Залізний генерал. Уроки людяності

Близько десятої ранку, перейшовши через внутрішній дворик Генерального штабу, я опинилися біля непримітних дерев’яних дверей, які ведуть до бункера. Разом із теплим, вогким, трохи спертим повітрям на мене накотилася важкість зробленого вибору. Як цивільна я ще могла скористатися правом працювати віддалено. Увійшовши ж до бункера, брала на себе повну відповідальність комунікувати від імені Головнокомандувача ЗСУ в такий критичний час, де кожне слово, кожна публікація мали надзвичайно потужний ефект. Мої колеги-військові якраз отримували штатну зброю. Я взяла її також — нею стало слово.

Пройшовши кілька постів охорони та ліфтом спустившись на сімнадцять поверхів, я зайшла до приміщення, де вже розгорнули Головний пункт управління військами.

Там панувала робоча атмосфера: дзвінки, доповіді, документи. За довгим столом — вище військове керівництво країни. Поряд розклали величезні карти оперативної обстановки, до яких час від часу підходив Валерій Залужний. На електронному табло вгорі — два виміри часу: реальний і оперативний, який відраховував години від початку відкритого вторгнення. Цей циферблат віддаляв нас від мирного життя, поглиблював прірву між невідомістю й колись спланованим майбутнім, назавжди розривав будь-які зв’язки з Росією та її громадянами.

Цей заглиблений пункт управління побудували в радянський час, готуючись до ядерної війни. Тут є сходи й ліфт, таємні виходи в різні частини Києва — справжнє підземне містечко. Бункер привели до ладу за кілька років до повномасштабної війни. Власне, цим ремонтом у 2015–2017 роках керував Валерій Залужний. І саме йому довелося тут днювати й ночувати у вирішальні для країни часи.

Щойно ввійшла до бункера, зустріла схвильованого полковника Олександра Металіді, помічника Головнокомандувача. Він промовив до мене:

— Ти маєш це десь написати! Шеф, коли віддавав наказ одному з комбригів, прямо кричав у слухавку: «Зрозумій, ця країна тримається на наших плечах!».

Для мене цей вислів став гаслом війни.

Я не могла відвести очей від Головнокомандувача. Тоді ще генерал-лейтенант, (нині генерал) Залужний мав спокійний, зосереджений вигляд. У словах і рухах відчувалося — він знає, що робить, усе під контролем. Сидів по центру довгого столу. Перед ним монітори, телефони, мобільний. Говорив із командувачами військ (сил) через відеозв’язок — заслуховував доповіді й віддавав накази.

Два заступники — генерал-лейтенант Євген Мойсюк і генерал-полковник Віктор Балан, а також начальник Генштабу генерал-лейтенант Сергій Шаптала сиділи обабіч нього. По колу — заступники міністра оборони Іван Руснак і Ганна Маляр, начальники органів військового управління, колишні начальники Генштабу Віктор Муженко й Сергій Корнійчук.

Офіцери наносили обстановку на велетенські паперові карти. Над тими ж картами часто стояли генерали. Один із таких моментів, коли над картою працювали два Головнокомандувачі — теперішній, Валерій Залужний, і колишній, Віктор Муженко, — я сфотографувала. Як приклад єднання й служіння всіх і кожного своїй країні.

Я знайшла собі місце в кутку. Наді мною висіла купа піксельних чоловічих курток, здавалося, мене й не видно за ними. Боялася, якщо Залужний побачить мене, то скаже — бери дитину та їдь із міста. Я цього водночас і хотіла, і не хотіла: хотіла як мама дев’ятитирічного сина й не хотіла як громадянка своєї держави.

Віктор Муженко і Валерій Залужний, пункт управління військами. 24.02.2022. Фото Людмили Долгоновської.

Десь о четвертій вечора в кімнату внесли чай у металевому бідоні, черпак, пластикові стаканчики й кілька тарілок з бутербродами з дешевих ковбаси-сиру. Усі брали їх машинально та їли, навіть не дивлячись. Я наливала генералам чай, непомітно забирала спорожнілий посуд.

Міцний чорний чай без цукру. Згодом ми вже не питали, заварювати чи ні. Знали, що він має стояти на його столі.

Пізно ввечері головком підійшов до мене. Я підвелася назустріч. Сказала щось безглузде на кшталт: «Валерію Федоровичу, усе буде добре». Він міцно обійняв мене, усміхнувся. Відтепер у мене було беззаперечне право перебувати й працювати тут.

Крім загальної координації комунікаційної діяльності ЗСУ, я вела соцмережі від імені Головнокомандувача. Він пересилав мені відео й фото спаленої російської техніки, які йому відправляли хлопці з передової. Я бачила емоційні реакції командування: «Так!», «Красава!», «Молодці хлопці!», коли нам вдавалося завдати нищівних ударів ворожому війську, і відразу просила дозволу оприлюднити ці кадри. Новини від ЗСУ стали важливими для людей, вони давали надію й силу триматися. Українські та іноземні медіа підхоплювали наші публікації. Ми розуміли значення інформації й викладалися максимально, готували оперативні зведення Генштабу, заяви й повідомлення Головнокомандувача, організовували допуск журналістів у райони бойових дій, координували зусилля з колегами сектору безпеки та оборони, центральними органами та місцевою владою, лідерами думок.

Майже під ранок помічники Головнокомандувача порадили мені прилягти бодай на годину-дві. Вільною була тільки кімнатка, на дверях якої — табличка «Кімната відпочинку Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України». Я лягла на диван, як була, — у джинсах, кофті й кросівках. Від напруги й холоду не могла заснути. Відклала телефон, щоб дати очам відпочити. Але перед ними весь час була картинка — обличчя сина.

На четверту-п’яту добу Головнокомандувач, начальник Генштабу й заступник Головнокомандувача Євген Мойсюк почали чергуватися на пункті управління, відводячи кілька годин уночі на сон. У кожного була окрема кімната відпочинку. Хоча, по суті, це тільки ліжко й маленький санвузол з умивальником та унітазом. Прохід до кімнати відпочинку головкома пролягав через кабінет, де генерал проводив зустрічі, телефонні перемовини та відеоконференції, зокрема з Верховним Головнокомандувачем. Незмінно щодня пізно ввечері він телефонував доньці Христині. І саме тут відбувалися наші з ним найдовші розмови — в очікуванні дзвінків він деколи ділився спогадами, думками.

Майже на два місяці бункер став і роботою, і домом. Одночасно в ньому можна розмістити пів тисячі людей. Але жити подовгу — важко. Усі там перехворіли й ще страждали на симптоми застуди: температура, нежить, кашель. Психологічно теж нелегко, бо без природного світла й чистого повітря, без можливості усамітнитися бодай на годину-дві просто їде дах.

Застуда зачепила й Головнокомандувача. Я запросила лікарку з медичної частини Генштабу. Після огляду вона призначила ліки, але краще не ставало.

— Мамо, — я не витримала й зателефонувала мамі, терапевтці з багаторічним стажем. Озвучила симптоми й тривожно спитала: — Що робити?

— Доню, я не можу лікувати на відстані. Потрібно послухати, оглянути. Найпевніше, без антибіотиків не обійтися. Клич знову лікарку.

Валерію Федоровичу призначили інші ліки і я слідкувала, щоби він вчасно їх приймав. Одного разу я пішла в Генштаб і попросила ад’ютанта дати на ніч пігулки. Уранці він мені сказав: «Давай ти будеш сама це робити, бо Головнокомандувач запитував, чому не Люда дає ліки». Ми щиро піклувалися й довіряли одне одному.

Головнокомандувач не проводив тоді нарад у традиційному розумінні. На пункті управління домінувала пряма оперативна комунікація й швидкі рішення. Додзвонитися чи написати Валерію Федоровичу міг кожен командувач і навіть командир бригади. Це не порушення вертикалі й не зміна традиційних принципів управління — просто Головнокомандувач працював на результат і вимагав цього від особового складу. Кожна хвилина вимірювалася життями людей, тому ніхто не марнував часу. У перші місяці війни військові робили максимум за мінімального зовнішнього втручання.

— Знаєш, що я найбільше ненавиджу в армії? — якось поділився зі мною Валерій Федорович. — Коли підлеглі намагаються перекласти частину своєї відповідальності на керівника. Я це ненавиджу. І не хотів чинити так із Президентом. Я Головнокомандувач ЗСУ. Я веду операцію. Я просто інформую його про хід. Я чесно говорив, що відбувається, говорив, що ми будемо робити далі, але не хотів перекладати на нього відповідальність. Мені потрібен був час, щоб зрозуміти, де ініціатива й що мені робити далі. Визначальним був перший тиждень. Я мав зрозуміти — чи зламаються хлопці? І якщо не зламаються, тоді ми запускаємо свій план і йдемо за ним.

Перші дні було складно. Хірург, який оперує, має зрозуміти, чи пацієнт життєздатний. Десь на п’ятий день, не пізніше, я зрозумів, що ініціатива в нас, що наш план спрацював. Ми йшли за двома стратегічними цілями: не дати захопити Київ і пустити кров на інших напрямках, навіть ціною втрати територій. Це класична військова справа. Ми даємо їм просунутися вперед, відірватися від тилів, а потім знищуємо і колони, і тили. Класика.

Валерій Залужний із повагою вибудовував взаємини з Президентом Володимиром Зеленським та Олексієм Резніковим, міністром оборони (2021–2023 роки). У них він бачив шанс на зміни для ЗСУ. Це молоді політики із сучасним світоглядом. Здавалося, ідеальні керівники, щоб відтягнути армію подалі від «совка». В умовах відносно мирного часу система працювала майже бездоганно.

Однак повномасштабна війна вимагала від політичного керівництва інших якостей і кроків, насамперед непопулярних рішень: перевести економіку на воєнні рейки, збільшити витрати на оборону, оголосити воєнний стан (принаймні в прикордонних з РФ та РБ областях) та загальну мобілізацію до того, як російські війська перейдуть кордон, вийти на світові ринки зброї, посилити тиск на західних партнерів для попередження вторгнення, подбати про фортифікацію ключових міст та евакуацію населення. Умовна фінансова стабільність, яку боялися похитнути напередодні вторгнення Росії, запевнення, що наступу не буде, зволікання із закупівлею озброєння та боєприпасів щодня оберталися величезними жертвами серед військових і цивільних.

Двічі на добу генерал Залужний заслуховував доповіді та пропозиції щодо наших дій від командувачів військ на напрямках. Пізно вночі він доповідав Володимиру Зеленському про ситуацію на фронті за добу, що минула.

Щоранку о десятій Президент проводив селекторні наради з керівниками силових, розвідувальних служб, міністерств й Укроборонпрому. Чи не найболючішим завжди ставало питання озброєння, техніки й боєприпасів. Ніщо не допікало Головнокомандувача так, як ця проблема. Я вже знала: якщо після селекторної наради у Валерія Федоровича немає настрою — нам немає чим допомогти фронту.

Перші кілька ночей ніхто не спав. 24-те плавно перетекло в 25-те й злилося в суцільний лютий, який триває й досі. Пригадую, піднімаю очі, а оперативний час на екрані показує 48 годин. Я саме готувала допис із подякою військовослужбовцям усіх сил безпеки й оборони.

Становлення. Дитинство

Валерій Залужний народився 8 липня 1973 року в місті Новоград-Волинському Житомирської області, нині — Звягель.

Гарнізонами з двох берегів річки Случ містечко почало обростати ще в 20-х роках XX століття, коли після Першої світової поруч пройшов кордон новоствореної радянської держави. «НКВС здавна суворо контролював міський РАЦС (орган реєстрації актів цивільного стану), адже за його записами про народження нескладно вирахувати чи не всіх тутешніх військовослужбовців», — розповів Віктор Ваховський, краєзнавець, який викладає в коледжі, де вчився Залужний. З роками гарнізони змінювалися, збільшувалися, маліли, але залишали на місті відбиток — молодих людей вабило військо.

На робочому столі Залужного — світлина прадіда по материній лінії. Він був офіцером Російської імператорської армії. Статний, красивий чоловік із підкрученими вусами й відкритим поглядом. Коли прийшла радянська влада, він відмовився служити у червоній армії. Через це в родини забрали все майно, й ті мусили жити в сараї.

Дід Валерія Залужного, Василь Кондратенко, повернувся із фронтів Другої світової війни та служби аж 1949 року. Насамперед побудував своїм батькам дім. Саме цей будинок у селі Семенівка Менського району Чернігівської області став рідним для маленького Валерія Залужного. Тут минули ранні роки майбутнього генерала — серед турботи й любові бабусі Уляни та дідуся Василя. З того часу й назавжди дідусь став непохитним авторитетом для Валерія Залужного.

І батько Залужного, і дід, і багато інших чоловіків роду Залужних, були військовими. Валерій Федорович пригадує дідуся завжди мовчазним суворим чоловіком. Пізніше від батька він дізнався, що дід майже всю війну провів у нацистському полоні. Це багато пояснювало.

Родичі по батьковій лінії переважно жили й нині живуть у Росії. Після смерті батька в 2001 році ці родинні зв’язки обірвалися.

Усвідомлене дитинство майбутнього «залізного» генерала минало серед військових. Валерій, високий, худорлявий, з кучерявим волоссям хлопчак розважався із друзями на полігонах, у парках бойових машин і солдатських казармах. «Зазвичай ми з друзями тягнули з полігонів і військових частин усе, що бачили. Зокрема й речі, які не варто брати в руки», — сміється Валерій Федорович. Через це хлопці мали проблеми з міліцією, учителями й батьками.

Водночас дитинство в гарнізоні окреслювало майбутній шлях юнаків — дехто з них свідомо обрав військо. Валерій Федорович розповідав, що в п’ятому класі вже знав тактико-технічні характеристики радянського озброєння та військової техніки. Він не мріяв ні про що інше — лише про службу.

Валерій Залужний вчився в місцевій школі № 9 в типовому робітничому районі біля заводу сільгоспмашин та залізничного вокзалу, навколо якого й постав один із гарнізонів.

«Генералом нашого Валерія ми й не уявляли, і про своє бажання стати офіцером він мало коли згадував», — розповідала житомирському виданню однокласниця Валерія Залужного, а тепер заступниця директора в їхній школі Жанна Васянович. Вона говорила, що однокласник вирізнявся серед однолітків, мав багато захоплень, був спортивним і встигав добре вчитися. Але також згадують, що робив він лише те, що його цікавило.

«Коли в школі дізналися про те, що Валерій Залужний вступив до військового училища, коли в Новограді його побачили в погонах курсанта, стало зрозуміло, що це не просто вибір, а все ж таки покликання», — говорила нинішня директорка школи № 9 Лідія Хоменко, яка вчилася з ним у школі також.

Про дитинство й батьків Валерій Федорович розповідає неохоче. Це його особисте, а говорити про особисте він не любить.

Коли Валерію Залужному виповнилося тринадцять, народився брат Артур. Батьки багато працювали, тож він мав дбати про молодшого. «Мама з татом цілими днями на роботі. Мама писала записки: „Вибач, Валерію, сьогодні треба посидіти з братом“», — розповів мені Артур.

Поряд із домом, де мешкала родина Залужних, не було дитячого садка, до якого міг би ходити малюк. «Брати мене на роботу не могла ані мама на залізничний вокзал, ані тато на завод. Тому мене залишали з Валерою». Тож і до школи Артура готував старший брат.

Коли батьки розлучилися, обов’язки старшого чоловіка в сім’ї дісталися Валерію. У цьому Артур знаходив подібність із долею вже згаданого тут дідуся Василя.

«У діда — три дочки, у кожної по двоє дітей. Поміж онуків Валерій був найстаршим, а я наймолодшим, — говорить Артур. — Дідусь вважав себе головою всього сімейства. Тож на Різдво всі мали обов’язково бути в нього. Хоч на день, але всі мали приїхати. У діда все було чьотко. Мама розказувала, якщо дідусь сказав: „О восьмій годині збираємося на свято“, а ми спізнилися на п’ять хвилин, то двері вже були замкнені.

Спочатку в однієї нашої тітки не стало чоловіка. Потім у нас не стало тата. Дідусь розумів, що тягар відповідальності за сім’ю лежить на ньому. Згодом роль старшого в родині перейшла до брата. І я радий, що наше сімейство очолив саме він. Я не скажу, що він радить, як краще вчиняти в тій чи іншій ситуації, але часом я сам себе запитував: „А як би вчинив він?“. Бо він зробив би правильно, навіть якби рішення нашкодило йому. Я завжди старався робити, як він».

Перш ніж піти до військового інституту, після дев’ятого класу Валерій Залужний вступив до місцевого машинобудівного техніку — нині це політехнічний коледж. Жартома Валерій Залужний зізнавався, що сильнішою від мрії стати військовим була симпатія до дівчини, яка пішла вчитися в той технікум. Тож спершу генерал пішов за нею, а вже потім — за мрією.

I

II

III

Доля дала мені шанс бачити зблизька людей, які прийняли виклик цієї великої страшної війни. І я собі весь час повторювала: «Дивися! Запам’ятовуй! Ти маєш це потім розказати!».

Як ступає людина за кілька днів до війни, яку вона має вести? Як і завжди. Швидко, стрімко, широким кроком.

Коли він увійшов, було близько сімнадцятої години, а за вікном — зимова темінь. Прочинив двері до кабінету помічників. Це невеличка видовжена кімната. Три робочих столи, велике темне шкіряне крісло й журнальний столик. Привітався й сів у це крісло. Не мав ні прохань, ні розпоряджень. Прийшов просто посидіти.

Так я пригадую його 23 лютого. Геть звичний. Жартував. Уже потім я зрозуміла, що його напруга була внутрішньою. Він шукав товариства, щоб відволіктися. Крісло низьке, і щось затишне було в тому, як сидів у ньому Головнокомандувач.

Уже кілька днів він жив не вдома, а ночував у спеціальному будинку неподалік Генштабу, щоб бути в пішій доступності. Уранці 24 лютого він не зміг додзвонитися до водіїв — хлопці молоді, може, спали — і він пішки прийшов до свого кабінету, куди потім зійшлися всі. Після розмови з міністром оборони Олексієм Резніковим Головнокомандувач спустився в бункер.

Я ж, повернувшись з роботи ввечері 23 лютого, поставила тривожну валізу ближче до дверей. Під ранок прокинулася від звуків вибухів. У ті хвилини мусила ухвалити найважче рішення у своєму житті: залишитися зі своїм дев’ятирічним сином, який ще мирно спав, чи їхати на робоче місце. Я — цивільна. Мала право не прибувати в Генштаб, а працювати віддалено. Але розуміла, наскільки важливою є комунікація від Головнокомандувача, від ЗСУ загалом, наскільки чутливою є ця інформація й що здобути та погодити її на відстані не вдасться. Тому вирішила їхати.

Розпач поглинув мене. Не бажаю нікому дивитися на свою єдину дитину й питати себе: «Чи ми ще побачимося?». Я впала на коліна перед іконами, молилася й плакала. Опісля опанувала себе. Перехрестила свого Іванчика, залишила його з чоловіком і поїхала в Генштаб.

Назавжди запам’ятаю ту дорогу до метро — темні вулиці, холодний вітер. Переповнений вагон з принишклими людьми, в очах яких самі питання. Я дивилася на маму з хлопчиком-підлітком і думала: як сильно я хочу бути зі своїм сином. З метро я вийшла на вокзал, куди звідусіль тягнулися натовпи, і пішла до Генштабу, до свого кабінету. І вже звідти за декілька годин спустилася до бункера.

Тієї першої доби повномасштабного вторгнення я безперервно працювала над повідомленнями від Головнокомандувача та оперативними зведеннями про обстановку на фронті від Генштабу. Ні начальника управління стратегічних комунікацій, ні начальника управління зв’язків з громадськістю не було на місці (один був у відрядженні, інший — у відпустці). Але колеги з управлінь одразу включилися в безперервну роботу, розділяючи відповідальність і безсонний режим.

Я розуміла, ми не можемо мовчати. І наше суспільство, і весь світ мали знати, що відбувається, від першоджерела. Власне тому я й обрала приїхати на роботу, а не залишитися з дитиною. Ми були розпорядниками інформації, якої гостро потребували громадяни, журналісти. І нашим завданням було її надати. У перші дні ми публікували зведення Генштабу що чотири години, згодом що шість і вже після відбиття російських військ від Києва — двічі на добу.

Було визначено три головні напрямки нашої роботи. Найперше — інформувати про ситуацію на фронті. Ми мали заповнити інформаційний вакуум та завоювати довіру. Друге завдання — мотивувати суспільство чинити спротив окупантам. У перші дні мені сказав це сам Залужний: «Людо, ми самі не впораємося. Треба піднімати людей». І я готувала заяви від його імені, постила численні візуали про територіальну оборону, про підривну діяльність у ворожому тилу, відповідала на десятки повідомлень і дзвінків щодня від журналістів і колег-комунікаційників із військових підрозділів, органів влади, рекламних агенцій. Ми координувалися між собою, створювали й поширювали гігабайти контенту.

Мій колега полковник Олексій Носков тоді сказав: «Якби ми з тобою поширювали бодай десяту частину інформації, якою володіємо, зі своїх особистих акаунтів, то уже б стали б топблогерами України. А може, і світу».

Третій напрямок — спонукати противника здаватися в полон. Цим, звісно, опікувалися колеги з управління інформаційно-психологічних операцій. Утім, ми допомагали. Я записала відеозвернення заступника Головнокомандувача генерал-лейтенанта Євгена Мойсюка до російських військових російською мовою. Над тим текстом сиділа з його помічником Олегом майже всю ніч. Текст не давався зовсім. Ненависть до ворога засліплювала, неможливо було підібрати слів.

На початку квітня Головнокомандувач додав четвертий напрямок — переконати суспільства та керівників західних держав надавати нам важку зброю. «Якщо до кінця місяця не отримаємо зброю — ми не вистоїмо». Я почала стукати в усі двері — до знайомих і незнайомих журналістів, до колег з МЗС, до фахівців із цивільного життя. Ми оприлюднили перелік наших потреб, розгорнули великі адвокаційні та інформаційні кампанії, які включали залучення лідерів думок, адресні розсилки до американських сенаторів і конгресменів, генерацію та поширення різнопланового (під різні аудиторії) контенту.

Але все це буде пізніше. А зараз, у першу добу великої війни я була зосереджена на комунікації від Головнокомандувача. За один день охоплення його фейсбук-сторінки зросло до понад 7 мільйонів переглядів. Досі їх було декілька тисяч. Запит на повідомлення з фронту, на пряму комунікацію від Головнокомандувача був колосальним, а медіа підхоплювали кожне наше повідомлення.

Я вибудовувала наратив, що ця війна — це цивілізаційна війна, і відповідь на неї має бути консолідованою відповіддю об’єднаного потужного Заходу. Підкреслювала, що ми дотримуємося норм міжнародного гуманітарного права, що ми проводимо оборонні дії, користуючись правом на самозахист, наданим статутом ООН, що ми віддані цінностям демократичного світу. Пояснювала, що український воїн ціною власного життя вберігає від біди всю Європу. Це було важливим і з огляду на розвінчування російських міфів, і на завоювання підтримки західного світу. Головнокомандувач був найкращим джерелом для цього, адже саме він відповідав за ситуацію у військах і на фронті.

Вважаю, що ми спрямували інформаційний потік у правильне русло. У той критичний момент ми зробили свою роботу. Самі ж військові мені говорили: «Людо, це небо і земля порівняно з 2014 роком. Тоді був повний вакуум, голос Генштабу, голос військових був нечутним. Ніхто не володів інформацією. А зараз усе інакше — ми задали темп, сформували певну комунікаційну рамку». У ті дні ЗСУ на чолі з головкомом стали потужними гравцями інформаційного поля.

Наш ранок зазвичай починався з підготовки інформації про втрати противника. Визнаю, усередині команди ця робота поліпшувала настрій. І ми бачили таку ж реакцію аудиторій у соцмережах, коли на сторінках Генштабу з’являлися ці цифри. Та головною метою цього було показати й самим росіянам масштаб лиха, яке вони завдають не тільки Україні, а й своєму народові.

У перший день ми офіційно повідомили про фактичну участь Республіки Білорусь у війні Росії проти України. Головнокомандувач наполягав, щоб цю інформацію опублікували.

Кілька публікацій того дня стосувалися російських військовополонених.

На опубліковані світлини російських окупантів з ямпольского мотострілецького полку швидко зреагували в РФ. Кремлівська влада назвала їх підробкою — буцім ці військові не беруть участь у війні. Отже, і в полон вони не могли потрапити. Але строковиків завдяки нашим фото впізнали батьки й заявили про це журналістам.

Того ж дня ми оприлюднили звернення до особового складу, народу та іноземних партнерів. Воно засноване на висловленні подяки. Взагалі це одна із рис Валерія Залужного — завжди дякувати. З цього він починає і цим закінчує чи не кожну свою розмову.

І вже опівночі я опублікувала підсумковий допис про величезну протяжність лінії фронту й героїчну боротьбу на всіх напрямках за кожне місто й село.

Десь на третій-четвертий день я розплакалася. Колега з управління стратегічних комунікацій нагрубив, бо я доручила волонтерам перекласти оперативне зведення Генштабу англійською мовою, щоби зробити це швидше. Дрібниці, але тієї миті із неочікуваною й невиправданою грубістю колеги на мене вмить звалився тягар ситуації, у якій перебувала, — туга за дитиною, невідомість війни, чоловічий колектив 24/7. І я дала волю емоціям. Стояла у вузькому коридорі підземного міста й плакала, притулившись до стіни. Так мене застав Валерій Федорович, повертаючись до свого кабінету.

— Людо, що трапилося? Ти чого?

— Усе добре. Це так, хвилинка слабкості, вибачте.

Він пішов далі. Але за кілька годин просто на пункті управління покликав до себе.

— Ти чого плакала? — лагідно, по-батьківськи, дивлячись просто в очі, спитав Валерій Федорович.

— Через нерозуміння й несправедливі претензії колеги-полковника. Вибачте, це дрібниці, — я не хотіла забирати його час та увагу й страшенно шкодувала, що він побачив ту мою слабкість.

— Ти не уявляєш, як мені складно з такими полковниками і їх, на жаль, багато. Деколи простіше самому виконати завдання, щоб не марнувати час на пояснення й виправлення. А ти не переймайся, — усміхнувся та легенько обійняв мене Валерій Федорович.

Генштаб як головний військовий об’єкт держави став ціллю для ворога. По нас щодня запускали ракети. Сама будівля й територія довкола перетворилися на фортецю. На території Генштабу стояла важка техніка. У коридорах біля кожного кабінету — ящики з патронами, а весь персонал був екіпірований та озброєний.

У внутрішньому дворику спалювали гори документів, які не мали потрапити до рук противника. Повітря змішалося з димом, землю вкривав попіл, а в роті відчувався присмак горілого. Десь так я собі уявляла апокаліпсис.

У раніше помпезних коридорах міністерства — відчинені навстіж двері, шафи й столи стали барикадами. Спецзона, свята святих, кабінети міністра й частини заступників, куди проходили тільки зі спецперепусткою. Тепер там крізь відчинені двері гуляло холодне зимове повітря. У темну пору доби на кожному пості охорони потрібно було назвати цифру-пароль. Зачувши кроки, черговий називав число, а я мала назвати суму чи різницю з відповідним паролем. До прикладу, якщо пароль «5», то на запит «2» ти маєш відповісти «3», а на запит «9» — «4». Ці математичні вправи додавали хвилювання й у без того непростій ситуації, але були дієвими.

Людмила Долгоновська у військовій формі. Фото з приватного архіву.

Ми ще намагалися жартувати, як раніше. Раділи одне одному, як привидам з минулого життя. Але напруга не спадала.

Чи було страшно? Так. Але це був страх не за себе, а за рідних і близьких, які лишалися під обстрілами, а дехто вже під окупацією. Знати, що твоя дитина спить у машині на паркінгу торговельного центру, нестерпно. Думки про батьків, які залишилися в окупації на Чернігівщині, гатили в скроні.

Валерій Залужний і Людмила Долгоновська. 26 лютого 2022 року. «Третю добу без сну». Фото з архіву Людмили Долгоновської.

От ти бачиш перед собою друга — двометрового десантника. Знаєш, що його батьки у Ворзелі й з ними немає зв’язку. Ти не можеш не спитати: «Що там чути? Знайшли?». І водночас не можеш витримати його хитання головою й очі, повні невиплаканих сліз. Але ніхто не дозволяв собі піддаватися емоціям. Ми розуміли відповідальність, намагалися підбадьорювати одне одного.

На третій день мені знайшли військову форму, бо в кросівках, джинсах і кофті я надто вирізнялася, та й було не дуже зручно. Головнокомандувач, коли побачив мене, відреагував жартом: «О, нарешті! Тепер ти схожа на нормальну людину!».

Мені запропонували виїхати з міста вранці 27 лютого. Кільце довкола столиці почало поволі замикатися. Дехто з міністерських залишав об’єкт, боячись окупації й полону. Я відмовилася. Не могла покинути роботу та своїх колег. За ці дні ми зріднилися — разом працювали, їли, ділили побут. Це була атмосфера цілковитої взаємопідтримки — і в робочих питаннях, і в розмовах про особисте. Зрадити довіру колег і, передовсім, Головнокомандувача я не могла. А ще від перших хвилин усвідомлювала історичну вагу цих людей у такий час.

Деколи сиділа втомлена й не давала собі заснути. Роздивлялася навколо та вкотре повторювала собі: «Не спи, подивися, подивися на них — ці люди ведуть історичну боротьбу».

До моїх обов’язків додалися неформальні — потурбуватися про здоров’я й зовнішній вигляд наших генералів. Кілька разів я навіть стригла Головнокомандувача та інших колег. Зазвичай мовчазний генерал Шаптала не втримався від жарту:

— Я подивився на Валерія Федоровича і подумав, що таки дам тобі й мене підстригти. Але потім глянув на Металіді (помічник Головнокомандувача Олександр Металіді) — і передумав.

Саме в бункері я бачила Валерія Федоровича в найважчі моменти. Деколи пізно вночі ми мали час поговорити, коли Головнокомандувач після заслуховування доповідей командирів чекав на дзвінок Президента, щоб поінформувати про ситуацію за добу й сплановані заходи.

Тоді ми з ним говорили не тільки про фронт, але й про наше життя. Валерій Федорович розповідав цікаві моменти зі своїх подорожей чи зі служби, повертаючись спогадами в минуле, не пов’язане з тим самим циферблатом, який відраховував час від початку повномасштабної війни.

Становлення. Життя на валізах

Після сектора Б Валерія Залужного призначили першим заступником командувача ОК «Південь» Сухопутних військ в Одесі, місті біля моря, яке він добре знав і любив.

На новій посаді він мав досить широкі повноваження. У два попередні роки на фронті в нього з’явилося бажання змінити систему взаємин між командирами й підлеглими, а також реформувати систему підготовки. За це він і взявся. Фактично на цій посаді почав втілювати свою мрію як командира — відійти від радянщини, дати військовим колективам більше свободи й поваги.

Я знову звертаюся до Назарова як до спеціаліста, бо він застав усі часи українського війська.

Аріна, друга донька Залужного, пам’ятає літо 2016 року в Одесі — саме вона жила там із батьком, поки Олена Залужна працювала в Києві.

«На літо я традиційно приїхала до Одеси й провела його з татом. Цей період нас дуже зблизив. І досі згадуємо історії, як ми винайшли сто рецептів страв із тушонки, їли персики».

Утім, Одесу Залужний мусив швидко покинути. Його призначили на бойову посаду командиром тактичної групи «Крим». Група мала підготувати оборонні рубежі навпроти Кримського півострова. Після цього він став начальником штабу ОК «Захід» у Рівному.

Опісля знову фронт — тепер командиром оперативно-тактичного угрупування «Луганськ». «Це була чудова бойова робота, чудовий колектив. Я будував роботу на власних принципах, яких дотримувався сам. Я любив своїх підлеглих і просив їх робити те саме. Але не жалів їх — це було дуже важливо. У бойових умовах жаліти підлеглих не слід, бо від цього залежить їхнє життя», — розповідав мені про той час Валерій Федорович.

В ОТУ «Луганськ» він служив 9 місяців. Після цього його знову перевели. Життя на валізах стало звичним для нього.

«У мене складалося враження, наче я якийсь особливий у Збройних Силах. Вісім разів переїжджав по країні з валізами. Кинув валізи — і одразу на фронт. Повернувся, забрав валізи, приїхав в інше місце — знов на фронт. Я вже двічі змінював паспорт, бо не вистачало місця для відмітки про реєстрацію».

У березні 2018 року його перевели до Києва й призначили заступником в об’єднаний штаб. За місяць — знову фронт. Він — начальник штабу й перший заступник Командувача операції Об’єднаних сил. Наприкінці квітня 2018 року АТО змінила операція Об’єднаних сил — ООС. Статус прифронтових та окупованих територій унормували законодавчо, як і застосування ЗСУ для стримування й відсічі російській агресії.

«Начштабу — це людина, навколо якої крутяться всі папери, звіти, директиви, розпорядження й організація. Це найбільш заклопотана й найбільш нещасна людина, — сміється Віктор Назаров, відповідаючи на моє питання про специфіку тодішньої посади Залужного. — Валерію Федоровичу, можливо, було трохи легше, бо ми вже мали кілька ротацій до того та якусь напрацьовану базу. Однак це ж величезна територія. Угруповання близько 50 тисяч людей. Для розуміння — це як загальновійськова армія або гарний натівський корпус. І ось він — начальник цього організму».

Валерій Залужний і Віктор Кучеренко. Фото з приватного архіву.

Віктор Назаров пригадує, як намагався витягнути Залужного з фронту. «Я розумів, що Валерій Федорович втомився… Тому декілька разів я підходив до тодішнього начальника Генштабу: „Замінімо Валерія Федоровича, бо він там уже сидить п’ять, шість, сім місяців“. Лише у грудні ми забрали його звідти. Уявіть! З квітня до грудня!».

Улітку 2018 року Назаров поїхав подивитися й чимось допомогти начштабу. Утім на місці виявилося, що все й так гаразд: «Але це дійсно така „кухня“, „гарячий цех“, у якому нема часу для того, щоб розслабитися хоча б на один день, а може навіть і на кілька годин. Мене вражало, як у нього терпець не уривався? Як у нього вистачає цих внутрішніх сил, щоб усе це переживати?».

Тоді ж, у 2018 році, я вперше перетнулася з Валерієм Залужним. На той час я очолювала управління стратегічних комунікацій у Луганській ВЦА. З переходом від АТО до ООС співпраця між місцевими органами влади та військовими значно посилилася й стала системнішою.

Восени ЗСУ звільнили хутір Вільний біля Золоте-4. Командувач ООС генерал-лейтенант Наєв дозволив мені туди з’їздити разом із командувачем ОК «Північ» генерал-лейтенантом Володимиром Кравченком.

Раптом задзвонив телефон. Чую в слухавці м’який чоловічий голос: «Люд, це Залужний. Ти як там? Усе добре? Уже повертаєтесь?». Я була здивована, що генерал, цілий заступник командувача й начальник штабу ООС, ось так просто телефонує мені й цікавиться, чи все добре.

Його вже тоді обожнювали волонтери, журналісти, місцеві. І, звісно, самі військові. Він мав позивний «Волонтер». До нього міг додзвонитися кожен. Залужний вирішував буквально всі питання.

У 2019 році відбулося чергове призначення, якому наш герой відверто зрадів. Валерій Залужний став командувачем ОК «Північ». Валізи опинилися в Чернігові. А це місто було майже рідним йому, бо тут жила мама.

У 2020 році саме Залужний готував великі бригадні навчання з відпрацюванням концепції ведення об’єднаних операцій. Темою навчань обрали наступальну операцію. І цей досвід знадобився йому під час повномасштабної війни з Росією.

Поруч із ним в ОК «Північ» працював Віктор Кучеренко. Ще в Чернігові вони навчилися злагоджено взаємодіяти й розуміти один одного з пів слова. Згодом Віктор Кучеренко, тоді вже бригадний генерал, очолив Головне оперативне управління Генерального штабу — «мозок» війська.

Одна зі стратегічних задач, яку визначив Головнокомандувач: не дати захопити столицю. Війська з цим впоралися — Київ вистояв.

Ворог наступав на столицю одразу з чотирьох напрямків: Чернігівського — у напрямку Броварів, Сумського — з виходом на трасу Одеса — Київ, Житомирського — для блокування міста із західного боку й надалі для замикання кільця на півдні — та з Чорнобильської зони — прямісінько на Київ. Російське військове командування планувало оточити столицю й змусити нас капітулювати.

Що ж завадило ворогу досягти мети? По-перше, це героїчний спротив усього українського народу. На Чернігівщині, Сумщині, Житомирщині, Київщині. Те, як наші люди стали на боротьбу, вразило весь світ. Валерій Федорович говорив: «Народ має боротися. Без загальнонаціонального спротиву Збройні Сили не впораються».

По-друге, вдала оборонна стратегія та майстерність, досвідченість і самовідданість військових, які захищали місто. За задумом генерала Залужного, треба було дати росіянам увійти своїми колонами вглиб території нашої держави, а потім, відрізавши їх від логістичного сполучення, знищувати на підступах до столиці.

Про обрану стратегію розповів мені генерал-майор запасу Віктор Назаров: «Ми виходили з того, що побудувати оборону простіше по природному рубежу. І останнім таким рубежем оборони стала річка Ірпінь. Противник просувався досить швидко, розтягнув колони, залишив пункти управління й логістичні бази. Так велике угруповання ворожих військ було затиснуте між річками Ірпінь, Дніпро й Тетерів».

По-третє, хибні оцінки ситуації російським військово-політичним керівництвом. Вони були переконані, що в Україні на них чекає легка прогулянка: місцеві зустрічатимуть із квітами як визволителів. Був розрахунок маршем увійти до Києва прямісінько на парад «перемоги». Натомість їх зустрів вогонь артилерії, коктейлів Молотова й полум’яна ненависть українців. Путін і його оточення не розуміють цінностей, які формують нашу ідентичність. Волелюбність — у нашій крові. І досить символічно, що на нарукавних знаках військовослужбовців 72-ої окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців — підрозділу, який складав кістяк оборони міста, — девіз, якому вже понад сто років: «Україна або смерть».

Російські війська не змогли взяти Київ за 72 години, як планували. Тривали спроби оточити й заблокувати місто. Кияни ж готувалися зустріти окупантів. Увесь світ облетіли світлини з чергами до військкоматів. Зброю видавали просто на руки. Містяни разом з військовими встеляли місто блокпостами й протитанковими їжаками.

На заглибленому пункті управління ми дізнавалися про все з термінових донесень, доповідей і телефонних розмов зі знайомими. Кожному з нас надходили сотні повідомлень із координатами скупчень ворожої техніки та окупаційних військ.

Обороною Києва командував генерал-полковник Олександр Сирський, командувач Сухопутних військ[4]. До відбиття нападу місто частково готував керівник Київської військової адміністрації генерал-майор Микола Жирнов. Оборону на зовнішніх рубежах міста та в області організовувала Київська обласна військова адміністрація на чолі з генерал-лейтенантом Олександром Павлюком.

16 березня 2022 року Головнокомандувач особисто поїхав перевірити оборонні укріплення довкола міста.

Зранку він зайшов до кабінету:

— Сашо, поїхали! — звернувся до помічника полковника Олександра Металіді. — Треба підтримати Сашу Вдовиченка [командир 72-ої окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців].

— Я прекрасно розумів, куди ми їдемо, — розповідав Олександр Металіді. — Ми зібралися, стрибнули у дві машини, доїхали до відрізку між Пущею Водицею й торговельним центром «Lavina», зупинилися, наділи бронежилети, каски й поїхали далі в Пущу Водицю. Там у приміщенні Міжнародної тенісної академії розташовувався командний пункт бригади. Ми під’їхали, зупинилися. Валерій Федорович сидів у машині, розмовляв із кимось телефоном, а я вийшов із автівки й відчинив двері з його боку. У цей час почався обстріл. Начальник охорони Головнокомандувача миттєво захлопнув двері біля Валерія Федоровича, стрибнув у машину, і наші дві автівки поїхали в бік укриття. Я зрозумів, що залишився просто на дорозі, усе довкола «бахкало». Побіг услід за ними донизу, в укриття.

Тут, на бригадному пункті управління, головком говорив із полковником Олександром Вдовиченком.

— Валерій Федорович поцікавився обстановкою. Вдовиченко доповів. Він [Олександр Вдовиченко] не був розгубленим — скоріше втомленим, — ділиться спогадами полковник Олександр Металіді.

— Звідти ми поїхали на рубіж оборони за Броварами в напрямку Чернігова. Ми доїхали до крайньої точки, за якою вже починалася «сіра зона». Туди ж приїхав командувач оборони області генерал-полковник Сирський. Вони поспілкувалися між собою. Вони завжди гарно ладнали, — підкреслює Олександр Геннадійович і знову повертається до того березневого дня:

— Далі ми поїхали по об’їзній у Бориспіль. Там теж укріплювали рубіж оборони. У самому місті ми заїхали на командний пункт одного з секторів оборони. Поспілкувалися там із офіцерами й звідти поїхали до Києва. Мене здивувало, що вже на всіх електронних рекламних екранах горіли написи «Русскій воєнний іди нахуй» прямим текстом.

— Валерій Федорович був у прекрасному настрої, — миттєво реагує на моє запитання про настрій Головнокомандувача в ті дні Олександр Металіді. — Він охоче спілкувався з усіма, навіть жартував.

Переломним моментом оборони Києва стала битва біля села Мощун за 28 км від столиці й всього за 9 км від згаданої вище Пущі Водиці. Там, на березі річки Ірпінь, ворог зосередив потужне ударне наступальне угруповання. Це не просто піхота, там були десантники, морпіхи, «кадирівці». Наша 72-га бригада зупинила значно більші сили противника. 21 березня 2022 року село Мощун звільнили від російських окупантів.

«Сім два, ми знову разом [у 2015–2018 роках Олександр Вдовиченко служив у 72-їй ОМБр], у боях за Київ, стікаємо кров’ю, — написав мені у відповідь на прохання поділитися спогадами командир 72-ої ОМБр полковник Олександр Вдовиченко. — На мене як на командира бригади ліг непідйомний тягар керування підрозділами в такий важкий час. Те, що тоді відбувалося у лютому 2022, — стовідсотково не АТО й не ООС. Там ми теж воювали, втрачали кращих із кращих, але інтенсивність та динамічність ведення бойових дій підвищилися в десятки разів. У мене в підпорядкуванні була бригада із бойовою задачею втримати Київ, а в генерала Валерія Залужного — усі Збройні Сили й задача зберегти Україну. Я навіть не можу уявити, який обсяг інформації та яка ступінь відповідальності звалилася на Головнокомандувача. У всі справи потрібно вникнути, усім треба допомогти. Не звавжаючи на це, Валерій Федорович виходив на мене по декілька разів на день. Володіючи всією ситуацією стосовно ведення оборонної операції Силами оборони по всій лінії фронту, він як ніхто інший розумів: вистоїть Київ — вистоїть Україна. Тому постійно був поруч і на зв’язку, допомагав усім, що ми просили. Байдуже, хто навпроти, головне, хто поряд — Людина!».

У квітні — травні наша медійна група зробила невеликий відеоцикл про Мощун, записали інтерв’ю з Олександром Вдовиченком. На відео видно руйнування колись квітучого села й рештки знищеної російської техніки біля річки, яка так і залишилася для росіян нездоланною перешкодою.

(Посилання)

80 воїнів 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців стримали багатотисячне угруповання російських військ, які намагалися через село Мощун прорватися до Києва.

Стратегічно важливим для росіян, щоби розвивати наступ на столицю, а отже й для нашої оборони, був аеропорт «Антонов» біля містечка Гостомель. Блискавична висадка десанту й захоплення аеродромів — добре відпрацьований сценарій у радянській і російській воєнній справі (1968 рік — Прага, 1999 рік — Приштина). За таким сценарієм противник діяв і в Гостомелі, але не зміг приземлити тут жоден свій транспортний літак. Сили оборони героїчно билися і, зрештою, звільнили стратегічний об’єкт.

На окрему книгу заслуговує розповідь про відважних військових льотчиків, які захищали столицю з неба. «Привид Києва» — збірний образ пілотів 40-ї бригади тактичної авіації Повітряних сил, став легендою. На стареньких МіГ-29 завдяки майстерності, військовій хитрості й мотивації наші воїни вигравали повітряні бої в росіян, оснащених за останнім словом авіаційної техніки.

Про таємницю наших успіхів я говорила з помічником заступника Головнокомандувача генерал-полковника Миколи Балана полковником Іваном Григор’євим, який до цього призначення служив у відділі забезпечення польотів Головного командного центру ЗСУ: «Ми бачили, як їхні літаки, помітивши нас, розверталися й тікали в сторону Білорусі, — розповідали мені хлопці. — Наші пілоти використовували хитрість. Підльот від Василькова до Києва становить фактично нічого, якихось 30 км. До того ж МіГ-29 менший за Су і не такий важкий. Росіяни заправляли літаки до повного для того, щоб можна було повернутися. Наші хлопці наполовину заправляли літаки, це робило їх набагато маневренішими. Ворог не міг зрозуміти, як ми на застарілих літаках здатні підбивати їхні сучасні повітряні судна».

Наприкінці березня спроба росіян взяти Київ цілком провалилися. Ворог почав перекидати сили на схід — Донеччину та Луганщину. І вже 30 березня в міноборони РФ заявили, що на чернігівському та київському напрямку всі завдання виконали.

31 березня Сили оборони України звільнили від російських військ Вишгородський район та Ірпінь. Уся Київська область повернулася під контроль України 2 квітня.

Становлення. Головнокомандувач

— Ти знаєш, мені наснився сон. Ніби мене призначили Головнокомандувачем, а в усій країні війна. Я прокинувся в холодному поту. І зрозумів, що це не сон, — ділився зі мною генерал. Він говорив про це ніби жартома, але від цих слів мене аж притискало до землі. Такий тягар відповідальності у них звучав.

27 липня 2021 року Валерія Залужного призначили Головнокомандувачем Збройних Сил України.

«Призначення було для мене повною несподіванкою», — неодноразово згадував він. До цього між тодішнім Головнокомандувачем ЗСУ генерал-полковником Русланом Хомчаком і міністром оборони Андрієм Тараном виник неприхований конфлікт. Керівництво держави розв’язало його, змінивши спочатку військове командування, а потім і очільника оборонного відомства.

Валерій Залужний насправді мріяв про іншу посаду. Він хотів стати Командувачем операції Об’єднаних сил.

І от в липні 2021 року йому зателефонували й запросили до Офісу Президента.

— Я все розумію, але в мене є начальник — командувач Сухопутних військ ЗСУ генерал-полковник Олександр Сирський. Я маю його попередити, — сказав Залужний.

— Ні, не треба цього робити, — відповіла людина з Офісу Президента.

Того дня Валерій Федорович до ОП таки не поїхав. Згодом інша людина з президентського офісу спитала: «Чому?».

— Я командувач округу. Я не можу просто так його кинути й поїхати.

Співбесіда зрештою відбулася 23 липня. Згодом Валерій Федорович перепросив за неї в командувача Сухопутних військ, якого він глибоко поважає.

На співбесіду він ішов трохи стривожений. На вулиці біля ОП зустрів Євгена Мойсюка, командувача Десантно-штурмових військ (нині генерал-лейтенант Збройних Сил України, заступник Головнокомандувача ЗСУ). Той був дещо засмучений. Валерій подумав, що він теж міг іти зі співбесіди. «Можливо, теж хотів стати командувачем ООС? Хоч навіщо це йому, він командувач ДШВ (десантно-штурмових військ). Це величина неймовірна».

Співбесіда з Президентом затягнулася. Якоїсь миті Залужний почав хвилюватися. Він зрозумів, що йдеться взагалі не про ООС. «Питання набагато глибші й ширші. Але я й уявити не міг, що йдеться про Головнокомандувача! У голові це не вкладалося».

Наприкінці зустрічі всі потисли одне одному руки. Залужному сказали, що покличуть його ще раз — завтра.

«Завтра? Але ж завтра день народження дружини!». Він став пояснювати, що не має ні вихідних, ні відпусток. Завтра — єдиний день, на який він випросив вихідний, щоби побути з сім’єю.

— Я не можу приїхати. Можна перенести?

— Де ви святкуєте? Ми приїдемо до вас.

Але день народження Олени Залужної минув без візитів із ОП. Представник з Офісу приїхав наступного дня. На цю зустріч Валерій Федорович узяв із собою дружину. Він попросив її побути поруч.

— Є така думка — призначити вас Головнокомандувачем Збройних Сил України. Ви нам підходите.

— Як так? Я ж не був командувачем Сухопутних військ, не був начальником Генштабу, мені взагалі тільки-но виповнилося 48 років, — відреагував Валерій Федорович.

«Для мене це був глибокий нокаут, але дружина враз повернула мене з нього, — розповідав мені Головнокомандувач. — Це ж класно! Ти впораєшся! Ти ж розумний! — говорила Олена, додаючи мені впевненості.

Найбільше я переймався через те, як до цього поставиться мій безпосередній начальник — Олександр Сирський. Я розумів, що буде шок у суспільстві. І це впаде на мене, на мою дружину. Ми дуже відкриті люди, у нас багато друзів. Публічність завжди завдає удару».

Відбулася ще одна зустріч із Президентом.

— Ваше бачення нам підходить. Ми вам довіряємо. Ви повинні зробити, щоб армія повернулася в нормальне русло, до нормальних взаємин у колективах. Вітаю вас! — сказав Володимир Зеленський, призначаючи нового Головнокомандувача.

Фактично із цим призначенням Валерій Федорович повернувся до родини, якої майже не бачив у роки війни. Під час однієї з телефонних розмов із генералом Міллі вже під час повномасштабного вторгнення американський колега спитав Залужного:

— Як сім’я?

Той відповів:

— Для мене війна почалася в 2014. Відтоді сім’я мене фактично не бачила. Діти позакінчували школу, дружина закінчила університет. Я був радий повернутися до них у липні 2021 року, коли мене призначили Головнокомандувачем. І вони спокійно поставилися до того, що 24 лютого 2022 року я знову пішов із сім’ї. Вони мене підтримують.

«Взагалі-то, якщо відкинути все, я дуже щасливий, що трапилося саме так, як трапилося. Здійснилася моя дитяча мрія, а я мріяв лише про військову справу й ні про що інше. Я здобув унікальний досвід, такий унікальний, що, мабуть, спланувати таке неможливо, хоч би як хотілося. Змінювалися мої керівники, змінювалися мої підлеглі, змінювалися місця, де я служив, змінювалися ситуації, обстановка, у якій я перебував. І все це відкладалося в голові.

Мій бойовий досвід, а головне — уміння працювати з людьми, дозволяє мені чесно виконувати роль уже Головнокомандувача Збройних Сил України. Я чесно й прямо дивлюся в очі своїм підлеглим. Підлеглі знають, хто я такий, що роблю. І жоден сторонній вплив на це фактично неможливий», — сказав мені якось генерал в чергову нашу розмову.