Загублений світ

Дезінтеґраційна машина

Професор Челленджер перебував у вельми кепському гуморі. Взявшись за клямку дверей, я нерішуче завмер перед його кабінетом і почув цілу тираду, слова гриміли і лунали по всій оселі:

— Авжеж, я стверджую, що ви вже вдруге помилилися номером. Вдруге впродовж одного ранку! Ви що, гадаєте, що якийсь телепень на іншому кінці дроту може відволікати вченого від серйозної роботи своїми настирливими дзвінками? Я цього не терпітиму! Алло, хутко по­шліть за керуючим вашою бездарною телефонною фірмочкою! А, керуючий це ви?! То якого біса не керуєте? Певна річ, ви впоралися з тим, що дозволили відволікти мене від справи, справи, важливість якої ваша довбешка втямити не спроможна! Вимагаю з’єднати мене із суперінтендатом. Що, його немає на місці? Цього і слід було очікувати! Я подам на вас до суду, сер, якщо таке повториться ще раз! Адже покарали ж горлатих когутів. Атож, це я домігся їхнього засудження. Покарали півнів, то з якого дива я терпітиму деренчання телефону? Все ясно. Ви­бачення в письмовому вигляді? Дуже добре. Я його роз­гляну. Бувайте!

Саме після цих слів я наважився переступити поріг. Безумовно, час я вибрав не надто вдалий. Коли професор поклав телефонну слухавку і я опинився перед ним, то переді мною стояв розлючений лев! Його величезна чорна борода стирчала, а могутні груди обурено спиналися. Він окинув мене з голови до п’ят поглядом гордовитих сірих очей, і на мене звалися наслідки його гніву.

— Кляті ледарі! За що тільки цим негідникам гроші платять! — загримів він. — Я чув, як вони реготали, коли я складав їм свою цілком справедливу скаргу. Це змова, щоб мені докучати! А тепер, юний друже, ще й ви з’яви­лися сюди, щоб цей нещасливий ранок став доконаним. Ви тут, хотів би я знати, з власної волі, чи ваш часопис відправив вас вициганити з мене якесь інтерв’ю? Як у при­ятеля, у вас, звісно, є привілеї, але як журналіст можете вимітатися геть!

Я гарячково понишпорив у кишені, щоб відшукати листа від МакАрдла, але тут професору пригадалася ще одна причина для невдоволення. Його величезні волохаті лапи копошилися в паперах на столі і нарешті витягли звідти газетну вирізку.

— Дуже було мило з вашого боку згадати про мене в одному з ваших останніх літературних опусів, — заявив він, обурено трясучи переді мною аркушем. — Та ще й в якихось безглуздих зауваженнях щодо останків викопного ящера, нещодавно виявленого в соленгофських слан­цях. Ви починаєте абзац зі слів: «Професор Дж. Е. Чел­ленджер, котрий належить до найбільших науковців сучасності...»

— Ну, то й що, сер? — поцікавився я.

— Які ж обурливо несправедливі такі визначення й обмеження? Хтось може подумати, що ви в змозі сказати, хто вони, ті інші видатні науковці, котрим ви приписуєте рівність, або, чого доброго, ще й перевагу наді мною?

— Я невдало висловився, сер. Певна річ, мені належало б сказати: «Професор Челленджер, найвидатніший вче­ний сучасності», — погодився я, не сумніваючись у слушності цих слів. Моє визнання відразу ж обернуло зиму на літо.

— Любий мій юний друже, не думайте, що я прискіпуюся, аж ніяк. Але, будучи оточеною хвалькуватими та безмозкими колегами, людина, виявляється, змушена захищатися. Ви знаєте, мій друже, що самоствердження чуже моїй натурі, але мені доводиться відстоювати власні прин­ципи перед бездарними опонентами. А тепер заходьте! Сі­дайте! Що ж привело вас до мене в такий час?

Мені довелося братися за справи вкрай обачно, позаяк я знав, що найменша необережність — і лев знову загарчить. Я розгорнув листа від МакАрдла.

— Чи можу я зачитати вам це, сер? Лист від МакАрдла, мого редактора.

— Певна річ, я його пам’ятаю: не найогидніший представник журналістської братії.

— Принаймні, сер, він напрочуд високо цінує вас і щи­ро вами захоплюється. А коли є потреба, я б сказав, в експертизі найвищого ґатунку, він завжди звертається саме до вас. Ось і зараз я тут власне з такої причини.

— Що ж йому треба? — під впливом лестощів Челленджер надимався, як індик.

Він сів, виваливши лікті на стіл і зчепіривши свої величезні, як у горили, руки. Борода науковця стирчала, а великі сірі напівприкриті очі милостиво лупали на мене. Він був великий у всьому, що б не робив, і його доброзичливість придушувала потужніше за гнів.

— Я прочитаю вам його записку до мене, сер. Ось що він пише:

«Любий Мелоуне, будь ласка, якомога швидше зу­стрінь­тесь із нашим вельмишановним приятелем, професором Челленджером, і попросіть його посприяти в такій справі. Один латвійський джентльмен на ім’я Теодор Немор, кот­рий живе в Вайт-Фраєрз-меншенс, що в Гемпстеді, стверджує, що він нібито винайшов машину з надзвичайними властивостями, здатну дезінтегрувати будь-який мате­ріальний об’єкт, розташований у межах її дії. Під її впливом матерія, складова живої та неживої природи, буцім­то розкладається та повертається в свій молекулярний або атомічний стан. При цьому, спрямувавши процес у зворотний бік, об’єкт можна відновити в первісному ви­гляді. Заява видається дещо безглуздою, і все ж існують незаперечні докази, що для неї існують певні підстави і що цей чоловік і справді натрапив на якесь чудове відкриття.

Немає потреби поширюватися ні про те, яке значення такий винахід матиме у житті людства, ні про надзвичайну важливість цього винаходу в разі застосування його як зброї нового типу. Держава, яка хоча б раз змогла дезінтегрувати таким чином військовий корабель або перетворити батальйон супротивника на купку атомів, стала б володаркою світу. З міркувань соціального та по­літичного характеру належить не гаяти ні хвилини і вник­нути в суть цього винаходу. Маючи намір якнайдорожче продати його, автор прагне популярності, тому зустрітися з ним не буде важко.

Візитівка, що додається, відчинить перед вами двері його обійстя. Я б дуже хотів, аби ви і професор Челлен­джер зустрілися з цим інженером, вивчили його винахід і написали для «ґазетт» зважений звіт про цінність цього відкриття. Сподіваюся сьогодні ввечері почути про результат вашої поїздки.

Р. МакАрдл».

— Такі маю інструкції, професоре, — додав я, складаючи листа. — Дуже сподіваюся, що ви не залишите мене самого та поїдете зі мною, адже де ж мені, сер, із моїми обмеженими здібностями, дати лад такій справі?

— Правильно, Мелоуне! Слушно кажете! — примирливо замуркотів великий чоловік. — Хоча ви жодним чином не позбавлені природного розуму, але я згоден, що проблема, яку ви виклали, вам не до снаги. Цей безцеремонний телефон уже перервав мою вранішню роботу, і тут нічого не вдієш. Між іншим, я працюю зараз над відповіддю тому італійському блазневі Мазотті. Його погляди на розвиток личинок тропічного терміта гідні лише глузування й усілякого презирства. Але з остаточним ви­криттям шахрая можна зачекати і до вечора. Тому, мій юний друже, я до ваших послуг.

Ось як вийшло, що того жовтневого ранку я опинився разом із професором у вагоні підземки, що мчав нас тунелем на північ Лондона. Я й не підозрював тоді, що стою на порозі однієї з найдивовижніших пригод у моєму багатому на події житті.

Їдучи з Енмор-Ґарденсу, я по телефону (якому тільки-но дісталося на горіхи) заздалегідь дізнався, що винахідник удома, і попередив його про наші відвідини. Він меш­кав у комфортабельних апартаментах в Гемпстеді. Коли ми при­їхали, господар добрих півгодини протримав нас у прий­маль­ні. Весь цей час він жваво гомонів із групою відвідувачів. По їхніх голосах можна було второпати, що це росіяни.

Я мигцем зиркнув на них через напівпрочинені двері, коли вони нарешті стали прощатися з господарем у холі, й у мене відразу ж склалося про них враження як про заможних та інтелігентних людей — у блискучих циліндрах, у плащах із астраханськими комірами вони мали ви­гляд процвітаючих буржуа, якого так люблять прибирати успішні комуністи.

Вхідні двері зачинилися за ними, і вже наступної миті Теодор Немор увійшов до кімнати. Я й досі бачу, як він стоїть у сонячному світлі, потираючи довгі тонкі руки, з широкою посмішкою, що застигла на неприємному обличчі, і розглядає нас хитрими жовтими очиськами.

Це був низенький гладун. У тілі чоловіка відчувалося якесь невловиме каліцтво, хоча і важко було визначити, в чому саме воно полягає. Його цілком можна було назвати горбанем без горба. Велике безвольне обличчя було схоже на недороблену галушку, точно такого ж кольору та консистенції, а прищі та бородавки, що прикрашали обличчя, загрозливо виступали на його мертвотно-блідій шкірі. Очі були, як у кота, і по-котячому стирчали рідкі довгі колючі вуса над неохайним заслиненим ротом. Усе в його обличчі здавалося гидким і мерзенним, поки справа не доходила до рудих брів. Над ними розташовувалося таке чудове чоло, яке мені не часто доводилося бачити раніше. Навіть капелюх Челленджера, гадаю, міг би пасувати цій величній голові. Щодо нижньої частини обличчя Теодора Немора: він міг належати до підлих, підступних змовників, натомість горішня вказувала на те, що його можна віднести до великих мислителів і філософів цьо­го світу.

— Отже, джентльмени, — озвався він оксамитовим голосом, в якому відчувався легкий іноземний акцент, — ви приїхали, наскільки я втямив із нашої короткої бесіди телефоном, аби ближче ознайомитися з дезінтеґратором Немора? Правильно?

— Саме так.

— Чи можу я поцікавитися: ви репрезентуєте британ­ський уряд?

— Аж ніяк. Я — кореспондент «Дейлі ґазетт», а це — професор Челленджер.

— О, знамените ім’я, я б сказав — ім’я європейського рівня, — посмішка улесливої люб’язності оголила жовті ікла. — Так-так. Я лише хотів сказати, що британський уряд уже втратив свій шанс. Що ще він втратив, можливо, з’ясується пізніше. Цілком імовірно, що він згубив усю імперію. Авжеж, джентльмени, я готовий був продати свій винахід першому уряду, який запропонував би мені за нього відповідну ціну. Й якщо зараз дезінтеґратор потрапив у руки тих, кого ви, ймовірно, не толеруєте, то звинувачувати вам залишається винятково себе.

— То ви вже продали свій винахід?

— Атож, за ціною, визначеною мною особисто.

— Ви вважаєте, що його покупець стане монополі­стом?

— Без сумніву.

— Але його секрет інші знають так само добре, як і ви.

— Та що ви, сер, — господар торкнувся свого величезного чола, — ось сейф, де надійно замкнена моя таємниця. Цей сейф набагато міцніший за сталевий і захищений чимось серйознішим, ніж замок із шифром. Хтось може знати один аспект мого відкриття, а хтось — інший. Але ніхто в світі, крім мене, не знає всього загалом.

— Мені здається, що ви забуваєте про тих джентль­ме­нів, котрим його вже продали.

— Ні, сер, я не настільки дурний, аби передати свої знання будь-кому, поки не отримаю свої гроші. Позаяк вони купують винахід у мене, то нехай забирають і цей сейф, — він знову торкнувся свого чола, — з усім його вмістом, куди забажають. Мої зобов’язання в цій угоді, таким чином, будуть виконані сумлінно та неухильно. А піс­ля цього почнеться нова історія людства.

Чоловік потер руки, і нерухома посмішка на його обличчі спотворилася, перейшовши в хижий оскал.

— Ви, звісно, даруйте мені, сер, — загуркотів Челленджер, котрий дотепер сидів, наче води в рот набрав, але його виразне обличчя виявляло при цьому явне несхвалення слів і поведінки Теодора Немора. — Однак до того, як обговорювати саму проблему, нам би хотілося переконатися, що предмет для обговорення взагалі існує, позаяк маємо вагомі підстави в цьому сумніватися. Ще не забувся нещодавній випадок, коли один італієць претендував на створення міни з дистанційним керуванням, але попереднє ознайомлення із суттю винаходу показало, що він усього лише останній шахрай. І ця історія може повторитися. Розумієте, сер, я дуже дбаю про свою репутацію вченого, репутацію, яку ви люб’язно назвали європейською, хоча схильний думати, що моє ім’я відоме і в Америці. Обережність — необхідний атрибут науки, і вам доведеться надати нам докази, щоб ми могли поставитися до ваших вимог серйозно.

Жовті очі Немора якось особливо зловісно глипнули на мого супутника, але його обличчя при цьому розпливлося в усмішці удаваної щирості.

— Ви гідні своєї репутації, професоре. Я часто чув, що ви саме той чоловік, дурити котрого навряд чи варто намагатися. Й я готовий провести перед вами наочний дослід, який неодмінно переконає вас у реальності моїх досягнень. Але перш, ніж перейти до нього, маю сказати кілька слів щодо головного принципу, що лежить в осно­ві роботи моєї машини. Ви розумієте, що дослідний екземпляр, який я зібрав тут, у своїй лабораторії, — всього лише модель, хоча в певних межах вона працює чудово. Було б зовсім нескладно за її допомогою дезінтегрувати, наприклад, вас, шановний, а потім відтворити знову. Але не заради таких занять одна з наймогутніших держав готова заплатити мені ціну, що має дев’ять нулів. Моя модель просто наукова іграшка. Прикладіть цю силу в більшому масштабі — і досягнете неймовірних практичних результатів.

— Чи можна нам побачити цю модель?

— Ви не лише її побачите, професоре Челленджер, але й відчуєте її роботу на собі особисто, якщо, звісно, вам не забракне мужності зважитися на це.

— Якщо не забракне мужності! — загарчав лев. — Ва­ше «якщо», сер, дуже образливе.

— Та, та... Я зовсім не маю наміру оскаржувати вашу відвагу. Хочу лише зауважити, що надам вам повну можливість проявити її. Але спершу кілька слів про закони, що лежать в основі дезінтеґрації й управляють нею.

Коли відомі кристали, сіль, наприклад, або цукор, поміщають у воду, вони розчиняються в ній і зникають. І на­віть не пізнати, що вони колись в ній були. Потім, як­що шляхом випарювання або якось інакше зменшити кількість води, то наші кристали знову опиняться перед нами, ми їх знову побачимо, і вони точно такі ж, як і раніше. Чи в змозі ви уявити собі процес, за допомогою якого ви, органічна істота, так само поступово розчиняєтеся в просторі, а потім, завдяки зворотній зміні умов, з’яв­ля­єтесь знову?

— Це хибна аналогія! — вигукнув Челленджер. — Навіть якщо я зроблю таке жахливе припущення, ніби молекули нашого тіла може розсіяти якась вибухова сила, то з якого дива вони знову складуться точно в такому ж порядку, як і раніше?

— Таке заперечення не вирізняється глибиною і не стосується суті справи. Можу сказати вам на це лише те, що молекули, аж до останнього атома, знову відтворюють структуру, яку вони раніше складали. Існує незрима матриця, і завдяки їй кожна цеглинка структури потрапляє на своє природне місце. Можете насміхатися, професоре, але ваш скептицизм і посмішка незабаром зміняться зо­всім іншими почуттями.

Челленджер стенув плечима:

— Я цілком готовий перейти до випробувань.

— Є і ще дещо, що мені хотілося б довести до вашого відома, джентльмени, позаяк це допоможе вам збагнути мою ідею. Зі східної магії та західного окультизму ви, вочевидь, знаєте про феномен апорта, коли якийсь предмет раптово переноситься зі значної відстані та з’являється на новому місці. Як же це можна зробити, якщо не звільненням молекул, їхнім переміщенням ефірною хвилею та подальшим їхнім возз’єднанням, коли кожна з них встає точно на своє місце, будучи спрямованою туди дією непереборного закону? Ось, як мені здається, реальна аналогія з тим, що робить моя машина.

— Не можна пояснити щось неймовірне за допомогою іншого неймовірного, — мовив Челленджер. — Я не вірю в ваші апорти, пане Немор, і не вірю у вашу машину. Мій час дорого коштує, й якщо маєте намір продемонструвати дію вашого дезінтеґратора, чи як ви його там називаєте, то я б попросив вас перейти до справи без просторі­кувань.

— Тоді попрошу за мною, — запросив винахідник.

Він повів нас із помешкання сходами донизу і далі через маленький садочок. Там розмістився просторий флігель. Господар відімкнув двері, і ми ввійшли досередини.

Там виявилася велика вибілена кімната з незліченними мідними дротами, що звисали зі стелі у вигляді гірлянд, і величезний магніт, встановлений на підвищенні. Перед ним було щось, схоже на призму зі скла, футів три завдовжки та близько футу в діаметрі. Праворуч від неї стояло крісло, встановлене на цинковій платформі, а над ним висів полірований мідний ковпак. І до крісла, і до ковпака тягнулися важкі дроти, а збоку було встановлено щось на кшталт храпового механізму з пронумерованими прорізами і вкритої гумою ручки, яка зараз стояла на нульовій позначці.

— Дезінтеґратор Немора, — вказав цей незбагненний чоловік, махнувши рукою в бік машини. — Перед вами модель апарату, доля якого прославитися, змінивши співвідношення сил між націями. Хто володіє цією машиною, володіє й усім світом. Ви ж, професоре Челленджер, проте поставилися до мене, дозволю собі зауважити, без належної чемності та поваги. Чи наважитесь ви тепер сісти на це крісло, щоб дозволити мені на вашій власній персоні продемонструвати можливості нової, невідомої сили?

Челленджер мав мужність лева, і будь-який виклик, кинутий його гідності, був здатен довести його до сказу. Він рішуче попрямував до машини, але я встиг схопити його за руку та спробував зупинити.

— Ви не можете піти на це, — сказав я. — Ваше життя занадто вартісне. Адже це, врешті-решт, просто жахливо. Що може гарантувати вашу безпеку? Найближчою подобою цього апарату, яку я будь-коли бачив, був електричний стілець в американській в’язниці.

— Мою безпеку гарантує те, що свідок — ви, й якщо зі мною щось трапиться, то цього індивіда притягнуть до відповідальності за вбивство людини.

— Це слабка втіха для світової науки, сер, адже ви залишите незакінченою роботу, яку, крім вас, ніхто реалізувати не зможе. Хоча б дозвольте мені піти першим, і тоді, якщо дослід виявиться абсолютно нешкідливим, можете наслідувати мій приклад і ви.

Сама по собі небезпека, певна річ, ніколи б не зупи­нила Челленджера, але думка про те, що його наукова робота може залишитися незавершеною, помітно його спан­теличила. Він завагався, і перш ніж він устиг прийняти рішення, я кинувся вперед і гепнувся у крісло. Я бачив, як винахідник ухопився за ручку й почув якесь клацання. Потім на мить з’явилося дивне відчуття плутанини та су­м’яття, а перед очима поплив туман. Коли він розвіявся, переді мною все ще стояв винахідник із своєю кривою посмішкою, а зблідлий Челленджер пильно вдивлявся в мене з-за його плеча. Щоки професора, зазвичай рум’яні, як яблуко, втратили свою барву.

— Нумо! — підбадьорив я.

— Уже все позаду. Ви реагували чудово, — схвалив Не­мор. — Підіймайтесь, будь ласка, і тепер професор Челленджер, хочу сподіватися, готовий, своєю чергою, приступити до експерименту.

Мені ніколи не доводилося бачити мого старого приятеля таким розгубленим. Здавалося, його сталеві нерви на якусь мить зовсім розбовталися. Він схопив мене за лікоть тремтячою рукою.

— Боже милий, Мелоуне, це правда, — сказав він. — Ви зникли. У цьому немає жодного сумніву. Спочатку був туман, а потім порожнеча.

— Скільки ж я був відсутній?

— Хвилини дві чи три. Зізнаюся, я був шокований. І вже навіть не сподівався, що ви повернетесь. Потім він клацнув цим тумблером, якщо це тумблер, перевівши його на іншу поділку, й ось ви знову на кріслі, правда, трохи збитий із пантелику, але тим не менш живий і неушкоджений. Я подякував Богові, побачивши вас!

Великою червоною хустиною він витер піт із вологого чола.

— Отже, сер? — спитав винахідник. — Чи, може, ви набралися страху?

Челленджер явно зробив над собою зусилля. Потім, відштовхнувши мою протестну руку, сів на крісло. Ручка управління клацнула та застигла на третій поділці... Челленджера не стало.

Я, безумовно, отетерів би, якби не холодне серце оператора.

— Дуже цікавий процес, чи не так? — зауважив він. — Беручи до уваги, наскільки разюча особистість професора, дивно думати, що зараз він — усього лише молекулярна хмара, що висить десь у цій кімнаті. Звісно, він тепер перебуває в моїй цілковитій владі. Якби я забажав залишити його в такому підвішеному стані, ніщо в світі не завадило б мені.

— Я хутко знайду спосіб, аби завадити вам.

І знову його посмішка перетворилася на хижий оскал.

— Чи не вирішили ви, що така думка справді була у мене на гадці? Боже збав! Можна лише собі уявити: остаточний розпад професора Челленджера! Зник, розчинився в просторі, не залишивши жодних слідів. Жахливо! Просто жахливо! Водночас він не був зі мною настільки чемний, як вартувало б. Чи не здається вам, що невеликий урок...

— Ні, не здається.

— Гаразд, назвімо це повчальною демонстрацією. Це буде, скажімо, щось таке, що дасть матеріал для курйозної замітки до вашого часопису. Наприклад, я відкрив, що волосся на тілі, оскільки воно перебуває на зовсім особливій вібраційній частоті щодо всієї іншої живої ­органічної тканини, може за бажанням бути включене у відтворену структуру або ж вилучене з неї. Мені було б цікаво поглянути на ведмедя без його кожуха. Отри­муйте!

Клацання тумблера, і за мить Челленджер знову сидів на кріслі. Але що то був за Челленджер! Якийсь обстрижений лев! Хоча мене неабияк розсердив кепський жарт, який дозволив собі щодо професора винахідник, все ж я ледь утримався від реготу.

Його величезна голова була голомозою, як у немовляти, а підборіддя гладким, як у дівчинки. Позбавлена своєї чудової бороди, нижня частина обличчя дуже нагадувала окіст, і професор був тепер схожий на старого гладіатора, котрого віддухопелили та надули, а масивна бульдожа ще­лепа нависала над подвійним підборіддям.

Ймовірно, на наших обличчях з’явився якийсь особливий вираз. Не сумніваюся, що бісівська посмішка пана Немора стала при цьому видовищі іще ширшою. Але, як би там не було, рука Челленджера кинулася до обличчя та голови, і він усвідомив зміну, що сталася. Тієї ж миті він схопився з крісла, хапнув винахідника за горлянку та жбурнув його на підлогу. Знаючи неймовірну силу Челленджера, я подумав, що Немору гаплик.

— Заради Бога, обережніше! Адже якщо ви його вб’є­те, ми ніколи не зможемо виправити ситуацію! — вигукнув я.

Мої слова подіяли. Навіть у миті шаленого гніву Челленджер завжди був відкритий до логічних зауважень. Він схопився на ноги, потягнувши за собою винахідника, кот­рий тремтів як осиковий лист.

— Даю п’ять хвилин, — сапаючи від люті, промовив він. — Якщо через п’ять хвилин я не стану таким, як раніше, то всю душу витрясу з вашої капосної оболонки!

З Челенджером, коли він впадав у лють, сперечатися було аж ніяк не безпечно. Навіть найхоробріша людина і та не витримала б, а що вже казати про пана Немора, кот­рий явно не вирізнявся особливою відвагою. Навпаки, прищі та бородавки на його обличчі несподівано стали помітнішими, ніж колись, адже воно змінило звичний для себе колір замазки на білу барву риб’ячого черева. Ру­ки та ноги винахідника тремтіли, він заледве міг обертати язиком.

— І правда, пане професоре, — залопотів він, тримаючись рукою за горло, — таке насильство зовсім зайве. Невинний жарт, мені здалося, цілком може бути доречним у колі друзів. Моїм бажанням було лише продемон­струвати вам можливості своєї машини. Я вирішив, що вам хотілося побачити повну демонстрацію. Ні про жодну образу гідності, запевняю, професоре, не могло бути й мови!

Замість відповіді Челленджер заліз назад на крісло.

— Не спускайте з нього очей, Мелоуне. Не дозволяйте йому викидати колінця!

— Я простежу за цим, сер.

— А тепер, шановний, залагоджуйте справу, інакше вам доведеться відповісти за скоєне.

Переляканий винахідник підійшов до машини. Її відновлювальна сила була пущена на повну потужність, і за хвилину старий лев знову постав перед нами, прикрашений своєю заплутаною гривою. Обома руками він любовно розгладив бороду, потім провів по маківці, ніби з наміром переконатися в своїй повній реставрації. Після чо­го урочисто зійшов зі свого сідала.

— Ви дозволили собі безцеремонність, сер, яка ледь не спричинила для вас вельми серйозні наслідки. Однак я приймаю ваше пояснення, що ви зробили це винятково з метою демонстрації. А тепер маю намір задати вам кілька конкретних запитань із приводу властивостей цієї дивовижної енергії, про відкриття якої ви заявили.

— Я готовий відповісти на будь-яке з ваших запитань, крім того, яка природа та джерело цієї енергії. Це моя та­ємниця.

— То ви справді стверджуєте, що ніхто в світі, крім вас, її не пізнав?

— Ні, ніхто не має про неї ні найменшого поняття.

— А ви не вдавалися до послуг помічників?

— Ні, сер. Я працюю сам.

— Он як! Неймовірно цікаво. Ви розсіяли мої сумніви щодо факту існування тієї енергії, але я ще не збагнув, у чому, власне, її практичне значення.

— Як я вже пояснював, це лише модель. Але, природно, дуже легко побудувати масштабнішу установку. Як ви розумієте, в цьому випадку дезінтеґратор діяв лише по верти­калі. Певні струми над об’єктом і певні під ним створюють певні вібрації, які або дезінтегруються, або відновлюють матеріальні об’єкти. Але процес може йти і по горизонталі. В цьому випадку ефект його дії був би аналогічним, але він вкрив би земний простір пропорційно силі свого струму.

— Наведіть приклад.

— Припустімо, що один полюс розташований на одному катері, а інший — на другому. Тоді військовий ко­рабель, який потрапив у поле між ними, просто зникне, розпавшись на молекули. Така ж доля спіткає і будь-яке військове формування.

— І ви вже продали цю таємницю з монопольним правом власності одній із європейських держав?

— Аякже, сер, продав. І як тільки вони заплатять мені гроші, отримають у власність таку силу, якої жодна нація досі не мала. Навіть зараз ви не в змозі уявити всі можливості мого винаходу, якщо він потрапить в умілі руки, тобто в руки, що не бояться користуватися зброєю, яку вони тримають. Ці можливості непомірні та безмежні, — зло­втішна посмішка пробігла по диявольському обличчі цього чоловіка. — Уявіть собі якийсь квартал, наприклад, у Лондоні, де встановлені такі машини. Уявіть ефект такого потоку енергії в межах, що легко визначаються велінням оператора. Що ж, — він вибухнув огидним реготом, — я вже бачу цілу долину Темзи чисто виметеною. І жодного чоловіка, дитини або жінки не залишилося б від мільйонів людських істот, що аж кишать тут!

Жах охопив мене при цих словах, але ще більше вразила мене наснага, з якою вони були сказані. Однак на мого супутника вони, либонь, справили зовсім іншу дію. На моє здивування, Челленджер розплився в приємній усмішці та дружньо простягнув винахіднику руку.

— Отже, пане Немор, мушу вас привітати, — заявив він. — Немає сумніву, що ви здобули гарну власність: могутню силу природи, яку спромоглися приборкати, і тепер людина може використовувати її на власний розсуд. Вельми прикро, певна річ, що це застосування неминуче має стати руйнівним, але наука не знає відмінностей такого типа, а лише вислід знання, куди б воно не вело. Крім принципу, що лежить в основі дії цієї машини, у вас, вважаю, немає за­перечень щодо того, щоб я ознайомився з її конструкцією?

— У жодному разі. Машина всього лише тіло. А ось душею її, оживляючим її принципом ви, професоре, розглядаючи це тіло, заволодіти ніяк не зможете.

— Безумовно. Але навіть її механізм уявляється тво­рінням великого майстра, великого, я б дозволив собі зауважити, знавця своєї справи.

Якийсь час Челленджер походжав навколо машини, чіпав і мацав руками окремі її частини. Після чого знову помістив свій громіздкий тулуб на ізольоване крісло.

— Хочете зробити ще одну екскурсію в простір? — здивувався винахідник.

— Пізніше, можливо, пізніше. Між іншим, тут у вас (ви, далебі, про це знаєте) є невеликий витік електрики. Сидячи тут, я чітко відчуваю, як через мене проходить слабкий струм.

— Не може бути. Крісло ізольоване дуже ретельно.

— Але запевняю, що я відчуваю контакт із електрикою, — Челленджер зійшов із сідала на землю.

Винахідник поквапився зайняти його місце.

— Я нічого не відчуваю, — заявив він.

— А хіба немає тремтіння внизу хребта?

— Ні, сер, я нічого не відчуваю.

Тут почулося різке клацання, і Немор зник. Я сторопіло поглянув на Челленджера:

— Сили небесні! Ви торкалися машини, професоре!

Він милостиво всміхнувся мені з виглядом легкого зди­вування.

— Отакої! Ймовірно, я ненавмисно торкнувся ручки управління, — зронив він. — Еге ж, ось саме так і стаються нещасні випадки, а все через те, що ця модель дуже неохайно змонтована. Такий важіль слід було б супроводити запобіжником.

— Він стоїть на цифрі три. Ця позначка вказує на дезінтеґрацію.

— Ще б пак, я це бачив, коли дослід проводили над вами.

— Але я був такий схвильований, коли він повернув вас назад, що навіть не поглянув, на якій позначці стоїть повернення. А ви помітили?

— Я б міг помітити, мій юний друже, але не обтяжую свій розум дрібними деталями. Тут багато поділок, і ми не знаємо їхнього призначення. Можемо лише погіршити справу, якщо станемо експериментувати з невідомим. Напевно, краще залишити все, як є.

— І ви маєте намір...

— Безумовно. Так буде краще. Цікава особистість па­на Теодора Немора розчинилася в просторі, його машина тепер ні на що не придатна, а якийсь іноземний уряд залишився без знання, за допомогою якого він міг би заподіяти багато шкоди. Ми з вами непогано попрацювали сьогодні вранці, мій юний друже. Ваше видання, без сумніву, надрукує тепер цікавий репортаж про нез’ясовне та таємниче зникнення одного латвійського винахідника са­ме під час візиту її спеціального кореспондента до нього в помешкання. Ніде правди діти, я отримав справжнє задоволення від зробленого експерименту. Такі світлі хвилини приходять, щоб осяяти нудну рутину буднів незвичайним світлом. Але в житті, мій юний друже, є не лише задоволення, але й обов’язки. Тому зараз повертаюся до свого італійця Мазотті та його безглуздих поглядів на роз­виток личинок тропічного терміта.

Я озирнувся. Мені здалося, що легкий маслянистий туман все ще огортає крісло.

— Але все ж... — почав було я.

— Першим обов’язком законослухняного громадянина є запобігання злочину, — виголосив професор Челлен­джер. — Я так і вчинив. Годі, Мелоуне, не треба! Тема вичерпана і не варта обговорень. Вона і так уже занадто довго відвертала мої думки від важливіших справ.