визнаються рівними для всіх суб’єктів, які вчинили однакові правопорушення. Отже, принцип справедливості в інституті юридичної відповідальності є втіленням вимог загальноправового конституційного принципу правової рівності, який урівнює різних осіб відносно умов відповідальності, процесуальних прав (на захист, об’єктивний судовий розгляд справи та ін.);

б) юридична відповідальність спрямована перш за все на поновлення прав, свобод і законних інтересів, порушених винною особою, що означає, наприклад, обов’язок винного відшкодувати шкоду, завдану протиправним вчинком правам інших суб’єктів. Такий обов’язок покладено і на державу, яка зобов’язана відшкодовувати матеріальну і моральну шкоду особам, які були засуджені безпідставно, а пізніше реабілітовані. Це цілком відповідає змісту принципу правової держави щодо взаємної відповідальності держави і особи;

в) санкція як наслідок вчинення правопорушення завжди має відповідати рівню соціальної небезпечності, тяжкості протиправного вчинку;

г) за вчинене правопорушення повинна відповідати тільки та особа, яка його вчинила, за умов, що її вину доведено: «Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер» (ч. 2 ст. 61 Конституції України). Особу можна притягнути до юридичної відповідальності лише за її власну поведінку, а за дії інших осіб вона не відповідає (виняток — протиправна поведінка неповнолітніх, які завдали майнової шкоди власникові майна, за цивільним правом «ретранслюється» в юридичну відповідальність їх батьків);

ґ) не має зворотної сили закон, що встановлює чи посилює відповідальність. Тобто, заборонено притягати до відповідальності особу на підставі нового закону, який встановлює юридичну відповідальність за певні шкідливі вчинки, але набрав чинності після того, як особа їх вже скоїла, і на час вчинення правопорушенням формально не вважалося. Навпаки, засуджена особа звільняється від відповідальності за певний злочин у разі набрання чинності нового закону, який скасовує караність такого діяння.

д) слід ураховувати всі обставини, що обтяжують та пом’якшують відповідальність. КК, наприклад, містить перелік таких обставин, причому останній не є вичерпним. Відтак, суддя має право вважати за пом’якшуючу обставину і будь-яку іншу, не передбачену статтею;

е) визначення заходів відповідальності (покарань і стягнень) не повинно переслідувати мету принижування людської гідності, тобто державно-примусові заходи мають ґрунтуватися на принципі гуманізму, який виключає можливість вибору жорстких, негуманних заходів впливу на винну особу;

ж) можливість застосування до винної особи лише одного покарання за вчинення нею одного правопорушення. Отже, недопустимо поєднувати дві і більше відповідальностей за одне окреме правопорушення. Це заборонено. Іноді дане правило в науці розглядають як окремий принцип — недопустимості подвійної відповідальності за одне правопорушення, слушно посилаючись на ст. 61 Конституції Україні.

Відповідальність здійснюється на основі принципу законності. Згідно з ним як правопорушення розглядаються лише ті діяння, які на даний час прямо передбачені чинним законодавством (юридична підстава). Відповідно до ч. 2 ст. 58 Конституції України ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом правопорушеннями.

Притягнення суб’єкта до юридичної відповідальності можливе тільки за:

- реально вчинене діяння, (дію або бездіяльність), а не за намір його вчинити;

- діяння, вчинене винною деліктоздатної особою.

Застосування заходів відповідальності допускається виключно в межах санкцій охоронних норм права.

Притягувати до відповідальності мають право тільки уповноважені суб’єкти, які повинні додержуватися вимог матеріальних охоронних і процесуальних норм, детально зафіксованих у законах.

Принцип невідворотності відповідальності означає, що правопорушення повинно неминуче за будь-яких умов тягти за собою відповідальність правопорушника. Якщо правопорушення вчинене, а відповідальність не настала, то це спричиняє шкоду авторитету закону, влади, а відтак, і свідомості суспільства, провокуючи в ньому почуття впевненості у можливість за власним бажанням і попри суспільним цінностям порушувати закон. Тому головний зміст принципу невідворотності відповідальності полягає в тому, що без законних підстав ніхто не може бути звільнений від відповідальності ні за яких умов.

Принцип доцільності втілюється як принцип відповідності заходів покарання, державно-правового впливу цілям юридичної відповідальності. Такі заходи мають відповідати тяжкості вчиненого правопорушення з урахуванням вимоги індивідуалізації відповідальності (коли вибір державно-примусового заходу покарання обґрунтовується і пов’язується із специфікою властивостей особи правопорушника, ступенем суспільної небезпечності його вчинку, колом обставин вчиненого правопорушення.

Принцип доцільності гарантується правом правоохоронних, судових органів обирати і застосовувати найбільш доцільний захід впливу (санкцію) до винної особи, забезпечити індивідуалізацію примусових заходів. Саме для цього законом передбачено різні види санкцій (альтернативних, відносно-визначених), які дозволяють ураховувати конкретні умови вчинку і індивідуальність винної особи. А це дає можливість досягти цілей відповідальності (виховання, корекція поведінки особи та ін.) саме тому, що вона покладена на конкретного правопорушника, який відповідає особисто, а примусові заходи до нього є максимально індивідуалізованими.

Принцип доцільності також передбачає обов’язок державних органів вирішувати питання про можливість пом’якшення мір відповідальності або відмову від їх застосування, якщо можливо досягти мети юридичної відповідальності без застосування державно- примусових заходів. Отже, головне полягає не в тому, яку саме буде обрано міру відповідальності, а в питанні про те, чи забезпечить застосування такої міри до конкретної особи досягнення суспільно значущих цілей юридичної відповідальності.

Контрольні запитання

1. Назвіть ознаки юридичної відповідальності.

2. Поясніть зміст поняття «підстави юридичної відповідальності».

3. Які підстави виключають настання юридичної відповідальності?

4. Проаналізуйте головні цілі та функції юридичної відповідальності.

5. Як співвідносяться поняття «юридична відповідальність» та «державний примус»?

§ 1. Поняття та ознаки юридичної діяльності

Юридична діяльність — це система юридично значущих, законодавчо регламентованих дій та операцій, спрямована на задоволення публічних і приватних інтересів. Вона являє собою різновид соціальної діяльності. Їй притаманні основні риси, характерні для будь-якої соціальної діяльності: предметність, доцільність, упорядкованість, вибірковість, системність, планомірність, самоорганізованість тощо. Підпадаючи під сферу правового регулювання, соціальна діяльність одержує юридичні властивості, які дозволяють розглядати її як самостійний вид діяльності.

Юридичній діяльності притаманні певні ознаки.

1. Юридична діяльність виражається в діях та операціях, які набувають юридичної значущості завдяки їх реалізації за посередництвом правових засобів. Вони створюють саме систему, що зумовлюється цілеспрямованістю юридичної діяльності.

2. Юридична діяльність опосередкована правом. Правові приписи встановлюють компетенцію суб’єктів та правовий статус учасників діяльності, межі здійснення їх повноважень, перелік використовуваних засобів і прийомів, шляхи досягнення поставлених цілей, способи закріплення і оформлення одержаних результатів.

3. Юридичні питання вирішуються для задоволення публічних і приватних потреб та інтересів, тобто на користь зацікавлених суб’єктів — учасників правовідносин. Так, винесення судом рішення має відповідати інтересам позивача чи відповідача, а прийняття закону — інтересам народу і держави.

4. Оскільки юридична діяльність спричиняє різноманітні матеріальні, політичні, духовні, моральні, соціальні, побутові зміни шляхом здійснення нормативного регулювання, організації та реальної зміни правового статусу учасників суспільних відносин, умов їх дії тощо, то вона є соціально перетворюючою діяльністю.

5. Юридична діяльність є найважливішим засобом здійснення контролю, охорони різних соціальних благ, розв’язання суперечностей задля задоволення публічних та приватних інтересів і потреб, що й зумовлює її організуючу природу.

6. Інтелектуально-вольовий характер юридичної діяльності виражається в тому, що в процесі її здійснення відбуваються відображення, осмислення, пізнання та оцінка реальної дійсності, волевиявлення суб’єктів шляхом прийняття найрізноманітніших раціональних рішень.

7. Юридична діяльність являє собою ціннісно-орієнтовну діяльність. Оцінка законодавства, матеріалів юридичної практики, суспільних відносин, поведінки громадян, дій посадових осіб та інших обставин дозволяє суб’єктам правильно орієнтуватися в реальній дійсності, приймати обґрунтовані рішення.

З огляду на соціальний контекст юридична діяльність характеризується сукупністю суспільних зв’язків і відносин, головне місце серед яких посідають правовідносини. Завдяки своїй нормативній заданості, гарантованості, персоніфікованості правові відносини в кожному конкретному випадку визначають спрямованість юридичних дій та операцій, склад їх учасників, їх права і обов’язки та інші змістовні аспекти. Співвідношення юридичної діяльності і правовідносин є таким, що останні виступають і як передумова, і як форма, і як засіб, і як мета, і як результат діяльності уповноважених суб’єктів.

Досить часто юридична діяльність розглядається як різновид правової поведінки посадових осіб. Обмеженість цього підходу полягає в тому, що увага акцентується лише на особистісному аспекті компетентного органу. Проте системний підхід вимагає розглядати відповідний орган як складне утворення, цілісну частину державного організму, що посідає певне місце в ієрархії органів, має підрозділи, окремі ланки тощо. Крім того, за такого розуміння юридичної діяльності звужується її суб’єктний склад, оскільки суб’єкти і учасники юридичної діяльності не завжди наділені державно-владними повноваженнями.

Якщо співвідносити юридичну діяльність із правовою поведінкою громадян, то тут розбіжності ще більш істотні. Правова поведінка громадян має не завжди усвідомлений і умисний характер, проте юридична діяльність завжди є свідомо спрямованою. Ця цілеспрямованість обумовлюється тим, що перед суб’єктом юридичної діяльності в нормативно-правовому порядку встановлюються конкретні цілі, компетенція, порядок здійснення юридичних дій. До того ж, юридична діяльність має офіційний характер і оформлюється зазвичай в актах- документах. Правова поведінка може виражатися як у діях, так і в бездіяльності, а юридична діяльність здійснюється тільки за допомогою певних дій та операцій.

Як синоніми нерідко вживаються поняття «активність» і «діяльність». Юристи започаткували таку позицію з філософської та соціологічної літератури, де активність вважається переважно проявом усякої діяльності соціального суб’єкта. Проте більш влучним є розуміння того, що активність характеризується як міра діяльності, тобто активною є не будь-яка юридична діяльність, а лише творча, ініціативна, посилена, що характеризує ступінь її інтенсивності та ефективності в суспільстві. Правова активність є виявом високого рівня професіоналізму, правосвідомості і правової культури суб’єктів. Такий підхід не тільки дозволяє відмежувати ці два самостійні поняття, а й створює певні передумови для подальшого вдосконалення юридичної діяльності, націлюючи суб’єктів на досягнення найвищої ефективності праці.

Існують декілька позицій щодо співвідношення юридичної діяльності та юридичної практики. Одні вчені ототожнюють ці два поняття, тим самим виключаючи із юридичної практики такий важливий її елемент, як юридичний досвід. Інші, навпаки, зводять юридичну практику до певних висновків, узагальнень, результатів юридичної діяльності, тобто до її об’єктивованого досвіду. При цьому не враховується те, що практичне перетворення суспільного життя відбувається не тільки за допомогою рішень і положень, які виражають підсумок юридичної діяльності, а й безпосередньо, при здійсненні дій та операцій. Домінуючим є погляд, згідно з яким юридична практика розглядається в нерозривній єдності діяльності та сформованого на її основі соціально- правового досвіду (соціально-правової пам’яті).

Важливим є питання щодо місця юридичної діяльності в правовій системі суспільства. Юридична діяльність є одним з головних систематизуючих чинників, які консолідують різні правові явища в єдине ціле, сприяє самоорганізації правової системи суспільства. В ній відбувається опосередкований обмін між видами юридичної діяльності, між юридичною діяльністю і правомірною поведінкою громадян. Цей обмін становить основний зміст усіх динамічних процесів, джерело розвитку, відновлення та функціонування правової системи суспільства.

§ 2. Структура юридичної діяльності

Найбільш повно уявити природу, основні елементи, зв’язки та конструктивну роль у суспільстві юридичної діяльності дозволяє її структура. Структура юридичної діяльності — це така її конструкція, її основні елементи та їх зв’язки, що забезпечують її цілісність, збереження її властивостей при впливі на неї різноманітних чинників суспільного життя. Елементами юридичної діяльності є суб’єкти і учасники, об’єкти, юридичні дії і операції, способи і засоби їх здійснення, мета і результати тощо.

Суб’єкт юридичної діяльності розглядається в двох аспектах: 1) в організаційно-структурному і 2) персонально-особистісному. В організаційно-структурному аспекті суб’єкт являє собою утворені та діючі у встановленому порядку компетентні органи, організації і установи з їх внутрішніми підрозділами (відділами, управліннями та ін.) і зв’язками. Особистісний підхід дозволяє показати, що якість юридичної діяльності будь-якого органу, організації, установи залежить від здібностей їх працівників, дає змогу глибше осмислити професійні, соціально-психологічні, моральні якості їх працівників та інших суб’єктів юридичної діяльності.

Наступним елементом структури є об’єкт юридичної діяльності. Оскільки її головна мета полягає в перетворенні, регулюванні, забезпеченні, закріпленні, охороні, відновленні відносин між людьми, то ці відносини й є її первинним, безпосереднім об’єктом. Але оскільки люди вступають у відносини між собою з метою задоволення своїх потреб (а кожна потреба є предметною і конкретною), то виділяється вторинний об’єкт юридичної діяльності. Ним можуть бути предмети, процеси і стани природного та соціального середовища, об’єктивної і суб’єктивної реальності, матеріальні і нематеріальні блага.

Динамічну сторону юридичної діяльності утворюють юридичні дії та операції. Юридичні дії являють собою виражені ззовні, соціально- перетворюючі, такі, що спричиняють певні юридичні наслідки, акти суб’єктів. Сукупність взаємозалежних дій, об’єднаних загальною метою і спрямованих на вирішення більш-менш відокремленого завдання, становить юридичну операцію.

Предмети (явища, процеси), за допомогою яких забезпечується досягнення мети, необхідного результату юридичної діяльності, становлять її засоби. Виділяються спеціально-юридичні і технічні, матеріальні і інтелектуальні, прості і складні, нормативні та інші засоби. У своїй сукупності вони становлять найважливіший компонент право- творчої, правозастосовної, інтерпретаційної, контрольної та інших юридичних технік. Засоби використовуються для дослідження суспільних відносин, конкретних соціальних ситуацій, прийняття та оформлення рішень, аналізу правових актів, вивчення матеріалів юридичної практики. Ті ж самі засоби можуть використовуватися в різні способи. Сукупність однотипних способів і засобів становить метод юридичної діяльності. Система відповідних способів, засобів і методів, спрямованих на досягнення найближчих цілей, являє собою юридичну тактику, а спрямованих на досягнення головних, фундаментальних цілей — юридичну стратегію.

Починаючи з ідеального (формального) передбачення результату, юридична діяльність закінчується одержанням фактичного результату. Залежно від ступеня їх збігу вирішується питання про те, чи досяг суб’єкт поставленої мети, наскільки ефективні були його дії, використані способи та засоби. Результат юридичної діяльності виражається в прийнятому суб’єктом рішенні або здійсненій ним юридично значущій дії, що закріплюються у відповідному правовому акті-документі (правотворчому, правозастосовному, інтерпретаційному тощо), видання якого входить до компетенції відповідного суб’єкта.

Акти-документи знаходять своє зовнішнє втілення в певній юридичній формі. Вона залежить від виду акта-документа (наприклад, закон, постанова, розпорядження, рішення, наказ, ухвала, протест, подання, декрет, указ та ін.) і виражається у вимогах щодо обов’язкових реквізитів, послідовності їх розміщення, часу складання документа, правових наслідків його прийняття, а також умов юридичної недійсності, підстав щодо його скасування та зміни. Вид, зміст та юридична сила актів- документів обумовлюються компетенцією суб’єкта їх видання.

Важливе значення для дослідження юридичної діяльності на теоретичному і практичному рівнях мають поняття, які характеризують її основні параметри: обсяг, інтенсивність, ефективність, економічність, законність, соціальну цінність юридичної діяльності. Так, за допомогою поняття «обсяг юридичної діяльності» визначається завантаженість суб’єктів (окремих посадових осіб, організацій, системи органів) роботою, яка пов’язана з кількістю розглянутих справ, їх складністю та іншими обставинами. Поняття «інтенсивність діяльності» дозволяє встановити виконання певним суб’єктом за допомогою певних способів і засобів за конкретні проміжки часу певного обсягу роботи. Поняття «ефективність юридичної діяльності» дає можливість з’ясувати співвідношення між фактично одержаним результатом і тими соціально- правовими цілями, які ставилися в процесі її здійснення. Поняття «економічність» сприяє виявленню матеріальних, трудових, духовних та інших фактичних витрат, необхідних для одержання відповідних результатів діяльності. Поняття «рівень законності» відображає стан законності і правопорядку в конкретній сфері суспільного життя, характеризує питому вагу правомірних дій у всій масі юридично значущих дій. Поняття «цінність юридичної діяльності» розкриває її значущість, корисність як засобу задоволення суспільних і особистих інтересів та потреб.

§ 3. Правові форми діяльності органів держави

Одним із головних суб’єктів юридичної діяльності є державний орган. Через те, що юридична діяльність здійснюється уповноваженими суб’єктами державної влади, вона спрямована на виконання функцій держави. Отже, державно-владний характер становить сутнісну властивість юридичної діяльності щодо здійснення функцій держави і дозволяє їй слугувати потужним засобом перетворення суспільних відносин.

Оскільки будь-яка соціальна діяльність має зовнішній вираз, тобто форму, то відповідно будь-якій юридично значущій діяльності притаманна правова форма. Вона виражає зміст юридичної діяльності та є правовою конструкцією нормативного впорядкування певного виду юридичної діяльності. Державні органи здійснюють свою діяльність також у певних формах, серед яких пріоритетне місце посідають правові форми — юридичні засоби здійснення державних функцій. Саме в них відображаються зв’язок держави і права, обов’язок держави при здійсненні своїх функцій діяти на основі права і в межах закону.

Правова форма діяльності органів держави — це визначений законодавством (юридично оформлений) порядок здійснення ними юридично значущих дій та операцій, спрямованих на здійснення функцій держави.

На відміну від фактичної діяльності правові форми діяльності державних органів мають такі чітко виражені ознаки:

1. Система юридично значущих дій, спрямованих на реалізацію функцій держави, здійснюється органами держави, посадовими особами та іншими уповноваженими на те державою суб’єктами. Вихідне і заключне призначення цих дій полягає в здійсненні впливу держави на суспільні відносини шляхом утворення або санкціонування нормативних приписів та забезпечення їх реалізації.

2. Здійснення юридично значущих дій відбувається за допомогою таких юридичних засобів, як розроблення і прийняття нормативно-правових актів, видання актів тлумачення норм права, прийняття в порядку застосування норм права індивідуально-правових актів тощо. Правові форми здійснення функцій держави входять до механізму правового регулювання.

3. Результати застосування окремих правових форм закріплюються у визначених законом юридичних актах (закон, міжнародний договір, рішення суду тощо).

4. Порядок здійснення юридично значущих дій, як правило, регулюється процесуальними нормами. Він може бути регламентований детально (наприклад, регулювання процедури діяльності судових органів процесуальними кодексами) або ж фрагментарно (регламентація процедури діяльності окремих органів держави, посадових осіб при вирішенні ними юридичних питань).

Різноманіття правових форм діяльності органів держави можна класифікувати. Згідно з першим підходом традиційно критерієм їх поділу є однорідна за своїми зовнішніми ознаками діяльність органів держави щодо здійснення її функцій. Відповідно правові форми діяльності державних органів поділяються на установчу, правотворчу, правозастосовну, контрольно-наглядову та правосуддя.

Установча діяльність — це правова форма діяльності щодо створення і припинення функціонування шляхом реорганізації або ліквідації всіх органів і структур державної влади, об’єднань громадян, суб’єктів підприємницької діяльності, а також їх кадрового забезпечення, тобто організації проведення виборів або призначень і затвердження відповідних установчих результатів. Спонукальними обставинами установчої діяльності зазвичай є відповідні юридичні факти (наприклад, закінчення строку повноважень органів держави або строку призначення посадової особи). Кінцевим юридичним результатом установчої діяльності є орган держави, посадова особа, інший суб’єкт, який виник. Наслідок може бути виражений також у факті реорганізації або ліквідації певного суб’єкта права. Установча діяльність надзвичайно різноманітна за своїм конкретним змістом, наприклад, діяльність по виборах президента, депутатів парламенту та органів місцевого самоврядування, діяльність по призначенню посадових осіб тощо.

Правотворча діяльність — це правова форма діяльності з розроблення, зміни та скасування правових норм, санкціонування інших соціальних норм шляхом надання юридичної сили вже існуючим у суспільстві правилам поведінки, звичаям; прийняття, офіційного оприлюднення та набрання чинності нормативно-правових актів. Спонукальними обставинами правотворчої діяльності безпосередньо виступають об’єктивна потреба в правовій регламентації відповідних суспільних відносин (юридичний мотив), а також вияв права правотворчої ініціативи. Кінцевим юридичним результатом правотворчої діяльності є відповідний нормативно-правовий припис, оформлений в нормативно-правовому акті-документі. При цьому він може бути або новелою, або зміненим приписом.

Правозастосовна діяльність — це правова форма діяльності з розгляду та вирішення індивідуальних юридичних справ, яка полягає в наділенні одних суб’єктів правами, покладанні на інших суб’єктів юридичних обов’язків, офіційному визнанні юридичних фактів, укладенні угод, розгляді юридичних питань про наслідки правових спорів і правопорушень та притягнення винних до юридичної відповідальності органами та посадовими особами позасудової юрисдикції. Спонукальними обставинами правозастосовної діяльності виступають юридичні факти, які пов’язані з реалізацією інтересів різних суб’єктів права і потребують свого офіційного визнання (наприклад, призначення пенсії, призов на військову службу, притягнення до дисциплінарної відповідальності). Кінцевими юридичними результатами є відповідні правозастосовні акти різного призначення, що містять приписи індивідуального характеру.

Правосуддя — це правова форма діяльності державних органів і посадових осіб системи судової влади з розгляду і вирішення в судових засіданнях у встановленому законом порядку юридичних справ у формі конституційного, адміністративного, господарського, цивільного та кримінального судочинства. Залежно від різновиду судочинства

індивідуалізуються спонукальні обставини і безпосередні юридичні результати цієї правової форми діяльності. Так, спонукальною обставиною конституційного судочинства є необхідність вирішення питання про відповідність (конституційність) законів та інших нормативно-правових актів Конституції України, а також офіційне тлумачення Конституції та законів України. Кінцевими юридичними результатами конституційного судочинства є інтерпретаційний акт та рішення про конституційність або неконституційність законів та інших нормативних актів. В останньому разі нормативно-правовий акт втрачає чинність.

Контрольно-наглядова діяльність — це правова форма діяльності, яка виражається в здійсненні юридично значущих дій за наглядом і перевіркою відповідності виконання та додержання підконтрольними суб’єктами правових приписів і припиненні правопорушень відповідними організаційно-правовими засобами. Спонукальними обставинами контрольно-наглядової діяльності є: потреба у створенні найбільш сприятливих умов для реалізації правових приписів у поведінці, діяльності різних суб’єктів суспільних відносин; забезпечення ефективності правового регулювання; відновлення режиму законності, правопорядку та державної дисципліни у разі їх порушення. Своєрідність контрольно-наглядової діяльності полягає в тому, що вона пронизує установчу діяльність, правотворчість, правозастосування та правосуддя своїм організуючим впливом, сприяє здійсненню цих правових форм на належному організаційному рівні.

Юридичним результатом контрольно-наглядової діяльності виступає контрольно-правовий акт, специфічність якого визначається правовим статусом контролюючого і підконтрольного суб’єктів. Він може містити рішення констатуючого порядку, коли внаслідок перевірки встановлюються лише позитивні моменти реалізації правових приписів, або містить правоохоронні приписи з усунення виявлених правопорушень. З огляду на це контрольно-наглядова діяльність поєднує позитивний (регулятивний) і негативний (правоохоронний) контроль.

Крім того, іноді виділяють окремо правоохоронну діяльність, предметом якої є юридичні питання, пов’язані з можливим або наявним порушенням норм права. Вона спрямована на захист закріплених у нормах права суспільних відносин від будь-яких посягань, відновлення правового стану в разі спричинення шкоди суб’єктам права, інтересам суспільства, правопорядку. Також виділяють інтерпретаційно-правову діяльність уповноважених на те державою суб’єктів права з офіційного тлумачення чинних норм права, результатом чого є видання спеціального інтерпретаційного акта.

Послідовність розташування окремих видів правових форм діяльності органів держави виправдана самою логікою правової системи. Суб’єкти, засновані в результаті установчої діяльності, виступають як безпосередні генератори юридичного впливу. Реальний юридичний вплив припускає налагоджене функціонування правозастосування і правосуддя, які здійснюються на основі нормативно-правових приписів, встановлених у результаті правотворчості. Режим виконання і додержання правових приписів забезпечується контролем.

В юридичній літературі немає єдності поглядів щодо виділення правових форм діяльності органів держави. Так, розуміючи під правовими формами здійснення функцій держави специфічні види діяльності державних органів, виділяють законодавчу (правотворчу), управлінську (виконавчу), судову (правоохоронну), контрольно-наглядову правові форми. Іноді, наголошуючи на поділі державної влади, виділяють: правотворчість, виконавчо-розпорядчу і правоохоронну діяльність. Деякі дослідники серед правових форм здійснення функцій держави виділяють лише правотворчу і правозастосовчу та зазначають, що остання здійснюється в оперативно-виконавчій і правоохоронній формах. Крім того, відзначається, що зростає роль договірної форми в здійсненні функцій держави через розвиток ринкової економіки та децентралізацію державного управління.

Від правових форм діяльності держави відрізняють організаційні (або фактичні) форми, оскільки вони являють собою фактичні дії, спрямовані на сприяння реалізації функцій держави. Якщо право як форма владного веління держави безпосередньо впливає на поведінку і свідомість індивіда, пропонуючи йому суспільно корисну модель поведінки, то організаційні форми справляють вплив опосередковано - переважно шляхом створення сприятливих умов для такої поведінки. Правові форми пов’язані з виданням юридичних актів, а організаційні — реалізуються в межах уже виданих актів та становлять фактичні дії, що сприяють здійсненню прийнятих правових актів. Вони не пов’язані з виданням юридичних актів і тому не спричиняють юридичні наслідки, хоча реалізуються в межах певного правового регулювання, на основі виконання вимог законності.

При здійсненні юридичної діяльності державні органи використовують також різноманітні методи — прийоми, засоби і способи, за допомогою яких справляється вплив на суспільні відносини. Серед них виділяють методи інформаційного впливу, переконання, примусу та ін.

Метод інформаційного впливу на суспільство передбачає проведення державою через засоби масової інформації роботи з повідомлення населення про прийняті рішення, формування суспільної думки, цілеспрямованого регулювання інформаційних потоків та ін. Метод переконання полягає в доведенні суб’єктів суспільних відносин до впевненості в необхідності певної поведінки, яка відповідає загальним інтересам без застосування силового тиску. Метод рекомендації і заохочення має місце тоді, коли держава орієнтує і спонукає суб’єктів суспільних відносин до певного варіанту поведінки, який є бажаним на її погляд. Використовуючи цей метод, держава може досягти значних успіхів у стимулюванні суспільно корисної діяльності. Метод примусу застосовується при порушенні правових норм, їх невиконанні. Він виражається у схиленні суб’єктів суспільних відносин до певної поведінки за допомогою силового тиску (супроти волі тих, ким управляють), у такий спосіб обмежуючи свободу їх вибору. Примушування може здійснюватися через такі юридичні засоби, як заходи припинення правопорушень, застосування покарання тощо.

§ 4. Юридичний процес

У літературі звертається увага на циклічний, процедурно-процесуальний характер юридичної діяльності. Цей аспект має велике теоретичне і практичне значення, оскільки відображає юридичну діяльність як систему взаємозалежних, спеціально впорядкованих, послідовних дій та операцій, що підпорядковані загальній меті і призводять до конкретного результату. Ця циклічність значно формалізована, опосередкована процесуально-правовими вимогами, які офіційно встановлюють умови, порядок і режим діяльності компетентних органів.

Прихильники вузького підходу до поняття юридичного процесу протиставляють поняття «процедура» і «процес», вважаючи, що перше — більш широке і охоплює всі сфери процедурної регламентації, а друге, як зазначалося, характерне тільки для правосуддя. Проте світова практика сприймає ці терміни як синоніми. Наприклад, у Франції замість Кримінально-процесуального кодексу 1808 р. було прийнято в 1958 р. новий, який має назву Кодекс кримінальної процедури. У США в 1985 р. видано коментар з цивільного процесу «Цивільна процедура».

Інституціоналізація влади в правовій державі потребує юридичних механізмів, які можуть додати державно-правовим інститутам легітимного, цілісного, системного та функціонально ефективного характеру. В сучасній юриспруденції таким механізмом є юридичний процес. Останнім часом усе наполегливіше утверджується тенденція до розширення сфери і уніфікації використання інструментарію традиційних юридичних процесів: адміністративного, цивільного, кримінального та господарського. Набули свого статусу бюджетний, конституційний, правотворчий процеси. У науці виділяються трудовий, пенсійний, житловий, екологічний, установчий, контрольний процеси, а законодавчий і виборчий процеси одержали конституційний статус.

Теорію юридичного процесу активно розробляли професор В. Горшеньов та його наукова школа. Вони визначають юридичний процес як комплексну систему правових порядків (форм) діяльності уповноважених органів держави, посадових осіб, а також зацікавлених у вирішенні різноманітних юридичних справ інших суб’єктів права. Таким чином, нормативно встановлені процесуальні форми впорядкування юридичної діяльності й утворюють юридичний процес. Переваги такого підходу полягають у тому, що у кінцевому результаті забезпечуються сприятливі умови для оптимального міждисциплінарного (міжгалузевого) спілкування, взаєморозуміння між представниками різних галузей юридичної науки, перш за все теорії держави і права та всіма спеціальними юридичними науками.

Норми матеріального права визначають сутність юридичних процесів, а процесуальне право закріплює відповідні ним процесуальні форми, необхідні для реалізації норм матеріального права, регулювання суспільних відносин. Закріплення і додержання процесуальних форм сприяє здійсненню норм матеріального права, подальшому зміцненню законності, правопорядку.

Юридичний процес — це система нормативно встановлених процесуальних форм упорядкування діяльності органів держави, спрямованих на вирішення соціально-правової ситуації, забезпечення та гарантування інтересів суб’єктів права.

Цей процес притаманний будь-якій юридично значущій діяльності, містить її програму і виступає суттєвою гарантією точного додержання та результативного здійснення правових приписів. Процесуальна форма як наукова конструкція розкриває структурно-технологічну характеристику правової форми діяльності. Це система передбачених процесуальним правом юридичних засобів, дій та операцій, за допомогою яких урегульовуються всі питання, що виникають в юридичному процесі.

Основу процесуальної форми становлять багаторазова повторюваність певних юридичних дій і операцій, способів і засобів їх здійснення, їх стабільність і навіть стереотипність за наявності відповідних суспільних відносин і передумов.

Процесуальна форма належить до числа головних чинників, які систематизують юридичну діяльність. Вона закладає програму, алгоритм юридичної діяльності, забезпечує порядок, чітко орієнтований рух суб’єктів та учасників до наміченої цілі. Процесуальна форма визначає завдання, які стоять перед певним різновидом юридичної діяльності в цілому і на окремих його етапах, коло суб’єктів і учасників, обсяг їх процесуальних прав і обов’язків, процесуальний режим, стадії і провадження, строки та час здійснення дій, процесуальні гарантії, умови і процедуру прийняття та виконання рішень, інші процедурні вимоги, що зв’язують у єдине ціле елементи юридичної діяльності.

За допомогою процесуальної форми стає можливим розчленувати правову форму діяльності на процесуальне провадження, процесуальні стадії та процесуальні режими. Причому кожний із цих елементів має свою структуру і зміст. Такий підхід дозволяє внести ясність у розуміння будь-якої процесуальної діяльності так само, як це здійснюється за допомогою категорії «склад правопорушення» при кваліфікації будь-якого протиправного діяння.

Процесуальне провадження — це головний елемент процесуальної форми, що являє собою комплекс взаємопов’язаних і взаємозумовлених процесуальних дій, які: 1) утворюють певну сукупність процесуальних правовідносин; 2) викликають необхідність у встановленні, доведенні, обґрунтуванні усіх обставин юридичної справи, що розглядається; 3) обумовлюють необхідність закріплення, офіційного оформлення одержаних процесуальних результатів у відповідних актах-документах.

Процесуальна стадія — це динамічна, відносно замкнута сукупність закріплених чинним законодавством способів, прийомів, форм, які виражають неухильне виконання процедурно-процесуальних вимог, що забезпечують послідовність здійснення конкретних дій, спрямованих на досягнення кінцевого процесуального результату.

Процесуальний режим—це конструкція, яка складається з принципів, що діють у процесуальній сфері, засобів і способів здійснення ефективного процесу, гарантій забезпечення оптимальних результатів процесу, та відображає якісні характеристики правових форм діяльності.

Так, у правотворчій діяльності легко виявити всі основні елементи процесуальної форми з їх специфічними рисами і особливостями. Відзначимо, що правотворчий процес надзвичайно різноманітний і являє собою систему різних правових операцій. Саме тому в загальнотеоретичному аспекті у правотворчості виділяють провадження, стадії та процесуальні режими.

З огляду на предметну характеристику, зазвичай виділяють такі провадження, як поточна правотворчість, правотворчість із впорядкування чинного нормативно-правового матеріалу, санкціонована право- творчість, делегована правотворчість тощо. Видається оптимальним виділення трьох стадій правотворчості: а) підготовчої, яка поєднує комплекс дій з правотворчої ініціативи, підготування та оформлення проекту нормативного акта; б) основної, яка включає комплекс дій з обговорення проекту і його прийняття як правового нормативного акта; в) вирішальної, яка складається з комплексу дій з оприлюднення прийнятого нормативного акта і встановлення порядку введення його в дію. Кожна стадія відрізняється від інших характером здійснюваних дій, специфічністю складу вповноважених суб’єктів та особливостями юридичних наслідків правотворчих операцій. Режим правотворчості також неоднаковий за своєю сутністю. Його можна виділити насамперед виходячи з безпосередніх умов правотворчості і характеру здійснюваних суб’єктами повноважень. Відзначимо такі режими право- творчої діяльності: безпосередня правотворчість народу — референдум; правотворчий режим колегіальних органів держави; правотворчий режим посадових осіб, які мають повноваження приймати нормативні акти одноособово.

Контрольні запитання

1. Визначте поняття юридичної діяльності та її ознаки.

2. Вкажіть структурні елементи юридичної діяльності.

3. Охарактеризуйте основні параметри юридичної діяльності, що мають значення для її дослідження як на теоретичному, так і на практичному рівні.

4. Сформулюйте поняття правової форми діяльності органів держави, її ознаки та види.

5. Дайте визначення поняття юридичного процесу, процесуальної форми та її структурних елементів.

§ 1. Поняття реалізації правових норм

Право тільки тоді виконує своє соціальне призначення, коли його норми втілюються у суспільних відносинах, правомірній поведінці осіб, яким вони адресовані, тобто тоді, коли ці норми реалізуються. Реалізація норм права завершує процес правового регулювання суспільних відносин, уособлюючи тим самим його певний результат.

Реалізація правових норм завжди передбачає наявність причинного зв’язку між юридичною регламентацією певних соціальних стосунків та набуттям ними впорядкованого стану. З огляду на це реалізацію правових норм слід відрізняти від тих проявів людської поведінки, які хоча і узгоджуються з правовими приписами, але стимулюються різноманітними неюридичними чинниками (наприклад, власними переконаннями особи, релігійними настановами, чинниками біологічного порядку), що діють в одному напрямі з нормами права.

Отже, в загальному плані реалізацію правових норм можна визначити як зумовлену правовими приписами правомірну поведінку учасників суспільних відносин.

Конкретний характер реалізації тих чи інших юридичних норм залежить від функцій, які вони виконують у правовому регулюванні суспільних відносин. Зокрема, реалізація класичних правових приписів, або, як їх ще іменують, «норм-масштабів» (тобто приписів, які містять всі необхідні елементи логічної правової норми, а саме: гіпотезу, диспозицію, санкцію та в яких застосовано певний спосіб регулятивного впливу на поведінку людей: дозвіл, зобов’язання, заборона, рекомендація, заохочення), полягає в обранні особами, на яких поширюється їх дія, саме тих варіантів поведінки, що пропонуються цими нормами. В інший спосіб відбувається реалізація спеціалізованих (нетипових) юридичних приписів (норм-принципів, норм-дефініцій, норм-засад, норм-конструкцій, оперативних, колізійних норм, норм- строків, норм-презумпцій, норм-фікцій, що на відміну від класичних норм не мають логічної будови та не володіють безпосередніми регулятивними властивостями), призначенням яких є створення умов для більш ефективної та узгодженої дії класичних норм права, усунення випадків невизначеності в правовому регулюванні, підвищення його економічності тощо.

Реалізацію правових норм не слід ототожнювати з іншим за змістом процесом — реалізацією права як такого, під якою розуміють усі шляхи набуття ним властивостей позитивного утворення, переведення його з модусу лише потенційно можливих у даному соціумі юридичних форм, з рівня природного права на рівень реального чинника суспільного життя. Зокрема, для країн, що входять до романо-германської правової сім’ї, до яких належить і Україна, згаданий процес пов’язаний передусім з фіксацією правових норм у нормативно-правових актах та договорах з визнанням державою правової природи деяких звичаїв.

Акти реалізації правових норм можуть бути класифіковані за низкою підстав.

Так, залежно від юридичного механізму її забезпечення розрізняють реалізацію правових норм, яка відбувається через загальні правові відносини, та реалізацію норм права, що здійснюється у конкретних правових відносинах. У першому випадку суб’єктивні юридичні права і обов’язки учасників правових відносин (набуття яких відповідними особами являє собою необхідну передумову реалізації правових норм) виникають безпосередньо на основі норми права, тобто з підстав, загальних для всіх осіб, на яких поширюється дія зазначених приписів. Такими, наприклад, є передбачені ст. 32 Конституції України право громадян на судовий захист, а також право на ознайомлення в органах державної влади та органах місцевого самоврядування з відомостями про себе, які не становлять державної або іншої таємниці.

В разі ж реалізації правових норм у відносинах конкретного типу, крім загальних умов наділення певних осіб суб’єктивними юридичними правами та обов’язками, необхідна наявність й інших фактів, які здебільшого мають індивідуалізований характер та відображають специфіку буття цих соціальних суб’єктів. Наприклад, для виникнення суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, які випливають з договору міни, крім їх закріплення у відповідних нормах цивільного права згідно із ст. 715 ЦК України, потрібна наявність ще й додаткового юридичного факту, яким є акт обміну сторонами цього договору відповідними товарами.

За характером її суб’єктів реалізацію правових норм поділяють на індивідуальну і колективну. Індивідуальна реалізація полягає у можливості окремої особи самостійно, не вступаючи у відносини з іншими суб’єктами, здійснювати свої юридичні права і обов’язки. Колективна ж реалізація, навпаки, потребує для цього поєднання зусиль декількох осіб. Зокрема, норма ст. 45 Конституції України, яка закріплює право громадян на відпочинок, може бути реалізована як в колективному, так і в індивідуальному порядку. На відміну від неї норма ст. 36 Конституції України, що визнає право громадян на об’єднання в політичні партії та громадські організації, передбачає тільки колективні форми її реалізації.

З огляду на методи, якими забезпечується реалізація правових норм, розрізняють добровільні та примусові акти їх реалізації.

Враховуючи те, чи вимагає реалізація правових норм здійснення якогось одного (як, наприклад, при реалізації норма ст. 15 КЗпП України, яка встановлює обов’язок реєстрації у місцевих органах виконавчої влади укладених на підприємствах, установах, організаціях колективних договорів) або ж декількох послідовних актів поведінки (як цього вимагає ч. 2 ст. 60 ГК України, що встановлює порядок ліквідації суб’єктів господарювання), вона може бути класифікована на просту та складну.

З огляду на характер поведінки, яку передбачають правові норми, розмежовують активну (пов’язану з необхідністю здійснення певних дій) та пасивну (що полягає в утриманні від деяких вчинків) форми їх реалізації.

Залежно від проміжку часу, який вона займає, розрізняють негайну (як, наприклад, при реалізації норми ст. 266 КАП, що передбачає відсторонення від управління транспортним засобом осіб, які перебувають у нетверезому стані), тривалу із точно або відносно визначеним її строком (як у разі реалізації норми ст. 762 ЦК України, що встановлює строковий обов’язок орендаря сплачувати за користування орендованим майном орендну плату) та тривалу реалізацію правових норм без визначення такого строку (як, наприклад, при реалізації норми ч. 2 ст. 202 СК України, що покладає на повнолітніх дітей обов’язок утримувати своїх батьків, які є непрацездатними та потребують матеріальної допомоги).

За конкретними способами здійснення правових приписів виділяють такі основні форми реалізації норм права, як використання, виконання та додержання. Використання є формою реалізації уповноважуючих норм права і полягає в обранні особою для задоволення своїх потреб та інтересів певного юридично дозволеного варіанту її поведінки. Використання може відбуватися як через активну, так і через пасивну поведінку юридичних суб’єктів. Виконання являє собою форму реалізації правових зобов’язуючих приписів, які покладають на особу юридичні обов’язки активного типу, і тому вимагає від неї здійснення дій, що становлять зміст таких обов’язків. Додержання є формою реалізації забороняючих правових норм, що встановлюють юридичні обов’язки пасивного типу, яка полягає у відмові зобов’язаних осіб від юридично заборонених видів поведінки.

Використання, виконання та додержання становлять ординарні (звичайні) форми реалізації правових норм, тобто такі, які, по-перше, проходить будь-який процес реалізації правових норм, і, по-друге, що здійснюються через власну поведінку осіб, яким вони адресовані. Разом з тим існують випадки, коли поряд із звичайними видами реалізації норм права виникає потреба в особливій формі їх реалізації, а саме: у застосуванні норм права.

§ 2. Застосування норм права як специфічна форма його реалізації

Правозастосування за своїм обсягом є найоб’ємнішою ланкою в юридичному процесі, спрямованою на індивідуальне регулювання суспільних відносин.

Застосування норм права — це правова форма діяльності уповноважених на те органів держави і посадових осіб у реалізації приписів норм права відносно конкретних життєвих випадків шляхом винесення індивідуально-конкретних рішень.

Застосування норм права як особлива форма його реалізації на відміну від додержання, виконання та використання має певні характерні риси. Передусім це управлінська за своєю природою діяльність органів держави і посадових осіб у винесенні індивідуально-конкретних приписів, які містять не загальні правила поведінки, а мають адресатом конкретних суб’єктів. У передбачених законодавством випадках воно є необхідною умовою реалізації правових норм, унаслідок чого відбувається впорядкування суспільних відносин.

Це діяльність, що здійснюється спеціальними суб’єктами, наділеними державно-владними повноваженнями (прокуратура, суд, міліція, президент, голова місцевої адміністрації, слідчий, ректор та ін.), які задовольняють потреби всього суспільства, тобто діють у публічних, а не у своїх особистих інтересах. Такі суб’єкти займають активну провідну позицію в розвитку правозастосовних відносин. Громадяни не є суб’єктами правозастосування, проте воно може здійснюватися з їх ініціативи (наприклад, подання заяви про вчинене правопорушення, позовної заяви до суду та ін.).

Правозастосовна діяльність здійснюється зазначеними суб’єктами в «чужому інтересі», порядку і процесуальних формах, встановлених законодавством. Вона являє собою не одноразовий акт, а процес, що складається з послідовних стадій. Завершується правозастосовна діяльність винесенням індивідуального юридичного рішення у формі акта застосування норми права, обов’язковість до виконання якого забезпечується примусовою силою держави (вироком, рішенням суду, розпорядженням тощо). У сфері цивільних відносин особа, зацікавлена у винесенні право- застосовного акта, має право на будь-якій стадії відмовитися від його реалізації, якщо це не суперечить закону. Наприклад, виконавчий лист суду або наказ господарського суду вона може не надіслати на рахунок боржника і, таким чином, не реалізувати своє право одержати борг за допомогою правозастосовного органу. Отже, слід розмежовувати ознаки обов’язковості і примусовості виконання правозастосовних актів.

За загальним правилом безпосередня реалізація норм права здійснюється без участі органів держави. Однак у багатьох ситуаціях суб’єктивні права і юридичні обов’язки не можуть виникнути і реалізуватися без державного втручання, що і становить правозастосовну діяльність.

Це відбувається у таких випадках:

1. Коли передбачені юридичними нормами права і обов’язки в конкретних осіб виникають тільки після винесення індивідуально владного рішення державного органу (наприклад, пенсію громадянину призначають на підставі постанови органу соціального забезпечення; абітурієнта до вищого навчального закладу зараховують тільки після видання наказу ректора; житло з державного житлового фонду надають відповідно до рішення органу місцевого самоврядування тощо).

2. Коли є спір про право, і сторони не можуть дійти погодженого рішення про зміст своїх суб’єктивних прав і юридичних обов’язків (наприклад, при розділі майна судовими органами, господарських спорах між юридичними особами в господарському суді та ін. Обсяг таких прав і обов’язків визначається судовими рішеннями).

3. Коли вчинено правопорушення і необхідно визначити міру юридичної відповідальності особи (наприклад, винесення вироку за вчинений злочин).

4. Коли вимагається встановити наявність або відсутність факту, що має юридичне значення (визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим).

Застосування права є етапом його реалізації. Воно може завершувати реалізацію права. Наприклад, прийняття посадовою особою органу державної реєстрації повідомлення про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи завершує реалізацію усіх прав і обов’язків, пов’язаних з функціонуванням цієї особи. Але це відбувається не завжди. Застосування права може також підключатися на певному етапі до «природних» засобів реалізації — додержання, виконання, використання. Наприклад, винесенням вироку, судового рішення завершується правозастосовна діяльність, а реалізація права ще продовжується в процесі їх виконання. Таким чином, правозастосовна діяльність має додатковий, допоміжний характер у загальному механізмі реалізації норм права.

Потреба у правозастосовній діяльності при регулюванні індивідуальних відносин пов’язується з наявністю відповідних державних інтересів. Ці інтереси адекватно відображають функції, що їх виконує держава. За своєю сутністю правозастосування спрямоване на досягнення проміжної, а не кінцевої мети реалізації норм права і компенсує в такий спосіб нерозвиненість у суспільстві процесів саморегуляції.

В окремих випадках правозастосування має бути обов’язковою стадією реалізації права, наприклад, прийняття, поновлення чи припинення громадянства, реєстрація чи розірвання шлюбу, реєстрація об’єктів нерухомості тощо. Такі функції іманентно притаманні будь- якій державі і не зменшують обсягу індивідуального правозастосовного регулювання або підкорення державою громадянського суспільства. В деяких випадках воно може обмежувати реалізацію прав і свобод особистості (особи). Найчастіше це відбувається у відносинах між особою (юридичною, фізичною) і державними органами (іноді державними або комунальними підприємствами, державними акціонерними компаніями). Зокрема, прикладами може бути встановлена Законом України «Про державний бюджет на 2007 рік» вимога, що зобов’язує усіх суб’єктів підприємницької діяльності переглянути у бік збільшення орендної плати раніше укладені договори оренди державного майна; обов’язок здійснювати медичне страхування іноземних громадян тільки в одній страховій компанії тощо.

Якщо держава нав’язує громадянському суспільству опікунські функції в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя, тоді очікуваного соціального результату правового регулювання можна не дочекатися. Роль державно-владного втручання полягає в посиленні його охоронної функції, зміні гарантій, методів, форми правозастосування при звуженні кола суб’єктів цієї діяльності і розширенні їх відповідальності.

Отже, сфери правозастосовної діяльності в регулятивних відносинах для держав, які є демократичними, соціальними, правовими, повинні поступово звужуватися.

За своїми формами провозастосовна діяльність поділяється на оперативно-виконавчу, правоохоронну і правосуддя.

Оперативно-виконавча діяльність передбачає виконання приписів правових норм з метою позитивного результативного впливу на суспільні відносини (наприклад, реєстрація шлюбу і народження, видання наказу про зарахування на навчання, видання свідоцтва про право власності на приватизований об’єкт та ін.). Її не слід плутати з оперативно-розшуковою діяльністю, яка є частиною правоохоронної діяльності і спрямована на виявлення, попередження, припинення, розкриття злочинів і осіб, що їх вчинили.

Правоохоронна діяльність є формою діяльності державних органів та деяких недержавних інститутів, спрямованою на охорону законності і правопорядку, захист прав і свобод людини, боротьбу зі злочинністю. Вона здійснюється органами прокуратури, органами внутрішніх справ, податковою міліцією, службою безпеки (наприклад, розслідування діянь, що містять ознаки злочину, нагляд за додержанням законів, контрольна закупівля товарів з метою виявлення фактів протиправної діяльності).

Правосуддя — це форма державної діяльності, яка полягає в розгляді і вирішенні судом віднесених до його компетенції цивільних, кримінальних та інших справ. Вона здійснюється тільки загальними і спеціалізованими судами.

§ 3. Стадії застосування нормативних приписів

Застосування права являє собою єдиний процес, що складається з виокремлених і взаємопов’язаних дій — стадій.

Перша (фактична) стадія — це встановлення фактичних обставин справи. В перебігу цієї стадії компетентні органи виявляють і встановлюють тільки ті факти і обставини, що мають юридичне значення і пов’язані з вирішенням юридичної справи по суті. Враховуючи, що такі обставини, як правило, мали місце в минулому, правозастосувач не може спостерігати їх безпосередньо. Тому юридично значущі факти встановлюються за допомогою доказів, одержаних у передбачених законом формах і порядку: показань свідків, протоколів огляду місця події, висновків експертів, документів тощо. При встановленні фактичних обставин справи слід керуватися вимогами належності, об’єктивності, повноти, істинності доказів. Результатом доказування є відтворення, реконструкція усіх (або частини) обставин справи, що має вирішальне значення для правильного застосування права. Наприклад, для призначення пенсії громадянину необхідно подати до органу соціального забезпечення документи (докази), що підтверджують його право на пенсію (дані про вік, стаж роботи, заробітну плату тощо).

Другою (юридичною) стадією є вибір і аналіз правової норми. Вона включає в себе дії з відшукання юридичної норми, що відповідає обставинам, встановленим на першій стадії, і підлягає застосуванню. Проводяться перевірка справжності і юридичної чинності норми з точки зору її дії в часі, просторі, відносно кола осіб, а також виявлення змісту норми. При цьому слід ураховувати загальне правило: закон та інші нормативно-правові акти не мають, як правило, зворотної дії в часі. Обравши норму, правозастосувач переконується в справжності її тексту за офіційним виданням (наприклад, «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник України» та ін.), перевіряє, чи не змінена вона і чи діяла на період виникнення правовідносин. Обов’язково уточнюється зміст норми, тобто здійснюєтся її правозастосовче тлумачення (з’ясування).

На цій стадії правозастосовного процесу дається правова кваліфікація — юридична оцінка всієї сукупності фактичних обставин справи шляхом віднесення конкретного випадку до сфери дії певних юридичних норм.

На завершальній стадії правозастосування приймається рішення у справі.

У рішенні втілюються воєдино дві попередні стадії, відбувається поширення загальних приписів норми на конкретні життєві обставини. Прийняття рішення дає можливість досягнути мети правового регулювання, гарантувати здійснення суб’єктивних прав, а також виконання юридичних обов’язків.

Результат рішення юридичної справи висловлюється в індивідуальному державно-владному велінні, приписі (письмовому чи в іншій формі). Цей припис у свою чергу виконує функцію юридичного факту, з яким пов’язані юридичні наслідки рішення, застосування права в цілому.

Таким чином, через винесення акта застосування права на підставі і в межах правових норм державний орган здійснює індивідуальне регулювання суспільних відносин.

Слід констатувати певну умовність розмежування цих стадій — вони переплітаються, зумовлюються, а також взаємно доповнюють одна одну. Практика правозастосування вимагає постійного звернення від фактів до юридичних норм і навпаки.

§ 4. Основні вимоги до правильного застосування нормативних приписів

Основними вимогами правильного застосування норм права є їх обґрунтованість, законність, доцільність.

Вимога обґрунтованості означає, що прийняття правозастосовного рішення повинно базуватися на всебічному і повному дослідженні всіх фактичних обставин справи, що так чи інакше впливають на його зміст, тобто мають юридичне значення. Усі недоведені і сумнівні факти не повинні братися до уваги. Виконання вимоги обґрунтованості дозволяє застосовувати норми права до випадків, для яких вони створені, виявляти таким чином об’єктивну істину у справі, уникати невиправданого затягування правозастосовного процесу.

Вимога законності належить до юридичного боку розглядуваної справи і означає, що:

правозастосовне рішення повинно прийматися державним органом або посадовою особою в межах їх компетенції;

правозастосовна діяльність має здійснюватися в порядку і формах, передбачених процесуальним законодавством;

правозастосовні органи зобов’язані правильно обирати правові норми, належним чином їх тлумачити, суворо додержуватися їх змісту, не виходити за їх межі, здійснювати правильну кваліфікацію справи і приймати рішення відповідно до приписів цих норм.

Якщо державний орган або посадова особа не застосували норму, що підлягає застосуванню, і, навпаки, застосували норму, яка не підлягає застосуванню, це є підставою до скасування прийнятого в юридичній справі рішення.

Вимога доцільності полягає в тому, аби правозастосувач, володіючи певною свободою в обранні рішення в рамках закону, прагнув до досягнення мети правової норми шляхом винесення справедливого, ефективного, оптимального, економічного рішення, тобто найбільш доцільним є таке рішення у справі, яке відповідає цілям, визначеним законодавцем. Водночас норма права не містить усіх особливостей кожної життєвої ситуації, і тому діяльність учасників суспільних відносин повинна відповідати конкретним умовам місця і часу вирішення такої ситуації. При цьому в межах норми учасникам надається можливість обрати найбільш ефективне, економічне вирішення питання. Наприклад, розірвання шлюбу за взаємною згодою подружжя доцільно здійснювати через органи реєстрації актів громадянського стану, а не в судовому порядку, оскільки розгляд цього питання в судових органах займає набагато більше часу і для сторін є дорожчим.

Слід мати на увазі, що мотиви доцільності не повинні суперечити вимозі законності правозастосовних актів.

Можливості довільного погляду правозастосовувача далеко не однакові в різних державах. Їх межі значною мірою залежать від політико-державного режиму, особливостей національної правової системи, специфіки правової думки та багатьох інших чинників.

§ 5. Акти правозастосування, їх види

Акт застосування права — це такий правовий акт індивідуального характеру, в якому формально закріплюється рішення державного органу по конкретній юридичній справі. Він являє собою різновид юридичних актів і на відміну від правових приписів має такі ознаки:

- видається компетентними державними органами чи посадовими особами в процесі правозастосовної діяльності, має державно-владний характер. Відмова від його виконання або неналежне виконання може тягнути за собою юридичну відповідальність: дисциплінарну, адміністративну, майнову, кримінальну;

- спрямований на реалізацію вимог правових норм, оскільки конкретизується їх загальний характер щодо певних життєвих ситуацій;

- адресований конкретним особам (персоніфікований), фіксує їх суб’єктивні права, обов’язки і міру юридичної відповідальності, спрямований на індивідуальне регулювання суспільних відносин (конкретної життєвої ситуації);

- акти застосування норм права вичерпуються їх виконанням, хоча правові стани, що породжуються ними, можуть мати тривалий характер (наприклад, рішення про призначення пенсії);

- правозастосовні акти на відміну від нормативно-правових не можуть мати зворотної сили в часі.

Офіційний характер правозастосовного акта потребує його виконання за відповідною формою. Обов’язковими елементами правозастосовного акта є: назва, заголовок, дата та місце, де він був виданий, назва органу або посадової особи, яка видала акт, підписи уповноважених осіб. Структура акта застосування норм права містить описову, мотивовану і резолютивну частини. Він повинен викладатися ясною, чіткою, дохідливою мовою, що не допускає подвійного тлумачення, містити терміни, передбачені чинним законодавством. У тексті не бажано застосовувати іноземну, архаїчну та вузькоспеціальну термінологію, неблагозвучні або непоєднувані словосполучення (наприклад, «живий громадянин», «тваринний організм»).

Класифікація правозастосовних актів здійснюється з таких підстав:

1) за суб’єктом прийняття: акти представницьких органів державної влади, глави держави, органів виконавчої влади, суду, контрольно-наглядових органів, органів місцевого самоврядування;

2) за галузевою належністю норм, що застосовуються: акти застосування конституційно-правових, цивільно-правових, адміністративно- правових, кримінально-правових норм та ін.;

3) за юридичною формою: укази, постанови, розпорядження, накази, ухвали, протести, подання, приписи прокурорів, вироки, рішення та ін.;

4) за характером правового впливу: регулятивні, охоронні;

5) за юридичним значенням: основні акти, які містять остаточне рішення у юридичній справі (вирок, рішення суду, указ про нагородження), допоміжні, тобто акти, що забезпечують прийняття основних актів (постанова про порушення кримінальної справи, ухвала суду);

6) за характером індивідуальних велінь: ті, що управомочують, ті, що зобов’язують або забороняють (наприклад, заборона обіймати відповідні посади або виконувати відповідні функції, зафіксовані вироком суду);

7) за характером юридичних наслідків: правоконстатуючі, право- відновлюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі;

8) за формою зовнішнього виразу: акти-документи (окремі документи, резолюції на матеріалах справи, що виконані посадовами особами, наприклад, «до виконання», «сплатити», «до наказу»), акти-дії (словесні, конклюдентні — виконуються у вигляді жестів, рухів і свідчать про вимогу до конкретних осіб здійснити відповідні дії, наприклад, порух жезлом працівника державтоінспекції до учасників дорожнього руху).

§ 6. Прогалини в законодавстві і засоби їх заповнення та усунення

Прогалина в законодавстві — це відсутність регулювання певних суспільних відносин за умови, коли ці відносини мають бути врегульованими з позицій принципів права.

Про прогалину для регулювання життєвих ситуацій у суспільних відносинах можна говорити і в тих випадках, коли вони перебувають у сфері правового регулювання, тобто коли залишилися неврегульованими ті відносини, які повинні бути врегульовані правом.

Причини прогалин різні. Це стосується первісних і наступних прогалин. Первісні прогалини зумовлені тим, що законодавець не врахував у формулюваннях нормативних актів всю багатоманітність життєвих ситуацій, які вимагають правового регулювання. Це може трапитися також через прорахунки, допущені при розробленні закону, у використанні прийомів юридичної техніки. Наступні прогалини з’являються об’єктивно внаслідок постійного розвитку суспільних відносин, виникнення нових життєвих ситуацій, які не могли бути заздалегідь передбачені законодавцем.

Оскільки зовсім уникнути прогалин неможливо, тобто прогалини є нормальним явищем у праві, то слід знайти засоби їх оперативного заповнення (усунення чи подолання).

Єдиним засобом заповнення прогалин є правотворча діяльність державних органів. Однак якщо прогалину виявлено в процесі право- застосування, то швидке прийняття необхідних правових норм не завжди можливе, тому правозастосовні органи використовують оперативні засоби заповнення прогалин з метою вирішення конкретної юридичної справи. До таких засобів належать: аналогія закону, аналогія права, субсидіарне застосування правових норм.

Аналогія закону — це поширення в процесі правозастосування на конкретні неврегульовані правом життєві відносини чинності норм, які регулюють відносини, подібні тим, що потребують урегулювання в рамках даної галузі права за найсуттєвішими ознаками. «Подібність» відносин означає однотипність правового режиму їх регулювання.

Оскільки наявність прогалини не є підставою для відмови у вирішенні справи, правозастосовувач знаходить норму, що регулює такі «подібні», аналогічні відносини і застосовує її до конкретної ситуації. Так, цивільне законодавство, що діяло раніше, містить норми, які регулювали порядок відшкодування збитків, заподіяних особі тільки при рятуванні майна. Водночас у ньому була відсутня норма, яка б визначала порядок відшкодування шкоди, що виникла внаслідок рятування людського життя. З огляду на істотну подібність між означеними відносинами правила про відшкодування збитків про рятування майна використовувалися судовою практикою як правова підстава при прийнятті судового рішення щодо відшкодування майнової шкоди, яка виникла при рятуванні людського життя. На необхідність застосування аналогії закону подекуди прямо вказується в нормі: ст. 716 ЦК України передбачає, що до договору міни застосовуються положення про купівлю-продаж, договір поставки, договір контрактації або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо це не суперечить сутності зобов’язання.

На підставі застосування аналогії закону розширюються межі регулюючого впливу норми. Внаслідок цього норма стає такою, що має два предмети регулювання: визначений законодавцем, а також юридичною практикою застосування норми за аналогією і в субсидіарному порядку.

Аналогія права — це застосування до конкретних відносин загальних засад і сенсу законодавства у разі відсутності норм, що регулюють подібні за найсуттєвішими ознаками відносини. Це означає, що юридична справа вирішується на основі принципів права, таких як справедливість, гуманізм, юридична рівність, відповідальність за вину та ін., що переважно закріплені у відповідних статтях Конституції або загальних положеннях законодавчих актів. Застосування аналогії права до конкретної справи не має у майбутньому обов’язкової сили при вирішенні інших, подібних справ.

Субсидіарне застосування (міжгалузева аналогія) є застосуванням до конкретних відносин нормативного припису, який регулює подібні за суттєвими ознаками відносини в суміжних, споріднених галузях. При цьому запозичення можливе тільки з галузей, що мають подібність у засобі правового регулювання, наприклад, застосування приписів про строки в цивільному праві до регулювання трудових правовідносин. У субсидіарному застосуванні закладено важливий момент — економність нормативного матеріалу: коли є можливість застосувати відпрацьоване в інших галузях, то немає сенсу приймати нові норми.

Можливість застосування норм за аналогією закону та аналогією права прямо передбачена в окремих законодавчих актах (наприклад, ст. 8 ЦК України встановлює: якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини, тобто за аналогією закону, а у разі неможливості використання аналогії закону цивільні відносини регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства, тобто за аналогією права). Це свідчить про те, що аналогія цілком виправдана в конституційному, цивільному, трудовому, земельному, процесуальному та інших галузях права.

Інститут аналогії не може бути використаний для заповнення прогалин в Особливій частині кримінального права (в Загальній — це трапляється). У цьому разі слід пам’ятати про сформульований ще в Стародавньому Римі принцип: «Немає злочину без вказівки на те в законі». Неможливе застосування аналогії закону і аналогії права у разі притягнення осіб до адміністративної і дисциплінарної відповідальності, оскільки перелік заборонених державою діянь має бути повно і недвозначно сформульований у законодавстві.

Прогалини в праві слід відрізняти від поняття юридичних колізій. На відміну від прогалин юридичні колізії — це «надлишок» нормативно-правових актів, які суперечать один одному.

Контрольні запитання

1. Охарактеризуйте форми та способи реалізації правових норм.

2. Назвіть випадки, коли виникає необхідність у застосуванні норм права з боку державних органів або посадових осіб.

3. Що таке юридична кваліфікація?

4. Чим відрізняється вимога доцільності правозастосування від вимоги законності?

5. Яка існує класифікація актів правозастосування?

§ 1. Поняття тлумачення норм права

Самостійне місце в механізмі правового регулювання суспільних відносин посідає діяльність, спрямована на осмислення норм права, урозуміння їх справжнього змісту. Така діяльність становить тлумачення норм права, їх інтерпретацію. Особливості правотлумачної діяльності зумовили виокремлення окремої галузі знань у курсі філософії права — юридичної герменевтики, тобто вчення про принципи інтерпретації юридичних текстів.

Термін «тлумачення» (інтерпретація) означає уяснення, роз’яснення, розкриття сутності певного явища. Цей термін не є суто правовим, він використовується також й іншими гуманітарними науками, досягнення яких враховуються при розробленні теорії тлумачення права.

В юридичній науці поняття «тлумачення права» розуміється в двох значеннях:

1) як певний розумовий процес, інтелектуальна діяльність, спрямована на встановлення змісту норм права. В такому розумінні тлумачення права виражається в сукупності способів його інтерпретації;

2) як результат зазначеної діяльності, що виражається у тексті, в якому розкривається, відтворюється дійсний зміст відповідних норм права.

Таким чином, тлумачення норм права можна визначити як діяльність, спрямовану на з’ясування, осмислення дійсного змісту норм права з метою сприяння їх практичній реалізації, а також результат такої діяльності, що переважно виражається в інтерпретаційно- правовому акті.

Необхідність тлумачення права зумовлена особливостями його предмета, а саме:

1) нормативністю права, загальним, абстрактним характером правових норм. Реалізація абстрактної норми права в конкретній життєвій ситуації без з’ясування її змісту виявляється неможливою;

2) формальною визначеністю правил поведінки в юридичному тексті, що зумовлює такі обставин, що викликають необхідність тлумачення:

- вживання термінів, які є більш вузькими чи більш широкими, ніж правове поняття, що вони виражають, або вживання слів-синонімів на позначення одного поняття (наприклад, одночасне використання у тексті слів «повинен», «зобов’язаний», «слід», «належить» тощо);

- наявність в юридичних текстах спеціальних юридичних термінів (іпотека, юридична особа, злочин та ін.) та оціночних категорій («тяжкі наслідки», «моральна шкода» тощо);

- вживання висловів, які вимагають з’ясування можливих варіантів поведінки, що ними передбачаються (наприклад, «і так далі», «тощо», «та інше», «інші»);

- недосконалість юридичної техніки, відсутність ясної, точної, зрозумілої мови юридичного акта, двозначність, розпливчатість формулювань;

3) системністю норм права, що зобов’язує суб’єкта тлумачення враховувати взаємозв’язок і взаємозумовленість норм права (наприклад, зв’язок між загальними та спеціальними, конкретизуючими, спеціалізованими правовими нормами);

4) необхідністю забезпечення органічної єдності «духу» і «букви» закону.

Тлумачення норм права як діяльність складається з двох основних елементів: уяснення змісту норм права та його роз’яснення. Уяснення — це перший та обов’язковий елемент тлумачення права, який полягає у з’ясуванні суб’єктом тлумачення змісту правових норм «для себе». Це внутрішній творчий процес, який відбувається у свідомості суб’єкта тлумачення та не містить зовнішніх форм виразу. Уяснення правових норм є необхідною умовою належної реалізації права в усіх його формах (додержання, виконання, використання, а також правозастосування), що вимагає від нього максимальної адекватності, повноти та юридичної точності. Тлумачення права може включати тільки стадію уяснення, наприклад, якщо йдеться про урозуміння суб’єктом дійсного змісту правових норм при їх додержанні чи використанні.

Проте повною мірою правотлумачна діяльність проявляє себе у роз’ясненні норм права, що є наступною частиною процесу інтерпретації права. Роз’яснення здійснюється вже не «для себе», а для інших учасників суспільних відносин, коли суб’єкт інтерпретації в усній або письмовій формі виражає своє розуміння дійсного значення відповідних правових норм. Результати роз’яснення переважно об’єктивуються ззовні у відповідних юридичних актах, науково-практичних коментарях, рекомендаціях тощо (наприклад, постановах Пленуму Верховного Суду України, рекомендаціях Вищого господарського суду України, науково-практичних коментарях до кодексів чи інших законодавчих актів).

Правотлумачна діяльність у формі роз’яснення норм права, результатом якої є окремий різновид юридичних актів (інтерпретаційні акти), здійснюється уповноваженими органами держави чи посадовими особами та нерідко становить один з основних напрямків їх діяльності. Так, надання офіційного тлумачення Конституції та законів України виступає одним з вихідних повноважень Конституційного Суду України та визначає його правовий статус. Правоінтерпретаційна діяльність уповноважених суб’єктів є самостійною правовою формою діяльності держави разом із правотворчістю, правозастосуванням, правоохоронною діяльністю тощо.

Слід розмежовувати об’єкт тлумачення та безпосередній предмет тлумачення права. Об’єктом правотлумачної діяльності є норма права. У розкритті дійсного значення правових норм, з’ясуванні змісту правил поведінки, що їх становить, полягає кінцева мета інтерпретації права. Оскільки правові норми закріплюються та виражаються ззовні в нормативно-правових актах та інших джерелах права, безпосереднім предметом інтерпретації права виступає юридичний текст, який міститься у відповідних джерелах права (нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах, правових прецедентах тощо). Безпосереднім предметом тлумачення можуть бути як нормативно-правові акти або інші форми права в цілому, так і окремі правові приписи (статті, пункти, абзаци нормативно-правового акта тощо). В деяких випадках предметом правотлумачної діяльності виступають й відповідні матеріали, пов’язані з виданням та функціонуванням тих чи інших форм права (тексти законопроектів, програми політичних партій, стенограми засідань, на яких було ухвалено відповідні юридичні акти, матеріали практики тощо). Вони дозволяють дійти обґрунтованого висновку щодо дійсного змісту норм права, втілених у відповідному юридичному тексті, визначити не тільки «букву», а й «дух» закону або іншого акта, що підлягає тлумаченню.

Під «буквою» закону розуміють буквальне значення юридичного тексту, що містить норми права (положень нормативно-правового акта, міжнародно-правового договору тощо). «Дух» закону передає дійсний зміст норм права, що містяться у відповідному акті, з урахуванням правових принципів, на яких він ґрунтується, в їх субординації між собою. Врахування «духу» закону дозволяє більш точно розкрити значення його «букви», її зміст, який може бути більш широким чи більш вузьким, ніж буквальне текстуальне вираження норми. Наприклад, розкриваючи дійсне значення норми права, яка сформульована як «судді незалежні та підкоряються тільки закону», слід розуміти, що термін «закон» вживається тут у широкому значенні як синонім законодавства, всієї сукупності законодавчих актів України.

Протягом строку чинності правових норм їх «буква» може залишатися незмінною, але «дух» може зазнавати істотних перетворень. Визначаючи в такому разі дійсне значення норми права, необхідно враховувати наявність двох тенденцій в правотлумачній діяльності — статичної і динамічної. У межах статичного підходу (школа намірів, школа текстуалістів тощо) дійсне значення норми права з моменту її ухвалення і протягом всього періоду її чинності визнається незмінним у часі. За такого підходу в процесі тлумачення підлягає з’ясуванню «воля історичного законодавця» або «воля закону», тобто те значення норми права, що було вкладено в неї органом, який її ухвалив, на момент прийняття ним відповідного юридичного акта.

За динамічного підходу в теорії тлумачення права (телеологічна школа, еволюційне тлумачення) дійсне значення норм права може еволюціонувати з перебігом часу. Правотлумачна діяльність спрямована на з’ясування «волі актуального законодавця», тобто значення, що надається правовій нормі суспільством на відповідному етапі розвитку з урахуванням потреб соціуму та мінливих умов суспільного життя. При розкритті дійсного значення норм права слід ураховувати соціально-політичні зміни, що сталися з моменту ухвалення юридичного акта, та розкривати їх зміст відповідно до вимог сьогодення.

Характерним прикладом такого підходу є тлумачення Європейським судом з прав людини положень Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, зокрема, ст. 2 Конвенції «Право на життя». Згідно з абз. 1 ст. 2 Європейської конвенції «право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який законом передбачене таке покарання».

Протягом багатьох років це положення тлумачилось як обов’язок держави не посягати на життя людини та заборона нелегітимного позбавлення життя, тобто обов’язок «не вбивати». Впродовж останнього десятиліття новітнє прецедентне право Європейського суду дало поштовх для розвитку ідеї щодо обов’язку держави захищати право людини на життя, у тому числі від посягань з боку третіх осіб. Суд ухвалив, що від держави може вимагатися вживання певних заходів для забезпечення ефективного здійснення права на життя, зокрема проведення ефективного офіційного розслідування усіх випадків, коли особу було вбито внаслідок застосування сили, незалежно від того, чи представники державних органів несуть за це відповідальність.

Як статичний, так і динамічний підходи мають свою теоретико- прикладну цінність: перший спрямований на забезпечення максимальної правової стабільності, визначеності та передбачуваності рішень правозастосовних органів; другий має на меті досягнення максимальної відповідності між чинними нормами права та суспільним життям, яке під впливом політичних, економічних, культурних та інших чинників змінюється швидше, ніж позитивне право.

При цьому слід мати на увазі, що первинний зміст норми права, яка виступає об’єктом тлумачення, визначається правотворчим органом під час ухвалення відповідного юридичного акта та виражається в його «букві». Тому дійсне значення норми права, що інтерпретується, має виходити з тексту юридичного акта як форми її існування та не може повністю відриватися від свого текстуального виразу. Розкриття «духу» закону можливе лише у межах його «букви». Інакше правотлумачна діяльність може перетворитися на пряму правотворчість та призвести до стирання меж між різними правовими формами діяльності держави і компетенцією відповідних державних органів та установ.

У той же час «дух» закону не може залишатися незмінним за умов істотних перетворень у суспільно-політичному житті країни, тому тлумачення правових норм може розрізнятися на різних етапах. Урахування динаміки суспільного життя при з’ясуванні тлумачення норм права виступає необхідною передумовою здійснення основної функції права — забезпечення оптимальної врегульованості суспільних відносин на відповідному етапі їх розвитку.

§ 2. Способи тлумачення норм права

Уяснення — головний зміст тлумачення — це процес одержання «для себе» вичерпного уявлення про дійсний зміст, сутність та сенс норми, тобто про сформульовану в нормативному приписі державну волю. Уяснення здійснюється за допомогою певних способів.

Спосіб тлумачення — це сукупність прийомів аналізу змісту нормативно-правових актів. У юридичній науці і практиці використовуються різні способи тлумачення норм права.

Граматичний (мовний, текстовий) спосіб тлумачення норм права — це уяснення їх змісту, що базується на даних граматики, лексики, філологічних наук. Зміст норм досліджується з погляду їх текстової форми. Граматичне тлумачення є початковим та відправним серед усіх способів тлумачення, оскільки юридичні норми існують тільки в мовній формі. Прийоми дослідження спрямовані на з’ясування значення окремих слів, термінів, змісту норми залежно від розміщення у тексті сполучників, розділових знаків, прийменників. Причому, при тлумаченні жодне слово або граматичний знак, що міститься в тексті закону, не можуть залишатися поза тлумаченням. Наприклад, актуальним є виявлення значень сполучників. Залежно від їх значення при формулюванні окремих складових частин норми її гіпотеза, диспозиція чи санкція можуть бути простими, складними і альтернативними. Для останньої характерним є використання саме розділових союзів. Особливо актуальним є розмежування єднальних і розділових сполучників за своїм призначенням. Так, згідно з ст. 19 КК України осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Логічним є правило ч. 2 цієї статті, відповідно до якого не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.

Граматичне тлумачення є первинним, воно розпочинається з аналізу мовної форми виразу норми права, яку відображено в тексті нормативно-правового акта. Граматичний спосіб ураховує розбіжності між буквальним текстом і справжнім змістом юридичних норм.

Завдання тлумачення і його успішне розв’язання залежать від знання суб’єкта пізнання (законодавця), який формулює норму у вигляді приписів статті, прагнучи до техніко-юридичної досконалості тексту. Правозастосовувач аналізує текст нормативно-правового акта, керуючись вимогами граматики, синтаксису, морфології, етимології. Такий підхід потребує:

1) розмежування видів єднальних і розділових сполучників, якими користувався законодавець у текстах статей із простими, складними і альтернативними гіпотезами, диспозиціями та санкціями. Наприклад, якщо санкція будь-якої статті Особливої частини КК України передбачає можливість обрати за вчинення злочину один з декількох видів покарань до винної особи (наприклад, штрафу або обмеження волі на певний строк), то, відповідно до правил граматики, використаний тут сполучник «або» є розділовим, а зазначена санкція говорить про альтернативний характер покарання за вчинення одного злочину;

2) урахування доконаних і недоконаних форм дієслів і дієприкметників. Наприклад, текст «виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо... вчинила злочин...» (п. 1 ст. 27 КК України) тлумач розуміє так: суб’єкт злочину не може відповідати за дії, вчинені іншими учасниками злочину. Використовуються також спеціалізовані терміни як певний засіб законодавчої техніки.

Отже, тлумачення норм передбачає урахування особливостей мови права та відповідних правил мовного тлумачення. Сутність їх у такому:

а) термінам, що використовуються в тексті, надається значення, тотожне тому, яке вони мають у літературній мові, тобто вони використовуються як загальновживані. Винятком є використання термінів, які законодавчо визначені в нормах — дефініціях (це різні поняття, що містяться в статтях закону, наприклад, «злочин», «сім’я», «громадянин» та ін.). Відтак, якщо у тексті закону зафіксовано певне значення слова або виразу (словосполучення), то тлумачити в юридично значущій діяльності їх необхідно виключно в такому саме значенні. Слід додати, що якщо в законі однакові терміни використовуються неодноразово (наприклад, «юридична особа», «заповіт», «угода» та ін. — в ЦК України; «батьки», «діти» — в СК України; «громадянин» — в конституційних законах та ін.), то їх не можна тлумачити в різному значенні, за винятком випадків, коли це визначено в самому законі. З іншого боку, різним термінам безпідставно не можна надавати одного й того самого значення (наприклад, поняттям «громадянин» та «фізична особа»);

б) значення терміна, виразу, що встановлені законом у будь-якій галузі права, не може вільно поширюватися на інші галузі (наприклад, поняття «член сім’ї» в житловому і сімейному законодавстві мають різний зміст, юридичний статус і сферу використання). Неприпустимо тлумачити норми, ігноруючи окремі слова, оскільки це може викривити сенс норми. Наприклад, якщо з поняття «крадіжка» вилучити слово «таємна», то воно розчиниться в інших поняттях, що їх застосовує законодавець: «пограбування» або «розбій».

Особливого значення у вітчизняній законотворчій практиці останніми роками набуває спеціально-юридичне тлумачення, яке застосовується для уяснення змісту нормативно-правових приписів, в яких використовуються спеціальні терміни та словосполучення юридичних понять. Наприклад, ст. 32 КПК України спеціально містить приписи, що роз’ясняють значення таких термінів, як «суд», «слідчій», «протокол», «учасники процесу», «обвинувач» та ін.

Логічне тлумачення норм права є таким способом уяснення, яке базується на використанні законів і правил формальної логіки. При цьому інтерпретатор, з одного боку, не виходить за межі тексту закону, а з другого — аналізує логічну структуру та внутрішні зв’язки між частинами нормативно-правового припису та нормативного акта в цілому. Зміст логічного способу тлумачення розкривають і конкретизують певні прийоми, а саме:

а) логічне перетворення, або перебудова тексту з відновленням членів речення, що їх бракує, для того щоб уникнути двозначності чи невизначеності тексту. Наприклад, текст «напад з метою заволодіння майном громадян... карається позбавленням волі...» слід уточнити і розуміти: «особа, що вчинила напад з метою заволодіння майном громадян... карається...» Завдяки застосованому логічному прийому перетворення йдеться вже не тільки про об’єктивну сторону, а й про суб’єкта злочину;

б) виведення норм з норм (їх логічний розвиток). Для виведення окремих положень (висновків) із загальних норм застосовується індукція. Наприклад, з тексту юридична чи фізична особа «відшкодовує шкоду, завдану їх робітником під час виконання ним трудових (службових) обов’язків» (ст. 1172 ЦК України) випливає, що будь-яка установа, підприємство чи організація (ательє, фабрика, мале підприємство, підприємець та ін.) зобов’язані відшкодувати шкоду;

в) аналогія. Цей прийом застосовується тоді, коли законодавець не дає вичерпного переліку обставин, ознак і вживає при цьому звороти «та інші», «в аналогічних випадках». Наприклад, у ст. 66 КК України зазначається, що при призначенні покарання суд має право враховувати й інші обставини, визначаючи їх такими, що пом’якшують вину;

г) висновки з понять, зокрема з обсягової інтерпретації (тлумачення у висновках, що вказують на належність предметів та явищ на підставі застосування поняття до певного класу правових явищ). Наприклад, ознаки, що відбиті в понятті «юридична особа» (ст. 80 ЦК України), у сукупності вказують на певний клас правових явищ, який охоплює зміст цього поняття, що у свою чергу дозволяє відносити невизначену безліч державних та недержавних організацій до даного класу суб’єктів права, тобто до класу юридичних осіб, і відповідно враховувати в правотворчій та правозастосовній практиці особливості юридичного режиму таких суб’єктів.

Використовуються й інші прийоми логічного способу тлумачення норм.

Систематичний спосіб тлумачення норм права полягає у використанні системного підходу під час аналізу норм права, окремих статей та в цілому законів. Увага дослідника зосереджується на пошуку головного змісту норми права, що тлумачиться, шляхом визначення міста цієї норми серед норм даного нормативного акта та її порівняння з чинними нормами інших інститутів і галузей права. При цьому враховується і визначається тип зв’язків між нормами.

Систематичне тлумачення застосовується для того, аби краще зрозуміти зміст і призначення норм, розташованих у різних частинах і підрозділах системи права, і враховує: а) місце нормативно-правових приписів у нормативно-правовому акті, інституті, галузі законодавства; б) логічні зв’язки між нормами. При цьому аналізуються зв’язки норми, що тлумачиться, з нормами інших статей того самого акта, інших нормативно-правових актів різних інститутів і галузей права. Наприклад, у тексті припису «суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності» (ст. 323 КПК України) уяснення такої норми пов’язано із змістом інших норм про принципи судочинства, порядок дослідження доказів, допит підсудного, свідків, потерпілого та ін., закріплених у КК та КПК України. У такий спосіб ураховуються логічні зв’язки між нормами (зв’язки залежності, доповнення, конкретизації, уточнення, обмеження тощо). Цими зв’язками є:

а) зв’язки між нормою, що тлумачиться, та нормами, що розкривають зміст терміна, який у ній вживається. Це або легальне визначення (дефініція), або приписи, які перелічують коло суб’єктів, предметів, явищ, що складають це поняття. Наприклад, коло та ознаки осіб, що займаються підприємницькою діяльністю, їх права і обов’язки визначаються поняттям «суб’єкт підприємницької діяльності» (ст. 2 Закону України «Про підприємництво»). Аналіз статей інших актів про підприємництво (закони України «Про господарські товариства», «Про підприємства» та ін.) переконує, що під «суб’єктами підприємницької діяльності» розуміються як громадяни України, так і особи без громадянства;

б) зв’язок норми, що тлумачиться, з оперативними нормами, які можуть припиняти дію норм, чи остаточно скасовувати чинні нормативні приписи, чи поширювати їх дію на нове коло відносин, суб’єктів, територій, чи пролонговувати їх дію на новий строк;

в) зв’язки відсильної та інших статей. Застосування законодавцем відсилочного способу викладення норми створює такий нормативно-правовий припис, який не повністю перелічує всі ознаки правила, а відсилає до інших статей того самого нормативно-правового акта. Норма, що тлумачиться, може бути повністю зрозуміла інтерпретатору тільки за умови «поєднання» змісту відсильної статті із змістом таких приписів нормативного акта, до яких вона прямо відсилає. Тобто, текст відсильної статті вказує, що її норма не викладена в цьому тексті повністю і для розуміння її змісту в логічно завершеному вигляді необхідно враховувати статтю, до якої відсильна норма відсилає;

г) зв’язок між загальними і спеціальними нормами. Сутність такого зв’язку полягає в тому, що правила поведінки, визначені у загальних нормах, часто потребують врахування особливих ситуацій в спеціальних нормах, і, як правило, ці особливості закріплюються у вигляді винятків з загальних норм.

Ефект від використання систематичного способу тлумачення в тому, що він допомагає законодавцю і правозастосовувачу виявляти та заповнювати прогалини і колізії (суперечності) в законодавстві, визначити формально існуючі застарілі норми права для їх подальшого скасування законодавцем. Іноді систематичне тлумачення розглядається як прояв (форма) логічного тлумачення.

Історичний спосіб тлумачення норм права (ретроспектива) допомагає встановити їх зміст норми права, враховуючи умови їх виникнення, факти, пов’язані з історією виникнення норми, що тлумачиться. Особливість даного способу полягає в тому, що інтерпретатор використовує джерела, які перебувають за межами системи права (конкретно- історичні умови, соціально-економічна і політична атмосфера, обставини, причини, чинники, що викликали прийняття відповідних норм права, встановлюються за документами з архівів, стенограм обговорення проектів відповідних нормативно-правових актів органів, що займалися підготовкою законопроектів, матеріалів, що надруковані в пресі та інших засобах інформації тоді, коли проекти обговорювалися, до них робилися зауваження та пропозиції, схвалювалися чи відхилялися).

При цьому слід мати на увазі те, що сьогодні умови та атмосфера, які існували на момент прийняття закону, можуть оцінюватися представниками політичних сил з урахуванням їх нових інтересів, а також різними верствами населення, інакше, ніж вони оцінювались законодавцем. Наприклад, по-різному тлумачилися ними зміни до Конституції України 2004 р.

Своєрідним проявом використання історичного способу тлумачення можна вважати й конкретно-соціологічне тлумачення, яке полягає в установленні змісту нормативно-правових приписів з урахуванням не тільки історичних обставин прийняття закону, а й тих реальних умов життя суспільства, в яких норма права функціонує. Таке тлумачення може позитивно вплинути на оцінку відповідності старого припису новим умовам життя суспільства і стимулювати необхідний своєчасний рух законодавця до оновлення законодавства.

Телеологічний (цільовий) спосіб тлумачення норм права полягає в аналізі змісту правового припису шляхом виявлення і розкриття цілей прийняття правової норми у співвідношенні з нею граматичної і логічної суті формулювань законодавця, що містяться в текстах нормативно-правових приписів.

Не тільки встановлюється мета окремої норми в приписі, що підлягає тлумаченню, а й враховуються цілі всього нормативного акта. Такі цілі містяться в текстах преамбул конституцій та законів (їх програмні положення), визначальних початкових статтях кодексів — нормативних приписах, що містять законодавчо визначені цілі відповідних інститутів та галузей законодавства.

Як найбільш раціональний спосіб регулювання суспільних відносин норма права завжди потребує осмислення її змісту з боку різних осіб, зміст же, у свою чергу, — це не тільки внутрішній логічний зміст (поняття, явища, що осягаються розумом), а й розумна підстава регулювання суспільних відносин, тобто в процесі тлумачення мають одночасно розкриватися обидва аспекти змісту. Отже, призначення інтерпретації полягає також у з’ясуванні цільової спрямованості нормативно-правових приписів, міжнародно-правових документів тощо. Відомо, що ступінь зрозумілості закону не може бути однаковим для різних суб’єктів права: для осіб, що мають багаторічний професійний досвід тлумачення і застосування норм, і для усіх інших. Так, зміст нормативно-правового акта, що містить важливі загальносоціальні, політичні, соціально-культурні та інші завдання (наприклад, конституційні акти), звернутого до багатьох суб’єктів, з преамбулою, що роз’яснює цілі регулювання, його необхідність, є більш доступним для розуміння громадян, ніж прикладні мета та зміст акта, призначеного для вузького кола суб’єктів (наприклад, інструкції та інші нормативні акти для службового користування).

§ 3. Офіційне і неофіційне тлумачення норм права

Тлумачення здійснюється будь-яким суб’єктом на науковому, професійному чи побутовому рівні і відбиває результати його мислення. Залежно від суб’єктів тлумачення-роз’яснення норм права і вираження наззовні висновків, яких дійшов інтерпретатор у результаті усвідомлення сенсу норми, тлумачення може бути офіційним або неофіційним, їх висновки можуть зобов’язувати чи не зобов’язувати інших суб’єктів права до певної поведінки.

Тлумачення вважається офіційним, якщо воно здійснюється спеціально уповноваженим компетентним в цій галузі органом, державним службовцем чи посадовою особою на підставі службового обов’язку, а результати роз’яснення набувають спеціальної юридичної форми (постанови, інструкції) та офіційного значення (мають обов’язковий характер своєрідної директиви). При офіційному тлумаченні суб’єкти правозастосовної діяльності та інші суб’єкти права повинні використовувати зміст норми права в його точному розумінні, так, як його викладено в офіційному інтерпретаційному акті. Для виконавців норми, що офіційно тлумачиться, таке тлумачення завжди є обов’язковим, незалежно від того, погоджуються вони з таким роз’ясненням чи ні. Основна мета офіційного тлумачення-роз’яснення полягає в забезпеченні єдиного розуміння норм всіма суб’єктами права та їх однакового застосування на всій території держави. Від останнього також залежить рівень законності та правопорядку в суспільстві.

Залежно від того, на яке коло осіб розраховане офіційне тлумачення, воно може бути двох видів: нормативне і казуальне.

Нормативне тлумачення — це роз’яснення сенсу та змісту норми права, призначене для його поширення на невизначене коло осіб і випадків при вирішенні будь-яких юридичних справ, що регулюються нормами, що були предметом інтерпретації. Таке роз’яснення має абстрактний характер, тобто його пов’язують не з конкретною ситуацією, суб’єктом чи обставинами, а з ситуаціями типовими, такими, що постійно виникають у житті і врегульовані нормами. Отже, результат нормативного тлумачення поширюється на певні види суспільних відносин, які врегульовані нормою права, і передбачає багаторазовість застосування. Сенс терміна «нормативне тлумачення» — саме в обов’язковості певного розуміння щодо застосування нормативно-правових приписів. Прикладом такого тлумачення є роз’яснення Верховного Суду України, Вищого господарського суду України з питань застосування законів України за певною категорією справ, а не за конкретною справою.

Тлумачення називається нормативним не тому, що це тлумачення норм (будь-яке тлумачення — це завжди тлумачення норм), а внаслідок того, що:

- воно має загальний характер;

- є формально обов’язковим при розгляді всіх справ певної категорії, які вирішуються на основі норми, що тлумачиться;

- результат такого тлумачення виражено у вигляді обов’язкових для інших суб’єктів інтерпретаційних норм (це «норми про норми»): в них вказується, як правильно розуміти і застосовувати правові норми;

- вони є нормативними, бо містять лише аргументи, підстави на користь певного розуміння норми права.

Навпаки, результат казуального (індивідуального) тлумачення стосується тільки застосування норми щодо конкретного випадку. Воно має значення лише для вирішення «казусу», конкретної юридичної справи суб’єктами правозастосовної чи іншої юридичної діяльності і є обов’язковим тільки у зв’язку з розв’язанням саме цієї юридичної справи.

Повернемося до роз’яснень нормативного характеру. Залежно від суб’єктів, що тлумачать нормативно-правовий припис, офіційне нормативне тлумачення поділяють на автентичне і легальне. Ці види розрізняють залежно від державних органів, що тлумачать норму, їх місця у структурі державного апарату, різної сили актів тлумачення (інтерпретаційних актів), що ними видаються.

Автентичне тлумачення — це роз’яснення, яке здійснюється тим органом, що видав норму, котра підлягає тлумаченню (тобто це авторське офіційне тлумачення), наприклад, роз’яснення міністерством сутності та окремих положень певної інструкції, що була ним прийнята. Таке повноваження державного органу тлумачити норми, що містяться в його актах, безпосередньо випливає з його повноважень на видання нормативно-правових актів і не потребує на це будь-якого спеціального дозволу. Особливість такого роз’яснення полягає в тому, що акт тлумачення видається для роз’яснення вже існуючих норм, а не для створення нових. Цей акт, як правило, має такі самі зовнішню форму і юридичну силу, як і нормативний акт, що підлягає тлумаченню. Сила автентичного тлумачення не стільки в його переконливості, скільки в його обов’язковості.

Легальне тлумачення — це роз’яснення, що походить від спеціально уповноваженого органу щодо нормативних актів, які видані іншими нормотворчими органами. Таке тлумачення називають ще делегованим, тобто воно не походить від органу, що видав нормативно-правовий акт. Право тлумачити нормативні приписи є у всіх, але повноваження органів і посадових осіб, що мають право офіційно роз’яснювати їх сенс, спеціально закріплений у відповідних нормативно-правових актах. Такі повноваження можуть бути постійними або одноразовими. Результати легального (делегованого) тлумачення, що містяться у відповідних інтерпретаційних актах, мають обов’язкову силу тільки стосовно осіб, що підпадають під юрисдикцію державного органу, судового, фінансового, податкового та інших, що тлумачать норму. Особливо важливе значення для юридичної діяльності має судове тлумачення. Закон (п. 2 ст. 150 Конституції України) відносить офіційне легальне (делеговане) тлумачення Конституції України та законів України, виданих Верховною Радою України, виключно до компетенції Конституційного Суду України. Відповідно до Закону України «Про судоустрій України» Пленум Верховного Суду України дає роз’яснення судам з питань застосування чинного українського законодавства.

Оцінюючи правову природу результатів офіційного тлумачення, що здійснюється вищими судовими органами, слід нагадати деякі принципові положення:

а) судові органи не наділені законотворчою функцією;

б) джерелом, що дає привід до видання актів нормативного тлумачення, є узагальнення практики розв’язання справ судовими органами (згідно з наведеними законами Пленум Верховного Суду «розглядає матеріали узагальнення судової практики і статистики...»; Президія Вищого господарського суду «розглядає матеріали узагальнення практики, аналізує статистику»);

в) приводами та причинами видання актів роз’яснень вищих судових органів держави є типові помилки кваліфікації, порушення процедури

застосування нормативно-правових актів, нерідко зумовлених саме відсутністю єдності в розумінні змісту законів, що застосовуються, та ін.;

г) зміст судових роз’яснень звичайно зводиться до рекомендацій того, як слід розуміти термінологію, сенс норми, як кваліфікувати юридичні факти, як саме застосовувати закон; судові роз’яснення не можуть суперечити принципу, згідно з яким суд є незалежним і підкоряється тільки закону;

ґ) акти роз’яснення містять правила, які вказують на певне розуміння законів; вони не можуть містити в текстах нічого нового, що не входить до змісту норми, яка тлумачиться, тобто не повинні містити нормативної новизни; за їх допомогою не можуть змінюватися, доповнюватися чи скасовуватися закони, а лише має розкриватися їх зміст у повному обсязі.

Особливість правової природи актів офіційного легального тлумачення судових органів полягає в тому, що чинність офіційного тлумачення поширюється за межі кола тільки судових органів. Наприклад, роз’яснення Пленуму Верховного Суду України вичерпуються не тільки судами, а й слідчими, суб’єктами, які здійснюють дізнавальну діяльність, іншими службовими особами.

Офіційне тлумачення може бути і казуальним, обов’язковим для даної справи, тобто воно застосовується лише у зв’язку з розглядом конкретної юридичної справи (казусу), стосовно саме тих осіб, які мають до справи певне відношення. Для будь-яких інших справ результати казуального тлумачення формально-юридичного значення не мають і на них не поширюються.

Але необхідність офіційного казуального тлумачення виникає і тоді, коли нижчі правозастосовні органи, на думку вищих до них, некоректно застосовують норми права щодо конкретної справи, порушуючи закон. Таке тлумачення здійснюється в межах компетенції і повноважень правозастосовних органів. Тут розрізняють:

а) тлумачення органу, що безпосередньо застосовує в певній процедурі норми права (воно відображене в акті застосування права, стає його частиною). Наприклад, судове тлумачення, що здійснюється судами при прийнятті рішень по конкретних юридичних справах, а також адміністративне, що здійснюється органами виконавчої влади — від центральних (міністерств, відомств) до місцевих державних адміністрацій;

б) тлумачення органу, що перевіряє законність та обґрунтованість акта застосування права. Наприклад, перевірка з боку вищого за рівнем судового органу рішення нижчого суду.

В цьому сенсі можна розуміти також казуальне тлумачення, яке має обов’язкове значення не тільки для конкретної справи, а й для всіх аналогічних справ. Цим пояснюється оприлюдненням рішень по конкретних справах в офіційних виданнях.

У таких рішеннях вищих правозастосовних органів міститься зразок розуміння законів. Тому правомірно називати їх прецедентами тлумачення правової норми. Рішення, винесені по конкретних справах, набувають загальне значення через їх внутрішню переконливість і виступають як приклади правильного розуміння і застосування закону.

Загальнообов’язковість прецедентів тлумачення ґрунтується на силі, владі розуму. Тому авторитет мають ті прецеденти, які містять у своїй основі переконливе аргументування.

Прецедентами тлумачення виступають звичайно рішення вищих судових інстанцій. Таким чином, інтерпретаційні положення, що містяться в рішеннях по конкретних справах, перетворюються на прецедент тлумачення. Хоча такі положення формально обов’язкові тільки для конкретної справи, однак нижчі інстанції завжди враховують практику вищих і прагнуть їй слідувати, брати як приклад, зразок розуміння і застосування законів.

Отже, інтерпретаційні положення, що містяться в рішеннях вищих інстанцій по конкретних справах, не залишаючись формально загальнообов’язковими, фактично мають загальнообов’язкове значення, оскільки засновані на правильності їх виведення із закону, на силі авторитету вищих інстанцій.

Ще одна особливість казуального тлумачення полягає в тому, що ця форма тлумачення рівною мірою використовується як при офіційному, так і при неофіційному тлумаченні. Якщо перше має юридичну силу, але формально — тільки щодо конкретної справи, то друге (неофіційне) взагалі такої сили не має і здійснюється переважно науковими установами, адвокатами, експертами та ін.

Неофіційне тлумачення нормативно-правих приписів — це таке роз’яснення їх змісту, що здійснюється будь-яким суб’єктом, при якому результат тлумачення не має обов’язкової юридичної сили. Суб’єкт, що тлумачить норму, самостійно, без будь-якого спеціального дозволу оцінює правову ситуацію, відповідну норму і приймає рішення про перспективу настання юридичних наслідків по справі на основі власного уявлення про зміст тих приписів, що він тлумачив. Це тлумачення має форму письмових чи усних порад, пояснень, рекомендацій. Воно здійснюється недержавними органами й установами, різними науковими, навчальними закладами, групами фахівців-юристів, окремими громадянами. Але їх акти, виражені у формах наукових творів, коментарів до законів тощо, не мають обов’язкового характеру и не тягнуть за собою будь-яких юридичних наслідків. Отже, посилатись на результати неофіційного тлумачення як на нормативну підставу для офіційного вирішення справи не можна. Вся відповідальність за вірність інтерпретації покладається лише на офіційного суб’єкта правозастосування. Акти неофіційного тлумачення мають лише таку силу і вагомий вплив, що базуються на професіональному авторитеті фахівців, установ.

Неофіційне тлумачення поділяється на побутове (повсякденне), професійне (компетентне) і доктринальне (наукове).

Побутове (повсякденне) тлумачення — це уяснення і роз’яснення змісту норм права в повсякденному житті, побуті всіма особами, які не мають спеціальної юридичної освіти або певного досвіду юридичної діяльності. Дійсні результати такого тлумачення обумовлені рівнем правової свідомості, юридичної обізнаності, життєвого досвіду та правової культури громадян.

Таке тлумачення постає в усіх випадках, коли особа осмислює зміст правових норм з метою їх використання, виконання, додержання, надання поради, оцінювання будь-якої життєвої ситуації, що потребує юридичного рішення або просто розширення кола своїх знань.

Професійне (компетентне) тлумачення — це тлумачення, яке здійснюють фахівці з вищою юридичною освітою в галузі держави і права — практичні працівники (судді, адвокати, прокурори, посадові особи державного апарату та ін.) для професійного використання його результатів у повсякденній діяльності в процесі застосування ними правових норм.

Особливу роль має доктринальне (наукове) тлумачення норм права. Воно здійснюється науковцями — фахівцями-правознавцями, науковими та дослідними установами в науково-практичних коментарях до законодавства, працях учених-юристів (наукових статтях, монографіях, підручниках, посібниках, брошурах, лекціях), обговореннях проблемних питань чинних нормативних актів та їх проектів у пресі, на «круглих столах», телебаченні, сторінках наукових видань.

Таке тлумачення відомо світу з стародавніх часів. У Стародавньому Римі роз’яснення римськими юристами законів мало не тільки моральне, а й юридичне значення, впливало на розвиток законодавства. Під час тлумачення вони фактично створювали норми, які набували якостей авторитетності, що межувала з обов’язковістю.

Сьогодні неофіційне за статусом доктринальне тлумачення не має обов’язкової сили, але суттєво впливає на правотворчу та правозастосовну професійну діяльність. Цей вплив є зрозумілим. Він ґрунтується на авторитеті і переконливості роз’яснень, і, незважаючи на відсутність їх офіційної обов’язковості, такі тлумачення визнаються в суспільстві найбільш переконливими і обґрунтованими. Саме тому часто висновки неофіційного доктринального тлумачення стають головним змістом офіційного.

Усі форми неофіційного тлумачення правових норм не мають обов’язкової сили, їх фактичне значення зумовлюється авторитетом і обізнаністю інтерпретатора з питань правознавства та рівнем переконливості. Але усі вони справляють певний вплив на різні види юридичної практики і підпорядковані кінцевій меті — досягти однаковості розуміння змісту правових норм.

§ 4. Правотлумачні (інтерпретаційні) акти, їх види

Результати тлумачення права як правової форми діяльності держави виражаються в офіційних юридичних актах, які іменуються право- тлумачними (інтерпретаційними) актами. Вже в 60-х роках ХХ ст. провідні вчені звернули увагу на те, що, крім нормативно-правових та індивідуально-правових актів, у системі юридичних актів самостійне місце посідають акти тлумачення права, які є юридичними засобами одноманітного, узгодженого розуміння та ефективного застосування правових норм.

Інтерпретаційні акти є результатом цілеспрямованої інтелектуальної діяльності компетентного органу держави (наприклад, Конституційного Суду України) чи міжнародної установи (наприклад, Європейського суду з прав людини, Комітету ООН з прав людини) щодо осмислення дійсного значення правових норм.

Інтерпретаційний акт — це офіційний акт-документ уповноваженого державного органу чи посадової особи, а також міжнародної установи, чию юрисдикцію визнала Україна, головною метою ухвалення якого є тлумачення правових норм, що містить формально- обов’язкове роз’яснення їх змісту.

Особливості юридичної природи інтерпретаційних (правотлумач- них) актів дозволяють виділити такі їх ознаки:

1) інтерпретаційні акти розкривають дійсний зміст норм права, виражених у відповідному юридичному акті, та містять вказівки стосовно належного розуміння правових норм, що має вирішальне значення для їх реалізації. Вони діють в єдності з тими нормативно-правовими актами чи іншими формами права, які містять правові норми, що підлягають тлумаченню, та мають допоміжний характер;

2) інтерпретаційні акти не встановлюють нових норм права, не скасовують та не вносять зміни до чинних правових норм. Здійснюючи свої повноваження, суб’єкти офіційної інтерпретації не підміняють законодавця шляхом створення правових норм у процесі тлумачення, у тому числі через заповнення прогалин у законодавстві. З цього приводу Конституційний Суд України в Рішенні у справі про тлумачення Закону України від 25 березня 1998 р. «Про вибори народних депутатів України» прямо зазначив, що заповнення прогалин у законах не належить до повноважень Конституційного Суду України. Вирішення цих питань є прерогативою органу законодавчої влади — Верховної Ради України;

3) інтерпретаційні акти мають офіційний, формально-обов’язковий характер, що зумовлено наявністю у суб’єкта їх прийняття державно- владних повноважень чи визнаної державою юрисдикції. Обов’язковість цих актів виявляється в тому, що вони містять офіційну, сформульовану чи визнану державою позицію щодо розуміння дійсного змісту правових норм і зобов’язують суб’єктів адекватно сприймати норми, що роз’яснюються. При цьому інтерпретаційні акти можуть адресуватися органам, що застосовують розтлумачені правові норми, а не суб’єктам, дії яких безпосередньо регулюються цими нормами;

4) юридична сила правотлумачних актів пов’язана із чинністю актів, норми яких стали об’єктом тлумачення. Прийняття нового юридичного акта чи зміна його окремих положень, які були розтлумачені, ведуть до втрати юридичної сили інтерпретаційного акта, що свідчить про його нижчу юридичну силу від юридичної сили акта, що став предметом тлумачення. В ієрархії юридичних актів інтерпретаційні акти слідують за актом, положення якого розтлумачено. Їх місце в системі юридичних актів визначається компетенцією органу чи установи, які ухвалили інтерпретаційний акт;

5) сфера дії правотлумачних актів збігається зі сферою дії витлумачених норм та не може бути ширшою за неї. Дія інтерпретаційних актів у часі визначається чинністю норм права, що підлягають тлумаченню. Інтерпретаційні акти діють поряд з витлумаченими нормами, починаючи з моменту набуття ними чинності. Оскільки тлумачення не виходить за межі правових норм, а лише розкриває їх дійсне значення, то інтерпретаційні акти мають зворотну силу, межі якої визначаються моментом набрання чинності юридичним актом, що підлягає тлумаченню. Ця особливість відрізняє акти тлумачення права від нормативно-правових актів, які не можуть мати зворотну дію, крім випадків, коли це прямо передбачено законом та відповідає правовим принципам (наприклад, у разі, якщо новий закон пом’якшує покарання за певний злочин або декриміналізує діяння).

В інтерпретаційному акті може прямо вказуватися на необхідність перегляду раніше ухвалених рішень, які не відповідають викладеному в ньому тлумаченню норм права. Так, виходячи з наданого ним тлумачення, Конституційний Суд України в Рішенні у справі за зверненням жителів міста Жовті Води від 25 грудня 1997 р. зазначив, що ухвали судів про відмову в прийнятті позовних заяв жителів міста Жовті Води до Кабінету Міністрів України про виконання зобов’язань, які виникли у зв’язку з придбанням облігацій Державної цільової безпроцентної позики 1990 р., та відшкодування моральної шкоди підлягають перегляду в порядку, встановленому ЦПК України.

Інтерпретаційний акт припиняє свою дію у разі його скасування або заміни іншим інтерпретаційним актом, а також у разі припинення дії юридичних актів, положення яких виступали предметом тлумачення.

Названі особливості вирізняють інтерпретаційні акти серед інших юридичних актів, що включають деякі правотлумачні положення. Тлумачення норм права відбувається переважно в процесі судової та іншої правозастосовної діяльності при вирішенні конкретних справ. Відповідно інтерпретаційні положення можуть міститися в різних видах юридичних актів (наприклад, судових рішеннях, відомчих актах тощо). Правотлумачними актами є тільки ті акти, основною метою прийняття яких є роз’яснення змісту відповідних юридичних норм. В усіх інших актах, які містять інтерпретаційні положення, тлумачення виступає лише одним із засобів досягнення мети їх прийняття, якою можуть бути правозастостосування, здійснення конституційного контролю тощо. Ця мета зумовлює віднесення їх до актів відповідного виду (правозастосовних актів, актів конституційного контролю та ін.).

Правозастосовні акти містять як саме юридичне рішення у конкретній справі, так і роз’яснення змісту відповідних норм права, що були покладені в його основу. Своє розуміння дійсного значення правових норм правозастосовний орган в цьому разі формулює в мотивувальній частині акта застосування права. Наприклад, суд апеляційної чи касаційної інстанції включає роз’яснення змісту норми права, що підлягає застосуванню, до мотивувальної частини свого рішення чи ухвали. Таке тлумачення набуває обов’язкової значущості для конкретної справи та осіб, яких вона стосується. При цьому воно має певний вплив і на правозастосувачів під час розгляду та прийняття рішень з усіх аналогічних юридичних справ. З огляду на це в Україні найближчим часом має бути створено єдиний реєстр судових рішень, який буде доступний кожному для ознайомлення.

Конституційний Суд України також здійснює інтерпретаційну діяльність не тільки у межах спеціальної процедури щодо надання офіційного тлумачення, а й під час ухвалення рішень щодо конституційності законів України та інших визначених законом правових актів, а також прийняття інших актів конституційного контролю. В мотивувальній частині цих актів можуть міститися правотлумачні положення, так звані правові позиції, в яких розкривається зміст відповідних норм Конституції України та юридичних актів, конституційність яких перевірялась.

Наприклад, в мотивувальній частини Рішення Конституційного Суду у справі про приватизацію державного житлового фонду від 28 вересня 2000 р. зазначається, що за змістом ст. 24 Конституції України, де йдеться про вільний вибір «місця проживання», під цим словосполученням мається на увазі місце проживання громадян за територіальною ознакою (село, селище, місто чи інша адміністративно- територіальна одиниця), а не конкретне жиле приміщення (будинок, квартира, службова квартира). Правотлумачні положення, що містяться в актах конституційного контролю, виконують допоміжну функцію, дозволяючи вирішити питання щодо конституційності (неконституційності) того чи іншого юридичного акта, проте їх обов’язковість не обмежується конкретною справою.

Спираючись на види тлумачення права, розрізняють відповідні види інтерпретаційних актів. Залежно від обсягу і характеру право- творчих повноважень органу виділяють акти автентичного тлумачення (видані «автором» юридичного акта, що тлумачиться, зокрема акти Верховної Ради України, що містять роз’яснення деяких законодавчих положень) і легальні, або так звані акти делегованого тлумачення (акти, видані суб’єктом, який має передбачене законодавством спеціальне повноваження на надання офіційного тлумачення правових норм, що видані іншими органами). Такі акти мають самостійне значення, їх зміст повністю присвячено роз’ясненню правових норм (зокрема, акти Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України).

Залежно від наявності нормативних властивостей та характеру обов’язковості інтерпретаційних актів виділяють акти нормативного тлумачення та акти казуального тлумачення. Юридична чинність актів нормативного та казуального тлумачення і сфера їх дії різні. Акти нормативного тлумачення мають абстрактний, загальнообов’язковий характер та володіють всіма ознаками нормативності. Ці акти містять норми-роз’яснення, які логічно випливають з правових норм, що інтерпретуються.

Провідне місце серед актів нормативного тлумачення посідають рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України. Зміст цих актів становлять правотлумачні положення, які є загальнообов’язковими, що підтверджується положеннями ст. 150 Конституції України та ст. 69 Закону України «Про Конституційний Суд України». Нерідко ці акти містять легальні дефініції термінів, що вживаються в законодавстві України, які набувають завдяки ним своєї юридичної визначеності («член сім’ї», «право на правову допомогу», «законодавство» та ін.).

До актів нормативного тлумачення можна віднести й постанови Пленуму Верховного Суду України, а також роз’яснення пленумів вищих спеціалізованих судів України. Повноваження Верховного Суду України надавати роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики передбачено ст. ст. 47 та 55 Закону України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України». Аналогічні повноваження вищих спеціалізованих судів України передбачені ст. ст. 39 та 44 цього Закону. Роз’яснення Верховного Суду України мають вищу юридичну силу, ніж відповідні роз’яснення пленумів вищих спеціалізованих судів, які у разі необхідності можуть бути визнані нечинними Пленумом Верховного Суду України. Отже, правотлумачні повноваження вищих судових інстанцій України мають легальний, нормативний характер.

Акти казуального тлумачення слід відрізняти від актів інших видів, які містять казуальне тлумачення (наприклад, судових рішень, інших правозастосовних актів). Акти казуального тлумачення ухвалюються з метою надання роз’яснень щодо змісту норми права у контексті конкретної справи. Ці акти мають обов’язкове значення лише в межах окремої справи та поширюються на осіб, яких вона стосується. Такі акти можуть ухвалюватися уповноваженими органами, до яких звертаються особи за роз’ясненням тих чи інших положень законодавства, що підлягають застосуванню у конкретному випадку (наприклад, будь- які відповіді контролюючого органу на запити зацікавлених осіб з питань оподаткування, тобто податкові роз’яснення).

Слід зазначити, що акти казуального тлумачення мають певний вплив на правозастосувачів під час розгляду та прийняття рішень у всіх аналогічних юридичних справах. Можливість надання тлумачення правової норми, яке відповідає тільки одному випадку, взагалі вбачається досить проблематичною, оскільки норма завжди розрахована на низку однорідних випадків. Як підтвердження цього, Законом України від 21 грудня 2000 р. «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» передбачено, що платник податків має право безоплатно одержати будь-яке податкове роз’яснення, у тому числі надане іншому платнику податків з питання, що розглядається. Отже, податкові роз’яснення, надані з конкретних питань тим чи іншим особам, можуть використовуватися іншими платниками податків для розв’язання аналогічних ситуацій. Як підтвердження цього названим Законом також передбачається, що визнання судом податкового роз’яснення податкового органу недійсними є підставою для використання зазначеного рішення всіма платниками податків з моменту його прийняття.

Інтерпретаційні акти класифікують і за іншими підставами: за формою вираження (усні та письмові); за суб’єктами тлумачення (акти різних державних органів та посадових осіб — акти законодавчих, виконавчих чи судових органів, акти органів прокуратури, а також акти міжнародних установ, юрисдикція яких визнана Україною); за назвою та внутрішньою побудовою (структурою) документа (постанови, рішення, ухвали, роз’яснення, висновки тощо); за галузями права (конституційно-правові, кримінально-правові, цивільно-правові та ін.).

Тлумачення потребують не тільки нормативні, а й індивідуальні юридичні акти, особливо ті, які розраховані на тривалу дію, мають юридично складний характер, спрямовані на індивідуальну регламентацію суспільних відносин, примусове здійснення прав і обов’язків (індивідуальні адміністративні акти, рішення юрисдикційних органів, правочини та ін.). ЦК України, який набув чинності з 1 січня 2004 р., містить окрему ст. 213, присвячену тлумаченню змісту правочину. В цій статті вказується на особливості способів тлумачення, що застосовуються при з’ясуванні змісту правочину його сторонами чи судом, а також обставини, з яких необхідно при цьому виходити (зокрема, мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору тощо). Таке рішення є індивідуальним інтерпретаційним актом, який має казуальний характер та обов’язкове значення для сторін договору.

§ 5. Тлумачення норм права за обсягом їх правового змісту

Тлумачення норм права за обсягом — це логічне продовження і завершення процесу з’ясування значення і змісту норм права. Разом з тим воно виступає і як закономірний результат застосування всіх знайомих способів тлумачення (граматичного, логічного та ін.). Тільки дякуючи їх застосуванню, можна відповісти на запитання, чи повністю збігається в даній нормі буква закону з його духом, чи потрібно розуміти словесний вираз норми, або нормативно-правового акта в цілому в буквальному розумінні, або ж необхідно звузити чи розширити їх зміст. Остаточно відповісти на це питання можна, лише використовуючи інші методи тлумачення норм права — за обсягом їх правового змісту. Сутність їх полягає у визначенні ступеня відповідності змісту норми права її текстовому оформленню і виразу.

За названим критерієм сформувалися відомі три види тлумачення: адекватне (буквальне), поширювальне (розповсюджувальне) та обмежувальне.

Адекватне тлумачення — це такий вид тлумачення, коли дійсний зміст правової норми повністю збігається з її буквальним офіційним зовнішнім виразом, тобто норму розуміють як таку, що повністю збігається із відповідним нормативно-правовим приписом (текстовою формою правової норми). Цей зміст у повному обсязі є зафіксованим у статті нормативно-правового акта і не має якихось труднощів у розумінні змісту норми: він залишається незмінюваним, незважаючи на застосовані способи тлумачення (граматичний, систематичний, логічний та ін.). Буквальне тлумачення свідчить про те, що використані в тексті припису терміни тлумачаться однозначно, тобто дійсний зміст норми права і його текстуальний вираз повністю збігаються.

Наприклад, згідно зі ст. 148 Конституції України Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України. Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України. Дійсний зміст наведеної норми повністю відповідає його мовному текстовому виразу. Крім того, буквально мають тлумачитися терміни, відображені в легальних дефініціях, наприклад, поняття злочину в ст. 11 КК України, поняття підприємництва в Законі України «Про підприємництво» та ін. Неприпустимо поширювально чи обмежувально тлумачити наведені у відповідних законах терміни, бо таке тлумачення виходить за межі змісту та обсягу самої легальної дефініції.

Поширювальне (розповсюджувальне, розширювальне) тлумачення — це такий вид тлумачення, відповідно до якого дійсний зміст певної норми права після застосування різних способів тлумачення виявився ширшим, ніж її буквальний текст, зовнішній мовний вираз. Наприклад, згідно з п. 1 ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов’язання, несе відповідальність за наявності її вини (наміру або необережності), якщо інше не встановлене договором або законом. Тлумачення змісту норми є можливим завдяки поширювальному розумінню терміна «особа, яка порушила зобов’язання». Це будь-яка особа — фізична або юридична; громадянин чи людина без громадянства. Не має значення, яке саме зобов’язання порушила особа. Таким чином, тут ураховані усі інші норми ЦК України про учасників цивільних правовідносин, тобто правило, викладене в статті, слід тлумачити поширювально стосовно кола суб’єктів і видів зобов’язань, що порушуються.

Відповідно до ст. 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов’язується передати наймачу майно в користування за платню на певний термін. У даному разі також не має значення, хто саме є наймодавцем (фізична чи юридична особа; власник чи користувач майна; яке саме майно передано в користування) або наймачем. Тобто, текст статті також слід розуміти з урахуванням інших норм цивільного права щодо кола суб’єктів цивільних правовідносин, ознак та видів майна та ін. Отже, і тут є необхідним поширювальне тлумачення.

Отже, якщо текст нормативно-правового припису не повною мірою (неадекватно) відображає зміст і обсяг волі законодавця, то необхідним стає саме такий вид інтерпретації — поширювальний, коли достатньо підстав однозначно і ґрунтовно вважати, що законотворчий орган, створюючи текст припису, мав на увазі певні факти, ознаки, обставини, життєві ситуації та ін., що охоплюються реальним юридичним змістом норми, але не були визначені чітко в тексті нормативно-правового припису.

Іноді передбачити усі такі обставини та факти в тексті неможливо через величезну кількість зовнішніх проявів цих обставин. Наприклад, КК України перелічує обставини, що пом’якшують відповідальність особи, але цей перелік обставин у законі не є вичерпним, оскільки при призначенні покарання суд має право враховувати й інші обставини, що пом’якшують вину, однак неможливо закріпити усі варіанти пом’якшуючих обставин у лаконічному тексті статті.

При такому тлумаченні часто розширювально інтерпретуються незавершені переліки обставин, умов тощо. Такі переліки звичайно закінчуються словами «і т. ін.», «та інші», «та в аналогічних випадках», «і в інших випадках, передбачених законодавством».

Як поширювальне, так і обмежувальне тлумачення пов’язані з тим, що:

- одночасно поряд з нормою, що тлумачиться, в системі чинного законодавства існують інші норми, які можуть поширювати чи звужувати її зміст, а це викликає необхідність одночасного застосування систематичного способу тлумачення норм права;

- іноді тексти нормативних актів містять спеціальні терміни, не завжди досконалі з погляду законодавчої техніки, способу мовного викладення, а це ускладнює тлумачення їх змісту, який вклав законодавець у текст нормативно-правового акта;

- суб’єкт тлумачення лише розкриває зміст, дійсний обсяг волі законодавця та робить інтелектуальні висновки про можливість чи неможливість застосування норми, що тлумачиться, до конкретних життєвих обставин, випадків.

Обмежувальне тлумачення — це такий вид тлумачення, який містить висновок щодо змісту правової норми, коли цей зміст є вужчим за текст статті нормативно-правового акта. Наприклад, згідно з ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині і чоловіку на праві загальної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав із поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба і т. п.) самостійного заробітку (прибутку). Якщо тлумачити таку норму ізольовано від інших норм, то відповідно до буквального її тексту будь-яке майно, набуте під час шлюбу, є їх сумісною власністю. А якщо тлумачити таку норму у зв’язку з іншою нормою, то розуміння буде іншим і правильним — обмежувальним. Так, у пп. 2, 3 ст. 57 того ж кодексу вказано, що особистою приватною власністю дружини і чоловіка є речі індивідуального користування, у тому числі цінності, навіть тоді, коли вони були набуті за рахунок загальних засобів подружжя, а також премії, нагороди, які вона, він отримали за особисті заслуги. Підставою обмежувального тлумачення є дія спеціальної або виключної норми (ст. 57 СК України), яка робить виняток з більш загальної норми (ст. 60 СК України). У цьому застосування систематичного способу тлумачення норми дає можливість суб’єкту застосування права суттєво уточнити зміст норми, що тлумачиться. Так, згідно з ст. 7 Закону України «Про Всеукраїнський та місцеві референдуми» в референдумах мають право брати участь громадяни України, які на день проведення референдуму досягли вісімнадцяти років і постійно проживають відповідно на території України. Але текст ч. 3 ст. 7 названого Закону вказує на обставини, що обмежують зміст наведеної норми, загальну формулу щодо кола суб’єктів, які мають право участі в референдумі, та певні можливості її застосування (наприклад, у референдумі не беруть участі психічно хворі громадяни, визнані судом недієздатними).

Обмежувальне тлумачення може здійснюватися на підставі норм загальної частини будь-якого кодексу завдяки тому, що ці норми є загальними, тобто вони належать до всіх інших норм особливої частини, входять до їх змісту і саме тому звужують буквальний зміст їх текстового виразу. Наприклад, стаття Особливої частини КК України містить норму, яка встановлює підстави кримінальної відповідальності за розбій. Але звернення до відповідних норм Загальної частини КК України та їх аналіз приводять до висновку про те, що суб’єктом даного злочину може бути виключно фізична винна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності і є осудною, а не якась інша особа. Таким чином, уяснення змісту норми Особливої частини в повному обсязі передбачає обов’язкове урахування вимог, що містяться в усіх інших статтях Загальної частини КК України.

Слід пам’ятати, що в певних випадках поширювальне або обмежувальне тлумачення є неприпустимим. Це стосується поширювального тлумачення вичерпних переліків, що містяться в тексті статті нормативно-правового акта; обмежувального тлумачення незавершених переліків; поширювального тлумачення положень, які є винятком із загального правила.

Контрольні запитання

1. Поясніть, чим обумовлена необхідність тлумачення права?

2. Охарактеризуйте граматичний спосіб тлумачення норм права.

3. Чим відрізняються поняття «спосіб тлумачення» та «вид тлумачення»?

4. Охарактеризуйте офіційне тлумачення правових норм і вкажіть їх види.

5. Дайте визначення поняття «інтерпретаційний акт» та проаналізуйте його головні ознаки.