Загублена

Нік Данн Саме той день коли

Думаючи про свою дружину, я завжди згадую її голову. Особливо форму черепа. Під час першої нашої зустрічі я помітив якраз її потилицю, і щось дійсно чарівне було в тих обрисах. Наче сяюче тверде кукурудзяне ядро чи скам'янілість на дні річки. У неї було те, що вікторіанці могли б назвати «гарно сформованою головою». Досить легко можна було уявити форму черепа.

Я будь-де міг впізнати її голову.

І що всередині неї. Це я також згадую: її розум. Її мозок, усі звивини і всі думки, що пролітають крізь ті звивини, наче швидкі шалені багатоніжки. Наче та дитина, уявляю, як відкриваю її череп, розмотую мозок і риюся в ньому, намагаючись зловити і втримати думки. Про що ти думаєш, Емі? Це запитання під час нашого шлюбу я ставив собі найчастіше, навіть якщо й не вголос і навіть якщо не людині, яка може на нього відповісти. Гадаю, ці питання сповивають темними хмарами кожен шлюб: Про що ти думаєш? Що ми зробили одне для одного? Що ще зробимо?

Мої очі розплющилися рівно о шостій ранку. Це було не пташине тріпотіння вій, не ніжне миготіння в бік свідомості. Пробудження було механічне. Моторошне клацання повік черевомовця-манекена: світ увесь чорний, а потім — шоу починається! 6:00 показував годинник просто мені в обличчя. Це було перше, що я побачив. 6:00. Я нечасто прокидався в такий рівний час. Я був людиною нерівних пробуджень: 8:43, 11:51, 9:26. Моє життя спливало без будильників.

Тієї самої миті, о 6:00, сонце піднялося над обрієм, порослим дубами, показуючи свою повноцінну сердито-божественну літню сутність. Його промінь спалахнув над річкою в напрямку нашого будинку: довгий сліпучий палець, спрямований на мене крізь тонкі кімнатні фіранки. Звинувачуючи: «Тебе помітили. Тебе помітять».

Я валявся у ліжку, що колись стояло в нашому нью-йоркському будинку, який ми ще й досі називали «новим будинком», навіть попри те, що мешкали в ньому вже два роки. А ця орендована оселя біля річки Міссісіпі просто волає: «Приміські заможні вискочні». Місце, про яке я мріяв у дитинстві зі свого боку міста, де переважали різнорівневі хати з пошарпаними килимами. А така оселя одразу стає рідною: великий, простий, новий, новий, новий будинок, який не міг сподобатися — і не сподобався — моїй дружині.

«Мені душі позбутись, перш ніж я увійду?» — це була її перша фраза перед заселенням. Це був компроміс: Емі зажадала саме орендувати, а не придбати житло у моєму містечку в штаті Міссурі, бо була твердо переконана, що ми там затримаємося ненадовго. Але орендувати будинок можна було тільки в цьому провальному будівельному проекті: мініатюрному місті привидів, повному особняків, які належали банку й під час рецесії впали в ціні. В районі, який закрили, так і не відкривши. Це був компроміс, але Емі так і близько не вважала. Емі сприймала це як кару і каприз із мого боку, огидне егоїстичне прокручування ножа. Я волочу її, наче той неандерталець, у місто, якого вона так запекло уникала, і змушую жити в такому будинку, над яким вона так полюбляла насміхатися. Либонь, це таки не компроміс, якщо тільки хтось один таким його вважає, але такою була більшість наших компромісів. Хтось із нас завжди злився. Зазвичай це була Емі.

Не звинувачуй мене в цій конкретній образі, Емі. Міссурійська Образа. Звинувачуй економіку, недолю, моїх батьків, своїх батьків, інтернет і користувачів інтернетом. Колись я був журналістом. Журналістом, який писав про телебачення, фільми та книжки. Коли люди ще читали паперові видання, коли ще цікавилися моєю думкою. Я приїхав до Нью-Йорка в кінці дев'яностих, це був останній подих днів слави, хоча тоді ніхто цього не знав. Нью-Йорк був напханий журналістами, справжніми журналістами, бо ще були журнали, справжні журнали, і чимало. Це були часи, коли інтернет ще був якимсь екзотичним звіром, якого тримали в кутку видавничого світу, кидали йому якусь дрібочку, дивились, як він танцює на своїй короткій шворці, ой який милий, він нас уночі точно не загризе. Тільки подумайте: були часи, коли випускники коледжів могли приїхати у Нью-Йорк і отримувати платню за писання. Ми гадки не мали, що розпочинаємо кар'єру, яка за десяток років відійде в минуле.

Я мав роботу впродовж одинадцяти років, а потім вона — бац! — і зникла. По всій країні почали закриватися журнали, скоряючись раптовій інфекції, викликаній обвалом економіки. Письмаки (мого штибу письмаки: натхненні романісти, меланхолійні мислителі, люди, чиї мізки не працюють достатньо швидко, щоб вести блоги, чи постити посилання, чи твітити, а конкретніше — старі вперті хвальки) втратили все. Ми були наче майстри жіночих капелюшків чи виробники батогів. Наш час минув. За три тижні після мого фіаско Емі теж втратила свою тодішню роботу. (Я відчуваю, як Емі зазирає мені через плече і пирхає з того, скільки часу я витратив, розпатякуючи про свою кар'єру і свою невдачу, а від її невдачі відмахнувся в одному реченні. «Це,— могла б сказати вона,— так типово». «Це так типово, Ніку»,— казала вона. Це було її рефреном: «Це так типово, Ніку, це так на тебе схоже...» — і хай про що йшлося, все було погано). Двоє безробітних дорослих, ми кілька тижнів блукали нашим бруклінським особняком у шкарпетках і піжамах, ігноруючи майбутнє, розкидаючи нерозпечатану пошту по столах і диванах, поїдаючи морозиво о десятій ранку і насолоджуючись довгим пообіднім сном.

Потім якось задзвонив телефон. На тому кінці лінії була моя сестра-близнючка. Марго повернулася додому ще рік тому — після власного нью-йоркського провалу. Ця дівчина завжди у всьому була на крок попереду мене, навіть у бісовій недолі. Марго телефонувала з доброго старого Північного Карфагена в штаті Міссурі, з домівки нашого дитинства. Поки я слухав її голос, то згадав свою сестру десятирічною, з темною кучмою волосся, в мішкуватих шортах. У дідуся й бабусі вдома вона сиділа на містках, розплившись, наче та стара подушка, та спустивши у воду худі ноги, й пильно спостерігала, як вода накриває її білі мов риба ноги. Вона ще в дитинстві була самозаглиблена.

І хоча Го повідомляла холодні новини, голос її все одно був теплий і шурхітливий. Наша невгамовна матір помирає. Наш тато майже віддав Богу душу: його (злобний) розум, його (жалюгідне) серце вже скаламутилися перед звивистим шляхом у велику сіру нескінченність. Але, схоже, мама збирається обігнати тата. Їй дають десь із півроку-рік. Я зрозумів, що Го сама бачилася з лікарем, зробила старанні нотатки своїм неохайним почерком і почала лити сльози, намагаючись розшифрувати написане. Дати й дозування.

— От дідько, я гадки не маю, що тут написано, може, це дев'ятка? Тут узагалі є якийсь сенс? — сказала вона, але я перервав її. Ось і з'явилося завдання, мета, що лежала в сестри на долоні, наче слива. Я мало не скрикнув від полегшення.

— Я повернуся додому, Го. Ми переїдемо назад. Ти не мусиш сама це на собі тягнути.

Вона мені не повірила. Я чув її дихання на тому кінці лінії.

— Я серйозно, Го. А чому б і ні? Тут уже немає чого ловити.

Зітхання.

— А як же Емі?

Саме про це я особливо не замислювався. Просто вирішив, що згребу свою нью-йоркську дружину з її нью-йоркськими інтересами та її нью-йоркськими гордощами, заберу від нью-йоркських батьків, покинувши божевільний і бентежний Мангеттен, цю землю майбутнього, й перевезу її до невеличкого містечка біля річки у штаті Міссурі, й усе буде гаразд.

Тоді я ще не усвідомлював, наскільки безглуздо-оптимістичні були ці думки — дійсно «так схоже на Ніка». Та до яких страждань призведе.

— Емі погодиться. Емі...

Саме тут я мав сказати: «Емі обожнює маму».

Але не міг сказати Го, що Емі обожнює нашу маму, бо після стількох років Емі ледь її знала. Кілька їхніх зустрічей залишили обох жінок спантеличеними. Емі ще кілька днів розбирала на деталі кожну зустріч: «І що вона мала на увазі, кажучи...?» Наче моя мати була якоюсь древньою тубілкою-селючкою, яка приїхала з тундри з повними руками сирого м'яса і пропонує влаштувати бартер, намагаючись отримати те, чого Емі не продає.

Емі не бажала краще знайомитися з моїми родичами, не цікавилася моїм рідним містом, але чомусь я вирішив, що переїхати туди — це гарна ідея.

Мій ранковий подих прогрів подушку і змінив тему в голові. Сьогодні не той день, щоб сумніватися чи шкодувати, це день, щоб діяти. Знизу чулася давно забута мелодія: Емі готує сніданок. Бахкаючи дерев'яними дверцятами (гуп-гуп!), торохкочучи олов'яною та скляною тарою (дзинь-дзинь!), соваючи і сортуючи колекцію металевих каструль і сталевих сковорідок (бах-бах!). Активно і злагоджено гримів кулінарний оркестр, наближаючись до фіналу. На підлогу гепнулась і покотилася форма для випічки кексів, утелющившись у стіну, наче по цимбалах вдаривши. Створювалося щось неймовірне, мабуть, млинці, бо млинці — особливі, а сьогодні Емі готуватиме щось особливе.

Це була наша п'ята річниця.

Босоніж я підкрався до краєчка сходів і дослухався, вгрузаючи пальцями ніг у м'який килим, який застеляв усю підлогу і який Емі ненавиділа просто з принципу. А ще водночас намагаючись зрозуміти, чи вже готовий приєднатися до своєї дружини. Емі поралася на кухні, не здогадуючись про мою нерішучість. Вона мугикала щось меланхолійне та знайоме. Я напружився, щоб розібрати. Може, це який фольк? Чи колискова? А потім уторопав, що це саундрек із серіалу «Бісова служба у шпиталі МЕШ». Суїцид безболісний. Я спустився донизу.

Я зупинився в коридорі, спостерігаючи за своєю дружиною, її жовтаве як масло волосся було зібране на потилиці, шматок хвостика радісно підстрибував, наче скакалка, а Емі неуважно облизувала обпечений палець, мугикаючи. Вона мугикала під ніс, бо неперевершено-жахливо перекручувала тексти пісень. Коли ми почали зустрічатися на радіо крутили пісню гурту «Дженезіс». Там були слова: «У неї, здається, невидимий дотик, о так». А Емі натомість співала: «У неї мій брилик на верхній полиці». Коли я запитав, як вона може думати, що ці нові слова бодай віддалено пасують до оригіналу, Емі відповіла: вона завжди вважала, що жінка з пісні справді кохає чоловіка, бо поклала його брилик на верхню полицю. Ще тоді я зрозумів, що маю почуття до цієї дівчини: вона здатна пояснити будь-що.

Щось дуже неправильне є в тому, щоб згадувати приємну подію — й відчувати цілковитий холод.

Емі спостерігала за шкварчанням млинця в сковорідці та злизувала щось зі свого зап'ястка. Вона тріумфувала. Якби я її обійняв, то зміг би відчути аромат ягід і цукрової пудри.

Коли вона помітила, як я причаївся в своїх розтягнутих боксерках і з розкуйовдженим волоссям, мов у скнари з мультфільму сімдесятих «Рік без Санта-Клауса», то зіперлася на кухонну стільницю і сказала: «Ну привіт, красунчику».

Гіркота й страх закралися в моє горло. Про себе я подумав: «Ну гаразд, пора».

Я дуже сильно запізнювався на роботу. Після переїзду додому ми з сестрою зважилися на одну дурість. Ми зробили те, про що колись мріяли. Відчинили власний бар. На цю затію ми позичили грошей у Емі. Вісімдесят тисяч доларів. Колись це було для неї дрібницею, а тепер стало майже всіма наявними коштами. Я присягнувся, що віддам з відсотками. Не буду чоловіком, який позичає у власної дружини: я майже відчував, як мій батько аж морщиться на таку ідею. «Ну, існують різні типи чоловіків,— любив повторювати він, ніколи не закінчуючи другу половину фрази,— і ти належиш до не того».

Але направду це було практичне рішення і розумний бізнесовий хід. Нам з Емі варто було змінити вид діяльності — ось я й змінив. Може, вона приєднається до нас одного дня, може, не приєднається, а поки що ми отримали заробіток, який з'явився з останньої частки трастового фонду Емі. Так само як і орендований МакМаєток, бар був символом моїх дитячих фантазій. Місцем, куди могли ходити лише дорослі та займатися там лише дорослими речами.

Може, саме тому я так сильно хотів його придбати після втрати засобів для існування. Зрештою, це нагадування про те, хто я такий: дорослий серйозний чоловік, корисна людина, навіть після втрати роботи, яка визначала мене всі попередні роки. Я більше не збираюся повторювати такої помилки. Колись великі табуни журнальних писак продовжуватимуть зменшуватися — через інтернет, рецесію, американську публіку, яка радше дивитиметься телевізор, чи гратиме у відеоігри, чи повідомлятиме друзям у соцмережах, що «дощ огидний». Але не існує електронного додатку, який замінить сидіння з пляшкою бурбону теплого дня у прохолодному темному барі. Людство завжди хотітиме перехилити чарчину.

Наш бар на розі оформлений в еклектичному, клаптиковому стилі. Найкращою його особливістю є масивна вікторіанська вітрина для алкоголю, в якій з дуба виринають голови драконів й лики янголів. Така собі екстравагантна робота з дерева в нашу срану добу пластику. А все інше в барі — це і є сраний проект з жалюгідних дизайнерських пропозицій різних десятиріч: лінолеум ери Ейзенхауера з задертими краями, наче в згорілому тості; сумнівні дерев'яні панелі на стінах просто з домашнього порнофільму сімдесятих; галогенові торшери як випадкова данина кімнаті в гуртожитку дев'яностих. Дивна річ, загалом вийшло затишно. Схоже не на бар, а на помешкання, що потребує ремонту. А ще дуже весело. Ми ділимо парковку з місцевим боулінг-клубом, і коли наші двері широко розчинені, то прихід нових клієнтів супроводжується гуркотом і вибухами аплодисментів.

Ми назвали бар просто — «Бар».

— Люди вирішать, що ми це з іронією, а не через відсутність фантазії,— наполягала сестра.

Так, ми гадали, що були дотепними ньюйорківцями, що цю назву більше ніхто не оцінить так, як ми. Не осягне на мета-рівні. Ми уявляли, як місцеві морщитимуть носи: чому ви назвали його просто «Бар»? Але наша перша клієнтка — сивокоса жінка з біфокальними окулярами й у рожевому спортивному костюмі сказала: «А мені до вподоби ця назва». Наче у «Сніданку в Тіффані», де кота героїні Одрі Гепберн звали Кіт.

Після цього ми почувалися набагато менш крутими, і це було добре.

Я заїхав на парковку. Дочекався, поки хтось виб'є страйк у боулінгу («Спасибі, спасибі, друзі»), а потім вийшов з авта. Я насолодився околицями — панорама ще не приїлася. Навпроти була присадкувата будівля пошти з білої цегли (більше не працює в неділю), трохи далі по вулиці стояв скромний бежевий офісний центр (більше не працює взагалі). Місто не квітнуло, вже ні, навіть трішечки. Дідько, це навіть не оригінально — бути одним з двох Карфагенів у штаті Міссурі. Наш називають Північним Карфагеном, що перетворює його на місто-близнюка, хоча й розташований він за двісті миль від другого, меншого з двох: химерне маленьке містечко, що з'явилося в п'ятдесятих і роздулося до середньостатистичного передмістя, охрестивши це прогресом. Однак саме тут виросла мама, а потім виростила мене й Го, тож воно мало хоч якусь історичну цінність. Ну, принаймні для мене.

Поки йшов до бару бетонною парковкою, де в щілинах проросли бур'яни, я глянув у кінець вулиці й побачив річку. Саме це я завжди любив у нашому містечку. Воно не побудоване на якійсь безпечній кручі біля Міссісіпі, ми власне стоїмо на самій Міссісіпі. Я міг пройтися вулицею, з трьох футів стрибнути просто в річку — і вже бути на шляху до штату Теннессі. Всі будинки в центрі міста мають вручну нанесені позначки: Повінь '61, '75, '84, '93, '07, '08, '11. І так далі.

Зараз не розлив, але річка біжить бурхливо, течія сильна. На одній швидкості з річкою рухалася вервечка чоловіків. Погляди втуплені під ноги, плечі напружені: чоловіки твердо простували в нікуди. Поки я спостерігав, один з них раптом підвів погляд, його обличчя було в тіні: темний овал. Я відвернувся.

З'явилася негайна потреба зайти всередину. Я здолав лише двадцять футів, а моя шия вже спітніла. Сонце й досі було зловісним оком у небесах. Тебе помітили.

Всередині все скрутилося, і я почав рухатися швидше. Потрібно було хильнути.

Емі Елліот 8 Січня 2005 року

Запис у щоденнику

Тра-ля-ля! Пишучи це, я шкірюся в щасливій усмішці всиновленої сироти. Навіть соромно через своє щастя, бо я — наче дівчина з коміксів, яка сидить на телефоні, зібравши волосся у хвостик, а в бульбашці над її головою написано, що вона зустріла хлопця!

Але так і сталося. Це фактична, емпірична правда. Я зустріла хлопця, чудового вродливого хлопака, дотепного кльового парубка. Дозвольте описати сцену, бо нащадки заслуговують знати декорації (ні, гаразд, я ще не настільки здуріла, нащадки! фе). Однак... Це не Новий рік, але все одно сам початок нового року. Це зима: сутінки, мороз.

Кармен — нова подруга, напівподруга, ледь подруга, така подруга, якій не можеш відмовити у зустрічі, вмовила мене на гульки в Брукліні. Похід на вечірку одного її знайомого журналіста. Ну, взагалі я полюбляю вечірки письмаків, я полюбляю письмаків, я — дочка письменників і сама пишу. Й досі люблю нашкрябати це слово — «ЖУРНАЛІСТ», щоразу як у якому-небудь бланку, анкеті, документі запитується про рід моїх занять. Гаразд, я складаю особистісні тести, а не пишу про Великі Проблеми Прийдешнього Дня, але, гадаю, можна стверджувати, що я журналістка. Я використовую цей щоденник, щоб практикуватися, щоб відточувати майстерність, щоб збирати деталі та спостереження. Бо краще показувати, ніж розповідати, і вся така письменницька фігня. (Усмішка всиновленої сироти, ну погодьтеся, що це все не настільки й погано). Але я насправді думаю, що навіть за складання тестів я уже заслужила на почесне звання. Правда ж?

Тест. На вечірці ти потрапляєш у товариство щирих талановитих журналістів, які працюють на популярні поважні газети й часописи.

А ти лише пишеш тестики для жіночих журнальчиків. Коли хтось запитує, чим ти заробляєш на життя, ти:

A) Засоромлено кажеш: «Я всього-на-всього складаю тести, отаку дурню!»

Б) Починаєш захищатися: «Я журналістка, але шукаю для себе щось більш складне і путяще, а що? А ви чим займаєтеся?»

B) Хизуєшся своїми досягненнями: «Я складаю особистісні тести, користуючись знаннями, здобутими під час отримання магістерського ступеня з психологи, ой, і ще один кумедний факт: я стала натхненницею улюбленої серії дитячих книжок, певна, ви про них чули — „Неймовірна Емі“. Отак, отримуй, снобисько!»

Правильна відповідь «В», безсумнівно «В».

Хай там як, вечірку влаштував один з хороших друзів Кармен, який пише про кіно для кіножурналів, і вечірка дуже весела, ну, якщо вірити моїй подружці. На мить я починаю хвилюватися, що вона збирається нас звести: мене таке не цікавить. Я бажаю потрапити у засідку, бути заскоченою зненацька, як дикий шакал на любовному полюванні. Бо так я завжди ніяковію. Намагаюся бути чарівною, а потім усвідомлюю, що моя чарівність дуже очевидна, а потім намагаюся стати ще чарівнішою, щоб компенсувати награний шарм, а на кінець взагалі перетворююсь на Лайзу Мінеллі: гоцаю в трико і блискітках, благаючи полюбити мене. Котелок на голові, широко розкинуті руки, білозуба усмішка.

Але ні, усвідомлюю я, поки Кармен заливається про свого друга: він подобається їй. Добре.

Ми ліземо асиметричними сходами на третій поверх і опиняємось у вихорі тепла від людських тіл і письмацтва: достобіса окулярів у чорній оправі й довгих патлів; лжековбойські сорочки й кошлаті водолазки; чорні вовняні бушлати заполонили увесь диван і сповзають на підлогу; стіна з потрісканою фарбою затуляє німецький постер фільму Стіва Макквіна «Втеча» («Ihre Chance war gleich Null!», що перекладається як «їхні шанси дорівнюють нулю»). А зі стереоколонок долинає пісня Франца Фердинанда «Take Me Out».

Групка хлопців зібралася біля ломберного столика, де стоїть увесь алкоголь, і повсякчас підливала собі у склянки після кожного ковтка: раптом випивка закінчиться. Я проштовхуюся туди, цілячись своєю пластянкою у центр, наче вуличний музика, дістаю кілька шматочків льоду та трохи горілки від хлопчини з милим личком й у футболці з «Космічними загарбниками».

Вже незабаром нам доведеться братися за вбивчий на вигляд яблучно-зелений лікер, пляшку якого, мабуть, господар придбав заради жарту, ну хіба що хтось збігає по випивку, а це навряд чи, бо всі переконані, що останнього разу бігали саме вони. Це однозначно січнева вечірка. Всі ще й досі перенасичені та переповнені глюкозою після свят, а ще водночас ліниві й роздратовані. Вечірка, на якій люди забагато п'ють і ведуть майстерні суперечки, стоячи з цигаркою біля відчиненого вікна навіть після того, як господар попросив їх вийти надвір. Ми вже спілкувалися на тисячах новорічних вечірок, слова вже закінчилися, ми всі колективно знудились, але не хочеться повертатися на січневий холод; наші кістки ще й досі ниють від сходів на станціях метро.

Кармен лишилася біля свого кавалера, господаря вечірки: вони заглибилися в розмову в кутку кухні, похиливши плечі та прилинувши обличчями одне до одного, створюючи таке собі сердечко. Як мило. Я хочу щось перекусити, щоб мати заняття, а не просто стояти посеред кімнати і посміхатися, наче новенька в шкільній їдальні. Але їжі майже не залишилося. На дні величезної миски ще зосталося трішки чипсів. На кавовому столику стоїть неторкана овочева таця з супермаркету, наповнена потріпаною морквою, кривою селерою і схожим на сперму соусом, а як бонус до овочевих паличок видніються недопалки. Я займаюся улюбленою справою — розглядаю можливість імпульсивного вчинку: а що як просто зараз зістрибнути з театральної ложі? А що як полизатися з безхатьком, який сидить навпроти в метро? А що як усістися на підлогу під час цієї вечірки та змегелити все на цій овочевій таці разом з недопалками?

— Будь ласка, не їж нічого на цьому столику,— звертається він.

І це він (бам-бам-БАМ-М-М!), але тієї миті я ще не знаю, що це саме він (бам-бам-бам-м-м). Я знаю, що це хлопець, який здатен заговорити до мене: він носить свою зухвалість, наче кумедну футболку, але вона пасує йому краще. Він схожий на хлопця, який легко вкладає дівчат у ліжко, який любить дівчат, який здатен добряче мене відпорати. Хотіла б я, щоб мене добре відпорали! Я ходжу на побачення всього з трьома типами чоловіків: з мажорними випускниками університетів Ліги плюща, які вірять, що вони герої романів Фіцджеральда; з прилизаними працівниками Волл-стріт з доларами в очах, вухах і пельках; чутливими розумниками, настільки зацикленими на собі, що аж на сміх пробирає. Послідовники Фіцджеральда безрезультатно захоплюються порно, тож у ліжку багато галасу й акробатики і мало результату. Фінансисти виявляються сердитими та млявими. Розумники злягаються так, наче математично розраховують рок-музику: ця рука бренькає отут, а потім цей палець розпочинає приємний басовий ритм... Я зараз говорю, наче шльондра, еге ж? Стривайте, поки порахую скільки... одинадцять. Непогано. Я завжди вважала, що дванадцять — достатня, переконлива кількість, щоб на ній зупинитися.

— Серйозно,— провадить Номер 12. (Ха!) — Відійди від таці. У Джеймса в холодильнику можна знайти ще аж три продукти. Я можу приготувати тобі оливку з гірчицею. Але оливка буде лише одна.

«Але оливка буде лише одна»,— ця фраза лише трішечки кумедна, але вже схожа на наш внутрішній жарт, який стане навіть смішнішим після ностальгічного повторення. І я думаю: десь за рік по тому ми гулятимемо біля Брумінського мосту на заході сонця, і хтось із нас прошепоче: «Але оливка буде лише одна»,— і ми почнемо реготати. (Потім я отямлююся. Жах. Якби він бодай здогадувався, що в моїй уяві вже крутиться «рік по тому», то накивав би п'ятами, а я б підбадьорювала).

Маю визнати, що головним чином усміхаюся, бо він відпадний. І такого типу врода збиває з пантелику, змушує закочувати очі, а ще підбурює тебе просто перейти до головної теми: «Ти ж знаєш, що відпадний, правда»? — та продовжити розмову далі. Закладаюся, що чуваки його ненавидять. Він схожий на багатенького хлопчину-поганця з підліткового мила вісімдесятих. Який знущається з чутливих невдах і який потім отримає пирогом у пику, і збиті вершки стікатимуть йому за піднятий комір на радість усім у їдальні.

Але він так не поводиться. Його звати Нік. Мені дуже подобається. Це ім'я робить хлопця милим і звичайним, а він такий і є. Коли він повідомляє своє ім'я, я кажу: «Ну, оце справжнє ім'я». Він веселішає і намотує якусь фразу типу: «Нік — це такий хлопець, з яким можна випити пива і який буде не проти, якщо ти виблюєш у його авті. Нік!»

Він починає сипати жахливими каламбурами. Я знайома з трьома чвертями тих кіноцитат. Ну, може, двома третинами. (Нотатка на майбутнє: взяти в прокаті «Певну справу»). Нік наповнює мою пластянку навіть без прохання, якимось чином вполювавши останню порцію доброго алкоголю. Він заявив про свої права на мене, позначив прапором: «Я з'явився тут перший, вона моя, моя». Це приємно, коли хтось привласнює тебе, особливо після моїх нещодавніх зустрічей з нервовими поважними постфеміністичними чоловіками. Він не запитує, ким я працюю, а це нормально і це щось новеньке. (Я — журналістка, я вже про це згадувала?) Він розмовляє зі мною зі своїм річково-хвилястим міссурійським акцентом; він народився й виріс біля Ганнібала — домівки маленького Марка Твена, що надихнула його на «Тома Соєра». Він розповідає, що підлітком працював на пароплаві, де подавали їжу та грали джаз для туристів. А коли я починаю заливатися сміхом (розбещена, розбещена нью-йоркська дівчинка, яка ніколи не вибиралася до тих великих незграбних центральних штатів, тих Штатів-Де-Живе-Багато-Інших-Людей), він інформує, що Міссурі — це казкова місцина, найгарніша на світі. Немає кращого штату. У Ніка пустотливі очі й довгі вії. Я можу уявити, яким Нік був у дитинстві.

Дорогою додому ми беремо одне таксі, й вуличні ліхтарі створюють запаморочливі тіні, а машина летить, немов за нами хтось женеться.

На годиннику перша година ночі, коли авто впирається в один з незбагненних нью-йоркських тупиків за дванадцять кварталів від мого будинку, тож ми вибираємося на холод і до великого «А Що Далі?». Нік проводжає мене додому, тримаючи руку на поясі, наші обличчя німіють від морозу. Повернувши за ріг, бачимо, що у місцеву пекарню привезли цукрову пудру: її закочують туди в діжках, наче той цемент, і неможливо вирізнити нічого, крім обрисів кур'єрів у білій солодкій хмарині. На вулиці здіймається вітер, і Нік пригортає мене ближче і знову посміхається тією посмішкою, хапаючи двома пальцями пасмо мого волосся, а далі проводить пальцями до самого низу, двічі смикає, наче дзвонить у дзвіночок. Його вії припорошує пудра, і перш ніж нахилитися, він змітає цукор з моїх вуст, щоб скуштувати їхній справжній смак.

Нік Данн Саме той день коли

Я відчинив двері свого зануреного в темряву бару і вперше за день зробив глибокий вдих, вбираючи запах цигарок і пива, аромат розплесканого бурбону, гострий дух старого попкорну. В барі була лише одна клієнтка, що влаштувалася в дальньому кутку: старша жінка на ім'я Сью, яка щочетверга приходила сюди разом з чоловіком, поки той не помер три місяці тому. Тепер вона приходить щочетверга вже сама і просто мовчки сидить з пивом і кросвордом, підтримуючи ритуал.

Моя сестра працювала за баром. Її волосся трималося на шпильках, як у дівчинки-ботанки. Її руки аж почервоніли від миття пивних кухлів у гарячій мильній воді. Го — худенька й має дивні риси обличчя, але це не означає, що вона не приваблива. Просто потрібно трохи часу, щоб оцінити її зовнішність: квадратне підборіддя, гарненький вузький носик, темні опуклі очі. В старому фільмі чоловіки, помітивши її, припіднімали б свої фетрові капелюхи та присвистували, вигукуючи: «Оце так дівчина!» Обличчя екзотичної королеви кіно тридцятих не завжди можуть оцінити в часи казкових фей, але після років життя разом я знаю, що чоловіки часто шаліють від моєї сестри, а це вганяє брата в якийсь дивний стан одночасної гордості та хвилювання.

— Той запашний хліб з начинкою ще печуть? — мовила вона на привітання, навіть не підводячи погляду, а просто знаючи, хто прийшов. Я відчув полегшення, яке зазвичай відчував при зустрічі з нею. Справи, може, й не ідеальні, але все буде гаразд.

Моя близнючка Го. Я так багато разів повторював ці слова, що вони стали підбадьорливою мантрою, а не простим фактом: моя близнючка Го. Ми народилися у сімдесятих, коли близнюки були рідкістю, таким собі дивом: кузенами єдинорогів, родичами ельфів. Ми наділені дрібкою телепатії близнюків. Го — це єдина людина на світі, з якою я справді можу бути собою. Не відчуваю потреби пояснювати їй свої дії. Не уточнюю, не сумніваюся, не хвилююся. Я вже не розповідаю їй абсолютно все, але відкриваю набагато більше, ніж будь-кому іншому. Я розповідаю їй усе, що можу. Ми цілих дев'ять місяців провели разом спина до спини, прикриваючи одне одного. Це стало життєвою звичкою. Для мене ніколи не мало значення, що вона дівчина,— це трохи дивно для сором'язливого малого. Ну що я можу сказати? Вона завжди була просто класна.

— Запашний хліб — це ти про те обіднє порційне м'ясо, так? Гадаю, ще печуть.

— Нам варто трохи замовити,— сказала Го. І звела брову.— Я заінтригована.

Навіть не питаючи, вона налила мені пива в кухоль сумнівної чистоти. Помітивши, як я витріщаюся на плямисті вінця, піднесла кухоль до рота та злизала пляму, залишивши слід від слини. Гупнула кухлем у мене перед носом.

— Краще, мій принце?

Го твердо вірить, що я дістав від батьків усе найкраще, що був хлопчиком, якого вони планували, єдиною дитиною, яку вони могли собі дозволити, і що вона пробралась у цей світ, схопившись за мою щиколотку, наче той небажаний гість. (Особливо небажаним гостем вона була для мого тата). Сестра вірить, що змалечку її кинули напризволяще, що вона — жалюгідна істота, якій зрідка давали подачки у вигляді ношених суконь, дозволу на розваги й мізерних кишенькових, і постійно шкодували про її появу. Це може бути почасти правдою, але я просто не можу погодитися.

— Так, моя вбога маленька кріпачка,— мовив я, по-королівському відмахнувшись.

Я зігнувся над своїм пивом. Варто випити кухоль-три. Мої нерви ще й досі не втихомирилися після ранку.

— Що з тобою? — поцікавилася Го.— Ти якийсь нервовий.

Вона розляпала на мене трохи мильних бульбашок. Увімкнувся кондиціонер, розбурхуючи волосся у нас на маківках. Ми проводили в «Барі» більше часу, ніж слід. «Бар» був тоді необхідним для нас обох місцем. Він став дитячим будиночком на дереві, якого ми ніколи не мали. Минулоріч, однієї п'яної ночі, коли мама була ще жива, але вже стояла на порозі смерті, ми повідкривали кілька коробок у підвалі нашого будинку. Якраз коли потрібно було чимось утішитися. Познаходили там дитячі іграшки та ігри, скрикуючи «ох» і «ах» поміж ковтками пива з бляшанок. Наче Різдво посеред серпня. Після маминої смерті Го поселилась у нашому старому будинку, і ми одну по одній перевезли всі ті іграшки до «Бару»: ляльку з ароматом полуничного печива, а тепер без запаху, яка одного дня раптом опинилася на стільці (мій подарунок Го). Манюсінький «шевроле», якому бракувало одного колеса і який стоїть на полиці в кутку (це вже Го презентувала мені).

Ми роздумували над запровадженням вечора настільних ігор — навіть попри те, що більшість клієнтів були занадто старі, щоб ностальгувати за нашими «Голодними бегемотиками», нашою «Грою життя» з її крихітними пластиковими машинками, які потрібно було наповнити крихітними пластиковими подружжями і крихітними пластиковими малюками. Я не міг згадати, що саме слід зробити для перемоги. (Глибока думка на цілий день, навіяна продукцією іграшкової корпорації «Гасбро»).

Го долила мені пива, потім долила його по другому колу. Її ліва повіка трішки опустилася. Був полудень, 12:00, і я роздумував, коли вона сьогодні почала пити. Останні десять років були в неї нелегкі. Моя авантюрна сестра має мозок фізика-ядерника й душу ковбойки. Наприкінці дев'яностих вона просто покинула коледж і переїхала на Мангеттен. Вона була з тих перших феноменальних комп'ютерників, два роки шалено заробляла, а потім потрапила в інтернет-бульку двохтисячних. Го залишилася незворушною. Їй уже було під тридцять, але все було гаразд. Вона таки отримала диплом і приєдналася до світу сірих костюмів у інвестиційних банках. Вона була середнячком — нічого видатного, нічого гідного осуду, але Го втратила роботу, і дуже швидко, після фінансового обвалу 2008 року. Я навіть не знав, що вона поїхала з Нью-Йорка, поки сестра не зателефонувала з маминого будинку: «Я здаюся». Я благав її, улещував повернутися, не чуючи нічого, крім дратівливої тиші на тому боці лінії. Закінчивши розмову, я стурбовано здійснив паломництво до її помешкання в Бауері, побачив Гарі — її улюблений фікус — із мертвим жовтим листям, на пожежних сходах, і збагнув, що Го вже ніколи не повернеться.

«Бар» начебто її підбадьорив. Вона займалася фінансами й наливала пиво. Майже регулярно цупила гроші з банки для чайових, але взагалі-то працювала тут більше за мене. Ми ніколи не згадували старе життя. Ми були Даннами, і з нас було досить. Дивна річ, це якось заспокоювало.

— То що? — як зазвичай почала Го.

— И-и...

— «И-и» — що? «И-и» — тобі погано? Вигляд у тебе не дуже.

Я згідливо стенув плечима; вона вдивилася в моє обличчя.

— Емі? — запитала сестра. Це було просте запитання. Я знову стенув плечима на підтвердження: «А що поробиш?»

Го нагородила мене здивованим поглядом, поставивши лікті на шинквас і тримаючи долонями підборіддя, готова до розтину мого шлюбу. Го в нас просто група експертів.

— А що з нею?

— Поганий день. Просто поганий день.

— Не дозволяй їй виводити тебе з рівноваги,— Го запалила цигарку. Вона випалювала лише одну на добу.— Жінки просто навіжені.

Го не вважала себе частиною загальної категорії жінок. Це слово вона використовувала зневажливо.

Я дмухнув, проганяючи дим назад до неї.

— Сьогодні у нас річниця. П'ять років.

— Ого.

Сестра захилила голову. Вона була дружкою нареченої, вся у фіолетовому, «розкішною чорнявою дамою, одягненою в аметистовий колір», як висловилася мати Емі, але річниці Го не запам'ятовувала.

— Хай йому грець. Дідько. Чувак! Швидко летить час.

Вона видихнула на мене дим, граючи в повільну гру «підхопи рак».

— Вона влаштовує оте своє, ну як його, не полювання на сміття...

— Полювання на скарби,— сказав я.

Моя дружина обожнювала ігри, а ще справжні розважальні квести. До наших річниць вона завжди влаштовувала ретельно сплановане полювання на скарби, де кожна підказка вела до наступної захованої підказки, доки я не діставався фінішу та свого подарунка. Саме так робив її батько для своєї дружини на їхні річниці, й не думайте, що я не помічаю тут тендерного розподілу ролей чи не вловлюю натяку. Але моя родина відрізнялася від батьків Емі. Останній подарунок на моїй пам'яті від батька матері — це праска, залишена на кухонній стільниці, навіть без подарункової обгортки.

— Закладемося на те, як сильно вона цього року на тебе розізлиться? — запитала Го, посміхаючись над своїм кухлем пива.

Є одна проблема з пошуками скарбів Емі: я ніколи не розумів підказок. Під час нашої першої річниці в Нью-Йорку я знайшов дві з сімох. Це був мій найкращий рік. Перша з них повідомляла:

Коли-небудь брали участь у дитячому орфографічному змаганні? Пам'ятаєте нескінченну секунду після оголошення слова, коли ти перебираєш усі свої знання, щоб зрозуміти, чи зможеш вимовити це слово по буквах? Тут були схожі відчуття: чиста паніка.

«Ірландський бар у не дуже ірландському районі»,— натякала Емі.

Я закусив губу, підняв плечі, щоб знизати ними, роздивляючись нашу вітальню, наче очікуючи на появу відповіді. Емі дала мені ще одну дуже довгу хвилину.

«Ми заблукали під дощем»,— мовила вона благальним тоном, що наближався до роздратування.

Я опустив плечі, таки знизавши ними.

«„Макманнз“, Ніку. Пам'ятаєш, як ми заблукали під дощем у Чайнатауні, намагаючись знайти місце, де готують китайський дімсам. Воно мало бути біля статуї Конфуція, але виявилося, що там дві статуї Конфуція, тож ми опинилися у першому-ліпшому ірландському барі, промоклі до нитки, а після кількох порцій віскі ти схопив мене й поцілував, і це було»...

«Точно! Тобі варто було написати підказку з Конфуцієм, тоді я зрозумів би».

«Статуя не мала тут значення. Ішлося про місце. І про ту мить. Я просто вважала її особливою»,— вона промовила останні слова з дитячими переливами в голосі, які я колись вважав дуже привабливими.

«Вона й була особлива,— я підтягнув її ближче й поцілував.— Цей цьомчик — моя особлива спроба відтворити попередній. Ходімо ще раз зробимо це в „Макманнзі“».

В «Макманнзі» я одразу помітив бармена — здоровецького бородатого молодого ведмедя, який, побачивши нас, вишкірився, налив обом по віскі та простягнув наступну підказку.

Це, як виявилося, була статуя Аліси в Задзеркаллі у Центральному парку, про яку Емі мені розповідала — точно розповідала, вона просто певна, що розповідала багато разів. Статуя піднімала їй настрій в дитинстві. Я не пригадую жодної з цих розмов. Не брешу, просто не пам'ятаю. У мене синдром порушення уваги, а я завжди вважав свою дружину сліпучою — в прямому сенсі цього слова. Біля неї я втрачаю чіткість зору, наче дивлюся на яскраве світло. Мені було досить просто перебувати біля неї та слухати всі ті теревені, я переважно навіть не слухав, що саме вона казала. Мав би слухати, але не слухав.

Коли ми таки дісталися останнього етапу й обміну справжніми подарунками — традиційними подарунками на першу, «паперову» річницю, Емі зі мною не розмовляла.

«Я кохаю тебе, Емі. Ти ж знаєш, що кохаю»,— переконував я, сунучи за нею і проминаючи одну по одній сімейні групки приголомшених туристів, які стояли посеред тротуару, пороззявлявши роти. Емі пробиралася крізь натовпи Центрального парку, маневруючи між бігунами з гострими як лазер поглядами, скейтерами з ногами як ножиці, батьками, що схилися над малюками, що дибають як п'яні,— повсякчас попереду мене, небагатослівна, у вічному поспіху невідомо куди. Я намагався її наздогнати та вхопити за руку. Емі нарешті зупинилася, дивлячись на мене з кам'яним обличчям, поки я намагався виправдатися, подумки тамуючи своє роздратування:

«Емі, я не розумію, чому маю доводити свою любов до тебе, запам'ятовуючи якісь конкретні речі, які ти робиш, та ще й у конкретним спосіб, у який ти це робиш. Це не означає, що мені не подобається наше спільне життя».

Неподалік нас клоун зробив надувне звірятко, чоловік купив троянду, дитина облизала ріжок з морозивом — і народилася справжня традиція, якої я ніколи не забуду: Емі завжди старається, а я не вартий її зусиль. Щасливої річниці, козел.

— Підозрюю, що вона розлютиться по-справжньому: це ж п'ята річниця,— провадила Го.— Тож сподіваюся, ти обрав дійсно гарний подарунок.

— Саме в переліку невідкладних справ.

— А який символ п'ятьох років? Папір?

— Перша річниця — паперова,— мовив я. По закінченню неочікувано складного полювання на скарби на честь Першої річниці Емі презентувала мені розкішний канцелярський набір, на якому гордо виднілися мої ініціали. Папір був настільки блискучий, що здавалося — в ньому можна намочити пальці. У відповідь я подарував своїй дружині яскраво-червоного паперового змія з крамнички «все по десять центів», прикрашеного картинкою парку, пікніка, теплих літніх вітрів. Ні я, ні вона не оцінили подарунків — кожен уподобав подарунок іншого. Це було оповідання О. Генрі навпаки.

— Срібло? — вгадувала Го.— Бронза? Слонова кістка? Ну підкажи ж ти.

— Дерево,— сказав я.— Не існує романтичного дерев'яного подарунка.

На іншому кінці бару Сью акуратно склала газету і залишила на барі свій порожній кухоль і п'ять баксів. Ми всі мовчки одне одному всміхнулися, коли вона виходила.

— Еврика,— засвітилася Го.— Прямуй додому, відпорай її до нестями, потім лясни її своєю цюцюркою та скажи: «Ось тобі дерево, сучко!»

Ми покотилися від реготу. Потім наші щоки однаково залив рум'янець. Це був один з тих паскудних несестринських жартів, які Го полюбляла жбурляти в мене, наче гранати. Це також стало причиною, з якої в старших класах по школі ходили чутки, наче ми таємно перепихаємося. Такий собі інцест близнюків. Ми були занадто близькі: таємні жарти, перешіптування на краю танцполу під час шкільних танців... Я майже певен, що не варто це пояснювати, але ви не Го і можете неправильно все витлумачити, тож таки скажу: ми з сестрою ніколи не перепихалися й навіть думки про це не мали. Ми просто справді любимо одне одного.

Го влаштувала пантоміму: зображала, як я ляскаю прутнем дружину.

Ні, Емі й Го ніколи не стануть подругами. Обидві занадто територіальні. Го звикла бути альфа-дівчиною в моєму житті, Емі звикла бути альфа-дівчиною у життях усіх людей. Як на двох людей, які живуть в одному місті, а точніше в двох містах (спочатку, то був Нью Йорк, тепер тут), вони ледь одна одну знали. Вони літали туди й назад в моєму житті, наче акторки добре відточеної театральної п'єси. Одна виходила у двері, коли друга заходила, а коли вони обидві зрідка водночас опинялися в одній кімнаті, то здавалися спантеличеними з цього приводу.

До того як ми з Емі почали серйозно зустрічатися, заручилися й одружились, я міг вловлювати уривки думок Го в деяких її реченнях. «Кумедно, але я не можу її як слід зрозуміти, ну, щоб проникнути у суть». І: «Ти просто здаєшся не зовсім собою поряд з нею». І: «Є відмінність між справжньою любов'ю та любов'ю самої ідеї коханої». І нарешті: «Важливо те, чи робить вона тебе справді щасливим».

Це було ще тоді, коли Емі робила мене справді щасливим.

Емі пропонувала власні висновки про Го: «Вона дуже... міссурійська, тобі не здається?» І: «Для спілкування з нею просто варто перебувати в правильному настрої». І: «Вона трохи жадібна щодо тебе, але гадаю, що просто нікого більше немає».

Я сподівався, що коли ми всі опинимось у Міссурі, то ці двоє забудуть про все. Кожна залишиться при своїй думці. Вони стануть самі собою. Якби ж то! Та Го була веселіша ніж Емі, тож це була нерівна битва. Емі була розумна, згубна, саркастична. Емі могла мене розлютити, могла тонко й гостро пожартувати, а Го завжди веселила. Можна наразити себе на небезпеку, якщо кепкуєш зі своєї дружини.

— Го, я гадав, ми вже домовлялися ніколи не згадувати про моє хазяйство,— нагадав я.— Що в межах наших родинних стосунків у мене взагалі відсутні статеві органи.

Пролунав дзвінок. Го зробила ще один ковток пива й відповіла, закотила очі й посміхнулась.

— Ну звісно ж, він тут, почекай хвильку, будь ласка! — а мені вона прошепотіла: — Карл.

Карл Пеллі жив навпроти нашого з Емі будинку. Вийшов на пенсію три роки тому. Розлучився два роки тому. Одразу ж переїхав до нашого мікрорайону. Він працював комівояжером: товари для дитячих свят, і після сорока років життя в мотелях не почувався в будинку як удома. Він майже щодня з'являвся у барі з пахнючим пакунком бургерів і починав нарікати, як усе погано з грошима, аж доки не отримував першу склянку за рахунок закладу. (Це було ще однією особливістю, про яку я дізнався з його візитів у «Бар». Він був ще притомним, але повноцінним алкоголіком). Йому вистачало розважливості прийняти все, чого ми «намагалися позбутися», і це був не жарт. Цілий місяць Карл пив лише запилені пляшки слабко-алкогольної «Зими» десь 1992 року, ящики якої ми виявили у підвалі. Коли похмілля тримало Карла вдома, він знаходив причину зателефонувати: «Твоя поштова скринька здається сьогодні страшно переповненою, Нікі, може, прийшов якийсь пакунок». Чи: «Схоже дощитиме, тобі варто зачинити вікна». Причини були фіктивні. Карлу просто кортіло почути дзенькіт кухлів, хлюпотіння напоїв.

Я підніс до телефону келих з льодом і потрусив, щоб Карл міг уявити свій джин.

— Агов, Нікі,— озвався непевний голос.— Вибач, що турбую. Я просто вирішив, що тобі варто знати... ваші двері навстіж відчинені, а кіт вибіг на вулицю. Так же не має бути, правильно?

Я схвально хмикнув.

— Я б і сам до вас сходив, але почуваюсь якось поганенько,— пробубонів Карл.

— Не хвилюйся,— мовив я.— Мені все одно вже час додому.

Це була п'ятнадцятихвилинна поїздка прямо на північ по Рівер-роуд. Дорога до нашого житла інколи пробиває мене на дрижаки. Величезна кількість темних будинків. Житло, що ніколи не наповниться пожильцями, або житло, що вже пізнало хазяїв, але пережило їхнє виселення. Будинки, що стоять тріумфально порожні, безлюдні.

Коли ми з Емі переїхали, то на нас звалилося кілька тутешніх сусідів. Мати-одиначка з трьома дітьми з'явилася з порцією запіканки. Молодий батько трійнят — з упаковкою пива (його дружина залишилася вдома з трійнятами). Подружня пара християн похилого віку, що мешкала за кілька будинків. І, звісно ж, Карл з будинку навпроти. Ми сиділи у дворі на веранді, спостерігаючи за річкою, а вони всі говорили про сумне: іпотеку з регульованою ставкою, і кредит з нульовим відсотком, і нульову передплату, а потім вони всі зауважили, що ми з Емі єдині, хто має доступ до річки, і єдині не маємо дітей.

«Лише ви двоє? У цьому величезному будинку?» — запитала самотня матуся, роздаючи всім по тарілці яєчні.

«Лише ми двоє»,— з посмішкою підтвердив я і хитнув головою на знак вдячності, пхаючи до рота драглисте яйце.

«Самотньо вам».

Тут вона мала рацію.

За чотири місяці леді «величезний будинок» програла битву за іпотеку і зникла посеред ночі з трьома дітьми. Її будинок залишався порожнім. У вікні вітальні ще й досі був приліплений дитячий малюнок метелика, але яскравий колір фломастера на сонці вицвів до коричневого. Невдовзі по тому я проминав той будинок і помітив там бородатого брудного чоловіка, який витріщався з вікна, ховаючись за малюнком і рухаючись у темряві, наче якась акваріумна рибка. Він мене побачив і розчинився в глибині будинку. Наступного дня я залишив на ґанку повний пакунок бутербродів; він жарився на сонці цілий тиждень, розкладаючись, допоки я те все не забрав звідти й не жбурнув у сміття.

Тиша. Наш комплекс завжди був якось лячно тихим. У вухах стояв лише гуркіт двигуна авта, і я, наближаючись до будинку, побачив, що кіт сидить на сходах. Ще й досі на сходах, за двадцять хвилин після дзвінка Карла. Це було дивно. Емі обожнювала кота. Тварині видалили кігті й ніколи, за жодних обставин не випускали надвір. Бо кіт Блікер був милий, але надзвичайно тупий, і попри наявність спеціального чипа, вживленого в його волохаті складки жиру, Емі була впевнена, що вже ніколи не побачить його, якщо тварина вибереться з будинку. Кіт поплентається просто до річки Міссісіпі — там-тадам — і попливе кудись у напрямку Мексиканської затоки, просто в пащу голодної акули.

Але виявилося, наш кіт був настільки тупий, що навіть не зміг подолати сходи. Блікер примостився на краєчку ґанку, як той огрядний вартовий. Ну просто справжній трудяга. Коли я під'їхав до будинку, Карл вийшов надвір і став на власному ґанку; відчувалося, як кіт зі старим обоє спостерігають, як я виходжу з авта й підходжу до сходів. Червоні півонії, що росли обабіч доріжки, здавалися повними й соковитими, аж просилися до рота.

Я вже збирався заблокувати коту шлях для втечі, аж тут помітив, що парадні двері розчинені навстіж. Карл так і казав, але побачити це — то інша справа. Це вже не просто вийшла-надвір-щоб-винести-сміття-і-повернулася-за-хвилинку прочинені двері. Це навстіж-зяюче-зловісно розчинені двері.

Карл крутився навпроти, чекаючи на мою реакцію, і я, наче в поганій п'єсі, увійшов у образ Занепокоєного Чоловіка. Зупинився на середній сходинці й насупився, потім швидко побіг нагору, перестрибуючи через дві сходинки, й почав гукати ім'я своєї дружини.

Тиша.

— Емі, ти вдома?

Я помчав на другий поверх. Емі там не було. Стояла прасувальна дошка, праска була досі увімкнена, сукня чекала на прасування.

— Емі!

Коли я збіг донизу, Карл досі стояв на порозі, у рамці дверного прорізу, тримаючи руки на стегнах і спостерігаючи. Я залетів у вітальню і різко зупинився. На килимі блискотіли уламки скла, кавовий столик був розтрощений. Тумбочки лежали на боці, книжки зісковзнули на підлогу, наче в картковому будиночку. Навіть важка антикварна оттоманка лежала догори пузом, а її чотири маленькі ніжки стирчали в повітрі, як у дохлої тваринки. Посередині всього цього хаосу лежала пара гарних гострих ножиць.

— Емі!

Я почав метатися, волаючи її ім'я. З кухні, де вже згорів чайник, до підвалу, де пустувала гостьова кімната, а потім надвір з чорного ходу. Я погупав через подвір'я на вузький причал для човнів, що нависав над річкою. Перехилившись через поруччя, перевірив, чи не залізла вона у човен, де я вже колись її знаходив. Тоді Емі лежала у прив'язаному до причалу човні, що хитався на воді, та з заплющеними очима гріла обличчя під сонцем, а коли я поглянув на сліпучі блискітки на воді, на вродливе нерухоме личко, раптом розплющила блакитні очі й нічого не сказала, і я теж промовчав, сам-один повернувшись до будинку.

— Емі!

Її не було на воді, її не було в буднику. Емі не було.

Емі зникла.

Емі Елліот 18 вересня 2005 року

Запис у щоденнику

Ну-ну-ну. Здогадайтеся, хто знову намалювався? Нік Данн — бруклінський гуляка, цілувальник у цукрових хмарах, який так полюбляє зникати безвісти. Вісім місяців, два тижні й кілька днів без жодної звістки, а потім він знову виринає, наче це все було частиною плану. Виявляється, він посіяв мій номер. Його мобілка розрядилася, тож Нік записав усе на стикері. Потім запхав стикер у джинси й поклав їх у пралку, а вона перетворила той нещасний стикер на зіжмакану кульку. Він постарався її розрівняти, але зміг розібрати лише З та 8. (Каже він).

А потім його закрутила робота, і раптом прийшов березень, і було вже занадто соромно й пізно намагатися мене шукати. (Каже він).

Звісно ж, я бісилася. Спочатку. Вже не бішуся. Дозвольте описати цю сцену. (Каже вона). Сьогодні. Поривчасті вересневі вітри. Я гуляю Сьомою авеню, займаючись обіднім спогляданням бакалійних лотків на тротуарі — нескінченних пластикових контейнерів, повних різних видів динь, розкладених на льоду, наче ранковий улов. І тут я відчуваю, як під час цієї розслабленої прогулянки збоку притискається якийсь чоловік, і я, покосившись на нього, усвідомлюю, хто це такий. Це він. Хлопець з «Я зустріла хлопця!».

Я не стишила ходи, лише повернулася до нього та сказала:

А) «А ми знайомі?» (Маніпулятивно і звабливо).

Б) «Ой лишенько, я така рада тебе бачити!» (Енергійно, наче ганчірка для підлоги).

В) «Відчепися». (Агресивно й ображено).

Г) «Ну, Ніку, ти якось довго розкачуєшся, ні?» (Легко, грайливо, розслаблено).

Відповідь: «Г».

І тепер ми разом. Разом, разом. Це відбулося отак просто.

А хронометраж — цікава штука. Може бути прихильним, якщо захочете. (А я хочу). Лише вчора була книжкова вечірка у моїх батьків. «Неймовірна Емі та її Найголовніший День». Таки-так, Ренд і Мерібет не змогли встояти. Вони подарували тезці своєї донечки те, чого не могли подарувати їй самій: чоловіка! Так, у двадцятій книзі їхньої серії Неймовірна Емі одружується! Ура-а-а. Всім байдуже. Ніхто не хотів бачити дорослу Неймовірну Емі, а найменш я. Залиште її в гольфах і зі стрічками у волоссі, а от мені дозвольте вирости без тягаря мого літературного альтер-еґо, моєї книжкової кращої половини. Вирости тою, якою я мала бути.

Але та Емі — це шматок хліба з маслом для родини Елліотів, і вона непогано нас забезпечувала, тож я, мабуть, не повинна залишати її без ідеальної пари. Вона, звісно ж, виходить заміж за старого доброго Вправного Енді. Вони стануть віддзеркаленням моїх батьків: наче голубки.

Та все одно це все якось непокоїло. Те, що видавець замовив небачено маленький тираж. Кожен новий випуск «Неймовірної Емі» у вісімдесятих виходив накладом у сто тисяч. Тепер це перетворилося на десять тисяч. Вечірка з нагоди презентації книжки теж була не надто приголомшлива. Якось не в тему. От яку вечірку варто влаштувати для вигаданого персонажа, який з'явився шестирічним скоростиглим малям, а тепер перетворився на тридцятирічну наречену, яка продовжує розмовляти, наче дитина? («Йой,— подумала Емі,— мій любий наречений ще той буркотун-ображака, коли щось іде не за його планом...» Це цитата з книжки. Ціла книжка викликала в мене бажання заїхати Емі в її тупу непорочну піхву). Книжка — данина ностальгійним спогадам, вона призначена жінкам, які виросли разом з «Неймовірною Емі», але я не певна, хто взагалі захоче її читати. Я, звісно, її читаю. Вже не раз благословила цю книжку. Ренд і Мерібет непокоїлися, що я можу сприйняти заміжжя Емі як щось на кшталт підколу щодо мого безстрокового одинацтва. («От я, наприклад, вважаю, що жінки повинні виходити заміж не раніше тридцяти п'ятьох»,— сказала мама, яка вийшла за батька у двадцять три).

Батьки завжди переживали, що я сприймаю ту Емі занадто персонально. Вони завжди радять не читати цю історію між рядків. Та водночас важко не помітити, що кожна моя невдача перетворюється на тріумф для Емі. Коли я нарешті у дванадцять років покинула гру на скрипці, Емі у наступній книзі оголосили музичним генієм. («Йой, зі скрипкою потрібно багато вправлятися, але важка праця — це єдиний шлях до розвитку!») Коли я у шістнадцять забила на молодіжний тенісний чемпіонат, щоб потусити на вихідних з друзями на пляжі, Емі знову підтвердила свою репутацію під час гри. («Йой, я знаю, що дуже весело гуляти з друзями, але я би підвела себе та всіх інших, якби не з'явилася на цьому турнірі»). Раніше це мене дуже бісило, але після початку навчання у Гарварді (Емі теж правильно обрала альма-матер) я вирішила, що все це занадто сміховинно. І те, що мої батьки, два дитячі психологи, обрали цю особливу форму пасивної агресивності щодо власної дитини — це не лише повна фігня, але ще й типу кумедно. Тож нехай буде так.

Вечірка на честь книжки була такою ж шизофренічною, як і сам твір, і проводилась у ресторані «Блунайт» біля Юніон-скверу. В одному з цих інтимних салонів з вигнутими стільцями й дзеркалами у стилі ар-деко, які висять там, щоб ти почувалася Яскравою Молодою Особою. Мартіні з джином хитаються на тацях у офіціантів з наклеєними механічними посмішками. Спраглі журналісти багатозначно посміюються і переминаються з ноги на ногу, наливаючись безкоштовним бухлом, доки не звалять на кращі пасовиська.

Мої батьки крутилися кімнатою, тримаючись за руки. Їхня історія кохання завжди буде частиною серії про «Неймовірну Емі»: чоловік і дружина чверть сторіччя прожили у спільній творчій співпраці. Споріднені душі. Вони справді так себе називають, і це має сенс, бо, мабуть, так і є. Після спостереження за ними упродовж багатьох самотніх років я, як єдина дитина, можу це засвідчити. В їхніх стосунках немає ніяких гострих кутів, ніяких конфліктів, вони пливуть по життю, наче поєднана медуза: інстинктивно розширюються та скорочуються, непомітно заповнюючи простір одне одного. У них усе здавалося надлегким, як і повинно бути у споріднених душ. Люди кажуть, що діти з розбитих родин мають важке життя, але діти чудових шлюбів переживають власні особливі виклики.

Ну звісно ж, я мушу сидіти на якомусь оксамитовому диванчику в кутку, подалі від гамору, щоб мати змогу роздати кілька інтерв'ю купці сумних молоденьких стажерів, які отримали від своїх редакторів лайняне завдання «знайти вдалу цитату».

«Як воно — нарешті дочекатися весілля Емі й Енді? Бо ви ж неодружена, правильно?»

Питання поставили:

а) боязкий банькатий малий, що поклав записник на свою торбу;

б) пишно вбрана зализана молодиця на підборах, що волали «трахни мене»;

в) нетерпляча розтатуйована дівчина, одягнена у стилі рокабіллі, яка здавалася набагато більш зацікавленою книжковою Емі, ніж можна було очікувати від розтатуйованої дівчини, одягненої у стилі рокабіллі;

г) усі вищезгадані.

Відповідь: «Г».

Я: «Ой, я надзвичайно радію за Емі й Енді та бажаю їм усього найкращого. Ха-ха».

Мої відповіді на всі наступні запитання без жодного визначеного порядку:

«Деякі аспекти Емі списані з мене, а дещо — цілковита вигадка».

«Я поки що радісно самотня й не маю у своєму житті жодного Вправного Енді!»

«Ні, я не вважаю, що Емі занадто спрощує динаміку стосунків між чоловіками й жінками».

«Ні, я б не сказала, що Емі застаріла; гадаю, ця серія вже стала класикою».

«Так, я не маю стосунків. Не маю у своєму житті жодного Вправного Енді».

«Чому Емі — неймовірна, а Енді — просто вправний? Ну, хіба ви не знаєте купу сильних неймовірних жінок, які обирають звичайних хлопців, Пересічних Джо та Вправних Енді? Ні, просто жартую, не записуйте цього».

«Так, я самотня».

«Так, мої батьки справжні споріднені душі».

«Так, я б теж не проти одного дня зустріти свою половинку».

«Так, самотня, виродку».

Однакові запитання знову й знову, і я намагаюся вдавати, що люди питають щось путнє. А вони намагаються вдавати, що питають щось путнє. Хвала Господу за безкоштовні напої.

Але незабаром ніхто вже не хоче зі мною розмовляти, отак швидко, і піарниця вдає, що це добре: «Тепер ви можете повернутися на вечірку!» Я пхаюся у (невеличкий) натовп, де мої батьки саме увійшли у стовідсотковий режим прийому гостей із зарум'яненими обличчями. Ренд блискає на всі тридцять два своєю посмішкою доісторичної риби-монстра, Мерібет по-курячому життєрадісно похитує головою. Їх руки переплетені, смішать одне одного, насолоджуються одне одним, збуджені одне одним. І я думаю: «Я така в біса самотня».

Повернувшись додому, я ще довго рюмсаю. Мені майже тридцять два. Це не дуже багато, особливо в Нью-Йорку, але правда полягає в тому, що я вже кілька років нікого не можу вподобати. То яка ж вірогідність зустріти чоловіка, в якого я закохаюся і тим більше закохаюся достатньо, щоб вийти заміж? Я вже втомилася не знати, з ким буду і чи взагалі знайду таку людину.

У мене є багато одружених друзів, і лише кілька з них мають у шлюбі щастя, але тих одружених друзів справді достобіса. Кілька щасливчиків нагадують моїх батьків: вони спантеличені моєю самотністю. Розумна, красива, приємна дівчина, як я, та ще й має так багато інтересів й ентузіазму, класну роботу, люблячу родину. І, не буду лукавити, гроші. Вони суплять брови і згадують чоловіків, з якими мене можна звести, але ми всі знаємо, що вже нікого не залишилося, принаймні нікого хорошого, а я знаю, що вони гадають, наче це зі мною щось не так. Щось таке, від чого я і сама незадоволена, і інших не задовольняю.

Ті, хто не знайшов своєї спорідненої душі, а просто якось влаштувалися, ще більше зневажають мою самотність. Вони стверджують, що не так уже й важко знайти когось і побратися. Немає ідеальних стосунків, кажуть люди, які миряться з примусовим сексом і з випусканням газів перед сном. Вони задовольняються розмовами перед телевізором і вірять, що чоловіча капітуляція у вигляді «так, люба, гаразд, люба» — це те саме, що й злагода. Я ж думаю інакше: «Він робить те, що ти йому кажеш, бо йому просто байдуже. Твої дрібні забаганки просто викликають у ньому зверхність чи зневагу, а колись він почне порати гарненьку молоду колегу, яка нічого не вимагає, а ти будеш у шоці». Подаруйте мені чоловіка з вогником, щоб він не терпів слухняно мої вибрики. (Але він також має типу любити мої вибрики). Але все-таки: не затягуйте мене в такі стосунків, де пара завжди довбе одне одного, завуальовуючи нападки під жарти, закочує очі та «грайливо» гиркається на очах у друзів, сподіваючись переманити їх на свій бік у сварці, на яку їм абсолютно начхати. Оті жахливі стосунки «якби тільки»: цей шлюб був би чудовий, якби тільки... і ти відчуваєш, що перелік «якби тільки» набагато довший, ніж пара усвідомлює.

Тож я знаю, що таким чином краще не влаштовувати заміжжя, але це не забезпечує радісних почуттів, коли парочки друзів збираються по п'ятницях разом, а я зостаюся вдома у товаристві пляшки вина і готую екстравагантну вечерю, кажучи собі: «Все просто ідеально». Наче сама з собою зустрічаюся. Коли я ходжу на нескінченні вечірки та вечори в барах, вся така напарфумована й повна сподівань, я кручуся приміщенням, наче якийсь підозрілий десерт. Я ходжу на побачення з чоловіками, які приємні, мають гарний вигляд і ще й розумні. Чоловіками ідеальними на папері, які змушують почуватися, наче я на чужій території, намагаючись висловитися, намагаючись розкрити себе. Бо хіба це не суть усіх стосунків: розкритися, щоб тебе розуміли? «Він мене розуміє». «Вона мене розуміє». Хіба це не проста магічна фраза?

Тож ти цілий вечір страждаєш із цим ідеальним на папері чоловіком. Жартівливе затинання не доходить, дотепні ремарки зависають у повітря й ігноруються. Чи, може, він розуміє, що ти зробила дотепне зауваження, але не певен, як поводитися, тож тримає те зауваження в руці, наче дрібочку розмовних шмарклів, який пізніше можна витерти. Наступну годину ви намагаєтеся віднайти одне одного, впізнати одне одного, і забагато п'єте і занадто стараєтесь. І ти повертаєшся додому в холодне ліжко й думаєш: «Усе було нормально». І твоє життя стає довгою вервечкою нормального.

А потім ти натикаєшся на Ніка Данна посеред Сьомої авеню, купуючи нарізану диню, і — бах! тебе вже знають, тебе впізнають, а головне, це стосується вас обох. Ви обоє знаходите однакові речі, які варто запам'ятати. («Але оливка буде лише одна»). Ви маєте однаковий ритм. Клац. Ви просто знаєте одне одного. І раптом ви: читаєте в ліжку та їсте вафлі в неділю, і смієтеся просто так, і твої вуста знаходять його. І це настільки більше, ніж просто нормально, що ти розумієш неможливість повернення до просто нормального. Отак швидко. Ти думаєш: «О, це і є решта мого життя. Воно нарешті настало».

Нік Данн Саме той день коли

Спочатку я чекав на поліцію на кухні, але їдкий запах спаленого чайника стояв у горлянці, посилюючи нудоту, тож довелося передислокуватися на передню терасу, сісти на верхній сходинці та змусити себе заспокоїтись. Я знову й знову дзвонив Емі на мобілку, але вмикався автовідповідач, який швидко обіцяв, що вона передзвонить. Емі завжди передзвонювала. Минуло вже три години, я залишив п'ять повідомлень, а Емі не передзвонила.

Я на це й не сподівався. Я так і скажу поліції: Емі ніколи б не пішла, залишивши увімкнений чайник. Чи відчинені двері. Чи підготовану для прасування річ. Ця жінка завжди доробляла свої справи, вона ніколи не кидала свої проекти (от як наприклад її потребуючий інвестицій чоловік), навіть якщо Емі вирішила, що їй вони більше не до вподоби. Вона похмуро сиділа на пляжі Фіджі під час нашого двотижневого медового місяця, пробиваючи собі шлях крізь мільйон містичних сторінок книжки Харукі Муракамі «Хроніка заводного птаха» та зло на мене зиркала, поки я поглинав трилер по трилеру. Відколи ми переїхали до Міссурі та втратили роботу, її життя почало обертатися навколо — і звелося до — обов'язкового завершення нескінченних дрібних несуттєвих проектів. Сукня була б випрасувана.

А ще була вітальня і сліди, що вказували на боротьбу. Я вже знав, що Емі не зателефонує. Я чекав на початок наступної частини.

Це була найкраща пора доби. Липневе небо безхмарне, а прожектор призахідного сонце сяяв на схід, від чого барви ставали золотистими й соковитими, наче на картинах фламандських художників. Підкотила поліцейська автівка. Вся ця ситуація здавалася звичною. Я сидів на сходах, вечірня пташка цвірінькала на дереві, два копи повільно вилізли з машини, наче заїхали на пікнік у нашому районі. Зелені копи років по двадцять п'ять, впевнені та знуджені, звиклі заспокоювати схвильованих батьків щодо їх непутящих дітей-підлітків, які вчасно не прийшли додому. Латиноамериканка з довгою темною косою і чорний хлопчина з поставою морського піхотинця. Карфаген став трохи (зовсім на дрібочку) менш білим, поки мене тут не було, але й був досі настільки сегрегований, що єдині кольорові люди, яких я тут зустрічав, були професійними мандрівниками: кур'єрами, медиками, поштарями. Копами. («Це місце настільки біле, що аж лячно»,— заявила Емі ще на строкатому Мангеттені, нарахувавши серед своїх друзів лише одного афроамериканця. Я звинуватив її в етнічній показусі, де реальні нацменшини виконують другорядну роль. Це закінчилося погано).

— Пане Данн? Я — офіцер Веласкес,— представилася жінка,— а це — офіцер Ріордан. Наскільки ми розуміємо, ви непокоїтеся через свою дружину?

Ріордан роздивлявся вулицю, смокчучи льодяник. Я помітив, як його очі стежать за пташкою, яка пролітає над річкою. Потім хлопець зустрівся поглядом зі мною, і його губи скривилися: звична реакція. У мене обличчя, що аж просить кулака: такий собі нащадок ірландського робочого класу, який застряг у тілі сволоти-фінансиста. Я часто усміхаюся, щоб якось пом'якшити враження, але це спрацьовує лише іноді. У коледжі я навіть недовго носив окуляри. Фальшиві окуляри з простими лінзами, які, як я гадав, мають зробити мене привітним і безневинним.

«Ти ж усвідомлюєш, що вони роблять з тебе ще гіршого козла?» — переконувала Го.

Я їх зняв і почав усміхатися ще більше.

Я махнув копам:

— Заходьте до будинку й усе побачите.

Парочка піднялася сходами під акомпанемент порипування їхніх ременів і кобур. Я став біля входу до вітальні та вказав на гармидер.

— О,— відреагував офіцер Ріордан і різко почав тріщати кісточками пальців. Він раптом перестав нудьгувати.

Ріордан і Веласкес, нахилившись уперед, сиділи за обіднім столом, ставлячи мені всі стандартні запитання: хто, де, як довго. Буквально вуха нашорошили. Зателефонували кудись, так щоб я не чув, і Ріордан повідомив, що сюди спрямували детективів. На мене зійшла похмура гордість від того, що копи сприйняли усе серйозно.

Ріордан уже вдруге цікавився, чи не бачив я останнім часом якихось незнайомців у нашому районі, вже втретє нагадував, що Карфагеном блукають групки бездомних. Аж тут пролунав дзвінок. Я кинувся через усю кімнату і схопив телефон.

Почувся кислий жіночий голос.

— Пане Данн, вас турбують з пансіонату «Комфорт-Гілл».

Саме туди ми з Го відрядили нашого хворого на Альцгеймер батька.

— Я не можу зараз говорити, передзвоню пізніше,— гаркнув я і поклав слухавку.

Я зневажав працівниць «Комфорт-Гіллу»: не усміхаються й ніколи не втішають. Їм мало платять, жахливо мало платять. Мабуть, саме тому вони ніколи не усміхаються і не втішають. Я розумів, що моя злість спрямована не на тих. Просто мене надзвичайно бісило, що батько ще животіє, а мама вже давно на тому світі.

Тепер, була черга Го надсилати туди чек. Я був майже певен, що саме Го мала робити це в липні. І ще певен, що вона гадала навпаки. З нами вже так траплялося. Го казала, що ми, мабуть, підсвідомо забуваємо надіслати ті чеки, бо насправді хочемо забути про тата.

Я саме розповідав Ріордану про дивного чоловіка, якого помітив у покинутому будинку сусідів, коли у двері подзвонили. Подзвонили у двері. Звук був абсолютно нормальний, наче я чекав на піцу.

Зайшли двоє детективів, утомлені наприкінці зміни. Чоловік був високий і стрункий, з обличчям у формі каплі, яке різко звужувалося до підборіддя. Жінка була навдивовижу бридка — поза рамками повсякденної потворності. Манюсінькі круглі очка посаджені близько, наче ґудзики, довгий кривий ніс, шкіра всипана дрібними прищиками, волосся довге й тонке, кольору пильного кролика. Я відчуваю спорідненість із потворними жінками. Мене виростили три жінки, які були не надто привабливі: бабуся, мама, її сестра. Вони всі були розумні, добрі, дотепні, надійні — хороші, хороші жінки. Емі була першою гарненькою дівчиною, з якою я коли-небудь зустрічався. Принаймні по-справжньому.

Потворна жінка озвалася перша — то було мов відлуння офіцера Веласкес.

— Пане Данн? Я — детектив Ронда Боні. Це мій напарник — детектив Джим Гілпін. Наскільки ми розуміємо, ви непокоїтеся через свою дружину.

У мене в шлунку гучно забуркотіло, аж почули всі присутні, але ми вдали, що нічого не чули.

— Ми можемо тут усе оглянути, сер? — мовив Гілпін.

У нього під очима були набряклі мішки, а у вусах проглядалася сивина. Його сорочка не була пом'ята, але він носив її так, наче була; здавалося від нього має відгонити цигарками й огидною кавою, хоч насправді й не відгонило. Він пахнув милом.

Я кілька кроків пройшов з ними до вітальні, знову вказав на гармидер, де акуратно присіли двоє молодших копів, немов чекаючи, щоб їх побачили за корисним заняттям. Боні повела мене до стільця у їдальні, подалі від ознак боротьби, та їх усе одно було видно.

Ронда Боні поставила мені ті самі основні питання, що й Веласкес і Ріордан, не зводячи з мене своїх горобиних очей. Гілпін став на одне коліно, оглядаючи вітальню.

— Ви зв'язувалися з друзями чи родиною, з людьми, яких могла знати ваша дружина? — запитала Ронда Боні.

— Я... Ні. Ще ні. Гадаю, я просто чекав на вас.

— Ах,— посміхнулася вона.— Дайте вгадаю: мамин мазунчик.

— Що?

— Ви — мамин мазунчик, любий і єдиний.

— У мене є сестра-близнючка,— відповів я, відчуваючи якесь внутрішнє упередження.— А що?

Улюблена ваза Емі лежала на підлозі, ціла, підкотившись до стіни. Це був наш весільний подарунок — японський витвір мистецтва, який Емі щотижня ховала від нашої економки, бо була певна, що та її розтрощить.

— Я просто висловила здогадку, чому ви вирішили дочекатися нас. Ви звикли, що хтось завжди бере ініціативу в свої руки,— мовила Боні.— Саме такий мій молодший брат. Це все через порядок народження.

Вона нашкрябала щось у блокноті.

— Гаразд,— ображено знизав плечима я.— Вам ще й мій знак зодіаку треба повідомити, чи ми вже можемо почати?

Боні люб'язно й очікувально посміхнулася.

— Я чекав і нічого не робив, бо вона точно не пішла до друзів,— сказав я, вказуючи на хаос у вітальні.

— Пане Данн, ви жили тут років зо два? — уточнила вона.

— У вересні виповнюється два роки.

— А звідки переїхали?

— З Нью-Йорка.

— З самого міста?

— Так.

Вона жестом вказала нагору, не питаючи дозволу, а просто повідомляючи про свій намір, я кивнув і пішов за нею сходами нагору. Гілпін ішов позаду.

— Я був журналістом,— випалив я, не стримавшись. Навіть тепер, уже два роки проживши тут, я не міг допустити, щоб хтось думав, наче я тут провів усе своє життя.

— Я вражена,— сказала Боні.

— Про що писали? — запитав Гілпін.

Я синхронізував свої відповіді з підйомом по сходах: я писав для журналу (сходинка), я писав про поп-культуру (сходинка) для чоловічого журналу (сходинка). Нагорі я обернувся й помітив, що Гілпін досі роздивляється вітальню. За мить він спам'ятався.

— Поп-культура? — озвався він, почавши підйом.— І що саме це охоплює?

— Популярну культуру,— сказав я. Нагорі вже чекала Боні.— Фільми, телебачення, музику, але, ах, ну знаєте, це не високе мистецтво, нічого претензійного.

Я скривився: претензійного? Це прозвучало зверхньо. Ви, двоє неотес, мабуть, потребуєте перекладу моєї освіченої-англійської-мови-Східного-узбережжя на звичайну-сільську-англійську-Середнього-Заходу. Щось типу: «Я строчу якусь фігню, що приходить у макітру, як позирю на щось путнє на екрані».

— Вона обожнює кіно,— повідомив Гілпін, вказуючи на Боні.

— Щира правда,— кивнула Боні.

— Тепер у мене «Бар» у центрі міста,— додав я. Ще я викладав у коледжі, але додавати таке раптом здалося вже занадто. Я не на побаченні.

Боні саме зазирала у ванну, затримавши мене з Гілпіном посеред коридору.

— «Бар»? — повторила вона.— Я знаю це місце. Якраз хотіла зайти туди. В захваті від назви. Мета-рівень.

— Розумний хід,— мовив Гілпін. Боні рушила у ванну, і ми приєдналися.— Життя в оточенні випивки не таке вже й погане.

— Інколи істина і справді у вині,— сказав я, потім знову скривився через недоречність.

Ми зайшли у спальню.

— Як мені це знайомо,— розреготався Гілпін.

— Бачите, що праска ще й досі увімкнена? — почав я.

Боні кивнула, відчинила двері до гардеробної і зайшла всередину; ввімкнула світло, пройшлася руками в латексних рукавичках по сорочках і сукнях, рухаючись до дальньої стіни. Раптом охнула, нахилилася, розвернулася, тримаючи ідеально квадратну коробку в пишній срібній обгортці.

У мене стиснулося в животі.

— У когось день народження? — поцікавилася вона.

— Сьогодні річниця нашого весілля.

Боні й Гілпін обоє здригнулися — і вдали, що цього не було.

Коли ми повернулися у вітальню, юні офіцери вже зникли.

Гілпін опустився навколішки, обдивляючись перевернуту оттоманку.

— Ну, я трохи перелякався,— почав я.

— Нічого дивного, Ніку,— серйозно мовив Гілпін. Його блакитні очі танцювали на місці: неприємний нервовий тик.

— То можна щось зробити? Щоб знайти мою дружину. Ну, бо вона явно не тут.

Боні обернулася до портрета на стіні: я у смокінгу, на лиці застигла усмішка на всі тридцять два, руки чемно пригортають Емі за талію; біляве волосся Емі туго затягнуте в Гульку й залите лаком, її фату розвіяв морський бриз Кейп-Коду, її очі занадто широко розплющені, бо вона завжди останньої миті кліпала, тож надзвичайно старалася не кліпати. Це було наступного дня після Дня Незалежності, запах сірки від феєрверків перемішувався з солоним духом океану — літо.

Кейп-Код подарував нам море хороших емоцій. Пригадую, минуло кілька місяців, перш ніж я дізнався, що Емі, моя дівчина, досить заможна, кохана і єдина дитина своїх творчо-геніальних батьків. Своєрідна ікона завдяки книжковій серії, названій на її честь, я навіть щось таке чув, коли був малий. «Надзвичайна Емі». Емі розповіла мені все це спокійним розміреним тоном, наче я був пацієнтом після коми. Наче вона вже багато разів таке робила — і закінчувалось усе погано. Зізнання у великих статках, на яке реагували з перебільшеним ентузіазмом, розкриття секретної особи, яку створила не вона.

Емі розповіла все про себе, а потім ми вирушили до домівки Елліотів на Нантакет-Саунді, що вже тоді була зареєстрованою історичною пам'яткою. Там разом плавали на яхті, а я думав: «Я, простий хлопчина з Міссурі, лечу через океан з людьми, які бачили набагато більше за мене. Навіть якщо почати подорожувати світом, жити на широку ногу, то все одно я б не зміг їх наздогнати». Це не викликало заздрощів. Я просто заспокоївся. Я ніколи не прагнув багатства чи слави. Мене не виростили батьки з великими мріями, які уявляли свою дитину майбутнім президентом. Мене виростили прагматичні батьки, які уявляли свою дитину майбутнім офісним працівником. Він просто зароблятиме собі на життя. Мені було достатньо залишатися біля Елліотів, плавати з ними по Атлантиці й повернутися в ошатно відреставрований будинок, побудований у 1822 році капітаном китобійного судна, а там готувати і їсти страви з органічних корисних продуктів, назви яких я навіть не міг вимовити. Квіноа. Пам'ятаю, я думав, що це якась риба, а виявилося, що крупа.

Тож ми одружилися на пляжі одного насичено-блакитного літнього дня, їли й пили під білим тентом, що розмаявся, наче вітрило, а за кілька годин ми з Емі вислизнули в темряву, ближче до хвиль, бо я почувався настільки нереальним, що наче аж мерехтів. Прохолодна волога на шкірі привела мене до тями, й Емі повела мене назад до золотого відблиску намету, де бенкетували боги, а все було амброзією. Усе наше залицяння було схоже на цю сцену.

Боні нахилилася, щоб роздивитися Емі:

— Ваша дружина дуже вродлива.

— Так і є, вона неперевершена,— сказав я і відчув, як у шлунку скрутилося.

— А яка за рахунком сьогодні річниця? — запитала вона.

— П'ята.

Я переминався з ноги на ногу, бажаючи хоч якоїсь дії. Не хотів обговорювати з ними, яка вродлива була моя дружина. Я хотів, щоб вони почали пошуки моєї бісової дружини. Хоча й не озвучив цих думок: я часто не кажу речей вголос, навіть якщо це б не завадило. Я тримаю все в собі — до такої міри, що це аж тривожить: у моєму нутряному підвалі лежать сотні пляшок люті, відчаю, страху, але ви ніколи не здогадаєтеся про це, подивившись на мене.

— П'ята річниця, кругла дата. Дайте вгадаю: зарезервували столик у «Г'юстоні»? — видав Гілпін. Це був єдиний першокласний ресторан у містечку.

«Вам варто сходити у „Г'юстон“»,— порадила моя мама, коли ми переїхали, вирішивши, що це унікальне секретне місце Карфагена, і сподіваючись так задовольнити мою дружину.

— Ну звісно, у «Г'юстоні».

Це була моя п'ята брехня поліції. Я лишень почав.

Емі Елліот-Данн 5 липня 2008 року

Запис у щоденнику

Я сита коханням! Охрипла від запалу! Патологічно розжиріла від відданості! Щасливий заклопотаний подружнім ентузіазмом джміль. Я позитивно дзижчу навколо чоловіка, метушусь і працюю. Я перетворилася на дивну істоту. Стала дружиною. Я помічаю, як спрямовую корабель розмов, неохоче й неприродно, просто щоб уголос вимовити його ім'я. Я перетворилася на дружину, перетворилася на зануду, мене попросили здати посвідчення Незалежної Молодої Феміністки. Байдуже. Я стежу за його чековою книжкою і підрізаю йому волосся. Я стала такою старомодною, що, мабуть, уже незабаром почну використовувати слово «пулярес» замість «гаманець», виходитиму на вулицю у широкому твідовому пальті, нафарбувавши губи червоним, і вчащатиму до косметичного кабінету. Мене нічого не хвилює. Все має закінчитися позитивно, кожна морока трансформується у кумедну історію за вечерею. «Любий, сьогодні я убила бездомного... ха-ха-ха-ха! От забава!»

Нік нагадує добрий міцний напій. З ним усе бачиш під правильним кутом. Не під іншим кутом, а під правильним. З Ніком я нарешті усвідомила, що насправді байдуже, що на кілька днів прострочиш рахунок за освітлення чи що котрийсь тест вийде трохи невдалим. (От мій останній, до прикладу, і тут я не жартую: «Яким би ти міг бути деревом?» Я була б яблунею! Це повна нісенітниця!) Байдуже, що книжка про «Неймовірну Емі» провалилася, відгуки брутальні, а продаж і на початку був млявий, а далі й зовсім упав. Байдуже, як я пофарбую нашу кімнату, наскільки запізнюся через затори і чи насправді наше відсортоване для переробки сміття таки перероблюється. (Просто будь зі мною чесний, Нью-Йорку, перероблюється?) Це все байдуже, бо я знайшла свою пару. Це Нік. Невимушений, спокійний, розумний, кумедний і невигадливий. Незамучений, щасливий. Милий. З великим прутнем.

Усе, що я в собі не люблю, відсунулось у моєму мозку на задній план. Може, саме це я й люблю в Ніку найбільше: те, якою він мене робить. Не те, як я почуваюся з ним, а просто якою він мене робить. Я весела. Я грайлива. Я у грі. Я почуваюся природно щасливою і повністю задоволеною. Я дружина! Так дивно казати ці слова. (Серйозно, про ту переробку, Нью-Йорку, ну ж бо, просто підморгни).

Ми робимо нерозумні речі. От як минулих вихідних ми поїхали в Делавер, бо ніхто з нас ніколи не займався сексом у Делавері. Дозвольте описати сцену, бо тепер це справді для нащадків. Ми перетинаємо кордон штату. «Вітаємо у Делавері!» — стверджує знак, а ще: «Невеличке диво», а ще: «Перший штат», а ще: «Домівка безподаткового шопінгу».

Делавер, штат, різнопланово багатий.

Я вказую Нікові на першу ж ґрунтову дорогу, і ми зо п'ять хвилин трясемося по ній, аж доки не опиняємося в сосновому бору. Ми не розмовляємо. Нік відсовує назад своє сидіння. Я підтягую спідницю. Ніякої білизни. Бачу, як його вуста опускаються, а обличчя розслабляється, і з'являється той одурманений рішучий вираз, як завжди під час збудження. Я залажу на Ніка, сідаю спиною до нього, дивлюся на лобове скло. Налягаю на кермо, ми рухаємося злагоджено, гудок коротенько попискує, передражнюючи мене. Моя долоня рипить на склі: я притисла її до вікна. Ми з Ніком можемо кінчити будь-де; у жодного з нас немає страху сцени, і ми цим надзвичайно пишаємося. Потім ми одразу їдемо додому. Я їм в'ялену яловичину, поклавши ноги на панель приладів.

Ми обожнюємо наш будинок. Будинок, побудований «Неймовірною Емі». Бруклінський особнячок з брунатної цегли, придбаний моїми батьками для нас просто на Променаді, з широкими вікнами, що виходять на Мангеттен. Він екстравагантний і змушує мене почуватися винуватою, але все одно ідеальний. Я борюся з зіпсованою багатенькою дівчинкою в собі, де тільки можу. Купа власноруч зробленого. Ми самі пофарбували стіни за чотири вихідних: весняно-зелений колір, блідо-жовтий і оксамитово-блакитний. В теорії. Жоден з кольорів не вийшов таким, як слід, але ми вдали, що вони все одно класні. Ми заповнюємо нашу домівку дрібничками з блошиних ринків; купуємо записи для Нікового програвача. Вчора ввечері ми сиділи на старому перському килимі, сьорбаючи вино та слухаючи скрегіт вінілу, поки небо темніло, а Мангеттен вмикався. Нік сказав: «Ось так я все це завжди уявляв. Саме так я все це й уявляв».

На вихідних ми теревенимо під чотирма покривалами, гріючи обличчя під залитою сонцем жовтою ковдрою. Навіть підлога у гарному гуморі: є дві рипучі дошки, що озиваються, коли ми йдемо до дверей. Я це обожнюю. Обожнюю, що все це наше, що ми маємо неймовірну історію про старовинний торшер чи кривий глиняний кухоль, який стоїть біля кавоварки й у якому лежить одна скріпка для паперу. Я проводжу дні, міркуючи, що таке приємне я можу зробити для Ніка. Піти й купити м'ятне мило, яке лежатиме в його долоні, наче теплий камінь, чи тоненьке філе форелі, яке я приготую і подам йому, як оду його давнім човнярським дням. Я знаю, що це смішно, та все одно я все це обожнюю, хоча й ніколи не знала, що здатна стати сміховинною через чоловіка. Це полегшення. Я навіть млію від його шкарпеток, які Нік кидає чарівними купками, наче щеня принесло їх з іншої кімнати.

Це наша перша річниця, і я сита коханням, навіть попри те, що люди запевняли: цей рік буде надзвичайно важкий, а ми просто наївні діти, які марширують на війну. Це було нескладно. Нас звела сама доля. Це наша перша річниця, і Нік іде з роботи під час обіду. Моє полювання на скарби вже очікує на нього. Всі підказки стосуються його та нашого першого року в шлюбі.

Відповідь: суп том-ям з ресторану «Тайське місто» на Президент-стріт. По обіді там на Ніка чекатиме менеджер з дегустаторською мискою і наступною підказкою.

А ще буде «Макманн» у Чайнатауні та статуя Аліси у Центральному парку. Велика мандрівка Нью-Йорком. Ми завершимо на рибному базарі на Фултон-стріт, де замовимо парочку чудових омарів, і в таксі я триматиму контейнер на колінах, а Нік нервово вовтузитиметься поруч. Ми кинемося додому, і я вкину їх у нову каструлю на старій плиті з усією витонченістю дівчини, яка провела багато літніх місяців у Кейп-Коді, а Нік гиготітиме та вдаватиме, що ховається від страху біля дверей до кухні.

Я запропонувала з'їсти по бургеру. Нік хотів, щоб ми пішли у щось п'ятизіркове, круте, щось із цілою переміною страв і офіціантами-вихваляками. Тож омари — це ідеальна золота середина. Омари — це те, про що нам усі говорять (і говорять, і говорять) про шлюб: шлюб — це компроміс!

Ми їмо омарів з маслом і кохаємося на підлозі, а жінка на одній зі старих джазових платівок співає своїм голосом-мов-з-тунелю. Ми повільно й ліниво набираємося добрим віскі. Це улюблений сорт Ніка. Я віддаю йому подарунок — канцелярський набір від «Крейн і Ко», на який так чекав Нік, з монограмою чіткими зеленкуватими літерами на цупкому вершковому папері, що триматиме дороге чорнило і його письменницькі слова. Канцтовари для письменника і його дружини, яка, може, сподівається на кілька любовних листів.

Потім, може, знову покохаємося. І замовимо пізній бургер. І ще віскі. Вуаля: найщасливіша пара у кварталі! А кажуть, що шлюб — це тяжкий труд.

Нік Данн Саме та ніч коли

Боні й Гілпін перенесли нашу розмову до поліцейського відділку, більше схожого на банк на межі банкрутства. На сорок хвилин залишили на самоті в маленькій кімнатці, а я переконував себе не соватись. Уявляти, що ти спокійний, якоюсь мірою робить тебе спокійним. Я навалився на стіл, поклав підборіддя на руку. Почав чекати.

— Бажаєте зателефонувати батькам Емі? — запропонувала Боні.

— Я не хочу їх лякати,— сказав я.— Якщо від неї не буде слуху і за годину, я зателефоную.

Ми повторили цю розмову тричі.

Нарешті копи увійшли та влаштувалися навпроти мене. Я боровся з бажанням не розреготатися від того, як це все нагадувало серіал. Це була така сама кімната, яку я спостерігав у одному такому нічному серіалі по кабельному останні десять років, а двоє втомлених напружених копів поводилися, наче головні актори. Абсолютно фальшиво. Поліцейський Відділок «Диснейленду». Боні навіть тримала в руках філіжанку кави й бежеву папку, що нагадувала бутафорію. Поліцейську бутафорію. Мені паморочилося в голові, наче ми всі прикидалися: зіграймо в гру «Зникла дружина»!

— Ви, як тримаєтеся, Ніку? — запитала Боні.

— Все гаразд, а що?

— Ви посміхаєтеся.

Запаморочення ковзнуло на кахлі підлоги.

— Пробачте, це все просто...

— Я знаю,— мовила Боні, дивлячись на мене такими очима, наче погладила по руці.— Це занадто дивно, я знаю,— вона відкашлялася.— Перш за все ми хочемо переконатися, що вам тут комфортно. Коли щось буде треба, звертайтеся. Що більше інформації ви нам надасте, то краще. Ви також можете піти, коли завгодно, це не проблема.

— Я до ваших послуг.

— Гаразд, супер, дякую,— мовила вона.— Ну, гаразд. Спочатку я б хотіла покінчити з неприємними питаннями. Прикрими. Якщо вашу дружину насправді викрали, хоча ми не можемо бути певні, але якщо це так, то нам вкрай важливо зловити цього типа, а як зловимо, то потрібно добряче притиснути. Щоб не висковзнув. Жодних шпарин.

— Правильно.

— Тож ми повинні виключити вас із переліку підозрюваних. Швиденько й без проблем. Щоб цей тип не звинуватив нас у тому, що це зробив чоловік, розумієте, про що я?

Я автоматично кивнув. Не дуже розумів, що саме вона мала на увазі, але хотів продемонструвати свою повну готовність до співпраці.

— Будь-що для вас.

— Ми не хочемо вас нажахати,— додав Гілпін.— Просто керуємося інструкцією.

— Мене влаштовує.

«Завжди винен чоловік,— подумав я.— Всі знають, що завжди винен чоловік, то чому б їм просто це не озвучити: „Ми підозрюємо вас, бо ви — чоловік, а це завжди чоловік. Просто подивіться реаліті-шоу „Дата““».

— Гаразд, супер, Ніку,— мовила Боні.— Спочатку візьмемо мазок з внутрішнього боку щоки, щоб можна було виключити ваші сліди ДНК у будинку. Це нормально?

— Звісно.

— Я б також хотіла швиденько перевірити ваші руки на наявність пороху. Знову ж таки, про всяк випадок...

— Чекайте, чекайте, чекайте. Невже ви знайшли якісь докази того, що мою дружину могли...

— Ні-ні-ні,— втрутився Гілпін. Він підтягнув стілець до столу та, повернувши його спинкою до мене, знову всівся, наче ковбой. Я завжди хотів знати, чи копи насправді так роблять. Чи, може, такий трюк провернув якийсь дотепний актор, а вже потім копи почали повторювати, бо побачили, як актори грають копів, і зрозуміли, як це круто?

— Це передбачено процедурою,— провадив Гілпін.— Ми намагаємося передбачити усе: перевіряємо руки, робимо мазок слини, і ми ще можемо перевірити ваш автомобіль...

— Звісно. Як я вже казав, будь-що.

— Дякую, Ніку. Я дуже ціную таку поведінку. Деякі люди ускладнюють ситуацію просто тому, що можуть.

Я був повною протилежністю. Батько обтяжив наше дитинство мовчазною провиною: він тільки й шукав, до чого причепитися. Тепер Го ніколи не потерпить чиїсь нападки — одразу починає захищатися. Я ж рефлекторно запобігаю перед владою. Перед мамою, татом, учителями: «Все що завгодно, щоб полегшити вашу роботу, пан чи пані». Я жадав постійного потоку схвалення. «Ти буквально здатен брехати, дурити і красти, дідько, навіть убити, щоб довести, що був хорошим хлопчиком»,— одного разу сказала Го. Ми стояли в черзі за книшами у пекарні «Йона Шиммель», неподалік старої квартири Го в Нью-Йорку. Ось наскільки детально я пам'ятаю цю мить. І апетит зник, бо це була щира правда, а я ніколи й не помічав. Щойно вона це сказала, я подумав: «Я ніколи такого не забуду, це один з тих моментів, які назавжди закарбуються у пам'яті».

Ми вели порожню розмову, ми з копами, про феєрверки на Четверте липня і погоду, доки мої руки перевіряли на залишки пороху, а вологу поверхню моєї щоки торкалися котоном. Ми вдавали, що це все буденно, наче візит до дантиста.

Коли всі тести закінчилися, Боні поставила переді мною ще одну філіжанку кави, стиснула моє плече.

— Мені шкода через усе це. Найгірша частина роботи. Гадаєте, ви могли б відповісти зараз на кілька питань? Це б нам дуже допомогло.

— Так, звісно, починайте.

Вона поклала на столі переді мною тоненький цифровий диктофон.

— Ви не проти? Таким чином не доведеться відповідати на ті самі запитання знову і знову...

Вона хотіла записати мої слова, щоб я не зміг змінити свідчення.

«Мені варто викликати адвоката,— подумав я,— та лише винуваті люди потребують адвокатів». Тож я кивнув: мовляв, без проблем.

— Тож: Емі,— почала Боні.— Скільки ви двоє тут живете?

— Приблизно два роки.

— І вона родом з Нью-Йорка. З самого міста.

— Так.

— Вона працює? — запитав Гілпін.

— Ні. Колись складала особистісні тести.

Детективи перезирнулись: «Тести?»

— Для підліткових і жіночих журналів,— уточнив я.— Ну, знаєте: «Чи належиш ти до ревнивців? Пройди тест і дізнаєшся!» «Чи вважають тебе чоловіки занадто лякливою? Пройди тест і дізнаєшся!»

— Дуже круто, я таке обожнюю,— зізналася Боні.— Я не знала, що це можна перетворити на справжню роботу. Писати таке. Ну, що це повноцінна професія.

— Ну, це не професія. Вже ні. Інтернет під зав'язку напханий безкоштовними тестами. Тести Емі були розумніші, у неї був диплом з психології, є диплом з психології,— я ніяково гоготнув зі своєї помилки.— Але розум не може перемогти халяву.

— А що сталося потім?

Я знизав плечима.

— Потім ми переїхали сюди. Зараз вона просто сидить удома.

— О! То у вас є діти? — підбадьорила Боні, наче дізналась якусь хорошу інформацію.

— Ні.

— О. То чим вона займається цілі дні?

Я теж ставив собі це запитання. Колись Емі була жінкою, яка робила всього потрошку. Коли ми почали жити разом, вона інтенсивно почала вивчати французьку кухню, демонструючи швидкісну техніку нарізання й натхненне приготування телятини по-бургундському. На її тридцять четвертий день народження ми полетіли в Барселону, й Емі приголомшила мене, виводячи трелі розмовною іспанською, вивченою за кілька місяців таємних уроків. У моєї дружини був блискучий невгамовний мозок і ненаситна цікавість. Але її одержимості підживлювало змагання: їй було необхідно зачаровувати чоловіків і викликати заздрощі у жінок. Ну звісно ж, Емі вміє готувати французькі страви, і розмовляє іспанською, і займається садівництвом, і в'яже, і бігає марафони, і грає на біржі, і пілотує літаки, і при цьому всьому вигляд у неї — як у супермоделі на подіумі. Вона мала повсякчас залишатися Неймовірною Емі. В Міссурі жінки ходять на шопінг у супермаркет, вони старанно готують зрозумілі страви, вони сміються з того, наскільки мало іспанських слів пам'ятають зі школи. Змагання їх не цікавить. Завзяті досягнення Емі приймаються щиро, але, може, з часточкою жалю. Для моєї змагальної дружини це стало, мабуть, найгіршим досягненням: місто, повне вдоволених аутсайдерів.

— У неї багато хобі.

— Ніякі з них вас не турбують? — запитала Боні схвильовано.— Ви не переживаєте через можливість наркозалежності чи алкоголізму? Я не намагаюся очорнити вашу дружину. Багато домогосподинь, набагато більше, ніж ви можете уявити, саме таким чином заповнюють свої дні. Коли ти залишаєшся вдома на самоті, то дні стають дуже довгими. А якщо пияцтво переходить у наркотики, і я не кажу про героїн, але навіть про рецептурні знеболювальні, ну, в нас тут тиняються жахливі типи, які промишляють продажем наркотиків.

— З наркотиками нині біда,— мовив Гілпін.— У нас відбулися масштабні звільнення: скоротили п'яту частину офіцерів, а тут була нестача з самого початку. Ну, справжня біда, ми захлинаємося від злочинів.

— Одній домогосподині — приємній леді — минулого місяця вибили зуба через дозу оксикодону,— докинула Боні.

— Ні, Емі може випити келих чи кілька вина, але ніяких наркотиків.

Боні не зводила з мене погляду: це була явно не та відповідь, на яку вона розраховувала.

— У неї є тут якісь добрі друзі? Ми б хотіли зателефонувати деяким з них, щоб переконатися. Без образ. Інколи партнери останніми дізнаються про наркотики. Люди соромляться, особливо жінки.

Друзі. У Нью-Йорку Емі щотижня заводила нових друзів, а потім їх позбувалася; вони нагадували її проекти. Вона надзвичайно раділа їхній появі: Пола вчила її співати й мала пекельно гарний голос (Емі відвідувала приватну школу у Массачусетсі; я обожнював оті нечасті випадки, коли вона вмикала переді мною Нову Англію: пекельно гарний); Джессі була з курсів модного дизайну. Та коли я питав про Джессі й Полу десь за місяць, Емі так дивилася на мене, наче я вигадую нові слова.

А ще були чоловіки, які постійно бігали за нею, охочі виконати усі чоловічі справи, які не вдавалися її власному чоловікові. Відремонтувати ніжку стільця, знайти її улюблений імпортний азійський чай. Чоловіки, яких вона називала лише друзями, лише добрими друзями. Емі тримала їх виключно на відстані витягнутої руки. Досить далеко, щоб я не дуже бісився, досить близько, щоб вона могла поманити пальчиком, а вони кинуться виконувати будь-яку забаганку.

У Міссурі... святий Боже, я справді не знав. І мені дійшло лише тоді. «А ти справжній козел, Ніку»,— подумав я. Ми жили тут два роки, й після першого шквалу знайомств і привітань, тих перших маніакальних місяців, у Емі не з'явилося жодних постійних друзів. У неї була моя нині покійна мама і я, а спілкувалися ми переважно нападаючи / відбиваючись. Після року на моїй батьківщині я запитав її з удаваною галантністю: «І як вам подобається Північний Карфаген, місіс Данн?» — «Ви про Новий Карфаген говорите, пане?» — відповіла вона. Я не уточнював, про що вона, але знав, що це була образа.

— У неї є кілька добрих друзів, але вони переважно на сході.

— А її батьки?

— Вони живуть у Нью-Йорку. В самому місті.

— І ви ще й досі не зателефонували жодному з них? — зі спантеличеною посмішкою нагадала Боні.

— Я робив усе інше, про що ви мене просили. Тому не мав такої можливості.

Я дав дозвіл відстежувати активність кредиток Емі, а ще її телефону, я записав їм номер мобілки Го й дані Сью — вдови у «Барі», яка, ймовірно, може розповісти про час мого приїзду на роботу.

— Мамин мазунчик,— похитала головою вона.— Ви справді нагадуєте мені молодшого брата.

А через хвильку:

— Це комплімент, присягаюся.

— Вона його обожнює,— підтвердив Гілпін, шкрябаючи щось у записнику.— Гаразд, отож, ви залишили будинок десь о сьомій тридцять ранку і в «Барі» з'явилися приблизно опівдні, а у проміжку були на пляжі.

За десять миль на північ від нашого будинку є пляж. Не дуже приємна суміш піску, мулу і осколків від пивних пляшок. Баки для сміття переповнені пластиковою тарою і використаними підгузками. Але трохи вище є столик для пікніка, де можна насолодитися сонцем, а якщо дивитися тільки на річку, то можна ігнорувати інше лайно.

— Я інколи беру туди каву й папір і просто сиджу. Роблю так більшу частину літа.

Ні, я не розмовляв на пляжі з людьми. Ні, ніхто мене не бачив.

— Посеред тижня це досить тихе місто,— зауважив Гілпін.

Якби поліція поспілкувалася з моїми знайомими, то швиденько б усвідомила, що я нечасто бував на пляжі, а ще ніколи не їздив туди з кавою, щоб просто насолодитися ранком. Я ж дуже білошкірий ірландець, та й не маю достатньо терплячості для самоспоглядання. Висновок: я не пляжний хлопчина. А розповів я все те поліції, бо це була ідея Емі, щоб я поїхав туди, де міг би залишитися на самоті, дивитися на свою любу річку й обміркувати наше спільне життя. Вона запропонувала мені таке сьогодні вранці, коли ми доїли млинці. Емі нахилилася над столом і сказала: «Я знаю, що у нас важкий період у стосунках. Я все одно дуже тебе кохаю, Ніку, і знаю, що маю багато над чим попрацювати. Я хочу бути для тебе доброю дружиною і хочу, щоб ти був моїм чоловіком, а ще щоб ти був щасливий. Але ти маєш вирішити, чого хочеш».

Вона явно відточувала цю промову, бо гордо всміхнулася під час розмови. Та щойно дружина запропонувала цю милість, я подумав: «Ну звісно, вона просто мусить поставити цю сцену. Я на тлі шаленої бурхливої річки, моє волосся розмаяв бриз, а я дивлюся на обрій і обдумую наше спільне життя». Не можу просто піти поїсти «Пончики Данкін».

Ти маєш вирішити, чого хочеш. На жаль для Емі, я вже вирішив.

Боні бадьоро звела погляд від своїх нотаток.

— Можете повідомити групу крові вашої дружини?

— Е-е-е... ні, я не знаю.

— Ви не знаєте групу крові своєї дружини?

— Може, перша? — навмання припустив я.

Боні насупилася, потім видала звук, що нагадував видих на йозі.

— Гаразд, Ніку, ось що ми зробимо, щоб допомогти.

Вона почала перераховувати: мобілка Емі моніториться, її фото розповсюджене, її кредитки відстежуються. Допитують відомих сексуальних злочинців. Наш не надто заселений район прочісують. Наш домашній телефон прослуховують на той раз, якщо будуть дзвінки з вимогою викупу.

Я не знав, що сказати. Розгрібав свій мозок у пошуках якихось фраз. Що саме чоловік каже в цій точці фільму? Залежить від того, винен він чи ні.

— Не можу сказати, що це мене заспокоює. А ви... а це розслідування викрадення, чи пошуки зниклої людини, чи щось інше?

Я знав статистику, знав її з того реаліті-шоу, в якому тепер став зіркою. Якщо перші сорок вісім годин нічого не виявили у справі, то її навряд чи розплутають.

— Ну, розумієте, моя дружина зникла. Моя дружина зникла!

Я щойно це по-справжньому усвідомив і вимовив так, як треба було: панічно й розлючено. Мій батько поєднував у собі безліч сортів гіркоти, гніву й ворожості. У вічній боротьбі уникнути перетворення на нього я розвинув неспроможність демонструвати негативні емоції. Це робило мене схожим на йолопа: у мене в животі могло клубочитися кодло в'юнів, а ні з обличчя, ні з моєї мови нічого й не подумаєш. Це одвічна проблема: забагато самоконтролю чи повна його відсутність.

— Ніку, ми сприймаємо усе це надзвичайно серйозно,— мовила Боні.— Криміналісти в цю мить обстежують вашу домівку, і їхні дані допоможуть нам. Зараз що більше ви розповісте нам про дружину, то краще. Яка вона?

На думку спали звичні відповіді чоловіків: «Вона мила, вона неймовірна, вона приємна, на неї можна покластися».

— Що означає «яка вона»? — запитав я.

— Розкажіть мені більше про її особистість,— пояснила Боні.— Ну, наприклад, що ви придбали для неї на вашу річницю? Прикраси?

— Я ще не встиг нічого купити,— зізнався я.— Я збирався зробити це по обіді.

Я чекав на смішок і на фразу «мамин мазунчик», але цього не відбулося.

— Добре. Ну, тоді розкажіть про неї. Вона товариська? Вона... ну я не знаю, як це правильно сформулювати... ньюйорківка? Ну, от чи може її поведінка здатися комусь грубою? Образити когось?

— Я не знаю. Вона, звісно ж, не наймиліша людина на світі, але не настільки задиракувата, щоб комусь хотілося... завдати їй болю.

Це вже була одинадцята брехня. Теперішня Емі була достатньо задиракувата, щоб хотілося завдати їй болю. Я маю на увазі сьогоднішню Емі, яка лише віддалено нагадує жінку, в яку я колись закохався. Це була жахливо-казкова зворотна трансформація. Лише за кілька років ота давня Емі — дівчина зі щирим сміхом і легким поглядом на життя — буквально полиняла, скинувши і шкіру, і душу, і вилізла ця нова роздратована, зла Емі. Моя дружина вже не була моєю дружиною, а стала вузлом з колючого дроту, який так і просився розплутати його, а я не годився для цієї роботи зі своїми товстими онімілими тремтячими пальцями. Селюцькими пальцями, не натренованими для складного й небезпечного завдання розплутати Емі. Коли я показував їй свої закривавлені куці пальці, вона зітхала і розгортала свій таємний уявний записник, де підраховувала мої недоліки, завжди помічаючи всі провали, слабкості, провини. Моя стара Емі, дідько, вона була класна. Вона була весела. Вона мене смішила. Я вже й забув це. А ще вона сміялася. На всю горлянку, десь аж з тієї невеличкої западинки, що і є найкращим місцем, щоб почати сміятися. Вона скидала свої образи, як пригорщі пташиного корму: ось вони тут, а ось їх уже немає.

Тоді вона не була цією теперішньою істотою, якої я боявся більш за все: сердитою жінкою. Я не вмію ладнати з сердитими жінками. Вони пробуджують у мені якусь огидну сутність.

— Вона владна? — поцікавився Гілпін.— Любить усім заправляти?

Я згадав календар Емі, розписаний на три роки наперед, і якщо зазирнути десь на рік у майбутнє, то можна побачити конкретні зустрічі: дерматолог, дантист, ветеринар.

— Вона все планує, вона не... ну знаєте, не любить спонтанності. Їй подобається писати переліки і викреслювати в них пункти. Домагатися поставленої цілі. Саме тому усе це так безглуздо...

— Це, мабуть, вас із розуму зводило,— поспівчувала Боні.— Якщо ви не належите до такого типу людей. Ви здаєтесь особистістю типу Б.

— Я справді більш спокійний, мабуть,— сказав я. А потім додав те, що й мав додати: — Ми доповнюємо одне одного.

Я поглянув на годинник на стіні, й Боні торкнулася моєї руки.

— Агов, а чому б вам не зателефонувати-таки батькам Емі? Я певна, вони будуть вдячні.

Було вже за північ. Батьки Емі лягали спати о дев'ятій: вони неабияк вихвалялися цим фактом. На цю мить вони вже десятий сон бачать, тож це стене наглим дзвінком посеред ночі. Мобілки завжди вимикались о восьмій сорок п'ять, тож Рейдові Елліоту доведеться човгати від ліжка через увесь коридор, щоб підняти слухавку на старому важкому телефоні; він незграбно шукатиме окуляри, метушитиметься з настільною лампою. Наводитиме собі усі можливі причини не хвилюватися через такий пізній дзвінок. Наводитиме всі невинні причини, з яких може дзвонити телефон.

Я двічі набирав — і вішав слухавку до того, як починалися гудки. Коли таки наважився подзвонити, то до телефону підійшла Мерібет, а не Ренд, і відповіла глибоким голосом, що загудів у моїх вухах. Я дійшов лише до «Мерібет, це Нік», коли втратив самовладання.

— Що сталося, Ніку?

Я вдихнув.

— Щось з Емі? Розкажи мені.

— Я... ах... пробачте, я мав зателефонувати...

— Та розказуй же ти в біса!

— Ми н-не можемо знайти Емі,— запнувся я.

— Ви не можете знайти Емі?

— Я не знаю...

— Емі зникла?

— Ми точно не знаємо, ми ще й досі...

— Коли це сталося?

— Ми не певні. Я поїхав з дому сьогодні вранці, десь після сьомої...

— І ти чекав аж до цієї миті, щоб зателефонувати нам?

— Пробачте, я не хотів...

— Святий Боже. Ми грали сьогодні в теніс. Теніс, а могли б... О Господи. Поліція вже працює? Ти їм повідомив?

— Я саме у відділку.

— Ніку, дай слухавку головному. Прошу.

Наче дитина, я пішов шукати Гілпіна. Моя теща хоче з вами поговорити.

Дзвінок Елліотам перевів справу в офіційну площину. Надзвичайна ситуація — Емі зникла — почала ширитися.

Я саме повертався до кімнати для допитів, коли почув голос батька. Інколи, під час справді ганебних моментів, я чув у себе в голові голос батька. Його слова виринали у мокрих бульбашках, наче на поверхні смердячого болота. «Сука, сука, сука». Остаточно втративши клепку, батько жбурляв цим словом у всіх жінок, які хоч якось йому надокучали: сука, сука, сука. Я зазирнув до кімнати для переговорів, а він сидів там на лаві біля стіни. Колись він був привабливим чоловіком, сильним і з ямочкою на підборідді. Моя тітка описувала його як дратівливо замріяного. Зараз він сидів, белькочучи в підлогу, його біляве волосся було сплутане, штани брудні, а руки подряпані, наче він продирався крізь будяки. По підборіддю тягнулася слина, як слід слимака, і батько грав м'язами на руках, які ще й досі не втратили форми. Напружена жінка-офіцер сиділа біля нього, розсерджено нахмурившись і намагаючись ігнорувати лайку: «Сука, сука, сука, я ж казав тобі, сука».

— Що відбувається? — запитав у неї я.— Це мій батько.

— Вам переказали, що ми дзвонили?

— Про що ви?

— Щоб ви прийшли та забрали свого батька.

Вона аж занадто розтягувала слова, наче я був тупуватим десятирічним хлопчиськом.

— Я... у мене зникла дружина. Я провів більшу частину вечора тут.

Вона витріщалася на мене, нічого не розуміючи. Видно було, що вона подумки сперечається з собою, чи пожертвувати своєю перевагою і вибачитися, розпитати. Потім мій батько знову завів своєї: сука, сука, сука, і вона вирішила притримати ту перевагу.

— Сер, працівники «Комфорт-Гіллу» намагалися зв'язатися з вами увесь день. Ваш батько ще зранку вибрався на вулицю через пожежний вихід. У нього кілька подряпин і саден, як видно, але ніякої серйозної шкоди. Ми підібрали його декілька годин тому на Рівер-роуд, дезорієнтованим. Ми намагалися з вами зв'язатися.

— Я був тут,— запевнив я.— Якраз за бісовою стіною, невже ніхто не склав два плюс два?

— Сука, сука, сука,— не вгавав батько.

— Сер, прошу, не розмовляйте зі мною цим тоном.

Сука, сука, сука.

Боні наказала іншому офіцеру завезти мого батька назад у будинок, щоб я міг завершити справи тут. Ми стояли на сходах біля поліцейського відділку, я спостерігав, як батька садовили у машину, а він так і мимрив. За увесь цей час він узагалі не помітив моєї присутності. Від'їжджаючи, він навіть не озирнувся.

— Ви з ним «не дуже близькі»? — запитала Боні.

— Ми — уособлення виразу «не дуже близькі».

Поліцейські завершили зі своїми запитаннями і запхали мене у своє авто десь о другій ночі, запропонувавши гарненько виспатись і повернутися об одинадцятій на опівденну прес-конференцію.

Я не питав, чи можна поїхати додому. Я попросив їх завезти мене до Го, бо знав, що вона не ляже спати, а вип'є зі мною, зробить бутерброд. Це жалюгідно, але я лише про це тоді й міг думати: щоб яка-небудь жінка приготувала мені бутерброд і не ставила жодних запитань.

— А ти не хочеш її пошукати? — поки я їв, запропонувала Го.— Ми можемо об'їхати околиці.

— Це безглуздо,— похнюпився я.— Де тут шукати?

— Ніку, це все збіса серйозно.

— Я знаю, Го.

— То поводься відповідно, Лансе. І не треба цього клятого му-му-му,— промимрила вона: так вона завжди висміювала мою нерішучість, а на додачу закочувала очі, здуваючи пил з мого офіційного першого імені. Вона передала мені склянку віскі.— І пий це, але тільки це. Ти ж не хочеш отримати завтра похмілля. От де вона в біса може бути? Господи, мене аж нудить.

Вона налила собі випити, заковтнула більшу частину, а потім уже старалася сьорбати потрошку, ходячи кухнею.

— Хіба ти не переживаєш, Ніку? Що якийсь тип міг помітити Емі на вулиці й просто вирішив її схопити? Довбонути по голові та...

— Навіщо ти згадала про удар по голові,— почав я,— що це за такі кляті ідеї?

— Пробач, я не хотіла малювати тут найгіршу картину, а просто... навіть не знаю, просто не можу зупинити думки. Про якого-небудь божевільного.

Вона хлюпнула ще трохи віскі собі у склянку.

— До речі про божевільних,— мовив я,— тато знову сьогодні вибрався на волю. Його знайшли на Рівер-роуд. Зараз його знову повернули у пансіонат.

Вона знизала плечима: гаразд. Це був третій випадок за останні півроку. Го вирішила запалити цигарку, досі не полишаючи розмову про Емі.

— Хочу сказати, а хіба немає людини, з якою ми б могли поспілкуватися? — запитала вона.— Що ми можемо зробити?

— Господи, Го! Ти справді домагаєшся, щоб я почувався ще гірш безсилим, ніж зараз? — вибухнув я.— Я гадки не маю, що повинен зараз робити. Не існує служби «Коли Ваша Дружина Зникає, Зателефонуйте 101». Поліція сказала мені йти. Я пішов. Я просто роблю те, що вони кажуть.

— Та звісно ж, робиш,— заспокоювала Го, яка вже довгенько марно намагалася перетворити мене на бунтівника. Нічого не діяло. Я був малим, який завжди приходив додому, коли кажуть; я був журналістом, який здавав роботу вчасно, навіть якщо й не треба було. Я поважаю правила, бо коли дотримуєшся правил, то все йде як треба. Зазвичай.

— А бодай йому, Го, я повернусь у відділок за кілька годин, гаразд? Ти можеш хоч секунду гарно до мене ставитись? Я тут мало не всираюся від страху.

Ми провели п'ятисекундний конкурс із витріщання, потім Го знову наповнила мою склянку на знак вибачення. Присіла поруч, поклавши руку мені на плече.

— Бідолашна Емі,— зітхнула вона.

Емі Елліот-Данн 21 квітня 2009 року

Запис у щоденнику

Бідолашна я. Дозвольте описати сцену: ми з Кемпбел та Інслі відриваємось у Сохо, вечеряючи в «Табло». Багацько тартів з козячим сиром, ягнячі фрикадельки і різноманітна зелень. Я не певна, з чого вся метушня. Але ми розважаємося в зворотному напрямку: спочатку вечеря, потім напої в одному з тих невеличких затишних куточків, де Кемпбел зарезервувала столик. Така собі міні-шафа, де можна недешево відпочити у кімнаті, яка не надто відрізняється від вашої вітальні. Але гаразд, весело інколи робити безглузді модні речі. Ми всі явно переборщили з образами, обравши невеличкі яскраві сукні та шпильки, і всі замовили маленькі тарілочки закусок, такі самі декоративні й несуттєві, як і ми.

Ми вирішили запросити наших чоловіків на частину вечора з напоями. Тож ось ми й тут, після вечері, тулимося у своєму куточку, а мохіто, мартіні й мій бурбон принесла дівчина, яка могла б пройти кастинг на маленьку роль Провінційної-Дівчини-Щойно-З-Автобуса.

У нас починають закінчуватися теми; сьогодні вівторок, і завтра всі зайняті. Напої п'ються досить акуратно: Інслі й Кемпбел обидві мають завтра зранку якісь зустрічі, а в мене робота, тож ми не налаштовуємося на шалену ніч, ми закругляємося, починаємо кумекати повільно і просто нудимося. Ми б уже давно звідси вшилися, якби не чекали на появу своїх чоловіків. Кемпбел знову і знову поглядає на свій «Блекбері», Інслі вивчає з різних боків свої литки. Першим з'являється Джон: довгі вибачення перед Кемпбел, широка усмішка й поцілунки усім нам. Він радий, що прийшов, він просто в захваті, що довелося їхати через усе місто на закінчення коктейльної вечірки, щоб видудлити одну склянку й рушити з дружиною додому. Джордж прийшов за двадцять хвилин після цього: боязке, напружене, небагатослівне виправдання затримкою на роботі. Інслі гаркає на нього: «Ти запізнився на сорок хвилин»,— він відгаркується: «Так, пробач, що заробляю для нас гроші». Ці двоє ледь розмовляють одне з одним, але з іншими спілкуються.

Нік так і не з'являється; жодних дзвінків. Ми чекаємо ще сорок п'ять хвилин; Кемпбел підбадьорює мене. «Мабуть, завалили якимсь раптовим терміновим завданням»,— каже вона і посміхається своєму доброму старому Джону, який ніколи не дозволяє раптовим терміновим завданням втручатися у плани коханої дружини. Злість Інслі до свого чоловіка починає танути, коли вона усвідомлює, що він у гурті лише придурок номер два. «Сонечко, а ти певна, що він навіть повідомлення не надіслав»?

Я просто посміхаюся: «Хтозна, де він може бути. Зустрінемося вдома». А потім чоловіки в нашій компанії починають приголомшено усвідомлювати: «Тобто була така можливість? Пропустити вечір без жодних неприємних наслідків? Без звинувачень, чи гніву, чи образ?»

Ну, може, не для вас, хлопці.

Ми з Ніком інколи сміємося вголос із тих жахливих речей, які жінки змушують робити своїх чоловіків, щоб ті довели своє кохання. Безглузді завдання, численні жертви, нескінченні невеличкі капітуляції. Ми називаємо таких чоловіків «танцюючими мавпенятами».

Нік прийде додому увесь спітнілий, солоний і охмелілий після дня на стадіоні. Я згорнуся у нього на колінах, запитаю про гру, запитаю про друга, з яким він розважався, а він скаже: «Ой, у нього почався напад танцюючого мавпеняти: у сердешної Дженніфер був „дуже стресовий тиждень“ і дуже потребувала його вдома».

Те саме відбувається з його колегою, який не може піти до бару, бо його дівчині дуже треба, щоб чоловік заїхав у якесь бістро, де вона вечеряє з нетутешньою подругою, щоб вони нарешті могли зустрітися. І, щоб вона могла показати наскільки її мавпеня покірне: «Він прибігає за першим покликом і дивись який доглянутий!»

Одягни це, не одягай те. Зроби це завдання зараз, а те завдання роби, коли буде можливість, але все одно треба зараз. І однозначно, однозначно пожертвуй улюбленими речами заради мене, щоб можна було отримати доказ твого беззаперечного кохання. Це наче жіночий варіант міряння пісюнами. Поки ми плаваємо нашими книжковими клубами й коктейльними вечірками, то в таких місцях немає нічого кращого, ніж можливість похвалитися жертвами наших чоловіків заради нас. Заклик і відповідь, яка звучить так: «О-о-о, це так мило».

Я щаслива не входити до цього клубу. Я не беру участі, не отримую задоволення від емоційної принуки, від примушування Ніка грати роль щасливого чоловіка, який, знизавши плечима, бадьоро і слухняно біжить виконувати: «Я винесу сміття, люба!» Чоловік мрії кожної жінки, такий собі відповідник фантазії кожного чоловіка про милу, сексуальну, розслаблену жінку, яка обожнює секс і міцні алкогольні напої.

Мені подобається думати, що я достатньо впевнена, спокійна і зріла, щоб бути впевненою у коханні Ніка без постійних намагань це довести. Мені непотрібно постійно вигадувати жалюгідні сценарії для танцюючих мавпенят і програвати їх перед своїми подругами; я достатньо впевнена, щоб дозволити йому бути самим собою.

Не розумію, чому жінкам так важко це робити.

Коли я повертаюся додому після вечері, то таксі зупиняється саме тоді, коли Нік виходить зі свого і стоїть посеред тротуару з широко розведеними руками й широчезною усмішкою на обличчі.

— Люба!

Я підбігаю до нього та пірнаю в його обійми, а він притуляє свою щетинисту щоку до моєї.

— Чим ти сьогодні займався? — запитую я.

— Кілька хлопців зібралися на покер після роботи, тож я трішки там затримався. Сподіваюся, це нічого.

— Ну звісно,— запевняю я.— Це веселіше, ніж мій вечір.

— То всі інші з'явилися?

— О так, Кемпбел, Інслі та їхні танцюючі мавпенята. Нудно. Ти ухилився від кулі. Кривої кулі.

Він притискає мене до себе (о ці сильні руки!) і піднімає сходами нагору.

— Господи, я тебе кохаю,— каже він.

Потім приходить час сексу, міцних напоїв і солодкого сну в нашому великому м'якому ліжку: ми скрутилися, наче милі виснажені щурі. Бідолашна я.

Нік Данн Минув один день

Я не дослухався поради Го щодо випивки. Видудлив половину пляшки, сидячи в неї на дивані на самоті. Мій вісімнадцятий викид адреналіну розпочався якраз тоді, коли я думав, що нарешті час спати. Повіки почали заплющуватися, я почав підбивати подушку, повіки вже склепилися, а потім я раптом побачив перед очима свою дружину. Кров запеклася на її білявому волоссі. Вона ридала, засліплена болем, і повзла по кухонній підлозі, гукаючи моє ім'я. «Ніку, Ніку, Ніку!»

Я зробив ще кілька добрячих ковтків алкоголю, змушуючи себе заснути. Справа не пішла. Сон схожий на кота: він приходить, лише якщо ти його ігноруєш. Я випив ще і продовжив свою мантру. «Припини думати, випий ще, викинь усе з голови, випий ще, ну ж бо, серйозно, викинь усе з голови, негайно, випий ще. Завтра ти маєш бути як огірочок, потрібно виспатися!» Ще один ковток. До світанку я спромігся лише трішки подрімати, а за годину прокинувся з похміллям. Не з таким, яке збиває з ніг, але все одно пристойним. Я був слабкий і пригнічений. Не було чим дихати. Може, й алкоголь ще не зовсім вивітрився. Я нетвердо дочовгав до «субару» Го: ноги здавалися нерідними, наче перемкнулися на задній режим. У мене було тимчасове доручення на автомобіль. Поліція люб'язно забрала мою дбайливо доглянуту «джетту» на експертизу, разом з ноутбуком. Мене запевнили, що це все лише формальність. Я поїхав додому, щоб дістати якийсь нормальний одяг.

По моєму району було розкидано три поліційні автівки, наші нечисленні сусіди кружляли навколо. Карла не було, але була Джен Теверер — побожна християнка, і був Майк — батько трирічних трійнят з пробірки: Трініті, Тофера і Талули. («Я ненавиджу їх усіх лише через імена»,— заявила якось Емі, яка була похмурим суддею усього трендового. Коли я нагадав, що її ім'я теж колись було трендовим, моя дружина сказала: «Ніку, ти знаєш історію мого імені». Я гадки не мав, про що вона).

Джен кивнула здалеку, не перетинаючись зі мною очима, але Майк підійшов, якраз коли я виходив з авта.

— Мені так шкода, друже. Якщо знадобиться допомога, ти тільки скажи. Будь-що. Я зранку покосив моріжки, тож принаймні за це ти можеш не турбуватися.

Ми з Майком по черзі косили всі покинуті недоглянуті території у блоці. Весняні зливи перетворювали подвір'я на джунглі, а це приваблювало єнотів. Єноти були повсюди. Пізно вночі гризли сміття, прокрадалися у наші підвали, відпочивали на наших порогах, наче ліниві домашні тваринки. Косіння трави не дуже їх відлякувало, але ми принаймні могли побачити наближення цих шкідників.

— Дякую, чоловіче, дякую,— мовив я.

— Друже, моя дружина впала в істерику, коли почула про це,— розповів він.— У справжню істерику.

— Прикро це чути,— сказав я.— Мені треба...— я вказав на двері.

— Просто сидить у будинку і плаче над світлинами Емі.

Я навіть не сумнівався, що за ніч в інтернеті вже виринули тисячі фотографій — просто для того, щоб підгодовувати жалюгідні потреби таких жінок, як Майкова дружина. Я зовсім не співчував королевам мелодрами.

— Агов, я хотів запитати...— почав Майк.

Я поплескав його по руці та знову тицьнув на двері, наче мав якісь негайні справи. Відвернувся до того, як він зміг запитати, і постукав у двері власного будинку.

Офіцер Веласкес провела мене нагору, до власної спальні, до власної шафи, повз сріблясту квадратну подарункову коробку, і дозволила перебрати власні речі. Уся ця ситуація напружувала мене: отак обирати одяг на очах у цієї молодої жінки з довгою каштановою косою. Ця жінка, мабуть, оцінювала мене, формуючи про мене думку. Врешті я обрав навмання. Остаточний образ вийшов бізнесово-повсякденний: класичні штани й сорочка на короткий рукав, наче я зібрався на конференцію. Я подумав, що це цікава тема для есе: вибір одягу, коли близька тобі людина зникає безвісти. Мого внутрішнього жадібного, зголоднілого за новими темами писаку неможливо було вимкнути.

Я запхав усе це в сумку і розвернувся, дивлячись на подарунок на підлозі.

— А можу я зазирнути всередину? — запитав я.

Веласкес завагалась, а потім вирішила не ризикувати.

— Ні, пробачте, сер. Краще не зараз.

Краєчок святкового паперу акуратно розрізали.

— Хтось уже його дивився?

Вона кивнула.

Я обійшов Веласкес, щоб підійти до коробки.

— Якщо його вже оглянули, то...

Вона перегородила мені шлях.

— Сер, я не можу дозволити вам це зробити.

— Це просто безглуздо. Це ж для мене, від моєї дружини...

Я знову її обійшов, нагнувся і вже поклав одну руку на пакунок, як дівчина ззаду обхопила мене за одяг на грудях. Я відчув миттєвий вибух люті, бо ця жінка насмілилася наказувати мені, що робити у власному домі. І хай як би я намагався бути маминим мазунчиком, голос мого батька несамохіть з'являється у мене в голові, вкладаючи туди жахливі думки, дикі слова.

— Сер, це місце злочину, ви...

Тупа сука.

Раптом у кімнаті з'явився її напарник — Ріордан. Він теж опинився на мені, я намагався їх струсити: «Добре, добре, дідько»,— а вони спихали мене східцями. Біля входу повзала на чотирьох криміналістка. Гадаю, шукала сліди крові. Вона безпристрасно на мене зиркнула і повернулася до роботи.

Дорогою до Го я змусив себе заспокоїтися. Це була лише одна з цілої серії дратівливих і дурних речей, які робитиме поліція під час цього розслідування (мені до вподоби правила, які мають сенс, а не правила без жодної логіки), тож варто заспокоїтися. «Не дражни копів»,— сказав собі я. За необхідності варто повторити: «Не дражни копів».

Заходячи у відділок, я зіштовхнувся з Боні, яка підбадьорливо повідомила: «Приїхали батьки Емі, Ніку»,— наче пропонувала теплий кексик.

Мерібет з Рендом стояли обійнявшись. Посеред відділку. Вони нагадували пару, яка позувала для фотографа. Отакими я їх завжди й бачив: поплескували одне одного руками, притискалися підборіддями, терлися щоками. Хай коли я навідувався до будинку Елліотів, то починав постійно покашлювати: кх-кх, я йду! — бо ця парочка могла стояти десь за рогом, пестячи одне одного. Вони цілувалися з язиком, навіть якщо розставалися ненадовго, і Ренд полюбляв лапати свою дружину за попу, коли проходив повз неї. Це було для мене дико. Мої батьки розлучилися, коли мені було дванадцять, а в дитинстві я бачив хіба що скромний цьомчик у щоку, якщо не можна було його уникнути. На Різдво, на днях народження. Сухими губами. Навіть під час їхніх найкращих подружніх днів розмови моїх батьків були винятково ділові.

«У нас закінчилося молоко».

«Я сьогодні куплю».

«Потрібно це як слід попрасувати».

«Займуся цим сьогодні».

«Ну наскільки важко купити молоко?»

Мовчання.

«Ти знову забула викликати сантехніка».

Зітхання.

«А бодай йому, негайно одягни пальто і шуруй по кляте молоко. Вже».

Ці накази роздавав батько — менеджер телефонної компанії середньої ланки, який сприймав мою матір у найкращому разі як некомпетентну підлеглу. А в найгіршому разі? Він ніколи її не бив, але його чиста мовчазна лють переповнювала будинок цілі дні, тижні, а інколи робила повітря таким важким, аж неможливо було дихати. Батько походжав навколо, вип'ятивши щелепу, й це надавало йому вигляду пораненого мстивого боксера. Він так гучно скреготів зубами, що чути було навіть на іншому боці кімнати. Жбурляв речі біля матері, але не в неї. Я певен, що він казав собі: «Я ж ніколи її не б'ю». Я певен, бо через цю формальність він ніколи не бачив себе в ролі кривдника. Але він перетворював життя нашої родини на нескінченну подорож з поганими вказівниками і розлюченим водієм. Відпустка, яка так і не стала веселою. «Не змушуй мене розвертати автомобіль». Та прошу, розверни його.

Не думаю, що батько мав проблеми конкретно з моєю матір'ю. Він просто не любив жінок. Він вважав, що вони тупі, непослідовні, дратівливі. «Тупа сука» — це була його улюблена фраза для будь-якої жінки, яка його бісила: для водійки авто, офіціантки, нашої вчительки, жодної з яких він особисто не бачив, бо батьківські збори були прерогативою матерів. Я ще й досі пам'ятаю, як у 1984 році Джеральдін Ферраро назвали кандидаткою у віце-президенти. Ми якраз усі разом дивилися вечірні новини. Моя мама, моя крихітна ніжна матінка поклала руку Го на потилицю та сказала: «Ну, я особисто вважаю, що це чудово». Батько тоді вимкнув телек і заявив: «Це просто жарт. Це ж бісовий жарт. Наче дивитися, як мавпа їздить на велосипеді».

Ще аж п'ять років моя мати терпіла таке ставлення. А потім одного дня я повернувся зі школи, а батька немає. Він був ще зранку, а по обіді вже зник. Мама всадовила нас за обідній стіл і оголосила: «Ми з батьком вирішили, що для всіх буде краще, якщо ми житимемо окремо»,— а Го розревілася і заволала: «Господи, я ненавиджу вас обох!» — а потім замість побігти у свою кімнату, як вимагав сценарій, вона підійшла до мами й обійняла її.

Отож батько зник, а моя худенька знедолена мати погладшала і стала щасливою. Ну, трохи набрала вагу і стала надзвичайно щасливою, як і мало бути з самого початку: здута кулька, яка нарешті наповнюється повітрям. Уже за рік вона перетворилася на жваву, теплу, життєрадісну пані, якою була б і досі, якби не померла, а її сестра казала: «Слава Господу, що давня Морін повернулася». Наче жінка, яка нас ростила, була таким собі двійником.

Щодо батька, то я роками розмовляв з ним по телефону десь раз на місяць. Розмови були чемні й інформативні. Такий собі переказ подій з нашого життя. Про Емі батько питав лише одне: «Як там Емі?» — що не вимагало іншої відповіді, окрім: «З Емі все гаразд». Він уперто тримав дистанцію, навіть коли почав після шістдесяти поринати у слабоумство. «Якщо завжди приходиш заздалегідь, то ніколи не запізнюєшся». Це була батькова мантра, і таким став і наступ Альцгеймера: повільний спуск у прямовисну розщелину, що змусило нас переселити нашого незалежного батька-жінконенависника у величезний будинок, де смерділо курячим бульйоном і сечею, де він був оточений жінками, які цілодобово йому допомагали. Ха.

Батько мав свої вади. Саме це казала наша щиросердна мама. Він мав вади, але не бажав нікому зла. Мило було з її боку так казати, але він таки бажав зла. Сумніваюся, що моя сестра коли-небудь вийде заміж. Якщо вона сумує, стурбована чи зла, то має побути на самоті. Вона боїться, що чоловік знехтує її жіночими сльозами. Я не набагато кращий. Добрі риси перейняв від матері. Я вмію жартувати, сміятися, кепкувати, святкувати, підтримувати і хвалити. По суті, я здатен жити й функціонувати під сонцем, але не вмію спілкуватися зі злими сльозливими жінками. В такі моменти я відчуваю, як усередині піднімається батьківська лють, та ще й у найогидніший спосіб. Емі може підтвердити. Вона б однозначно розповіла вам, якби була тут.

Я спостерігав за Рендом і Мерібет, поки ті не помітили мене. Роздумував, наскільки люті вони будуть. Я вчинив непростимий гріх, так довго їм не телефонуючи. Через таке боягузтво мої нові родичі назавжди закарбують у пам'яті той тенісний вечір: тепло, на корті стукотять ліниві жовті м'ячики, риплять тенісні кросівки — звичайний вечір четверга, яким вони так насолоджувалися, в той час як дочка була невідомо де.

— Ніку,— побачив мене Ренд Елліот.

Він підійшов до мене за три довгі кроки, і поки я готувався до удару в щелепу, розпачливо-міцно обійняв мене.

— Ну, як ти тримаєшся? — прошепотів у мою шию він і почав розхитуватися. Нарешті голосно зітхнув, проковтнув схлипування і вхопив мене за руки.— Ми обов'язково знайдемо Емі, Ніку. Інакше ніяк. Вір у це, гаразд?

Ренд Елліот ще кілька секунд утримував мене своїм блакитним поглядом, а потім знову розклеївся: три дівчачі схлипи вихопилися в нього, наче гикавка. І тут Мерібет приєдналася до обіймів, сховавши обличчя під чоловіковою рукою.

Коли ми роз'єднали обійми, вона глянула на мене величезними приголомшеними очима.

— Це просто... це просто жахіття,— вичавила вона.— Як ти, Ніку?

Коли Мерібет запитала мене «Як ти», то це не було з увічливості, це було екзистенційне питання. Вона вивчала моє обличчя, і я був певен, що й мене теж вивчає і продовжуватиме занотовувати кожну думку та дію. Елліоти вірили, що кожна деталь має бути прийнята до уваги, оцінена, класифікована. Все це має якесь значення, усе може пригодитися. Мама, Тато, Дитина — троє прогресивних людей, які мають три дипломи з психології: вони ще до дев'ятої ранку встигають намізкувати більше, ніж звичайні люди за цілий місяць. Я пам'ятаю, як одного разу відмовився за вечерею від вишневого пирога, і Ренд нахилив голову набік і мовив: «А-а-а! Іконоборець. Нехтує простим символічним патріотизмом». А коли я спробував віджартуватись і зізнався, що насправді не люблю вишневий пиріг, Мерібет торкнулася Рейдової руки: «Це все через розлучення. Всі ці приємні обіди, десерти, які родина їсть разом, для Ніка це все просто неприємні спогади».

Це було безглуздо, але надзвичайно мило. Ці люди витрачають так багато енергії, щоб розгадати мене! А відповідь проста: «Я просто не люблю вишні».

До пів на дванадцяту відділок нагадував вулик. Телефони дзвонили, люди волали з усіх боків приміщення. Жінка, чийого імені я так і не розчув і яку запам'ятав, як торохтливий бублик волосся, раптом з'явилася біля мене. Я навіть не уявляв, скільки вона тут стояла: «... а головне завдання, Ніку, це змусити людей шукати Емі та показати, що в неї є родина, яка її любить і хоче повернути. Все буде під контролем. Ніку, ви мусите... Ніку?»

— Ага.

— Люди захочуть почути кілька слів від її чоловіка.

З іншого боку приміщення до мене проривалася Го. Вона підкинула мене у відділок, а потім погнала до «Бару», щоб півгодинки подбати про справи. Тепер сестра поводилася так, наче покинула мене на тиждень: зиґзаґом продиралася між столами, ігноруючи молодого офіцера, який, безсумнівно, і привів її, і робила вона це акуратно, спокійно й поважно.

— Ти ще тримаєшся? — почала Го, притискаючи мене однією рукою. Чоловічі обійми. Діти з родини Даннів не дуже вміють обійматися. Палець Го опинився на моїй правій пипці.— Як би я хотіла, щоб мама була з нами,— прошепотіла сестра.

Я думав про те саме.

— Новини є? — запитала вона, відхиляючись.

— Нічого, в біса нічого...

— У тебе такий вигляд, наче ти погано почуваєшся.

— Я почуваюся жахливо.

Я вже збирався зізнатися їй у тому, яким був ідіотом, не дослухавшись до поради випити.

— Я б теж видудлила пляшечку,— поплескала мене по спині вона.

— Вже майже час,— оголосила піарниця, знову магічно з'явившись поруч.— А непогана явка, як на вихідні на День Незалежності.

Вона почала зганяти нас усіх до похмурої конференц-зали. Алюмінієві жалюзі, складані стільці, купка знуджених репортерів, і мені треба підійматися на платформу. Я почувався, наче третій за рахунком спікер на посередній конференції. Я у своєму бізнесово-повсякденному блакитному одязі звертаюся до підневільної аудиторії сонних людей, які мріють про обід. Але я зауважив, як журналісти пожвавилися, помітивши мене — скажімо так — молодого приємного чоловіка,— а потім піарниця поставила на найближчу підставку паперовий плакат — збільшене фото Емі в її найбільш приголомшливому вигляді, який так і змушує сумніватися: «Вона не може бути такою вродливою, правда ж?» А вона таки може, і я витріщався на обличчя власної дружини, поки журналісти клацали цей процес. Я згадав той день у Нью-Йорку, коли знову її розшукав. Біляве волосся, потилиця — єдине, що я побачив, але знав, що це вона, і сприйняв це як знак. Скільки мільйонів голів я бачив за своє життя, але знав, що саме гарненький череп Емі рухається Сьомою авеню переді мною. Я знав, що це вона і що ми будемо разом.

Спалахнули фотоапарати. Я відвернувся, а в очах з'явилися чорні цятки. Це був якийсь сюрреалізм. Саме так люди кажуть, щоб описати якісь незвичні миті. Я подумав: «Ви клятої гадки не маєте, що таке сюрреалізм». Моє похмілля почало даватися взнаки, ліве око сіпалося, як серце.

Об'єктиви клацали, а дві родини стояли разом, стиснувши губи, тільки Го єдина була схожа на реальну людину. Решта подібні до манекенів: причепурені ляльки, яких порозставляли у правильних позиціях. От Емі на своїй підставці вигляд має набагато приємніший. Ми всі вже бачили такі прес-конференції, коли зникали інші жінки. Нас змусили грати сцену, на яку чекали глядачі: занепокоєна, але повна надії родина. Збуджені кофеїном очі, а руки обвислі, як у ганчір'яної ляльки.

Оголосили моє ім'я; аудиторія одностайно очікувально ахнула. Шоу починається.

Коли пізніше я дивився запис, то не впізнав свого голосу. Я ледь впізнав своє обличчя. Шкіра набрякла від алкоголю, перетворивши мене на зажирілого марнотрата — хтивого і безчесного. Я хвилювався, щоб голос не тремтів, тож намагався його контролювати, і в результаті говорив уривчасто, немов читав біржовий бюлетень. «Ми просто хочемо, щоб Емі безпечно повернулася додому...» Абсолютно непереконливо, неемоційно. З таким самим успіхом я просто міг називати випадкові цифри.

Уперед вийшов Ренд Елліот і спробував мене врятувати:

— Наша дочка Емі, наша кохана дівчинка, сповнена життя. Це наша єдина дитина, вона розумна, і вродлива, і добра. Вона і справді Неймовірна Емі. І ми хочемо, щоб вона повернулася. Нік хоче, щоб вона повернулася.

Він поклав руку мені на плече, витер очі, а я мимоволі став твердий як криця. Знову мій батько: «Чоловіки не плачуть».

Ренд продовжував говорити:

— Ми всі хочемо бачити Емі вдома, де її місце, з родиною. Ми влаштовуємо командний пункт у готелі «Дейз-Інн»...

Новини покажуть Ніка Данна, чоловіка зниклої жінки, що стоїть як укопаний біля свого тестя, схрестивши руки, зі скляними очима та з майже знудженим обличчям, поки батьки Емі плачуть. А потім ще гірше. Моя затягнута відповідь, моя потреба нагадати людям, що я не сволота, а добрий хлопець, навіть попри байдужий погляд і бундючне придуркувате обличчя.

І тут, поки Ренд благає про повернення дочки, з'являється нізвідки вона — посмішка вбивці.

Емі Елліот-Данн 5 липня 2010 року

Запис у щоденнику

Я не винувачу Ніка. Я не винувачу Ніка. Відмовляюся, відмовляюся перетворюватися на чорнороту крикливу злюку. Одружуючись із Ніком, я пообіцяла собі дві речі. Перша: не намагатися зробити з нього танцююче мавпеня. Друга: ніколи, ніколи не казати: «Звісно ж, я не проти, якщо ти хочеш затриматися... якщо хочеш відпочити на вихідних з хлопцями... якщо хочеш зайнятися власними справами...» — а потім картати його за те, на що дала згоду. Я хвилююся, що перебуваю на волосині від порушення обох обіцянок.

Однак... Це наша третя річниця, а я сама вдома, й обличчя перетворилося на зашкарублу від сліз маску, бо... ну... Кілька годин тому я отримала голосове повідомлення від Ніка й одразу збагнула, що все піде шкереберть. Тільки-но вмикається повідомлення, стає ясно, що він телефонує з мобілки, і можна розібрати на задньому фоні чоловічі голоси, а ще западає довга пауза, бо Нік намагається щось вигадати. Потім я чую його розмитий голос, наче він їде на таксі, язик заплітається після пиятики, і я знаю, що зараз вибухну, тому швидко вдихаю, стискаю губи, піднімаю догори плечі, пригадую обіцянку не злитись, але ж емоції все одно вирвуться назовні. Чи знайомі чоловіки з такими почуттями? Ти не хочеш злитися, але наче мусиш. Бо одне правило, добре правило, миле правило було порушене. Чи, може, «правило» — це невдале слово. Протокол? Пропис? Але правило/протокол/пропис — наша річниця — летить до біса з вагомої причини, я це розумію, авжеж. Чутки виявилися правдою: з Нікового журналу звільнили шістнадцятьох журналістів. Третю частину штату. Ніка поки що пощадили, але, звісно ж, він почувається зобов'язаним напоїти інших. Чоловіки, напхавшись у таксі, прямують на Другу авеню, вдаючи сміливих. Кілька роз'їхалися по домівках, до дружин, але несподівано багато вирішили відірватися. Нік проведе нашу річницю, купуючи цим чоловікам випивку, відвідуючи стрип-клуби і модні бари, фліртуючи з двадцятидворічними дівками. («Мій друг тільки-но втратив роботу, йому б не завадили обійми»). Ці безробітні хлопці проголосять Ніка класним, поки він купуватиме їм напої з кредитки, прив'язаної до мого банківського рахунку. Нік непогано повеселиться на нашу річницю, про яку він навіть не згадав у тому повідомленні. Натомість він сказав: «Я знаю, що у нас були плани, але...»

Я — доросла дівчинка. Я лише думала, що моє полювання на скарби стане традицією: по всьому місту розкидала невеличкі любовні послання, нагадування про наш рік разом. Я навіть уявляю третю підказку, яка тріпоче, приклеєна скотчем до літери «V» у скульптурі Роберта Індіани «LOVE», розташованій біля Центрального парку. Завтра якийсь дванадцятирічний малий турист, який волочеться за батьками, зірве її, прочитає, зітне плечима й викине на вітер, наче обгортку від жуйки.

Мій фінал полювання на скарби здавався ідеальним, але вже не здається. Це абсолютно неймовірний вінтажний дипломат. Шкіряний. На третю річницю потрібно дарувати шкіру. Подарунок, пов'язаний з роботою, може видатися поганою ідеєю, особливо коли робота зараз не приносить щастя. На кухні чекають два живі омари, як і зазвичай. Чи як повинно бути зазвичай. Треба зателефонувати мамі й дізнатися, чи вони можуть полежати ще добу, ошелешено повзаючи у своєму ящику, чи доведеться пхатися на кухню і зі своїми скляними від вина очима варити їх, не маючи на те жодних причин. Я вбиваю двох омарів, яких навіть не їстиму.

Татко зателефонував, щоб привітати з річницею, а я підняла слухавку і збиралася не засмучувати його, але почала ридати одразу ж, як почала говорити. У мене виходила якась жахлива куряча розмова: мваха-ваа-гвах-і-вааа-ва, тож довелося розповісти йому причину, а тато порадив відкоркувати пляшку вина і тимчасово ним утішитися. Тато завжди виступає за те, щоб піддатися похмурому настрою. Та все одно Нік розізлиться через моє зізнання Ренду, а той, звісно ж, виконає свій батьківський обов'язок, поплескає мого чоловіка по плечу та скаже: «Чув, що тобі випала якась аварійна пиятика під час вашої річниці, Нікі». І почне хихикати. Тож Нік дізнається і розізлиться на мене, бо хоче, щоб мої батьки вважали його ідеальним. Він аж сяє, коли я розповідаю їм історії про бездоганного зятя.

Тільки не сьогодні. Знаю, знаю, я поводжусь, як дитина.

Вже п'ята ранку. Сонце почало сходити — світить майже так само яскраво, як вуличні ліхтарі, які тільки-но вимкнулися. Мені завжди подобалося це перемикання — коли я так рано прокидалася. Коли я не можу спати, то вилізаю з ліжка і на світанку ходжу вулицями, а коли ліхтарі водночас гаснуть, то відчуваю, наче стала свідком чогось особливого. Аж хочеться оголосити: «Ну ось, ліхтарі вимкнулися!» У Нью-Йорку найтихіший час якраз не третя ночі чи четверта ранку — в ці години на вулицях забагато запізнілих клієнтів барів, які перегукуються, запихаючись у таксі, й волають у свої мобілки, викурюючи останню цигарку перед сном. П'ята ранку — це найкращий час, коли цокання твоїх підборів по тротуару звучить незаконно. Усі поховалися по своїх коробках, а ти сама у цілому місті.

Ось що відбулося: Нік заявився додому десь після четвертої, і його, наче та плацента, огортав запах пива, цигарок і смажених яєць. Я ще й досі не спала, чекаючи на нього. Мозок розривався після кіномарафону «Закону і порядку». Нік усівся на оттоманку, зиркнув на подарунок на дивані й нічого не сказав. Я і собі на нього повитріщалася. Він навіть не збирався вибачатися: агов, пробач, що сьогодні вийшла така лажа. Це все, чого я хотіла: просто невеличкого визнання своєї провини.

— Щасливої річниці,— починаю я.

Він зітхає: це глибокий багатостраждальний стогін.

— Емі, в мене був найгівняніший день у житті. Прошу, не доповнюй його ще і провиною.

Нік виріс із батьком, який навіть не чув про вибачення, тож коли мій чоловік розуміє, що налажав, то переходить в оборону. Я про це знаю і зазвичай можу перечекати... зазвичай.

— Я лише побажала тобі щасливої річниці.

— Щасливої річниці, мій клятий чоловіче, який знехтував мною в мій великий день.

Ми десь зо хвилину мовчимо, всередині все стискається. Я не хочу виступати в ролі поганця в цій ситуації. Я на це не заслуговую. Нік підводиться.

— Ну і як усе пройшло? — мляво цікавлюсь я.

— Як усе пройшло? Збіса хріново. Шістнадцятеро моїх друзів стали безробітними. Це було жалюгідно. Я, мабуть, незабаром до них приєднаюся. За кілька місяців.

Друзі. Йому навіть не подобається половина цих хлопців, але я мовчу.

— Знаю, що зараз це здається жахливим, Ніку. Але...

— Ну, для тебе це не жахливо, Емі. Для тебе таке ніколи не буде жахливим. Але для решти? Інша справа.

Знову про старе. Ніка обурює те, що мені ніколи не доводилося перейматися через гроші й ніколи не доведеться. Він вважає, що це робить мене слабшою за інших, і я з ним згодна. Але я теж працюю. Не постійно. Деякі мої подруги не працювали жодного дня у своєму житті; вони обговорюють працюючих людей співчутливими тонами, наче говорити про жируху з «таким приємним обличчям». Вони, нахилившись уперед, кажуть: «Ну звісно, Елен має працювати»,— немов у виставі Ноеля Коварда. Вони не враховують мене, бо я можу кинути роботу, коли завгодно. Мені можна цілі дні займатися доброчинністю, оздобленням будинку, садівництвом і волонтерством, а я й не вважаю, що погано будувати своє життя навколо цих речей. Найпрекрасніші добрі вчинки роблять жінки, яких усі зневажають. Але я працюю.

— Ніку, я взагалі-то на твоєму боці. Ми в будь-якому разі залишимося на плаву. Мої гроші — це твої гроші.

— У шлюбному договорі таке не вказано.

Він справді налиганий. Він згадує про шлюбний контракт, лише коли хильне зайвого. Тоді повертається вся зневага. Я повторювала ці слова сотні, справді сотні разів: шлюбний контракт — це просто ділова угода. Він не для мене, і навіть не для батьків, а для моїх адвокатів. Це абсолютно не стосується нас — нас із тобою.

Він шурує на кухню, жбурляє гаманець і зім'яті долари на столик, жмакає шматок паперу та кидає його у сміття разом з купою чеків.

— Це просто огидні слова, Ніку.

— Це просто огидне почуття, Емі.

Ходою пияка, немов через болото чеберяє, він підходить до бару й наливає собі ще один келих.

— Тобі ж стане від цього погано,— кажу я.

Він піднімає келиха й салютує мені.

— Ти просто не доганяєш, Емі. Ти просто не здатна. Я працюю з чотирнадцятьох років. Я не їздив у бісовий тенісний табір чи письменницький табір, не готувався до ЗНО й не робив усієї іншої фігні, як, вочевидь, усі жителі Нью-Йорка. Натомість я витирав столики у торгівельному центрі, косив газони, їздив до Ганнібала, заради туристів перебирався на клятого Гека Фінна, а опівночі відчищав чавунні пательні.

У мене виникає бажання засміятися, ну взагалі-то зареготати. Надірвати живіт від сміху, щоб зачепити Ніка і щоб невдовзі ми обоє заливалися, а потім це все скінчилося. Ця літанія жалюгідних робіт. Подружнє життя з Ніком завжди нагадує мені, що люди здатні на жахливі речі заради грошей. Після одруження з Ніком я почала завжди махати людям, одягненим у костюми бутербродів.

— Мені довелося працювати набагато важче за усіх інших, щоб лише потрапити в журнал. По суті я двадцять років витратив, щоб дістатися туди, де я зараз, а тепер все це зникне, а я в біса нічого іншого робити не вмію. Єдиний вихід — повернутися додому і перетворитися на міссісіпську нутрію. Знову.

— Ти, мабуть, вже застарий, щоб удавати Гекельбері Фінна,— жартую я.

— Пішла ти, Емі.

А потім він йде у спальню. Нік ніколи не казав такого раніше, але слова зірвалися з його вуст так легко! Мені зроду не спадало на гадку, що він, мабуть, казав їх подумки. Багато разів. Я ніколи не думала, що буду жінкою, яку лає чоловік. І ми присягнулися ніколи не лягати спати, посварившись. Досягати компромісу, розмовляти, але ніколи не лягати спати злими. Це три поради, які дають і передають усім молодятам. Але останнім часом здається, наче я єдина йду на компроміс. Наше спілкування нічого не вирішує, і Ніку добре вдається лягати спати злим. Він може вимкнути свої емоції, наче кран. І вже хропе.

І раптом я не можу втриматися — навіть попри те, що це мене не стосується, навіть якщо Нік розлютиться, дізнавшись: я підходжу до відра зі сміттям і витягую чеки, щоб дізнатися, де він був уночі. Два бари, два стрип-клуби. І я можу уявити його в кожному з них, уявити всі ці розмови про мене з друзями, бо він точно розмовляв про мене з друзями, якщо ця дрібна підлість вихопилася в нього так легко. Я уявляю їх у крутому стрип-клубі, в одному з розкішних місць, де чоловіки можуть повірити, що ще й досі створені правити, а жінки мають їм прислуговувати. Навмисно погана акустика і гучна музика, щоб нікому не доводилося розмовляти, жінка з накачаними цицьками осідлала мого чоловіка (який присягається, що це всього лише забава), її волосся спускається по спині, її губи вологі від блиску, але я не маю відчувати загрозу. Ні, це лише жарти. Я маю просто посміятися й забути.

Потім я розкручую зіжмаканий шматочок паперу і бачу жіночий почерк: Ганна і номер. Я б хотіла, щоб це було кіношне ім'я, дурненьке — Цукерочка чи Бембі. Ну таке, щоб можна було закотити очі. Наприклад, Міссі з двома сердечками над «і». Але тут Ганна, а це справжня жінка, ймовірно, схожа на мене. Нік ніколи мені не зраджував, він присягався, але знаю, що існує багато можливостей. Я можу запитати про Ганну, а він скаже: «Навіть не уявляю, навіщо вона дала мені цей номер, але не хотілося бути неввічливим, тож я його прийняв». Це може бути правдою. Або ні. Він міг мені зрадити і ніколи не розповісти, а відтак поважати дедалі менше, бо я все не можу здогадатися про це. За обіднім столом він бачитиме, як я безвинно їм мюслі, та знатиме, що я дурепа, а як можна поважати дурепу?

І я знову плачу, тримаючи в руці Ганну.

Це дуже по-жіночому, правда ж? Вихопити одну парубоцьку вечірку і приліпити до неї подружню невірність, що може знищити наш шлюб.

Я не знаю, як діяти далі. Почуваюся, наче галаслива дружина рибалки чи як дурна ганчірка, не знаю. Я не хочу злитися, навіть не можу вирішити, чи варто. Думаю, чи не переїхати до готелю — і нехай Нік хоч раз поцікавиться мною.

Сиджу на місці ще кілька хвилин, а потім зітхаю і заходжу до нашої повної перегару спальні, а коли лягаю в ліжко, то Нік повертається, обхоплює мене руками, ховаючи обличчя в мене на шиї. Ми водночас шепочемо: «Пробач».

Нік Данн Минув один день

Спалахи камер — і моя посмішка зникла, але недосить швидко. Я відчув, як хвиля жару прокотилася по шиї, а на носі з'явилися капельки поту. «Дурень ти, Ніку, дурень». А потім, коли я тільки почав оговтуватися, прес-конференція вже закінчилася і було вже запізно намагатися справити інше враження.

Я вийшов, приклеївшись до Елліотів і похиливши голову, в той час як знову клацали фотоапарати. Я вже майже дістався виходу, коли підбіг Гілпін і відвів мене убік.

— Можна затримати вас на хвильку, Ніку?

Дорогою до кабінету в глибині дільниці він повідомив нову інформацію.

— Ми перевірили той будинок у вашому районі, в який хтось вдерся, і схоже, наче там хтось ночував, тож ми відіслали туди криміналістів. І ми знайшли ще один схожий будинок неподалік, зі схожими пожильцями.

— Ну, саме це мене й хвилює,— сказав я.— Якісь типи підночовують навколо нас. Усе місто перенасичене озлобленими безробітними.

До минулого року Карфаген був корпоративним містом, і корпорація ця називалася «Рівервей-Молл» — невеличке місто в місті, з населенням у чотири тисячі працівників, а це одна п'ята Карфагена. Компанія з'явилася у 1985 році й позиціонувалася як торгівельний центр, що мав приваблювати покупців з усього Середнього Заходу. Я ще й досі пам'ятаю день відкриття: ми з Го й мама з татом усі спостерігаємо за розвагами оддалік натовпу, зупинившись на величезній бетонній стоянці, бо батько завжди хотів мати змогу швидко поїхати з будь-якого місця. Навіть під час бейсболу ми паркувалися біля виходу та їхали під час восьмої подачі. Ми з Го передбачувано починали скиглити, розмащуючи по обличчю гірчицю від хотдогів, образившись і перегрівшись на сонці: «Ми ніколи не бачимо закінчення».

Але цього разу з нашої віддаленої точки огляду можна було повністю осягнути Подію: нетерпляча юрба переминається з ноги на ногу; мер стоїть нагорі червоно-біло-блакитних східців; зверху лунають розкотисті слова — гордість, зростання, процвітання, успіх. А ми наче солдати на полі бою споживацтва, озброєні вініловими чековими книжками та стьобаними торбами. І тут відчиняються двері. Потік людей вливається до кондиційованого приміщення, приємної музики, усміхнених продавців — наших сусідів. Батько навіть дозволив нам зайти всередину, навіть постояв у черзі та придбав для нас дещо: запітнілі паперяночки з апельсиновим смузі.

«Рівервей-Молл» проіснував цілу чверть століття. Потім ударила рецесія, змиваючи крамниці мережі одну по одній, аж доки цілий торгівельний центр не збанкрутував. Тепер це два мільйони квадратних футів відлуння. Жодна компанія не захотіла придбати будівлю, жоден бізнесмен не обіцяв воскресіння, ніхто не знав, що з усім цим робити і як бути з усіма колишніми працівниками, включно з моєю матір'ю, яка втратила роботу в крамниці взуття — дві декади стояння навколішках і прислуговування, сортування коробок і підбирання вологих гольфів пішли в небуття без жодних церемоній.

Закриття торгівельного центру фактично призвело до банкрутства Карфагена. Люди втратили свої заробітки, втратили свої домівки. Ніхто не бачив нічого доброго у найближчому майбутньому. «Ми ніколи не бачимо закінчення». Хоча здається, що цього разу ми з Го таки побачимо. Всі це побачимо.

Банкрутство ідеально пасувало моєму духові. Я вже кілька років нудився. Не так, як ниє знуджена дитина (хоча й до цього теж доходило), але я відчував усеохопне нездужання. Мені здавалося, наче на світі вже немає нічого нового. Наше суспільство по-руйнівному вторинне (хоча слово «вторинний» й саме теж вторинне). Ми — перші люди, які більше ніколи не побачать чогось уперше. Ми без захвату, порожніми очима дивимося на дива нашого світу. «Мона Ліза», піраміди, Емпайр-Стейт-Білдінг. Дикі звірі нападають, стародавні айсберги тануть, вулкани вивергаються. Я не можу пригадати жодної неймовірної речі, яку побачив і одразу не приплів до фільму чи серіалу. Бісова реклама! Ви чули цю жахливу в'їдливу пісеньку: «Ба-а-ачив це». Я направду бачив усе, а найгірше — від чого кортить винести собі всі мізки — те, що вторинний досвід завжди кращий. Картинка чіткіша, свіжіша, кут камери й саундтрек маніпулюють моїми емоціями в такий спосіб, як ніяка реальність вже не здатна. Я навіть не знаю, чи ми взагалі ще люди. Принаймні ті з нас, хто виріс разом з телебаченням, кіно, а тепер вже й інтернетом. Якщо нас зраджують, то вже є підготовлені слова; коли помирає близька людина, то вже є підготовлені слова. Якщо бажаємо прикинутися жеребцем, розумником чи дурнем, то для цього теж уже є підготовлені слова. Ми всі керуємось однаковим зачитаним сценарієм.

Це надзвичайно складний час, щоб бути людиною, простою справжньою людиною замість якоїсь колекції особистісних якостей, обраних з нескінченного Автомата Персонажів.

І якщо ми всі граємо, то не існує такого поняття, як споріднена душа, бо в нас відсутня щира душа.

Дійшло до точки, коли здається, наче нічого вже не має значення, бо я вже не справжній, як і всі інші.

Я би все віддав, щоб знову почуватися справжнім.

Гілпін відчинив двері тієї ж кімнати, в якій мене допитували напередодні. Посеред столу стояла срібляста подарункова коробка Емі.

Я остовпів, вирячившись на пакунок посеред столу, такий зловісний у цьому новому освітленні. На мене накотив страх. Чому я не знайшов коробку раніше? Я мав її знайти.

— Ну ж бо,— мовив Гілпін.— Ми хотіли, щоб ви зазирнули всередину.

Я обережно розгорнув подарунок, наче там могла опинитися чиясь голова. Усередині знайшов лише ніжно-блакитний конверт, підписаний як «Перша підказка».

Гілпін самовдоволено всміхнувся.

— Уявіть наше збентеження. Справа зниклої людини, а ми знаходимо конверт з написом «Перша підказка».

— Це для полювання на скарби, яке моя дружина...

— Справді. До вашої річниці. Ваш тесть про це згадував.

Я розпечатав конверта, вийняв небесно-блакитний згорнутий аркуш паперу з канцелярського набору, подарованого Емі. Мені аж жовч до горла підступила. Ці полювання на скарби завжди викликали одне питання: «Хто вона — Емі?» (Про що думає моя дружина? Що було важливим для неї цього року? Які миті були для неї найщасливіші? Емі, Емі, Емі, подумаймо про Емі).

Я прочитав першу підказку зі зціпленими зубами. Беручи до уваги наш шлюбний настрій цього року, після такого я справлятиму жахливе враження. А мені вже досить справляти жахливе враження.

Це був план для зовсім іншого життя. Якби все йшло, як задумала моя дружина, то вчора вона б стовбичила біля мене під час читання цього вірша й вичікувала на реакцію, випромінюючи гарячкову надію: «Прошу, розгадай це. Прошу, розгадай мене».

І нарешті сказала: «Ну?» — а я відповів би...

— Ой, а я справді знаю, де це! Вона, мабуть, має на увазі мій офіс. У коледжі. Я там викладаю. Ха. Ну, правда ж, ні? — я примружився й перечитав.— Цього року вона наді мною змилувалася.

— Хочете, підвезу вас туди? — запропонував Гілпін.

— Ні, я скористаюся авто Го.

— Тоді я поїду слідом.

— Вважаєте, це важливо?

— Ну, ми простежимо її рух за день чи два перед зникненням. Тож це точно не безглуздо,— він глянув на аркуш.— А знаєте, це мило. Наче з кіно: полювання на скарби. Ми з дружиною обмінюємося листівками і, може, йдемо до ресторану. У вас цікавіше. Ви зберегли романтику.

Гілпін опустив погляд, зашарівся і, перш ніж вийти, дзеленькнув ключами.

Керівництво коледжу щедро вділило мені замість кабінету труну, в яку вміщався стіл, два стільці, кілька полиць. Ми з Гілпіном пробиралися крізь натовп учнів літньої школи — мішанину неймовірно юних дітлахів (знуджених, але зайнятих: їх пальці набирали повідомлення чи шукали музику) і серйозних дорослих, які, скоріше за все, були колишніми працівниками торгівельного центру, що тепер бажали опанувати нову спеціальність.

— Що ви викладаєте? — поцікавився Гілпін.

— Журналістику, журналістику для часописів.

Якась дівчина так захопилася набором тексту на ходу, що мало не зіштовхнулася зі мною. Вона відступила на крок, навіть не підводячи погляду. Це мене роздратувало і змусило почуватися старим.

— Я гадав, ви більше не займаєтеся журналістикою.

— Хто вміє, робить, хто не вміє, учить інших,— з посмішкою процитував я приказку.

Я відімкнув кабінет, зайшов до трохи затхлої і запиленої кімнати. Влітку я не працюю. Мене тут уже давненько не було. На столі лежав ще один конверт із написом «Друга підказка».

— Ваш ключ завжди на ланцюжку для ключів? — запитав Гілпін.

— Так.

— Тож Емі могла позичити його, щоб зайти сюди?

Я відірвав бік у конверта.

— У нас є ще один запасний удома,— пояснив я. Емі робила дублікати усього. Я часто губив ключі, кредитки, мобілки, але не хотів розповідати про це Гілпіну, щоб не почути у відповідь черговий підкол про маминого мазунчика.— А що?

— Ну, просто хотів упевнитися, що їй не довелося просити ключа у прибиральника чи ще когось.

— Нікого схожого на Фреді Крюгера я тут не помічав.

— Ніколи не дивився цю серію фільмів,— відповів Гілпін.

У конверті були два згорнуті папірці. На одному намалювали сердечко, на другому написали «Підказка».

Дві записки. Щось нове. У мене замлоїло в животі. Тільки Господь знає, що там понаписувала Емі. Я обрав папірчик із серцем. Я б волів, щоб Гілпіна не було поряд, а потім прочитав перші слова.

Мій рот наповнився слиною. Гілпін теж читав, зазираючи мені через плече, і він насправді зітхнув.

— Мила леді,— вирішив він. Потім прочистив горло.— Е-е-е... хах, а це ваші?

Він скористався гумкою на кінчику олівця, щоб підняти жіночу білизну (це були трусики: мереживні, червоні стрінги, але я знаю, що жінок дратує це слово: просто загугліть «ненавиджу слово „трусики“»). Вони висіли на ручці дверей у туалет.

— Ой-ой. Який сором.

Гілпін чекав на пояснення.

— Ах, одного разу ми з Емі, ну ви ж прочитали її записку... Ми типу... ну знаєте... інколи варто додати перчику.

Гілпін вишкірився.

— О, дійшло, хтивий професор і пустотлива студентка. Розумію. Ви двоє справді робите все правильно.

Я потягнувся до трусиків, але Гілпін уже діставав з кишені пакет для доказів і засовував їх туди.

— Про всяк випадок,— з незрозумілих причин сказав він.

— Ой прошу, не треба,— мовив я.— Емі просто помре...— я не договорив.

— Не хвилюйтеся, Ніку, це лише для протоколу, мій друже. Ви повірити не можете, крізь які кільця нам доводиться стрибати. Про всяк випадок, про всяк випадок. Комедія... То що каже підказка?

Я знову дозволив йому прочитати текст, зазираючи мені через плече. Його дратівливо-свіжий запах не давав мені зосередитися.

— То що це означає? — поцікавився Гілпін.

— Гадки не маю,— збрехав я.

Я нарешті здихався Гілпіна, а потім безцільно їздив трасою, щоб пізніше подзвонити зі свого одноразового телефону. Ніхто не відповів. Я не залишив повідомлення. Ще трохи поїздив, наче мені кудись було треба, потім розвернувся і за сорок п'ять хвилин повернувся до міста, щоб там зустрітися з Елліотами у «Дейз-Інні». Я зайшов у фойє, переповнене членами Асоціації платіжних компаній Середнього Заходу. Їх валізи заполонили увесь простір, а власники сьорбали безкоштовні напої у маленьких пластикових чашечках і налагоджували зв'язки, неприродно регочучи й нишпорячи по кишенях у пошуках візиток. Я піднімався у ліфті з чотирма лисуватими чоловіками, які повдягали штани кольору хакі та футболки для гольфу; ремені аж тріскали на круглих подружніх черевцях.

Мерібет відчинила двері, водночас розмовляючи по телефону; вона показала на телевізор і прошепотіла мені: «Сонечко, отам стоїть таця з холодним м'ясним асорті, пригощайся»,— а потім попрямувала у ванну, зачинилася там і продовжила теревенити.

Вона вийшла за кілька хвилин, якраз до місцевих новин о п'ятій на каналі міста Сент-Луїс, які почалися зі зникнення Емі.

— Ідеальне фото,— вирішила Мерібет, дивлячись на екран, з якого за нами спостерігала Емі.— Люди його побачать і знатимуть, який вигляд має Емі.

Я оглянув портрет: фото Емі з короткого періоду її захоплення акторством, прекрасне, але тривожне. Світлини Емі завжди викликають почуття, наче насправді вона за тобою спостерігає: щось на взір старовинного портрету з будинку з привидами — портрету, який водить очима туди-сюди.

— Нам варто передати їм ще й звичайні фото,— запропонував я.— Кілька світлин з повсякденного життя.

Елліоти водночас кивнули, але нічого не відповіли, дивлячись новини. Коли репортаж закінчився, Ренд порушив тишу:

— Щось мені недобре.

— Розумію,— сказала Мерібет.

— Як ти тримаєшся, Ніку? — запитав Ренд і зігнувся, поклавши руки на коліна, наче збирався підвестися з дивана, але не міг себе змусити.

— Якщо по правді, то я в клятому шоці. Почуваюся безпорадним.

— А знаєш, я маю запитати: як щодо твоїх підлеглих, Ніку? — Ренд нарешті підвівся.

Він підійшов до міні-бару, налив собі імбирного елю, потім повернувся до нас із Мерібет.— Хтось щось чув? Будь-що?

Я похитав головою; Мерібет попросила содової.

— Може, до неї і джину долити, люба? — поцікавився Ренд, його глибокий голос перейшов на писк на останньому слові.

— Звісно. Так. Долий.

Мерібет заплющила очі, зігнулась і нахилила голову до колін; потім зробила глибокий вдих і знову випросталася, сівши в тій самі позі, наче то була вправа з йоги.

— Я залишив поліції перелік усіх знайомих,— мовив я.— Але це досить спокійний бізнес, Ренде. Я справді не думаю, що в цьому напрямку варто шукати.

Ренд поклав долоню на рота і почав масажувати собі обличчя, піднімаючи шкіру на щоках до очей.

— Ну звісно, ми в нашому бізнесі вчинили так само, Ніку.

Ренд з Мерібет завжди називали свою серію книжок про «Неймовірну Емі» бізнесом, що завжди здавалося мені дурницею: це ж дитячі книжки про ідеальну дівчинку, яка зображена на кожній обкладинці, й це казкова версія моєї Емі. Але ж, звісно, вони є (були) бізнесом, великим бізнесом. Ці книжки вже друге десятиріччя є найпопулярнішими для учнів молодшої школи — значною мірою через тести в кінці кожного розділу.

От, наприклад, у третьому класі Неймовірна Емі зловила свого друга Браяна, коли той перегодовував їхню шкільну черепаху. Емі намагалася з ним домовитись, та коли Браян не припинив цього, Емі змушена була здати його вчителю: «Пане Тиблзе, я не хочу були зрадницею, але не певна, що робити. Я намагалася поговорити з Браяном, але тепер... мабуть, потребую допомоги від старших...» Що з цього вийшло:

1) Браян сказав Емі, що вона ненадійна подруга, і перестав з нею розмовляти.

2) Боязка подруга Сьюзі сказала Емі, що та не мала розповідати, а мала просто потихеньку забрати з акваріума їжу, поки Браян не бачив.

3) Головна суперниця Емі — Джоанна — сказала, що Емі просто заздрила і хотіла власноруч нагодувати черепашку.

4) Емі відмовилася відступати: вона відчувала, що вчинила правильно.

Хто правий?!

Ну, це просто, бо завжди права Емі. (Не думайте, що я не піднімав цієї теми у наших суперечках зі справжньою Емі, бо таке було вже не раз).

Тести — написані двома психологами, які на додачу такі самі батьки, як і ви! — створені, щоб виокремлювати риси дитячих характерів. Ваш малюк — егоїст, який не терпить критики, як Браян? Безхребетний виконувач усіх наказів, як Сьюзі? Підбурювачка, як Джоанна? Чи ідеал, як Емі? Книжки стали надзвичайно модними поміж середнього класу. Вони стали головною опорою для батьків. Кубиком Рубика для виховання дітей. Елліоти озолотилися. У якийсь момент виявилося, що всі американські бібліотеки мають книжку «Неймовірна Емі».

— Може, ви вважаєте, що ця ситуація має зв'язок з «Неймовірною Емі»? — запитав я.

— І справді є кілька людей, яких не завадило би перевірити,— почав Ренд.

Я кашлянув, щоб не засміятися.

— Ви думаєте, що дитяча письменниця Джудіт Віорст викрала Емі заради Александра — щоб він більше не мусив переживати Жахливі, Кошмарні, Нікчемні, Дуже Погані Дні?

Ренд і Мерібет обернули до мене однакові здивовано-розчаровані обличчя. Це були огидні безтактні слова: мій мозок іноді відригав недоречні думки в недоречні моменти. Розумові гази, які я не здатен контролювати. Як, наприклад, коли я починав наспівувати слова з пісні «Боні Мороні», коли стрічав свою знайому поліціянтку. «Худа, як макаронина»,— виспівував мій мозок, поки детектив Ронда Боні розповідала, як прочісують річку в пошуках моєї зниклої дружини. «Захисний механізм,— сказав собі я,— це лише дивний захисний механізм». Хотів би я це припинити.

Я обережно переставив ногу, заговорив теж обережно, наче мої слова були громіздкою купою керамічного посуду.

— Пробачте. Не знаю, навіщо я це бовкнув.

— Ми всі стомилися,— мовив Ренд.

— Ми вимагатимемо, щоб копи взяли під нагляд Віорст,— спробувала пожартувати Мерібет.— А ще той пляж під назвою «Беверлі-Клірі».

Це був не так жарт, як прощення.

— Ну, мабуть, мені варто розповісти вам,— мовив я.— Копи... Це нормально, коли в таких справах...

— ...першим підозрюють чоловіка, я знаю,— перебив Ренд.— Уже повідомив їх, що це марнування часу. Питання, які вони нам ставили...

— Вони були образливі,— завершила Мерібет.

— То вони розмовляли з вами? Про мене?

Я перебрався до міні-бару і недбало налив собі джину. Проковтнув три порції, й одразу ж стало набагато гірше. Шлунок почав пробиратися до стравоходу.

— І про що вони розпитували?

— Чи ти коли-небудь бив Емі? Чи Емі згадувала про погрози з твого боку? — розповіла Мерібет.— Чи ти бабій? Чи згадувала Емі про твої зради? Бо це ж так схоже на Емі, правда ж? Я заявила, що ми не ганчірку виростили.

Ренд поклав руку мені на плече.

— Ніку, ми одразу ж сказали, що ти ніколи в житті не скривдиш Емі. Я навіть поліції розповів історію про те, як ти врятував мишу в будиночку на пляжі, витягнувши її з клейової пастки.

Він глянув на Мерібет, наче вона не знала цієї історії, а дружина винагородила його своєю зосередженою увагою.

— Цілу годину витратив на те, щоб зловити бісового гризуна, а потім буквально вивіз маленького щура з містечка. Хіба він схожий на чоловіка який може зашкодити своїй дружині?

Я відчув напад докорів сумління, ненависті до самого себе. На мить я навіть подумав, що нарешті зможу розплакатися.

— Ми любимо тебе, Ніку,— сказав Ренд, востаннє стискаючи мене за плече.

— Справді, Ніку,— повторила Мерібет.— Ти ж наш син. Нам надзвичайно прикро, що на додаток до зникнення Емі, ти маєш терпіти цю... хмару підозр.

Мені не сподобалася фраза «хмара підозр». Набагато більше підходило «рутинне розслідування» чи «проста формальність».

— Та вони ще цікавилися, чи ти резервував на той вечір столик,— згадала Мерібет, недбало глянувши на мене.

— Резервував столик?

— Вони твердили, що ти розповів, наче зарезервував столик у «Г'юстоні», але після перевірки це не підтвердилося. Їх це, здається, зацікавило.

Я нічого не резервував і подарунка теж не мав. Бо якщо я планував убити Емі, то навіщо резервувати столик і купувати подарунок? Який прагматичний убивця.

А я справді надмірно прагматичний, мої друзі однозначно можуть підтвердити це поліції.

— Е-е-е... ні. Ні, я нічого не резервував. Вони, мабуть, не так зрозуміли. Я дам їм знати.

Я опустився на диван навпроти Мерібет. Не хотілося, щоб Ренд мене знову чіпав.

— О, гаразд. Добре,— мовила Мерібет.— А вона, ну, цього року було полювання на скарби? — Її очі наповнились сльозами.— Перед тим як...

— Так, сьогодні мені віддали першу підказку. Ми з Гілпіном знайшли другу в моєму кабінеті в коледжі. Я й досі намагаюся її розгадати.

— А ми можемо глянути? — запитала моя теща.

— У мене її зараз немає,— збрехав я.

— А ти... ти спробуєш її розгадати, Ніку? — поцікавилася Мерібет.

— Звісно, Мерібет. Я її розгадаю.

— Я просто не можу витримати, що десь лежать речі, яких вона торкалася, десь там, на самоті...

Задзвонив мій телефон — той, що одноразовий, і я зиркнув на екран, а потім вимкнув його. Варто було позбутися його, але поки що я не міг.

— Ніку, ти мусиш відповідати на кожен дзвінок,— нагадала Мерібет.

— Я впізнав цей номер — це представники фонду випускників з мого коледжу збирають гроші.

Ренд приєднався до мене на дивані. Старезні, дуже потріпані подушки добряче прогнулися під нашою вагою, тож ми аж посунулись один до одного, навіть руками торкалися, та це не заважало Ренду. Він був з тих чоловіків, які, підходячи до тебе, вголос повідомляють, що вони люблять обійматися, і забувають запитати, чи це взаємно.

Мерібет повернулася до справи.

— Ми дійсно гадаємо, що Емі міг викрасти одержимий нею тип,— вона обернулася до мене, наче відстоюючи цю ідею.— За ці роки нам такі траплялися.

Емі полюбляла згадувати про одержимих нею чоловіків. Вона описувала переслідувачів приглушеним тоном за келихом вина, у різні періоди нашого шлюбу,— чоловіків, які ще й досі думали про неї і жадали її. Я підозрював, що ці історії можуть бути роздутими. Ці чоловіки завжди здавалися дуже прораховано-небезпечними — достатньо, щоб схвилювати мене, але недостатньо, щоб вимагати залучення поліції. Одним словом, уявний світ, де я б міг стати незнищенним героєм, який захищає її гордість. Емі була занадто незалежна, занадто сучасна, щоб визнати правду: вона хотіла зіграти безпорадну дівицю.

— А останнім часом?

— Ні, останнім часом — ні,— сказала Мерібет, закусивши губу.— Але в старших класах була одна проблемна дівчина.

— Проблемна?

— Вона була одержима Емі. Ну, точніше «Неймовірною Емі». Її звали Гіларі Генді. Вона уявляла себе найкращою книжковою подругою Емі — Сьюзі. Спочатку це було мило, мабуть. А потім виявилося, що цього недостатньо. Дівчина хотіла бути Неймовірною Емі, а не Сьюзі — звичайною приятелькою. Тож вона почала наслідувати нашу Емі. Вона одягалася, як Емі, пофарбувалася у блондинку, тинялася біля нашого будинку в Нью-Йорку. Одного разу я йшла вулицею, а вона підбігла — ця дивна дівчинка — і, вхопивши мене за руку, заявила: «Тепер я буду твоєю дочкою. Я вб'ю Емі та стану твоєю новою Емі. Бо це ж не має особливого значення, правда ж? Поки в тебе є Емі?» Наче наша дочка була вигаданим персонажем, якого вона перепише.

— Ми нарешті отримали заборону їй наближатися до Емі, коли вона у школі зіштовхнула Емі зі сходів,— сказав Ренд.— Дуже проблемна дівчинка. Такий розлад не зникає.

— А потім був Дезі,— згадала Мерібет.

— Так, Дезі,— мовив Ренд.

Навіть я знав про Дезі. Емі вчилася у школі-інтернаті в Массачусетсі. Школа називалася «Вікшир академі». Я бачив фото. Емі у спідниці для лакросу, з пов'язкою на голові, на тлі — завжди осінні тони, наче школа була не в місті, а в місяці. У жовтні.

Дезі Коллінгз відвідував хлопчачу школу-інтернат, що була в парі з «Вікширом». У розповідях Емі він був блідою романтичною фігурою, а їхні залицяння були цілком у дусі таких пансіонатів. Прохолодні футбольні матчі й гарячі танці, бузкові корсажі й поїзди у вінтажному «ягуарі». Все видавалося трохи середньовічним.

Емі мала досить серйозні стосунки з Дезі впродовж року. Але вона почала помічати в ньому щось дивне. Він говорив так, наче вони були заручені. Він наперед знав кількість і стать їхніх дітей. У них мало бути чотири сини, самі хлопці, що звучало підозріло схоже на власну родину Дезі, а коли він запросив для знайомства свою матір, Емі аж обімліла через разючу подібність між нею та пані Коллінгз. Старша жінка прохолодно поцілувала її у щоку та спокійно прошепотіла на вушко: «Щасти». Емі не знала — це було попередження чи погроза.

Після розриву стосунків, Дезі й далі совався навколо її школи. Примарна фігура в темному блейзері, що прихилялася до зимових голих дубів. Однієї лютневої ночі Емі повернулася з танців, а Дезі розлігся на її ліжку, голий, на простирадлі, одурманений від майже смертельного передозу пігулками. Дезі покинув школу невдовзі після цього.

Але він продовжував їй телефонувати, навіть тепер, а кілька разів на рік надсилав товсті пухкі конверти, які Емі показавши мені, жбурляла у сміття, навіть не розкриваючи. Вони всі були з Сент-Луїса. За сорок хвилин від нас. «Це просто жахливий, невдалий збіг»,— сказала мені вона. Дезі мав у Сент-Луїсі родину з материного боку. Про це Емі знала, але більше дізнаватися на хотіла. Я покопирсався у смітті, щоб витягнути один пакунок, прочитав листа, липкого від соусу «Альфредо»: текст був абсолютно банальний — розмови про теніс, подорожі та інші мажорні дурниці. Про спанієлів. Я спробував уявити цього витонченого денді. Типа в метелику й черепахових окулярах, який вдирається до нашого будинку і хапає Емі своїми ніжними наманікюреними пальцями. Кидає її у багажник свого вінтажного кабріолета і забирає на... пошуки антикваріату у Вермонті. Дезі. Хтось може повірити, що це Дезі?

— Взагалі-то Дезі живе не дуже далеко,— мовив я.— У Сент-Луїсі.

— От бачиш? — сказав Ренд.— Чому копи ще й досі не відпрацьовують цього напрямку?

— Хтось має цим зайнятися,— запропонував я.— Я згоден. По тому, як завтра обшукають усе тут.

— Поліція однозначно гадає, що це... місцевий злочин,— вичавила Мерібет.

Вона трохи довше, ніж слід, затримала свій погляд на мені, потім здригнулася, наче проганяючи якусь думку.

Емі Елліот-Данн 23 серпня 2010

Запис у щоденнику

Літо. Пташечки. Сонячні промінчики. Сьогодні я увесь день гуляла по парку Проспект — ніжна шкіра, тоненькі кісточки. Боролася з депресією. Це вже щось, бо попередні три дні я просиділа в будинку, не вилазячи з накрохмаленої піжами, просто чекаючи до п'ятої, коли вже можна напиватися. Намагаючись уявити всі страждання у Дарфурі. Подивитися на речі під іншим кутом — тобто знову експлуатуючи нещастя мешканців Дарфура.

Минулого тижня так багато всього сталося! Я гадаю, що в цьому і справа: все трапилося водночас, тож тепер у мене емоційні стрибки. Нік втратив роботу ще минулого місяця. Рецесія повинна була сповільнюватися, але, здається, ніхто про це не чув. Тож Нік утратив роботу. Прийшов другий раунд звільнень — усього за кілька тижнів після першого. Ой, ми вигнали недостатньо людей. Ідіоти.

Спочатку мені здалося, що з Ніком усе буде гаразд. Він пише величезний перелік речей, які збирається зробити. Деякі з них зовсім незначні. Він змінює батарейки і переводить годинники, замінює трубу під нашою мийкою і перефарбовує всі кімнати, які ми колись пофарбували, а результат не сподобався. Коротше, він багато чого робить наново. Приємно отримати можливість щось переробити, особливо якщо життя дарує лише кілька таких шансів. А потім Нік починає займатися дечим серйознішим. Читає «Війну і мир». Грається у вивчення арабської мови. Чимало часу витрачає, намагаючись передбачити, які саме професії приноситимуть гроші в найближчому майбутньому. Це крає мені серце, але заради Ніка вдаю зворотне.

Я все запитую його: «З тобою точно все гаразд»?

Спочатку я питаю це серйозно, за філіжанкою кави, дивлячись у очі, поклавши свою руку на його. Потім намагаюся питати безтурботно, легко і невимушено. А далі — ніжно, у ліжку, погладжуючи його волосся.

У нього завжди на все однакова відповідь.

— Усе гаразд. Я не хочу про це говорити.

Я написала тест, що ідеально підходить для такої ситуації.

Як ти переживаєш своє звільнення?

A) Я сиджу в піжамі та їм багато морозива — трохи подутися може мати терапевтичний ефект;

Б) Я в інтернеті лаю свого колишнього боса — позбутися негативних емоцій просто чудово;

B) Доки не знайдеться нова робота, я намагаюся заповнити справами свій вільний час: вивчаю ходову мову або читаю «Війну і мир».

Я хотіла зробити Нікові комплімент — правильним варіантом було «В», але, побачивши мою роботу, він лише кисло посміхнувся.

За кілька тижнів метушня вгамувалась, а далі пішли в небуття ще й усі корисні справи, наче одного ранку Нік прокинувся під старезним запиленим знаком, що твердив: «А навіщо в біса напружуватися?» У нього згасли очі. Тепер Нік дивиться телевізор, шукає порно в інтернеті, переглядає порно по телебаченню. Він пожирає купу їжі на замовлення, й упаковка від неї збирається біля переповненого баку на сміття. Він не розмовляє зі мною і поводиться так, наче сама ця дія завдає фізичного болю, а я просто жорстока жінка, якщо цього вимагаю.

Ледь знизує плечима, коли я повідомляю, що теж втратила роботу. Минулого тижня.

— Це жахливо, мені шкода,— каже він.— Принаймні у тебе є гроші, щоб жити далі.

— У нас є гроші. Хоча я справді любила цю роботу.

Він починає співати «Не завжди можна отримати бажане» — фальшиво, з писком, криво пританцьовуючи, і я розумію, що це через алкоголь. Це друга половина дня, чарівний блакитний-преблакитний день, а наш будинок аж вогкий, переповнений солодким смородом гнилої китайської їжі. Всі вікна завішені, тож я рухаюся від кімнати до кімнати, щоб провітрити ці запахи, розсуваю фіранки, лякаючи пилинки, а коли досягаю Нікового кабінету, то спотикаюсь об якусь торбу на підлозі, а потім ще одну і ще одну, як-от кіт з мультика потрапляє у набиту мишоловками кімнату. Впустивши світло в кімнату, я бачу десятки пакетів з крамниць — з крамниць, які безробітний собі дозволити не може. Це брендові чоловічі бутіки, де костюми шиють на замовлення, де продавці підносять перекинуті через руку краватки своїм клієнтам, які розвалилися у шкіряних кріслах. Коротше, все це лайно зроблене на замовлення.

— Що це все таке, Ніку?

— Це для співбесід. Якщо хтось знову почне наймати працівників.

— Тобі потрібно так багато?

— Ну, в нас же є гроші,— він похмуро мені посміхається, схрестивши руки.

— Може, ти принаймні їх розвісиш?

Кілька пластикових чохлів уже пожував Блікер. Калюжка котячого блювотиння видніється біля одного костюма вартістю в три тисячі доларів; пошита на замовлення біля сорочка покрита помаранчевою шерстю там, де відпочивав кіт.

— Та ні, не хочу,— вирішує Нік. І шкіриться до мене.

Я ніколи не була сварливою. Завжди пишалася своєю несварливістю. Тож мене бісить, що Нік провокує мене сваритись. Я готова миритися з певним обсягом нехлюйства, лінощів, недбальства. Усвідомлюю, що я більше людина типу А, на відміну від Ніка, і намагаюся бути обережною, щоб не вимагати від нього бути мною — акуратним педантом. Нік не з тих, хто буде вам пилососити чи мити холодильник. Він справді не помічає таких речей. Гаразд. Справді. Але мені не до вподоби певний стандарт життя. Гадаю, чесно буде сказати, що сміття не повинне випирати, а тарілки не повинні тиждень лежати в мийці зі слідами засохлого бобового бурито. Це проста ввічливість нормального дорослого сусіди по кімнаті. А Нік перестав будь-що робити, тож мені доводиться сваритися, а це бісить: «Ти перетворюєш мене на сварливу бабу, якою я ніколи не була і бути не хотіла, бо не виконуєш найпростіших умов угоди. Не роби так, це ненормально».

Та знаю я, що втрата роботи дуже стресова, особливо для чоловіків. Вони кажуть, що це може зрівнятися зі смертю родича, а особливо для чоловіка, схожого на Ніка, який завжди працював. Тож я глибоко зітхаю, згортаю свою злість у червону гумову кульку й подумки викидаю її геть.

— Ну, то ти не проти, щоб я їх розвісила? Щоб вони залишалися красивими?

— Роби, що хочеш.

Його-та-її звільнення, хіба це не мило? Я знаю, що нам пощастило більше, ніж іншим. Я заходжу в інтернет і за найменшої можливості перевіряю свій трастовий фонд, бо дуже нервуюся. Я ніколи не називала його трастовим фондом, аж поки не з'явився Нік; насправді той фонд не такий уже й вагомий. Ну, це приємно, це круто — на моїх рахунках завдяки батькам лежить 785 404 долари. Але це не такі кошти, які дозволяють уже ніколи не працювати, особливо у Нью-Йорку. Головним завданням батьків було гарантувати мені достатній рівень безпеки, щоб не довелося в житті робити певний вибір через гроші (у навчанні, у кар'єрі), але не настільки високий, щоб я нічого не робила. Нік глузує, але я думаю, що це справді класний вчинок батьків. (І доречний, враховуючи, що вони заради книжок поцупили моє дитинство).

Але все одно мені прикро через звільнення, наше одночасне звільнення, коли тато телефонує та запитує, чи може зайти з мамою у гості. Їм потрібно поговорити з нами. Сьогодні вдень взагалі-то, якщо ми не проти. Звісно ж, ми не проти, кажу я, а в голові крутиться: «Рак, рак, рак».

Батьки з'являються на порозі з таким виглядом, наче старанно готувалися. Тато ретельно відпрасований, заправлений, сяйливий, бездоганний — за винятком мішків під очима. Мама одягла одну зі своїх яскравих пурпурових суконь, яку вона завжди одягає на промови й церемонії... ну, принаймні коли ще отримувала запрошення. Вона стверджує, що такий колір вимагає впевненості від того, хто його носить.

Вигляд у них чудовий, але присоромлений. Я всаджую їх на софі, й ми трохи сидимо мовчки.

— Діти, ми з матір'ю, ну ми, здається...— нарешті починає батько, а потім зупиняється, щоб кашлянути. Кладе руки на коліна; його великі кісточки на пальцях аж побіліли.— Ну, ми, здається, потрапили у збіса серйозну фінансову халепу.

Не знаю, якою мала бути моя реакція: шок, спроби втішити, розчарування? Батьки ніколи не розповідали мені про свої проблеми. Я й не думаю, що вони в них особливо часто траплялися.

— Факт полягає в тому, що ми були безвідповідальними,— провадить Мерібет.— Останні десять років ми жили так, наче продовжуємо заробляти, як двадцять років тому, а це не так. Ми навіть половину того не заробляли, але жили, заплющуючи на це очі. Ми були... оптимістичні, саме це слово може підійти. Ми продовжували вірити, що наступна книжка про Емі стане справжнім хітом, але цього не сталося. І ми й далі приймали необдумані рішення. Ми робили безвідповідальні інвестиції. Ми безвідповідально витрачали. А тепер...

— Ми фактично банкрути,— ошелешує мене Ренд.— І наш будинок, і цей будинок — під заставою.

Я думала — я вважала — що батьки одразу розплатилися за цей будинок. Я навіть не уявляла, що вони взяли його у кредит. Я відчуваю біль сорому, бо справді захищена від світу, як і казав Нік.

— Як я вже казала, ми припустилися деяких дуже серйозних помилок,— каже Мерібет.— Нам варто написати книжку під назвою «Неймовірна Емі та регульована ставка за іпотекою». Ми завалимо всі тести. Станемо повчальною історією. Подругою Емі — Венді-Яка-Хоче-Все-Й-Одразу.

— Гарі-Який-Ховає-Голову-В-Пісок,— додає Ренд.

— То що буде далі? — цікавлюся я.

— Ну, це повністю залежить від тебе,— каже тато. Мама дістає з сумки власноруч зроблений буклет і кладе його на столі перед нами. Таблиці, графіки та кругові діаграми, створені на домашньому комп'ютері. Боляче уявляти, як батьки сліпають над посібником користувача, намагаючись зробити свою пропозицію привабливою для мене.

Мерібет починає презентацію.

— Ми хочемо запитати, чи можемо позичити трохи грошей з твого трасту, доки не з'ясуємо, як жити далі.

Мої батьки сидять навпроти нас, наче двоє нетерплячих студентів, які сподіваються отримати своє перше стажування. Татове коліно підскакує, аж доки мама ніжно не кладе на нього пальці.

— Ну, трастовий фонд — це ваші гроші, тож, звісно, ви можете звідти позичити,— кажу я. Я просто хочу закінчити цю розмову: не можу дивитися на повні надій обличчя моїх батьків.— Яка сума може знадобитися вам, щоб усе виплатити та хоч якийсь час почуватися комфортно?

Батько не підводить погляду. Мати глибоко зітхає.

— Шістсот п'ятдесят тисяч,— повідомляє вона.

— О.

Це все, на що я спроможна. Це майже всі наші гроші.

— Емі, може, нам з тобою варто обговорити...— починає Нік.

— Ні, ні, ми можемо це собі дозволити,— кажу я.— Лише зганяю по чекову книжку.

— Взагалі-то,— втручається Мерібет,— якби ти могла завтра перевести ці кошти на наш рахунок, це було б найкращим варіантом. Інакше на них доведеться чекати десять днів.

Саме цієї миті я розумію, що вони в серйозній біді.

Нік Данн Минуло два дні

Я прокинувся на розсувному дивані у номері Елліотів. Повністю розбитий. Вони наполягли, щоб я зостався на ніч. До мого будинку ще не дозволяють заходити, а вони наполягали з таким самим напором, як одного разу наполягали на оплаті чеку в ресторані: гостинність — наче люта сила природи. «Ти мусиш дозволити нам це зробити». Тож я піддався. Я цілу ніч крізь двері спальні слухав їхнє хропіння. Одне було рівномірне та глибоке — здоровий сон лісоруба. Друге — утруднене й аритмічне, наче людині сниться, як вона тоне.

Я завжди можу вимкнутися, наче світло. Лише накажу собі спати, складу руки під щоку, наче для молитви, і — вжик! — глибоко засинаю, як малюк після мікстури, а моя безсонна дружина крутиться поруч. Та вчора ввечері я почувався, наче Емі: мозок не зупиняв роботи, а тіло було на межі. Більшу частину часу я був людиною, якій зручно у власній шкірі. Ми з Емі вмостимося дивитися телевізор, я просто розтану, наче віск, а дружина постійно крутися й сіпається біля мене. Я колись запитав: може, в неї синдром неспокійних ніг. Тоді якраз крутили рекламу цієї хвороби, акторів показували дуже занепокоєними: вони трусили свої литки й масажували стегна. Емі відповіла на це: «У мене синдром неспокійного усього».

Я дивився, як стеля в номері Сіріє, потім рожевіє, потім жовтіє, і нарешті підвівся, щоб подивитися, як сонце знову сліпить очі з того боку річки, наче досягло третього ступеня яскравості. Потім — дзинь! — у голові вигулькнули імена. Гіларі Генді. Таке миле ім'я, а звинувачують її у таких неприємних діях. Дезі Коллінгз — колишній маніяк, що живе за годину їзди звідси. Я зголосився сам ними зайнятися. Нині ера зроби-все-сам: медичне забезпечення, житло, поліцейське розслідування. Заходь в інтернет і сам там колупайся, бо у всіх забагато роботи й недостатньо кадрів. А я ж був журналістом. Понад десять років брав інтерв'ю і розкривав людей. Мені це під силу, а Мерібет з Рендом теж згодні. Було приємно дізнатися, що вони й досі мені довіряють — довіряють чоловікові під легкою хмарою підозр. Чи дурю я себе, вживаючи слово «легка»?

«Дейз-Інн» пожертвував порожню бальну залу на потреби штабу операції «Знайдемо Емі Данн». Вона була непривітна: місце з коричневими плямами й законсервованими запахами, але на світанку Мерібет узялася за її перетворення: пилососити, протирати пил, розставляти стенди з буклетами й телефони, повісила на стіні великий портрет Емі. На ньому в Емі був спокійний упевнений погляд очей, що завжди за тобою стежать: було схоже на світлину для президентської кампанії. Коли Мерібет закінчила, вся кімната аж дзвеніла від діловитості: то був наполегливий оптимізм політика, який пасе задніх, але має істинних послідовників, що відмовляються здаватися.

Десь після десятої ранку нагодилася Боні з притиснутим до вуха телефоном. Вона поплескала мене по плечу й почала копирсатися у принтері. Купками підходили волонтери: Го й півдесятка друзів нашої матінки. П'ятеро сорокарічних жінок, усі одягнені в капрі, наче репетирують танцювальне шоу. Дві з них — худі, біляві, засмаглі — змагалися за лідерство, а інші бадьоро погодилися на другорядні ролі. Вони були групкою крикливих світловолосих бабусь, кожна з яких намагається перекричати іншу, кілька з них писали комусь повідомлення. Такі собі старенькі з незбагненною кількістю енергії, з таким молодецьким запалом, аж ти запитуєш себе, чи не хизуються вони ним. Чоловік прийшов лише один — гарний на вигляд і мого віку, добре одягнений, сам: він не розумів, що його поява вимагала пояснень. Я спостерігав за Самотнім Типом, поки він крутився біля випічки й зиркав на портрет Емі.

Боні розібралася з принтером, ухопила кекс у формі мозку й підійшла до мене.

— А ви наглядаєте за волонтерами? — запитав я.— Ну, на той раз, якщо це...

— Особа, яка виявляє підозрілий інтерес? Безперечно.

Вона відламала краєчок кексу й закинула в рот. Приглушила голос.

— Але, якщо чесно, то серійні вбивці дивляться ті самі телешоу, що й ми. Вони знають, що ми знаємо, що вони полюбляють...

— ...приєднуватися до розслідування.

— Саме так, ага,— кивнула вона.— Тож вони обережні щодо таких речей. Але так, ми просіюємо усіляких диваків, щоб переконатися, що вони лише диваки.

Я звів брову.

— Ну, от ми з Гілпіном кілька років тому вели справу Кайли Гольман. Кайла Гольман?

Я похитав головою: ніколи не чув.

— Хай там як, у таких ситуаціях ти завжди бачиш різних упирів. А ще стережіться оцих двох...— Боні тицьнула на двох гарненьких сорокарічних жіночок.— Бо вони дуже схожі на таких, які можуть занадто захопитися втішанням стурбованого чоловіка.

— Ой, та ну...

— Ви здивуєтеся. Вродливий чоловік, як ви... Таке трапляється.

Саме тоді одна з жінок — білявіша й худіша — озирнулася на нас, зачепилася поглядом і посміхнулася мені найніжнішою і найскромнішою посмішкою, а потім нахилила голову, наче кицька, що чекає, щоб її погладили.

— Хоча вона добряче попрацює: вона буде Маленькою Пані Роботягою,— розповіла Боні.— Тож це добре.

— А чим закінчилася справа Кайли Гольман? — запитав я.

Вона похитала головою: ні.

З'явилися ще чотири жінки, обмінюючись між собою пляшкою засобу від засмаги, втираючи його на свої відкриті руки, плечі та носи. Кімната пахла кокосами.

— До речі, Ніку,— мовила Боні.— Пам'ятаєте, я питала, чи має Емі якихось друзів у місті... Як щодо Ноель Готорн? Ви про неї не згадували. Вона залишила нам два повідомлення.

Я тупо на неї подивився.

— Ну, Ноель з вашого кварталу? Матір трійняток?

— Ні, вони не подруги.

— О, кумедно. Вона однозначно думає протилежне.

— З Емі таке буває часто,— сказав я.— Вона раз поговорить з людиною, а та вже присмоктується. Це лякає.

— Саме це сказали її батьки.

Я роздумував, чи варто прямо запитати у Боні про Гіларі Генді та Дезі Коллінгза. Потім вирішив цього не робити: буде краще, якщо я сам поведу атаку. Хотілося, щоб Ренд з Мерібет побачили мене в ролі героя. Я не міг забути той погляд Мерібет: «Поліція однозначно гадає, що це... місцевий злочин».

— Людям здається, що добре знають її, бо в дитинстві вони читали книжки про Емі,— мовив я.

— Розумію,— кивнула Боні.— Люди хочуть вірити, що знають інших людей. Батьки хочуть вірити, що знають своїх дітей. Дружини хочуть вірити, що знають своїх чоловіків.

Минула ще година, і волонтерський центр почав нагадувати родинний пікнік. Заїхали навіть кілька моїх колишніх подруг — привітатися й познайомити з дітьми. Одна з маминих найкращих товаришок — Вікі — з'явилася зі своїми трьома онучками, сором'язливими близнючками у рожевому.

Онуки. Моя мама часто говорила про онуків, наче вони безсумнівно мали з'явитися. Коли вона купувала нові меблі, то пояснювала, що обрала саме ці, бо вони підійдуть, коли з'являться онуки. Всі її подруги вже їх мали. Одного разу ми з Емі запросили маму й Го, щоб відсвяткувати найуспішніший тиждень «Бару». Я оголосив, що у нас з'явилася причина для святкування, а мама зістрибнула зі свого стільця, розревілась і обійняла Емі, яка також почала ридати, бурмочучи з її задушливих обіймів: «Він має на увазі бар, він має на увазі бар». А потім мама намагалася вдавати, наче раділа саме через це. «Ще купа часу для дітей»,— утішаючи, сказала вона, знову викликавши в Емі сльози. А це було дивно, бо Емі вирішила, що не хоче дітей, і кілька разів підтверджувала це, але ці сльози подарували мені збочений промінчик надії на те, що плани можуть змінитися. Бо насправді часу залишилося не так уже й багато. Коли ми переїхали до Карфагена, Емі було тридцять сім. У жовтні їй буде тридцять дев'ять.

А потім я подумав: «Нам слід буде влаштувати таку собі липову вечірку абощо з приводу її дня народження, якщо це все на той час ще не закінчиться. Відзначити його, влаштувати якусь церемонію для волонтерів, медіа, щоб підживити увагу. Мені треба вдавати, що я не втрачаю надії».

— Приблудний син повертається,— промовив гугнявий голос, і я, озирнувшись, побачив поруч худючого чоловіка у розтягнутій футболці, який чухав довгі вуса, підкручені вгору.

Мій старий друг — Стакс Баклі — полюбляв називати мене «приблудним» сином, не знаючи ні того, що правильно говорити «блудний», ні значення цього виразу. Я так розумію, він вживав його як мудруватий синонім «придурка». Стакс Баклі — ім'я для бейсболіста, і саме ним Стакс мав стати, але в нього не було таланту, лише сильне бажання. Підростаючи, він був найкращим у місті, але цього виявилося недостатньо. Він отримав перший життєвий шок у коледжі, коли вилетів з команди, а далі все покотилося до біса. Тепер він перебивався на випадкових роботах і мав запальну вдачу. Він кілька разів заходив у «Бар», питаючи роботи, але хитав головою на кожне буденне завдання, запропоноване мною. Далі починав жувати внутрішній бік щоки, мовляв: «Та ну, чоловіче, що ще в тебе є, має бути ще-щось».

— Стаксе,— привітався я, оцінюючи, чи дружньо він сьогодні налаштований.

— Чув, що копи тут по-царському лажають,— сказав він, ховаючи руки під пахвами.

— Трохи зарано робити висновки.

— Ну ж бо, чоловіче, що це за дурні ледачі пошуки? Копи під час пошуків мерового собаки більше пахали.

Обличчя Стакса обгоріло на сонці; я відчув тепло, коли він нахилився ближче, а ще запах освіжувача для рота й жуйки.

— Чому нікого не затримали? У місті є достобіса людей, а не затримали жодного? Жоднюсінького підозрюваного? А як щодо хлопців з «Блакитного зошита»? Саме про це я й запитав у тої детективиці: як щодо хлопців з «Блакитного зошита»? Вона навіть не відповіла.

— Хто такі хлопці з «Блакитного зошита»? Банда?

— Хлопці, яких минулої зими звільнили з «Блакитного зошита». Без вихідної допомоги абощо. Ти ж бачив бездомних, які групками волочаться навколо міста, здаючись дуже, дуже сердитими? То, мабуть, хлопці з «Блакитного зошита».

— Я й досі не доганяю: «Блакитний зошит»?

— Ну, знаєш типографію «Рівер-Веллі»? На околиці міста? Вони друкували блакитні зошити, в яких студенти коледжу писали есе чи іншу фігню?

— О, я не знав.

— Тепер усе друкують на комп'ютері, а чому б і ні, тож — бац! — бувайте, хлопці з «Блакитного зошита».

— Господи, усе місто закривається,— промимрив я.

— Хлопці з «Блакитного зошита» пиячать, торгують наркотою, приколупуються до інших. Ну, вони це й раніше робили, але завжди вміли вчасно зупинитися, бо щопонеділка поверталися на роботу. Тепер вони мають необмежену свободу.

Стакс вишкірив щербаті зуби. У його волоссі виднілися плями від фарби; ще зі школи його літнім підробітком було фарбування будинків. «Я спеціалізуюся на оздобленні»,— скаже він і чекає від тебе реакції на жарт. Якщо ж ти не смієшся, тоді вже починає пояснювати.

— То копи вже були в торгівельному центрі? — запитав Стакс.

Я збентежено потиснув плечима.

— Дідько, чоловіче, хіба ти не був репортером?

Стакса завжди бісила моя попередня професія, наче то була брехня, що занадто довго не виходила на світло.

— Хлопці з «Блакитного зошита» створили в тій будівлі власне місто. Оселилися там. Торгують наркотою. Поліція інколи їх виганяє, але ті чмирі завжди повертаються наступного дня. Коротше, я так і сказав тій детективиці: «Обшукайте клятий торгівельний центр». Бо кілька з них зґвалтували там дівчину десь місяць тому. Ну, бо коли збирається гурт озлоблених хлопів, то для жінки на їхньому шляху справи кепські.

Дорогою до місця, де були призначені пообідні пошуки, я зателефонував Боні й почав тараторити, тільки-но вона підняла слухавку.

— Чому не обшукують торгівельний центр?

— Ніку, його вже обшукують. Ми саме зараз відпровадили туди копів.

— Ой. Добре. Бо мій приятель...

— Стакс, я знаю, я його знаю.

— Він розповідав про всілякі...

— Про хлопців з «Блакитного зошита», я знаю. Повірте, Ніку, ми все тримаємо під контролем. Хочемо знайти Емі так само сильно, як і ви.

— Гаразд... е-е-е... дякую.

Притлумивши свій праведний гнів, я заковтнув величезну порцію кави й поїхав до відведеної мені території. В другій половині дня мали обшукати три точки: пірс для човнів Галлі (більш відомий, як Місце-Де-Нік-Сидів-Того-Самого-Ранку-Ніким-Не-Помічений), ліс біля річки Міллер-Крік (який і лісом неможливо назвати: з того боку річки вже видно фастфуди) і Волкі-парк — природний заповідник з місцями для скелелазіння та стежками для кінних прогулянок. Мене скерували до Волкі-парку.

Коли я приїхав, місцевий офіцер уже спілкувався з гуртом десь із дванадцяти людей. Усі вони мали міцні ноги у вузьких шортах, а ще окуляри і капелюхи, на носах — засіб від засмаги. Було схоже на день відкриття літнього табору.

Також приїхали журналісти з двох телеканалів, щоб зняти репортаж для місцевих новин. Це були вихідні на День Незалежності; повідомлення про Емі втиснуть між новинами з ярмарку штату та святковими кулінарними поєдинками. Один зелений репортер усе крутився навколо мене, засипаючи безглуздими запитаннями. Моє тіло відразу закам'яніло, наче у воскової ляльки, бо увага знову була прикута до «стурбованого» обличчя, що вигляд мало неприродній. У повітрі смерділо кінським гноєм.

Незабаром репортери попленталися по доріжках за волонтерами. (Як добрий репортер, наскочивши на дуже підозрілого чоловіка зниклої жінки, може просто піти геть? Таке зробить лише поганий малооплачуваний журналіст, якого залишили на посаді після звільнення усіх нормальних). Юний коп у формі наказав мені стояти (отут!) біля розгалуження кількох стежок, де неподалік була дошка оголошень з купою стародавніх флаєрів, на якій повісили повідомлення про зникнення Емі: моя дружина дивилася на нас із фото. Сьогодні вона увесь день мене переслідує.

— Що я маю робити? — запитав у офіцера я.— Стоячи тут, я почуваюся безглуздо. Хочеться якось діяти.

Десь у лісі сумно заіржав кінь.

— Ніку, нам дуже потрібно, щоб ви були саме тут. Просто виявляйте привітність і заохочуйте людей,— сказав він і показав на яскраво-помаранчевий термос біля мене.— Пропонуйте воду. І спрямовуйте усіх до мене.

Він розвернувся й пішов до стайні. Мені дійшло, що мене навмисно відсторонюють від можливого місця злочину. Я не був певен, що це все означало.

Я стояв там без діла, вдаючи, що зайнятий кулером, аж тут підкотив запізнілий бездоріжник — червоний, наче лак для нігтів. З нього вивалилися сорокарічні жіночки зі штаб-квартири. Найвродливіша з них — та, яку Боні записала у вболівальниці, зібрала волосся у хвостик, щоб одна з подружок могла побризкати її спреєм від комах. Жінка майстерно відмахувалася від токсичної хмари. Вона ненароком зиркнула на мене. Далі відійшла від подружок, розпустила волосся і рушила до мене, озброївшись вразливою співчутливою усмішкою. Усмішкою під назвою «Мені так шкода». Велетенські карі очі, немов у поні; рожева блуза ледь доходить до випрасуваних білих шортів. Високі підбори, завите волосся, золоті круглі сережки. «Оце,— подумав я,— так потрібно одягатися для пошуків. Прошу, леді, не розмовляйте зі мною».

— Привіт, Ніку, я — Шона Келлі. Мені так шкода,— надмірно гучно мовила вона: заревіла, наче зачарована збуджена ослиця. Простягнула руку — і я відчув напад тривоги, побачивши, як її подруги почимчикували стежкою, грайливо озираючись на нас, наче на парочку.

Я запропонував усе, що мав: подяку, воду, ніяковість. Шона навіть не збиралася йти, хоча я й дивився лише вперед, у напрямку стежки, на якій зникли її подруги.

— Ніку, сподіваюся, у вас є друзі чи родичі, які підтримають у такий важкий час,— відбиваючись від ґедзя, сказала вона.— Чоловіки забувають про себе дбати. Вам потрібне добре харчування.

— Переважно я харчувався холодними м'ясними нарізками, ну знаєте — швидко й просто.

Я ще й досі відчував у горлі смак салямі, зі шлунку піднімалася печія. Я згадав, що ще з ранку не чистив зуби.

— Ох ви бідненький. Ну, холодні нарізки однозначно не підходять,— вона похитала головою, золоті кружальця виблискували на сонці.— Вам потрібно підтримувати сили. Але вам дуже пощастило, бо я готую смачнючий курячий пиріг «Фріто». А знаєте? Я його спечу й привезу завтра у волонтерський центр. Ви зможете розігріти його у мікрохвильовці, коли захочете смачної теплої страви.

— Ой, це вже занадто, дійсно. З нами все гаразд. Справді.

— А буде краще після справжньої їжі,— поплескала мене по руці вона.

Я мовчав. Вона спробувала інший підхід.

— Я дуже сподіваюся, що ця ситуація не має нічого спільного з... нашою проблемою з бездомними,— запищала жінка.— Присягаюсь, я подавала скаргу за скаргою. Один з них ще минулого місяця вдерся у мій сад. Спрацював детектор руху, тож я визирнула з вікна, а там він: сидить на землі й поглинає помідори. Жує їх, наче яблука, обличчя й футболка вкриті соком і насінням. Я намагалася його відлякати, але чолов'яга набрав собі принаймні двадцять помідорів, перш ніж утекти. Вони і так були на межі — ті хлопці з «Блакитного зошита». Більше нічого не вміють.

Я відчув раптову спорідненість із працівниками «Блакитного зошита». Уявив, як заходжу до їхнього похмурого табору, розмахуючи білим прапором: «Я — ваш брат, я теж колись був дотичний до друку. Комп'ютери і в мене забрали роботу».

— Ніку, тільки не кажіть, що ви занадто молодий, щоб пам'ятати «Блакитний зошит»,— загравала Шона. Вона тицьнула пальцем мені під ребра, аж я підстрибнув вище, ніж треба.

— Я такий старий, що забув про «Блакитний зошит», аж доки ви не нагадали.

Вона зареготалася.

— Скільки вам — тридцять один, тридцять два?

— Радше тридцять чотири.

— Малюк.

Якраз тоді притупцяла енергійна трійця літніх жіночок: одна захопилася своїм телефоном, усі жінки були одягнені в цупкі полотняні садові спідниці, кеди й майки, що відкривали їхні обвислі руки. Вони кивнули мені з повагою, а потім зневажливо огледіли Шону. Ми були схожі на пару, яка влаштувала пікнік на подвірні. Ми виглядали недоречно.

«Шоно, прошу, забирайся геть»,— подумав я.

— То про що я, ці бездомні можуть бути дуже агресивні, небезпечні для жінок,— сказала Шона.— Я нагадала про це детективу Боні, але, здається, я їй не подобаюся.

— Чому ви так вирішили?

Я знав її відповідь наперед — мантру всіх привабливих жінок.

— Я не дуже подобаюся жінкам,— знизала плечима вона.— Таке трапляється. А Емі мала... має багато подруг у нашому місті?

Чимало жінок, переважно подруг моєї мами чи Го, запрошували Емі на засідання книжкових клубів, вечірки дистриб'юторів косметики «Амвей», дівич-вечори у гриль-барі «Чиліз». Емі передбачувано відмовляла всім, сходила тільки на декілька — і їй страшенно не сподобалося: «Ми замовили мільйон якихось ушкварених страв і пили коктейлі з морозива».

Шона не зводила з мене погляду, бажаючи дізнатися щось про Емі, бажаючи приєднатися до клубу вродливих жінок, як моя дружина, яка, до речі, зненавиділа б її.

— Гадаю, у неї була однакова з вами проблема,— відрізав я.

Вона посміхнулася.

«Забирайся, Шоно».

— Важко прижитися у новому місті,— не вгавала вона.— Що старший стаєш, то важче знайти друзів. Ви з нею однолітки?

— Їй тридцять вісім.

Це, здається, її задовольнило.

«Та заберися ж ти звідси».

— Розумний чоловік надає перевагу старшим жінкам.

Посміхаючись, вона вийняла мобілку зі своєї зеленкувато-жовтої сумки.

— Йди-но сюди,— сказала вона й обхопила мене рукою за талію.— Подаруй мені широку посмішку, наче після курячого пирога «Фріто».

Тієї миті я хотів її ляснути, вибити її сліпоту до всього, крім неї самої, її дівчачість. Ця дамочка намагалася підняти свою самооцінку за рахунок чоловіка, у якого зникла дружина. Я проковтнув свою лють, спробував відмотати емоції назад, спробував усе виправити і бути милим, тож механічно посміхався, поки вона, притиснувшись обличчям до моєї щоки, клацнула фото на телефон; клацання телефону, що мало зімітувати клацання фотоапарату, привело мене до тями.

Вона розвернула телефон, і я побачив два обгорілі на сонці обличчя, притиснуті одне до одного. Ми посміхалися, наче були на побаченні посеред бейсбольної гри. Роздивляючись свою підлесливу посмішку, свої примружені очі, я подумав: «Я б зненавидів цього хлопця».

Емі Елліот-Данн 15 вересня 2010 року

Запис у щоденнику

Я пишу це ще десь у штаті Пенсильванія. Південно-західний куток. Мотель біля траси. Наша кімната виходить на стоянку, і якщо визирнути з-за цупких бежевих фіранок, то можна побачити, як за вікном снують під яскравими ліхтарями люди. Це одне з тих місць, де люди снують. У мене знову депресія. Забагато подій, і занадто швидко, і тепер я у південно-західній Пенсильванії, а мій чоловік зухвало насолоджується сном посеред пакетиків з чипсами й цукерками, які купив у торгівельному автоматі в кінці коридору. Вечеря. Він злиться на мене, бо не можу його як слід підтримати. Я гадала, що граю досить переконливо: ура, нова пригода! Але, мабуть, ні.

Тепер, коли я оглядаюся на ті події, то ми немов чогось чекали. Наче ми з Ніком сиділи під велетенським звуконепроникним вітрозахисним ковпаком, а потім він перевернувся — і треба щось робити.

Два тижні тому ми ще перебували у нашому звичному безробітному стані: частково одягнені, знудьговані, готувалися мовчки поглинати сніданок, який ми розтягували, встигаючи прочитати цілу газету. Навіть читали додаток для автомобілістів.

О десятій ранку дзвонить телефон Ніка, і я з його голосу розумію, що це Го. Він говорить енергійно, по-хлоп'ячому. Нік завжди так з нею говорить. Він і зі мною теж так колись спілкувався.

Він прямує до спальні й зачиняє двері, залишивши мене стояти з двома свіженькими тарілками щойно приготованих яєць «бенедикт». Я ставлю його тарілку на стіл і сідаю навпроти, міркуючи, чи варто почекати зі сніданком. На його місці я, гадаю, попросила би починати їсти без мене або підняла палець: «Почекай хвилинку». Я би потурбувалася про свого партнера, свого чоловіка, який залишився на кухні з тарілками їжі. Я почуваюся погано, думаючи таке, бо вже незабаром чую схвильований шепіт, і журливі зойки, і ніжні запевнення, тож починаю думати, що, може, у Го з'явилися якісь проблеми з хлопцями. Го часто розриває стосунки. Навіть після тих розривів, які вона сама ініціює, Нік має її втішати.

Тож коли Нік виходить, у мене на обличчі гримаса «Бідненька Го», а яйця вже затверділи на тарілці. Я бачу його і розумію, що проблема не лише з Го.

— Моя мама,— сідаючи, починає він.— Дідько. У мами рак. Четверта стадія, і метастази пішли в печінку й кістки. А це погано, а це...

Вік кладе голову на руки, а я підходжу й обнімаю його. Коли він підводить погляд, то навіть не плаче. Повністю спокійний. Я ніколи не бачила, щоб мій чоловік плакав.

— Це вже занадто для Го, на додачу до батькового Альцгеймера.

— Альцгеймер? Альцгеймер? Відколи це?

— Ну, вже давно. Спочатку лікарі гадали, що це якесь раннє слабоумство. Але це більше, це гірше.

Тієї миті я думаю, що в наших стосунках щось негаразд, можливо, цього вже й не виправити, якщо мій чоловік навіть не думав нічого мені розповідати. Інколи мені здається, що це якась його особиста гра, якийсь неоголошений конкурс на непроникність.

— Чому ти нічого мені не розповів?

— Я не дуже люблю розмовляти про батька.

— Однак...

— Емі, будь ласка.

Він дивиться так, наче я верзу дурниці: він настільки переконаний, що я верзу дурниці, що я вже сама не впевнена.

— Але тепер... Го каже, мамі необхідна буде хіміотерапія, але... після того їй буде дуже, дуже погано. Їй потрібна буде допомога.

— То, може, нам варто почати шукати для неї доглядальницю? Медсестру?

— Її медична страховка цього не покриє.

Він дивиться на мене зі схрещеними руками, і я вже знаю, що це виклик: ми б мали запропонувати платити за доглядальницю, а ми не можемо платити, бо я віддала свої гроші батькам.

— Ну гаразд, любий,— кажу я.— То що ж ми робитимемо?

Ми стоїмо навпроти одне одного — з'ясовуємо стосунки, наче ми вже почали сваритися, а я й не знала. Я тягнуся до нього, а Нік лише дивиться на мою руку.

— Нам доведеться переїхати назад,— недобрим поглядом дивиться на мене він, розширивши очі. Ворушить пальцями, наче намагається струсити щось липке.— Витратимо рік, але вчинимо правильно. У нас немає роботи, немає грошей, нас нічого тут не тримає. Навіть ти мусиш це визнати.

— Навіть я мушу?

Наче я вже сперечаюся. Я відчуваю напад гніву, який намагаюся притлумити.

— Саме це ми й зробимо. Ми вчинимо правильно. Хоч раз допоможемо моїм батькам.

Ну звісно, саме так ми й мали вчинити, і, певна річ, якби він поставив питання не так, наче я йому ворог, то жодних нарікань би не виникло. Але Нік вийшов зі спальні, вже сприймаючи мене як проблему, що потребує вирішення. Він сприймав мене як жовчний голос, який потрібно придушити.

Мій чоловік — найвідданіший чоловік на планеті, але до певного моменту. Я була свідком, як його очі буквально темніли, коли йому здавалося, що його зрадив друг, навіть якщо це був близький і давній друг, а потім ім'я цієї людини більше ніколи не згадувалося. І в ту мить він подивився так, наче й мене за потреби можна викинути з життя. Той погляд аж налякав мене.

Отож, я швиденько і без особливих роздумів вирішила, що ми їдемо з Нью-Йорка. Ми переїжджаємо у Міссурі. Ми житимемо в будинку біля річки. Це якийсь сюрреалізм, а я не з тих, хто зловживає словом «сюрреалізм».

Знаю, що все буде гаразд. Просто це так далеко від моїх уявлень! Від того, яким я уявляла своє життя. Не те щоб це погано, просто... якби мені дали мільйон шансів угадати, куди мене занесе життя, то я ніколи б не здогадалася. Мене це непокоїть.

Пакування — це міні-трагедія. Нік рішучий і винуватий, його вуста стиснені в тонку лінію, він усе робить, намагаючись не дивитися на мене. Вантажівка кілька годин стоїть біля будинку, блокуючи рух транспорту на нашій вузенькій вуличці, блимаючи фарами — небезпека, небезпека, небезпека. Тим часом Нік ходить сходами туди-сюди, сам собі помічник, носить коробки з книжками, коробки з кухонним начинням, стільці, столики. Ми беремо з собою вінтажну софу — наш широкий, довгий, м'який диван, якого мій тато називає домашнім улюбленцем. Ми не можемо ним натішитися. Це буде останнє, що ми запакуємо — марудна й незручна робота для двох. Спустити цю масивну річ по сходах («Почекай, мені треба відпочити. Підніми лівий кут. Повільніше, ти рухаєшся занадто швидко. Обережно, мої пальці, мої пальці!») стане нашою власною дуже необхідною командною вправою. Після софи ми зайдемо до фастфуду за рогом — купимо бутерброди, щоб з'їсти в дорозі, й холодну содову.

Нік дозволяє мені взяти софу, але решта громіздких меблів залишиться у Нью-Йорку. Один з Нікових друзів отримає ліжко: заїде пізніше до нашого порожнього будинку, де залишаться лише порохи і кабелі, й забере його. Потім він житиме своїм нью-йоркським життям на нашому нью-йоркському ліжку, жеручи китайську їжу о другій ночі, а ще займатиметься ледачим захищеним сексом з п'яненькими горластими піарницями.

Наш будинок окупує галаслива подружня пара адвокатів, які безсоромно й нахабно радіють через цю ринкову угоду. Я їх ненавиджу.

Поки роблю одну ходку з речами, Нік встигає виволокти аж чотири оберемки. Я рухаюся повільно, човгаючи, наче болять кістки і накриває гарячкова слабкість. Усе справді болить. Нік пролітає повз мене, ходячи вгору і вниз, насуплюється й кидає мені: «Все гаразд?» — і продовжує рух, не дочекавшись відповіді, залишаючи мене з роззявленим ротом — як мультяшного персонажа з чорною діркою на обличчі. У мене все негаразд. Усе покращиться, але не зараз. Я хочу, щоб чоловік мене пригорнув, заспокоїв, поняньчився хоч недовго. Лише секундочку.

Нік розставляє у вантажівці коробки. Пишається своїми пакувальними навичками. Він є (був) пакувальником, посудомийником, заготівельником святкових подарунків. На третій годині стає зрозуміло, що ми продали чи подарували забагато наших речей. Величезна печера вантажівки заповнена лише наполовину. Це дарує мені єдине сьогоднішнє задоволення — палке злісне задоволення, що коле в центрі шлунку, наче ртутне вістря. «Добре,— думаю я.— Добре».

— Ми можемо забрати ліжко, якщо ти дуже хочеш,— пропонує Нік, дивлячись повз мене на вулицю.— У нас достатньо місця.

— Ні, ти ж обіцяв його Воллі, то він і має його отримати,— манірно відповідаю я.

«Я був неправий». Просто скажи: «Я був неправий, мені шкода, заберімо ліжко. На новому місці тобі потрібне старе комфортне ліжко». Усміхнися мені й будь люб'язний. Будь люб'язний зі мною сьогодні.

Нік зітхає.

— Ну добре, Емі, якщо ти саме цього хочеш. Емі! Ти цього хочеш?

Він стоїть трохи задиханий, зіпершись на купу коробок, верхня з них підписана «Зимовий одяг Емі».

— Це востаннє я чую про це ліжко, Емі? Бо я пропоную його взяти. Я з радістю запакую для тебе ліжко.

— Як благородно з твого боку,— огризаюсь я, радше пирхаю: саме так я зазвичай огризаюся, це як бризки парфумів з розпилювача. Я боягузка. Я не люблю конфронтацій. Я піднімаю коробку й волочуся до сходів.

— Що ти сказала?

Я хитаю головою. Не хочу, щоб він бачив мої сльози, бо це розізлить Ніка ще більше.

За десять хвилин на сходах починає гупати — бах! бах! бах! Нік сам-один волочить нашу софу.

Коли ми виїжджаємо з Нью-Йорка, я навіть не можу озирнутися, бо у вантажівки немає дзеркала заднього огляду. В бокове дзеркало я дивлюся на обрій (на «маліючий обрій» — хіба не так пишуть у романах вікторіанської доби, де приречена героїня змушена покинути рідну домівку?), але жодна з гарних будівель — ні Крайслер, ні Емпайр-Стейт-Білдінг, ні Флатірон — так і не з'являються в тому невеличкому сяйливому прямокутнику.

Вчора ввечері заїхали мої батьки, подарували нам родинний годинник із зозулею, який я просто обожнювала в дитинстві. Ми втрьох ревіли й обіймалися, а Нік запхав руки до кишень і пообіцяв піклуватися про мене.

Він пообіцяв піклуватися про мене, та все одно якось лячно. Я почуваюся, наче щось піде погано, дуже погано і все стане набагато гірше. Я не почуваюся Ніковою дружиною. Взагалі почуваюся не людиною, а предметом, який запаковують і розпаковують, наче софу чи годинник із зозулею. Я — річ, яку можуть викинути у сміття, жбурнути у річку за потреби. Я більше не почуваюся справжньою. Я почуваюся так, наче можу зникнути.

Нік Данн Минуло три дні

Поліція не мала шансів знайти Емі, хіба що хтось захоче з цим допомогти. Це було очевидно. Обшукали всю зелень і всю брунатність: милі мулистої річки Міссісіпі, усі стежки й доріжки для піших прогулянок, усі наші латочки лісів. Якби Емі була жива, хтось мав би вже її повернути. Якби Емі була мертва, то природа мусила б її віддати. Це була очевидна істина, наче кислий присмак на кінчику язика. Я з'явився у волонтерському центрі та зрозумів, що всі інші теж це усвідомлюють. Над приміщенням витала млявість і відчуття поразки. Я безцільно добрів до закусок і спробував переконати себе щось з'їсти. Данська випічка. Я вирішив, що немає більш депресивної страви за данську випічку, бо вона вже приїхала черства.

— Я все одно думаю, що це має бути річка,— переконував свого приятеля один з волонтерів: вони обоє запихали випічку собі в роти брудними пальцями.— Тече одразу за будинком, хіба ж не найпростіший варіант?

— Тоді течія мала винести її на поверхню, чи тіло запливло б у шлюз.

— Ні, якщо її розрізали. Відрубали ноги, руки... тіло може дістатися аж Мексиканської затоки. Чи принаймні Туніки.

Я відійшов, поки вони мене не помітили.

За ломберним столом сидів мій колишній учитель — пан Колман. Він схилився над телефоном гарячої лінії, записуючи дані. Коли я потрапив йому на очі, він покрутив пальцем біля скроні, наче у когось не всі вдома, й показав на телефон. Він учора привітався зі мною такими словами: «Мою онучку збив п'яний водій, тож...» Ми незграбно перекинулися кількома словами й поплескали один одного по спині.

Задзвонив мій телефон — одноразовий. Я не міг знайти місце, де його зберігати, тож носив при собі. Я зробив один дзвінок і тепер мені передзвонювали, але я не міг відповісти. Вимкнувши телефон, я роззирнувся кімнатою, щоб переконатися, що Елліоти цього не помітили. Мерібет клацала на своєму «Блекберрі», потім витягнула його перед собою, щоб прочитати написане. Побачивши мене, вона підскочила й ринулася вперед, тримаючи мобілку перед собою, наче талісман.

— Скільки годин звідси до Мемфіса? — запитала вона.

— Трохи менше п'яти годин на авто. А що в Мемфісі?

— Гіларі Генді живе у Мемфісі. Ота шкільна переслідувачка Емі. Хіба це не дивний збіг?

Я не знав, що відповісти: не дивний?

— Ну, Гілпін теж мене відшив. «Ми не можемо санкціонувати витрати на розслідування подій двадцятирічної давності». Вилупок. Цей тип завжди поводиться так, наче я на межі істерики; він розмовляє з Рендом, наче мене й немає, повністю ігноруючи мене, наче мій чоловік має сам потім пояснювати речі своїй тупенькій дружині. Вилупок.

— Місто фактично збанкрутувало,— озвався я.— Вони, мабуть, справді не мають коштів на це, Мерібет.

— Ну, зате ми маємо. Я серйозно, Ніку, ця дівчина погубила всі клепки. І я знаю, що вона всі ці роки намагалася зв'язатися з Емі. Емі мені розповіла.

— Мені вона ніколи цього не казала.

— Скільки коштуватиме туди поїхати? П'ятдесят баксів? Гаразд. Ти поїдеш? Ти ж казав, що поїдеш. Будь ласка? Я не зможу викинути ці думки з голови, доки не знатиму, що хтось із нею розмовляв.

Я знав, що так і буде, бо її дочка, точно як мати, якщо вже починали хвилюватися, то не могла зупинитися. Емі могла увесь вечір колупати мізки через увімкнену плиту, навіть якщо не готувала цього дня. Чи замкнені двері? А я певен? Вона завжди вигадає найгірший можливий сценарій, та ще й з розмахом. Бо це завжди були не просто незамкнені двері, а й які-небудь поганці в нас удома, які чекали на неї, щоб зґвалтувати та вбити.

Я відчув, як на шкірі виступив піт, бо нарешті страхи моєї дружини втілились у життя. Уявіть жахливе задоволення знати, що всі ті роки хвилювання нарешті виправдалися.

— Ну звісно ж, я поїду. І зупинюся у Сент-Луїсі, щоб побачити ще й того другого — Дезі. Домовилися.

Я розвернувся і почав свій драматичний вихід, здолав двадцять футів — і раптом на шляху з'явився Стакс, досі заспаний.

— Чув, що копи вчора обшукали торгівельний центр,— мовив він, чухаючи щелепу.

В другій руці він тримав неторканий глазурований пончик. У передній кишені його робочих штанів виднілися обриси бублика. Я мало не пожартував: «То випічка в твоїй кишені, чи то...»

— Так. Нічого.

— Вчора. Вони пішли туди вчора, вишкребки.

Він пригнувся, роззирнувся, наче боявся, що його можуть почути. Нахилився ближче до мене.

— Потрібно йти вночі, саме тоді вони там. Удень вони біля річки чи ходять махають прапорами.

— Махають прапорами?

— Ну, знаєш, сидять біля виїздів на трасу з цими плакатами: «Викинули з роботи, будь ласка, допоможіть, потрібні гроші на пиво» абощо,— оглядаючи кімнату, розповів він.— Махають прапорами, чоловіче.

— Гаразд.

— А вночі вони у торгівельному центрі,— сказав він.

— Ну, то ходімо туди сьогодні вночі,— запропонував я.— Ти, і я, і ще хлопці.

— Джо і Майкі Гіллсеми,— вирішив Стакс.— Вони погодяться.

Брати Гіллсеми були на три й чотири роки старші за мене, міські задираки. Ці хлопці народжені без почуття страху й не відчувають болю. Селюки, які все літо ходили в шортах, качали ноги, грали у бейсбол, пили пиво, приймали дивні виклики: заїхати на скейтборді у дренажну канаву, залізти на водонапірну башту голяка. Тож якщо зустрінеш цих хлопців з шаленими очима якогось нудного суботнього вечора, то точно щось трапиться, мабуть, нічого хорошого, але щось буде. Ну звісно, Гіллсеми на таке погодяться.

— Добре,— підтвердив я.— Підемо вночі.

Мій одноразовий телефон знову задзвонив у кишені. Ця штука таки не вимкнулася. Він знову задзвонив.

— Ти відповіси чи як?

— Та ні.

— Та мусиш відповідати на кожен дзвінок, друже. Ти справді мусиш.

Решта дня була вільною. Не планувалося ніяких пошуків, не треба було більше флаєрів, усі телефони були зайняті. Мерібет почала відсилати волонтерів додому: вони просто сновигали навколо, запихаючись їжею та нудячись. Я підозрював, що Стакс пішов з половиною столу в своїх кишенях.

— Щось чути від детективів? — запитав Ренд.

— Нічого,— відповіли ми з Мерібет.

— Це, може, й добре, правда? — з надією в очах мовив Ренд, а ми з Мерібет підіграли йому. «Так, звісно».

— Коли ти поїдеш у Мемфіс? — поцікавилась у мене вона.

— Завтра. Сьогодні вночі ми з друзями ще раз оглянемо торгівельний центр. Ми не вважаємо, що вчора його обшукали добре.

— Чудово,— вигукнула Мерібет.— Саме так і слід чинити. Ми підозрюємо, що минулого разу все було не як треба, тож зробимо все самі. Бо я просто... просто не дуже вражена тим, що зараз робиться.

Ренд поклав руку на плече дружини, засвідчуючи, що вже не раз чув ці слова і погоджувався з ними.

— Я б хотів приєднатися до вас, Ніку,— мовив він.— Сьогодні. Я б хотів приєднатися.

Ренд одягнув ніжно-блакитну сорочку для гольфу й оливкові штани, його волосся виблискувало, наче темний шолом. Я уявив, як він намагається потоваришувати з братами Гіллсемами, виконуючи один зі своїх трохи відчайдушних номерів — імітуючи хлопця з району: «Агов, я теж обожнюю перехилити кухоль доброго пива... а як там ваша спортивна команда?» Мені на щоки заздалегідь накотив ніяковий рум'янець.

— Звісно, Ренде. Звісно.

У мене залишалося ще з десять годин вільного часу. Машину мені погодилися повернути назад, її, мабуть, оглянули, пропилососили і зняли з неї відбитки. Тож я попросив, щоб до поліцейського відділку мене підкинула одна літня волонтерка, така метушлива бабуся, яка, здається, трохи нервувалася, сидячи в авті наодинці зі мною.

— Я лише підвезу пана Данна до поліцейського відділку, але повернуся максимум за півгодини,— повідомила вона одній зі своїх подруг.— Максимум за півгодини.

Гілпін не забрав друге повідомлення Емі як доказ: мабуть, його занадто захопила жіноча білизна. Я заліз у своє авто, відчинив дверцята, сів, чекаючи, поки тепло з вулиці заповнить салон, і перечитав другу підказку своєї дружини:

Мова йшла про Ганнібал у штаті Міссурі — дитячу домівку Марка Твена, де я працював улітку під час шкільних років, де я розгулював містом одягнений, як Гек Фіни, у старому солом'яному брилі та штучно зістарених джинсах і лукаво посміхався, заохочуючи людей відвідати крамничку морозива. Такий сюжет класно переповідати за обідом, ну, принаймні у Нью-Йорку, бо ніхто інший не міг таке переплюнути. Ніхто не міг сказати: «О так, я теж таке робив».

Згадка про кашкет була нашим з Емі невеличким жартом. Коли я вперше розповів Емі про свою роботу в ролі Гека Фінна, ми саме вечеряли в ресторані, розпивали вже другу пляшку вина, й Емі була чарівно п'яненька. Після вживання алкоголю у неї червоніли щоки та з'являлася величезна посмішка. Емі почала нахилятися над столом, наче я був магнітом. Вона все питала, чи залишилася та штука, чи вдягну я той кашкет для неї, а коли я запитав, чому, в ім'я всього святого, Емі думає, що Гекльбері Фіни міг носити кашкет, моя дружина голосно ковтнула і сказала: «Ой, я мала на увазі солом'яного бриля!» Наче це були два абсолютно взаємозамінні слова. Після цього, дивлячись теніс, ми завжди хвалили солом'яні спортивні брилі гравців.

Ганнібал був дивним вибором для Емі, однак не пам'ятаю, щоб нам там було особливо добре чи погано — ми просто відпочивали. Пам'ятаю, як ми вешталися там десь рік тому, тицяючи на речі, читаючи афіші та примовляючи: «Це цікаво»,— і погоджуючись: «Правда». Після цього я їздив туди сам (мою ностальгію так просто не придушиш), і тоді день видався чудовий, я широко всміхався і радів світу. З Емі все було тихо й механічно. Трохи ніяково. Пам'ятаю, як одного разу почав розповідати безглузду історію про дитячу екскурсію до Ганнібала і зрозумів, що її очі геть порожні. Усередині я так розізлився, що аж десять хвилин витратив, щоб лише заспокоїтися, бо в цей період нашого шлюбу я так звик злитися, аж це навіть приносило щось на кшталт задоволення. Наче обгризати кутикули: знаєш, що маєш зупинитися, що це не настільки добре, як здається, але все одно не можеш припинити. Та Емі, звісно ж, нічого цього не побачила на моєму обличчі. Ми просто продовжили прогулюватися і читати афіші, тицяючи на них.

Це був жахливий знак: нам настільки бракувало добрих спогадів після переїзду, що дружина була змушена обрати Ганнібал для свого полювання на скарби.

Я дістався до Ганнібала за двадцять хвилин, проїхав повз будівлю суду в стилі Золоченого століття, де тепер у підвалі продавали курячі крильця. Далі проминув кілька зачинених підприємств — зруйнованих комунальних банків і вимерлих кінотеатрів — і нарешті доїхав до річки. Я припаркувався на стоянці якраз біля Міссісіпі, навпроти річкового судна «Марк Твен». Парковка була безкоштовна. (Мене завжди приголомшувала новизна щедрості безкоштовної парковки). З ліхтарних стовпів байдуже звисали банери з сивочолим чоловіком — вони поскручувалися від спеки. Це був пустельно-спекотний день, але навіть попри це Ганнібал здавався тривожно тихим. Я прогулявся біля кількох блоків сувенірних крамниць: ковдри, предмети антикваріату й іриски,— і побачив ще більше оголошень про продаж. Будинок Беккі Тетчер зачинили на ремонт, який мали оплатити ще не зібраними грошима. За десять баксів можна було намалювати своє ім'я на білющому паркані Тома Соєра, але там було не надто людно.

Я сів на порозі замкненої крамниці. Раптом мені спало на думку, що я підвів Емі до кінця світу. Ми стали свідками закінчення певного стилю життя. Цю фразу я вживав лише щодо племен у Новій Гвінеї та аппалацьких склодувів. Рецесія знищила торгівельний центр. Комп'ютери знищили підприємство «Блакитний зошит». Карфаген фактично збанкрутував, його брат Ганнібал втрачав позиції перед яскравішими, бучнішими, казковішими туристичними принадами. Мою любу річку Міссісіпі нищили коропи, намагаючись проникнути до озера Мічиган. «Неймовірна Емі» занепала. Це був кінець моєї кар'єри, кінець кар'єри Емі, кінець мого батька і матері. Кінець нашого шлюбу. Кінець Емі.

З річки долинув примарний хрип пароплавної труби. Моя сорочка була вже на спині мокра від поту. Я змусив себе підвестися. Змусив себе придбати білет на екскурсію. Я пройшов наш з Емі маршрут, а в уяві дружина йшла поруч. Того дня теж було спекотно. «ТИ НЕЙМОВІРНИЙ». У моїй уяві вона гуляла біля мене і цього разу посміхалася. У животі в мене млоїло.

Я подумки пройшов з дружиною головною туристичною вулицею. Сивочола парочка зупинилася біля будинку Гекльбері Фінна, але всередину заходити вони не забажали. В кінці кварталу з «форда-фокуса» вийшов чолов'яга, одягнений, наче Твен — біле волосся, білий костюм. Він потягнувся, огледів порожню вулицю і завернув до піцерії. А от і наша кінцева точка біля оббитої вагонкою будівлі суду, де засідав батько Семюеля Клеменса, майбутнього Марка Твена. Спереду висіла табличка: «Дж. М. Клеменс, мировий суддя».

«Поцілуймося крадькома... вдаймо, наче ми щойно стрілися».

Емі, завдяки тобі все це легко та просто. Наче ти справді хотіла, щоб я їх знайшов і пишався собою. Так тримати — і я поб'ю свій рекорд.

Усередині нікого не було. Я став навколішки на запиленій підлозі й зазирнув під першу лаву. Якщо Емі залишала підказку в громадському місці, то завжди приклеювала її до внутрішнього боку речей, між оббивкою і пилом, і вона завжди обстоювала цей вибір тим, що нікому не до вподоби зазирати під низ. Під першою лавою нічого не виявилося, але під наступною звисав папірчик. Я підповз ближче й зірвав блакитний конверт Емі; на краю стирчав шматочок скотчу.

Я відчув, як моя душа скулилася. Емі використовувала полювання на скарби, щоб знову нас об'єднати. А вже було запізно. Вигадуючи ці підказки, вона навіть не уявляла, що в мене на думці. Чому, Емі, ти не могла зробити цього раніше?

Ми завжди все робили невчасно.

Я розгорнув наступну підказку, прочитав її, запхав у кишеню, а потім повернувся додому. Я знав, куди слід їхати, але ще не був до цього готовий. Не міг витримати ще один комплімент, ще одне добре слово від дружини, ще одну оливкову гілку миру. Мої почуття до неї занадто швидко змінювалися з лихих на ніжні.

Я повернувся до Го, посидів кілька годин у неї вдома, насолоджуючись кавою і перебираючи канали в телевізорі, стривожений і роздратований, просто вбивав час до того, як об одинадцятій по мене заїдуть.

Моя близнючка прийшла додому десь після сьомої години, якась пошарпана після зміни, проведеної на самоті. Її позирк на телевізор підказав мені, що його варто вимкнути.

— Чим сьогодні займався? — запитала вона, запаливши цигарку та всівшись за мамин старий ломберний столик.

— Організовував роботу волонтерського центру... а об одинадцятій ми поїдемо оглядати торгівельний центр,— озвався я. Не хотілося розповідати їй про підказку Емі. Я й так почувався винуватим.

Го дістала карти й розклала солітер, їхнє постійне ляскання по столу звучало як докір. Я почав міряти кімнату кроками. Сестра мене ігнорувала.

— Я дивився телевізор, щоб просто розвіятися.

— Я знаю, правда.

Вона перегорнула валета.

— Має бути якась робота і для мене,— сказав я, намотуючи кола у вітальні.

— Ну, ти за кілька годин оглядатимеш торгівельний центр,— нагадала Го, але далі не підбадьорювала. Вона перегорнула ще три карти.

— Судячи з твого тону, це просто марнування часу.

— О! Ні. Агов, усе варто перевіряти. Отого серійного вбивцю — Сина Сема — зловили завдяки штрафу за парковку, хіба ні?

Го була вже третьою людиною, яка про це згадала; мабуть, то така мантра, коли справа перетворюється на «висяк». Я сів навпроти неї.

— Я був недостатньо засмучений через Емі,— визнав я.— Я це знаю.

— Може, й так,— вона врешті на мене глянула.— Ти якийсь дивний.

— Гадаю, що замість панікувати я злився на неї. Бо останнім часом наші стосунки були жахливі. Я почуваюся, наче це якось неправильно — занадто хвилюватися, наче не маю на це права. Якось так.

— Ти був дивний, не брехатиму,— підтвердила Го.— Але це дивна ситуація.

Вона загасила цигарку.

— Байдуже, який ти зі мною. Лише будь обережний з усіма іншими, гаразд? Люди швидкі на присуд.

Вона продовжила розкладати свій солітер, але хотілося повернути її увагу до себе. Я повів розмову далі.

— Мені, мабуть, варто найближчим часом навідати батька,— мовив я.— Не знаю, чи варто розповідати йому про Емі.

— Ні,— сказала вона.— Не варто. Він ставився до Емі ще дивніше, ніж ти.

— Мені завжди здавалося, що, може, вона нагадує йому колишню дівчину, ну, ту, яка втекла. Потому як він...— я показав жестом «з'їхав» на позначення його Альцгеймера,— він став грубий і жахливий, але...

— Так, але водночас він наче хотів ще справити на неї враження,— підхопила сестра.— Такий собі дибілуватий дванадцятирічний хлопчисько у тілі шістдесятирічного козла.

— А хіба жінки не вважають усіх чоловіків дванадцятирічними хлопчиськами в серці?

— Це якщо серце для такого годиться.

Було вісім хвилин по одинадцятій вечора, Ренд чекав на нас під автоматичними дверима готелю, мружачи очі в темряву, щоб нас роздивитися. Гіллсеми були на своєму пікапі; ми зі Стаксом сиділи в кузові. Ренд підбіг до нас у своїх оливкових шортах для гольфу й футболці з емблемою коледжу Мідлбері. Він заскочив назад, навдивовижу легко вмостився на ковпаку для колеса і познайомився з усіма, наче був ведучим власного мобільного ток-шоу.

— Ренде, мені дуже прикро через Емі,— загорлав Стакс, а тим часом ми вилетіли з парковки з недоречно високою швидкістю і погнали трасою.— Вона така мила. Одного разу побачила мене за фарбуванням будинку, пітного як свиня, тож поїхала в маркет, придбала величезну пляшку шипучки та принесла аж на драбину.

Це була брехня. Емі настільки мало хвилював Стакс чи його комфорт, що вона б навіть не помочилася йому в кухлик.

— Це схоже на неї,— сказав Ренд, і мене пройняло недоречне, непорядне роздратування. Може, це був мій внутрішній журналіст, але факти є факти, і люди не повинні перетворювати Емі на обожнювану всіма найкращу подружку лише тому, що це емоційно доцільно.

— Мідлбері, га? — провадив Стакс, указуючи на Рейдову футболку.— У вас там збіса крута команда з регбі.

— Так і є,— знову посміхнувся Ренд, і вони зі Стаксом розпочали несподіване обговорення університетського регбі, перекрикуючи шум авто, вітер, ніч.

Тривало все це аж до торгівельного центру.

Джо Гіллсем припаркував свій пікап на розі універсаму «Мервінз» — велетенського наріжного каменю. Ми всі вистрибнули, розім'яли ноги, струсили сонливість. Ніч була задушлива й засріблена місяцем. Я помітив, що Стакс одягнув футболку — можливо, з іронією, а радше ні — з написом «Заощаджуйте газ, пердіть у банку».

— Отож, це місце й те, чим ми займемося, це збіса небезпечно. Просто не хочу брехати,— почав Майкі Гіллсем. Він поширшав за ці роки, став як його брат; вони тепер не лише груди собі накачали, але й усе інше. На двох вони мали п'ятсот фунтів ваги.

— Ми з Майкі якось сюди вже навідувалися — просто щоб... ну, не знаю... щоб побачити все на власні очі, й нам добряче всипали,— розповів Джо.— Тож сьогодні так просто не ризикуємо.

Він заліз у салон по довгу полотняну сумку і розстебнув її, щоб показати з півдесятка бейсбольних биток. Далі з серйозним обличчям почав їх роздавати. Дійшовши до Ренда, він завагався.

— Е-е-е... візьмете одну?

— О дідько, так, візьму,— загорівся Ренд, і всі кивнули та схвально посміхнулися, наче в теплому дружньому колі: молодець, старий.

— Ходімо,— мовив Майкі й повів нас попід стіною.— Біля «Спенсерза» будуть двері зі збитим замком.

Саме тоді ми проминули темні вікна взуттєвої крамниці, де моя мама працювала більшу частину мого життя. Я й досі пам'ятаю, яка вона була схвильована, коли вирішила подати заяву на роботу в найбільш неймовірному місці — в торгівельному центрі! Це було одного суботнього ранку, коли вона зібралася на ярмарок роботодавців у своєму яскраво-персиковому костюмі. Сорокарічна жінка в пошуках першої своєї роботи, яка повернулася додому з рум'янцем і посмішкою: «Ви навіть не уявляєте, який людний той центр, так багато різних крамниць!» І ніхто не знав, у якій вона зможе працювати. Мама подала заяви у дев'ять одразу! Крамниці одягу, і музики, і навіть дизайнерського попкорну. Коли вона за тиждень оголосила, що офіційно стала продавцем взуття, то діти були не в захваті.

«Тобі ж доведеться торкатися купи смердючих ніг»,— поскаржилася Го.

«Я познайомлюся з купою цікавих людей»,— виправила наша мама.

Я зазирнув у похмуре вікно. Приміщення було повністю порожнє, якщо не рахувати приладу для вимірювання розміру взуття, що безцільно валявся під стіною.

— Моя мама колись працювала тут,— розповів Ренду я, притримавши його біля себе.

— Що це було за місце?

— Тут було гарно, до неї добре ставилися.

— Я маю на увазі, що тут робили?

— А, взуття. Тут продавали взуття.

— Оце правильно! Взуття. Мені таке до вподоби. Те, що справді потрібне людям. А наприкінці дня ти знаєш, що зробив: продав взуття п'ятьом людям. Не те що письменництво, так?

— Данне, гайда!

Стакс зіперся на відчинені двері; інші вже зайшли всередину.

Коли ми увійшли, я сподівався занюхати запах торгівельного центру — порожнечу з контрольованою температурою. Натомість відчув запах старої трави та бруду — дух вулиці в приміщенні, де йому було не місце. Тут було задушливо, майже до нестями, наче тебе запхали в матрац. Троє з нас несли величезні похідні ліхтарі, їхнє світло вихоплювало приголомшливі образи. Це було передмістя після падіння комети, після нашестя зомбі, після винищення людства. На колись білій долівці скаженими колами відбилися сліди від коліщаток візків. Біля входу до жіночої вбиральні єнот гриз собачий корм, його очі виблискували, наче монетки.

Торгівельний центр був тихий; голос Майкі відлунював, наші кроки відлунювали, п'яний смішок Стакса теж відлунював. Ми точно не зможемо напасти неочікувано, якщо, звісно, саме напад у нас у планах.

Досягши центрального проходу, ми наче потрапили у повітряну кулю: чотири поверхи заввишки, а позаду перехрещуються ескалатори й ліфти. Ми всі зібралися біля висохлого фонтану й чекали, щоб хтось узяв на себе керівництво.

— Отож, хлопці,— непевно мовив Ренд,— який план? Ви всі знаєте це місце, а я — ні. Нам необхідно вирішити, як почати систематично...

Позаду почувся гучний металевий скрегіт. Почала підійматися решітка системи безпеки.

— Овва, он там один! — заволав Стакс. Він спрямував свій ліхтарик на чоловіка у розхристаному дощовику — той на повній швидкості вишмигнув з крамниці «Клер».

— Зупиніть його! — загорлав Джо і погнав за ним, гупаючи своїми тенісками по керамічній плитці.

Майкі мчав одразу ж за братом, не зводячи ліхтарика з незнайомця. Двоє братів лементували: «Та почекай ти, агов, чоловіче, ми тільки хочемо спитати». Чолов'яга навіть не озирнувся. «Я сказав — стій, сволото»! Бігун лишався мовчазним посеред того крику, тільки збільшив швидкість і рвонув коридором, Уявляючись і зникаючи у світлі ліхтарика, його дощовик маяв позаду, наче мантія. Потім спритник увімкнув акробата: перестрибнув через сміттєві баки, побалансував на краєчку фонтану і нарешті ковзнув під металеві ворота крамниці «Геп» та зник.

— Козляра!

Гіллсеми побуряковіли, наче перед інфарктом: навіть шия і пальці почервоніли. Вони по черзі силкувалися підняти решітку.

Я спробував їм допомогти, але метал не піднімався більш ніж на півфута. Я ліг на підлогу та спробував пропхнутися під воротами: п'яти, литки, а далі застряг.

— Ні, далі не йде,— хекнув я.— Чорт!

Я зіп'явся на ноги й посвітив ліхтариком у крамницю. Кімната була порожня, виднілася тільки купа вішалок посередині, наче хтось збирався їх підпалити.

— Усі крамниці на задах з'єднуються коридором, щоб можна було винести сміття та сходити в туалет,— сказав я.— Він, напевне, вже на тому боці будівлі.

— Ну, то ходімо на той кінець приміщення,— запропонував Ренд.

— Виходьте, засранці! — надривав горлянку Джо, він захилив голову і зажмурився. Його голос лунав по всій будівлі. Ми гуртом посунули далі, тягнучи битки, але тільки Гіллсеми використовували свої, щоб молотити ними по решітках і дверях, наче вони на військовому патрулюванні у надзвичайно небезпечній зоні бойових дій.

— Краще ви виходьте до нас, ніж ми прийдемо до вас! — гукав Майкі.— Ой, привіт!

Біля входу до зоокрамниці на кількох армійських ковдрах примістилися чоловік з жінкою, їхнє волосся промокло від поту. Майкі навис над ними, хекаючи й витираючи чоло. Це була сцена з військового фільму: зневірені солдати натикаються на безвинних селян — і коїться лихо.

— Якого біса вам тут треба? — запитав чоловік на підлозі. Він був виснажений, обличчя настільки худе й обвисле, що здавалося, наче воно тане. Сплутане волосся лежало на плечах, очі були скорботні й закочені: розіп'ятий Ісус. Жінка вигляд мала трохи кращий: пухкі руки й ноги, волосся масне, але розчесане.

— Ти — хлопець з «Блакитного зошита»? — запитав Стакс.

— Я вже давно не хлопець, відваліть,— склавши руки, пробурчав чоловік.

— Виявіть хоч трохи бісової поваги,— гаркнула жінка. Потім здалося, що вона от-от розреветься. Вона відвернулася від нас, вдаючи, наче роздивляється щось удалині.— Мене бісить, що ніхто не виявляє поваги.

— Ми поставили тобі запитання, чоловіче,— нагадав Майкі й почав підходити ближче до безхатька, штурхаючи його в п'ятку.

— Я не з «Блакитного зошита»,— відповів чоловік.— Просто не пощастило.

— Лайно.

— Тут збирається чимало людей, не тільки працівники друкарні, але якщо ви шукаєте їх...

— Ідіть, ідіть, шукайте їх деінде,— процідила жінка,— Валіть, надокучайте їм.

— Вони промишляють у «Дірі»,— повідомив чоловік. Оскільки ми не зрозуміли, він уточнив.— «Мервінз», аж у кінці, де колись була карусель.

— І котіться під три чорти,— пробурчала жінка.

На місці каруселі залишилася лише кругла пляма. Ми з Емі каталися на ній якраз перед закриттям. Двоє дорослих всілися разом на летючих кроликах, бо моя дружина хотіла побачити місце, де я так часто бував у дитинстві. Хотіла почути мої історії. У нас не все було погано.

Бар'єрну решітку до «Мервінзу» хтось відсунув, тож крамниця була відчинена й запрошувала усіх, наче вранці розпродажу на Президентський день. Усередині не було нічого, крім стійок, де колись стояли касові апарати, а тепер розмістилося з десяток людей на різних стадіях наркотичного сп'яніння, якраз під вивісками «Ювелірні прикраси», «Краса», «Постіль». Підсвічувалося усе це гасовими похідними лампами, що миготіли, наче смолоскипи. Коли ми увійшли, то лише кілька хлопців розплющили очі, а решта взагалі не реагувала. В дальньому кутку двоє малих, що лише недавно стали повнолітніми, механічно начитували Геттисбурзьку промову Лінкольна: «Ми зустрілися на великому полі битви цієї громадянської війни...» Один чоловік розлігся на шматті у чистеньких джинсових шортах і білих кросівках, наче зібрався на дитячий бейсбол до свого сина. Ренд вилупився на нього, наче впізнав.

Карфаген накрило набагато гіршою наркоепідемією, ніж я уявляв. Копи були тут лише вчора, а нарики вже повернулися, наче докучливі мухи. Поки ми пробиралися поміж людським купами, на електроскутері під'їхала дебела жінка. Її прищаве обличчя заливав піт. Зуби були, наче в кицьки.

— Купуйте або забирайтеся, бо це не гра «покажемо і розкажемо»,— сказала вона.

Стакс тицьнув ліхтариком їй в обличчя.

— Забери цю фігню від мого обличчя.

Він забрав.

— Я шукаю свою дружину,— почав я.— Емі Данн. Вона зникла ще в четвер.

— Вона з'явиться. Вона отямиться і приволочеться додому.

— Ми не через наркоту хвилюємося,— мовив я.— Ми стурбовані через деяких чоловіків у цій будівлі. Ми чули деякі речі...

— Все гаразд, Мелані,— озвався голос. На краєчку дитячої секції на голий манекен обіперся довготелесий чолов'яга. Він спостерігав за нами з косою посмішкою на мармизі.

Мелані знуджена і роздратована знизала плечима і газонула далі.

Чоловік не зводив з нас погляду, але гукнув людям у кінці дитячої секції, де з примірочних визирали чотири пари ніг: тут кожен оселився у своїй особистій кабінці.

— Агов, Лонні! Слухайте всі! Засранці повернулися. Їх п'ятеро,— оголосив чоловік. Він штурхонув у наш бік бляшанку з-під пива. Позаду нього заворушилися три пари ніг: чоловіки підводилися. Одна пара кінцівок залишилася непорушною, їхній власник спав чи просто відключився.

— Так, бидлото, ми повернулися,— заявив Майкі Гіллсем. Він підняв свою битку, наче більярдний кий, і штрикнув нею між груди голого жіночого манекена. Той упав додолу, чолов'яга з «Блакитного зошита» встиг граційно прибрати руку, наче це все було відрепетирувано.

— Ми хочемо дістати інформацію про зниклу дівчину.

Троє чоловіків з примірочних приєдналися до своїх друзів. Вони всі були одягнені у футболки з вечірок для ботанів. Місцеві гуманітарки просто переповнені таким барахлом щоліта, коли випускники університетів позбуваються своїх старих сувенірів.

Усі чоловіки були жилаво-міцні, з м'язистими жилавими руками. За ними з найбільшої примірочної з'явився чоловік з довгими тонкими вусами й волоссям, зібраним у хвостик,— Лонні. Він волік за собою шматок труби, а одягнений був у футболку афроамериканського братства «Гамма Пі». Ми стояли перед службою безпеки торгівельного центру.

— Чого треба? — озвався Лонні.

«Але ми не можемо в повному розумінні ані відкрити, ані освятити, ані вшанувати цю землю...» — мало не волали дітлахи.

— Ми шукаємо Емі Данн, ви, мабуть, бачили її в новинах, зникла з четверга,— сказав Джо Гіллсем.— Приємна, гарненька, мила пані, яку вкрали з власного будинку.

— Я чув про це. І що? — мовив Лонні.

— Вона моя дружина,— повідомив я.

— Ми знаємо, чим ви тут займаєтеся, хлопці,— провадив Джонні, звертаючись лише до Лонні, який, виставивши щелепу, махав своїм хвостиком. Його пальці були вкриті вицвілим зеленим татуюванням.— Ми знаємо про групове зґвалтування.

Я зиркнув на Ренда, щоб перевірити, чи все гаразд; він витріщався на оголений манекен на підлозі.

— Групове зґвалтування,— обурився Лонні, аж захиляючи голову.— Якого дідька ви згадуєте про групове зґвалтування?

— Ви ж хлопці,— пояснив Джо.— Ви — хлопці з «Блакитного зошита»...

— Хлопці з «Блакитного зошита» — наче ми якась банда,— чмихнув Лонні.— Ми не звірі, придурку. Ми не крадемо жінок. Люди хочуть не відчувати докорів сумління за те, що не допомагають нам. «От бачите, вони цього не заслуговують, вони — купка ґвалтівників». Ну, це повне лайно. Я б до біса змився з цього міста, якби завод віддав заборговану платню. Але не маю ні цента. Ми всі без грошей. Тож сидимо тут.

— Ми дамо вам гроші, багато грошей, якщо ви зможете розповісти що-небудь про зникнення Емі,— сказав я.— Ви, хлопці, знаєте купу людей, може, щось чули.

Я витягнув її фото. Гіллсеми та Стакс аж здивувалися, і я збагнув, що, звісно ж, для них це була лише можливість повимахуватись. Я тицьнув світлину під ніс Лонні, очікуючи, що він ледь погляне. Натомість він нахилився ще ближче.

— От чорт,— закляк він.— Вона?

— Ти її впізнаєш?

Він справді здавався приголомшеним.

— Вона хотіла дістати пістолет.

Емі Елліот-Данн 16 жовтня 2010 року

Запис у щоденнику

Щасливої мені річниці! Цілий місяць у Міссурі. Я на шляху до перетворення на повноцінну жительку Середнього Заходу.

О так, я зав'язала з усім, що стосується Східного узбережжя, заслужила свою тридцятиденну нагороду (тут вона буде картопляною). Я все записую, дотримуюся традицій. Я — мов антрополог Маргарет Мід, тільки з довбаного Міссісіпі.

Подивимося, що нового? Ми з Ніком занурені у те, що я називаю (про себе) «Головоломкою годинника з зозулею». Заповітна реліквія моїх батьків видається абсолютно сміховинною. Та, зрештою, як і всі наші нью-йоркські речі. Наш великий як слон довгий м'який диван з дитинчам — такою самою оттоманкою — приголомшено стоїть у вітальні, наче тварина, яку приспали на природі, а пробудили у цій новій клітці в оточенні псевдо-гламурного килима, штучного дерева і голих стін. Я справді сумую за нашою колишньою домівкою — за всіма горбками, і борозенками, і тоненькими тріщинами, залишеними роками. (Пауза, щоб перемінити своє ставлення). Але нове теж добре! Просто інакше. Годинник, звісно, не погодиться. Зозулька також важко звикає до нового місця. Маленька пташечка п'яненько вилазить на десять хвилин пізніше, ніж слід; за сімнадцять хвилин до часу; на сорок одну хвилину пізніше. Вона вичавлює передсмертний хрип — ку-у-кр-р-рру-у, а ще щоразу виганяє Блікера зі схованки: з диким поглядом кіт заклопотано обертає голову до пір'я і нявчить, а його хвіст у цю мить нагадує йоржик для пляшок.

— Ого, твої батьки, мабуть, справді мене ненавидять,— повторює Нік, коли ми чуємо той звук.

Хоча він достатньо розумний, щоб поки що не рекомендувати здихатися тієї речі. Взагалі-то мені теж кортить жбурнути годинник у сміття. Саме я (безробітна) сиджу весь день удома, лише чекаючи, поки зозулька пискне: напружений кіноглядач, що чекає наступного спалаху гніву від божевільного завсідника позаду; я водночас відчуваю полегшення (бо вона ще є!) і злість (бо вона ще є) щоразу, як зозуля спрацьовує.

Про годинник багато згадували під час новосілля: «Ой, гляньте на це, антикварний годинник!» — на якому наполягла Нікова мама — Морін Данн. Узагалі-то не наполягала; Мама Мо не наполягає. Вона просто втілює речі, вважаючи їх реальністю. З першого ранку після переїзду, коли вона з'явилася на нашому порозі з вітальним омлетом й упаковкою туалетного паперу (що не найкращим чином рекламувало омлет), жінка згадувала новосілля, як доконаний факт. «То коли ви хочете влаштувати новосілля? Ви вже думали, кого мені варто запросити на новосілля? Ви хочете влаштувати звичайне новосілля чи щось веселе, на кшталт вечірки в барі? Але традиційне новосілля завжди найкращий варіант».

А потім раптом обрали дату, і дата ця сьогодні, й родина Даннів та їхні друзі струшують жовтневий дощик з парасольок і обережно й сумлінно витирають ноги на килимку, який Морін принесла нам сьогодні вранці. На килимку написано: «Сюди заходять лише друзі». Він з супермаркету «Костко». Після чотирьох тижнів життя біля річки Міссісіпі я достобіса дізналася про тутешній шопінг. Республіканці ходять до «Семового клубу», а демократи — до «Костко». Але всі купують дуже багато, бо, на відміну від жителів Мангеттена, всі вони мають місце для двадцяти чотирьох банок солодких огірків. І на відміну від жителів Мангеттена, всі вони здатні використати всі двадцять чотири банки солодких огірків. (Жодна гулянка не обходиться без лінивої Сьюзен з купою огірків та іспанських оливок з бляшанки. А ще злизування солі).

Дозвольте описати сцену. Це один з напоєних запахами днів, коли люди приносять вулицю з собою: аромат дощу на рукавах, у волоссі. Старші жінки — подруги Морін — презентують різноманітні страви у пластикових, безпечних для миття у посудомийці контейнерах, які просять потім повернути. І просять і просять. Тепер я знаю, що маю помити кожен контейнер і порозвозити по домівках власниць, але на початку цей протокол був мені не знайомий. Я слухняно здала на переробку всі пластикові контейнери, тож мусила купувати нові. Найкраща подруга Морін — Вікі — одразу ж помітила, що її контейнер новісінький і придбаний у крамниці, а коли я пояснила всю плутанину, жінка витріщила очі від здивування. «То от як це робиться у Нью-Йорку».

Та назад до новосілля. Старші жінки — це подружки Морін з давніх батьківських зборів у школі, з книжкових клубів, з «Шу-Бі-Ду-Бі» у торгівельному центрі, де вона проводила сорок вісім годин на тиждень, натягуючи зручні туфлі на жіночок відповідного віку. (Вона може визначити розмір на око: жіночий восьмий, вузька нога! Це її трюк на вечірці). Всі друзі Мо обожнюють Ніка і розповідають історії про милі вчинки, які він робив для них багато років.

Молодші жінки представляють групу можливих подруг Емі, всі вони мають вибілене волосся й каскадні стрижки, а ще — однакові капці. Це дочки друзів Морін, і вони всі обожнюють Ніка й розповідають історії про милі вчинки, які він робив для них багато років. Більшість із них втратили роботу через закриття торгівельного центру, тож ці жіночки пропонують мені рецепти «дешевих і простеньких смаколиків», що зазвичай включають запіканку з консервованого супу, масла і чипсів.

Чоловіки приємні й тихі. Вони тримаються купками, розмовляючи про спорт і доброзичливо мені посміхаючись.

Усі приємні. Вони без перебільшення настільки приємні, наскільки це доступно людині. Морін зі своєю останньою стадією раку показує мене усім своїм друзям так само, як показувала б трохи небезпечного нового домашнього улюбленця.

— Це Нікова дружина Емі, яка народилася й виросла у Нью-Йорку.

Після цього її пухлі та приязні друзі починають здригатися у нападі синдрому Туретта. Вони повторюють слово «Нью-Йорк» зі складеними руками і мимрять щось схоже на відповідь: «Це, мабуть, було цікаво». Або пронизливим голосом наспівують «Нью-Йорк, Нью-Йорк», розхитуючись у джазовому танці. Подруга Морін з взуттєвої крамниці — Барб — затягує: «Місто-о Нью-Йорк! Дістаньте мотузку»,— а коли я збентежено на неї кошуся, жінка каже:

— Ой, ну це з тієї старої реклами про сальсу!

А коли я справді не доганяю, вона червоніє, кладе руку на мою і каже:

— Я не збираюся тебе вішати.

Зрештою всі починають хихотіти й зізнаються, що ніколи не були в Нью-Йорку. Чи що були колись один раз, але їх не зачепило. Потім я кажу щось типу: «Вам би сподобалося», чи «Це справді не для всіх», чи «М-м-м», бо вже не знаю, як продовжувати.

— Будь привітною, Емі,— шепоче мені на вушко Нік, поки ми розливаємо напої на кухні (жителі Середнього Заходу п'ють по два літри содової, завжди два літри, і ти маєш налити її у велику червону індивідуальну пластянку — завжди).

— Я так і роблю,— нию я. Його слова справді ображають, бо якщо запитати будь-кого у тій кімнаті, чи була я привітною, я знаю, що вони скажуть «так».

Інколи мені здається, що Нік уявляє мене такою, якої насправді не існує. Після переїзду сюди я влаштовувала дівич-вечірки та благодійні прогулянки, готувала запіканки для його батька і допомагала продавати квитки на речову лотерею. Я зняла свої останні гроші, щоб Нік з Го могли відкрити бар, про який завжди мріяли. Я навіть вклала чек у картку, що нагадувала кухоль пива з написом «Твоє здоров'я!», а Нік лише пробурчав скупу подяку. Я не знаю, що робити. Я стараюся.

Ми виносимо содову. Я всміхаюся і навіть сміюся, взірець пристойності й бадьорості, запитую усіх, чи можу принести їм ще щось, вихваляю жінок за салати «Амброзія» і за крабові соуси і мариновані огірки, загорнуті у вершковий сир, загорнутий у салямі.

Тато Ніка приїжджає з Го. Вони мовчки стоять на порозі — Готика Середнього Заходу. Білл Данн жилавий і ще й досі вродливий, на його лобі невеличка пов'язка. Го з похмурим обличчям, її волосся тримається на шпильках, очі не дивляться на батька.

— Нік,— каже Білл Данн, трусячи головою, і переступає поріг, зиркаючи на мене. Го приєднується, хапає Ніка і виводить його назад за двері, шепочучи:

— Я не уявляю, в якому він зараз стані. Ну, чи у нього поганий день, чи батько просто придурок. Гадки не маю.

— Гаразд, гаразд. Не хвилюйся, я за ним нагляну.

Го дратівливо знизує плечима.

— Я серйозно, Го. Візьми собі пива й відпочинь. На наступну годину ти звільняєшся від обов'язку наглядати за батьком.

Я думаю: «Якби це була я, то він би нарікав на мою надмірну чутливість».

Старші жінки продовжують крутитися навколо мене, торочачи, що Морін завжди казала, яка ми ж Ніком чудова пара, і вона не помилялася, ми, безсумнівно, створені одне для одного.

Краще вже ці доброзичливі кліше, ніж ті розмови, що велися до нашого весілля. «Весілля — це компроміс і важка праця, а далі ще більше важкої праці, спілкування й компромісів. А потім знову праця». Лишайте сподівання всі, хто входить[1].

Вечірка на честь заручин у Нью-Йорку була навіть гірша. Всі гості розпалилися від вина й обурення, так наче всі подружжя почали сваритися ще дорогою до клубу або пригадали старі сварки. От як Бінкс. Бінкс Моріарті — вісімдесятивосьмирічна мама найкращої маминої подружки — зупинила мене у барі та заверещала, як сирена: «Емі! Я маю з тобою поговорити!» Вона крутила свої коштовні каблучки на кістлявих пальцях — оберт, ще оберт, рипіння — і пестила мою руку. Стареча хватка: холодні пальці домагаються твоєї красивої, м'якої, теплої, молодої шкіри. А потім Бінкс розповіла мені, що її покійний шістдесятитрирічний чоловік не міг «втримати цюцюрку в штанях». Бінкс ділилася цим зі своєрідною посмішкою — «я майже труп, тож можу таке розповідати» — та пеленою катаракти на очах. «Він просто не міг втримати свою цюцюрку в штанях,— наполягала стара леді, її рука стискала мою долоню смертельною хваткою.— Але він любив мене більше за всіх них. Я це знаю, і ти це знаєш».

Мораль історії була така: містер Бінкс був зрадливим слимаком, але ж ти розумієш, що шлюб — це компроміс.

Я швиденько відкараскалася від неї і почала кружляти кімнатою, посміхаючись до зморшкуватих і обвислих облич з виснаженим і розчарованим виразом, який з'являється у людей літнього віку,— всі обличчя були саме такі. Більшість цих людей були ще й напідпитку і, пригадуючи танцювальні па своєї молодості, розхитувалися під музичку заміського клубу, а це здавалося навіть гіршим. Я саме пробиралася до французьких вікон, щоб трохи подихати свіжим повітрям, аж тут чиїсь пальці схопили мою руку. Нікова мама — Мама Морін — з її великими чорними очима-лазерами, з її енергійним обличчям мопса. Запихаючи шматок козячого сиру з крекерами мені до рота, вона спромоглася сказати:

— Це непросто — пов'язувати своє життя з кимсь назавжди. Це чудова річ, і я рада, що ви двоє це робите, але, ой хлопці й дівчата, будуть дні, коли ти жалітимеш, що на це погодилась. І це буде добре, якщо то будуть лише дні, а не місяці.

Я, мабуть, видавалася шокованою, я однозначно була шокована, бо вона швиденько додала:

— Але у вас будуть і добрі часи. Я знаю, що будуть. У вас обох. Багато добрих моментів. Тож просто... пробач мені, сонечко, ті попередні слова. Я лише дурненька літня розлучена пані. Ой матінко, я, здається, випила забагато вина.

І вона, помахавши мені на прощання, подріботіла геть поміж усіма тими розчарованими парами.

— Тобі тут не місце,— раптом озвався Білл Данн, і він казав це мені.— Що ти тут забула? Тобі сюди не можна.

— Я — Емі,— нагадала я, торкаючись його руки, наче це могло його розбудити. Я завжди подобалася Біллу. Навіть коли він мовчав, я бачила, що подобаюся йому, бо чоловік дивився на мене, наче на рідкісну птаху. А зараз він хмурився, напираючи на мене: карикатура молодого моряка, готового до бійки. За кілька кроків Го розставляє на стіл страви й готується підкрастися до нас — тихенько, наче з метою зловити муху.

— Чому ти в цьому будинку? — каже Білл Данн, кривлячи вуста.— А ти справді нахабна, дівчинко.

— Нік! — тихо, але схвильовано гукає Го.

— Я цим займуся,— з'являється Нік,— Привіт, тату, це моя дружина Емі. Пам'ятаєш Емі? Ми повернулися додому, щоб більше з тобою бачитися. Це наш новий будинок.

Нік зиркає на мене. Саме я наполягала, щоб ми запросили тата.

— Все, що я намагаюся сказати, Ніку,— провадить Білл Данн, уже тицяючи вказівним пальцем у моє обличчя; вечірка притихає, кілька чоловіків повільно й обережно виходять з іншої кімнати, їх руки напружені, готові до дії,— це те, що їй тут не місце. Маленька сучка гадає, наче може робити, що заманеться.

Цієї миті з'являється Мама Мо, обіймає свого колишнього чоловіка — вона завжди, завжди знаходить рішення.

— Ну звісно ж, їй тут місце, Білле. Це її будинок. Вона — дружина твого сина. Пригадуєш?

— Я хочу, щоб її тут не було, розумієш мене, Морін? — він скидає її руку й починає знову до мене рухатися.— Тупа сука. Тупа сука.

Не ясно, кого з нас він має на увазі, аж тут Білл звертає погляд на мене та стискає губи.

— Їй тут не місце.

— Я піду,— вирішую я і, розвернувшись, шурую просто до дверей і виходжу під дощ. «Це просто слова хворого на Альцгеймера»,— думаю я, щоб не засмучуватись. Я роблю коло районом, чекаючи, поки з'явиться Нік і забере мене додому. Дощ ніжно мене накриває вологою. Я дуже сподіваюся, що Нік вийде по мене. Коли я вертаюся до будинку, то бачу лише зачинені двері.

Нік Данн Минуло чотири дні

Ми з Рейдом сиділи о п'ятій ранку в порожній штаб-квартирі пошуків Емі Данн і пили каву, чекаючи, поки копи перевірять Лонні. Емі витріщалася на нас із постера на стіні. Її фото здавалося засмученим.

— Я просто не розумію, чому вона не сказала тобі, що налякана,— сказав Ренд.— Чому вона не поділилася з тобою?

Емі з'явилася у торгівельному центрі, щоб придбати пістолет, на день святого Валентина, уявіть! Принаймні так сказав Лонні. Вона була трохи збентежена, трохи знервована. «Може, це тупо, але... гадаю, мені потрібен пістолет». Головним чином вона була налякана. Хтось виводив її з рівноваги. Принаймні так вона сказала Лонні. Вона не вдавалася у деталі, та коли він поцікавився про тип зброї, то у відповідь почув: «Щоб дуже швидко зупиняла нападника». Він сказав їй повернутися за кілька днів, і Емі повернулася. Він не зміг дістати їй пістолет («Це справді не моя парафія, чоловіче»), але тепер шкодував про це. Він добре її запам'ятав; усі ці місяці Лонні час до часу роздумував, як вона там, ця мила блондинка з безстрашним обличчям, яка намагалася дістати пістолет на день святого Валентина.

— Кого вона могла боятися? — запитав Ренд.

— Ренде, розкажіть мені знову про Дезі,— мовив я.— Ви з ним зустрічалися?

— Він приходив до нас кілька разів,— насупився Ренд, пригадуючи.— Він був приємним малим, дуже дбайливим до Емі, ставився до неї, наче до принцеси. Але він мені ніколи не подобався. Навіть коли в них усе було добре — юна любов, перше кохання Емі. Навіть тоді він мені не подобався. Він з незрозумілих причин був дуже грубий зі мною. Дуже добрий з Емі, обіймав її повсякчас. Мені здавалося це дивним, дуже дивним, те, що він не намагався бути з нами приязним. Більшість хлопців хочуть підлизатися до батьків.

— Я от хотів.

— І тобі вдалося! — посміхнувся він.— Ти був достатньо знервований, щоб це мало милий вигляд. Дезі був лише злий.

— Дезі живе менш ніж за годину їзди звідси.

— Правда. А Гіларі Генді? — потираючи очі, провадив Ренд.— Я не хочу бути сексистом, але вона мене лякала більше за Дезі. Бо той Лонні з торгівельного центру, він не згадував, що Емі боялася чоловіка.

— Ні, він лише сказав, що вона була налякана,— підтвердив я.— Ще є Ноель Готорн, яка живе біля нас. Вона сказала поліції, що вони з Емі — найкращі подруги, а я знаю, що це не так. Вони навіть приятельками не були. Її чоловік каже, що в неї напади істерики. Що вона дивиться на фото Емі та плаче. Спочатку я думав, що це світлини з інтернету, але... може, це були справжні фото Емі? А що як вона переслідувала Емі?

— Вона вчора намагалася поговорити зі мною, але було багато роботи,— розповів Ренд.— Вона цитувала «Неймовірну Емі». Взагалі це була книжка «Неймовірна Емі та війна найкращих друзів». «Найкращі друзі — це люди, які знають нас найкраще».

— Це схоже на Гіларі,— вирішив я.— Дуже «по-дорослому».

Десь о сьомій ранку ми зустрілися з Боні й Гілпіном у кав'ярні біля траси, щоб поділитися інформацією. Це просто обурливо, що ми мали робити їхню роботу. Це безглуздо, що саме ми виявляли потенційні ниточки в розслідуванні. Прийшов час викликати ФБР, якщо місцеві копи не здатні впоратися.

Огрядна офіціантка з бурштиновими очима прийняла наші замовлення, налила кави і, безсумнівно, впізнавши мене, трималася неподалік, доки Гілпін не відігнав її. Однак вона й далі крутилася поряд, як настирлива кімнатна муха. Між розливанням напоїв, розкладанням столового начиння і магічно швидкою появою їжі все наше спілкування виходило уривчастим. «Це неприйнятно... Більше кави не треба, дякую... Це просто неймовірно, що... Е-е-е... звісно, житні підходять».

Ще не встигли ми все розповісти, втрутилася Боні.

— Хлопці, я розумію, що природно хотіти якось допомагати. Але ваш учинок був небезпечний. Ви маєте довірити нам з цим розібратися.

— В тому-то й справа, ви не розбираєтеся,— сказав я.— Ви б ніколи не дізналися про зброю, якби ми вчора не пішли туди. Що сказав Лонні у розмові з вами?

— Те саме, що й вам,— зізнався Гілпін.— Емі хотіла придбати пістолет, вона була налякана.

— Ви не здаєтеся враженими цією інформацією,— обуривсь я.— Гадаєте, що він бреше?

— Ми не вважаємо, що він брехав,— пояснила Боні.— Цьому типу не було резону привертати до себе увагу поліції. Ваша дружина, здається, його вразила. Дуже... Здається, чоловік приголомшений тим, що з нею відбулося. Він пригадав дрібні деталі. Ніку, він розповів, що того дня на ній був зелений шарф. Ну, знаєте, не зимовий, а просто модний шалик,— вона відмахнулася, демонструючи, що вважає моду дитячою забавкою, не вартою її уваги.— Смарагдово зелений. Пригадуєте такий?

Я кивнув.

— У неї такий один, Емі полюбляє носити його з джинсами.

— І брошка на її жакеті — золота буква «Е» курсивом.

— Так.

Боні знизала плечима: «Ну, от і все».

— Ви ж не думаєте, що вона його так вразила, що цей тип... викрав Емі? — запитав я.

— У нього є алібі. Залізне,— з багатозначним поглядом мовила Боні.— Якщо по правді, ми почали розглядати... інший мотив.

— Дещо більш... особисте,— додав Гілпін. Він із сумнівом зиркнув на свої млинці з полуницями й вихорами вершків згори. Почав зішкрібати їх на бік тарілки.

— Більш особисте,— повторив я.— То ви нарешті допитаєте Дезі Коллінза чи Гіларі Генді? Чи це маю робити я?

Взагалі-то я обіцяв Мерібет зробити це сьогодні.

— Звісно, допитаємо,— запевнила Боні. Вона розмовляла заспокійливим тоном дівчини, яка обіцяє докучливій мамі їсти краще.— Ми сумніваємося, що це кудись приведе, але допитаємо їх.

— Ну супер, дякую за виконання вашої роботи, якось так,— сказав я.— А як щодо Ноель Готорн? Якщо ви шукаєте когось місцевого, вона живе якраз у нашому комплексі та, здається, трохи одержима Емі.

— Ніку, ми взагалі-то хотіли, щоб ви знайшли трохи часу для нас, дозвольте нам ще трохи поколупатися у вашому мозку,— мовила Боні.— Чоловіки часто знають більше, ніж усвідомлюють. Ми б хотіли відтворити сварку, ту запальну розмову, яку почула ваша сусідка... е-е-е... пані Теверер. Це було якраз уночі перед зникненням Емі.

Ренд різко розвернувся до мене.

Джен Теверер — християнка-любителька запіканок, яка більше не дивилася мені в очі.

— Ну, бо, може, це все сталося через те, що... я знаю, що таке важко чути, пане Елліот... що Емі була під впливом якихось речовин? — з безневинним поглядом поцікавилася Боні.— Ну, може, вона контактує з небезпечними елементами у місті. Є вдосталь інших наркодилерів. Може, вона вскочила в халепу і саме тому хотіла дістати зброю. Має бути причина, з якої вона хоче пістолет для захисту і не розповідає про це своєму чоловікові. І, Ніку, ми б хотіли, щоб ви добре подумали про те, де були під час сварки. Між одинадцятою вечора, коли востаннє хтось чув голос Емі...

— Окрім мене.

— Окрім вас. Між одинадцятою вечора і наступним полуднем, коли ви приїхали в бар. Якщо ви їздили містом, були на пляжі, проводили час біля доку, то хтось мав це бачити. Навіть якщо це була людина, що вигулювала свого собаку. Якщо ви зможете нам допомогти, то, гадаю, це буде справді...

— Корисно,— завершив Гілпін. Він наколов на виделку полуницю.

Вони обоє уважно і доброзичливо за мною спостерігали.

— Це дуже допоможе, Ніку,— ще люб'язніше повторив Гілпін. Це вперше я почув, що вони знають про сварку, і вони вирішили повідомити перед Рендом, ще й вдавати, що цим не намагаються мене підловити.

— Ну звісно,— сказав я.

— Ви не проти розповісти причину? — запитала Боні.— Сварки?

— А що про неї розповіла пані Теверер?

— Я б дуже не хотіла вірити її словам, якщо ви сидите тут.

Вона додала вершки собі до кави.

— Це була така нісенітниця,— почав я.— Саме тому я про неї не згадував. Ми просто діставали одне одного, як інколи роблять пари.

Ренд дивився на мене, наче навіть не міг такого уявити: «Діставали? Що значить — діставали, про що ти говориш?»

— Це стосувалося... вечері,— збрехав я.— Яку ми влаштуємо вечерю на нашу річницю. Ну знаєте, Емі дуже традиційна в таких речах...

— Омар! — перебив Ренд. Він повернувся до копів.— Емі щороку готує для Ніка омара.

— Правильно. Але в місті немає де дістати омарів, ну тобто живих, з акваріума, тож вона засмутилася. Я зарезервував столик у «Г'юстоні»...

— Я гадав, ти не мав резервації у «Г'юстоні»,— насупився Ренд.

— Ну, так, пробачте, я трохи заплутався. Я лише хотів зарезервувати столик у «Г'юстоні». Але насправді просто потрібно було замовити омара, і його б доставили літаком.

Обоє копів підняли несподівану брову. «Ой, які примхи».

— Це не так уже й дорого. Хай там як, ми поводилися, як розбещені йолопи, і це була одна з тих сварок, що розрослася більше, ніж варто.

Я з'їв трохи млинця. Відчувалось, як з-під комірця пре тепло.

— За годину ми вже з цього сміялися.

— Гм,— відреагувала Боні.

— А на якому етапі ви в полюванні на скарби? — поцікавився Гілпін.

Я підвівся, розплатився, приготувався йти. Не я мав тут захищатися.

— Ні на якому — поки що. Важко чітко мислити серед такого хаосу.

— Гаразд,— сказав Гілпін.— Малоймовірно, що полювання на скарби може бути ниточкою. Особливо тепер, коли ми знаємо, що вона почувалася в небезпеці ще кілька місяців тому. Але все одно тримайте мене в курсі, добре?

Ми всі виповзли на спеку. Коли ми з Рендом сіли в авто, Боні гукнула мене.

— Агов, Ніку, а в Емі ще другий?

Я нахмурився.

— Другий розмір одягу? — повторила вона.

— Так, гадаю,— мовив я.— Так.

Боні скорчила міну: «Гм-м-м», та сіла в авто.

— Як ти гадаєш, до чого це було? — запитав Ренд.

— З ними хто його знає?

Ми мовчали майже всю дорогу до готелю, Ренд дивився у вікно на ряди фаст-фудів біля траси, я обдумував свою брехню — свої брехні. Нам довелося зробити коло, щоб знайти місце для парковки біля «Дейз-Інну»: конференція Асоціації платіжних компаній Середнього Заходу, мабуть, була дуже популярна.

— А знаєш, це навіть кумедно, який я провінційний, хоча все життя прожив у Нью-Йорку,— тримаючи руку на дверній ручці, сказав Ренд.— Коли Емі розповіла про переїзд сюди, на стару добру річку Міссісіпі, то я уявляв... зелень, фермерські угіддя, яблуні та старі червоні клуні. Маю зізнатися, що тут насправді все доволі потворне,— зареготався він.— Я не можу згадати нічого красивого в цілому місті. Окрім моєї дочки.

Він вийшов та швидко пішов до готелю, а я навіть не намагався його наздогнати. Я зайшов до штаб-квартири за п'ять хвилин після нього, зайняв місце за відокремленим столиком у кінці кімнати. Потрібно було закінчити полювання на скарби, перш ніж зникнуть підказки. Я мав зрозуміти, куди мене вела Емі. За кілька годин напруженої праці тут я зможу прояснити третю підказку. А тим часом я набрав номер.

— Слухаю,— озвався нетерплячий голос. Фоном плакала дитина. Чути було, як жінка здуває волосся з обличчя.

— Добридень, а це... а це Гіларі Генді?

Вона повісила слухавку. Я передзвонив.

— Алло?

— Ще раз вітаю. Гадаю, щось перервало дзвінок.

— А ви можете вписати цей номер у свій перелік заборонених номерів...

— Гіларі, я нічого не продаю, а телефоную з приводу Емі Данн — Емі Елліот.

Тиша. Знову розверещалася дитина: писк небезпечно коливався між сміхом та істерикою.

— А що з нею?

— Не знаю, чи ви бачили новини, але Емі зникла. Вона зникла п'ятого липня, можливо, в результаті злочину.

— Мені шкода.

— Я — Нік Данн, її чоловік. Я обдзвонюю всіх її друзів.

— Справді?

— Я б хотів дізнатися, чи не спілкувалися ви з нею? Нещодавно.

Вона зітхнула в слухавку: три глибокі вдихи.

— А це не через те... не через ту маячню під час навчання у старших класах?

На задньому плані почувся голос батька, потім дитячий голос заволав: «Ма-а-ам, іди сюди».

— Хвилинку, Джеку,— озвалася Гіларі. Потім повернулася до розмови зі мною і припекла розгніваним голосом.— То це так? Саме тому ви мені телефонуєте? Бо це було двадцять клятих років тому. Навіть більше.

— Знаю. Знаю. Послухайте, я просто маю запитати. Я був би дурнем, якби не запитав.

— Трясця його матері. Тепер я — матір трьох дітей. Я не спілкувалася з Емі ще зі школи. Я засвоїла цей урок. Якби ми зустрілися на вулиці, то я би побігла в інший бік...— (Заверещала дитина).— Мені вже час.

— Ще хвильку, Гіларі...

Вона перервала розмову, й одразу ж завібрував мій одноразовий телефон. Я його проігнорував. Слід знайти місце, де можна заховати цю кляту штуку.

Я відчував чиюсь присутність коло себе: це була жінка, але я не підводив погляду, сподіваючись, що вона зникне.

— Ще навіть не обід, а в тебе вже такий вигляд, наче ти пропрацював цілий день, бідолашний хлопчику.

Шона Келлі. Вона зібрала своє волосся у високий хвіст дівчинки, яка полюбляє жуйки, і прихильно наставила на мене свої підфарбовані блиском губи.

— Ти готовий до шматка мого пирога «Фріто»?

Вона тримала тацю для запіканки просто під цицьками, тісна блузка вкрилася цяточками від поту. Вона вимовила ці слова, наче була зіркою якогось рок-відео з вісімдесятих: «А хочеш трошки мого пиріжка?»

— Ситний сніданок. Але дякую. Це дуже мило з вашого боку.

Замість піти геть, вона сіла поруч. Під бірюзовою тенісною спідницею її ноги були настільки масні від лосьйону, що блищали як дзеркало.

— Ти хоч спиш, солоденький?

— Я тримаюся.

— Тобі треба відпочивати, Ніку. Ти нікому не допоможеш, якщо будеш виснажений.

— Може, поїду за кілька годин і трохи відпочину.

— Гадаю, так і слід зробити. Справді.

Я відчув раптову різку вдячність до неї. Це підіймалася моя природа маминого мазунчика. Небезпечно. «Зачави її, Ніку».

Я чекав, поки Шона піде. Вона мусила піти, люди починали на нас дивитися.

— Якщо хочеш, я просто зараз можу відвезти тебе додому,— запропонувала вона.— Сон справді тобі допоможе.

Вона потягнулася, щоб торкнутися мого коліна, а я відчув вибух люті, бо ця жінка не розуміла, що їй час іти. «Забирай свою запіканку, ти, липуча фанатична повіє, і вали». Татові гени теж оживали, і не менш потужно.

— А чому б вам не привітатися з Мерібет? — грубо запропонував я і показав на свою тещу, яка робила на ксероксі нескінченні копії світлини Емі.

— Гаразд,— сказала Шона і залишилася на місці, тож я відверто почав її ігнорувати.— Ну, тоді я піду. Сподіваюся, що пиріг смакуватиме.

Відмова її зачепила, я бачив це, бо жіночка навіть не поглянула мені в очі, коли йшла, лише розвернулася й побрела геть. Я почувався погано, роздумував, чи не вибачитися, хотів знову стати милим. «Не йди за тією жінкою»,— наказав собі я.

— Є новини?

Це була Ноель Готорн, яка зайняла той самий простір, що тільки-но звільнила Шона. Вона була молодша за свою попередницю, але видавалася старішою. Повне тіло зі свавільними, широко розставленими грудьми. Похмуре обличчя.

— Поки що ні.

— Ти, здається, нормально тримаєшся.

Я підкинув голову, не певний, як відповісти.

— Ти хоч знаєш, хто я така? — запитала вона.

— Ну звісно. Ти — Ноель Готорн.

— Я — найкраща подруга Емі в цьому місті.

Потрібно було нагадати поліції, що з Ноель — два варіанти. Вона або брехлива хвойда, бо хизується дружбою зі зниклою жінкою, або божевільна. Переслідувачка, яка понад усе хотіла потоваришувати з Емі, а коли та її проігнорувала...

— Ноель, у тебе є хоч якась інформація про Емі? — запитав я.

— Ну звісно ж, є, Ніку. Вона була моєю найкращою подругою.

Ми кілька секунд витріщалися одне на одного.

— Ти збираєшся нею поділитися? — огризнувсь я.

— Поліція знає, де мене шукати. Якщо, звісно, знайдуть для цього час.

— Це дуже добре, Ноель. Я переконаю їх поговорили з тобою.

Її щоки спалахнули червоним. Дві експресіоністські бризки кольору.

Вона пішла геть. Мені несамохіть спала недобра думка. Я подумав: «Жінки в біса навіжені». Не «деякі жінки», не «багато жінок». Жінки навіжені.

Увечері я поїхав до батькового порожнього будинку, підказка Емі лежала на сидінні поруч.

Ця підказка була заплутаніша, ніж інші, але я був певен, що правильно все зрозумів. Емі приймала Карфаген, нарешті пробачаючи мені за переїзд сюди. «Ти, може, винним чуєшся, що привіз мене сюди... [але] Ми це обрали місце і зробили його своїм». Брунатна хатка — це будинок мого батька, який насправді був синій, але Емі вигадала ще один тільки нам двом зрозумілий жарт. Я завжди найбільше полюбляв наші з нею особисті жарти. Вони пов'язували нас краще за будь-які зізнання, чи пристрасне кохання, чи розмови до світанку. Історія про «брунатну хатку» була про мого батька, і Емі була єдиною, кому я її розповів.

Після розлучення я бачився з ним так нечасто, що вирішив уявляти його персонажем оповідання. Він був не моїм справжнім батьком, який мав любити мене та проводити зі мною час, а лише доброзичливою і не дуже важливою особою на ім'я містер Браун, тобто містер Брунатний, який дуже зайнятий на роботі на благо Сполучених Штатів і який (дуже) нечасто використовує мене як прикриття під час пересування містом.

Емі навіть просльозилася, почувши цю історію, а не на таку реакцію я сподівався. Я хотів, щоб це була історія про те, що всі діти страшенно кумедні. Емі сказала, що тепер ми родина і вона кохатиме мене за десятьох гівняних батьків, і що тепер це ми — Данни, ми двоє. А потім вона прошепотіла мені на вушко: «У мене є місія, для якої ти згодишся...»

А от щодо «доброї волі», то це була ще одна спроба примирення. Потому як мого батька повністю поглинув Альцгеймер, ми вирішили продати його будинок, тож ми з Емі пройшлися його будинком, відкладаючи речі для благодійної організації «Добра воля». Емі, звісно ж, вертілася як дервіш: запакувати, відкласти, викинути, а я тим часом спокійно перебирав батькові речі. Кружка з кавовими патьоками, мабуть, була його улюбленою. Це подарунок? Хто її обрав? Чи, може, він придбав її сам? Я гадав, що батько вважає шопінг не чоловічою справою. Але все-таки інспекція його шафи виявила п'ять пар взуття, що аж виблискували і лежали по коробках. Невже він придбав їх сам, адже з цього вимальовувався інший, більш соціальний Білл Данн, аніж той, що повільно розклеюється на самоті? А може, він ходив до «Шу-Бі-Ду-Бі» і просив маму допомогти? Ще одна річ у довгій низці її повсякденної доброти. Звісно ж, я не ділився цими роздумами з Емі, тож певен, що знову здався їй неробою.

— Ось. Коробка. Для «Доброї волі»,— сказала вона, поки я сидів на підлозі під стіною, витріщаючись на черевик.— Поклади ці черевики в коробку. Гаразд?

Я засоромився, гаркнув на неї, вона відповіла, і... понеслося.

Маю додати на захист Емі, що вона двічі питала, чи хочу це обговорити, чи певен, що хочу це робити. Інколи я забуваю про таке розповідати. Мені так зручно. Чесно кажучи, я хотів, щоб вона прочитала мої думки, щоб не довелося принижуватися до жіночого мистецтва артикуляції. Інколи я не менше за Емі грав у гру «розгадай мене». Цю часточку інформації я теж приховав.

Я ще той прихильник замовчування.

Я під'їхав до батькового будинку одразу по десятій вечора. Це було невеличке затишне місце, добра домівка для початку (або для кінця). Дві спальні, дві ванни, їдальня, старенька, але пристойна кухня. На подвір'ї вкривався іржею знак «Продається». Минув рік — і жодного клієнта.

Я зайшов до затхлого будинку, мене огорнула спека. Дешева сигналізація, яку ми встановили після третього пограбування, запищала, наче бомба перед вибухом. Я наклацав код, той самий, що просто бісив Емі, бо це суперечило усім правилам про коди. Це була дата мого народження: 81577.

«Неправильно набраний код». Я спробував знову. «Неправильно набраний код». По шиї покотився піт. Емі завжди погрожувала змінити код. Вона казала, що безглуздо лишати такий очевидний, але я знав справжню причину. Її обурювало, що це був мій день народження, а не наша річниця. Я знову обрав себе, а не нас. Моя напівсолодка ностальгія за Емі зникла. Я знову тицяв пальцями по цифрах, панікуючи дедалі більше, поки сигналізація гуділа, і гуділа, і гуділа, аж доки не перетворилася на повноцінну сирену.

Ууууу-ууууу-ууууу!

Мав би задзвонити мій телефон, щоб я міг дати відбій: «Це ж я, ідіот». Але цього не сталося. Я чекав цілу хвилину. Сигналізація нагадувала кіно про підводні човни з торпедами. Мене накривала закупорена липнева спека зачиненого будинку. Сорочка вже промокла. Прокляття, Емі. Я оглянув прилад, шукаючи номер компанії, та нічого не знайшов. Підтягнув стілець і почав смикати сигналізацію; вже відірвав її зі стіни, аж коробка зателіпалася на кабелях, коли задзвонив телефон. На тому кінці озвався озлоблений голос і почав вимагати кличку першої домашньої тваринки Емі.

Ууууу-ууууу-ууууу!

Це був недоречний тон: самовдоволений, дратівливий, абсолютно байдужий, і це було однозначно недоречне запитання, бо я не знав відповіді, що дуже мене розлютило. Хай скільки розгадаю я підказок від Емі, все одно зіткнуся з дрібницею, яка миттю заведе мене в глухий кут.

— Слухайте, це Нік Данн, це будинок мого батька, цей номер встановив я,— гаркнув я.— Тож ім'я першої тваринки моєї дружини нікого в біса не цікавить.

Ууууу-ууууу-ууууу!

— Сер, прошу не вживати до мене такого тону.

— Слухайте, я лише зайшов, щоб забрати з батькового будинку кілька речей, а тепер уже йду, гаразд?

— Я мушу негайно сповістити поліцію.

— Ви можете просто вимкнути бісову сигналізацію, щоб я міг подумати?

Ууууу-ууууу-ууууу!

— Сигналізація вимкнена.

— Сигналізація не вимкнена.

— Сер, я вже казала не звертатися до мене таким тоном.

От бісова сука.

— А знаєте що? До біса все, до біса все, до біса.

Тільки-но повісив слухавку, як пригадав ім'я кота Емі, її першого кота: Стюарт.

Перетелефонувавши, натрапив на іншу операторку, адекватну операторку, яка вимкнула сигналізацію і — нехай благословить її Господь — відкликала поліцію. Я справді був не в гуморі пояснювати свою поведінку.

Я сів на тонкому дешевому килимі та змусив себе дихати; серце калатало. За хвилину, коли плечі розслабилися, щелепи розціпилися, руки розімкнулися, а серце почало нормально битись, я підвівся і якусь мить подумував просто піти геть, наче так провчу Емі. Але поки підводився, помітив на кухонній стільниці блакитний конверт, наче послання у мелодрамі «Любий Джон».

Я глибоко вдихнув, видихнув (змінюю ставлення!) і, розгорнувши конверта, витягнув листа з сердечком.

Якби Емі була біля мене, як і планувалося, то вона пригорнулася б, як колись, сховавши обличчя у вигині моєї шиї. Поцілувала б мене і сказала: «Так і є, ти же знаєш. Ти — моє сонце». Аж клубок до горла підступив. Я востаннє огледів батьків будинок і вийшов, зачиняючи двері в задуху. В авто я розпечатав конверт, позначений як четверта підказка. Мабуть, завершення близько.

У мене замлоїло в животі. Я не знав, що це означало. Перечитав ще раз. Я навіть здогадатися не міг. Емі більше не жаліла мене. Зрештою я так і не закінчу полювання на скарби.

Мене охопила туга. Що за клятий день! Боні тільки й чекала, щоб підловити мене, Ноель божевільна, Шона біситься, Гіларі ненавидить, жінка з охоронної компанії просто сука, а моя дружина нарешті змогла мене розчавити. Прийшов момент закінчити цей бісовий день. Зараз я міг перебувати лише біля однієї жінки.

Го лише поглянула на мене: скуйовджений, мовчазний, виснажений спекою у батька в будинку,— і всадовила на диван, оголосивши, що приготує вечерю. За п'ять хвилин вона вже обережно йшла до мене, балансуючи з тарілками на прадавній телевізійній таці. Запасний варіант Даннів: смажений сир і чипси барбекю, пластянка...

— Це не порошковий напій,— зауважила Го.— Це пиво. Порошковий напій здався трохи реакційним.

— Це дуже турботливо і не притаманно тобі, Го.

— Ти готуватимеш завтра.

— Сподіваюся, тобі до вподоби суп з бляшанки.

Вона присіла біля мене, вкрала з тарілки чипсу і запитала аж занадто недбало:

— Є якісь думки, чому копи можуть цікавитись у мене, чи Емі носить другий розмір одягу?

— Господи, вони ніяк не віддовбуться з цим,— мовив я.

— Тебе це не бентежить? Може, вони знайшли її одяг?

— Тоді вони попросили б мене його впізнати. Правильно?

Вона секунду про це подумала, зосередившись.

— Це має сенс,— сказала вона врешті. Її обличчя залишалося зосередженим, аж доки Го не помітила, що я дивлюся, тоді вона посміхнулася.

— Я записала футбол, подивимося? Ти в нормі?

— Все гаразд.

Я почувався жахливо, у шлунку буревій, психіка не витримує. Може, то була нерозгадана підказка, але раптом з'явилося відчуття, наче я щось недогледів. Зробив якусь жахливу помилку — і цей недогляд матиме катастрофічні наслідки. Може, це була моя підсвідомість, що вишкрібалася назовні зі своєї таємної підземної темниці.

Го увімкнула матч, і наступні десять хвилин коментувала лише його і лише поміж ковтками пива. Го не любила смаженого сиру: вона згрібала на крекери арахісове масло з банки. Коли почалася реклама, вона поставила матч на паузу і сказала: «Якби в мене був член, я б трахнула це арахісове масло»,— водночас навмисно розсипаючи на мене крихти крекеру.

— Гадаю, якби ти мала член, то сталося б чимало поганого.

Вона перемотала безрезультатну частину матчу. Команда «Кардз» відставала на п'ять очок. Під час наступної реклами Го знову натисла на паузу, кажучи:

— Сьогодні я телефонувала, щоб змінити тарифний план, і під час очікування на лінії грала пісня Лайонела Річі. Ти коли-небудь чув Лайонела Річі? Мені подобається «Penny Lover», але це була інша пісня. Хай там як, потім на лінії з'явилася жінка і сказала, що всі абонентські дані зберігаються у Батон-Ружі, а це дивно, бо в неї не було того акценту. Але жінка сказала, що виросла у Новому Орлеані, й мало хто це знає, але... до речі, як називати мешканця Нового Орлеана — новоорлеанець?.. коротше, вони майже не мають акценту. Тож вона сказала, що за мій пакет, пакет А...

Ми з Го інколи грали в гру, на яку надихнула нас мама, яка мала звичку розповідати настільки нудно-буденні нескінченні історії, що моя сестра була впевнена, наче мама тихенько з нас знущається. Останні десять років, якщо ми з Го не могли розбурхати розмову, то хтось із нас заводив історію про ремонт техніки або використання купонів. Го була більш загартована. Її історії могли тривати вічно — вони бували такі довгі, що починали дратувати, а потім знову ставали веселими.

Го перейшла до історії про лампочку в холодильнику, не демонструючи жодних ознак утоми. Переповнений раптовою вдячністю, я нахилився і поцілував її у щоку.

— А це за що?

— Просто подяка.

Я відчув, як мої очі наповнюються сльозами. На мить відвернувся, щоб їх витерти, а Го провадила.

— Тож мені потрібна пальчикова батарейка, яка, як виявилося, відрізняється від транзисторної батарейки, тож довелося знайти чек і повернути транзисторну батарейку...

Ми додивилися матч. «Кардз» програли. Коли все закінчилося, Го вимкнула звук.

— Хочеш поговорити, чи й далі тебе відволікати? Як скажеш.

— Йди спати, Го. Я просто поклацаю канали. Мабуть, засну. Мені потрібно поспати.

— Хочеш снодійного?

Моя близнючка була переконаною прихильницею найпростішого шляху. Жодних розслаблюючих записів чи китового мугикання для неї: запхатися пігулкою і вимкнутися.

— Та ні.

— Вони у шафці, якщо передумаєш. Якщо колись і варто допомогти собі заснути, то це...— Го на кілька секунд схиляється наді мною, а тоді у своїй звичній манері, зовсім не сонна, доходить коридором до своєї кімнати й зачиняє по собі двері, розуміючи, що зараз найкраще дати мені спокій.

Багато кому бракує цього дару — вгадати момент, коли слід відступитися. Люди обожнюють теревенити, а я ніколи не любив балачок. У мене в голові триває внутрішній монолог, однак слова нечасто досягають вуст. «Гарна вона сьогодні»,— подумаю я, але чомусь мені не спадає на думку це озвучити. Мама любила поговорити, сестра любить. Я, зростаючи, привчився слухати. Отож, сидячи на канапі сам-один, не розмовляючи, я занепав духом. Погортав якийсь із часописів Го, поклацав канали на телевізорі, зупинившись нарешті на старому чорно-білому серіалі, в якому двоє чоловіків у капелюхах нотували слова домогосподині, яка пояснювала, що її чоловік поїхав у Фресно, а двоє копів у капелюхах багатозначно перезиралися й покивували. Мені пригадалися Гілпін і Боні — і в мене упало серце.

З кишені почувся веселий дзвінок, наче у гральному автоматі мені випав джекпот: це означало, що на одноразовий телефон прийшло повідомлення.

я під дверима відчини

Емі Елліот-Данн 28 квітня 2011 року

Запис у щоденнику

«Просто треба жити далі»,— саме так каже Мама Мо. І коли вона це каже, то її впевненість і наголос на кожнім слові, так наче це справді серйозна життєва стратегія, перетворюють кліше з набору слів на щось значуще. Цінне. «Просто треба жити далі, отож бо!» — думаю я.

Мені це справді подобається в Середньому Заході. Люди нічого не перебільшують. Навіть смерть. Мама Мо просто житиме далі, доки рак не з'їсть її, а потім відійде на той світ.

Тож я намагаюся не висовуватися і роблю гарну міну при поганій грі. Я маю на увазі, що роблю це в буквальній манері Мами Мо. Я не висовуюсь і роблю, що треба: воджу Мо до лікаря й на хіміотерапію. Міняю затхлу воду у вазі у кімнаті Нікового батька й залишаю персоналу печиво, щоб за ним краще доглядали.

Я справді роблю гарну міну при дуже поганій грі. А ситуація така погана переважно через мого чоловіка, який привіз мене сюди, який вирвав мене з корінням зі звичного місця, щоб бути ближче до його немічних батьків, а тут, здається, втратив увесь інтерес і до мене, і до тих немічних батьків.

Нік узагалі ігнорує свого батька. Він навіть не вживає його імені. Знаю, що за кожного дзвінка з «Комфорт-Гіллу» мій чоловік сподівається на новину про смерть батька.

А щодо Мо, то Нік просидів з нею усього один сеанс хіміотерапії і сказав, що це нестерпно. Сказав, що ненавидить лікарні, ненавидить хворих, ненавидить повільний плин часу, і крапельниця крапала занадто повільно, так наче там була меляса. Коли ж я спробувала вмовити Ніка на другий сеанс, коли спробувала зміцнити його дух чимось на кшталт «роби, що маєш», він порадив мені робити це самій. Тож я й зробила, і продовжую робити. Мама Мо, звісно ж, бере на себе тягар його вини. Одного разу ми сиділи в лікарні, одним оком дивлячись романтичну комедію на моєму ноутбуці, але здебільшого теревенячи, поки крапала хімія... так... повільно, і коли запальна героїня перечепилася через софу, Мо обернулася до мене та сказала:

— Не будь занадто суворою до Ніка. Через відмову робити це. Я просто завжди його обожнювала, панькалася з ним, а як можна було цього не робити? Це личко. Тож у нього виникають труднощі з виконанням складних речей. Але я справді не зважаю, Емі. Справді.

— А повинні зважати,— заперечила я.

— Нік не мусить доводити свою любов до мене,— мовила вона, пестячи мою руку.— Я й так знаю, що він мене любить.

Я справді захоплююся беззаперечною любов'ю Мо. Тож не розповідаю їй, що знайшла на його комп'ютері пропозицію написати мемуари письменника з Мангеттена, який повертається до свого міссурійського коріння, щоб піклуватися про немічних батьків. У Ніка в комп'ютері трапляються абсолютно ексцентричні речі, тож інколи я не можу втриматися від невеличкого шпигунства. Його історія пошуку подарувала мені таке: чорно-білі фільми, вебсайт з його старим щоденником, дослідження про річку Міссісіпі: чи можливо пропливти на плоту звідси й аж до Мексиканської затоки. Я знаю, про що він мріє: здійснити подорож на плоту по Міссісіпі, наче Гек Фіни, а потім написати про це статтю. Нік завжди шукає теми.

Я лазила в усьому цьому, коли наткнулася на пропозицію написати мемуари.

Книжка «Подвійне життя: мемуари про кінець і початок» особливо промовлятиме до чоловіків з геном X — таких собі чоловіків-хлопчаків, що лише починають переживати стрес і виклики, які несе догляд за старенькими батьками. У «Подвійному житті» я детально опишу:

• як у мене зростає розуміння мого проблемного, колись відчуженого батька;

• мою болісну вимушену трансформацію з безтурботного молодика на голову родини і те, як я переживаю невідворотну смерть любої матері;

• образу, яку відчуває моя мангеттенська дружина через цей поворот у її колись чарівному житті. Моя дружина, і це має бути зазначено,— Емі Данн. Вона є прототипом у популярній серії книжок «Неймовірна Емі».

Пропозиція була недописана, бо Нік, мабуть, усвідомив, що ніколи не зрозуміє свого колись відчуженого батька; бо Нік ухиляється від усіх обов'язків «голови родини»; бо я не виявляю жодної злості з приводу свого нового життя. Трохи розчарування — так, але на книжку не потягне. Мій чоловік стільки років схвалював емоційну солідарність жителів Середнього Заходу: стоїчність, скромність, вміння ховати почуття! Але такі люди не є найкращим матеріалом для написання мемуарів. Уявіть анотацію: «Люди переважно вели порядне життя, а потім умирали».

Проте це все одно трішки болить: «образа, яку відчуває моя мангеттенська дружина». Може, я і справді відчуваю... впертість. Я думаю про те, якою милою є Морін, і хвилююся, що нам з Ніком не слід було ставати парою. Що він має бути з жінкою, яка обожнює дбати про чоловіка й займатися хатніми справами, а я не виявляю такої схильності. Якби ж я її мала! Якби я більше турбувалася про наявність в домі улюбленої Нікової зубної пасти, якби могла назвати розмір його комірця навіть уві сні, якби просто була беззастережно закоханою жінкою, чия найбільша радість — робити свого чоловіка щасливим!

Але я намагаюсь. Я живу далі, а Нік ганяє містом, наче знову став дитиною. Він щасливий повернутися на своє законне місце короля випускного балу. Він скинув зо десять фунтів, зробив нову стрижку, придбав нові джинси і вигляд має просто неймовірний. Але я бачу це, тільки коли він мигцем з'являється удома: він завжди начебто кудись поспішає. «Тобі там не сподобається»,— це його стандартна відповідь, коли я пропоную приєднатися, хай куди він іде. Викинувши за борт своїх батьків, коли ті втратили для нього свою цінність, Нік і мене відкидає, бо не пасую до його нового життя. Він мав би щось робити, щоб мені було тут комфортно, але цього не відбувається. Він лише хоче насолоджуватися собою.

Припини це, припини. Я мушу бачити в усьому промінь світла. Буквально. Я маю відігнати свої темні похмурі думки зі свого чоловіка і пролити на нього трохи радісного золотавого світла. Я мушу його обожнювати, як було колись. Нік добре реагує на обожнювання. Просто хотілося б віддачі. Мій мозок настільки зайнятий думками про Ніка, що нагадує рій: «Нікнікнікнікнік!» А уявляючи його свідомість, я чую своє ім'я, наче сором'язливий кришталевий свист, що виникає раз чи двічі на день і швиденько зникає. Якби ж він думав про мене стільки, скільки я думаю про нього!

Може, це неправильно? Я вже навіть не знаю.

Нік Данн Минуло чотири дні

Ну от, вона стояла у помаранчевій заграві вуличного ліхтаря, у грайливій літній сукні, волосся кучерявилося від вологи. Енді. Вона ринулася через поріг, розкинувши руки для обіймів, а я просичав: «Зачекай, зачекай!» — і зачинив двері, перш ніж ми обійнялися. Енді притисла щоку до моїх грудей, а я поклав руку на її оголену спину й заплющив очі. Я відчув нудотну суміш полегшення і жаху, як-от коли ти нарешті перестаєш чухатися й усвідомлюєш, що вже роздер шкіру до крові.

У мене є коханка. Прийшов момент зізнатися, що я маю коханку, і я перестану вам подобатися. Ну, це якщо подобався раніше. У мене є гарненька, молода, дуже молода коханка, і її звати Енді.

Я знаю. Це погано.

— Любий, якого дідька ти мені не зателефонував? — мовила вона, досі притискаючи своє личко до мене.

— Я знаю, сонечко, знаю. Ти навіть уявити не можеш. Це був справжній нічний кошмар. Як ти мене відшукала?

Вона трималася за мене.

— У тебе в будинку було темно, тож я вирішила, що ти поїхав до Го.

Енді знала мої звички, знала звичні місця перебування. Ми вже давненько разом. У мене є гарненька, дуже молода коханка, і ми разом уже давно.

— Я хвилювалася за тебе, Ніку. Місця собі не знаходила. Я сиджу в будинку Меді, дивлюся телек, аж раптом на екрані бачу чувака, схожого на тебе, і він розповідає про свою зниклу дружину. А потім мені доходить: це ти і є! Хоч уявляєш, яка я була вражена? І ти навіть не спробував побалакати зі мною?

— Я тобі телефонував.

— «Нічого не кажи, сиди тихо, нічого нікому не кажи, поки ми не поговоримо». Це наказ, це не спроба побалакати зі мною.

— Я майже завжди оточений людьми. Батьки Емі, Го, поліція,— дихав я їй у волосся.

— Емі просто зникла? — уточнила вона.

— Просто зникла.

Я відійшов від Енді й сів на диван, а вона приєдналася, притуливши ногу до моєї, та й рукою теж торкаючись.

— Хтось її викрав.

— Ніку, з тобою все гаразд?

Шоколадне волосся хвилями спадало на підборіддя, ключиці, груди, а я милувався, як одне пасмо здіймалося від її дихання.

— Ні, не зовсім,— сказав я, застережно приклав палець до вуст і вказав на коридор.— Моя сестра.

Ми мовчки сиділи поруч, по телебаченню транслювали старий серіал про копів, де чоловіки в капелюхах заарештовували поганців. Я відчув, як її рука сплелася з моєю. Енді притулилася до мене, наче ми вмощувалися перед вечором кінопереглядів — лінива безтурботна пара, а потім Енді нахилила моє обличчя до себе й почала цілувати.

— Енді, ні,— прошепотів я.

— Так, ти мені потрібен.

Вона поцілувала мене ще раз і залізла на коліна, практично осідлала. Її бавовняна сукня задерлася на стегнах, один шльопанець опинився на підлозі.

— Ніку! Я так за тебе хвилювалася! Мені потрібно відчути твої руки. Я тільки про це й думала.

Мені стало лячно. Енді була любителькою фізичного контакту, але не в плані «жити не можу без сексу». Вона любила обійматися, торкатися, обожнювала водити пальцями по моєму волоссю чи по спині та грайливо дряпати. Від дотику Енді отримувала впевненість і спокій. І так, справді, вона ще й секс полюбляла теж.

Одним різким рухом вона опустила верхню частину своєї сукні й пересунула мої долоні собі на груди. Ожила моя собача хіть. «Я хочу тебе»,— мало не вимовив я.

«Ти ТЕПЛИЙ»,— прошепотіла мені на вухо дружина.

Я відхилився. Я був страшенно стомлений, кімната починала розпливатися.

— Ніку? — нижня губа Енді блищала від моєї слини.— Що таке? У нас щось не так? Це через Емі?

Енді завжди здавалася такою юною! Їй було двадцять три, ну звісно, вона здавалася юною, але саме тоді я усвідомив, наскільки абсурдно-юною насправді була ця дівчина. Наскільки безвідповідальною та згубною була ця юність. Згубна юність. Мене завжди зачіпало ім'я дружини на її вустах. Вона часто його вживала. Моя коханка полюбляла обговорювати Емі, наче та була героїнею нічної мильної опери. Енді ніколи не перетворювала Емі на ворога — вона перетворювала її на персонажа. Повсякчас розпитувала про наше подружнє життя і про Емі: «Чим ви займалися в Нью-Йорку, ну чим ви займалися на вихідних?» Ротик Енді розтулявся, коли я розповідав про наші походи в оперу. «Ви ходили в оперу? Що вона одягала? Довгу вечірню сукню? І шаль чи хутро? А які прикраси й зачіска?» А ще: які в Емі друзі? Про що ми розмовляли? Якою насправді була Емі? Чи була вона такою ж ідеальною, як і в книжках? Це була улюблена казочка на ніч для Енді: Емі.

— Сонечко, моя сестра у сусідній кімнаті. Ти не мала сюди приходити. Господи, я дуже хочу, щоб ти залишилася, але не варто було приходити, маленька. Ніяких зустрічей, доки ми не з'ясуємо, з чим маємо справу.

«ТИ — НЕЙМОВІРНИЙ, ТИ — ДОТЕПНИЙ, ТИ — ТЕПЛИЙ. А тепер поцілуй мене!»

Енді залишалася на мені, її груди були оголені, пипки аж напружилися від холодного повітря з кондиціонера.

— Зайчику, зараз мені просто потрібно впевнитися, що у нас усе гаразд. Це все, що мені потрібно,— вона притиснулася до мене, така тепла і приваблива.— Це все, що мені потрібно. Прошу, Ніку, я більше так не можу. Я знаю тебе. Я знаю, що ти не хочеш зараз розмовляти, і це нічого. Але я хочу... щоб ти був зі мною.

Мені закортіло поцілувати її, як уперше: наші зуби стикаються, її обличчя нахилене до мого, її волосся лоскоче мені руки, поцілунок мокрий і глибокий. Не хотілося тоді думати ні про що інше, окрім цього поцілунку, бо про більше було досить небезпечно тоді мріяти. Єдине, що спиняло мене від того, щоб затягнути її в свою кімнату,— це розуміння, наскільки така поведінка неприйнятна. З самого початку це було неправильно, але тепер стало ще й небезпечно.

Бо з'явилася Емі. Нарешті з'явилася Емі. Той голос, що оселився у моїх вухах за останні п'ять років, голос моєї дружини, але тепер він не лаяв, а знову став солодким. Мене дратувало, що три невеличких повідомлення від моєї дружини могли змусити мене почуватися таким розпачливим і сентиментальним.

Я не мав права бути сентиментальним.

Енді дедалі більше притискалася до мене, а тим часом хотілося дізнатися, чи встановила поліція нагляд за будинком Го і чи варто чекати на стукіт у двері. У мене є дуже молода, дуже гарненька коханка.

Моя мама завжди казала своїм дітям: якщо збираєтеся щось зробити і хочете дізнатися, чи це погана ідея, то уявіть її як статтю у всесвітньовідомій газеті.

«Нік Данн, колишній журналіст, ще й досі не змирився зі звільненням у 2010 році, але погодився викладати журналістику в коледжі Північного Карфагена. Старший одружений чоловік жваво використовує свою посаду, заводячи гарячий роман з однією зі своїх талановитих юних студенток».

Я був утіленням одного з найстрашніших письменницьких страхів: кліше.

А тепер дозвольте розважити вас ще кількома кліше. Це було поступово. Я зовсім не хотів нікому завдати болю. Мене затягнуло глибше, ніж планувалося. Але це було більше, ніж просто несерйозний романчик. Це було не просто щоб потішити еґо. Я справді кохаю Енді. Справді.

Я викладав предмет «Як почати працювати в часописі». В групі було чотирнадцять студенток, наділених різним рівнем хисту. Всі дівчата. Я б сказав «жінки», але гадаю, що фактично вони таки дівчата. Вони всі хотіли працювати в часописах. Вони не були сіренькими паперовими мишками, а мріяли про глянець. Вони всі дивилися такі фільми, як «Диявол носить „Прада“». Ці дівчата уявляли, як гасають Мангеттеном з кавою в одній руці, телефоном у другій, мило ламають дизайнерські підбори, ловлячи таксі, й падають у руки чарівної неймовірної другої половинки з неймовірним скуйовдженим волоссям.

Дівчата навіть не уявляли, наскільки дурний і необізнаний був їхній вибір майбутньої професії. Я планував їм це втовкти на прикладі власного звільнення, як застереження. Хоча й не мав бажання ставати трагічною фігурою. Я хотів розповісти історію безтурботно, жартома, як дрібницю. Наче це дозволило мені працювати над книжкою.

Аж раптом усю першу частину першої лекції довелося відповідати на таку величезну кількість благоговійних питань, що це перетворило мене на такого самозакоханого базіку, на такого виродка-всезнайка, що я просто не зміг розповісти свою історію.

Розповісти про той виклик до кабінету головного редактора під час другого раунду звільнень, і як я приречено човгав між радами кабінок. Усі погляди були звернені на мене: ось він, мрець,— а я й досі сподівався почути щось інше: що журнал потребує такого фахівця більш ніж завжди. О так! Це буде підбадьорлива промова! Промова про залучення усіх сил! Але ні, мій бос сказав: «Мабуть, ти здогадуєшся, чому мені, на жаль, довелося влаштувати цю зустріч». Він тер очі під окулярами, щоб продемонструвати свою втому та пригнічення.

Я хотів здаватися впевненим і крутим переможцем, тож не розповів студенткам про свій кінець. Я сказав, що в родині дехто захворів, і саме тому я повернувся сюди, і це була правда. Так, щира правда, і дуже героїчний учинок. А гарненька Енді з веснянками сиділа за кілька кроків од мене. Широко посаджені блакитні очі під шоколадними хвилями волосся, пухкі губи трохи розтулені, неймовірно великі справжні перса і довгі худі ноги та руки. Мушу сказати, що дівчина була схожа на неземну надувну ляльку, а відрізнялася від моєї елегантної патриціанської дружини настільки, наскільки це взагалі можливо. Енді випромінювала тепло й лаванду, набираючи нотатки на ноутбуці та ставлячи питання своїм хрипким голосом: «Як ви змушуєте інформантів довіряти вам, відкриватися?» А я тоді подумав: «Де в біса взялася ця дівчина? Це що — жарт?»

Ви питаєте себе: чому? Я завжди був вірний Емі. Я був з чоловіків, який йшов з бару раніше, якщо яка-небудь жінка починала занадто активно фліртувати зі мною чи якщо її дотик був занадто приємний. Я не зраджував. Я не такий (був не таким?), як зрадники — нечесні, зневажливі, дріб'язкові, зіпсовані. Я ніколи не піддавався. Але це було за щасливих часів. Просто гидко думати, що відповідь може бути такою простою, але я все життя був щасливий, а тоді все пішло не так. Енді постійно була поряд: залишалася після лекцій, ставила питання, яких ніколи не ставила Емі — не останнім часом. Змушувала мене почуватися потрібною людиною, а не ідіотом, який втратив роботу. Роззявою, що забув опустити сидіння унітаза. Невдахою, якому нічого до кінця не вдавалося, хай за що він брався.

Одного дня Енді принесла мені яблуко. «Червона смакота» — саме так я б назвав мемуари про наш роман, якби почав його писати. Дівчина попросила переглянути її статтю. Це була біографія стиптизерки у клубі Сент-Луїса, і вона читалася, наче стаття з журналу «Пентгауз-Форум». Поки я читав, Енді почала їсти моє яблуко, зазираючи мені через плече, сік безглуздо збирався на її губі. Раптом з'явилася думка: «От чорт, ця дівчина намагається мене спокусити». Мене наче по голові довбонули. Я почувався підстаркуватим Бенджаміном Бреддоком з фільму «Випускник».

Їй вдалося. Я почав думати про Енді, наче про порятунок, можливість. Варіант. Приходячи додому, я бачив Емі в позі ембріона на дивані, Емі, яка мовчки і без жодного слова до мене витріщається на стіну. Вона завжди чекає. Ця вічна гра зі зламування криги, постійний розумовий виклик: що сьогодні зробить Емі щасливою? І я думаю: «Енді б так не робила». Наче я знаю Енді. Енді сміятиметься з цього жарту, Енді сподобається ця історія. Енді була мила, вродлива, грудаста ірландська дівчинка з мого рідного міста, ще невибаглива і весела. Енді сиділа на передньому ряду під час моїх лекцій і видавалася ніжною і зацікавленою.

Коли я думав про Енді, то в животі не млоїло, як на згадку про дружину, а ще відступав постійний страх перед поверненням додому, де мене не чекали.

Я почав уявляти, як це все може відбутися. Почав жадати її дотику. Так, це було саме так — як у поганій пісні з вісімдесятих. Я жадав її дотику, загалом жадав дотику, бо дружина уникала мого. Вдома, на кухні чи на сходах, вона прошмигувала повз мене, наче риба, поза радіусом пестощів. Ми дивилися телевізор на своїх окремих кінцях дивана, такі ж розділені, як і два рятувальні плоти. У ліжку вона відверталася від мене та спихала між нами ковдри з простирадлами. Однієї ночі я прокинувся й, побачивши, що Емі міцно спить, трішки відтягнув бретельку нічної сорочки і притис щоку й долоню до її оголеного плеча. Тієї ночі я не зміг більше заснути від огиди до самого себе. Виліз із ліжка й пішов у душ мастурбувати, уявляючи, як Емі дивиться на мене своїм колишнім пристрасним поглядом: приплющені очі-півмісяці наче поглинали мене, пронизували. Скінчивши, я сів на дно ванни та крізь воду задивитися на злив. Мій прутень жалюгідно лежав на лівому стегні, наче викинута на берег дрібна тваринка. Я сидів на дні ванни, принижений, силкуючись не заплакати.

Отак воно і сталося. Під час дивного раптового снігопаду на початку квітня. Не цього квітня, а минулого. Я самотою працював у барі, бо Го була з мамою. Ми по черзі пропускали роботу, щоб посидіти з мамою, та дивилися всіляку нісенітницю по телевізору. Мама швидко здавала, вона й року не протягне, навіть близько.

Взагалі-то я тоді нормально почувався. Мама з Го затишно влаштувалися вдома, переглядаючи пляжне кіно Аннет Фунічелло, а в «Барі» був жвавий вечір, як буває, коли всі мали добрий день. Гарненькі дівчатка були люб'язні до неотесаних парубків. Відвідувачі просто так купували напої для незнайомців. Це було як свято. А потім вечір підійшов до завершення, час зачиняти, всі на вихід. Я саме збирався замкнути двері, коли Енді широко їх розчинила й зайшла всередину, мало не впавши на мене. Відчувався солодкий запах світлого пива, аромат диму в її волоссі. Я ошелешено застиг, як буває, коли намагаєшся впізнати людину, яку доти бачив лише в одній обстановці. Вкласти її у новий контекст. Енді в «Барі». Гаразд. Вона по-піратському розреготалася й заштовхала мене назад у бар.

— У мене щойно закінчилося фантастично жахливе побачення, і ви просто мусите випити зі мною.

Сніжинки зібралися на темних хвилях її волосся, милі веснянки сяяли, щічки були яскраво-рожеві, наче хтось надавав їй ляпасів. У неї був чудовий голос, ґелґотливий голос, що починається кумедно-мило, а закінчується дуже сексуально.

— Прошу, Ніку, мені потрібно змити з рота присмак поганого побачення.

Пам'ятаю, як ми заливалися сміхом і як я думав: яке це полегшення — бути з жінкою і чути її сміх. На ній були джинси і кашеміровий светр із викотом; вона з тих дівчат, які мають кращий вигляд у джинсах, аніж у сукні. Її обличчя й тіло буденні у найкращому сенсі цього слова. Я зайняв своє місце за барною стійкою, а вона обрала один з барних стільців. Її очі вивчали пляшки в мене за спиною.

— Чого вам, панянко?

— Здивуйте мене,— сказала вона.

— Бу-у,— мовив я, і це слово зірвалося з моїх вуст, наче поцілунок.

— А тепер здивуйте мене напоєм.

Вона нахилилася вперед, і декольте опинилося на одному рівні зі стійкою, груди випнулися. На шиї виднілася підвіска на тоненькому золотому ланцюжку. Підвіска ковзнула між грудьми й під светр.

«Не будь таким,— подумав я.— Не висолоплюй язика, витріщаючись на те місце, де закінчується підвіска».

— Які тобі подобаються смаки? — поцікавивсь я.

— Хай що ви мені наллєте, усе сподобається.

Мене зачепила ця фраза, її простота. Ідея, що я своїми діями зроблю жінку щасливою, і це може бути так просто. «Хай що ви мені наллєте, усе сподобається». Я відчув непереборну хвилю полегшення. А потім зрозумів, що більше не кохаю Емі.

«Я більше не кохаю свою дружину,— подумав я, хапаючи два келихи.— Навіть трішки. Кохання повністю з мене вийшло, я чистий». Я приготував свій улюблений коктейль — «РІЗДВЯНИЙ ранок». Гаряча кава й холодний шнапс із перцевою м'ятою. Я розділив одну порцію з Енді, а коли вона здригнулася й розкотисто розсміялася, то налив нам ще. Ми ще годину після закриття насолоджувалися коктейлями, і я тричі згадав слово «дружина», бо дивився на свою студентку та уявляв, як знімаю з неї одяг. Принаймні я міг її попередити: «У мене є дружина. Роби з цією інформацією, що забажаєш».

Енді сиділа переді мною, поклавши підборіддя на руки, й усміхалася.

— Прогуляємося? — запропонувала вона. Енді вже згадувала, що живе майже в центрі міста, тож якось обов'язково зазирне в «Бар», щоб привітатися, та хіба вона згадувала, наскільки близько живе біля «Бару»? Мені наче розум затьмарило. Я багато разів в уяві долав кілька кварталів до безликих цегляних багатоквартирних будинків, де вона мешкала. Тож коли насправді вийшов з дверей, щоб провести дівчину додому, це взагалі не здавалося дивним. Не було того сигнального дзвіночка, що казав мені: «Це неправильно, не слід цього робити».

Я провів Енді додому, надворі був сильний вітер, і сніг кружляв повсюди, і я допоміг їй замотати червоний в'язаний шарф один раз, двічі, тричі. Я саме як слід її кутав, наші обличчя були дуже близько, а щічки Енді були рожеві, наче після радісного святкового катання на санях. Це б ніколи не трапилося будь-якого іншого вечора, але того вечора це було можливо. Розмова, випивка, негода, шарф.

Ми водночас схопили одне одного, я штовхнув її до дерева для кращої рівноваги, тонкі гілки розсипали на нас сніг: комічний приголомшливий момент, який пробудив у мені ще більше бажання її торкнутися — торкнутися всього тіла воднораз, і я запхав одну руку їй під светр, а другу між ноги. А вона мені дозволила.

Вона трішки відхилилася, у неї цокотіли зуби.

— Ходімо до мене.

Я завмер.

— Ходімо до мене,— повторила вона.— Я хочу бути з тобою.

Секс не був такий уже й чудовий, не з першого разу. Наші тіла звикли до різних ритмів, ніяк не могли налаштуватися одне на одного, та й забагато часу минуло, відколи я був із жінкою. Я кінчив перший, надто швидко, але продовжував рухатися в її лоні ще тридцять критичних секунд, поки не обвис. Часу вистачило якраз її задовольнити.

Тож це було приємно, але без справжнього оргазму,— мабуть, так дівчата почуваються у мить втрати цноти. «І через це вся метушня?» Але мені сподобалось, як Енді пригорнулася до мене, а ще сподобалось, яка вона була ніжна. Свіжа шкіра. «Молода»,— майнула ганебна думка, коли я уявив, як Емі постійно намащується лосьйонами, сидячи на ліжку та злісно себе ляскаючи.

Я пішов до ванни, скористався унітазом, глянув у дзеркало і змусив себе сказати це: «Ти зрадник. Ти провалив один з найбазовіших чоловічих тестів. Ти поганець». А коли це не надто занепокоїло, я подумав: «Ти справді погана людина».

Найгірше було те, що якби секс був неймовірний, то цей епізод так і міг би лишитися єдиним моїм гріхом. Але все було так собі, а я став зрадником, тож не міг розміняти свою вірність на отакий буденний секс. Тому я знав, що буде продовження. Я не обіцяв собі більше цього не робити. А потім наступний раз був дуже-дуже добрий, а далі вже було просто супер. Незабаром Енді перетворилася на фізичну протилежність до всього, пов'язаного з Емі. Вона сміялася зі мною й веселила мене, вона не починала одразу ж заперечувати чи перепитувати. Вона ніколи не хмурилася до мене. Вона була невимушена. Така в біса невимушена! І я подумав: «Кохання змушує тебе хотіти стати кращим — правильно, правильно. Але, може, кохання, справжнє кохання, ще й дозволяє тобі стати справжнім».

Я збирався розповісти Емі. Знав, що це мало статися. Але з місяця в місяць мовчав. І місяці котилися далі. Головною причиною було боягузтво. Я не міг примусити себе до цієї розмови, не міг примусити себе пояснювати свій вчинок. Не міг уявити обговорення розлучення з Рендом і Мерібет, бо вони однозначно стануть учасниками сварки. Але, якщо чесно, то частково це був мій міцний прагматизм. Навіть абсурдно, наскільки практичний (корисливий?) я був. Частково я не питав у Емі про розлучення, бо її гроші фінансували «Бар». Вона практично була його власницею і однозначно забере свої гроші назад. А я навіть уявити не міг, як моя сестра переживе втрату ще кількох років свого життя. Тож я дрейфував цією жалюгідною ситуацією, припускаючи, що рано чи пізно Емі візьме все у свої руки, Емі вимагатиме розлучення, а потім нарешті я зможу бути добрим хлопцем.

Це бажання виплутатися з ситуації незаплямованим було мерзенне. Що більш мерзенним я ставав, то більше жадав Енді, яка знала, що я не настільки поганий, як могло здатися після публікації моєї історії для усього загалу. «Емі з тобою розлучиться,— все думав я.— Вона цього довго не терпітиме». Але вже й весна минула і прийшло літо, потім осінь, потім зима, а я перетворився на зрадника в усі пори року — зрадника з мило-нетерплячою коханкою. Стало ясно, що треба щось робити.

— Ну, Ніку, я ж тебе кохаю,— сказала Енді, сидячи на дивані в моєї сестри — це був якийсь сюр.— Байдуже, що буде далі. Я не знаю, що ще сказати, бо почуваюся дуже...— вона розвела руками,— безглуздо.

— Не треба,— мовив я.— Я теж не знаю, що сказати. Немає чого сказати.

— Ти можеш сказати, що кохатимеш мене попри все.

Подумалося: «Я більше не можу казати цього вголос».

Я освідчувався раз чи двічі — слиняво пробуркотів, дихаючи їй у шию, сумуючи за чимось. Але слова вийшли назовні, як і багато чого іншого. Тоді я почав хвилюватися про сліди, що ми залишаємо. Про наш активний, не надто прихований роман, про який я недостатньо хвилювався. Якщо в будинку Емі були камери, то я там засвітився. Я придбав одноразовий телефон спеціально для її дзвінків, але мої дзвінки й голосові повідомлення надходили на її дуже постійний телефон. Я написав їй масну валентинку, яку так і уявляв у випусках новин усіх каналів, а там римуються слова «грішниця» й «розкішниця». На додаток Енді було двадцять три. Мабуть, мої слова, мій голос і мої фото збережені на різноманітних електронних приладах. Одного вечора я переглядав світлини на телефоні Енді, бо в мені прокинулися ревнощі, власницькі інстинкти, цікавість, і знайшов удосталь фотографій кількох колишніх хлопців, які гордо посміхалися з її ліжка. Я очікував теж колись приєднатися до цього клубу, навіть трохи хотів до нього приєднатися. Причину цього бажання я не розумів, але це й не хвилювало мене, навіть попри те, що такі фото можна завантажити й надіслати мільйонам людей за одну мстиву секунду.

— Це страшенно дивна ситуація, Енді. Тобі просто потрібно набратися терпіння.

Вона відхилилася від мене.

— Ти не можеш сказати, що кохатимеш мене попри все?

— Я кохаю тебе, Енді. Справді.

Я витримав її погляд. Вимовляти фразу «Я тебе кохаю» було небезпечно, але й мовчати — теж.

— Тоді бери мене,— прошепотіла вона. Почала знімати мій пасок.

— Нам потрібно бути дуже обережними зараз. Я... Якщо поліція про нас дізнається, я опинюся в дуже поганій ситуації. Це матиме просто жахливий вигляд.

— То ти через це хвилюєшся?

— У мене зникла дружина і є таємна... подруга. Так, це тхне погано. Це тхне криміналом.

— Це звучить якось огидно.

Її груди досі були оголені.

— Енді, люди не знають нас. Вони справді подумають, що це огидно.

— Господи, це наче сюжет чорно-білого кіно.

Я посміхнувся, бо познайомив Енді з чорно-білими фільмами. З Богартом і «Глибоким сном», «Подвійною страховкою» і з іншою класикою. Це було однією з найкращих речей у наших стосунках — те, що я міг відкривати їй щось нове.

— А чому б нам просто не зізнатися поліції? — запропонувала вона.— Хіба буде не краще...

— Ні. Енді, навіть не думай про це. Ні.

— Вони ж усе одно дізнаються...

— Як? Як їм це вдасться? Ти про нас комусь розповідала, люба?

Вона сіпнулась. Я почувався погано. Вона не так уявляла цю ніч. Енді дуже раділа нашій зустрічі, вона уявляла палке возз'єднання, фізичну близькість, а я прикривав свій зад.

— Сонечко, пробач, я просто маю знати,— сказав я.

— Без імен.

— Що ти маєш на увазі — без імен?

— Я маю на увазі,— уточнила вона, нарешті поправляючи сукню,— що мої подруги, моя мама, вони знають про існування особливого чоловіка, але без імені.

— І без жодного опису, правда ж?

Я сказав це схвильованіше, ніж хотів, почуваючись, наче тримаю обвалену стелю.

— Лише двоє знають про це, Енді. Ти і я. Якщо ти мені допоможеш, якщо кохаєш мене, то знатимемо лише ми, і поліція ніколи не дізнається.

Вона провела пальчиком по моїй щелепі.

— А якщо... якщо вони ніколи не знайдуть Емі?

— Енді, ми будемо разом, незважаючи ні на що. Але тільки якщо будемо обережні. Якщо ж ні, то можливо... Усе настільки погано, що я можу опинитися за ґратами.

— Може, вона втекла з кимсь,— припустила Енді, притискаючись щокою до мого плеча.— Може...

Я відчував, як гуде її дівчачий мозок, перетворюючи зникнення Емі на легковажний скандальний роман, ігноруючи реальність, яка не пасує до тексту.

— Вона не втекла. Це набагато серйозніше,— я поклав палець під її підборіддя, щоб дівчина поглянула мені у вічі.— Енді! Ти маєш поставитися до цього дуже серйозно, гаразд?

— Ну звісно, я ставлюся до цього серйозно. Але я хочу розмовляти з тобою частіше. Зустрічатися. Я нервую, Ніку.

— Нам просто потрібно трохи почекати,— я схопив її за плечі, щоб змусити підвести погляд.— Енді, зникла моя дружина.

— Але ж ти навіть не...

Я знав, що вона збиралася сказати: «ти ж її навіть не кохаєш», але вистачило розуму зупинитися.

Вона обійняла мене.

— Слухай, я не хочу суперечок. Я знаю, що Емі тобі небайдужа і що, звісно, ти непокоїшся. Я теж. Знаю, що на тебе тиснуть... навіть уявити не можу, як на тебе тиснуть. Тож я не проти приховувати наші стосунки навіть більше, ніж раніше, якщо це можливо. Але пам'ятай, це й мене теж зачіпає. Я маю отримувати від тебе повідомлення. Бодай раз на день. Просто дзвони, коли буде вільна хвилинка, навіть якщо на кілька секунд, щоб я могла почути твій голос. Раз на день, Ніку. Щодня. Інакше я зійду з глузду. Просто здурію.

Вона посміхнулася мені та прошепотіла:

— А тепер поцілуй мене.

Я поцілував її дуже ніжно.

— Я тебе кохаю,— сказала вона, а я поцілував її в шию та промимрив свою відповідь.

Ми сиділи в тиші, а телевізор миготів навпроти.

Я дозволив своїм повікам опуститися. «А тепер поцілуй мене». Хто це сказав?

Я спам'ятався десь о п'ятій ранку. Го вже прокинулася, її було чути далі в коридорі, у ванній лилася вода. Я почав трусити Енді. «Вже п'ята ранку. Вже п'ята ранку». І з обіцянками кохати й телефонувати я попхав її до дверей, як ганебну дівку на одну ніч.

— Не забувай телефонувати щодня,— прошепотіла Енді.

Я почув, як відчинилися двері ванної.

— Щодня,— сказав я і сховався за дверима, відчиняючи їх, щоб Енді вийшла.

Розвернувшись, я побачив Го, яка стояла у вітальні. Рот її приголомшено роззявився, але решта тіла кипіла від люті: руки в боки, брови аж на середині лоба.

— Ніку, ти клятий ідіот.

Емі Елліот-Данн 21 липня 2011 року

Запис у щоденнику

Я така ідіотка! Інколи дивлюся на себе й думаю: «Не дивно, що Нік вважає мене сміховинною, легковажною, розпещеною у порівнянні з його матір'ю». Морін помирає. Вона приховує свою хворобу за широкими усмішками та просторими розшитими регланами, відповідаючи на кожне питання: «Ой, зі мною все гаразд, а ти як ся маєш, дорогенька»?

Вона помирає, але не збирається цього визнавати, принаймні поки що. Тож учора Мо телефонує мені зранку й запитує, чи не хочу я приєднатися до неї з подругами на прогулянці. Вона в чудовому гуморі й хоче вибратися з дому якнайшвидше, тож я негайно погоджуюся, навіть знаючи, що вони займатимуться речами, які не надто мені цікаві: пінокль, бридж, якась благочинна діяльність у церкві, яка зазвичай вимагає сортування чогось.

— Ми будемо за п'ятнадцять хвилин,— повідомляє вона.— Одягни щось на короткий рукав.

Прибирання. Це, мабуть, прибирання. Болото аж по лікті. Я накидаю блузу на короткий рукав, а рівно за п'ятнадцять хвилин відчиняю двері Морін, яка, ховаючи лису голову під в'язаним кашкетом, хихоче зі своїми двома подружками. Вони всі одягнені в однакові футболки з аплікаціями, усі з дзвіночками та стрічками і зі словами «Мамусі плюс» на грудях.

Гадаю, вони започаткували ансамбль у стилі ду-воп. Але далі ми всі залізли у старий «крайслер» Роуз. Він справді старий, один з тих, де суцільне переднє сидіння — бабусине авто, яке смердить дамськими цигарками. І ми радісно прямуємо до донорського центру плазми.

— Ми їздимо туди по понеділках і четвергах,— пояснює Роуз, поглядаючи на мене у дзеркало заднього огляду.

— О,— кажу я. А як можна на це відповісти? «Ой, ці неймовірні плазмові дні!»

— Здавати кров можна лише двічі на тиждень,— розповідає Морін, доки на її светрові бриньчать дзвіночки.— Вперше ти отримуєш двадцять доларів, удруге буде тридцять. Саме тому сьогодні всі в такому гарному гуморі.

— Тобі сподобається,— запевняє Вікі.— Усі просто сидять і теревенять, наче у салоні краси.

Морін тихенько стискає мою руку.

— Я більше не можу бути донором, але подумала, може, ти станеш заміною. Це може стати добрим способом дістати гроші на дрібні витрати. Дівчині не завадить мати трохи власних коштів.

Я проковтую миттєвий порив злості: «Я колись мала більш ніж достатньо власних грошей, але всі віддала вашому синові».

Худорлявий чоловік у куценькій джинсовій курточці кружляє по парковці, наче бездомний собака. Хоча всередині тут чисто. Гарне освітлення, сосновий освіжувач, релігійні плакати на стінах, самі голуби й туман. Але я знаю, що не зможу цього зробити. Голки. Кров. Я боюся і того, і того. У мене немає якихось інших фобій, але ці дві абсолютно усталені. Я з тих дівчат, які непритомніють від порізу папером. Не терплю розшарування шкіри — пілінгу, порізів, пірсингу. Під час хіміотерапії Морін я ніколи не дивилась, як їй вставляють голки.

— Привіт, Кейліз! — увійшовши, гукає Морін, і огрядна чорношкіра жінка у чомусь схожому на медичну форму відгукується.

— Як ся маєш, Морін! Як почуваєшся?

— Ой, я пречудово, просто чудово, а як ти?

— Скільки ви цим займаєтеся? — цікавлюсь я.

— Довгенько,— відповідає Морін.— Кейліз — наша улюблениця, вона дуже вправна з голками. А це дуже добре в моєму випадку, бо в мене вени «гуляють».

Вона виставляє свою руку, вкриту блакитними венами-мотузками. Під час нашої першої зустрічі Мо мала зайву вагу, але це в минулому. Це дивно, але з зайвою вагою вона мала кращий вигляд.

— От бачиш, спробуй притиснути палець.

Я роззираюся, сподіваючись, що Кейліз запросить нас до кабінету.

— Ну ж бо, спробуй.

Я прикладаю кінчик пальця до вени й відчуваю, як вона перекочується, «гуляє». Мене кидає в жар.

— То це наш новобранець? — раптово опинившись біля мене, запитує Кейліз.— Морін безперестанку про тебе розповідає. Тобі потрібно заповнити кілька форм...

— Пробачте, але я не можу. Я не можу навіть бачити голки чи кров. У мене серйозна фобія. Буквально не можу цього зробити.

Я усвідомлюю, що сьогодні ще не їла, і накочує хвиля запаморочення. Моя шия наче кістки втрачає.

— Усі предмети тут добре дезінфікуються, ти в добрих руках,— переконує Кейліз.

— Ні, не в цьому справа, чесно. Я ніколи не здавала кров. Мій лікар злиться, бо я навіть звичайний щорічний аналіз крові не можу витримати, ну наприклад, на рівень холестерину.

Отож ми чекаємо. Це забирає аж дві години: Вікі та Роуз приєднані до шиплячих приладів. Наче з них викачують усе. Обом жінкам навіть спеціальні відмітини на пальцях зробили, щоб вони не могли бути донорами більше двох разів на тиждень. Маркування проявляється під ультрафіолетовим світлом.

— Це наче у фільмах про Джеймса Бонда,— вирішує Вікі, й вони всі починають гиготіти. Морін мугикає саундтрек з фільму (гадаю), а Роуз складає пальці пістолетом.

— А ці старі шкапи не можуть раз утихомиритись? — озивається сива жінка за чотири крісла від нас. Вона перехиляється через тіла трьох непевних типів: на руках у них синьо-зелені татуювання, на підборіддях щетина, саме таких чоловіків я й уявляла як донорів плазми,— й махає пальцем вільної руки.— Мері! Я гадала, ти будеш завтра!

— Так і планувалося, але моя соціальна допомога прийде лише за тиждень, а на кухні залишилася тільки коробка мюслів і бляшанка вершкової кукурудзи!

Вони регочуть, наче ймовірна голодна смерть — це кумедно. Це місто інколи аж занадто відчайдушне і не хоче визнавати очевидного. Мене починає нудити від гудіння машини зі збирання крові, від довгих пластикових трубок з кров'ю, що йдуть від тіл до апаратів, від людей, яких немов... доять. Кров тече куди не глянь, у всіх на очах, де її не мало би бути. Насичена, темна, майже пурпурова.

Дістаюся туалету, вмиваюся холодною водою. Роблю два кроки — у вухах гуде, зіниці звужуються, і я відчуваю власне серцебиття, стугоніння власної крові, а далі падаю, кажучи при цьому: «Ой. Пробачте».

Я ледь пам'ятаю дорогу додому. Морін вкладає мене у ліжко, на нічному столику стоїть склянка яблучного соку й миска супу. Ми намагаємося зателефонувати Ніку. Го каже, що він не в «Барі» і не бере мобілку.

Чоловік зник.

— Він і в дитинстві таким був — мандрівником,— виправдовується Морін.— Найжахливіша річ для нього — це опинитися в ув'язненні своєї кімнати.

Вона кладе вологу ганчірку мені на чоло; її дихання наповнює повітря гострим запахом аспірину.

— Твоє завдання відпочивати, згода? Я продовжуватиму телефонувати, аж доки не поверну те хлопчисько додому.

Заки Нік повертається додому, я вже сплю. Прокидаюся під шум з душу і перевіряю час. Вже 23:04. Він, напевне, таки поїхав до «Бару». Мій чоловік зазвичай приймає душ після зміни, щоб змити зі шкіри запах пива й солоного попкорну. (Ну чи так він каже).

Нік залазить у ліжко, а коли я повертаюся з розплющеними очима, він видається збентеженим.

— Я кілька годин намагалася тебе знайти,— ображаюсь я.

— Сіла батарея на телефоні. Ти знепритомніла?

— Ти же щойно сказав, що твій телефон розрядився.

Він замовкає, і я знаю, що зараз прозвучить брехня. Найгірше почуття — коли тобі доводиться чекати й готуватися до брехні. Нік старомодний, йому потрібна свобода, мій чоловік не любить виправдовуватися. Він знатиме, що має плани з хлопцями на тижні, але чекатиме аж до останньої години перед грою в покер, щоб недбало мені про це розповісти. «Агов, я тут подумав, що пограю сьогодні у покер з хлопцями, якщо ти не проти». І цим самим залишає мене в поганій ролі, якщо раптом є інші плани. Нікому ж не хочеться бути дружиною, яка не дозволяє своєму чоловікові грати в покер. Не хочеться перетворюватися на сварливу бабу з бігудями й макогоном. Тож ти проковтуєш своє розчарування й погоджуєшся. Я не думаю, що він робить це з прикрості, а просто так вихований. Батько Ніка завжди робив, що заманеться, а його мама завжди це терпіла. Аж доки не розлучилася з ним.

Нік починає брехати. Я навіть не слухаю.

Нік Данн Минуло п'ять днів

Я зіперся на двері, спостерігаючи за сестрою. Я ще й досі відчував аромат Енді, тож хотілося побути хоч мить на самоті, бо коли вона пішла, можна насолоджуватися її образом. Вона завжди мала смак іриски і запах лаванди. Лавандовий шампунь, лавандовий лосьйон. «Лаванда приносить удачу»,— якось пояснила вона. Мені потрібна удача.

— Скільки їй років? — вимагає Го.

— Із цього ти хочеш почати?

— Скільки їй років у Ніку?

— Двадцять три.

— Двадцять три. Чудово.

— Го, не треба...

— Ніку, ти хоч усвідомлюєш, який намаханий? — гаркнула Го.— Намаханий і тупорилий.

Вона сказала слово «тупорилий» — дитячу обзивалку — так, що мене вкололо, наче знову десять років.

— Ситуація не найкраща,— тихо погодивсь я.

— Не найкраща! Ти... ти же зрадник, Ніку. Що з тобою сталося? Ти ж завжди був добрим хлопцем. Чи, може, це я завжди була ідіоткою?

— Ні,— втупився в підлогу я. Так само я витріщався на підлогу, коли мама садовила мене на дивані й переконувала, що я не маю так поводитися, бо я кращий хлопчик.

— А тепер? Ти став чоловіком, який зраджує своїй дружині, й тепер цього не можна відмотати,— мовила Го.— Господи, навіть батько не зраджував. Ти такий... тобто твоя дружина зникла. Емі невідомо де, а ти тут розважаєшся з маленькою...

— Го, я просто в захваті від цієї ревізії історії, коли ти виступаєш захисницею Емі. Адже Емі тобі ніколи не подобалася, навіть на початку, а відколи все це трапилося, то це наче...

— Це наче я виявляю симпатію до твоєї зниклої дружини, так, Ніку. Я турбуюся. Так і є. Пам'ятаєш, як я казала, що ти дивно поводишся? Ти просто... це просто божевілля — така поведінка.

Вона ходила кімнатою, гризучи нігті.

— Якщо поліція все пронюхає, то навіть не знаю,— сказала вона.— Я в біса налякана, Ніку. Це вперше я справді боюся за тебе, Ніку. Навіть не віриться, що вони ще не довідалися. Вони ж мали дістати роздруківки твоїх телефонних розмов.

— Я користувався одноразовим.

Тут вона зупинилася.

— Це навіть гірше. Це... наче навмисні дії.

— Навмисна зрада, Го. Так, винен.

За секунду вона не витримала, ляпнулася на диван: почала звикати до нової реальності. Насправді те, що Го вже знає, стало для мене полегшенням.

— І давно? — запитала Го.

— Трохи більше року.

Я змусив себе відірвати погляд від підлоги та глянути їй прямо у вічі.

— Трохи більше року? І ти мені не розповів.

— Я боявся, що ти накажеш це припинити. Що почнеш погано про мене думати, і тоді все одно доведеться припинити. А я не хотів. Стосунки з Емі...

— Більше року,— повторила Го.— А я навіть не підозрювала. Вісім тисяч п'яних розмов, а ти ні разу не довірився мені й не розповів. Я не знала, що ти на таке здатен — повністю приховати інформацію.

— Це єдине.

Го знизала плечима, мовляв: «Як я можу тобі тепер вірити?»

— Ти її кохаєш?

Вона вимовила це так, наче такого не могло бути.

— Так. Гадаю, що кохаю. Кохав. Кохаю.

— Ти ж усвідомлюєш, що, якби ви насправді зустрічалися, постійно бачилися або навіть жили разом, то вона б знайшла недоліки? Вона б віднайшла у тобі риси, які зводили б її з розуму. Вона б ставила вимоги, які тобі не до вподоби. Що ти б її бісив?

— Мені вже не десять, Го, тож знаю, як працюють стосунки.

Вона знову знизала плечима: «Ти певен»?

— Нам потрібен адвокат,— сказала вона.— Хороший адвокат з чудовими зв'язками з громадськістю, бо канали, деякі кабельні ток-шоу, вже рознюхують. Нам потрібно переконатися, що медіа не перетворять тебе на лихого розпусного чоловіка, бо таке трапляється. Здається, що для тебе вже все скінчено.

— Го, ти трішки занадто радикальна.

Насправді я з нею погоджувався, але не міг чути, як Го вимовляє такі слова. Я мусив їх дискредитувати.

— Ніку, це і є трішки занадто радикально. Треба зробити кілька дзвінків.

— Будь-що, як тобі стане від цього краще.

Го тицьнула мене в ребра двома пальцями.

— Навіть і не думай протягувати зі мною це лайно, Лансе. «Ой, дівчатка так легко перезбуджуються». Цю фігню. Ти справді загнав себе в кут, мій друже. Витягни голову зі сраки й почни допомагати мені все виправляти.

Я відчував, як під футболкою вже починав набрякати синець, але, хвала Господу, Го розвернулася й пошурувала до своєї кімнати. Я тупо сів на диван. А потім, пообіцявши собі піднятися, ліг.

Мені снилася Емі. Вона повзла підлогою нашої кухні, допомагаючи собі ліктями й колінами, намагаючись дістатися чорного ходу, але кров заливала їй обличчя, й Емі рухалася повільно, занадто повільно. Її гарненька голова була якоїсь дивної форми — вгнута з одного боку. Кров цебеніла з довгого пасма з волоссям, а Емі стогнала моє ім'я.

Я прокинувся і зрозумів, що вже час додому. Потрібно було побачити те місце — місце злочину. Я мусив його побачити.

На спеку ніхто не висовувався. Наш квартал був такий самий безлюдний і самотній, як і в день зникнення Емі. Я зайшов у парадні двері й віддихався. Дивно, що такий новий будинок можуть так швидко наповнити привиди, і не в романтичній манері вікторіанських романів, а просто до біса зруйнувати. Будинок з минулим, а йому ж лише три роки. Криміналісти все тут обнишпорили; поверхні були брудні, липкі, залапані. Я сів на диван, а там смерділо якимсь чужим дядьком — гострий запах лосьйону після бриття. Я, незважаючи на спеку, повідчиняв вікна, щоб вивітрити всі ті аромати. Сходами спустився Блікер, і я його підняв і почав гладити, а кіт щасливо муркотів. Хтось, мабуть, коп, насипав йому повну миску корму. Приємний жест після руйнації мого будинку. Я обережно опустив тваринку на нижню сходинку, потім піднявся до спальні, розстібаючи сорочку. Влігся посеред ліжка й заховав обличчя у подушку. Це була та сама наволочка небесно-блакитного кольору, на яку я витріщався в ранок нашої річниці. Той самий ранок.

Задзвонив мій мобільний. Го. Я відповів.

— Еллен Еббот вестиме сьогодні спеціальне пообіднє шоу. Воно про Емі. Про тебе. Я... е-е-е... там усе погано. Хочеш, щоб я приїхала?

— Ні, я здатен подивитися його на самоті, дякую.

— Гаразд, поговоримо пізніше,— мовила Го.

«Еллен Еббот наживо» було кабельним шоу, що спеціалізувалося на зниклих чи вбитих жінках. Ведучою була завжди розлючена Еллен Еббот, колишній прокурор і захисниця прав жертв.

Шоу почалося з Еллен. У неї було укладене феном волосся й намащені блиском губи, вона витріщалася в камеру.

— Сьогодні до вашої уваги шокуюча історія вродливої молодої жінки, яка стала прототипом у серії книжок «Неймовірна Емі». Вона зникла. Будинок перевернутий догори дриґом. Її чоловік — Ланс Ніколас Данн, безробітний письменник, який тепер є власником бару, відчиненого коштом дружини. Хочете побачити, як він переживає? Ось фото, зняті після зникнення його дружини — Емі Елліот-Данн. Це, до речі, відбулося п'ятого липня, на їхню п'яту річницю.

На екрані з'явилася моя світлина з прес-конференції, з придуркуватою посмішкою. На іншій світлині я махав і посміхався, наче королева краси, сідаючи в авто. (Я махав Мерібет; посміхався, бо завжди роблю так, махаючи).

Потім випливло фото з мобілки, де я був з Шоною Келлі, як спекла пиріг «Фріто». Ми притулилися одне до одного щоками, сяючи білосніжними зубами. Тоді на екрані з'явилася Шона наживо, вся така засмагла й підтягнута; вона посерйознішала, поки Еллен відрекомендовувала її Америці. По всьому моєму тілу покотився піт.

ЕЛЕН: Отож, Ланс Ніколас Данн. Шоно, можете описати нам його поведінку? Ви ж познайомилися з ним під час пошуків його зниклої дружини, і Ланс Ніколас Данн... що?

ШОНА: Він був дуже спокійний і дружній.

ЕЛЕН: Пробачте, пробачте. Він був дружній і спокійний? У нього ж зникла дружина, Шоно. Який це чоловік може за таких обставин бути дружнім і спокійним?

На екрані знову з'явилося гротескове фото. Ми якимось чином видавалися ще життєрадіснішими.

ШОНА: Ну, взагалі він навіть трішки фліртував...

«Варто було бути з нею люб'язнішим, Ніку. Треба було з'їсти клятий пиріг».

ЕЛЕН: Фліртував? Поки його дружина Бог знає де, а Ланс Данн... ну, пробачте, Шоно, але це фото просто... навіть не знаю кращого слова за «огидне». Оце такий має бути вигляд у безвинного чоловіка...

Решту репортажу Еллен Еббот — професійна провокаторка — не давала спокою відсутності мого алібі.

— Чому Ланс Ніколас Данн не має алібі аж до опівдня? Де він був того ранку? — тягла вона зі своїм акцентом техаського шерифа. Її гості погодилися, що це ненормально.

Я набрав Го, а вона сказала:

— Ну, ти майже тиждень протримався, поки вони не ополчилися.

Далі ми ще довго обмінювалися лайкою. Бісова Шона, навіжена суча хвойда.

— Зроби щось справді, справді корисне сьогодні, активне,— порадила Го.— Люди тепер спостерігатимуть.

— Я не можу сидіти спокійно, навіть якби хотілося.

Я поїхав у Сент-Луїс, згораючи від люті, переграючи в голові телевізійний репортаж, відповідаючи на питання Еллен, затикаючи їй пельку. «Сьогодні, Еллен Еббот, бісова ти шльондро, я знайшов одного з переслідувачів Емі. Дезі Коллінгза. Я вистежив його, щоб витягнути правду».

Я стану чоловіком-героєм. Якби була епічна музика, то я б її врубав. Я — простий чолов'яга з робочого класу — розберуся з розбещеним багатієм. Медіа просто накинеться на таке. Одержимі переслідувачі більш інтригують, ніж пересічні жінковбивці. Ну, принаймні Елліоти це оцінять. Я набрав Мерібет, але потрапив на автовідповідач. Далі.

Заїхавши у його райончик, я змінив своє бачення Дезі з просто заможного до надзвичайно, хворобливо багатого. Цей тип жив у маєтку в районі Ледью, що коштував принаймні п'ять мільйонів. Побілена цегла, чорні лаковані віконниці, газове освітлення і плющ.

Я одягнувся по-діловому: пристойний костюм і краватка, але, дзвонячи у двері, усвідомив, що костюм вартістю чотириста доларів приверне набагато більше уваги, ніж джинси. Почувся цокіт парадного взуття, що наближався з глибини будинку до входу, і двері відчинилися з таким собі смоктанням, наче в холодильнику. На мене повіяло холодним повітрям.

Дезі був саме такий, яким я його завжди уявляв: дуже вродливий, дуже порядний хлопчина. Щось таке в його очах чи щелепі. У нього були глибоко посаджені мигдалеві очі, наче у плюшевого ведмедика, та ямочки на обох щічках. Якби ви побачили нас двох разом, то вирішили б, що у цьому сценарії це він — добрий хлопець.

— О,— мовив Дезі, вивчаючи моє обличчя.— Ти ж Нік. Нік Данн. Господи милий, мені так шкода через Емі. Заходь. Заходь.

Він провів мене у ретельно оздоблену вітальню: мужність в уявленні декоратора. Багацько темної некомфортної шкіри. Дезі показав на стілець з твердою спинкою. Я намагався всістися зручно, мене ж запросили сідати, але виявилося, що єдина можлива поза на стільці — як у покараного учня: «Слухай і сиди рівно».

Дезі не поцікавився, чому я опинився в його вітальні. І не пояснював, як одразу ж мене впізнав. Хоча до мене придивлялися й перешіптувалися дедалі частіше.

— Бажаєш чогось випити? — запропонував Дезі, складаючи руки докупи: спочатку вирішімо справи.

— Не потрібно.

Він сів навпроти. Одягнений був у бездоганні відтінки небесно-блакитного та кремового; навіть шнурки для взуття неначе були випрасувані. Хоча він поводився гідно. Зовсім не був зневажливим типом, якого я чекав. Дезі здавався уособленням джентльмена. Чоловік, що здатен процитувати великого поета, замовити рідкісний скотч і придбати правильні вінтажні коштовності для жінки. Насправді він, здавалося, був генетично запрограмований знати, чого хоче жінка. Навпроти нього я відчув, як мій костюм зім'явся, а манери забулися. З'явилася непереборна потреба поговорити про футбол і перднути. Саме такі типи завжди дратували мене.

— Емі. Є якісь новини? — запитав Дезі.

Він здавався знайомим — може, десь грав у кіно.

— Нічого конкретного.

— Її забрали... з дому. Це так?

— З нашого дому, так.

І тут я його впізнав. Це був чувак, який сам з'явився першого дня пошуків і який тихенько зиркав на фото Емі.

— Ти був у волонтерському центрі, правда ж? Того першого дня.

— Був,— зізнався Дезі.— Я саме збирався розповісти. Не вдалося тоді познайомитися, прийми мої співчуття.

— Довга була поїздка.

— Те саме можу сказати про тебе,— посміхнувся він.— Дивись, я справді дуже високої думки про Емі. Почувши про таке, ну, я мав щось зробити. Я просто... жахливо таке казати, Ніку, але, побачивши це в новинах, одразу ж подумав: «Ну звісно».

— Ну звісно?

— Ну звісно ж, хтось її... захоче,— сказав він. У чоловіка був низький приємний голос.— Ну, знаєш, вона завжди була така. Завжди приваблювала до себе інших. Завжди. Знаєш старий вислів: чоловіки хочуть її, а жінки хочуть бути нею. Це про Емі.

Дезі склав свої великі руки на брюках. Не штанах, а брюках. Я все не міг вирішити, чи він знущається з мене. Вирішив поводитися обережно. Це одне з правил потенційно непростих інтерв'ю: не переходь у напад, аж доки не доведеться, спочатку почекай, чи зможуть вони повіситися самі.

— У вас з Емі були дуже напружені стосунки, правильно? — запитав я.

— Справа була не лише в її зовнішності,— розповів Дезі. Він зіперся на одне коліно, а погляд трохи розплився.— Я, звісно ж, багато про це думав. Перше кохання. Я надзвичайно багато про це думав. Мабуть, моя егоцентрична натура. Забагато філософії в нутрі.

Він натягнув скромну посмішку. Аж ямочки прорізалися.

— Бачиш, коли ти подобаєшся Емі, коли вона тобою цікавиться, то ця увага настільки тепла і підбадьорлива, що аж повністю накриває. Наче тепла ванна.

Я звів брови.

— Потерпи ще трішки,— попросив він.— Ти почуваєшся добре щодо самого себе. Ти цілковито задоволений, може, навіть уперше в житті. А потім вона помічає твої недоліки, усвідомлює, що ти ще одна пересічна особа, з якою доведеться мати справу. Ти — втілення Вправного Енді, а у справжньому житті Вправний Енді не має шансів залишитися з Неймовірною Емі. Тож її інтерес в'яне, і ти перестаєш почуватися добре, знову починаєш відчувати давній холод, наче опинився голим на кахлях, і хочеться тільки залізти назад у ванну.

Я знав це відчуття — я сам лежав на підлозі ванної кімнати десь приблизно три роки — і відчув, як накотила хвиля огиди, бо доводилося розділяти це відчуття зі ще одним чоловіком.

— Я певен, ти розумієш, про що я,— сказав Дезі й підморгнув мені.

«Який дивний чоловік,— подумав я.— Хто порівнює дружину іншого з ванною, в яку хоче зануритися? Зниклу дружину іншого чоловіка?»

Позаду Дезі біля стіни стояв довгий стіл, заставлений фотографіями у сріблястих рамках. Посередині була збільшена світлина Дезі й Емі в шкільні роки, у тенісній формі, вони обоє безбожно стильні, настільки заможно-пишні, що могли стати постером до фільму жахів Гічкока. Я уявив, як Дезі-підліток проникає до спальні Емі в пансіонаті, скидає свій одяг на підлогу, вмощується на холодних простирадлах, ковтає пігулки-капсули. Чекає, поки його знайдуть. Це була форма покарання, лють, але не така, як у мене в будинку. Я зрозумів, чому поліція не надто ним цікавилася. Дезі простежив за моїм поглядом.

— Ой, ну непотрібно мене за таке звинувачувати,— посміхнувся він.— Бо хіба ти міг би позбутися такого ідеально фото?

— З дівчиною, з якою не знався аж двадцять років? — випалив я, не стримавшись. Я усвідомив, що тон був агресивний більше, ніж слід.

— Я знаю Емі,— огризнувся Дезі. Він вдихнув.— Я знав її. Дуже близько... То немає ніяких ниточок? Я маю запитати... Її батько, він... там?

— Ну звісно.

— Я так думаю... Він же був у Нью-Йорку, коли все це сталося?

— Так, він був у Нью-Йорку. А що?

Дезі знизав плечима, мовляв: «Просто цікаво, нічого такого». Ми секунд тридцять сиділи мовчки, граючись у дивоглядки. Ніхто з нас не моргнув.

— Чесно кажучи, Дезі, я приїхав сюди, щоб дізнатися, що можеш розповісти ти.

Я спробував уявити, як Дезі переховує Емі. Може, у нього десь неподалік є будиночок на озері? Усі йому подібні таке мають. Чи можна повірити, що цей доглянутий вихований чоловік тримає Емі у якійсь охайній підвальній кімнаті відпочинку? Емі вишуровує ногами килим, спить на запиленій софі яскравого клубного кольору шістдесятих, лимонно-жовтій чи кораловій. Якби ж Боні з Гілпіном були тут і почули цей власницький тон Дезі: «Я знаю Емі».

— Я? — розреготався Дезі. Це був багатий сміх. Ідеальна фраза, щоб описати цей звук.— Нічим не можу поділитися. Бо, як ти сказав, я з нею не знався.

— Але ж ти тільки-но сказав інше.

— Я однозначно не знаю її, як ти.

— Ти переслідував її у школі.

— Я її переслідував? Ніку, вона була моєю дівчиною.

— Доки не перестала нею бути,— мовив я.— А ти не міг змиритися.

— Ох, ну я, мабуть, таки сохнув за нею. Але нічого аж такого надзвичайного.

— То ти називаєш спробу самогубства в її спальні звичайною?

Він аж відсахнувся, примружуючи очі. Розтулив рота, але натомість витріщився на свої руки.

— Я не певен, що розумію, Ніку,— нарешті вичавив він.

— Я маю на увазі твоє переслідування моєї дружини. У старших класах. І тепер.

— То ось у чому справа? — знову розреготався він.— Милий Боже, я гадав, ти збираєш гроші на винагороду абощо. Які я, до речі, радо пожертвую. Я вже казав, що ніколи не переставав бажати для Емі лише найкращого. Чи я її кохаю? Ні. Я вже її не знаю, не так, як раніше. Ми зрідка обмінюємося листами. Але твоя поява тут досить цікава. Ти заплутуєш проблему. Бо я маю зізнатися, Ніку, що на телебаченні, дідько, навіть тут і зараз, ти не схожий на згорьованого схвильованого чоловіка. Ти видаєшся... самовдоволеним. До речі, поліція вже спілкувалася зі мною, мабуть, завдяки тобі. Чи батькам Емі. Дивно, що ти про це не знав. Можна було би подумати, що вони розкажуть таке чоловікові, якщо він, звісно, безневинний.

У мене нутрощі скрутилися в клубок.

— Я тут, бо хотів на власні очі побачити твою реакцію на Емі,— сказав я.— Мушу зізнатися, вона мене занепокоїла. Ти стаєш трохи... мрійливим.

— Ну, один з нас має,— знову раціонально зауважив Дезі.

— Сонечко? — долинув голос з глибини будинку, і ще одна пара дорогого взуття поцокала в напрямку вітальні.— Як називалася та книжка...

Жінка була розмитою версією Емі, її відображенням у запітнілому дзеркалі. Той самий колір волосся, надзвичайно схожі риси, але на чверть століття старші: і шкіра, і риси трішки розтягнуті, наче тонка тканина. Жінка досі мала розкішний вигляд — жінка, що обрала граційну старість. Вона була, наче та фігурка оригамі: лікті екстремальної гостроти, ключиці схожі на вішак для одягу. На ній була лазурова сукня-футляр, а ще жінка притягала так само, як і Емі. Коли вона була в кімнаті, ти не міг відвести від неї погляду. Вона подарувала мені досить хижу посмішку.

— Вітаю, я — Джеклін Коллінгз.

— Мамо, це чоловік Емі — Нік,— пояснив Дезі.

— Емі,— знову посміхнулася жінка. Її голос наче долинав з дна колодязя, глибокий і навдивовижу дзвінкий.— Нас тут дуже зацікавила ця історія.

Вона холодно повернулася до свого сина.

— Ми ніяк не можемо припинити думати про чудову Емі Елліот, правда ж?

— Тепер Емі Данн,— нагадав я.

— Ну звісно,— погодилася Джеклін.— Мені так шкода, Ніку, через те, що тобі доводиться переживати,— вона хвильку на мене дивилася.— Пробач, я мушу... я не уявляла Емі з таким... американським хлопцем.

Здавалося, вона говорить ні зі мною, ні з Дезі.

— Божечки, у нього навіть ямочка на підборідді.

— Я прийшов, щоб дізнатися, чи ваш син не має якої-небудь інформації,— повідомив я.— За ці роки він написав моїй дружині досить велику кількість листів.

— О, листи! — злобно посміхнулась Джеклін.— Такий цікавий спосіб витрачати чийсь час, вам не здається?

— Емі тобі їх показувала? — здивувався Дезі.— Не очікував.

— Ні,— уточнив я, повертаючись до нього.— Вона викидала їх, не розпечатуючи, завжди.

— Усі? Завжди? Ти впевнений? — продовжував шкірити зуби Дезі.

— Одного разу я заліз у сміття, щоб один прочитати,— повернувся до Джеклін я.— Просто щоб побачити, до чого все це.

— Молодчинка,— промуркотіла мені Джеклін.— Я б і від свого чоловіка очікувала не меншого.

— Ми з Емі завжди писали одне одному листи,— розповів Дезі. Він мав материні модуляції та манеру розмови, так наче все, що він каже, це дуже важливо й обов'язково слід вислухати.— Це було нашою таємницею. Я вважаю електронну переписку такою... дешевою. І ці листи ніхто не зберігає. Ніхто не зберігає мейли, бо вони безособові навіть за своєю суттю. Я загалом турбуюся про наших нащадків. Усі найкращі любовні послання — від Сімони де Бовуар до Сартра, від Семюеля Клеменса до дружини Олівії... я навіть не знаю, повсякчас думаю про те, що буде втрачено...

— А ти зберіг усі мої листи? — запитала Джеклін. Вона стояла біля коминка, поглядаючи на нас згори, однією довгою жилавою рукою досліджуючи камінну полицю.

— Звісно.

Жінка розвернулася до мене, елегантно потиснувши плечима.

— Просто цікаво.

Мене пронизав холод, тож захотілося нахилитися до коминка, щоб відчути тепло, але я згадав, що зараз липень.

— Писати їй стільки років поспіль мені здається занадто чудернацькою відданістю,— мовив я.— Ну, вона ж не писала у відповідь.

Очі Дезі аж запалали.

— О,— ось і все, що він сказав, так наче натрапив на феєрверк-сюрприз.

— Мені видається дивним, Ніку, що ти подолав такий довгий шлях, щоб запитати про стосунки, чи то пак їхню відсутність, у Дезі та твоєї дружини,— насміхалася Джеклін.— Хіба ви з Емі не близькі? Я можу гарантувати, що Дезі не мав жодного реального контакту з Емі кілька десятиріч. Десятиріч.

— Я лише хочу переконатися, Джеклін. Інколи мусиш побачити щось на власні очі.

Джеклін попрямувала до дверей, потім обернулася і похитала головою, щоб підказати мені, що вже час на вихід.

— Дуже безстрашно з твого боку, Ніку. Бо якщо чогось хочеш, то зроби це сам. Ти й підлогу сам стелив?

Вона розреготалася на тому слові й відчинила для мене двері. Я втупився у її шию, роздумуючи, чому жінка не носить разок перлів. Жінки такого класу завжди носять перли, щоб ними перебирати. Але все-таки я відчував її аромат — запах жінки, хтивий і навдивовижу непристойний.

— Було цікаво познайомитися, Ніку,— мовила вона.— Ми всі сподіваємося, що Емі безпечно повернеться додому. А доти, якщо тобі наступного разу захочеться поспілкуватися з Дезі...— вона втиснула мені в руки цупку кремову візитку,— зателефонуй нашому адвокату, будь ласка.

Емі Елліот-Данн 17 серпня 2011 року

Запис у щоденнику

Знаю, що це схоже на поведінку замріяної дівчинки-підлітка, але я веду облік Нікового ставлення. До мене. Просто щоб переконатися, що не загубила всі клепки. Я завела календар і ті дні, коли Нік, здається, знову мене кохає, відзначаю сердечками, а коли ні, клею чорні квадратики. Увесь минулий рік майже повністю заповнений чорними квадратиками.

Але зараз? Дев'ять днів із сердечками. Поспіль. Може, йому просто треба було дізнатися, як міцно я його кохаю і якою нещасною стала. Наче він не мав серця, а тепер має. Мені ніколи не подобалася ця фраза так, як зараз.

Тест. Після року ігнорування ваш чоловік раптом знову починає вас кохати. Ви:

A) Безперестанку гризете чоловіка, щоб той вибачався якнайбільше, бо він вас дуже образив.

Б) Ще довго його уникаєте, щоб чоловік засвоїв урок!

B) Не дістаєте його через зміну поведінки, бо знаєте, що чоловік зізнається у всьому, коли прийде час, а тим часом оточуєте його прихильністю, щоб він почувався захищеним і коханим. Саме на цьому і тримається шлюб.

Г) Вимагаєте зізнання у тому, що пішло не так; змушуєте його постійно про це говорити, щоб заспокоїти свої нерви. Відповідь: «В».

Зараз такий розкішний серпень, що я б не змогла пережити навіть один чорний квадратик, але ж ні, у нас лише серця, Нік поводиться, як мій чоловік, милий, закоханий і безголовий. Він замовляє шоколад з моєї улюбленої крамниці в Нью-Йорку, а до нього пише дурненький вірш. Ну, взагалі-то це лімерик:

Було б кумедніше, якби наш секс залишався нічим не обтяженим, як у лімерику. Проте минулого тижня ми справді... кохалися? робили це? Ну. щось більш романтичне, ніж просто спали, але менш нудне, ніж займалися сексом. Він повернувся з роботи й поцілував мене в губи, а ще торкнувся так, наче я — реальна жінка. Я мало не заплакала, бо була така самотня! Коли тебе цілує в губи твій чоловік — це таке декадентство!

Що ще? Ми ходимо плавати на ставок, де Нік купався ще в дитинстві. Я навіть уявляю, як маленький Нікі божевільно плещеться, лице та плечі обгоріли на сонці (як і тепер), бо він відмовляється намащуватися лосьйоном і змушує Маму Мо ганятися за ним з тим лосьйоном і втирати за кожної можливості.

Він влаштував мені екскурсію по всіх своїх улюблених підліткових прихистках, як я роками просила. Він підводить мене до краю річки та цілує, а вітер розтріпує йому волосся. («Дві найулюбленіші речі у цілому світі, на які можу дивитися нескінченно»,— шепоче мені на вушко він). Цілує мене у веселому невеличкому дитячому форту, який колись уважав своїм клубом. («Я завжди хотів привести сюди дівчину, одну-єдину, й от поглянь на мене зараз»,— знову шепоче він). За два дні до повного закриття торгівельного центру ми катаємося на карусельних кроликах одне біля одного, наш сміх розкочується порожнім простором на милі.

Він веде мене на пломбір до свого улюбленого кафе-морозиво: зранку там нікого немає, крім нас, повітря аж липке від солодкого. Нік цілує мене й каже, що в цьому місці він провів багато побачень, запинаючись і страждаючи, і якби ж тільки він міг повідомити свою шкільну версію, що колись повернеться сюди з дівчиною мрії! Ми їмо морозиво, поки не доводиться котитися додому і вмощуватися на ліжку. Він тримає руку на моєму животі, ми дрімаємо.

Ну звісно, невротичка в мені запитує: де тут підступ? Зміни в Нікові такі раптові й такі грандіозні, що це здається... здається, наче він чогось хоче. Або він уже щось накоїв і тепер превентивно милий, поки я не дізналася. Я хвилююся. Минулого тижня я побачила, як він рився у моїй коробці з файлами, промаркованій як «Данни!» (підписаній моїм кращим почерком у кращі дні). Коробка напхана усілякими дивними документами, що створюють шлюб, спільне життя. Я переживаю, що він попросить про другу позику на «Бар», чи схоче позичити під заставу нашої страховки життя, чи вирішить продати якісь акції, яких не можна чіпати ще зо тридцять років. Нік сказав, що лише хотів переконатися, що все, як треба, але говорив це схвильовано. Моє серце просто розірветься, справді, якщо, поїдаючи морозиво зі смаком жуйки, він обернеться і заявить: «А знаєш, цікава річ про другу іпотеку...»

Я мусила це записати. Мусила вилити це. І я знаю, що здаюся навіженою. Невротичною, і невпевненою, і підозріливою.

Я не дозволю своїй найгіршій версії зруйнувати наш шлюб. Мій чоловік кохає мене. Він кохає мене, і повернувся до мене, і саме тому так добре ставиться. Це єдина причина.

Отак просто: він — моє життя. Воно нарешті налагодилося.

Нік Данн Минуло п'ять днів

Я сидів у своєму задушливому авті під будинком Дезі. Опустивши вікна, я перевірив телефон. Голосове повідомлення від Гілпіна: «Вітаю, Ніку. Сьогодні нам потрібно звірити дані, обговорити новини, знайти відповіді на кілька питань. Зустрінемось біля вашого будинку о четвертій, гаразд? Е-е-е... спасибі».

Це вперше я отримав наказ. Ніякого «чи не могли б ми», «ми були б удячні», «якщо ви не проти». Але «нам потрібно», «зустрінемося»...

Я глянув на годинник. Третя година. Краще не запізнюватися.

Залишалося три дні до відкриття літнього повітряного фестивалю: параду реактивних і гвинтових літаків, що мали накручувати кола над Міссісіпі під гул туристичних пароплавів і цокотіння зубів,— тож, коли нагодилися Гілпін і Ронда, саме розгорялася репетиція шоу. Ми вперше з Того Самого Дня всі повернулися до моєї вітальні.

Мій будинок містився саме під означеним маршрутом літаків; рівень шуму був між відбійним молотком і лавиною. Ми з моїми друзяками-копами намагалися втулити розмову між ревінням двигунів. Ронда ще більше, ніж зазвичай, нагадувала пташку. Переминалася з ноги на ногу, крутила головою навсібіч, погляд падав на всі можливі об'єкти, наче у тої сороки, яка шукає, чим би вистелити собі гніздо. Гілпін тримався біля неї, кусаючи губи, відбиваючи ногами ритм. Навіть сама кімната здавалася неспокійною. Пообіднє сонце підсвічувало вихори мікроскопічних порошинок. Над будинком шугонув реактивний літак, з жахливим звуком роздираючи небо.

— Гаразд, є кілька пунктів для обговорення,— коли запала тиша, почала Ронда. Вони з Гілпіном повсідалися, наче раптом обоє вирішили залишитися надовго.— Дещо треба уточнити, дещо повідомити. Проста рутина. І, як завжди, якщо необхідна присутність адвоката...

Але я знав з телешоу і з фільмів, що лише винуваті вимагають адвоката. Справжні згорьовані, схвильовані, безневинні чоловіки такого не потребують.

— Не потрібно, дякую,— сказав я.— Насправді я маю деяку інформацію для вас. Про колишнього переслідувача Емі, хлопця, з яким вона зустрічалася у старших класах.

— Дезі... е-е-е... Коллінз...— почав Гілпін.

— Коллінгз. Я знаю, що ви всі з ним спілкувалися і що з якоїсь причини не надто зацікавлені, тож сьогодні я навідався до нього сам. Щоб переконатися, що він... адекватний. І я не впевнений, що це так. Гадаю, вам усім не завадило б до нього придивитися. Добряче покопати. Словом, він же переїхав у Сент-Луїс...

— Він оселився у Сент-Луїсі за три роки до вашого повернення,— повідомив Гілпін.

— Гаразд, але він таки у Сент-Луїсі. Це близько. Емі придбала пістолет, бо боялася...

— Дезі нормальний, Ніку. Приємний чоловік,— сказала Ронда.— Хіба вам так не здалося? Взагалі-то він нагадує мені вас. Справжній золотий хлопчик, мамин мазунчик, любий і єдиний.

— Я маю близнючку. Я не мазунчик. Я навіть на три хвилини старший.

Було видно, що Ронда намагається зачепити мене, подивитися, чи зможе вивести мене з себе, і хоча я розумів це, кожна згадка про мазунчика викликала злісний приплив крові до шлунку.

— Хай там як,— урвав Гілпін,— вони з матір'ю заперечують, що він узагалі переслідував Емі, тим більше мав з нею контакт усі ці роки, окрім нечастого листування.

— Моя дружина сказала б інше. Він писав Емі роками, роками, а потім раптом заявляється сюди на пошуки, Рондо. Ви про це знали? Він був тут того першого дня. Ви попереджали звертати увагу на чоловіків, які наполягають на участі в розслідуванні...

— Дезі Коллінгз не є підозрюваним,— підняла руку Ронда.

— Але...

— Дезі Коллінгз не є підозрюваним,— повторила вона.

Ця новина мене образила. Я хотів звинуватити Ронду у зміні настрою через Еллен Еббот, але цю акулу краще не згадувати.

— Гаразд, а як щодо всіх цих типів, які обривають нам телефон? — підійшов я до столу та схопив аркуш з іменами, який раніше бездумно туди жбурнув. Почав зачитувати.— Вони точно хочуть брати участь у розслідуванні: Девід Семсон, Мерфі Кларк — це колишні хлопці, Томмі О'Гара, Томмі О'Гара, Томмі О'Гара дзвонив тричі, Тіто Пуенте — цей просто тупорилий клоун.

— А ви передзвонювали? — поцікавилася Боні.

— Ні. А хіба це не ваша робота? Я навіть не знаю, які з них щось знають, а які — просто психи. У мене немає часу телефонувати якомусь придурку, що вдає з себе Тіто Пуенте.

— Ніку, я б не приділяла стільки уваги гарячій лінії,— порадила Ронда.— Це постріл у молоко. Ну, бо ми прослухали купу телефонних дзвінків від ваших колишніх дівчат. Вони просто хотіли привітатися. Дізнатися про ваші справи. Люди можуть бути дивними.

— Може, нам вже варто перейти до запитань? — підказав Гілпін.

— Звісно. Ну, мабуть, почнемо з того, де ви були того ранку, коли зникла ваша дружина,— зненацька вибачливо і поштиво мовила Боні. Вона грала доброго копа, і ми обоє про це знали. Ну, хіба що вона справді була на моєму боці. Щоб коп був на твоєму боці — це ж можливо? Правда ж?

— Тобто, коли я був на пляжі.

— Ви й досі не пригадуєте, чи бачили там когось? — запитала Боні.— Нам би надзвичайно допомогло, якби можна було викреслити цю дрібницю з переліку.

Вона нагородила мене приязною мовчанкою. Ронда не лише вміла сидіти мовчки, а й наповнювати кімнату своїм настроєм, наче той восьминіг зі своїми чорнилами.

— Повірте, я б хотів цього не менше за вас, але ні. Я нікого не пригадую.

Посмішка Боні мене схвилювала.

— Це дивно, ми лише випадково згадали кільком людям про ваше перебування на пляжі, а вони всі говорять... Скажімо, їх усіх це здивувало. Вони говорять, що це зовсім на вас не схоже. Ви не фанат пляжу.

Я знизав плечима.

— Якщо конкретно, то чи приходжу я на пляж і лежу там цілий день? Ні. Але випити кави зранку? Звісно.

— Агов, це ж може допомогти,— радісно заявила Боні.— Де ви купували того ранку каву? вона повернулася до Гілпіна, неначе по підтримку.— Це ж може звузити часові рамки, так?

— Я зварив її вдома,— промовив я.

— О,— насупилася вона.— Це дивно, бо тут узагалі немає кави. Ніде в будинку. Я ще вирішила, що це якось дивно. Кавомани завжди таке помічають.

«Точно: отак ти ненароком помітила,— подумав я.— Знав я копа на ім'я Боні Мороні... Її пастки настільки очевидні, що однозначно фальшиві...»

— У мене залишалася зварена кава в холодильнику. Я її розігрів,— знову знизав плечима я: нічого такого.

— Ага. Мабуть, стояла там довгенько, бо я не помітила використаної банки з-під кави у смітті.

— Кілька днів. Смак ще не зник.

Ми посміхнулися одне одному: «Я знаю, що ти знаєш. Гра триває». Я справді подумав ті ідіотські слова: «Гра триває». Та водночас був частково задоволений. Починалася наступна частина.

Боні обернулася до Гілпіна, тримаючи руки на колінах, і нібито непомітно кивнула. Гілпін ще трохи покусав губу, потім нарешті показав на оттоманку, на журнальний столик, на вже прибрану вітальню.

— Бачите, Ніку, ось у чому наша проблема,— почав він.— Ми стикалися з десятками проникнень в оселі...

— Десятками, і десятками, і десятками,— додала Боні.

— Багатьма проникненнями в житло. Це... це місце у вітальні — пам'ятаєте? Перекинута оттоманка, перекинутий столик, ваза на підлозі,— він ляпнув переді мною фото з місця злочину,— уся ця зона мала демонструвати сліди боротьби, правильно?

Моя рука потягнулася, а потім повернулася назад. Залишайся спокійним.

— Мала демонструвати?

— Все здавалося неправильним,— провадив Гілпін.— З першої ж миті. Якщо чесно, то вся сцена здавалася поставленою. По-перше, всі речі були розкидані в цій одній точці. Чому ж нічого не розкидали в інших кімнатах? Це дивно.

Він дістав ще одну світлину — збільшене зображення.

— І гляньте сюди, на цю купу книжок. Вони мають бути перед журнальним столиком, бо саме на ньому лежали, правильно?

Я кивнув.

— Тож коли перекинули цей столик, книжки мали розлетілися переважно перед ним, повторюючи траєкторію падаючих меблів. Натомість вони лежать за ним, наче хтось скинув їх до того, як зробити те саме зі столиком.

Я тупо витріщався на фото.

— І зверніть увагу на оце. Це взагалі дуже цікаво,— не заспокоювався Гілпін. Він показав на три тоненькі антикварні рамки над коминком. Сильно гупнув ногою — і вони одразу ж попадали.— Якимось чином вони залишилися стояти під час того погрому.

Він знову повиставляв рамки. Я сподівався, що навіть після промаху з вечерею у «Г'юстоні» вони залишаться наївними копами, схожими на кіношних, місцевими селюками, які повірять своєму хлопцеві: «Як скажеш, хлопче». Мені трапилися не тупі копи.

— Не знаю, що ви хочете від мене почути,— промимрив я.— Це цілком... я просто не знаю, що про це все думати. Я лише хочу знайти свою дружину.

— Ми теж, Ніку, ми теж,— запевнила Ронда.— Але тут ще одне. Оттоманка, пам'ятаєте, її перевернули догори дриґом?

Вона погладила приземкувату оттоманку, вказала на її чотири коротенькі ніжки.

— Розумієте, ця штука досить важка знизу якраз через ці малесенькі ніжки. Сидіння практично на підлозі. Спробуйте перекинути її.

Я завагався.

— Ну ж бо, спробуйте,— переконувала Боні.

Я її штурхонув, але оттоманка просто сковзнула по килиму замість перекинутися. Я кивнув. Погодився. Вона була важка якраз унизу.

— Серйозно, опустіться на підлогу, якщо потрібно, і перекиньте цю штуку догори дриґом,— наказала Боні.

Я став навколішки, нахилився, просунув руку під оттоманку і перевернув її. Навіть тоді вона піднялася, погойдалася з одного боку і впала на місце. Тож я мусив підняти її та спеціально перекинути.

— Дивно, правда? — зауважила Боні, але при цьому взагалі не здавалася здивованою.

— Ніку, ви не прибирали випадково у день зникнення дружини? — поцікавився Гілпін.

— Ні.

— Добре, бо криміналіст перевірив усе люмінолом, мені прикро це повідомляти, але ваша кухонна підлога показала позитивний результат. Там розлилася чимала кількість крові.

— У Емі ж третя група позитивна,— втрутилася Боні.— Я не маю на увазі незначний поріз, я про калюжу крові.

— О Господи,— у мене в грудях наче грудка застрягла.— Але...

— Тож ваша дружина вибралася з цієї кімнати,— промовив Гілпін.— Якось — теоретично — вона дісталася кухні, навіть не зачепивши при цьому дрібничок на тому столі якраз біля кухні, а потім впала там на підлогу, де й втратила море крові.

— А потім хтось обережно все витер,— спостерігаючи за мною, сказала Ронда.

— Зачекайте. Зачекайте. Навіщо комусь намагатися приховати кров, але розгромити вітальню...

— Ми з'ясуємо, не хвилюйтеся, Ніку,— тихенько мовила Ронда.

— Я не розумію, я просто...

— Присядьмо,— запропонувала Боні. Вона вказала на стілець за обіднім столом.— Ви що-небудь їли сьогодні? Може, зробити бутерброд абощо?

Я похитав головою. Боні по черзі грала різноманітні жіночі ролі: сильної жінки, турботливої доглядачки... Все це — щоб перевірити, яка роль забезпечить найкращий результат.

— Як справи у вашому шлюбі, Ніку? — запитала Ронда.— Ну, бо п'ять років — це не дуже далеко від семирічної кризи.

— Шлюб наче був нормальний,— повторив я.— Він і є нормальний. Не ідеальний, але все добре, добре.

Вона поморщила носа: мовляв, брешете.

— Вам здається, що вона могла втекти? — з надією промовив я.— Зімітувала місце злочину і змилася? Ну, як наречена-втікачка?

Боні почала перераховувати аргументи проти цієї теорії.

— Вона не користувалася своїм мобільним, кредитками, банківськими картками. За останні кілька тижнів вона не знімала великих сум зі свого рахунку.

— А ще ж є кров,— додав Гілпін.— Словом, не хотілося би знову здатися жорстким, але та кількість крові... Для цього потрібна серйозна... ну, я б, наприклад, сам собі такого не заподіяв. Тут мали бути досить глибокі рани. У вашої дружини сталеві нерви?

— Так. Сталеві.

У неї також серйозна фобія — страх крові, але я почекаю, поки блискучі детективи самі про це дізнаються.

— Це навряд чи,— мовив Гілпін.— Якби вона навіть завдала собі серйозної травми, то навіщо витирати кров?

— Тож будьмо чесними, Ніку,— сказала Боні, стаючи навколішки, щоб зберігати зі мною зоровий контакт, але я втупився на підлогу.— Які у вас зараз стосунки? Ми на вашому боці, але необхідно знати правду. Єдине, що виставляє вас у поганому світлі, це замовчування фактів.

— У нас були сутички.

Я пригадав Емі тієї останньої ночі в нашій спальні: її обличчя від злості вкрилося круглими червоними плямами. Вона плювалася словами, образливими шаленими словами, а я це слухав, намагаючись їх проковтнути, бо то була правда. Фактично все, що вона казала, було правдою.

— Опишіть нам ці сутички,— попросила Боні.

— Нічого особливого, звичайні чвари. Просто Емі потрібно інколи випускати пару. Вона тримає в собі купу дрібничок, а потім — бум! — але далі одразу ж заспокоюється. Ми ніколи не лягали спати злими.

— А в середу? — запитала Боні.

— Ніколи,— збрехав я.

— А ви найчастіше лаєтеся через гроші?

— Я навіть зараз не пригадаю, з якого приводу ми сваримося. Через усілякі дрібниці.

— А якою була тема сварки перед її зникненням? — з кривою посмішкою запитав Гілпін, наче промовив «піймався».

— Я вже казав, що це стосувалося омара.

— Що ще? Я певен, ви не лише через омара цілу годину верещали.

Аж тут Блікер здолав половину сходів і всунув голову між штабами перил.

— Були й інші побутові речі. Подружні питання. Котячий туалет,— наче пригадав я.— Хто прибиратиме котячий туалет.

— Ви зчинили сварку через прибирання котячого туалету,— здивувалася Боні.

— Ви ж знаєте, як усе починається. У мене довгий робочий день, а Емі сидить удома, тож, гадаю, вона може виконувати принаймні базові домашні обов'язки. Лише трішки доглядати за домом.

Гілпін здригнувся, наче хворий, збуджений з пообіднього сну.

— Ви — старомодний чоловік, так? Я теж такий. Постійно кажу своїй дружині: «Я не вмію прасувати, не вмію мити посуд. Я не готую. Тож, сонечко, я ловлю поганців, бо це я добре вмію, а ти лише інколи запихаєш у пралку трохи одягу». Рондо, коли ти була заміжня, то виконувала домашні обов'язки?

Боні здавалася щиро роздратованою.

— Я теж ловлю поганців, ідіоте.

Гілпін закотив очі, поглядаючи на мене; я майже очікував почути від нього жарт: здається, у когось ПМС. Цей чолов'яга такий передбачуваний!

Гілпін потер своє гостре підборіддя.

— Тож ви просто хотіли отримати домогосподиню,— припустив він таким тоном, наче це цілком резонно.

— Я хотів... я хотів того, чого хотіла Емі. Насправді мені було байдуже.

Тепер я апелював до Боні, детектива Ронди Боні, що принаймні частково випромінювала співчуття. «Це не щиро»,— нагадав собі я.

— Емі не могла вирішити, чим тут займатися. Вона не могла знайти роботу і не цікавилася «Баром». І це нічого, якщо ти хочеш сидіти вдома, я так і сказав. Та коли вона сиділа вдома, то теж була нещасна. І чекала, щоб я це виправив. Це було наче я керую її щастям.

Боні ніяк не відреагувала, її обличчя було спокійне, як вода.

— І я хочу сказати, що якийсь час бути героєм, бути білим лицарем — це весело, але довго це не може тривати. Я не міг зробити її щасливою. Вона не хотіла бути щасливою. Тож я подумав: якщо вона почне брати на себе хоч кілька практичних обов'язків...

— Як от котячий туалет,— підказала Боні.

— Так, вичищати котячий туалет, купувати харчі, викликати сантехніка, який відремонтує кран, що зводив її з глузду.

— Ого, це схоже на чудовий план, як стати по-справжньому щасливою. Купа огидних завдань.

— Але я хотів змусити її хоч щось робити. Хай що це буде, але роби щось. Використай цю ситуацію на свою користь. Не чекай, поки я вирішу все замість тебе.

Я розмовляв досить голосно й усвідомив, що це звучить майже злісно, наче праведний гнів, але це було таким полегшенням! Промова почалася з брехні про котячий туалет, а перетворилася на непередбачуваний вибух чистої правди. Я збагнув, чому злочинці так багато балакають: бо, розповідаючи свою історію незнайомцю, почуваєшся справді пречудово. Особливо якщо співрозмовник не може звинуватити тебе у брехні й мусить слухати твою версію історії. (Тобто вдає, що слухає твою версію, виправивсь я).

— То цей переїзд назад до Міссурі...— уточнювала Боні.— Ви привезли сюди Емі, не зваживши на її бажання?

— Не зваживши на її бажання? Ні. Ми зробили це, бо мусили. У мене не було роботи, у Емі не було роботи, а моя мати захворіла. Я б те саме зробив для Емі.

— Ви так гарно це сказали,— пробурмотіла Боні. І раптом вона нагадала мені Емі: тихі осудливі шпички рівним тоном: я був майже переконаний, що почув правильно, але не міг у цьому присягнутися. А коли я питав: «Що ти сказала?» — вона завжди відповідала однаково: «Нічого». Я витріщився на Боні, стиснувши губи, а потім подумав: «Може, це частина плану, щоб перевірити, як ти реагуєш на злісних, незадоволених жінок». Я спробував змусити себе посміхнутися, але це, здається, викликало у Боні ще більше огиди.

— І ви могли це собі дозволити: Емі на роботі, Емі безробітна — будь-який варіант? Ви могли це собі фінансово дозволити? — здивувався Гілпін.

— У нас нещодавно почалися деякі фінансові проблеми,— зізнавсь я.— Коли ми тільки одружилися, Емі була заможна, ну, реально мала купу грошей.

— Справді,— пригадала Боні.— Ті книжки про «Неймовірну Емі».

— Так, вони приносили величезні прибутки у вісімдесятих і дев'яностих. Але видавець відмовився від продовження. Запевняв, що «Емі» вже себе вичерпала. І все пішло шкереберть. Батьки Емі мусили позичити грошей у нас, щоб залишатися на плаву.

— Маєте на увазі, що вони позичили у вашої дружини?

— Так, справді. А потім ми використали залишки трастового фонду Емі на купівлю бару, і відтоді я забезпечував нас фінансово.

— Тож коли ви одружилися з Емі, вона була надзвичайно заможна,— підсумував Гілпін. Я кивнув. Вирішив грати героя: чоловік, що підтримує свою дружину в часи скрути її родини.

— Ви мов сир у маслі качалися.

— Так, це було чудово, було неперевершено.

— А тепер вона практично розорена, а ви мусите миритися з цілком іншим стилем життя, ніж на початку вашого шлюбу. Не те, на що ви очікували.

Я збагнув, що моя легенда провалилася.

— Бо, маю зізнатися, ми переглянули ваші фінанси, Ніку, і, дідько, вони жалюгідні,— почав Гілпін, майже перетворивши звинувачення в голосі на занепокоєння, турботу.

— «Бар» непогано тримається,— запевнив я.— Зазвичай новому бізнесу потрібно три-чотири роки, щоб вибратися з прірви.

— Мою увагу привернули кредитки,— мовила Боні.— Двісті дванадцять тисяч боргу на кредитках. Мені від цієї суми аж дух перехопило.

Вона розклала переді мною стопку червоних попереджень.

Мої батьки фанатично ставилися до кредиток. Користувалися ними лише за особливих потреб, оплачували щомісяця. «Ми не купуємо те, що не можемо оплатити». Це було родинне кредо Даннів.

— Ми не... принаймні я не... але не думаю, що Емі б... А можна поглянути на ці файли? — промимрив я — і тієї ж миті на низькій висоті промчав бомбардувальник, і шибки задеренчали. Над коминком стояв вазон — він одразу ж втратив п'ять листків. Змушені мовчати аж десять секунд, ми всі спостерігали, як листя облітає на підлогу.

— А після того побоїща, яке — ми маємо повірити — тут сталося, не облетіло жодного листочка,— обурено пробурмотів Гілпін.

Я забрав у Боні папери і побачив своє ім'я, лише своє ім'я, а точніше його версії: Нік Данн, Ланс Данн, Ланс Н. Данн, Ланс Ніколас Данн. Усе це з десятка різних кредиток з позиками від $62,78 до $45.602,33. Усі картки малі різні дати відкриття, згори на аркушах зловісно надрукували сухі погрози: оплатити негайно.

— Бісова мати! Тут же однозначно крадіжка персональних даних! — обуривсь я.— Це ж не моє. Ну, просто гляньте на деякі покупки. Я ж узагалі не вмію грати у гольф.

Хтось заплатив понад сімсот доларів за набір ключок для гольфу.

— Будь-хто може вам підтвердити: я справді не граю у гольф.

Я спробував здаватися скромним, а це мені ніколи не вдавалося, й детективи не купилися.

— Ви ж пам'ятаєте Ноель Готорн? — знущалася Боні.— Подружку Емі, яку ви порадили нам перевірити?

— Зачекайте, я хочу обговорити рахунки, бо вони точно не мої,— переконував я.— Прошу, серйозно, нам потрібно їх відстежити.

— Добре, ми їх відстежимо,— непорушно мовила Боні.— Ноель Готорн?

— Так. Я радив її перевірити, бо вона крутилася по всьому місту, репетуючи про Емі.

Боні звела брову.

— Вас це, здається, розгнівало.

— Ні, я вже казав вам, що вона здається занадто вже згорьованою, наче переграє. Напоказ. Привертає увагу. Трохи одержима.

— Ми поспілкувалися з Ноель,— сказала Боні.— Вона стверджує, що ваша дружина була надзвичайно засмучена вашим шлюбом, переживала через фінанси, а ще була переконана, що ви одружилися через гроші. Вона стверджує, що вашу дружину хвилювала ваша запальна вдача.

— Не уявляю, чому Ноель могла таке наплести; я не можу пригадати, щоб вони з Емі коли-небудь обмінялися більш ніж п'ятьма словами.

— Це кумедно, бо вітальня Готорнів заставлена світлинами Ноель з вашою дружиною,— насупилась Боні.

Я теж нахмурився: справжні фото цієї жінки з моєю жінкою?

— У зоопарку Сент-Луїса минулого жовтня, на пікніку з трійнятами, на пароплавній прогулянці цього червня. Тобто минулого місяця.

— Емі жодного разу за ці роки навіть не вимовила ім'я Ноель. Я серйозно.

Я пошукав у пам'яті події цього червня і пригадав вихідні, коли їздив на відпочинок з Енді, а Емі сказав, що їду з хлопцями до Сент-Луїса. Повернувшись додому, я застав Емі у жахливому настрої, почервонілу та злющу. Вона заявила, що провела всі дні за переглядом тупих передач по телевізору і читанням нудної книжки на причалі. А насправді вона була на пароплавній прогулянці? Ні. Я не міг уявити нічого гіршого для Емі, ніж типову для Середнього Заходу прогулянки на пароплаві: пиво охолоджується в кулерах, прив'язаних до каное, гучна музика, налигані студенти, місця для кемпінгів розмічені блювотою.

— А ви впевнені, що на тих фото моя дружина?

Вони перезирнулися з виразом «він що — серйозно?».

— Ніку,— мовила Боні.— У нас немає підстав не вірити, що жінка на фото, яка схожа на вашу дружину як дві краплі та яку Ноель Готорн — матір трьох дітей і найкраща подруга вашої дружини у цьому місті — називає вашою дружиною, не є вашою дружиною.

— Вашою дружиною, з якою — я просто мушу це повторити — ви одружилися, за словами Ноель, через гроші,— додав Гілпін.

— Я не жартую,— мовив я.— У наші часи будь-хто може підробити фото на комп'ютері.

— Гаразд, то хвилину тому ви були переконані, що якось причетний Дезі Коллінгз, а тепер перемкнулися на Ноель Готорн,— мовив Гілпін.— Здається, ви справді робите усе можливе, щоб перекласти на когось провину.

— З себе? Так, роблю. Слухайте, я не одружувався з Емі заради грошей. Вам справді варто більше поспілкуватися на цю тему з її батьками. Вони знають мене і мій характер.

«Та вони знають не все»,— занепокоєно подумав я. Боні за мною спостерігала; вона мене начебто жаліла. Гілпін, здається, навіть не слухав.

— Ви збільшили страховку життя своєї дружини аж до мільйону двохсот тисяч доларів,— з удаваною втомою заявив Гілпін. Він навіть потер довге вузьке обличчя.

— Емі зробила це сама! — випалив я.

Копи лише дивилися на мене й чекали.

— Точніше, документи подав я, але це була ідея Емі. Вона наполягала. Присягаюся, мені до цього байдуже, але Емі вирішила, що, враховуючи наш фінансовий стан, це дозволить їй почуватися більш захищеною, якось так, це мало стати розумним бізнесовим рішенням. Дідько, я не знаю, чому вона так вирішила. Я її про це не просив.

— Два місяці тому хтось шукав інформацію з вашого леп-топу,— провадила Боні.— «Як попливе тіло на річці Міссісіпі». Можете це пояснити?

Мені знадобилося два глибокі вдихи й дев'ять секунд, щоб узяти себе в руки.

— Господи, це була лише тупа ідея для книжки,— розповів я.— Думав написати книжку.

— Гм-м-м,— відповіла Боні.

— Дивіться, ось що, здається, діється,— почав я.— Гадаю, чимало людей дивиться ці телевізійні репортажі, де чоловік — це завжди паскудний тип, який убиває свою дружину, і вони бачать мене крізь таку призму, тож починають перекручувати справді безвинні, нормальні речі. Це перетворюється на полювання на відьом.

— То це так ви пояснюєте ті рахунки по кредитних картках? — запитав Гілпін.

— Я сказав вам, що не можу пояснити ті кляті рахунки, бо не маю до них стосунку. Це ваша бісова робота — з'ясувати, звідки вони взялися!

Вони мовчки сиділи поруч, чекаючи.

— Які дії проводяться, щоб знайти мою дружину? — запитав я.— Які ниточки ви вивчаєте, окрім мене?

Будинок затрусився, небо луснуло, й у вікні ми побачили реактивний літак, що пролетів над річкою, оглушивши нас.

— «Ф-10»,— сказала Ронда.

— Нє, занадто малий,— вирішив Гілпін.— Це має бути...

— Це «Ф-10».

Боні нахилилася до мене, переплівши руки.

— Ніку, наше завдання — переконатися, що ви на сто відсотків чисті,— мовила вона.— Я знаю, що ви цього теж хочете. Тож, якщо можете допомогти нам розплутати кілька невеличких вузлів... бо це справді вузли, через які ми знову й знову перечіпаємося.

— Може, вже час мені викликати адвоката.

Копи обмінялися ще одним поглядом, наче на це й закладалися.

Емі Елліот-Данн 21 жовтня 2011 року

Запис у щоденнику

Нікова мама померла. Я не мала можливості писати, бо Нікова мама померла, і її син втратив якір. Мила сильна Морін. Вона не лягала аж до останніх днів, відмовляючись зменшити темп. «Я просто хочу жити, доки більше не зможу»,— казала вона. Вона почала в'язати головні убори для інших пацієнтів після хіміотерапії (сама ж вона вирішила, що вже досить, досить, досить, не хотіла продовжувати життя, коли там чекають «нові трубки»), тож я запам'ятаю Морін в оточенні яскравих клубків ниток: червоних, жовтих і зелених: її пальці рухаються, шпиці цокають, а вона теревенить своїм вдоволено-котячим голосом, дуже глибоким, який нагадує сонне муркотіння.

А потім одного вересневого ранку вона прокинулась, але не зовсім: то була вже не Морін. За одну ніч вона перетворилася на пташечку, отак швидко: шкіра зморщилася й обвисла, а очі бігали кімнатою, не в змозі нічого впізнати, і себе також. Тож далі був хоспіс, неяскраво освітлене радісне місце з картинами на стінах (жінки у чепчиках і нескінченні щедрі пагорби) й автоматів зі снеками і невеличкими порціями кави. Перебування у хоспісі не могло її вилікувати чи допомогти їй, а мало лише забезпечити комфортну смерть, і за три дні це сталося. Все було дуже нудно, так, як і хотіла Морін (хоча я певна, що вона б закотила очі на фразу «як і хотіла Морін»).

Церемонія була скромна, але вишукана. Прийшло кількасот людей, а номінальною хазяйкою заходу стала дуже схожа на Mo сестра з Омахи, вона наливала каву й лікери, роздавала печиво і розповідала смішні історії про померлу. Ми поховали її вітряного теплого ранку, Го з Ніком тулилися одне до одного, а я стояла поруч, почуваючись зайвою. Тієї ночі Нік, лежачи до мене спиною, дозволив мені обійняти його у ліжку, але вже за кілька хвилин підвівся і прошепотів: «Хочу на свіже повітря»,— та вийшов з будинку.

Нікова мати завжди з ним панькалася, вона наполягала на візитах принаймні раз на тиждень. Під час цього вона прасувала наш одяг, а, закінчивши, казала: «Я лише допоможу причепурити тут усе». А коли Морін йшла, я зазирала у холодильник і бачила там почищений і порізаний для нього грейпфрут — шматочки лежали в герметичному контейнері. Коли я перевіряла хліб, то виявлялося, що всі кірочки з нього зникли, кожен шматочок був напівоголений. Я вийшла заміж за чоловіка тридцяти чотирьох років, який ще й досі не любить хлібні кірочки.

Перші тижні після смерті Морін я намагалася робити так само. Відрізала хлібні кірочки, прасувала його футболки, пекла чорничний пиріг за рецептом Морін.

— Зі мною не потрібно носитися, Емі, справді,— дивлячись на буханець обрізаного хліба, запевнив він.— Я дозволяв мамі робити це, бо це її радувало, але знаю, що тобі не до вподоби так панькатися зі мною.

Тож ми повернулися до чорних квадратиків. Милий, уважний, закоханий Нік знову зник. Натомість повернувся грубий, роздратований і злий Нік. У важкі часи найкраще шукати підтримку в чоловікові чи дружині, але Нік, здається, ще більше віддалився. Він — мамин мазунчик, чия мама померла. Він узагалі не хоче мене підпускати.

Він використовує мене для сексу, коли треба. Нік притискає мене до столу чи спинки ліжка й починає порати, мовчить аж до останніх кількох секунд, а тоді кілька швидких видихів — і одразу ж відпускає. Кладе долоню мені на поперек — це єдиний інтимний жест, і повторює фразу, що повинна переконати, наче це гра: «Ти така сексуальна, що я просто не міг себе контролювати». Але вимовляє це мертвим голосом.

Тест. Ваш чоловіку з яким ви колись мали неймовірне сексуальне життя, став віддаленим і холодним, він хоче сексу лише за його правилами. Ви:

A) Не даєте йому, він не переможе в цій грі!

Б) Плачете, і ниєте, і вимагаєте відповідей, які він ще не готовий дати, тим самим ще більше його віддаляєте.

B) Вірите, що це лише горбочок у довгому шлюбі, чоловік переживає важкі часи, тож спробуйте виявити розуміння й перечекати.

Відповідь: «В». Правильно ж?

Мене дуже непокоїть, що наш шлюб розвалюється, а я не знаю, як поводитися. Вам може здатися, наче найкраще буде звернутися до моїх батьків, бо вони обоє психологи, але я занадто горда. Вони не надто допоможуть подружніми порадами. Вони ж споріднені душі, пам'ятаєте? У них у житті лише підйоми і без жодних спадів — єдиний нескінченний вибух нескінченного екстазу. Я не можу зізнатися їм, що руйную останнє: свій шлюб. Вони якось спромоглися написати ще одну книжку — уявний докір, у якій Емі радіє фантастичному, вдалому, нетурбулентному, щасливому шлюбу в історії... бо вона постаралася.

Але я хвилююся. Постійно. Знаю, що вже застара як на смак мого чоловіка. Бо я ідеально йому пасувала аж шість років тому, і я пам'ятаю ті безпардонні коментарі про жінок під сорок: які вони жалюгідні, одягаються як новорічні ялинки, п'ють. Коли я питала його, як він відпочив у якому-небудь барі, Нік дуже часто відповідав: «Було повно тих безнадійних» (це так він називав жінок мого віку). Тоді я була молода, лише переступила тридцятирічний поріг, тож насміхалася за компанію, наче не стану такою самою. Тепер я його «безнадійна», а Нік опинився у пастці зі мною. Може, тому він такий лихий.

Я влаштувала собі терапію дітьми. Щодня приходжу до Ноель і дозволяю її трійнятам атакувати мене. Маленькі пухкі ручки у моєму волоссі, липкий подих у мене на шиї. Зрозуміло, чому жінки постійно погрожують з'їсти дитину: «її аж з'їсти хочеться! Можу його ложкою з'їсти!» Хоча, коли я спостерігаю, як троє дітей Ноель шкандибають до неї, розчервонілі після сну, протирають очі, шукаючи маму, як маленькі ручки торкаються її коліна чи руки, наче Ноель — їхня опора, наче вони знають, що так будуть захищені... інколи мені стає боляче.

Вчора візит до Ноель був мені особливо потрібен, тож, може, тому я утнула дурницю.

Повернувшись додому, Нік бачить мене у спальні, щойно з душу, і досить швидко ми притискаємося до стіни, переплівшись. Коли він кінчає й відпускає мене, я помічаю на синій фарбі свій вологий поцілунок. Сівши на краєчок ліжка й переводячи подих, Нік каже, не підводячи на мене очей:

— Пробач за це. Ти просто була мені потрібна.

Підходжу до нього й обіймаю, вдаючи, що такий секс абсолютно нормальний — приємний подружній ритуал.

— Я тут подумала...

— Так, про що?

— Гадаю, прийшов час розширити нашу родину. Спробувати завагітніти.

Розумію, що це божевілля, ще коли озвучую думку, але не можу втриматися, бо перетворилася на причинну, яка хоче завагітніти, сподіваючись, що це врятує шлюб.

Це якось заспокоює — перетворитися на таку людину, яких завжди зневажала.

Ніка наче струмом пронизує.

— Зараз? Зараз, мабуть, найгірший час для розширення родини, Емі. У тебе ж навіть роботи немає...

— Я знаю, але все одно хочу сидіти з дитиною вдома, ну хоч попервах...

— Емі, у мене тільки-но померла мама.

— А це буде нове життя, новий початок.

Він хапає мене обіруч і вперше за тиждень дивиться прямо в очі.

— Емі, я знаю, що тобі здається, наче після смерті моєї матері ми швиденько повернемося назад у Нью-Йорк і заведемо діток, і ти відновиш своє старе життя. Але у нас немає для цього грошей. Нам ледь вистачає грошей тут. Ти навіть не уявляєш, який тиск я відчуваю щодня, намагаючись владнати нашу ситуацію. Щоб бути клятим годувальником. Я не зможу забезпечувати нас із тобою — та ще й кількох дітей. Ти ж захочеш дати їм усе, що мала в дитинстві сама, а я не зможу. Ніяких приватних шкіл для маленьких Даннів, ніякого тенісу чи скрипки, ніяких літніх таборів. Ти зненавидиш нашу бідність. Ти її зненавидиш.

— Я не настільки поверхова, Ніку...

— Ти справді вважаєш, що саме зараз ми готові до дітей?

Ще ніколи ми так відверто не обговорювали наш шлюб, і я бачу, що Нік уже жаліє про сказане.

— Ми постійно перебуваємо в напрузі, любий,— кажу я.— У нас були труднощі. Знаю, що в цьому чимало моєї провини. Я просто почуюся розгубленою...

— То ми поповнимо ряди тих пар, які народжують дитину, щоб владнати проблеми у шлюбі? Бо це завжди так «допомагає»...

— Ми народимо дитину, бо...

Його очі наповнюються темрявою, якимсь тваринним виразом; Нік знову хапає мене за руки.

— Просто... Ні, Емі. Не зараз. Я не витримаю ще більше стресу. Я не можу ще більше хвилюватися. Зламаюся під тиском. Я можу не витримати.

Оце вперше я точно знала, що він каже правду.

Нік Данн Минуло шість днів

Перші сорок вісім годин є ключовими у будь-якому розслідуванні. На цей час Емі не було майже тиждень. Сьогодні ввечері у парку Тома Соєра планувалося проведення варти зі свічками. Преса чомусь вирішила, ще це «улюблене місце Емі Елліот-Данн». (Я ніколи не чув, щоб Емі бодай зазирала в цей парк; незважаючи на свою назву, він узагалі не оригінальний. Нудний, без дерев, з пісочницею, де завжди повно бліх; він абсолютно не вписується до тематики Твена). За останні двадцять чотири години ця історія розлетілася по всій країні, вона була всюди, отак просто.

Благослови Боже вірних Елліотів. Вчора ввечері мені зателефонувала Мерібет, саме коли я намагався відійти від поліцейського допиту, що був як грім серед ясного неба. Теща дивилася шоу Еллен Еббот і проголосила жінку «опортуністичною шльондрою, яка продається за рейтинги». Проте майже весь сьогоднішній день ми розробляли стратегію поведінки з медіа.

ЗМІ (мій колишній клан, мій народ!) переписували нашу історію, вони обожнювали «Неймовірну Емі» та щасливу пару Елліотів. Жодних уїдливих коментарів про закінчення серії чи про фактичне банкрутство її авторів. Поки що Елліотам розсилали тільки сердечка та квіти. ЗМІ їх обожнювали.

Мене ж не дуже. ЗМІ вже почали кампанію занепокоєння. Подавали не лише злиту інформацію, як-то відсутність мого алібі й — напевне — «інсценоване» місце злочину, але копали під мене. ЗМІ повідомили, що у школі я ніколи не зустрічався з однією дівчиною довше ніж кілька місяців, тож був типовим бабієм. Вони рознюхали, що наш батько у «Комфорт-Гіллі», довідались і про мої нечасті відвідини, а це виставляло мене невдячним сином.

— Ось у чому проблема: ти їм не подобаєшся,— після кожного випуску новин заявляла Го.— Це дуже серйозна проблема, Лансе.

ЗМІ воскресили моє перше ім'я, яке я ненавидів ще з початкових класів і яке доводилося виправляти на класній перекличці на початку кожного навчального року.

— Я — Нік, надаю перевагу Нікові! — заявляв я під час кожного першовересневого обряду.— Я-Нік-надаю-перевагу-Нікові!

На жаль, завжди знаходивсь якийсь розумник, що під час перерви починав походжати навколо, наче манірний кавалер, гидотно вигукуючи: «Привіт, я Ла-а-анс». Потім про це забували до наступного року.

Але не тепер. Зараз ім'я звучало у всіх новинах. Жахливе потрійне ім'я, яке зазвичай лишають для серійних убивць і кілерів. Ланс Ніколас Данн. І тепер я не мав кого виправляти.

Ми з Рендом, Мерібет і Го разом поїхали на вечірні збори. Було неясно, скільки конкретно інформації отримували Елліоти, як багато згубних новин дізнавалися про свого зятя.

Я точно знав, що вони вже чули про «інсценоване» місце злочину.

— Я проведу туди кілька своїх знайомих, і вони скажуть нам якраз навпаки — що це однозначно були ознаки боротьби,— впевнено заявив Ренд.— Правда гнучка — слід просто знайти потрібного фахівця.

Ренд не знав про все інше. Про кредитки та про страховку, а ще про кров і Ноель — озлоблену найкращу подружку моєї дружини, яка приписувала мені вбивчі нахили: схильність до насильства, жадобу, страх. Сьогодні після вечірніх зборів вона мала з'явитися на телешоу Еллен Еббот. Ноель та Еллен легко викличуть в аудиторії ще гіршу огиду до мене.

Дивна річ, але я бісив ще не всіх. Минулого тижня «Бар» почав приносити шалені прибутки. Сотні клієнтів набивалися до нас, щоб посьорбати пива й пожувати попкорну в закладі, яким володів Ланс Ніколас Данн — можливий вбивця. Го довелося найняти чотирьох новеньких, щоб ті займалися усім. Одного разу вона заїхала в гості й зізналася, що більше так не може — просто не витримує такої кількості народу, цих бісових роззяв, упирів, які дудлять нашу випивку й обмінюються плітками про мене. Це було огидно. Але все-таки в Го була мотивація — додаткові надходження на той раз, якщо...

Якщо. Емі вже шість днів не було, і ми всі почали думати: «а якщо...».

Під'їжджаючи до парку, всі в авто принишкли — лише Мерібет тарабанила по вікну.

— Це наче подвійне побачення,— розсміявся Ренд. Цей сміх більше нагадував істерику: пронизливий і писклявий. Ренд Елліот — геніальний психолог, автор бестселерів, загальний улюбленець — тепер розклеювався.

Мерібет почала вдаватися до самолікування: чарочка прозорої рідини, розрахована з абсолютною точністю: досить, щоб зняти нервовість, але не втратити голови. А от Ренд почав буквально втрачати голову. Я буквально чекав, що вона от-от зірветься з його плечей, наче на пружині: куку-у-у! Рейдова чарівливість перетворилася на маніакальність. Він став надзвичайно приязним з усіма навколо, хапав у обійми копів, репортерів, волонтерів. Особливо ніжно ставився до нашого «зв'язкового» у готелі «Дейз-Інн». Це був незграбний сором'язливий хлопчина на ім'я Лонні, якого Ренд полюбляв дражнити, одразу ж повідомляючи про це. «Ой, ну я ж лише кепкую з тебе, Лонні»,— казав він, і Лонні розпливався у радісній усмішці.

«А цей малий хіба не може дістати визнання деінде?» — якось пожалівся своїй сестрі я. Вона сказала, що я просто заздрю, бо ідеальний татусь полюбив когось більше. Так і було.

Поки ми йшли до парку, Мерібет погладжувала Рейдові спину, і я подумав, що теж дуже хочу такого. Просто швидкого дотику — і раптом я почав хапати ротом повітря, придушуючи сльозливий стогін. Я хотів когось поруч, але не знав: то мала бути Енді чи Емі.

— Ніку? — злякалася Го. Вона потягнулася рукою до мого плеча, але я її зупинив.

— Пробач. Го, пробач за це,— мовив я.— Дивний спалах, дуже не притаманний Даннам.

— Та нічого. Ми обоє стаємо несхожими на Даннів,— вирішила Го і відвела погляд.

Після викриття моєї ситуації, бо саме так ми назвали мою юну коханку, Го трохи віддалилася від мене. Її погляд був несфокусований, а на обличчі з'явилося постійне збентеження. Я намагався не обурюватися з цього приводу.

Здається, у парку зібралися всі телеканали країни. Данни з Елліотами пройшлися периметром натовпу, Ренд усміхався й кивав, наче політик перед виступом. Практично миттєво вигулькнули Боні з Гілпіном і прив'язалися позаду, нагадуючи доброзичливих собак-поводирів: ми вже не звертали на них уваги, як на меблі, а так, мабуть, і задумувалося. Боні одягнула вже звичний ансамбль для будь-якої публічної події: просту чорну спідницю й сіру блузу в смужку і заколола двома шпильками своє тьмяне волосся. «Я зустрічався з дівчиною на ім'я Боні Мороні...» Ніч була дуже волога; під обома руками Боні темні плями від поту нагадували дві посмішки. Вона й сама дивилася на мене з посмішкою, наче вчора не прозвучало ніяких обвинувачень, бо це ж були обвинувачення, правда?

Ми з Елліотами заполонили сходинки кривої імпровізованої сцени. Я озирнувся на сестру, і вона кивнула й зобразила глибокий вдих, щоб я не забував дихати. На нас дивилися сотні облич, а ще клацаючі фотокамери з яскравими спалахами. «Не всміхайся,— сказав собі я.— Не всміхайся».

Моя дружина дивилася на мене з десятків футболок з її зображенням і написом «Знайдіть Емі». Го переконала мене, що мені варто виголосити промову. «Тобі потрібно створити людяніший образ, і швидко». Тож я так і вчинив. Підійшов до мікрофона. Він був занадто низько, десь на рівні живота, тож довелося з ним поборотися, але й після кількох секунд боротьби стійка піднялася лише на дюйм. Така незручність зазвичай розлютила б мене, але на публіці таке вже було неприпустимо, тож я глибоко вдихнув і нахилився, щоб прочитати написані сестрою слова.

— Моя дружина Емі Данн зникла майже тиждень тому. Я не можу навіть приблизно змалювати стрес, в якому живе зараз наша родина, цю глибоку діру в наших життях, що з'явилася після зникнення Емі. Емі — кохання мого життя, душа нашої родини. Для тих, хто її ще не знає, розповім: Емі весела, чарівна, добра. Вона мудра і тепла. Вона — товариш і партнер у будь-якій ситуації.

Я підвів погляд на людей і, наче зачарований, наткнувся очима на Енді. Вона стояла з виразом огиди на обличчі, тож я швиденько знову повернувся до своїх нотаток.

— Емі — це жінка, з якою я хочу зустріти старість, і я знаю, що це обов'язково справдиться.

«ПАУЗА. ВДИХ. НЕ УСМІХАЙСЯ». Ці слова Го реально написала на моїй картці. Справдиться, справдиться, справдиться. Мій голос відлунням пройшов крізь колонки й покотився у напрямку річки.

— Просимо дзвонити нам з будь-якою інформацією. Сьогодні ми запалимо свічки з надією, що Емі повернеться додому вже найближчим часом, жива й неушкоджена. Я кохаю тебе, Емі.

Я дивився на всіх, окрім Енді. Парк засяяв свічками. За традицією всі мали поринути в тишу хоч на мить, але цього не відбулося, бо кількоро дітей розревілося, а якийсь безхатько постійно гучно перепитував: «Агов, з якого це все приводу? Навіщо все це?» Хтось починав шепотіти ім'я Емі, а цей дядько все не вгавав: «Що це? Навіщо це все»?

З середини натовпу почала проштовхуватися Ноель Готорн. Її трійнята чіплялися за неї: одне висіло на стегні, інші двоє трималися за сорочку, всі вони видавалися сміховинно манюсінькими на погляд чоловіка, який узагалі не мав контакту з дітьми. Ноель розштовхала людей, щоб дали їй з дітьми пройти до краю сцени, та глянула на мене. Я й собі зиркнув у відповідь. Ця жінка звела на мене наклеп. Аж раптом я вперше помітив її велетенське черево і збагнув, що вона знову вагітна. На секунду я навіть рота роззявив. Четверо дітей до чотирьох років, Господи Боже! А потім той мій вираз аналізуватимуть і обговорюватимуть. Більшість вирішить, що це було два в одному: злість і страх.

— Агов, Ніку.

Низький мікрофон уловив її голос, і він покотився над слухачами.

Я почав копирсатися з мікрофоном, але не знайшов, як його вимкнути.

— Я просто хотіла подивитися тобі в обличчя,— сказала вона і розревілася. Це мокре хлипання почули всі й заціпеніли в очікуванні.— Де вона? Що ти зробив з Емі? Що ти зробив зі своєю жінкою?!

«Жінкою, жінкою»,— відлунював її голос. Двоє її наляканих дітей заверещали.

Ноель більше жодного слова не могла вичавити крізь сльози. Вона, скажена й розлючена, схопила стійку з мікрофоном і смикнула її аж до свого рівня. На мить захотілося потягнути його до себе, але я знав, що не можу боротися з жінкою у сукні для вагітних. Я оглянув юрбу, очима шукаючи Майка Готорна: мовляв, контролюй свою дружину, але його ніде не було. Ноель розвернулася, щоб звернутися до народу.

— Я — найкраща її подруга!

Подруга, подруга, подруга. Слова вибухнули над парком разом з дитячим завиванням.

— Незважаючи на мої постійні зусилля, поліція не сприймає мене серйозно. Тож я маю донести всю правду цьому містечку, яке так любила Емі і яке так любило її! Цей чоловік, Нік Данн, мусить відповісти на деякі запитання. Він має зізнатися нам, що зробив зі своєю дружиною!

Боні рвонула до краю сцени, до Ноель, і жінки зіштовхнулися поглядами. Боні несамовито чиркнула себе по горлу: зупинися!

— Зі свою вагітною дружиною!

І ніхто вже не бачив свічок, бо спалахи фотокамер просто шаленіли. Ренд, який стояв біля мене, зарипів, мов повітряна кулька. Унизу Боні приклала пальці до лоба, наче втихомирюючи мігрень. Я бачив усіх у божевільних проблисках, що миготіли в такт моєму пульсові.

Я почав шукати в натовпі Енді, а знайшовши, побачив, що вона витріщається на мене з червоним перекошеним обличчям; щоки її були мокрі. Зловивши мій погляд, вона вимовила: «Сволота!» і, спотикаючись, почала пробиратися між людей.

— Час забиратися,— прошепотіла на вухо мені сестра, раптом з'явившись поруч і тягнучи мене за руку. Камери спалахували мені в обличчя, а я стояв, наче монстр Франкенштайна, переляканий і схвильований смолоскипами селян. Спалах, спалах. Ми розділилися на дві групки. Ми з сестрою втікали до машини Го, а Елліоти залишилися на сцені з роззявленими ротами: нехай рятуються самі. Репортери знову і знову періщили мене запитаннями.

— Ніку, чи була Емі вагітна? Ніку, ви були засмучені, дізнавшись про вагітність Емі?

Я видирався з парку, пригинаючись, наче потрапив під град: вагітна, вагітна, вагітна. Це слово пульсувало того літнього вечора в такт із цикадами.

Емі Елліот-Данн 15 лютого 2012 року

Запис у щоденнику

Який дивний період! Саме так я й маю думати, намагаючись проаналізувати його відсторонено: ха-ха, які дивні часи, хіба ж не кумедно мені буде згадати їх у вісімдесят років, коли я носитиму блідо-лавандові сукні, стану мудрою задоволеною бабусею, яка хлепче мартіні. Ну хіба ж не цікаво буде таке розповісти? Дивна жахлива історія періоду, який я пережила.

Все це так, бо я переконалася, що з моїм чоловіком щось справді не в нормі. Так, він оплакує свою матір, але тут дещо більше. Воно наче спрямоване на мене, це не сум, а... Інколи відчуваю, як він спостерігає за мною. Я підводжу погляд і бачу огиду, наче він заскочив мене в мить, коли я роблю щось жахливе, а не просто їм зранку пластівці чи ввечері розчісую волосся. Він такий лихий і неврівноважений, що я вже гадаю, чи не пов'язані ці зміни настрою з якимсь фізичним нездужанням. Ну, може, це якась алергія на зерно, що ти від неї всі клепки втрачаєш, чи мозок йому забила колонія спор плісняви.

Одного вечора я спустилася на перший поверх і побачила його за столом у їдальні. Нік тримав голову руками, дивлячись на купу рахунків по кредитках. Я спостерігала за своїм чоловіком, який сидів сам-один під люстрою. Хотілося підійти до нього, сісти поруч і по-партнерському вирішити всі проблеми. Але я цього не зробила, бо знала, що розгніваю його. Інколи навіть цікаво, чи не є це причиною його неприязні. Нік не стримує свої спалахи люті, а потім ненавидить мене якраз через це.

Він штовхнув мене. Сильно. Два дні тому він штовхнув мене, а я, падаючи, забила голову об кухонну тумбу і втратила зір аж на три секунди. Я навіть не знала, як на це реагувати. Було більше шоку, ніж болю. Я саме казала йому, що могла б знайти постійну роботу чи стати фрілансером, щоб ми могли мати дітей, мати справжнє життя...

— А як ти називаєш це? — вибухнув він.

«Чистилище»,— подумала я, але не сказала вголос.

— То як ти називаєш це, Емі? Га? Як ти можеш це назвати? Бо це ж не життя за стандартами Міс Неймовірної?

— Ну, я точно не уявляла життя так,— сказала я, і він зробив у моєму напрямку три великі кроки, а я подумала: «У нього такий вигляд, наче от-от...» А потім Нік щосили налетів на мене, і я впала.

Ми обоє важко дихали. Він тримав свій кулак в другій руці та, здається, був на межі сліз. Нік почувався не просто винуватим, а приголомшеним. Але ось що хочу чітко зазначити: я знала, що роблю, бо спеціально натискала кожну його кнопку. Спостерігала, як він починає закипати, хотіла, щоб мій чоловік нарешті щось сказав, щось зробив. Навіть якщо це буде поганий вчинок, навіть якщо найгірший, зроби бодай щось, Ніку. Не залишай мене тут, наче примару.

Просто я не усвідомлювала, що він зробить це.

Я ніколи не міркувала, як поводитимуся, якщо на мене нападе мій власний чоловік, бо ніколи не спілкувалася з такими дружинами. (Я дивлюся історії таких жінок на каналі «Лайф Тайм» і знаю, що насилля перетинає всі соціоекономічні бар'єри. Але все-таки: Нік?) Щось я надто жваво про це розповідаю. Все це здається таким неймовірно кумедним: я — побита дружина. «Неймовірна Емі й домашній кривдник».

Звісно ж, покотилися градом вибачення. (Що ще може покотитися градом, окрім як вибачення? Ну, може, ще піт). Нік погодився подумати про відвідини сімейного психолога. Про таке я навіть не мріяла. Це дуже добре. У нутрі він справді добра людина, і саме тому я готова про це забути, повірити, що це була хвороблива аномалія, викликана нашою спільною напругою. Інколи я забуваю, що увесь мій стрес і Ніка теж стосується. Він несе на собі тягар мого переїзду сюди, а також відчуває матеріальний тиск. А враховуючи, що Нік звик розраховувати в житті тільки на свої сили, така ситуація може бути нестерпною.

Тож цей сильний і дуже швидкий удар не надто мене налякав. Та налякав Ніків погляд, коли я лежала на підлозі кліпаючи, а в голові аж дзвеніло. На його обличчі читалося, що він стримує себе, щоб не продовжити. Нік дуже сильно хотів продовжити. І важко було стриматися. Відтоді він дивиться на мене інакше: з почуттям провини й огидою через це почуття. З цілковитою огидою.

А ось вам найгірша частина. Вчора я поїхала в торгівельний центр, де зараз половина міста купує собі наркотики: це настільки ж просто, як сходити в аптеку. Я знала це завдяки Ноель. Її чоловік інколи купує там травичку. Правда, я хотіла не косяк, а дістати про всяк випадок пістолет. Ну, якщо стосунки з Ніком геть розладнаються. Я вже там усвідомила, що це був день святого Валентина. Це був день усіх закоханих, а я збиралася придбати пістолет, а потім приготувати своєму чоловікові вечерю.

Я подумала собі: «Батько Ніка мав рацію щодо тебе. Ти — тупа сука. Бо якщо тобі здається, що твій чоловік може тебе скривдити, то потрібно забиратися звідси. І все-таки ти не можеш покинути чоловіка, який тужить за своєю померлою матір'ю. Просто не можеш. Треба бути просто по-біблійному жахливою дружиною, щоб так вчинити, хіба тільки щось справді піде не так. Наприклад, ти переконаєшся, що твій чоловік здатний на злочин».

Я не вірю, що Нік справді може мене так скривдити.

Просто зі зброєю буде безпечніше.

Нік Данн Минуло шість днів

Го заштовхала мене в машину і вилетіла з парку. Ми прошмигнули повз Ноель, яка йшла з Боні й Гілпіном до службового авто, її ошатно вдягнені трійнята летіли позаду, наче стрічки від летючого змія. Ми проминули натовп: сотні облич, неприхований пуантилізм гніву, спрямований на мене. Фактично ми втекли. Так і було.

— Нічого собі засідка,— пробурмотіла Го.

— Засідка? — отупіло повторив я.

— Ніку, невже ти гадаєш, що це сталося випадково? Ця багатодітна хвойда вже залишила свої свідчення поліції. Нічого не сказавши про вагітність.

— А може, мене просто плавно закидують бомбами.

Може, Боні й Гілпін вже знали, що моя дружина вагітна, і вирішили на цьому будувати свою стратегію. Вони безсумнівно вірили, що саме я вбив Емі.

— Ноель з'явиться на всіх популярних ток-шоу в країні, говоритиме про тебе як фактичного вбивцю і вдаватиме подругу Емі, що вийшла на стежку правосуддя. Проститутка, яка продається за увагу ЗМІ. Бісова лярва.

Я притиснувся лицем до вікна, скулившись на сидінні. За нами гналися кілька телевізійних мікроавтобусів. Ми їхали мовчки, поки Го намагалася віддихатися. Я дивився на річку, по ній на південь дрейфувала самотня гілка.

— Ніку,— нарешті озвалась Го.— Це все... е-е-е... А ти...

— Я не знав, Го. Емі нічого мені не розповіла. Якщо вона була вагітна, то чому зізналася Ноель, а не мені?

— А чому вона намагалася дістати зброю і не сказала тобі? — сказала Го.— Тут нічого не клеїться.

Ми вирішили заховатися у Го. Журналісти візьмуть мій будинок в облогу. Тільки-но я переступив поріг, задзвонив телефон — той, що не одноразовий. Це були Елліоти. Я набрав повні груди повітря, заховався у своїй колишній спальні й відповів.

— Ніку, я просто мушу запитати про це,— промовив Ренд. Десь на фоні торохтів телевізор.— Ти мусиш мені сказати. Ти знав, що Емі вагітна?

Я завагався, намагаючись знайти правильні слова щодо малоймовірності вагітності.

— Та відповідай уже, чорт забирай!

Тон Ренда змусив мене узяти себе в руки. Я заговорив м'яким заспокійливим голосом, наче у психолога.

— Ми з Емі нічого не робили для того, щоб вона завагітніла. Вона не хотіла дітей, Ренде. Я навіть не знаю, чи колись вона змінила б думку. Ми навіть не... ми не надто часто були близькі. Я буду... дуже здивований, якщо вона справді вагітна.

— Ноель розповіла, що Емі ходила до лікаря, щоб підтвердити вагітність. Поліція вже видала ордер на отримання лікарняних записів. Ми дізнаємось усе просто сьогодні.

Го була у вітальні. Вона сиділа з філіжанкою холодної кави за маминим ломберним столиком. Сестра лише трішки обернулася, щоб засвідчити мою присутність, але щоб я не побачив її обличчя.

— Чому ти й далі брешеш, Ніку? — запитала вона.— Елліоти тобі не вороги. Може, варто зізнатися їм, що саме ти не хотів дітей? Навіщо виставляти Емі в поганому світлі?

Я знову проковтнув лють. Живіт аж розривався від неї.

— Я знесилений, Го. Чорт забирай. Хіба нам обов'язково говорити про це зараз?

— А буде кращий час?

— Я хотів дітей. Ми довгенько намагалися, але безрезультатно. Ми навіть почали шукати, де лікують безпліддя. Але потім Емі вирішила, що не хоче дітей.

— Ти ж казав мені, що сам їх не хочеш.

— Я намагався бути джентльменом.

— Ой, супер, ще одна брехня,— мовила Го.— Я навіть не уявляла, що ти такий... Те, що ти мелеш, Ніку, немає жодного сенсу. Я була на тій святковій вечері з приводу відкриття «Бару», і мама неправильно все зрозуміла тоді. Вона вирішила, що ви збираєтеся розповісти про вагітність, і це довело Емі до сліз.

— Ну, я не можу пояснити всі вчинки Емі, Го. Навіть не уявляю, чому це вона — аж рік тому! — отак плакала, окей?

Го сиділа надзвичайно тихо, помаранчеве світло від вуличного ліхтаря створювало ореол навколо її профілю, як у рок-зірки.

— Це стане для тебе справжнім випробуванням, Ніку,— знову не дивлячись на мене, попередила вона.— У тебе завжди були труднощі з правдою. Ти завжди трохи прибріхуєш, якщо гадаєш, що це допоможе уникнути справжньої сварки. Ти завжди обирав легкий шлях. Казав матері, що ходиш на бейсбол, а тим часом узагалі покинув його; казав матері, що пішов у церкву, а насправді дивився кіно. Це якийсь дивний потяг.

— Тут ідеться не про бейсбол, Го.

— Тут справді зовсім інше. Але ти й досі брешеш, як маленький хлопчик. Ти й досі запекло борешся за свій ідеальний образ в очах свого оточення. Ти не хочеш грати негативну роль, тож розповідаєш батькам Емі, що вона не хотіла мати дітей. Ти не розповідаєш мені, що зраджуєш своїй дружині. Присягаєшся, що ті кредитки на твоє ім'я підроблені, присягаєшся, що сидів на пляжі, коли насправді терпіти не можеш пляжів, присягаєшся, що ваш шлюб був щасливим. Я вже навіть не знаю, у що тепер вірити.

— Ти жартуєш, правда?

— Відколи Емі зникла, ти тільки те й робив, що брехав. Мене це непокоїть. Всі ці події змушують замислитися.

На мить у кімнаті запанувала цілковита тиша.

— Го, ти маєш на увазі те, що я думаю? Бо якщо так, то щось у біса здохло між нами.

— Пам'ятаєш ту гру, в яку ти в дитинстві завжди грав з мамою: «Чи ти любитимеш мене, якщо...?» Чи ти любитимеш мене, якщо я лясну Го? Чи ти любитимеш мене, якщо я пограбую банк? Чи ти любитимеш мене, якщо я когось уб'ю?

Я нічого не відповів. Повітря аж розпирало груди.

— Я все одно б тебе любила,— сказала Го.

— Го, ти справді хочеш, щоб я це озвучив?

Вона мовчала.

— Я не вбивав Емі.

Вона мовчала.

— Ти мені віриш? — запитав я.

— Я тебе люблю.

Вона погладила мене по плечу й пішла у свою спальню, зачинивши по собі двері. Я чекав, поки в кімнаті ввімкнеться світло, але цього так і не сталося.

За дві секунди задзвонив мій мобільний. Цього разу одноразовий, якого слід було позбутися, але я не міг, бо завжди, завжди, завжди мав знімати слухавку для Енді. «Раз на день, Ніку. Ми маємо говорити бодай раз на день».

Я збагнув, що скрегочу зубами.

Перевів подих.

Далеко на околиці міста залишилися руїни форту Старого Заходу, що перетворилися на ще один парк без відвідувачів. Там лишилася хіба двоповерхова дерев'яна сторожова вежа, оточена поржавілими гойдалками й атракціонами. Ми з Енді вже тут якось зустрічалися й зажималися під тінню вежі.

Я тричі об'їхав навколо міста в старій материній машині, щоб переконатися, що немає хвоста. Погодитися на зустріч було божевіллям, ще навіть десятої не було, але я більше не вирішував, коли проводити наші рандеву. «Ніку, я мушу побачити тебе сьогодні, негайно, чи присягаюся, що втрачу глузд». Під'їжджаючи до форту, я збагнув, як далеко він від міста і що це означає: Енді й досі не боїться зустрічатися у безлюдному неосвітленому місці зі мною — вбивцею вагітної дружини. Прямуючи до будівлі густою колючою травою, я міг розрізнити лише її силует в невеличкому вікні сторожової вежі.

«Вона знищить тебе, Ніку». Решту шляху я майже біг.

За годину я скоцюрбився у своєму оточеному папараці будинку, чекаючи. Ренд казав, що вони ще до півночі дізнаються, чи вагітна моя дружина. Коли задзвонив телефон, я одразу ж його вхопив — лише щоб побачити номер «Комфорт-Гіллу». Мій батько знову зник. Копів уже повідомили. Як завжди, вони зробили з мене сволоту. «Якщо таке знову трапиться, нам доведеться скасувати перебування вашого батька з нами». Мене пронизав нудотний холодок. Уявив, як батько переїжджає до мене: два жалюгідні злобні виродки живуть разом. Це однозначно може стати сюжетом для найгіршої комедії в історії. На закінчення буде вбивство-суїцид. Ба-дум-дум! А в кінці увімкнуть веселеньку музику.

Я саме закінчив розмову і визирнув у вікно на річку,— залишайся спокійним, Ніку,— коли побачив зігнуту фігуру біля будиночка для човнів. Спочатку вирішив, що це може бути одинокий репортер, але потім упізнав щось знайоме в тих міцних кулаках і напружених плечах. Якщо йти прямо від «Комфорт-Гіллу» по Рівер-роуд, то це забере десь тридцять хвилин. Якимось чином батько пам'ятав мій будинок, навіть якщо не міг пригадати мене.

Я вийшов на вулицю, в темряву, а він сидів, погойдуючи ногою над водою і дивлячись на річку. Не такий замазюраний, як раніше, хоча й смердів потом.

— Тату? Що ти тут робиш? Усі хвилюються.

Він поглянув на мене карими очима, ясним поглядом, не затягнутим молочною пеленою старості. Мене б менше бентежило, якби його очі помутніли.

— Вона мене запросила,— огризнувся він.— Вона мене запросила. Це й мій будинок, я можу приходити, коли захочу.

— Ти дійшов аж сюди?

— Я можу приходити, коли захочу. Ти можеш мене ненавидіти, а от вона любить.

Я ледь не розреготався. Навіть мій батько вигадував стосунки з Емі.

Кілька фотографів на моєму газоні почали знімати. Потрібно було завести батька до будинку. Я вже уявляв статтю, яку вони могли б підготувати до цих ексклюзивних світлин: яким батьком був Білл Данн? Якого сина він виростив? Господи Боже, а якщо він знову заведе про сук... Я набрав «Комфорт-Гілл», і після деякого грошового заохочення по батька надіслали санітара. Я показово вивів батька на вулицю, лагідно провів до авто, заспокійливо бурмочучи, доки фотографи наробили вдосталь кадрів.

Мій батько. Я посміхнувся, коли він поїхав. Намагався перетворити це все на шоу гордого сина. Репортери почали питати, чи не я вбив свою дружину. Я саме підходив до будинку, як під'їхала поліцейська автівка.

Це була Боні, яка підійшла до мого будинку, розлякуючи папараці. Вона мала новини. Повідомляла їх обережно, ледь чутним голосом.

Емі була вагітна.

Моя дружина зникла з дитиною всередині. Боні пильно спостерігала, чекаючи на реакцію, щоб занотувати її до протоколу. Принаймні так я собі сказав. «Поводься відповідно, не налажай, поводься так, як поводяться інші чоловіки, коли чують такі новини».

Я опустив голову на руки і забурмотів: «Господи, Господи, Господи»,— а тим часом уявляв свою дружину на кухонній підлозі: руками вона обіймає живіт, а в голові її дірка.

Емі Елліот-Данн 26 липня 2012 року

Запис у щоденнику

Я ще ніколи не почувалася настільки живою. Ясний день і блакитне небо, пташки божеволіють від спеки, річка плескоче, а я цілковито жива. Налякана, схвильована, але жива.

Коли сьогодні прокинулася, то Ніка вже не було. Сівши у ліжку, я дивилась на стелю — спостерігала, як сонце потихеньку встеляло свій шлях золотом, слухала спів синьошийки за вікном і чекала на початок нудоти.

Моє горло стискалося й розтискалося, наче серце. Я наказала собі не блювати, а потім погнала у ванну і виблювала: жовч, тепла водичка й одна маленька горошинка. І поки мій шлунок проймали спазми, з очей текли сльози, легеням бракувало повітря, я почала здійснювати розрахунки, на які здатна лише жінка над унітазом. Я приймаю протизаплідні, але день чи два проґавила, ну бо хіба не байдуже: мені ж тридцять вісім. Я приймаю протизаплідні майже двадцять років. Усе одно навіть випадково не завагітнію.

Тести ховалися за замкненим склом. Довелося шукати зацьковану вусату жінку, щоб та відімкнула замок, і показувати потрібний тест, поки вона нетерпляче чекала. Вона передала його мені з безпристрасним поглядом і сказала: «Щасти».

Я не знала, що буде щастям: плюс чи мінус. Повернувшись додому, тричі перечитала інструкцію, тримала паличку під правильним кутом і точну кількість секунд, а потім поклала її на краєчок раковини та втекла подалі, наче то була бомба. Треба було чекати три хвилини, тож я увімкнула радіо, і, звісно ж, там співав Том Петті. Ну хіба бувають випадки, коли ви вмикаєте радіо, а там не пісні Тома Петті? Тож я проспівала всі слова з пісні «Американська дівчина», а потім тихенько подалася у ванну, наче тест — то щось таке, до чого слід підкрадатися. Моє серце калатало несамовито, а тест був позитивний.

За мить я вже бігла через літній газон, промчала вулицею й почала вибивати двері Ноель. Коли вона відчинила, я розревілася і, показавши їй тест, зарепетувала: «Я вагітна»!

Дізнався ще хтось, окрім мене, і я злякалася.

Коли я повернулася додому, в мене з'явилися дві думки.

Перша: річниця нашого шлюбу — наступного тижня. Я використаю підказки як любовні листи, а в кінці на Ніка чекатиме чудова антикварна дерев'яна колиска. Я переконаю його, що ми маємо бути разом. Як справжня родина.

Друга: якби ж я змогла дістати пістолет!

Останнім часом я починаю нервувати, коли чоловік повертається додому. Кілька тижнів тому Нік запросив мене поплавати з ним на плоту, подрейфувати за течією під блакитним небом. Я реально вхопилася руками за колону, почувши цю пропозицію, просто прикипіла до неї. Бо в уяві одразу виринула картинка, як Нік розхитує пліт. Спочатку наче грається, насміхається з моєї паніки, а потім його обличчя стає напруженим, рішучим — і ми падаємо у воду, у ту брудно-коричневу воду. Там повно патичків і піску, а Нік міцною рукою тримає мене, не пускаючи на поверхню, аж доки я не припиняю пручатися.

Просто не можу нічого з собою вдіяти. Нік одружився з молодою, заможною, вродливою жінкою, а тепер я бідна, безробітна жінка під сорок, а не під тридцять. Я вже не просто гарненька, а гарненька як на свій вік. Це правда: моя цінність знизилась. Можна переконатися з того, як Нік дивиться на мене. Але це не погляд чоловіка, який програв чесне парі. Це був погляд чоловіка, який почувається обдуреним. А вже незабаром це буде погляд чоловіка, який почувається у пастці. Нік мав можливість розлучитися зі мною до дитини. Але тепер вже не зможе, бо Хороший Хлопець Нік на таке не здатний. Він не міг допустити, щоб хто-небудь у його місті сімейних цінностей вирішив, що Нік може покинути дружину з дитиною. Він швидше залишиться і страждатиме зі мною. Страждатиме, і ображатиметься, і лютуватиме.

Я не збираюся робити аборт. На сьогодні дитинка живе у мене в животі вже шість тижнів, досягла розміру сочевиці, в неї починають рости очка, легені, вушка. Кілька годин тому я зайшла на кухню і побачила пакет з висушеними бобами, які Морін лишила для приготування улюбленого Нікового супу. Я витягнула сочевицю й поклала на столі. Вона була менша за мій мізинний ніготь — манюсінька. Я не могла залишити її на холодній поверхні, тож підняла та тримала на долоні, погладжуючи кінчиком пальця. Тепер ця бубочка лежить у кишені моєї футболки, щоб завжди бути поруч.

Я не робитиму аборту і не розлучатимуся з Ніком — поки що. Бо й досі пам'ятаю, як він улітку пірнав у океан і ставав на руки, теліпаючи над водою ногами, і виринав назад з найкращою мушлею для мене. Тоді я милувалася сонцем і заплющувала очі, щоб побачити переливання кольорів під повіками, а Нік цілував мене солоними губами. Думки були найприємніші: «Мені так пощастило, це мій чоловік, цей чоловік стане батьком моїх дітей. Ми будемо такі щасливі!»

Але, мабуть, я помилялася, мабуть, таки помилялася. Бо інколи він так на мене дивиться! І це милий хлопчина, чоловік моїх мрій, батько моєї дитини? Помічаю, як він дивиться пильним поглядом, якимись комашиними очима, в яких читається розрахунок, і тоді я думаю: «Цей чоловік хоче мене вбити».

Тож якщо знайдете це, а я мертва, ну...

Пробачте, це не смішно.

Нік Данн Минуло сім днів

Настав той час. Рівно о восьмій ранку, тобто о дев'ятій за центральним часом у Нью-Йорку, я взяв у руки телефон. Моя дружина точно вагітна. Я — головний і єдиний підозрюваний. Я мушу вже сьогодні найняти адвоката, причому адвоката, якого я дуже не хочу бачити, але занадто потребую.

Таннер Болт. Похмура необхідність. Увімкніть будь-яке правниче шоу, де розкопують правду, і вирине Таннер Болт зі своєю штучною засмагою. Він завжди обурений і стурбований за будь-якого дивакуватого клієнта. Він став знаменитим у тридцять чотири після захисту Коді Олсена — ресторатора з Чикаго, якого звинуватили в тому, що він задушив свою дуже вагітну дружину й захоронив її тіло на полігоні. Пошукові собаки занюхали запах мертвечини в «мерседесі» Коді. З історії пошуку на його ноутбуці виявилося, що він роздруковував карту до найближчого полігону саме того ранку, коли зникла його дружина. Все було дуже очевидно.

Коли Таннер Болт завершив свою роботу, у слідство всі були вплутані, включно з поліцією, двома членами банд Західного Чикаго і невдоволеним викидайлом з клубу. Всі, окрім Коді Олсена, який вийшов із судової зали та пригощав народ коктейлями.

За останні десять років Таннер Болт отримав позивний Оборонець Чоловіків. Його фішка — долучатися до гучних справ, щоб захищати чоловіків, обвинувачених у вбивстві дружин. Він вигравав принаймні половину справ, що було дуже непогано, зважаючи на увесь негатив і надзвичайний осуд, спрямований на обвинувачених. Вони були зрадниками, нарцисами, соціопатами. Таннера Болта ще називали Захисником Засранців.

Мені призначили зустріч на другу годину дня.

— Це Мерібет Елліот. Будь ласка, залиште повідомлення, і я негайно передзвоню...— сказав голос, дуже схожий на голос Емі. Але Емі негайно не передзвонить.

Я мчав у аеропорт, щоб полетіти у Нью-Йорк і зустрітися з Таннером Болтом. Коли запитав у Боні дозволу залишити місто, її це насмішило: «Копи такого не забороняють. Це міф з телебачення».

— Добридень, Мерібет, це знову Нік. Я дуже хочу з вами поговорити. Хотів повідомити... е-е-е... я справді не знав про вагітність. Я так само шокований, як, мабуть, і ви... е-е-е... а ще я вирішив найняти адвоката. Гадаю, що ви маєте це знати. Здається, навіть Ренд сам це пропонував. Тож хай там як... ви ж знаєте, як незграбно я залишаю повідомлення. Сподіваюся, ви мені зателефонуєте.

Офіс Таннера Болта був у середмісті, неподалік моєї колишньої роботи. Ліфт вивіз мене аж на двадцять п'ять поверхів нагору. Поїздка була настільки плавна, що я не міг зрозуміти, чи взагалі рухаюся, аж доки не заклало вуха. На двадцять шостому поверсі всередину зайшла озлоблена блондинка у гладкому діловому костюмі. Вона нетерпляче тупотіла ногою, чекаючи, поки зачиняться двері, а потім гаркнула на мене:

— А може, ви натиснете на кнопку?

Я блиснув посмішкою, яку притримував для дратівливих жінок. Ця посмішка покращувала настрій, і Емі називала її «посмішкою коханого Нікі». Аж раптом жінка мене впізнала.

— Ох,— зронила вона. Глянула на мене так, наче занюхала тухлятину. Вона, здавалося, отримала потрібне підтвердження, коли я квапливо вийшов на поверсі Таннера.

Цей хлопець був найкращим, а я тільки такого й потребував, але асоціюватися з ним у будь-який спосіб — це було жахливо. Цей слимак, піжон, цей адвокат винуватих! Я настільки ненавидів його ще до зустрічі, що уявляв офіс із серіалу «Поліція Маямі». Натомість фірма «Болт і Болт» виявилася геть інакшою. Вона була величава, офіційна. За чистесенькими скляними дверима між кабінетами походжали люди в дуже добрих костюмах.

Мене зустрів молодий привабливий чоловік з краваткою кольору тропічних фруктів. Всадовивши мене у блискучій дзеркальній приймальні й поштиво запропонувавши склянку води (я відмовився), хлопчина повернувся за свій блискучий стіл і взявся за блискучий телефон. Я сидів на софі, споглядаючи краєвид за вікном, а там рухалися вгору-вниз будівельні крани, наче механічні птахи. Потім я вирішив дістати з кишені останню підказку Емі. П'ята річниця — дерев'яна. То саме з цього матеріалу буде приз у кінці полювання на скарби? Щось для дитини: різьблена дубова колиска або дерев'яне брязкальце? Щось для нашої дитини і для нас, щоб почати все спочатку. Стати оновленими Даннами.

Поки я витріщався на підказку, зателефонувала Го.

— У нас усе гаразд? — негайно почала вона. Моя сестра вважала мене можливим убивцею дружини.

— У нас усе гаразд настільки, наскільки це можливо у такій ситуації.

— Ніку, пробач. Я зателефонувала сказати, що мені шкода,— сказала Го.— Прокинувшись, я почувалася геть божевільною. Це було жахливо. Я втратила розум. Це було моментальне помутніння. Я справді, справді прошу вибачення.

Я продовжував мовчати.

— Ніку, ти маєш мене пробачити: це через виснаження, і стрес, і... пробач, будь ласка...

— Гаразд,— збрехав я.

— Але насправді я рада. Це все прояснило...

— Вона реально вагітна.

У мене замлоїло в шлунку. Знову з'явилося відчуття, наче я забув щось дуже важливе. Я щось проґавив і розплачуюся за Це.

— Мені шкода,— мовила Го. Вона почекала ще кілька секунд.— Справа у тому, що...

— Я не можу про це говорити. Просто не можу.

— Ну добре.

— Взагалі я у Нью-Йорку,— повідомив я.— Маю зустріч з Таннером Болтом.

Вона зі свистом видихнула.

— Дякувати Господу. Як ти спромігся так швидко з ним домовитися?

— Це тому, що моя справа настільки безнадійна.

Мене одразу ж з'єднали з Таннером. Назвавшись, я чекав на лінії аж три секунди, а коли розповів йому про свій допит у вітальні, про вагітність, адвокат наказав мені сідати на найближчий рейс.

— Щось я занадто перелякався,— додав я.

— Ти розумно вчинив. Серйозно.

Ще одна пауза.

— Його ж насправді звати не Таннер Болт, правда ж? — спробував я покращити настрій сестрі.

— Я чула, що це анаграма від Ратнер Толб.

— Справді?

— Ні.

Я розреготався: може, це було й невчасно, але приємно. Потім з дальнього кута кімнати до мене наблизилася та анаграма: чорний костюм у тонку світлу смужку і лаймово-зелена краватка, акуляча посмішка. Адвокат підійшов з витягнутою рукою в режимі «тисни й нападай».

— Ніку Данн, я — Таннер Болт. Ходімо зі мною, до справи.

Кабінет Таннера Болта, здавалося, обставили так, щоб це нагадувало приміщення в ексклюзивному гольф-клубі: зручні шкіряні крісла, полиці заставлені юридичними посібниками, гасовий коминок, у якому від увімкненого кондиціонера тріпоче полум'я. Присядь, пригостися сигарою, пожалійся про дружину, розкажи кілька неоднозначних жартів, тут лише ми — хлопці.

Болт навмисно вирішив не сідати за письмовий стіл. Він провів мене до столика для двох, наче ми збиралися пограти в шахи. «Ця розмова буде між нами — партнерами,— немов безмовно промовляв Болт.— Ми сядемо за нашим столиком у військовому штабі й почнемо працювати».

— Моя стандартна ставка складає сто тисяч доларів. Це, звісно ж, багато грошей. Тож хочу чітко описати свої послуги і чого чекаю від вас, згода?

Він націлив на мене свій незворушний погляд й доброзичливу посмішку й чекав, поки я кивну. Лише Таннер Болт міг спокійно змусити мене — клієнта — прилетіти до нього, а потім розповідати, який танець маю виконувати я, щоб віддати йому свої гроші.

— Я виграю процеси, пане Данн. Я виграю у програшних справах, а ваша справа досить складна, як ви незабаром переконаєтесь, і я зовсім не намагаюся набити ціну. Проблеми з грошима, складний шлюб, вагітна дружина. ЗМІ ополчилися проти вас, публіка теж.

Він перекрутив свій перстень, чекаючи на мою згоду. Я часто чув цю фразу: «В сорок років людина має обличчя, на яке заслужила». Обличчя сорокарічного Болта було добре доглянуте, практично без зморшок, приємно припухле від власного еґо.

— Більше жодних допитів без моєї присутності,— казав Болт.— Дуже шкодую, що ви на таке взагалі погоджувалися. Але навіть до того, як ми дійдемо до юридичних питань, потрібно розпочати виправляти загальне враження, бо з такими темпами варто готуватися до виходу всієї інформації: кредитки, страховка, ймовірно інсценоване місце злочину, витерта кров. Це поганенько, мій друже. І це хибне коло: копи гадають, що ви зробили це, й повідомлять про це загалу. Публіка розлютиться, вимагатиме арешту. Тож, по-перше, нам необхідно знайти альтернативного підозрюваного. По-друге, нам необхідно зберегти підтримку батьків Емі. Навіть описати не можу, як це важливо. І по-третє, нам необхідно виправити ваш імідж, бо якщо це дійде до суду, загальна думка вплине на враження присяжних. Зміна місця розгляду справи вже не має значення. Цілодобове кабельне телебачення, інтернет — цілий світ став судовою залою. Тож сподіваюся, ви усвідомлюєте, наскільки важливо почати прихиляти до себе увесь світ.

— Я теж цього хочу, повірте.

— Які у вас стосунки з батьками Емі? Ми можемо витягнути з них заяву про повну підтримку?

— Я не розмовляв з ними відтоді, як прийшло підтвердження, що Емі була вагітна.

— Є вагітна,— насупився на мене Таннер.— Є. Вона і є вагітна. Ніколи не згадуйте свою дружину в минулому часі.

— Дідько,— на секундочку я схилив лице на руки. Навіть не помітив, як бовкнув це.

— Не хвилюйтеся про це зі мною,— великодушно відмахнувся Болт.— Але не забувайте про всіх інших. Хвилюйтеся через них якнайбільше. Відтепер я не хочу, щоб ви розтуляли рота, не обдумавши своїх слів. Тож спілкування з батьками Емі ще не відновилося. Мені це не до вподоби. Я так розумію, ви намагалися з ними зв'язатися?

— Я залишив кілька повідомлень.

Болт нашкрябав щось у жовтому юридичному блокноті.

— Гаразд, вважаймо це поганими новинами. Але варто зустрітися з батьками Емі. Десь поза увагою публіки, щоб якийсь вилупок з камерою на телефоні не зміг вас зафільмувати. Ми не можемо допустити повторення епізоду з Шоною Келлі. Або можна вислати на розвідку вашу сестру. Взагалі-то так навіть краще.

— Добре.

— Ніку, ви маєте скласти для мене перелік усіх приємних речей, які ви зробили для Емі за ці роки. Романтичні вчинки, особливо за останній рік. Може, ви варили їй курячий бульйон під час хвороби чи надсилали любовні послання під час відрядження. Нічого особливого. Мене не хвилюють прикраси, ну хіба що ви разом обрали їх під час відпустки абощо. Нам потрібні справжні особисті речі, які підійдуть для сюжету романтичної комедії.

— А якщо я не герой романтичних комедій?

Таннер стис губи, а потім знову розслабився.

— Вигадайте щось, Ніку, гаразд? Ви здаєтеся добрим чоловіком. Я певен, що ви за минулий рік якось виявляли до дружини увагу.

Я взагалі не міг згадати нічого приємного за останній рік чи два. В перші роки нашого шлюбу в Нью-Йорку я безперестанку намагався задовольнити дружину. Дуже хотілося повернути ті дні ніжності, коли вона бігла до мене через парковку біля аптеки й кидалася у мої обійми, радіючи придбанню лаку до волосся. Її обличчя повсякчас було поряд з моїм, яскраві блакитні очі розширені від подиву, а рудуваті вії чіплялися за мої, ніс мені лоскотало тепло її подиху. Все це було так наївно, однак... Цілі два роки я старався щосили, а моя колишня дружина вислизала. Я старався: без злості, без сварок — постійне плазування, капітуляція, поява серіальної версії мене. «Так, люба. Ну звісно, кохана». Думки, як зробити її щасливою, метушилися, мов прудкі кролики, а з мого тіла висмоктувало всю енергію. І кожна дія, кожна спроба зустрічалася закочуванням очей і сумним коротким зітханням, яке можна витлумачити як «ти не розумієш».

Коли ми переїхали в Міссурі, мене вже все дістало. Сором викликала сама думка про себе — метушливу, нещасну згорблену жабу, на яку я перетворився. Отож відтоді я не був ні романтичним, ні навіть приязним.

— Мені також потрібен перелік осіб, які могли скривдити Емі чи могли на неї ображатися.

— Маю зізнатися, здається, на початку року Емі намагалася придбати зброю.

— А копи про це знають?

— Так.

— А ви знали?

— Ні, аж доки мені про це не розповів тип, у якого вона й хотіла придбати пістолет.

Адвокату знадобилося на роздуми лише дві секунди.

— Ну, тоді закладаюся, вони вирішили, що Емі хотіла пістолет, щоб захиститися від вас,— сказав він.— Вона була самотня і налякана. Вона хотіла вірити у вас, однак відчувала щось лихе, тож хотіла зброю на той раз, якщо все піде за найгіршим сценарієм.

— Ого, а ви нічого.

— Батько був копом,— розповів адвокат.— Але мені до вподоби ідея зі зброєю, просто тепер нам потрібно підшукати іншого лиходія. Когось із близького кола. Наприклад, вона постійно скандалила з якимсь сусідою через галасливого собаку або мусила давати відсіч залицяльнику. Мені придадуться будь-які ідеї. Ви знаєте про Томмі О'Гару?

— Так! Він кілька разів телефонував на гарячу лінію.

— У 2005 році його звинуватили у зґвалтуванні Емі під час побачення.

Я аж рота роззявив, але промовчав.

— У них були несерйозні стосунки. Вони вечеряли у нього, все вийшло з-під контролю, і хлопець її зґвалтував, принаймні так повідомили мої джерела.

— Коли саме у 2005?

— Травень.

Це сталося за ті вісім місяців, коли я загубив Емі. В період між нашою новорічною зустріччю та другим шансом на Сьомій авеню.

Таннер затягнув краватку, перекрутив обручку з діамантом, водночас оцінюючи мене.

— Вона вам не розповідала.

— Навіть не згадувала,— запевнив я.— Ніхто не згадував. А тим паче Емі.

— Вас здивує кількість жінок, які ще й досі вважають таке стигмою. Ганьбою.

— Я не можу повірити, я...

— Я намагаюся приходити на зустрічі до клієнтів з якою-небудь новенькою інформацією,— мовив він.— Хочу довести, наскільки серйозно ставлюся до справи. І наскільки сильно ви мене потребуєте.

— Цей тип може стати підозрюваним?

— Звісно, а чому б ні,— занадто безтурботно сказав Таннер.— Він напав на вашу дружину.

— А він відсидів?

— Вона відмовилася від заяви. Не захотіла свідчити в суді, принаймні я так гадаю. Якщо ми вирішимо працювати разом, я його перевірю. А тим часом подумайте бодай про когось, хто цікавився вашою дружиною. Краще про когось із Карфагена. Більш правдоподібно. А тепер...— Таннер, схрестивши ноги, розтулив рота, виставивши нижні зуби, які, порівняно з ідеально-білим верхнім рядом, були криві та брудні. Він на мить закусив верхню губу тими кривими зубами.— А тепер, Ніку, перейдімо до важчих питань,— провадив він.— Мені потрібна цілковита відвертість, бо інакше це все не спрацює. Тож розкажіть усе про свій шлюб, потрібно знати найгірше. Бо якщо я знаю найгірше, то можу скласти до нього план. Але якщо чогось не знатиму, то ми в дупі. А якщо я в дупі, ви теж у дупі. Бо я просто полечу геть на своєму «G4».

Зітхнувши, я поглянув йому в очі.

— Я зрадив Емі. Я зраджую Емі.

— Гаразд. З багатьма жінками чи лише однією?

— Ні, не з багатьма. Я ніколи раніше не зраджував.

— Тож з однією жінкою? — запитав Болт і відвернувся, його погляд зупинився на поверхні води під вітрильником.

Я вже уявляв, як пізніше він зателефонує своїй дружині та скаже: «Бодай раз, бодай раз хотілося б захищати не сволоту».

— Так, лише з однією дівчиною, вона дуже...

— Не кажіть «дівчина», ніколи не кажіть «дівчина»,— виправив Болт.— Жінка. З однією дуже особливою для вас жінкою. То ви це збиралися сказати?

Звісно ж, це.

— А знаєте, Ніку, «особлива жінка» — це навіть гірше, ніж... Гаразд. Давно вже?

— Трохи більше року.

— Ви розмовляли з нею після зникнення Емі?

— Так, використовуючи одноразовий телефон. І одного разу особисто. Двічі. Але...

— Особисто.

— Нас ніхто не бачив. Можу заприсягтися. Лише моя сестра.

Він зітнув, знову глянув на вітрильник.

— І що ця... Як її звати?

— Енді.

— Як вона до цього всього ставиться?

— Вона була просто супер — аж до оголошення... про вагітність. Тепер, гадаю, вона готова... зірватися. Вона на межі. Дуже... е-е-е... неврівноважена — хоча це, мабуть, невдале слово...

— Кажіть те, що хочете, Ніку. Якщо вона неврівноважена, тоді...

— Вона неврівноважена. Приставуча. Її повсякчас потрібно переконувати. Вона дуже мила дівчина, проте ще зовсім юна, і це було для неї важко, але воно й зрозуміло.

Таннер Болт пішов до мінібару й витягнув звідти томатний сік. Увесь холодильник був заповнений соком. Таннер відкрутив пляшечку й випив усе за три ковтки, потім витер рота полотняною хустинкою.

— Вам потрібно цілком і назавжди припинити будь-які контакти з Енді,— заявив він. Я почав говорити, але чоловік підніс долоню.— Негайно.

— Я не можу отак розірвати з нею стосунки. Це ж як грім серед ясного неба.

— Це не підлягає обговоренню. Ніку, ну ж бо, друже, невже мені справді треба казати це вголос? Тобі не можна зводити інтрижки, поки твоя вагітна дружина десь зникла. Ти потрапиш до бісової в'язниці. А тепер наше завдання — провернути все це, не налаштовуючи Енді проти тебе. Вона не повинна зажадати помсти чи вийти з цим на публіку, мають залишитися лише приємні спогади. Переконай її, що це правильний вчинок, змусь її бажати захистити тебе. Як у тебе з розривами?

Я розтулив рота, але він не чекав.

— Ми підготуємо тебе до цієї розмови так само, як готуватимемо до перехресного допиту, гаразд? А тепер, якщо хочеш, я полечу до Міссурі, облаштуюся там, і ми справді почнемо над цим працювати. Я можу бути там уже завтра, ну, це якщо ти хочеш такого адвоката. То як?

— Хочу.

Я повернувся у Карфаген ще до вечері. Це було якось дивно: коли Таннер забрав Енді з картинки, коли стало ясно, що вона не може зостатися, я дуже швидко це прийняв, дуже мало горював. Під час того єдиного двогодинного перельоту я перейшов від стану «кохаю Енді» до «не кохаю Енді». Наче пройшов крізь двері. Наші стосунки наче миттю вкрилися сепією: перейшли у минуле. Як дивно, що я зруйнував свій шлюб через юну дівчину, з якою не мав нічого спільного, крім доброго почуття гумору і холодного пива після сексу.

«Ну звісно, ти не проти закінчення цих стосунків,— скаже Го.— Вони стали непростими».

Але була й краща причина: Емі рясно розквітла у моїй голові. Вона зникла, але все-таки була присутня більше за усіх інших. Я закохався в Емі, бо з нею був найкращою версією Ніка. Кохання до неї перетворювало мене на супермена, змушувало почуватися живим. Навіть не напружуючись, вона була складною особистістю, бо її мозок завжди працював, працював, працював. А я мусив справді напружуватися, щоб встигати за нею. Я витрачав годину, обдумуючи звичайний мейл до Емі, почав вивчати історичні таємниці, щоб її зацікавити: поетів-романтиків Озерної школи, дуельний кодекс, французьку революцію. Її розум був водночас широкий і глибокий, і з Емі я став розумнішим, а ще уважнішим, активнішим, живішим, наелектризованішим. Це все тому, що кохання Емі було наче наркотики, чи випивка, чи порно. Там не було рівнин. Кожен вихід на сцену мав бути яскравіший, ніж попередній, щоб досягнути того самого ефекту.

Емі змушувала мене вірити у те, що я надзвичайний і що я доріс до її рівня гри. Це було водночас нашим початком і погибеллю. Бо я не міг упоратися з вимогами її величності. Я почав жадати простоти й повсякденності та ненавидів себе за це, а згодом усвідомив, що карав її. Я перетворив Емі на вразливу колючу істоту. Вдавав із себе одного чоловіка, а перетворився на зовсім іншого. Ба гірше: я переконав себе, що наша трагедія повністю на її сумлінні. Я роками переконував себе, що вона саме така: куля праведної ненависті.

Дорогою додому я так довго дивився на четверту підказку, що вивчив її напам'ять. Хотілося помучити себе. Не дивно, що записки Емі були цього разу настільки інакші. Моя дружина була вагітна, хотіла почати все спочатку, повернутися до нашого сліпучого щасливого життя. Я навіть уявляв, як Емі бігає містом, щоб заховати ці записки і, наче нетерпляча школярка, чекає, поки я дійду до кінця — до оголошення про майбутню дитину. Дерево. Це має бути старовинна колиска. Я знаю свою дружину. Це має бути антикварна колиска. Хоча підказка була написана не зовсім у тоні майбутньої матері.

Я вже майже був удома, коли розгадав усе. «Дарунки до річниці номер п'ять» — це щось із дерева. «Покарати» тобто відвести до повітки. Це повітка у дворі сестриного будинку. Місцина для зберігання газонокосарок і поіржавілих інструментів. Перехняблена стара будівля, наче з фільму жахів, де повільно вбивають туристів. Го ніколи туди не заходила. Після переїзду вона часто жартувала, що спалить ту розвалюху. Натомість повітка ще більше заросла бур'янами й павутинням. Ми завжди жартували, що це чудове місце, щоб закопати тіло.

Це ж неправда.

Я поїхав на інший кінець міста — моє обличчя заніміло, а руки похололи. Машина Го стояла біля будинку, але я прослизнув повз освітлене вікно вітальні й пішов крутим пагорбом униз, і вже незабаром зник з поля зору. Таємно.

Повітка стояла в дальньому кутку подвір'я, аж коло краю узлісся.

Я відчинив двері.

Ні-ні-ні-ні-ні.