Загублена

Емі Елліот-Данн Саме той день коли

Після смерті я настільки щасливіша!

Ну, формально я зникла безвісти. Вже незабаром уважатимуся загиблою. Але, якщо коротко, то просто мертвою. Минуло лише кілька годин, але я вже почуваюся краще: кінцівки розслаблені, граю мускулами. Якоїсь миті зранку я усвідомила, що моє власне обличчя здається дивним, іншим. Я глянула на Карфаген у дзеркало заднього огляду: нестерпний Карфаген уже за сорок три милі позаду, мій бундючний чоловік зависає у своєму брудному барі, поки над його сраною тупою головою на тоненькій струні від роялю висить дамоклів меч,— і тут я усвідомила, що посміхаюся. Ха! Це щось нове.

На пасажирському сидінні лежить один з багатьох переліків, які я склала за цей рік. Пляма крові ляпнула просто біля «Пункту №22: Порізатися». «Але ж Емі боїться крові»,— здивуються читачі щоденника. (О так, щоденник! Ми ще повернемося до мого геніального щоденника). Ні, я не боюся крові, ані трішечки, але увесь минулий рік переконувала всіх у протилежному. Я неодноразово казала Нікові, як боюся вигляду крові, а коли він заперечував: «Щось я не пригадую такого»,— то у відповідь чув: «Я ж тобі казала, ще й так багато разів!» Нік узагалі не звертає уваги на проблеми інших, тому просто вирішив, що це правда. Непритомність у центрі плазми була непоганим трюком. Я справді зробила це, а не просто написала. (Не дратуйтеся, ми у всьому розберемося: з правдою, з брехнею і з тим, що могло бути правдою).

«Пункт №22: Порізатися» вже довгенько був у переліку. Тепер він здійснився, і рука дуже болить. Пекельно. Потрібно добре взяти себе в руки, щоб порізатися глибше, ніж, наприклад, краєчком аркуша. Потрібно багато крові, але не настільки багато, щоб знепритомніти і за кілька годин мусити все пояснювати, бо тебе знайдуть у дитячому басейні, повному крові. Спочатку я приклала до зап'ястка ніж для паперу, але, дивлячись на сіточку вен, почувалася, наче сапер у бойовику. Переріжеш не той дротик — і каюк. Урешті-решт я порізала внутрішню частину руки вище ліктя, запхавши до рота ганчірку, щоб не верещати. Один довгий глибокий поріз. Я десять хвилин сиділа зі схрещеними ногами на кухонній підлозі, чекаючи, поки кров накрапає і сформує гарну велику калюжу. Потім затерла її так само погано, як зробив би це Нік, розтрощивши мені голову. Я хотіла, щоб наш будинок розповідав історію, з якої було б незрозуміло, де правда, а де брехня. «У вітальні інсценізація, але водночас кров замили. Це не може бути Емі!»

Тож порізати власне тіло було того варте. Та навіть за кілька годин поріз пече під рукавом, під пов'язкою. («Пункт №30: Обережно обробити рану, переконатися, що крові немає там, де її не має бути. Загорнути ніж для паперу й покласти до кишені для подальшого знищення»).

«Пункт №18: Інсценувати погром у вітальні. Перекинути оттоманку». Виконано.

«Пункт №12: Сховати першу підказку до коробочки, щоб поліція знайшла її раніше за розгубленого чоловіка». Вона має ввійти в поліцейський протокол. Я хочу, щоб Нік мусив почати полювання на скарби (його еґо змусить довести усе до кінця). Виконано.

«Пункт №32: Переодягнутися у непомітний одяг, заховати волосся під капелюхом, спустися до берега річки й іти по краю води, аж поки не дістануся кінця району». Виконати це, навіть знаючи, що Теверери — єдині наші сусіди з краєвидом на річку — будуть у церкві. Виконати це, бо ніколи не знаєш, що може статися. Ти завжди робиш додатковий крок, на який не здатні інші, бо це в тебе в крові.

«Пункт №29: Попрощатися з Блікером». Востаннє понюхати його легкий смердючий котячий подих. Наповнити його мисочку на той раз, якщо люди про це забудуть, коли все розпочнеться.

«Пункт №33: Вибратися з бісового „доджа“».

Виконано, виконано, виконано.

Я, звісно, можу розповісти вам про все, але спочатку хочу розповісти про себе. Не про Емі зі щоденника, яка є цілковитою вигадкою (Нік казав, що я не маю здібностей до літератури, і чого я взагалі його слухала?), а про мене — Справжню Емі. Яка жінка на таке здатна? Дозвольте розповісти вам правду, щоб усе почало прояснятися.

Для початку: я взагалі не мала народитися.

Моя мати мала до мене п'ять викиднів, а ще двоє мертвонароджених дітей.

По одному щоосені, наче це була сезонна традиція, як сівозміна. Вони всі були дівчатками і всіх звали Надіями. Напевно, це була батькова ідея, його оптимістичний імпульс, його одвічна щирість. «Ми не можемо полишати надію, Мерібет». Але вони раз за разом втрачали ту надію.

Лікарі наказали моїм батькам зупинити спроби. Батьки відмовилися. Вони так просто не здаються. Мама не очікувала, що я виживу, не могла сприймати мене справжнім малюком, живою дитиною, дівчинкою, яка зможе поїхати додому. Якби все зірвалося, то я б стала восьмою Надією. Але я з'явилася на цей світ з криком: жвава і яскраво-рожева. Мої батьки були настільки ошелешені, що збагнули: вони ніколи не обговорювали, яке дати мені ім'я — ну, справжнє ім'я для реальної дитини. Вони не називали мене аж два дні, проведені в лікарні. Щоранку відчинялися двері до материної палати — і вона відчувала, як там стоїть медсестра. (Я завжди уявляла її вінтажною, одягненою у широку білу спідницю й чепчик, що нагадує тару з доставки китайської їжі). Сестра чекала, а мама питала її, навіть не підводячи погляду: «Вона ще жива»?

Коли я таки залишилася жива, батьки обрали ім'я Емі, бо це було звичайне дівоче ім'я, а ще досить популярне. Цим ім'ям назвали того року ще десь тисячу маленьких дівчаток, тож, може, боги не помітять серед них цю дрібноту. Мерібет казала, що якби мала другий шанс, то назвала би мене Лідією.

Я росла, почуваючись особливою, гордою. Була дівчинкою, яка поборола забуття і перемогла. Шансів було лише 1%, але я впоралася. Правда, у процесі зруйнувала лоно власної матері. Своєрідний передродовий марш генерала Шермана. Мерібет більше ніколи не матиме дітей. У дитинстві я була надзвичайно цим задоволена: лише я, лише я, лише я.

У дні народжень-смертей усіх Надій мама сьорбала гарячий чай, сидячи у кріслі-гойдалці з ковдрою та запевняючи, що просто «приділяє трішки часу лише собі». Ніякої мелодрами: мама занадто емоційна, щоб співати похоронні пісні, але вона ставала меланхолійною, віддаленою, а я, егоїстка, не воліла таке терпіти. Залазила мамі на коліна, чи тицяла малюнок їй у обличчя, чи згадувала про шкільний дозвіл, який потрібно негайно підписати. Батько намагався відвернути мою увагу, намагався повести мене в кіно чи підкупити солодощами. Ця хитрість не спрацьовувала. Я ніколи не давала матері ці кілька хвилин спокою.

Я завжди була краща за Надій, бо єдина вижила. Та я завжди заздрила тим сімом мертвим принцесам-танцівницям. Вони були ідеальні, не докладаючи до цього зусиль, навіть не живучи, а я застрягла тут, на землі, й щодня мушу старатися, і кожен день — це шанс бути не зовсім ідеальною. Це виснажливе життя. Я жила так аж до тридцять першого року свого існування.

А потім десь два роки все було гаразд. Завдяки Нікові.

Нік мене кохав. І кохання було з шістьма «а»: він мене коха-а-а-а-а-ав. Але він не кохав мене справжню. Нік кохав дівчину, якої не існувало. Я вдавала, як уже неодноразово робила, вдавала, що маю особистість. Не можу нічого вдіяти, це моє єство. Інші жінки регулярно змінюють свій стиль, а я змінюю особистості. Яка особа почувається гарною, яка потрібною, яка своєчасною? Думаю, таке робить більшість людей, але просто не зізнається, а може, зрештою зупиняється лише на одній особі, бо люди занадто ліниві чи тупі, щоб змінюватися.

Того вечора на вечірці у Брукліні я грала роль стильної дівчини, яку можуть уподобати такі чоловіки, як Нік: Крута Дівка. Чоловіки завжди роблять цей комплімент, хіба ні? «Вона — крута дівка». Бути Крутою Дівкою означає, що я сексуальна, розумна, весела жінка, яка обожнює футбол, покер, брудні жарти й відрижку. Ця дівчина грає у відеоігри, п'є дешеве пиво, обожнює секс утрьох й анальний секс і запихає до рота купу гот-догів і гамбургерів, наче бере участь у найбільшій на світі кулінарній оргії, та залишається при цьому худенькою, бо Круті Дівчата перш за все сексуальні. Сексуальні та все розуміють. Круті Дівки ніколи не зляться, вони всміхаються лише закохано й дозволяють своїм чоловікам робити, що заманеться. «Ну ж бо, насери на мене, байдуже, бо я Крута Дівка».

Чоловіки справді вважають, що така дівчина існує. Може, їм голову задурює те, що так багато жінок готові вдавати цю дівчину. Дуже довго Крута Дівка справді мене ображала. Я дивилась, як чоловіки — друзі, колеги, незнайомці — аж слиною сходять через цих шахрайок, а тим часом хотілося всадовити цих чоловіків і спокійно сказати: «Ти зустрічаєшся не зі звичайною жінкою, а з жінкою, що переглянула забагато фільмів, знятих соціально невпевненими чоловіками, яким до вподоби вірити, що така жінка існує і схоче їх поцілувати». Мені хочеться схопити бідолаху за комір чи портфель і сказати: «Ця сука насправді не надто любить чилі-доги, бо ніхто їх аж так не любить»! А Круті Дівки ще жалюгідніші. Вони вдають навіть не свій ідеал, а натомість ідеал усіх чоловіків. О, і якщо ти не Крута Дівка, то молю — не вір, наче твій мужчина не хоче Крутої Дівки. Це може бути просто трішки інша версія Крутої. Може, він вегетаріанець, тож Крута Дівка обожнює сейтан і жити не може без собак; чи, може, він митець-гіпстер, тож Крута Дівка — татуйована ботанка в окулярах, поведена на коміксах. Є варіації щодо зовнішності, але повір мені, він жадає Круту Дівку, яка практично повністю поділяє інтереси чоловіка і ніколи не скаржиться.

(Як дізнатися, що ти не з Крутих Дівок? Бо він каже щось типу: «Мені подобаються сильні жінки». Якщо він тобі це каже, то вже встиг трахнути іншу. Бо «мені подобаються сильні жінки» — це закодоване «я ненавиджу сильних жінок»).

Я роками спокійно чекала, поки маятник гойднеться в протилежний бік. Щоб чоловіки почали читати Джейн Остін, вчитися в'язати, вдавати захват від коктейлю «Космо», влаштовувати альбомні вечірки й лизатися одне з одним, поки ми скоса на все це дивимося. А потім ми скажемо: «О так, він справді Крутий Хлопак».

Але цього так і не відбулося. Натомість жінки по всій країні змовилися з метою власної деградації! Досить швидко Крута Дівка перетворилася на звичайну дівчину. Чоловіки вірили у її існування. Вона вже не була дівчиною мрії, однією на мільйон. Кожна дівчина мусила бути цією дівчиною, і якщо ти не відповідала стандарту, то, значить, саме з тобою щось негаразд.

Але ж бути Крутою Дівкою — це класно. Для такої, як я, тобто для людини, яка завжди хоче перемагати, це дуже спокусливо — бути дівчиною, яку жадають усі чоловіки. Зустрівши Ніка, я одразу ж зрозуміла, чого він хоче, і для нього, мабуть, була готова спробувати. Я прийму свою частку провини. Але річ у тім, що спочатку я дуріла від нього. Він здавався збочено-екзотичним — добрий старий хлопець з Міссурі. Було так приємно перебувати біля нього! Він розбурхував у мені почуття, про існування яких я раніше навіть не уявляла: легкість, гумор, спокій. Це наче він мене витрусив і наповнив пір'їнками. Він допомагав мені бути Крутою Дівкою, і з будь-ким іншим це б не вдалося. Я б цього не схотіла. Не можу сказати, що не тішилася принаймні частиною усього процесу. Я їла печиво, ходила босоніж, припинила хвилюватись. Я дивилася тупі фільми й запихалася нездоровою їжею. Тоді я не планувала далі першого кроку — і це було головне. Я пила кока-колу і не думала, куди викинути для переробки бляшанку, не думала і про кислотну калюжку в себе у шлунку, а то ж настільки сильна кислота, що здатна роз'їсти напилення на монетці. Ми ходили в кінотеатр на тупе кіно, і я не хвилювалася через образливий сексизм чи відсутність представників нацменшин у головних ролях. Я навіть не замислювалася, чи те кіно взагалі мало сенс. А ще не думала про те, що буде далі. Жодна дія не мала наслідків, я жила однією миттю і відчувала, як стаю більш поверховою, тупішою, а також щасливішою.

До Ніка я ніколи не почувалася справжньою людиною, бо завжди була продуктом. «Неймовірна Емі» завжди має бути геніальною, творчою, доброю, уважною, дотепною та щасливою. «Ми просто хочемо, щоб ти була щаслива»,— постійно повторювали Ренд і Мерібет, але вони ніколи не пояснювали як. Так багато різних уроків, і можливостей, і переваг, але вони так і не навчили мене бути щасливою. Пам'ятаю, як мене завжди збивали з пантелику інші діти. От прийду на дитячу вечірку і дивлюсь, як інші діти хихочуть і кривляються, тож теж намагаюся це повторити, але просто не розумію навіщо. І сидітиму там, а туга гумка святкового капелюха пережиматиме підборіддя, зерниста глазур з торта забарвлюватиме синім мої зуби, а я силкуватимуся зрозуміти, де тут веселощі.

З Ніком я нарешті все збагнула. Бо він був такий кумедний! Це було наче зустрічатися з морською видрою. Він був першою від природи щасливою людиною, яка була мені рівнею. Він був неймовірний, і чудовий, і смішний, і чарівливий, і надзвичайний. Нік подобався людям. Я гадала, що в нас буде ідеальний союз: ми станемо найщасливішою парою на світі. Не те щоб кохання було якимсь змаганням. Але я не розумію суті перебування разом, якщо ви не найщасливіші.

Поки я в ті роки вдавала цілком іншу Емі, то, мабуть, була щасливішою, ніж будь-коли до чи після. Не можу вирішити, що це означає.

Але зрештою все мало припинитися, бо воно було несправжнім — бо це була не я. Це була не я, Ніку! Я гадала, ти знав. Я гадала, що це була своєрідна гра. Гадала, що ми переморгнулися і вирішили пограти у «не питай і не відповідай». Я так силкувалася бути простою! Але це не могло тривати вічно. Як виявилося, він теж не міг притримуватися своєї ролі: дотепні теревені, розумні ігри, романтика і залицяння. Все почало розвалюватися. І я просто зненавиділа Ніка, коли він здивувався, побачивши мене справжню. Я зненавиділа його за нерозуміння, що це мало припинитися, за віру в те, що він одружився з іншою істотою — з плодом уяви мільйонів мастурбуючих чоловіків. Він справді був у шоці, коли я попросила його вислухати мене. Він не міг повірити, що мені не до вподоби до крові здирати воском лобкове волосся й постійно робити йому мінет. Що я таки обурювалася, коли він не приходив на зустріч з моїми друзями. Той сміховинний запис у щоденнику? «Мені непотрібно постійно вигадувати жалюгідні сценарії для танцюючих мавпенят і програвати їх перед своїми подругами; я достатньо впевнена, щоб дозволити йому бути самим собою».

Це була чистої води фігня Крутої Дівки. Що за лярва! І знову я не розумію: якщо дозволяєш чоловікові скасовувати плани чи відмовляєш його робити щось за тебе, ти в програші. Ти отримуєш не те, чого хочеш. Це ясно, як день. Ну, він може, звісно, бути щасливим, він може казати, що ти найкрутіша дівка на світі, але він каже так, бо домігся свого. Він називає тебе Крутою Дівкою, щоб надурити! Саме так і чинять чоловіки. Вони намагаються переконати тебе, що ти — крута дівчина, щоб утілити в реальність свої бажання. От як говорить продавець машини: «Скільки ви готові заплатити за цю красуню?» — хоча ви ще не погодилися її придбати. Ця жахлива фраза, яку використовують чоловіки: «Ну, я ж знаю, що ти будеш не проти, якщо...» Так, я буду проти. Просто скажи це. Не програвай, ти, тупа маленька шльондра.

Тож це мало припинитися. Відданість Ніку, почуття безпеки з Ніком, щастя з Ніком змусили мене усвідомити, що десь там існує Справжня Емі й вона набагато краща, цікавіша, складніша та звабливіша за Круту Емі. Але Нік усе одно хотів Круту Емі. От можете уявити, як показуєте свою сутність власному чоловікові, своїй спорідненій душі, а йому це не подобається? Тож саме з цього почалася моя лють. Я багато про це думала, і саме так усе почалося. Гадаю.

Нік Данн Минуло сім днів

Я зробив лише кілька кроків у повітку — і вже мусив прихилитися до стіни, щоб перевести подих.

Я знав, що все погано. Знав ще відколи розгадав останню підказку: повітка. Опівденні веселощі. Коктейлі. Бо це було не про наші стосунки з Емі. А про нас з Енді. Повітка була лише одним з багатьох дивних місць, де я спав з Енді. У нас була обмежена кількість точок для зустрічей. Її багатолюдний житловий комплекс зазвичай не підходив. Мотелі відображалися на кредитках, а моя дружина ніколи не відрізнялася довірливістю чи тупістю. (В Енді була банківська картка, але звіт про витрати отримувала її мама. Мені важко в цьому зізнаватися). Тож повітка далеко за сестриним будинком була доволі безпечним сховком, коли Го їхала на роботу.

Так само, як і покинутий батьківський будинок («Ти, може, винним чуєшся, що привіз мене сюди. / Зізнаюся: незатишно мені тут, та гляди: / У нас не було вибору, де будувати дім, / Ми це обрали місце і зробили його своїм»); ще кілька разів ми це робили в моєму кабінеті в коледжі («Твоєю студенткою уявляюся, / Ти — вчитель вродливий і мудрий, о боги, / Межі мого розуму розсуваються / [не кажучи вже про ноги!]»), а також одного разу в авто Енді. Ми якось після побачення з'їхали на ґрунтову дорогу біля Ганнібала, і це було набагато приємніше відтворення моєї банальної подорожі з Емі («Ти привіз мене сюди, щоб розповісти свій сюжет: / Хлопчачі пригоди, пошарпані джинси й кашкет»).

Кожна підказка вела до сховку, де я зраджував Емі. Вона використала полювання на скарби, щоб улаштувати тур по всіх моїх зрадах. Мене почало нудити, коли я уявив, як Емі стежить за нами в машині, в батьковому будинку, в Го, у клятому Ганнібалі. Спостерігає, як я пораю цю милу дівчину, а губи моєї дружини кривить огида і тріумф.

Бо вона знала, що має добряче мене покарати. А тепер, на нашій фінальній зупинці, Емі була готова продемонструвати мені свою кмітливість. Бо повітка була напакована всіма тими штуками і ґаджетами, від яких я відхрещувався перед Боні й Гілпіном. Я присягався, що не купував цього і не знав про ті картки. Безбожно дорогі ключки для гольфу теж були там, а ще годинники й ігрові приставки, дизайнерський одяг. Усе це чекало тут, на приватній ділянці моєї сестри, і здавалося, наче я заховав добро, поки жіночка не загнеться й можна буде повеселитися.

Я постукав до Го, і вона відчинила з цигаркою в зубах. Сказавши, що маю щось їй показати, я розвернувся й без жодного слова повів її до повітки.

— Глянь,— мовив я і підіпхнув її до дверей.

— А це... А це всі ті речі... з рахунків по кредитках? — голос Го звучав тонко й ошелешено. Вона прикрила рота долонею і на крок від мене відступила. Отут мені дійшло, що вона вирішила, наче я хочу зізнатися.

Ми вже ніколи не зможемо переграти ту мить. Лише за це я вже ненавидів свою дружину.

— Емі підставляє мене, Го,— сказав я.— Го, то Емі купила все це. Вона мене підставляє.

Сестра стрепенулася. Її вії кліпнули раз, двічі — й Го легенько похитала головою, наче намагаючись позбутися тієї картинки: Нік — убивця власної дружини.

— Емі хоче звинуватити мене у своєму вбивстві. Правда ж? Її остання підказка привела мене просто сюди, і ні, я не знав нічого про ці речі. Це її урочиста заява. «Дивіться на ваших екранах історію про те, як Нік потрапляє до в'язниці!»

У мене в горлянці застрягла величезна підступна бульбашка — я мав або заплакати, або розреготатися. Я розреготався.

— Ну, бо це ж так і є? Бісова мати, так і є?

«Тож починаймо просто цієї миті — / і я навчу тебе дечого потім». Це були фінальні рядки першої підказки Емі. Як я не зрозумів цього раніше?

— Якщо вона тебе підставляє, то навіщо це розкривати?

Го ще й досі витріщалася, приголомшена вмістом своєї повітки.

— Бо вона все зробила ідеально. Вона постійно потребувала підтвердження, похвали — повсякчас. Вона хоче, щоб я дізнався, що мене підставили. Не може втриматися. Інакше їй це не принесе задоволення.

— Ні,— гризучи нігтя, вирішила Го.— Тут щось іще. Щось більше. Ти тут чогось торкався?

— Ні.

— Добре. Тут постає запитання...

— Що, на її думку, я зроблю, коли все це знайду, всі ці докази проти себе, та ще й на ділянці власної сестри,— здогадавсь я.— Саме в цьому і полягає питання, бо хай що вона очікує від мене, хай до чого підбурює, я мушу вчинити навпаки. Якщо вона гадає, що я злякаюся і спробую позбутися речей, то гарантую: моя жіночка має план на цей випадок.

— Ну, ти не можеш залишити все це тут,— наполягала Го.— Так ти точно попалишся. Ти певен, що це була остання підказка? Де твій подарунок?

— Ой дідько. Ні. Він, мабуть, десь усередині.

— Не заходь туди,— мовила Го.

— Я мушу. Лише Господь знає, що вона ще підготувала.

Я сторожко зайшов до темної повітки, тримаючи руки по швах, обережно переступаючи навшпиньках, щоб не залишити слідів. Якраз позаду плазмового телевізора на величезній подарунковій коробці, загорнутій у чудовий сріблястий папір, лежав блакитний конверт Емі. Я виніс конверт разом з подарунком на тепле повітря. Річ у коробці була важка, десь під тридцять фунтів, а ще складалася з кількох частин, які рухалися з дивним брязкотом. Я поставив коробку під ногами. Го мимоволі швиденько відступила на крок. Я розпечатав конверта.

— А що вгору по річці? — запитала Го.

— В'язниця,— застогнав я.

— До біса її. Відкривай коробку.

Я присів і пальцями підважив покришку коробки, наче очікуючи вибуху. Тиша. Я зазирнув усередину. На дні лежали дві дерев'яні маріонетки. Вони були схожі на подружжя. Чоловік був одягнений у строкатий костюм і шалено реготав, тримаючи якийсь ціпок. Я витягнув фігурку чоловіка, його кінцівки радісно теліпалися, як у танцюриста на розминці. Дружина була вродливіша, витонченіша й не така розбовтана. Її обличчя здавалося шокованим, наче жінка побачили щось лячне. Під нею лежало невеличке маля, і його можна було прив'язувати до матері стрічкою. Маріонетки були старовинні, важкі й величезні. Майже такі самі великі, як ляльки-черевомовці. Я взяв чоловіка за товстий держак, яким лялька управлялася, і його руки й ноги механічно сіпнулися.

— Стрьомно,— сказала Го.— Припини.

Під маріонетками лежав аркуш глянсового блакитного паперу, складений навпіл. На ньому виднівся чіткий квадратний почерк Емі. Там було написано:

На маминому кухонному столі ми розклали всі підказки Емі, а ще коробку з маріонетками. Ми втупилися на всі ті речі, наче складали головоломку.

— Навіщо було напружуватися з полюванням на скарби, якщо вона планувала... свій план,— дивувалася Го.

«Її план» одразу ж став скороченням для «її зникнення й перетворення тебе на підозрюваного в убивстві». Це звучало не так божевільно.

— Щоб відвернути мою увагу. Щоб переконати мене, наче вона й досі мене кохає. Я ганяюся за її підказками по всьому християнському світу, вірячи, що моя дружина хоче все виправити, хоче почати наш шлюб спочатку...

Мене вивертало від тих замріяних дівочих емоцій, що заполоняли мою свідомість після її записок. Сором пробирав аж до кісток — такий сором, що стає частиною твого ДНК і змінює тебе. Після усіх цих років Емі досі здатна мене обіграти. Вона здатна написати кілька записок — і цілком мене засліпити. Я — її маленька маріонетка на шворці.

«Я знайду тебе, Емі». Слова, повні кохання й лихих намірів.

— Щоб я не зупинився подумати: «Агов, картинка така, наче я вбив свою дружину; чому б це»?

— Якби вона не влаштовувала полювання на скарби, не вигадала цю традицію, поліція б вирішила (і ти також), що це все дивно,— роздумувала Го.— Так наче вона заздалегідь знала, що має зникнути.

— Однак оце мене турбує,— вказав я на маріонеток.— Вони достатньо незвичні, тож мають щось означати. Ну, тобто якби вона лише хотіла на деякий час відвернути мою увагу, то фінальний подарунок міг виявитися будь-чим дерев'яним.

Го пальцями обвела строкате вбрання лялькового чоловіка.

— Вони точно дуже старі. Вінтажні.

Сестра повідкидала одяг, щоб дістатися держака на чоловічій маріонетці. Жінка лише мала квадратну дірку в голові.

— Це щось пов'язане з сексом? Чоловік має цього велетенського дерев'яного держака, що нагадує прутень, а жінка не має. У неї залишилася тільки дірка.

— Все досить очевидно: чоловіки мають пеніси, а жінки — вагіни.

Го запхала пальця в дірку в голові лялькової жінки, покопирсалася там, щоб переконатися, чи нічого там не сховано.

— То що хоче сказати Емі?

— Коли я вперше їх побачив, то подумав: «Вона придбала дитячі іграшки». Мама, тато, дитина. Бо вона вагітна.

— А вона взагалі вагітна?

На мене накотив відчай. Чи радше навпаки: хвиля не накотила, накриваючи з головою, а відкотилася, як відплив, що тягне мене за собою. Я більше не міг сподіватися, що моя дружина вагітна, але й не міг сподіватися, що це не так.

Го вийняла лялькового чоловіка, почухала носа — і раптом зметикувала.

— Та ти ж маріонетка на шворці!

Я розреготався.

— Мені те саме спало на думку. Але чому чоловік і жінка? Емі точно не маріонетка, вона ляльковод.

— І що з цим «Отак і треба»? Треба що?

— Намахати мене?

— А це не одна з фраз Емі? Чи, може, якась цитата з книжок про Емі, чи...

Вона підбігла до комп'ютера і забила в пошук фразу «Отак і треба». Випливли слова з однойменної пісні гурту «Меднес».

— Ой, а я їх пам'ятаю,— заявила Го.— Чудовий гурт, що грав музику ска.

— Ска,— повторив я, несамовито регочучи.— Чудово.

Текст був про майстра на всі руки, який міг виконувати будь-які роботи, включно з електрикою і сантехнікою, а ще полюбляв готівку.

— Боже, я в біса ненавиджу вісімдесяті,— роздратувавсь я.— Музика не мала сенсу.

— «Відображення — єдина дитина»,— кивала Го.

— «Він чекає біля парку»,— автоматично пробурмотів я.

— То якщо це воно, то що тоді означає? — зазираючи мені в очі, запитала Го.— Це ж пісня про майстра на всі руки. Про людину, яка має доступ до твого будинку і ремонтує все. Чи псує. І якій платять готівкою, тож не лишається жодних записів.

— Це людина, яка встановила відеокамери? — припустив я.— Емі кілька разів виїжджала з міста за час... мого роману. Може, вона хотіла нас зняти.

Го глянула на мене.

— Ні,— запевнив я,— в нашому будинку — ніколи.

— А це можуть бути якісь таємні двері? — промовила вона.— Якась прихована панель, яку Емі встановила і заховала там річ, що... не знаю, виправдає тебе?

— Гадаю, таке може бути. Так, Емі використовує пісню гурту «Меднес», щоб дати мені підказку, вказати шлях до свободи, якби ж лише розшифрувати ці підступні, заплутані музикою ска шифри!

Тут і Го почала заливатися.

— Господи, може, це ми цілком клепки втратили? Еге ж? Може, це божевілля?

— Це не божевілля. Вона мене підставила. Немає іншого варіанту, щоб пояснити склад речей у твоєму дворі. І це дуже в стилі Емі — втягнути тебе та принаймні частково вимастити моїм лайном. Ні, це якраз Емі. Подарунок, клята мудрована записка, яку я маю зрозуміти. Ні, все це має стосунок до маріонеток. Спробуй цитату зі словом «маріонетка».

Я завалився на диван, а тіло почало приглушено пульсувати. Го гралася у секретарку.

— Божечки. Точно! Це ж ляльки Панч і Джуді. Ніку! Ми просто ідіоти. Ця фраза — це візитівка Панча. Отак і треба!

— Гаразд. Старе лялькове шоу — воно ж дуже жорстоке, правильно? — уточнив я.

— Це просто жах.

— Го, то воно жорстоке?

— Так. Жорстоке. Господи. Вона просто скажена.

— Він її б'є, правильно?

— Я читаю... добре. Панч убиває їхню дитину.

Вона підвела на мене погляд.

— А коли Джуді починає відбиватися, то він її забиває. До смерті.

Мій рот наповнився слиною.

— Щоразу як він робить щось жахливе і виходить сухий з води, то каже: «Отак і треба!»

Го взяла Панча і поклала його собі на коліна, пальцями притримуючи дерев'яні руки, наче тримала немовля.

— Він говіркий, навіть коли вбиває дружину й дитину.

Я глянув на маріонеток.

— Тож Емі розповідає мені, як мене підставила.

— Мені це взагалі на голову не налазить. Бісова психопатка.

— Го!

— Так, справді. Ти не хотів, щоб вона завагітніла, тож розізлився та вбив і її, і вашу ненароджену дитину.

— Немає кульмінації,— вирішив я.

— А кульмінація буде, коли ти вивчиш урок, який Панч не вивчив, і тебе зловлять та звинуватять у вбивстві.

— І в штаті Міссурі діє смертна кара,— нагадав я.— Весела гра.

Емі Елліот-Данн Саме той день

А знаєте, як я дізналась? Я їх побачила. Отакий у мене тупий чоловік. Одного сніжного квітневого вечора я почувалася страшенно самотньою. Я пила тепле амарето в товаристві Блікера і читала, лежачи на підлозі, поки за вікном падав сніг. А ще з ностальгією слухала старі рипучі платівки, як раніше ми робили з Ніком (цей запис у щоденнику був правдивий). Тут на мене накотив романтичний настрій: можна зробити Нікові сюрприз — з'явитися в «Барі», а далі ми трохи вип'ємо і тинятимемося порожніми вулицями, тримаючись за руки. Ми прогуляємося тихим центром міста, і він притисне мене до стіни й цілуватиме під снігом, схожим на цукрові хмарки. Це правда, я настільки хотіла його повернути, що готова була відтворити ту мить. Я була готова знову вдавати когось іншого. Пам'ятаю, як подумала: «Ми ще й досі можемо все повернути. Лише вір!» Я поїхала за ним аж до Міссурі, бо й досі вірила, що Нік якимось чином знову віднайде своє кохання. Він кохатиме мене так само сильно й палко, як раніше, коли все було добре. Лише вір!

З'явилася там якраз, коли він виходив з нею. Я стояла на бісовій парковці лише за двадцять футів, а він навіть не помітив. Наче я була привидом. Він ще не торкався її — поки що, але я здогадалася. Це відчувалося, бо Нік був дуже уважний. Я пішла слідом — і раптом він притис її до дерева. Просто посеред міста. А далі був поцілунок. «Нік зраджує мені»,— шоковано подумала я. І не встигла я оговтатися, як вони вже піднімалися до неї. Я чекала цілу годину, сидячи на порозі, а потім стало занадто холодно: нігті посиніли, зуби цокали, і потрібно було йти додому. Він навіть не здогадувався, що я знаю.

У мене з'явилася нова особистість, хоча я її не обирала. Я стала Середньостатистичною Тупою Жінкою, Заміжньою за Середньостатистичним Сраним Чоловіком. Він власноруч позбавив Неймовірну Емі неймовірності.

Знаю жінок, чия особистість цілковито зліплена з покірної посередності. Їхнє життя — нескінченний перелік недоліків: невдячний хлопець, зайві десять фунтів ваги, зневажливий бос, підступна сестра, невірний чоловік. Я завжди спостерігала за такими історіями збоку, співчутливо хитала головою і думала: які ж недолугі ці жінки, що все терплять, які нерозвинені! А тепер я перетворилася на одну з них! Стала однією з тих жінок, які розповідають нескінченні історії, змушуючи людей співчутливо кивати і думати: «Бідненька тупа сука».

Я вже навіть прокручувала у голові свою історію, яку всі будуть захопливо переповідати. Історію про те, як Неймовірна Емі, дівчина, яка ніколи не помиляється, дозволила затягнути себе в нікуди й сидіти без грошей, та ще й чоловік проміняв її на молодшу жінку. Як прогнозовано, як посередньо, як кумедно. А її чоловік? Він здобув найбільше у своєму житті щастя. Ні, я не могла цього дозволити. Ні. Ніколи. Нізащо. Йому не дозволено зробити таке зі мною і все одно перемогти. Ні.

Та я прізвище своє змінила заради цього шматка лайна. Історичні записи були змінені. Емі Елліот на Емі Данн. Наче це дрібничка. Ні, він тут не здобуде перемоги.

Тож я почала вигадувати іншу історію, кращу історію, яка знищить Ніка за все, заподіяне мені. Історію, яка відновить мою досконалість. Вона перетворить мене на героїню: бездоганну й обожнювану.

Бо всі обожнюють Мертву Дівчину.

Ну, мабуть, це крайнощі — підставити власного чоловіка у своєму ж убивстві. Хочу, щоб ви знали, що я це усвідомлюю. Увесь негативно налаштований люд обуриться: «Вона б мала просто поїхати, зібравши рештки гідності. Просто забратися геть! Око за око — не найкращий варіант»! Усе це кажуть безхребетні жінки, плутаючи слабкість із моральністю.

Я не розлучуся з ним, бо саме цього та паскуда й хоче. І я йому не пробачу, бо не збираюся підставляти другу щоку. Невже не ясно? Для мене це не задовільний фінал. Поганець перемагає? До біса його.

Цілий рік мені доводилося нюхати запах її піхви на його пальцях, коли він лягав поруч уночі. Я дивилася, як він милується перед дзеркалом, причепурюючись перед побаченням, наче збуджений бабуїн. Я слухала його брехні, брехні, брехні — від простуватих дитячих побрехеньок до хитромудрих машин Руба Голдберга. Я відчувала смак ірисок на його сухих від поцілунків губах — то був докучливий присмак, якого ніколи раніше не бувало. Я відчувала щетину на його щоках, і Нік знав, що мені це неприємно, але вона, мабуть, була іншої думки. Я терпіла зраду усіма п'ятьма чуттями. Це тривало понад рік.

Тож, може, я трохи оскаженіла. Знаю, що підставити власного чоловіка, зробити його підозрюваним у моєму вбивстві — поза межами вчинків звичайної жінки.

Але ж це справді потрібно. Ніка слід провчити. Його ніколи не провчали! Він пливе життям з посмішкою чарівного Ніка, з правами маминого мазунчика, зі своїми вигадками і відмовками, своїми вадами й егоїзмом, і ніхто ніколи не ставить його на місце. Гадаю, цей досвід зробить його трохи кращим. Чи принаймні співчутливішим. От пес.

Я завжди вважала, що здатна на ідеальне вбивство. Люди, яких ловлять, просто не мають достатньо терплячості. Вони відмовляються планувати. Я знову посміхаюся, перемикаючись на п'яту передачу в своїй роздовбаній машині (Карфаген уже за сімдесят вісім миль куряви), і готуюся до зустрічі з вантажівкою. Моє авто, здається, готове перекинутися щоразу, як я розминаюся з якою-небудь вантажівкою. Але я посміхаюся, це авто — свідчення моєї кмітливості: придбане за тисячу двісті баксів готівкою за оголошенням. Це було десь п'ять місяців тому, тож людям буде важко таке пригадати. «Форд-фестіва» 1992 року. Найменша і найнепомітніша машина на світі. Я зустрілася з продавцями вночі на парковці під супермаркетом у Джонсборо, в штаті Арканзас. Поїхала туди поїздом з пачкою грошей у сумочці. Дорога забрала вісім годин в один бік, а Нік тим часом розважався на парубоцькому відпочинку. (А «парубоцький відпочинок» — це закодоване злягання зі шльондрою). Я поїла у поїзді, а точніше, проковтнула дрібку латуку з двома маленькими помідорами. В меню це назвали салатом. Я сиділа біля меланхолійного фермера, який повертався додому після першого побачення зі своєю новонародженою онучкою.

Парочка продавців здавалася такою ж зацікавленою у обачності, як і я. Жінка повсякчас сиділа в авто, тримаючи на руках малюка і спостерігаючи, як ми з її чоловіком обмінювали готівку на ключі. (Це я так грамотно кажу, ну знаєте: «ми з її чоловіком»). Потім вона вилізла з авто, а я туди сіла. Все відбулося швидко. У дзеркалі заднього огляду я побачила, як пара шурує до супермаркету зі своїми грошима. Відтоді я паркувала авто на стоянках Сент-Луїса. Двічі на місяць їздила туди та змінювала місце. Платила готівкою. Низько натягувала бейсболку. Це просто.

Це лише один приклад терпіння, планування і винахідливості. Я дуже собою задоволена. У мене є ще три години, доки дістануся лісистого плато Озарк у штаті Міссурі, а також свого пункту призначення — невеличкого архіпелагу котеджів посеред лісу, що приймає готівку за потижневу оренду й має телевізор. Просто обов'язкова вимога. Планую відсиджуватися там тиждень-два. Не хочеться бути в дорозі, коли вибухнуть новини, і це останнє місце, про яке подумає Нік, коли здогадається, що я переховуюся.

Цей відрізок траси справді огидний. Центральноамериканський занепад. Ще двадцять миль — і я на узбіччі помічаю залишки самотньої родинної заправки. Вона порожня, але не забита дошками, а коли я під'їжджаю ближче, то бачу, що двері жіночого туалету відчинені навстіж. Я заходжу. Електрики немає, але є дзеркало в металевій оправі, й вода ще тече у крані. Під пообіднім сонцем, яке пече, наче в сауні, дістаю з сумочки ножиці й світло-каштанову фарбу до волосся. Відчикрижую чималий шмат волосся. Усе біле складаю до поліетиленової торбинки. Шию обвіває вітерець, і голова стає легкою, наче повітряна кулька. Кілька разів повертаю голову, щоб насолодитися цим відчуттям. Намащую фарбу, перевіряю час на годиннику і стовбичу біля дверей, оглядаючи милі й милі рівнин, нашпигованих фаст-фудами й мотелями. Я навіть чую тужливий клич індіанців. (Ніку б не сподобався цей жарт. Вторинний! А потім він би додав, що слово «вторинний» — це критика, тож воно саме по собі вторинне. Мушу викинути його з голови, бо Нік навіть за сотню миль не дає мені спокою).

Я мию волосся у раковині, від теплої води обливаючись потом, а відтак повертаюся до авто з волоссям у торбинці та сміттям. Дістаю старомодні окуляри у тонкій оправі та, поглядаючи у дзеркало заднього огляду, знову посміхаюся. Ми з Ніком нізащо б не одружились, якби у мене був такий вигляд під час нашої першої зустрічі. Всього цього можна було уникнути, якби я була не такою привабливою.

«Пункт №34: Змінити вигляд». Виконано.

Я не зовсім упевнена, як воно — бути Мертвою Емі. Намагаюся зрозуміти, що це все означає і на кого я перетворилася за останні кілька місяців. Гадаю, я стала ким завгодно, тільки не тим, ким була. А ким я була? Неймовірною Емі. Мажоркою з вісімдесятих. Любителькою фризбі та пластівців, а ще соромливою простачкою і дотепною досвідченою версією Одрі Гепберн. Іронічною кмітливицею і гіппі (це остання версія любительки фризбі та пластівців). Крутою дівкою, і коханою дружиною, і некоханою дружиною, і мстивою знехтуваною дружиною. Коротше, Емі зі щоденника.

Сподіваюся, вам сподобалась Емі зі щоденника. Вона й мала всім подобатися. Такі, як ви, мають її полюбити. Її легко полюбити. Я ніколи не розуміла, чому це вважається компліментом. Та все одно. Гадаю, записи вийшли вдалими, а це було непросто. Я мала залишатися милою і дещо наївною. Жінкою, яка кохала свого чоловіка і помічала деякі його вади (інакше вона буде повною розмазнею), але була чесно йому віддана, а тим часом вела читача (радше копів, бо я так чекаю, коли вони все це знайдуть) до висновку, що Нік справді планував мене вбити. Так багато підказок чекає на розкриття. Так багато сюрпризів попереду!

Нік завжди насміхався з моїх нескінченних переліків. («Так наче ти сама себе позбавляєш задоволення, бо завжди ще щось очікує на вдосконалення, замість просто насолоджуватися моментом»). Але хто ж тут переможе? Я, бо мій перелік, той майстерний план під назвою «Намахати Ніка Данна», був надзвичайно деталізований — це був найповніший, найретельніший перелік в історії. У моєму переліку було навіть «Створити щоденник з 2005 по 2012 рік». Сім років ведення щоденника, не щоденно, але принаймні двічі на місяць. Ви хоч уявляєте, яка для цього необхідна дисциплінованість? А здатна на таке Крута Дівка Емі? Здатна досліджувати щотижневі події, звірятися зі своїми старими записниками, щоб переконатися, що не забула нічого важливого, а потім реконструювати реакцію Емі зі щоденника на кожну ту подію? Це було здебільшого весело. Я чекала, поки Нік поїде на роботу чи вирішить зустрітися зі своєю коханкою — з тією хвойдою, що вічно пише повідомлення, жує гумку, носить акрилові нігті та спортивні штани з логотипами на сраці (вона не зовсім така, але могла би бути), далі я наливала собі кави чи відкорковувала пляшку вина, обирала одну з тридцяти двох різних ручок і трішки переписувала своє життя.

Під час виконання цього завдання я наче трохи менше ненавиділа Ніка. За мене це зробить легковажна Крута Дівка. Інколи Нік приходив додому, відгонячи пивом чи дезінфектором, яким мастився після злягання з коханкою (це все одно ніколи повністю не перебивало той сморід, бо, мабуть, її піхва страшенно гірка), винувато посміхався та ставав милим і жалюгідним. Я майже починала думати: «Я на це не піду». А потім — як уявлю його з нею, одягненою в стриптизерські стринги!.. Ця дівка дозволяє йому принижувати себе, бо вдає Круту Дівку, вдає, що любить мінет, футбол і налигуватися. І тоді я думала: «Я заміжня за імбецилом. Я заміжня за чоловіком, який завжди обиратиме саме це, а коли знудиться зі своєю тупою лярвою, то знайде іншу. Вона теж вдаватиме з себе Круту Дівку, і йому ніколи не доведеться напружуватися».

Моя рішучість посилилася.

Всього було сто п'ятдесят два записи, і не думаю, що коли-небудь втрачу голос тої Щоденникової Емі. Я виписувала її дуже ретельно. Вона створена, щоб подобатися копам і публіці, якщо уривки щоденника опублікують. Люди мають читати цей щоденник, наче готичну трагедію. Чудова добра жінка, у якої все життя попереду і яка має все, обирає не того партнера і жорстоко за це розплачується. Вони просто мусять мене полюбити. Полюбити її.

Батьки, звісно ж, хвилюються, але як можна їх жаліти, коли ці люди зробили мене такою, а потім покинули? Вони взагалі ніколи не цінували той факт, що заробляли гроші з мого існування, тож я мала отримувати роялті. А, висмоктавши мої гроші, ці «феміністичні» батьки дозволили Ніку загнати дочку в Міссурі, наче якусь кріпачку, якусь наречену-з-інтернету, якусь власність. Вони подарували мені клятий годинник із зозулею, щоб я пам'ятала їх там. «Спасибі за тридцять шість років служби!» Вони заслуговують думати, що я мертва, бо фактично прирекли мене на цей стан: без грошей, без домівки, без друзів. Вони теж заслуговують страждати. Якщо не можете піклуватися про мене за життя, то наче вже перетворюєте мене на мертву. Так само як і Нік, який нищив мене і відмовлявся від мене по шматочку за раз. «Ти занадто серйозна, Емі. Ти занадто правильна, Емі. Ти занадто все ускладнюєш. Ти занадто все аналізуєш. Ти вже втратила почуття гумору. Емі, ти змушуєш мене почуватися нікчемою. Емі, ти змушуєш мене почуватися поганцем». Він бездумно відтинав від мене цілі шматки: незалежність, гордість, самоповагу. Я віддавала, а він забирав. Він мене розбазарив.

Та шльондра! Він обрав ту маленьку шльондру замість мене. Він убив мою душу, що має вважатися злочином. Взагалі-то це і є злочин. Ну, принаймні так вважаю я.

Нік Данн Минуло сім днів

Всього за кілька годин після того, як найняв Таннера, я мушу йому телефонувати — своєму новенькому адвокату — і повідомляти те, що змусить його пожалкувати про своє рішення: «Гадаю, дружина мене підставляє». Я не бачив його обличчя, але міг уявити: закочені очі, гримаса, недовіра людини, яка чує в своєму житті лише брехні.

— Ну,— після довжелезної паузи спромігся вичавити він,— я буду на місці завтра з самого ранку, і ми все з'ясуємо. Перевіримо всі факти, а тим часом не висовуйся, гаразд? Іди спати і не висовуйся.

Го послухалася його. Вона випила подвійну дозу снодійного і вклалася спати ще до одинадцятої, поки я і справді не висовувався: озлоблено скрутився на дивані калачиком. Час до часу я виходив надвір, щоб повитріщатися на повітку. Стояв, тримаючи руки на стегнах, наче перед хижаком, якого можна відігнати. Я не був певен, що це дає, але несила було втриматись. Я міг залишатися в одній позі максимум п'ять хвилин, а потім знову повертався надвір і витріщався.

Я саме повернувся у будинок, коли затарабанили у двері чорного ходу. Бісова мати! Ще й опівночі не було. Копи з'являться з парадного входу, правильно? А репортери ще не оточили будинок Го (але це питання днів, ба й годин). Я стояв у вітальні, знервований і нерішучий, аж тут постукали ще гучніше. Я навіть тихо вилаявся, спробував налаштуватися на злість замість страху. «Владнай це, Данне».

Я розчахнув двері. За ними стояла Енді. Це була клята Енді, немов з картинки, одягнена відповідно, яка ще й досі не доганяла, що допомагає запихати мою шию просто в петлю.

— Просто в петлю, Енді,— заштовхав я її всередину, а вона витріщалася на мої пальці в себе на руці.— Ти хочеш запхати мою шию просто в бісову петлю.

— Я зайшла через чорний хід,— сказала вона. Коли я подивився на неї важким поглядом, вона не вибачилася, а загартувалася до розмови. Її обличчя просто на очах кам'яніло.— Я мусила тебе побачити, Ніку. Я ж казала. Я ж казала, що маю бачити тебе чи розмовляти з тобою щодня, а сьогодні ти просто зник. Лише автовідповідач, лише автовідповідач, лише автовідповідач.

— Якщо ти не можеш додзвонитися, то це тому, що я не можу розмовляти, Енді. Господи, я був у Нью-Йорку, домовлявся з адвокатом. Він зранку приїде сюди.

— Ти найняв адвоката. То це забрало в тебе так багато часу, що не можна було зробити десятисекундний дзвінок?

Хотілося дати їй ляпаса. Я перевів подих. Слід розірвати стосунки з Енді. Не лише через попередження Таннера. Дружина таки мене знала. Вона знала, що я піду майже на будь-що, щоб уникнути конфронтації. Емі розраховувала на мою тупість, на те, що я не розриватиму цих стосунків. І зрештою піймаюсь. Я мусив усе припинити, але потрібно було зробити все ідеально. Переконати Енді, що це порядний вчинок.

— Насправді він дав мені кілька дуже важливих порад,— почав я.— Порад, які неможливо ігнорувати.

Вчора ввечері я був такий ніжний і турботливий під час обов'язкової зустрічі у нашому вдаваному форту. Я так багато всього наобіцяв, намагаючись її заспокоїти! Вона цього не чекатиме. Вона погано відреагує.

— Порад? Добре. А вони раптом не про те, що тобі не варто бути таким придурком щодо мене?

У мені почала закипати лють. Це вже нагадувало шкільну бійку. Чоловік тридцяти чотирьох років переживає найгіршу ніч його життя — і тут виникає момент «зустрінемося біля роздягальні», тільки боротися треба з розлюченою дівчиною. Я разок її струсонув, доволі сильно, на її нижню губу навіть потрапила моя слина.

— Я... Ти просто не розумієш, Енді. Це не жарт, це моє життя.

— Я просто... ти мені потрібен,— опустивши погляд, мовила вона.— Знаю, що повсякчас це повторюю, але так і є. Я так далі не можу, Ніку. Я вже не витримую. Просто не витримую.

Вона була налякана. Уявилось, як стукає поліція, а я тут з дівчиною, яку порав того ранку, коли зникла моя дружина. Тоді я сам пішов до неї, хоча не бував у тій квартирі з нашої першої ночі разом. А того ранку пішов туди, бо всю ніч просидів з пульсуючою за вухом веною, намагаючись зізнатися Емі: «Хочу розлучення. Я кохаю іншу. Ми маємо це припинити. Більше не можу вдавати, що кохаю тебе, і не можу підтримувати ту традицію святкування річниці шлюбу. Насправді це навіть гірше, ніж зрада». (Я знаю: суперечливе твердження). Але доки я збирався на силі, Емі проголосила промову про невмируще кохання (брехлива сука!), і моя рішучість наче розчинилася. Натомість я почувався невиправним зрадником і боягузом, ще й — замкнуте коло — жадав Енді, щоб почутися краще.

Та Енді вже не була антидотом для моїх нервів. Радше навпаки.

Вона й зараз чіплялася до мене, наче той реп'ях.

— Слухай, Енді,— видихнув я, не дозволяючи їй сідати і тримаючи біля дверей.— Ти дуже особлива для мене. Ти впоралася з усім цим надзвичайно добре...

«Змусь її бажати захистити тебе».

— Ну, я...— її голос затремтів.— Мені дуже шкода Емі. Це божевілля. Я зовсім не маю права почуватися через неї погано чи хвилюватися. А на додачу я почуваюся такою винуватою!

Вона схилила голову мені на груди. Я відійшов, тримаючи Енді на відстані витягнутої руки, щоб вона мусила дивитися мені у вічі.

— Гадаю, принаймні це ми можемо виправити. Гадаю, нам варто це виправити,— сказав я, пригадуючи цитату Таннера.

— Ми маємо піти в поліцію,— запропонувала вона.— Я — твоє алібі на той ранок, ми просто розповімо їм.

— Ти — моє алібі лише на годину того ранку,— нагадав я.— Ніхто не чув і не бачив Емі десь з одинадцятої вечора ще напередодні. Поліція може вирішити, що я вбив її до нашої зустрічі.

— Це жахливо.

Я знизав плечима. На мить замислився, чи розповісти їй про Емі — «моя дружина мене підставляє»,— але бажання швидко зникло. Енді не могла грати в ігри на рівні з Емі. Вона б захотіла бути в моїй команді й потягнула мене донизу. В майбутньому Енді буде лише тягарем. Я знову поклав руки їй на плечі, перезапустив свою промову.

— Слухай, Енді, ми обоє під великим стресом і тиском, і здебільшого це пов'язане з докорами сумління. Енді, річ у тому, що ми — гарні люди. Гадаю, ми маємо почуття одне до одного через спільні цінності. Зокрема, добре ставимося до людей, робимо правильні вчинки. А зараз ми обоє знаємо, що наша поведінка — неправильна.

Її нещасний, повний надії вираз обличчя змінився: мокрі очі, ніжність, це все зникло, дивно зблиснувши, наче опустилися штори, щось темне накрило її обличчя.

— Енді, нам варто все припинити. Гадаю, ми обоє це розуміємо. Це хоча й дуже важко, але правильно. Гадаю, ми б і самі собі таке порадили, якби могли думати, як слід. Хай як я тебе кохаю, але й досі одружений з Емі. Я мушу вчинити правильно.

— А якщо її знайдуть...?

Вона не додала — «мертвою чи живою».

— Тоді й побачимо.

— Тоді! А доти що?

Я безпорадно знизав плечима: мовляв, а доти нічого.

— Що, Ніку? А доти я маю відчепитися від тебе?

— Не треба так казати.

— Але ж ти саме це й маєш на увазі,— вона пирхнула.

— Мені шкода, Енді. Мені не можна зараз мати з тобою стосунки. Це небезпечно і для тебе, і для мене. Мене мучать докори сумління. Ось як я почуваюся.

— Справді? А знаєш, як почуваюсь я? — Її очі аж вирячилися, а по щоках покотилися сльози.— Я почуваюся тупою студенткою, з якою ти спав, бо дружина вже набридла, а я була надзвичайно зручним варіантом. Ти міг піти додому і повечеряти з Емі, а потім зустрітися зі мною у батьковому будинку, щоб кінчити на молоденькі цицьки. Бо твоя злюка-дружина ніколи цього не дозволяла.

— Енді, ти ж знаєш, що це не...

— Ну ти і лайно. Що ж ти за чоловік?

— Енді, прошу...— (Вгамуйся, Ніку).— Думаю, оскільки ти не могла ні з ким обговорити наші стосунки, все це в твоїй уяві перетворилося на щось більше...

— Пішов ти. Гадаєш, я просто дурна дитина, жалюгідна студенточка, якою можна попихати? Я підтримувала тебе весь цей час, поки точилися розмови, що ти — можливий убивця, а тільки-но почалися труднощі... Ні, ні! Ти не маєш права говорити про сумління, і порядність, і провину й почуватися праведником. Доходить? Бо ти — зрадливе, боягузливе, егоїстичне лайно.

Енді відвернулася, заливаючись сльозами, хлипаючи і нявкаючи, а я, намагаючись її зупинити, схопив за руку.

— Енді, не так я хотів...

— Забери руки! Забери руки!

Вона рушила до дверей, і я вже бачив, що буде далі. Уся та ненависть і сором аж хвилями котилися навколо. Я знав, що вона відкоркує пляшку вина, ба й дві, а потім розповість подрузі чи мамі, й плітки поширяться, наче інфекція.

Я заступив їй шлях, загородивши двері,— Енді, прошу,— і вона звела руку, щоб дати мені ляпаса, а я схопив її, обороняючись. Наші з'єднані руки рухалися вгору і вниз, вгору і вниз, наче божевільні партнери в танцях.

— Відпусти мне, Ніку, чи, присягаюся...

— Зостанься лише на хвилинку. Просто вислухай мене.

— Ти, забери від мене руки!

Вона наблизила до мене обличчя, наче для поцілунку. І вкусила мене. Я відскочив — і вона шугонула у двері.

Емі Елліот-Данн Минуло п'ять днів

Можете називати мене Емі з Озарку. Я переховуюсь у «Прихистку» (хіба може бути краща назва для цього?), тож тепер сиджу тихенько, спостерігаю, як починають рухатися всі підготовлені важелі й коліщатка.

Я здихалася Ніка, але думаю про нього більше, ніж раніше. Вчора ввечері о 22:04 задзвонив мій новий телефон. (Отак-от, Ніку, ти не один, хто знає старий трюк про «таємну мобілку»). Це була компанія, яка відповідає за сигналізацію. Я, звісно ж, не відповіла, але тепер знаю, що Нік уже дістався батькового будинку. Підказка №3. Я поміняла код за два тижні до зникнення і вказала таємний номер як головний контакт. Уже уявляю Ніка з моєю підказкою в руці: він заходить до батькового будинку, запиленого і затхлого, порпається з кодом сигналізації... але час спливає, а код не підходить. Біп, біп, бі-і-іп! Його номер указаний там як запасний, якщо не відповім я (а я однозначно не відповім).

Через нього вмикається сирена, і він змушений поговорити з представником охоронної компанії, тож тепер буде на плівці у зв'язку з перебуванням у батьковому будинку після мого зникнення. А це дуже добре для плану. Він не надто складний, але цього й не потрібно. Я вже й так залишила достатньо доказів для поліції, щоб можна було відкрити справу проти Ніка: інсценування місця злочину, витерта кров, рахунки по кредитках. Усе це знайдуть навіть найнекомпетентніші копи. Ноель досить швидко вибовкає новини про мою вагітність (якщо ще цього не зробила). Цього досить, особливо коли поліція знайде Вправну Енді, яка готова відсмоктати за командою. Тож усі ці бонуси — лише додаткові «та пішов ти». Веселенькі пастки. Це круто, що я можу бути жінкою з пастками.

Шоу Еллен Еббот — теж частина мого плану. Найбільше кабельне кримінальне шоу в країні. Я обожнюю Еллен Еббот: якою заступницею і матінкою вона стає для усіх зниклих жінок у шоу! А ще якою скажено-злостивою буває з підозрюваними, зазвичай чоловіками. Вона — це голос Америки в питаннях жіночого правосуддя. Саме тому дуже хочу, щоб ця жінка взялася до моєї історії. Громадськість мусить налаштуватися проти Ніка. Це теж частина покарання, разом з в'язницею. Особливо для дорогенького Ніка, який так багато часу витрачає на те, щоб подобатися іншим, а тут його всі зненавидять. І потрібно, щоб Емі ознайомлювала мене з ходом розслідування. Чи знайшла поліція щоденник? Чи дізналися вони про Енді? Чи рознюхали вони про збільшення моєї страховки? Це найскладніше: чекати, поки тупі люди все розплутають.

Я вмикаю телевізор щогодини, бо нетерпиться побачити, чи Еллен вже взялася до моєї історії. Вона мусить. Важко втриматися за таких обставин. Я вродлива, Нік уродливий, а ще є приманка у вигляді «Неймовірної Емі». Лише перед обідом Еллен нарешті з'являється на екрані, обіцяючи цікаві новини. Я не перемикаю втупившись у телевізор.

— Ну ж бо, Еллен.

Це нас об'єднує. Ми обоє люди і торгові марки. Емі справжня й Емі книжкова, Еллен справжня й Еллен телевізійна.

Реклама: тампони, мийний засіб, прокладки, засіб для чистки поверхонь. Таке враження, що жінки лише прибирають і ходять з місячними.

І нарешті! Ось і я! Мій дебют!

З першої ж секунди Еллен сяє, немов Елвіс, і я знаю, що це буде бомба. Показують кілька неймовірних світлин з моїм обличчям і фото Ніка з божевільною посмішкою типу «любіть мене!» ще з тієї першої прес-конференції. Новини: ведуться безрезультатні широкомасштабні пошуки «вродливої жінки, що стала всенародною улюбленицею». Новини: Нік уже спалився. Саме це й зацікавило Еллен, бо вона видається розлюченою. А ось і він — Нік — у своєму звичному солоденькому образі «мене обожнюють усі жінки». Тулиться обличчям до якоїсь незнайомої жінки, наче вони вже найкращі друзі.

От ідіот. Я в захваті.

Еллен Еббот надзвичайно цікавить, що наш двір виходить якраз до річки Міссісіпі. Тоді мені стає цікаво, чи вже оприлюднили історію пошуків з Нікового комп'ютера. Я подбала, щоб там були сайти про шлюзи й дамби Міссісіпі, а ще пошук у «Гуглі» фрази «Як попливе тіло на річці Міссісіпі». Це просто тонкий штрих. Може статися (і були прецеденти), що моє тіло винесе річкою аж до океану. Мені аж стало шкода себе, коли я уявила своє худе, голе, бліде тіло, що рухається під поверхнею води; одну голу ногу обліпили равлики, волосся схоже на водорості. Досягнувши океану, я опускаюся нижче, нижче, нижче — аж до дна. Моя розкисла шкіра відлущується м'якими клаптями. Я повільно розчиняюсь у воді, наче акварель, аж доки не залишаються самі кістки.

Але я романтик. У реальному житті, якби Нік мене вбив, то, гадаю, просто запхав би тіло у бак для сміття і відвіз на якийсь полігон у радіусі шістдесяти миль. Просто здихався б мене. Він би навіть прихопив із собою кілька речей: зламаний тостер, що вже не можна відремонтувати, кілька відеокасет, які вже давно збирався викинути, ну, щоб зекономити на поїздках.

Я й сама вчуся жити дуже економно. Мертва дівчина має заощаджувати. Я мала час, щоб усе спланувати й відкласти гроші. Я дала собі добрі дванадцять місяців між прийняттям рішення зникнути і власне зникненням. Саме тому більшість людей ловлять після вчинення вбивства. У них не вистачає дисципліни, щоб почекати. У мене є 10 200 доларів готівкою. Якби я зняла таку суму за один місяць, то це б помітили. Але я знімала готівку з кредиток на Нікове ім'я — тих самих, що виставлять його жадібним зрадником. На додачу за ті місяці я зняла ще 4 400 доларів з наших рахунків: знімала по 200-300 доларів, щоб це не впадало в око. Я крала у Ніка з кишень — двадцятка тут, десятка там, повільно накопичуючи: це наче фінансове планування, коли відкладаєш у банк гроші, які могли піти на ранковий похід у кав'ярню, а в кінці року маєш 1 500 доларів. І постійно крала з банки для чайових у «Барі». Певна, що Нік звинувачував Го, а вона Ніка, і жоден з них нічого не казав другому, бо обоє почувалися присоромленими.

Але я поводжуся з грошима обережно, сама так вирішила. Маю достатньо, щоб прожити, доки не накладу на себе руки. Я ховатимуся рівно стільки, щоб побачити, як Ланс Ніколас Данн перетвориться на всесвітнього вигнанця, як його заарештують, відвезуть шокованого у в'язницю й одягнуть у помаранчевий комбінезон і кайданки. Дивитимусь, як Нік корчиться, і пітніє, і присягається, що невинний, але він усе одно не виплутається. Потім я поїду вздовж річки на південь, де й зустрінуся з власним тілом — з удаваною Іншою Емі, чиє тіло винесло в Мексиканську затоку. Я запишуся на алкогольний круїз, де не просять показати документи, щоб опинитися далеченько від берега. Я вип'ю величезну порцію джину з льодом і наковтаюся снодійного, а коли ніхто не дивитиметься, я тихенько вистрибну за борт, напхавши кишені камінням, як Вірджинія Вульф. Це потребує дисципліни, ну, щоб утопитися, а в мене дисципліни під зав'язку. Може, моє тіло ніколи не знайдуть, або воно випливе за кілька тижнів, місяців, ба й більше, і буде розкладене до стану, коли не можливо визначити час смерті. Це забезпечить останній доказ, щоб Ніка повели до підбитого м'яким хреста — тюремного столу, де він отримає смертельну ін'єкцію.

Дуже хотілося б зостатися й подивитися на його страту, але, враховуючи стан нашої системи юстиції, це може тягнутися роками, а в мене для такого немає ні коштів, ні терпцю. Я готова приєднатися до сестричок Надій.

Я вже й так трохи відхилилася від бюджету. Витратила 500 доларів на оздоблення котеджу: добрі простирадла, непогана лампа, рушники, які не стоять самі по собі після років вибілювання. Але я беру, що дають. От, наприклад, за кілька будиночків живе чоловік. Мовчазний парубок, невіглас-гіппі, що нагадує Гризлі Адамса, любитель пластівців: довга борода, персні з бірюзою і гітара, на якій він інколи грає посеред ночі на терасі. Чоловік назвався Джефом, а я — Лідією. Ми усміхаємося лише при зустрічі, але він приносить рибу. Вже кілька разів приніс мені свіжу смердючу рибу, але почищену й без голови, на величезному пакеті льоду з морозилки.

— Свіжа риба! — тікаючи, каже він, і якщо я негайно не відчиняю, цей дивак зникає, залишаючи той пакет на порозі.

Я готую рибу на пристойній пательні, яку придбала в супермаркеті. Це непогано і безкоштовно.

— Де ви дістаєте всю цю рибу? — питаю його я.

— Де треба,— відповідає він.

Дороті з приймальні вже мене вподобала і приносить помідори з власного городу. Я харчуюся помідорами, що пахнуть землею, і рибою, що пахне озером. Гадаю, Ніка ще до кінця року замкнуть у місці, яке пахне лише закритим простором. Штучні неприємні запахи: дезодорант, і старі черевики, і крохмалиста їжа, і затхлі матраци. Його найбільший страх, його особистий кошмар: опинитися у в'язниці, розуміючи, що не порушив закону, але не може цього довести. Кошмари Ніка завжди стосувалися неправомірного звинувачення: опинитися в пастці, стати жертвою сил поза його контролем.

Він завжди схоплюється після таких снів, совається будинком, а потім одягається і виходить, блукає вулицями навколо нашого дому, йде в парк — у Міссурійський парк, у Нью-Йоркський парк. Абикуди. Він — любитель вулиці, але не надто цікавиться туризмом. Нік не займається скелелазінням, не ходить у походи, не знає, як розпалити багаття. Він гадки не має, як зловити рибу і принести мені. Але мій чоловік полюбляє варіанти, полюбляє вибір. Хоче знати, що зможе вийти коли схоче, хоча натомість сидітиме на дивані та три години дивитиметься бої в клітках.

А ще думаю про ту маленьку шльондру. Енді. Я розраховувала, що вона протримається днів зо три, а потім не зможе уникнути спокуси поділитися. Я знаю, що вона полюбляє ділитися, бо стала однією з її подруг у «Фейсбуці». Моя сторінка вигадана (Меделін Елстер, ха!). Фото я позичила з електронної реклами іпотек (білявка з приємною усмішкою, отримує вигоду від неймовірно низьких відсотків на кредити за всю історію). Десь чотири місяці тому Меделін просто так попросилася у друзі до Енді, а та, як нещасне цуценятко, погодилася, тож тепер я знаю цю малявку досить добре. А на додачу ще і її поведених на дрібницях подружок. Вони всі жити не можуть без полуденного сну, грецького йогурту, вина «Піно Гріджіо» й обожнюють усім між собою ділитися. Енді — добра дівчинка, вона не постить своїх фоток з вечірок, не постить ніяких хтивих повідомлень. Шкода. Коли її розкриють як Нікову коханку, то я б воліла, щоб ЗМІ знайшли фото з алкогольними коктейлями й лесбійськими поцілунками чи, може, трохи стриптизу. Це б допомогло утвердити її імідж як розлучниці.

Розлучниця. Наш шлюб був розладнаний, але не зруйнований, коли вона почала лизатися з моїм чоловіком, запихаючи руки йому в штани, коли лягла з ним у ліжко. Вона запихала його прутень у рот аж до самого кінця й давилася, щоб він почувався гігантом. І в сраку теж брала — глибоко. Дозволяла йому кінчати собі на обличчя і цицьки, а потім злизувала усе те, мням. Дозволяла, я впевнена. Така, як вона, точно дозволяла. Вони разом уже понад рік. Кожні вихідні. Я проглянула його рахунки (справжні), щоб перевірити, куди Нік возив її на Різдво, але він був навдивовижу обережний. Цікаво, як воно — бути жінкою, яка отримує різдвяний подарунок, придбаний за готівку. Це звільняє. Статус незадокументованої дівчини означає, що їй непотрібно викликати сантехніка, чи слухати ниття про проблеми на роботі, чи нагадувати і перенагадувати йому купити клятий харч для кота.

Я хочу, щоб вона зламалася. Я хочу, щоб: 1) Ноель розповіла комусь про мою вагітність; 2) Поліція знайшла щоденник; 3) Енді розповіла комусь про роман. Гадаю, вона для мене — стереотип, бо дівчина, яка лишає по п'ять постів на день усім на огляд, не має справжнього розуміння, що таке таємниця. Вона кілька разів побіжно згадувала про мого чоловіка онлайн.

«Бачила сьогодні Містера Красунчика».

— Ой, розповідай! І де ж ми познайомилися з цим жеребцем?

(Бріджит подобається цей пост!)

«Поцілунок від чоловіка мрії все покращує».

— Чиста правда!

— Коли ми познайомимося з цією Мрією?!

(Бріджит подобається цей пост!)

Але вона навдивовижу потайна як на дівчат свого покоління. Вона — добра дівчинка (як на лярву). Пам'ятаю її обличчя: личко у формі сердечка нахилене набік, ніжно нахмурена брова. «Лише хочу, щоб ти знав: я завжди поруч, Ніку. Я нікуди не подінуся». Мабуть, і печиво йому пекла.

Еллен Еббот та її камери окупували Волонтерський центр, що вигляд має трохи пошарпаний. Журналістка говорить про моє зникнення, яке «розбурхало це невеличке містечко», а позаду неї стоїть стіл, заставлений запіканками й пирогами для бідненького Нікі. Навіть зараз жінки піклуються про цього виродка. Відчайдушні жінки побачили шанс для себе. Вродливий вразливий чоловік, ну добре, він міг убити свою дружину, але ж ми ще точно цього не знаємо. Не на сто відсотків. А поки що це просто полегшення — готувати для чоловіка. Еквівалент поїздки на велосипеді повз будинок гарного хлопчини для сорокарічних.

Знову транслюють світлину Ніка з широкою посмішкою. Уявляю ту міську хвойду посеред її самотньої блискучої кухні. Показова кухня на гроші від аліментів. Хвойда замішує тісто й пече, а тим часом веде уявну розмову з Ніком: «Ні, насправді мені сорок три. Ні, чесно, так і є! Ні, навколо мене не кружляють чоловіки. Це правда. Місцеві чоловіки не надто цікаві, ну, більшість...»

У мене вибухнули ревнощі до жінки, яка притислася щокою до мого чоловіка. Вона вродливіша за мене нинішню. Я запихаюся батончиками «Герші» й годинами колихаюся у басейні під палючим сонцем, хлор перетворює мою шкіру на гуму, наче у морського котика. Я засмагла, чого раніше ніколи не траплялося, ну, принаймні не бувало аж такої брунатної, гордої, глибокої засмаги. Засмагла шкіра — це пошкоджена шкіра, та й нікому не до вподоби зморщена дівчина; я все життя жила з кремом від засмаги. Але перед зникненням почала потроху засмагати, а тепер за п'ять днів уже наближаюся до брунатного відтінку.

— Брунатна, мов ягідка! — каже стара адміністраторка Дорогі.— Ти брунатна, мов ягідка, дівчино!

Вона каже це, коли я приходжу платити оренду за наступний тиждень.

У мене темна шкіра, на голові мишачого кольору зачіска-боб і ботанські окуляри. Перед зникненням я набрала дванадцять фунтів, ховаючи їх під широкими сарафанами, хоча мій байдужий чоловік і так би не помітив. А відтоді додала ще два фунти. Я пильно стежила, щоб не було жодних фото за кілька місяців до зникнення, щоб публіка знала лише бліду худорляву Емі. Я однозначно вже на неї не схожа. Інколи навіть відчуваю, як труситься попа, сама по собі, під час ходи. «Потруси попкою» — хіба не так кажуть? Раніше я так не могла. Моє тіло було прегарне: ідеально-економне, кожна деталь відкалібрована, усе збалансоване. Я за цим не сумую. Не сумую, коли на мене дивляться інші чоловіки. Це навіть полегшення, коли заходиш до крамниці та спокійно виходиш без того, щоб якийсь гуляка у фланелевій безрукавці стікав слиною і бурчав щось принизливе, схоже на відрижку після сирних чипсів. Тепер ніхто мене не дістає, але й ніхто не ставиться люб'язно. Ніхто не пнеться зі шкіри, не так, як раніше.

Я стала протилежністю Емі.

Нік Данн Минуло вісім днів

Я тримав кубик льоду біля щоки, а за вікном підіймалося сонце. Минуло вже кілька годин, а біль від двох півкруглих вм'ятин досі не минув. Я не міг піти за Енді. Це більший ризик, ніж її гнів. Тож нарешті я їй зателефонував. Авто-відповідач.

«Стримуйся, ти мусиш стримуватися».

— Енді, мені так шкода, навіть не знаю, що робити, і не знаю, що відбувається. Прошу, пробач мені. Будь ласка.

Непотрібно було залишати те повідомлення, але потім я подумав: «Вона ж, певно, має сотні моїх голосових повідомлень». Господи милий, якщо вона вибере кілька найвульгарніших, найогидніших, найпалкіших... будь-яка жінка у будь-якому суді присяжних запроторить мене за ґрати лише за це. Одна справа — знати, що я зрадник, а інша — почути, як низьким учительським голосом описую юній студентці свій величезний твердий...

Я зашарівся під світанковим сонячним промінням. Кубик льоду розтанув.

Я сів на сходах перед будинком Го й почав телефонувати Енді що десять хвилин, але відповіді не було. Дуже хотілося спати, нерви були ні к бісу, аж тут о 6:12 під'їхала Боні. Я нічого не сказав, коли вона підійшла ближче з двома порціями кави.

— Агов, Ніку, я принесла вам кави. Просто приїхала перевірити, чи все гаразд.

— Не сумніваюся.

— Я знаю, що ви, напевне, місця собі не знаходите. Через новини про вагітність.

Вона зробила цілу виставу, додаючи подвійні вершки до моєї кави, перш ніж віддати, бо знала, що я люблю саме так.

— Що це? — здивувалася вона, вказуючи на мою щоку.

— Що ви маєте на увазі?

— Ніку, що не так з вашим обличчям? Там якийсь величезний рожевий...— вона нахилилася ближче і схопила мене за підборіддя.— Це схоже на укус.

— Це, мабуть, кропив'янка. У мене від стресу починається кропив'янка.

— Гм-м-м,— вона розколотила свою каву.— Ви ж знаєте, що я на вашому боці, правда, Ніку?

— Авжеж.

— Так і є. Правда. Якби ж ви мені довіряли! Я просто... наближаюся до точки, коли не зможу вам допомогти, якщо ви не довіритеся мені. Знаю, що це звучить дуже по-поліцейському, але це правда.

Ми сиділи в дивній напівтовариській тиші й сьорбали каву.

— Отож, я хотіла дещо розповісти вам, поки ви не почули це деінде,— радісно мовила вона.— Ми знайшли сумочку Емі.

— Що?

— Так. Грошей немає, але є її документи й мобільний. І, уявляєте, вона була в Ганнібалі. На березі річки, південніше від причалу для пароплавів. Ми вважаємо, що хтось хотів інсценувати, наче сумочку жбурнули у річку дорогою з міста, на шляху до штату Іллінойс.

«Інсценувати?»

— Вона не повністю поринула у воду. Згори біля застібки ще залишалися відбитки пальців. Ну, взагалі відбитки можуть зберігатися навіть у воді, але... якщо без наукових подробиць, то скажу так: теоретично цю сумочку, мабуть, залишили на березі, щоб її точно знайшли.

— Здається, ви розповідаєте мені це не просто так,— вирішив я.

— Знайдені нами відбитки — ваші, Ніку. І це, звісно ж, не дуже дивно, чоловіки повсякчас залазять до сумочок своїх дружин. Але все-таки...— вона розсміялася, наче їй спала на думку суперова ідея.— Маю запитати: ви ж не їздили останнім часом до Ганнібала, ні?

Вона промовила це з буденною впевненістю. У мене з'явилася перед очима картина: поліцейський GPS-трекер, захований десь під моїм авто, яке віддали якраз у день поїздки до Ганнібала.

— І чому б я мав їхати аж до Ганнібала, щоб здихатися сумочки власної дружини?

— Скажімо, ви вбили свою дружину й інсценували місце злочину в будинку, намагаючись переконати нас, що нападник був чужинцем. Але потім усвідомили, що ми почали підозрювати вас, тож вирішили підкинути докази, щоб відвести підозри. Це теорія. Але зараз дехто з наших настільки переконаний у вашій винуватості, що прийме будь-яку теорію. Тож дозвольте допомогти: ви були нещодавно у Ганнібалі?

Я похитав головою.

— Вам варто поспілкуватися з моїм адвокатом. Це Таннер Болт.

— Таннер Болт? Ніку, ви певні, що це правильний шлях? Мені здається, ми були досить чесними з вами, досить щирими. Болт, він... він — це останній засіб. До нього звертаються лише винуваті.

— Ага. Ну, я — ваш головний підозрюваний, Рондо. Я маю дбати про свої інтереси.

— Зберемося усі разом, коли він приїде, згода? Все обговоримо.

— Однозначно — такий у нас план.

— Чоловік має план,— мовила Боні.— Вже не дочекаюся.

Вона підвелася і пішла геть, але потім озвалася:

— При кропив'янці допомагає екстракт гамамелісу.

За годину подзвонили у двері: на порозі стояв Таннер Болт у ніжно-блакитному костюмі. Щось мені підказало, що це прикид для поїздок «на Південь». Він роззирався, оглядаючи авта на під'їзних доріжках, оцінюючи будинки. Цим нагадував мені Елліотів — вони теж постійно все оглядають і аналізують. Мозок без вимикача.

— Показуй,— випалив Таннер, не встиг я привітатися.— Показуй, де повітка, але не йди слідом і взагалі більше до неї не підходь. Потім розповіси все.

Ми влаштувалися за кухонним столом: я, Таннер і сонлива Го з першою філіжанкою кави. Я розклав усі підказки Емі, наче якийсь жахливий спеціаліст з карт «таро».

Таннер нахилився до мене, напруживши м'язи на шиї.

— Гаразд, Ніку, викладай факти,— заговорив він.— Твоя дружина все це зоркеструвала. Викладай факти! — він тицьнув пальцем у стіл.— Бо я не зрушу з місця, ризикуючи своїм іменем, бо маю лише неймовірну історію про підставу. Хіба що ти мене переконаєш. Хіба що це спрацює.

Я глибоко вдихнув і зібрався на думці. У мене завжди краще виходило писати, ніж говорити.

— Перш ніж почнемо,— сказав я,— ти маєш зрозуміти одну справді ключову річ щодо Емі. Вона в біса неймовірна. Її мозок настільки складний, що ніколи не працює лише на одному рівні. Вона нагадує ці нескінченні археологічні розкопки. Здається, наче досяг фінального пласту, а потім ще раз копнеш — і пробиваєшся до абсолютно нового шару внизу. А там лабіринт з тунелів і бездонних урвищ.

— Гаразд,— мовив Таннер.— Тож...

— А друге — вона праведниця. Емі з тих, хто ніколи не помиляється, тож обожнює давати людям урок і призначати покарання.

— Зрозуміло, гаразд, тож...

— Дозволь розповісти тобі історію, швиденько. Десь три роки тому ми поїхали в Массачусетс. Це було жахливо, всюди затори, а один далекобійних показав Емі середнього пальця, бо вона його не пропускала, а потім обігнав і підрізав нас. Нічого небезпечного, але на мить стало дуже лячно. А знаєш, ззаду на вантажівках буває ліплять наклейки: «Як я воджу?» — і номер компанії? Емі попросила мене зателефонувати в ту компанію і продиктувати номер вантажівки. Я вирішив, що це і все. За два місяці, аж за два місяці, заходжу я до нашої спальні, а Емі сидить на телефоні й повторює ті номери. Вона вигадала цілу історію: начебто подорожувала з дворічною дитиною, а водій мало не зіштовхнув авто з дороги. Вона розповіла, що це був уже четвертий дзвінок. Сказала, що навіть вивчила маршрути компанії, щоб підібрати правильні траси для її вигаданих майже аварійних інцидентів. Вона все продумала. Емі дуже пишалася собою. Збиралася домогтися звільнення того чолов'яги.

— Господи, Ніку,— пробурчала Го.

— Це дуже... просвітило мене, Ніку,— мовив Таннер.

— Це лише приклад.

— Тож тепер допоможи мені скласти разом усі факти,— попросив він.— Емі дізнається про твою зраду. Вона фабрикує власну смерть. Робить так, щоб удаване місце злочину вигляд мало досить підозрілий. Вона підставила тебе з кредитками та страховкою, а ще зібрала справжній чоловічий барліг у дворі...

— Вона розпочинає сварку зі мною напередодні зникнення і верещить біля відчиненого вікна, щоб це все почула наша сусідка.

— Про що була сварка?

— Про те, що я — егоїстична сволота. По суті, це було те саме, що й завжди. Але наша сусідка не чула далі вибачення Емі, бо Емі цього не хотіла. Ну, я пам'ятаю, що був приголомшений, бо це було наше найшвидше примирення. Вранці вона в біса робила мені млинці, дідько його забирай.

Я знову згадав її за плитою: Емі злизує цукрову пудру з пальця, щось наспівуючи,— і уявив, як підходжу до неї та трушу її, доки...

— Гаразд, а полювання на скарби? — нагадав Таннер.— Яка тут теорія?

Всі підказки були викладені на столі. Таннер підняв кілька й кинув назад.

— Це лише додаткові «та пішов ти»,— мовив я.— Повір, я знаю свою дружину. Вона розуміла, що треба влаштувати полювання на скарби, інакше це викличе підозри. Тож вона це робить і, звісно ж, там можна знайти вісімнадцять різних значень. Зверни увагу на першу підказку.

— У цьому вся Емі. Читаючи, я спершу вважаю: «Овва, дружина заграє до мене». Ні. Насправді вона має на увазі... мою зраду з Енді. Бісове послання номер один. Тож я їду до свого кабінету разом з Гілпіном — і що ж там очікує? Жіноча білизна. Навіть приблизно не пасує Емі. Копи все розпитували всіх, який розмір носить Емі, а я не міг допетрати причини.

— Але ж Емі не могла знати, що з тобою буде Гілпін,— насупився Таннер.

— Це клята лотерея,— втрутилася Го.— Перша підказка була на справжньому місці злочину, тож копи про неї просто мусили дізнатися, а в підказці Емі згадала про «побачення на роботі». Це логічно, що копи туди навідаються — з Ніком чи без нього.

— То чиї це трусики? — поцікавився Таннер. Го поморщилася при слові «трусики».

— Хто його знає,— зізнавсь я.— Гадав, що вони могли належати Енді, але... Емі, напевне, просто їх купила. Суть у тому, що вони не її розміру. Вони переконують у тому, що в кабінеті відбувались якісь недоречні справи, та ще й не з моєю дружиною. Бісове послання номер два.

— А якби копів не було тоді з тобою? — запитав Таннер.— Чи якби ніхто не помітив трусиків?

— Їй байдуже, Таннере! Це полювання на скарби в першу чергу для її власного задоволення. Воно насправді не потрібне. Емі так його переобтяжила, щоб переконатися в циркуляції мільйона згубних підказок. Повторюся: просто варто знати мою дружину. Вона завжди перестраховується.

— Гаразд. Друга Підказка,— вирішив продовжити Таннер.

— Це про Ганнібал,— повідомив я.— Ми з Емі якось були там, тож я про нього так і подумав, але це ще одне місце, де ми з Енді... мали стосунки.

— І ти нічого не підозрював? — здивувався Таннер.

— Ні, не тоді, я був занадто схвильований записками Емі. Господи, дівчина знає мене, як облупленого. Вона точно знає, що саме хочу я почути. «Ти неймовірний. Ти дотепний». І як їй було весело усвідомлювати, що й досі може отак мене дурити. Навіть на далекій відстані. Бо я був... Ісусе, я практично знову почав у неї закохуватися.

У мене на мить стислося горло. Безглузда історія про напівголу бридку дитину її подруги Інслі. Емі знала, що саме обожнював я найбільше у нашій парі, коли ще було кохання: не великі події, не Романтику з великої букви, а наші таємні жарти, зрозумілі тільки нам. Тепер вона використовувала їх усі проти мене.

— І здогадайся що? — мовив я.— Сумочку Емі знайшли саме в Ганнібалі. Точно знаю, що хтось мене там бачив. Дідько, я ж платив за туристичний квиток власною кредиткою. Тож от вам новий доказ — й Емі подбала, що мене до нього прив'яжуть.

— А якби ніхто не знайшов цю сумку? — поцікавився Таннер.

— Немає значення,— сказала Го.— Емі забезпечує, щоб Нік ганяв колами, і таким чином розважається. Певна, що вона раділа, знаючи, які Нік відчуватиме докори сумління, читаючи ті милі послання і знаючи, що він — зрадник, у якого зникла дружина.

Я постарався не здригнутися від її осудливого тону на слові «зрадник».

— А якби Гілпін був з Ніком під час поїздки до Ганнібала? — наполягав Таннер.— Якби Гілпін повсякчас був з Ніком? Він би знав, що ти не викидав ту сумочку?

— Емі знає мене досить добре, щоб передбачити бажання здихатися Гілпіна. Вона знає, що я не хотітиму, щоб чужинець спостерігав, як читатиму все це, і оцінював мою реакцію.

— Справді? Як ти можеш таке знати?

— Просто знаю,— знизав плечима я.

Я просто знав, просто знав.

— Третя підказка,— провадив я, вкладаючи її Таннеру в руку.

— От бачиш, я неправильно це витлумачив, гадаючи, що «сюди» означає Карфаген, але знову вона має на увазі будинок мого батька, і...

— Це ще одне місце, де ти порав цю Енді,— здогадався Таннер. Він обернувся до моєї сестри.— Пробачте мою вульгарність.

Го тільки відмахнулася.

— Отож, Ніку,— провадив Таннер.— У нас є компрометуючі жіночі трусики в твоєму кабінеті, де ти порав Енді, а ще компрометуюча сумочка Емі у Ганнібалі, де ти порав Енді, а на додаток є компрометуючий склад таємних покупок — у повітці, де ти порав Енді.

— Е-е-е... так. Точно, все так і є.

— То що сховано у будинку твого батька?

Емі Еллют-Данн Минуло сім днів

Я вагітна! Дякую тобі, Ноель Готорн. Тепер увесь світ це знає, от маленька ідіотка. Відколи вона викинула той коник на моїй варті зі свічками (хоча, звісно, я не хотіла, щоб вона відсунула на задній план саму варту зі свічками, та некрасиві дівчата люблять влаштовувати мелодрами), ненависть до Ніка почала зростати в геометричній прогресії. Цікаво, чи він узагалі може дихати з усією тією люттю навколо.

Я знала, що ключем до нескінченного, цілодобового, несамовитого, кровожерливого шоу Еллен Еббот буде моя вагітність. Неймовірна Емі сама по собі спокушає. Неймовірна Емі з дитиною під серцем просто непереборна. Американцям до вподоби прості речі, а що може бути простішим за любов до вагітних жінок. Вони наче каченята, чи кролики, чи собаки. Але все-таки мене розчаровує, що ці самовдоволені, егоїстичні пінгвініхи отримують таке особливе ставлення. Наче так важко розсунути ноги і дозволити чоловіку кінчити між ними.

А знаєте, що насправді важко? Вдавати вагітність.

Будьте уважні, бо це приголомшлива вигадка. Все почалося з безмозкої подруги Ноель. Середній Захід переповнений такими людьми — приязними, приємними, але з пластиковими душами. Легко надати форми і легко позбутися. Вся музична колекція тієї жінки сформована зі збірок, придбаних у сувенірній крамниці. Її книжкові полиці напхані дешевим лайном: «Ірландці в Америці», «Футбол у Міссурі: Історія в картинках», «Ми пам'ятаємо 9/11», «Щось тупе з кошенятами».

Я знала, що для мого плану потрібна піддатлива подруга. Людина, яку можна затуркати страхітливими історіями про Ніка, яка просто приклеїться до мене і якою можна буде легко маніпулювати. Подруга, яка матиме за щастя слухати мою маячню. Ноель була очевидним вибором. А коли вона розповіла, що знову вагітна, бо, мабуть, трійнят було недосить, я збагнула, що теж можу завагітніти.

Онлайн пошук: «Як спустити воду з унітазу перед ремонтом».

Я запрошую Ноель на лимонад. Багато лимонаду.

Ноель пісяє у мій злитий і зламаний туалет, ми обидві жахливо присоромлені!

Я маю невеличку скляну банку. Сеча з мого туалету йде у скляну банку.

Я розповідаю добре підготовлену історію про страх крові й голок.

Ховаю скляну банку в сумці та йду до лікаря (ой, не можу здавати кров, у мене жахлива фобія на голки... принесла сечу, це ж має підійти, спасибі).

Я отримую офіційно задокументовану вагітність.

Біжу до Ноель з добрими новинами.

Ідеально. Нік отримує ще один мотив, а я стаю милою зниклою вагітною леді, батьки страждають навіть більше, Еллен Еббот не втримується. Чесно кажучи, це було справді дуже хвилююче — нарешті стати офіційною обраницею Еллен серед сотень інших випадків. Це наче конкурс талантів. Ти робиш усе якнайкраще, а потім уже втрачаєш над усім контроль. Твоя доля переходить до суддів.

І, ой, Еллен справді ненавидить Ніка й обожнює мене. Я б воліла, щоб моїх батьків аж так не жаліли. Дивлюся на них у новинах. Мама перетворилася на скелет, вени на шиї нагадують кволі гілочки, завжди напружені. Бачу, що батька терзає страх, очі занадто розширені, посмішка натягнута. Він — досить вродливий чоловік (зазвичай), але тепер почав нагадувати карикатуру: одержима лялька-клоун. Знаю, що мала б їх пожаліти, але просто не відчуваю жалощів. Я все одно ніколи не була для них чимось більшим за символ, за ходячий ідеал. «Неймовірна Емі» во плоті. Не налажай, ти ж Неймовірна Емі. Наша одна-єдина. Зі статусом єдиної дитини приходить несправедлива відповідальність: ти ростеш, знаючи, що не маєш права розчарувати, навіть померти не можеш. Неподалік не вештається заміна — ти сама-одна. Таке життя змушує тебе почуватися відчайдушно бездоганною, а ще наповнює владою. Таким чином народжуються деспоти.

Вранці я прогулялася до офісу Дороті, щоб запастися содовою. Це манюсінька кімнатка, оббита дерев'яними панелями. Стіл, здається, не має іншого завдання, окрім як зберігати колекцію снігових глобусів, причому з якихось абсолютно нецікавих місць: Галф-Шорз у штаті Алабама, Гіло у штаті Арканзас. Коли дивлюся на ті глобуси, то не уявляю раю, а внутрішнім зором бачу лише перегрітих селюків з сонячними опіками, які волочать за собою волаючих дітей, ляскають їх однією рукою, а другою стискають пластикову тару з теплими напоями з кукурудзяного сиропу.

Дороті десь дістала плакат ери сімдесятих з кошеням на дереві — «Тримайся там!». Вона вивісила цей плакат абсолютно щиро. Мені подобається уявляти, як вона перетинається з якоюсь самозакоханою сучкою з Вільямсбурга, що носить зачіску Бетті Пейдж і окуляри-кішечки, а для повної іронії має такий самий плакат. Залюбки уявляю, як вони намагаються домовитись. Іронічні люди завжди розклеюються, стикаючись зі щирістю. Це їхній криптоніт.

На стіні біля автомата з содовою Дороті приліпила ще один свій діамант. Там маленький хлопчик заснув на унітазі — «Занадто втомлений, щоб дзюрити». Оцей хочеться вкрасти: засуну нігтик під старий жовтий скотч, а тим часом відвертатиму увагу Дороті теревенями. Закладаюся, що я б могла продати його за нормальні бабки через інтернет. Було б непогано розжитися додатковою готівкою, але я не можу, бо це залишить електронний слід. Я читала достатньо детективів. Електронні сліди — це недобре. Не користуйся зареєстрованим на тебе телефоном, бо вишки мобільного зв'язку можуть запеленгувати локацію. Не користуйся банківськими автоматами чи кредитками. Використовуй лише публічні комп'ютери, за якими сидить якнайбільше люду. Остерігайся камер, що можуть розташовуватися на конкретних вулицях, особливо біля банків, чи жвавих перехресть, чи наливайок. Хоча тут такого небагато. Тут немає камер навіть у нашому котеджному комплексі. Я знаю, тому що питала Дороті, вдаючи, наче хвилююся про власну безпеку.

— Наші клієнти не дуже люблять Старшого Брата,— сказала вона.— Не те щоб вони були злочинцями, але не дуже хочуть світитися.

Ні, вони точно не хочуть світитися. От як мій приятель Джеф. Він має власний дивний розпорядок і повертається з підозрілою кількістю незадокументованої риби, яку зберігає у великих ящиках, повних льоду. Він і сам підозрілий. У крайньому будиночку живе сорокарічна пара, пошарпана наркотиками, тож вигляд вони мають на всі шістдесят. Більшість часу вони сидять у хаті, тільки зрідка з божевільними поглядами вибігають до пральні: мчать через гравійну стоянку зі своїм одягом у сміттєвих пакетах — таке собі весняне прибирання.

— Привіт-привіт,— двічі белькочуть вони, та ще головою двічі хитають, а потім продовжують свій шлях. Чоловік інколи обгортає навколо шиї удава, хоча ні я, ні він ніколи не фокусуємо увагу на тій змії. На додаток до цих постійних пожильців сюди забрідають одинокі жінки, переважно з синцями. Деякі здаються зніяковілими, інші страшенно сумні.

Одна така вселилася вчора — юна білявка з карими очима й розбитою губою. Вона сиділа на ґанку сусіднього котеджу, смалячи цигарку, а коли ми зустрілися поглядами, вона випросталася, випнувши підборіддя. І не думала виправдовуватися. Я подумала: «Треба стати схожою на неї. Почну за нею спостерігати. Вона підходить для тимчасової ролі побитої, але сильної дівчини, яка переховується, поки не мине шторм».

Після кількох годин ранкового телебачення, коли я вишукувала будь-яку інформацію про справу Емі Елліот-Данн, я одягнула своє липке бікіні. Піду до басейну. Трішки поплаваю, відпочину від свого мозку гарпії. Новина про вагітність виявилася дуже приємною, але я ще так багато не знаю! Навіть після такого ретельного планування надзвичайно багато речей лишається поза моїм контролем. Вони не дають побачити, як усе піде далі. Поліція ще не намагалася заарештувати Ніка. Я не знаю про всі їхні знахідки, і це мені не до вподоби. Така спокуса — зробити один дзвінок, щоб повідомити про кілька речей, щоб підштовхнути копів у правильному напрямку. Почекаю ще кілька днів. У мене на стіні висить календар, тож я підкреслю число за три дні та приписую: «ПОДЗВОНИТИ СЬОГОДНІ». Я знаю, що саме стільки готова чекати. Коли знайдуть щоденник, усе піде набагато швидше.

Надворі знову спекотно, наче в джунглях. Цикади наступають. Мій надувний матрац — рожевий, з русалками — занадто маленький. Литки теліпаються у воді, але матрац тримає мене на поверхні добру годину, і як виявляється, це класно.

Помічаю на парковці біляву голову, а потім у ворота-сітку заходить дівчина з розбитою губою, тримаючи рушника завбільшки зі столову серветку, а ще пачку цигарок і книжку, ну і, звісно, сонцезахисний крем з коефіцієнтом 120. То рак легень — нормально, а шкіри — ні. Вона всідається й обережно маститься лосьйоном, і це відрізняє її від інших відлупцьованих жінок, які обливаються дитячою олійкою, залишаючи масні плями на шезлонгах.

Дівчина киває мені, як роблять чоловіки, сідаючи поряд за барною стійкою. Білявка читає «Марсіанські хроніки» Рея Бредбері. Фанатка наукової фантастики. Жінки, що зазнали насильства, звісно ж, полюбляють ескапізм.

— Гарна книжка,— звертаюся до неї я — закидаю м'ячика в безневинній пляжній розмові.

— Хтось залишив її в моєму будиночку. Там ще була «Чорна красуня».

Вона одягає великі дешеві сонячні окуляри.

— Теж нічого. Та «Чорний жеребець» кращий.

Вона дивиться на мене крізь окуляри. Два чорних бджолиних ока.

— Ага.

Вона повертається до своєї книжки. Це підкреслений жест «а тепер я читатиму», що зазвичай можна побачити в переповнених літаках. Бо я — надокучлива панянка в сусідньому кріслі, яка вигинає підлокітник і питає: «По роботі чи на відпочинок?»

— Я — Ненсі,— кажу я. Нове ім'я, не Лідія, і це не дуже розумно в цьому крихітному комплексі, але як уже є. Мій мозок інколи працює занадто швидко. Я думала про розбиту губу дівчини, про її сумну енергетику, а потім подумала про насильство і проституцію, а далі про мюзикл «Олівер!» — мій улюблений у дитинстві — та про приречену шльондру Ненсі, яка кохала свого жорстокого чоловіка аж до смерті. Відтак мені стало цікаво, чи дивилася цей мюзикл моя мати-феміністка. Особливо враховуючи, що «Доки я йому потрібна» — це фактично музична ода побутовому насиллю. Врешті-решт я подумала про Щоденникову Емі, яку теж убив власний чоловік, вона була дуже схожа на...

— Я — Ненсі,— повторюю я.

— Грета.

Точно вигадане.

— Приємно познайомитися, Грето.

Я відпливаю подалі. Позаду чути Третину запальничку, а потім над головою пливе дим, наче хмаринка.

За сорок хвилин Грета сідає на краєчку басейну, бовтаючи ногами у воді.

— Вона гаряча,— починає вона.— Я про воду.

У неї хрипкий, низький голос — від цигарок і куряви прерій.

— Наче у ванні,— озиваюсь я.

— Не дуже освіжає.

— Озеро не набагато прохолодніше.

— Я все одно не вмію плавати,— розповідає вона. Я ще ніколи не зустрічала людей, які не вміють плавати.

— А я трішки вмію,— брешу я.— По-собачому.

Вона колотить ногами, брижі ніжно розгойдують мій матрац.

— То як воно тут? — запитує дівчина.

— Добре. Тихо.

— Класно, саме це мені й треба.

Я обертаюся на неї. Дівчина має два золоті ланцюжки, ідеально круглий сливовий синець біля лівої цицьки й татуювання трилисника якраз над краєм бікіні. Її купальник новісінький, вишнево-червоний, дешевий і придбаний у крамничці біля гавані, де я купувала свій матрац.

— Ти тут сама? — питаю я.

— Самісінька.

Я не певна, що питати далі. Може, існує шифр, яким користуються побиті жінки, мова, про яку я не знаю?

— Проблеми з хлопцем?

Вона зводить брову: це, здається, «так».

— У мене також,— кажу я.

— Ну, не те щоб нас не попереджали,— зауважує вона. Опускає руку у воду, потім бризкає трохи на себе.— Одне з перших застережень моєї матері перед школою: «Тримайся подалі від хлопців. Вони або жбурляють камінням, або зазирають тобі під спідницю».

— Тобі варто замовити футболку з цією фразою.

— Але це таки правда. Цілковита правда. Моя мама живе в лесбійському поселенні в Техасі. Все думаю приєднатися до неї. Там усі здаються щасливими.

— Лесбійське поселення?

— Ну це, як його... Комуна. Купа лесбійок придбали землю, заснували типу власну общину. Чоловікам туди не можна. Як на мене, просто супер, світ без чоловіків,— вона загрібає ще одну жменю води, піднімає окуляри і вмивається.— Прикро, що я не любителька піхви.

Дівчина починає реготати, немов озлоблена стара.

— То тут є придурки, з якими я можу почати зустрічатися? — цікавиться вона.— Це типу моя модель поведінки. Втекти від одного й наскочити на іншого.

— Більшість часу тут напівпорожньо. Є Джеф — тип з бородою, він досить приємний,— розповідаю я.— Він жив тут ще до мене.

— А ти тут надовго затримаєшся? — запитує вона.

Я затинаюся. Дивна річ: я не знаю, скільки конкретно тут житиму. Я планувала залишитися до Нікового арешту, але не уявляю, коли саме це станеться.

— Поки він не покине тебе шукати, ага? — здогадується вона.

— Щось таке.

Вона оглядає мене уважніше, супиться. Мені зводить живіт. Уже очікую на слова: «Я наче тебе десь бачила».

— Ніколи не повертайся до чоловіка зі свіжими синцями. Не даруй йому такого задоволення,— співає Грета. Вона спинається на ноги та збирає свої речі. Потім витирає ноги манюсіньким рушником.

— Убила добрий день,— вирішує вона.

З якоїсь причини я показую їй великий палець, чого ніколи раніше не робила.

— Коли вилізеш, приходь до мене, якщо захочеш,— запрошує вона.— Можемо подивитися телевізор.

Я захоплюю свіжий помідор від Дороті як блискучий подарунок на входини. Грета підходить до дверей і ледь звертає на мене увагу, наче я приходжу отак роками. Вона забирає помідор з моєї долоні.

— Ідеально, я саме роблю бутерброди,— повідомляє вона.— Сідай.

Показує на ліжко, бо в цьому комплексі вітальня не передбачена, і повертається до кухоньки, на якій є пластикова дошка й тупий ніж. Починає нарізати помідор. На столі вже стоїть пластикова таця з м'ясною нарізкою, солодкий запах заповнює кімнату. Грета розкладає дві слизькі канапки по паперових тарілках разом зі жменею фігурних крекерів і приносить усе це до спальної зони. Її рука вже тримає пульт, перемикаючи галасливі канали. Ми сідаємо на краєчок ліжка, дивимося телевізор.

Я відкушую бутерброд. Мій шматок помідора вислизає і падає мені на стегно.

«Селюки з Беверлі-Гіллз», «Непередбачувана Сьюзен», «Армагеддон».

Ток-шоу Еллен Еббот. Моє фото на весь екран. Я — головний сюжет вечора. Знову. Вигляд я маю неймовірний.

— Ти це бачила? — запитує Грета і навіть не дивиться на мене, наче це зникнення — просто повтор якогось непоганого серіалу.— Ця жінка зникає на п'яту річницю шлюбу. Чоловік з самого початку поводиться дивно, постійно посміхається тощо. Виявляється, він збільшив страховку її життя, а ще тут розвідали, що вона вагітна. А цей покидьок не хотів дитини.

На екрані моє фото поєднують з обкладинками «Неймовірної Емі».

— Пам'ятаєш ті книжки? — обертається до мене Грета.

— Ну звісно!

— А тобі така література подобалася?

— Усім подобаються такі книжки, вони ж такі милі,— кажу я.

— Вони такі фальшиві,— чмихає Грета.

Моє збільшене зображення.

Я чекаю, щоб Грета щось сказала про мою вроду.

— А вона нічого, як на свій вік,— вирішує вона.— Сподіваюся теж у сорок мати отакий вигляд.

Еллен розповідає глядачам про мою історію; фото залишається на екрані.

— Вона здається розбещеною мажоркою,— каже Грета.— Потребує розкошів. Сучка.

Ну, це вже просто нечесно. Я не залишила жодних доказів, що могли б на таке вказувати. Відколи ми переїхали до Міссурі, ну, відколи зародився цей план, я була обережна, старалася багато не витрачати і здаватися безтурботною, веселою. Тобто стати прикладом для більшості жінок. Я віталася з сусідами, виконувала доручення подружок Мо, навіть носила кока-колу вічно спітнілому Стаксу Баклі. Навідувалася до Нікового батька, щоб усі медсестри могли засвідчити, яка я була мила, щоб знову й знову шепотіти у затуманений мозок Білла Данна: «Я люблю вас, переїжджайте до нас, я люблю вас, переїжджайте до нас». Лише щоб перевірити, чи він запам'ятає. Батько Ніка з тих людей, яких працівники «Комфорт-Гіллу» називають блукачами. Він завжди кудись вислизає. Обожнюю символ Білла Данна — живий тотем усіх майбутніх страхів Ніка, об'єкт його найбільшого відчаю, який знову і знову з'являється у нас на порозі.

— А чому вона здається сучкою? — не втрималась я.

Грета знизує плечима. На каналі розпочинається реклама освіжувача повітря. Жінка розпилює засіб, щоб зробити свою родину щасливою. Потім іде реклама тоненьких безшовних трусиків, щоб жінка могла одягнути сукню, піти на танці й зустріти чоловіка, для якого потім розпилюватиме освіжувач.

Прибирай і кривався. Кривався і прибирай.

— Це видно,— переконує Грета.— Просто вона здається багатенькою знудженою дівчинкою. Наче ті заможні сучки, що беруть гроші у своїх чоловіків й відчиняють якусь кондитерську чи крамницю листівок — отаку фігню. Бутік.

У Нью-Йорку мої подруги володіли такими бутіками. Їм подобалося казати, що мають роботу, навіть якщо вони займалися лише веселими речами: вигадували назви кексикам, замовляли посуд, носили милі сукні з власних бутіків.

— Вона точно з таких,— вирішила Грета.— Багатенька сучка, що задирає носа.

Грета йде до туалету, а я підбираюся до її холодильника на кухоньці та плюю в молоко, апельсиновий сік і контейнер картопляного салату, потім повертаюся до ліжка.

Змивається вода. Грета повертається.

— Але це не означає, що він мав право її вбивати. Це ще одна жінка, яка невдало обрала чоловіка.

Вона дивиться на мене — і мені здається, наче вона от-от скаже: «Ой, зачекай-но...»

Але вона повертається назад до телевізора, лягає на живіт, наче дитина, підтримуючи підборіддя руками, її погляд спрямований на мою світлину на екрані.

— От лайно, знову починається,— ниє Грета.— Люди просто ненавидять цього чувака.

Шоу триває, і мені стає трохи краще. Це апофеоз Емі.

Кемпбелл Макінтош — подруга дитинства: «Емі дуже дбайлива, вона — природжена мати. Їй страшенно подобалося бути дружиною. І я знаю, що з неї б вийшла неймовірна мама. Але Нік... одразу було видно, що з ним щось не те. Холодний, насторожений, повсякчас щось вираховує. Відчувалося, що він однозначно знав про багатство Емі».

(Кемпбелл бреше: вона аж танула біля Ніка, просто обожнювала його. Але я певна, що її подобалася ідея одруження через гроші).

Шона Келлі — жителька Північного Карфагена: «Мені здалося дуже, дуже дивним те, яким він був спокійним під час пошуків своєї дружини. Він просто, ну знаєте, теревенив, чекав, поки все закінчиться. Коли я намагалася поговорити про Емі, він просто... не виявляв ніякого інтересу».

(Я певна, що відчайдушна стара підстилка зовсім не намагалася поговорити про мене).

Стівен Стакс Баклі — давній приятель Ніка: «Вона була сонечком. Така мила. Серденько. А Нік? Він просто не здавався аж занадто схвильованим з приводу зникнення Емі. Нік завжди був такий: егоцентричний. Трохи зарозумілий. Наче він виліз нагору в Нью-Йорку, і ми всі маємо вклонятися».

(Я зневажаю Стакса Баклі. Що це взагалі за ім'я таке?)

У Ноель Готорн такий вигляд, наче вона підготувала ще кілька вибухових новин: «Гадаю, він її вбив. Ніхто цього не скаже, а я скажу. Він її бив і принижував — і нарешті вбив».

(Хороший песик).

Грета зиркає на мене, її щоки притиснуті долонями, на обличчі — відблиски екрана.

— Сподіваюся, це неправда,— каже вона.— Ну, про її вбивство. Приємно думати, що може вона просто втекла від нього і переховується десь жива й здорова.

Вона теліпає ногами, наче лінива плавчиха. Важко сказати, чи вона грається зі мною.

Нік Данн Минуло вісім днів

Ми обшукали кожну щілину батькового будинку, і це забрало небагато часу, бо він був жалюгідно порожній. Всі шухляди, шафи. Я підривав краї килимів, щоб перевірити, чи там нема нічого. Я зазирнув до пралки й сушарки, запхав руку в димар. Я навіть за бачком у туалеті подивився.

— Ти наче герой «Хрещеного батька»,— вирішила Го.

— Ну, якби це було кіно «Хрещений батько», то я б знайшов те, що ми шукаємо, і вибрався надвір зі стволами напоготові.

Таннер стояв у центрі батькової вітальні та смикав за краєчок своєї лаймової краватки. Ми з Го були вимащені пилом і брудом, але білий костюм Таннера якимось чином сяяв, наче перехопив на себе трохи стробоскопного гламуру Нью-Йорка. Таннер втупився у край шухляди, жуючи губу, смикаючи краватку, міркуючи. Він, мабуть, роками відточував такий вигляд: «Помовч, я міркую».

— Мені це не подобається,— нарешті озвався він.— У нас з'явилося чимало неконтрольованих проблем, і я не піду до копів, аж доки все не буде під контролем. Інстинкт підказує мені випередити події — доповісти про речі в повітці, доки нас через них не пов'язали. Але якщо ми не знаємо, що саме Емі заховала тут, і не знаємо, як налаштована Енді... Ніку, ти бодай здогадуєшся про думки Енді?

— Вона біситься,— знизав плечима я.

— Ну, це мене дуже, дуже непокоїть. Ми в надзвичайно непростій ситуації. Варто розповісти копам про повітку. Це відкриття має виходити від нас. Але я хочу пояснити тобі, що саме відбудеться, якщо ми так вчинимо. А станеться наступне: копи візьмуться за Го. Буде дві теорії. Перша: Го — твоя спільниця, вона допомагала ховати всі ті речі на своїй власності та, швидше за все, знає, що ти вбив Емі.

— Та ну, ти ж це несерйозно,— вирішив я.

— Ніку, нам ще пощастить, якщо вони приймуть цю версію,— мовив Таннер.— Бо копи можуть інтерпретувати це, як заманеться. Як тобі таке: Го поцупила твої персональні дані й повідкривала всі ті кредитки. Це вона придбала всю ту фігню. Емі про це дізналася, вибухнула сварка, Го вбила Емі.

— Тоді ми маємо їх випередити,— сказав я.— Розповімо їм про повітку та про підставу Емі.

— Думаю, це загалом погана ідея, тим паче якщо Енді не на нашому боці, бо нам доведеться розповісти про Енді.

— Навіщо?

— Бо коли ми підемо до копів з твоєю історією, що Емі все спланувала...

— Чому ти постійно повторюєш «твоя історія», наче це щось вигадане?

— Ха. Гарно підмітив. Якщо ми пояснимо копам, як Емі тебе підставляє, то доведеться пояснювати, навіщо вона це робить. Навіщо: бо вона дізналася, що ти маєш дуже гарненьку юну коханку.

— І ми справді маємо їм розповідати? — запитав я.

— Емі хоче повісити на тебе своє вбивство, бо вона що — знудилася?

Я закусив губи.

— Ми мусимо розкрити мотив Емі, а інакше це не спрацює. Але проблема в тому, що коли ми поставимо на їхньому порозі Енді, загорнену в подарунковий папір, а поліція не купиться на теорію підстави, то це прямий мотив убивства. Фінансові проблеми — є. Вагітна дружина — є. Дівчина — є. Це тріумвірат убивці. Ти сядеш. Жінки ставатимуть у чергу, щоб роздерти тебе нігтями,— він почав міряти кроками кімнату.— Але якщо ми нічого не зробимо й Енді сама до них піде...

— То як же нам бути? — спитав я.

— Ну, думаю, що копи просто піднімуть нас на кпини, якщо ми зараз отак раптово розповімо про наміри Емі. Це занадто непереконливо. Я тобі вірю, але це занадто непереконливо.

— Але ж підказки з полювання на скарби...— почав я.

— Ніку, навіть я не розумію цих підказок,— втрутилася Го.— Це все ваша з Емі внутрішня бейсбольна гра. Лише твої слова переконують, що підказки ведуть до... грішків. Ну, бо серйозно: вошиві джинси й кепка означають Ганнібал?

— Брунатна хатка приводить до батькового будинку, який насправді блакитний? — додав Таннер.

Я відчував, що Таннер має сумніви. Потрібно було показати йому справжню Емі. К брехні, мстивість, схильність зводити рахунки. Слід було заручитися підтримкою інших людей — у тому, що моя дружина була не Неймовірною Емі, а Мстивою Емі.

— Спробуймо знайти сьогодні Енді,— нарешті запропонував Таннер.

— А хіба не ризиковано чекати? — поцікавилася Го.

— Ризиковано,— кивнув Таннер.— Ми маємо діяти швидко. Якщо вигулькне ще хоч один доказ, поліція отримає ордер на обшук повітки, а якщо Енді піде до копів...

— Не піде,— мовив я.

— Вона вкусила тебе, Ніку.

— Вона туди не піде. Вона дуже ображена зараз, але... я просто не вірю, що Енді на таке здатна. Вона знає, що я не винен.

— Ніку, ти казав, що того ранку, коли зникла Емі, ви з Енді були разом десь із годину, так?

— Правильно. Десь від 10:30 і до 12:00.

— То де ти був між 7:30 і до 10:00? — запитав Таннер.— Ти казав, що вийшов з будинку десь о 7:30, правильно? Куди поїхав?

Я закусив щоку.

— Куди ти зник, Ніку, я мушу знати.

— Це не стосується справи.

— Ніку! — гаркнула Го.

— Я робив те, чим інколи займаюся зранку. Вдав, що їду геть, а потім заїхав до найбільш безлюдної частини нашого комплексу і... в одному з будинків там є незамкнений гараж.

— І? — тиснув Таннер.

— І я читав журнали.

— Перепрошую?

— Я перечитую числа журналу, в якому я колись працював.

Я й досі сумував за своїм журналом, тож ховав примірники, наче порно, і таємно їх перечитував, бо не хотів, щоб хтось мене жалів.

Я підвів погляд — і зрозумів, що Таннер з Го обоє мене дуже, дуже жаліють.

Повернувшись по обіді додому, побачив переповнену журналістами вулицю. Я не міг заїхати до власної під'їзної алеї і мусив припаркуватися перед будинком. Папараці налетіли, наче стерв'ятники, дзьобаючи й розмахуючи крилами, розлітаючись і знову збираючись у зграю.

— Ніку, ви знали про вагітність Емі? Ніку, у вас є алібі? Ніку, це ви вбили Емі?

Я таки пробрався у будинок і замкнувся. Обабіч дверей були вікна, тож я зібрав усю волю і швиденько затулив їх, а тим часом знадвору клацали спалахи камер, долинали запитання: «Ніку, це ви вбили Емі»? Коли штори запнуті, то це наче накрити покривалом канарку на ніч: усі звуки надворі затихли.

Я піднявся нагору і з насолодою прийняв душ. Заплющивши очі, дозволив воді змити бруд після відвідин батькового будинку. Коли я знову розплющив очі, то перше, що побачив, була рожева бритва Емі на мильниці. Вона здавалася зловісною, неприємною. Мантра справжнього мудака: «Я одружився з психопатичною сукою». Але в цьому випадку я відчув невеличкий бридкий укольчик задоволення, бо справді одружився зі справжньою ліцензованою психопатичною сукою. «Ніку, познайомся зі своєю дружиною — найвправнішою на світі трахальницею мізків». Виявляється, я не такий уже й козел, як думав. Козел — так, але не останній. Зрада була застереженням, підсвідомою реакцією на п'ять років неволі у божевільної. Ну звісно ж, після такого мене почнуть приваблювати прості доброзичливі місцеві дівчата. Отак людина, якій не вистачає заліза, жадає червоного м'яса.

Я саме витирався, коли подзвонили у двері. Визирнувши у відчинені двері ванної, я почув нову хвилю запитань від репортерів: «Мерібет, ви вірите своєму зятю? Ренде, як воно — дізнатися, що станете дідусем? Мерібет, як думаєте, це Нік убив вашу доньку?»

Батьки Емі стояли на порозі — похмурі, з дуже рівними спинами. Навколо крутилося з дюжину журналістів-папараці, але вони так галасували, що здавалося, наче їх удвічі більше. «Мерібет, ви вірите своєму зятю? Ренде, як воно — дізнатися, що станете дідусем?» Елліоти зайшли, белькочучи «Привіт» і не дивлячись у очі, а я гримнув дверима перед журналістами. Ренд поклав мені на плече руку, але прибрав її, глянувши на Мерібет.

— Пробачте, я був у душі.

З мого волосся крапала вода, намочуючи футболку на плечах. Волосся Мерібет було масне, а одяг пожмаканий. Вона глянула так, наче я божевільний.

— Таннер Болт? Ти це серйозно? — вибухнула вона.

— Про що ви?

— Я про те, Ніку, що ти і справді найняв Таннера Болта. Він захищає лише винуватих,— вона нахилилася ближче.— А що це у тебе на щоці?

— Кропив'янка. Через стрес,— я відвернувся.— Мерібет, про Таннера це неправда. Справді. Він — найкращий у своєму ділі. Він мені зараз потрібен. Поліція... вони підозрюють лише мене.

— Ну, дуже схоже на це,— мовила вона.— А це схоже на укус.

— Це кропив'янка.

Мерібет важко зітхнула, повернула до вітальні.

— То це сталося тут? — спитала вона. Її обличчя нагадувало м'ясисті брижі: мішки під очима, відвислі щоки, губи опущені донизу.

— Ми так думаємо. Але якась... суперечка, сутичка була й на кухні.

— Через кров,— Мерібет підійшла до оттоманки, перевірила її, підняла на кілька дюймів і відпустила.— Якби ж ти не прибрав тут усе. Ти зробив так, наче нічого не відбулося.

— Мерібет, йому ж тут жити,— нагадав Ренд.

— Я все одно не розумію, як... Ну, а якщо поліція знайшла не все? А якщо... ну, не знаю. Здається, наче вони здалися. Якщо так просто облишили будинок. Відкрили його для всіх.

— Я певен, вони все дослідили,— сказав Ренд і потис її руку.— Спитаймо, чи можемо ми поглянути на речі Емі, щоб ти могла обрати щось особливе, гаразд?

Він подивився на мене.

— Ніку! Нас утішить мати якусь її річ,— сказав Ренд і знову обернувся до дружини.— Той синій светр, який для неї зв'язала бабуся.

— Ренде, я не хочу той клятий синій светр!

Вона скинула його руку й почала ходити кімнатою, піднімаючи речі. Штовхнула ногою оттоманку.

— І це та оттоманка, Ніку? — запитала вона.— Та, яка, нам сказали, була перевернута, але не могла отак просто перекинутися?

— Це та оттоманка.

Мерібет пригальмувала, знову копнула оттоманку й помітила, що та навіть не зрушила з місця.

— Мерібет, я певен, що Нік просто виснажений,— Ренд глянув на мене з багатозначною посмішкою,— як і всі ми. Гадаю, ми маємо зробити те, по що сюди прийшли, і...

— Саме по це я сюди й прийшла, Ренде. Не по якийсь тупий светр Емі, щоб припасти до нього, наче мені три роки. Я хочу свою дочку. Я не хочу її речей. Її речі нічого для мене не означають. Хочу, щоб Нік розповів нам, що в біса відбувається, бо все починає викликати підозри. Я ніколи, ніколи... я ніколи в житті не почувалася так безглуздо,— вона розплакалася, витираючи сльози і явно сердячись через них.— Ми довірили тобі нашу донечку. Ми довіряли тобі, Ніку. Просто скажи нам правду!

Вона тицьнула в мене тремтячим вказівним пальцем.

— Це правда? Ти не хотів дитини? Ти більше не кохав Емі? Ти її скривдив?

Я хотів її ляснути. Мерібет з Рендом виростили Емі. Вона реально була продуктом їхньої праці. Вони її створили. Хотілося сказати: «Ваша дочка — монстр». Але я не міг, принаймні доки ми не розповімо всього поліції, тож промовчав, намагаючись продумати свою відповідь. Та здавалося, наче я відгороджуюся від них.

— Мерібет, я б ніколи...

— «Я б ніколи», «я б не міг» — це все, що я чую з твого бісового рота. А знаєш, я вже просто не можу навіть дивитися на тебе. Справді. З тобою щось не так. У тебе всередині чогось бракує, бо інакше як пояснити таку поведінку? Навіть якщо ти цілком невинний, я ніколи не пробачу цієї байдужості. Таке враження, наче ти поклав не туди парасольку! Після усіх самопожертв Емі, після всього, що вона зробила для тебе, вона отримую таку віддяку. Це... Ти... Я не вірю тобі, Ніку. Саме це й прийшла тобі сказати. Я тобі не вірю. Вже ні.

Вона залилася сльозами, відвернулася і кинулася до парадного входу, де її зафільмували збуджені оператори. Мерібет сіла в авто, і два репортери притиснулися до вікна, гатячи по ньому, намагаючись витягнути з неї бодай щось. У вітальні ми чули, як вони знову і знову повторюють її ім'я. «Мерібет... Мерібет...»

Ренд зостався, тримаючи руки в кишенях, намагаючись вирішити, яку грати роль. Таннерів голос відлунням грецького хору звучав у мене у вухах: «Нам необхідно зберегти підтримку батьків Емі».

Ренд розтулив рота, але я його випередив.

— Ренде, скажіть, що я можу зробити.

— Просто скажи це, Ніку.

— Сказати що?

— Я не хочу питати, а ти не хочеш відповідати. Я розумію, але мушу почути ці слова. Ти не вбивав нашої дочки.

Він розсміявся й просльозився водночас.

— Господи Боже, я не можу нормально думати,— мовив Ренд. Він розчервонівся, зарум'янився — ядерний опік.— Не можу збагнути, як це сталося. Не можу збагнути!

Він продовжував усміхатися. По щоці прокотилася сльоза і впала йому на комірець.

— Просто скажи це, Ніку.

— Ренде, я не вбивав Емі й ніяк її не кривдив...— (Він не зводив з мене погляду).— Ви мені вірите? Ну, що я не кривдив її фізично?

Ренд знову розреготався.

— А знаєш, що я збирався сказати? Я збирався сказати, що вже не знаю, чому вірити. А потім подумав, що це чиясь цитата. Це рядок з кіно, а не мої потенційні слова, і на секунду замислився: може, я теж потрапив на екран? А чи можу я не зніматися у цьому фільмі? Потім зрозумів, що не можу. Але якусь мить, буває, думаєш: «Скажу щось інше — і це все змінить». Але ж не змінить, правда?

Коротко кивнувши в стилі Джека Рассела, він розвернувся та приєднався до дружини.

Замість суму я відчув страх. Ще до того, як Елліоти від'їхали, я вже думав: «Ми негайно маємо піти до копів, негайно». Перш ніж Елліоти публічно почнуть обговорювати втрату довіри до мене. Я мусив довести, що моя дружина не та, за кого себе видає. Не Неймовірна Емі, а Мстива Емі. Пригадався Томмі О'Гара, який тричі телефонував на гарячу лінію, тип, якого Емі звинуватила у зґвалтуванні. Таннер дістав його біографію. Цей чоловік — не ірландський мачо, як здавалося з його імені, не пожежник і не коп. Він писав для сатиричного вебсайту в Брукліні, ще й доброго, а з фото автора на нас дивився худорлявий хлопчина в окулярах у темній оправі, з густою чорною шевелюрою, з непевною посмішкою і футболкою гурту під назвою «Бінгос».

Він підняв слухавку після першого гудка.

— Слухаю?

— Це Нік Данн. Ви телефонували з приводу моєї дружини. Емі Данн. Емі Елліот. Я б хотів поговорити з вами.

У відповідь була тиша, тож я налаштувався на таку розмову, як з Гіларі Генді.

— Передзвоніть мені за десять хвилин.

Я так і зробив. Фоном чулися звуки бару, я добре знав той гул: бурмотіння пияків, стукіт кубиків льоду, дивні спалахи галасу, коли відвідувачі замовляють напої чи вітають друзів. Раптом я засумував за власним баром.

— Добре, дякую,— сказав Томмі.— Мусив перебратися до бару. Це схоже на розмову, що вимагає скотчу.

Його голос все притихав і напружувався. Я уявив, як він зігнувся над своїм кухлем, прикриваючи рукою рота.

— Тож,— почав я.— Я отримав ваші повідомлення.

— Ясно. Вона ж ще не знайшлася, ні? Емі?

— Ні.

— А можна запитати, що, на вашу думку, сталося? — попросив він.— З Емі?

До біса все, хотілося випити. Я пішов на кухню — друге найкраще місце після мого бару, і налив собі чарчину. Останнім часом я намагався не налягати на випивку, але стало так добре: в роті — різкий присмак скотчу, а за вікном — палюче сонце.

— А чи можу запитати, чому ви телефонували? — відповів я.

— Я дивився новини,— пояснив він.— Тобі гайки.

— Правда. Я хотів поговорити, бо вирішив, що це... цікаво, що ти дзвонив. Зважаючи на звинувачення у зґвалтуванні.

— О, то ти про це знаєш,— здивувався він.

— Я знаю, що було звинувачення, але необов'язково вірю в твою провину. Хочу спочатку почути твою версію.

— Так.

Чути було, як він зробив ковток, допив свій напій, потрусив льодом.

— Одного вечора я побачив цю історію в новинах. Твою історію. Про Емі. Я лежав у ліжку, перед тим замовивши додому тайські страви. Просто відпочивав. А це було, наче грім серед ясного неба. Вона після стількох років,— він замовив у бармена ще випити.— Тож мій адвокат порадив мені нізащо не говорити з тобою, але... що я можу сказати? Я такий у біса добрий. Не міг залишити тебе на розжареній пательні. Господи, якби ж у барах і досі дозволяли палити! Ця розмова вимагає скотчу й цигарки.

— Розкажи мені,— сказав я. — Про звинувачення у побитті. І зґвалтуванні.

— Як я вже казав, чоловіче, я бачив новини, і ЗМІ поливають тебе лайном. Ну, бо ти влип. Я мав би про все це забути — не хочу повертати цю пані у своє життя. Навіть якщо побіжно. Але дідько. Якби ж хтось зробив тоді таку послугу мені!

— То зроби послугу мені,— мовив я.

— Перш за все, вона забрала заяву — ти про це знаєш, так?

— Я знаю. А ти був винен?

— Пішов ти. Звісно ж, я цього не робив. А ти винен?

— Ні.

— Добре,— Томмі знову замовив скотчу.— Хочу запитати: у вас був добрий шлюб? Емі була щаслива?

Я промовчав.

— Можеш не відповідати, я здогадуюся, що відповідь буде «ні». Емі не була щаслива. Хай які були на те причини. Навіть не розпитуватиму. Здогадуюсь, але не розпитуватиму. Але тобі слід знати одне: Емі полюбляє грати Бога, коли стає нещасною. Старозавітного Бога.

— Тобто?

— Вона призначає покарання,— пояснив Томмі.— Важке.

Він розреготався у слухавку.

— Ну, бо ти б мене бачив,— сказав він.— Я точно не схожий на ґвалтівника, на альфа-самця. А схожий я на пройдисвіта. Я і є пройдисвітом. У караоке люблю замовляти пісню «Сестра християнка», уявляєш. І заливаюся сльозами під час другої частини «Хрещеного батька-2».

Він розкашлявся після ще одного ковтка. Здається, прийшов час налаштувати його на потрібний лад.

— Через Фредо?

— Фредо, друже, так. Бідолашний Фредо.

— «Через мене просто переступили».

Зазвичай другою рідною мовою для чоловіків стає спортивний сленг. А це був еквівалент крутої передачі у футбольному матчі, тільки для фанатів кіно. Ми обоє знали цю цитату, і це скорочувало прелюдію — необхідність доводити свою крутість.

Він замовив ще.

— Це так у біса абсурдно.

— Розкажи.

— Ти ж не записуєш цього, правда? Ніхто ж не слухає? Бо я цього не хочу.

— Ніхто більше не чує. Ми тут в одному човні.

— Тож ми з Емі познайомилися на вечірці десь сім років тому, і вона була така класна! Дуже весела і дивна... класна. Ми просто одразу зійшлися, ну знаєш, а я зазвичай не знаходжу спільної мови з дівчатами, принаймні не з такими, як Емі. Тож я думаю... ну, спершу я подумав, що хтось вирішив мене розіграти. Але де ж тут підступ? Ми почали зустрічатися, і минуло кілька місяців — два, три, а потім я зрозумів, де підступ: вона — не та дівчина, якою здавалася спочатку. Вона може цитувати кумедні речі, але насправді цього не любить. Вона взагалі краще не буде сміятися. Та ще й не проти, щоб і я не сміявся, не був кумедним, а це якось дивно, бо це — моя робота, але для Емі то було марнування часу. Навіть не розумію, чому вона взагалі почала зі мною зустрічатися, бо добре було видно, що я цій дівчині не подобаюся. Це ж безглуздо.

Я кивнув, зробивши добрячий ковток скотчу.

— Так. Безглуздо.

— Тож я почав вигадувати відмовки, щоб рідше бачитись. Я, ідіот, не розривав стосунків, бо вона ж прегарна. Сподівався, все налагодиться. Але розумієш, я вигадував відмовки досить часто: затримали на роботі, маю здати статтю, друг приїхав у місто, захворіла мавпочка, будь-що. І я почав бачитися з іншою дівчиною, типу зустрічатися, але нічого серйозного. Принаймні я так думав. Але Емі дізналась. Як — я й досі не уявляю, може, вона стежила за квартирою. Але... чорт...

— Випий.

Ми обоє робимо ковток.

— Одного вечора Емі приходить до мене. Я зустрічався з тією дівчиною десь із місяць, а Емі отак приходить в гості. Вона така, як раніше. Принесла халявне відео з моїм улюбленим гумористом, його андерграундний виступ у Даремі, а ще мішок бургерів. Отож ми дивимося відео, вона перекинула свою ногу на мою, а потім підсунулася ближче і... пробач. Вона ж твоя дружина. Суть у чому: дівчина знала, як розвести. І ми...

— Зайнялися сексом.

— Добровільним сексом, так. Вона йде собі, все круто. Поцілунок на прощання біля дверей, ну і вся справа.

— А що потім?

— А за мить у двері тарабанять два копи: вони перевірили Емі на наявність ознак зґвалтування, а її «рани відповідають зґвалтуванню з застосуванням фізичної сили». У неї на зап'ястках сліди зв'язування, а після обшуку моєї квартири вони знайшли дві мотузки, прив'язані до спинки ліжка, ну, схожі на краватки. Вони сховані біля матраца, і ті мотузки, я цитую, «відповідають слідам зв'язування».

— Ти її зв'язував?

— Ні, секс навіть не був такий... такий, ну знаєш? Я був просто в шоці. Вона, мабуть, прив'язала їх туди, поки я виходив відлити абощо. Коротше, я був у серйозному лайні. Вигляд усе це мало кепський. А потім вона раптом забрала заяву. За кілька тижнів я отримав анонімну записку зі словами: «Може, наступного разу подумаєш двічі».

— І ти більше з нею не перетинався?

— Ніколи.

— І не пробував заявити на неї абощо?

— Ой, ні. Дідько, ні. Я просто радів, що вона зникла. Аж тут минулого тижня їм я свої тайські страви, сидячи на ліжку, й переглядаю новини. Про Емі. Про тебе. Ідеальна дружина, річниця, немає тіла, справжній каюк. Присягаюсь, я аж спітнів. Одразу подумав: «Це ж Емі, вона доросла до вбивства. Бісова мати». Серйозно, приятелю, закладаюся, хай що вона підготувала для тебе — це буде жорстоко. Ти маєш у біса боятися.

Емі Еллют-Данн Минуло вісім днів

Я намокла, катаючись на бамперних човнах; нам практично подарували час доларів на п'ять, бо розімлілі на сонці тінейджерки гортали модні журнали та смалили, забуваючи виганяти клієнтів з води. Тож ми десь із півгодини гралися у своїх човниках, схожих на газонокосарки, таранячи одне одно і влучно вивертаючись, а потім стало нудно, тож ми пішли.

Ми з Гретою і Джефом — чудернацька компанія у дивному місці. Грета з Джефом потоваришували буквально за один день, бо саме так тут і стається, в цьому місці, де немає чого робити. Мабуть, Грета вирішує, чи зробити Джефа одним зі своїх фатальних коханців. Джеф буде й не від того. Він її вподобав. Вона набагато вродливіша за мене, ну, принаймні зараз, у цьому місці. Дешево-вродлива. Вона одягнула верх від купальника та джинсові шорти, а футболку запхнула в задню кишеню на той раз, якщо захоче зайти до крамниці (де продаються футболки, дерев'яні фігурки, декоративне каміння) чи до ресторану (бургери, барбекю, іриски). Грета хоче, щоб ми сфоткалися у костюмах Старого Заходу, але цього не буде з інших причин, окрім небажання отримати вошей від якогось селюка.

Ми вирішуємо зупинитися на старезному полі для міні-гольфу. Штучна трава має вирви, а механічні алігатори та млини стоять нерухомо. Джеф перебирає на себе їхні функції: крутить млина, розтуляє і стуляє щелепи алігатору. Деякі лунки просто непридатні для гри, бо трава закрутилася, наче килим; фермерський будиночок з його звабливою ніркою завалився. Тож ми просто вештаємося поміж лунками. Ніхто навіть не веде рахунку.

Колишню Емі це б неймовірно дратувало — вся ця стихійність, безцільність. Але я вчуся пливти за течією, і виходить досить непогано. Навіть перевиконую план з биття байдиків. Я перетворилася на людину типу А, стала альфа-дівчиною серед клоунів, лідером банди дітлахів з розбитим серцем. Ми гасаємо цією самотньою долиною розваг, і кожен з нас страждає після зради коханих. Я помічаю, як Джеф (наставили роги, розлучений, непроста угода щодо опіки дітей) супить брови, коли ми оминаємо «Тестер кохання»: стисни металеву рукоятку і спостерігай, як температура підіймається від «просто інтрижка» до «споріднена душа». Дивне рівняння — сила тиску дорівнює справжньому коханню — нагадує бідолашну побиту Грету, яка частенько кладе пальця на синець на грудях, наче це кнопка, на яку можна тиснути.

— Твоя черга,— каже мені Грета. Вона витирає м'ячик об шорти: вже двічі діставала його з вигрібної ями.

Я готуюся, переминаюся раз чи двічі й заганяю яскраво-червоний м'ячик в отвір шпаківні. Він на секунду зникає, потім вигулькує з жолобу та в лунку. Зникає, з'являється. Відчуваю хвилю тривоги: все колись знову з'являється, навіть я. Хвилююся, бо, гадаю, мої плани зазнали змін.

Дотепер плани змінювалися лише двічі. Першою зміною була зброя. Я збиралася купити пістолет, а потім у день зникнення збиралася вистрілити у себе. В безпечне місце: в литку чи зап'ясток. Я збиралася залишити на місці «злочину» кулю з часточками моєї плоті та крові. Була боротьба! Емі застрелили! Але потім я збагнула, що це занадто круто навіть для мене. Це болітиме тижнями, а я не в захваті від болю (моя розпанахана рука болить уже не так, дякую, що спитали). Але все одно мені сподобалася ідея з пістолетом. Це може стати гарною сюжетною лінією. Не Застрелена Емі, а Налякана Емі. Тож я гарно вбралася і поїхала до торгівельного центру в день святого Валентина, щоб усі запам'ятали. Я так і не дістала, що хотіла, але це не дуже впливає на основний план.

Друга зміна — набагато серйозніша. Я вирішила не помирати.

Мені вистачить дисципліни накласти на себе руки, але не можу витерпіти несправедливість. Помирати — це нечесно. Я про справжню смерть. Не я нагрішила.

Але тепер виникла проблема фінансів. Це просто безглуздо, що з усіх проблем для мене такі важливі саме гроші. Та зараз я маю на рахунку лише 9 132 долари. Потрібно більше.

Сьогодні зранку я пішла до Дороті потеревенити і, як завжди, тримала хустинку, щоб не залишати відбитків. Я розповіла їй, що це бабусина, намагаюсь здаватися представницею давнього південного роду, чиї багатства з часом розтринькали: така собі Бланш Дюбуа — героїня п'єси Вільямса «Трамвай бажання». Зіпершись на конторку, я слухала, як жінка розповідає у найменших подробицях про розріджувач крові, на який забракло грошей (ця дамочка — просто енциклопедія недоступних фармацевтичних препаратів), а дослухавши, я сказала, щоб перевірити її реакцію: «Знаю, про що ви. Я навіть не знаю, де зможу дістати гроші на оренду свого котеджу вже за кілька тижнів».

Адміністраторка кліпнула на мене, потім у напрямку телевізора, де йшло шоу про людей, які багато верещали й ридали. Вона ж ставиться до мене, наче до онуки, тож, напевно, дозволила б залишатися тут, скільки треба: будиночки лише на половину заповнені, правильно?

— Ну, тоді тобі варто знайти роботу,— навіть не відводячи погляду від екрана, сказала Дороті. Там учасниця обрала неправильно і програла приз. Її біль підсилили звуковим ефектом «ву-у... а-а-ахх».

— А яку роботу? Яку тут можна знайти роботу?

— Прибирання, догляд за дітьми.

Тобто я мушу стати домогосподинею за гроші. Яка іронія: почути це від людини з мільйоном плакатів «Тримайся там!».

Направду навіть у нашому злиденному штаті Міссурі я ніколи не заощаджувала. Я, звісно, не могла просто піти та придбати нове авто, коли заманеться, але й ніколи не замислювалася про щоденні дрібнички: не вирізала купонів, не купувала соціальних харчів, не могла спросоння назвати ціну на молоко. Мої батьки не потурбувалися навчити мене цього, не підготували свою доньку до справжнього світу. От, наприклад, коли Грета поскаржилася, що в крамниці біля пристані з неї здерли аж п'ять доларів за галон молока, я аж скривилася, бо малолітній продавець завжди брав з мене десятку. І хоча я розуміла, що це якось забагато, мені не доходило, що миршавий прищавий підліток просто вигадав цю суму, щоб перевірити, чи я заплачу.

Тож я почала заощаджувати, але мій бюджет, якого, за розрахунками в інтернеті, мало вистачити на шість-дев'ять місяців, уже не сходився. Й у мене залишається не так багато часу.

Закінчивши гру в гольф (де я перемогла, звісно ж, перемогла, бо я подумки підраховувала всі очки), ми обідаємо гот-догами неподалік, і я ховаюся за рогом, щоб дістати грошенят з пояса, схованого під блузою, а коли озираюся, то бачу позаду Грету, яка зловила мене, перш ніж я встигла заховати все те добро.

— А ти, Торба Грошей, ніколи не чула про сумки? — підколює вона. Це постійна проблема: втікачу потрібно багато готівки, але нема де її зберігати. На щастя, Грета не розпитує далі, бо знає, що ми обидві — жертви. Ми сідаємо на незатінену металеву лавку і їмо гот-доги — білі булки з фосфатними циліндрами всередині та з гірчицею такою зеленою, що здається токсичною, і це, мабуть, найкраще, що я в житті їла, бо я перетворилася на Мертву Емі, тож тепер усе байдуже.

— Вгадай, що Джеф знайшов для мене у своєму котеджі? — каже Грета.— Ще одну книжку того чувака, який написав «Марсіанські хроніки».

— Рей Бредбуру,— згадує Джеф. Я подумки виправляю: Бредбері.

— О так. «Щось лихе до нас іде»,— розповідає Грета.— Вона цікава.

Дівчина цвірінькоче останню фразу, наче це єдина можлива реакція на книжку: вона або добра, або погана. Сподобалася або ні. Ніякого обговорення тексту, теми, нюансів, структури. Лише добра чи погана. Наче гот-дог.

— Я прочитав її, коли заселився сюди,— зізнається Джеф.— Вона цікава. Лячна.

Він помічає мій погляд і корчить морду гобліна з навіженими очима й висолопленим язиком. Він не в моєму стилі: щетина на обличчі, і він підозріло ловить рибу, але все-таки зовні він приємний. Привабливий. Його очі дуже теплі, не такі, як заморожені блакитні бурульки Ніка. Роздумую, чи сьогоднішня «я» захотіла б з ним переспати — приємний повільний секс, його тіло притискається до мого, його дихання у мене біля вуха, щетина лоскоче щоки. Не такий самотній секс, як з Ніком, який майже не торкається мене: стає позаду, зігнувшись правильною літерою «Г», а потім майже одразу вилазить з ліжка та йде в душ, залишивши мене пульсувати в його калюжці.

— Язика проковтнула? — сміється Джеф. Він ніколи не називає мене на ім'я, наче на підтвердження того, що ми обоє знаємо: воно несправжнє. Він каже: «ця леді», чи «гарненька», чи «ти». Цікаво, як би він називав мене у ліжку. Може, «ляля».

— Просто думаю.

— Ага,— посміхається він.

— Ти думала про чоловіка, я таке одразу бачу,— оповіщає Грета.

— Можливо.

— Я гадала, ми хоч деякий час триматимемося подалі від козлів,— нагадує вона.— Потурбуємося про наших курчат.

Учора після шоу Еллен Еббот я була занадто схвильована, щоб повертатися додому, тож ми випили разом упаковку пива й уявили наше відлюдницьке життя символічно-нормальних дівчат у лесбійській комуні Гретиної матері. Будемо вирощувати там курчат і розвішувати білизну на сонці. Прийматимемо ніжні платонічні залицяння від старших жінок з вузлуватими суглобами й поблажливим сміхом. Носитимемо бавовну й вельвет, а на ногах — сабо, й ніколи не хвилюватимемося за макіяж, чи зачіску, чи нігті, чи розмір грудей і стегон. Не доведеться вдавати співчутливу дружиноньку й вірну дівчину, яка обожнює всі вчинки свого коханого.

— Не всі хлопці такі вже й козли,— переконує Джеф. Грета у відповідь просто мугикає.

Ми повертаємося до своїх будиночків, не відчуваючи під собою ніг. Я почуваюсь як кулька з водою, залишена на сонці. Нічим не хочеться займатися — тільки сидіти під писклявим віконним кондиціонером, підставляючи шкіру холоду, й дивитися телевізор. Я знайшла канал повторів, де крутять лише старі серіали сімдесятих і вісімдесятих: «Квінсі», «Човен кохання», «Вісьмох достатньо», але спочатку подивлюся Еллен Еббот — моє нове улюблене шоу!

Нічого нового, нічого нового. Еллен не проти спекуляцій, повірте мені, вона брала інтерв'ю у різноманітних незнайомців, які присягаються, що вони — мої друзі, й розповідають про мене дуже приємні речі, навіть якщо насправді завжди недолюблювали мене. Посмертна любов.

Стукають у двері: я знаю, що це Грета і Джеф. Вимикаю телевізор, і от вони обоє на порозі, прийшли просто так.

— Чим займаєшся? — питає Джеф.

— Читаю,— брешу я.

Він ставить на мій стіл упаковку пива, Грета тримається позаду.

— Ой, а мені здалося, що працював телевізор.

У цих невеличких будиночках троє людей — це як ціла юрба. Якусь мить гості товчуться на порозі, викликаючи у мене нервозність. Чому вони блокують двері? Але потім вони заходять і блокують мою тумбочку біля ліжка. В тій тумбочці лежить мій пояс, напханий готівкою: там вісім тисяч доларів. Сотні п'ятдесяток і двадцяток. Пояс із грошима просто огидний, тілесного кольору, горбатий. Я просто не можу носити з собою всі гроші, тож залишаю у котеджі кілька заначок, та все одно беру з собою більшість готівки й настільки часто мацаю пояс, що перетворююся на дівчину з прокладкою на пляжі. Моя збочена сторона насолоджується, витрачаючи гроші, бо щоразу як я витягаю пачку двадцяток, то треба ховати вже менше грошей. І хвилюватися, що їх вкрадуть чи що я їх загублю, теж потрібно менше.

Джеф вмикає телевізор, і екран заповнює Еллен Еббот і Емі. Він киває, посміхається сам собі.

— Хочеш подивитися... Емі? — питає Грета.

Не можу зрозуміти, чи поставила вона кому: «Хочеш подивитися, Емі?» чи «Хочеш подивитися Емі?»

— Та ні. Джефе, а чому б тобі не збігати по гітару, і ми можемо посидіти на ґанку?

Джеф з Гретою переглядаються.

— Оу-у-у... але ж ти саме це дивилася, хіба ні? — каже Грета. Вона тицяє на екран, а там ми з Ніком на якомусь заході. Я в сукні, волосся зібране на потилиці під шиньйон, і я схожа на себе теперішню, з короткою стрижкою.

— Це нудно,— переконую я.

— Ох, а мені не нудно,— каже Грета і гепається на моє ліжко.

Дурна я була, що впустила цих двох. Як я могла подумати, що зможу їх контролювати, коли це дикуни, люди, звиклі шукати підхід, експлуатувати слабкості, завжди чогось хочуть, а я цього ще не навчилася. Прилипали. От знаєте, є люди, які тримають у дворі пум, а у вітальні — шимпанзе. То вони, мабуть, саме так почуваються, коли ті милі домашні тваринки потім роздирають їх на шматки.

— А знаєте, ви не проти... мені якось недобре. Мабуть, забагато сонця.

Вони, схоже, здивовані й трохи ображені, тож я думаю, чи не переборщила: ці двоє — безпечні, а в мене параноя. Хотілося б у це вірити.

— Звісно, звісно,— реагує Джеф. Вони човгають геть, Джеф дорогою забирає своє пиво. За хвилину я чую гарчання Еллен Еббот у будинку Грети. Викривальні запитання. «Чому так... Чому не так... Як я можу пояснити...»

А чому я взагалі з кимось потоваришувала? Чому я не трималася подалі від усіх? Як я зможу пояснити свої дії, якщо все розкриється?

Не можна, щоб усе розкрилося. Якби це сталося, то я б стала найненависнішою на світі жінкою. Замість вродливої, доброї, приреченої вагітної жертви самозакоханого зрадливого покидька я б перетворилася на злу суку, яка експлуатувала добрі серця всіх американців. Еллен Еббот присвячуватиме шоу за шоу лише мені. Розлючені глядачі телефонуватимуть, виливаючи свою лють: «Еллен, це ще один приклад, як розбещена багатенька дівчинка робить, що заманеться й коли заманеться, і не думає про почуття інших. Гадаю, вона мусить зникнути на все життя — у в'язниці»! Все буде саме так.

В інтернеті я читала суперечливі статті про покарання за фальсифікацію смерті чи за підставу власного чоловіка, але ставлення публіки буде брутальне. Неважливо, що я робитиму після цього: годуватиму сиріт, обійматимуся з лепраками,— по смерті мене пам'ятатимуть як «жінку, яка сфабрикувала власну смерть і підставила свого чоловіка, пригадуєш?».

Я не можу цього допустити.

Минає кілька годин, а я ще не сплю, мізкую в темряві, аж тут стукіт у двері: лагідний, як у Джефа. Я вагаюся, але відчиняю, готуючись вибачитися за попередню невихованість. Він смикає бороду, витріщаючись на килимок перед дверима, а потім підводить бурштиновий погляд.

— Дороті сказала, що ти шукаєш роботу,— починає він.

— Так. Мабуть. Шукаю.

— У мене сьогодні одна справа, плачу п'ятдесят баксів.

Емі Елліот-Данн не вийшла б з кімнати за п'ятдесят баксів, але Лідія і/або Ненсі потребує роботи. Я маю погодитися.

— П'ятдесят доларів за кілька годин,— знизує плечима він.— Для мене це нічого не змінює, просто вирішив запропонувати.

— А яка робота?

— Риболовля.

Я була певна, що у Джефа буде пікап, але він веде до блискучого «форда» — суперової автівки, яка пасує випускнику коледжу з великими планами і скромним бюджетом, а не дорослому чоловікові. У мене під сарафаном купальник, як було наказано. («Одягай не бікіні, а нормальний купальник, у якому справді зможеш плавати»,— проспівав Джеф; я ніколи не помічала його коло басейну, але він точно знав мої купальники, і це було водночас приємно й лячно).

Поки ми їдемо лісистими пагорбами, він не піднімає скло у вікнах, і курява вкриває моє коротке волосся. Це схоже на кліп співака кантрі: дівчина у сарафані вистромлюється з вікна, щоб уловити бриз літньої ночі у південному штаті. Навіть видно зорі. Джеф час до часу мугикає.

Він паркується трохи оддалік ресторану, що стоїть на палях над озерним плесом. Там готують барбекю і подають гігантські сувенірні кухлі з випивкою, що має жахливі назви: «Сік алігатора» й «Окуневий бліц». Я знаю це завдяки викинутим кухлям, які бовтаються біля берегів річки, тріснуті та з неоновим логотипом ресторану «Карлів сом». У «Карлового сома» є навислий над водою причал. Клієнти можуть набирати жмені котячого корму зі спеціальних контейнерів і кидати їх у роззявлені пащі сотень велетенських сомів унизу.

— Джефе, а що конкретно ми будемо робити?

— Ти їх ловиш сіткою, а я вбиваю,— він вилазить з авта, а я приєднуюся до нього біля багажника, наповненого кулерами.— Ми кладемо їх на лід і перепродуємо.

— Перепродуємо? Хто купує крадену рибу?

Джеф усміхається, наче лінивий кіт.

— У мене є своя клієнтура.

І тут я розумію, що він не Гризлі Адамс який грає на гітарі й обожнює мир і пластівці. Він — злодійкуватий селюк, який вірить, що набагато хитріший, ніж є насправді.

Він витягає сітку, коробку котячого корму і заляпане пластикове відро.

Я не маю наміру брати участь у цій незаконній рибній махінації, але інша «я» дуже зацікавлена. От скільки жінок може сказати, що вони брали участь у контрабанді риби? «Я» граю. Я почала грати від самої смерті. Усе, що мені не подобалося чи лякало, усі обмеження тепер просто зникли. «Я» можу робити практично все. Привид має таку свободу.

Ми спускаємося пагорбом, заходимо під причал ресторану і виходимо до доків, де на хвилях від моторки, яка пропливла неподалік, гойдаються човни, чути гучну музику — Джиммі Баффет.

Джеф передає мені сітку.

— Ми маємо діяти швидко. Ти стрибаєш у воду, заводиш сітку, ловиш рибу, а потім нахиляєш сітку до мене. Та це буде важко, риба бушуватиме, тож приготуйся. І не кричи.

— Я не кричатиму. Але не хочу заходити у воду. Я зможу робити це з причалу.

— Ну, ти принаймні маєш зняти сукню, бо вимастиш її.

— Та нічого.

Джеф здається роздратованим, бо він — бос, а я — працівниця і поки що не слухаюся вказівок, але потім скромно розвертається та знімає сорочку. Передає мені пачку котячого корму, не розвертаючись до мене повністю, наче соромиться. Я тримаю контейнер з вузьким отвором над водою, і одразу ж десь сотня блискучих вигнутих спинок підпливає ближче, нагадуючи змій: хвости люто ляскають по воді, а потім просто піді мною розтуляються роти, риба штовхається, щоб проковтнути якнайбільше корму,— наче дресировані, вони зводять свої голови до мене, чекаючи добавки.

Я кидаю сітку в середину зграї і сідаю на док, щоб утримати рівновагу і підняти нагору улов. Коли починаю тягнути, то в сітці виявляється десь півдюжини вусатих слизьких сомів. Усі вони несамовито намагаються повернутися у воду, між квадратиками нейлону розтуляються та стуляються широчезні губи. Від їхнього колективного смикання сітка стрибає вгору-вниз.

— Підіймай, підіймай, дівчино!

Я пхаю коліно під держак сітки і залишаю її у такому положенні. Джеф починає хапати рибу обіруч, на долонях — махрові рукавички для кращої хватки. Хапає рибу за хвіст, підкидає і б'є головою об дошки. Бризкає кров. Трохи луски летить мені на ноги, шматок м'яса застрягає у волоссі. Джеф вкидає рибу до відра і хапає наступну з відточеною легкістю.

Десь півгодини ми працюємо, лише буркочучи та хриплячи, набираємо чотири повні сітки, допоки руки в мене не стають гумовими, а на льоду вже бракує місця. Джеф бере порожнє відерце і наповнює його водою з озера, змиває купу риб'ячих нутрощів. Соми поглинають кишки своїх полеглих братів. Причал чистий. Джеф виливає ще одне відро води на наші закривавлені ноги.

— А навіщо трощити їм голови? — питаю я.

— Не можу дивитися на їхні страждання,— пояснює він.— Може, швиденько пірнеш у воду?

— Все гаразд,— кажу я.

— Не тому, що можеш вимастити моє авто, ні, ну ж бо, скупайся. На тобі більше лайна, ніж здається.

Ми біжимо до кам'янистого пляжу неподалік. Поки я заходжу у воду по щиколотки, Джеф із плюскотом летить велетенськими кроками і з широко розкинутими руками пірнає. Тільки-но він відпливає, подалі я знімаю пояс із грошима і загортаю його у сукню, залишаючи біля крайки води, поклавши згори з окуляри. Іду, поки тепла вода не доходить до стегон, живота, шиї, а потім набираю повітря і пірнаю.

Пливу далеко й швидко, залишаюся під водою більше, ніж слід, щоб нагадати собі, як почуватимуся, топлячись. Я знаю, що за потреби зможу це зробити. А коли виринаю, щоб ковтнути повітря повітря, бачу, як Джеф швидко гребе до берега, тож я маю перетворитися на дельфіна, щоб вибратися на каміння й дістатися своїх грошей раніше за нього.

Нік Данн Минуло вісім днів

Одразу ж після розмови з Томмі я зателефонував Гіларі Генді. Якщо «вбивство» Емі мною — це брехня і «зґвалтування» Емі цим Томмі О'Гарою теж брехня, то чому «переслідування» Гіларі Генді не може бути брехнею? Соціопат має десь гострити зуби, от як у аскетичних коридорах академії «Вікшир».

Коли вона відповідає, я випалюю:

— Це Нік Данн — чоловік Емі Елліот. Мені дуже треба поговорити з вами.

— Навіщо?

— Мені дуже, дуже потрібно більше інформації. Про вашу...

— Не кажіть «дружбу»,— у її голосі чути злостиву насмішку.

— Ні. Не казатиму. Просто хочу почути вашу історію. Я телефоную не тому, що вважаю, начебто ви якось... якось причетні до теперішньої ситуації з моєю дружиною. Але я б дуже хотів почути, що тоді сталося. Правду. Бо, гадаю, ви б могли пролити трохи світла на... модель поведінки Емі.

— Яку це модель?

— Коли щось дуже погане трапляється з людьми, які її засмучують.

Вона важко дихала в слухавку.

— Ще два дні тому я б з вами не спілкувалася,— почала вона.— Але тоді ми сиділи за келихом вина з друзями і дивилися телевізор. Там крутили новини про вагітність Емі. Вся моя компанія була така розлючена! Всі вас ненавиділи. А я подумала: я добре знаю, як воно — таке переживати. Бо вона ж не мертва, правда? Ну, вона ж і досі лише зникла? Тіла немає?

— Саме так.

— Я розповім вам. Про Емі. Про старші класи. І що тоді відбувалося. Почекайте хвильку.

На тому кінці лінії грали мультики — гумові голоси і гра на каліопі, а потім усе замовкло. Почулося дитяче ниття. «Шуруйте вниз. Вниз, будь ласка».

— Почалося це першого року старших класів. Я приїхала з Мемфісу. Всі решта були зі Східного Узбережжя, от присягаюся. Все було дивно, по-новому, ну знаєте, як це буває? Здавалося, наче всі дівчата «Вікшира» виросли в одній комуні: однакова мова, одяг, зачіски. І не те щоб я була вигнанкою, а просто... почувалася дуже невпевнено. Емі вже була Найкрутішою Дівчиною. От пам'ятаю, як уже першого дня всі її знали і говорили про неї. Це ж була «Неймовірна Емі». Ми всі читали в дитинстві ті книжки, плюс вона була дуже вродлива. Ну, вона була...

— Так. Я знаю.

— Справді. І вже незабаром вона почала виявляти до мене інтерес, щось типу взяла під своє крило. Полюбляла жартувати, що оскільки є Неймовірною Емі, то я — її подружка Сьюзі. Далі вона почала називати мене Сьюзі, а вже незабаром мене так називала і решта школи. Мене це тоді влаштовувало. Мабуть, тоді я була такою собі секретаркою: приносила Емі напої, коли її мучила спрага, прала білизну, коли їй потрібен був чистий одяг... Зачекайте.

Знову почулося шурхотіння її волосся біля слухавки. Мерібет привезла з собою всі родинні альбоми Елліотів на той раз, якщо нам потрібно буде більше фото. Вона показувала мені світлину Емі й Гіларі з голлівудськими посмішками. Я легко зміг уявити Гіларі з вершково-білявим волоссям, як у моєї дружини, що обрамляло трохи простіше лице з болотяно-зеленими очима.

— Джейсоне, я розмовляю — просто дай їм кілька льодяників, це не настільки важко, як здається... Пробачте. Наші діти не ходять до школи, а мій чоловік ніколи за ними не доглядає, тож тепер навіть не може допетрати, що робити хоч десять хвилин, поки я розмовляю по телефону. Пробачте. Тож... тож повернімося до нашої історії. Я була маленькою Сьюзі, й ми гралися в цю гру вже кілька місяців: серпень, вересень, жовтень. Усе було чудово. Це була тісна дружба, ми постійно були разом. А потім одразу відбулося кілька дивних речей, які напевне, їй не сподобалися.

— Що саме?

— На осінньому балу до нас приєдналися учні з братньої школи, і там був цей хлопець, який наступного дня зателефонував мені, а не Емі. Я певна, що він зробив це, бо побоювався Емі, але хай там як... за кілька днів публікують наші семестрові оцінки, і мої трішечки кращі. Ну, от мій середній бал був 4.1, а її 4.0. А незабаром одна з наших подруг запрошує мене на День подяки у свою родину. Мене, а не Емі. Знову я певна, що інші просто боялися підходити до Емі. Вона не була простою дівчинкою, всім постійно хотілося її вразити. Але я відчуваю, як наші стосунки починають змінюватися. Видно, що вона справді роздратована, хоч і не визнає цього.

Натомість вона починає пропонувати мені різні речі. Мені не зразу дійшло, але вона почала мене підставляти. Емі питає, чи може пофарбувати моє волосся у однаковий з нею відтінок, бо зараз воно ніяке, а буде набагато кращим з новим яскравим відтінком. І починає жалітися на своїх батьків. Ну, Емі й раніше це робила, але тепер просто не замовкає. Як ті люблять свою ідею, а не справжню дочку, тож вона каже, що хоче познущатися. Емі просить, щоб я почала дзвонити до них додому і казати її батькам, що стала новою Неймовірною Емі. Інколи на вихідних ми їздили потягом до Нью-Йорка, і вона просила мене постояти перед їхнім будинком. Одного разу я підбігла до її матері та сказала їй позбутися Емі, бо сама стану новою Емі чи якось так.

— І ви на таке погоджувалися?

— Це були просто тупі підліткові приколи. Ще до мобілок і кіберзнущання. Спосіб убити час. Ми веселилися так повсякчас, просто дуркували. Намагалися перевершити одна одну в дивакуватих ідеях.

— А потім що?

— Потім вона починає віддалятися. Стає холодною. І я думаю... думаю, що вже не подобаюсь Емі. Дівчата в школі починають якось дивно зиркати на мене. Мене викидають з кола еліти. Ну й добре. Але тоді мене викликають до директорки. Емі потрапила у жахливий інцидент: вивихнута щиколотка, зламана рука, тріснуті ребра. Емі впала з довгих сходів і стверджує, що її штовхнула я. Хвилинку... Повертайтеся на перший поверх. Йдіть. Вниз. На перший поверх. Йді-і-іть униз... Пробачте, я знову тут. Ніколи не заводьте дітей.

— Тож Емі сказала, що її штовхнули ви? — перепитав я.

— Ага, бо ж я навіже-е-ена. Одержима нею і спершу хотіла стати її Сьюзі, а потім цього було вже недосить. Я мала стати самою Емі. А у неї були всі ті докази, які я сама лишала останні кілька місяців. Її батьки, звісно ж, бачили, як я тиняюся біля їхнього будинку. Я чіплялася до її матері. Моє волосся було пофарбоване в білявий колір, а новий одяг збігався зі стилем Емі. Я придбала той одяг з її підказки, але не могла цього довести. Її друзі почали розповідати, що Емі вже цілий місяць боїться мене. І так далі. Я здавалася абсолютно божевільною. Без клепки. Її батьки дістали ордер на заборону наближатися до них. А я продовжувала присягатися у протилежному, але на той час уже почувалася настільки нещасною, що все одно хотіла забратися з тієї школи. Тож ми не протестували проти виключення. Тоді я просто хотіла забратися від Емі подалі. Ну, бо ця дівчина зламала собі ребра. Я перелякалася: п'ятнадцятирічна дівчина сама таке провернула! Надурила друзів, батьків, учителів.

— І все було лише через хлопця, оцінок і запрошення на День подяки?

— Десь за місяць після переїзду до Мемфісу я отримала листа. Він був не підписаний і друкований, але точно від Емі. Це був перелік усіх моїх образ щодо Емі. Якесь божевілля: «Двічі забула почекати на мене після англійської». «Двічі забула про мою алергію на полуниці».

— Господи.

— Але мені здається, що там не було справжньої причини.

— А що ж це тоді було?

— Думаю, Емі хотіла, щоб люди вважали її ідеальною. А коли ми стали подружками, я її розкусила. І вона не була ідеальною. Ви ж це знаєте? Вона була дуже розумна і чарівлива і все таке, але ще й обожнювала контролювати, драматизувати, мала параною і трохи прибріхувала. Мені було байдуже. А їй ні. Емі здихалася мене, бо я знала про ті недоліки. Тож цікаво, як було з вами?

— Зі мною?

— Друзі помічають більшість недоліків одне одного. Подружжя бачать усі до останнього. Якщо вона покарала подругу, з якою дружила лише кілька місяців, стрибнувши зі сходів, то що ж тоді може зробити з чоловіком, недолугим настільки, щоб одружитися з нею?

Я попрощався, коли дитина Гіларі підняла другу слухавку і почала співати колискову. І одразу ж зателефонував Таннеру й переказав розмову з Гіларі й Томмі.

— Тож ми отримали кілька історій, чудово,— мовив Таннер,— це справді буде проривом!

Він сказав це тоном, що вказував на протилежне.

— Ти вже говорив з Енді?

Цього мені ще не вдалося.

— Один з моїх працівників чекає на неї біля квартири,— повідомив він.— Непомітно.

— Я не знав про наявність цих працівників.

— От що нам насправді потрібно, то це знайти Емі,— проігнорував мене адвокат.— Важко уявити, що така жінка зможе довго переховуватися. Є якісь думки?

Я все уявляв її на шикарній готельній терасі біля океану, одягнену в білий м'який халат: сидить з келихом дуже доброго вина «Монраше» і стежить в інтернеті, на телебаченні й у таблоїдах за моєю погибеллю. А водночас насолоджується нескінченною увагою до Емі Елліот-Данн, насолоджується своїм тріумфом. Приходить на власний похорон. Цікаво, чи розуміла вона, що вкрала ідею в Марка Твена.

— Я уявляю її біля океану,— сказав я. Потім зупинив себе, усвідомивши, що перетворююсь на вуличну ворожку.— Ні. В мене немає ідей. Вона справді може бути будь-де. Не думаю, що ми побачимо її, якщо Емі цього сама не захоче.

— Ну, це навряд чи,— роздратовано пирхнув Таннер.— Тож спробуймо знайти Енді й дізнатися, на чиєму вона боці. У нас тут закінчується простір для маневру.

Прийшов обід, потім сіло сонце, а я знову сидів у своєму будинку наодинці з привидами. Я думав про всі брехні Емі: чи була і її вагітність вигаданою? Я підрахував. Ми з Емі спорадично займалися сексом, тож це було можливо. Але, з іншого боку, вона знала, що я порахую.

Правда чи брехня? Якщо це брехня, то її створили, щоб знищити мене.

Я завжди уявляв, що ми з Емі матимемо дітей. Це була одна з причин, чому я знав, що одружуся з нею, бо уявляв, як ми матимемо дітей. Навіть пам'ятаю, як уперше це уявив, десь за два місяці після початку стосунків. Я саме йшов зі своєї квартири на Кіпс-Беї до улюбленого скверу на березі річки Іст-Рівер. Шлях пролягав повз величезний квартал, наче з гри ЛЕГО: це була штаб-квартира ООН, на вітру маяли прапори численних країн. «Дитині б таке сподобалося»,— подумав я. Різноманітні кольори та складна гра пам'яті, щоб припасувати прапор до відповідної країни. Он де Фінляндія, а там — Нова Зеландія. Одноока посмішка Мавританії... А потім я зрозумів, що думаю не просто про якусь дитину, а про нашу дитину, мою з Емі. Наша дитина розтягнеться на підлозі зі старою енциклопедією, як робив я, але наш малий не буде сам-один, бо тато лежатиме поруч. Я допомагатиму йому вивчати вексилологію (це слово пасувало б не дослідженню прапорів, а дослідженню векселів), як мій батько ніколи не допомагав мені, бо я в нього викликав роздратування. Але з моєю дитиною такого не буде. Я уявляв, як Емі приєднується до нас на підлозі, лягає на живіт і, метляючи ногами в повітрі, показує на Палау, де жовте коло на синьому тлі розташоване на дрібку лівіше від центру, і саме це й буде її улюблений прапор.

Відтоді хлопчик засів у мене в голові (інколи то була дівчинка, але переважно хлопчик). Він був неминучий. Я мріяв про батьківство. Після місяців подружнього життя у мене стався дивний епізод: я стояв перед аптечкою, в зубах стирчала зубна нитка, і тут мені подумалося: «Вона ж хоче дітей, правда? Я маю запитати. Ну звісно ж, маю». Коли я таки порушив це питання — обтічно й непрямо, то Емі відповіла: «Ну звісно, звісно ж, колись я хочу народити». Але щоранку Емі все-таки ставала перед раковиною і ковтала свою пігулку. Цілі три роки вона щоранку це робила, а я ходив околяса й не міг вимовити ці слова: «Хочу, щоб ми народили маля».

Здавалося, що після нашого звільнення це стало можливим. Раптом у наших життях з'явилася свобода, й одного дня за сніданком Емі відірвалася від свого тосту й мовила: «Я припинила пити протизаплідні». Отак просто. Вона три місяці не пила пігулок, але нічого не сталося, а незабаром після нашого переїзду до Міссурі моя дружина вирішила звернутися до лікарів. Розпочинаючи новий проект, Емі не марнувала часу. «Ми скажемо їм, що намагаємося завагітніти вже рік»,— вирішила вона. Я безглуздо погодився. Тоді ми ледь одне-одного торкалися, але й досі продовжували думати, що дитина — це доречне доповнення родини. Безумовно.

«Ти ж розумієш, що теж маєш виконати свою частину процедури,— нагадала вона дорогою до Сент-Луїса.— Маєш здати сперму».

«Я знаю. Чому ти взагалі про це згадуєш?»

«Просто вирішила, що ти можеш виявитися занадто гордим. Занадто сором'язливим і гордим».

Я, мабуть, був жахливим коктейлем з обох цих рис, але в центрі репродукції слухняно зайшов до дивної кімнатки, призначеної для знущання над собою. Місцем, куди сотні чоловіків заходили лише з метою провернути хвостик, прочистити дуло, посмикати огірок, ганяти лисого, душити вужика, смикати вареника, ворушити моржа, білити з Томом і Геком.

Інколи я використовую гумор як спосіб самозахисту.

В кімнаті стояло вінілове крісло, телевізор і стіл з горою порно й коробкою серветок. Порно було з ранніх дев'яностих, ну, судячи з жіночих зачісок (о так: на голові й не тільки), та й сцени злягання були не надто жорсткі. (Ще одне добре есе: «Хто обирає порно у центрах репродукції?» Хто вирішує, що саме заведе чоловіків, але водночас не принизить усіх жінок за межами цієї кімнатки, тобто медичних сестер, і лікарів, і обнадієних дружин з порушеними гормонами?)

Я навідувався до цієї кімнати аж тричі. Лікарі вважали, що слід мати побільше матеріалу, а Емі тим часом нічого не робила. Вона мала почати пити ліки, але не робила цього і навіть не починала. Це вона буде вагітна й надасть своє тіло дитині, тож я відклав розмову про пігулки на кілька місяців. Натомість просто зазирав у баночку з ліками, щоб знати, чи їхня кількість зменшується. Й от одного зимового вечора після кількох пляшок пива я побрів сходами на другий поверх нашого будинку, скинув свій засніжений одяг і вмостився біля Емі в ліжку, притулився обличчям до її плечей, вдихаючи аромат, гріючи кінчик свого носа на її шкірі. Й прошепотів ті слова: «Ну ж бо, Емі, заведімо малюка»,— а вона сказала «ні». Я очікував нервозності, обережності, занепокоєння: «Ніку, а чи можу я стати доброю мамою?» — але вона просто відрізала холодне «ні». Це було «ні» без жодної лазівки. Нічого драматичного — просто дрібниця, яка її більше не цікавила. «Бо я усвідомила, що одна робитиму всю важку роботу,— сказала вона.— Всі підгузки, і походи до лікарів, і виховання, а ти просто залітатимеш і будеш Веселим Татком. Я старатимуся виростити їх гарними людьми, а ти все псуватимеш, і вони все одно обожнюватимуть тебе й ненавидітимуть мене».

Я сказав Емі, що це не так, але вона не повірила. Сказав їй, що не просто хочу дитину, а потребую. Я просто мусив знати, що здатен беззастережно любити когось і зможу зробити так, щоб маленька істота завжди почувалася бажаною і потрібною. Мусив знати, що можу бути не таким батьком, як мій власний. І що зможу виростити не схожого на мене хлопчика.

Я благав її. Емі залишалася незворушною.

За рік я отримав електронне повідомлення. Клініка утилізує мою сперму, якщо ми не дамося чути. Я залишив роздруківку цього листа на обідньому столі як неприхований докір. За три дні я помітив його у смітті. Це було наше останнє спілкування з цього приводу.

На той час я вже кілька місяців зустрічався з Енді, тож не мав права засмучуватися. Але це не перекреслило моїх мрій про нашого хлопчика, нашого з Емі. Я до нього прив'язався. Суть у тому, що у нас з Емі могла народитися чудова дитина.

Маріонетки спостерігали за мною стривоженими чорними очима. Визирнувши з вікна, я побачив, що телевізійні фургони зачинилися на ніч, тож вийшов на тепле повітря. Час розім'яти ноги. Може, за мною плівся одинокий таблоїдний писака. Якщо так, мені було байдуже. Я пройшовся нашим комплексом, потім сорок п'ять хвилин тинявся по Рівер-роуд, а далі вийшов на трасу, що проходила якраз посеред Карфагена. Тридцять хвилин у гаморі й задусі — повз автосалон з вантажівками, що були виставлені, наче десерти, повз рядок фаст-фудів, і крамниць алкоголю, і міні-маркетів, і заправок — аж доки я не досягнув центру. За увесь час прогулянки я не зустрів ані душі, лише безликі плями в рухомих автах.

Йшло до півночі. Я проминув «Бар»; була спокуса зайти, але натовп усередині відбив бажання. Там могло сидіти принаймні кілька репортерів — я на їхньому місці сидів би. Але дуже хотілося піти до бару. Я хотів бути серед людей, веселитися, випускати пару. Я йшов ще зо п'ятнадцять хвилин до іншого краю середмістя, до моднішого, галасливішого, молодшого бару, де в суботу ввечері туалети завжди були залиті блювотинням. Цей бар пасував для компанії Енді, а можливо, й вона там буде. Непогано було б її там зустріти. Ну, бодай з іншого кінця зали оцінити її настрій. А якщо її там не буде, то бодай замовлю собі клятого алкоголю.

Я пройшов у глибину бару — Енді немає, Енді немає. Моє обличчя частково затуляла бейсболка. Навіть попри це, мене помітило принаймні кілька людей: раптово оберталися голови, очі розширювалися від упізнання: «Це ж він! Правильно?»

Середина липня. От цікаво, чи стану я до жовтня таким чудовиськом для всіх, щоб який-небудь учень на Геловін вдягнувся під мене: білява кучма і примірник «Неймовірної Емі» під пахвою. Го розповіла, що отримала вже з півдюжини дзвінків з пропозиціями придбати офіційну футболку «Бару». (Хвала Господу, ми її не мали).

Я знайшов собі місце й замовив скотч у бармена; ми були ровесники, й він витріщався на мене занадто довго, вирішуючи, чи обслуговувати. Зрештою знехотя поставив переді мною невеличку склянку, аж роздуваючи ніздрі. Коли я дістав гаманець, він перелякано підніс долоню.

— Я не хочу ваших грошей, чоловіче. Взагалі.

Я все одно залишив готівку. Придурок.

Коли ж спробував замовити більше, він зиркнув, похитав головою і нахилився до жінки, з якою теревенив перед тим. За кілька секунд вона непомітно глянула на мене, вдаючи, що потягується. Кутики її рота опустилися, і жінка кивнула. «Це він, Нік Данн». Бармен так і не повернувся.

Не можна загорлати, не можна застосовувати силу: «Агов, сволото, може, ти наллєш мені чи як?» Не можна виявитися гівнюком, як усі вважають. Просто слід сидіти і терпіти. Але я не йшов. Я сидів з порожньою склянкою і вдавав, що поринув у важкі думки. Перевірив свій одноразовий телефон, бо, може, телефонувала Енді. Ні. Потім дістав свій справжній телефон і почав грати у «Солітер», удаючи, що це дуже цікаво. Власна дружина зробила зі мною таке — перетворила на чоловіка, який не може випити у рідному місті. Боже, я ненавидів її.

— Тут був скотч?

Переді мною стояла дівчина віком десь як Енді. Азіатка: чорне волосся по плечі, мила працівниця офісу.

— Прошу?

— Що ви п'єте? Скотч?

— Так. Трохи складно дістати...

Вона подалася на інший кінець бару і з'явилася у полі зору бармена з широчезною посмішкою «допоможи мені». Ця дівчина звикла привертати до себе увагу. Потім знову повернулася, але зі скотчем справжнього чоловічого розміру.

— Це вам,— запропонувала вона, а я погодився.— Будьмо.

Вона тримала власний прозорий шиплячий напій. Ми цокнулися.

— Можна сісти поруч?

— Узагалі-то я тут ненадовго...— я роззирнувся переконатися, що ніхто не тицяє в нас камерою свого телефону.

— Та нічого,— спокійно посміхнулася дівчина.— Я можу вдати, що не впізнала Ніка Данна, але я не збираюся вас ображати. Я, до речі, якраз уболіваю за вас. Всі просто ополчилися проти.

— Спасибі. Це... е-е-е... дивні часи.

— Я серйозно. А знаєте, що в судових засіданнях буває «ефект криміналіста»? Ну от, усі присяжні надивилися стільки серіалів про криміналістів, що аж вірять, наче ця наука може довести будь-що.

— Так.

— Ну, гадаю, існує ще й ефект «лихого чоловіка». Люди дивляться забагато детективних шоу, де чоловік завжди, завжди є вбивцею, тож усі автоматично вважають чоловіка поганцем.

— Саме це й відбувається,— сказав я.— Так і є. І Еллен Еббот...

— До біса Еллен Еббот,— вирішила моя нова подруга.— Вона — це ходяче жіноче балакуче чоловіконенависницьке перекручення правосуддя.

Вона знову підняла свій келих.

— Як вас звати? — поцікавивсь я.

— Ще скотчу?

— Це розкішне ім'я.

Як виявилося, її звали Ребека. У неї була добра кредитка і великий шлунок. («Ще? Ще? Ще?») Вона була з Маскатина в штаті Айова (ще одне місто на річці Міссісіпі), та після коледжу переїхала до Нью-Йорка, щоб стати журналісткою (теж як і я). Дівчина працювала асистентом редактора у трьох різних журналах: весільному, для працюючих мам, для підлітків. Усі вони за останні кілька років прогоріли, тож тепер вона працювала у кримінальному блозі під назвою «Хто це зробив». Зараз Ребека (хи-хи) приїхала у місто, щоб спробувати взяти у мене інтерв'ю. Дідько, я просто не міг не закохатися в її спрагле юне нахабство: «Лише завезіть мене до Карфагена. Центральні ЗМІ його не виманили, але я певна, що зможу!»

— Я чекала біля вашого будинку з рештою світу, а потім у поліцейському відділку, а потім вирішила перехопити чарчину. Й ось приходжу я сюди. Просто ідеальний збіг. Занадто дивно, так? — мовила вона. У дівчини були невеличкі золоті сережки-кільця, і вона постійно з ними гралася, заховавши волосся за вухами.

— Мені вже час,— сказав я. Мої слова злипалися, я починав заговорюватися.

— Ви так і не розповіли, чому прийшли сюди,— нагадала Ребека.— Маю сказати — потрібно чимало сміливості, щоб вийти на вулицю без друга й без підтримки. Закладаюся: на вас багато хто дивиться скоса.

Я знизав плечима: та нічого.

— Люди осуджують вас, навіть не знаючи. От як з тим фото в парку. Ви ж, напевно, схожі на мене: вас учили бути ввічливим. Але ніхто не хоче справжньої історії. Всі хочуть просто... підловити. Ну, розумієте?

— Я просто втомився, що люди судять про мене відповідно до певного шаблону.

Вона звела брови; її сережки зателіпалися.

Я уявив, як Емі сидить у своєму таємному контрольному центрі, хай де він у біса розташований, оцінює мене з усіх боків, навіть здалеку вирішує, що я не дотягую до її рівня. А чи може вона побачити щось таке, щоб вирішити припинити це божевілля?

— Хочу сказати, що люди гадають, наче в нас був проблемний шлюб, але насправді якраз перед зникненням вона підготувала для мене полювання на скарби,— провадив я.

Емі хоче одне з двох: щоб я засвоїв свій урок і викрив свою паскудну природу або щоб я засвоїв свій урок і кохав свою дружину так, як вона на те заслуговує, та став добрим, слухняним, покараним безхребетним хлопчиком.

— Це чудове полювання на скарби,— посміхнувсь я. Ребека похитала головою, трішки насупившись.— Моя дружина завжди готувала полювання на скарби перед нашими річницями. Одна підказка веде до особливого місця, де я знаходжу наступну і так далі. Емі...

Я спробував наповнити свої очі сльозами, але натомість довелося просто їх потерти. Годинник на стіні показував 00:37.

— Перш ніж пропала, вона встигла заховати всі підказки. Для цієї річниці.

— Перш ніж зникла просто на вашу річницю.

— І саме це тримало мене на ногах. Дозволило почуватися ближчим до неї.

Ребека дістала свою розкладну камеру.

— Дозвольте взяти у вас інтерв'ю на камеру.

— Невдала ідея.

— Я надам цьому контексту,— переконувала вона.— Це саме те, що вам потрібно, Ніку, присягаюся. Контекст. Це справді потрібно. Ну ж бо, лише кілька слів.

Я похитав головою.

— Занадто небезпечно.

— Просто повторіть те, що казали перед цим. Я серйозно, Ніку. Я — антипод Еллен Еббот. Анти-Еллен-Еббот. Я потрібна у вашому житті.

Вона виставила камеру, і на мене витріщився манюсінький червоний вогник.

— Я не жартую, вимкніть її.

— Виручіть дівчину. Якщо я візьму інтерв'ю у Ніка Данна, моя кар'єра вже прописана. Ви наробили добра на рік уперед. Про-о-ошу? Ніякої шкоди, Ніку, одна хвилинка. Лише одна хвилина. Присягаюсь, я лише перетворю вас на доброго персонажа.

Вона показала на найближчу будку, де ми заховаємося від роззяв. Я кивнув, і ми перейшли туди, а червоний вогник увесь цей час фокусувався на мені.

— Що ви хочете знати? — запитав я.

— Розкажіть мені про полювання на скарби. Це здається романтичним. Вигадливо, круто, романтично.

«Почни контролювати хід історії, Ніку». Заради Публіки (з великої літери) і заради Дружини (з великої літери). «Зараз,— подумав я,— я — чоловік, який кохає свою дружину і знайде її. Я — гарний чоловік, який кохає свою дружину. За мене варто вболівати. Я не ідеальний чоловік, але моя дружина відтепер є і буде дуже, дуже слухняною».

Це мало бути простіше за вдаваний смуток. Як я вже згадував, я здатен жити й функціонувати під сонцем. Але все одно я відчув, як стиснулося горло.

— Моя дружина, так сталося, є найкрутішою дівчиною на світі. Як багато чоловіків можуть таке сказати? Я одружився з найкрутішою жінкою на світі.

«Ти бісова сука, ти бісова сука, ти бісова сука, ти бісова сука. Повертайся додому, щоб я міг тебе замочити».

Емі Елліот-Данн Минуло дев'ять днів

Якоїсь миті я відчула нервозність. Щось було не так. «Мене не можуть тут знайти»,— саме з такими думками я й прокинулася. Це був наче словесний вибух, наче спалах у мозку. Розслідування плине занадто повільно, а мої кошти — навпаки. Жадібні антени Джефа та Грети постійно ловлять сигнал. І я просмерділася запахом риби.

Та Джефова гонка до берега й мого поясу з грошима була занадто підозрілою. А як Грета постійно виступає проти Еллен Еббот! Мене це непокоїть. Чи, може, це просто параноя? Я перетворююся на Щоденникову Емі: «Чи не збирається чоловік мене вбити, чи це просто моя уява?!» Це вперше справді я її жалію.

Я зроблю два дзвінки на гарячу лінію Емі Данн і поспілкуюся з різними людьми й надам їм різну інформацію. Важко передбачити, як швидко вони повідомлять копам. Волонтери здаються абсолютно незацікавленими. До бібліотеки я їду в кепському гуморі. Варто спакуватися й поїхати в інше місце. Вичистити свій котедж відбілювачем, стерти відбитки пальців з усіх поверхонь, пропилососити. Видалити Емі (і Лідію, і Ненсі) та звалити. Якщо поїду, то буду в безпеці. Навіть якщо Грета з Джефом підозрюють, хто я така, поки не зловлять з доказами, все буде гаразд. Емі Елліот-Данн — наче та снігова людина: жадана вигадка фольклору, а вони — двоє злодюг з Озарку, чию мутну історію швиденько відкинуть. Сьогодні ж поїду. Саме так я вирішую, заходячи у прохолодну і майже порожню бібліотеку. Там стоять три незайняті комп'ютери, і я заходжу в інтернет, щоб дізнатися новини про Ніка.

З часу варти зі свічками новини про Ніка просто повторювали: однакові факти подавали по колу знову і знову, гучніше й гучніше, але жодної нової інформації. Та сьогодні щось змінилося. Я вводжу ім'я Ніка в пошукову систему — і блоги просто вибухають, бо мій чоловік нализався й дав божевільне інтерв'ю у барі, до того ж якійсь випадковій дівчині з розкладною камерою. Господи, цей ідіот ніколи не навчиться.

«Відеозізнання Ніка Данна!!!»

«Нік Данн, п'яні заяви!!!»

Серце калатає так швидко, що аж язичок пульсує. Мій чоловік знову облажався.

Відео завантажується, й ось він — Нік. У нього сонні очі, як буває, коли він вип'є, важкі повіки і крива посмішка. Він говорить про мене і нарешті схожий на людину. Він здається щасливим.

— Моя дружина, так сталося, є найкрутішою дівчиною на світі,— каже він.— Як багато чоловіків можуть таке сказати? Я одружився з найкрутішою жінкою на світі.

В животі починає тріпотіти. Цього я не чекала. Майже посміхаюся.

— А що ж у ній такого крутого? — питає журналістка за кадром. У неї високий і бадьорий голос дівчини з команди підтримки.

Нік заглиблюється в опис полювання на скарби: як це стало нашою традицією, як я завжди пам'ятала наші відпадні жарти, зрозумілі тільки нам, а тепер це все, що залишилося на згадку про мене, тож він має довести полювання на скарби до кінця. Це його місія.

— Я дійшов до кінця сьогодні зранку,— зізнається він. Голос у нього хрипкий. Нік намагається перекричати натовп. Прийшовши додому, він промиє горло солоною водою, як завжди вчила мамочка. Якби я була з ним, то Нік попросив би розігріти воду і додати солі, бо в нього ніколи не виходить правильно розрахувати розчин.— Завдяки цьому я... багато чого зрозумів. Вона єдина на світі здатна мене здивувати, розумієте? Я завжди знаю, що скаже решта людей, бо всі кажуть те саме. Ми всі дивимося однакові шоу, читаємо схожі книжки — все одне й те саме по колу. Та Емі — це ідеальна істота. Вона має наді мною владу.

— Ніку, де, на вашу думку, вона може зараз бути?

Мій чоловік опускає погляд на свою обручку і двічі її прокручує.

— Усе гаразд, Ніку?

— Чесно? Ні. Я цілковито підвів свою дружину. Я так помилявся! Лише сподіваюся, що ще не пізно. Для мене. Для нас.

— Ви вже дійшли емоційної межі.

Він дивиться у камеру.

— Хочу свою дружину. Хочу, щоб вона була тут,— видихає він.— У мене погано виходить демонструвати емоції. Я це знаю. Але я її кохаю. Хочу, щоб з нею все було гаразд. З Емі все має бути гаразд. Мені потрібно так багато надолужити!

— А що саме?

Він сміється гірким сміхом, який навіть зараз мене приваблює. За кращих часів я називала це сміхом ведучого ток-шоу. Швидкий погляд униз, недбале потирання куточка рота пальцем, смішок з придихом, як у зірки кіно перед тим, як розповісти забійну історію.

— А що саме — не ваша справа,— посміхається він.— Просто потрібно багато чого надолужити. Я був не тим чоловіком, яким міг би бути. У нас було кілька важчих років і я... я налажав. Я більше не докладав зусиль. Я мільйон разів чув цю фразу: «Ми більше не докладали зусиль». Всі знають, що це означає кінець шлюбу,— це неписана істина. Але сам я і справді більше не докладав зусиль. Це був я. Я був не тим чоловіком, яким міг би бути.

Нікові повіки вже важчають, його мова настільки нерозбірлива, що вже й гугнявити почав. Він вже не просто захмелілий, а за келих до п'яного. Навіть щічки порожевіли. У мене аж пучки пальців розігрілися, пригадуючи тепло його шкіри після кількох коктейлів.

— То як ви збираєтеся виправитися?

Камера мить хилитається: дівчина бере напій.

— Як я виправлюся... Спочатку знайду її та поверну додому. Навіть не сумнівайтеся. Потім? Я дам їй усе, що потрібно. Відтепер усе так і буде. Бо я завершив полювання на скарби й опинився навколішках. Скорений. Я ніколи не розумів свою дружину так, як зараз. Я ніколи не був настільки переконаний у своїх діях.

— Якби ви могли поговорити зараз з Емі, то що сказали б?

— Я кохаю тебе. Я знайду тебе. Я обов'язково...

Було видно, що він от-от видасть рядок Денієла Дей-Льюїса у фільмі «Останній з Могікан»: «Тільки живи... я обов'язково тебе знайду». Він не може встояти, щоб не перекреслити щирість швидким рядком кіношного діалогу. Я відчуваю, як він балансує на межі. Таки утримується.

— Емі, я кохатиму тебе вічно.

Як щиросердно! Як не схоже на мого чоловіка.

Від ранкової кави мене відділяють троє жирнючих людей на мотоскутерах. Їхні дупи звисають з сидінь їхніх транспортних засобів, але все одно їм потрібно замовити ще по одному яєчному «МакМафіну». Переді мною реально припаркувалися троє людей всередині будівлі «Макдональдзу».

Байдуже. Я на диво бадьора попри зміни у плані. Відео вже розповзається мережею, і реакція навдивовижу позитивна. Стримано-оптимістична: «Може, цей тип таки не вбивав свою дружину». Саме так, слово в слово, найпоширеніший рефрен. Бо коли Нік опускає свої захисні мури й виявляє хоч трохи емоцій, вони всі ясно читаються у нього на обличчі. Ніхто, подивившись це відео, не повірить, що це вистава. Це не був аматорський театр, коли говорять, удавано ковтаючи біль. Чоловік мене кохає. Чи принаймні кохав учора ввечері. Поки я планувала його погибель у своїй злиденній невеличкій хатині, що смердить запліснявілим рушником, він мене кохав.

Цього, звісно ж, недосить. Мені це цілком ясно. План змінювати не можна. Але це мене трохи зупиняє. Мій чоловік закінчив полювання на скарби і кохає мене. А ще він у глибокому стресі: присягаюся, що на щоці в нього вискочила кропив'янка.

Під'їхавши до свого котеджу, бачу, що в двері стукає Дороті. Її волосся аж змокло від спеки й зачесане назад, наче у багатіїв з Волл-стріт, які косять під гіпстерів. Вона має звичку протирати верхню губу, а потім злизувати піт з пальців, тож розвертаючись до мене, тримає вказівний палець у роті, як той маслянистий качан кукурудзи.

— А ось і вона,— каже жінка.— Прогульниця.

Я прострочила свій платіж за котедж. На два дні. Ледве стримую сміх: я запізнююся з орендою.

— Пробачте, Дороті. Я принесу гроші за десять хвилин.

— Я зачекаю, якщо ти не проти.

— Я не певна, що можу зостатися. Може, доведеться поїхати звідси.

— Тоді все одно потрібно платити за два дні. Вісімдесят доларів, будь ласка.

Я застрибую до свого котеджу, знімаю пояс із грошима. Сьогодні вранці я вже перерахувала гроші на ліжку, досить довгенько розкладала все купюру по купюрі: дражливий економічний стриптиз. І раптово виявилося, що в мене якимось чином залишилося лише 8 849 доларів. Жити — це дорого.

Відчинивши двері, щоб віддати Дороті гроші (залишилося 8 769 доларів), бачу, що Грета з Джефом тусуються на її ґанку, спостерігаючи за передачею готівки. Джеф уже не грає на гітарі, Грета не палить. Вони, здається, стоять на її ґанку, просто щоб краще мене роздивитися. Вони обоє мені махають, типу «привіт, люба», і я ніяково відповідаю. Зачиняю двері й починаю пакуватися.

Дивно, як мало в мене є у цьому світі, коли звикла мати так багато. У мене немає віничка чи супової миски. У мене є простирадла й рушники, але немає пристойної ковдри. Немає навіть ножиць, щоб чикрижити волосся. Не стримую усмішки: Нік теж не мав ножиць після переїзду до мене. Ні ножиць, ні праски, ні степлера, а я пам'ятаю, як спитала, чи можна вважати себе цивілізованою людиною без ножиць, а він сказав: звісно ж, ніякий він не цивілізований. Далі підняв мене на руки та жбурнув на ліжко, упав згори, а я реготала, бо ще й досі була Крутою Дівкою. Я реготала замість замислитися про значення цих слів.

Жінка ніколи не повинна виходити за чоловіка, який не має пристойних ножиць. Така моя порада. Це призводить до поганих наслідків.

Складаю і пакую свій одяг до манюсінького рюкзачка. Це ті самі речі, які я придбала й поклала в авто для втечі ще місяць тому, щоб не брати нічого з дому. Додаю туди свою подорожню зубну щітку, календар, гребінець, лосьйон, снодійне, придбане, коли ще збиралася наглитатися його та втопитися. Мої дешеві купальники. Увесь процес займає небагато часу.

Натягую латексні рукавички та все протираю. Відкручую зливи, щоб дістати залишки волосся. Не думаю, що Грета з Джефом насправді знають, хто я, але якщо це так, то не хочу залишати жодних доказів, а тим часом я продовжую казати собі: «Це тобі за те, що вирішила розслабитися, що не думала постійно. Ти заслуговуєш на те, щоб пійматися, якщо поводиться так необачно; а що як ти залишила волосся у центральному офісі — що тоді? А що як зосталися відбитки в Джефовому авті чи Гретиній кухні — що тоді? Чому ти взагалі вирішила, що можеш поводитися, як людина, яку нічого не хвилює?» Уявляю, як поліція обшукує котеджі, нічого не знаходячи, а потім, як у кіно, з'являється збільшене зображення однієї одинокої мишачої волосинки на бетонній підлозі басейну, яка стає причиною мого кінця.

Потім думки линуть в інший бік: «Звісно ж, ніхто тут тебе не шукатиме». Поліція матиме лише заяви кількох злодюг, начебто вони бачили справжню Емі Елліот-Данн у дешевому розбитому котеджному комплексі у чорта на болоті. Маленькі люди просто хочуть здаватися важливими, саме так у поліції і вирішать.

Чується напористий стукіт у двері. Так стукає хтось із батьків, перш ніж розчахнути двері: «Я тут господар». Я стою посеред кімнати й обдумую, чи варто відчиняти. Бах-бах-бах. Тепер розумію, чому так багато фільмів жахів мають цей елемент — загадковий стукіт у двері, бо це додає жаху. Ти не знаєш, що там, але все одно відчиняєш. Ви думаєте, як і я: «Погані персонажі ніколи не стукають».

«Агов, лялечко, ми знаємо, що ти вдома, відчиняй!»

Я знімаю латексні рукавички, відчиняю — на порозі стоять Джеф і Грета, сонце світить їм у спину, залишаючи обличчя затіненим.

— Агов, гарнюня, ми зайдемо? — питає Джеф.

— Взагалі-то... я збиралася сама навідатися до вас, народ,— кажу я вдавано-недбало і втомлено.— Я сьогодні їду — завтра або сьогодні. Отримала повідомлення з дому — потрібно повертатися.

— Це в Луїзіану чи в Саванну? — насміхається Грета. Вони з Джефом говорили про мене.

— Луїзі...

— Це байдуже,— каже Джеф,— ми зайдемо лише на мить, щоб попрощатися.

Він підходить до мене — і мені кортить заверещати чи грюкнути дверима, але не думаю, що цей прийом допоможе. Краще вдавати, що все гаразд, і сподіватися, що це правда.

Грета причиняє двері та спирається на них, а Джеф заходить у мою невеличку спальню, проходить на кухню, базікаючи про погоду. Починає відчиняти дверцята і шухляди.

— Ти маєш усе зібрати, інакше Дороті не поверне заставу,— каже він.— Вона в цьому плані справжня зануда.

Відчиняє холодильник, зазирає до контейнера для овочів і фруктів, у морозилку.

— Не можна залишати навіть баночку кетчупу. Я завжди вважав це дивним. Кетчуп не може зіпсуватися.

Він відчиняє шафу й піднімає постіль, яку я вже склала, струшує простирадла.

— Я завжди, завжди перетрушую простирадла,— розповідає він.— Просто, щоб переконатися, що всередині нічого не залишилося: шкарпетки, чи білизни, чи що ти там зберігала.

Він висуває шухляду тумбочки біля ліжка, опускається навколішки та все уважно оглядає.

— Здається, ти добре впоралася,— підводячись і посміхаючись, каже він, а потім витирає руки об джинси.— Все зібрала.

Він оглядає мене з голови до ніг і назад.

— Де вони, лялю?

— Про що ти?

— Про гроші,— знизує він плечима.— Не ускладнюй усе. Нам вони дуже потрібні.

Грета мовчки стоїть позаду.

— У мене зо двадцять баксів.

— Брехня,— заявляє Джеф.— Ти оплачуєш готівкою усе, включно з рентою. Грета бачила тебе з великою пачкою грошей. Тож віддай їх — і можеш їхати, й ми більше ніколи не побачимось.

— Я викличу поліцію.

— Давай! Без проблем.

Джеф чекає, схрестивши руки, засунувши великі пальці під пахви.

— Твої окуляри — несправжні,— каже Грета.— Це просте скло.

Я мовчу, просто витріщаючись на неї, сподіваючись, що дівчина відступить. Ці двоє здаються достатньо знервованими, щоб змінити свою думку, сказати, що приколюються, і ми втрьох посміємося над цим, навіть знаючи правду, але згодимося прикидатися.

— І твоє волосся: коріння почало відростати, і воно біляве, значно красивіше за колір фарби, що нагадує хутро хом'яка. А ще ця стрижка просто жахлива,— оживає Грета.— Ти переховуєшся — хай там від чого. Не знаю, чи через чоловіка, чи є якась інша причина, але ти не викличеш поліцію. Тож просто віддай нам гроші.

— Тебе на це Джеф підбив? — питаю я.

— Це я підбила Джефа.

Я намагаюся прорватися до дверей, які блокує Грета.

— Віддай нам гроші.

Я хапаю двері — і Грета нападає, штовхаючи мене до стіни: однією рукою вона тримає моє лице, а другою задирає сукню та зриває пояс із грошима.

— Грето, не треба. Я серйозно! Зупинися!

Її гаряча солона долоня затуляє моє обличчя, давить носа; один з нігтів шкрябає мені око. Потім дівчина знову штовхає мене до стіни, я стукаюся головою і прикушую кінчик язика. Уся сутичка надзвичайно тиха.

В руці стискаю пряжку від ременя, але я нічого не бачу, щоб мати змогу відбитися, око занадто сильно сльозиться, і вже незабаром Грета виривається, залишаючи в мене на кісточках палаючі подряпини від своїх нігтів. Ця падлюка знову штовхає мене й відкриває блискавку, починає рахувати гроші.

— Хай йому грець,— радіє вона.— Тут же,— рахує вона,— більше штуки, дві чи три. Бісова мати. Дідько, дівчино! Ти банк пограбувала чи що?

— Може, й так,— каже Джеф.— Казнокрадство.

В одному з тих фільмів, які дивиться Нік, я б заїхала долонею Треті в носа, кинула її на підлогу, заюшену й без тями, а потім взялася б до Джефа. Але, якщо чесно, то я не вмію битися, їх двоє, і воно того не варте. Я можу на них кинутися, а ця парочка схопить мене за руки, і я просто борсатимусь, як мала дитина. До того ж вони можуть розізлитися й надерти мені дупу. Мене ніколи не били. Така можливість дуже лякає.

— Якщо збираєшся зателефонувати до поліції, то зараз саме час,— повторює Джеф.

— Іди до біса,— шепочу я.

— Пробач за це,— каже Грета.— Наступного разу будь обережнішою, гаразд? Постарайся не нагадувати дівчину, яка подорожує на самоті, переховуючись.

— Ти це переживеш,— запевняє Джеф.

Виходячи він плескає мене по руці.

На столику біля ліжка лишився четвертак і десять центів. Це всі мої гроші у цілому світі.

Нік Данн Минуло дев'ять днів

Доброго ранку! Я сидів на ліжку зі своїм лептопом, насолоджуючись онлайн-відгуками до свого імпровізованого інтерв'ю. Ліве око трішки пульсувало через легке похмілля після дешевого скотчу, але в цілому я почувався надзвичайно задоволеним. Вчора ввечері я вперше закинув вудку, щоб виманити назад свою дружину. «Мені шкода, я все виправлю, відтепер я робитиму все, що захочеш. Я покажу світові, яка ти особлива».

Все це тому, що як Емі не з'явиться, мені каюк. Детектив Таннер (жилавий доглянутий хлопець, а не п'яничка-сищик з моїх улюблених чорно-білих фільмів) нічого поки що не розкопав. Моя дружина ідеально заховалася від людей. Я мусив переконати Емі повернутися за допомогою компліментів і капітуляції.

Судячи з відгуків, я вчинив правильно, бо вони були позитивні. Дуже позитивні.

І люди припинили називати мене Лансом.

Біля будинку метушилися оператори й журналісти. Вони хотіли взяти інтерв'ю у хлопця, Який-Усе-Таки-Може-Не-Вбивав-Її. Вони горлали у мої запнуті штори:

— Агов, Ніку, виходьте, розкажіть нам про полювання на скарби.

Для них це просто чергова сенсація, але це краще, ніж постійне «Ніку, це ви вбили свою дружину?».

А потім раптом почали викрикувати ім'я Го. Вони обожнювали Го, бо в неї не таке беземоційне обличчя. Видно, коли вона сумна, зла, схвильована; наклей знизу підпис — і от вам уся історія.

— Марго, то ваш брат не винен? Марго, розкажіть нам... Таннере, ваш клієнт не винен? Таннере...

Пролунав дзвінок у двері; я відчинив, ховаючись за стулкою, бо ще й досі не оговтався. Моє кошлате волосся й пом'яті боксерки можуть розказати власну історію. Вчора ввечері, на камеру, я був чарівно закоханий, трохи напідпитку, з розв'язаним язиком. А зараз мав вигляд п'яниці. Зачинивши двері, я чекав на ще два захоплені відгуки на мій виступ.

— Більше ніколи — ніколи — не роби такого,— почав Таннер.— Що з тобою в біса не так, Ніку? Почуваюся, наче варто начепити на тебе дитячий повідець. Ну, от наскільки ти тупий, Ніку?

— А ти бачив усі ті коментарі в інтернеті? Люди в захваті. Я змінюю думку публіки, як ти мені радив.

— Такі речі не робляться безконтрольно,— пояснив він.— А якби вона працювала на Еллен Еббот? А якби вона почала питати щось складніше за «Що ти хочеш сказати своїй дружині, гарбузику»?

Він вимовив це, імітуючи дівочий спів. Під помаранчевою штучною засмагою його лице почервоніло, мов од радіації.

— Я довірився своїм інстинктам. Таннере, я журналіст, і ти маєш довіряти моєму нюхові. Вона справді була щира.

Він сів на софі й поклав ноги на оттоманку, що ніколи б не перекинулася сама по собі.

— Так, ну, і твоя дружина теж колись була щира,— нагадав він.— І Енді теж... Як там твоя щока?

Щока ще боліла. Коли він згадав про укус, той почав сіпати. Я обернувся до Го по підтримку.

— Це було нерозумно, Ніку,— сказала вона і сіла біля Таннера.— Тобі дуже, дуже пощастило. Все закінчилося дуже вдало, але так буває не завжди.

— Народ, ви дуже емоційно реагуєте. Можемо ми просто потішитися короткими добрими новинами? Лише тридцять секунд добрих новин за останні дев'ять днів? Будь ласка?

Таннер підкреслено глянув на свій годинник.

— Гаразд, розповідай.

Коли я заговорив, він підніс указівний палець і промимрив щось на кшталт «у-у», як роблять дорослі, коли діти намагаються їх перервати. Палець повільно опустився й ліг на циферблат годинника.

— Тридцять секунд закінчилися. Тобі сподобалося? — він зробив паузу, щоб побачити мою реакцію: таку підкреслену тишу вчитель застосовує після запитання до неслухняного учня: «Ти вже наговорився?» — А тепер нам варто поспілкуватися. Ми на тому етапі, коли правильний вибір часу — ключ до всього.

— Згоден.

— Божечки, дякую,— вигинає брову він.— Я хочу якнайшвидше звернутися в поліцію і повідомити її про зміст повітки...

«Вміст повітки,— подумав я,— а не зміст». Емі завжди мене виправляла.

— ...поки публіка знову тебе обожнює. Чи то, перепрошую, не знову, а нарешті. Репортери вже знайшли будинок Го, і я вважаю, що приховувати, що в повітці, стає справді небезпечно. Елліоти...

— Ми більше не можемо розраховувати на підтримку Елліотів,— сказав я.— Зовсім.

Ще одна пауза. Однак Таннер вирішив не читати мені лекцій і навіть не цікавитися, що саме сталося.

— Тому нам потрібно переходити в наступ,— додав я, почуваючись злим і готовим.

— Ніку, не думай, що одна добра промова робить тебе незнищенним,— нагадала Го. Вона втиснула мені в долоню ще кілька пігулок, витягнувши їх з сумки.— Лікуйся від похмілля. Сьогодні слід бути зосередженим.

— Все буде добре,— запевнив її я. Випивши пігулки, я обернувся до Таннера.— Як нам діяти? Складімо план.

— Чудово, ось як воно буде,— ожив Таннер.— План дуже нестандартний, але такий вже я. Завтра ми зробимо інтерв'ю з Шерон Шайбер.

— Овва, а це... точно?

Кращої за Шерон Шайбер мені годі було шукати: найбільш рейтингова (аудиторія від 30 до 55 років) мережева (більше охоплення, ніж у кабельного ТБ) журналістка (щоб довести мою здатність мати поважні стосунки з істотами жіночої статі) на сьогодні. Дуже рідко вона пірнала у нечисті води кримінальної журналістики, та коли таке відбувалося, вона перетворювалася на янгола справедливості. Два роки тому Шерон узяла під своє шовкове крильце жінку, яку посадили за те, що затрусила своє немовля до смерті. За кілька вечорів Шерон Шайбер презентувала повноцінний правовий — і неймовірно емоційний — захист у цій справі. Зараз та жінка вдома у штаті Небраска, вдруге заміжня й очікує на малюка.

— Сто відсотків. Вона з'явилася після опублікування відео.

— То відео таки допомогло,— не міг утриматись я.

— Воно додало сумнівів: до відео всі були певні, що ти однозначно винен. А тепер є незначний шанс, що це не ти. Навіть не знаю, як у тебе вийшло нарешті здаватися щирим...

— Бо вчора ввечері в нього була справжня мета: повернути Емі,— здогадалася Го.— Це була атака. А раніше була просто терплячість і нещирість.

Я подарував їй вдячну посмішку.

— Ну, тоді продовжуй пам'ятати, що в тебе є мета,— наказав Таннер.— Ніку, я не викаблучуюся: це дуже незвичайно. Більшість адвокатів почали б тебе затикати. Але я хотів якраз щось таке спробувати. ЗМІ пробралися у правове середовище. За існування інтернету, «Фейсбуку», «Ютубу» зникло поняття неупередженого суду присяжних. Справи не розглядаються з чистого аркуша. Вісімдесят-дев'яносто відсотків справ уже вирішені ще до початку судового слухання. То чому б цим не скористатися: ми маємо контролювати процес. Але це ризиковано. Я хочу, щоб кожне слово, кожен жест і кожна доза інформації були обдумані заздалегідь. Але ти мусиш триматися невимушено, викликати симпатію — чи все це матиме зворотній ефект.

— Яке просте завдання,— саркастично мовив я.— Стовідсотково законсервований, але абсолютно натуральний.

— Ти маєш висловлюватися надзвичайно обережно, і ми скажемо Шерон, що не варто ставити деяких запитань. Вона все одно запитає, але ми навчимо тебе, як правильно відповідати: «У зв'язку з деякими упередженими діями поліції, причетної до цієї справи, я, на жаль, не можу відповісти на це питання, хай як би хотілося...» — і казати це потрібно надзвичайно переконливо.

— Ну просто навчений говорити собака.

— Навчений говорити собака, який не хоче загриміти за ґрати. Якщо ми переконаємо Шерон Шайбер почати за тебе боротьбу, все буде до ладу. Це все надзвичайно незвично, але такий вже я,— повторив Таннер. Йому подобалася ця фраза, наче власний саундтрек. Він зупинився й насупився, вдавано замислившись. Збирався додати те, що мені не сподобається.

— Що? — не втримавсь я.

— Ти маєш розповісти Шерон Шайбер про Енді, бо все одно всі дізнаються про роман, це просто неминуче.

— І це коли я тільки почав подобатися людям. Ти хочеш, щоб я сам усе зруйнував?

— Присягаюся, Ніку... От скільки в мене було справ? Це завжди — так чи сяк — завжди випливає. А так ми будемо все контролювати. Ти розкажеш їй про Енді й вибачишся. Вибачатимешся так, наче від цього залежить твоє життя. У тебе був роман, бо ти чоловік, слабкий нетямущий чоловік. Але ти кохаєш свою дружину і спокутуєш свою провину. Ти даси інтерв'ю, і воно вийде в ефір наступного вечора. Вся інформація закрита, тож канал не зможе у своїй рекламі дражнити аудиторію романом з Енді. Вони лише можуть казати, що це буде як грім серед ясного неба.

— Тож ти вже розпатякав їм про Енді?

— Господи Боже, ні,— запевнив він.— Я лише сказав: «У нас є для вас неймовірна інформація». Ми влаштуємо інтерв'ю й отримаємо двадцять чотири години фори. І перед самим виходом програми розповімо Боні й Гілпіну про Енді, а ще про знахідки у повітці. «Божечки, ми все розв'язали замість вас: Емі таки жива і намагається підставити Ніка! Вона навіжена від ревнощів і підставляє Ніка! Ой людоньки!»

— А чому б тоді не розповісти про це Шерон Шайбер? Про підставу Емі?

— Причина перша: ти зізнаєшся про Енді та благатимеш пробачення. Люди згодяться тебе пробачити, вони відчують жаль. Американці обожнюють дивитись, як каються грішники. Але не варто очорняти свою дружину; ніхто не хоче бачити, як зрадник звинувачує у чомусь свою дружину. Нехай хтось інший зробить це трохи пізніше: «Близькі до поліції джерела стверджують, що Нікова дружина — та, якій він клявся у вічному коханні,— виявляється, підставляє його!» Це неймовірний сюжет.

— А яка друга причина?

— Занадто важко пояснити, як саме Емі тебе підставляє. Для цього не вистачить ефірного часу. Це погано для сюжету.

— Щось мені зле,— сказав я.

— Ніку, це...— мовила Го.

— Я знаю, знаю, я мушу це зробити. Але ти можеш уявити, як відкриваєш світові свою найбільшу таємницю? Я знаю, що мушу це зробити. І в кінцевому підсумку це дасть позитивний ефект. Це єдиний спосіб виманити Емі,— погодивсь я.— Вона хоче мого публічного приниження...

— Покарання,— втрутився Таннер.— Слово «приниження» передає твоє почуття жалю до себе.

— ...і публічного вибачення,— провадив я.— Але це буде в біса жахливо.

— Перш ніж ми продовжимо, я хочу бути відвертим,— мовив Таннер.— Розказати поліції усю історію про план Емі — це ризиковано. Більшість копів, коли знаходять підозрюваного, не люблять випускати його з рук. Вони закриті до нових ідей. Тому існує ризик, що ми розповімо все, а вони висміють нас, виженуть з відділка — й арештують тебе, а крім того, так ми наче розкриваємо частину свого захисту. Тож їм буде простіше планувати, як знищити нас у суді.

— Стривай, це звучить дуже, дуже погано, Таннере,— обурилася Го.— І цього не варто робити.

— Дозвольте закінчити,— попросив Таннер.— По-перше, я думаю, ти маєш рацію, Ніку. Гадаю, Боні не цілковито переконана, що ти вбивця. Думаю, вона може погодитися на альтернативну теорію. Вона має добру репутацію справедливого копа. Вона має добрі інстинкти. Я з нею розмовляв і залишився задоволений. Вважаю, що докази вказують на тебе, але її внутрішнє чуття підказує протилежне. Ба більше: якщо ми таки дійдемо до суду, я все одно не використаю підставу Емі для лінії захисту.

— Що ти маєш на увазі?

— Як я вже казав: це все занадто складно, і присяжні не зрозуміють. Це не підходить для телебачення, і, повірте мені, для присяжних теж не підійде. Ми спробуємо вдатися до моделі захисту О. Дж. Симпсона. Примітивна історія: копи просто некомпетентні й полюють на тебе, всі докази лише непрямі, все шите білими нитками тощо.

— Твоє «тощо» вселяє багато впевненості,— саркастично мовив я.

Таннер лише зблиснув зубами.

— Присяжні обожнюють мене, Ніку. Я такий самий, як вони.

— Ти точно не такий самий, як вони, Таннере.

— Нехай навпаки: їм подобається думати, що вони такі самі, як я.

Відтепер хай що ми робили, зусібіч постійно спалахували камери юрмищ папараці, тож ми з Го й Таннером вийшли з будинку під вибухи світла і галасу. («Не опускай очей,— порадив Таннер,— не всміхайся, але й не здавайся присоромленим. А ще не біжи, просто йди, дозволь їм зробити фото, і не лайся, поки не зачиниш дверей. Потім можеш казати, що заманеться»). Ми вирушили до Сент-Луїса, де мало відбутися інтерв'ю, щоб я міг підготуватися з дружиною Таннера — Бетсі. Колишня телеведуча перетворилася на адвоката. Це вона була одним з двох прізвищ у компанії «Болт і Болт».

Це був химерний почет: за нами з Таннером їхала Го, а за нею їхало з півдесятка телевізійних мікроавтобусів. Коли на обрії вималювалася Арка на Захід, я вже припинив думати про папараці.

Коли ми досягли Таннерового пентгаусу, я вже підготувався ставати до роботи, бо мав дати ідеальне інтерв'ю. Захотілося мати власний саундтрек: супровід моєї підготовки до бою. А є ментальний еквівалент маленької боксерської груші?

Двері відчинила неймовірна довгонога чорношкіра жінка.

— Ніку, вітаю, я — Бетсі Болт.

Я уявляв Бетсі Болт крихітною білявкою та красунею південного стилю.

— Не турбуйтеся, всі дивуються під час знайомства зі мною,— ловлячи мій погляд і тиснучи мені руку, розсміялася Бетсі.— Таннер і Бетсі — нам би бути на обкладинці «Офіційного путівника приватними школами», еге ж?

— Він називається «Офіційний довідник»,— виправив Таннер і поцілував її у щоку.

— От бачте? Він навіть знає правильну назву,— мовила вона.

Жінка показала мені разючий готельний номер: вітальню заливало сонячне проміння, що проходило крізь скляну стіну, а з боків розташувалися спальні. Таннер клявся, що не може залишатися у Карфагені, у готелі «Дейз-Інн», через повагу до батьків Емі, але ми з Го підозрювали, що він не міг там залишатися, бо найближчий п'ятизірковий готель містився у Сент-Луїсі.

Ми поговорили з Бетсі про її родину, коледж, кар'єру (все першокласне й дивовижне), а тоді нам подали напої (содову і «Кламато»: ми з Го вирішили, що «Кламато» — слабкість Таннера, виверт, який додає йому солідності, от як мої фальшиві окуляри у коледжі). Далі ми з Го вмостилися на шкіряній софі, а Бетсі сіла навпроти, поставивши ноги трохи навскоси. Вродлива / професійна. Таннер походжав позаду нас, слухаючи.

— Гаразд. Отож, Ніку,— почала Бетсі.— Буду відвертою, згода?

— Так.

— Ви і телебачення. Якщо не рахувати того вчорашнього вибрику в барі для сайту «Хто це зробив», ви просто жахливі.

— Саме тому і працював у друкованих виданнях,— пояснив я.— Коли бачу камеру, моє обличчя одразу ж стає мов камінь.

— Саме так,— мовила Бетсі.— Ви стаєте схожим на трунаря, клякнете.

— А якщо випивати? — запитав я.— Це спрацювало під час інтерв'ю для того блогу.

— Тут це не спрацює,— сказала Бетсі. Вона почала виставляти відеокамеру.— Було б непогано спочатку спробувати холостий прогін. Я буду Шерон. Ставитиму її ймовірні питання, а ви відповідатимете, як зазвичай. Таким чином ми зможемо визначити, наскільки ви далеко від бажаного... Почекайте,— вона знову засміялася. На ній була синя сукня-футляр, а з величезної шкіряної сумки Бетсі витягнула перли — уніформу Шерон Шайбер.— Таннере?

Чоловік застебнув їй на шиї перли, а коли все було до ладу, Бетсі широко всміхнулася.

— Я за цілковиту автентичність. Ну, окрім мого південного акценту і темної шкіри.

— Бачу перед собою лише Шерон Шайбер,— запевнив я.

Вона увімкнула камеру, сіла навпроти мене, видихнула, опустила погляд, а потім звела очі.

— Ніку, в цій справі так багато розбіжностей,— Бетсі звернулася до мене привабливим телевізійним голосом Шерон.— Для початку чи могли б ви розповісти нашій аудиторії про день зникнення вашої дружини?

— Ніку, тут потрібно розповідати лише про ваш святковий сніданок,— втрутився Таннер.— Бо про це вже всі знають. Але не вказуй часові рамки, не розповідай про час до і після сніданку. Ти маєш наголошувати лише на вашому чудовому останньому сніданку. Почали.

— Так,— я відкашлявся. Камера миготіла червоним; Бетсі увімкнула на обличчі допитливого журналіста.— Е-е-е... як ви вже знаєте, це була п'ята річниця нашого шлюбу, й Емі прокинулася досить рано й пекла млинці.

Раптом Бетсі махнула рукою — і щось ударилося в мою щоку.

— Якого біса? — нічого не розуміючи, обуривсь я. На колінах у мене лежала желейна цукерка. Я її підняв.

— Щоразу як ви напружуватиметеся чи перетворюватиме своє вродливе обличчя на маску трунаря, я кидатиму желейку,— пояснила Бетсі, так наче все це було цілком нормально.

— І це зробить мене менш напруженим?

— Це працює,— пояснив Таннер.— Вона й мене так готувала. Та, гадаю, у моєму випадку були камінці.

Вони обмінялися подружніми посмішками у стилі «ну постривай!». Одразу було видно, що вони з тих пар, які, здавалося, стали зірками власного ранкового ток-шоу.

— А тепер спочатку, але затримайтеся на млинцях,— порадила Бетсі.— Млинці — ваші улюблені? Чи її? І що ви робили того ранку для дружини, поки вона пекла млинці?

— Я спав.

— А який придбали для неї подарунок?

— Ще не встиг.

— Ой-ой,— вона закотила очі, поглянувши на свого чоловіка.— Ну, тоді дуже, дуже, дуже активно обсипайте компліментами ті млинці, згода? А ще розкажіть, що саме збиралися подарувати їй того дня. Бо я знаю, що ви не збиралися повернутися додому без подарунка.

Ми почали спочатку, і я описав традицію з млинцями, якої насправді не було, й розповів якою, скрупульозною і неймовірною була Емі під час вибору подарунків (отут наступна цукерка вліпилася мені просто в ніс, і я одразу ж розслабив щелепу). Тож я продовжив заливати, що через свою недолугу уяву («Однозначно грайте чоловіка-дурника»,— порадила Бетсі) ще й досі не міг вигадати чогось такого приголомшливого на подарунок.

— Ну, не те щоб вона жадала лише дорогих чи вибагливих подарунків,— почав я — і одразу ж отримав по обличчю паперовою кулькою від Таннера.

— Що?

— Минулий час. Припини використовувати клятий минулий час, згадуючи свою дружину.

— Наскільки я розумію, у вас із дружиною були деякі труднощі,— провадила Бетсі.

— Кілька років було важко. Ми обоє залишилися без роботи.

— Добре, саме так! — вигукнув Таннер.— Якраз ви обоє.

— Ми переїхали сюди, щоб піклуватися про мого батька, у якого Альцгеймер, і про мою померлу матір, яка тоді хворіла на рак, а на додаток я досить багато гарував на своїй новій роботі.

— Добре, Ніку, добре,— підбадьорив Таннер.

— Обов'язково згадайте про близькі стосунки з матір'ю,— сказала Бетсі, хоча я ніколи не казав їй про свою маму.— Ніхто ж не почне це заперечувати, правильно? Вдома ж не ходять історії про розбірки матінки й синочка?

— Ні, ми з мамою були надзвичайно близькі.

— Добре,— вирішила Бетсі.— Тоді часто про неї згадуйте. А ще при згадці про власний бар розповідайте, що це спільний сімейний бізнес із сестрою. Якщо володієте баром сам-один, то перетворюєтеся на гравця, а якщо зі своєю любою сестрою-близнючкою, то...

— Ірландець.

— Продовжуйте.

— Тож усе це переросло у...— почав я.

— Ні,— втрутився Таннер.— Це натякає на майбутній вибух.

— Тож ми трішки збилися зі шляху, але я розглядав п'яту річницю шлюбу як час, щоб оживити наші стосунки...

— «Знову згадати про наші стосунки»,— виправив Таннер.— «Оживити» означає, що вони були мертві.

— Знову згадати про наші стосунки...

— А яким чином злягання з двадцятитрирічною дівкою вписується в цю картину відновлення стосунків? — приголомшила Бетсі.

Таннер метнув у неї желейкою.

— Ти трохи вийшла з ролі, Бетс.

— Пробачте, народ, але я — жінка, і мені смердить гімном, причому здалеку. «Знову згадати про стосунки», я вас прошу! Коли зникла Емі, та дівчина ще була з вами. Жінки просто зненавидять вас, Ніку, якщо не будете відвертим. Будьте відвертим, не викручуйтеся. Це можна додати до переліку: «Ми втратили роботу, переїхали, мої батьки помирали. Потім я все спаскудив. Дуже. Я збився на манівці й, на жаль, усвідомив це лише після втрати Емі». Ви маєте зізнатися, що ви придурок, і визнати свою провину.

— Тож маю поводитись, як загалом очікують від чоловіків,— сказав я.

Бетсі роздратовано закотила очі до стелі.

— Ніку, а от з такими висловами варто бути надзвичайно обережним.

Емі Елліот-Данн Минуло дев'ять днів

Я без цента й переховуюся. Справжній нуар. Щоправда, я сиджу в своєму авті на краєчку парковки фаст-фуду, збудованого на березі річки Міссісіпі. Теплий вітерець розносить запах солі та промислового м'яса. Вже звечоріло, я змарнувала кілька годин, але так і не зрушила з місця. Навіть не знаю, куди ж його рухатися. Машина щогодини зменшується, і я мушу прибрати позу ембріона, бо інакше заклякнуть ноги. Я точно сьогодні не спатиму. Двері замкнені, та я все одно чекаю стукоту в скло. Знаю, що як погляну туди, то побачу або кривозубого пишномовного маніяка (хіба не кумедно буде, якщо мене насправді вб'ють?), або суворого копа, який вимагатиме документи (а хіба це не гірше, якщо мене, схожу зараз на волоцюгу, знайдуть на парковці?).

В цьому місці ніколи не згасають сяйливі вивіски ресторанів; парковка палахкотить, наче футбольне поле. Я знову згадую про самогубство. Так у в'язнів з суїцидальними нахилами цілодобово горить світло в камері. У мене залишилося тільки чверть баку пального, тож приходить ще страшніша думка: заїхати я зможу недалеко, тож маю обрати напрямок обережно. Арканзас на півдні, Айова на півночі, Озарк назад на захід. Чи можу поїхати на схід, перетнути річку в напрямку Іллінойсу. Хай куди поїду, всюди річка. Я слідую за нею, чи то вона за мною.

Раптом мені спадає на думку, як діяти.

Нік Данн Минуло десять днів

Увесь день перед інтерв'ю ми просиділи у додатковій спальні Таннерового номера, готуючи мої відповіді й виправляючи мою зовнішність. Бетсі метушилася над моїм одягом. Го манікюрними ножицями підрізала волосся у мене над вухами, поки Бетсі вмовляла скористатися косметикою — припудрити лице, щоб воно не блищало. Ми всі розмовляли пошепки, бо в сусідній кімнаті облаштовувалася команда Шерон. Інтерв'ю проходитиме у вітальні номера з краєвидом на Арку Сент-Луїса. Брама на Захід. Навіть не знаю, яка суть цього монументу, окрім як правити за символ середини країни: «Ви тут».

— Ніку, потрібно бодай трішки пудри,— нарешті не втрималася Бетсі й рушила до мене з косметикою.— У тебе ніс починає пітніти від нервів. Ніксон через таке програв на виборах.

Таннер спостерігав за всім цим, наче диригент.

— Го, з того боку не ріж так багато,— гукав він.— Бетс, обережніше з пудрою: краще замало, ніж забагато.

— Варто було накачати його ботоксом,— сказала вона. Мабуть, ботокс бореться з потом так само, як і зі зморшками. Деякі їхні клієнти отримали кілька уколів у пахви перед судом, і ця парочка вже пропонувала й мені таке зробити. Обережно й тонко натякаючи: якщо дійде до суду.

— Так, це справді «допоможе», якщо преса пронюхає, що я закачав собі ботокс, поки моя дружина була невідомо де,— зауважив я.— Тобто є невідомо де.

Я знав, що Емі не мертва, але вона була так далеко поза моїм радіусом досягнення, що це прирівнювалося до смерті. Вона була дружиною в минулому часі.

— Вчасно виправився,— мовив Таннер.— Наступного разу краще роби це подумки.

О п'ятій вечора задзвонив Таннерів телефон, і Таннер глянув на екран.

— Боні,— сказав він і перемкнув дзвінок на автовідповідач.— Я зателефоную їй пізніше.

Він не хотів, щоб яка-небудь нова інформація, допит, чутка змусили нас змінити підготовлене повідомлення. Я погодився. Не хотілося впускати Боні у свій мозок.

— Ти певен, що нам не краще дізнатися, чого вона хоче? — спитала Го.

— Вона хоче ще трохи познущатися з мене,— припустив я.— Ми зателефонуємо їй за кілька годин. Вона може почекати.

Ми знову налаштувалися, колективно запевняючи себе, що дзвінок був лише дрібницею. З півхвилини в кімнаті стояла тиша.

— Маю сказати, я навдивовижу схвильована перед зустріччю Шерон Шайбер,— нарешті промовила Го.— Шикарна жінка. Не те що ця Конні Чанг.

Я розреготався, а цього вона й домагалася. Наша матір обожнювала Шерон Шайбер і ненавиділа Конні Чанг. Вона так і не пробачила тій приниження матері Ньюта Гінгріча, який зронив «с-у-к-а» на адресу Гіларі Клінтон. Вже не пам'ятаю саме інтерв'ю, а лише мамин гнів з цього приводу.

О шостій вечора ми зайшли у кімнату, де один проти одного стояли два стільці, а тлом була Арка. Час був обраний ідеально, бо Арка сяяла, але у вікна не падало проміння призахідного сонця. І я подумав, що один з найголовніших історичних моментів мого життя диктується кутом сонця. Продюсерка, чийого імені вже й не згадаю, процокала до нас на небезпечно високих підборах і пояснила, чого очікувати. Кожне питання буде ставитися кілька разів, щоб інтерв'ю здавалося більш плавним і щоб зняти реакцію Шерон. Мені не можна спілкуватися з адвокатом до відповіді на питання. Відповіді можна перефразувати, але суть має залишатися тою самою. Мені запропонували води й закріпити мікрофон.

Ми рушили до стільця, і Бетсі смикнула мене за руку. Опустивши погляд, я зрозумів, що вона передає пакетик з желейними цукерками.

— Пам'ятайте...— сказала вона і пригрозила пальцем.

Зненацька широко розчинилися двері, й Шерон Шайбер увійшла так плавно, наче народжена парою лебедів. Це була прегарна жінка, яка, мабуть, такою і народилася. Жінка, у якої, мабуть, ніколи не пітніє ніс. У неї було густе чорняве волосся й величезні карі очі, що могли здаватися і ляльковими, і підступними.

— Це ж Шерон! — зраділа Го: це був схвильований шепіт, імітація нашої мами.

Шерон обернулася до Го і велично кивнула, підійшла привітатися.

— Я — Шерон,— почала вона теплим глибоким голосом, беручи Го за обидві руки.

— Наша матінка просто обожнювала вас,— розповіла Го.

— Мені надзвичайно приємно,— тепло мовила Шерон. Вона розвернулася до мене і вже збиралася заговорити, коли підійшла продюсерка та щось прошепотіла їй на вухо. Потім зачекала на реакцію Шерон і прошепотіла знову.

— Ох. О Господи,— пролепетала Шерон. Коли вона розвернулася до мене, то вже зовсім не усміхалася.

Емі Елліот-Данн Минуло десять днів

Я зателефонувала, щоб улаштувати зустріч. Вона не відбудеться до вечора через передбачувані ускладнення, тож я вбиваю час, приводячи себе до ладу і готуючись.

Я відмиваюся в туалеті «Макдональдза» (зелений гель на вологих паперових рушниках), а далі переодягаюся у дешеву тоненьку сукню. Обдумую свої майбутні слова. Хай як дивно, але я дуже схвильована. Життя у тій сраній дірі виснажило мене: комунальна пральна машина завжди була забита чиїмись мокрими трусами, їх потрібно було виколупувати закляклими пальцями; куточок килима у моєму котеджі чомусь завжди був загадково вологий; кран у ванній був зламаний.

На північ я виїхала о п'ятій ранку. Місце збору було у річковому казино під назвою «Провулок підків». Воно виникає нізвідки — миготлива неонова брила посеред ріденького лісу. Я підкочую на самих лише бензинових випарах — ніколи раніше не випробовувала на практиці цей вираз. Далі паркуюся й роззираюся: до казино стягуються пристаркуваті відвідувачі, наче покалічені комахи на ходунках і з ціпками, тягнучи свої кисневі балони до яскравих вогнів. Поміж групками восьми-десятирічних метушаться занадто ошатні хлопчики, які після занадто великої кількості фільмів про Вегас навіть не усвідомлюють, наскільки вони жалюгідні, коли намагаються імітувати крутизну гурту «Рет Пек» у дешевих костюмах, та ще й посеред міссурійських лісів.

Я заходжу попід яскравим рекламним щитом, що рекламує дводенне возз'єднання дувоп-гурту з п'ятдесятих. Усередині казино невеселе й затхле. В автоматах цокають і бряжчать монети, радісне електронне цвірінчання взагалі не пасує до пригнічених похмурих облич людей за цими машинами. Вони палять цигарки, піднявши кисневі маски. Пенні за пенні, пенні за пенні. Дзинь-дзинь-дзинь! Пенні за пенні. Їхні втрачені кревні йдуть на фінансування бідних державних шкіл, які відвідують їхні ж знуджені прибиті внуки. Пенні за пенні.

Повз мене пролітає компанія налиганих молодиків. Парубоцька вечірка. Губи в хлопців вологі від коктейлів; мене вони навіть не помічають, ну, бо дівчина з облізлою шкірою та хлопчачою стрижкою не надто гріє око. Парубки розмовляють лише про дівчат: «Треба знайти кілька дівок»,— але, окрім мене, всі дівчата тут практично з доісторичних часів. Хлопчаки зап'ють своє розчарування і на шляху додому намагатимуться не повбивати інших водіїв.

Я чекаю в невеличкому барі у лівому кутку казино, як і планувалося, й дивлюся на виступ підстаркуватого хлопчачого гурту з сивочолою аудиторією, яка клацає язиком і плескає в долоні, запихаючи час до часу свої покручені пальці у мисочки з безкоштовним арахісом. Ті висушені як скелети співаки у яскравих смокінгах повільно й обережно крутяться на своїх замінених стегнових суглобах. Танці присмертних.

Спочатку казино здалося добрим варіантом. Якраз біля траси, заповнене п'яницями та старими, жоден з яких не має гострого зору. Але зараз я наче задихаюся й не можу всидіти на місці, переживаю через камери в кожному куті, через двері, які щомиті можна замкнути.

Я вже збираюся йти, коли він нарешті підходить.

— Емі.

Я викликала свого відданого Дезі — він допоможе (і стане співучасником). Саме того Дезі, з яким продовжувала спілкуватися і який — хай що там я казала Ніку й батькам — мене зовсім не лякає. Я завжди знала, що він може пригодитися. Це справді класно — мати під контролем бодай одного чоловіка. Дезі схожий на білого лицаря. Він обожнює даму в біді. За всі роки нашого спілкування після випуску з «Вікширу», коли я питала про будь-яку дівчину, він завжди відповідав: «Ох, на жаль, її справи не дуже». Але знаю, що це на щастя для Дезі — всі ці проблеми з булімією, залежність від знеболювальних, нестерпні депресії. Він відчуває найбільше щастя біля чийогось ліжка. Причому не в самому ліжку, а просто біля нього — з бульйоном, соком і ніжно-крохмальним голосом: «Бідненька».

А зараз він з'явився тут у своєму білому липневому костюмі (Дезі щомісяця міняє гардероб, одяг для червня не пасуватиме в липні. Я завжди захоплювалася дисципліною й точністю підбору одягу Дезі Коллінгза). У нього вигляд добрий, а в мене — ні. Тепер мене нервують набряклі кола під очима і додаткова складка на талії.

— Емі,— він торкається моєї щоки, а потім пригортає мене до себе. Це не обійми, бо Дезі не обіймається. Це швидше схоже на почуття, коли вдягаєш щось, пошите рівно на тебе.— Сонечко. Ти навіть не уявляєш. Той дзвінок. Я гадав, що з'їду з глузду. Думав, що ти мені примарилась! Я мріяв про це, сподівався, що ти якимось чином жива,— і раптом дзвонить телефон. З тобою все гаразд?

— Тепер — так,— запевняю я.— Тепер уже я почуваюся в безпеці. Це було жахливо.

Аж раптом я починаю ридати — справжніми сльозами, і це зовсім не планувалося, але почуваюся так легко! Ці емоції ідеально пасують до нашої зустрічі. Я дозволяю собі цілковито розкритися. Стрес просто витікає з мене: сила волі задіяти увесь план, страх впійматися, втрата грошей, зрада, рукоприкладство, чисте божевілля уперше в житті залишитися наодинці.

Після двох хвилин хникання вигляд я маю досить привабливий; якщо плакати довше, то починає текти з носа і напухає обличчя, але спочатку мої губи стають повнішими, очі більшими, а щічки наливаються рум'янцем. Я рахую секунди, виливаючи сльози на накрохмалене плече Дезі: раз Міссісіпі, два Міссісіпі — знову ця клята річка. Я втихомирюю сльози на одній хвилині сорок вісім секунд.

— Люба, мені так шкода, що не міг дістатися сюди раніше,— каже Дезі.

— Я знаю, скільки твого часу забирає Джеклін,— кажу я. Тема матері Дезі є дражливим питанням у наших стосунках. Він починає мене роздивлятися.

— Ти дуже... не схожа на себе,— зауважує він.— Особливо розповніле личко. І твоє бідолашне волосся...— він устигає схаменутися.— Емі. Я просто ніколи не думав, що можу відчувати таку вдячність. Розкажи, що сталося.

Я викладаю готичну казочку про власницькі інстинкти й лють, про типову брутальність Середнього Заходу, про босоногу вагітність й тваринне домінування. Про ґвалтування, пігулки, алкоголь, кулаки. Про гострі носаки ковбойських чобіт у мене під ребрами, про страх і зраду, батьківську апатію, ізоляцію та про фінальні Нікові слова: «Ти ніколи мене не покинеш. Я тебе вб'ю. Я знайду тебе будь-де. Ти — моя».

Розказую, як мусила зникнути заради власної безпеки і щоб зберегти життя нашій ненародженій дитині, а ще як сильно потребую допомоги Дезі. Мого рятівника. Моя історія задовольнить жагу Дезі допомагати жінкам у біді — я ж бо тепер у найгіршій біді з усіх. Багато років тому, ще у приватній школі, я розповіла йому про нічні візити батька до моєї спальні. Як я лежала на ліжку в своїй мереживній рожевій нічній сорочці й дивилася на стелю, чекаючи, поки він закінчить. Дезі закохався у мене якраз після тієї брехні. Я знаю, що він уявляє нашу близькість: як лагідно й заспокійливо входитиме в мене, водночас погладжуючи мені волосся. Знаю, що він уявляє, як я тихенько плачу, віддаючися йому.

— Дезі, я просто не можу повернутися до свого старого життя. Нік мене вб'є. Я ніколи не почуватимуся безпечно. Але й не можу дозволити йому потрапити за ґрати. Я лише хотіла зникнути. Навіть не уявляла, що поліція вирішить, наче це зробив він.

Я театрально поглядаю на сцену, де чахлі дідки співають про любов. Неподалік нашого столика мужчина з ідеально прямою спиною і підрізаними вусами жбурляє свій стаканчик у сміття біля нас, та промазує і вціляє «у штангу» (цього терміну я навчилася у Ніка). Хочеться знайти краще місце. А тепер той чоловік дивиться на мене й нахиляє голову набік у перебільшеному збентеженні. Якби він був у мультику, то почухав би голову з гумовим звуком шкряб-шкряб! Чомусь я думаю: «Він схожий на копа». Розвертаюся до нього спиною.

— Нехай Нік тебе зараз хвилює менше за все,— запевнив Дезі.— Вилий усе своє хвилювання на мене — і я все залагоджу.

Він простягає руку знайомим жестом. Він — доглядач мого хвилювання; це ритуальна гра нашого підліткового періоду. Я начебто кладу щось йому на долоню, а Дезі стискає це в кулаці, й мені справді стає краще.

— Ні, цього я залагоджувати не збираюся. Дуже сподіваюся, що Нік помре за те, що робив з тобою,— мовив він.— У здоровому суспільстві так і сталося б.

— Ну, ми в нездоровому суспільстві, тож мені варто й далі переховуватися,— наполягала я.— Ти вважаєш, що це жахливий вчинок?

Я вже знала відповідь.

— Сонечко, ну звісно ж, ні. Ти поводишся відповідно до обставин. Вчинити по-іншому було би божевіллям.

Він не цікавиться вагітністю. Я знала, що так і буде.

— Ти єдиний, хто знає,— зізнаюсь я.

— Я подбаю про тебе. Що мені зробити?

Я вдаю, що сумніваюся, закусую губу, дивлюся вбік, а потім знову на Дезі.

— Мені потрібні кошти на життя. Думаю знайти роботу, але...

— О ні, не роби цього. Ти ж усюди, Емі. В усіх новинах і всіх журналах. Хтось тебе обов'язково впізнає. Навіть з цією...— він торкається мого волосся,— новою спортивною зачіскою. Ти — вродлива жінка, а такій жінці важко зникнути.

— На жаль, гадаю, ти маєш рацію,— кажу я.— Просто не хочу, щоб ти подумав, наче я отак безцеремонно користуюся тобою. Я справді не знаю, куди ще...

Офіціантка ставить на стіл наші напої. Це проста собі брюнетка, яка маскується під гарненьку брюнетку. Я відвертаюся від неї і помічаю, що вусатий допитливий чоловік стоїть уже ближче, спостерігає за мною з напівпосмішкою. Я втратила пильність. Стара Емі ніколи б тут не з'явилася. Мій розум затьмарений дієтичною колою і запахом власного тіла.

— Я замовила джин і тонік,— пояснюю я.

Дезі делікатно кривиться.

— Що? — питаю я, але вже знаю відповідь.

— Це мій весняний напій. Зараз надаю перевагу віскі з імбиром.

— Ну, тоді замовимо віскі, а я вип'ю джин.

— Ні, все гаразд, не турбуйся.

Бічним зором знову помічаю того підглядайла.

— А цей тип, той, що з вусами,— не дивися зараз,— він витріщається на мене?

Дезі лише трішки переводить на нього погляд і хитає головою.

— Чоловік спостерігає за... співаками,— він вимовляє це слово з сумнівом.— Тобі просто трохи грошей не допоможе. Скоро тобі набридне ховатися. Ти ж не можеш подивитися людині в обличчя. Житимеш серед людей,— він розводить руки, щоб включити все казино,— з якими, певно, не маєш нічого спільного. Житимеш бідніше, ніж можеш собі дозволити.

— Саме це чекає мене наступні десять років. Доки не постарію і ця історія не забудеться, щоб можна було почуватися спокійно.

— Ха! Ти готова жити так аж десять років? Емі?

— Ш-ш-ш, не згадуй мого імені.

— Кеті, чи Дженні, чи Меган, чи хто там ще, не будь смішною.

Офіціантка повертається, і Дезі дає їй двадцятку та відсилає геть. Вона йде, широко всміхаючись. Тримає ту двадцятку, наче щось небачене. Я відпиваю трішки джину. «Дитина» буде не проти.

— Не думаю, що Нік висуватиме обвинувачення, якщо ти повернешся,— каже Дезі.

— Що?

— Він приходив до мене. Гадаю, він усвідомлює свою провину...

— Він приходив до тебе? Коли?

— Минулого тижня. Слава Господу, до розмови з тобою.

Нік продемонстрував більше інтересу до мене за ці десять днів, ніж за останні кілька років. Я завжди хотіла, щоб чоловіки через мене билися — брутально і криваво. Нік влаштовує допит Дезі — це добрий старт.

— Що він казав? — цікавлюсь я.— Яким здавався?

— Він здавався першокласним козлом. Хотів усе спихнути на мене. Розповів якусь божевільну історію, як я...

Мені завжди подобалася та вигадка, що Дезі намагався накласти на себе руки через мене. Його справді підкосив наш розрив, і він справді став докучливим: аж лякав мене, повсякчас вештаючись біля школи у сподіванні, що я зміню своє рішення. Тож самогубство було цілком імовірне.

— А що Нік говорив про мене?

— Гадаю, він знає, що тепер ніколи не зможе тебе образити. Увесь світ переживає за тебе. Він просто мусить дозволити тобі безпечно повернутися, а потім можна буде розлучитися і вийти заміж за правильного чоловіка,— Дезі відсьорбує віскі.— Нарешті.

— Дезі, я не можу повернутися. Навіть якщо люди повірять усьому про Ніка, вони все одно зненавидять саме мене. Бо я їх надурила. Я стану найбільшою вигнанкою на світі.

— Тоді будеш моєю вигнанкою, і я кохатиму тебе попри все й захищу від будь-чого,— пообіцяв Дезі.— Тобі більше ніколи не доведеться про таке турбуватися.

— Ми більше ніколи не зможемо нормально спілкуватися з людьми.

— Якщо вирішиш, то ми можемо виїхати з країни. Жити в Іспанії, Італії чи будь-де, збуватимемо наші дні, поїдаючи манго на сонечку. Спатимемо допізна, гратимемо у скрабл, безцільно гортатимемо книжки, плаватимемо в океані.

— А коли я помру, то перетворюся на химерний взірець, на фрік-шоу. Ні. У мене все-таки є гордість, Дезі.

— Я не дозволю тобі повернутися до злиденного життя. Ніколи. Поїхали зі мною. Ми влаштуємо тебе у будиночку біля озера. Там зовсім безлюдно. Я привозитиму харчі й необхідні речі, коли захочеш. Ти зможеш переховуватися там, аж доки не вирішимо, як бути далі.

«Будиночок біля озера» насправді був цілим маєтком, «привозити харчі» означало перетворити Дезі на мого коханця. Від нього хвилями котилася жага. Він аж корчився у своєму костюмі, бажаючи вже швидше дійти до головного. Дезі був колекціонером: чотири авто, три будинки, гардероби з костюмами та взуттям. Йому було би приємно тримати мене десь під склом. Ідеальна фантазія лицаря в білих обладунках: він краде ображену принцесу з її злиденного життя й залишає під своїм позолоченим захистом у замку, куди ніхто, крім нього, не зайде.

— Я не можу піти на таке. А якщо поліція якось здогадається і приїде туди з обшуком?

— Емі, поліція вважає тебе мертвою.

— Ні, зараз мені варто бути на самоті. То чи можу я просто позичити у тебе трохи готівки?

— А якщо я відмовлю?

— Тоді я знатиму, що твоя пропозиція допомогти не щира. Що ти такий, як Нік, і лише бажаєш контролювати мене.

Дезі, ковтаючи коктейль, помовчав, зціпивши зуби.

— Жахливі речі ти кажеш.

— А ти жахливо поводишся.

— Нічого я не поводжуся,— образився він.— Просто турбуюся за тебе. Спробуй пожити в будинку біля озера. Найгірше, що з тобою станеться, це кілька днів відпочинку.

Вусатий чоловік раптом опиняється біля нашого столика з трепетною усмішкою на обличчі.

— Пані, а ви часом не належите до родини Енлоу? — не втримується він.

— Ні,— відповідаю я і відвертаюся.

— Пробачте, ви просто схожі на одну...

— Ми з Канади, а тепер ідіть собі,— огризається Дезі, а той тип закочує очі, бубонить «це треба ж» і повертається до бару, але продовжує зиркати.

— Нам варто поїхати,— наполягає він.— Поживи у будинку біля озера. Я просто зараз відвезу тебе туди.

Він підводиться на ноги.

В будинку біля озера точно буде величезна кухня, здоровезні кімнати, в яких я зможу кружляти, як у фільмі «Звуки музики»,— такі просторі там будуть зали. В будинку буде WiFi та кабельне, що задовольняє всі мої вимоги до командного центру, а ще безмежна ванна і м'якенькі халати на додаток до ліжка, яке не розвалюється.

Я ще й Дезі отримаю, але його можна контролювати.

Чоловік на барі й досі витріщається на мене, та вже менш доброзичливо.

Я нахиляюся й ніжно цілую Дезі у вуста. Це має засвідчити моє рішенням.

— Ти такий чудовий! Мені надзвичайно шкода ставити тебе у таку ситуацію.

— Емі, я хочу бути в цій ситуації.

Ми саме виходимо, проминаючи особливо депресивний бар, де по кутках дзеленчать телевізори, аж тут я бачу Хвойду.

Хвойда дає прес-конференцію.

Енді видається крихітною і безневинною. Вона схожа на няньку, і не сексуальну няньку з порно, а на дівчину з сусіднього будинку, яка насправді бавиться з дітьми. Я знаю, що це не справжня Енді, бо стежила за нею у реальному житті. У реальному житті вона носить тісні топи, що підкреслюють її цицьки, і вузькі джинси, а волосся в неї довге та хвилясте. У реальному житті її хочеться трахнути.

Зараз вона одягнена у сукню з комірцем і оборками, волосся сховала за вуха і, здається, навіть плакала. Це видно з рожевої припухлості під очима. Вона виснажена та схвильована, але гарненька. Гарніша, ніж мені здавалося раніше. Я ніколи не бачила її отак близько. На обличчі видніється ластовиння.

— От чорт,— каже якась жінка своїй подрузі з волоссям кольору дешевого каберне.

— О ні-і-і, а я тільки почала жаліти цього хлопця,— зізнається та подруга.

— У мене в холодильнику є мотлох, старший за цю дівку. От засранець.

Енді стоїть перед мікрофоном, опустивши свої темні вії до папірця з промовою, що, наче листочок, тріпоче в її руках. Її верхня губа волога — блищить під світлом камер. Дівчина вказівним пальцем витирає з неї піт.

— Е-е-е... Ось що я хочу сказати: у мене був роман з Ніком Данном з квітня 2011 року до липня цього року, коли його дружина — Емі Данн — зникла. Нік був моїм викладачем у коледжі Північного Карфагена, і ми потоваришували, а потім стосунки переросли у дещо більше.

Енді зупиняється, щоб прочистити горло. Позаду стоїть темноволоса жінка, лише трохи старша за мене, яка подає Енді склянку води, і та хутко відсьорбує. Склянка труситься.

— Мені страшенно соромно через стосунки з одруженим чоловіком. Це суперечить усім моїм цінностям. Я справді вірила, що закохалася,— вона плаче; голос тремтить,— у Ніка Данна, а він у мене. Він запевняв, що їхній шлюб закінчився і незабаром вони розлучаться. Я не знала, що Емі Данн завагітніла. Я співпрацюю з поліцією у розслідуванні зникнення Емі Данн і зроблю все можливе, щоб допомогти.

Її голос здається тонесеньким, дитячим. Вона підводить очі на стіну камер перед собою — і, шокована, опускає погляд. На круглих щічках спалахують два червоні яблука.

— Я... я...— вона починає схлипувати, а мати (та жінка точно її матір: у них однакові величезні очі з мультиків у стилі аніме) тримає руку на плечі доньки. Енді продовжує читати.— Мені прикро й соромно за свою поведінку. Я хочу вибачитися перед родиною Емі за той біль, що я їм заподіяла. Я співпрацюю з поліцією у розслідуванні... ой, це вже було,— вона посміхається слабкою присоромленою посмішкою, і преса підбадьорливо гиготить.

— Бідненька,— каже руда.

«Вона — маленька шльондра, її не можна жаліти». Аж не віриться, що хтось може жаліти Енді. Я просто відмовляюся в таке вірити.

— Я — двадцятитрирічна студентка,— провадить вона.— І прошу лише, щоб на мене не напосідалися, поки загоюватимуться рани в цей надзвичайно болісний період.

— Щасти тобі з цим,— бурмочу я, поки Енді задкує; полісмен відмовляється відповідати на будь-які запитання, і вони зникають. Я усвідомлюю, що хилюся ліворуч, наче збираюся піти за ними.

— Бідненька безвинна овечка,— каже старша жінка.— Вона здається нажаханою.

— Мабуть, він таки винен.

— Він був з нею понад рік.

— Вилупок.

Дезі штурхає мене і допитливо розширює очі: мовляв, чи знала я про роман? Чи все гаразд? Моє обличчя перетворюється на маску люті: «Бідненька безвинна овечка? А дідька лисого!» — але можна вдати, що це — реакція на зраду. Я киваю і ледь посміхаюся. Все гаразд. Ми вже підводимося йти геть, коли я помічаю своїх батьків: як завжди, тримаються за руки, підходять до мікрофона разом. Мати, здається, змінила зачіску. Я роздумую, чи варто дратуватися, що вона не забуває про свою красу попри моє зникнення. Коли хтось помирає, а родичі продовжують жити далі, ти завжди чуєш від них слова: «Такий-то саме цього і хотів би». А я такого не хочу.

Починає мама.

— У нас коротке повідомлення, і просимо потім не ставити запитань. По-перше, дякуємо вам за величезну підтримку нашої родини. Здається, весь світ любить Емі так само, як і ми. Емі, ми сумуємо за твоїм теплим голосом і веселою вдачею, а ще кмітливістю і добрим серцем. Ти справді неймовірна. Ми повернемо тебе в нашу родину. Я впевнена. По-друге, до сьогоднішнього ранку ми не знали, що наш зять — Нік Данн — мав роман. На початку цього кошмару він був не таким активним, зацікавленим, схвильованим, ніж мав би. Вірячи йому, ми пояснювали це шоком. Після цієї нової інформації ми більше так не почуваємося. Відповідно вже не підтримуємо Ніка. Ми лише сподіваємося, що завдяки слідчим діям Емі повернеться, її історія мусить продовжуватися. Світ готовий до наступного розділу.

— Амінь,— промовляє хтось.

Нік Данн Минуло десять днів

Вистава завершилася, Енді й Елліоти зникли з екрана. Продюсерка Шерон вимкнула телевізор носаком туфлі. Всі в кімнаті дивилися лише на мене — головного гостя вечірки, який щойно напаскудив на підлозі. Шерон занадто широко посміхнулася, її злість натягнула увесь ботокс на обличчі, і воно зморщилося у неправильних місцях.

— Ну? — своїм спокійним красивим голосом сказала вона.— Що це в біса було таке?

Тут ожив Таннер.

— Це була наша неймовірна новина. Нік цілковито відкритий до освітлення й обговорення своїх дій. Мені шкода, що ми запізнилися, але в певному сенсі це краще для вас, Шерон. Ви отримаєте першу реакцію від Ніка.

— Сподіваюся, вам справді буде що розповісти, Ніку.

Обвіявши мене вітерцем, вона пройшла повз, промовивши до всіх і ні до кого конкретно:

— Вдягніть на нього мікрофон, ми починаємо.

Як виявилося, Шерон Шайбер була в біса в захваті від мене. У Нью-Йорку я частенько чув плітки, що вона й сама зраджувала чоловікові. Це була надзвичайно секретна внутрішня журналістська чутка. Трапилося це майже десять років тому, але я вирішив, що бажання виправдатися й досі залишилося в Шерон. Вона стиснула накачані ботоксом блискучі губи, демонструючи глибоке співпереживання, підставила кулак під підборіддя і почала ставити мені свої складні запитання — і я на диво добре на них відповідав. Я, звісно, не можу піднятися у брехні до приголомшливого рівня Емі, та коли треба, теж можу себе показати. Я був схожий на чоловіка, який кохає свою дружину, присоромлений своєю зрадою і готовий усе виправити. Напередодні вночі я не міг заснути через нерви, тож дивився онлайн фільм «Лено» 1995 року, де Г'ю Грант вибачався перед цілою країною за перелюб з повією. Він заїкався, запинався, совався, наче власна шкіра була йому на два розміри мала. Та не було жодних відмовок: «Гадаю, ви знаєте, які вчинки у житті добрі, а які погані. Я вчинив погано... й от маю». Дідько, він — просто чудовий актор, бо видавався боязким, знервованим, настільки причавленим, що хотілося взяти його за руку і сказати: «Друже, не все так страшно, не варто так побиватися». Саме цієї реакції я й домагався. Після нескінченної кількості переглядів тієї його промови я ризикував підхопити британський акцент.

Я геть неспівчутливий: чоловік, про якого Емі завжди казала, що він не здатен вибачатися, але тут я вибачився, використовуючи слова й емоції запозичені, в актора.

Однак це спрацювало.

— Шерон, я вчинив погано, просто жахливо. Навіть не можу вигадати виправдання. Я підвів сам себе, бо ніколи не думав, що здатний на зраду. Це неприпустимо, таке неможливо пробачити, і я лише хочу повернення Емі додому, щоб решту свого життя спокутувати провину та ставитися до дружини, як вона на те заслуговує...

О, я дуже хочу ставитися до Емі, як вона на те заслуговує.

— Але ось у чому річ, Шерон. Я не вбивав Емі. Я б ніколи їй не нашкодив. Гадаю, зараз відбувається те, що я називаю,— я хихикнув,— «ефектом Еллен Еббот». Це ганебна й безвідповідальна журналістика. Ми звикли дивитися справи про вбивства жінок у вигляді огидних вистав, і хто ж у таких шоу завжди винний? Це завжди чоловік. Тож гадаю, що публіці — ба навіть, до якоїсь міри, і поліції — втовкмачили в голову думку про вину чоловіка. З самого початку всі просто вирішили, що я вбив свою дружину, бо нам постійно розповідають такі історії, а це неправильно бодай з моральної точки зору. Я не вбивав своєї дружини. Я хочу, щоб вона повернулася додому.

Я знав, що Шерон сподобається виставити Еллен Еббот продажною журналісткою, яка ганяється лише за сенсаціями і рейтингами. Знав, що величаву Шерон з двадцятирічним досвідом журналістики й інтерв'ю з Арафатом, Саркозі, Обамою обурює сама ідея існування Еллен Еббот. Я сам журналіст (тобто був ним), тож знаю, як воно, і сказавши фразу «ефект Еллен Еббот», упізнав сіпання рота Шерон, ледь помітно зведені брови, рум'янець на обличчі. У неї був такий погляд, з якого я збагнув: «Я свого домігся».

Наприкінці інтерв'ю Шерон схопила обидві мої руки своїми прохолодними і трохи загрубілими долонями (я чув, що вона — завзятий гравець у гольф) і побажала мені удачі.

— Я пильно наглядатиму за тобою, мій друже,— сказала вона, а потім поцілувала Го у щоку і посвистіла геть. Ззаду її сукня була полем бою шпильок, які мали рівненько натягувати матерію спереду.

— Ти просто в біса ідеально все зробив,— йдучи до дверей, промовила Го.— Ти здаєшся абсолютно іншим. Впевненим, але не зухвалим. Навіть щелепи стискаєш не так... придуркувато.

— Я розтиснув свої щелепи.

— Так, майже. Побачимося вдома,— і вона навіть підбадьорливо стукнула мене в плече.

Мені повідомили, що моє інтерв'ю з Шерон Шайбер транслюватимуть два джерела: один кабельний і один мережевий телеканал. Завтра інтерв'ю вийде в ефір, а інші його підхоплять — і посиплються вибачення й каяття. Я починаю брати ситуацію під контроль. Більше не збираюся погоджуватися на роль винуватого чоловіка, чи емоційно порожнього чоловіка, чи безсердечно-зрадливого чоловіка. Я тепер чоловік, який усім зрозумілий і на чиєму місці бували багато чоловіків (і жінок): «Я зрадив, почуваюся лайном, зроблю все можливе, щоб виправити ситуацію, бо я — справжній чоловік».

— У нас усе непогано,— проголосив Таннер, коли ми закінчили.— Випадок з Енді не настільки жахливий, як міг бути, і все завдяки інтерв'ю з Шерон. Просто відтепер нам необхідно бути на крок попереду подій.

Зателефонувала Го, і я підняв слухавку. Її голос був тоненький і писклявий.

— Тут прийшли копи з ордером на обшук повітки... вони ще й до батькового будинку теж поїхали. Вони... мені лячно.

Коли ми приїхали, Го сиділа на кухні та смалила цигарку, і, судячи з переповненої кітчевої попільнички з сімдесятих, вона почала вже другу пачку. На одному з барних стільців сидів незграбний безформний малий з військовою стрижкою і в поліцейській уніформі.

— Це Тайлер,— повідомила Го.— Він виріс у Теннессі, а ще має коня на ім'я Кастард...

— Кастер,— виправив Тайлер.

— Кастер, і він має алергію на арахіс. Не кінь, а Тайлер. О, а ще він надірвав верхню губу, що є звичною травмою для бейсбольних пітчерів, але не знає, як таке сталося,— Го затягнулася. Її очі налилися сльозами.— Він тут уже дуже довго.

Тайлер спробував суворо на мене глянути, але натомість опустив очі на свої туфлі.

Крізь розсувні скляні двері до будинку зайшла Боні.

— Великий день, хлопці,— мовила вона.— Якби ж ви, Ніку, повідомили нам, що маєте дівчину! Заощадили б розслідуванню багато часу.

— Ми залюбки це обговоримо, а ще речі в повітці, бо саме збиралися повідомити вам і те, і те,— сказав Таннер.— Відверто кажучи, якби ви проявили люб'язність і розповіли нам про Енді, не довелося б нікому робити боляче. Але ж вам потрібна була прес-конференція, потрібно було винести все на публіку. Як огидно отак виставляти дівчину...

— Ага,— сказала Боні.— Тож повітка. Ходімо туди?

Вона розвернулася до нас спиною і рушила до повітки по неоднорідній висохлій траві. Її волосся вкривало павутиння, наче той вельон. Побачивши, що я не йду, жінка нетерпляче махнула мені.

— Ну ж бо,— сказала вона.— Обіцяю не кусатися.

Повітку освітили кількома переносними прожекторами, від чого вона здавалася ще більш загрозливою.

— Ніку, коли ви були тут востаннє?

— Нещодавно, коли на це місце вказало полювання на скарби. Але це не мої речі, я тут нічого не торкався...

Мене урвав Таннер.

— У нас із моїм клієнтом нова вибухова теорія...— почав адвокат, але не договорив. Фальшива телевізійна фраза була настільки жахлива й недоречна, що ми всі скривилися.

— Ой, вибухова, як цікаво,— зронила Боні.

— Ми саме збиралися поінформувати вас...

— Справді? Дуже вчасно,— сказала вона.— Залишайтеся тут, будь ласка.

Двері теліпалися на завісах, збоку висів зламаний замок. Гілпін усередині описував добро.

— Це цими ключками для гольфу ви не граєте? — потрусивши блискучим металом, сказав Гілпін.

— Нічого тут мені не належить, я нічого цього сюди не клав.

— Це кумедно, бо все тут збігається з покупками, зробленими на кредитні картки, що теж не є вашими,— вибухнула Боні.— Це схоже на — як його — чоловіче кубло? Чоловіче кубло в процесі створення, яке лише чекає, поки дружина зникне назавжди. А ви гарно розважаєтеся, Ніку.

Вона витягнула три великі картонні коробки й поставила їх у мене під ногами.

— Що це?

Боні, попри рукавички, від огиди відкрила їх одним нігтиком. Усередині лежали десятки дисків з порно — тіла всіх кольорів і розмірів на обкладинках.

Гілпін почав хихикати.

— Маю віддати тобі належне, Ніку, бо ж чоловіки мають потреби, звісно...

— Чоловіки усе сприймають очима, саме це сказав мій колишній, коли я його застукала на цьому,— мовила Боні.

— Чоловіки усе сприймають очима, але, Ніку, від такого навіть я зашарівся,— сказав Гілпін.— А дещо навіть викликало нудоту, хоч я й не надто бридливий.

Він розклав кілька дисків, наче огидну колоду карт. У більшості назв ішлося про насильство: «Брутальний анальний секс», «Брутальний оральний секс», «Спаплюжені хвойди», «Злягання садистичних шльондр», «Групове ґвалтування повій», а ще серія під назвою «Завдай болю суці», випуски 1-18. На всіх були фото жінок, які корчаться від болю, доки хтиві оскалені чоловіки запихають у них різноманітні предмети.

Я відвернувся.

— Ой, а тепер і він присоромлений,— вишкірився Гілпін.

Але я не відповів, бо побачив, як Го садовлять до поліцейського авта.

Ми зустрілися в поліційному відділку аж за годину. Таннер порадив цього не робити, але я наполіг. Я звернувся до його бунтівного еґо мільйонера-ковбоя. Ми збиралися викласти копам усю правду. Прийшов час.

Я міг витерпіти їхні знущання з мене, але до сестри їм зась.

— Я погоджуюся на це, бо вважаю, що твій арешт неминучий, Ніку, хай як би ми поводилися,— зізнався він.— Якщо ми покажемо свою готовність до співпраці, то зможемо дізнатися трохи більше про справу, яку тобі шиють. Без тіла їм потрібне зізнання, тож вони спробують закидати тебе доказами. І це може дати нам достатньо, щоб вибудувати захист.

— І ми розкриємо їм усі карти, так? — уточнив я.— Видамо їм підказки, і маріонеток, і Емі.

Я панікував, не міг всидіти на місці. Уявляв, як копи просто зараз маринують мою сестру під голою лампочкою.

— Якщо ти дозволиш говорити мені,— сказав Таннер.— Якщо це я розповім їм про підставу, вони не зможуть використати це проти тебе в суді... якщо ми оберемо іншу модель захисту.

Мене турбувало, що мій адвокат вважав, що ніхто не повірить правді.

Гілпін зустрів нас на сходах до відділку, тримаючи в руці бляшанку з кока-колою: пізня вечеря. Коли він розвернувся, щоб провести нас усередину, то я побачив, що його сорочка на спині промокла від поту. Сонце вже давно сіло, але волога висіла в повітрі. Він помахав руками і сорочка затріпотіла, але знову прилипла до шкіри.

— Досі спекотно,— зауважив він.— А завтра температура підніметься навіть вище.

Боні чекала на нас у конференц-залі, де я сидів тієї першої ночі. Ночі зникнення Емі. Боні заплела своє тьмяне волосся у косичку і заколола на потилиці, вийшло досить своєрідно, а ще нафарбувалася помадою. Я замислився, чи не запланувала вона побачення. Таке собі опівнічне рандеву.

— У вас є діти? — висовуючи стілець, спитав її я.

Вона приголомшено підняла один палець.

— Одна дитина.

Вона не назвала ні імені, ні віку, ні статі. Боні була налаштована по-діловому. Вона хотіла дочекатися, поки ми здамося.

— Спочатку ви,— мовив Таннер.— Розповідайте, що маєте.

— Звісно,— сказала Боні.— Гаразд.

Вона без жодних прелюдій увімкнула записувальний пристрій.

— Ніку, ви стверджуєте, що ніколи не купували і не торкалися речей у повітці на ділянці вашої сестри.

— Саме так,— замість мене відповів Таннер.

— Ніку, ми знайшли відбитки ваших пальців майже на всіх речах у повітці.

— Це брехня! Я там нічого не торкався! Окрім як подарунка на річницю, і його там залишила Емі.

Таннер торкнувся моєї руки: мовляв, стули в біса свого рота.

— Ніку, ваші пальчики на порно, на ключках для гольфу, на коробках з годинниками і навіть на телевізорі.

І тут я зрозумів, як Емі тішилася, влаштовуючи це: мій глибокий приємний сон (який я так пропагував, вірячи, що як Емі трохи розслабиться, то теж вилікується від безсоння) обернувся проти мене. Я легко це уявив: Емі стоїть навколішках, я похропую, і моє дихання гріє їй щоки, а вона прикладає кінчики моїх пальців тут чи там, і це триває багато місяців. Вона могла навіть підсипати мені якусь наркоту. Пригадую, як вона подивилася на мене одного ранку, коли я прокинувся з гумовим від сну обличчям, і сказала: «Ти спиш як убитий. Чи як під кайфом».

— To ви хочете пояснити ці відбитки пальців? — запропонував Гілпін.

— Розкажіть нам решту,— наполягав Таннер.

Бонні поклала на столі між нами по-біблійному товстий зошит у шкіряній палітурці. Краї були обвуглені.

— Впізнаєте це?

Я, знизавши плечима, похитав головою.

— Це щоденник вашої дружини.

— Е-е-е... ні. Емі не вела щоденника.

— Взагалі-то, Ніку, вела. Десь сім років поспіль,— розповіла Боні.

— Гаразд.

Ось-ось станеться щось жахливе. Моя дружина знову застосувала свій інтелект.

Емі Елліот-Данн Минуло десять днів

Нік Данн Минуло десять днів

Даремно я почувався так самовпевнено. Хай що в біса в тому щоденнику, він мене знищить. Вже бачу обкладинку детективу, заснованого на справжніх подіях, на якій — наше чорно-біле фото з дня весілля на кривавому тлі й підпис: «Включає додаткові матеріали, серед яких шістнадцять сторінок ще не опублікованих світлин і справжні виписки зі щоденника Емі Данн — голос із могили». Часом, знаходячи такі книжечки у нас вдома, я думав, що це миле дивацтво Емі — таке собі соромітне задоволення. Гадав, може, вона так розслабляється, дозволяючи собі трохи легкого пляжного читання.

Ні. Вона просто вивчала методи.

Гілпін обернув стілець спинкою вперед, осідлав його й нахилився до мене, схрестивши руки, як кіношний коп. Була майже північ; здавалося, наче ще пізніше.

— Розкажіть нам про хворобу вашої дружини протягом цих останніх місяців,— почав він.

— Хворобу? Емі ніколи не хворіла. Максимум — застуда раз на рік.

Боні взяла щоденник і розгорнула позначену сторінку.

— Минулого місяця ви зробили напої для себе й для Емі, ви сиділи на веранді. Вона пише, що напої були надзвичайно солодкі й описує щось на кшталт алергічної реакції: «Моє серце виривалося з грудей, язик набряк і прилип до піднебіння. Ноги підкошувалися, доки Нік вів мене нагору».

Вона пальцем позначила місце, з якого читала у щоденнику, й підвела очі, щоб переконатися, чи уважно я слухаю.

— А ось вона прокинулася наступного ранку: «Голова болить, у шлунок наче налили олії, але що дивніше — нігті в мене блакитні, а поглянувши у дзеркало, я побачила цей самий колір на губах. Аж два дні я не могла пісяти. Почувалася страшенно слабкою».

— Ніку, це почерк вашої дружини?

Боні нахилила зошит до мене: там було темне чорнило й почерк Емі — зазубрений, немов кардіограма.

— Так, думаю, так.

— Наш експерт з вами згоден.

Боні промовила це з якоюсь гордістю, і я усвідомив: детективи вперше залучили зовнішнього експерта. Це вимагало співпраці з професіоналами в екзотичних сферах, як, наприклад, почеркознавчі.

— А знаєте, що ще ми дізналися, Ніку, коли показали цей запис медексперту?

— Отруєння,— випалив я. Таннер насупив на мене брови: мовляв, не сіпайся.

Боні на мить затнулася — не очікувала, що я можу повідомити таку інформацію.

— Так, Ніку, дякую: отруєння антифризом,— сказала вона.— Як у посібнику. Їй пощастило, що вона вижила.

— Яке там вижила — цього ніколи не було,— мовив я.— Ви ж самі сказали, що тут усе, як у посібнику. Це вигадка, основана на інформації з інтернету.

Боні поморщилася, але не купилася.

— Щоденник виставляє вас у дуже негативному світлі, Ніку,— погладжуючи свою косу, провадила вона,— Насильство: ви постійно її штурхали. Стрес: ви досить швидко починали злитися. Ваші сексуальні стосунки більше нагадували зґвалтування. Наприкінці вона почала вас по-справжньому боятися. Це навіть читати боляче. Той пістолет, який нас цікавив... вона пише, що хотіла придбати його, боячись вас. Ось її останній запис: «Цей чоловік може мене вбити. Цей чоловік може мене вбити»,— це її власні слова.

У мене пересохло у горлі. Почало нудити. Ожив страх, але здебільшого лють. Бісова сука, бісова сука, лярва, лярва, лярва.

— Який кмітливий і вигідний запис для фіналу,— не втримавсь я. Таннер притримав мене рукою, щоб утихомирити.

— У вас такий вигляд, наче ви знову хочете її вбити — просто зараз,— зауважила Боні.

— Ніку, ви нам лише брехали,— нагадав Гілпін.— Кажете, що були того ранку на пляжі. Усі, з ким ми спілкувалися, стверджують, що ви ненавидите пляж. Кажете, що гадки не маєте про всі ці покупки зі спустошених кредиток. А тепер ми знайшли повітку, набиту цими самими речами, і ваші відбитки там повсюди. Ми дізналися про дружину, яка пережила отруєння антифризом за кілька тижнів до зникнення. Ну ж бо.

Він зробив ефектну паузу.

— Ще щось корисне є? — запитав Таннер.

— Ми можемо довести вашу поїздку до Ганнібала, де за кілька днів після цього знайшли сумку Емі,— сказала Боні.— Ми маємо сусідку, яка чула вашу сварку напередодні зникнення. Небажана для вас вагітність. Бар, відчинений на позичені у дружини гроші, які повернуться до неї у разі розлучення. Ну і, звісно, звісно ж: таємна дівчина упродовж року.

— Ніку, ми зможемо допомогти вам лише зараз,— мовив Гілпін.— Після арешту вже не вийде.

— Де ви знайшли щоденник? У будинку Нікового батька? — поцікавився Таннер.

— Так,— підтвердила Боні.

Таннер кивнув мені: мовляв, ось що там було і що ми не знайшли.

— Дозвольте вгадати: анонімний дзвінок.

Жоден з них нічого не сказав.

— А можна запитати, де саме в будинку ви його знайшли? — запитав я.

— У печі. Знаю, що ви думали, наче зошит згорів. Папір почав горіти, але вогонь був занадто слабкий і тому згас. Згоріли лише зовнішні краї,— повідомив Гілпін.

Піч — ще один жарт Емі, зрозумілий лише нам з нею! Вона завжди дивувалася, наскільки я не розуміюся на цілком чоловічих речах. Під час наших пошуків я глянув на стару батькову піч з усіма тими трубками, дротами і краниками — й позадкував звідтіля, налякавшись.

— Це не була випадковість. Ви мали його знайти,— сказав я.

Боні посміхнулася лівим краєчком вуст. Вона відкинулася назад і чекала, розслаблена, наче зірка з реклами чаю з льодом. Я злісно кивнув Таннеру: мовляв, починай.

— Емі Елліот-Данн — жива, і вона підставляє Ніка,— сказав він. Я сплів пальці й випростався, намагаючись здаватися переконливим. Боні витріщалася на мене. Мені бракувало люльки й окулярів, які можна було швидко й ефектно зняти, а ще купи енциклопедій під рукою. Аж у голові паморочилося. Не смійся.

— Повторіть це ще раз,— нахмурилася Боні.

— Емі жива і здорова, й вона підставляє Ніка,— повторив мій довірений.

Детективи перезирнулися, нахилившись над столом: «Можеш таке уявити?»

— Навіщо їй таке робити? — потираючи очі, запитав Гілпін.

— Бо вона його ненавидить. Це очевидно. Він був гівняним чоловіком.

Боні опустила очі, видихнувши повітря через рот.

— У цьому я точно з вами згодна.

— Ой, та на Бога,— водночас мовив Гілпін.

— То вона божевільна, Ніку? — нахилилася ближче Боні.— Бо те, кажете, просто божевілля якесь. Чуєте мене? Щоб усе це організувати, потрібно місяців шість, а може, й рік. Вона мала ненавидіти вас, бажати заподіяти вам шкоду — величезну, серйозну, жахливу шкоду, та ще й цілий рік. Ви хоч уявляєте, як важко підтримувати у собі таку лють і так довго?

«Вона могла. Емі на таке здатна».

— А чому просто не подати на розлучення? — гаркнула Боні.

— Це б не задовольнило її... жагу справедливості,— відповів я. Таннер знову на мене зиркнув.

— Господи Ісусе, Ніку, вас це не виснажує? — поцікавився Гілпін.— Ми маємо записані слова вашої дружини: «Думаю, він може мене вбити».

Хтось, мабуть, порадив їм використовувати ім'я підозрюваного якнайчастіше. Це може його розслабити. Той самий трюк, що й у торгівлі.

— Ніку, ви нещодавно навідувалися до батькового будинку? — запитала Боні.— Може, п'ятого липня?

Дідько. То от чому Емі змінила код сигналізації. Я боровся з новою хвилею відрази до самого себе, бо власна дружина переграла мене двічі. Вона не лише схилила мене до думки, що й досі кохає, але й насправді змусила підставитися. Погана, погана дівчинка. Я мало не розреготався. Господи Боже, я її ненавидів, але важко не віддати цій суці належне.

Тут до справи взявся Таннер.

— Емі використала свої підказки, щоб примусити мого клієнта їздити у різноманітні місця, де вона залишила докази: у Ганнібал, у будинок його батька. Таким чином він саме себе обвинуватив. Ми маємо ці підказки при собі. Як жест доброї волі.

Він дістав підказки й любовні листи, розклав їх перед копами, наче колоду карт. Я обливався потом, поки вони їх читали, підсвідомо наказуючи їм підвести очі й запевнити мене, що все прояснилося.

— Гаразд. Ви стверджуєте, що Емі відчувала таку сильну ненависть, яка змусила її підставити власного чоловіка, щоб його звинуватили у її вбивстві? — уточнила Боні. Вона говорила тихим розміреним голосом розчарованої матері.

Я глянув на неї порожніми очима.

— Ніщо не вказує на розлючену жінку, Ніку,— сказала вона.

— Вона просто зі шкіри пнеться, щоб вибачитися перед вами, пропонує почати все спочатку, показує, як сильно кохає вас: «Ти теплий — ти моє сонце. Ти неймовірний, ти дотепний».

— Та заради усього святого!

— І знову, Ніку, надзвичайно дивна реакція невинної людини,— зауважила Боні.— Ми тут читаємо милі слова, може, останнє звернення вашої дружини, а її чоловік просто біситься. Я й досі пам'ятаю той перший вечір: Емі зникла, ви з'являєтеся тут, ми залишаємо вас у цій самій кімнаті на сорок п'ять хвилин, а єдина ваша емоція — це нудьга. Ми спостерігали за вами за допомогою камер. Ви мало не заснули.

— Це не має стосунку до...— почав Таннер.

— Я намагався залишатися спокійним.

— Ви видавалися дуже, дуже спокійним,— підтвердила Боні.— Увесь цей час ви поводилися... невідповідно. Були неемоційні, легковажні.

— Бо такий є, хіба ви не бачите? Я байдужий. До певної межі. Емі це знає... Вона постійно скаржилася на цю мою рису. Що я недостатньо співчутливий, що замикаюся в собі, що не здатен дати раду зі складними емоціями, як-то сум і почуття провини. Вона знала, що я здаватимуся надзвичайно підозрілим. Дідько його забирай! Поспілкуйтеся з Гіларі Генді, добре? З Томмі О'Гарою. Я з ними вже розмовляв! Вони підтвердять її справжню сутність.

— Ми з ними розмовляли,— повідомив Гілпін.

— І?

— Гіларі Генді після школи двічі намагалася вкоротити собі віку. Томмі О'Гара вже двічі лікувався від алкозалежності.

— Мабуть, через Емі.

— Чи тому, що вони дуже неврівноважені й замучені докорами сумління,— припустила Боні.— Тож повернімося до полювання на скарби.

Гілпін перечитав Підказку №2 навмисно монотонним тоном.

— Ви твердите, що це було написано для заманювання до Ганнібала? — перепитала Боні.

Я кивнув.

— Тут ніде не згадується Ганнібал,— зауважила вона.— Навіть натяку немає.

— Кашкет — це наш старий жарт про...

— О, старий жарт,— сказав Гілпін.

— А як щодо наступної підказки — маленької брунатної хатки? — поцікавилася Боні.

— Це будинок мого батька,— пояснив я.

Обличчя Боні знову посуворішало.

— Ніку, будинок вашого батька блакитний.

Вона обернулася до Таннера, закотивши очі: мовляв, і це ваш захист?

— А мені здається, що ви просто вигадуєте «старі жарти» у цих підказках,— вирішила Боні.— Ну, бо це ж дуже зручно: ми дізналися, що ви були в Ганнібалі, аж тут одна підказка таємно вказує на Ганнібал.

— А от останній подарунок,— не здавався Таннер, витягуючи на стіл коробку,— це не надто тонкий натяк. Ляльки Панч і Джуді. Я певен, ви знаєте, що Панч убиває Джуді та її дитину. Це знайшов мій клієнт. Ми хотіли впевнитися, що ви побачите всі докази.

Боні підтягнула коробку ближче, натягнула латексні рукавички і підняла маріонеток.

— Важкі,— мовила вона,— міцні.

Детектив роздивилася мереживо на сукні жінки, чоловічий костюм. Підняла чоловіка, оглянула товстий дерев'яний держак із жолобками для пальців.

Завмерла, суплячись і тримаючи лялькового чоловіка. Потім перевернула жінку догори дриґом, щоб задерлася спідниця.

— На цій немає держака,— вона повернула ляльку до мене.— А тут був держак?

— Звідки я маю знати?

— Прямокутний шматок дерева, товстий і важкий, з вирізьбленими жолобками для справді доброї хватки? — рявкнула вона.— Держак, збіса схожий на битку?

Вона витріщалася на мене, і було видно, що думає ця жінка: «Ти — гравець. Ти — соціопат. Ти — вбивця».

Емі Елліот-Данн Минуло одинадцять днів

Сьогодні виходить розпіарене інтерв'ю Ніка з Шерон Шайбер. Я збиралася дивитись його з пляшкою доброго вина і після гарячої ванни, а ще записати, щоб потім занотувати його брехні. Хочу занотувати кожне перебільшення, напівправду, вигадку, хитрість, щоб потім підживлювати цим свою лють. Вона трохи притихла після інтерв'ю для блогу, однюсінького п'яного випадкового інтерв'ю! Я не можу такого допустити. Не збираюся розкисати. Я не ганчірка. Але все-таки хочу почути його думки про Енді тепер, коли вона зламалася. Послухати його версію.

Хочеться подивитися на самоті, але Дезі цілий день вештається біля мене, бігає за мною, хай куди я йду,— наче раптової чорної хмари, його неможливо уникнути. Я не можу наказати йому піти, бо це не мій будинок. Я вже намагалася — і не допомогло. Дезі то хоче перевірити труби в підвалі, то хоче зазирнути до холодильника, щоб побачити, які потрібно докупити харчі.

«Це не закінчиться,— думаю я.— Саме таким буде моє життя. Він з'являтиметься, коли захоче, і залишатиметься, скільки заманеться. Він волочитиметься за мною, галдикаючи, а потім сяде і запросить мене приєднатися. Відкоркує вино — і раптом ми вже разом вечеряємо, а я не можу нічого вдіяти».

— Я надзвичайно виснажена,— кажу я.

— Потіш ще хоч трішки свого благодійника,— відповідає Дезі та проводить пальцем по стрілці на штанах.

Він знає про сьогоднішнє Нікове інтерв'ю, тож іде й повертається з усіма моїми улюбленими смаколиками: сиром «Манчего», шоколадними трюфелями, пляшкою холодного вина «Сансере», і, скривившись, навіть дістає пачку чипсів зі смаком чилі й сиру. Я підсіла на них, поки була Емі з Озарку. Ми дійшли мовчазної згоди не розмовляти про дитину, бо обоє знаємо, як часто трапляються у моїй родині викидні та як жахливо буде про це говорити.

— Мені цікаво почути, як захищається ця свиня,— каже він. Дезі не вживає слів «гівнюк» чи «засранець». Він каже «свиня», та це звучить навіть отруйніше.

За годину ми закінчуємо легеньку вечерю, приготовану Дезі, і починаємо пити куплене ним вино. Він дає мені шматочок сиру і ділить навпіл один трюфель. Виділяє рівно десять чипсин, а потім ховає пачку. Йому, бач, не до вподоби запах: каже, що дуже смердить, але йому насправді не подобається моя вага. Тепер ми сидимо на софі, вкрившись м'якою ковдрою, бо Дезі врубав кондиціонер, щоб досягнути осінньої температури в липні. Гадаю, він зробив це, щоб розпалити камін і загнати мене грітися під ковдру. Мабуть, він уявляє нас у жовтні. Навіть приніс особливий подарунок: водолазку вересово-фіолетового кольору, і я помічаю, що ця річ пасує до ковдри й до темно-зеленого светра самого Дезі.

— А знаєш, багато віків недолугі чоловіки знущалися з сильних жінок, які загрожували їхній мужності,— розповідає Дезі.— Вони мають слабкі нерви, їм потрібен контроль над жінкою...

А я думаю про інший тип контролю. Я думаю про контроль під личиною піклування: «Ось тобі светрик від холоду, моя солоденька, а тепер одягни його, щоб відповідати моєму смаку».

Нік принаймні цього не робив — він дозволяв мені все.

Я лише хочу, щоб Дезі не сіпався й мовчав. Він метушливий і нервовий, наче його суперник сидить з нами в кімнаті.

— Ш-ш-ш,— кажу я, коли моє гарненьке личко з'являється на екрані. Ще одне фото і ще одне, наче листя падає з дерев. Колаж присвячений Емі.

— Емі була саме така, якою хотіла бути кожна дівчина,— звучить за кадром голос Шерон.— Вродлива, розумна, натхненна і дуже заможна... Він був хлопцем, якого поважають усі чоловіки...

— Тільки не він,— пробубнів Дезі.

— ...вродливий, веселий, тямущий і чарівний. Але п'ятого липня начебто ідеальний світ розсипався, коли Емі Елліот-Данн зникла на п'яту річницю їхнього шлюбу.

Повтор, повтор, повтор. Світлини мої, Енді, Ніка. Копії тесту на вагітність і несплачених рахунків. Я справді гарно попрацювала. Це наче створити мурал і, відійшовши, подумати: «Ідеально».

— А зараз ексклюзив, Нік Данн порушує тишу: ми поговоримо не лише про зникнення його дружини, але й про зраду та всі ті чутки.

Я відчуваю короткочасне тепло до Ніка, бо він обрав мою улюблену краватку, яку я сама й придбала і про яку мій чоловік думає, чи пак думав, що вона занадто дівчача і яскрава. Вона по-павичевому фіолетова й робить його очі майже фіалковими. За останній місяць його черевце задоволеного життям придурка куди й поділося: немає живота, жир на обличчі зник, підборіддя не таке роздвоєне. Волосся йому підрівняли, але сильно не підрізали. Просто уявляю, як за кілька хвилин до ефіру над ним працює Го, приміряючи роль Мами Мо, метушиться над бідненьким, наслиненим пальцем витирає щось на підборідді. Він одягнув мою краватку, а коли піднімає руку для якогось жесту, я бачу, що й годинник теж мій. Це вінтажний «Булова спейсв'ю», який я подарувала йому на тридцять третій день народження. Нік ніколи його не носив, бо це начебто не його стиль, хоча він якраз ідеально пасує до його стилю.

— Він надзвичайно добре доглянутий як на чоловіка, чия дружина зникла,— каже Дезі.— Молодець, ще й на манікюр пішов.

— Нік нізащо не піде на манікюр,— зиркаючи на відполіровані нігті Дезі, повідомляю я.

— Ніку, переходьмо одразу до справи,— пропонує Шерон.— Ви маєте стосунок до зникнення своєї дружини?

— Ні. Ні. Абсолютно, на сто відсотків — ні,— переконує Нік і при цьому не розриває зорового контакту: видно, натренували.— Але дозвольте сказати, Шерон, я зовсім не безвинний, і не бездоганний, і не гарний чоловік. Якби я так не боявся за Емі, то можна сказати, що для мене це її зникнення деякою мірою і вигідне...

— Пробачте, Ніку, але, гадаю, багато людей будуть шоковані почути таке, коли ваша дружина зникла безвісти.

— Це найбільш нестерпне й жахливе почуття на світі, тож я будь-що хочу повернути її. Я просто хочу сказати: це зникнення в брутальний спосіб відкрило мені очі. Просто огидно усвідомлювати, що лише така подія здатна витягнути тебе з егоїстичної спіралі, коли ти, прокинувшись, розумієш, що був найщасливішим на світі покидьком. Розумієте, я мав жінку, яка була моєю рівнею, моєю кращою половинкою у всіх розуміннях, а я дозволив своїй невпевненості — через втрату роботи, через нездатність подбати про родину, через старіння — затьмарити те щастя.

— Ой, прошу...— починає Дезі, але я його затикаю. Щоб Нік отак зізнався усьому світу, що він поганий,— це ж невеличка смерть, і зовсім не така легка, як у однойменному французькому кіно.

— І, Шерон, дозвольте мені сказати одну річ. Дозвольте зробити це просто зараз: я зрадив. Я зневажив свою дружину й себе, бо просто пішов найлегшим шляхом. Я зраджував з молодою жінкою, яка ледь мене знала. Таким чином я міг удавати крутого хлопця. Я міг удавати хлопця, яким хотів бути: розумного, упевненого, успішного, бо ця молода жінка ще не мала досвіду. Ця дівчина не бачила, як серед ночі я у ванній плачу в рушник, бо втратив роботу. Вона не знала про всі мої слабкості й недоліки. Я був дурнем, який вірив, що коли не буду ідеальним, то дружина мене вже не кохатиме. Я хотів стати героєм для Емі, а втративши роботу, загубив і самоповагу. Більше не міг бути героєм. Шерон, я здатен відрізнити правильне від неправильного. Але я просто... просто вчинив неправильно.

— Що б ви сказали своїй дружині, якби вона могла побачити і почути це інтерв'ю?

— Сказав би: Емі, я тебе кохаю. Ти — найкраща жінка, яку я знаю. Ти — більше, ніж я заслуговую, і якщо повернешся, то решту нашого життя я спокутуватиму свою провину. Ми знайдемо спосіб забути весь цей жах, і я стану для тебе найкращим чоловіком. Прошу, повертайся додому, Емі.

Він прикладає вказівний палець до ямки на підборідді. Це наш давній таємний код, яким ми користувалися колись давно, щоб заприсягнутися, що не брешемо: ця сукня справді гарна, та стаття справді добра. «Зараз я абсолютно, на сто відсотків щирий, я буду поруч й більше не дуритиму тебе».

Дезі нахиляється так, щоб перекрити мені екран, і тягнеться до «Сансере».

— Ще вина, люба? — пропонує він.

— Ш-ш-ш.

Він зупиняє передачу.

— Емі, ти — милосердна жінка. Я знаю, що ти піддатлива на... благання. Але він же бреше.

Нік каже саме те, що я хочу почути. Нарешті.

Дезі стає переді мною так, щоб дивитися просто в очі, й повністю затуляє екран.

— Нік влаштував виставу. Він хоче здаватися гарним хлопцем, який нарешті розкаявся. Маю визнати, це виходить у нього першокласно. Але це неправда. Він навіть не згадав про насилля над тобою, про ґвалтування. Не знаю, як він тебе контролює. Це, мабуть, стокгольмський синдром.

— Знаю,— кажу я, а ще я знаю, які конкретно слова потрібно говорити Дезі.— Маєш рацію. Твоя правда. Я дуже довго не почувалася в такій безпеці, Дезі, але й досі... бачу його і... борюся з цим, адже він завдавав мені болю... роками.

— Може, більше не варто це дивитися,— каже він, починає крутити моє волосся і нахиляється занадто близько.

— Ні, залиш,— мовлю я.— Маю це пережити. З тобою. Саме так зможу це перетерпіти.

Накриваю його руку своєю і думаю: «А тепер стули пельку».

«Я лише хочу повернути Емі додому, щоб решту свого життя спокутувати провину та ставитися до дружини, як вона на те заслуговує».

Нік мене пробачає: «Я налажав, ти налажала, ну ж бо миритися». А раптом той наш таємний код у його виконанні — це правда? Нік хоче мене повернути. Нік хоче мене повернути і ставитиметься як треба. Він зможе решту життя ставитися до мене, як мав би з самого початку. Звучить це справді прекрасно. Ми б могли повернутися у Нью-Йорк. Після мого зникнення продаж «Неймовірної Емі» злетів до небес. Три покоління читачів згадали про свою любов до мене. Жадібні, недолугі, безвідповідальні батьки нарешті зможуть відшкодувати позику з мого трасту. З відсотками.

Я просто хочу повернути своє старе життя. Чи своє старе життя і свого Нового Ніка. Люблячого-Благочестивого-І-Покірного Ніка. Може, він затямив свій урок. Може, стане таким, як раніше. Бо я мріяла про це. Замкнена у своєму котеджі посеред Озарку, а зараз у маєтку Дезі, я мала багато часу на мрії про Ніка, яким він був у ті перші наші дні. Чомусь гадала, що більше уявлятиму, як Ніка порають у сраку у в'язниці, але останнім часом це буває нечасто, дуже нечасто. Я згадую ті ранні, ранні дні, коли ми лежали поруч у ліжку, гола шкіра торкалася бавовни, а він просто дивився на мене, погладжуючи одним пальцем щелепу від підборіддя до вуха, змушуючи мене трепетати від легенького лоскоту мочки, а потім простежував пальцем усі вигини вуха, доходячи до волосся. Потім він брав одне пасмо так само, як під час нашого першого поцілунку, проводив пальцями аж до кінчика і двічі ніжно смикав, наче бив у дзвіночок. А ще казав: «Ти краща за будь-яку книжку, ти краща за будь-яку вигадку».

Нік тримав мене на землі. Нік був не таким, як Дезі, який приносив усе чого забажаю (тюльпани, вино), щоб я робила те, чого бажає він (кохала його). Нік просто хотів, щоб я була щаслива — і все, отак просто. Може, я сплутала це з лінощами. «Я просто хочу, щоб ти була щаслива, Емі». Як часто він це повторював, а я трактувала ті слова інакше: «Я просто хочу, щоб ти була щаслива, Емі, бо так мені буде менше мороки». Але, може, я була несправедлива. Ну, може, не несправедлива, а просто заплуталася. Всі, кого я любила, завжди мали мету. Тож звідки мені було знати?

Це таки правда. Лише ця жахлива ситуація все прояснила. Ми з Ніком пасуємо одне одному. Мене трохи забагато, а його трохи замало. Я — терен, який наїжачився через надлишок уваги від батьків, а він — чоловік мільйона маленьких колотих ран, завданих батьком, і мої колючки ідеально до них пасують.

Нік Данн Минуло чотирнадцять днів

Я продер очі на сестриному дивані з палючим похміллям і жагою вбити свою дружину. Після допиту з приводу щоденника це мій постійний стан. Уявляю, як знаходжу Емі у якомусь спа на Західному Узбережжі: вона сьорбає ананасовий сік, лежачи на тахті, а всі турботи просто відлетіли кудись дуже, дуже далеко в ідеальне синє небо. І тут я — замурзаний і смердючий після ґвалтовної поїздки через усю країну — стою перед нею, затуляючи сонце, доки моя люба жіночка не підводить погляду, а потім мої руки обхоплюють її ідеальне горло з його артеріями й западинками. Спочатку пульс тарабанить, як скажений, але згодом сповільнюється, а ми дивимося одне одному в очі й нарешті досягаємо порозуміння.

Я все одно потраплю за ґрати. Якщо не сьогодні, то завтра; якщо не завтра, то післязавтра. Вийшовши з відділку, я вирішив, що все буде добре, але Таннер заперечив.

— Без тіла висунення звинувачення — надзвичайно складна штука. Тому вони зараз розставляють усі крапки над «і». Завершуй свої справи, бо коли тебе заарештують, ми будемо дуже заклопотані.

За вікном чувся гул телевізійників — чоловіки віталися одне з одним, як могли б вітатися працівники фабрики, прямуючи на роботу. Камери клацають, наче розтривожена сарана, і знімають фасад будинку Го. Хтось розповів про моє «чоловіче лігво» на сестриній ділянці та про мій неминучий арешт. Ніхто з нас навіть не намагався підходити до фіранок.

Го зайшла до кімнати у фланелевих боксерках і шкільній футболці гурту «Butthole Surfers». Під рукою тримала ноутбук.

— Тебе знову всі ненавидять,— повідомила вона.

— Мінливі засранці.

— Вчора ввечері хтось оприлюднив інформацію про повітку, про сумочку Емі та про щоденник. Тепер тут лише й чути: «Нік — брехун, Нік — убивця, Нік — брехливий убивця». Шерон Шайбер заявила, що «надзвичайно шокована й розчарована» розслідуванням цієї справи. О, і всі знають про порно, ну, про «Вбий сучок».

— «Завдай болю суці».

— Ой, пробач,— сказала вона.— «Завдай болю суці». Тож Нік — Брехливий-Вбивця-тире-Сексуальний-Садист. Еллен Еббот просто ошаліє. Вона шалено проти порно.

— Аякже,— пирхнув я.— Певен, що Емі добре про це знає.

— Ніку,— мовила сестра, намагаючись привести мене до тями.— Це дуже погано.

— Го, пам'ятай: байдуже, що думають люди,— наполягав я.— Важливими є думки Емі. Та чи пом'якшала до мене вона.

— Ніку, ти справді вважаєш, що вона може отак швидко перейти від ненависті до кохання?

Це, можна сказати, була п'ята річниця з початку наших розмов на цю тему.

— Го, я справді так думаю. Емі ніколи не мала детектора брехні. Якщо кажеш, що вона вродлива, то це сприймається як факт. Якщо кажеш, що вона суперова, то це не лестощі, це сприймається як належне. Тож так: гадаю, вона може справді вірити, що тільки-но я усвідомлю свої помилки, як, звісно ж, знову закохаюся в неї. Бо чому ж, на Бога, я на таке не здатний?

— А якщо вона раптом віднайшла в собі той детектор брехні?

— Ти знаєш Емі, вона жадає перемоги. Її набагато менше хвилює факт зради, ніж те, що я віддав перевагу комусь іншому. Вона захоче мене повернути лише заради перемоги. Хіба ти не згодна? Уяви сцену, як я благаю її повернутися, щоб належно поклонятися,— такому зможе вона опиратися? Ти так не думаєш?

— Гадаю, це непогана ідея,— сказала Го таким тоном, наче побажала удачі перед оголошенням лотереї.

— Агов, якщо маєш кращі варіанти, то прошу.

Тепер ми почали отак відриватися одне на одному. Раніше такого ніколи не бувало. Після повітки поліція почала ламати Го, як і передбачав Таннер: «Чи вона знала? Чи вона допомагала?»

Я очікував, що того вечора вона повернеться додому, лаючись і лютуючи, але натомість отримав ніякову посмішку: сестра прослизнула повз мене до своєї кімнати у будинку, який уже двічі був заставлений, щоб покрити завдаток Таннера.

Я поставив свою сестру в фінансову та юридичну небезпеку через власні жахливі рішення. Уся ця ситуація змусила Го почуватися ображеною, а мене — осоромленим. Це стало смертельною комбінацією для двох людей, які замкнені разом на невеликій житловій площі.

Я спробував поговорити про щось інше.

— Я думав, чи не варто зателефонувати Енді тепер, коли...

— Ну звісно, це просто геніально, Ніку. А потім вона може повернутися до Еллен Еббот...

— Вона не була на ток-шоу. Вона давала прес-конференцію, яку вела Еллен Еббот. Вона не лиха, Го.

— Вона влаштувала ту прес-конференцію, бо розлютилася на тебе. Я навіть жалію, що ти не продовжив її трахати.

— Круто.

— А що ти взагалі можеш їй сказати?

— Мені шкода.

— Тобі точно в біса шкода,— промимрила вона.

— Я просто... страшенно жалкую, що все так закінчилося.

— Під час останньої вашої зустрічі Енді тебе вкусила,— занадто терпляче нагадала Го.— Не думаю, що ви ще маєте якісь слова одне для одного. Ти — головний підозрюваний у справі про вбивство. Ти втратив право на спокійний розрив стосунків. Отямся, Ніку.

Ми вже почали набридати одне одному. Я ніколи не думав, що таке може статися. Це було не через стрес, не через небезпеку, яку я приніс на поріг до Го. Це все ті десять секунд тиждень тому, коли я відчинив двері повітки, очікуючи, що сестра, як завжди, прочитає мої думки, а натомість Го вирішила, що я вбив свою дружину. Я не міг цього забути, і вона також. Час до часу я помічав, як вона поглядає на мене з тією прохолодою, з якою сестра колись дивилася на нашого батька: ще один сраний чоловік займає простір. Я певен, що сам інколи дивився на неї тим жалюгідним батьковим поглядом: ще одна дрібна баба мене зневажає.

Я видихнув, підвівся і стис її руку, а Го відвернулася.

— Гадаю, варто мені поїхати додому,— сказав я, і одразу стало якось млосно.— Більше не витримую. Очікування арешту — це просто нестерпно.

Не встигла вона зреагувати, як я схопив ключі й відчинив двері, за якими почали клацати камери, а з юрби вибухнули вигуки, і це було навіть гірше, ніж я боявся: «Агов, Ніку, це ви вбили свою дружину? Агов, Марго, це ви допомогли братові сховати докази?»

— Довбані мішки з лайном,— сплюнула Го. Вона стала біля мене на знак солідарності у своїй футболці гурту «Butthole Surfers» і боксерках. У кількох протестувальників були плакати. Жінка з меліруваним білявим волоссям і в сонячних окулярах почала розмахувати плакатом: «Ніку, де ЕМІ?»

Крики ставали гучнішими, божевільнішими, зачіпали мою сестру: «Марго, ваш брат убив свою дружину? Марго, Нік убив свою дружину й дитину? Марго, вас теж підозрюють? То Нік убив свою дружину? Нік убив свою дитину?»

Я стояв, намагаючись триматися, відмовляючись повертатися назад у будинок. Раптом Го присіла позаду мене і почала відкручувати водопровідний кран біля сходів. Вона увімкнула шланг на повну котушку — це був міцний постійний струмінь, а далі сестричка почала поливати усіх тих операторів, протестувальників, гарненьких журналісток у їхніх випрасуваних костюмчиках, наче диких звірів.

Вона мене прикривала. Я кинувся до авта і надавив на газ, залишаючи їх мокрими на газоні перед будинком, а Го аж заходилася від сміху.

Мені знадобилося десять хвилин, щоб з під'їзної доріжки заїхати в гараж: надзвичайно повільно я розтинав озлоблений людський океан. Перед будинком стояло принаймні двадцятеро протестувальників — на додаток до телевізійників. Серед них була моя сусідка — Джен Теверер. Ми з нею перетнулися поглядами, і вона обернула до мене свій плакат: «ДЕ ЕМІ, НІКУ?»

Нарешті я опинився всередині, й гаражні двері опустилися до кінця. Я сидів посеред спекотного бетонного простору і просто дихав.

Тепер усе здавалося в'язницею: двері зачиняються і відчиняються, відчиняються і зачиняються, а я ніколи не почуваюся у безпеці.

Решта дня минула в мріях про способи вбивства Емі. Я міг думати лише про це: вигадати спосіб покінчити з нею. Наприклад, розтрощити кмітливу голівку Емі. Все-таки потрібно віддати їй належне: може, ці кілька років я дрімав, але зараз однозначно прокинувсь. Я знову мав купу енергії, як було на початку нашого шлюбу.

Хотілося чимось займатися, щось робити, але нічого не можна було вдіяти. До ночі всі телевізійники вже роз'їхалися, та я все одно не міг ризикувати й виходити з будинку. А так хотілося вийти на прогулянку! Я вирішив походити будинком. Нерви були на межі.

Енді мене розтоптала, Мерібет стала ворогом, Го втратила критичний відсоток довіри до мене. Боні мене підловила. Емі мене знищила. Я налив собі випити. Трохи хильнув, міцно стиснув склянку і жбурнув її в стіну, дивлячись, як скло вибухає феєрверком, слухаючи гучний брязкіт, нюхаючи випари бурбону. Лють ожила у всіх п'ятьох чуттях: «От кляті суки».

Усе своє життя я намагався бути добрим хлопцем, який любить і поважає жінок, хлопцем без заскоків. І ось тобі маєш — думаю огидні речі про власну сестру, про тещу, про коханку. Я уявляв, як трощу череп своєї дружини.

У двері постукали — гучне люте бах-бах-бах, що аж розколотило мій переповнений кошмарами мозок.

Я розчахнув двері, на лють відповідаючи люттю.

Це був батько, який стояв на порозі, наче жахливий привид, викликаний моєю ненавистю. Він важко дихав і обливався потом. Рукави на його сорочці були розірвані, а волосся скуйовджене, але очі, як зазвичай, зберігали свою темну настороженість, від чого він здавався лихим, але нормальним.

— Вона тут? — гаркнув він.

— Хто, тату, кого ти шукаєш?

— Ти знаєш хто.

Він проштовхнувся повз мене й помарширував у вітальню, залишаючи по собі болото на підлозі, бурмочучи «сука-сука-сука». Від нього віяло м'ятою. Справжньою м'ятою, не есенцією, і я побачив зелені плями на його штанах, наче він лазив у чиємусь саду.

— Мала сучка, мала сучка, мала сучка,— все не вгавав він. Через їдальню пройшов на кухню, а дорогою вмикав усе світло. По стіні пробіг тарган.

Я йшов за батьком, намагаючись його заспокоїти.

— Тату, тату, присядь. Тату, хочеш склянку води? Тату...

Він потупотів нагору, залишаючи по собі кавалки багна.

Мої руки стислися в кулаки. Ну звісно, цей виродок з'явиться тут і зіпсує все тільки ще гірше.

— Тату! А бодай його, тату! Тут немає нікого, крім мене. Тут лише я.

Він оглянув гостьову кімнату, а потім повернувся назад у вітальню, ігноруючи мене.

— Тату!

Я не хотів його торкатися. Я боявся його бити. Я боявся, що заплачу.

Коли він спробував піднятися до спальні, я перегородив дорогу. Я поставив одну руку на стіну, а другу поклав на перила — людська барикада.

— Тату, глянь на мене!

— Перекажи цій малій огидній суці,— розлючено виплюнув він,— що це не кінець. Вона не краща за мене, перекажи їй. Вона не настільки й добра. Вона не може отримати право голосу. Ця огидна сука має навчитися...

Присягаюся, що на мить у мене аж побіліло перед очима,— це була мить цілковитої чіткості. Я взагалі-то не такий: не ненавиджу і не боюся усіх жінок. Я — жінконенависник тільки щодо однієї жінки. А якщо зневажаю лише Емі, то зосереджую всю свою лють, і гнів, і отруту на єдиній жінці, яка на це заслуговує, тож це не перетворює мене на батька. Це — ознака здорового глузду.

— Мала сучка, мала сучка, мала сучка.

Я ще ніколи не відчував такої ненависті до батька, а все через те, що мені самому хотілося кричати ці слова.

— Клята сука, клята сука.

Я міцно схопив його за руку і запхав у авто, грюкнув дверцятами. Він повторював своє заклинання аж до «Комфорт-Гіллу». Я під'їхав до в'їзду для швидкої допомоги, а там вийшов з машини, рвонув дверцята з боку пасажира, виволік батька за руку і завів його лише за поріг.

Потім я розвернувся й попрямував додому.

Клята сука, клята сука.

Але я міг лише благати. Моя клята дружинонька залишила мене ні з чим: я можу лише благати її повернутися додому. На папері, онлайн, на телебаченні, будь-де. Я можу лише сподіватися, що дружина побачить мою добру поведінку й почує жадане: «Капітуляція, цілковита. Ти маєш рацію, а я помиляюся — завжди. Повертайся до мене (ти, бісова хвойда). Повертайся додому, щоб я міг тебе вбити».

Емі Елліот-Данн Минуло двадцять шість днів

Знову приперся Дезі. Тепер він з'являється майже щодня, манірно совається будинком, потім стає у кухні, і призахідне сонце освітлює його профіль, щоб я милувалася. Відтак веде мене за руку в оранжерею з тюльпанами, щоб я могла знову йому подякувати. Нагадує про всю ту безпеку й любов, якою тепер мене оточує.

Він каже, що я в безпеці й оточена любов'ю, при цьому не дозволяючи мені виходити, що якраз і не дає мені почуватися в безпеці й оточеною любов'ю. Він не залишив мені ключів від авта. Не маю я і ключів від будинку і коду від воріт. Я насправді перетворилася на в'язня. Ворота п'ятнадцять футів заввишки, і в будинку немає жодної драбини (я перевіряла). Ну, мабуть, можна підволокти до стіни якісь меблі та скласти їх на купу, вилізти отак нагору, зістрибнути з того боку і пошкутильгати чи поповзти геть, але не в цьому суть. А суть у тому, що я — його люба гостя, а гості можуть йти, коли заманеться. Я вже намагалася поговорити про це кілька днів тому.

— А якщо мені потрібно буде поїхати? Негайно?

— Може, мені варто оселитися тут,— натомість задумливо каже він.— Тоді я зможу бути тут повсякчас і оберігатиму тебе. Ми могли б жити разом.

— А якщо твоя мати почне щось підозрювати, з'явиться тут і дізнається про мене? Це буде жахливо.

Його матір. Я — труп, якщо його матінка сюди приїде, бо вона одразу ж про це заявить. Вона просто терпіти мене не може, і все через один випадок у старших класах. Минуло так багато часу, а вона й досі лютує. Я роздерла власне обличчя та сказала Дезі, що вона на мене напала (вона з її власницьким інстинктом була така ревнива, що це цілком могло відбутися). Вони не розмовляли цілий місяць. Але, ясно, потім помирилися.

— Джеклін не знає коду,— пояснює він.— Це мій будинок біля озера,— каже він і робить паузу, вдаючи, що міркує.— Мені справді варто сюди переїхати. Для твоєї психіки погано бути на самоті так багато часу.

Але ж я не на самоті — ну, не зовсім. У нас за ці два тижні вималювалася своєрідна рутина. Це режим, нав'язаний Дезі — моїм доглянутим тюремником, моїм зіпсованим кавалером. Дезі з'являється якраз перед обідом, завжди пахне делікатесним ланчем, який він з'їв разом із Джеклін у якомусь першокласному ресторані. В такому ресторані, куди б могли піти ми з ним, якби оселилися у Греції. (Це ще одне постійне нагадування: ми можемо поїхати у Грецію. Він чомусь вірить, що мене в житті не впізнають у якомусь невеличкому риболовецькому грецькому селі, куди він безліч разів їздив улітку. Дезі уявляє, як ми там п'ємо вино, ліниво кохаємося під час заходу сонця, набиваємо шлунки восьминогами). Заходячи, він відгонить тим обідом. Мабуть, втирає гусячу печінку за вухами (його мати теж завжди пахла якимсь трохи вагінальним ароматом,— їжа і секс, запах Коллінгзів, не така вже й погана стратегія).

Він заходить, і в мене аж слинки течуть. Цей запах! Дезі приносить щось смачненьке, але не таке смачне, як було у нього на обід: Дезі трохи морить мене голодом, бо завжди надавав перевагу худорлявим жінкам. Тож приносить гарненький карамболь, гостренькі артишоки і твердого краба — усе, що вимагає тривалого приготування, але в результаті не надто насичує. Я майже досягла своєї нормальної ваги, та ще й волосся відростає. Я користуюся пов'язкою на голову, яку він мені приніс, а ще знову стала білявкою завдяки фарбі, яку теж подарував мій тюремник. «Люба, гадаю, ти почуватимешся краще, якщо повернешся до свого попереднього вигляду»,— переконує він. Ну звісно, це все заради мого самопочуття, а не тому, що Дезі хоче, щоб я вигляд мала, як раніше. Емі з 1987 року.

Я їм свій обід, а він стоїть неподалік, чекаючи на компліменти. (Як би мені хотілося більше ніколи не казати того слова — «дякую». Не пам'ятаю, щоб Нік узагалі чекав колись, щоб я йому подякувала, тим паче щоб змушував дякувати). Я доїдаю, а Дезі наводить лад відповідно до своїх можливостей. Ми обоє не звикли прибирати після себе, а я ж бо обживаю це місце: з'явилися дивні плями на стільницях, пил на підвіконнях.

Обід закінчений, і Дезі береться до мене: до мого волосся, шкіри, одягу, розуму.

— Тільки поглянь на себе,— починає він. Спершу ховає моє волосся за вухами, як йому подобається, розстібає трішки сорочку і відгортає її на шиї, щоб було видно западинку між ключицями. Він кладе туди пальця, заповнюючи проміжок.— От як міг Нік тебе бити, не кохати, зраджувати?

Він безперестанку цілить у ці точки, вербально роз'ятрюючи синець.

— Хіба ж не буде прекрасно просто забути про Ніка, про ті жахливі роки, і жити далі? Ти знаєш, що маєш змогу почати все з нової сторінки з ідеальним чоловіком. Скільки людей отримує такий шанс?

Я справді хочу розпочати все спочатку з ідеальним чоловіком — з Новим Ніком. Справи у нього ні к бісу. Лише я можу врятувати Ніка від себе. Але я в пастці.

— Якщо ти колись звідси зникнеш, а я не знатиму куди, то змушений буду звернутися у поліцію,— каже він.— Просто не матиму іншого виходу. Муситиму переконатися, що ти в безпеці, що Нік не... тримає тебе десь проти волі. Не чинить над тобою наругу.

Погроза, прихована під занепокоєнням.

Тепер я дивлюся на Дезі з чистою відразою. Інколи моя шкіра, мабуть, аж палає від огиди й зусиль приховати це. Я забула, який він. Все це маніпулювання, муркотливе вмовляння, делікатне залякування. Цей чоловік вважає почуття провини еротичним. А якщо він не отримує бажаного, то смикає свої маленькі важелі й розпочинає своє покарання. Нік принаймні повівся, як справжній чоловік: пішов і запхнув свій прутень деінде. Дезі штурхатиме й штурхатиме мене своїми восковими тоненькими пальчиками, поки я не дам йому бажаного.

Я гадала, що зможу контролювати Дезі, але виявилося, що не можу. У мене таке відчуття, наче станеться щось надзвичайно погане.

Нік Данн Минуло тридцять три дні

Дні були нудні й довгі, а потім розбилися об стіну. Одного серпневого ранку я пішов по харчі, а повернувшись додому, побачив у своїй вітальні Таннера разом з Боні й Гілпіном. На столі у пластиковому пакеті для доказів лежала довга груба палиця з неглибокими канавками для пальців.

— Ми знайшли це в річці неподалік вашого будинку ще під час того першого огляду,— повідомила Боні.— Тоді воно не надто привертало увагу. Просто якісь дивні плавали уламки при березі, але ми завжди зберігаємо такі речі. Коли ви показали своїх ляльок — Панча і Джуді, все стало на свої місця. В лабораторії провели експертизу.

— І? — монотонно озвавсь я.

Боні підвелася і поглянула мені прямо у вічі. Її голос здавався сумним.

— Ми знайшли на палиці залишки крові Емі. Ця справа тепер класифікується як убивство. І ми вважаємо це знаряддям убивства.

— Рондо, годі вам!

— Вже час, Ніку,— сказала вона.— Вже час.

Починалася наступна частина.

Емі Елліот-Данн Минуло сорок днів

Я знайшла шматок старої мотузки й порожню винну пляшку і використала їх для свого проекту. Ну і, звісно, пригодився вермут. Я готова.

Дисципліна. Для цього потрібна дисципліна й зосередженість. Тож я — ідеальний кандидат.

Я приміряла улюблений образ Дезі: ніжна квіточка. Моє волосся завите широкими хвилями, напахчене. Моя шкіра зблідла після місяця під замком. Моє обличчя майже без макіяжу: трішки туші, рожеві-рожеві щічки і безбарвний блиск для губ. Я одягла вузьку рожеву сукню, яку мені придбав Дезі. Ніякого бюстгальтера. Ніяких трусиків. Ніякого взуття — навіть попри холод з кондиціонера. Я розпалила вогонь у коминку й набризкала повітря парфумами, і коли Дезі без запрошення з'являється якраз по обіді, його з величезним задоволенням вітає його втілена мрія. Обіймаю його і ховаю обличчя у вигині шиї. Труся щічками. Останні кілька тижнів я збільшувала свою прихильність, але це нове — це вже залицяння.

— Що це, люба? — так дивується й радіє він, що я почуваюся майже присоромленою.

— Вчора ввечері мені наснилося найгірше в житті жахіття,— шепочу я.— Про Ніка. Я прокинулася і хотіла одного — щоб ти був поруч. А зранку... увесь день хотілося тебе побачити.

— Якщо хочеш, я постійну буду поруч.

— Хочу,— кажу я й обертаю до нього обличчя, дозволяючи поцілувати. Від його поцілунку мене просто вивертає: він бридкий і непевний, як у риби. Це так Дезі виявляє повагу до своїх зґвалтованих зневажених жінок. Він знову обережно посмоктує мої вуста своїми вологими холодними губами, його руки ледь торкаються мене, а я лише хочу, щоб це закінчилося, тож підтягую його ближче й розсовую йому губи своїм язиком. Хочу його вкусити.

Він відсовується.

— Емі,— каже він.— Ти багато пережила. Це занадто швидко. Я не хочу, щоб ти квапилася й робила те, чого не хочеш. Якщо ти не впевнена.

Я знаю, що йому доведеться торкнутися моїх грудей, доведеться запхнути своє хазяйство мені в лоно, і просто хочу з усім цим покінчити. Ледь утримуюся, щоб не роздряпати йому морду. Усе варто робити повільно.

— Я знаю чого хочу,— переконую я.— І здається, так було ще з шістнадцятьох років. Я просто боялася.

Це нічого не означає, але я знаю, що він заведеться.

Знову його цілую, а потім прошу відвести до нашої спальні.

У спальні він починає повільно мене роздягати, цілує ті частини тіла, які не мають нічого спільного з сексом: плече, вухо,— а тим часом я делікатно відпихаю його від своїх зап'ястків і щиколоток. Та вже бери мене нарешті. За десять хвилин просто хапаю його руку та пхаю собі між ноги.

— Ти певна? — знову питає він і відхиляться, увесь зашарілий. Пасмо волосся падає йому на чоло, просто як у школі. Як подивитися на той прогрес, що зробив Дезі за ці роки, ми й досі могли би бути у моїй спальні в гуртожитку.

— Так, любий,— кажу я і скромно тягнуся до його прутня.

Потрібно ще десять хвилин, щоб він нарешті опинився у мене між ногами й почав ніжно і дуже, дуже повільно рухатися, кохатися. Він робить перерви для поцілунків і пестощів, аж доки я не хапаю його за сідниці й не починаю виявляти ініціативу.

— Бери мене,— шепочу я,— жорстко.

Він зупиняється.

— Так не можна, Емі. Я ж не Нік.

Чиста правда.

— Я знаю, любий, просто хочу, щоб ти... наповнив мене. Я почуваюся такою порожньою!

Це його активує. Я кривлюся над його плечем, поки Дезі ще кілька разів заглиблюється у моє лоно й кінчає — і аж тут я запізно усвідомлюю, що це за мляві звуки. Тож я швиденько починаю охати й ахати, імітуючи ніжне котяче нявчання. Намагаюся вичавити трохи сліз, бо знаю, що Дезі уявляє, як я плачу під час нашого першого разу.

— Люба, ти плачеш,— вислизаючи з мене, каже він. Зціловує мою сльозу.

— Я просто щаслива,— кажу я. Бо саме так реагують оті жінки.

Повідомляю, що змішала коктейль мартіні. Дезі обожнює декадентські пообідні коктейлі, а коли він робить рух, щоб одягнути сорочку й піти принести їх, я переконую його залишитись у ліжку.

— Для різноманітності я сама хочу щось тобі принести,— наполягаю я. Іду на кухню і дістаю два великих келихи для мартіні. Свій заповнюю джином, вкидаю одну оливку. В його келиху — три оливки, джин, оливковий сік, вермут і три останні розчавлені пігулки снодійного.

Я приношу мартіні — й починаються пестощі. Поки це триває, мій джин швиденько зникає в шлунку. Потрібно заспокоїти нерви.

— А ти хіба не любиш мартіні? — цікавлюсь я, помітивши, що він відпив лише трішки.— Я завжди уявляла, як буду твоєю дружиною і змішуватиму своєму чоловікові мартіні. Знаю, що це дітвацтво,— суплюсь я.

— Ох, дорогенька, це чудово. Я просто насолоджувався миттю. Але...— він ковтає усе одним махом.— Якщо тобі буде приємно!

Він схвильований і торжествує. Дрючок аж блищить після завоювання. Фактично Дезі нічим не відрізняється від усіх інших чоловіків. Уже незабаром він починає куняти, а потім хропіти.

А тепер я можу розпочати.