Загублений світ

Коли земля зойкнула

Я не дуже чітко пригадую, що мій приятель Едвард Мелоун, журналіст «ґазетт», розповідав мені про професора Челленджера, з котрим він пережив украй дивовижні пригоди. Однак я був настільки зайнятий своїми професійними справами і моя фірма була настільки завалена замовленнями, що я не дуже уважно стежив за всім, що діється у світі, за всім, що не входить у межі моїх професійних зацікавлень. Єдине, що втрималося у моїй па­м’яті, то це те, що Челленджер видався мені якимось диким генієм, котрий має жорстокий, нестерпний характер. Тому був дуже здивований, отримавши від нього ділового листа такого змісту:

«14-біс, Енмор-Ґарденс, Кенсинґтон.

Сер! У мене виникла потреба скористатися послугами фахівця з артезіанського буріння. Не буду приховувати від вас, що моя думка про так званих професіоналів загалом невисока, й я був переконаний, що людина з добре розвиненими мізками, як я, наприклад, може ширше та глибше вникати в справу, ніж той, хто обрав вузьку спеціалізацію (що, на жаль, дуже часто називають професією) і тому має доволі обмежений світогляд. Проте я схильний ризикнути, вдавшись до ваших послуг. Переглядаючи список авторитетних фахівців із артезіанського буріння, я помітив певну дивину... мало не написав безглуздя. Ваше ім’я привернуло мою увагу, я порозпитував і дізнався, що мій юний товариш пан Едвард Мелоун вас знає.

Тому пишу вам і заявляю, що буду радий поспілкуватися з вами, й якщо ви відповідатимете моїм вимогам (а вони чималі), я буду схильний передати в ваші руки надзвичайно важливу справу. Нічого більше зараз повідомити не можу, адже справа суто конфіденційна і викласти деталі можна лише при особистій зустрічі. Тому прошу негайно облишити всі свої справи, якщо у вас такі є, і прийти за вище­вказаною адресою наступної п’ятниці о 10.30 ранку. Біля дверей знайдете скребок для очищення бруду з підошов і циновку, бо пані Челленджер любить охайних.

Залишаюся, сер, як і раніше,

Джордж Едвард Челленджер».

Цього листа я передав своєму старшому клерку для відповіді, і той повідомив професору, що пан Пірлесс Джонс схильний прийняти його пропозицію. Це був звичайний ввічливий офіційний лист, що починався з трафаретного виразу:

«Вашого листа від (без дати) отримали».

На це була така відповідь професора, що нагадувала огорожу з колючого дроту:

«Сер! Я помітив, що ви обурилися тим, що в моєму лис­ті не була вказана дата. Чи смію я звернути вашу увагу на той факт, що, як вияв певної компенсації за жахливі податки, наш уряд має звичку ставити маленьку круглу по­значку або штамп на зовнішньому боці конверта, який має саме потрібну вам дату відправлення. У разі відсутності або нерозбірливості цього штампу вам варто звертатися до сприяння авторитетних осіб поштового департаменту. Проте пропоную краще спрямувати свої зауваження на обставини тієї справи, про яку хочу з вами порадитися, замість того, щоб аналізувати форму і стиль моїх листів».

Я усвідомив, що маю справу з божевільним, і вважав за краще, перш ніж вдаватися до якихось кроків, піти до мого приятеля Мелоуна, котрого я знав ще з тих часів, коли ми обоє грали в регбі в Річмонді.

Він був все той же безжурний ірландець і гомерично реготав із мого першого контакту з Челенджером.

— Нічого, нічого, мій хлопчику, — заявив він. — Після п’ятихвилинної бесіди з ним вам здасться, що з вас живцем здерли шкіру. Йому нічого не вартує витерти об людину ноги.

— І з якого ж дива з ним усі панькаються?

— Ніхто з ним не панькається. Якщо зібрати всі про­кльони, скандали та поліційні рапорти...

— Рапорти?

— Атож, хай йому грець, він нітрохи не задумається спустити вас зі сходів, якщо ви йому не сподобаєтеся. Це первісна печерна людина в костюмі. Я собі уявляю його з ломакою в одній руці і кремінною сокирою в другій. Буває, що люди родяться не в тому столітті, а він запізнився десь років на тисячу. Це тип раннього неоліту або щось близьке.

— І він професор?

— У тому-то й річ. Це наймогутніший розум Європи, що має неймовірну силу, яка втілює всі його задуми в реальність. Навколишні роблять все від них залежне, щоб нейтралізувати цього вченого, колеги відчайдушно ненавидять його, але з таким самим успіхом кілька жалюгідних траулерів зможуть стримати трансатлантичного велетня. Він просто їх не помічає і крокує своєю дорогою.

— Авжеж, — сказав я, — одне я з’ясував: не бажаю ма­ти з ним нічого спільного. І відмовлюся від його пропо­зиції.

— Навпаки. Ви приймете її повністю та беззастережно. Майте на увазі — у повному обсязі, інакше потім дуже по­шко­дуєте.

— Чому б це?

— Гаразд, я вам поясню. Передусім, не сприймайте всерйоз усе, що я вам нагородив про друзяку Челленджера. Кожен, хто з ним зійдеться ближче, починають його любити. Насправді старий ведмідь зовсім не такий страшний. Я, наприклад, пригадую, як він тягнув на спині немовля індіанця, що захворіло на чуму, тягнув сотні миль до річки Мадейра. У будь-якому разі він щирий і ніколи не заподіє вам лиха, якщо ви будете з ним чесні.

— У нього взагалі не випаде нагоди нічого мені заподіяти.

— Склеїте дурня, якщо не підете до нього. Ви чули колись про «таємницю Генґіст-дауну», про затоплені штольні на Південному березі?

— Аякже, якесь таємниче дослідження вугільних копалень, наскільки я второпав.

Мелоун хитро підморгнув.

— Ви це так зрозуміли? Ну, й добре! Річ у тім, що старигань мені довіряє, і я не можу патякати без його дозволу. Але дещо вам таки можу повідомити, бо про це писала преса. Був такий собі Беттертон, котрий набив собі кишені, гендлюючи каучуком кілька років тому, і залишив всі свої статки Челленджеру з умовою витратити кошти для науки. Це була величезна сума, кілька мільйонів. Тоді Челленджер купив землю в Генґіст-дауні, що в Сассексі. Це були цілком неплідні землі на північному кордоні крей­дяного регіону, а він придбав велику ділянку й обгородив її колючим дротом. У центрі цього маєтку опинилася глибока вибоїна. У ній він затіяв розкопки. Науковець оголосив, — Мелоун знову підморгнув, — що в Англії є нафта і він має намір це довести. Збудував маленьке взірцеве селище з колонією добре оплачуваних робітників, котрі заприсяглися тримати язика на припоні. Сама вибоїна обгороджена так само, як і вся ділянка, й її охороняють люті собаки, вівчурі. Багато репортерів мало не залишили там своє життя, вже не кажучи про задню частину штанів у псячих іклах. Коротко кажучи, справа серйозна та грандіозна, і займається нею фірма сера Томаса Мордена, але за умовами контракту вона також має дотримуватися та­ємниці. Вочевидь, настав момент, коли з’явилася потреба у фахівцеві з артезіанських колодязів. Невже й тепер ви будете настільки дурні, що відмовитеся від роботи, що обіцяє настільки цікаві перспективи і чек на солідну суму за їхнє втілення, не кажучи вже про співпрацю з найекцентричнішою особою, яку ви коли-небудь зустрічали і ніколи більше не зустрінете.

Аргументи Мелоуна були залізобетонні, і в п’ятницю вранці я подався до Енмор-Ґарденсу. Я так поспішав, аби встигнути на призначену годину, що опинився біля дверей на двадцять хвилин раніше. Чекав на вулиці, коли мені здалося, що я впізнав «роллс-ройс» зі срібною стрілою на дверцятах. Ну, звісно ж, це машина Джека Девоншайра, молодшого компаньйона у великій фірмі Мордена. Я його знав як найввічливішого чоловіка, тому для мене було справжнім ударом споглядати, як він з’явився в дверях, підняв руки догори та вельми експресивно зарепетував:

— Хай його качка копне! Трясця його матері!

— Що з вами, Джеку? На кого це ви такі сердиті?

— Гей, Пірлессе! Ви також причетні до цієї авантюри?

— Не зовсім, але чого на світі не буває...

— Ну, тоді побачите, що тут можна навіть глузд втратити.

— І навіть ваш терпець луснув, еге ж?

— Ще б пак. Дивіться самі. Лакей мені каже: «Професор велів мені передати, сер, що зараз він дуже зайнятий, бо їсть яйце, й якщо ви зайдете в зручніший час наступного разу, то він охоче вас прийме». Так він звелів передати лакею. Можу хіба додати, що я прийшов отримати сорок дві тисячі фунтів, які він нам завинив.

Я присвиснув:

— Ви не можете отримати грошей?

— О, ні, в грошових справах він дуже педантичний. Тре­ба віддати належне старій мавпі, — він щедрий і не дріб’яз­ковий. Але платить, коли йому заманеться й як йому подобається, і ні на кого не зважає. Однак підіть, спробуйте щастя. Дізнаємося, як він вам сподобається.

З цими словами він стрибнув у машину і поїхав.

Я стояв, продовжуючи зиркати на годинник і чекаючи точно призначеного часу. Я людина вольова і стримана, виступаю в Белсайзькому боксерському клубі в середній вазі, але ніколи ще не відчував такого хвилювання перед візитом до клієнта. Хвилювання мало не фізичне похо­дження, бо я знав, що не дам собі в кашу наплювати, якщо цей шаленець кинеться на мене. Це було змішане почуття, де боролися застереження перед публічним скандалом і страх втратити багатообіцяючий контракт. Та хоч як би там було, завжди стає не так страшно, коли перестає працювати уява та починається дійсність. Я клацнув накривкою годинника і підійшов до дверей. Їх відкрив лакей із дерев’яними рисами обличчя і з таким виразом, точніше з повною його відсутністю, наче він настільки звик уже до всього, що ніщо в світі не може його зворушити.

— З вами домовлено, сер? — спитав він.

— Певна річ.

Він зазирнув у список.

— Ваше прізвище, сер? А, так, справді, пан Пірлесс Джонс... десята тридцять. Усе гаразд. Маємо бути обережні, пане Джонс, оскільки нам допікають журналісти. Професор, як ви, мабуть, знаєте, не толерує пресу. Сюди, сер! Професор Челленджер зараз вас прийме.

Наступної миті я опинився перед власником будинку. Мій приятель Мелоун описав його краще у своєму «Загубленому світі», ніж це можу зробити я, тому описувати його докладно не стану. За столом із червоного дерева сидів ду­же кремезний чоловік із чорною бородою лопатою і сірими великими очима, напівприкритими густими віями. Величезна голова була відкинута назад, а борода стирчала вперед. На обличчі професора застиг вираз нетерпимості, роз­дратування та німого запитання: «І якого дідька вам тут треба?»

Я поклав на стіл свою візитівку.

— Ага, — сказав учений, узяв її і відклав, наче від неї тхнуло. — Авжеж. Звісно. Ви — так званий фахівець пан Джонс. Пан Пірлесс Джонс. Можете подякувати своєму хрещеному батьку, пане Джонс, бо саме це ваше дивне ім’я і привернуло мою увагу.

— Я прийшов сюди, професоре Челленджер, для ділової розмови, а не для обсмоктування мого імені, — відрубав я з гідністю.

— Отакої, то любите ображатися, пане Джонс! Ваші нерви натягнуті, як струни. Нам доведеться дуже обережно мати з вами справи, пане Джонс. Прошу, сідайте і не гарячкуйте. Я читав вашу брошуру про меліорацію Синайського півострова. Ви її самі написали?

— Звичайно, сер. Вона ж підписана моїм ім’ям.

— Саме так. Еге ж. Втім, це не завжди збігається, чи не так? Однак я готовий прийняти це на віру. Ця брошура має певні переваги. Серед загальної вбогості й обмеженості тверджень іноді миготить щось схоже на здоровий глузд. Тут і там розкидані крихти думок. Ви одружені?

— Ні, сер, я парубок.

— Тоді є шанси, що ви зумієте зберегти таємницю.

— Якщо я обіцяю щось зберегти в таємниці, то тримаю слово.

— Атож. Мій юний приятель Мелоун, — учений промовляв так, наче Едвардові було десять років, — хорошої дум­ки про вас. Він каже, що вам можна вірити. Довіра для мене дуже важлива, адже сьогодні я приступаю до одного з найбільших дослідів, можу навіть сказати, найбільшого експерименту в світовій історії. Й пропоную вам узяти в ньому участь.

— Буду вважати за честь.

— Авжеж, це справді велика честь. Мушу додати, що я не поділився б своєю роботою ні з ким, якби вона не мала такого велетенського розмаху і не вимагала такої кількості відповідних технічних засобів. А тепер, пане Джонс, заручившись вашою обіцянкою не плескати язиком, ми підходимо до суті справи. Річ у тім, що Земля, на поверхні якої ми живемо, сама по собі — живий організм, що має, як я вважаю, кровоносну систему, дихальні шляхи та власну нервову систему.

Ясно, що в нього не всі вдома.

— Бачу, що ваш мозок, — продовжував він, — не пристосований до охоплення такої ідеї. Але поступово він її переварить. Ви не помічали, як степ чи вереск нагадують вовну гігантської тварини? Така ж аналогія існує і в усіх царинах природи. Відтак ви помітите періодичне опускання та підіймання суходолу, що нагадує повільне дихання тварини. Нарешті, ви помітите, як природа хвилюється та чухається, що для нашого ліліпутського стану сприймається як землетруси та конвульсії.

— А вулкани? — спитав я.

— Та... Вони відповідають тепловим точкам нашого тіла.

У мене аж у голові запаморочилося, і я гарячково шукав, чим би заперечити цю жахливу гіпотезу.

— Температура! — вигукнув я. — Хіба не встановлено, що вона підвищується в міру заглиблення в Землю і що центр Землі — розплавлена рідка маса.

Він відкинув і це моє заперечення.

— Вам, можливо, відомо, сер, оскільки початкові шко­ли зараз дають освіту на належному рівні, що Земля сплю­щена на полюсах. Це означає, що полюси розташовані до центру ближче, ніж будь-який інший пункт поверхні, і, здавалося, мали б бути більше схильні до впливу тепла, про який ви торочите. Але ж ви не станете заперечувати, що температура на полюсах трохи нижча за тропічну.

— Ваша ідея настільки нова та несподівана...

— Певна річ, нова. Привілей справжнього мислителя й полягає в просуванні ідей, які через свою новизну часто вороже сприймаються сірою масою. Ну, сер, що це таке?

Він узяв зі столу маленький предмет і помахав ним перед носом.

— Я б сказав, що це морський їжак.

— Саме так! — вигукнув він із подивом, буцімто почув розумне зауваження від малюка. — Свята правда, це мор­ський їжак, звичайний echinus. Природа повторює се­бе в багатьох формах, незважаючи на розміри. Цей echi­nus — модель, прототип Землі. Помічаєте, що він має грубу круглу форму та сплюснутий біля полюсів? Уявімо собі Землю у вигляді величезного морського їжака. Що можете на це сказати?

Моє головне зауваження полягало в тому, що вся його ідея занадто абсурдна, але я не наважився сказати це вголос і став шукати кращих аргументів.

— Жива істота потребує їжі, — сказав я. — А як може втамувати свій голод Земля?

— Чудове заперечення, бездоганне, — вельми поблаж­ливо мовив професор. — Ви добре схоплюєте те, що очевидне, хоча набагато повільніше орієнтуєтесь у тонких натяках. Звідки Земля отримує поживу? Тут ми знову звернемося до нашого маленького приятеля echinus. Вода, що його оточує, проходить каналами його тіла і забезпечує його харчуванням.

— Отже, ви вирішили, що вода...

— Ні, сер, ні. Не вода. Ефір. Земля, що вертиться по своїй орбіті, пасеться на пасовищах безкраю, й ефір проникає крізь неї, а проходячи крізь її пори, забезпечує й харчування. Ціле стадо інших планет-echinus робить те саме; Венера, Марс та інші, й у кожного є свої власні пасовиська.

Він не при тямі, це ясно як божий день, але сперечатися з ним не варто. Моє мовчання професор прийняв як знак згоди й усміхнувся з напрочуд доброзичливим виглядом.

— Ми рухаємося вперед, просуваємося, — зазначив він. — Починає вже мерехтіти світло. Спершу воно трохи засліплює, але ми до нього скоро звикнемо. Прошу вашої уваги, поки зроблю ще кілька зауважень із приводу цієї істоти на моїй долоні. Припустімо, що на поверхні її твердої оболонки є певні нескінченно малі комахи, що плазують по цій самій оболонці. Як ви вважаєте, чи буде echinus знати про їхню присутність?

— Гадаю, що ні.

— В такому разі ви можете легко собі уявити, що планета Земля навіть не здогадується про те, що людська раса її експлуатує. Вона навіть не знає ні про жахливе виростання рослин, ні про еволюцію тварин, що прилипли до неї під час нескінченних блукань навколо сонця, як черепашки обліплюють днище старого корабля. Такий стан справ станом на тепер, і саме його я маю намір змінити.

Я отетерів:

— Тобто як змінити?

— Хочу дати знати Землі, що є хоча б одна людина, Едвард Челленджер, котрий потребує її уваги, котрий вимагає її уваги, наполягає на цьому. Природно, що це перша спроба такого штибу.

— А як, сер, ви цього досягнете?

— Ось тут ми й підходимо до практичного завдання. Ви втрапили в яблучко. Я знову дозволю собі звернути вашу увагу на цю цікаву маленьку істоту, яку тримаю в руці. Під захисною оболонкою це суцільні нерви, неймо­вірна чутливість. Хіба не ясно, що коли комаха, яка паразитує на цьому організмі, хоче привернути його увагу, вона має пробити дірку в його шкірі і тільки тоді порушити нервову систему?

— Це зрозуміло.

— Або візьмімо інший приклад: домашню муху або ко­мара, які експлуатують поверхню людського тіла. Ми можемо і не знати, не бути впевненими в їхній присутності. Аж раптом, коли комаха запускає своє жало, свій хобот крізь шкіру, нашу захисну кору, ми невдоволено згадуємо, що зовсім не самі. Тепер мої наміри стають для вас зрозумілішими. У темряві з’явилося світло, чи не так?

— Святі небеса! Хочете просунути своє жало крізь земну кору?

Професор аж повіки склепив від задоволення.

— Ви бачите перед собою того, — сказав він, — хто першим проникне крізь цей твердий захисний панцир. Я навіть можу сказати про це в теперішньому часі і повідомити: хто проникає.

— Ви зуміли це зробити?

— З люб’язною допомогою Мордена та його компанії. Гадаю, що можу тепер сказати: авжеж, я це зробив. Кілька років невтомної роботи, що не припинялася ні вдень, ні вночі, усіма існуючими типами свердел, бурів, землечерпалок і вибухових речовин, привели нас до мети.

— Невже хочете сказати, що пробили кору?

— Якщо ваше зауваження містить здивування, це нічого, воно минеться. Якщо ж воно означає недовіру...

— Ні, сер, нічого такого.

— Тоді прийміть моє ствердження без зауважень. Ми пробили кору. Її товщина виявилася близько чотирна­дцяти тисяч чотирьохсот сорока двох ярдів, в круглих чис­лах — вісім миль. Вам буде цікаво дізнатися, що в ході робіт ми мали щастя натрапити на потужний пласт вугілля, який, імовірно, з часом зможе окупити всі витрати нашого підприємства. Головними нашими труднощами були підземні джерела в нижньо-крейдяних шарах і піски Гастинґса, але ми їх здолали. Тепер же досягли нижнього поверху, і там працюватиме не хто інший, як пан Пірлесс Джонс. Ви, сер, є комаром, а ваш артезіанський бур — комариним жалом. Мозок зробив свою справу. Мислитель може відійти набік. Тепер черга механіка, незрівнянного зі своїм сталевим жалом. Тепер усе ясно?

— Але ви згадали числа: вісім миль, — вигукнув я. — Та чи відомо вам, сер, що п’ять тисяч футів вважаються межею можливості артезіанського буріння? Я добре знайомий із одним колодязем у Верхній Сілезії, глибиною в шість тисяч двісті футів, але це виняткова річ, своєрідне диво техніки.

— Ви мене не зрозуміли, пане Джонс. Або мої пояснення недостатньо ясні, або ваш мозок — і я не буду наполягати, що саме. Я чудово обізнаний з можливостями артезіанського буріння. І не витратив би мільйони фунтів стерлінгів на колосальний тунель, якби міг обійтися копійчаним шестидюймовим буром. Все, що я від вас вимагаю, — це приготувати бур, наділений усією можливою гостротою, не більше ста футів у довжину, що приводиться в дію електричним двигуном. Достатньо звичайного ударного бура, що підіймається назад силою власної ваги.

— Але чому з електродвигуном?

— Я тут для того, щоб наказувати, а не пояснювати, пане Джонс. Тому слухайте. Перш ніж ви закінчите свою роботу, може трапитися, повторюю, може статися, що ва­ше життя буде залежати від того, чи можна свердло приводити в дію електрикою на відстані. Сподіваюся, таке можливе.

— Аякже.

— Тоді приготуйтеся. Не все ще готове для наших активних дій, але ви негайно беріться до роботи. Більше не маю що вам сказати.

— Але мені треба знати, — заперечив я, — через який ґрунт буде проходити бур: пісок, глина чи вапняк — кожен вид ґрунту вимагає особливого поводження.

— Ну, скажімо, слизьке желе, — відповів Челленджер. — Атож, тепер будемо розраховувати, що вашому свердлу доведеться пробити шар слизу. А тепер, пане Джонс, я маю повернутися до достатньо важливих справ і тому бажаю вам доброго ранку. Формальний контракт із вказаною сумою й усім іншим ви можете підписати з моїм головним прорабом.

Я вклонився, обернувся, але не дійшов до дверей і зупинився. Цікавість перемогла. Він писав тупим пером, відчайдушно дряпав папір і сердито глипнув на мене.

— Ну, сер, щось іще? Я сподівався, що ви вже пішли.

— Я лише хотів спитати вас, сер, якою може бути мета такого неймовірного експерименту.

— Забирайтеся геть, сер! — сердито вигукнув він. — Намагайтеся піднятися над меркантильними й утилітарними схильностями гендлювання. Пошліть до дідька ва­ші випитування та ділові стандарти. Наука шукає знань. Нехай знання ведуть нас, куди захочуть, все одно ми мусимо прагнути до них. Дізнатися раз і назавжди, хто ми, чому і де ми перебуваємо — хіба це само по собі не найбільша мрія людства? Ідіть, сер, ідіть.

І знову його величезна кудлата голова схилилася над паперами, а борода підмітала стіл. Тупе перо заскрипіло ще пронизливіше, ніж раніше. Я вийшов від цього незвичайного чоловіка, а в моїй голові вихором кружляли думки про дивний експеримент, учасником якого я тільки-но став.

Повернувшись у свій офіс, я застав там широко усміхненого Теда Мелоуна, котрий чекав результатів мого візиту до Челленджера.

— Ну? — вигукнув він. — Вам не стало гірше? Ні скандалу, ні бойовиська, ні замаху на ваше життя? Мабуть, ви були з ним дуже тактовні. Що думаєте про дідугана?

— Найбільш неприємний, нахабний, нестерпний, самозакоханий чоловік із усіх, кого я зустрічав, але...

— Ось-ось, — перебив Мелоун. — Всі ми доходимо до цього «але». Наче він саме такий, як ви кажете, і навіть набагато огидніший, але відчуваєш, що такого велета дум­ки не можна міряти нашою звичайною міркою і від нього можна стерпіти те, чого не дозволиш більше нікому в сві­ті. Еге ж?

— Ну, я не настільки близько його знаю наразі, щоб упевнено відповісти, але мушу зізнатися, що якщо він не просто шибанутий і те, що він стверджує, правда, тоді він і справді видатна особистість. Але чи це правда?

— Звісно, правда. Челленджер завжди має рацію. Ну, й до чого ж ви домовилися? Він вам розказав про Генґіст-даун?

— Так, мимохідь.

— Ну, то можете мені повірити, що це підприємство велетенське, грандіозне за задумом і колосальне за реалізацією. Він ненавидить усіх газетярів, але довіряє мені, знаючи, що я не повідомлю більше, ніж він мене уповноважить. Тому я знаю його плани, принаймні більшість із них. Це такий хитрий старий лис, що ніколи не знаєш, що у нього діється в довбешці. Як би там не було, я знаю достатньо, щоб запевнити вас, що Генґіст-даун — цілком реальна пропозиція, він майже закінчений. І я б вам порадив не просто чекати подій, а тихцем готуватися до них, приведіть до ладу своє спорядження. Ви вельми скоро отримаєте звістку або від нього, або від мене.

Звістка прийшла від Мелоуна. За кілька тижнів він із самого ранку прийшов до мене в офіс у ролі кур’єра.

— Я до вас від Челленджера, — заявив він.

— Ви як риба-пілот при акулі.

— Пишаюся тим, що щось таки значу для нього. Він справді дивовижний чоловік. Все готово, і всі його розрахунки підтвердилися. Тепер ваша черга, а потім він дасть команду підняти завісу.

— Не повірю, поки не побачу на власні очі, але у мене все готово, запаковано та залишається лише перетягти на вантажівку. Можу приступити будь-якої миті.

— Тоді беріться негайно. Я відрекомендував вас як на рідкість енергійного та пунктуального діяча. Дивіться, не підведіть мене. Отже, вирушимо залізницею, й я дорогою розповім, що маєте робити.

Був ясний весняний ранок, для порядку — 22 травня, коли ми подалися в цю фатальну подорож, що привела мене до подій, які відтепер стали історичними. Дорогою Мелоун передав мені листа від Челленджера, це були ін­струкції для мене.

«Сер! Після приїзду до Генґіст-дауну будьте ласкаві з’яви­тися в розпорядження пана Берфорта, головного інженера, що посвячений у мої плани. Мій юний приятель Мелоун, через котрого передаю послання, також до них має стосунок і може позбавити мене від безпосередніх перемовин. Ми вже закінчили обстеження деяких особливостей штольні на рівні чотирнадцяти тисяч футів і нижче, що цілком підтвердило мої гіпотези про будову тіла планети, але потрібні ще вагоміші докази, перш ніж я зможу справити певне враження на обмежені погляди сучасного наукового світу. Ці докази доведеться добути вам, а вони стануть свідками. Спускаючись у ліфті, ви (я припускаю) зрозумієте, що маєте рідкісну нагоду мерщій охоплювати деталі, ви поступово проходитимете вторинні поклади крейди, ву­гільні пласти, девонські та кембрійські відкладення, і, нарешті, граніт, через шар якого проходить більша частина нашого тунелю. Дно його зараз вкрите брезентом, і я забороняю вам знімати його, оскільки будь-який грубий дотик до чутливої внутрішньої плівки земного ядра може приве­сти до жахливих наслідків. За моїм розпорядженням упоперек шахти укріпили дві міцних балки з настилом за два­дцять футів над її дном, і між ними залишили невеликий простір. Він буде грати роль затискача для вашого приладдя для артезіанського буріння, зокрема для рури. Бур у п’ят­десят футів завдовжки цілком достатній, на двадцять футів він буде опущений під настил, то ж торкнеться безпосередньо шару брезенту. Якщо переживаєте за своє життя, не опускайте його ні на дюйм нижче. Тридцятифутова частина бура буде здійматися над настилом, і коли ви встановите його, можливо, в ґрунт він увійде не менше, ніж на сорок футів. Оскільки субстанція ґрунту тут надзвичайно м’яка, вважаю, що вам навіть не знадобиться рухова сила, і рура власною вагою проникне в ті шари, які ми ще не розкрили. Цих інструкцій цілком достатньо для притомної людини, але я трохи боюся, що вам будуть потрібні додаткові тлумачення, про які повідомить мене наш юний приятель Мелоун.

Джордж Едвард Челленджер».

Легко собі уявити, що до моменту прибуття на станцію Сторринґтон, неподалік від північного кордону Са­уз-Да­унсу, я був схвильований до нестями. Кілька карет чекало біля старого палацу. Одна з них потягла нас за шість-сім миль путівцями та купинами, глибоко зритими коліями. Отже, тут відбувався жвавий рух. Зламане колесо від автомобіля лежало осторонь і демонструвало, що не лише нам шлях видавався важким. Якось збоку з’явився розбитий кузов великої машини, і мені здалося, що я розрізняю клапани та пістони гідравлічної помпи.

— Це все робота Челленджера, — всміхнувся Мелоун. — Кажуть, що машина виявилася неточною на одну десяту дюйма, і він просто викинув її на сміття.

— І, звісно, виникла судова справа?

— Судова справа... Любий мій, щодо такого вар­ту­ва­ло б організувати постійне засідання судової палати. У нас справ у суді вистачить на цілий рік. Та й уряду також. Старий чорт нікого не боїться. Король проти Джорджа Челленджера і Джордж Челленджер проти короля — це наш нормальний стан. Потім їм обом доведеться-таки по­тягати одне одного по судах... Ну, приїхали! Дженкінсе, ви можете нас пропустити.

Високий чолов’яга з понівеченим вухом зазирнув в автомобіль і підозріло оглянув нас. Упізнав Мелоуна і при­вітався з ним.

— Гаразд, пане Мелоун. А я думав, що це з американ­ської «Ассошіейтед Прес».

— О, вони також намагалися потрапити сюди, чи не так?

— Сьогодні вони, а вчора хлопці з «Таймс». Та вони тут нишпорять, як мисливські хорти. Ось погляньте, — він вказав на далеку темну цятку на горизонті. — Прошу. Це телескоп чиказької газети «Дейлі Ньюс». Авжеж, вони добряче полюють за нами. Я бачив, як вони галасували, як зграя ворон, там, біля маяка.

— Бідна газетна братія, — зітхнув Мелоун, коли вів мене через хвіртку в огорожі, жахливо обплутаної колючим дротом. — Я й сам такий, тому знаю, як їм ведеться.

У цю мить ми почули позаду жалібне скиглення:

— Мелоуне, Теде Мелоун!

Це мекав маленький товстенький чоловічок, котрий тільки-но під’їхав на мотоциклі і тепер борсався в обіймах геркулеса-сторожа.

— Гей, пустіть мене! — верещав він. — Приберіть ла­пи. Мелоуне, відкличте свою горилу.

— Відпустіть його, Дженкінсе. Це мій приятель, — гук­нув Мелоун. — Ну, старий бісе, що вам треба? Чого забаглося в цих краях? Ваше місце на Фліт-стрит, а не в диких яругах Сассексу.

— Ви чудово знаєте, що мені треба, — відповів відвідувач. — Я отримав завдання написати статтю про Ген­ґіст-даун і не можу припертися назад без матеріалу.

— Дуже шкода, Рою, але тут ви нічого не отримаєте. Вам доведеться залишитися по той бік дротяної огорожі. Як­що це вам не до смаку, доведеться навідатися до професора Челленджера й узяти у нього перепустку.

— Я вже був, — понуро буркнув журналіст. — Сьогодні вранці.

— Ну, і що ж він сказав?

— Пообіцяв викинути мене у вікно.

Мелоун засміявся.

— А ви що на те?

— Я сказав: «А чому не через двері?» І вийшов через них, аби довести, що і це годящий шлях. Сперечатися бу­ло ніколи, і я просто пішов. А ви, Мелоуне, здається, заприятелювали з бородатим ассирійським бугаєм із Лондона і з тим душителем, котрий зовсім зіпсував мій новий целулоїдний комірець.

— Нічим не можу допомогти вам, Рою. Допоміг би, якби мав можливість. На Фліт-стрит кажуть, що вас жодного разу ще не били, але ви були дуже близькі до втрати своєї репутації. Повертайтеся до своєї редакції, і якщо зачекаєте кілька днів, я, як тільки старигань дозволить, дам вам інформацію.

— І ніяк не можна туди проникнути?

— Ніяк.

— Гроші?

— Ви ж самі знаєте, що ні.

— Кажуть, що тут прокладають прямий шлях до Нової Зеландії?

— Для вас це буде прямий шлях до лікарні, Рою, якщо будете тут вештатися. Наразі ж бувайте. Нам треба зайнятися своїми справами.

— Це Рой Перкінс, військовий кореспондент, — розказав мені Мелоун, поки ми йшли через обгороджену ділянку. — Ми йому натягнули носа, а він вважався чарівним і всюдисущим репортером. Йому допомагає проникати всюди його товсте невинне личко... Ну, ми підходимо до головного штабу. Ось, — мій супутник вказав на групу бараків із червоними дахами, — це житло робітників. Тут їх живе безліч, і праця оплачується набагато краще, ніж зазвичай. Але вони мусять бути парубками або вдівцями і присягаються зберігати службову таємницю. Не думаю, щоб хтось із них забажав звільнитися. Ось їхній футбольний майданчик, а цей будинок — бібліотека і клуб. Можу вас запевнити, що дідуган — непоганий організатор... А це пан Берфорт, головний інженер і прораб.

До нас наближався довготелесий меланхолійний чоловік, його зморшкувате обличчя було стурбованим.

— Далебі, ви і є той інженер-артезіанець, — похмуро сказав він. — Мені повідомили, що ви маєте приїхати. Надзвичайно радий, що ви вже тут, бо, відверто кажучи, ця відповідальність починає мені діяти на нерви. Ми працюємо майже без відпочинку, і не знаю, що нам трапиться далі: джерело крейдяної води, шар вугілля, фонтан нафти чи, можливо, язик пекельного полум’я. Ми витягли звідти все, що змогли, але, наскільки я знаю, фінальна час­тина роботи — за вами.

— Там унизу спекотно?

— Трохи припікає, заперечувати не стану. І все ж, мабуть, там не гарячіше, ніж передбачено для такого атмосферного тиску на настільки обмеженій площині. Певна річ, вентиляція там огидна. Ми помпуємо повітря вниз, але все одно більше двох годин людині витримати важко, але вони всі працюють з великою охотою. Вчора про­фесор спускався вниз особисто і був дуже задоволений побаченим. Ходімо поснідаємо разом з нами, а потім усе оглянете самі.

Після помірного та швидкого перекусу головний інженер люб’язно та ґрунтовно ознайомив нас зі своїм управлінням і повів через ряд звалищ використаних машин і знарядь, крізь які вже пробивалася трава. В одному місці ми побачили величезну гідравлічну землечерпалку Арроля, звільнену від чохла, яка однією з перших почала розкопки в цьому місці. Біля неї стояла велика машина, що випускала нескінченну сталеву линву, до якої був прикріплений ряд черпаків. Вони безперервно підіймали на поверхню землі уламки каменю та сміття зі штольні, в міру її поглиблення. У будівлі силової станції працювало кілька турбін Ешер-Вісса великої потужності, які робили до ста сорока обертів за хвилину та керували гідравлічними акумуляторами, доводячи тиск до тисячі чотирьохсот фунтів на квадратний дюйм, тридюймовими трубами, що передавали в шахту і приводили в рух чотири скельних свердла з порожнистими наконечниками типу Брандта. До турбінної будівлі примикала електростанція, що давала струм для величезних освітлювальних установок. Тут же була розміщена додаткова турбіна потужністю дві­сті кінських сил, що приводила в дію десятифутовий вентилятор, а дванадцятидюймовими трубами нагнітали по­вітря на саме дно шахти. Демонстрація всіх цих дивовиж супроводжувалася технічними поясненнями гордих своїми вихованцями керівників, дошкуляючи мені технічними термінами, які викладаю читачеві. На щастя, незабаром пояснення припинилися. Почувся шум від коліс, і я побачив, що мій тритонний «Лейланд», підстрибуючи і гойдаючись, тягнеться по траві, завантажений свердлами та розбірними частинами труб. На вантажівці поруч із керманичем з похмурою пикою сидів мій десятник Пітерс. Обоє негайно ж зістрибнули й узялися розвантажувати машину, а ми з головним інженером і Мелоуном по­прямували до штольні.

Це було більш дивне місце, ніж я собі уявляв. Гори землі — тисячі тонн, вийняті з шахти, — розмістилися в формі велетенської підкови й утворювали вельми со­лідний пагорб. Усередині цієї підкови, що складалася з крей­ди, глини, вугілля та граніту, височіла конструкція — цілий хаос міцних сталевих балок і коліс, де зо­середжувалося все управління численними помпами та ліф­тами. Вони були сполучені з цегляним будинком силової станції, що замикала кінці підкови. Під залізним остовом була роззявлена пащека шахти, величезний глибокий колодязь, футів тридцять-сорок у діаметрі, викладений усередині цеглою та цементом. Нахилившись над краєм колодязя, я зазирнув у жахливу безодню, яка, як мені казали, мала близько восьми миль углиб, і мені замакітрилося в голові від самої думки про те, що вона в собі таїть. Сонячне світло по діагоналі проникало в отвір, і я міг розрізнити за якусь сотню ярдів стіни з брудної крейди, тут і там у слабких місцях укріплені цегляною кладкою та цементом. І ось, споглядаючи вниз, я побачив далеко в безпросвітній пітьмі легкий промінчик світла, найменшу світлову цятку, що не блимає, а ясніє в цій чорній безодні.

— Що це за світло? — поцікавився я.

Мелоун схилився над парапетом поруч мене.

— Це підіймається один із ліфтів. Чудове видовище, еге ж? Він від нас на відстані милі або й більше, а це слабке світло — потужний дуговий ліхтар. Ліфт підіймається хутко і буде тут за кілька хвилин.

І справді, світлова цятка все росла і росла, поки не заповнила колодязь сріблястим сяйвом, і я був змушений відвернутися від нестерпно потужного блиску. А за мить клітка ліфту зупинилася нагорі серед залізних перепле­тінь, четверо людей вийшли з неї та попрямували до виходу.

— Майже всі внизу, — пояснив Мелоун. — Це не жарт — працювати дві години на такій глибині. Ну, дещо з вашого причандалля готове до роботи. Найкраще, як на мене, що нам вартувало б зробити, — це спуститися вниз. Там ви будете мати можливість особисто оцінити ситуацію.

Біля машинного відділення була невелика прибудова, куди Мелоун відвів мене. Тут на стінах висіло безліч мішкуватих спецкостюмів із легкого матеріалу. За прикладом Мелоуна я роздягнувся до останньої нитки та натягнув один із цих костюмів, а на ноги одягнув чоботи на гумовій підошві. Мелоун був готовий раніше за мене і першим вийшов із прибудови. За мить я почув такий галас, наче десяток собацюр зчепилися в смертельній сутичці; я кинувся надвір і побачив, що мій приятель качається по землі, обхопивши руками робітника, котрий допомагав розвантажувати мої артезіанські труби. Мелоун намагався щось у нього видерти, а той судомно чіплявся за цей пред­мет. Але Мелоун виявився дужчим за нього, вирвав у ро­бітника предмет, що став предметом боротьби, і доти топтав його ногами, доки предмет не обернувся на купу уламків. Тільки тут я розрізнив тлінні рештки фотографічної камери. Мій похмурий робітник підіймався, обтрушуючи пил.

— Чорт забирай, Теде Мелоун! — буркнув він. — Це був зовсім новенький апарат і коштував десять гіней.

— Нічого не вдієш, Рою! Я бачив, як ви зробили світлину, і мені залишалося лише кинутися на вас.

— Якого біса ви перебралися на мого робітника? — обурився я.

Репортер лукаво підморгнув і всміхнувся.

— Завжди знайдеться вихід із ситуації. Не звинувачуйте вашого десятника, він до цього не причетний. Я обмінявся одежею з його помічником і таким чином потрапив сюди.

— І можете забиратися звідси тим самим шляхом, — заявив Мелоун. — Сперечатися немає про що, Рою! Якби тут був Челленджер, він без жодного слова спустив би на вас собак. Я сам бував у вашій шкурі, тому поводжуся з вами по-людськи, але тут я перетворююся на сторожового пса і маю не лише гавкати, але і кусатися. Ну, годі! Ви­мітайтеся...

Двоє усміхнених робітників вивели норовливого від­відувача за межі забороненої зони.

Аж тепер читачі дізнаються про причини появи знаменитої статті на чотири стовпчики під заголовком «Божевільний проект ученого» із підзаголовком «Тунель Анг­лія—Австралія», надрукованої через кілька днів в «Едвайзері». Вона, своєю чергою, стала причиною того, що Челленджера мало шляк не трафив, а редактор «Едвайзеру» мав із ним найнеприємнішу бесіду в своєму жит­ті, яка мало не обернулася на бійку. Стаття була дуже прикрашена, а збочений звіт про пригоди Роя Перкінса, «нашого випробуваного військового кореспондента», ряс­нів такими фразами, як «скажений бугай із Енмор-Ґарденсу», «машини охороняє огорожа з колючого дроту та ска­жені вівчурі», і, нарешті, «мене відтягнули від входу в англо-австралійський тунель двоє негідників, люті дикуни, один із котрих був майстер на всі руки, котрого я знав і раніше як ганьбу касти журналістів, а інший, моторошна постать у тропічному костюмі, котрий прикидався інженером, фахівцем із артезіанського буріння, хо­ча за зовнішністю це типовий хуліган із Вайтчепелу». Звівши з нами порахунки, репортер докладно описав рей­ковий шлях біля входу в штольню і ступінчасті спуски вниз, за якими було щось подібне на фунікулер, зубчаста залізниця, що опускається в надра землі. Єдиним реальним наслідком статті було збільшення числа роззяв, кот­рі стовбичили на Сауз-Даунс в очікуванні цікавих подій. Настав день, коли події вибухнули, і тоді вони гірко розкаялися у своїй цікавості.

Мій десятник зі своїм уявним помічником устигли розпакувати різноманітні пристосування для артезіан­ського буріння, й я хотів узяти участь у складанні, але Мелоун наполіг на тому, щоб наразі дати всім інструментам спокій і зараз же спуститися на саме дно шахти. Ми увійшли в сталеву клітку ліфту в супроводі головного інженера і полетіли вниз у надра землі. У штольні була ціла система автоматичних ліфтів, причому кожен мав окреме управління та власну станцію, що містилася в ніші, видовбаній у стіні копальні. Швидкість руху ліфтів була величезна, але відчуття нагадувало швидше поїздку вертикально залізницею, ніж нестримне падіння, типове для всіх британських елеваторів.

Стіни ліфта були зі сталевих прутів, усередині світилася потужна лампа, і ми чітко могли бачити шари порід, крізь які мчали. Я несамохіть класифікував їх під час запамороч­ливого спуску. Почавши з жовтуватих шарів ниж­ньої крейди, ми пройшли відкладення групи Гастинґса кавового кольору, світлі шари ашбернгемських порід, чорні вугленосні глини, і потім, виблискуючи в променях електричного світла, замиготіли, заіскрилися лусочки ка­м’яновугільних нашарувань упереміж із прошарками гли­ни. Тут і там бовваніли цегляні кріплення, але загалом шахта трималася без штучних кріплень, і можна було дивуватися вражаючим результатам співпраці людської дум­ки з механічною силою.

Нижче залягання пластів вугілля почалися якісь змішані породи невизначеного типу, після цього ми увійшли в зону первісних гранітів, де кристали кварцу виблискували та переливалися так, наче темні стіни були вкриті діамантовим пилом.

Ми спускалися все нижче й нижче, поки не опинилися на глибині, куди ще ніколи не спускався смертний. Архаїчні скелі гарно змінювали барву, й я ніколи не забуду широкого паска рожевого гнейсу, який засяяв неземною красою під променями наших потужних ламп.

Ярус за ярусом, переходячи з ліфта в ліфт, ми спускалися вниз. Повітря ставало все щільнішим і гарячішим, поки, нарешті, навіть наші легкі шати стали нестерпними, і піт стікав струмками в наші гумаки.

Відтак, коли я відчув, що далі не витримаю, останній ліфт спустився на майданчик, і ми вийшли на вузьку платформу, висічену в стіні, що оббігав навколо штольні. Я помітив, як Мелоун тривожно оглянув стіну після виходу. Якби я не знав його як одного з найхоробріших людей, то сказав би, що він помітно нервував.

— Кумедна штукенція, — заявив головний інженер, ма­цаючи рукою.

Він присвітив і показав, що стіна вкрита якоюсь дивною мерехтливої піною.

— Стіни часом сіпаються і трясуться. Не знаю, з якими силами тепер маємо справу. Професор, мабуть, дуже задоволений усім цим, але для мене це нове та незрозу­міле.

— Я також бачив, як сіпалася ця стіна, — додав Мелоун. — Останнього разу, спускаючись сюди, ми зміцнили два паралельних бруси для ваших бурів, і коли довелося вирубувати шматок скелі, щоб дати опору для брусів, я чітко бачив, як вона тряслася та сіпалася при кожному ударі. Теорія стариганя здається абсурдом у міських лондонських умовах, але тут, на глибині восьми миль, я починаю майже вірити в неї.

— А якби ви бачили, що міститься під цим покривалом, то увірували б іще більше, — мовив старший інженер. — Усі ці нижні шари скель ріжуться легко, як сир, і, прорізавши їх, ми дісталися до зовсім небаченої на землі формації. «Затуліть її! Не смійте торкатися до неї!» — лементував професор, і ми застелили її брезентовим настилом згідно з його інструкціями. Ось вона перед вами.

— Можна поглянути?

Переляк спотворив риси інженера.

— Не можна жартувати із застереженнями професора, — замахав він руками. — Він і так демонічно скритний, ніколи не знаєш, що затіває. Ну, все одно спробуємо!

Він повернув лампу так, що потужний рефлектор яск­раво освітив чорну матерію, потім схилився і, взявши мотузку, з’єднану з чотирма кутами настилу, потягнув за неї й оголив шматочок шару, що лежав біля наших ніг.

Дивне, дивовижне видовище! Підлога шахти складалася з якоїсь м’якої сірої речовини, гладенької, що підіймалася та спадала повільними конвульсіями. Рухомі хви­лі, що пробігали по ній, мали якийсь невловимий ритм. Сама поверхня була не з однорідного матеріалу, а під нею, видимі крізь напівпрозору речовину, перебували якісь розпливчасті світлі канали та вузли, що весь час змінювали свою форму й об’єм.

Ми троє затамували подих і спостерігали за цим не­звичайним видовищем.

— Такий вигляд, буцімто з тварини здерли шкіру, — пошепки зауважив Мелоун. — Дідуган не дуже далекий від істини зі своєю теорією морського їжака.

— Боже милий! — вигукнув я. — І я маю встромити гарпун в тіло живої істоти!

— Атож, це ваш привілей, юначе, — відгукнувся Мелоун, — і мушу зауважити, що якщо до того часу не скручу собі карк, то буду поруч із вами цієї важливої миті.

— Я ще ніколи не брав участі в такій дикій історії. Як­що ж старигань наполягатиме, то краще розірву угоду. Матінко Божа! Ви тільки-но погляньте!

Сіра речовина раптом наче спінилася і рушила до нас, як морська хвиля, що облизує борт пароплава. Потім вона опала, пульсуючи та хвилюючись, і знову почалися ритмічні конвульсії. Берфорт став обережно опускати по­кров.

— Таке враження, що воно знає про нашу присутність, — зауважив він. — Й справді, чому воно стало підійматися саме в наш бік? Може, під впливом світла?

— Що ж потрібно від мене? — спитав я.

Пан Берфорт вказав на товсті прути, перекинуті через шахту саме під опускним майданчиком ліфта. Між брусами виднівся просвіт дюймів у дев’ять.

— Це жадання дідугана, — повідомив він. — Я міг би зміцнити їх значно краще, але сперечатися з ним те саме, що намагатися переконати скаженого буйвола. Простіше та безпечніше автоматично виконувати його розпоря­дження. Він хоче, щоб ви звісили на цих брусах ваш шестидюймовий бур.

— Не думаю, щоб це склало якісь труднощі, — резюмував я. — Сьогодні ж беруся до роботи.

Легко собі уявити, що це була найдивніша робота в мо­їй довгій кар’єрі, хоча мені доводилося працювати в усіх частинах світу і в найрозмаїтіших умовах. Оскільки професор Челленджер наполягав, щоб управління буром відбувалося дистанційно, й оскільки тепер я переконався, що в цій обережності була нагальна потреба, мені довелося встановити систему електричного контролю, що було неважко, позаяк штольня згори до низу була обплутана електричними дротами.

З нескінченними засторогами ми з Пітерсом, моїм десятником, доправили донизу всі свої аксесуари та склали на скелястій платформі. Потім ми підняли вище опускний майданчик ліфту і звільнили собі місце для цієї праці. Вирішивши обрати для роботи метод вбивання, адже тут було достатньо лише сили тяжіння, ми підвісили стофунтовий вантаж на блоці під майданчиком ліфта, а під ним встановили наші труби та гарпун із V-подібним кінчиком. А от линва, що підтримує вантаж, була прикріп­лена до стіни копальні таким чином, щоб електричний контакт його звільняв. Це була важка, витончена робота, ви­конана більш ніж у тропічній спеці, вона супроводжувалася постійним усвідомленням, що якщо оступиться нога, впаде гайка на покров, то це призведе до непоправної катастрофи.

Навколишня ситуація також діяла на нерви. Весь час я спостерігав дивне тремтіння та хвилювання, що пробігало поверхнею стін, і навіть відчував легке їх тремтіння від найменшого дотику. Ні Пітерс, ні я не зазнали жодних прикрощів, востаннє даючи сигнал нагору, що ми готові до під­йому, і доповідаючи пану Берфорту, що професор Челленджер може розпочати дослід, коли йому заманеться.

Довго чекати не довелося. Через три дні після закінчення моїх підготовчих робіт прийшло запрошення. Це була звичайна листівка, з тих, що розсилаються для запрошення на сімейні ювілеї:

«Професор Д. Е. Челленджер

ч. к. т., д. м., д. н. тощо

(колишній голова Зоологічного інституту та володар такої кількості вчених ступенів, що вмістити їх усі на цьому квитку неможливо)

запрошує пана Джонса (але не пані) на 11:30 ранку, в середу 21 червня, стати свідком чудового тріумфу розуму над матерією, в Генґіст-дауні, Сассекс.

Спеціальний потяг відбуває зі станції Вікторія о 10:05. Пасажири сплачують проїзд власним коштом. Після експерименту буде сніданок. А може, й не буде, залежно від обставин. Станція призначення — Сторринґтон».

Мелоун також отримав запрошення, і, прийшовши до нього, я побачив, що парубок регоче.

— Як безглуздо посилати запрошення нам, — сказав він. — Ми все одно будемо там, що б не трапилося, як сказав кат убивці. Але, знаєте, від цього весь Лондон гуде. Старигань домігся, чого хотів, і навколо його кудлатої голови сяє ореол блаженства.

І нарешті настав великий день. Я вирішив, що краще поїхати напередодні з вечора, щоб особисто переконатися, що все гаразд. Бур-гарпун був встановлений точно, вантаж ретельно урівноважений, електричний контроль діяв без відмови, й я таємно радів, що безпосереднє управління досвідом буде доручено не мені. Вмикач струму встановлений на трибуні не менше ніж за п’ятсот ярдів від жерла штольні, щоб звести до мінімуму можливість небезпечних наслідків.

Цього фатального ранку й прекрасного літнього дня я, вибравшись на поверхню землі, піднявся на одну з ґрат­частих башт шахти, щоб окинути поглядом поле.

Здавалося, весь світ кинувся сюди, до Генґіст-дауну. Наскільки сягало око, всі дороги були всіяні натовпами. Автомобілі фиркали та підстрибували на купинах, під’їж­джали один за одним і висаджували пасажирів біля проходу крізь дротяну огорожу. Тут для більшості і закінчувався шлях.

Посилений загін охорони стояв біля входу і був глухий до всіх умовлянь, погроз і підкупів. Лише показавши запрошення, можна було проникнути за міцну огорожу. Невдахи розходилися та долучалися до безмежних юрмищ, які зібралися на пагорбах. Все поле було вкрите гус­тою юрбою глядачів. Таке скупчення народу буває лише на пагорбах Епсому в день проведення дербі. Усередині території розкопок дротом були відокремлені кілька діля­нок, і привілейовані відвідувачі потрапили туди за допомогою спеціальних розпорядників. Одну ділянку відвели для перів, одну — для членів Нижньої палати, одну — для представників наукових товариств, для світочів науки, се­ред котрих були Ле-Пельє із Сорбонни і доктор Дрезінґер із Берлінської академії. Спеціальний павільйон, обкладений лантухами з піском і з дахом із хвилястого заліза, стояв осторонь, призначений для королівської родини.

О чверть на дванадцяту безліч шарабанів доправили зі станції спеціально запрошених гостей, і я спустився вниз, аби бути присутнім на церемонії прийому біля коро­лівського павільйону. Челленджер мав приголомшливий вигляд у смокінгу, білій камізельці, блискучому циліндрі, а на його обличчі застиг вираз презирливої вищості та достатньо брудної доброзичливості. Він мало не задихався від пихи й усвідомлення власної гідності. «Типова жертва манії величі», — відгукнувся про нього один із хронікерів. Він допомагав розводити, а іноді й розштовхувати гостей по місцях, а потім, зібравши навколо себе обраних гостей, зайняв місце на трибуні на пагорбі й оглянув присутніх із виглядом голови зборів, котрий чекає на аплодисменти. Але, оскільки таких не було чутно, вчений одразу перейшов до справи, і потужне гудіння його басу наповнило всю територію розкопок.

— Джентльмени! — загримів він. — Цього разу я звіль­нений від звертання «леді та джентльмени». Якщо я не запросив їх провести разом із нами цей ранок, то, хочу вас запевнити, це не для того, щоб їх образити, позаяк, — додав він зі слонячим гумором, — наші взаємини з ними завжди були дуже доброзичливими. Справжня причина та, що все ж у моєму досліді незначною мірою присутній елемент небезпеки, хоча цього начебто недостатньо, щоб розвіяти вираз невдоволення, який я помічаю на певних обличчях. Представникам преси буде цікаво дізнатися, що саме для них я відвів верхні місця на пагорбі, звідки вони краще за інших зможуть побачити все, що відбувається. Вони проявили до мого досліду такий інтерес, який часом важко відрізнити від втручання в мої особисті справи, й нарешті, тепер не зможуть поскаржитися, що я опираюся усім їхнім зусиллям. Якщо нічого не станеться (а випадковості можуть траплятися завжди і в усьо­му), що ж, я зробив для них усе, що міг! Якщо, навпаки, щось і трапиться, вони будуть перебувати в виключно зручних умовах для спостереження та фіксування фактів, що заслуговують на їхню освічену увагу. Ви добре знаєте, що науковець не може пояснити (кажу без якогось образливого відтінку) звичайному стаду різні причини, що призводять до того чи іншого висновку чи вчинку. Я чую дуже нечемні зауваження і прошу джентльмена в рогових окулярах перестати розмахувати парасолькою.

(Голос: Ви ображаєте своїх гостей!)

— Можливо, мої слова «звичайне стадо» привели джентль­­мена з парасолькою в настільки збуджений стан. Гаразд, скажемо, що мої слухачі не звичайне стадо. Не будемо чіплятися до слів. У ту мить, коли мене перервали зухвалим зауваженням, я мав намір повідомити, що весь матеріал по цьому експерименту повно та докладно ви­кладений у моїй праці про будову землі, яка готується до друку, яку я, при всій своїй скромності, можу назвати однією з найреволюційніших у світовій історії.

(Загальне хвилювання. Вигуки «Подайте факти! Навіщо ми тут? Це якийсь жарт?»)

— Я саме мав намір приступити до пояснення, й якщо мене ще раз перервуть, то буду змушений вдатися до заходів із відновлення порядку, підтримання якого самостійно, мабуть, недоступне для присутніх. Справа в тому, що я викопав штольню, пробившись через земну кору, і наміряюся перевірити ефект неприємного роздратування її чутливого шару. Цю делікатну операцію проведуть мої підлеглі, пан Пірлесс Джонс, фахівець із артезіанського буріння, і пан Едвард Мелоун, котрий зараз є моїм повноважним представником. Оголену чутливу субстанцію вколють буром, а як вона буде на це реагувати, покаже час. Якщо тепер ви будете такі люб’язні зайняти свої місця, ці два джентльмени спустяться в штольню та зроблять останні приготування. Потім увімкну електричний контакт ось тут — і все буде скінчено.

Зазвичай після однієї з таких промов Челленджера аудиторія відчуває, що з неї, як із Землі, здерли захисний епідерміс та оголили нерви. Ця аудиторія не була винятком, відтак із глухим бурчанням стала розходитися по місцях. Челленджер єдиний залишився на трибуні за маленьким столиком, величезний, кремезний, із чорною гривою та бородою, що розвіювалися вітром. Але ми з Мелоуном не могли повністю насолодитися цим кумедним видовищем і поквапилися вниз. Через двадцять хвилин ми опинилися на дні та стягнули покров із оголеного сірого шару.

Нашим очам відкрилося вражаюче видовище. Завдяки якійсь незрозумілій космічній телепатії, стара планета ніби вгадувала, що нещасні комашки мають намір дозволити собі нечувану зухвалість. Оголена поверхня хвилювалася, як киплячий горщик. Великі сірі бульбашки надималися і з тріском лускали. Повітряні бульбашки та порожнини під чутливою поверхнею сходилися, розходилися, змінювали форму та виявляли підвищену активність. Хвилеподібні судоми матерії дужчали, й їхній ритм почастішав. Тем­но-пурпурова рідина, здавалося, пульсувала в звивистих каналах, що мережею розповзалися під м’яким сірим саваном. Ритм, тремтіння життя, відчувався й тут. Важкий запах отруював повітря і робив його цілком нестерпним для людських легенів.

Як зачарований, споглядав я це дивне видовище, коли позаду мене Мелоун раптом тривожно прошепотів:

— Боже милий, Джонсе, лише погляньте!

В одну мить я подивився туди, потім увімкнув електричний контакт — і вже наступної миті стрибнув у ліфт.

— Хутко, сюди! — вигукнув я. — Мова йде про життя та смерть! Лише швидкість нас порятує!

І справді, видовище викликало серйозну тривогу. Вся нижня частина шахти, здавалося, заразилася тією інтенсивною активністю, яку ми помітили на дні; стіни тремтіли та пульсували в одному ритмі із сірим шаром. Ці рухи передавалися заглибинам, на які спиралися кінці брусів, і було ясно, що вони впадуть униз. А при їхньому падінні гострий кінець мого бура встромиться в землю незалежно від електричного контакту, що обриває важкий вантаж. Перш ніж це трапиться, нам із Мелоуном краще опинитися за межами копальні, бо йшлося про наші життя. Жахливе відчуття — перебувати на глибині восьми миль під землею та відчувати, що будь-якої миті потужна конвульсія може викликати катастрофу.

Ми шалено помчали нагору.

Чи забудемо ми цей кошмарний підйом? Змінювалися ліфти, стогнали та грюкали, а хвилини здавалися нам довгими годинами. Досягаючи кінця ярусу, ми вистрибували з ліфта, кидалися в наступний і летіли все вище і вище. Через ґратчасті дахи ліфтів ми могли бачити далеко нагорі маленьке кружальце світла, що вказувало вихід із штольні. Світла пляма ставала все більшою та більшою, поки не перетворилося в повне коло і перед нашими очима не замиготіли цегляні кріплення гирла шахти. А потім — це був момент божевільної радості та подяки — ми вистрибнули зі сталевої темниці і знову ступили на зелену поверхню луку.

Ми прибули вчасно. Не встигли відійти й тридцяти кроків від шахти, як там, глибоко внизу, мій гострий гарпун встромився в нервовий саван бабусі-Землі і настав момент великого експерименту.

Що сталося? Ні Мелоун, ні я не були в змозі сказати, бо порив, як циклон, збив нас обох із ніг і покотив по траві, як вітер жене купку сухого листя. У цю мить наш слух був вражений потужним відчайдушним зойком, який тільки й чуло вухо людини.

Хто з тисяч присутніх зміг би точно описати це жахливе приголомшливе виття? Це було завивання, де біль, гнів, загроза й ображена велич планети поєдналися в один страшний і довгий лемент. Цілу хвилину тривало це волання тисячі сирен, поєднаних в одну, паралізуючи натовп глядачів лютою загрозою, потім пролетіло у тихому літньому повітрі, віддалося луною по всьому південному березі і навіть перелетіло через канал, аби долинути до Франції. Жоден звук в історії людства не міг зрівнятися із зойком пораненої планети.

Приголомшені, напіврозбиті, ми з Мелоуном відчули і удар, і страшний звук, але тільки з розповідей інших свідків того, що сталося, дізналися про подробиці цього неймовірного видовища.

Першими з надр землі вилетіли клітки ліфтів. Інші ма­шини, поміщені в нішах стін, уникли їхньої долі, але масивні підлоги ліфтів взяли на себе всю силу удару по­віт­ряної течії знизу догори. Якщо в скляну трубу закла­сти кілька кульок, то вони вилетять одна за одною з ін­тер­ва­лом, кожна окремо. Так само і чотирнадцять кліток ліфтів одна за одною злетіли над шахтою й описали величну параболу. Один із ліфтів був закинутий у море, неподалік від набережної Вортінґу, інший упав у полі біля Чичестеру. Глядачі потім присягалися, що ніколи не бачили нічого дивовижнішого, ніж це видовище: чотирнадцять ліф­тів, які неквапливо пливуть у небесній блакиті.

Потім ударив гейзер. Це був величезний фонтан огидної, тягучої, як патока, субстанції, щільністю, як смола, що піднявся на висоту дві тисячі футів. Аероплан-спо­стерігач, що ширяв над полем, був збитий цим фонтаном, і пілот зробив вимушену посадку, разом із машиною занурившись у потік смердючого бруду. Гидка рідина, з нестерпно їдким запахом, що, мабуть, замінює кров земному організму, або, як стверджує Челленджер і підтримує Берлінська академія, є захисною секрецією, аналогічною смердючим виділенням каракатиці, якою природа на­ділила стару планету для захисту від нахабних челлен­джерів.

Сам винуватець дійства, сидячи на своїй трибуні на горбочку, уникнув якихось неприємностей, тоді як нещасні представники преси, перебуваючи прямо під обстрілом смердючого фонтану, миттю набули такого вигляду, що жоден із них упродовж кількох тижнів не наважувався з’явитися в пристойному товаристві. Смердючий дощ вітром відносило на південь, і він лився на нещасну юрбу, що так довго та нетерпляче чекала на пагорбах великого моменту. Нещасних випадків не було. Жодне житло не по­страждало, але багато будинків засмерділося цією отруйною секрецією і ще довго зберігали запах на спогад про великий експеримент Челленджера.

Потім рана стала затягуватися. Як природа тихо та наполегливо закриває заподіяну рану, так і Земля з величезною швидкістю стала латати діру Челленджера. З довгим, протяжним кректанням стали сходитися стіни штольні, і з глибини долинав пульсуючий звук. Потім стали витягатися вгору, поки з гуркотом не розвалилися, й цегляні споруди. Відтак стіни зійшлися, по землі пройшло хитання, як при землетрусі, гойднуло пагорби, і над тим місцем, де була копальня, випнувся горбок футів у п’ятдесят заввишки, а на ньому пірамідами стирчали уламки залізяччя.

Дослід професора Челленджера не просто закінчився, але був назавжди прихований від людських поглядів. Як­би не обеліск, споруджений Королівським товариством, то сумнівно, чи повірили б нащадки в те, що цей експеримент відбувся насправді.

Потім настав апофеоз. Тривалий час після цього разючого явища лугом пробігав лише тихий шепіт; глядачі приходили до тями, намагалися зібратися з думками, усвідомити, що сталося, як і чому. Потім їх охопило схиляння перед людським генієм, що дістався до прихованих сто­літтями таємниць природи. Корячись непереборному імпульсу, всі як один кинулися до Челленджера. Зусі­біч лунали захопливі вигуки, і з вершини свого пагорба він міг бачити ціле море облич і привітальне махання хусток. Натовп вітав ученого. Тепер, озираючись у минуле, я бачу його ще краще, ніж тоді. Він піднявся з напівзаплюще­ними очима, з посмішкою гордості та задово­лення, лівою рукою спершись у бік, а праву заклавши за лацкан маринарки. Звісно, ця його поза буде увічнена, я чув клацання затворів фотографічних камер, наче клацання м’ячів на крокетному полі. Червневе золоте сонце освітлювало про­фесора, коли він урочисто обернувся та вклонився на всі чотири боки. Челленджер — надучений, Челленджер — архіпіонер, Челленджер — перший із усіх людей, про існування котрого дізналася мати-Земля!

Кілька слів замість епілогу. Усі, певна річ, добре знають, що ефект від досліду Челленджера відбився в усьому світі. Правда, в жодному пункті поранена планета не видала такого зойку, як у місці поранення, але вона своєю поведінкою в інших місцях світу достатньо переконливо до­вела, що це — єдиний організм. Через кожну дірку, через кожен вулкан завивала вона, висловлюючи своє обурення. Гекла волала так, що ісландці остерігалися виверження. Везувій посилено парував. Етна виплюнула велику кількість лави, і позов у півмільйона лір за збитки подали проти Челленджера в італійські суди власники постраждалих виноградників. Навіть у Мексиці та гірських грядах Центральної Америки виявилися ознаки активної вул­канічної діяльності, а волання Стромболі оглушило всю східну частину Середземного моря.

Досі межею людської пихи було змусити говорити про себе весь світ. А змусити весь світ кричати про себе — це привілей лише Челленджера.