Загублена

Нік Данн Минуло сорок днів

Вийшовши під заставу, я очікую суду. Мене арештували й випустили — таке собі знеособлене з-волі-й-на-волю, слухання з приводу застави, відбитки пальців і фотографування, переїзди, переходи і передачі; це змусило мене почуватись не як тварина, а як виріб на конвеєрі. Так створювався Нік Данн, Убивця. Перш ніж справа дійде до суду наді мною, минуть місяці (суд наді мною: ці слова ще й досі загрожували моєму психологічному стану, перетворювали мене на писклявого хихотуна, на божевільного).

Після виходу під заставу я мав почуватися привілейованим. Я не намагався тікати, навіть знаючи про свій можливий арешт, отож у суді вирішили, що й надалі такої загрози не буде. Боні теж замовила за мене добре слівце. Тож я отримав шанс залишатися у власному будинку ще кілька місяців, перш ніж переїхати до буцегарні й померти волею влади штату.

Так, мені надзвичайно пощастило.

Це була середина серпня, що ніяк не вкладалося в голову. «Ще й досі літо,— думав я.— От як могло відбутися так багато подій, а ще навіть не осінь?» Було нестерпно тепло. Моя мама називала «це погодою для коротких рукавів», бо вона завжди більше непокоїлася через комфорт своїх дітей, ніж власне градусник Фаренгейта. Погода для коротких рукавів, жакетів, плащів, пальт. Рік, розкреслений за допомогою верхнього одягу. Для мене цього року спочатку буде погода для кайданків, а потім, напевне, погода для тюремної роби. Чи погода для поховального костюма, бо я не збираюся до в'язниці. Краще самогубство.

Таннер зібрав аж п'ять детективів, щоб знайти Емі. Поки що нічого. Це наче намагатися зловити воду. Я тижнями щоденно грав свою гівняну роль у виставі: записував повідомлення для Емі й постив їх у тому блозі юної Ребеки — «Хто це зробив». (Принаймні Ребека залишилася вірною). На цих відео я був одягнений у речі, придбані Емі, зачісував волосся, як вона любила, і намагався прочитати її думки. Моя лють до неї нагадувала розжарений дріт.

Більшість часу на моєму газоні паркувалися телевізійники. Ми нагадували солдатів різних армій, які багато місяців стоять одні навпроти одних на відстані пострілу та спостерігають одні за одними через нейтральну смугу, досягаючи якого збоченого братерства. Там був один тип з голосом, як у мультиплікаційного богатиря, і я до нього прикипів, а це просто небачено. Він зустрічався з дівчиною, яку дуже кохав. Щоранку його голос гудів у мене за вікном, коли вони вдвох аналізували свої побачення; все, здається, йшло добре. Я хотів дізнатись, як закінчиться історія.

Я закінчив запис свого вечірнього відео для Емі. Одягнув зелену сорочку, в якій подобався їй, і розповів історію про нашу першу зустріч на вечірці в Брукліні. Про мою жахливу першу фразу: «Лише одна оливка». Мене охоплювало приниження щоразу, як Емі про це згадувала. Я розповів, як ми вийшли з того спекотного помешкання на тріскучий мороз, про її руку в моїй руці, про поцілунок у хмарі цукру. Це була одна з небагатьох історій, які ми переказували однаково. Я розповідав усе це в ритмі казки на ніч: заспокійливо, інтимно, з повторами. Всі мої записи завжди закінчувалися однаково: «Повертайся до мене, Емі».

Вимкнувши камеру, я розслабився на дивані. (Я завжди записувався, сидячи на дивані під її лиховісним непередбачуваним годинником із зозулею, бо знав, що як Емі його не побачить, то вирішить, що нарешті я здихався цього нещастя, а тоді повірить у це — і вже байдуже буде, які солодкі слова литимуться з моїх вуст. На всі вмовляння буде одна мовчазна відповідь: «Однак він позбувся мого годинника з зозулею»). Та зозуля вже незабаром мала вилізти, її скрегіт уже починав набирати сили над головою. Від цього звуку мої щелепи несамохіть стискувалися. Аж тут телевізійники надворі почали голосно і одностайно гудіти, немов хвилі в океані.

«Щось не так»,— подумав я.

У двері подзвонили аж тричі: Нік-Нік! Нік-Нік! Нік-Нік!

Я не вагався. За минулий місяць я перестав вагатися. Завжди готовий до проблем.

Я відчинив двері.

То була моя дружина.

Повернулася.

Емі Елліот-Данн стояла боса на моєму порозі у тоненькій рожевій сукні, яка прилипла до тіла, наче намокла. На її щиколотках виднілися темно-фіолетові кружала. З одного обвислого зап'ястка теліпався шматок мотузки. Її волосся було коротке й поскубане на кінцях, наче його недбало погризли тупі ножиці. Її обличчя було аж синє, а губи розпухли. Вона ридала.

Коли Емі простягнула до мене руки, то виявилося, що весь її живіт був у засохлих плямах крові. Вона спробувала заговорити: рот розтулився раз і двічі, наче в німої русалки, яку викинуло на берег.

— Ніку! — нарешті скрикнула вона. Цей зойк відбився від усіх навколишніх порожніх будинків. І тут вона впала мені на руки.

Хотілося її прикінчити.

Якби ми були самі, я б міг стинути руками її горлянку, а пальці знайшли б ідеальні впадини на шиї, щоб відчути її шалений пульс... але ми були не самі, а перед камерами, і люди вже почали усвідомлювати, хто вона така — ця дивна жінка. Журналісти почали оживати, наче механічна зозуля в годиннику: кілька клацань фотоапаратів, кілька питань, а потім ринула лавина галасу та світла. Камери просто бомбардували нас, репортери насувалися з мікрофонами, усі волали ім'я Емі, верещали, реально верещали. Тож я вчинив, як треба: притис дружину до себе й почав у відповідь волати її ім'я: «Емі! Господи! Господи! Моя люба!» — ховаючи обличчя у неї на шиї, міцно пригортаючи її руками за талію. Я дозволив операторам отримати свої п'ятнадцять секунд і прошепотів їй на вухо: «Ти клята сука». Потім почав пестити її волосся, обхопив обличчя своїми люблячими руками й завів усередину.

За дверима викликали на біс рок-зірок: «Емі! Емі! Емі!» Хтось жбурнув у наше вікно жменю гальки. Емі! Емі! Емі!

Моя дружина все прийняла, як належне, відмахнувшись від гуркоту надворі. Вона обернулася до мене зі змученою, але тріумфальною посмішкою — посмішкою жертви зґвалтування, жертви насилля. Це була остання постільна сцена зі старого телевізійного кіно. Посмішка, коли покидьок нарешті отримав по заслузі й ми знаємо, що героїня зможе жити далі! Стоп-кадр.

Я вказав на мотузку, погризені коси, засохлу кров.

— Яка ж на цей раз історія, дружинонько?

— Я повернулася,— проскиглила вона.— Повернулася до тебе.

Вона спробувала мене обійняти. Я відійшов подалі.

— Яка історія, Емі?

— Дезі,— прошепотіла вона і навіть змусила тремтіти свою нижню губу.— Мене викрав Дезі Коллінгз. Це було того ранку. Ну, на нашу річницю. Задзвонили у двері — і я подумала... не знаю, може, що це квіти від тебе.

Я здригнувся. Ну звісно ж, вона знайде спосіб обіграти той факт, що я майже ніколи не надсилав їй квіти, тоді як батько щотижня надсилав матері букет, з самого їхнього весілля. Це 2444 букети проти 4.

— Квіти... абощо,— провадила вона.— Тож я навіть не думала, а просто відчинила. Там стояв Дезі з таким виразом обличчя... рішучим. Наче він усі ті роки на це наважувався. А я тримала держак... від ляльки Джуді. Ти знайшов маріонеток?

Вона плаксиво мені посміхнулася. Здавалася дуже милою.

— О, я знайшов усе, що ти мені залишила, Емі.

— Я саме знайшла держак до Джуді, він відвалився. Я тримала його, відчиняючи двері, тож спробувала вдарити Дезі, ми почали боротися, і він спромігся огріти мене по голові. Сильно. І наступне, що пам'ятаю...

— Ти підставила мене у своєму вбивстві та зникла.

— Ніку, я все можу пояснити.

Я довго й пильно на неї витріщався. Пригадав дні під палючим сонцем, коли ми валялися на піску на пляжі, її рука лежала в мене на грудях; пригадав родинні вечері в будинку її батьків: Ренд доливав мені випити та плескав по плечу; пригадав, як ми розляглися на килимі в моїй вбогій нью-йоркській квартирі та просто розмовляли і спостерігали за лінивим вентилятором на стелі; навіть пригадав, як уявляв її матір'ю своєї дитини та планував для нас неймовірне життя. Якусь мить, що тривала лише два удари серця — один, два, я бажав, щоб її слова виявилися правдою.

— Взагалі-то я не думаю, що ти зможеш усе пояснити,— заявив я.— Але з радістю подивлюсь, як ти старатимешся.

— Питай що завгодно.

Емі спробувала взяти мене за руку, а я відпихнув її. Відійшов геть, вдихнув, а вже потім знову обернувся. Мою дружину завжди потрібно бачити.

— Вперед, Ніку. Питай.

— Гаразд, звісно. Чому кожна підказка в полюванні на скарби була захована у місці, де я... мав стосунки з Енді?

Вона зітхнула, опустила погляд у підлогу. Її щиколотки були стерті до м'яса.

— Я навіть не знала про існування Енді, аж доки не побачила її у телевізорі... коли була прив'язана до ліжка Дезі, захована у його будинку біля озера.

— Тож усе це було просто... збігом?

— Усі ті місця мали для нас особливе значення,— сказала вона. Навіть сльозу пустила.— Кабінет, де ти дав друге життя своїй пристрасті до журналізму...

Я пирхнув.

— Ганнібал, де я нарешті зрозуміла, якою важливою є для тебе ця місцевість. Будинок твого батька — опір чоловікові, який завдав тобі стільки болю. Будинок твоєї матері, який зараз належить Го,— ці дві жінки зробили тебе такою доброю людиною. Але... мабуть, мене таки не дивує, що ти забажаєш розділити ці миті з іншою,— вона схилила голову,— яку кохаєш. Ти завжди любив повтори.

— Чому ж кожне з цих місць у результаті містило докази, які прив'язували мене до твого вбивства? Жіноча білизна, твоя сумочка, твій щоденник. Поясни цей твій щоденник, Емі, з усіма його брехнями.

Вона лише посміхнулася і похитала головою, наче жаліла мене.

— Усе, я можу пояснити геть усе,— запевнила вона.

Я глянув на її миле заплакане личко. Потім звернув увагу на кров.

— Емі, а де ж Дезі?

Вона знову похитала головою й увімкнула свою сумну легеньку посмішку.

Я рушив телефонувати в поліцію, але стукіт у двері сповістив, що копи вже тут.

Емі Елліот-Данн Ніч повернення

У мене в лоні ще й досі залишається сперма Дезі після останнього зґвалтування, тож медичне обстеження триває, як треба. Мої потерті мотузкою зап'ястки, пошкоджена піхва, синці — тіло як справжній посібник. Гінекологічний огляд проводить старий лікар з вологим диханням і товстими пальцями. Він водночас скоблить там щось і хрипить, а тим часом детектив Ронда Боні тримає мене за руку. Це наче коли тебе хапають холодні пташині кігті. Узагалі не підбадьорює. Ронда навіть починає шкіритися, коли гадає, що я не дивлюся. Вона у повному захваті, що Нік таки не поганець. Так, усі американські жінки колективно зітхають.

До будинку Дезі відрядили поліцію. Там вони знайдуть його голим і знекровленим, з шокованим виразом обличчя, в руках — кілька пасом мого волосся, ліжко буде в крові. Тим ножем, яким я порізала його, я перерізала й свої пута. Він лежатиме на підлозі неподалік, бо у своєму приголомшеному стані я впустила зброю і вибрела з будинку лише з ключами від авто і воріт. Потім я, бідненька, залізла у вінтажний «ягуар», навіть не стерши його крові, й повернулася просто додому, як давно загублена вірна тваринка. Я деградувала до звіриного стану і думала лише про повернення до Ніка.

Пристаркуватий лікар повідомляє добрі новини: жодної непоправної шкоди не завдано, і немає потреби для вискоблювання, бо викидень стався на дуже ранньому строкові вагітності. Боні все стискає мою руку й шепоче: «Господи, ви змогли би після всього пережитого відповісти на кілька запитань?» Отак швидко від співчуття — до мідних цвяхів. Як на мене, некрасиві жінки зазвичай або занадто шанобливі, або неймовірно грубі.

Тест. Ти — Неймовірна Емі, яка пережила брутальне викрадення й неодноразові акти насильства. Вбила свого викрадача і повернулася до свого чоловіка, який, виявляється, зраджує. Ти:

A) Спочатку думаєш про себе і вимагаєш трохи часу, щоб зібратися на силі.

Б) Намагаєшся триматися, щоб допомогти поліції.

B) Обираєш, яке інтерв'ю давати першим: після такого важкого випробування можна таки щось отримати — наприклад, контракт на написання книжки.

Відповідь: «В». Неймовірна Емі завжди думає в першу чергу про інших.

Мені дозволили привести себе до пуття у приватній лікарняній палаті й переодягнутися в одяг, який Нік зібрав удома: джинси, пом'яті після занадто довгого лежання у шафі, та красиву блузу, що тхне пилом. Ми з Боні їдемо з лікарні до відділку майже в цілковитій тиші. Я слабким голосом питаю про батьків.

— Вони чекають на вас у відділку,— повідомляє Боні.— Вони розридалися, почувши про все від мене. З радощів. Цілковита радість і полегшення. Ми дозволимо вам як слід пообійматися, перш ніж почнемо опитування. Не хвилюйтеся.

Журналісти вже біля відділку. Парковка нагадує повний надій, радісний стадіон. Тут немає підземного паркінгу, тож ми мусимо зупинитися біля входу, а тим часом озвіріла юрба наступає. Я бачу мокрі губи та слину: всі горлають свої запитання, блимають спалахи фотоапаратів і камер. Натовп штовхається, шарпається, кидається то на кілька дюймів праворуч, то ліворуч. Усі намагаються дістатися до мене.

— Я не можу,— кажу я до Боні. М'ясиста чоловіча долоня впирається у шибку: фотограф намагається втриматися на ногах. Я хапаюся за холодну руку Боні.— Це занадто.

Вона поплескує мене та просить зачекати. Відчиняються двері відділка, і всі офіцери в будівлі виходять на сходи, формуючи шереги обабіч мене. Це стримує пресу, і я одержую власну почесну варту. Ми з Рондою біжимо, тримаючись за руки, наче молодята, кваплячись нагору, де вже чекають мої батьки. Усі можуть сфотографувати, як ми обіймаємося і як мама шепоче: «Люба-дівчинка-люба-дівчинка-люба-дівчинка»,— а тато так голосно хлипає, що мало не захлинається.

Далі мене ще трохи шарпають, наче недосить. Залишають у кімнаті завбільшки з шафу з комфортабельними, але дешевими офісними стільцями, де, здається, назавжди в'їлася в оббивку стара їжа. В кутку кімнати миготить камера і немає вікон. Я не так це уявляла. Ця кімната не обставлена, щоб створювати почуття безпеки.

Мене оточують Боні, її напарник Гілпін і двоє агентів ФБР з Сент-Луїса, які майже повсякчас мовчать. Вони пропонують мені воду, і Боні починає.

Б: Гаразд, Емі, спочатку ми щиро хочемо подякувати вам за спілкування з нами після всього пережитого. У таких випадках дуже важливо все задокументувати, поки спогади свіжі. Ви навіть не уявляєте, як це важливо. Тож найкраще поговорити просто зараз. Якщо нам вдасться отримати всі деталі, то ми зможемо закрити справу, і ви з Ніком зможете повернутися до свого життя.

Е: Я справді дуже цього хочу.

Б: Ви на це заслуговуєте. Тож якщо готові починати, окреслимо часові рамки. Коли Дезі з'явився у вас на порозі? Ви пам'ятаєте?

Е: Десь близько десятої ранку. Трішки пізніше, бо пам'ятаю, як чула Теверерів дорогою до авто. Вони збиралися до церкви.

Б: Що трапилося, коли ви відчинили двері?

Е: Я одразу відчула щось недобре. По-перше, Дезі постійно писав мені листи. Але здавалося, що його одержимість з роками притихла. Здавалося, що він почав сприймати себе як старого друга, й оскільки поліція нічого не могла вдіяти, я просто змирилася. Раніше мені ніколи не здавалося, що він здатен завдати тілесної шкоди, хоча мені дуже не подобалося жити так близько до нього. Географічно. Гадаю, саме це його спокусило. Знання, що я живу так близько. Він зайшов до мого будинку з... Він був спітнілий і трохи знервований, але надзвичайно рішучий. До цього я була нагорі, саме збиралася прасувати сукню, коли помітила на підлозі великий дерев'яний держак з маріонетки Джуді. Мабуть, він відвалився. Прикро, бо я вже заховала маріонеток у повітці. Тож я схопила держак і тримала його в руках, відчиняючи двері.

Б: Надзвичайно добра пам'ять.

Е: Спасибі.

Б: Що було далі?

Е: Дезі увірвався в будинок і почав тупцювати у вітальні. Був якийсь розгублений і трохи несамовитий. Він запитав про мої плани на річницю шлюбу. Мене налякало, що він знав дату нашої річниці та, здавалося, бісився через це. Аж раптом він скочив і схопив мене за зап'ясток, викрутив руку за спину. Ми почали боротись. Я добряче відбивалася.

Б: Що далі?

Е: Я влупила його і, вирвавшись, кинулася на кухню, де ми продовжили боротьбу. Він огрів мене великим дерев'яним держаком з Джуді. Я полетіла на підлогу, де він стукнув мене ще два чи три рази. Пам'ятаю, як на мить втратила зір. Все розпливалося перед очима. Голова розривалася, але я все-таки спробувала схопити ту палицю, і Дезі штрикнув мене в руку своїм кишеньковим ножем. У мене залишився шрам. От бачите?

Б: Так, це помітили під час медичного огляду. Вам пощастило, що це лише поверхнева травма.

Е: Повірте, це пекельний біль.

Б: Тож він штрикнув вас? З якого це було кута?

Е: Я не певна, чи він зробив це навмисно, чи я сама випадково напоролася на лезо. Я себе не контролювала. Пам'ятаю, як держак упав на підлогу, і я, поглянувши вниз, побачила власну кров з рани, яка розливалася на те дерево. Гадаю, тоді й відключилася.

Б: Де ви були, коли отямилися?

Е: Я отямилася зв'язаною у своїй вітальні.

Б: А ви намагалися привернути увагу сусідів криком?

Е: Ну звісно ж, я кричала. Ви не слухаєте мене? Мене побив, штрикнув ножем і зв'язав, як свиню, чоловік, який був одержимий мною роками й навіть намагався колись накласти на себе руки у спальні мого гуртожитку.

Б: Гаразд, гаразд. Емі, мені шкода, якщо це питання прозвучало як обвинувачення. Просто нам необхідно отримати повну картину, щоб закрити розслідування, щоб ви могли повернутися до свого життя. Хочете ще води чи кави абощо?

Е: Якби щось гаряче. Мені так холодно!

Б: Без проблем. Можете принести їй кави? То що трапилося далі?

Е: Гадаю, його початковим планом було знерухомити мене, а потім викрасти, перетворивши це на зникнення дружини-втікачки. Коли я отямилася, Дезі саме закінчував витирати кров на кухні, а потім поставив на місце маленькі антикварні фігурки, що попадали, поки я бігла до кухні. Він здихався держака. Але минуло чимало часу, і, мабуть, побачивши розгромлену вітальню, він подумав: «Залишу все, як є. Хай буде такий вигляд, наче тут сталося щось погане». Тож він залишає парадні двері відчиненими і перекидає ще кілька речей. Перевертає оттоманку. Саме тому все здавалося таким дивним. Це була напівправда і напівбрехня.

Б: То саме Дезі підклав викривальні деталі на кожне місце полювання на скарби: в кабінет до Ніка, в Ганнібал, у будинок його батька, в повітку Го?

Е: Не розумію, про що ви.

Б: У Ніковому кабінеті ми знайшли жіночу білизну не вашого розміру.

Е: Мабуть, вона належить дівчині, з якою він... зустрічався.

Б: Це не її.

Е: Ну, з цим я не можу допомогти. Може, він бачився зі ще однією дівчиною.

Б: Ваш щоденник знайшли у будинку його батька. Зошит частково спалили у печі.

Е: А ви читали той щоденник? Він просто жахливий. Я певна, що Нік хотів його здихатись. Я це розумію, враховуючи те, як швидко ви всі накинулися на мого чоловіка.

Б: Дивно, чому він поїхав аж туди, щоб спалити якийсь зошит.

Е: Ви маєте про це запитати його...— (Пауза).— Нік частенько туди їздив, щоб побути на самоті. Він полюбляє самотність. Тож я певна, що для нього це було не дуже дивно. Ну, бо він же не міг зробити цього у нас удома, оскільки то вже було місце злочину. Хто ж знає, чи ви не повернетеся і не знайдете щось у попелі. А це ж будинок його батька, тож не настільки очевидне місце. Гадаю, це був розумний вчинок, оскільки ви фактично вже його засудили.

Б: Щоденник викликає величезне занепокоєння. Там ідеться про насилля і про страх через Нікове небажання мати дитину і його можливе бажання вбити вас.

Е: Я справді не проти, щоб той щоденник згорів...— (Пауза).— Давайте начистоту: щоденник містить деякі наші з Ніком проблеми за останні роки. Він не змальовує ідилічну картину нашого шлюбу, не прикрашає Ніка, але маю зізнатись: я ніколи не робила записів, якщо не була або на сьомому небі від щастя, або дуже, дуже нещасна і хотіла випустити пару, а в такі миті... я можу ставати трохи мелодраматичною. Отак я перекипаю. Хоча більшість записів — це огидна правда: одного разу він мене штовхнув, і він не хотів дітей, і він мав проблеми з грошима. Але мій страх? Маю визнати — і мені боляче це визнавати,— але то все моя схильність драматизувати. Гадаю, проблема в тому, що мене кілька разів переслідували. Це давня проблема. Люди стають одержимими мною, тож у мене розвинулася параноя.

Б: Ви намагалися придбати зброю.

Е: Я стаю дуже параноїдальною, гаразд? Мені шкода. Якби ви самі таке пережили, то могли б зрозуміти.

Б: Там є запис про вечір з випивкою, коли ви, здається, отримали отруєння антифризом — точно як у посібнику.

Е: (Довга мовчанка). Це дивно. Так, мені було зле.

Б: Добре, отож повернімося до полювання на скарби. То це ви сховали у повітці ляльки Джуді й Панча?

Е: Так.

Б: Велика частина нашого розслідування базувалася на боргах Ніка, на деяких коштовних покупках з кредитних карток і на речах, захованих у повітці. Що ви подумали, відчинивши повітку та знайшовши всі ті речі?

E: Це ділянка Го, а ми з нею не надто близькі, тож я подумала, що не маю права нишпорити там. Пам'ятаю, як вирішила, що це можуть бути її речі з Нью-Йорка. А потім побачила все у новинах. Дезі змушував мене усе дивитись. Я дізналася, що ті речі збігаються з Ніковими покупками, і... Я знала, що у Ніка були деякі фінансові проблеми. Він був марнотратом. Гадаю, він, мабуть, просто соромився. Імпульсивні покупки, які не можливо скасувати. Тож ховав їх від мене, допоки не зміг би продати все в інтернеті.

Б: Маріонетки Панч і Джуді здаються трохи зловісними, як на подарунок на річницю.

Е: Я знаю! Тепер знаю. Я не пам'ятала усю передісторію Панча та Джуді. Я бачила чоловіка, дружину і маля. Вони були дерев'яні. А я була вагітною. Пошукавши в інтернеті, я помітила фразу Панча: «Отак і треба!» — і вирішила, що це дуже мило. Я не знала, що це означало.

Б: Тож вас зв'язали, як свиню. Як Дезі перемістив вас у авто?

Е: Він заїхав у гараж і опустив ворота, заволік мене туди, а потім кинув у багажник і поїхав собі.

Б: А тоді ви кричали?

Е: Так, звичайно, я кричала. І якби знала, що увесь наступний місяць Дезі щоночі мене ґвалтуватиме, а потім тулитиметься поруч після мартіні та снодійного, щоб не прокидатися від ридань, і що поліція, навіть допитавши його, все одно нічого не допетрає і сидітиме склавши руки, то волала б набагато голосніше. Так, мабуть, варто було.

Б: Ще раз перепрошуємо. Можна принести пані Данн серветок, прошу? І де її кав... Дякую. Гаразд, Емі, куди ви поїхали з дому?

Е: Ми поїхали в напрямку Сент-Луїса, і пам'ятаю, що дорогою туди він зупинявся у Ганнібалі. Я чула гул пароплава. Мабуть, тоді він здихався моєї сумочки. Ще один крок, що вказував на брудну гру.

Б: Це дуже цікаво. У цій справі є так багато збігів! От, наприклад, те, що Дезі викинув сумочку якраз у Ганнібалі — саме там, куди Ніка приведе ваша підказка. І ми, своєю чергою, вирішимо, що саме Нік позбувся там сумочки. Чи як ви вирішили сховати подарунок у тому самому місці, де Нік ховав товари, придбані на таємні кредитки.

Е: Справді? Маю сказати, що мені тут нічого не здається збігом. Це радше схоже на ситуацію, коли купка копів зациклилася на винуватості мого чоловіка, а тепер, коли я, виявляється, жива і він однозначно не винен, вони схожі на великих ідіотів, отож силкуються прикрити власні зади. Замість прийняти відповідальність за той факт, що якби ця справа зосталася у надзвичайно некомпетентних руках, то Нік опинився б на лаві смертників, а я залишалася б прикутою до ліжка й переживала ґвалтування до самої смерті.

Б: Мені шкода, це...

Е: Я врятувалася сама, а це врятувало Ніка, що, своєю чергою, врятувало ваші жалюгідні чортові зади.

Б: Це неймовірно влучне зауваження, Емі. Нам шкода, дуже... Ми так багато часу присвятили цій справі, що хочемо визначити кожну проґавлену деталь, щоб не повторювати своїх помилок. Але ви маєте рацію: ми не бачимо загальної картини. Однак суть у тому, що ви — героїня. Ви справжня героїня.

Е: Дякую. Я ціную ваші слова.

Нік Данн Ніч повернення

Біля відділку мене зустріли як рок-зірку / президента-тріумфатора / першу людину на Місяці й усе водночас. Я ледве стримався, щоб не підняти зціплені руки над головою — універсальний символ перемоги. «О,— подумав я,— бачу, тепер ми всі прикидаємося друзями».

Зайшовши усередину, застав сцену, яка нагадувала зіпсовану вечірку: на столі стояло кілька пляшок шампанського в оточенні невеличких паперових стаканчиків. Усі копи радісно плескали одне одного по спині, а потім і мене, так наче ще напередодні вони не були моїми переслідувачами. Але я мав підігравати. Підставляти спину для плескання. «О так. Тепер ми всі друзі».

«Значення має тільки безпека Емі». Я практикував цю фразу знову і знову. Мав бути схожий на радісного турботливого чоловіка, допоки не з'ясую, як усе піде. Допоки не переконаюся, що поліція продерлася крізь усі липкі, затягнуті павутиною брехні Емі. Допоки її не заарештують,— я додумував до цього місця, а потім відчував, як мозок розширюється та скорочується водночас: моя власна церебральна гічкоківська зміна фокусу. І я думав: «Моя дружина вбила людину».

— Заколола,— уточнив молодий офіцер, якого призначили нашим сімейним зв'язковим. (Я сподівався більше ніколи, ні з ким і нізащо не мати зв'язкових). Це був той самий малий, який нарікав Го на свого коня, розірвану верхню губу й алергію на арахіс.— Перерізала йому сонну артерію. При такому порізі людина спливає кров'ю десь за шістдесят секунд.

Шістдесят секунд — це багато, щоб усвідомити свою неминучу смерть. Я уявляв, як Дезі хапає руками себе за шию, кров порскає крізь пальці з кожним ударом серця, і він лякається ще більше, тож пульс теж прискорюється... а потім сповільнюється. Дезі розуміє, що сповільнення навіть гірше. А весь цей час Емі стоїть поза межами досягнення, вивчає його осудливим бридливим поглядом старшокласниці на уроці біології, коли їй доводиться мати справу з в'язким свинячим ембріоном. Вона продовжує тримати свій маленький скальпель.

— Розпанахала його великим старим м'ясницьким ножем,— провадив хлопчина.— Цей тип сідав біля неї на ліжку, різав м'ясо на шматочки та годував її з рук.

Це, здавалося, викликало у хлопця більше огиди, ніж убивство.

— Одного дня ніж вислизає з тарілки, а він цього не помічає...

— Як вона скористалася ножем, якщо завжди була зв'язана? — поцікавивсь я.

Малий глянув так, наче я непристойно пожартував про його матір.

— Не знаю, пане Данн, я певен, саме зараз це уточнюють. Та суть у тому, що ваша дружина у безпеці.

Ура. Хлопець поцупив мою фразу.

Ренд і Мерібет сиділи в кімнаті, де ми давали ту першу прес-конференцію шість тижнів тому. Вони, як завжди, хилилися одне на одного, Ренд цілував її маківку, Мерібет лащилася у відповідь, і я відчув такий гострий вибух люті, що мало не жбурнув у них степлером. «Ви, двоє благоговійних захоплених недоумків, створили оту істоту й випустили її у світ». Ой як весело, яке ідеальне чудовисько! А чи отримають вони своє покарання? Ні, жодна людина не намагалася поставити під сумнів їхню роль: вони відчували тільки безмежну любов та підтримку, а скоро їм повернуть Емі, й усі обожнюватимуть її навіть більше.

Моя дружина і раніше була ненаситним соціопатом. То якою ж вона стане зараз?

Поводься обережно, Ніку, дуже обережно.

Ренд мене помітив і покликав до них. Він потис мені руку, щоб це могли зняти кілька ексклюзивних репортерів, яких впустили всередину. Мерібет залишалася незворушною: я й досі був чоловіком, який зрадив її дочку. Вона коротко кивнула і відвернулася.

Ренд нахилився так близько, що я занюхав його м'ятну жуйку.

— Маю сказати тобі, Ніку, ми такі щасливі отримати Емі назад! Ми маємо вибачитися перед тобою. Справді. Нехай Емі сама вирішує, чи хоче вона продовжувати ваше подружнє життя, але я хочу принаймні вибачитися за те, як розвивалися події. Ти мусиш розуміти...

— Так,— сказав я.— Я все розумію.

Не встиг Ренд до ладу вибачитися і продовжити розмову, як з'явилися Таннер і Бетсі. Вони були схожі на моделей з обкладинки журналу «Воґ»: відпрасовані штани, сорочки під тон коштовного каміння та блискучі золоті годинники і персні. Таннер прошепотів мені на вухо: «Дозволь мені перевірити хід справ». А потім залетіла Го з нажаханими очима і почала засипати мене запитаннями: «Що це означає? Що трапилося з Дезі? Вона отак просто з'явилася на твоєму порозі? Що це все означає? З тобою все гаразд Що буде далі?»

Це було ексцентричне зборисько. Ну, принаймні таке в мене було відчуття: не зовсім возз'єднання, не зовсім лікарняна почекальня. Настрій був святковий, але нервовий. Наче під час якоїсь салонної гри, коли жоден учасник не знає всіх правил. А тим часом двоє запрошених Елліотами репортерів продовжували закидати мене запитаннями: «Це чудово — повернути Емі? Ви почуваєтеся щасливим? Ніку, ви відчуваєте полегшення після повернення Емі?»

«Я надзвичайно щасливий і відчуваю величезне полегшення»,— повторював я свою нудну заяву для журналістів, коли відчинилися двері та зайшла Джеклін Коллінгз. Її губи були схожі на тонкий червоний шрам, на припудреному обличчі виднілися рівчачки від сліз.

— Де вона? — звернулася до мене вона.— Де ця брехлива сука? Вона вбила мого сина. Мого синочка.

Вона почала заливатися сльозами, а репортери продовжували клацати.

— Як ви почуваєтеся, дізнавшись, що вашого сина звинувачують у викраденні та зґвалтуванні? — жорстко запитав один журналіст.

— Як я почуваюся? — огризнулася вона.— Ви це серйозно? І хтось насправді відповідає на такі запитання? Та огидна бездушна дівка маніпулювала моїм сином усе його життя. Запишіть це. Вона маніпулювала та брехала і нарешті вбила його, а тепер, навіть після смерті, вона й досі використовує мого Дезі...

— Міс Коллінгз, ми — батьки Емі,— озвалася Мерібет. Вона спробувала торкнутися плеча Джеклін, а та струснула її руку.— Мені шкода через пережитий вами біль.

— Але не через мою втрату.

Джеклін була на добру голову вища за Мерібет. Вона дивилася на неї згори вниз.

— Але не через мою втрату,— повторила вона.

— Мені шкода через... усе,— запевнила Мерібет, і Ренд став біля неї: він уже був вищий за Джеклін.

— Що ви збираєтеся робити зі своєю дочкою? — запитала Джеклін. Вона обернулася до нашого молодого й зеленого зв'язкового офіцера, який намагався тримати оборону.— Що буде з Емі? Бо вона бреше, переконуючи, що мій син її викрав. Вона бреше. Вона його вбила, зарізала мого синочка уві сні, а ніхто, здається, не звертає на це уваги.

— Мем, ця ситуація розглядається з усією серйозністю,— мовив малий.

— Міс Коллінгз, а можна отримати ваші коментарі? — втрутився репортер.

— Я вже дала вам свої коментарі: Емі Елліот-Данн вбила мого сина. Це не була самооборона. Вона його вбила.

— Ви можете це довести?

Ну звісно ж, вона не могла.

Репортерський звіт засвідчить виснаження бідолашного чоловіка Емі («його зморене обличчя говорить про багато ночей, проведених у страху»), полегшення Елліотів («батьки туляться одне до одного, чекаючи, поки їм повернуть їхню єдину дитину»), некомпетентність копів («це упереджена справа, повна глухих кутів і неправильних ходів, бо поліція завзято зосередилася не на тому підозрюваному»). Стаття відкине заяви Джеклін Коллінгз одним рядком: «Після ніякової зустрічі з Елліотами озлоблену Джеклін Коллінгз вивели з кімнати, а вона переконувала, що її син не винен».

Джеклін і справді вивели до іншої кімнати, де мали записати її свідчення та тримати подалі від набагато кращої історії: Тріумфального Повернення Неймовірної Емі.

Коли Емі випустили до нас, усе почалося спочатку. Фото і сльози, обійми і сміх, усе для незнайомців, які хотіли побачити й почути: «Як це було? Емі, як воно — втекти від свого викрадача і повернутися до чоловіка? Ніку, як воно — повернути свою дружину і водночас повернути назад свою свободу?»

Переважно я мовчав. У голові крутилися власні запитання, які накипали роками і були зловісним рефреном нашого шлюбу: «Що ти думаєш, Емі? Які в тебе емоції? Хто ти? Що ми зробили одне одному? Що робитимемо далі?»

Емі зробила милосердний королівський жест — вирішила повернутися додому, до нашого шлюбного ложа, до зрадливого чоловіка. Усі погодилися. ЗМІ насідали нам на п'яти, наче ми були королівською весільною процесією. Ми просвистіли повз неонові вулиці Карфагена, заставлені фаст-фудами, до нашого МакМаєтку на річці. От скільки в Емі милосердя, скільки життя. Просто казкова принцеса. Ну і, звісно ж, у неї є горбатий чоловік-лакей, який решту днів кланятиметься й підтиратиме за нею. Аж доки її не посадять. Якщо, звісно, її колись посадять.

Те, що її взагалі відпустили, вже непокоїло. Більш ніж непокоїло: це був просто шок. Я дивився, як усі вони виходять з конференц-зали, де Емі допитували аж чотири години, а потім відпустили. Там було двоє агентів ФБР з грізними «їжачками» й беземоційними обличчями, Гілпін, у якого був такий вигляд, наче він з'їв найкращий стейк у своєму житті, Боні, яка єдина стисла губи й наморщила лоба. Проходячи повз, вона глянула на мене, звела брову і зникла.

Потім аж занадто швидко ми з Емі опинилися вдома, на самоті у вітальні, а Блікер спостерігав за всім сяйливими очима. З того боку наших фіранок продовжували працювати телевізійні камери, і це забарвлювало вітальню у химерно-ошатне помаранчеве сяйво. Ми наче сиділи у залитій свічками кімнаті: дуже романтично. Емі була неймовірно вродлива. Я її ненавидів. Я її боявся.

— Ми насправді не можемо спати в одному будинку...— почав я.

— Хочу залишитися тут, з тобою,— вона взяла мене за руку.— Хочу бути зі своїм чоловіком. Хочу дати тобі шанс перетворитися на такого чоловіка, яким ти бажаєш бути. Я тебе пробачаю.

— Ти мене пробачаєш? Емі, чому ти повернулася? Через мої слова в інтерв'ю? Через відео?

— А хіба ти не цього хотів? — здивувалася вона.— Хіба не для цього були ті відео? Вони були ідеальні — вони нагадали мені про те, що ми колись мали і якими наші стосунки були особливими.

— Я казав лише те, що ти хотіла почути.

— Я знаю, бо ти настільки добре мене знаєш! — мовила Емі. Вона аж сяяла. Блікер почав виписувати вісімки у неї між ногами. Вона підняла його й почала гладити. Від його муркотіння закладало вуха.— Подумай про це, Ніку, ми знаємо одне одного. Та ще й краще, ніж будь-хто на світі.

Я й справді почувався так весь цей останній місяць, поки мріяв заподіяти Емі зло. Мене накривало дуже неочікувано: посеред ночі, над унітазом чи за ранковою мискою пластівців: я раптом помічав укольчик захоплення, ба більше — ніжність до моєї дружини, просто в самому нутрі, десь у сонячному сплетінні. Отак знати, як вона, що саме я відчитаю в тих записках, отак причарувати мене назад до себе, навіть передбачити всі мої неправильні ходи... жінка знає мене, як облупленого. Вона знає мене краще, ніж будь-хто на світі. Увесь цей час я гадав, що ми — чужі люди, а виявилося, ми знали одне одного на інтуїтивному рівні — в кістках, у крові.

Це було навіть романтично. Катастрофічно романтично.

— Емі, ми не можемо просто розпочати, де закінчили.

— Hi, не там, де закінчили,— пояснювала вона.— А там, де ми зараз. Де ти кохаєш мене і більше ніколи не схибиш.

— Ти божевільна, справді божевільна, якщо думаєш, наче я залишуся. Ти вбила людину,— сказав я. Розвернувся до неї спиною, а потім уявив її з ножем у руці та зціпленими зубами через мій непослух. І розвернувся назад. Так, мою дружину завжди потрібно бачити.

— Я зробила це, щоб утекти від нього.

— Ти вбила Дезі, щоб отримати нову історію, щоб повернутися, і бути обожнюваною Емі, і не розплачуватися за свої вчинки. Емі, хіба ти не бачиш усієї іронії цього? Саме це ти завжди ненавиділа у мені. Я ніколи не мав справи з наслідками своїх дій, правильно? Ну, зараз мою сраку добряче й належно провчили. А як щодо тебе? Ти вбила чоловіка, який, скоріше за все, був закоханий у тебе й допомагав тобі, а тепер хочеш, щоб я посів його місце й почав кохати тебе, і допомагати тобі, і... я так не можу. Не можу. І не буду.

— Ніку, гадаю, тебе нагодували якоюсь негативною інформацією,— мовила вона.— Мене не дивують чутки, що витають навколо. Але ми маємо все забути. Це якщо збираємося рухатися вперед. А ми мусимо рухатися вперед. Уся Америка жадає цього. Світ потребує зараз саме такої історії. Нас. Дезі — поганець. Ніхто не хоче бачити двох поганців. Люди хочуть любити тебе, Ніку. Єдиний спосіб знову стати загальним улюбленцем — це залишитися зі мною. Це єдиний спосіб.

— Розкажи мені, що сталося, Емі. Дезі допомагав тобі увесь цей час?

Тієї миті вона спалахнула. Емі не потребувала чоловічої допомоги, навіть якщо насправді її потребувала.

— Звісно ж, ні! — огризнулася вона.

— Розкажи мені. Хіба ж це може нашкодити? Бо ми не зможемо рухатися вперед з цією фальшивою історією. Я боротимуся з тобою на кожному кроці нашого шляху. Я знаю, що ти все продумала. І не намагаюся підловити тебе і змусити помилитися. Вже втомився намагатися перемізкувати тебе, вже не маю сили. Просто хочу знати, що сталося. Емі, я був за крок до лави смертників. Ти повернулася та врятувала мене, і я дуже вдячний за це. Чуєш мене? Я тобі дякую, тож потім не кажи, що такого не було. Я тобі дякую. Але маю знати. Ти розумієш, що я маю знати.

— Роздягайся,— мовила вона.

Вона хотіла переконатися, що я не надягнув на себе мікрофон. Я роздягнувся перед нею, зняв усе до нитки, а вона спостерігала, пройшлася рукою по підборіддю і по грудях, униз по спині. Стиснула мою дупу і запхала руку між ноги, помацала яйця і схопила мій кволий прутень, потримала мить, але нічого не відбулося. Зовсім нічого.

— Ти чистий,— сказала вона. Це мало прозвучати як жарт, дотеп, фраза з фільму, над якою ми обоє посміємося. Коли я ніяк не відреагував, Емі відійшла та промовила: — Я завжди любила твоє оголене тіло. Це робило мене щасливою.

— Нічого не робило тебе щасливою. Я можу знову одягнутися?

— Ні, не хочу непокоїтися через приховані дроти у манжетах чи облямівці. А ще нам варто піти до ванної і ввімкнути воду. Якщо ти раптом поставив у будинку жучки.

— Ти дивилася забагато детективів,— вирішив я.

— Ха! Ніколи не думала почути таке від тебе.

Ми зайшли у ванну й увімкнули душ. Вода лилася на мою голу спину і припорошувала спереду блузу Емі, аж доки Емі не стягнула її з себе. Вона стягнула увесь одяг — такий собі тріумфальний стриптиз — і жбурнула його у душову кабінку в такій самій усміхненій азартній манері, як під час нашого знайомства: «Я готова до усього!» — а тоді розвернулася до мене. Я чекав, що Емі ще й волоссям змахне, як робила, коли хотіла пофліртувати, але воно було закоротке.

— Ну, тепер ми в однаковому становищі,— мовила вона.— Здавалося нечемно залишатися тут єдиною одягненою людиною.

— Гадаю, ми вже проминули стадію етикету, Емі.

Дивися лише їй у вічі, не торкайся її, не дозволяй торкатися тебе.

Емі наблизилася, поклала мені руку на груди, дозволила воді збігти струмочком їй між персами. Злизала водяну сльозинку з верхньої губи і посміхнулася. Емі ненавиділа бризки. Вона ненавиділа мочити волосся, не любила відчуття води на шкірі. Я знав це, бо одружився з нею і багато разів лапав її і домагався в душі, але завжди отримував відкоша. («Знаю, що це здається сексуальним, Ніку, але насправді все не так, люди роблять таке лише у фільмах»). А зараз вона вдавала якраз протилежне. Наче забула, що я її знаю. Я відступив.

— Емі, розкажи мені все. Та спершу: чи була взагалі дитина?

Дитина виявилася брехнею. Для мене це виявилося найприкрішою новиною. Моя дружина стала вбивцею, і це лякало, відштовхувало, але вигадку про дитину майже неможливо було витерпіти. Дитина була брехнею, страх крові був брехнею. Останній рік моя дружина брехала практично в усьому.

— Як тобі вдалося підставити Дезі? — поцікавивсь я.

— В кутку його підвалу я знайшла трохи мотузки. Використала ніж для стейків, щоб розрізати її на шматки...

— Він залишив тобі ніж?

— Ми ж були друзями. Ти забуваєш.

Вона мала рацію. Я плутав правду з історією, презентованою поліції: Дезі тримав Емі в полоні. Я справді забув. Вона була доброю оповідачкою.

— Коли Дезі не було в будинку, я зав'язувала мотузку на зап'ястках і щиколотках якомога міцніше, щоб залишалися ці травми.

Вона показала мені загрозливі смуги на своїх зап'ястках, схожі на браслети.

— Я брала пляшку вина і щодня ґвалтувала себе нею, щоб піхва вигляд мала... відповідний. Щоб відповідала стану жертви зґвалтування. А сьогодні я дозволила йому переспати з собою, щоб отримати сперму, і додала кілька пігулок снодійного до мартіні.

— Він залишив тобі снодійне?

Вона зітхнула: я гальмував.

— Справді. Ви ж були друзями.

— Потім я...— вона жестом показала, як перерізала йому яремну вену.

— Так легко, справді?

— Просто потрібно вирішити це зробити — і братися до справи,— сказала вона.— Дисципліна. Не вагайся. Так у всьому. Ти ніколи цього не розумів.

Я бачив, як її настрій потроху псується. Я недостатньо нею захоплювався.

— Розкажи більше,— попросив я.— Розкажи, як ти все провернула.

За годину гаряча вода закінчилася, й Емі завершила розмову.

— Маєш визнати, що я справді впоралася блискуче.

Я витріщився на неї.

— Маю на увазі, що хоч трохи ж ти мусиш таке оцінити,— заявила вона.

— Скільки часу Дезі спливав кров'ю, перш ніж померти?

— Вже час лягати,— вирішила вона.— Але якщо хочеш, ми можемо продовжити завтра. Зараз нам варто лягти спати. Разом. Гадаю, це важливо. Заради підведення риски. Точніше якраз навпаки.

— Емі, сьогодні я залишуся тут, бо не хочу відповідати на питанням, чому я їду геть. Але я спатиму внизу.

Вона нахилила голову набік, вивчаючи мене.

— Ніку, я й досі можу тобі нашкодити, пам'ятай це.

— Ха? Щось гірше, ніж доти?

Вона здивувалася.

— Ой, однозначно.

— Сумніваюся, Емі.

Я рушив до дверей.

— Замах на вбивство,— сказала вона.

Я зупинився.

— Це був початковий план: я буду бідненькою немічною дружиною з неодноразовими нападами слабкості, раптовими й інтенсивними, а потім виявиться, що всі ті коктейлі, приготовані чоловіком...

— Як у щоденнику.

— Але я вирішила, що замах на вбивство для тебе недостатньо. Мало бути щось крутіше. Але все-таки ідея про отруєння не полишала мене. Мені подобалася теорія, що ти планував мене вбити. Спочатку це були боягузливі спроби. А потім я зробила все по-справжньому.

— Ти хочеш, щоб я у це повірив?

— Усе те блювотиння — який жах! Безневинна налякана дружинонька могла про всяк випадок зберегти трохи доказів. Ти ж не можеш її звинувачувати за невеличку параною,— вона задоволено мені посміхнулася.— Завжди вигадуй запасний план до запасного плану.

— Ти насправді себе труїла.

— Ніку, прошу, і ти шокований? Я ж себе убила.

— Мені потрібно випити,— заявив я і пішов, перш ніж вона могла відреагувати.

Я налив собі скотчу та всівся на дивані у вітальні. За фіранками подвір'я підсвічували стробоскопи з камер. Ніч незабаром закінчиться. Нещодавно я вирішив, що ранок — це депресивна штука, бо він приходить знову і знову.

Таннер підняв слухавку після першого ж гудка.

— Вона його вбила,— повідомив я.— Емі вбила Дезі, бо той по суті... бісив її, намагався показати, хто в домі господар, і вона вирішила, що може просто вбити його — і це стане її квитком назад до старого життя. Що вона зможе все спихнути на нього. Вона його вбила. Таннере, вона сама розповіла мені. Вона зізналася.

— Я не думаю, що тобі вдалося... записати цю інформацію? На мобільний абощо?

— Ми були оголені в душі з увімкненою водою, і вона говорила пошепки.

— Навіть не хочу питати,— вирішив він.— Ви двоє — найбільш намахані люди, яких я коли-небудь зустрічав, а я саме на таких і спеціалізуюся.

— Як там справи з поліцією?

— Вона все передбачила,— зітхнув він.— Її історія просто сміховинна, але не більш сміховинна, ніж наша версія. Емі користується найбільш надійним принципом соціопатів.

— Тобто?

— Що більша брехня, то легше в неї вірять.

— Ну ж бо, Таннере, має ж бути бодай щось.

Я підійшов до сходів, щоб переконатися, що Емі не стирчить десь неподалік. Ми перешіптувалися, однак... Тепер варто берегтися.

— Поки що нам слід притримуватися правил, Ніку. Вона достатньо споганила твій образ. Емі твердить, що все у щоденнику — це правда. Усі ті речі з повітки твої. Ти придбав те барахло за кредитками і просто соромишся зізнатися. А вона лише несамостійна багатенька дівчинка, тож що вона взагалі може знати про секретні кредитки, оформлені на чоловіка? І, Боже мій, та порнографія!

— Вона зізналася, що взагалі не вагітніла, а скористалася сечею Ноель Готорн.

— Чому ти не сказав одразу... Це ж неймовірно! Ми заручимося підтримкою Ноель Готорн.

— Ноель про це не знала.

Я почув на тому боці глибоке зітхання. Він уже навіть не намагався питати.

— Ми продовжимо мізкувати, продовжимо шукати,— запевнив він.— Щось таки знайдеться.

— Я не можу залишатися у цьому будинку з тією істотою. Вона мені погрожує...

— Замахом на вбивство... за допомогою антифризу. Так, я чув, що вона цього не заперечувала.

— Вони ж не можуть заарештувати мене через це, правда? Вона стверджує, що зберегла трохи блювотиння. Як доказ. Але чи можуть вони справді...

— Ніку, ліпше нам поки що не сіпатися,— мовив він.— Зараз поводься гарно. Жахливо таке казати, справді, але це моя найкраща юридична порада на цю мить: поводься гарно.

— Поводься гарно? І це твоя порада? Мій неймовірний представник армії адвокатів: «Поводься гарно»? Та пішов ти.

Я кинув слухавку, лютуючи.

«Я її прикінчу,— подумав я.— Я вб'ю ту срану суку».

Я поринув у темні фантазії, які приходили мені останні кілька років, коли Емі найбільше мене принижувала. Я мріяв, як довбону її молотком — як битиму по макітрі, доки це чудовисько не замовкне нарешті, не перестане повторювати всі ті епітети щодо мене: звичайний, нудний, посередній, не здатен здивувати, не може задовольнити, невиразний. Переважно з приставкою «не». У своїй уяві я лупцював її тим молотком, аж доки вона не перетворювалася на зламану іграшку, белькочучи «не, не, не», а потім таки затикалася. Однак цього було вже недостатньо, тож я відновив її до ідеалу і почав знову вбивати: обхопив пальцями її за шию — Емі завжди жадала близькості — і стискав, і стискав, а її пульс...

— Ніку?

Я озирнувся: Емі в нічній сорочці стояла на останній сходинці, нахиливши голову.

— Поводься добре, Ніку.

Емі Елліот-Данн Ніч повернення

Він розвертається і, побачивши мене в кімнаті, здається наляканим. Це корисно знати. Бо я не збираюся його відпускати. Він може вважати, наче брехав, кажучи всі ті приємні речі, щоб просто заманити мене додому. Але я знаю правду. Знаю, що Нік не вміє отак брехати. Я знаю, що, виголошуючи ті слова, він збагнув правду. Дзинь! Бо неможливо так кохати, як кохали ми, і щоб це не просочилося аж у кістковий мозок. Наш тип кохання може перейти у стадію ремісії, але воно завжди готове спалахнути з новою силою. Це схоже на наймиліший на світі тип раку.

Ви не вірите? Ну, а як щодо такого: він справді збрехав. Нічого з того, що він казав, не було реальним. Ну, тоді до дідька його. Це все одно було першокласно, бо я його хочу якраз таким. Хочу чоловіка, яким він прикидався,— жінки таких обожнюють. Я таких обожнюю. Саме його я хочу бачити своїм чоловіком. На такого чоловіка я готова. Саме на такого заслуговую.

Тож він може або щиро мене кохати, як раніше, або я зажену його під каблук і перетворю на чоловіка, за якого вийшла. Вже остогидло мати справу з цим лайном.

— Поводься добре,— кажу я.

Він нагадує дитину, розлючену дитину. Стискає руки в кулаки.

— Ні, Емі.

— Я можу знищити тебе, Ніку.

— Ти вже це зробила, Емі.

Бачу, як його обличчя сіпається: це пробігає хмарка люті.

— Ну чому, на Бога, ти взагалі хочеш зі мною бути? Я ж нудний, звичайний, нецікавий, не надихаю. Я тобі не рівня. Останні кілька років ти постійно це повторювала.

— Це тому, що ти перестав докладати зусилля,— кажу я.— Ти був таким ідеальним зі мною! Ми були такими ідеальними на старті, а потім ти перестав докладати зусилля. От чому ти так вчинив?

— Я тебе більше не кохав.

— Чому?

— Бо ти більше не кохала мене. Ми — якась збочена, токсична стрічка Мьобіуса, Емі. Ми не були собою, коли закохалися, а коли нарешті виправили це, то — сюрприз! — виявилися токсичними. Ми доповнюємо одне одного в найжахливіший, найогидніший можливий спосіб. Насправді ти не кохаєш мене, Емі. Я тобі навіть не подобаюся. Розлучімося. Розлучімося і спробуймо стати щасливими.

— Я не розлучуся з тобою, Ніку. Ні. І присягаюся: якщо спробуєш піти, я присвячу все своє життя, щоб перетворити твоє життя на цілковите жахіття. І ти знаєш, що я на це здатна.

Він починає намотувати кола, наче ведмідь у клітці.

— Подумай про те, Емі, наскільки нам удвох погано: двоє найбільш нужденних на світі людей живуть разом. Я сам подам на розлучення, якщо цього не зробиш ти.

— Справді?

— Я розлучуся з тобою. Але буде краще, якщо зі мною розлучишся ти. Бо я знаю, що ти вже думаєш, Емі. Ти вважаєш, що з цього не вийде красивої історії: Неймовірна Емі нарешті вбиває свого озвірілого ґвалтівника і повертається додому до... нудного розлучення. Ти гадаєш, що це не тріумфальне повернення.

Це не тріумфальне повернення.

— А подивися на це з іншого ракурсу. Твоя історія не про сентиментальну палку героїню. Це не кіно 1992 року. Ні. Ти — жорстка, енергійна, незалежна жінка, Емі. Ти вбила свого викрадача, а потім продовжила прибирати в будинку: здихалася свого зрадливого чоловіка-ідіота. Жінки тобі аплодуватимуть. Ти не налякана маленька дівчинка. Ти — крута жінка, яка не бере полонених. Подумай про це. Час прощення вже минув. Все це зблякло. Подумай про всіх цих жінок — дружин політиків, актрис — про кожну публічну жінку, якій зрадили, а вона й досі залишається з тим негідником. Це вже не сприймається як «за милим хоч на край світу», тепер це «розлучися зі сволотою».

Відчуваю приплив люті до нього: Нік і досі намагається викарабкатися з нашого шлюбу, хоча я аж тричі казала, що цього не буде. Він і досі вважає, що має владу.

— А якщо я не подам на розлучення, то це зробиш ти? — перепитую я.

— Я не хочу жити в шлюбі з такою жінкою, як ти. Хочу одружитися з нормальною жінкою.

От лайно.

— Зрозуміло. Ти хочеш повернутися до свого немічного, кульгавого, лузерського минулого? Хочеш просто піти геть? Ні! Ти не отримаєш можливості знову стати якимсь нудним американцем із Середнього Заходу з простачкою на додачу. Ти вже намагався — пам'ятаєш, любий? Навіть якби схотів, то зараз ти вже не зможеш цього зробити. Тебе знатимуть як розпусного покидька, який покинув свою викрадену зґвалтовану дружину. Гадаєш, хоч одна нормальна жінка тебе торкнеться? Ти лише отримаєш...

— Психічку? Намахану психічну сучку? — він тицяє на мене.

— Не називай мене так.

— Психопатичну сучку?

Хотів би він отак легко мене списати. Він би був у захваті так просто мене здихатися.

— Усі мої дії обдумані, Ніку,— кажу я.— Усе, що я роблю, вимагає планування, чіткості та дисципліни.

— Ти дріб'язкова, егоїстична, маніпулятивна, дисциплінована психопатична сука...

— А ти чоловік,— кажу я.— Ти — пересічний, ледачий, нудний страхополох, який боїться жінок. Без мене ти таким би і залишився — нудним. Але я перетворила тебе на дещо. Зі мною ти був найкращою своєю версією. І ти це знаєш. Єдиний час у житті, коли ти собі подобався, це коли вдавав того, хто може сподобатися мені. А без мене? Ти просто копія свого батька.

— Не кажи цього, Емі.

Він знову стискає кулаки.

— Гадаєш, його теж отак не ображали жінки? — кажу поблажливим тоном я, наче до цуценяти.— Гадаєш, він не вірив, що заслуговує на краще, ніж має, так само як ти? Справді віриш, що він обрав твою матір, бо вона була найкраща? Чому ж, на твою думку, він так сильно ненавидить власного сина?

Нік підходить ближче.

— Стули пельку, Емі.

— Подумай, Ніку, я знаю, що не помиляюся. Навіть якщо знайдеш гарну звичайну дівчину, то все одно щодня згадуватимеш про мене. Ну скажи, що не згадуватимеш.

— Не згадуватиму.

— А як швиденько ти забув про маленьку Вправну Енді, тільки-но вирішив, що я знову тебе кохаю? — кажу я голосом бідолашної дитинки. Навіть нижню губу випинаю.— Одна любовна записка, солоденький? Це зробила лише одна записка? Дві? Дві записки, де я божуся, що кохаю тебе, хочу повернути і вважаю суперовим після всього, що було. То це і все? «Ти — ДОТЕПНИЙ, ти — ТЕПЛИЙ, ти — НЕЙМОВІРНИЙ». Ти такий жалюгідний! Вважаєш, що знову можеш стати нормальним чоловіком? Ти знайдеш приємну дівчину, але все одно думатимеш про мене і будеш жахливо незадоволений своїм нудним звичайним життям зі своєю нормальною дружиною та двома пересічними дітьми. Ти згадаєш про мене, а потім глянеш на свою дружину і подумаєш: «Тупа сука».

— Закрийся, Емі. Я серйозно.

— Просто як таточко. Зрештою, ми ж усі суки, хіба не так, Ніку? Тупі суки, психопатичні сучки.

Він хапає мене за руку і добряче смикає.

— А я — сука, яка робить тебе кращим, Ніку.

Тоді він замовкає. Він усю свою енергію спрямовує на те, щоб тримати руки по швах. В його очах бринять сльози. Він труситься.

— Я — та сука, яка робить тебе чоловіком.

Аж тут його руки лягають мені на шию.

Нік Данн Ніч повернення

Її пульс нарешті гупав у мене в руках усе, як у фантазіях. Я стискав міцніше, потягнув її донизу. Емі хрипко кудкудакала і дряпала мені зап'ястки. Ми обоє стояли навколішках: десятисекундна молитва лицем до лиця.

Ти — клята психопатична сучка.

З мого підборіддя скотилася сльоза і впала на підлогу.

Ти — вбивця, трахальниця мізків, навіжена сука.

Ясно-блакитні очі Емі витріщалися на мене, не кліпаючи.

А потім мене засліпила дуже дивна думка, що п'яно виринула з дальнього кутка мозку: «Якщо вб'ю Емі, то ким я буду»?

Я побачив яскравий білий спалах — і відкинув свою дружину, наче вона була розжареним шматком заліза.

Вона бахнулася на підлогу, почала хапати ротом повітря, кашляти. Коли дихання таки відновилося, то нагадувало уривчастий скрегіт з дивним, майже еротичним писком у кінці.

«Ким я буду?» Це питання не було обвинуваченням. Але й відповідь була благочестивою. «Ти будеш убивцею, Ніку. Ти просто станеш таким самим поганцем, як Емі. Станеш тим, ким тебе і так вважали». Ні. Питання було щире і буквальне: «Ким я буду без Емі?» Бо вона мала рацію: я був найцікавішою версією себе, коли кохав її, а другою найцікавішою версією себе я був, коли ненавидів її. Я знаю Емі лише сім років, але не зможу жити без неї. Бо її правда: я не можу повернутися до звичайного життя. Це було ясно ще до її заяви. Я вже уявляв себе з пересічною жінкою — милою нормальною сусідською дівчиною; вже уявляв, як розкажу їй історію Емі — до чого вона вдалася, щоб покарати мене й повернутися назад. Я вже уявляв, як ця мила посередня дівчина реагує якось нецікаво — на кшталт: «Ой, ні-і-і, о Боже мій»,— і вже знав, що несамохіть я дивитимуся на неї та думатиму: «Ти ніколи не вбивала заради мене. Ти ніколи мене не підставляла. Ти навіть не уявляєш, як підступитися до того, що зробила Емі. Ти просто не здатна на такі почуття». Мамин мазунчик усередині мене не зможе зжитися з цією нормальною жінкою, і вже незабаром вона буде не просто нормальною, а недолугою, а потім оживе батьківський голос: «Тупа сука». І все закрутиться.

Емі цілковито мала рацію.

Може, для мене немає доброго закінчення.

Емі токсична, але все-таки я не можу уявити світ цілковито без неї. Ким я буду, якщо вона просто зникне? Мене більше нічого не цікавило. Але її варто було приструнити. Емі у в'язниці — це вдале закінчення. У клітці, де не може завдавати мені шкоди, але я можу навідуватися до неї час до часу. Чи принаймні уявляти її. Пульс — мій пульс — який десь там і далі б'ється.

Саме я мушу її туди запроторити. Це — мій обов'язок. Так само як, за її словами, Емі оживила найкращу версію мене, я мушу взяти на себе провину, що оживив божевілля в ній. Є мільйони чоловіків, які б кохали й поважали Емі, підкорялися їй і вважали себе щасливчиками. Впевнених, зарозумілих, справжніх чоловіків, які б не змушували її вдавати когось іншого, а лише бути ідеальною, суворою, вимогливою, геніальною, творчою, цікавою, шаленою жінкою з манією величі.

Чоловіків, здатних обожнювати свою дружину.

Чоловіків, здатних підтримувати її здоровий глузд.

Історія Емі могла розвиватися за мільйоном інших сценаріїв, але Емі зустріла мене — і сталося багато поганого. Тому саме я маю її зупинити.

Не вбити, але зупинити.

Запхати її в одну з тих кліток.

Емі Елліот-Данн П'ять днів після повернення

Я знаю, тепер вже знаю, що з Ніком варто бути обережнішою. Він уже не такий сумирний, як раніше. Щось у ньому наелектризувалося — увімкнувсь якийсь перемикач. Мені це подобається. Але варто вжити запобіжних заходів.

Вжити ефектних запобіжних заходів.

Ці заходи вимагають часу. Але я вже робила таке раніше — планувала. Тим часом ми зможемо попрацювати над відновленням наших стосунків. Якщо це його так бісить, то ми будемо щасливим подружжям.

— Тобі доведеться постаратися, щоб знову покохати мене,— кажу йому я наступного ранку після того, як він мене мало не вбив. Це Ніків тридцять п'ятий день народження, але він про це не згадує. Мій чоловік отримав уже достатньо моїх подарунків.

— Я пробачаю тобі минулу ніч,— повідомляю я.— Ми обоє пережили чималий стрес. Але тепер тобі знову доведеться почати докладати зусилля.

— Я знаю.

— Усе має змінитися.

— Я знаю,— каже він.

Насправді він не знає. Але дізнається.

Мої батьки приходять щодня. Ренд, Мерібет і Нік осипають мене увагою. Підсувають подушки. Всі бажають підсунути мені подушку. Ми всі піддалися масовому психозу, в якому зґвалтування й викидень залишили мене постійно недужою і слабкою. Тепер у мене крихкі кісточки, як у горобчика, і тримати мене потрібно ніжно, бо можу зламатися. Отож я переважно лежу, заклавши ноги на сумнозвісну оттоманку, або акуратно ходжу кухнею, де пролилася калюжа моєї крові. Ми маємо добре про мене піклуватися.

Однак з іншими людьми Нік спілкується навдивовижу напружено. Він наче готовий щомиті все розбовкати. Наче його легені аж розпирають ті слова, які він хоче сказати про мене,— згубні слова.

Я усвідомлюю, що Нік мені потрібен. Реально потрібен, щоб підтвердити всю мою історію. Щоб зупинити всі звинувачення й заперечення, визнавши, що то зробив він: кредитки, товари у повітці, збільшення страховки. Інакше зі мною довіку залишиться цей присмак непевності. Зосталося всього кілька незакінчених справ, і ті справи — це люди. Поліція й ФБР порпаються у моїй справі. Боні просто мріє про мій арешт. Але вони так напартачили раніше, що тепер видаються просто йолопами і не можуть чіпати мене без доказів. А доказів у них немає. У них є Нік, який присягається, наче не робив усього того, що робив за моїми словами, і це небагато, але більше, ніж хотілося б.

Я навіть готова до появи моїх друзів з Озарку — Джефа та Грети, які можуть захотіти слави чи готівки. Я вже розповіла поліції, що Дезі не повіз мене одразу до будинку. Він кілька днів тримав мене з кляпом у роті та зав'язаними очима. Здається, то було кілька днів у якійсь кімнаті, а може, готельному номері? Може, в квартирі? Я точно не певна, бо все як у тумані. Я була така нажахана, розумієте. Та ще й те снодійне. Якщо Джеф і Грета покажуть свої підлі пики і якось переконають копів надіслати криміналістів до «Прихистку», де знайдуть мій відбиток чи волосину, то це лише пояснить, де мене тримали. Що ж до решти, то вони просто брешуть.

Тож Нік — це насправді єдина проблема, і вже незабаром я поверну його собі. Я була дуже кмітлива і не залишила жодних доказів. Поліція може не вірити мені повністю, але нічого не вдіє. З роздроченого тону Боні я знаю: відтепер вона житиме з постійним роздратуванням, і що більш невдоволеною вона ставатиме, то швидше люди припинятимуть її слухати. Вона вже й так має славу праведної і нетерпимої божевільної, яка в усьому бачить конспірацію. Тепер ще може голову собі фольгою обмотати.

Так, розслідування стихає. Але для «Неймовірної Емі» все якраз навпаки. Видавець моїх батьків присоромлено попросив їх про нову книжку, а ті піддалися на вмовляння за гарненьку величеньку суму. Вони поїхали з Карфагена сьогодні зранку. Заявили, що Ніку й мені (в правильному порядку) потрібно трохи часу вдвох, щоб загоїти рани. Вони хочуть повернутися до роботи. Стверджують, що намагаються «налаштуватися на правильний тон». Це ось такий тон: «Нашу дочку викрав і неодноразово зґвалтував монстр, якого їй довелося заколоти... але ми зовсім не намагаємося зрубати на цьому грошенят».

Мені байдуже до відбудови їхньої жалюгідної імперії, бо щодня я отримую дзвінки з пропозиціями розповісти свою історію. Мою історію — мою, мою, мою. Лише потрібно вибрати найкращу пропозицію і почати писати. Лише потрібно перетягнути Ніка на свій бік, щоб ми обоє погодилися на однаковий кінець цієї історії. Щасливий.

Я знаю, що Нік ще не кохає мене, але скоро покохає. Справді у це вірю. «Вдавай і чекай» — хіба не так говорять? Поки що він поводиться, як колишній Нік, а я поводжусь, як колишня Емі. З тих часів, коли ми були щасливі. Коли не знали одне одного, як зараз. Вчора я стояла на веранді та спостерігала, як сонце піднімається над річкою у цей навдивовижу прохолодний серпневий ранок, а коли обернулася, то Нік дивився на мене у вікно кухні й підняв горнятко з кавою, немов питаючи: «Будеш?» Я кивнула, і вже незабаром він стояв поруч, у повітрі пахло травою, і ми разом пили каву, спостерігаючи за водою. Це здавалося нормальним і приємним.

Він досі відмовляється зі мною спати. Він спить унизу в гостьовій спальні, замикаючи двері. Але одного дня я його дотисну, я його піймаю, коли він розслабиться, коли втратить накопичувану для нічної битви енергію, і він приєднається до мене у ліжку. Посеред ночі я розвернуся до нього лицем і як слід притиснуся до нього. Я чіплятимуся за нього, як повзуча лоза, я проникну в кожну клітинку тіла й душі, зробивши своїм.

Нік Данн Тридцять днів після повернення

Емі гадає, що вона все контролює, але це не так. Тобто буде не так.

Боні й Го почали співпрацювати. Копи, ФБР і всі інші вже не надто зацікавлені справою. Але вчора Боні зателефонувала як грім серед ясного неба. Вона не представилася, коли я підняв слухавку, а почала розмову, як давня подруга: «Сходимо на горнятко кави?» Я забрав дорогою Го, і ми зустрілися з Боні у «Будинку млинців». Коли з'явилися, вона вже сиділа в будці, а тоді підвелася на ноги і якось непевно посміхнулася. У пресі її обливали лайном. Ми одностайно зробили незграбних рух, щоб чи то обійнятися, чи то потиснути руки, але Боні все-таки обмежилася кивком.

Першими її словами після отримання замовлення було:

— Я маю дочку. Їй тринадцять. Мія. На честь Мії Гамм. Вона народилася того дня, коли ми здобули Кубок світу. Тож отака в мене дочка.

Я звів брови: мовляв, як цікаво, розказуйте далі.

— Ви якось питали про це, а я не... я повелася нечемно. Спершу я була переконана, що ви не винні, а потім... усе вказувало на протилежне, і це мене страшенно дратувало. Те, що ви змогли мене надурити. Тож я навіть ім'я своєї доньки не хотіла вам називати.

Вона наливала нам кави з термоса.

— Тож вона Мія,— сказала вона.

— Ну, дякую,— озвався я.

— Ні, я хочу сказати... Дідько,— вона здмухнула з чола чубчик.— Хочу сказати: я знаю, що Емі вас підставила. Знаю, що вона вбила Дезі Коллінгза. Я це знаю. Лише не можу цього довести.

— А що робить решта поліції, поки ви справді працюєте над цією справою? — запитала Го.

— Немає ніякої справи. Нічого не відбувається. Гілпін навідріз відмовляється. Фактично я отримала наказ згори закінчити все це лайно. Дати йому спокій. На телебаченні нас змальовують як простакуватих сільських йолопів. Я не можу нічого зробити, якщо не отримаю хоч чогось від вас, Ніку. Є хоч щось?

Я знизав плечима.

— У нас однакова інформація. Вона мені зізналася, але...

— Вона зізналася? — мовила вона.— От дідько, Ніку, ми начепимо на вас жучка.

— Це не спрацює. Це не спрацює. Вона все продумує. Вона знає всі нюанси поліцейських протоколів. Вона все вивчає, Рондо.

Жінка полила свої вафлі сиропом кольору електрик. Я застромив вилку в опуклий яєчний жовток і покрутив, руйнуючи сонечко.

— Мене бісить, коли ви називаєте мене Рондою.

— Вона все вивчає, міс детектив Боні.

Вона знову здмухнула свій чубчик з чола. Покуштувала трохи млинців.

— Тепер уже неможливо ніде встановити прослуховування.

— Ну ж бо, народ, має ж бути хоч якийсь варіант,— вибухнула Го.— Ніку, для чого ти в біса залишаєшся у тому будинку, якщо нічого не можеш вигадати?

— Для цього потрібен час, Го. Вона знову має почати мені довіряти. Якщо почне розповідати деякі речі випадково, а не коли ми стоїмо голі в душі...

Боні потерла очі та звернулася до Го:

— Це що таке, що мені варто знати?

— Вони завжди розмовляють голі в душі, з увімкненою водою,— розповіла Го.— А чи не можна якось поставити жучок У душі?

— Вона шепоче мені на вухо під шум води,— мовив я.

— Вона таки готується ретельно,— погодилася Боні.— Безумовно. Я оглянула те авто, в якому вона з'явилася,— «ягуарі» Дезі. Криміналісти перевірили багажник, де, як вона присягалася, Дезі возив Емі, коли викрав. Я думала, там нічого не буде і я підловлю її на брехні. Ніку, вона валялася у тому багажнику. Її запах уловили наші собаки. І ми знайшли три довгі біляві волосини. Довгі біляві волосини. Це її волосся до того, як його підстригли. Як у неї це вийшло...

— Далекоглядність. Я певен, що вона десь зберігає те волосся, щоб підкинути за потреби.

— Господи Боже, а уявляєте її матір'ю? Її неможливо надурити. Вона завжди буде на три кроки попереду.

— Боні, а можете уявити її дружиною?

— Вона послизнеться,— переконувала вона.— Якоїсь миті вона послизнеться.

— Цього не буде,— наполягав я.— А чи можу я просто дати проти неї свідчення?

— До вас нема довіри,— сказала Боні.— Довіра до вас залежить від Емі. Вона власноруч вас реабілітувала. І власноруч може це скасувати. Якщо вона розбурхає ту історію з антифризом...

— Я мушу знайти те блювотиння,— вирішив я.— Коли здихаюся блювотиння, ми викриємо ще більше її брехні...

— Ми маємо переглянути щоденник,— запропонувала Го.— Сім років записів? Мають бути невідповідності.

— Ми просили Ренда з Мерібет проглянути його і подивитися, чи все сходиться,— розповіла Боні.— Можете здогадатись, яка була реакція. Здавалося, Мерібет готова вишкрябати мені очі.

— А як щодо Джеклін Коллінгз, чи Томмі О'Гари, чи Гіларі Генді? — пригадала Го.— Вони знають справжню Емі. Це непоганий напрямок.

Боні похитала головою.

— Повірте мені, цього недосить. Вони всі викликають менше довіри, ніж Емі. Це думка громадськості, але зараз керівництво тільки й звертає увагу на думку громадськості.

Вона мала рацію. Джеклін Коллінгз виступала на кількох кабельних шоу, наполягаючи на невинуватості свого сина. На початку вона завжди була спокійна, але материнська любов працювала проти неї. Вже за кілька хвилин Джеклін перетворювалася на згорьовану матір, яка відчайдушно вірить у свого сина, і що більше ведучі її жаліли, то більше Джеклін огризалася й гарчала і то менше симпатії викликала. Тож уже незабаром її припинили запрошувати. Мені телефонували і Томмі О'Гара, і Гіларі Генді. Вони лютували, бо Емі ще й досі не покарали, жадали розповісти свою історію, але ніхто не хотів слухати двох неврівноважених колишніх. Я попросив їх почекати, бо ми не здаємося. Гіларі, Томмі, Джеклін, Боні, Го і я — всі ми отримаємо нагоду. Я це собі пообіцяв.

— А якщо хоч Енді переконати свідчити? — запитав я.— Вона ж може засвідчити, що в усіх місцях, де Емі сховала підказки, ми колись, ну знаєте, мали секс? Енді повірять. Люди її обожнюють.

Коли Емі повернулася, Енді стала колишньою — жвавою і бадьорою. Я знаю про це з нерегулярних світлин у жовтій пресі. Також я дізнався, що вона зустрічається з гарним хлопчиною свого віку — милим кошлатим парубком з одвічними навушниками на шиї. Разом вони мають гарний вигляд: молоді та квітучі. Преса їх обожнює. Найкращий заголовок: «Кохання знаходить Енді Гарді!» — цей жарт з фільму 1938 року, де головну роль зіграв Мікі Руні, тепер допетрають зо двадцять людей на світі. Я надіслав їй повідомлення: «Пробач. За все». Відповіді не було. Ну і добре. Я це щиро.

— Збіг,— знизала плечима Боні.— Це справді дивний збіг, але... недостатній, щоб продовжити розслідування. Не в цій атмосфері. Ніку, ви мусите переконати свою дружину розповісти щось корисне. Ви — наш єдиний шанс.

Го гримнула чашкою по столі.

— Просто не віриться, що ми ведемо цю розмову,— обурилася вона.— Ніку, я не хочу бачити тебе в тому будинку. Ти не коп під прикриттям. Це не твоє завдання. Ти живеш з убивцею. Забирайся звідти до біса. Перепрошую, але мені байдуже, що вона прикінчила Дезі. Я не хочу, щоб вона прикінчила тебе. Бо, може, якось ти спалиш їй шматок сиру, а за мить мій телефон задзвонить з повідомленням, що брат випадково звалився з даху абощо. Забирайся звідти.

— Я не можу. Не зараз. Вона отак мене не відпустить. Їй занадто подобається ця гра.

— Тоді припини у неї грати.

Я не можу. Натомість підвищую свій рівень вправності. Я залишатимуся з Емі, доки не підловлю. Я єдиний на це здатний. Одного дня вона розслабиться і вибовкає мені щось потрібне. Тиждень тому я повернувся у нашу спальню. Ми не кохаємося, ледь торкаємося одне одного, але ми — чоловік і дружина на подружньому ложі, й поки що це задовольняє Емі. Я гладжу її волосся. Хапаю пасмо між великим пальцем і вказівним, тягну донизу і смикаю, наче у дзвіночок. Нам обом це подобається. А це проблема.

Ми вдаємо кохання і поводимось, як закохані. Іноді це навіть схоже на кохання, бо ми ідеально виконуємо всі ритуали. Оживлюємо пам'ять колишньої романтики. Коли я забуваю (бо інколи таки забуваю), якою є насправді моя дружина, то проводжу з нею час. Ну, тобто з тією, яку вона вдає. Суть у тому, що моя дружина — вбивця з добрим почуттям гумору.

Хочете один приклад? Якось увечері я замовив авіадоставку омара, як у старі часи, і Емі вдавала, що ганяється з ним за мною, а я вдавав, що ховаюся, а потім ми обоє водночас однаково пожартували, і це було настільки ідеально, настільки природно, що я просто мусив вийти з кімнати хоч на мить. Серце калатало у вухах. Потрібно було повторити свою мантру: «Емі вбила людину, й вона і тебе прикінчить, якщо не будеш дуже, дуже обережним». Якщо я її зневажу, моя дружина — дуже кумедна вродлива вбивця — одразу ж мені завдасть удару. Я нервую у власному будинку: роблю бутерброд, посеред білого дня стоячи на кухні та злизуючи арахісову пасту з ножа, а коли обертаюся, то Емі виявляється поруч. Підходить тихо, наче кішка, і я здригаюся. Я, Нік Данн, чоловік, у якого завжди вилітали з голови всі деталі, тепер пригадує всі розмови, щоб переконатися, що не образив своєї дружини, не скривдив її почуття. Записую всі деталі її дня, все, що їй подобається і не подобається,— на той раз, якщо Емі вирішить щось запитати. Я став чудовим чоловіком, бо боюся, що дружина може мене вбити.

Ми ніколи не говорили про мою параною, бо вдаємо закоханість, а я прикидаюся, що не боюся Емі. Але іноді вона побіжно зронює: «А знаєш, Ніку, ти можеш спати зі мною в одному ліжку, ну реально спати. Все буде гаразд. Обіцяю. Те, що сталося з Дезі, це просто випадок. Заплющуй очі й засинай».

Але я знаю, що вже ніколи не засну. Просто не можу заплющити очі, коли вона поруч. Це наче спати з чорною вдовою.

Емі Елліот-Данн Вісім тижнів після повернення

Мене так ніхто й не заарештував. Поліція припинила допити. Я почуваюся в безпеці. Вже незабаром це почуття ще посилиться.

От як мені добре: вчора виходжу на сніданок, а банка з моїм блювотинням стоїть на стільниці — порожня. Нік — цей крадій — позбавив мене останньої переваги. Я кліпнула — й викинула банку.

Тепер це вже не має значення.

Відбуваються гарні речі.

Я підписала контракт на книжку. Тепер я офіційно контролюю нашу історію. Це, здається, напрочуд символічно. А хіба шлюб не в цьому полягає? Просто довжелезна гра у «він сказав, вона сказала». Ну, вона скаже, світ послухає, а Ніку доведеться посміхатися й погоджуватися. На сторінках він буде таким, як мені заманеться: романтичним, уважним і дуже, дуже розкаюватиметься через кредитки, і покупки, і повітку. Не можу змусити його це сказати, але в книзі буде все, як захочу. Він поїде зі мною в турне і посміхатиметься без упину.

Я вигадала досить просту назву для книжки — «Неймовірна». Та, яка викликає велику зацікавленість чи подив; разюча. Гадаю, це підсумовує мою історію.

Нік Данн Дев'ять тижнів після повернення

Я знайшов блювотиння. Вона заховала його в банці аж під задньою стінкою морозилки, у пачці брюссельської капусти. Пачка була вкрита кригою — мабуть, лежала там місяцями. Знаю, що це її своєрідний жарт: «Нік не їсть овочів. Нік ніколи не миє холодильника. Нік не здогадається там шукати».

Але Нік здогадався.

Нік уміє мити холодильник, а як виявилося, Нік навіть уміє його розморожувати. Я вилив усю ту гидоту в раковину і залишив банку на стільниці, щоб Емі побачила.

Вона викинула її у сміття. Навіть слова не сказала на цю тему.

Щось не так. Не знаю, що саме, але щось дуже не так.

Моє життя перетворилося на епілог. Таннер взявся до нової справи: співак з Нешвіля дізнався, що його дружина зраджує, а наступного дня її тіло знайшли у сміттєвому баку біля фаст-фуду, неподалік їхнього будинку. Біля трупа лежав молоток з його відбитками пальців. Таннер використовує мене як аргумент на захист свого клієнта: «Я знаю, що картина вимальовується погана, але й для Ніка Данна так було, а всі знають, який був фінал». Я майже відчував, як він підморгує мені в камеру. Він інколи писав: «Ти як?» чи «Є щось нове?»

Ні, нічого.

Ми з Боні й Го таємно зустрічалися в «Будинку млинців», де порпалися в історії Емі, намагаючись знайти хоч щось корисне. Ми вивчили її щоденник напам'ять — влаштували таке собі полювання на анахронізми. Все звелося до відчайдушних зачіпок типу: «Тут вона коментує Дарфур, а це було в новинах у 2010?» Так, ми знайшли сюжет з 2006 року, коли ті події обговорював Джордж Клуні. Чи от, може, найкраще з найгіршого: «У липні 2008 Емі жартує про вбивство безхатька, але мені здається, що жарти про мертвих бомжів з'явилися не раніше 2009». На це Боні відповіла: «Передай сироп, диваче».

Люди відчепилися від нас, повернулися до власних життів. Залишилася Боні. Залишилася Го.

Аж раптом дещо відбулося. Нарешті помер мій батько. Вночі, уві сні. Жінка востаннє його нагодувала, жінка востаннє вклала його спати, жінка помила його по смерті й жінка зателефонувала мені з цими новинами.

— Він був добрим чоловіком,— сказала вона. Знуджений тон з обов'язковою дозою співчуття.

— Ні, не був,— заперечив я, а вона розреготалася, наче й сама хотіла це сказати.

Я гадав, що мені стане краще, коли цей чоловік зникне з лиця землі. Натомість я відчув страхітливу порожнечу у грудях. Усе життя я порівнював себе з батьком, а тепер його не стало — і залишилася лише Емі, мій супротивник. Після невеличкої одинокої служби в запиленій каплиці я не поїхав з Го, а повернувся додому з Емі, притискаючи її до себе. Саме так, я повернувся додому з дружиною.

«Я маю вибратися з цього будинку,— подумав я.— Маю покінчити з Емі раз і назавжди». Спалю його, щоб уже ніколи не можна було повернутися.

«Ким я буду без тебе?»

Я мусив це дізнатися. Мусив розповісти власну історію. Це було ясно.

Наступного ранку, поки Емі клацала по клавіатурі, розповідаючи власну «Неймовірну» історію, я приніс свій ноутбук на перший поверх і втупився в сяйливий білий екран.

Я розпочав писати вступ до власної книжки.

«Я — зрадливий безхребетний страхополох, який боїться жінок, але все-таки я — герой вашої історії. Бо жінка, якій я зрадив — моя дружина, Емі Елліот-Данн,— соціопатка і вбивця».

Так. Я б таке залюбки почитав.

Емі Елліот-Данн Десять тижнів після повернення

Нік досі прикидається. Ми обоє вдаємо, що щасливі, безтурботні й закохані. Але я чую, як він ночами клацає на комп'ютері. Пише. Записує свою версію, і я це знаю. Я знаю, це видно з гарячкового виливу слів: клавіатура клацає і цокає, наче зграя сарани. Я намагаюся зламати пароль, поки Нік спить (хоча тепер він спить, як я: крутиться і нервує, а я сплю, як він). Але мій чоловік засвоїв урок. Це вже не той коханий Нікі, який ніколи не помиляється,— він уже не використовує як пароль дату свого народження, чи маминого, чи Блікерового. Я не можу залізти в ноутбук.

І все-таки я чую, як він друкує, жваво і безперестанку. Просто уявляю, як він згорбився над клавіатурою: плечі підняті, язик між зубами,— і я знаю, що правильно вирішила захистися. Вдатися до запобіжних заходів.

Бо він пише не любовну історію.

Нік Данн Двадцять тижнів після повернення

Я не виїхав. Хотілося влаштувати сюрприз своїй дружині, яку неможливо здивувати. Я хотів передати їй текст, коли виходитиму в двері для підписання контракту з видавництвом. Нехай вона відчує той неясний жах, коли розумієш, що світ от-от нахилиться й обіллє тебе своїм лайном, а ти нічого не можеш змінити. Ні, Емі, може, й не потрапить за ґрати, і це назавжди залишиться моїм словом проти її слова, але моя версія переконлива. Вона матиме емоційний резонанс, якщо не юридичний.

Тож нехай люди оберуть свій бік. Запишуться в команду Ніка чи команду Емі. Виведемо гру на наступний рівень. Почнемо продавати бісові футболки.

Аж ноги підкошувалися, коли я йшов сказати Емі: я вже не актор у її історії.

Я показав їй текст з кричущою назвою «Психопатична сука». Невеличкий жарт, зрозумілий тільки нам. Ми обоє любимо такі жарти. Я чекав, що вона кинеться дряпати мені обличчя, дерти одяг, кусатися.

— Ой! Який ідеальний момент,— радісно відреагувала вона і вишкірилася до мене.— А можу і я тобі дещо показати?

Я змусив її все зробити ще раз. Подзюрити на паличку, поки я сидів поруч на підлозі ванни, дивлячись, як сеча витікає, потрапляє на паличку і забарвлює її в блакитне — це ознака вагітності.

Потім я поволік її в авто й завіз до лікаря. Там спостерігав, як у неї беруть кров, бо насправді Емі не боїться крові. Ми дві години чекали результатів.

Емі була вагітна.

— Дитина, звісно ж, не моя,— сказав я.

— Ой, вона твоя,— посміхнулася Емі у відповідь. Спробувала лащитися.— Вітаю, татку.

— Емі...— почав я, бо ну звісно ж, це була неправда: я не торкався своєї дружини з моменту її повернення. А потім я все пригадав: коробка серветок, вінілове крісло, телевізор, порно і моя сперма десь у лікарняній морозилці. Я залишив на столі те повідомлення, де писалося, що сперму збираються знищити, бо я хотів викликати в Емі докори сумління, а потім повідомлення зникло. Просто моя дружина взялася до справи — і це було не знищення сперми, а її збереження. Про всяк випадок.

У мені несамохіть надулася величезна бульбашка радості, та незабаром ота радість перетворилася на металеву клітку жахіття.

— Заради моєї безпеки потрібно зробити кілька речей, Ніку,— сказала Емі.— Бо, маю сказати, тобі майже неможливо довіряти. Для початку тобі, звісно ж, доведеться витерти з комп'ютера свою книжку. А щоб уладнати все інше, ми складемо письмове свідчення під присягою, що ти сам придбав усі ті речі у повітці, а потім сховав їх там. А ще — що раніше ти вважав, наче я тебе підставляю, але зараз кохаєш мене, а я кохаю тебе, і все чудово.

— А якщо я відмовлюся?

Вона поклала руку на свій невеличкий пухкий живіт і насупилася.

— Гадаю, це буде просто жахливо.

Ми роками боролися за контроль у шлюбі, у нашій любовній історії, у нашій життєвій історії. Мене остаточно переграли. Я створив книжку, а Емі створила життя.

Я міг поборотися за опіку над дитиною, але вже знав, що програю. Емі смакуватиме нашу битву. Лише Господь знає, що вона вже підготувала. Коли вона доведе справу до кінця, я не зможу бачити дитину навіть на вихідних, а спілкуватимуся зі своєю плоттю і кров'ю у дивних кімнатах, де неподалік сьорбатиме каву наглядач і спостерігатиме за мною. А може, не буде й цього. Раптом я уявив звинувачення у розтлінні чи жорстокості. Після цього я вже ніколи не побачу власної дитини і знатиму, що вона захована якнайдалі. А матуся шепоче й шепоче брехні у манюсіньке рожеве вушко.

— До речі, це хлопчик,— заявила Емі.

Зрештою, я став в'язнем. Емі володітиме мною, скільки схоче, бо я маю урятувати свого сина, маю спробувати розплутати, розпустити, розмотати все, що вона накрутила. Я справді готовий життя віддати за свою дитину і з радістю на це піду. Я виховаю свого сина доброю людиною.

Я видалив свою історію.

Боні підняла слухавку після першого ж гудка.

— В «Будинку млинців»? За двадцять хвилин? — запитала вона.

— Ні.

Я поінформував Ронду, що стану батьком і вже не зможу допомагати з розслідуванням — що я взагалі збираюся відмовитися від усіх заяв, які зробив через своє хибне переконання в тому, що дружина намагалася мене підставити, а ще готовий визнати свою причетність до кредитних карток.

На лінії повисла довга тиша.

— Хах,— нарешті мовила Ронда.— Хах.

Я уявляв, як Боні водить рукою по своєму тьмяному волоссю, закусує щоку.

— Бережи себе, Ніку, гаразд? — нарешті вичавила вона.— І добре наглядай за дитинкою.

Вона розреготалася.

— А на Емі мені насрати.

Я поїхав додому до Го, щоб повідомити їй особисто. Намагався подати це як радісні новини. Це ж дитина, неможливо аж настільки засмутитися через дитину. Можна ненавидіти ситуацію, але не дитину.

Мені здалося, що Го вдасться до насильства. Вона стояла так близько, що я відчував її подих. Сестра тицьнула в мене вказівним пальцем.

— Тобі просто потрібна відмовка, щоб залишитися,— прошепотіла вона.— Ви двоє в біса не можете існувати одне без одного. Ви ж будете атомною родиною, ти ж розумієш це? Ви просто вибухнете. Ви в біса детонуєте. Ти справді віриш, що ви здатні витримати ну десь наступні вісімнадцять років? Ти не думаєш, що вона тебе вб'є?

— Ні, якщо я буду чоловіком, за якого вона вийшла заміж. Я довго ним не був, але стану.

— А ти не думаєш, що вб'єш її? Хочеш перетворитися на батька?

— Хіба ти не бачиш, Го? Це моя гарантія, що я не перетворюся на нашого батька. Я маю бути найкращим чоловіком і найкращим татусем на світі.

Го розревілася. Це вперше я бачив її сльози з самого нашого дитинства. Вона опустилася на підлогу, наче ноги не втримали. Я сів поруч і прихилив свою голову до її. Го нарешті проковтнула останній схлип і глянула на мене.

— Ніку, пам'ятаєш, як я сказала, що все одно любитиму тебе, якщо... І любитиму, незважаючи на те, що прийде після «якщо».

— Так.

— Ну, я й досі тебе люблю. Але це розбиває мені серце,— вона жахливо схлипнула, наче дитина.— Це не мало бути отак.

— Це дивний виверт,— намагаючись підняти їй настрій, сказав я.

— Вона ж не спробує розділити нас, ні?

— Ні,— запевнив я.— Пам'ятай, що вона теж прикидатиметься кращою.

Так, я нарешті став рівнею Емі. Якось зранку прокинувся біля неї і почав роздивлятися її потилицю. Я намагався прочитати її думки. Вперше не почувався, наче дивлюся на сонце. Я піднявся до рівня божевілля своєї дружини. Бо знову відчуваю, як вона мене змінює. Я був недосвідченим хлопчиком, а потім чоловіком. Хорошим і поганим. Принаймні тепер я герой. Лише за мене можна вболівати в цій нескінченній історії війни у нашому шлюбі. Це історія, з якою я можу жити. Дідько, зараз уже й не уявляю свою історію без Емі. Вона — моя одвічна супротивниця.

Ми — єдина лячна кульмінація.

Емі Елліот-Данн Десять місяців, два тижні, шість днів після повернення

Я чула, що кохання має бути беззаперечним. Таке правило, і всі це кажуть. Але якщо кохання не має кордонів, лімітів, умов, то навіщо комусь узагалі намагатися чинити правильно? Якщо я знаю, що буду коханою попри все, то в чому ж тут виклик? Я маю кохати Ніка попри всі його недоліки. А Нік має кохати мене попри всі мої примхи. Але ясно, що жоден з нас так не почувається. Це змушує думати, що всі дуже помиляються і кохання супроводжується купою умов. Кохання вимагає найкращої поведінки від обох партнерів. Постійно. Беззаперечне кохання — це недисципліноване кохання, і ми всі бачили, що воно згубне.

Ви можете прочитати більше моїх думок з приводу кохання у книжці «Неймовірна». Незабаром у всіх книгарнях!

Але спершу про материнство. Завтра час народжувати. Так сталося, що завтра буде наша річниця. Рік шостий. Залізо. Я думала подарувати Нікові гарненьку пару кайданків, але поки що він може цього не оцінити. Так дивно згадувати, що рік тому я нищила свого чоловіка. Тепер майже закінчила його перекроювати.

Увесь свій вільний час Нік намащує мій живіт какао-маслом, бігає по огірки й масажує мені ноги. Загалом робить усе, що повинен робити добрий майбутній татко. Леліє мене. Він учиться кохати беззаперечно, але за всіма моїми умовами. Гадаю, ми нарешті на шляху до щастя. Я нарешті все збагнула.

Ми на межі перетворення на найкращу, найкмітливішу атомну родину на світі.

Просто слід не зупинятися. Нік ще не все робить ідеально. Сьогодні зранку він погладжував моє волосся, питаючи, що ще зробити, а я сказала:

— Божечки, Ніку, чому ти такий ласкавий зі мною?

Він повинен був відповісти: «Ти на це заслуговуєш. Я тебе кохаю».

Натомість він сказав:

— Бо мені тебе шкода.

— Чому?

— Бо щоранку ти прокидаєшся і маєш бути собою.

Як би мені хотілося, щоб він цього не казав! Я весь час про це думаю. Не можу зупинитися.

Мені більше нема чого додати. Я просто хотіла переконатися, що моє слово буде останнім. Гадаю, я на це заслужила.