Заклятий козак

Слава не вмре, не поляже…

Козаччина - одна з героїчних і найславетніших сторінок багатовікової української історії. Понад двісті років - з середини XVI ст. і до останньої чверті XVIII ст.. - козацтво було рушійною силою поступу України, вкарбувало слід у її визвольні змагання, оборону від зовнішніх ворогів, розбудову держави, культурний прогрес. Українське козацтво, як вільне військово-промислове об’єднання, сформувалося з усіх станів і прошарків тогочасного суспільства, насамперед селянства, на права і свободу якого посягала польська шляхта, тому увібрало в себе волелюбні риси українського національного характеру. Утворивши свою козацьку християнську республіку на низу Дніпра, за порогами, козаки вважали основним своїм завданням боротьбу з турецько-татарською агресією, а згодом, з кінця XVI ст.. починаються козацько-селянські повстання і тривалі війни проти польсько-шляхетського панування на Україні, що завершилися народно-визвольною війною 1648-1654 рр. під керівництвом Богдана Хмельницького і приєднанням України до Росії. Це був період, коли, за висловом сучасника, «вся Україна покозачилась».

Козаччина була знищена російським царизмом після завоювання Криму й колонізації півдня України. Слава про її звитяжні діла залишилася жити в пам’яті поколінь. Героїчний епос - думи та історичні пісні - зберіг і опоетизував кращі віхи історії козацтва, уславив його численних ватажків, дав оцінку його патріотичних настроїв, бойових виправ, високих моральних якостей, колоритних буднів. Все, що було кращим і світлим в українському народі, асоціювалося з образами козака, і Запорозької Січі. В народній пам’яті козак став символом України, її волі, краси, буйної степової вдачі, оборонцем від турецько-татарської агресії і польсько-шляхетської та московської сваволі.

Писану історію козаччини створили у XVIII ст. козацькі літописні - Самовидець, Григорій Граб’янка, Самійло Величко, автор «Історії русів». У XIX-XX ст. Її продовжили вчені-історики Микола Бантиш-Каменський, Микола Маркевич, Микола Костомаров, Дмитро Яворницький, Михайло Гру шевський, Іван Крип’якевич, Микола Петровський, Дмитро Дорошенко, Н. Полонська-Василенко, Олена Апанович та ін. Українська радянська історіографія теж приділяла увагу козаччині, але висвітлювала її історію з офіційної проросійської точки зору, висуваючи на перший план класове розшарування козацтва і його нібито вірну службу російським царям та імператорам.

Ще одну історію козаччини віддзеркалила художня література ХІХ-ХХ ст. На тему козацького життя, його бойових подвигів і походів написано сотні художніх творів - романів, повістей, оповідань, драм, поем і віршів як українськими, так і російськими і європейськими авторами. Козаччина - центральна тема всієї нашої історичної белетристики. Можна сказати, цю масовий читач знає про козаків і їхню історію більше з красного письменства, ніж із шкільних підручників та наукової і науково-популярної літератури. Романи й повісті Михайла Старицького, Адріана Кащенка, Вячеслава Будзиновського, Андрія Чайковського, Спиридона Черкасенка, Зінаїди Тулуб, Олександра Соколовського, Натана Рибака, Івана Ле, Павла Загребельного, Романа Іваничука, Юрія Мушкетика, Т. Микитина, Богдана Лепкого, Миколи Лазорського, С. Фостуна та ін. сконструювали своєрідну історію козаччини у всіх її часово-просторових вимірах, злетах і падіннях. Козацька доба в історії України - вічна тема української літератури; її становлення, еволюція досягнення і втрати будуть ще предметом спеціальних досліджень. У XX ст. вона стала об’єктом ідеологічних спекуляцій, на її матеріалі виправдовувався колоніальний режим на Україні, часто козацькі атрибути виводилися як мальована декорація. Найменше заглиблення в проблеми козаччини викликало спротив тоталітарного режиму, звинувачення в антиісторизмі, протягуванні «буржуазно-націоналістичних теорій Грушевського і його школи». Розроблена в партійних кабінетах модель народно-визвольної війни середини XVIІ ст. і возз’єднання України з Росією, страх перед «мазепинством» були нав’язані й літературі змарнували чимало талантів. З величезної кількості творів про козацьку добу України лише про небагато можна сказати, що їхня художня правда відповідає правді історичній. Це відчуття історизму, особливо загострилось тепер, коли Україна стала незалежною державою і, здавалося б, ідеали козацтва реалізовані, збулося те, за що воно вело віковічну боротьбу,

Дуже сумнівно, щоб нинішнє бутафорське відродження козацтва дало якісь позитивні наслідки. В даному випадку історія може повторитися лише як фарс. Проте справжній інтерес до історії козаччини не згасає, і першорядна роль у задоволенні цього інтересу належить художній літературі. Зрозуміло, що ми маємо справу уже з міфом, але козацька міфотворчість історично виправдана, в різні періоди має свої особливості і несе інше навантаження. Козацтво присутнє у всій українській історії ХІХ-ХХ ст. Як би до нього ставилися офіційні кола царської Росії і радянської імперії, пам’ять про нього жила в народі повнокровним життям. Крім декоративної сторони вона мала ще глибоко патріотичне звучання, формувала українську ментальність, підтримувала свідомість про державність, оберігала колишню славу. Майже кожна народна дума, що розповідала про якусь подію із козацького життя, закінчувалася художньою формулою про козацьку славу, яка «не вмре, не поляже віднині й довіку». Кобзарі не помилялися: козацька слава розійшлася по всій Україні, є гордістю національної історії.

Міф про козацтво почав творитися у XIX ст. Біля його колиски стояв Микола Гоголь із своєю безсмертною повістю «Тарас Бульба», яка справила могутній вплив на всю подальшу літературу про запорожців. Одночасно й інші українські повісті Гоголя сприяли міфологізації козацької старовини, наданню їй рис ірреальності. Козак-характерник, заклятий козак, козак-невмирака іноді починає заступати образи тих козаків-воїнів, січових лицарів, що накладали головами за Україну, боронили честь і волю рідної землі. В окремі періоди над історією козацтва нависає тінь малоросійщини, образ козака затемнюється культом здобичництва, безжурним гультяйським життям, пияцтвом, яскравого кольору шароварами і бездумним залицянням. Малоросійщина і хохлаччина викривили цей образ, перетворили його в балаганний тип, що нав’язувався з підмостків сцен і кіноекранів.

Життєвий матеріал, історична і народна традиція, очевидно, давали для цього приклади, витворили такі образи-типи, проте не вони були головними. Козак - це національний герой, ідо представляє українську ментальність, українську душу, українське слово. Глибинно цей образ ще не простежений до кінця, не збагнуто всю його велич і повноту. Б основі своїй - він ідеальний. Проте, на відміну від закутого в лати і статичного західноєвропейського лицаря, він рухливий, життєрадісний, дотепний, сповнений гумором і веселощами. Козак умів боротися, готовий був умерти за обрану справу, зате умів і радіти життю, віддавав козацьким звичаям і веселощам частину свого неспокійного розгойданого буття.

Кожен письменник по-своєму опрацьовував козацьку тему. Попри твори першорядної величини з’явилося чимало й таких, які не стали класикою, забулися, хоч у свій час були популярною лектурою. Для цього збірника підібрано кілька таких призабутих повістей, що кидають додаткове світло на козацтво. Між ними є твори гостро проблемні, з живим відчуттям сучасності, публіцистичні, а є Й більш приземлені, міфологізовані. Бачимо у всіх мозаїку козаччини - від побутових деталей до героїзму, від суворої дійсності до фантастики, від козацької буйності і звитяги до фаталізму. Читача приваблюють ці колоритні образи й характери, разом з ними він мандрує через століття, переживає неймовірні пригоди, журиться долею України, вірить у її майбуття.

Всі автори з пієтетом ставляться до козацтва, намагаються відтворити сповнене пригодами й небезпекою його життя. Пізнавальне і виховне значення них творів нині незаперечне. Допитливий читач сприйме їх як одне монументальне ціле, простежить у них історію козацтва від заснування Запорозької Січі до її зруйнування, разом з її героями переживе славні героїчні сторінки нашої історії. Були вони бентежні, а часом і сумні.

Перед нами - цикл художніх творів, написаних різними авторами і в різний час. Кожний з них має свої мистецькі здобутки і прорахунки, але жодному з них не відмовиш у цікавості, героїчно-патріотичному пафосі, любові й повазі до свого минулого.

Нині в літературу повертається стільки раніше заборонених і призабутих імен, що одразу постають питання: хто ж є авторами нашої книги? Чим ці твори заслужили на увагу в наш час? Чи не повертаємо ми до життя вчорашній день нашого письменства? Спробуємо сказати кілька слів про вміщені у цій книзі твори і їхніх авторів.

Сава Божко (1901-1947) рано зацікавився українською історією. Ще студентом Харківського Комуністичного університету імені Артема він у 1922 році надрукував нариси «Козаччина» і «Хмельниччина». 1925 року вийшла його історична повість «Над колискою Запоріжжя», у якій художньо відтворено початок Запорозької Січі на Хортиці. В ранній період творчості Божко належав до організаци селянських письменників «Плуг», що й позначилося на його першій повісті. Він стоїть на боці «трудового селянства» першої половини XVI ст.. відділяє його від козацтва, не схвалює примусову селянську працю при будівництві козацької фортеці для захисту від турецько-татарських нападів. На його думку селянство має займатися своєю хліборобською працею, захищати ж його від зовнішніх ворогів покликане козацтво.

У центрі повісті Божка образ черкаського і канівського старости князя Дмитра Вишневенького, який вірно служить польському королеві, користується всіма його милостями. Щоб оберігати своє староство від постійної татарської агресії, Вишневецький задумав збудувати фортецю на Хортиці, куди зганяє навколишнє селянство, використовуючи його підневільну працю. Свавілля князя викликає опір як козаків, так і селян, вони бунтують, розбігаються, карають княжих прислужників, мстять за свої кривди. Таким бунтарем у повісті виступає Марко Голий, захисник селян у рідному селі Дикий Кут. Багато пригод зазнав Марко Голий, аж поки разом із знайденою матір’ю-полонянкою не загинув від руки турецького паші.

Вишневецький виступає у повісті як вельможний пан, що виконує королівську волю, задовольняє свої примхи, з погордою дивиться на підлегле йому козацтво і селянство. Тут він повністю позбавлений тою ореолу лицарського блиску і героїзму, якого надала йому пізніше народна поетична традиція. Із тривожного життя Вишневенького письменник виорав лише один епізод, коли вік на початку будівництва Січі вступив у конфлікт з селянами Дикого Кута, серед яких перед тим жив багато років. Він не зумів захистити їх від татарської неволі. Доля кидала ним у різні, сторони, аж поки не привела на царгородський майдан, де він наклав своєю буйною головою. Історія зберегла про нього пам’ять як про одного із перших організаторів Запорозької Січі на Хортиці, якій пізніше довелося відіграти визначну роль в історії України та її збройних сил.

Як письменник та історик Божко розумів історичне значення цього акту, художньо відтворив перші кроки «колиски Запоріжжя», не минаючи класових суперечностей раннього періоду історії козаччини і невиразної долі селянства, якому пізніше судилося також покозачитись, або стати кріпаками.

«Над колискою Запоріжжя» Сави Божка - один із перших творів молодої української радянської літератури на історичну тему. В ньому хоч і були запрограмовані «селянські» погляди автора, проте вони не були настільки заідеологізованими, щоб перетворити описувані події у «загальне місце». Повість і нині читається з інтересом, захоплює як своїм змістом, так і власним оригінальним поглядом на початки історії українського козацтва.

Андрія Чайковського (1857-1935) можна вважати патріархом української історичної белетристики. Його історичні повісті і романи «За сестрою», «На уходах», «Сагайдачний», «Олексій Корнієнко», «Полковник Кричевський», «Козацька помста», «З татарської неволі» та ін. складають широку панораму козацького життя у різних його зрізах, Козаччина у освітленні Чайковського - це зразок патріотизму, героїзму, мужності і витривалості українського народу у його кількавіковій боротьбі з турецько-татарським наступом з півдня, приклад зворушливого побратимства, самовідданості в ім’я України, її слави і волі. Концепція козаччини Чайковського з її кодексом лихварської честі, особистої доблесті, самопожертви, взаємовиручки проходить через усі його твори, утверджуючи безперервність героїчної традиції, відображеної перед тим в усній народній творчості - думах та історичних піснях.

Чайковський ніколи не бував на Східній Україні, не бачив ні українських степів, ні місць запорозької слави, але він добре оволодів історичним матеріалом, міцно пройнявся духом запорозької старовини, зжився з її образами і героями. Його козацький світ - це світ волі і державності України, світ барвистих сіл, зелених левад і гаїв, тихих вод і ясних зір, якими живуть і тужать його герої, утверджуючи себе як народ і відбиваючи хижі напади з півдня. Козацтво Чайковського - це народ-трудівник, який обробляє землю, вирощує хліб, виховує дітей і лише силою обставин змушений братися за зброю, боронити свої оселі і свій край. Письменник уникав темних сторін боротьби, більше зосереджувався на високих моральних якостях козацтва, його культурно-освітніх і будівничих началах, що завжди забезпечувало йому якщо не військову, то моральну перемогу.

В основі історичної белетристики Чайковського - важливі події української історії і її провідні діячі. Наголосимо лише на кількох постатях, що знаменують собою цілі періоди в історії українського козацтва. Перші кроки козаччини і роль маловідомого в історичній науці гетьмана Богдана Ружинського (70-ті роки XVI ст.) художньо відтворено у історичному оповіданні «Богданко» (1934). Незавершений роман «Сагайдачний» переносить читача у перші десятиліття XVII ст.. виводячи монументальний образ гетьмана Петра Сагайдачного. Романи «Полковник Кричевський» і «Олексій Корнієнко» вводять нас у героїчну добу визвольної війни 1648-1854 рр. з її ватажками Богданом Хмельницьким, Михайлом Кричевським, Олексієм Корнієнком та ін.

Чайковський свідомо підходив до подій і героїв, що їх змальовував у своїх творах. На його думку «є два роди історичних повістей і оповідань: одні малюють історичну добу з видуманими героями, другі малюють і добу, і історичних людей» (А. Чайковськой. Олексій Корнієнко. Історична повість з XVII віку. Частина І. - Коломия, 1926. - С. У). Такими творами, що малюють вірно, згідно з історичною правдою і добу, і людей, і є повісті й романи Чайковського.

У цій книжці подано два маловідомі історичні оповідання Чайковського «Богданко» і «Козацька помста». У першому змальовано події на Волині і в Запорожжі у другій половині XVI ст. В центрі цих подій волинський шляхтич Богдан Ружинський, який після зруйнування татарами свого родинного гнізда подався на Запоріжжя, де став козацьким ватажком, мстячи татарам за свою кривду - загибель дружини, сина і матері. Загинув він у 1576 році під час облоги фортеці Аслам-Кермень над Дніпром. В оповіданні простежено шляхи, якими поповнювалася тоді ще молода Запорозька Січ: сюди тікали всі покривджені і формувалися у регулярне військо, що обороняло південні землі від спустошливих татарських набігів, визволяло захоплених у полон бранців. Письменник не ідеалізує цей образ, показує, що Богданко керувався не національно-патріотичними почуттями; на Запоріжжя його привели особиста трагедія і почуття помсти кривдникам.

Мотив козацької помсти пронизує й друге оповідання, яке не має під собою історичної основи, а будується на козацьких поняттях честі, відваги, благородства. Люто катував пан Овруцький своїх селян, убивав їх за найменші провини. Так загинув під панськими канчуками Петро Кожух з дружиною. Сина Карпа врятували й виховали добрі люди і він подався на Запорожжя. Через якийсь час Карпо повернувся, викрав п’ятилітнього сина пана Овруцького, віддав його на виховання старому запорожцеві-характернику, а згодом забрав на Січ, де із колишнього Стася зробився козак Остап. Карпо з Остапом руйнують панський замок. Козак Остап не зрадив свого товариства, заступився за селян, зрікся нелюда-батька. Старий Овруцький не витримав цього й помер. Остап віддав усе майно селянам і повернувся на Запорожжя. Це й була козацька помста.

На першому плані в оповіданні - козацьке благородство, честь і вірність слову. Задумана і здійснена Карпом помста засвідчує його глибоку людяність, далеку від дрібної мстивості і жорстокості. Він не здіймає руки на людське життя, а відплачує ворогові своєю моральною перемогою, дотриманням козацьких звичаїв і своїм розумінням боротьби зі злом.

Оповідання Чайковського показують козацтво силою, що дотримується високої моралі, не є носієм зла і руїни. Ідеалізація козацтва письменником цілком виправдана: він писав свої твори в умовах, коли потрібно було підтримувати Й популяризувати козацьку традицію, плекати в молоді почуття власної державності і повагу до свого історичного минулого.

Російський письменник на Україні Григорій Мачтет (1852-1901) більше відомий як автор революційної пісні «Замучен тяжелой неволей» («В неволі скатований люто»). Він народився, вчився і тривалий час жив в Україні, почувався українцем і написав ряд творів - романів, повістей, оповідань з українського життя («І один у полі воїн», «На зорі», «Новий лікар»). Серед його прози на українську тему виділяється повість «Заклятий козак», що вийшла 1913 року в Полтаві у перекладі Павла Сиротенка на українську мову.

Повість «Заклятий козак» за жанром - оповідь-бувальщина. Оповідач переповідає те, що чув від свого діда, коли той розповідав про пригоди свого прадіда-козака Петра Перерубенка. Причиною тої веремії була любов того прадіда до горілки й жінок. Послав його гетьман Дорошенко з грамотою до кримського хана. По дорозі з ним трапляються неймовірні пригоди з корчмою в степу, відьмами, мертвяками, чаклунами. Ледь не наклав він головою у Бахчисараї, бо й там його наздогнали чаклунські сили, але щасливо виплутався, виконавши гетьманське доручення. Тут у дохідливій художній формі - спогадах-розповіді передано народний погляд на козака-відчайдуха, рубаку і гультяя, що міг побрататися з самим чортом, у перервах між походами і битвами марнував своє козацьке життя. Народна традиція витворила і такі типи, пам’ять про яких передавалася із покоління в покоління, ставала загальним місцем. Це вже новий мандрівний образ, опрацьований у XIX ст.. що шліфувався у народній творчості, приживаючись і в літературі. Невибагливий читач милувався такими козаками, страшні і фантастичні пригоди яких лоскотали нерви, задовольняли допитливість у пізнанні таємниць козацького побуту. Заклятий козак Мачтета - це антипод Тараса Бульби, життя його приземлене, введене у світ народної демонології, без високих поривів і ідеалів. Його колоритна постать, безжурне і веселе життя, бажання показати себе, при потребі йти на ризик - все це приваблювало читачів. Такі книжки мали велику читацьку аудиторію, формували народну уяву про козацтво бодай при перших кроках знайомства з рідною історією. З часом такі твори забулися, та про них варто згадати і повернути читачеві як одну із моделей освоєння літературою козацької теми.

Данило Мордовець (1830-1903) - український і російський письменник, ир представляв і популяризував українську літературу в Росії у другій половині XIX ст. Серед його численних творів на історичні теми («Палій», «Сагайдачний», «Кримська неволя» та ін.) повість «Дві долі» (1898) посідає особливе місце. Написана вона українською мовою і надрукована у львівському «Літературно-науковому віснику», який редагував Іван Франко.

У повісті подано паралельно два життєписи видатних історичних діячів України другої половини XVII ст. - Івана Сірка і Юрія Хмельницького. Власне, письменника цікавить доля Юрася Хмельниченка, постаті в цілому трагічної, який так і не знайшов себе у ті тривожні роки, служив різним богам. Автор повісті взявся за невдячну роботу. Порівняти життя і дії цих двох героїв дуже важко. Між ними спільне було хіба те, що обидва жили в один час і обидва належали до козацтва. Якщо Сірко все життя віддав захист/ України від південних напасників, уславився як талановитий і популярний козацький кошовий, то Юрій Хмельницький не справдив надій батька, став маріонеткою в руках сил зла. кидався з одного табору в інший, навіть ховався в монастир. Сили зла постійно полювали на нього, використовуючи його популярне ім’я в своїх корисних цілях. Мордовець не до кінця розкрив його складний характер. Стежачи за його часто непередбачуваними і алогічними діями і вчинками, він співчуває йому, виправдовує його борсання, озлобленість і жорстокість примхою злої долі. Він є повною протилежністю могутньому моноліту Іванові Сірку, який з честю виконав своє козацьке покликання, Спілка з татарами не принесла честі гетьману-невдасі і привела його до загибелі.

Мордовець добре знав козацький побут, вільно орієнтувався в складній історичній обстановці після смерті Богдана Хмельницького, проте він не вдався до показу масштабності народної трагедії, причиною якої стали козацькі міжусобиці а обмежився досить вузькою темою, сюжетні лінії якої навіть не завжди перетинаються. Добра доля приводить Івана Сірка до вершин слави і загального визнання, а молодий ще Юрась Хмельниченко стає жертвою своєї лихої долі. Це не лиходій і не нікчема, над ним тяжить слава батька і через свій слабкий характер він не може утриматися на тій вершині, на яку його винесла історія. Як би ми не оцінювали Його діяльність, - він залишається у нашій свідомості сином Богдана Хмельницького. Автор повісті не мав життєвого матеріалу, щоб героїзувати цей образ, показав його просто козаком без долі. Все ж козацька аура проходить через усю повість, особиста доля героя не затьмарює того козацького зриву, що дуднів по Україні впродовж всього періоду Руїни. З повісті випливає, що Юрій Хмельницький не був зрадником України, як його намагалася показати офіційна історіографія. Він боровся за Україну, намагався вберегти її від північних і південних ворогів, шукав свого місця у цьому протистоянні сил зла, та обставини вибили його з рівноваги і він став не героєм, а пасинком історії.

У жодній з історій української літератури не згадується ім’я Олелька Островського, досить продуктивного історичного белетриста, розстріляного більшовиками у 1920 році. Тільки 1918 року окремими книжками вийшли його історичні повісті та оповідання «Берестечко», «Руйнування Батурина», «Руйнування Чортомлицької Січі (1709)», «Атакування Нової Січі», драма «Гетьман Іван Мазепа». Були підготовлені до друку повісті і оповідання «Полковник Іван Богун», «Жовті Води», «Лебединський кат (1708)», «Полтава», «Данило Нечай», «Петрик», слідів яких знайти не вдалося. Островський належав до тих письменників, що в переломний момент історії України, як і Кащенко, популяризували історію України, зупиняючись переважно на її трагічних сторінках, пов’язаних із руйнуванням Москвою української державності і придушенням найменшого опору, що його чинило козацтво.

У вміщенім у цій книзі історичнім оповіданні Островського «Руйнування Чортомлицької Січі (1709)» відтворено участь запорожців у Полтавській битві під командою кошового Гордієнка і зруйнування московським військом Чортомлицької Січі, доконане за допомогою зрадницьких дій компанейського полковника Гната Галагана.

Островський змалював досить колоритні батальні сцени Полтавської битви і героїчного опору московській залозі, посланій з Києва Дніпром вниз, щоб покласти край козацькій потузі. Відчайдушна хоробрість і військова винахідливість запорожців розбилася об глухий мур московської підступності і зрадництва частини козацтва. З цього часу козацтво вже було приречене, саме його існування стало на перешкоді імперських планів завоювання Півдня. Колись легендарні запорозькі ватажки поступово перетворюються у вірних слуг Російської імперії, все частіше поглядають на Москву, випрошуючи собі, ласки і привілеїв.

Ще один вічний образ козака-запорожця витворила буйна народна фантазія і літературна традиція. Це - образ Марка Пекельного чи Проклятого. Перше своє художнє втілення він знайшов у народних прислів’ях і гумористичному віршованому оповіданні XVIII ст. «Марко Пекельний». Йдеться про образ непогамовного козака, що добрався навіть до самого пекла і визволив звідти запорожців. У цьому образі втілено одну з вад українського національного характеру - нестримність, буйність, гарячковість і свавільну вдачу, що не дає можливості зосередитись на основному і досягти вищого ідеалу. Олекса Стороженко зібрав легенди про Марка Пекельного і опрацював їх у повісті «Марко Проклятий», наблизивши цей образ до світової легенди про великого грішника і покутника. Українська традиція не знає цієї теми, тому Стороженків Марко вийшов досить віддаленим від свого національного прототипу.

Образ вічного мандрівника козака Марка має ще одну художню інтерпретацію, яку. ми й пропонуємо читачеві. Її автор – історик і письменник української діаспори Юрій Тис (Крохмалюк). Його повість «Життя іншої людини» вийшла 1958 року у Мюнхені і присвячена вона долі образу українського вічного мандрівника Марка. Марко не має нічого спільного з Агасфером, карається вічною молодістю і мандрами через свою нестримну вдачу. Рід його губиться у звичайному селі на Чернігівщині. Прибувши на Запоріжжя, Марко відзначився своєю запальною вдачею, нетерпимістю, неврівноваженістю. Кохана дівчина відмовилася від нього, і він, в пориві гніву, тяжко образив стару лісову чарівницю, яка й прирекла його на те, щоб він ходив вічно молодим. Письменник веде читача через три віки Маркового життя, пов’язуючи його з головними етапами визвольних змагань українського народу. Ми бачимо Марка у козацьких війнах під керівництвом Богдана Хмельницького, на зустрічах з кирило-мефодіївцями і Шевченком, присутні при його диспутах з драгоманівцями, Франком, Пав-ликом і Грушевським у Львові, є свідками його активності напередодні другої світової війни, зустрічаємо його в лавах Української Повстанської Армії на рідній Чернігівщині. Всюди він захищає Україну, відстоює її національно-державні права. Активність його дещо скута тривалим проживанням на чужині і таємницею постійної молодості, проте козацький дух продовжує керувати його вчинками. Можливо, Марко відчуває себе дещо чужим серед молодших поколінь, але козацька вдача постійно жене його в Україну, де він є свідком народження нових ідейних течій, із зброєю в руках відстоює волю і незалежність свого народу.

Юрій Тис знайшов цікаву художню форму дальшого розвитку легенди про козака Марка, образ якого присутній у всіх важливих відтинках української історії. Він символізує невмирущість живої народної козацької традиції, безперервність українських визвольних змагань. Вічна мандрівка Марка - це шлях його народу до свободи і державної незалежності. Він знаходить себе у вирі цієї боротьби, забуваючи про особисту трагедію долі людини без старіння і смерті.

В галереї художніх образів українських козаків образ сотника Марка, створений Юрієм Тисом, займає помітне місце, бо продовжує козацьку традицію до наших днів, підводить читача до думки, що визвольні змагання українців, започатковані козацтвом, мають завершитися перемогою, створенням Української Держави.

Підбір названих авторів і творів для цієї книги не є випадковим. Ми свідомо звернулися до призабутих і невідомих сучасному читачеві творів про козаччину, але таких, що не втратили свого ідейно-художнього значення. Можливо, що це й не «велика, література», та саме завдяки їй могли з’явитися й шедеври. У величезній кількості книг про козаччину їй належить своє місце і вона має свого вдячного читача. Нині, коли значна частина так званої радянської історичної белетристики йде у небуття і невідомо, коли діждеться перевидання, ці твори заповнять читацьку прогалину і, нема сумніву, в нових історичних умовах знайдуть своє друге життя.

7 червня 1993 року

Олекса Мишанич

доктор філологічних наук