Залізний генерал. Уроки людяності

Під час війни роль Головнокомандувача зростає до рівня другої людини в державі після Верховного Головнокомандувача, тобто Президента. Питання, яке не раз ставили мені та яке я ставила своїм співрозмовникам під час написання цієї книги: у чому секрет успіху Валерія Залужного у військовій справі?

Одна із відповідей належить Володимиру, військовому, якого вже згадували. Він порівняв це з мистецтвом художника: можна навчитися малювати добре й самотужки, але завдяки «школі», знанням талант розкривається цілковито.

«Так само й військова наука, яка складається з величезної кількості елементів. Їх вивчають у військових вишах, а талант командира — в імплементації цих елементів на практиці. І в цьому Залужний — безсумнівний майстер.

Де потрібно відійти, ми відходим. Де потрібно наступати, ми наступаємо. Залужний добре бачить поле бою. Його талант подібний до таланту шахіста: намагання передбачити дії противника й пошук відповідної протидії, знову ж таки завдяки „математиці“ військової справи. Він неймовірно успішний у цьому».

I

Професіоналізм на різних щаблях військової служби характеризується по-різному. До всіх військових є обов’язкові вимоги: лідерські якості, дисциплінованість, чітке формулювання й безумовне виконання завдань.

Коли йдеться про Головнокомандувача, спектр вимог розширюється кратно. А з ними обсяг повноважень і відповідальності, які лягають на його плечі. Тут треба одночасно бути стратегом, дипломатом, спікером, аналітиком, менеджером, психологом, юристом.

Генерал Залужний надзвичайно вимогливий до себе й усіх довкола. У перші тижні великої війни він без вагань змінював командирів військових частин і командувачів оперативних угруповань, якщо ті не справлялися з поставленими завданнями.

В особистому житті генерал такий самий. «Якщо ти щось утнув, маєш понести за це відповідальність. І треба завжди бути чесним. І мова не про те, що не можна обманювати маму, якщо сказала: „Я буду об одинадцятій“, реально прийти об одинадцятій. Треба бути чесним з іншими людьми. Завжди говорити те, що ти думаєш, і не давати людям оманливих надій», — поділилася Христина, донька Валерія Залужного.

Про вимогливість передусім до себе, але й до підлеглих, згадує також полковник Олексій Царюк, нині командир 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша, а в 2004–2005 роках курсант Одеського інституту Сухопутних військ. Валерій Залужний командував батальйоном, у якому навчався Олексій. «Він людина, на яку хочеш бути схожим. Вимогливий до себе й до всіх. Завжди в гарній формі, завжди охайний. Він офіцер, який тримає слово».

— Підрив обороноздатності під час війни вам ніхто не пробачить, — сказав Залужний і вийшов із зали.

Це була закрита нарада в Укроборонпромі, присвячена ракетній програмі. Травень 2022 року. Залужний терпляче вислухав директорів державних оборонних підприємств України й завершив свою участь у нараді досить різко. Таким я його до цього не бачила. Причиною гострої реакції стало те, що кожен виступ зводився до перекладання відповідальності та висунення претензій: «ви мені не підписали документ», «ви не поставили вчасно комплектуючі». У мирний час, мабуть, можна заплющити очі на такий дріб’язковий підхід до важливої для всієї держави справи. Під час війни — на кону стояли життя громадян та виживання країни.

Валерія Залужного вирізняє стратегічне бачення, і саме це є обов’язковою вимогою до головного військового держави. Він пройшов усі щаблі військової служби від курсанта до Головнокомандувача, це дало йому практичний досвід. А безперервне навчання додало панорамного способу мислення. У нечисленних інтерв’ю він зазначав, що займається справою свого життя. Я ніколи не бачила, щоби він не мав відповіді на будь-яке запитання на військову тему. Від тактичного до стратегічного рівня.

Визначення стратегічних цілей — верхня точка планування військових і військово-політичних заходів. На початку відкритого вторгнення РФ Головнокомандувач чітко сформулював і довів до особового складу, політичного керівництва та наших партнерів стратегічні цілі Сил оборони України:

• перехопити стратегічну ініціативу;

• не дати захопити Київ, виснажуючи противника, розтягуючи його сили, розриваючи шляхи постачання та руйнуючи систему управління;

• завдати йому таких втрат, які змусять відмовитися від загарбницьких планів.

Перших двох цілей йому вдалося досягти. І тільки нелюдське ставлення російського військово-політичного керівництва до своїх громадян не дає їм відмовитися від продовження «спецоперації», попри значні втрати в особовому складі й техніці.

Зі зміною безпекової ситуації Головнокомандувач коригував і стратегічні цілі Сил оборони України. Станом на кінець жовтня 2022 року для Сил оборони вони були такі:

• звільнити окуповані території;

• не допустити захоплення ворогом нових ділянок;

• забезпечити прикриття об’єктів критичної інфраструктури нашої держави засобами протиповітряної та протиракетної оборони;

• продовжити формування та підготовку резервів для ведення майбутніх бойових дій.

Надзвичайно цінна якість керівника — чітко формулювати стратегічні цілі, щоб правильно розподіляти ресурси, ставити реалістичні завдання, контролювати й досягати результатів.

За рік після вторгнення Російська Федерація не відмовилася від своїх стратегічних цілей, як політичних (знищення української державності), економічних (позбавлення України нафтогазових ресурсів, виходу до морів, руйнування інфраструктури), так і воєнних (розгром наших Збройних Сил, контроль над областями, які РФ визнала своїми, захоплення нових територій).

Зі свого боку Генеральний штаб ЗСУ, розуміючи такі стратегічні цілі противника та плани Генштабу РФ з їхньої реалізації, розробив комплекс заходів, а Головнокомандувач представив його вищому політичному керівництву держави.

У грудні 2022 року, коли росіяни провели «часткову», а насправді масову мобілізацію і, не ховаючись, готували новий повномасштабний наступ на Україну, скориговані Генеральним штабом стратегічні цілі Сил оборони були такі:

• стримати наступ російських окупаційних військ на сході (станом на зиму 2022 року там були сконцентровані найбоєздатніші підрозділи обох армій), тобто не дати досягнути їм своєї стратегічної цілі — вийти на адміністративні межі Донецької та Луганської областей;

• паралельно із цим підготувати резерви для стримування ймовірного наступу росіян на інших ділянках фронту та біля державного кордону. Це завдання більше залежало від партнерів та Міністерства оборони, Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості, Офісу Президента, адже йдеться про оснащення новостворених підрозділів;

• провести низку контрнаступальних операцій, які не тільки зламають плани російського військово-політичного керівництва, а й забезпечать Україні контроль над всією її територією в межах міжнародно визнаних кордонів.

Проте навіть вихід на державний кордон не забезпечить нам стійкий мир. На цьому неодноразово наголошував під час офіційних перемовин та робочих зустрічей генерал Залужний. Існує лише два дієвих способи вберегти державу від нових посягань: членство в НАТО або перетворення України на фортецю за ізраїльською моделлю. Ці два варіанти не суперечать одне одному.

Перспективну модель Збройних Сил України з повним складом підрозділів усіх видів та родів військ і переліком потреб він озвучив генералу Міллі ще 30 квітня 2022 року.

Ця модель передбачає достатню чисельність і структуру ЗСУ, спроможності яких вистачить для стримування та відсічі збройної агресії. Ішлося також про поступове переоснащення війська озброєнням і технікою натівського зразка.

На думку генерала, інвестувати в обороноздатність України для Заходу дешевше й надійніше, ніж підтримувати низку європейських країн на східному фланзі НАТО. Адже невідомо — стримають вони удар російського наступу чи ні. Ми ж боротимемося з повною самовіддачею.

Валерій Залужний пройшов фронт своїми ногами. До повномасштабної війни головком мав правило: щомісяця кілька днів проводити в районі ООС. Він дуже добре знав увесь керівний склад аж до рівня командира батальйону, з багатьма в різні часи служив. Тому ці поїздки — не інспекції, а радше професійні зустрічі. І мета в них була одна: дізнатися про справжню ситуацію, щоби ухвалювати правильні рішення.

Упродовж року після початку повномасштабної війни генералу було заборонено виїздити далі Києва з міркувань безпеки. Напередодні нового, 2023 року Головнокомандувач уперше знову поїхав на фронт: у Бахмут, Авдіївку, Лиман. Там тривали надважкі бої. Російські війська наступали, попри будь-які втрати. Вони намагалися сковувати наші сили, ми — їхні. Це пекельне коло зімкнулося біля Бахмута.

Костянтин Бушуєв, помічник, який тоді їздив із Головнокомандувачем на фронт, розповів мені, що Залужний вислуховував усіх командувачів напрямків і комбригів. Наполягав, щоби вони казали все, як є. Він хотів знати і їхнє бачення, і їхні пропозиції.

— Як вам вдалося підготувати новостворений полк так, щоб він непогано зарекомендував себе як бойова одиниця? У чому рецепт? — цікавився генерал у командира 5-го штурмового полку полковника Павла Паліси, чий підрозділ виконував завдання на Бахмутському напрямку. Ця зустріч відбулася в самому Бахмуті в січні 2023.

За тих умов нам доводилося готувати резерви фактично з коліс, і практичні поради стали безцінними. Залужний завжди заохочував обмінюватися досвідом, цінував ініціативність і креативні підходи.

Майже в усіх статтях про «залізного генерала» автори підкреслюють, що він ніколи не служив у радянській армії, тому його стиль керівництва разюче контрастує з підходами попередників. Утім, не тільки часи вплинули на професійні та людські якості Валерія Федоровича, адже багато ровесників і навіть людей молодших ментально зав’язли в радянщині. Варто припустити, що рушієм світоглядних змін стала й самоосвіта. Валерій Залужний постійно вчиться й навіть під час повномасштабної війни продовжив навчання в аспірантурі та здобув науковий ступінь доктора філософії в галузі права.

Валерій Залужний та Анатолій Шевченко, Одеський інститут сухопутних військ. Фото з приватного архіву

«Якось я був у Лондоні та звернув увагу на надпис на станції метро. 1861 — рік будівництва. Уявляєш, коли в них будували метро, у нас тільки скасували кріпосне право», — відзначав цивілізаційні відмінності в розвитку науки й технологій Валерій Федорович.

Обговорюючи складну ситуацію осені 2023 року, він укотре підкреслив роль науки й технологій. «Позиційна війна — це затяжна війна, яка несе величезні ризики для українських збройних сил і для держави. Якщо Україна хоче вирватися з цієї пастки, нам знадобляться всі ці речі: перевага в повітрі, значно покращені засоби радіоелектронної боротьби та контрбатарейної боротьби, нові технології розмінування та здатність мобілізувати й тренувати більше резервів. Ми також маємо зосередитись на сучасному командуванні й управлінні — так ми зможемо візуалізувати поле бою ефективніше, ніж Росія, і ухвалювати рішення швидше — і на раціоналізації нашої логістики, водночас підриваючи російську ракетами більшої дальності. Нові, інноваційні підходи зможуть знову перетворити цю позиційну війну на маневрену», — резюмував Валерій Залужний у колонці для The Economist.

(Посилання)

The commander-in-chief of Ukraine’s armed forces on how to win the war / The Economist. Nov 1st 2023.

Головнокомандувач Збройних Сил України про те, як виграти війну // The Economist. 1 листопада 2023.

Він відкритий до знань, до ухвалення консолідованих рішень. Радиться й довіряє спеціалістам та підлеглим.

— Я не найрозумніший, тому завжди готовий дослухатися до думок інших, — такі його слова я неодноразово чула, коли йшлося про планування операцій чи пошук управлінських рішень.

Там, де йому бракувало профільних знань, він ішов до фахівців. Так у вересні 2021 року Залужний прийшов до академіка Володимира Горбуліна з питанням: як зміцнити протиповітряну й протиракетну оборону країни. Я була на цій першій зустрічі та ще розповім про неї детально.

Щодо Залужного часто використовують слова «військовий геній». Їх можна почути й від солдатів, і від офіцерів. І попри те, що ми не раз «прораховувалися», про Залужного ніхто не сказав жодного поганого слова. Як це можливо?

Мій співрозмовник — бригадний генерал Анатолій Шевченко. Він навчався разом із Валерієм Залужним ще в Одеській «сухопутці». Генерал Шевченко не має чіткої відповіді, але припускає, що це поєднання різних якостей.

«Найпростіше — це Божий дар. У ньому поєдналися і знання, і вміння. У ньому багато інтуїтивного. Він вирішує, спираючись на власні знання, не намагаючись „заховатися“ за когось. Він відповідає за свої рішення. На противагу багатьом, які в разі невдачі затягують „я це не підписував“, „це була ініціатива того“, і таке інше. Залужний — це унікальний випадок, коли в одній людині поєднується стільки позитивних якостей…

Не можу уявити на його місці когось іншого. Якби на чолі війська стояв хтось інший, нам було б значно гірше. Річ у тому, що в цій війні нам не потрібні самі перемоги заради перемог. Не менш важливо зберегти людей. У нас є багато посадовців і військових, що „женуться“ за перемогами й готові заради них „закопувати в землю“ своїх солдатів. Просто заради того, щоб „нагорі“ їх відзначили».

Валерій Залужний уміє структуровано й логічно викладати думки. Я бачила це на нарадах, зустрічах, переговорах з партнерами, під час інтерв’ю.

Мені пощастило бути присутньою на багатьох телефонних розмовах генерала Залужного з американським генералом Міллі. Під час повномасштабної війни такі розмови стали чи не щотижневими. Від цих розмов, побудованих взаємин, рівня довіри й результатів залежала ситуація на фронті, залежала доля країни. На кінець квітня в нас майже закінчилися боєприпаси до артилерії. Без допомоги західного світу, лідером якого є США, війна закінчилася б ще навесні 2022.

Найчастіше перемовини з Міллі відбувалися пізно вночі за Києвом. Зазвичай розмова тривала дві з половиною години й мала дві частини: з нашого боку — інформування про оперативну обстановку, з їхнього — обсяги та темпи постачань військової допомоги. Кожен пункт обговорювали до деталей.

Спілкування Валерія Залужного з головним американським військовим дало мені важливий урок професійності. Детальний аналіз оперативної обстановки та прогнозування її розвитку, нагальні та перспективні потреби Збройних Сил України, усі нюанси застосування найрізноманітнішого озброєння. Я слухала це й захоплювалася глибиною знань і ясністю мислення Головнокомандувача. Мені це нагадувало поєдинок: от ще одне запитання — а чи знає головком відповідь? Він знав і вигравав цю словесну битву щоразу.

Взаємини з генералом Міллі пройшли складний шлях — від недовіри й небажання підтримувати діалог до порозуміння й співпраці. Перед повномасштабним вторгненням американський генералітет не вірив у нашу спроможність стримати наступ. Вони спиралися на дані своєї розвідки, робили хибні висновки про нашу здатність чинити опір, сліпо рухалися у фарватері політичних обмежень.

Я знала, як нелегко було Головнокомандувачу зберігати в секреті план оборони країни напередодні відкритого вторгнення Росії. План, до якого мали доступ кілька людей на планеті. Обрана стратегія та її втаємниченість дали нашій державі шанс вистояти, як і героїзм пасіонарної частини суспільства.

День за днем тональність спілкування Залужного й Міллі змінювалася, і зрештою в словах американського генерала чувся щирий захват діями нашого Головнокомандувача та наших військових, як і бажання допомогти нам. Так само з боку генерала Залужного з кожною розмовою, а пізніше й зустріччю зростала повага до старшого американського колеги.

Один із моїх професійних викликів як комунікаційниці Головнокомандувача теж пов’язаний із діалогом на рівні Міллі — Залужний. Нам довелося робити заяву, яка не сподобалася політикам ні в Києві, ні у Вашингтоні. Йдеться про реакцію генерала Залужного на публічні висловлювання свого американського візаві.

Виступаючи на засіданні Економічного клубу в Нью-Йорку Міллі сказав, що воєнна перемога будь-якої зі сторін є недосяжною, отже, потрібно шукати дипломатичний шлях урегулювання конфлікту. Це відбулося 9 листопада 2022 року. «Ви бачите понад 100 000 російських солдатів, убитих та поранених, — зазначив Марк Міллі. — Те саме, імовірно, з українського боку». І додав: «Коли є можливість вести переговори, коли можна досягти миру, скористайтеся нею. Треба ловити момент». Потім Міллі зауважив, що якщо переговори не відбудуться чи будуть невдалими, США продовжать озброювати Україну, попри те, що повна воєнна перемога однієї зі сторін — малоймовірна.

Український Генштаб був розчарований такими заявами. Втрати російської сторони кратно перевищували втрати з нашого боку. Українські військові взагалі не сприйняли слова про те, що воєнна перемога неможлива. Ворога потрібно знищувати й виганяти з нашої держави. Інакше це не перемога, а тимчасове перемир’я. І воно обернеться ще більшими втратами в майбутньому.

За шість днів генерали мали чергову розмову. Тоді Валерій Залужний сказав Міллі, що українці боротимуться, скільки стане сил. «Наша мета — звільнити всю українську землю від російської окупації. Ми не зупинимося на цьому шляху за жодних умов. Українські військові не приймуть жодних перемовин, домовленостей чи компромісних рішень. Умова для переговорів одна — Росія має залишити всі захоплені території».

Це була політична заява, що виходила за межі повноважень Головнокомандувача. Але ми мусили надати чітку публічну реакцію.

II

І в нас, і в Росії, зауважує генерал Залужний, вміння застосовувати зброю й техніку зветься «воєнним мистецтвом». Бо це вміння неодмінно містить стратегію, як це визначено стандартами НАТО, але не обмежується нею.

Головний талант воєначальника — передбачати дії противника. Валерій Залужнийнаголошував: «Ворога треба випередити, зламати його план, перехопити й нав’язати свою ініціативу».

За словами Головнокомандувача, на нашому боці є три важливі переваги: ми вже у війні, ми маємо досвід і найважливіше — бажання перемогти. Наша головна перешкода — відсутність у достатній кількості сучасного озброєння та техніки.

Оборона Києва, Чернігова, Сум, Харкова, Миколаєва, звільнення окупованої частини Харківської області, звільнення Правобережжя, включно з Херсоном, — це перелік успішних операцій Сил оборони першого року війни.

Але наші військові дії безпосередньо залежать від ресурсів, які надають країни-партнери. Великий план поетапної деокупації всієї України, який наша сторона представила на спільній зустрічі генеральних штабів України, Британії та США в липні 2022 року, довелося коригувати, враховуючи можливості партнерів допомогти з артилерійськими системами та бойовою броньованою технікою.

На жаль, це не єдина перешкода. Ближче до кінця літа 2022 року почалося втручання «згори» в планування та проведення військових операцій. Це явище не є чимось винятковим, ба більше, у всіх війнах усіх часів керівники держав та воєначальники мали різні погляди на розвиток ситуації на полі бою. Для політиків військовий елемент — лише один із арсеналу засобів, якими досягають геостратегічних цілей. У тих обставинах, щоб і далі говорити з партнерами про військову та фінансову допомогу, щоби зберігати підтримку всередині країни, політичне керівництво потребувало швидких перемог на фронті. У Генштабі дивилися на ситуацію з іншої, військової точки зору — де, коли і як наступати чи оборонятися — визначали нашими спроможностями та можливими діями противника. Генерал Залужний неодноразово повторював: «Наступати потрібно не там, де можна, а там, де треба».

«Для когось операція — це просто взяти пістолет і піти в атаку. Для мене операція зі звільнення півдня означала зупинити противника, який наступав на Одещину, Миколаївщину, Херсонщину, завдати йому максимальних втрат, створити умови для подальшого наступу. Це робота не на один день і не з одним пістолетом, не з одним військовослужбовцем цю операцію потрібно реалізовувати на практиці. Вона потребувала десятків тисяч воїнів, величезної кількості техніки, належного озброєння», — сказав пізніше в інтерв’ю виданню «Главком» командувач ОК «Південь» генерал-майор Андрій Ковальчук.

(Посилання)

Генерал, що готував звільнення Херсона. Ексклюзивне інтерв’ю з Андрієм Ковальчуком // Главком. 20 січня 2023.

Коли 11 листопада 2022 року окупаційні війська вийшли з Херсона, уся Україна і, здається, увесь світ разом із нами шалено раділи цій новині. Перемога справді мала стратегічне значення. Ми повернули під український контроль обласний центр, єдиний, який змогли захопити росіяни.

Але військові вважають цей успіх частковим, адже нам не вдалося повністю знищити 25-тисячне угруповання військ противника, яке розташовувалося на правому березі Дніпра. Нам забракло артилерійських снарядів і часу провести операцію цілком.

У вересні 2022 року я була в Бахмуті. Уже тоді військові «в полі» говорили — слід залишати рубіж оборони Соледар — Бахмут і займати панівні висоти вглиб Донецької області. У Генштабі теж схилялись до такого підходу. Але врешті була затверджена інша стратегія — тримати Бахмут. У результаті там накопичилося багатотисячне угрупування військ противника. Ціною надзусиль наші військові стримували й знищували навалу. За стандартних умов місто мало б оперативне значення, в умовах, які склалися, воно набуло стратегічного. Після візиту сюди в грудні 2022 Президента Зеленського, історії з прапором, який він подарував Президенту США Джо Байдену, та інформаційних зусиль держави Бахмут став символом — «фортецею».

У січні 2023 року я побувала там удруге. Місто було не впізнати та й містом його годі вже було назвати. Знищені будинки, безлюдні вулиці, канонади артилерійських обстрілів. Наші воїни трималися за бетонні стіни й підвали.

III

Не можна недооцінювати противника — один із головних постулатів військового професіонала. Про це генерал Залужний говорив десятки разів — публічно й у приватних розмовах.

— Якби те інтерв’ю вийшло, полонених з Азовсталі звільнили б раніше, — сказав Валерій Федорович у одній із наших із ним розмов.

Мова про інтерв’ю для відеопроєкту до ста днів повномасштабної війни. Ним опікувалася команда з ОП. Вони ж записували інтерв’ю в тих, хто в ту мить обіймав високі посади й, власне, вели цю війну — Президента, міністрів силових відомств, секретаря РНБО. На інтерв’ю запросили й Залужного. Розмову вела телеведуча Ольга Герасим’юк. Їй у інтерв’ю генерал детально розповідав про своїх опонентів — російських генералів. Говорив про них із повагою, акцентував на поняттях офіцерської честі й гуманного ставлення до полонених. «Я гарантую зі свого боку дотримання правил і звичаїв ведення війни, передбачених Женевськими конвенціями. І цього ж чекаю від противника», — сказав Валерій Залужний. Однак ні це інтерв’ю, ні сам проєкт не вийшли.

Уже в іншому інтерв’ю Дмитру Комарову для документального фільму «Рік» Валерій Залужний пояснив назагал своє ставлення до начальника російського генерального штабу Валерія Герасимова. Він назвав його сильним, підступним та непередбачуваним ворогом, якого варто поважати задля перемоги. А в інтерв’ю Time розповів, що зберігає й навіть перечитував праці Герасимова — на них він вчився. Ворога треба нищити, але недооцінювати — не варто.

Усі ці його слова — свідомі. Ними він хотів спонукати російське командування згадати про свою честь і зберегти здоров’я та життя нашим військовополоненим. Але також це було визнання російської воєнної науки й адекватна оцінка сили. Можна багато сміятися з так званої «другої армії світу» й російських мобілізованих. Але стикнувшись з ними на полі бою — не до сміху. Це серйозний противник.

Я вже говорила, що Залужний, як і його ровесники, вивчали радянську й російську військові доктрини, зокрема й Герасимова. Україна не готувалася до війни з Росією, не бачила в ній ворога аж до початку 2000-х. Фактично до 2014 року тривало скорочення військових частин і їхня передислокація зі сходу. Ми майже не тримали там військ і не відпрацьовували перекидання туди сил.

Те, що і для нашого покоління росіяни стали смертельними ворогами, — наслідок їхніх дій. Це вони взяли до рук зброю й перетнули наш державний кордон. Тож усі ці люди, включно з тими, кого добре знав і навіть поважав Залужний, стали його ворогами.

Утім, російська армія Залужного розчарувала — реальний стан справ у ній абсолютно відірваний від воєнної науки. І саме цей відрив, вважає Головнокомандувач, зіграв нам руку. Так Залужний говорив у вересні 2022 року: «Вони діяли саме так, як написано в їхніх навчальних посібниках. Маючи потужне озброєння, потужні засоби… У тих статтях, які писав Валерій Герасимов, — там правда. Відсоток нового модернізованого зброєння дуже високий. Але не на такому рівні, як я очікував. Вони пішли за тим сценарієм, який мене влаштовував понад усе».

Чим генерал Залужний пояснює високий рівень російської воєнної науки? Бо це ціла школа. І зрештою — ця країна впродовж усієї своєї історії веде війни. «Що трохи підкосило російську армію? Це Чечня. Хоч вони (росіяни) й купили Кадирова, найбільш активних вбили, але дух чеченського народу не зламали», — говорить Валерій Залужний. І одразу додає: «Знаєш, що їх вирізняє? Системний підхід. Ось побачиш, після цієї війни вони зроблять висновки».

Але ніколи, ніколи не можна ототожнювати й урівнювати в правах жертву й нападника. І тут я процитую відому жінку, яка надихає мене, відколи я прочитала її «Автобіографію», — прем’єрку Ізраїлю Голду Меїр: «Я ніколи не погоджуся, що між тими, хто нападає, і тими, на кого нападають, немає жодної різниці. Якщо ми на це підемо, якщо наші сусіди побачать, що можна воювати, не маючи страху щось втратити, ми тільки заохотимо їхню агресію».

Найбільша помилка воєначальника — недооцінювання противника. На щастя, саме цієї помилки припустилося не наше військове керівництво, а російське.

Яким ви уявляєте головного військового країни, який веде війну? Серйозною, похмурою, суворою людиною? Можливо, десь так і є. Проте нашого Головнокомандувача вирізняють інші риси.

На тему військового лідерства я говорила з Деном Райсом. Ден — колишній американський військовий, президент Thayer Leadership — фундації, яка навчає лідерству на основі принципів Військової академії США у Вест-Пойнті. Він співавтор книжки «Лідерство Вест-Пойнту: профілі мужності», присвяченій історіям 200 випускників академії, які формували американську націю.

На моє запитання, які якості притаманні справжньому військовому лідеру, Ден дав досить несподівану, як на мене, відповідь: почуття гумору, людяність і терпіння. І саме ці якості вирізняють генерала Валерія Залужного.

I

Уперше я сміялася з Валерієм Федоровичем на військовій базі в Краматорську в серпні 2021 року. Місяць тому його призначили Головнокомандувачем, і вже вдруге за цей період він приїхав у район проведення операції Об’єднаних сил (ООС). Ми вечеряли у вузькому колі: Залужний, його помічники, заступник командувача ООС бригадний генерал Ігор Дорошко і я. Сиділи на лавках за простим дерев’яним столом, накритим поліетиленовою скатертиною, пригощалися й згадували пригоди їхньої військової служби.

Заговорили про військові паради.

— Парад за часів Януковича 9 травня [2010 року] я пам’ятатиму все своє життя, — розповідав Ігор Миколайович. — Суцільна бутафорія: шлемафони, галіфе, фуфайки, офіцерські сумки-планшети, кирзові чоботи. Нам було спекотно, незручно, ніхто не розумів навіщо це. Уже потім нам розповіли, що дзеркальний парад з елементами історичної реконструкції тоді ж відбувався й у Москві.

Теплий літній вечір наповнювався спогадами про військові будні, незмінно об’єднані абсурдними ідеями керівництва та максимальним дискомфортом військової форми.

— Пригадуєш «портянки»? А каракулеві шапки-ушанки? Вовняні кожухи, у яких не повернутися? — кожен із присутніх охоче доповнював розмову власними спогадами. У них відчувалася й ностальгія, і гірка іронія, і мрії, за якими юнаки йдуть на свідомі обмеження й випробування, обираючи військову кар’єру.

Валерій Федорович зізнався, що завжди мріяв про участь у параді, але його постійно лишали в гарнізоні. «Ти побудь на господарстві, попрацюй», — і так щороку. Його мрія здійснилася лише в 2021 році — на військовому параді з нагоди 30-річчя Незалежності України. На ньому він був у ролі Головнокомандувача ЗСУ.

Уже після параду Залужний давав інтерв’ю журналістці Яніні Соколовій. Вона спитала, чи хотів би він проїхатися на танку Красною площею у Москві. Залужний відповів ствердно:

— Мабуть, так, по-чесному. І Арбатом теж. Але акуратно, бо це пам’ятник.

Почуття гумору — одна з головних рис Валерія Федоровича. У нього завжди є місце для жарту. Коли один із підрозділів залишив позиції, а їхнє завдання мали виконувати військові з інших частин, він сказав: «Ця ситуація нагадує зведений хор ветеранів рок-н-ролу, який намагається налаштувати старенький орга́н».

Навіть у офіційних перемовинах Залужний може вдатись до жартів, коли відчуває, що вони здатні зняти напругу.

У червні 2022 року міждержавні відносини вкотре загострилися через позицію угорського уряду, озвучену не раз прем’єр-міністром Орбаном. Угорська влада не тільки не допомагала Україні, а навіть не дозволяла транзит європейської військової допомоги через свою територію. Вони також не підтримували санкції проти Росії та вступ України до НАТО.

Мала відбутись непроста телефонна розмова з Командувачем Сил оборони Угорщини Ромулусом Русін-Сенді. І Валерій Федорович розпочав її зі спогаду: «Чи не нагадаєте назву вина, яке подавали під час нашого візиту до вас минулого року? Моя дружина й досі згадує його смак». Несподіване запитання, якого достеменно не міг очікувати Русін-Сенді, миттєво зняло напругу, а також нагадало про давні зв’язки.

І як наслідок, генерал-лейтенант Русін-Сенді захотів особисто приїхати до Києва й у район бойових дій. У липні 2022 року делегація з Угорщини на чолі з Командувачем прибула до України. Після офіційних зустрічей із командуванням ЗСУ угорські колеги побували в Гостомелі, Ірпені, Бучі, Бородянці, біля села Мощун, де відбулися важкі бої в битві за Київ. З’їздили до Одеси, Миколаєва, Кривого Рогу, Дніпра, Харкова і Чернігова, вивчали наш бойовий досвід.

Валерій Залужний щиро називав генерал-лейтенанта Русін-Сенді своїм другом. У квітні 2023 року Командувача Сил оборони Угорщини відправили у відставку. За інформацією ЗМІ, причиною могла бути підтримка України.

Того ж літа зі мною сталася невеличка пригода, яку Валерій Федорович перетворив на кумедну історію для своїх. На вихідних я поїхала до батьків. Сутеніло й до початку комендантської лишалося зо пів години. І от на узбіччі траси Кіпті — Глухів я побачила чоловіка та авто на аварійці. О цій порі навряд чи їхатиме хтось іще, подумала я, і зупинилася.

З нічної траси мені довелося телефонувати колезі, у якого я взяла машину, щоб розпитати, де зберігаються ключі для ремонту автівки. Так на роботі дізналися про мої нічні пригоди. Валерій Федорович посварив мене за відчайдушність, але потім додав: «Треба було тому чоловікові, коли він спитав, чи тобі не страшно зупинятися, сказати: „Ні. Я померла десять років тому“».

Якось шеф покликав мене і каже: «Є завдання медійно підсвітити моїх заступників та інших генералів, бо мені однаково рано чи пізно кінець (в оригіналі було інше слово з тим самим закінченням). Тому я сказав колегам вдягнутися в усе чисте й готуватися до інтерв’ю та фотосесій».

З березня 2022 року в Генштабі почалися весільні церемонії. Це стало доброю традицією. За законами воєнного стану командири мають право реєструвати шлюби. Багато пар хотіло, щоби Головнокомандувач особисто одружив їх.

Він сипав жартами інколи на межі фолу, але це створювало атмосферу:

— Чи готовий наречений іти на плаху?

— Чи готовий ти виконувати всі її забаганки й забаганки тещі?

— Чи обіцяєш, що наречена буде плакати тільки від щастя?

— Це нічого, що наречена — однокласниця моєї мами. Вік — не перешкода коханню.

Коли через невідкладні справи затримувався на церемонію, завжди говорив:

— Вибачте за запізнення. Це я вам дав час подумати.

Валерій Федорович додавав людської теплоти цій урочистій сюрреалістичній церемонії в майже порожньому Генштабі.

Перечитуючи «На Західному фронті без змін» Ремарка[5], я знайшла ще одне пояснення феномену військового гумору: «Ми жартуємо не тому, що нам притаманне почуття гумору, ні, ми вдаємося до гумору через те, що без нього ми б загинули».

Навіть простий лайк у фейсбуці з особистої сторінки Залужного під дотепним дописом свідчить про чудове почуття гумору, а тоді переходить у арсенал жартів, як-от: «Том Купер порадив ЗСУ прислухатися до мови, якою розмовляють місцеві, — якщо китайською, то потрібно зупинятися».

І доньки, і брат Валерія Федоровича в розмові зі мною підтверджували, що почуття гумору — незмінна риса його характеру.

«Я звик, тому мені здається, що воно було завжди. Врахуйте чотири роки навчання, а потім роки служби в Одесі. А це місто теж, мабуть, своє дає, — зауважив Артур Залужний. — Але усмішка у Валери на обличчі — завжди. З усмішкою легше в житті».

II

Людяність — риса, яку одразу помічаєш, коли знайомишся з Валерієм Залужним. Кривава війна підсвітила її ще яскравіше. Складно зберігати емпатію, коли навколо стільки болю. Здавалося б, душа мала загартуватися, зашкарубіти. Але ні, жодного разу я не чула від Валерія Федоровича навіть нотки знецінення, роздратування чи зверхності. У цій війні він не втратив себе. Хоча йому довелося щодня втрачати побратимів і посестер. День головкома завжди починається й закінчується довідками, де рядки й цифри — «безповоротні», «санітарні», «зниклі безвісти» — притискають непідйомною для однієї людини відповідальністю.

Весільні церемонії в Генеральному штабі. Фотографії Людмили Долгоновської.

Якось навесні 2022 року ми переглядали світлини з передової, я вказала на бійця 95-ї бригади, який загинув за кілька днів після зйомки. Красивий, усміхнений хлопець із позивним «Вікінг». Валерій Федорович так по-батьківськи, наче почув про втрату рідної людини, важко видихнув: «Ай-ай-ай» і захитав головою.

Тоді ж у боях за Довгеньке на Харківщині загинув військовослужбовець тієї ж 95-ї бригади, журналіст Олександр Махов. Наступного дня зранку, побачивши Валерія Федоровича, я без слів, із одного його вигляду зрозуміла, що ми думаємо про одне й те ж. Він сказав: «Я ж учора ввечері писав Саші: твоя задача — вижити!». На прощання в Михайлівський собор я принесла квіти від нас двох.

Саме описаний проміжок — з кінця весни до початку літа 2022 року — період наших найбільших втрат. Тривали важкі бої на Луганщині, не вщухали на Харківщині й на Запорізькому напрямку. Ворог крив вогнем артилерії, а в нас не було достатньо гармат і боєприпасів. Залужний із гіркотою й натиском вимагав допомоги від Міноборони, Президента й свого американського колеги генерала Марка Міллі. Він як Головнокомандувач не відповідав за постачання озброєння, але саме він віддавав накази й заслуховував доповіді своїх підлеглих, які говорили: «Пане Головнокомандувачу, у нас немає чим відповідати»…

З перших днів на посаді Залужний прагнув змінити радянські підходи, які нівелювали особистість. Він бачив військо найперше людиноцентричним. Пригадую, на першій нараді з керівним складом Збройних Сил вже як Головнокомандувач Валерій Федорович сказав:

— Головна моя вимога, щоб ви повернулися обличчям до людей, щоб навчилися бачити в підлеглих особистостей. Я цим принципом керувався все життя й дійшов до цієї посади.

Людське життя, його цінність, вміння досягати результатів місії з мінімальними втратами — це те, що кардинально відрізняє нас від противника та єднає з демократичними країнами. На цьому важливо наголошувати. Ми інакше ставимося до наших воїнів, до живих і полеглих. Достатньо поглянути, як українські села й міста на колінах проводжають в останню путь своїх героїв, які повернулися додому «на щиті».

Але не треба плутати людяність генерала зі слабкістю. Це не так. Я бачила Головнокомандувача різким, рішучим і незворушним. В одній із розмов він сказав: «Наскільки я добрий, настільки й жорстким можу бути». Він із тих людей, яких краще не злити й чию доброту краще не випробовувати. Люди, які знають його найближче, — дружина й доньки — згодні з цим.

«Він ментально дуже сильний, — зауважує донька Аріна. — Одним своїм тоном може „вбити“. Не сказавши нічого образливого, навіть не піднявши голос, самим поглядом і тоном зробить так, що ти сам чи сама себе знищиш».

Мені часто доводилося чути, як чинні та колишні військові раділи призначенню Залужного. Усі, з ким доводилося спілкуватися, хто в різні часи перетинався з ним по службі, відгукуються про нього винятково добре. Це дивний феномен для нашої ментальності — не почути жодного негативного відгуку про людину.

Залужний має ще одну важливу рису — вдячність. Він завжди дякує, навіть за виконання службових завдань. «Дякую, хлопці! Бережіть себе!» — ця нібито проста фраза, яку він щоразу говорить на позиціях, підкреслює справжнє лідерство.

Щедрість і турботливість «залізного генерала» відомі всім, хто знає його особисто. Артур Залужний так говорить про брата: «От йому ніколи нічого не було шкода. Настільки не шкода, що коли я вперше мав іти до школи, Валера зібрав усі гроші, які мав, і купив мені рюкзак та ігрову приставку „Денді“. Такої не було ні в кого. І мама, пам’ятаю, каже: „Так, а ти собі щось зі стипендії лишив?“. А брат каже: „Ні“.

Коли я малим робив шкоду, то мене ніколи не били. На всі мої капості він знаходив виправдання. Тож мене навіть у куток жодного разу не ставили. Я брату в плече плачу, а він слухає й наставляє мене».

Валерій Залужний завжди намагався власним прикладом показувати, як варто працювати з людьми: з простими солдатами, з молодшими командирами. Про нього розповідають, як на службі він намагався не допускати конфліктів між командирами й підлеглими, між молодшими й старшими командирами.

Деякі колишні молодші офіцери, які формувалися у військовій справі під керівництвом Валерія Залужного, сьогодні вже командири бригад. Дехто навіть має генеральські звання.

«Він неймовірно комунікабельний. Це його унікальна здатність. Я був абсолютно протилежною людиною, — говорить бригадний генерал Анатолій Шевченко. — Наприклад, якщо бачу непорядну людину, буду довго їй це доводити. А Валерій Федорович вмів і вміє зробити так, щоб людина сама зрозуміла свою помилку. Він уміє спілкуватися навіть із тими, хто не йде на контакт, хто не хоче говорити або з ким навіть розмовляти не потрібно. Таких дипломатичних людей — один на мільйон. Він завжди згладжував усі гострі кути. Спитайте його: „Хто ваш ворог?“. Він не зможе назвати жодного».

Артур Залужний також став військовим. Він згадував, що коли прийшов лейтенантом у батальйон, то командир батальйону — майор — був таким «богом», який не ходив через дорогу до парку сто метрів пішки, а викликав машину.

«У Валерія нема оцього — я начальник, ви всі дурні, робіть так, як я накажу. Нарада — від слова радити, а не тільки завдання роздавати й розказувати, як ви всі не маєте рації.

У нього справді є друзі — від старшого солдата й до найвищого офіцера. Він нікого не цурається. У нашому будинку на одному майданчику живуть двоє хлопців, один із них прапорщик, досі в гарнізоні служить. І якось на навчаннях ми його відразу не впізнали. Брат підійшов, а вони тезки, і каже: „Валеро, ти що? Чому не підходиш? Ми ж десять років — через стінку“. А той каже: „Я соромився“».

Народна артистка Ада Роговцева, чиє ім’я широко відоме в Україні завдяки її театральним роботам та зйомкам у кіно, а також через активну громадську та волонтерську діяльність, у розмові зі мною говорила: «Ліс спить, а поле бачить, кажуть люди. Я спілкуюся з військовими з 2014 року й справді не чула жодного зневажливого слова, як це інколи буває про командування. Навіть побіжна згадка про Валерія в середовищі військових ніколи не обходиться без шани».

У вересні 2022 року я була на щойно звільнених територіях Харківської області, де мала можливість поспілкуватися з нашими військовослужбовцями. Я наважилася спитати хлопців, що вони думають про Головнокомандувача. І от що почула:

— Він красунчик! За ним ми готові йти до кінця.

Герой України Сергій Пономаренко, 3 окрема танкова бригада, поділився таким: «Я знаю, що скажу. Я не кадровий військовий. Тому досить складно оцінити все військове керівництво, яке зараз працює в Україні над перемогою. Але дуже задоволений, що служу в часи Залужного. Тому що до повномасштабного вторгнення досить складно було зрозуміти, що роблять військові, а зараз є якась впевненість і відчуття того, що ти робиш все правильно.

Зараз, у цей період Залужний став мотиватором, людиною, яка переводить (армію) з паперової, радянської на сучасний лад, на щось нове. Це спрямування розвитку надихає й додає впевненості, що все буде добре. Я абсолютно не здивуюся, якщо після перемоги натівські війська приїжджатимуть до нас за порадами й унікальним досвідом.

Дуже шкода, що ще десь між Залужним і військовослужбовцями збереглися ті офіцери, які належать ще до старої радянської школи, не завжди правильно, а здебільшого викривлено доносять інформацію до військовослужбовців, і через радянську призму виконують накази».

Михайло Галущак у мирному житті — викладач історії у Львівській політехніці. Зараз він військовослужбовець 24 ОМБр. От що він думає про Залужного: «Я розумію, що в нас добре військове командування. Я досліджую, наприклад, Українську галицьку армію. З листопада 1918 до липня 1919 року в УГА було 2 командувачі. Один із них — генерал-полковник Армії УНР, начальний командант УГА Михайло Омелянович-Павленко. Він командував практично весь час. На жаль, із ним у нас не сталося успіхів, на відміну від того, хто його замінив. Це був генерал-хорунжий Армії УНР, начальний командант УГА Греков. Коли армією командував генерал Греков, ми здійснили найуспішнішу військову операцію Української армії — Чортківську офензиву.

Тоді УГА потенційно могла б перемогти. Але ми мали трохи не те командування. Якби Грекова ми отримали швидше, можливо, і війна була б іншою. Це той приклад, коли від долі однієї людини залежить доля всієї війни.

Добре, що в нас є Залужний. Якби Українська галицька армія тоді мала свого Залужного, можливо, ми б зберегли й ЗУНР, і навіть УНР.

Я вважаю, що це великий успіх. Переконаний, що кожен українець має піти до церкви поставити свічку за Головнокомандувача генерала Залужного. Якби не він, я не знаю, як би все було».

III

Я також звертала увагу на спілкування Валерія Залужного з дітьми. Усміхнений здоровань без «сюсюкання» знаходить потрібні слова, інтонацію й жести. Та й він якось жартома сказав мені: «Щойно в мене з’являться онуки, я всім вам скажу „до побачення“ й піду бавити їх». Про це ж він говорив у інтерв’ю Яніні Соколовій, зізнаючись, що для нього найкращий відпочинок — час із дітьми.

Десь на другому тижні повномасштабної війни ми випадково дізналися, що з нами в бункері живуть п’ятнадцять дітей військових із частини, які забезпечували життєдіяльність укриття. Діти різного віку — і чотирирічки, і п’ятнадцятирічні підлітки.

Ми розповіли про це Валерію Федоровичу. Того ж вечора він сходив до них у гості. Попросив, щоб із його кабінету в Генштабі дітям принесли магнітну дошку, роздобули олівці, розмальовки.

Восени 2021 року ми влаштовували перший український військовий забіг. Тоді один зі співорганізаторів подарував Валерію Федоровичу книжку «Особливий лелека» Богдана Голови.

Богдан — хлопець із Коростишева на Житомирщині. Він пише вірші й веде в соцмережах групу «ДЦП — не вирок». Через діагноз він може друкувати лише одним пальцем, але це не спиняє хлопця.

Одного дня я зайшла до кабінету Головнокомандувача й він зачитав мені вірш Богдана.

Коли під час інтерв’ю журналістка «5 каналу» Яна Холодна запитала Валерія Федоровича про найдорожчі речі, які є в кабінеті, Головнокомандувач дістав саме цю збірку.

Хлопчику показали цей сюжет, і він написав вірш. Процитую кілька рядків:

Богдан Голова, 05.12.2021

Головнокомандувач сказав, що мусить познайомитися з Богданом, якому тоді було шістнадцять. І 6 січня (2022 року), на Святвечір за старим стилем ми поїхали з сюрпризом у гості до хлопця в Коростишів.

Неможливо описати словами радість Богдана, емоції, які викликав приїзд кумира. Хлопець показував свої дипломи, нагороди, як він самостійно пересувається, друкує одним пальчиком. Ця поїздка наповнила наші душі світлом і теплом. Ми їхали назад до Києва майже в повній тиші. Це Різдво було особливим. У передчутті війни все стало більш контрастним. Прояви доброти, взаємопідтримки закарбовувалися в пам’яті, як і картинки мирного життя — ялинки, прикраси, вогні нічного святкового Києва.

А ось іще одна історія, пов’язана з дітьми.

«Учора мого сина обійняв Валерій Залужний. Обійняв так, як, мабуть, обійняв би батько. І колись Іван обов’язково покаже це фото своєму татові. Так, головна його мрія ще попереду, але сьогодні відбулося те, що дало синові найцінніше, — віру. Віру в те, що можливо все! І таки треба мріяти. І треба вірити!», — написала на своїй сторінці Олена, мати 12-річного Івана Варфоломеєва.

Ця зустріч не була публічною. Люди дізналися про неї з соцмереж Олени. А було це так.

На початку грудня 2022 року знайома пресофіцерка ЗСУ надіслала мені в особисті повідомлення фото листа до святого Миколая від хлопчика Івана з Черкас. Його тато, військовослужбовець 58-ї окремої механізованої бригади, після бою опинився серед зниклих безвісти.

У листі Іван написав про дві мрії. Найперша — знайти тата. Друга — познайомитися з Головнокомандувачем Залужним, бо «він теж [як і тато] — сильний командир, дуже крутий і відважний. Тільки він зможе мені допомогти».

Я переслала лист Валерію Федоровичу й отримала миттєву відповідь: «Так, звісно».

Мама не сказала Вані, чому вони їдуть до Києва. Коли я їх зустріла й провела спочатку до свого кабінету, хлопчик на вигляд був втомленим і сонним — довелося рано вставати, кілька годин провести в дорозі. Він думав, що мета поїздки — оформлення якихось документів.

Коли ж ми увійшли до кабінету Валерія Федоровича, дитина розгубилася від радості й несподіванки. Залужний потиснув йому руку, привітався, запросив сісти.

Зустрічі Валерія Залужного з дітьми. Фотографії Людмили Долгоновської.

— Ти Ваня, правильно? І ти просив у святого Миколая про зустріч зі мною, так?

— Так, — голосом, який тремтів від хвилювання, відповів хлопчик.

— Ти вже дорослий і розумієш, що деколи ми самі стаємо чарівниками для дітей? Я радий, що можу допомагати. Над твоїм головним бажанням я працюю — шукаю твого тата. І коли ти виростеш, теж допомагай діткам. Так ти відчуєш свою силу. Будеш моїм другом?

— Так!

— А що роблять друзі? Правильно, підтримують зв’язок. Я дам тобі свій номер мобільного й буду радий з тобою спілкуватися, згода?

Хлопчик кивнув.

— Чим ти, друже, захоплюєшся?

— Граю у відеоігри, веду свій канал на ютубі.

— О! Цієї відповіді я чекав!

І Валерій Залужний дістав придбані заздалегідь подарунки. У хлопчика загорілися очі. Спочатку Головнокомандувач подарував йому годинник з написом «Від Головнокомандувача ЗСУ» і допоміг надіти на руку.

— Це ж всі в школі будуть заздрити! — не втримався Іван.

А потім Валерій Федорович дістав із подарункового пакунка коробку. Хлопчик нетерпляче розпаковував її, а коли побачив MacBook, аж підстрибнув. Поспілкувавшись і зробивши світлини на згадку, вони домовилися підтримувати зв’язок.

Вміння співпереживати іншим, щиро цікавитися їхнім станом і почуттями — це те, що справді відрізняє Валерія Федоровича.

Народна артистка України Ада Роговцева познайомилася із Залужним у театрі. «Після вистави „Схоже на щастя“ один генерал захотів зі мною та моєю донькою Катею познайомитися. Для нас це була велика честь, тож ми радо вийшли на цю розмову. Ми побачили перед собою надзвичайно красивого й дуже чемного чоловіка. На його обличчі було щось подібне до благодаті: якийсь спокій і мужність. А коли послухали його відгук про виставу, то переконалися в його неабиякому розумі. Ми розговорилися. Виявилося, його нещодавно призначили Головнокомандувачем! І між нами не відчувалося жодної дистанції», — розповідала пані Ада, надпиваючи міцний чорний чай.

Ми сиділи на кухні її квартири, на столі стояли квіти. Коли я ввійшла, щоб записати це інтерв’ю для книги, пані Ада саме ставила їх до вази. «Не люблю букети. Люблю квіти», — сказала вона.

Я захоплено спостерігала за її легкими рухами, навіть те, як вона курила, було красивим. Вловлювала інтонації її глибокого низького голосу й думала, що саме такий міцний чорний чай без цукру п’є сам Залужний. Щось близьке є між цими різними людьми.

Дозволю собі продовжити пряму мову пані Ади.

«Я завжди кажу, коли доводиться говорити з авдиторією військових: „Хлопчики, зараз війна й дуже страшно; але коли вона закінчиться, буде так само страшно, тому що ви прийдете до тих, хто не знає про те, що ви знаєте; ви повинні розуміти, що ви мудріші й розумніші“. Цей досвід дуже змінює людину.

І коли я побачила Валеру, я зрозуміла — він знає, що таке війна. Я ховала свого сина. А мати, яка ховає сина, теж знає, що таке горе. І у Валері я відчула свою дитину. Він став для мене дуже рідним.

Я не знаю його дитинства, його друзів. У мене є тільки враження та свідчення людей, яким довіряєш: про те, яким він є, що від нього залежить і як він діє. Я радію за нього, як за свого — за те, що він не помиляється, бо кожен й кожна відгукуються про нього тепло. Я молюся, щоб йому помагав Господь і нічого не ставало на заваді.

Те, що він прийшов у маленький театр на сто глядачів, залишився після вистави, щоб познайомитися… якщо людину зачіпає мистецтво — це і є залюбленість».

IV

Терпіння асоціюється в мене з батьківством. У цьому справді щось є, коли ми говоримо про військових лідерів. Валерій Залужний як Головнокомандувач ЗСУ — батько для своїх солдатів та офіцерів. Це проявляється багато в чому.

Він цілком доступний. Під час поїздок у райони бойових дій, на навчання чи в підрозділи неможливо спокійно пересуватися: усі підходять до нього, обіймаються. Багатьох він знає на ім’я. Ба більше — часто знає імена їхніх дружин і дітей. Коли я це зауважувала, він сказав: «У мене тут багато друзів, бо я все життя в армії».

До повномасштабної війни Залужний кілька днів на місяць намагався проводити в районі ООС. Він добре знав увесь керівний склад — аж до рівня командирів батальйону. З багатьма в різні часи служив.

«Це був 2021 рік. Подзвонив черговий: „Зустрічай вище командування на „республіці Міст““[6]. Підлітаю з КСП на „Міст“, виходжу, там уже машина комбрига стоїть. Думаю: „От блін, не встиг“. Дивлюся — сам Валерій Федорович, підходжу, відрекомендовуюся. Він у відповідь тепло так: „Привіт, Пашо!“, обійняв. Він мене пам’ятав», — так згадує про зустріч із Головнокомандувачем тоді командир одного з батальйонів 58-ї бригади, а тепер командир 93-ї полковник Павло Паліса. Багато років тому молодим лейтенантом він проходив службу в 24-й, де начальником штабу був Валерій Залужний.

Принцип керівництва Головнокомандувача: любити підлеглих, але ніколи не жаліти їх. Адже тільки важка праця, виснажлива підготовка й пильність рятують життя в реальних бойових умовах.

Розмірковуючи про терпіння, маю сказати про формат нашої з ним роботи. Хто був прессекретарем, той знає, як складно виправдовувати очікування людини, від імені якої ти пишеш. Уявіть, як важко було мені, цивільній жінці, писати від імені Головнокомандувача ЗСУ. Але я жодного разу не чула в його голосі роздратування чи невдоволення. Лише спокійне — «чекай, треба так і так».

«Мені здається, він, на відміну від багатьох, не переносить гнів на інших, — ділиться зі мною Артур Залужний. — Не кричить: „До мене сьогодні не заходьте!“. Якось я мав у житті один негаразд. За десятибальною шкалою зальоту — десяточка. То він мені зателефонував і каже: „Ти нормальний? Останній раз. Дивись“. І ні крику — нічого. Я думаю, він вміє добре розрізняти, коли ти робиш щось не зі зла».

Він терпляче десятки разів пояснює про наші потреби політикам, партнерам, журналістам і активістам. З розумінням відповідає на всі запитання, часом відверто дурні. Щоби донести свою думку, не шкодує ні сил, ні часу.

V

Валерій Залужний усвідомив цінність лідерства, отримавши перший бойовий досвід у 2014 році. Тоді він був заступником командувача сектору й побачив, що мобілізовані — це дорослі чоловіки, комусь під сорок, комусь навіть за шістдесят років, вони — вчителі, робітники, фермери. Їхні ж командири — щойно закінчили академії, це лейтенанти, яким двадцять чи двадцять один рік. Тоді ж Залужний подумав про те, що багатьом нашим командирам не вистачає навичок лідерства. На них ще впливала радянська муштра: є наказ — маєш його виконати. Але ті, хто мав його виконувати, не вчилися з ними в академіях і обмірковували — варто це робити чи ні.

Про це Залужний розповідав тому самому Дену Райсу в квітні 2022 року. «Я думав, що класична підготовка, академічні знання — основа дій військових, зокрема в бою. Коли я став генералом, то задумався, чи достатньо знання статутів і тактико-технічних характеристик озброєння. І зрозумів, що ні.

У бою я познайомився з командирами без класичної військові освіти, але за якими йшли люди, яких любили підлеглі. І мій висновок у кількох словах — ці хлопці були лідерами.

Головна наша проблема — відсутність навичок лідерства. Це колосальна проблема для ЗСУ і, думаю, те саме характерно для Збройних сил Російської Федерації, з якими ми воюємо.

У військових інститутах ми готуємо командира взводу, тоді як в американській освіті — platoon leader, тобто насамперед лідера, а не командира. Ми навчали першокласного солдата, який знає зброю й техніку, усі статті статуту, морально готовий виконати наказ, фізично добре підготовлений. Але він не вміє працювати з колективом, з людьми, бо не має навичок лідерства. Те саме відбувається в академіях, де ми готуємо командирів бригади, які відриваються від землі й керуються принципом: „Я командир, виконуй мій наказ!“. Вони працюють із молодшими офіцерами за тими ж принципами, вимагаючи неухильно виконувати накази. І прірва між ними й підлеглими зростає. Те саме відбувається в університеті, де ми даємо стратегічний рівень, де ведеться підготовка генералів, — і прірва між генералом і солдатом уже аномальна. Лідерства немає.

Я хочу, щоб у нашій військовій освіті з’явилося поняття лідерства.

У 2005 році мені до рук потрапила брошура „How the army runs?“ („Як працює армія?“). Це було щось на кшталт настанови з оперативної роботи, але військової термінології там було мало. Саме там я вперше побачив поняття „управлінські принципи“. Відтоді ненавиджу словосполучення „стандарти НАТО“, його треба забути в ЗСУ. Варто було вивчати принципи управління НАТО. Їх лише дванадцять, і вони описані просто. Я у своїй службовій діяльності намагався використовувати ці дванадцять принципів, і вони дали успіх.

Один із них — кожен має виконувати своє завдання. Не можна робити ту саму роботу на кількох рівнях одночасно. Варто довіряти людям. Ініціатива має йти знизу вгору. Я цього принципу дотримувався завжди. Якщо ініціатива належить підлеглим і якщо вони є лідерами, — це однозначно успіх».

У розмові з Міллі в лютому 2023 року Валерій Залужний сказав, що за роки війни ми втратили багато гідних командирів. «Люди, які в 2014 були командирами взводів і рот, у 2022 стали командирами бригад, а деякі вже й генералами. Вони впевнено керували підлеглими, а моральний дух був надзвичайно високим.

Але влітку 2022 року багато з них, на жаль, загинули на фронті. Загинули командири батальйонів і командири рот. На початку осені ми зрозуміли, що маємо кадровий голод командирів молодшої ланки. Моральний дух почав падати. Підготувати таку кількість командирів взводів, рот і батальйонів у короткий термін майже неможливо. І вони, на превеликий жаль, продовжують гинути. Як і в Другу світову, у нашому протистоянні закон війни зберігається: починають війну кадрові військові, а закінчують вчителі, інженери, бухгалтери — ті, хто стають військовими в боях.

Найголовніше, що ми змінили культуру в Збройних Силах України. Вона вже не радянська й уже ніколи не стане радянською. Ми боремося за лідера й виховуємо лідерів, які зможуть повести в бій за собою. Час, на жаль, не на нашому боці. Більшість командирів взводів та рот і половина комбатів — це люди, які до 24 лютого мали цивільні професії. Ми з них виховуємо лідерів. І перемога буде на їхніх плечах».

Коли 28 липня 2022 року в День Української Державності весь парламент, підвівшись, плескав Валерію Залужному, генерал був спокійним і дещо зніяковілим, геть не засліпленим цим визнанням.

Часом пафосно, але щиро люди кажуть йому: ви — історична постать, ви — батько нації. На це Головнокомандувач звично відмахується й навіть сердиться.

— Я просто роблю свою роботу, — його незмінна відповідь.

I

«Український „залізний генерал“ — герой, а не зірка». Це заголовок матеріалу про Валерія Залужного, який вийшов 4 квітня 2022 року в американському виданні Politico. Ось підсумкова цитата зі статті:

У травні 2022 року американське видання Time внесло українського Головнокомандувача до списку 100 найвпливовіших людей світу. Номінував Валерія Залужного американський колега — Марк Міллі. «Залужний проявив себе як військовий розум, якого потребувала його країна. Під його керівництвом українські Збройні Сили швидко адаптувалися до дій на полі бою проти росіян», — схарактеризував його американський чотиризірковий генерал.

У вересні 2022 року Time розмістив портрет Валерія Залужного на обкладинці, назвавши генерала «обличчям війни». На першій шпальті популярного польського видання Gazeta Wyborcza вийшло фото Залужного із заголовком «Генерал Валерій Залужний — перший отаман України». Financial Times присвятили Залужному статтю після вдалої Херсонської операції. А в грудні 2022 року британське видання The Economist відзначило його стиль керівництва як відмінний від радянських підходів.

Один із дуже відомих американських генералів у відставці почав розмову з Головнокомандувачем з розповіді про Улісса Ґранта — успішного й популярного головнокомандувача часів Громадянської війни в США (1861–1865). Якось президент Ендрю Джонсон запитав його, чи не планує він скласти йому конкуренцію на наступних виборах? Ґрант вдав тупого вояку-алкоголіка, таким чином знявши напругу. А за кілька років став президентом США. Що цікаво, як очільник держави Ґрант був не менш успішним, ніж на чолі війська. Його двічі обирали на найвищий пост, і лише те, що за Конституцією не можна було переобиратися втретє, він більше не балотувався.

Валерій Федорович щиро розсміявся з цієї історії. У нього немає зіркової хвороби. Навіть до себе і, мабуть, найперше до себе, він ставиться з іронією. Це запорука адекватності.

Соціологія свідчить — популярність генерала за час великої війни зросла й забезпечила йому місце в когорті найпопулярніших і найвпливовіших людей країни. В опитуванні Центру Разумкова люди обрали Валерія Залужного політиком 2022 року після Зеленського.

(Посилання)

Дослідження «Політик року 2022» (грудень 2022 — січень 2023). Центр Разумкова.

Хоч сам Залужний себе політиком не вважає й не демонструє політичних амбіцій. Його взагалі не цікавлять згадки про себе в медіа й місця в будь-яких рейтингах. Слава не надто його змінила.

II

Як радниця зі стратегічних комунікацій я відповідала за імідж Головнокомандувача й вибудовувала його персональний бренд. У серпні 2021 року, незадовго після призначення, я прийшла до нього з презентацією, у якій виокремила ключові маркери публічного позиціонування. Ми вирішили акцентувати на тому, що Головнокомандувач є:

• уособленням принципу «повернутися обличчям до людей»;

• захисником України від російської збройної агресії (підготовка до відсічі повномасштабного наступу, дозвіл на відкриття вогню у відповідь в районі проведення операції Об’єднаних сил);

• реалізатором політики вступу України до НАТО у військовій площині;

• правою рукою Верховного Головнокомандувача з питань застосування й розвитку ЗСУ;

• рушієм процесів трансформації системи об’єднаного керівництва силами оборони та військового управління та автоматизації системи управління;

• «батьком» для командирів рот.

Я орієнтувалася на дві основні аудиторії. Перша — власне військові. Було критично важливо не схибити перед ними. Кожен пост чи звернення я звіряла саме з огляду на реакцію й сприйняття військовослужбовцями. З увагою до нюансів, термінології, масштабу і сфери відповідальності Головнокомандувача. Інша значуща аудиторія — західні партнери. Я прагнула зробити Головнокомандувача ЗСУ рівним серед рівних. А тому ретельно вивчала стилістику та інші особливості комунікації воєначальників західних країн, зокрема США та Великобританії.

Природна харизма Валерія Залужного, відкритість до публічних проявів, гарні ораторські здібності допомагали будувати бренд Головнокомандувача. Але були й виклики. До прикладу, нерозуміння суспільством ролі й повноважень Головнокомандувача в системі Верховний Головнокомандувач ЗСУ — Міністр оборони — Головнокомандувач ЗСУ — Начальник Генерального штабу ЗСУ — Командувач Операції об’єднаних Сил.

Роботу ускладнювали й політичні питання: потрібно зберігати баланс і не затьмарювати політичне керівництво, відбивати деякі комунікаційні завдання ОП або виконувати їх з мінімальними репутаційними втратами.

Наприклад, невдовзі після призначення Валерія Залужного виник скандал. Тодішньому спікеру Верховної Ради не дозволили приїхати в район ведення бойових дій. Ми одразу пояснили: триває заміна командувачів ООС, тож на якийсь час перебування політиків та посадовців тут заборонено. Це потрібно для того, щоби не відволікати військове керівництво від передачі та приймання посад.

Надвечір із Офісу Президента надійшов драфт іншої заяви. Її вимагали оприлюднити від імені Головнокомандувача. Текст був політизованим, емоційним й образливим на адресу спікера. Я не радила його публікувати. У відповідь посадова особа ОП кричала, що доповість про це Президентові.

Але я розуміла, що заява виведе головкома з його професійної площини й переведе в ранг політичних гравців та маріонеток ОП. А це було би згубно як для Головнокомандувача, так і для ЗСУ.

Свою позицію я пояснила Валерію Федоровичу, і на цьому ми поставили крапку. Те друге звернення ми не публікували. Але вся подальша комунікація з ОП звелася до жонглювання між «не дозволити політизувати ЗСУ», «не дати підірвати авторитет Головнокомандувача» і «не спричинити конфлікт між ним та Президентом».

III

Валерій Залужний не боїться комунікувати непопулярні рішення. Як-от скандал навколо заборони виїзду за межі адміністративних одиниць для військовозобов’язаних без дозволу керівника місцевого ТЦК.

Звідки взагалі почалася проблема? Під час війни військове керівництво має точно знати, на який людський ресурс може розраховувати. Люди, які виїхали за межі своєї області, можуть просто загубитися, тому контроль потрібен. Закон «Про військовий обов’язок та військову службу» передбачає заборону призовникам та військовозобов’язаним у воєнний час виїжджати за межі місця проживання без дозволу керівника територіального центру комплектування та соціальної підтримки. Ця норма діє з 1992 року.

Тобто Генштаб просто розробив інструкцію для посадових осіб ТЦК та СП, яка дозволяє виконати норму чинного закону й відповідає потребам Збройних Сил України. Документ був внутрішнім, і Генштаб відправив його у відповідні міністерства, щоби узгодити. Але дивним чином він потрапив у медіа й був штучно «розігнаний» у соцмережах.

Українці не сприйняли таке рішення. Почалася жорстка критика Генштабу й звинувачення в обмеженні конституційних прав і свобод громадян.

Що зробив Головнокомандувач? Взяв на себе відповідальність і публічно підтримав рішення Генштабу ЗСУ.

Ще один приклад. Закон № 8271, який передбачає посилення відповідальності за самовільне залишення військової частини чи місця служби, дезертирство, самовільне залишення поля бою або відмову діяти зброєю, непокору й невиконання бойових наказів. Верховна Рада ухвалила його 13 грудня 2022 року та відправила на підпис Президенту. Закон спричинив шквал обговорень, критики й звинувачень у тому, що він порушує права військовослужбовців.

Що зробив Головнокомандувач? Вийшов із відеозверненням. Знову ж таки він взяв на себе повну відповідальність за непопулярне в народі рішення. Він заявив, що підтримує цей закон, і його думка — це й позиція командирів угрупувань військових частин.

Бо армія тримається на дисципліні. «І якщо прогалини в законодавстві не забезпечують її дотримання, а „відмовники“ можуть сплатити штраф, розмір якого становить до десяти відсотків бойових виплат, або отримати покарання з випробуванням, це несправедливо. Крім того, і це ключове, оголені ділянки фронту змушені закривати собою інші військовослужбовці, що призводить до збільшення втрат особового складу, територій та мирних людей на них. Часто втрачені позиції доводиться відновлювати штурмовими діями дуже дорогою ціною. Так не повинно бути».

У мирний час, говорив Залужний, можна роз’яснювати й переконувати. Але нині війна, і рішення мають бути швидкими та дієвими. Він також сказав, що закон ніяк не посилює безкарності командирів, до чого апелювало суспільство. «Ні, командири так само несуть повну юридичну відповідальність за свої дії чи бездіяльність. І я повністю довіряю своїм підлеглим».

Залужний визнав проблеми, які призводять до того, що солдати покидають позиції, і сказав, що над цим працюють. Успішні операції підтверджують це. «Чи нормально, що ми дискутуємо на такі чутливі теми публічно? Так, ми в демократичній державі. Але рівно доти, доки це не заважає нам вигравати війну. Тому я закликаю всіх поставити крапку в цій дискусії. І разом наближати Перемогу».

Як комунікаційниця я попереджала його про іміджеві втрати. Але знову ж — популярність ніколи не хвилювала Залужного. Під час нашої розмови він сказав мені: «Неможливо досягати результатів у державному будівництві, йдучи на поводу в мас».

IV

Популярність Головнокомандувача конвертується в матеріальну допомогу Збройним Силам України. Прапори, журнали, футболки, картини з його підписом продаються на благодійних аукціонах за шалені гроші. Щодня я та його помічники приходили до нього з пакунками таких речей на підпис.

Фандрейзингова платформа UNITED24 до Дня захисників і захисниць України в 2022 році випустили 1000 браслетів з останньої довоєнної партії сталі із заводу «Азовсталь». 100 із них — з автографом Валерія Залужного. Ці браслети в сумі продали за понад 150 мільйонів гривень. Гроші пішли на купівлю системи виявлення всіх типів літальних засобів, навіть тих, які використовують складні канали зв’язку, як іранські дрони-камікадзе Shahed-136.

Написи, графіті з іменем Валерія Залужного можна зустріти в різних регіонах. Фотографії з соціальних мереж.

Коли я прийшла до Валерія Федоровича з цими браслетами для того, щоб він розписався на упаковці, почувалася незручно. Забрати в нього стільки часу — нахабство. Але Головнокомандувач сказав: «Якщо мій підпис врятує хоч одне життя, я готовий підписувати вдень і вночі».

Валерій Залужний підписав сотні, а зараз, може, і тисячі речей-лотів на підтримку Збройних Сил. Я теж маю безцінну річ з підписом Залужного — його погон генерал-лейтенанта. Він подарував його в березні 2022 року, коли отримав звання генерала.

Не тільки підписи — навіть зображення самого Валерія Федоровича стало популярним серед українців. Люди створювали портрети, графіті, сувеніри, футболки й навіть настінні годинники з його обличчям. Всенародна любов і популярність такої закритої людини — ще один феномен нашого суспільства в цей важкий час.

Резо, музикант з Луганська, який попросив підписати у Валерія Федоровича картини для продажу, щоб допомогти реабілітаційному центру, поділився зі мною «чутками» про генерала:

«Мені розповідали, що коли тиснеш йому руку, енергія піднімається по твоїй руці». А чутки, це вже не про популярність. Це про легендарність.

Валерій Залужний став героєм мемів і висловів на кшталт «В Україні підтримка Залужного — 102 %. Звідки взялися 2 %? Це полонені» чи «Бронік прикривається Залужним, а не навпаки».

Пісні про Залужного стають українськими хітами. «Залужний мутить двіж» і досі в плейлисті мого дев’ятирічного сина.

Перероблена пісня зі словами «Буде тобі, враже, як Залужний скаже» — моя улюблена. Її виконували в Бучі жінки, родом із села Блиставиця в тому ж районі. Це село одним із перших прийняло удар ворога, адже поруч розташовані злітні смуги авіаційного заводу «Антонов».

«Фактично ця пісня — те ж саме, що й „Попереду Дорошенко“… Музика й слова — народні… Час нової історії, час нового фольклору. Час!» — написав блогер і колишній народний депутат Віталій Чепинога.

Численні меми з’явилися в мережі, коли наприкінці травня 2023 року Росія оголосила Валерія Залужного в розшук. Фотографії Головнокомандувача з написами «Не треба мене шукати. Я сам приїду» або «Сидять у Кремлі Путін, Медведєв і Патрушев, розмовляють. Раптом заходить Залужний і каже: „Панове! Я маю вас перервати“», «Господи, зупини мене на кордоні» стали вірусними.

Промовистим є факт, що в надії зірвати наш контрнаступ на півдні (початок літа 2023 року) росіяни поширювали фейкові повідомлення про поранення і навіть загибель українського головкома. Навіть противник знає, яку роль відігравала фігура Залужного в нашому суспільстві й передусім у армії, тому й намагався в такий спосіб деморалізувати українців.

V

У грудні 2022 року сталася дивовижна передноворічна історія. Юристи сказали Валерію Федоровичу, що він отримав спадок — мільйон доларів. Заповів їх американський громадянин українського походження, 85-тирічний Григорій Степанець.

Григорій Степанець народився 1938 року у Вінниці. Його матір була єврейкою, а тато — українцем. Батько воював у Другій Світовій і загинув 1941 року. Григорія та його маму евакуювали на Урал. Після війни вони повернулися додому. У них бракувало їжі, вони жили з того, що їхній дядько, який воював і втратив ногу, ділився з ними пайком військових.

Середню школу Григорій скінчив успішно й 1956 року вступив до Московського університету імені Ломоносова, здобув ступінь магістра з математики, хімії та ступінь кандидата наук із фізичної хімії. Він вивчив німецьку, італійську та англійську мови.

В університеті Григорій познайомився з майбутньою дружиною Аллою. Якийсь час він працювати науковим співробітником, а потім системним програмістом та аналітиком у Москві.

Уперше його звільнили з роботи, коли він підписав лист на підтримку дисидентів. Григорій намагався виїхати з СРСР, але йому не давали виїзну візу. Лише 1989 року він зміг виїхати: спершу до Ізраїля, а тоді — до США. За ним виїхала й родина.

У Америці він майже рік шукав роботу, перш ніж потрапив до Microsoft у Редмонді, штат Вашингтон, розробником програмного забезпечення. Під час цієї роботи Григорій разом із колегою запатентували техніку декодування кодів даних змінної довжини. Ця техніка дозволяє ефективніше обробляти дані на комп’ютерах.

З Microsoft чоловік пішов у 81 рік. Друзі казали, що він би ще працював, якби не онкологія. Він дуже любив рослини й вдома у дворі створював екзотичний сад.

Перед смертю він заповів гроші не лише Залужному, а також Українському католицькому університету, Києво-Могилянській академії й Армії оборони Ізраїлю — у пам’ять про своє українське та єврейське коріння.

Отриманий мільйон Залужний перенаправив на спецрахунок Національного банку для збору коштів на потреби армії. Підтвердження оприлюднила газета The New York Times 24 січня. Своє рішення він пояснив у медіа: «Я все своє життя віддав Збройним Силам. І не мав жодного сумніву, що повинен робити зі спадком. Остання воля пана Григорія, очевидно, полягала в тому, щоб підтримати в моїй особі українське військо. Вдячний усім, хто допомагає Збройним Силам України. І вдячний своїй родині за розуміння».

VI

Як людина, яка відповідала за публічну комунікацію Головнокомандувача, з гіркотою визнаю, що він майже не давав інтерв’ю, не записував відеозвернень, не робив гучних і частих заяв, як того вимагає час, суспільство й обставини.

Голос Залужного важливий як для військових, так і для всіх інших жителів України. Але уникаючи напруги у взаєминах із Президентом, публічності й глорифікації, він відмовлявся від медійної активності.

Наведу кілька болісних для мене прикладів. Він відмовився дати інтерв’ю для документальних фільмів про Холодну війну (Netflix) та про річницю російського відкритого вторгнення (CNN). Поясню, чому мені гірко. Річ у тім, що це не просто мрія кожного піарника. Це частина великої історії великої війни й великих людей, які її ведуть. Можливість говорити до широкої аудиторії в усьому світі.

Такі фільми й теми розкривають стратегічні горизонти, показують масштаб історичних постатей. Я пишу ці рядки з болем, як із болем відмовляла продюсерам цих стрічок. Але я хочу відверто пояснити причини, чому інтерв’ю генерала Залужного з’являлися так рідко.

Він не міг говорити про стратегічні речі, підготовку до війни, наші оборонні та наступальні операції, забезпечення армії, не торкнувшись політичної складової. Адже будь-яким військовим діям передують політичні рішення. А правильні політичні рішення до лютого 2022 року не ухвалили. І це одна з причин, чому росіяни змогли захопити частину територій.

Пізніше, коли військові врятували Київ і стабілізували лінію фронту, політики відчули себе полководцями й почали втручатися в планування операцій, вимагаючи швидких перемог.

Сказати про це публічно — значить власноруч підписати собі указ про звільнення. Збрехати — не варіант для Залужного. Залишається один вихід — мовчати.

Інша причина публічного мовчання генерала Залужного — ревнощі до його популярності з боку оточення Президента. Постійне замірювання рейтингів, медіамоніторинги — на Банковій намагаються тримати руку на пульсі й не допустити появи політичних конкурентів. Щоби уникнути чергових претензій щодо «надмірної» інформаційної присутності та напруги у взаєминах з Володимиром Зеленським, Залужний волів на кожному журналістському запиті про інтерв’ю писати — «ні».

Популярності генералові додає і його приємна зовнішність. Високий статний чоловік з відкритим обличчям, блакитними очима, тонкою лінією губ і щирою усмішкою — це створює образ захисника, батька, ідеалу для жінок. Залужний має відчуття стилю й дбає про свій вигляд. Якщо набирає зайву вагу, одразу сідає на дієту й посилює заняття спортом. Раніше він займався плаванням, бігом, ходив до тренажерної зали.

Якось Валерій Федорович зі сміхом розповідав, як у 2017-му дотримувався жорсткої дієти, майже голодував. Аж тут отримав звання генерал-майора й довелося за традицією відзначати цю подію. Як це відбувалося, він не пам’ятає, бо перший же келих алкоголю після виснажливої дієти зробив свою справу.

Донька Аріна розповідала, що тато любить випробовувати свою силу волі — враз може відмовитися від якихось звичок.

В одязі (якщо це не військова форма) віддає перевагу стилю casual з мілітарними акцентами. Залюбки носить принтовані футболки й худі, які отримує в подарунок.

Я спитала Аріну про смаки й вподобання генерала. Ось, що вона відповіла:

«Був період, коли мама йому постійно пропонувала: „Треба купити тобі костюм, джинси“. А він: „Мені нічого не треба“. Його з військової форми не витягнути. Мама говорила: „Ти й спати будеш у формі“. А потім, коли тато став головкомом, він більше уваги звертав на свій цивільний зовнішній вигляд. Класичні костюми з краваткою — точно не його варіант. Найулюбленіша річ — штани з мільйоном кишень».

Не змінює Валерій Залужний і свій улюблений парфум — Carolina Herrera 212 Vip Men. Аромат поєднує свіжі та важкі мускусні й деревні ноти. Стриманий і багатошаровий, як і людина, яка його обрала.

Перші два місяці великої війни ми провели в Генштабі. Потім із міркувань безпеки змінювали локації. Побут нас об’єднував, ми відчували себе єдиним колективом. Полковник Металіді деколи сварився, що поки всі приймуть душ — Головнокомандувачу не вистачить теплої води в бойлері. За кабінетом Залужного є невелика кімната відпочинку, санвузол і кухня. Валерій Федорович дозволив усім нею користуватися — помічникам, радникам, ад’ютантам.

І

Апарат Головнокомандувача — його руки. Помічники й радники організовують щоденну роботу, зустрічі, забезпечують виконання рішень керівника. Я пишу це в січні 2023 року — на цей час склад апарату докорінно змінився, утім, з усіма колишніми членами команди Валерій Федорович підтримує зв’язок. Коли завершую цю книгу, я серед них.

Щойно Залужного призначали новим Головнокомандувачем, у апараті чекали суттєвих змін. Я стала радницею головкома зі стратегічних комунацій за кілька днів до приходу Залужного. Мене призначив ще генерал-полковник Руслан Хомчак. У день його звільнення ми зустрілися вдруге в житті. Уперше — на співбесіді. Руслан Борисович вручив мені посвідчення й побажав вдалої роботи з новим Головнокомандувачем.

Того вечора я затрималася на роботі допізна, бо готувала підсумковий, власне «прощальний» пост від імені Хомчака. Коли близько двадцятої вийшла з кабінету, назустріч довгим темним коридором Генштабу йшов Валерій Залужний. Він був один.

Валерій Федорович упізнав мене — ми перетиналися на сході в районі ООС в минулі роки. Генерал усміхнувся й здивовано запитав, що я тут роблю. Ми обмінялися кількома словами, я привітала його з призначенням й потиснула руку. На вулицю вийшла впевнена, що на моє місце прийде хтось із довірених людей Залужного.

Уранці наступного дня головком увійшов до нашого кабінету радників. Познайомився з усіма, кого не знав. І зрештою сказав:

— Працюємо. Усі залишаються на своїх місцях.

Довгий час так і було — усі залишалися на своїх місцях. Але під час великої війни відбулися й великі зміни в оточенні головного військового країни.

На ключові посади — начальника Генштабу, заступників Головнокомандувача, начальників органів військового управління — Валерій Залужний призначив людей, із якими служив раніше, яких добре знав і яким довіряв. Як бачимо, в умовах повномасштабної війни ці призначення себе виправдали.

«У мене тут просто немає часу виховувати, займатися підготовкою якихось інших людей. Я забрав тих, кого свого часу готував. Не тому, що вони мені віддані. У мене немає такого поняття. Ти професійний і працюєш, або ти не професійний, отже, не підходиш і не працюєш», — пояснював Валерій Федорович.

Начальник Генерального штабу генерал-лейтенант Сергій Шаптала — друг Валерія Залужного. Вони розуміють один одного з пів слова, довіряють і підтримують.

Я запитувала Сергія Олександровича, відколи вони товаришують. З 2009 року, сказав він, коли разом служили в 51-й окремій механізованій бригаді. Валерій Залужний — комбригом, Сергій Шаптала — начальником штабу бригади. Однак коли я надіслала головкому на погодження вітальний пост до 50-річчя генерала Шаптали, він виправив моє «наша дружба триває з 2009 року» на «ми дружимо майже все життя».

У ті роки служби був момент, коли Валерія Залужного хотіли безпідставно звільнити з посади комбрига. І тоді Шаптала на знак солідарності з командиром прийшов до командувача корпусу з рапортом на звільнення.

«Це гідний вчинок. Я знаю, що в мене завжди прикрита спина», — говорив мені Валерій Федорович.

Важлива деталь: попри тривалу дружбу Сергій Шаптала завжди звертається до Залужного на ім’я й по батькові й тільки на ви. Принаймні в присутності інших.

Валерій Федорович шанобливо й тепло ставиться до своїх заступників — генерал-полковника Миколи Балана, який до цього був командувачем Національної гвардії України, до генерал-лейтенанта Євгена Мойсюка — колишнього командувача Десантно-штурмових військ.

3 січня 2023 року на своєму особистому акаунті він опублікував спільну світлину з дописом «Найкраща команда у світі. Дякую Вам».

II

Ще в бункері Головнокомандувач увів за правило проводити спільні сніданки, обіди й вечері, на яких збиралися разом начальник Генштабу, заступники Головнокомандувача й керівники, залучені до прямого управління.

У цьому бункері ти й так цілодобово серед людей. Можливість побути наодинці або провести приватну розмову — розкіш. Головнокомандувач відмовлявся від цієї розкоші, щоб гуртувати команду. Спільний прийом їжі — це можливість під іншим кутом розкрити для себе людей у невимушеній обстановці. Це зближує, допомагає краще зрозуміти одне одного.

Ніколи не забуду святкування мого дня народження 6 квітня 2022 року в Генштабі. Ми — Залужний, його заступники, помічники й радники — зібралися ввечері на кухні за кабінетом Головнокомандувача. Вузький стіл, на ньому — піца, нарізка, фрукти, бутерброди, торт — усе купили в супермаркеті неподалік. З напоїв — вода й сік. Діє «сухий» закон. Ми не розходилися понад годину, говорили, жартували. І звісно, багато говорив і жартував Валерій Федорович. Він створив таку атмосферу, так наче я була в той вечір із сім’єю.

— Ти наша зірочка! Ти зберігаєш оптимізм і даруєш нам тепло в цей непростий час. А ще ти розумниця! І, мабуть, таки відьма, бо не старієш! — такими словами вітав мене Валерій Федорович, по-батьківськи обіймаючи за плечі.

Головнокомандувач завжди дбав, щоб у кожного члена його команди була форма, побутові речі, гаджети. Завжди цікавився, чи тобі щось потрібно.

Управлінню людьми, основам менеджменту, тімбілдінгу можна вчитися, читати про це, наймати фахівців. Але найголовніше: стався до своїх підлеглих, як до членів родини, цікався їхнім життям, емоційним станом — і все вийде.

Валерію Федоровичу вдалося не тільки об’єднати в одну команду найближче оточення. Він зміг об’єднати бійців «Правого сектора», «Азова» та інших добровольчих формувань в боєздатні підрозділи в лавах Збройних Сил. Насправді це дуже складна історія. Такі формування мають свою ієрархію, ідеологію, з їхніми лідерами деколи складно знайти спільну мову.

Я десятки разів бачила в його кабінеті керівників ДУКу та «Азова», бачила людей з великим бойовим досвідом та, як кажуть, широкою популярністю у вузьких колах. Усі вони — лідери. Але водночас всі вони стали під керівництво Валерія Залужного.

Зустріч із волонтерами, жовтень 2021. Фото Людмили Долгоновської.

Головнокомандувачу вдалося також об’єднати довкола себе відомих волонтерів, блогерів, експертів у військовій сфері. Ще до повномасштабного вторгнення він запропонував створити експертні ради за напрямками: забезпечення військ, медицина, комунікації, протидія корупції. Він умів і хотів слухати альтернативні точки зору, прагнув відкрити армію до змін. До цих рад увійшли фахові гідні люди. Але, повірте, із ними дуже складно. Різні погляди, підняті на поверхню проблеми й рідше — рішення, багатогодинні дискусії, десятки дзвінків і повідомлень — на все потрібно стільки часу й терпіння. Уявити собі подібну відкритість армії за попередніх її керівників неможливо. Це повний вихід за рамки класичного військового підходу.

Але саме ця відкритість дала змогу під час відкритої війни бути на зв’язку з людьми, які на рівні з військовими тягнули на собі її тягар, — волонтерами, благодійними фондами, медичними працівниками, виробниками озброєння й техніки.

III

Важлива риса Валерія Залужного — щедрість на відзнаки та нагороди.

Він ніколи не шкодував їх. Особисто просив командирів так само не шкодувати нагород, зокрема найвищих, для наших воїнів. І про те саме він просив Президента, передаючи в Офіс Президента клопотання цілими стосами.

Ада Роговцева згадувала, як після знайомства з Валерієм Залужним попросила його посприяти, щоб звання Герой України отримав легендарний командир 1-ї окремої штурмової роти ДУК «Правий сектор» Дмитро Коцюбайло «Да Вінчі».

«Я вирішила попросити його замовити слівце про „Да Вінчі“. Сказала, що я не можу бути Героєм України[7], поки „Да Вінчі“ не є ним. І за кілька днів йому дали Героя. Я ще раз переконалася, що Валера — справжній чоловік», — розповіла мені Ада Роговцева.

Валерій Залужний і Дмитро Коцюбайло «Да Вінчі». 1 грудня 2021 року. Фото Людмили Долгоновської.

Пригадую, як 1 грудня 2021 року Валерій Федорович сказав:

— Треба з’їздити в одне місце, тобі сподобається.

Ми поїхали в Жовтневий палац, там тривала репетиція вистави за участі Ади Миколаївни. Уже коли ми заходили до театру, Валерій Федорович розповів, чому ми тут. Цього дня Президент України вручив Дмитрові Коцюбайлу звання Героя України та орден «Золота зірка». Там, у Жовтневому палаці, ми мали побачитись і з Адою Роговцевою, і з «Да Вінчі».

Ада Миколаївна вийшла назустріч Головнокомандувачу, зав’язуючи на собі сукню для репетиції. Валерій Федорович напрочуд делікатно допоміг їй впоратися з довгими пасками, викликавши веселий сміх і дотепні коментарі.

— Мені ще ніколи Головнокомандувач не допомагав вдягнути сукню! — жартувала Ада Роговцева.

Під’їхав Дмитро. Він був схвильований. Мене вразила його скромність. У погляді й постаті зовсім не було войовничості, навпаки — багато теплоти, щирості. Якби я не знала, хто це, і побачила б його не у військовій формі, подумала б, що це студент театрального вишу або ж художник, ким він у дитинстві мріяв стати.

Ми разом заспівали Гімн України, привітали Героя й роз’їхалися. Але спогади про цей день і кілька зворушливих світлин, які доводять, що великі люди — прості та щирі, збереглися.

7 березня 2023 року Дмитро Коцюбайло «Да Вінчі» загинув у бою під Бахмутом. Валерій Залужний прийшов разом із тисячами людей віддати останню шану воїну під час прощання з ним на Майдані Незалежності. «Дуже шкода, брате, що так трапилося. У нас із тобою було багато планів, у нас було багато мрій… Ти маєш бути впевненим, що ми не лише помстимося, а ще й обов’язково переможемо. Спи спокійно, друже», — сказав на прощанні Головнокомандувач.

Прощання з Дмитром Коцюбайлом «Да Вінчі», березень 2023 року.

Мене вразили слова заслуженої артистки України Світлани Орліченко, які вона сказала за кілька днів після прощання з «Да Вінчі» на вечорі пам’яті іншого загиблого Героя України — полковника Валерія Гудзя. Хочу майже дослівно зацитувати її: «Те, що Валерій Федорович Залужний і Валерій Федорович Гудзь мають однакове ім’я для мене не збіг, а символ віри… Коли генерал Залужний прощався з „Да Вінчі“ на Майдані, стоячи на колінах і тримаючи труну, як човен, я думала, що це він відправляє загиблого в небесне плавання до Гудзя».

Це прощання з Дмитром Коцюбайлом стало ще одним доказом разючої відмінності нашої армії та армії противника. Чи бачили ви російських генералів, які на колінах проводжають в останню путь своїх воїнів?

Завершити спогади про «Да Вінчі» хочу словами Ади Роговцевої з того ж вечора пам’яті полковника Валерія Гудзя: «У матерів немає слів. У матерів є тільки молитви. Любов не вмирає. Не впала любов, вона піднялася. І чим більше в нас цієї любові, тим ми сильніші, мудріші, добріші. Нам треба довго жити, щоб довго їх пам’ятати.

Пам’ятайте, „Да Вінчі“ не народив сина, не став художником, до чого мав хист і прагнув у дитинстві, але для України, для нас із вами, для поняття гідності він зробив усе».

IV

Я не володію всією повнотою інформації навіть щодо свого звільнення. Тим паче не можу назвати всі причини й мотиви усунення помічників, із якими ми працювали від початку каденції головкома й до кінця 2022 року. Але з усіх цих історій я винесла для себе важливий урок — вміння прощатися з близьким оточенням.

Навіть після звільнення Валерій Федорович зберігав взаємини, залишав людей на відстані повідомлення чи дзвінка. Я не знаю, чого в цьому більше — людяності, вміння попри розчарування зберігати взаємини? Чи мудрості створювати ілюзію близькості для тих, хто володіє інформацією, не давши їм образитися й нашкодити.

Мене звільнили 1 березня 2023 року — цей день покадрово зберігся в моїй пам’яті, як на старій кіноплівці. Був досить теплий, як для ранньої весни, день, але сніг ще всюди лежав. Я вийшла в обідню перерву перекусити. Мені написав Валерій Федорович — «Людо, зайди». Не доївши салат, я побігла до головкома. Похапцем скинула куртку. Постукала у двері до кабінету Валерія Федоровича.

Вигляд у нього був втомлений, напружений і рішучий. «Я мав щодо тебе розмову в Офісі Президента. Мушу тебе звільнити. Ти маєш піти, але ми будемо підтримувати зв’язок», — так своє рішення озвучив Головнокомандувач.

Я не знайшла в собі сил і зухвалості зберігати постійний контакт з Валерієм Федоровичем, забирати його час. Мені прикро не тільки за втрачену можливість працювати над його публічним проявом як Головнокомандувача, мені також болить, що улюблена робота над стратегічними комунікаціями в ЗСУ теж для мене втрачена. Радію, що ще до звільнення разом із колегами встигла допрацювати й впровадити Комунікаційну стратегію для Збройних Сил України на 2023 рік разом із новим графічним стилем, який змінив усю візуальну комунікацію війська.

Я розглядаю своє звільнення як іще один урок. Упевнена, Головнокомандувач пішов на цей крок, щоб зберегти щось важливіше за мене. На шляху до чогось більшого, до перемоги, жертвами стають не тільки вороги — деколи ти маєш поступитися своїми людьми.

Початок травня. Якийсь із об’єктів на околицях Києва. Весняний теплий вечір. У внутрішньому дворі купа людей — охорона, помічники, водії. Валерій Федорович раз по раз нахилявся до трави.

Він збирав кульбабки. Неподалік сиділа Олена, його дружина. Він підійшов, нахилився, поцілував і вручив їх їй.

I

Його любов до дружини й вміння її виявляти — це те, що мене вразило до глибини душі. Валерій Федорович не соромиться своїх почуттів, своєї прив’язаності до дружини.

— Лєнусь, пішли зі мною! Лєнусь, поїхали покатаємося! — і сам сідає за кермо.

«Романтиці, — говорить донька Аріна, — його навчила мама. Квіти, подарунки, сюрпризи — усього цього раніше він не знав і не вмів робити, але мама його навчила».

Здавалося б, «залізний генерал», головний військовий країни — малюєш собі стриманого в почуттях, трохи брутального, зосередженого лише на війні. Але ні. Він напрочуд чуттєвий, гармонійний у поєднанні професійного й особистого життя. Мабуть, саме щасливий шлюб слугує запорукою його внутрішнього спокою й ефективності. Не може нещаслива, не здатна кохати людина бути справедливою й чутливою до інших. Але вкотре повторюся: ніколи не можна плутати доброту, ніжність, чуттєвість зі слабкістю. У перерахованих рисах якраз і криється справжня сила здорової особистості.

Якось після однієї зі шлюбних церемоній в Генштабі ми йшли з генералом удвох через внутрішній дворик до бункера.

— Не розумію, навіщо людям реєструвати шлюб: якщо є почуття, жодні папери не потрібні, і навпаки, якщо почуття втрачено, печатки чи свідоцтво не врятують сім’ю, — поділилася я думками з Валерієм Федоровичем.

Він приязно усміхнувся та сказав:

— Ти так говориш, тому що маєш сина, а не доньку. Шлюб — це велика відповідальність, це обов’язки, які ти береш перед цією людиною.

Хто ж вона — дружина генерала, Олена Степанівна Залужна? Це мудра жінка, досить стримана, деколи категорична. У всіх її діях і словах — ніби бажання вберегти чоловіка від будь-яких загроз. Олена Степанівна неодноразово повторювала слова, які часто каже своєму чоловіку, щоби той не втрачав пильності — «довкола вороги».

Вона — соратниця, подруга, рівноцінна партнерка генерала. Я вже згадувала на початку книги, що 90 % його успіху — її заслуга. Це слова самого Головнокомандувача.

Олена Степанівна теж не соромиться говорити про своє кохання до Валерія Федоровича. Ця пара не приховує почуттів одне до одного.

Їхня любов пройшла найскладніше зз випробувань — перевірку цією багаторічною війною. «Я найбільше боявся, що мене поховають невпізнаним. У важкі моменти телефонував дружині й говорив, що на мені вдягнуто, які предмети», — так Валерій Федорович описував свої найважчі моменти на передовій.

Олена Степанівна ділилася зі мною: «Ми довго разом поверталися до нормального життя, відновлювались після Дебальцевого. Валера говорив мені: „Лєна, вони приходять до мене [загиблі], вони говорять зі мною“. Думала, ми цього не переживемо».

Вона приїжджала до нього на фронт. А на роботі та вдома молилася за нього. «Я ставила ікони просто на робочому столі й починала молитися. Усі колеги знали про це й просто не чіпали».

«Вона була з ним завжди, — ділиться брат Артур. — Я був у секторі С, у Часовому Ярі, а брат тоді керував сектором. Якось наш начальник розвідки Сухопутних військ викликав мене саме туди. Я зрадів, бо дуже хотів побачити брата. Ми сіли в машину, довго їхали — аж ось риїжджаємо туди. Ще немає ні начальника розвідки Сухопутних військ, ні керівника сектору.

Дивлюся, іде жінка така, з тазиком. А там село, не пам’ятаю, чи не пів сотні сімей жило й постійні обстріли. Придивився, а це — Лєна! Кажу: „Лєн, ти шо?“. Каже: „А шо робить, води немає. Ходила в сусідню хату прати“. Я кажу: „Я не знав, що ти тут“. Ми намагалися телефоном менше говорити. Тобто я знав, що він — там. Але щоб вона? Ось така була в нас сімейна зустріч».

Вона сказала тоді Артурові: «Я коли зрозуміла, що він не приїде додому, а підтримка йому треба, просто зібрала речі й поїхала до нього».

Урок, який я взяла для себе, спостерігаючи за стосунками Валерія та Олени Залужних: своєму партнеру варто бути подругою. Розуміти його проблеми й потреби, знати оточення, цікавитися всім, що його турбує, вміти вислухати, випити разом, якщо це потрібно, вина чи чогось міцнішого. Це ненав’язлива здатність буде незримо й зримо присутньою в житті коханої людини. У таких стосунках відчувається щось більше за любов — у них живе соратництво, партнерство, розуміння того, що у величезному світі є принаймні одна людина, яка за будь-яких умов і обставин буде на твоєму боці.

Чого я ще навчилася в цієї дивовижної пари — що точно не треба приховувати свої почуття, бо життя, як щодня доводить війна, надто коротке.

II

У свою сім’ю зі стосунків батьків Аріна хотіла би перенести витримку й терпіння. «Терпіння в ставленні одне до одного. Пройти через багато випробувань, зберігаючи сім’ю в любові. Не втрачати романтики, попри різні обставини — війну, посади, статуси».

Валерій Залужний дуже любить доньок. Він не приховує почуттів і до них. Обіймає, цілує й постійно цікавиться ними. Аріна розповідала, як під час першого знайомства тато та її майбутній чоловік одразу поладнали. Валерій Федорович тоді сказав, що Юра нагадує його в молодості — високий, худий, кучерявий.

Молодша донька Христина мешкає не в Києві, але, розповідає, тато постійно телефонує й каже, що любить її. «Щовечора — обов’язково зідзвон. Це наша непорушна традиція. Я чекаю, коли він закінчить справи, тоді ми говоримо та йдемо спати», — зізнається Христина. Він завжди, за змоги, телефонував їй з фронту, коли вона була ще підлітком. Він ніколи не казав, що діється навколо, але нагадував, що любить.

Коли Христина приїздить до столиці, тато завжди знаходить час для неї. «Увечері ми сідаємо на диван, вмикаємо телевізор, приставку плейстейшн, сидимо й граємо разом, обійнявшись», — розповіла молодша донька.

Щороку на свій день народження Валерій Залужний обов’язково навідує маму. Він завжди дбає, щоб у неї було все необхідне, телефонує, цікавиться її життям. Але майже не розповідає про найріднішу людину. З окремих його слів, з розповідей дружини й доньок складається портрет сильної вольової жінки, яка фактично самотужки виховала двох синів і не дозволяла собі проявляти надмірну ніжність до них. Проте це не заважає Валерію Залужному дарувати любов і турботу. І це ще один великий урок справжньої безумовної любові.

Понад двадцять чотири роки зі своїх п’ятдесяти Валерій Федорович вчився. Дев’ять років у школі, чотири в коледжі, ще чотири роки військового інституту, двічі по два роки у військовій академії та університеті оборони, ще три — у Острозькій академії, три в аспірантурі. І Залужний щиро вважає, що не осягнув цілковито військову справу.

«Що не вдалося й про що я мріяв, але не здійснилося, — ділився в одній розмові Валерій Залужний. — Перш за все, я хотів би більше зрозуміти військову науку. Хай там як і, можливо, це досить сумно, але все ж війна — це те, що супроводжує суспільство вже тисячі років. І цю науку, гадаю, треба розвивати. І розвивати саме тим людям, які мають досвід, які знають, наскількиі важкі наслідки несе війна, і як зробити так, щоб втрати від війни були мінімальними».

Що мене завжди вражало у Валерію Федоровичу — це науковий підхід. От ти заходиш із буденним поточним питанням, на кшталт погодити привітання з нагоди річниці заснування Центрального науково-дослідного інституту ЗСУ. «Нумо визначимося з проблемою. У чому полягає проблема вітчизняної воєнної науки?» — починає лекцію головком. Такі моменти я найбільше любила, і саме на них побудована ця книга.

I

Любов до науки походить від любові до читання. А ця риса завжди родом із дитинства. Артур Залужний пригадує — брат постійно багато читав. Найдорожчою для нього книгою була «Історія війн», яку він подарував Артуру, коли той був ще зовсім малим.

«Він завжди чимось цікавився, — розповіла мені Аріна. — Постійно щось читав, вивчав нове. До того ж оточував себе цікавими людьми. Тягнувся до людей, серед яких хотів колись опинитися. Це були однодумці, люди, які „горіли“ своєю справою, були в ній професіоналами».

У нього в кабінеті — безліч книг. Він постійно читає. Більшість із них про воєнну науку, але є й поезія, філософські та історичні твори. Деколи я бачила на його робочому столі розгорнуті книги. Він любить робити позначки, виділення. Пам’ятає, що та на якій сторінці зазначено. Якось розповідав про те, як у 2015 рятував книжки з бібліотеки в Мар’їнці, зруйнованої росіянами.

Якось Валерій Федорович зайшов у кабінет з книжкою. Це була збірка віршів Сергія Жадана. І зацитував: «Декому краще вдаються приголосні, декому голосні…». Зрештою, це захоплення поезією неодноразово допомагало українському війську: приміром, на аукціоні за десять книжок із автографами Сергія Жадана й Валерія Залужного українці задонатили 2 308 260 грн.

А задовго до війни в робочому кабінеті Валерій Залужний неодноразово цитував поезії, які йому особливо припали до душі. І це не викликало подиву, адже ті, хто довший час перебувають поряд із ним, знають про те, що в «залізного генерала» є і своя суперсила: тонка емоційність, вміння переживати глибокі почуття, відчуття поезії.

II

Валерій Залужний добре знає історію. І це не дивно, адже історія державності тісно пов’язана з воєнною історією. А в основі сучасних військових традицій, назвах військових частин, на бойових знаменах — імена та подвиги різних поколінь борців за свободу. Ми повернулися до власної воєнної історії, що сягає часів Русі, козацтва та Української народної республіки.

Як Головнокомандувач він зробив важливу справу — затвердив нову нагородну систему, у основі якої — національні бойові традиції, закладені переважно в часи національно-визвольних змагань XX століття.

«Не хочу сказати, що українські нагороди були погані. Ні. Але вони не враховували одного: це були відзнаки, які орієнтувалися на мирний час, вони зовсім не враховували війну, яка відбувається нині. Такими відзнаками неможливо нагородити людей за ті подвиги, за ту справу, яку вони роблять саме на війні», — пояснював Валерій Залужний.

Він віддав наказ Генеральному штабу Збройних Сил України вести детальний історичний опис цієї війни, щоб зберегти правду. Загалом новітню історію України пишуть військові. На жаль, власною кров’ю.

Нагородна система

III

Своїм особистим здобутком і досягненням всієї нашої команди комунікаційників вважаю те, що ми ухвалили Комунікаційну стратегію Збройних Сил України на 2023 рік.

Документ унормовує не тільки змістовну частину комунікації ЗСУ, а й задає єдиний візуальний стиль. Унікальний шрифт, кольори, логотипи для видів і родів військ, ділова поліграфія, сувенірна продукція, зовнішня реклама, друкована продукція, оформлення акаунтів і контенту в соцмережах — усе це досить радикальне та іноваційне для такої складної системи як Збройні Сили.

До розробки стилю для Збройних Сил України була залучена ціла команда дизайнерів та комунікаційників, зокрема автор шрифту e-Ukraine Дмитро Растворцев, Віталій Гайдукевич, художник і геральдист Олекса Руденко, графічний дизайнер Орест Підлісецький та інші.

«Ми зробили це, щоб ЗСУ мали крутий вигляд», — Тарас Іщик, пластун і військовослужбовець, який очолював створення керівництва з використання графічного стилю у візуальній комунікації ЗСУ.

Валерій Федорович нас цілком підтримав. І не просто поставив підпис на документі, а дав можливість мені та головному дизайнеру Тарасу Іщику зробити презентацію стратегії. Сам факт, що під час війни, навали справ, він знайшов час для того, щоби обговорити з нами інформаційну роботу, свідчить для мене про гнучкість мислення й розуміння ширшого контексту.

Його найбільше, на мій скромний погляд, досягнення — «десовєтизація» армії. Зміна культури взаємин у війську, відмова від старого підходу «я — начальник, ти — дурень», заохочення ініціативи знизу, справжнє лідерство — це те, що назавжди віддалило нас від радянської, а значить, і російської армії. Хотілося б, щоб і в інших сферах життя ми відмовилися від усього, що тягне країну донизу. Воюючи з драконом, найважливіше самому не перетворитися на нього.

Мрію, щоб після нашої перемоги, Валерій Залужний мав сили й час ділитися своїм досвідом із широкими аудиторіями по всьому світу. Переконана, що його лекції матимуть колосальний успіх.

Валерій Залужний підписує Комунікаційну стратегію ЗСУ на 2023 рік, 22.02.2023. Фото Людмили Долгоновської.

Одним із беззаперечних авторитетів для Валерія Залужного є академік Володимир Горбулін, віце-президент НАН України. Мені запам’яталася їхня перша зустріч.

Вересень 2021 року, будівля Національної академії наук України на вулиці Володимирській у Києві. Ми — Головнокомандувач, начальник Генштабу Сергій Шаптала і заступник Головнокомандувача Євген Мойсюк — увійшли до кабінету Володимира Павловича Горбуліна. Він зустрічав усмішкою та обіймами, розповідав про цілі епохи нашої історії, зупиняючись біля знімків на стінах кабінету. Пізніше фото, яке я зробила на цій зустрічі, теж зайняло своє місце на робочому столі академіка.

Зустріч ініціював Валерій Федорович, бо його вкрай турбувало питання протиракетної оборони й, відповідно, розвиток вітчизняної ракетної програми. Генерал Залужний говорив, що ми надто вразливі до ударів противника з неба. І шукав варіанти рішень.

За рік я знову зустрілася з Володимиром Горбуліним, і ми згадували ту першу його зустріч з Валерієм Залужним. Володимир Павлович вказав на фото на своєму столі: «Погляньте на цю фотографію, і все стане абсолютно ясним. Навряд чи я можу комусь викладати свою точку зору, якщо в людини це не викликає інтересу. Його [Залужного] вміння слухати заслуговує на повагу. Крім того, він усе-таки бойовий генерал, пройшов фактично всі сходинки від лейтенанта чи командира взводу до нинішніх погонів чотиризіркового генерала. Сам собою цей шлях підтверджує, що людина наділена сильними якостями», — відзначив Володимир Горбулін.

Валерій Залужний із Володимиром Горбуліним

Я знаю цей глибоко зацікавлений погляд Валерія Залужного. Так відбувалося завжди, коли йшлося про науку, розробки, серйозні дослідження, аналітику. Ця риса — заглиблюватися в теорію, дискутувати довкола понять, прагнення звести деталі в систему — властива науковцям. Деколи під час наших з Валерієм Федоровичем розмов або спостерігаючи його спілкування зі вченими, я ловила себе на думці, що знову повернулася на університетську кафедру. І це в позитивному сенсі різко контрастувало з моїми очікуваннями від армії. Але, мабуть, це нас і зближувало.

18 січня 2022 року Головнокомандувач ініціював угоду між Збройними Силами України та Національною академією наук України про наукове й науково-технічне співробітництво з питань обороноздатності держави. Володимир Горбулін так згадував цю подію: «Після зустрічі я був натхненний. Генерал з великою повагою говорив про науку. Скільки разів за роки незалежності України я розчаровувався ставленням наших вищих політичних керівників до питань передового озброєння, яке наша держава створювала в радянські часи, і, звісно, яке можна створювати й сьогодні, якщо ми все правильно організуємо, сформуємо відповідний орган управління».

«Присутність Залужного на нарадах в Укроборонпромі, — говорив мені Володимир Горбулін, — і на деяких нарадах у Президента, на яких був присутнім і я, дає можливість зробити висновок, що ця людина живе не тільки бойовими діями на кількох наших фронтах, але він також відчуває, що фактично зараз наступив дуже серйозний технологічний розвиток системи озброєння, ми вийшли на шостий уклад, коли вже техніка починає працювати деколи без людини».

Вчитися упродовж життя, залишатися учнем, ким би ти не був — мій ще один висновок із двох років спілкування з великою людиною та великим воєначальником.

І так! У чому ж, на думку Залужного, полягає головна проблема української воєнної науки? Ми це описали у вітальному слові колективу Центрального науково-дослідного інституту Збройних Сил України з нагоди 30-ї річниці створення 14 лютого 2022 року. Залишу повний текст тут, щоби ви могли уявити, як мислить Валерій Залужний і якою він бачить армію.

Я написала цю книгу у форматі уроків саме тому, що бачила, як постійно вчиться її герой. Він вчиться в людей навколо, вчиться в обставин, у книг. Людина, яка сама може й повинна навчати інших, ділитися знаннями й досвідом, залишається відкритою до світу. У його очах часто спалахує вогонь допитливості, непідробного інтересу до нових знань, щирого захоплення талановитими людьми. Він присвятив себе служінню Україні, турботі про людей навколо, навчанню.

Якщо ви спитаєте мене, який мій головний урок, засвоєний за час роботи з генералом Залужним, я відповім: зберігати людяність.

Навіть під час війни. Особливо під час війни. У страшні часи, серед жорстокості, крові, палючого жадання помсти слід залишатися людиною. Залишатися людиною, навіть якщо перед тобою нелюди. Бо інакше боротьба втрачає сенс.